Альпійська балада

16

— З’їсти б увесь одразу, — мовив Іван, тримаючи в руці висохлий з кілограм вагою шматок хліба — общипаний по краях, зачерствілий, однак такий смачний і жаданий, що обоє, дивлячись на нього, тільки ковтали слину.

— Вєсь, вєсь, — мов луна, озвалася Джулія, теж не зводячи з буханця очей. Іван, на якусь мить завагавшись, глянув поверх її голови на далекий засніжений хребет і зітхнув.

— Ні. Весь не можна.

— Ні. Нон?

— Нон.

Дівчина зрозуміла і теж зітхнула, а Іван розстелив на траві шкірянку й виклав на неї їхній мізерний запас. Треба було зробити неабияке діло — відміряти порівну дві пайки, причому якнайменше розкришити, бо покраяти не було чим.

І він обережно відщипував хліб, розкладаючи шматочки на дві купки, весь час відчуваючи голодну нетерплячку Джулії. Його душу опанувало нове почуття до неї, чи то братнє, чи то батьківське. Добре й велике, воно виповнювало його жалістю до неї — непризвичаєної до страждань війни й бездумно-рішучої у своєму майже підсвідомому, ніби у пташки, прагненні до волі.

Хлопець ділив зосереджено. Кожну шкуриночку, кожну кришку зважували їхні пильні погляди, і він зумисне поклав на одну купку більше — там був окрайчик, це, за табірними правилами, значно цінніше, ніж однакові вагою шматки м’якуша. Коли все було розділено, решту, грамів з двісті, Іван сховав у кишеню шкірянки.

— Це тобі, це мені, — сказав він без традиційного ритуалу вгадування й посунув до неї пайку з окрайчиком. Вона скинула чорними, мов смола, бровами.

— Нон. Єто Іван, єто Джулія, — переклала вона пайки.

Він глянув їй в обличчя і приязно засміявся.

— Ні, Джуліє, не треба. Це тобі.

Іван мерщій узяв свою пайку. Джулія підозріливо глянула на нього, скривилась і раптом спритно засунула одну шкуринку йому в руки. Хлопець із шкуринкою одразу ж кинувся до дівчини, але та, сміючись, чимдуж одхилилася й підняла руки з хлібом, аби він не дістав. Іван з пустотливою впертістю наполягав, та вона крутнулась, Зачепивши його бік грудьми, і, щоб утриматись, вхопила його за плече. Сміх її раптом обірвався. Несподівана близькість обпекла хлопця; погамувавши в собі неусвідомлене ще радісне бажання, він одразу відступив і сів на своєму клапті шкірянки. А Джулія грайливо, мов дівчинка, зиркаючи на нього з-під брів, прикусила губу й поправила на грудях куртку.

— Бери їж. Адже це твоя, — промовив Іван, підсовуючи до неї шкуринку.

— Нон.

Весело всміхаючись, поблискуючи біленькими зубами, вона заходилася гризти свій окрайчик.

— Бери, кажу.

— Нон.

— Бери.

— Нон, — не поступалася вона, посміхаючись самими очима.

— Упертюх. Ну, як хочеш… — сказав Іван і відкусив од своєї пайки.

Вона незабаром з’їла все, звичайно, анітрохи не наїлась і нишком поглядала на відстовбурчену кишеню шкірянки. Іван повільно, з насолодою жував, помічав усі її погляди і спроквола почав думати, чи не з’їсти все одразу. Що там за наїдок з того шматочка колись, а зараз було б саме добре. Але він чимдуж одігнав ці думки, бо добре знав ціну навіть і такому мізерному шматочкові, як оцей.

— Ще хочеш? — спитав Іван, нарешті доївши свою пайку. Джулія з підкресленою рішучістю, ніби побоюючись передумати, похитала головою:

— Нон! Нон!

— А це? — кивнув хлопець на шкуринку, яка й досі лежала посередині шкірянки.

— Джулія нон.

— Тоді давай так: навпіл.

— Вас іст дас — навпіл?

Дівчина допитливо зморщила свій носик. Сонце світило їй в саме обличчя, і вона щоразу мимохіть кривилась, ніби передражнювала Івана.

— Ну, трошки Іванові, трошки Джулії.

Хлопець розламав шкуринку й один шматочок дав їй, — вона нерішуче взяла й, відкусивши скраєчку, посмоктала.

— Карашо. Гефтлінген чоколято.

— Німці до всього змусять: і хліб шоколадом здасться.

— Джулія бєжаль Наполі — кушаль чоколято много, — розповідала вона, мружачи темні, мов ніч, очі. Іван не второпав.

— Тікала в Неаполь?

— Сі. Рома бєжаль. Батіка бєжаль.

— Від батька? Чому?

— А уна… Єдна історій, — неохоче відповіла вона, вдруге відкусила шматочок і посмоктала його. Потім довгим поглядом подивилася на шкуринку.

— Батіка хотєль пльохой маріто. Рускі єто муж.

«Чоловік! Вона була замужем!» — ця новина прикро вразила, а дівчина раптом стала неприємною і небажаною. Вона, мабуть, відчула це, бо швидкими очима скоса глянула на його зненацька спохмурніле обличчя й посміхнулася.

— Нон маріто. Синьйор Дзонгаріні нє біль муж. Джулія нє хотєль синьйор Дзонгаріні.

Усе ще похмурий, Іван спитав:

— А чому ти не хотіла?

— О, то біль ун сєгрєто.

— Який секрет?

Зиркаючи пустотливими, з іскорками очима то навкруги, то скоса на нього, Джулія смоктала шкуринку, а Йван сидів, утупившись у землю, і видирав з корінням жмутки трави.

— О, сєгрєто! Маленько сєгрєто. Джулія любіль, любіль… как єто руско?… Уно джовіното Маріо. Парєнь Маріо.

— Он як! — озвався хлопець і пошпурив траву; вітер одразу підхопив стеблинки. Іван обернувся до дівчини боком — йому чогось не хотілося дивитись на неї, він тільки похмуро слухав. А вона, ніби не відчуваючи його переміни, розповідала:

— Карашо біль парєнь, Джулія браль пістолє, бєжаль Маріо Наполі. Наполі гуерра, война. Італьяно шіссен[45] дойч. Джулія шіссен. — Вона зітхнула. — Партіджано італьяно біль мальо, дойч мнього. Мнього італьяно убіваль. Мнього концлягєр. Джулія концлягєр.

— Що, проти німців воювали? — зацікавлено з сумом вимовив Іван.

— Сі. Так.

— Ого! — стримано здивувався він і спитав: — А де ж твій Маріо?

Вона відповіла не одразу, обхопивши свої цибаті гомілки, підібгала до грудей коліна, сперлась на них підборіддям.

— Маріо фу уччізо.

— Убили?

— Сі.

Обоє помовчали. Іванові чомусь полегшало, ніби минула якась неприємність. Він глянув на неї, і Джулія, ставши серйозною, витримала цей погляд. Ледь засмучені очі її під його поглядом почали тепліти, миттєвий сум розтанув, і дівчина засміялася.

— Почєму Іван смотрі, смотрі?

— Так.

— Что єст так?

— Так є так. Рушили до Трієста.

— О, Трієсто! — легенько підхопилася вона з трави. Іван теж підвівся, бадьоро з розмаху закинув на плече шкірянку, й вони подалися по маковому полю вниз.

Сонце припікало чимраз дужче. Тінь од Ведмежого хребта потроху вужчала в долині, спекотливе попелясте марево тремтіло під далеким узгір’ям, оповивало лісові схили. Тільки вгорі впевнено сяяли засніжені хребти, виставивши, мов напоказ, кожну бляклу пляму на своїх строкатих боках.

— Трієсто карашо! Трієсто партіджано! Трієсто море! — жваво гомоніла Джулія і, мабуть, під впливом бадьорості, заспівала:

Грайливо скошуючи на нього жучки-очі, вона неголосно, але дуже — ритмічно виводила незнайомі й тому ще більш принадні слова. Іван не знав, яка то була пісня, мелодійні її переливи скидались на лагідне хвилювання моря, щось пестливе й добре зачаровувало душу..

Хлопець, затамувавши віддих, слухав цей мелодійний відгомін іншого, незнаного світу, але дівчина раптом обірвала спів і наблизилася до нього.

— Іван! Учіль Джулія «Катуша»!

— «Катюшу»?

— Сі, «Катушу».

проспівала вона, задерши голову, й він засміявся: так це було кумедно і по-дитячому невміло, хоч мотив прозвучав непогано.

— Почєму Іван смєхіо? Почєму смєхіо, скажі?

— «Расцветали яблони и груши», — виразно повторив він. — «Поплыли туманы над рекой».

Джулія з іскорками сміху в очах вислухала й закивала головою.

— Карашо. Понімаль.

— О, тепер краще, — мовив Іван ідучи. — Тільки не явіні, а яблуні, розумієш? Садок, де яблука.

— Да, понімаль.

Вона почала ретельно, мовби школярка, виводити «Катюшу», не зовсім до ладу вимовляючи слова, і від цього йому стало весело й добре з нею, наче з пустотливою, гарною, слухняною дитиною. Він ішов близенько біля неї і нишком увесь час усміхався, захоплений тихою людською красою, якої вже так давно не відчував. Незрозумілим було, чому і звідки взялась оця його лагідність — чи од високого ясного неба, чи від чарівності гір і неосяжного простору, чи від не баченого ніколи казкового багатства квіток і якихось дивовижних, змішаних в одному букеті духмяних пахощів. Щось урочисте, миле серцю витало над цими горами й лукою, навіть не вірилося, що десь є небезпека, полон і, можливо, їм загрожує переслідування; думалося: чи не привидівся йому весь минулий піврічний жах таборів з есесівцями, смертю, смородом крематоріїв, нестихаючим гавкотом вівчарок? Якщо ж усе те було насправді, то як поруч із ним могла існувати на землі ця невмируща краса природи, що за сила життя відгородила-відособила її чистоту від злочинного шаленства людей? Але та мерзота, на жаль, не примарилась, вона не була привидом — їхня розмальована смугами й нашивками одежа щомиті нагадувала про те, що було й чого вони остаточно ще не позбавилися. І тут, серед первозданної чистоти землі, цей їхній одяг здався Іванові такою нестерпною зневагою до людства, що він мерщій зірвав із себе куртку і загорнув, аби не бачити її, в шкірянку. Джулія перестала співати й, засміявшись, оглянула його трохи засмаглі, круті й дужі плечі.

— О, Ерколє — гєркулєс! Русо гєркулєс!

— Який там геркулес? Дохлятина, — скромно заперечив Іван.

— Нон, нон! Гєркулєс.

Вона жартома плеснула по голій Івановій лопатці й затисла опущену руку.

— Сілно, карашо русо. Почєму плєн шьоль?

— Ішов? Вели, то йшов.

— Надо біль фашісто! — рішуче змахнула вона маленьким кулачком у повітрі.

— Бив, поки міг. Але ось…

Піднявши лікоть, Іван обернувся до неї другим боком, і на її жвавому всміхненому личку раптом відбився жаль, навіть переляк.

— Ой, ой! Санта Марія!

— От і геркулес… — зітхнув хлопець.

— Болно? — спитала вона і ніжним дотиком обережно погладила великий широкий рубець — слід ножового багнета. Іван сміливо потер бік.

— Уже ні. Переболіло.

— Ой, ой!

— А ти не бійся, дивачко, — лагідно промовив Іван. — Ану штрикни дужче.

Дівчина ніяк не могла наважитися, тоді він, узявши пучками її тоненькі пальці, штрикнув ними в рубець. Джулія налякано ойкнула і відсахнулась. Іван ухопив її за плечі; цього короткого дотику було досить, щоб враз у душі зашумувало п’янким хмелем, але хлопець, наперекір собі, відхилився. Ні, так не можна! Що це з ним? Так не можна. Треба йти, вибратись із цього фашистського кубла — для того тікав.

— Слухай, — похмуро сказав Іван, зиркнувши на неї. — Треба… Треба негайно йти. Розумієш?

— Да, — погодилася дівчина посміхаючись і з якоюсь прихованою думкою заглянула йому в вічі.