Альпійська балада

19

Струмок був неглибокий, але гомінкий — широкий потік крижаної води шалено мчав із гір по камінню, бурхаючи піною та розгонисто хлюпаючи на заливні низькі береги. На одному згині луки потік намив на траві косу сірої жорстви, перейшовши яку Іван та Джулія донесхочу напилися пригорщами води, і дівчина пішла на луку. Іван, закотивши подерті собакою штани, увійшов у струмок глибше. Ноги враз зсудомило від холоду, пругка течія намагалася збити, але хотілося помитись, бо піт роз’їдав обличчя. Хлопець поторкав свої шорсткі, з чималою вже борідкою щелепи, хотів був подивитись у воду, але де там: у стрімкому шумовинні нічого, крім каміння та піни, не можна було розгледіти. «Мабуть, заріс, як бандюга», — подумав Іван і оглянувся на Джулію.

— Я страшний, небритий? — спитав він у дівчини, але та не озвалась — як сіла, так і сиділа замислена, втупившись в одне місце на березі струмка. — Кажу, я страшний? Як дід, певно?

Вона стрепенулась, прислухалася, намагаючись збагнути його думку, — він усе скуб свої кучеряві щелепи, — і дівчина здогадалася.

— Карашо, Іван. Очєн вундершон.

Іван заходився вмиватись і подумав, що Джулія стала раптом якоюсь аж надто зосередженою, такою дівчина не була навіть на початку втечі, під самим носом у німців. І зовсім не пасує до її вдачі така замисленість, це їй завдав прикрощів він, Іван. А Івана, навпаки, покинув недавній неспокій, і на привіллі цієї просторої луки він зовсім підбадьорився. Йому було добре з Джулією, і хотілося розвіяти всі її турботи, побачити її такою, як раніше, — веселою, відважною, довірливою. Мабуть, треба було розрадити її, заспокоїти, але Іван не міг переступити якусь межу між ними, хоч і хотів цього. Щось приязне поривалося у ньому до дівчини, та він стримував себе, вагався.

Помившись, Іван зачерпнув пригорщею води і віддалік з розмаху хлюпнув на неї. Джулія стрепенулась, безтямно глянула на нього й усміхнулась. Іван теж засміявся — незвично, всім своїм широким, оброслим кучерявою борідкою обличчям.

— Злякалася?

— Нон.

— А чого задумалася?

— Так.

— Як це — так?

— Так, — покірно мовила вона. — Іван так, Джулія так.

Незважаючи на щось гнітюче в її душі, Джулія легко переймалась його жартівливістю і, мружачи очі, весело дивилася, як він, лишаючи на жорстві мокрий слід од босих ніг, перевальцем ішов до неї.

— Швидко ти вчишся по-нашому, — сказав Іван, пригадавши недавню їхню розмову. — Здібна, мабуть, була в школі.

— О, я біль вундеркінд, — жартома відповіла вона, і раптом на її личку майнув переляк. — Ой, санта мадонна: іль сангве!

— Що?

— Іль сангве! Кров! Кров!

Іван нахилився, глянув, куди дивилась вона, — від коліна по мокрій гомілці стікала вузенькою цівкою кров. Іван одразу догадався — це роз’ятрилась рана, та, від собаки, досі йому ніколи було подивитися на неї; тепер він примостився біля дівчини і вище підкотив холошу. Справді, над коліном нога була дуже роздерта собачим кігтем, і, мабуть, у воді розкривавилася. Джулія злякано метнулась до нього і, ніби це була хтозна-яка рана, заохкала, заметушилась.

— Ох, Іваніо, Іваніо! Очєн болно? Болно? О мадонна! Гдє получил такой боль?

— А це собака, — сміючись мовив Іван. — Я його придушив, а він мене шкрябнув.

— Санта мадонна! Собака!..

Спритними гнучкими пальцями вона почала обмацувати його ногу, витирати свіжі й уже заскорузлі патьоки крові. Хлопець не перечив — одкинувшись назад на витягнуті руки, він віддався її ніжним турботам: на душі було пестливо-солодко й на диво спокійно. З подряпини все ще текла кров, краї рани розійшлися й не хотіли злипатись, і, хоча зовсім не боліло, ногу треба було перев’язати. Джулія стала навколюшках і звеліла йому:

— Гляді нах гора. Нах гора…

Іван зрозумів: треба одвернутися, і він слухняно повернувся обличчям до гори. Дівчина щось одбатувала на собі, й, коли хлопець знову повернув голову, в її руках біліла чиста перкалева шматка.

— Мєдикамєнто надо. Мєдикамєнто, — сказала вона, заходившись біля перев’язки.

— Який там медикамент? Присохне, мов на собаці.

— Нон. Такой боль очєн пльохо.

— Не біль, а рана. По-нашому це — рана.

— Рана, рана. Пльохо рана.

Він оглянувся, придививсь і, побачивши неподалік у траві сірі кущики, схожі на подорожник, одірвав од них кілька листочків.

— Ось медикамент. Мати завжди ним лікувала.

— Єто? Єто плантаго майор. Нон мєдикамєнте, — заперечила вона і взяла з його рук листочки. Хлопець одразу вихопив їх у неї.

— Ну, що ти! Адже це подорожник. Он як рани гоїть.

— Нон подорожнік! Єто плантаго майор по-латіні.

— А, по-латині. А ти звідки знаєш?

Вона грайливо сяйнула очима.

— Джулія много-много знат латіні. Джулія ізучаль ботанік.

Іван теж колись вивчав ботаніку, але майже нічого не пам’ятав з цієї науки і тепер, більше довіряючи народним засобам, приклав листочки подорожника до рани. Дівчина з виразом недовіри похитала головою, однак стала зав’язувати ногу білою шматкою. Вперше, мабуть, Іван відчув її перевагу над собою: освіта Джулії, певно, була куди вища за його, і це ще збільшило пошану до неї. Іван не дуже турбувався раною, його більше зацікавили квіти, назв яких він не знав. Простягнувши руку, хлопець зірвав щось, дуже подібне до нашого ромену.

— А ця як зветься?

Вона швидко глянула на квітку.

— Пєрєтрум розєум.

— Е-е, зовсім не по-нашому. По-нашому, це, певно, ромен.

Іван зірвав іще маленьку синю, ніби перестигла волошка, непоказну квіточку.

— А ця?

— Єто? Єто примула аурикулата.

— А ця?

— Гєнтіна пірінєіка, — відповіла вона, взявши з його рук два невеличкі синенькі глечички на шорсткій листяній стеблинді.

— Все знаєш. Молодчина. Тільки ось по-латині…

Джулія тим часом упоралася з раною, але одразу ж на перев’язці виступили дві руді плями.

— Лєжі надо. Тіхо надо, — зажадала вона.

Хлопець з жартівливою поблажливістю до її піклування скорився, витяг ногу й ліг на бік обличчям до дівчини. Вона підібгала ноги й поклала руку на його гарячу від сонця гомілку.

— Карашо русо. Карашо, — сказала вона, обережно гладячи його коліно.

— Кажеш карашо, а не віриш, — згадавши недавню суперечку, докорив Іван. Вона зітхнула й розсудливо погодилась:

— Джулія вєріт, Іваніо знат правда. Джулія нон понімат правда.

Іван пильно, довгим поглядом подивився в її суворі очі.

— А що він тобі казав, той? Ти де його слухала?

— Лягєр слушаль, — охоче відповіла Джулія. — Он говорі: русо кольхоз голяд, кольхоз пльохо.

Іван усміхнувся.

— Сволота він. Сам, певно, з куркулів. Звичайно, жили по-різному, не такий уже в нас і рай, як ти гадаєш. Я, правда, не хотів всього тобі говорити, але…

— Говоріт, Іван, правда! Говоріт! — наполегливо попрохала Джулія. Хлопець зірвав поблизу ромен і теж зітхнув.

— Був і недорід. Але й колгоспи різні були. І земля не скрізь однакова. В нас, приміром, саме каміння. Та ще багато боліт. Звісно, прийшов би час, дісталися б і до землі. Боліт уже онде скільки осушили. Трактори в селах з’явилися. Різні машини. Чимала допомога селянинові. Тільки війна все це до дідька спустошила…

Джулія посунулася до нього ближче.

— Іван говорі Сібір. Джулія думаль: Іван шутіль.

— Ні, чому, був і Сибір. Висилали куркулів, котрі заможніші. І ворогів різних захопили. В нас у Терешках аж четверо виявилося.

— Ворогі? Почєму ворогі?

— Буржуїв підтримували. Колгоспівських корів сапом — хвороба така — хотіли заразити.

— Ой, ой! Какой пльохой чельовек!

— Отак. Правда, може й не всі. Але по десять років дали. Задарма не дали б. Їх теж у Сибір. Перевиховувати.

— Правда?

— А як же ти думала? — Він зосереджено обскубував пелюсточки ромену.

— Іван очєн любіт свой страна? — після короткого мовчання спитала Джулія. — Білорусь? Сібір? Свой кароші люді?

— Кого ж мені ще любити? Коли батько помер, важко було. На картоплі сиділи. Та ще яка тітка з села принесе чогось. Опанас, сусіда, дрова привозив. Поки я підріс. А траплялися й падлюки. Знайшлися такі — звели наклеп на нашого вчителя Анатолія Євгеновича, ну і втопили. Сумлінну людину. Бувало, не раз із колгоспівським головою сварився за безладдя. Турбувався за народ. А сказали, що проти влади виступав. Теж десятку дали. Помилково, звичайно.

— Почему нон защіщаль чєсно учітєл?

— Захищали. Писали… Тільки…

Іван не договорив. Ці мимовільні спогади викликали в ньому рій невеселих думок, і він лежав, кусаючи зубами обшмигану стеблину квітки. Занепокоєно-уважна Джулія легенько гладила його забинтоване гаряче коліно.

— Всього було. Старе ламали, перебудовували — нелегко це далося. З кров’ю. Але труднощі швидко забуваються, пам’ятаєш усе добре. Іноді здається: нічого цього й не було. Жили важко, клопітно, може і несправедливо в чомусь. Але мирно. А це найголовніше. Я ось інколи думаю: нехай би знов усе вернулось — і труднощі, і голод, але щоб без війни. Усе подолали б. Справедливішими стали б. Після такого кровопролиття — це вже напевно.

— Русо фєномєно. Парадоксо. Удівітєлно, — палко заговорила Джулія.

Іван, виплюнувши стеблинку, перебив її:

— Що ж тут дивного: боротьба. В оточенні, серед буржуазного світу жили. Червону Армію ладнали.

— О, Армата Русо побєждаль! — підхопила Джулія.

— Атож. Силу яку накопили. А після війни, якщо цю силу на господарство кинути, ого!..

— Джулія много слишаль Росія. Росія само болшой справьєдлівост. — Вона помовчала і, здається, щось згадавши, ворухнула бровами. — Джулія за єтот мислі от фатер, іль падре, батіка тоєст, убєгаль. Рома батіка дєлай вєрнісаж — юбілєй фірма, біль много гост, біль офіцір СД. Офіцір біль Росія. Офіцір говоріль: «Росія пльохо, бєдно, Росія нон култур». Джулія сказаль: «Єто обман. Росія лючше Германії». Офіцір сказаль: «Фрейлін — комуністі?» Джулія сказаль: «Нон комуністі — правдісті». Іль падре ударяль Джулія. — Вона ледь торкнулась до щоки. — Пощьочін єто по-руські. Джулія убєгаль вернісаж, убєгаль Маріо Наполі. Маріо біль комуністо. Джулія думаль: русо карашо. Лягєр Іван бєжаль, Джулія бєжаль. Русо Іван герой!

— Та який я герой? — не погодився Іван. — Звичайний солдат.

— Нон звічайно сольдат! Русо сольдат-герой. Само смєло! Само сілно! Само… само… — натхненно гомоніла Джулія, добираючи російські слова. В її тоні вчувалася наболіла щирість, якій вона дуже не хотіла зраджувати.

— Мі відєль ваш гєрой лягєр. Мі зналь ваш гєрой на Остфронт. Мі думаль, ваш фатерлянд само сілно, само справьєдліво…

— А він і справедливий, — підтвердив Іван. — Робітники й колгоспники людьми стали. А я ось на тракториста вивчився. А скільки вчителів у нас тепер. З тих самих селян. Раніше не те було.

Насуплені досі брови дівчини ворухнулись, а очі від якоїсь рішучої думки грайливо блиснули.

— Русо комуністо Іван спасаль Русланд, спасаль буржуазно монархія Італьяно, спасаль Джулія…

— Та який я комуніст: велика честь. А по-друге, тут нема нічого такого: весь Радянський Союз рятує і Італію, і Францію, і Грецію. І хіба мало кого! Хоч вони й буржуазні. Адже, крім нас, хто б його спинив? Тоді, в сорок другому?

— Сі, сі. Так.

Із затаєною усмішкою на губах вона погладила всю його ногу, потім голий бік. Іван аж принишк, слухаючи ніжний дотик її легких гнучких пальців, як раптом Джулія нагнулася й поцілувала синій рубець у нього на боці. Хлопець затремтів, ніби його прокололи багнетом удруге, ворухнув рукою, щоб оборонитися од її нестримних пестощів, а вона зловила цю його руку, пригнула до землі і в єдиному нерозважливому пориві стала цілувати всі шрами — від осколка в плечі, від кулі вище ліктя, від багнета на боці, обережно цмокнула навіть у пов’язку на нозі. Хлопець заплющив очі від приливу чогось невимовно лоскітного всередині, напруживсь, і тоді якась риса в його стриманості виявилася такою вузенькою, що балансувати на ній стало неможливим. Не знаючи, добре це чи ні, але вже віддавшись у владу невідомої сили, він стрепенувся, звівсь на лікоть, обхопив її другою рукою навкоси через плечі, пригорнув і, зажмурившись, приторкнувся устами до її розімлілих, з присмаком чогось незнайомого губів.

Потім одразу впав у траву горілиць, широко розкинув руки й засміявся, все ще з заплющеними очима. А коли розплющив їх, у сонячному ореолі, під розкудланим волоссям побачив схилене обличчя дівчини і розтулений усміхнений білозубий рот. У першу мить вона ніби захлинулася, хотіла й не могла щось сказати, тільки широко розкрила очі, — в них буяли радість, щастя і подив. У наступну мить вона рвучко припала до його грудей, пригорнулася, обвила шию руками і близько-близько зашепотіла в обличчя палко й віддано:

— Іваніо… Аміка…[49]