Альпійська балада

10

Ховаючи в собі неприємне занепокоєння, Іван спочатку озирався й прислуховувався, побоюючись, чи не пустили німці собак, але минав час, а довкола все було тихо. Тоді прийшла впевненість, що австрієць їх не виказав, а мотоциклісти, мабуть, їхнього сліду не знайшли і на деякий час дали їм спокій. Крім того, вони, певно, забрали труп божевільного гефтлінга — було з чим вертатися до табору. Від таких думок нервове збудження поволі вгамувалося, поступившись місцем іншим думкам і турботам.

Тим часом ущелина, як глибоченний кривий коридор, потроху звужуючись, вела і вела їх угору. Майже не спиняючись, вони лізли по її дну вже годин з чотири, коли не більше. Стало холодно й вогко, мабуть, од того, що забралися аж надто високо, час від часу поколювало у вухах. Сонце так ні разу й не заглянуло сюди, зникла й оповита хмарами ясна блакить угорі: клоччя сизого туману, чіпляючись за вершини скель, швидко попливли над ущелиною. Звідкись подув міцний поривчастий вітер, похолодніло так, що не дуже гріла й хода. Тут важко було орієнтуватися, побачити, чи далеко вони одійшли від містечка, але Іван відчував, що вже височенько, бо інакше не проймав би такий холод. І все-таки шкірянку з загорнутим в ній хлібом хлопець ніс під пахвою. Він розумів, що головне ще попереду, що похолоднішає дужче, можливо, доведеться йти снігом. Правда, за себе він турбувався не дуже, міг би йти і швидше. Хоч і зморився й боліли позбивані об каміння ноги, але був ще здатний на більше — вкотре вже виручала хлопця неабияка природна сила, невибагливість до умов життя і, звісно, суворе армійське загартування. Скільки вже було разів і на війні, і в полоні, коли інші вибивалися з сил, падали й приставали від голоду, втоми, без сну, а він тримався. Він почав уже думати, що якось здолає і це лихо, перейде хребет (не може бути, щоб не перейшов), аби лишень був живий — витримає, стерпить усе: на волі — не в таборі.

Ось тільки Джулія…

Хоч вона з помітною старанністю лізла за ним і тепер майже не відставала, проте він, час від часу зупиняючись, недовірливо й занепокоєно поглядав на неї. Відчуваючи його увагу, дівчина щоразу кволо усміхалася: було видно, намагалась удавати, ніби все гаразд, що вона має ще вдосталь сили. Однак невластива для її поривчастої вдачі повільність рухів яскравіше за все свідчила про її втому.

Вийшовши нарешті з-за повороту, вони побачили, що ця розколина зовсім звузилась і за сотню кроків од них упирається в одвислу скелясту брилу, яка перегородила шлях. Хоч як не хотілось, але треба було видиратися наверх — на буйвітер, на голі, відкриті звідусіль скелі.

Іван звернув на крутий схил, видряпався мало не до самого верху і, ставши на одне коліно, зачекав Джулію. Вона піднімалася трохи повільніше, похнюпивши від утоми голову. Хлопець уперся ногою і подав їй руку. Дівчина вчепилася в неї м’якими холодними пальцями, і він, більше не оглядаючись, поволік її нагору.

Вони вибралися з ущелини на голий, не дуже стрімкий кам’янистий схил, але розгледіти довкола нічого не встигли, бо в груди їм ударив пругкий вітер, а зверху насунуло клубочисте клоччя туману, дошкульна мокреча закрила скелі й небо, ніби сирим димом оповило місцевість. Правда, туман був не суцільний — у рідких його розривах де-не-де прозирали руді брили, далекі синюваті прогалинки, проте роздивитись довкола не можна було. Тоді вони спинилися, і Джулія одразу припала плечем до виступу скелі. Вітер несамовито рвав на них холоші, рукави, шарпав поли курток. Стало ще холодніше. Іван розгорнув між камінням потерту вже, вируділу, а колись гарну шкірянку, виклав з неї хліб і підійшов із шкірянкою до Джулії.

— О, нон… нон. Нєт! Я тєпло, — зиркнула вона на хлопця пожвавілими очима й виставила вперед руку; вітер куйовдив її коротке волосся. Іван мовчки накинув одежину на худенькі гострі плечі. Дівчина неохоче закуталася, мерзлякувато стрепенулась і схилила на груди голову. Хлопець присів над початою хлібиною.

— Іль пане… Хляб! — зрозумівши його намір, з голодною нетерплячкою сказала вона й ковтнула слину.

Іван спершу оглянув буханчик, прикинув його на руці, ніби визначаючи вагу й ту найменшу пайку, яку вони можуть дозволити собі цього разу з’їсти, і зітхнув: аж надто він був маленький. Джулія теж сіла й мерщій посунулася до Івана. Боячись розкришити буханчик, хлопець не став одламувати від нього, а, озирнувшись, узяв позаду себе гостру камінну скалку і почав обережно краяти скибочки. Дівчина з якоюсь розчуленістю в очах покірно стежила за рухами його шкарубких пальців — і як він краяв, і як потім ділив одкраяне навпіл, одламував шматочок від однієї скибочки і клав на другу, ще раз оглядав.

— Добре?

— Сі, сі. Добро.

Знову ніби зникли і холод, і втома. Джулія засяяла очима, з нетерпінням чекаючи, коли буде дозволено з’їсти цю мізерну пайку. Але Іван з витримкою, на яку можна позаздрити, утретє порівняв шматочки й тільки тоді мовив дівчині:

— Ану лиш, одвернися.

Вона збагнула, не виймаючи з-під шкірянки рук, хутенько одвернулась, а він торкнувся пальцем шматочка з додаточком:

— Кому?

— Русо! — з твердою рішучістю сказала вона й крутнулася до нього.

Іван мовчки, обережно взяв тоненьку скибочку, трохи жвавіше вхопила другу вона.

— Гра… Спасібо, русо.

— Ні за що, — сказав Іван.

Квапливо жуючи і кутаючись у шкірянку, Джулія раптом спитала.

— Русо! Как імєєтся твой ім’я? Іван, да?

— Іван, — трошки здивувавшись, одповів хлопець. А вона, помітивши його подив, відкинулась назад і засміялася.

— Іван. Джулія угодаль! Как єто угодаль?

— Неважко вгадати.

— Всє, всє русо Іван? Правда?

— Ні, не всі. Але багато.

Раптом дівчина посмутніла, втомлено зітхнула, щільніше закуталась у шкірянку й крадькома зиркнула на буханчик. А Іван, розтягуючи насолоду, повільно доїдав свій шматочок. Помітивши її аж надто красномовний погляд, узяв буханчик, аби сховати за пазуху, але не встиг цього зробити, бо Джулія зненацька ойкнула і завмерла на місці. Відчувши недобре, Іван бистро глянув на дівчину — на її обличчі застиг переляк, широко розплющені очі безтямно дивилися поверх його плеча. Іван обернувся з хлібом у руці й одразу побачив те, що так налякало її.

Осторонь од них і трохи нижче, у вільній від туману прогалині, спершись на розставлені руки, сидів на скелі страшний, у подертій куртці гефтлінг. Голий, без волосся череп його стирчав на тоненькій шиї з просторого коміра смугастої куртки, на якій чорнів номер і нашивка. Гефтлінг темними божевільними очима-ямами вп’явся в них. Мабуть, він побачив у їхніх руках хліб, бо затремтів і, пританцьовуючи на місці, почав хрипко вигукувати:

— Брот! Брот! Брот!

Потім перестав вигукувати, мерзлякувато стрепенувся і вже зовсім людським, сповненим відчаю голосом зажадав:

— Гіб брот!

— Ге, чого схотів, — глузливо посміхнувся Іван, дивлячись на нього.

Гефтлінг якусь мить зачекав, а тоді несподівано люто залементував:

— Гіб брот! Гіб брот! Їх бешайне гестапо! Гіб брот!..[38]

— Ах, гестапо! — Іван звівся на ноги. — Ану, геть звідси! Ну, живо!

Він погрозливо рушив до божевільного й тільки-но ступив кілька кроків, як той зіскочив із скелі й відбіг далі вниз.

— Гіб брот — нікс гестапо. Нікс брот — гестапо![39]

— Ах ти, собако! — закричав Іван, перемагаючи вітер. Його пойняла злість, і він кинувся було наздоганяти шантажиста, але той пересторожливо відбіг іще далі. Помітивши, що Іван спинився, божевільний теж став.

— Гіб брот!

Іван засунув руку в пазуху — німець застиг у чеканні, але хлопець вихопив пістолет і клацнув курком.

— Пістоле! — з жахом вигукнув божевільний і подався вниз.

Іван зціпив зуби, ззаду до нього підскочила Джулія.

— Дать он хляб! Дать хляб! — злякано мовила вона.

Божевільний тим часом одбіг, спинився й, озираючись, чимдуж почимчикував униз.

— Іван, дать хляб! Дать хляб! Нон гестапо! — боязко стала благати дівчина.

«Гад продажний, — думав хлопець, сердито дивлячись услід божевільному, постать якого то зникала, то виринала. — З такими жарти погані — зчинить репет і викаже німцям. Що вдієш з навіженим? І вбити жаль, і відчепитися нема як. Прийдуть із собаками, натраплять на слід — тоді все пропало».

— Агов! — гукнув хлопець. — На брот!

Божевільний, ухопившись за скелю, спинився, оглянувсь, навіть, здалося, подумав, і невдовзі крізь вітер долинув його голос:

— Нікс… Ду вірд шісен! Їх бешайне гестапо,[40] — і знову подався униз.

— Йди ти к бісу! Нікс шіссен! Ось на… На!

Іван і справді відламав від буханця шматочок і підняв його в руці, щоб той побачив. Джулія, стоячи поруч, тремтіла з холоду й занепокоєно дивилася на гефтлінга. Божевільний постояв трохи, а потім сів на виступ скелі. Наближатися до них він боявся.

— Ах, так, собако! — закричав Іван, бо йому терпець увірвався. — Ну й геть під три чорти! Іди в гестапо! Іди!!!

— Іван, нон гестапо! Нон, Іван! — стала сіпати його за руку Джулія. — Дать нємножко хляб! Нон гестапо…

— Дідька лисого йому, а не хліба. Нехай іде.

— То пльохой гефтлінг. Он кранк. Он гестапо…

Хлопець не відповів, сховав у пазуху півбуханчика, пістолет і рушив до попереднього місця на горі. Джулія йшла поруч. Іван відчував, що так повестися з божевільним було небезпечно, але тепер уже не міг поступитись йому — люта затятість виявилася дужчою за острах. Джулія все озиралась, але раптом їх оповила імла, і, крім сірого громаддя скель, довкола нічого не було видно — внизу і навкруги клубочився, рвався, плив шматками гнилий туман. Невідомо було, чи гефтлінг сидів там само, чи, може, справді подався униз. Помітивши на обличчі дівчини стурбованість, Іван озирнувся:

— Нікуди він не піде. Бреше все.

Хлопець заспокоював її, але до самого спокій не вертався. Біс його зна, від кого тільки залежить життя людини? Де ж та справедливість? Якийсь божевільний, а от вижив, прорвався в гори, уникнув облави, втік з-під куль… А скільки найкращих хлопців загинуло в таборі? Таки скупа земля на справедливість.

Вони вже рушили були на шлях, в обхід величезного шаруватого виступу, коли Іван озирнувся й сунув руку в пазуху. Джулія теж глянула назад, але божевільного ніде не було. Проте Іван вийняв шматок, вернувся й, пошукавши зручне місце, поклав його на камінь, де вони недавно сиділи.

— Гаразд. Біс із ним, гадом! Нехай подавиться! — ніби виправдовуючись, промимрив хлопець.

Джулія на знак згоди промовчала.