Альбатроси

ДО ГЛИБИН

Я знову в своєму знадливому місті. Вийшов з авлі разом з іншими подорожніми, що розбігаються на всі боки, хто куди. Візники погейкують на своїх коників, а один чомусь об'їхав навколо площі й зупинився проти мене. Та куди ж мені їхати, куди? Про «Качиний діл» уже й не думав. До Чуба дуже далеко. Згадав Галину. Чи не пройти б кілька провулків і з'явитись перед теплопривітливою товаришкою? А коли ні?

Далека наша родичка живе на Сикстуській, але думку про неї, як і про Долинського, що мав окрему кімнату і в цю пору, певно, ще не спав, невтішну, ліниву думку відганяв я, чекаючи якоїсь іншої розв'язки.

Чогось я чекав, витираючи старанно окуляри та залишаючи багаж у зберігальні. Спати не хотілося, бо спав у поїзді, сидіти на двірці не було глузду. Наспівуючи рефрен пісні про те, що «вечір минає, а милого не видно», пішов я залізничною вулицею в місто.

Я дуже помилявся, вважаючи, що виспався і маю охоту та силу до прогулянок. Ноги заболіли від довгого сидіння на твердій лавці, в очі наче хто піску насипав. І не відчув я того запаху рідного міста, про яке безсонними ночами стільки промріяв. Вулиці після Крем'янця видалися мені довгими-предовгими… Трамваї неприємно деренчали на поворотах, люди поховалися в темні підсіння, навіть дерева стояли голі та тихі, безлисті.

Я йшов униз попід Цитаделею, минав вулицю, де була моя кімната. Чи живе хто там? Минув її скорим кроком і знову пішов поволі. Я наближався до «Де ля Пе». Якось не думаючи, спішно вибіг я на поверх, наче боявся, щоб не зупинитись, і з полегшею залишив плаща в гардеробі. Зали повні людей, але чужих, незнайомих. Це не був четвер! Той четвер, коли можна було наткнутись на бажаних і небажаних.

Сповнений спогадів про зустрічі тут, у цій кав'ярні, я замовив чорну каву і сягнув до ілюстрованих журналів. Так багато часу пройшло від мого першого прибуття сюди! Мого дебюту в мистецькому світі, знайомства з Наталею… Тоді були гарні часи. Я мав опікуна, мав меценатку, мене обводили, як цигани ведмедя по ярмарку. Стільки уваги, стільки прихильности, хоч того всього, може, й не заслужив.

Сьогодні я сам один. Сиджу і вдивляюся в кожну постать, що появиться в дверях. Невже всі такі короткозорі, як я. Дарма, сидітиму, чекатиму, аж поки не зачинять кав'ярні, а тоді піду тією дорогою попід Цитаделею до двірця або сяду в Єзуїтському саду, або ходитиму алеями всю ніч.

Чому не поїхав відразу в Розлогу? Мій добрий Іван поклав би мене в широке тепле ліжко з високими подушками, не питаючись ні про що. Та й до Чуба міг би поїхати трамваєм, доки не пізно. І цей не прогнав би, а розстелив би тапчана в ательє під картинами, що так добре пахнуть олією.

Я линув думками за Нечитайлом, до обриваних фраз, в яких було стільки глибокої мудрости. Він давав відповідь на всі хвилюючі питання. Де Нечитайло в цю мить? Коли б не чекав я чогось, не знаю сам чого, я б розплатився і вибіг. Пішов би в «Централку», до «Ріца» і ще кудись там шукати старого друга. А проте я не спішив. Поволі підняв ложечку, щоб дзенькнути на кельнера, але не дзенькав. Чекав з рукою, засунутою в кишеню, щоб витягнути гроші, розплатитись і піти.

Раптом подумав я з гіркістю, що проґавив тут стільки часу і що таки щось, що тримало мене так довго в напруженому очікуванні, обмануло мене. Я підвівся, і вже мав прозвучати розчарований, розгніваний дзенькіт срібної ложечки, аж тут на моє плече лягла чиясь рука.

Я повернувся і заплющив очі. Я хотів заплакати на радощах, від щастя: за мною стояла руда! Мовчки чекаючи привітання, усміхалася темними очима. Та я мовчав, боячись, щоб не закричати на всі залі, бо цієї саме зустрічі я чекав і бажав її. Перевівши дух, пролепетав:

— Я знав, що щось таке трапиться…

— Щось трапилось? — заграла очима.

— Я блукав містом від одинадцятої…

— А тепер четверта… Скільки годин просиділа тут… — мовила здивована вкрай. — І ви не питаєте чому? Правда, ви не розпитуєте…

Я звів на неї до млости захоплені очі, але не міг почати розмову.

— Добре, що так склалося. Проведете мене додому. Ви самі?

— Я приїхав…

— Ах, ви приїхали… Чим приїхали?

— Залізницею, звичайно…

— Залізницею, правда, що залізницею… — вигляд у неї був розсіяний, і вона задумано, наче до себе, не слухаючи мене, продовжувала: — Та це або мені снилося, або що. Я наче б вас чекала тут. Не може бути, ніхто не знав, що ви приїдете сьогодні. Ви нікому не писали? Де ви були? На Волині? — і далі, не зважаючи на мене, заявила раптом голосно: — Нічого. Йдемо на Підвалля. Може, Нечитайла крізь вікно побачите.

— Як? На Підвалля? — шепнув я в захопленні, жахаючись, що це мені прочувається.

— Ви ж були вже раз у моїй кімнаті в не дуже то відповідний час, і, як бачите самі, я жива, не померла від вашої візити не впору.

Я хотів припасти до її ручки, але побоявся злякати цю нецеремонну дівчину та її відважний порив.

Не відчуваючи втоми, легкий і свіжий, підходив я з рудою до темного будинку. У дворі було зовсім темно. Ми присвічували сірниками, щоб тихо, без гамору засунути важкий засув.

Я відчинив двері в її кімнату, і мені здавалося, що я вже не вперше їх відчиняю. Підбадьорений її простою поведінкою, сів я на м'яке крісло біля стола під вікном, маючи перед очима всю кімнату разом з власницею. як у панорамі. Вона повісила своє пальто на вішалці, кинула невпіймальний погляд у дзеркало й поставила на стіл попельничку. Тепер вона була в чорній сукні, яка так яскраво підкреслювала в її блідому обличчі щось котяче, щось хиже.

— Чи знаєте, що зробив би я в цю хвилину з страшною охотою?

— Повечеряли б або поснідали б, — злукавила вона, приглядаючись до мене з тінню непевности.

— Не вгадали! Я малював би ваш портрет. Я вже малював вас з уяви стільки разів! А тепер, маючи вас так близько… Але я залишив фарби на двірці… я не знав, що…

— Ви не знали, що зайдете до мене? Що побачите мене сьогодні? — повторила з недовір'ям.

Мене вдарили її слова. Я ж усю дорогу, всю ніч, неясно, неусвідомлено мріяв про цю зустріч і знав, що вона буде…

— Я передчував…

— Якась телепатія чи що? — кинула дівчина в задумі. — Бо й я чекала чогось цієї ночі… Я закінчила працю… Хочете, підемо завтра в музей.

— Чи я хочу? Я піду, я не відходитиму від вас, якщо не проженете, — вихопився я одчайдушно.

Вона всміхнулась, а я, набравшись відваги, підійшов до неї.

— Нехай мене силою викинуть звідтіля, то й тоді не піду від вас.

— Ніхто вас не викине… — шепнула і змовкла.

Я погладив її тверде волосся і, наче б звільнений від вагань, покрив її шаленими цілунками. Ми забули про те, що хтось міг чути метушню в цю пізню годину. Ми забули про все. Ми забули, ми не відчували нічого, тільки ту гарячу хвилю, що струмила в наших тілах, радісна й захоплююча. Мені здавалось, що в моїх руках ворушилась чудова м'яка глина, з якої я в силі ліпити надзвичайні різьби. Я цілував великі насмішкуваті очі. Може, зцілую з них ці бісики, що грають в темній глибині?

Тих бісиків боявся Нечитайло? Чи того яскравого, хижого, свавільного ротика?

— Я тебе не боюсь…

Тимчасом у кімнату заглянув несміливий ранок.

Мені було добре, і я з фотелю не підводився. Дівчина крутилась по кімнаті, тихенько і жваво. Помила під краном склянку й налила молока. Накраяла хліба й поклала на черепок гарної тарілки. Старої-старої.

— Більше нічого не маю на снідання.

Ага! — пригадала й витягнула з торбинки пачку цигарок.

— Я не хочу молока. Пий сама, моє серце!

— Я вип'ю пізніше. Молоко після чорної кави, ще й холодне…

— Ні, ні, випий ти…

Але вона заставила мене, покірного, доторком своїх малих ручок, а сама кудись вийшла, чи на довго, не знаю. Я схилився на стіл і заснув.

Спав довго. Моя люба за цей час кудись бігала, мабуть, оббігала ціле місто. Була в друкарні, музеї (без мене), прибігала до своєї хати стільки там разів, а я спав.

Було вже темно, пізнє пополуднє, коли І я прокинувся. Сам був у кімнаті, яку знав, як з замазаної світлини. Знав її з своїх колишніх снів, бачив її й наяву, коли в «Качиному долі» викликав деталі спогадів… А що, якби сюди зайшов Нечитайло? Чи міг би я, нікчема, насувати йому темні підозріння? На столі, побіч книг, паперів, рисунків, лежала записка: «Зараз прийду».

Я випив склянку холодної води, помився й зачесався до овального дзеркала в золоченій рамі. Не з'ясував я собі, чи мій вигляд міг подобатись дівчині, але нещоденний блиск в очах примусив мене зостановитись. Невже я на щось рішився?

Зненацька ввійшла Люба.

— Ну, та все-таки ви прокинулись. Ну, спите. Завжди так довго спите, чи тільки після дороги? Я вам аж завидую того надзвичайного сну…

Її слова зашмагали мене, але я не міг їй сказати, що оце вперше в житті проспав я стільки часу! І що в неї й через неї саме такий сон, аж позавидувати!

Та це вона сказала жартома. Сміялася білими гострими зубами. Дика кицька! Руда коса забилась на рівній спині, на чорній сукенці. Я взяв її в обійми, готов повторяти й повторяти цей сон чи дійсність безліч разів.

— Ви готові були йти зі мною, куди я йтиму. До музею, до друкарні — всюди. Чи підете зі мною до Чуба? Музей ми проґавили — вже пізно.

— Я хочу піти з вами всюди. Я буду там, де ви будете, але я тривожусь, що ви не відкликнетесь на мої бажання…

— До Чуба підете зі мною?

— І до Чуба.

— То ходіть. Він чекає нас.

— Чуб чекає нас? — повторив я, не думаючи. Я ж до нього не писав…

— Він чекає вас зі мною.

Я подав їй пальто, полюбувався її личком у шапочці, і ми вийшли на вулицю.

— Любиш блукати вулицями, як я? — і я закарбував у пам'яті тихеньке «еге ж».

— А розмови, що ніколи не можуть закінчитись — про мистецтво?

— Розмови, що інколи визволяють, а часом наводять непроминальний смуток і песимізм?

— Чуба та його вічні організації?

— А тривожно-пророчі слова Нечитайла?

— І пам'ять найбільшого поета наших днів і непорочну красу поезії?

— А запах олії, верніксу?

Вона трохи задихавшись від прискорених кроків;,

— А черепки? Розкопане, видобуте з надр? Гіпотези, здогади, що ген у землю, в праземлю йде наш рід, що ми з тими уламками зрослі й зріднені?

Коли Люба замовкла, задоволена моєю відповіддю, я згадав діда. І мала статуетка, що жваво рухалась побіч мене, виростала в символ. Після довгої мовчанки, наче б надумавшись, мовила тихо, задумано:

— Ми могли б і не йти вже до Чуба. Ні, краще підемо — там нас чекають офіційні заручини.

— Заручини?

— Так, мій альбатросику!

— До чорта! Я заручений! — подумав я з шаленою радістю.

Побравшись за руки, з бадьорим почуттям, що оце вступаємо на широкий життєвий шлях, подалися на Личаків, у глуху закутину під цвинтарем. Там живе Чуб. Із вікон його хати ллється срібною стежкою світло на запущену вуличку. Тією срібною доріжкою, поміж лопухи й кропиву, пропливаємо до воріт.

В Чубовому ателье, навіть у спальні, люди. Заставлені столи. Лямпи кидають світло на картини.

Чуб вийшов на поріг зустрічати нас з пляшкою, повною рубінового напитку. Люба не хотіла пити, але він не пускає нас усередину. Ми мусіли випити. Хіба Чубові опрешся? Ми мали запричаститися тією чудесною рідиною, доки ще не переступимо порогу. Це мало бути якесь вино солідного віку, що мало сповнити наше життя вічним хмелем.

Я хильнув, хоч і з трудом, солодкої, липкої рідини, що склеювала губи, щоб лише вгодити Чубові, а Люба, недовірлива, як звичайно жінки, понюхала випивши, моргнула до мене і, віддаючи Чубові чарку, сказала:

— А господар? А дружок? Не вип'єш з нами?

Чуб налив і собі з повагою і з повагою перехилив. А тоді як не викрикне:

— От дурень! Чим я вас частую! Та ж це малиновий сироп! Я переплутав. В льоху було темно, — і кинувся за іншою пляшкою. Ми випили води, а то й уст не могли б розліпити. Всі сміялися з Чуба. Нечитайло сидів під грубкою. Він привітав нас урочисто й почав відкректуватись. Виглядало, що збирається виголосити якусь важливу промову. Він почав:

— Холерна подія! Баронесо! Друже! Це не щодня буває! Це здружилося двоє мистців. П'ю за з'єднане мистецтво! Але найбільше мистецтво, щоб ви знали… — підняв руку, зігнув її якось отак особливо, немов би вона була з картону, і потримавши її на висоті наших голів добру хвилину, обернувся до стола й почав із смаком заїдати кусок торта. Так ми й зрозуміли, що це таке найбільше мистецтво…

За столом на першому місці сиділа маленька жіночка, якась жива візантійська ікона. Я заслухався в її живу мову, як у музику, хоч слова її були запереченням усіх наших переконань і поглядів. Чуб був, за її словами, поросям, а ми всі разом з Нечитайлом — нерозважними дітьми, що граються в життя. Скільки їй років могло бути?

— Це таємниця її раси. Виглядає на п'ятнадцять, а їй не менше сорока.

Її просили, щоб прочитала уривок своєї нової повісті.

— Не сьогодні, не сьогодні! От прийдіть до мене в суботу, тоді прочитаємо.

За її головою, сперши руки на кругленьке черевце, покивувався письменник Нивочка, її чоловік.

— І це письменник? — запитала мене Люба тихенько. — Я про нього не чула.

— Бо він дуже тихий та скромний. Хіба не видно цього?

Маленька візантійська іконка похвалилась:

— Мамочка пише «Сім оповідань»!

Чуб налив знаменитої горілочки, і ми випили за кожне з семи оповідань. І за те, що будемо слухати їх у суботу. Коли випили, Чуб підніс тост за тих, «що починають нове життя».

Нечитайло підступив до нас:

— Як ви думаєте жити далі? Людина, що вступає на новий відповідальний шлях, мусить мати базу, матеріяльну базу. П'ю за матеріяльну базу! Чи ви знаєте, що це таке матеріяльна база? Ми цю базу вам підшукаємо.

Я потиснув кістляву руку, і він п'ючи за базу, віддалився спокійно до тортів.

Чуб повісив на стіні між вікнами, немов навмисне, мій перший портрет Люби. Усі дивувались і не вірили їй, коли вона запевняла, що портрет не її. Що вона мене ще тоді не знала. Як же тоді могла б мені позувати?

Нечитайло, що також не вірив, казав поважно:

— То такий уже, мої панове, маляр, що малює внутрішній образ людини. Він бачить те, чого багато з нас не помічають. Він, пробачте за банальність, ясновидець!

Якась гарна пані з сивим волоссям журно хитнула головою: з того, мовляв, важко вижити. Цей жест зрозуміла моя Люба й якось твердо заявила:

— Жити будемо! Жити-працювати. А як треба малювати — підкаже нам серце.

— Ах, серце! Як це гарно звучить! — з іронією мовив бородатий різьбяр. А коли воно, замість підказувати, ниє або сповільнює своє повсякчасне такання, або, навпаки, тіпається й заважає?

— Тоді слухайте розуму, він не тіпається ніколи, — якось вражений, обізвався письменник, названий Нивочкою.

— Те, що сучасні малярі малюють — прекрасне! Ці риби, спіралі, безлисті дерева, обличчя загублених, ви кажете: деформовані обличчя, якісь відшукувані, віднаходжені… тільки…

— Тільки тим образам бракує традиції. Тяглости. Зв'язку з тим, що жило тисячоліттями, що зробило з нас так званих культурних людей…

Нечитайло нетерпеливо хитав головою, хоч, як видно, погоджувався з останніми словами Люби, і, коли вона урвала, щось собі пригадуючи, він продовжував:

— …бо модерне мистецтво, пане добродію, то не обов'язково те, що роблять наші шановні колеги з професійної спілки плястиків, ті з «Золотого козла». Вони рахуються модерними малярами, бо не мають охоти чи можливости плавати, торгувати, шити конфекцію… Але ми мусимо малювати, різьбити, віршувати, бо це наша життєва конечність. Бо інакше нас за п'ятдесят, сто чи скільки там років поглинуть ці торгівці, ці, що шиють дешеву конфекцію!

Люба спокійно додала:

— А я думаю — шийте й ви, продавайте, коли маєте кому, але тримайте нитку, яку ми часто втрачаємо, зв'язок з минулим, з праминулим! Бо важко нам тоді буде виплутатись з проблем, які й нині нас мучать.

Чуб шепнув маленькій пані, яка слухала Любу:

— Це їй археологія вдарила в голову, — і голосно до Люби: — Їдьте, їдьте на своєму конику!

Пан з вусиками Мопасана галантно заступився за Любу:

— Тут мова не про археологію, тут жіноча інтуїція нашої милої співрозмовниці, якщо я добре слухав, застерігає, щоб не втрачати ґрунту…

— Ну, цей ґрунту не втратить, — шепнув різьбяр, — усе життя присвятив іконостасам — часу не буде…

— Мій милий, — сказала заохочена Люба, — розповів мені дуже повчальну казку. Коли ласка, я переповім її коротко. Дозволиш? Молодий маляр, зневірений у свої сили, власне, роз'їджений проблемами, сидить собі на придорожній верстві й споглядає нецікавий, добре знайомий пейзаж: гора, під горою село, в центрі церква, обрамлена зеленню, червонуватий млин на краю села, сіре небо, трава, як шпінат, трохи фіолету й охри. А приходить до нього дід. Густе волосся, рівні плечі, як сказав би Яновський, курить неможливий тютюн і, базікаючи нехитрими словами, наче якою абракадаброю, відсовує набік незграбну гору, присовує нижче небо, насовує хмари, підсвічує їх сонцем, що десь було забаглося. Від помаху старезної руки село паленіє, дерева стають самі для себе проблемами, зелений шпінат росте в сизу, сріблясту, як непроминальність, ковиль.

Мистець малює оновлений пейзаж і аж на добре ґрунтованому, скажімо, бельгійському полотні віднаходить розв'язку дідових слів. Картина нікому не подобається. Вона сира, дика, така, як малюють незвичні до краєвиду богомази. Але мистець спокійний, має внутрішнє відчуття правдивости. Що це за дід? І хто з нас має щастя зустрінути такого діда — інша справа! Але, коли ти зустрів, милий, — вона кинула мені теплий погляд, — того діда, і він відкрив тобі бодай рубчик таємниці в твоєму мистецтві, немає місця сумнівам, хитанням. Ти не скажеш: — Ми пропадемо в корчмах, де безрадісна горілка й гіркий сміх.

— З тобою, Любонько, і малиновий сироп матиме смак терпкого вина, — сказав Чуб. — А ти, мій друже, або будеш великим, народним, відомим і ще якимсь там, або — лише тим дідом, що вказуватиме шлях іншим. Ти вже, правду кажучи, маєш деякий досвід, — засміявся Чуб, — у столярстві. Ах, я був би й забув! — повернувся до картин і звідти виніс мою дошку, мій крем'янецький пейзаж.

— Знаєте, моє дороге панство, це його дарунок нам. Я приймаю його, мій колего, в день твоїх урочистих заручин!

— Ви приймаєте, а то ж, власне, він повинен би щось дістати в цей день…

— А хіба він мало в цей день дістав? — грубо сміявся різьбяр.

Чуб споважнів і врочисто заявив:

— Коли він одружиться, а думаю, що йде до цього семимилевими чобітьми, то я куплю йому склянку. Досі мають і вживають тільки одну, як і слід закоханим — пити горе і радість з однієї чаші. Але згодом їм це набридне, Люба захоче пити свою чашу радости, залишаючи коханому чашу горя. Куплю, хай п'є її спокійно сам. А це вам Явір зі свого дому за зорею шле весільний привіт:

— Ви говорите про весілля, але де гулятимуть його? Хіба не в Єзуїтському саду?

Нечитайло заспокоїв Чубову жінку. Він уже про це думав. Він хотів би поселити нас десь близько біля себе. Він не любить периферій. Не любить вітру, болота, заметілі на полі. І він поселив нас у хатині, як він каже — для великих вимог і малих можливостей. Люба каже, що він єдиний. Та мене мучить думка: чого боявся Нечитайло, коли біг зі мною від «Золотого козла»? Люба каже, що в нього не звичайна неврастенія, а щось важче. Їй шкода його.

Як і сподівались наші друзі, ми п'ємо з двох келихів від часу, як звінчав нас в Успенській церкві Любин дід. Цей дід, хоч дуже старий, співав ще гарним голосом, але наш шлюб був останнім в його житті. Любі було трохи прикро, бо недобрий знак, але скоро погодилась зі мною, що слова «останній шлюб» мають якийсь таємний, метафізичний чар.

Моя дружина поринула в роботу. Вона реставрує старі фрески в каплиці Боїмів із знайомим малярем, і я її до смеркання не бачу. Тепер чомусь не можу малювати так «ганц оне модель», як це робив давніше. Я зварив пшеничної кваші й пригадав, що Люба загадала купити печінки. І це купив і чекав Люби. Чому ж вона спізнюється? Я так хотів малювати її стоячи, в природній величині. Натягнув полотно, почистив палітру, натер фарби — в хаті рай. Засвітив світло й чекаю. Потрохи минає охота малювати, але що там охота! Нарешті на сходах швидкі кроки:

— Голодна, як собака! Як тут гарно, як тут тепло! — Люба щаслива, розглядається по хаті.

Їмо солодку квашу й печінку. Люба викрикає захоплено:

— Як ти смачно зварив! Яке те все добре! — але відмовляється від їжі. — Якось перехотілось.

Та й я не можу ковтати солодкого з печінкою.

— Ти мій альбатросику!

— Хто тобі сказав це слово?

— Ніхто! Само навернулось на язик.

Вона бачить, що вразила мене своїм вигуком, і героїчно сідає до їжі, їсть усе, що я наварив. І я їм. Якось без біди минулося. Люба переодягнулася, відпочила й стає позувати.

— Ти не втомилася, мила?

— Ні, ні!

Малюю при світлі, та мені байдуже. Я давно примусив себе малювати за будь-яких обставин.

— Ти ще можеш трішки?

— Так, так.

Чую, як до мене вертається снага. Малюю не знати як довго. Ось ще тільки закладу тло, ще обрисую руки, і на сьогодні буде досить. Я вже й забув про модель. На полотні було все: і життя, і краса, і проблеми.

— Ну, Любуню, я закінчив на сьогодні. Решту можу вже…

Люба лежала на долівці біла-біла. Я кинувся до неї.

— Тобі недобре?

Я кинувся натирати її водою. Розплющила очі.

— Вже добре. Трішки води!

Я поніс її на ліжко, обережно, варвар дикий.

— Думала, що витриваліша. Скільки я там простояла?

Ми глянули на годинник:

— Чотири години! — викрикнув я від несподіванки. — Прости мені, моє серце!

Вона звеліла повернути портрет до неї. Лежала і вдоволено посміхалась. Ми вирішили поїхати в Розлогу, як тільки закінчиться реставрація фресок.

Люба лежала в ліжку. Перевтомилась, трохи простудилась. Моїх графік на життя не вистарчало. Я почав шукати заробітку. Знайшов. Розкольоровую рисуночки для мультиплікації. Повна хата рисуночків. Люба в ліжку помагає мені. Закінчили, я побіг віднести. Але грошей треба чекати. Як на те прийшов Чуб і приніс коржів, булочок, варення.

— Ми живемо за еспанською приповідкою: «Коли нема хліба, тоді добрий торт»

Чуб усміхався, він сміявся й жартував, але, виходячи, зажурено поглядав на мене. Добрий Чуб! А хіба він живе не так, як ми?! Він пішов і залишив за полотном десять золотих… Люба зірвалася з ліжка й затанцювала посередині кімнати, хоч я сварив.

— Знаєш, — говорила, немов виправдуючи свою втіху, — мої панчохи зовсім подерлися, нема куди вже голки встромити.

— Купимо десять пар! — вигукнув я радісно. Але чи вистарчить цих грошей?

Люба заснула, я заслонив світло картиною] і сів до статті. Писав про здурілу американку. що вирізувала з кусочків матерії фігури й квіти, ліпила на папір та виставляла ці «картини» в Парижі.

Поніс статтю Михницькому. Я віддав цю нісенітницю з такою доброю міною й таким задоволенням, з таким спокоєм, з яким ніколи не давав друкувати своїх віршів; Михницький прийняв її так же само задоволено. Це ж була стаття про щось, що діялося за кордоном.

— Коли б ви могли нам до кожного числа щось таке писати. Це цікавий європейський матеріял. Ми такого потребуємо.

Це був європейський матеріял! Я не помилився. Мене просили сісти, чемно заговорювали. Я дивився на Михницького й думав, як легко задоволити його вимоги. Хоч критик з нього нібито дуже гострий…

— Пишіть таке, пишіть! Це дуже цікаво для нашого читача.

Невже? Ніколи я не думав, що наш читач цікавиться таким… — Добре, писатиму.

І я пишу. Пишемо, зрештою, всі. Пише Долинський, він пише найбільше, пише Чуб, пише Кобрин під усілякими псевдонімами. Пишуть вони й не знають, що я пишу не отак собі, я хотів би дістати гонорар. Та дуже помилився. Ніхто ніякого гонорару не платить. І я перестав писати. Хай пише Михницький. Я хочу повезти Любу в Розлогу. Вона радіє тією подорожжю, як дитина. Вже сідав до столу, розкладав папір, щоб написати листа. Ти ж чекаєш тієї хвилини, мій брате?

Люба суєтиться по хаті, прибирає.

— Хіба ти назвеш нашу хату — ательє?

Вона в поганому настрої. Я її розумію. Коли я маляр — повинен мати в себе картини. А то вони валяються бозна де. Але я боронюся:

— Те все, що я малював раніше, нічого не варте! — я роблю зусилля, щоб її заспокоїти. — Ось ці, що тепер малюю й ще малюватиму, — може, матимуть якусь вартість, може, навіть…

— А ось у Галини. Стіни завішані…

— Водоспадами, гуцулами…

— І приходять люди й купують, бо мають у чому вибирати!

Такі розмови я обриваю тим, що дуже кудись поспішаю. Бо від них болить голова.

Був гарний вечір. Люба пішла в музей. Я згадав, що любив швендяти вулицями. Обмівши пил домашнього попелища (так у душі назвав я нашу милу хатку після тієї неприємної розмови з подругою), вийшов я на вулицю сам, чого не робив від довшого часу.

До мене всміхалося звечоріле небо. Запах розквітаючих каштанів заспокійливо, впливав на мою голову, трохи притомлену довгим сидінням у хаті. Я йшов просто перед себе, легкий, нічого не думаючи. Не гнітила мене думка, що треба в когось позичити грошей, що слід би попросити той нещасний гонорар, а його не дають і не дадуть… Я махнув, як колись Дорош, рукою, кинувши клопоти й турботи позаду.

Чому йшов я в цю частину міста, звідки починав з ним колись ознайомлюватись — не вгадаю. Я йшов, натомивши добре ноги, до «Качиного долу». Чи до «Качиного долу» несли мене обважнілі ноги й радісні, як пахуче повітря, бажання?

На поверсі засвітилося світло. У «Качиному долі», навпаки, було темно і там, мабуть, нікого не було. Непевний, що робити, охоплений якоюсь радісною знемогою, пристанув я в садку відпочити. За хвилинку, зваблений якоюсь химерною думкою, що вистрибнула зненацька, відчинив важкі двері з левиною голівкою.

— Пані,— сказала служниця, — прибирається і просила зачекати.

Трошки розхолоджений новими рефлексіями, сів я на стільці напроти гарної Нефрети й розсіяно тарабанив пальцями по столі. Холодом віяло з кутів тієї дорогої колись, залі, що була для мене зразком мистецьких салонів, що, здавалося, належала людині з винятковими прикметами, тепер я байдуже обкинув оком французьких романістів, і мені ввижалась іншою, ще багатшою, ще старанніше підібраною й тим ціннішою книгозбірня директора кременецької гімназії. Єгипетська голівка й китайська тарілка поступались перед тими черепками чудових старовинних українських ваз, що їх розкладала моя Люба в моєму ательє. Люба! І я загрівся звучанням мого ясного кохання.

Ввійшла пані з хмаркою ясного волосся, біленька, пухка.

— Які нечасті гості! Я думала, що ви вже забули, відцурались…

— Таке… як же б я міг… — цідив я нещирі слова.

Пані всміхалася солодким усміхом, і я злякався, що будемо так обмінюватись непотрібними словами, а я ж хотів бути щирим і чесним з моєю добродійкою. Я змінив тон, відразу обірвавши непотрібну балачку.

— Ми дуже розійшлися. Ми дуже віддалилися одно від одного… — тягнула пані ласкавим голосочком, але мені не йшлося про конфлікт між професійним союзом і харитативною установою, головою якої була вона.

— Думаю, що між нами особисто немає ніякого конфлікту й ніколи його не буде, — це слово «особисто» я підкреслив, цілуючи її ручку.

Пані заспокоїлась. З її дещо приблідлих губ зникла солодка усмішечка, темні очі глянули на мене уважно.

— Ми влаштовуємо виставку навесні. Я прошу у вас «нашого» портрету… Хотів би його виставити…

— Ах, так? — усміхнулась щиро моя колишня модель, і її втомлене, як мені видалось, личко стало знову таким, як тоді. — Добре! Я даю вам його. Ви самі назвали його нашим портретом, отож, він і є ваш. Тільки дозвольте запитати: невже ви не маєте інших, новіших, цікавіших картин?

Мені видалось, немов вона критично, сливе співчутливо глянула на мою одежу. Одне й друге мене сердило. Я думав подякувати і попрощатись якнайшвидше. Але золота модель щось постановила.

— Я давно збиралась написати до вас. Я маю до вас прохання. Чи не могли б ви мені зробити копію старого портрету моєї мами? Я знаю, ви не наїжуйтесь! Я знаю, що ви копій з фотографій не робите, але як мені це зробити — вона не живе! — і знову так дивно глянула на мої черевики. А черевик мій лівий — чого я задер його вгору, заклавши ногу на коліно — був трохи розлізся…

Я розгубився. І пригадав Любу. Як поставиться вона до моєї гостини сьогодні, секретно, без попереджень? Та роздумувати було ніколи… Пані перейшла велику кімнату й принесла фотографію.

— Я волів би, щиро кажучи, малювати ваш портрет…

— Ох, буде з мене й цього! І тепер я думаю…

Чи не на Любу натякала пані?

— Ну, візьміть. Чи тепер у вас немає часу? Може, готуєтесь до виставки?

І я дурний-дурний, відповів так:

— Прийду по портрет, тоді візьму й роботу.

Чому це я так сказав, і досі не знаю.

Пані погодилась:

— Добре, як хочете. Тоді на виставці.

Я побіг додому, клянучи себе й свою бездарність. Адже до виставки залишалось тридцять голодних днів.

Люби не було. Де вона? Сів писати, але не писалося. Почав гуаш і це кинув. Перед очима з'явилась фотографія бабусі. А все ж який портрет зробив би я з тієї вицвілої фотографії? І куди всунула б вона цей портрет? Але що це мене обходить, куди всунула б, аби заплатила! Та що там — пораджуся з Любою. Може, обоє підемо й візьмемо світлину? Я вже дуже хотів, щоб Люба була зі мною. Де вона пропадає? Прислухався до кожної ходи, до кожного рипу брами. Захотілося їсти, але не пішов понишпорити в шафі. Я знав, що небагато там їстивного. Так, як у Долинського:

— У мене в шафі — хліб і миші.

Дякую сердечно за таке! Ліг я в ліжко, але сон не приходив, і Люби не було. Рахую до ста, до тисячі. Взяв книжку — не читається. Нарешті легенько, немов скрадаючись, біжать її ніжки, тихо, винувато.

— А, ти дома?

— Як бачиш, навіть у ліжку. Смачно повечерявши та почитавши, хотів заснути, а ти розбудила.

Та вона бачить мене наскрізь, читає в моїх словах усе, що я хотів би заховати.

— Ти так завжди будеш блукати попід зорями?

— Та ж і ти десь гуляєш! Ну, та не будемо! Я був в одного замовника, дістав роботу.

— Ов, хто це такий, яку роботу?

Я сказав, сказав, дурний, усе, як було: що не ходив за працею, а просто просити її портрету на виставку.

— Чого? — Люба скочила до мене, і її гарні очі запалали недобрими вогнями.

А я, не попадаючи в тон, ще й погіршував справу:

— Як то чого? На виставку.

Вона, узявшись під боки, аж задихаючись, вигукнула:

— Я того портрету не хочу!

— Ти?.. — я не второпав. Вона не хоче? І я пожартував, присягаю, зовсім невинно: — Тебе, може, покликали до жюрі?

— Ти ще будеш сміятись? — і тут почалося. Люба кинулась на ліжко, вибухаючи гірким риданням. Я вискочив, хотів її заспокоїти, але куди там. Вона не дозволяла й доторкнутись до себе. Дряпала мене, гризла, відбивалася, вирвалася з моїх обіймів і побігла в кухню, зачиняючи за собою двері на ключ.

Я сів знеможений на ліжку. Почав пригадувати, чи я не вчинив їй якого лиха, чи не подратував її чим сьогодні? Але скупа пам'ять мовчала, і я ще більше схвилювався У кухні щось гупало, бренькало, затихало знову починалось, але я постановив собі не чіпати її. Я не почував за собою вини. Вже й спати захотілось, і я, поклавши вигідно подушку, збирався переспати біду. Та двері з кухні відчинились, і ввійшла тиха та сумирна моя Люба із зніяковілою усмішечкою на чудових розпухлих губках.

— Уже не буду. Не буду ніколи, моя Любо! Ти ж знаєш, я тебе так люблю і так шаную. Так, так, дуже тебе поважаю. Де ж би я насмілився зневажати тебе, насміхатись?

Вона підійшла до мене мовчки, притулилась. Значить, прийняла мої виправдання, значить, вірить моїм словам — простила.

І я, цілуючи темні очі, обіцював:

— Ніякої роботи не прийму! Ця робота нічого не варта. Ти подумай тільки — копіювати якусь там світлину! Хто ж таке робить? А портрету тієї пані теж не виставлятиму, бо, по-перше, — великий, займе половину стіни, а, по-друге, — це кіч! — і сам не знаю, як це вискочило з моїх уст, але я брів далі й далі. — Оце, що з тебе малював, це так, це щось варте, а те — кіч, повторяю — безнадійний кіч!

Люба вскочила мені на коліна й почала з дикою снагою цілувати мене. Я вже більше ні про що не думав.

Іду собі, гуляю. Ген перед собою бачу в думках: маячить червонувате віконце в мансарді. За тією оранжевою завіскою пробігає наше з Любою життя. Щасливе життя, як каже вічний ентузіаст Чуб.

Та скільки разів доходжу саме до темної вулиці й шукаю неспокійними очима гарячої плями в нічному краєвиді Личаківських горбів, мене шкребе шершавою рукою по неспокійному серцю, пронизує нез'ясований неспокій: що ж діється там, за тією оранжевою плямкою?

І я прискорюю ходу в думці й біжу теж у думках по сходах, з затиснутим у грудях повітрям, доки не ввірвусь у відчинені двері передпокою. Любин плащик на вішалці безпомічно притулився до стіни, гордо виструнчились рядочком снігівці й калоші, скриня з книгами, ще не розпакована, і з кухні запах пригорілого молока. Знову збігло, капосне!

Гетьте, ремінісценції французького діяболіста! Це ж «Кармазинова заслонка» Барбей д'Орвільї, непотрібно бентежила й лякала. Чого це я такий, як губка, всмоктуючий, втягаючий? Люба жива! Вона в повному квітучому здоров'ї, як сама каже, в своїх чотирьох кутах. Любі кутики! Он сидить в улюбленому кріслі проти похилого дзеркала. Щось шиє в такій позі, що її люблять неоклясики. А в дзеркалі її неповторна відбитка. Важка коса на похиленій спині, біле обличчя з синіми тінями. Чорний светер м'яко обтулює незрівняні форми молодого тіла.

Так, як вона бажала, наша кімната завішана, заставлена, закладена картинами. Є в чому вибирати покупцеві — та, ба! Ніхто не купує. Нечитайло сердиться: як же це так — не пішов, не взяв роботи, ба, й портрету не взяв на виставку! Хоч пообіцяв, хоч просив. Він знає про це від моєї золотої моделі. Вона зрозуміла, вибачила, але він ні: — Дітваки і без сорому діти!

А я згадую з гарячим диханням незримий смуток у вологих очах, недоговорені до кінця слова, почуття споріднення, зв'язаности пережитим з нею моментом, що не забувається. Почування, що не могли втілитися в слова. Що тремтіли, жили в півкруглій кімнаті, біля пальми, біля стрункого профілю Нефрети, наче відгомін пісні, що не може голосно, повно повторитись. І від цього залишався терпкий присмак. Жаль? Та годі!

Вдалині, як жаринка, віконце мого ідилічного вогнища. Писала про себе Наталка. Вона одружилася з багатим американцем. Уже не працює, як було колись, забиваючи тугу за батьківщиною безупинною працею. Чоловік возить її берегами океану, розбиває на піску шатро, розкладає вогонь, співає піонерських пісеньок. Вона повинна забути старий світ. Адже так романтично живеться в новому! І пише Наталка, що він у вільні від праці хвилини бере фарби, мольберт і малює. Який це мусить бути милий чоловік, коли наше трудне звання вважає недільним відпочинком! Я вітаю того незнайомого американця й радію, що Наталка і там знайшла щастя. (Я ж щасливий). Але через три рядки нижче в листі такий, повний болю, вигук:

«А знаєш, які картини малює мій американець? О, ти не знаєш! В аптеках, у голярнях, на стінах автобусів висять такі поштові листівочки: хатки, оброслі по саму стріху квіточками, глечики, повні розквітлого бузку, собачі головки… О, такі картинки копіює з поважною міною мій містер!»

Що мені думати, а що відповісти Наталці, яка десь там, далеко від нас, від нашого неповторного життя, нудьгує на березі океану?

Я б відписав, я б кликав її до нас, до холодного міста, де між кам'яниці залітає пронизливий вітер, але я не можу. Наталчині листи, як і все, що було до Люби, лежить у валізці. Туди не можна ніколи заглядати — музейні, архівні речі. А відписувати? Та хіба я стану дратувати мою дику кицьку?

Газ попсувався, по даху вітер жене кучугури снігу. Та невже той легенький вітер так бешкетує по блясі? Я в пальті, закутаний, як колись, а Люба в ліжку. Хрупає сухий хліб гострими зубами й перелистовує «шпаргали». Їй холодно, її не зогрівають і мої закохані погляди. Вона закутується з головою. Хтось тричі врочистим стуканням розбиває тишу. Кого б це викликала моя уява?

— Що, ти хочеш, щоб ми димарем улізли, як смерть по тих двох старих? — кричить за дверима Чуб. — Ми померзли, а той не пускає в рай!

— Ах, це ви? — з ліжка розчаровано Люба.

— Це ви, — Чуб і далі врочистий.

— І хотілося вам плужитись по морозі? Та ж ми вам і чаю не дамо — газ не працює…

Чуб не хоче ні чаю, ні загрітись. Він нас поведе на княжий бенкет.

— До правдивої княжни. Ти ще, певно, в вічі не бачив…

— Та правда, не бачив. Одного графа польського, та й то боком. Коли не рахувати баронеси…

Люба вже вискочила з ліжка. Вона чепуриться швидко, як це вона лише вміє, і ми вибігаємо на вулицю. Про княжну більше не говоримо. Чуб любить несподіванки, я знаю, яка це для нього приємність. Люба вірить його поважному виглядові. І радіє:

— Може там щось цікаве знайдемо? Знаєте, у тих нікчемних Бєльських пані Ганна знайшла старе наше скло з сімнадцятого століття! А вони й в гадці не мали, думали — чеське.

Заходимо в вуличку біля парку святого Юра Люба здогадується підступу. Нахиляється й обкидає Чуба снігом.

— Куди ти нас ведеш, зраднику? На Городецьку? До якоїсь мізерії? А маєш, а маєш!

Я сміюся в комір, я здогадуюсь, а її хай покортить.

У скромній сірій кам'яниці, що ані трохи не скидається на княжий двір, на першому поверсі затримуємось біля дверей. За дверима гамір, багато людей. Серед них маленька жіночка в лисячій сальопці задирає до нас голівку.

— Ваш двір у комплекті, княжно? — вітає її Чуб, і вона робить двірський реверанс.

— Так, мабуть, з вами будуть усі, тільки скидайте хутра, мої дорогі людоньки, бо в нас тепло, Поросята мої дорогенькі! Ох, ти ж моя красуня, посивіла вся від морозу. Зараз загрієтесь. З'їмо гарячого борщику. У мене сьогодні цілий парлямент — від сельробського жулика до гетьманського бунчука.

— То тут усі партії,— сміється Чуб, заглядаючи в кімнату.

— Це з приводу пельменів?

— Чи лише пельменів… — радіє господар. — Тут такого…

Хтось високий і згорблений, з блідим обличчям, наче різьбленим у слоневій кості, тримає в тонких пальцях список страв.

— Ша! Наш церемоніймайстер зачитає порядок вечора, а я тимчасом засуну каглу в печі, буде зовсім тепленько. Ну, читайте, любий, а ви сідайте, людоньки де вигідніше: на ліжку, на коші, при столі,— щебече господиня з іконописним обличчям.

Я любуюсь її грецькою зачіскою, що так лагідно підкреслює візантійські очі, ніс, суворий у своїй лінеарній красі, і брови. Господар, затирає руки, кидаючи веселі погляди понад окуляри.

— Так от: оселедчик з Сербської вулиці в провансальській олії та з волинською цибулею; український борщ з литовськими пельменями; гетьманські битки і немирівська ковбаса по-полтавськи…

— Далі не читайте, з мене досить.

— І мені важко те все без горілки…

— На горілку прийде черга!

— Читайте, читайте далі, бо королівська бабка ще в печі, хай досидиться в спокої, щоб не сіла…

— Чого ж, хай сідає — місця досить…

— Що кажете? Не можна, Боже борони!

— А що ж? Стояти бабці?

— Кренделички й мазурки…

— А я мусів би… я хотів би… — але княжна кладе палець на уста.

Господар голосно зідхає. Йому того всього можна тільки доторкнутись. Він мусить берегти серце.

— Ти, Мамочко, будеш за скомороха. Читатимеш оповідання, поки люди їстимуть. Не так кортітиме.

Я переводжу очі з високого дворецького на господаря.

— Цьому дякові не можна їсти багато. Він з таких волинських дяків, що, коли пили, обов'язково чарку перегризли. Ну, та почекай трішки, хай поїмо, тоді й ти борщику понюхаєш…

— А то в горлі пересохне…

— Авжеж, пересохне…

Чуб безцеремонно представляє мені пошепки:

— Цей в окулярах, що його княжна назвала пістолетом, письменник. Ти знаєш його. Пише легким, добірним стилем, трохи залегким. А той високий чорнявий, що так гарно поназивав ці страви, що їх спартолила наша княжна, це останній крутянець. Більше їх немає.

— Я б малював його, коли б робив історичні портрети. Так мусів би виглядати граф Орлик молодим або нещасний Тиміш Хмельниченко. А він що робить?

— Він історик. У нього аристократичне перо. Та він… не довговічний. Від того профіля, тієї блідої усмішки, печальної, віє потойбічним. Він не людина, а зразок. І він швидко помре…

…помре…помре — гуде настирливо в шумі розмови. Сердито кажу до Чуба:

— Та чого це ти його так рано ховаєш?

— Не я, а туберкульоза…

— Ах!

— Ну, поросята, Озоню, чому не присовуєтесь?

— Не турбуйтесь, пані Галиночко! Нам добре.

Чуб продовжував інформувати мене: — А ця рум'яна дама з голоском, що так личить двірським дамам, коли звертаються до глухуватих королев — авторка «Шестикрильця». Ти, певне, прочитав цілу ту книжку? Біля неї — економістка і фельдшерка в одній особі. Вона ще й пише казки, має дома вишиваний музей, але найкращий її твір — це той торт, що за нами, на книжках. Не спирайся, а то доведеться тебе облизувати! До того лисенького не приглядайся — він цього не любить. Його переслідує манія, що йому хочуть підсунути якусь даму, щоб видерти з нього таємницю. Працював колись у розвідці,— Чуб кричить, бо в кімнаті так голосно, що ніхто нікого не чує.

Люба сидить поруч з крутянцем. Чубова жінка голосніше всіх сміється.

— Хай сміється, вона впилась.

— Бідна дитино! Так смішно? — господиня й сама сміється. — Ми говорили про саркофаги…

— Чи довго ще?

— Та ні, зараз витягну…

— Тоді можу витягнути…

— Ні, ти сідай, будемо читати.

— Опісля…

— Я хотів…

— Ну, добре!

— Ах, Боже, Боже, про все тут говорилося, а про державнотворчі процеси, про вольове наставления під сучасний момент… про… скажу просто — про Україну я щось не чув! — викрикає з розпачем друкарський складач Петруньо.

— Сердега, до чого доводять книги, — каже з меланхолією в голосі Нечитайло. — Я б їх усіх попалив!

Господиня звертається чуло до Петруня:

— Все те, дитино, про Україну! А хіба ж ми татари? У всіх нас у душі наша земля

— Уважай на Любу, крутянець з'їсть тобі її з борщем!

— Або вона його! Ач, як утелющила нього баньки!

— Чудові баньки… — каже тихо Нечитайло.

Чуб штовхає його під бік.

— А ти що? Не боїшся того новобранця? Що він скаже?

— Те саме скаже, що й я, що чудові…

— Чудові пельмені, от що!

— Ці пельмені навчила мене варити моя волинська дитина. Любий хлопець, тільки занадто любив сало. Раз, миючи ноги в умивальній мисці, заснув і…

Чуб з господарем витягнули з-під ліжка скриньку. Там було повно всякої всячини. Зошити, папери, рукописи. Розгорнув один з них і, засунувши глибше на ніс окуляри, почав оповідання про перлу. Ту перлу, яка скотилася з ока святої Софії Київської під час татарського грабування. До Бенвенуто Челліні приїхало два козаки, щоб він дав гарну оправу цій перлі…

Ми переглянулися з Чубом. Він, він був князем цього вечора, той скромний банковий книговод. А Михницькому мало- талантів! Нікчемний критик Михницький! Свого не бачить під носом, а тільки чуже, щоб тільки закордонне.

Я зупинив погляд на моїй рудій. Вона заборонила мені ходити в редакцію. Така бурхлива ніч була в нас через Михницького!

Ми просили господаря, що розхвилювався й не знав, куди заховати свою дитячу радість на обличчі, щоб ще читав. І він витягнув «Поліщуцьку матір». Він читав. Це був той надзвичайний світ поліської понурої реальности, підсичений містикою, чарівними легендами й віруваннями, де святі з відьмами й чортами всуміш вирішували побутові події, де небезпечно було йти проти надприродного, бо без тієї чарівної містики була там тільки багниста, водяна пустеля з меланхолійними обріями і непереможною тугою та всеохоплюючим смутком.

З-під пера того рум'яного волинського дячка, що вовчими зубами колись розгризав чарки, на тоскних очеретах з'являлися породисті відьми з розхристаною мережаною пазухою, чортівський сміх котився по корчмі з дитячою безтурботністю. Обрії зогрівалися пристрасними вигуками та хохотами.

Він читав, немов би співав весільну пісню, повну сласної насолоди, повну смутку за чимсь, що ось-ось загубиться. Пісню смутку й радости, нового життя, що має народитись, і, відв'ялого смертю, непотрібного більше, що, здійснивши життєве призначення, має впасти в земське небуття, в прогниле баговиння, на якому виросте сріблястий непорочний очерет.

Княжий двір, витерши серветками масткі губи, що так не личили тим словам, глибоким і поетичним, наче засоромлений, принишк, вп'яливши очі в те місце, з якого йшли чари. Зачарувались усі. Навіть пістолет, навіть невгомонна господиня. І на щастя та ще й яке щастя! Бо діяболіст наш єдиний, наш Барбей д'Орвільї (чого ще він так нагадувався мені?), замовк і, якось безпорадно втягаючи глибоко в груди повітря, перехилився через спинку крісла й безсило замахав руками.

Хто з нас кинувся перший до нього? Усі, наче загубивши глузд, стиснулись вузьким колом і виривали одне одному з рук обвисле тіло. Тільки княжна, перемагаючи нас удаваним спокоєм, попросила всіх набік, крім економістки, що миттю заходилась біля нього вправними рухами. Вона й урятувала князя від сердечного припадку. І він після деякого часу, вибачаючись, повторяв:

— Усе гаразд, усе гаразд…

Передихнувши трохи, усім хотілося говорити про «Поліщуцьку матір». Вона посіла нашу увагу неподільно і владно. Але боялись. Без гамору, стримано розпрощавшись, почали виходити. Тільки Люба нагнулась швидко до господаревої руки, і доки він засоромлений устиг зорієнтуватись у чім справа, її пристрасно поцілувала.

А на вулицях, поміж будинками, вклонялися нам усі вітри світу, заводячи пісні, пісні…

— Краще малюй, як маєш писати небилиці до того журналу! Який кому пожиток? Вікно прорубують в Европу? Та хіба воно закрите? Ти ж сам колись казав, що наші «європейці» були б і не думали й не знали про «парнасівців», якби не київляни, якби не Влизько, що згадав Ередію.

— Та Бог з тобою, жінко! Я й не збирався. Я лише думав, що мені…

— Ніколи там тобі не плататимуть, ніколи не приймуть до редакційної колегії, а тільки наліплять ще одну наклейку…

— Яку знову наклейку? Я вже їх маю…

— Тому, що вже їх маєш…

— Та це мене не хвилює,— додав я спокійно, щоб закінчити розмову.

Але Люба як зірветься:

— Та доки я буду з тобою огризатися! — і вона раптом заплакала.

Мовчки склав я папери, на яких почав був статтю про малювання на склі (її хотілося давно писати), склав їх учетверо й почав рвати не поспішаючи. Папірці лягали на стіл, безпомічні, щораз дрібніші. Залишився один більший шматок із заголовком, і він потрапив Любі в руки. Зрозумівши свою помилку, вихопила з моїх рук решту, почала розгладжувати й складати, ховаючи від мене засоромлені очі. їй було соромно та жаль. І я хотів її розважити. Набираючи переконання до власних слів, я заспокоював її:

— Ти зовсім добре зробила. Власне, не так було починати. Малювання на склі слід було трактувати як вислід. Ми ще напишемо про це в іншому аспекті, почекай, це буде виключно цікаве.

Та її важко було обдурити. Не підводячи очей від папірців, здавалося, знову заллється ще невтішнішим плачем. Я почав цілувати трохи дикі скісні очі, доки ще не запливли солоними сльозами. Вона заспокоїлась і злагідніла.

— Ти зовсім ні до кого не подібний! Ти єдиний…

— Єдиний у своєму роді,— жартую.

— Іноді міркую собі, звідки, з яких земель, з яких небес прилинула до нас така чиста, така непорочна душа… Ти такий, як ця пташка чарівна над морями. Хочеться її досягнути, але де там! Вона високо, здається, тільки пливе вона в повітрі, вимахує дужими крилами, і це не вона, а якась мрія, прекрасна душа чиясь. Злетить вона на землю, доторкнеться…

— …куцими незграбними ногами землі, й думаєш: як йому втриматись, тому непорозумінню, — додаю без злоби. — Чи не про альбатросів думаєш, люба?

— Еге ж, — задумалась і змовкла.

Пташка, що летить понад морями, летить туди, де її дім — аж за зорею… Я думав про Богдана. Про себе ніколи.

Хотів Любі признатись, що в мене виник цікавий задум та що я знайшов людину, яка допоможе його здійснити. Але, як звичайно, помовчав. Чого забігати наперед? Коло шостої—сьомої мав прийти до мене спритний хлопець (власне, не альбатрос!), ми поговоримо з ним про видавання журналу. Співробітників я маю, адміністрацією займеться він. Гроші на папір і друк дамо пополовині.

Я дивився на годинник. Коли прийде, — скажу Любі, коли ж підведе, — значить, не було про що й говорити.

Я сів до графіки. Це був наш єдиний поки що заробіток. Коли журнал розвинеться — тоді й сердезі Нечитайлові не треба буде бігати, шукати роботи для нас обох.

Люба закінчила якесь вишивання й пішла віднести. Це її заробіток. А от коли журнал, тоді вона…

Хтось постукав у двері. Я підскочив відчинити. Це був він. Я посадив його на моє вигідне місце під лямпою, приймав капелюха, якого він скинув з жовтенького, трохи облізлого волосся, і на радощах, що не підвів, стараюсь добачитись краси в підпухлих очах, у зеленкуватому вусику, що торчить мітелкою над тонкою губою.

Пан Шепель усе вже наладнав. Він виклав швидко, геніяльно, плян праці. Я маю тільки те й зробити, що виготовити й здати йому матеріял для журналу «Дозвілля» (думаю, добра назва? Хе, хе!), до п'ятнадцятого цього місяця.

— Чисто літературний він не буде. Нам треба йти на компроміс з публікою. Це буде журнал для розваги. Поки що, щоб придбати передплатників, а згодом, коли захочете, можете сунути туди літературу, мистецтво, що там хочете…

Він усе обміркував, усе пам'ятає. На папері, що був для статті, він, слинячи хімічний олівець, пише цифри, проценти, прибутки. Списав увесь листок.

— А тепер, — говорить, підкручуючи вусика, — треба купити паперу. Я заплачу друкарню, а ви — папір.

— А скільки це буде коштувати? — питаю, трохи заскочений темпом.

Він, ніби вичитуючи з пописаного листка, ніби байдуже кидає:

— Двісті золотих. Ви можете дати покищо половину, очевидно, — побачивши острах в моїх очах. — І не сьогодні, борони Боже, на другий тиждень, за два тижні, маючи вже готове число до складу.

Зідхаю з полегшенням. Таких грошей сьогодні я не можу викласти. Може, порадитись з Любою? Але ні! Жінки завжди розбивають всілякі починання. їх краще ставити перед готовими, довершеними, фактами. І я прошу пана Шепеля прийти рівно через тиждень. До цього часу я матиму потрібну суму.

Наче б трошки незадоволений, він відмовляється від чаю, підводиться й шукає свого приплюснутого капелюха. Вже біля дверей, насунувши його на облізле волосся, ще вертається. Щось забув? Він бере із стола папір, списаний безконечними рахунками, і вибігає, не зачиняючи за собою дверей.

— Добренько, напишу, дитя моє любе, напишу. Сенсаційне? Поліційне? — маленька письменниця з обличчям козацької ікони обіцює писати й радіє, і вірить, як і я, в цю розвагову, до подушки, небилицю, та що її зможемо перетворити колись у гарний журнал. — Таки ще сьогодні вночі ляжу до писання, а тепер випийте чайку.

Але мені спішно. Я відмовляюся, бо ж мені ще треба поїхати до Чуба. Він обіцяв репортаж з Італії. Може, й я колись щось шкрябну, коли Люба спатиме. За душею в мене шістдесят золотих від доброго Івана, до яких я ще не доторкався. Бо ж він послав їх у секреті перед Любою, щоб вона собі купила те, що їй бажається. Такий подарунок. Ох, який це буде гостинець моїй ученій, коли я принесу перше число! За графіку дістану тридцять. Десять позичу в Чуба — проблема розв'язана.

З меланхолією згадую, що цілу зиму не малював. А хочеться малювати! Так, але нема коли. Хай ще цей тиждень проґавлю на редакційні справи, на друкарню, а там уже завантажимо пана Шепеля. Хай висилає, й продає і так далі. І хай поверне гроші. Правда, він сказав, що гроші тільки після трьох-чотирьох чисел повернуться, але тоді, панове, тоді будемо мати журнал! Базу, як каже Нечитайло. Його не бачив давно. І кого я бачив у ті дні? Збирав матеріали до «веселого кутика». Всілякі пікантні історійки з Парижу, що за ними так побивався Михницький, зліпив я в це перше число. — Для нашого читача, — сміюся в душі з себе й з Михницького.

Умовились у «Віденській» з паном Шекелем. Звідтіль близько до друкарні.

— Куди біжиш? — спинила Люба, але я вихопився швидко, на ходу кричу, що Нечитайло мене чекає, що запізнився. Нечитайло — справді магічне слово.

— То краватку поправ, перекрутилась.

Таки запізнився трохи. На годиннику напроти кав'ярні було сім хвилин на дванадцяту. У кав'ярні порожньо. Очевидно, для моїх запітнілих окулярів. Сідаю під вікном, на видному місці, і читаю газети. Чомусь неспокійний, розсіяний. Час від часу відриваю очі від газети й шукаю даремне своє «рандеву». Коли з ратушевої вежі б'є дванадцята, я серджусь. Доки мені тут сидіти? Чого це він спізняється?

Гроші й матеріали тримаю при собі, як скарби. В нагрудній кишені. Заховав так, наче б боявся, що хтось мені захоче вирвати.

— Вибачте, я спізнився трохи. Був у клішарні, в друкарні, торгувався з директором. Ви принесли?

— Приніс, — витягаю поскладані, понумеровані рукописи.

Він витягає свій «вічний» хімічний олівець, слинить його й, розглядаючи статті, маже щось на них тим послиненим олівцем. На сенсаційному оповіданні поставив хрестик, на «Мандрівці по чужих містах» — коліщатко.

— Дуже добре. Кутик для розваги на обкладинці. Економно. І ще що?

Я витягаю проект обкладинки, заставки, рисунки.

— Дуже добре, — і на проекті теж хоче поставити якийсь магічний значок. Я набираюсь відваги й відсовую проект від нього.

— Не мажте на ньому, бо ще й це відіб'ють, — кажу лагідно, але рішуче.

— Та ні, ні, я не мажу, — якось зам'явся мій новоявлений добродій.

— Може, підемо в друкарню?

— Зараз не маю вже часу. Завтра вранці заразом скочимо й у клішарню, а тепер…

Я догадуюсь. Витягаю з нагрудної кишені сто золотих і, хвилинку вагаючись, кладу їх на стіл. Він швидко згортає їх із стола й, перелічивши, ховає в портмоне. В цю мить кидає здивований погляд на годинник:

— Ох, це вже за чверть перша! Я запізнився. Ви куди? Кельнер! — він швидко платить мою каву моїми грішми, я це бачу, і простягає мені руку: — До завтра! Завтра буду вранці в клішарні. Ви можете туди прийти, коли хочете, але точно о дев'ятій.

Я хотів би його запитати, чи він прийде точно, чи треба буде його чекати, як оце тепер, півтори години, але його вже нема. Помахуючи приплюснутим капелюхом, вибігає з каварні й ховається в натовпі. Я йду поволі в напрямі дому.

Проблема розв'язана. Рукописи віддав. Гроші дав… Гроші… та дурниця! Чи сказати Любі? Ні! Краще нічого не говорити покищо. Минаю вітрини з черевиками. Такі, на високих закаблуках, подобались Любі, такі бажала б вона мати. Я хотів їх купити, вона часто показувала мені. Та на ці гроші, що були в нас, вона не хотіла черевиків. Вона казала, що, коли будемо мати трохи грошей, тоді заховаємо їх на вакації. Вона хоче вибратися літом у Карпати. Помандруємо, пориємось по ярмарках… Нічого! До літа далеко. Якраз ці три-чотири місяці, щоб журнал почав матеріально себе виправдувати. Тоді будемо багаті!

Весна. Я відчинив вікно на всю широчінь. Якась свіжа, нова панорама лежить під весняними вітрами. Ще голі безлисті дерева відслоняють піщані гори, з між ними струмками попливли вулиці, рожеві стрічки, що зникають за закрутами. Молоді, обмиті, освіжені хмари. Такий пейзаж малював колись Гришко. В його пейзажі наша українська свіжість закутана в паризький туман. — Українська весна… — пригадались слова захопленого африканця. І з ними весняне бажання, невисказана туга. За чим?

Наталка — українська весна в Парижі — лягла між листами в касетку як сувенір і перестала бути дійсністю.

Але сьогодні з весняним вітром, що лагідно колише віконницю, образ далекої, за безміром простору, Наталки, виразніший, ніж тоді, коли мріяв за вікном серед піскових гір та розквітлих садів. Чи то пахощі невидимих фіялок, чи перламутровий туман, що пливе завороженими вулицями, чи якесь прочуття, що ніколи не обманювало — втішало мене чимсь добросердим, погідним, несподівано-ущасливлюючим, чимсь відомим, рідним, рідним, що походило від неї, від весни мого життя.

Я стер пил з палітри, що висіла на стіні всю зиму, як цеховий знак, і більше нічого. І… перевісив на інше місце. Я затурбувався фарбами і станом моїх пензлів. Думка, що може буду малювати, заспокоїла мене й розрадила. Де ж! Я стільки часу не пишу, не малюю, не дивлюсь на мого вірного моделя — Любу. Я з соромом спускаю очі від її неспокійного погляду. Я пересиджую довгі години в скверику біля друкарні, я оббиваю пороги тієї нещасної клішарні, папірні, шукаю моторного хлопця з облізлим волоссям. Але його неможливо впіймати. Він усюдисущий і ніде не видний. То був увечорі, коли я чекав його вранці, то був у друкарні, коли я шукав його в клішарні. Ми граємось у кота й мишку, граємось. Причому кіт — це я, але кіт, якому вискубли шерсть до останнього волоска.

Щастя, що Люба реставрує ікону. Щастя, що їй за це, може, заплатять. Я тікаю від Чуба, щоб не чути його докорів. Я не знаю, яку відповідь дати моїй письменниці, що діється з її знаменитим оповіданням. Або я знаю? Я й не хочу догадуватись, що мене обібрав хлопець у приплюснутому капелюсі. Я хочу вірити йому. Я дав йому всі гроші, я дав йому матеріали на троє чисел, а тепер немає ні одного числа, і хто його знає, коли буде? І хто впіймає пана Шепеля?

Вже три листи від мого доброго брата Івана лежать на столі. Він просить у Розлогу. Хіба ж я не знаю, яка краса в селі навесні? Ще трішки постривай, любий брате.

І я кидаю надзвичайний пейзаж, що лягає сам, трохи покірно, а трохи нахабно, на невидиме полотно, спускаюсь крутими вуличками в гущу старого середмістя й шукаю, і вистежую…

Замість тьмяного погляду моєї Люби, замість обіду (скільки то я годин пробігав між друкарнею й клішарнею?), дістаю гнівне нагадування від господаря — заплатити за помешкання.

Перевішую палітру на давнє місце, там вона висітиме в спокої хтозна як довго, і йду в кухню. Вирізую з капусти качана і вбиваю голод. Люби нема. Я трохи боюся її. Якось, виходячи до праці, сказала таким вороже-холодним голосом:

— Все можна відреставрувати. Все можна витягнути на денне світло, але бажання, коли воно є до праці, його не треба витягати. Не дивлячись ні на яку депресію. Чи ж мистецькі твори народжуються лише в щасливі, погідні, моменти? Коли ти вільний від турбот? (Може, в мене немає вже чого тягнути на денне світло? Може, я вже більше не малюватиму? Бо й справді — ательє маю, моделя кожної хвилини, в кожній позі… А не малюю!). — Бодай принеси від Чуба той мій перший, єдиний закінчений портрет! — крізь сльози.

Ех, жінко, жінко! Чи ж не віддав я тобі всього, що маю? Чи не люблю тебе найглибшою, найсвятійшою любов'ю, чи не живу тобою, для тебе?

Вона плаче, вона, вбираючи в рафіновані фрази докори, день-у-день, вечір-у-вечір грозить, хнюпиться, страждає. Я чую це.

Я ховаю під скатерть господарів рахунок. Листи з Розлогої складаю з надіями на майбутній відпочинок, на бажане заспокоєння, що прийде обов'язково.

Здіймаю палітру, щоб її вже не випускати з рук, доки не засяє на продовгастій ґрунтованій фанері твір, яким нарешті догоджу своїй вибагливій дружині. Я сиджу проти похиленого дзеркала, і до мене бентежно всміхаються трохи мрійні сірі очі. Безвладно спадаюче м'яке волосся прислонює рівне чоло. Я відкидаю його назад, воно м'яко падає на голову, ще м'якше зсовується по вузьких скронях. Колись був білявий, тепер, мабуть, шатен. М'ясисті губи, трохи затиснуті, з глибокими кутиками. Такі кутики малював Шевченко своїм монгольським моделькам з широкорозставленими очима. Такі кутики малював неповторно м'яко Веляскес малій інфанті.

На мене дивились насмішкуваті очі. Що ж я? Я йшов самопливом. На моделя дивився. А проблеми? Формальні, психологічні? Вони не існують?

Я поклав пензлі в струнку амфору, що, певне, не творилась отак з доброго дива. а тисячі років формувались її контури… І тому в неї такий простий рисунок.

Люба придумує сюжети, підсовує хитро теми, бачачи, який нерадий я, який важкий до роботи.

— Це нецікаве, це тебе втомлює, а це ось — забава для початкуючих! А що ж тебе манить, притягає, захоплює, скажи! Неосяжне?

Вона перераховувала сюжети, десятки сюжетів, за які я мав би вхопитись. Наприклад: збірний портрет. Це могли б бути мої товариші, поети, мистці. Або Нечитайло в гроні кооператорів. А, може, актори в театральних костюмах? Крім збірного портрету, що я його мовчки, без вагання, відкинув, була ще «пані в льожі». Ця пані, очевидно, вона й ще хтось позаду, в глибині… темнішою плямою.

Якось, захопившись Дега, вона звернула мою увагу на знайому балерину. її треба було малювати в танцювальній позі, в клясичній пачці.

Западав присмерк. Хотілося їсти, хотілося, щоб Люба була вже дома, крутилася, мудрувала, радила. Може, й справді намалюю її в льожі. Куди вона бігає? Я б слухав. як музику, її базікання.

Скільки годин просидів проти дзеркала?

Нарешті! Грюкнула брама, хтось ішов, минав один поверх, другий, хтось пристанув на площадці й далі йшов угору. Це не були легкі кроки моєї жінки. Хтось ішов незнайомими йому сходами, мабуть, утомився, відпочивав. Хто це йде до нас? Доходить до нашого піддашшя. Чого чекає? Може, господар? Слухає, чи живемо, чи дихаємо.

Я тихесенько, притаївши віддих, витягаю незаплачені рахунки з-під скатерті й чекаю. Я готовий до нападу. Я здамся, закриваючи очі руками. Я свої власні гроші жбурнув у болото…

Розглядаюсь по кімнаті: усе в порядку — блискуча убогість, — це слова Люби. Хай і так.

Коли б то був господар, він уже напевне остро й дуже нечемно гримнув би в двері. Навшпиньках підходжу до дверей і висліджую крізь віконечко несквапливого гостя. Не може цього бути! За дверима стоїть відпочиваючи, мій брат Іван з великими валізками в руках.

Весна, весняний вітер, запах фіялок, ні, запах темного лісу, запущеного приходства, яблук, сіна вривається в малий передпокій.

— Ах, та це ти! Ти?

— Ти сам?..

— Я… зараз прийде…

Нам так добре вдвох. Я з страшною силою тулюсь до шорсткого сукна, з надзвичайною легкістю пересовую важенні валізки.

— Обережно з тією там…

Я знаю, знаю: там покладки, там надзвичайний приходський хліб, що пахне капустяним листком, сало і ковбаса, і все те, що має магічну силу піднести упадаючий настрій.

— Ти втомився! — по мені гуляє уважний погляд гарячих очей. — Ти приблід мені.

Він сидить, відпочиває, а я бігаю, метушусь, заходжуся. Засвічую газ і зараз гашу його. Я не буду ні хвилинки без нього. Почекаємо з чаєм на Любу.

— Ти знаєш, чого я до вас приїхав?

— Що за запитання таке! Він мусів приїхати. Я чекав його. І я, здивований до крайніх меж, пригадую — та ж, власне, я його чекав увесь цей хвилюючий день!

— Але чого це я приїхав, — він далі своє. — Ти не знаєш. Отже, довідайся, милий, я приїхав по вас. Я забираю вас у Розлогу. Ти не дістаєш, може, моїх листів?

Проблема, всі проблеми розв'язані! Я глянув на брата. Він розсівся на тапчані, витирає хустинкою зрошене чоло, щасливо, вдоволено розцінює вагу свого приїзду, нашої зустрічі. Я сідаю напроти нього і якось сама рука сягає до амфори по пензлі. Фанера, сперта проти світла, виблискує добрим ґрунтом.

Переді мною сидить не Савонароля, ні!

Це якийсь велетень, козак-невмирака, що надто рано, ще в розквіті буйних літ, напнувся рясою. Ага! Що скаже моя реставраторка? О, вона замилується тим пишним, расовим експонатом!

Я підводжуся, беру касету, кладу фарби на палітру й перед його, трохи втомленими і трохи здивованими і дуже співчутливими очима, починаю.

— Диви, диви! Навіть наприсмерку можеш малювати! Такий працьовитий, так тебе припекло? Та ж темно, ти щось бачиш? Але коли мусиш, малюй, я не буду заважати, буду дивитисЬ…

— Я бачу, як кіт, — сміюся. Зрештою, ще не зовсім темно. Якраз добре світло. Довго не буду… накину і…

— І що будеш малювати, га?

Байдуже й невинно, розлігшись на канапі, сидить мій брат. На килимі обрисовуються широкі плечі, ряса переливається на сильних ногах. Коли б ще шаблю збоку почепити… Форемна голова на міцній шиї, енергійне обличчя, очі в серпанку розчулення.

— Тебе. Матимеш нарешті братову руку, а я твою…

— …пику, — сміється рядом здорових зубів.

І мені радісно. Я думаю про Розлогу й чекаю Люби. Малювати хочеться, аж рука труситься.

Нічого з Савонаролі! Це козацький ватажок. Вже ні про що зайве не думається. Рахунки на скатерті зникли під калачами і салом. Про облізлого пана Шепеля забув, хай йому хрін! Я реставрую давні сили і витягаю з розкопок старих міст образ мого бравого предка.

Ворушиться сто раз переорана земля, підводяться люди. Часи стають інші, ріднішають, наближаються, щоб заповнити змістом, правдою, надхненням мої зусилля.

Модель підводить очманілі повіки, і його погляд — теплий, батьківський. Той погляд я ловлю в хвилини, коли відриваюсь від полотна. І вже й того не бачу. Не бачу його посоловілого обличчя. Побачите ви, що я бачу!

— Чи можна позіхнути?

— Ще хвилинку, ще хвилиночку!

Доки ще фіолетові пасмуги вечора не затруть остаточно реального, доки ще в брамі не пролунають, минаючи ступні й площадки, зворушливо легенькі кроки, що радісним дзвоником заграють у темряві.