Амадока

Бажане

Цей будинок — продовження мого тіла. Або моє тіло — продовження цього будинку. Ми з ним одне ціле. Це в моїх стінах кубляться миші, це мій дах потріскує, коли пражить сонце, це мої закутки заплетені павутиною і забиті жмутками бруду, це в мені майже нечутно відпадають від стін крихкі шматочки тиньку і приземляються на підлогу, як лапаті сніжинки нерухомого морозяного ранку.

Я можу ходити тут навпомацки, із зав’язаними очима. Я знаю кожну сходинку, відчуваю пальцями ніг кожну тріщину дощок підлоги, кожну зморшку старого шерехатого лаку. Я знаю, де і як слід ступати, щоб не лунав скрип. Я знаю, як наступити так, щоб будинок заскрипів жалібно, щоб він заскімлив, як змерзле щеня, а то й пронизливо закричав, ніби охоплений відчаєм.

Ось я і крадуся в темряві, не вмикаючи світла, не присвічуючи собі смартфоном. Дев’ять сходинок донизу, обережний крок на шостій, де дошка струхлявіла і може перехилитися під ногами, як хитка кладка. Мене супроводжує розмірене дзюркотіння води в батареях. Я додаю до нього короткочасний шум водоспаду, спускаючи воду в унітазі, і прислухаюся, як тілом мого будинку проходить дрижання.

Я відкриваю кран на кухні, ніби здійснюю очисний ритуал водоспускання. Чекаю, щоб стекли найближчі води, що чекали в трубах, і наповнюю склянку майже крижаною водою, яка ще хвилину тому спала в землі під будинком. Вона охолоджує мені гортань, стравохід, шлунок. Ця сонна холодна вода мене пробуджує.

Дев’ять сходинок догори (увага, ось шоста!), чотири кроки між дверима кімнати, в якій я ночую, і дверима, за якими спить мій чоловік. Ще дві сходинки. Я ступаю на килим. Під моїми ногами в темряві вигинаються візерунки: ромби, звивисті лінії, завитки. Мені відомо, що саме зараз я відбиваюся в темному дзеркалі, ще чорнішому за ніч.

Від моїх кроків — хоч яких легких — вібрують меблі: високі барні табурети з різьбленими ніжками, стелажі з книжками, дверцята шафи і полиці синього комоду. Але він не прокидається.

Йому знову сниться жах: він стогне, не припиняючи бурмотіти, сновигає в постелі, заплутавшись у ковдрі і простирадлі. Його кінцівки сплутані, він стриножений, знерухомлений — і від цього його гнів, його лють, його відчай наростають, обертаючись проти нього самого. Повітря в кімнаті пропахло його густим, пряним запахом. Йому, полоненому звірові, страшно. Він потрапив у сильце, яке сам же для себе розклав.

Я відчуваю до нього жаль і ніжність. Обережно лягаю на край матраца, підперши голову правою рукою. Лівою торкаюсь його мокрого чола. Він геть мокрий від холодного поту. У западинах шрамів утворилися цілі озера, немов після танення льодовиків.

Невдовзі всі льодовики розтануть — і що тоді буде? — тихенько говорю я. — Чи ми доживемо з тобою до цього страшного моменту? Я хотіла б зустріти кінець світу разом із тобою. Хотіла б загинути в твоїх обіймах, чуєш?

Він не відповідає. Він спить. Мої слова зачепили щось у його голові, в його сонній свідомості — він прислухається до нового повороту сюжету. Вислуховує когось, тоді відповідає: спочатку терпляче, іронічно, навіть поблажливо, тоді дедалі нервовіше, роздратовано. Його мова — мова сновиди: вона складається з речень і слів, вона насичена інтонаціями й емоціями, вона чітка й артикульована, але я не розумію жодного слова. Ця мова не схожа на жодну мову, яку б я могла ідентифікувати. Це звуковий відповідник тексту, перевернутого догори дриґом й відображеного в дзеркалі. Я її розумію кінчиками пальців, коли торкаюсь артерії на його шиї, коли прислухаюсь до пульсу.

Від мого дотику він кричить — страшно і довго, як людина, що помирає. Коли його крик врешті обривається, я бачу крізь сіріння повітря над його постіллю, що він прокинувся. Він дивиться на мене нажаханими, широко розплющеними очима. Він тяжко дихає. Він хрипить. Йому перехопило горло. Шумить у вухах. Я чую, як гепає його серце. Бачу, як шалено двигтить його понівечена грудна клітка, готова от‑от розколотися.

Його тіло від жаху паралізоване. Тепер він втратив мову, всі мови — і мову зі свого сну, і ту, якою зазвичай розмовляє зі мною. Якою мені відповідає.

Ти мене кликав, — лагідно пояснюю йому я, заспокійливо усміхаючись. Своїм виглядом, своїм спокійним обличчям і тихим буденним голосом я хочу його втихомирити, як мати втихомирює розбурхане немовля: самим лише своїм запахом, своїм рівним глибоким подихом.

Ти мене кликав, повторював моє ім’я, — шепочу я, тягнучись до нього кінчиками пальців, торкаючись його слизького від поту плеча, малюючи на ньому знаки. Я знаю, що він не знає, не пам’ятає мого імени. Знову і знову я виписую своє ім’я на його вологій шкірі, втрамбовую себе у звивини його мозку.

Все добре, — продовжую я, гладячи його по вилиці, беручи його обличчя в долоні. Мені так подобається вага його великої голови, подобається нервова напнутість його сухожиль. — Агов, хлопчику, чуєш, — говорю я, — все добре, тобі просто наснився страшний сон.

І я розповідаю сон, який йому наснився.

Тобі наснилося, що ти лежиш у калюжі його крови, змішаної з болотом. Цілу ніч падав дощ, і все поле розкисло. Тут земля зовсім чорна і пахне попелом, пахне вугіллям, пахне залізничною колією. Його кров змішалась із мазутом, вона витекла з отвору його шиї, коли йому відірвало голову фугасним снарядом. Його тіло розірвало зсередини, і ти більше не здатен його розпізнати. Ще кілька годин тому ти не міг заснути і вивчав волосинки, які спускалися додолу його карком, вивчав ромби, звивисті лінії і завитки його татуювання, мацаки якого виповзали майже на череп, обіймаючи вухо, розповзалися спиною, щільно охоплювали ліве плече, немов лускатий обладунок. Татуювання стікало додолу передпліччям, обігнувши лікоть, і останньою змілілою хвилею викочуючись на тильний бік долоні, немов на гальку берега, де й завмирало окремими темно-синіми краплями між виступами кісточок.

Благим накриттям бліндажа тарабанив дощ, і твоє нервове безсоння перетікало мало не в затишок, у розміреність стану. Ви вже стільки днів і ночей сиділи тут безвилазно, ниділи, грали в карти, слухали накази, що стосувались усіх, окрім вас. Решта хлопців хропла. Хтось, щоправда, виліз назовні курити, обматюкавши криву кицьку, яка прибилася до вас із найближчого розбомбленого села, бо у вас можна було випросити щось поїсти. Ти чув, як ляпають по болоту кроки цього курця, і тобі теж захотілось курити. Ти якраз застібав штани, правою ногою викопуючи заболочені берці зі закутка, коли той, хто курив назовні, закричав і заматюкався так страшно, що ти зразу зрозумів: цього разу кицька тут ні до чого. Ти похолов, збагнувши, що вже цілих кілька митей з віддалі не долинає характерний свист снарядів. Навколишній світ просякнув грузькою тишею, розбухлою до останніх меж. Ця недобра тиша заглушила звуки дощу, який досі захищав вас, як міг, але тепер уже навіть він тут був безсилий. Від удару розкришилась частина стіни, тебе відкинуло до протилежного краю приміщення, просто через твого сусіда. Ти вдарився головою об щось тверде і, напевно, знепритомнів. Хоча наступної миті вже біг поруч із ним по розкислому болоту. На тобі були незашнуровані берці, тому яке там біг — ти місив ними чорний фарш землі, що всмоктувала твої ноги, всмоктувала тебе, роззявляла свою ненажерливу пащу. Свист не припинявся, а чорні смуги дощу над вами були покреслені помаранчево-рожевими снопами трасуючих снарядів. Ти не бачив і не чув, як йому прилетіло. Ти просто впав, ударений повітрям, нічого не тямлячи і лише відчуваючи, як тебе затоплює багном, смолою, холодними і гарячими густими потоками, як тебе засмоктує в трясовину. Ти намагався схопитися за щось тверде, за щось певне, знайти опору, але пальці проходили крізь шовк і слиз розрідженої землі, аж доки ти не намацав його руку, обліплену болотом, і притягнув її до себе, впізнавши паростки татуювання, що де‑не-де проступали на шкірі. Рука піддалася тобі надто просто, без жодного зусилля: ти подумав на мить, що здобув раптом нелюдську силу, якщо ось так, завиграшки, притягуєш до себе тіло дорослого чоловіка, і воно здається тобі легким, як пір’їнка. Але виявилось, що рука була сама по собі, вона більше не була ні до кого прикріпленою, і татуювання також втратило цілісність і будь-який сенс, крім того, що ніби підписувало кінцівку, привласнюючи її і називаючи, хоча власник більше не жив, власника більше не було ніде — тож кому тепер належала його власність? Він розчинився у чорних болотах.

На світанку над тобою стояли старі жінки в хустках і хитали своїми чорними головами: — Сину, сину, — повторювали вони без кінця і краю, — що ж це таке, сину, сину.

Він слухає мене мовчки, не виказуючи жодної емоції. Отак і не визначиш, чи його серце розривається зараз від болю і розпачу, чи він злиться, вірить мені чи не вірить. Навколо нас блимають маленькі лампочки побутової техніки: червоні й салатові, ніби біолюмінісцентні глибоководні істоти зачаїлися на дні.

Можливо, — кажу йому я, кладучи на його шкарубку руку свою долоню, — щось із цього ти пережив насправді. Спогади приходять до тебе снами.

Він мовчить, більше на мене не дивлячись. Його погляд спрямований у напрямку вікна, у проміжок між шторою і стіною. Там проступає на тлі темного неба натяк на хмару.

Пригадуєш? — запитую я, наблизившись до його обличчя, намагаючись зазирнути йому в очі.

Але він відвертає від мене погляд, не дозволяє нічого розгледіти. Я випростуся і сідаю поруч із ним. Його тіло розкинулося переді мною, як ландшафт, який я можу лише споглядати, так і не маючи цілковитої певности, чи не примарився він мені.

Поки мене поруч із ним немає, він вкотре переглядає фотографії. Труна на столі. Серед лілій — розмита пляма, більше схожа на целофановий пакет, ніж на обличчя. Йому невідомо, хто це. Він нічого не відчуває. Він навіть не вірить, що ця річ, вміщена в чорну скриню на столі, була людиною. Людиною, яку він знав. Близькою йому.

Чорно-білі зображення малого міста. Вузькі вулиці, в яких ледве вміщуються автомобілі. Двоповерхові будинки втискаються один в одного боками, зсуваючись із пагорбів. Черепиця і шифер. Суміш крон, дахів і шпилів. Замість однієї з вулиць — вертляве тіло річки розсуває береги.

Порослий мохом, почорнілий камінь. У цих неоковирних брилах, якщо дивитися на них довго, проступають раптом постаті: Геракл роздирає пащу Немейському левові. Геракл убиває Лернейську гідру. Нептун заспокоює розбурхане море.

Камінь ніздрюватий, поточений вітрами, дощами, морозом. У спотворених обличчях героїв Богдан впізнає своє лице. Постаті завмерли над містом у непогамовному неспокої.

Йому найбільше подобається Полонений. Він сидить по-турецьки, на самому краю урвища. Його руки заламані назад, зв’язані за спиною. Знерухомлений, позбавлений волі, він здається спокійним. Із зацікавленням роздивляється вулицю під ним, унизу. Там ходять граки. Пурхають голуби. Течуть то мляві, то швидкоплинні людські течії.

Пригадуєш, хто автор цих скульптур? — запитую я, нечутно підійшовши ззаду і поклавши долоню на Богданове плече. Він навіть не здригається, ніби цього разу моя раптова поява не лякає його і не дивує.

Пінзель, — відповідає мені Богдан, не повертаючи до мене голови. — Йоган-Ґеорґ Пінзель, скульптор XVIII століття, який прийшов невідомо звідки і невідомо куди зник. Про котрого ніхто нічого не знає — хіба лише, що одружився з якоюсь вдовою, що і по ньому стала вдовою вдруге й одружилася знову. Здається, про характер і звички цієї вдови можна сказати більше, ніж про її другого чоловіка.

Я сміюсь, а він здивовано піднімає на мене очі, ніби не сподівався, що я вловлю його іронію. Знімки Пінзелевих скульптур надовго приковують його увагу. Дивлячись на них, він на деякий час забуває, що забув себе. Його заворожують екстатичні заламані тіла кам’яних постатей, сухі й міцні фігури, роздерті внутрішнім поривом, емоції, що випирають назовні смиканим знавіснілим танцем, гарячкою, терзанням, розверзтістю нутра.

Ти розповідала мені про Пінзеля кілька тижнів тому, — говорить він, окреслюючи вказівним пальцем запалий м’язистий живіт Алегорії Мужности, її худі груди, сильні кінцівки, ніжне обличчя із закоченими догори очима, напівприховану між колонами іконостаса постать. Він упевнений, що вперше почув про Пінзеля від мене, але в цих неякісних фотографіях, у зображеннях пошкоджених часом кам’яних і дерев’яних тіл він не припиняє впізнавати щось занадто близьке собі.

Ти закочуєш очі так само, як і вона, — демонструю я на собі його схожість із Алегорією Мужности. — Бачиш, у неї на плечі — чоловіче обличчя, — привертаю його увагу. — Вона ховає чоловіка у себе всередині.

Богдан приглядається до рис, які виопуклюються на білому плечі. — Це символ сили, міцности? — міркує він. — Жінка, наділена силою чоловіка? Жінка, яка полонила чоловіка своїм тілом? Не випускає його назовні? Тримає в собі?

Я кидаю згори на Алегорію Мужности знімок із Гераклом, що вбиває Лернейську гідру. Гідра корчиться під напруженим героєм, дрижить у конвульсіях. Тіла обох спазмують, стиснувши одне одного смертельними лещатами, які так легко сплутати з обіймами жаги.

Богдан тицяє в Геракла пальцем: за жорстокість, із якою він знищив евбеїв із їхнім царем на чолі, Гера покарала героя потьмареним розумом.

Міти він пам’ятає, їх йому не треба нагадувати.

Я витягаю зі самого споду знімок скульптури святого Онуфрія, тим самим відкриваючи наш із Богданом спільний портрет, що був схований на самому споді. Я знаю, як він ненавидить це кольорове фото. У котромусь із нападів шалу він розбив рамку та скло на друзки, і лише дивом не розшматував глянсовий аркуш. І, тим не менше, я часто застаю його наодинці з цим зображенням. Мені добре відомо, що моє обличчя його цікавить найменше. Богдан вивчає себе самого — того, яким був колись.

Я помічаю його перед дзеркалом: він придивляється до свого відображення, повертаючи свою велику жахну голову й вивчаючи її в усіх можливих ракурсах, шукаючи схожости з красенем на фото. Але як він може знайти цю схожість, коли досконалий видовжений череп був проламаний у стількох місцях і перетворився радше на багатокутник, на подобу капустяного качана. Там, де колись росло шовковисте волосся, — тепер суцільні западини й заломи, темно-сірі, фіолетово-сині шрами, крізь які не пробивається жодна волосинка. Воно, волосся, росте де‑не-де окремими ріденькими жмутками, вибляклими пучками невизначеної барви — як торішня трава, що наприкінці лютого раптово вилазить з-під снігу.

Коли на фото він бачить високе осяйне чоло, елегантно прокреслене кількома тонкими лініями — то в дзеркалі навпроти натикається поглядом на темну і шерехату поверхню, побрижену численними нерівностями. Цікавий ефект, бо на знімку темні Богданові очі здаються ясними, сіро-зеленими: так буває, коли в момент фотографування світить яскраве сонце, промені якого заломлюються, скажімо, у шибах навколишніх будівель. Цей Богдан із фотографії має очі, заповнені розталим світлом, опаловим снігом, хоча насправді Богданові очі — темно-карі, непроникні, сутінково-лискучі. Очні западини мають тепер різну форму, вісь їхнього розташування порушено, як порушено всі осі Богданового обличчя, що раніше так струнко й гармонійно складали його обличчя згідно з усіма законами золотого перетину. Ліве око — зовсім вузьке, наближене до скроні, праве — розширене, майже кругле, його повіки розпухлі й неповороткі, око зміщене до спинки поламаного, сплюснутого носа. Як тут впізнати цю горбинку і подовгасті ніздрі? Яким поглядом треба дивитися, щоб розгледіти у суцільних вибоїнах, ковбанях і рівчаках гладко тесані вилиці, міцні щелепи та підборіддя?

Але вуста, — повторюю я йому щодня, знову і знову, — уста твої залишилися такими самими. Я ж упізнала тебе за вустами.

Він дивиться на свої напружені, стиснуті аж до посиніння губи у дзеркалі і звіряє з губами на фотографії. Намагається усміхнутися так само невимушено, як робив це того дня, коли обіймав мене, тулив до свого плеча біля стіни Архіву, але напівпаралізований рот його не слухається: кутики повзуть додолу й дрижать, спотворюючи сумне, зневірене обличчя ще дужче. Я знаю, що він не спостерігає подібности.

Як же мені донести йому, не припиняю терзатись я, що тепер він мені ще миліший, ніж на тому знімку, де він уперше притягнув мене до себе, щоб я щокою тицьнулась у його плече, залишивши на білому рукаві лляної сорочки слід від помади. Його тодішнє прекрасне обличчя янгола Мікелянджело Буонарроті не завадило мені розгледіти в ньому все те, чим він був насправді. А тепер, коли він так нагадує відокремлену дерев’яну голову Пінзелевого янгола з відпиляним носом — скорботну, печальну, неправильну голову, що змінює свій вираз залежно від кута, під яким ти на нього дивишся, — коли вся його суть, вся його справжність намальована, вирізьблена у шрамах і переломах, вивернута назовні, я ладна будь-що зробити, аби бути поруч, аби охороняти його, дбати про нього, стати його шкірою, що пом’якшує дотик зовнішнього світу до відкритої рани.

Як же мені це до нього донести?

Поверхня нейтронної зорі холодна і гладка. У ній можна було б відобразитися, як у дзеркалі. Тільки от гравітація її сильна настільки, що притягне будь-яке фізичне тіло, роздробивши його на атоми. Спершу виверне суглоби, розтягне шкіру, роздробить тіло на частки. Тіло стане пилом. Пил розіб’ється на ще менші частки. Не залишиться нічого.

Я дивлюся на себе в дзеркало ванної. У темряві. Я думаю про нейтронну зорю. Про її залізну зовнішню кору. Про її атмосферу. Про електропровідність внутрішньої кори. Я не зміг би побачити свого відображення у поверхні нейтронної зорі.

Я бачу відображення в темному дзеркалі ванної. Але з ним щось не так. З усім щось не так: із дзеркалом, ванною, з темрявою, з відображенням, зі мною.

З нейтронними зорями все в порядку. Їхня маса становить одну чи дві маси Сонця. Радіюс — 10–20 км. Він збільшується зі збільшенням маси. Період обертання становить частки секунди.

Я думаю про нейтронні зорі, коли до ванної без попередження заходить ця жінка і каже: — О Боже. Чому ти стоїш тут у темряві?

Вона негайно вмикає світло. Вона наближається до мене. Вона знову занадто близько. Вона знову на мене дивиться. Вона знову простягає руку, щоб мене торкнутися. Я роблю крок назад. Вона закручує обидва крани. Вода перестає текти. Вода перестає шуміти. Западає тиша. Ця жінка дивиться в дзеркало на своє відображення і на те інше відображення, що зробило крок назад. — Що ти тут робиш? — запитує жінка. — Щось негаразд?

Я довго мовчу. Волію зайвий раз не говорити. Думки — оці думки, які ви тут зараз читаєте, — не потребують слів. Це ваш мозок перетворює їх на слова. Я тут ні до чого. Дурних немає.

Жінка обертається. Знову підступає до мене. Заганяє мене в кут. Дивиться своїми очима. Дихає. Запитання в її погляді. Чогось від мене хоче. Я завмер. Відвів погляд. Зціпив зуби. Вона бере мене за руку. Я відбираю руку. Ховаю за спиною. Триматися від неї подалі. Триматися від неї подалі.

Щось негаразд? — запитує вона. — Щось не так? Щось негаразд? — її голос відлунює. — Щось негаразд?

Усе гаразд, — нарешті лунає голос. Це я зробив. Виштовхав із себе слова. Ось, подавися. Ось тобі. — Все гаразд, — голосніше кажу їй я.

Давай я допоможу тобі поголитися, — говорить вона, знову тягнучись пальцями до моєї щоки.

Я не хочу голитися, — кажу я.

Моєму язикові бракує клаптя. У щелепах залізо. Весь мій рот — щось туге й іржаве. Тому й мова мене не слухається. Так каже ця жінка. — Скоро ти заговориш, — каже вона. — Скоро ти пригадаєш.

Деякі слова ще нічого. Я вимовляю їх. Але є такі, які стирчать в горлі і коляться. Або вивалюються шматками. Або печуть. Або розповзаються. Я не знаю, що з ними робити. Вони лежать у моєму роті, холодні і незручні. Я їх не знаю.

Допомогти тобі почистити зуби? — шепоче ця жінка.

Це знову трапляється. Пульсар, електромагнітне випромінювання в моїй голові. Я не ворушуся, але знаю, що жінка все помічає. Вона налякана. Вона боїться, що я можу вдарити її, можу їй щось заподіяти. Стільки всього в її очах, на її обличчі. Більше, ніж я можу витримати. Більше, ніж я хочу знати. Вона знає про мене більше, ніж я сам знаю про себе.

Я не хочу чистити зуби. Я не буду сьогодні чистити зуби. Я не буду вмиватися. Я хочу лягти, заплющити очі, накритися з головою. Хочу думати про нейтронну зорю. Про те, якою гарячою вона народжується. Як охолоджується протягом тисячі років.

Я заплющую очі. Знаю, вона навпроти мене. Знаю, вона на мене дивиться.

Це моя жінка. Моя дружина. Вона дочекалася мене і знайшла. Вона витягла мене з того світу. Вона подолала гравітацію нейтронної зорі. Вона все про мене знає. Вона розповідає мені про мене. Вона повертає мені пам’ять. Вона дає мені відображення.

Записник Пінхаса притягує Богдана, немов магніт. Я розкладаю навколо нього його старий одяг, взуття, вітрівку, спальник. Залишаю поруч із матрацом його улюблений ромбовидний шпатель у шкіряних піхвах — щоб це було перше, що він побачить, розплющивши вранці очі. Це той самий шпатель, яким він стільки разів знімав ґрунт із людських кісток тисячолітньої давнини. Яким він зішкрябував із залишків древніх жител накип часу, торкаючись кісткового мозку життя, що не припиняє пульсувати. Я кладу на наш круглий обідній стіл, полакований у колір скитського черепа, його довідники з археології та «Історію» Геродота з серпиком від кавового горнятка на палітурці, зі слідами Богданових пальців на сторінках. Він відсуває книжку ліктем, навіть не торкаючись її пальцями, і тягнеться до овечого сиру на блюдці, що невдало мені покришився під тиском леза.

Іноді Богдан запорпується в купи родинних знімків, вдивляючись у них, аж доки в його очах не починають тріскати судинки від перенапруження, але цей екскурс у безпам’ятство лише дужче вганяє його у зневіру. Він уже знає напам’ять імена всіх героїв, переповідає мені обставини, що передували тому чи іншому моментові на фотокартці, або події, які трапилися згодом, коли персонажі знову заворушилися, знову віддалися звичному плинові життя. Він пояснює той чи інший вираз очей своєї баби Уляни, гримаси Нусі, причини страху на обличчі свого п’ятирічного батька, який розгублено завмер у дверній проймі. Богдан може описати будинок на Торговиці, його ґанок, щілини між дошками, закамарок у передпокої, де вічно накришено засохлого болота і стоять сапки, низьку лавку, на якій роками лежить та сама іржава колодка з клаповухо відігнутою скобою. Рипіння тахти, накритої ліжником, кольори верети на стіні й тієї, яка прикриває ляду на підлозі. Він перераховує вміст дубового серванта, хоч на знімку мало що можна розрізнити, крім темніших і світліших плям: угорські фаянсові тарелі із золотавими краями, порцелянові супниця й соусниця, на денці яких чітко проступив маленький чорний орел верхи на свастиці, польські посріблені ножі, ложки та виделки, і маленькі ложечки з гнутими ручками, з круглими черпачками, аж бурі від старости («Які мені дуже чомусь подобались у дитинстві»), темно-сині чеські кавові філіжанки й один келих для шампанського кольору темного виноградного соку, мельхіоровий чайник, мідна таця, одна золота виделочка з двома зубцями, кілька ложок і келих із вигравіруваними єврейськими літерами, склянки та бутель для вина з жовківського склозаводу Лілієна і бережанські піялки, радянський посріблений мельхіор з емблемою у вигляді качки, тарілки і блюдця з вишнями й олімпійськими ведмедиками, і глиняний глек, і глибокі полив’яні тарілки.

Він старанно переказує все, до найменших, найбільш незначних подробиць, які я вже й сама встигла забути, які я, можливо, просто ляпнула не до кінця усвідомлено — повторює кожне моє слово, кожен елемент моєї розповіді. Жодного нового факту, жодного його власного спогаду не прорізається з цього густого навару, яким я старанно його годую ось уже кілька місяців, з цього добрива, яким я підживлюю виснажений ґрунт, сподіваючись зростити на ньому живий паросток.

Ці спроби знову і знову виснажують нас до краю, висмоктують будь-яку надію. Богдан лютує: фотографії злітають у повітря, він топче їх ногами. Я терпляче збираю розкидані аркуші, вкладаю за прозору плівку на картонних сторінках альбомів, упорядковую те, що вдалося врятувати після нападу Богданового гніву. Ми кілька тижнів не повертаємося до тем минулого. Взагалі — майже не розмовляємо. Я мовчки дбаю про нього. Він мовчки дозволяє мені про нього дбати.

Але я помічаю, що він крадькома витягнув із таємної кишені мого пальта обважнілу від часу книжку в палітурці з фарбованого сап’яну і носить її при собі, ховаючи за паском штанів, під футболкою. Коли я проходжу повз Богдана, випадково торкаючись животом його плеча, якщо він сидить на стільці, або грудьми черкаючи його спину, я відчуваю добре знайомий мені запах затхлої шкіри, запліснявілого паперу. Богдан не зізнається мені у своєму зацікавленні, не пояснює його жодним словом. А я вдаю, що нічого не помічаю — хоча сама знаю: Пінхасова книжка розворушила щось у Богдановому нутрі. Мені не вдалося дотепер намацати ніжну, неприкриту плоть серед трухлявих пнів і мертвих рудуватих вапнякових відкладень, якими Богданова свідомість поросла зсередини. Натомість тисячу разів зраджений і убитий єврейський хлопець, чиє тіло багато десятиліть тому встигло зітліти й розпастись на порох, зумів вдихнути життя в занімілі клітини Богданового мозку.

Я не можу й сама збагнути, чи це спостереження тішить мене, чи бентежить, лякає чи дає надію. Серце навіжено б’ється в самому горлі, коли я, пізнього вечора, зігнувшись й скоцюрбившись, піддивляюся у щілину дверей, як Богдан пожадливо гортає брудні, вижовклі сторінки Пінхасового записника, як надовго завмирає над тим чи іншим розворотом, як вчитується у дрібний мак Пінхасового письма. Богдан мало що здатен там розібрати. Я запевняла його, що він добре знає польську і німецьку, що вчив в університеті латину й давньогрецьку — але йому чомусь навіть українські слова не вдається розшифрувати, що вже казати про іврит.

Його більше цікавлять Пінхасові малюнки: він порівнює обриси озера Амадоки на різних копіях середньовічних мап, ніби саме в цих звивистих лініях, у наївних схематичних позначках гір, міст і лісів, доріг, замків і боліт зашифровано ключ до його спогадів. Може, й так, думаю я, неспокійно переминаючись із ноги на ногу, не відчуваючи, як у мене затерпло пів тіла, може, й так, може, й зашифровано. І я не знаю, добре це чи погано, якщо Богданові вдасться розгадати Пінхасове послання. Якщо він зможе його відчитати. Я не знаю, бажаю я цього чи боюся. Знаю тільки, як сильно хочу зберегти Богдана. Як нестерпно жахає мене думка про можливість знову втратити свого чоловіка.

Богдан чудується з Пінхасових ескізів: із замальовок вулиць містечка — кам’яниць, їхніх глибоких, як колодязі, брам, їхніх порослих кущами бузку й порічок внутрішніх дворів, затінених і вогких, вигинові Стрипи, над якою похилилися верби, будинкові з різьбленим дерев’яним піддашшям, фонтанові біля Синагоги, і самій Синагозі з її величезними вікнами, з арковими портиками й опуклим склепінням даху, дивується сценкам на площі Ринок, де маленькі зграбні постаті в довгополому вбранні й капелюхах із широкими крисами, з бородами, розвіяними на вітрі, в хустках, зав’язаних на головах чудернацькими вузлами, з кубічними виступами талітів і тфілінів на головах і руках. Ці постаті такі дрібні, немов розділові знаки, немов літери гебрейської абетки — а все ж у кожному випадку можна розрізнити, коли зображувані люди вітаються одні з одними, коли обмінюються новинами, коли стежать поглядом за біганиною дітлахів, а коли замислено вдивляються в обрій, намагаючись зметикувати, що саме несуть у містечко хмари куряви, які здійнялися між землею і небом. Богдан розпізнає вже руїни замку, пагорби, далечінь із полями і небом, Нагірянський міст, тунель, голову Яна Непомука, Ратушу з її бароковою вежею, гвинтові сходи всередині вежі, вид на містечко з вікон на самому вершечку вежі та фрагменти Пінзелевих скульптур, які порівнює зі знімками, вгадуючи вухо Геракла, пащу лева, біцепси Козака.

Він не впізнає тільки ніжного личка дитини, зображеного на сторінках книжки десятки разів. Більші й менші голівки, фас і профіль, повторення кадрів, цілі мальовані фільми з поворотів голови, з поступового розквітання усмішки, з гірлянд емоцій. Чи це котрийсь із Пінзелевих путті, чи ще якась незнана алегорія? Пасма волосся спадають на чоло і шию, рум’янець на щоках, пухкі губи. Великі серйозні очі визирають із рисунка, ніби з дна озера, ніби з того світу. Богдан здогадується, ким могла бути ця дівчинка — бо це дівчинка, це не кам’яний, навіть не дерев’яний ангелик, а жива дитина. Звідкілясь йому відомо це достеменно.

На одному ескізі дитину тримає на руках худий жилавий чоловік із затіненим обличчям, на якому проступають хіба гострі вилиці і темніють під ними запалі щоки. За кілька сторінок — новий малюнок: мощеною дорогою дівчинку веде кудись жінка в елегантній сукні й капелюшку, тримаючи її за руку. Богдан впізнає дівчинку навіть зі спини: це ж її кучері. І вони, безсумнівно, світлі. Ось дівчинка, майже повністю відвернута, тулиться щокою до великої телячої морди. Тепло коров’ячого язика. Могутній жаркий подих. Вологі ніздрі. Дівчинка заплющила очі й дослухається до тіла тварини, до всіх її утробних голосів.

Ось вона сидить перед входом до будинку. Стіна майже зовсім не промальована, кількома штрихами позначено натяки на ґанок, фіранку у вікні, пеларгонію на підвіконні. Натомість сама дитина вималювана надзвичайно деталізовано: на ній сукня та фартушок, і черевички зі шнуруванням, і високі шкарпетки. Вона має ямочки на колінах, а у фартушку — кілька волоських горіхів, цілих і розколотих. Богдан прикипає поглядом до горіхів, аж відчуваючи раптом, як рот наповнився густою слиною з присмаком горіхової гіркоти. Білі зерна, такі крихітні, зображені лаконічно й майже схематично, приковують до себе увагу. Богдан несвідомо нюхає пучки своїх пальців. Сам він навіть не помічає цього відруху — натомість його помічаю я, нечутно підкрадаючись до Богдана, вправно обминаючи кожну скрипучу дошку підлоги. Я йду тихо, як святий дух. Але всередині у мене все рветься й осипається з гуркотом, наче у злочинця, якого от‑от виведуть на чисту воду.

Млосно стискає живіт. Волоські горіхи. Я не знаю, не маю уявлення, в чому тут річ і чому мене пронизує такою тривожністю, відчуттям такої гострої, несподіваної небезпеки, але з тієї миті я починаю ховати від Богдана всі волоські горіхи, на які він міг би натрапити в будинку чи на подвір’ї. Рано-вранці я визбирую торішні горіхи на землі під деревом, несу їх до лісу і викидаю під котроюсь із сосон, притрусивши згори глицею.

На мить я завмираю, пригадавши, як кілька років тому приносила волоські горіхи в подарунок Богдановому батькові. Тепер мені доводиться ховати їх від Професорового сина.

Ще донедавна, щойно я поверталася додому, ми виходили на вечірню прогулянку до лісу. Що пізнішою ставала осінь, то менше я остерігалася зустрічей з іншими людьми. Більшість із них в холодну пору року припиняли сюди приїздити — зимували в міських помешканнях, заколисуючи себе усвідомленням надзвичайної близькости тисяч людських присутностей за стінами, під підлогою, над стелею. Тих, що залишалися зимувати на дачі, не варто було боятися: вони більше скидалися на постаті зі снів, аніж на реальних людей. Ми перетиналися часом з кимось із них у вогких незатишних сутінках, десь на стежці, що вела серед стовбурів сосон в оголену павутину кущів, на тонкому гілляччі яких набивалося клоччя вечірнього туману. Це міг бути старий у синій спортивній шапці зі смужками, який возив за собою лісом тачку, наповнюючи її старанно відібраними гілками. Або пара пияків розмитого віку, що пересувалися вічно у хмарі випарів і густих запахів, то випромінюючи дзвінку, нестерпну ніжність одне до одного, оголену, як відкрита рана, любов, то проклинаючи одне одного з не меншою жагою, а то понуро плетучись кудись у морок: вона — тягнучи ногу і скімлячи, він — зневірено несучи у руці сокиру. Часом ще хтось невизначений ковзав поміж далекими деревами, оточений зграєю диких собак. Ці собаки іноді мчали на нас із гавкотом, що відлунював на весь ліс, вони навісніли, захлиналися завиванням, під’юджуючи одні одних панікою і шалом — неможливо було не уявляти, як наваляться на нас їхні худі і сильні тіла, як їхні ікла за мить шматуватимуть нас живцем. Але собаки лише махали хвостами, наблизившись, і широко усміхалися мордами з висолопленими язиками. Богдан обережно опускався на коліна і, ніби западаючи в транс, гладив спини та голови, чухав за вухами, розкуйовджував пальцями злиплу кудлату шерсть. Розгублена, я стояла над ним, не впізнаючи, ошелешено спостерігаючи, як умлівають від насолоди улещені пси. У його погляді, в його рухах, у виразі обличчя відкривалося щось несподівано м’яке, беззахисне — смужка світла з-за прочинених дверей. Я відчувала його розслабленість, якої він не дозволяв собі зі мною ще жодного разу. Це тривало, аж доки звідкілясь із глибини цього лункого, схожого на павільйон, лісу не починав лунати пронизливий свист — нетерплячий, роздратований, настирливий. Собаки вмить забували про нас із Богданом і, зірвавшись, мчали до свого господаря, покидаючи нас серед заніміння порожнього простору.

Нарешті осінь загусла настільки, що дні перестали наставати взагалі. Наші повільні кроки провалювались у товщу вологого піску, пронизаного міцелієм грибів, у хрумку кудлатість моху, в ковзкий настил зігнилого листя. Ми брели майже наосліп, не розбираючи напрямків у цьому тьмяному одноманітті.

Хоч як тепло я не одягала нас із Богданом, нашаровуючи на нього й на себе светри і підштаники, куртки, шалики, шапки й каптури, ми все одно промерзали наскрізь. Взуття і шкарпетки просякали водою. Німіли обличчя, унеможливлюючи міміку. Раз по раз обертаючись, аби пересвідчитися, що з Богданом усе гаразд, я не розрізняла в темряві його обличчя.

Іноді під час прогулянок ми потрапляли під дощ. Оманлива млява суспензія найдрібніших невидимих крапель різко перетворювалася на крижану зливу. Зривався вітер, що розгойдував над нами верхівки сосон. Сосни тріщали та скрипіли, їхні тендітні стовбури гнулись і танцювали, ніби то були не дерева, а збільшені в тисячі разів травинки. Вітер лупив по наших тілах цілими площинами дощу, хльоскав навідліт по щоках, по боках, по спині.

Ми поспіхом повертались до нашого дому, і щоразу я відчувала за фіранкою вікна, за сплетінням виноградної лози на ґанку або в темній щілині прочинених вхідних дверей будинку навпроти принишклу постать, підозріливу увагу, спрямовану на нас із Богданом. Я тамувала гнів, звичним рухом приборкувала дедалі сильніше роздратування, породжене зацікавленням, яке ми викликали у цій невеличкій сутулій жіночці, нашій сусідці. Чимось ми розпалили її допитливість, аж вона відірвалася від грядок із петрушкою і теплиць із томатами експериментальних сортів. Чимось ми вабили її чи лякали. Що вона могла про нас знати? Чи могла становити загрозу?

І, як на зло, її старий вівчур Зефір просто-таки млів від Богданової присутности: махав хвостом, скавулів, благаючи чоловіка наблизитись, завмирав від блаженства, щойно Богданова рука торкалась його карка.

Хвилину чи дві я ревниво спостерігала за їхніми любощами. Я розуміла пса. Я й сама повсякчас була спрагла цих доторків. Спостерігала, бажаючи підгледіти способи, якими собака зваблював мого чоловіка. Що, коли вдасться й мені скористатися ними?

Але я знала, що в моєму випадку ці способи не подіють. Я торкалась Богданового плеча, м’яко штовхала його в бік. — Ходімо додому, — казала йому. — Ми ж геть намокли. — Ти йди, — відповідав він, — я ще трохи. Зараз прийду. Дивись, який він хороший, — показував мені на розімлілу від насолоди морду тварини. З-за фіранки за нами спостерігала зачаєна постать. — Ти мусиш добре вимити руки, — говорила я Богданові. — Пес страшенно смердить. — Я люблю цей запах, — глухим, незнайомим голосом відповідав чоловік.

Ми поверталися до будинку. На сині кухонні кахлі з нас натікали брудні моря. Я швидко скидала на підлогу свій верхній одяг і заходилася роздягати Богдана. Він глухо протестував, але я не давала йому жодного шансу: вистрибувала на табурет, підсунутий до нього впритул, стягувала з нього один за одним светри, час від часу гублячи в мокрій вовні його руки і голову, свою голову і руки. — Ти змок наскрізь, — примовляла я, — треба негайно позбутися цього мокротиння, бо ще мені не вистачало, щоб ти застудився, — і я обережно витирала йому обличчя й голову рушником, розтирала аж до почервоніння його голий торс жорсткою тканиною. Він щось бурчав, намагався від мене відмахнутися, робив кілька кроків геть — але тоді завмирав і покірно дозволяв мені продовжувати, аж доки мої руки не бралися за пряжку його паска, аж доки її холодне лунке брязкання не струшувало тишу поміж нами. Тоді він із силою ловив своїми долонями мої руки, і зупиняв їх, і відводив геть. — Ти чого? — запитувала я, вдаючи нерозуміння. — Дивися, яке тут усе мокре, треба ж переодягнутися. — Богдан не відповідав. Його подих ставав шерехатим, густим. Я відчувала його гнів, відчувала його опір.

Добре, — врешті здавалася я, глибоко зітхнувши. — Я принесу тобі сухі штани, принесу зараз для тебе суху білизну. А ти роздягайся тим часом сам. Не хочеш, щоб я тобі допомогла, — мучся сам, — майже ображено кидала я, піднімаючись сходами і притискаючи до обличчя геть мокрий рушник, який наскрізь просяк Богдановим запахом.

Чи згадувала я, що він просив мене іноді повторювати історії знову і знову, безліч разів? Наприклад, про те, як Уляні заборонили бачитися з Пінхасом. Або про їхню прогулянку на човні. Або про те, як і чому Пінхасові вдалося вижити. І потім, звісно, — як і чому Уляна його вбила.

Він запитував: чи відомо, що трапилося із Матвієм Криводяком? Чи надходили про нього бодай якісь звістки? Чи любила його Уляна? Хто така Зоя і звідки вона взялася? Що то за жінка приходила на похорони баби Уляни і чому вона знепритомніла? Чому батьки покинули його в дитинстві? Звідки все-таки взялося те помешкання в Києві? І чому вони зараз тут, у перехнябленому дачному будиночку, а не у зручній квартирі, на яку він, вочевидь, має право? І де його батьки? Де бодай хтось із родичів? Де люди, яких він знав? Де люди, які знають його?

Я відповідала як могла. Але ви ж самі розумієте — пригадайте-но лише застереження психіятра Слонової, яка дбала про Богдана ще в лікарні: надмір інформації міг йому тільки зашкодити. Я добре знала, що непомірковано велика доза цілющих ліків легко може стати отрутою. Тому старанно дозувала свої відповіді, загортала їх у папірці, спритно переводила мову на щось інше.

Ні, достеменно про Матвія Криводяка так нічого й не стало відомо, — відповідала я тихим і лагідним голосом. — Він не мав родичів, і вони з Уляною не були одружені, тому офіційно неможливо було отримати інформацію про Криводякову долю. Доходили якісь чутки: одного разу до Уляни з’явився незнайомець, який стверджував, що впродовж восьми місяців ділив із Криводяком нари і працював на лісоповалі. Вони обоє належали до бригади, завданням якої було відкопувати стовбури дерев із кількаметрового снігу. Тому що коли дерево стинали надто високо над землею, залишивши високий пень, — усю бригаду жорстоко карали. Він описував тіло Криводяка, прив’язане до стовбура, засипане густим шаром снігу і схоже на скульптуру з льоду, яку випадково відкопали одного ранку. Він був оголений, і його шкіра здавалася настільки чистою та прозорою, що крізь неї було видно кістки, сухожилля і внутрішні органи. — Розповідали, — говорив чоловік (бо сам він на власні очі цього не бачив), — що у Криводяка було надзвичайно, неприродно велике серце. Воно займало всю грудну клітку, змістивши й деформувавши решту органів. Незрозуміло, як він прожив стільки років із цією аномалією. Серце просвічувало крізь прозору шкіру і блідо мерехтіло відтінками полярного сяйва. — Слідів насильницької смерти не було, — сказав незнайомець, — якщо, звичайно, не враховувати линви, якою Криводяка міцно прив’язали до кедра. Його обличчя, незважаючи на застиглість, справляло враження розслабленого й заспокоєного, ніби він споглядав внутрішнім зором безкрайній простір, у якому одночасно мали здатність реалізуватися всі можливості. За що його убили? О, він вічно втручався в усе підряд: доглядав за хворими (а хто там, у таборі праці на Півночі, міг бути здоровим?), віддавав іншим свою жалюгідну пайку хліба, зголошувався підмінити когось геть немічного під час зміни, намагався переконувати в чомусь конвоїрів, повсякчас просився на розмову з начальником табору, за що багато хто вважав його стукачем. Хто знає, за що саме вони його вбили. Причин було безліч.

Тільки, — сказала я Богданові, — твоя баба цьому незнайомцеві не повірила. Він пропонував посприяти їй у переїзді на Захід, можливо навіть — до Канади, чи ще краще — до Нової Зеландії, пропонував грошову допомогу, але вона врешті (якщо я правильно пам’ятала Богданові розповіді, якщо я правильно пам’ятаю твої, Богдане, розповіді) вкрай знервувалася, вчинила йому скандал, обізвала останніми словами і, з ганьбою витуривши на вулицю, ще довго гнала повз зацікавлених сусідів, які повисипали зі своїх будинків, щоби помилуватись подією.

Чи любила Уляна Криводяка? О, як би вона розгнівалася, почувши це твоє запитання. Сказала б: — Дупарелі тобі в голові!

Сам подумай: чи відчуваєш ти до мене любов, відколи втратив пам’ять, відколи я знову знайшла тебе? Але ж вона є, ця любов, пам’ятаєш ти чи не пам’ятаєш, безвідносно до пережитого, надбаного та знайденого, ми в неї занурені, хоча й не помічаємо її, як не помічаємо повітря і власного дихання. Як не помічаємо вдиху, видиху і порожнечі між ними.

Пінхас і Матвій були для Уляни як вдих і видих, Богдане.

Скажи мені, як ти думаєш: чим є ця порожнеча між вдихом і видихом?

Ось так я відповідала йому, як могла: хто така Зоя — а як ти сам думаєш? Звідки помешкання — ти ж давно вже здогадався, це ж зрозуміло. Та, зрештою, яка різниця. Чому ми не там? Тому що ти посварений зі своїм батьком, Богдане, тому що ти на нього ображений, тому що не хочеш ніколи більше в житті його бачити і розмовляти з ним, нічого не хочеш про нього знати. Не хочеш знати нічого про них обох із мамою. Їх для тебе не існує.

Чому? Я ж уже розповідала тобі історію про Пінзелевого святого Онуфрія. Розповісти ще раз? Знову? Добре, я розповім.

Тільки ти пам’ятай, май на увазі, Богдане: коли ти був малим, вони залишили тебе не тому, що не любили. Вони не забули про тебе. Просто так склалося. Це була тимчасова домовленість. Так усім було краще. Вони були певні, що от‑от заберуть тебе до себе, що ви зовсім скоро будете всі разом.

Тільки розумієш, Богдане, у твоїй родині люди не вміють бути разом. Навіть будучи близько, вони відокремлені порожнечею. Наче вдих і видих. Вдих. Видих.

Мені здавалося, Богдан усе помічає. Іноді, коли я відповідала недомовками на котресь із його запитань, коли говорила з ним, як із дитиною, його погляд ставав оголеним і роззутим. Він дивився на мене прямо, ледь усміхаючись очима, і я читала на його обличчі: як довго ти ще ламатимеш цю комедію? Припини нарешті. Мені все відомо.

Він кпинив із мене, але водночас я відчувала небезпеку, яка від нього струменіє. На що він був готовий? Наскільки безрозсудно я діяла? Скільки ще буде мені дозволено? Коли настане кінець і яким він буде?

Я не хотіла про це думати. Зараз він був тут, поруч зі мною. Я готова була розповідати, скільки завгодно. І розповідала.

Того раннього травневого чи вересневого ранку, сім або дев’ять років тому, я вийшла зі Звенигородського лісу просто в туман, який перистими клаптями пер із-над Стрипи. Деякі клапті були ледь помітні, прозорі — радше натяк на туман, що розмивав обриси навколишнього світу, тоді як інші скидалися на збиті вершки, снігові замети, уламки пінопласту.

Я бачила лише невеликий острівець соковитої трави під своїми трекінґовими черевиками. Вони місили вологий ґрунт, а той відгукувався гучним плямканням. Я йшла радше на ледь чутний звук течії, бо зорові орієнтири були надто оманливими. Врешті опинилася поруч із круглою водоймою, оточеною підмурованим камінням, — невеликим фонтаном з гіпсовою статуєю Божої Матері, розфарбованою крикливими кольорами. Ось тоді верстви туману розхилились, роздмухані раптовим вітерцем, і моїм очам відкрилася панорама на пагорби й луки, порослі густим волоссям трави, на м’які спадисті складки аж оксамитового простору, на травертинові скелі, що дірчастими черепами, вивітреними кістяками вищирилися з-під розкинутих на них розбуялих рослинних ковдр.

Травертин, як тобі завжди було відомо, Богдане, — надзвичайно цінна гірська порода. Ще римляни будували з травертину храми, акведуки, купальні, амфітеатри. Ти знав, що Колізей збудовано з травертину? Так само, як і колони площі Святого Петра у Римі. Так само, як і Базиліку Сакре-Кер в Парижі. А які досконалі травертинові посудини, датовані І століттям нашої ери, тонкі й гладенькі, немов наповнені рідким світлом, знайшли в Окосокоаутла-де-Еспіноса в Мексиці!

Тут, у печерах рукорацьких травертинових скель, у ХІІІ столітті був монастир. У келіях жили ченці, які покинули Києво-Печерську Лавру в часи зруйнування Києва Батиєм. Одну з печер вони розширили, видовбавши в камені більше простору для молитви, але невдовзі з’ясували, що молитва в цьому місці давалась невимушено і приходила до них сама по собі: біля вигину Стрипи, з якої ченці черпали солодку на смак воду, чи сидячи на випнутій губі скелі, під час споглядання протилежного берега ріки, вдень і вночі, за безвітряної погоди і тоді, коли вітер приносив запахи вудженини з Рукорака, розташованого вище за течією.

Згодом під скелями монастиря з’явилась дерев’яна церква святого, завжди доброго Онуфрія, старця з єгипетської пустелі, якому ангели щодня приносили святе причастя, а демони не змогли спокусити, навіть застосувавши найвигадливіші зі своїх прийомів. Сива розкошлана борода вихудлого й зісмаленого на пекучому сонці діда прикривала його гострі коліна, і тому він не потребував жодного одягу, щоби прикривати свою голизну. Одяг, у якому Онуфрій прийшов у безлюддя, розпався через два роки після постійного життя в пустелі. Він харчувався гіркими й сухими стеблами, які знаходив серед червоних розпечених каменів, а спрагу втамовував двома-трьома краплинами вологи, які щоранку з’являлися на стіні його печери.

Зрештою, поруч із печерою спеціяльно заради Онуфрія виросло фінікове дерево, гілки якого плодоносили по черзі і в суворій послідовності впродовж цілого року. Важкі китиці брунатних фініків звисали додолу, погойдуючись над нерухомою поверхнею джерела. Кожна китиця перебувала на своїй стадії дозрівання, щоб святий старець, боронь Боже, не наївся недозрілих плодів і не зазнав неприємних проблем із травленням.

Джерело зі свіжою і холодною водою виникло під деревом, щоб напувати Онуфрія. Спершись спинами на рапату поверхню фінікової пальми, у смугастій тіні відпочивали потомлені спекою демони з янголами, прикріплені до Онуфрія. Нерідко котрийсь із янголів, запавши у глибокий сон із широко роззявленим ротом і безпомічно закинутою назад головою, знехотя лоскотав пір’їною розгорнутого крила вухо чи ніс найближчого демона, і тому починав снитись жахливий сон. Демон зривався з місця, заревівши як найгірший серед звірів, гублячи навколо себе клапті смердючої піни з пащі, — але Онуфрій швидко заспокоював його, поплескавши по загривку і лагідно до нього примовляючи. Часом можна було спостерегти і таку картину: Онуфрій вимивав джерельною водою закислі демонові очі, а той покірно терпів, і тільки його хвіст посмикувався, як це трапляється з котами, коли їх охоплює роздратування.

Коли надійшов час Онуфрієві повертати свою душу Богові, він помолився і спокійно відійшов на той світ, залишивши по собі порожню, доволі вже подірявлену оболонку, схожу на шкіру змії чи зітлілий лист. Його крилаті й хвостаті супутники викопали для святого старця могилу і поховали його з усіма почестями, які для цих істот завжди так багато важили.

За іншою версією, зауваживши, що вода в джерелі замулилась, обміліла й почала неприємно посмерджувати, а плоди пальми гниють, навіть не встигнувши дозріти, янголи з демонами здійнялися і відлинули в осяйну далечінь небес.

Онуфрієве тіло лежало, прикрите схожою на пустельний чагарник бородою і витинанкою фінікової тіні, аж коли на обрії (там, де розжарене повітря над піщаною поверхнею брижилося розмитими складками, утворюючи своєрідні кишені) вималювалося дві темні цятки, що стрімко наближалися. То були великі леви з густими гривами і міцними лапами, з великими загостреними кігтями на них. Леви викопали для Онуфрія могилу поруч із печерою, що стільки десятиліть правила йому за домівку. Наступних сорок днів тварини лежали поруч із похованням, віддаючи йому останню шану.

Цілком можливо, що обидві версії є насправді однією. Можливо, ті, кого Онуфрій мав за трансцендентних істот, були представниками родини котячих, що прибились до самітника і з невідомих причин не роздерли його на шматки. Це могли бути лев і левиця, яких Онуфрій підібрав у пустелі ще малими і виростив, годуючи фініками. Сьогодні складно сказати, як усе було насправді. Навіть спогади ченця Пафнутія, який свого часу зустрічався зі святим, небагато пояснюють.

Отож уперше я побачила твою постать там, у тумані. Ні, не в єгипетській пустелі, дотепнику (знаєш, втрата пам’яти анітрохи не позначилася на твоєму почутті гумору). Я побачила тебе вперше під скельним монастирем, поруч із церквою святого Онуфрія, біля села Рукорак.

Я наблизилась до тебе з туману, нечутно підкралася ззаду і завмерла, намагаючись не привернути твоєї уваги.

Ти стояв перед брамою входу на подвір’я кам’яної церкви, яку збудували на місці дерев’яної у XVIII столітті. Це оборонна церква з товстими мурами, яка повинна була допомагати витримувати ворожі навали. Поки жінки з дітьми протискались у вузький отвір за вівтарем, у вхід до підземного тунелю, що провадив далеко за межі села і закінчувався десь серед лісу, в безпечному місці, чоловіки тримали оборону, підпираючи могутніми плечима важкі ковані ворота входу.

Ти, звісно, знав, що сьогодні вхід до тунелю надійно замурований на прохання селян і ніхто ніколи не досліджував церковних і монастирських підземель. Краще нехай цей отвір буде запечатаний, ніж знайти там, у темних переходах, щось таке, про що можна було пошкодувати. Якщо воно там заховане — на те, отже, воля Божа. Ми прожили дотепер без цього знання, проживемо й далі. У великій мудрості багато печалі, і хто примножує пізнання, примножує скорботу.

Це місце завжди було для тебе особливим і викликало змішані почуття. Баба Уляна возила тебе сюди змалку, оскільки її притягувала особлива любов до травертину, скель, печер, східців, вирубаних у камені, до шелестіння води, що прорізала стеблом течії ґрунт луки, до цвіту калюжниць, спокою, який покоївся на луках, кам’яної прохолоди церкви, запаху грибів, що долинав із лісу, побіленої статуї святого Онуфрія на брамі і до молодого священника.

Ти сприймав як належне, коли вона будила тебе вдосвіта, прошепотівши: «Їдемо до Рукорака». На празник, на сповідь, на гриби, шукати цвіт папороті, молитися, просити, каятися, подивитися на святе місце, набрати свяченої води, поміняти квіти у скельному храмі, помити вікно, поговорити з душами ченців. Ченці відповідали їй старослов’янською мовою, і вона, звісно, мало що розуміла.

То були часи, коли почали поволі знову відчиняти церкви. Не те щоби надійшли якісь офіційні дозволи з центру — просто місцева влада чомусь немов зробилася підсліпуватою, ніби не завжди помічала, що від церкви знову знайшли ключі й вимели павутину з її закутків, навишивали нових рушників, щоб обгорнути образи, що когось похрестили там місяць тому, а наступного тижня — ще когось іншого відспівали.

Твою бабу з якогось часу перестали викликати на багатогодинні розмови до кабінету, розташованого так близько від церкви Покрови. Це була будівля зі стінами кольору сирого м’яса, всі осі якої були химерно зміщені та скошені, і сама вона стояла ніби під нахилом, готова от‑от зсунутись уперед, в напрямку від вулиці Лєніна, і напоротися на стовбури тополь у дворі.

У цьому кабінеті звідкілясь було відомо, що саме твоя баба Уляна зберігає ключі від більшости храмів міста й околиць, що саме через неї домовляються про те, у кого в помешканні можна таємно провести нічне ритуальне дійство з приводу релігійного свята Різдва або Великодня. До неї звертались, коли хтось помирав, і вона негайно вирушала таємно домовлятися з котримсь зі священників, і далі керувала всіма необхідними приготуваннями: знаходила свічки, ладан, кадило, збирала гроші з вірян (ніколи не було певности, кому з них можна було довіряти), купувала найдешевше кріплене солодке вино для причастя, пекла разом із сестрами проскури.

Специфічно розріджену кабінетну тишу лише підкреслювало жебоніння радіо, на стіні висів відривний календар, у поверхні лакованого стола відображались гілки тополь і пагони традесканції, що звисали з шафи. Твоя баба здебільшого мовчала у відповідь на запитання й погрози, які чула від особи, що сиділа за цим лакованим столом, перебираючи набір кулькових ручок із кольоровою пастою, або виймаючи з дірочок у блокноті пружину, якою були скріплені аркуші, або ритмічно й різко орудуючи пробивачем.

Уляна давно вже винайшла свій стиль ведення цих розмов: вона приглядалася до світло-салатових смужок вазонного листя, чи спостерігала за діяльністю ворон на гілках дерева навпроти вікна, чи обдумувала, що варитиме на обід сьогодні — капусняк чи, може, все ж таки росіл — щоби знову не догодити своїй молодій невістці, яку син привіз додому на Зелені свята. Зрештою, невістка й сама могла б нарешті почати допомагати, вона ж не вагітна. Але навіть якби й була вагітна — хіба їй складно накрутити голубців замість того, щоби переписувати безглузді ноти тонкими й завжди холодними пальцями?

Було дещо гірше від погроз зіпсувати життя Уляниному синові, молодому хірургові. Уляну неможливо було налякати такими погрозами: вона не шкодувала ні себе, ні своїх найближчих. — Псуйте мені, що хочете, вже й так усе зіпсовано, — могла криво вишкіритись вона, різко підкинувши догори брови.

Але особі звідкілясь були відомі подробиці Уляниного дитинства та молодости, всі деталі Уляниного життя перед, під час і після війни. І коли вона починала переповідати той чи інший епізод захеканим від збудження й хвилювання голосом, зриваючись на високі ноти від захоплення почуттям власної всевладности, Уляну діймало небезпечне роздратування. Було очевидно, що інформація лежить на столі, в картонній течці з акуратними світлими зав’язками.

Одного разу, під час опису батькової смерти («Йому посмертно дали героя СССР? — особа вдала, що зазирає до папки, щоб з’ясувати цей момент. — Хоча насправді він заслуговував на те, щоб бути оголошеним ренеґатом!»), Уляна не витримала, потягнулась через стіл, схопила пробивач і замахнулась. Невинне здивування, що спалахнуло в очах людини за лакованим столом, привело Уляну до тями. Страх самовпевненої особи вивалився у простір між нею і Уляною, як вивалюються тельбухи з розрубаного одним ударом сокири черева.

А вони ж повсякчас зустрічались у місті — бо скільки там було того міста. Вони зустрічались у крамницях, на ринку, на пошті, в поліклініці чи просто посеред вулиці. Іноді Уляна натикалась на особу в когось удома, збираючи гроші на ладан і солодке кріплене вино. Доводилось просто продовжувати йти, розмовляти, купувати, за чим прийшла. Клеїти на конверт марки з обличчям Ґаґаріна. Стояти в черзі, поки продавчиня підкликала особу до себе в підсобку.

Вони мало не щодня зустрічались поглядами. Дивились одне одному в обличчя. І щоразу в пам’яті з’являвся той пробивач, занесений простісінько навпроти чола. І ніч, проведена за ґратами разом із десятком затриманих на автовокзалі циганок.

Хоч як там було, та твоїй бабі так і не відбили бажання організовувати релігійне життя громади. Але до Рукорака вона їздила не на роботу, а на прощу. Їздила ще до твого народження, до того, як між нею і твоїми батьками виникла домовленість тимчасово залишити тебе з бабами.

У Рукораку вона могла дихати на повні груди. Могла перестати думати. Могла стояти годинами перед брамою, під побіленим вапном Бовваном, що виконував танець, схиливши на плече голову, яка, здавалось, описує плавні півкола на гнучкій шиї, від чого довжелезні патли і борода розвівалися навколо м’язистого старого тіла; міцні його руки були складені в наполегливій молитві, а під правою ногою, виставленою наперед, спочивав собі лев зі спокійною мордою. Лев, що зацікавлено придивлявся до неба розумними травертиновими очима.

Ви їхали рейсовим автобусом, що курсував між навколишніми селами, або хтось підбирав вас на дорозі своїм автомобілем. Дорогою ви урочисто мовчали. Тебе нудило, і твої спітнілі долоні судомно стискали зіжмакані краї наготовленого про всяк випадок поліетиленового пакета.

Баба Уляна любила молодого рукорацького священника, бо, як вона стверджувала, він нагадував їй її покійного чоловіка. — Хіба ти мала чоловіка, бабо? — запитував ти. А вона роздратовано на тебе цитькала і відверталася.

Кого вона мала на увазі — Пінхаса чи Матвія? Кого з них міг їй нагадувати цей невисокий опецькуватий молодик із густим рудуватим волоссям, вічно захеканий, з вічно розпашілими щоками? Він носив у кишені під ризами карамельки «Рачки» або «Барбарис», а іноді навіть «Корівку», тому від нього приємно пахло паленим цукром і згущеним молоком.

Може, це місце нагадувало Уляні про Криводяка, бо в печерах монастиря аж до 1967 переховувався один із упівців. Коли його вистежили (коли хтось із місцевих на нього доніс), він спалив себе живцем. Баба показувала тобі пальцем майданчик перед входом до однієї з печер і розповідала так, ніби бачила це на власні очі: — Отам він стояв нерухомо і горів яскравим полум’ям. Язики вогню і клуби чорного диму здіймалися високо в небо, як пелюстки чорнобривців. А ці, внизу, навіть стріляти в нього перестали, бо кулі все одно пролітали повз. Жодна не вцілила. Він стояв спокійно і не дивився на них, а дивився туди — на Стрипу, на горби, на хмари. Тут є на що подивитися.

Ти сповідався отцеві Штунді — щось бубонів собі під носа про мурашину матку, потоп і землетрус, про обман, втечі, про те, що думав погано про бабу та її сестер і що не хочеш жити з ними. Затято хитав головою, вперто повторюючи, що не дочекаєшся вже, коли мама з татом нарешті заберуть тебе до Києва. Це мало статися зовсім скоро: на цих літніх канікулах. Або на наступних. Щонайпізніше.

Отець Штунда постійно відволікався: робив зауваження жінці, яка не випрала вишиті рушники, давав вказівки щодо підготовки до служби за упокій душі, шарудів у кишені обгортками від цукерок, сколупував застиглий віск свічок із мідних підсвічників і таць, намугикував собі під носа «Два перстені» Івасюка (ти, Богдане, цього знати не міг, але в голові йому крутилася пісня у виконанні Софії Ротару).

Потім він неуважно гладив тебе по голові і казав, що ти згрішив, сину його, і що тобі слід прочитати стільки-то разів «Отче наш» і стільки-то — «Богородице, Діво, радуйся». Ти міг починати негайно.

Поки ти вештався в закутках церкви (тебе особливо цікавили отвори в кам’яних стінах, що спускалися додолу, впираючись у напівкруглу арку і замурований вхід у підземелля), поки лазив скелями, намагаючись і там, у печерах, знайти непомічені раніше потаємні ходи, твоя баба розмовляла з отцем Штундою. Це могло тривати кілька годин поспіль. Іноді на порозі церкви збирався цілий натовп селян. Вони несміливо наближались до священника і вірянки, вкляклої і охопленої трансом, переминались із ноги на ногу, покахикували і робили отцеві знаки: під проливним дощем на цвинтарі чекав відспівування мрець у труні.

Врешті баба Уляна, по-діловому долаючи біль у суглобах, спині та крижах, піднімалася на рівні ноги, вдаючи, що не помічає руки отця Штунди, простягнутої задля допомоги. Вираз її обличчя видавався на диво тверезим. Ніби це не вона останніх кілька годин тремтіла всім тілом, ніби не її очі перестали кліпати й оскліли на довший час, і погляд їхній, здавалося, провалився у споглядання якихось нетутешніх декорацій.

Ходімо, кидала вона священникові й вела його за собою. Вона підкликала тебе, один раз коротко гукнувши твоє ім’я: — Богдане! — І ти виповзав з-під почорнілих вологих каменюк, у яких винюхував якщо не запах києво-печерських ченців, то бодай упівця. Ти скочувався кам’яними виступами, твої ноги небезпечно провалювалися в нарости рослин і сплетені корені, що приліпилися до скель, ти послизався, з’їжджав на колінах додолу, щоби потім наздоганяти болотом свою бабу, священника і всю процесію. Їх нелегко було розгледіти крізь стіну дощу. Але ти знав, що вони прямували на цвинтар. І тобі добре було відомо, де це.

Вона використовувала знання про тебе раптово, у моменти твоєї найбільшої вразливости. Коли, скажімо, вела тебе на морозиво в гастроном. Ти стояв унизу, під круглою стільницею високого барного столика, твої губи були липкі від цукрового сиропу і насолоди. Вона ставила перед тобою газовану воду з сиропом. І, розмішуючи у власній ребристій склянці томатного соку сіль ложкою, прив’язаною до прилавка, лагідно тобі усміхалась. А потім нахилялась і шепотіла на вухо щось про мурашину матку, подробиці розкопок, твої втечі, твої таємниці, твої приховані сподівання.

Ні, — казала вона тобі, — батьки нескоро заберуть тебе, їм не до тебе, сину. Вони мають важливіші справи. Невже тобі справді так зі мною погано живеться?

Звісно, тобі не жилось із нею аж так погано, Богдане.

Хто здатен збагнути, чому він це зробив? Точно не він сам.

Можливо, то був жест відчаю через втрату: більше він не почує її владного голосу на подвір’ї перед брамою, коли вона розмовляла з Бовваном. Більше не зможе виконати її чіткі накази. Не матиме перед собою її вимогливого обличчя, зморшкувата шкіра якого здавалась цупкою й застиглою, наче брезент.

Може, це була своєрідна помста за роки тієї непоясненної влади, яку вона мала над ним, як і над багатьма іншими. Може, він просто звик передавати далі отриману під час сповідей інформацію. Він присягав відкрити її лише Богові, але отець Штунда добре знав, що Бог — у кожному з нас. У комусь більше, у комусь менше, залежно від обставин.

А може, то був вияв його ревнощів: відспівувати покликали настоятеля церкви Архистратига Михаїла, навколо якої розтягнувся Нагірянський цвинтар. Останніх кілька років перед смертю Уляна тримала в напруженні всіх священників околиць, вибираючи, кого ж із них наділити почесним обов’язком відпровадити її в останню путь. Схоже, остаточно рішення вона прийняти так і не встигла, бо мало не щотижня його змінювала. Але розуміючи, які ускладнення це може спричинити, сестри самі здійснили вибір і приписали його Уляні.

Під час поминок отець Штунда, блідий і схвильований, не припиняючи витирати сльозинки, що виступали в кутиках його підпухлих очей, відкликав Уляниного сина, твого батька, набік і переповів йому усе, що знав про твою бабу. Все, що вона розповідала йому про себе, у найменших подробицях.

Двоє чоловіків вийшли до саду і зупинилися поміж давно не білених стовбурів старих яблунь. Покручені дерева опускали розлогі гілки аж у траву. Крізь листя відкривався вид на димарі міста внизу. Над дахами й антенами кружляли голуби. Син померлої ковзав поглядом по віконцях піддаш і тінях від хмар на вибляклій плямистій черепиці.

Голос священника спершу тремтів і здавався ледь чутним. Він вичавлював із себе слова, речення розсипались на його язику. Він забував, про що і заради чого говорить.

Але згодом справи пішли краще. Історія міцнішала, підживлювала сама себе, набирала сили. Голос священника переливався і входив твоєму батькові досередини, як тепле гірке молоко.

Коли отець закінчив говорити, в саду запала тиша. Над містом тріпотіло відлуння собачих голосів, сентиментальної мелодії, дзвінкого жіночого сміху.

Твій батько почував дивовижну ясність у собі самому й у всьому навколо. Його серце билося розмірено, як ніколи. Дихання набуло тонкости.

Щойно поховавши свою матір, він побачив її. Глибина життя відкрилась перед ним, дозволивши збагнути цю жінку, те, якою вона була і якою не могла бути. Її жести і вирази обличчя, її слова, недомовки, мовчання, напруження, холодність, побіжні дотики, суворість, сотні діялогів і ситуацій, які і його самого зробили саме таким, яким він був, — усе це виявилось тільки поверхнею. Тепер він розумів, скільки всього було там, унизу, в ґрунті, в таємних лабіринтах і печерах, у сховках, де дозріває і розлущується насіння.

На якусь повну мить твій батько відчув єдність зі своєю матір’ю.

Вона надто швидко померла, ця мить. Професор відмахнувся від розповіді священника, від жалю, який його охопив, від сліз, які наповнили його горло. Побачити її і себе, все життя у цьому новому світлі було надто складно, занадто страшно. Твій батько надто міцно прикипів до старих обрáз і уявлень, надто міцно зрісся з ними. — Навіщо ви мені все це розповідаєте? — гнівно крикнув він на священника. — Я вам не вірю. Я не хочу знати.

Він навіть тобі, своєму синові й онукові померлої, не сказав жодного слова про ту розмову. Ти ніколи так і не дізнався всієї правди про свою бабу Уляну. Були хіба що якісь уривки, слова, якими прохоплювалися, самі того не бажаючи, бабині сестри, натяки, підслухані тут і там, плітки сусідів. Були, зрештою, чотири валізи з фотографіями і одна книжечка в сап’яновій палітурці.

З моєю допомогою ти виклав з усіх цих скелець химерний вітраж, крізь який боляче було дивитися на світ. Пейзаж за ним змінювався до невпізнаваности. Чи, може, тільки крізь цей вітраж можна було побачити пейзаж саме таким, яким він був насправді.

Ти не здогадувався про мить, яку пережив твій батько під старими яблунями в бабиному саду під час поминок. Але за те, що він не прийняв простягнутого йому дару і не поділився тим даром із тобою, ти не міг його пробачити.

Бо хоч яку коротку, але сам він ту мить пережив.

Може, вона і стала причиною, що змусила отця Штунду порушити обітницю. Бувають обітниці, які гріхом було б не порушити.

Ти стояв під брамою входу на подвір’я церкви святого Онуфрія, закинувши голову догори. Ти дивився у порожню нішу над входом, Богдане.

Я зупинилась позаду тебе. Ти мав міцний загривок і широкі плечі. Я опустила погляд на твої руки, що стирчали з рукавів парки, і мені сподобались ці долоні й пальці, сподобалась форма твоїх нігтів, Богдане.

Накрапав дощ. Повітря здавалося приємно обважнілим від вологи. На твоєму волоссі осіли дрібні краплинки, але ти не натягував каптур, і це теж одразу припало мені до душі.

Ти був настільки поглинутий чимось — своїми думками, тривогою чи спогляданням порожньої ніші — що досить довго не помічав моєї присутности. Аж коли дощ припустив сильніше і зашарудів по траві весело й відчайдушно, я накинула свій капюшон, і ти відчув рух позаду. Ти різко озирнувся, переляканий, не розуміючи походження звуків. Я пошкодувала, що викликала в тобі страх. Першої ж миті, коли я побачила твоє заскочене обличчя, мені в живіт увійшов гарячий промінь упізнавання. Це було могутнє відчуття, але я зуміла з ним упоратись і усміхнулась тобі, поглядом просячи пробачення. Ти одразу ж мене пробачив.

Ми обійшли мур ліворуч і піднялися східцями догори, до скельного храму. Це була невелика округла печера, стіни якої поросли зеленавим мохом. У шибу вирубаного в камені віконця тарабанили обважнілі краплини. Ти простягнув руку і клацнув вимикачем. Печеру осяяло жовтаве електричне світло.

Я побачила навпроти від входу вівтар, обтягнутий ядучо-фіолетовою синтетичною тканиною, рядки барвистих пластикових рослин, більших і менших, цілі батареї фантастичних несправжніх квітів і пальм у діжках, що оточували образи, прикрашені вишитими рушниками. Тут, у цьому храмі, ми й перечікували дощ і, як виявилось згодом, чекали на священника. У тебе була призначена з ним зустріч.

Ти почав розповідати мені цю плутану й неоковирну історію, в якій так складно було віднайти логіку. Мені було цікаво. Мені подобалось, як відлунював твій голос у печері, як ворушились твої губи, як брови танцювали на чолі. Як ти усміхався, хоч я відчувала гіркоту твоїх інтонацій. Я ловила кожне слово, тобою сказане, звук кожної краплини по склу і по каменях, запах туману.

Ти розповів, що вже давно не відвідував рідного містечка: востаннє був на похоронах наймолодшої бабиної сестри Христі. Перед тим померла Нуся, середня сестра. Ти не мав більше до кого туди приїздити.

Звісно, ти добре пам’ятав отця Штунду: вже в ранньому підлітковому віці ти здогадався, звідкіля бабі Уляні відомі всі твої таємниці. Ти ж був розумником, Богдане. Ти будеш ним завжди.

Востаннє ви перетиналися, звісно, на похороні, і відтоді спливло трохи часу. І раптом — цей його нічний відеодзвінок через фейсбучний месенджер. Ти негайно збив сигнал, упевнений, що трапилася помилка. Твоє серце чомусь почало вистрибувати з грудей, похололи кінцівки. А дзвінок повторився знову. Ти дивився на аватарку на екрані смартфона, на забілену вапном скульптуру старезного діда з довгою бородою, що застигло витанцьовував у своїй ніші над брамою. Можна було подумати, що тобі дзвонить святий Онуфрій.

Нарешті ти таки тицьнув пальцем у зелений значок дозволу. Ти навіть не знав, як починати розмову: Алло? Добрий вечір? Я вас слухаю? Тим не менш, твій рот спробував щось промовити, хоч із нього не долинуло жодного звуку.

Перед собою ти бачив розмите зображення, що дрижало й підстрибувало, не даючи змоги зафіксувати практично жодної деталі: балки з потемнілого дерева, біла стіна з темним на ній розп’яттям, складки тканин зі сріблястими візерунками, потім — лише темінь, у якій проблимують спалахи розмитого світла. Внизу екрана — чоло й опуклість черепа з помітно поріділим кучерявим волоссям, часом — верхня частина окулярів, що врізалась у брови.

Отець Штунда голосно, натужно дихав. Його дихання займало весь ефір, випорскувало з динаміків, створюючи відчуття, ніби ти став свідком чогось інтимного, недозволеного. Він дихав так, як дихає охоплена страхом людина, яка стрімголов поспішає, рятуючи власне життя. Врешті ти зрозумів, що, крім цього дихання, були ще й слова: екзальтована розповідь, булькітливий потік обурення, гніт образи. Він чогось хотів від тебе. Ти мусив у щось втрутитися. Ти повинен був, зобов’язаний був із чимось йому допомогти.

Незабаром дещо почало прояснюватися. Під загрозою опинився бородатий Бовван у брамі, тисячі разів забілений вапном так густо й старанно, що навіть рис його обличчя, завитків бороди, напнутих м’язів неможливо було розрізнити під товстим шаром покриття. Загуслі білі краплини, затвердлі бородавки, вапняні нарости всіювали кам’яну постать, повалене дерево біля неї, сумирного лева обіч. То вже була не скульптура, а чудернацька проява, котра, однак, означала надто багато для місцевих вірян, була частиною цього місця, невід’ємним елементом життя.

Крім того, що святий Онуфрій, покровитель мандрівників, монастирів і породіль, Бовван, охороняв мешканців Рукорака й околиць від засухи, повеней, граду, блискавки, від ворожої напасти, злих духів, спокус, гріхів, брехні, лихих думок, розпусти, бідности, голоду, безпліддя, зради, хвороби, дурости, від нечемности дітей, сусідських пліток, вроків, протягів, сміття під килимом, скелетів у шафі, вчорашніх дріжджів, непіднятого тіста, поганих снів, скислого молока, запліснявілого хліба — одне слово, від усіх лих, що чигають на християнина у цьому недосконалому світі. Небезпеки наближались і ковзали по дотичній, а святий Онуфрій зі своїм умиротвореним звіром, що спочивав під ногами, охороняли клапоть землі біля травертинових скель. Це тривало вже третє століття поспіль.

І ось раптом, — священник не стримував ні сліз розпачу, ні сліз обурення, ні сліз праведного гніву, — з’явився чоловік, який, придивляючись до статуї на брамі, впізнав у ній твір Йогана-Ґеорґа Пінзеля. Екзальтований через своє відкриття, цей пан заперечив у рукорацькій статуї захисника і святий оберіг, а натомість назвав його коштовним витвором мистецтва геніяльного скульптора, який неодмінно слід відкрити світові.

Спершу священник щиро зрадів: звісно, заступник села і церкви не міг бути просто собі шматком каменя. Отець Штунда погодився, щоб реставратори обережно зняли з Онуфрія нашарування вапна, оголивши всю його заховану десятиліттями нервову й екстатичну красу. Онуфрій звивався й невротично дрижав, віддаючись Всевишньому до останньої волосинки на розвіяній поривами пустельного вітру бороді. Скульптура разила електричною пристрастю.

Негайно з усіх усюд з’явилися мистецтвознавці й культурні діячі. Вони приїздили автобусами й автомобілями, вони ломились у рококову браму, витоптавши траву на подвір’ї церкви, вони придивлялись до слідів кольорової фарби у виїмках і западинах скульптури, хитали головами на вид слідів клею і неоковирного мізинця, приробленого до досконалої кам’яної руки.

Вони й самі молитовно витанцьовували в екстазі, узрівши цю досконало відтворену анатомію, напружені м’язи, текучість матеріялу. Що за спокій у цій тривозі! Яке упокорення в цьому дикунстві! Ну й конвульсії безмежного вмиротворення!

Вони наповнили повітря церкви стрибучими й сюркітливими кониками слів, перебираючи роки й періоди, мистецькі школи, впливи й художні засоби. Вони сперечались про іронію й аполонічність, про відмінність праці з деревом і каменем, про релігію, архітектуру, Мікелянджело й Ель Греко, про Сусанну і старців, про Миколу Потоцького і архітектора Меретина, про Пінцеля, Пільзе і Пельце, про майстра Пінзеля, про якого невідомо навіть, чи справді звали його Йоганом-Ґеорґом.

Від нього майже нічого не залишилось, окрім кількох десятків скульптур, кам’яних і дерев’яних уламків анатомічно досконалих тіл, наповнених рухом і нервовим дрижанням. Пінзель виринає із невідомости сформованим майстром, вправним, сильним і впевненим. Він точно знає, що і як робить. Але невідомо, хто і де навчав його, чому він став скульптором, з чого починав, ким надихався, з ким конкурував, кого заперечував.

Про його життя в Бучачі, у шлюбі зі вдовою, яка народила Пінзелеві двох дітей, його стосунки з архітектором Меретином, котрий, вочевидь, запросив Пінзеля до співпраці, про взаємодію зі свавільним і суперечливим графом Потоцьким — нічого невідомо.

Подірявлений камінь, біцепси янголів, зуби святих, животи мучеників, волосся пророків, поточене дерево, що має обриси триметрової атлетичної постаті, — ніби рештки поховань, ніби залишки людських трупів на місці стихійного лиха, воєнних дій, катастрофи. Всі вони — свідчення існування однієї особи, яка розчинилась, поглинута небуттям.

Але що і навіщо нам треба про нього знати? Стільки людей було і зникло, і навіть натяку на них не залишилося. Камінь і дерево теж розпадуться на порох (дерево — швидше). Чому загадка, невідомість викликають відчуття, ніби від нас щось сховано, ніби з нами хтось грається? Навіщо нам плекати в собі цей неспокій? Що нам дарує туга за відповіддю?

Невідомо, був він німцем, австрійцем, поляком, італійцем, євреєм чи й українцем, звідки і чому раптово забрів аж на сам схід Европи. Можливо, він утікав від інквізиції, небезпеки, покарання, нещасливого кохання, насмішок, боргів, батьківського прокляття, неслави? Чи, навпаки, виснажений поневіряннями світом або життям у світових столицях, прибув до Бучача в пошуках затишку й спокою, відчуття справжньої домівки, рідного гнізда, вірности й надійности в любовних стосунках, моральних і матеріяльних винагород, пошани, благословень і слави?

Якщо причиною була втеча, ми не можемо навіть здогадуватися, чи життя в галицькому містечку стало для скульптора сподіваним сховком. Його роботи аж горлають про внутрішнє кипіння, про нестишний неспокій. Пінзелевих персонажів викручує від нервового заряду, їм ломить кінцівки, вони смикаються у диких спазмах, не здатні й миті встояти рівно. Ними теліпає чи то від душевних мук, чи від екзальтованої радости, чи від першого й другого разом. З точеного часом, дощем і вітром каменю й дерева продовжує перти нестримний неспокій людини, яка спочила в Бозі вже кілька століть тому.

Якщо він втікав від реальної фізичної небезпеки, що загрожувала йому деінде — в Римі, Відні, Падуї, Мілані, Вроцлаві, Севільї, Франкфурті-на-Майні, Марселі, Венеції, — ми не можемо знати, чи втеча була успішною, оскільки не знаємо причини Пінзелевої смерти. Є всі шанси, що вбивцям таки вдалось вистежити його й запопасти, і навіть його можновладний патрон, пан меценас, скандаліст, розпусник, граф, релігійний фанатик, коханець, убивця, мальтійський кавалер Микола-Василь Потоцький не зміг захистити майстра від удару гострим лезом, задушення шовковим шнурком чи отруєння. Хоча, може, він помер від прорваного флюса. Або від інфекції, яку заніс до травмованого пальця руки під час роботи над фігурами Якима та Анни в парафіяльному костелі Монастирисьок, або над вівтариками св. Антонія Падуанського та Миколая, чи над постатями святих Ієроніма, Августина, Григорія, Амбросія для вівтаря в Буданові, чи навіть різьблячи святого Онуфрія для церковної брами в Рукораку. Цілком імовірно, що Пінзель міг загинути, впавши з драбини чи вежі, приглядаючи місце для своєї наступної скульптури. Як відомо, майстри зазвичай схильні нехтувати правилами безпеки праці.

Приблизна дата Пінзелевої смерти відома лише з того, що у церковній книзі знайшовся запис про третій шлюб Пінзелевої вдови Єлизавети. 1762 року вона одружилась із паном на ім’я Іоан Беренсдорф, який взяв жінку разом із двома синами Пінзеля: десятирічним Бернардом і трирічним Антоном.

Ще у вересні 1761 року, згідно з записами в книзі парафіяльного костелу Монастирисьок, Георгій Пінзель отримує кошти за вівтарики, а вже 24 жовтня 1762 року Єлизавета знову виходить заміж. Скільки часу потребувала вона, щоб встигнути віджалувати попереднього чоловіка і прикипіти серцем до наступного?

Можна припустити, що Єлизавета була щедро наділена якостями, які приваблювали до неї чоловіків, робили її бажаною, а може, навіть жаданою супутницею життя. Щоправда, ми не можемо знати, зовнішніми були ці якості чи внутрішніми: йшлося про глибокі заманливі очі, миловидне обличчя, пружне й міцне дозріле тіло; про особливо ніжні й теплі обійми, в яких так легко вдавалось забути про будь-які негаразди, і тому знову і знову хотілось у них провалитись і якнайдовше затриматись там, на п’янкому дні; про запаморочливий аромат чи медвяний усміх, про м’яку товариську вдачу, дбайливість, практичність, майстерність у готуванні їжі, церуванні одягу, веденні господарства чи навіть справ своїх чоловіків. Хто його зна: а раптом вона надихала на творчість, наповнювала вірою в себе, підказувала ідеї? Може, вміла конструктивно критикувати, вказувала на сильні та слабкі сторони? Вела переговори з замовниками, торгувалася за винагороду, шукала пропозиції? Купувала чоловікові інструменти, підбирала породи каменю й дерева, дбала про спокій творця?

В Єлизаветі навіть могли поєднуватись усі перераховані риси, що, безсумнівно, пояснює живу чергу з чоловіків, яка вилаштовувалась до неї в очікуванні на момент, коли жінка вкотре стане вдовою. (Чим не ще одна версія причини Пінзелевої смерти?)

Якщо ж повернутись до його життя, а точніше — до втечі або пошуків, до Пінзелевого неспокою, то, судячи з його останньої роботи — зі святого Онуфрія з церковної брами в Рукораку, умиротворення скульпторові навряд чи вдалось віднайти. Хоча, можливо, саме той, хто пізнав справжній спокій, здатен зобразити найбільшу бурю. Згідно з природою творчости катований переживаннями майстер переливав їх у свої роботи, встановлюючи таким чином рівновагу в собі самому й у світі.

Хай там як, святий Онуфрій танцює свій останній передсмертний танець, просячи про обійми Господа. Після багатьох десятиліть самозречення, проведених у пустелі, вихудле тіло святого аж бринить від струму: що було гріхами й земною жагою, перетворилось на жагу віри і нестримне бажання стати нарешті нічим і всім. У бажанні віддати душу Богові — себто в бажанні померти — більше життя, ніж у бажанні жити. Тому і спокою в цьому неспокої більше, ніж навіть у зламаному фіґовому дереві поруч.

Остання передсмертна скульптура Пінзеля — остання передсмертна молитва святого Онуфрія. Мить перед смертю, яка триває вже кілька століть.

Отець Штунда ридав серед ночі у твоєму смартфоні. Ти майже не бачив його очей, тому що з них текли потоки вологи, густі струмки сліз заливали обличчя. Він ридав некрасиво, невтішно, самозабутньо. Ридав так, як можуть ридати хіба що малі діти, для яких усе існування вмить стискається в горе втрати або жагу бажання. Ридав, як людина ридає над мертвим тілом когось найближчого. Він стільки разів спостерігав за цим під час відспівування, але й не здогадувався, що сам на таке здатний.

Вони хочуть забрати його, — ревів він, і ти через раз розбирав його слова. — Вони збираються забрати святого Онуфрія до Лувру. Вони готують виставку робіт Пінзеля, хочуть показати його світові.

Ти не розумів, у чому проблема. — Прекрасно. Це чудова новина. У чому ж річ? Чому ви плачете, отче?

Священник боявся, що вони заберуть святого Онуфрія назавжди. Що він більше ніколи не повернеться до Рукорака. Що його не повернуть парафії. Йому відомі десятки, ні — сотні, та ні — тисячі історій про зниклі чудотворні ікони, стародруки Євангелій із коштовними палітурками, дикирії й трикирії, евхаристичні предмети, дароносиці й вінчальні чаші, про безповоротно втрачені золоті й срібні лампади, мощевики з мощами святих, панікадила й приладдя для соборування, інкрустовані коштовними каменями. Найвитонченіші й найпрекрасніші речі, витвори давніх майстрів, поцілованих Господом у скроню, що датуються найдавнішими століттями, мироточать, зцілюють хворих, збідованих, піднімають нерухомих, дають зір сліпим, слух — глухим, а любов — покинутим, повертають надію і вселяють благочестя в людські серця — назавжди втрачені й загублені, безслідно зниклі. Та ще ж слід мати на увазі, що про ці зникнення ми переважно навіть не підозрюємо. Зниклі реліквії і святі предмети не завжди супроводжуються збройним нападом, зламаними замками, розбитими вікнами і бездиханними тілами церковних сторожів у калюжах застиглої крови. Тут усе здебільшого не так, як зі, скажімо, Монреальською Іверською іконою, яка безперервно мироточила п’ятнадцять років, розповсюджуючи п’янкі аромати ладану, трояндових пелюсток, фіялок, калганового кореня, мускату, лимона й гвоздики, аж доки не зникла, а її зберігача, Йосипа Муньоса, знайшли мертвим.

Святі речі зазвичай зникають, і про це ніколи й нікому не стає відомо. Їх підміняють дешевими, незграбно зробленими копіями, пласкими й недолугими предметами, що пахнуть не миром, а пластиком і свіжими акриловими фарбами. Хто їх відрізнить, хіба люди володіють потрібним знанням, хіба вони достатньо уважні, хіба їм не байдуже?

Отець Штунда перестав говорити і тихо схлипував, витираючи обличчя паперовими серветками. А ти уявлення не мав, як йому відповісти. Ти пробелькотів щось про довіру до спеціялістів, до Лувру, до мистецтвознавства, до святого Онуфрія врешті-решт. — Звичайно, він повернеться. Тобто, я мав на увазі, його повернуть, отче. Ці люди — справжні науковці. Світ повинен довідатись про нас і про Пінзеля, повинен пережити цей трепет.

Ви тільки подумайте: ваш власний Онуфрій стане перлиною Лувру! Стоятиме в центрі каплиці Людовіка XVI!

Штунда дивився на тебе з недовірою, як тобі видавалося. Хоча, можливо, то було враження, посилене твоєю збентеженою уявою і поганою якістю зображення.

Парафіяни не дозволять, — похитав він урешті головою. — Навіщо їм здалась каплиця Людовіка XVI? Думаєте, це для них аргумент? Як можна залишити без Онуфрієвого захисту дітей, вагітних жінок, чоловіків, які змагаються із владою алкоголю над ними?

Ти звернув увагу на ритмічне гупання, що лунало на тлі вашої розмови, глухий і могутній шум. Ти усвідомив: цей звук був присутній упродовж усієї вашої зі священником розмови.

Що це, отче? — поцікавився ти.

Він втомлено махнув рукою.

Ніби недостатньо лих, — тяжко зітхнув Штунда. — У нас прокладають нову дорогу. Земля двигтить цілодобово. Живемо, як на вулкані.

І він поглянув в екран із розпачем: — Як я можу віддати їм Онуфрія?

Він наполягав на твоєму приїзді. Його не цікавило, що кориснішим тут, імовірно, міг стати твій батько, його життєвий досвід, можливості і зв’язки. Він навіть чути про це не хотів і кривився зневажливо. — Ні, Богдане, тут тільки ви можете втрутитися. Ваш батько розчарував уже мене одного разу. Він навіть слухати мене не хотів тоді, у саду, під час поминок, коли я здійснив переступ. О, більше це не повториться, і не питайте. Я донині спокутую.

Він заговорив про твою бабу: — О, якби ж вона була жива. О, ця жінка не вагалась би, вона достеменно знала б, як розв’язати ситуацію. Вона не дозволила б і пальцем торкнутися Онуфрія, і на крок до нього нікого не підпустила б.

Вона вас виховала, вона вклала у вас свою душу, — продовжував Штунда, спокійний раптом і переконливий. Щось сталось зі звуком, і голос священника заполонив усю кімнату, заповнив кутки, завис під стелею. Оточив тебе з усіх усюд. Він повторював, що приїхати — це твій обов’язок перед нею і цими місцями. Що є речі, над якими не варто навіть думати: їх слід робити — і все. — До того ж, — безапеляційно додав він, — ви розумієтесь на культурних цінностях і мистецтвознавцях.

Я не розуміюсь на мистецтвознавцях! — вигукнув ти, цього разу сам охоплений розпачем. Але отець Штунда вже більше не слухав. Благословив тебе поспіхом і розірвав зв’язок.

Дощ на зламі липня та серпня був і свіжим, і теплим. Я постояла кілька хвилин на кам’яному виступі перед аркою печерного храму, придивляючись до скісних струменів і сонячних променів, які їх прошивали, а тоді провела долонями по обличчю, ніби вмиваючись, і виявила, що волога була слизькою, схожою на олію.

Ти дивився на мене зацікавлено, притулившись плечем до скелі. Крізь камінь в наші тіла переходило розмірене гепання, могутні поштовхи ворожої сили. Навіть під дощем продовжували робити дорогу.

Священник помахав нам ізнизу, щось гукаючи. Його слова плутались і тріпотіли, приглушені, між натягнутих силець дощу. Мелодійно бриніли ключі в його руці. Він зробив дашок із долоні і дивився, як ми спускаємось. Під його поглядом дотик твоєї мокрої руки, поданої для підтримки, здавався іще відчутнішим. Ми зупинилися навпроти входу до церкви, якраз під масивним виступом скелі, що нависала над лужком. Ти назвав священникові моє ім’я так, ніби вже роками воно тільки й очікувало своєї миті на твоєму язику. — Романа, — повторив священник, пильно на мене поглянувши, і впустив нас до бабинця, відчинивши дерев’яні двері.

Святий Онуфрій стояв на столі при масивному вході до нави під дерев’яним розп’яттям, що було увите вишитим рушником і оздоблене трикутником, з якого зацікавлено глипало чиєсь пильне блакитне око. Скульптура була на метр заввишки. Мені здалося, що святий дещо лукаво схилив голову на праве плече й видихав гарячий усміх у бороду. Сумна і зворушлива лев’яча морда з навислими повіками й понурими губами ховалась у тіні. Деякі складки каменю були разюче-білими, ще не повністю відчищеними від вапна, деякі — темніли вохристою, жовтавою і зеленавою сіризною. У ній не було нічого особливого, в цій скульптурі.

Приходили люди. Чоловіки у надто тісних чи, навпаки, завеликих піджаках, одягнутих на светри. Жінки в чорних і бордових хустках, надто туго зав’язані кінці яких врізались їм у підборіддя. Від їхнього одягу пахло курми, молоком, прогірклим салом, літньою кухнею. На засмаглих і передчасно постарілих зморшкуватих обличчях світились ясні дитячі очі. Вони переминалися з ноги на ногу, згуртувавшись перед входом до бабинця. Не заходили, щоб не нести на своїх ґумаках болото до храму. Дивилися на нас з неприхованою цікавістю, як на щось чудернацьке. На щось незрозуміле, що, зрештою, розуміти не так уже й хочеться.

Отець Штунда підійшов до них і тихим голосом розповів про Богдана. Вони позиркували з-за священникових плечей, зважуючи інформацію. Жінки кивали головами, бабці жували беззубими ротами: аякже, аякже, Криводякову Уляну пам’ятаємо, файна була жінка, багато робила. — А хто та молода пані? — запитав якийсь дідок, показуючи на мене. — Романа, — відповів священник. — Романа, — повторило одразу кілька голосів. — То його жінка? — запитала згорблена бабуся з костуром у тремтячій руці. — Так, його жінка, — відповів священник. Я відчула себе так, ніби нам із тобою тієї миті дали шлюб.

Коли закінчився дощ, нас пригостили їжею у подвір’ї церкви. Люди стояли трохи осторонь, так і не зводячи з нас поглядів. Ти почувався розгубленим, непевним себе: відчував, що від тебе чогось очікують, покладають надії — а сам не мав уявлення, чим можеш допомогти. Чому саме ти? Ти шкодував, що піддався і приїхав сюди, що вляпався в цю історію. Тепер вони були певні, що ти маєш план, що ти точно знаєш, що слід робити, щоб захистити їх, відвоювати Онуфрія. А ти ховав від них свою безпомічність. Сам від себе намагався її заховати.

Час від часу ти наближався до людей, намагався завести з ними розмову, про щось запитував. Вони усміхались тобі у відповідь і відповідали односкладно. Бесіда не зав’язувалася. Ти не витримував тиші й поглядів, знову повертався до мене, сідав поруч. Я жувала білий, спечений щойно вранці хліб і мружилась від сонця. — Мені вже час, — промовила якоїсь миті ледь чутно, не дивлячись на тебе. — Я вже поїду звідси.

Тут же збагнула, що ти різко підняв на мене переляканий погляд. Ця мить збіглася з особливо відчутним поштовхом землі: вона задрижала під нашими ногами. Ти схопив мене за руку. — Послухай, залишся, будь ласка, — попросив ти. — Я тебе дуже прошу: залишся.

І я, звичайно ж, залишилась.

Взяти нас до себе на ночівлю зголосилася котрась із бабусь. Їх вдавалося розрізняти хіба за кольорами хусток: хустка цієї була пурпуровою. Вона повела нас берегом ріки, найбільш болотистою смугою понад течією. Від наших кроків у стрімку воду падали шматки жирного чорнозему, пронизаного тонкими коренями рослин. Її звали Марія, і вона весело сміялась, грузнучи ґумаками в болоті. Аж дивно було, звідки в цієї древньої жінки стільки сили: вона видирала свої ноги з лещат землі, порскаючи хихотінням, витираючи рукавами сльози, що невпинно цідилися з її лискучих швидких очей. Вона була зовсім як маленька дівчинка з понищеним часом лицем. Ти злився, що доводилось без потреби долати настільки ускладнений шлях, хоча ж можна було йти до села іншою, значно кращою дорогою. На ній траплялися ще фрагменти давнього асфальту, що стриміли серед каміння й щебеню розрізненими острівцями. Але всю дорогу, крок за кроком, ти тримав мене за руку, щоб я могла спертися на тебе, витягуючи ноги з багна.

Марія швидко йшла попереду, змішуючись із сутінками. Вела нас поміж штахетами парканів, кущами, стежками серед городів, повз собачі буди, де пси розривались від гавкоту, зворохоблені присутністю чужинців, і обдавали наші литки краплинами слини й гарячою вологою роззявлених пащ за міліметр до укусу. Вона провадила нас повз курники, бляшані кіоски, де ніхто не купує хліб, сірники і солодку шипучку в пластикових пляшках, повз лужки, порослі кульбабами (то жовтий, то сивий, у шаховому порядку), повз лужки, порослі білою і рожевою конюшиною (в довільній послідовності), повз лужки, порослі вищипаною гусьми травою, повз лужки, встелені зашкарублими і знову розмоченими коров’ячими пляцками. Наповнені дощівкою бочки й баюри надималися бульбашками.

Марія завела нас на подвір’я, коли западали сутінки. Відштовхнула чорного пса з прим’ятими вухами, який, гримаючи ланцюгом, метнувся нам назустріч, рвучко відчинила перед нами двері літньої кухні, аж загойдався на вікні білий тюль. У наші обличчя пахнуло чужими запахами: льохом, коренеплодами, зіпрілим деревом і тканиною, просяклою молочною сироваткою.

Вона показала нам на вузьке ліжко під вікном, біля газового балона і заляпаних вапном ночов. Світла в приміщенні не було. Дощ ущух, вітер розігнав хмари, і зорі з місяцем давали рівно стільки світла, скільки було тобі потрібно, щоби не передумати.

Ти сів на ліжко, застелене чомусь килимом, і пружини матраца прогнулись до самої долівки. Марія розреготалась, аж задерши обличчя до стелі. Зі стелі звисали краплини. Вони, однак, висіли там нерухомо, не скрапуючи додолу.

Наша господиня посерйознішала вмить і запитала тебе про твою бабу: щось про родину загиблих євреїв, про єврейського хлопця, якого Уляна ціле життя носила в серці. — І що з ним сталось? Як він помер? Його вбив хто? Хто його вбив?

Ти дивився на неї, не розуміючи. — Не знаю, — хитав ти головою. — Мені нічого не відомо про цю історію, — відповідав їй. Тобі було тривожно й незатишно. Я підійшла до тебе і простягнула руку, ти взяв її і притис до своєї шиї.

Марія враз знову змінила настрій, захихотівши. Вона не дала нам постелі, не дала подушок і ковдри. Показала на ночви, порадивши не виходити вночі назовні, бо пес нас не знає і може цапнути. Ти закотив очі.

Щойно вона вийшла, ти притягнув мене до себе. Пружинний матрац розгойдувався і рипів, шкрябаючи підлогу. Ми розбудили, здається, курей, бо вони почали схвильовано скрипіти десь зовсім близько і бити крилами. Ти підвівся і проляпав босими ногами по підлозі, прямуючи до вхідних дверей. На гачку висіло старе пальто, яке ти накинув собі на плечі, повернувшись до мене. Себе ти накрив цим пальтом, а мене — своїм тілом. Так ми й пробули до ранку.

Пам’ятаю, коли я над ранок провалилась у в’язкий поверховий сон, мені здавалося, що я не сплю, що я просто лежу з заплющеними очима, все усвідомлюючи. Що я відчуваю кожен твій м’яз під своїми пальцями, вагу твого тіла, відчуваю твою шкіру, притиснуту до моєї. Тільки м’язи твої болісно впивались у мою плоть, ніби то були гострі кам’яні виступи, шерехаті й холодні, і вага твоя втискала мене в долівку, немов у могилу. І тоді я зрозуміла, що лежу в обіймах кам’яної статуї святого Онуфрія. Фінікова пальма перетисла вени на моїх ногах. Лев’яча голова впивалась у стегно. Складені в молитві руки святого тисли просто на моє серце.

Наступного дня ми разом зустріли спеціялістів. Потиск руки чоловіка в плащі був лагідним, а жінки в червоній спортивній куртці — міцним, майже болючим. Чоловіка ти був радий бачити по-справжньому: твої очі засяяли, голос налився бадьорістю. Омелян Майструк — так його звали. Я бачила, що ви з ним давно знайомі, і бачила, що він для тебе важливий. Майструк розповів тобі, що це він виявив Онуфрія. Себто збагнув, хто саме був автором скульптури. — Я ж дивився на неї мільйони разів доти, — говорив він неголосно, іронічно усміхаючись над власною незбагненною недорікуватістю. — Я стільки разів ковзав поглядом по цій бороді, по густо виквецяному білою фарбою рельєфі статуї — і впродовж стількох років мені не спадало на думку, що переді мною — останній твір Пінзеля! — Майструк хитав головою, ніби досі не міг повірити. — Його найдовершеніший твір! — наголошував він, вказуючи тобі на деталі різьблення, які потребували особливої уваги. І ви обоє тупцювали навпроти старцевої постаті, прикипівши очима до порепаного каменю, пестячи поглядами ребра, ключиці, зведені до Небес зап’ястя, пошматовану хоругву бороди.

Супутниця Майструка втратила голову, щойно переступивши поріг бабинця. Її очі негайно зосередилися на скульптурі Онуфрія — ніби несподівано вирізнили в натовпі постать коханого, втраченого двадцять років тому.

Скульптуру обережно поставили на підлогу, і жінка, затягнувши волосся у вузол, вклякла перед ним на коліна. Вона придивлялася до мікроскопічних заломів і тріщинок в камені, зовсім не дбаючи про вираз свого обличчя. Повністю себе загубила. Вся увійшла в порепану поверхню, в зазубрини й нерівності, розтеклась у них увагою, як топлене масло.

Майструк безшелесно тупцяв навколо колеги, не відпускаючи тебе від себе ні на крок — тільки його плащ вкрадливо шелестів. Він поводився спокійніше, ніж жінка: випромінював тиху гордість, як батько новонародженого. Половину свого життя цей низький сутулий пан із запалими щоками і сумним поглядом присвятив вивченню Пінзелевої різьби. Він знав щічки Пінзелевих дерев’яних путті, знав погляд, що ховався під опущеними повіками Авраама у мить, коли той заносить над сином меча, знав кожне пошкодження, завдане дерев’яним скульптурам шашелем, знав обриси сліз на обличчі Богоматері, що були схожі на застиглі краплини воску, і кількість шарів реставраційної шпаклівки на авторській позолоті. Обличчя Пінзелевих героїв проявлялися в його снах, тривожачи перебільшено жвавою мімікою. Вони здавалися ріднішими від близьких людей із життя.

Майструк перекинув плаща через ліву, зігнуту в лікті руку. Схвально й опікунчо дивився він на Онуфрія і жінку, що вклякла перед пащею лева.

Приглушеним, майже побожним голосом ти поцікавився про деталі транспортування скульптур до Парижа. Майструк охоче відповідав, позираючи на тебе з приязню.

Найскладніше — отримати бюрократичні дозволи. Найскладніше — відреставрувати скульптури згідно з вимогами Лувру, володіючи нашими обмеженими засобами. Найскладніше — вибрати серед Пінзелевих скульптур ті, які найбільше варті уваги. Бо котра з них не варта уваги? Навіть уламки, навіть порохняві шматки смиканих мученицьких пальців, навіть побиті торси і стегна викликають тремтіння діяфрагми, болісний спазм легенів.

Отець Штунда спочатку зиркав спідлоба, несхвально позирав на прийшлих. Але коли жінка в окулярах без оправи і червоній спортивній куртці відвела від очей лупу, закрила обличчя долонями і заплакала, він підійшов до неї, присів поруч і обійняв.

Раптово почалась злива. Церква підстрибувала на місці від підземних поштовхів, мало не розколюючись від одночасних гуків грому. Бабинець був повен людей. Усі стояли навколо скульптури святого Онуфрія мовчки, майже нерухомо. Якимось дивом усім вистачало в тісному бабинці місця.

Уже згодом, за кілька днів, на початку серпня ти пережив на собі гнів священника. Злива його докорів, здавалося, не припиниться ніколи. — Тих чужинців, — кричав він, — не можна було навіть близько пускати до Онуфрія.

То був знак, — казав він тобі, грізно дивлячись в очі. — То було попередження.

Скеля, що нависала над моріжком, обвалилась, розтрощила масивні кам’яні стіни бабинця, увійшла в них, як ніж у смалець, підім’яла під себе, як бик підминає корову, — і зупинилася за сантиметр від складених Онуфрієвих рук. Уламки каменюччя докотились аж до вівтаря.

То був знак. То було попередження, — казав священник. — Онуфрія не можна віддавати. Навіть говорити про таке не слід, навіть думати — гріх.

Майструк лютував не менше. Він бігав навколо завалів, махав руками. Звинувачував у крадіжці. Волосся розвіялось, стало дибки над його чолом.

Священник слухав його крики вже спокійно, склавши руки на грудях. Заперечно хитав головою. — Ні, не віддамо. Ні, не покажемо. На все воля Божа. Його місце тут, він нікуди звідси не піде.

Поли чоловікового плаща тріпотіли зім’ятими складками. Він бурхливо жестикулював, заламував руки. Його обличчя зминалось у перебільшеній, мало не божевільній міміці. Він курив цигарку за цигаркою, витирав піт із чола. Телефонував до високопосадовців, військових, мерів міст і голів міських рад, до міністра культури і якогось єпископа. Побіг геть, повернувся, пообіцяв з-під землі дістати Онуфрія, побіг знову. Ти, Богдане, кинувся, було, за ним. Хотів якось загладити ситуацію, хотів заспокоїти. Але повернувся засмучений, з опущеною головою. Священник не зводив із тебе погляду примружених очей. — Кому ви допомагаєте, Богдане? — запитав він. — Ви повинні вирішити, з ким ви у цій справі.

Того дня не чутно було гепання. Того дня, вочевидь, дорогу не прокладали.

Він тобі довірився. Увечері, коли запала густа сюркітлива тиша, він повів нас підземним ходом, присвічуючи ліхтариком. Одним із тих ходів, які починалися з церкви і були замуровані. Цей, як виявилося, зачинений кованою лядою на замок, легко відчинявся.

У підземеллі було вогко й холодно, мене били дрижаки. Ти міцно тримав мене за руку, йдучи слідом за священником. Кожен із нас підсвічував власним смартфоном — одначе, зовсім недовго. Хвилин за десять телефони згасли, померли, несподівано розрядилися. Ми запали в цілковиту темінь, яка проникла крізь наші очниці в тім’я, в мозок, наповнила наші хребти.

Ми йшли наосліп, і священник сказав, що так і треба, що це символ людського життя, ось таке блукання підземними норами. Що жоден ліхтар не допоможе зрозуміти напрямок і віднайти правильний шлях. Ти можеш іти серед мороку, тільки слухаючи власне нутро, ловлячи промінь Божого світла. — Бачите його, чуєте? — запитував він. — Ось він, веде мене за правицю мою, такий м’який, як пінка з пряженого молока. Не бійтеся, він надійно мене тримає. Ходіть-но за мною слідом.

Я відчувала підземні протяги на своїх щоках. Мені чомусь здавалося, ми проминаємо просторі зали, видовбані в товщі землі, в яких цілком могли лежати прадавні кістяки ченців або сільських дітей XIII століття. Дітей, що, втікаючи підземним ходом із обложеної татарами церкви, відстали від жінок і поволі згасли тут, не знайшовши виходу. Намацуючи підошвою взуття круглий камінь під ногою, я не мала певности, що то не череп.

Що мені тільки не уявлялося посеред того мороку: цілі вулиці кам’яного містечка, круглі віконця у грубих стінах, басейни з чорною непорушною водою, в яких чорним киснем дихала чорна неповоротка риба, столи, врощені у ґрунт, з відполірованою дзеркальною поверхнею, зали підземних храмів із соляними оздобами, витесані в товщі стін полиці з напіврозкладеними фоліянтами (праворуч — кирилиця, ліворуч — глаголиця; на нижніх полицях — кругла, на верхніх — ламана).

Нам бракувало кисню, дихати ставало дедалі тяжче. Раз по раз ми впирались у глухі стіни і, здавалось, давно вже застрягли у сліпому відгалуженні заокругленого тунелю, з якого неможливо вийти. Я, схоже, починала втрачати притомність, і ти тягнув мене на своєму плечі, підхопивши за талію. Я чула твій хрипкий подих, чула сопіння священника попереду.

Але ми виринули назовні: просто в запах свійських тварин, у їхній гарячий сморід. Вилізли серед прілої соломи, поруч із товстими льохами, які схвильовано притискали одна до одної свої напружені боки в протилежному кутку хліва, якнайдалі від нас. Це був великий хлів, розділений на окремі стійла. Звівшись із колін і звикаючи до світла, я розрізнила коров’ячі морди, і кінські хребти, і метляння козячих хвостів, і ґелґотання птиці. Серед них стояв святий Онуфрій, кам’яний Онуфрій. Прохід до нього нам заступив великий індик. Його тіло було схоже на перетлілі дрова, на попіл, на лускату кулю. Він розгорнув хвоста і випростав крила: брунатно-чорний, попелястий, з білими цятками й смужками, — і завмер загрозливо, потворний і величний, з гнівною головою, увитою розкішними криваво-червоними гірляндами.

Я бачила, як тебе роздирали протилежності. Чула, як ти телефонував до Майструка, обіцяючи переконати священника. З раптовим пафосом запевняв, що залишати все це неподобство просто так не можна, що дрімучість селян немислима. Повторював, немов закляття: йдеться ж про культуру, мистецтво, наукові цінності! Виставка не може відбутись без своєї головної перлини! І ти, мовляв, саме тому залишаєшся тут, у Рукораку, докладаючи всіх зусиль, щоб переламати ситуацію.

Священникові ти натомість говорити нічого не насмілювався: його реакція була відома тобі наперед. Ти розумів сільських людей і їхній страх втратити свій оберіг. Ти співчував їхній наївній забобонності. Довгими годинами ти вислуховував розповіді старших жінок про чудеса, які кам’яний бовван їм явив. Помолившись йому, вони віднаходили загублені ключі, виявляли брехню, бачили віщі сни, всі насінини на їхніх городах проростали і врозтіч кидались кроти. Я спостерігала, як ти жалісливо зводив брови, ділячи з ними їхні переживання. Як палко кивав головою, ніби й тіні сумніву не маєш, що ця огрядна мати шести дітей справді побачила, як Онуфрій їй усміхнувся і накреслив у повітрі хрест, а після того її корова перестала народжувати мертвих телят.

Зізнаюсь, Богдане, це я порадила тобі звернутися до батька. Я ж хотіла допомогти. — Ти мусиш у когось запитати поради, — сказала я. — До батька я не звертатимусь, — відповів мені ти майже злостиво. — Чому? — запитала я. Ти мовчав, насупившись і стежачи за разком колорадських жуків на підвіконні. Я підійшла до тебе ззаду і поклала долоню на ліву лопатку: — Ти сам не впораєшся. Ти опинився між двох вогнів, — ласкаво прошепотіла у твою підпахву.

Батько уважно вислухав твою розповідь і пообіцяв невдовзі зателефонувати. — Є один чоловік, — сказав він тобі згодом, і його голос звучав у твоєму телефоні страшенно дивно: якось абстрактно, немов з колодязя сну. — Є один чоловік, який погодився допомогти. Він розуміється на мистецтві. Він мистецтвом займається. Це тонкий поціновувач. Справжній профі. Він знає людей і володіє необхідними техніками.

Тебе охопило полегшення. Ти видихнув у телефон десятки подяк. Потім сперся до облущеної стіни літньої кухні, примружив очі і розімлів на сонці.

Повз хату Марії проходив якраз священник. Ти вдав, що не помічаєш його і не чуєш його привітання.

Ти й сам не сподівався, Богдане, що він приїде так швидко. Ніби йому горіло. Ніби переслідував надзвичайну мету.

Він призначив нам зустріч на мості через Стрипу, аж у Заривинцях. Ми з тобою дійшли туди пішки. Двигун темно-оливкового мікроавтобуса з тонованими вікнами вібрував. У повітрі смерділо дизелем.

Широкоплечий чоловік у короткій куртці, яка відкривала волохату смужку попереку, курив, спершись на бильця мосту, і струшував попіл у ріку. Це й був Руслан. Він був нижчий від тебе на добрячих дві голови, але збудований немов із тугих кубів, тісно обтягнутих дубленою шкірою. Все, на що він спромігся, щоби вділити нам мить своєї уваги, — це відірвати погляд від місця, де течія кучерявилась навколо бетонного блока, що стримів із води, і зиркнути на нас із тобою лише для того, щоб знову приліпитись зіницями до невпинного руху води.

Не обертаючи голови, він повідомив, що кілька годин тому побував у будинку твого дитинства. — Так сумно, — сказав він, — потрапляти до покинутого місця, до порожніх кімнат. Чути випадкове рипіння дощок підлоги чи шкряботіння гілки об шибу, від чого глуха тиша стає просто-таки бездонною. Бачити всі ці предмети, які більше нікому не стануть у пригоді. Бо більше немає нікого, кому б вони могли знадобитися. Ніхто не торкнеться їх із наміром, який вони знали раніше.

Ти здивовано запитав, що він робив у вашому домі, звідки у нього ключі. — Я домовився з твоїм батьком, — пояснив Руслан. Він сказав, що після ваших померлих родичок у хаті могли залишитись цінні старовинні речі, яким можна дати нове життя. Замість того щоб просто спалити їх восени, коли палитимуть в саду опале листя і сухе галуззя винограду. — Поки я там був, — продовжував Руслан, а його голос вітром зносило над воду, — до мене приходили сусіди і приносили зі своїх будинків те, що могло мене зацікавити, а їм уже було непотрібне.

Ти хотів запитати, що саме він узяв із вашого дому, але чомусь не зробив цього. Якась дивна млявість охопила тебе з ніг до голови.

Западав вечір. У повітрі над нашими головами мерехтіла мушва. Час від часу мікроавтобус проминали селяни на своїх скрипучих велосипедах. З іржавих рам нечутно опадали пластівці старої фарби. Селяни мовчки, не кліпаючи, придивлялися до тонованих вікон, навіть не потребуючи стежити за дорогою.

Ми спустились до самої води, заховавшись за борщівником, щоб нас ніхто не міг помітити.

Руслан присів навпочіпки, широко розвівши коліна, закурив наступну цигарку і, заворожений біганиною водомірок по невидимій крайці води, розпитав нас із тобою про церкву Онуфрія, підземний хід і про місце, де зберігалася статуя. Він змушував нас розповідати знову і знову, по черзі, від початку і до кінця, тоді — з кінця до середини, від середини — і до початку. Ми корилися йому, як малі діти. Я внутрішньо злилася, роздратування розпирало грудну клітку, але продовжувала відповідати на його запитання, покірно розповідала.

Тоді він коротко і так тихо, що навіть шум води заглушив його голос, виклав свій план. Нам із тобою, Богдане, довелося схилитись і наблизитись майже впритул до його обличчя, щоби почути, і я навіть відчувала щокою голки щетини на його затупленому підборідді.

Руслан сказав, що цієї ж ночі ми з тобою без відома священника повинні знову пройти тунелем, щоб дістатися до стайні, в якій переховують скульптуру. Нам слід подбати про освітлення і пригадати свій попередній досвід, щоб не збитись зі шляху і не заблукати. Промовивши це, він замовк, ніби переживав спогад, а тоді пробубнів щось про історико-культурний заповідник Переяслав-Хмельницького і гетьманську шаблю, яку мало не довелось ковтати, щоб винести назовні. І, засміявшись сам до себе, додав, що у бібліотеці Вернадського, де зберігалося прижиттєве видання книги Коперника «Про обертання небесних сфер», страшенно рипів паркет.

Там, у стайні, ти, Богдане, повинен був за допомогою даних геолокації визначити розташування і подати Русланові звістку. Він негайно мав з’явитись на своєму мікроавтобусі і допомогти тобі завантажити скульптуру до багажника («Навряд чи вона важить більше, ніж єдиний у світі золотий пояс скитської цариці», — криво посміхнувся він, але ми явно не зрозуміли його жарту). Ми не розуміли практично жодного з його жартів: ні про «Голівку дівчини в білому чепці» Ґреза, ні про Тетяну Яблонську, Віру Баринову-Кулебу, Миколу Глущенка, Марію Примаченко, ні про Яна Матейка з Артуром Ґротґером. Тут він промовив щось на кшталт: «Було так тихо, немов після відходу ворога, хоча ворог насправді ще тільки заходив», — і це найменше скидалось на жарт, незважаючи на його усмішку. А тоді раптом очі його набули мрійливого виразу і він завівся про відполіровану лискучу гладкість поверхонь і простору на полотнах Архипа Івановича Куїнджі і про грецьку громаду Маріуполя. Про те, як весело й легко писав Адальберт Михайлович Ерделі.

Він таки вразив тебе своїми знаннями. Я бачила, як по-новому почав ти дивитися на це простакувате обличчя, ледь сплюснуте спереду, на великі червоні вуха, на коротку шию. Ти зазирав йому до рота, на пеньки прокурених зубів, на вкритий сірим нальотом язик.

Руслан перебив сам себе на півслові, продовживши сухо окреслювати наші подальші кроки. Захопивши святого Онуфрія, ми всі разом повинні були їхати чомусь до Меджибожа, де навіщось треба було змінювати транспорт, залишати цей бусик і пересідати до різних авт.

А як же Майструк? — стурбовано запитав ти. — Його попередили, — кивнув Руслан. — Він нас зустріне в Меджибожі? — поцікавилась я. Руслан тільки стенув бровами. — Чому у Меджибожі? — запитав ти.

А чому б і не в Меджибожі? — запитав його у відповідь Руслан. — Це тихе, задрипане містечко. Там є мурований замок. Багато безлюдних закутків, розбиті дороги.

І продовжив, багатозначно на мене поглянувши, підхоплюючи якусь іншу думку:

Тут головне нічого не загубити, як тоді, коли дорогою з Яготинського музею посіялось цілих шість картин.

Вже прощаючись і вкотре повторивши всі домовленості, ти припав раптом до дверцят бусика, і Руслан опустив шибу. — Що? — буркнув він неохоче. — Ми ж повернемо потім скульптуру до Рукорака? — з благальним виразом запитав ти. — Майструк же ж погодився?

Руслан з гучним шумом видув повітря з рота і картинно витріщив очі, ніби перезирався з якимось невидимим співрозмовником.

Звичайно, повернемо, — сказав він, звернувши на тебе неприховано глузливий погляд. — Звичайно, погодився.

Бачиш, як цікаво. Тепер, коли ти нічого не пам’ятаєш, коли ти не здатен пригадати ні міста, ні баби, ні Рукорака, ні Пінзеля, ні статуї бородатого святого з левом, ні старої Марії в її пурпуровій хустині, яка впустила нас до себе ночувати, тобі очевидно, наскільки вся та історія була шита білими нитками. Ти одразу розумієш сенс того, що відбувалось, — а я ще навіть не дійшла до кульмінації і розв’язки. Тобі смішно тепер, як ми тоді могли не здогадуватися, про що йдеться? Як могли дозволити вплутати себе? Ми здогадувалися, Богдане. Я попереджала тебе, але ти не міг зупинитись. Ти заплющував очі і пер проти здорового глузду. Напевно, тому, що вперше в житті твій батько відгукнувся на поклик, погодився допомогти, взяв участь у твоєму житті, підтримав, щойно ти попросив, надіслав до тебе свого посланця. Ви були спільниками. Ніколи раніше такого ще не траплялось.

Ми перелізли через уламки скелі й поруйновані стіни бабинця, і Руслан, попросивши йому присвітити, завовтузився біля дверей. Я не встигла отямитись, як щось заскреготіло і ми опинились у лункому холоді церкви. Він орієнтувався набагато краще, ніж я. Так, ніби бував тут раніше безліч разів, ніби знав кожен закуток, кількість кроків від входу до вівтаря, відстань між стінами.

Він залишив нас із тобою перед вузьким зяючим входом до підземелля після того, як кількома вправними рухами підважив і вивернув із завіс залізну ляду, що закривала вхід. Ми завмерли з налобними ліхтарями в руках, ще не одягаючи їх на голови, і слухали, як його мікроавтобус довго не хотів заводитися. Здавалося, на це ревіння збіжиться зараз пів села. Або повилазять із тунелів душі ченців.

Коли все стихло і навколишня тиша загустилась дужче від темряви, ти допоміг мені закріпити на голові ліхтар, а я припасувала тобі твій. Ми протислись у вузьку щілину входу, що була розрахована на дітей і жінок, на те, що тільки вони, найслабші, найменші, зможуть порятуватися, тоді як великі і сильні чоловіки загинуть, стримуючи навалу, і не зможуть піддатись спокусі пірнути під землю, розчинитись у темряві, плюнути на звитяжну боротьбу і самопожертву. Водночас розмір щілини повинен був завадити переслідувачам кидатись слідом за втікачами. Подряпана, з болем від вивихів у суглобах, я стояла, зігнувшись із протилежного боку від входу, не вірячи, що тобі, такому високому і міцному, немов верблюд, вдасться пролізти у вухо голки. — Розслабся, — зашепотіла я тобі, взявши долонями твоє напружене обличчя, — розслабся і пройди, міліметр за міліметром. Уяви, що твоя грудна клітка спласає, ніби випорожнена ґумова грілка. Уяви, що твоє тіло — це тіло тонколапого домашнього павука-косарика, що може проникнути в кожну тріщинку. Уяви, що твої сідниці стискаються до розмірів двох запонок для відстібного коміра сорочки.

Ми рушили вперед, уже на самому початку цього шляху виснажені й побиті, немов нас помилково заковтнув, а тоді виплюнув кит біля узбережжя Південно-Африканської Республіки. Коли ми вперше сюди потрапили, все було інакше: коридор здавався широким, ніби проспект, — а тепер стіни тисли з обох боків на наші плечі, і досить часто доводилося йти боком; тоді над нашими головами височіли округлі склепіння — тепер же стеля, нерівна, вкрита несподіваними виступами, нависала так низько, що часами ми під неї підлазили, лягаючи на живіт і просуваючи поперед себе рюкзаки, витягуючи одне одного за руки, дряпаючи обличчя й долоні об усі навколишні поверхні. В деяких місцях на нас небезпечно осипався розкришений камінь, в інших — доводилось брести крізь глевкі підземні води. Я згадувала свої фантазії про зали храмів, про вулиці кам’яних містечок, про підземну бібліотеку, і не могла надивуватися з них.

Зовсім скоро наші налобні ліхтарі замерехтіли й майже одночасно згасли. Ми опинилися серед повної темряви, але цього разу з нами не було отця Штунди, який міг би освітити шлях силою своєї віри.

Послухай, — сказала я тобі, Богдане, після того, як ми добрих пів години просиділи мовчки в темряві, втрачаючи навіть найпростіші орієнтири і не маючи вже цілковитої певности, звідки прийшли і куди йдемо. — У мене є ідея. Я повернусь до церкви і принесу свічки. Ти зачекаєш на мене тут, бо так буде швидше, і мені все одно легше протискатись.

Я почула, як ти опустився долі і сперся спиною до мокрої стіни. — Я на тебе чекаю, — сказав ти. — Будь обережна.

Я була обережна, швидка і зграбна. Зворотний шлях я подолала удвічі або й утричі швидше, незважаючи на темряву. Я поспішала, бо знала, що ти чекаєш на мене десь там, у надрах землі, зовсім сам посеред підземелля. Уявляла, як видовжується для тебе час, як розмиваються відчуття, як спотворюється свідомість від цієї тиші, що тисла тоннами землі, від відсутности кисню. Страх за тебе і бажання повернутись якнайшвидше відкрили на моїх долонях і ступнях новий зір. Я відчувала стіни, вибоїни і ями перед собою.

Коли я, несучи за плечима рюкзак, наладований вузькими пахучими свічками з жовтого воску, розпізнала твою скоцюрблену постать посеред тунелю, і нахилилась над тобою, і освітила твоє обличчя розтанцьованим тривожним вогником, ти здався мені занадто спокійним. М’язи втратили напругу, немов у людини в глибокій стадії сну. Ти згодом сказав мені, що не знаєш, спав чи ні. І не можеш сказати, скільки часу минуло: тобі здалось, що надто багато — кілька днів, тижнів чи й місяців. Тяглість хвилин перестала існувати для тебе. Ти втратив її береги. Тебе охопив жах, що я ніколи не повернусь, і що ти не знайдеш виходу назовні, що навіки застрягнеш у котрійсь зі щілин. Ти зовсім забув, навіщо ми проникли під землю, чому серед ночі подалися до церкви, яку мету переслідували. Ти кинувся тунелем уперед, боляче ранячи себе об виступи стін, вдаряючись головою об стелю. Ти йшов і йшов — тобі здалося, це тривало вже кілька діб, ти обмацував руками глухі поверхні, тицявся носом у крижану твердь тільки для того, щоб усвідомити, що помилково подався в протилежний бік, що вхід, крізь який ми сюди проникли, в іншому напрямку. І ти розвернувся і рушив туди, і знову йшов нескінченно довго, повз навкарачки, ледь переставляючи кінцівки, а потім просто ліг і лежав, про все забувши, навіть про свій страх. Тебе заповнила приємна байдужість. Можна було перестати думати, робити зусилля. Можна було відпустити все і відпочити. Ти відчув себе вдома, відчув, що досягнув мети, перебував просто в її осерді.

Ти лежав так, аж доки маленький вогник свічки не виник із повітря навпроти твоїх очей, і доки на твою щоку не скрапнула, обпаливши, краплина гарячого воску.

Знаєш, — згодом зізнався мені ти, і це твоє зізнання, Богдане, відгукнулось у мені тривогою, — тієї миті я усвідомив, яким солодким і безпечним може бути забуття.

Ми вилізли в тепло нічної стайні, зворохобивши сонних тварин. Вони завовтузились і заметушились. Зарохкали свині, схарапуджено навалюючись одна на одну, збиваючи з ніг. Задихали тяжко коні. Корови нервово жували прив’ялу вчорашню траву, яка залишалася на підлозі під їхніми копитами. Кози тремтіли. Кролі пряли вухами, напруживши свої перелякані тільця так сильно, що ті затвердли на камінь. Тим часом камінний святий Онуфрій нерухомо витанцьовував посеред пташиного пір’я, посеред лопотіння крил, дряпання пазурів, роззявлених у паніці дзьобів. З балки на нас вороже світила очима кішка. Наші налобні ліхтарі заблимали і знову запрацювали. Твій смартфон впіймав мережу, і ти подав сигнал.

Ми чекали на приїзд нашого спільника, вдихаючи гарячу суміш тваринних запахів, їхніх подихів і випарів, посліду, шерсти й секрецій. Вони трохи вгомонились, звикнувши до нашої присутности. Одна з льох навіть насмілилась наблизитись і тицьнулась мордою мені в руку. Я обережно ковзнула долонею по її задубленій шкірі, по жорсткій щетині. Відчула ніжність її вологого рота.

Стало чутно, як до подвір’я підкотив автомобіль. Двигун затих. Ти наблизився до виходу і вийшов назовні, щоб показати Русланові шлях. Негайно завалував собака, забрязкотів ланцюгом. Йому відповів другий, третій. Всі рукорацькі пси зайшлись гавкотом.

Треба було діяти швидко. Я побачила, як дві ваші постаті вималювались у проймі дверей. Швидкими кроками ви наближалися до скульптури, аж доки дорогу вам не загородив індик. Він забелькотів розпачливо, скрегітливо, ще раз і ще. Його крик, схожий водночас на сміх божевільної жінки і на плач дитини, яка втратила матір, обривався, щоб за мить пролунати знову, ще голосніше, ще ґвалтовніше. Враз усі тварини загорлали. Верещала кішка, вигнувши спину дугою. Свині вищали, ніби їх ріжуть живцем. Повітря було повне пір’я і пуху.

Ви з Русланом наблизилися до скульптури, розштовхуючи звірячі тіла. Ти скинув кішку зі своїх плечей, ухилився від кобили, яка з розгону налетіла на тебе, цілячись передніми копитами просто в налобний ліхтар. Руслан відбивався від індика.

Ви з зусиллям відірвали Онуфрія від землі. Кам’яна основа була обліплена гноєм і сіном. Кури били вас крилами по обличчю. Кролі метушились навколо ваших ніг, намагаючись вибити вас із рівноваги.

Що робила я? Не пам’ятаю. Може, продовжувала чухати лагідну льоху за вухом. Може, обережно складала до кишень індичі яйця. Швидше за все, просто спостерігала.

Найдивовижніше те, що навіть увесь цей тваринний ґвалт нікого не розбудив, не привернув уваги. Ми були в самому центрі села — там, де дві паралельні безіменні вулиці об’єднані короткою перетинкою стежки, — але навколишні хати залишалися темними й тихими. Навіть у білому будинку господарів стайні, обгородженому високим бетонним муром, не світилося жодне вікно.

Люди прокинулись щойно тоді, коли ти, Богдане, почав лютувати. Це ти усіх розбудив. Ти сам привернув увагу до злочину.

Це сталося, коли ви з Русланом відчинили задні дверцята темно-оливкового мікроавтобуса, щоб завантажити в нього скульптуру, — і ти постав перед його вмістом. Ти впізнав усе, що там було усередині: угорські фаянсові тарелі з золотавими краями; порцелянову супницю й соусницю, на денці яких чітко проступав маленький чорний орел верхи на свастиці; польські посріблені ножі, ложки і виделки; і твої улюблені маленькі ложечки з гнутими ручками, з круглими черпачками, аж бурі від старости; темно-сині чеські кавові філіжанки і один келих для шампанського кольору темного виноградного соку; мельхіоровий чайник, мідну тацю, одну золоту виделочку з двома зубцями; кілька ложок і келих з вигравіюваними єврейськими літерами; склянки, бутель для вина з жовківського склозаводу Лілієна і бережанські піялки; радянський посріблений мельхіор з емблемою у вигляді качки; тарілки і блюдця з вишнями й олімпійськими ведмедиками, і ще — глиняний глек і глибокі полив’яні тарілки. А ще: личка святих, що проглядалися з облущеної побляклої фарби ікон; оберемки банкнот Ваймарської республіки; австрійські дукати; поштові марки на честь дня народження Гітлера; листівку з Тюркеншанцпарку з водоспадом і альтанкою, списану дрібним і нерозбірливим почерком; два настінні бронзові підсвічники. А ще: важкий багряний із золотом оксамитовий чохол для Тори, срібну табличку з написом «Уявляю Господа перед собою завжди», кілька золотих менор і ханукій із вигнутими ніжками, срібні предмети для обрізання — ножі й чаші, цілу колекцію дво- і трирівневих срібних корон для Тори: з дзвіночками, з фігурками оленів («Будь прудким у виконанні волі Творця»), левів (символа царської волі і влади), єдинорогів, Скрижалями Заповіту, семисвічниками на знак зв’язку між світами і семи днів творення. А ще: чотири валізи, набиті старими вибляклими фотокартками. А ще: товсту коричневу книжку в палітурці з м’якої шкіри з жовтими, а то й брунатними сторінками, старанно списану кимось і змальовану майже повністю.

Враз ти сполотнів і випустив із рук свій бік статуї, від чого Руслан втратив рівновагу і тільки дивом устиг відсмикнути кінцівки з-під святого, що, глухо гепнувши, завалився на бік. Ви з ним заревіли одночасно, гучніше від усіх тварин разом узятих. Ти кричав на Руслана, кричав на батька, який не міг тебе зараз чути, але найбільше кричав на себе самого, останнього дурня серед дурнів. — Це крадіжка! — кричав ти. — Він вплутав мене у крадіжку! Він злодій! — і, накинувшись на Руслана, завалив його на землю. Той, звісно, був набагато вмілішим, коли справа стосувалася побиттів: за мить він сидів на тобі верхи, спрямовуючи стиснутий кулак тобі то у вилицю, то в ніс, то в щелепу. Твоя голова підстрибувала, як шкіряний м’яч, товклась об землю. З рота випорскували струмені крови й слини. Я чула, як страшно стукали твої зуби.

З усіх усюд збігались люди, більшість із усіх 419 мешканців села (декого несли на руках). Попереду біг отець Штунда. За ним, допомагаючи собі костуром, немов то була її третя нога, з небаченою швидкістю кульгала стара Марія в пурпуровій хустці, накинутій на плечі. Її довге сиве волосся розвіювалося навколо голови мертвою травою. Господар стайні стояв уже над Русланом, притискаючи до його червоного м’ясистого вуха рушницю. Отець Штунда перехилився через спину Руслана і з докором зазирнув тобі в очі. Він, здавалося, плакав. Його сльози падали на твоє закривавлене обличчя. Хоча, може, то були твої сльози.

Я бачила, яким маленьким хлопчиком ти був тієї миті. Крізь велике тіло дорослого чоловіка проступила беззахисна дитина. Якби ти не був дитиною, ти б не довірився злодієві, ти б йому не повірив. Це він, хлопчик, зрадів, що батько вперше в житті прийшов йому на допомогу, що захотів допомогти.

Тим часом господар двору, вправний мисливець, який за останні двадцять три роки відібрав життя у двадцяти шести дорослих лосів і ста восьми сарн (уже не рахуємо дитинчат звірів, дрібну дичину і птаство), взяв із рук своєї дружини мотузку, відклав рушницю набік і нахилився, щоб зв’язати Русланові руки за спиною. Він завжди відзначався тим, що вмів думати швидко: згідно зі струнким планом, який вилаштувався в його голові, він збирався відвезти злочинців до Тернополя і здати поліції.

Але вже наступної миті чоловік лежав горілиць на землі, а Руслан стояв на ледь зігнутих у колінах і широко розставлених у боки ногах і тримав обома руками на рівні грудей статую святого Онуфрія, розмахуючись ним над тобою, прагнучи тебе розчавити. Ось тут я метнулась уперед, випроставши руки, ніби стрімголов пірнала у чорну глибочінь. Я тільки відчула, як мене розрізає навпіл, як чимось вогненним проорює мій живіт, мою спину, як із мене живцем зриває шкіру, як тріщить мій хребет, водночас лунаючи, як арфа чи радше кобза. Мене торкнулися складені в молитві руки мудрого старця. Наступної миті ми з ним одночасно влетіли в бетонний мур.

Ось звідкіля у мене шрам, Богдане.

Більше я нічого не пам’ятаю.

Пізніше ми з тобою довідалися, що Руслан ускочив за кермо темно-оливкового мікроавтобуса і просто через квітник і грядки з городиною покотився у напрямку полів за селом. З відчинених задніх дверцят по дорозі сипався вміст багажника: трощився зі святковим брязкотінням посуд, тріпотіли в повітрі, мов метелики, банкноти й марки, розсипались по баюрах старі фотокартки з валіз.

Пізніше ми довідалися, що рукорачани весь наступний день старанно визбирували, щоб повернути твоїй родині, всі речі до найменшої дрібниці, користуючись сонячною погодою. Вони шанували пам’ять твоєї баби Уляни, та й до батька ставилися з повагою.

Ми довідалися, що нас із тобою забрали до районної лікарні і що індичі яйця в моїх кишенях дивом залишилися цілими.

Що зі статуї Онуфрія зробили кілька гіпсових копій, а справжню скульптуру заховали в надійне освячене місце, відоме лише священникові і ще кільком особливо надійним особам. Отець Штунда тяжко побивався, що статуї бракувало тепер лев’ячої голови: видно, вона відвалилась під час удару об бетонний мур.

Нас із тобою було прощено, але повертатись до Рукорака навряд чи коли-небудь випадало. Ти не міг більше залишатися ні в рідному містечку, ні у Львові, в якому доти збирався прожити все своє життя. Найдужче боявся випадково наткнутись десь на Омеляна Майструка, побачити вираз його очей, на тебе спрямованих. Ти здригався щоразу, коли чув його прізвище.

Одужавши від фізичних ран, ти, Богдане, не зміг позбутися наскрізного сорому, який погнав тебе на схід, якнайдалі від тих місць, до яких могли докотитися чутки про випадок зі статуєю святого Онуфрія. Ти пригадував іноді ті сорок хвилин (що у твоїй уяві розтягнулись на цілі місяці), проведені у темряві підземелля, коли пережив солодке забуття. Мені було відомо, що ти мрієш про той час і той стан. Що хотів би його повернути. Хотів би залишитися там назавжди.

Твій батько виявився поза підозрами. Навіть більше — відігравав у подальшому розслідуванні роль постраждалого. Під час вашої останньої телефонної розмови він запевняв тебе, що уявлення не мав про Русланові наміри. Коли ти звернувся до нього за порадою, він, мовляв, зателефонував до батька однієї зі своїх колишніх пацієнток, із яким підтримував зв’язок, — пана Кравецького чи Кролевського, пенсіонера, в якого збереглись розгалужені зв’язки з людьми з різних сфер. Той, начебто, і вказав йому на Руслана, порекомендувавши його як знавця мистецтва, що цікавився старовиною і вмів вирішувати проблеми. Звісно, йшлося лише про допомогу в організації виставки в Луврі. Про те, щоб тимчасово позичити скульптуру і потім її повернути.

Виставка, до речі, мала великий успіх, навіть незважаючи на те, що триметровий дерев’яний янгол, розгойдуючи під стелею каплиці Людовіка XVI своє видовжене важке тіло, надсилав бентежний усміх не останній передсмертній скульптурі, виконаній майстром Пінзелем, а порожньому місцю.

Твій батько з печаллю в голосі зізнався, що він таки дав дозвіл Русланові забрати собі валізи з фотографіями, і старий посуд, і ще якісь дрібниці. Навіть сусіди твоєї покійної баби зацікавилися Руслановими пропозиціями і самі обміняли на гроші те, що залежалося на їхніх горищах і в підвалах, — усі ті єврейські речі з часів війни, про які давно вже ніхто не пам’ятав.

Але ж то були знімки бабиної сестри! — сердився ти. — Нікого з них більше немає, — сумно сказав твій батько. — Вони більше нікому з нас не потрібні.

Ти не міг йому вірити.

Я чула твій голос, коли ти сказав йому, що не бажаєш мати з ним справи. Що не хочеш нічого про нього знати. Ти вимагав, щоб усі чотири валізи з фотокартками наймолодшої сестри твоєї баби наступного тижня привезли тобі. Вони були тобі потрібні. Хоч ти й не знав, що з ними робити.

Перед тим, як виконати твоє прохання, батько знайшов у одній із валіз круглий порепаний камінь. То була голова Онуфрієвого лева, яка відпала від статуї під час зіткнення з бетонним муром. Лев’яча морда усміхалася тим самим бентежним усміхом, що й більшість Пінзелевих янголів. Не зрозумієш, чи то умиротвореність і спокій, чи хижий вишкір шаленця.

З чоловіком у темно-оливковому бусику стався дивний випадок. Він зупинив свій автомобіль посеред зелених просторів Меджибожа, замилувавшись білосніжним прямокутним будинком із арковими вікнами, що вимальовувався на тлі неба. Навколо нього, немов частини хмар, що опустилися згори, лежали півкруглі камені: найбіліші вилаштувалися рівними рядками поруч із будівлею, сірі лежали розсипом на певній віддалі, схилені під різними кутами.

Русланові знайомі, які, за домовленістю, мали прийняти від нього мікроавтобус і подбати про заміну транспорту, не могли повідомити поліції нічого конкретного. Одному з них повністю відібрало мову. Інший белькотів щось настільки несусвітнє, що краще б і він мовчав. Усі вони явно стали жертвами психотичної реакції.

Вони довго чекали, коли Руслан підійде до них, але той, здавалося, не міг відірвати погляду від якогось видіння. Обидві руки були підняті догори, ніби чоловік ловив на льоту футбольний м’яч, чи, може, захищався від рою бджіл, а тіло химерно викручене — так викручується людина, прагнучи роздивитись болюче місце на поясниці. Русланові очі вирячено застигли, рот перекривився, щелепи роз’їхались урізнобіч.

Коли знайомі нарешті наблизилися самі, то зрозуміли, що тіло чоловіка тверде і холодне, як камінь, хоч і зберігає зовнішній вигляд людського тіла. На колінах у нього лежала старовинна книжка в шкіряній палітурці, списана і змальована від руки вибляклими чорнилами. Під ногами недбало валялись оксамитовий футляр для Тори, корони, золота ханукія і келих, який використовують під час обряду обрізання. Всі ці предмети, крім книжки, згодом безслідно щезли. Давній записник повернули тому, кого вважали власником: твоєму батькові.

Його так і не змогли зняти з водійського крісла, що намертво приросло до чоловікових сідниць, — довелося випилювати разом із сидінням, щоб транспортувати до лікарні. Там крісло, звичайно, змогли відокремити від задубілого в надзвичайному спазмі тіла. Але від обширного крововиливу в мозок Руслан так і не відновився.

Згідно з одним із переказів про Баал Шем Това, у період, коли світові ще не відкрилася його святість, він служив провідником дітей меламеда з Городенки, а на обід ходив до раббі Хаїма. Його дружина Хая була благословенна знанням про Бештову велич, але пообіцяла нікому про це не розповідати. Істина відкрилась їй таким чином.

Якось Хаї довелося вирушити в дорогу, і вона попросила Бешта її супроводжувати. Дорогою вони зустріли язичника, що негайно заходився жбурляти камінням і лаятись останніми словами. — Нікому не кажи, що я зараз зроблю з цим поганцем, — сказав Хаї Бешт. — Обіцяю, — відповіла Хая.

Бешт втупився поглядом у негідника, і той умить запався під землю.

Нічого страшнішого, як у городенківському костелі отців Місіонерів, Майструкові бачити не доводилось. Хоч він уже, здавалося, майже звик до вигляду понищених ікон і статуй, створених десять століть тому, до поруйнованих вівтарів. Він навіть перестав западати в тривалу бездіяльність, наповнену жовчю й нудотою, після кожного зіткнення з цим безоглядним насильством.

1963 року приятель привіз Майструкові з виставки у Москві німецький мотоцикл із бічним візком. Тепер він міг вільно їздити селами, вишукуючи цінності, які ще можна було порятувати. Йому забороняли приносити віднайдене до музею: працівник райкому влаштовував цілі скандали на тему «католицького мотлоху», який не надається навіть на те, щоби бути спаленим у печі, бо позолота і левкас дають чорний дим, шипіння і сморід.

У 1750-х роках Пінзель створив п’ять дерев’яних вівтарів для костелу отців Місіонерів у Городенці: Богородиці з фігурами Якима, Анни, Єлизавети і Йосипа, розп’яття з Йоанном та Марією одне навпроти одного, Яна Непомука з жіночими алегоричними постатями, вівтар із фігурами святих Вікентія і Роха, святої Трійці з фігурами Пророка та композицією «Жертвоприношення Авраама».

І ось, два століття по тому, Майструк зайшов до храму і побачив цю страшну купу в самому центрі: відрубані голови святих Єлизавети і Якима дивилися просто на нього, поламані кінцівки Роха і Яна Непомука тягнулись до Небес, всюди лежали частини жіночих тіл, уламки розп’яття, ступні, простягнуті фаланги пальців, напружені м’язи стегон, ключиці, палаючі самозречені серця, скинуті з-під склепіння, з триметрової висоти. Студенти технікуму, розташованого в колишньому монастирі, розпилювали фігуру ангела, щоб розпалити нею грубку. І тільки один великий ангел на самому вершечку головного вівтаря залишився ще неторканим. Він ледь помітно гойдався, порипуючи, ніби намагався себе заколисати.

Майструк розповів тобі про це ще до випадку з віднайденням у Рукораку святого Онуфрія, до всієї подальшої катастрофи, до твоєї панічної втечі. Він часто навідувався до тебе, за чорні й білі покривала конструкції в одній із зал музею — то просто сидів мовчки, пильним поглядом придивляючись до тієї чи іншої скульптури, то, наблизившись до неї впритул, вивчав шашелеві дірочки або зачудовано вдивлявся у сліди різця, ніби в них от‑от відчитає щось про автора. Його зачаровував зворотний бік дерев’яних фігур: там, де тіло людське, таке деталізоване й правдоподібне, майже непомітно для ока глядача відкривало свою природу, грубий зруб, видлубану виїмку, шви між частинами скульптур.

Того разу ти якраз фотографував голову безносого ангела з Городенки (він походив не з костелу отців Місіонерів, а з Непорочного Зачаття Діви Марії): для нормального відтворення текстури доводилося робити більше двох тисяч кадрів. Працюючи, ти, Богдане, забував про все: хто ти такий і де востаннє проводив розкопки. З твоєї пам’яти безслідно випаровувалися будь-які знання про бароко і Ренесанс, готику і Реформацію, кубізм і експресіонізм (які мали з’явитися щойно за два століття — а вже так явно проступали в роботах Пінзеля), про світло й фотограмметрію.

Ти провів тут, у цьому білому шатрі, поруч із головою, стільки часу, що почав відчувати найменші зміни у виразі обличчя — і світло тут, повір, було ні до чого. Атож, майстер явно продумав цей фокус наперед: як спокій незворушного лиця при червоних променях призахідного сонця, що заломлюються у вітражах і саме під таким кутом падають на чоло скульптури, перетворюється на болісну, стражденну гримасу. Але не все залежало від світла. Навіть скульптор не міг продумати, не здатен був видобути зі шматка дерева свідомо, яким би вправним не був, у яких видатних майстрів Европи не вчився б, разючих змін у виразах облич його героїв від тривалого й уважного споглядання. Від того, хто саме і як дивився на фігуру. Чи відчував глядач тієї миті тугу, гнів, чи боровся з хіттю або лінню, чи просив про спокій або одужання. Ти був певен, що вираз деформується не тільки в уяві глядача, а насправді. Що кожен, хто дивився на Пінзелеві скульптури, робив їх щоразу ледь іншими. І тому їхні личини такі невловні: залишаючись тими самими, вони зберігали на собі відбитки тисяч живих людей. Мільйони пережитих миттєвостей у момент споглядання.

Чи то були мільйони личин і особистостей самого автора? Кожен із нас носить у собі зародки доль і характерів всіх живих істот, які живуть у Всесвіті, жили колись і житимуть до кінця світів, — хоча й не кожен може у собі це розпізнати. Не кожен свідомий, що є не тільки собою, а й усіма іншими. Не кожен знає навіть, що є собою. Вже не кажучи про те, щоб винести це знання назовні, зробити його видимим, приковувати ним погляди і привертати увагу, зароджувати неясні сумніви, будити притлумлені спогади.

Погляд опущених додолу очей янгола здавався тобі то втомленим і печальним, то грайливим, то розпачливим чи замисленим. Розхилені уста свідчили про млость і млявість. Про стан довіри до світу, до повітря, в якому він колись ширяв під склепінням костелу Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, коли ще мав своє дерев’яне тіло. Про цілковите розчинення. Одначе в складках між надбрівними дугами зосередилася напруга: невже ти знав, янголе, що позбудешся тіла, що залишишся без носа? Що на спинці хряща у тебе залишиться ребристий слід від чиєїсь ножівки? Невже і янголам страшно позбуватися тіла? І янголи мають тіло, якого можуть позбутись?

Дивлячись на нього згори, ти бачив ніжного, красивого юнака, зануреного у дрімоту. Ледь скуйовджені кучері прим’ялись і розметались. Шрами, зазубрини, ямочки не псували його — навпаки. Чи не дивився ти в нього, як у дзеркало? Ти не знав, що це дзеркало показує твоє майбутнє.

Майструк сидів на стільці поруч зі столиком, на якому лежала голова, і мовчки спостерігав, як ти крутишся навколо, як набуваєш незручних безглуздих поз, прогинаючись, вихиляючись, підлазячи, нависаючи, розставляючи ноги, викручуючи голову на шиї — в тій самій манері, що вигинав колись шию янгол. Ти ніби копіював його несвідомо. Ніби власним тілом домальовував у просторі ангелову постать.

Наводячи фокус, ти впіймав у об’єктив погляд Майструка, спрямований уже не на янгола, а на тебе. Уважний і теплий погляд, яким на тебе ніколи й ніхто доти не дивився. Погляд, яким ти хотів, щоб тебе побачили.

Наскільки мало відомо про Йоана-Георгія Пінзеля (Йогана-Ґеорґа Пінзеля, Іоанна-Георгія Пінзеля, Пінцеля, Пільзе і Пельце), настільки ж багато і розмаїто ми знаємо про Ізраеля бен Еліезера, Володаря доброго імени, Баал Шем Това (Бешта). Двоє цих таких різних чоловіків, без перебільшення, походили з різних, віддалених одне від одного світів, і все ж їхні шляхи пролягали на доволі близьких у часі й просторі траєкторіях. Вони діяли на тих самих землях у той самий час, і діяльність їхня, сенс їхніх життів був спрямований у трансцендентне. Обоє були тісно пов’язані з релігією, хоча й кожен зі своєю. Обоє робили Бога ближчим до людини, а людину — ближчою до Бога. Чи був би котрийсь із них готовий визнати подібності між ними?

Імовірно, що той будинок у Бучачі, з бароковими склепіннями й огорожею балкона, які схожі на огорожу собору святого Юра у Львові і галереї на Бучацькій ратуші, той просторий дім із великим подвір’ям і видовженою офіциною, який видається просто досконалим місцем для майстерні скульптора, належав Пінзелеві. Якщо так, то це свідчить про високий статус і шанованість, про усілякі блага й винагороди, отримані від патрона міста, Канівського старости Миколи-Василя Потоцького. Якщо оглянути весь об’єм робіт майстра Йоана-Георгія за роки, відколи той з’явився на Галицьких землях (чи принаймні той об’єм, про який нам відомо: кілька десятків алегоричних фігур і вівтарів, іконостасів, амвонів, інженерні роботи при будівництві ратуші й храмів), не виникає жодного сумніву, що майстер не впорався б самотужки. Він мусив мати учнів, помічників — з десятеро чи п’ятнадцятеро чоловіків, які виконували для нього грубшу роботу, брали на себе частину левкасових випарів, деревного і кам’яного пилу, що мертвим вантажем утрамбовувався в альвеоли. Ось хто насправді міг асистувати з підбором матеріялів та інструментів, а зовсім не вдовиця Єлизавета, з якою Пінзель, схоже, одружився зовсім не через якісь там її (вифантазувані нами) чесноти, а всього лише тому, що інакше цей чужинець не міг стати членом цеху і відкрити в місті свою майстерню.

Вони надавали шматкам дерева обриси людських тіл: подоби торсів, кінцівок, голів. Особливо талановитим він міг довірити надбрівні дуги чи навіть вигин шиї. Далі сам брався за роботу: неоковирні п’ястуки вистрілювали пагонами тонких фаланг, загострювались вилиці, западали щоки, увиразнювався погляд з-під важких повік, випучнювалися м’язи й напружувалися соски. Пульсувала яремна вена. Складки тунік, плащів і покривал брижилися неспокійними валами й напливами. Він врізався в матеріял швидко й упевнено. Так стрімголов кидаються вперед, до небезпеки, не даючи собі завагатись. Він не дбав про старанність, про гладкість, про досконалість. Частини тіл випинались кубами, рубаними геометричними фігурами — тільки для того, щоб задихати гаряче, заеманувати жаром людського тіла, електрикою дистильованих пристрастей, зустрівшись із уявою глядача.

Десятеро або й цілих п’ятнадцятеро людей зачаровано дивилися йому під руки. Він скидався на божевільного в роботі. Він був по-справжньому страшним. Його тіло ніби випадало в інший вимір, переставало підкорятися законам земного тяжіння. Він рухався заповільнено або, навпаки, так швидко, що самого руху неможливо було помітити. Погляд був зосереджений на камені або на шматку липи, але водночас — обернений кудись усередину. І в очах виднілося щось таке, чому неможливо було дати назви, щось тривожне, щось надто інтимне, щось оголене, обезшкірене. Те, до чого не допускають інших. До чого навіть на самоті з собою моторошно буває торкнутися. Що викликає суміш сорому, й огиди, і нестерпної жалости, яку годі витримати.

Його обличчя смикалось у конвульсіях. Риси втрачали гармонію, лице немовби розколювалося на дві частини. Вибалушувались очі. Яблука починали обертатись, як у схарапудженого коня. Один кутик рота вищирювався, оголюючи ікла.

Ти пам’ятаєш скульптуру святого Йоана з Годовиці? Пам’ятаєш його химерне обличчя, якщо дивитись у фас? Раніше на вівтарі костелу Всіх Святих він був розташований таким чином, що поглядам вірян був відкритий лише його профіль. Ліва частина обличчя вирізьблена наче старанніше, тонше, ніж та, що схована від поглядів, — недбала і неоковирна на позір. Але якщо поглянути на фас святого Йоана — це обличчя може виявитись обличчям Йоана-Георгія Пінзеля.

Вони так багато часу проводили поруч із ним, спостерігали за його рухами, знічев’я обертали в руках дерев’яні боцетті. Чули, як він розмовляє з дружиною. Бачили, як він торкається своїми почорнілими й загрубілими долонями голівок синів. Як він жартує із Меретином. Як він кланяється Миколі Потоцькому, коли той з’являється помилуватися котроюсь із різьб: надвечір, щойно прокинувшись, запухлий із перепою, ведучи за собою кількох своїх дівчат, напідпитку від шипучого вина. Дівчата ловлять погляди одна одної і порскають реготом, дурносмішки. Староста Канівський дратується і лупить вертихвісток по плечах своєю шкіряною рукавичкою. Усе ж він намагається себе контролювати, щоб не вийшло так, як із тією Бондарівною, яку шляхтич нехотячи убив у нападі шалу. Йому за це насправді прикро. Він неодноразово просив прощення в її батьків, винагородивши їх стократ. Він сповідається по сей день, продовжуючи давати гроші на будівництво храмів і монастирів.

Трохи згодом, уже після смерти Пінзеля, Микола-Василь Потоцький, посилено рятуючи душу, стане ченцем Почаївського монастиря. Він матиме свій окремий дерев’яний будиночок, у якому триматиме поруч із собою дівчат для потреб власного тіла, аби воно не заважало духові прагнути святости. Навряд чи це ті самі дівчата, які приходили до майстерні Пінзеля (ті вже явно стали надто старими, позбулись зубів, розпаслися надмірно), але у всьому іншому майже нічого не змінилося. Потоцький змушує їх уклякати в церкві і ревно молитись. Поки сам він впадає у транс каяття, дівчата перешіптуються і сміються, цим виводячи свого пана зі стану самозаглиблення. Він лупить їх по плечах молитовником, костуром із вигравіюваною Пилявою на важкому руків’ї, голою рукою. Це дошкульно і доволі боляче, бо старий поляк, аристократ, гульвіса, мальтійський кавалер, греко-католик Потоцький має міцну руку.

Але повернімося до учнів Пінзеля, до свідків його життя і роботи. Ці люди так багато від нього навчилися! Перейняли його ставлення до зображення людського тіла, до роботи з матеріялом, до вивільнення емоцій, до розверзання буремної каламуті нутра заради розчинення у тонких висотах. Багато з них, вочевидь, продовжували різьбити й далі, втілюючи в життя уроки майстра.

Чому ж ні від кого з них не залишилось переказів, спогадів, розповідей? Так, ніби їм замурували роти. Ніби їхні пальці оніміли. Ніби вони перетворилися на камінь. Або струхлявіли.

Нічого.

Але чи потрібно знати щось про саму людину і її життя? Хіба не вистачає дерев’яної, поточеної шашелем голови янгола з відрізаним носом?

З Баал Шем Товом усе інакше. За потреби ми можемо з головою зануритись у легендарну реальність — як назвав світ переказів про Бешта Мартін Бубер. Інша справа, як багато ми в цій реальності здатні будемо збагнути (особливо ті з нас, хто язичники й необрізані). Але фокус тут якраз не зовсім у тому, щоби збагнути. Або зовсім не в тому. Недаремно Баал Шем іронізував із кабалістів, що ті настільки глибоко занурені в свої премудрі книги, що їм не вистачає часу згадувати про Бога.

Існують сотні переказів про Баал Шем Това, які дійшли до наших часів завдяки Бештовим учням і послідовникам. Звичайно, якщо порівнювати тишу навколо Пінзеля і легендарну реальність меджибізького цадика, різниця полягає у тому, що перший — художник, а другий — релігійний діяч, і що обоє належали до різних культур, і особливості цих культур диктували ставлення до особи, до її місця в громаді, до пам’яти про її життя, слова і діяння. Дивовижно, в наскільки різних світах вони жили, хоча й ділили ті самі містечка й села, ті самі гори, поля, ті ж хмари пропливали над їхніми мудрими головами, сіючись однаковим дощем.

Крім того, цілком можливо, що в першому випадку безмовність була метою й умовою. Що коли художник справді ховався і прагнув розчинитися безслідно? Тоді як у випадку засновника могутньої релігійної течії, збереження та поширення легендарної реальности мало в собі надзвичайну цінність. Це був один зі способів плекати віру, вивільняти ніцоцот, божественні іскри, розсипані в матеріяльному світі, аби наблизити звільнення. Своєю святістю цадик здійснює цей акт, і святість його проникає в усе навколо: в молитви і найпростіші буденні дії, у вияви радости і скорботи, у предмети, яких він торкається руками або думками, в душі його учнів, в слова, які промовляє сам, і слова, які учні передають одні одним, слова, почуті від цадика, слова цадика, почуті одне від одного, слова про цадика. Все це — вияв віри.

Розповідання історій про святих — інструмент перетворення, містичний ритуал, акт довіри і навчання. Вислухавши історію, учень ніколи не залишався тим, що раніше, навіть якщо сам цього ще не встигав збагнути. Там, у просторі між цадиком і учнем, між оповідачем і слухачем відбувається таїнство близькости, трансформації. У цей простір приходить Бог.

Тому так важливо було ставитись до хасидських оповідок якомога трепетніше, з неабиякою старанністю: пильнувати кожне слово, дбати про точний сенс, нічого не забувати й не перекручувати. Історії здебільшого передавались із уст в уста, усно. І ніхто й не помітив, як ця точність, про яку дбали впродовж століть, розмилась і наповнилась новими варіяціями.

Недарма хасиди кажуть: «Хто вірить у всі історії про Баал Шем Това й інших містиків і святих — дурень; хто дивиться на будь-яку окрему історію і говорить: „Це не може бути правдою“, — єретик».

Котрийсь із учнів Бешта таємно записував усі слова цадика. Якось Баал Шем побачив, що по його дому вештається демон із грубезною книжкою в руках. «Що це у тебе за книжка?» — запитав у нього равві. «Та це ж книжка, яку ти сам створив».

Так Баал Шем збагнув, що хтось із його послідовників записує все, що він промовляє. Він зібрав своїх учнів і запитав: «Хто з вас записує мої слова?» Учень, який робив це, негайно зізнався і віддав цадикові свої нотатки. Баал Шем Тов довго вивчав рукопис, а тоді мовив: «У цій базгранині немає жодного слова, промовленого мною. Ти не слухав мене в ім’я Неба, тому сили зла оповили тебе і твої вуха чули те, чого я не говорив».

Ацвут, печаль — перепона на шляху до Бога. Тягар, який людина власними руками вішає собі на шию, прибиваючи себе до землі. Від цієї ваги, від розпачу через власну тілесність, невиправність, через свою безнадійність і гріхи плоти голова людини схиляється так низько, що очам недоступним стає світло Господа.

Печаль слід відрізняти від гіркоти, мерирут. Мерирут — це смуток людини через її віддаленість від Бога. Гіркота цілюща, в ній — прагнення до Небес. Печаль несе в собі безнадію і бездіяльність, апатію та мертвотність.

Служачи Богу, цадик перетворюється на чисту радість, на осяйний захват. Акт служіння робить його таким. Він приліпляється до Бога і запрошує всіх своїх учнів узяти з нього приклад. Він палахкотить, палає вогнем, іскриться, він кружляє в танці до самозабуття, він тремтить від пронизливого щастя, він п’є вино, святкує Бога, віру в нього і свою відданість йому. Цадик переживає двекут — стан, у якому безпосередньо спілкується з Господом, сходить на Небеса, де здатен розмовляти з будь-якою душею, зі самим Месією. У стані двекуту цадик може втручатись у стосунки Бога з іншими людьми й охороняти громаду від лиха, зцілювати, вказувати істинний шлях.

Учні Бешта описували стани, в які той впадав під час молитви: його обличчя, його чоло сяяли потойбічним вогнем, очі порожніли й витріщались, риси змінювались, деякі м’язи надмірно розслаблялись, інші — напружувались. Часом, відкинувши з його обличчя таліт, хтось із охоплених сумнівом виявляв вражаючу картину: йому відкривалося заніміле обличчя померлого. Інші свідки розповідали, що лик цадика під час глибокої молитви щомиті змінювався: то він палав, немов смолоскип, а то виблякав, неначе сніг. Казали, коли Бешт молився, то вода у баліях здригалась і тремтіла, як від поштовхів землі. Трапилось, що Баал Шем молився у приміщенні, до стіни якого були приперті бочки з зерном, і зерно здригалось і підстрибувало, мов оживаючи.

Якось увечері під час святкування Сімхат Тора Баал Шем Тов танцював разом зі своїми учнями. Він ніжно обійняв сувій Тори і почав кружляти з ним, променіючи щастям. Згодом цадик відклав сувій і заходився танцювати без нього. Один із найбільш проникливих учнів пояснив: «Наш учитель відклав сьогодні видиме вчення і віддався вченню духовному».

«Якось я їхав на возі, запряженому трьома кіньми, — розповідав певному скептичному равві Баал Шем Тов. — Один мій кінь був гнідий, другий — рябий, третій — сірий. І жоден із коней не міг іржати. Дорогою я зустрів селянина. Той підійшов до мене і порадив: „Послаб-но віжки!“ Я послабив віжки, і всі троє моїх коней заіржали».

Равві занімів і не міг вимовити жодного слова від могутніх почуттів, що над ним запанували.

«Троє коней, — продовжував Бешт, — гнідий, рябий і сірий, не могли іржати. Звичайний собі селянин знав, як зарадити. Слід було послабити віжки, і коні миттю заіржали, равві».

Рав мовчки похнюпився.

«Селянин дав добру пораду, — сказав Баал Шем Тов. — Ти зрозумів?»

«Я зрозумів, зрозумів, равві», — відповів рав і заплакав. Він плакав так, ніби щойно його тіло і душа навчилися проливати сльози. Так, ніби плакав уперше в житті й досі не знав, що таке плакати по-справжньому.

Певного равві, чиєму дідові пощастило бути учнем Баал Шема, попросили якось розповісти історію.

Той зауважив: «Історію слід розповідати так, щоб вона сама по собі допомагала слухачам».

Він розповів таке.

Його дід мав хворі ноги. Він кульгав і відчував постійний біль, який заважав йому рухатись і змушував більшість часу лежати в ліжку або нерухомо сидіти в кріслі. Якось його попросили розповісти історію про його вчителя. І він розповів, як, творячи молитву, Баал Шем Тов починав тремтіти, підстрибувати, смикатись і підтанцьовувати. Розповідаючи це, дід равві, сам того не помічаючи, звівся з ліжка і почав танцювати й підстрибувати, відтворюючи рухи свого святого вчителя. Перед його внутрішнім зором запалав образ Баал Шема, і його охопила така любов, що хворий несвідомо почав імітувати найдрібніші жести наставника. Тієї ж миті він назавжди зцілився від своєї хвороби.

«Ось як слід розповідати історії!» — вигукнув онук учня Баал Шем Това.

Я аж смикаюся, коли він говорить про Сковороду. До чого тут Сковорода? — я розумію, що мій голос зраджує ту злість, яка несподівано для мене самої проривається ізсередини. Ніби тільки й чекає, причаївшись за долями щитовидки:

Я розповідала зовсім про інше!

Я знаю, що про інше, — спокійно говорить Богдан, ледь здивовано спостерігаючи за моєю реакцією. — Просто того, що розповідаєш ти, я не пам’ятаю. А Сковороду пригадав.

Чому це раптом? — з презирством пирхаю я. — Ти ніколи ним не цікавився. Він зовсім з іншої історії.

Богдан дивиться на мене одним із тих поглядів, від яких мої органи неприємно важчають, немовби я наковталась каменів: — Я не впевнений, що ніколи ним не цікавився.

Принаймні мені про це нічого не відомо, — я намагаюсь надати своєму тону звичної м’якости й буденности, але мій голос звучить здавлено: через сильне серцебиття я не можу відновити розміреність подиху. Ми трохи сидимо мовчки, перш ніж я пропоную вийти.

Нам обом подобається мороз. Я йду позаду Богдана, підлаштовуючись під ритм його кроків. Переді мною погойдується спина справжнього велетня, роздута пуховиком. Червона спортивна шапка з бомбоном не приховує нерівностей голови.

Ми тримаємось ледь помітної стежки в снігу, що вже встигла майже повністю влитись у снігову масу. Богданові сніг сягає колін. Я ступаю в його кроки. Якоїсь миті неясна підозра змушує мене озирнутися: моїх власних слідів не видно. Якби хтось вирішив з’ясувати, хто тут блукав, він дійшов би логічного висновку, що порожнім знерухомленим лісом ходив самотній чоловік.

Кущі перетворилися на білі пагорби. Сніг заповнює навіть тріщинки в корі сосон. Гілки прогинаються під його вагою і покректують, виснажені тягарем. У тиші, схожій на тишу звукоізольованого приміщення, час від часу лунає тільки короткий м’який звук падіння снігової шапки в товщу снігу — немов шепотіння, немов доторк губ до щоки. Більші і менші білі клапті відриваються від гілок і повільними парашутами спадають додолу. Сніг віддзеркалюється в небі: здається, що там, під лискучою сизою плівкою, під напружено напнутим риб’ячим міхуром, втрамбовано повно снігу, який чекає своєї черги висипатися на землю.

Богдан голосно хекає, і густа пара з його рота торкається мого обличчя. Я роззявляю рота, щоб наковтатися його подиху. Сподіваюсь, це допоможе мені прочитати його думки.

Мороз стає дедалі дошкульнішим. І тому, коли я починаю говорити, мої уста і щоки заніміли настільки, що я несамохіть імітую ускладнену Богданову мову.

То що там зі Сковородою? — запитую. — Що ти там пригадав?

Він не обертається і не сповільнює кроку. Лише знизує плечима — червона шапка втягнулась у комір пуховика. Різко здіймається вітер, навколо нас починає густо порошити. Богдан піднімає свій капюшон, ховаючи обличчя.

Я чую: він щось мені відповідає, тільки не можу розібрати жодного слова.

Якщо можна гіпотетично припустити, що двоє попередніх персонажів могли принаймні чути про існування одне одного, то Сковорода, звичайно, належить до планети, відірваної від двох попередніх планет іще мільйоном світлових років, а якщо точніше — тисячею кілометрів. Планета Сковороди, якщо говорити про політичну географію, належала до Російської Імперії — звісно, не більше, ніж номінально.

Наша трійця розділяє спільний час: XVIII століття. Епоха бароко, преромантизм. Як писав Віктор Петров: «Містичне почуття дійсности, символізм і меонізм, шукання далечінів, шукання за всім конечним і умовним безконечного й абсолютного».

Те, що ми можемо говорити про Пінзеля, буде неприхованими вигадками. Як уже не раз тут повторювалося, нам не відомо про нього нічого. Один дослідник переконливо довів, наприклад, що в Пінзелевій майстерні навчався Антон Осинський, львівський скульптор доби рококо. Ми вже встигли йому повірити, ми вже запалилися надією дізнатися бодай щось про вчителя, звернувши прискіпливу увагу на його учня — але якраз нагодився інший дослідник, який аргументовано звів нанівець гіпотезу свого колеги. Так воно буває з науковими дослідженнями людських доль. Ми тут перебуваємо, понад сумнів, у набагато кращій ситуації. Краще уже вигадувати.

Про Бешта і Сковороду існує більше матеріялів, а отже, більше можливостей для спекуляцій. Відмінність культур, особистих історій та історичних обставин загалом, які впливали на кожного, відмінність їхніх світоглядів, вірувань і мудрувань, відмінність джерел — усе це робить пошук паралелей ризикованим і безглуздим.

Що ж, Баал Шем Тов не залишив власних текстів і забороняв записувати за ним його слова, щоб не давати демонам можливости валандатися світом зі спотвореними письменами в ратицях, натомість Сковорода розповідав про себе у власних творах, записах і листах. І якщо Бештові численні, більш і менш талановиті, учні все ж зберегли (поглибили, спотворили, розширили, вигадали, створили) його образ, то образ Сковороди значною мірою дійшов до нас завдяки коханому хлопчикові, другові й учневі філософа Михайлові Ковалинському.

Що ж до Пінзеля, то тут уже зовсім залишається вилами писати по воді і шукати образ майстра хіба в скульптурах Франциска Оленського чи Матвія Полейовського, який у листі до Почаївського монастиря писав про своїх вчителів — Йогана Пінзеля і Бернарда Меретина, так само, як і згаданого вже Василя-Миколу Потоцького: «Його величність фундатор настояв на тому, щоб я почав сницарську роботу в Почаївській церкві, тому що цінував мою майстерність, знаючи мене з дитячих літ навчання сницарці й архітектурі в його метрів, які при його фабриках повмирали».

Кожного з трійці так чи інакше зберегли люди, які були поруч: замішували левкас на рибному клеї, подавали воду, щоб обмити руки, слухали гри на флейтравері звіддаля, звикаючи до могил, поки учитель віддалявся з інструментом до гаю, бо слухати музику на відстані, як він стверджував, набагато приємніше.

Кожного зберегли. Навіть якщо ми цього не здатні розгледіти.

Якось Бешт звернувся до Небес із запитанням, хто найбільший мудрець серед живих, тому що прагнув йому послужити. Почув відповідь: «Гаон Шор, автор книги „Твуот Шор“ — найбільший мудрець цього покоління».

Бешт поїхав до міста, де жив Гаон Шор. Рано-вранці він увійшов до спальні, коли господар підвівся на ліжку і роззирався навколо, не знаходячи води для обмивання рук. Бешт подав йому воду для обмивання рук, розвернувся і негайно поїхав геть. І більше ніколи не з’являвся перед цим чоловіком.

Природно, що трактування Бога в юдаїзмі і православ’ї надто різні. Хоча кожен із наших героїв приніс у догму власне, приватне, інтимне бачення. Кожен володів своїм безпосереднім досвідом спілкування з Господом і міг багато про це розповісти. Це не була віра як така: переконання, що не має і не може мати жодних підтверджень. І Баал Шем Тов, і Сковорода розмовляли з Богом так, як людина розмовляє з людиною: чули Його слова, бачили Його усміх, відчували на собі Його любов.

Так, Сковорода говорив про Бога в собі, про те, що, аби пізнати Бога, слід пізнати себе самого. «Поки людина не знає Бога в самій собі, годі шукати Його у світі». Сковорода багато почерпнув від пантеїстів — і це, вочевидь, викликало би гнів і спротив Баал Шем Това. Він вважав би таке переконання єрессю. Бо Всевишнього не можна звужувати лише до Всесвіту, вже не кажучи про грішну людину. Людина і Всесвіт — це частини Бога. Але Бог незмірно більший. Неосягненний. Незбагненний. Йому можна тільки віддатися. До нього можна лише приліпитись.

Але ж, зрештою, Сковорода був не проти того, щоб віддатися. Він був за самозречення, за цілковите розчинення. Він був за те, щоб нічого не мати й бути ніким. Він займався саме цим більшу частину свого життя.

Вони не знали одне про одного і не здогадувалися, що одночасно розмовляють зі своїм Богом. Що Бог одночасно дає їм відповіді.

Кожного вечора після молитви Баал Шем Тов усамітнювався у себе в кімнаті. Там він вивчав таємничу «Сефер Ецира», «Книгу Творіння», книгу з містичним інтерпретуванням чисел і літер. На столі завжди горіло дві свічки: по одній на кожне око цадика. Тоді кожен, хто потребував поради Бешта, заходив до нього, і цадик розмовляв із ними до пізньої години.

Уже покидаючи Баал Шема пізньої ночі, один із учнів сказав: «Наш святий цадик сьогодні був незмірно щедрим до мене, розмовляючи впродовж всього вечора лишень зі мною!» Інший кинув на нього здивований погляд: «Що ти! Він нікому, крім мене, і слова не сказав нині!» Інші учні повторили те саме, кожен про себе.

А тоді раптом перезирнулися між собою і позмовкали.

Снігопади не припиняються, о ні. Навпаки: снігу, який паде, дедалі більше в повітрі, він густішає з кожним днем, щогодини. Коли я прокидаюсь і відхиляю фіранку, мені здається, ніби я її не відхилила. За вікном висить щільна завіса. У повітрі вже місця не вистачає на те, щоб умістити все це шаленство білого пір’я, весь огром нахабних і влізливих сніжинок.

Щоранку дедалі складніше відчиняти вхідні двері або хвіртку на подвір’я: їх завалює важким сніговим валом. Сніг лежить усюди, немов застигла лава, біле вулканічне скло: він перетворив дерева, кущі винограду й дерену, ялівець і тую, тин і лавку, гойдалку під горіхом і сам горіх на парк геометричних фігур, на інсталяцію кубіста.

Ми продовжуємо щодня здійснювати лісові прогулянки: ніби на зло одне одному, зціпивши зуби, премо крізь дедалі непоступливішу масу, вкриту твердою корою, що, ламаючись, може порізати, немов лезо. Ми долаємо снігові замети, падаємо на коліна, допомагаємо одне одному підвестись і продовжуємо йти — захекані, червонощокі, спітнілі й замерзлі водночас. Наші руки, ноги й обличчя німіють, сніг забивається за комір і просякає у взуття. Інеєм беруться брови і вії, і навіть волосинки, що стримлять із Богданового носа, і пасма мого волосся, які вибиваються з-під шапки.

Одного разу за кілька метрів від нас падає сосна. Спочатку повітря навколо гуркоче, немов розколюючись: непоясненність цього страшного звуку змушує наші тіла закам’яніти. Нас охоплює остовпіння. Ми зазираємо одне одному в очі поглядами, вмить позбавленими будь-яких захистів, будь-яких нашарувань. А тоді Богдан штовхає мене у снігову товщу, навалюючись згори. Він робить це несподівано обережно і м’яко: його лікті впираються у землю біля моїх вух, долонями і власним обличчям він дбайливо прикриває мою голову. Він накриває моє тіло своїм — але так, що я опиняюсь немов у курені, у теплому просторі.

Виявляється, сосна впала від ваги снігу. Ми підходимо до неї і роздивляємося: вона не виглядає хворою чи сухою. Голки на її гілках — пишні й довгі, пахнуть терпкою свіжістю.

Сосни падали вже й раніше. Снігопади не припиняються — тож вони ламаються, як сірники. Нам не раз уже доводилось чути звіддаля моторошний стогін, кректання велетня. Але так близько, за кілька кроків від нас, це сталось уперше.

Наступного дня ми вагаємось, чи варто йти на прогулянку. Вперше того ранку мені не вдається відчинити двері, тож я піднімаюся сходами до Богдана, щоб жартівливо повідомити його, що ми з ним потрапили в пастку. Аж раптом зникає світло.

Причина очевидна: котрась із сосон, не витримавши, повалилася просто на лінії електропередач. Наївно було б сподіватися на ремонт: до наших садів уже більше тижня не доїжджає транспорт, дорогу не чистять. Ніхто без нагальної потреби не вирушив би в наші замети. Залишається тільки чекати.

Зараз всього лише близько полудня, але будинок занурюється у вечорові сутінки. Розперті від снігу дерева і снігова пелена не дають жодного шансу денному світлу.

Присвічуючи ще не розрядженим смартфоном, я збираю з усіх кімнат свічки: деякі з них слугують декораціями, деякі ми вже використовували за схожих обставин.

Свічки треба економити, — кажу я. — Ми не знаємо, як довго це потриває.

Богдан мовчки погоджується посунутись і пустити мене під ліжник поруч із собою. Я ставлю на наші коліна дерев’яну лаковану дошку від старого журнального столика, і на неї встановлюю свічку в тріснутому горнятку.

Що, подивимось фотографії? — запитую я і обережно кладу перед свічкою один із альбомів.

Нам доводиться відчувати одне одного, щоб не перекинути свічку й утримувати дошку на наших колінах у рівновазі. Навіть не знаю, на що більше спрямована зараз наша увага.

Наскільки різними були життя і справи, яким віддавався кожен із трійці, наскільки різними були контексти їхніх справ і життів, у кожному з цих персонажів можна зауважити спільний мотив: своєрідне заниження загальноприйнятих підходів, розхитування або й ламання, заперечення доктрин, правил, норм, опрощення і заземлення того, що здавалося вихолощеним, високим і недоступним звичайним смертним, оживлення й олюднення речей, контакт із якими був заборонений або недосяжний через табуйованість або сакральність.

Взяти бодай Пінзелевих святих, мучеників, янголів — усі ці постаті, покликані символізувати винятково святість і муку, чистоту та цноту, відірваність духа від земного бруду й метушні. Чи ж не повинні вони бути незворушними і спокійними, їхні обличчя — вмиротвореними й відстороненими, їхні тіла — стриманими й щільно загорнутими в одяг? Їхній вигляд мусив би наштовхувати на думки про аскетизм і мудрість, про відречення від земних утіх, про минущість усього матеріяльного і про цілковите розчинення в духові.

Натомість перед нами постають фігури, один вигляд яких викликає хвилювання й тремтіння, будить знайомі почуття. Це герої, розтерзані складними пристрастями. Герої, що переживають навпроти глядача внутрішні конфлікти, яким ніколи не знайти розв’язання. Вони приречені на роздвоєність і нецілісність, на сумніви й докори сумління — хоч би як щиро не прагнули туди, у безмежність духа, до цілковитого звільнення, тіло залишається при них.

Святість і мучеництво їхні тілесні: такі ж тілесні, як у будь-якого останнього грішника. Їхній аскетизм налитий вітальністю й еротизмом. Струм їхньої віри розпалений ламаними танцями, конторсіями, що вигинають плоть у небачений спосіб, доводячи безмір людських можливостей. Чи ж не нагадують ці шалені вигини хасидські танці під час молитви? Чи не схоже, що святий Онуфрій, який робить танцювальні па, хитаючи головою і простягаючи вперед руки, просячи Бога прийняти його душу, примовляє словами Сковороди: «Я ж у Господі зрадію, звеселюся про Бога, Спаса мого!»

У своєму жаданні дістатися до самої суті людського Пінзель роздягає власних персонажів. Йому замало просто тіла, він зображає тіло якнайтілесніше: ландшафти сухожиль і м’язів; що то випинаються, то ховаються під шкірою в чіткому тривожному ритмі; гострі суглоби, драматичні ребра й ключиці, невротичне закам’яніння м’язів черева, напружені гострі пиптики. Все, що символізує бруд і гріх, — виставлено напоказ, на всезагальний огляд. Дивлячись на це жилаве вигнуте тіло, на міцні груди, на могутні литки — про що думатиме глядач: про вічне й духовне чи про доторки й стогони?

Але йому мало звичайного оголення: він знімає зі своїх творінь шкіру. Йому хочеться горлати про внутрішню напругу, хочеться зробити всі органи, всі частини не просто видимими, а просто-таки кричущими. Тепер, цілковито оголені перед людьми і Богом, вони найбеззахисніше корчаться в муках і любові. Тепер можна розгледіти найдрібніші порухи їхніх душ: Пінзель знімає плоть шар за шаром, аж доки не оголює чистоту духа. Перед глядачем — найщиріша щирість, неприкрита відданість. Ось що таке вірити, ось що таке — віддатись. Ось чому вони смикаються і танцюють, доведені до найвищої точки чуттєвости, до кульмінації болю і переживань.

Вочевидь, Пінзелеві замовники не витримували напруги: чи не могли б ви трохи прибрати пиптики? Чи не зробили б ви цю западину меншою, а цей виступ дещо згладженішим? Чи не прикрили б ви цю частину тіла складками? Більше складок, зробіть нам, будьте ласкаві, якомога більше складок, схожих на хмари, щоб серед них можна було заховати буремне тіло з його пристрастями.

Таким чином чимало скульптур Пінзеля зазнавали втручання вже після того, як були закінчені майстром. Щоб зробити їх цнотливішими, відповіднішими для очей вірян, Пінзелевих персонажів вкривали драперією — до найбільш дражливих місць прикладали просякнуте левкасом полотно. Згори його золотили, щоб різницю не було помітно.

Баал Шем Тов зробив віру і Бога доступнішими для простих людей. Розквіт хасидизму був спричинений, з одного боку, ускладненнями в житті польських євреїв XVIII століття, через що рабини й керівники громад втрачали свій вплив, а з іншого боку — поширеннями месіянських течій, сабатіянства насамперед. Під впливом цих містичних віянь почала міцнішати схильність до студіювання Кабали. Вчені-кабалісти, мудреці, інтелектуали, володарі таємних знань, цілодобово занурені у священні книги і зайняті пошуками імен Господа, досліджували закони Всесвіту, шукаючи способи, в які Творець відкривався у світі через своє творіння.

Простим євреям з маленьких галицьких містечок усе це мудрування було недоступним. Хіба багато з них могли не задрімати, штудіюючи Тору, Йєциру, Книгу Зоар, Писання Арі та інші священні сувої, хіба не починали злипатися їхні очі над Сокровенною Книгою, хіба не клювали вони носом над Малими Покоями, хіба не плутались їхні думки над Таємницею Таємниць, хіба не починало у них бурчати в череві над Вірним Пастирем, хіба не верзлося їм казна-що над Таємницями Літер?

Бог здавався таким далеким і незрозумілим, що, хочеш не хочеш, а втратиш до нього інтерес.

І тоді з’явився Володар Доброго Імені, святий Баал Шем Тов, який повернув простим євреям їхнього Бога. Служіння набуло простіших, практичних рис. Те, чого дотепер можна було досягати лише інтелектуально, стало доступним у спосіб дотримання приписів і правил, шляхом прагнення до етичного ідеалу, щирістю і відданістю.

Хасид володіє набагато більшими скарбами за інтелектуальні, тому що жар його віри значно переважає будь-який інтелект. Відданість вірі і плекання чеснот — незмірно дорожчі за будь-які знання.

Бешт замовляв хвороби, виготовляв амулети і заклинав бісів. І грішники були йому незмірно миліші від зверхніх праведників-аскетів.

Одному цадикові, який тільки те й робив, що повчав усіх і кожного, проповідував і роздавав поради, Баал Шем Тов сказав: «Що тобі відомо про повчання й поради! За все своє життя ти так і не пізнав гріха, і надто мало спілкувався з людьми, які тебе оточували. Тому ти нічогісінько не знаєш про гріх!»

Баал Шем казав: «Грішникам я дозволяю наближатись до мене, якщо вони не пихаті. А мудрагелям і праведникам, коли я зауважую їхню пиху, до мене зась. Бо коли грішникові відомо, що він — грішник, і він сам усвідомлює власну нікчемність, Бог не покидає його, залишаючись з ним „посеред нечистот“. Натомість про тих, що пишаються власною безгрішністю, Бог каже: „Немає ніде у світі такого місця, де б Я був поруч із ними“».

Одному зі своїх учнів Баал Шем якось сказав: «Уяви собі найнікчемнішого серед нікчемних. Він незмірно дорожчий мені, ніж тобі — твій власний син».

Про Бешта ходили чутки, що сам він — недалекий простак, який не знає Тори і не отримав належної освіти. Але хто таке думав, зрештою довідався, що Баал Шем Тов не мав потреби сидіти довгими днями й ночами над книгами, бо вогненна Тора текла в його жилах замість крови.

У містечку Сатанові був собі книжник, який не припиняв розмірковувати над тим, чому існує те, що існує, і як узагалі можливо, що те, що існує — існує. Якось у п’ятницю, після молитви, він залишився в Бейт-мідраші, щоб, як завжди, віддатися роздумам на улюблену тему. Але його думки заплутались остаточно, і він упав у відчай. Баал Шем Тов відчув це на відстані. Він сів на свого воза і миттю перенісся до Бейт-мідрашу в Сатанові. «Ти шукаєш доказів існування Бога, а я немудрий, зате вірю». Поява людини, якій достеменно відомі були його потаємні думки, відкрила серце книжника для віри.

І знову він приплітає сюди свого Сковороду. Я помічаю, як лукаво схиляється набік його велика важка голова, яку мені постійно так хочеться брати у свої долоні, хоч я стримуюсь, бо знаю, що йому це не до вподоби. Помічаю лукавий вогник у його очах, хоча вираз обличчя залишається цілковито серйозним: чоло насуплене, кутики рота не настільки роз’їхались у різні боки, як це трапляється, коли Богдан усміхається.

Отже, він зумисне розповідає мені про Сковороду, бо знає, як мене це непокоїть. Того Сковороду, що причаровував стількох високопоставлених і впливових людей, того, що вражав освіченістю й талантами, того, який отримував безліч привабливих пропозицій і міг якнайкраще, якнайтепліше облаштувати власне життя, — і знехтував усіма до останньої можливостями. Того Сковороду, який вибрав незатишне і незахищене життя. Життя, в якому щось точно знати міг хіба лише про цю мить, що триває зараз, і не далі. А перебуваючи посеред цієї миті, він не мав нічого, нічим не володів і ніким не був. І таким чином переживав власне сповнення.

Всі його здобутки — це відмови, нехтування і резиґнації: звільнення з Петербурзької придворної царської хорової капели, відхід від почту імператриці Єлизавети, нехтування подальшою участю в «Токайській комісії з заготівлі вин до царського двору», у складі якої йому вдалося помандрувати Европою; звільнення — «не без ганьби» — з колегіюму в Переяславі, де вперто впроваджував власні способи вивчення поезії; скандал і вигнання з місця гувернанта через те, що назвав сина бунчукового товариша Томари «свинячою головою»; відмова викладати в Троїце-Сергієвій лаврі в Росії, оскільки його пекла «постійна відраза до цього краю»; відмова прийняти постриг і стати «стовпом церкви й окрасою обителі», Києво-Печерської Лаври — і безліч інших схожих випадків, серед яких — скандальні ситуації під час бенкетів і урочистих подій, на зборах духовенства чи викладачів колегіюмів. Сковорода залишав після себе ображених, обурених, розгублених, розчавлених, збентежених його поведінкою людей, які, не вміючи пояснити ірраціональних вчинків філософа, вигадували власні пояснення і поширювали прикрі чутки.

У власних міркуваннях, озброєний мудрістю улюблених філософів і богословів — Платона й Плотина, Павла, Філона, Августина, — Сковорода дійшов висновку, що шлях до цілковитого розчинення у Господі лежить через сотні й тисячі послідовних відмов від спокус. Улягаєш спокусі: погоджуєшся пригрітись у тепленькій місцині, сісти у зручне крісло, з’їсти ромову бабу, закуняти біля каміна, прийняти постриг — і віддаляєшся на незмірну кількість століть від омріяного. Шлях вимагає пильности.

Що ж він обрав? Роль старця, убогого блукальця, бездомного і невлаштованого волоцюги, без власного дому, без родини, без визначеного суспільного становища. Освічений, проникливий, начитаний мудрець обрав роль пришелепкуватого дурника, простакуватого й наївного недоріки: «Зніми покриття й побачиш, що дурість єсть найпремудре, а тільки прикрилось юродством». Коли для Баал Шема недорікуватість і простакуватість певний час були маскуванням, прикриттям, що захищало його святість від поглядів, рук і язиків грішників, то для Сковороди його «дурість» і є суттю святости, найчистішою святістю уповні. Він винайшов для себе формулу абсолютного щастя, шукаючи відповідей у запереченнях і протилежностях: мудрість — у дурості, велич — у ницості, багатство — в бідності, любов і близькість — у віддаленості й розлуці.

Сковорода обрав довгі одноманітні дні походів уздовж битого шляху, під нудними струменями дощу чи палючими сонячними променями. Бруд під нігтями і за вухами, пересохлу горлянку, набиту придорожним пилом, поколені стернею стопи, вдивляння в сонячний диск аж до моменту, коли в очах усе виблякало й пронизливо біліло. Що дошкульніше пекли збиті до крови ноги, що відчутніше стугоніли втомлені кістки, а шлунок стискався від голоду, мов порожній капшук зі старої шкіри (Сковорода не вживав у їжу м’яса і риби, не пив вина, через що говорилося, ніби він розповсюджує маніхейську єресь), що менше годин він спав (зазвичай — чотири), що більше кпинів і образ лунало в його бік, що щедріше кривавили душевні рани — то повніше він відчував, що його приниження любе й солодке Господові, що він на правильному шляху, що він тримається гостинця, не збочуючи і не вагаючись недоречно.

Коли губернатор Харкова Щербинін, умираючи від цікавости, запросив до себе Сковороду і запитав його: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш для себе якогось відомого стану?» — той відповів: «Милостивий пане! Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за знатністю ролі, а за вдалу гру хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представити в театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений».

У вічній мандрівці без мети, у стані постійної непевности, в зовнішній непостійності, не залишаючись довго ніде, готовий рушити світ за очі будь-якої миті з найбільш гостинного дому, в якому є бажаним гостем, Сковорода шукав внутрішнього спокою в постійному неспокої тіла. Виснажений, змарнілий, худий і хворий, він продовжував прагнути для себе лише незручностей, гострих кутів, непристосованости. Тільки так він знаходив мир і затишок: серед чистого поля під зоряним небом, серед лісу, в маленькій хатинці біля пасіки, серед гудіння бджіл. Богдан не сумнівався, що укуси бджіл завдавали філософові глибокої насолоди. Вони були немов поцілунки Бога. В самотності він писав трактати про віднайдення себе, про любов до себе самого, про Бога в людині. Старий сторож і собака, з якими Сковорода, зупинившись у лісі біля Гужвинського, зрідка проводив час, були йому далеко милішим товариством, ніж високе духовенство й пишна шляхта.

Він утікав і від любови, вірячи, що любов найповніша і найвища лише тоді, коли вона недосяжна, віддалена, коли вона нездійснена. Його завданням перед собою було оминути будь-які натяки на земне щастя, зняти їх із себе, як частини одягу, як зайвий тягар, як нашарування бруду, що відділяє від Абсолюту, що віддаляє від повного танення і злиття з Небесами.

Він здирав із себе все, що могло робити душу нечутливою. Продовжував оголюватись навіть тоді, коли вже був цілковито голим. Знімав із себе шкіру.

З непроглядного нічного мороку ми одразу ж переповзаємо в ранкові сутінки, тоді в денні присмерки, далі — у вечірню темряву, яка провалює нас у чорноту наступної ночі. Тепер я засинаю поруч із ним, щоб економити світло, тепло, економити рух і простір. Він не протестує. Я відчуваю, що він змирився. Йому, можливо, навіть почало подобатись.

Ми кублимося під ліжником, немов сліпі черви серед прадавньої ночі на початку світів. Я чекаю, коли підземні тунелі, просвердлені у вологій підстилці лісів натрудженими ротовими отворами, перетнуться, коли присоски на видовжених тілах спричинять сплетіння наших двобічно симетричних тіл, коли ми засвідчимо одне одного сенсілами, нерухомими війками, що пронизані нервовими закінченнями. Я уявляю його сенсіли, що торкаються моїх статоцистів, мого шкірно-м’язового мішка, моїх полум’яних клітин, — і задихнулась би від надміру кисню, якби у мене була дихальна система.

Але я вдячна й за те, що він ділить зі мною цей матрац і накриває мене своїм ліжником — улюбленим косівським ліжником його баби Уляни. Я вдячна за те, що він засинає поруч зі мною, що дозволяє мені бути свідком його нічних тривожних катулянь, його несвідомого терзання, голосів, що долинають раптом із його черева, його подиху — то настільки нечутного, що я аж лякаюсь, чи не відірвався у нього тромб, то гучного, немов кипіння води чи харчання холодильника.

Двері назовні нам вдається-таки спільними зусиллями відчинити. Тепер Богдан щодня бере в цьому участь. Він зголошується наповнювати снігом залізні миски й відра і приносити їх до кухні. Ми топимо сніг на плиті, щоб отримати воду. Наша помпа замерзла в підземній ямі. Ночами, якщо я засинаю, знеможена пильнуванням, мені сниться крига, що розпирає труби в товщі землі.

Замість пригадувати щось зі свого попереднього життя, переглядаючи фотографії, щоб відстежувати тріпотіння свого серця або стискання горлянки від вигляду баби Уляни в її бавовняному халаті, яка на подвір’ї будинку простягає маленькому хлопчикові щось схоже на булку з маслом, він знову і знову повертається до Сковороди. Мені це не подобається. Серце тріпоче в моїх грудях. Мою горлянку неприємно зчавлює лещатами.

Він говорить про те, що коли, за моїми словами, Баал Шем Тов спокійно сприймав присутність демонів у власному домі, і перемовлявся з ними, як перемовляються, буває, з сусідським заблуканим котом, шпетив їх і ганив, як недорікуватих дітей, чи просто відвертався і продовжував свої справи, то Григорієві Сковороді з його бісами доводилось не так легко. Від демонів, які являлись йому, він був змушений щоразу втікати: швидко, похапцем, стрімголов, не встигнувши взяти з собою навіть кількох тих убогих речей, якими володів.

Його буколічні мандри золотистими дорогами й полями, лісами і левадами, його невпинний рух із Київщини на Слобожанщину, від одного доброго поміщика до іншого — розумного, від хатинки мисливця — до пасіки виявляється раптом гонінням, ґвалтовною втечею. Любов до простору і відчуття свободи від порожнечі небес і безкраїх ланів, спокій, виплеканий не прив’язаністю до місця чи статусу, стає панічним переміщенням із місць, де аж кишить демонічними сутностями.

Сковорода втікав тому, що, схоже, з власного досвіду добре знав усі подробиці й тонкощі поведінки демонів, знав, що вони «ламають усе і збурюють, літають і сідають на позолочених дахах, проникають у світлі чертоги, підсідають престоли сильних, нападають на воїнські стани, дістають у кораблях, знаходять на Канарських островах, закорінюються в глибокій пустелі, гніздяться в душевній точці».

«Часто один душок демонський, — ділився своїм знанням Сковорода, — страшний бунт і гіркий заколот, що, мов пожежа, пече душу, збурює в серці».

Цим найгіршим бісом був «смуток, нудьга, туга». Нестерпна печаль, яка отруювала душу й тіло, нападаючи зненацька, з-за рогу. Хвороба, що затьмарювала розум, затуманювала зір, відбирала смак до життя. Чорне борошно, що набивається в легені. Сопух, гірший від смороду розкладеної плоти. Зараза, що входить у кров і висисає душу крапля за краплею, нескінченно довго, знерухомлюючи, катуючи, не даючи ні спочинку, ні сну, ні надії.

«Ся мука позбавляє душу здоров’я, тобто — миру, відбирає мужність і приводить у млявість. Тоді душа нічим не задоволена. Гидує і станом, і місцем, у якому перебуває. Мерзенними здаються сусіди, невеселими — забави, остогидлими — розмови, неприємними стають стіни світлиць, немилі всі домашні».

Надто добре вивчивши біса нудьги, коли той заполонював його власну душу, Сковорода навчився вирізняти його в душах інших. Якось йому зустрівся чернець, якого «страшенно мучить демон печалі, і якого зазвичай називають бісом меланхолії. (…) Даючи поради цій людині, я і сам ледве не пропав (…) Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух у себе вбираємо».

Цей біс Сковороди страшенно схожий на ацвут, печаль, що, згідно з хасидським ученням, заступає шлях до Бога. Поки мандрівний філософ утікав, шукаючи усамітнення серед природи, шукаючи ліків і чистоти у собі самому, хасидський цадик танцював і веселився, залучаючи десятки, сотні учнів і послідовників до танцю. Їхній танець був покликаний проганяти демона мертвотности душі, святкувати служіння Богу.

Залучення інших — головне життєве завдання Бешта. Цадик неможливий без своєї спільноти, без інтимности й тепла розділеної молитви, побуту, радости і сліз. Він неможливий без своїх послідовників і учнів, без слухачів, прохачів, грішників, помічників. Незважаючи на періоди відособлення й самотности на початку свого шляху, необхідні для власного становлення і укріплення віри, Баал Шем Тов стає тим, ким він є, лише в громаді. Спільнота народжує його так само, як він народжує спільноту. Цадик і його хасидим — одне ціле, органічна нероздільна єдність. Спільнота зберігає і примножує пам’ять про свого цадика, про свою невід’ємну частину.

Чи не тому теж ми нічого не знаємо про Пінзеля, що він був чужинцем? Він з’явився невідь звідки у незнайомих для себе краях, прагнучи вписатися в усталений лад життя, стати своїм. Для цього він докладав зусиль: одружився, став членом цеху, відкрив майстерню, набрав учнів і помічників, нав’язав контакти з громадою, чиї замовлення старанно виконував (нехай певні деталі його старанности й доводилось згодом прикривати драперією). Він залишив свій вагомий, свій кричущий слід на околицях. Але, може, тому, що цей слід був надто глибоким, надто бентежним, надто чужорідним для тих часів і місць — зумисне чи ні, його затирали роками, десятиліттями і століттями. Аж доки він майже повністю не розчинився.

Сковороді про жодні власні сліди не йшлося. Навпаки: він прагнув безшелесности й невидимости. Він утікав від суспільства, що намагалось оповити й знерухомити його своїми мацаками, втягнути у звичні декорації, розташувати його особу на зрозумілому й певному місці. Бути частиною спільноти в розумінні Сковороди суперечило тому, щоб залишатись собою, любити себе, ставати вільним і чистим, зливатися з Богом. Усе це робилося можливим щойно на відстані від людей, у відокремленості від світу, наодинці. Звідси й напис на надмогильному камені: «Світ ловив мене, та не впіймав». Таке симпатичне, наївне вихваляння, схоже на інший напис на іншій могилі: «Я ж казав вам усім, що хворий!»

Бо чи аж так не впіймав його світ? Як же тоді цей напис, і камінь, і сама могила, і село з назвою Сковородинівка, звідки аж три провулки Сковороди в Конотопі, звідки назва астероїда 2431?

Будь-яка пам’ять, яка залишається, — це пастка світу. Сильце, що намертво стисло кінцівку, поки впійманий вигадує напис собі на могилу.

Але, — продовжує Богдан, вимотуючи мені всі жили, — Григорій Сковорода, нехай і на свій лад, також своє розчинення у Господі святкував. Відновившись і розквітнувши силою та впевненістю в усамітненні, довгий час провівши в медитаціях біля пасіки, з улюбленим псом і флейтою, він знову віднаходив власний спокій і цілісність.

«От якби я в пустині своїй від тілесних хороб лічився, або стеріг пчоли, або ловив звіра — тоді би здавалося сим людям, що Сковорода чимсь занятий. А без того вони гадають, що я нічого не роблю, і не без причини дивуються. Але ж хіба тільки всього й діла для чоловіка — продавати, купувати, женитися, воювати, кравцювати, будуватися, ловити звіра?» — реагував на нерозуміння тогочасним суспільством власного способу життя Сковорода. А на запитання «Чим займається у житті Сковорода?», відповідав: «Я ж бо про Господа радію. Веселюсь про Бога Спаса мого!»

Мене меншою мірою тривожить, коли Богдан видає мені раптом інформацію про акваріюмних рибок чи про те, як із ньюфаундлендів зробили водолазів, коли починає пояснювати мені природу чорних дір або повідомляє, скажімо, що якби з усіх атомів усіх людей на світі вичавити порожній простір і якнайщільніше стиснути тверді часточки, то вийшов би предмет завбільшки з кубик цукру. Щоправда, важив би він стільки ж, скільки важить людство. Але коли він, посеред нашого темного дому, що припадає снігами, не вмовкаючи, говорить про Сковороду, я відчуваю, як дедалі сильнішим стає передчуття небезпеки. Мене лякає не сам Сковорода і те, що Богдан про нього пригадує. Я відчуваю, що химерний філософ XVIII століття, який міг досягнути значного багатства і впливового становища, а натомість вибрав життя волоцюги і жебрака, виринає з Богданової свідомости не заради себе самого. Що він пов’язаний із чимось або кимось іншим, із якимось пластом, який залягає в надрах Богданової пам’яти, з розпеченою лавою, що проситься назовні. Я відчуваю: щось уже просочується крізь мікроскопічні тріщинки. Я хочу стримати цей процес. Сподіваюся на сніг, на мороз, який усе заповільнює, який поволі наближає Богдана в мої обійми. І знаю, що сама доклалася до того, що з ним відбувається: не варто було розповідати йому аж так багато. Не варто було давати його свідомості стільки зачіпок. Не треба було дозволяти йому вбирати в себе мій дух.

Він не міг довго всидіти на одному місці, особливо в місцях людних — у Харкові чи в Києві. Не міг довго гостювати в одних людей, хоч якими лагідними й шанобливими вони були.

У серпні 1770 року, прогостювавши три місяці у свого двоюрідного брата Юстина Звіряки, Сковорода відчув, як його охоплює неспокій. У тілі гуляло тремтіння, він не міг всидіти на місці. Не вдавалося надовго зупинити на чомусь погляд. Не міг зосередитися на молитвах чи на читанні. Він сказав братові, що їхатиме з Києва геть, і не хотів навіть слухати Звірячиних переконувань залишитись ще на трохи.

Спускаючись з Гори біля Андріївської церкви, він уже просто-таки нетямився від наскрізного шаленства й тіпання органів. Ніби під шкіру йому запустили живих червів, що неспокійно вовтузились у плоті. Ніби живіт наповнили пуголовками й щойно пролупленими карасиками.

Сковорода кілька разів зупинявся і біг у протилежному напрямку, догори. Тоді знову починав спускатись на Поділ, прямуючи до своїх приятелів Сошальських.

Уже зовсім не зміг впоратись із собою, коли вітер з Подолу приніс чіткий маслянистий сморід трупного гниття, гною, випорожнень. «Я забираюсь звідси, — сказав братам Сошальським Сковорода. — У Києві скоро почнеться чума».

Спакувавши свої благенькі речі, філософ вирушив у дорогу. Зупинився він у Свято-Троїцькому монастирі неподалік від Охтирки. Туди до нього дійшли новини про те, що на початку вересня в Києві розпочалася жахлива епідемія, що зародилася на початку нової російсько-турецької війни серед турецьких військових, доведених до нелюдського стану голодом і антисанітарією на території Молдови. За три місяці на Подолі загинуло понад шість тисяч людей.

Звістка про загибель такої значної кількости людей занурила Сковороду у стан містичного екстазу. Приголомшений, він, вочевидь, осмислював своє пророче передчуття, прозріння, втечу. Він бачив у тому, що сталося, поцілунок Господа, відчував Його пальці на своєму вузькому й витягнутому обличчі, відчував Його теплий подих на підстриженому «під горщик» волоссі. З цими переживаннями він ліг спати.

У листі до свого коханого Ковалинського Сковорода згодом оповідав: «Прокинувшись рано, коли мої думки та почуття були сповнені благоговіння і вдячности до Бога, я рушив у сад на прогулянку. І перше, що я відчув у серці, була якась розкутість, свобода, бадьорість та здійснена надія. Віддавши цьому настрою всю свою волю й усі свої бажання, я відчув у собі незвичайний порух, котрий переповнював мене незнаною силою. В одну мить якась солодка злива ринула в мою душу, і від неї все моє нутро спалахнуло полум’ям.

Здавалося, що в моїх жилах вирувала вогненна течія. Я почав не ходити, а бігати, наче мене щось носило, я не відчував ні рук, ні ніг, так, ніби я весь був із вогню, що шугав по колу. Цілий світ зник мені з-перед очей. Одне лиш почуття любови, благонадійности, спокою, вічности оживляло моє єство. Сльози струмками покотились мені з очей і розлили по всьому тілі якусь зворушливу гармонію. Я ввійшов у себе, мовби відчув запевнення синівської любови, і з цієї миті присвятив себе синівській покорі Божому Духу».

Равві Дов Баер, маґід із Межріча, прагнув побачити людину, все тіло якої було б цілковито святим. Небеса вказали йому на тіло Баал Шем Това, і маґід виявив, що в жилах цієї людини тече вогонь, а не кров.

У неї — щілина між передніх зубів. Вона короткозоро мружиться, коли дивиться на мене. — Стосунки не для того, щоби бути гарними, — каже вона мені після котрогось із моїх вибухів. Ми лежимо серед битого скла й роздертого паперу, серед розлитого воску свічки, який поволі застигає. Смердить паленим волоссям — але я не пам’ятаю, що і коли горіло. Натомість пам’ятаю, як розшматував кілька книжок із археології.

Щось химерно шурхоче. На мить здається, що там, назовні, об шиби труться повітряні кульки. Але насправді це сніг, просто сніг не припиняє падати.

Стосунки для того, щоб витримувати і залишатись, — говорить вона, з труднощами підводячись. Я, видно, сильно її потовк.

Вона навпомацки знаходить свої окуляри. Одне зі скелець тріснуте. Воно тріснуло не цього разу, а котрогось із попередніх: коли я перевернув на неї каструлю зі щойно звареним борщем, або коли зіштовхнув зі сходів, або коли зачепив виламаним бильцем від крісла, яким трощив усе навколо. Вона нахиляється наді мною й уважно роздивляється свіжі рани на моєму обличчі. У неї серйозний вигляд. Вона кумедна, коли ось так нахиляється. Губи розтулені, видно щілину між передніх зубів. Нижня губа розбита. Це я її розбив. Її обличчя близько. Дуже близько. Надто близько. Її волосся розсипалося і лоскоче мені шию. Так запах паленого відчутний ще дужче. Окуляри з’їхали на кінчик носа. Краплина крови з її розбитої губи крапає мені на губи, і ми усміхаємося, дивлячись одне одному в очі.

Я знаю могилу, в якій труна жінки лежить згори, на труні чоловіка, як оце зараз ти на мені, — кажу я.

Що це за могила? — запитує вона, дивлячись на мене застиглим поглядом, немов загіпнотизована.

Могила Петрова. Археолога, який вивчав скитські могильники і могильники антів. Того, яким я цікавився ще до війни.

Я відчуваю пальцями крізь одяг, як раптово напружуються м’язи її спини. Але вона не ворушиться, не відсовується від мене. Вираз очей стає запитальним.

Він багато років любив жінку, — продовжую я. — Писав їй листи. Але майже до кінця життя їх розлучали.

Романа починає пручатись, віддаляє від мене своє обличчя. На ньому проступає чи то переляк, чи образа.

Він помер першим, — не припиняю говорити я.

Сам не знаю, що це на мене найшло. Ніби щось увімкнулось у голові. Ніби промінь світла впав на затемнену частину мозку.

Він помер першим, а вона заповіла, що хоче бути похована в його могилі. Хоча через дорогу вже багато років чекала могила її десятилітнього сина. І символічна могила першого чоловіка, який загинув невідомо коли, де і як. Його розстріляли в Сандармоху.

Можливо, мені здається, але Романа смикається так, немовби хоче втекти від мене.

Її звали Софією, — кажу я.

Усмішки зникають. Вона приглядається до моїх губ. Її погляд стає сумним. Я роблю рух, щоби знову притягнути її до себе, але цієї миті вона піднімається. Підбирає з підлоги подерті сторінки, випростовує їх на столі, старанно розгладжує долонями.

Згодом я сиджу навпроти неї і спостерігаю, як вона склеює прозорим скотчем те, що ще можна порятувати.

Навіщо ти це робиш? — запитую я. — Це нічого не дасть. Ці книжки до мене не промовляють.

Вони допоможуть тобі пригадати, — знову повторює вона своє заклинання. — Скоро ти все пригадаєш.

Починати треба зі смерти. З найбільшого в Европі озера, яке в ході історії безслідно всякло в землю. Зі скитських могильників і могильників антів. З викопаних у лісах і полях Східної Европи ям, заповнених болотяною водою і трупами, до яких живі ще жертви лягали таким чином, щоб зекономити якнайбільше місця. З невідомої могили Пінзеля в Бучачі. З пишного білосніжного поховання Баал Шем Това в Меджибожі, схожого на палац із хмар і айсбергів. Зі слів, які Сковорода забажав мати на власній могилі в селі Сковородинівка Харківської области: «Світ ловив мене, та не впіймав». Вони виписані на камені, на сірому граніті, недбало обтесаному й заокругленому — він нагадує ембріон, завмерлий на котрійсь зі стадій розвитку.

Про Пінзелеву смерть ми вже говорили багато. Тільки вона нічого не сказала нам у відповідь. Про Пінзелеву смерть відомо тільки те, що скульптор помер. Його не стало у період між вереснем 1761, коли він отримав гроші за вівтарі в Монастириськах, і жовтнем 1762, коли його вдова знову взяла шлюб.

З невідомих причин дехто з дослідників вважає, що Пінзель помер у доволі молодому віці — мовляв, йому було близько 45 років. Чим вони керуються? Віком дружини? Промовистою сексуальністю його робіт? Ці орієнтири більш ніж непевні. У такому разі він мав би прибути до Бучача десь у віці двадцяти років, ще зовсім юним і неопереним. Натомість крізь мряку й затуманеність зображення, крізь товщу й каламуть часу нам вдається розгледіти інше: до містечка скульптор прибув уже сформованим митцем, чиї талант і майстерність промовляли самі за себе. Він мав набиту руку, власний стиль і добряче розворохоблену душу. Пінзель приїхав не тільки навченим — він був здатен навчати інших. Усотавши в себе мистецтво й техніку майстрів великого світу, він прибув у місце, де міг відкинути практично все і робити по-своєму.

Ймовірніше, що смерть запопала Пінзеля вже після шістдесяти років. Може, навіть у сімдесят. Може, він уже був натоді по-справжньому старим чоловіком, згорбленим і перехнябленим. З жовтуватою тонкою шкірою, з руками, що втрачали міць, із вологими очима, які перестали розрізняти нюанси відтінків.

Таке припущення негайно видасться жартом, коли поглянути на статую святого Онуфрія: на твердість і впевненість форм, на чіткість і впевненість ліній, на силу й нахабство виконання. Навіть якби Пінзель на той момент усього лише керував процесом — складно припустити, що вказівки походили від немічного старця.

Отже, помираючи, він був уже літнім паном, але все ще міцним і діяльним. Смерть наблизилася до нього, вочевидь, іззаду чи збоку, доволі несподівано. Вона, звичайно, роками годувала його своєю чорною юшкою: випарами хімічних речовин, деревним і кам’яним пилом, дрібнішими й більшими виробничими травмами. Можливо, він кашляв і хрипко дихав. Можливо, на погоду йому крутило суглоби. Всередині нього могло розростатись злоякісне утворення, причин виникнення якого нам ніколи не світить докопатися.

Чи могла Пінзелева смерть бути наслідком його втечі до Бучача? Чи могло її насіння засіятися ще там, у західнішій Европі? Чи була б вона, ця смерть, інакшою, якби Пінзель до Бучача не прибув, якби жив деінде?

З листа Матвія Полейовського ми знаємо, що помер Пінзель «при фабриках» Потоцького — тобто помер працюючи, в розпалі діяльности.

Ми не можемо знати, помер він у ліжку чи на ногах, при котрійсь зі своїх скульптур. Помирав довго чи сконав раптово: щойно показував помічникові, як слід поглибити очні западини у святого, — а тут уже лежить долі, синій, із виваленим назовні язиком. Ми не можемо знати, яку реакцію викликала Пінзелева смерть у його дітей і дружини, у людей, що працювали в майстерні, у графа Потоцького. Натомість знаємо точно, що вона не викликала жодної реакції в архітектора Меретина, оскільки той сам уже три роки як був мертвий. Не знаємо, якими були похорони Пінзеля, хто копав його могилу і хто виготовляв гробівець. Знаємо, що в чорному Пінзелева вдова ходила зовсім недовго, але не знаємо натомість, як довго навідувала вона могилу свого другого чоловіка. І де розташована ця могила, не знаємо також.

Що коли Пінзеля вбив святий Онуфрій — один із останніх творів майстра? Святий старець за кілька митей до власної смерти, що в самовідданому танці просить забрати його душу, що радісно прагне власного скону. Як вам така спекуляція: Пінзель остаточно виснажив себе, цілодобово працюючи над статуєю єгипетського відлюдника, забуваючи про їжу, питво та сон. Або необачно поранився різцем і заніс у кров інфекцію. Або підірвався, вперто таргаючи важезного кам’яного Онуфрія самотужки.

Чому нам так хочеться знати якомога більше точних деталей про кожну конкретну смерть? Чому це настільки важливо?

У збірнику хасидських переказів, які Мартін Бубер віднаходив і впорядковував протягом багатьох десятиліть, зробивши це однією з головних справ свого життя, про смерть Баал Шема розповідається так.

Баал Шем Тов захворів одразу після Песаху. Поки йому вистачало сил, він не припиняв читати молитви в синагозі.

Наче не бажаючи отримувати жодної допомоги, яка могла б продовжити його життя, цадик відмовився викликати з інших міст тих своїх учнів, чиї молитви мали особливу силу завдяки їхньому завзяттю й відданості, а тих учнів, які перебували поруч із ним у Мезбіжі (Меджибожі), відправив геть із міста. Тільки равві Пінхас вперся і відмовився від’їздити.

Напередодні свята Шавуот, П’ятидесятниці — дня, коли євреям було подаровано Тору на горі Синай при виході з Єгипту, — віряни, як і щороку, зібралися разом, щоб усю ніч присвятити спільному вивченню закону. Баал Шем Тов був разом із ними до самого світанку, і хоч як складно давалося йому вимовляння слів, хоч скільки нелюдських зусиль він докладав, але розмовляв із ними і нагадав про одкровення на горі Синай.

Вранці Бешт таки покликав кількох своїх найближчих друзів. Двох із них він попросив подбати про його тіло і поховання. На власному тілі він продемонстрував і змалював із найменшими деталями, як душа от‑от почне з нього відходити, як вона покидатиме члени й органи, і настановив їх, пригадавши їхній власний досвід з іншими хворими. Ці двоє людей піклувалися про тих, хто помирав, і влаштовували їхні похорони.

Після цього Баал Шем зібрав десятьох людей для молитви. Він попросив подати йому молитовник зі словами: «Ще бодай трохи хотів би я послужити Господу моєму».

Після молитви равві Нахман із Городенки (дід равві Нахмана з Брацлава) вирушив до синагоги, щоб увесь свій запал і любов вкласти в молитви за свого вчителя. Баал Шем, довідавшись про це, мовив: «Він даремно стукає у ворота Небес. Вони відчиняються не так, як земні двері».

Коли служник Бешта ввійшов до нього в кімнату, то почув, як цадик шепоче: «Ці дві години я віддаю тобі». Служник вирішив, Баал Шем просить, щоб смерть не приходила по нього ще дві години, але равві Пінхас, який зрозумів сенс слів правильно, пояснив: «Господь подарував йому ще дві години життя. Але Баал Шем хоче у відповідь теж подарувати щось Господу, тому вирішив присвятити ці дві години йому. Це жертва його душі».

Як і щороку, до цадика зійшлося безліч містян, і він з усією увагою, на яку йому вистачало сили, вислуховував їх і навчав.

Невдовзі Баал Шем звернувся до учнів, які стояли навколо: «Мій відхід не печалить мене. Я знаю, що ввійшов крізь одні двері, а виходжу крізь інші». Тоді він знову заговорив: «Тепер мені достеменно відомо, для чого мене було створено».

Він сів на своєму ліжку і коротко пояснив учням вчення про «стовп», з допомогою якого душі після смерти з раю переходять до вищого раю, до Дерева Життя, і нагадав вірша з книги Естери: «То з тим дівчина приходила до царя». Також він повідомив: «Я, звичайно ж, повернусь, тільки виглядатиму інакше».

Далі Баал Шем промовив слова молитви: «Нехай буде з нами милість Господа, Бога нашого», — і впав на ліжко. Кілька разів він із зусиллям підводився знову і щось переконано й пристрасно шепотів. Його учням добре було відомо, що їхній вчитель робив так завжди, коли розмовляв зі своєю душею і переконував її бути мужньою. Поміж цим він лежав непорушно й тихо, і учням здавалось, що вони навіть подиху вчителевого більше не чують. Раптом Баал Шем наказав накрити себе простирадлом. Але й тоді учні продовжували чути його шепотіння: «Боже мій, Господи всіх світів!» Потім до них долинув вірш псалма: «Нехай не наступить на мене нога гордині».

Згодом ті двоє, яких Баал Шем просив потурбуватися про його тіло, розповідали, що бачили, як його душа покидала будинок тіла: вона була зіткана з блакитного полум’я.

Ми вже згадували про те, що Сковорода з виховною метою водив свого коханого Ковалинського прогулюватися на кладовище. Для цих прогулянок він вибирав літні вечори, і двійко чоловіків без поспіху прямували на околицю міста, до цвинтаря, де походжали серед тиші й могил, зрідка перемовляючись. Іноді Сковорода співав «щось пристойне для добродушности». Помітивши, що друг його вже дещо заспокоєний отриманим досвідом, філософ почав залишати його наодинці, віддаляючись у гай, де грав на флейті. Виправдовував він це тим, що музику набагато приємніше слухати на відстані.

Ці практичні заняття доповнювалися розважаннями та поясненнями Сковороди про смерть. Ось що розповідає Ковалинський у своїх спогадах: «Зауваживши, що страх смерти й ляк мертвих нестерпно володіли його уявою, пропонував він йому важливі читання, які руйнували цю жахливу думку; часто говорив про початок і розпад кожного творіння на свої основи, кажучи, що воно подібне до вінка: початок і кінець розташовані в одній точці. Із зерна колос у зерно повертається, із насіння в насіння яблуня ховається, земля на шлях землі йде і дух до духа».

Схоже, Сковорода почувався доволі спокійно щодо власного неминучого кінця, ніби точно знав, що ввійшов крізь одні двері, а вийде крізь інші.

Щойно (1793 року) отримавши звання генерал-майора і займаючи посаду головного наглядача Московського виховного будинку (доброчинної закритої навчально-виховної установи для сиріт, підкидьків та безпритульних), Ковалинський того самого року виявився звільненим зі служби «за злодійство і грабунок». Переживаючи внутрішню кризу і прагнучи віднайти рівновагу, Ковалинський усамітнився в маєтку Хотетово, за 25 верст на південь від Орла. До цього маєтку і прийшов старенький Сковорода, щоб навідати свого учня, друга і коханого. Вони проводили дні за бесідами, згадували минуле. Ковалинський хотів, щоб Сковорода, немічний і хворий, залишився з ним доживати віку.

Але філософ не знаходив спокою. Він пробув у Ковалинського всього лише три тижні і, незважаючи на жахливу мокру погоду й хворобу, що геть ослабила його тіло, вирушив із краю, до якого почував «постійну відразу», «в любу Україну, де він дотепер жив і хотів би померти».

Зробивши кілька вимушених зупинок дорогою, Сковорода нарешті прибуває до місця власної смерти: до села Пан-Іванівка, до будинку Андрія Ковалевського. Відмовившись помирати в Ковалинського, Сковорода вирішив померти в Ковалевського.

День його смерти був сонячним і погідним. З усіх усюд з’їхалося безліч гостей, щоб подивитись і послухати старого. Сиділи в найбільшому покої дому, за зсунутими столами, що вгиналися від наїдків. Сковорода був веселий, грайливий, багато й охоче розповідав, жартував, відповідав на запитання. На весь дім раз по раз вибухав гучний регіт, аж миші перелякано розбігались зі своїх кубел, вимощених у кутках і шпаринах. Багато хто зі слухачів не сприймав філософа всерйоз, а приїхав сюди радше заради розваги, щоб на власні очі побачити чудернацького шаленця.

Після обіду Сковорода зник. Виявилося, він пішов углиб саду. Там старий довго походжав, раптово завмираючи перед якимось кущем чи химерно вигнутою гіллякою, і усміхався, ніби впізнаючи когось давно знайомого. Він зривав із грядок пізні овочі й роздавав хлопчикам, які працювали в садку.

Врешті, не дочекавшись, господар вирушив на пошуки свого гостя. Знайшов його під розлогою липою: Сковорода копав яму. На запитання стурбованого Ковалевського, філософ відповів, що надійшов його час завершувати мандрівку. Господар спробував умовити гостя, щоб ішов додому. Той погодився, але попросив, щоб отам, під липою, була його могила.

Він замкнувся у себе в кімнатці, переодягнувся у все чисте, помолився, ліг у ліжко, поклавши собі під голову кілька власних рукописів, і склав навхрест руки на грудях. На вечерю він не з’явився. Наступного дня не прийшов на сніданок і на обід. Здивований господар нарешті наважився увійти до кімнати. Сковорода лежав уже холодний.

Того дня, 8 червня 1969 року, мав прийти кореспондент журналу «Оґоньок» — порозмовляти на тему розвідницької діяльности в роки війни. Щойно два роки тому, у віці 72 років, Віктор Петров отримав дозвіл знову захистити докторську дисертацію з філології і поновити наукове звання, відібране, вочевидь, як одне з покарань за ту ж розвідницьку діяльність. Щоправда, рік перед тим він отримав за неї Орден Вітчизняної війни. Такими були радянські методи контролю, складна й ірраціональна система погладжувань і шмагань, покликана демонструвати цілковиту владу над кожним — навіть найбільш дрібним та інтимним — аспектом людського життя.

Він сидів за своїм письмовим столом, виявляючи надзвичайну для його віку працездатність. Того дня Петров переглядав редакторські правки у своїй монографії «Етногенез слов’ян», готуючи рукопис до друку. Його дружина Софія — з якою вони одружились і прожили разом 12 останніх років, щойно Петрову нарешті дозволили знову переселитись із Москви до Києва, хоча їхні стосунки тривали понад три десятиліття, — щось готувала на кухні. Можливо, рис (недарма Петров називав її в одному з листів «рисошанувальницею і рисопоклонницею») і парові котлети (Петров багато років страждав від проблем із травленням, його організм не виробляв шлункового соку). Крізь шипіння гарячої олії Софія почула, як її чоловік скрикнув. Жінка вирішила, що він просить її відчинити вхідні двері кореспонденту. Подумала, що не почула звуку дверного дзвоника, а чоловік не хоче відриватися від рукопису, використовує кожен момент, аби доробити ще кілька речень, ще один абзац. Можливо, їй у грудях навіть прошкребло звичним роздратуванням через те, до чого знову зводилась її роль.

Висока й худа, з видовженим обличчям, запалими щоками й високими вилицями, з великими темними очима, під якими пролягали півкола втомленої старечої шкіри, Софія навіть перед собою не видала роздратування. Вона стишила вогонь під пательнею, спокійно витерла руки кухонним рушником і, пригладивши підстрижене до основи шиї хвилясте волосся, твердими кроками перетнула передпокій. Їй було 78 років, але спину вона тримала напрочуд рівно.

Софія відчинила двері, проте там, у під’їзді, нікого не було. Це виявилось несподіванкою. Софія здивовано звела брови. Хвилину постояла перед лункою порожнечею під’їзду, вдихнула вологу прохолоду — і повернулась у жар помешкання, насичений запахами гарячої їжі.

Там нікого немає, — сказала вона чоловікові рівним голосом, прочиняючи двері до нього в кімнату. Але за письмовим столом також не було нікого. На якусь мить Софію охопило відчуття ірреальности, межі її сприйняття різко розчахнулись і розмились, голова стала підозріло легкою, а ноги ослаблено підігнулись.

Чоловік кудись зник. Розгорнутий на середині рукопис лежав на столі. Крізь двері, прочинені до наступної кімнати, виднівся олійний портрет першого чоловіка Софії, Миколи Зерова. Портрет стояв на тумбочці біля ліжка, прихилений до стіни. Зерова розстріляли у 1937-му.

Куди він знову міг зникнути? — подумала вона. І аж тоді побачила руку, що лежала поруч із ніжкою стільця. Петров розпластався під столом. Його вигук виявився повідомленням про раптове наближення смерти, а не кореспондента московського «Оґонька». Петров помер так, як хотів: за роботою, не зазнавши «напівбуття», паралічу, якого боявся і про який згадував у листах до Софії у зв’язку з передсмертними випробуваннями своїх однолітків. Лікар констатував згодом шість інфарктів міокарда, що надійшли один за одним, як хвилі цунамі, забираючи старого чоловіка все далі, все глибше в океан.

Ніде не можна знайти згадки про те, чи кореспондент «Оґонька» того дня взагалі приходив.

Дві молоді колеги Петрова з Інституту археології, яких Софія Зерова викликала по телефону, не могли відірвати поглядів від тіла, вкладеного на дивані. Це вони допомогли Софії витягнути його з-під столу. Обидві жінки не припиняли ревіти. Сльози котилися неконтрольовано, рясно. Вони схлипували і підвивали. Їхні обличчя були червоними й спухлими, носи — закладеними. Вдома не було серветок витерти сльози. Туалетного паперу в ті часи не було взагалі. В туалеті користувалися зазвичай газетами. Іноді — шкільними зошитами. Шкільними зошитами і газетами неможливо витирати сльози.

Раптом стало впадати в очі, наскільки крихітним було це тіло. З рукавів сорочки стирчали тоненькі зап’ястя, з холош — кістляві ноги. Мертвий ніби тонув в одязі, що морщився і здувався на ньому безглуздими пухирями, складками, зминався на згинах. З коміра стриміла худа шия. Одній із колег недоречно прийшла до голови думка, що Софія набагато вища від свого покійного чоловіка.

Софія не зронила жодної сльозини. Вона також не відривала погляду від тіла, але, на відміну від молодих жінок, які й слова не могли вичавити від скорботи, вдова не припиняла говорити.

Однак говорила вона не про Віктора Петрова, свого другого чоловіка, якого щойно втратила. Не про того, з ким упродовж кількох десятиліть не могла бути разом, через кого зазнала чимало гіркоти, але завдяки кому пережила й радість, хто засвідчував їй свою любов вперто і наполегливо, незмінно, незважаючи ні на що, у найскладніші часи. Не про того, хто, вочевидь, заради неї піддав себе небезпеці й неволі, хто, цілком можливо, знехтував шансами і можливостями, хто, як можна припустити, здійснював сумнівні вчинки. Хоча, як завжди, все це лише спекуляції: ми ніколи не знатимемо, що саме чинилось і заради чого. Очевидними є небезпека, насильство системи над людиною, відібране життя, розрізнені клапті якого не дають нам збагнути відповідей, натомість огортають запахом запитань: майже зовсім невідчутним, як запах чадного газу.

Дивлячись на тіло щойно померлого другого чоловіка, Софія Зерова не припиняла говорити про першого. Вона згадувала юність і їхнє знайомство в студентській їдальні, своє тривале одужування після тифу і те, як Микола передавав їй до лікарні котлети, і відтінки китиць бузку на подвір’ї будинку їхніх господарів у Баришивці, і те, як Микола любив солодке, що аж доводилось усе від нього ховати, і яким схожим на батька був їхній син Котик — таке саме кругле обличчя, кирпатий ніс і великий рот, завжди широко розсміяний, — і як Микола безмежно його любив. Софія описувала синову смерть від скарлатини в найменших подробицях, хоча сама тоді не була поруч із хлопчиком: так само, як і він, лежала в реанімації у непритомному стані. Описувала його похорон. Детально переповідала, як не бачила того, що синову труну поклали в землю. Розповідала про від’їзд Миколи до Москви та про його арешт і повернення до Києва, і про те, як ходила на побачення до нього до Інституту шляхетних панн. Вона ніяк не могла забути, яким пригніченим, яким тихим він був під час їхніх зустрічей. Вона не хотіла цього забувати. Говорила про Миколині листи, про всі його 39 листів. І про роки, впродовж яких не було звісток, а офіційні повідомлення про його долю суперечили одні одним. Розповідала про незнайомця, який після війни несподівано прийшов до її помешкання. Цей чоловік стверджував, що знав Миколу з концтабору, що вони були сусідами по нарах. Говорив, що Микола з пам’яти перекладав вірші Овідія. Він, цей незнайомець, мовляв, пропонував їй виїхати за кордон, обіцяв посприяти у цьому, запрошував приєднатися до нього — але вона відмовила. (Відмовила, можливо — бо всяке ж може бути, — через Петрова, хоч із ним натоді не було жодного зв’язку: він перебував у Німеччині, виконував таємне завдання.) Згодом їй час від часу хтось невідомий надсилав гроші — Софія підозрювала в цьому незнайомця, пояснювала це вдячністю до свого першого чоловіка.

Вона ніяк не могла зупинитися. Труну все не привозили. Софія говорила про елегантні костюми й відірвані кишені Миколи. Говорила про чоловіка, з яким не була поруч упродовж останнього періоду його життя, загибелі якого не бачила, тіло якого не омила й не поховала. Говорила про свого маленького десятилітнього сина, який помер без неї і якого без неї поклали в могилу.

Всі смерті її життя зійшлися зараз у смерті її другого чоловіка. Його сухе, дрібне тіло уособлювало мертві тіла її найрідніших людей. Смерть вірного друга подарувала жінці можливість об’єднатись із втратами, які вона носила у собі, як бите скло, що повростало в шкіру стоп. Тепер Софія могла скласти всі свої втрати до однієї могили.

Я довго не можу збагнути, що це не чиєсь важке тіло навалилося на мене своєю вагою, щоб мене знерухомити і задушити. І що я не в тісній підземній норі, де зовсім темно, хоч в око стрель. Що мої плечі не впираються в стіни зі сирої землі, що це не корені впиваються мені в шию і лопатки. Я не осліп. Мені не викололи очі. Мені не відірвало ноги снарядом. Це не тремтіння землі від вибуху, а знавіснілий галоп мого серця, розбурханого зі сну.

Я ненавиджу ту невидиму постать, вкрадливі кроки якої наближаються до місця, де я лежу, привалений вагою. Я вдаю сплячого. Я знаю, що його підіслали мене вбити. Не знаю тільки, яким чином він діятиме: стрілятиме в мене чи колотиме ножем. Може, в його руках лом або сокира. Як же я його ненавиджу. «Ненависть» — замале слово, щоб описати моє почуття щодо нього, мій намір. Я хочу встромити в нього пазурі, роздерти його шкіру, впитися в його нутрощі, висотати їх із нього живцем, витягнути кожну жилу. Ця жага паралізує мене дужче, ніж тонни сміття, якими мене було привалено. Я намагаюся нечутно ворушити долонями, шукаючи зброю. Я завжди тримаю при собі зброю. Мої пальці от‑от повинні намацати приємний холод металу. А натомість лише перебирають складки тканини, плутаються в них.

Його постать нависла наді мною. Він мовчить і не ворушиться. Мені відомо: ворог намагається визначити, де моя голова, де мої груди і де мій живіт. Куди завдавати удари. Куди стріляти. Щоб швидко мене прикінчити. Або, навпаки, не швидко: щоб я довго стікав кров’ю і мучився від рани в кишківнику. Щоб він міг сидіти неподалік, курити сигарету за сигаретою і слухати мою передсмертну маячню. Я можу вже зараз уявити це, навіть текст маячні, навіть інтонацію, шелестіння пошерхлих губ, булькотіння слини в кутках рота, хрипіння, свист пневмотораксу. Мені стільки разів доводилося чути подібне від інших. Стільки разів я сам курив сигарету за сигаретою, спостерігаючи за чиїмось конанням. І я завжди знав, як легко, як непомітно люди міняються місцями. Я завжди знав, що рано чи пізно я опинюся на тому, протилежному боці. На тому боці, де могили.

У моїй уяві виринає цвинтар: дві помпезні побілені круглі колони і кована чорна арка, прикрашена зіркою, за якими починається знайома широка алея і погойдують важкими кошлатими гілками високі ялини. Вони гойдають гілками не так, як дерева зазвичай хитаються від вітру — синхронно, одностайно. Гілки цих ялин тягнуться в різних напрямках і ворушаться, немов людські кінцівки.

Я бачу ряди могил: широкі плити з лискучого мармуру, схожі на подружні ліжка у розкішних спальнях. Доглянуті, зручні. На цьому кладовищі немає релігійної символіки: жодних ангелів, жодних хрестів. Натомість — багато зірок і серпів із молотами, гранітні й мармурові погруддя в надійно запнутих ґудзиках військової уніформи, вирізьблені в камені профілі поважних чоловіків або збільшені в розмірах нагороди й медалі за хоробрість. Однієї миті мені здається, що повз квітучий кущ жасмину проходять Сковорода з Ковалинським. Ковалинський напружений, його рухи скуті. Сковорода підносить до губ флейту. Але це тільки марево. Я здатен відрізнити марево від реальности.

Продовжую проминати сектори, впізнаю могили: киваю капітанові Рафтопулло з танком і дружиною, віддаю честь генерал-майорові Кротту в позолоченому обідку, підморгую генерал-лейтенантові Мусі С. Н., що прикрашений вінком із пластикових квітів. Їх багато там лежить із дружинами, нічого дивного. Ось і Лукич зі своєю Єфимівною, і портрет Лукича з усіма військовими регаліями. Далі — дерев’яна скриня, в якій заховані: зелена пластикова лійка, відсирілі сірники, іграшкова лопатка. А нижче — могила професора Петрова з прикрученою до основи сталевою табличкою: «Зерова Софія Федорівна». Вона пережила його на цілих шістнадцять років. Як вона жила?

Кущ хризантем. Кволе листя лілій. Плюшевий ведмедик, змоклий і прогнилий, перевернутий на бік. Його залишив тут хтось із читачів роману «Дівчинка з ведмедиком» В.  Домонтовича, альтер-еґо Петрова. Нерівна, ніби запітніла чи запилюжена поверхня пам’ятника, вибляклі написи, що контрастують із блиском мармуру сусідніх могил. Ось, наприклад, із блиском червоно-білого мармуру, вкритого тонкими прожилками, з переливами ніжно-рожевого і бордового, кольору, схожого на окислену кров. Я помічаю цю могилу там, у кінці алеї. Різьблений вигин лаврової гілки. Лаконічний напис. Гілки старого горіха, що обхопили пам’ятник, стисли його в обіймах. І продовжують ворушитися, хоч вітру немає. Ворушаться, як людські кінцівки.

Спогад повертає мене назад, до ями. Я знову почуваю поруч із собою ворога. Його гарячий подих на моїй щоці. Сльоза або крапля поту на моїй шкірі. Потужний приступ відрази, гнів, потреба вбити. Фраза за фразою виринають у моїй голові, окремі слова, від яких з моїх сліпих очей усередину мозку сиплються іскри, пекельно стугонить стиснуте повітря, що продувається крізь бесемерівську реторту. Золоте світіння розплавленого чавуну, неповоротка розжарена ріка живого металу осяює і прочищає мою свідомість.

Це я. Охоплений ненавистю і бажанням убити того, хто хотів убити мене, я все пригадую тієї миті: своє ім’я, свою історію, маму і місто, в якому народився, батька і сталеливарний завод, сиве небо, застелене хмарами з летких отруйних викидів, зелень, пісок і рінь пляжу, і навіть товщу морської води, запилюжену ніжним сепієвим нальотом. Міцний потиск сухої руки сивого чоловіка, який зупиняє на мені свій пильний погляд. Запах його прокурених манжет. Не надто гладко виголену шию. Це мій дід. Пам’ять повертає мені сили, примножує їх.

Я відчуваю тіло супротивника. Воно розтинає морок, нахиляючись наді мною. Я вкладаю у ривок усі можливі сили, скидаю з себе багатотонний вантаж (листи алюмінію, черепицю, підвісні стелі, шлакоблоки, сталеві сітки), долаю скутість і затерплість покаліченого тіла. Я чіпляюсь у нього руками, тягну на себе, завалюю його, підминаю. Я перевертаю його, навалююся на нього, втискаю його в мокре зітліле листя, в якому лежу на дні цієї темної ями. Я такий збуджений, що золота розплавлена сталь, чорна кривава сталь, температура якої перевалює за 2000 градусів Цельсія, стікає з мене, піт ллється з мене струмками, скрапує на того, кого я тримаю під собою. Хоча мої руки зіслизають із його голої шкіри. З його голої м’якої шкіри, з його тонких плечей, його делікатних, як ювелірний виріб, ключиць. Він кричить неприємно, голосно — невидимий біс у нічній безвісті. Я намагаюся закрити йому рота, перш ніж задушу. Я не можу душити його, чуючи цей непристойний жіночий крик.

Я нахиляюсь і починаю його цілувати: шию, і плечі, і груди. Ми обоє мокрі від нервового поту. Я не можу зафіксувати пальців на жодній частині тіла піді мною. З моїх долонь вихлюпуються литки і стегна, лунко плямкаючи об мій живіт, плескаючи, прицмокуючи об мої ноги. Моя щока скочується від соска до підпахви, у мене в роті повно солоної сталі, цілющої і розрідженої сіркою з фосфором.

Урешті я фіксую таки вертку фігуру під собою, притиснувши її передпліччя до матраца. Я витягуюсь над нею, видихаючи гаряче повітря в її обличчя, розчинене в темряві, і кажу: дивись на мене. Не смій заплющувати очі. Дивись мені в очі, чуєш?

Я розумію тепер, що помилився: яма і вбивця мені наснилися. Цвинтар мені наснився. Я спав на матраці, накритий важким колючим ліжником (улюбленим косівським ліжником моєї баби Уляни). Я кинувся не на ворога, а на свою дружину. Я порушив дану собі обіцянку. Я не повинен був цього допускати. Я знав, що від неї треба триматися якнайдалі, не дозволяти її голому тілу отак лежати під моїм голим тілом, литки до литок, стегна до стегон, злипатися з нею, сукати з неї стогони. Я так довго тримався, так довго впирався, так довго тримав оборону. Відколи вона знайшла мене в лікарні, відколи привезла до цього будинку, відколи ми жили тут із нею разом, я не улягав спокусі. Аж до цієї миті.

Яка помилка. Яка слабкість. Яка невідворотна катастрофа.

Розуміння сходить на мене, як дощ зі шрапнелі. І водночас я чую свій захриплий голос: — Не відводь очей. Дивися сюди. Дивися на мене.

І я знову забуваю себе. Знову забуваю, хто я.

Непроникне

Він був коханцем дружини свого близького друга. Це означає, що історія наповнена пристрастями, ревнощами, внутрішніми терзаннями, солодкими завмираннями, сварками й слізьми. У ній є конкуренція та великодушність, упокорення і зрада.

Все починається з коробки цукерок, яка падає на підлогу наприкінці вересня в помешканні на вулиці Фундуклеївській — там, де вона скочується вниз, сходить терасами, клумбами, наближаючись до свого завершення, до перехрестя. Цукерки розсипаються по підлозі. Чоловік і жінка схиляються їх зібрати. Там, на підлозі, рівнем нижче від решти дійових осіб, присутніх на сцені, між ними щось трапляється. За дужками залишаються гості, які зібралися на святкування іменин (30 вересня — день мучениць Віри, Надії, Любови і матері їхньої святої Софії). За дужками залишається чоловік іменинниці, Микола Зеров: він не підозрює, яке насіння посіяне тієї миті. Можливо, він якраз розливає вино, пригнічений думками про судові арешти над знайомими. Можливо, він відчуває на собі утяжливі пута марудних слів і нудних тирад, які не припиняють сипатись на його адресу.

У цій історії є таємне листування початку любовного роману, коли закохані не можуть бути разом, бо Софія одружена і має маленького сина. І є три сотні листів, отриманих Софією протягом років наприкінці їхньої розлуки, коли закохані все ще не можуть бути разом, бо цього не допускає система. Під час першого листування закохані ховаються від Софіїного чоловіка й розголосу. Під час другого — затяжного, щільного потоку листів — вони торкаються одне одного на відстані, в єдиний дозволений спосіб, ховаючи свою оголеність у самих рядках листів, у найтривіяльніших словах і повідомленнях.

Між обома періодами листувань — раптова втрата маленького хлопчика; його зламаний батько, якого одночасно роздирають депресія і політичні репресії; утиски, наклепи, доноси, заборони, невблаганний ґротеск тоталітаризму, арешти найближчих друзів і більшости знайомих — науковців, лікарів, професорів, літераторів, студентів, звинувачених у терористичній діяльності; заслання та страта Зерова; війна. Зрад і смертей так багато, що розум втрачає здатність на них реагувати. Жаль і співчуття витончуються, аж доки не стають зовсім невловними. Співчувати стає майже неможливо. Туга за співчуттям стає рівнозначною тузі за звичайним життям. На людську природу чиниться тиск, людське нутро деформується до невпізнаваности.

Люди зраджують найближчих, аби тільки зберегти собі клаптик уявної безпеки. Люди зраджують із примусу, зраджують від страху, зраджують через погрози й під тортурами. Зраджують добровільно, проявляють ініціятиву у зраді, випереджають замовлення на зраду.

Якою тепер здається подружня зрада, що зароджується у вересні на початку 1930-х у мить, коли по підлозі розсипаються цукерки? І чи бувають зради звичайними? Чи може зрада, що трапилась на початку репресій і ще до війни, нехай у часи звинувачень, страху і найгірших передчуттів, але — теплого вересневого дня, коли іменинницю вітають з її святом, мати зворушливий присмак, присмак безтурботности, неусвідомленого щастя? Які її витоки і причини? Чого в ній шукають? Чи може горе, яке відбувається, бути прихованим щастям порівняно з іншим горем, що надійде зовсім скоро? Так людина потерпає від холодної зливи, пронизливого вітру, гострих укусів крапель — і тільки згодом пригадує, яким щасливим був день негоди: сміх когось, хто біг калюжами поруч, сухий одяг удома, чашка гарячого чаю. Людина пригадує давній дощовий день після того, як мало не загинула під час повені, коли стихія забрала її дім і найближчих.

У чому полягає різниця між стихією, природною катастрофою і терором, влаштованим одними людьми над іншими?

Яка різниця між видами зрад і чи вона існує? Що потрібно, аби зраду пробачити? А що — аби її зрозуміти? І чи потрібно зраду пробачати і її розуміти? І чи бувають зради, яких ні пробачити, ні зрозуміти неможливо?

І що означає серед усіх цих зрад і смертей — бути «щасливим суперником», якому кохана жінка відповідає взаємністю?

Отже, повторимо: в цій історії є любов, дружба і зрада. Є в ній смерть дитини. Є біль самотнього й обманутого чоловіка. Є його арешт, знущання над ним і його приниження. Є насильство фізичне й моральне. Є його розстріл. Є коханці, які залишаються після цих смертей.

І є авантюрний сюжет про подвійного аґента розвідки, в якому більше запитань і недомовок, ніж певности. Коханець виявляється розумним і спритним настільки, що йому вдається переконати владу двох диктаторських режимів одночасно у своїй важливості для їхніх справ. Виконуючи таємне завдання радянської влади, Петров на початку війни переходить кордон і доводить німцям, що він — на їхньому боці, що він їм потрібен. Офіційно служачи радянській і німецькій владам, під прикриттям цієї служби, він займається розвитком і поширенням української культури. Таємний агент вдає перед своїми радянськими і німецькими шефами, що його діяльність, яка стосується пропагування української культури, — лише цинічне прикриття. Або, навпаки, вдає перед своїми українськими друзями й колегами в окупованому Харкові, а потім, після відступу, вже в Німеччині, наче щиро, з власних переконань займається українською справою. Пишучи статті до еміґрантських видань, яскраво прошитих націоналізмом, Петров час від часу, ніби знущаючись, цитує Маркса, не називаючи його прізвища. Але водночас створює працю «Діячі української культури — жертви більшовицького терору», в якій найповніше на той момент висвітлені злочини радянського режиму проти української інтеліґенції.

Нічого схожого на цей текст ще ніхто не спромігся тоді написати: праця містить конкретні імена, інформацію про переслідування і тортури, дати й точні дані, подробиці, докази. Яким чином став доступним йому цей матеріял? Чому цей текст створює радянський спецаґент, а не хтось із відвертих, неприхованих націоналістів, які еміґрували на Захід, утікаючи від радянської влади? Чому рукопис праці залишається вцілілим і виходить друком тоді, коли сам Петров раптово й безслідно зникає з Мюнхена? Ще вчора він зустрічався з друзями, на сьогодні у нього запланована лекція в Українському вільному університеті, на місяці наперед розплановано справи. Всі його речі чекають у кімнаті: так, як буває, коли виходиш із дому, щоби повернутися туди за кілька годин. Домашні капці з прим’ятими задниками лежать біля порога. Одна із сорочок зіслизнула зі спинки стільця й розпласталася на підлозі. На письмовому столі, серед паперів і книжок — чашка з недопитою кавою. Фізичне тіло мешканця натомість розчинилось у повітрі.

Але поки ще відомо, що Петров точно живий і що він існує, не виникає сумнівів, що він когось (чи всіх одразу?) ошукує. Кого саме, з яких мотивів і як — ось де ми можемо розмножувати запитання й перебирати відтінки.

Але що коли не ошукує? Любомудрий прихильник складних інтелектуальних побудов, скептик і шукач істини в парадоксах, Петров цілком би міг розгледіти суть чесности і щирости у безвихідній ситуації, що виводила в глухий кут обману. Найімовірніше, цілісність лежить десь за межами інтелектуальних побудов. Для людини, вся особистість якої вибудувана навколо мислення, найскладніше — засвідчити те, що існує поза інтелектом. Цей досвід водночас — найбажаніший. Коли ти розпадаєшся на безліч складних уламків, кожен із яких — ще дужче розгалужується й ускладнюється, мерехтить скельцями в калейдоскопі, що невпинно обертається, змінюючи візерунки, врятувати може хіба що тривіяльність, приземленість, простота.

За кілька років до смерти, вже коли йому дозволили повернутися до Києва, нагородили орденом і знову допустили до захисту дисертації, журналіст запитав у Віктора Петрова: «Як же може людина так перевтілитися, щоб ніхто не втямив, коли вона справжня: чи виконуючи завдання радянської розвідки, чи під час служіння фюрерові?»

Петров, у відповідь на це («скрушно похитав головою, поцмокав губами й заплющив очі в задумі»), відіслав журналіста до власного оповідання «Чорний ангел». Там, ствердив він, «усе сказано».

В оповіданні «Чорний ангел», може, все й сказано. Тільки в автора В. Домонтовича (літературний псевдонім Петрова) немає оповідання з такою назвою.

У своїй статті про Петрова журналіст пригадує, що його співрозмовник під час їхнього діялогу назвав себе «чорним ангелом». Однак, додав він, у жодній ситуації він не кривив душею: «Завжди за статутом виконував доручення командування і так само віддано служив окупаційній владі».

Якщо вивести на передній план оці дві іпостасі — подвійного аґента й пристрасного коханця, — кого ми побачимо перед собою? Чоловіка сильного й розумного, привабливого красеня з незламною волею, який точно знає, як домогтися свого. Ми побачимо сміливого авантюриста, симпатичного пройдисвіта, героя, що, схильний до найширшого діяпазону почуттів, вміє володіти ними, давати їм волю і брати під контроль, стишувати, коли це необхідно. Нам уявиться персонаж, наділений виразними й рідкісними якостями, глибокими та переконливими знаннями, спритністю і блискавичністю реакції, здатністю до аналізу й розуміння людської психології, що й пояснить його затребуваність спецслужбами. Перед нами постане той, хто спроможний викликати довіру навіть у людей, чия професійна діяльність полягає в зраді, обмані, маніпуляціях.

Ми побачимо перед собою когось магнетичного й показного. Чоловіка, що випромінює невідпорну енергію, зачаровує і вабить. Того, хто не боїться ризикувати. Хто цінує зосереджену й відповідальну працю і вміє насолоджуватися життям. Наша уява намалює когось кінематографічно-спокусливого: білозубий чарівний усміх, що обеззброює першої ж миті, багатозначний проникливий погляд, прямий хребет, міцну статуру, елегантне вбрання, квітку в петлиці, лискучі туфлі, витончені жести сильних і ніжних рук.

Що з цього правда?

Петров справді любив добре поїсти і випити доброго вина. Люди, знайомі з ним, вважали, що він був би схильним до сибаритства, тільки от часи й обставини не надто сприяли практикуванню цієї схильности. Роль таємного агента не завжди і не для всіх означає доступ до благ. Одначе сибаритство у випадку Петрова цілком логічне: той, хто так добре знався на аскетизмі і так цінував його, як це робив Петров, мусив знати, що таке розкошування.

«— О, справді, щось зовсім легеньке! Насамперед, чорної кави. Тільки… міцної й гарячої, друже!.. Масла, на якому ще блищать срібні краплини розсолу. Редису, холодного й свіжого. Рожевої шинки.

— Усе?

— Можливо, що й усе! Або…

Хвилинна павза, секунда вагання, істотне роздумування.

— Гаразд, хай буде! Замовте, будь ласка, ще також солодкий омлет з конфітурою».

Що ми можемо знати про внутрішні якості? Їх доводиться виловлювати з художніх творів В. Домонтовича, не маючи жодної певности, чи справді «пишучи про інших, кожен пише тільки про себе». Робити висновки щодо них з огляду на кількість і характер наукових праць у різних царинах. Підозрювати ті чи інші якості у фактах життя, що розрізненими частинами потрапляють нам до рук, залишаючи невідомими, назавжди розчиненими в часі й архівах спецслужб, обширні пласти, що стосуються життя нашого героя. Щось можна визбирати у спогадах і враженнях людей, які з ним зустрічались. Але знову ж таки: яку ми можемо мати певність, що, пишучи про інших, кожен пише не тільки про себе?

У нас є 300 його листів до Софії. Інтимне листування, призначене парі очей однієї-єдиної жінки. Єдина можливість побачення. Єдиний шанс бодай у такий спосіб бути разом, бути близько. Чи не найбільшою мірою в цих листах проявлений справжній Петров?

У цих листах стільки всього сказано протягом довгих років. Сказано в спосіб, який мав умістити якнайбільше, не розкривши нічого. Листи призначалися парі очей однієї-єдиної жінки, але ж перед тим, як до цієї жінки потрапити, вони потрапляли до рук цензорів. Навіть таке аскетичне побачення відбувалося під наглядом.

Чужі очі ковзали рядками, вишукуючи в них щось заборонене, щось важливе, щось цікаве. Коли відбувався чуттєвий дотик двох близьких людей, їхні зап’ястя були затиснуті в лещатах рук ніколи не баченого незнайомця. Цей незнайомець наближав їхні долоні одну до одної. Він відчував пришвидшене биття їхніх пульсів.

Якщо ви ще досі не поглянули на фотографії Віктора Петрова, у що складно повірити, то знайте: зовні він точно не відповідає вашим уявленням. Так, він був коханцем і розвідником. Але усміх його навряд чи можна було б назвати білозубим і чарівним, і він зовсім нікого не знезброював ним першої ж миті. Погляд його, хоч і справді «проникливий» і «багатозначний», але зовсім не в сенсі джеймсбондівському, не в стилі хтивого й лощеного плейбоя, якого ви, либонь, устигли нафантазувати. Петрова навряд чи можна було побачити в пошитих на замовлення у кравця вишуканих костюмах, і взагалі дуже сумнівно, щоб він багато ваги надавав власному вбранню (хоча дуже багато уваги присвячував вбранню Софії!). У котромусь із листів до Софії Петров згадує щось про зелену краватку до рудого костюма, і це звучить доволі ексцентрично, але навряд чи скидається на правило.

Один із найвиразніших описів зовнішности Петрова можна знайти у статті його приятеля з часів повоєнної еміграції до Німеччини Ігоря Костецького, який вважав нашого героя «за казкового жука, в якому заворожено щирого принца»: «Він ходив, заклавши руки за спину й трохи похиливши голову. Плащ і капелюх у нього були дуже припасовані до його постаті, неначе хтось удатно доробив до неї великі звислі вуха і двоє рудиментів крил. (Хоч, проте, він на запас мав і парадний темно-синій одяг.) Він мислив крізь окуляри, скрипучим голосом, дещо вередливим тоном, завжди щосили стараючися не зіскочити з линви сноба. Коли він скидав на хвилю окуляри, личко його, як завжди в короткозорих людей, ставало добре й безпомічне… В нього був типовий лопарський вид, як ось в Ібсена. Він був кругленький і затишний. У Фюрті він щодня грівся на сонечку, в самоті над річечкою, в самих плавках, і виношував концепції».

Тепер, оглянувши фотографії, кого ми уявляємо? Невисокого дрібного чоловічка, який в одні періоди життя стає надмірно худим, а в інші — обростає кумедним черевом. Чоловічка лисявого, а згодом уже майже геть лисого, з дрібними рисами обличчя: маленькими вузькими очима, широкими чорними бровами, тонкими губами. У нього кругла голова і вуха стирчать. Як нам уже відомо, цей чоловік зрідка знімає окуляри. Вони приросли до обличчя, стали однією з його рис. Здається, що ці окуляри видають емоції й вираз Петрова. Це вони всміхаються й кепкують, це вони супляться, це вони втомлено кліпають. На чоловічкові не надто зграбно сидить одяг. Ані в його ході, ані в статурі немає нічого примітного. Він радше вайлуватий і незграбний, хоч такі слова зазвичай застосовують до товстунів, а Петров, навіть маючи животика, навряд чи міг вважатися товстуном. Він радше непоказний і сутулий, оскільки більшість свого життя проводив, згорбившись над книжками і документами.

Ні, нічого цікавого або показного немає ні в самій зовнішності, ні в манері себе нести. Хіба ми так уявляємо героїв, коханців і розвідників?

З багатозначним виглядом відіслати журналіста до неіснуючого тексту, мружачи хитрі очі за блискучими скельцями окулярів — це цілком може вписатися в один з образів Петрова. Цей Петров славився своєрідним почуттям гумору, коли співрозмовникові складно було сказати, жартує він чи говорить цілком серйозно. І слова його, і вираз обличчя (чи то пак — вираз окулярів) могли викликати відчуття незручности, розгублености, збентеження. Складно було розрізнити, чи ця людина кепкує зі співрозмовника, а чи говорить поважно. Петров мав схильність підважувати будь-що, кепкувати над чим і над ким завгодно, в тому числі й над собою самим, але це не завжди пом’якшувало справу.

Спільна приятелька Зерова і Петрова Людмила Курилова, яка ще наприкінці 1920-х років відпочивала разом із обома чоловіками в Буюрнусі і сиділа з ними за табльдотом (і якій Зеров, за її словами, начебто присвячував згодом вірші і писав пронизливі листи, шукаючи розради у власній нелюбленості), описувала Петрова так: «Петров відзначався різними дивацтвами, особливо любив похизуватися афоризмами-парадоксами, які сам вигадував. Деякі з них були влучні, дотепні, а над іншими всі ми дружньо підсміювалися».

Курилова згадує, що Петров дуже любив каву і повторював, що вона «повинна бути міцна, гаряча й солодка, як поцілунок». Одного разу він боляче нею обпікся — якраз тоді, коли йому подали таку каву, якої він найдужче прагнув.

У повісті про Ван Ґоґа Домонтович писав: «Його бажання стало дійсністю. Чи є щось більш небезпечне для людини, як здійснене бажання?» Цю думку він неодноразово повторював в інших своїх творах, дещо змінюючи форму.

З листів Петрова до Софії складається враження, що життя навчило цього чоловіка приборкувати свої бажання, а відтак опанування ними й давній потяг до аскези відкрили перед ним нові можливості: «І я — тепер уже наяву — мрію про те, коли ми будемо разом, і життя наше зв’яжеться тісно, як ще ніколи досі. Я думаю, що це так буде, тому що інакше бути не може, тому що я цього хочу, а те, чого я будь-коли або будь-як хотів, завжди збувалось».

Курилова пригадує, як тоді, в Буюрнусі, Петров розбив собі чоло сапкою, прагнучи довести своїм співрозмовникам, що земля в Криму податлива й м’яка. На кепкування Петров «не образився, не розсердився, навпаки: почував себе „героєм дня“».

Розповідає вона і про окуляри Петрова: «Якось зайшла мова про зручність і незручність окулярів. Петров доводив, що „кожна культурна людина повинна їх носити“ і „носити не знімаючи, постійно“, а я, пригадую, сміючися, його запитала: „А коли ви цілуєтеся, то окуляри скидаєте?“ — на що він прямо не відповів, тільки сказав мені: „Ваше запитання дуже добре й цікаве, я його вставлю у свій роман“».

Він зробив це. В. Домонтович використав цей діялог у своєму першому романі «Дівчина з ведмедиком». Ви ж пам’ятаєте плюшевого ведмедика на їхній із Софією могилі?

Таке враження, що він до цього був схильний: замість заповнювати паузи ввічливими безбарвними формулами, він видавав у відповідь на невинні запитання співрозмовників якісь безглузді фрази, чудернацькі слова, недомовки чи перекручення. Це було схоже на легкі поколювання голок. Співрозмовники губилися: їм намагаються завдати болю чи це такий вияв загравання та приязні?

Коли під час війни й окупації знайома, зустрівши в Києві Петрова, одягнутого у стрій, який вона окреслила як «уніформу німецького лейтенанта», довідалась від нього, що він тільки-но повернувся зі Львова, на її запитання, що він робив там, чоловік відповів: «Пив вино».

Своє роздратування недоречними запитаннями інших він приховував за відповідями, які, своєю чергою, дратували співрозмовників або викликали в них ще дужче нерозуміння. Запитань у вічі було не так уже й багато — здебільшого люди шепотілися за спиною, множачи чутки, розвиваючи вигадки. Підстав для базікання — дурного, злого, наївного, співчутливого, зацікавленого, пустопорожнього — було більш ніж достатньо: і роман із чужою дружиною, і родинна трагедія Зерових, і рукопис неопублікованої статті, виконаної (як шепотілися знавці) на замовлення Партії, проти відомого сходознавця Агатангела Кримського 1928 року, й уникнення скандального та затяжного процесу так званої — яка ніколи не існувала в реальності — Спілки визволення України (під час процесу прізвище Петрова звучало, але навіть свідком він не проходив, що викликало ще більше приводів для пересудів); і пізніший, уже після смерти Зерова, двотижневий арешт, з якого Петрова звільнили без жодних, здавалось би, наслідків.

Згодом, коли 1956 року йому дозволили повернутись до Києва і до Інституту археології, снували чутки чи то про його зраду, чи про його подвиг. Річ у тому, що 1942 року, коли Петров за наказом («з 10 лютого 1942 року до 15 травня 1945 року перебував у партизанському загоні об’єднання „ім. Берії“ на посаді бійця») здався німцям у полон, у газеті «За Радянську Україну!» опублікували матеріял про зрадника й буржуазного націоналіста Петрова.

Що він відчував під цими поглядами, чуючи перешіптування, помічаючи вирази облич? Існує безліч способів на таке реагувати: мовчати, страждати, озлоблюватися, пояснювати щось кожному зустрічному, навіть коли не запитують, замикатись у собі. Петров реагував по-своєму. Тобто по-різному. І мовчав, і усміхався, і роздратовано пхекав. Ніколи достеменно не було відомо, що в нього на думці: чи то він дивується з абсурдности й безпідставности підозр, чи, навпаки, пригадує щось таке, до чого навіть найвигадливіші пліткарі не здатні були додуматися.

Колега-археолог пригадував, як одного вечора він сидів ще з кількома друзями і Петровим у ресторані «Динамо». Це той знаменитий ресторан архітектора Йосипа Каракіса, зведений під час блискавично короткої епохи українського конструктивізму. До нього піднімаються сходами з широкої Петрівської алеї, звідки часом з-поміж дерев відкривається вид на течію Дніпра. Відвідувачі рухались догори, закидаючи голови, до багатоярусних геометричних площин, до засклених галерей, водночас прямокутних і заокруглених, до схилів і ухилів, що врівноважували одні одних. До жовтої цегли і сірого граніту, до темно-сірого тиньку, з яким заримовані барви. Там, усередині, був вестибюль і гардероб, велика кухня і зручні підсобні приміщення, кондитерський цех, велика зала зі столиками, розташованими навколо танцювального майданчика. Запах свіжого дерева, що домінувало в декорі інтер’єру, з роками дедалі слабшав, виблякав, як блякне надвечір колір, — аж доки зовсім не вивітрився. У дерев’яній стелі був сконструйований світловий ліхтар, що додавав відчуття невагомости простору.

Це той самий ресторан, у якому 1936 року обвалилася стеля. Це сталося через годину після закінчення бучного банкету військових високопосадовців. Архітектор Каракіс довший час перед тим попереджав про небезпеку перебудов у споруді, не пристосованій для таких змін, але його не слухали. Натомість після обвалу стелі заарештували й звинуватили саме Каракіса.

Після з’їденого й випитого під відновленою стелею ресторану «Динамо» Петров почав відповідати на запитання про власну місію в ролі радянського спецаґента.

Згодом, переповідаючи слова покійного вже натоді Петрова, свідок-археолог розхвилювався і, вкрай перейнявшись важливістю інформації, яку відкривав світові, щокілька речень повторював: «Слухайте, слухайте!» Ніби боявся, що його повідомлення можуть залишитися непоміченими. Зрештою, приблизно так воно й сталося.

Петров сказав, що йому поставили завдання очолити український уряд, який тоді німецька влада ще обіцяла українцям. Але дуже швидко стало зрозуміло, що ця обіцянка нею й залишиться: наступ на Радянський Союз ішов не так гладко, як можна було сподіватись, а водночас німці збагнули, що панькання з українськими націоналістами їм не на руку. Тому й почали розстрілювати декого з їхніх очільників, які ще сподівалися на реалізацію мрії про власну державу у складі Третього Райху.

Друге завдання Петрова (слухайте, слухайте!) полягало в — не більше й не менше — вбивстві Гітлера. Замах мав відбутись у Вінниці, все ретельно передбачили, продумали найменші деталі, тільки якраз у той момент Петрова начебто випередили німецькі генерали, які підготували для свого фюрера операцію «Валькірія».

Слухайте його, слухайте — і уявіть собі тільки цього вояку в недопасованій уніформі, що в одному місці була занадто тісна, а в іншому — занадто вільна. Цього асасина в перекошених окулярах, який незграбно пересувався перевальцем, професорським кроком, тягнучи на собі амуніцію та гвинтівку. Навіть уже після стількох років практики, 1945 року в Берліні уніформа на лейтенанті Z (він же — розвідник Іванов) висіла «як лантух», «його рухи були в тих мундирі і штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки». Уявляєте, яким вправним рухом професійного вбивці цей чоловік знищує Гітлера?

Слухайте його, слухайте!

1931 року Йосип Каракіс отримав від командувача військами Українського військового округу Йони Еммануїловича Якіра шкіряне пальто за проєкт Дому Червоної Армії та фльоти у стилі неоампір. Після цього він зводить ресторан «Динамо», Єврейський театр, Будинок Червоної армії у Вінниці. 1936 року Каракіс відмовляється будувати дім для Командного складу військового округу в Георгіївському провулку, зовсім поруч із Софійським собором. Місце під будівництво визначили саме там, де два роки тому зруйнували храм Великомученика Георгія XI століття.

Людина, для якої сенс і форма існування втілюються у зведених стінах будівель, руйнування давніх храмів стає саморуйнуванням, автоагресією, недопустимою деструкцією. Віра для архітектора, навіть якщо він атеїст, має фізичний вимір. Вона співвідноситься з будівлею: тверда, як камінь, гладка і холодна, як мармур, висока, як колони і склепіння, осяйна, як вітраж; вона має деамбулаторій і дзвіниці, хори та царські врата, амвон і бабинець, її можна виміряти, розрахувати навантаження на тримальні конструкції, в ній можна між богослужіннями слухати лекції і переховуватися від небезпеки цілими селами разом із худобою.

Врешті, після тривалих суперечок, Каракіс не має виходу: він погоджується на будівництво. Але самовільно, на власний страх і ризик, на кілька десятків метрів пересуває власний проєкт, не зачепивши фундаментів зруйнованої церкви.

1937 року від нього вимагають знову. Цього разу — проєкт будівлі художньої школи для обдарованих радянських дітей на місці зруйнованої Десятинної церкви на Старокиївській горі. Каракіс не погоджується брати участь. Історія повторюється. Воно й не дивно: згодом у цій будівлі розташується історичний музей.

Каракіса залякують, на нього тиснуть, йому погрожують. Він довго тримається, але врешті високопоставлений доброзичливець, під столом наступивши на ногу, шепоче на вухо: «Не зробиш ти — все одно зробить хтось інший».

Будівля схожа на храм. Вона увінчує гору над Андріївським узвозом. Фасад її, як розкриті обійми, розвернутий до церкви, якої вже більше не існує.

Коли Каракіс оглядав Київ після війни — зруйновані будинки, діряві стіни, обвуглені кістяки будівель, — він повторював: «Найстрашніше, коли будинки не відкидають тіні».

1951 року, під час чергової хвилі «чисток», Каракісові нарешті пригадали його впертість, його відмови, його самовільні рішення. Пригадали обвалену стелю ресторану «Динамо». Спроби захистити від руйнувань давні храми. Цитування українського бароко у власних проєктах.

Архітектора арештували. Суд тривав понад два роки. Його звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі», «космополітичних поглядах», «злочинному нехтуванні провідними ідеями партії». У найстрашніших гріхах.

Врешті — заборонили викладати і звільнили з Академії архітектури УРСР, вигнали з Київського інженерно-будівельного інституту. Його ім’я викинули з усіх енциклопедій і довідників, з книжок про архітектуру. Раптом будівлі, які він спроєктував, стали безіменними.

Щоб заробляти на прожиття, Каракіс певний час малював трафарети з візерунками. Робітники артілі використовували ці трафарети, щоб наносити на клейонку скатертин фарбу. Такими цератами в комунальних квартирах накривали кухонні столи. Їх не шкода було різати, пропалювати недопалками, всіляко псувати. Вони не становили жодної цінности. Хоча й міняти ці скатертини на нові рідко хто міг собі дозволити.

У романі «Без ґрунту», що був написаний В. Домонтовичем під час його служби на німецьку окупаційну владу і частинами публікувався в «Українському Засіві» (виданні Відділу пропаганди німецької армії в Україні, редактором якого був Петров), а виданий повністю виявився щойно 1948-го року в Німеччині, йдеться про обставини, що передують руйнуванню радянською владою одного з храмів — так званої «Варязької церкви», зведеної на околиці Дніпропетровська на початку ХХ століття одіозним архітектором Линником.

Степан Линник, описаний головним героєм роману, його колишнім учнем, — брудний дід, який став академіком, так і залишившись селюком, брутальний і жорстокий, кумедний і нестерпний, дивак в обліплених багном ґумаках, фраку й циліндрі, божевільний геній, підстрижений «під горщик» за давньою чумацькою традицією. Втілення митця-максималіста, якого не цікавлять такі нікчемні дурниці, як особисте життя, стосунки, психологія людини, для якого мистецтво — це нескінченне міркування, самозаперечення, пошук абсолютного і знищення індивідуального.

Зведена ним церква — його відповідь у полеміці про вибір: «Барокко чи візантизм, XVII вік чи X–XI, козаччина чи Святослав, Ворскла („Ворскла річка невеличка“) чи великий водний шлях з „варяг у греки“, хуторянство чи маґістраль світової історії, земство чи Софія, ліберальне поступовництво чи вибух і злам».

Навколо долі цієї споруди перехрещуються осі поглядів на ідентичність, мистецтво, історію: чи варто берегти пам’ять, чи, може, більше практичного сенсу в тому, щоби перетворювати її і спотворювати, вихолощувати, зводити до спрощених сувенірних символів, закладати в неї власні значення; або, ще радикальніше — викорінювати її цілковито, безслідно, заради технічного прогресу, знеособлености людських мас і Дніпрельстану? Перетворювати церкву з символу наївної релігійної віри на музей, який свідчить про розвиток і розумовий ріст людини? Чи руйнувати її зовсім, як доказ перемоги над забобонами вчорашнього світу і тяжіння до «уніфікації і централізації», підпорядкованости владі партії? Біля підніжжя кам’яної конструкції точиться конфлікт між ідеологіями і стилями, між світоглядними системами.

Дім, пам’ять, історія, ґрунт: необхідна опора, відповідь на запитання, осердя людської приналежности — чи обмеженість, в’язниця, атавізм, перешкода для руху і справжньої свободи людської індивідуальности?

«Чорний ангел» — це назва пригодницько-психологічного роману Олекси Слісаренка, що був написаний 1929 року. Немає жодних підстав підозрювати, що, відсилаючи до літературного твору з таким заголовком, Віктор Петров мав би на думці саме його.

Стиль, сам підхід до творчости В. Домонтовича (перший роман якого — «Дівчина з ведмедиком» — побачив світ 1928 року) кардинально відрізнявся від Слісаренкових. Домонтович був естетом-модерністом, у творчості якого виразно проступали екзистенціялістські ідеї. Під кінець двадцятих років, коли тиск на культуру з боку влади стає дедалі відчутнішим, коли множаться обмеження й наростають небезпеки, він відкладає свої письменницькі спроби вбік. Соцреаліст Слісаренко, вочевидь, планував затриматися в радянській літературі надовго, тому й дотримувався рекомендацій, сформульованих у постанові Політбюро ЦК РКП(б) «Про політику партії в області художньої літератури» від 18 червня 1925 року. Хоча цілком імовірно, що ці рекомендації збігалися з його баченням.

Багатоплановий і сюжетно непростий роман, багатий на символи й посилання, «Чорний ангел» розповідає історію радянського агронома, який на початку 1920-х років вирішує здійснити прорив у сільському господарстві СРСР. Дія відбувається в невеличкому селі на Волині, де Артем Гайдученко проводить свої наукові експерименти. Його ідея геніяльно проста й безвідмовна: для отримання якомога багатших врожаїв слід мати найкращий чорнозем, а для цього потрібні спеціяльні «расові» бактерії. Агроном прагне домогтися пришвидшеного розмноження цього особливого виду бактерій, тож йому потрібне стале тепло, що прогріватиме ґрунти. З цією метою Гайдученко винаходить особливу вибухівку, яка вивільняє енергію поступово. Одначе цією вибухівкою намагається заволодіти негативний персонаж: бандит і ренеґат Петро, — рідний брат Артема. Петро — отаман контрреволюційної банди, яка веде терористичну боротьбу, маючи на меті створення самостійної та незалежної України. Він і є Чорним Ангелом.

Наприкінці роману обоє братів, позитивний і неґативний персонажі, гинуть від вибуху, в якому знищується і весь запас особливої вибухівки.

Олекса Слісаренко походив із дуже бідної селянської родини і сам працював певний час агрономом, отримавши відповідну освіту, однак виглядав завжди так вишукано й тримався настільки гідно, наче належав до аристократів. Почавши з поезії, а згодом перейшовши до створення гостросюжетної прози, Слісаренко приставав то до одного, то до іншого угруповання літераторів, що з’являлися серед неспокійних хвиль соцреалістичної «культурної революції»: доєднувався і до символістів, і до футуристів, і до панфутуристів, але врешті покинув їх і приєднався спершу до об’єднання пролетарських письменників «Гарт», а згодом — до ВАПЛІТЕ.

Цей показний чоловік із темним волоссям і доглянутими вусами, з ямочкою на підборідді відкритого обличчя, в бездоганному костюмі з краваткою, виконував роль громадського обвинувача на згаданому вже процесі Спілки визволення України. А вже через 4 роки його заарештували також і засудили на 10 років позбавлення волі, заславши на Соловки. Його проблеми почалися з конфлікту з Горьким, який не хотів, щоб Слісаренко перекладав роман «Мати» на «украинское наречие». Слісаренко відповів Горькому листом, у якому висловився з приводу української мови й того, що думає про уявлення російського письменника. Висловився доволі делікатно.

У Соловецькому таборі Слісаренко нагадував «сенатора на покої»: був спокійним і вмиротвореним, ніколи не скаржився і жартував «з легким французьким гумором». Схоже, він навіть відшукав щось подібне до внутрішньої рівноваги в цьому сосновому ув’язненні, на території монастиря, серед барв Білого моря і напнутої над островами тріпотливої парусини неба.

Ще через 2 роки, у 1937-му, окрема трійка Управління НКВД СРСР по Ленінградській області новими очима поглянула на справу Слісаренка і ще 1115 ув’язнених. Вирок було змінено на найвищу міру покарання.

Олексу Слісаренка розстріляли того самого дня і в тому самому урочищі Сандармох, що й Миколу Зерова. 3 листопада 1937 року.

Там, у Соловецькому таборі особливого призначення, серед інших ув’язнених перебував Микола Нарушевич, колишній керівник історично-побутового відділу Вінницького музею. За деякий час його побуту в таборі на острів привезли з Вінниці Нарушевичевого сина, Льонку. Хлопчик залишився сам, оскільки його мама безслідно зникла.

Найближчими друзями хлопчика стали Олекса Слісаренко і Микола Зеров. Більшість вільного часу вони проводили з дитиною: розмовляли з Льонкою, жартували, грали з хлопчиком в ігри.

Микола Зеров, який 3 листопада 1934 року ґвалтовно прокинувся зі свого «щасливого десятилітнього сну», втративши сина Котика, і чиє пробудження з цього сну було схоже на розтягнуту в часі, немов підігріту вибухівкою з уповільненим виділенням енергії, тортуру, знайшов розраду в спілкуванні з Льонкою, «вільним» сином ув’язненого батька.

Начальник табору видав дозвіл хлопчикові відвідувати острівну школу для дітей енкаведистів і збройної охорони. Його навіть одягнули у відповідний, звичайний одяг. Щодня він проводив деякий час поруч із дітьми персоналу, уникаючи будь-яких контактів із ними, щоб, тільки-но закінчаться уроки, повернутись до монастиря, до Соловецького кремля, до батька й інших в’язнів.

Ось він іде зі школи битою стежкою в супроводі охоронця: влітку цвітуть яскраво-салатним рястом болітця серед густої невисокої трави, обрій якої непомітно переплавляється в нескінченну площину моря; взимку тілу хлопчика доводиться долати опір вітру і пхатись у сліпу порожнечу. Він стільки годин мовчав, почуваючись геть відірваним серед десятка однолітків. Зараз Льонка нарешті заговорить. Ще не дійшовши до мурів монастиря, він уявляє собі ямку на підборідді Слісаренка, ясно-блакитні очі й сумну беззубу усмішку на вихудлому обличчі Зерова і виблякле обличчя батька.

Хлопчика відправили з острова у червні 1937 року. Що сталося з ним далі — невідомо. Батько продовжував залишатись в ув’язненні, приречений на невідання щодо сина. Де і як помер Микола Нарушевич, невідомо також.

Якщо робити неправдоподібне припущення, що у відповідь на запитання про роздвоєність Петров відіслав журналіста до роману Олекси Слісаренка «Чорний ангел», а не до котрогось зі своїх власних творів, то паралель ми можемо намацати хіба що в тому місці, де назовні проступають уявлення про образи «негативних» і «позитивних» персонажів згідно з владною ідеологією часу.

Чорний Ангел, рідний брат відданого ідеї комунізму протагоніста, — український націоналіст, що живе в радикальний спосіб, свідомо вийшовши за межу безпеки, переслідуючи мету, фантастичнішої від якої на той момент годі було собі уявити. Цей персонаж настільки однозначно негативний, що Слісаренко навіть не мусив налягати на епітети, щоб підкреслювати власне ставлення до його постаті й ідей, які за нею стояли. Він убив свого персонажа в кінці роману — і тому чіплятися до нього з ідеологічними підозрами підстав не було. Убив Слісаренко, звісно, і позитивного протагоніста, але мучеництво тільки зробило його ще позитивнішим, тоді як для брата його стало справедливим покаранням.

Можна уявляти, що, виконуючи завдання і радянських спецслужб, і німецької окупаційної влади, перебуваючи на службі то в одного, то в іншого режиму, то в обох режимів одночасно, коли ці обидві служби накладались і нашаровувались одна на одну, тому що завдання й цілі обох режимів виявлялися дивовижно тотожними і не вимагали практично жодних суттєвих змін у методах і підходах, Віктор Петров вдавав — або «вдавав» — із себе українського націоналіста. У тих умовах (особливо коли йдеться про Радянський Союз) намагання займатись українськими справами, розвивати й плекати українські культурні контексти було рівнозначним особливо жахливому, безоглядному самогубству. Саме через це — тому що був поетом, літературознавцем, критиком і професором української літератури — й знищили чоловіка коханої жінки Петрова.

Якщо з якихось причин людина не полишала переконань про альтернативний до єдино правильного уявлення шлях розвитку української культури, то їй залишалось хіба ретельно ховатися, мовчати, берегти їх усередині себе до кращих часів, викручуватися, натякати, говорити недомовками, робити багатозначні паузи — одне слово, застосовувати всі можливі способи ухильного висловлювання, оскільки висловлювання безпосереднє становило, без перебільшення, загрозу життю. Тим часом — з моменту вербування (себто — з моменту, який зазвичай називають зрадою), приблизно 1938 року — Віктор Петров мав усі дозволи відкрито, безперешкодно займатися справами української культури. Що він і робив, успішно та плідно.

Чудернацький, невірогідний, притягнутий за вуха парадокс.

Експерти з творчости В. Домонтовича, почувши про його неіснуюче оповідання «Чорний ангел», відіслали журналіста до оповідання автора, що існує насправді і вважається серед літературознавців такою собі «візитною карткою», ілюстрацією до внутрішніх складнощів і терзань Віктора Петрова, пов’язаних з проблемою зради. Йдеться про оповідання «Апостоли».

Найімовірніше, вони мимоволі вказали журналістові хибний шлях, бо, хоча в тексті можна знайти аж трьох складних персонажів, придатних до такого окреслення, ні слово, ні образ ангела жодного разу в новелі не трапляються. Зрозуміло, що йдеться про метафору, однак стилістично така метафора виявилася б надто далекою від наміру й настрою самого тексту — реалістично-чіткого, тверезого, неприкрашеного пафосом чи сентиментальністю. Допустити такий стилістичний різнобій було би зовсім не характерно для осмисленого модерніста В. Домонтовича.

Згадані літературознавці, підказавши журналістові шукати відповіді на своє запитання в новелі «Апостоли», скерували його в напрямі власних здогадок й домислів, а не того, що міг мати на увазі Петров, не відповівши. Надто спокусливо знаходити розв’язання в рядках цього тексту. Надто гарно фантазія про внутрішній конфлікт автора й намагання його вербалізувати лягають до ложа з образами апостолів. Надто проситься характер Хоми Невірного в обрамлену туманність авторового портрета.

Троє головних героїв твору — Петро, Юда і Хома — втілюють у собі різні людські якості, різні типи людських характерів, темпераментів, способів взаємодії. Різні типи віри.

Коли Юда зраджує Христа, намагаючись вести політичну гру і домовитись із владою, щоб подбати про власну безпеку і виторгувати якомога більше благ у несприятливих обставинах, він доволі реалістично сприймає дійсність і підлаштовується під неї. Христа він вважає божевільним, далеким від реальности. Тоді як вони, його учні, його апостоли — звичайні люди, приземлені та смертні, слабкі й суперечливі. Юда змальований лицеміром, що вміє подобатись і викликати довіру. Він втілює цинічну практичність, протиставляючи її відірваному від життя ідеалізмові Христа.

Петро — екзальтований і пристрасний послідовник Ісуса, який вірить Йому безоглядно і показово. Петро схильний до драматичних вистав, до виявлення й оголення перебільшених почуттів, до давання присяг і палких обіцянок, дотриматися яких жоден смертний не має змоги. Петро — фанатик, ідеаліст і максималіст. Йому важлива його позиція: роль найближчого Христового учня. Важливо, аби кожен спостерігач помічав його близькість до Сина Божого. Петро марнославний, запальний і не готовий визнавати власні слабкості.

Хома — людина, на перший погляд, невиразна. На відміну від перших двох персонажів, він не настільки фактурний. Його барви — це суміші відтінків. Він тихий і мовчазний, а коли вже говорить, то слова його, як правило, обтічні і неконкретні, і свідчать про невпевненість, про вагання, про зважування. Його слова можуть означати одночасно протилежні речі, а можуть не означати нічого. Він зважає одночасно на всі аспекти ситуації, і йому складно дається однозначно їх оцінювати.

«Замість славити, він перевіряв. Замість дивуватися, перепитував. Зіставляв. З’ясовував. Розшукував свідків. Домагався од зціленого кривого, щоб він довів, що він справді був кривий, а від сліпого — що він справді ніколи не бачив».

Хома не здатен керуватися пристрастями й почуттями, як Петро, але він і не йде винятково за голосом інстинкту самозбереження чи корисливости, як Юда. Йому потрібен час, щоби думати, аналізувати, зважувати. Він філософ. Він прагне докопатися до істини. Він розуміє, що ці його особливості все ускладнюють і виставляють його в невигідному світлі, але інакше не може. Бо якщо чинитиме інакше, то не буде вірним собі, своїй природі. Він себе зрадить.

«І чи може, — думав Хома далі, — людина одночасно мати дві віри? Чи може вона вірити й не вірити разом?»

Коли в критичний момент перед самим арештом Ісуса Петро піддає Хому неприємному допиту, той доходить до важливих для себе відповідей: він вірить, «тільки не в силу й хитрощі, а в безсилля». Він «ладен вірити в поразку». «Лише тепер, коли ми знищені й знеможені, коли нас чекає смерть, ми наблизилися до перемоги».

Під час побиттів і знущань над Ісусом на архієрейському дворі Петро усвідомлює раптом, що це він, найвідданіший серед учнів, а не підозрюваний ним, непевний Хома, тричі зрікся Христа.

Його справжнє ім’я було Віктор Петров. Але носив він ще й інші. В. П., В. Плят, В. Петренко, В. Пет-в, Борис Вериґо, А. Сємьонов, В. Бер, В. Домонтович. У таємних документах він фігурував як розвідник Іванов і лейтенант Z.

Псевдонім Домонтович навряд чи був пов’язаний із дівочим прізвищем російської революціонерки і радянської діячки Олександри Михайлівни Коллонтай, найбільш відомої тим, що аромат фіялок збуджував у ній сексуальний потяг. Численні недоброзичливці Петрова — а його постать часто викликала ненависть і різку ідіосинкразію — приписували Коллонтай і Петрову кровну спорідненість.

За іншою версією, яка походить буцімто з розповіді самого Петрова, копирсаючись у якихось давніх українських документах литовського періоду, його увагу привернуло слово «damauntas», що можна перекласти, скажімо, як «каламутник» чи «каламутяр».

Для філософських текстів, що писалися здебільшого в Німеччині наприкінці 40-х років, Петров вибрав псевдонім «Віктор Бер». Однак він не пов’язаний з іменем бельгійського ватерполіста і срібного призера Олімпійських ігор 1900 Віктора де Бера. Прізвище Бер — абревіятура «біологічного еквівалента рентґена», застарілої одиниці вимірювання. Ця примха, імовірно, пояснювалася зацікавленням Петрова розвитком фізики і його концепціями, вибудуваними навколо паралелей між новими відкриттями у квантовій механіці і новим поглядом на час. Після Другої світової війни більше ні в чому не можна було відшукати детермінізму.

Різні імена Петров використовував для різних потреб, оскільки цей чоловік присвячував себе одразу кільком царинам: він займався літературознавством, філологією, етнографією і фольклором, історією, археологією, філософією і літературою.

Цих царин він не торкався побіжно. Кожне заняття чи тема, якій присвячувала себе ця людина, пророблялися нею на кілька шарів під поверхнею, якщо вдатись до образів з археології. Петров вивчав, аналізував, порівнював, робив висновки і відкриття, синтезував, застосовував різні наукові методи, знаходив практичний сенс у теорії, а теорію виводив і підтверджував практикою. Всього, що встиг зробити протягом 74 років життя Віктор Петров, без перебільшення (і навіть — зі значним применшенням) вистачило би на кілька людських життів, на кількасот років праці в тепличних умовах з доступом до бібліотек світу, матеріялів і полів поховань. Петров же працював у часи терору, репресій і воєн, постійної загрози життю й максимального обмеження людської волі. В часи тиску та насильства, примусу й оголення інстинктів.

Понад 220 його наукових праць сьогодні опубліковано, але в наукових архівах досі зберігається безліч рукописів на різні теми. Натомість матеріялів, присвячених таємній діяльності Петрова, його арешту 1938 року або подробиць звільнення з посади керівника Етнографічної комісії «за допущення політичних вивихів і перекручувань» 1930-го, нікчемно мало: служби безпеки на запити відповідають відмовою або посилаються на відсутність будь-яких справ і документів, пов’язаних із Петровим.

Тоді, 1930-го, Петрова заарештували у справі СВУ. Академік Єфремов, головний обвинувачений, якого засудили як центральну фігуру, засновника й ідеолога Спілки визволення України, засвідчив, що Петров — член академічного гуртка їхньої терористичної організації. За шість років до того Сергій Єфремов, голова Управи Української академії наук, записує у своєму щоденнику: «Засідання Історично-літературного Товариства. Доповідь Петрова про М. Рильського. Мудрий дуже, і студентська публіка, що ходить на наші засідання, мабуть, його мало зрозуміла».

Протягом 1930-х років через зв’язки з СВУ і причетність до неї було звинувачено, засуджено, ув’язнено, розстріляно тисячі людей по всій Україні. Академік Єфремов, відбувши десятирічне заслання в одному з таборів ГУЛАГу, загинув у в’язниці для особливо небезпечних злочинців — у Владімірському централі — за три місяці до закінчення терміну ув’язнення.

Петрова звільнили — і з ув’язнення, і з керівної посади в Етнографічній комісії. Через кілька місяців після цієї нервової події його було запрошено на іменини до дружини друга. 30 вересня 1930 року Софія Зерова святкувала день ангела.

Щойно після розпаду СРСР, коли відкрили деякі таємні архіви, стало очевидно, що вся історія зі Спілкою визволення України була цілковито вигадана.

Його образ залишається невловним, просочується крізь пальці. З якого боку до нього не наближаєшся — він вивертається і вислизає з рук, залишаючи по собі розмите враження про натяк на ту саму хитрість уст на кожній із фотографій, полиск окулярів і уламки невиразних відчуттів: збентеження, що переростає в нудьгу, заплутаности в міріядах окремих фактів, які психіка вперто відштовхує, не здатна впоратись із розривами й провалами між ними. Спокуса все спростити надто багато важить: «зрадник», «подвійний агент», «пристрасний коханець», «великий інтелектуал», «видатний письменник», «слизький тип», «запроданець», «аморальна особа», «геній».

Ось, наприклад, молодий радянський поет і член КПРС у середині 1960-х повертається з поїздки до Нью-Йорка, куди йому люб’язно надали дозвіл поїхати. У Нью-Йорку поет зустрічався з багатьма українцями, які емігрували з Радянського Союзу. Серед них — історик літератури й мовознавець Шевельов, який знав Петрова не тільки з Мюнхена і Берліна 40-х років, але ще раніше — вони познайомились і потоваришували ще в окупованому Харкові, під час війни. Шевельов багато писав про Петрова і тяжко переживав його раптове зникнення в 1949-му. Переживав, як безсумнівну смерть.

Тепер, у 1966, він знає, що Петров знову живе в Києві. І, зустрівшись із молодим радянським поетом, передає Петрову привіт. Повернувшись до Києва, поет навідується до старого додому, щоб виконати обіцянку. Він описує «сірий день» і «неймовірну слизоту» надворі, що служить лише прелюдією до слизоти, яку навіює йому знайомство з подружжям літніх людей. Чомусь особливо неприємною для молодого чоловіка є сіра барва одягу Віктора Петрова — ніби вона проявляє щось, у чому поет вбачає суть старого.

Гостя охоплює ірраціональне відторгнення господарів: подружжя йому неприховано не подобається. Він говорить про господаря як про «великого інтелектуала» й «видатного письменника», але в цих патетичних епітетах більше замаскованої погорди, ніж справжнього визнання. Водночас він зізнається, що практично нічого не знав про письменника до цієї зустрічі: читав хіба якийсь дріб’язок.

В інтонаціях розповіді — нехіть і підозра. Погано пам’ятаю, нічого про нього не знав, так собі — читав якийсь дріб’язок, якісь дрібнички, дурнички, абищиці, витребеньки, цяцянки, нікчемниці, марниці.

Єдине, що він закидає подружжю, — нехтування пам’яттю Зерова. «Очима» молодий чоловік і гість у домі «картає» «стареньку дружину Петрова…, що вона не лишилась Зеровою».

Старенька дружина Петрова, між іншим, таки лишилася Зеровою аж до власної смерти. Прізвища вона не змінила.

Того ж 1966 року в УРСР після років заборон стала можливою публікація збірки поезії і перекладів Миколи Зерова. До цього моменту, коли хтось і наважувався опублікувати в Радянському Союзі переклади Миколи Зерова, то це робилось або без імени перекладача, або під іменами інших перекладачів, які давали на це свою згоду.

Збірку впорядкувала Софія. Петров і перекладач Григорій Кочур, учень Зерова, робили примітки. Максим Рильський — один із найближчих друзів молодости і Зерова, й Петрова — написав передмову. В цій передмові Рильський безліч разів викручує невротичні реверанси: звичайно, помилок і Зеров, й інші неокласики допустили чимало, звичайно, вони надто перебільшували з індивідуалізмом, звичайно, їм не варто було позиціонувати себе настільки максималістично. Рильський, м’яка людина і блискучий поет, якого дивом не репресували, набув безумовного рефлексу каяття у власних ідеологічних переступах і недоглядах, самоприниження і привселюдного картання, до якого був готовий будь-якої миті і яким часто займався на випередження.

Видно, гостя — молодого поета, який приніс привіт Петрову з Америки, — надто далеко до помешкання не пустили. Інакше він побачив би портрет Зерова на столику біля ліжка, що окидав поглядом обидві кімнати і перед яким ніколи не зачинялись двері, щоб не перекривати небіжчикові кругозору. Щоб не обмежувати його присутности.

Хоча, звичайно, все це ні про що не свідчить.

Загрозливий об’єм і різноманітність царин, у яких працював Петров, вводять дослідників його творчого доробку в розгубленість. З якого боку наблизитись? Як це все осягнути? Як опрацювати таку кількість тем і текстів, стільки джерел літератури, всі ці концепції, ідеї? Найбільш притомний підхід: досліджувати одну чи дві сфери. Братися за один із сегментів. Опрацювати бодай часточку. Починати з малого.

У Петрова немає малого. Під поверхнею — глибина, яка тільки те й робить, що глибшає й розгалужується. Царини сплітаються і перехрещуються, висновки в одній із них витікають із причинків іншої. Дослідження археології тягне за собою дослідження текстів на історіософські теми, літературознавство вимагає заглиблення в знахідки етнографії, вивчення літературної творчости волає про всі інші поля досліджень Петрова. Його белетристика раз по раз рясніє трактатами з мистецтвознавства; в статтях про повоєнний стрибок у розвитку фізики — цитати зі світової літератури; праці з археології містять посилання на ономастику, на теорії й відкриття лінгвістики. Він використовує шматки своїх наукових робіт у художніх творах, і користується художніми засобами та прийомами, щоб підкреслити якусь наукову тенденцію. Поза цим — усі праці Петрова зраджують його зацікавлення розвитком психоаналізу й розуміння людської психології.

Щось схоже — з дослідженням його біографії, його життя. Є точні відомості, існують підтверджені дані. Є плин і логіка подій, періоди, протягом яких перед нами постає людина з конкретними зацікавленнями, заняттями, з тим чи іншим колом спілкування. Виходячи з цих замальовок, із самого стилю життя Петрова, з текстів, які він створює в цей час, — припускаємо плин думок і характер, уявляємо стани й почуття, логіку вчинків.

Ось він — старанний рожевощокий студент, багатообіцяючий і винятково обдарований; він уміє порозумітися з професорами й академіками, йому це вкрай важливо. Він ходить із ними попід ручку.

Ось — богемний літератор-модерніст, який звик дратувати і смішити своїми парадоксами чи то в кафешантані парку «Шато-де-Фльор», поки цей буржуазний заклад ще існував, чи в кафе «ХЛАМ» (Художники, Літератори, Артисти, Музиканти), розташованому в підвалі готелю «Континенталь» біля цирку, чи то в редакції часопису «Книгар», редактором якого був Зеров, чи під час вечірки в помешканні братів Филиповичів або в критика Якубського.

На засіданні Історико-літературного товариства в 1924 він виголошує доповідь про поезію Максима Рильського: доповідь перенасичена алюзіями й цитатами і, вочевидь, розрахована на епатаж, на кидання виклику. Петров називає Рильського «поетом гріха» і денді, скептиком і «людиною певних недовір», яка «і в скепсис не вірить». Він порівнює Рильського з Бодлером, Верленом і Рембо. Але з Бодлером найдужче. Пише про те, що зречення, відмовлення й одкидання світу Рильським — це прояв його жаги й фанатизму. Про ерос аскези, про гашиш і алкоголь, про те, що справжня любов — холодна. Про романтизм злодіїв і повій, про мороз і спокій, білий сніг і червоне вино. «Між Кларою Цеткін і Рильським менше різниці, ніж нам здається», — вивертає свою логіку Петров. Він розповідає про те, що в гімназистські роки Рильський із друзями заснували літературний гурток «антропофагів»: «Ми пам’ятаєм, як колись, років 8–9 тому, один студент розповідав нам про цей гурток київської літературної молоді й свідчився, що в цьому гуртку антропофагів молоді гурмани, купуючи в Анатомічному Театрі людське м’ясо, заказують із нього котлети для своїх вечер».

Усе сказане про свого приятеля Рильського з такою непідробною симпатією явно стосувалось і самого Петрова. Він поділяв бажання дражнити й епатувати, приймати картинні пози, залякувати й відштовхувати. Він поділяв спрагу своїх приятелів-«неокласиків» до постійної наукової роботи, до вивчення мов і джерел, до оригінальних текстів, до поєднання творчости з наукою. Замилуваний у дендизмі й темних стихіях людського, автор філософсько-інтелектуальної повісті «Дівчина з ведмедиком», В. Домонтович тяжіє до наукового підходу й аналізу цих стихій. На тлі еротичного потягу головного героя повісті, немолодого хіміка, до юної дівчини він розкриває проблеми екзистенції, окремої людини та її вибору, людини в соціюмі, статей і ролей, традицій і бунту. Це вона, дівчина Зина — трикстерка; саме жіноча роль у романі породжує рух і бурю, ламає порядок, підважує традиції, розхитує мораль, спричиняє біль, експериментує, спокушає, активно діє. Чоловік — наскільки б старшим і досвідченішим він не був — лише потрапляє у вир, лише пасивно улягає, слухняно дозволяє втягнути себе в деструкцію.

Минає всього кілька років — і ось за Петровим уже не розгледиш «квітів зла» модернізму, формалізму, екзистенціялізму. В. Домонтович замовк, ніби геть утратив інтерес до літературної творчости. Натомість ми маємо науковця, який, здається, цікавиться лише проблемами етнографії, дедалі глибше закопуючись в археологію. Жодних більше товариських зустрічей, де артистичний нарцисизм підживлює нарцисизм своїх друзів, де кожен для кожного — відображення у струмку, тим миліше і ближче до серця, чим дужче різняться сорти золотисто-лимонних квітів.

Від Петрова тепер не почуєш нічого про опіюм, пекельний рай, Де Квінсі та єдину втіху — мак небесно-синій. Зина, дівчина з ведмедиком, п’є портвайн, поправляє спідницю і, жартуючи, додає: «Та, мабуть, справді, мої раптові вчинки — це, власне, зворотний бік моєї розсудливости». Воля художніх епітетів, карколомна логіка парадоксів надійно сховані. Тепер науковий співробітник Етнографічної комісії (а не голова — після допущення «вивихів і перекручувань») і директор Інституту українського фольклору використовує штампи та сухі формулювання, критикуючи буржуазних антропологів, цитуючи слова Маркса й Енґельса з приводу процесу антропогенезу.

Настають часи, за яких жодне з явищ не може бути назване своїм іменем. Звичайне називання речей тим, чим вони є, означає неминучі, тривалі й болісні тортури і загибель того, хто називає. Сумнівним щасливцям, які мають можливість залишатися «живими», залишатися «на волі», доводиться опанувати спеціяльну мову і цілу систему ритуалів, театральних дійств, покликаних підміняти справжні сенси й позначати щось відмінне від того, на що вони вказують. Умовність всеохопної вистави відома кожному, однак більшість при цьому пнеться зі шкіри, прагнучи вдати якнайпереконливішу щирість. Для власної безпеки краще переконати себе у власній щирості, повірити, що не граєш і не вдаєш, яким би божевіллям це не здавалося. Не йдеться про людську спотвореність — а якщо й ідеться, то ця спотвореність є наслідком всюдисущого насильства і майже повної неможливости здійснити вибір. Наслідком бажання жити.

Петров опановує і специфічну мову, й умовні позначення, й ритуали. Але живим він залишається не тому — ніхто в ті часи не залишився живим через власні виняткові здібності чи надлюдську схильність до мімікрії й конформізму. Виживання було винятково збігом обставин, випадковістю.

Попри будь-які збіги випадкових обставин, попри розум, хитрість і гнучкість, Петров винаходить і опановує додатковий спосіб висловлення: мову, що, всуціль складаючись з казенних штампів і формул, покликаних підміняти справжні сенси і явища, називання яких загрожує загибеллю, непрямим чином натякає на називання справжнього, засвідчує існування справжнього.

Йому в пригоді ставала схильність до парадоксів. На відміну від більшости тогочасних прихильників матеріялістичної діялектики, Петров справді проникав у її можливості. У системі умовних позначень, покликаних знецінювати й ховати, він шукав способи проявляти і відкривати. Бо те, чиїм завданням є приховування, за природою своєю проявляє саму суть прихованого. Брехня містить у собі правду. Неіснування розповідає історію припиненого існування або того, що могло б існувати.

Такий спосіб висловлення — максимально непевний. Шанси, що хтось інший зможе відчитати зашифрований сенс, — надто малі. Ризики, що котрийсь із мисливців за ворогами системи виявиться надто проникливим, — значні. Яким чином формулювати, щоб за частоколом ідеологічно правильних кліше більшість реципієнтів могла розгледіти тільки кліше, і тільки одиниці, втаємничені, «свої», здатні були знайти ключ? Як віднаходити найбільш невиразні можливості семантики, щоб з їхньою допомогою виражати?

І чи робив він це, чи віднаходив? Юродствував чи просто прийняв правила гри, відмовившись від будь-яких ризиків? Що коли враження про заховані сенси й багатозначно примружені очі, сховані за відблиском окулярів, — лише романтична фантазія, наївна маячня? Спроба бавитись у такі ігри надто дорого коштувала, а Петров і так десятиліттями платив високу ціну, з прикладів сотень і тисяч людей знаючи, що не існує меж у тієї ціни, яку його можуть змусити заплатити.

Але, навіть якщо й так, навіть якщо нічого не вкладав, не шифрував, не ризикував. Навіть якщо ідеологічні штампи — всього лише ідеологічні штампи, і за ними не сховані жодні підтексти. Так навіть іще виразніше. Якщо навіть він не мав на думці жодних підтекстів, не підозрював навіть про можливість потаємних значень і позасемантичних шифрувань — тим невблаганніше його наукові тексти, створені в Радянському Союзі, підтверджують закони єдности і зв’язків, які існують незалежно від людської волі й наміру їх проявити чи спростувати.

Штампи, сухі формулювання й цитати класиків марксизму-лєнінізму — щит, який у цьому випадку захищає живу тканину справжньої роботи, спинний мозок науки. Критика европейських науковців — спосіб ознайомлення з їхніми працями. Археологія, куди Петров відступає дедалі рішучіше, — одна з небагатьох сфер, у яких за радянських часів допускалась робота з джерелами. Тут дослідження минулого не трактувалось як відстале шкідництво й антирадянська діяльність. Петрову пощастило: його схильність вживлятись і проявлятись у різних царинах, його вміння знаходити себе одразу на різних територіях зберегла йому життя. Зеров, цілковито відданий літературі й мові, повний і цілісний за своєю суттю, не був спроможний на схожий спосіб порятунку. Рильському, який мав тільки власну поетичну творчість, довелося вчинити над собою насильство, перекрутивши себе внутрішньо. Увібгавшись в ідеологічні штампи, виконуючи замовлення, він майже втратив доступ до проявлення. Петров натомість щоразу знаходить спосіб робити щось справжнє, реалізуватися. Навіть явно кривляючись, танцюючи під владну сопілку, старанно вдаючи відданість партійній ідеології — або старанно демонструючи щиру їй відданість (хто може точно сказати?), він розробляє теорії, розкопує могильники, аналізує вірування, мацає черепи, зазирає в глибину історії, стежить за тим, як повільно кружляє та розчиняється в Космосі попіл попередніх поколінь, як цілі народи і культури, що колись завойовували й досягали, кочували і загарбували, перетворилися на найдрібніші частинки, пов’язані між собою квантовою заплутаністю.

Психологічне розщеплення стало єдиною можливістю порятунку життя. Воно стало запорукою збереження цілости. «Істина одна і суцільна». Що з того, якщо більшість її елементів залишаються для нас невидимими й невідомими?

Чи може існувати відданість дружбі там, де протягом довгого часу відбувалася зрада?

Закоханий у чужу дружину Петров пише: «Так, ніколи ніяких „сходин“ неокласиків не було. Не було „неокласичної організації“. Не було статуту, зборів, засідань, протоколів, президіюму й секретаріяту. Не можна було вступити до складу організації, як не можна одчинити одчинені двері: жадного складу не було. Була дружба, і поза цим не було нічого іншого. Зав’язувалась дружба з внутрішньої близькости, народжувалась духова одність. Ще в Києві почалась співпраця й приятелювання Зерова й Филиповича. Року 1920 перекреслились життєві шляхи Ю. Клена й Зерова. Року 1923 я, волею долі, опинився в Баришівці. З поворотом до Києва р. 1923 і з переїздом восени того року Рильського з Романівки зав’язалася наша дружба з ним. Дещо пізніше приїхав з Кам’янця Михайло Драй-Хмара. З цим коло було завершене.

З чого починається дружба, де її межі? Що її підтримує? Як згасає палання дружби?.. Трактат про „неокласиків“ був би трактатом про дружбу. Всякий інший виклад був би хибний.

Але кожна дружба має свої відміни. Дружби бувають різні. У кожного в „неокласичному“ колі вони були свої. Чи могло бути інакше? Були дружби периферійні. Інші означали суцільність близькости.

Про кожну з дружб треба було б говорити окремо. Одна була дружба Зерова й Рильського й інша наша з ним. Немає формальних дружб. Не можна вступити в дружбу, як вступають до організації, подаючи заяву. Є палання дружби, але воно може згаснути».

Зрада стає можливою саме тому, що існує справжня відданість. Використовуючи прийом Петрова: не може бути зради там, де не існує глибокої й ніжної вірности.

Якою вона могла бути — дружба Зерова і Петрова? Якою вона була?

Кохати дружину друга — навряд чи це вияв периферійної дружби. Хіба може бути щось інтимніше між двома чоловіками: ділити любов до античної літератури і філософії, до класичної філології, до европейського мистецтва, літератури, ділитися поглядами на розвиток власної творчости, сперечатись і кпити одне з одного. Кохати дружину друга.

У своїх спогадах про Зерова Софія серед іншого розповідає про перебування в Баришівці. Серед знайомих, згадує вона, були люди цікаві й освічені. Наприклад, Віктор Петров, який час до часу заходив у гості. Розмовлялось чоловікам одне з одним захопливо: обоє були ерудовані, освічені, обоє — академічного складу. Зацікавлення їхні перетинались, а там, де вони розходились, виявлявся благодатний ґрунт для суперечок.

У кількох досконало нейтральних реченнях Софії ці суперечки чомусь виходять на перший план. З участю жінки чи без неї конкуренція між чоловіками виникає у природний спосіб, пов’язана з особливостями кожного.

Софія — ще одна з тих, хто згадує про схильність Петрова до парадоксів. Парадокси, в’їдливі жартики, ущипливі зауваження, провокації на рівному місці, покликані, здавалось би, тільки для того, щоб роздратувати співрозмовника, збити його з пантелику. Більшість людей, очевидно, у відповідь на стиль спілкування Петрова просто замовкала, берегла себе від ще нищівніших насмішок. Але Зеров, який так кохався у різного роду виступах, у викладенні теорій, в читанні лекцій, в постійному озвучуванні різноманітної інформації, тут же синтезованої і перетвореної на контексти, сюжети, історії, міг знаходити в особі Петрова активного співрозмовника, який змушував застосовувати додаткові риторичні прийоми і назагал пожвавлював ситуацію.

Софія стверджує, що чоловіки сперечались, але не сварились. А сама вона тим часом займалася своїми жіночими справами, не втручаючись у чоловічі розмови. Спостерігала за їхніми «двобоями». Ймовірно, присутність спостерігачки наповнювала суперечки двох освічених чоловіків додатковим запалом, напругою, надихала їх. Чи суперечки між чоловіками не стали своєрідною прелюдією до падіння коробки з цукерками згодом, у 1930-му? Що коли суперечки дали цій мовчазній жінці, яка покірно займалася своїми жіночими справами, не втручаючись у серйозні чоловічі розмови, приводи для нових думок і нових почуттів?

Чи багато було людей, здатних переговорити красномовного, охочого до висловлення Зерова? Чи не пристрастю до ведення суперечок з її чоловіком іронічний і прикрий Петров привернув увагу Софії? Чи не зреалізував він бажання, в якому сама вона, стримана й вихована, упокорена у своїй жіночій ролі, собі не зізналась би?

Згодом, з плином років, Петров, найімовірніше, сперечається дедалі менше: хтось згадує, наскільки демонстративно неважливими ставали для нього моменти, коли сторонні люди не розуміли його думки чи не погоджувались із його твердженнями. Петров не затрачав зусиль і часу на те, щоб доводити чи пояснювати: ігнорував запитання, кивав головою у відповідь на чиїсь аргументи, тоді як погляд його був спрямований у вікно або на настінний годинник. Виникає спокуса припустити, що схильність Петрова до суперечки так виразно проявляла себе лише поруч із Зеровим. Чи обома Зеровими? Чи поруч із Софією?

Як може дратувати дружину її освічений, ерудований, розумний, талановитий чоловік, блискучий оратор, душа товариства? Той, хто говорить найбільше, хто найбільше знає, з кого оповідь ллється постійним потоком? Людина-«живе срібло»: теплий, приязний, уважний, енергійний, сповнений радости існування. Йому довіряють учні і студенти, з готовністю віддаючи себе його впливам. Друзі й приятелі визнають в ньому серце товариства. Колеги не можуть не визнавати його компетентности й чару. Жінки не зводять із нього захоплених очей.

Софія згадує про період перед Баришівкою: «Зеров називав нашу кухню „жіночим клубом“ та іноді, напрацювавшись коло свого письмового стола, заходив до нас. Він, як звичайно, розповідав щось цікаве, а іноді читав якийсь вірш або переклад, щойно закінчений ним. Не завжди в мене був час його слухати, але моя сусідка казала мені: „Слухайте, слухайте, а то він знайде когось, хто буде його слухати“. Микола Костьович, пригадуючи, мабуть, біблійну легенду про двох сестер, Марту й Марію (з яких одна, Марія, сіла в ногах у Ісуса і слухала Його слів, а друга, Марта, турбувалась про частування та й сказала: „Ось сестра залишила саму мене господарювати, скажи їй, щоб вона допомагала мені“. Але Ісус відповів їй: „Марто, Марто, ти побиваєшся про многе, а потрібне тільки одне, Марія ж вибрала добру частину, яка не відніметься від неї — поживу духовну“), називав мене Мартою, кажучи: „Марто, Марто, постійно ти дбаєш про земне“. Проте я не ображалася за його слова».

Левова частка спогадів про Зерова — це суперлятиви і дифірамби. Схоже, він почав ставати легендою ще за життя: виняткова душа, винятковий розум, винятковий талант. Немає сумніву, що ця його винятковість, внутрішня яскравість, його магнетизм і сповненість любов’ю, попри непоказну зовнішність і зіпсовані зуби, які не давали спокою жодному з тих, хто згодом залишав про Зерова свої спогади, викликали в людях сильні суперечливі почуття.

Бо почуття не схожі на чисті барви: вони завжди сплави. Така їхня природа. Любови не буває без провини, сорому, неповноцінности, залежности, заздрости. Любов живиться провиною, соромом, неповноцінністю, залежністю, заздрістю. Любов із них виростає, черпає міць. І те, що людина не здатна збагнути необхідности й сили власних слабкостей, не дозволяє їй любити, відштовхує від любови туди, де слабкості критично переважають.

Зеров умів чітко артикулювати. Він не залишався непомічений. Він викликав почуття. Саме тому і став центральною фігурою цькування під час так званої «літературної дискусії» 1925–27 років. Саме тому, що він не залишався байдужим, передавав свою пристрасть і свої зацікавлення слухачам, його неможливо було не знищити. Жодне пристосуванство Зерова не порятувало би. Та він і не здатен був до пристосуванства: його цілісність межувала з ригідністю, а віртуозність його розуму була зворотним боком побутової непрактичности. Він гіпнотизував сотню слухачів, але був безпорадним перед ґудзиком, що відірвався. У своїх спогадах, старанно намагаючись формулювати так, щоб це нічим не нагадувало нарікання або виправдання, Софія розповідає, як Зеров лише зрідка допомагав їй тягати сходами догори відра з водою чи як він не спромігся нарубати дров. Із Зерова в її розповіді сміються інші, інші коментують його невміння, але не вона.

Щодо неї самої: ті нечисленні скупі рядки, які оповідають нам про цю жінку, описують незмінну стриманість і небагатослівність. Описи Софії — невиразні, вони всіляко оминають характеристики. На нечисленних знімках бачимо, що вона показна, висока, тонка. Має великі, ледь зизуваті темні очі, видовжене вузьке обличчя і делікатні риси. Ті, що згадують, називають її «ефектною». Найкраще Софію можна розгледіти на груповій фотографії родини Зерових, зробленій у серпні 1934 року.

Костик тут ще живий і здоровий: засмаглий хлопчик із ясними очима, що прямим поглядом дивиться просто в об’єктив. Вуха стирчать. Долоньки зворушливо накривають колінні чашечки схрещених по-турецьки ніг. Стрижка під машинку надає обличчю просвітленого вигляду. Його погляд і натяк на усмішку на устах здаються сумними й несміливими.

Софія напівлежить праворуч від сина, між чоловіковою сестрою Валерією і його ж братом Михайлом, також поетом. Зеров стоїть за її спиною. Як і решта родичів у третьому ряду, вірогідно, він стоїть на колінах. Ми не знаємо, чи для знімка на траву в саду щось постелили, щоб запобігти забрудненню одягу. Зеров у білій сорочці і при краватці. Крізь круглі окуляри видно спокійні усміхнені очі.

Того дня вони востаннє були всі разом. Стояв спекотний серпень, але в Ботанічному саду буяла доглянута зелень. У своїх вогняних клумбах цвіли жовтогарячі кореопсиси, жовтозілля, медоносний сильфій, тонкі промінці язичника яскравіли на темно-пурпуровому листі, перекочувались відтінками кущі гортензій, схожі на колонії застиглих на мить метеликів, від спеки зминався шовк пелюсток гібіскусу.

До того, як приятель родини зробив фото, вони, напевно, певний час прогулювались стежками, шукаючи тіні. Постійно повертались думками до Зінькова, до будинку в самому центрі містечка. Порівнювали рослини над штучним ставком ботсаду з тими, що відображаються у повільній течії Ташані. Згадували — як це завжди буває під час родинних зустрічей, рік у рік — давні історії: знову і знову, котрусь сотню разів, з тими самими подробицями, веселими й запашними, як суниці. Знову сміялись аж до сліз. Потім різко змовкали. Зітхали ненароком, занадто голосно. У Миколи пітніли скельця окулярів.

У задушливій оранжереї з липким повітрям, на нерухомій воді лежало листя латаття. Коли вийшли назовні, виявили раптом, що погода змінилася: дмухав різкий прохолодний вітер, пахло дощем. Михайло, теж поет і філолог, як найстарший брат, першим одягнув піджак, застебнув ґудзики довгими пальцями. Ліг на траву у плямистій тіні від молодого деревця гінкґо білоба. Георгій, ботанік, як брат Дмитро, долонею пригладив русяве волосся, розметане вітром, і сказав, що гінкґо — рослина роздільностатева, і це дерево — жіноче. Микола зірвав роздвоєний листок і простягнув Софії зі словами: «Щоб насправді відповісти, // Чи почуєш, як з глибин // Я співаю — теж двоїстий, // я двоїстий, та один?»[5].

(Згодом, цей єдиний екземпляр жіночого гінкґо, що якраз почав давати насіння, забрали разом зі собою нацисти, відступаючи з Києва.)

На фотографії всі Зерови здаються ледь утомленими і вдоволеними. Губи в них ще липкі і солодкі від випитого щойно лимонаду. Спека спала, але минула й загроза дощу.

Хочеться сподіватись, що серед зелені і рідних Миколі на кілька годин вдалося відволіктися від невідступних думок про арешти і смерті, про заборони, яких ставало дедалі більше, доноси, розстріли знайомих, засідання войовничих матеріялістів-діялектиків та їхні доповіді з викриттям ворогів радянського народу, про села, здичавілі й спустошені голодом, про торішнє самогубство Хвильового. Хочеться розгледіти на його обличчі відображення щемкого затишку, заспокоєння, бодай короткочасного полегшення. Хочеться впевнитися, що хоча б тієї миті, коли родина вилаштувалася до фотографії, Микола відчув, як напружена тіснява у його грудях, огидне заніміння, яке останніми роками стискало й чавило дедалі дужче, ослабло, і на якийсь час навколишній світ розгорнувся ясністю необмеженої легкости.

Вони були всі разом, серед екзотичних рослин і серпневих трав, вони всі були зараз поруч: Костик і Софія, брат Дмитро з дружиною Марією і брат Костянтин із дружиною Вірою, сестра Валерія з чоловіком Іваном, брат Георгій, сестра Олена, брат Михайло, батько і мати.

До Костикової смерти залишається трохи більше двох місяців. До арешту Миколи — понад пів року. До моменту, коли Софія стане вдовою, навіть не маючи в цьому певности, — три роки.

Після арешту Миколи його брат Дмитро, ботанік, і міколог Марія, хвора на сухоти дружина Дмитра, протягом кількох років спатимуть одягнуті, кожної миті готові до арешту. Крім власної доньки, вони виховуватимуть Дмитрового сина від першого шлюбу, оскільки першу дружину та її чоловіка репресують.

31 грудня 1934 року заарештують і розстріляють чоловіка Валерії, Івана.

10 червня 1938 року вдруге ув’язнять Михайла.

У квітні 1939 року від хвороби помре Олена.

Щойно 1940 року батько Миколи Зерова, після багаторазових і безплідних намагань довідатися про долю сина, нарешті отримає офіційну відповідь: Микола начебто помер від запалення легень у квітні 1937 року в лікарні. Батько повідомить страшну новину Софії. Восени того самого року помре й він.

У червні 1941 року Валерію мобілізують на війну. Вона візьме туди з собою маленьку доньку, оскільки стара мати Зерових зможе опікуватись тільки наймолодшим онуком.

У серпні 1941 року мати Зерових помре.

Як добре бачити на цій фотографії їхнє спільне незнання про те, що от‑от розпочнеться. Тобто продовжиться. Що вкотре і вкотре закінчиться.

Перебуваючи в колі численної чоловікової родини, пліч-о-пліч з ними, в момент зйомки Софія здається відсутньою. Їй добре: поза розслаблена, граційна, на обличчі — лагідна усмішка. Погляд спрямований кудись убік, немов перед внутрішнім зором прокручується спогад про приємну сцену з минулого або солодка фантазія. Схоже, що їй добре серед цих людей.

У Софії дуже темне хвилясте волосся, що прикриває вуха. Вона смаглява, а очі її здаються фіолетово-чорними, як магалебські вишні. Поруч зі світловолосими й білошкірими Зеровими, які світять назустріч фотоапарату майже прозорими небесними очима, Софіїне зображення здається вибірково проявленим на негативі. Вона спирається на правий лікоть, ліва її рука вільно лежить на подолі сукні. Сукня — синя або, може, бузкова — прикрашена візерунком, схожим на бджолині соти. Два скромні волани, скріплені брошкою, прикривають груди. З-під воланів видніються білі мереживні лямки спідньої білизни. Тканина не приховує точености постави, граційности пози. Софія сидить невимушено і доладно. Її литка має гарну форму, на передпліччі ледь окреслений м’яз.

Щодо її вдачі — можемо фантазувати про холодність (Зеров, залицяючись, писав про неї у вірші, як про «неприступну й горду княгиню»), про вроджену й виховану, а згодом — загартовану трагедіями властивість надзвичайно добре володіти собою, тобто не виказувати своїх почуттів.

Вона бездоганно ввічлива, але закрита. Освічена й розумна, але, крім двох перекладів Анатоля Франса, нам невідомі проявлення її амбіцій, якщо такі були: більшість часу Софія то працювала в книжковій палаті, то виконувала марудні обов’язки бухгалтера в якійсь конторі.

Лінгвістка Людмила з Харкова, яка описує закоханість у неї Зерова, згадує про Софію з симпатією і говорить про її зовнішню красу. Студентка Зерова Алла, закохана в професора, у своїх белетризованих спогадах описує дружину викладача різко й осудливо: як зверхню і неприємну особу з яскравим макіяжем, зацікавлену винятково модним одягом, неуважну до багатого внутрішнього світу свого чоловіка.

Алла описує маленького Костика Зерова як викапаного батька. Тоді як Софія пише, що хлопчик був дуже схожий на неї саму.

На фотографії в ботанічному саду, дивлячись на маленького Зерова, ми можемо помітити, що хоча розріз очей і форма обличчя, точеність рис Костикового обличчя справді нагадують Софію, його прямий серйозний погляд і невловний печальний усміх — зовсім як у батька.

Отже, хто тут у нас є?

Мовчазна жінка, яка залишалася непроникною навіть для тих, хто знав її особисто. Тільки мовчазність її — це не мовчазність самовідреченої і підлеглої. Зі скупих описів стриманої і небагатослівної жінки постає образ особи, яка ревно оберігає свій внутрішній світ. Вона не нарікає ні на складне життя, ні на відсутність підтримки з боку чоловіка — але тим відчутніша погорда, з якою вона терпить щось, чого за всіма законами справедливости не мала би переживати. Софія описує хатні справи й обов’язки, якими змушена займатися, поки її чоловік віддає себе сродній праці, а простір між рядками заповнений відчуттям безглуздости і помилковости такого стану речей.

Чоловік, який чарує і гіпнотизує красою власного розуму. Його багато, і він яскравий. Він заповнює собою весь простір, приковує увагу. Сама природа його виразности, його експансивність не залишає простору для стриманої жінки, яка так добре вміє володіти собою.

І ще один чоловік, який зумисне дратує людей заради розваги. Напозір цей, другий, анітрохи не переймається тим, чи подобається він іншим. Навпаки: він навіть докладає зусиль, аби не подобатися, аби залишатися незрозумілим, складним, шерехатим. Окреслення «неприємна людина» може бути доволі спокусливим і дарувати свободу.

Кожен володіє чимось, чого бракує іншому. Кожен здатен втолити чиюсь спрагу. Три уламки цілого, три часточки. Троє живих людей.

«Мовчуще божество». Так називається недописана повість В. Домонтовича — белетризована біографія Марка Вовчка. Марія Вілінська походила зі збіднілої російської дворянської сім’ї і стала українською письменницею. У другій половині ХІХ століття ця жінка власною творчістю заробляла на себе і свого сина, подорожувала й електризувала уяву обивателів чутками про свої численні любовні романи. Тарас Шевченко назвав її «донею» і подарував золотий браслет. Панько Куліш — «корифей» і «перворядна зірка» — доводив себе через неї до плаксивих істерик. Тургенєв розважав її маленького синочка під час спільних подорожей у диліжансі. Жуль Верн забажав, щоб його романи перекладала російською тільки вона.

Твори Марка Вовчка майже одночасно виходили в Росії і Франції. Французький видавець П’єр-Жуль Етцель зробив адаптований переклад повісті «Маруся», в якій маленька українська дівчинка хоробро допомагає запорозьким козакам боротися з ворогами. Буремні події часів української Руїни були перетворені в тексті на перипетії франко-прусської війни й захоплення Ельзаса й Лотаринґії. Оздоблена розкішними ілюстраціями Теофіла Шулера, книжка швидко стала однією з найулюбленіших дитячих повістей у Франції. Щоправда, вона була підписана псевдонімом самого Етцеля — П. Ж. Сталь. Ім’я справжньої авторки зазначалося маленькими літерами в підзаголовку «За переказом Марка Вовчка».

Жодні намагання відновити справедливість ні до чого не призвели. Етцель вперто тримався позиції, що у своєму тексті він лише використав ідею письменниці, а все інше створив сам. Зображення першого видання «Марусі» вирізьблене навіть на пишному гробівці видавця на цвинтарі Монпарнас.

Віктора Домонтовича вабили можливості, які відкривав жанр белетризованої біографії. Він надихався творами Андре Моруа і Стефана Цвайґа, свідомий того, як багато простору дає цей ґатунок тексту конкретно йому — науковцеві, пильному шукачеві намистинок промовистої інформації, любителеві аналізу, синтезу, зіставлень, психології і сміливих спекуляцій.

У помешканні Петрова, на вузькій, горбатій і вигнутій вуличці Малопідвальній, з верхньої частини якої відкривався вид на дахи і дворики старої забудови, було три письмові столи. За першим Петров писав працю з етнографії, за другим — наукове дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки», за третім працював над белетризованою біографією «Романи Куліша». Тому в науковому тексті час від часу трапляються живописні художні фрагменти, а в художньому — чіткі й конкретні наукові пасажі. За іронією, сусідом Петрова на Малопідвальній був Агатангел Кримський — старший колега з Академії наук. Зовсім поруч була розташована і будівля НКВД.

Уже там, у «Романах Куліша», В. Домонтович присвячує Маркові Вовчку чимало уваги. Згодом він пише белетризовані біографії Костомарова, Франциска Ассизького, Ґете, Ван Ґоґа, Рільке, Вацлава Ржевуського, Франсуа Війона, Тіхо Браге, Йоганна Кеплера, Гракха Бабефа, Сави Чалого, Гельдерліна. Ранні наукові статті Віктора Петрова про Григорія Сковороду рясніють фрагментами, що викликають чуттєві й майже тактильні переживання, які зазвичай дарує художня література: об’єм ситуацій, емоції, стани, вчинки, слова і побутові деталі складають додатковий вимір і дозволяють пізнати мудрого й дивакуватого філософа як когось реального або як самого себе.

Уже навіть за різноманітністю епох і покликань можемо побачити обшир зацікавлень Домонтовича: це письменники і філософи, астрономи і авантюристи, святі й божевільні. Як бачимо, жінка серед постатей, які привернули увагу письменника, тільки одна. Звичайно, у кожному творі з’являються жіночі персонажі — але всі вони лише додаткові елементи, акторки другого плану, необхідне тло, покликане зробити різьбу точнішою, прокреслити деталі й півтіні головного героя.

Марко Вовчок вабила В. Домонтовича. Навколо її образу залягала саме та фактура, яку йому так спокусливо вдавалося розгортати.

Цікаво, що персонажів-чоловіків, хоч яке неприховане захоплення і повагу автора вони б не викликали, він змальовував із характерною собі іронією. Створені ним портрети чимось нагадують карикатури, де влучно підмічені художником особливості перебільшуються і виводяться на перший план: ледь загострений ніс стає дзьобом, повні губи — роздутими міхами, легка сутулість перетворює постать на фігуру шахового коня. Мізерності й дивацтва, слабкості й інфантильні риси підхоплюються Домонтовичем і ним наголошуються. Генії, творці, науковці, мудреці й винахідники виявляються у його текстах плаксивими дітьми, капризунами і впертюхами. Вони носяться кожен зі своєю величезною ідеєю, викликаючи лише сміх і нерозуміння сучасників. Доводять себе до заламання, шалу, гарячки, безпам’ятства, самовідречення, створюють і плекають власні численні проблеми, налаштовують проти себе суспільство — і все заради чогось, на що себе перетворюють, переплавляють. Заради нефізичних сенсів, якими стають.

Марко Вовчок привабила Домонтовича поєднанням сенсів нефізичних (її творчість) і фізичних (велика кількість коханців), складністю характеру, обуренням і неспокоєм, які викликала в інших, суперечливістю вражень про неї. Вона притягнула його своєю мовчущістю. Непроникністю.

Користуючись звичним набором властивих собі інструментів, Домонтович проявляє раптом до героїні зовсім інше, ніж до героїв-чоловіків, ставлення. Він виставляє її в іншому світлі. Домонтович не глузує з Марії Вілінської, не іронізує з неї. Її образ не скидається на карикатуру. Він пише про Марка Вовчка серйозно. Це чоловіки, які в’ються навколо неї, мають дзьоби замість носів і схожі статурою на шахових коней. Які б непристойні жартики не траплялися дослідникові у спогадах сучасників Марка Вовчка, сам Домонтович коментує її постать, слова і вчинки обережно та дбайливо, з повагою й урочистістю.

Схожим чином він поводиться і зі своїми цілковито вигаданими персонажами: сумні, надламані, нехай навіть зовсім безумні й ірраціональні героїні, подані з шанобливим уклоном, з серйозністю і співчуттям; герої-чоловіки, якими б глибокими й поміркованими, якими б трагічними не були, безжально розчленовані на функції, виставлені до читача гіперболізованими якостями, в’їдливо висміяні.

Кожна жіноча постать — це постать матері, втраченої у віці трьох із половиною років. Навряд чи він міг її пам’ятати. А отже, її образ — це образ мовчущого божества: досконалий, невловний і недосяжний. Туга за нездійсненним дотиком, з якою живеш, як із одним з життєво важливих внутрішніх органів: він постійно завдає болю, але без нього твоя загибель — неминуча.

Кожен персонаж-чоловік — це постать батька, який був поруч: виховував, навчав, опікувався. Ухвалював рішення щодо власної долі на користь сина. Постать найближчої людини з плоти і крови, нехай і спрямованої думками і натхненням у вищі сфери, але все ж — звичайної людини, яка кахикає, сякається, поводиться занудно й набридливо. Людини, яка дратує, зворушує, захоплює, подає приклад для наслідування. Постать когось, хто протягом певного часу в житті виконував ролі обох батьків, тобто був усім Всесвітом, був усесильним, мав повну владу над сином. Когось, кого відтак нестерпно хочеться скинути з його постаменту, ким нестерпно хочеться стати.

Кожен персонаж-чоловік — це він сам, автор. Самоіронічний, безжальний до будь-яких виявів, безліч разів деконструйований, розібраний на окремі деталі, розсічений на сеґменти. Нікчемний і сповнений туги за нездійсненним дотиком. Двоїстий, та один.

«Мовчущим божеством» Марка Вовчка назвав закоханий у неї до нестями Пантелеймон Куліш. Спершу вона зачарувала його своєю мовчазністю. Це була розкішна, глибока мовчазність, під параван якої можна було вигідно умостити будь-які власні фантазії.

Коли з часом з’ясувалося, що мовчазність Марка Вовчка ховала в собі щось нескінченно далеке від мрій закоханого корифея, це спричинило тривалий і ґвалтовний шквал обурення, недовіри, образ, самопринижень і принижень на адресу підступної облудниці.

Ні особистими якостями, ні власною історією Софія не могла бути схожою на Марка Вовчка. От хіба що лаконічність і стриманість, що в кожної з жінок, вочевидь, мала власну природу, витоки й значення, все одно були названі однаково — стриманістю й лаконічністю. Обидві вміли бездоганно володіти собою, не виказуючи почуттів. Обидві, здавалося, були невразливими до пристрастей.

Ми не можемо нічого знати про те, що означала мовчазність Софії Зерової. Що вона означала для Зерова і що — для Петрова. Як кожен із чоловіків давав собі з цією мовчазністю раду. Що кожен у ній вбачав. Чи хтось із них зміг розгадати, розкрити Софіїну мовчазність? І якщо так, то чи зумів упоратися зі знайденим там, у глибинах?

Усе, що нам залишається, — фантазувати і спекулювати. Поєднувати випадкові точки на площинах, розташованих під різними нахилами. Домислювати.

«Мовчуща. Ні до кого не горнеться. Ніби якось з холодком, немов з підкресленою, майже навмисною непривітністю, з якоюсь гордовитою стриманістю.

„Мовчуще божество!“ — як назвав її П. Куліш у ці роки своєї закоханости в неї.

Марко Вовчок свідома була своєї замкненої, упертої, вольової непокірливости.

„Я була ще з реп’яшок, а вже мене ніхто переконати не посилив!“ — казала вона про себе».

Впродовж усього життя Софія дбала про архіви кожного зі своїх чоловіків. Старанно берегла рукописи й усі можливі папери, записи, листи — все, що не конфіскували, що не відібрали. Вона берегла архів Зерова, коли того заарештували і вислали на Соловки. Берегла цілі стоси рукописів Петрова, хоч той після війни і зник на кілька років (чи отримувала вона тоді від нього бодай якісь звістки?), продовжувала їх зберігати, звалені на старій канапі, поки Петрова не відпускали до неї з Москви.

Софія берегла листи до неї від Зерова і зберігала листи від Петрова. І перші, й другі вона акуратно віддала до Архіву літератури й мистецтва. Натомість власні листи, які Петров, без сумніву, привіз із собою до Києва, Софія знищила. Вона точно знала, що і заради чого робить, точно знала, чого хоче і чого не бажає.

З усього, що існує про неї, крім фотографій, з яких ми можемо отримати враження про її зовнішність, погляд, усмішку, вираз обличчя, крім скупих і непевних спогадів і згадок людей, які її знали, саме в листах від Петрова, немов у водоймі, в озері, затягнутому ряскою, можна шукати її відображення.

Він постійно згадує про свою всеохопну любов, яка є сенсом і опорою, яка допомагає зберегти цілісність. Він докоряє їй за те, що вона рідко пише, що довго не відповідає на листи. Описує, з якою тугою і нетерпінням чекає на відповідь від неї, як виглядає поштаря біля скриньки, як втрачає геть усі бажання, якщо лист не приходить. Петров переповідає сни, пронизані ревнощами: до Софії в тих снах приходять і приходять чоловіки, поки його, Петрова, немає поруч. Він довго і детально, з найменшими подробицями, планує їхні короткі побачення. Потім довго і детально згадує подробиці перебування разом, відчуття, принесені розлукою, посмак — і тоді знову починає мріяти про наступну зустріч. Просить Софію пошити собі пальто, пошити собі сукню, розпитує про пальто і сукню, хоче знати все про фасон і тканину. Описує рутину свого життя: харчування, працю, погоду. Він уважний і терплячий. Він докоряє їй із ніжністю, докладно і спокійно пояснює власні думки та вчинки. Розраджує її з лагідністю, смутком і мудрістю. Жартує і каламбурить.

Його листи спрямовані на Софію навіть тоді, коли Петров розповідає в них про себе. Розповіді про себе — це промінь, який висвітлює її відображення.

«Якщо хочеш: вчинки іншого — це лише дзеркало, в якому відбиваємося ми особисто і наші власні вчинки. Якщо Тобі захотілося про все це поміркувати, то Ти знайшла безпосереднє пояснення всьому, що Ти бажаєш чи бажала мені приписати, або приписати начебто, на перший погляд, моїм вчинкам.

Дорога моя! Ти пишеш: „Мені здається, що з огляду на такий стан справ кожному з нас краще йти своїм шляхом“. На жаль, як часто, скільки разів протягом вже майже чверті століття — бачиш, скільки років! — я намагався, щоб Ти йшла не тільки своїм, а й моїм шляхом! Але хіба для тебе це якась новина чи несподіванка, що Ти завжди йшла тільки своїм шляхом. Хіба Ти можеш не робити цього або що-небудь в цьому змінити?

На жаль, Ти завжди свій шлях і можливість іти своїм шляхом ставила понад усе і готова була ламати все заради утвердження „власношляховости“! Пригадай останні випадки за останні роки, будь-який із цих випадків…

Не зрозумій ці рядки як суперечку або докори. У них немає ні того, ні іншого! У них немає нічого, крім жалю і дещиці гіркоти, яка домішується до жалю».

«Кожна людина має в своєму житті власні вузли, і ці вузли час від часу повторюються. „Власний шлях“ — це один із Твоїх життєвих вузлів, яких неможливо ні позбутися, ні зректися. Пригадай свою розповідь, як у студентські роки Ти, йдучи зі своїм приятелем, йшла з одного боку вулиці, а він з протилежного.

Тож у цьому немає проблеми. Ти завжди робила і говорила, як Ти хотіла. Можна було просити, благати, наполягати, плакати, але якщо Тобі хотілося йти тротуаром з іншого боку вулиці, то Ти йшла, наперекір усьому, з іншого боку. Так було, так є. На це доводиться зважати і просто повністю приймати, що я робив і роблю й, вочевидь, продовжуватиму робити».

Листи Зерова зовсім інакші: Софії там не розгледиш. Хоч як би самому авторові листів не хотілося втримати образ дружини, схопитися за нього, повірити в неї саму і життя, що було колись із нею пов’язане — це вже неможливо.

Він звертається до дружини, просить надіслати харчі, пера чи леза для бритви, просить її розповідати якомога більше про себе саму, про своє життя, про «рідну могилку» — але промінь не досягає жодної поверхні, від якої може відбитися, його поглинає темрява. Голос губиться в глушині, розріджується одноманітним свистом вітру.

Ці листи — надприродне зусилля людини, яка втратила сенси, ґрунт під ногами, реальність, надію. Людини, над якою вчинили насильство, вдерлися в нутро, до її розуму, до спогадів, до знання про себе, про свої наміри, вчинки і роботу, про прив’язаність і вразливість — і зруйнували всі зв’язки, весь усталений порядок, змусили її саму, власними руками зруйнувати ці зв’язки, цей порядок, лад, із якого складається особистість, зізнатись у тому, чого не робив, звести на себе наклеп, втратити себе, опинитися за межею життя і притомности — але ще не там, де пролягає межа божевілля або смерти. Ось точка, з якої Зеров пише свої листи.

Вони — відчайдушне намагання понівеченої людини утримати біль, повернути лад. Він продовжує працювати, він думає про переклади, про рукописи, про граматичні конструкції. Описує в листах уже перекладені ним уже пісні «Енеїди», плани подальших перекладів — і всі з різних мов, з’ясовує долю своїх рукописів, кожен із яких пам’ятає достеменно. Він надмірно акуратний, нав’язливо точний, невротично обов’язковий у тому, що стосується праці. Там, на Соловках, геніяльність перекладача загострилася до краю. Мова, поезія, переклад — єдине, останнє наповнення ґвалтом випатраної людської оболонки. Поки система, що чавить людей мільйонами, зводячи реальність до підсумку, ніби людська істота — нікчемність, і її життя, саме її існування, її особисті якості не мають жодного значення і ваги, праця над перекладами Верґілія з мертвої латини на українську мову, відточування гекзаметра, підбір епітетів із якнайточнішими відтінками, дбання про милозвучність стають засобом виживання й самозбереження. Засобом, за який він тримався, бо лише з його допомогою міг повертати і відновлювати смисли, логіку, історію власного життя. Лише так міг досягнути того краю, за яким вчинене над ним насильство переставало бути визначальним. Звідти можна було вийти у простір за межами власної особи з усім, що її творить і стосується, включно з відібраними правотою, притомністю й гідністю, включно з наругою, вчиненою над її єством.

Описи самовідданої наукової роботи Петрова означають, що робота не тільки допомагає йому зберегти цілісність, почуватись собою, а й підтримує серед безпросвітньої відірваности від дому, не дає занидіти без Софії. Дозволяє наповнити час, вимушено проведений без неї, в самотності. Наукова діяльність, любов до Софії, відмова від художньої творчости — складові, з допомогою яких Петров беріг себе.

Самозречена праця Зерова в умовах концтабору — останній притулок людини. Те, на що ця людина повністю перетворилася, у чому вона збереглася. Зрештою, щоб себе зберегти, слід себе перетворити.

30-го травня 1953 року Петров у своєму листі до Софії розповідає про приготування до археологічної експедиції. Серед інших деталей він ділиться тим, що для подорожі «радять мати матрацник, аби набити його сіном».

Ці рядки могли нагадати жінці лист від Зерова, написаний 3 червня 1936 року на станції Кемь у 8-му відділенні ББК НКВД.

«…Буде мені потрібен і який-небудь чохольчик для матрацу (сінника), замочок для кошика, мильниця (та, яку ти надіслала, у мене вже зникла після Морсплаву, в самому кінці етапу) — це єдине (якщо не рахувати трьох рублів, які тут зникли, і розчавлених окулярів), чим я розплатився під час етапних переміщень, — це дуже дешево, якщо порівняти з тим, скільки втрачають інші. Окуляри мене вже не пригнічують: я дістав собі тут нові (свій звичний №) і аніскільки вже не страждаю, а ось відсутність сінника і мильниці відчувається як виразна незручність. Якщо можеш, виручи — сіна дістати тут нескладно, а ось чохол — справа складна. Подумай, дорога».

Дослідники наукового доробку і біографії Петрова губляться. Намалювати пряму неможливо, систематизувати матеріял — не вистачає системи. Психологічний портрет — спрощений і непереконливий.

Служачи німцям, він публікує в Харкові твори розстріляного Зерова (загиблого чоловіка своєї коханої жінки Софії) у виданні Відділу пропаганди німецької армії в Україні «Український Засів». Публікує в цьому ж часописі власний роман «Без ґрунту». В цьому місці у біографіях Петрова зазвичай зазначено: частину накладу він знищує власноруч.

Петров із великим інтересом спілкується з німецькими археологами в Києві, приїжджаючи туди до створеного окупаційною владою музею найдавнішої історії. Ось вона — можливість, що стільки років залишалася недоступною для радянського археолога Петрова. Поки іноземні науковці займаються описом експонатів, призначених на вивезення до Райху, лейтенант Z може досхочу обмінюватись із ними концепціями і знахідками, послухати про останні европейські тенденції, розкопки та відкриття.

Доктор Ріхард Штампфус веде розкопки древнього могильника ІІ-І ст. до Р. Х. на хуторі Корчуватому біля Києва. Інші німецькі археологи досліджують пам’ятки ІІІ-IV ст. до Р. Х. на островах і кручах поблизу Дніпровських порогів. Ці місця раніше були недоступними. Німецьким науковцям із відомства Альфреда Розенберґа допомогла Червона Армія. Відступаючи, її частини підірвали Дніпрогес: води Дніпра відступили, пінистий язик ріки зіслизнув із замулених древніх поселень, що колись були залюдненими і живими, але ось уже стільки століть ховались під товщею води.

Директором музею був військовий і археолог Пауль Ґрім. Про нього ще довго згадували як про добру й співчутливу людину. В окупованому Києві він врятував не одну людину від голодної смерти. Про Петрова, зрештою, теж говорили добре: одягнутий в німецьку уніформу, він допомагав колегам з офіційним працевлаштуванням. Це давало змогу отримувати продуктові картки.

1943 року почали вивозити унікальні експонати: багато сотень бронзових і срібних прикрас, древньосльов’янські емалі, давньогерманські застібки для плащів.

Петрову якось доводилося поєднувати в собі симпатію до гуманних, увічливих та ерудованих німецьких колег і розпач, пов’язаний із втратою експонатів. Більшість із цих предметів він добре знав. Деякі — знайшов сам. Був свідком віднайдення інших. Багато — описував і використовував у власній роботі. Чимало з цих предметів він зберігав на фотографіях, що були потрібні Петрову для написання наукових праць.

Експонати вивезли, дорогою чимало з них безслідно зникли. Вони залишилися тільки на знімках, що збереглися в архіві археолога Петрова.

Двоє людей перебувають у тому самому місті в той же час. Кожен із двох свідків розповідає свою історію: вони описують одне місто, ті ж вулиці й ті ж руїни мостів і будинків, той же дим над знищеним Хрещатиком, ту ж Лавру, на подвір’ї якої в снігу й уламках лежать коштовні ризи, гобелени і тіла партизанів, тих же кістлявих собак і кістлявих людей, які продають на ринку картопляне лушпиння. Тільки один із них — чоловік, що пригадує досвід восьмирічного хлопчика, який народився в Києві й жив у халупі на Куренівці, дитини, якій довелось пережити все, що відбувалося, зсередини, знизу, щоразу на волосинку від пострілу, від вибуху, від зламаного карка. Інший оповідач — освічений іноземець, який переповідає пригоду, що з ним відбувалася в дикому місті на Сході. Це людина цивілізована і чутлива, високоморальна та справедлива. Старанно виконуючи наказ керівників Райху, цей чоловік не поділяє деяких їхніх поглядів і співчуває місцевому населенню: «Нам здається необхідним встановлення духовного контакту з найкращими елементами людности».

У першому випадку йдеться про Анатолія Кузнєцова з його «Бабиним яром». У другому — про «Київський щоденник» Феттіха Нандора, угорського археолога і мистецтвознавця, який був скерований нацистським відомством Альфреда Розенберґа для опису культурних цінностей, що зберігалися в музеях Києва.

Нервова система риб порівняно з нервовою системою більшости живих істот влаштована таким чином, що риби гостріше й пронизливіше відчувають біль. Це тим страшніше, що вони не здатні видавати звуків, не здатні цей біль жодним чином провістити світові. Їхні страждання залишаються замурованими в холодних лискучих тілах, скліють в очах. Уявіть собі тільки цю клаустрофобію і ядуху, цю безвихідь і приреченість — мовчки, безслідно, ізольовано пройти крізь найгірші тортури.

У «Бабиному яру» несподівано трапляється опис риболовлі. Спухла від голоду дитина вирушає до водойми в надії впіймати собі харч. Цій дитині довелось уже не раз чути над головою свист кулі, випущеної прицільно в неї, вона засинає в мокрій землянці під хрумкотіння підземних комах, весь час хворіє і весь час тяжко працює, постійно чує постріли, крики катованих, бачить, як обм’якають тіла, як розколюються черепи, як женуть на заклання тисячі й тисячі людей повз її будинок, чує, як ці люди, прямуючи до урочища, діляться між собою здогадами, куди ж саме їх вивезуть, — «адже німці поважають євреїв, бо ми споріднені».

Отож хлопчикові вдається впіймати окуня. Але не вдається ні вбити його, ні дочекатися повільної смерти рибини. Опис мук риби настільки нестерпний, настільки нестравний, що відгукується читачеві на фізичному рівні. Таке враження, що цей текст, помережаний смугами різних шрифтів і курсивами — умовними позначеннями коректур і редакцій різних часів, — писала людина, яка колись втратила шкіру і так більше ніколи й не змогла її наростити, навіть бодай трохи загоїти її пекучу поверхню.

Вчений-археолог Феттіх Нандор описує той самий простір і час у спосіб, який навіть навіює відчуття затишку. Так, руїни на Хрещатику димлять, так, якомусь бідоласі розкроїли череп сокирою посеред вулиці, так, тут справді винищили євреїв («євреїв повбивали українські поліцаї, які ходять із пов’язкою на рукаві»), люди мерзнуть у власних помешканнях і не мають що їсти — але існує якась меланхолійна романтика в цій понурій атмосфері, спокій і відстороненість мандрівника, який із зацікавленням і співчуттям занурюється в жах чужих далеких життів, добре знаючи, що це тимчасово для нього, що саме цей жах його не стосується. «Сьогодні я розглядав руїни через свій чудовий французький бінокль».

А хлопчик розповідає: «Жінки побігли уздовж колони, не припиняючи верещати, ридати, кидатися на шиї своїм донькам, поліцаї їх відштовхували, баби падали на землю; позаду йшли німці і підсміювались». А вчений-археолог записує: «Цілком пристойний спектакль ішов у великому оперному театрі, в якому відсутнє будь-яке опалення… Музика і вистава загалом, враховуючи обставини, були дуже гарними». А хлопчик: «Один, наприклад, збожеволівши від запаху смаженого, почав їсти трупне м’ясо, вихоплюючи шматки з вогню. Спочатку німці цього не бачили, а коли застукали його, негайно розстріляли — і кинули у вогнище, вкрай обурені дикістю, до якої той дійшов». А вчений: «Я був вражений, коли вперше проходив залами музею: жодного сліду від недавніх руїн. Наче я перебував в одному з елітних музеїв в якійсь мирній країні. Чудовий паркет блищав, двері та стіни були чисті».

І кожен розповідає те, що бачив і знає. Кожен розповідає правду. І надія на те, що ці подорожні таки зустрічаються, існує — вони можуть зустрітись у слухачеві. У той момент, коли одного лютневого дня угорський вчений-археолог націлюється своїм незмінним фотоапаратом, шукаючи найвдаліший ракурс, щоб зафіксувати Андріївську церкву. А змарнілий хлопчик із пекучою шкірою дивиться просто в об’єктив, не відводячи погляду, — і в його очах відображаються Дніпро, і Труханів острів, і Лівий берег, і Дарниця, і дахи, і пустище, де раніше стояла Десятинна церква, і зграї птахів у небі, і рибина, яка мовчки вигинається на березі, охоплена відчаєм замурованого всередині болю.

Цей момент справді описаний в обох оповідачів. Феттіх описує місце, де він робить фотографію. Кузнєцов розповідає, як спостерігав за одягнутим у військову уніформу чоловіком, що фотографує Андріївську церкву, — турист, що бажає зберегти собі на пам’ять цікавинку зі своєї подорожі.

В описаному в обох текстах спільному часі та просторі, в тому ж контексті пролягає траєкторія Петрова. Вона, щоправда, як і тисячі, мільйони інших траєкторій, залишається за межами обох оповідей.

Феттіх Нандор міг бути знайомий із Петровим. Але що ми почерпнемо з цієї випадковости, про яку й так ніколи не зможемо довідатись?

Хоча схоже на те, що якраз у випадковостях, про які ніколи не дізнаєшся напевно, почерпнути можна найбільше.

Можна вибрати на площині дві довільні точки і їх поєднати. Пряма лінія дає відчуття полегшення: в центрі життя — наукова діяльність або любовне почуття. Ми самі вибираємо, які точки поєднувати і самі даємо прямій назву, відштовхуючись від того, що шукаємо.

Але що робити, коли площин — набагато більше, а більшість точок — змінні, миготливі й невидимі? Що коли паралельні прямі перетинаються, центрів життя одразу кілька (або жодного), а геометричні фігури втрачають свої осі? Як охопити розумом усі невідповідності, як пояснити собі невідоме?

Розрізнені й недопасовані деталі поєднуються зрідка, в надто короткі миті, що іноді настають між вдихом і видихом. Іноді — вві сні, коли перебуваєш за межами логічних конструкцій і вербальних формулювань. Неспокійно скидаючись, намагаєшся передати назовні, у яв, послання з розгадкою: але твій рот замуровано, з нього долинає хіба що мукання, а слова, які навіть часом вдається вилаштувати в подобу струнких речень, не схожі на лексеми жодної мовної сім’ї.

Хоча — хто його знає. Можливо, йдеться про котрусь із мов мертвих. В архівах лінгвіста Віктора Петрова збереглися матеріяли його роботи над відтворенням двох мертвих мов, якими розмовляли колись довгоголовці і круглоголовці — давньопрусської і скитської. Може, в тому то й річ, що невисловлене й безповоротно втрачене можна висловити хіба мертвою мовою.

Прокинувшись, деякий час іще відчуваєш, що відповідь була і є, що вона лежить там, усередині тебе, її можна ще пережити цибулиною довгастого мозку. Але назовні її не видобути, ніяк не видобути. Вона є, однак всі спроби торкнутися її марні.

Як торкнутися непроникного?

Може, його листи щось пояснять? Може, з них стане зрозуміліше?

Спеціяльна комісія лікарів-педіятрів якось офіційно визнала Костянтина Зерова вундеркіндом. Він читав і писав мало не від самого народження, ковтав дорослу літературу і розмовляв складнопідрядними реченнями. Зовні він був зменшеною копією батька: те саме кругле личко, розріз очей, форма губ. Ідентична міміка.

Ця мініятюрна вдосконалена копія його самого була розрадою Зерова в усьому. Неможливо почуватися самотнім і непотрібним, маючи перед собою таке відображення. У Котикові множилось і процвітало все те, у що вірив його батько: воля до навчання, зацікавленість, працьовитість, феноменальна пам’ять, гострий розум, швидка реакція, талант до аналізу, синтезу й експромтів.

1 вересня 1934 року професора Зерова звільнили від викладання в Київському університеті. 1 листопада йому заборонили займатися науковою роботою. 3 листопада від скарлатини помер десятирічний Костик.

На похоронах маленького Зерова, крім хлопчикового батька, було четверо людей — двоє колег і двоє професорових учнів. Софія цього дня, можливо, ще не знала, що її сина більше немає. У критичному для життя стані, вона лежала в реанімації.

Протягом усього поховання відчувалася ніяковість. Пік збентеження випав на тих кілька хвилин, коли Зеров раптом почав виголошувати промову над свіжим пагорбом, під яким лежав «рідний покійничок».

Зеров промовляв латиною. Цитував Верґілія, Овідія, Горація. Tempora si fuerint nubile, solus eris. Якщо спохмурніло небо, знай — ти відтепер самотній.

Він відчув нерозуміння решти присутніх. Напружена мовчанка і відведені погляди дали йому зрозуміти. Дорогою з цвинтаря він вирішив пояснити.

Він поховав не тільки свого єдиного сина, а й себе самого. Він знав, що цей виступ для закопаного в землю мертвого хлопчика — останній у його житті. Більше не буде напхом напханих аудиторій, куди втікали навіть студенти з інших курсів, щоб віддатись гіпнотичному трансу, солодкому наркотику лекцій професора Зерова. Більше не буде заворожених уважних поглядів, затамованого подиху, овацій і відчуття сп’яніння, змішаного з приємним виснаженням. Йому заборонили викладати, заборонили займатися практично будь-якою діяльністю. Цькування почалося з того, що він перекладав латинських класиків. Носіїв латини давно вже немає. Латинська мова мертва.

Ось, наприклад, одна з багатьох відмінностей між ними: Зеров був блискучим оратором, а Петров натомість скептично ставився до публічности. Він не міг її уникати, бо читання лекцій і виступи — невід’ємна частина наукової діяльности. Десь так він її сприймав — як додаток, необхідність, іноді — вимушеність. Привід для іронії, скепсису, важкого зітхання. Щось, що треба пережити.

Зеров натомість виступами насолоджувався. Якщо вони й не були його метою, то джерелом радости, натхнення, ідей, дзеркалом і двигуном уже напевно були.

У всіх спогадах про Зерова його талант до публічних виступів підкреслено й виділено. Ці фрагменти спогадів — особливо піднесені, екзальтовані. Найбільш насичені епітетами, суперлятивами. Очевидно, що такі ознаки свідчать про перебільшення. Але коли десятки свідків перебільшують той самий момент — це про щось свідчить.

Говорять про те, що він абсолютно нічим не вирізнявся зовні: середнього зросту, круглолиций, усміхнений, зі світлою чуприною, зачесаною назад, з блакитними очима. Про зіпсовані зуби ми вже знаємо. Зіпсовані зуби заважали дикції: Зеров шепелявив. Шепелявий оратор.

Але натомість — тембр голосу. О, це вже ближче до теми. Приємний для вух, милозвучний тенор (на противагу «скрипучому голосу» й «вередливому тону» Петрова). Вміння володіти інтонаціями. Ймовірно, майстерне застосування риторичних прийомів: він же явно простудіював теорію ораторського мистецтва у своїх античних улюбленців. Це могло бути хіба додатковим засобом, інструментом: його виступи були магічними, бо вони були спонтанними. Навіть незважаючи на те, що він до них щоразу готувався. Готувався до кожної теми, незалежно від того, скільки разів уже про неї говорив. Щоразу додавав і знаходив щось нове, щоразу траплялись нові відкриття, оголювався новий зріз, робився новий наголос, проявлявся новий акцент, несподівана паралель, ще глибший аналіз. І, скільки б разів не відчитував тему, як би ретельно не готувався, — говорячи, сам захоплювався нею, ніби вперше. Очі починали сяяти, жестикуляція ставала дедалі жвавішою. Він не входив у несамовитий раж, у транс, завжди залишаючись зі слухачами: вони переживали подію разом, разом проживали осяяння, разом поєднували безліч розрізнених точок на різних площинах: історичні обставини, походження, впливи, деталі життєпису, художні засоби, ідеї, форма і зміст, творчий підхід, вплив хвороби на творчість, любовні історії, внесок і збереження пам’яти.

Він цитував із голови цілими сторінками і різними мовами. Він вперше відкривав для студентів імена і твори українських авторів, про існування яких вони не здогадувались і близько. Він систематизував і вписував у цілісну картину. Раптом фрагментарні й випадкові течії, школи й угруповання, окремі письменники вилаштувались у струнку й логічну, хоча й невимовно складну, конфігурацію, відкривши нову перспективу — у процес становлення і тривання української літератури та його вписаність у загальноевропейську тяглість.

У спогадах студентів повсякчас трапляється момент, пов’язаний із пережитим здивуванням, майже шоком: з того, що в очах багатьох справляло враження невиразних і розірваних, вторинних клаптів, анемічного наслідування російської або польської літератури з рідкісними спалахами справді сильних імен, Зеров вилущував тонкощі й цілість, які викликали щось дуже схоже на гордощі. Виявлялося, що, впевнені, ніби давно вже знають усе про українську літературу, вони насправді навіть не знали, що ця література існує.

Кожну лекцію він починав із легкої бесіди. Вів діялог зі студентами на принагідні теми: про погоду, архітектуру, концерти, свята, рівень води у Дніпрі, лосів у Голосіївському лісі. Ті, що знали його, не могли надивуватись із всеохопної ерудиції. Його пам’ять зберігала цілі ландшафти інформації, глибокі поклади знань, і виловлювала необхідне, комбінуючи між собою окремі фрагменти, щоб створити цілісну замальовку. Так, проминаючи давній храм у чужому місті, він починав розповідати історію його створення: називав імена фундаторів, описував плани архітекторів, перелічував матеріяли, використані на ті чи інші елементи будівлі, і випадки, пов’язані з нею в різні періоди. Ця інформація походила з різних джерел, і, щойно поглянувши на споруду, Зеров знаходив її у глибинах пам’яти, сполучав відомості й подавав слухачеві готову історію.

Він міг говорити про причини хвороб київських пірамідальних тополь, про звиродніння сеттерів-ґордонів, про бруківку на Фундуклеївській вулиці. Але найдужче його цікавила література: порівняння перекладів, конотації, відтінки, способи римування, віршові розміри, психологія творчости, історія і критика, впливи, причини і взаємозв’язки. Він не припиняв вчити мови, не припиняв складати плани й проєкти і не припиняв їх реалізовувати. Навіть перед розстрілом, у концтаборі на Соловках, Зеров продовжував перекладати — «Енеїду», «Гайавату», «Бориса Ґодунова». Збирався сідати за Ґете і Шекспіра, перед тим «привівши в систему» англійську з німецькою.

Лінгвістка з Харкова, яка вірила, що Зеров був багато років у неї закоханий, розповідала у листах до мовознавця Шевельова про осінній вечір, коли втрьох — вона, її чоловік і Зеров — гуляли харківським парком, читаючи напам’ять поезію. Чоловік був арбітром. Вони йшли серед кленів і каштанів, серед клумб з айстрами, навколо озерця, сиділи серед заростів на зваленому стовбурі дерева, а навколо них намотувала кола собака (доберман-пінчер на ім’я Ласка), і змагалися, хто знає більше російських віршів. Коли і Зеров, і Людмила розповіли по 40 поезій, арбітр запропонував оголосити нічию. Трійця повечеряла на терасі ресторану «Динамо» (популярна назва для ресторанів у ті часи), нагодувавши собаку залишками їжі. — Цікаво, хто ж із вас насправді знає більше віршів напам’ять, — промовив чоловік Людмили. — Звичайно, я, — сказав Зеров. Він не хвалився, він просто констатував ситуацію: він знав набагато більше української поезії, а ще — грецьку й латинську, французьку та німецьку. Він справді знав набагато більше. Знав різні варіянти й редакції. Знав різні переклади.

Ось моя дружина, наприклад, зовсім байдужа до поезії, — сказав Зеров.

А до вашої? — запитала Людмила.

До моєї вона скептична. Зрідка, буває, похвалить. Хоча хвалити немає за що.

У своєму листі ця жінка додає ще цілий набір елементів, необхідних для солодко-гіркого присмаку невтоленої любови. І невідомо, ніколи не буде відомо, що вона вигадує, а що — було насправді. Чи були ці клени, каштани, озерце, повалене дерево, чи доберман-пінчер Ласка їла з апетитом недоїдки на терасі ресторану «Динамо»? Чи западали сутінки? Чи чоловікові Людмили треба було йти на вечірні лекції до університету? Чи несла вона в руках скромний букетик із пізніх роменів і двох дзвіночків, знайдених у лісі, поки чоловіки пішли до кіоску по пиво? Чи відпровадив Зеров Людмилу до дверей її помешкання, чи обцілував руки, чи попросив на згадку квітку? Чи справді сказав він, що це один із найщасливіших днів у його житті, а таких днів у його житті так мало, занадто мало?

Вона ж розповідає про публічну лекцію Зерова в Харкові, яка відбулася напередодні: про натовпи людей, які напхались до головної зали Будинку вчених, заповнили всі додаткові приміщення, сходи, стояли у відчинених дверях, ставали навшпиньки, тяглися над головами одні в одних, прагнучи почути промовця. Вона сама вперше усвідомила тоді винятковість Зерова, зачудована його виступом. Овації довго не змовкали.

Оплески супроводжували Зерова, де б і про що він не говорив. Вони лунали під час приятельських вечірок, поетичних читань, під час наукових доповідей. Ними закінчувалися його лекції, прочитані для пожежників або міліціонерів, медсестер чи бібліотекарів, вони звучали несподівано після вдалого жарту чи особливо влучної цитати, продекламованої поезії або віртуозного аналізу того чи іншого літературного твору, після проникливо переказаного драматичного життя когось із письменників-романтиків чи оповіді про мандри і баляндраси барокових дяків.

На XII з’їзді РКП(б) Сталін наголосив на необхідності рішучого придушення не тільки великоросійського шовінізму, але й виявів шовінізму іншонаціонального. Київський обком КП(б)У негайно відреагував на це у свій спосіб: мовляв, оскільки товариш Сталін наголосив на боротьбі з великоросійським шовінізмом, наше основне патріотичне завдання — викорінення українського націоналізму.

У грудні 1933 року в Київському університеті відбулися загальноуніверситетські партійні збори, на яких Зерова звинуватили в буржуазному націоналізмі і засудили за шкідницьку діяльність. Наперед усім було відомо, що врешті Зеров отримає слово, і під час власного виступу мусить розкаятись, назвати й визнати всі свої злочини та помилки. Це був один із основних інструментів влади: жертва повинна була натхненно самопринижуватися. Це вважалось особливо ефективним засобом перевиховання і повинно було слугувати прикладом для інших. У намаганнях порятувати власне життя багато хто з головою віддавався наклепам на себе самих, вигадуючи собі гріхи й потаємні зловісні наміри, скеровані проти радянської влади.

Зеров говорив, аудиторія зачаровано слухала. Промова була чітка, логічна, з бездоганною аргументацією, яка виявляла абсурдність будь-яких закидів, як, зрештою, і всього, що відбувалося навколо. Промова була сумна, мудра і пронизана іронією. «Професоре Зеров! Ви говорите вже 25 хвилин…» — опам’ятався раптом голова зборів. Зал загримів оплесками, які довго не вщухали.

Зеров був щасливий. Увага і підтримка його надихнули. Хоча він добре знав, що цього виступу йому не пробачать. Викликати загальне бурхливе схвалення на власному суді, де ти мав бути принижений і розчавлений натовпом, — недозволений вчинок.

Газета «Пролетарська правда» тут же опублікувала статтю із заголовком «Під гучні оплески присутніх»: «На трибуні досить відомий М. Зеров, неокласик і зміновіховець. Із медових вуст присяжного златоуста пливуть слова, одні солодші від других. Авдиторія притихла, вона вслухається в кожне слово.

Прислухаємося і ми. Про що співає вельмиповажний професор?

„В минулому я робив формалістичні помилки“.

Маєте політичну самокваліфікацію проф. М. Зерова!

„Рішення листопадового пленуму дають мені можливість глибше проаналізувати мої помилки в літературній роботі“.

Це про політичне значення пленуму…

„А взагалі (і це центральне місце виступу М. Зерова) я вважаю, що процес інтернаціоналізації вже зайшов так глибоко, що ми можемо впевнено сказать нашим ворогам словами Данте: ’Облиш назавжди будь-яку надію’“.

Навіть сивоголового Данте притягнув професор, щоб під прикриттям красної фрази приховати цілковите „нерозуміння“ (чи небажання зрозуміти?) ухвал історичного пленуму партії, який особливу увагу звертає на потребу поглибити інтернаціональну виховну роботу.

Професорове цитування укривають оплесками.

Плескали в долоні тому, хто довгі роки був ідеологічним натхненником, теоретиком української формою, буржуазної змістом культури!»

Що б не коїлось, до яких вчинків не змушувала б влада своїх громадян, будь-яка дія — насильство над іншим чи над самим собою, обман чи самообман, обмова чи самообмова — повинна була демонструвати активізм і добровільне начало. З ними теж варто було не перестаратися, тому що будь-який фанатизм негайно викликав підозру, і часто-густо покараними виявлялися найбільш ревні прихильники заповітів Лєніна. Але пасивність і уникання однозначно прирівнювались до шкідництва і підривної діяльности. Жодної нейтральности не існувало. Просто пересидіти, не висовуючись, було неможливо: вже тільки за твоє мовчання тебе могли засудити — і засуджували. Так само як засуджували й розстрілювали за понурість, меланхолію, смуток, сумнів, філософське світосприйняття, любов до античної літератури, за освіченість або навчання в дореволюційній гімназії. Ознаки ворогів режиму знаходили в найневинніших людських якостях. Авжеж, будь-яка людська якість, будь-яка характерна людська риса вже була достатньою підставою для розстрілу.

У намаганні зберегти життя орієнтуватися варто було на невиразність. Але не на пасивну невиразність, а на невиразність бадьору, інфантильно-оптимістичну, невигадливо-дзвінку. Людям, які ще не встигли як слід оговтатися від Першої світової війни, майже відразу опинившись у вирі революції та більшовицько-української війни 1917–21 років, які зазнали голоду у містах у 1920-х роках і масового голодного вимирання в українських селах у 1932–33, за радянських умов було заборонено говорити й осмислювати пережитий досвід. Оплакувати загиблих, називати власні горе, страх, відчай, зневіру було небезпечно; всі ці неперетравлені емоції варто було якнайглибше ховати навіть від себе самих, не допускаючи на них навіть натяку.

Замість них віталися демонстративна усмішка, сяючий погляд, лунке скандування, грайлива кровожерливість, жага радісного винищення, підкорення, завоювання, сталь і ніжність, гуркіт тракторного заводу, обернуті проти течій ріки, привселюдне каяття, готовність донести на ближнього, пристрасть вистежувати й видавати ворогів комуністичного ладу.

1955 року «Українська літературна газета» в Мюнхені опублікувала розлогу працю Петрова під назвою «Українська інтеліґенція — жертва більшовицького терору». Рукопис до редакції передав білоруський еміґрант-мовознавець Антон Адамович, який із Петровим не був знайомий і ніколи не зустрічався. Звідки взявся в нього рукопис, також невідомо.

Минуло шість років від загадкового зникнення Петрова з Німеччини. Зовсім нещодавно українським еміґрантам стало відомо, що він живе у Москві: його прізвище як одного з тогочасних радянських науковців виявилося зазначеним серед інших у щойно виданому довіднику з радянської археології. Попри це, звістці не всі й не одразу повірили: її сприйняли за ще одну провокацію і наклеп, за чергову психологічну гру. Петрова на еміґрації давно вважали мертвим.

Публікація тексту, серед іншого, була спробою підтвердити підступні наміри радянських спецслужб. Здавалося неможливим навіть помислити, що автор викривального тексту про злочини радянської влади може спокійно жити і працювати за фахом в столиці Радянського Союзу. Того, хто так ретельно, чітко й переконливо змалював злочини режиму, послуговуючись конкретними прикладами, переходячи від загальних планів, методів і стратегій, від завдань, які переслідує комуністична система — до окремих деталей, особистих історій жертв, трагічних подробиць, до називання десятків і десятків знищених доль, режим не міг би пробачити. Той, хто з такою достовірністю описував деталі й обставини справ і переслідувань, хто змальовував, з одного боку, психологічне саморуйнування і крах жертв, а з іншого — безвідмовні методи емоційного й фізичного тиску на них, хто подавав інтимні подробиці і оголював моменти жаху й безвиході — не міг сам служити радянській владі.

Портрети ще недавно живих людей поставали перед читачем, ніби підглянуті крізь замкову шпарину. Це були люди науки, культури, мистецтва, складні й беззахисні навіть більшою мірою, ніж людина буває зазвичай. Те, що з ними робили, викликало жах і скорботу. Кількома штрихами Петров описував історію й особливості кожного, а тоді — спосіб психологічного знищення, винайдений спеціяльно для кожного з них з метою зламати якнайефективніше, з найвигадливішим садизмом, спосіб, який водночас був для всіх цих виняткових людей зведеним до одного знаменника, уніфікованим.

Петров розповідав про поета Євгена Плужника, відстороненого інтроверта, який втікав від радянської дійсности у філософію, у сюжети класичної літератури, і цитував його екзальтованого листа до дружини, написаного після винесення вироку — 10 років ув’язнення до концтабору на Соловках замість розстрілу. Плужник називав день винесення цього вироку «найщасливішим днем свого життя». Він помер на Соловках через пів року.

Розповідав про поета Дмитра Фальківського, знищеного через його меланхолію, про цькування (і врешті — розстріл) новеліста Григорія Косинки — за те, що той у своїх творах не міг припинити критику радянської влади та винищення українського села. Про доведення до самогубства емоційно нестійкого, хворобливо пристрасного Хвильового, чия добровільна загибель планувалась ним як жест самопожертви і порятунку інших, а натомість стала цілковито марною, тільки дужче підкресливши приреченість інших. Про страту футуриста Михайля Семенка, який жагуче демонстрував свою відданість кожному слову Сталіна і якого під час слідства звинуватили в участі в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді не існувало. Про глухонімого поета Олексу Влизька: «Він жив в абсолютній тиші, і навіть в останній момент він не почув пострілу, яким йому був розтрощений череп».

Однаково закінчувались життя письменників із Галичини, які переїздили до Радянської України, і письменників-партійців, які ще зовсім недавно перед власним засланням чи розстрілом брали участь у переслідуванні тих зі своїх колег, які не дуже вписувались у соцреалістичну літературу. Знищували дрібних і неталановитих, знищували тих, які щойно перебували в найвищих і найбільш виграшних офіційних становищах. Знищували їхніх дітей, їхні сім’ї. Знищували всі покоління одразу.

Серед десятків імен, серед згадок про сотні й тисячі вбитих, Петров пише і про репресії проти своїх близьких друзів: Миколу Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару. Він майже не згадує про Максима Рильського, хоча з ним перебував чи не в найближчих стосунках. Але це тому, що Рильського, якого арештували одним із найперших — на початку 1930-х років, під час процесу СВУ, — через пів року відпустили. Раніше він носив пишні вуса, хоч мода на схожу рослинність на обличчі давно вже минула. Під час допитів, знущаючись, наглядачі висмикували вуса цілими пасмами. Після цього вони назавжди припинили рости. А Рильський почав писати іншу поезію.

Працюючи над текстом (де він почав роботу — ще в Харкові чи вже перебравшись до Німеччини?), Петров уже мусив знати про загибель тих, із ким протягом багатьох років був близький і в смаках, і в заняттях, і в баченні світу. З деким він святкував навіть іменини чиєїсь дружини. Дружину декого він любив. Перед деким у нього не могло не бути почуття провини.

Знаючи, що Зеров мертвий, Петров писав текст, у якому відтворював стани внутрішнього розпаду, що передували загибелі. Стани, крізь які проходив його друг. Щоб їх описати, він мусив знову і знову уявляти їх, проживати подумки. Цілком можливо, він занурював себе в них не тільки заради тексту. Цілком можливо, що такою була його спокута, його співпереживання, вияв його почуття провини. Таким чином він намагався бути поруч — навіть тоді, коли самого Зерова вже не було на світі.

«Треба уявити тільки душевний стан людини, яка опинилася перед фактами подібного обвинувачення. Більше того: яка повинна була, кінець-кінцем, визнати це.

Щоб визнати це, треба було зламати себе. Треба було перебороти в собі самого себе. Дійти до такого моменту в самоспростованні, в запереченні власної самосвідомости, щоб, одкинувши в собі своє покликання поета, свою порядність, свою людську гідність, сказати: — Ні! Я — ніщо! Я — двурушник! Я — вбивця! Я не тільки сам убивця, але я ще й очолював організацію убивць!

Жорстокість цього катування, скерованого на інтелект, далеко більша, ніж китайські тортури дзвоном або коли перепилювали людину дерев’яною пилою. Чемність може стати джерелом жаху. Що чемніш, то жахливіш. Головне — діяти послідовно. Аналіз психіки стає джерелом її нищення. Здіймаючи шар за шаром наверствування захисних заслон, оголюючи психіку, беручи на облік кожен нездійснений вислів, одсунений у підсвідоме, розкривали в людині сховані комплекси фашизму, контр-революції, терору, диверсії, участи в організації, спроби утечі через кордон, нелегальних зв’язків із закордоном… Чисто клінічний метод, використовуваний невропатологами до лікування психічних порушень, застосовано для патологічного розкладу нормальної психіки.

Нерви не витримували. Зеров увесь час плакав. Він розмовляв і посміхався, а в цей час з очей лились сльози».

Радянські спецслужби начебто дали агенту Іванову, себто Петрову, повну свободу дій. Він міг чинити як завгодно, писати і говорити що завгодно — тільки щоб викликати повну довіру в еміґрантських колах, переконати їх і змусити ділитися з ним інформацією. Довіритися йому настільки, щоб улягти його впливам.

Цей дозвіл начебто поширювався навіть на створення текстів на кшталт праці «Українська інтеліґенція — жертва більшовицького терору». Цим дозволом пояснювався той нечуваний прецедент, коли автор опублікованого на Заході тексту про злочинні дії радянської влади продовжував жити і працювати в Радянському Союзі.

Але чи означає цей дозвіл, так само як і завдання писати подібного типу тексти, що вони за замовчуванням були тільки маскою, прикриттям, удаванням автора? Що він писав не те, що знав і думав насправді?

Чи могли позиція таємного радянського аґента, завдання і дозвіл, отримані ним від влади, давати можливість висловлення з неприпустимою за інших обставин чесністю? Чи могла маска дозволяти Петрову озвучувати думки й факти, за озвучення яких інакше його б негайно розстріляли?

Серед величезної кількости постатей, яких Петров згадує у своїй праці «Українська інтеліґенція — жертва більшовицького терору», є один абзац про Агатангела Кримського. Петров називає його «видатним ученим европейського масштабу». Він перераховує напрями діяльности свого старшого колеги-науковця (обоє, крім усього іншого, займалися етнографією та фольклором), і коротко описує утиски, яких довелося зазнати Кримському від радянської влади: звільнення з посад, заборона наукової діяльности і викладання, арешт і заслання старого, майже повністю сліпого, тяжкохворого й безпорадного академіка до Казахстану, де той і помер.

Петров згадує про Кримського стримано, не подає жодних деталей, які могли би по-справжньому зачепити читача за живе. Зазвичай він уміє кількома словами оживляти персонажів (навіть таких, що схожі радше на м’якотілу функцію, ніж на живу людину, як‑от Василь Хрисанфович Комаха з «Доктора Серафікуса»), створювати доступ у сприйнятті до пережитого кимось, перетворювати словесні конструкції на життєвий досвід читача. Але пишучи у своїй розвідці про Кримського, Петров не використовує це вміння.

Агатангел Кримський належав до попередньої епохи — він народився на початку 1870-х років. Це була розтерзана суперечностями натура: надзвичайно складна, емоційна, схильна до самокатувань і нав’язливих станів. Численні неврози й комплекси, маніякальні стани насичували дивовижну пам’ять і здатність накопичувати інформацію. Або радше навпаки: цілковите невміння забути бодай щось спричиняло різкі перепади емоцій і зацикленість на ідеях і станах, призводило до бурхливих істерик.

Кримський сам не був певен, скількома мовами володіє. У різні періоди свого життя він називав числа у межах від 60 до 100 — західноевропейські і східні, мертві та сучасні. Він був сходознавцем, істориком, письменником, перекладачем, займався вивченням театру, релігії, літератури. Наслідком його небувалої працездатности стали сотні наукових праць, тисячі й тисячі списаних сторінок на теми семітології, ісламу, історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини, дослідження історії української мови і літератури, фольклору й етнографії. Він сам писав прозу й поезію і перекладав твори Антари, Омара Хаяма, Гафіза, Сааді, Фірдоусі, Міхрі-хатун.

За походженням він був кримським татарином, а однією з численних теорій, які обстоював, було його переконання щодо розумової обмежености й інтелектуальної нездатности представників тюркських народів. Водночас Кримський — не маючи в собі й краплини української крові — вирізнявся аж фізіологічно пристрасним українським патріотизмом. Це була жага, схожа на невтолену еротичну спрагу, болісну й хворобливу. Він сам усвідомлював надщербленість власних почувань і тяжінь і не припиняв страждати з цього приводу. Кримський писав про свою любов у художніх творах, обґрунтовував і обстоював її в публіцистичних текстах.

Він мав складні й відчужені стосунки з батьком, відчував сором і огиду щодо власної матері, яку вважав простакуватою, брудною й неосвіченою, з братом радикально розходився у світогляді і прозивав його «чорносотенцем», а його сестра тяжіла до релігійного фанатизму, регулярно впадаючи в трансові стани «танцю святого Вітта».

Репресуючи власну гомосексуальність, він забороняв собі почуття і стосунки з чоловіками, які його приваблювали. Він тужив за ними, западав у чорну пустельну муку, тяжко карав себе розумово й емоційно через потяг, який сам вважав хворим і забороненим. Кримський перекладав еротичну поезію Румі, Гафіза й Сааді, писав то жагучу, навісну еротичну лірику, яка несподівано виявлялася щирим захопленням розумовою величчю когось із колег або знайомих, то описував жахні тортури й покарання як для себе самого, так і для інших людей (особливо — жінок), які не втримались від спокуси занурення в еротичну насолоду, то розписував у власній прозі аргументи супроти одностатевої любови, відречення й аскезу героя, його самозаперечення.

Водночас звідкілясь узялася нав’язлива плітка про те, що Агатангел Кримський протягом всього життя був безумно й болісно закоханий у Лесю Українку.

Протягом багатьох років напівсліпому, безпорадному в побуті, немічному академікові Кримському був самозречено відданий його молодший на тридцять років учень і колега, помічник, секретар, читець і писар Микола Левченко. Кримський його навіть усиновив.

Під час процесу над націоналістично-терористичною організацією «Спілка визволення України» Микола Левченко заперечував будь-яку причетність Кримського до всього, що йому прагнули інкримінувати. Допит за допитом він стійко тримався своєї лінії: Кримський, — казав Левченко — найвірніший син радянського народу. Врешті молодому чоловікові показали власноруч написане зізнання Кримського про активну участь в СВУ. Секретар академіка обімлів: письмо, яке він знав не гірше від власного, таки належало його прибраному батькові.

Він зумів опанувати себе надзвичайним зусиллям волі й почав вивчати рукопис слово за словом, літера за літерою. Любов до людини — це уважність до особливостей її мови.

Врешті Левченко збагнув, що зізнання підроблене: з огляду на свої химерні лінгвістичні переконання Кримський ніколи не вживав слова «майже». Не вживав він і герундиву.

Левченка заслали на карельське Енґозеро, потім — на Чупу-пристань, тоді — до Сеґежа. Він тяжко працював, сподіваючись заслужити звільнення. Кожного літа Кримський, незважаючи на слабке здоров’я, долав велетенські відстані заради побачень зі своїм колишнім секретарем. Тим часом старий академік одружився з вагітною дружиною Левченка, щоб усиновити їхню дитину і дати їй власне прізвище.

Восени 1934 року Микола Левченко повернувся з ув’язнення. Його звільнили через психічну хворобу і повну нездатність працювати. Але ще того ж року він покінчив життя самогубством.

Агатангел Кримський помер 25 січня 1942 року у лазареті Кустанайської загальної тюрми № 7 у віці 71 року.

Він був парадоксальним і суперечливим, немов готовий персонаж для творчости Віктора Домонтовича, продуманий автором у найменших деталях, навіть більше: явно гіперболізований. Домонтовича цікавила тема людської ірраціональности в усіх її виявах. Він знаходив її в характерах і вчинках історичних постатей, моделював в образах своїх персонажів, аналізував її вияви в масштабах масових рухів, революцій, політичних систем, вбачав її впливи на ту чи іншу історичну епоху і найдужче буяння знаходив на зламах епох. Ірраціональність Агатангела Кримського, що поставала з чудернацького сплетіння його рідкісних розумових здібностей, діяпазону життєвих зацікавлень і палання пристрастей, мала б усі шанси стати заманливим матеріялом для Домонтовича. Тим більше, що вони були знайомі особисто, що перетинались у коридорах і кабінетах Академії, в її інститутах і комісіях, музеях і лабораторіях, в Ботанічному й Акліматизаційному садах, в Астрономічній обсерваторії і на Біологічній станції, у бібліотеці, друкарні, архіві. Кримський був близьким другом двох наукових керівників Петрова-Домонтовича — Володимира Перетца й Андрія Лободи. Петров не міг би не захоплюватись цим світилом, не міг його не поважати — і водночас не міг не милуватись його ірраціональністю.

Одначе присвячений Кримському текст, над яким Петров працював 1928 року, зовсім інший, ніж можна було би сподіватись. Це чернетка рецензії на збірник давніх, ще дореволюційних статей академіка, які побачили світ того ж року. І ця чернетка виявляється раптом чимось кардинально іншим, ніж усе, що писав і в чому кохався до того моменту Петров. Кудись поділися його модернізм, його іронія і навіть парадоксальність. Думки чомусь відмовилися вилаштовуватись у стрункі й логічні послідовності, перестали приходити на допомогу епітети і метод тези-антитези-синтези не видавався в цьому випадку переконливим.

Після цитати з Лєніна йде цитата зі Сталіна, штамп налазить на штамп, притягнутий за вуха аргумент перекриває аргумент, який не налазить на голову. Сміховинність закидів справляє враження, що цей текст писала людина недалека, жорстока, озлоблена, позбавлена навіть натяку на почуття гумору.

Що сталося з людиною? Що людині довелося зробити з собою, зі своїм блискучим розумом, зі своїми смаками й переконаннями, зі своїми уявленнями про себе саму, про своє життя, про широту обріїв, Анрі де Реньє, Тому Кемпійського, Сковороду? Як змінилось ставлення людини до пригод загубленої голови мертвого Декарта? До карнавальних чудасій, напудрених перук і рогатих королів Карло Ґоцці? Довелося, вочевидь, уголос і подумки перебрати силу-силенну виправдань і раціональних причин, довелося покарати себе самого, довелося визнати перед собою власну обмеженість і слабкість. Довелося покоритись, довідатись і зізнатись собі у власних здатностях. Довелося пережити до себе огиду й зневагу, не спати ночами, мучитись від безсоння. Можливо, довелося звернутись до алкоголю. Переконатись, що сил занадто мало, що людина — крихка. Що вона боїться.

Чи, може, й не так. Може, все обійшлося без надмірних терзань: кожна психіка по-своєму обходиться з неприємними пастками, з безвихідними кутками. Автор тексту міг поринути з головою в наукову діяльність, аби уникнути докорів сумління. Танцювати кумедний танок між трьома письмовими столами у помешканні на Малопідвальній, думаючи про сусіда. Міг захиститися більшою дозою скепсису й жовчности. У пригоді йому міг стати багаж знань про історію людства, ознайомлення з біографією людських ницостей і підступів за всі часи від початку створення світу. Він міг, зрештою, укріпити себе в критичному ставленні до наукового методу Кримського, що нагадував радше списки-накопичення й переліки, нагромадження фактів замість аналізу й творення власних теорій.

Петров описує Кримського як цілковито безпорадного, провального вченого, загрузлого в старому буржуазному світі, як народника, плазуна й опортуніста. Він нанизує нищівні означення, аргументуючи їх недоладними фактами. Він плутається в цілях, собі поставлених. Здається, він раз по раз забуває, заради чого взагалі взявся писати цю статтю. Жорсткість вироків анітрохи не збігається з суттю звинувачень, звинувачення самі по собі видаються повною безглуздістю. Чернетка рясніє закресленнями й виправленнями. Петров починає писати знову й знову, викидає цілі абзаци, щоб розпочати з нуля, щоб роздмухати ще більше обурення, вдати ще більше люті. Але текст опадає і провисає, безпорадний і сумний, непереконливий. Риторика такого роду текстів ніколи не бувала переконливою сама собою: переконливою її робили тиск і обмеження, наклепи й доноси, арешти та розстріли.

Що могло стояти за процесом писання цієї статті? Що крилося за всіма численними підготовчими матеріялами, ретельно зібраними Петровим для роботи над текстом? Наскільки відрізнялось обмірковування кожної думки, кожної тези у цій чернетці від звичного відчуття захоплення й зосереджености, азарту й розумової напруги, яка приносила глибоку, ні з чим не зрівнянну сатисфакцію? Сатисфакцію, яка часто-густо перевершувала будь-яке фізичне задоволення: насолоду від їжі, вина, тілесної близькости з жінкою, спілкування з цікавими співрозмовниками.

Сумніви й нудота, злість на себе й відчуття знесилення, роздратування, тривожність і неспокій, зворотним боком якого було отупіння, раптова втрата звичного навику думання — приблизний набір відчуттів, що гіпотетично можуть стояти за виконанням замовлення, від якого не можна відмовитись.

Статтю Петров не опублікував. Можна лише уявляти, як соромився збурювач посполитого люду, естет і експериментатор, любитель інтелектуальних ігор В. Домонтович такої публікації. Йому вдалося цього уникнути. Він виступив із доповіддю про Кримського на засіданні Академії.

Арешт надходив за арештом. І Петрова, і Кримського з якихось причин не зачепило процесом СВУ. Але Кримського — хоч не висилали до таборів — переслідували, вибивали ґрунт з-під і без того нестійких ніг. Цькування почалося по-справжньому після доповіді Петрова. Навряд чи доповідь слугувала причиною або підставою. Навряд чи вона слугувала активним чинником. Це був тільки один із елементів декорацій, один із позбавлених смаку зразків сухозліток, яких потребувала влада для того, щоб у їхньому обрамленні знищувати незручних їй людей. Чомусь вона не могла робити це просто так. Навіщось їй потрібен був спектакль, оформлення законности, справедливого обурення, перемоги добра над злом.

Зустрічаючись згодом, Петров із Кримським цілком могли підтримувати діялог. Могли подавати один одному руку. Дивитися в очі. Можна припустити, що академік не тримав зла на молодого науковця, чия кар’єра продовжувала розвиватись у цілком непоганих темпах. Можна уявити, що академік навіть не надто зневажав молодого науковця за здійснене. І не тому, що Кримський був ірраціональним. Ірраціональним був весь світ навколо.

Начебто Петров був особою, якій німці довіряли настільки, що звернулись до нього — як до колаборанта, антрополога й етнографа — за консультацією з приводу караїмів. Йшлося про кваліфікування народу, що вважався одним із автохтонних народів Криму і розселений був по деяких великих містах України та Литви: були вони семітами чи тюрками. Від цього залежало, знищувати їх — чи дозволити жити.

Релігія караїмів поєднує в собі ознаки юдаїзму, ісламу й християнства. Їхня основна священна книга — Старий Заповіт. Талмуду караїми не визнають. Їхня мова — одна з мов кипчацько-огузької підгрупи тюркських мов.

Караїмів довший час ототожнювали з євреями, але ще в ХІХ столітті самі ж караїмські мислителі доводили, що в І столітті нашої ери їхній народ не заселяв Єрусалим, а отже — не був причетний до розпинання Ісуса Христа.

З моменту, коли в Третьому Райху почала діяти нацистська расова політика, німці заходилися вирішувати проблему караїмів. 1934 року голови караїмського кагалу в Берліні звернулися до представників влади, запевняючи їх, що їхній народ не належить до семітів, а в Російській Імперії караїми мають статус росіян. Відповідь вони отримали щойно 1939 року: Міністерство внутрішніх справ Третього Райху підтримало це запевнення, хоч і з певними застереженнями: мовляв, щоб остаточно з’ясувати це питання, слід докладно вивчати походження і кров кожного представника цього народу.

З початком наступу німецьких військ на Радянський Союз проблема караїмів проявилася знову. З ними німці стикались уже на Галичині, а коли нарешті дійшли до Криму, з’ясувалося, що тут спільноти караїмів найчисленніші. Кілька визначних єврейських науковців, незалежно один від одного, підтвердили, що в расовому стосунку караїми євреями не є. (Всі ці науковці загинули ще до закінчення війни.) Поки відбувалися консультації, круглі столи, вивчення документів, багатьох караїмів встигли знищити — зокрема, в Бабиному Яру.

Коли до Головного управління імперської безпеки надійшов запит щодо караїмів від командира айнзацгрупи «Д» поліції безпеки СД, яка займалася підготовкою до знищення кримських євреїв, з РСХА повідомили, що знищувати їх не треба.

24 листопада 1944 року оберґруппенфюрер СС Ґоттлоб Берґер написав: «Ми не можемо вітати їхню аврамічну релігію. Однак на підставах раси, мови й релігійної догми… Дискримінація проти караїмів неприпустима, зважаючи на їхніх расових родичів (тут мались на увазі кримські татари). Попри це, щоб не порушувати спільної антиєврейської орієнтації націй, очоленої Німеччиною, рекомендовано надати цій маленькій групі можливість відокремленого існування (наприклад, у складі закритого будівельного або трудового батальйону)».

Петров належав до місцевих фахівців, до думки яких окупаційна влада з якихось причин прислухалася. Він ствердив, що караїми мали власну аристократію, на відміну від євреїв, — і це, на його погляд, давало вичерпну відповідь.

Не варто сумніватися, чи — за своїм ретельним звичаєм ґрунтовного науковця — Петров звертався до праць Агатангела Кримського, присвячених караїмській тематиці.

Можна розповідати про нього, приміром, так.

Віктор Петров народився 10 жовтня 1894 року в Катеринославі у родині Платона Петрова, священника Катеринославської тюремної церкви Всіх Скорботних Радости. Коли хлопцеві було три роки, його мати померла від сухот. Одразу після неї померла і молодша Вікторова сестра. Батько тим часом вступив на навчання до Київської духовної академії, залишивши сина на певний час у селі в своєї сестри Фросі. Він розглядав можливість чернецтва, але це означало б повну відмову займатися синовим вихованням.

1902 року разом із хлопцем священник переїздить до Одеси. Там він не затримується: його скеровують до інших місць служби, висвячують у дедалі вищі сани, аж доки 1920 року Платон Петров, хіротонісаний у єпископа Уманського, стає вікарієм Київської єпархії. Помирає він через рік або два після цього. Причина смерти — невідома, обставини — нез’ясовані. Дехто говорить про вбивство. З’являються чутки про те, що рештки вікарія — нетлінні, що вони, ці рештки, поводять себе в незвичайний спосіб, відмінний від того, в який належить поводитися тліні та праху. Могилу Платона Петрова з невідомих причин переносять до Михайлівської церкви в Умані. Ще довший час після цього віряни не припиняють говорити про померлого, його тіло і гріб.

Навчаючись на слов’яно-російському відділенні історико-філологічного факультету Імператорського університету ім. святого Володимира, Віктор Петров займається фольклором, російською літературою і українським письменством XVI–XVII століть, вивчає античну філософію та европейську літературу. Крім російської і набутої української, Петрову доступні давньогрецька мова й латина, німецька і французька мови. «Рожевенький», він ходить «під ручку» з «академіками», як згадує інший український письменник, Тодось Осьмачка.

(Згодом, до речі, вже практично в іншому житті, наприкінці 1940-х років у Німеччині, Віктор Петров відвідає Тодося Осьмачку в лікарні і подарує йому свій виданий із запізненням на роки роман «Доктор Серафікус». Щойно Петров покине палату, як Осьмачка простягне книжку першій-ліпшій медсестрі, яка наблизиться до його ліжка, заклопотано приглядаючись до аналізів пацієнта. Медсестра, що характерно — німкеня: вона не має уявлення про українську мову. Осьмачка зробить це не тому, що зневажає Петрова, просто він «терпіти не міг книжок інших авторів».)

Після подій 1917–1920 років, коли у Києві десятки разів змінювалась влада, українці так і не спромоглися домовитися й організуватися, вибрати напрям руху і розвитку, не змогли себе захистити. 1920-го, після остаточного приходу більшовиків, закрито університет. На рік раніше Петров стає членом Етнографічної комісії ВУАН, а згодом — її очільником. Окрім власних досліджень фольклору й етнографії, Петров залучає до збору матеріялу близько десяти тисяч осіб з усієї України. На певний час він опиняється в центрі масштабної павутини, мережі кореспондентів: школярі, вчителі, бібліотекарі, аматори краєзнавства надсилають зі своїх районних центрів і сіл конверти з записами почутих від бабусь пісень і витягнутих хитрощами, лестощами, а іноді — мало не силоміць, історій. Згодом Петров організовує вивчення зниклих професійних об’єднань на Україні — чумацтва й лоцманства.

Лоцмани на Дніпрі проводили човни через пороги — кам’яні скелі, що виступали з течії ріки. Лоцмани зникли разом із порогами, коли 1932 року збудували ДніпроГЕС. Чумаки зі своїми волами й возами — сольові монополісти, скупники риби та хліба — зникли набагато раніше, щойно з’явилася залізниця. Але ще на 1880 рік існувало двісті тисяч живих чумаків.

Петров досліджує вогнезрубну систему хліборобства, мисливські ігрища, культи, народні забобони й вірування, уявлення про вихор і чорну хворобу, про мітологему «сонця», яка для нього особисто набиратиме з віком дедалі більшої ваги: у своїх листах із Москви до Софії Петров часто розповідатиме про сонячне проміння, яке віддзеркалюється у його лисій голові, описуватиме сонячні дні, розніжене тепло, години, проведені в парку на лавці з думками про жінку, писатиме про засмагання за письмовим столом під час упорядкування матеріялів останньої експедиції. Науковець, який дбайливо збирав і аналізував наївні уявлення невинних давніх людей, сприймаючи їх як матеріяли для своїх узагальнень і теорій, непомітно для себе з плином років наскрізь пройнявся примітивними віруваннями. Його тіло відгукувалося на сонце. Тілові було відомо, що сонце — праведне і святе, що воно — куля, діжа, вогонь, що воно — колесо, що його бояться чорти і що людина й сама може ставати чистою, як сонце, обертатися в сонце, засвоювати сонячні прикмети.

Його ґрунтовне дослідження «Підсічне землеробство», що було повністю готове вже 1940 року, побачило світ уже перед самою смертю Петрова, у 1968-му.

У текстах його рясних рукописів можна простежити, як радянська ідеологія — у нарочито штучний, неприродний спосіб — просочується поміж рядками й нейронними ланцюжками мозку. Дослідження і статті спершу поволі, а тоді — з відчутним перевантаженням починають рясніти цитатами з Маркса, а до словосполучення «европейська культура» додається від’ємно заряджене окреслення «буржуазна». Використовувати у своїй роботі творчість західних митців і науковців допускалося винятково за прикриття їхньою нещадною критикою з позиції переконаного аж до обурення комуніста. Цитати з Маркса слугували своєрідними оберегами, що захищали від підозр у неблагонадійності і давали можливість продовжувати роботу. Дослідник етнографії та фольклору Віктор Петров чимало знав про обереги й ритуальні дійства.

Майже через два десятиліття, перебуваючи в Німеччині, Петров пригадуватиме ці обереги і — з властивим йому химерним гумором — використовуватиме у своїх статтях до еміґрантських видань, творячи у різних періодах власного життя своєрідні перегуки, схожі на експериментальні поетичні рими.

Протягом 1930-х років Петров бере участь в археологічних експедиціях, готує видавничу серію пам’яток культури «полів поховань» зарубинецького і черняхівського типів, в 1940–41 роках досліджує Галич і Плісневецьке городище.

Поступовий перехід Петрова від фольклору й етнографії до археології схожий на відступ. Відступ на території, де тимчасово чинилося менше тиску й нав’язувань, у царини, що дозволяли зануритись у товщі часу, запорпатись у городища на багато століть під землю, знайшовши бодай так уявну свободу та простір для творчости, знахідок і розумувань. Існувала ілюзія, що там, під землею, можна бодай на певний час заховатися від постійного, без пауз і червоних дат календаря, спостереження за кожним твоїм кроком. Фольклор і етнографія натомість були невіддільними від національного, а Країна Рад дедалі менше толерувала національні вияви.

У лютому 1941 року Петрова (який, вочевидь, виправив свої «вивихи й перекручування») призначили директором Інституту фольклору. На початку війни всіх працівників Інституту було евакуйовано до Уфи в Башкирії.

Вдова Миколи Зерова Софія переїздити до Уфи відмовилася. З невідомих причин вона залишилася в окупованому німцями Києві. Можливо, причиною було невідання про власне вдівство. Можливо, вона хотіла залишатися вдома на випадок, якщо повернеться з ув’язнення в Соловецькому таборі особливого призначення її чоловік.

Свого першого чоловіка Софія більше ніколи не побачила. Свого майбутнього другого чоловіка вона побачила наступного разу нескоро. Вона навіть уявити не могла собі наскільки.

Одного дня до приміщення, де розташували в Уфі Інститут археології, прийшли суворі молоді люди й забрали Петрова. Свідки цієї сцени мали певність, що це кінець. Але Петров знову з’явився наступного ранку. По-діловому сів за стіл, розгорнув рукописи, над якими ще вчора працював. Мене мобілізували до армії, — скупо відповів на запитання, не вдаючись у подробиці. Йому було майже 50 років. Це був чоловік із не надто добрим здоров’ям, у не найкращій фізичній формі, з поганим зором.

Згодом з’ясувалося, йому запропонували стати шпигуном у ворожому тилу. Петров самотужки проаналізував повідомлення газети «Красная звезда», з’ясував, на яких територіях німців іще немає, без супроводу перейшов кордон і здався у полон. Так він згодом, вже у 1960-х, коли повернувся остаточно, розповідав своїм молодим радянським колегам.

Вони сфотографовані на тлі цегляної стіни, що майже повністю схована за сплутаною рослинністю, диким плющем, галузками кущів. На фотографії присутні всі, крім Драй-Хмари. У мить, коли фотоапарат клацає, якраз дме легкий вітерець, вивертаючи листя внутрішнім боком назовні. Кілька розмитих плям над головою Зерова римуються з правим черевиком Рильського: він, видно, нервово посмикує ногою. У правій руці в нього напіввикурена цигарка, рука нерухомо лежить на лівій, але помітно, що вона готова зметнутись уже наступної миті і піднестися до енергійного рота, схованого у пишних вусах. Обличчя Рильського справляє враження активности: він або щойно закінчив говорити, або збирається кинути репліку. Про це свідчить блиск і нетерпіння в його очах. Погойдується нога, губи пожадливо, з легким сичанням впиваються в сигарету.

Зеров, який стоїть позаду, має натомість вираз обличчя людини, яка заокруглила свій аргумент і залишається ним задоволеною. Правою рукою він тримається за спинку лавки перед собою й усміхається кутиком рота. Зачесане назад волосся, застебнутий на всі ґудзики піджак, біла сорочка з краваткою.

Зім’яті гімнастичні сорочки Петрова й Рильського контрастують із костюмами Зерова й Филиповича. Филипович, той узагалі вдягнутий в акуратний костюм-трійку. У нього маленькі охайні вусики і маленька охайна стрижка, у нього охайний вираз обличчя, але чомусь виникає враження, що сидіти йому трохи незручно. Він совається, шукаючи вигіднішої позиції на лавці між Освальдом Бурґгардтом і літературним критиком Борисом Якубським. Знайшовши опору за спиною Якубського, Филипович ледь підіймається над лавкою, щоб умоститися на ній зручніше. При цьому він дбає, аби маніпуляції не відобразилися на його обличчі і не зіпсували знімка.

Бурґгардтові круглі очі з важкими повіками і красиво накреслені м’які вуста роблять його обличчя меланхолійним. Може, він і справді зараз чимось засмучений. Може, йому набридли постійні розмови й дискусії друзів. Його долоні складені човником на колінах — схожим чином, як у Якубського, тільки той переплів пальці.

Бурґгардт одягнений у світлий одяг. Довга сорочка незвичайного крою перехоплена на комірці чорною стрічкою. Бурґгардтова голова ледь відхилена ліворуч, від товариства. Він видається відокремленим від решти, хоч і торкається плечем Филиповича.

Петров стоїть якраз над ним: зосереджений і серйозний, навіть різкий. Насуплені брови, вусики над тонкими, міцно стуленими губами. Окуляри приглушують гостроту пильного погляду примружених очей. Його голова теж трохи схилена набік — він приміряється до чогось, ніби концентрується на думці, готується до випаду.

Зачудовано вдивляється в об’єктив Якубський. Худе трикутне обличчя із запалими щоками ще більше посилює ефект від опуклих очей, що, здається, майже не кліпають. Стирчать вуха. Одяг безформними складками пухне на кістлявій фігурі. Він підібгав під лавку ноги, наче прагне сидіти якомога компактніше, займати якнайменше місця. Інші тримають ноги випростаними. Закинута на ліву, права нога Рильського не припиняє гойдатися. Дме вітерець, і дим від цигарки затуляє від глядача обличчя чоловіків.

У період між падінням царської влади в Росії в березні 1917 року і остаточним приходом більшовиків у червні 1920 влада в Києві змінювалась чотирнадцять разів. Зміни супроводжувалися руйнуваннями, вбивствами, розстрілами, грабунками, голодом. Траплялося, зміни відбувались протягом двох днів: ще 30 серпня 1919 року в Київ увійшла армія УНР під командуванням Симона Петлюри, а вже 31 серпня її витурили білогвардійці. Траплялось — як на самому початку подій, — що в місті одночасно боролося три сили: кожна — проти двох інших. Тоді провадився так званий «трикутний бій»: українські сили — проти військ Київського округу і більшовиків.

Розгублені й непевні представники новопосталої держави ще не встигли дозріти до сміливости фантазувати про повну незалежність. Вони хилилися то до Росії, то до Німеччини з Австро-Угорщиною, то до Польщі. Не могли домовитися між собою. Не могли домовитись самі з собою. Зрештою, ніхто й не збирався давати їм шансу для дозрівання.

Серед жаху і пролитої крови, неспокою і хаосу, серед невідомого й несвідомого то з’являлася раптом надія на зміни, про які раніше й помислити було неможливо, то знову і знову все виявлялося втраченим разом із життями численних жертв. Протягом кількох годин під Крутами гинули всі до останнього школярі-патріоти. Зникали люди. Когось знаходили згодом мертвим, когось не знаходили більше ніколи.

Більшовики з кожним приходом відзначалися дедалі більшою кровожерливістю: розстрілювали тисячі й тисячі тих, кого вважали своїми ворогами.

Коли у квітні 1918 року до зали засідань парламенту УНР зайшов німецький лейтенант і скомандував: «Руки вгору!» — підкорились усі, крім Михайла Грушевського, голови президії.

Директорія на чолі з Петлюрою, яка вступила до Києва після того, як гетьман України Павло Скоропадський зрікся влади, насамперед замінювала російські вивіски на українські.

Білогвардійці, захоплюючи місто, переводили час на тринадцять днів назад і годину налаштовували на петроґрадську. Ці, заходячи до Києва, громили здебільшого євреїв.

Німцям потрібен був хліб, польські добровольці приїхали до центру міста з околиці на рейсовому трамваї, більшовики вимагали від мешканців зустрічати їх із квітами.

Але поки більшовики остаточно, вп’яте, на сімдесят наступних років не захопили владу, навіть короткочасні проблиски надії входили у свідомість несподівано глибоко. Цілі пласти й періоди історії відновлювались у пам’яті, набирали нового сенсу. Тим, із чиєю пам’яттю це відбувалося, хотілось заповнювати прогалини, відновлювати тяглість, створювати нове. І вони мали для цього і розум, і сили. Це був справжній шанс. Незважаючи на те, що все навколо нагадувало кінець світу, це був добрий початок.

Поетів було п’ятеро. Хтось придумав називати їх неокласиками, але згодом ніхто точно не міг пригадати, за яких обставин до них пристало це окреслення. Насправді вони не були ні напрямом, ні течією, ні рухом, ні літературною школою. У творчому плані вони були надто відмінні, їхні стилі різнилися. Можливо, відмінностей від решти творчість кожного мала набагато більше, ніж спільних рис.

Їх об’єднувало щось інше: вони розуміли один одного, знаходили спільну мову. Кожен із них — можливо, не настільки виразно у випадку Рильського — був пов’язаний із наукою, з академічним світом, з викладанням, дослідницькою діяльністю. Вони нетямилися від захоплення, довгими годинами розмовляючи про ритміку, розмір, строфічну будову, алітерації, асонанси, консонанси, епіфори. Сперечалися про сентименталізм в українській літературі кінця XVIII століття, про травестії, оперети й сентиментальні повісті. Про те, які фрагменти «Енеїди» Котляревського найбільш вартісні: переспіви з Осипова чи оригінальні місця, де автора мимоволі виносило у цілковиту спонтанність. Іронізували з того, що поет Олександр Олесь за освітою був ветеринаром, а поет Вороний носив шовковий бант і панаму. Підсміювалися з дитячих ревнощів і пристрастей Куліша щодо Шевченка. Цитували напам’ять Верлена, Бодлера, Ґете і Гайне, і своїх улюблених Леконта де Ліля, Теофіля Ґотьє, Жозе-Марію де Ередія. Ідея творчости цих останніх промовляла до них особливо виразно: відсторонитися від буденности, дистанціюватися від політики, релігії, моралі, від будь-яких виявів людської метушні. Творчість вимагає незалежности і свободи, плекання ремесла. Творчість вимагає вчености й родючого, а головне — твердого ґрунту під ногами, широкого кругозору, знання джерел.

Їх не надто переконували поняття натхнення, Божої іскри, містичної печаті на чолі. Ці чоловіки сходились у тому, що творчість повинна бути добре підготовленою, розміреною й виміряною. У ній не може бути випадковостей. Вона мусить бути виправдана й ваговита. Кожна емоція мусить мати зв’язок із розумом. Леткий стан цієї миті повинен корінням вгрузати у часи до нашої ери, наскельні малюнки, усні перекази, лебійську мову перебендь, у кістковий мозок цивілізації.

За кілька років до смерти Нарбута (за нетривалого періоду Гетьманату, а згодом — під час захоплення Києва денікінцями) в дещо іншому складі вони збирались у його задимленій буржуйкою холодній кімнаті на вечірки «масонської ложі». Господар — графік і естет — придумав спеціяльні нагрудні емблеми й персні-печатки, які мали вирізняти учасників гуртка від решти. Вони займалися містифікаціями, ритуальними дійствами та базіканням. Один поперед одного читали барокові акростихи й кабалістичні вірші. Нарбут відтворював на папері вірші-яйця, вірші-рибини, вірші-люльки, хрести, кротові нори.

Але ось так — уп’ятьох плюс один прозаїк плюс кілька додаткових літературних критиків і професорів — вони почали сходитися вже після того, коли Рильський на початку 1920-х переїхав жити до Києва з Романівки, а всі інші повернулись із Баришівки.

Вони повтікали до сіл, бо в Києві панував голод. Вони навчали сільських дітей за їжу, бо інакше могли загинути. І загинули б так само, як багато їхніх знайомих і колег із міста: зі спухлими черевами, з прозоро-блакитною шкірою обличчя, з невидющими поглядами, втупленими в порожнечу безлюдних вулиць.

Місто вимирало. Здавалося, навіть камені будинків ставали дедалі прозорішими, починали просвічуватися, випромінювати потойбічне сяйво. Якби на вулицях ще залишалися перехожі, то їхнім поглядам відкривалась би пустка неопалюваних приміщень зі слідами вологи та промерзлости в кутках, залізні каркаси ліжок, на яких лежали знеможені, безсилі люди.

Вітер роздмухував над Дніпром інфекції, які чіплялися до виснажених голодом мешканців. На розі Інститутської і Левашовської чорніла чавунна прибудова з ґанком на колонках — мало не все, що залишилося від пишного палацу генерал-губернатора (згоріли білі з позолотою меблі, перетворився на зашкарублий попіл біло-рожевий килим). Було незвично бачити Дніпро, не оперезаний жодним з чотирьох мостів: тільки ікласті зуби зотлілих опор прохромлювали сизий пух небес.

Петров у спогадах про цей період описує помирання Києва навесні. У його тексті завмерле місто, в якому зупинилася будь-яка людська діяльність, на повні легені дише весняною свіжістю і рясним цвітом дерев. Якщо дивитися на горбисті сади звіддаля, може здатися, що яблуні та бузок почали ходити: вони сонливо ворушаться серед незвичної тиші, що ковпаком накриває місто. Дерева здригаються й гудуть мільйонами бджіл. На трамвайних рейках гріються жирні, лискучі вужі. Проміжки між бруківкою захопило листя хрону, що погойдується від вітру, ніби чиїсь великі нашорошені вуха. Млин Бродського тріщить шпаками. У чавуноливарному і механічному заводі Ґретера постала колонія ластівок. До цукеркового підприємства Єфімова прибилися лисиці — вилизувати застиглий цукровий сироп з чавунних резервуарів. Опалі пелюстки забивають фонтани, каналізаційні стоки, колектори. Дощові води переповнюють Дніпро, і ріка виходить із берегів, заходячи в помешкання і вимиваючи звідти попіл, пилюку, сухі людські оболонки.

Петров розповідає про відчуття летючої легкости, що приходила з голодом. Про бульбашки ейфорії, про безпричинну радість, про всеохопне щастя. Про те, як можна було милуватися прожилками на листі дерев крізь дедалі прозорішу плоть. Про зелений глевкий гороховий хліб, про горохову юшку, яку отримували в редакції «Книгаря» в Зерова, якщо написати й принести туди рецензію, про пшоняну кашу на сніданок, обід і вечерю безліч місяців поспіль, якщо пощастить. Про спухлих і напівошалілих знайомих, які грілися на сонці, аби бодай так насититися. Позолота барокових бань та іржа бляшаних дахів Подолу посилювала, примножувала сонячне проміння у прозорості вичищеного від промислового диму повітрі — й сонячних харчів сповна вистачало на всіх.

У Баришівці натомість викладачі отримували за роботу борошно, трохи сала, хліб і олію. Це була достатня підстава для поетів, щоби на кілька років туди переїхати.

Згодом, під час вступних іспитів до інститутів народної освіти, молодих людей, які привертали до себе увагу викладачів, часом запитували: «Ви що, родом із Баришівки?» Завдяки тому, що люди в Києві мерли від голоду, сільські діти певний час отримували повну й багату освіту: їх навчали класичних мов, давали глибокі знання з літератури, історії, географії, астрономії, логіки, етики, мистецтва. Вони завиграшки підважували промову Павсанія з «Бенкету» Платона. Дискутували з приводу твердження Іммануїла Канта: мовляв, після «Органону» Арістотеля нічого нового сказати про царину логіки вже було неможливо.

А ще трохи пізніше один із баришівських учнів Зерова, він же — один із його найулюбленіших, найталановитіших студентів в університеті, 29-річний доцент-філолог Петро Колесник виступав з викривальною промовою під час партійних зборів наприкінці 1934 року. Він опублікував свою промову в статті «Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної камени». («Камена» — збірка оригінальних віршів Зерова і його перекладів римських поетів, опублікована 1924 року. Камени — римські богині джерел і породіль, а також — покровительки мистецтв, музи.)

Особа Колесника серед дійових осіб вистави мала особливу вагу: він міг поділитись інтимним досвідом, розповісти товаришам про те, як професор Зеров намагався отруїти його слабку дитячу свідомість пропагандою націоналізму, як докладав зусиль, щоб виховувати «молоді куркульські кадри письменників».

Ми не можемо знати, чи долучився Петро Колесник до незапланованих бурхливих овацій у самому кінці, влаштованих після виступу Зерова. Внутрішній неспокій радше міг змусити його судомно стискати в кишенях піджака спітнілі кулаки, ховаючи голову в комірі. Звук оплесків, посилений луною високих стель і стін приміщення, мав перетворитися на пульсуючий розлам мігрені. Все, що він міг робити, — це намагатись упіймати погляд головуючого, світячи в його напрямку нездоровими білками з потрісканими капілярами: але головуючий надто захопився промовою професора і слухав його слова, мимоволі привідкривши рота.

1937 року Колесника заарештують і на десять років ув’язнять у Печорських виправно-трудових таборах, звинувативши у членстві в контрреволюційній націоналістичній організації. На волі він пробуде всього два роки. 1949 року арешт повторять.

На Сінному ринку, розташованому на Сінній площі, торгували сіном і кормом для худоби. Туди можна було дістатися з вокзалу трамваєм № 2.

Рядками стояли дерев’яні будиночки з товарами, а ще — відкриті столи, захищені від дощу і сонця навісами. Там можна було купити не тільки продукти, привезені селянами на потягах, не тільки борошно, цукор, какао, маїс, кокосове масло, а й речі, крадені і ношені, уламки дореволюційної епохи: дзеркала в позолочених рамах на підставках з рожевого мармуру, кришталеві люстри, порцеляну, статуетки пастухів і пастушок, маркіз і шевальє, сервізи Севр, Сакс, Хіна, Ґарднер і Міклашевський, вироби імператорських заводів, бонбоньєрки з вирізьбленими на них королівськими білими ліліями, між якими літають срібні метелики, оббиті синім шовком і білим атласом скриньки: Confiseur Fley. Au pont des Maréchaux, срібло, медалі, табакерки.

Одразу навпроти Сінного ринку розташовувалася простора квартира Бориса Якубського. Всі кімнати в ній мали стелажі й шафи, закладені книжками. Книжки наповнювали простір від підлоги до стелі.

Ось тут вони і збирались найчастіше. Ще, звісно, у «Кривому Джімі», в редакціях часописів — «Літературно-критичному альманасі» або в «Книгарі». Влаштовували лекції і читання в університеті або в котрійсь із аудиторій Академії наук. Але найчастіше затяжні посиденьки відбувались удома в Якубського.

Вони називали його Аристархом: так звали стародавнього філолога Александрійської школи. Це вигадав Зеров, який присвятив Якубському один зі своїх александрійських віршів.

Високий, сутулий, із впалою грудною кліткою, з довжелезними руками-клешнями, Якубський зустрічав їх на порозі і запрошував досередини. Ледь опустивши голову, поглядав на кожного вирлооко. Очі він мав витрішкуваті, завжди печальні. Усмішка його була сором’язлива, прихована тінню від великого тонкого носа з горбинкою.

Зеров одразу ж просяював. Ще навіть не роззувшись, починав говорити. Його приязні очі омивали теплом. Русява чуприна спадала на чоло, він відкидав пасма волосся різким рухом голови або пригладжував їх долонею. Подавав руку, нахиляючись усім тілом у бік поданої йому Якубським правиці.

Петров описав кілька різних способів, у які Зеров тиснув руку. У першому випадку він притискав руку від плеча до ліктя до свого тіла, сам згинався і нахилявся вперед, «і руку од ліктя, під гострим кутом, поземо, обернено назустріч одвідувачеві. Сила потиску, ступінь зігнутости корпуса відповідали мірі урочистости привітання.

Був, однак, ще інший жест особливо приязного привіту, жест підкресленої дружности, яка не потребує офіційного уточнення потиском. При зігненій в лікті руці, одхилено, широко й одверто розкрита долоня, — своєрідний рух щирого визнання й доброзичливої відданости. Жест завжди гармоніював з посмішкою, бо могло бути вітання без посмішки. Потиск руки міг бути побіжним, долоня в’ялою, байдужою, без м’язів, зір відсутній, обличчя скупе».

Якубський згадував згодом, що потреба зустрічатися перетворилась у них на регулярну звичку. На необхідність, залежність, конечність. Якщо комусь із них не виходило долучитися до товариства, відчувалося порожнє місце, болісне й незахищене. Вогка холодна туга не давала зосередитися на звичних справах.

Але коли вже вони сходились — усе ставало на свої місця. Зеров говорив, жестикулюючи. Доброзичливий усміх ковзав його пухкими устами. Живе срібло, він весь випромінював енергію й ентузіязм.

Петрова це, звісно, дратувало. Якубський називав його найгострішим серед друзів, «з іронічним оскалом». Він докидав уїдливі жартики, врізався ними в монологи Зерова, а коли той давав йому змогу висловитися, вправно вибудовував якнайвигадливіші й бездоганно стрункі, логічні антитези. Стискав уста. Криво посміхався. З викликом мружився.

«Тож його за постійну іронію й за гострий язик трішки недолюблювали. Але Микола Костьович завжди умів ставити його у смішну ситуацію. І це рятувало становище».

Інші напружено замовкали. Филипович протяжно й гучно зітхав, повернувшись обличчям до книжкових стелажів. Його карі очі ковзали корінцями. Він втягував досередини свої пухкі щоки, схожі на мордочку обачного гризуна. Бурґгардт, чиє бліде аристократичне обличчя, що ніби проступило з котрогось із портретів династії Гессен-Дармштадтських, похитував головою, демонструючи незгоду з Петровим. Як і те, зрештою, що поведінка останнього, така типова для нього, так добре усім знайома, вже давно набила їм оскомину. Господар помешкання намагався докидати свої аргументи, але Петров не давав йому цього зробити. Він розпалювався, підстрибував зі шкуратяного крісла, вибігав у центр кімнати, підносив руку. Але тут же опускав її додолу, обводячи всіх присутніх хитрим поглядом. Він був задоволений, бачачи їхню фрустрацію. Зрештою, іноді він навіть погоджувався із Зеровим — якщо бував в особливо погідному настрої.

Драй-Хмара реагував на нього нарочито спокійно, беземоційно. Як завжди, в бездоганному костюмі з краваткою, він вирізнявся особливо холоднокровним самовладанням. Переводив розмову на іншу тему. Говорив помірковано і розважно. Демонстрував, що він вище за будь-яке роздратування. Високе чоло ще більше роз’яснювалося світлим волоссям і не брижилося від жодної зморшки. Тільки ясні брови трохи здіймалися догори, поки він, час від часу замислюючись, плинно викладав свої думки.

Рильський сміявся з вибриків Петрова, ніби хотів показати решті, як слід сприймати його поведінку. Докидав жарти, гіперболізував почуті тези, аби звести їхній ефект нанівець і зняти напруження. Але часом, не витримуючи, виходив випалити цигарку у відчинене віконечко вбиральні. Петров приєднувався до нього. Він майже не курив, але любив просто стояти поруч і ділитись, наприклад, тим, що йому спало на думку: що, коли позичити одного з персонажів Анатоля Франса і поселити його у власному творі? Рильський знову сміявся, щиро захоплений таким нахабством. Але, зрештою, чому б і ні? Хіба це було заборонено? Який світ, якщо не художній, не може мати жодних кордонів? Де дозволено неможливе? Де панує найширша свобода, якщо не в творчості?

З віконечка вони бачили іржаві водостоки і клапоть неба. З Сінного ринку чулися гамір і лайка. Там вкотре ловили за руку кишенькового злодюжку. Гострий пах зігнилих овочів, що, непродані, купами кисли на задвірках ринку, приваблюючи жирних щурів, домішувався до аромату тютюнового диму.

Любити когось, кого більшість людей недолюблює, — спокусливо. Особливо, якщо вже любиш когось, хто викликає в інших захоплення й мало не обожнення. Така людина — хоч як інтимно-близько ти її знаєш — любов’ю інших заперечує, скасовує вашу близькість. Це вони думають, що знають її найкраще. Вони прирівнюють своє обожнювання до знання. Вони вигадують їй ідеалізовані риси, і в хибності їхніх уявлень ніхто не зможе їх переконати, аж доки вони не розчаруються якнайболісніше. Одначе, якщо буде збережено достатню дистанцію, розчарування може ніколи й не настати. Що з того, що ти стільки років знаєш наскрізь нудьгу цієї людини, її розгубленість, її хворобливе зболене еґо, яке змушує дряпатись на нові висоти, яке затрачає надто великі зусилля, щоби втримувати образ. Колись ти, можливо, вірила, що цей чоловік зробить твоє життя незвичайним, захопливим — і в цьому була твоя помилка. Бо ніхто нікому не робить життя. Тепер тільки ти одна з небагатьох, хто добре знає, що це Рідке Срібло, Золотоуст і Шагразада — розгублена і налякана людина, вигнана з більшости своїх улюблених сховків. Людина сумна й ображена, безпорадна. Тільки ти одна знаєш, які сцени відбувалися між вами — його обожнювачам і не снились ці некрасиві, виснажливі, нецікаві сцени ревнощів, ниття, повного безсилля. Жалюгідна людина. Людина, гідна жалю.

Чи не помітила ти в собі поводі помсти й жорстокости, коли він сидів навпроти тебе, обтяжений знанням про іншу твою любов? Чи не хотілося тобі сказати вголос: де ж ти був, поки я залишалася сама, чому ти не запитував, про що я думаю і що почуваю, зі сотнями яких ошелешених твоїм красномовством студентів була твоя увага, поки я почувалася неважливою? Хіба тобі потрібна була ще й моя, така доступна і звичайна, любов — до сотень пристрасних наркотичних любовей?

Натомість любити когось, кого інші не люблять, — ось що заманливо. Він відштовхує від себе, зумисне дражнить. Його присутність не завжди бажана в товаристві. Він псує людям настрій своїми дурними, незрозумілими жартами, не дбає про слухачів, про палахкі погляди, про захоплення чи навіть симпатію. Йому байдуже, що про нього подумають. Йому навіть приємно знати, що він не подобається. Хіба це не відкриває безліч нових можливостей?

Той, кому важливо подобатись, боїться розчарувати. Той, кому байдуже ставлення інших, здатен пізнати глибший спокій, дозволяти собі набагато більше.

Той, хто подобається багатьом, манить солодкими обіцянками: якщо стільки скарбів виблискує на поверхні, то що ж там, усередині, заховане від людського ока? Ти знала, що там ховалось, усередині твого чоловіка. З тобою він реалізував свій страх бути викритим. Розчарування неминуче. Питання лише в тому, як його пережити, як його витримати, як із ним залишитися.

Той, хто мало кому подобається, дозволяє собою розчаруватися з перших же миттєвостей. Він навіть запрошує до розчарування. Допомагає розчаровуватися. Будь ласка, панове, розчаровуйтесь мною, скільки вам завгодно. Неприємного вам розчарування!

Світ — незатишне місце, життя не обіцяє нічого доброго, за всю свою багатотисячну історію людина не зробила нічого, щоби змінитися внутрішньо, змінити себе саму, прагнучи тільки одного: деформувати й змінити світ навколо, щоб зробити його зручним для себе. Жодної еволюції, суцільна деґрадація. Прадавні розвинені культури були стерті з лиця землі недоумкуватими племенами, які переважали чисельністю і не гидували жорстокістю. Те саме станеться з нами всіма. Кожного з нас чекає той же кінець, і не варто покладатись на милосердя чи здоровий глузд. Але навіть вони не захистили б від невблаганної порожнечі, в якій ми існуємо. Сподіватись на краще — дурість. Ось і від мене не варто сподіватися нічого доброго.

І раптом, зануривши приятелів у темний холодний колодязь безвиході, в понурість, він злегка повертає голову, ловить твій погляд кутиком лівого ока — і посилає тобі імпульс, зблиск скельця, наскрізну проникливість і пильність. Ти саме наливаєш окріп із каструльки до чашок, намагаючись не обпектися, тому не маєш змоги придивитись уважніше до його обличчя, щоби точно дізнатися, чи це тобі не здалося. Прозорий окріп парує, обдаючи твоє обличчя жаром. Над верхньою губою виступають крапельки поту. Якось мулько стає у грудях, і чомусь починають злегка тремтіти руки, але водночас тебе накриває теплою, незбагненною хвилею. Ти не розумієш. Та й не віриш, зрештою. Бо ось його кругла лисява голова, ось його велике вухо і металева дужка окулярів просто навпроти тебе. Він знову не звертає на тебе жодної уваги, примружено окидаючи поглядом решту присутніх — чи достатньо він їх засмутив. Але щось у його спині, в його дрібних, зсутулених письмом і читанням плечах звертається до тебе. Ти відносиш каструльку на спільну кухню, бездумно усміхаючись у відповідь на слова сусідки. Ти нічого не розумієш.

Молодому Рильському могла б здатися привабливою обіцянка кінця світу сучасних науковців. Вони кажуть, що врешті-решт глобальне потепління призведе до процесів, під час яких з важких темних хмар, скупчених на всіх ярусах тропосфери, почне падати сніг. Він падатиме усюди, навіть там, де колись, з огляду на кліматичні умови, люди могли прожити всеньке життя, так ніколи й не зазнавши снігопадів. Тепер кожен їх знатиме. Різнитимуться лише види снігу. Часом він опадатиме плавно й ніжно, сонливо, лапатими скупченнями, цілими колоніями зірчастих кристалів. Іноді — сіктиме густими й гострими нитками, що складатимуться з цупких кульок. Це виглядатиме заспокійливо й красиво. Розростатимуться крижані пустелі. Більшість водойм буде скута кригою. Іноді, впродовж довгих тижнів, стогнатимуть снігові бурі, щоб несподівано замовкнути одного дня (темного-темного дня, бо всі дні стануть сірими, підсвіченими тільки сніговою незайманістю), дозволивши помилуватись заметеними майже повністю будинками, мертвими деревами, що перетворилися на садки крижаних скульптур. Таке вже колись бувало, але тим воно й переконливіше. Такий кінець світу був би одним із наймилосердніших: згасати поволі, вмиротворено милуючись нескінченністю білого простору. Замерзаючи, відчути затишний жар усередині тіла, полум’яну сонливу квітку, яка сковує мозок і делікатним стисканням зупиняє серце. Раз, два, три. Стоп.

Молодого поета Рильського, чию творчість так любив Петров, вабили стани відсторонености й споглядальности. Він цінував красу тліну, багнюки, розпаду, сприйняті крізь призму беземоційного констатування — хоча констатувати беземоційно йому таки не вдавалося з огляду на глибоку емоційність.

У своїй розлогій доповіді про поезію Рильського (саме ту, про яку віце-президент ВУАН Єфремов відгукнувся словами щодо надмірної і мало кому збагненної мудрости промовця) Петров, як це часто трапляється, сперечається із Зеровим. Зеров, мовляв, побачив у поезії Рильського радість існування, але — що це за радість і якого існування? Сам він обстоює думку, що Рильський сповідує спокій розпаду й згасання, «присмеречности й осінньости»: «Радість Рильського — радість осінніх весен буття, на яке лягли прикмети небуття в той момент, коли буття стає подібним на небуття: радість Рильського — радість напівіснування, страждання. … В теплих радостях землі Рильського багато од песимістичної солодко-гіркої й холодної impassibilité парнасця, що казав про осіннє солодке безсилля і білі постелі снігів».

Вони разом тинялись околицями Києва. Валандалися чортзна-де, спілкувались із чортзна-ким, шукали невідь чого. Пішки доходили туди, де місто вже майже закінчувалось: аж за вокзал, де стояли крихітні сільські хати, відокремлені одна від одної ярами, простягалися «великі пустирі, заметені снігом — білий, білий сніг, такий чистий, чистий». Тісні й брудні подвір’я давно вже не були обгороджені, паркани згоріли. Вулиці були темними й порожніми навіть удень. А коли вони дочікували там до ночі, то довго роздивлялися сузір’я під валування собак — зовсім як у селі.

Рильського тягнуло в такі місця якраз тому, можливо, що вони так нагадували село. Він же любив надовго зникати у своїй Романівці: з вудкою чи рушницею розчинятись у лісах, завмирати на багато годин над озерами й заплавами, довго цілитися серед провалля тиші, де тільки шурхотіло листя під вітром, скрикувала птаха. Пестити шовковисту шерсть свого сеттера-ґордона, виглядати його смолянисту фігуру серед стовбурів — чи несе в зубах підстреленого качура, який ще посмикує правим крилом.

Його тягнуло туди, у вогке лісове небуття. Він любив спілкуватись, умів бути поруч по-справжньому, його зворушувало нутро людини, він легко міг просльозитись, особливо якщо був напідпитку, — і ховав свою м’якість, таку схожу на дотик до оксамитових гарячих сеттерових брилів, за густими вусами, давно вже не модними. Інші люди були йому необхідними, він не вмів від них захищатися, надто розчахнутий, надто нестійкий усередині — тоді як у самотності лісів, у прозорому повітрі над водоймою, в притишених мохом кроках лосів йому не загрожувало нічого.

Він звик вдаватися до цих нетривалих втеч, щоб віддалятися від невідповідности, на яку був приречений. Він походив зі шляхетського польського роду гербу Остоя. Його дід, польський поміщик Розеслав Теодорович Рильський, був одружений із князівною Трубецькою. Батько Тадей був хлопоманом, виконував обов’язки почесного мирового судді, давав селянам безкоштовні юридичні консультації і виступав у судах як їхній адвокат. До того ж він дозволив організувати у своєму будинку православну церковно-парафіяльну школу (сам був католиком), а потім збудував для школи окрему будівлю, оплачував учителя й укомплектував кабінети фізики й хімії, а також — бібліотеку. Після смерти першої дружини й кузини Людґарди одружився з місцевою селянкою Меланією Чуприною. За життя царська влада переслідувала його як комуніста, натомість їхній із Меланією син, поет Максим, з приходом радянської влади був позначений тавром ворожого походження: він був поміщицьким синком, буржуєм, який отримав класичну освіту і тяжів до світу декадентського загнивання.

Поет Рильський любив проводити час на природі і писав про це. Але не тільки. У його ранній поезії ідилія природи поєднувалася зі спокоєм читання, з-під споглядання нерухомого плеса чи брудного приміщення паштетної на околиці Києва проступали цитати й алюзії, Війон, Рембо, Верлен, «кокаїністичне Бодлер’янство», «ідилічне гомеріянство», Челліні, Казанова, Свіфт, Шевченко, чумаки, козак Мамай, Ілля Турчиновський. Він писав про «вроду отрути й отруту вроди», «кохання чужого до чужої», вічні мандри, втому душі, істинність холодного й далекого кохання.

Петров пише про те, що сільська ідилічність, замилуваність природою в творчості Рильського, його тяжіння до усамітнення на лоні незайманого ландшафту — чітка ознака урбаністичної культури. «Ідилізм, звичайно, витвір урбанізму: як непідроблена, не фальсифікована деревенська [нерозбірливо] має цілковито придворний — урбаністично-аристократичний характер, починаючи од билин і кінчаючи казками про Бову й Єруслана, чи апокрифами про Соломона, чи повістями про Девгенія, починаючи од ікони й кінчаючи плахтами, наслідуванням пурпуру й золота парчи».

Тож, передчуваючи, що Солом’янка з її ярами і хатинками перетвориться згодом на щільне нагромадження кубів і паралелепіпедів, геометрично-прокреслений на тлі неба бетонний масив, що одноманітним ритмом прямих кутів і ліній, розміром балконів і вікон, відміряною тіснотою людських життів наглухо заб’є ландшафт, Рильський із Петровим знову і знову вирушають туди, щоб слухати валування собак і милуватися зоряним небом.

Степанівською вулицею тече брудна, квола Либідь: там, де вона вибивається назовні з-під землі, вона ще плине у власних болотистих берегах. Після того як очисні споруди під Лисою Горою були зруйновані вибухом, стічні води з Либеді неочищеними стікають у Дніпро.

Приблукалі чоловіки дивляться на неприємну течію вузької річки. Вони ще не знають, що її невдовзі буде заховано в бетонний короб і підземні колектори. Що її замкнуть під землею. Зараз Рильський мовчки курить над вузьким потічком, готуючись через нього перестрибнути. Він високий і довгоногий, взутий у чоботи — на відміну від невисокого Петрова з його розтоптаними черевиками, якому багнюка в’язких берегів Либеді здається набагато менш привабливою. Рильський одягнутий у жовтавий одяг: куртку на баранячому хутрі і такої ж барви штани, куплені за помірною ціною в крамниці сельбудинку.

Чим вони там милуються, двоє цих приятелів, які вирушили в свою вечірню одіссею? Їм зустрічаються п’яні баби в подертих спідницях і з розбитими губами, з почорнілими обличчями, зі щоками, рясно наведеними червоним. Вони зазирають до обшарпаних смердючих столовок, «за стойками яких стоять якісь греки». Хтось із заголеними ногами — складно навіть визначити, чоловік це чи жінками — з демонстративно виставленими потворними нагноєннями хапає Рильського за сіро-жовту штанку. Чорна рука ковзає холошами. Старці на мосту просять хліба. Перекупки під перехиленими парканами продають щось геть мізерне: старе дрантя. Їдять простір чорні стіни заводів. Дід тягне важенний мішок через колію. Щось у тому мішку металево бряцає, поки паротяг подає свій тужливий сигнал, набираючи швидкости. Дерева обіч колії руді й мертві — покручені кінцівки паралітиків.

«Й не треба чіплятись до поета й його манери, йому більш подобається назвати таверною ковбасну й паштетну на якій-небудь Паньківській вулиці, де грають гармоніст і скрипці, продають таємно самогон і де старий п’яний єврей показує фокуси: ловкість рук, де в честь поета програють заповіт і туш й він устане й, стоячи, послухає, знявши шапку. Йому більш подобається, щоб приятеля в ковбасній, студента з якої-небудь Паньківської було названо матросом, а дівчина в задрипаній спідниці й з сірим обличчям здавалась переодягнутою Таїс, що, переодягнувшись, амурних пригод шукаючи, зайшла в таверну портову Олександрії».

В 1902–1903 роках, до речі, існували плани виділення цієї околиці, Солом’янки, в окреме місто. Місто хотіли назвати Олександрією.

Як дотепно зауважив критик: «Вони були наскрізь урбаністичні, але їхній urbs їх не приймав, бо він був російський; вони писали мовою села, якого вони не могли прийняти».

На початку 1920-х років радянська влада взялась за українізацію України. З одного боку, таким чином вона намагалась засвідчити свою цілковиту відмінність від царського режиму, з іншого — міцніше врости, вкорінитись у землю, оплутати все наскрізь липкою павутиною. Україномовне село не надто симпатизувало радянській владі від самого початку — це було однією з причин, чому остаточно захопити владу вдалося щойно з п’ятого разу.

Ця «українізація» була спритним дресируванням. Одним пострілом убивалось одразу стількох зайців! Націонал-комуністи сприяли тому, щоб переконати важливих українських діячів у власних благих намірах. Скажімо, Михайло Грушевський повернувся до Радянської України в березні 1924 року, впевнений, що зможе безперешкодно продовжувати свою діяльність на ниві зміцнення української нації. Для нього все закінчилося погано прооперованим карбункулом під час відпочинку в санаторії російського міста Кисловодськ. Грушевського оперував лікар, який хірургом не був. Він відмовив хворому допустити до нього досвідченого хірурга і давнього приятеля. Дуже швидко почався сепсис. Смерть настала через три дні після операції. Тіло голови Центральної Ради УНР, цю священну реліквію з пишною бородою, перевезли до Києва і влаштували помпезне прощання, вклавши мертвого академіка в головній залі Академії наук. Урочисті промовці повторювали про особливі заслуги померлого перед Радянською Соціялістичною Республікою.

До того ж українізація була інструментом залучення таких ефективних діячів, як Олександр Шумський, з однаковою пристрастю відданих як ідеям комунізму, так і українській ідеї. Шумський очолював Народний комісаріят освіти УСРР з вересня 1924 до лютого 1927. Однак надмірна пристрасність наркома і його боротьба з Генеральним секретарем ЦК КП(б)У Лазарем Кагановичем, який, на думку Шумського, протидіяв українізації, підштовхнули Сталіна до поступового усунення останнього від влади. Він відбув десять років заслання в Красноярську, а через три роки повідомив Сталіна про своє рішення покінчити життя самогубством у зв’язку з несправедливими репресіями. Спроба самогубства однак виявилась невдалою. Каганович із Хрущовим тут же запропонували Сталіну позбутись Шумського раз і назавжди. Його убили дорогою зі Саратова до Києва. Убивство здійснили розвідник і диверсант Павло Судоплатов і керівник токсикологічної лабораторії НКВД-МҐБ Григорій Майрановський.

Українізація допомагала створити ситуацію, коли складалося враження, що радянська система твориться руками самих українців, що вона є їхнім власним бажанням, виявом їхньої свідомої волі. Від представників політичної номенклатури, службовців, різнорідних функціонерів вимагали знання української мови. Російськомовних це доводило до сказу: що за марне витрачання зусиль і часу, навіщо цей безглуздий цирк і приниження, натомість забезпечувало симпатію і підтримку україномовних — зокрема, мешканців Західної України.

Українізація допомагала послабити аргументи й підважити діяльність українських націоналістів, противників комуністичного ладу, які змушені були забиватись у підпілля або втікати за кордон, аби бодай таким чином протидіяти системі. Водночас завдяки процесам коренізації можна було виявити і заманити на світло безліч ворогів народу, які інакше сиділи би принишкло; можна було їх заохотити, заспокоїти, дозволити їм висловитись — а тоді всіх повинищувати.

Під час українізації з’являлася можливість виховати власну українську культуру: простакувату й наївну, пласку й кишенькову, етнографічно-поверхову, ужиткову, позбавлену пам’яти. Українізація дозволяла зростити українську радянську літературу, що стояла би на сторожі ідеології, була зручним інструментом у руках влади, слухняним ретранслятором правильних і корисних ідей. Для цього селян і робітників усіляко заохочували ставати письменниками. Все, що було потрібно: цілковита відданість радянській справі й соціялістичному суспільству, якомога реалістичніше видавання бажаного за дійсне, вихваляння державного ладу Країни Рад (і жодної його критики!); прославляння колективізації й індустріялізації, змалювання чесного життя та непростої праці селян і робітників, уникання психологізму, інтелектуалізму, індивідуалізму, формалізму, алюзій, посилань, цитат зі світової літератури; віталися якомога більша доступність, бадьорий оптимізм і невигадливий гумор. Зовсім не важили художні якості творів чи наявність таланту в письменника. Це були речі неважливі. Могли собі бути, а могли й не бути. Зрештою, таланту й художній якості складно було знаходити простір для проявлення серед тиску і штучних вимог, а надто — серед постійних контролю, цензури і небезпеки арешту й розстрілу.

Як це постійно трапляється, після драматичних подій 1917–21 років в українській літературі почалося бурхливе бродіння. З’явилися масові літературні організації: в Харкові, першій столиці УСРР, було засновано Спілку селянських письменників «Плуг» (завдання — «об’єднувати розпорошених досі селянських письменників, що, ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріятом, ідуть разом з останнім до утворення нової соціялістичної культури й ширять ці думки серед селянських мас України без ріжниці національностей», «боротьба із власницькою міщанською ідеологією й виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, залучення їх до активної творчости в цьому напрямку») і Спілку пролетарських письменників «Гарт» («створення інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям творчости, поширення комуністичної ідеології та переборювання міщанської власницької ідеології»). У Києві літературні критики ділили письменників на кілька видів: не дуже бажаних символістів, які тяжіли до індивідуалізму й формалізму, доволі бажаних футуристів, які проголошували загибель мистецтва, закликали палити музеї, руйнувати театри і нищити «барахло минулого», обіцяючи, що мистецтвом майбутнього займатимуться робітники, закохані в запах бензину, і дуже бажаних революційних письменників (вони ж — «літературні червоноармійці»). Був також «талановитий молодняк» — критикований, але з допусканням можливости, що його вдасться настановити на шлях істинний, на «шлях слугування пролетарській революції».

Прізвища письменників постійно мерехтіли, переміщаючись із групи до групи, зі спілки до спілки, з організації до організації. Під тиском ідеологічної роботи змінювалися погляди. Розпадались одні організації, засновувались інші.

Цікаво було б простежити, коли позиція самозбереження, вдавання заради власної безпеки поволі перероджувалась у переконання. Коли вони починали вірити в те, про що і як говорили. Що їм доводилось робити з власною психікою, коли віра у справедливість радянської влади і «безмірно щедрий і плодючий чорнозем Жовтня» нищилась очевидними й оголеними вдаванням, лицемірством, вислужуванням, тупістю і насильством. Багато хто під тиском обставин якимось немислимим чином лише підвищував градус віри. Інакше це було несумісно з життям. Байдуже, у що чи в кого вірити. Віра захищає сама собою, самим фактом своєї ірраціональної наявности.

«Живем комуною, працюєм. Навколо ліс, самотні села і люди дикі, мов шипшина. Ах, скільки радости, коли ти любиш землю, коли гармонії шукаєш у житті! То ж кожен з нас будує людськости палац і кожен як провісник. Ах, скільки радости, коли ти любиш землю. Нема у ній ні ангелів, ні бога, ані семи небес. А є лиш гордість і горіння, сукупна праця і хвала.

Ну що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть покоління — єднання тіл і душ.

Ми робим те, що робим. І світ новий — він буде наш!»

Неокласики неабияк вирізнялися на цьому бравурному соцреалістичному тлі. Вони були занадто освічені, занадто скептичні, занадто витончені й снобські. Вони занадто багато працювали над собою і власними текстами. Вони занадто широко дивилися, занадто добре знали історію культур, занадто близько розуміли людську природу. Вони були перфекціоністами, естетами, науковцями. Надто критично ставилися до себе самих і всього навколо.

Неокласики сходились на тому, що письменникові повсякчас слід вчитися. Що письменникові дуже бажано знати джерела, історію і світову літературу, володіти мовами, щоб мати безпосередній доступ до класичних текстів, вигострювати інструмент рідної мови, залишатися скептичним, притомним, тверезим, вимогливим.

Кожен із них, окрім власної творчости, постійно займався перекладами. Кожен присвячував себе вивченню історії, критиці й аналізу української і світової літератур, виявляв зв’язки і впливи між першою та другими, проявляв залежності, суцільність і тяглість.

Вони виголошували доповіді, читали лекції, влаштовували поетичні читання й диспути в будинках культури, школах, бібліотеках, в актових залах університетів, Академії наук, в клубах пожежників і міліціонерів, у робітничих клубах.

Представники профспілок приходили до них додому, аби запросити на виступ. Їх зачаровано слухали. Ними захоплювались. Їм влаштовували овації.

Формально неокласики були надзвичайно близькими до соцреалізму, панівного стилю радянського мистецтва. Вони так само орієнтувалися на реалізм і правдивість відображення явищ, на об’єктивність, раціоналізм, статичність, досконалу пластичність форм, не замулену суб’єктивними почуттями, думками, станами автора. Десь у цій номінальній схожості, у двоякості тих самих понять, у майже невидимих тріщинках, які розділяють справжність і глибину від того, що видає себе за такі, можливо, і крилось одне з пояснень тієї ненависти, яку на онтологічному рівні викликали неокласики у своїх опонентів.

Витоки соцреалізму й українського неокласицизму були різні. Різними були джерела. Різною була їхня природа. Український неокласицизм зародився як антитеза до романтизму ХІХ століття — селянського, сентиментального, сльозливого, що наріс неуникним хвостом після появи Шевченка. Одначе точки дотику неокласики знайшли в українському бароко XVII–XVIII століть: у філософських і духовних трактатах, еротичній ліриці, демонологічних повістях і авантюрних оповіданнях, інтермедіях і п’єсах жанру міракль. Згідно з їхнім каноном нової особливої уваги заслуговував відтепер філософ і поет Григорій Сковорода. Вони прагнули створити тканину, якою можна було б покрити розриви в процесі розвитку української літератури, відновити тяглість і зв’язки, вивести українську літературу зі статусу колоніяльної. Втома від символізму спричинила спрагу й тугу за чіткістю сприйняття, пошуками форм і явищ, якими вони були тут і тепер. Неокласикам хотілось оживити культуру, модернізувати її у спосіб, що поєднував смак до життя, традицію і розум. Їх вабили зусилля досягання недосяжної гармонії калокагатії.

Їх звинувачували в надмірній пристрасті до старовини, до античних світів, до мистецтва буржуазної Европи — й ігноруванні соціялістичної розбудови сьогодення. У любові до естетизму, «чистої краси», класики, що було явним виявом контрреволюційно-буржуазного формалізму. У недооцінюванні здобутків революції і нехтуванні соціологічним методом критики. Одне слово, це були явні вороги, яких, понад сумнів, слід було знищити: вороги, які не приймали радянської дійсности і своєю любов’ю до старовини намагалися реанімувати капіталістичний світ і вели класову боротьбу проти пролетаріяту.

Цікаво, що нікому зі злостивих критиків не спадало на думку, що годі й шукати точнішого та невблаганнішого відображення радянської дійсности, як у поетичних алюзіях Зерова. Захищені дитячою самооманою, вони не впізнавали чомусь «дикий край неситих лестригонів», які «сире і свіже рвуть», бідного Йорика, який повсюди бачить «очі тоскні та гнівливі, немовби вістря невідбійних шпад» і відчуває на собі «пута утяжливі» «слів марудних і нудних тирад» чи Гуллівера, який зазнав найдошкульнішого горя «у карлів півдня»: «Не так-бо люті тигри і леви, // Як дріб’язкові мстиві ліліпути. // Щоб кожен волос брати як струну, // В’язать до паколів… плести страшну // Інтригу… лагідно і так зухвало!»

Але, вочевидь, навіть добре, що нікому зі злостивих критиків це не спадало на думку.

Могло скластися враження, що Зеров створював свою поезію, як математичні рівняння. Кожен епітет ніс найточніше значення, кожен образ містив у собі посилання, рими були бездоганними. Зеров дотримувався форми сонета або александрійського вірша. Через ерудицію і продуманість кожного рядка існувала спокуса закинути Зерову холодність. Він і сам іронізував із себе, вважаючи свої вірші сухими й надто продуманими. Надто тривожно було би визнати навіть перед собою, що це був єдиний віднайдений ним спосіб переживати складні почуття, засвоювати страшне життя. Зеров знайшов спосіб обвінчати серце з розумом, вплавити серце в розум. Витримувати власну чутливість, щоб вона не спопелила його в одну мить, міг, занурюючись в античні сюжети. Він перечитував давні трагедії в оригіналі і всіх доступних йому перекладах, і рядки назавжди відкарбовувались у його пам’яті. Він перекладав, концентруючись на кожному відтінку значення, сам стаючи тієї миті цим словом, його значенням, образом, який відкривався, немов далекий обрій, що роззявляв свій рот. Він чув, як плюскочуть хвилі під веслами троянців — холодна загусла олія, що неохоче дозволяє мандрівникам долати бентежні води: вже Ільйонеїв міцний корабель і дебелий Ахатів, той, що Абанта тримав, і той, що Алета старого, бурею вщент переможені, закріпи всі розхитались і крізь щілини роззявлені воду солону вбирають. Щоденне життя, таке нестравне, перекладене поетом і перекладачем, на мову так давно існуючих історій, ставало можливим. Ставали можливими біль і гіркота, образа і страх, дикість і ненависть, несправедливість і смерть.

Постановка «Саломеї» за п’єсою Оскара Вайлда — покладена на музику в цьому випадку не Ріхардом Штраусом, а українським композитором Борисом Яновським (справжнє прізвище — Зіґль), який бентежив багатьох своїми радикальними музичними рішеннями — відбувалась у театрі «Соловцов». 1919 року Соловцовський театр ще був розташований на Миколаївській площі, якраз того ж року перейменованій на площу Спартака. Перед ним на круглих клумбах похитувались на тендітних стовбурах юні дерева. Невдовзі театр переміститься на початок Фундуклеївської, до театру Берґоньє, тож Зеровим буде зовсім зручно: лише пройтись із дому вгору вулицею, у бік Хрещатика.

На постановці їх було, як мінімум, троє: Зеров, Филипович і Бурґгардт. Хоча Бурґгардт у своїх спогадах пише, що там були «всі». Більшість чоловіків зачаровано спостерігала за плавними вигинами стегон акторки. Саломея, розлючена відмовою Йоканаана відповісти на її поцілунок, будь-якою ціною хотіла домогтися свого. Біло вилискував її оголений живіт, опуклість якого сходила додолу напівнатяком на тінь.

Филипович невдовзі присвятив опері сонет. Він був захоплений акторкою і образом її героїні. Інфантильні й нарцисичні мотиви її звабницького танцю, кровожерлива впертість, причиною якої була всього лише ображена жіноча гордість, навіть приреченість на загибель у фіналі танцю — все це лише посилювало еротичний чар танцівниці. Перед невідпорним плотським потягом, викликаним сексуальним об’єктом у чоловіка, жагою, яка не зважала на обставини, а перетворювалася на абсолютну величину, маліло все інше.

Зеров натомість скорчив зогиджену міну і відвів очі від красуні, що вигиналась на сцені, тримаючи на таці майже невагому, виконану з пап’є-маше голову чоловіка з червоним обрубком замість шиї, схожим на ковбасу зі шматочками сала в розрізі, з перукою, що стирчала цупкою паклею, вимоченою у яскраво-червоній липкій речовині.

Зеров навіть зморщився — так, ніби йому заважав запах рясно спітнілого тіла цієї жінки.

«Це тільки семітська розпуста», — сказав він.

Ця фраза містить у собі заперечення. Вочевидь, спільного захоплення, затамованих подихів, широко розчахнутих очей, влучання у фантазії.

«Це тільки семітська розпуста» — на противагу греко-римським стриманості, самовладанню, стоїцизму, опануванню тілесних поривів, перемозі розуму над тілом.

Зеров теж згодом написав сонет, використавши історію з Євангелія від Марка. Втіленню «семітської розпусти», Саломеї, протиставлена в поезії давньогрецька Навсікая — «струнка, мов промінь» і «чиста».

До білих скель, серед яких стоїть, вдивляючись у море, незаймана царівна, поет відправляє свою душу — якнайдалі від світу, в якому він приречений жити. Якнайдалі від кого? Від знайомих, які підлаштовуються до нової влади? Від своїх недостатньо розвинених учнів? Від дружини?

«Марто, Марто, постійно ти дбаєш про земне».

Котрась із колишніх студенток Зерова або його університетських колег, секретна працівниця органів «Євгенія», у своєму звіті в березні 1929 року повідомляла про зустріч із Зеровим. Зеров ділився плітками з інституту і подробицями письменницьких міжусобиць, схвалив чутку, начебто радянська влада збирається забирати лишки в селян. Нарікав на Грушевського, якого «особливо ненавидить», і на Холодного, керівника Інституту української наукової мови, і взагалі на всіх — що вони пнуться зі шкіри, прислужуючись радянській владі.

Про себе ж Зеров сказав, що сам намагається не влазити ні в що і триматись осторонь — «бо навколо надто багато „жидівського духу“, а він його не виносить».

З гидливістю згадав і професорів, і студентів — «хамів» і «жидків».

Григорія Холодного того ж року заарештували у справі СВУ. Через дев’ять років його розстріляли на Соловках.

Зеров став прототипом професора й критика Михайла Свиридовича Світозарова в романі Валер’яна Підмогильного «Місто». Це був один із кількох (крім романів Домонтовича) великих інтелектуальних творів української літератури на урбаністичну тематику.

«Він тоскно підвів голову й глянув на чергового промовця, якого слухали уважніше, ніж інших, і сам звернув на нього увагу. Той говорив плавко й дотепно, ефектно наголошуючи слова, підкреслюючи речення, немов вставляв їх у блискучі рамки; в міру спроможности він кидав слухачам влучне слівце, збуджував сміх, поправляв тим часом пенсне і починав знову з новим натхненням. З його уст сипались цитати всіма мовами, літературні факти, пів-факти й анекдоти, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня, глум зневаженого карлика, тулуб схилявся й випростувався в такт м’яким акторським жестам. Його слова зліплялись шматочками здобного тіста, він формував їх у листкові пиріжечки, посипав цукром і цукрином, квітчав мармеладними трояндочками і закохано спинявся на мить перед тим, як віддати ці ласощі на поживу».

Письменник-початківець Степан Радченко, написавши оповідання, вирішує показати його критикові Світозарову, з яким вони не знайомі. Радченко знаходить домашню адресу професора в адресному бюро і з’являється туди без попередження. Той якраз працює. Хлопець повідомляє про своє оповідання. Критик, не поцікавившись ні текстом, ні іменем гостя, сухо повідомляє, що йому ніколи, що він зайнятий.

«Ніколи ще не був він такий принижений та знищений. Зухвалі слова того книжного хробака лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому ніколи, але ж призначив би час! Хай зовсім одмовиться, але мусить порадити, куди вдатись! Та й яке має він право так казати? О, його до крови стібнув той пихуватий тон, той панський тон дідича від літератури!»

Ця історія начебто сталась між Зеровим і Плужником, найближчим другом Підмогильного.

Поета Плужника, який багато років хворів на туберкульоз, засудили до розстрілу, але згодом змінили вирок на довготривале табірне ув’язнення на Соловках. За однією з легенд, ще 1926 року хвороба Плужника набрала критичної форми. В лікарні він сказав дружині: «Ти знаєш, якщо дуже захотіти, то можна й не вмерти…»

На Соловках останніми словами Плужника була фраза: «Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».

Докія Гуменна, письменниця зі селянської родини, певний час належала до спілки селянських письменників «Плуг». Смілива і пряма, негнучка в своїй чесності й максималізмі, Гуменна потерпала від обставин, учасницею і спостерігачкою яких була.

В автобіографічному романі «Дар Евдотеї» Гуменна, скажімо, розповідає про одного зі студентів Зерова: «З якою їддю виступає він проти Зерова! Філігранну блискучість і діямантовість Зерова він задумав шахувати грубою невігласною пролетарсько-марксистською дубинкою, — студент його! Він мав нахабство лізти на трибуну із своїми суконними двоверстовими цитатами з Маркса (і пам’ятав же він їх!). З нього реготалися, він вже придбав прізвище Голобельника, але він говорив своє, мов таран, із обличчям погребника та мішком тельбухів у синій чемерці. Та й діставав же він потім від Зерова, під грім оплесків від усієї публіки».

Зерову показувати власні твори Гуменна не наважувалась. Вона чула історію про те, як якийсь студент-початківець попросив професора прочитати його вірші. Зеров «захисно підняв руки й перелякано вигукнув: „Ні, ні! Бога ради, звільніть мене від цих дохлих цуценят!“»

«Так ніколи я до Зерова не підійшла ні з чим. З його висловів я ж знала, що він зневажає тих, які не володіли чужими мовами, не можуть читати в оригіналі творів світової літератури, що цю частину громадян він вважає неуками, не прощає їм того, що батьки не навчили…»

У «Болотяній Лукрозі», зображуючи повільне згасання Києва на початку 1920-х років, Домонтович описує знайому суку, яка серед занедбаного пустища, серед покинутих німих будинків, що тільки поскрипували глухо від перепаду температур, розпадаючись на тлін, народила цуценят. Спершу вона годувала їх, але молока їй не вистачало. Собака залишала дітей, щоб вирушити у мандри вулицями в пошуках бодай якоїсь їжі. Іноді їй вдавалося впіймати жабу. Часом — вилизати місце, на якому лежало гниле картопляне лушпиння. Але врешті вона просто перестала повертатись до своїх дітей.

«Сліпі малята розповзались по порожніх кутах цементованого льоху. Вони здихали одне по одному. Чи не здається вам, в загибелі малого є завжди якийсь присмак космічної несправедливости, однаково, чи це буде дитина, чи цуценя?»

Докія Гуменна брала участь в археологічних розкопках. Траплялось, вона працювала там разом із Петровим.

Після війни Петров і Гуменна зустрілись у Німеччині. Гуменна й там не могла ні з ким порозумітись, надто непримиренна до того, що вважала людськими слабкостями. Перед самим зникненням Петрова вона написала йому листа, в якому скаржилася на самотність, на те, що не має кому довіритися. Радилась, чи варто їй переїздити до Америки. «…Я не думала Вам про це писати. І чому Вам, коли Ви такий невловний і ніколи не показуєте свого справжнього обличчя. Не знаю».

Через деякий час, уже знаючи про те, що Петров живе в Москві, Гуменна писала у своєму щоденнику: «Я не буду так крутити, звиватися вужем, щоб здійснити себе, як Петров. Щоранку про нього думаю. І тепер, у світлі його зникнення, зрозуміла стала його творчість. Мене ще тоді здивувала його двозначність оповідання „Сірко“. Там же репатріяція в позитивному дусі освітлена. А стиль „Апостолів“? А безперспективність інтелігенції в „Серафікусі“? А філософські етюди? Все то могло друкуватись і в СССР».

В іншому місці щоденника вона пригадувала: «На запитання, чим йому запам’ятався рік 1948-й, відповів „Знедійсненням дійсности“».

Німецька дійсність Петрова знедійснилась у квітні 1949-го.

Майже всі, хто залишив свої спогади про Миколу Зерова, мимохіть згадували про його погані зуби. Ніби це було дуже вагомою частиною його образу. Круглолиций, веселий, голубоокий, ерудований, надзвичайно талановитий, з поганими зубами.

У випадку суперника Віктора Петрова така деталь опису цілком природна (так, він був непоганим хлопцем, мав чудову пам’ять, знався на античній літературі — але зуби в нього були погані). Однак чому й іншим приятелям Зерова, і навіть його студентці, пристрасно закоханій у викладача, цей елемент його образу здавався настільки важливим, що його ніяк неможливо було уникнути?

Віктор Домонтович писав, що Зеров втратив зуби, коли працював викладачем давніх мов у чоловічій і жіночій гімназіях Златополя. Ті роки були настільки складними, що молодому вчителеві довелось потім лікувати нерви в «київських водолікарнях».

Цих водолікарень на пагорбах над Дніпром на початку століття було доволі багато. Водолікування й електротерапія віднедавна стали модними сучасними практиками. Поблизу Золотих Воріт і в парку Шато-де-Фльор (там, де згодом Йосип Каракіс побудував ресторан «Динамо») били джерела з мінеральною водою, яку й підводили до бальнеологічних будівель. У клініках з п’ятиметровими стелями, з мармуровими сходами й підвіконнями, над якими ясніли просторі вікна, ковзали вгору-вниз ліфти з різьбленим декором, а під прикрашеними ліпниною стінами стояли спеціяльні ванни, спроєктовані для надводного і підводного масажів. Масажі бували вихровими, ротаторними і проточними. Плюскотіння води змішувались із шепотінням медсестер, і пацієнт, заплющивши очі й розслабившись у теплій воді, бачив перед собою оливкові гаї, виноградники, мальовничі водоспади й німф у білосніжних туніках. Тільки і мрії було — щоби клаптик малесенький поля, дім, огород і криниця з веселим струмком біля дому, а на узгір’ю, над домом, лісок…

Златопіль, перебування в якому призвело до потреби лікуватись, усупереч своїй мальовничій назві, описаний Домонтовичем як край безпросвітности: розбита дорога, болото, порожнеча й самотність, тужна й туга безсенсовність. Гуска, цап, нудна муха на підвіконні. Порожні очі, звук позіхання.

Домонтовича зачарував певний епізод, на який будь-хто інший не звернув би уваги. Якось у Баришівці, де молоді чоловіки викладали в місцевій школі, рятуючись від голодної смерти, яка чатувала на них у Києві, і де й відбулося зближення поетів-неокласиків, «у сірий дощовий осінній день» Зеров заходить у гості. Він, вочевидь, охоплений меланхолією. Вона, вочевидь, йому притаманна, що б там не згадували про його бадьорість і ентузіязм.

Можна уявити погляд світло-блакитних очей: печальний, застиглий. Він прийшов із пронизливого, вологого холоду, що резонував із внутрішнім станом. Зиркнув крізь шибу — і знову напоровся поглядом на чорні дерева, пустку оголеного простору, заштрихованого сіризною косого млявого дощу.

Зеров запитує Домонтовича щось дивне: «Чи ви стоїте біля вікна і дивитесь годинами крізь нього?»

Цей показово, підкреслено дивується: «Я? Біля вікна? Навіщо? Що можна побачити крізь вікно?» Такий рішучий подив, з наміром чи без, покликаний вказати на дивакуватість гостя. Той, очевидно, знічується, відчувши себе ще більшим нікчемою. Бо навіщо інакше він раптом, як мале хлопча, охоплене почуттям провини, хоча жодної шкоди скоєно не було, переводить стрілки на Бурґгардта: «А ось Освальд Федорович робив так!..» Він соромиться себе? Він відчуває провину за сам факт свого смутку?

Але Домонтович не настільки наївний. Хитрий знавець психології, зацікавлений працями Фройда (ще поки їх було в Радянському Союзі дозволено) уважний спостерігач за людською природою, Домонтович не сумнівається у тому, що Зеров розповідає про власний досвід. Так, саме він стоїть біля вікна і годинами дивиться крізь нього. Так, «на невизначене, завжди тотожне собі ніщо злиденної вулиці, мокре гілля дерев, дощові калюжі між камінням шосе, почорнілий від дощу дерев’яний паркан на протилежному боці вулиці».

Перебільшено надавши невинній звичці Зерова обриси цілковитого безглуздя і тим самим її висміявши, Домонтович нею ж захоплюється. Йому притаманне захоплення химерностями, чудернацькими дрібницями, з яких мало хто здатен був би витягнути сенс.

Ба більше. Описи схожої звички, ритуалу чи ознаки «хворих нервів» ми знайдемо у інших персонажів Домонтовича. Тих, кого Віктор Петров не знав особисто.

Ось що виробляє, наприклад, Франциск Ассизький: «Хлопця не приваблювали крамарські справи. Раз у раз він тікав із хати. Довгими годинами простоював десь на самоті в полі, в гаї або коло ріки, нерухомий, одірваний од усього, сповнений подиву, заглиблений у споглядання світла, фарб, звуків. У променях сонячного сяйва він бачив янголів, що сходили з неба на землю, у зоряній тиші нічного неба чув мелодію небесних сфер. Йому вчувалися голоси».

А ось що відбувається з Вінсентом Ван Ґоґом: «Уже з дитинства він виявляє важку вдачу. Він дикий і замкнений, нерадісний, сутінковий. Поглинений собою, він тримається осторонь од інших дітей. Він не галасує. На самоті блукає по полях. Довгі години мовчки простоює на березі річки або каналу, роздивляючись, як пралі перуть білизну. Від річки він іде на село, щоб з такою мовчазною зосередженістю спостерігати роботу ткачів».

Вияви дивацтв, несхожости на інших, нетутешности, поглинутости чимось своїм, далеким і незрозумілим більшості людей, непрактичність та ірраціональність, перетворення речей неважливих і дрібних на важливі й вагомі, самовідречення заради чогось, більшого від них самих — усі ці схильності явно чарували Петрова-Домонтовича. Більшість його персонажів, якщо не всі, доволі відбита, значною мірою пришелепкувата. Вони недолугі, непристосовані, кумедні. Кожен із них скроєний за якимось ледь бракованим лекалом. Часто вони жалюгідні, вивернуті до читача непоказним боком. Попри те, що кожен із них — геніяльний.

Майже всі історичні постаті, герої белетризованих біографій Домонтовича — і Франциск Ассизький, і Ван Ґоґ, і Рільке, і Куліш, і Костомаров, і Сковорода, і Карло Ґоцці, і Вацлав Жевуський, і персонажі вигадані — професор Комаха з «Доктора Серафікуса» чи Линник із «Без ґрунту» — зображені чудернацькими диваками, часто суперечливими й роздвоєними. Химерні й нерідко безглуздо-смішні у своїй незвичайності, вони вперто й вірно тримаються власної справи, віри, покликання, переконання. Навіть якщо невротично смикаються і терзаються, як Куліш, їхня хворобливість наповнена живими пристрастями.

Такі бентежні, вивернуті слабкостями назовні, вони викликають зніяковіння в читача. Викликають співчуття і ніжність. Зворушують найчистіше, як зворушує бездомне цуценя, що невинно грається травинкою, чи рідна людина, найменші прояви якої ти знаєш наскрізь.

Ця нота, ця м’якість, це зворушення відчувається в описі Петровим Миколи Зерова. Він із нею не перебільшив тут, із цією нотою, не розкрив її повного звучання — так лише, натякнув на її присутність. Бо інакше, напевно, ці почуття неможливо було б витримати. Інакше вони могли б наповнити собою ціле життя.

Так звана «літературна дискусія» 1925–28 років почалась зі статті селянського письменника-початківця Григорія Яковенка «Про критиків і критику в літературі». Стаття була написана після того, як його оповідання, надіслане на конкурс на найкращий пролетарський твір, залишилося без уваги. Про Григорія Яковенка можна прочитати, що він був до революції наймитом, а писати й читати навчився у віці вісімнадцяти років. Це страшенно спокуслива легенда, однак інша біографічна довідка повідомляє, що Яковенко походив «із селянської сім’ї волосного писаря». Дуже малоймовірно, що син волосного писаря так пізно навчився читати. Якраз навпаки: він мав би бути одним із тих, хто почав писати і читати найшвидше порівняно зі своїми ровесниками-односельцями, і це мало б стати приводом для значних амбіцій.

У своїй статті Яковенко неодноразово погрожує «з документами в руках» довести, як сильно кривдять молодих пролетарських письменників «сиві олімпійські діди», які сидять в редакціях видавництв, часописів і в журі конкурсів. «Я ще маю зазначити, що пролетарська творчість — елементарна, проста, але здорова й корисна — нашим критикам не до серця». Автор нарікає на те, що друкують не його корисні для селянства твори, а твори Миколи Хвильового, які можуть бути цікавими тільки для міщан і деґенератів, «для яких революція була прикладом найгострішого душевного садизму».

Яковенко пише, що несправедливу ситуацію явно виправило б створення «при редакціях журналів і газет» контрольних секцій «з людей ідеологічно витриманих, цілком розуміючих вимоги щодо пролетарської творчости, які контролювали б рецензії штампованих письменників».

Стаття Яковенка починається словами: «Гадаю, що стаття моя викличе жваву дискусію, на яку я сподіваюся».

Стаття справді викликала жваву дискусію. І завершилась 13 травня 1933 року пострілом у скроню. Самогубець вірив, що його смерть порятує інших. Опісля література відійшла на чималу відстань — її складно було розгледіти десь там, на межі лісу. Її витіснили політика, арешти, заслання, розстріли.

Микола Хвильовий відгукнувся на статтю Яковенка власним текстом під назвою «Про „Сатану в бочці“, або Про графоманів, спекулянтів та інших „просвітян“». Це був перший із серії памфлетів Хвильового на теми розвитку української радянської літератури зокрема і культури загалом. Уже в першому тексті Хвильовий озвучив головні пункти дискусії: «Зеров чи Гаркун-Задунайський? Европа чи Просвіта?»

Його памфлети, пристрасні й густі, розбурхані й не надто дисципліновані, але позначені особливим музичним ритмом, притаманним художній творчості романтика й імпресіоніста Хвильового, були сповнені прямоти, обурення, гумору, пафосу, окличних речень, гасел і діягнозів. Відданий комуніст, Хвильовий жагуче вболівав за розвиток українського радянського мистецтва. Він окреслює весь обшир грандіозних можливостей, які з’явилися після Жовтневої революції. Пише про «азіятський ренесанс», про «вітаїзм»: відродження мистецтва, яке оновить всю загнилу Европу, весь втомлений світ, і візьме свій початок із комуністичної України, яка клекоче живодайними творчими силами. Щоб цей процес по-справжньому розгорнувся, варто розставити крапки над «і», чітко відмежувавши графоманів, борзописців, віршомазів, гаркун-задунайських, безграмотне міщанство, «рідненьку просвіту» в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом, що свого часу була «ідеологом куркульні» від «радянського інтелігента Зерова, озброєного вищою математикою мистецтва». Варто йти слідом за «Зеровими», вивчаючи европейську літературу і навчаючись із неї, для того, щоб поєднати власний талант і вогонь, справедливість комуни з мистецтвом і мудрістю всього світу: «Европа — це досвід багатьох віків. Це не та Европа, що її Шпенґлер оголосив „на закаті“, не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це Европа грандіозної цивілізації, Европа — Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д.».

А водночас, писав Хвильовий, невблаганний у своїй розверзтій чесності — яка вже не мала гальм, щоби стишити хід у єдино можливому напрямку, — українському радянському мистецтву варто відмежуватись від Радянської Росії. Для того, щоб перестати бути Малоросією. «Українська інтелігенція відчуває, що в масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливости Україні виявити свій національний геній». Геть від Москви! Дайош Европу!

З одного боку, він хотів азіятського Ренесансу, з іншого, тут же, негайно, водночас — психологічної Европи.

Справжнє прізвище Миколи Хвильового — Фітільов. Батько — дворянин, учитель і пияк — власник розлогої домашньої бібліотеки, дав синові змогу пізнати світову літературу. Закінчивши чотири класи школи, хлопець покинув навчання й волочився Слобожанщиною та Донбасом, займаючись принагідною роботою: возив вугілля, цеглу, працював вантажником і чорноробом. Коли його мобілізували до армії на початку Першої світової війни, почались три роки «походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, в Румунії». Згодом, у листах до Миколи Зерова він писав, що саме той досвід порушив щось у його психіці, став причиною неврастенії і роздвоєности, галюцинацій і надмірної емоційности, які мучили його впродовж усього життя. Він зізнавався Зерову в листах, що двічі намагався вчинити самогубство: «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повертався живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема».

Він симпатизував українським соціялістам-революціонерам, був членом стихійного загону, який боровся проти режиму гетьмана Скоропадського, але так само не надто вболівав за Директорію. Двічі його мало не розстріляли: одного разу — петлюрівці, іншого — ЧК під Орлом, під час наступу Денікіна на Москву.

Симетрія нездійснених пострілів: два нереалізовані розстріли і два ж невдалі самогубства. Колись це мало нарешті увінчатись успіхом.

З 1919 року він був членом більшовицької партії, мав тісні, можна сказати — родинні — зв’язки з ЧК (його перша дружина була партійним працівником і начебто врятувала Хвильового від розстрілу через якусь провину; сестра працювала в ЧК з 1921), був переконаним, відданим комунаром. Але водночас він — подібно до Шумського — ідентифікував себе як українця. Ще 1917 року він прибув на солдатський з’їзд із двома бантами на грудях: червоним і жовто-блакитним.

Творчість Миколи Хвильового — романтична, імпресіоністична, психологічна, емоційна, майже суґестивна проза, яка, незважаючи на невиразність сюжету, виростала навколо трагічного, невиправного внутрішнього конфлікту й розламаности героя — швидко стала для автора джерелом популярности. Він був розхристаний і талановитий, повсякчас роздертий самокатуваннями, палахкий, перейнятий високими ідеями. Його темні очі блищать хворобливим вогнем навіть на вибляклих газетних знімках. Він не міг не вабити, не чарувати, не займати думок. Йому заздрили, його ненавиділи, його наслідували.

Він був настільки магнетичним, що деякі люди не могли опиратися спокусі видати себе за Хвильового. Якось до Катеринослава приїхав хтось із харківських письменників і йому повідомили, що у Хвильового якраз відбувається серія виступів у місцевих університетах і в театрі. Він розповідав про нові книжки, відповідав на запитання, змальовував майбутнє соціялістичного суспільства і розвиток пролетарської літератури. Він читав: Ах, карнавальте свої оселі // і огадючте оазу міст, // я все ж упертий, хоч невеселий // і неосяжний бажання плац. // Іду похмурий в крицевих дзвонах, // розтаборився по всій землі… // бори в задумі… // ідуть колони… // бори — колони… // То я іду. // Іду — // по логарифмах — // бо вічний дух мій.

Це не він, — сказав харківський приятель Хвильового. — Це не Хвильовий. Він на нього навіть не схожий. Голос такий неприємний. Підвиває, читаючи, як голодна сука.

Хвильовий не такий: він невисокий і сухенький, виснажений постійним розумовим збудженням, його шкіра висушена тривожністю, маніякальністю. У нього пильні темні очі, широкі брови й різкі рухи рук, які, якщо придивитися, постійно дрібно тремтять. Але коли він читає власні тексти, його голос лунає енергійно й чітко, навіть ледь потріскує у повітрі, немов електрика, що розповсюджується невидимими провідниками.

Самозванець утік, залишивши позаду розчарованих і невтолених шанувальниць таланту.

На початку 1920-х Микола Зеров і Микола Хвильовий листувались. У цьому листуванні відбувався акт навчання: Хвильовий розкривав себе, Зеров розкривав йому свої погляди на культуру і творчість. Протягом кількох років, упродовж яких обидва Миколи обмінювалися листами, Хвильовий встиг багато чого зі своїх бурхливих почуттів та інтуїтивних об’явлень оформити в конкретні ідеї.

Згодом ці ідеї він викладав у памфлетах. Ідентифікуючи себе з комуністичною ідеєю, знаючи, що все, що він робить — має на меті справу загірної комуни, «еру творчої пролєтарської поезії справжнього майбуття», він навіть помислити не міг спершу, що його зусилля і хід думок можуть бути витлумачені владою проти нього і його однодумців.

У своїх текстах він постійно підкреслював, що вчитись молодим українським письменникам слід від Зерова (й Зерових), і протиставляв його неосвіченим поціновувачам штампів і дешевих гасел.

Тексти Хвильового ще дужче роздратували цих неосвічених поціновувачів. Кожен мав власні причини не любити Зерова з його неокласиками і Хвильового з його европейським психологізмом. Чи це були ревнощі, чи омана, чи страх, чи незнання іноземних мов і нелюбов до читання інших, особливо — давніх та іноземних, авторів, чи гра на випередження, чи звичайна недоумкуватість, якої ніколи й ніде не бракувало, — їхні голоси об’єднались у безперервний, надокучливий, влізливий хор церберів із циклопами, єхиден із сиренами, неситих лестригонів із мстивими ліліпутами.

А коли до Хвильового приєднався з власними статтями Зеров — ніби перекладаючи емоційність і месіянство першого на виважену й елегантну мову логіки, тверезого розуму й аргументів — колеги зробились подеколи вже зовсім нестерпними і безжальними.

Всі нападали на всіх. Вчорашні найближчі приятелі, що задимленими ночами в холодних помешканнях ще не зруйнованих будинків царського періоду читали одне одному вірші і ділилися літературними відкриттями, сьогодні звинувачували одне одного в «порожньому псевдоінтернаціоналізмі» й «кволій буржуазності», в міщанстві й деґенератстві, міряючись наввипередки, хто з них більш істинний марксист і більшовик. Аргументи опонента, які мали засвідчити його відданість радянському ладу, негайно оголошувалися доказом ультраправої або куркульської, шкідницької суті.

Просто знищити їх усіх було недостатньо. Перед тим, як знищити фізично, влада домагалася тривалого морального нищення письменниками одне одного: невротичного, виснажливого, дедалі засліпленішого. Вони мусили вгризатись одне одному в горлянки, висисати самі з себе кров, заганяти самі себе до вивернутого простору деструкції, в якому — лише параноя, розпач, відчуття облоги, страху і безнадії, луна від кроків на темних сходах, спаковані про всяк випадок валізи біля дверей, поки ти одягнутий галюцинуєш у ліжку: і навіть воно перестало тебе впізнавати.

Очевидно, просто фізично їх розстрілявши, по-справжньому знищити було неможливо.

У сам розпал цькування і знавіснілих гонитв з’явилася Постанова Політбюро ЦК РКП (б) «Щодо політики Партії в області художньої літератури» від 18 червня 1925 року, яка чітко давала зрозуміти кожному, в кого могли ще закрадатись бодай невиразні сумніви, чим є і якими повинні бути література та творчість в Країні Рад: «На жодну мить не здаючи позицій комунізму, не відступаючи навіть на йоту від пролетарської ідеології, розкриваючи об’єктивний класовий смисл різноманітних літературних творів, комуністична критика повинна безжально боротись проти контрреволюційних проявів в літературі, розкривати зміновіхівський лібералізм і т. д., і в той же час виявляти величезний такт, обережність, терпимість у стосунку до всіх тих літературних прошарків, які можуть піти з пролетаріятом і підуть з ним».

Якщо зазвичай у різні епохи і в різних культурах творчість трактувалась як один із небагатьох доступних просторів для звільнення людини, замкненої в жорстких рамках тілесного життя, як шанс для подолання обмежень власного еґо, спосіб переживання свободи, то в цьому випадку вона перетворювалася на невигадливий інструмент обслуговування. Він видавав набридливий монотонний звук. І ним можна було завиграшки вбити. Власне, він заіржавів від крови.

У квітні 1926 року, після візиту Шумського, який скаржився на перешкоди в проведенні українізації і переконував Сталіна змістити з посади Кагановича, Сталін написав до Кагановича й інших членів Політбюро листа. Серед іншого він висловив занепокоєння з приводу останнього памфлета Хвильового — «Московські задрипанки». То був тринадцятий за порядком текст. Хвильовий любив число 13: він народився 13 грудня. (Хто сумнівається, якого травня він застрелився?)

Сталін писав про те, що «вимоги Хвильового про „негайну дерусифікацію пролетаріяту“ на Україні, його думка про те, що „від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна втікати якомога швидше“, його заява про те, що „ідеї пролетаріяту нам відомі і без московського мистецтва“, його захоплення якоюсь месіянською роллю української „молодої“ інтелігенції, його смішна і немарксистська спроба відірвати культуру від політики, — все це і багато схожого в устах українського комуніста звучить тепер (не може не звучати!) більш ніж дивно. Тимчасом як західноевропейські пролетарі і їхні комуністичні партії сповнені симпатій до „Москви“, до цієї цитаделі міжнародного революційного руху й ленінізму, а західноевропейські пролетарі з захопленням дивляться на стяг, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не може сказати на користь „Москви“ нічого іншого, як тільки закликати українських діячів бігти від „Москви“ „якомога швидше“. І це називається інтернаціоналізмом! Що сказати про інших українських інтелігентів некомуністичного табору, якщо комуністи починають говорити, і не тільки говорити, а й писати в нашому радянському друці мовою Хвильового?»

У червні 1926 відбувся пленум ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації», в постанові якого йшлося також про неокласиків. Їх прямим текстом звинувачували в намірі відродити капіталізм, буржуазний лад.

Крім усіх інших численних наслідків, які тягнула за собою ця постанова для Зерова й інших, вона змусила Хвильового припинити листування з Зеровим. Їхня дружба раптом оніміла.

Хвильовий каявся, визнавав ідеологічні й політичні помилки, шкодував через заклики орієнтуватися на Европу і розривати стосунки з Росією, а ще — що підтримував ворожі літературні групи на кшталт «неокласиків».

До його артистичного, істеричного, спланованого самогубства залишилось ще 7 років. Він думав, що зможе самогубством вплинути на розвиток ситуації. Мав певність, що зможе багатьох врятувати. Не сумнівався, що його життя — важливе. І що тим важливішою стане його смерть.

Григорій Яковенко — селянський письменник, ображений на «сивих олімпійців», який розпочав «літературну дискусію» — взимку 1935 року сумлінно збирав на Донбасі матеріяли для книжки «Історія шахти Ілліча». Його бентежила чорна скоринка на припорошеній снігом, потрісканій землі. Шахтарі розмовляли з ним неохоче, були зазвичай тяжкі й понурі, і він постійно відчував якусь невиразну провину, яку вперто намагався не помічати. Там його й заарештували просто в гуртожитку № 2 тієї шахти, історію якої він збирався писати.

Під час слідства працівниця секретно-політичного відділу НКВД УРСР Гольдман з’ясувала, що він «був активним учасником контрреволюційної української націоналістичної організації і знав про підготовку терористичних актів проти керівників партії та радянського уряду». Його звільнення означало б величезну загрозу, стверджувала Гольдман.

Під час слідства Яковенко відкидав будь-які звинувачення. Його позбавили волі на 4 роки і відправили до київської в’язниці.

Про подальшу долю Григорія Яковенка більше нічого не відомо.

Яків Савченко, який на початку 1920-х полишив поезію і взявся за літературну критику, був автором двох полемічних книжок, спрямованих проти відстоюваних Хвильовим і Зеровим цінностей: «Азіятський апокаліпсис» і «Проти реставрації греко-римського мистецтва». Крім цих книжок, він писав статті, в яких викривав хитрість та ворожість, мляву буржуазність неокласиків. «Я тут не переказую науки неокласиків. Вони її не мають. Вони її не вміють створити — ні з чого. Та й самі вони, — хоч і дуже „учені люде“, — вигадати сякої-такої — про людське око, — теорії невдатні. А, може, з властивого їм „такту“ і не хочуть починати небезпечне діло з „теоріями“, бо надто вже ясно, з яких рівчаків тече неокласична „цілюща“ вода».

Літературна дискусія примножила творчий запал і плідність Савченка. Його статті, що в них він сповідує соціологічний метод, іскрять особистим заанґажуванням і відчуттям наповненого сенсом життя. Критик впадає в раж від власних формулювань і аналізу, збуджується від свого гумору: «Родословна українських неокласиків — формальна, подекуди й ідеологічна, — стара, як світ: Авраам роді Ісаака, Ісаак роді Іакова, Іаков — 12 синів, а ці 12 разом вилупили спочатку Зерова, потім Якубського, а вже нарешті двох близнюків, М.  Рильського й П. Філіповича».

Вночі 17 вересня 1937 року Якова Савченка розбудили і оголосили про його арешт. Окрім співробітників НКВД, був присутній двірник Нізельський, який, стараючись зберігати відповідний до ситуації вираз обличчя, уявляв собі, що він у церкві на Службі Божій. У розбурханому ліжку кліпала почервонілими очима молода дружина. Під час обшуку було вилучено докази: рукописи, листи, книжки, фотографії.

1 жовтня Савченкові повідомили, що його звинувачують в участі «в антирадянській націоналістичній організації», в рамках служіння якій він провадив «шпигунську, шкідницьку і терористичну діяльність» проти радянської влади.

Головною підставою для цього звинувачення була короткотривала праця для газети «Україна». Її публікували під час Директорії в Кам’янці-Подільському.

1 листопада 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок: найвища міра покарання — розстріл.

Наступного дня Якова Савченка розстріляли.

Дмитро Загул, ще навчаючись у чернівецькій класичній гімназії, сам перекладав фрагменти «Енеїди» Верґілія, Горацієві сатири, «Пісню про дзвін» Фрідріха Шіллера. Перекладав Гайне, Ґете, Байрона, Андерсена-Нексе, Бехера. Так само, як і безліч німецьких романсів, покладених на музику Бетховеном і Шубертом. Серед них, наприклад, «Бабака» з п’єси «Ярмарок у Плундрерсвейлерні». Цю пісню співав маленький савойський хлопчик, який блукав Німеччиною з дресированим бабаком, що підсвистував мелодії, допомагаючи заробляти гроші їм із господарем на прожиток.

Поезія символіста Загула була просякнута відчаєм і безнадією, понурим містицизмом. Згодом він доклав зусиль, щоб власною лірикою наздогнати карколомні темпи бадьорого Жовтня, але виходило у нього непереконливо. Його перестали видавати окремими збірками, тому Дмитро Загул взявся за критику.

Знавець мов і літератур, перекладач, у своїй брошурі «Література чи літературщина?» він писав: «Тільки незадоволення сучасним станом речей, непогодження з нашою сучасною дійсністю штовхає декого з наших митців на той шлях, що на ньому в своїй мистецькій творчості стоять неокласики. Вчитайтеся тільки в їхні твори і ви побачите навіч, як далеко хочуть вони втікти від нашої дійсности, які вони самітні в сучасному соціяльному оточенню».

Вибираючи цитати з поезій неокласиків, що стосувалися самотности й бажання вирватись назовні, Загул підбивав підсумки: «Отака самотність — наслідок одірваности від реального ґрунту, від народу. В наші часи побідна мистецька самотність може перейти в приховану ворожість до „бруду“, до „плебсу“, до того profanum vulgus, що його римський поет Горацій, улюбленець Зерова, „ненавидить“ і „держить осторонь“ од себе. Наші неокласики стоять на подібній позиції відчуження від маси, на позиції оборони перед наступом мас на їхнє „святая святих“, на їх мистецтво, де вони відпочивають душею від „бруду життя“».

1933 року Дмитра Загула звинуватили в націоналізмі і засудили на 10 років концтаборів. Ув’язнення він відбував у Забайкаллі, на залізничній станції Урульґа. Там працював редактором газети «Строитель Бама» і літературним оформлювачем в агітбригаді. Після переведення на Колиму, був асистентом фельдшера, помічником маркшейдера, заготівельником деревини, обліковцем на вивезенні торфу та золотоносних пісків, обмірником забоїв, днювальником у бараку.

Коли термін ув’язнення закінчився, Загулові повідомили, що оскільки жодних розпоряджень з центру немає, йому доведеться залишатись у концтаборі.

Влітку 1944 року він помер на Колимі від паралічу серця.

Володимир Коряк (справжнє ім’я — Волько Давидович Блюмштейн) — керівник кабінету радянської літератури Інституту Тараса Шевченка і один із найбільш послідовних літературних критиків соціологічного методу.

Про нього казали, що має дві душі: одну — котячу, другу — заячу. Він був дрібненький, прудкий, сутулий, вічно заклопотаний. Пристрасний промовець, він вирізнявся тим, що у своїх критичних статтях порівнював легкий і пінистий імпресіоністичний стиль із зашкарублими й пласкими трактуваннями. «Творчість не є певний спосіб пізнання дійсности, — наприклад, цілковито безапеляційно стверджував Коряк. — Часткові наслідки мистецької творчости використовуються, як джерело пізнання суспільної ідеології й матеріяльної дійсности певної доби. Але завдання мистецтва зовсім інше; воно є знаряддям емоційного поширення від людини до людини й на широкі маси клясової ідеології».

30 вересня 1937 року його виключили з КП(б)У як «буржуазного націоналіста, що не побажав роззброїтись проти Радянської влади». 1 жовтня його заарештували. 21 грудня, під час суду йому винесли найвищу міру покарання за контрреволюційну діяльність. 22 грудня Володимира Коряка розстріляли.

Самійло Щупак ще з 1919 року повністю віддався партійній роботі, літературній критиці і пропаганді. Перед письменниками він надавав перевагу приятельським — чи які там були можливі — стосункам з партійниками, був із усіх боків захищений і підмощений, і поводився впевнено й безапеляційно, підстрахований і налаштований войовниче. Його особливо дратував Хвильовий.

«Отже, ми сперечаємось не проти „обличительства“ графоманів, не проти „Европи“, як символу культури. Як символ, слова „Европа“ не забороняється вживати. Але ми викриваємо тов. Хвильового, зазначаючи, що коли „Европу“, як найвищий ідеал Хвильового, збираються вже тепер здійснити, спираючись на ВАПЛІТЕ в спілці з Зеровими, Филиповичами, то це дуже підозріла Европа. Це культура для культури, ренесанс для ренесансу, мистецтво для мистецтва. Це байдужість до проблеми пролетарського ренесансу на Україні. Це націоналістичне захоплення тов. Хвильового».

Арешт Щупака став шоком геть для всіх. У це важко було повірити. Його заарештували 10 листопада 1936 року за постановою військового прокурора диввійськ’юриста Євгена Перфільєва. Через п’ять місяців Щупака звинуватили в участі у контрреволюційній троцькістській організації, яка здійснила вбивство Кірова, у створенні терористичної групи, до якої він начебто вербував молодих письменників.

Закритий суд над Щупаком відбувався в Москві, без залучення свідків, звинувачення й захисту. Він тривав 10 хвилин. Було винесено вирок: вища міра покарання. Щупака розстріляли того самого дня.

Перфільєва, до речі, заарештували згодом також. Підставою стала видана ним попереднього року директива: «…покласти край недостатньо серйозному ставленню до питань арешту, випадкам, коли працівники НКВД пропонують заарештувати „про всяк випадок“, щоб легше було все з’ясувати».

Перелічувати ці смерті можна сотнями й сотнями сторінок. Характери, людські слабкості, любовні історії, пошуки, пристрасті, темпераменти, способи самовираження, боягузтво, відчайдушність, божевілля — однаковий кінець. За невеликими винятками: хтось покінчив життя самогубством, більшість — розстріляно, абсолютну більшість — заморено голодом і вислано на край світу.

Можна згадати ще Олександра Дорошкевича, університетського приятеля Зерова, з яким вони багато років були близькими друзями. З розгортанням літературної дискусії Дорошкевич почав роздвоюватись: інстинкт самозбереження нестерпно поманив його в бік партійно-комуністичний, «на позицію пролетаріяту». Ще певний час у своїх виступах і статтях він плутався і висловлював двоякі твердження, не встигнувши перелаштувати свідомість. Його навіть зображено на карикатурі Казимира Агніта-Следзевського: Дорошкевич на малюнку має дві голови, що дивляться в протилежних напрямках. Підпис повідомляє: «Ну й ситуація ж! Аж в’язи болять!»

Дорошкевичеві не допомогли ні виступи проти СВУ й Сергія Єфремова, ні дедалі вправніше використання соціологічного методу. Його почали переслідувати, забороняли друкуватись, усіляко тисли психічно, а в середині 1930-х років вислали на Урал викладати в Педагогічному інституті. Дорошкевич повернувся в Україну перед самою смертю, і активної діяльности більше не міг провадити.

Можна згадати Сергія Пилипенка, голову спілки селянських письменників «Плуг», який вів одну з основних партій наступу на Хвильового під час літературної дискусії. Він не припиняв наголошувати, що жодної вільної конкуренції між письменниками, як того хочуть Хвильовий із Зеровим, не буде, бо цього не допустить партія. Вона ж не відмовиться від протекціонізму пролетарським організаціям у всіх ділянках життя.

Пилипенка виключили з партії, арештували і за тиждень після виголошення вироку розстріляли.

Можна згадати красунчика Валер’яна Поліщука, експериментатора й епатувальника, який називав себе «Філософом із головою хлопчика», писав відверту еротичну поезію і твори для дітей, і начебто жив у вдоволеному трикутнику з двома сестрами — Йолкою і Лічкою Конухес. Він встигав із людьми стати найближчими душами у Всесвіті — як‑от, наприклад, із Тичиною і Хвильовим, і так само встигав розвести з ними непримиренну ворожнечу. Єдина провина, яку визнав за собою Поліщук, коли його арештували і висунули звинувачення — авторство порнографічних текстів.

Його було розстріляно в Сандармоху того самого дня, коли розстріляли Зерова. Тоді, коли розстріляли 1111 в’язнів.

Чому Петров майже не виникає під час «літературної дискусії»?

У ці роки він працює над власними художніми творами: над «Дівчинкою з ведмедиком», «Аліною й Костомаровим», «Романами Куліша». Безперервні перетягування канату, суперечки, памфлети, статті й диспути безпосередньо впливають на постання цих текстів. Можна спекулювати, що Петров-Домонтович відповідає опонентам своїх приятелів-модерністів, конструюючи власні романи. Він грається так само, як граються вони, кривляється, формулює теорії, розмірковує про розвиток культури, цінности, пропонує власне прочитання традиції. Дражнить зашкарублих «народників», роблячи з Костомарова й Куліша безнадійних дитинних диваків і капризних самолюбів. Кепкує з полум’яних гасел комуністів про впорядкованість і лад нового світу, де все «деґенеративне» і «шкідливе» от‑от буде винищено, а залишиться тільки правильне, бадьоре, життєствердне, марксистсько-більшовицьке, робітниче-селянське. Але кепкує, вдаючи власну наївність, загортаючи своє кепкування в кілька шарів. Пересічний критик соціологічного методу, читаючи його тексти, роздратується, клюне на наживку: напише рецензію про те, що твір Домонтовича «не має нічого спільного з ідеологічною установкою пролетаріяту», а світ, показаний у романі, — «не той світ, у якому ми живемо». І не помітить, що повірив у пародію на любовно-еротичний детектив, схрещений із соцреалістичним романом, у колаж із карикатур на героїв Жовтневої революції, страшилок про моральний занепад буржуазії, перелицьованих цитат із творів модних авторів.

Петров-Домонтович мав смак до формалістських прийомів: його художні тексти значною мірою побудовані на цитатах, і бракувало зовсім трохи, щоб він створив текст, що всуціль складався б із прямих чи непрямих цитат інших авторів. Він вводив у свої твори персонажів із текстів інших письменників. Він захоплювався професором-мовознавцем Іваном Огієнком, який написав скрупульозну й розлогу наукову працю і виголосив блискучу доповідь, присвячену наголосу в слові «музика» у поемі «Полтава» Пушкіна. Серед його невтілених задумів була ідея любовного роману, побудованого не на подіях із життя закоханих, а винятково на їхніх снах. «Сни повторюються. Вони лейтмотивні, й мотиви снів заступають зміни й подробиці любовних пригод. Це був би надзвичайно цікавий роман».

Персонаж роману «Доктора Серафікуса», Василь Хрисанфович Комаха — «автор, який існує в примітках».

Петров, без сумніву, оцінив би роман шведського письменника Петера Корнеля «Шляхи до раю», що складається з приміток до тексту, який читач може хіба що вифантазувати сам.

Але все це залишалося недоступним більшості радянських критиків. Їхні органи чуттів не реєстрували таких частот. Щось збуджувало їхні підозри, викликало сумніви — але що саме, вони нездатні були вловити.

Вони писали: «Своєю тематикою та й загальним стильовим спрямованням твір не є відповіддю на соціяльне замовлення радянського читача». Або: «Проте кінцеві тенденції Варецького, що, до речі сказати, заливаються вином, видаються академічними й непереконливими, а натомість залишається надламленість психіки героїв, що їй не протиставлені здорові постаті й ідеї, а заглиблене трактування істин та надламленість постатей разом із виключною увагою автора до любовної інтриґи й епізодів, відсутність у повісті правдивої картини радянської дійсности, — виявляють дрібнобуржуазний психо-ідеологічний комплекс його як твору дрібнобуржуазної ідеології».

Крім вигадливої полеміки в художніх текстах, Петров дискутував у текстах літературознавчих: про Сковороду, Куліша, Шевченка. Марксистські критики, скажімо, вибухнули гнівом через трактування «теорії нероблення» Сковороди: такі антисоціяльні ідеї були неприпустимими в суспільстві невсипущих трудівників. Петров написав відповідь на одну з таких критичних рецензій, у якій знову повернув на свої місця перекручені марксистами акценти. «Сковорода, шкільний учитель і попередник психотехніки, спрощений і вульгаризований, нам не потрібний».

Однак безпосередню участь у сутичках і гризні, в диспутах і полеміці «літературної дискусії» Петров не брав. Він не втручався у суперечки вибору між Европою і Москвою, «Зеровими» і «Гаркун-Задунайськими», освітою і «Просвітою». Тримався осторонь. Так, ніби це не про нього згадувала більшість неокласичних приятелів, як про любителя ущипливих жартів, уїдливих натяків, сумнівних провокацій.

Може, це зовсім і не дивно.

Максима Рильського заарештували 19 березня 1931 року. Це був його день народження — цей трюк часто використовувався для посилення фрустрації, для демонстрування повної безпомічности й неважливости арештованого. Не існувало нічого — думок, зворушливих сімейних ритуалів, будь-яких побутових дрібниць, звичок, приємностей, особливостей — які б система залишала людині. Вони діяли часом доволі вигадливо. Очевидно, переживали навіть збудливі приступи натхнення, що супроводжувалися пришвидшеним серцебиттям, дзвінким сміхом, диханням на повні груди.

Ось, скажімо, арештовуючи Рильського, того самого дня вони арештували і одного з його приятелів, оперного співака Миколу Дейнара. Дейнар святкував свій день народження 19 березня, як і Рильський, і традиційно вони щороку поєднували обидва святкування в одне.

Все розрахували таким чином, щоб іменинники перетнулись у коридорі Лук’янівської тюрми — розгублені, з торбинками в руках, вони чекали розподілу до камер і намагалися жартувати. Свідомість кожного ще відкидала реалістичність того, що відбувалося.

По Рильського прийшли пізно ввечері. Вони з дружиною вже встигли лягти до ліжка. Вочевидь, працівники ДПУ спеціяльно стежили за вікнами помешкання тих, кого мали арештувати.

Вони сиділи в своєму тупоносому «воронку», чиї заокруглені, згладжені боки з вузькими видовженими вікнами зливались із сутінками, що вже густішали, і поглядали на те, як у помешканні на Бульйонській, 14, запалюється світло, як ковзають затишні тіні за фіранками. Прислухались до голосів, що долинали з кватирок. Побілені вапном стовбури лип невдовзі починали скидатись на постаті померлих, які стояли вздовж вулиці, розділені рівними інтервалами. Бруд і грибок плямами вгризався в старі двоповерхові будівлі. Сніг іще не обліз з хідників. У брамах нерівно завивали протяги.

Чоловіки у «воронку» чекали, аж доки світло в помешканні не гасло. Тоді вони припиняли, можливо, свої неспішні розмови. До того вони розмовляли про щось буденне: про те, чи скресла вже крига на Дніпрі, і про те, як уже хочеться літньої спеки, і про арештованого колегу, з яким вони всього лише кілька днів тому ось так чигали на ворога режиму, а тепер уже і його самого допитували слідчі.

Вони вичікували, мабуть, ще якийсь час після того, коли світло гасло. Сиділи в повній тиші і темряві. Когось із них, напевно, хилило в сон. Ставало зовсім холодно. Надходило роздратування. Треба було дочекатись, щоб той, кого мали арештувати, — а також усі члени його родини — встигли заспокоїтися, звично і зручно вмостились у власних ліжках, зростися з ними в просторі ніжного сну початку ночі.

Ось тоді вони й вислизали з машини. Гасили недопалки каблуками чобіт. Пірнали в браму. Піднімалися сходами. Гупали в двері. Робили це швидко й гучно. Ще гучніше.

З того боку — хоч перші миті продовжувала стояти пронизлива тиша — повітря розпирав лячний ірраціональний жах.

Коли вони увірвались до помешкання Рильських і почали перевертати речі, його дружина Катерина, яка так і залишалась лежати в ліжку, вибрала мить, схопилася і, знявши зі стіни мисливську рушницю чоловіка, заховала її поруч із собою під ковдрою.

«О, звідки вона тут?» — здивовано підняла вона брови, коли один зі співробітників ДПУ зірвав із неї ковдру.

Упродовж п’яти місяців Рильського тримали в камері з іншими арештованими і водили на допити. Він повинен був зізнатись у націоналістичних нахилах, тісних зв’язках зі Спілкою визволення України, підривній діяльності на шкоду Радянського Союзу, дружбі з ворогами народу, шкідництві. Якраз у розпалі був процес над СВУ.

Під час допитів Рильський усно й письмово вибудовував складні конструкції, плетива причин і наслідків, що розгортались одночасно у різних логічних площинах. Він робив із себе наївного, але відвертого чоловіка, м’якотілого й заплутаного, схильного улягати впливам, поглинутого сумнівами любителя випити. (Робив чи був таким?) Слово «чарка» у протоколах допитів зустрічається страшенно часто: більшість «помилок», які Рильський визнає за собою, пов’язані з розмовами за «чаркою» з тими чи іншими ворогами народу, яким вдалося Рильського обплутати.

Він чесно визнавав за собою «гріх українства» й «націоналізму», але щоразу додавав до цих зізнань уточнення про власну недалекість і слабкість, про недостатнє знання марксистської теорії, про легковірність. Говорячи про український націоналізм, Рильський нав’язливо використовує образ свинцю, прикутого до ноги, важкого тягаря, гирі.

Під час допитів він не говорив неправди. Але водночас і правди не говорив. Вигадливість поета, якому доступний обшир епітетів і художніх засобів, людини, яка засвоює мить за посередництвом слова, яка володіє витонченістю відтінків і грою світла й тіні, невловними бризками значень, в певному сенсі його порятувала. Він не брехав і не говорив неправди, а просто ледь зміщував акценти й наголоси. Трошки змінював композицію. Широта розуміння неоднозначних феноменів життя, весь його досвід відчуття «краси отрути» і «отруєної краси» дозволяли бути переконливим проти слідчих. Його поетична пластичність і гнучкість межували з прогинанням. Це був лише початок процесу, повільний рух у розкришення ідентичности. Уламки невпинно дрейфували, віддаляючись одні від одних.

Даючи свідчення про тих чи інших знайомих, Рильський дбав, щоб погоджуватись зі слідчим тільки у випадку осіб, про яких було відомо, що вони засуджені і приречені. Всіх інших Рильський характеризував як людей, глибоко відданих ідеям марксизму-лєнінізму.

Це був початок його співпраці з радянською владою. Попереду на Рильського чекало життя заслуженого радянського поета, автора «Пісні про Сталіна» — яка, разом із примхою Хрущова, зберегла життя поета в 1937-му. Багатьох його близьких друзів знищили. Їхні беззахисні, розгублені óбрази просочувались у сни, стояли завжди десь за кілька кроків від нього. Він не те щоби брехав і не зовсім говорив правду. Він продовжував жити, отруєний. Він пізнав розрив між порожнечею художнього засобу і дійсністю: в токсичній отруті, що не давала жити, але й дозволяла не помирати, жодної краси не було.

Під постійним тиском, під задушливим ковпаком, у намулі ритуалів Рильський продовжував все життя балансувати на межі депресії та життєрадісности, й невідомо, що з цих двох виявів за навколишніх обставин було свідоцтвом більшої хвороби.

Протягом п’яти місяців ведення слідства Рильському чотири рази доводилося знайомитися з новим слідчим. Новенький насамперед повідомляв про арешт свого попередника. Щоразу те саме: ворожі наміри було вчасно викрито — мало не по-змовницьки заспокоював в’язня слідчий, — на злочинця чекало покарання.

Коли 19 серпня було видано наказ звільнити Рильського з-під арешту, йому повідомили про це не одразу. Спочатку розіграли жарт: слідчий сказав, що провину доведено, і вже завтра Рильського на 10 років відправляють на Соловки. Після цього ув’язненого відпровадили на побачення із дружиною, яка щойно повернулась із зустрічі з Генеральним прокурором Республіки. Зауваживши її піднесення, Рильський вирішує не говорити про вирок.

«Це вже не психологічний тиск слідчого Андрєєва, а зразок людської підлости», — пише син Рильського у спогадах.

Але чи психологічний тиск людини на людину не є завжди зразком людської підлости?

Повернувшись додому, Рильський присів навпочіпки і, заливаючись гавкотом, на чотирьох увірвався до кімнати, викликавши бурхливу радість у маленького сина.

Так його сеттер-ґордон казився, захлинався щастям, намотував кола, теліпав вухами, опинившись за містом, на природі, у лісі, над озером, серед залитої сонцем свободи й тиші.

Чому вони його відпустили? Невже тому, що йому вдалося переконати їх у своїй відданості режиму? Невже через визнання власної провини і обіцянки служити Радянському Союзу? Це було б надто просто й логічно, надто визначено. Стільки людей під час допитів говорили можливе й неможливе, аби порятуватись, зводили наклепи на себе й на інших, виплітали майстерні, бездоганно-логічні панно з брехні, клятв, аргументів і доказів, застосовували найпереконливіші засоби самовираження, безліч разів посилені страхом смерти. Їм це не допомагало.

Рильського відпустили випадково. Відтоді він докладав зусиль для порозуміння з режимом — але життя його тривало далі через вигадливу гру випадковостей і примх, настроїв тих чи інших впливових людей, суб’єктивних симпатій, погодних умов, роботи чийогось кишково-шлункового тракту чи вдалого сп’яніння.

Ось як тоді, під час прогулянки Хрущова і українських письменників Дніпром на пароплаві у травні 1948-го, куди Рильського не запросили. Перший секретар (знову — після недовгої паузи) потерпав від дошкульного сонця, яке несподівано швидко напекло йому лисину, поки він насолоджувався вітерцем, до того ж від шампанського почалася печія — поет Тичина вибрав невдалий момент, щоб наблизитись і поговорити з Хрущовим про Рильського, якому дав обіцянку. Хрущов вилаявся і бризнув слиною, він і чути не хотів про клятого націоналіста. Треба було повісити його ще в 1945-му поруч із бандерівцями, яким він так співчував, десь на Західній Україні. Він порятував його десять років тому, коли не поставив свого підпису під наказом про розстріл, а той так і не затямив нічого!

Тичина похитнувся і побілів. Вино з келиха розхлюпалось на палубу, мало не омивши туфлю Першого секретаря. Той не помітив цього, продовжуючи біситись. Вибух гніву змусив усіх присутніх замовкнути і завмерти. Тріпотів лише прапор і білі сорочки на присутніх.

За кілька хвилин до Хрущова знову повернулася його звична благодушність. Тичини поруч із ним не було, а поет Бажан у відповідь на здивоване запитання підказав, що той замкнувся у себе в каюті. Всім же відомо про його слабкі нерви, про його надзвичайну вразливість. Він налякався, по-справжньому налякався.

Хрущов терпляче стукав у замкнені двері і переконував Тичину вийти. Він примирливо говорив щось про те, що нехай собі буде той Рильський, хрін із ним, ну навіщо ж поводитись так по-дитячому? Чому вони всі, ці письменники, поводяться, наче діти? Перший секретар кликав поета випити, але в каюті було зовсім тихо. Так, ніби там уже давно нікого не залишилось.

Після п’яти місяців, проведених у в’язниці, Рильському більше ніколи не росли вуса.

Наступного дня після звільнення вони з дружиною вийшли погуляти на бульвар Тараса Шевченка, і Рильський знепритомнів. Був серпневий день. У тополях шарудів сухий вітерець. Дружина потім сказала, це сталося від надміру свіжого повітря.

1931 року Освальдові Екартові Бурґгардтові з дружиною і сином дозволили покинути Радянський Союз і виїхати до Німеччини. Він народився у родині німецьких колонізаторів: його дід, Авґуст Бурґгардт у ХІХ столітті переїхав із прусського міста Зольдіна на Волинь, щоб заснувати фабрику сукна.

Зерова з Петровим Бурґгардт знав іще з Університету святого Володимира, де вчився на романо-германському відділі філологічного факультету. У всіх трьох, хоч вони й вступили до Університету в різні роки, було багато спільних викладачів, зокрема — Володимир Перетц.

На початку Першої світової війни Бурґгардта через його неблагонадійне походження було вислано царським режимом на заслання до Архангельської области. Ці заслання значно різнилися від тих, у які почали відправляти «ворогів народу» вже за радянської влади, але, звісно, Бурґгардтові порівнювати не було з чим. Навряд чи перебування у Мар’їній горі можна було назвати приємною пригодою, однак суворі морози, арктичний видимий вітер, нескінченний сніговий простір з його напівтонами і галасом білого, вкриті модринами, ялицями й соснами рівнини налаштовували на споглядання. Серед споглядання відбувалося перетворення. Перебуваючи так далеко від місць, у яких народився, Бурґгардт чітко відчув, що належить їм. Німець за походженням, досі він писав поезію російською мовою. Із заслання він повернувся українським поетом.

Навколо його глибоко посаджених, з виразними повіками, очей залягали тіні. Погляд незмінно свідчив про задуму. Перебуваючи в товаристві, поруч із друзями, просто посеред жвавої бесіди він міг немов поринути куди-інде, заблукати поміж думок. Однак він бував і пристрасним, і діяльним.

Це він, Бурґгардт, не раз зустрічав приятелів на порозі помешкання Якубського біля Сінного ринку, коли жив там упродовж певного часу, після Баришівки.

Це про нього Зеров розповідав згодом Петрову, що той міг годинами стовбичити перед вікном і дивитись на розбиту дорогу й баюри, повні болота. Петров, звісно, все перекрутив і приписав цю звичку самому Зерову, хоча йому чудово відома була схильність Бурґгардта до споглядання, його занурення в невідомі простори по той бік.

Єдиний з них усіх він мав куди втікати. Вони відпроваджували його заздрісно і печально. Тут не було навіть над чим міркувати: навколишній жах згущувався дедалі більше. Бурґгардт вирушав туди, в Европу, культурою якої вони стільки років живились і потяг до якої останніми роками став небезпечним для життя. Вони ж не мали жодного виходу: тільки продовжувати займатися поки дозволеним, відступати на все менші і менші клаптики простору, стоячи вже навіть не на одній нозі, а на одній нозі навшпиньки. Напевно, на прощання вони обмінювалися підбадьорливими жартами і домовлялись зустрітись іще не раз. Передавали одне одному давні натяки, улюблені цитати, згадували раптом якісь давно, здавалося, розгублені крізь шпарини пам’яти дрібниці — як людина намацує у дірявій кишені зіжмаканий папірець із номером чи єдиним слівцем.

Там, у Німеччині, він облаштовувався, налагоджував стосунки, займав себе діяльністю — перекладав, писав, викладав у Мюнстерському університеті, працював над німецькомовною дисертацією. Він, звісно, володів німецькою мовою дуже добре — на відміну, скажімо, від Петрова, який, коли приїде сюди після війни, розмовлятиме зі страшенним акцентом.

Усі його дії, все німецьке життя здавались напівпрозорими, нереальними, а крізь них просвічувалося тло думок, невідступних марень, снів і уявлень про близьких людей, залишених там, позаду. Щойно прокинувшись, він пригадував, як знову розмовляв з ними уві сні. Часом ці сни були безформно-оптимістичними: радісний сміх Зерова, невротичне кліпання очей Филиповича. З ними все добре, з ними все добре, повторював собі Бурґгардт, намагаючись відчути у найменших подробицях, де вони і що роблять тієї миті. Ось Зеров відчиняє важкі величезні двері університету з багряними стінами. Ось його кроки відлунюють коридором. Він поправляє пенсне, вітаючись зі студентом. Розмахує течкою.

Уривки інформації, яку він отримував, були тривожними, нестерпними. Жодних приводів для надій на краще вони не давали. Штучним голодом доведені до тваринного стану селяни волоклися до міст, уже навіть не маючи чим усвідомлювати причину свого божевільного руху. Їхні страшні тіла, нічим не схожі на людські, гнили на хідниках. Хвильовий застрелився. Тривали арешти. Розстрілювали людей. Багато хто зникав у концтаборах, і потому не надходило більше жодних звісток.

Це було нестерпно. Він постійно думав про них. Постійно стежив за ними внутрішнім поглядом. Це тривало роками. У 1935-му надійшла звістка про арешт Зерова і Филиповича. Тоді — про Драй-Хмару. Його власна безпомічність вбивала. Потім він довідався, що їх вислали кудись на край світу. Далі нічого відомо більше не було.

Він продовжував думати: як вони там? Як вони все це витримують? Дехто повертався з таборів. Декому після цього вдавалось навіть виїхати на Захід. Розповіді цих очевидців переповідали безліч разів. Вони писали спогади. Їх розпитували про всіх, кого вони там зустрічали і кого не могли зустріти. Тільки таким чином можна було бодай щось довідатись.

Інформація була непевна і щоразу змінювалася. За ці роки Бурґгардт безліч разів довідувався, що з Зеровим усе гаразд, що Филипович хворіє, що Драй-Хмарі обіцяють скорочення терміну, потім — що Драй-Хмарі нарахували додатковий термін за якийсь переступ, Филипович у порядку, Зеров помер від запалення легень.

1937 року Бурґгардт написав поему. Він планував спершу кілька сотень рядків, але не міг зупинитись. Картини снів і страшні фантазії вихопилися з-під черепного купола з нестримною силою. Йому писалися тисячі строф, і зупинитись не було жодної змоги. Пишучи, він зауважив, що йому стає трохи легше. Що він наближається до тих, ким зайняті його думки, живі вони чи мертві, хворі чи здорові, божевільні чи притомні. Відточуючи розмір, підбираючи образи й рими — водночас так, як тоді, коли вони всі були разом, але й зовсім по-іншому, змінюючи стилі, поринаючи у стихійні запливи — і постійно перебуваючи десь там, деінде, він спостеріг у собі фізичний біль. Цей біль давав полегшення.

Для публікацій Бурґгардт придумав собі псевдонім. Він став Юрієм Кленом. Відкривати своє справжнє ім’я він не наважувався, боячись нашкодити тим із близьких, хто ще залишався в Радянському Союзі. Наприклад, своїй молодшій сестрі, яку ніяк не випускали. Сестра приїхала в самому кінці 1937 року. Радянський Союз висилав усіх німців з країни, готуючись до війни.

Вона провела в Київському ДПУ три з половиною місяці. Там її саджали до дерев’яної клітки, тримали в герметичній шафі без повітря, де вона непритомніла, приходила до тями, щоби знепритомніти знову. Її допитували по кілька діб поспіль, і в цьому стані її найдужче лякала зміна слідчих. Їй не дозволяли спати впродовж цілого тижня.

На початку війни Бурґгардта мобілізували до Вермахту. Як перекладач у штабі 17-ї армії він опинився на Східному фронті. Це було макабричне здійснення його мрій: він знову був удома. На якийсь короткий час навіть приїхав до Києва. Поглянув на підірвані більшовиками будівлі Хрещатика, деякі з яких димілися ще досі.

На початку Фундуклеївської дивом вціліла будівля ЦУМу, а навколо неї лежали завали чорного каменю, височіли стіни з отворами вікон. На котромусь підвіконні розвівалась кремова фіранка. Бурґгардт пригадав про «Саломею», про всі їхні з Зеровим і рештою спільні походи до театрів. Він впіймав себе на бажанні вирушити додому до Зерових, але негайно змусив себе відмовитися від цієї затії. Натомість рушив в іншому напрямку, до руїн хмарочоса Ґінзбурга. Він підняв голову до застелених чорним димом небес, ніби хотів намацати в повітрі висоту дванадцятого поверху, де колись була розташована майстерня художника Мурашка, убитого ще 1919-го.

Бурґгардт навряд чи знав, що може зустріти в Києві Бориса Якубського — свого колишнього господаря й приятеля. Коли більшість установ і знайомих на початку війни евакуювали на схід, Якубському ніхто не запропонував і не допоміг. Це трапилось через загальну метушню, але й тому, що він був непрактичним, розгубленим, безпорадним. Щоб якось зводити кінці з кінцями, він продовжував ходити до Університету, потім — брав участь у створенні нових німецьких планів навчання, хоч жодних студентів уже не було. Згодом почав працювати в газеті «Нове українське слово», яку видавала німецька влада.

Коли німці відступили з Києва, Якубський знову чомусь не втік. Вони з дружиною виїхали до Житомира. Там 1944 року професора заарештували, привезли до Києва і звинуватили в державній зраді. Його допитували впродовж кількох місяців. На запитання, чому він не відступив із німцями і навіщо переїхав до Житомира, Якубський відповідав, що в Житомирі його дружина володіє невеликим приватним будиночком, тож йому треба було допомогти їй із городом. Допити тривали, аж доки слідство не довелося припинити через хворобу Якубського. Він помер від серцевої недостатности у в’язничній лікарні.

У 1941-му Бурґгардт розминувся з ним на поруйнованих вулицях Києва. Сам теж невдовзі тяжко захворів і був звільнений з війська.

Помер 1947 року в Авґсбурзі від запалення легень.

Один із небагатьох способів, що давав невеликі шанси на порятунок, — поїхати до Москви. Що ближче до епіцентру перебуваєш, то вища ймовірність загубитись, то складніше системі сфокусувати на тобі свій зір і зберегти цей фокус.

У Києві й так залишатись було нестерпно. Хлопчик помер, і геть усе навколо посилювало біль від того, що його більше не було і ніколи не буде. Зерову заборонили видаватись і викладати, його звільнили з Університету. Смерть сина зробила неподоланною прірву між ним і дружиною. Як міг би сказати (та, здається, й сказав) Петров: «Двоє випадкових перехожих, чиї шляхи на мить перетнулись на перехресті багатомільйонного міста сльотавої і слизької ночі, не могли бути більш віддаленими одне від одного, ніж двійко цих найближчих у світі людей».

Поїхати до Москви здалося йому раціональним рішенням. Він думав, на відстані рани загояться швидше. Він думав, знайде там гідну роботу. Він думав, зможе зануритись у переклади. Думав, що писатиме там літературознавчі праці. Думав, там люди не такі нікчемні, як ці «хохли, що базікають без стриму», про яких він писав у листах із огидою, з ненавистю. «Якби не спогади про осяяні нашим хлопчиком дні, я, здається, нічого не мав би проти, щоб ніколи більше не побачити Києва».

Цим переїздом він вибиває собі з-під ніг останню хитку опору, розриває одну з останніх ниток, які пов’язують із притомністю, — і зависає в ірреальності. Весь період перебування Зерова в Москві — це перебування тіні серед тіней, у місті тіней, де всі заняття, думки, розмови, час, проведений у редакціях і закладах в пошуках роботи, намагання про щось домовитися, вилаштувати життя — лише тінистий відгомін тіні, що тане на очах, розпадаючись на пластівці туману, про який невідомо, чи він був насправді, чи це лише галюцинація, уривок міражу, мандрівні вогники, Ignis Fatuus.

У листах до знайомих він просить їх розповідати про Київ (якого ніколи більше не хоче бачити), про людей, яких він знає, про вулиці — будь-що. Це єдиний спосіб зберегти вчорашню подобу, втриматися.

«Я нервую і мучусь, а останні два дні (вчора і сьогодні) божеволію. Три місяці з дня смерти і поховання Тусика — і, здається, біль втрати ніколи ще не був настільки безвихідним, як зараз, на віддалі від місць, дорогих щасливими спогадами, на віддалі від людей, з якими пов’язаний інтимно і сердечно, врешті, на віддалі від місць, де спогади про дорогого живуть у речах і людях. Зробіть, рідна, що можете, для полегшення цієї нестерпности. Підтримайте людину, яка руйнується нервово. Мій лист, як бачу сам, сповнений відчаю. Але я більше не соромлюсь ні сліз, ні відчаю. Очевидно, помилкою було їхати до Москви, не врівноважившись душевно».

Він майже нічого не їсть — не має апетиту і не вистачає грошей на їжу. Ніяк не може знайти постійного притулку, змінює тимчасові адреси.

Нарешті він затримується на чиїйсь дачі під Москвою, де доволі стерпно і навіть приємно: садок, малинник, ялинки, дерев’яні будиночки, водокачка. Але певности до ситуації це все ж не додає. Він розмірковує над тим, чи не поїхати йому ще далі на Схід — скажімо, в Казань. Він сумнівається, що Софія погодиться «відриватись так далеко від рідної могили». Він усе ще сподівається, що вони з Софією будуть разом.

Через 14 років Петров, ніби луна, повторюватиме цей досвід Зерова у Москві. За інших обставин, в іншій ролі, на інших умовах. Та все ж його перебування в Москві химерним чином нагадуватиме відлуння кількох московських місяців Зерова. Так, ніби це спокута. Чи необхідна умова. Так, ніби для того, щоб отримати нарешті дозвіл на перебування разом із Софією, він мусив пережити дещо з того, що переживав її загиблий чоловік.

Чотири місяці Зерова, які для Петрова розтягнулися на сім років. Концентрація отрути — менша, витримати її — простіше. До того ж наприкінці процедури на нього очікував дозвіл на повернення, а не арешт, допити, заслання і розстріл.

Зерова заарештували у квітні 1935 року і перевезли до Києва для слідства.

Слідство крутилося здебільшого навколо одних відвідин Зеровим Рильського, про які розповів інший заарештований — такий собі поет Жигалко. Слідчі видобули від нього розлогі свідчення про терористичну організацію, ідеологічним натхненником якої був Зеров і до якої належали й інші письменники, включно з Рильським, що начебто виховав у Жигалкові «справжнього українського націоналіста».

Всі допити крутилися навколо зустрічі Зерова з Рильським з приводу збірника перекладів поезії Валерія Брюсова. У той сам час до Рильського зазирнув і Жигалко. Чоловіки розмовляли про поезію, читали вірші, і Рильський час від часу зупинявся, щоб звернути увагу Жигалка на те чи інше місце, епітет, метафору, прийом, пояснити рішення поета, підкреслити експеримент, виділити алюзію.

Жигалко стверджував, що певної миті Зеров прочитав уголос вірш Куліша «Кобзо моя, непорочна утіхо», який закінчується словами: «Та посідаймо по голих лавках, // Та посумуймо по мертвих братах». Після цього Зеров начебто тяжко зітхнув і, помітно посмутнівши, запропонував пом’янути загиблих братів-націоналістів, зокрема розстріляного більшовиками письменника Григорія Косинку.

З кожним допитом Жигалка зустріч у Рильського дедалі більше перетворювалася на протестне зібрання терористів, присвячене трауру за своїми бойовими соратниками.

Під час першого допиту Зеров перебував у шоковому стані. У нього знизився кров’яний тиск, пульс став «м’яким» і «ниткоподібним». Він тяжко дихав, ніби, сидячи за столом, навпроти слідчого, водночас тягнув на собі непідйомний вантаж. При цьому якоїсь миті допитуваний відчув, що не може поворухнути й пальцем, не здатен кивнути чи навіть кліпнути. Слідчий ставив запитання — він не розумів їх. Зрозумівши на мить — одразу ж забував знову. Чіплявся за уривки думок, які виникали в голові, намагався повідомити їх — але не міг вимовити й слова. Язик не слухався. Лежав у пересохлому роті, нерухомий, в’язкий, як шмат вареного м’яса чи якесь чужорідне тіло. Його обличчя стало блідим, з блакитним відливом. Час від часу він мало не непритомнів. Кілька разів почув раптом сміх хлопчика за спиною, потім під столом нявкнуло кошеня. Але він не міг ні озирнутись, ні опустити голову. «Воно роздирає мені вену», — спробував він повідомити слідчому. Кошеня чіплялось зубами і пазурами за холошу штанів, бавлячись. «Ви визнаєте себе винним?» — запитав слідчий. Арештований кивнув. «Поставте свій підпис».

Прийшовши до тями, Зеров вжахнувся. Йому довелось довго вимагати можливости написати заяву і спростувати все, з чим він погодився в стані афекту на першому допиті.

Пункт за пунктом він роз’яснював всі моменти: те, що Жигалка бачив раз чи двічі в житті, що до Рильського зайшов у видавничих справах. Перелічив вірші, які були зацитовані. «Жодних розмов про Косинку ні в плані „загальнолюдського співчуття“, ні просто констатування не було. Зробив короткий літературознавчий аналіз вірша „Кобза“, що, як і інші цитовані тоді тексти, не є ні прославлянням політичних борців минулого, ні, тим більше, солідаризування з ними. Тема цього вірша — потуга і міць слова. Вірш написано в перші роковини смерти Шевченка і невдовзі після цього й опубліковано (1862 р.) — звідси й образ кобзи, який символізує для автора народну творчість і творчість Шевченка. В процитованих у свідченнях словах немає жодного слова ні про загиблих братів, ні про смуток: „Мовчки сумуймо по вбогих братах“ (тобто попечалимось про вбогих „менших“ братів — типово ліберально-дворянська фраза). Є ще варіянт „мертвих“, який стосується Шевченка, як це випливає з ряду тогочасних висловлювань Куліша)».

Під час наступних допитів знову і знову обговорюється згадана зустріч.

1 червня 1935 року:

«ЗАПИТАННЯ: Хто був присутній на квартирі у РИЛЬСЬКОГО, і які питання обговорювались під час траурної наради з приводу розстрілу КОСИНКО?

ВІДПОВІДЬ: Я на траурній нараді не був, жодних питань при мені не обговорювалось. Точно, коли саме — не пам’ятаю, але, здається, 26.11.1934, я відвідав РИЛЬСЬКОГО у нього на квартирі. Я застав ЖИГАЛКО Сергія. Протягом певного часу, приблизно впродовж половини години, ми говорили про поетів і вірші, супроводжуючи нашу розмову цитуванням російських і українських поетів. Коли я прочитав вірш КУЛІША „ДО КОБЗИ“ серед інших віршів, то деякі рядки — „Та посідаймо по голих лавках, // Та посумуймо по мертвих братах“ — викликали в мені побоювання, що розмова торкнеться КОСИНКО. Розмова не відбулась.

ЗАПИТАННЯ: Чому у Вас з’явились побоювання, що після прочитання цього вірша розмова відбудеться саме про КОСИНКО?

ВІДПОВІДЬ: Мені здавалось, що ЖИГАЛКО був близький з КОСИНКО.

ЗАПИТАННЯ: Якщо Ви знали, що цей вірш може викликати небажану для Вас розмову про КОСИНКО — навіщо Ви його читали?

ВІДПОВІДЬ: Я його читав тільки тому, що не передбачав цього. Побоювання прийшли вже під час читання.

Мик. Зеров

Допитав: оперуповноважений

ОО УГБ НКВД і УВО Літман»

2 червня 1935 року:

«ЗАПИТАННЯ: Які розмови про необхідність застосування терору проти керівників Комуністичної партії велись у квартирі РИЛЬСЬКОГО під час траурної наради, на якій Ви були присутні?

ВІДПОВІДЬ: На жодній траурній нараді на квартирі РИЛЬСЬКОГО я присутнім не був і жодних розмов про терор при мені в квартирі РИЛЬСЬКОГО взагалі не було. Я вже свідчив, що 20.12 я був у РИЛЬСЬКОГО у зв’язку з літературними справами, застав там ЖИГАЛКО. Моя бесіда з РИЛЬСЬКИМ характеру траурної наради не мала, ні про КОСИНКО, ні про застосування терору мова не йшла.

ЗАПИТАННЯ: Слідство встановило точно, що в грудні 1934 року після оголошення в друці про розстріл КОСИНКО, Ви під час траурної наради на квартирі РИЛЬСЬКОГО, присвяченій пам’яті КОСИНКО й інших розстріляних терористів продекламували вірш українського письменника „ДО КОБЗИ“ — „Мовчки сідаймо по голих лавках, мовчки сумуймо по мертвих братах“. Чому Ви ще й це приховуєте?

ВІДПОВІДЬ: На траурному засіданні я присутній не був. Вірш „ДО КОБЗИ“ я читав серед інших віршів, жодного поминального сенсу це читання, як і сам вірш в цілому, не мав.

Мик. Зеров

Допитав: оперуповноважений

ОО УГБ НКВД і УВО Літман»

Одружившись із Марією, Филипович не здатен був приховати радости. Вона чвіркала з нього й порскала, ця радість, він весь іскрився, нетямився від дитячого захвату. Він пишався своєю молодою дружиною, пишався фактом одруження з нею, фактом їхнього спільного життя, тим, що він — її чоловік, що вона його обрала і відповіла на його почуття. Весь його робочий кабінет був обставлений її ескізами й акварелями, аж складно було за аркушами, полотнами й дошками розгледіти корінці книжок. Хвалився на кожному кроці, коли Марія захопилася вирізанням фігурок із плодів каштану. Марія робить скульптури! Різьбить по плодах каштану! Марія — скульптор! У мене вже двісті сорок чотири її скульптури!

Звичайно, такий екстаз, таке невичерпне захоплення викликало поблажливі усмішки у знайомих. Взагалі, Филипович не міг не викликати іронії: надто старанний, надто обов’язковий, надто ерудований, акуратний, чемний — а водночас і нерішучий, і сором’язливий, і переляканий, і дратівливий.

Це складно уявити, але він володів навіть більшими знаннями джерел і цитат, ніж Зеров. Однак лекції Филиповича були радше звичайними, сухими — нічим не схожі на фантастичні вистави одного актора у виконанні Зерова. Кумедно, що свої російськомовні, писані до революції, вірші Филипович підписував псевдонімом Зорев.

Він мав пронизливі швидкі очі, ледь загострений ніс, охайні вусики і пухкі щічки, які на худому обличчі створювали враження інфантильної образи.

Зовнішність Марії робила її на вигляд ще молодшою від її віку. Світле волосся вона заплітала в косу, яку обвивала навколо голови, як дівча. Брови і вії мала зовсім білі, майже невидимі. А шкіра обличчя, гладка й лискуча, так тісно облягала кістки круглого личка з широкими вилицями, що це надавало їй ефекту ляльковости.

Обоє танули у взаємній ніжності, забуваючись соромитися її перед іншими і приховувати від світу.

Незворотний зсув у психіці Марії стався тієї ж ночі, коли Филиповича заарештували. Коли їхнє двокімнатне помешкання наповнилося рвучкими рухами, кроками, чужими тілами, запахами, шарпаниною, лайкою, наказами й криками, вона фізично відчула, як у її голові щось тріснуло і прорвалося, зсунулись якісь напівпрозорі стоси, змістилися шви — і від нестерпности й невпізнаваности світу навколо череп розорало болем. Вона хапала страшних незнайомців за руки, проривалась до чоловіка, чіплялася за нього і вила так, ніби цим звуком хотіла розбити жах і неправильність того, що відбувалося, повернути все на свої місця. Улягаючи ірраціональним глибинним інстинктам, породіллі виють особливими утробними голосами, даючи народження. Так само вила Марія, більше не розуміючи, що робить, і все ж намагаючись розчаклувати хід подій. Ніби намагалася знову народити реальність.

Протягом наступних днів старим батькам доводилось силою стримувати її: вона кричала і рвалась у НКВД. Вона хотіла, щоб її заарештували разом із ним. Хотіла, щоб з нею робили те саме, що з її чоловіком. Не могла залишатись сама. Не могла витримувати без нього й миті. Їй нестерпно було не знати, що з ним роблять, що він відчуває, є він іще — чи вже немає.

Лікування в психіятричній лікарні не допомогло. Через три місяці старі забрали Марію додому, продовжуючи давати сильнодіючі заспокійливі ліки. Вона почувалася від них жахливо: непритомніла, блювала, не могла їсти, не встигала ні на що реагувати, забувалась на кілька днів важким сном, крізь який то реготала, то плакала, так і не прокидаючись. І постійно — крізь сон, крізь ліки, після блювання, розплющуючи очі після знепритомнення — вона кликала Павла, запитувала, коли його відпустять і коли вона зможе його побачити.

Филиповича — разом із Зеровим і рештою — засудили до розстрілу, але змінили вирок на 10 років заслання з конфіскацією майна. Довідавшись, що чоловіка відправляють кудись на Північ, Марія благала батьків відпустити її з ним. Її знову поклали до лікарні.

Її чоловіка вже понад рік не було серед живих, коли Марія зникла. Шукали доволі довго: немічні старі прочісували вулиці, опитували людей, описуючи округле личко, запалі щоки, широкі вилиці, білі брови, вії і волосся своєї доньки. Її ніхто не бачив. Ніхто нічого про неї не чув.

Врешті під час котрогось із походів батька до НКВД хтось із начальників виявив великодушність і визнав, що вони заарештували Марію. — Щодо хвороби, — сказали старому, — треба ще розібратись. Зрештою, у в’язниці про неї попіклуються. Може, там лікування виявиться навіть ефективнішим.

Марію заслали на Колиму. Там вона зникла безслідно.

З Драй-Хмарою вийшло трохи інакше, але ненабагато.

Під час допитів він — що було рідкісно — відкидав абсолютно всі звинувачення, ні в чому не зізнавався, тримався чіткої, весь час тотожної собі, лінії. Він не ламався, як більшість інших арештованих, яких невизначеність і психологічні трюки слідчих підштовхували до наклепів на себе самих і на фантазії про знайомих — аби лишень змінити бодай щось в одноманітному житті, наблизити момент вироку, яким би він не був. Невизначеність виснажувала, відбирала розум. Їм здавалося, що краще якнайшвидше загинути, ніж терпіти це нескінченне витягування жил. Слідчі, бавлячись, то обіцяли звільнення і повне прощення, то оголошували про розстріл наступного дня, то багатозначно мовчали, натякаючи на власне всевідання щодо фашистських організацій, контрреволюційних націоналістичних гуртків, про змови й замахи, свідчення дружин і дітей. То раптом давали дозвіл із цими дружинами й дітьми побачитись, щоб за п’ять хвилин до побачення все скасувати. Поети, художники, студенти, професори, не здатні самотужки зацерувати шкарпетку, описували у чітких подробицях докладно сплановані замахи на прокурорів, партійних секретарів, генералів. Із кожним допитом їхні плани виявлялися дедалі кровожерливішими, зв’язки із Заходом — усе глибшими й розгалуженішими, а самі вони були справжніми соціопатами, хитрими організаторами складних підпільних мереж спротиву.

Зрештою, чітко проговорювати власні зізнання було не так і важливо. Слідчі самі перекручували слова звинувачених, формулюючи запитання дедалі абсурдніше. Нанизували дедалі більшу кількість безліч разів згаданих побутових ситуацій, довільно змінювали порядок цих згадок, аби серед них замаскувати фразу про зізнання у зраді Батьківщини, якої доведена до краю психіка арештованого вже не в силі була зареєструвати.

Драй-Хмара не грав із ними в жодні ігри. Він беріг у мозку чітке усвідомлення власної невинности й абсурдність звинувачень. Він тримався за це усвідомлення, щодня, щогодини здійснюючи те саме внутрішнє зусилля: наводячи різкість, концентруючись на очевидному, відточуючи своє підставове, фундаментальне знання.

Він був уважний, активний, увімкнений на повну потужність. Відповідав на запитання зі щонайбільшою ясністю. Пояснював все лаконічно й вичерпно, не даючи підстав для підтекстів і подвійного дна. Ні, жодних терористичних організацій. Жодної контрреволюційної, підривної діяльности. Жодного протягування буржуазно-націоналістичних концепцій. Ніколи не брав участи, не був зацікавлений, навіть не думав. Якщо той чи інший займався чимось подібним — що ж, йому про це не доводилось чути, він нічого про це не знав. Мабуть, його свідомо не повідомляли про таємні організації й плани, розуміючи, що він за природою своєю не здатен таким зацікавитись. Зеров? Филипович? Ні, йому невідомо, чи вони займались злочинною діяльністю — вони так давно не спілкувались, не бачились.

Вирок Драй-Хмарі відрізнявся від інших вироків: його засудили на 5 років на Колимі.

Драй-Хмара був міцний у всіх сенсах. Він чітко постановив собі пережити заслання і повернутися додому. Збирався писати листи Сталіну і вимагати перегляду своєї справи.

У своїх листах до рідних він описує тайгу: запахи глиці модрин, спів невідомих йому пташок, сопки, журавлину, западання ніг у м’який-м’який мох. Працює на золотокопнях. Живе в наметі з дерев’яними стінами, де поруч із ним тулиться 40 осіб. Купається в річці Ат-Урях. Він має достатньо фізичної сили для виконання найскладнішої праці. Драй-Хмара перевищує плани, навіть заробляє якісь гроші. Туга за дружиною і донькою завдає йому фізичного болю, але він докладає всіх зусиль, щоб триматися. Він планує повернутись і бути з ними.

Він пише вірші про Сталіна для вечорів в’язничної самодіяльности, викладає, грає в театрі. Писати й читати майже не має часу, натомість фізичної роботи стає дедалі більше. До цього додаються сильні морози, сніги, відсутність одягу і взуття, паршиві харчі, яких все одно майже немає.

Він рубає дрова в засніженому лісі. Сонце припікає і топить сніг. Діряві валянки пропускають воду. Виникає враження постійного перебування в крижаній воді. Сліпучий у сонячному сяйві сніг проймає очі. Течуть сльози, заважаючи дивитися. Але норма повинна бути виконана.

Все ж він продовжує. Який гарний був сьогодні день! Які солодкі ягоди я їв! Височіють сопки, вкриті снігом і модринами. Бігає бурундук. Я бачив сліди ведмедя! Природа — як мати, вона єдина пестить мене і втішає. Сьогодні мені було сумно.

Його листи й апеляції до Сталіна й інших посадовців залишаються без відповіді. Однак термін іде. Минають роки. Він продовжує триматися.

Втрачає вагу, хвороба нанизується на хворобу, нестерпні побутові умови стають несумісними з життям. Робота дедалі складніша, розрахована навіть не на здорову людину, а на сотню силачів. А він — хворий і зламаний.

Він бачить метелика серед снігів. Пригадує Дніпро — спогад, який наповнює все його тіло солодким дрижанням. Єдине, що йому залишається тут, на засланні, — це викликати бажані образи в своїй уяві. Він досягає в цьому ще більшої майстерности: майже торкається дружини, майже чує голос доньки, майже бачить, як сонце сідає за Дніпром.

Лице вкривається фурункулами. Він перестає голитись, заростає сивою бородою і тепер його називають дідом. Фурункули вкривають тіло. Фурункули на руках не дозволяють працювати, на ногах — ходити.

Листи від дружини і посилки з найнеобхіднішим йому не передають, тож він дедалі дужче відчуває свою відрізаність, викинутість, цілковиту самотність. Образи рідних, такі об’ємні в його уяві, починають танути й розмиватися. Триматись за них дедалі складніше. Втома, зневіра, холод, хвороби заполонюють свідомість, ламають тіло. Зусилля волі даються дедалі важче.

Він працює в забої, видобуває торф. У нього сверблячка, порепані п’яти, болять всі кості. На вигляд він — як старець. Морози доходять до 45 градусів. У нього майже немає одягу.

Він дедалі докладніше описує свої болі в кожному сантиметрі тіла, описує, як руйнується плоть, як покидають його сили. Все дошкульнішою, ніби приступи асфіксії, стає туга за рідними. Він не спить по кілька тижнів поспіль, намети не опалюються, надворі — понад 30 градусів морозу. Але працювати все одно треба. Він не тримається на ногах, падає від болю, хвороб і знесилення — але його підвішують за ноги, щоб він працював далі.

І голод, голод, голод, який наростає з кожним листом. Думки про їжу переслідують щомиті. Він починає галюцинувати їжею. Щоби вроїти собі відчуття смакування стравами, пригадати, що таке ситість, він вдається до свого сродного прийому: писання. Він же справжній поет.

«Я часто згадую мамині обіди в Тростянчику. Який смачний був короп, фарширований або в маринаді! Тільки й об’їдатись! А борщ зі сметаною! Я таких борщів потім не їв. Правда, пісний борщ, з грибами, маслинами і вушками ще смачніший від скоромного. А які смачні мариновані груші, яблука, сливки і вишні подавалося у мами на стіл до пряженої качки або до котлет! Я вже не кажу про мамалигу, яку я любив їсти з молоком. Але великих гречаних лежнів зі свіжим сиром, ледве підрум’янених з одного боку, та ще зі сметаною, я й згадувати не можу. Ах, як часто я їх в уяві їв, нудьгуючи в проходах, набитих людьми, що вешталися! Не забув я і маминих сирних пасок, ванільної та шоколядної, ані мазурок її та баб, таких запашних, що впрост у роті танули, коли їлося їх до чаю, наполовину заправленого ромом або вином. Згадую я і колеґіятські обіди, і наші, на Садовій, що рясніли городиною з фаршем (кабачки, помідори, сині баклажани, голубці і т. п.), молочними стравами, що я їх так люблю, та солодкими бабками зі сметаною і варенням, киселями та компотами. А на столі у нас завжди пінилися великі келихи з пивом. Як смачно воно пилося після поросяти з хріном або після пилава, цебто жирної баранини з рижиком! Згадую і каневецькі, прості, невибагливі, сільські страви, в яких усе ж багато своєрідного чару та оригінальности. Та більш за все запали мені в пам’ять іменинні вечері. Ось великий, важкий дубовий стіл, покритий білим обрусом, а на ньому у симетричному порядку горілки, настояні на цитриновій або помаранчевій шкоринці, на кориці або гвоздиці, на шафрані або ванілі, зубровка, гірський дубняк, англійська гірка, коньяки різної міцности, спотикач, наливки (вишнева, слив’янка, чорнопорічкова, малинова), вина, солодкі, кисло-солодкі і кислі, портвейн, мадера, малаґа, токай, мускат білий і рожевий, барзак, шато-ікем, кахетинське, столове, рислінґ і т. п. Спочатку накуштуємося холодних закусок. Ось дунайський оселедець або керченський, з цибулькою, з перцем, з помідорчиками, ось баклажанний кав’яр, ось мариновані грибки, ось севрюжка вуджена, ось баличок осетриний, це — скумбрія маринована, вуджена і свіжо пряжена, це навага з цитринкою, далі жирні шпроти, бички в томаті, гострі кільки і солодкі ніжки крабів. Тепер холодна м’ясна закусочка: холодна телятина з яєчком та зеленою цибулею, шинка, ковбаса краківська, московська, українська, мілянська, паштет, холодець з ніжками і хріном, холодець з судаком. По маленькій перерві наливається карафки горілкою, наливками і вином та подається гарячі страви: бульйон з пиріжками або проціджений гороховий суп із сухариками, пряжена індичка з печеними яблуками, ковбаски з тушеною капустою і гірчицею, біфштекс зі смаженою картоплею та огірками, смажені карасі у сметані, пельмені гарячі, пудинг, бабка саґова або рижова з цукром або варенням, мус вишневий, компот ананасовий, диня і кавун. Знов маленька павза, подається пиріг солодкий і чай. До чаю цитрина, сир швейцарський і голландський, сирки шоколядові і ванільні, ром, тістечка, торти оливкові і мікадо, цукерки, лікери і фрукти: яблука, грушки, виноград, помаранчі, мандарини, банани, ананаси, ґранати, морелі і т. п. Все це можна запивати сидром, крюшоном, оранжадом (цитринад з вином, фруктами і крижинками). Наприкінці морозиво — тутті-фрутті та абрикосове».

«Я не можу тобі писати… Якщо я не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують… Ноги опухли…»

Драй-Хмара помер у січні 1939 року у приміщенні медпункту лікарської ділянки Усть-Тайожна.

(Вони любили, коли в’язні помирали «своєю смертю», бо тоді їм не доводилося брехати. Брехня навіть операторам системи коштувала певних зусиль. Людина в будь-якій ролі, за будь-якого викривлення потребує прив’язки до етики й моралі.

Про смерть тих в’язнів, які помирали «унаслідок природних причин», родичі мали більше шансів довідатися правду: час, місце, обставини, причини смерти. Якщо особливо щастило, було відоме навіть місце поховання. Про вбитих і розстріляних довідатися бодай щось було вкрай складно: запити ігнорували, пропонували відмовки, інформація змінювалася, дати різнилися, причини були різноманітними і всі — неправдивими. Про багатьох нічого невідомо донині. І ніколи не буде відомо.)

До закінчення його терміну залишалося трохи менше року.

Але насправді цей термін від самого початку не мав закінчення.

Листи Зерова з концтабору на Соловках інакші. У них відчувається втрата пластичности, відчувається вирваність і апатія. Небезпека роздробитися, безповоротно розсипатися на непоєднувані частини не відступає. Але Зеров вдається до способів, які, незважаючи на їхню косметичність і штучність, служать зовнішнім каркасом, що підтримує і з часом навіть допомагає повернути спогад про відчуття цілісности.

Про один із цих способів уже йшлося: він продовжує перекладати. Цілий день віддавши обов’язковій роботі (копанню кам’янистого ґрунту чи праці в Соловецькій бібліотеці), вночі він сидить над Верґілієм, Лонґфелло чи Овідієм. Здебільшого над Верґілієм. «Енеїда» — його основна справа. Він пересилає частини перекладів Софії у своїх листах. Запитує про її думку. Потім пише, що ні, не образився.

Інший спосіб — він витримує зовнішній спокій. Його листи рівні, без надриву, помірковані. Влаштувався непогано, сусіди не найгірші, погода навіть приємна, природа гарна, їжа стерпна, здоров’я слабке, але стане краще, з настроєм буває по-різному, але відомо ж, що він залежить від погоди. Так, йому також буває іноді самотньо, але тільки після прокидання — далі він робить зусилля і повертає собі ділову бадьорість

Немає коли занурюватись у розпач, якщо ти відточуєш рядок за рядком, слово за словом. Фурункули поволі захоплюють все тіло, але він випробовує запропонований йому спосіб: ін’єкції власної венозної крови. Це діє.

Софія надсилає йому окуляри, дивовижним чином помилившись із діоптріями. Замість мінус трьох вона надсилає йому скельця плюс три. Чотири чи п’ять листів поспіль (а лист із Соловків відправляється у середньому раз на місяць) Зеров терпляче пояснює, в чому проблема надісланих окулярів. Листи, очевидно, не доходять, бо тема переходить із листа в лист, і врешті Зеров вкотре пише: «Ти запитуєш, чому не підійшли окуляри, які ти надіслала, так от…»

Він береже її, дбає про амортизацію почуття провини й відчуття непідйомних жалощів. А отже — береже себе самого, їх обох. Віддаленість не тільки географічна, а й емоційна віддаленість останніх років відіграє в цьому випадку роль знеболення, страхування. Чи, може, стриманість і заокругленість формулювань — звичний стиль їхнього з Софією спілкування.

Він жартує, він цілком правдоподібно проявляє радість, уважно й прискіпливо шукаючи, де її, цю радість, можна знайти в обставинах, що склалися. Сама по собі ця вправа — шукати приводи для радости в концентраційному таборі — стає стимулом і підтримкою.

Це неправда, що Софії в його листах немає. «Тобі, очевидно, це не так цікаво, і Терочка вважає тебе назагал тверезою і земною, а це видовище з тих, що п’янять і відбуваються над землею — в дуже високих шарах атмосфери. Це щось на кшталт грозових зірниць, але, так би мовити, холодніше, розсипне і триваліше, хоча так само швидке й миготливе. Кольори чарівні, хоча тут, кажуть, не настільки яскраві, як в Заполяр’ї. Смачно і за кольором схоже на фісташкове морозиво. Особливо гарні звислі завіси з вертикально-гофрованого сяйва, якими пробігають зеленкувато-сині кольори, при чому вся ніч отримує якийсь фісташковий відтінок. Я бачив три погасання і три розгорання на протязі години з чвертю, простирчав весь цей час на 8–10-градусному морозі. Як бачиш, зима у нас почалась. Кажуть, пароплав, який вийшов з Кемі, повернувся назад. Це означає — кінець навігації».

Якщо ти хочеш приблизно уявити мій стан, — пише Зеров до Софії, — то пригадай Баришівку. До того ж тут, як і в Баришівці, мені бракує штанів. Щоправда, там у мене була ти.

Він вигадливий у своїх звертаннях до неї: «Сонусику», «Сонику», «Сонечко», «Сонушко».

Петров у своїх листах із Москви обмежуватиметься згодом хіба звертаннями «Сонь» і «Соню».

До речі, про Петрова.

«Чому ти не пишеш мені нічого про Віктора Платоновича?» — запитує, серед іншого, Зеров в одному зі своїх листів.

Коли посилки — зацвілі, відсирілі, вкриті шкаралупою бруду — кілька разів повернулися назад, батько Зерова звернувся до НКВД. За деякий час він отримав відповідь, що Зеров помер від хвороби в лікарні концтабору 1939 року.

Невдовзі (в червні 1940-го) у листі до Софії батько її зниклого чоловіка повідомив про те, що його раптово викликали до органів. Там йому сказали про смерть сина, яка настала в лікарні Соловецького концентраційного табору в квітні 1937 року.

Далі батько писав, що йому здається, його син міг застудитися під час тривалої подорожі на заслання і захворіти запаленням легень. Він висловлював співчуття невістці.

Але останній лист, отриманий Софією від Зерова, був датований вереснем 1937 року. А грошові перекази на його ім’я в таборі приймали до червня 1938-го.

Якийсь чоловік, який повернувся зі Соловків, стверджував, що бачив Зерова у 1939-му.

Після війни на запит Софії з Магадану (чомусь) надійшло офіційне повідомлення про те, що її чоловік помер від хвороби у жовтні 1941-го.

Після ХХ з’їзду КПРС, під час якого відбулося засудження культу Сталіна й розпочалися відчутні зміни в політиці партії, Софія знову спробувала довідатися, що трапилося з її чоловіком.

Заступник голови військового трибуналу Київського військового округу М. Козлов (Захарченко) подав запит начальникові обліково-архівного відділу КҐБ Києва про дозвіл надати Софії Зеровій довідку про час перебування її чоловіка в ув’язненні. У цьому внутрішньому документі зазначалось, що, згідно з постановою Особливої трійки НКВД, 3 листопада 1937 року Зерова розстріляли.

Після цього Софія справді отримала довідку. У ній підтверджувалося, що її чоловік справді перебував у місцях позбавлення волі з 27 квітня 1935 до 13 жовтня 1941 року.

Чутки ходили найрізноманітніші: казали, що понад тисячу в’язнів, які безслідно зникли одного ранку з Соловецького табору особливого призначення — «перший соловецький етап», — втопили разом із баржею в Білому морі. Казали, що їх перевезли до трудового табору в усті ріки Медвежка. Казали, що їх вивезли на острів Вайґач. Казали, що їх розстріляли неподалік Ленінграда.

Лісове урочище Сандармох в Карелії: химерна архітектура щільних соснових колон, крізь які графічно простромлені сонячні промені. Стіни стін зі стовбурів і неба, що, немов сито, пропускають воду, світло і людські тіла. Тиша, пісок, мохи, лохина, журавлина. Люди кажуть, що тут чомусь ніколи не співають пташки. В урочищі Сандармох, на честь 20-ї річниці Великої Жовтневої соціялістичної революції за 5 днів було розстріляно 1111 людей.

Серед них були українські письменники Марко Вороний, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Клим Поліщук, Михайло Козоріз, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, Павло Филипович, Микола Зеров та інші.

Історик Матвій Яворський, режисер Лесь Курбас, міністр освіти УНР Антон Крушельницький, а також його сини Остап і Богдан, міністр фінансів УССР Михайло Полоз.

Російський адвокат Олександр Бобрищев-Пушкін, творець Гідрометеослужби СРСР Олексій Ванґенґейм, засновник удмуртської літератури Кузебай Ґерд, білоруський міністр Флеґонт Волинець, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, татарський громадський діяч Ісмаїл Фірдевс, черкеський письменник, князь Холід Абуков, православні єпископи Воронезький — Алексій, Курський — Даміян, Тамбовський — Ніколай, Самарський — Петро, лідер баптистів СРСР Василь Колесников, представник Ватикану Петер Вейґель, якого відправили перевірити чутки про переслідування вірян у СРСР.

В’язнів, приречених на розстріл, мало бути 1116, але один із них помер ще під час етапування, а чотирьох раптово перевели до інших місць для додаткових розслідувань (і згодом розстріляли).

Більшість людей протягом цих п’яти днів власноручно вбив капітан держбезпеки Михайло Матвєєв. Він закінчив два класи сільської школи і не був здатен без помилок написати навіть словосполучення «Зимовий палац», у штурмі якого брав участь 1917 року.

Українського письменника Зерова, якого засудили на смерть, тому що він виступав за постійне вдосконалення розуму, розстріляв чоловік, який досягнув неабияких висот у кар’єрі, не навчаючись навіть у школі.

З 1918 року — щоправда, з перервами — Матвєєв працював виконавцем смертних вироків при різних відділах і підрозділах НКВД.

Беручись за своє відповідальне завдання, Матвєєв попросив видати йому чотири вантажівки. Вантажівок не було, тому капітану видали покришки, наказавши, щоб він самотужки обміняв їх на вантажівки.

Під керівництвом Матвєєв мав бригаду всього з десяти осіб. У Медвежій горі з дотриманням секретности виявилось сутужно: від барака, де тримали засуджених, до місця розстрілу доводилось їхати через селище. Отже, слід було подбати, щоб ув’язнені не чинили шуму.

Розстріли розпочалися 27 жовтня, але все негайно пішло не так, як треба. Хтось із в’язнів мав із собою ніж, перерізав мотузок, яким було зв’язано його руки, напав на одного з охоронців, поранив його і втік. Його невдовзі знайшли, але через цю неприємність на чотири дні перервали роботу. Матвєєв від хвилювання й люті наліг на спиртне.

Стало очевидно, що роботу треба виконати не тільки чітко і швидко. Треба ще й додатково перестрахуватися. Матвєєв бачив, що заради надійности мусить узяти левову частку праці на себе.

В урочищі викопали величезні ями. Готуючи до розстрілу, в’язнів заводили до дерев’яного барака. У перші миті всередині людина крізь свій страх відчувала приємний аромат деревини і соснової смоли. Це було останнє приємне враження в житті. Всередині було три кімнати: в першій — перевіряли документи, роздягали й обшукували, в другій — зв’язували руки за спиною і ноги дротом, в третій били по голові дерев’яною довбнею, щоб уникнути несподіванок. Після цього непритомних вантажили до вантажівок, накривали брезентом, а тоді члени бригади сідали згори, щоб охороняти приречених, поки їх везли до місця страти. Якщо хтось приходив до тями і починав ворушитись, його негайно знерухомлювали тією ж довбнею.

Біля ями чоловіків одного за одним скидали на дно. За мить до падіння туди з ними могло відбуватись роз’єднання тіла і сприйняття: хтось отримував пронизливі, неймовірної чіткости й охоплення кадри, що виходили за рамки урочища, за межі Карелії, Росії, Радянського Союзу; чиїсь останні хвилини повністю зосереджувалися на одному чутті — жирному і свіжому запахові глиці й сирому, гіркуватому, попелистому запахові моху, чи на рисунку гілок, чіткість і промовистість якого перевершувала здатність витримувати; більшість залишалася майже відсутньою, спаралізована нутряним страхом, приголомшена абсолютною незбагненністю того, що відбувалося.

Мозок більше не діяв разом із тілом, уривки думок клубочились і шарпались, самою своєю наявністю посилюючи жах, тіло було невідомо де, покинуте напризволяще, розладнане кожною своєю клітиною. З глухим ударом воно падало на дно ями ще живе, одразу ж лунав постріл, відлунюючи лісом, хрипким голосом бурмотів щось Матвєєв. Він стріляв кожному в потилицю. За день убивали 180–265 людей. Того дня, коли розстріляли Зерова, було вбито найбільшу кількість людей.

З кожним днем розстрілу виконавці дедалі більше входили в раж. Захват приходив на зміну втомі, сльози накочували після спалаху звірячого шалу. З кожним наступним в’язнем застосовували додаткові знаряддя, вигадували тортури, реготали, знущалися, впадали в п’яне безумство. Листопадовий пісок задубів від крови. Місце страти чорніло поміж стовбурів — здаля можна було подумати, що там розверзлася бездонна прірва. Запах відчувався вже за кількасот метрів. Його розносило вітром.

20 грудня 1937 року «за самовіддану роботу боротьби з контрреволюцією» капітана Матвєєва нагородили орденом Червоної Зірки і радіолою.

Чому ми так сильно страждаємо від невідання тих чи інших фактів з життя осіб, що нас приваблюють і манять, ніби це могло нам чимось допомогти, щось пояснити? Навіть маючи перед очима докладно розписаний похвилинний перебіг кожного дня, ми все одно мало що здатні були б збагнути. Почуття й мотиви залишаються непроникними, навіть коли йдеться про людей, які поруч. Що вже казати про письменника й археолога, похованого на воєнному цвинтарі, та ще й захищеному труною своєї дружини — Сфінксом-немовою.

Неспокій, посилений неспроможністю довідатися відповіді на запитання, має в своєму осерді екзистенційні причини. Нам здається, що якби ми точно знали, яким чином людину було завербовано і якими саме спецслужбами, які завдання перед нею ставили і які з них виявились виконаними, а які — проваленими, яким чином відбувалося викрадення, і чи було це викраденням — чи, може, майстерним інсценізуванням викрадення самим зниклим, з яких причин його не вбили, чим він заслужив на те, щоб йому дозволили жити, тихо працювати, згодом — навіть налагодити особисте життя, чим він заслужив на те, щоби бути таким щасливцем — о, якби нам було це відомо, здається нам, це відкрило би доступ до універсального, цілющого знання про нас самих. Таємниці мучать, бо ми наївно віримо, що розгадка кожної таємниці містить у собі обіцянку, дану нам особисто.

Коли Петров довідався, що трапилось із Зеровим? Коли він точно знав, що Зеров уже неживий? На що це схоже: розуміти, що ця доля від самого початку була заготовлена і для тебе самого? Те, що трапилось із Зеровим, Филиповичем, Драй-Хмарою, сотнями і тисячами інших — мусило трапитись і з тобою. Те, що твоє життя поточилось іншою стежкою, навіть не так — іншими стежками, які раптово обривались, а ти продовжував рухатись у незнаному просторі, навпомацки, витоптуючи шлях у темряві, — лише збіг випадковостей, лише ірраціональна гра обставин, що вилаштовувалися камінцями, дозволяючи тобі робити крок за кроком і не зірватись у прірву. Скільки разів і як давно ти мав уже загинути, дрібний і неважливий, нецікавий із усім своїм інтелектом, душею і тілом, непомітний і нікчемний серед мільйонів інших так само непомітних і нікчемних, неповторних живих людей, перемелених у жорнах на кісткове борошно, — усвідомлення цих речей мусило вплинути кардинально. Очевидно, цей приголомшливий досвід, що тривав довгими днями й роками, нестишне відчуття навислої загрози, напруження й очікування найгіршого, тимчасом як найгірше траплялося з близькими людьми, зі знайомими і незнайомими, з людьми далекими, але такими мало чим відмінними, навчили головного.

Наприкінці війни, потрапивши до Німеччини разом із німецькими військами, що відступали, Петров отримав змогу писати без жодних обмежень. Це мусило бути п’янке відчуття, що забивало памороки. Або, можливо, втіха насправді виявилась не такою й значною порівняно з безліччю чинників для страждань і неспокою: небезпека бути викритим (спочатку — німцями, згодом — українцями-еміґрантами, власними друзями і знайомими), всюдисущість радянських спецслужб, непевність щодо їхніх рішень і логіки, чужа країна, незнаний европейський світ, невлаштованість, непевність післявоєнного часу, загальне лихо навколо, розлука з коханою жінкою й — імовірно — неможливість підтримувати з нею зв’язок. А ще — втрата друзів, думки про їхні страждання, біль від невідання; почуття провини перед Зеровим, спогади, сни, фантазії про те, через що тому довелось (і, можливо, доводиться далі) проходити. Почуття провини перед ними всіма, старанно приглушене психікою. Паскудні роздуми про зраду, її відносність, її неминучість (якщо ти живий). А також: проживання власного паралельного життя, яким воно мало би бути, якби не…

Спочатку він опинився в Берліні, трохи згодом — у Фюрті, потім — у Мюнхені. Там, у Швабінґу, винайняв зручне помешкання на другому поверсі — хоча вхідні двері були обвуглені, а сходи нестерпно рипіли — налагодив добрі стосунки з власницею. Партер займала величезна аптека, на першому поверсі розташувався невеличкий театр, який тільки-тільки знову почав відживати після війни.

Господиня вивчила основні звички свого пожильця, приносила вранці каву до його кабінету. Обоє полюбили ці ритуальні діялоги — обговорення погоди, наслідків війни, обмін чутками, спільний вибір страв до невибагливого меню. Господиню зворушував східний акцент професорової німецької мови, знаної здебільшого з книжок. Вона не могла знати, що українською мовою її квартирант розмовляє з російським акцентом. Як не могла знати й того, що російською мовою розмовляє з акцентом українським.

Незбагненним чином він знав безліч таверн, льокалів і кнайп, розташованих у розбомблених закапелках Берліна — десь на Шарлоттенбурґу чи біля Тірґартена, — де можна було несподівано знайти щось їстівне на обід. І навіть напої. У ті часи то було схоже на магію.

У Фюрті він приходив на берег річки і, роздягнувшись до плавок, грівся на сонці.

Різноманітні теорії і концепції робили його майже щасливим. Натрапивши де завгодно — в поезії чи в газетному оголошенні — на уривок тексту, що зачіпав його несподіваним ракурсом, він місяцями вибудовував навколо цієї основи несподівані конструкції. Приходив до товариства, кланявся паням (стриманий нахил вперед, не згинаючи тіла в попереку), вкладав своє тіло у м’яке крісло і, виблискуючи окулярами, вдоволено киваючи черепашачою голівкою з ледь зизуватими очима, заходився монотонно й скрипуче розвивати теорію, над якою розмірковував безупинно: намотував методичні кола тез, робив піруети антитез, виголошував несподівані висновки синтез, провокуючи жінок на вигуки (оманливо-вражені: професоре, ну хіба так можна! таке говорити цинічно! дайте надію!). Згодом, після цих періодів скрипіння вголос, з’являлись історіософські статті, підписані іменем Віктора Бера.

Віктор Домонтович тим часом писав про козаків, загнаних колись у татарський ясир, а тепер звільнених людьми кошового отамана Сірка — і про раптове усвідомлення рабів, які отримали волю, рабів, що не хочуть повертатися додому. Писав про дикого ватажка гайдамаків Саву Чалого, який роками рубав і винищував поляків, аж доки не був змушений обставинами, під впливом Пилипа Орлика перейти на службу до маґнатів Потоцьких. Погодившись змінити одяг і зовнішній вигляд, набравшись стриманости й ввічливих манер, він розколовся внутрішньо, роздвоївся, пожер сам себе ненавистю й усвідомленням зради себе самого.

Писав про польського маґната Вацлава Жевуського, який віддавав усю свою істоту власним ідеям і пристрастям, не дбаючи про обставини й думку загалу, про політику й поміркованість, вивчав орієнталістику, був еміром і шейхом бедуїнів, вважався на Сході напівбогом, засипав поля на своїх подільських землях піском і наказав зробити з власного двору оазу; заснував школу лірників, кобзарів і бандуристів; обожнював арабських скакунів; одружився з селянкою і врешті-решт, після битви проти російських військ, таємниче зник 14 травня 1831 року.

А ще писав про радянські концтабори. Його персонаж — літній журналіст Радецький, якого називають Професором, — висловлює свої міркування серед снігів тундри, поруч із іншими ув’язненими працюючи на вирубці цілинного лісу в нестерпний мороз. Професор незґрабний і недолугий, коли йдеться про фізичну працю. Він не вміє втримати сокири в руках. Сокира вислизає і впивається лезом у ногу Професора.

Сюжет про невміння обходитись із сокирою і незграбним професором згодом використає Софія, пишучи спогади про свого першого чоловіка.

Але Радецький — водночас непривабливий, жалюгідний і зворушливий, упертий у своєму говорінні, послідовний у розвиванні й озвученні теорій, в усному вибудовуванні історіософських міркувань — нагадує самого автора.

Чи це не був спосіб Петрова витримувати кожну ситуацію, будь-які карколомні зміни у власному житті, вимушене прибирання ролей, зрощення з ними: звертатися до розумувань, міркувань, філософії, шукати розради в історії — нехай тільки у вигляді гіркоти від підтвердження давно відомого, пережитого в різних епохах, в різних культурах?

«І все ж таки він говорив! Він говорив докторальним тоном самовпевненої людини, немов на урочистих зборах з катедри перед ситими й розсудливими, добре одягненими людьми. Немов на ньому була не брудна, засмальцьована ватянка, а чорний сурдут, лаковані черевики й туго накрохмалений пластрон сорочки, і гайвороння не перелітало з дерева на дерево, і він не чухався, і заіндивіла борода не стирчала в усі боки розпатланим клоччям, і каламутні окуляри не були перев’язані мотузком.

Щоб простувати вперед, — казав він, — людство повернуло назад. Воно знов повернулось до форм, які проіснували тисячоліття і які воно, здавалось би, остаточно відкинуло хіба що кілька десятиліть тому. Року 1861 року було скасовано кріпацтво, року 1929 воно було відновлене знов».

Втіха від розуму.

У своїх автобіографіях, підшитих до справи, Петров то уникав згадки про батькове заняття, то вживав евфемізм «народився в родині вчителя». Аж доки не одягнув форму німецького лейтенанта, він ретельно уникав викликати підозри у власних симпатіях до почуттів вірян і старанно приховував свою обізнаність у питаннях теології. Рясно здобрюючи свої наукові статті цитатами з класиків діялектичного матеріялізму, він приховував здатність цитувати доладно й розлого твори отців Церкви І—VIII століть і виходити далеко за межі класичного періоду. На кожну цитату з «Початку родини, приватної власности і держави» Енґельса він міг навести кілька цитат з Климентія Римського, Ігнатія Антіохійського чи Полікарпа Смирнського. «Злидні філософії» Маркса або «Марксизм і філософія» Карла Корша діяли на певні ділянки мозку, печінку і підшлункову, тоді як у випадку представників Александрійської школи християнської теології, скажімо, Климента Александрійського чи Теогноста, крім мозку було відчутне закумульоване зусилля у хребті, сонячному сплетінні й легенях. Щойно заморожений літератор-модерніст цитував «Історію і класову свідомість» Дьйордя Лукача, який не визнавав історичної «необхідности» буржуазного модернізму, що втікав від діялектичної дійсности, йому цілком могли зринати в пам’яті думки Максима Сповідника чи Йоана Дамаскина, які непоясненним чином врівноважували.

Аж відступивши з німцями і потрапивши до Мюнхена («у справах Зовнішторгу», як свідчила його радянська легенда), професор Петров зміг вивести на поверхню цю свою вперту підводну течію. Він став одним з ініціяторів заснування 17 листопада 1946 року Української православної богословської академії, деканом педагогічного факультету, де викладав богословські дисципліни, не маючи спеціялізованої освіти. Звідки в ньому взялися теологічні знання? Очевидно, що особлива прив’язаність до питань християнської науки мала стосунок до батька. Платон Петров вивчав історію церкви і був автором великої кількости дослідницьких статей із теології.

Цинік і реаліст, скептик і тверезий прихильник Геґеля, власник «чистого розуму, схильного теоретизувати», у своїй статті «Християнство й сучасність» викладач патрології, професор Віктор Петров аналізує кризу людства, яке, розвинувши власні знання й технології, не встигло змінити себе, виявилося неготовим до плодів розвитку техніки. Свідченням цього є катастрофи та війни, руїни не тільки міст, а й ідеологій.

Вихід із глухого кута раціональний прихильник методу діялектичної тріяди бачить в ірраціональному: у поверненні собі віри в чудо, у святості.

«Лише два століття знадобилося модерному людству, щоб ствердити свій деміюрґізм на знеґованих шляхах техніки й раціоналізму. Ствердити свій деміюрґізм і з жахом упевнитись, що воно стоїть перед загрозою катастрофи. Перед загрозою власного самознищення.

І тепер людство мусить сказати: Не механічна кавзальність, а чудо. Не техніка, а віра».

Від вивчення філософії Арістотеля, Платона, Плотина, Сенеки, блаженного Августина, Петров — цілком узаконено з ідеологічної точки зору — будучи радянським науковцем, заглиблюється в діялектику Геґеля. Він відточує свій науковий метод і знаходить опору у принципі діялектичної тріяди, яким послуговується у власних пошуках. Його цікавлять Кант, Фіхте, брати Шлеґелі, Шіллер, Шеллінґ, Ґете. Згодом, протягом років еміґрації («еміґрації»?), коли, ніким не контрольований або радше з дозволом від зверхників на будь-яку поведінку, Петров розгортає свою діяльність на повну міць, одразу в усіх можливих напрямках власних зацікавлень, водночас щедро та жадібно, повноводо створюючи тексти, концепції і теорії, пишучи літературознавчі статті й художні твори, він з особливою віддачею вкладається в свою «історіософську концепцію», суть якої в дечому перегукується з теоріями Мішеля Фуко — тільки Петров формулює власні думки на цю тему на два десятиліття раніше.

Йому йшлося про розриви й зв’язки, про пов’язаність усіх історичних процесів, про причини та наслідки на тлі переконання чи усвідомлення, що історичний процес «не становить безперервного потоку бування». Історичні епохи, вважав Петров, не стають логічним продовженням своїх попередниць. Історія не знає прогресу, не підіймається по висхідній, ніби це якийсь тріюмфальний парад чи процес закипання молока, кожна наступна епоха не є розвиненішою, досконалішою від попередньої. Кожна епоха знаменується катаклізмами та кризами, а проявляється, заперечуючи попередні періоди, вступаючи з ними в суперечку, в конфлікт, розвиваючи й утверджуючи те, що було попередньою епохою заперечене, і навпаки — заперечуючи явища, які перед тим становили найвищий сенс.

Історичні процеси в його уяві набирали фізичних форм, твердішали й опуклювались. Їх можна було бачити як стратиграфічні розрізи, збитий до твердости каменю ґрунт, ніздрюватий піщаник, глиняні черепки й уламок гончарного кола, вплавлені в долівки первісних жител із місцевого вапняку. Як сліди витіснення черняхівської культури племенами, нижчими й примітивнішими за рівнем розвитку. Повільне й невідворотне розчинення ґотів серед різноплемінного населення Східної Европи. Повільне виблякання краплини крови у склянці води.

Петров писав про нелінійність історичних процесів, про їхні нашарування, провали й покрученості, про неґацію й одночасне ствердження однією епохою іншої, про розриви та западання, обірваність — і про струнку внутрішню логіку проминання епох, нехай навіть невидиму на позір, але підпорядковану причинно-наслідковим зв’язкам «у вищому сполученні». «З нашого особистого досвіду ми переконалися, що не завжди минуле керує майбутнім. Не завжди сьогодні визначає завтра. Сьогодні може бути висновком не з того, що сталося вчора, а з того, що здійсниться лише завтра. Замість бути підсумком подій, які вже сталися, сьогодні виконує завдання, що їх поставить і розв’яже завтрашній день».

Примхливий візерунок зв’язків і розривів епох прояснювався перед його внутрішнім поглядом так, як нерозбірливо-дрібний і заплутаний почерк самого автора в його листах до Софії Зерової раптом перетворювався в очах дослідника життя і творчости Петрова на літери і слова, вилаштовувався у фрази й цілі речення, пропускаючи досередини, лагідно й гостинно відкриваючись. Багато годин чи навіть днів поспіль знаки на клаптиках аркушів, згорнутих удвоє, на розрізаних учетверо сторінках, нашкрябані на листівках, складали непролазну сув’язь, набір найдрібніших недоладних насінин, сліди комах на піску — і раптом в очах немов розвиднілось, розвіявся туман. Мить переходу непомітна, не помічена, просто ось уже перед людиною в архіві, що згорбила спину над письмовим столом і обійняла саму себе, потерпаючи від подмухів вітру з-під дверей до сховища документів, розгортається перебіг одноманітних днів, смуток за близькістю, побутовий опис, скарга на проблеми зі шлунком, сон, ревнощі, мрія про зустріч, злива ніжних докорів, необов’язкова гра слів. Клапті паперу, пошкрябані олівцем чи чорнильною ручкою, зберігають сліди дотику автора. До цього дотику можна й собі доторкнутись. Увійти в контакт.

Чи допоможе це зрозуміти?

Петров зникає безслідно 18 квітня 1949 року. Ще за чотири дні до цього він проводить час зі своїми приятелями — Юрієм Косачем та Ігорем Костецьким. Усі троє були еміґрантами, обертались у середовищі «переміщених осіб», брали активну участь у створенні Мистецького українського руху — організації українських письменників, що в 1940-х роках об’єднала митців із таборів ді‑пі.

Вони жваво сперечались і жартували, стаючи дедалі більш говіркими й ніжними один з одним — їхнє взаєморозуміння і почуття посилювали палкі пестощі алкоголю, що омивали слизові оболонки нутрощів. Усі троє любили ризиковані жарти й цінували несподівані повороти думки. Вони кпили один з одного, вступаючи щокілька секунд у змови двох проти третього, знаменуючи це поглядами й мінами, щоб уже наступної миті перейти у протилежну конфіґурацію. Це була чоловіча дружба, яка не боїться ні інтимних зізнань, ні дошкульних копняків. Троє ексцентричних митців і мислителів, кожен із яких винаходить усередині себе свою батьківщину. Злиття у спілкуванні — настільки ж повне, наскільки й ситуативне — яке вже завтра може обірватися назавжди. Між ними було багато спільного. Кожного з трьох, скажімо, підозрювали у зв’язках із радянськими спецслужбами.

Юрій Косач — буремний небіж Лесі Українки, загублена душа. Вихований в дусі европейського аристократизму і артистизму, всебічно розвинений, рафінований і тонкий, людина світу. Здавалось, він уже народився, володіючи манерами й правилами етикету, знанням іноземних мов і вмінням підтримувати розмови на будь-які теми з представниками вищого світу. Він носив на собі весь вантаж роду Косачів-Драгоманових, які вели свій початок від сербського намісника Боснії і Герцеговини Стефана Вукшича Косача (XVIII століття) і продукували на світ численних нащадків, щонайбагатше обдарованих усіма мислимими талантами, гострим розумом і працьовитістю, нащадків, які своїми руками, серцями й головами створили половину всієї української історії та культури: шляхтичі, маршалки, козацька старшина; починаючи з XIX століття — всуціль культурні діячі.

Що може означати для людини близька спорідненість із мітологізованою і зведеною в канон Донькою Прометея — і помислити лячно. Її палюча сухотна агонія могла навіть відкластись у найглибші зложища пам’яти кількарічного хлопця, впродовж усього життя тривожачи його уві сні чи в стані алкогольного делірію, коли розбурхується придонний намул: якщо він і перетинався з тіткою, то в зовсім несвідомому віці. І все ж небіж Лесі Українки мислив себе тільки і рішуче письменником. Він був запійним у всьому — і в письмі, і в алкоголі. І письмом, і алкоголем він рятував себе і труїв. Глибина прірви, що залягала між реальністю і його амбіціями, позахмарністю його перфекціонізму, закладеною внаслідок отриманого спадку, породжувала пристрасть до життя в усіх своїх виявах, жадобу до успіху і визнання — і ця ніколи не втолена, безнадійно не втолена пристрасть знаходила розрядку тільки в тисячах пластичних сторінок, мільйонах рядків: чуттєвих, надмірних, вишуканих, живіших за саме життя.

Косач був елегантним і привабливим, він умів закохувати в себе з першого погляду — ґалантною поведінкою, блискучим інтелектом, чарівною посмішкою, випромінюванням тепла. Але так само сильно він умів розчаровувати своєю зверхністю й пихатістю, неприхованим нарцисизмом, непостійністю, нехтуванням інших.

Про його легковажний спосіб життя ходили легенди. З’явившись без запрошення на новорічну вечірку в окупованому Львові, він приводив разом із собою принагідну молоду жінку і двох німецьких офіцерів, з якими, здавалося, перебував у товариських стосунках. Наступного ранку господиня дому не знаходила власного хутряного манто, а вже того ж вечора в цьому манто бачили подругу Косача, з яким вони сиділи в кав’ярні. «О, справді? — здивовано зводив брови чоловік світу. — Comme c’est amusant!» Нетвердо звівшись на ноги, він стягував з молодої жінки сріблясту лисицю і кидав під ноги власникам. Його тонкі довгі пальці здавалися мало не кришталевими у світлі слабких економних жарівок.

Гнаний нестишною силою свого еґо, він із карколомною швидкістю змінював місця проживання й ідеології, весь час шукаючи і прагнучи, весь час почуваючись ображеним і переслідуваним. Він влаштовував істерики і капризував.

У нього загострювалася параноя. Він поводився вкрай безсовісно навіть із людьми, які терпіли його вибрики з жалощів, ніжности чи поваги до таланту. Більшість його ненавиділа, вважаючи зрадником і безпринципним мерзотником. Більшість визнавала його незвичайний талант — про який, однак, вважала ця більшість, слід було забути з огляду на зневагу до особи.

Справжнє прізвище Ігоря Костецького — Мерзляков. Він усвідомив себе українцем 1938 року, коли, не закінчивши навчання в московському ҐІТІСі, виїхав на Урал, де два роки працював у театрі. На початку 1940-го року Костецький повернувся до Вінниці, і звідти, після окупації міста німцями, його примусово вивезли 1942-го року до Німеччини — працювати в шахті.

Костецький був надзвичайно темпераментний і діяльний. Письменник, перекладач, критик, режисер, видавець, він писав оповідання, романи, п’єси, вірші, подорожню прозу, кіносценарії, есеї і перекладав твори іноземних авторів українською. Він без упину рефлексував, віднаходячи себе і світ у мистецтві, а мистецтво — в усьому, що оточувало, шукав шляхи для подолання відчуження між людиною і феноменами, між людиною і людиною. Він самозаперечував себе заради подолання меж. Його погляд простягався широко й обіймав цілий світ, не обмежуючись національним, пронизував жанри і синтезував їх. Водночас національне він винаходив у спосіб для себе найактуальніший і вірив у те, що всі можуть врятувати всіх, якщо зречуться власних імен. Йому прагнулося довести «можливість неможливого». Він вірив, що володіє абсолютною свободою: може стати злочинцем або праведником.

Відомо, що, будучи редактором видавництва, він затримував або й узагалі не сплачував гонорари, хоча тексти й переклади з авторів і перекладачів витягав наполегливо.

Якось він приніс Петрову власну передмову до його роману «Доктор Серафікус», який мав бути невдовзі опублікований (хоч написаний був цілих 20 років тому). Йому ніхто довго не відчиняв, хоча господиня запевнила, що пан професор мусить бути у себе: не може не бути! Костецький чекав у темній брамі, спостерігаючи, як вулиці погойдуються в товщі ірреальних сутінків. Повз нього ковзали постаті, схожі на персонажів зі сну, а не на живих людей — розмиті, невиразні. В театрі під помешканням Петрова мала от‑от розпочатись вистава за п’єсою Альфреда Жаррі «Король Убю», як повідомляла афіша ручної роботи.

Костецький відчував, що Петров удома. Нарешті знову піднявся рипучими сходами догори і загепав кулаком в обвуглені двері.

Петров сидів у темряві за столом своєї кімнати і їв яблука. Костецький простягнув йому текст передмови і зачекав, аж Петров її прочитає. Текст здався Петрову занадто радикальним. Він міг привернути надто багато уваги. Петров цього не бажав. Він сказав: може, ми не будемо публікувати його разом із романом? Може, краще опублікувати в часописі, у якості рецензії?

Костецького охопив шал. З ним траплялися такі напади люті, особливо коли це стосувалося близьких людей, тих, до кого він був небайдужим. Він кричав пронизливим голосом, виблискував очима, смикався, розмахував руками. Здавалось, от‑от ударить. Ось так він верещав і на Петрова: аж побілів увесь, а губи його розтягнулись мало не на всю довжину квадратних щелеп і посиніли.

Петров злякався. Ну що ви, Ігорю. Заспокойтеся. Візьміть краще, з’їжте яблучко.

Іншого разу Костецький приймав удома у них із дружиною їхню близьку подругу. Він млів від жіночої краси і цілий вечір, посадивши гостю перед великим дзеркалом, прикрашав її брязкальцями і пір’ям, блискучими камінцями, видобутими з численних скриньок, мереживом і стрічками. Він був ніжний і муркотливий, немов кіт. Очі затягнуло млосною поволокою. Пальці торкалися лагідно її скронь, шкіри за вухами.

І раптом, коли йому не сподобалася котрась її репліка, він сполотнів і заходився здирати з неї прикраси й цяцьки, лаючи на всі заставки, бризкаючи слиною, боляче смикаючи за пасма волосся, з яких різко витягував шпильки з мерехтливими камінцями. І ховав ці предмети до своїх шкатул, і тицяв у неї пальцями, з підозрою мружачи очі, чи вона не поцупила у нього чогось цінного.

Він підкреслював, що схожа манера поведінки була притаманна його улюбленим Григорію Сковороді і Стефанові Ґеорґе. Ось, наприклад, як Сковорода писав до Ковалинського: «Іноді може здаватися, що я гніваюсь на найдорожчих мені людей: ой, це не гнів, а надмірна моя гарячковість, викликана любов’ю, і прозорливість, тому що я краще від вас бачу, чого треба уникати і до чого прагнути».

Вечір почався вдома в Костецького.

Косач прочитав уголос якусь свою жовчну мініятюру, а Петров, попередивши, що йому потрібно більше часу, зручно вмостився у фотелі й розгорнув рукопис щойно закінченого оповідання «Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти». Це була історія про ексцентричного польського шляхтича, який протягом свого віку прожив кілька різних біографій: вихований у традиційному католицькому дусі, став науковцем-орієнталістом, картографом, арабським еміром і шейхом, мандрівником, який не раз зависав на волосину від смерти й рятувався винятково дивом; він був конярем, співаком, композитором і поетом, меценатом і очільником повстання.

Лисина Петрова зіпріла, і в ній відображалося світло торшера, плафон якого був виконаний із венеційського скла. Тому й окуляри професора, залежно від рухів його голови, засвічувалися то смарагдовим, то рубіновим, то золотим сяйвом.

Своїм іржавим голосом він читав сцену про кохану старого графа, сільську дівчину Оксану, яка, одягнута в чоловічий одяг, мчить верхи на дикому огирі, а в її очах світяться вільная воля і усвідомлення власної смерти, що настане за мить.

Костецький нетерпляче рипів канапою і, сам того не помічаючи, хрускотів кісточками пальців. Йому складно було всидіти нерухомо. Він зиркав на годинника: вони збирались іще того вечора до кінотеатру, на екранізацію «Красуні й потвори» Жана Кокто.

Косач відкинувся на спинку іншого фотеля, закинув голову і заплющив очі. Ні, він не спав: його повіки і губи реагували на почуте гримасами, напруженням і рухом.

Блиснувши окулярами на розгорнутий посеред столу том «Анни Кареніної», Петров самовдоволено прокректів, що пише краще від Толстого. Він був схожий на людину, яка щойно закінчила споживати щедру й смачну вечерю.

Заради драматичного ефекту, дочитуючи останні абзаци, Петров стишив голос.

«Останнього разу його бачили в битві під Дашевим 14 травня 1831 року, коли російські війська під командою генерала Рота прочісували ліс, де заховалися повстанці. По битві він таємниче зник. У кожному разі, тіла його ніде в лісі не знайшли. Тільки кінь другого дня без сідла й без кульбаки примчав на дідинець Савранського палацу».

Так само ніколи не знайшли тіла героя роману Домонтовича «Без ґрунту», архітектора Линника. Ні з того ні з ового він сідає у човен і, випливши у відкрите море, кидається у воду. «Певно, підводна течія винесла його тіло десь далеко в глибини Балтійського моря».

Увечері 18 квітня 1949 року Петров покинув винайняте помешкання в Мюнхені, повідомивши, що їде на зустріч до Міттенвальду. Там був розташований табір для переміщених осіб. Очевидно, що в Міттенвальді Петров так і не з’явився.

Всі були переконані, що його вбили. Але тіла так і не знайшли.

Зникнення Петрова розтривожило і без того неспокійне еміґрантське середовище. Люди пригадали — ніколи по-справжньому цього не забуваючи — що навіть опинившись тут, на Заході, вони не втекли нікуди. За ними повсякчас стежать, знають про кожен крок. Їхні життя не захищені, їхні беззахисні шиї постійно підставлені під удар. Повсякчас плетуться таємні інтриги, розігруються сценарії, відбуваються багатоходові маніпуляції, в яких можуть брати участь твої знайомі, друзі, люди, яким довіряєш. Не можна мати певности, хто на чиєму боці і хто проти кого. Людина зникає посеред білого дня, і немає ні свідків, ні доказів, ні тіла, ні звісток.

Невідомість робила настрій іще понурішим. Підозри множилися, чутки і плітки розросталися до небачених масштабів. Давалися взнаки неврози, загострювалися психічні хвороби. Люди зривалися посеред ночі з дикими криками, бігли кудись, дерлись у вікна, вилазили на стіни. Багато кого мучило безсоння. Думки виточували порожнисті отвори в черепі. Ніби бджоли, гули і гули у виснажених головах, не давали спокою.

Адже Петров домовлявся про зустрічі на найближчий час, мав заплановані подорожі. У нього були розписані на щодень лекції в Українському вільному університеті, Православній богословській академії, Українському технічно-господарському інституті. Він був задіяний у справах літературної організації. Комусь обіцяв надіслати статтю, комусь — прочитати його рукопис.

Він був у добрих стосунках з усіма угрупованнями, з яких складалось еміґрантське середовище, — а це неабияка рідкість, оскільки між собою всі вони гризлись, одні одних ненавиділи, накопичували образи, поширювали підозри. Петров же їздив від табору до табору, від міста до міста. Мав справи і з бандерівцями, і з мельниківцями, знаходив спільну мову з ультрарадикальними націоналістами і з поміркованими лібералами, друкувався в усіх можливих виданнях і часописах, незважаючи на ідеологію й аудиторію, на яку вони були орієнтовані.

Всі, хто спілкувався з ним останніми днями, запевняли, що він поводився спокійно, так, як завжди. В його поведінці не було абсолютно нічого підозрілого. Жодного хвилювання чи неспокою.

На його робочому столі залишилося безліч матеріялів, рукописів. Дописані і ті, над якими якраз працював. Наприклад, покинутий посеред сторінки текст белетризованої біографії Марка Вовчка — «Мовчуще божество». У самому центрі столу — аркуш із останніми реченнями цього тексту, від руки написаними напередодні: сцена арешту Тараса Шевченка. А може, ще сьогодні вранці. Петров прокидався о 5-й годині й одразу сідав працювати.

«Раптом обірвалось серце. Похитнувся світ. Сонячний день зблід, померк, ніби затягнений безбарвним вапняним серпанком. Життя урвалось. Час спинився. Усе дальше діялося в якомусь іншому, чужому, досі незнаному світі. Він уже не належав собі. Він робив несміливі спроби, надзвичайні зусилля стулити, зібрати уламки свого розірваного „я“».

Одні говорили, що його вбили бандерівці за симпатії до мельниківців. Другі — що його знищили радянські спецслужби як одного з найяскравіших представників еміґрації. Треті стверджували, що його вивезли до Радянського Союзу і там катуватимуть, судитимуть, зашлють до таборів праці, вб’ють. Багато хто кричав, що від самого початку знав і попереджав, що Петров — радянський аґент. Частина з цих людей вважала, що його вбили, бо він провалив завдання. Інша частина переконувала, що його просто повернули на Радянську Батьківщину.

Розповідали про когось, хто на власні вуха чув крики Петрова, якого катували в бункері неподалік одного з еміґрантських поселень. Звинувачували Костецького й Косача, що ті, мовляв, заманили його в пастку.

Запевняли з усією достовірністю, що оунівці спалили його в крематорії Міттенвальду.

Ось, будь ласка, дорогі ліберали, ви пригріли на грудях радянського аґента розвідки, це ж ви любили і довіряли йому найбільше, зловтішалися націоналісти.

Згодом господиня винайнятого помешкання пригадала, що Петров виходив на потяг, одягнутий надзвичайно урочисто — в темно-синій костюм, який одягав лише з урочистих нагод (ми цей костюм уже знаємо зі спогадів Костецького), і з валізою в руках. І заплатив за помешкання на місяць уперед.

Згодом хтось звернув увагу, що Петров завжди в ці голодні часи мав гроші і платив за тих, кого запрошував на вечері до ресторанів. Що він винаймав помешкання, а не жив у таборі для переміщених осіб. Що час від часу він зникав без попередження, а тоді його випадково зустрічали в Стокгольмі, Антверпені, Відні, Римі, Парижі, Брюсселі.

Згодом колега-професор з Богословської академії зізнався, що його дивувало, яким чином Петров, не маючи богословської освіти, читав курс із патрології.

Він переглянув конспекти студентів — і виявив, що там не було навіть згадки про отців Церкви: ні про Климентія Римського, ні про Ігнатія Антіохійського, ні про Полікарпа Смирнського, не кажучи вже про Теогноста і Максима Сповідника. Всі його лекції були побудовані на темі кризи фізики й метафізики в сучасному світі — саме про це була й більшість його історіософських праць.

Згодом хтось пригадав, що його бачили біля будинку Бандери. А хтось інший — що він запросив на зустріч до ресторану Мельника, якого повідомив, що з Бандерою вже зустрічався.

Згодом хтось написав про причину переїзду Петрова з Фюрта до Мюнхена. Там якраз відбувались засідання Нюрнберзького трибуналу, і одним із представників від радянської преси був український письменник Юрій Яновський. Петров розповів про це своєму близькому приятелеві. Яновський, мовляв, зупинив його посеред вулиці, сплутавши з Юрієм Косачем.

У щоденнику Яновського є запис про цю зустріч, тільки сюжет різниться. Яновський пише, що поїхав погуляти до Фюрта, хотів купити модель вітрильника, але сумнівається, що його легко буде транспортувати. Поки гуляв вулицями, заходячи до крамниць, його зупинив худий, брудний, одягнений в лахміття, беззубий чоловік і назвав його небожем Лесі Українки (невже я на нього схожий? — дивується Яновський). Виявилось, що це Віктор Петров, якого Яновський не одразу впізнав. Востаннє вони бачились в Уфі, потім стало відомо, наче Петрова мобілізували. А згодом Яновський почув, що той редагує якийсь нацистський журнал на окупованій території.

Звичайно, те, що Петров сплутав Яновського з приятелем, із яким часто спілкувався в Німеччині, доволі дивно. Але на його користь натомість свідчить бідний одяг, змарніла статура і беззубість. А отже, усе-таки не так розкішно він жив під час еміґрації.

Були такі, що пригадали, як ще в Харкові чи Кременчузі, перед відступом німців, Петров запевняв усю місцеву інтеліґенцію, що відходити разом із німецькими військами не варто, бо, за його інформацією, фронт ось-ось стабілізується, радянські війська не прийдуть.

Ці радикально налаштовані оунівці від самого початку його недолюблювали: це йому, а не їм начебто обіцяли посаду голови українського уряду. Вони писали на Петрова наклепи, а німецьке керівництво зі сміхом демонструвало доноси Петрову: ось погляньте, лейтенанте Z, що тільки ваші колеги і співвітчизники не вигадують. Настирно пишуть нам, що ви — радянський таємний аґент.

Одним із його завдань в Німеччині, як здогадувались знавці і втаємничені, крім збору якнайширшої інформації про еміґрантські кола, крім втирання до них у довіру для отримання впливу, була акція з переконування українців не покидати Німеччину і не виїздити до США. Йому доручили тримати середовище вкупі.

Цікаво, чи йому самому не хотілося виїхати до США? Чи йому не хотілося втекти, розчинитися, зникнути назавжди? Чи він не обмірковував таких планів? Чи не мріяв про можливість до кінця життя вільно жити, писати все, що заманеться і думається, — не для прикриття і не тому, що те, що заманеться і що думається, водночас цілком надається на прикриття? Чи його надто міцно тримали на гачку? І якщо так, то чим? Або ким? Софією?

Чи Софія тут була ні до чого, і він просто боявся смерти? Чи цей немолодий чоловік просто хотів, щоб йому дали спокійно жити, щоб відчепилися нарешті, і йому вже не йшлося ні про свободу, ні про висловлювання думок?

Що таке це «висловлювання думок» — чи не звичайне складання слів за різних обставин у спосіб, який дозволить зберегти життя ще на певний час?

1955 року професор історії давнього світу і археолог Михайло Міллер натрапив на прізвище Петрова в найсвіжішому радянському виданні, присвяченому археології. Дивом врятувавшись у часи сталінських репресій, з початком війни Міллер залишився на окупованих німцями територіях, проводив розкопки на Подніпров’ї, куратором яких був німецький археолог Рудольф Штампфус, а потім разом із німецькими військами відступив на Захід.

До радянських видань ніколи не допускали імена ворогів народу, зрадників, еміґрантів. Їх просто викреслювали з усіх списків, енциклопедій, з будь-яких друкованих текстів, а їхні здобутки, відкриття, все цінне, що було в їхній науковій діяльності, приписували надійним, лояльним до влади колегам. Таких випадків були тисячі. Якщо відповідальні за видання випадково пропускали ім’я когось із заборонених авторів, помилки жорстоко карались.

Стало очевидно, що Петров не загинув — він був живим і знову працював у Радянському Союзі. Зчинився новий скандал. Не залишилося сумнівів, що науковець світового рівня, професор, інтелектуал, шанована людина, яка викликала довіру в більшості української еміґрації, — радянський аґент.

Дехто намагався його захистити: але ж ми не знаємо, яким чином він знову туди потрапив. Можливо, це було викрадення? У ті часи радянські спецслужби масово виловлювали втікачів до Західного сектора. Люди зникали безслідно. Розчинялись у повітрі. Їхні сліди в Союзі губилися.

Ті ж, які виявлялися працівниками НКВД, розвідниками, що виконували завдання, сексотами, повернувшись до СРСР, за традицією писали відкриті листи еміґрантам. У цих листах вони каялися, що покинули на деякий час Країну Рад, розповідали про усвідомлення своїх помилок, прийняте рішення про повернення і закликали до цього всіх інших: схаменутись, вибрати правильний шлях, відповісти на широкі обійми Матері-Батьківщини.

Петров жодного листа не написав. Про його повернення до Союзу взагалі жодним чином не було заявлено. Радянська преса мовчала. Якби не уважність археолога Міллера, Петрова й далі вважали би безслідно зниклим.

Перших півтора року після повернення до Радянського Союзу Петров провів на Луб’янці, у внутрішній в’язниці НКВД. Його камера мала сім кроків завдовжки і три завширшки. Заґратовані вікна були густо зафарбовані сіро-білим. У задушливому приміщенні постійно панував півморок. На допити його водили довгими коридорами і широкими сходами. Він намагався запам’ятовувати й вираховувати поверхи, але щоразу збивався, бо складалося враження, що вони піднімаються, щоб опуститися, щоб знову піднятись на два поверхи догори, закільцюватися й опуститись туди, звідки прийшли. Під час цих походів Петров звернув увагу на те, що нумерація камер довільна і зумисне невпорядкована. Після цього він покинув спроби вирахувати внутрішню структуру в’язниці.

Вісім місяців із загального терміну ув’язнення Петров у тяжкому стані перебував у в’язниці. У нього — в останні роки особливо схильного до шлункових проблем — перестав вироблятися шлунковий сік, а тому організм не перетравлював їжу. Отже, він не міг їсти взагалі.

Шлунок пекло і різало гострим болем. Не минала нудота. Варто було з’їсти чи випити щось незначне — трохи води, ложку вівсяної каші, скибку сушеного яблука — як відкривалися безпросвітні сесії блювання. Спочатку Петрова занурило в гарячку, він лежав напівнепритомний (що він розповів їм у мареннях?), потім — температура, навпаки, понизилася. Додалися млявість, апатія, безсилля. Слідчий сидів біля його лікарняного ліжка, вкотре повторюючи ті самі запитання. Часом Петров навіть рота не міг роззявити. Все це здавалось йому нудним, таким нескінченно нудним.

Може, вони не вважали його більше ні потрібним, ні небезпечним. І навіть з огляду на це дивно, що відпустили. Може, вони були впевнені, що він неминуче помре від своєї хвороби: навіть в’язничні лікарі ніяк не змогли на неї вплинути. Трохи зняли загострення — ось і все. Але воно неодмінно повернеться, звітували начальству. Процеси незворотні. Рак шлунка або смерть від голоду. Його організм і так перебуває у критичному стані дефіциту майже всіх необхідних елементів. Він буде довго мучитись і врешті помре.

Але він помер не так швидко і не від цього. Він суворо дотримувався дієти, він майже нічого не їв, крім сухарів і кефіру, і за деякий час випадково відкрив коров’ячий шлунковий сік, що продавався в аптеках. Скляні пляшки зі шлунковим соком — один із лейтмотивів листів до Софії: «шлунково-тваринний стан», «безглузді пляшечки! безсенсовні кислі соки, що окислюють радість буття!»

Він повідомляв їй, що успішно закупив запас шлункового соку. Перед кожним своїм приїздом просив її підготувати для нього шлунковий сік. І про всяк випадок віз його з собою з Москви. А потім — брав до Москви з Києва. В Радянському Союзі ніколи не було відомо, чого не виявиться в продажу. Тому коли вже щось продавали, цим слід було запасатися.

Повертатися до Києва йому заборонили. Помешкання сказали шукати собі самому. Без прописки жити в Москві було заборонено, а прописку давали тільки до власних помешкань. Натомість дозволили працювати в Інституті історії матеріяльної культури в Москві. І дали чин офіцера.

Його шлунок перестав виробляти шлунковий сік. Його організм відмовився виконувати одну з основних своїх функцій. Ланцюжок реакцій, на які неможливо впливати свідомістю, одне з явищ природи раптом дало збій. Там, де існувало безперервне коло послідовних процесів, відбулася незапланована зупинка.

Його шлунок відмовився перетравлювати їжу. Чи це не метафора відмови перетравлювати дійсність? Чи це не відмова приймати і засвоювати отруту й абсурд, якими просякнуте життя, чи не намагання зберегти себе, свою внутрішню екологію, особистий заповідник, відгородити внутрішній простір від невідпорних втручань іззовні ціною припинення життєво важливих процесів, ціною зупинки?

Чи не схоже це на катастрофу, яка відбувається внаслідок тривалого і настирливого зловживання та переступання через усі максимально допустимі рівні толерування середовищем насильства над його природними законами рівноваги? Врешті це середовище, ця природна система мусить дати збій, вводячи себе в стан неіснування. І тільки так, у цій завислості, в ледь помітному жеврінні, в анабіозі вона отримує шанс захистити себе чи зберегти.

Набір його особистих внутрішніх якостей не дозволяв поводитися в інший спосіб: з тих чи інших зовнішніх і внутрішніх причин він не міг відкрито боротися, не міг повністю здатися, не міг вибрати однозначну систему цінностей, тому що він був (припустімо) надто складний, надто освічений, надто м’який, надто поступливий, надто пасивний, надто замкнутий, надто скептичний — і недостатньо прямолінійний, недостатньо рішучий, недостатньо сміливий, недостатньо чесний, недостатньо відкритий, недостатньо цілісний.

Але протягом свого життя — від втрати матері у кількарічному віці, загадкової смерти батька — служителя культу, впродовж воєн, голоду, революції, репресій, під тиском ідеології, у відчутті постійної небезпеки, з тисячами і десятками тисяч смертей навколо, з загибеллю людей, у безперервному хаосі системи, яка вивернула й насильно спотворила засади людського співіснування, — він надбав власне вміння витримувати дійсність. Навчився не реагувати на зовнішні її вияви, якими б вони не були, або реагувати у спосіб, який дозволяв зберегти максимальну можливу рівновагу. Не загинути, порятувати своє життя, не збожеволіти, зберегти дієздатність.

Він виробив практику зупиняти власну емоційну реакцію на обставини зовнішнього життя або хоча б стишувати її, наскільки можливо. Навчився підлаштовуватися до обставин настільки, щоб це не заважало оберіганню внутрішнього балансу. Це вимагало вміння себе пробачати, бути достатньо поблажливим до власних слабкостей, пробачати інших людей і розуміння будь-яких людських виявів, вад, потворностей, каліцтв. Це вимагало відмови від більшости власних бажань і очікувань, від більшости амбіцій, від зважання на думку інших. Зосереджености на тому малому, що маєш цієї миті, плекання вдоволення від дрібних радощів життя. Це потребувало усвідомлення власної неважливости, нікчемности й мізерности, а також — чіткого розуміння власної смертности. Це потребувало самозречености. Вміння побачити простір за межами еґо.

Вся ця духовна практика, як це зазвичай і трапляється зі справжніми духовними практиками, на позір була нудним, дріб’язковим, сірим і монотонним життям літнього хворого чоловіка, який цілодобово сидів за письмовим столом, списуючи аркуш за аркушем дрібним нерозбірливим почерком.

Опорою йому, вочевидь, давно вже був Сковорода з його теорією нероблення, як і отці Церкви, схимники і філософи. Але ніхто з мудреців жодним чином не допоміг би, якби не існувало постійної практики. Практики не заради досягнення чогось, а заради неї самої. Це був єдино можливий для нього спосіб життя — чи то пак спосіб витримувати життя. Бо парадокс у тому, що, як правило, витримати життя, яким воно є, набагато складніше, ніж із ним розпрощатися. Це був його еквілібріюм.

Академік Павлов, священна корова і критик радянської влади, вчений, який винайшов спосіб встромляти живим собакам трубочку в нутрощі, щоб отримувати їхній шлунковий сік, говорив про безумовні, природні рефлекси, властиві людській істоті: про рефлекс свободи і рефлекс рабства.

Виплекана звичка Петрова, його вміння, щоденна практика на фізичному рівні проявилась у хворобі. У зупинці фізіологічного процесу, у припиненні безумовного рефлексу. У випаданні власного організму з абсурдної логіки життя.

«Ти пишеш, що в неділю після від’їзду тебе охопив смуток. Не знаю, хто того недільного дня 16-го кого заразив, Ти мене чи я Тебе, але з самого ранку мене пронизав якийсь гострий смуток. Чи то він передався Тобі від мене, чи це було відчування твого почуття.

Але якщо говорити з висоти досягнутих років, коли вже перейдено рубіж, і все, що відбувається, у зв’язку з минулим, стає необов’язковим, — доводиться себе переконувати, що найголовніше — це зберігати себе в тиші, а тиша ця залежить від самого себе, а не від чогось зовнішнього.

І коли ось і тепер з будь-якого приводу чи без приводу раптом виникає вихор чи буря, і щось вириває тебе з належного ладу, то докладаєш всіх зусиль знову ввести себе в тишу. Напишеш необхідні рядки і сторінки до кінця року, а якщо не допишеш, то теж біди не буде. Добре, якщо написане вдасться гарно, але якщо написане не вдасться, то і це не біда.

Коли озираєшся на минуле, переконуєшся тільки в одному: лих немає! І те, що сприймалось як загроза лиха, в дійсності жодним нещастям не було. Такими є уроки, принесені життям. Їхнє достоїнство в їхній же благості…

Ти скажеш, що все це філософія! Між тим, це дійсність. Тут, у моєму Позамісті, це відчувається особливо явно. Адже, за винятком двох днів, коли їздиш до міста і на кілька годин з’являєшся в інституті, решту часу наглухо замкнуто в стінах моєї холоднуватої кімнати, і в прогулянку на пів години, 15–20 кроків вперед і 15–20 кроків назад стежкою уздовж будинку, або вздовж грядок, скопаних біля фруктових дерев, з яких опадає листя.

Сьогодні чудове сонце!»

Упродовж восьми років Петров пише Софії листи. Йому не дозволяють повернутись до Києва і жити з нею. Софія, можливо, має дозвіл на переїзд до Москви, але з якихось своїх міркувань не бажає цього. Зрештою, про її бажання і міркування ми знаємо ще менше, ніж про інших.

Петров живе на відстані від коханої жінки, як персонажі його художніх творів чи об’єкти літературознавчих досліджень. Ще 1924 року, пишучи рецензію на поезію Рильського, він підкреслює, що «Любов — це межа. Рідність — чужість. Рідні це й є чужі, закохані — одмежовані, близькі — далекі, радісні — печальні». Він милується рядками Рильського про «любов як розлуку», «любов далеких».

Він захоплюється втечею Сковороди від нареченої у день, який мав стати днем їхнього вінчання. І розкошує в описах повноти стосунків Сковороди з Ковалинським, від якого він хотів фізично бути якнайдалі, щоб упиватись їхнім злиттям і цілістю.

Історія стосунків Миколи Костомарова і його учениці Аліни Крагельської, написана й видана Петровим 1929 року, — це історія ірраціонального вислизання головного героя зі зв’язку з жінкою, яку він кохав. Вони одружилися за 10 років до смерти Костомарова. «Весільний бенкет було справлено перед коханням, оберненим у трупне „ніщо“».

Мотив, який видавався Домонтовичу одним із найбільш звабливих — як тільки може бути звабливою аскеза і зречення насолод, — втілився у його власному житті. Зрештою, він же писав у одному з листів до Софії про те, що всі його бажання здійснюються: «І я — тепер уже наяву — мрію про те, коли ми будемо разом, і життя наше зв’яжеться тісно, як іще ніколи досі. Я думаю, що це так буде, тому що інакше не може бути, тому що я цього хочу, а те, чого я коли-небудь і як-небудь хотів, завжди здійснювалось».

Його листи здебільшого складаються з нецікавих деталей. Він описує ніщо. Сірі, однакові, монотонні будні, сидіння за столом, одноманітні заняття, нескінченні повторювані дрібниці: холод у кімнаті, вогкість, початок опалювального сезону, крики дітей надворі, бажаність тепла, своє невибагливе меню, їхні старечі хвороби, час, коли ліг спати напередодні і коли прокинувся, як зіпрів під час виїзду до міста, проблеми з закупівлею шлункового соку корів, біль у руці, шум сусідів, калюжі на вулиці, постійні пошуки нового прихистку, справи з довідками і паперами, очікування її листів.

Очікування листів від Софії в його листах до неї надзвичайно багато. Це одна з провідних тем: те, як рідко вона йому пише, які короткі й лаконічні її листи, як він нетерпляче чекає на них, як він виходить на вулицю і кілька годин поспіль вештається біля поштової скриньки, як він розчаровується, коли поштар не приносить листа, як він радіє, коли приносить. Він ображається на неї і вичитує за те, що вона не пише. Він підраховує, скільки сам написав листів, поки вона ледь-ледь надіслала йому кілька рядків. Він описує їй свої ревниві сни. Він визнає, не соромлячись, що листування з нею — один із основних сенсів його життя. Те, на чому тримається це життя. «Думаю, що щастя полягає тільки в тому, що воно буває постійним. Постійність — єдиний вид щастя, доступний людині. Будь же постійною в усьому, в тому числі і в писанні листів».

Він, вочевидь, ні з ким у Москві не спілкується. У листах не описані зустрічі, походи в гості, спільні заняття з кимось. Вона — так. Вона підтримує стосунки з людьми, з родичами, пише йому про це, і ми довідуємося про її зв’язки з його реакцій. У нього, по суті, нікого, крім неї, немає.

Про свою працю він згадує хіба мимохіть, у найзагальніших рисах: закінчую таку-то працю, роблю правки, доповнюю, почав займатися тим-то, працював учора вісімнадцять годин, прокинувся о 4-ій ранку й одразу ж сів працювати. Він знає, що її не цікавлять подробиці його роботи. Вона, вочевидь, не заглиблюється у світ полів поховань. І він тактовно й уважно не втомлює її цими темами.

Цілі серіяли листів — процеси їхніх домовлянь про спільні відпустки. Місяці поспіль, іноді — по пів року чи більше вони планують своє наступне побачення, перебування разом. Зазвичай це не так романтичне смакування і передчуття, як з’ясовування обставин і можливостей, повідомлення про планування найближчих археологічних розкопок, які можуть дозволити йому на короткий час приїхати в Україну і під цим приводом трохи побути з Софією: «Мертві лежать на своїх місцях і чекають нас, щоб ми взялися до їх виймання. Отож усе гаразд». (Речення про тих, які померли кілька тисяч років тому, видається надто двозначним у контексті всіх їхніх недавніх спільних мертвих.)

Після кожної короткої зустрічі — деякий час смутку, туги, чуттєвих натяків. Меланхолійність. Ностальгія. «Перші дні минали в пошуках! Я шукав самого себе, загубленого в Києві! Сьогодні вже неділя. Однак чи можу я сказати, що вже знайшов себе? Навряд чи! Відчуття, що мене ще тут немає, а я все ще там, переважає. Як і раніше, у перші дні після приїзду, я відчуваю, що все залишилося незмінним і немає жодного тисячокілометрового простору, і я живу там, як це було всього лиш тиждень тому, можливо, ти ще просто не прийшла з роботи, а я сів за маленький столик з пастухами і пастушками, щоб писати про музейні речі, які я замалював учора або сьогодні вдень, а зараз все приводжу до певного загального ладу, тому що я і в цьому нічого не змінив, а так само, як і в Києві, все ще зайнятий писанням про матеріяли, зібрані в музеї!»

І зовсім скоро: новий виток домовляння і планів, нові перспективи зустрічі (можливо, вже скоро — за шість місяців).

Для тривалих стосунків двох людей, які десятиліттями живуть разом, немає гіршого випробування за монотонність буденних деталей, повторюваність тих самих дій і обставин. З цього виростає втома одне від одного: від надмірного знання, від постійної близькости. Чоловіка нудить від мовчазного зітхання жінки, яка миє посуд. Жінку доводить до сказу чоловікове забрьохане взуття посеред коридора.

Петров і Софія у своїх листах витворюють спільний простір буденности й монотонности. Позбавлені його в реальності, вони бажають його понад усе, імітують. Не яскравости і пристрасти їм хочеться, а нудьги й марудности, передбачуваности й затертости. Петров розвиває рутину у своїх листах так, як Драй-Хмара в одному зі своїх листів із заслання, божеволіючи від голоду, перераховує страви, щоб насититись ними в уяві.

А ще обоє мають на увазі присутність третього, невідомого. Безлику людину, яка обов’язково читає кожен із їхніх листів. Вони свідомі його існування. Пишучи одне одному, вони знають, що їхні інтимні доторки, єдино можливі за цих обставин, відбуваються у присутності незнайомого їм чоловіка. Чи не йому присвячені рідкісні пасажі на кшталт цього, від 9 березня 1953 року: «Все інше — поза нами! І ми, і країна — в скорботній печалі…»

Вони мусять мати його на увазі, пишучи. Мабуть, із цим пов’язаний почерк Петрова, який спотворюється до цілковитої невідчитуваности, перетворюючись на непролазну базґранину, якої не розбереш і з мікроскопом. Може, з цим пов’язане і враження, що листи нічого не розповідають своїми реченнями і словами, що це лише нескінченне переминання фраз, виполіскування синтаксичних конструкцій, за яким не стоїть жоден сенс.

Бо, вочевидь, ідеться на цьому етапі вже не про сенс. Йдеться про дотик. Близькість. Очікування. Терпіння. Засвідчення.

Доводиться використовувати значущі одиниці мови, щоб із них конструювати повітря, яке зазвичай спресовується і злежується в помешканні, в якому десятиліттями зростається пара. Це повітря переважну більшість людей душить. З нього прагнуть виборсатися.

Ці двоє людей старанно і терпляче намагаються його зімітувати.

Набагато раніше цієї миті — коли поховані в Архіві листи, папір яких геть висох і почав нагадувати на дотик крихку оболонку жука чи змії, ці листи, що легко вміщаються до кількох не надто об’ємних картонних тек і радше викликають думку про забутий натуралістом набір рослин для гербарію, що зжужмились і спласли, втративши зі своїх клітин будь-який сік, потрапляють до рук зацікавленого дослідника життя і творчости — є мить зовсім інша. Вона, ця інша мить, існує десь там, кілька десятиліть тому, впродовж яких стався розрив епох, розлам земної кори, тектонічний зсув, і тепер наша епоха заперечує попередню, конструює себе в негативному ствердженні етапу, від якого вона відірвалась, але так і не може почати своє відокремлене дрейфування.

Цієї іншої миті чорнило на аркушах ще навіть не висохло повністю. Сліди грифеля ще лисніють сталевим глянцем. Папір пружний, гладкий і цупкий, він ще пахне свіжістю. Пахне ще, можливо, сільським молоком, яке зовсім недавно розпирало гаряче вим’я підмосковної корови («До речі, про харчування! Тепер я харчуюсь по суті тільки молоком і можу на власному досвіді підтвердити, що харчування молоком — я маю на увазі справжнє молоко в його природному єстві — заміняє всі інші види харчування, в тому числі й пиво; в результаті переходу на молочну їжу я страшенно розтовстів, піджак не застібається, штани не сходяться»). Листа написано буквально вчора або два дні тому, він несе в собі крихти щоденного, теперішнього побуту живої людини, її негайні настрій і стан, її думки, її турботи («Зрештою, вагу слід скидати, у спекотні дні людина мокріє, а це неприємно. Людині слід бути сухою, а погоді — мокрою»), її сподівання («Було б добре, якби сьогоднішній день не був спекотним. Бо ж доведеться тягнути на собі тягар піджака!»), її ніжність, тріпотливу й теплу, як маленький внутрішній орган чи пташеня, що вже ворушиться там, усередині, у яйці («Будь здорова. Їдь на дачу!»).

Цей лист — не тільки спосіб зв’язку між двома людьми, не лише спосіб комунікації, не просто засіб передачі інформації. Він є виявом чогось набагато більшого: їхнього зв’язку як близькости, зв’язку як поєднаности, пов’язаности, переплетености, способом їхніх стосунків, єдиною дозволеною формою бути разом. Цей лист покликаний заміняти звук голосу когось рідного, що долинає з прилеглої кімнати, знайомий ритм кроків, набридливе зітхання, розслаблену вагу передпліччя, притуленого до іншого передпліччя під ковдрою, стріпування одне одному дощових крапель з коміра, бурчання через неохайність, сміх двох голосів над жартом, доступним тільки їм, сміх, що сплавився в однорідне звучання. Цей лист втілює в собі які завгодно елементи співжиття двох людей.

Мить, до якої ми зараз намагаємось пробитися, існує поміж миттю, коли підписаний конверт із маркою опущено до поштової скриньки зіпрілим і огрядним чоловіком у сірому піджаку — і миттю, коли худа й висока жінка з напруженим обличчям, пригладивши своє неслухняне посивіле волосся, обережно розпростає аркуша перед собою і її зіниці без жодних зусиль заковзають рядками. Сплутані сув’язі значків для неї такі зрозумілі, ніби їй простягують їх на розкритих долонях. Ніби це зім’яті фантики, які вона завиграшки розгортає. Звичні, як совгання старечих ніг у розходжених домашніх капцях.

Але перш ніж цей лист дістанеться до Софії, його торкатимуться інші руки і читатиме інша пара очей. Працівник пошти приносить кілька відібраних сьогоднішніх конвертів до установи (все згідно з інструкцією: він старанно перевірив прізвища за поданим йому списком), чекає під дверима кабінету, позіхає, прислухаючись до приглушених звуків телефонних розмов і голосу диктора з радіо. Передає конверти з рук у руки, усміхаючись ніяково і чомусь перелякано. Злегка навіть кланяючись.

У кабінеті високі стелі. За масивним столом сидить чоловік, зминаючи білу сорочку об спинку свого стільця. На стіні, за його спиною — портрет Лєніна, що блікує від сонячного світла.

Чоловік неуважно киває працівникові пошти і відсилає його геть. Він нетерпляче чекав цієї миті. Він, може, навіть сам не усвідомлював, як сильно чекав на неї вже впродовж кількох днів, із моменту отримання попереднього конверта. Він просить свою помічницю принести йому міцного чаю. Він не п’є кави, у нього від недавнього часу проблеми з серцем — і це прикро, бо він ще порівняно молодий і навіть поки що неодружений. Лікар казав, що чай варто теж пити не надто міцний, але він — учасник боїв в околиці Сандомира і форсування Одеру, колишній начальник політтвідділу 10-го артилерійського корпусу прориву Резерву Головного командування 1-го Українського фронту — чхати хотів на такі поради. Він сам дивується, помічаючи легке тремтіння власних пальців, коли розгортає листа, попередньо дбайливо видобутого секретаркою з конверта. Він же ж знає вже, за всі ці роки, що нічого аномального в цьому листі не буде. Гарячкове нетерпіння, яке піднімається зі шлунка дедалі вище, починає тиснути на ребра. Воно чимось нагадує еротичне збудження.

«Одним словом, я набув своєї початкової конституції, — читає чоловік. — Тож коли я зайшов до своєї попередньої міської квартири, то там спробували зіслатись на те, що я, вочевидь, захворів серцем, і моя нинішня повнота є результатом захворювання серця. Припущення було мною категорично відкинуте».

Чоловіка пробирає морозець: він не вперше вже помічає, що варто йому щось подумати чи пережити, як це негайно відлунює в котромусь із листів. Будь-яка подія з його життя, чиїсь слова, навіть іноді сни відображаються цим неакуратним, заплутаним почерком, ніби авторові листів звідкілясь відомо про нього. Відомо більше, ніж він, цей чоловік, правомірно наділений владою, цей кавалер ордена Лєніна, сам знає про себе. А не навпаки, як мало би бути.

Бо ж передбачено все інакше: ніхто з тих, хто пише чи отримує ці листи, не має уявлення, що їх читає хтось третій, хтось незнайомий. Вони не підозрюють, що хтось має доступ до їхніх життів, хтось зазирає крізь кватирку до їхніх мрій і спогадів, хтось торкається пучками пальців їхніх розкритих ран.

Цей чоловік довго в’язнув і загрузав у нерозбірливості письма, але тепер врешті його, здавалось би, винагороджено. Він проникає в людей, всередину їхніх голів без їхнього відома, без дозволу, без усвідомлення. Він почувається там господарем. Ніби нічний гість, який чинить перелюб із дружиною чоловіка, що похропує поруч на ліжку. Йому нічого не загрожує, на відміну від цих людей, що беззахисно перед ним розкриті. Він їх може знищити, але він не така людина. Він милосердний. До того ж неабияк до них уже звик. Це як члени сім’ї, думає він собі. Я — ніби їхній двоюрідний брат, про якого вони не знають. Він відчуває майже прив’язаність, коли думає про них.

Тільки не зараз. Зараз він дратується, читаючи в листі про «захворювання серця». Так, ніби автор листа насміхається з нього у вічі. Чоловік вирішує помститися. Не всерйоз, а так лише — щоб зіпсувати настрій, викликати тривогу. Тому що він може на них впливати, він має над ними владу. Йому доступний весь діяпазон впливу: він може вирвати волосинку зі сплячої голови, а може прищемити важкими дверима пальці, що невчасно затримались на одвірку. Він може й знищити, думає собі чоловік. Так, він міг би навіть повністю знищити. Хіба вже так не бувало.

Чоловік спершу вирішує затримати листа в себе. Він не раз уже це робив. Деякі листи, особливо улюблені, він залишив собі назавжди. Так, він трохи сентиментальний. Але Софія, не отримавши листа від Петрова, не засмутиться так сильно, як засмучується Петров, коли вчасно не отримує листа від Софії. Тому він просто трохи вичекає, дочекається її відповіді — і не пропустить цю відповідь далі. Нехай Петрова затопить неспокоєм. Нехай він знову десять разів за день перевіряє скриньку, нехай виходить назустріч поштареві, нехай переживає мульку нудоту в череві. Нехай скаламутиться його спокій, його внутрішня тиша, про яку він пише в листах і яку начебто навчився в собі відновлювати й утримувати, нехай спогади про неспокій завирують на поверхні. Нехай він знову і знову, як це трапляється постійно, думає про найгірше.

Чоловікові приємно, що він здатен тиснути на такі важелі. Що він має можливість провокувати несвідомі стани в людях, викликати страх, тривогу і тугу, що розгортаються і заволодівають людиною. Малими й простими вчинками він може занурювати людей у прірву їхніх інстинктів.

Йому здається, так мав би почуватись Бог, якби Він існував. Так мав би почуватись Бог, якби Він почував.

Цікаво, що сказав би на це професор Петров, син служителя культу.

Тим часом йому, чоловікові з кабінету з високими стелями, треба буде трохи почекати. Софія не така обов’язкова з відписуванням. Але тоді, коли він перехопить її листа, як приємно буде відчувати оцю майже фізичну присутність між їхніми тілами. Він як стіна, крізь яку вони намагаються обійматись.

Якщо придивитися, його життя химерно обрамлене й чудернацько заримоване: знакові події чи сенси молодости повторені, продубльовані в самому кінці, незадовго до смерти.

1930-го року Віктор Петров захистив у Київському університеті докторську дисертацію «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Опонентами виступали його власні викладачі: філолог, дослідник і видавець пам’яток давньої української літератури, історик і теоретик літератури Володимир Перетц (він приймав згодом Петрова у своєму домашньому кабінеті, вбраний у чорну круглу шапочку) і фольклорист, літературознавець, етнограф Андрій Лобода.

Змушений надовго покинути Київ 1941 року і зазнавши Уліссових переміщень у просторі й карколомних внутрішніх перетворень (що в одних випадках були деформаціями, в інших — розвитком пластики, і ще в інших — розкриттям глибин), позбавлений усіх наукових регалій, Петров зміг назавжди повернутись до Києва аж 1956-го. Цього ж року його допустили до можливости стати співробітником Інституту археології Академії наук — ніби зовсім забувши, що він є членом Академії наук з початку 1930-х років.

1965 року Петрова нагороджують орденом Вітчизняної війни й урочисто визнають його розвідницькі заслуги. Бажав він цього чи не бажав, домагався чи ні, це, вочевидь, дозволяло отримати бодай якесь полегшення і поблажки: підвищення зарплатні, пільги, нове помешкання. Мабуть, орден і визнання нарешті притишили перешіптування за спиною, яке не змовкало ось уже дев’ять років з моменту повернення до Києва. Але повертати наукові здобутки ніхто не збирався. Ніби не бажаючи формально підтвердити одну з найвагоміших частин його ідентичности. Ніби прагнучи навіть так тримати його в покорі, не віддаючи щось водночас умовне і дуже важливе.

1967 року він знову захищав кандидатську дисертацію. Цього разу з філології. До його смерти залишалося всього два роки. Хвороба серця давалася взнаки. Як початківець він складав усі кандидатські мінімуми-іспити: з археології, філософії, німецької мови. З німецької мови Петров отримав «задовільно», хоча володів нею впродовж усього життя, вільно читав і перекладав, п’ять років жив у Німеччині і саме завдяки знанню німецької став лейтенантом Z.

Захист дисертації виглядав як абсурдна вистава. Зала була переповнена. Члени Ради із захисту, філологи, історики, етнографи, мистецтвознавці, професори, кандидати наук, академіки вдавали, що беруть участь у народженні немовляти. І, незважаючи на це, розмах і масштаб виступу застав їх зненацька. У конференц-залі запала найглибша з можливих тиша, поки скрипучий голос сухого дідка, полотно за полотном, розгортав перед ними ідеї й концепції, вимальовував цілі системи зв’язків між науками, показував можливість способу мислення й осягнення, що дозволяв збагнути логіку цілости. «Істина одна й суцільна», як писав Віктор Домонтович у романі «Без ґрунту».

Дрібненькому дідкові з лискучою лисиною, на якій куйовдилося кілька пасем тонкого волосся, незручно було стояти за кафедрою, про що свідчили роздуті й поморщені на плечових суглобах рукави недопасованого до постаті піджака. В окулярах, вочевидь, ламалась одна з дужок, бо ті постійно перекошувались і правий бік залазив на кущувату брову. Кожне скорочення м’язів обличчя змушувало окуляри підстрибувати, створюючи враження надто жвавої міміки.

Петров пересипав свою доповідь цитатами з класиків марксизму. Він промовляв щось приблизно таке: «Говорячи про ті чи інші області наукового знання, будівництва, скажімо, станків і машин, або ж відсторонених, здавалось би, побудов математики, в усіх випадках не можна забувати найголовнішого, а саме того, що в кожному випадку мова йде про будівництво комунізму, про будівництво комуністичного суспільства, про перехід від соціялізму до комунізму і, тим самим, про найтісніший, нероздільний зв’язок задач побудови матеріяльно-технічної бази комунізму з теоретичними основами марксизму-лєнінізму як ідеологічної доктрини».

Це могли вже бути перші ознаки маразму. Чи майстерне блазнювання. Ніхто не міг мати певности — але навряд чи бодай хтось із присутніх там про це взагалі замислювався.

Під час цього другого захисту наприкінці життя, опонентом Петрова був його учень, Євген Кирилюк. Вчителі 72-річного кандидата повмирали ще до Другої світової.

Цікаво, що почувала в цей день, день захисту дисертації, 75-річна дружина Петрова. Чи була вона щаслива? Пишалася? Згадувала ораторський талант Миколи Зерова? У що вона була одягнена? Про що Софія з Петровим розмовляли, коли увечері, виснажені, повернулись удвох додому? Чи звикли вони нарешті на одинадцятому році спільного життя, що справді живуть разом?

Рима «кров-любов», присвячена Софії, оперізувала життя Петрова ще одним обручиком. У день убитих імператором Адріяном дівчаток Віри, Надії і Любові та їхньої матері святої Софії, яка поховала тіла доньок, 30 вересня 1930 року підлогою помешкання на Фундуклеївській, де мешкали Зерови, розсипались цукерки. Торкаючись пальцями загорнутих у фольгу солодощів на долівці, легковажна тієї миті Софія — яке щастя! — не підозрювала, що вона не зможе поховати тіло власного померлого сина, бо лежатиме непритомна в реанімації.

Петров точно пам’ятав кожну траєкторію ковзання цукерок підлогою, коли через 26 років писав до Софії одного з останніх листів із Москви: «У п’ятницю, 8 липня, близько 10-ої години ранку я буду стукати в двері, як і слід, чотири рази». Тоді, 30 травня, йому, напевно, здавалося, що до липня ще ціла вічність. І, хоч який терплячий, він не знав, звідки взяти терпіння, щоб дочекатись.

«Дорога, кохана, мила Соню! Як шкода, що і цього року напередодні твоїх іменин і в день твоїх іменин ми не зустрінемось, і коробка цукерок, перевернувшись, не впаде зі столу і цукерки не розсипляться підлогою, як це було двадцять три роки тому… Життя багато разів розламувалось і шматки розсипались, але завжди і в розсіяних шматках життя була цілість, і при всіх змінах одне залишалось незмінним, і це завжди незмінне в моєму житті — це було моє почуття любови до тебе, моя постійна любовна пам’ять про тебе. Що змінилося за ці більш ніж двадцять років? Либонь, нічого, тому що і тепер, як і завжди, незмінно всі дні і кожен день насичені для мене пам’яттю і думкою про Тебе. Це дивний стан, який залишається з дня на день, з року в рік, з десятиліття в десятиліття незмінним. Можливо, все це просто і дуже очевидно, тому що відчуття себе — це водночас для мене відчуття Тебе, і, якщо я думаю про себе, то тим самим думаю про Тебе, відчуваю Тебе. Дні мої для мене наповнені Тобою. Так було раніше, так є і тепер.

Озираєшся назад, охоплюєш десятиліття, які минули, одним поглядом, одним і єдиним відчуттям, відчуттям одного-єдиного відчуття: і в центрі всього і завжди Ти. Я Тобі говорив про мої сни: вони повторювались завжди, кожної ночі. Мені снилась Ти. Це був завжди повторений, завжди один той самий сон: я іду до Тебе, і ніяк не можу дійти до Тебе, досягнути Тебе. Прагнення до Тебе залишається незавершеним… І я — тепер уже наяву — мрію про те, коли ми будемо разом, і наше життя зв’яжеться тісно, як ще ніколи досі. Я думаю, що це так буде, тому що інакше не може бути, тому що я цього хочу, а те, чого я коли-небудь і як-небудь хотів, завжди здійснювалось.

Мені дуже шкода, що в ці пам’ятні осінні дні, останні дні вересня, ми не разом, але трохи раніше або пізніше ми знову будемо разом, і я вже не буду такий хворий, як це сталось під час мого останнього приїзду, і ми ще раз будемо щасливі… Тепер же я побажаю Тобі бути щасливою в дні твоїх іменин, і пам’ятати, що, хоча нас розділяють відстані, але я з Тобою і Ти для мене тільки одна!

Обіймаю і міцно тебе цілую. Твій завжди».

Він назавжди повертається до Києва, коли йому вже 61. Софія старша від нього на чотири роки. Вони туляться в її крихітній однокімнатній квартирі, шафи якої забиті рукописами Зерова, а диван завалений рукописами Петрова, які Софія берегла всі ці роки (в тому числі й від мишей).

Йому дозволяють стати штатним працівником Інституту археології, згодом пускають в архів — і він, у принципі, цим задоволений: майже не обтяжений обов’язками, може працювати там над тим, що цікавить його самого: за старим гімназійним методом вивчати вокабули давньопрусської чи скитської мови, які сам винайшов, чи розмірковувати над назвами річок та їхнім походженням.

Лише кілька працівників інституту пам’ятають його ще з тих, давніх часів. Більшість працівників — зовсім молоді. Багато з них закінчили лише семирічку і, скориставшись соціяльними ліфтами, імітують заняття наукою. Дехто з них приписав собі наукові праці ворогів народу, чиї імена повинні були назавжди зникнути зі сторінок видань і з пам’яти.

Коли Петров уперше, літньої пори, з’являється в стінах інституту, там якраз майже нікого немає — всі на розкопках, у відрядженнях чи в поїздках. Одна з працівниць, учений секретар, зауваживши його постать відображеною у скляних дверях, упізнає зрадника і буржуазного націоналіста і, напівнепритомна, ховається під столом. Вона розгледіла в руках Петрова спрямований перед ним пістолет. Жінка тремтить. Петров наближається до її столу і, ввічливо привітавшись, делікатно запитує, чи закриє вона йому довідку про закордонне відрядження у справах Зовнішторгу, з якого він повернувся. Те, що здалося бідоласі зброєю, — розгорнута трудова книжка.

Колеги налаштовані щодо Петрова з недовірою. Йому не ставлять запитань, а він і не надто прагне відповідати. За його спиною обговорюються найнеймовірніші версії. Ніхто не здатен збагнути, яким чином злочинцеві дозволили повернутися на місце роботи. Жінка, яка пам’ятає Петрова ще з довоєнного часу, переповідає решті, що він завжди був підозрілим, тісно спілкувався і приятелював зі забороненими письменниками-контрреволюціонерами, що в Уфі його раптом мобілізували, а потім вона зустріла його в окупованому Кіровограді. Німецька установа, на яку працював Петров, переїздила до Умані, і він попросив жінку виконати його прохання: передати листа першому радянському солдатові, якого вона зустріне. Жінка пообіцяла і, негайно спаливши листа, нікому не розповіла про зустріч. Згодом, у переказах людей, лист перетворився на валізу з документами. А незграбний Петров із поганим зором — на вправного стрільця, спортсмена і професійного плавця.

Він здавався їм цілковито чужорідним елементом: розмовляв дивною мовою, надто складними реченнями, використовував надто багато іноземних слів. Був по-старосвітськи ввічливим і галантним: цілував жінкам руку, пропускав у двері перед собою, їх притримуючи, при зустрічі злегка кланявся. І ця поведінка ще дужче збільшувала дистанцію. Саме так вони й уявляли «гнилих інтеліґентів».

Почуваючи перед ним свою безсумнівну моральну перевагу — вони, комсомольці, перед ним, зрадником — колеги здебільшого ігнорували його, але іноді, у періоди збудження й хвацькости, починали насміхатися просто у вічі. Перебивали його доповіді, не розуміючи сенсу, встрягали із зумисне недоречними зауваженнями. Висміювали його непрактичну манеру вести розкопки: копати не траншеями, що економило час, зусилля й кошти, і давало можливість здобути безліч знахідок, а цілими площами, квадрат за квадратом, марудно й довго. Такий спосіб давав повнішу, ціліснішу картину — але кого це цікавило.

Лише іноді можна було зауважити, що він засмучується. Раз чи два він мовчки розвернувся і пішов геть під час котроїсь із цих вистав. Зазвичай він залишався однаково рівний, байдужий до їхніх слів, непроникний. Так само іронічний, небагатослівний і ввічливий. Це був його спосіб демонструвати зверхність. Спосіб, який він приписував ще раніше своєму улюбленому Сковороді: мовляв, самоприниження і роль найбруднішого й найнікчемнішого з брудних і нікчемних — це вияв вищости філософа, це його найбільший козир, який нічим не перебити. Тоді, пишучи про це, він чомусь акцентував на цій ролі, на прагненні Сковороди перевершити власною особою суспільство — але не брав до уваги, що на тому шляху, який для себе обрав Сковорода, йому не могло йтися про будь-яке перевершення, пиху чи ролі, що суть такої практики у її цілковитій правдивості, тотожності собі, у її самоцінності. Не для того ставати нікчемним, щоб принизити багатих і владних, а для того, щоби бути нікчемним і щасливим, відмовившись від усього, бо людина є нікчемною і щасливою, коли знає, що нічого не має.

Непроникними залишаються стосунки самого Петрова з власними ролями, еволюція усвідомлень і зрощення ролей із заспокоєнням і прийняттям своєї суті. Невідомо, наскільки різну природу мали різні його вдавання і чи врешті майстерне вдавання того, яким він хотів би насправді бути, перейшло в це буття.

У нечисленних спогадах про нього різних часів можна хіба що помітити, як він дедалі більше відпускає намагання справити враження на загал, довести свою думку, сподобатися, створити образ. Якщо в молодості його ущипливість і задерикуватість, його провокації привертають до себе увагу, то вже в часи перебування в Німеччині він радше мовчить, багатозначно усміхаючись, коли з ним намагаються вступити в суперечку, і всім своїм виглядом демонструє поблажливість. Останні десять років життя Петров ніби ще витончується і зневиразнюється, коли йдеться про контакт із суспільством. Все, що його цікавить, — це спокій, рутина (частиною якої є Софія), робота.

Він по-справжньому отримує насолоду від роботи. Іноді деякі люди помічають, як оживає цей напівпрозорий чоловічок (зовнішній вигляд якого навіть не конче відновиш у пам’яті, коли він зникне за рогом), як загораються його очі, коли він говорить про зв’язки генези етносу з ландшафтом чи про стратиграфію і хронологію древніх поселень. Часом Софії доводиться докладати великих зусиль, щоб докликатись чоловіка обідати: його складно відірвати від письмового столу.

Однак у нього поволі налагоджуються стосунки з молодими жінками-колегами. Байдужість і непроникність дещо розвіюються, варто Петрову побачити перед собою чиєсь свіже миловидне обличчя, почути приємний голос. З деким він починає приятелювати під час розкопок, з деким — у процесі розмов на теми досліджень. Ось тут, у цих розмовах, він раптом розкривається і розкриває співрозмовницю: вона навіть не помічає, як після кількох заперечень Петрова вона розпалюється, починає жестикулювати, говорити голосно і схвильовано. Петров продовжує збивати її докази, хитро мружачись. А ви напишіть про це, врешті говорить він, усміхаючись. Вона усвідомлює, що розвинула цікаву наукову теорію, але ще впродовж певного часу не може втихомирити емоції і роздратування, викликані суперечкою.

«Ви жінка і можете наказувати», — фліртує він, коли котрась із них про щось просить. Або по-снобськи робить зауваження, зустрівши співробітниць на вулиці, що морозиво не годиться їсти ось так, на ходу, що для цього існують кафе.

Найуважніші з них відчувають, скільки стоїть там усього неосягненного для них, за його невисокою, сміхотворною навіть, постаттю. Коли він дозволяє собі проявити власні знання чи натякає на попередній досвід, це схоже, ніби вони стоять поруч із кимось, хто просто зараз, цієї миті, без особливих зусиль милується видом на Чумацький Шлях, хто особисто знайомий із кожним небесним тілом. Він здається схожим на грифа з обрізаними крилами, який понуро сидить на мертвому корені в запустілому закутку зоопарку, у своїй загорожі — і в оточенні горобців, які галасливо купаються в піску перед ним.

Це вони, ці жінки, його молоді подруги, наївні комуністки з добрими серцями, накривають святковий стіл, коли несподівано виявляється, що Петрову дали нагороду і що він — не ворог народу, а герой і розвідник. Він відмахується від квітів, мовчки витримує тости і привітання. На запитання відповідає лаконічно: «Як ви стали розвідником?» — «Треба було — і став».

Це вони без його відома оббивають пороги начальника КҐБ, вимагаючи для радянського науковця, який служив їхній Вітчизні, а тепер виявився несправедливо забутим, повернення наукових звань, помешкання, підвищення зарплатні, пільг і заохочень. Це їм доводиться підробляти його заяву і його підпис на отримання помешкання, тому що Петров, почувши про всі ці справи, насуплено бурмоче: «Коли я їм був потрібен — вони самі до мене прийшли, нехай і тепер приходять».

Це їм він іноді дає почитати твори В. Домонтовича — «Аліну і Костомарова» або «Доктора Серафікуса», місце видання і назва видавництва на титульній сторінці якого чомусь старанно замальовані чорною пастою. Під час читання їм відкриваються нові світи, про існування яких вони не здогадувалися. Софія толерує їх і наливає їм чаю. Вони вдивляються в портрет Зерова, який незмінно визирає з-за прочинених дверей до іншої кімнати.

Це на їхнє наївне запитання: «Чому ви не напишете спогади про всіх тих українських письменників?» — він тяжко мовчить, а Софія каже: «Він уже написав. У КҐБ».

Це їм він іноді натякає на свої розвідницькі завдання: після перемоги німців повинен був очолити український уряд; завдання мусив виконати у Вінниці, але воно провалилося; певний час жив у Берліні і працював в імперській канцелярії. Це їхні сльози помітивши, гірко усміхається і тихо промовляє щось на кшталт: «А які б я мав проливати сльози, якщо стільки років ходжу по лезу ножа і чую погрози вбивства на свою адресу?»

Вони помічають його смуток після відвідин прикутого до ліжка Рильського і останніх бесід із ним. Розмовляючи, слухаючи і згадуючи, він так захоплюється там, що не помічає, що цілий час пестить шовковисте вухо каштанового сеттера, який вологим носом уткнувся у руку хворого господаря.

Це вони домагаються для нього місця на воєнному цвинтарі: науковець, філософ і письменник — серед генералів, каґебістів, командирів.

Хтось стверджує, що бути похованим там було його передсмертним бажанням.

Часом у щільному захисті трапляються пробоїни і замкнута система, яка ревно охороняє свою непроникність, дає збій. Одного з вечорів він випиває зайвого і молодий колега намагається посадити його до таксі, щоб відпровадити додому. Щойно він заштовхує Петрова в одні дверцята, як той швидко перекочується через сидіння і вистрибує з інших. Щойно чоловік ловить його посеред дороги і знову всаджує на сидіння, вмостившись поруч, як старий спритно перелазить наперед, до водія — несподівано прудкий і гнучкий, як на свій вік і немічність, несподівано гутаперчевий — і вислизає через передні двері. При цьому він вигукує щось німецькою, бубонить розлогі монологи. Колега не здатен добитися від нього навіть фрази українською чи російською. Петров супить брови, свариться зі своїм східним, дерев’яним акцентом, а потім починає хихотіти мало не до сліз, ніби пригадавши кумедний випадок.

Після його смерти лікар сказав, що він пережив на ногах шість інфарктів міокарда.

Його життя мало по-справжньому щасливий кінець, та й назагал Петров був рідкісним щасливцем. Аж складно в таке повірити, неможливо збагнути: яким чином йому вдалося пройти крізь часи, найбільш несприятливі для людської істоти — для гідности, психіки, дієздатности, для самого її фізичного існування. Люди навколо нього гинули покотом, а якщо дивом виживали, то — зламані, доведені до краю, божевільні, апатичні, дезорієнтовані, зневірені. Люди втрачали будь-які сенси. Понівечені, випатрані, вони нерідко мріяли про звільнення смертю — але й смерть не приходила швидко, залишаючи їх страждати посеред розтягнутої в часі агонії психічної хвороби, паралічу, цілковитої безпорадности.

Петров прожив довге життя, і жодного разу йому не довелося зазнати нічого, що перевершило б його людську здатність витримувати. Загрози, які нависали над ним десятиліттями, хоч і створювали постійну напругу, в’їлися в мозок, але так і не перетнули критичної межі. Навпаки — вони розсунули ці особисті межі можливого. Необхідність лицемірити задля виживання не переросла в безвихідь, у якій він повинен би був вибирати між власним життям і життям когось іншого, між собою і безпосереднім знищенням конкретних осіб, між своїм існуванням і злочином. Він завжди мав можливість працювати в той чи інший спосіб, завжди мав доступ до тієї чи іншої царини, в якій міг розвинутись і проявитись, у якій міг зміцнитися й утвердитись. Його не заслали до північних концтаборів Союзу — натомість він отримав можливість побачити західний світ, отримати досвід Европи. Він умів цінувати дрібні радості існування і майже постійно мав до них доступ: до ресторанів зі смачною їжею, до алкогольних напоїв, до сонячного світла, до розкоші інтелектуального знання та міркувань.

Життя його закінчилося саме так, як він того хотів: у спокої і визначеності, в тиші, з частково повернутим засвідченням його наукових заслуг. Він повернувся додому. Будучи самотнім, таємничим та ізольованим, він мав досвід близькости з людьми, які були йому важливі, переживав досвід ірраціонального людського тепла.

Він провів останнє десятиліття життя поруч із жінкою, з якою хотів бути поруч, і саме тоді, коли цього хотів. Він досягнув того рівня розвитку особистости, коли здійснення бажань більше не становить для людини небезпеки.

Він помер швидко, за роботою, за власним письмовим столом, не страждаючи від немочі й безпорадности, не впавши в маразм, не переживши сповна всю неосягненну невідворотність розпаду людського тіла і свідомости.

Це історія зі щасливим завершенням. Таким буває людське життя.

«Час ущільнився. Сторіччя сконцентрувалися в подіях одного дня або кількох місяців. Кожна людина числить за собою кілька життєписів. Одне ім’я стало явно недостатнім для людини. Тотожність імени більше не відповідає зламам етапів. Над усім панує епоха. Функція людини за однієї доби одна, за іншої — інша. У зміні діб утрачає вагу сталість особи. Жаден з нас не має власної біографії, бо його біографія належить відтинкам епох, які круто відрізняються один від одного. Заповнюючи анкету, ми усвідомлюємо це з дотикальною ясністю. Зміну діб сприйнято як особисте переживання. Її усвідомлено на прикладі власної долі. Трагедія останніх поколінь полягає в тому, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі».

Кожну мить життя ми страждаємо від роздроблености. Ми знаходимо дедалі новіші способи, щоб забути про це страждання, яке не стихає ні на мить: ми поринаємо в насолоди, залежності, шукаємо зцілення в сексі, прив’язаностях, речовинах, служінні іншим, ідеях, постійній зайнятості. Але ні, з усією неймовірною здатністю людської психіки забувати, це страждання не забувається, не затирається. Із самовідданістю дитини, яка чекає повернення матері, ми мріємо про момент абсолютного щастя та заспокоєння, коли осягнемо внутрішню єдність. Коли всі розрізнені клаптики, окремі наші частини зустрінуться і поєднаються, розриви зростуться. Ми станемо досконалими. Ми повернемося додому.

Тим часом ми не можемо заспокоїтися, маючи геть усе: таємниці та приховані історії, розриви й суперечності, періоди ствердження і заперечення, ролі та якості, що випливають з нашої природи, з неможливости не бути людиною, із зовнішніх обставин, зі самої історії, якій ми не можемо не підкоритись, навіть якщо думаємо, що бунтуємо. Маючи слабкості, і вади, і близькість, яка випливає з неможливости близькости, почуття провини і сором (наші вічні супутники чи осі, навколо яких наростає плоть наших особистостей і навколо яких ведуться монотонні па зачарованих танців у коло).

Ми тужимо за цілістю, уявляючи її як абсолютно кругле яйце без натяку на жодну тріщину. Як фізичний об’єкт без жодної вади. Як абсолютне знання. Як повний доступ.

Наша уявна цілісність — це смерть, забуття, неіснування.

Старенька Софія, залишившись сама, ледве зводить кінці з кінцями. Її пенсія мізерна, але все ж вона знаходить можливість економити на власних харчах і ліках, щоби платити жінці, яка регулярно наводить лад на могилах.

Софія впорядковує всі матеріяли, які залишились їй після обох чоловіків, і віддає їх до Архіву. Власні листи, будь-які власні записи, які могли би бодай трохи відкрити для інших її особу, вона знищує.

Чи була вона взагалі? Ким вона була?

Через сімнадцять років її, як вона того й хотіла, поховали в могилі другого чоловіка. Вони лежать там разом, у самому центрі цвинтаря, серед військових. Так і хочеться сказати: «У ворожому середовищі». Але для кісток це точно не має значення.

Через дорогу інший цвинтар, набагато старший. На ньому поховані різні люди: спортсмен-автомобіліст київського яхтклубу Підборський, художник театру Бурячок, професор-психіятр Гаккебуш, дворянка старовинного роду Одуд, працівник цукрових заводів Білоцерківщини Подаревський.

Тут лежать рештки Костика Зерова. І з ними — пригорща землі з урочища Сандармох, в якому розстріляли його батька.

«Ніщо не буває ізольованим. Якщо людина здорова, то вона здорова в цілому, а якщо хвора, то частковий біль завжди відображає стан цілого. Це зовсім за Павловим».

Цілісність живої людини — це завжди хвороба.

Ми думаємо, що наша нецілісність — це те, що нам відомо. Ми бачимо окремі острівці, вершечки гір, що верблюжими горбами випинаються над попонами з хмар, і між ними — величезний простір нічого, незглибима порожнеча, болючі рани роз’єднаности. Ми почуваємо себе кимось хворим і агонізуючим, хто стоїть на вершечку однієї гори і бачить там, удалині, крізь густий туман, власну нерухому постать, повернену спиною. Ця напружена самотня спина зраджує зусилля, з яким наша постать попереду вглядається кудись у протилежному напрямку, в безвість, когось намагаючись там роздивитись. І немає жодного шансу докричатися.

Те, що нас творить, те, з чого ми складаємось, — це також і все, що нам невідомо, що ми воліємо забути, до чого ми не можемо дістатися, до чого нам ніколи не докричатися. Оцей погляд, спрямований у спину собі самому, поки власний погляд спрямований у непроникне. Оця неможливість за волосинку від осяяння: просто озирнись — і помахай рукою.

Дійсне

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: її обличчя лисніє, погляд спрямований догори, туш розмазана, уста розхилені, на неї падає чорна тінь чоловіка

Вподобань 3462

Переглянути всі коментарі (174)

amoromality Боятися власної тіні

Від самого початку їй було достеменно відомо, що історія ця знайде свою розв’язку на кладовищі. У цьому не було жодної аномалії: геть усі історії саме там і закінчуються, щоб звідти ж брати свій новий початок.

Усе відбувалося точнісінько так, як боялась і сподівалась Романа. Єдине, чого вона не могла передбачити, — це ніжности, невимовної дбайливости, з якою Богдан тримав її за руку. Поки вони перетинали вулицю Іллєнка, випірнувши з підземель телецентру і лише дивом залишившись не поміченими знавіснілою юрбою, яка чигала на них за рогом, поки йшли вздовж бетонних парканів і білбордів із зображеними на них обличчями політиків, які безуспішно намагалися зобразити непритаманні їм якості, поки віддалялись від біло-червоного шприца телевежі, Романа відчувала, як чоловікова ніжність продовжує розростатися.

Богдан із зусиллям відводив зачарований погляд від її обличчя. Його очі були сповнені зачудування, навіть обожнення. Він ніби вперше її, Роману, побачив. Ніби не міг повірити, що вона справді його дружина. Раз по раз він схилявся до її потилиці, щоб вдихнути запах. Напружено сковтував слину, вивчаючи сухожилля на її шиї, ключиці, ледь прикриті тканиною сукні, одягнутої навмисне заради святкового телешоу, з якого зараз вони втікали. Скошуючи погляд, Богдан зиркав на погойдування Романиних грудей від ходи. Її рухи були скуті вузьким зеленим подолом, ноги зрадницьки підгиналися на недоречно високих підборах. Богдан міцно тримав долоню Романи у своїй руці, час від часу прикриваючи її згори другою рукою.

Вона бачила, що його тягне до неї з невідпорною силою. Ловила його бажання: таким бажаним для спраглого рота може бути соковитий достиглий плід. Вона спостерігала за зусиллями, яких Богданові доводилося докладати, щоб остаточно не втратити голову. Він озирався і чіплявся поглядом за густі крони дерев затишного парку позаду. В уяві поставали тінисті стежки. Вони вабили можливістю потягнути котроюсь із них Роману, в найвіддаленіший і найбезлюдніший закуток, в тінисті зарості, куди долинає хіба гавкотіння собак і звуки автомобільних двигунів, — і там дозволити пришвидшеному пульсові запанувати над усім його тілом повністю, вихлюпнувши на жінку в його руках всю свою вируючу жадобу.

Дихаючи липким і запилюженим повітрям міста, жаром і гуркотом дороги, слухняно йдучи слідом за своїм чоловіком (хоч це вона насправді провадила їх обох, тільки вона пам’ятала шлях), Романа повірити не могла, що їй вдалося-таки досягнути свого.

Ні, Богдан досі нічого не пригадав. Сталося щось важливіше, щось таке, чого вона прагнула весь цей час, відколи його знайшла, чим вона марила насправді, потерпаючи від його холодности, чужости, від приступів його нищівної люти.

Сталося ось що: Богдан запрагнув її у відповідь. Або навіть не у відповідь, а у спосіб, у який кожна людина таємно бажає, щоб її прагнули: він запрагнув її сильно й болісно, і його потяг ширився й могутнішав з кожною миттю, пропорційно з тривогою, що її любов до нього виявиться набагато слабшою.

Загіпнотизована і нажахана, вона йшла поруч із ним, потерпаючи від невблаганного наближення до військового кладовища. Щокілька десятків метрів Богдан нервово й довірливо перепитував, чи правильно вони йдуть. Романа ствердно кивала, додаючи щось на кшталт: «Уже скоро» або «Ось уже видніється огорожа цвинтаря». Він почав голосно дихати, як велика запряжена тварина, що місить копитами землю і вивертає очні яблука, нетямлячись від бажання дістатися до мети.

Романа думала про те, що вона ще здатна попередити неминуче. Вона могла з силою смикнути Богдана за руку, потягнути на себе, розвернутись у протилежному напрямку і скористатись таки заманливою сутінню стежок заповідника. Могла використати фізіологічну спокусу, щоби збити з невідворотно катастрофічного курсу їхні тіла.

Романа усвідомлювала, що не зробить цього. Що сила, яка сплавила їх із Богданом в одне ціле, яка з кожним кроком поглиблювала його любов до неї, яка здійснювала її, Романине, марення — ця ж сила не дозволить зійти з траєкторії. Насолода була надто гострою. Розкіш існувала негайно, в незнаній доти повноті. У тому, як Богдан тримав у своїй руці її долоню, крилась святість. У тому, як обоє вони не помічали зацікавлених, зляканих, зогиджених поглядів перехожих, спрямованих на Богданове каліцтво, розкривалася сповненість.

Крок за кроком, мить за миттю ця сповненість наближала їх до кульмінації. Романа знала, що ця кульмінація стане крахом, що вона стане найвищою точкою насолоди — і водночас кінцем.

Романа нічого не могла з цим удіяти.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: оголена широка спина чоловіка, вкрита шрамами різної товщини, розміру й форми, з-за якої простягається худа жіноча рука зі смартфоном, щоб зробити фото у потрісканому дзеркалі

Вподобань 2201

Переглянути всі коментарі (203)

amoromality Мене тут немає

Перед входом на кладовище молоді чоловіки вправлялись у їзді на мотоциклах. Частина тротуару носила напівстерті сліди дорожньої розмітки. У химерному порядку були розкладені смугасті конуси, забарвлення яких перегукувалось із забарвленням телевежі.

Богдан завмер на мить під самою аркою входу, точно посередині між цегляними колонами. Романа зауважила, як він сковтнув слину і як не одразу зміг набрати в легені повітря. Їй здавалося, вона бачила навіть, як підіймаються й опускаються його груди від пришвидшеного серцебиття.

Він більше не запитував у неї напрямку, більше не потребував її підказок. Тепер він упевнено, дедалі впевненіше вів її за собою: асфальтованою алеєю поміж могил (ліворуч — афганці, очолені постаттю стрункого фехтувальника, праворуч — зовсім свіжі поховання, до яких Романа спробувала привернути увагу свого чоловіка, але він нетерпляче й заперечно хитнув головою).

Бурхлива цвинтарна зелень у цій, парадній, частині кладовища була регулярно тамована: поміж пишними надгробками зеленів рівно підстрижений газон, дерева й кущі не перевищували виділених їм повноважень. Але чим далі від головного входу, тим більше свободи було даровано рослинності.

Романа зауважила кількох робітників, що безуспішно намагалися зняти важкий чорний стовбур, завалений нічною бурею на перекошений могильний пам’ятник. Навколо ставало дедалі більше ознак нічної негоди: зламані гілки, листя, шишки, зелені недозрілі каштани, надто рано здерте додолу насіння, целофанові кульки й пластикові пляшки встеляли стежки і простір між могилами. Високі трави та польові квіти так і лежали, втрамбовані в землю. Липовий цвіт змішався з розрихленим ґрунтом, віддаючи п’янкий солодкий аромат розігрітому паркому повітрю.

Слухай, — схвильовано сказав чоловік, зупинившись раптово як укопаний. — Ми ж із тобою так і не відіслали назад кам’яну лев’ячу голову. — Я знаю, — сказала Романа, — я пам’ятаю. Забагато різних подій відбулося останнім часом, — майже пошепки, ледь віднаходячи власний голос, продовжувала вона. — Але ми обов’язково це зробимо. Щойно покинемо цвинтар — підемо на пошту. Я обіцяю.

Богдан кивнув із вдячністю і відпустив руку Романи, пришвидшуючи крок. Вона припустила за ним, але змушена була відстати, щоб дати дорогу робітникам. Чоловіки з натугою котили доріжкою неповоротку садову тачку, навантаживши її кам’яним погруддям велетня у військовій фуражці з зіркою і могутнім торсом, рясно унизаним орденами. Бичача шия підпирала його велетенську голову. Риси обличчя були грубо вирубані в граніті. Те, що мало бути твердістю, проявилось як неоковирність. Що мало навіювати враження незламности й хоробрости, виглядало як тупість і порожнеча. Западини очниць мертвотно втупилися просто в Роману.

Вона не одразу розгледіла Богдана серед стовбурів беріз і молодих кленів, листя яких було вражене білими цятками грибка — ніби шаленець-священнослужитель ходив поміж могилами, щедро сіючи навколо важкі й рясні краплі розведеного вапна. Богдан завмер як укопаний, повернутий до Романи спиною, оточений жовтим і помаранчевим розливом буйно насіяних рудуватих лілійників і геліопсисів. Романа бачила, як він схиляється, щоб перенести з однієї могили на іншу щось схоже на плюшевого іграшкового ведмедика.

Вона підняла погляд догори. Туди були спрямовані всі навколишні вказівники: загострені краї намогильних паралелепіпедів, гілки дерев, стовбури, голка телевежі. Що мені робити? — запитала Романа подумки, намагаючись розгледіти відповідь серед густого візерунка листя різної форми, фактури й розміру.

Вона знала, що мусить наблизитися до Богдана. Вона добре бачила, що перетворення почалось. Про це свідчив колір неба, і шелест рослин, і погойдування важких плямистих голівок квітів, і вигравіювані на навколишніх могилах слова. А найдужче — напружена Богданова спина, кожен м’яз якої закумулював у собі цієї миті граничний нервовий заряд.

Романа зітхнула і поволі рушила до Богдана, плутаючись ногами у траві.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: напівпрозора золотиста скибка груші з крапельками соку, покладена грубими чоловічими пальцями у розхилені жіночі уста

Вподобань 2543

Переглянути всі коментарі (119)

amoromality Що є більш солодке?

Прямуючи до нього, обходячи граніт могил, переступаючи через низькі дерев’яні лавки, Романа думала про різну любов, про любов різних людей, знаннями та спогадами про які вона так довго й терпляче намагалася розбудити спогади Богдана, а з ними — і його любов до неї, Романи.

Нехай її план спрацював не зовсім так, як вона сподівалась, але все ж любови його у всіх виявах вона таки домоглася. Ось іще метрів двадцять, які залишались між нею і Богдановою закам’янілою спиною, Романа могла з повним правом розкошувати чоловіковими почуттями, напуватися ними. Набирати з них сил, які за кілька митей стануть їй по-справжньому необхідні.

Романа думала про любов Уляни до Пінхаса, яка змусила вбити. Думала про любов Нусі до Матвія Криводяка, яка штовхнула жінку на зраду. Думала про любов Професора до Зої, про непогамовну потребу змінювати аж до спотворення. І про любов до Зої Красовського, яка проявлялася в задушливому контролі.

Вона знову і знову вигадувала любовні колізії стосунків Пінзеля і його дружини Маріянни-Єлизавети, запаморочливо спокусливої у своєму вдівстві, жінки практичної і теплої, надійної і земної. Те, що перебуваючи в союзі з цією панею, майстер створив таку значну кількість видатних скульптур, які тривожать уяву своєю оголеною чуттєвістю, свідчить на користь вдови та їхніх зі скульптором сповнених стосунків.

З усією обов’язковістю, як і належалось її статусу, Пінзелева вдова довела другого супутника свого життя і батька дітей до його життєвого фіналу, відповідним чином віддала йому останню шану, подбавши про поховання та прощання — і навіть одружившись утретє, не викинула попереднього чоловіка з серця і голови, а навпаки: виїхала до Европи, прихопивши з собою колекцію Пінзелевих боцетті.

Романа не один раз намагалася довести Богданові, що причиною такого вчинку була не меркантильність жінки, не її плани вигідно продати скульптурки, щоб забезпечити бодай на якийсь час непевну матеріяльну ситуацію в чужому краю, — а сентиментальність, почуття, туга за чоловіком, його пристрастю і його мистецтвом.

Зацікавившись усім, що було пов’язано з Пінзелем, Богдан усе ж не виказав жодних ознак пробудженої пам’яті. Жоден момент із дитинства, проведеного серед мучеників, святих і героїв скульптора, не піднявся на поверхню його свідомости.

Схожим чином ніяк не подіяли на спогади Богдана — точніше, на їхню відсутність — розповіді Романи про Баал Шем Това. Він довгими годинами гортав Пінхасів записник, придивляючись до скопійованих мап із озером Амадока, до текстів, старанно виведених незнаними мовами, до замальованих нашвидкуруч сценок із життя єврейського містечка — але Романа добре знала, що справжню небезпеку в цьому записнику для неї становить лише один-єдиний рисунок: зображення волоських горіхів у фартушку білявої дівчинки.

І все ж вона не припиняла нагадувати Богданові, що Баал Шем Тов — той, хто самозабутньо кружляв у танці з Торою і змушував оживати пшеничні зернятка — вірив у власне вознесіння на Небеса під час грози. Однак коли померла його дружина, він сказав: «Тепер у мене всього лише пів тіла, тому вознесіння неможливе».

Богдан натомість говорив Романі про Сковороду. Дратував її розповіддю про незвершений шлюб філософа: про старого чоловіка на прізвище Майор і його юну доньку — допитливий паросток! — яку Сковорода один час навчав філософії і природознавству, аж доки не почались розмови на тему весілля. Сковорода спершу мовчав, віджартовувався, але з удячности до ласкавих людей врешті таки погодився одружитись. До весілля готувалися з надзвичайним ентузіязмом, але в день шлюбу філософ не витримав і втік: легкість у кінцівках, що несли його далі й далі в нескінченність, межувала з релігійним екстазом.

Однак Романа не дозволяла загнати себе у глухий кут. Вона витягала з рукава безвідмовний козир: безкрайню, невимовно солодку любов Сковороди до Ковалинського. Ледь захриплим від тривалого говоріння й розмлоєння голосом вона описувала цей досконалий союз, який знав і віддалення, і зближення, час разом і окремо, спільні читання античної літератури й філософії, розумування й суперечки, писання віршів, музикування, листування грецькою і латинською, дотики до волосся, розламані навпіл соковиті груші, простягнуті другові на долоні, сльози закоханости й усмішки, які не сходили з уст.

«Ти, — цитувала Романа листи Сковороди, — постійно перед моїми душевними очима, і я нічого доброго не можу ані згадати, ані зробити, не почуваючи, що ти постійно живеш у мені. Ти зо мною, коли я уходжу на самотину, ти невидимо зо мною, коли я на людях. Коли я в сумі, ти приймаєш участь у моїй скорботі, коли радий, ти приймаєш участь і в моїй радості, так що й вмерти я не міг би без того, щоб не унести твого образа з собою».

Приклавши губи до Богданового вуха, Романа шепотіла слова закоханого філософа: «Що є більш приємне, ніж кохання, що є більш солодке? Я вважаю мертвими тих, хто не знає кохання. І зовсім не дивуюсь, що сам Бог зветься любов’ю».

А коли Богдан, різко вивернувшись, відсувався від неї, ховаючи обличчя у темну шпарину між стіною і матрацом, Романа вдавалася до важкої артилерії: застосовувала його власну мову, підлаштовуючи її на свій лад.

Налякана першими променями у свідомості Богдана, проявленими фрагментами несподіваних знань про радянського шпигуна й археолога Петрова, Романа вирішила з власної волі пролити на нього яскраве денне світло. Щось було в цих знаннях таке, що змушувало Богдана пришвидшено дихати й оживати, щось хвилювало його, витягало назовні зворушення й ніжність, спонукало раптом зі здивуванням дивитися на неї, його жінку.

Романа розпочала зі слів Петрова про Сковороду: про те, як у дружбі з Ковалинським розкрилась душа філософа і як у Ковалинському той знайшов себе самого. Віднайшовши іншого, він збагнув себе і пізнав себе.

Розкручуючись, Романа читала дедалі швидше і швидше, незважаючи на Богданове мовчання і на ворожу до неї нерухомість його тіла. Втомлена його холодністю, постійним зусиллям, яке він здійснював над собою, щоб триматись від неї на відстані, вона випустила з себе лють і пекучий запал, дочитуючи вголос статтю Петрова про ненависть Сковороди до всього земного, про його «самовідмовлення» й «офіру власної волі», про «святу ненависть удосконаленої любови».

І тоді розступилися води й розверзлися небеса: Богдан урешті піддався. Романа пізнала, що таке ця «свята ненависть», продовжуючи винаходити незліченні способи «вдосконаленої любови».

Зараз же вона крок за кроком підступала ближче до могили. «Професор Петров Віктор Платонович» — було вигравіювано товстими літерами на сірому прямокутному камені. Прикручена до основи каменя світла таблиця свідчила: «Зерова Софія Федорівна».

У цій могилі спочила любов, із якої Романа здатна була начерпати чимало повчань і тлумачень у подарунок Богданові. Перед нею все приречене було скінчитись.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: неможливо зрозуміти, що це, схоже на тонкі ворсинки, які світяться, гладка поверхня персикової барви, поцяткована пухирцями, розмитий обрій западає в темну улоговину

Вподобань 2898

Переглянути всі коментарі (204)

amoromality Метелики в животі

Сюди, на кладовище, їх привів розбуджений Богданів потяг до Романи. Він почав прокидатися водночас зі спогадами.

Насолода від Богданової уваги змішувалась для Романи з жахом перед викриттям. Романа відметала від себе лихе передчуття, відверталася від нього, відмовлялася його усвідомлювати, як людина відмовляється усвідомлювати власну смертність. Їй би слід зупинитися, слід би законсервувати події в тій точці, якої вони досягли, не провокувати подальших проблисків пам’яти — але й це було понад сили: справжні Богданові спогади тягнули за собою сплески його чуттєвости. Він по-справжньому оживав, наповнювався захватом, страхом, жагою — і ця його справжність вихлюпувалася на Роману. Від цього вона не здатна була відмовитись.

Навпаки: винайшла новий спосіб спонукати чоловікове пробудження і, незважаючи на ризики, заходилася перевіряти його дієвість.

Коли вона завершила вголос читати одну зі статей Петрова про Сковороду, Богдан заворушився, випростався на матраці й уважно поглянув їй в обличчя. Він мав поважний, ледь збентежений вигляд. Його очі примружились, і здавалось, що в ній, у Романі, він бачить зараз зовсім не її. Можливо, навіть не іншу особу. Він визирав у неї, як у вікно, що виходило до іншого часу. Пильно вдивлявся туди, вдалечінь, де прагнув розгледіти віддалення невиразних постатей.

Романа спостерігала, як завмерлість його обличчя, що зазвичай скидалося на неприродну пластикову маску, ледь побрижилась: ніби з внутрішнього боку на нерухому поверхню впав промінь світла чи дмухнув вітерець. Зосередженість і зусилля пригадування супроводжувалися гримасою болю. Він навіть стиха застогнав — і Романа побачила перед собою іншого Богдана: затопленого відчаєм, безпомічного, переляканого.

Вона не чіпала його — це він простягнув до неї долоню і погладив по передпліччю. Ковзнув пучками пальців до зап’ястя, поважно роздивляючись пушок на руках, родимки й вени.

Романа не дихала. Впродовж тих кількох миттєвостей вона існувала лише в місцях його дотику.

Він підняв обличчя, наблизився й поглянув їй в очі. Не було жодного сумніву, що він, Богдан, дивиться на неї, Роману. Що він її бачить. Що це він до неї доторкається.

Вона не витримала, широко відкрила рота й заковтнула повітря. Богдан тут же відштовхнувся, немов плавець, і впав на матрац, з головою накрившись ліжником, не зважаючи на задуху.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: чоловіча постать різко вистрибує з озерного плеса, майже повністю захована за рясними бризками води, тільки видно широко розплющені очі й роззявлений рот, який чи то пожадливо хапає повітря, чи вивергає крик

Вподобань 4797

Переглянути всі коментарі (247)

amoromality Народження

Романа не сподівалася настільки потужної віддачі. Це мав бути експеримент, сенсу якого вона й сама не розуміла до кінця. Він спав їй на думку, коли Романа, не припиняючи міркувати про химерний зв’язок між Богданом і його знанням про Петрова, перебирала в Архіві листи до Софії Зерової. Спочатку вона намагалася читати листи послідовно, але дрібний неохайний почерк дуже швидко вибив її з рівноваги. До того ж зміст листів навіював нудьгу: в них не було жодних сюжетів, не було, по суті, нічого цікавого. Ані драматизму, який би міг Роману розхвилювати, ані чуттєвости, яка б її надихнула.

Усе ж вона спритним рухом сховала один із аркушів собі до кишені, мимоволі його зім’явши, а тоді кинула звичний погляд на монітор, який демонстрував їй читацьку залу з кількома відвідувачами, за поведінкою яких Романа була покликана наглядати. У неї навіть пульс не пришвидшився від власного вчинку.

У маршрутці Романа вийняла листа і прочитала його. То був аркуш звичного формату, зігнутий навпіл і перетворений на чотири менші сторінки. Пожовклий грубий папір зі специфічним запахом. Знову небувала нудьга, виписана заплутаним письмом безпредметність. Романа пошкодувала, що не підійшла до своєї авантюри уважніше: вона ж могла обрати виразнішого листа. Треба було поцупити того, в якому йшлось про розсипані цукерки, про два десятиліття незмінних почуттів, про розламані на частки життя і про цілість наповнення любов’ю. Вона знала, що зловживає цим прийомом, але не змогла стриматися: знову і знову розповідала Богданові історії стосунків, читала йому описи чужих почуттів, перераховувала факти чиїхось пристрастей, ніби то були докази на суді. Її спроби не приносили плодів. Богдан залишався застиглим і немов порожнистим. Лише час від часу — якраз тоді, коли вона цього зовсім не сподівалася, — з ним несподівано ставалися страшні припадки, виривалась якась потойбічна сутність — Мінотавр намагався розбити стіну свого лабіринту. Богдан ревів і лаявся, трощив предмети, бив скло. Ці спалахи Роману лякали, але водночас і вабили. Під час них пробивалася справжня, незнана Богданова суть. Заспокоївшись, він не пам’ятав, що саме спровокувало напад, і не пам’ятав себе під час нападу.

Що їй залишалося ще? Тільки пробувати наосліп, намацувати, ризикувати. Йти у морок, тримаючи між пучками пальців нитку.

Вона піднялася сходами нагору, з зусиллям відчинила ледь перекошені на завісах двері (коли Богдан із силою їх затраскував, вони застрягали в рамі), мимохіть зморщилась від спертого запаху, який наповнював кімнату. Через помаранчеві штори кімната здавалася напханою кривавим світлом призахідного сонця. Романа відхилила одну зі штор і оглянула кімнату. Негайно збагнула, що Богдан сьогодні навіть не підводився з матраца.

Вона сіла поруч із його тілом, як робила це вже сотні, тисячі разів за минулий рік. Знала, що він не спить, що він свідомий її присутности. Помовчала кілька хвилин, пробігаючи очима рядки листа. Пошаруділа папером.

А тоді почала читати, одночасно перекладаючи:

«Свій лист Ти знову писала вночі замість того, щоб мирно спати… Цілком зрозуміло: я теж був у театрі, як писав Тобі, але в театрі я був удень, на денній виставі, а вночі, як зазвичай, спав і не мав потреби замість сну писати листи… Навчайся жити!

До речі, про Київ! Я вже неодноразово говорив Тобі, але повторю ще зараз і в листі: Київ цілком залежить від Тебе. Якби Ти наполегливо хотіла, щоб я був у Києві, то це було б саме так ще минулого року, за однієї-єдиної умови: щоб Ти проявила в цій справі ініціятиву й завзятість. Ну, а без цього все буде йти самопливом, як воно поки що і йде, і коли дійде до тих чи інших результатів — сказати, звичайно, складно.

Вчора у мене був день суцільних катастроф: скис годинник і почав іти з надзвичайною невпевненістю в собі, з окулярів випав гвинтик, і довелося перев’язати лапку ниточкою; ввечері вийшов з дому, щоб пообідати і за Твоїм листом, потрапив під дощ і змок. Сьогодні день також якийсь невизначений: в небі й уздовж вулиць світла імла. Може, ще проясниться, а може, як і вчора, буде дощити.

Бажаю Тобі всього найкращого.

Цілую. Твій В.

5 травня 1953»

Читаючи, вона відчувала, як із боку ліжника на неї пре напружена увага. Богдан підскочив і вирвав листа в Романи з пальців. Його руки тремтіли. Він наблизив аркуш до обличчя, заковзав очима по рядках. Його губи ворушилися, поки він нечутно перебирав слова, читаючи листа тією мовою, якою той був написаний. Раз по раз він наближав аркуш упритул до носа і голосно, жадібно вдихав запах. Тер око кулаком. Прикушував, жував губи. Тряс головою.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: розмитий вид на тин, рослини і високу ялинку крізь брудну шибу

Вподобань 43

amoromality Здається

Маленький хлопчик, він стояв на березі моря. В одній руці тримав сандалики й погойдував ними взад і вперед. Шкіра стоп відчувала жорсткість крупного піску — насправді дрібних камінців. Усе, на що він дивився, здавалося припорошеним тонким шаром сепієвого пилу — акації, що росли на пляжі вздовж колії, облущені дерев’яні лавки й іржаві гойдалки, кожна піщинка, бетонний пірс, сандалики в його руці. Навіть барва морської води виглядала приглушеною, ніби по той бік брудного скла. Повітря, й те мало сіруватий відтінок, але місцеві давно вже вважали цей колір новим прозорим.

Хлопчик ще відчував спухлість обличчя після того, як він довго плакав, поки дід тягнув його за руку, не відпускаючи і не говорячи більше ні слова. Їхня прогулянка починалася для хлопчика дуже добре, хоч він і відчував тяжкий настрій діда. Зсутулений іще дужче, ніж зазвичай, той простягнув йому морозиво на порожній площі воїнів-визволителів і поправив на голові панамку в горошок. Вони повільно перетнули площу під палючим сонцем. Хлопчикові здавалося, спека заповільнює рух і розпростує площу далі й далі. Від бетонних плит пашіло жаром, і цей жар провокував нудоту, що переходила в якусь незрозумілу, а тому — майже нестерпну тугу серця і горла. На щастя, хлопчикова рука стискала вафельну скоринку з морозивом усередині, і, хоч морозиво й тануло, крапало на коліна і на землю, на цьому відчутті можна було зосередитися.

Вони пройшлись асфальтованими доріжками Парку культури і відпочинку, акуратно обминаючи клумби з утомленими від спеки квітами. Стенди виробників заводів «Азовсталь» і коксохімічного, тресту «Азовстальбуд» та інших в цю пору не відкидали тіні. Веранду бібліотеки-читальні з дерев’яними стінами-павутинкою двоє молодих жінок готували до вечірньої події. Дід заговорив до однієї з них — знизавши плечима, дівчина невпевнено відповіла про лекцію на суспільно-політичну тему. Дід запитав її, чи планують завтра проводити настільні ігри з олівцем, і дівчина гукнула без ентузіязму в голосі свою подругу, та відклала набік віника, підійшла до них і чітко відповіла на всі дідові запитання. Перша дівчина тим часом поманила хлопчика пальцем і злила на його липкі руки воду зі скляної пляшки від молока. Він висушив їх об задню частину шортів, а дівчина примружила очі в посмішці й докірливо похитала головою.

Четверги, — говорила перша дівчина дідові, — дні молоді. Сюди приходять юнаки та дівчата з баянами і гітарами. Можна танцювати, співати, декламувати вірші, показувати сценки чи демонструвати акробатичні трюки. Можеш узяти участь у конкурсі, — звернулася дівчина до малого, коли той знову до них наблизився. — Що ти найкраще вмієш робити? — Хлопчик зашарівся й опустив голову. Дід знову поправив йому панамку. — Він любить читати, — відповів замість внука.

У нас і фільми показують безкоштовно, — сказала дівчина. — «Перший рейс до зірок» показували. І «Таємницю речовини». Багато фільмів про природу, про Космос. Тобі це цікаво? — знову запитала вона у хлопчика.

Хлопчик мовчав. Тоді дівчина знову заговорила до діда. — Вас зацікавить, — казала вона, — вечір «За здоровий побут». — Люди вашого віку особливо люблять приходити на ці зустрічі з медичними працівниками.

А День металурга? — запитала інша дівчина, пожвавившись. — Обов’язково приходьте всі разом на святкування Дня металурга! Вже не кажучи про День військово-морського флоту. — В останню неділю липня? — запитав дід. — Так, в останню неділю липня, — підтвердили дівчата.

Вони розхвалювали концерти на літній естраді-мушлі. Енергійніша з дівчат збігала по програмку, але не простягнула її дідові, а заходилася сама читати вголос: з 31 травня до 29 червня — гастролі обласного драматичного театру імени Пушкіна, з 2 червня — Кримський драматичний театр, з 5 по 15 липня — Шахтарський ансамбль пісні й танцю Донбасу «Молода гвардія». З 16 червня — гастролі обласного театру опери і балету з операми «Бал-маскарад», «Трубадур», «Запорожець за Дунаєм», «Травіята», «Кармен», «Чіо-Чіо-Сан», «Ріґолетто» і балетами «Лебедине озеро» і «Великий вальс».

Хлопчик смикав діда за руку. Вони попрощалися з молодими жінками і рушили далі, намагаючись пересуватися з тіні в тінь. Широкі бетонні сходи, асфальт і шлакоблоки, які служили своєрідними бортиками, елементами паркової архітектури, обрамляли доріжки й майданчики або просто лежали в найнесподіваніших місцях, були помережані тріщинами. Хлопчик зауважив блискавичність ящірки, яка ховалася під розколеною конструкцією. Звідти випиналися грубі коричневі стержні.

Спортивний майданчик був безлюдний. У шаховій альтанці сидів один втомлений чоловік і пив пиво з коричневої пляшки. Хлопчик вдихнув сигаретний дим, який не розвіювався зараз, а так і залишався висіти в повітрі, на рівні дитячої голови.

Вони зупинилися на переїзді, пропускаючи вантажний потяг. Земля двигтіла під їхніми ногами, катастрофічне гуркотіння й вібрації входили в плоть і кістки, болісно били у барабанні перетинки. На долю секунди між брудними торпедами вагонів проблискувало море.

Перейшовши колію, хлопчик і його дідусь наблизилися до темної пінистої води. На тлі наелектризованого неба, на віддалі виростали обриси порту, зігнуті шиї плавкранів, вуглуваті чорні тіла танкерів, рефрижераторних суден, нафторудовозів, піраміди шлаку вздовж лінії узбережжя, навколо яких стримано зеленіли фруктові сади й виноградники, вкриті матовою плівкою.

Це, звичайно, не фруктові сади грека Лікакі — від них залишився тільки парк імени Гурова. І не виноградники болгарина Чанкова Коню Михайловича. Це звичайні садочки навколо хатин селища Рибацького, до якого можна від порту дійти уздовж лінії берега. Хлопчик, щоправда, поки що так далеко ще не ходив.

Це згодом, коли підросте, він облазить пішки десятки кілометрів пляжів, сколупуватиме мідій із напівзатопленого на мілині металобрухту й уламків бетону, проникатиме з друзями до покинутих човнів і невеликих рибальських корабликів, погнилих і слизьких від водоростей.

Зараз хлопчик стоїть і дивиться, як вітер несе руді ядучі хмари з Металургійного комбінату ім. Ілліча, на якому раніше працював його дід, а тепер батько обіймає якусь важливу посаду. Він заплаканий, бо дідусь не дозволив йому взяти на руки хворого голуба. Той сидів на піску, нажахано витріщаючи очі й викручуючи шиєю майже навколо власної осі. Крізь ріденьке пір’я проглядала неприродного кольору шкіра. — Він же тут помре, — сказав хлопчик. — Ми не можемо його тут залишити. Як ми його просто залишимо, знаючи, що це означає для нього смерть?

Він не помре, — відповів дідусь. — Навпаки — якщо ти його візьмеш, це йому зашкодить. Він дикий птах. Природа найкраще знає, що їй робити. Не треба втручатися.

Вони відійшли вже страшенно далеко від того місця, а хлопчик усе не міг заспокоїтися. Сльози застилали йому вид на порт і на море. Хлопчик кашляв — чи то від плачу, чи від отруйних викидів в атмосферу.

Хочеш, купимо тобі нових рибок? — запитав дідусь, схилившись до онука. — Хочеш райдужних рибок? Хочеш нових цихлід?

Я хочу червону шапочку оранду, — сказав хлопчик, шморгнувши носом. — І ще я хочу сома! Хочу, щоб ти купив мені зірчастого агаміксиса!

Він поїсть твоїх мальків, — похитав головою дідусь. І хлопчик знову заплакав.

І тоді дід — невисокий, худий, сутулий, із сивим волоссям, яке розвіював морський вітер, — вийняв із кишені чорну пластикову коробочку, присів навпочіпки поруч із онуком, від чого його сірі штани високо підстрибнули на литках і відкрили високі темно-сині шкарпетки, що охоплювали кісточки, і відкинув круглу кришечку з дзеркальцем із внутрішнього боку. Це був компас Адріянова (як згодом виявилося, радіоактивний).

У темряві його вказівники-маркери і північний кінчик магнітної стрілки світяться, — сказав дідусь.

Хлопчик нетерпляче вирвав компас із дідових рук, але не втримав його — той упав у пісок. Маленькі долоні запорпались у гарячу жорстку товщу.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: розмитий вид на тин, рослини і високу ялинку крізь брудну шибу, в якій відображені вигини білих тіл

Вподобань 5298

amoromality Одночасно

То був ніякий не пісок, а тіло Романи. Жадібними твердими долонями Богдан торкався її, притягнувши до себе. Він дивився на неї широко розплющеними очима, поважно й пильно. Пожовклий крадений лист хрумкотів під її вагою. Він схопив її за волосся на потилиці однією рукою, знерухомлюючи, тоді як інша його долоня ніби шукала щось на грудях, животі, стегнах. Від несподіванки Романа хапала повітря ротом. Вивільнена від одягу, вона потерпала від жорстких дотиків ліжника до шкіри. Його поспішні поцілунки обпікали вуха, шию, груди, тоді як долоні стали раптом обережними й повільними, ледь відчутними. Вона не здатна була вгадати, в якому місці чоловік торкнеться її за мить.

Богдан стишився і перестав цілувати її, але його розжарений вологий подих, що мандрував западинами тіла, передавав під шкіру розряди солодкої розкоші, змушуючи жінку вигинатись усім тілом.

Врешті обоє завмерли й лежали нерухомо, аж доки за вікном повністю не стемніло. З озера долинали скрекітливі полотна жаб’ячих співів. Вони обліплювали стіни будинку рясною сіткою звуків, проникали у шпарини. Зливалися з відчуттям млости, з забуттям двох оголених тіл, переплетених кінцівками.

Богдан поцілував Роману в живіт і підвів голову. Вона могла розгледіти лише обриси його голови, могла вгадати полиск очей. Але безпомильно відчула пронизливий погляд, спрямований простісінько їй в обличчя.

Образи, які виринули в його свідомості якийсь час тому, розвіялися безслідно. Залишили хіба ледь відчутний присмак на кінчику язика. Хоча це міг бути насправді смак Романиної шкіри.

Цього разу Богдан, хоча вкотре втратив усі зачіпки, розгубив натяки на впізнавання, не відчув на своєму серці звичного непідйомного тягаря відчаю і марноти. Він сплів свої пальці з пальцями Романи і тримав її долоню делікатно й міцно. Вона спробувала вивільнитись, але Богдан не дозволив.

Тепер він розумів, що ця жінка приведе його, куди треба. Приведе, навіть якщо її власна мета лежить у протилежному напрямку.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

відео: на кущі шипшини ритмічно розгойдується жіноча блузка, лунає незрозуміле шарудіння й постукування, ляскання

Вподобань 3777

Переглянути всі коментарі (460)

amoromality Він пригадує

Романа крадькома цупила з Архіву листа за листом, і коли маршрутка повертала праворуч перед в’їздом до села Пороскотень, її серце починало пришвидшено битися. Богдан справді чекав її на зупинці. Щоб не випробовувати його терпіння, Романа простягала йому листа, щойно автобус рушав далі. Богдан заходився читати його, простуючи до їхнього будинку.

Романа підозрювала, що зміст листів, однак, не надто важливий. Точніше — не важливіший, ніж папір і почерк, вигляд рядків, що часом ледь сповзали донизу на нерозлінованих аркушах. Йому впізнавалися не конкретні слова чи факти — знайомою була цілість, що ненадовго провокувала прояснення спогадів, слідом за якими надходила висока хвиля вдячности до неї, Романи. О, тепер вона відчувала, наскільки сильно йому потрібна. Тепер він не стримував себе, щоб їй це показувати.

Скажімо, в листі йшлося:

«Тут — у Знам’янці — сонце, вода й абрикоси. Сюди я не запрошую Тебе приїздити, тому що абрикоси закінчуються, в хаті задуха, а сонце і вода Тебе не ваблять. Однак у серпні мене збираються перекинути до Кам’янки, а Кам’янка — райцентр, і тут — кіно, чайна зі спиртними напоями, газетний кіоск, радіо, аптека, пошта, і сюди, можливо, й варто буде приїхати».

Богдан читав, уже впізнаючи тонкі ознаки пригадування: пульсування у кінчиках пальців, невагомість тіла, легкість подиху, розширення навколишнього простору і розсіювання в цьому просторі його фізичних відчуттів.

Далі він переживав, наприклад таке:

як сади ломилися від абрикосів. Хлопчик не міг уже на них дивитись. Знехотя розламував плід і спостерігав, як прозора гусінь намагається сховатися перед раптовим спалахом пронизливого денного світла. Кісточки вони запорпували в пісок. У піску завжди було повно сміття: обгорток від морозива, етикеток і кришечок від пива, недопалків. Хлопчик любив знаходити відполіровані морською водою гладенькі скельця;

як дорогою до кінотеатру вони обов’язково мусили підійти до старої водонапірної вежі, і дід вкотре повторював, що під час війни вона встояла, бо при будівництві на початку ХХ століття цеглини скріплювали яєчними білками. Хлопчик рахував грані та яруси й обходив вежу навколо безліч разів, щоразу зустрічаючись із дідусем, який весь цей час стояв нерухомо;

як одного разу їм дозволили вийти гвинтовими сходами аж на оглядовий майданчик, і звідтіля вони змогли розгледіти геть усе: і драмтеатр, і обидва будинки зі шпилями, і неозоре нудотне скупчення висоток, і брудно-сірі дахи житлових масивів, серед яких десь губився і їхній багатоповерховий будинок, цехи і труби металургійних комбінатів, і хмари диму неприродних барв над смужкою темного моря.

Усі ці образи проривались у свідомість упродовж найкоротшої долі секунди. Богдан робив один із кроків, Романа навіть не помічала його відсутности, як він уже знову був поруч. Вона нахилялася, щоб намацати з внутрішнього боку, крізь отвір у хвіртці, засув, і тут же смужкою оголеного тіла між спідницею і блузкою легко пробігали Богданові пальці. Не в змозі зачинити за собою хвіртку, чоловік і жінка перетинали двір у химерному, незграбному танці. За Богданом тягнулися гнучкі гілки шипшини, зачепившись колючками за одяг, під ногами Романи переверталися камені. Чоловік обережно брав обличчя Романи в долоні, сперши її у кутку між вхідними дверима й рапатою стіною будинку, і повільно цілував чоло, очі, вилиці, ніс, підборіддя. Лист він тримав у руці або, встигнувши його охайно згорнути, ховав у кишені джинсів.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

селфі: вона схилила голову, її обличчя сховане за пасмами волосся, він цілує її в тім’я, заплющивши очі від ніжности, її груди ледь прикриті ворсистим ліжником, парує кава у глиняному горнятку

Вподобань 2015

Переглянути всі коментарі (132)

amoromality Цей ліжник ще пам’ятає бабу Уляну

«Поки що я живий і здоровий, незважаючи на пилюку, яку піднімають трактори, що приминають глину і чорнозем для дамби, цілоденне перебування під грушею або на сонці, надвечір — годину біля річки, а з 7 вечора — в задушливій кімнатчині. Поки що навіть кісточки не затекли набряками, тож вік не впливає катастрофічно», — читав Богдан.

І пригадував, як із вікна батькової «Лади», десь на під’їздах до промислової зони, зауважив кількох жінок у чорному одязі. Вони, підіткнувши спідниці, місили білими ногами жирну глину, яка, прицмокуючи, неохоче відпускала жіночі кінцівки зі своїх тугих лещат. Інша жінка підсипала до ями з місивом рудий суглинок і підливала з відра воду. Батько, тарабанячи пальцями по дерматиновій косичці, якою було обтягнуте кермо, зауважив погляд сина в дзеркальці. — Вони робитимуть саман, — пояснив батько. — Бачиш, підсипають зараз полову з мішка. З саману в нас вибудувано було пів міста, але зараз його вже ніхто не робить. Видно, не можуть дістати цегли. — Хлопчик прилип до шибки, придивляючись до рівних пірамід із сіро-коричневих застиглих паралелепіпедів. Він думав про те, що таким чином і сам зможе збудувати будинок.

Світло на семафорі знову змінилося на зелене. Машина завелася не одразу. Батько дратувався і лаявся. Виблискувала його спітніла лисина. Він стирав вологу долонею, тоді нервово хапався нею знову за важіль коробки передач. Хлопчик знічев’я потягнувся до купки газет — кількох номерів «Іллічівця» і одного «Приазовського робітника», але навіть зображення масивних жінок-трудівниць, у яких з-під мішкуватого одягу виступали міцні пагорби грудей, навіть розмиті, нечіткі фотографії доменних печей і святкування Дня солідарности не викликали зацікавлення.

Вони довго їхали уздовж колії, серед куп брухту, повз цистерни і перевернуті вагони, під насипами відпрацьованих порід. Цілі гірські хребти вимальовувалися на обрії: можна було розрізнити їхні кратери, тріщини в щільній поверхні. Виблискували ставки, наповнені відходами, нерухома рідина в них поблискувала сталево-райдужним відливом. Навколо відкривалися кілометри випаленої під сонцем, припорошеної товстим шаром металевого пилу брунатної трави.

Вони проїздили під важкими загрозливими конструкціями, що врізались у пащі гігантських ангарів. Конуси градирень вивергали жар і пару. Труби різної товщини і висоти, вифарбувані колись у червоно-білі смуги, які часом вгадувалися під корою чорного нальоту, нагадували хлопчикові духові інструменти, побачені ним у Палаці піонерів. Хлопчик згадував, як мама щотижня вигрібала цілі пригорщі липкого попелу з кислим запахом із зовнішніх віконних рам їхньої квартири.

На нескінченні ряди бетонних мурів опускались гілки дерев. Достигали сливи. На бляшаних настилах лежала перезріла, нікому не потрібна алича, сочилася від спеки, зсихалась.

Автомобіль то проїздив квартали з бараками й житловими будинками, біля яких у тіні дерев, на лавках сиділи люди, в пісочницях гралися діти, проминав дитячий садок, продтовари, будинок культури, банери із зображеннями вождів, клумби з сальвіями, то знову потрапляв на промислові території, де чорні споруди гули і двигтіли, розперті зсередини жаром, увиті трубами, цистернами й балонами, залізними містками і драбинами, рейками, конвеєрами, що поєднували цехи з різними станами. У протилежних напрямках гуркотіли вантажні потяги. Хлопчикові здавалося, залізниця покриває всю цю країну сталі й бетону, немов павутина, розтинає повітря, прорізає товщу землі.

Здалеку у промислових нетрях було складно розгледіти людей. Але хлопчик знав, що нутрощі споруд і конструкцій ними наповнені. Це був окремий народ, до якого хлопчик належав з моменту свого народження: люди в касках, в термостійких комбінезонах, у вогнетривких рукавицях. Люди з почорнілими, порепаними обличчями, захованими за брезентовими заборолами, схожі на середньовічних лицарів. Вічно спітнілі, брудні, втомлені — більша частина їхнього життя проминала серед ревіння печей, гуркотіння двигунів, шуму конвеєрів, серед язиків полум’я, іскор, над озерами рідкого вогню, плавленого заліза, над яким вони ковзали в кабінках кранів. Батьки й діди цих жінок і чоловіків працювали тут же, тут народжувались, жили й помирали, і єдине, чого вони бажали власним дітям: уникнути долі, схожої на їхню, усвідомлюючи водночас, що це неможливо.

Їх позвозили і заманили сюди, в державу цинобрових комбінатів, у неозорий промисловий рай, захований під ковдрою ядучого хмаровиння, з усіх усюд. Під дією шуму й гуркоту, які будь-яку мову перетворювали на безсенсовний інструмент, приречений бути відкинутим і забутим, під дією високих тисків і температур, серед гіпнотичних феєрверків іскор, породжених процесами виплавки, лиття й переробки, вони злилися в однорідну масу, у сплав із домішками. Вони забули всі попередні історії, повіривши в те, що виникли саме тут, серед труб, сплетених у лабіринти без виходу, серед геометричних візерунків металевих коробок і конусів, серед шафрану іржі й махагону кіптяви. Як і кожен із цих людей, хлопчик умів милуватися красою цих місць.

Він пам’ятав чарівливе золоте повітря перед входом до конверторного цеху, де батько запаркував машину. Він роззявив рота, закинув голову і замилувався міріядами найдрібніших коштовних пилинок, які осідали додолу з неба, час від часу вигадливо кружляючи у подмухах вітерця.

Однак насолоджуватися видовищем йому випало всього кілька секунд: по його батька бігли чорні лицарі в незручних масивних костюмах. Вибалушені білки очей разили пронизливістю кольору на їхніх темних обличчях. Вони кричали. Вони хапали його за руки. Вони затуляли обличчя долонями.

Хтось із них безсило зсунувся додолу, на купу брухту під стіною. Інший простягав батькові його чистеньку каску.

Хлопчика взяла за руку батькова помічниця, одягнута в акуратний спецодяг, який не приховував її гарної фігури. Вона швидко потягнула його крізь жар і спеку, металевими сходами догори, над кисневими конверторами й дуплами фурем, над завантаженим у грушеподібні черева агрегатів фаршем із чавуну, брухту й руди, над виливницями, в яких застигала сталь, схожа хлопчикові на велетенські плити гематогену, яким його частувала бабуся.

Хлопчик зацікавлено озирався назад, прагнучи довідатись, у чому причина небувалого переляку. Йому відкривався неозорий павільйон, опукле склепіння якого пронизували дебелі сонячні промені — скісні стовпи світла, що оприявнювали плавні вигини неповоротких клубів пари, ядучі кільця димових удавів. Темну задуху цеху розривали червоні виверження рідкого вогню. Хлопчик ковзнув поглядом по неозорих банерах, які не припиняли вражати його своїм розмахом: зображення кранівщиць і металургів, заклики не курити і боротися з алкоголізмом, дотримуватися правил безпеки і перевищувати виробничу норму. Рум’яний молодик хвацько одягав спецкостюм, а напис червоними літерами повідомляв: «Молодий інженере, до цеху!» Частокіл із труб парував чорною кіптявою: «Дим труб — подих радянського Донбасу». Хлопчик спробував висмикнути руку, щоб за звичкою довше помилуватися своїм улюбленим шедевром: білою бригантиною на тлі блакитного моря, що вливалось у безхмарну смугу небес. Але молода жінка схопила його міцніше і, засичавши, з силою шарпнула так, що ноги малого зіслизнули зі сходинки, і він на мить завис у повітрі, перш ніж стопи його боляче вдарились об наступну.

Хлопчик звідкілясь знав, що трапилось: котрийсь із робітників стрибнув зі своєї кабінки в чан із щойно випущеною з конвертора рідкою сталлю. Поки інші оговтались, він безслідно розчинився у палючій масі. До приїзду хлопчикового батька кілька сміливців безпомічно помішували довжелезними металевими прутами пластичну лискучу речовину, ніби сподівалися виловити приятеля, — а натомість лише ретельніше вмішуючи розрізнені часточки того, що складало його фізичне тіло, у рідку сталь.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: мокрі виткі сліди на шкірі

Вподобань 2154

Переглянути всі коментарі (94)

Богданові спогади витікали з нього через пори язика, передаючись Романі, яка не підозрювала, чому слина її коханця має присмак заліза. Вона танула від тертя його шкіри об її шкіру, вона пашіла, обпікаючи власними литками його сідниці, ошпарюючи своїми грудьми його груди. Мокрі пасма її волосся обвивались навколо його шиї, залишали на його спині мокрі виткі сліди.

На кілька хвилин вони перестали стогнати і голосно дихати, і прислухались лише до шуму прибою — до ритмічних ударів солоних хвиль із розчиненими в них отруйними викидами об затоплені цистерни, об бетонні перекриття зруйнованих цехів. Десь далеко гула сирена.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: чоловік цілує голову покірного старого вівчура крізь сітку огорожі, очі обох заплющені від ніжности, у шпарину між фіранками за ними спостерігає сусідка

Вподобань 1400

Переглянути всі коментарі (302)

amoromality Зефір

«Дорогий Сонь! Врешті-решт усе, що робиться, робиться просто й легко. Якби людина жила тільки тим, що робиться, то життя кожного було б простим і легким. Складним життя стає винятково через складні роздуми: як буде, як складеться?»

Хлопчик попросив діда дозволу повести Альфу, і вона потягнула його повз кінотеатр «Перемога», в буфеті якого продавали найсмачніші пеньки, а ще — ті інші тістечка, прикрашені рожевими кремовими трояндами з ядучо-зеленими листками. Хлопчик тонким голосом кликав собаку, намагаючись впоратись із силою тварини. Петля ремінця боляче врізалась у тонке зап’ястя. Альфа, очманіла від щастя, лише прилітала назад, облизувала щоку язиком і знову неслась уперед, рвучи повідець, мало не збиваючи з ніг перехожих. Вони проминали міцні сталінки з широкими вікнами, з елементами архітектурної оздоби, погріб «Головвино», де на стінах, як розповідав дідусь, були голови гіпсових левів, із чиїх пащ стирчали крани. Альфа звернула з проспекту Лєніна на вулицю Радянську, мало не відриваючи хлопчикові рук, і неслася вперед, мотиляючи хвостом. Дід, хекаючи і трусячись усім тілом від перенапруження, зумів наздогнати їх уже перед самим Клубом металургів, який стояв, ніби розкинувши крила.

Альфа зупинилась як укопана і, підібгавши хвоста, поплелась до господаря. Той напустився на неї з гнівом, зриваючись на кашель і спазматичні хрипи в грудях. Хлопчик ніяк не міг віддихатись. Він долав спокусу, щоб не запустити долоню в жорстку Альфину шерсть на карку. Йому було страшенно шкода собаку: вона лягла, покірно поклала голову на перехрещені лапи і винувато й благально дивилась на діда знизу вгору.

Ця сцена чомусь нагадала хлопчикові про те, як напередодні дід вичитував батька, докоряв йому в слабкодухості. Батько сидів на дивані, обхопивши руками голову: ніяк не міг повернутися до себе після загибелі робітника. Дід стояв над ним — такий згорблений, висохлий, у майці, яка відкривала запалу й сиву грудну клітку, — і монотонним голосом повторював у коло те саме: що батько не має права так розкисати, що він повинен слугувати прикладом для людей, якими керує. Що він чоловік і тому повинен бути сильним. Що вибору він не має. Що він мусить захищати підлеглих супроти їхніх власних страхів. Що кожен із нас, зрештою, розчиняється безслідно у розжареному горнилі часу, тож у вчорашньому нещасному випадку немає нічого виняткового.

Дід казав, що в часи його роботи такі речі траплялися теж нерідко, але він ніколи не дозволяв собі впадати у відчай.

Тут з кухні прибігла мама, яка зазвичай ніколи не втручалась у розмови діда й батька. Але цього разу вона була розпашіла, червона, її обличчя здавалось запухлим. Вона закричала, що дідові варто було б уже замовкнути. Тому що саме через нього всі вони назавжди приречені жити в цьому місті, де у людей з дитинства чорніють легені від отрути в повітрі, і що через його давні гріхи їм ніколи так і не дозволять переїхати ні до Києва, ні до Москви.

Дід зиркнув на неї зневажливо, так і не втративши самовладання. — Ти взагалі б мовчала, — сказав він їй зовсім неголосно, — тому що якби я сюди не переїхав у п’ятдесят шостому, ти зараз у кращому разі цілоденно їздила б у крані над розплавленою сталлю і жила б у тісній квартирці на дев’ятому поверсі з видом на цехи.

У цей час хлопчик борюкався з собакою, катулявся із нею по килиму взад і вперед. Вдаряючись спиною об сервант, він викликав бриніння келихів. Альфа гарчала, ніжно покусуючи хлопчика за плечі, руки і щоки.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: слід від зубів

Вподобань 5777

Переглянути всі коментарі (317)

amoromality Все, як раніше

Богдан так жодного разу і не сказав Романі, що коли заплющує очі і зариває розчепірену долоню в її волосся, це нагадує йому дотик до собачої голови. Рука пам’ятає собачі боки, ребра, масивні лапи з жорсткими подушечками. Запах шерсти, водночас неприємний і п’янкий. Твердий хрящ носа і шовковисту шерсть на ньому. Ніжні дотики гарячого язика. Сморід слини.

Цілуючи Романині лопатки, Богдан іноді завмирав, а тоді повільно проводив язиком знизу вгору, щоб було шершавіше.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: слід від яскраво-червоної помади на шрамах за міліметр до його яремної вени, велика міцна чоловіча шия

Вподобань 2319

Переглянути всі коментарі (34)

amoromality Зализування ран

«Звичайно, тут могла бути тисяча й одна причина. Те, що Ти була нездорова, про що, як Ти пишеш, Ти мені писала. Або ж, можливо, я повинен був отримати після моєї телеграми повідомлення не про Стефине, а, можливо, про Твоє весілля. Або ж були десятки всяких інших причин. У кожному разі, останні два тижні коштували мені чимало. Анітрохи не менше того, як це бувало років двадцять тому, коли так само раптово і непоясненно відбувалося Твоє несподіване зникнення. Я міг підшукувати десятки і знову десятки причин, а пояснення було завжди незмінно одне й те ж. Ти добре знаєш яке!..»

Хлопчик проник до дідового кабінету, хоча прекрасно знав, що це заборонено. Саме тому й проліз туди вкотре, оминувши сонну Альфу, ледь прочинивши двері з прямокутником матового скла.

Він потрапив до відокремленого світу, стишеного бордовим туркменським килимом і захищеного від світла знадвору важкими оксамитовими шторами. Мама поралась на кухні, підспівувала комусь там на радіо своїм високим дзвінким голосом. Батько ще не скоро мав повернутися з роботи. А дід, господар кімнати, до якої хлопцеві заборонено було проникати за його відсутности, вийшов до кіоску по газети.

Вилазка, вочевидь, була справою ризикованою, але впоратись зі спокусою хлопчик не міг ніяк. Він став навкарачки і поліз по килиму, вдихаючи концентрований запах діда: мандариново-хвойний аромат одеколону «Консул», флакон якого стояв на письмовому столі, закручений коричневою круглою кришечкою, гостра суміш серцевих крапель, сигарет і гіркої чайної заварки. Врізнобій цокали дідові годинники — прямокутний «Янтарь» на серванті і круглий елегантний «Маяк», умонтований у дерев’яну підставку, який стояв під настільною лампою із зеленим плафоном. Але хлопчика вабив найбільше електронний годинник, що висвічував малиново-ядучі квадратні цифри, особливо ефектно блимаючи ними в темряві.

Усе в цій кімнаті було сповнене особливого чару: масивний дерев’яний стіл і оббите шкірою м’яке крісло у вигляді мушлі, сидіти в якому було страшенно незручно — але дід і сам ніколи цього не робив, і не дозволяв нікому; мармурова настільна підставка з чорнильними ручками; круглий циферблат-календар, який показував температуру приміщення і яким хлопчик просто-таки марив заволодіти; важка скляна чорнильниця; порцелянова попільничка, яку мама зі скандалами примушувала діда витрушувати (бажано — не на килим, не на паркет в коридорі і не на кахлі в туалеті); прес-пап’є з зеленого змійовика з профілем Лєніна і написом «Ударник комуністичної праці»; скляний графин із кип’яченою водою і склянка. Скраю, верхи на телефонному довіднику, стояв зелений дисковий телефон. Високі книжкові шафи були заставлені багатотомниками, повними зібраннями творів, енциклопедіями: тут були довідники з металургії, видобування кам’яного вугілля і руд; книжки з фізики й хімії; книжки про інків, ацтеків і мая; кілька варіянтів мітів Древньої Греції; твори Лєніна, Сталіна, Ґорького, Чуковського, Чернишевського, Пушкіна, Гоголя, Нєкрасова, Лєскова, Жуля Верна, Майн Ріда, Діккенса, Дюма, Гюґо, Котляревського, Жорж Санд, Олеші. Хлопчик любив гортати зелений том «Народів світу» з цікавими рисунками, книжки про Олімпійські ігри, альпінізм і водопостачання. Його вабили однаково урочисті темно-сині томи Великої радянської енциклопедії, але по-справжньому цікавитись їхнім змістом він почав уже згодом.

Кілька широких полиць займали улюблені дідові шпигунські романи: «Майор „Вихор“» у приємній на дотик тканинній палітурці, «Сімнадцять миттєвостей весни», «Повернення резидента» — всі зачитані до дір.

Але найдужче хлопчика вабила шафка в кутку між письмовим столом і вікном, під чавунним барельєфом, який зображав кавказького горця, поруч із їхнім із дідом спільним двохсотлітровим акваріюмом зі скаляріями, моллі, гуппі і мечоносцями, з неонами й золотими рибками, з ґурамі, півниками і барбусами. Особливим хлопчиковим улюбленцем був блакитний кубинський рак, подарований дідом на минулий день народження онука. Він просвічувався наскрізь, схожий на полум’я газової конфорки, поволі пересуваючись серед невагомого розгойдування елодеї і кабомби, куширу й ехінодоруса ніжного. Корм для рибок — дафнію і циклопа — хлопчик із дідусем виловлювали в ставках Першотравневого району. Але найпростіше, звісно, було купити сушеного мотиля в «Природі». Хлопчикові так подобався його солонкуватий запах.

Дід не знав, що хлопчик навчився відчиняти його таємну шафку, де зберігались найбільші скарби. Для цього йому не потрібно було ключа: він зумів винайти спосіб підважувати дверцята залізною лінійкою і, підчепивши зсередини металеву планку замка, піднімати її цупким дротиком.

Згори, на шафці, стояв порожнистий всередині бронзовий Лєнін (маленьке гіпсове погруддя завжди прикрашало дідів письмовий стіл). А всередині лежав шкіряний футляр із молочно-білою електричною бритвою «Спутник-67», схожою на фантастичний прилад з майбутнього — цю гладеньку штуку так приємно було тримати в руках, занурюючись подумки у фантазії про зустріч із прибульцями з далеких планет, про гонитви і сутички, про космічну зброю. Не менший захват викликала й крихітна чорна коробочка — машинка для загострювання тонких, як волосинка, сталевих бритв. Вона заводилася шнурочком, за який слід було тягнути. Хлопчик поранився вже якось магнетичним лискучим чотирикутничком, на пучці вказівного пальця поволі виступила яскраво-червона краплина — але відтоді цей маленький предмет тільки ще дужче його приваблював. Лежали там ліхтарик, і складаний ніж, і збільшувальне скло, і бінокль, і справжня запальничка. А ще — дідові медалі з війни: «Золота зірка», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною». І альбоми з фотографіями різних часів, які хлопчика не особливо цікавили, і якісь старі листи, пожовклі папери, конверти, записники, течки. А там, під ними, на самому дні — криваво-червона книжка, від якої голова йшла обертом, а кінцівки наливалися приємною тяжкістю, немов у них раптом з’являлися свинцеві гирі, як у продуктовому магазині, де продавчині вправно розкладали комбінацію з важок різного розміру, як під час гри в шахи чи нарди.

На обкладинці червоної книжки була витиснена назва, моторошні, незрозумілі й солодкі слова: «Загальна сексопатологія. Посібник для лікарів». І дрібний густий шрифт, і цілковито незбагненні сторінки, і графіки й рисунки, мінімалістичні схеми — все це було саме таким, щоб відчувати там, за важкодоступним змістом, напружену й пульсуючу царину, заборонену й огидну, недоступну жодним фантазіям, але водночас — невимовно привабливу, невідпорну.

Те, що хлопчикові було доступно, — це кілька сторінок із зображеннями, над якими він надовго зависав, поїдаючи поглядом, цілковито розчавлений і захоплений: темні отвори, ковбаски, мішечки, заштриховані складки й рулетики, що набухали між широко розставленими ногами невидимих схематичних осіб; відтворений у розрізі, такий, як у нього, пісюн; або — великий і докладний малюнок багаторівневої западини, схожої водночас на печеру на морському дні, мушлю з молюском і перлиною серед м’якого пуху ехінодоруса ніжного, пильно вдивлене просто у нього око, велика розкрита брунька, відкрита рана серед допитливо розгорнутого квітколожа.

Іншомовні підписи під рисунком лише посилювали збентеження. Вони були схожі на заклинання чорнокнижників, на відьомське белькотіння. Обриси навколо незбагненного об’єкта нагадували зад із туго стиснутою дірочкою, опуклий живіт і розкладені ноги — і підозри, які в’юнились у хлопчика в голові, від яких йому перехоплювало подих, а на очі наверталися сльози, не давали йому спати ночами. Щось стояло за цим малюнком невблаганне, щось невідворотне. Якась велика і важка істина, якась незглибима втрата. Інтуїтивно він відчував, що цей отвір серед напіврозхилених пелюсток несе з собою знання про життя, яке кардинально різнилося від його дотеперішніх дитячих уявлень. Відколи вперше зазирнув у це пильне око, він перетворився. І повернення назад не було.

Коли чарівливо забриніла десятками своїх скелець коштовна люстра з богемського скла, хлопчик здригнувся — але було вже пізно. Альфа дивилась на нього, широко усміхаючись роззявленою мордою, висолопивши язика, махаючи хвостом. А дід широкими кроками перетнув кімнату, аж затанцювали порцелянові білі слоники в серванті, і навис над ним. Нависала поморщена безсила шкіра його обличчя, поплямлена коричневими острівцями старости, стирчали з ніздрів пучки волосся, тремтіли губи. Очі діда гнівно сльозились.

Хлопчик затраснув книжку, встигнувши сховати сліди найжахливішого. Але діда не цікавила розверста брунька, оточена липкими й соковитими складками. Він брутально штовхнув хлопчика і вийняв з-під нього стосик зжужмлених пожовклих листів, списаних дрібним, нерозбірливим почерком.

Ця нерозбірливість одного разу навіть привернула увагу хлопчика: він спробував розшифрувати бодай однісіньке слово, але йому нічого так і не вдалося, і він повністю втратив інтерес.

Дід схопив листи, розгладив їх на столі і, підрівнявши їхні краї, обережно, ніжно випростав папір руками. Водночас ним смикало, він аж підстрибував на місці. Все його обличчя закам’яніло в жорстоку розгнівану міну. Таким лихим свого діда хлопчик ніколи ще не бачив.

Несподівано старий схопив правою рукою весь оберемок, який від цього враз набув форми широкого віяла, і навідліг ударив ним хлопчика по обличчю. Раз, удруге і втретє.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: листкове тісто, начинене ягодами

Вподобань 969

Переглянути всі коментарі (74)

Повернення назад не було. Відколи Богдан уперше зазирнув у це пильне око, він перетворився. Його гіпнотизувала непроглядна манка глибина, вистелена оксамитовим мохом улоговина. Дотик тісних і гладких тканин, слизьке стискання, сплески й присмак морської води. Віяловидне суцвіття щойно розпущеного іриса. Розламаний навпіл апельсин із сочистими, ледь роз’єднаними між собою дольками. М’якуш стиглої сливи. Розрізана пахуча диня, із заглибленням, повним кісточок у солодкому липкому сиропі. Листкове тісто, начинене ягодами. Нірка в делікатно розтрісканій вологій землі. Тугий слинявий м’яз мідії. Пластична й ковзка глина, що розкриває плоть від найлегшого дотику. Пролуплені м’ясисті уста магнолії, що визирають із ніжного хутра бруньки. Вказівний палець, поволі введений у кокон шовкопряда. Напівпрозора товща рожевого помідора. Розгорнута на середині книжка з розхиленими сторінками.

Що ти там робиш? — запитала безвладно Романа, несподівано прийшовши до тями.

Чоловік мовчав.

Богдане! — гукнула вона.

Він здригнувся і підвів голову.

Це я? — перепитав у неї. А тоді зітхнув і ошелешено прошепотів: — Забув. Я знову геть усе забув.

amoromality

маршрутка Клавдієво-Тарасове — Академмістечко

селфі: вона заплакана, ледь підпухла, чолом впирається в запітнілу шибу маршрутки, він винувато дивиться на неї, літня жінка на сидінні позаду них зацікавлено й з осудом спостерігає

Вподобань 3112

Переглянути всі коментарі (157)

amoromality Згадую його відсутність

Вона спершу сказала і аж тоді збагнула, що саме. Але було надто пізно. Зрештою, вона ж упродовж усього часу була свідома, які величезні ризики супроводжують всю її затію.

Богдан поцікавився щодо помешкання. Він почав із помешкання, зізнавшись, що коли Романа розповідає про це місце, йому навіть складно уявити настільки просторі й елегантні приміщення. Ці світлі покої, ці вікна від підлоги і до самої стелі, ці довжелезні коридори, зі стін яких на тебе дивляться портрети потвор. — Хіба це не цікаво, — запитував Богдан, — що мій батько все своє життя займався такими потворами, і ось тепер його син став чудовиськом?

Романа у відповідь на це лише мовчки хитала головою і сумно зітхала. Вона показувала Богданові, як доглибно з ним не погоджується.

А Богдан продовжував.

Чи не спадало їй, Романі, на думку, що його спогади могли б розбурхатись, якби він опинився там, усередині цього помешкання з видом на Флорівський монастир? Так, він пам’ятає, що вони вже говорили про маленьке містечко його баби на Галичині, про будинок і сад на пагорбі, і що їхати туди ще надто рано, що він мусить як слід відновитися після пережитого.

Він говорив і говорив м’яким, довірливим голосом і не припиняв легенько торкатися пальцями Романиного волосся. Її голова лежала у нього на колінах. Їй було затишно, Богдан накрив її пледом. Вона й не зауважила, як він заговорив про своїх батьків. Він заговорив, а Романі здалось, що лід під ними почав тихенько розтріскуватись. Це були ще зовсім маленькі, невидимі тріщинки. Товща льоду лише ледь просіла під вагою сплетених в обіймах тіл. Чорна нерухома вода внизу мляво гойднулась. Але це був поганий знак, дуже поганий знак, і Романа це знала.

Атож, він пам’ятає, дуже добре пам’ятає і розуміє, чому вони досі не зустрічалися з батьками. Він такий вдячний їй, Романі, що вона пояснює йому те, що сам він забув, розставляє для нього маячки на мапі, щоб він не загубився і не наробив нічого, що суперечило б йому справжньому, йому колишньому.

Тут Романа по-справжньому затривожилася. Вона перевернулася горілиць і широко розплющеними очима поглянула на Богданове обличчя. З цього ракурсу було особливо помітно, що, коли він говорить, його нижня щелепа описує чудернацьку траєкторію.

Богдан помітив її хвилювання і заговорив іще ніжніше. Його пальці — легко, немов пір’їнки — торкались Роминих уст, повік і щік.

Просто мені спало на думку, — продовжував він, — що зустріч із батьками — це великий шанс повернути пам’ять. Серйозний шанс.

Добре, поїхали, — сказала Романа, не відводячи погляду і не кліпаючи.

Богдан мовчав, прискіпливо до неї придивляючись.

Твоя правда, — майже вигукнула вона, зірвавшись на рівні ноги. — Ти маєш рацію. Чому я досі сама про це не подумала? Занадто старанно тебе берегла. Але ти маєш цілковиту рацію! Їхні обличчя, їхні голоси, знайомі тобі з дитинства інтонації й жести — о, вони ж твої батьки! Ти знаєш їх усе своє життя! Звичайно, ти пригадаєш!

Вона заквапилась, натягуючи джинси.

Поспішай, поспішай, автобус за п’ятнадцять хвилин, — суворо сказала Богданові, який спостерігав за нею, так і не зрушивши з місця.

Ти впевнена? — запитав нарешті.

Вона на мить зависла, з нерозумінням наморщивши чоло. Тоді швидким рухом застібнула блискавку на штанах.

Звісно, впевнена. Уже навіть менше — залишається дванадцять хвилин. Автобус, звісно, запізниться, але зараз нам краще не випробовувати долю.

«Не випробовувати долю», — саме так вона і сказала.

Романа думала над цим виразом уже в автобусі, коли її почало трусити. Думала також і про те, наскільки загрозливо почали складатися події в їхньому з Богданом житті: немов на зло, деякий час тому із ладу остаточно вийшло стареньке «вольво», немов виштовхуючи їх із чоловіком у зовнішній світ, немов позбавляючи сховків, роблячи дедалі вразливішими. Хтось ніби натякав їм на щось. То чи не краще, думала Романа, чи не правильніше буде піти цій небезпеці назустріч, засвідчити себе. Чи не краще самим розшукати її і поплескати по плечі.

Тремтіння зародилось у животі і розповсюдилось по цілому тілу. Щосили вона напружувала стегна й литки, а долоні тримала затиснутими між колін. Боялася, що вібрація перейде на сусіднє сидіння, що Богдан помітить.

Зрештою, — сказала вона, нахилившись до нього і намагаючись говорити якнайбуденнішим тоном, — коли ти все пригадаєш, то пригадаєш також і те, наскільки тобі нестерпно їх бачити. І ми просто знову підемо геть. А перед тим ти з ними поскандалиш, ви втисячне проклянете одне одного, засиплете одне одного погрозами й приниженнями і зречетесь.

Богдан усміхнувся зворушено. Романа досі не могла збагнути, як ця його усмішка, що так сильно її вабила і від якої вона не могла відвести очей, лякала й відштовхувала інших. Ось і зараз стара у сидінні навпроти витріщилась, а тоді нажахано заметала очима по всьому салону, а підліток, який нависав просто над ними, націлив на Богдана свій смартфон.

Не забувай, — продовжувала Романа, намагаючись сповільнити пришвидшене й нерівне дихання, — що твоя мама невиліковно хвора.

Це мене якраз і дивує, — серйозно сказав Богдан. — Ти казала, вона в дуже тяжкому стані. Казала, вона от‑от може померти. Я можу ніколи більше її не побачити? — він потер долонями об холоші, що свідчило про зворохобленість його внутрішнього стану, і поправив наплічник, який тримав на колінах. Романа знала, що всередині Богдан везе зі собою кам’яну голову лева від статуї святого Онуфрія і записник єврейського хлопчика Пінхаса.

Ти й хотів більше ніколи її не бачити, — терпляче пояснила Романа. Вона відчула, що в голос проникло надто багато сталевих ноток, і, щоб компенсувати, погладила Богдана по плечі.

Вона не хотіла бачити тебе зі самого дитинства, — співчутливо сказала чоловікові. — Вона залишила тебе з бабою, пам’ятаєш? Як так можна зробити з власною дитиною? — з її очей бризнули сльози, і вона від несподіванки заходилась витирати їх долонями, неприємно вражена, що привертає увагу людей.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

відео: він, смішно зігнутий, їде на занадто малому для його зросту велосипеді попереду, в напрямку до очерету, крізь який проглядається нерухоме сяйливе плесо, він щось гукає, але слів не розібрати крізь шурхотіння коліс і її сміх, зображення смикається

Вподобань 2948

Переглянути всі коментарі (153)

amoromality Відновлення улюблених ритуалів

Невже вона втрачала його? Невже міг настати день, коли її долоні більше не зможуть пройтися цим тілом, його полями, так достеменно вивченими, його обширами, його угіддями, кратерами, його плато, скелястими виступами, кам’яними копальнями, ґрунтом і його мінеральними частинами?

Розбудіть її серед ночі — і вона негайно відтворила б із пам’яти всю мапу шрамів на його тілі. Кінчикам її пальців властивим стало знання про кожен шрам на його шкірі, більший і менший, — навіть про ті, сховані між пальцями ніг. Про обриси загоєних ран, про структуру й гладкість сполучних тканин, про грубість ребристих рубців. Вона була знайома особисто з кожним знаком на його тілі. І не тільки з тими, що на поверхні, — а й там, углибині, на місцях стику зламаних кісток, порваних сухожиль, розшматованих м’язів. Вона знала, що означає той чи інший несподіваний виступ. Де і яким чином кістки його тіла тримаються купи завдяки металевим пластинкам і гвинтикам. Де його судини були заштопані, немов відірвана бретелька. Розуміла, чому його подих супроводжується присвистуванням і хрипінням. Чому під час його ходи лунає клацання. Чому він не може тримати чашку з кавою у правій руці. Чому його щелепа, коли він говорить, описує чудернацьку траєкторію. Чому кутик рота, якщо намагається усміхнутись, повзе донизу. Чому його очі розташовані на різних осях.

Не могло бути більшої насолоди, ніж, заплющивши очі, поволі мандрувати пальцями по його тілу, починаючи щоразу з іншого пункту, і передчувати кожен вузлик, кожну западинку, кожен виступ, кожну улоговину нестишного болю, кожен напружений згусток, який чекав попереду, — і впізнавати їх, знаходячи. Немов зустрічаєш давніх знайомих. Немов шрифтом Брайля, раптом втративши зір, читаєш улюблену в дитинстві книжку. Немов натрапляєш на географічну мапу місць, у яких точилося твоє справжнє, наповнене сенсом життя.

Хто міг його знати краще?

Невже все це могло просто запастися під землю?

amoromality

Київ, Поділ

фото: портрет жінки без шкіри

Вподобань 3202

Переглянути всі коментарі (314)

amoromality Хто я?

Романа чекала, що дорогою до місця Богдан передумає. Що напруження навалиться на нього непосильним вантажем, хвилювання спровокує перепад тиску. Що він не впорається з емоціями, уляже паніці. Ведучи його так добре знайомим їй маршрутом від метро «Контрактова», вона сподівалась от‑от почути його голос, притаманний йому наказовий тон: повертаємось! Ти як хочеш, а я їду додому.

Вона навіть уявляла собі, як кілька хвилин буде його переконувати — свідома того, що це неодмінно потягне за собою вибух гніву. Не володіючи собою, він міг штовхнути її. Міг розбити вітрину. Міг напасти на когось із перехожих.

Такого ще не траплялось, оскільки вони надто рідко виїздили удвох із будинку. Дотепер Романа вважала, що Богданові ще надто рано виходити назовні. Він не протестував, занурений більшість часу в апатію і бездіяльність.

Зараз же він мовчав і продовжував йти за нею. Він був серйозний, зібраний. Можливо, ледь урочистий.

Церква Успіння Богородиці Пирогощі, кивнув Богдан так, ніби все в його житті складалось за наміченим раніше планом. Вулиця Фролівська.

Він зупинився посеред проїжджої частини і зміряв вузьку вулицю поглядом, схвально киваючи головою. Чомусь вклонився групі черниць і сухоребрих жінок невизначеного віку, щільно замотаних у чорні хустки, з палючими поглядами, — ті у відповідь, перезирнувшись між собою, синхронно перехрестились і, втупившись у землю, забубніли щось монотонно й палко.

Двері під’їзду, звісно ж, були зачинені. Але щойно Богдан підвів руку, щоб натиснути котрусь із кнопок домофона, як замок клацнув і на порозі з’явився знайомий Романі консьєрж. Старий дивився повз неї, зосередивши погляд на Богданові.

Ви куди? — запитав дідок скрипучим голосом.

Додому, — впевнено відповів йому Богдан, обходячи старого.

А, це ви, — врешті помітив той Рому. Її присутність, вочевидь, послужила йому приводом для заспокоєння, і він, накульгуючи й мугикаючи щось собі під носа, віддалився до своєї комірчини.

Романа ледве встигала за своїм чоловіком. Той нісся нагору, задираючи голову й зазираючи навіщось у проміжок між перилами.

Там нікого немає, заспокоювала себе Рома подумки, терпнучи всім тілом. Йому просто ніхто не відчинить, і ми повернемося до себе. Купимо дорогою пляшку вина, посидимо у дворі, спостерігаючи за кружлянням мушви навколо світильника.

Вона почула нагорі чоловічі голоси. Богдан говорив коротко й чітко. Щось нахабно цідив крізь зуби. Інший голос Романа також, безумовно, впізнала. Це був Професор.

Хто ви такий? — знервовано запитував він, зриваючись на фальцет. — Чого вам треба? Як вас сюди пустили? Я зараз викличу поліцію!

Я думав, це у мене амнезія, — широко шкірячись і розводячи руками, промовив Богдан, розвертаючись до задиханої, але підозріло спокійної Романи. Все її хвилювання ніби рукою зняло. Так завжди траплялося з нею в найскладніші моменти життя, коли більше не було вибору, коли можна було йти лише однією стежкою. Чи то пак просуватись лише уперед мотузкою, що була натягнута понад прірвою.

Богдан знову повернувся до Професора і прогримів:

Тату, це ж я. Невже я так сильно змінився?

Професор не відповідав, тож Богдан просто відсунув його убік рукою і увійшов до помешкання.

Усе так і є, — сказав він. — Усе саме так, як ти розповідала, — гукнув він до Роми, не озираючись. — Так, як я запам’ятав.

Не роззуваючись, він почвалав уперед коридором, зупиняючись перед кожним портретом спотворених пацієнтів. Ось жінка без шкіри, кістки і лицеві м’язи якої були повністю оголені. Ось чоловік із вовчою пащею. Ось дівчина із заячою губою. І ще одна жінка, з ущелиною губи й піднебіння, розпластаним носом і монголоїдним розрізом очей.

Всі на місці, — сказав Богдан. — Давненько ж ми з вами не бачились. Хоч ви мене пам’ятаєте?

Стоячи на порозі, Романа дивилась на Професора. Таке вже траплялося раніше: їхні очі вивчали одне одного крізь скельця двох пар окулярів. Романині — великі, на пів обличчя, у блакитній пластиковій оправі. Професорові — вузькі й видовжені, елегантні, зі сріблястими дужками.

Ви повернулись, — сказала вона сумним голосом.

Мене більше дивує, що повернулися ви, — відповів Професор. Він намагався говорити з викликом, можливо — з погрозою, але голос його звучав радше плаксиво, безпомічно.

Він дуже змарнів і постарів. Його волосся стало геть сивим і ще дужче порідшало. Він схуд, кістки його позсихались, а щоки запали. Романа помітила, що руки Професора тремтять. Дрібно тремтіла і його голова на тонкій, поморщеній, мов у черепахи, шиї.

Він поводився і говорив заповільнено.

Здавалося, все, що відбувається, доходить до нього з відставанням у кілька митей. І процеси в мозку, відгук тіла на сигнали нервової системи потребували додаткового часу.

Я не знав, де вас шукати, — сказав він, нарешті подаючи Романі рукою знак увійти. — Я збирався звертатися до поліції. Просто це було б справді дивно: після того, як я скасував уже колись власний виклик. І ви ж були тоді присутня тут, після першого пограбування!

Він обхопив голову руками і рушив на кухню. Романа скинула кросівки і пішла слідом. Перед входом до кухні вона обійшла кілька великих валіз і дорожніх сумок, розчепірених у проході. Деякі з них було розпаковано: з них стирчали жіночі сукні, білизна, фен для волосся, рожева косметичка, зошити з нотами. Вони лежали, немов побиті морозом квіти, немов повітряні кульки, спущені після святкування, немов розтоптані, виваляні в бруді прикраси й оздоби, що залишилися на ранок із бучного весілля. Романа спазматично ковтнула, відчуваючи поштовх тривоги в грудях.

У кінці коридору вона зауважила постать Богдана: той не зважав на них із Професором. Уважно вивчав помешкання: мацав стіни, принюхувався до меблів, визирав у вікна.

Професор тим часом не припиняв говорити.

Я так нічого і не зрозумів. Як? Навіщо? Я ж вам так довіряв! Ми ж із вами розмовляли! Я ж розповідав вам про все!.. То ви… Весь цей час ви були з ним у змові?

Він зупинився як укопаний, а тоді впритул наблизився до Романи.

Ви обкрадали мене разом із Богданом? — з відчаєм і люттю закричав він.

Романа відчула, що Богдан виріс за її спиною.

Разом зі мною? — перепитав він, наступаючи на Професора.

Той позадкував, запитально киваючи:

Та хто це взагалі такий? Ще хтось із ваших спільників?

Він зірвався на крик: істеричний, пронизливий. Він бризкався слиною. Він трясся і розмахував руками.

Я не знав, де вас шукати! Ваш номер телефону не відповідав! Ви повинні відшкодувати все. Ви зобов’язані повернути всі мої речі: всю техніку, посуд, прикраси, коштовності. Де наші родинні фотографії? Де частина Пінзелевої скульптури? Де старий записник?

Богдан мружився і усміхався, продовжуючи хитати головою, — ніби ніяк не міг чогось осягнути, повірити власним очам і вухам.

Все це й мені належить, батьку, — неголосно промовив він. — Ці речі пішли на мої операції. Бачиш? — і він підніс до обличчя руки, заходився тицяти пальцями у свої шрами, в сліди каліцтва, ще й корчив при цьому огидні, потворні міни.

Професор обвів Богдана невидющим поглядом. Здавалося, він не чує його й не бачить. Раптом він похитнувся, захрипів і мало не втратив рівновагу. Богдан підхопив старого і допоміг йому сісти на стілець поруч із кухонним столом.

Романа налила до склянки води, знайшла на дверцятах вимкненого холодильника пляшечку корвалолу (там, де сама залишила її роки два тому), накапала рідину на кілька крихт цукру, які вдалося виколупати з цукернички. І аж тоді звернула увагу на предмет, що стояв на столі перед напівнепритомним Професором.

Поруч із сільничкою та дерев’яною коробкою для серветок стояла чаша, схожа на особливо велику картонну ємність для кави. На етикетці було зображене стилізоване деревце з розкішними густими вітами. Це був естетичний, приємний об’єкт, якого хотілося торкатись. Він навіював думки про екологію, дбайливість і увагу до деталей.

Навколо чаші на столі були розкладені конверти з насінням, а також розрізнені насінини, більші й менші, що лежали окремо: Романа зауважила кілька каштанів, купку яблучних насінин (якщо то не були насінини грушеві), купку насінин груші (якщо, звісно, то не був такий сорт яблук), кругле насіння липи, що трималося на висушених крильцях, кілька жолудів, схожі між собою кісточки різних розмірів (сливи, персики, абрикоси?).

Романа зойкнула і прикрила долонями рот, а тоді поволі сіла навпроти Професора і взяла його за руку. Його щелепа тремтіла, а зуби цокотіли. Обличчя налилося болем. Професор міцно заплющив очі, намагаючись не заплакати, — і все ж заплакав.

Богдан нечутними кроками підійшов до столу. Він мовчки спостерігав за сценою, переводячи погляд з Професора, його руки в долонях Романи, Романиного співчутливого обличчя — на зернятка й насінини, на конверти з назвами рослин, на чашу з екологічного картону, який швидко і безслідно розкладається в ґрунті. Романа і Професор, здавалося, забули про Богданову присутність, поглинуті переживанням втрати. Романа гладила поморщену, слабку Професорову руку. Тремтячу руку, яку безглуздо було навіть уявляти із затисненим у ній скальпелем.

Котроїсь із митей над ними вибухнуло ревіння тварини. Задрижали шиби у вікнах, приміщеннями покотилась луна. Роздираючи нутрощі, голос виривався назовні. Гнів і біль, які він ніс у собі, блискавично випалювали кисень. Повітря налилось отрутою.

Вона померла! — ревів Богдан, охоплений шалом. — Вона померла, померла, померла, а я її так і не побачив!

Він перевернув стіл, одну за одною повиламував дверцята у кухонних шафках, повивертав шухляди. Жбурнув пляшечку корвалолу у вікно, і шибою розповзлася страхітлива павукоподібна тріщина. Богдана тим часом понесло з кухні далі — і чутно було, як він гамселить заскленими портретами пацієнтів об стіни, як розкидає вміст валіз, лаючись, на чім світ стоїть. Усе, що ще залишалось у цій квартирі після минулорічного Роминого перебування, виявилося потрощеним, зламаним, випатраним, порваним, зім’ятим, знищеним. Тріщали дерев’яні ніжки меблів і полиці, скрипів, прогинаючись, метал, дзвенів кришталь, розсипаючись на сотні й тисячі друзок. Рвався папір, шаруділи аркуші Професорових документів, розліталося по всіх усюдах пір’я з подушок, клапті спеціяльного гіпоалергенного наповнювача ковдр, історії хвороб. Із завіс злітали двері. Розсипалися стіни.

Професор, чиї губи побіліли, а білки очей враз заповнилися візерунком судинок, зробив спробу підвестись, але Романа стиснула його руку і змусила залишатись на місці. Вона серйозно поглянула йому в очі і похитала головою. Так вони й сиділи, слухаючи багатоголосся руйнації. Професор впізнавав передсмертне звучання кожної речі. Кожен удар, що долинав із інших кімнат, відгукувався в його тілі печією і стогоном.

Це тривало довго і жодним чином не йшло на спад. Здавалося, сили не покидають Богдана — навпаки: він ніби напувався своїми діями, ніби ставав дедалі могутнішим. Його розпирало.

Він знов увірвався до кухні, могутніми кроками забігав навколо двох постатей, які, зсутулившись, утиснувши голови в плечі, сиділи посеред безладу. Його очі горіли. Волосся на голові стовбурчилось. Він був схожий на Мінотавра, який у всій повноті осягнув безмір жорстокости зіграного над ним людьми і богами обману.

Він схопив Професора за плечі і заходився трусити ним, майже піднявши в повітрі. Романа повисла в Богдана на плечі, але той відшпурнув її, ніби вона була крильцем липової насінини. Рома впала на кахлі, боляче вдарившись потилицею, хоч і не знепритомніла. Усе ж вона не могла підвестися, щоб знову захистити Професора.

Так само несподівано, як почалась, буря вщухла. Богдан затих і, важко відсапуючись, посадив Професора на той же стілець, на якому старий сидів раніше. Бідолаха здавався відсутнім. Його очі дивилися поперед себе, в точку на стіні. Богдан нахилився до його обличчя і з притиском заговорив.

Він говорив про те, що мати померла, а син так її й не побачив. Що він не поговорив із нею і не розповів про хлопчика, який день у день, роками чекав, коли мама нарешті здійснить свою обіцянку і забере до себе. Він розповідав подробиці хлопчикових снів, його страхи і приводи для нічних сліз. Розповідав про його надії і образи.

Говорив про відчуття покинутости, непотрібности й нелюблености. Описував їх у найменших деталях, як описують симптоми хвороби.

Розповідав про хлопчикову тугу, про невтоленість його потреб. Про відсутність матері і про відсутність батька. Про відсутність дорослого чоловіка в його, хлопчиковому, житті.

Звірявся, як це: бути вихованим трьома старими жінками.

Говорив про зраджені сподівання. Багато говорив про зраду. Про різні зради, яких довелося зазнати дитині і яких довелося зазнати молодому чоловікові.

Описував ні з чим не зрівняне щастя, яке охопило юнака, коли він повірив у можливість близькости з батьком, у шанс підтримки.

І про ні з чим не співмірне розчарування, огиду до себе і злість після того, як наївно дозволив себе ошукати. Про сором і приниження.

Про покарання себе самого. Про образу на цілий світ. Про невиправність.

Говорив: ось ціна недомовлености. Ось наслідки відчужености. Ось результати приховування і забування.

Хто я такий? — запитував знову і знову. — І хто ти такий? — цікавився у Професора. — Що ти знаєш таке, чого так ніколи й не розповів мені? У чому ти мені не зізнався? Про що вже пізно говорити? Що неможливо виправити? Чому ми такі, якими є, і чому так живемо?

І вкотре повторював:

Хто я такий, батьку? Ти знаєш, хто я?

amoromality

Київ, вул. Фролівська

відео: вулиця, відображена у викривленому дорожньому дзеркалі, що блікує, хвилювання і рух юрби жінок, одягнутих у чорне, які зливаються зі стовбурами дерев і зі стовбурів являються, наближення світлої чоловічої постаті, яке в іншому сеґменті дзеркала здається віддаленням

Вподобань 3467

Переглянути всі коментарі (215)

amoromality Оптична ілюзія

Перед тим як вихором вилетіти з Професорового помешкання, Богдан запустив руку до свого наплічника і вийняв звідти плід волоського горіха. З поздовжньої щілини між півкулями стирчали довгі цупкі ворсинки. Богдан взяв Професорову долоню і вклав у неї горіх.

Думаю, ось що потрібно, — довірливим голосом мовив Богдан. — Я зовсім не знав її, але мені здається, це підійде найбільше. Горіх — хороше дерево. Він довго живе, і всі його частини використовуються: і кора, і листя, і шкаралупа, і зелена шкірка, і перетинки між насінинами. А з деревини роблять музичні інструменти. Клавіші напівтонів для рояля. Елементи скрипки, альта, віолончелі, контрабасу, гітари. Можна зробити лютню або барбат. Мені здається, це добра ідея.

Він мовчки дивився, як Професор отупіло розглядає круглий твердий м’ячик у вигині своєї долоні. А тоді різко розвернувся навколо власної осі і вихором вилетів із помешкання. Знісся сходами додолу, здіймаючи невимовний шум, перестрибуючи через дві-три височенні сходинки царського дому. Він розбудив і розтривожив старого консьєржа, якому щойно хвилин п’ятнадцять тому нарешті вдалось закуняти (минулої ночі він не склепив повік: його мучили кольки у нирках).

Богдан вийшов на вулицю Фролівську і озирнувся, вирішуючи, в якому напрямку йому краще йти. Він був спокійний. Він почувався добре і ясно.

Скинув із плеча наплічник, поклав зім’ятий папірець до бічної кишені, перед тим іще раз зиркнувши на нього. Він підібрав цей клаптик біля письмового столу Професора.

Це був фрагмент кольорової схеми Києва 1976 року випуску — дбайливо вирізана ножицями центральна частина міста. На вулиці Енґельса стояла позначка, накреслена олівцем. Три літери на полях повідомляли: «Зоя». Навпроти імени вигинався великий, утричі більший за літери, жирний і агресивний знак запитання.

Богдан знову випростався, рішуче рушив праворуч, проминув Фролівський монастир — і раптом зупинився як укопаний.

Йому здалося, що високий світловолосий чоловік, який щойно пройшов повз, був він сам — але ще цілий і неушкоджений, неправдоподібно привабливий: з рівним носом, високим чолом, напруженими жовнами, міцним підборіддям. Точнісінько такий, яким він себе не пам’ятав і навіть не міг уявити. Такий, як на їхній із Романою фотокартці — тій, що він люто ненавидів і кілька разів намагався знищити.

Долаючи запаморочення, він зробив кілька кроків слідом, але група послушниць з їхніми незмінними супутницями-вірянками, немов повінь, ґвалтовно заповнили простір між ними і продовжували прибувати, висипаючи з церкви Ікони Казанської Божої Матері, сунучи на Богдана асфальтованими доріжками. Вони були надмірно збуджені, а найбільш активні з них, групкою оточивши невисокого священника з вузькою довгою бородою, жестикулювали і сперечалися, ніяк не здатні вирішити, скільки курячих стегенець батюшка радить їм закупити і на чий рахунок перераховувати наступні пожертви. У цьому темному натовпі, що шелестів і непокоївся, Богдан остаточно загубив чоловіка, який кілька хвилин тому привернув його неспокійну увагу.

Тож він цілком раціонально вирішив, що йому здалося. Він надто перехвилювався там, нагорі, і тепер його буремна, втомлена психіка викидає йому колінця. Але це, зрештою, вже навіть зробилося звичним.

Швидким кроком Богдан рушив у напрямку Контрактової.

amoromality

Київ, Поділ

фото: колодязь під’їзду, геометрія поруччя і сходинок

Вподобань 602

Переглянути всі коментарі (14)

amoromality Страх утрати

Хіба могли існувати бодай найменші сумніви, що Романа негайно помчить слідом за Богданом. Хіба могли існувати сумніви, що якихось триста сорока семи секунд, які їх розділяли, вистачить для того, щоби Романа вже не змогла наздогнати свого чоловіка.

Вона зірвалася на рівні ноги, не зважаючи на дошкульний тупий біль у потилиці, на порізи, якими були вкриті її долоні (вона впала просто на гострі друзки вази), і кинулась до виходу, на бігу прохаючи Професора її пробачити.

Цього разу я не встигну допомогти з прибиранням, — гукнула вона вже з під’їзду. — Вибачте, Професоре! Вибачте!

Професор рушив за нею — безнадійно повільний, він уже цілковито змирився з тим, що люди і непоясненні, невиправні події табунами проносилися повз нього, не даючи жодного шансу вчасно збагнути їхню суть. Про те, щоб якось зреагувати, не могло бути й мови. Він потребував більше часу. Невеликі порції часу і спокою — ось що було необхідно старому самотньому Професорові, щоб засвоїти дійсність.

Він обережно взявся обома руками за поруччя і зиркнув додолу. Романи він більше не бачив. Десь на дні колодязя відлунювали її кроки.

Хто це був? — боязко крикнув Професор у бездонне провалля. — Ким є ваш друг? Що йому треба?

Закономірно, що Професор не отримав жодної відповіді.

amoromality

Київ, Житній ринок

фото: сива жінка у барвистому тюрбані в мить гніву

Вподобань 2999

Переглянути всі коментарі (3001)

amoromality Із варяг у греки

Націлена лише на одного-єдиного чоловіка — з головою неправильної форми, розкошланим волоссям і наплічником — вибігши із під’їзду, Романа не звернула увагу на когось, хто цієї миті проходив повз.

Із розбігу вона ввігналась у щільний, мов стільники, натовп воцерковленого жіноцтва. Напоролася на їхні сповнені осуду погляди, на гострі лікті, на бубоніння їхніх сухих суворих уст.

Цей натовп був немов рухома стіна, в якій Романа застрягла, — що більше вона смикалась, що дужче намагалася вирватись за межі внутрішніх потоків і вислизнути назовні, то безнадійніше загрузала і втрачала орієнтацію.

Куди подівся Богдан, в якому напрямку він подався — не було жодного шансу довідатись.

Юрба виплюнула Роману аж у смердючий глухий провулок позаду споруди Житнього ринку. На залізному панно, під капризно вигнутою хвилею даху, було зображено торговельний шлях «із варяг у греки». Сірий, поплямлений корозією метал кораблів і верблюдів, назви стародавніх міст і тих, що з’явились уздовж маршруту століття по тому, схематична, виблякла історія здійснення людських бажань, володіння недосяжним, розвитку економіки, обміну культур.

Утікаючи від черниць, Романа втрапила в сам епіцентр напружених зборів навколоринкових безхатьків. Тут, посеред переповнених відходами й надлишками торгівлі сміттєвих контейнерів, у повітрі, вже сотнями років, із часів Київської Русі, просякнутого смородом гнилизни, розкладання, плісняви, трупних соків, вочевидь, була їхня штаб-квартира. Жінка, сиве волосся якої стриміло з тюрбана, сплетеного з хусток і брудних шмат, звинувачувала в чомусь вкрай обурливому й антилюдському чоловіка, що мовчки слухав її прокльони і підгавкування кількох десятків її прибічників, презирливо спльовуючи собі на оголені, фіолетові ноги з роздутими венами.

Ми могли б із вами порозумітися, — делікатно взяв Роману за лікоть молодий хлопець, чия специфіка була виразно виписана на обличчі. — Я бачу, що міг би вам зарадити. Я вже давно тут живу, ще з часів Евромайдану, коли покинув рідне селище. Я дуже багато бачив і знаю, і зможу вам усе розповісти.

Романа в діловій манері потисла його руку — вимащену, як виявилось, чимось масним, — і, ввічливо подякувавши й перепросивши, заходилась перелізати через дерев’яні ящики зі слідами засохлої крови, коробки з погнилими овочами, буру кашу, з якої від спеки стікала піниста рідина. На вершині вона зупинилася, розвернулась до хлопця і запитала, чи не бачив він тут високого міцного чоловіка з наплічником і сильно понівеченим обличчям. Він накульгує, і при кожному його кроці лунає голосне тріщання. А ще у нього…

Я знаю його, — запевнив її співрозмовник. — Ходімо зі мною, я зараз вас до нього приведу.

Романа вже збиралась розвернутись, коли хлопець зробив помилку і зізнався:

А якщо той, про кого я думаю, — не він, то підемо до іншого. Я знаю дуже багато таких людей, яких ви оце описуєте.

Охоплена відчаєм, вона подалася якнайдалі від волоцюги.

amoromality

скріншот із додатку для зістарювання обличчя

Вподобань 64

Переглянути всі коментарі (1)

amoromality…

Старий Професор, напівпритомний, збентежений і наляканий, стояв на сходовій клітці навпроти відчинених дверей до свого помешкання, міцно тримаючись за поруччя, — наче таким чином хотів звести до мінімуму наступні неприємності.

Він почув унизу якийсь рух і глухий, не зовсім виразний голос консьєржа. Той радісно підрохкував, і Професор, напруживши слух, здавалося, розрізнив, що дідок вітає когось знайомого із довгожданим поверненням додому.

Непевною рукою старий поправив на переніссі свої окуляри, що тріснули у двох місцях в моменти взаємодії з непроханим і страшним незнайомцем. Він був готовий за мить знову побачити його перед собою.

Натомість у чоловікові, який піднявся сходами і зупинився як укопаний на один проліт нижче, не усміхаючись і не промовляючи жодного слова, Професор впізнав свого єдиного сина, Богдана Криводяка, про якого понад два роки нічого не чув і пошуки якого так ні до чого його й не призвели.

Чоловік, якого насправді звали Богданом Криводяком, змінився мало не до невпізнаваности. Ні, риси його залишились тими самим, от тільки волосся посивіло, лінія уст стала жорсткою, шкіра загрубла. Зморшки провалилися глибоко в шкіру, а всі частини обличчя, які на ньому виступали, стали вдвічі виразнішими. Його обличчя потемніло, а найдужче змінились очі. Якби зараз Богдан Криводяк не стояв навпроти власного батька, можна було б подумати, що це він перетворився на свого батька.

Сину, — сказав Професор. — Ти живий. Заходь додому.

amoromality

Київ, Поділ

фото: молода приваблива жінка в одязі послушниці крадькома курить у брамі, збиваючи попіл до горіхової шкаралущі

Вподобань 3568

Переглянути всі коментарі (125)

amoromality Екологія

Криводяки, батько і син, вклякнувши на кухонній підлозі, обережно й терпляче збирали до ємности зі спеціяльного екологічного картону розсипаний прах матері і дружини. Вони робили це, звісно, голими руками, перед тим випробувавши метод із двома аркушами паперу і столовою ложкою. Руками виявилось найзручніше. Прах був змішаний із друзками битого скла, уламками дерева, з часточками пластику. Часом доводилося працювати великим і вказівним пальцем, пересипаючи до ємности невагому дрібку за дрібкою.

Професор при цьому говорив, а син здебільшого слухав. Професор розповідав про останній період життя Богданової матері. Про те, як поступово і вперто вона відходила з цього світу, ніби вгрузала в пісок, — а він не міг удіяти анічогісінько, крім того, щоби просто бути поруч і, тримаючи за руку, шепотіти їй на вухо, щоби вона не боялась і що все буде добре, що він поруч. Переїзд до Ізраїлю і лікування там лише погіршили справу й завдали їм обом надмірних страждань. Хворобу неможливо було відмінити, але її вдалося заповільнити — щоправда, лише для продовження в часі нісенітної, безглуздої агонії.

Професор розповідав про постійні болі, інтенсивність яких перевищувала всі нервові ресурси, про органи, які відмовляли один за одним, про наслідки їхньої відмови, про те, як згасала свідомість, як людина втрачала усвідомлення самої себе, часу, простору, стосунків, дійсности.

Час від часу траплялись моменти просвітлення, — говорив Професор, акуратно зсипаючи невагомий сріблястий попіл до ємности. Прах прилипав до долоні, застрягав у зморшках між фалангами. Але батько з сином намагалися зберегти все до порошинки. Все, що могли.

Вона розплющувала прояснені очі й усміхалась мені з полегшенням, ніби умита росою, — розповідав Професор, а син слухав його і ловив кожне слово. — Я знав, що вона мене пробачила. Там, звідки вона випірнала у ті хвилини, приводів для образ більше не існувало. Там більше не було жодних підстав і приводів, жодних причинно-наслідкових зв’язків.

І щоразу вона говорила про тебе, — казав Професор. — Вона згадувала свою вагітність і твоє народження, смішні речі, які ти лопотів у дитинстві, твою улюблену їжу. Здається, вона переповіла мені весь час, секунда за секундою, який провела з тобою поруч, як і той, який би хотіла провести, якби могла повернутись назад.

Знаєш, — говорив Професор своєму синові, поки вони удвох, випадково торкаючись пальцями, збирали з підлоги рештки своєї дружини і своєї мами, — мені здавалось, що той останній період її життя ми з нею хворіли разом. Ні, я не зазіхаю на її страждання — їх я не міг, не мав ні можливости, ні права з нею розділити. Але у нас була окрема, спільна хвороба: ми хворіли провиною. І не мали одне для одного жодних виправдань.

amoromality

Київ, Поділ

фото: ліхтарі в монастирському саду

Вподобань 4

І ось за кілька годин двоє чоловіків сиділи перед столом на кухні, споглядаючи перед собою зібраний до ємности прах. Вони обговорювали дерева.

Слов’яни вірили, — говорив Богдан, — що в дубах живуть душі померлих. Багато давніх язичницьких поховань було знайдено на деревах і під деревами. Зі стовбурів дуба робили човни, і ці човни також називали дубами. У таких дубових човнах ховали небіжчиків. Ось звідки взявся вислів «дати дуба», — пояснював Богдан батькові. — А ще був хороший звичай: садити дуб, коли народжувалась дитина.

Можемо посадити вишню, — пропонував Професор. — Щоб на її гілки зліталися пташки і цвірінькали.

А що коли посадити секвою? — спадало на думку Богданові. — Секвої живуть по шість тисяч років.

Їй дуже подобалися магнолії, — пригадував Професор. — Ми завжди ходили навесні до ботанічного саду, коли вони зацвітали.

А що ти думаєш про гінкґо білоба? — запитував Богдан.

Вони деякий час мовчали, аж раптом Богдан звернув увагу на волоський горіх. Він узяв його в руку і замислено втупив погляд у заглибини й виступи шкаралупи.

Це залишили твої друзі, — сказав Професор.

Богдан підняв на нього запитальний погляд.

Які ще друзі?

Я ж одразу тобі сказав: тут були твої друзі. Понівечений чоловік, якого вкрай невдало оперували, — він вчинив увесь розгардіяш. І жінка, разом із якою ти пограбував мене двічі.

Професор зніяковіло почухав голову і опустив очі:

Я старий дурень. Знаєш, я вирішив, що вона — наша нова прибиральниця. Я впустив її додому. Вона жила тут довго разом зі мною. Я навіть уявити не міг, що ця особа мене пограбувала. Вона здавалася такою простакуватою, такою щирою.

Богдан різко схопився з-за столу. Не те щоб Професорові слова були повною неправдою. Дещо таки трапилося перед тим, як він зник на довгих два роки, — але протягом цього часу сталося стільки всього набагато серйознішого: тепер йому зовсім непросто — якщо взагалі можливо — вдавалося пригадати події, які передували війні. Зрештою, про війну він не хотів говорити.

Випадкова жінка справді була, і йшлося тоді про якусь дитячу витівку, дріб’язкову помсту, про образу, від якої йому роздирало легені. Чим усе те закінчилось? Ким була жінка? Де він її зустрів? Як вона виглядала? Ні імени, ні жодних особливих прикмет її Богдан пригадати не міг, хоч як не намагався.

Він нічого не знав про того іншого — понівеченого, як сказав батько, — чоловіка. І не зовсім розумів, про яке друге пограбування йшлося. А коли ще взяти до уваги те, що коїлося зараз у помешканні, і батькові слова про недавню присутність тут чужинців, які все це спричинили, ставало геть моторошно. Він повернувся сюди, шукаючи спокій, — і одразу зіткнувся з іншим виміром безладу.

Богдан відчув, як його накриває почуттям провини. Знайоме, нудотне відчуття: ніби потужна морська хвиля намила йому в нутрощі і в горлянку пісок і гострі уламки мушель.

Знаєш, — сказав він батькові, — не було б жодних пограбувань, якби ти мене колись не втягнув у ту історію. Я пограбував тебе, щоб виправити інше пограбування. Я хотів повернути на місце голову лева. Знаю, це був не найкращий спосіб.

Професор зняв окуляри і заходився так старанно витирати їх серветкою, що врешті з неприємним хрускотінням видавив одне зі скелець. Тепер він майже нічого не бачив на ліве око.

Я винен перед тобою, — сказав він, торкаючись рукою синового плеча. Той відсунувся і відійшов до вікна, втупившись у підсобні приміщення монастиря, дахи яких вигулькували з-поміж крон дерев.

До якоїсь міри я не підозрював, що все так обернеться, — продовжував говорити Професор. — Я справді хотів тобі допомогти. Але той чоловік — Красовський — з певного часу мав наді мною надто велику владу. На його прохання я оперував номенклатурників. І не оперував тих, кому це справді могло полегшити життя, але кого влада прагнула покарати. Я регулярно ходив і переповідав усі розмови моїх колег і знайомих, свідком яких я був і в яких сам брав участь. Я провокував людей говорити на небезпечні, заборонені теми. Я сам давав їм читати книжки, які мені перед тим позичав Красовський. О, він володів розкішною бібліотекою забороненої літератури. Він взагалі чудово розумівся на літературі і мистецтві.

Він був уже такий древній, — казав Професор. — Він давно вже не працював офіційно, але все ще мав великий вплив. А я був молодий і дуже пишався своєю професією — це було щось зовсім нове, практично невивчене. Уяви тільки: я міг змінювати людей! Мене це й дотепер не припиняє захоплювати. Але я не про це. Я про Красовського, який мав наді мною владу навіть тоді, коли почали змінюватись часи і коли фактично він уже начебто нічого не означав. Але такі речі насправді не змінюються, правда ж? Страх нікуди не зникає, почуття провини може лише зачаїтись, вдати щось інше. Це наче хитрий вірус-мутант, що знаходить прихисток у людському ДНК, жодним чином не проявляючи себе під час найретельніших аналізів. Ми сьогодні всі здорові. Тепер люди озираються назад і говорять: які раніше були дикі часи. Їм спокійніше думати, що людство стає гуманнішим. Або ні: спокійніше про це не думати взагалі, для цього сьогодні з’явилось багато технічних можливостей. Настав час відволікання.

Витягнувши з нагрудної кишені пачку сигарет, Богдан закурив. Дим він випускав просто у своє відображення в шибі. Надворі було вже майже темно. В монастирському саду засвітилися ліхтарі.

Я до сьогодні не можу чітко собі це пояснити. Можливо, моя покора була пов’язана з іншою жінкою, онукою того чоловіка. Я не буду тобі розповідати подробиць, це було надто давно, це вже стільки років неправда. Але ти зустрічався з нею: вона приїздила на похорони твоєї баби. Я так і не збагнув навіщо. А може, причини походять з іще давнішого часу. Той чоловік був якимось чином пов’язаний із нашою родиною. Мені відомо не все, але те, що я знаю, хотілось би забути. Він, зрештою, зробив для нас багато доброго. Знаєш, навіть це помешкання дісталося нам від нього. Але тобі не потрібні всі ці старі, вицвілі історії. Те, що було, — загуло. Нікому немає користи з намагання воскресити давно померлих. Минуле розсіялося назавжди. Його не існує. Немає тут про що говорити.

Так сказав Професор, перш ніж почав розповідати своєму синові історію їхньої родини.

Він сидів за столом, тримаючи в долонях горіх, і все, що було перед його лівим оком, пливло розмитими плямами. І лише коли Богдан наблизився і сів зовсім поруч, Професор чітко його побачив.

amoromality

Київ, Поділ

фото: маленька постать старого посеред вулиці внизу, його голова закинута догори, рука піднята у вітальному (або прощальному) жесті, розгубленість на обличчі

Вподобань 4

Протягом останніх подій ми вже доволі багато разів стикались із літнім консьєржем, який стежить за порядком у під’їзді Професора, а ще досі не знаємо, як його звати. З іншого боку, нам дотепер невідоме ім’я набагато важливішого персонажа цієї історії — самого Професора, — тому буде цілком закономірно, якщо старий пан, що дедалі відчутніше потерпає від наступу хвороби Альцгаймера у тісній комірчині між підвалом і першим поверхом царського будинку, за широкою скляною вітриною, так і залишиться безіменним.

Пізнього-пізнього вечора, який уже відповідніше було би вважати глупою ніччю, консьєрж власноруч привів до дверей Професорового помешкання двох чоловіків середнього віку. Ці чоловіки були вкрай небагатослівні, і власне тому не виникало жодних сумнівів у тому, що місія їхня вкрай серйозна і що вони цілком усвідомлюють вагу власних вчинків.

Перший із них мав виголене щокате обличчя, невеликий кирпатий ніс, вузькі очі, рясні веснянки і світло-руде волосся. Незважаючи на свою плохеньку зовнішність — а цілком можливо, якраз через неї — цей чоловік усім своїм виглядом підкреслював власну керівну роль і максимальну неналаштованість на різного роду забави. Одягнутий він був неформально: в темно-сірий спортивний костюм з помаранчевою блискавкою на худі і назвою бренду, вишитою над серцем, й акуратно заправлену чорну футболку з логотипом футбольного клубу «Шахтар», де на червоному тлі перехрестилися два молоти. Цей одяг підкреслював спортивність чоловікової будови тіла.

Другий — людина з землистого кольору обличчям, очима, оточеними темними колами й обвітреними, непристойно-червоними губами — мав на собі натомість темно-сині костюмні штани, блакитну сорочку на короткий рукав і затискав під пахвою шкіряну течку. Він був неголений. Темна щетина проступала на щоках, шиї, на підборідді і над верхньою губою, але тільки посилювала незбагненно-тривожну невідповідність цієї безсумнівно маскулінної риси з надмірною чуттєвістю ніжних уст.

На запрошення Професора увійшовши до помешкання, обоє продемонстрували свої посвідчення і відразу перейшли до справи. Губатий показував, а спортивний ставив запитання. При цьому жоден із них нічого не пояснював, і обоє дивились на Професора і його сина пронизливими, сповненими підозр поглядами.

Чи знаєте ви цього чоловіка? — запитав спортивний у той час, як губатий простягнув Професорові аркуш із чорно-білим зображенням. Це була збільшена фотографія на документи. З неї дивився чоловік приблизно одного з Богданом віку. Він мав на собі щось схоже на військовий однострій, тільки визначити, до якої армії належав, було неможливо: погони, шеврони й інші знаки розрізнення змазалися, вочевидь, під час копіювання.

Обличчя натомість вдавалося розгледіти без перешкод. Приємне обличчя, без особливих прикмет: охайно зачесане коротке волосся, густі брови, прямий погляд очей, рівний ніс, у лінії рота ледь проглядається натяк на усміх. Звичайне обличчя, яке навіть не так просто запам’ятати. Нічого особливого.

Професор заперечно похитав головою.

А в чому річ? — запитав він. — Хто це?

На запитання гості не відповіли, натомість губатий простягнув наступних два аркуші. Перший із них був ніби спотворена копія попереднього: збільшена фотографія на документи. Чоловік на фото чимось віддалено нагадував невідомого військового: посадкою голови, може, навіть лінією губ. Але здавалося, над його обличчям зіграли жорстокий жарт якісь безвідповідальні фотошопери, перетворивши на справжнє чудовисько, на страхітливу потвору. Частини його обличчя не пасували одна до одної, здавалися поєднаними докупи фрагментами облич різних людей.

Щось схоже можна було сказати і про друге зображення, тільки частини обличчя на цьому портреті не пасували з інших причин. Це був фоторобот, створений за допомогою комп’ютерної програми: неоковирний, неприродний. Проте і Професор, і його син з першої ж миті впізнали і ці великі окуляри на пів обличчя, і специфічним чином примружені очі, які водночас надавали обличчю розгублености й хитрости, — але, не змовляючись, жоден із них навіть виду не подав. Професор не хотів зашкодити синові, у знайомстві якого з цією жінкою анітрохи не сумнівався. До того ж йому було соромно зізнаватися у власній довірливості: він сам дозволив їй жити тут стільки часу, він впустив її до свого дому, він відкрився їй повністю. Син не хотів зашкодити батькові: хто його знає, які почуття до цієї особи міг приховувати старий.

Вам знайомий хтось із цих людей? — запитав спортивний, з притиском звертаючись до Професора. — Впізнаєте?

Єдине, що я можу сказати, — повагом мовив Професор, піднявши власні багатостраждальні окуляри на чоло і розтираючи кулаками червоні від перенапруги очі, — що цьому бідоласі зробили з біса невдалі операції. Це несумлінна робота. Суцільна халатність і непрофесійність. Його зацерували, як ляльку-мотанку. Бідолашний.

Не відкриваючи рота, спортивний видав серію звуків, які мали, вочевидь, свідчити про глибокодумність. Губатий склав губи трубочкою і швидко перемістив їх із боку в бік.

Ну, — сказав спортивний, — ви ж відмовились його оперувати.

Я? — збентежився Професор. — Я про нього нічого не знаю. Весь минулий рік я був в Ізраїлі. Померла моя дружина… Я…

Губатий мовчки простягнув наступного аркуша. Це була роздруківка з Професорової поштової скриньки: прохання проконсультувати щодо важкопораненого бійця, який перебував на межі життя і смерти, хворого на ретроградну амнезію. Під текстом можна було розгледіти фотографію: щільно забинтована нерівна куля, з якої прозирали щілинки запухлих очей.

Професор підстрибнув і замахав руками.

Я не отримував цього листа… Не пам’ятаю такого. І звідки у вас доступ до моєї скриньки? Що за дешеві фокуси?

Спортивний тим часом знову тицяв Професорові в обличчя фоторобот жінки.

Ось ця особа, — говорив він затятим тоном, — повністю оплатила лікування й реабілітацію підозрюваного. Вона стверджувала, що є його дружиною. І, врешті, таки забрала його з лікарні, зобов’язавшись залишатись у контакті з медпрацівниками й іншими службовцями, але обоє зникли безслідно.

Він ефектно підвищив голос і тицьнув пальцем онімілому Богданові в груди:

Підозрюваного вона записала на ваше, до речі, ім’я.

Тоді зробив плавний, майже танцювальний півоберт і з гучним приплескуванням ляснув Професора по плечі:

А в якості домашньої адреси подала оцю ось вашу квартиру.

Вам є що сказати? — нарешті озвався губатий.

У чому його підозрюють? — запитав Богдан.

Вас, до речі, все це навряд чи стосується, — заспокоїв його замість відповіді спортивний. — Ми знаємо, де ви перебували протягом останніх двох років. До вас запитань немає. Ми вміємо цінувати наших героїв.

І він по-змовницьки підморгнув.

Чого не скажеш про вашого батька, — осмілів губатий. У нього був мелодійний голос, і він чудово володів інтонаціями. — До вашого батька ми маємо чимало запитань. Він, схоже, спільник цієї парочки.

Можливо, ворожий інформатор, — сухо кинув спортивний.

Імовірно, зрадник держави, — сумно зітхнув губатий, звівши докупи брови в печальній міні.

Це непорозуміння, — сказав Богдан. — Це якась нісенітниця.

Тим більше, ви, схоже, зібрались кудись далеко, Професоре, — кивнув спортивний на валізи в коридорі і порожнє помешкання із залишками розтрощених меблів. — Розпродали тут усе. Потрібні гроші на перший час на новому місці?

Його дружина щойно померла! — обурено закричав Богдан. — Ви не маєте права!

Не маємо, — погодився губатий. — Але краще йому піти з нами. Справа надто важлива. Йдеться про цілісність країни.

І він потряс перед Богданом аркушами, з яких дивилися незнайомий чоловік зі спотвореним обличчям і фоторобот жінки, водночас дуже знайомої і цілковито незнаної.

Взявши свою маленьку валізку з найнеобхіднішим, яку так і не встиг розпакувати, Професор обійняв сина і поклав йому на долоню волоський горіх.

Якщо вони самі тебе не відпустять, — сказав йому Богдан, — я тебе витягну. Обіцяю. У мене є контакти впливових військових чинів. Я знаю кількох генералів!

Батько здавався йому зовсім крихітним — бідолашний немічний старигань. Перш ніж зникнути в темряві під’їзду, він помахав Богданові рукою. Як у дитинстві, коли вони прощалися на вокзалі.

Богдан повернувся на кухню і сів за стіл, прислухаючись до відлуння кроків, яке все маліло, перетворюючись на шурхіт. Щойно коли запала цілковита тиша, він зсунувся чолом на стіл, обійняв руками ємність із екологічного картону і заплакав.

amoromality

Київ, Липки

відео: дім невтішної вдови, дощовий день, заглибинами на щоках маскарона стікають краплини

Вподобань 74

Маленька, така малесенька, майже прозора, вона губилась у семи кімнатах, у семи нескінченних, безкрайніх кімнатах, кожна з яких мала автономний санвузол. Квартира була розташована на двох поверхах, і, якщо закинути голову, десь там, де розступались перила сходів, високо-високо можна було розгледіти стелю.

Квартира мала окремий вхід, а її величезних вікон (деякі з яких були вітражами) ніжно торкались обліплені пухом гілки тополі. Вони охороняли цей потаємний світ від вроків, від зазіхань на приватність, від надмірного зацікавлення.

Крихітна, невагома, стиснута під дією часу, з коротким сивим волоссям, що нічим не різнилося від тополиного пуху, одягнута в білий костюм із тонкого кашеміру, в білих пухнастих шкарпетках із шерсти альпаки, вона нечутно ковзала паркетом з червоного дерева. Вона скидалася на заблукану серед музейних експонатів душу — останню сутність, яка ще зберігала з ними примарний внутрішній зв’язок, хоч і не розуміла цінности і значення жодного з коштовних предметів. Дід, для якого ці речі були важливими, давно помер — і вона ще під час похоронів почала роздавати його колекцію охочим.

Вона народилась тут, серед золотистих і бурштинових барв, італійських меблів ручної роботи, під передзвін скелець на люстрах із муранського скла і богемського кришталю. Її дитинство минало посеред круглих килимів світло-персикової барви або в складках сіро-лавандового шовку, яким було накрите її ліжечко маленької принцеси. Вона носила справжні джинси, мала колекцію лакованих туфельок із бантиками і гралася ляльками, яких складно було відрізнити від живих дітей. У підлітковому віці вона жувала ґумки з ароматом дині і в бунтівних поривах таємно приліплювала сірі грудочки до спинок оббитих слизькою парчею диванів і м’яких крісел.

Скільки себе пам’ятає, це помешкання було просякнуте ароматами поліролю для меблів, пасти для паркету, соснової піни для ванни. В цій піні, посмугованій червоним, знайшли одного дня холодне і чисте тіло її матері.

Вона ненавиділа цей дім, тому, відколи нарешті стала єдиною тут господинею, без натяку на жаль заходилася позбуватись усього, що пов’язувало її з пам’яттю про попереднє життя. Маминих речей (сукні, панчохи, коштовності, сумочки і дзеркала, кожне з яких було окремим витвором мистецтва), які дід тримав під замком у спеціяльній гардеробній кімнаті, куди сама вона не мала доступу аж до моменту його смерти, вона позбулась насамперед. Робила це з крижаною злістю, з жорстокою затятістю — сама вже немолода, а так і не здатна пробачити того, що мати її покинула.

Історія, яка стояла за іншими коштовними речами з дідового помешкання, її не зворушувала. Це була якась далека, абстрактна матерія, яка не мала до неї жодного стосунку. Все своє життя вона була зайнята іншим: змінювала власне обличчя і тіло, шукаючи той зовнішній вигляд, який мав зробити її собою. Змінювала коханців, шукаючи в їхніх обіймах любов, яка повинна була її наситити.

Чоловік, якого служба охорони — після певних вагань, ретельного обшуку на предмет зброї і кпинів з його спотвореного обличчя — нарешті пропустила досередини, взявши за одного з численних коханців господині, під час цієї процедури доклав чимало зусиль, щоб не проявити агресії. Він навіть сам не знав, що здивувало його дужче: те, що він зумів-таки стриматися, чи усвідомлення тілесного знання щодо послідовности ударів, заволодіння зброєю і знешкодження всього загону охоронців.

Чоловік торкнувся білої клавіші дзвоника і довго чекав, прислухаючись до пластикових звуків «Козацького маршу», дещо спотворених китайським механізмом. Коли двері відчинилися, він замилувався і вжахнувся водночас: усміхнене обличчя згорбленої бабусі видалося йому неприродно завмерлим і натягнутим, немов пухир. Гладка поверхня шкіри нагадувала шкаралупу яйця, а ті зморшки, які були, пролягали зовсім не у властивих для зморщок місцях. Чоловік не одразу здогадався, що темні западини й знаки на старому лиці — це давні шрами, сліди гострого скальпеля і хірургічної нитки. Сліди рук і любови його власного батька.

Зоя зацікавлено оглянула Чоловіка з ніг до голови, одночасно і без зайвих вагань запрошуючи його досередини. — Звідки ти такий взявся? — запитала вона, граючись костуром. Вона перекидала палицю з долоньки в долоньку — спритно й енергійно, з затятістю макаки. Не тільки її зморщені сухі ручки були схожі на лапки мавпи: вона нагадувала тваринку надмірною жвавістю сухого ротика й гарячим блиском темних швидких очей.

Чіпкою рукою вона схопила Чоловіка за зап’ястя і дошкульно його стиснула. Він опустив погляд на зморшкувату руку старої, на її вохрову шкіру. Усмішка хитрої мавпочки розтягувала обличчя так сильно, що те, здавалось, от‑от лусне.

Чоловік різко вивільнив власну кінцівку і, низько схилившись, прошепотів на вухо старої: я Богдан Криводяк.

Він не відвів погляду, коли гострі палаючі очі макаки пронизали його наскрізь. Зоя різко розвернулась і, накульгуючи, допомагаючи собі костуром, швидко рушила коридором. Чоловік пішов слідом.

Вона провела його анфіладою кімнат і попровадила догори сходами, спритно долаючи сходинку за сходинкою. Богдан ішов слідом, ледь пригинаючись, щоб не зачіпати головою павичевого пір’я, кришталевих люстр, гіпсової ліпнини і невеликих скульптурок, які стояли на кожній сходинці.

Ключ провернувся в замку, відчинилися двері кабінету. Чоловік збагнув, що то був кабінет названого Зоїного діда — генерала КҐБ Красовського.

Переступивши поріг, Чоловік похитнувся: дивним чином знайомими здавались йому гіпсові погруддя Лєніна, розставлені в різних місцях, прес-пап’є із зеленого змійовика, запах одеколону «Консул», скляний графин, гранчаки на таці, кришталева попільничка, цокання годинників, циферблат календаря, що показував температуру, чорнильниця, підставка для пер, телефонний довідник і дисковий червоний телефон, повне зібрання творів партійних вождів у темно-синіх розкішних палітурках.

Відчуття впізнавання зміцнило його впевненість у тому, що він нарешті починає пригадувати по-справжньому. Іноді пам’ять повертається до людини з тих просторів, у яких вона не бувала, але до яких у той чи інший спосіб дотична, подумав Чоловік.

Класичний кабінет радянського номенклатурника, — поволі обвела кімнату костуром Зоя. — Я могла би зробити з цього музей.

Аж тепер Чоловік зауважив дещо не зовсім звичайне: по всьому периметру стіни кімнати були завішені пурпуровим велюром, що складками спадав і зміївся на килимі. Там, за цією тканиною, в усіх напрямках відчувалося продовження простору, і тому сам кабінет із усім його вмістом здавався лише бутафорією, що зависла у невагомості.

Зоя не дозволила своєму гостеві довго придивлятись до інтер’єру: владно тицьнула костуром Чоловікові на м’яке крісло-мушлю (до якої той не сів, звідкілясь точно знаючи, що спроба всидіти на вигнутій слизькій поверхні радше нагадуватиме тортуру), а сама майже повністю заховалась за масивним різьбленим столом, утопившись у кріслі, оббитому плюшем кольору морської хвилі.

Над поверхнею столу, між лампою зі смарагдового скла і глобусом, світились її пильні очі. Велюр зусібіч огортав її складками.

По-перше, — сказала Зоя, — ви — не Богдан Криводяк. З Богданом я знайомилась на похоронах його баби Уляни. Ви — не він.

Чоловік знітився і кахикнув:

Я… трохи змінився, — і він показав пальцем на власне обличчя.

Стара заперечно й затято похитала головою.

Ви — не він, — повторила вона. — Думаєте, я не здатна відрізняти людей? Чого вам треба?

На мить збитий із пантелику, Чоловік зняв зі спини наплічника і, виловивши з нього товсту книжечку в палітурці з фарбованого сап’яну, звичними рухами перегорнув сторінки, знайшов потрібну і, двома широкими кроками наблизившись до столу, поклав записник перед Зоєю. Пальцем він тицяв в ескізи, що зображали вузькі й темні вулички на дні кам’яниць, ями двориків, порослі зеленню пагорби, верби на берегах Стрипи, різьблені елементи будинків, Ратушу зі скульптурами, фонтан біля Синагоги, і її високі вікна та міцні фортечні стіни, і маленькі людські постаті в довгополому одязі.

Показував їй бородатих чоловіків у капелюхах, які керували возами, які відчиняли брами, які молились уголос, не помічаючи метушні вулиць навколо себе. Показував їй жінок в елегантних капелюшках і у звичайних хустках, жінок, які вели за руки дітей, які вибирали городину на обід, які розмовляли і сварилися. Жінок і чоловіків, які разом повертались додому, де на них чекали їхні діти.

І, хоча ці постаті були крихітні, немов розділові знаки, Чоловік точно знав, що стара жінка навпроти нього розрізняє вирази їхніх облич, розрізняє їхні риси, розуміє їхні емоції. Бачить задуму й усмішку, помічає образу, замріяність, піднесення, огиду, злість, і гидливість, і ніжність, і сором’язливість, і страх.

Поки вона поглядом мандрувала вслід за його пальцем мальованими вуличками, Чоловік неголосно розповідав історії про Баал Шем Това, які знав із дитинства від баби Уляни (так йому не раз і не двічі повторювала Романа, його дружина).

Він розповідав історію про відьму, яка заклинала дощ, і про її чорта, якого Бешт навічно ув’язнив у лісі, про овець, які за наказом Баал Шема ходили на задніх копитах, про те, що, будучи різником, Бешт зволожував камінь для гостріння ножа власними слізьми, і про його дружину, яка покірно підпорядкувала себе розпорядженню власного батька і вийшла заміж за Баал Шема, хоча всі вважали, що він був бідняком і недоумком.

Зоя мовчки слухала, не відриваючи очей від сторінок записника. Тепер вона сама гортала сторінки: ворушила губами, читаючи тексти незнаними мовами (вона їх знала, ці незнані мови! вона їх розуміла!), вивчала незрозумілі креслення стародавніх приладів, порівнювала мапи з озером Амадока.

Невже воно справді існувало? — поглянула на Чоловіка поверх окулярів.

У відповідь на це він знайшов сторінку, з якої починались більш деталізовані портрети. Він показав їй зображення дівчинки: пухке личко, рум’яні щоки, кучері, розвіяні вітром. Маленька долоня, затиснута в руці елегантної жінки, повернутої до нас спиною. Обійми худого чоловіка з сумними очима — і невимовна ніжність, з якою він тримає на руках кількарічну доньку. Схожа на кульбабу голівка, притулена до коров’ячої морди. Волоські горіхи у фартушку. Ямочки на колінах.

Я знаю, хто це, — мовила Зоя. Її очі були майже зовсім сухі, її руки майже не тремтіли, а голос зривався не дужче, ніж це трапляється за буденних обставин з особами такого поважного віку.

Чоловік натомість був по-справжньому здивований.

Знаєте? Справді знаєте, що це ваша мама, намальована її старшим братом? Знаєте, що це мала Фейґа, яку малював Пінхас Бірнбаум?

Зоя кивнула, продовжуючи вивчати малюнки.

Її голос звучав дуже низько, раз по раз провалюючись у настільки глухі ноти, що Чоловікові доводилося радше вгадувати те, що вона говорила. Жінка зізналася, що більшу частину свого життя, після самогубства матері, понад усе прагнула довідатись історію її походження, сподіваючись, що це все їй пояснить. Вона вбила собі в голову, наче, довідавшись про те, що насправді трапилося з її мамою, зрозуміє, чому мама покинула її напризволяще, обравши для себе порятунок у смерті.

Вона нишпорила в таємних архівах, до яких навчилася проникати, обманюючи власного діда і його колег, вона зустрічалася зі свідками, які вижили і могли бодай щось пам’ятати: втікачами з містечка, які були під час війни ще зовсім дрібними дітьми і не хотіли повертатися спогадами у найжахливіші з часів; ув’язненими з концентраційного табору, які працювали з Матвієм Криводяком на лісоповалі і пам’ятали його прозорий труп і мерехтіння серця, що розпирало грудну клітку (ці історії надто сильно скидалися на галюцинації божевільних, тільки телепень міг у них насправді вірити). Вона підкуповувала і залякувала людей, які могли би навести її на слід, використовувала методи, яких навчилася від названого діда, — і врешті таки знайшла вихід на родину Криводяків.

У цьому місці вона схибила зі шляху, без натяку на жаль продовжувала розповідати Зоя, пестячи кінчиками пальців сторінки: вона вирішила, що син коханої її дядька — це і є її особистий пункт призначення. Рівняння здалось їй досконалим у математичному сенсі. Всі кінці сходились. Те, що не змогло відбутися два покоління тому, що завдало непоправної шкоди її матері, тепер повинно було скластися єдиноможливим чином. Як ні у що досі, вона вірила в те, що кохання з Професором… (Моїм батьком, — докинув Чоловік, але Зоя заперечно похитала головою, продовжуючи розповідь) …подарує їй спокій і сповненість, стане знаком шани для покійної матері й залікує біль.

Зоя крутнула глобус і, поки той обертався, хвильку помовчала. — Я не наважувалася розповідати йому того, що знала, тим більше, що самій мені були відомі тільки окремі речі: зв’язок родин, порушена заборона, зради, смерті, покинута назавжди серед лісу маленька дитина, по яку ніколи ніхто з її рідних так і не прийде. Кохаючись із Професором (він же не був іще тоді Професором?), я казала собі: зачекай, поки ще не час розповідати йому вашу історію. Нехай ваші стосунки зміцніють, і тоді ви обоє, разом, з повним правом, одночасно відкриєте правду.

Стара гладила лаковану стільницю і пояснювала, що зміна її зовнішнього вигляду була тільки приводом для того, щоб залишатись поруч із Професором. Або не тільки: їй здалось, що оскільки вони відтепер належать одне одному, він може зробити її такою, якою хоче, щоб вона була. Бо сама вона завжди знала: з нею щось не так, їй бракує чогось важливого. Зоя і в цьому розгледіла знак і фатум: її коханий умів змінювати людську зовнішність. То нехай би змінив її, свою жінку, таким чином, щоб вона йому пасувала. Так, як його родина хотіла би змінити його родину, аби прийняти.

Захоплена почуттями, осліплена, приголомшена, вона чекала, коли розплутаються вузли, коли зникнуть усі перепони, коли будуть прийняті рішення. Їй було відомо, що там, у малому місті, живе хлопчик, його син, — і ця відірваність дитини тільки доводила, що їхні життя дотепер точилися не тими руслами. — Я знала про його дружину і знала про сина, який жив зі своєю бабою (коханою мого дядька). Але той хлопчик — то був не ти, — суворо сказала Зоя.

Врешті, як завжди, втрутився дід, — продовжувала розповідати стара. — Протягом усього часу, поки тривав наш із Професором роман (найщасливішого часу в моєму заплутаному житті), він нетямився від люті, що втрачає свій вплив, від ревнощів, що події відбуваються не за його сценарієм, що я вислизаю з його рук так само, як перед тим вислизнула моя мати, — нехай і через інші двері. Він не міг цього дозволити. Натхненний ненавистю, він застосував усі свої таланти, він перевершив сам себе. Він здійснив операцію, де його втручання було настільки ж багатовимірним, невидимим і могутнім, як втручання Бога в життя смертних. Кількома досконало продуманими жестами він спровокував у дійових особах напади параної, муки сумління, розклав сіті з підозр, недовіри, розчарування й презирства, він розіграв сцени приниження і викриття. Він використав якості самих людей для того, щоб ті себе ними покарали. Розповідаючи це, я навіть сама не впевнена, що ним не пишаюсь, — зізналася Зоя.

Вона знову замовкла, а потім неголосно схлипнула:

Я звикла пояснювати власне нещастя перебільшеною всемогутністю діда. Це був зручний спосіб — не можу не визнати. Насправді життя точилось, як йому і належиться, і кожен виконував власну роль і робив власний вибір. Дід вирізнявся хіба що тим, що добре розумівся на людському нутрі і мав доступ до влади, а тому був здатен ледь підштовхнути події і людську поведінку в потрібному йому руслі. Він заохочував людські слабкості й ниці нахили, але аж ніяк не був їхнім призвідником. З цим кожен із нас завжди був здатен впоратися сам.

Дід був усього лише живою людиною, — мало не з ніжністю сказала Зоя. — Зрештою, він став цілковито вразливим, відкритим, геть беззахисним.

Вона заходилась описувати все, крізь що їй довелось пройти упродовж років після розриву з Професором: домашнє ув’язнення, цілковитий контроль, позбавлення будь-яких зовнішніх контактів. Урешті дід витіснив навіть Зоїного чоловіка, бо більше не міг терпіти присутности когось третього поруч із нею. Ти моя сім’я, — говорив він їй, поки вона, охоплена апатією, горілиць лежала на ліжку і витріщалась на стелю. — А я — твоя сім’я. Більше ні в тебе, ні в мене нікого немає. Ми повинні триматися разом, — казав він. І Зоя розуміла, що те, що він коїв — походило від страху. Страху могутньої людини залишитися зовсім самотньою, навіть без уявної близькости.

Йому потрібна була ця видимість, — говорила вона. — Він тримався за неї, немов за уламок розтрощеного човна, що не давав остаточно піти на дно, зануритись у безвість. Він же стільком людям понищив життя, уявляєш, — говорила Зоя, майже шепочучи, — стільки їх загинуло через нього, стільки було посаджено до в’язниць, заслано до таборів, стільки сімей було розбито — він робив, що хотів.

Скільки всього від нього залежало! А потім виявилося, що він зовсім самотній. Що єдине, на що він може спрямувати свою владу, — це тримати замкненою вдома свою названу онуку, доньку жінки-самогубиці, яку підібрав колись у лісі. І яка там, у лісі, так і залишила назавжди своє серце. Ціле життя вона була охоплена найглибшим усвідомленням того, що по неї ніхто не прийде.

Втомившись стояти, знесилений важким, задушливим шарудінням жінчиного монологу, що немов залягало у складках тканини, яка прикривала стіни, Чоловік важко опустився на шкіряний диван навпроти столу.

Зоя тим часом продовжувала говорити. Її білосніжні й досконало-рівні вставні зуби вилискували в тьмяності кімнати, відбиваючи світло лампи.

Вона розповідала, що це дід, торжествуючи, повідомив їй про смерть Професорової матері. — Хочеш — поїдь на похорони, — сказав він злостиво. — Я більше тебе не триматиму, знаєш. Я більше не буду ганятися за тобою і твоїми коханцями, годі з мене. Поїдь на похорони — і одружи його на собі, — глузував він.

Стара спокійно продовжувала розповідь, відверто зізнавшись, що не мала на меті нічого подібного. Їй навіть було відомо, що Професор багато років після припинення їхніх стосунків виконував різні дідові доручення і за це отримував винагороду. Навіть більше: його родина отримала від діда розкішне помешкання в подарунок ще до знайомства Зої та Професора, тому цей бідолаха був на гачку вже невідь скільки часу. Можливо, все своє життя, від народження. Єдине, чого достеменно не знала Зоя: за що саме було винагороджено Криводяків. За яку таку послугу, за яке таке «не все в цьому світі вимірюється грошима».

Всі її фантазії про Криводяка давно розвіялися, вона більше не вірила в сентиментальність і почуття. Зоя була втомлена і розуміла, що зі смертю Уляни втратила шанс довідатися трохи більше про власну матір. Можливо, Уляна встигла поділитися знанням зі своїм сином, з його родиною, думала Зоя.

Але там, на похороні, в тій тісній смердючій хаті (і як тільки люди можуть жити в таких огидних норах? як вони це витримують?), серед чужинців, диких і неосвічених — бачив би ти, як вони витріщали на мене свої порожні й водночас допитливі очі! — вона зіткнулася з неможливістю. З повною неможливістю бути. Щось у тій хаті душило її, розчавлювало їй мозок, вивертало нутрощі: безмежний жах і нестерпний жаль, суміш відкритости й беззахисности людської істоти — і її нескінченна жорстокість. — Щось там трапилося, — говорила стара, — чого ніхто не зміг би зрозуміти. Там, у тому домі, колись трапилося щось таке, про що я ніколи не хочу довідатись. Вистачає вже того, що я це відчула.

Там вона зіткнулася з цілковитою безсенсовністю спроб зрозуміти, звести кінці з кінцями, розплутати вузли і клубки. — Від того, що ти намагаєшся, — говорила стара, — все заплутується дедалі більше. Єдине, що розплутує, — це смерть. У цій невиправній точці все й треба залишити, все слід покинути.

Вона зібралась там померти по-справжньому, — зізналась Зоя. — Вона не жартувала. Це було її рішення. Але Богдан, син її колишнього коханого, онук коханої її дядька, завадив.

Вона на нього не злилася, — говорила Зоя. — Зовсім не злилася. Вона багато зрозуміла тоді — і негайно забралася геть із хати, відчувши полегшення вже надворі, коли вдихнула на повні легені вечірнє літнє повітря. Там, у саду, вона помітила Професора, який плакав серед дерев, упавши на коліна перед священником. І вона наповнилася співчуттям, але не могла наближатись. Їй прагнулось одного: покинути це місце і більше ніколи не повертатись туди. І так само не повертатись до спроб довідатись. Вона була певна, що не хоче знати. Що їй не треба знати. Що тільки не знаючи, вона здатна вижити.

Тому що, розумієш, я відкрила, що жити таки можливо. Здатність збагнути це приходить після того, коли по-справжньому вирішуєш померти, — сказала Чоловікові стара-стара жінка.

amoromality

фото: фреска «Троє юнаків у вогненній печі»

Вподобань 12

А ще вона сказала: коли мого діда розбив перший інсульт, його знайшли не одразу. Він пролежав на підлозі цієї кімнати майже добу. Йому паралізувало ліву половину тіла й обличчя, він не міг говорити, не розумів, коли до нього зверталися, майже нічого не бачив. У лікарні трапився другий інсульт, і стало ще гірше. За якийсь час я забрала його додому. Він повністю залежав від мене: нерухомий, посмикував відрухово правою ногою, вивалював язика. Мукав, як бик. Ходив під себе. Вертів очима, ніби бачить навколо себе якісь жахіття — і вони наступають, наступають на нього, а він нікуди не може від них подітись. Я годувала його з ложечки перетертими овочами, я поїла його через соломинку. Я домовилася з масажистом, щоб той щодня приходив і розминав ці омертвілі кістки.

Я добре знала, що можу його вбити, що мені тільки варто заплатити медсестрі — і вона зробить укол. Часом я уявляла, як скидаю його зі сходів, і потім, плачучи, повторюю поліціянтам, що він останнім часом почав повзати, і ось — доповз до сходів, поки я перетирала в блендері броколі.

Але від самого початку я знала, що нічого йому не заподію. Я готувала овочеві пюре, платила масажистові й навіть щодня розмовляла з дідом. Або просто сиділа поруч із ним, читаючи. Кудись подівся мій гнів, я більше не почувала безвиході.

У такому стані — без покращень, але й без погіршень (що вже, само собою, було найжорстокішим із можливих погіршенням) — минуло рівно дев’ять років його життя.

Він помер старим, дуже старим. Він мав уже мало не сотню років.

Хочеш знати, на що він дивився протягом усіх цих дев’яти років, лежачи на цьому ж дивані, на якому ти зараз сидиш? — запитала у Чоловіка стара жінка, схожа на жваву макаку.

Вона підвелася, покректуючи і хапаючись руками за меблі, і, накульгуючи, спираючись на костур, наблизилась до одного з країв велюрової заслони. Зоя потягнула заслону за собою, рушивши вздовж периметра кімнати.

Весь простір уздовж стін займали скульптури і статуї святих — з каменю, дерева й гіпсу; ікони й образи — і старовинні, напівстерті, темні, і яскраві, пишні, в позолочених рамах, величезні. Були тут фрагменти мозаїк ХІ століття зі смальти і природного каміння, які зображали Христа Пантократора, ангелів і євангелістів. Були перенесені з давніх храмів старовинні фрески — композиції «Тайна вечеря», «Жертвоприношення Ісаака», «Троє юнаків у вогненній печі». Постаті святих на них видавалися радше натяками, і тому викликали ще більший трепет. Були тут різні частини різних іконостасів, барокові царські врата, ренесансові портали, ґотичні фігури святих. Крім десятків Богородиць із маленькими Ісусиками на руках, тут стояли, обернувши погляди до дивана, святий Антоній Римлянин, Авраамій Печерський, Агафон Чудотворець, Андрій Первозваний, Беда Преподобний, Василій Великий, Святий Віт, Григорій Іконописець, святий Ґутлак Кроуландський, Даміян Цілитель, усі Дванадцять Майстрів Грецьких, Еразм Печерський, Лука Жидята, Іван Золотоуст, Іван Хреститель, пророк Ілля, Йона Київський, Іпатій Цілитель, Йоан Багатостраждальний, Йоан Богоугодний, Йоан Немовля, Йоан Руський, Катерина Александрійська, Євпраксія Константинопольська, Єфросинія Полоцька, святий Лука Печерський, Марко Гробокопач, Максим Сповідник, Теодора і Варвара, Флор і Лавр, Борис і Гліб, Харлампій і Херменеґільд.

Навколо них стояли золоті і срібні свічники й лампадки, і Зоя почала підходити до кожної воскової свічки і викрешувати іскру з пластикової запальнички, яку намацала в кишені свого кашемірового кардиґана. Десятки вогників затанцювали навколо, відображені в позолоті, в лакованому дереві, в металі.

Спочатку він збирав це, як чудернацьку колекцію, — заговорила знову Зоя, продовжуючи запалювати свічки. — Релігію було заборонено, і всі релігійні предмети знищували, викидали або накопичували десь на складах. З часом він розвинув до них особливий смак і навіть мав славу тонкого знавця й поціновувача. Деякі рідкісні речі йому дарували, щоб його уласкавити. Він приносив додому справді коштовні, цінні екземпляри: це розп’яття — робота Яна Пфістера, голландця. А цих Якима з Анною зробив Конрад Кутшенрайтер. Дідові звозили їх з усіх усюд. І він називав цей кабінет музеєм атеїзму.

Зоя підійшла до порожнього місця між експонатами — майже біля узголів’я дивана. Тут мав стояти святий Онуфрій із каменю, — сказала стара замислено, запалюючи лампадку. — Я пригадую, як дід на нього чекав. Чомусь йому дуже хотілося заволодіти тією скульптурою. Це було незадовго до того, як його розбив інсульт.

Вона мовчки дивилася на порожнечу, спершись на свого костура. Її спина ще дужче згорбилась. Врешті Зоя махнула рукою:

А, навіть не хочу знати, що то була за історія.

amoromality

фото: озеро Амадока на копії мапи Европи Птоломея у варіяції Ніколауса Лауренті (1480)

Вподобань 17

Переглянути всі коментарі (2)

jkoxana Що це?

amoromality Копія мапи Европи Птоломея у варіяції Ніколауса Лауренті

Відпроваджуючи Чоловіка, вона поцікавилась, чи може залишити собі книжечку в сап’яновій палітурці. Він мить повагався, а тоді таки кивнув головою. Вона усміхнулася йому з вдячністю, закинувши голову догори, щоб зазирнути йому в очі, і розтягнувши напнуті й поморщені уста.

Ти так і не розповів мені, хто ти такий, — поплескала його по плечі.

Чоловік втомлено зітхнув.

Ні-ні, — сказала вона, вперто хитаючи головою. — Ти — це не він.

amoromality

Київ, Липки

фото: кутики очей і рівчаки на щоках маскарона невтішної вдови обліплені тополиним пухом

Вподобань 25

Охоронець натиснув на кнопку і дозволив Чоловікові вийти назовні — в темряву, що ворушилась і лоскотала тополиним пухом.

Слухай, — після кількох хвилин мовчанки сказав він своєму напарникові. — А це не той чувак, якого розшукують у телевізорі? Це не той сєпар, чуєш? Здається, це він.

Та ну, — відмахнувся його старший приятель. — Що там можна було розгледіти на тій забинтованій башці. Смієшся чи що?

amoromality

маршрутка Академмістечко — Клавдієве-Тарасове

фото: обриси чоловічої долоні під тонким жіночим светром, який щільно облягає торс, смужка шкіри на жіночій спині, широке чоловіче зап’ястя, що пірнає під тканину, широкі шрами, що переходять із жіночої спини на чоловіче зап’ястя і навпаки

Вподобань 3201

Переглянути всі коментарі (107)

jkoxana Нарешті!

Романа побачила його, щойно випірнула з підземного переходу на Академмістечку. Незважаючи на втому й темряву, на тополиний пух, який сіявся над бульваром Вернадського, перетворюючи ніч на старий негатив, незважаючи на метушню продавців навколо своїх запізнілих яток із пластиковими вішаками й безпомічно оголеними перед закінченням робочої зміни манекенами, з нерозпроданими за день підупалими фруктами, Романа безпомильно розрізнила його кремезну постать у черзі до маршрутки на Клавдієве-Тарасове. Він стояв, опустивши голову й притискаючи до грудей наплічника.

Наче й не було цих нескінченних годин, упродовж яких вона бігала вулицями Подолу (зовсім як Сковорода, якому вітер приніс чіткий запах розкладених трупів — знак забиратися з Києва якнайдалі): догори Андріївським узвозом, розштовхуючи туристів, які прицінювались до глиняних виробів, солом’яних капелюхів і вишитих сорочок, а тоді додолу Боричевим Током, звернувши на цю вулицю просто біля жінки середнього віку з кошиком, яка, не змовкаючи, гукала: «Купуйте свіжі чебуреки! Мама в печі сама пекла!». Романа зазирала у вікна старих зруйнованих будинків, які непристойно відгонили тліном, і у вітрини сміховинних у своїй розкоші вілл: тієї з мозаїкою у вигляді трьох павичів, і тієї з масивними фортечними стінами і вхідними дверима з коркового дерева, і палацу, архітектура якого намагалась нагадувати стиль ар-нуво, що впирався своїми містками й ландшафтним дизайном у доісторичний київський пагорб. Від станції Поштової Романа кинулась до Річкового вокзалу, і там придивлялась до підлітків і рибалок, і прислухалась до їхніх розмов. Спершу вона запитувала майже кожного на своєму шляху, чи не зустрічався їм високий чоловік зі спотвореним обличчям, доволі відразливий на вигляд, герой війни, але згодом їй забракло сили, щоб витримувати їхній подив і заперечне похитування голів.

Її тягнуло на Труханів острів, але все ж вона не рушила Пішохідним мостом над водами Дніпра, а натомість довго йшла Набережним шосе, не зважаючи на сигнали авт, які пролітали повз неї з захмарними швидкостями, сліпили фарами, глушили істеричним вищанням гальмівних колодок. До неї прибився бездомний пес і впродовж певного часу трюхикав позаду, ніби вірний і вічний супутник її життя, ніби темний дух, який не припиняв нашіптувати їй на вухо.

Уже в цілковитій темряві, кілька разів мало не потрапивши під колеса, вона, не дійшовши до станції Дніпро, покинула собаку десь в околицях замкненого о такій порі ринку «Рибалка» і видряпалася до храму Андрія Первозваного. Вона оминула його з лівого боку і рушила далі, Дніпровським узвозом, серед зелені, дерев і жовтих голів кульбаб, освітлених ліхтарями, тоді звернула вузькою пішохідною доріжкою ліворуч і дісталася Маріїнського парку. Не шкодуючи ніг, вона бігла алеями, повз фонтани, пам’ятники і клумби, ажурні поруччя, морозивні кіоски. Вона долала сходи і підйоми, залишила крони неспокійних дерев відображатись у конструктивістських вікнах ресторану «Динамо», перетнула територію спорткомплексу, оминула Ляльковий театр і Музей води, зиркнула з верхньої стежки у видолинок, у неозорі вітрини Парламентської бібліотеки, крізь які можна було розгледіти затишний і порожній читальний зал, і пнулась догори, аж доки біля Пам’ятника жабі не почався спуск додолу, з видом на вигнутий у саму глибінь неба хребет Арки дружби народів.

На скляному мостику Романа раптово загрузла в радісному, розімлілому натовпі суботньої ночі. Навколо неї лунали надламані голоси й тріскучі гітари одразу кількох вуличних музикантів, хтось протискався крізь юрбу на велосипеді, хтось переносив над головами наляканих тер’єрів. Більшість, обліпивши поруччя, самозабутньо робила селфі з видом на невидимий у чорноті ночі вигин Дніпра, що неспішно повз серед вогнів Подолу й Лівого Берега, ніби космічний вуж. У проваллі, далеко внизу, плив невидимий пароплав, і на ньому відбувалася гучна вечірка. Ведучий кричав у мікрофон, благаючи гостей не роздягатись і не стрибати у воду. Князя Володимира з хрестом освітлював серпик місяця.

Тут Романа вкотре пошкодувала, що так вперто відмовляла свого чоловіка від ідеї про власний смартфон. Зі смартфоном вона мала би бодай якісь шанси знайти його зараз, замість того, щоби безглуздо метатися Києвом, не маючи уявлення, куди він подався і які має наміри. Якби була достатньо передбачливою, то могла б встановити йому маячок і скористатися мобільною послугою відстеження координатів особи.

Безсенсовність її поведінки накотила з небаченою силою, коли Романа спустилася Володимирською гіркою і знову опинилася внизу, на Подолі, механічно плетучись знайомими вуличками до помешкання Професора.

Коли вона вдруге за сьогоднішню добу проходила повз двері його під’їзду, туди якраз заходило двоє чоловіків. Один із них був одягнений у спортивний костюм, інший мав на собі щось схоже на костюмні штани і сорочку. Вони тицяли в обличчя консьєржу руками, а той кланявся і відступав, просив пробачення і запрошував.

У метро, прямуючи до станції «Академмістечко», Романа й далі боролася зі спокусою залишитись у Києві і продовжувати пошуки, але знову повторила собі, що ця ідея — божевілля. Вона виснажилась, обійшовши крихітний клаптик Подолу, а Богдан міг у цей час йти паралельною вулицею, за десятки метрів від неї. Вже не кажучи про те, що він міг перебувати в будь-якому іншому районі Києва, кожен із яких — немов окреме велике місто.

Він міг бути в будь-якій точці на території, загальна площа якої становить майже тисячу квадратних кілометрів. Хіба ось так, бігаючи вулицями без жодного плану, вона здатна була відшукати його серед трьох мільйонів мешканців?

Романа вмовляла себе, що їй слід повернутись додому і спробувати заснути. Їй варто відпочити, подумки повторювала вона собі, щоб відновити сили і знову зуміти мислити раціонально. Завтра вранці вона спокійно все зважить і розробить план пошуку. Завтра обов’язково розвидниться, і вона збагне, як віднайти свого чоловіка.

Ковтаючи сльози і картаючи себе за саму ідею виїхати до міста, де все вийшло з-під контролю і пішло шкереберть, Романа випірнула назовні з підземного переходу — і побачила його в черзі пасажирів маршрутки.

Вона нечутно підійшла ззаду і просто тицьнулась обличчям у пропахчене пронизливо знаним ароматом плече. Він, здавалося, зовсім не здивувався її появі: ніжно погладив кілька разів долонею по голові, затримуючи руку на потилиці, а тоді нахилився і поцілував у скроню.

Дуже хочу додому, — прошепотів на вухо, обіймаючи і притискаючи до себе в салоні маршрутки. — Хочу з тобою до нашого ліжка. Я дуже втомився.

amoromality

фото: його рот

Вподобань 1793

Переглянути всі коментарі (78)

amoromality Як би інакше я його впізнала?

Директорка підчепила кінчиками нігтів пушинку і зняла її з язика. Доведеться зачинити вікно, знизала вона плечима. Пух цьогоріч — просто-таки катастрофа!

Прихиляючи раму, вона з насолодою обвела поглядом митрополичий сад. Перед будинком Варлаама відбувалася весільна фотосесія. Наречена в білосніжній сукні здавалася невидимою на тлі білосніжних стін.

Звичайно, я вас пам’ятаю, пане Богдане, — сказала директорка, знову розташувавши своє огрядне тіло, обтягнуте напівпрозорим тонким гіпюром, за своїм письмовим столом і сплівши пухкі пальці рук на стільниці. — Як я могла б вас забути? Ви ж поділились із нами безцінними родинними скарбами! Ви наш дарувальник, наш благодійник.

Цієї миті до кабінету директорки, ледь чутно постукавши у двері, увійшла Коротулька Саша. Директорка коротко й суворо виклала їй суть справи. Коротулька спершу зашарілась, і її розфокусований погляд, безцільно втуплений у підлогу, навіяв Богданові сильне внутрішнє відчуття нехоті до всього, що відбувалось. Однак вже за мить Саша заговорила — швидко й нерозбірливо, шпортаючись об дефекти власного мовлення: вона розповідала про їхню з Романою багаторічну дружбу (ну як дружбу — Романа зазвичай поводиться доволі відсторонено), про їхнє спілкування (щоправда, якщо подумати, я не можу пригадати, щоб вона про себе багато розповідала чи взагалі говорила), про Романин характер (вона добра, мила й розумна, ми з нею ніколи не сварилися; щоправда, не раз траплялося, що мене бентежили її мовчанка і пильний погляд: навіть коли вона дивиться на мене, у мене виникає відчуття, ніби її погляд спрямований крізь мене; не знаю, як це пояснити; але вона завжди приходить на допомогу: наприклад, тоді, коли пані директорка дала мені завдання перебрати той старий мотлох у чотирьох валізах і… ой!).

Так, — сказала Коротулька. — В її особовій справі подані моя домашня адреса і номер телефону — вона мене попросила, бо якраз перебувала у стадії переїзду. Звісно, я погодилася. Хіба це складно?

Де вона мешкала? — директорка і Коротулька розгублено перезирнулись. — Чи була у неї родина? З ким вона іще спілкувалась?

Директорка підняла догори вказівний палець:

Я точно пам’ятаю, що вона приязнилася з літературознавцем Михайлом Борецьким за кілька років до його смерти, — сказала вона. — Він досліджував творчість В. Домонтовича. Ви ж, звичайно, знаєте цього письменника? Ви ж читали Віктора Петрова?

Богдан заперечно похитав головою, нервово погойдуючись на стільці. Директорка несхвально гойднула масивними грудьми і з осудом стиснула губи.

Справді, — зраділа Коротулька. — Так і було. Романа взагалі найбільше мені подобається своєю уважністю до інших, особливо до людей літнього віку. Вона зав’язує з ними надзвичайно довірливі стосунки — навіть не уявляю, як їй це вдається. Ніхто так не вміє розмовляти з ними, як вона. Ні в кого немає такого терпіння, запасів такої лагідности! Я просто з дива не виходжу часом, спостерігаючи, як вона годину чи дві вислуховує монологи котроїсь із тих занудних баб, які цілими днями копирсаються у старих газетах або чиїхось щоденниках!..

Директорка шикнула на Коротульку і закотила очі. Та витріщилась перелякано, так, вочевидь, і не збагнувши, що сказала не так.

Розкажи про стосунки Романи з Борецьким, — навела директорка Коротульку на слід.

Він приходив до нас читати листи Петрова до Софії Зерової, — миттю зорієнтувалася Саша. — Ходив місяцями, мало не щодня, тоді робив паузу на деякий час, тоді знову починав учащати. Перечитував їх від початку незліченну кількість разів. Знав їх уже напам’ять, а продовжував перечитувати. Сподівався, що натрапить раптом на підказку, якої не зауважив раніше. Казав, що вони його не відпускають. Казав, що його не відпускає щось, що ховається там, за рядками. Знову і знову розповідав Романі всі деталі життя Петрова, відтворював хронологію подій, висловлював припущення. Чому майже всіх репресували, а його — ні? Якщо він погодився співпрацювати з радянською владою, то заради чого? Чому Софія ніколи так і не покинула Києва? Який зв’язок між його листами і художніми творами? Чому він такий різний? І чому всюди, у всіх текстах, які він по собі залишив — художніх і наукових, філософських есеях і любовних листах, — відчувається та сама невловна річ, той самий нав’язливий нюанс, якого Борецький, за його зізнаннями, поки що не міг назвати, але присутність якого вертілась у нього на кінчику язика?

Я досі пам’ятаю зливу його запитань і розмірковувань, — почухала кінчик носа Коротулька. — Щоразу він приносив свіжі версії. Я вже одразу втікала, коли він, сяючи, з’являвся на порозі читального залу: лисина аж червона, очі отакенні, пальці бігають угору-вниз по ґудзиках сорочки, ніби по клавішах. Я втікала, а Романа залишалась — і слухала. Невдовзі вона вже добре орієнтувалась у темі і підтримувала з ним розмову. Навіть пропонувала власні версії. Може, казала вона, той текст про репресовану українську інтеліґенцію — таке ж соціяльне замовлення, як і чернетка статті про Агатангела Кримського? Може, різниця лише в риториці і стилістиці? У відмінностях штампів? І Борецький негайно розпалювався, і починав із нею сперечатись, і вони так розмовляли цілими годинами — іноді на них навіть скаржились інші відвідувачі.

Ну, а потім, — сумно зітхнула Коротулька, — він перестав приходити, і Романа дуже розхвилювалась. Я тоді подивилася на неї іншими очима. Почала поважати її по-справжньому. Подумала: яка ж я черства! Ось Романа — оце добре серце! Вона щодня, щодня згадувала про нього, і я бачила, що їй дуже неспокійно.

І тоді я вирішила зробити для неї — для них обох — добру справу. Зателефонувала на кафедру філології і запитала про нього. І мені відповіли, що в нього стався серцевий напад. Його прооперували, але лікарі поки що нічого не обіцяються. І я довідалась, у якій лікарні він лежить. І розповіла про це наступного дня Романі.

А тоді вона зникла, — розвела руками Коротулька.

Так, — підтвердила її слова директорка, яка з виглядом суворої екзаменаторки чи навіть тренерки підопічного спортсмена слухала розповідь працівниці. — Романа має погану звичку час від часу зникати і не з’являтися на роботі. Ось як зараз, наприклад. Я висловлювала їй суворі догани, але це не допомагає. Я погрожувала їй звільненням.

Чому ж ви її дотепер не звільнили? — запитав Богдан, на якого зусібіч тисли стіни приміщення, і тому він підвівся, наблизився до вікна і знову відчинив його, дозволяючи хмарам пуху увійти до вогкої темної кімнати. — У вас тут одночасно холодно і задушливо, — пояснив він свої дії.

Але жінки вже занадто захопилися розповіддю, щоб зважати на поведінку чоловіка, який нещодавно повернувся з війни.

Я її не звільнила, бо вона добра працівниця, — пояснила директорка. — Вона добре виконує свої обов’язки. Вона фахівець. Вона чуйна і уважна до відвідувачів, і я постійно отримую схвальні відгуки на її адресу. Коли вона зникає, відвідувачі один за одним вриваються до мого кабінету і запитують, куди поділась Романа.

У цей момент до кабінету постукали, і троє присутніх здригнулися від несподіванки. Але то виявилась усього лише секретарка, яка зайшла полити вазони.

Коли Романа за кілька тижнів повернулася, було видно, що сталось невиправне, — продовжила розповідь Коротулька, зайнявши Богданове місце навпроти столу директорки. — Вона змарніла і мала заплакані очі. Її всі запитували, в чому річ, але вона відповідала відмовками. Проте наступного дня викликала мене на розмову — і ось саме тоді й попросила у мене дозволу тимчасово вказати мою домашню адресу замість своєї. Вона сказала, що переїздить. Що в лікарні, куди вона ходила навідувати Борецького, Романа буцімто познайомилась із його дружиною. Що вони удвох сиділи навпроти палати, коли Борецький помер, і плакали над його тілом, обійнявшись. А на похоронах, куди Романа також прийшла, Борецька запропонувала їй переїхати жити до неї, у дачний будинок за містом. Бо в них із покійним не було дітей, і вона залишилася зовсім сама, і у неї астма, і їй було страшно самій засинати. Романа, звісно, погодилась. Але дача не мала офіційної адреси, розумієте? — екзальтовано махала розкритою долонею Коротулька. — Ось вона й попросила в мене дозволу скористатись моєю.

Де ж розташовано той будинок? — запитав Богдан. — Вам це відомо?

Директорка й Коротулька Саша синхронно помахали головами.

Десь біля Коростеня? — невпевнено прошепотіла Коротулька, запитально дивлячись на директорку.

Ні-ні, — заперечила та. — Це занадто далеко. Я не думаю, що це біля Коростеня.

Коротулька раптом роздратовано зірвалась зі стільця і ображена стріпнула головою.

Ну, не знаю, — вигукнула вона, взявшись руками в боки. — Звідки я можу знати, якщо вона ніколи нічого про себе не розповідала? Скільки разів я її запитувала, як їй живеться на новому місці, як почуває себе дружина Борецького, чи не дивно ось так мешкати вдома в незнайомої людини… Я ніколи нічого від неї так і не добилась.

Тільки одного разу вона розповідала мені про озеро, куди вони з Борецькою ходили плавати в теплу пору року. Романа казала, воно лежить між Дальніми й Ближніми Садами, за Покоростенем… Поскоростенем… Покороскотнем!..

До того ж це більше не має значення, — знову заспокоїлася Саша. — Мені здається, Романа давно вже там не живе, в тому дачному будинку. Вона переїхала на Поділ — якийсь старий чоловік попросив її доглянути за його помешканням, поки сам повіз дружину на лікування до Ізраїлю. Це все, що мені розповідала Романа. Вона скаржилася, що помешкання просто-таки величезне. Що вона іноді почувається там заблуканою.

У цей момент Богдан тамував пришвидшене серцебиття, остерігаючись, що знавісніле гепання почують навіть жінки. Простір навколо нього розширився, але водночас втратив чіткість, виразність, випростався в нескінченність і потягнув чоловіка за собою. Богдан намагався знайти логічне пояснення, яким чином директорка і працівниця Архіву опинилися разом із ним на місці вибуху: крізь відчинене вікно влітали пелюстки попелу зі згарища, смерділо смаленим м’ясом.

Богдан повернув себе до власного видиху, до ніг, що міцно стояли на землі. Це пух, це тополиний пух, повторив він безліч разів подумки, аж врешті попіл піддався і знову став усього лише пухом.

Тут ще така справа, — невпевнено протягнула директорка. — Я обіцяла вам повернути ваші родинні фотокартки. І я не проти! — запевнила вона палко. — Це дуже цінні артефакти, але я розумію, що найбільшу цінність вони становлять для вас і вашої сім’ї. Тому ми із радістю їх би вам повернули. Ми були готові до цього!

Богдан відвернувся до відчиненого вікна і заспокоєно перевірив обмеженість простору митрополичого саду.

Але фотографії зникли! — директорка наблизилась і поклала долоню Богданові на плече, відчуваючи вібрацію, яка прошивала все його тіло. — Вони безслідно зникли, і ми вже повідомили про це поліцію.

Це серйозна справа, серйозний злочин. Це не жарти, і винуватця повинно бути покарано, — поважно запевняла директорка, розставивши широко руки, немов демонструвала готовність будь-якої миті прийняти Богдана в обійми. — Нам дуже шкода, що ми не виправдали вашої довіри і не вберегли ваші скарби. Ми відчуваємо свою відповідальність і провину перед вами. І тому ми готові запевнити, — продовжувала говорити вона м’яким, заспокійливим голосом, — що докладемо всіх зусиль, аби повернути вам втрачене.

Ви ж розумієте, хто украв ваші фотографії? — дитячим голосом запитала в Богдана Коротулька Саша, наблизившись до нього з протилежного від директорки боку і закинувши голову догори. — Я давно підозрювала, що в неї клептоманія. Мені взагалі здається: вона пережила у своєму житті щось жахливе. Вона ніколи нічого не розповідала про це, і відмовчувалась у відповідь на мої запитання. Але коли я запитувала, вона дивилась на мене таким страшним поглядом! — Коротулька аж пересмикнулась.

А той шрам на її спині! Вона намагалася його приховувати, але я його якось побачила, коли вона нахилилась у сховищі, потягнулась до найнижчих шухляд, блузка задерлась — а там!..

Знаєте, зникли не тільки ваші фотографії, пане Богдане, — повідомила директорка. — Зникла також частина листів Петрова. А це — з усією повагою — набагато серйозніша справа.

Відколи помер Борецький, — докинула Коротулька, — я помітила за Романою особливий сентимент до відвідувачів, які цікавились листами Петрова. Вони викликали в ній якесь нездорове, я б сказала, зацікавлення.

Припертий жінками, Богдан зважував можливість вистрибнути назовні через вікно. Йому здавалося, щільна сіть із тополиного пуху прийме його м’яко, немов батут. Але він намагався не піддаватися. Намагався слухати, що йому розповідають. Це може бути важливо.

Був, наприклад, зовсім незвичний відвідувач, — сказала директорка.

Може, й незвичний, — погодилась Коротулька, — але дуже привабливий. Високий, як ви. Одного з вами віку. Тільки іншого типу зовнішности. Але дуже привабливий!

Явно не науковець, — говорила далі директорка. — За поведінкою схожий на військового. Я з ним розмовляла, бо кожному з наших відвідувачів я підписую перепустку до матеріялів Архіву.

Мені здається, він був нетутешнім, — докинула Коротулька. — Його російська була незвичною, а українською він зовсім не міг говорити. Я думаю, він приїхав звідкілясь зі сходу.

Такі люди ніколи не цікавляться Петровим, — з упевненістю ствердила директорка. — Такі люди взагалі не цікавляться українською культурою.

А він сидів і читав ті листи, придивлявся до нерозбірливих закарлючок, ніби намагався знайти там щось про себе самого, про своє життя, — засміялась Коротулька.

І Романа, не відриваючи погляду, стежила за ним на моніторі спостереження, — мовила директорка. — Вона його побоювалася. Не наважувалась із ним фліртувати так, як зі своїми старими кавалерами. Це їй було завиграшки. З цим військовим — зовсім інша справа. Вона поводилась, як зачарована.

А одного разу, коли він вкотре сухо попрощався і пішов геть, навіть на неї не зиркнувши, вона не втрималась і сказала мені, — збуджено шепотіла Коротулька, гарячково викочуючи очі: — «Сашо, Сашо, ти хоч помітила, які гарні у нього губи?»

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

відео: кадри з висоти пташиного лету на сосновий ліс, дачні ділянки, садки, будиночки, теплиці, стежку, що веде до озера, відблиск якого зливається з мерехтінням сонячних променів, дві людські постаті і старого неповороткого вівчура з висолопленим язиком

Вподобань 2987

Переглянути всі коментарі (88)

Вони стояли за густими заростями винограду, на високому ґанку дачного будинку. Навколо розкинулись охайні грядки з зеленню, теплиці з помідорами й огірками. У завмерлій тиші, розбавленій сонячним світлом і сюркотінням цвіркунів, що вторували лініям електропередач, сонливо погойдувалися гірчично-зелені суцвіття рясного кропу.

Ми їздили до Таллінна разом із Тонею, — зачаївшись серед листя й обережно визираючи з-поміж шпаринок, говорила Богданові Юлія Юріївна. — Ми привезли звідти ось цю ялинку, вона мала тоді сантиметрів тридцять, — і я є живим свідком її зростання. Дачі ми з Тонею теж отримали одночасно — як працівниці Головного управління статистики. І все, геть усе ми робили одночасно. Коли в Антоніни посилились напади астми і вони з Михайлом вирішили переселитися сюди назавжди і продали квартиру, ми з чоловіком зробили те саме.

І як астма? — запитав Богдан.

Ви знаєте, відступила, — її очі здавались удвічі більшими крізь скельця окулярів — ніби домальовані на обличчі. — Нападів майже не стало. Тут же сосни, чисте повітря. Не те, що в місті. Але напади повернулися, коли Тоня запросила до себе цю пройдисвітку.

Круглолиця стара з коротким попелястим волоссям і руками, всі тріщинки й зморшки на яких були чорними від землі, охоче проводила гостеві екскурсію. Вони стояли на ґанку будиночка, розташованого навпроти високого тину, що оточував подвір’я і двоповерховий будинок зі стінами вохристо-помаранчевого кольору. Одразу за хвірткою височіла восьмиметрова ялина.

Богдан знайшов потрібний йому дім набагато швидше й простіше, ніж міг собі уявити. Приїхавши маршруткою до Пороскотня, він рушив у бік дач, які тут називали Ближніми Садами, і заходив по черзі до кожного кооперативу, обережно розпитуючи зустрічних. Він одразу знайшов безліч свідків. Сила людей звернула свою увагу на химерну парочку. — Жінка доволі звичайна, зате чоловік — як із фільму жахів. Ну й чудовисько. Такого побачиш — заснути не зможеш. Я й не могла. — Та чого ви, трохи пожувало життя бідолаху. Не варто перебільшувати. Може, пив забагато. Видно, неможливо з таким виглядом вижити в місті, ось вони сюди і приїхали. Щоб заховатися від чужих очей.

Здавалося, тут не було нікого, хто би їх не бачив, не зустрічав. Хто не спостерігав би за ними зблизька або звіддаля, не перетинався з ними випадково в лісі. Один чоловік, який підбирав в околиці бездомних собак, розповідав, що його пси реагують на виродка в особливий спосіб. — Їх до нього, — казав він, — притягує — вони перестають зважати на мої крики та свист, на команди, і кидаються ластитись до потвори. — Інший чоловік, який стояв поруч і все це слухав, втрутився і ствердив, що бачив на власні очі, як той ненормальний розкидав у лісі отруєні кістки — от тому й загинула така кількість собак протягом останніх місяців. (Насправді отруєні кістки розкидав якраз цей пенсіонер, але йому здалась дуже зручною ця нагода перевести стрілки, щоби вкотре відбити від себе підозру сусіда-собачника.)

Багато хто стверджував, що парочка займається якимись сексуальними неподобствами: з дому часто лунає звіряче ревіння, крики. Щось гепає, б’ється, хтось виє, голосить, плаче. — Він її б’є так сильно, що я вже безліч разів збиралась викликати поліцію, — сказала жінка в ґумових рукавицях і з секатором у правій руці. — Може, це вона його б’є, — сказала її свекруха, підв’язуючи баклажани (спеціяльний сорт — із білою шкіркою). — З усього видно, що це вона головна. — А взагалі, — порадив дядько на скрипучому велосипеді і з вудкою, — ви краще сходіть до їхньої сусідки Юлії Юріївни, яка живе навпроти. Вона багато років дружила з Антоніною Борецькою. Ми їх називали Королевами Помідорів, бо вони плекали стільки найкращих сортів! Ділилися тільки поміж собою, більше ні з ким. І були ближчими одна з одною, ніж із власними чоловіками. Недаремно Михайло знайшов десь оцю пройдисвітку, — прозвучали слова, що передували багатозначному підморгуванню.

Він помахав Юлії Юріївні зі стежки перед будинком. Вона помітила його, але підійшла не одразу, продовжуючи полоти. Богдан бачив, як ворушаться її губи. Вона щось говорила сама до себе. Потім з’ясувалося, це її багаторічна звичка, яка заспокоювала і допомагала ухвалювати правильні рішення.

Вислухавши, вона ще деякий час тримала його за парканом, мружачи очі й ворушачи вусиками, як недовірливий гризун. Потім затарабанила колодкою. — Заходьте швидше, щоб вони вас не зауважили. Ялинка, звичайно, затуляє вид, але тут така акустика: чутно все, немовби в оперному театрі.

З дому, назустріч Богданові, вийшов старий заспаний вівчур. Він мав надмірну вагу, і вже з його ходи було зрозуміло, як сильно ниють старечі кості. Вівчур махав хвостом. Але Богдан не надто любив собак.

Це Зефір, — сказала Юлія Юріївна. — Дуже підупав після смерти мого чоловіка. Якось вони всі почали моментально старіти і помирати, — зітхнула вона так, ніби сама перебувала осторонь неприємних процесів розпаду. — Мій чоловік помер майже відразу після Міші, а тоді Зефір захворів і, схоже, вже не одужає.

Я й не думала, що собаки теж здатні впадати в маразм, — сказала вона Богданові. — Зефір просто нетямиться від любови до цього квартиранта, — вона зневажливо кивнула на будинок навпроти. — Коли бачить його звіддаля, скавучить і мліє. А той теж, якщо мене немає поруч, може цілу годину гладити його через дірку в паркані.

Вона помовчала, по-діловому приглядаючись до рядків із квітучими помідорами.

Червоний Мустанг у мене від Тоні, — сказала жінка. — У неї він не пішов, а в мене добре прижився. Це такі смішні, довгі помідори, якби ж ви їх бачили! Формою схожі на моркву, — грайливо повідомила Юлія Юріївна, а тоді раптом помітно посумніла. — У Тоні взагалі останнього року помідори ніби поморило: Дядя Стьопа просто здох, Балерина так і не зацвіла, Золоту королеву і Монастирську трапезу поїло «мозаїкою», на Товстого Джека і Чорного Принца напала вершинна гниль, а Волове серце — її коронне, безподібне, незрівнянне Волове серце, м’ясисте, мов м’ясо, ніжне і солодке, як сама любов! — вразила аспермія. Вона нарікала на вовчка, але я знаю, хто був тим Вовчком! Вона сама притягнула Вовчка до свого дому, — схлипнула Юлія Юріївна. — І це після того, як Вовчок довів до серцевого нападу її чоловіка.

Збагнувши з Богданового погляду, що трохи переборщила з драматизмом, Юлія Юріївна взяла себе в руки. Вона зробила глибокий і поміркований екскурс у їхні з Антоніною Борецькою стосунки, у стосунки Антоніни Борецької з її чоловіком Михайлом (він був завжди занадто сильно захоплений власними літературознавчими дослідженнями, щоб зважати на побут, зовнішні вияви життя і власну дружину; уявіть, він нічого не тямив у городництві! Він кілька років не був здатен вивезти шифер з-за їхнього будинку, аж доки це не зробив мій чоловік); у появу в будинку навпроти незнайомки в окулярах.

Вперше я побачила її на похоронах Міші, — сказала Юлія Юріївна, коли вони відкрили потаємну хвіртку, заховану за рясним водоспадом хмелю з протилежного краю саду і рушили стежкою поміж дач у напрямку озера. Зефір без жодного ентузіязму трюхикав позаду, тож людям доводилось раз по раз зупинятись і чекати на нього. — Хто це така? — запитала я у свого чоловіка. — Хто це така? — запитала я в Ірини Семенівни. — Хто це така? — запитала я у Валі, Павла, Світлани. Ніхто з наших знайомих нічого не знав. Незнайомка весь час була поруч із Тонею, тримала її за руку, обіймала, простягала їй хустинки, витирала сльози, тримала напоготові інгалятор, шепотіла на вухо, гладила по спині. Мені нічого не було відомо про жодних племінниць чи далеких родичок — Тоня з Мішею були зовсім самотні. Ми були їхніми найближчими людьми, найкращими друзями. Я намагалася триматися поруч із Тонею і труною, але розпитати ні про що не мала змоги.

Вони проминули останні сади і вийшли на стежку, яка вела серед високих польових трав, повз жовті острови звіробою і сині зірочки цикорію, розкидані серед сріблясто-фіолетового полиску щучки дернистої. Зефір принюхувався до вузьких шпарин, де чаїлися польові гризуни. Серед очерету походжала чапля. Від озера віяло запахом ряски. Кумкали жаби. На мілині копошилися личинки комарів. Плесо сліпило.

А потім, — сказала Юлія Юріївна, — Тоня привезла цю жінку сюди, додому. І прийшла мене з нею познайомити. «Це Романа, — сказала вона мені, не зводячи закоханих очей із шарлатанки, — (а я одразу її розкусила, відразу!). — Вона нам із Михайлом, немов донька. Вона працює в Архіві, куди Міша ходив читати листи Петрова». Я, до речі, так і знала, що той Петров доведе його до могили. Він зациклився ненормально! Я йому казала: Міша, покинь той старий непотріб, ти не зможеш нічого збагнути. Там, де ти шукаєш, відповідей немає. Але він не слухав. Це була манія, справжня манія. Коли ми вечорами сиділи учотирьох — я, Тоня, Міша і мій чоловік — і розмовляли про те й про се, він був вічним предметом насмішок. Бо ніколи не був здатен підтримувати розмову! Пам’ятаю, я кажу: ви тільки подивіться, що вони зробили з кліматом. Сьогодні вдень температура плюс тридцять чотири, а завтра — вже дев’ятнадцять! Як це витримувати гіпертонікам! А Міша: я знову перечитав «Дівчинку з ведмедиком», і цей вставний сюжет про вбивство чоловіком дружини з міркувань милосердя, натхненний реальною історією письменника Головка, наштовхнув мене на цікаву гіпотезу, і тепер я міркую, чи не розвинути ще цю лінію у своєму тексті, чи там уже й так достатньо різних ліній… І так без кінця. Він, здається, писав роман про Петрова. Я не дуже цікавилася. Він мене бісив своїм літературознавством! Як тільки Тоня з ним витримувала!

Ну, а ця жінка? Що вона? — запитав Богдан, пожовуючи кінчик травинки і розсіяно приглядаючись до перистої хмарки на обрії, яка розчинялась у блакиті.

Ця жінка, Романа, вочевидь, охоче з ним розмовляла на його улюблені теми, і цим його спокусила. Тоня казала, Михайло був нею цілковито захоплений! Казала, Романа дуже допомагала йому — їм обом — перед смертю. Казала, що коли він приходив до тями і бачив її біля свого ліжка, ставав таким щасливим! Ви таке чули? Коли Тоня привела її до мене знайомитися, цю мовчазну й усміхнену аферистку, цього вовчка, цю вершинну гниль, я побачила її наскрізь! — обурено вигукнула Юлія Юріївна.

Вона присіла на колоду в тіні розлогої верби. Зефір, висолопивши язика, завалився набік біля її ніг і негайно провалився у міцний сон. Його повіки ворушилися, він скавулів і смикав лапами.

Юлія Юріївна раптом зробилась небалакучою. Навколо її міцно стиснутих губ розходилися чорні промінці глибоких зморщок.

Що сталось із Антоніною? — запитав Богдан. — Куди вона поділася?

Тоня сама собі винна, — відповіла стара. — Вона сама себе довела. Підписала собі смертний вирок. Коли я викликала її на розмову, щоби вказати на всі факти, звернути її увагу на докази — на грибки і гниль, на вовчків і колорадських жуків, на засуху і на мор риби в озері, — вона відмовилася мене розуміти. Тоді я сказала їй прямим текстом: ця жінка — шарлатанка і пройдисвітка, вона діє на тебе циганським гіпнозом, вона хоче відібрати в тебе будинок, вона довела до смерти твого чоловіка і збирається зробити те саме з тобою.

І що Антоніна? — запитав Богдан, водночас наполегливо переконуючи себе подумки, що навпроти, на рівні їхніх голів, у повітрі зависла блакитно-смарагдова бабка, а не ворожий дрон. Однак долоні в нього свербіли, і якби Богдан мав зброю, то неодмінно розстріляв би падлюку.

Юлія Юріївна відвернула голову. Її очі звузились від злости.

Вона розсміялася мені в обличчя, — ледь чутно процідила стара. — Розреготалась, як божевільна. І сказала, що це я з’їхала з глузду. А тоді почала, немов молитву, розказувати, яке щастя — ця її Романа: як вона про неї дбає, яка вона ніжна й уважна, як цікаво з нею розмовляти, як смачно вона куховарить, як старанно прибирає, як добре розуміється на ліках, як охоче згадує з нею Михайла. І ще говорила мені, ніби заведена: якби я тільки знала, через що довелось пройти цій дитині, яким було її життя, що з нею трапилось! Повторювала: що вони з нею зробили, ой, що вони з нею зробили! Розповідала про якісь сліди на тілі, про шрами від катастрофи — чи навіть катастроф. Натякала на жахіття, яких не може витримати людська психіка. Я вам кажу, — зі знанням справи підсумувала Юлія Юріївна. — Ця дурисвітка добряче промила їй мозок.

А потім? — запитав Богдан.

А потім у Тоні стався напад астми. «Ось бачиш, ось бачиш», — сказала їй я. Але вона мене не чула, а я не могла знайти при ній інгалятора, і кричала на всі дачі, верещала не своїм голосом, а вона лежала на землі, серед моїх помідорів, вона потовкла мені всю петрушку, поламала стріли часнику, вся синя, фіолетова, як Чорний принц, як баклажан, як часниковий цвіт, і хрипіла, хрипіла.

Вона померла? — запитав Богдан.

Ні, вона жива, — ображено сказала Юлія Юріївна. — Прибігла Романа з інгалятором, і Тоні відразу стало легше. Але Романа все одно викликала швидку, і Тоню забрали. Сюди вона більше не повернулась.

Де ж вона? — запитав Богдан. — Ви з нею розмовляли?

Я з нею не розмовляла і не збираюся, — твердо сказала Юлія Юріївна, цього разу дивлячись Богданові просто в очі. — Я їй перестала бути потрібна і нав’язуватись не збираюся. Вона зробила свій вибір. Сусіди запитували в Романи, і та начебто сказала їм, що астма Антоніни перейшла в гостру форму і напади стали щоденними, іноді — по кілька разів на день. Раптово, ви чуєте! Раптово! — саркастично скинула вона бровами і продовжила:

Лікарі, мовляв, сказали, що Антоніні слід постійно перебувати під наглядом фахівців. Вона під’єднана до якихось агрегатів, бо більшість часу не може дихати самостійно. Романа начебто платить за її приватний геронтологічний центр і начебто її відвідує. Вона сказала, що це тимчасово. Чуєте: тимчасово! — повторила свій риторичний прийом стара. А тоді втомлено і вдоволено водночас махнула рукою: — Та вона її просто здала в дім престарілих. Ніхто собі такого не побажає.

Може, у вас є її номер телефону? — запитав Богдан. — Я хотів би з нею поговорити.

Юлія Юріївна мовчки дивилася на нього кількадесят секунд, перш ніж відповісти:

Вам пощастило, бо я багато разів збиралась його стерти. Щоб і сліду її не було більше. Раз вона сама так захотіла.

І стара вийняла з нагрудної кишені картатої чоловічої сорочки, заправленої в шорти кольору хакі, кнопковий телефон, стару Нокію. І, піднісши її близько-близько до обличчя, піднявши окуляри на чоло, почала тицяти вказівним пальцем у проґумовані клавіші.

А той чоловік? — запитав Богдан, поки вона шукала. — Це якийсь її спільник?

Юлія Юріївна знизала плечима, не відриваючи погляду від екрана, що світився салатовим.

Не думаю, що це її спільник, — пробурмотіла вона неуважно. — Він, звичайно, буйний, і я не дуже хотіла б потрапити йому під руку. Але Зефір його любить. Я думаю, він добра людина. Я думаю, він її жертва.

Коли вони повернулися до будинку Юлії Юріївни, спека трохи зійшла. Настав час вечірнього поливу.

Навколишні сади наповнилися звуками скрекотання шлангів й подувами свіжости.

Бачите, до чого вона довела город Тоні, — вказала рукою на тин Юлія Юріївна. — Якби ви знали, як там раніше було доглянуто! Як у Букінгемському саду!

Але Богданову увагу привернув не город, що зеленими плямами проглядався крізь щільне сплетіння тину, а обриси двох постатей, які, обійнявшись, нерухомо сиділи на гойдалці під горіхом.

amoromality

фото: на засипані білим м’які пагорби спадають сутінки, через тіні, що залягають у вигинах, складках та улоговинах, зображення спершу здається фотографією оголених частин людського тіла

Вподобань 3844

Переглянути всі коментарі (202)

Ні, — сказав чоловічий голос у телефоні. — На жаль, із нею не можна поговорити. Вона дуже погано себе почуває. Зараз же період тополиного пуху, розумієте?

Запитайте її, будь ласка, чи не погодиться вона зі мною поговорити, — сказав Богдан. — Мене звати Богдан Криводяк. Я знайомий Романи. Я дуже хочу поговорити про неї з пані Антоніною. Мені дуже треба.

Крізь неприємне шарудіння долинали віддалені голоси. Богданові здалося навіть, що він чує слабкий старечий голос, який щось коротко, з зусиллям, відповідає на запитання Богданового співрозмовника.

Ні, вона не може з вами поговорити, — вкотре повідомив той. — Вона в дуже поганому стані.

amoromality

фото: запітніле дзеркало у ванній зі слідами від двох долонь, стікання крапель

Вподобань 1525

Переглянути всі коментарі (25)

Але за кілька годин з номера Антоніни перетелефонували.

Пані Борецькій стало краще, — промовив той самий увічливий чоловічий голос. — І вона сказала, що готова з вами поговорити. Але по телефону їй розмовляти складно. Ви знаєте, як нас знайти?

amoromality

перефотографована стара чорно-біла фотографія, де хлопчик у куцих шортиках простягає руку по щось, схоже на булку з маслом, запропоновану жінкою в бавовняному халаті на подвір’ї одноповерхового будинку

Вподобань 3245

Переглянути всі коментарі (212)

amoromality Повернення спогадів. Повернення додому

Вона б ніколи на це не погодилась, якби це не було його бажанням. Вона ніколи б не пішла на такий величезний ризик — але ситуація розвинулася так блискавично, що вона не встигла оговтатись. І відступу не було: всі зусилля Романа витрачала на те, щоб утримувати видимість.

Так, тепер вона шкодувала лише про одне: про те, що почала ділитися власною любов’ю із зовнішнім світом.

Романа не сподівалася, що її перші повідомлення про віднайденого чоловіка і про їхню історію викличуть у соцмережах таку потужну реакцію. Вона не була готова до аж настільки загостреної, збудженої, ненормальної уваги. З одного боку, вона відчувала нестишний, непроминущий жах: це було схоже на утримування водоспаду. Навіть більше: йшлося не про один водоспад, а про тисячі водоспадів. Не про Ніяґару, а про Іґуасу — про каскади вбивчих вод, найбільший із яких має назву Горлянка Диявола.

З іншого боку, вона не могла зупинитися. Витримувати увагу було настільки ж складно і небезпечно, наскільки й приємно. Увага невідомих, невидимих, незнаних, чужих людей давала глибоку насолоду, що підсилювала їхній із Чоловіком зв’язок. Вона прив’язувала до себе, ставала навіть не потребою, а необхідністю, залежністю. Це був Романин наркотик, тимчасом як сама вона стала наркотиком для інших.

Щоденні фотографії їхнього з Чоловіком життя отримували в інстаґрамі тисячі лайків і поширень, і щоразу дедалі більше. Водоспади ставали все повноводішими. Засухи не передбачалось.

Її делікатна долоня на його жилавій шиї, покресленій стежками рубців у небезпечній близькості від яремної вени («Ніжне насильство любови») — 4135 лайків. Біла чашка з міцним паруючим еспресо на порепаній стільниці («Його улюблена чашка на його улюбленому столі») — 3203 лайки. Її біла нога з гладкою шкірою, перекинута через його масивну ногу з вузлами і чорними шрамами серед ворсу і візерунків ліжника («Улюблений ліжник баби Уляни») — 6004 лайки. Його широкоплеча постать на тлі заспаного неба і завіси туману над плесом («Любов у ритуалах») — 3113 лайків. Відбиток її помади на його грудній клітці, поораній опуклими слідами («Поцілунок у серце») — 3987 лайків. Його спотворена голова, втиснута в подушку, із заплющеними очима — відразлива і беззахисна водночас («Усе знову, як раніше») — 3458 лайків. Перефотографована стара чорно-біла фотографія, де хлопчик у куцих шортиках простягає руку по щось схоже на булку з маслом, запропоновану жінкою в бавовняному халаті на подвір’ї одноповерхового будинку («Повернення спогадів. Повернення додому») — 3245 лайків.

Щодня все нові й нові фотодокази. Неспростовні, правдоподібні і достовірні свідчення неймовірної історії.

Його велика фігура на лісовій стежці серед тонких стовбурів сосон, він пестить собак, які ластяться до нього, махаючи хвостами, відео, тривалість — 1 хвилина 22 секунди («Життя набагато неймовірніше, ніж будь-яка література») — 2402 лайки.

До деяких фотографій — Ромині рефлексії на кілька абзаців. Ці зазвичай отримують не так багато уваги, бо потребують довшого часу для ознайомлення. Але її це не надто розхолоджує.

Сірий дощовий день за вікном — і розповідь про час, проведений нею без нього і без знання про його долю.

Його постать, яка з видимим зусиллям, дуже-дуже повільно, накульгуючи, небезпечно й кумедно погойдуючись, просувається їй назустріч стежкою — і текст про довгі місяці зусиль, які здавалися марними.

Зняті за допомогою дзеркала його посмугована шрамами м’язиста спина і звивистий, схожий на виноградну лозу, шрам на її спині — і поетична ода любові.

Лісовий мурашник, всипаний сосновими голками, — і розповідь про те, як у дитинстві він годинами досліджував комашині королівства, втікаючи з дому і забуваючись.

Люди, які пишуть коментарі під фотографіями й оповідями, дуже швидко здаються рідними. У кожного свій характер: з кимось Романа пережартовується, для когось має особливий теплий тон, комусь відповідає з надмірною обов’язковістю і докладністю. Вони всі разом обговорюють політику, почуваючись згуртованими, почуваючись однодумцями. Критикують владу. Цькують недалеких і зманіпульованих, якщо таким трапиться забрести на Ромин профіль. Підбадьорюють одні одних, повторюючи, як заклинання: поки є такі, як ми, поки ми є одні в одних — все буде добре, все буде дедалі краще.

Однією з їхніх із Чоловіком рутин стає звичка обговорювати коментарі. Романа радиться з ним, яке фото вибрати. Запитує його думки, чи вдалий підпис вона придумала. Переповідає деталі суперечки. Або смішний анекдот, яким поділився хтось із друзів. Чоловік уже впізнає багатьох із них. Часом і сам просить її розповісти. Запитує: яке продовження мала дискусія? Такий-то приходить до нас у коменти?

Він так і каже: «До нас». І Романа мліє, і хвиля вдячности до тисяч їхніх свідків міцнішає, набуває потужности, стає постійним тлом, необхідним супроводом стосунків. Їхнім підтвердженням. Узаконенням. Опредмеченням.

Завдяки постійній присутності цих приязних і невидимих свідків любов Романи і її Чоловіка стає явищем Природи. Чимось, що завжди існувало.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: міцно сплетені пальцями долоні

Вподобань 1637

Переглянути всі коментарі (74)

Знаєш, я знову відмовила їй, — говорить Чоловікові Романа, під заспокійливе скиглення гойдалки, на якій вони за звичкою погойдуються увечері. — Цій журналістці, Лані Лялюк, яка хоче, щоб ми з тобою прийшли на її телешоу. Вона страшенно нав’язлива. Я відмовляла їй уже тричі.

Чоловік принюхується — часом (хоч не кожного разу) йому вдається відчути натяк на гіркий і терпкуватий запах горіхового листя. Під горіховою кроною зовсім немає трави. Корені й камінці виступають з-під пересохлого ґрунту.

Не те щоб вона була неприємна. Ні, вона доволі мила. Вона від самого початку співпереживала з нами, раділа нашим із тобою успіхам. Вона мені подобається: в її текстах на фейсбуці відчувається справжня, не показова, людська щирість. Вона не намагається з себе когось вдавати, щоби просто подобатись, розумієш?

Думаю, так, — реагує Чоловік. — Вона симпатична.

Романа продовжує:

Вона каже, що ми просто зобов’язані розповідати нашу історію. Що це вже давно не тільки наша приватна справа. Ми з тобою вже не належимо тільки собі й одне одному, каже вона, — і Романа іронічно посміюється. Але Чоловік не підтримує її сміху, тож вона говорить далі, вже набагато серйозніше:

Лана каже, що ти — справжній герой. Символ незламности, жертовности й перемоги. А я — символ терпіння, віри і… теж жертовности, здається. А ми разом — символ любови й самого життя, які долають смерть і війну і роблять людину вільною. Якось так.

Вони знову мовчать, і тиша навколо така лунка — незважаючи навіть на ошалілі сонми жаб, які горлають з боку озера, — що чутно, як совгає ногами Юлія Юріївна, вирушаючи до сну, і як клацають плиткою кігті старого Зефіра.

Але я відмовила їй, — говорить Романа, — тому що не думаю, що нам із тобою таке потрібно. Це зайвий стрес. Я написала їй, що ти пережив надто складні речі — ми пережили їх із тобою обоє. Зрештою, ми продовжуємо їх переживати. Твоя пам’ять частково відновилась, і це справжнє диво. Але мозок — надто крихкий інструмент. Не варто з ним гратися. Ми не можемо передбачити, до чого призведе телевізійний досвід.

До чого він міг би призвести? — цікавиться Чоловік.

Я не знаю, — знизує плечима Романа і вкладає голову йому на коліна. — Думаю, ніхто не може цього передбачити.

Вони деякий час мовчать. Десь над головою Романи, на рівні третього Чоловікового ребра дзижчить комар.

А як ти думаєш? — запитує Романа.

Я думаю, що це може бути навіть корисно, — каже Чоловік. — І ще я думаю, що вона має рацію, ця телеведуча. Це вже не зовсім наша справа, і ми собі не належимо. Це наш обов’язок. Думаю, ми повинні це зробити.

amoromality

Київ, Київський телецентр «Олівець»

анонс прямого ефіру телешоу Лани Лялюк за участю Романи та її чоловіка

Вподобань 22 987

Переглянути всі коментарі (4202)

І раптом, саме там, сидячи на несподівано незручному високому стільці, схожому на барний, відчуваючи, як спеціяльна коробочка, що веде від мікрофона, пришпиленого на комір її зеленої шовкової сукні, починає відвалюватись від пояса, відчуваючи, як над верхньою губою проступають крапельки поту, Романа по-справжньому лякається.

Її страх тваринний: він не має імени, він не знає слів. Прожектори, що звисають з чорного провалля стелі, де перехрещуються залізні рейки і мерехтять вогники, звідусюди ціляться в неї, сліплять її білим світлом. Апаратура розігріває повітря, наближаючись небезпечно близько до її обличчя. На неї спрямовані відеокамери, за якими стовбичать серйозні, зосереджені на власних обов’язках чоловіки. Від них не дочекаєшся підбадьорливої усмішки. Далі — амфітеатр, заповнений глядачами. Якимись чужими обличчями, поглядами, виразів яких вона не може пояснити і збагнути. Вони чогось від неї чекають. А вона відчуває, що не має уявлення, чого може чекати від них.

Вона збентежилась уже першої миті, коли вийшла з таксі перед входом до телецентру «Олівець»: весь двір під хмарочосом був заповнений людьми, які зібрались тут заради них із Чоловіком. Охоронці вели їх крізь натовп, торуючи стежку і розводячи руками роззяв, і Романа відчула, як земля захиталася під її ногами. Схожий на гігантську тертку, оточений супутниковими тарілками, понурий бетонний телецентр врізався в небо, а під ним, зовсім поруч, тиснулися збуджені незнайомці, які зійшлися спеціяльно заради того, щоб на власні очі побачити героя війни, який мало не загинув і який геть утратив пам’ять, і його дружину, яка зуміла його дочекатись, знайти і повернути Чоловікові його власну історію.

Серед них були люди у військовій формі. Вони стояли щільними групами, і складно було виловити їхні настрої. Були тут волонтери, які збирали на армію гроші і самотужки вивозили поранених із зони бойових дій, були вдови загиблих і зниклих безвісти. Були представники громадських організацій, помічники народних депутатів, бізнесмени, фотографи, люди, які пройшли Майдан, фанатки Романиного чоловіка, закохані в нього, просто зацікавлені і небайдужі громадяни, жебраки і названі вже роззяви, які просто не мали куди податися цієї пори й улягли вмовлянням знайомих.

Якась жінка з родимою плямою на щоці вхопила Роману за плече і представилась подругою в інстаґрамі. Романа спробувала їй усміхнутись і ствердно кивнула у відповідь на якесь запитання, але коли побачила в очах жінки здивування, сахнулась. На щастя, її врятував один із охоронців телецентру, який відсторонив настирливу пані й утрамбував її в неспокійну магму натовпу, де вона негайно розчинилась і зникла з очей.

Не бійся, — ласкаво прошепотів їй на вухо Чоловік і взяв за руку. Романа з подивом підняла на нього очі й усвідомила, що він по-справжньому розслаблений. — Не бійся, я з тобою, я поруч, — сказав він.

Ти не боїшся? — запитала його Романа, коли вони ввійшли в неозоре фоє, стіни і колони якого здіймались у височінь, до купола, викладені рожевим і сірим мармуром. Де-не-де проглядалися народні орнаменти на стінах. У дзеркальних вітринах красувалися національні костюми.

Ні, я не боюсь, — усміхнувся Романі її Чоловік. — Я ж знаю, хто я такий. Чого мені тепер уже боятись?

Тимчасово його впевненість допомогла, Романа з вдячністю прийняла воду в пластиковій ємності від приємної асистентки головного режисера й дозволила літній пані з чітко наведеними бровами підготувати своє обличчя до ефіру.

Але ось раптом, побачивши це дивне, в кілька разів збільшене, чітке й нафарбоване обличчя на моніторі навпроти себе, побачивши свої перебільшено червоні уста, перелякані очі з радикально-темними тінями навколо, Романа втрачає всі можливі орієнтири. Навіть її Чоловік, який сидить на такому самому незручному стільці зовсім неподалік і здається радше зацікавленим, ніж схвильованим, не впливає на неї заспокійливо. Навіть він — її опора, її любов, сенс її життя, не допомагає опанувати ситуацію.

Лана Лялюк, гарненька блондинка з виголеними скронями, енергійно міряє студію своїми довгими ногами на масивних лакованих підборах. Її філіґранна фігурка еротично увита дротами від техніки, мікрофона й навушників (недарма ж вона досі вперто не погоджувалася на бездротові ґаджети).

Десь на периферії Романиного сприйняття залишилася сценка знайомства з Ланою та їхня бесіда з Роминим чоловіком — підозріло сердечна, навіть схожа на флірт. Лана Лялюк погойдувала стегнами і притискала рукою з яскравим манікюром крихітний навушник до свого крихітного вушка, а Чоловік дивився на неї згори донизу з приязною і поблажливою усмішкою, якою дорослий звір — нехай пошарпаний, однак упевнений у своїх силах — дивиться на життєрадісне катуляння молодої здорової особини. Романі здалося, Чоловік милується Ланою. Але думку про це вона залишила на потім. Її долоні спітніли. Величезне відображення її крикливо нафарбованого обличчя, зелений комір шовкової сукні на моніторах відволікають увагу.

Лана віддає останні розпорядження публіці. Люди навколо завмирають. Обличчя операторів робляться ще суворішими. Ефір розпочинається.

Романа повертається до себе, щойно усвідомивши, що розповідає про їхню з її Чоловіком любов. Зала завмерла. На очах багатьох блищать сльози. Обличчя операторів несподівано набувають людяної м’якости. Між бровами Лани залягають дві паралельні зморшки. Її голос тремтить від зворушення, коли вона ставить запитання.

Але найкращий — спрямований на неї погляд Чоловіка: сповнений захвату, довіри, вдячности. Він дивиться, ніби вперше.

Романа розповідає те, що сотні разів перед тим розповідала йому, намагаючись повернути пам’ять про їхнє спільне життя. Розповідає те, що писала на своїх сторінках у фейсбуці і під фотографіями в інстаґрамі. Розповідає те, що кожної ночі і кожного дня прокручувала у власній голові.

Говорить про його улюблену бабу Уляну і про двох її сестер. Кумедно описує стосунки старих: їхні сварки, їхні склерози, відставання від пришвидшеного часу, врешті смертю доведене до абсолюту. Говорить про мурашники, про лабіринти, комори з харчами, про лялечок і личинок, і про Матку-чудовисько, заради якої інші готові віддати життя, розповідає про маленького хлопчика, зачарованого їхнім налагодженим світом. Натякає на непрості стосунки з батьками, але делікатно мовчить про подробиці, ніжно дивлячись на Чоловіка, поки він ніжно дивиться на неї. Переповідає оповідку про Баал Шем Това, єврейського цадика, яку Чоловікові розповідала баба Уляна. Цитує його слова, промовлені після смерти дружини: «Тепер я не зможу вознестись на Небеса, немов пророк Ілля, тому що у мене залишилось тільки пів тіла».

Розповідає про їхню першу зустріч перед церквою святого Онуфрія у селі Рукораку і про скульптури Пінзеля. І про те, як її Чоловік фотографував роботи скульптора з метою збереження їх для вічности, у пам’яті людства. Говорить про особливі стосунки з мистецтвознавцем Омеляном Майструком. Про любов до історії і до предметів, захованих у землі, про його прихід до археології. Про спадок Віктора Петрова. Про філософію Сковороди.

Романа зберігає самовладання, ділячись із публікою і телеглядачами власними почуттями, пов’язаними з рішенням Чоловіка вирушити на фронт. Вона розповідає про його терпіння і мужність, про кількамісячну бойову підготовку, яку він проходив перед тим, як їхній батальйон кинули в зону воєнних дій. Розповідає про шок від пострілів і вибухів. Про спалахи ракет у нічному небі. Про свистіння снарядів. Про те, як земля піднімається під час розриву на двадцять метрів угору і як, падаючи, ти встигаєш побачити ще кілька розривів навколо. Про те, як літають міни 120-го калібру, а як — 82-го. Про дахи будівель, стіни, двоспальні ліжка і серванти, вантажівки і гірки з дитячих майданчиків, що висять у повітрі над землею. Про вогненні кулі, що зрошують землю. Про чоловіка, з яким ви ще вранці курили, вдивляючись у рівнину, яка зовсім недавно використовувалась для сільського господарства, а тепер його мертве тіло, поламаними кістками вивернуте назовні, ти тягнеш у плащ-палатці поміж сільськими будинками до підвалу, облаштованого як лазарет, наповненому смородом гангрен і стогоном. Про старих жінок у хустках, які стоять над тобою, поки ти лежиш у шовковистій перині грязюки, обіймаючи відірвану руку приятеля, про хитання їхніх чорних голів, про «сину, сину, ну що ж це таке, сину, ох, сину».

Поки Романа говорить, у студії западає дедалі густіша тиша. Кожне її слово розщеплюється на атоми і проникає у кровотоки присутніх. Кожне її слово запускає невідворотну фізіологічну реакцію, вивільняє в мозку цілі потоки речовин, які кров розганяє по тілу, наповнюючи його непідйомною, свинцевою важкістю. Кожне її слово потрапляє до слухачів із незмінним сенсом. Вони чують саме те, що Романа говорить.

Промовляючи, Романа бачить обличчя свого Чоловіка. Він дивиться на неї, але вона розуміє, що він бачить не її, свою дружину. Він не чує її мови. Крізь неї він бачить місця, в яких був. Всередині неї міститься увесь світ його життя, сама його пам’ять.

Чари порушує телеведуча Лана Лялюк. На її обличчі лежать драматичні тіні. Її низький голос вкрадливо котиться не з точки, в якій вона стоїть, довгонога й увита змійками дротів, а з усіх закутків студії, з темного повітря під невидимою стелею.

Як вас звати? — звертається вона до Чоловіка Романи.

Мене звати Богдан Криводяк, — відповідає Чоловік.

Чи правда, що ви брали участь у боях за Широкине? — запитує телеведуча.

Чоловік киває.

Які ваші враження?

Туман, — говорить Чоловік. — Туман, вологий пронизливий морський вітер. Іноді — з запахом промислових відходів, якщо тягнуло з Маріуполя. Вид на зимове море з балкона будиночка, який я займав із моїми бойовими товаришами.

Ваш батько — відомий пластичний хірург, доктор медичних наук?

Так, мій батько — один із перших фахівців у цій сфері.

Лана Лялюк витримує ефектну паузу. Десь там, у кутиках її досконалих уст, можна було б запідозрити тріюмфальний усміх — але ні, вона випромінює глибоку жалобу, трагічний жаль.

Знімальна група нашого телешоу, — повідомляє Лана Лялюк, — провела власне розслідування. Чоловік на ім’я Богдан Криводяк, археолог, син відомого пластичного хірурга, справді служив у складі ЗСУ. Тільки от терміни служби не збігаються. Богдан Криводяк — це зовсім інша людина. Це не ви.

Романа і її Чоловік мовчки дивляться на Лану. Відчутно, як студією розливається оніміння.

Ми запросили до студії бійців названого вами батальйону, які служили під Маріуполем у період боїв за Широкине, в яких ви начебто брали участь, — оголошує телеведуча. Світло падає на кремезного чоловіка в першому ряду. У нього русяве волосся і втомлені, сумні очі. Видно, що йому дуже нелегко перебувати серед усіх цих людей і техніки.

Лана наближається до нього, звабливо погойдуючи стегнами. Вона водночас співчутлива й підбадьорлива, вона ставить запитання і простягає мікрофон. Русявий чоловік називає себе (Василь Пасічник, позивний — «Оса»). Коротко розповідає власну історію. Їх кинули на Широкине в лютому. Вони навіть не бачили моря. Кожен ранок починався серед холоду і густого туману. За кілька днів селище майже повністю знищили. Він коротко переповідає головні події день за днем: було поранено бійця загону спецпризначення, загинули бійці полку, ховалися в сараї, терористи намагалися контратакувати, підірвали танки, ручки наведення на тринозі, друга хвиля атаки, знали, що в підвалах ховаються місцеві мешканці, стріляли над їхніми головами, чотири тіла, поранення в живіт, згорів живцем, протягом кількох годин повз в оточенні ворога, почали евакуацію.

Лана зупиняє його, легко торкнувшись його плеча. Він дивиться на неї почервонілими очима. Йому не хочеться згадувати. Лана ставить запитання. — Ні, — каже артилерист Оса, — такого бійця я не знаю. Не зустрічав такого. Але я не з усіма був там знайомий. Це не місце для знайомства, розумієте. Це не вечірка для самотніх сердець. До того ж, — говорить Василь Пасічник, — м’яко кажучи, у документах Нацгвардії коївся неабиякий безлад. Половини осіб, зазначених у списках, з нами не було, натомість половину наших реальних бійців не занесли в документи. Особливо це стосувалося добровольців. А коли вони гинули — нічого не було відомо: хто це, яка група крови, кому він підпорядкований.

Оса затинається. Тоді додає: — Не завжди так бувало, звичайно. Але траплялось. Усе це неможливо пояснити.

А тоді, ще мить помовчавши, каже: — У принципі, те, що розповідала дружина цього бійця, — все це правда. Я знаю, про що вона говорить.

Добре, — киває Лана. — Згідно з нашим інтерактивним опитуванням, в історію нашого героя (і вона показує широким жестом на Роминого чоловіка, який спокійно спостерігає за всім, що відбувається) вірить шістдесят чотири відсотки глядачів.

Двадцять два відсотки вважає, що описані події не відповідають дійсності. Чотирнадцять відсотків глядачів не визначилося. — Названі нею цифри відображаються на екранах у вигляді кольорових діяграм, які пульсують, ледь помітно змінюючись.

Пане Василю, — вкрадливо звертається до ветерана телеведуча. — Може, я неправильно вас зрозуміла. Дозволю собі уточнити. Ви казали, бійці ЗСУ на своїх позиціях у Широкиному не мали доступу до моря?

Ні, — хитає головою Оса. — Будиночки біля моря займали терористи. Ми займали віддалений від узбережжя район.

На екранах знову з’являються діяграми. Двадцять два відсотки стрімко зростають. Глядачів, які беззастережно вірять Романі та її чоловікові, поступово стає менше.

У нас є наступний гість, — оголошує Лана. — Він із нами на прямому зв’язку через скайп, оскільки з певних причин не мав змоги приїхати до нас у студію.

У студію проривається характерний звук додзвону, миттю обірваний. Лана Лялюк оголошує рекламну паузу.

Чи не час нам із тобою звідси йти? — запитує Романа у свого Чоловіка. — Мені здається, вони намагаються зробити з нас посміховисько.

Чоловік підморгує їй.

Не бійся. Ми можемо піти будь-якої миті. Ми нічого їм не винні. Мені цікаво, що буде далі.

Асистентка подає їм воду. Жінка з перебільшено підведеними бровами заходиться припудрювати Роману, нарікаючи на полиск її обличчя. Лана наближається, широко усміхаючись.

Все супер, — говорить вона. — Ви молодці. Ви просто суперкруті! Реально. У мене мурашки йшли шкірою. Ось тут. І тут. Реально. Дуже круто.

Вона відходить до операторів, напружено з’ясовуючи якісь технічні деталі. І тут якраз знову починається ефір.

Ми повертаємось, — каже Лана — свіжа, немов джерельна вода. — З вами Лана Лялюк, і сьогодні ми розповідаємо вам неймовірну історію любови, яка подолала смерть і забуття.

На моніторах виникає Професор. Він сидить за письмовим столом у якомусь кабінеті з ґратами на вікні. Професорова сорочка видається трохи зім’ятою і не зовсім свіжою. Однак він не втрачає самовладання. У Романи виникає враження, що вона навіть помічає в ньому якусь нову якість: крізь рівний тон вчувається не до кінця сформована агресія. Невластивим собі чином Професор наголошує деякі слова. Він знімає окуляри і ритмічно постукує ними по стільниці.

Ні, це не мій син, — говорить Професор. — Мій син, Богдан Криводяк, щойно повернувся з фронту, і ми з ним знайшли спільну мову після багатьох років непростих стосунків, в яких є також і моя частка провини. Цей чоловік, цей злочинець, який сидить перед вами в студії, — тицяє Професор складеними окулярами просто в екран, — цей самозванець, який видає себе за мого сина — небезпечний і божевільний. Він з’явився в моєму помешканні, щойно я, охоплений жалобою, повернувся додому з Ізраїлю, привізши звідтіля прах моєї покійної дружини… — голос Професора тремтить, він намагається продовжувати розповідь, але його підборіддя смикається, слова зминаються. Старий схиляє голову, і на всю студію лунають скрегітливі звуки, посилені вадами зв’язку. Звукорежисер встигає спрацювати на кілька митей пізніше, стишивши гучність. Але цього вистачає, щоб посіяти серед публіки ще більший неспокій.

Продовжуйте, Професоре, — крижаним голосом звертається до нього Лана. — Що зробив цей чоловік, коли з’явився у вашому помешканні?

Професор глибоко видихає і зводить голову.

Цей незнайомець з’явився до мене і розтрощив усе моє майно. Він завдав мені тілесних ушкоджень. Він мало мене не вбив. І я так і не зрозумів, яку мету він переслідував.

А ця жінка? — вказує Лана на Роману, блідість якої непомітна під шарами гриму. — Вам знайома ця жінка?

Професор болісно кривиться. Йому явно неприємно про це говорити.

Так, — мовить він. — Я знайомий із цією жінкою. Вона супроводжувала незнайомця, але я знав її набагато раніше. Чесно кажучи, я довірився цій особі і впустив її до свого дому. Вона втерлась мені в довіру. Вона ввійшла мені всередину. Вона знищила мій світ.

Я не знищувала вашого світу! — не витримує Романа, зриваючись зі свого стільця.

Лана заспокоює її простягнутою долонею правої руки, як заспокоюють тренованих собак. Романа повертається на місце. Її перенапружені литки тремтять.

Яку мету переслідувала ця жінка? — запитує Лана в Професора.

Западає мовчанка. Ромин Чоловік простягає руку і схрещує свої пальці з пальцями дружини. — Якщо хочеш, можемо забиратися звідси, — підморгує їй. — Це справді уже перестає бути смішно. — Рома голосно, з зусиллям видихає. Лана осудливо супить брови.

Професоре, залишайтеся, будь ласка, на зв’язку, — просить телеведуча, а тоді обертається до глядачів. — Ми маємо ще одного гостя. Чи то пак свідка.

Прожектор ковзає першим рядом і висвічує елегантну жіночу постать. Романа не відразу впізнає Слонову.

Так, я знаю цього чоловіка, — каже Емілія з досконалою експертністю в голосі. — Я психіятр, працюю здебільшого з особами, глибоко травмованими військовими діями на Сході, з людьми, які потерпають від ПТСР. Цей чоловік — мій пацієнт.

І Слонова заходиться методично й терпляче викладати особливості перебігу й корекції стресових станів, ілюструючи свою мінілекцію ілюстраціями з власної практики. Вона описує психози й нюанси клінічної депресії. А тоді плавно переходить на змалювання історії хвороби свого пацієнта N: аномалію його виживання (його ушкодження були абсолютно несумісні з життям), його пошкоджений мозок, надзвичайно цікаву ретроградну амнезію та супровідні психічні розлади. Слонова описує методи роботи з пацієнтом, нездоланні труднощі, повільний прогрес — і різкі та глибокі регреси. Змальовує проблиски вибіркових спогадів: латинські назви акваріюмних рибок, обізнаність із технологічними особливостями лиття сталі, надзвичайну орієнтацію у видах плавучих засобів. Описує закономірності його галюцинацій, схильність до жорстокости і невмотивованих вибухів агресії.

У процесі своєї промови вона розпалюється, відбирає з рук Лани Лялюк мікрофон і, незважаючи на її протести, виходить у центр студії. Там Слонова застигає навпроти Романи та її Чоловіка і продовжує вивергати слова, дивлячись то на одну, то на іншого. Говорить з дедалі більшим натиском, карбуючи слова.

Вона ділиться власними спостереженнями за раптовою появою в лікарні жінки, яка називає себе дружиною пацієнта, за майстерним сплітанням сітки навіювання, за напусканням блуду, за наведенням полуди на очі спеціялістів.

Мені було очевидно, — заявляє Слонова, — що пацієнтові згадана особа цілковито незнана. Звісно, ретроградна амнезія передбачає невпізнавання хворим найближчих людей, цілковите відчуження інтимного досвіду власного життя — але як експерт із багаторічним досвідом я з усією відповідальністю стверджую, що існувала ціла низка чітких ознак і доказів, які свідчили про те, що двоє цих людей ніколи раніше не зустрічались і не були знайомими. Що вони з різних історій. Що вони віддалені одне від одного, як Схід і Захід. Що вони відірвані й відмежовані. Що вони розмовляють різними мовами. Особливо уві сні.

Це неправда, — сказала Романа.

Неправда? — люто кривить губи Слонова. — А всі ці галицькі казочки про бабу Уляну, бамбетлики, шляфроки і ліжники — це правда? Ви хоч знаєте, що крізь сон він бурмотів, як перед лицем своїх товаришів урочисто присягає жити, вчитися і боротись, як заповідав великий Лєнін? І запевняв, що завжди готовий. Ви про це знали?

Це неправда, — каже Романа. — До того ж на Галичині ми також мали піонерську організацію. Що тут дивного?

Мовчіть, — презирливо шипить на неї Слонова. — Мовчіть, ви! — білки її очей моторошно віддзеркалюють світло прожекторів. — Він же був як дитина! Невинне дитя. Чистий аркуш. Табула раса. Що ви з ним зробили?

Швидкими кроками вона перетинає студію і хапає за руку якогось опецькуватого типа. Слонова різко шарпає ним, тим самим наказуючи їй підкоритися. Вона витягує чоловіка у простір перед камерами і, тицяючи мікрофоном у його круглу голову, в обвислі щоки, у вузлуватий ніс і схоже на прим’яту траву волосся, повідомляє:

Це — Шушаков. Він також був моїм пацієнтом. Я проводила йому терапію після психічних травм, отриманих під час обстрілу мікрорайону «Східний» у Маріуполі. Він лікувався у той же період і в тій же лікарні, що й пацієнт, уражений ретроградною амнезією. Шушаков, розкажіть самі все, що ви знаєте, — наказує Слонова.

Цієї миті втручається Лана. Вона вже стискає в долоні другий мікрофон, змирившись із частково втраченим керуванням телешоу. Але повністю відпустити його у вільне плавання Лялюк не готова.

Зачекайте, — просить вона Слонову. — Давайте спершу поглянемо на результати нашого інтерактивного опитування. На цей момент уже всього лише чотирнадцять відсотків телеглядачів цілковито і беззастережно вірять в історію наших сьогоднішніх героїв. П’ятдесят шість відсотків — вагаються. Впевнена, разом ми здатні докопатись до істини. Прошу тільки про одне, — довірливо звертається Лана в об’єктив телекамери, — не робіть швидких висновків. Зберігаймо об’єктивність. Не дозволяймо себе обманювати, не віддаваймо себе до рук цинічних маніпуляторів. Брехня, замішана на емоціях, надто легко набуває форми правди. Закликаю вас дослухатися до власних сердець.

Ці останні слова вона промовляє, поклавши обидві долоні на плечі Романи та її Чоловіка.

А зараз ми із зацікавленням вислухаємо чоловіка, хворого на біполярний розлад, що загострився після пережитої трагедії у його рідному місті Маріуполі, — його теж лікувала психіятр пані Слонова. На превеликий жаль, як свідчить статистика, психічні хвороби залишаються з людиною на все життя. Їх неможливо повністю вилікувати. Слухаємо вас, пане Шушаков.

Шушаков починає говорити, лякається свого голосу, спотвореного мікрофоном і примноженого технікою, але, підбадьорений поглядом Слонової, тут же відновлює спробу.

Я знаю цього чоловіка, — каже він російською. — Це ж Віктор. Ми з ним знайомі з дитинства. Вітю, ти мене пам’ятаєш? — благально зводить він очі на Чоловіка. Чоловік залишається незворушним. Він мовчки стежить за всім, що відбувається. Романа тим часом почувається повністю виснаженою. Події віддаляються від неї, втрачають чіткість. Зображення стає замуленим. І тільки долоня її Чоловіка, його доторк пов’язує з реальністю.

Вітю, це ж я, Шушаков, — говорить тим часом Шушаков. Говорить він жалібно. Здається на його очі от‑от навернуться сльози. — Ми з тобою разом вчились у школі. Ти був відмінником, Вітю. Вже в першому класі ти знав напам’ять усі столиці. І так, це правда, ти розумівся на акваріюмних рибках, бо твій дід, який раніше був шишкою, парторгом на меткомбінаті Ілліча, влаштував для тебе величезний акваріюм. Мої батьки казали, твій дід раніше жив у Києві і обіймав високу посаду, але його за щось покарали і відправили до нас. Ну, ваша сім’я все одно жила добре, ти не переживай, Вітьок. У вас було все. І твій батько, він теж працював на заводі, разом із моїм старим. Тільки мій старий був звичайним робітником, а твій — начальником цеху. І мій старий — не знаю, чи тобі про це було відомо, Вітю, — він загинув одного разу. Упав у казан із розплавленою сталлю. І твій батько приходив до нас додому. Йому було так шкода мого старого, він навіть плакав. І моя мама його заспокоювала. Я пам’ятаю, як на кухні світилося світло, і вони там довго-довго розмовляли, а я ніяк не міг заснути через це бубоніння, через їхні стривожені голоси, — хлипає Шушаков, поки Слонова киває головою і гладить його по спині.

Твій батько був дуже хорошою людиною, Вікторе, — продовжує Шушаков. — І твій дід також був доброю, порядною людиною. Всю вашу сім’ю дуже поважали і досі поважають у Маріуполі. Дуже шкода, Вітю, що твої батьки теж загинули під час обстрілу. У мене там загинули діти. Хлопчикові було вісім років, а дівчинці — шість. Її звали Аглая. Це грецьке ім’я. Просто моя дружина — маріупольська гречанка. Її прізвище було Папаіоанну.

Вітьок, — продовжує далі Шушаков. — Ми з тобою не дуже дружили в школі, але ти мені завжди подобався. Ти був серйозний. Ти був культурний. Ти читав книжки. Я позичав у тебе Джека Лондона і Майн Ріда. І Фенімора Купера — в такій темно-синій палітурці з золотим тисненням, пам’ятаєш? Це були книжки з бібліотеки твого діда. Ти, напевно, не хотів зі мною дружити, але нормально до мене ставився. І я пам’ятаю, як любила тебе Ольга Миколаївна! Вона тебе завжди ставила за приклад. А директора нашого, Василя Никифоровича, пам’ятаєш? А Рашпіля, Вітьок? Ти ж пам’ятаєш Рашпіля?

Спочатку через схлипи Шушакова ніхто не чує слів Чоловіка. Але їх чує сам Шушаков.

Що ти сказав, Вітю? Повтори. Я погано чую, — просить він.

Я зараз тебе вб’ю, — цідить крізь зуби Ромин Чоловік, дивлячись на схвильованого Шушакова темним поглядом.

Рекламна пауза, — оголошує Лана Лялюк.

jkoxana

Київ, Київський телецентр «Олівець»

селфі жінки з родимою плямою на щоці серед натовпу, який захопив одну з телестудій; якщо достатньо довго придивлятися, поміж людьми можна помітити Чоловіка, який, дбайливо обійнявши рукою Роману, виводить її геть

Вподобань 9243

Переглянути всі коментарі (4549)

Коли натовп увірвався до студії, винісши одразу всі вхідні двері, і затопив своїм гарячим навісним неспокоєм увесь простір, коли полетіли шкереберть відеокамери і почали вибухати, розбиваючись, прожектори, Чоловік скористався ситуацією і повів Роману до одного з виходів.

Він торував шлях, захищаючи її від агресивно налаштованих людей власним тілом, раз по раз озираючись, щоб упевнитись, що з нею усе гаразд. Вона була смертельно перелякана, так, але його впевненість і спокій знову повертали її до притомного стану.

Чого не скажеш про решту людей у студії. Лана Лялюк верещала, залізши з ногами, зі своїми високими масивними каблуками на стільця, а навколо неї погойдувалась юрба і простягалися загрозливі й хтиві руки. Слонова намагалась привернути загальну увагу до втікачів, тільки на неї ніхто не зважав. Шушакова взагалі не було видно. Він просто опустився на підлогу, опинившись серед рухливого лісу ніг, і, обійнявши себе за коліна, втупився в одну точку.

Жінка з родимою плямою на щоці, яка намагалась зупинити Роману ще перед входом до телецентру, тримала в руках мікрофон і емоційно зверталась до однієї з камер, за якою стояв чи то бізнесмен, чи то громадський діяч, відтиснувши оператора.

Від самого початку ми були свідками цієї історії, — виголошувала жінка, приклавши одну з долонь собі до грудей. — Вона розвивалася на наших очах, ми брали в ній участь, ми жили нею, ми жили цією любов’ю, ми напувались нею, вона стала нашим сенсом, вона розігнала хмари, вона повернула віру, — майже співала жінка з плямою, все дужче розпалюючись, завиваючи і підтупуючи ногами. — Ми знаємо Роману, як рідну сестру. Ми знаємо всі її таємниці, кожну з її потаємних думок, всі її жіночі болі і розкоші жертовного серця. Ми давали їй поради, ми давали їй розраду, ми були поруч щомиті. Вона до нас дослухалася. Ми знаємо Богдана, як рідного брата, як маленького сина, як старого батька, як власного чоловіка. Він наш герой, він втілення козацької звитяги, запорозької мужности, гайдамацької відданости ідеалам. Він — справжній чоловік. За ним ми — як за кам’яною стіною. Він — наша половинка. Ми вболівали за нього, за неї, за повернення пам’яті, за відновлення любови, за єдність. Ми не спали ночей, думаючи про них. Ми розмовляли про них із найближчими, ми не встигали стежити за власними дітьми, не встигали зважати на власних старих батьків, не встигали збагнути самих себе, тому що наша свідомість без лишку була віддана тільки їм, їхній історії. Їхня історія стала нашою історією, мої любі. Вони стали нами. Ми свідки їхнього життя, і ми захистимо їх від зазіхань маніпуляторів, від політичних інтриг, від жорстоких антигуманних практик сучасного глобалізованого світу. Ми не дозволимо зазіхати на вічні цінності, на правду, на любов, на нашу віру. Ми віримо, і наша віра — істинна. Ми знаємо, бо ми бачимо, бо ми відчуваємо, бо ми лайкаємо і ми коментуємо. Спільна і світла сила нашої раціональної притомности розвіє темний морок бездушного зла.

amoromality

Київ, Сирець

зроблене з дрону відео з видом на телевежу, телецентр, меморіял Голокосту, Кирилівський гай, Лук’янівське кладовище, станцію метро Дорогожичі

Київський телецентр «Олівець» був збудований на місці старого єврейського цвинтаря, поруч із Бабиним Яром, де за німецької окупації було розстріляно приблизно 90–100 тисяч людей, з них — 65–70 тисяч євреїв.

Як свідчить українська вікіпедія, телецентр було спроєктовано в радянські часи за бразильським планом. Через це (зокрема, через алюмінієві вікна) будівля виявилась неймовірно затратною у сенсі теплозабезпечення.

Київський телецентр мав виконувати функцію резервного для головного телецентру Радянського Союзу на випадок, якби московський із якихось екстремальних причин став недоступним. Спеціяльне обладнання дозволяло вести мовлення не тільки на СРСР, а й на всі країни «соцтабору».

Загальна площа телецентру — 87 400 квадратних метрів. Висота споруди — приблизно 105 метрів. Кількість поверхів — 24. Приблизна висота поверху — 3,3 метри.

У телецентрі містяться апаратно-студійний комплекс телебачення з багатосвітловим вестибюлем, кіноконцертна зала на 450 місць, 8 телевізійних студій, 14 залів для репетицій, 17 відео-апаратних комплексів, 4 зали для кіноперегляду. У хмарочосі можуть одночасно працювати 2500 людей. Деякі приміщення досі залишаються недобудованими.

Телецентр має власну пожежну частину, необхідну у зв’язку з легкозаймистістю споруди. Одначе сьогодні пожежна частина більше не працює.

Більшість техніки, якою оснащено телецентр, значно поступається середньої якости смартфону.

Під будівлею міститься спеціяльний таємний поверх, розрахований на роботу в надзвичайних обставинах — у «важкий період» (наприклад, після початку ядерної війни).

amoromality

Київ, Сирець

фото: темрява

Звичайно, ми знайдемо вихід, — заспокійливо шепотів Чоловік, ведучи за собою Роману темними мармуровими коридорами підземного поверху. Він освітлював шлях Роминим смартфоном, відкриваючи перед ними фрагменти металевих запаяних дверей, затоплені водою сховища з технікою 1980-х років, телевізори з опуклими, мало не круглими лінзами, полиці з бляшаними, схожими на консервні, коробками, в яких зберігалися плівки старих форматів. Повсякчас доводилось переступати через декорації телестудії, в якій висвітлювали Олімпіяду 1980-го року.

Звичайно, ми звідси з тобою вийдемо, — говорив Чоловік, час від часу зупиняючись, щоб обійняти свою дружину. — Хіба ми не виходили з набагато складніших ситуацій? Сама пригадай, як ми знайшли вихід у цілковитій темряві рукорацьких підземель. Тільки тому, що тримали одне одного за руки. Тому що були одне в одного. Пригадай, як ми вийшли на світло після блукань у лабіринтах забуття.

Це Мінотавр був приречений до вічного блукання, — говорив Чоловік. — Чудовисько, яке не могло відповісти собі на запитання, ким воно є: людиною чи биком.

Але ми знаємо, хто ми такі, правда, Романо? Нам це точно відомо. Ти — моя дружина. Я — твій чоловік.

Коли вони піднялись нагору довжелезною вузькою драбинкою, повсякчас ударяючись головами об залізні перегородки, коли Чоловік, залишивши Роману трохи осторонь, кількома потужними ударами плеча, які супроводжував тваринним ревінням, зірвав із петель двері, що відділяли їх від зовнішнього світу, коли їх залило яскраве літнє сонце і навколишня зелень влилась у їхні зіниці буйними хвилями, Чоловік замислився.

Скажи-но мені, — звернувся він до Романи, — чи не розташований телецентр зовсім поруч із Лук’янівським військовим кладовищем? Це ж там, здається, поховано Петрова?

Ось, через дорогу, — вказала рукою Романа.

amoromality

Київська область, Дарницький район

відео: нескінченний і одноманітний сосновий ліс, хекання за кадром

Від станції Бориспільська навігатор показував шлях кудись углиб лісу, що обрамляв трасу. Богдан Криводяк знайшов підозріло вузьку стежку, яка постійно губилась у заростях дикого хвоща, але інтерактивна мапа вперто стверджувала, що Богданові, попри все, слід рухатись далі.

Він сунув крізь гущавину, занурюючись у приглушеність лісу, однак, не міг відпустити з кола своєї уваги шуму траси, який віддалявся дедалі більше, але залишався тривожним тлом, що у свідомості Богдана кожних кілька секунд змінювало своє значення, тож йому доводилося робити зусилля, щоб нагадувати собі: ні, це не шум БТР-ів, ні, це не відступ колони танків, ні, він не відірвався знову від своїх. Це всього лише дорога на Бориспільський аеропорт, це всього лише потік легкових автомобілів.

Невдовзі стежка таки вивела його на асфальтовану доріжку. Уздовж неї провадили лінії електропередач. Що дужче Богдан заглиблювався в ліс, то частіше зникав мобільний зв’язок. Врешті покриття не стало зовсім. Мапа на екрані смартфона остаточно підвисла.

Доріжка вивела до високого бетонного муру, за яким розривалися від гавкоту пси. Богдан рухався вздовж нього в супроводі цього валування. Він чув, як собаки підстрибують, заведені запахом чужинця, як деруть кігтями огорожу з протилежного боку, навпроти Богдана.

Йому пригадався собака — ребра, обтягнуті шкірою, — який махав хвостом, щільно притиснутим до тіла, жалібно зазираючи в очі і просячи їжу. Він притискався до стіни дому, від якого залишилася тільки ця одна стіна. Його лапи потопали в купі блакитного пластику, кухонних рушників, шкільних зошитів, чорних від багнюки і здерев’янілих. Богданові пригадалося власне бажання його пристрелити. Він не довіряв собакам. Йому пригадалось, як той, чиє ім’я він донині волів не згадувати, пам’ятаючи до чого це може призвести, загримів найлютішою лайкою, рушив у бік тварини і, не доходячи до зіщуленої постаті, яка зникла за надщербленими цеглинами, вивернув на землю вміст останньої консерви. Здається, того вечора він підірвався на розтяжці. І перше, що спало на думку Богданові, коли він довідався, — це консерва, яку вбитий віддав собаці.

Він попросив сторожа закладу забрати собак геть. — Так, це всього лише шавки. Звичайно, вони нічого мені не зроблять. Я просто не люблю. Заберіть.

Рушив до видовженої двоповерхової будівлі серед залишків лісу, повз альтанки і лавки. Ковзнув очима по вікнах — однакових металопластикових чотирикутниках.

Товста неохайна жінка в очіпку стояла на порозі, дивлячись на стежку перед собою, і їла картоплю з алюмінієвої глибокої миски, яку обома руками притискала до грудей. — Я нянечка, — відповіла на Богданове запитання. Він попросив дозволу увійти. Пояснив причину.

Не дозволено, — категорично хитнула головою нянечка. — Треба говорити з головним лікарем. Він зараз не на прийомі. Так просто не можна сюди заходити, якщо ви не родич.

Богдан набрав номер на мобільному телефоні. Відповів знайомий чоловічий голос.

Ви приїхали? Навіщо? Ви тут? Я зараз вийду. Чекайте.

Це був худорлявий юнак із кучерявим темним волоссям і переляканими очима. Наближаючись коридором, проявляючись із темряви, він нервовими руками застібав ґудзики свого білого халата.

Вона померла, — сказав медпрацівник.

Богдан мовчки дивився на нього, не розуміючи.

Ви ж сказали мені, що вона готова зі мною розмовляти, — врешті мовив він.

Вона була готова, — сказав юнак роздратовано. Він вийшов на ґанок і закурив, жадібно затягуючись.

Їй навіть краще стало після вашого дзвінка. Вона віджила. Ми з нею вчора гуляли тут хвилин сорок, вона була в чудовому настрої. А сьогодні над ранок, десь о четвертій, стався приступ. Я не чергував уночі. Поки лікар і санітари добігли, вона вже була непритомна. Так і не прийшла до тями.

Вона вам щось розповідала про ту особу?

Юнак похитав головою.

Розповідала багато про покійного чоловіка. Про ту жінку — жодного слова. Антоніна була доброю людиною. Просто зараз така пора, розумієте. Підвищений ризик для астматиків: багато тополиного пуху.

Богдан роззирнувся.

Тут немає тополь. Це ж сосновий ліс.

Юнак зітхнув.

Вона була доброю людиною. Ви її знали?

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото, зроблене ззовні крізь вікно другого поверху (можливо, з однієї з гілок «ялинки Сталіна»): високий чоловік порпається в чужих речах

Він був упевнений, що його ніхто не помітив. Зефір не загавкав, коли він обігнув будинок із вохристо-помаранчевими стінами, так щільно до них припадаючи, аж боляче дряпнувся щокою об рапату поверхню. Розмірено тріскотіли поливалки на городі Юлії Юріївни. Колодка піддалася неохоче: щось усередині неї сухо тріснуло, потім нявкнуло жалібно — і замок упав Богданові в долоню, як важкий перестиглий плід.

Тепле нутро будинку пахнуло на нього ароматами чужого життя. На столі — дві чашки із залишками кави, розкришене печиво «Марія» на блюдці. М’яке жовте масло у глибокій гуцульській тарілочці (забули поставити до холодильника). Такі тарілочки полюбляла баба Уляна, подумалося Богданові.

Що довше він перебував усередині, що довше роздивлявся предмети, що більше уваги звертав на дрібнички, то химерніше відчуття наростало всередині. Все тут було зовсім чужим, цілковито незнаним. Він проник усередину життя людей, про яких нічого не знав і з якими навряд чи хотів би мати щось спільне.

І водночас — щось в окремих предметах, чи, навпаки, в їхній сукупності, в цій кераміці, що громадилась на кухонних полицях, у ліжникові, що лежав на матраці, немов убитий ведмідь, у глиняних свищиках, вишикуваних на підвіконнях поруч із підсвічниками і склянками, з яких стирчали воскові свічі різної форми й товщини — було таке, що непрямим чином його зачіпало, стосувалось якихось глибоко захованих, неусвідомлених, утоплених на самому дні його істоти якостей.

Коли він, розпчихавшись від пилюки, витягнув із комори темно-синю, обтягнуту фактурним дерматином, валізу і, зірвавши язичок замка з блискавки, розчахнув її, відчуття впізнавання незнайомого піднялося до його горла, заважаючи дихати і ковтати.

У валізі були ретельно поскладані інструменти для археологічних розкопок. Сам він ніколи не мав нічого подібного: дещо з речей, які йому належали, валялись удома абиде, решту він завжди отримував під час експедицій. Тут же, у спеціяльних петлях і кишеньках, зафіксовані пасками на липучках, лежали господарські і художні пензлі різної товщини, цвяхи, голки й зубочистки, сита, рулетки, свинцевий висок, мотузки, спиртові рівні, креслярський планшет, компас, контейнер і безліч інших дрібниць, ніби перенесених сюди якимось маніяком з довідника для археологів. Поруч із валізою Богдан знайшов футляри з мензулою і землемірним рівнем.

Він покинув вміст валізи на підлозі і рушив скрипучими сходами нагору, на другий поверх. Він обстежив шафи з чоловічим одягом, шухляди комода з жіночою білизною, дивуючись із того, як багато предметів навколо поламано чи розбито: дзеркала, дверцята шафок, стільці — все носило сліди чи то військових дій, чи то бурхливих любощів. Теплий солодкавий запах, що наповнював кімнату, викликав у Богданові відчуття проникнення у заборонене, в неможливе. Він почувався сп’янілим. Ним хитало. Голова паморочилася. Йому хотілося покинути цей простір, вибігти назовні, ковтнути свіжого повітря — і водночас він торкався мережива білизни, гладив несвіжу зім’яту постіль на ліжку, залишав пальцями сліди у пилюці на шафах.

Його увагу привернули стоси фотоальбомів, що займали одне з підвіконь за важкою помаранчевою шторою. Богдан зняв із найближчого стосу другий том «Розвідок» Віктора Петрова, кілька пожовклих зім’ятих папірців, списаних дрібним нерозбірливим почерком, — найімовірніше, чиїсь листи (він зауважив інші такі самі серед складок постелі) — і видрукуваний на аркушах рукопис чогось схожого на художній текст під заголовком «Непроникне», і розгорнув перший альбом.

amoromality

Київ, Лук’янівський військовий цвинтар

перше в історії фото чорної діри

Романа зупинилась позаду нього, майже торкаючись його широкої нерухомої спини, що повністю затуляла від неї могилу. Тіні від гілок і листя, тріпотливі непевні тіні падали на мармурові і кам’яні площини. Романа знала, що сталося невиправне. Вона точно знала, що це кінець. І коли Чоловік поволі, з видимими труднощами почав обертатися, вона упевнилась у своєму знанні.

Його болісне зусилля негайно передалось і її істоті. Воно продерло все її тіло зсередини наскрізь, мало не збило з ніг. Романа вхопилася за тонкий стовбур клена, розмахуючи руками, як людина, що захлинається, тонучи.

Погляд Чоловіка змусив її завмерти. Пришпилив її до поверхні землі. Знерухомив.

Те, що розверзлося тієї миті у його жовто-карих чужих їй очах, пролягало далеко за межею людського життя, притомности, самого існування. То була вбивча матерія, чорна космічна діра, що втягувала у себе Всесвіт. То була нейтронна зоря з її холодною гладкою поверхнею, сила гравітації якої дробить фізичне тіло на атоми.

Романа дивилася туди, в саме осердя жаху, усвідомлюючи, що Чоловік знає. Цієї миті, тут, на цвинтарі, стоячи над могилами, він пережив цілковите повернення пам’яті. Приспані нейронні ланцюжки, які довгий час відмовлялися працювати, під дією атомного вибуху ожили — і тепер готові були до самознищення. А водночас — до знищення того, хто був винуватцем наруги. Хто був під рукою. Хто так довго, за всіх обставин залишався поруч. Хто стояв на відстані тридцяти сантиметрів від Чоловіка, закинувши голову, дивлячись у його страшне обличчя.

Протягом тієї долі секунди Чоловік здобув несумісну з життям властивість знання про минуле й майбутнє. Вся історія Всесвіту вмістилась у його голові. Він пригадав, хто він і звідки походив. Пригадав власних батьків, своє місто й ім’я, з яким народився.

Водночас він пам’ятав усе, що відбулося, з миті, коли він утратив пам’ять. Він не забув, як ця жінка обманювала його, давши чуже ім’я і чужу історію. Він не забув, як довго й методично вона вкладала в його розум і серце переконання, начебто він — це насправді людина, яку він хотів би убити, що його історія — це історія, в яку він не вірив і про яку нічого не бажав знати. Вона змусила його відчувати чуже почуття провини, відібравши і заперечивши почуття провини, яке належало йому і його родині. Ніхто не має права відбирати в людини її почуття провини.

І ця жінка, яка свідомо й цілеспрямовано коїла над ним свою наругу, жінка, яка використала його дитячу беззахисність, яка скористалася глибоким сном його хворого, зраненого, майже мертвого мозку — врешті пробудила в ньому віру у вигадану нею історію і викликала справжні, невигадані почуття до себе самої.

Він полюбив її по-справжньому. Він не міг жити без неї.

І зараз він збирався її за це убити.

Але доля секунди минула.

І Чоловік забув, ким ця жінка була і що вона з ним зробила.

amoromality

Київ, Лук’янівський військовий цвинтар

могила Віктора Петрова і Софії Зерової

А я вас знаю, — сказав він російською, увічливо усміхаючись (лівий кутик рота, смикаючись, сповз додолу). — Ви ж працюєте в читальному залі архіву, правда? Ви мене пам’ятаєте? Вам погано?

Ні, мені не погано, — відповіла Романа, тіло якої досі перебувало у стані вільного падіння. — Ні-ні, що ви. Мені не погано. Може, тільки зовсім трішки.

Чоловік поглянув на неї зі співчуттям і продовжив:

Я тоді спеціяльно приїздив до Києва, — сказав він. — Спеціяльно, щоб ходити до вашого Архіву. Я читав листи Петрова до Софії Зерової, пам’ятаєте? — і він кивнув на могилу.

Романа невпевнено хитнула головою.

Ні, вибачте, я вас не пригадую. Не ображайтеся, — сказала вона дуже тихо, навіть трохи начебто ніяковіючи. — Просто до Архіву ходить так багато людей, багато різних дослідників. Ми там зберігаємо стільки документів, стільки важливих щоденників, рукописів різних відомих культурних діячів. Я просто не здатна запам’ятати всіх.

О, звичайно! — було видно, що Чоловік не ображається. — Але Петров вас, очевидно, також цікавить, — він кивнув на могилу.

Так, я люблю його літературну творчість, — сказала Романа. — Особливо «Дівчинку з ведмедиком». А ви… Можна вас запитати? Чому вас зацікавили його листи? Ви зовсім не схожі на науковця.

Чоловік засміявся.

Я військовий, — сказав він. — Хоча в старших класах школи мріяв стати філософом. Дід виплекав у мені потребу розмовляти про книжки і буденні спостереження, міркувати вголос і сперечатись, не підвищуючи голосу. Ми розмовляли з ним щодня, багато годин поспіль. Згодом він переконав мене, що слова не допоможуть змінити історію.

Він перевів подих і продовжив: мені хотілося прочитати листи Петрова, бо я сподівався, що вони допоможуть мені збагнути дещо про мого діда.

Мій дід, — охоче продовжував Чоловік, — був партійним цензором, поки ще жив тут, у Києві. Через нього проходило багато листів, зокрема — різних неблагонадійних елементів. Але він трохи проштрафився, і його вислали на схід, до Маріуполя 1956-го, заборонивши навіть носа потикати до Києва. Його покарали не дуже суворо, бо він був героєм війни, нагороджений «Золотою зіркою», орденами «За бойові заслуги» і «За перемогу над Німеччиною», учасником боїв в околиці Сандомира і форсування Одеру, начальником політвідділу 1-го артилерійського корпусу прориву Резерву Головного командування 1-го Українського фронту — і там, у Маріуполі, його зробили парторгом на меткомбінаті Ілліча. Я, можна сказати, народився там, на цьому комбінаті, — і Чоловік, роззявивши рота в подобі сміху, показав свої гарні імпланти.

Вже перед смертю, коли дід тяжко хворів, йому дозволили лікуватись тут, у Києві, — вів далі Чоловік, хоча Романі складно було утримувати увагу на його розповіді. — Я приїздив його навідати, і він зізнався мені, що причиною покарання став його невинний злочин, якого він сам не міг пояснити: він цупив деякі з листів. Він казав мені, що непоясненним чином прив’язався до тих листів і до самих людей, які їх писали. Що він не знав їх особисто і ніколи не хотів познайомитись, але чомусь відчував себе причетним до їхніх доль, відчував із ними тісний зв’язок і з деякими листами просто-таки не міг розлучитись. У 1956-му цей його переступ виявили, і діда покарали. Хоча я думаю, в результаті це покарання вийшло нам усім на користь. Батько народився вже в Маріуполі. Я не уявляю свого життя іншим.

Він був специфічним, мій дід, — додав Чоловік, сумно зітхаючи. — Але я дуже його любив. Він сформував мене як людину. Якби не його приклад, я ніколи б не став військовим. Я не став би тим, ким я став, і не потрапив би туди, куди потрапив.

Раптом він спохопився:

Вибачте, я щось розбазікався. А ви зблідли так, ніби от‑от знепритомнієте. Вам не потрібна допомога?

Романа чемно подякувала.

Тоді я піду, — сказав, прощаючись, Чоловік. — Сходжу до діда. Він теж тут похований — ось там, під самою огорожею.

Допомогло? — гукнула Романа йому навздогін.

Він озирнувся.

Читання листів допомогло зрозуміти діда?

Чоловік похитав головою, а тоді зробив кілька кроків назад, у напрямку Романи.

Я добре знав свого діда, ми були по-справжньому близькі. Я і зараз його відчуваю. Дід знав, що таке відповідальність. Неподалік від Сандомира в серпні 1944-го він пережив перетворення: коли ти на війні, ти маєш вибір — механічно виконувати дії, чекаючи, коли все закінчиться, або по-справжньому ненавидіти і вбивати, знищувати, вести війну, щиро її хотіти. Дід знав, що таке влада. Він по-справжньому дбав про тих, чиї життя було йому вручено: і тоді, коли йшлося про кидання гранати, і коли читав листування письменника і його жінки, і займаючись політичною свідомістю робітників на меткомбінаті. І вбивство, і понівечене життя, і постійний контроль над тими, за ким наглядав, — усе це було дбання. Часто говорять про залежність підлеглих від того, кому вони улягають, про страх і безсилля, що перетворюються на поклоніння зверхникові. Набагато рідше натомість мова заходить про прив’язаність особи, наділеної владою, до залежних від неї, до відданих їй на поталу. Кожен, хто має владу, мимоволі відчуває себе всемогутнім, відчуває себе богом. Вивищуючись над іншими, він фантазує про свободу. Але що нам відомо про його власну залежність від тих, хто залежний від нього?

Чоловік закінчив виголошувати свій монолог, знову стоячи навпроти Романи.

Схоже, мій дід потерпав від сентиментальної слабкости, пов’язаної з письменником, за яким таємно наглядав, — докинув він м’яким, співчутливим тоном. — Він навіть наполіг, щоб батьки назвали мене Віктором.

Романа усвідомила, що Чоловік тримає її за руку. Від рідного дотику його гарячої шкіри вона стрепенулась. Чоловік із нею знайомиться, здогадалась Романа, і у відповідь проказала йому власне ім’я.

А тоді ледь чутно, обережно, уникаючи зазирати йому в очі, вперше звернулася до нього по-справжньому: дуже приємно, Вікторе. У вас хороше ім’я. Говорить само за себе.

Як і ваше, сказав Чоловік.

Врешті він відвернувся від неї і рушив геть.

amoromality

Сторінки не існує. Будь ласка, поверніться на головну сторінку сайту

Романа, не розбираючи шляху, дісталась до залишеного серед занедбаних могил погруддя. Вона притулилася до холодної кам’яної поверхні і з’їхала додолу, на вологу землю, що пахла мохом. Її оточили гілки дерев і квіти. Геліопсиси лоскотали їй шию і щоки ніжними пелюстками. Кропива жалила їй передпліччя. Будяки тицялись у волосся. Литкою, просто під поділ зеленої шовкової сукні, повзли мурашки.

Романа сиділа там безшелесно, час від часу розмазуючи по обличчю густий телевізійний грим.

Чоловік за звичкою кивнув капітанові Рафтопулло з танком і дружиною, віддав честь генерал-майорові Кротту в позолоченому обідку, підморгнув генерал-лейтенантові Мусі С. Н., чия могила була прикрашена вінком із пластикових квітів. Легкість розпирала груди Чоловіка, коли він зауважив фотографію Лукича з усіма його військовими регаліями. Він ніжно стер долонею товстий шар налиплої пилюки із зображення, ніби заплющував очі померлому. Могила генерала Красовського вкотре не привернула його уваги через свою невиразність: скромна плита, отвори якої повністю поросли десятками більших і менших розеток молодила.

Ось нарешті і червоно-білий мармур, вкритий тонкими прожилками, з переливами ніжно-рожевого і бордового кольору, схожого на окислену кров.

Горіх ще дужче розрісся. Він опускав свої важкі гілки з-за стіни кладовища, створюючи над дідовою могилою природний дашок, справжній будинок, маленьку церкву, наповнену свіжим терпким запахом, улюбленим запахом спокою.

Чоловік зручно сів на низеньку, майже зовсім прогнилу лавочку поруч із могилою, і продовжив розповідати дідові з того місця, на якому зупинився минулого разу: з моменту поранення.

Я знаю, діду, — неголосно говорив він, вдивляючись у позолочені літери дідового імени і на різьблений вигин лаврової гілки, — що тобі це не подобається, але люди, якими мене було призначено керувати, не припиняли розчаровувати. Ти їх знаєш, цих людей, ти з ними стільки років мав справу на комбінаті, і ти вмів терпіти й розуміти їх, як ніхто, і я погоджуюся, що серед них справді є розумні і порядні хлопці, але здебільшого — ну як тобі сказати… Все це страшенно мене засмучувало. Я почувався так, ніби мене обдурили, ніби мене кинули до одного з кіл пекла, де діяли зовсім інші закони, ніж ті, до яких я звик, і де не йшлося про речі, яких, як я думав, ти навчав мене. Я усвідомлював це вже давно, намагаючись керувати цим некерованим взводом, поки згори надходили суперечливі розпорядження і діялись речі, суті яких я більше не розумів. Але тоді, коли вони залишили мене, пораненого в живіт, повністю голого, перед розпаленим каміном у санаторії з видом на лютневе море, коли вони не сказали мені жодного слова, не привели мене до тями, щоб повідомити, що вони забираються, тому що на нас наступають ті відморозки — я вже остаточно втратив усі орієнтири. До тями я прийшов від ударів берцями в мою рану. Вони стояли наді мною, цілячись автоматами мені обличчя. Вони кричали на мене, але я не розумів їхньої мови. Мені було страшно, і я їх ненавидів. До того, як потрапити до розбомбленого санаторію в Широкиному, я встиг багатьох із них убити власними руками — зокрема, під час допитів. Але я так і не навчився розуміти їхньої мови. Я не хотів її розуміти. Я знав, що вони мене зараз уб’ють. Я багатьох із них убивав ось так. Багато з них лежали переді мною голі — точнісінько так, як я лежав зараз перед ними. На багатьох із них я дивився таким самим поглядом, як вони дивилися зараз на мене. Я знав цей погляд. То був мій погляд — погляд убивці за мить до пострілу. Я не сумнівався. Але наступної миті море заревіло, і мене залило їхньою кров’ю, і поховало уламками каменів і шматками цих чужих ненависних тіл. Це наші стріляли з «градів». Я більше нічого не пам’ятаю. Я пам’ятаю тільки густий туман.

Чоловік зауважив незнайомця, який стояв неподалік, прислухаючись до його розповіді. Він стояв так уже, вочевидь, протягом певного часу, ніби чогось чекав. Він був показний і привабливий: одного з Чоловіком зросту, одного віку. Його присутність подіяла на Чоловіка, немов поштовх. Він більше не міг тут залишатися. Йому треба було негайно звідси піти.

Він кивнув дідові і виліз з-поміж гілля горіха. Проходячи повз незнайомця, зазирнув йому в очі. Це тривало коротку мить.

Якусь хвилину Богдан Криводяк ішов слідом за Чоловіком, не впевнений, що саме збирається зробити. Той рухався до головного входу кладовища, до білих масивних колон, за якими гуркотіли мотоцикли і виднілись обриси сяючого склом і металом бізнес-центру.

Богдан зауважив дві постаті, які з’явилися на одній зі стежок між секторами: один мав спортивну статуру і був одягнений у сірий спортивний костюм із помаранчевою блискавкою, інший мав непристойно-червоні уста і тримав під пахвою шкіряну течку.

Богдан рушив їм навперейми.

Добре, що я вас зустрів тут, — сказав він, міцно беручи обох типів за плечі і розвертаючи у бік іншого виходу з кладовища. — Що там зі справою мого батька?

Ми ж його відпустили, — сказав спортивний. — Хоча багато запитань залишається.

Так само, як і до вас, до речі, — додав губатий.

Можете поставити мені їх просто зараз, — сказав Богдан. — Тільки ходімо звідси. Тут не найкраще місце для розмови.

Вони вийшли з кладовища на вулиці Дорогожицькій. Якраз навпроти входу до старого цвинтаря, на якому поховано Котика Зерова і грудку землі з урочища Сандармох, де розстріляли його батька.

Чоловік довго йшов вузькою мощеною алеєю. Дмухав рвучкий прохолодний вітер. Праворуч залишився хмарочос телевізійного центру — бетонна споруда, що нагадувала велетенську тертку, розцяцьковану ґронами сателітарних антен. Ліворуч, у траві під деревами, Чоловік зауважив масивні старі камені з різьбленими написами невідомою мовою, які просто лежали рядками, ніби потрапили сюди випадково.

Уздовж мощеної алеї, прямої, немов стріла, засвічувалися ліхтарі. На одній із лавок сидів старий і годував голубів. Птахи спурхнули у повітря, здійнявши сплески неспокою, налякані наближенням Чоловіка.

Алея вивела на невелику порожню площу. Самотній хлопець намагався запустити повітряного змія: розбігався і підкидав його догори, вітер шарпав конструкцією в різні боки, а тоді незмінно скидав її додолу.

Чоловік наблизився до великого пам’ятника, схожого на дерево, що в розпачі простягало до неба руки. Якийсь час він мовчки розглядав його, слухаючи звуки стрибків хлопчика з повітряним змієм і сухий шелест листя, зірваного вітром донизу.

Чоловік зауважив раптом, що тримає в правій руці великий камінь. Він не пам’ятав, звідки той камінь взявся і чому його долоня так міцно його стискає. Чоловік придивився до округлого предмета. Йому здалось, що він розрізняє на камені риси обличчя — людського або, може, лев’ячого.

Чоловік нахилився і поклав його поруч із іншими каменями, нагромадженими біля підніжжя пам’ятника.

Він рушив далі стежкою поміж дерев і йшов довго, добрячих хвилин п’ятнадцять серед темряви, яка згущувалась усе дужче, каламутна й моторошна, незважаючи на веселі клумби і доглянуті газони навколо, безпросвітна й ненажерлива темрява, яка чигала, роззявляючи пащу, щоб поглинути все існуюче.

Попереду, перед входом до станції метро Дорогожичі, світилася дзеркальна вітрина. Чоловік розмірено рухався, наближаючись до неї, наближаючись до світла.

Ще трохи, ще зовсім трохи, ще кілька хвилин — і він побачить своє відображення.

Романа залишилася на кладовищі — в цілковитій тиші, поруч із холодним мовчазним погруддям, зовсім сама.

Кому тепер зможе вона розповісти власну історію?