Американська трагедія

РОЗДІЛ І

Будинок Семюела Гріфітса в Лікурзі (місто з двадцятьма п'ятьма тисячами жителів, розташоване в штаті Нью-Йорк, напівдорозі між Утікою та Олбені). Близька обідня година, і поступово сім'я збирається до трапези. В цей день обід готується ретельніше, як звичайно, бо глава сім’ї, м-р Гріфітс, тільки-но повернувся після чотириденної відсутності: він був у Чікаго, на з’їзді фабрикантів комірців і сорочок. Раптове зниження цін, оголошене вискочками-конкурентами на Заході, примусило фабрикантів східних штатів у свою чергу дійти якоїсь згоди щодо цін. Сьогодні пополудні Семюел Гріфітс повідомив телефоном, що повернувся і їде прямо в свою контору на фабриці, де пробуде до обіду.

М-с Гріфітс давно звикла до поведінки свого енергійного чоловіка, який непохитно вірив у себе і за рідкими винятками вважаз кожну свою думку і рішення безпомилковими, майже безапеляційними; не здивувалась вона й цього разу. У належний час він з'явиться додому і привітається з нею.

М-с Гріфітс порадилася із своєю економкою, м-с Трюсдейл, потворною, але дуже тямущою, і, знаючи, що чоловік з усіх страв найбільше полюбляє баранячу ногу, замовила баранця. А коли було закінчено добір відповідних овочів і десерту, м-с Гріфітс знову поринула в свої думки: вона думала про старшу дочку Майру, яка вже кілька років тому закінчила коледж Сміта, але досі не вийшла заміж. Причину цього м-с Гріфітс добре розуміла, хоч ніколи не признавалася собі в цьому: Майра була негарна. Ніс у неї був надто довгий, очі поставлені дуже близько одне до одного, підборіддя не настільки округле, як того вимагає приємна дівоча зовнішність. Звичайно Майра здавалася занадто задумливою та серйозною і майже не цікавилась життям місцевого товариства. Вона не володіла також і вмінням поводитися, не кажучи вже про здатність приваблювати до себе мужчин, якою відзначаються деякі навіть негарні дівчата. Мати розуміла, що Майра має надто гострий, надто критичний розум і інтелектуально стоїть вище від свого середовища.

Майра зросла серед розкошів, їй не доводилось клопотатися про засоби до існування, але перед нею стояло інше важке завдання: завоювати собі становище в світі і люблячого чоловіка — дві мети, досягнути яких без краси й принадності було майже так само важко, як жебракові стати мільйонером. Ось уже дванадцять років (відтоді як їй минуло чотирнадцять) спостерігала вона, як весело й безтурботно живуть юнаки і дівчата її кола, а сама вона тільки читала, займалася музикою, завжди була заклопотана тим, як би одягнутися по можливості більше до лиця, та відвідувала знайомих, маючи надію де-небудь, як-небудь зустріти когось, хто зацікавився б нею: це й зробило її сумною, майже озлобленою, хоч матеріально життя її та її сім'ї було винятково благополучним.

Щойно Майра пройшла до себе через кімнату матері з виглядом цілковитої байдужості до всього на світі, і мати роздумувала про те, як би вивести її з цього стану, коли раптом до кімнати влетіла її молодша дочка Белла, що тільки-но повернулася від Фінчлі — багатих сусідів, до яких вона зайшла по дорозі з школи.

Белла зовсім не була схожа на свою сестру — високу, хворобливо бліду брюнетку. Вона була нижча на зріст, але граціозніша і в той же час міцніша. В неї було густе темне, майже чорне волосся, смуглявий оливковий колір обличчя з гарячим рум'янцем, веселі карі очі, що виблискували жадібною цікавістю до всього на світі, гнучке тіло і красиві меткі руки й ноги. Життя вирувало в ній. Вона просто любила все навколо, насолоджуючись життям таким, яке воно є, і тому, на відміну від сестри, нестримно приваблювала до себе всіх — чоловіків, і юнаків, і жінок, старих і молодих, що, звичайно, чудово помічали її батьки. Тут не доводилося побоюватись: свого часу женихів не бракуватиме. Мати вважала, що коло Белли вже тепер упадає надто багато юнаків і дорослих мужчин, і тому поставало питання про вибір для неї підхожого чоловіка. Белла швидко зав'язувала дружбу не тільки з нащадками давніх і консервативних родин, що були представниками верхівки місцевого вищого кола, але також — на превелике невдоволення своєї матері — з синами і дочками сімей, які лише недавно висунулися, і тому значно менше поважних, — з дітьми фабрикантів бекону або консервних банок, пилососів, дерев'яних і плетених виробів, друкарських машинок; усе це були дуже багаті люди, але в Лікурзі їх вважали «вискочками». На думку м-с Гріфітс, Белла з усією цією компанією надто багато танцювала, надто часто відвідувала кабаре і гасала на автомобілі з міста до міста без належного догляду. Але який контраст з Майрою, наскільки легше з молодшою дочкою! І тільки через те, що треба ж було стежити за Беллою, поки вона солідно і з благословення церкви не вийде заміж, м-с Гріфітс хвилювалася і навіть протестувала проти багатьох її знайомств, захоплень і розваг: вона оберігала дочку.

— Де ж ти була? — спитала м-с Гріфітс, коли дочка вбігла до кімнати, кинула книги і підійшла до палаючого каміна.

— Подумай тільки, мамо, — весело почала Белла, не звертаючи уваги на запитання матері.— Фінчлі хочуть відмовитися від своеі дачі на озері Грінвуд. Вони збираються влітку на Дванадцяте озеро, поблизу Пайн-Пойнт, і будуватимуть там нову дачу. Сондра каже, що тепер дача буде біля самої води, не так далеко, як стара. І там буде величезна веранда з паркетною підлогою. І величезний сарай для човнів, — знаєш, містер Фінчлі збирається купити Стюарту моторний човен у тридцять футів завдовжки. Чудово, правда? І Сондра каже, що коли ти дозволиш, я можу приїхати до неї, на скільки часу захочу, навіть на все літо. І Гіл теж, якщо захоче. Це якраз напроти Емері Лодж і готелю «Іст-Гейт», на другому боці озера. А дача Фентів — знаєш, Фенти з Утіки? — трохи далі, біля Шей-рона. От чудово, правда? Просто розкіш! Добре, коли б ви з татом теж надумали збудувати там дачу. По-моєму, тепер усі путящі люди туди їдуть.

Вона говорила не вмовкаючи і крутилася то біля каміна, де палав вогонь, то коло вікон, що виходили на лужок перед будинком, за яким простягалася Уікігі авеню, — там у зимових сутінках уже засвічувалися ліхтарі. Мати не могла вставити ані слова, поки Белла не вичерпала потоку свого красномовства; тоді вона сказала:

— Справді? Ось як! Ну, а як же Ентоні, і Ніколсони, і Тей-лори? Я щось не чула, щоб вони збиралися залишити Грінвуд.

— Ну, звичайно, ні Ентоні, ні Тейлори не переїжджають. Хіба вони можуть рушити з місця? Вони надто старомодні. Не такі це люди, щоб переїхати куди-небудь. Ніхто й не сподівався від них цього. Але все одно, Грінвуд не Дванадцяте озеро, ти сама знаєш. І всі, хто має хоч яке-небудь значення в товаристві, напевно, переселяться на Дванадцяте. Сондра каже, що Кренстони переїжджають у наступному році. А тоді, звичайно, Гаррієти теж переїдуть.

— І Кренстони, і Фінчлі, і Гаррієти, і Сондра! — вигукнула мати Белли, напівсміючись, напівсердито, — я тільки й чую всі ці дні про Кренстонів, про тебе, про Бертіну і про Сондру.

Кренстони і Фінчлі, вискочки, що недавно збагатіли, хоч і мали деякий успіх у лікурзькому вищому колі, але в той же час, більше ніж хтось інший, завжди були предметом найнедоброзичливіших пересудів. Це вони перевели сюди з Олбені «Кренстонівську компанію плетених виробів», а з Буффало — «Електричні пилососи Фінчлі» і збудували величезні фабрики на південному березі ріки Мо-гаук, гігантські особняки на Уікігі авеню і літні котеджі в Грінвуді, миль за двадцять на північний захід від Лікурга. Вони жили на широку ногу, надто напоказ, і це не подобалося багатим аборигенам Лікурга. Ці вискочки одягалися за останньою модою, заводили всілякі новини в автомобільний спорт і в розваги, і з ними нелегко було змагатися тим, хто дотепер, володіючи меншими достатками, вважав своє становище і свій спосіб життя досить тривкими й приємними і не бажав кращого. Словом, Кренстони і Фінчлі аж надто задавали тон і були над міру наполегливі, а через це стали більмой на оці для решти лікурзького «світу».

— Скільки разів я тобі казала, Белла, що мені не подобається твоя дружба з Бертіною і з цією Леттою Гаррієт та її братом. Вони надто зухвалі, завжди метушаться, надто багато розмовляють і надто люблять виставлятися напоказ. І твій батько ставиться до них так само, як і я. А Сондра Фінчлі надаремно вважає, що можна приятелювати одразу з усіма. Якщо вона не перестане приятелювати з Бертіною, тобі доведеться розлучитися з нею. І потім я не певна, що батько дозволить тобі поїхати куди-небудь без старших. Ти ще не зовсім доросла, а відносно дачі Фінчлі на Дванадцятому озері, то або ми поїдемо туди всі разом, або ніхто з нас не поїде.

М-с Гріфітс були більше до серця спосіб життя і манери родин, що здавна живуть у Лікурзі, хоч і не таких багатих, як усі ці недавні пришельці, і тепер вона докірливо дивилася на дочку.

Проте Белла анітрохи не була збентежена або роздратована цими зауваженнями. Вона знала матір, знала, що та страшенно любить її, пишається її красою і дуже задоволена з її успіхів у товаристві, так само як і батько: він вважав Беллу довершеністю і ніколи не міг устояти перед її посмішкою, що вона частенько використовувала.

— Не зовсім доросла, не зовсім доросла, — задьористо повторила Белла.— Ще чого! У липні мені буде вісімнадцять. Хотіла б я знати, коли ви з татом визнаєте, нарешті, що я досить доросла і не потребую няньок? Доки ви мене не будете пускати саму? Невже, якщо ви їдете куди-небудь, мені треба неодмінно їхати з вами, а якщо я захочу поїхати кудись, так і ви повинні їхати зі мною!

— Белла! — з пересторогою гукнула мати. Настала коротка мовчанка; Белла нетерпляче чекала; потім м-с Гріфітс додала — Ну, а що ж нам, по-твоєму, робити? От коли тобі мине двадцять один або двадцять два роки, — якщо ти до того часу ще не вийдеш заміж, — тоді ми подумаємо, як відпускати тебе саму. А поки що про це й говорити нема чого.

У цю хвилину Белла підняла свою гарненьку голівку і прислухалась: унизу грюкнули двері, і на сходах почулися кроки Гілберга Гріфітса, єдиного сина в сім'ї лікурзьких Гріфітсів, — обличчям і складом (але не манерами й характером) він був дуже подібний до Клайда, свого двоюрідного брата, що живе на Заході.

Це був міцний двадцятитрьохлітній юнак, пихатий і егоїстичний. Він здавався жорстокішим, ніж сестри, і далеко практичнішим. Певно, він був тямущий і енергійний у справах — галузь, до якої його сестри не відчували ані найменшого інтересу. Він був різкий і нетерплячий. Своє становище в товаристві вважав невразливим і ставився з цілковитим презирством до всього, окрім ділового успіху. І проте він дуже цікавився життям місцевого товариства, причому вважав себе і свою сім’ю найважливішою його часткою. Ніколи не забуваючи про гідність і суспільне становище своєї сім’ї, він старанно зважував кожний свій крок, кожне слово. Випадкового спостерігача звичайно вражали в ньому зарозумілість і різкість, відсутність юнацької веселості, здавалося б, властивої його вікові. І все ж він був молодий, інтересний і непоганий з себе, до того ж мав гострий язик і вмів часом вкинути якщо не блискуче, то зле і влучне слівце. В Лікурзі, завдяки становищу сім’ї і своєму власному, його вважали одним з найпринадніших женихів. Але він був настільки захоплений власною персоною, що навряд чи в його внутрішньому світі знайшлося б місце для тонкого, справжнього розуміння іншої людини.

Почувши, що він піднявся сходами і зайшов до себе, — його кімната була розташована в задній частині будинку, поруч з її кімнатою, — Белла вибігла від матері і постукала до нього.

— Гіл, можна до тебе? — гукнула вона'.

— Звичайно.

Весело посвистуючи і, очевидно, збираючись кудись, він діставав фрак.

— Ти куди збираєшся?

— Нікуди. Переодягаюся до обіду. Ввечері поїду до Вайнантів.

— Ах, Констанція, звичайно.

— Ні, не Констанція, звичайно. Звідки ти взяла?

— Ніби я не знаю!

— Облиш. Ти для цих розмов прийшла сюди?

— Зовсім ні. Ти подумай, Фінчлі збираються наступним літом збудувати дачу на Дванадцятому озері, на самому березі, поруч з Фентами, і містер Фінчлі купує для Стюарта моторний човен завдовжки тридцять футів і будує для нього сарай і солярій. От номер, га?

— Що за вислови в тебе! Невже ти не можеш відучитися від жаргону? Говориш, мов дівчисько з фабрики. Це все, чого вас у школі навчають?

— Ну, вже не тобі казати про жаргон! А ти сам? По-моєму, ти перший подаєш приклад!

— Ну, по-перше, я старший за тебе на п'ять років. По-друге, я мужчина. Краще б ти брала приклад з Майри — хіба вона коли-небудь так розмовляє?

— Ах, Майра!.. Ну, годі. Ти краще подумай, — вони збудують дачу, і влітку в них буде так весело. Хочеш, ми туди поїдемо? Ми можемо поїхати, якщо захочемо… тільки якщо тато й мама погодяться.

— Ну, не знаю, чи так уже це чудово, — відповів брат, хоч насправді його дуже зацікавила ця новина. — Чи мало місць, куди можна поїхати, крім Дванадцятого озера.

— Так, звичайно, але тільки не для тих, кого ми знаємо. Скажи, будь ласка, куди ще їдуть кращі родини з Олбені та Утіки? Сондра каже, що на Дванадцяте озеро з’їдеться все краще товариство, на західному березі будуть найкращі дачі. У всякому разі Кренстони, і Ламберти, і Гаррієти дуже скоро поїдуть туди, — додала Белла рішуче і задирливо. — На озері Грінвуд майже нікого не залишиться з нашого товариства, навіть якщо Ентоні і Ніколсони не рушать з місця.

— А хто сказав, що Кренстони переселяються туди? — із жвавою цікавістю запитав Гілберт.

— Ну, звичайно, Сондра.

— А їй хто сказав?

— Бертіна.

— Так, ці родини почали весело жити, — дивним тоном і не без заздрості зауважив Гілберт. — Скоро їм стане тісно в Лікурзі.— Він різким порухом смикнув галстук метеликом, який йому ніяк не вдавалося приладити, і злегка зморщився — комірець був тісний.

Хоч Гілберт і ввійшов недавно в діло свого батька як головний контролер над виробництвом, а незабаром розраховував стати на чолі всього підприємства, він все ж заздрив молодому Гренту Крен-стону, своєму одноліткові, юнакові дуже гарному і привабливому зовні, який був набагато сміливіший у поводженні з дівчатами і мав у них великий успіх. Молодий Кренстон, як видно, вважав, що допомогу батькові на підприємстві можна чудово поєднувати з деякою часткою світських розваг, — Гілберт не був згодний з цим. Власне, молодий Гріфітс, коли б міг, охоче обвинуватив би молодого Кренстона в розбещеності, але той досі не виходив за межі розсудливості. І «Кренстонівська компанія плетених виробів» явно висувалася в одне з провідних промислових підприємств Лікурга.

— Так, — додав Гілберт помовчавши, — вони надто швидко розширюють справу, я б на їх місці поводився обережніше. Кінець кінцем вони не найбагатші люди на світі.

При цьому він подумав, що Кренстони не схожі на нього і на його батьків: вони справді сміливіші, хоч, може, і не більше женуться за успіхом у товаристві. Він заздрив їм.

— І знаєш, — захоплено заявила Белла, — Фінчлі ще влаштовують над сараєм, де стоятиме яхта, веранду з паркетною підлогою для танців. І Сондра каже, що Стюарт хотів би, щоб ти цього літа погостював у них якнайдовше.

— Та невже? — сказав Гілберт саркастично і з деякою заздрістю. — Вірніше сказати, він сподівається, що це ти погостюєш у них якнайдовше. Я буду зайнятий усе літо.

— Нічого такого він не говорив. І потім нічого з нами не станеться, якщо ми туди з’їздимо. В Грінвуді, як я розумію, гарного буде мало. Там залишаться самі мокрі курки!

— Ось як! Мамі буде дуже приємно це чути.

— А ти, звичайно, скажеш їй?

— Ні, не скажу. Тільки я не думаю, щоб ми так відразу взяли й поїхали за Кренстонами і Фінчлі на Дванадцяте озеро, принаймні тепер. Але ти можеш погостювати у них, якщо тобі так хочеться і якщо тато дозволить.

У цю хвилину внизу знову пролунав стукіт вхідних дверей, і Белла, забувши про суперечку з братом, побігла зустрічати батька.

РОЗДІЛ II

Родоначальник лікурзької парості Гріфітсів був на вигляд значно примітнішим, ніж батько родини Гріфітсів у Канзас-Сіті. На противагу своєму куцому і незграбному братові з місії «Врата уповання», якого він не бачив років тридцять, Семюел Гріфітс був вищий від середнього зросту, міцний і стрункий, з проникливим поглядом, різкими манерами і мовою. Давно вже він звик вважати себе людиною неабиякої проникливості і видатних ділових якостей — це стверджувалося досягнутими ним результатами — і часом бував нетерпимий до тих, кого не можна було назвати незвичайними людьми. Він не був брутальний або неприємний у поводженні, але завжди намагався додержувати спокійного і холодного вигляду.

І, виправдуючи цю свою манеру поводитися, він говорив собі, що просто оцінює себе так, як усі навколишні оцінюють його і тих, хто, подібно до нього, має визначний успіх у житті.

Семюел Гріфітс переселився в Лікург років двадцять п'ять тому з невеликим капіталом і з вирішенням вкласти його в нове підприємство— фабрику комірців; результати перевершили найсміливіші його сподівання і, природно, він пишався з цього. Тепер, через двадцять п'ять років, йому належав, безперечно, один з найкращих і з смаком збудованих особняків у Лікурзі. Гріфітси посідали видне місце серед тутешньої аристократії, вони були якщо не з найстаріших, то в усякому разі однією з найконсервативніших, найповажніших, що домоглись великого успіху, родин у Лікурзі. Старша дочка Семюела Гріфітса, як відомо, трималася відособлено, але двоє молодших його дітей відігравали значну роль у товаристві багатої і веселої лікурзької молоді, і до цього часу не траплялося нічого такого, що могло б похитнути або затьмарити його престиж.

У цей день, повернувшись додому з Чікаго, де йому пощастило укласти кілька угод, що забезпечували благополуччя і процвітання фабрики принаймні на рік, Семюел Гріфітс був настроєний дуже благодушно і дуже вдоволений з себе й усього світу. Ніщо не затьмарило його подорожі. Під час його відсутності справи на фабриці йшли не гірше, ніж при ньому. Замовлень було багато.

Увійшовши в дім, він кинув на підлогу важкий саквояж, скинув модне пальто і, обернувшись, побачив, як і сподівався, Беллу, що бігла йому назустріч. Зрозуміло, вона була його улюбленицею. Він вважав її чарівною, незрівнянною, своєрідним витвором мистецтва, найкращим, що подарувало йому життя: юність, здоров'я, веселість, розум і любов — усе втілювалося в образі вродливої дочки.

— Це ти, татусю? — ніжно і радісно гукнула Белла.

— Так, неначеб я, а не хтось інший! Ну, як поживає моя донечка?

Він розкрив обійми, і Белла кинулася йому на шию.

— Що за славна, міцна, здорова дівчинка! — проголосив він після ніжного поцілунку. — А як поводила себе погана дівчинка, поки мене не було вдома? Тільки кажи правду!

— О, татусю, я була слухняною. Спитай, кого хочеш. Поводилась якнайкраще.

— А як мама?

— Вона здорова, татусю! Вона у себе наверху. Напевно, вона не чула, коли ти увійшов.

— А Майра? Вона вже повернулася з Олбені?

— Так. Вона у себе. Я зараз чула, як вона грала. Я сама щойно прийшла.

— Ай, ай! Знову бігала по гостях. Знаю я тебе.

Він весело погрозив їй пальцем, а вона вже повисла у нього на руці і, намагаючись ступати в ногу з ним, стала підніматися сходами.

— І зовсім я нікуди не бігаю, — лукаво і ласкаво воркувала Белла. — Ти до мене просто чіпляєшся, татусю! Я тільки на хвилинку забігла до Сондри. І знаєш, Фінчлі більше не поїдуть на літо в Грінвуд. Вони збираються будувати велику красиву дачу на самому березі Дванадцятого озера. І містер Фінчлі купить Стюарту великого моторного човна. Вони житимуть там усе літо, з травня до жовтня. І Кренстони, певно, теж.

М-р Гріфітс, який давно вже звик до хитрощів своєї молодшої дочки, був не так зацікавлений у цю хвилину тим, в чому його хотіла умовити Белла, — що Дванадцяте озеро стало більш модним місцем, ніж Грінвуд, — як тим, що Фінчлі можуть дозволити собі таку велику і несподівану витрату тільки заради світських розваг.

Нічого не відповідаючи Беллі, він піднявся сходами і ввійшов ' у кімнату дружини. Він поцілував м-с Гріфітс, зазирнув доМайри, яка підійшла до дверей, щоб поцілувати його, і заговорив про свою вдалу подорож. З того, як він привітався з дружиною і дочкою, було видно, що подружжя живе в цілковитій згоді і взаєморозумінні і що хоч батькові, може, не зовсім до серця характер і погляди старшої дочки, все ж він і на неї поширює щедроти своєї ніжної прихильності.

Поки подружжя розмовляло, з'явилася м-с Трюсдейл і повідомила, що обід подано, і в той же час увійшов Гілберт, який уже встиг переодягнутися.

— Послухай, тату, — сказав він, — я хотів завтра вранці поговорити з тобою про одне цікаве питання. Можна?

— Авжеж. Я буду на фабриці. Приходь на дванадцяту.

— Ходімо вниз, обід прохолоне, — суворо нагадала м-с Гріфітс, і Гілберт одразу попрямував до сходів.

За ним рушив м-р Гріфітс під руку з Беллою і, нарешті, м-с Гріфітс і Майра, яка щойно вийшла з своєї кімнати.

Тільки-но всі сіли за стіл, як почалася жвава розмова на злободенні теми лікурзького життя. Головним джерелом усіляких пліток була Белла: вона збирала їх у школі Снедекер, куди всі світські новини просочувалися з дивовижною швидкістю; і тепер вона раптом оголосила:

— Послухай, мамо, що я розповім про Розету Ніколсон. Це племінниця місіс Дістон Ніколсон, вона приїжджала сюди минулого літа з Олбені, пам'ятаєш? Вона ще приходила на наше шкільне свято… така, з жовтим волоссям і розкосими голубими очима. У батька її великий оптовий бакалійний магазин в Олбені. Ну, так от вона заручена з Гербертом Тікхемом з Утіки. Знаєш, той, що минулого літа гостював у місіс Ламберт. Ти не пам'ятаєш його, а я пам'ятаю. Такий високий, темноволосий і трошки незграбний. Страшенно блідий, але дуже гарний — просто герой з кіної

— От, зверніть увагу, місіс Гріфітс, — уїдливо і насмішкувато вставив Гілберт. — Представниці Зразкової школи сестер Снедекер іноді потай бігають у кіно, щоб відсвіжити свої знання про героїв.

Але тут заговорив Гріфітс-старший.

— У Чікаго зі мною трапився цікавий випадок, — сказав він. — Я думаю, це вам усім буде інтересно.

Два дні тому в Чікаго він несподівано зустрівся з юнаком, як виявилося, з старшим сином його молодшого брата Ейси; зараз м-р Гріфітс збирався розповісти про цю зустріч і про рішення, яке він прийняв у зв'язку з нею.

— А що таке, тату? Розкажи швидше! — зразу ж почала квапити Белла.

— Викладай свої великі новини, — додав Гілберт: він знав, що батько дуже прихильний до нього, і тому сам завжди тримався з ним вільно і по-панібратському.

— Ну, так от, — почав м-р Гріфітс. — У Чікаго я спинився в клубі «Юніон Ліг» і там зустрів одного молодого чоловіка, нашого родича; це ваш двоюрідний брат, діти, — старший син мого брата Ейси, який тепер живе у Денвері. Я не бачив його вже років тридцять і нічого не чув про нього… — Він замовк, замислившись, наче в нерішучості.

— Це той, що десь проповідником? — запитала Белла, глянувши на батька.

— Так, той самий. В усякому разі, наскільки я знаю, він був проповідником деякий час, після того як пішов з дому. Але його син сказав мені, що тепер він кинув це. У нього якась справа в Денвері, готель неначебто.

— А який у нього син? — запитала Белла.

їй були знайомі тільки ті чепуристі, зовні статечні юнаки і чоловіки, з якими їй дозволяли зустрічатися її становище в суспільстві і батьківський нагляд, і тому новий родич, син власника готелю десь на Заході, дуже зацікавив її.

— Двоюрідний брат? А скільки йому років? — вставив Гілберт; його цікавило, що являє собою цей родич, які його становище і здібності.

— По-моєму, він дуже інтересний молодий чоловік, — продовжував м-р Гріфітс не зовсім упевнено, бо, власне, досі не склав собі певної думки про Клайда. — У нього дуже приваблива зовнішність, добрі манери; він приблизно твого віку, Гіл, і схожий на тебе, дуже схожий: ті самі очі, рот, підборіддя. — Гріфітс уважно подивився на сина. — Він дещо вищий за тебе і, здається, трохи худіший, хоч я не зовсім упевнений в цьому.

Думка про двоюрідного брата, який схожий на нього, носить те саме прізвище і, можливо, має ті самі достоїнства, була мало приємна Гілбертові. До цього часу тут, у Лікурзі, він був добре відомий, як єдиний син, майбутній глава фірми і спадкоємець щонайменше третини всього батьківського майна. І раптом тепер у товаристві довідаються, що в нього є родич, двоюрідний брат, такого ж віку і навіть схожий на нього… Гілберта пересмикнуло при самій думці про це.

Він тут же вирішив (психічна реакція, якої він сам не розумів і з якою не міг справитися), що цей двоюрідний брат йому не подобається і ніколи не сподобається.

— Чим же він займається? — уривчасто і досить кислим тоном запитав Гілберт, хоч і намагався приховати своє роздратування.

— Ну, становище його не з принадних, треба сказати, — з усмішкою відповів Семюел Гріфітс. — Він тепер усього-на-всього розсильний в клубі «Юніон Ліг» у Чікаго, але справляє враження дуже приємного і вихованого юнака. Мені він дуже сподобався. Він сказав, що там він не має ніякої можливості висунутися і що йому хотілося б попрацювати на такому місці, де можна чогось навчитися і вийти в люди. Я запропонував йому приїхати сюди. Хай спробує щастя, якщо хоче. Ми могли б дещо зробити для нього. Принаймні дати йому змогу показати, на що він здатний.

М-р Гріфітс не мав наміру одразу розповісти, що так близько взяв до серця долю племінника: він хотів почекати якийсь час, обміркувати свій план з дружиною і сином. Але йому здалося, що трапилася зручна нагода заговорити про це, і він був радий, що так вийшло: схожість Клайда з Гілбертом вразила його, і йому захотілося трохи допомогти племінникові.

Гілберт вислухав усе це з роздратуванням і прикрістю; м-с Гріфітс завжди була на боці сина і воліла б, щоб поруч з ним не було ні єдинокровних, ні будь-яких інших суперників; але Майра і Белла дуже зацікавилися планами батька. Отже, у них є двоюрідний брат, теж Гріфітс, гарний, одних років з Гілбертом, і до того ж, за словами батька, симпатичний і з хорошими манерами. І Майрі, і Беллі це сподобалося. Але м-с Гріфітс помітила, як засмутилося обличчя Гілберта, і тому не дуже зраділа. Гілбертові буде неприємна поява цього двоюрідного брата; але з поваги до авторитету і розсудливості свого чоловіка вона поки що промовчала. Зате Белла не могла мовчати.

— Ти даси йому місце на фабриці, татусю? — гукнула вона. — Ой, як цікаво! Сподіваюсь, він вродливіший за інших наших двоюрідних братів.

— Белла! — з докором сказала м-с Гріфітс, а Майра багатозначно посміхнулась, згадавши, як кілька років тому їх відвідали незграбні дядько і двоюрідний брат з Вермонта.

Тимчасом Гілберт, дуже розсерджений, у думці повстав проти всієї цієї вигадки. Він просто не міг зрозуміти батька.

— Зрозуміло, ми ніколи не відмовляли тим, хто хотів би працювати на фабриці і вивчати нашу справу, — сказав він різко.

— Ні, відмовляли, — заперечив батько, — та тільки не двоюрідним братам і не племінникам. Крім того, він, по-моєму, зовсім не дурень, у нього є честолюбство. Що поганого, коли ми дамо нашому родичеві можливість приїхати сюди і показати, на що він здатний. Не розумію, чому б нам не взяти його на службу, як і будь-кого іншого.

— А я знаю, Гілу не хочеться, щоб у Лікурзі з'явився другий молодий Гріфітс, та ще схожий на нього! — лукаво і не без єхидства сказала Белла, намагаючись відплатити братові за його повсякчасні критичні зауваження на її адресу.

— Яка нісенітниця! — роздратовано фиркнув Гілберт. — Хоча б раз у житті сказала що-небудь розумне. Чи не однаково мені, яке його прізвище, і схожий він на» мене чи ні.

Він був дуже злий.

— Гілберт! — з докором сказала м-с Гріфітс. — Як ти говориш з сестрою!

— Ну, я не буду нічого робити для цього молодого чоловіка, якщо через нього розпалюються такі пристрасті,— сказав Гріфітс-старший. — Але його батько ніколи не був практичною людиною, і я маю сумнів, щоб Клайд мав коли-небудь можливість вийти в люди. (Гілберта пересмикнуло, коли батько так по-дружньому і фамільярно назвав двоюрідного брата на ім'я.) Я запропонував йому перебратися сюди просто тому, що хотів допомогти йому зробити перший крок. Не маю уявлення, чи вийдуть з нього люди. Може, він зуміє працювати, а може й ні. Якщо ні…— і він зробив жест рукою, немов бажаючи сказати: «Якщо ні, ми, зрозуміло, здихаємось його».

— Що ж, по-моєму, це дуже великодушно з твого боку, — люб'язно і дипломатично зауважила м-с Гріфітс. — Сподіваюся, він витримає іспит.

— І ще от що, — багатозначно додав м-р Гріфітс. — Я зовсім не хочу, щоб до цього молодого чоловіка, доки він служитиме у мене на фабриці, ставилися інакше, ніж до всіх службовців, тільки тому, що він мій племінник. Він переїжджає сюди для роботи, а не для розваги. І доки він проходитиме іспит, вам нема чого зав'язувати з ним світські взаємини, — ні в якому разі. Мені здається, він не з нав'язливих і не уявлятиме, що ми тут приймемо його як рівного. Це було б безглуздо. Пізніше, якщо він доведе, що справді вартий того, що здатний сам подбати про себе, знає своє місце і не вискакує наперед, і якщо кому-небудь з вас захочеться проявити до нього трошки уваги, — ну що ж, тоді побачимо… але не раніше!

Тимчасом служниця Аманда, помічниця м-с Трюсдейл, прибрала з столу рештки обіду і подала десерт. М-р Гріфітс рідко їв солодке і» звичайно, якщо не було сторонніх, переглядав у цей час біржові і банківські бюлетені, що зберігалися у нього в маленькій конторці в бібліотеці; так і сьогодні — він відсунув стілець, устав і, попросивши пробачення в дружини і дітей, пішов до бібліотеки, яка містилася поруч, з їдальнею. Усі взялися до десерту.

— Хотіла б я подивитися, який він, цей двоюрідний брат, — сказала Майра. — А ти, мамо?

— Я так само. Сподіваюся, він постарається виправдати довіру вашого батька. Було б недобре з його боку, коли б він не зробив цього.

— Я все ж таки не розумію, — зауважив Гілберт, — навіщо нам виписувати іще людей, коли ми ледве можемо дати роботу своїм, тутешнім. І потім, уявіть, які тут підуть розмови, коли всі довідаються, що наш двоюрідний брат до приїзду сюди був усього-на-всього розсильним.

— Але як про це довідаються? — сказала Майра.

— Як довідаються? А як ми можемо завадити йому розповідати про себе? Тоді доведеться спеціально попередити його. І потім сюди може приїхати хто-небудь, хто бачив його там. — В очах Гілберта спалахнув лихий вогник. — А втім, я сподіваюся, що він не буде базікати. Це, звичайно, не дало б нам тут нічого доброго.

— А я сподіваюся, що він не такий нудний, як сини дядька Аллена. По-моєму, це найнеінтересніші молоді люди в світі.

— Белла, — знову спинила її м-с Гріфітс.

РОЗДІЛ III

Клайд, якого Семюел Гріфітс зустрів у чікагському клубі «Юніон Ліг», був уже не тим юнаком, що втік з Канзас-Сіті три роки тому. Йому тепер минуло двадцять років: він став вищий, міцніший, хоч навряд чи набагато сильніший, і, звичайно, набув чималого життєвого досвіду. Після того як він залишив дім і службу в Канзас-Сіті, йому довелося зіткнутися з багатьма життєвими труднощами: він зазнав, що значить виконувати важку принизливу працю, шукати притулку в жалюгідних кутках, не мати ані близьких, ні друзів і самому прокладати собі шлях у житті. І поступово в ньому розвинулася значна впевненість у собі, вкрадливість і такт, на які три роки тому ніхто не вважав би його здатним. Він тепер одягався зовсім не так елегантно, як за часів роботи в «Грін-Девідсон», зате в нього виробилось благородство манер, яке справляло добре враження, хоч і не впадало відразу в очі. Але головне, — і це особливо відрізняло його від Клайда минулих днів, який утік з Канзас-Сіті в товарному вагоні,— він став набагато обережніший і стриманіший. Бо відтоді, як він утік з Канзас-Сіті і повинен був вдаватися до всіляких хитрощів, щоб проіснувати, він зрозумів, що його майбутнє залежить тільки від нього самого. Його рідні — в цьому він остаточно переконався — нічим не могли допомогти йому. Всі вони —* і мати, і батько, і Еста, — були надто непрактичні і надто бідні.

Але в той же час, незважаючи на все їхнє скрутне становище, його тепер вабило до них, особливо до матері, і до всього давнього домашнього життя, яке було звичне йому з дитинства, — до брата, до сестер, навіть до Ести; тепер він добре розумів, що вона, як і він сам, стала жертвою обставин, що не залежали від її волі. Часто він з нестерпним болем згадував про минуле: як він поводився з матір’ю, як несподівано урвалась його кар’єра в Канзас-Сіті, якого удару завдала йому втрата Гортензії Брігс… Скільки важкого зазнав він з того часу і скільки горя, мабуть, завдав матері та Есті.

Через два дні після своєї втечі з Канзас-Сіті він добився до Сент-Луїса; напівдорозі два кондуктори викрили його схованку в товарному вагоні, і сірого зимового ранку він опинився на снігу, за сто миль від Канзас-Сіті, побитий, приголомшений падінням; кондуктори полегшили його ношу, забравши годинник і тепле пальто. У Сент-Луїсі він побачив номер канзаської газети «Стар», і тут він довідався, що його найгірші побоювання справдилися. Газета присвячувала півтора стовпця на першій сторінці під великим заголовком докладному описові пригоди: убито одинадцятилітню дівчинку, дочку заможних, добре відомих у Канзасі батьків (її було збито з ніг, вона потрапила під колеса і за годину померла); Спарсер і міс Сайп перебувають у госпіталі під арештом; біля них, очікуючи їхнього одужання, чергує поліцай; розкішний автомобіль серйозно пошкоджено, батько Спарсера, який служив у власника машини, розгніваний і в одчаї через навіжену і явно злочинну синову поведінку.

Гірше того: нещасний Спарсер, якого вже обвинувачують у крадіжці та вбивстві, бажаючи, без сумніву, применшити свою провину в цій катастрофі, не тільки розкрив імена всіх учасників поїздки і дав адресу готелю, де служили молоді люди, а й заявив, що всі вони однаково з ним винуваті в тому, що сталося, бо вони примушували його, всупереч його бажанню, їхати швидше, — цілком справедливе обвинувачення, як знав Клайд. А в готелі м-р Скуайрс повідомив поліцію і газети про імена батьків усіх, хто служив у нього, і їхні домашні адреси.

Це було найтяжчим ударом. Далі хвилююче описувалось, як були вражені всі рідні, довідавшись про їхній вчинок.

М-с Ретерер, мати Тома, розплакалася і заявила, що її син — добрий хлопчик і, звичайно, не хотів зробити нічого поганого, вона певна цього. А м-с Хегланд — літня жінка, любляча мати Оскара, — сказала, що її син — найчесніший і найблагородніший юнак у світі і що його, мабуть, напоїли.

А в домі Гріфітсів, як описувала «Стар», мати стояла бліда, Дуже злякана, схвильована, ламаючи руки, і, здавалося, не розуміла, Що все це означає: вона не хотіла вірити, що її син брав участь у Цій прогулянці; сталося якесь непорозуміння, твердила вона, син, звичайно, скоро повернеться і все пояснить.

Але Клайд не повернувся. І більше він нічого не чув про цю справу, бо з остраху і перед поліцією, і перед самою матір’ю (він боявся її скорботних очей, сповнених одчаю), він кілька місяців не писав додому. Потім один раз написав, повідомив, що живий та здоровий і просить матір не турбуватися про нього, але не назвав ні свого імені, ні адреси.

Він переїжджав з місця на місце, шукаючи роботи: був у Сент-Луїсі, в Пеорії, Чікаго, Мілуокі. Він мив посуд у ресторані, продавав содову воду в маленькій занедбаній аптеці, пробував працювати прикажчиком у магазині взуття і в бакалійній крамниці, словом, хапався за що трапилось, але все невдало: або йому давали розрахунок, аби він сам кидав роботу, бо вона йому не подобалася. Якось він відклав з своїх заробітків і послав матері десять доларів, і вдруге— ще п'ять. Років через півтора він вирішив, що розшуки його, напевно, припинилися і про його участь у злочині забули або визнали не настільки значною, щоб продовжувати переслідування. І коли йому пощастило в Чікаго дістати непоганий заробіток (він працював кучером фургона’, що приставляв додому товари, і це давало йому п'ятнадцять доларів на тиждень), він зважився написати матері: тепер він міг сказати їй, що в нього пристойне місце і що він давно вже поводиться добре, хоч і приховує справжнє своє ім'я. В цей час він наймав ліжко в західній частині міста на Поліна-стріт, і ось тоді ж він і написав матері такого листа:

«Люба мамо!

Не знаю, чи живете ви ще в Канзас-Сіті. Напиши мені, будь ласка, де ви і як живете. Мені дуже хочеться довідатися все про вас і розповісти про себе. Слово честі, мамо, я з радістю писатиму тобі, якщо тільки ти хочеш. Тут я такий самітний. Але ти все-таки будь обережна' і нікому не кажи, де я. З цього можуть вийти великі неприємності, а я так старався почати нове життя і тепер тільки-но влаштувався. Повір мені, я нічого поганого не зробив, справді, нічого, що б там не говорили газети, — я тільки поїхав разом з усіма. Але я боявся, що мене покарають за те, чого я не робив. Я просто не міг тоді повернутися додому. Я зовсім не винуватий, але я боявся, що саме подумаєте ви з батьком. Мене запросили, і я поїхав, але він сказав, що я просив його взяти машину і підганяв по дорозі назад, — це неправда. Він сам узяв машину і запросив усіх нас. Може, ми всі винуваті, що збили цю дівчинку, але ж ми не хотіли цього. Це трапилося випадково. І мені страшенно шкода, що так сталося. Скільки горя я тобі завдав! І саме тоді, коли тобі так була потрібна моя допомога! Просто жах! Але я все-таки сподіваюся, що ти простиш мені, мамо, — правда?

Я дуже хочу знати, як ви всі живете. Як Еста, Джулія, Френк, батько? Де ви і що робите? Ти ж знаєш, як я люблю тебе, мамо. Тепер я дечого навчився і краще все розумію. Я хотів би здобути якесь становище в житті. Сподіваюся, що мені пощастить. У мене тепер досить непогане місце, правда, не таке, як у Канзас-Сіті, та все-таки цілком пристойне, хоч і в іншому роді. Але я хочу домогтися чого-небудь кращого. Тільки я постараюся більше не працювати в готелях. Це не підхоже діло для таких, як я. По-моєму, не варто забиратися так високо. Бачиш, я тепер порозумнішав. Там, де я служу, мною задоволені, але я хочу досягнути кращого становища. Крім того, заробляю я не так багато, — вистачає тільки на необхідне: кімната, харчі, одяг. Але я все-таки стараюся потрошки відкладати, бо хочу знайти собі яке-небудь підхоже заняття, щоб можна було чого-небудь навчитися. В наш час кожна людина повинна мати свою спеціальність, тепер я це розумію.

Напиши мені, мамо, про все, я дуже хочу знати, як ви всі живете і що робите. Перекажи привітання Френку, Джулії, батькові та Есті, якщо всі вони ще живуть з тобою. Я люблю тебе по-старому і сподіваюся, що ти все-таки теж любиш мене. Правда? Я не підписуюсь справжнім ім'ям, бо це, може, ще рисковано (я не користувався ним з того часу, як виїхав із Канзас-Сіті). Підписуюсь іншим ім’ям, але сподіваюся, що дуже скоро зможу відмовитися від нього і знову носити справжнє прізвище. Хотів би зробити це тепер, але поки що боюся. Якщо захочеш написати мені, адресуй листи Гаррі Тенету, до запитання, Чікаго.

Буду чекати скорої відповіді. Підписуюся так, щоб не заподіяти ні вам, ні собі ще нових неприємностей, розумієш? Але як тільки буду цілком певний, що з тією історією покінчено, я, звичайно, знову візьму своє справжнє ім'я.

Твій люблячий син».

Замість підпису він провів риску, написав під нею «ти знаєш» і послав листа.

І тому що мати, не знаючи, де він знаходиться, безперестану турбувалася про нього, він дуже скоро одержав відповідь; на конверті був поштовий штемпель Денвера, це дуже здивувало Клайда, бо він думав, що сім’я все ще живе в Канзас-Сіті.

«Дорогий сину!

Я була дуже здивована і обрадувана, коли одержала листа від мого хлопчика і довідалася, що він живий і здоровий. Я весь час сподівалася і молилася, щоб ти знову повернувся на шлях доброчесності— єдиний шлях, який може привести до успіху і щастя, і щоб господь дозволив мені одержати звістку про тебе і довідатися, ЩО ти живий і здоровий і працюєш чесно. І от бог почув мої молитви. Я знала, що він почує. Хай буде благословенне його святе ім'я!

Я не осуджую тебе за те страшне нещастя, яке спіткало тебе, і за ті страждання й ганьбу, які ти стягнув на себе і на всіх нас, бо я добре знаю, як диявол спокушає і переслідує всіх нас, смертних, і особливо таке дитя, як ти. Коли б ти знав, мій сину, як треба стерегтися, щоб уникнути тенет диявола! Адже поперед тебе простягається довгий шлях. Чи будеш ти завжди пильний і чи постараєшся залишатися вірним ученню нашого спасителя, яке я намагалася втілити в розумі й серцях моїх любих дітей? Чи зупинишся ти і чи прислухаєшся до голосу нашого господа, який завжди з

нами і спрямовує наші стопи по кам'янистому шляху, що веде в царство небесне, більш прекрасне, ніж ми в нашому земному житті можемо собі уявити? Обіцяй мені, дитя моє, що ти твердо додержуватимеш напучення, набутого тобою в дитинстві, і завжди пам’ятатимеш, що сила — в справедливості, і ніколи, ніколи, мій хлопчику, не доторкайся до вина, хто б тобі його не пропонував. Ось де диявол панує в усій своїй славі і завжди ладен взяти верх над слабким. Пам’ятай завжди те, що я тобі так часто говорила: «Вино — обманщик, пити — значить впасти в безумство, хто піддається обманові—той не мудрий». Моя найпалкіша молитва тепер проте, щоб ці слова лунали у вухах твоїх кожного разу, як тебе знайде спокуса, бо я переконана, що саме вино було справжньою причиною того страшного нещастя.

Я багато перестраждала тоді через тебе, Клайд, і все це сталося саме тоді, коли мені довелося витерпіти таке страшне випробування через Есту. Я мало не втратила її. Вона була така слабка. Бідна дитина, вона дорого заплатила за свій гріх! Нам довелося наробити боргів і потім довго працювати, щоб сплатити їх. Але тепер ми, нарешті, розплатилися, і наші справи вже не такі погані, як раніше.

Як бачиш, ми тепер у Денвері. У нас тут власна місія: вона міститься у великому будинку, так що всім нам вистачає місця, і ми ще здаємо внайми кілька кімнат, — цим завідує Еста. До речі, вона тепер місіс Ніксон. У неї чудовий хлопчик, він дуже нагадує нам з батьком тебе, коли ти був дитиною. Дивлячись на його пустощі, ми так часто згадуємо тебе, що нам навіть здається, начеб ти знову став маленьким і повернувся до нас. І це нас трохи втішає.

Френк і Джулія дуже виросли і стали справжніми моїми помічниками. Френк розносить газети і дещо заробляє — це теж допомога. Еста хоче, щоб вони обоє, доки в нас вистачить сили, продовжували вчитися в школі.

Батько не зовсім здоровий, та це зрозуміло: адже він уже не молодий. Все-таки він робить усе, що може.

Я дуже рада, Клайд, що ти так прагнеш вийти в люди. Вчора ввечері ми з батьком знову говорили про твого дядька Семюела Гріфітса з Лікурга: він дуже багатий, і коли б ти написав йому і попросив його взяти тебе в своє діло, щоб ти навчився чого-небудь, я думаю, він зробив би це для тебе. Сумніваюся, щоб він відмовив. Адже ти, кінець кінцем, його рідний племінник. Ти знаєш, у нього велика фабрика комірців у Лікурзі, і кажуть, що він дуже багата людина. Чому б тобі не написати йому? Мені здається, він знайде тобі місце, і тоді в тебе будуть якісь перспективи в роботі. Якщо ти йому напишеш, дай мені знати, що саме він тобі відповість.

Я хочу, щоб ти частіше повідомляв про себе, Клайд. Будь ласка, пиши про себе і своє життя. Я буду чекати. Ми всі, звичайно, як і раніше, любимо тебе і завжди готові допомагати тобі нашими порадами. Від усієї душі бажаємо тобі успіху і бажаємо також, щоб ти був хорошим хлопчиком і жив чистим і праведним життям. Па-м'ятай, дитийо моя: яка користь людині, якщо вона весь світ придбає, а душу свою занапастить.

Пиши мені, Клайд, і не забувай, що любов твоєї матері завжди з тобою, вона керує тобою і настановляє на шлях правдивий в ім'я господнє.

Любляча тебе мати».

От як сталося, що Клайд почав думати про дядька Семюела і його фабрику задовго до зустрічі з ним. У той же час Клайд відчув величезне полегшення, довідавшись, що його батьки вже не знають такої важкої нужди, в якій він залишив їх, і живуть благополучно: очевидно, ця нова місія зв’язана з чимось вроді готелю або в усякому разі мебльованих кімнат.

Минуло два місяці відтоді, як він одержав від матері першого листа, і майже щодня говорив собі, що мусить негайно щось починати. І ось одного разу йому треба було доставити з магазина, де він служив, пакунок з галстуками і носовими хустками якомусь приїжджому, що спинився в клубі «Юніон Ліг» на бульварі Джексона. Увійшовши в клуб, Клайд раптом зіткнувся не з ким іншим, як з Ретерером, одягненим у форму службовця клубу: його обов’язком було давати довідки тим, хто заходив, і приймати багаж. У першу мить ні один з них навіть не зміркував, хто перед ним. Першим отямився Ретерер.

— Клайд! — гукнув він, схопивши товариша за руку, і додав радісно, але все ж через обережність знизивши голос: —Чорт! От так зустріч! Клади пакунок сюди. Звідки ти взявся?

І Клайд, так само схвильований, крикнув:

— От так штука! Та це ж Том! Як справи? Ти тут працюєш?

Ретерер, так само як і Клайд, позабувши в цю хвилину сумну таємницю, що зв’язувала їх, відповів:

— Так, звичайно, певніше певного. Я вже майже рік тут.

Але він зразу ж смикнув Клайда за руку, немовби закликаючи до мовчанки, і поквапливо відвів убік, щоб їх не чув хлопчик, з яким Ретерер говорив, коли Клайд увійшов.

— Шш… тихше! — продовжував він. — Я працюю тут під своїм прізвищем, але ніхто не повинен знати, що я з Канзас-Сіті, розумієш? Усі думають, що я з Клівленда.

Він ще раз по-дружньому потиснув Клайдові руку і оглянув його з голови до ніг. І Клайд, так само схвильований, сказав:

— Так, звичайно. Розумію. Це правильно. Я радий, що ти впізнав мене. А мене тепер звуть Тенет. Гаррі Тенет, не забудь.

І обидва сяяли від радощів, згадуючи минуле.

Але тут Ретерер помітив, що на Клайдові формений одяг службовця по доставці товарів.

— Розвозиш товари додому? — спитав він. — От кумедно! Клайд — кучер фургона! Подумати тільки! Ні, це мене просто приголомшило. Заради чого ти за це взявся?

Проте він зразу зрозумів з обличчя Клайда, наскільки тому неприємна розмова про його теперішнє становище, а коли Клайд коротко відповів: «У мене в самого душа не лежить до цієї роботи», Ретерер додав:

— Послухай, нам треба зустрітися і побалакати як слід. Де ти живеш? (Клайд дав свою адресу.) От і добре. Я звільняюся о шостій годині і зайду до тебе, коли ти закінчиш роботу. Або ось що… давай краще зустрінемося в кафе «Енрічі» на Рендолф-стріт. Добре? Скажемо, о сьомій годині. Я звільнюся о шостій і можу бути там на сьому, якщо тільки тобі зручно.

Клайд весело кивнув на знак згоди, він був просто захоплений зустріччю з Ретерером.

Сівши на козли свого фургона, він продовжував розвозити товари, але весь час до закінчення роботи думав тільки про побачення, яке має відбутися. О-пів на шосту він поквапився до конюшні, а потім до себе додому, в дешеві мебльовані кімнати з пансіоном, у західній частині міста; переодягнувшись у вихідний костюм, він швидко пішов до «Енрічі». Не простояв він на розі й хвилини, як з'явився Ретерер, веселий, по-дружньому привітний і одягнений краще, ніж перед цим.

— Ну, до чого ж я радий бачити тебе, старий, — почав він. — Знаєш, з того часу як я втік з Канзас-Сіті, я зустрічаю тебе першого з усієї нашої компанії. От як! Сестра писала мені, що ніхто нічого не знав тоді ні про Хігбі, ні про Хегланда, ні про тебе. А цього Спарсера засадили на рік, чув? Кепсько, правда? І більше не за те, що задавив дівчинку, а за те, що взяв чужу машину і їздив, не маючи шоферських прав, і не зупинився на свисток полісмена. От за що його й запроторили. І знаєш, — тут Ретерер багатозначно знизив голос, — нам усім було б те саме, якби нас зловили. Ну і боявся ж я! А як тікав! Тільки п’яти виблискували! — І він знову засміявся, цього разу трохи істеричним сміхом. — А як ми кинули його з цим дівчиськом у машині, подумати тільки! Кепсько, га? Але що тут було робити? Не варто ж було всім попасти в лапи поліції, адже так? Як же її звали… Ага, Лора Сайп. А ти ушився так швидко, що я й не помітив. І це твоє дівчисько, Брігс — теж. Ти її проводжав, чи що?

Клайд хитнув головою.

— Ні, я її не проводжав, — признався він.

— Куди ж ти подівся? — спитав Ретерер.

Клайд пояснив. І після того як він докладно розповів про всі свої мандри, Ретерер знову заговорив:

— Отже, ти знаєш, що малятко Брігс відразу після того випадку чкурнула з одним хлопцем у Нью-Йорк? З якимось продавцем з тютюнової крамниці, мені Луїза казала. Вона бачила це дівчисько перед від’їздом, у новому хутряному жакеті, ну і взагалі. (Клайд болісно зморщився.) Ну і дурень же ти був, що бігав за нею! Вона зовсім не думала про тебе, та й взагалі ні про кого. А ти, по-моєму, дуже вклепався в неї, вірно?

Він зробив кумедну гримасу і штовхнув Клайда в бік, піддражнюючи його за старою звичкою.

Потім Ретерер розповів про себе: його історія була не така багата пригодами, і, на відміну від Клайдової історії, тут мова йшла менш про хвилювання й тривоги, а більше про завзяту мужність, про віру; в своє щастя і здібності. Кінець кінцем він «підчепив» свою теперішню роботу, тому що, як він висловився, в Чікаго завжди можна спіймати що-небудь.

Так він і живе тут, — «зовсім смирно, звичайно», — зате ніхто нічого не може закинути йому.

І зразу ж він почав пояснювати, що саме тепер у клубі «Юніон Ліг» немає місць, але якщо Клайд хоче, він поговорить з містером Хейлі, управителем; може, містер Хейлі довідається, чи не знайдеться де-небудь вакансія, тоді Клайдові можна буде влаштуватися трохи краще.

— І кинь ти смутитися, — сказав він Клайду наприкінці вечора. — Ніякої користі з цього немає.

Усього через два дні після цієї дуже підбадьорливої розмови, тоді як Клайд усе ще вагався, чи не відмовитись йому від служби, чи не назвати знову справжнє ім’я і чи не піти по тутешніх готелях на розшуки роботи, розсильний з клубу «Юніон Ліг» приніс йому додому записку. В записці говорилося: «Побачся завтра вранці з містером Лайтолом у «Великому Північному». Там є вакансія. Місце не дуже путнє, але потім легше буде знайти що-небудь краще».

Тому Клайд повідомив телефоном свого безпосереднього начальника, що захворів і не може сьогодні вийти на роботу, а потім, одягнувши свій кращий костюм, пішов у зазначений готель. Тут на підставі поданих ним рекомендацій його прийняли на службу і до того, на велике його полегшення, під справжнім ім’ям. Задоволений він був і тим, що йому призначили двадцять доларів платні на місяць і, крім того, обід. Правда, чайові, як він уже знав, тут могли бути не більше десяти доларів на тиждень, проте, втішав він себе, якщо зважити на харчування, він все-таки зароблятиме набагато більше, ніж до цього часу, і до того це куди легше, ніж їздити з фургоном. Його тільки бентежило, що він знову повертається на службу в готелі і що його можуть впізнати і заарештувати.

Але незабаром після цього — місяців через три, не більше — виявилася вакансія в клубі «Юніон Ліг». Ретерер на той час дістав підвищення і був призначений на помічника завідуючого всім персоналом готелю; вони були в добрих стосунках, і Ретерер сказав завідуючому, що може порекомендувати підхожу людину: це Клайд Гріфітс, він служить у «Великому Північному». Потім Ретерер викликав Клайда, старанно розтлумачив йому, як треба відрекомендуватися новому начальству і що казати, і Клайд дістав роботу в клубі.

Він відразу ж побачив, що це — установа вищого розряду, ніж «Великий Північний» і навіть «Грін-Девідсон», призначена для людей з великим достатком і видатним суспільним становищем; тут він знову дістав можливість близько спостерігати той спосіб життя, який, на біду Клайдову, зачіпав в його душі почуття марнославства і підстьобував його прагнення висунутися. В цей клуб завжди з’їзж-джалися люди, яких він раніше ніколи не зустрічав, — як видно, визначні у всіх відношеннях представники добірного кола людей; Клайдові здавалося, що тут збирається все найкраще не тільки з усіх кінців його рідної країни, але з усіх країн, з усіх континентів. Тут бували американські політичні діячі з півночі і півдня, з сходу і заходу, видатні політики та ділки, а також учені, хірурги, славетні лікарі, генерали, літератори і громадські діячі не тільки Америки, а й усього світу.

І ще одне вразило Клайда: з цікавістю і навіть побожним здивуванням він побачив, що в тутешній атмосфері немає й сліду тієї еротики, якою завжди відзначалося життя в «Грін-Девідсон», а зовсім недавно — у «Великому Північному». І справді, наскільки він міг пригадати, елемент сексуальності відчувався в усьому, був основою майже чи не всього, що йому доводилося бачити в готелях. Тут не було нічого схожого. Жінок взагалі не допускали в клуб. Усі ці видатні особи приїжджали і виїжджали, як правило, одиноко, без усякого галасу, енергійні і стримані, що характерно для людей, які досягли виняткового успіху. Звичайно вони обідали поодинці, неголосно розмовляли, сходячись по двоє, по троє, читали свої газети і книги або роз’їжджали по місту на швидкохідних машинах і, здавалося, не знали, що таке пристрасть; у всякому разі на них, мабуть, не впливало це почуття, — воно, як дотепер уявляв собі незрілий розум Клайда, всім керує і все розбурхує в житті менш визначних людей, — таких, як він сам.

Певно, досягнути видатного становища і зберегти його в цьому чудовому світі можна тільки, якщо будеш байдужий до жінок, звільнишся від ганебного потягу до них. Отже, думав Клайд, у присутності таких людей і в них на очах треба поводитися так, наче тобі й на думку не спадає те, що насправді іноді виводить тебе з усякої рівноваги.

І, попрацювавши тут недовгий час, під впливом цієї установи і різних її відвідувачів, Клайд став справжнім джентльменом на вигляд. У стінах клубу він почував себе зовсім іншою людиною: більш стриманим і практичним, не таким романтиком. Він був певний, що тепер йому треба знову спробувати свої сили: наслідуючи цих людей тверезого розуму, і тільки їх, він одного чудового дня досягне успіху, — може, не запаморочливого, але в усякому разі значно більшого, ніж до цього часу. Хто знає? Якщо він завзято працюватиме, заводитиме тільки путні знайомства і поводитиметься дуже обережно, можливо, хто-небудь з цих видатних людей — відвідувачів клубу — зацікавиться ним, запропонує йому де-кебудь яке-небудь значне місце і допоможе піднестися до рівня того товариства, доступ у яке був досі закритий для нього.

Треба сказати правду: Клайд за своїм характером навряд чи здатний стати цілком дорослою людиною. Йому невистачало ясності мислення і внутрішньої цілеспрямованості — якостей, які властиві більшості людей і дозволяють їм серед усіх шляхів і можливостей в житті обрати для себе найпідхожішу.

РОЗДІЛ IV

Проте сам Клайд пояснював усі свої життєві невдачі тим, що йому невистачає освіти. Коли він був хлопчиком, безперервні переїзди сім’ї з міста до міста заважали йому вчитися, набути достатню суму практичних знань у якійсь галузі, щоб він теж міг стати членом вищого товариства, до якого належали всі ці люди — відвідувачі клубу «Юніон Ліг». А тимчасом він усією душею прагнув бути серед них. Ці джентльмени жили в чудових будинках, зупинялися в розкішних готелях, і люди, подібні до Скуайрса або тутешнього начальника розсильних, служили їм і дбали про їхні вигоди. А він, Клайд, усього тільки розсильний. І йому вже двадцять перший рік! Іноді це дуже засмучувало його. Він весь час мріяв знайти якусь іншу роботу, на якій він міг би висунутися і зробити кар'єру. Не залишатися ж йому все життя розсильним! — думка про таку можливість інколи чимало лякала його.

Дійшовши до такого висновку, він почав міркувати, як би йому забезпечити своє майбутнє, і в цей час у Чікаго приїхав його дядько Семюел Гріфітс. У нього були тут зв’язки і знайомства, йому люб’язно запропонували картку в клуб, і він оселився тут і протягом кількох днів зустрічався з багатьма людьми, що приходили поговорити з ним, або роз’їжджав по місту, зайнятий переговорами з різними людьми і фірмами, які він вважав за потрібне відвідати.

Не минуло й години після його приїзду, як Ретерер, що записував прибулих і тільки-но вивів на дошці у вестибюлі прізвище «Гріфітс», підкликав Клайда:

— Послухай, ти, здається, казав, що у тебе є якийсь дядько чи родич на прізвище Гріфітс, фабрикант комірців десь у штаті Нью-Йорк?

— Звичайно, — відповів Клайд, — Семюел Гріфітс. У нього велика фабрика комірців у Лікурзі. Це його оголошення друкуються в усіх газетах. Ти, напевно, бачив його світлу рекламу на Мічіган авеню.

— А ти його впізнаєш, якщо зустрінеш? — спитав Ретерер.

— Ні, я його ніколи в житті не бачив.

— Іду на парі, що це він і є,— додав Ретерер, розглядаючи маленький реєстраційний аркушик. — Ось подивися: «Семюел Гріфітс, Лікург, штат Нью-Йорк». Він самий, вірно?

— Напевно! — підтвердив Клайд, дуже зацікавлений і навіть схвильований, бо з цим самим дядьком йому вже давно хотілося зустрітись.

— Він тільки що пройшов нагору, — продовжував Ретерер. — Де-від поніс його чемодани. Шикарний чолов’яга. Ти пильнуй і поди-вися на нього, коли він знову зійде сюди. Може, це и справді твій дядько. Він середнього зросту, досить худий, сиві вусики і ясносірий капелюх. Симпатичний хлопець. Я тобі покажу його. Якщо це таки твій дядько, ти вже постарайся сподобатися йому. Може, він щось зробить для тебе… подарує пару комірців, — додав він із сміхом.

Клайд теж засміявся, неначе оцінивши вдалий жарт, але насправді він був дуже схвильований. Дядько Семюел тут, у клубі! От нагода познайомитися з ним. Адже Клайд збирався написати йому ще до того, як почав тут працювати, а тепер дядько сам приїхав сюди, і з ним можна поговорити.

Але стоп! Що дядько подумає про нього, як Клайд насмілиться заговорити з ним? Як він поставиться до племінника, що служить у цьому клубі всього лише на посаді розсильного? І як взагалі ставиться дядько до юнаків, які працюють розсильними, та ще до юнаків Клайдового віку? Адже йому вже двадцять перший рік! Трохи забагато для «хлопчика на посилках», якщо тільки він не збирається залишатися в цій ролі все життя. Така багата і високопоставлена людина, як Семюел Гріфітс, може вважати посаду розсильного принизливою, особливо, коли виявиться, що розсильний — його родич. Цілком можливо, що він не захоче мати нічого спільного з таким родичем, не бажатиме навіть розмовляти з ним… Цілу добу Клайда опановували ці сумніви.

Однак на другий день Клайд встиг побачити дядька разів шість, і той справив на нього найприємніше враження: жвавий, рухливий, діловитий, він анітрохи не був схожий на свого брата — Клайдового батька, і до того він був такий багатий і всі ставилися до нього ъ такою пошаною… І Клайд не без страху запитував себе часом, невже він пропустить таку нагоду. Кінець кінцем дядько зовсім не здавався йому недоброю людиною, якраз навпаки, — в нього був дуже привітний вигляд. Коли Клайд, за порадою Ретерера, пішов до кімнати дядька взяти листа, якого треба було відправити посильним, дядько майже не глянув на нього, але разом з листом вручив йому півдолара.

— Простежте, щоб розсильний негайно відніс листа, а гроші візьміть собі,— сказав він.

Хвилювання Клайдове було в цю хвилину таке велике, що він здивувався, як дядько не вгадав у ньому свого племінника… Але м-р Гріфітс явно ні про що не здогадувався. І Клайд пішов, трохи зажурившись.

Через якийсь час на ім'я Семюела Гріфітса надійшло з півдюжини листів, і Ретерер звернув на них увагу Клайда.

— Ось тобі ще нагода піти до нього, якщо хочеш, — сказав Ретерер. — Віднеси йому листи. По-моєму, він зараз у себе.

І Клайд, після деякого вагання, взяв листи і пішов до кімнати дядька. Той щось писав, сидячи за столом, і, у відповідь на стукіт Клайда, крикнув:

— Зайдіть!

Клайд увійшов і, загадково посміхаючись, сказав:

— Вам листи, містер Гріфітс.

— Велике спасибі, синку, — відповів дядько і поліз у кишеню жилета по дрібні гроші.

Але Клайд, скориставшись з цієї нагоди, вигукнув:

— Ні, ні, мені нічого не треба! — Дядько все ще простягав гроші, але перш ніж він встиг що-небудь сказати, Клайд додав: —Здається, я вам родич, містер Гріфітс. Адже ви Семюел Гріфітс, власник фабрики комірців у Лікурзі, правда?

— Так, неначе я маю щось спільне з цією фабрикою. А ви хто? — запитав дядько, допитливо розглядаючи Клайда.

— Мене звуть Клайд Гріфітс, я син Ейси Гріфітса. Адже він, здається, ваш брат?

При згадці про цього брата, якого в сім'ї вважали жалюгідним невдахою, обличчя Семюела Гріфітса трохи потьмарилося. Він багато років не зустрічав Ейсу і тепер без особливого задоволення згадував присадкувату і непоказну постать молодшого брата, яким він бачив його востаннє в домі їхнього батька біля Бертуїка, штат Вермонт, — молодим хлопцем приблизно в роках Клайда. Але яка відмінність! Батько Клайдів був тоді товстий, незграбний, млявий і розумово, і фізично, як кажуть — розмазня; у нього були водянисті голубі очі, кучеряве волосся, безвільне підборіддя. Навпаки, син його був акуратний, жвавий і гарний юнак з пристойними манерами і, як видно, недурний (наскільки помічав м-р Гріфітс, хлопчаки-розсильні взагалі народ тямущий). Племінник сподобався йому.

Семюел Гріфітс, який дістав у спадщину разом із старшим братом Алленом скромні батьківські достатки, тому що батько не любив молодшого сина, завжди почував, що Ейса став жертвою несправедливості. Виявивши, що син нездатний до практичної діяльності і не дуже тямущий, батько спочатку намагався примусити Ейсу працювати, потім просто не помічав його і, нарешті, коли йому було приблизно стільки ж років, скільки тепер Клайдові, вигнав з дому; згодом він відписав усі свої достатки — близько тридцяти тисяч доларів— нарівно двом старшим синам, залишивши Ейсі жалюгідну тисячу доларів.

Усі ці спогади примусили Семюела Гріфітса з цікавістю вдивитися в Клайда. Він бачив, що племінник зовсім не схожий на його молодшого брата, якого стільки років тому вигнали з батьківського дому. Клайд скоріше нагадував його власного сина Гілберта, — тепер він помітив цю подібність. І до того ж, всупереч побоюванням Клайда, на Семюела Гріфітса справило добре враження, що Клайд служить у таікому фешенебельному клубі, хоч би всього розсильним. Семюелові Гріфітсу, діяльність якого обмежувалася Лікургом і лікурзьким товариством, клуб цей, з його особливим становищем і характером, вселяв пошану. Молоді люди, що служили в таких установах, звичайно були тямущі і скромні. І через це він доброзичливо глянув на Клайда, який стояв перед ним з виглядом чудово вихованого молодого чоловіка, охайний і підтягнутий у своєму сірому з чорним форменому костюмі.

— Що ви кажете! — вигукнув він. — Отже, ви син Ейси! Ну й ну! Оце так сюрприз! Знаєте, адже я не бачив вашого батька щонайменше років двадцять п’ять і нічого не чув про нього. Останнього разу, коли я чув про нього, він жив у штаті Мічіган, у Гренд-Ре-підс, наскільки я пам’ятаю. А де він тепер? Тут, у Чікаго?

— О, ні, сер, — відповів Клайд; він був радий, що може так відповісти. — Моя сім’я живе в Денвері. Я тут один.

— І батько, і мати живі, сподіваюся?

— Так, сер, обоє живі.

— Батько, як і раніше… проповідує?

— Так, сер, — відповів Клайд із запинкою; він до цього часу був переконаний, що з усіх можливих видів діяльності заняття його батька — найжалюгідніше й найбезкорисніше в очах суспільства. — Але тепер, — продовжував він, — місія батькова пов’язана з мебльованими кімнатами; в будинку, здається, близько сорока кімнат. Батько і мати управляють цим будинком і керують місією.

— А, зрозуміло.

Клайдові так хотілося справити на дядька найкраще враження, що, розповідаючи про становище батька, він дещо прикрасив.

— Ну, я дуже радий, що вони добре влаштувалися, — продовжував Семюел Гріфітс, якому дедалі більше подобалася зовнішність Клайда, сповнена елегантності та енергії.— А ви задоволені своєю роботою тут?

— Не зовсім… ні, містер Гріфітс, я незадоволений, — поквапно відповів Клайд, якого обрадувало це запитання. — Звичайно, заробіток непоганий. Але мені не подобається цей спосіб заробляти гроші. Я хотів би зовсім іншого. Але я пішов сюди працювати, бо не мав змоги здобути яку-небудь спеціальність і мені не щастило стати на роботу в таке місце, де можна було б по-справжньому висунутися. Мати радила мені написати вам і запитати, чи не знайдеться на вашій фабриці роботи для мене, щоб я міг з чогось почати. Та я боявся, що це вам не сподобається і через це не писав.

Він замовк, усміхаючись, але в погляді його було запитання.

Семюел Гріфітс з хвилину серйозно дивився на нього: йому сподобався вираз обличчя Клайда і те, як він виклав свою просьбу.

— Так, це дуже похвально, — сказав він. — Зрозуміло, вам треба було написати мені…

І він замовк, бо звик до обережності у всяких ділових розмовах. Клайд помітив, що дядько не наважується подати йому надію, і, трохи почекавши, прямо запитав:

— Може, у вас на фабриці знайдеться яке-небудь місце для мене?

Семюел Гріфітс дивився на нього, роздумуючи. Йому подобалася і не подобалася така пряма просьба. Однак Клайд здався йому дуже підхожою людиною. Він був, як видно, здібний і честолюбний, — зовсім як його син Гілберт, — і, ознайомившись з виробничим процесом, цілком міг би під керівництвом Гілберта справитися з посадою завідуючого або хоч би помічника завідуючого одним з цехів на фабриці. В усякому разі можна дати йому спробувати. Риску тут ніякого. І крім того, адже він син Ейси, молодшого брата, до якого і в Семюела, і у старшого брата Аллена є якісь обов'язки, коли навіть обминути питання про відновлення в правах спадщини.

— От що, — заговорив Семюел після хвилинної мовчанки. — Я мушу трохи подумати над цим. Я не можу так відразу сказати, чи знайдеться у нас підхожа робота. Почати з того, що ми не можемо платити вам стільки, скільки ви одержуєте тут, — попередив він.

— Ну, звичайно, — вигукнув Клайд, якого перш за все приваблював не заробіток, а сама можливість служити у дядька. — Я не можу сподіватись на велику платню, поки не зумію заслужити її.

— Крім того, може бути, вам не сподобається робота на нашому підприємстві, або ми визнаємо, що ви нам не підходите. Треба сказати, не кожний здатний до такої роботи.

— Що ж, тоді ви увільните мене, от і все, — сказав Клайд. — Але я завжди думав, що підійду вам, з першого разу, як почув про вас і про ваше величезне підприємство.

Це останнє зауваження полестило Семюелу Гріфітсу. Очевидно, він сам і його успіхи були ідеалохм для цього юнака.

— Ну, гаразд, — сказав він.» Зараз я не можу приділити вам більше часу. Але я пробуду тут ще днів два і все обміркую. Може, я й зумію що-небудь зробити для вас. Поки що нічого не можу обіцяти.

І він повернувся до своїх листів.

А Клайд, відчуваючи, що справив настільки добре враження, наскільки було можливо при даних обставинах, і що з цього може вийти діло, гаряче подякував дядькові і поквапливо вийшов.

Другого дня, обміркувавшу все і вирішивши, що Клайд з його жвавістю і кмітливістю може бути корисним на фабриці не гірш за всякого іншого, а також продумавши належним чином значення цього заходу для своєї родини, Семюел Гріфітс повідомив племінника, що, як тільки у нього на фабриці з'явиться яка-небудь вакансія, він охоче сповістить його. Але він не може обіцяти, що така можливість з'явиться негайно. Клайд мусить почекати.

Отже, Клайд мав час розмірковувати, чи скоро для нього знайдеться містечко на дядьковій фабриці, та чи знайдеться взагалі.

А тим часом Семюел Гріфітс повернувся до Лікурга і, порадившись з сином, вирішив, що Клайд повинен вивчити справу, починаючи з самих основ або в усякому разі з підвалу фабрики: там декатирувалися тканини, необхідні для виготовлення комірців, і саме в цей підвал перш за все потрапляли новаки, що бажали вивчити техніку виробництва в цілому. Але через те що Клайд повинен був існувати тільки на свої кошти і до того не надто бідувати (це було б несумісно з становищем родини Гріфітсів у Лікурзі), було вирішено призначити йому щедру винагороду — для початку п'ятнадцять доларів на тиждень.

Звичайно, і Семюел Гріфітс, і його син Гілберт розуміли, що платня ця невелика (не для звичайного учня, а для Клайда як родича), але обидва вони були люди ділові, зовсім не схильні до благодійності щодо тих, хто працював на них, і вважали, що чим ближче до межі, за' якою починаються злидні й нестатки, стоятиме новак на їхній фабриці, тим краще. Обидва вони ставилися нетерпимо до соціалістичної теорії про капіталістичну експлуатацію. Обидва вважали за необхідне існування соціальної скали, щоб люди нижчих класів прагнули піднятися по її східцях. Касти неминуче повинні існувати. Намагатися над міру допомагати кому-небудь, хоч би навіть і родичеві, значить безрозсудно підкопуватись під самі основи суспільства. Коли маєш справу з особами і класами, які в суспільному і матеріальному відношенні стоять нижче за тебе, треба поводитися з ними відповідно до звичних для них норм. І найкращі норми — ті, які примушують тих, хто стоїть нижче, добре розуміти, як важко дістаються гроші і як необхідно для всіх, хто бере участь у єдино важливій, з точки зору обох Гріфітсів, справі — у вироблюванні матеріальних цінностей, — повне, найдосконаліше і практичне ознайомлення з технікою даного виробництва. Зрозумівши це, вони повинні привчити себе до тверезого, обмеженого вузькими рамками життя. Це благотворно відіб’ється на їхньому характері. Саме так загартовуються уми і душі людей, яким призначено піднятися східцями суспільної скали. А ті, хто на це нездатний, повинні залишатися на своєму місці, внизу.

Отже, приблизно через тиждень було вирішено, яку саме роботу можна запропонувати Клайдові, і Семюел Гріфітс сам написав йому в Чікаго і повідомив, що він може, якщо захоче, приїхати протягом найближчих тижнів. Але він повинен заздалегідь, днів за десять, письмово повідомити про свій приїзд, щоб можна було своєчасно все підготувати. Приїхавши до Лікурга, він повинен прибути на фабрику в контору до м-ра Гілберта Гріфітса, і той подбає про нього.

Цей лист дуже схвилював Клайда, і він одразу написав матері, що місце у дядька йому забезпечене і що він вирушає до Лікурга. Ось тепер він постарається досягнути справжнього успіху. Мати відповіла йому довгим листом, переконуючи його старанно стежити за своєю поведінкою і бути дуже, дуже обережним у виборі друзів. Погані знайомства — корінь майже всіх помилок і падінь у таких честолюбних юнаків, як він. А якщо він уникатиме товариства легковажних і розбещених юнаків і дівчат, усе буде добре. Молодому хлопцеві із зовнішністю і характером Клайда дуже легко збочити під впливом якої-небудь поганої жінки. Він бачив, що сталося з ним у Канзас-Сіті. А він ще молодий і тепер збирається працювати у такої багатої і впливової людини, яка може, коли захоче, багато зробити для нього. І нехай він пише їй частіше про те, як складається його нове життя.

Отже, сповістивши дядька, як той просив, Клайд, нарешті, виїхав до Лікурга. Але, прибувши туди, він не пішов одразу на фабрику, бо дядько не призначив йому певної години; замість цього він найняв кімнату в єдиному великому готелі міста «Лікург».

Його брала нетерплячка подивитися, що ж це за місто, де він має жити й працювати, і яке становище посідає тут його дядько; він розраховував, що має досить вільного часу, — така нагода може не скоро трапитися після того, як він стане до роботи, — і вирішив пройтися. Він вийшов на Сентрал авеню — справжнє серце Лікурга; тут її перетинало кілька найлюдніших вулиць; ці квартали являли собою діловий і торговий центр — тут було зосереджено все життя і всі розваги Лікурга.

РОЗДІЛ V

Але, пройшовши цією вулицею, Клайд відразу побачив, яке не схоже все це на світ, до якого він звик за останній час. Усе тут мало значно менший масштаб. Вокзал, звідки він вийшов усього півгодини тому, був малий і сірий, і зрозуміло було, що його спокій не порушується надто великим рухом. Фабричний район, розташований саме напроти центральної частини міста на другому березі ріки Могаук, був просто скупченням червоних і сірих будов, над якими то тут, то там височів фабричний димар; цей район сполучався з містом двома мостами, — між ними розмістилося приблизно з півдюжини кварталів; один міст був коло самого вокзалу — на ньому був досить великий рух — і тут же проходила трамвайна колія, повторюючи далі всі повороти Сентрал авеню.

Але сама Сентрал авеню, з її невисокими будинками і розкиданими тут і там крамницями, була вулицею дуже людною, заповненою пішоходами та автомобілями. Навскоси від готелю, — на Сентрал авеню виходили його широкі дзеркальні вікна, за якими видно було пальми, колони і розставлені між ними крісла, — височів великий мануфактурний магазин «Старк і К°», солідний чотириповерховий будинок з білої цегли, завдовжки не менше ста футів; в яскраво освітлених вітринах було виставлено наймодніші новинки. Потім ішли інші великі магазини, ще один готель, автомобільна виставка, кінематограф.

Клайд усе йшов і йшов уперед — і раптом опинився за межами торгового центра, на широкій, обсадженій деревами вулиці, з обох боків якої були розташовані красиві особняки; кожний з них здавався набагато просторішим, зручнішим, спокійнішим і навіть величнішим, ніж усі будинки, які коли-небудь бачив ‘Клайд у своєму житті. Словом, йому досить було кинути побіжний погляд, щоб зрозуміти, що хоч це й вулиця невеликого міста, але вона зовсім особлива — вулиця достатків і навіть розкошів. Скільки тут вражаючих огорож кованого заліза, стежок, уздовж яких висаджено квіти, розміщених групами дерев і кущів, скільки дорогих, красивих автомобілів, що чекають біля входів або мчать вулицею! А в магазинах поблизу, недалеко від Сентрал авеню і торгових кварталів, де починалася ця простора й гарна вулиця, були виставлені такі дорогі і шикарні речі, які. звичайно, призначалися для заможних людей з вишуканим смаком: автомобілі, дорогоцінні речі, тонка білизна, шкіряні вироби і меблі.

Але ж де живе дядько і його сім’я? На якій вулиці? В якому будинку? Може, його будинок ще кращий і більший, ніж оці?

Треба зразу ж повернутися, вирішив Клайд, і піти до дядька. Треба знайти фабрику, — напевно, вона в тій частині міста, за рікою. Як йому поводитися, що говорити? Яке місце дасть йому дядько? В листі дядько згадав про свого сина Гілберта. Що за людина цей Гілберт, його двоюрідний брат? Що він подумає про нього, про Клайда?

Клайд повернувся на Сентрал авеню, дійшов до вокзалу і скоро знайшов фабрику Сємюела Гріфітса. Це був величезний шестиповерховий будинок з червоної цегли, близько тисячі футів завдовжки Він мало не весь був з вікон, у всякому разі та частина, яка була недавно прибудована спеціально для виготовлення комірців. Стара частина, як довідався згодом Клайд, сполучалася з новою кількома критими переходами. Південні стіни обох цих будинків виходили на берег ріки Могаук. З цього боку вздовж Рівер-стріт було кілька дверей, приблизно через кожні сто футів, і біля кожних стояв сторож у форменому одязі. Всі входи в будинок були перенумеровані; під першим, другим і третім номерами був напис: «Тільки для службовців», під номером четвертим — «Контора», двері під номерами 5 і 6, як видно, були призначені для вивезення і приймання товарів.

Клайд підійшов до входу в контору; ніхто тут не затримав його; він пройшов у двоє обертових дверей і опинився перед бар’єром; по той бік бар’єра, поруч з невеликими дверима, що, очевидно, ведуть до головної контори, сиділа телефоністка — негарна жінка років тридцяти п’яти, низенька й огрядна.

— Що вам? — спитала вона Клайда.

— Я хотів би бачити містера Гілберта Гріфітса, — почав Клайд, злегка нервуючи.

— Навіщо?

— Бачте, я його двоюрідний брат. Мене звуть Клайд Гріфітс. У мене лист від дядька, містера Семюела Гріфітса. Він, напевно, прийме мене.

Клайд простягнув їй листа і при цьому помітив, що суворий і цілком байдужий вираз її обличчя відразу змінився і став якщо не люб’язним, то значно шанобливішим. На неї явно справили враження не тільки слова Клайдові, але і його зовнішність, і вона почала нишком з цікавістю розглядати його.

— Зараз я довідаюся, чи тут він, — сказала вона набагато ввічливішим тоном і подзвонила до кабінету м-ра Гілберта Гріфітса.

Очевидно, їй сказали телефоном, що м-р Гілберт Гріфітс удану хвилину зайнятий і що його не можна турбувати, бо вона у відповідь сказала:

— Тут двоюрідний брат містера Гілберта, містер Клайд Гріфітс. У нього лист від містера Семюела Гріфітса. — І, звернувшись до

Клайда, додала: — Сідайте, будь ласка. Напевно, містер Гілберт Гріфітс прийме вас через хвилину. Зараз він зайнятий.

I Клайд був дивно схвильований, помітивши незвичайну шанобливість в її тоні: до цього часу ще ніколи за все його життя з ним не розмовляли так шанобливо. Подумати тільки! Він близький родич такої багатої і впливової сім’ї! Яка величезна фабрика! Який здоровенний будинок — цілих шість поверхів! Тільки що, проходячи по другому берегу ріки, крізь відчинені вікна він бачив величезні приміщення і в них так багато жінок, заглиблених у роботу. І мимоволі хвилювання охопило його. Високі цегляні стіни будинку були наче втіленням енергії, справжнього матеріального успіху — мабуть чи не найвищого успіху в очах Клайда.

Він дивився на сірі оштукатурені стіни цієї приймальні, на напис на внутрішніх дверях, що говорив: «Акціонерне товариство комірців і сорочок. Голова Семюел Гріфітс, секретар Гілберт Гріфітс», і запитував себе, що він побачить там за дверима, і який цей Гілберт Гріфітс, і як він його прийме — холодно чи привітно, по-дружньому або вороже?

Так він сидів і розмірковував, як раптом телефоністка знову звернулася до нього.

— Тепер зи можете зайти, — сказала вона. — Кабінет містера Гілберта Гріфітса в самому кінці цього поверху, з того боку, що виходить на ріку. Вам кожний службовець покаже.

Вона трохи підвелася, наче збиралася відчинити йому двері, але Клайд поспішив попередити її.

— Спасибі, не турбуйтеся! — від усього серця сказав він.

Відчинивши скляні двері, Клайд побачив великий зал; тут було

більше сотні службовців, — здебільшого молоді чоловіки і молоді жінки. Всі вони, здавалося, поринули в папери, що лежали перед ними. У багатьох над очима були зелені козирки. На чоловіках були короткі робочі куртки з сатину або нарукавники, що захищали рукави сорочок. Майже всі молоді жінки були в охайних гарних платтях з бавовняної тканини або в робочих халатах. По обидві сторони, відокремлені від центральної частини залу перегородками, були кабінети різних службових осіб фірми, і на дверях виднілися таблички з їхніми іменами: м-р Сміллі, м-р Летч, м-р Гетбой, м-р Беркі.

Телефоністка сказала йому, що кабінет м-ра Гріфітса міститься в глибині будинку, тому Клайд досить впевнено пройшов через весь зал і в кінці його побачив напіввідчинені двері з табличкою: «Гілберт Гріфітс, секретар». Він почекав хвилину, не наважуючись зайти, потім злегка постукав. Зразу ж різкий пронизливий голос гукнув: «Зайдіть». Клайд зайшов і побачив перед собою молодого чоловіка, який, здавалося, був трохи нижчий від нього на зріст, дещо старший і, безперечно, набагато стриманіший і проникливіший; словом, це був якраз такий молодий чоловік, яким мріяв стати сам Клайд: він знав своє діло, був владний і енергійний. Оскільки наближалася весна, на ньому був, як відразу помітив Клайд, ясносірий костюм у яскраву смужку. Його блискуче волосся було трохи світліше, ніж у Клайда, і рівно зачесане назад; ясні сіроголубі очі вп’ялися в Клайда, ледве він встиг переступити поріг. На молодому чоловікові були великі окуляри в роговій оправі, які він надівав тільки під час роботи; крізь круглі скельця він швидко й уважно оглянув Клайда з голови до ніг, помітивши все — від черевиків до коричневого фетрового капелюха, що його Клайд тримав у руці.

— Ви — мій двоюрідний брат? — сказав Гілберт льодовим тоном, з слабкою і далеко не доброзичливою посмішкою, коли Клайд спинився посеред кімнати.

— Так, це я, — сказав Клайд, збентежений і трохи зляканий таким холодним прийомом.

Він миттю зрозумів, що не може ставитися до свого двоюрідного брата з тією ж повагою, яку вселяв йому дядько, чиїми руками створене це чудове підприємство. Десь у глибині душі він відчував, що цей молодий чоловік, мабуть, тут тільки спадкоємець — не більше, і коли б не здібності батька, який зумів створити вели-чезну фабрику, син не міг би напускати на себе таку бундючність і набирати гордовитого вигляду.

Та надто вже безгрунтовні і мізерні були права Клайда на будь-яку пошану тут, глибоко вдячний він був за все, що можуть для нього зробити, і тому він уже наперед почував себе за це зобов’язаним і намагався посміхнутися найпривітніше. А Гілберт Гріфітс, мабуть, одразу ж визнав цю посмішку за ознаку самовпевненості; цього він не мав наміру терпіти в якомусь двоюрідному братові, та ще в такому, який потребує протегування від самого Гілберта і його батька.

Але через те що батько зволив зацікавитися цим родичем, перед Гілбертом не було вибору, і, продовжуючи криво посміхатися І 8 думці вивчати двоюрідного брата, він сказав:

— Ми так і думали, що ви прибудете сьогодні або завтра. Приємна була поїздка?

— Так, дуже, — відповів Клайд, трохи збентежений цим запитанням.

— Отже, ви хочете ознайомитися з виготовленням комірців? — продовжував Гілберт.

І тон, і манери його були сповнені поблажливої зневаги.

— Так, я дуже хотів би вивчити справу, в якій потім можна буде якось висунутися, — добродушно сказав Клайд, намагаючись в міру сил і можливості заслужити прихильність двоюрідного брата.

— Батько говорив мені про свою розмову з вами в Чікаго. Але, як я зрозумів з його слів, у вас немає практичного досвіду ні в якій галузі. Ви не ознайомлені з бухгалтерією?

— На жаль, ні,— відповів прикро вражений Клайд.

— І не знаєте стенографії або ще чого-небудь у цьому роді?

— Ні, сер.

Кажучи це, Клайд, гостро відчував, як сильно бракує йому хоч яких-небудь практичних знань. Гілберт дивився на нього тепер, як на зовсім некорисне для фабрики надбання.

— В такому разі,— продовжував Гілберт, неначе він тільки тепер вирішив це, а не дістав заздалегідь певні вказівки від батька, — я думаю, найкраще направити вас у декатирувальну. Там, власне, і починається все виробництво, отже, ви зможете вивчати процесс з самих основ. Ми перевіримо вас там, а потім видно буде, що іще можна для вас зробити. Коли б ви хоч трохи були підготовлені до конторської роботи, можна було б використати вас тут. (Обличчя Клайдове засмутилося, і це було приємно Гілбертові). Але якщо ви хочете вивчити справу практично, то з таким самим успіхом можна почати й там, — додав він холодно, зовсім не для того, щоб утішити Клайда, а просто встановлюючи факт. І тому що Клайд мовчав, він продовжував — Я вважаю, перше ніж стати до роботи, вам треба де-небудь влаштуватися. Ви ще не знайшли собі кімнати?

— Ні, я приїхав дванадцятигодинним поїздом і хотів трошки почиститися з дороги, так що спинився в готелі. Я думав, що потім підшукаю собі кімнату.

— Ну й чудесно. Шукати нічого не треба. Я скажу нашому управляючому, щоб він вказав вам який-небудь хороший пансіон. Він знає місто краще, ніж ви.

Гілберт подумав, що кінець кінцем Клайд усе-таки їхній близький родич, і не годиться, щоб він оселився де трапиться. В той же час він зовсім не хотів, щоб Клайд уявив собі, ніби сім’ю Гріфітсдуже хвилює, де і як він живе, — сам Гілберт вважав, що їх це анітрохи не стосується. Зрештою, він вирішив, що йому неважко буде поставити Клайда в такі умови і так стежити за ним, щоб він не міг набути якогось значення в їхній сім’ї, в очах його батька або людей, які працюють на фабриці.

Він простягнув руку і натиснув кнопку дзвінка. Увійшла дуже сувора і стримана на вигляд дівчина в зеленому бавовняному халаті.

— Попросіть містера Уігема.

Вона зникла, і зразу ж до кабінету ввійшов чоловік років сорока, середнього зросту, досить огрядний, але нервовий і немовби чимось дуже стурбований. У нього був вигляд людини пригніченої і неодвертої, і він допитливо, підозріло озирався, наче намагаючись зрозуміти, звідки загрожує нова неприємність. Він не підводив голови і, здавалося, волів не дивитися на співрозмовника.

— Уігем, — владно заговорив Гріфітс-молодший, — це Клайд Гріфітс, наш родич. Пригадуєте, я говорив вам про нього.

— Так, сер.

— Так от, його треба влаштувати на перший час у декатирувальний цех. Ви покажете йому, що він повинен робити. А потім нехай місіс Брейлі вкаже йому, де він може дістати собі кімнату. (Все це було вирішено і сказано Уігемові вже тиждень тому, але тепер Гілберт говорив так, ніби він сам тільки що вирішив це.) І нехай табельник внесе його ім’я в списки. Він починає працювати із завтрашнього ранку. Зрозуміло?

— Так, сер. — Уігем шанобливо вклонився. — Це все?

— Так, усе, — поважно закінчив Гілберт. — Ви підете разом з Уігемом, містер Гріфітс; він вам усе пояснить.

Уігем повернувся до Клайда.

— Прошу, ходімте зі мною, містер Гріфітс, — сказав він дуже шанобливо, незважаючи на те, що двоюрідний брат явно дивився на Клайда зверху вниз; Клайд відзначив це про себе, виходячи з кабінету слідом за Уігемом.

Гілберт одразу повернувся до своїх паперів, але при цьому похитав головою. Він вирішив, що в розумовому відношенні Клайд, напевно, анітрохи не вищий за першого-ліпшого розсильного у великому готелі. Інакше навіщо б він прибув сюди? «Хотів би я знати, на яку роботу він розраховує,— думав Гілберт, — чого він має намір досягти?»

А Клайд, ідучи за Уігемом, розмірковував про те, яку чудову посаду займає м-р Гілберт Гріфітс. Уже напевно він приходить і виходить, коли йому заманеться, — з'являється до контори пізно, залишає її рано, живе десь у цьому цікавому місті, звичайно, в чудовому будинку, разом з своїми батьками і сестрами. А от він, двоюрідний брат Гілберта, племінник цього багатія Семюела Гріфітса, іде тепер на найпринизливішу роботу, яка тільки є на величезній фабриці.

А проте, вийшовши з кабінету і опинившись поза полем зору м-ра Гілберта Гріфітса, Клайд зразу відірвався від цих думок, вражений видовищем і гомоном велетенського підприємства. На цьому ж поверсі, за просторою конторою, через яку він проходив до Гілберта, містилося інше, ще більше приміщення, заставлене рядами полиць; поміж рядами залишалися тільки вузькі, не ширші п'яти футів, проходи; полиці були заставлені невеликими картонними коробками з комірцями різних розмірів, і то поповнювалися новими коробками (їх підвозили хлопчики з складу на широких дерев'яних візках), то знову швидко спорожнювалися конторниками, які, штовхаючи поперед себе маленькі візки, виконували замовлення, весь час звіряючись з дублікатами накладних.

— Ви, мабуть, ніколи не працювали на фабриці комірців, містер Гріфітс? — запитав м-р Уігем, який трохи пожвавішав, вийшовши з поля зору Гілберта.

Клайд знову відзначив, що його величають «містером».

— Ні,— швидко відповів він, — мені ніколи не доводилося працювати в такому місці.

— Хочете поступово вивчити все виробництво, треба думати? — продовжував Уігем.

Він швидко йшов довгим проходом, але Клайд помітив, що його хитрий погляд шмигає в усіх напрямках.

— Так, я хотів би вивчити цю справу, — відповів Клайд.

— Ну, це не так легко, як здається, хоч часто кажуть, що тут вчитися нема чому.

Містер Уігем відчинив ще одні двері, перетнув похмурий вестибюль і увійшов у Нове приміщення, так само уставлене полицями, на яких височіли купи білої тканини.

— Зверніть увагу на це приміщення, якщо ви починаєте працювати в декатирувальній, — порадив Клайдові Уігем. — Тут зберігається матеріал, з якого викроюються комірці і підкладка до них. Ці куски звуться штуками. Звідси ми їх відправляємо в підвальне приміщення і насамперед декатируємо матерію. Якщо кроїти комірці з полотна або бавовняної тканини в тому вигляді, як вона до нас надходить, вони потім збіжаться під час прання. Через це ми до кроєння вимочуємо тканину і потім сушимо її. А втім, ви самі побачите.

Він урочисто простував попереду, і Клайд ще раз відчув, що в очах цієї людини він аж ніяк не звичайний службовець. Його повсякчасне «містер Гріфітс», його здогад, що Клайд хоче вивчити практичну сторону справи, його докладні пояснення щодо цих штук тканини — усе це переконало Клайда, що м-р Уігем дивиться на нього, як на людину, до якої в усякому разі треба виявляти деяку, хоч би невелику, пошану.

Роздумуючи, що б це означало, Клайд ішов за Уігемом і незабаром, спустившись сходами, які вели сюди з третього вестибюля, вони опинилися у величезному підвалі. Тут при світлі чотирьох довгих рядів електричних ламп він розгледів великі фаянсові чани або жолоби, розміщені рядами на всю довжину приміщення; вони, очевидно, були наповнені гарячою водою, і в них, під клубами пари, що піднімалися над водою, мокли ті самі «штуки» тканини, які Клайд бачив нагорі. Справа і зліва від цих жолобів, паралельно їм, на всю довжину приміщення—150 футів — стояли величезні сушарки у вигляді гратчастих рухомих платформ, з усіх боків обведених паровими трубами; між ними на спеціальних валиках були розвішені розмотані мокрі «штуки» таким чином, що, провисаючи фестонами, вони доторкалися до гарячих труб і повільно рухалися на валиках через весь підвал від краю до краю. Цей рух супроводжувався страшенним гуркотом і брязкотом важелів, які автоматично струшували розвішене для просушування полотно і пересували «штуки» все далі з східної частини підвалу в західну. Там матерія, що під час пересування встигла висохнути, знову автоматично намотувалася на величезну дерев'яну шпульку; а молодий робітник, який стояв тут, знімав з шпульки готові «штуки». Тим часом інший робітник, на вигляд одноліток Клайда, стоячи в східній частині підвалу, одним кінцем прикріплював штуку ще вогкої матерії до гачків, які рухалися, і стежив, щоб вона поступово і акуратно розмотувалася на всю довжину і лягала на сушарку; як тільки одна штука знімалася з сушарки, до гачків прикріплювалася нова.

Посеред підвалу, між кожною парою рядів цих чанів, стояли величезні сепаратори або віджималки, — сюди клали полотно після того, як його виймали з чанів, де воно мокло не менше доби. Механічні віджималки видушували майже всю вологу, — стільки, скільки можна витиснути відцентровим рухом машини, — і тільки після цього «штуки» розвішувалися на сушарках для остаточного просушування.

Спочатку до свідомості Клайда дійшли суто фізичні властивості цього приміщення: гомін, спека, пара, напружена праця чоловіків і хлопчаків, що стояли біля машин. На всіх робітниках були тільки сорочки без рукавів, старі стягнені паском штани і парусинові туфлі на гумовій підошві, взуті на босу ногу. Очевидно, одягатися так змушували вода, спека і вогкість, що панували в приміщенні.

— Ось це і є декатирувальний цех, — зауважив Уігем, коли вони увійшли. — Правда, тут не так приємно, як в інших цехах фабрики, але саме тут починається виробничий процес. Кемерер! — покликав він.

До нього підійшов невисокий кремезний широкогрудий чоловік з блідим повним обличчям і білими мускулястими руками, одягнений у брудні, зім'яті штани і флаиельову сорочку без рукавів. Він поводився так само підлесливо і шанобливо в присутності Уігема, як і сам Уігем в присутності Гілберта.

— Це Клайд Гріфітс, двоюрідний брат Гілберта Гріфітса. Я говорив вам про нього минулого тижня, пам'ятаєте?

— Так, сер.

— Він спочатку працюватиме тут. Почне завтра вранці.

— Слухаю, сер.

— Внесіть його ім'я до табеля. Він працюватиме в звичайні години.

— Слухаю, сер.

Містер Уігем, як помітив Клайд, тримав голову вище і говорив рішучіше і авторитетніше, ніж досі. Тепер він здавався начальником, а не підлеглим.

— Робота тут починається о-пів на восьму, — продовжував м-р Уігем, звертаючись до Клайда. — Але всі приходять хоча б хвилин на десять раніше, щоб встигнути переодягнутися і підійти до машин. А тепер, якщо хочете, містер Кемерер покаже вам, що ви повинні робити завтра. Це збереже трохи часу. Але можете відкласти на завтра, якщо хочете. Це не має значення. І от що: як по дорозі звідси ви підійдете приблизно о-пів на шосту до головного входу, — знаєте, де сидить телефоністка, — я пришлю туди місіс Брейлі; вона вкаже вам, де можна дістати кімнату. Я сам не можу бути в цей час, але ви просто спитаєте в телефоністки, де місіс Брейлі, вона знатиме. А тепер я мушу йти, — додав він і, кивнувши на прощання, швидко пішов до виходу.

— Дуже вам вдячний, містер Уігем… — почав услід йому Клайд.

Замість відповіді Уігем махнув жилавою рукою і пройшов поміж чанами до дверей. І як тільки він вийшов, м-р Кемерер, усе ще нервуючи, шанобливо почав давати пояснення:

— Щодо своєї роботи ви не турбуйтеся, містер Гріфітс. Треба буде тільки принести зверху відрізи, з яких ви завтра почнете. Але краще одягніть який-небудь старий костюм, якщо у вас знайдеться.

Такий одяг не годиться тут, — і він подивився на дуже елегантний, хоч і недорогий Клайдів костюм.

В його поводженні з Клайдом, так само як перед тим у поведінці Уігема, дивно змішувались невпевненість і боязкість, надзвичайна шанобливість і якийсь нрихований сумнів, який міг роз'яснитися тільки з бігом часу. Очевидно, тут чимало означало бути Гріфітсом, навіть якщо цей Гріфітс був тільки двоюрідним братом і, може, не дуже приємним для своїх могутніх родичів.

У першу хвилину, поглянувши на цей підвал, такий несхожий на все, про що він мріяв і що сподівався знайти на фабриці дядька, Клайд ладен був обуритися. Не в таку компанію він розраховував потрапити, — люди, які працювали тут, одразу здалися йому значно грубішими і примітивнішими, ніж службовці в клубі «Юніон Ліг» або в готелі «Грін-Девідсон». А головне, вони здавалися йому приниженими, неодвертими, неуками, — просто машини якісь! Клайд помітив, що, коли він увійшов сюди з м-ром Уігемом, робітники удали, ніби не дивляться в їхній бік, а насправді весь час недовірливо і підозріло стежили за ними. І до того ж вигляд їхнього жалюгідного одягу відразу завдав смертельного удару його мрії про те, що, працюючи на фабриці, він зможе стати вишуканішим. Яке нещастя, що він нічому не навчився і не може тепер працювати де-небудь нагорі, в конторі.

Він ішов за Кемерером, і той пояснював йому, як відрізи тканини укладаються на ніч у чани для вимочування, як працюють віджималки, сушарки. Потім Клайдові було сказано, що він вільний.

Була тільки третя година. Через найближчі двері Клайд вийшов на вулицю і поздоровив себе з початком служби в цьому великому підприємстві. Але чи зуміє він задовольнити м-ра Кемерера і м-ра Уігема? А що, коли ні? А що, коли він не зможе витерпіти все це? Справа зовсім не легка. Ну, що ж, думав він, у найгіршому разі він може повернутися до Чікаго, або, скажемо, поїхати до Нью-Йорка і знайти там роботу.

Але чому Семюел Гріфітс не зволив прийняти його? Чому Гіл-берт Гріфітс усміхався так скептично? І що за жінка ця м-с Брейлі? Чи розумно він зробив, приїхавши сюди? Чи захоче ця сім'я хоч чим-небудь допомогти йому тепер, коли він уже тут?

Заглиблений у ці думки, він ішов на захід по Рівер-стріт, потім завернув якоюсь вулицею на північ; тут усюди була безліч усіляких підприємств: фабрики бляшаних і плетених виробів, килимів, великий завод пилососів. Нарешті він забрів у такі жалюгідні нетрі, яких не бачив ні в Чікаго, ні в Канзас-Сіті. Він був обурений і пригнічений цим видовищем, — усе тут говорило про злидні, про грубість і нікчемне суспільне становище жителів, усе здавалося йому втіленням бідності і нещастя, — і тому він поквапно повернув назад. Він перейшов мостом через ріку Могаук і відразу потрапив у зовсім іншу обстановку — в район таких самих будинків, якими він захоплювався, раніше ніж піти на фабрику. А потім він вийшов на ту красиву, обсаджену деревами вулицю, якою милувався вранці: з самого тільки її вигляду можна було зрозуміти, що саме тут живе вище товариство Лікурга. Вона була така широка, добре вибруко-вана, по обидві її сторони стояли такі розкішні будинки. І Клайд враз страшенно зацікавився населенням цієї вулиці, бо йому спало ка думку, що, мабуть, саме тут живе його дядько. Майже всі особняки були витримані в стилі найкращих зразків французької, італійської та англійської архітектури, але Клайд не розумів цього.

Він ішов усе далі й далі, роздивляючись усе навколо, дивуючись розмірам і красі цих будинків; він був глибоко схвильований виглядом такого багатства і запитував себе, де ж саме живе його дядько. З яким почуттям власної вищості виходить, напевно, вранці його двоюрідний брат Гілберт з такого будинку!

Перед одним з особняків він спинився. Навколо були посаджені дерева, прокладено стежки, розплановано клумби для квітів, хоч квітів ще не було; в глибині двору видно було великий гараж; ліворуч від будинку був фонтан і в центрі його статуя хлопчика з лебедем у руках, а праворуч — група, вилита з чавуну: олень, за яким женуться собаки. Клайд був захоплений і зачарований спокійним благородством цього особняка, збудованого в староанглійському стилі; поблизу саме проходив погано одягнений чоловік середніх років, певно, робітник, і Клайд звернувся до нього:

— Скажіть, містер, ви не знаєте, хто тут живе?

І прохожий відповів:

— Як не знати! Семюел Гріфітс, той самий, в якого велика фабрика комірців на тому березі…

І Клайд здригнувся, немов його облили холодною водою. Будинок дядька! Його особняк! Виходить, це його автомобіль стоїть перед гаражем, а крізь відчинені ворота гаража видко й другий.

І незрілу і по суті сліпу й темну душу Клайдову враз охопив дивний настрій, подібний до того, який викликають троянди, блиск вогнів, духи і музика. Яка краса! Яка розкіш! Нікому з членів його власної сім'ї й не снилося, що дядько живе так! Яка пишнота! А його батьки такі нещасні, такі бідні,— вони, звичайно, і тепер проповідують де-небудь на вулицях Канзас-Сіті або Денвера. Керівники місії! І хоч жодний з цих багатих родичів, крім холодного кузена (та й то тільки на фабриці), не потурбувався побачитися з ним, хоч його з такою байдужістю призначили на найчорнішу роботу, він все ж був у бадьорому, піднесеному настрої. Адже він, кінець кінцем, теж Гріфітс, двоюрідний брат і рідний племінник видатних персон у Лікурзі, і, як би там не було, тепер він починає працювати у них. І хіба це не означає, що його чекає майбутнє набагато краще, ніж усе, на що він міг сподіватися досі? Треба тільки згадати, що означають Гріфітси тут і що «означають» Гріфітси в Канзас-Сіті або, скажемо, в Денвері. Який приголомшливий контраст! Але це треба приховувати якомога старанніше. Клайд знову зажурився. Що, коли тутешні Гріфітси, — його дядько або двоюрідний брат або хто-небудь з їхніх друзів чи службовців, — почнуть наводити довідки про його батьків і про його минуле? Який жах! Ця історія з убитою дитиною в Канзас-Сіті! Жалюгідне існування батьків! Еста! І знову обличчя його змінилося, і мрії померхли! А що, коли вони здогадаються! А що, коли відчують!

О, диявольщина! Хто він, кінець кінцем? Що він, власне, являє собою? Чого він може сподіватися від цього розкішного світу, якщо довідаються, навіщо він прибув сюди?

Клайд повернув назад; він був пригнічений і навіть огидний сам собі, бо відразу відчув себе цілковитішою нікчемністю.

РОЗДІЛ VI

Кімната, яку з допомогою м-с Брейлі Клайд найняв того самого дня, містилася ка Торп-стріт— вулиці, своїми достоїнствами, та й відстанню, зовсім не схожій на ту, де жив його дядько. Різниця була: цілком достатня, щоб стримати зростаюче прагнення Клайда вважати себе як-не-як людиною, близькою Семюелові Гріфітсу. Будинки тут були непоказні, пофарбовані коричневою, сірою чи то бурою фарбою, чимало задимлені й старі; дерева стояли оголені під зимовим вітром і все ж, всупереч димові й пилу, немовби обіцяли зовсім скоро нове життя — листя і квіти травня. Повернувши разом з м-с Брейлі на цю вулицю, Клайд побачив похмуру безбарвну юрбу: з різних фабрик за рікою поверталися після роботи чоловіки, дівчата і старі діви, схожі на м-с Брейлі. Біля дверей будинку Клайда і м-с Брейлі зустріла не дуже ввічлива жінка в чистому фартусі поверх коричневого плаття; вона провела їх на третій поверх, у досить простору і пристойно умебльовану кімнату, і призначила за неї чотири долари без харчів або сім з половиною з харчами; м-с Брейлі сказала, що він не знайде нічого кращого за таку ціну, і Клайд вирішив погодитися. Тут він і залишився, подякувавши м-с Брейлі, і незабаром уже сидів за обіднім столом у товаристві кількох службовців з товарних складів і фабрик — людей, подібних до тих, з якими він спочатку мав справу на Поліна-стріт у Чікаго, перш ніж потрапив у краще оточення клубу «Юніон Ліг». Після обіду він пішов блукати по головних вулицях Лікурга; тут він побачив безліч непевного вигляду робітників; судячи з того, який вигляд мали ці вулиці вдень, він ніяк не чекав, що ввечері їх заповнює такого роду, юрба. Тут були дівчата і юнаки, чоловіки та жінки різних національностей і типів: американці, поляки, угорці, французи, англійці; і у більшості, якщо не в усіх, почувалося щось специфічне — неосвіченість, духовна або фізична’грубість, або брак смаку, жвавості чи сміливості; все це, очевидно, було ознакою їхньої приналежності до того нижчого світу, з яким сьогодні стикнувся Клайд. Проте на деяких інших вулицях і в магазинах трохи ближче до Уікігі авеню він зустрів дізчат і юнаків іншого типу, гарно одягнених і жвавих. Безперечно, це були конторські службовці різних підприємств, розташованих на тому березі.

Клайд блукав по місту з восьмої до десятої години, коли, нібито наперед умовившись, юрба почала рідіти і найлюдніші вулиці враз зовсім спустіли. На кожному кроці він порівнював усе, що бачив тут, з Чікаго і Канзас-Сіті. (Що сказав би Ретерер, якби побачив його тепер, і особняк його дядька, і фабрику!) І може через те, що Лікург був такий малий, він сподобався Клайдові: і готель «Лікург», ошатний, що сяє вогнями, очевидно центр життя місцевого товариства, і будинок пошти, і церква, прикрашена шпилями, і старовинне кладовище, поруч з виставкою автомобілів, і тут же за рогом новий кінематограф. І фліртуюча молодь на вулицях. І понад усім, мов невиразне передчуття, юнацький запал і надії… Юнацький запал і надії — основа всякої творчої діяльності в усьому світі. І, нарешті, повернення в кімнату на Торп-стріт з переконанням, що місто подобається йому і що він радий залишитися тут. Яка красива Уікігі авенюі Яка величезна фабрика дядька! Скільки гарненьких, моторних дівчат на вулицях!

А в цей час Гілберт Гріфітс (батько його перебував у справах в Нью-Йорку, про що Гілберт не потурбувався повідомити Клайда) вирішив розповісти матері й сестрам, що він бачив Клайдг і що це коли не найнудніша, то вже, звичайно, і не найінтересніша особа на світі. В той день, коли приїхав Клайд, Гілберт повернувся додому о-пів на шосту і, зустрівшись з Майрою, промовив недбало:

— Ну, наш чікагський родич з'явився сьогодні.

— Он як? — сказала Майра. — Який же він?

Тому що, з слів батька, Клайд був вихований і недурний, вона зацікавилася ним; проте, знаючи Лікург, умови праці і життєві можливості робітників на таких підприємствах, як фабрика її батька, вона не розуміла, чому Клайд приїхав сюди.

— Не бачу в ньому нічого особливого, — відповів Гілберт. — Досить розвинений і непоганий з себе, але сам визнає, що він не має ніякої підготовки для роботи на великому підприємстві. Нічим не відрізняється від будь-якого хлопчини, який служить у готелі. По-моєму, він вважає, що головне в житті — це одежа. На ньому був яснокоричневий костюм, коричневий галстук і капелюх під колір, і коричневі черевики. Галстук надто яскравий, і сорочка в яскраво-рожеву смужку, — такі носили років три або чотири тому. І до того ж костюм поганого покрою. Я не хочу тепер нічого казати, коли він уже тут, та ще й невідомо ж, чи удержиться він. Але якщо удержиться і якщо він збирається зображати тут нашого близького родича, то йому доведеться знизити тон, або я пораджу татові сказати йому пару слів. А взагалі, я думаю, з нього може вийти який-небудь путящий начальник цеху… Мабуть, трохи пізніше можна буде навіть торгового агента з нього зробити. І все-таки не розумію, чого ради він сюди приїхав. Напевно, тато не розтлумачив йому, як мало тут шансів висунутися. Для цього треба бути справжнім чарівником щонайменше.

Гілберт стояв спиною до великого каміна.

— Так, але ти чув, що мама казала цими днями про його батька? Як видно, йому завжди дуже не щастило. Напевно, тато вирішив все одно допомогти цьому Клайдові, придасться він на фабриці чи ні. Тато вважає, що наш дід був несправедливий до Клайдового батька, — так мені мама сказала.

Майра замовкла, а Гілберт, який теж чув від матері такий натяк, волів не надавати йому значення.

— Ну, мене це мало обходить. Якщо батько захоче лишити його на фабриці, не дивлячись, придатний він до чого-небудь чи ні,— його діло. Але він сам завжди говорив, що в кожному цеху потрібні тільки умілі люди і що мертвий баласт треба викидати за борт.

Пізніше, побачившись з матір'ю і Беллою, Гілберт і їм у такому ж дусі розповів новину про приїзд Клайда і свої міркування з цього приводу. М-с Гріфітс зітхнула: в такому малому місті, як Лікург, з таким становищем у товаристві, яке посідає сім'я Гріфітс, кожний, хто є їхнім родичем і носить їхнє ім'я, мусить бути надзвичайно обачливим і мати належні манери, схильності та погляди. Мабуть, чоловік зробив не зовсім розсудливо, виписавши сюди молодого чоловіка, який ніяк не відповідав цим вимогам.

Але Белла, вислухавши таку характеристику Клайда, не повірила братові. Вона не знала Клайда, зате знала Гілберта, і їй було відомо, що він легко може знайти в людині всілякі вади, яких у тієї зовсім і не було ніколи. І, вислухавши за обідом ще якісь його зауваження на Клайдову адресу, вона сказала:

— Ну, знаєш, якщо тато захоче, так він все одно залишить його на фабриці або як-небудь його влаштує…

Від цих слів Гілберта пересмикнуло, як від ляпаса: він дуже ревниво оберігав свій авторитет на батьковій фабриці, всіляко намагався укріпити і розширити його, і молодша сестра добре це знала.

А Клайд, прийшовши другого дня вранці на фабрику, помітив, що його ім'я і зовнішність — його подібність до м-ра Гілберта Гріфітса — були своєрідною перевагою, якої він ще не міг по-справжньому оцінити. Коли він підійшов до фабрики, сторож біля входу № 1 подивився на нього вкрай здивовано.

— Ви, певно, містер Клайд Гріфітс? — запитав він. — Ви працюватимете у містера Кемерера? Так, так, знаю. Ось той чоловік видасть вам табель, — і він вказав на товстого похмурого старика, що його, як пізніше довідався Клайд, звали «старий Джефф». Він стояв біля контрольного годинника в глибині того ж приміщення і видавав табелі, і після відмітки одержував їх назад між сьомою тридцятьма і сьомою сорок.

Коли Клайд підійшов до нього з словами:

— Мене звуть Клайд Гріфітс, я працюватиму внизу, в містера Кемерера, — старий здивувався, потім сказав:

— Так, звичайно, слухаю, сер. Виходить, ви і є містер Гріфітс. Містер Кемерер вчора говорив мені про вас. Ваш номер буде сімдесят перший. Я даю вам старий номер містера Дювені.

А коли Клайд спустився сходами, що ведуть у декатирувальний цех, старий табельник повернувся до сторожа, який тим часом підійшов трохи ближче, і гукнув:

— Ну, до чого ж цей хлопець схожий на містера Гілберта Гріфітса! Викапаний його портрет! Як по-твоєму, він що ж, брат чи родич?

— Нічого не знаю, — відповів сторож. — Ніколи раніше не бачиз його. Та вже, звичайно, він з їхньої сім'ї, відразу видно. Я спершу подумав, що це містер Гілберт. Я вже збирався скинути картуза, та розгледів, що це не він.

Увійшовши в декатирувальну, Клайд побачив Кемерера, такого самого шанобливого та ухильного, як і напередодні, бо Кемерер, як і Уігем, усе ще не міг визначити справжнього становища Клайда на фабриці. Правда, як Кемерер довідався від Уігема, Гілберт ані словом не дав зрозуміти, що Клайда треба поставити в якісь особливі, легші або ж важчі умови. Навпаки, м-р Гілберт сказав: «Він повинен працювати так само, як усі службовці. Жодних винятків!» І все-таки, знайомлячи Клайда з Уігемом, він сказав також: «Це мій двоюрідний брат, він хоче вивчити нашу справу», — і це, напевно, означає, що Клайд не залишиться тут надовго, а переходитиме з цеху в цех, поки не вивчить усього виробництва. Тому, коли Клайд пішов, Уігем шепнув Кемерерові і кільком іншим службовцям, що Клайд, певно, протеже хазяїна, і відповідно вони вирішили бути на сторожі з ним, поки не з'ясується, яке ж його становище на фабриці.

А Клайд, помітивши їхню шанобливість, піднісся духом і мимоволі подумав, що, як би там не ставився до нього двоюрідний брат Гілберт, це добра ознака і, мабуть, провіщає які-небудь милості від дядька. І тому, коли Кемерер став пояснювати, що робота у нього буде не дуже важка і йому не доведеться поки що працювати надто багато, Клайд вислухав його з дещо поблажливим виглядом. А Кемерер через це став іще шанобливішим.

— Тепер почепіть капелюха і пальто ось сюди, в одну з шафок, — продовжував він лагідно і навіть улесливо. — Потім візьміть он там візок, підніміться на перший поверх і привезіть кілька штук тканини. Вам покажуть, де їх узяти.

Для Клайда настали цікаві, але нелегкі дні. Часом незвичне робітниче оточення і його власне становище тут викликали в ньому розгубленість і занепокоєння. Людей, які працювали поруч нього на фабриці, він навряд чи коли-небудь обрав би собі за товаришів. Розвитком своїм усі вони були значно нижчі від хлопчиків-розсильних, возіїв або клерків; він бачив, що вони неповороткі і грубі фізично й духовно. Одягалися вони, як робітники найнижчого розряду, — так звичайно одягаються люди, для яких власна зовнішність — остання річ: всі їхні думки були про роботу і важкі матеріальні умови життя. Крім того, не знаючи, хто такий Клайд і як може відбитися його поява тут на їхньому власному становищі, робітники ставилися до нього недовірливо і підозріло.

Щоправда, тижнів через два, коли стало відомо, що Клайд — племінник голови правління і двоюрідний брат секретаря і, отже, навряд чи залишиться надовго на нижчих ролях, робітники почали ставитись до нього краще; але тепер вони дивилися на нього знизу

Еверх і стали підозрілими й заздрісливими на інший лад. Кінець кінцем Клайд не був і не міг у цих умовах бути для них своїм. Він міг усміхатися і бути цілком ввічливим, але все-таки він завжди буде зв'язаний з тими, хто стоїть вище за них, — у всякому разі вони так думали. Вік був у їхніх очах часткою багатого і вищого класу, а кожний бідняк знає, що це значить. Бідняки повинні завжди триматися вкупі.

А Клайд, з свого боку, з'їдаючи наодинці свій сніданок, дивувався, як ці люди можуть цікавитись тим, що йому здавалося таким нудним і нецікавим: якістю тканини, що надходила до них у підвал, якою-небудь дрібною недостачею в її вазі чи дефектом у якості, тим, що останні двадцять «штук» не так дуже збіглися, як попередні шістнадцять… або тим, що «Компанія Кренстон» у цьому місяці скоротила число робітників, а «Компанія Ентоні» оголосила, що субота вважатиметься неповним робочим днем тільки після 1 червня, а не з середини травня, як у минулому році. Всі вони, здавалося, поринули в нудні, буденні деталі своєї роботи.

І все частіше він у думках повертався до минулих, щасливіших часів. Часом йому хотілося знову опинитися в Чікаго або в Канзас-Сіті. Він згадував Ретерера і його сестру Луїзу, Хегланда, Хігбі, Едді Дойла, містера Скуайрса, Гортензію — всю свою молоду, безтурботну компанію, і думав: що сталося з ними? Де тепер Гортензія? Все-таки вона кінець кінцем дістала той хутряний жакет, — напевно, від продавця сигар, і поїхала з ним… а ще запевняла Клайда в своїх почуттях, маленька каналія! І витягла з нього всі гроші! При самій тільки думці про неї і про те, чим би вона стала для нього, коли б усе склалося по-іншому, Клайдові часом ставало не по собі. З ким вона тепер кохається? Як вона влаштувалася, виїхавши з Канзас-Сіті? І що сказала б вона, якби побачила його тут і довідалася про його високі зв'язки? Це примусило б її трохи задуматися! Його теперішня посада не дуже б їй сподобалася, це ясно. Але все-таки вона стала б більше поважати його, якби побачила його дядька і двоюрідного брата, і цю фабрику та їхній великий особняк. Тоді б вона знову стала ласкавою до нього, — це на неї схоже. Ну, якщо тільки вони ще коли-небудь зустрінуться, він їй покаже! Вже, звичайно, він тоді зуміє натягнути їй носа.

РОЗДІЛ VII

Мебльовані кімнати м-с Каппі, як виявилося, були не дуже приємним місцем для Клайда. Це 6ув звичайнісінький дешевий пансіон; тут звичайно оселялися ділки і службовці з консервативним складом думок, — вони вважали, що їхня праця, їхній заробіток та релігійні переконання середніх верств місцевого товариства — це і є необхідна основа порядку і благополуччя в світі. Загалом це був дуже нудний дім, про веселощі, про розвагу тут не було чого й думати.

І все-таки життя було для Клайда не зовсім позбавлене інтересу завдяки Уолтеру Ділларду, легковажному юнакові, що недавно приїхав з Фонди. Цей Діллард був одноліток Клайда і такий самий честолюбець, але він не мав Клайдового такту і не вмів розбиратися в навколишньому житті; він служив у «Старка і К°», в магазині чоловічого одягу. Діллард був дуже жвавий і жадібний, досить вродливий, з світлобілявим волоссям і ріденькими білявими вусиками; у нього були делікатні манери та повадки провінціального серцеїда. Він ніколи не мав ніяких достатків і ніколи не посідав скільки-небудь значного суспільного становища, — його батько колись мав галантерейну крамницю в маленькому містечку і давно розорився, — але через якісь атавістичні спонукання він палко прагнув посісти видатне становище.

До цього часу Діллард нічого не досягнув і тому з особливим інтересом ставився до тих, кому це пощастило; ці почуття були в ньому навіть сильніші, ніж у Клайдові. На нього справила величезне враження діяльність видатних сімейств Лікурга і розкіш, в якій жили всі ці Ніколсони, Старки, Гаррієти, Гріфітси, Фінчлі та інші. Довідавшись через кілька днів після приїзду Клайда, що він, так би мовити, з лівої руки зв'язаний з цим світом, Діллард надзвичайно зацікавився. Як! Гріфітс, племінник багатія Семюела Гріфітса, — тут, у пансіоні? Поруч нього за одним столом? І Уолтер зразу вирішив, що він повинен швидше зав'язати знайомство з цим новим приїжджим. От удача стукає в його двері, відкриваючи йому доступ в одну з кращих родин Лікурга! До того ж Клайд молодий, вродливий і, мабуть, честолюбний, як і він сам, — підхожа компанія, коли хочеш весело марнувати час. Діллард просто не вірив своєму щастю і відразу ж почав догоджати Клайдові.

Насамперед він запропонував Клайдові пройтися. Тут недалеко, біля річки, чудовий кінематограф — просто шикарний. Чи не хоче Клайд піти туди?

Добре одягнений, чепуристий Діллард був зовсім не схожий ні на нудни::, занадто практично мислячих людей, що оточували Клайда на фабриці, ні на решту мешканців пансіону, і через це сподобався Клайдові.

Але тут же Клайд подумав про своїх значних родичів. Він мусить стежити за кожним своїм кроком у Лікурзі. Хто знає, може, це велика помилка так легко й вільно зав’язувати нові знайомства? Гріфітси, — як і все те коло, до якого вони належать, — мабуть, тримаються віддалік від простих смертних: він догадувався про це з поведінки всіх, з ким йому доводилося здибатися. Підкоряючись скоріше інстинктові, аніж розумові, Клайд так само не зближався з навколишніми людьми і дивився на всіх звисока, і за це всі навколо, починаючи з того самого Ділларда, на якому він вправлявся в цьому тоні вищості, здавалося, тільки більше попажали його. Поступаючись перед палкими просьбами і навіть свого роду благаннями Ділларда, Клайд все-таки пішов з ним, але тримався дуже обережно. А Діллард відразу ж визнав стримані і зверхні манери Клайда ознакою «класу» і «зв'язків». Подумати тільки, що він зустрів таку людину в оцих похмурих, сумовитих мебльованих кімнатах! І якраз після її приїзду, на самому початку її кар'єри!

І Діллард поводив себе з Клайдом, як справжній підлесник, хоч посідав краще становище, ніж Клайд, і заробляв більше: двадцять два долари на тиждень.

— Ви, мабуть, будете проводити щонайбільше часу з своїми родичами та друзями? — сказав між іншим Діллард під час їхньої першої спільної прогулянки.

Він намагався витягнути з Клайда якнайбільше відомостей про нього, але той відмовчувався, тоді як Діллард встиг уже приточити до розмови деякі чимало прикрашені подробиці власної біографії. В його батька тепер мануфактурний магазин. Сам він приїхав сюди, щоб вивчити нововведення в цій справі. Його дядько служить тут у «Старка і К°». У нього вже є в Лікурзі приємні знайомі,— правда, поки що небагато: адже він сам тут недавно — всього чотири місяці.

Але родичі Клайдові!

— Скажіть, ваш дядько, напевно, коштує понад мільйон? Кажуть, що так. Ці будинки на Уікігі авеню — ласий шматочок! Шикарніших від них не знайти ні в Олбені, ні в Утіці, ні навіть у Рочестері. Так ви рідний племінник Семюела Гріфітса? Та що ви! Це тут чималого варте. Хотів би я мати такі зв'язки! Будьте певні, я б їх використав.

Він із захопленою посмішкою глянув на Клайда, і той ще ясніше відчув, які насправді важливі його родинні зв'язки. Подумати тільки, якого значення надає їм цей чудний молодий чоловік.

— Ну, не знаю, — ухильно відповів Клайд; все-таки йому дуже лестили припущення про таку його близькість з тутешніми Гріфітсами. — Я приїхав сюди, щоб вивчити виробництво комірців. Я не збираюся розважатися. Дядько хоче, щоб я серйозно занявся цією справою.

— Ну, звичайно, звичайно. Це мені знайоме, — відповів Діллард. — Мій дядечко має такий самий настрій. Він хоче запрягти мене в роботу і вимагає, щоб я не витрачав дарма часу. Він, знаєте, служить у Старка закупником. Але не можна ж працювати без перепочинку. Треба й розважитись коли-небудь.

— Так, ви маєте рацію, — сказав Клайд уперше в своєму житті дещо поблажливим тоном.

Деякий час вони йшли мовчки; потім Уолтер запитав:

— Ви танцюєте?

— Так, — відповів Клайд.

— Я теж. Тут скільки завгодно дешевих дансингів, але я туди ніколи не ходжу. Не можна бувати в таких місцях, якщо хочеш підтримувати знайомство з порядними людьми. Кажуть, у цьому місті вище товариство тримається страшенно замкнуто. Якщо не належиш до їхнього кола, з тобою просто не бажають мати діла. І у Фонді так само. Ви повинні «належати до світу», а інакше вам нема куди подітися. Та, мабуть, це й правильно. Але тут все-таки знайдуться дівчата, з якими можна повеселитися і потанцювати, — дуже милі дівчата, і з порядних родин, — звичайно, не з вищого товариства, та все ж про них нічого поганого не кажуть. І вони не такі вже тихенькі. Іноді навіть зовсім навпаки. І ви не зобов’язані одружуватися.

Клайд подумав, що, мабуть, це знайомство надто легковажне для його нового життя в Лікурзі. В той же час Діллард йому подобався.

— До речі,— продовжував Діллард, — що ви робите в цю неділю, після обіду?

— Ніби нічого особливого, — відповів Клайд, почуваючи, що перед ним постає нове завдання. — Просто я поки що не знаю, як у мене все складеться.

— Ну, а якщо ви будете вільні? Може, проведемо вечір разом? Я тут познайомився з кількома дівчатами. Дуже милі! Спочатку, якщо хочете, ми зайдемо до мого дядька. В нього сім'я, всі дуже милі люди. А потім я тут знаю двох дівчат… розкіш! Одна працювала в магазині, але тепер пішла звідти і ніде не служить. А друга — її подруга. У них удома є грамофон, і обидві танцюють. Правда, тут не годиться танцювати в неділю, але про це ніхто не дізнається. Дівчатам батьки дозволяють. А після того ми можемо піти з ними куди-небудь у кіно, якщо ви захочете. Не в якусь там кіношку на околиці, а туди, де найкраще. Згодні?

І перед Клайдом постало питання, як зробити, як відповісти на таку пропозицію. В Чікаго, після того, що сталося в Канзас-Сіті, він намагався поводитись дуже скромно і обережно. Потрапивши на службу в клуб, він вирішив, що будуватиме своє життя відповідно до ідеалів, які прищеплювала йому ця, як видно, така статечна установа: триматися солідно, ретельно працювати, збирати гроші, одягатися елегантно, але без франтівства, по-джентльменському. Це був такий собі рай без Єви.

Але хоч яке скромне було тепер його безпосереднє оточення, здавалося, саме повітря цього міста збуджувало в ньому жадобу до втіх, про які говорив тепер його супутник: хотілося повеселитись трохи, нехай навіть у найневинніший спосіб, але все-таки в жіночому товаристві. Вулиці увечері такі людні, повні гарненьких дівчат і молодих хлопців… Але що подумають його новознайдені родичі, якщо він дозволить собі розважатися в такому дусі, як натякає Діллард? Адже ж він сам каже, що в Лікурзі звичаї суворі і всі усе знають один про одного. Клайд мовчав, охоплений сумнівами. Треба було вирішувати. Але він надто знудьгувався в самотині і тому, нарешті, відповів:

— Ну, гаразд, я, мабуть, згодний. — Потім додав трохи невпевнено — Знаєте, мої тутешні родичі…

— Звичайно, я розумію, — швидко відповів Діллард. — Вам треба бути дуже обережним. Та й мені так само.

Тільки б йому зв’язатися де-небудь з одним із Гріфітсів, навіть з цим приїжджим, який тут ще майже ні з ким не знайомий. Тоді напевно навколишні люди будуть вищої думки й про нього.

І Діллард запропонував купити Клайду папірос і спитав, чи не хоче він випити содової води. Та Клайд все-таки почував себе незручно і невпевнено; попросивши пробачення, він незабаром попрощався з новим знайомим: йому набридло це самовдоволення і схиляння перед «вищим товариством». Клайд повернувся додому. Він давно обіцяв написати матері і тепер вирішив виконати обіцяння, а заодно подумати, чи варто підтримувати нове знайомство.

РОЗДІЛ VIII

Назавтра була субота, робота закінчилася рано (на фабриці Гріфітсів субота цілий рік була наполовину вільним днем), і м-р Уігем з'явився з платіжними конвертами.

— Ось, будь ласка, містер Гріфітс, — сказав він таким тоном, наче Клайд був на фабриці значною особою.

Із задоволенням вислухавши це «містер», Клайд узяв конверт і, підійшовши до своєї шафки, розірвав папір і переклав гроші в кишеню. Потім одягнувся і пішов додому снідати. Але, опинившись у своїй кімнаті, він відчув себе дуже самотнім; Ділларда не було, — він ще працював, і Клайд вирішив проїхатися на трамваї в Гловерсвіль— сусіднє невеличке місто тисяч на двадцять жителів, з чуток, дуже жваве, хоч і не таке красиве, як Лікург. Ця поїздка дуже розважила Клайда: він побачив справді цікаве місто, зовсім не схоже на Лікург своєю соціальною структурою.

Але весь другий день — неділю — Клайд нудьгував, самотньо блукаючи по Лікургу. Діллардові довелося виїхати в якихось справах у Фонду і він не міг додержати своєї обіцянки. Зате, зустрівшись з Клайдом у понеділок ввечері, він розповів, що найближчої середи на Дігбі авеню відбудуться збори парафіян конгрегаційної церкви; туди варто піти, тому що буде угощення.

— Ми забіжимо туди на хвилинку, — пояснював Діллард. — Побалакаємо з дівчатами. Я познайомлю вас з дядьком і дядиною — дуже славні люди. І дівчата милі, не недоторкливі. Ми можемо втекти звідти годині о десятій і піти до Зелли або Ріти. У Ріти багато гарних грамофонних пластинок, зате у Зелли просторіше, зручніше танцювати. До речі, ви не захопили з Чікаго свій фрак?

Справа в тому, що Діллард якось, коли Клайда не було вдома, побував у його кімнаті (Клайд жив якраз над ним на третьому поверсі) і знайшов там один тільки чемодан; не видно було ні скрині, ні фрака. Тому Діллард вирішив, що хоч батько Клайда і тримає готель, а сам Клайд працював у Чікаго в клубі «Юніон Ліг», він, напевно, зовсім байдужий до одягу і до того, як заведено одягатися в товаристві. Або ж він хоче жити на власний рахунок, без чиєї-небудь допомоги, і виробляє в собі твердий характер. Усе це дуже не подобалося Діллардові. Людина не повинна нехтувати вимогами товариства. Проте Клайд був Гріфітс, і цього було досить, щоб Діллард на все дивився крізь пальці,— в усякому разі на початку.

— Ні, фрака не привіз, — відповів Клайд, усе ще не зовсім певний, незважаючи на свою самотність, чи варто йому брати участь у цій авантюрі.— Але я дістану.

Він уже не раз думав, що в Лікурзі фрак йому необхідний, і хоч останнім часом гроші діставалися йому важкою працею і відкладати було нелегко, він вирішив витратити тридцять п'ять доларів на купівлю костюма.

Діллард базікав про Зеллу і Ріту: батьки Зелли Шумен небагаті, але живуть у власному будинку, і в неї часто бувають подруги — чарівні дівчата. У Ріти Дікермен теж багато подруг. Батько Зелли має ще маленьку дачу на озері Екерт, поблизу Фонди. Влітку, — якщо тільки Ріта сподобається Клайдові,— туди можна буде поїхати якось під час відпустки або на суботу і неділю, бо Ріта і Зелла майже нерозлучні. І обидві гарненькі. Зелла чорнява, а Ріта білява, додав він із захватом.

Клайд зацікавився: дівчата гарненькі! І як це на нього в його самотині звалився, немов з неба, цей Діллард і носиться з ним… Але й сумнів бере — чи не надто необачно зближатися з Діллардом? Адже кінець кінцем Клайд нічого не знає про нього. Тепер він бачив з манер і легковажної захопленості Ділларда, що тому куди цікавіші самі дівчата, вільність, ба навіть деяка розбещеність їхньої поведінки, а зовсім не те, до якого товариства вони належать. А хіба не це довело Клайда до катастрофи в Канзас-Сіті? Тут, в Лікурзі, він менш за все мусить забувати про це, якщо хоче досягти чогось кращого в житті.

А проте в середу, о-пів на дев’яту, Клайд вийшов з дому разом з Діллардом, сповнений всіляких сподіванок. О дев'ятій годині вони були вже на місці, в самій гущині одного з тих почасти релігійних, почасти світських, почасти благодійних зборів, які влаштовуються формально з метою зібрати деякі кошти для потреб місцевої церкви, а по суті більше для того, щоб дати літнім людям нагоду зустрітися і поплескати язиком, а молоді — покритикувати старших і пофліртувати під шумок. Тут були кіоски, що торгували чим завгодно: від пиріжків, печива і морозива до мережива, ляльок та всіляких дрібничок. Усе це було пожертвуване парафіянами і продавалося на користь церкви. Гостей приймали пастор, преподобний Пітер Ізрілс, та його дружина. Серед гостей були дядько і дядина Ділларда, товариське, але нецікаве подружжя, яке явно не мало ніякого значення в тутешньому колі. Вони були дуже добродушні і занадто — до фамільярності— привітні, хоч дядько Ділларда, Гровер Уілсон, будучи агентом по закупівлям фірми «Старк і К°», намагався іноді набрати серйозного і поважного вигляду. Це був невисокий, кремезний чоловічок; як видно, він не умів пристойно одягатися або не мав для цього коштів. На противагу своєму племінникові, одягненому майже бездоганно, він був у не зовсім чистому і невипрасованому костюмі, який до того ще й догано сидів на ньому. Галстук був під пару костюмові. Гровер Уілсон мав манери клерка: він потирав руки, хмурив брови, почухував потилицю, наче збираючись сказати щось дуже важливе, що вимагає від нього надзвичайного розумового напруження, — і однак вимовляв лише самі банальності.

До пари йому була й огрядна м-с Уілсон; поки чоловік намагався надати собі поважного вигляду, щоб здаватися вартим свого співрозмовника, вона стояла поруч, розпливаючись жирною сяючою посмішкою. Вона була неповоротка, з рожевими щоками і вже помітним подвійним підборіддям, і все посміхалася і посміхалася, бо взагалі була від природи веселою і доброю жінкою, а зокрема й тому, що Клайд був племінником такої людини. Бо, як зрозумів Клайд, Діллард не марнував часу і постарався втлумачити своїм родичам, що Клайд — з Гріфітсів і що він, Діллард, уже здружився з цим новим Гріфітсом і тепер вводить його в місцеве товариство.

— Уолтер сказав нам, що ви приїхали працювати на фабриці вашого дядька. Значить, ви оселилися у місіс Каппі? Я незнайома з нею, але чула, що в неї дуже пристойний, дуже порядний пансіон. Там живе містер Парслі,— колись ми з ним разом ходили до школи, але тепер я рідко бачу його. Ви ще не знайомі з ним?

— Ні, не знайомий, — відповів Клайд.

— А знаєте, минулої неділі ми чекали вас на обід. Але Уолтеру довелося з'їздити додому. Неодмінно приходьте до нас скоріше. В будь-який час. Я буду вам дуже рада.

Вона посміхнулася, і її карі оченята весело блиснули.

Клайд бачив, що завдяки репутації свого дядька він — справжня знахідка для цього подружжя. Та і всі інші — старі й молоді — поставилися до нього так само: пастор Ізрілс і його дружина, м-р Майк Бампас — місцевий торговець друкарськими фарбами — і його дружина та син; м-р Максиміліан Пік — торговець сіном, зерном і кормовими травами гуртом та вроздріб — і його дружина; м-р Уітнес — торговець квітами, м-р Троп — агент по продажу землі. Всі багато чули про Семюела Гріфітса та його сім'ю і були дуже зацікавлені й здивовані, тим, що серед них опинився племінник такого багатія, їм тільки не подобалося, що Клайд тримався дуже лагідно, анітрохи не величаючись — не дуже чванливо і зневажливо; здебільшого це були люди того типу, що поважають чванливість, навіть якщо на словах осуджують її. Особливо помітно це було на поведінці молодих дівчат.

Діллард вважав своїм обов'язком кожному розповісти про значні родинні зв’язки Клайда.

— Це Клайд Гріфітс, племінник Семюела Гріфітса, двоюрідний брат Гілберта Гріфітса. Він приїхав у Лікург, щоб вивчити виробництво комірців на фабриці свого дядька.

І Клайду, що знав, наскільки далеким є це від істини, все-таки було дуже приємно бачити, яке враження ці слова справляють на присутніх.

Але яке нахабство Ділларда! Знайшовши в Клайді опору, він посмілішав і з усіма розмовляв зверхнім тоном. Він не залишав Клайда ні на хвилину і підводив його то до одного, то до іншого. Він явно вирішив показати всім своїм знайомим дівчатам і хлопцям, хто такий Клайд, і довести, що сам він, Діллард, вводить його в тутешнє товариство. Але з тими, кого він не любив, він не знайомив Клайда. «Вони не заслуговують на увагу, — застерігав він. — Батько її просто має невеличкий гараж. На вашому місці я не став би витрачати час на таке знайомство». Або: «Він нічого не вартий — просто прикажчик з нашого магазина». Але, говорячи про тих, хто був йому симпатичний, він розсипався посмішками і компліментами або, в найгіршому разі, намагався просити вибачення перед Клайдом за їхнє незначне становище.

Нарешті Клайд був відрекомендований Зеллі Шумен і Ріті Дікермен, що з певних своїх міркувань прибули з деяким запізненням. Найімовірніше, їм хотілося показати, що вони тут найдосвідченіші щодо світських звичаїв і не схожі на інших. Та й справді, як трохи пізніше переконався Клайд, вони вирізнялися серед решти дівчат, з якими познайомив його Діллард: були не такі скромні і не такі манірні, та менш тверді в правилах релігії і моралі. Самі собі в цьому не признаючись, вони були зовсім не від того, щоб дати нагоду собі мати далеко не благочестиві розваги, — звичайно, вони намагалися при цьому не зіпсувати своєї репутації. І Клайда вже в перші хвилини знайомства вразили манери і поводження цих дівчат, що відрізняли їх від усіх інших молодих парафіянок: Зелла і Ріта трималися не те щоб розбещено, але набагато вільніше, не так суворо і стримано, як решта.

— А! так ви — містер Клайд Гріфітс! — сказала Зелла Шумен. — Які ви схожі на вашого двоюрідного брата! Я часто бачу його, коли він проїжджає по Сентрал авеню. Уолтер нам усе розповів про вас. Як вам подобається Лікург?

Вона вимовила «Уолтер» особливим тоном, з якоюсь власницькою і інтимною ноткою в голосі, і Клайд відчув, що вони з Діллардом значно ближчі, ніж казав сам Діллард.

Вузька, з маленьким бантом, червона оксамитка на шиї, маленькі гранатові сережки у вухах і дуже ошатне, яке щільно облягало стан, чорне плаття з пишними оборками внизу свідчило, що Зелла не від того, щоб показати свою фігуру і дуже цінить її, і коли б не підкреслено холодний вираз обличчя і стримані манери, все це, безперечно, викликало б несхвальні зауваження на таких зборах.

Ріта Дікермен була товстенька, білявенька рожевощока дівчина, з яснокаштановим волоссям і сіроголубими очима. Вона не була така задирливо жвава, як Зелла Шумен, але і в ній, як і в її подрузі, під зовнішньою стриманістю відчувалося щось дуже вільне. В її поводженні було менш прихованої бравади, але більше податливості, і вона, мабуть, хотіла, щоб Клайд це зрозумів. Між подругами було вирішено, що Ріта повинна зацікавити його. Ріта була зачарована Зеллою, по-рабському в усьому наслідувала її; подруги були нерозлучні. Коли Клайда відрекомендували Ріті, вона посміхнулася йому багатообіцяючою усмішкою, чимало збентеживши його. Він весь час переконував сам себе, що тут, у Лікурзі, він повинен дуже обережно зближатися з людьми. Та на його нещастя, Ріта, як свого часу Гортензія Брігс, збудила в ньому думку про близькість, хоча б і малоймовірну і проблематичну, і це злякало його. Він мусить бути обережний. Ось така вільна поведінка, яка, певно, властива Діллардові та цим дівчатам, і була причиною його нещастя в Канзас-Сіті.

— Ну, тепер треба поласувати морозивом і тістечками, — сказав Діллард після кількох фраз, якими нашвидку обмінялися нові знайомі.— А потім ми втечемо звідси. Але вам, мабуть, треба спершу пройтися по залу і привітатися з ким належить, — додав він, звертаючись до дівчат. — Зустрінемося біля кіоска з морозивом, а потім, якщо ви згодні, утечемо звідси. Що ви на це скажете?

Він подивився на Зеллу Шумен, немов кажучи: «Ви краще знаєте, що нам робити». І вона, посміхнувшись йому, відповіла:

— Правильно, ми не можемо одразу піти. Он там моя двоюрідна сестра Мері, і мама, і Фред Бракнер. Ми з Рітою спершу походимо тут, а потім зустрінемось з вами, гаразд?

А Ріта Дікермен при цих словах ніжно й закохано посміхнулася Клайдові.

Хвилин двадцять Діллард з Клайдом тинялися по залу; потім Зелла подала Діллардові якийсь знак, і вони попрямували до кіоска, де продавали морозиво. За хвилину до них, ніби випадково, приєдналися Зелла і Ріта, і всі разом узялися за морозиво і тістечка. А тому що офіціальна частина вечора закінчилася і багато хто вже розходився, Діллард сказав:

— Ну, давайте тікати. Можна піти до вас, Зелла?

— Звичайно, звичайно, — шепнула Зелла, і вони попрямували до гардеробної.

Клайд усе ще трохи сумнівався, чи варто йому вирушати з цією компанією, і був мовчазний. Він ще не знав, чи подобається йому Ріта. Але як тільки вони вийшли на вулицю, поза поле зору святенників і плетунів, він опинився поруч з Рітою, а Зелла і Діллард — поперед них. Клайд, вважаючи це за потрібне, взяв її під руку, але вона вийняла руку і лагідно й ласкаво сама взяла його під руку. І зараз же щільно пригорнулася плечем до його плеча і почала весело розповідати про життя в Лікурзі.

Щось пестливе і лагідне з'явилося в її голосі. Клайдові подобалося це. В її тілі була якась млосність, яка наче електризувала Клайда і вабила всупереч його волі. Йому хотілося погладити її руку, і він відчував, що може це зробити, може навіть обняти її. І все це так скоро! Але ж він — Гріфітс, лікурзький Гріфітс, зміркував він, ось чому дівчата на зборах цікавились ним і були такі люб'язні! Він все ж тихенько стиснув руку, і вона не протестувала.

Дім родини Шумен, як виявилося, був великою старомодною квадратною будівлею з квадратним куполом; він стояв у глибині двору, оточений деревами. Компанія зібралася у просторій, красиво обставленій вітальні; Клайд ще ніколи не бачив у приватному домі такої гарної обстановки. Діллард зразу ж почав розбирати пластинки і швидко згорнув два великих килими, під якими була паркетна підлога, — видно було, що все це для нього діло звичне.

— Будинок стоїть дуже вдало, навколо дерева, і потім… ці голки чудові, вони подають дуже тихий звук, — пояснив він Клайдові; він усе ще вважав, що Клайд — людина дуже хитра і стежить за кожним його кроком. — Тому з вулиці зовсім не чути, коли тут грає грамофон. Правда, Зелла? І на другому поверсі так само нічого не чути. Ми тут грали і танцювали кілька разів до третьої, до четвертої ранку, а нагорі ніхто й не знав про це. Правда, Зелла?

— Так, це вірно. Треба сказати, тато трошки приглухуватий. І мама, коли забереться з книжкою в свою кімнату, теж нічого на світі не чує. Та й взагалі звідси не чути.

— А що, хіба тут у вас усі так настроєні проти танців? — спитав Клайд.

— Ну, службовці на фабриці зовсім не проти, — сказав Діллард. — Але побожні люди проти цього. От, наприклад, мої дядько і дядина. Та майже всі, хто був сьогодні на зборах, крім Зелли і Ріти, — він схвально подивився на дівчат. — Вони не такі дурні, щоб хвилюватися через дурниці. Правда, Зелла?

І дівчина, неабияк закохана в нього, засміялася і кивнула:

— Ну, звичайно, я не бачу в цьому нічого поганого.

— І я так само, — додала Ріта. — І мої тато й мама. Тільки вони не люблять говорити про це і не хочуть, щоб я вже надто захоплювалася танцями.

Діллард поставив пластинку «Карі очі», і зразу ж Клайд і Ріта, Діллард і Зелла почали танцювати, і Клайд відчув, що між ним і Рітою виникає якась близькість, яка хтозна-що віщує. Ріта танцювала із захопленням, з запалом, її гнучкі руки, здавалося, виказували стриманий захват. Танцюючи, вона посміхалася мрійною посмішкою, що промовляла іїро жадобу до романтичних пригод. Вона була чарівна.

«Чудова дівчина, — думав Клайд, — хоч і надто податлива. Кінець кінцем я танцюю не набагато краще від будь-кого іншого, але, як видно, я їй подобаюся, бо вона уявляє, ніби я важна персона».

І, немов відповідаючи на його думки, Ріта сказала:

— Страшенно приємно танцювати — правда? І ви дуже добре танцюєте, містер Гріфітс.

— Е, ні,— заперечив він, усміхаючись і дивлячись їй в очі.— Це ви чудово танцюєте. Я добре танцюю, тому що танцюю з вами.

Він відчув, що в неї повні, м’які руки, а її груди були дуже пишні для такої молодої дівчини. Сп’янівши від танцю, Ріта одурманювала його, рухи її стали майже визивними.

— Тепер поставимо «Човен кохання», — оголосив Діллард. — Ви потанцюєте із Зеллою, а я трохи покручуся з Рітою. Гаразд, Ріта?

Він був такий захоплений своєю вправністю танцюриста, почував від цього таке щире вдоволення, що навіть не міг діждатися нової пластинки: нетерпляче схопивши Ріту за руки, він почав виробляти хитромудрі фігури, які були не під силу Клайдові, і всі визнали Ділларда найспритнішим танцюристом. Нарешті він крикнув Клайдові, щоб той пославив «Човен кохання».

Однак, потанцювавши раз із Зеллою, Клайд зрозумів, що цей вечір був задуманий для втіхи двох пар, і вони не повинні заважати один одному. Зелла танцювала добре, жваво розмовляла, але Клайд весь час відчував, що вона захоплена самим тільки Діллардом і воліє бути з ним. Після кількох танців Клайд і Ріта сіли на диван, щоб побазікати і відпочити трохи, а Діллард і Зелла пішли в кухню напитися. Проте Клайд помітив, що залишалися вони там значно довше, ніж потрібно для того, щоб випити води.

А тим часом Ріта, залишившись з Клайдом удвох, так і припала до нього. Вибравши хвилину, коли розмова обірвалася, вона підвелася і потягнула його за руку: ні з того, ні з сього, навіть без музики, їй захотілося ще потанцювати з ним. Вона нібито хотіла показати йому кілька па, які перед цим виробляли вони з Діллардом і яких Клайд не знав. Вона стала поруч Клайда і щільно пригорнулася до нього, показуючи ці па, які вимагали особливої близькості; обличчя Ріти майже торкалося його обличчя, і це було занадто для Клайдо-вого самовладання: він не витримав і притиснувся щокою до її щоки. Вона на це усміхнулася і підбадьорливо подивилася на нього. Вмить уся його витримка зникла, і він поцілував її в губи, потім ще і ще. І замість того щоб вирватися від нього, як він сподівався, вона спокійнісінько дозволяла цілувати себе.

Почуваючи, як її гаряче тіло пригортається до нього і губи її відповідають на його поцілунок, Клайд враз зрозумів, що дозволив втягти себе в такі стосунки, які не так уже легко буде змінити чи порвати. І йому важко буде встояти, раз вона подобається йому, а він, очевидно, подобається їй.

РОЗДІЛ IX

Ця хвилююча і солодка хвилина примусила Клайда знову замислитися над тим, як йому слід поводитись. Поведінка Ріти була така одверта, і, мабуть, вона ладна була на ще більшу близькість. І все це так скоро, мало не одразу після того, як він пообіцяв і сам собі, і своїй матері, що тут усе буде інакше… ніяких зв’язків, подібних до тих, що призвели його до біди в Канзас-Сіті. А все-таки… все-таки…

Над ним брала верх спокуса: він почував, що Ріта чекає від нього дальших кроків… і скоро. Але як і де? Не в цьому ж великому, незнайомому домі. Тут є і ще кімнати, крім кухні, куди нібито пішли Діллард і Зелла. Так, але навіть тоді, як у них установляться такі стосунки… Що потім? Хіба не доведеться йому підтримувати цей зв'язок або зіткнутися з усілякими ускладненнями, якщо він обірве його? Він танцював з Рітою і зухвало пестив її, а в той же час думав: «Не треба б цього робити. Адже це Лікург. Я тут один з Гріфітсів. Ясно, чого хочуть від мене ці дівчата… і навіть їхні батьки. Чи такий уже я закоханий в цю Ріту? Мабуть, вона надто швидко і легко піддається. Може, це й не становить небезпеки для майбутнього, але все-таки неприємно… Надто вже швидко все це виходить». І він відчув щось схоже на те, що пережив у Канзас-Сіті в домі розпусти: Ріта і вабила його, і разом з тим відштовхувала. Тепер він уже досить стримано цілував і голубив її; нарешті з’явилися Діллард і Зелла, і така інтимність була вже неможливою.

Десь годинник вибив другу, і Ріта занепокоїлась: їй треба йти, вдома будуть незадоволені, що вона повертається так пізно. Діллард не проявив ані найменшого бажання розлучатися із Зеллою, і Клайдові, звичайно, довелося проводжати Ріту додому. Це не дало великої втіхи ні їй, ні йому: обидва почували невиразне розчарування. Він не виправдав її сподівань, думав Клайд. У нього явно невистачає сміливості скористатися з її поступливості,— так пояснювала собі його поведінку Ріта.

Розмова по дорозі була пересипана натяками на те, що вони можуть зустрітися знову, більш вдало; і навіть коли вони прощалися біля дверей Ріти, яка жила недалеко, — вона трималася багатообіцяюче. Та коли вони розлучилися, Клайд продовжував твердити собі, що їхні стосунки розвиваються надто вже швидко. Він не був упевнений, що стане підтримувати таке знайомство. Де ж його благі вирішення, прийняті перед приїздом сюди? Як йому тепер бути? І в той же час чуттєва чарівність Ріти примушувала його злитися на свою стриманість і свої побоювання.

Але тут сталася подія, яка примусила Клайда вирішити це питання. Вона була пов’язана з Гріфітсами. Всі вони, за винятком Гілберта, не були ні ворожі, ні цілком байдужі до Клайда; але при цьому ні Семюел Гріфітс, ні решта членів родини не подумали, що їм слід проявити хоч трохи уваги до нього, допомогти йому час від часу доброю порадою, інакше він опиниться в ненормальному становищі, мало не в цілковитій самітності. Семюел Гріфітс, який завжди був дуже занятий, весь перший місяць майже не згадував про Клайда. Він чув, що Клайд влаштований у пристойному пансіоні, надалі про нього подбають, а поки що чого ж іще треба?

Таким чином, минуло близько п’яти тижнів і, на втіху Гілбертові Гріфітсу, для Клайда нічого не було зроблено; йому давали змогу перебувати в колі своїх товаришів по підвалу і розмірковувати, що з ним буде далі. Ставлення до нього навколишніх людей, серед них Ділларда і дівчат, робило його становище зовсім дивним.

Однак через місяць після приїзду Клайда (і головним чином тому, що Гілберт, здавалося, не бажав нічого говорити про нього) Гріфітс-старший спитав одного разу:

— Ну, як там твій двоюрідний брат? Що він поробляє?

І Гілберт, трохи стривожений тим, що може провіщати це запитання, відповів:

— З ним усе гаразд: я влаштував його в декатирувальну. Адже це правильно?

— Так, почати він міг з декатирувальної, це нічим не гірше від будь-якого іншого місця. А тепер ти якої думки про нього?

— Не дуже високої,— відповів Гілберт з тим упевненим і незалежним виглядом, який завжди тішив його батька. — Він може пра-

цювати. Але, по-моєму, він не з тих, хто здатний висунутися тут. Крім того, схоже на те, що він не дуже наполегливий і енергійний. Надто м’який, я думаю. Я не кажу, що він нікуди не годиться, — може, він і не такий уже поганий. Тобі він подобається, а я можу помилятися. А все-таки, мені здається, коли він їхав сюди, він розраховував головним чином на те, що ти йому допоможеш просто як родичеві.

— Ти думаєш? Ну, якщо він розраховував на це, то він помилився! — сказав Гріфітс-батько і тут же додав з добродушною посмішкою — А може, він не такий непрактичний, як ти думаєш? І взагалі він ще зовсім недавно тут, щоб ми могли що-небудь сказати. В Чікаго він справив на мене інше враження. Крім того, у нас же знайдеться не одне містечко, куди його можна посадити без особливого риску, і він справиться, навіть якщо він і не найталановитіший хлопець на світі. А як він хоче задовольнятися в житті скромним місцем, то це його діло. Мене це не обходить. В усякому разі, я поки що не збираюся відсилати його і не хочу ставити на відрядну роботу. Це не годиться. Адже, кінець кінцем, він наш родич. Нехай ще попрацює трохи в декатирувальній, а ти подивися, на що він здатний.

— Слухаю, — відповів син, сподіваючись, що батько, через неуважливість, залишить Клайда там, де він був тепер, — на найнижчій посаді, яка тільки існувала на фабриці.

Але Семюел Гріфітс, на велике синове розчарування, додав:

— Треба якось цими днями запросити його на обід. Я вже думав про це, але мені все ніколи поговорити з мамою. Адже він ще не був у нас?

— Ні, сер, наскільки мені відомо, — відповів Гілберт похмуро. Йому це зовсім не подобалося, але він був надто тактовний, щоб зразу ж запротестувати. — Ми чекали, поки ти сам заговориш про це.

— Ну й чудово, — продовжував Семюел. — Довідайся, де він живе, і запроси його. Можна й наступної неділі, якщо ми вільні.

Помітивши тінь сумніву і невдоволення в синових очах, він додав:

— Послухай, Гіл, адже він усе-таки мій племінник і твій двоюрідний брат, і ми не можемо зовсім його ігнорувати. Це не годиться, ти сам розумієш. Поговори сьогодні ж увечері з мамою, або я поговорю, і влаштуємо це.

Він закрив шухляду столу, де шукав якісь папери, встав, узяв пальто та капелюха і вийшов з контори.

Внаслідок цієї розмови Клайдові було надіслано запрошення на родинну вечерю наступної неділі, о-пів на сьому. За звичаєм щонеділі о-пів на другу в Гріфітсів бував урочистий обід, на який запрошувалися місцеві або приїжджі друзі й знайомі; о-пів на сьому майже всі гості вже роз’їжджалися, звичайно їхали куди-небудь і Белла та Гілберт, а для м-ра і м-с Гріфітс і для Майри подавалася холодна вечеря.

Але цього разу м-с Гріфітс, Майра та Белла вирішили, що всі вони будуть удома; тільки Гілберт, взагалі невдоволений з цієї витівки, заявив, що його запросили в інше місце і він може в цю годину заїхати додому лише на кілька хвилин. Таким чином, на велику втіху Гілбертові, Клайд буде прийнятий у тісному родиннсму колі і не зустрінеться ні з ким із звичайних відвідувачів дому Гріфітсів, які можуть заїхати вдень, — не доведеться рекомендувати його знайомим, якось пояснювати його присутність… До того ж це слушна нагода придивитися до Клайда і скласти собі уявлення про нього, не беручи на себе ніяких зобов’язань.

А на той час відносини з Діллардом, Рітою та Зеллою обернулися для Клайда у важку проблему, і отут на нього серйозно вплинуло рішення Гріфітсів. Після вечора у Зелли Шумен, Діллард, Зелла та Ріта, незважаючи на Клайдову ухильність, вирішили, що він мусить бути і буде підкорений чарами Ріти. Клайдові не раз натякали, що їм треба знову зустрітися і, нарешті, Діллард просто запропонував тісною компанією (вони з Клайдом і обидві дівчата) з’їздити куди-небудь на суботу і на неділю — найкраще в Утіку або Олбені. Дівчата, звичайно, погодяться. Якщо в Клайда є які-небудь сумніви або побоювання, Діллард сам домовиться через Зеллу з Рітою.

— Ви ж самі знаєте, що ви їй сподобалися, — додав Діллард. — Вона вважає, що ви просто чудовий, мені Зелла говорила. Дамський догідник, га?

І Діллард весело й розв’язно підштовхнув Клайда ліктем, Раніше Клайда не покоробила б ця фамільярність, але тепер вона не сподобалася йому; він уже вважав себе членом нового, вищого кола і пам’ятав, за кого його приймають у Лікурзі. Так, можна сказати, стараються люди, коли їм здається, що ти стоїш трохи вище від них!

Запрошення Ділларда, звичайно, дуже принадне, але з іншого боку, чи не загрожує воно йому нескінченними неприємностями? Перш за все в нього немає грошей. Він усе ще одержує 15 доларів на тиждень, і на дорогі подорожі невистачить грошей в його кишені. Залізничні квитки, їжа, рахунок у готелі, може, поїздка вдвох на автомобілі… І крім того, обов’язкова близькість з Рітою, яку він мало знає. Мабуть, Ріта захоче, щоб ця інтимність тривала потім і тут, у Лікурзі… щоб він приходив до неї додому… бував з нею скрізь… ну й ну! А якщо Гріфітси довідаються, — якщо, скажемо, його двоюрідний брат Гілберт почує про це… або побачить їх! Адже от Зелла казала, що часто зустрічає Гілберта на вулиці; легко може статися, що вони як-небудь усією компанією натраплять на Гілберта, і він вирішить, що Клайд приятелює з цією нікчемою, цим продавцем з магазина — Діллардом! Як би через це не обірвалася його кар’єра в Лікурзі! Хто знає, до чого це призведе…

І Клайд закашлявся і почав вибачатися. Тепер він дуже занятий. І взагалі треба подумати… Родичі, знаєте… Крім того, і в найближчу, і в наступну неділю у нього на фабриці багато термінової роботи; він повинен бути в місті. А надалі видно буде.

Але хвилинами згадувалася йому чарівна Ріта, і тоді, із звичайною своєю непослідовністю, він обмірковував план, що просто супе-речив його попередньому рішенню: може, в найближчі два-три тижні як-небудь скоротити свої витрати і все-таки поїхати? Він уже дещо відклав на купівлю фрака та складного циліндра. Може, витратити частину грошей… хоч він і розумів, що весь цей план нікуди не годиться…

Ах, ця білява, пухленька, палка Ріта!

І от у цю пору надійшло запрошення від Гріфітсів. Якось увечері Клайд повернувся з роботи дуже стомлений, в сотий раз обмірковуючи спокусливе запрошення Ділларда, і знайшов у себе на столі лист на дуже твердому красивому папері,— його приніс, коли Клайда не було вдома, служник Гріфітсів. Клайд помітив чіткі ініціали «Е. Г.» на ріжку конверта; він зразу ж розпечатав лист і з хвилюванням прочитав:

«Дорогий племіннику!

Ми хотіли бачити’Вас раніше, але відтоді як Ви приїхали, чоловік майже весь час був у роз’їздах, і ми вирішили почекати, поки він буде трохи вільніший. Тепер він не такий зайнятий, і ми будемо дуже раді, якщо Ви прийдете повечеряти з нами в найближчу неділю о шостій годині. Ми вечеряємо запросто, в родинному колі, і як щось перешкоджатиме Вам, не утруднюйте себе попередженням ні листовно, ні телефоном. І не треба ніяких особливих костюмів. Отже, приходьте, якщо можете. Ми будемо раді Вас бачити.

З щирим, привітом Ваша' тьотя Елізабет Гріфітс».

Клайд читав, і ним знову оволодівали найромантичніші мрії ї надії. Весь цей час, поки він виконував ненависну йому роботу в декатирувальній, його все більше гнітила думка, що спроба його була марною: важні родичі, як видно, вирішили не підтримувати з ним ніяких відносин. І от перед ним чудовий лист із словами: «будемо раді Вас бачити». Виходить, вони, напевно, думають про нього не так уже погано. М-р Семюел Гріфітс весь цей час був у від'їзді. Ось у чому справа. А тепер Клайд побачить свою тітку і двоюрідних сестер, побуває в цьому розкішному домі. Це цросто чудово. Може, тепер вони займуться його долею, хто знає? І як вдало, що про нього згадали саме тепер, коли він ладен був втратити всяку надію.

Його уподобання до Ріти, не кажучи вже про інтерес до Зелли і Ділларда, вмить зникло. Як! Підтримувати знайомство з людьми, які стоять настільки нижче від нього, Гріфітса, на східцях суспільної скали, та ще рискувати попсувати цим свої стосунки з важними родичами! Ніколи! Це було б величезною помилкою. Лист надійшов якраз вчасно, щоб довести це. Щастя, величезне щастя, що в нього вистачило здорового глузду не погодитись на цю подорож. Тепер він повинен поступово, без особливого шуму, припинити ці близькі відносини з Діллардом, — якщо буде потреба, він навіть переїде від м-с Каппі… скаже, що дядько зробив йому зауваження… словом, усе що завгодно, але він більше не матиме нічого спільного з цією компанією. Це не годиться. Він не може рискувати своїм майбутнім і надіями, які пов’язані із запрошенням тітки. І замість того щоб мріяти про Ріту та Утіку, він тепер почав уявляти собі приватне життя Гріфітсів; чудові місця, куди вони, мабуть, їздять, цікавих людей, які їх оточують. Тут же він подумав, що для цього візиту йому необхідно купити фрак або в усякому разі смокінг і брюки. І тому другого дня вранці він попросив м-ра Кемерера відпустити його об одинадцятій годині і до першої години встиг купити на заощаджені гроші смокінг, брюки, лаковані черевики і біле шовкове кашне. Після цього він заспокоївся: в такому вбранні він повинен справити добре враження.

І весь час, аж до недільного вечора, він уже не думав ні про Ріту, ні про Ділларда і Зеллу, а тільки про наступний візит. Це справді подія — потрапити в такі високі сфери!

Єдиною перешкодою всьому був Гілберт Гріфітс, який під час зустрічей завжди дивився на Клайда такими суворими, холодними очима. Він, можливо, теж буде там цієї години і, напевно, набере гордовитого вигляду, щоб примусити Клайда відчути себе нікчемою (Клайд іноді признавався собі, що Гілбертові це вдається). Безперечно, якщо Клайд спробує гідно поводитися в домі Гріфітсів, Гілберт потім постарається як-небудь відплатити йому на фабриці. Він може, наприклад, розповідати своєму батькові про Клайда тільки погане. Зрозуміла річ, якщо людину тримають у цьому паскудному підвалі і не дають ніякої можливості проявити себе, — як він може сподіватися на успіх, на кар’єру? І завжди йому так не щастить: треба ж було, приїхавши сюди, наткнутися на цього Гілберта, який так на нього схожий і невідомо чого терпіти його не може.

Однак, незважаючи на всі ці сумніви, Клайд вирішив якнайкраще використати цю нагоду і в неділю, о шостій годині, пішов до будинку Гріфітсів; на нього чекало нелегке випробування, і нерви його були дуже натягнуті. Він підійшов до великих чавунних воріт, підняв важку клямку і попрямував широкою, викладеною цеглою стежкою до головного входу, відчуваючи внутрішнє тремтіння, немовби на порозі якоїсь небезпечної пригоди. Він ішов, і йому здавалося, що на нього вже звернені допитливі, критичні погляди. Може, м-р Семюел, або м-р Гілберт, або яка-небудь з його сестер дивляться на нього з-за цих важких завісок. З вікон нижнього поверху лилося м’яке, привітне світло.

А втім, тривога Клайда була нетривала. Служник відчинив двері, взяв у нього пальто і запросив пройти у простору вітальню, яка дуже вразила його. Вона здалася Клайдові, навіть після готелю «Грін-Девідсон» і клубу в Чікаго, надзвичайно красивою: тут були такі чудові меблі, стінний годинник, стіл надзвичайних розмірів, розкішні килими та драпіровки. Вогонь палав у великому каміні, перед яким півколом стояли стільці й крісла; в різних кінцях кімнати горіли лампи. У вітальні в цю хвилину нікого не було, але поки Клайд неспокійно озирався довкола, в глибині кімнати, де були великі сходи, що вели нагору, зашурхотів шовк, і Клайд побачив м-с Гріфітс, яка наближалась до нього. Це була лагідна, худа, змарніла жінка, рухалася вона швидко, поводилася люб’язно, хоч, за звичаєм, і дещо стримано, і через кілька хвилин Клайд уже почував себе в її присутності легко й спокійно.

— Мій племінник, чи не так? — посміхнулася вона.

— Так, — відповів Клайд просто і, завдяки хвилюванню, з надзвичайною для нього гідністю — Я — Клайд Гріфітс.

— Дуже рада бачити вас у себе, — почала м-с Гріфітс з певним світським апломбом, який вона засвоїла, нарешті, за роки, перебуті в місцевому вищому товаристві.— І мої діти, звичайно, так само будуть раді. Белли і Гілберта якраз немає вдома, але, я думаю, вони скоро повернуться. Чоловік зараз відпочиває, але я вже чула кроки в його кімнаті, значить, він скоро буде тут. Чи не сядете? — вона вказала на великий диван. — Ми майже завжди вечеряємо одні в неділю, і я подумала, що буде дуже приємно, якщо ми з вами зустрінемося в тісному родинному колі. Як вам подобається Лікург?

Вона опустилася на диван перед каміном, і Клайд досить незручно сів на певній відстані від неї.

— Місто мені дуже подобається, — відповів він з усмішкою, намагаючись потрапити їй у тон, — Звичайно, я бачив ще надто мало, але те, що я бачив, мені сподобалося. І я ніде ніколи не бачив такої гарної вулиці, як ваша, — додав він захоплено. — Такі великі будинки, такі чудові сади!

— Так, ми всі дуже пишаємося нашою вулицею, — відповіла, посміхаючись, м-с Гріфітс; вона завжди з найбільшим задоволенням думала про те, який красивий і розкішний її будинок на Уікігі авеню. Вони з чоловіком так довго добивалися всього цього! — Наша вулиця, здається, всім подобається. Її прокладено давно, коли Лікург ще був просто селом. Та забудували і зробили її такою красивою тільки за останні п’ятнадцять років… А тепер ви повинні розповісти мені про ваших батьків. Ви знаєте, мені ніколи не доводилось зустрічатися з ними, хоч, звичайно, чоловік часто говорив про них, тобто про свого брата, — виправилась вона. — Мені здається, він не зустрічався з вашою матусею. Як поживає ваш батько?

— Спасибі, він здоровий, і мати теж, — просто відповів Клайд. — Вони живуть тепер у Денвері. Ми жили раніш у Канзас-Сіті, але років три тому вони звідти переїхали. Цими днями я одержав листа від мами. Вона пише, що в них усе гаразд.

— Так ви листуєтеся з нею? Це дуже добре.

М-с Гріфітс посміхнулася Клайдові; він усе більше її цікавив: їй сподобалася його зовнішність. Він був такий витончений, так добре поводився і, головне, був такий схожий на’ її власного сина, що спочатку вона навіть дещо злякалася, а потім зацікавилась. Може, Клайд був трохи вищий, кращої будови і тому здавався красивішим за Гілберта, але вона ніколи не погодилася б визнати це. Гілберт часто бував нестерпним і зарозумілим навіть з матір'ю, і в його поводженні було більше звичного удавання, ніж справжньої ніжності, але в її очах він все ж був енергійний, здібний юнак, який уміє обстоювати себе і свої думки. Клайд був лагіднішим, невиразнішим, невпевненішим. Її син, певно, успадкував свою енергію від батька та родичів по її лінії. Клайд, мабуть, дістав деяку слабкість характеру в спадщину від цих незначних людей — своїх батьків.

Вирішивши, таким чином, це питання на користь синові, м-с Гріфітс збиралася розпитати Клайда про його сестер та братів, але в цю мить увійшов Семюел Гріфітс. Оглянувши Клайда, який підвівся при його появі, проникливим поглядом і знайшовши, що він цілком пристойний, в усякому разі зовні, Гріфітс-старший сказав:

— А, от і ви! Сподіваюся, вас і без мене влаштували тут як слід?

— Так, сер, — відповів Клайд шанобливо, з легким поклоном. Він почував, що знаходиться в присутності одного з великих світу цього.

— Ну, от і чудово. Сідайте, сідайте! Дуже радий, що все гаразд. Я чув, ви тепер у декатирувальній? Не дуже приємне місце, але починати добре саме звідти, знизу! Інколи і найкращі люди починають так. — Він усміхнувся і додав: — Мене не було в місті, коли ви приїхали, а то б я побачився з вами.

— Так, сер, — відповів Клайд; він не наважувався сісти до того часу, поки м-р Гріфітс не опустився в широке крісло біля дивана.

У смокінгу і крохмальній сорочці з чорним галстуком, — костюмі, такому несхожому на форму чікагського клубу, — Клайд ще більше сподобався Гріфітсу, ніж при першій зустрічі, і зовсім не здався незначним і нікчемним, яким змальовував його Гілберт. Проте Семюел Гріфітс відчув, що Клайд недосить наполегливий, йому бракує ділових якостей, які він вважав необхідними; йому хотілося б бачити племінника сильнішим і енергійнішим. Це було б більш по-гріфіт-сівському і, напевно, більше припало б до серця Гілбертові.

— Подобається вам ваша робота? — спитав Гріфітс поблажливо.

— Так, сер, тобто, вірніше сказати, не дуже, — відверто відповів Клайд. — Та це не має значення. Для початку, по-моєму, всяка робота хороша.

Він думав у цю хвилину, що добре було б справити на дядька враження людини, здатної на щось краще, і через те що Гілберта тут не було, він знайшов у собі сміливість відповісти щиро.

— Оце правильна думка, — сказав Семюел Гріфітс, дуже задоволений. — Я знаю, це не зовсім приємна ділянка нашого виробничого процесу, але для початку необхідно ознайомитися з нею. І, звичайно, в наші дні в жодній справі не можна висунутися зразу, на це потрібен час.

Тут Клайд в думці запитав себе, чи ж надовго його ще залишать у похмурому підвалі під сходами.

Поки він роздумував про це, ввійшла Майра; вона з цікавістю глянула на нього і дуже зраділа, що він зовсім не такий неінтересний, яким змальовував його Гілберт. Вона помітила в погляді Клайда якусь дивну нервозність, вияв не то благання, не то тривожного переляку, і це відразу зацікавило її; може, вона відчула в ньому щось близьке, своє: адже вона й сама користувалася не дуже великим успіхом у товаристві.

— Це твій двоюрідний брат Клайд Гріфітс, Майра, — сказав недбало Семюел, коли Клайд підвівся. — Той самий молодий чоловік, про якого я казав тобі. Моя дочка Майра, — додав він, звертаючись до Клайда.

Клайд уклонився і, потискуючи холодну, трохи мляву рукуМайри, відчув, що вона відповідає йому щирішим, дружнішим потиском, ніж усі інші.

— Сподіваюся, ви не шкодуєте, що приїхали сюди, — привітно почала вона. — Ми всі любимо наш Лікург, але після Чікаго, я думаю, він здався вам досить мізерним. — Вона посміхнулася.

Клайд, який почував себе дещо офіціально і натягнуто в присутності своїх знатних родичів, відповів їй церемонним «дякую вам» і вже ладен був сісти, але в цей час відчинилися двері, і ввійшов Гіл-берт Гріфітс. (Перед цим на вулиці було чути шум мотора, що замовк якраз біля головного входу).

— Одну хвилину, Долдж! — гукнув він комусь у двері. — Я зараз! — Потім, повернувшись до своїх, він додав — Пробачте, я зразу ж повернуся. — І швидко попростував до сходів, що вели на верхній поверх.

Через хвилину він повернувся і, за звичаєм, кинув на Клайда льодовий, зневажливий погляд, від якого Клайдові й на фабриці завжди ставало не по собі. На Гілбертові було світле в яскраву смужку пальто для автомобільної їзди, перехоплене поясом, чорна шкіряна кепка і великі шкіряні рукавиці з крагами, які надавали йому майже військового вигляду. Холодно вклонившись Клайдові і сказавши: «Здрастуйте», він підійшов до батька і поблажливо поклав руку йому на плече:

— Привіт, тату. Хелло, мамо! Дуже шкода, але я не можу посидіти сьогодні з вами. Ми з Долджем і Юстісом тільки що приїхали з Амстердама по Констанцію та Жакеліну і зараз їдемо до Бріджменів. Але я повернуся на ранок. У всякому разі буду завтра в конторі. Сподіваюсь, у вас усе гаразд, містер Гріфітс? — додав він, звертаючись до батька.

— Так, мені нема на що скаржитись, — сказав батько. — А ти, здається, маєш намір веселитися всю ніч?

— Зовсім ні,—відповів Гілберт, не звертаючи ніякої уваги на Клайда'.— Я просто хотів сказати, що коли не зможу повернутись до другої години, то переночую де-небудь, от і все.

Він знову ласкаво поплескав батька по плечу.

— Будь ласка, не мчи так швидко, як завжди, — попросила м-с Гріфітс. — Це ж небезпечно.

— П’ятнадцять миль на годину, мамо, п'ятнадцять миль на годину, я знаю правила! — Гілберт зверхньо усміхнувся.

Клайд не міг не помітити, яким поблажливим і авторитетним тоном Гілберт розмовляє з батьком. Ясно, що й тут, як і на фабриці, він — значна персона, на думку якої всі зважають. Мабуть, він ні до кого, крім батька, не почував особливої пошани. «До чого ж зарозумілий», подумав Клайд.

Певно, це чудово — бути сином багатої людини і легко, без жодного зусилля посісти ось таке становище, поводитися так гордовито, користуватися такою владою і таким авторитетом. Так, звичайно, цей молодий чоловік дивився на Клайда звисока і говорив з ним зневажливо. Але подумати тільки: такий молодий і має таку владу.

РОЗДІЛ X

В цю хвилину покоївка сповістила, що вечерю подано, і Гілберт зразу ж попрощався. Всі підвелися; м-с Гріфітс спитала в покоївки:

— Белла не дзвонила?

— Ні, пані,— відповіла та.

— Тоді скажіть місіс Трюсдейл, щоб вона подзвонила до Фінчлі і викликала Беллу. Нехай негайно їде додому.

Покоївка вийшла, а все товариство пішло до їдальні, що містилася на тому ж поверсі, поруч вітальні. Клайд побачив ще одну пишно обставлену кімнату, всю в яснокоричневих тонах; посередині стояв довгий стіл горіхового дерева, що, очевидно, призначався для особливо урочистих випадків. Навколо столу стояли стільці з високими спинками; стіл освітлювали канделябри, розставлені на ньому на рівній один від одного відстані. В глибині кімнати, в просторій пів-круглій ніші з вікнами в сад, було накрито для вечері невеликий стіл на шість осіб. (Клайд чомусь уявляв собі це зовсім інакше).

За столом Клайдові довелося відповідати на багато запитань, головним чином про його сім'ю, про те, як його рідні жили раніше і як живуть тепер. Скільки років його батькові? А матері? Де вони жили до переїзду в Денвер? Скільки у нього братів і сестер? Скільки років його старшій сестрі, Есті? Що вона робить? А решта дітей? Чи задоволений батько своєю справою, — адже він тепер утримує готель? А що саме він робив до того, в Канзас-Сіті? Скільки часу вони там жили?

Клайд неабияк збентежився і розгубився під градом цих запитань, які з поважним виглядом задавали йому Семюел Гріфітс і його дружина. З плутаних відповідей Клайда вони обоє зрозуміли, що запитання ці,— особливо про життя сім’ї в Канзас-Сіті,— становлять його в скрутне становище. Вони, зрозуміло, приписали це надзвичайній бідності його батьків. Коли Семюел Гріфітс спитав: «Здається, ви почали працювати в готелі ще в Канзас-Сіті, коли закінчили школу?» — Клайд густо почервонів, згадавши про історію з украденим автомобілем і про те, як мало, власне, довелося йому ходити до школи. Найбільше йому не хотілося, щоб тут довідалися про його життя на посаді розсильного в Канзас-Сіті і, особливо, щоб його ім'я пов’язали з готелем «Грін-Девідсон».

На щастя, в цей час двері відчинилися, і ввійшла Белла в супроводі двох дівчат, які — Клайд зразу це зрозумів, — так само належали до цього добірного товариства. Який контраст між ними і Рітою та Зеллою, про яких він ще зовсім недавно думав з таким хвилюванням! Він впізнав Беллу з ії фамільярного поводження з Гріфітсами. Одна з її супутниць була Сондра Фінчлі, про яку так часто говорили Белла та її мати. Клайд ніколи ще не бачив такої витонченої, гарної і гордої дівчини, — вона була зовсім особлива, ніхто не міг зрівнятися з нею! Англійський костюм туго облягав її гнучку постать і чудово гармоніював з маленькою темною шкіряною шапочкою, кокетливо насунутою на очі. На шкіряному ремінці вона вела за собою французького бульдога; через руку в неї було перекинуте елегантне пальто в чорну й сіру клітку, модного, майже чоловічого покрою. Клайдові здалося, що він у житті своєму не зустрічав такої чарівної дівчини. Вона відразу справила на нього надзвичайне, приголомшливе враження, начебто його пройняв електричний струм, і він з жагучим болем відчув, що значить жадати недосяжного, мріяти про кохання і з болем відчувати, що йому не призначено домогтися від цієї дівчини хоча б ласкавого погляду. Це й мучило і п'янило його. Йому до нестями хотілося то заплющити очі і більше не бачити її, то дивитися на неї без краю, не відводячи очей, так він був заполонений нею.

А Сондра спочатку нічим не показала, що помітила його; вона була зайнята тільки своєю собакою:

— Та ну ж, Біссел, поводься як слід, а то я виведу тебе звідси і прив'яжу до сходів. О, боюся, мені доведеться зразу ж піти, якщо він не поводитиметься пристойно! (Біссел побачив кішку і намагався добратися до неї.)

Друга дівчина зовсім не так сильно вразила Клайда, хоч вона була по-своєму не менш витончена, ніж Сондра, і багатьом, напевно, здалася б також чарівною. В неї було біляве, майже лляне волосся, ясні мигдалевидні сірозелені очі, маленька, граціозна постать вкрадливі, котячі манери. Тільки-но ввійшовши, вона шмигнула через кімнату до столу, схилилася над м-с Гріфітс і заворкотіла:

— Як ви себе почуваєте, місіс Гріфітс? Я така рада вас бачити! Як давно я у вас була! Знаєте, я виїжджала з мамою. Сьогодні вони з Грентом поїхали в Олбені, а я саме зустріла Беллу і Сондру в Лембертів. А ви, я бачу, сьогодні вечеряєте в родинному колі?.. Як поживаєте, Майра? — спитала вона і, простягнувши руку з-за плеча м-с Гріфітс, злегка, просто з обов’язку ввічливості, доторкнулася до Майриної руки.

Тимчасом Белла, яка здалася б Клайдові найчарівнішою з усіх трьох, коли б не Сондра, вигукнула:

— Ах, я спізнилася! Мамонько, татусю, прошу пробачення! Ну, будьте ласкаві, пробачте мені на цей раз!

Потім, немовби тільки зараз помітивши Клайда, хоч він підвівся, коли дівчата ввійшли в кімнату, і все ще стояв, вона, як і її подруги, замовкла з удавано скромним виглядом.

А Клайд, завжди надмірно чутливий до таких відтінків у поведінці і до відміни в матеріальному становищі, чекав, поки його відрекомендують, і нестерпно гостро усвідомлював свою нікчемність. Юність і краса, що стоять так високо на східцях суспільної нерівності, здавалися йому найвищим торжеством жінки. Його уподобання до Гортензії Брігс (не кажучи вже про Ріту), далеко не такої привабливої, як будь-хто з цих трьох дівчат, показали, як впливає на нього жіноча грація, незалежно від гідності.

— Белла, — сказав статечно Семюел Гріфітс, бачачи, що Клайд усе ще стоїть, — це твій двоюрідний брат Клайд.

— Ось як, — сказала Белла; вона відразу помітила, до чого Клайд схожий на Гілберта. — Здрастуйте! Мама мені казала, що ви цими днями прийдете. — Вона простягнула йому два пальці, потім повернулася до своїх супутниць і відрекомендувала: — Мої подруги — міс Фінчлі і міс Кренстон.

Обидві дівчата сухо і офіціально вклонилися, уважно і досить безцеремонно розглядаючи Клайда.

— До чого схожий на Гіла!— шепнула Сондра Бертіні, яка підійшла до неї.

І Бертіна відповіла:

— Я ніколи не бачила такої подібності. Та тільки він набагато вродливіший, правда?

Сондра кивнула. Вона в першу ж мить із задоволенням помітила, що Клайд вродливіший за брата Белли (вона не любила Гілберта) і що він явно захоплений нею. Вона сприйняла це як належне, — адже вона завжди покоряла молодих людей з першого погляду. Але, побачивши, що Клайдові очі невідступно і безпорадно стежать за нею, вона вирішила поки що не звертати на нього уваги. Перемогти його було надто легко.

М-с Гріфітс, яка не чекала цього візиту, трохи сердилася на Беллу за те, що вона привела з собою подруг, коли тут був Клайд, і тепер доведеться згадати про його становище в суспільстві.

— Може, ви обидві покладете свої пальта і сядете? — запропонувала вона. — Я скажу, щоб поставили ще два прибори. Белла, сідай поруч батька.

— Ні, ні, нам час додому! Ми не можемо залишатися ані хвилини, — в один голос заявили Сондра і Бертіна.

Але тепер, коли вони побачили Клайда і переконалися, що він такий гарний на вроду, їм страшенно хотілося взнати, чи буватиме він і чи здобуде вагу в товаристві. Гілберт Гріфітс не мав особливого успіху, і вони обидві не любили його, хоч дуже приятелювали з його сестрою: для самозакоханих красунь він був надто самовпевнений і впертий, поводився часом занадто зарозуміло. А Клайд, наскільки можна гадати з його зовнішності, набагато лагідніший і податливіший. Залишалося тільки дізнатися, яке становище він посідає і що думають про нього Гріфітси: якщо в цьому домі його приймають як рівного, то чому б і місцевому товариству не прийняти його? А головне, цікаво знати, чи багатий він… На це вони майже негайно дістали відповідь, бо м-с Гріфітс рішуче й навмисне сказала Бертіні:

— Містер Гріфітс — наш племінник, він приїхав із Заходу; він пробує працювати на фабриці мого чоловіка. Цей молодий чоловік змушений сам торувати собі шлях, і чоловік мій був такий добрий, що дав йому можливість випробувати свої сили.

Клайд спалахнув: йому ясно вказували, що його становище в суспільстві незрівнянно нижче, ніж становище Гріфітсів або цих дівчат. У той же час він помітив, як на обличчі Бертіни Кренстон інтерес поступився місцем цілковитій байдужості: її цікавили тільки молоді люди з достатками. Але Сондра Фінчлі не відзначалася такою практичністю, як подруга, хоч і була популярнішою в своєму колі (вона була значно вродливіша за Бертіну, а її батьки — ще багатші, ніж Кренстони). Вона знову глянула на Клайда, і на обличчі її яскраво відбилася прикрість від почутого. Такий вродливий і симпатичний юнак!

У цей час Семюел Гріфітс, який був особливо прихильний до Сондри (Бертіну він не любив, як не любила її м-с Гріфітс, вважаючи надто хитрою і нещирою), покликав:

— Ідіть-но сюди, Сондра! Прив'яжіть собаку до крісла. Пальто киньте на той стілець і сідайте ось тут. — Він показав їй місце поруч себе.

— Ніяк не можу, дядю Семюел, — трохи манірно сказала Сондра таким фамільярно-ласкавим тоном, ніби її з Семюелом Гріфітсом зв'язувала найніжніша дружба. — Вже пізно, та і з Бісселом ніяк не зладиш. Справді ж, нам з Бертіною час додому.

— Знаєш, тату, — враз втрутилася Белла, — кінь Бертіни наступив учора на цвях і тепер кульгає. І ні Грента, ні містера Кренстона немає вдома. Бертіна хотіла з тобою порадитися.

— Яка нога? — спитав зацікавлений Гріфітс. (Під час цієї розмови Клайд продовжував крадькома розглядати Сондру. «Яка чарівна, — думав він. — Носик такий маленький і трохи кирпатий, а верхня губа так лукаво зігнута».)

— Ліва передня, — пояснила Бертіна Гріфітсові.—Вчора я їздила по Іст-Кінгстонському шляху. Джеррі загубив підкову і, напевно, загнав скалку, але Джон не може її знайти.

— А ви довго їхали після цього?

— Усю дорогу додому. Миль з вісім, мабуть.

— Ну, скажіть Джонові, нехай змаже ногу якою-небудь пом’якшуючою маззю і забинтує. І треба покликати ветеринара. Нічого страшного. Я певен, що кінь скоро поправиться.

А Клайд, на якийсь час залишений на самого себе, все думав про те, яке приємне, легке життя у людей цього кола. Як видно, ні в кого з них немає ніяких турбот. Вони тільки й говорять, що про свої будинки і коней, про зустрічі з друзями, прогулянки та розваги. Його двоюрідний брат Гілберт тільки що махнув кудись з приятелями на автомобілі. Белла та її подруги легковажно і весело живуть у розкішних будинках на красивій вулиці, а він, Клайд, замкнений у кімнатці на третьому поверсі в пансіоні м-с Каппі, і йому нема куди піти, і він одержує всього п’ятнадцять доларів на тиждень — і на це мусить існувати! І завтра вранці він знову працюватиме в підвалі, а ці дівчата підводитимуться з думкою про нові розваги. А в Денвері його батьки з їхніми жалюгідними мебльованими кімнатами та місією живуть так, що він навіть не сміє тут розповісти про них правду.

Раптом обидві дівчини спохватилися, що їм час іти. Клайд і Гріфітси залишилися одні, і Клайд ясно відчув, що йому тут зовсім не місце: і сам Гріфітс, і його дружина, і Белла — всі, крім Майри, своєю зневажливою поведінкою показували, що йому дозволено тільки мигцем заглянути в товариство, до якого він не належить. Він розумів, що бідність заважає йому ввійти в це товариство, скільки б він не мріяв ближче познайомитися з такими чарівними дівчатами. Йому відразу стало дуже сумно, і погляд, і настрій його так засмутилися, що не тільки Семюел Гріфітс, а і його дружина і Майра помітили це. Коли б тільки як-небудь проникнути в цей світ! Та з усіх Гріфітсів тільки Майра відчула, який він самітний і пригнічений. І коли всі знову перейшли у велику вітальню (Семюел на ходу вичитував Беллі за те, що вона завжди спізнюється на вечерю і примушує всіх чекати), Майра підійшла до Клайда і сказала:

— Мені здається, коли ви ще трохи поживете в Лікурзі, вам тут більше сподобається. Навколо стільки гарних місць! Вам треба з'їздити подивитися наші озера. І Адірондакські гори теж не так далеко — сімдесят миль на північ. А влітку, коли ми переїдемо в Грінвуд, мама й тато, напевно, захочуть, щоб ви бували у нас.

Вона не зовсім була певна, що батьки запросять Клайда на дачу, але почувала, як потрібно сказати зараз Клайдові що-небудь у цьому роді. І справді, він трохи підбадьорився і до кінця вечора розмовляв найбільше з нею, намагаючись тільки не здаватися надто неввічливим щодо решти членів родини. Нарешті, близько о-пів на десяту, Клайда враз знову опанувало почуття, що він тут зовсім сторонній і самотній, — він підвівся і сказав, що йому час іти: завтра він повинен встати дуже рано. Семюел Гріфітс проводив його до виходу. В цю хвилину він, як раніше Майра, відчув симпатію до Клайда, подумав про те, що й він сам, і його сім'я будуть і надалі зневажати цього юнака через його бідність і, щоб якось винагородити Клайда', вирішив сказати йому на прощання кілька лагідних слів.

— Як гарно на вулиці,— мовив він привітно. — Почекайте, навесні наша Уікігі авеню покаже себе в усій красі.— Він допитливо глянув на небо і вдихнув свіже квітневе повітря. — От прийдете до нас через деякий час, коли все тут буде в цвіту, тоді самі побачите, як тут гарно. На добраніч!

Він посміхнувся, голос його звучав тепло й дружньо, і Клайд ще раз відчув, що як би не поводився Гілберт, — Гріфітс-старший, безумовно, не зовсім байдужий до свого племінника.

РОЗДІЛ XI

Минали дні за днями, і хоч від Гріфітсів більше не було листів, Клайд усе ще перебільшував значення єдиного візиту до багатих родичів і часом мріяв про нові зустрічі з цими чарівними дівчатами і про те, яке було б щастя, коли б одна з них покохала його. Вони живуть у чудовому світі, серед розкошів і блиску. Який контраст з його власним життям, з його оточенням! Діллард! Ріта! Вони просто більше не існують для нього. Йому потрібно зовсім інше — або нічого. І він тримався якнайдалі від Ділларда. Кінець кінцем і той відійшов від Клайда, вважаючи його снобом, та Клайд і став би найсправжнісіньким снобом, коли б досягнув того становища, про яке мріяв. Але час минав, а він по-старому залишався на тій самій роботі… Невеселе й нелегке життя, мізерний заробіток і малоцікаве товариство сусідів по декатирувальній гнітили його. І поступово він почав думати не про те, щоб поновити знайомство з Рітою і Діллардом, — він більше не хотів мати з ними нічого спільного, — а про те, щоб кинути надію влаштуватися тут: треба повернутися до Чікаго або поїхати в Нью-Йорк, де він у крайньому разі напевно знайде роботу в якому-небудь готелі. Але тут, ніби для того, щоб оживити його мужність і колишні мрії, сталася подія, яка примусила Клайда подумати, що він, безперечно, починає підноситися в поглядах батька і сина Гріфітсів, хоч вони й не вводять його в своє товариство. Якось навесні, в одну з субот, Семюел Гріфітс у супроводі Джошуа Уігема обходив фабрику. Близько полудня вони дійшли до декатирувальної, і Гріфітс уперше, з деяким зніяковінням, побачив Клайда в грубих штанях і сорочці без рукавів за роботою коло однієї з двох сушарок (за цей час його племінник навчився досить спритно завантажувати і розвантажувати сушарки). І, згадавши, який витончений і показний вигляд мав Клайд, коли його запросили на вечерю всього кілька тижнів тому, Семюел Гріфітс був зовсім приголомшений контрастом. При попередніх зустрічах — і в Чікаго, і того вечора в домі Гріфітсів — на Семюела справила найбільше враження акуратність і приємна зовнішність Клайда. А Гріфітс-старший майже так само ревниво, як і його син, ставився до враження, що справляло на службовців фабрики і на всіх жителів Лікурга не тільки ім'я Гріфітсів, а й взагалі їхній престиж. І тепер, побачивши Клайда, такого схожого на Гілберта, тут, у декатирувальній, в такому непривабливому одязі, серед цих людей, він відчув гостріше, ніж будь-коли, що Клайд — його племінник, і не повинен більше залишатися на такій чорній роботі. А то інші службовці подумають, що Семюел Гріфітс неподобно байдужий до значення такої близької рідні.

Проте він не сказав ані слова Уігемові або кому-небудь іншому, а почекав, поки син не повернувся в понеділок уранці після позаміської прогулянки.

— В суботу я оглядав фабрику і побачив, що наш Клайд усе ще внизу, в декатирувальній, — сказав він Гілбертові, викликавши його до себе в кабінет.

— Ну й що ж, батьку? — спитав Гілберт, не розуміючи, чого батько раптом заговорив про Клайда. — Багато хто працював там до нього, і це не завадило їм.

— Правильно, але вони не були моїми племінниками. І не були схожі на тебе. (Це зауваження дійняло Гілберта до живого.) Так не годиться, от що я тобі скажу. Боюся, що ми поставилися до Клайда несправедливо, напевно й інші так само вважають, — адже всі бачать, які ви схожі, і знають, що він твій двоюрідний брат і мій племінник. Це мені спочатку не спало на думку, бо я не заходив у, підвал, але тепер мені ясно, що його не можна там тримати. Це не годиться. Треба покласти цьому край. Переведемо його куди-небудь на інше місце, де він виглядатиме пристойніше.

Він нахмурився, очі його потемніли. Враження, яке справив на нього Клайд у старому одязі і з краплинами поту на лобі, було не з приємних.

— Бачиш, у чому справа, батьку, — намагався заперечити Гілберт (він органічно терпіти не міг Клайда і хотів будь-що-будь залишити його на старому місці), — я не певен, що зможу знайти для нього підхоже місце в якомусь іншому цеху. Доведеться переміщати тих, хто давно вже у нас працює і хто з таким зусиллям добивався свого місця. А Клайд не має ніякої підготовки, він поки що тільки й може стояти коло сушарки.

— Ну, мене все це мало цікавить, — сказав Гріфітс-старший, почуваючи, що син боїться суперника і тому не зовсім справедливий до Клайда. — У підвалі йому не місце, і я не хочу, щоб він там залишався. Він уже досить часу там побув… Досі в Лікурзі ім’я Гріфітс означало витримку, енергію, здібності і здоровий розум, і я не можу допустити, щоб будь-хто з Гріфітсів викликав у людей інші думки. Це погано для справи. Влаштувати Клайда краще — це щонайменше наш обов'язок. Ти зрозумів мене?

— Добре зрозумів, батьку.

— Отже зроби, як я сказав. Поговори з Уігемом. Поміркуйте, куди його можна перевести, щоб він не був простим робітником. З самого початку було помилкою посилати його в цей підвал. Уже напевно у нас в якому-небудь цеху знайдеться для нього підхоже містечко. Можна його зробити помічником завідуючого відділом, — скажемо, навіть другим або третім помічником, — щоб він міг пристойно одягатися і мати людський вигляд. У крайньому разі відпровадь його на якийсь час додому і повністю збережи за ним платню, поки не підшукаєш для нього підхожого місця. Але я хочу, щоб ти перевів його звідти. До речі, скільки він зараз одержує?

— Здається, доларів п’ятнадцять, — покірно відповів Гілберт.

— Малувато для того, щоб завжди мати пристойний вигляд. Треба дати йому двадцять п’ять. Я знаю, він цього не вартий, але тут нічого не поробиш. Поки він тут, він повинен мати кошти на життя. На майбутнє я вважаю за краще платити йому двадцять п'ять доларів — зате ніхто не зможе сказати, що ми поводимося з ним несправедливо.

— Гаразд, гаразд! Будь ласка, не хвилюйся через це, — сказав Гілберт прохальним тоном, бачачи, що батько роздратований. — Я не такий уже винуватий. Ти ж сам спочатку погодився, коли я запропонував відправити його в декатирувальну. Але тепер я думаю, що ти маєш рацію. Облиш усе це на мене. Я підшукаю для нього пристойне місце.

І він негайно послав по Уігема, думаючи в той же час, як би влаштувати все так, щоб Клайд не уявив, ніби він щось означає для Гріфітсів; навпаки, нехай подумає, що йому роблять ласку, яка зовсім не відповідає його заслугам.

І коли з’явився Уігем, Гілберт почав з ним дипломатичну розмову про Клайда; Уігем одразу удав страшенну заклопотаність, став терти лоба, потім вийшов з кімнати. Через деякий час він повернувся і заявив, що можна запропонувати єдиний вихід: оскільки Клайд не має ніякої технічної підготовки, його можна влаштувати тільки помічником до м-ра Лігета, що завідує п’ятьма великими швейними відділами на п’ятому поверсі. Під його керівництвом, крім того, був ще один маленький допоміжний відділ, і для нагляду за ним Лігетові потрібний спеціальний помічник або помічниця.

Це була штампувальна — окрема кімната, де штемпелювали перед шиттям викроєні комірці; щодня сюди із закройної, яка містилася на поверх вище, доставляли від сімдесяти п’яти до ста тисяч дюжин непрострочених комірців усіх фасонів і розмірів. Тут дівча-та-робітниці ставили на кожний комірець клеймо, відповідно до прикріпленого на кожній пачці ярличка, що вказував розмір і фасон «Нескладним обов’язком помічника завідуючого в цій кімнаті, як добре знав Гілберт, був нагляд за порядком і за тим, щоб робота йшла без перерви. Крім того, він повинен був стежити, щоб усі ці сімдесят п’ять чи сто тисяч дюжин комірців були належно проштемпельовані і передані в сусідній швейний цех і щоб у прибутковій книзі було зроблено відповідний запис. Нарешті, треба було акуратно записувати, скільки дюжин комірців проштемпелювала кожна робітниця, бо платили їм відрядно.

Отже, тут була невелика конторка і на ній книги для всіх цих записів. Крім того, сюди ж потрапляли нанизані для зручності на спеціальні наколки ті самі ярлики, які при розкроюванні прикріплювалися до кожної пачки комірців: штампувальниці знімали їх і передавали помічникові завідуючого для обліку. Словом, це була найпростіша конторська робота; в минулому її виконували юнаки, дівчата, старики або літні жінки, залежно від того, хто був під рукою в даний момент.

Уігем побоювався, що Клайд через свою молодість і недосвідченість не зуміє перший час бути досить вимогливим і авторитетним, як личить начальникові, і поспішив вказати на це Гілбертові. У відділі працювали одні тільки молоді дівчата, і деякі були дуже гарні на вроду. Чи розсудливо призначати до них молодого чоловіка такого віку і з такою зовнішністю? Якщо він влюбливий, а це властиво його рокам, він, мабуть, триматиметься надто поблажливо, без належної суворості. Дівчата почнуть користуватися з цього, і тоді неможливо буде залишити його тут. Але в дану хвилину це було єдине вільне місце на фабриці. Чого б поки що не направити туди Клайда, просто для випробування? Через деякий час з'ясується, чи придатний він для цієї роботи, — а там, може, Лігет або сам Уігем знайдуть для нього інше місце — і тоді можна буде перевести його.

І ось у той же понеділок, близько третьої години, Гілберт викликав до себе Клайда, примусив його почекати з чверть години (такий був метод Гріфітса-молодшого) і, нарешті, прийняв його з найсуворішим виглядом.

— Як іде ваша робота? — спитав він холодним, інквізиторським тоном.

І Клайд, якого самий вигляд двоюрідного брата завжди приводив до пригніченого стану, відповів з вимушеною посмішкою:

— Все так само, містер Гріфітс! Не можу нарікати. Загалом я задоволений. Мені здається, я дечого навчився.

— Вам здається?

— Ні, я, звичайно, знаю, що навчився дечого, — поправився Клайд, злегка почервонівши.

У глибині душі він був страшенно обурений і все ж усміхався запобігливою і вибачливою посмішкою.

— Ну, це трохи краще. Навряд чи знайдеться людина, яка, провівши там стільки часу, не знала б, навчилась вона чого-небудь чи ні.— Потім, вирішивши, що він, мабуть, надто суворий, Гілберт злегка змінив тон і додав — Але я не для цього посилав по вас. Я хочу поговорити про інше. Скажіть, вам не доводилося коли-не-будь керувати іншими і відповідати за їхню роботу?

— Боюся, що я не зовсім розумію вас, — відповів Клайд; він збентежився і від хвилювання не зумів вловити суті запитання.

— Я питаю, чи не доводилося вам розпоряджатися людьми — керувати роботою в якому-небудь маленькому відділі чи де-небудь у цьому роді? Може, ви були де-небудь старшим або помічником майстра?

— Ні, сер, ніколи, — відповів Клайд.

Тепер він так нервував, що мало не заїкався: надто вже суворий, холодний і, головне, презирливий був тон Гілберта. Але в той же час Клайд зміркував, до чого веде це запитання. Незважаючи на всю суворість двоюрідного брата і його образливу недоброзичливість, він зрозумів, що хазяї мають намір зробити його старшим, доручити йому командувати якимись людьми. Звичайно, такі І, відчуваючи. що в нього від хвилювання спалахнули вуха і спітніли долоні, він поспішно додав:

— Але я бачив, як розпоряджаються старші в клубах і в готелях. Я думаю, що справився б з цим, коли б мені дали спробувати.

Він дуже почервонів, очі його заблищали.

— Ну. це не одне й те ж. Зовсім не одне й те ж, — різко зауважив Гілберт. — Бачити й робити — це абсолютно різні речі. Людина, яка не має ніякого досвіду, може дуже багато думати про себе, а дійде до діла — і виявиться, що вона ні до чого не здатна. В усякому разі наша справа вимагає людей досвідчених.

Він дивився на Клайда критично і насмішкувато. А Клайд вирішив, що помилився, що мова йде, мабуть, зовсім не про підвищення його на посаді,— і став спокійнішим. Щоки його знову набули звичайного матовоблідого забарвлення, блиск в очах погаснув.

— Так, сер, мені здається, це вірно, — сказав він.

— Але в даному разі вам нічого не повинно здаватися, — підкреслив Гілберт. — Ви мусите знати. Що за мука з людьми, які нічого не знають, — завжди їм усе здається.

Треба сказати, що Гілберта дуже дратувала необхідність дати посаду двоюрідному братові, який нічим цього не заслужив, і він не міг приховати свого жовчного настрою.

— Так, ви маєте рацію, — сказав Клайд примирливо.

Він все-таки сподівався, що мова йде про підвищення.

— Справа в тому, — заявив Гілберт, — що я міг би з самого початку призначити вас до облікового відділу, коли б ви були технічно натаскані. (Вислів «технічно натаскані» вкинув Клайда в благоговійний дрож: він погано розумів, що це має означати). Ми зробили для вас усе можливе, — недбало продовжував Гілберт. — Ми знали, що декатирувальна — не дуже приємне місце, але нічого іншого тоді не могли запропонувати вам. — Він затарабанив пальцями по столу. — Тепер я викликав вас, щоб поговорити з вами ось про що. У нас тепер є вільна посада в одному відділі нагорі. Ми з батьком ставили перед собою питання, чи зможете ви справитися з цією роботою. (Настрій Клайда надзвичайно піднісся). Ми з батьком давно вже думаємо про те, щоб зробити що-небудь для вас, але, як я вже сказав, це, виявилося, для нас дуже важке завдання, бо у вас немає ніяких практичних знань. У вас немає ні технічної, ні комерційної освіти, і це ще більше ускладнює справу.

Він зробив довгу паузу, щоб надати особливої ваги своїм словам і примусити Клайда зрозуміти, що той безсовісно втиснувся туди, де йому не місце.

— Але оскільки ми взагалі визнали за потрібне викликати вас сюди, — завершив Гілберт, — ми вирішили випробувати, чи не справитеся ви з роботою на кращій посаді. Не можна ж без кінця-краю залишати вас у підвалі. Тепер слухайте, що я маю на увазі,— і він почав пояснювати, яку роботу має виконувати Клайд на п'ятому поверсі.

Потім був викликаний Уігєм, і коли він обмінявся привітаннями з Клайдом, Гілберт сказав:

— Уігем, я тільки-но розповів двоюрідному братові про нашу ранкову розмову і про те, що я вам уже говорив — про наш план випробувати його на посаді завідуючого штампувальним відділом. Так що, будь ласка, проведіть його до містера Лігета, і нехай сам Лігет або хто-небудь іще пояснить йому характер роботи. — Гілберт повернувся до столу. — А потім пришлете його назад до мене, я хочу ще поговорити з ним.

Він підвівся з важним виглядом і відпустив обох. А Уігем. усе ще сумніваючись в успіхові цієї спроби, але в той же час дуже стараючись бути приємним Клайдові (хто знає, ким він стане згодом!), повів його на п’ятий поверх до м-ра Лігета. Серед оглушливого гудіння машин Клайд пройшов за Уігемом у невеликий відділ, що містився в західному крилі будівлі і був відгороджений від головного залу невисоким бар’єром. Тут двадцять п’ять дівчат-штампу-вальниць і їхні підручні, які носили корзини, намагалися впоратись з безперервним потоком непрострочених комірців, що спускалися з верхнього поверху спеціальними дерев’яними скатами.

Клайда відрекомендували м-рові Лігету і зразу ж провели до відгородженої бар’єром конторки, за якою сиділа маленька, товстенька і не дуже гарна дівчина приблизно його віку; вона підвелася при їхньому наближенні.

— Це міс Тодд, — відрекомендував її Уігем. — Вона в останні дні заміняє місіс Енджір. Будьте ласкаві, міс Тодд, поясніть містерові Гріфітсу, якнайшвидше і найзрозуміліше, в чому полягає ваша робота. А потім допомагатимете йому, поки він не освоїться з роботою і не почне справлятися сам, — зробите?

— Звичайно, містер Уігем, з приємністю! — відповіла міс Тодд і, розгорнувши книги на конторці, одразу ж почала пояснювати Клайдові, як провадиться облік приймання і випуску товару, як штемпелюються комірці, як піднощиці забирають у корзини в’язки комірців, що спускаються по скатах, і порівну розподіляють їх серед штампувальниць, а потім інші дівчата виносять проштемпельовані комірці у швейний цех. Клайд з інтересом слухав, розуміючи, що легко впорається з цією роботою. Але він почував себе дуже дивно серед стількох жінок. їх було тут дуже багато — кілька сот. Вони сиділи й шили — і довгі ряди їх простягалися в дальній кінець величезного приміщення з білими стінами і білими колонами. Через високі, від підлоги до стелі, вікна вливалися потоки світла… Далеко не всі дівчата були гарні. Клайд нишком розглядав їх, поки міс Тодд, а потім Уігем і навіть Лігет давали йому найдокладніші пояснення.

— Найважливіше, — сказав наприкінці Уігем, — стежити, щоб не було помилок при підраховуванні тисяч дюжин комірців, які надходять сюди на штампування, і щоб їх штампували і передавали швачкам без затримки. І треба акуратно записувати, скільки виробляє кожна дівчина, щоб не було помилок при сплаті.

Нарешті Клайд зміркував, чого саме від нього вимагатимуть, і сказав, що все зрозумів. Він дуже хвилювався, але незабаром вирішив, що коли таку роботу може виконувати ця дівчина, значить, зможе й він. А Уігем і Лігет, пам’ятаючи, що він — родич Гілберта, трималися дуже доброзичливо і запевняли, що він чудово може справитися з цією роботою. Потім він разом з Уігемом повернувся до кабінету Гілберта, який, тільки-но побачив їх, спитав;

— Ну, що скажете? Так чи ні? Як по-вашому, справитеся ви з цією роботою?

— Я вважаю, що справлюсь, — сказав Клайд з незвичайною для нього рішучістю, але потай побоюючись, що може сплохувати, якщо доля не буде милостива» до нього. Адже від багатьох різних причин залежить доброзичливе ставлення тих, хто стоїть над ним, і тих, хто його оточує,— а чи завжди вони будуть прихильні до нього?

— Чудово, — продовжував Гілберт. — Сідайте на хвилинку. Я хочу ще трохи поговорити з вами про цю роботу. Вона вам здається простою, чи не так?

— Ні, я не можу сказати, щоб вона здалася мені дуже простою, — відповів Клайд, схвильований і трохи блідий: через свою недосвідченість він уявляв собі, що це призначення — величезна подія і що тут потрібні будуть всі його здібності і мужність. — Але все-таки я думаю, що справлюся. Я навіть упевнений в цьому і хотів би спробувати.

— Ну, ось це звучить уже краще! — відповів Гілберт більш милостиво. — А тепер я хочу в£м сказати ще кілька слів. Ви, мабуть, не думали, що у нас є цілий поверх, переповнений жінками?

— Ні, сер, я про це не думав; я знав, що тут працюють жінки, але не знав, де саме.

— По суті,— сказав Гілберт, — усю фабрику зверху донизу обслуговують жінки. У виробничому відділі на одного чоловіка припадає десять жінок. Тому ми довіряємо відповідальні посади на нашій фабриці тільки тим особам, чиї моральність і релігійність нам добре відомі. Ви наш родич, і через це ми довіряємо вам, а коли б не це, ми ніяк не могли б покласти на вас таку відповідальність, поки не перевірили б вас як слід. Але не думайте, що коли ви — наш родич, то вам не доведеться відповідати за все, що діється у вас у відділі, так само, як і за вашу власну поведінку. Навпаки, ми будемо особливо суворі й вимогливі до вас саме тому, що ви — наш родич. Ви зрозуміли, що я хочу сказати? Ви уявляєте собі, що значить тут ім’я Гріфітсів?

— Так, сер, — відповів Клайд.

— Дуже добре, — продовжував Гілберт. — Перш ніж ставити людину на якусь відповідальну посаду, ми повинні бути абсолютно впевнені, що ця людина завжди поводитиметься як джентльмен, завжди додержуватиме правил пристойності у відносинах з нашими робітницями. Недовго у нас протримається такий службовець — молодий чи навіть старий, — який вважатиме, що коли тут навколо жінки, значить, можна нехтувати роботою і дозволяти собі всілякі вільності, флірт тощо. Всі, хто у нас працює,— і чоловіки, і жінки, — повинні пам’ятати, що вони завжди і перш за все — наші службовці, вони повинні відчувати це і поза стінами фабрики. А якщо ми дізнаємося, що хто-небудь забув про це, — з такою людиною буде все скінчено. Такі нам не потрібні. Ми з ними розлучаємося відразу і назавжди.

Він замовк і подивився на Клайда, немовби кажучи: «Здається, я досить ясно висловлююся: ми не бажаємо жодних неприємностей через вас». І Клайд відповів:

— Так, я розумію. Думаю, що це правильно. Тільки так і може бути.

— І повинно бути, — додав Гілберт.

— І повинно бути, — мов луна, повторив Клайд.

У той же час він запитував себе, чи справді стоїть справа так, як говорив Гілберт? Він уже не раз чув, що фабричні робітниці поводяться досить вільно. Проте, в цю хвилину він не думав, що можливі якісь особисті стосунки між ним і ким-небудь з цих дівчат. Клайдові тепер здавалося, що його цікавість до жінок надмірна, ненормальна, а тому краще зовсім не мати з ними діла, навіть не розмовляти, триматися неприступно і холодно, — ось як Гілберт тримає себе з ним. Це конче потрібно, якщо він хоче залишитися на новій посаді. А Клайд твердо вирішив залишитись і завжди поводитись так, як того хоче двоюрідний брат.

— Ну, так от, — продовжував Гілберт, наче бажаючи доповнити думку Клайда, — я хотів би знати одне. Припустимо, що я призначу вас на це місце хоча б тимчасово. Чи можу я бути певний, що ви пам’ятатимете про свої обов’язки і що у вас не запаморочиться голова серед такої кількості жінок?

— Так, сер, можете бути певні,— відповів Клайд: коротке повчання двоюрідного брата дуже вплинуло на нього, хоч, пам’ятаючи про Ріту, він був не зовсім впевнений у своїй витримці.

— Якщо це не так, вам треба саме зараз сказати про це, — наполягав Гілберт. — Ви зв’язані кровними узами з нашою сім’єю, і тут, на фабриці, і тим більше на такій посаді, ви — представник сім’ї. Тому ні в якому разі ніщо не повинно кидати тінь на вас. Я хочу, щоб ви з цього дня уважно стежили за собою, за кожним своїм кроком. Навіть у дрібницях не повинно бути нічого такого, що могло б викликати небажані розмови про вас. Розумієте?

— Так, сер, — урочисто відповів Клайд, — я розумію. Я поводитимуся як слід, або мене звільнять.

У цю хвилину Клайд серйозно думав, що зможе додержати свої обіцянки. Сотні дівчат нагорі здавалися йому тепер чимсь дуже далеким і незначним.

— Чудово! Тепер от що. Не ставайте сьогодні до роботи. Ідіть додому і обміркуйте добре все, що я вам сказав. І якщо не передумаєте, тоді приходьте завтра вранці і беріться до роботи. Відсьо-годні ви одержуватимете двадцять п’ять доларів, і я хотів би, щоб ви були завжди одягнені чисто й пристойно і подавали добрий приклад іншим завідуючим відділами.

Він підвівся, холодний і гордовитий; але Клайд, зрадівши, що його заробіток враз підвищили і що тепер можна одягатися пристойно, був безмежно вдячний за все своєму, двоюрідному братові і через це щиро хотів зійтися з ним трохи ближче. Звичайно, Гілберт суворий, холодний і зарозумілий, а все-таки, видно, він, як і дядько, не забуває про Клайда, бо інакше вони не перевели б його на кращу посаду, та ще так швидко. Коли б тільки здружитися з ним, завоювати його симпатію! Ось тоді Клайд міг би досягти справді чудового становища, тоді в нього з’явилися б і знайомства і успіх у товаристві.

У дуже піднесеному настрої, йдучи бадьоро і впевнено, він вийшов з величезної фабрики; він будував усілякі плани на майбутнє, зокрема, твердо вирішив випробувати себе: на що він здатний у житті і в роботі. Що б не трапилося, він буде саме таким, яким явно хочуть його бачити дядько і двоюрідний брат: з робітницями свого відділу він буде байдужий, холодний і навіть суворий, якщо буде потрібно. І ніяких відносин з Діллардом, з Рітою, з будь-ким у цьому роді,— в усякому разі найближчим часом.

РОЗДІЛ XII

Одержувати двадцять п’ять доларів на тиждень! Завідувати відділом, де працюють двадцять п’ять дівчат! Знову пристойно одягатися! Сидіти за службовою конторкою в кутку біля вікна, звідки видно таку прекрасну ріку! — і, нарешті, після двох місяців важкої праці в паскудному підвалі почувати себе досить значною особою на цій величезній фабриці. І через те що він — родич Гріфітсів і до того ж дістав підвищення, Уігем і Лігет час від часу заходять до нього і люб’язно дають йому поради та вказівки. І дехто з завідуючих іншими відділами і навіть з головної контори — ревізор або агент по рекламі, проходячи мимо, затримуються, щоб привітатися з ним. Тепер, коли він достатньо освоївся з новою роботою, в нього є час оглянутися, довідатися дещо про фабрику в цілому, про виробничі процеси і постачання. Він довідався, звідки береться величезна ця кількість полотна і бавовняної тканини; довідався, що поверхом вище, у величезному закройному цеху, сотні досвідчених високооплачуваних закройщиків викроюють з цієї тканини комірці; довідався, що на фабриці є спеціальне бюро найму робітників і службовців, є свій лікар і своя лікарня, є в головній будівлі своя їдальня, де можуть обідати самі тільки службовці фабрики, — тепер і Клайд, як начальник відділу, міг би снідати тут, коли б захотів і коли б наважився витрачати на це гроші. Скоро він довідався також, що в кількох милях від Лікурга, на березі ріки Могаук, поблизу селища Вантроуп, є загальний клуб для службовців лікурзьких фабрик; членами його були майже всі начальники цехів навколишніх фабрик, — та, на жаль, хазяї «Гріфітс і К°» ставляться несхвально до зносин своїх службовців із службовцями інших компаній — і мало хто наважувався знехтувати цією думкою. Проте, як сказав одного разу Лігет, Клайд — член родини Гріфітсів — напевно міг би записатися в клуб. Але, пам’ятаючи суворі Гілбертові повчання і свої високі родинні зв’язки, Клайд вирішив, що найкраще — триматися якнайдалі від усіх. І от, завжди люб’язний і привітний з навколишніми, він все ж здавався теперь набагато самотнішим, ніж міг би бути за інших обставин; уникаючи Ділларда і йому подібних, він після роботи самітно сидів у своїй кімнаті, а в суботу і неділю ввечері блукав по вулицях і бульварах Лікурга та найближчих міст. Думаючи, що це буде приємно його дядькові і двоюрідному братові і піднесе його в їхніх думках, він навіть почав відвідувати пресвітеріанську церкву, що її, як він почув, відвідували звичайно Гріфітси. Проте він жодного разу не зустрів їх там, бо з червня до вересня вони щосуботи і щонеділі виїжджали на озеро Грінвуд, куди звичайно перебиралося на літо все вище товариство Лікурга.

Власне, влітку все світське життя в Лікурзі завмирало. В самому місті в цей час не відбувалося нічого цікавого; а трохи раніше, в травні, все було по-іншому. Клайд читав у місцевих газетах, а іноді спостерігав здалеку, як розважаються Гріфітси і їхні друзі: відбувся випускний вечір і бал у школі Снедекер, де вчилася Белла; потім були влаштовані танці у Гріфітсів: над площадкою перед їхнім будинком був натягнутий смугастий тент, і на деревах розвішані китайські ліхтарики. Клайд випадково побачив це, коли ввечері, блукаючи в самітності містом, дійшов до їхнього особняка. І знову він з жадібною цікавістю став думати про родину Гріфітсів, про їхнє високе становище і про свою спорідненість з ними. Але Гріфітси, зручно влаштувавши його на незначній і неважкій посаді, забули й думати про нього. Йому тепер непогано, а коли-небудь згодом вони, може, й захочуть знову побачити його.

Через деякий час він прочитав у лікурзькій газеті «Стар», що 20 червня відбудеться традиційне свято квітів та автомобільні змагання між сусідніми містами (Фондою, Гловерсвілем, Амстердамом і Скенектеді); в цьому році свято відбудеться в Лікурзі, і це буде, — як писала «Стар», — остання визначна подія в світському житті міста перед щорічним переселенням на озера і в гори всіх тих, хто має можливість виїхати в такі місця. Серед учасників змагання, які повинні захищати честь славного міста Лікурга, були згадані Белла. Бертіна, Сондра і, зрозуміло, Гілберт. Свято припало на суботу, і Клайд, одягнений у свій найкращий костюм, але при цьому намагаючись залишитися непоміченим у натовпі глядачів, знову побачив дівчину, що полонила його з першого погляду. Вона вела свій човен, борючися з хвилями білих троянд, тримаючи в руках весло, обвите жовтими нарцисами, — все це зображало якусь індійську легенду, пов’язану з рікою Могаук. У темному волоссі Сондри, вбраному як в індіанки, красувалося жовте перо; вона була така гарна, що не тільки завоювала приз, але й вдруге вразила уяву Клайда. Яке щастя належати до такого товариства!

Потім Клайд побачив Гілберта в супроводі дуже вродливої дівчини: він керував однією з чотирьох машин, що зображали чотири пори року. Машина Гілберта мала відобразити зиму, а дівчина, закутана в горностаї, стояла серед суцільної маси білих троянд, що заміняли сніг. Слідом ішла друга машина, де Белла Гріфітс була уособленням весни: задрапірована в прозорі тканини, вона притаїлася за цілим водоспадом темних фіалок. Ефект був приголомшливий, і Клайдом заволоділи солодкі, але й болісні мрії про кохання, юність, любовні пригоди. Кінець кінцем, може, він надаремно розлучився з Рітою…

А тим часом Клайдове життя йшло по-старому, тільки в нього тепер було більше часу, щоб поринати в мрії. Коли йому підвищили платню, він перш за все подумав про те, щоб знайти собі кімнату в якому-небудь приватному будинку, хоча б і далі від фабрики, але на кращій вулиці. Переїхавши від м-с Каппі, він остаточно розстанеться з Діллардом. І крім того, тепер, коли його підвищили на посаді, може статися, що хто-небудь із представників Семюела Гріфітса або Гілберта зайде до нього в справі. Що вони скажуть, коли побачать, в якій кімнаті він живе?

І через десять днів після нового призначення йому вдалося завдяки своєму гучному імені дістати кімнату в одному з кращих будинків на Джефферсон авеню — вулиці, яка проходила паралельно Уікігі авеню на відстані всього кількох кварталів. Будинок належав удові управителя однієї фабрики; їй доводилося здавати внайми дві кімнати, щоб справитися з витратами по дому, які перевищували достатки людини, що була в такому становищі, як вона:. М-с Пейтон давно жила в Лікурзі, багато чула про Гріфітсів і зразу ж помітила схожість Клайда з Гілбертом. Дуже зацікавлена ним і його приємною зовнішністю, вона запропонувала йому чудову кімнату всього за п’ять доларів на тиждень, і він одразу погодився.

Ішла своїм звичаєм і його робота на фабриці; та хоч Клайд так твердо вирішив не звертати уваги на підлеглих йому робітниць, йому не завжди удавалося зосередитись на своїх механічно одноманітних обов'язках і не помічати всіх цих дівчат, тим більше, що деякі з них були дуже гарненькі. Було палюче літо — кінець червня. До другої-третьої години дня на фабриці всі стомлювалися від нескінченної одноманітної роботи, і тоді всіх охоплювала якась млосна кволість, своєрідна, дещо чуттєва знемога’. Тут були молоді жінки й дівчата всіх типів, з найрізноманітнішими характерами і настроями, і всі вони, позбавлені чоловічого товариства, дозвілля, будь-яких розваг, були по суті замкнені тут наодинці з Клайдом. Повітря в приміщенні майже завжди було задушливе і розслаблююче, а за відчиненими величезними вікнами виднівся Могаук, що виблискував легкими жмурами; береги його зеленим килимом вистеляла трава, де-не-де росли групи тінистих дерев. Здавалося, все говорило про радощі, які чекають на тих, хто бродить цими берегами. А тому що робота була чисто механічна, то дівчата могли міркувати про різні приємні речі; здебільшого вони думали про себе і про те, що вони робили б, якби не були прикуті до цієї роботи.

Частенько їхня жвава і палка уява спрямовувалася на найближчий об’єкт. А через те що Клайд майже завжди був тут єдиним мужчиною і до того в ці літні дні приходив у найкращому своєму костюмі,— дівчата схильні були зосереджувати свою увагу на ньому.

їхні голови були сповнені фантастичних уявлень про те, в яких він стосунках з Гріфітсами і з подібними до них людьми, де і як він живе, якими дівчатами цікавиться. І Клайд також, коли його не дуже пригнічувала згадка про Гілбертові повчання, схильний був помріяти про цих дівчат, — особливо про деяких з них, — і це були майже чуттєві мрії. Всупереч усім побажанням «Компанії Гріфітс» і незважаючи на розрив з Рітою, а може, саме через це, він поступово зацікавився трьома робітницями. Вони були недуже побожні і моральні, любили насолоди і вважали Клайда дуже гарним. Ось яке було це тріо.

Руза Никофорич, американка російського походження, висока на зріст хтива блондинка з вогкими темними очима, кирпатим товстим носом і пухлявим підборіддям, дуже захопилася Клайдом. Але він завжди поводився так суворо, що вона навіть сама собі не насмілювалася признатися в цьому. Клайд, з його гладенько причісаним на проділ волоссям, у світлій в смужку сорочці, рукава якої він засукував через спеку до ліктів, здавався їй майже надприродно гарним. Вона захоплювалася начищеними до блиску коричневими черевиками, чорним шкіряним паском з виблискуючою пряжкою, вільно і елегантно зав'язаним галстуком.

Була ще Марта Бордалу, міцна, жвава канадська француженка, з гарною будовою тіла, хоч, мабуть, надто товста; у неї було мідно-руде волосся, зеленкуватоблакитні очі, повні рожеві щоки і маленькі пухляві руки. Неосвічена і розпусна, вона була б у захваті, якби Клайд прийшов до неї хоч на годину. При цьому, дика й хижа по натурі, вона ненавиділа всіх, кого підозрювала в ніжних почуттях до Клайда, і через це не терпіла Рузу Никофорич. Вона бачила, що Руза намагається зачепити ліктем, притулитися до Клайда, коли він підходив ближче. Тимчасом сама вона пускала в хід усі відомі їй виверти: розстібала блузку так, що видно було білі груди, задирала спідницю мало не до колін, до плечей оголювала повні круглі руки, стараючись показати Клайдові, що на неї варто витратити час. Її лукаві зітхання і млосні погляди, які вона кидала на Клайда, коли той опинявся поблизу, примусили Рузу одного разу вигукнути: «От французька кішка! Стане він дивитися на неї!» Руза так ревнувала, що їй страшенно хотілося вдарити Марту.

І, нарешті, весела товстуля Флора Брандт, типова американська робітниця з вульгарним, але миловидним обличчям; у неї було чорне волосся, вогкі чорні очі, затінені густими віями, задертий ніс, великий, хтивий, але гарний рот і дуже дорідне і все ж по-своєму граціозне тіло. Вона день у день дивилася на Клайда поглядом, який промовляв: «Як! я не подобаюся тобі? Та як ти можеш не помічати мене? Адже багато хлопців були б захоплені, коли б їм так пощастило…»

І, дивлячись на цих трьох робітниць, Клайд поступово почав думати, що вони зовсім не схожі на інших дівчат: вони простіші, не такі стримані та обережні, не так зв’язані умовностями у виборі знайомств, — а тому він, мабуть, міг би, не побоюючись згодом викриття з їхнього боку, побавитися з однією з них — і навіть з усіма трьома по черзі, коли б його інтерес до них під кінець зайшов би так далеко. І все залишилося б таємницею, особливо якщо заздалегідь дати їм зрозуміти, що він виявляє їм велику ласку, удостоюючи їх хоча б поглядом. Уже ж, звичайно, наскільки можна гадати з їхньої поведінки, вони охоче винагородять його і багато дечого дозволять, і не будуть в претензії, якщо він, щоб зберегти своє місце на фабриці, потім знову перестане помічати їх. Але він дав слово Гілбертові Гріфітсу і поки що не збирався порушувати його. Все це були тільки хвилинні думки, які виникали через те, що Клайд опинився в надто скрутному становищі. По натурі він був дуже чутливий до жіночої краси, завжди готовий спалахнути, захопитися. Не легко йому було повставати проти голосу статі. І загравання цих дівчат часом, звичайно, спокушали його, особливо в ці жаркі, зморні літні дні, коли йому не було куди піти і з ким поговорити. Іноді він не міг утриматися, щоб не підійти до тих дівчат, які особливо кокетували з ним; проте, зустрічаючи їхні погляди і помічаючи погано замасковані спроби доторкнутися до нього, він зберігав невимушений вигляд і справді надзвичайну, зважаючи на його характер, байдужість.

У цей час на фабрику надійшло дуже багато замовлень, і Уігем і Лігет порадили Клайдові взяти додатково кількох дівчат «на пробу»: мова йшла про ще ненавчених робітниць, які згодні були піти на дуже низьку оплату, оскільки, працюючи відрядно і не освоївшись з технікою виробництва, вони не могли заробляти більше. У відділ найму постійно приходили люди, що бажали дістати роботу; в період затишшя їм відмовляли, або просто вивішували оголошення: «Робоча сила не потрібна».

Через те що Клайд усе ще був порівняно новаком у цій справі і йому досі не доводилося будь-кого наймати чи увільняти, то Уігем і Лігет вирішили посилати йому тільки тих дівчат, яких спочатку перевірить сам Лігет; Лігетові потрібні були також додаткові швачки, і коли серед дівчат, надісланих до нього з відділу найму, він знаходив підхожих для штампувальної, то спроваджував їх до Клайда на випробування. Лігет заздалегідь пояснив йому встановлений для цього порядок: під час наймання і увільнення тимчасових працівників новакам, хоч як би добре вони працювали, не можна давати зрозуміти, що ними задоволені, поки не з’ясується остаточно, на що вони здатні. Треба підтримувати в них думку, що вони працюють тільки задовільно, бо інакше з них не вийде путніх відрядних робітників, які завжди мають прагнути найкращих результатів. У період, коли фабрика перевантажена замовленнями, можна найняти таким чином скільки завгодно дівчат, а коли потреба мине, можна так само спокійно їх увільнити, — хіба що яка-небудь з них проявить себе як особливо швидка й спритна робітниця: таку завжди бажано залишити на фабриці; для цього можна увільнити якусь робітницю трохи гіршу або перевести кого-небудь з постійних службовців на іншу роботу, щоб дати місце новій, старанній та енергійній людині.

Другого дня після того як було вивішене оголошення, що на фабриці потрібні робітниці, Лігет у різний час привів до Клайда чотирьох дівчат, щоразу пояснюючи: «Ось міс Тіндел, — може, підійде. Перевірте її на роботі», або: «Подивіться, може, ця дівчина справиться у вас з завданням». Клайд ставив їм звичайні запитання про те, де вони працювали раніше, яку саме виконували роботу, чи живуть тут з сім'єю чи одні (фабрика неохоче приймала одиноких дівчат), пояснював, що являє собою робота в штампувальній і як вона оплачується; потім кликав міс Тодд, і та вела дівчат у гардеробну, показувала кожній шафку, куди можна повісити пальто, а після того підводила до робочого столу і пояснювала, що треба робити. Надалі Клайд і міс Тодд повинні були визначити, чи варто залишити ту або іншу дівчину на роботі.

До цього часу, якщо не згадувати про тих трьох дівчат, які, безперечно, приваблювали його, Клайдові зовсім не подобалися тутешні робітниці. Здебільшого вони були незграбні і тупуваті, і Клайд подумав про те, що треба б найняти хоч кількох гарненьких. Чому б ні? Невже в Лікурзі немає жодної вродливої робітниці? А в усіх цих штампувальниць були такі широкі обличчя, великі, товсті руки й ноги. Багато хто з робітниць — польки з походження, дочки польських емігрантів, що жили в нетрях на північ від фабрики, — навіть розмовляли з акцентом. Навряд чи вони думали про що-небудь, крім того, щоб знайти собі «хлопчину» і ходити з ним на танці. Американки, як помітив Клайд, були іншого типу, — більш нервові, худорляві, і поводилися вони здебільшого манірно і стримано: расові, моральні та релігійні забобони не дозволяли їм, мабуть, зближатися ні з іншими дівчатами, ні з будь-ким з чоловіків.

Але серед нових робітниць, узятих на випробування в ці останні дні, з'явилася одна, яка зацікавила Клайда найбільше від усіх дівчат на фабриці. Вона відразу здалася йому розумнішою і милішою від усіх інших, витонченішою; маючи граціозну і пропорціональну будову тіла, фізично вона, видно, була не слабкіша від інших. Побачивши її вперше, Клайд вирішив, що в ній є якесь особливе очарування, не властиве жодній з цих дівчат. У ній почувалися якась вдумливість та допитливість і разом з тим певна сміливість і рішучість і віра в себе — риси людини з сильною волею і твердими переконаннями. А проте вона говорила, що в неї немає досвіду в такій роботі і вона не знає, чи зуміє справитися з завданням.

Її звали Роберта Олден; раніше вона працювала на маленькій трикотажній фабриці в містечку Тріпетс-Мілс, за п’ятдесят миль на північ від Лікурга. На ній був не зовсім новий коричневий капелюшок, низько насунутий на лоба, зовсім простий костюм, досить поношені туфлі на товстій підошві. Невелике миловидне обличчя з правильними рисами оповивав золотавий ореол світлокаштанового волосся. У неї були дуже ясні сіроблакитні очі. Вона здавалася діловитою й серйозною і в той же час такою веселою, чистою і щирою, настільки сповненою надій та енергії, що відразу сподобалася! Клайдові, як і Лігету, який говорив з нею перший. Своїм розвитком вона явно була вищою від робітниць штампувальної. Під час розмови з нею Клайда здивувало її хвилювання: вона так непокоїлась, наче для неї було надзвичайно важливо ставати сюди на роботу.

Вона сказала, що досі жила з своїми батьками поблизу маленького містечка Більц, а тепер живе тут у своїх друзів. Вона говорила так чесно і просто, що Клайд відчув симпатію до неї і вирішив їй допомогти. У той же час він думав, що вона заслуговує кращого, ніж робота в штампувальній. У неї були такі розумні великі блакитні очі, а рот і ніс, вуха і руки такі маленькі й гарні.

— Отже, ви житимете в Лікурзі, якщо дістанете у нас роботу? — сказав він просто для того, щоб іще трохи поговорити з нею.

— Так, — відповіла вона, відкрито і просто дивлячись на нього.

— Як вас звуть? — він розгорнув блокнот.

— Роберта Олден.

— Ваша тутешня адреса?

— Тейлор-стріт, двісті двадцять вісім.

— Я навіть не знаю, де це, — зауважив Клайд: йому подобалося розмовляти з нею. — Знаєте, я так само недавно в Лікурзі.— Він сам здивувався, чого це він відразу ж заговорив з нею про себе. Потім додав: — Не знаю, чи все вам пояснив містер Лігет. У нас тут відрядна робота, треба штемпелювати комірці. Ходімте, я покажу вам, — і він провів її до найближчого столу, за яким працювали штампувальниці.

Він дав їй подивитися на їх роботу, а потім, не звертаючись по допомогу до міс Тодд, узяв з столу комірець і докладно пояснив, що і як треба робити, — все це ще недавно пояснювали йому самому.

Вона слухала так серйозно, так напружено стежила за кожним його порухом, що він навіть трохи зніяковів і схвилювався. Її погляд був дивно проникливий. Коли Клайд знову повторив, скільки платять за кожну пачку комірців, і як багато виробляє дехто з штампувальниць, і як мало встигають інші, вона захотіла спробувати; він покликав міс Тодд, і та відвела дівчину в гардеробну, щоб вона повісила в шафку пальто і капелюх. Незабаром вона повернулася; пухнасте світле волосся облямовувало її лоб, щоки злегка зарум'янилися, очі дивилися уважно і серйозно. За порадою міс Тодд, вона засукала рукави, оголивши до ліктя гарні руки. І з перших її рухів Клайд зрозумів, що вона працюватиме швидко й акуратно. Було помітно, що їй дуже хочеться дістати це місце.

Трохи згодом Клайд підійшов до неї і став дивитися, як вона бере один по одному комірці з купки, що лежить поруч, ставить штамп і потім швидко відкладає їх набік. Вона справді працювала спритно й акуратно. І коли, на мить обернувшись, вона наївно, але сміливо й весело посміхнулася йому, він відповів усмішкою і був дуже задоволений.

— Ну, я бачу, ви чудово справитесь, — наважився він сказати, почуваючи, що вона й справді справиться.

Вона знову ледь помітно посміхнулася йому, і Клайд мимоволі відчув глибоке хвилювання. Вона одразу полонила його, але його становище тут і обіцянка, яку він дав Гілбертові, примушували його утримуватися від проявів симпатії до своїх підлеглих, навіть до такої чарівної дівчини, як оця. Інакше не можна. Він повинен бути так само обережний і з нею, як з усіма іншими, — але це вже здавалося йому дивним, — адже його так сильно вабило до неї. Вона така мила і гарненька! І проте вона тільки робітниця, — фабрична, як сказав би Гілберт, — а він, Клайд, — її начальник… і все-таки вона дуже мила і гарненька.

Він квапливо підійшов до інших дівчат, прийнятих того самого дня, а потім попросив міс Тодд якнайшвидше дати йому відзив про міс Олден: він хоче знати, чи справляється вона з роботою.

У ту ж хвилину, коли він звернувся до Роберти і та у відповідь посміхнулася до нього, Руза Никофорич, яка працювала через два столи від новенької, підштовхнула ліктем свою сусідку і непомітно, поглядом і легким кивком, показала на Клайда і Роберту. Її подруга уважно подивилася на них. А коли Клайд відійшов і Роберта знову взялася до роботи, ця дівчина нахилилась і прошептала Рузі:

— Він уже певний, що вона справиться! — Вона підвела брови і закопилила губу.

І Руза відповіла так тихо, що більше ніхто не міг почути:

— Швидко пішло діло! А раніше він і дивитися ні на кого не хотів.

І обидві, розуміючи одна одну, посміхнулись, ображені вибором Клайда. Руза Никофорич була ревнива.

РОЗДІЛ XIII

Зовсім особливі причини примусили таку дівчину, як Роберта Олден, шукати місця на фабриці «Гріфітс і К°», та ще такого скромного. Як і Клайд, незадоволена своєю сім’єю і своїм життям, вона думала про власну долю з почуттям глибокого розчарування. Батько її, Тайтус Олден, мав ферму недалеко від Більца — містечка в окрузі Майміко, миль за п’ятдесят на північ від Лікурга. З самого дитинства Роберта не бачила нічого, крім бідності. Батько її, молодший з трьох синів Ефраїма Олдена, такого ж фермера, був невдахою; в сорок вісім років він жив усе в тому самому будинку, що його дістав у спадщину від свого батька, — цей будинок був дуже давній і ще за життя діда Роберти потребував ремонту, а тепер став справжньою трухлявиною. Колись цей будинок був чудовим взірцем прегарного смаку, що створив чарівні будинки з гостроверхими покрівлями— прикраса невеликих міст Нової Англії, але стіни його були давним-давно нефарбовані, невистачало багатьох черепиць на даху і кам’яних плит на доріжці, що веде від хвіртки до дверей, і йесь він тепер май такий жалюгідний вигляд, Немовби ладний буй сказати з старечим кашлем: «Так, погані мої справи!»

Внутрішність будинку відповідала його зовнішньому виглядові. Підлоги і приступки сходів розхиталися і відчайдушно рипіли; далеко не на всіх вікнах уціліли віконниці. Меблі,- і стародавні, і пізнішого походження, — всі постаріли і були перемішані в невимовному безладді, яке, зрештою, немає потреби описувати.

Батьки Роберти були класичними представниками американців старого типу, — тих, хто відкидає факти і шанує ілюзії. Тайтус Олден був одним з безлічі людей, які народжуються, живуть і вмирають, так нічого й не зрозумівши в житті. Вони з’являються, проходять навмання життям і зникають в імлі. Подібно до своїх двох старших братів — людей з дуже невиразними, туманними поняттями і уявленнями — Тайтус жив наче наосліп; фермером він став тільки через те, що й батько його був фермером. Жив він на цій фермі тому, що дістав її в спадщину, і залишатися і працювати абияк тут було простіше, ніж шукати щастя десь-інде. Він належав до республіканської партії, бо до нього республіканцем був його батько і вся округа голосувала за республіканців. Йому й на думку не спадало, що може бути інакше. Його політичні і релігійні погляди, всі його уявлення про те, що добре і що погано, були запозичені від навколишніх. Ніколи жодному членові сім’ї не довелося прочитати жодної серйозної, розумної і правдивої книги. Та все ж, з погляду релігійних і моральних умовностей, це були чудові люди, чесні, одверті, богобоязливі і поважні.

Дочка таких батьків, хоч і наділена від природи якостями, що підносили її над навколишнім середовищем, не могла не бути в значній мірі продуктом цього середовища; в її свідомості відображені були релігійні і моральні поняття, що панували тут, — погляди місцевих пасторів та їхніх парафіян. Але при цьому вона мала палкий темперамент і живу уяву, і вже років з п’ятнадцяти нею оволоділа стара, як світ, мрія всіх дочок Єви — від найпотворніших до найпре-красніших: що її краса і чарівність коли-небудь — і скоро, — мов чаклунською і непоборною силою, вразять якого-небудь мужчину або мужчин. І хоч усі дитячі і юнацькі роки їй довелося перебувати серед важкої бідності та нестатків, вона завжди мріяла про щось краще. Хто знає, може, десь там, попереду — велике місто, подібне до Олбені або Утіки… і нове, чудесне життя!

Які мрії! Коли їй було чотирнадцять-п’ятнадцять-вісімнадцять років, вона любила вийти весняним ранком у фруктовий сад; раннє травневе сонце засвічувало рожеві лампочки на кожному старому дереві, землю рожевим килимом застеляли пахучі опалі пелюстки, а вона стояла, глибоко дихаючи, і часом сміялася або зітхала, широко розкриваючи обійми назустріч життю. Вона живе! Вона молода— і перед нею ввесь світ! Вона пригадує очі й посмішку юнака, Що живе по сусідству, — він випадково проходив мимо і глянув на неї і, може, ніколи більше не погляне, а все ж він пробудив стільки мрій в її душі…

І все-таки вона була дуже соромлива, а через це уникала людей; вона побоювалася чоловіків — особливо грубих місцевих жителів, які нічим не відзначалися, і вони теж обминали її: їх відштовхувала її сором’язливість і стриманість, а її краса здавалася в цих краях надто витонченою. Правда, відтоді як вона шістнадцятилітньою дівчиною переїхала в Більц і почала працювати в мануфактурному магазині Еплмена за п'ять доларів на тиждень, вона почала зустрічати молодих людей, які подобалися їй. Але вона була дуже невисокої думки про свою сім'ю, і суспільне становище цих юнаків здавалося її недосвідченому оку набагато кращим, ніж її власне, а тому вона вважала, що вони не можуть цікавитися нею; і сама своєю поведінкою віднаджувала їх. Все ж вона працювала в Еплмена майже до двадцяти років, усвідомлюючи весь час, що вона нічого не може зробити для себе особисто, бо надто тісно зв’язана з рідними, які потребують її допомоги.

А потім сталася подія, яка для цього куточка світу означала мало не революцію. Через те що в цій суто землеробській місцевості була дуже дешева праця, то в містечку Тріпетс-Мілс з'явилася маленька трикотажна фабрика. І хоч Роберта, додержуючись загальноприйнятих тут понять і норм, вважала, що така праця принижує Гї гідність, все ж її спокусили чутки, що на фабриці добре платять. Отже, вона переїхала в Тріпетс-Мілс, оселилася там в однієї знайомої, що жила раніше в Більці, і щосуботи приїжджала додому; вона мріяла зібрати трохи грошей, щоб потім пройти курс у комерційній школі де-небудь у Лікурзі чи Гомері, вивчити рахівництво або стенографію, словом — те, що може відкрити перед нею якісь кращі можливості.

В таких мріях і спробах відкласти дещицю минуло два роки. Вона заробляла дедалі більше (під кінець дванадцять доларів на тиждень), але в її рідних завжди бувало стільки нагальних потреб, а їй хотілося по змозі применшити їхні нестатки, від яких вона сама так страждала, і тому майже весь свій заробіток вона витрачала на сім’ю.

Тут, як і в Більці, більшість юнаків, які були ближчі їй своїм розвитком і характером, ставилися до фабричних робітниць так, наче ті були в усьому набагато нижчі від них. І хоч Роберта аж иіяк не була робітницею звичайного типу, все ж, завжди перебуваючи в оточенні цих дівчат, вона засвоїла їхню психологію, їхнє ставлення до самих себе. Саме тоді вона переконалася, що ніхто з тих, хто їй подобається, не зацікавиться нею, — в усякому разі з серйозними намірами.

Дві події примусили її глибоко замислитися не тільки над одруженням, але й над майбутнім взагалі, незалежно від того, чи вийде вона заміж. Її двадцятилітня сестра Агнеса (вона була на три роки молодша від Роберти) знову зустріла недавно молодого вчителя, який викладав раніше в школі по сусідству з фермою Олденів; зараз він припав їй більше до смаку, ніж тоді, коли вона| була школяркою, і вона вирішила побратися з ним. І Роберта зрозуміла, що тепер, якщо вона теж не вийде найближчим часом заміж, її почнуть вважати старою дівою, а поки вона розмірковувала, фабрика в Тріпетс-Мілсі раптово і остаточно закрилася, і Роберта повернулася в Більц, щоб допомагати вдома матері, а заодно і допомогти сестрі готуватися до весілля.

Але тут відбулася ще й третя подія, що змінила плани і мрії Роберти. Грейс Марр, дівчина, яку вона знала з Тріпетс-Мілса, виїхала в Лікург і через кілька тижнів улаштувалася там на фабриці Фінчлі, де їй платили п'ятнадцять доларів на тиждень. Вона написала Роберті, що в Лікурзі можна дістати роботу: фабрика «Гріфітс і К°», повз яку вона щодня проходила, вивісила оголошення: «Потрібні робітниці». З розпитувань з’ясувалося, що там дівчатам спочатку платять дев'ять чи десять доларів, але швидко навчають якої-небудь спеціальності, і тоді, працюючи відрядно, можна заробити від чотирнадцяти до шістнадцяти доларів на тиждень, залежно від здібностей. На харчі і на кімнату потрібно тільки сім доларів, і Грейс розумно пропонувала Роберті, до якої була дуже прив’язана, приїхати і оселитися з нею разом.

Роберта на цей час відчула, що вона більше не може терпіти життя на фермі і повинна якось влаштовувати свою долю; кінець кінцем вона умовила матір відпустити її, бо, мовляв, працюючи на фабриці, вона зуміє більше допомагати сім’ї.

Оселившись у Лікурзі і діставши місце під начальством Клайда, вона, під впливом такої величезної зміни, відчула короткий спалах егоїстичної радості; але незабаром виявилося, що все її життя тут — і матеріальне становище, і коло знайомств — так само вбогі, як і в Більці, і Тріпетс-Мілсі. Правда, до неї була щиро прихильна Грейс Марр: ця безбарвна дівчина сподівалася, що гарна і весела Роберта (чия веселість була трохи удаваною) внесе в її життя те, чого їй так невистачало, — жвавість і дружбу: але середовище, в якому опинилася тут Роберта, не відзначалося ні більшою різноманітністю, ні більшою свободою думки, ніж те, з якого вона вийшла.

Почати з того, що Ньютони — сестра і зять Грейс, в яких вона жила, — люди, безперечно, добрі, були все ж звичайними робітниками з маленького провінціального містечка, навіть ще більш релігійними і обмеженими, ніж ті, з ким Роберта завжди зустрічалася раніше в Більці і в Тріпетс-Мілсі. Джордж Ньютон, — це кожному впадало у вічі,— був добрий хлопець, аж ніяк не чутливий і не романтик. Свої справи і плани на майбутнє він ставив найвище від усього на світі. Він служив на фабриці Кренстонів і відкладав з свого заробітку все, що міг, розраховуючи назбирати стільки, щоб вистачило відкрити яке-небудь власне діло. Заради цього, щоб якось поповнити свої незначні заощадження, подружжя Ньютонів вирішило найняти старий будинок на Тейлор-стріт, де можна було здавати кілька кімнат; це давало деякий прибуток і навіть дозволяло сяк-так харчувати сім’ю і п’ятьох пожильців, — а власну працю і клопоти, пов’язані з наймом кімнат, Ньютони мали за ніщо.

Дружина Ньютона — Мері, та й сама Грейс Марр належали до дуже поширеного типу жінок, чиї інтереси обмежені найвужчими рамками: вони почували себе цілком задоволеними, коли їм щастило створити своє маленьке сімейне вогнище, піднести свій престиж в очах незначних, обмежених сусідів, і дивилися на життя і на людей крізь призму чисто сектантських вірувань.

Оселившись в Ньютонів, Роберта незабаром переконалася, що коли не в усьому Лікурзі, то принаймні в цій сім'ї панують сама вузькість і обмеженість, як і в багатьох знайомих їй родинах у Більці. Є межі, яких, на думку Ньютонів і подібних до них, необхідно суворо додержувати. Порушення їх ні до чого путнього не веде. Якщо ти працюєш на фабриці, тобі треба цілком пристосуватися до життя і звичаїв кращої, добропорядної частини фабричних робітників… Отже, оселившись тут, Роберта щоранку в товаристві Грейс та інших пожильців — двох робітниць з фабрики Кренстон і молодого монтера з міської електростанції — наспіх ковтала в їдальні Ньютонів абиякий сніданок і одразу ж, вийшовши на вулицю, приєднувалася до нескінченної процесії, яка день у день у цей час простувала за ріку, у фабричний район. Ледве переступивши поріг, вона незмінно потрапляла в потік робітників і робітниць приблизно свого віку, не кажучи вже про безліч літніх, змарнілих жінок, далеко більше схожих на привиди, ніж на живі істоти; вони виходили з усіх сусідніх будинків, з усіх навколишніх вулиць. Ближче до Сентрал авеню натовп густішав, бо звідусіль у нього вливалися нові людські потоки, і завжди в цьому натовпі траплялися охочі завести знайомство з вродливими дівчатами; Роберта помічала їхні погляди і розуміла, що вони шукають легких розваг, аби не сказати гірше. А деякі дівчата, що не додержували суворих правил поведінки, як ті, кого вона зустрічала до Лікурга, — відповідали на загравання хихиканням і безглуздими посмішками. Вона була шокі-рована!

А ввечері, коли закінчувалася робота на фабриках, такий же натовп вирушав назад додому через міст біля вокзалу. І таке було виховання Роберти і засвоєна нею мораль, що, незважаючи на свою красу, рішучий вигляд і палку натуру, вона залишалася самітною і ніхто її не помічав. А як це сумно, коли всі навколо веселі, а ти живеш самотньо! Вона завжди поверталася додому о сьомій годині, а після обіду просто не було чого робити: зрідка вона з Грейс ішла до якогось кіно; іноді Роберта навіть примушувала себе піти разом з Грейс і Ньютонами на збори парафіян методистської церкви.

І все ж, увійшовши в цю сім’ю і працюючи у Клайда, вона була дуже задоволена зміною в своєму житті. Яке велике місто! Яка красива Сентрал авеню з її магазинами та кінематографом! І ці величезні фабрики! І м-р Гріфітс — такий молодий, гарний, усмішкуватий. І вона йому подобається.

РОЗДІЛ XIV

І Клайд теж хвилювався, коли зустрічався з Робертою. Відносини його з Діллардом, Рітою і Зеллою обірвалися, запрошення в дім Гріфітсів, де йому пощастило лише на якусь часинку побачити таких світських дівчат, як Белла, Сондра Фінчлі та Бертіна Кренстон, було, очевидно, випадковим і не мало наслідків, і тепер він почував себе дуже самітним. Ах, цей вищий світ! Та Клайдові явно закритий доступ туди. А тим часом через марнославне сподівання на це він порвав усі інші знайомства. Навіщо він зробив це? Хіба він тепер не самотніший, ніж будь-коли? Товариство м-с Пейтон! Він тільки й міг по дорозі на роботу чи з роботи перекинутися іншим разом нічого не значущими привітними словами з ким-небудь із власників магазинів на Сентрал авеню, якщо їм забагнеться окликнути його, або привітатися з кимсь із робітниць, але. вони його не цікавили, та він і не наважувався ближче познайомитися з ними. Але ж це все одно, що нічого! Так, але зате він — Гріфітс, і вже тільки через це він має право розраховувати на повагу і шанобливість усіх цих людей! Ну й становище! Що ж робити?

Тим часом Роберта Олден трохи звикла до нової обстановки, ясніше відчула і місце Клайда на фабриці, і його привабливість, і його, хоч і несміливий, та все ж помітний інтерес до неї,— і почала з тривогою думати про майбутнє. Живучи в сім’ї Ньютонів, вона зрозуміла, що норми поведінки, заведені в Лікурзі, очевидно, раз і назавжди забороняють їй виявляти яку-небудь цікавість щодо Клайда чи до будь-кого з фабричного начальства: за місцевими уявленнями, робітниця не має права закохатися в начальника або допустити, щоб начальник захопився нею. Богобоязливі, порядні і скромні дівчата не дозволяють собі цього. Вона незабаром зрозуміла, що межа, яка відділяє в Лікурзі бідних від багатих, така різка, немовби одні відокремлені від інших помахом ножа або високою стіною. Було і ще одне «табу», що стосувалося робітниць і робітників з іммігрантських родин: усі вони неосвічені, аморальні, люди нижчої породи — неамериканці! З ними ні в якому разі не можна мати нічого спільного!

Роберта тепер знала також, що в тому дрібнобуржуазному колі, до якого належала вона сама та її друзі,— в середовищі релігійному і суворо моральному, — такі розваги, як танці, прогулянки на вулицях, відвідування кіно так само були заборонені. А вона саме в цей час почала цікавитися танцями. Гірше того: юнаки і дівчата — парафіяни тієї церкви, яку почали відвідувати Роберта і Грейс, — не мали наміру ставитися до них, як до рівних; усе це була молодь з порівняно заможніших родин — старожилів Лікурга. Роберта і Грейс якийсь час відвідували церковні служби і зібрання, але становище їхнє від цього не змінилося: вони були бездоганні, і їх допускали в це товариство, але не запрошували в гості і на вечірки, і вони не брали участі ні в яких розвагах, доступних іншим парафіянам, що посідали краще становище.

Зустрівши Клайда, Роберта захопилася ним і до того уявила, що він належить до якогось вищого товариства. І душу її пройняло те саме неспокійне марнославство, яке отруювало і Клайда. Щодня на фабриці вона мимоволі відчувала на собі його спокійний, допитливий і все ще невпевнений погляд. Але вона почувала також, що він не наважується зробити спробу до зближення, боячись зустріти відсіч. Уже протягом двох тижнів вона працювала тут, і тепер їй часто хотілося, щоб він заговорив з нею, щоб став заповзятливішим, але в інші хвилини вона лякалася: ні, він не повинен наближатися до неї. Це жахливо! Неможливо! Інші дівчата відразу помітять. Вони — і це ясно помітно — вважають, що він надто гарний для них і надто чужий їм, — а якщо він почне ставитися до неї інакше, ніж до всіх робітниць, вони витлумачать це по-своєму. Роберта знала — ці дівчата знайдуть усьому тільки одне пояснення: вирішать, що вона аморальна.

А Клайд надто добре пам'ятав правила, щодо яких попереджав його Гілберт. До цього часу, суворо додержуючись їх, Клайд поводився так, ніби не помічав дівчат і жодній з них не давав переваги, але тепер, коли з'явилася Роберта, він часто, сам майже не помічаючи цього, підходив до її столу і дивився, як швидко й спритно вона працює. Як він і сподівався, вона була здібною, тямущою робітницею, дуже* швидко, без будь-яких порад і настанов, сама зрозуміла всі хитрощі та способи роботи і почала заробляти не менше від інших— п’ятнадцять доларів на тиждень. І по ній завжди було видно, що робота тут для неї — втіха, щастя і що її радує найменший знак уваги Клайда.

Вона здавалася йому витонченою, зовсім не схожою на' інших, і він ще з більшим здивуванням помітив в її поведінці спалахи своєрідної веселості, не тільки емоціональної, але й на особливий, поетичний лад навіть чуттєвої. Незважаючи на свою стриманість, вона дружила з дівчатами-іммігрантками, хоч вони були мало схожі на неї, і, очевидно, чудово знаходила з ними спільну мову. Прислухаючись до її розмов про роботу з Леною Шлікт, Одою Петканас, Ан-желіною Пітті та іншими дівчатами, які швидко почали заговорювати з нею, він вирішив, що вона не така вже сувора і зарозуміла, як інші американки. Та й вони, видно, ставилися до неї з пошаною.

Якось під час полудневої перерви, повернувшись раніше, ніж звичайно, він побачив, що Роберта, кілька дівчат-іммігранток і чотири американки оточили польку Марію, одну з найвеселіших і грубих робітниць; Марія досить голосно розповідала, що один хлопець, з яким вона познайомилася напередодні, подарував їй бісерну сумочку і зробив це з певною метою.

— Він хоче, щоб я взяла цю штуку і стала його любкою, — хвастовито оголосила вона', розмахуючи сумочкою перед очима зацікавлених слухачок. — Треба про це подумати. А гарненька сумочка, вірно? — Вона підняла її і повертіла в усі боки, потім додала задирливо, з удаваною серйозністю, махнувши сумочкою в бік Робер-ти: — Як мені бути, скажи? Взяти сумку і стати його любкою чи віддати її назад? Мені страшенно подобається ця сумка, їй-богу!

Клайд сподівався, що, відповідно до правил, в яких її виховували, Роберта обуриться. Аж ніяк! Судячи з її обличчя, вона щиро тішилася всім цим.

— Усе залежить від того, чи гарний він, Маріє,— відповіла вона, весело посміхаючись. — Якщо він уже дуже славний, я б трошки поводила його за носа, а поки що потримала б сумочку в себе.

— Але він не хоче ждати, — лукаво заявила Марія, явно усвідомлюючи всю гострість ситуації (при цьому вона підморгнула Клайдові, який підійшов ближче). — Я повинна віддати йому сумочку, або сьогодні ж стати його любкою, а сама’ я ніколи не зможу купити таку шикарну сумку! — Вона з лукавим і пустотливим виглядом дивилася на сумочку, кумедно зморщивши ніс. — Як же мені бути?

«Мабуть, це занадто для такої скромної провінціалки, як міс Олден. Це їй не сподобається», подумав Клайд.

Але він переконався, що Роберта була на висоті: вона прикинулася стривоженою.

— О, в тебе страшенно важке становище, — сказала вона. — Не уявляю, що ти робитимеш.

Вона широко розплющила очі і удала, що глибоко замислилась над розв’язанням Маріїного питання. Клайд бачив, що вона тільки грає, але грає чудово.

І тут кучерява голландка Лена заявила:

— Їй-богу, я візьму сумку і хлопця теж, якщо він тобі не потрібний. Де його знайти? У мене зараз немає милого.

Вона простягнула руку, наче збираючись узяти в Марії сумочку; та поквапно відступила, і майже всі дівчата, які були в кімнаті і від щирого серця тішилися з цього грубого жарту, завищали від захвату. Навіть Роберта голосно засміялася, — і Клайдові це було приємно: йому подобався грубий гумор, поки обмежувалося невинною забавкою.

Коли пролунав гудок і в сусідньому приміщенні загули сотні швейних машин, він почув, як Роберта сказала*

— Мабуть, ти кажеш правду, Лено. Хорошу людину зустрічаєш не кожного дня.

Її блакитні очі блищали, спокусливі губи розкрилися широкою посмішкою. Клайд розумів, що вона піддразнює і жартує, а не каже всерйоз, але відчував також, що вона не така обмежена, як він побоювався. Вона була й людяною, і веселою, і поблажливою, і добродушною, і явно мала гостре почуття гумору. І хоч вона бідно одягнена і ходить усе в тому самому коричневому капелюшку і синьому платті, які були на ній у першій день її приходу на роботу, вона найвродливіша серед усіх робітниць. І їй не треба фарбувати губи й щоки, як це роблять дівчата-імміграктки, чиї обличчя іноді подібні до розмальованих пряників. А які гарні її руки і шия, повні й витончені, і з якою грацією і захватом вона працює, немовби це дас їй справжнє задоволення. Від напруженої роботи в найжаркіші години у неї на верхній губі, на лобі і на підборідді виступають краплини поту; припинивши на хвилину роботу, вона витирає їх хустиною, а Клайдові здається, що вони, як перлини, роблять її ще чарівнішою.

Це були для Клайда дивні дні. Знову — і в таких умовах, що він цілі дні міг бути поблизу неї — в його життя увійшла дівчина, про яку він думав, якою захоплювався і до якої поступово став линути з усією пристрастю, на яку був здатний, — як линув колись до Гортензії Брігс, але з приємнішим почуттям, бо він бачив, що Роберта набагато простіша, добріша і порядніша. І хоч перший час вона досить довго була (або прикидалася) цілком байдужою і наче не помічала його, насправді все це з самого початку було неправдою. Вона просто не знала, як їй треба поводитись. Він мав вродливе обличчя і гарні руки, м'яке темне волосся, сумні й піжні чорні очі. Він був привабливий — навіть дуже! Справжній красунь, здавалося їй.

Якось до відділу зайшов Гілберт Гріфітс і заговорив про щось з Клайдом, — і тому Роберта вирішила, що Клайд набагато заможніший і має краще становище в суспільстві, ніж раніше вважала. До того ж у цю хвилину її сусідка Лена Шлікт, нахилившись до неї, сказала:

— Це містер Гілберт Гріфітс. Уся ця фабрика належить його батькові, а кажуть, що після батькової смерті все перейде до нього. Вони двоюрідні брати, — додала вона, кивнувши в бік Клайда. — Дуже схожі, правда?

— Так, дуже, — сказала Роберта, нишком розглядаючи обох молодих людей. — Тільки мені здається, містер Клайд вродливіший, — як по-твоєму?

Ода Петканас, що сиділа по другий бік від Роберти і чула її зауваження, розсміялася:

— Це всім так здається! І він не такий гордий, як містер Гілберт.

— А він теж багатий? — спитала Роберта, думаючи про Клайда.

— Не знаю. Кажуть, що ні.— На обличчі Оди відбився сумнів. Вона, як і всі дівчата, дуже цікавилася Клайдом. — Він раніше працював у декатирувальній. По-моєму, він просто працював поденно, як і всі. Але, кажуть, він тільки недавно приїхав сюди, щоб ознайомитися з справою. Може, він тут ненадовго.

Роберта враз засмутилася, почувши це; до цього часу вона намагалася запевнити себе, що не думає про Клайда, як про людину, яку могла б покохати, але тепер, уявивши собі, що він будь-якого дня може несподівано виїхати і вона ніколи більше не побачить його, вона відчула дивне хвилювання. Він такий молодий, гарний, чарівний. І вона ж йому подобається, це ясно. Ні, про це не варто думати. І вона не повинна ні поглядом, ні рухом привертати його увагу. Адже він тут така значна персона, він настільки вищий від неї…

Почувши про високі родинні зв'язки Клайда і про його уявне

багатство, вірна своїм поняттям, Роберта вирішила, що він, звичайно, не може цікавитися нею з серйозними намірами. Адже вонаі бідна робітниця. А він — племінник такого багатія… Звичайно, він не одружиться з нею. А які ж інші відносини можуть бути між ними? Ні, вона мусить бути дуже обережна.

РОЗДІЛ XV

У ці дні думки Клайда про Роберту і про власне становище в Лікурзі були плутані і неспокійні. Хіба Гілберт не попереджав його, щоб він не заводив ніяких знайомств з робітницями? З другого боку, він усе ще не мав ні знайомих, ні якогось становища в суспільстві і по-старому жив дуже самітно. Правда, оселившись у м-с Пейтон, він опинився на кращій вулиці, в кращому районі,— але, власне, йому тут було навіть гірше, ніж у м-с Каппі. Там він принаймні зустрічався з молоддю, як-от з Діллардом, і не нудьгував би, коли б дозволив собі зблизитися з нею. А тут, крім брата м-с Пейтон, холостяка, приблизно одних з нею років, і її тридцятилітнього сина, хворобливого і скритного, який служив в одному з лікурзьких банків, він не бачив нікого, хто б міг і хотів розважити його. Як і всі, з ким йому доводилося зустрічатись, його нові хазяї думали, що він не потребує їхнього товариства: у нього є рідні і знайомі, і було б не зовсім пристойно нав'язуватися йому.

З другого боку, хоч Роберта і не належала до того вищого товариства, до якого він тепер прагнув, вона була чудова, і його нестримно вабило до неї. День у день цілковита самітність, а ще більше владний інстинкт штовхали його до неї: його раз у раз тягнуло подивитися на неї, а її — на нього. Їхні погляди на мить зустрічалися нишком, напружені, гарячкові. І від одного побіжного погляду, який Роберта кидала на нього крадькома, зовсім не бажаючи, щоб Клайд це помітив, його часом охоплювали гарячка і слабкість. Її чудовий рот, великі ласкаві очі, сяюча і в той же час соромлива і боязка посмішка! А які в неї чудесні руки, яка гнучка постать, швидкі й спритні рухи! Коли б здружитися з нею, заговорити, зустрітися де-небудь… коли б тільки вона захотіла, а він насмілився!

Збентеження. Пристрасне бажання. Довгі години жагучої млості. Справді, Клайда не тільки спантеличували, а й дратували ненормальні й безглузді суперечності, якими було сповнене тут його життя: він самітний і покинутий, і в той же час усі навколишні вважають, що він буває у веселому і приємному товаристві.

І щоб розважитися трохи, — так, як личить йому в його теперішньому становищі, і своєю відсутністю підтримати загальну помилку, ніби він приємно проводить час у світському товаристві, він почав виїжджати на суботу і неділю в Гловерсвіль, Фонду, Амстердам або на озера Грей і Крам: там були купальні, добрі пляжі і можна було брати напрокат купальні костюми і човни.

Клайд завжди думав, що на той випадок, якщо Гріфітси коли-небудь захочуть наблизити його до себе, йому треба набути манер і звичок світської людини; випадковий знайомий — чудовий спортсмен— навчив його прекрасно плавати і пірнати, але особливо захопився він веслуванням. Йому приємно було усвідомлювати, що він чудово виглядає, коли в сорочці з відкритим коміром, у парусинових туфлях випливає на середину озера Крам у яскравочервоній, зеленій або синій байдарці, яка давалася напрокат погодинно. Загалом у цьому було щось ефірне, казкове, особливо коли високо над головою танули в блакиті дві-три хмаринки. І Клайд серед білого дня починав мріяти про те, як би він почував себе, ставши членом однієї з тих багатьох компаній, що відвідують більш модні північні околиці Лкурга — озера Рекет чи Скрун, або Джордж і Чемплейн. Він уявляв собі танці, гру в гольф і теніс, катання по озеру на човнах у товаристві найбагатших людей Лікурга — тих, хто може дозволити собі їздити по таких місцях.

Приблизно в цей самий час Роберта і її подруга Грейс відкрили існування озера Крам і обрали його, зваживши на схвальну думку м-ра і м-с Ньютон, як найкраще і найзатишніше місце для купання за містом. їм теж сподобалося приїжджати сюди щосуботи і щонеділі після полудня; вони йшли протоптаною пішоходами стежкою вздовж західного берега, на якому тут і там стояли окремі групи дерев, сідали під одним з них і дивилися на воду; вони не вміли ні гребти, ні плавати. Навколо них росли польові квіти і було вдосталь ожини. Де-не-де, пробравшись грузькими болотистими берегами, можна було дотягнутися до білих водяних лілій, з їхніми ніжними сердечками. Вони страшенно спокушали зірвати їх, і дівчата вже двічі приносили м-с Ньютон цілі оберемки польових і водяних квітів.

На третю неділю липня Клайд, скинувши піджак і капелюха, по-старому самітний і невдоволений, плив у темносиній байдарці вздовж південного берега озера за півтори милі від купалень; він почував себе незадоволеним та скривдженим і поринав у марнолюбні мрії про те, який спосіб життя він хотів би обрати. На озері тут і там видно було байдарки і незграбні, порівняно з ними, великі човни, і до Клайда часом долинали уривки розмов і веселий сміх юнаків та дівчат, чоловіків і жінок. Іноді Клайд помічав удалині байдарку з іншим таким самим мрійником і завжди вирішував, що це — щасливий закоханий… Не те що він у своїй самітності!

Уже самий вигляд інших юнаків та їхніх подруг збуджував у Клайді пристрасні бажання, придушені і бентежні. І тоді уява змальовувала йому іншу картину: якби тільки доля була' прихильніша до нього, якби він народився в іншій родині, тепер він плив би в байдарці озером Скрун, чи Рекет, або Чемплейн з якою-небудь дівчиною вроді Сондри Фінчлі і милувався красивішими берегами. І хіба він не міг би їздити верхи, грати в теніс, танцювати вечорами, роз’їжджати скрізь із Сондрою потужною швидкохідною машиною. Він почував себе таким знехтуваним і самітним, що не знаходив спокою; навколишнє краяло йому серце: Клайдові здавалося, що тут, куди не поглянь, скрізь кохання, романтика, розкоші. Що ж робити? Куди подітися? Не може ж він вічно жити в самітності. Він дуже нещасний. Його думки і пам'ять зверталися до минулого, до небагатьох щасливих веселих днів, які він перебув у Канзас-Сіті перед цим страшним нещастям… Він згадував Ретерера, Хегланда, Хігбі, Тіну Когель, Гортензію, сестру Ретерера Луїзу, словом, ту веселу компанію, з якою він починав приятелювати якраз перед катастрофою. А потім перед ним поставали Діллард, Ріта, Зелла, — їхнє товариство, звичайно, було кращим від його теперішньої самітності. А що коли Гріфітси більше нічого для нього не зроблять? Невже він приїхав сюди тільки для того, щоб Гілберт глумився з нього? Невже діти його багатого дядька і все це блискуче товариство завжди відштовхуватимуть та ігноруватимуть його? З тисяч ознак він виразно бачив, яке благополучне, безтурботне і, звичайно, щасливе життя в цих людей. Навіть тепер, у цей мертвий сезон, місцеві газети майже чи не щодня повідомляють про те, як вони веселяться, роз'їжджають по найкращих мальовничих місцях… Іноді хто-небудь з них ненадовго заїжджав у місто — і тоді веселу компанію світської молоді можна було побачити біля входу в готель «Лікург» або перед одним з чудових особняків на Уікігі авеню.

У ті дні, коли батько чи син Гріфітси бували в місті, біля під’їзду головної контори зупинялися їхні дорогі розкішні машини. Гілберт і Семюел з’являлися в розкішних літніх костюмах і в супроводі вищих службовців фірми робили урочистий, немовби королівський обхід величезного підприємства, вислухуючи доповіді і роблячи свої зауваження. А от він, двоюрідний брат цього самого Гілберта, племінник знаменитого Семюела, залишений на самого себе просто через те, — це зрозуміло тепер, — що він недосить хороший для них. Його батько не такий здібний ділок, як цей важний дядько, мати (бережи її боже!) не така світська дама, як холодна, гордовита, байдужа тітка. Чи не краще кинути все це? Кінець кінцем, він, мабуть, вчинив дурницю, приїхавши сюди. Може, його багаті родичі зовсім і не мають наміру більше допомагати йому?

Самітність, образа і розчарування змушували його мріяти вже не про Гріфітсів та їхнє товариство (з особливо жагучим хвилюванням він завжди згадував про цю красуню Сондру Фінчлі), а про Роберту і про те середовище, яке оточувало його тут так само, як її. Звичайно, Роберта просто бідна робітниця, але вона таки набагато привабливіша від усіх інших дівчат, яких він щодня бачить на фабриці.

Як несправедливо і безглуздо з боку Гріфітсів вимагати, щоб людина в Клайдовім становищі не знайомилася з такими дівчатами, як, примірно, Роберта, тільки тому, що вона працює на фабриці! Через цю заборону він не може навіть здружитися з нею, з’їздити вдвох куди-небудь на озеро чи піти до неї в гості. І в той же час він не може зав'язати інших, більш підхожих знайомств, бо не має грошей і ні з ким не зустрічається. А Роберта така гарна, невимовно чарівна… Він уявляв собі її за роботою — швидкі, граціозні рухи її точених рук, шовкову шкіру її обличчя, сяючі очі, коли вона посміхається йому. Його знову охопило почуття, яке тепер завжди володіло ним на фабриці. Нехай ця дівчина бідна і їй, на нещастя, довелося стати звичайною робітницею, — він почував, що був би дуже щасливий з нею, але тільки з однією умовою: щоб не треба було з нею одружуватися. Щодо шлюбу честолюбний Клайд був наче під гіпнозом: він одружиться тільки з дівчиною з кола Гріфітсів! І все ж він палко поривався до Роберти. Якби тільки він міг наважитися… Якби поговорити з нею, проводити якось додому після роботи, привезти сюди, на озеро, в суботу чи неділю, покатати їі на човні,— просто, щоб відпочити і помріяти разом.

Байдарка Клайда обгинала мис, що поріс деревами й чагарником і приховував невелику бухточку, — тут була безліч водяних лілій, їх широке латаття лежало на гладіні озера. На березі стояла дівчина і дивилася на квіти. Вона була без капелюха і, прикриваючи рукою очі,— сонце світило їй просто в обличчя, — дивилася вниз на воду. Губи її трохи відкрилися від гримаски легкого здивування. Вона здалася Клайдові дуже гарненькою і, облишивши гребти, він почав дивитися на неї. Рукави її світлоголубої блузки доходили тільки до ліктів; темносиня спідниця облягала струнку постать. Невже це Роберта? Ні, не може бути! Так, це вона!

І, не встигнувши навіть подумати про те, що він робить, Клайд опинився зовсім поруч неї, за якихось двадцять футів від берега; він дивився на неї, весь сяючи, з виглядом людини, чиї думки несподівано, перевершивши всі мрії, стали очевидністю. І неначеб він сам був чудесним видивом, що раптово виникло з небуття, витвором напруженої уяви, втіленим у живу форму, — вона теж стояла і непорушно дивилася на нього, мимоволі посміхаючись тією чарівною посмішкою, яка завжди з’являлася на її губах у хвилини радісного збудження.

— Як, міс Олден! Невже це ви? — гукнув він. — Я не був певний. Ніяк не міг звідти розгледіти, чи ви це?

— Авжеж, я, — засміялася вона, здивована і трошечки розгублена.

Вона була рада бачити його, — це було виразно помітно, — хоч у першу мить вона злегка стримувала свою радість, — і проте відразу стривожилася, передбачаючи, скільки ускладнень може спричинити ця зустріч. Зав’яжеться знайомство, може й дружба, і їй зовсім не хочеться більше опиратися цьому, — нехай люди думають про неї що завгодно. Та все-таки тут з нею подруга, Грейс Марр. Чи треба казати Грейс про Клайда і про те, як він подобається їй, Роберті? Все це хвилювало її. І все-таки вона не могла вгамувати радісну посмішку і дивилася на нього відкрито й привітно. Вона стільки думала, стільки мріяла про нього, — це були мирні, скромні і радісні мрії. І от він тут! Що могло бути невиннішим, ніж його чи її присутність на цьому озері?

— Гуляєте? — сказав він, нарешті, хоч від радості і через свої побоювання немало збентежився, коли вона опинилася перед ним. Але, тут же згадавши, як уважно вона дивилася на воду, додав: — Хочете лілій? Мені, здалося, ви хотіли дістати їх.

— Ага-а, — відповіла Роберта, все ще посміхаючись і пильно дивлячись на нього, бо його темне волосся, що розтріпалося на вітрі, блакитна сорочка з відкритим коміром та засуканими рукавами і жовте весло, яке він підняв над красивим синім човном, цілком* зачарували її.

Якби їй завоювати цього юнака, щоб у цілому світі ніхто, крім неї, не мав на нього прав… Це було б найбільшим щастям у світі, більше їй нічого не потрібно. І от він тут, біля самих її ніг — в яскравосиній байдарці, весь освітлений сяючим липневим сонцем, — такий надзвичайний і милий. Він сміється і дивиться на неї з захопленням. А Грейс десь далеко, збирає стокротки… Але чи може вона? Чи повинна?

— Я дивилася, чи не можна як-небудь до них дотягнутися, — продовжувала вона, трохи хвилюючись, і голос її мало не затремтів. — Досі я не бачила лілій біля цього берега.

— Я нарву вам їх скільки завгодпо! — весело вигукнув він. — Стійте тут, я зараз їх вам дістану. — Але тут же він подумав, яка насолода взяти її до себе в байдарку, і додав — А чому б вам не прокататися зі мною? Тут досить місця для двох, і я відвезу вас, куди хочете. Он там, трохи далі, за острівцем, лілії набагато красивіші; та й на другому березі озера їх скільки вам завгодно.

Роберта подивилася на озеро. Поблизу саме пропливала інша байдарка, — в ній сиділи юнак одних років з Клайдом і дівчина не старша, ніж вона сама. Дівчина була в білому платті і рожевому капелюсі, а човен був зелений. А вдалині, біля того острівця, що про нього казав Клайд, ще один човен, яскравожовтий, і в ньому теж парочка. Роберта воліла б покататися в човні без подруги. їй так хотілося побути з ним удвох… Яка шкода, що вона тут не одна. Якщо зараз покликати Грейс у човен і якщо потім Грейс коли-небудь почує щось про неї і Клайда, вона, мабуть, почне базікати про це катання і вигадувати зайве… А відповісти Клайдові відмовою теж страшно: він може втратити до неї всякий інтерес, і це буде жахливо.

Вона стояла і думала, а Клайд, схвильований і засмучений її ваганням, своєю самотністю і нестримним потягом до неї, раптом вигукнув:

— Ні, будь ласка, не відмовляйтеся!.. Сідайте сюди! Мені дуже хочеться покатати вас. Вам сподобається, от побачите! І ми наберемо лілій, скільки хочете. І потім я за десять хвилин відвезу вас у будь-яке місце, куди тільки забажаєте.

Вона відзначила в думці: «Мені дуже хочеться покатати вас», і це заспокоїло її і надало рішучості. Він не має наміру якось погано скористатися з її згоди.

— Але я тут з подругою, — сказала вона невпевнено і майже тужно: їй хотілося покататися з Клайдом удвох, і менше за все на світі їй у цю хвилину потрібна була Грейс. І навіщо тільки вона взяла її? Грейс невродлива, може не сподобатися Клайдові, і тоді все буде зіпсовано. — І потім, — додала вона без усякого переходу, охоплена найсуперечливішими думками, — мабуть, мені краще не сідати, може, це небезпечно?

— Е, ні, мабуть, вам краще сісти! — засміявся Клайд, бачачи, що вона поступається. — Тут анітрошечки небезпеки немає,— із запалом додав він. Потім, підвівши човен до берега, що підіймався на цілий фут над водою, і вхопившись за корінь дерева, він сказав — Справді ж, вам нема чого боятися. Кличте свою подругу, якщо хочете, і я покатаю вас обох. Місця вистачить і для трьох, а там скрізь водяних лілій скільки завгодно.

Він кивком указав на східний берег озера.

Роберта більше не мала сил опиратися; щоб легше було спуститися, вона схопилась за гілку, яка звисала над водою, і голосно покликала:

— Грейс, Грейс, де ти?

Вона, нарешті, вирішила, що краще буде эзяти з собою подругу.

Здалеку почувся голос:

— Хелло-о! Чого тобі?

— Іди сюди. Іди швидше, мені треба тобі щось сказати.

— Ні, краще ти йди сюди. Тут такі чудові стокротки.

— Ні, ти йди сюди. Нас хочуть покатати на човні.

Вона хотіла гукнути це голосно, та чомусь голос її не слухався, і Грейс продовжувала збирати квіти. Роберта нахмурилася. Вона не знала, що робити. І враз наважилася:

— Ну, гаразд, тоді ми можемо підпливти туди до неї,—правда?

І Клайд вигукнув захоплено:

— От і чудово! Звичайно, можемо. Ідіть сюди. Ми спершу нарвемо тут лілій, а потім, якщо вона не прийде, під’їдемо до неї. Простуйте просто на середину, тоді байдарка не гойднеться.

Він дивився на неї знизу вгору, і Роберта тривожним і разом ласкавим поглядом зустріла його погляд. їй здавалося, що радість оповила її всю рожевим туманом.

Вона вже зовсім приготувалася ступнути в байдарку.

— А небезпеки немає? — спитала вона.

— Ні, звичайно, — переконував Клайд. — Я триматиму човен, а ви хапайтеся дужче за гілку і ступайте.

Вона' стрибнула, і човен, якого Клайд удержував на місці, трохи нахилився. Роберта злегка скрикнула і впала на м’яку лавку. Вона здалася Клайдові зовсім дівчинкою.

— Ну, от, усе гаразд, — заспокоював він її.— Тепер сядьте якраз посередині. Човен не перекинеться… От дивно — я все ще не можу прийти до пам’яті… Адже я саме перед цим думав про вас. Думав, що вам, напевно, сподобалося б тут на озері. І раптом ви тут, і ми з вами зустрілися, і все вийшло зовсім просто, — ось так!

Він махнув рукою і ляснув пальцями, показуючи, як просто це вийшло.

А Роберта, зраділа і трохи злякана його признанням, сказала зніяковіло:

— Це правда?

Воца згадала, що й сама думала про нього.

— Так, і навіть більше, — продовжував Клайд. — Я весь день думав про вас. Правда, правда! Мені дуже хотілося зустріти вас сьогодні вранці і привезти сюди.

— Ну, що ви, містер Гріфітс! Не треба так говорити, — благаюче сказала Роберта, побоюючись, що ця несподівана зустріч може надмірно швидко зблизити їх.

Розмова ставала занадто інтимною, і це не подобалося їй: вона боялася і Клайда, і самої себе, намагалася дивитися на нього холодно чи принаймні байдуже, але це була не дуже успішна спроба.

— Все одно це правда, — настоював Клайд.

— А тут і справді дуже гарно, — сказала Роберта. — Ми з подругою були тут вже кілька разів.

— Ось як! — Захват охопив Клайда. Вонаі так чудесно посміхалася! Він почав розповідати про те, як йому тут подобається і як він учився плавати і гребти. — І подумати тільки! Повертаю сюди човен і раптом бачу: ви стоїте і дивитесь на лілії. Правда, дивно? Я мало не впав у воду. Здається, я ніколи ще не бачив вас такою гарненькою, як у цю хвилину, коли ви стояли там, на березі.

— Ну, що ви, містер Гріфітс! — знову спробувала спинити його Роберта. — Не треба так казати. Боюся, що ви страшенний підлесник, через це й починаєте відразу говорити такі речі.

Клайд знову покірно глянув на неї, а вона посміхнулася йому і подумала, що він ніколи ще не був такий гарний. Але що б він сказав, майнула в неї думка, якби вона призналася йому, що саме перед тим, як він з’явився в своєму човні з-за того мису, вона так само думала про нього і хотіла, щоб він був тут з нею замість Грейс. І в своїх мріях вона бачила, як вони сидять поруч, розмовляють, може, навіть тримаючи за руки один одного. У своїх мріях вона навіть дозволяла йому обійняти себе за талію. Звичайно, багато хто з людей сказав би, що це жахливо. І він ніколи не повинен довідатися про це, ніколи. Це дуже велика інтимність, це безсоромність. А все-таки вона мріяла про це. Та що подумали б у Лікурзі, якби побачили, що Клайд катає її по озеру? Він — завідуючий відділом, її начальник, а вона — звичайна робітниця. Що про це скажуть! Може навіть зчиниться скандал! Але ж Грейс Марр скоро буде з ними. Звичайно, Роберта все пояснить їй. Він плив поблизу, впізнав її і допоміг нарвати квітів. Що тут такого? Справді ж, майже неможливо було не погодитись.

Клайд скерував човна так, що вони пливли тепер серед латаття. Відклавши набік весло, він рвав квіти з довгими вогкими стеблами і кидав до її ніг. Вона напівлежала, відкинувшись на сидінні, опустивши одну руку у воду, як робили інші дівчата. На якийсь час вона заспокоїлася і милувалася Клайдом — його обличчям, руками; розтріпане волосся спадало йому на очі. Який він гарний!

РОЗДІЛ XVI

Усі наступні дні і Клайд, і Роберта були під враженням цієї прогулянки і не переставали думати про те, як дивовижно, як романтично звів їх щасливий випадок; проте обоє розуміли, що їм не треба бути знайомими ближче, ніж дозволяється начальникові і підлеглій.

Тоді, на озері, вони погомоніли кілька хвилин, — Клайд говорив про те, які гарні лілії і як йому приємно збирати їх для неї,— потім узяли в човен Грейс і повернулися до пристані.

І, опинившись на березі, Клайд і Роберта знову розгубилися: вони не знали, як бути далі. Повертатися в Лікург разом? Роберта розуміла, що це буде необережно: ще підуть усілякі балачки. І Клайд, з свого боку, думав про Гілберта і про інших знайомих йому людей. Можуть бути неприємності. Що скаже Гілберт, якщо це дійде до нього? Через це і Роберту, і Клайда, і навіть Грейс узяв сумнів, чи обачно повертатися разом? Грейс турбувалась за свою репутацію і до того ж її ображало, що Клайд анітрохи не цікавиться нею. І Роберта, помітивши настрій подруги, спитала її:

— Як нам бути, по-твоєму? Може, попросимо пробачення і попрощаємось?

Вона думала, як вийти з скрутного становища, не образивши Клайда. Сама вона була наче зачарована, — якби тут не було Грейс, Роберта поїхала б з ним. Але з Грейс, яка до того ж так нервує, це неможливо. Треба придумати якусь причіпку і пробачитись.

І Клайд теж думав, як йому бути: чи поїхати з дівчатами, рискуючи, що хтось із знайомих може побачити його і розповісти про це Гілбертові, чи під якимсь приводом залишити їх. Проте він не міг нічого придумати і вже ладний був вести їх до трамвая, як враз їх окликнув Шерлок, молодий електромонтер, що жив у домі Ньютонів. Він якраз збирався назад у місто разом з приятелем, у якого був маленький автомобіль.

— Оце так зустріч! — гукнув він. — Як поживаєте, міс Олден? Здрастуйте, міс Марр. Якщо ви збираєтесь додому, ми можемо підвезти вас.

Не тільки Роберта, а й Клайд чув це запрошення. І Роберта одразу ж сказала, що вже пізно і вони з Грейс повинні бути сьогодні в церкві разом з Ньютонами, отже їм було б зручніше повернутися на машині. Але Роберта сподівалася, що Шерлок запросить і Клайда і що Клайд погодиться. Шерлок справді запропонував йому їхати з ними разом, але Клайд рішуче відмовився. Він пояснив, що хоче побути тут ще трохи. І Роберта попрощалася з ним, кинувши йому погляд, що виразно промовляв, яка вона вдячна й щаслива. Вони так приємно провели час! А Клайд, незважаючи на всі свої сумніви й докори совісті, подумав: як це сумно, що він і Роберта не могли залишитися тут довше. І зразу після їхнього від’їзду він сам повернувся додому.

Другого ранку він особливо нетерпляче ждав зустрічі з Робер-тою. Під час роботи, у всіх на очах, він не міг виявити свої почуття, та все-таки з мимовільної захопленої усмішки, яка сяяла на його обличчі і спалахнула в погляді, Роберта зрозуміла, що він і сьогодні в такому самому захваті, як і напередодні. І хоч вона почувала, що насувається якийсь серйозний злам в їхніх відносинах, і розуміла, як необхідно (хоч це й дуже неприємно) зберігати все в таємниці,— вона теж не могла не відповісти йому ніжним і покірним поглядом. Подумати тільки, що він захопився нею! Як дивно і як тривожно!

Клайд зразу ж вирішив, що його залицяння сприймається прихильно і треба скористатися з першої зручної нагоди, щоб заговорити з Робертою. Вибравши хвилину, коли її сусідки відійшли, він став поруч неї і, взявши в руки один з комірців, які вона штемпелювала, сказав з таким виглядом, нібито мова була про її роботу:

— Вчора мені було страшенно шкода, що нам довелося так швидко розстатися! Я дуже хотів би сьогодні знову поїхати з вами на озеро, замість того щоб сидіти тут. А ви?

Роберта повернулась до нього, усвідомлюючи, що настала хвилина, коли треба вирішувати, чи вона підтримуватиме його залицяння. Але вона відчула, що не може відштовхнути його, чим би це їй не загрожувало. Які в нього очі! А волосся! А руки! І замість холодної чи докірливої відповіді, вона тільки підвела' на нього погляд, такий безпорадний і ласкавий, сповнений такої розгубленості і покори, що Клайд зрозумів: вона так само нездатна боротися з потягом до нього, як і він — з потягом до неї. Він тут же вирішив, як тільки буде зручно, заговорити з нею про те, де б їм зустрітися без свідків: ясно, що їй, як і йому, не хочеться, щоб їх бачили… Сьогодні виразніше, ніж будь-коли раніше, він розумів, що стає на небезпечний шлях.

Він почав робити помилки в підрахунках, почуваючи, що поблизу Роберти не може зосередитися на роботі. Вона була; надто чарівна, надто вабила до себе — така жвава, весела, мила… Якби він домігся її кохання, він став би одним з найщасливіших людей на світі. Так, але це правило, про яке казав Гілберт… Ще напередодні, на озері, Клайд дійшов висновку, що його становище на фабриці не задовольняє його. А тепер, коли є надія на зближення з Робертою, куди приємніше залишатися. Хіба він не може ще хоча б деякий час терпіти байдужість Гріфітсів? А там — як знати! — може, вони ще зацікавляться ним і визнають за можливе ввести його в своє товариство, якщо тільки він нічим не завинить перед ними. Але ж теперь його мучить спокуса зробити саме те, що заборонено. Але чого варта ця заборона, якою зв’язав його Гілберт? Коли б тільки зговоритися з нею, — може, вони могли б зустрічатися потай, щоб уникнути пересудів?

І Клайд, сидячи за своєю конторкою чи походжаючи по штампувальній, обмірковував, як йому бути. Навіть тут, на роботі, він міг думати тільки про Роберту і ні про що інше. Він вирішив запропонувати їй зустрітися в маленькому парку на березі ріки Могаук, — це було місце позаміських прогулянок на захід від Лікурга. Але за весь день Клайд не міг вибрати нагоди поговорити з нею. Під час перерви він спустився в їдальню, похапцем поснідав і повернувся трохи раніше, маючи надію, що зуміє шепнути їй про своє бажання зустрітися. Але Роберту оточували інші дівчата, і він не міг сказати їй ані слова.

Наприкінці дня, виходячи з фабрики, він подумав, що добре було б зустріти її одну на вулиці,— тоді він міг би підійти до неї й заговорити. Він знав, що й вона мріє про зустріч, хоча б і хотіла це заперечувати. Треба зробити так, щоб і їй, як усім, ця зустріч здалася зовсім випадковою і, отже, невинною. Але коли після гудка Роберта вийшла на вулицю, її проводжала інша дівчина, і Клайдові довелося вигадувати щось іще.

Того ж вечора, замість того щоб нудьгувати в домі м-с Пейтон чи піти в кіно, як він тепер часто робив, чи самотньо блукати вулицями, прагнучи иеремогти свою тугу й тривогу, він вирішив пошукати будинок на Тейлор-стріт, де жила Роберта. Будинок цей, виявилося, був не дуже приємний, далеко не такий симпатичний на вигляд, як будинок м-с Каппі чи той, де Клайд жив тепер. Це була побуріла від часу будівля, і все тут по сусідству було старим та змертвілим і аж надто безбарвним. Проте, незважаючи на ранню годину, у вікнах тут і там уже виднілося світло, — і це надавало будинкові затишного і привітного вигляду. І кілька дерев перед будинком сподобалися Клайдові. Що робить зараз Роберта? Чому вона не почекала його біля фабрики? Чому не почуває, що він тут, і не виходить до нього? Клайдові дуже хотілося якось дати їй відчути, що він тут, і примусити її вийти на вулицю. Але вона не з’являлася. З будинку вийшов тільки м-р Шерлок і швидко пішов у бік Сентрал авеню. А потім ще і ще люди виходили з сусідніх будинків і зникали в тому ж напрямі. Клайд поквапно відійшов якнайдальше від будинку Роберти, щоб не привернути до себе увагу. Він раз у раз зітхав: вечір був такий гарний… Близько пів на десяту зійшов повний місяць і повис над димарями, важкий і жовтий. Він був такий самітний!

О десятій годині світло місяця стало надто яскравим, а Роберта все ще не з’являлася, і він вирішив піти. Було б нерозсудливо залишатися тут довше. Але в такий чудовий вечір йому прикро було й думати про повернення додому, і він став ходити вперед і назад по Уікігі авеню, дивлячись на красиві будинки, серед яких був і будинок його дядька Семюела. Всі пожильці з цих будинків виїхали на дачі. У вікнах ані вогника. А Сондра Фінчлі, Бертіна Кренстон і вся ця компанія — що вони поробляють у такий вечір? Де танцюють? Куди поспішають? З ким фліртують? Як важко бути бідняком, без грошей, без становища в суспільстві і не мати можливості жити так, як хочеш.

Другого ранку, більш нетерплячий, ніж будь-коли, він вийшов з дому за чверть сьому: йому хотілося якнайшвидше знову зустріти Роберту, спробувати заговорити з нею. По Сентрал авеню в бік фабричного району сунув потік робітників, — і, звичайно, Роберта близько 7 години 10 хвилин приєднається до цього натовпу. Але він не зустрів її по дорозі на фабрику. Проковтнувши чашку кофе в ресторанчику недалеко від пошти, він пройшов усією Сентрал авеню в бік фабрики, постояв біля тютюнової крамнички, сподіваючись побачити Роберту одну, — і був винагороджений лише тим, що побачив її знову з Грейс Марр. Що за безглуздий, божевільний світ! — подумав Клайд. — Як важко в цьому нещасному містечку зустрітися з ким-небудь наодинці! Мало не всі тут знають один одного. Але ж Роберта мусить розуміти, що він шукає нагоди поговорити з нею. Невже вона не могла піти на фабрику одна? Він досить виразно дивився на неї вчора. І все ж вона іде з Грейс Марр і, як видно, задоволена. Що ж це означає?

На фабрику він прийшов у найпохмурішому настрої. Але вигляд Роберти, яка сідала на своє місце, її привітне: «Доброго ранку!» та її весела посмішка утішили його, і він відчув, що не все ще втрачено.

Близько третьої години дня всіх охопила сонливість: стомлювали літня спека, безперервна одноманітна робота, засліплював відблиск сонячного проміння, — його відбивала ріка, що бігла під самими вікнами.

Тук-тук-тук — металічні печатки одночасно опускалися на десятки комірців. Цей звук, який звичайно можна було ледве розпізнати в гудінні і гуркоті швейних машин за бар'єром, сьогодні було чути ще слабкіше, ніж завжди. Хтось із штампувальниць заспівав пісню, — Руза Никофорич, Ода Петканас, Марта! Бордалу, Анжеліна Пітті і Лена Шлікт підхопили. Роберта, весь час почуваючи на собі Клайдів погляд і розуміючи його настрій, питала себе, чи скоро він підійде і заговорить з нею. їй дуже хотілося цього, і, пригадуючи слова, які він шепнув їй напередодні, вона була' впевнена, що він недовго зуміє перечити бажанню підійти до неї. Вона прочитала це в погляді, яким він дивився на неї вчора. Але тут стільки перешкод… Вона знала, що йому нелегко придумати спосіб сказати їй хоча б слово. Але часом вона раділа, почуваючи себе в безпеці серед дівчат.

Захоплена цими думками, вонаі в той же час, як і всі інші робітниці, продовжувала швидко штемпелювати комірці, що лежали перед нею, — і раптом помітила, що вона штемпелювала номером «16» пачку комірців меншого розміру. Вона' з прикрістю подивилася на зіпсовану пачку і вирішила', що залишається тільки одне: відкласти її набік і чекати зауваження від кого-небудь з начальства, може й від Клайда… або зразу ж віднести браковані комірці просто до нього — це, мабуть, найкраще: тоді ніхто з майстрів не побачить їх до Клайда. Так робили всі дівчата, коли помилялися. І всі досвідчені робітниці повинні були самі стежити за такими недоглядами.

Але зараз, хоч як їй хотілося піти до нього, вона не наважувалася: це дасть йому бажану можливість заговорити з нею, а найстрашніше, що і для неї це бажана можливість. Вона вагалася: з одного боку, обов’язок перед Клайдом, як завідуючим, з другого — відданість давнім правилам поведінки, що так суперечили цьому новому владному потягові до Клайда і придушеному бажанню почути, що він їй скаже». Нарешті вона взяла зіпсовану пачку комірців і поклала до нього на конторку. Руки її тремтіли, обличчя зблідло, вона задихалася. А Клайд у цей час марно намагався підрахувати по талонах виробіток штампувальниць: думки його були далекі від оцих підрахунків. Потім він підняв голову. Перед ним, нахилившись, стояла Роберта. Нерви його напружилися, горло і губи пересохли: от слушна нагода:, про яку він мріяв. Він бачив, що Роберта мало не задихається, її нерви більше не витримували: вона розуміла, що поводиться надто сміливо і сама себе обманює.

— Там, нагорі, помилилися з цією пачкою, — почала вона, плутаючись у словах, — а я не помітила, поки майже всі не проштемпелювала. Це розмір п'ятнадцять з половиною, а я майже на всіх комірцях поставила шістнадцять. Пробачте мені, будь ласка.

Клайд помітив, що вона намагається посміхнутися і удати з себе спокійну, але щоки її зовсім побіліли, а рука, яка тримала комірці, тремтіла. Він одразу зрозумів, що, хоч вона прийшла до нього з цією помилкою, як дисциплінована робітниця, добре обізнана з фабричними порядками, все ж тут приховується щось більше. Слабка, злякана і все ж спонукувана коханням, вона давала йому нагоду, якої він шукав, і хотіла, щоб він скористався з цього. І Клайд, першої хвилини збентежений і схвильований її раптовою появою, тут же підбадьорився і осмілів мало не до зухвальства: він ніколи ще не був таким рішучим щодо неї. Її вабить до нього, це ясно. Він їй подобається, і вона досить розумна, щоб дати йому можливість поговорити з нею. Чудово! Яка мила ця сміливість!

— Ні, це нічого, — сказав Клайд, прикидаючись спокійним і впевненим, хоч навіть зараз ніяковів перед нею. — Я відправлю їх униз, до пральні, а потім побачимо, чи не можна буде поставити новий штамп. Але це, по суті, не наша провина.

Він ласкаво посміхнувся їй, і вона, хоч мала вже відійти, відповіла йому стриманою посмішкою, побоюючись, чи не надто ясно впадає у вічі, що саме привело її сюди.

— Ні, не йдіть, — додав він швидко. — Я хочу у вас щось спитати. Ще від неділі я шукаю нагоди поговорити з вами. Нам треба де-небудь зустрітися, згода? Правда, за тутешніми правилами завідуючий не повинен мати нічого спільного з робітницею свого відділу — я хочу сказати, за межами фабрики. Але мені все-таки хочеться з вами зустрітися, гаразд? Знаєте, — і він посміхнувся їй ніжно і вкрадливо, — відтоді як ви тут працюєте, я просто до нестями захоплений вами, а після неділі стало ще гірше. І я не хочу, щоб якесь старе правило стало поміж нас. А ви?

— Справді, не знаю, чи зможу я… — відповіла Роберта; тепер, коли все сталося так, як їй хотілося, вона жахалася своєї сміливості. Вона тривожно озиралася, і їй здавалося, що очі всіх, хто є в штампувальній, стежать за нею. — Я живу в містера і місіс Ньютон — це сестра і зять моєї подруги, і вони дуже суворі. Інша справа, коли б… — вона хотіла додати «коли б я була вдома», але Клайд перебив її:

— Тільки, будь ласка, не відмовляйтеся! Будь ласка! Мені необхідно бачити вас! Я не хочу завдавати вам ніяких неприємностей, інакше я з радістю прийшов би до вас додому.

— Ні, ні, це неможливо, — застерегла Роберта. — В усякому разі поки що не можна.

Своєю зніяковілістю вона несвідомо дала Клайдові зрозуміти, що коли-небудь пізніше хотіла б прийняти його у себе.

— Ну, гаразд, — усміхнувся Клайд, бачачи, що вона вже йде на поступки. — Ми можемо просто пройтися — хоча б вашою вулицею, якщо хочете, в кінці її, де майже немає будинків. Або давайте погуляємо в маленькому парку Могаук, якраз на березі, на захід від Дрім-ленда, знаєте? Приїжджайте туди, я зустріну вас біля зупинки. Згодні?

— Але я боюся… я боюся їхати так далеко. Я ніколи нічого такого не робила. — Вона подивилася на Клайда щирим невинним поглядом. Він був у захваті: вона така мила, і в них буде побачення! — Знаєте, — продовжувала Роберта, — я просто боюся їздити куди-небудь одна. Тут так полюбляють розпускати плітки. Хто-небудь, звичайно, мене побачить. Але…

— Але… що?

— Боюся, що я надто довго стою біля вас. Як по-вашому?

Вона мало не задихнулася, сказавши це. І Клайд, зрозумівши, які

відверті її слова, хоча в них, власне, нічого не було незвичайного, сказав поквапно і наполегливо:

— Ну, тоді давайте зустрінемося в кінці тієї вулиці, де ви живете. Виходьте сьогодні ввечері на кілька хвилин, — скажемо, на півгодини, гаразд?

— Ні, сьогодні я не можу… Не так скоро. Я повинна спершу подивитися… влаштувати… Якось іншим разом…

Схвильована і збентежена цією надзвичайною подією в її житті, вона, як іноді бувало і з Клайдом, то посміхалася, то хмурилася, сама того не помічаючи.

— Тоді, може, в середу ввечері, о-пів на дев'яту або о дев’ятій? Ви прийдете? Ну, будь ласка!

Роберта тривожно обмірковувала, що відповісти. З цю хвилину вона безмірно подобалася Клайдові: вона озиралася, мабуть усвідомлюючи, що на неї дивляться і що вона стоїть біля нього надто довго як для першої розмови.

— Я думаю, мені тепер краще піти на своє місце, — сказала вона, не відповідаючи на його запитання.

— Ще хвилинку, — просив Клайд. — Ми з вами не домовилися,

0 котрій годині в середу. Адже ви прийдете? Виходьте о дев’ятій або о-пів на дев’яту, — словом, коли хочете. Я чекатиму, починаючи з восьмої. Прийдете?

— Ну, гаразд. Скажемо, о-пів на дев’яту або між пів на дев’яту

1 дев'ятою, якщо я зможу. Добре? Якщо зможу, я прийду. А коли що-небудь трапиться, я скажу вам уранці.

Вона почервоніла і знову озирнулася зніяковіло і тривожно, потім швидко попростувала до свого місця; вона вся тремтіла з голови до ніг і мала такий винуватий вигляд, наче її викрили в страшному злочині. А Клайд за своєю конторкою мало не задихнувся від хвилювання… Чи не чудо, що він так говорив з нею, і вона погодилася, вона наважилася на побачення з ним тут, у Лікурзі, де його всі добре знають? Це щось надзвичайне!

А Роберта думала, як чудесно буде погуляти і поговорити з ним при світлі місяця, відчувати потиск його руки і слухати його ніжний, пестливий голос.

РОЗДІЛ XVII

Було зовсім темно, коли Роберта в середу ввечері крадькома вислизнула з дому, щоб зустрітися з Клайдом. Але перед цим скільки сумнівів і боротьби з самою собою! їй не тільки важко було подолати власні внутрішні вагання, — викликала немало тривог і задушлива, пошла і святенницька атмосфера, що оточувала її в домі Ньютонів. Відтоді як Роберта приїхала сюди, вона нікуди не виходила без Грейс Марр. А тут ще в цю середу, — вона зовсім забула про це, розмовляючи з Клайдом, — вона умовилася піти з Ньютонами і Грейс до баптистської церкви, де мала відбутися проповідь, а потім — вечір для парафіян з різними іграми, чаєм, тістечками і морозивом.

Через це вона була серйозно заклопотана, не знаючи, як їй звільнитися з цей вечір, поки не згадала, що за два дні перед тим м-рЛі-гет, помітивши, як добре і швидко вона працює, запропонував їй повчитися шити у м-с Брейлі, в сусідньому з штампувальною швейному цеху. Тепер, коли Клайдове запрошення збіглося із зібранням у церкві, Роберта вирішила сказати Ньютонам, що в цей вечір вона мусить піти додому до м-с Брейлі. Вона скаже це в середу ввечері, перед обідом. Таким чином вона зможе зустрітися з Клайдом. І вона встигне повернутися додому до повернення Ньютонів і Грейс. Так солодко буде слухати його… знову почути, як тоді, в човні, що вона здалася йому найгарнішою дівчиною в світі, коли стояла на березі і дивилася на водяні лілії. Багато, багато думок — невиразних, лякаючих, яскравих, — обсідало її: як і куди вони підуть і як потім зустрічатимуться, якщо вона зуміє зробити так, щоб вони стали друзями і щоб це не пошкодило ні їй, ні йому. Якщо буде потрібно, вона піде з фабрики і пошукає якого-небудь іншого місця, — отже, Клайд не відповідатиме за неї.

Ще одне хвилювало її: як їй одягнутися? Вона бачила, що в Лікурзі багато робітниць одягаються краще, ніж у Більці і Тріпетс-Мілсі. Але вона значну частку свого заробітку надсилала матері, а коли б не це, вона так само могла б чудово одягнутися. І тепер, коли Клайд заволодів усіма її думками, вона турбувалася про свою зовнішність; увечері, після того як вони умовилися про зустріч, вона переглянула всі свої скромні вбрання і вибрала синій капелюшок, якого Клайд ще не бачив, плаття з тонкого картатого сукна, в білу і синю клітку, білі парусинові туфлі, що їх купила минулого літа в Більці. Вона вирішила дождатися, поки Ньютони і Грейс підуть до церкви, а потім швидко переодягнутися і вийти.

О-пів на дев'яту, коли, нарешті, зовсім стемніло, вона пішла в напрямі до Сентрал авеню, а звідти обхідним шляхом повернулася на умовлене місце в кінці Тейлор-стріт. Клайд був вже там. Він стояв, притулившись до старої дерев'яної огорожі, що відмежувала п'я-тиакрове кукурудзяне поле, і дивився на місто, вогні якого світилися крізь листя дерев. Повітря було насичене пряними пахощами трав і квітів. Легкий вітерець шелестів у високих стеблинах кукурудзи позаду Клайда, в листі дерев над його головою. А далеко у височині виблискували зорі — Велика і Мала Ведмедиця і Млечна Путь: сузір’я, які колись показувала йому мати.

І Клайд думав про те, як змінилося його становище тут, порівнюючи з Канзас-Сіті. Там він ніяковів перед Гортензією Брігс, та й перед будь-якою іншою дівчиною, боявся їм слово сказати. А тут, особливо з того часу, як його призначили начальником штампувальної, він переконався, що не такий уже нецікавий, як йому здавалося раніше. Дівчата задивлялися на нього, і він тепер уже не так боявся їх. Очі Роберти сказали йому, як міцно він їй подобається. От і в нього є подруга. Коли вона прийде, він обійме її і поцілує. І вона не зможе опиратись йому.

Він стояв, прислухався, мріяв і дивився в далечінь; шурхіт кукурудзи за його спиною збуджував у ньому якийсь спогад. І враз він побачив Роберту. Гарно одягнена, жвава і проте стривожена, вона спинилася в кінці вулиці, озираючись, як полохливий, обережний звірок. Клайд одразу поспішив до неї назустріч і тихенько гукнув:

— Хелло! Як любо, що ви прийшли! Вам важко було вибратися? (Він подумав, що вона набагато краща за Гортензію Брігс або Ріту Дікермен: одна була така обачлива, а друга — чуттєва і нерозбірлива.)

— Ще б пак не важко!

І вона почала яскраво, з усіма деталями розповідати про те, як незручно вийшло з Ньютонами: вона зовсім забула про своє обіцяння піти з ними до церкви, а тут ще й Грейс заявила, що не піде без неї. І їй довелося збрехати, жахливо збрехати: наче вона йде до м-с Брейлі вчитися шити. Клайд нічого не знав про цю пропозицію Лігета і відразу ж почав розпитувати Роберту: йому спало на думку, може, Лігет хоче перевести її від нього. Він урвав її розповідь про Ньютонів і попросив повторити все докладно про Лігета, і Роберті було дуже приємно, що він так жваво зацікавився цим.

— Та, знаєте, я ж прийшла ненадовго, — швидко і ласкаво сказала вона при першій зручній нагоді, коли Клайд, стискаючи її руку, повернув до ріки, зовсім безлюдної в цих місцях. — Зібрання в баптистській церкві майже завжди закінчується о-пів на одинадцяту, і я мушу бути вдома раніше від Ньютонів і Грейс.

Вона навела безліч доводів, пояснюючи, чому їй не можна затримуватися пізніше від десятої години, і Клайд, хоч і прикро вражений, не міг не погодитися, що вона правильно все обдумала.

Спочатку він сподівався затримати її якнайдовше. Але, бачачи, що часу в нього замало, він намагався тепер скоріше домогтися більшої близькості; він почав розхвалювати її капелюшок, жакет — вони так їй личать! Він тут же хотів був обійняти її за стан, але Роберта, вважаючи, що він надто поспішає, відвела його руку, вірніше, пробувала відвести, ласкаво переконуючи:

— Ну, не треба! Це нехороше! Хіба вам недосить вести мене під руку? Або давайте я візьму вас під руку.

Звільнившись з його обіймів, вона зразу міцно взяла його під руку і пригорнулася до його плеча, намагаючись іти з ним у ногу. І Клайд подумав, як просто і природно поводиться вона тепер, коли крига між ними розтанула.

А як вона щебетала! їй подобається Лікург, тільки вона думає, що це найсуворіше і найпобожніше з усіх міст, де вона жила, — тут щодо цього навіть гірше, ніж у Більці чи Тріпетс-Мілсі… І вона почала розповідати про Більц і Тріпетс-Мілс, говорила і про свій дім, та мало: їй не хотілося розповідати про нього. І знову про Ньютонів і Грейс Марр, про те, як вони стежать за кожним її кроком.

А Клайд слухав і думав, що вона зовсім не схожа на Гортензію Брігс чи Ріту, та й на жодну з дівчат, яких він зустрічав: вона набагато простіша і довірливіша, їй зовсім не властиві ні розпусність Ріти, ні зарозумілість, різкість і самозакоханість Гортензії, але вона така ж гарна і до цього набагато симпатичніша. Він не міг не думати, який милий вигляд вона б мала, якби була краще одягнена. Що б вона подумала, коли б довідалась, як він поводився з Гортензією, — яке це було несхоже на його теперішнє ставлення до неї самої…

— Знаєте, — сказав він, коли вона на мить замовкла, — мені хотілося з самого початку заговорити з вами, як тільки ви почали працювати на фабриці. Та ви самі бачите, як тут усі стежать один за одним. Це обурливо! Мені заявили, коли я отримав це місце, що я не повинен заводити знайомства з жодною дівчиною на фабриці, і я намагався додержувати цього правила. Але тепер я просто не можу справитися з собою. — Він міцно стиснув її руку, потім враз зупинився і обійняв її.— Знаєте, Роберта, я до нестями захоплений вами. Справді! Ви наймиліша, найчарівніша дівчина в світі. Послухайте, ви не сердитеся, що я так кажу? Відтоді як я побачив вас, я майже втратив сон. Слово честі, правда! Я весь час думаю і думаю про вас. У вас такі прекрасні очі й волосся! Ви сьогодні надзвичайно гарна! Ах, Роберта!

І він раптом пригорнув її до себе і поцілував, перш ніж вона встигла відхилитися. Він продовжував тримати її в обіймах, а вона, хоч це було й дуже важко, опиралася, почуваючи, що їй хочеться самій обійняти його і пригорнутися до нього ще міцніше, — це вразило і злякало її. Який жах! Що подумають, що скажуть люди, якщо довідаються? Звичайно, вона погана дівчина, але їй хочеться бути з ним ось так — зовсім поруч… Ще ніколи їй так не хотілося цього

— Не треба, містер Гріфітс, — благала вона. — Справді, не треба! Ну, будь ласка! Нас можуть побачити. Здається, хтось іде.

Вона оглянулась, очевидно, дуже злякана, але Клайд тільки розсміявся. Він був захоплений: нарешті ж життя порадувало його таким чудовим подарунком!

— Я ніколи в житті не робила нічого такого, — продовжувала вона. — Слово честі! Пустіть мене. Це тільки тому, що ви сказали…

Але Клайд, не відповідаючи, міцно пригорнув її до себе; його бліде обличчя і темні жадібні очі були зовсім близько від її обличчя. Він цілував її знову й знову, незважаючи на її протести; її маленький рот, підборіддя, щоки були такі привабл. иві, що неможливо було втриматись, і він, надто схвильований, щоб говорити більш мужнім тоном, шепотів благаюче:

— Роберта, люба, ради бога, ну скажіть, що ви мене кохаєте! Я зовсім у нестямі від вас! Скажіть! У нас так мало часу!

І він знову цілував її щоки і губи. І враз почув, що вона знемагає. Вона стояла безвільна і покірна в його обіймах; він з тривогою зрозумів, що з нею діється щось дивне. Несподівано по обличчю її потекли сльози; її голова впала йому на плече, і він почув шепіт:

— Так, так, так, я кохаю вас! Так, кохаю, кохаю!

В її голосі почулося ридання, чи то від горя, чи то від блаженства, і Клайд відчув це. Він був такий зворушений її щирістю і простотою, що і в нього на очах виступили сльози.

— Роберта, люба, все буде гаразд. Не треба плакати. Ви така мила. Правда, правда, Роберта!

Він підвів очі і побачив на сході, над низькими покрівлями будинків, тоненький світлий краєчок липневого місяця, що виходив з-за обрію. І в цю мить йому здалося, що життя дало йому все, — все, чого тільки можна побажати.

РОЗДІЛ XVIII

Це побачення, як зрозуміли і Клайд, і Роберта, було тільки прелюдією до нових незчисленних зустрічей і радощів, які були перед ними в майбутньому. Вони знайшли любов. Вони були чарівно щасливі, незважаючи на всі важкі проблеми, що тепер стояли перед ними. Але як їм бути далі, як знайти спосіб бачитися частіше? Уже саме по собі становище Роберти в домі Ньютонів було серйозною перешкодою в її стосунках з Клайдом, і особливо доводилося задуматися над тим, як бути з Грейс Марр. Грейс була ще більше скована, ніж Роберта, і своєю зовнішньою непривабливістю і, головне, міщанськими забобонами і суворими правилами сектантсько-релігійного виховання. Проте й вона хотіла повеселитися і відчути себе вільною. Роберта, весела і часом навіть зухвала, була, власне, скована тими ж умовностями, що й Грейс, але Грейс уявляла, нібито її подруга незрівнянно вільніша. Через це вона дуже горнулася до Роберти, яку це трохи стомлювало. Грейс уявляла, що вони з Робертою можуть обмінюватися признаннями, жартами, думками про все, що стосується кохання, можуть безбоязно повіряти одна одній свої мрії. Це було єдиною розвагою в її досить безрадісному житті.

Але Роберті, навіть до того, як в її життя увійшов Клайд, зовсім не подобалася ця нав'язливість. Ти це набридло. А потім вона відчула, що не може говорити з Грейс про Клайда, — і не тільки через те, що Грейс, звичайно, обурюватиметься і ревнуватиме, — адже Роберта не наважувалася навіть сама з собою розбиратися в тих несподіваних бентежних почуттях, які тепер оволоділи нею. Зустрівши і відразу покохавши Клайда, вона боялася й думати, до чого вона дійде в своєму ставленні до нього. Бо така близькість між багатими й бідними тут під забороною, — це вона знала. І через це вона зовсім не хотіла говорити про Клайда з Грейс.

І коли в понеділок увечері, на другий день після поїздки на озеро, Грейс весело і фамільярно спитала Роберту про Клайда, Роберта одразу вирішила прикинутися, що вона зовсім не так уже ним цікавиться, як Грейс, може, думає. Тому вона сказала тільки, що він був дуже люб'язний і розпитував про Грейс, — почувши це, Грейс недовірливо скоса подивилася на подругу. Чи правду вона каже?

— Він був такий ласкавий, що я подумала, чи не закоханий він у тебе.

— От дурниці,— злукавила Роберта, трохи стривожена. — Та він і не дивиться на мене ніколи. І потім на фабриці таке правило, що йому не можна познайомитися зі мною ближче, поки я там працюю.

Це якнайкраще розвіяло підозри Грейс: за самим складом свого розуму вона й не уявляла собі, як можна порушити правила, встановлені власниками фабрики. Але Роберта, побоюючись, як би її ім'я в свідомості Грейс не залишилося зв'язаним з ім'ям Клайда, вирішила подвоїти обережність і прикидатися, наче вона зовсім байдужа до нього.

Потім виникли нові труднощі, нові прикрості, тривоги й страхи, що не мали нічого спільного з попередніми. Після того як вони з Клайдом освідчилися і остаточно зрозуміли, що кохають один одного, Роберта все ж не бачила можливості зустрічатися з ним інакше, як потай, дуже рідко і настільки випадково, що вона ніколи не могла напевно призначити день наступної зустрічі.

— Розумієте, — пояснювала вона Клайдові через кілька днів (їй пощастило ввечері вислизнути на годинку з дому, і тепер вони вийшли по Тейлор-стріт до ріки; перед ними відкривався низький берег і простягалися поля). — Ньютони нікуди не ходять, не запросивши мене з собою. І навіть коли б вони самі не запрошували, Грейс нікуди не піде без мене. Ми з нею дуже довго приятелювали, коли жили в Тріпетс-Мілсі, і вона звикла до мене, як до рідної. Але тепер все по-іншому, і я просто не знаю, як знайти вихід з цього становища. Що мені сказати — куди я йду, з ким?

— Розумію, люба, — ніжно й ласкаво відповів Клайд. — Усе це вірно. Але як же нам бути? Чи ви вважаєте, що мені досить бачити вас на фабриці?

Він дивився на неї так серйозно і благаюче, що вона, розчулена, захотіла втішити його і поквапно додала:

— Ні, я так не вважаю, любий. Адже ви знаєте. Та що ж робити? — Вона ніжно погладила його тонку, нервову руку з довгими пальцями. — От що, — додала вона, подумавши: — Моя сестра живе в Гомері, це теж у штаті Нью-Йорк, тридцять п’ять миль на північ звідси. Я якось скажу, що поїду до неї в суботу після обіду або в неділю. Вона давно писала і кликала мене, та раніше я не думала їхати. А тепер я могла б поїхати… тобто… я могла б…

— Ну, звичайної — із запалом вигукнув Клайд. — Чудово! Прекрасна думка!

— Треба обміркувати, — продовжувала' вона, не звертаючи уваги на його вигуки. — Якщо не помиляюся, спершу треба доїхати до Фонди, там пересадка. Звідси я можу будь-коли поїхати трамваєм, а з Фонди щосуботи йдуть тільки два поїзди — о другій годині і о сьомій. Отже, я можу виїхати коли завгодно до другої, а потім, розумієте, я просто можу запізнитися на двогодинний поїзд, от і все. Тоді можна їхати семигодинним, правда? А ви будете там або зустрінете мене по дорозі, щоб тут ніхто не бачив нас разом. О сьомій я поїду до сестри, а ви повернетесь у Лікург. З Агнесою я все влаштую, я певна. Я напишу їй.

— А до того часу як же? — спитав він незадоволеним тоном. — Адже це ще не скоро!

— Я постараюся що-небудь придумати, любий, але не знаю, чи вийде. І ви теж подумайте. А тепер я повинна йти, — додала вона тривожно.

Вона одразу підвелася, примусила й Клайда підвестися і подивитися на годинник; виявилося, що вже близько десятої.

— То як же нам бути? — наполягав він. — Хіба ви не можете сказати Ньютонам у неділю, що йдете до якоїсь іншої церкви? А замість цього зустрітися де-небудь зі мною. Звідки їм дізнатися?

Сказавши це, Клайд одразу помітив, що обличчя Роберти засмутилося: він втручався в область, яку вона, вірна своїм переконанням і вихованню, поки що вважала недоторканною.

— Ні, я так не хочу, — відповіла вона дуже серйозно. — Я почувала б себе винуватою. І це й справді не гаразд.

Клайд відразу зрозумів, що став на небезпечний шлях, і відмовився від своєї пропозиції: він зовсім не хотів образити чи злякати її.

— Так, ви кажете правду. Я подумав про це тільки через те, що ви, здається, не знаходите іншого виходу.

— Нічого, любий, — ласкаво сказала Роберта, помітивши, що він боїться, чи не образив її.— Усе гаразд, тільки мені не хотілося б робити так. Я не можу.

Клайд кивнув. Він пригадав, як сам кілька років тому з повагою ставився до всіляких правил, і подумав, що, мабуть, не гаразд було пропонувати Роберті таку річ.

Не прийшовши ні до чого іншого, крім поїздки у Фонду, вони повернули назад до Тейлор-стріт. Клайд тільки сказав, цілуючи її на прощання, що їм треба постаратися придумати, як би побачитися якнайшвидше. А вона на мить поривчасто охопила руками його шию — і побігла додому, і Клайд бачив, як промайнула в місячному світлі її маленька постать.

Але якщо не вважати ще одного побачення увечері, яке Роберті пощастило влаштувати під приводом другого візиту до м-с Брейлі, вони більше не зустрічалися до наступної суботи, коли Роберта вирушила, нарешті, у Фонду. Клайд виїхав з Лікурга трохи раніше і приєднався до неї на першій же зупинці. З цієї хвилини аж до самого вечора, коли їй довелося сісти на семигодинний поїзд, вони пробули разом, невимовно щасливі, блукаючи по околицях майже незнайомого обом містечка.

Не доїжджаючи кілька миль до Фонди, вони побачили невеликий парк під назвою «Старлайт»; тут були всілякі дешеві розваги: підвісні аероплани, повітряне колесо, карусель, старий млин і площадка для танців, а крім того, маленьке озеро і човни. Це було своєрідне ідилічне місце: майже посередині озера, на острівці — раковина для оркестру, а на березі, в клітці — похмурий ведмідь. За весь час проживання в Лікурзі Роберта ні разу ще не наважувалася побувати в якому-небудь з тутешніх місць розваги, — всі вони були схожі на це, тільки набагато вульгарніші. Побачивши «Старлайт-парк», обидва вони вигукнули в один голос: «Дивіться!» І Клайд одразу ж запропонував:

— Давайте зійдемо тут, хочете? Адже це однаково, що Фонда. І тут нам буде веселіше.

Вони швидко вийшли з трамвая. Здавши на схов чемоданчик Роберти, Клайд попрямував перш за все до рундука, де продавали сосиски. Потім його увагу привернула карусель, що безупинно кружляла: Роберта неодмінно мусить покататися з ним І У найвеселішому настрої вони сіли на карусель; Клайд посадив Роберту на зебру і став поруч, однією рукою обіймаючи і підтримуючи її, при цьому обидва намагалися вхопитися за мідний поручень. І хоч як все це було банальне, вульгарне, позбавлене смаку, обидва були в цілковитому захваті, що аж ніяк не відповідав незначній дешевій забавці,— бо вони були, нарешті, вдвох і ніхто не стежив за ними. Коло за колом мчали вони на громіздкій, тріскучій машині, і перед ними миготіли інші любителі розваг, що каталися на човнах по озеру, крутилися над землею на незграбних білозелених підвісних аеропланах, злітали на гойдалках.

Клайд і Роберта дивилися на дерева, на небо над озером. На просторій площадці під поглядами зівак мрійно і запально кружляли пари. І раптом Клайд спитав:

— Ви танцюєте, Роберта?

— Ні, не танцюю, — відповіла вона сумовито. В цю хвилину, дивлячись на щасливих танцюристів, вона трошки заздрила їм. Яка шкода, що їй ніколи не дозволяли танцювати! Може, це не зовсім добре, не зовсім морально, — так учить церква, — та все-таки… адже вони тут, і так люблять одне одного… а всі ці пари здаються такими веселими й щасливими, і такий гарний цей плин барв у своєму невпинному кружлянні на фоні дерев… Усе це не здавалося їй таким уже поганим. Чому б не потанцювати таким молодим людям, як вона і Клайд? Її молодші брат і сестра, незважаючи на погляди батьків, уже заявили, що при першій зручній нагоді почнуть учитися танцювати.

— От досада! — вигукнув він, уявляючи собі, як було б чудово, танцюючи, тримати Роберту в обіймах. — До чого було б весело, якби ви вміли. Я навчу вас за кілька хвилин, хочете?

— Ну, не знаю, що з цього вийде, — жартівливо сказала вона, але по її очах було видно, що пропозиція їй подобається. — Я, напевно, буду не дуже здібною ученицею. Знаєте, в наших краях не дуже хвалять танці. І церква осуджує їх. І мої батьки теж були б невдоволень

— Нісенітниця! — безжурно і весело заперечив Клайд. — Це дурниці, Роберта. Адже тепер усі танцюють, або майже всі. Як ви можете думати, що це погано?

— Так, я знаю, — дивним, трохи напруженим тоном відказала Роберта. — Може, у вашому колі це так. Правда, я знаю, багато хто з робітниць теж танцюють. Звичайно, якщо людина багата і в неї добре становище в суспільстві, тоді все можна. Але для такої дівчини, як я — інша річ. І потім, я думаю, ваші батьки не такі суворі, як мої.

— Ви думаєте? — засміявся Клайд, який одразу відмітив її слова про «ваше коло» і про багату людину із становищем у суспільстві.— Та ви нічого не знаєте про моїх батьків, — продовжував він, — вони такі ж суворі, як ваші, певно, навіть суворіші. А все-таки я танцюю. В цьому немає нічого поганого, Роберта! Давайте я навчу вас. Справді ж, це чудово. Хочете, люба?

Він обійняв її і подивився їй в очі,— і вона майже здалася, слабіючи від пристрасного потягу до нього.

Карусель спинилася, і вони, не роздумуючи, попростували до відгородженої площадки, де кружляли в танці нечисленні, але невтомні пари. Досить великий оркестр грав фокстроти та уанстепи. Біля турнікета сиділа гарненька білетерка: з кожної пари збиралося десять центів за танець. Це барвисте видовище, музика і ритмічні, плавні рухи танцюючих зовсім зачарували обох.

Оркестр замовк, танцюючі виходили з площадки. Але не встигли всі вони вийти, касирша почала продавати п’ятицентові квиточки на новий танець.

— Ні, я не зумію, — сказала Роберта, коли Клайд вів її до турнікета. — Боюся, що я надто незграбна. Адже я ніколи не танцювала.

— Ви незграбна, Роберта? — вигукнув він. — Яка нісенітниця! Ви така граціозна, така чарівна! От побачите, ви чудово танцюватимете!

Він заплатив, і вони увійшли.

Клайда охопив порив самовпевненості, яка на три чверті пояснювалася переконанням Роберти, що він багатий і належить до верхівки лікурзького товариства. Він відвів Роберту в куток і показав основні нескладні па; такій витонченій і граціозній дівчині вони далися досить легко. Коли оркестр заграв і Клайд пригорнув її до себе, вона легко потрапила в такт і інстинктивно повторювала кожний рух свого партнера. І яке це було блаженство — почувати себе в його обіймах, слухняно линути за ним, відчувати, як в єдиному, чудесному ритмі рухаються їхні тіла.

— Люба, — шепнув Клайд. — Ви чудово танцюєте! Ви вже все зрозуміли. Ні, ви просто надзвичайна, навіть не віриться!

Вони зробили друге коло, потім третє, і Роберту охопило таке блаженство, якого вона ще ніколи в житті не зазнавала. Подумати тільки — вона танцює! Це так чудесної Танцює з Клайдом! Він такий спритний, граціозний, — найгарніший від усіх молодих людей тут, думала вона. І він теж думав, що ніколи ще не зустрічав такої чарівної дівчини. Вона така весела, мила і слухняна. Вона не примусить його нудитися даремно. Ну, а щодо Сондри Фінчлі — вона не звертає на нього уваги, і він з таким самим успіхом може зовсім не думати про неї… Проте навіть тут, з Робертою, він не міг остаточно забути її.

Вони танцювали до пів на шосту, коли оркестр замовк, бо вже не було бажаючих танцювати, і на площадці вивісили оголошення: «Наступний концерт о 7.30»; тоді вони випили содової води, поїли морозива, потім зайшли до ресторану закусити, — і так швидко проминув час, що виявилося, треба найближчим же трамваєм їхати до Фонди, аби Роберта могла потрапити на вокзал на сьому годину.

По дорозі вони розробили план на завтрашній день. Роберта постарається якнайраніше поїхати від сестри, а Клайд знову приїде з Лікурга, вони зустрінуться у Фонді і проведуть разом весь день, до одинадцятої години, коли приходить останній поїзд з Гомера. І якщо в трамваї, що йде до Лікурга, вони не зустрінуть нікого із знайомих, то зможуть повернутися разом.

І вони зустрілися, як було умовлено. Вони бродили темними околицями містечка, говорили, будували плани, і Роберта розповіла Клайдові дещо — не дуже багато, зрештою, — про своє життя вдома, в Більці.

Але найбільше, після їхнього взаємного кохання, обіймів та по-цілунків, їх цікавило питання про те, де і як їм зустрічатися надалі. Треба було щось придумати, і Роберта вже зрозуміла, що придумувати доведеться їй — і якнайшвидше. Хоч Клайд був явно дуже нетерплячий і хотів бачити її найчастіше, він все ж не міг нічого запропонувати, — принаймні нічого прийнятного.

Та придумати що-небудь реальне було нелегко, це так само розуміла Роберта. Про другу поїздку до сестри або до батьків у Більц не можна* було й думати раніше, ніж за місяць. А який інший привід вона могла знайти? Нові подруги на фабриці чи пошта… бібліотека… «Християнська асоціація молодих жінок»… Усе це придумав Клайд. Але все це давало Роберті волю в найкращому разі години на дві, а Клайд мріяв про такі побачення, як оце. Та й дуже мало вже залишалося літніх субот і неділь!

РОЗДІЛ XIX

Роберта і Клайд думали, що їхнього повернення до Лікурга і всієї їх спільної поїздки ніхто й не помітив. По дорозі з Фонди до Лікурга вони не бачили в трамваї жодного знайомого. А коли Роберта прийшла додому, Грейс була вже в ліжку. Вона прокинулася тільки для того, щоб задати Роберті кілька випадкових і байдужих запитань про її поїздку: як поживає сестра? Чи пробула в неї весь день, чи їздила в Більц або Тріпетс-Мілс? (Роберта відповіла, що вона весь час пробула у сестри.) Грейс сказала, що їй треба незабаром поїхати до Тріпетс-Мілса, побачитися з батьками, і швидко заснула.

Але наступного вечора дівчата, які жили у Ньютонів, Опал Фе-ліс та Олів Поп (вранці вони ке виходили до сніданку, бо напередодні пізно повернулися з Фонди, з тих самих місць, де Роберта була в суботу), сидячи за обіднім столом, зустріли Роберту, яка щойно зайшла, веселими і добродушними, але не дуже приємними для неї вигуками:

— А, от і ви! Відразу видно, що побували в «Старлайт-парку!» Як вам сподобалося танцювати там, міс Олден? Ми бачили вас, а ви нас і не помітили. — І перш ніж Роберта встигла придумати яку-небудь відповідь, міс Феліс додала: — Ми намагалися спіймати ваш погляд, та ви, здається, нікого не бачили, крім вашого кавалера. Можу вас поздоровити, ви шикарно танцюєте.

Роберта була мало знайома з цими дівчатами, і до того ж їй завжди невистачало сміливості і здогадливості, щоб швидко і спритно відповісти жартом і виплутатися з несподівано скрутного становища: вона запаленіла і з хвилину не могла вимовити ані слова. Адже вона вчора сказала Грейс, що пробула весь день у сестри! А Грейс сиділа напроти і дивилася їй просто в обличчя, трохи відкривши рота, наче хотіла вигукнути: «Он воно що! Танці! Кавалер!» А на хазяйському місці за столом сидів Джордж Ньютон — худий, тямущий, допитливий, — і його колючі очі, тонкий ніс і загострене підборіддя повернулися до Роберти.

Але вона швидко зрозуміла, що треба щось відповісти.

— Так, я була там, — сказала вона. — Я їздила туди з друзями сестри.

Вона мало не додала: «Ми пробули там недовго!», але стрималася. В цю хвилину на допомогу їй прийшла завзятість, успадкована від матері. Кінець кінцем, чому вона не могла поїхати до «Старлайт-парку», якщо їй захотілося? І яке право мають Ньютони або Грейс, чи будь-хто інший вимагати в неї звіту? Вона живе на свої кошти і сама за себе відповідає. Але в той же час вона зрозуміла, що її спіймали на брехні,— і все через те, що вона живе тут, де її повсякчас про все розпитують і стежать за кожним її крюком.

— Мені здається, цей юнак не з Лікурга, я його тут не зустрічала, — з цікавістю додала міс Поп.

— Так, він не звідси, — коротко і холодно сказала Роберта.

Вона з жахом думала, що її спіймали на брехні перед Грейс і

та обурюватиметься з її потайкості і зради в дружбі. їй хотілося підвестися із-за столу і піти, щоб більше не повертатися. Але вона постаралася стримати себе і твердо подивилася в очі обом дівчатам. Потім зухвало глянула на Грейс і м-ра Ньютона. Якби її продовжували розпитувати, вона назвала б яких-небудь вигаданих друзів свого зятя або навіть зовсім відмовилася б відповідати. З якої речі!

Того ж вечора їй довелося переконатися, що така відмова неминуча. Як тільки вони після обіду повернулися в свою кімнату, Грейс сказала з докором:

— Ти, здається, сказала мені, що була весь час у сестри?

— Ну, і що ж? — визивно і навіть різко відповіла Роберта.

Вона не намагалася виправдуватися, бо знала: Грейс тільки удає, ніби її обурює аморальний вчинок Роберти, а насправді її просто роздратувало і образило, що Роберта вислизнула без неї і, виходить, гребує нею.

— Гаразд, більше тобі не доведеться брехати мені: можеш ходити без мене куди завгодно і бачитися з ким завгодно. Я більше нікуди з тобою не піду і навіть не хочу знати, куди ти ходиш і з ким. Але я заперечую проти того, щоб через тебе ніяковіти мені перед Джорджем і Мері. Ти мені кажеш одне, а потім виявляється, що все це неправда і ти просто хотіла втекти від мене, а вони можуть подумати, що я сама брешу! Я не хочу!

Вона була дуже ображена, засмучена й розлючена, і Роберта подумала, що їй нічого не залишається, як виїхати звідси. Грейс причеплива, немов п’явка; в неї немає особистого життя, і вона не вміє створити його. Поки вони разом, Грейс вимагатиме, щоб Роберта присвятила себе їй, ділилася з нею кожною своєю думкою, кожним почуттям. Та якщо розповісти їй про Клайда, Грейс буде обурена й шокірована і, безперечно, накинеться на неї або навіть викриє її. Тому Роберта сказала тільки:

— Як хочеш, будь ласка. Мені все одно. Я нічого й не збираюся говорити, поки не вважатиму за потрібне.

З цієї відповіді Грейс зрозуміла, що Роберта не бажає більше дружити з нею і взагалі не хоче мати з нею нічого спільного. Вона одразу ж підвелася і вийшла з кімнати, пряма, мов палиця, з високо піднесеною головою. ~ А Роберта зрозуміла, що відсьогодні Грейс — її ворог, і їй захотілося бути якнайдальше звідси. Усі вони тут надто обмежені: вони ніколи не зрозуміють і не допустять, щоб у неї були якісь таємні еідносини з Клайдом. А додержувати таємниці йому необхідно, — так він пояснив Роберті. їй це важко, навіть принизливо, і все-таки вона безмірно дорожить цими відносинами, вона кохає його, дуже кохає. І тепер вона повинна знайти якийсь спосіб захистити себе і його від сторонніх поглядів. Треба переїхати.

Але це вимагало, мабуть, набагато більше мужності й рішучості, ніж було в Роберти. Як це неприродно і навіть страшно: жити в домі, де тебе ніхто не знає! Чи не визнають такий стан надто дивним? Можливо, згодом доведеться пояснювати все це матері і сестрам. Але й залишатися тут після всього, що сталося, теж неможливо. Грейс і Ньютони — особливо м-с Ньютон — ставитимуться до неї, як давні пуритани до сестри чи брата, викритих у тяжкому грі-ховсдництві. Вона танцювала! І таємно! Тут заплутаний якийсь молодий чоловік, — поїздка до сестри не зовсім пояснює його присутність, а тим більше — відвідування «Старлайт-парку».

Крім того, Роберта розуміла, що тепер за нею пильно стежитимуть, і це, не кажучи вже про диктаторську поведінку Грейс, звичайно, заважатиме їй зустрічатися з Клайдом так часто, як вона того прагне.

Вона багато роздумувала два дні, порадилася з Клайдом, — він усією душею був за те, щоб вона негайно переїхала в нову кімнату, де вона ні від кого не залежатиме, де ніхто не знатиме її і не шпигуватиме за нею, — і, діставши дозвіл піти на дві години раніше з роботи, подалась на розшуки. Вона обрала південно-східну частину міста, — тут їй, мабуть, не доведеться зустрічатися з Ньютонами із тими, хто у них бував. Після недовгого шукання вона знайшла приміщення, яке їй сподобалося. Це був старий кам’яний будинок на Елм-стріт, в якому жив оббивальник меблів з дружиною і двома дочками, — одна була кравчиха, друга ще ходила до школи. Кімната, яку запропонували Роберті, містилася на першому поверсі, праворуч від маленької прихожої, з вікнами на вулицю. З цієї прихожої одні двері вели у велику вітальню, яка відокремлювала кімнату, що здавалася вкайми, від решти кімнат будинку, що дозволяло приходити й виходити непомітно. А тому що Роберта все ще мала намір зустрічатися з Клайдом потай, то для неї це мало дуже важливе значення.

Крім того, як вона зрозуміла із розмови з самою м-с Гілпін, хазяї в цьому домі не були такі суворі і такі настирливо допитливі, як Ньютони. М-с Гілпін була огрядна, охайна жінка років п'ятдесяти, дещо млява і не дуже кмітлива. Вона сказала Роберті, що взагалі вона досі не здавала кімнати і не тримала пансіонерів, бо чоловік і дочка заробляють вдосталь. Але кімната поруч з прихожою зовсім окрема і завжди порожня; отже м-с Гілпін, за згодою чоловіка, вирішила здати її. І їй хотілося впустити саме таку пожилицю, як-от Роберта, а не мужчину, — дівчину-робітницю, якій зручно було б харчуватися разом з усією родиною. М-с Гілпін нічого не спитала в Роберти ні про її сім’ю, ні про її знайомства, а тільки з цікавістю поглядала на неї і, мабуть, була задоволена; Роберта зрозуміла, що тут не додержують таких суворих правил, як у Ньютонів.

І все ж скільки сумнівів викликала в неї думка про цей переїзд!

У всій цій таємничості, здавалося їй, було щось недозволенне, навіть гріховне, а щонайбільше — сварка і розрив з Грейс Марр, її єдиною подругою, а отже і з Ньютонами; адже ж тільки завдяки Грейс вона взагалі потрапила до Лікурга. А що коли її батьки або сестра в Гомері довідаються про це все через знайомих Грейс і визнають дивним її одиноке життя в Лікурзі? Чи добре це? Як може вона наважитися на таку річ — і так скоро після приїзду сюди? Вона почувала, що її донині бездоганні моральні підвалини руйнуються. Але як же Клайд? Чи може вона відмовитися від нього?

Після болючих вагань вона вирішила, що не може. І тому, заплативши завдаток і попередивши, що переїде найближчими ж днями, Роберта повернулася на роботу, а ввечері заявила м-с Ньютон, що хоче виїхати. Вона заздалегідь придумала пояснення: вона хоче незабаром виписати до себе молодшого брата й сестру і повинна влаштуватися так, щоб вони могли оселитися разом з нею.

І Ньютони, як і Грейс, відчули, що переїзд Роберти зв’язаний з новими знайомствами, які стали між нею і її подругою, і були задоволені, що Роберта йде від них. Вона явно стає на шлях сумнівних пригод, яких вони не можуть схвалити. Тепер вона не може бути корисною Грейс, як вони спочатку сподівалися. Можливо, вона йне знає, що робить. Але що імовірніше, що її тут збили з пантелику всілякі розваги і насолоди, несумісні з скромним життям, яке вона вела в Тріпетс-Мілсі.

Та й сама Роберта, опинившись після переїзду в новій обстановці, хоч і могла тепер вільніше зустрічатися з Клайдом, все ж сумнівалася, чи правильно вона робить. Може… може, вона надто поспішила, піддавшись роздратуванню, може, їй ще доведеться пожалкувати за цим. Та діло зроблене, і тепер нічого не зміниш. Треба подивитися, що з цього вийде…

Головним чином для того, щоб заспокоїти своє сумління, вона одразу написала матері й сестрі, досить правдоподібно пояснюючи, чому їй довелося виїхати від Ньютонів. Грейс стала надто вимоглива і егоїстична, надто командувала нею. Це стало нестерпно. Та нехай мати не турбується: вона оселилася в дуже пристойному домі. Роберта має окрему кімнату, і тепер вона може прийняти в себе Тома і Емілію, матір чи Агнесу, якщо їм захочеться відвідати її. І тоді вона познайомить їх з Гілпінами, яких вона докладно описала.

І все ж, думаїючи про Клайда і про їхню взаємну пристрасть, вона в глибині душі усвідомлювала, що заграє з вогнем і може бути знеславлена. В той час Роберта навряд чи здавала собі справу в тому, що ця кімиата з першої ж хвилини привабила її саме тим, що була окрема, але несвідомо Роберта все ж відчувала, що так воно і є. Вона ступила на небезпечний шлях, і знала це. А що ж робити, — часто питала вона себе в ті хвилини, коли її охоплювали бажання, що суперчили всім її поняттям про допустиме і добропристойне — що ж їй робити?

РОЗДІЛ XX

Протягом кількох тижнів Роберта і Клайд зустрічалися то тут, то там, у парках і садах, куди легко можна добратися приміським поїздом. Проте між ними тепер бували сутички, головним чином через кімнату Роберти: Клайд вважав, що це найзручніше місце для їх зустрічей, але Роберта не дозволяла йому приходити до неї. Клайд ніколи не признавався собі, що в нього щодо Роберти зовсім не такі наміри, які мають бути у молодого чоловіка щодо дівчини, яку він поважає, і все-таки тепер, коли вона переїхала в цю кімнату, в ньому збудилося непереборне жадання, може, гідне осудження, але природне і майже неминуче, — жадання дедалі більшої і більшої близькості, дедалі більшої влади над Робертою, над усіма її думками і вчинками; кінець кінцем вона повинна цілком належати йому. Але як? Чи буде це одруження і, отже, звичайнісіньке, добропристойне існування? Досі він ніколи не думав одружуватися з Робертою. Він міг залицятися до неї чи до будь-якої іншої дівчини, що її суспільне становище набагато нижче від тутешніх Гріфітсів, Сондри Фінчлі та Бертіни Кренстон, але визнав би за неможливе одружитися з нею — і це головним чином через погляди своїх новоздобутих родичів і через їхнє високе становище в Лікурзі. Що вони подумають, коли довідаються? Він бачив тепер, що його тут вважають членом іншого, вищого кола, ніж Роберта, і, зрозуміло, хотів скористатися з цього. І потім тут дуже багато хто його знав, хоча б в обличчя. Але його дуже вабило до Роберти, і до того тепер він не міг би сказати, що вона не варта його, або що він не був би щасливий з нею, коли б міг і вирішив одружитися.

Виникало і ще одне ускладнення: наставала осінь з льодяними вітрами і холодними ночами. Наближався жовтень, і більшість позаміських парків, де можна було розважатися на безпечній відстані від Лікурга, закрилася. Закриті були і дансинги, крім великих залів у сусідніх містах, але сюди Роберта відмовлялася ходити. Залишалися, правда, церкви, кінематографи і ресторани в самому Лікурзі, але там вони не могли бувати через Клайдове становище в місті. І, таким чином, тепер, коли Роберта звільнилася від нагляду Ньютонів, їм не було куди ходити, — хіба що, змінивши якось їхні відносини, Клайд зможе відвідувати Роберту в Гілпінів. Але він знав, що вона не припускає й думки про це, а головне — йому бракувало мужності їй це запропонувати.

Якось увечері на початку жовтня, через півтора місяця після переїзду Роберти в нову кімнату, вони гуляли однією з далеких вулиць. Яскраво блищали зорі. Було холодно. Листя кружляло в повітрі. Роберта вже одягла своє зимове пальто, зелене в кремову смужку; коричневий капелюшок, оздоблений шкірою, дуже личив їй. Знову й знову поцілунки, все той самий гарячковий запал, що невідступно володів ними з першої зустрічі, а тепер став ще міцнішим.

— Стає холодно, правда? — сказав Клайд.

Було близько одинадцятої години, підмерзало.

— Так, не гаряче. Скоро доведеться думати про тепліше пальто.

— Не знаю, що ми робитимемо далі. Більше немає жодного місця, де ми могли б посидіти, а розгулювати щовечора вулицями в такий холод не дуже приємно. Як ви думаєте, чи не можна мені іноді заходити до вас? Адже в Гілпінів не те, що у Ньютонів.

— Так, звичайно. Але вечорами вони завжди сидять у вітальні до пів на одинадцяту, навіть до одинадцятої. І, крім того, обидві дівчини весь час бігають туди й сюди до дванадцятої години чи просто сидять удома. Не знаю, як це влаштувати. Адже ви самі казали, що не хочете, аби вас бачили зі мною. А якщо ви прийдете, мені треба буде познайомити вас з Гілпінами.

— Ні, я зовсім не це мав на думці,— рішуче відповів Клайд. Він подумав, що Роберта надто делікатна: час би їй поводитися з ним вільніше, якщо вона насправді так його кохає.— Чому б мені іноді й не зайти до вас ненадовго? Гілпінам зовсім нема чого знати про це. — Він вийняв годинник і чиркнув сірником: виявилося, що вже пів на дванадцяту; він показав годинника Роберті.— Тепер у вітальні немає нікого, вірно?

Вона заперечливо похитала головою. Ця думка не тільки жахнула, а й обурила її. Клайд став надто сміливий: як він наважується пропонувати їй таку річ? І до того в цій пропозиції втілилися всі таємні страхи і настрої, які володіли нею, та в яких вона до цього часу не хотіла собі признатися. В цьому було щось гріховне, негідне, лякаюче. Ні, вона не піде на це. Нізащо. І в той же час у глибині її єства все голосніше лунав голос довго придушуваного, страшного для неї бажання, — тепер воно владно заявляло свої права.

— Ні, ні, я не можу на це погодитися! Це нехороше. Я не хочу. Нас можуть побачити. Вас можуть упізнати.

В цю хвилину огида до того, що вона з дитинства звикла вважати аморальним, була така сильна, що Роберта несвідомо намагалася звільнитися з обіймів Клайда.

Він відчув, яким щирим є її раптовий опір. І це тільки ще більше підхльоснуло в ньому бажання владати тим, що в цю мить здавалося майже недосяжним. Безліч вкрадливих слів посипалося з його уст:

— Ну, хто ж може нас побачити в такий час? Навколо немає ані душі. Чому б нам не зайти до вас у кімнату на кілька хвилин, коли нам хочеться? Ніхто нас не почує. Ми будемо говорити тихо. Навіть на вулиці нікого немає. Пройдемо мимо і подивимося, — напевно, в домі вже всі сплять.

Досі вона ніколи не дозволяла йому близько підходити до будинку, і тепер палко й схвильовано запротестувала. Та цього разу Клайд уперся, і Роберта, що завжди дивилася на нього з боязкою пошаною, — не тільки як на коханого, але як на людину, що стоїть вище за неї,— не могла перешкодити йому. Вони підійшли до будинку і спинилися за кілька кроків від нього. Ніде не чути ані звуку, тільки гавкає собака. У вікнах жодного вогника.

— От бачите, всі вже сплять, — заспокоював її Клайд. — Чому б нам не зайти на хвилинку? Хто про це довідається? Нам нема чого

Зчиняти шум. Та й що в цьому поганого? Багато хто так робить. Немає нічого страшного, якщо дівчина на хвилину впустить друга до себе в кімнату.

— Ви думаєте? Ну, може, у вашому колі так заведено. Але я знаю, що добре і що ні, а це, по-моєму, недобре, і я так не зроблю.

Кажучи це, Роберта відчула, як боляче стиснулося її серце. Вона ніколи не дозволяла собі проявляти таку самостійність, навіть зухвалість у відносинах з Клайдом, і просто не уявляла собі, що здатна на це. Вона сама злякалася. Може, він стане менше кохати її, якщо вона так говоритиме з ним.

Клайд миттю похмурнів. Чому вона не хоче виконати його просьбу? Вона надто обережна, надто боїться всього, що дає найменшу радість і насолоду. Інші дівчата не схожі на неї,— приміром, Ріта чи робітниці на фабриці. Адже ж вона запевняє, що кохає його. Вона дозволяє йому обіймати і цілувати себе на вулиці. А коли йому хочеться трошечки більшої близькості, вона ніяк не погоджується. Що ж це за дівчина? Чи варто упадати коло неї? Може, це все знову викрутаси і хитрощі, як було тоді з Гортензією? Правда, вона анітрохи не схожа на Гортензію, але вже надто уперта.

Роберта не могла бачити його обличчя, але знала, що він дуже розсердився, — так сталося вперше.

— Ну, не хочете — не треба, — з холодком сказав він. — Мені й без того є куди піти. Я бачу, ви ніколи не погоджуєтеся зробити так, як я хочу. Цікаво знати, як ми, по-вашому, будемо бачитися далі. Ми не можемо щовечора ходити вулицями.

Він сказав це похмурим тоном, що не віщував нічого доброго, — ніколи ще він не говорив з нею так різко і роздратовано. І його натяк на інші місця, куди він може піти, так приголомшив і злякав Роберту, що її настрій одразу змінився. Дівчата його кола, з якими він, звичайно, зустрічається час від часу! Дівчата на фабриці, які завжди стріляють очима в його бік! Скільки разів вона бачила, як вони поглядали на нього. Ця Руза Никофорич — така брутальна, але все-таки гарненька! А Флора Брандт! А Марта Бордалу! Бр-р! Подумати тільки, що такі негідниці бігають за таким красунем! Вона злякалася, що Клайд визнає її надто незговірливою, недосвідченою і боязкою, — у вищому товаристві він не звик до цього, — і кике її заради якої-небудь з цих дівчат. Тоді вона його втратить. Ця думка вжахнула її. Вся її хоробрість зразу ж зникла, і вона почала жалібно умовляти його:

— Ну, Клайд, ну, будь ласка, не сердьтеся. Ви ж знаєте, я б погодилась, коли б могла. Але я не можу зробити таку річ. Невже ви не розумієте? Ви ж знаєте самі. Звичайно, Гілпінам все стане відомо. Що з вами буде, якщо нас побачать і хто-небудь довідається про псе? — Вона благаюче взяла його за руку, потім обняла, і він відчув, що, незважаючи на весь свій недавній опір, вона до болю вражена і засмучена. — Ну, будь ласка, не просіть мене про це, — додала вона благально.

— Навіщо тоді було переїжджати від Ньютонів? — спитав він похмуро. — Не знаю, де ще ми можемо тепер бачитися, якщо ви не дозволите мені іноді приходити до вас. Нам немає куди більше піти.

Роберта не знала, що відповісти. Очевидно, для того, щоб їхні відносини могли продовжуватися, треба порушити загальновизнані правила поведінки. І все ж вона не уявляла собі, що можна погодитися. Це надто погано, не прийнято, аморально.

— Мені здавалося, що нам досить їздити куди-небудь щосуботи і неділі,— сказала вона лагідно, намагаючись заспокоїти його.

— Та куди ж тепер поїдеш? Усе закрито.

Роберта знову відчула, що перебуває під владою нерозв’язаних суперечностей, які завели їх обох у безвихідь.

— Господи, коли б я знала, що робити! — вигукнула вона з од-чаєм.

— Усе дуже просто, треба вам тільки захотіти. Та в тому ж і біда, що ви не хочете.

Вони стояли поруч. Нічний вітер кружляв сухе шурхотливе листя. Перед Робертою постала проблема, яка її весь час так лякала. Чи може вона після всього, чого її вчили, зробити так, як пропонує Клайд? У ній змагалися могутні суперечливі сили і бажання. Вона то ладна була поступитися, хоч як це було нестерпно для неї з ії поняттями про моральність і пристойність, то рвалася навідріз, раз і назавжди відкинути цю, на її погляд, зухвалу і протиприродну пропозицію. Та все ж, всупереч її обуренню, кохання до Клайда примушувало її, як завжди, говорити з ним ніжно і прохально.

— Ні, Клайд, не можу, не можу! Я б погодилася, якби могла, але це просто неможливо. Адже це недобре! Я ніяк не можу!

Вона вдивлялася в його обличчя — блідий овал серед пітьми, — намагаючись побачити в ньому ознаки співчуття, розуміння. Та він, роздратований цією, мабуть, остаточною, відмовою, не був схильний полагідніти. Все це нагадувало йому безконечні невдачі під час його залицяння до Гортензії Брігс. Але, будьте певні, тепер він не потерпить нічого схожого. Якщо вона хоче поводитись так, — будь ласка, але тільки не з ним. У нього тепер великий вибір, знайдеться скільки завгодно дівчат, які поводитимуться з ним куди краще. Він сердито знизав плечима і, повертаючись, щоб піти, кинув:

— Ну, що ж, як вам завгодно.

Роберта стояла приголомшена, охоплена жахом.

— Не йдіть, Клайд! Будь ласка, не йдіть, — враз жалібно вигукнула вона; вся її рішучість і мужність зникли, глибокий сум охопив її.— Я не хочу, щоб ви пішли, я так кохаю вас, Клайд! Я все зробила б, якби могла. Ви ж знаєте.

— Знаю, звичайно, знаю, можете не казати мені про це. — Він діяв так, як підказував йому досвід, якого він набув у відносинах з Гортензією і Рітою. Різким рухом він звільнився від її обіймів і швидко пішов вулицею у темряву.

Роберта, вражена цією раптовою зміною в їхніх взаєминах, такою болючою для обох, крикнула: «Клайд!» — і побігла було за ним, сподіваючись, що він зупиниться і вона зможе ще умовити його. Але він не повернувся. Він швидко відходив. Ні, це неможливо, вона повинна хоча 6 силоміць удержати його. Її Клайд! Вона побігла, але раптом спинилася, вражена: вперше за своє життя вона опинилася в такому жалюгідному, ганебному, негідному становищі. З одного боку, все її виховання, всі міцно засвоєні уявлення і традиції вимагали, щоб вона залишалася твердою і не принижувала себе, а з другого боку, жадоба кохання, дружби, розуміння примушувала її бігти за Клайдом, поки ще не пізно, поки він ще не пішов остаточно. Його прекрасне обличчя, його гарні руки… Його очі… Ще чулися відгуки його кроків. І все ж таки її зв’язували такі міцні умовності, що, хоч вона нестерпно страждала, жодна з сил, які змагалися в ній, не могла взяти верх, і вона спинилася, не знаючи, що робити. Вона не могла ні йти далі, ні залишатися на місці, не могла зрозуміти і стерпіти раптового розриву їхньої чудесної дружби.

Серце її стиснулося від болю, губи побіліли. Вона стояла заціпеніла і мовчазна, не в силі вимовити хоч слово, хоча б покликати Клайда, — його ім’я завмерло ні її устах. Вона тільки думкою благала: «Не йди, Клайд, будь ласка, не йди!» — а він був уже далеко і все одно не почув би її. Він швидко і невблаганно відходив, і звук його кроків доходив дедалі слабкіше і слабкіше.

Це була перша в житті Роберти жагуча, засліплююча, кровоточива рана, яка краяла серце.

РОЗДІЛ XXI

Душевний стан Роберти цієї ночі нелегко описати: вона була охоплена справжнім жагучим коханням, а в юності важко витримати справжнє жагуче кохання. А до кохання приплутувалися ще й засліплюючі ілюзії щодо матеріального і суспільного становища Клайда, — ілюзії ці виникли не стільки завдяки словам або вчинкам самого Клайда\ скільки через здогадки і плітки, які поширювались про нього на фабриці і зовсім не від нього залежали. А її дім, сім’я та її власне становище були такі жалюгідні і не провіщали нічого в майбутньому, — всі її надії були пов’язані тільки з Клайдом. І раптом вона посварилася з ним, і він пішов розсерджений. Але, з другого боку, він вимагав таких жахливих, над міру коротких і вільних відносин, з якими не могла помиритися її совість, вихована в суворих моральних правилах. Що їй робити тепер? Що сказати йому?

У пітьмі своєї кімнати Роберта повільно, задумливо роздяглася і тихо забралася в широке старомодне ліжко. «Ні, я цього не зроблю, — казала вона собі.— Я не повинна. Я не можу. Це було б дуже, дуже недобре, я не послухаю його, хоча б навіть він загрожував розстатися зі мною назавжди, якщо я не погоджуся. Соромно йому просити мене про це». А через мить вона вже питала себе, що іще їм залишається робити? Безумовно, Клайд почасти каже правду; їм нема куди більше піти, всюди вони рискують, що їх можуть впізнати. Які несправедливі фабричні правила! Та якби й не було цього правила,

Гріфітси, звичайно, все одно вирішили б, що вона не гідна Клайда, і Ньютони, і Гілпіни теж, коли б почули і довідалися, хто він. І якщо бони довідаються, це може пошкодити обом. А вона не хоче робити такого, що може пошкодити Клайдові… ніколи!

Тут їй спало на думку, що коли вона знайде роботу в іншому місці, питання буде розв'язане, — питання, яке нібито мало зв’язане з іншим, більш невідкладним і хвилюючим: з бажанням Клайда приходити до неї, в її кімнату. Та це вирішення означало, що вона цілими днями не бачитиме його, що вони зустрічатимуться тільки ввечері. І, звичайно, не кожного вечора. Це примусило її відкинути думки про шукання іншої роботи.

Тут вона подумала, що настане ранок і вона побачить Клайда на фабриці. А що коли він не заговорить з нею і вона з ним? Неможливо! Безглуздо! Жахливо! При одній думці про це вона підвелася і сіла на ліжку, і перед нею постало його байдуже, холодне обличчя.

Миттю вона скочила і засвітила єдину лампочку, що висіла посеред кімнати. Вона підійшла до дзеркала над старим горіховим комодом у кутку і пильно подивилася на себе. їй здалося, що під очима в неї вже лягли темні кола. Вона вся заціпеніла і застигла від холоду; в розпачі вона безпомічно хитала головою. Ні, ні, він не може бути такий підлий і такий жорстокий до неї. Коли б він знав, яким важким, яким неможливим є те, чого він вимагає від неї! Скоріше б настав день, щоб знову побачити його обличчя! Скоріше б настав завтрашній вечір, щоб можна було взяти його руки в свої, відчути його обійми!

— Клайд! Клайд! — вигукнула вона мало не вголос. — Ти не повинен так поводитися зі мною, ти не можеш…

Вона опустилася на старе вицвіле і розхитане м’яке крісло, що стояло посеред кімнати біля маленького столика, на якому лежало з півдюжини малоцікавих книг та журналів: «Бебіз гарден сідс», «Сетердей івнінг пост», «Мансіз», «Поп’юлар сайенс манслі», і, обіпершись руками об коліна, стиснула підборіддя долонями. Вона намагалася втекти від нестерпних, безладних думок, але вони не залишали її. Її кидало то в жар, то в холод, — вона взяла з ліжка ковдру, закуталася, потім розгорнула каталог садового насіння і зразу ж відкинула його.

«Ні, ні, він не може, він не захоче так повестися зі мною!» Вона не допустить цього. Адже він стільки разів повторював, що шаленіє з любові до неї, закоханий у неї до нестями, і вони їздили разом по всіх цих чудесних місцях!

Майже не усвідомлюючи, що робить, вона то сідала на крісло чи на край ліжка і сиділа, обіпершись ліктями на коліна і підборіддям на руки, то стояла перед дзеркалом, то тривожно вдивлялася в темряву за вікном — чи не починає розвиднятися. І о шостій, і о-пів на сьому, коли почало світати і скоро \вже треба було одягатися, вона все ще не лягала, знову і знову переходячи від крісла до ліжка, від ліжка до дзеркала. Вона тільки твердо вирішила: якось домогтися» щоб Клайд не кидав її. Цього не повинно бути. Щось треба сказати чи зробити, щоб примусити його кохати її, як і досі, якщо навіть… якщо навіть доведеться дозволити йому відвідувати її іноді — тут чи де-небудь ще… може, переїхати в інше місце, на квартиру, де б вона могла приймати Клайда, попередивши, що він її брат, хоча б.

Та Клайд був настроєний зовсім по-іншому. Щоб зрозуміти певною мірою його незговірливість і раптову озлоблену впертість, яка опанувала його, варто згадати Канзас-Сіті і той час, коли він марно ходив на задніх лапках перед Гортензією Брігс, а потім і ту обставину, що він змушений був відмовитися від Ріти — і притому даремно. Правда, тепер становище було зовсім інше, і він не мав права обвинувачувати Роберту в тому, що вона поводиться з ним нечесно і мучить його, як це було з Гортензією; але ж це факт, що дівчата— всі дівчата взагалі—уперті і занадто дбають про себе і завжди становлять себе вище від мужчини і намагаються примусити його всіляко догоджати їм, не бажаючи нічого дати йому замість того! Ретерер завжди казав йому, що з дівчатами він поводиться по-дурному: він надто податливий, одвертий, надто скоро показує, що закоханий. А тим часом, як пояснював Ретерер, у Клайда є козир: він непоганий з себе. З якої речі йому бігати за дівчатами, яким він не дуже потрібний? Це міркування і комплімент Ретерера тоді справили велике враження на Клайда. Зазнавши невдачі в стосунках з Гортензією і Рітою, він був тепер настроєний набагато серйозніше. І проте йому знову загрожує така ж невдача, як і тоді з Гортензією і Рітою.

У той же час він не міг не обвинуватити себе р думках у тому, що його хитрування явно ведуть до відносин незаконних, які можуть згодом стати небезпечними. Непевно і хмуро він думав про те, що, домагаючись відносин, на які Роберта через свої забобони і виховання не може дивитися інакше, як на гріх, він дає їй право сподіватися на його увагу в майбутньому, — право, на яке, мабуть, важко буде не зважати… Адже кінець кінцем призвідник тут він, а не вона, і тому, як би там усе не склалося далі, вона, мабуть, зможе вимагати від нього більшого, ніж він захоче дати. Хіба він має намір одружитися з нею? В глибині його душі таїлася думка, яка навіть зараз підказувала йому, що він ніколи не захоче одружитися з Робертою, — та й не зможе, зважаючи на його високі родинні зв'язки в Лікурзі. А коли так, то чи варто йому домагатися її? І коли він це зробить, чи зможе він згодом уникнути претензій від неї?

Він далеко не так виразно висловлював сам собі свої найпотаємніші почуття, та в основному вони були, саме такі. І.проте його нестримно вабило до Роберти, і всупереч передчуттям і настроям, які, здавалося, підказували, як небезпечно для нього вперто обстоювати свої вимоги, він твердив собі, що розстанеться з нею, якщо вона не дозволить йому приходити до неї, припинить з нею всякі взаємини: в ньому перемагало бажання володіти нею.

Внутрішня боротьба, яка завжди пов'язана з першим зближенням мужчини і женщини, чи буде це шлюб, чи ні, розбурхалася другого дня на фабриці. Та однак ні слова не було сказано ні Клайдом, ні Робертою. Хоч Клайд і вважав, що він дуже закоханий в Роберту, насправді почуття його було не таким глибоким, — властиві йому егоїзм, порожній гонор і прагнення поставити на своєму визначали всі його вчинки і спонукання. І він вирішив удати з себе ображеного, не зберігати гарних взаємин з Робертою і не йти на жодні поступки, якщо вона, з свого боку, не поступиться перед його вимогами.

Отже, цього ранку він пройшов у штампувальну з виглядом людини, яка розв'язує зовсім інші питання, що не мають жодного зв'язку з тим, що сталося напередодні ввечері. Проте він зовсім не був певний, що такий спосіб діяння не закінчиться для нього новою невдачею, і був пригнічений і стривожений. Правда, Роберта була бліда і розгублена, та все ж чарівна, як завжди, і працювала із звичайною енергією, і вигляд її не давав підстав розраховувати на близьку чи навіть віддалену перемогу. Знаючи її,— а він уявляв, немовби знає її непогано, — він дуже мало сподівався, що вона поступиться.

Він раз у раз поглядав на неї, коли вона не дивилася в його бік. А вона теж позирала на нього; спочатку, коли він не дивився на неї; потім вона' переконалася, що його очі то прямо, то нишком стежать за нею, але наче не впізнаючи. Гірке було розчарування Роберти: Клайд вирішив не тільки ігнорувати її, але вперше за той час, як вони захопилися одне одним, почав досить відкрито і немовби ненавмисне виявляти увагу до інших дівчат, які завжди захоплювалися ним, завжди тільки й чекали (так уявляла Роберта) найменшого знаку, щоб зробити для Клайда все, чого він побажає.

Ось він дивиться через плече Рузи Никофорич; вона кокетливо повернула до нього своє широке обличчя з кирпатим носом і м’яким підборіддям, і Клайд щось пояснює їй; навряд чи це безпосередньо стосується роботи, бо обидва безжурно посміхаються. А трохи пізніше він підійшов до Марти Бордалу і нахилився над нею, мало не торкаючись її повних плечей та оголених рук; у цій пишній француженці було щось незвичайне, чуже американському оку, та все-таки вона могла подобатися. І Клайд пробував жартувати з нею.

Він не обминув своєю увагою і Флору Брандт, дуже чуттєву і миловидну американку; Роберта помічала, що він і раніше на неї поглядав. Та, як би там не було, вона не могла повірити, щоб віч міг зацікавитися ким-небудь з цих дівчат. Не може цього бути!

А на неї він зовсім не хотів дивитися, не міг знайти хвилинки, щоб сказати їй хоч слово; проте для інших у нього знаходилися і жарт, і веселий погляд. О, як боляче, як жорстоко! І як ненавиділа вона всіх цих дівчат, які відверто загравали з ним і намагалися відібрати його в неї! Жахливо! Звичайно, він тепер вороже ставиться до неї, бо інакше він не міг би поводитися так… після всього, що було між ними… після їхнього кохання, поцілунків…

Години тяглися нестерпно і для Клайда, і для Роберти. Він був завжди гарячково нетерплячий у своїх бажаннях і відчутно переносив відстрочки і розчарування: це властиве людям зовсім різноманітного складу, коли вони захоплені якими-небудь честолюбними мріями. Його весь час мучила думка, що він повинен або втратити Роберту, або підкоритися її бажанням, щоб повернути її.

А її мучило зараз не стільки питання, чи поступитися їй (це було тепер найменшою з її тривог), скільки сумнів: чи задовольниться Клайд тим, що вона дозволить йому заходити до неї в кімнату? Між ними повинні залишитися суто пристойні дружні відносини — і тільки, на більше вона не погодиться. Ніколи! І все ж ця невідомість… Його нестерпна байдужість… Надзвичайно повільно минали хвилини, години. Нарешті, близько третьої години, обурюючись, що сама накликала на себе таку муку, вона пішла в кімнату відпочинку і, підібравши на підлозі клапоть паперу, написала огризком олівця коротку записку:

«Клайд, прошу вас, не сердьтесь! Будь ласка! Подивіться на мене і поговоріть зі мною. Я дуже шкодую про вчорашнє, страшенно шкодую, справді! Я хочу зустрітися з вами сьогодні о 8.30 у кінці Елм-стріт, якщо ви зможете. Мені треба дещо сказати вам. Будь ласка, приходьте. Подивіться на мене і скажіть, що прийдете, навіть якщо сердитесь. Ви не пошкодуєте! Я так кохаю вас, ви це знаєте!

Ваша сумна Роберта».

З почуттям хворого, який болісно шукає заспокійливих ліків, вона згорнула папірець і, повертаючись у штампувальну, пройшла коло самої конторки Клайда. В цей час він сидів, схилившись над якимись паперами. Швидким рухом вона кинула записку йому на руки. Клайд подивився на неї, і погляд його темних очей, до цієї хвилини суворих і невдоволених, сповнених тривоги, болю і рішучості, враз полагіднішав: побачивши записку і Роберту, яка відходила, він одразу заспокоївся, здивування, задоволення і радість хвилею охопили його і відбилися на його обличчі. Він розгорнув записку і прочитав її. І вмить відчув, наче все його тіло оповило тепле і розслаблююче проміння.

А Роберта повернулася до свого столу і, побоюючись, що хто-небудь міг спостерігати за нею, насторожено і неспокійно оглянулася. Клайд дивився просто н неї тріумфуючим і все ж покірним поглядом; усмішка грала на його губах; він радісно кивнув їй на знак згоди. І Роберта раптом відчула запаморочення, нібито її судорожно стиснуте серце і напружені нерви враз ослабнули і кров знову вільно потекла по жилах. І всі висохлі болота, і потріскані й обпалені береги її душі, пересохлі струмки, потоки, озера горя, що, здавалося, заповнювали все її єство, миттю були залляті щедрою, вируючою силою життя і кохання!

Він зустрінеться з нею! Вони знову будуть разом сьогодні ввечері. Він обійме її і цілуватиме, як раніше. Вона знову зможе дивитися в його очі. Ніколи більше вони не сваритимуться, — ніколи, якщо тільки вона зуміє перешкодити цьому!

РОЗДІЛ XXII

Надзвичайне щастя нового, тіснішого зближення, зламаного протесту, подоланих сумнівів! Дні, коли обидва вони після марної боротьби проти більшої близькості — бажаної і йому і їй — чекали наближення ночі з лякливим, гарячковим нетерпінням. Які муки, які протести з боку Роберти і яка рішучість, — однак не без усвідомлення, що все це гріх, спокуса, обман, — з боку Клайда! Коли ж усе скоїлося, дика, судорожна радість охопила обох. Але ще до цього Роберта все ж зажадала обіцяння, що Клайд ніколи не покине її, що б не трапилося (її переслідувала думка про природні наслідки цього безумного зближення), бо без нього вона безпорадна. Однак про шлюб нічого прямо сказано не було. І Клайд, цілком підкорений своїм бажанням, необдумано дав слово, що ніколи не залишить її, ніколи, — в цьому принаймні вона може на нього покластися. Але й тут думки про шлюб у нього не було. На це він не пішов би. І от, відкинувши на якийсь час усі сумніви, скільки б не мучилась і не докоряла собі Роберта вдень, вони ніч у ніч віддавалися своїй пристрасті. А потім безрозсудно мріяли про нову блаженну ніч і жадібно чекали, коли ж закінчиться довгий день і настане гарячкова ніч, яка все приховує, за все винагороджує.

І Клайд відчував те, в чому була твердо, болісно переконана Роберта: що це гріх, великий, смертний гріх; не раз він чув промови матері і батька про спокусника, перелюбника, що підстерігає жертву поза священними узами шлюбу. А Роберта тривожно вдивлялася наперед, у безвісне майбутнє, передумувала, що станеться з нею, якщо Клайд охолоне чи покине її. Та наставала ніч, її настрій знову змінювався— і вона, як і він, поспішала на умовне місце зустрічі, щоб пізніше, в опівнічній тиші, прокрастися разом з ним у цю темну кімнату, яка здавалася їм таким раєм, що буває тільки раз у житті,— безумний запал юності неповторний.

А Клайда охоплювало ще чимало всіляких сумнівів і страхів, та завдяки тому, що Роберта так раптово скорилася його бажанням, він часом, уперше за всі ці гарячкові роки, почував себе, нарешті, справжнім досвідченим мужчиною, який справді починає знати жінок. Весь його вигляд, його манери ясніше слів говорили: «Дивіться, я вже не той недосвідчений, нікчемний простачок, яким був кілька тижнів тому; я тепер значка особа, я знаю дещо про життя. Чим можуть здивувати мене всі ці самовдоволені молодики і веселі вкрадливі дівчата? І якби я захотів, якби я був не таким відданим і постійним, — чого б я тільки не домігся!» Випадок з Робертою довів йому, що він помилявся, думаючи (ця думка вкоренилася в його свідомості після історії з Гортензією Брігс, не кажучи вже про пізнішу невдачу з Рітою), нібито він приречений злощасною долею на довічний неуспіх у дівчат. Власне, всупереч усіляким невдачам і заборонам, він — чоловік типу Дон Жуана або Лотаріо!

Якщо Роберта добровільно жертвує собою, віддаючись йому, то чому б цього не зробити й іншим?

І хоч Гріфітси, очевидно, зовсім забули про нього, він тепер пишався, як ніколи до того. Ні вони, ні будь-хто з їхніх знайомих не визнавали його, але він частенько дивився на себе в дзеркало з упевненістю і захватом, що раніше йому зовсім ке було властиве. Цьому сприяла й Роберта: почуваючи, що все її майбутнє залежить тепер від його волі і примхи, вона невпинно лестила йому і захоплювалася ним. Адже відповідно до своїх поглядів вона тепер належала йому, тільки йому, як кожна дружина цілком належить своєму чоловікові, і мусила в усьому підкорятися його волі.

І Клайд на якийсь час забув про зневагу своїх родичів і охоче присвятив себе Роберті, не дуже задумуючись про майбутнє. Лише одне іноді турбувало його: думка про можливі наслідки їхніх відносин; цього з самого початку дуже боялася Роберта; вона так міцно прив’язана до нього, що це може потім дати зовсім неприємні ускладнення. Проте Клайд не дуже поглиблювався в ці розмірковування. У нього є Роберта. їхні відносини, як обидва вони вважали, — є таємниця для всіх. Радощі їхнього не зовсім законного медового місяця були в самому розпалі. І останні теплі, часто сонячні, дні листопада і перші дні грудня проминули, як уві сні: райські захоплення серед умовностей маленького світу та мізерної, погано оплачуваної праці.

А Гріфітси, що виїхали в середині червня, все ще не повернулися до міста; за цей час Клайд часто думав про них, про те, яку вони відіграють роль в його житті та житті Лікурга. їхній великий будинок, замкнений і мовчазний (проходячи повз нього, можна було побачити тільки садівників, та зрідка шофера чи служника), здавався Клайдові мало чи не священним ковчегом, символом тієї височини, якої він ще мріяв досягнути завдяки несподіваній примсі долі. Він ніяк не міг відмовитися від надії якимось чином прилучитися в майбутньому до всього цього величчя.

Та поки що про життя Гріфітсів він довідувався із заміток, які друкувалися в двох місцевих газетах, у розділі, відведеному для світської хроніки, де майже підлесливо описувався кожний крок най-знатніших родин Лікурга. Часом, прочитавши ці звіти (навіть якщо він у цей час був з Робертою де-небудь у скромному позаміському парку), Клайд уявляв собі, як роз’їжджає в своєму великому автомобілі Гілберт Гріфітс, як Белла, Бертіна і Сондра танцюють, граюгь у теніс, катаються на човні при світлі місяця або гасають верхи у фешенебельній дачній місцевості, про яку згадували газети. Порівняння були гіркі, болісні, майже нестерпні, і часом зовсім в особливому світлі, з нищівною виразністю поставали перед Клайдом його відносини з Робертою. Кінець кінцем, що таке Роберта? Фабрична робітниця! Її батьки живуть і працюють на фермі, і вона мусить сама заробляти свій хліб. Тоді як він… він… якби тільки доля посміхнулася йому!.. Невже ж кінець усім його мріям про блискуче майбутнє?

Такі думки опановували його в хвилини похмурого настрою, особливо з того часу, як Роберта віддалася йому. І справді, вона дівчина не його кола, в усякому разі — не кола Гріфітсів, до якого він усе ще жадібно поривався. Проте, який би настрій у ньому не збуджували статті в «Стар», він усе-таки визнавав, що Роберта мила, чарівна, в неї варто було закохатися за її красу, ніжність, веселу вдачу — властивості і принади, з якими ототожнюється кожне джерело насолоди.

Та Гріфітси і їхні друзі повернулися до міста, і Лікург знову став жвавим, сповненим бурхливої діяльності, яким він завжди бував не менше семи місяців на рік! І Клайд почав ще більше цікавитися життям лікурзького вищого товариства. Які гарні будинки на Уікігі авеню і в найближчих до неї кварталах! Яке незвичайне і принадне життя їхніх жителів! О, коли б йому бути серед них!

РОЗДІЛ XXIII

Одного листопадового вечора Клайд ішов по Уікігі авеню, недалеко від Сентрал-авеню, — відтоді як він переселився до м-с Пейтон, він завжди проходив цими прославленими місцями, йдучи на роботу і з роботи; і тут сталося таке, що призвело до ряду важливих для Клайда і для Гріфітсів подій, яких ніхто з них не міг передбачити. В ці дні Клайд був життєрадісний, — такою є доля честолюбної юності в пору вмирання старого року. В нього добре становище. Його тут усі поважають. І заробляє він досить: після витрат на кімнату і на харчі у нього залишається не менше п’ятнадцяти доларів на тиждень, які він може витратити на себе і Роберту. Це, звичайно, набагато менше, ніж він заробляв у готелі «Грін-Девідсон» або в клубі «Юніон Ліг», але зате тут він не зв’язаний з сім’єю, що її завжди обсідали злидні, як було в Канзас-Сіті, і не страждає від самотності, як у Чікаго. У нього є Роберта, її таємне кохання. І, на щастя, Гріфітси нічого про це не знають і не повинні знати. Проте він не замислювався над тим, як зберегти це в таємниці, якщо виникнуть ускладнення. Йому зовсім не хотілося обтяжувати себе якимись турботами, хіба що найневідкладнішими.

Правда, Гріфітси та їхні друзі не бажали вводити його в своє коло, але дедалі частіше інші значні люди, що хоч і не належали до верхівки тутешнього товариства, були уважні до нього. Саме цього дня (напевно через те, що Клайд з весни став начальником відділу і до того ж Семюел Гріфітс недавно при всіх трохи поговорив з ним) до нього підійшов сам Рудольф Сміллі, один з віце-голів компанії, і люб’язно спитав, чи не грає він у гольф, і якщо грає, то чи не запишеться навесні в клуб Амоскіг, один з двох широко відомих тутешніх гольф-клубів, що міститься за кілька миль від міста. Що це могло означати, як не те, що м-р Сміллі починає бачити в ньому майбутню величину і, подібно до багатьох інших, має намір ставитися до нього, як до людини, що не байдужа для Гріфітсів, хоч і не дуже високо стоїть на фабриці.

Клайд радів, думаючи про це і ще про те, що сьогодні він знову побачиться з Робертою в неї вдома, і до того скоро — об одинадцятій чи навіть раніше, і його хода і рухи стали по-новому швидкі, легкі та веселі. Взагалі, звикнувши трохи до своїх таємних зустрічей, і Клайд, і Роберта, самі того ке усвідомлюючи, стали сміливішими. Не викриті до цього часу, вони вирішили, що й не будуть викриті. Якщо їх побачать удвох, Роберта відрекомендує його як свого брата чи кузена — тієї хвилини цього буде досить, щоб уникнути скандалу. А потім, вирішили вони, щоб уникнути пліток і викриття, Роберта могла б переїхати на іншу квартиру, а там усе піде по-старому. Це легше або, в усякому разі, краще, ніж зовсім не мати можливості зустрічатися. І Роберті довелося погодитися.

Проте саме цього вечора відбулася зустріч, яка спрямувала думки Клайда зовсім в інший бік. Проходячи поблизу першого з найчудовіших особняків на Уікігі авеню (він не мав жодного уявлення про те, хто тут живе), Клайд з цікавістю заглянув крізь високі чавунні грати огорожі на лужок перед будинком, тьмяно освітлений вуличними ліхтарями і вкритий сухим опалим листям, яке шурхотіло і кружляло під поривами вітру. Все тут здавалося непохитно суворим, спокійним, відособленим та чудовим, і Клайд був вражений благородством і багатством цього особняка. Коли він підійшов до головного входу, над яким сяяли два ліхтарі, відкидаючи широке коло світла, великий закритий автомобіль враз спинився біля самих воріт. Шофер зіскочив і відчинив дверцята, і Клайд умить упізнав Сондру Фінчлі, яка визирнула з автомобіля.

— Рушайте до бокового входу, Девід, і скажіть Міріам, що я не можу її чекати, бо їду на обід до Трамбалів, але повернусь на дев’яту. Якщо її немає вдома, залиште цю записку — та якнайшвидше, чуєте?

В її голосі і манерах було щось владне і все ж таки чарівне, що так вразило його минулої весни.

А Сондрі в цей час здалося, що по тротуару йде Гілберт Гріфітс.

— Хелло, гуляєте? — окликнула вона. — Якщо почекаєте хвилинку, я можу підвезти вас. Я послала Девіда з запискою, він зараз повернеться.

Сондра Фінчлі приятелювала з Беллою, визнавала багатство і престиж сім’ї Гріфітсів, проте аж ніяк не почувала симпатії до Гілберта. Він з самого початку був до неї байдужий і залишився байдужим, хоч вона й намагалася кокетувати з ним. Її гордість була вражена. Для неї, гонористої і самозакоханої, це було надзвичайною образою, якої вона не могла простити йому. Вона не терпіла егоїзму в інших і особливо не терпіла гонористого, холодного і самозакоханого брата Белли. Він уже надто високої думки про себе, надто пихатий і зарозумілий, щоб думати про кого-небудь, крім себе. «Фе, який гордий! І що він тільки з себе строїть? Уявляє, що він — страшенно важна персона… Просто Рокфеллер або Морган! І по-моєму, він анітрошечки не інтересний. Мені подобається Белла. Вона дуже мила. Але цей хлюст! Йому, певно, хочеться, щоб дівчата залицялися до нього. Ну, від мене він цього не діждеться!» Так заявляла Сондра завжди, як з нею починали говорити про Гілберта.

З свого боку Гілберт, вислуховуючи Беллині розповіді про вихватки і викрутаси Сондри, звичайно казав: «Що? Це самовпевнене дівчисько? Кого вона тільки з себе удає? І звідки така самовпевненість!»

Але такі вузькі були рамки лікурзького товариства і так мало було великих світу цього, що небагатьом обраним мимоволі доводилося зустрічатися і підтримувати дружні відносини. Ось чому Сондра тепер окликнула Гілберта, — вірніше, того, кого вважала за нього. Вона посунулася трохи, даючи йому місце в автомобілі, і Клайд, який спершу трохи не скам’янів від несподіванки і зовсім розгубився, не знаючи, вірити чи ні своїм вухам, підійшов до машини, усім своїм виглядом нагадуючи породистого собаку, лагідного і трохи смутного.

— О, добрий вечір, — сказав він, скидаючи капелюха і вклоняючись. — Як поживаєте?

Він зрозумів, що це справді та сама чарівна Ссндра, яку він зустрів навесні в дядька і про чиї світські успіхи читав улітку в газетах. І ось вона тут, перед ним, як завжди, чарівна, сидить у чудовому автомобілі і, видно, звертається до нього… Однак Сондра зразу збагнула, що помилилася і що це не Гілберт; на мить вона збентежилась, не знаючи, як вийти з трохи скрутного становища.

— Ах, пробачте! — нарешті сказала вона. — Тепер я впізнала вас, ви — містер Клайд Гріфітс. Я прийняла вас за Гілберта. Ви стояли в затінку…

Вона говорила плутано, запинаючись; Клайд помітив її замішання і зрозумів, що Сондра помилилася і ця помилка неприємна їй самій і не дуже втішна для нього. Тепер він теж зніяковів, йому хотілося якнайшвидше піти звідси.

— Пробачте! Це нічого… Я не хотів нав’язуватися… Я думав…

Він зашарівся і зробив крок назад, прикро вражений.

Але Сондра відразу помітила, що Клайд набагато привабливіший за свого двоюрідного брата, незрівнянно шанобливіший і що на нього явно справляє велике враження її краса і суспільне становище. Вона швидко оволоділа собою настільки, щоб сказати з чарівною посмішкою:

— Ні, ні, що ви! Дозвольте, я підвезу вас, куди вам потрібно. Будь ласка, сідайте! Мені буде дуже приємно!

Як тільки Клайд зрозумів, що з ним заговорили, помилково визнавши його за іншого, його манери відразу змінилися, і Сондра побачила, що він вражений, збентежений і розчарований. Очі його засмутилися, на губах тремтіла вибачлива, сумна посмішка.

— Чому ж, я з радістю, — плутано почав він, — тобто, якщо вам бажано. Я розумію, як це вийшло. Це нічого, ви, будь ласка, не турбуйтеся, якщо вам не хочеться… я думав…

Він майже вже повернувся, щоб піти, але його так вабило до неї, що він мимоволі забарився, і вона повторила:

— Ну, будь ласка, сідайте, містер Гріфітс! Дуже прошу вас! І мені дуже шкода, що вийшло так не гаразд. Розумієте, мені нічого ке варто підвезти вас, і я зовсім не хочу, щоб ви подумали, що коли ви не Гілберт Гріфітс…

Почекавши, Клайд розгублено ступнув до автомобіля і сів поруч Сондри. А вона відразу ж з цікавістю почала його розглядати, дуже задоволена, що це — ке Гілберт. Щоб краще розглянути його, а заодно і показати себе (вона не мала сумніву, що її чари невідхильно впливають на Клайда), вона ввімкнула верхню лампочку. Коли повернувся шофер, вона спитала Клайда, куди його відвезти, і він не без вагання назвав свою адресу, — його вулиця була так мало аристократична порівняно з тією, де жила Сондра. Коли автомобіль помчав, Клайда охопило гарячкове бажання скористатися з цієї короткої нагоди і справити на Сондру гарне враження, — хто знає, можливо, їй захочеться ще як-небудь зустрітися з ним… Він так пристрасно хотів увійти в це добірне товариство.

— Так люб’язно з вашого боку, що ви забажали підвезти мене, — сказав він з усмішкою. — Я не знав, що ви мене прийняли за, мого двоюрідного брата, а то б не підійшов до вас.

— Ах, це все одно, не варто про це говорити, — кокетливо і томно відповіла Сондра. (Вона вважала тепер, що погано розгледіла Клайда в перший раз.) — Це моя помилка, не ваша. Але тепер я рада, що помилилася, — додала вона рішуче, з чаруючою посмішкою. — Мені набагато приємніше підвезти вас, ніж Гілберта. Знаєте, ми з ним не дуже дружимо, кожного разу сваримось, як зустрічаємось.

Вона посміхнулася, цілком заспокоївшись після хвилинного замішання, і граціозно відкинулась назад, з цікавістю розглядаючи правильні риси його обличчя. «В нього такі ласкаві, усмішкуваті очі,— думала вона. — І кінець кінцем він же двоюрідний брат Белли та Гілберта і не здається злидарем».

— Ось як, дуже шкода, — сказав вік манірно, роблячи невлучну, слабку спробу здаватися в її присутності самовпевненим і сміливим.

— Та це, звичайно, несерйозно. Просто ми іноді сваримося через усілякі дрібниці, от і все. — Вона бачила, що він кервує і губиться в її присутності, і їй подобалося, що вона може так бентежити його і крутити йому голову. — Ви все ще працюєте в свого дядька?

— О так, — жваво відповів Клайд, наче для неї це повинно було мати величезне значення, — я тепер завідую відділом.

— Ось як, я не знала. Адже я ні разу не бачила вас з того часу, пам’ятаєте? Ви ніде не буваєте, вам, напевно, ніколи? — Вона багатозначно подивилася на нього, ніби бажаючи сказати: «Ваші родичі не дуже цікавляться вами». Але він, безперечно, починав їй подобатися, і тому вона тільки спитала: — Ви все літо залишалися в місті, так?

— Так, довелося! — просто і весело відповів Клайд. — Бачте, мене затримувала робота. Але я часто зустрічав ваше ім’я в газетах, читав про ваші екскурсії, про тенісні змагання і бачив вас у червні під час свята квітів. Ви були прекрасні, просто як аінгел!

В його очах світився такий захват, що вона була зачарована. Який милий молодий чоловік, зовсім не те, що Гілберт! Подумати тільки, він так помітно і безнадійно захоплений нею, а вона може відчути до нього тільки хвилинний інтерес. їй стало трошки сумно і шкода Клайда. А що подумав би Гілберт, якби довідався, що вона цілком підкорила його двоюрідного брата? Як би він розлютувався… адже він вважає її пустим дівчиськом. Для нього було б доброю наукою, коли б хто-небудь допоміг Клайдові і проявив до нього таку прихильність, на яку самому Гілбертові нема чого й розраховувати. Ця думка викликала в неї захоплення.

На жаль, у цю мить автомобіль спинився біля дверей м-с Пейтон. Цікава для обох пригода, як видно, закінчилася.

— Надзвичайно мило, що ви так говорите! Я цього не забуду.

Вона лукаво посміхнулася, шофер відчинив дверцята, і Клайд вистрибнув з автомобіля; він був глибоко схвильований такою важливою і незвичайною зустріччю.

— Так ось де ви живете… Ви збираєтесь усю зиму пробути в Лікурзі?

— Так, безумовно. В усякому разі сподіваюся, — додав він мрійно, і очі його яскраво відбили його думку.

— Ну, тоді* може, ми з вами ще зустрінемося як-небудь? Сподіваюся, в усякому разі!

Вона кивнула йому і з найчарівнішою і лукавою посмішкою простягнула руку, а він, невимовно зрадівши, вигукнув:

— Я теж!

— Усього найкращого! — крикнула вона, коли автомобіль уже рушив.

А Клайд, дивлячись услід, запитував себе, чи побачить він її коли-небудь знову так близько, наодинці? Невже вони ще коли-небудь зустрінуться, як сьогодні! І вона говорила з ним тепер зовсім не так, як в перший раз, — він добре пам’ятав, що тоді вона не виявила до нього ніякого інтересу.

Замислений, сповнений надій, він попростував до своїх дверей.

А Сондра… Чого це, — намагалася вона зрозуміти, поки автомобіль мчав її вулицями Лікурга, — чого Гріфітси, як видно, так мало цікавляться своїм родичем?..

РОЗДІЛ XXIV

Вплив цієї несподіваної зустрічі багато де в чому був справді згубний. Хоч як багато вдоволення і радості давала Клайдові близькість з Робертою, перед ним тепер знову руба, хвилююче постало питання про те, чи може він досягти становища в товаристві. І дивно, це сталося завдяки зустрічі з дівчиною з вищого світу, яка втілювала і незмірно збільшувала в його очах значення свого кола. Красуня Сондра Фінчлі! Її чарівне обличчя, елегантне плаття, невимушені манери… Якби тільки він зумів зацікавити її при першій зустрічі або хоча б тепер!

Своїм новим взаєминам з Робертою Клайд не надавав такого великого значення, щоб вони могли удержати його тепер, коли його з усією силою темпераменту і уяви вабило до такої дівчини, як Сондра, і до всього, що вона собою уособлювала. Адже фабрика електричних пилососів Уімблінджера Фінчлі була одним з найбільших місцевих підприємств. Її високі стіни і димарі були частиною ламаної лінії, викресленої на фоні неба по той бік Могаука. Особняк Фінчлі на Уікігі авеню, недалеко від особняка Гріфітсів, був одним з найпоказніших у цьому ряду вишуканих будинків, створених за найновішою архітектурною модою: він був у стилі італійського ренесансу, з кремового мармуру в поєднанні з пісковиком. А самі Фінчлі належали до тих родин, про які найбільше говорили в місті.

Ах, познайомитися б якнайближче з цією надзвичайною дівчиною! Здобути її прихильність і, можливо, завдяки їй увійти в блискуче товариство, до якого вона належить. Хіба він не Гріфітс? І хіба Клайд з його зовнішністю гірший від Гілберта? Він був би не менш привабливий, якби мав стільки грошей, скільки має Гілберт, або хоч би частину їх. Якби він міг одягатися, як Гілберт, роз'їжджати в чудовій машині! Тоді — будьте певні! — навіть така дівчина, як Сондра, з радістю звернула б на нього увагу… і може навіть закохалася б у нього. Просто казка! Але тепер, похмуро думав він, йому залишається тільки сподіватися, сподіватися і сподіватися.

О, чорт! Він не піде сьогодні ввечері до Роберти. Вигадає якусь причіпку… скаже їй завтра, що дядько чи двоюрідний брат викликали його в якій-небудь справі. Він не хоче і не може йти до неї тепер, він надто схвильований.

Таким був вплив багатства, краси, особливого становища в суспільстві, до якого так прагнув Клайд, на його характер, мінливий і непостійний, немов вода.

А Сондра, з свого боку, зустрівши Клайда, була цілкои зачарована ним, особливо через те, що його поведінка з нею зовсім суперечила образливій поведінці його двоюрідного брата. Манери, костюм Клайда, а також побіжне його зауваження про те, що він завідує на фабриці якимсь відділом, — усе нібито говорило, що його становище краще, ніж вона вважала. Але вона подумала також, що хоч майже все літо провела з Беллою і часто зустрічалася з Гілбертом, Майрою та їхніми батьками, вони ніколи ані словом не згадали про Клайда. Власне, вона знала про нього тільки те, що при першій зустрічі сказала м-с Гріфітс: що Клайд бідний племінник, якого її чоловік виписав сюди, бажаючи трохи допомогти йому. Але цього разу Клайд зовсім не здався їй таким уже незначним, жалюгідним бідняком, — він дуже інтересний, вродливий, добре одягнений і всією своєю поведінкою показував, що дуже хотів би сподобатися їй. А це принадно: адже він теж Гріфітс, двоюрідний брат Гілберта!

Приїхавши до Трамбалів (голова сім’ї, удівець Дуглас Трамбал, — місцевий адвокат, який досягнув значного успіху завдяки знайомствам своїх дітей, а також власним вишуканим манерам і талантам досвідченого юриста, зумів проникнути у вищі сфери Лікурга), Сондра докладно розповіла Джіл Трамбал, старшій з двох дочок адвоката, про кумедне непорозуміння. Джіл визнала, що пригода страшенно цікава, і Сондра після обіду повторила її Гертруді і Трейсі Трамбалам.

— А знаєте, — зауважив Треіїсі Трамбал, єдиний син адвоката, який вивчав право в конторі свого батька, — я певний, що разів три-чотири зустрічав цього хлопця на Сентрал авеню. Він дуже схожий на Гіла, правда? Тільки не такий зарозумілий. Я разів зо два вважав його за Гіла і вклонявся йому.

— Так, я його теж бачила, — додала Гертруда Трамбал. — Він ходить у кепці і в пальті з поясом, зовсім як Гілберт. Мені показала його Арабелла Старк, а потім ми з Джіл бачили його в суботу ввечері: він проходив повз будинок Старків. По-моєму, він набагато вродливіший за Гіла.

Це зміцнило думку Сондри про Клайда, і вона сказала:

— Якось навесні ми з Бертіною Кренстон зустріли його в Гріфітсів. Тоді він здався нам занадто соромливим. А якби ви бачили його тепер — він просто вродливий, у нього такі лагідні очі і дуже мила посмішка.

— Он як, Сондра! — вигукнула Джіл Трамбал (вони разом училися в школі Снедекер, і Джіл, так само як Бертіна і Белла, була близькою подругою Сондри). — А я знаю когось, хто став би ревнувати, коли б чув це.

— Та, знаєте, навряд чи Гілу Гріфітсу було б приємно чути, що двоюрідного брата вважають вродливішим за нього самого, — вставив Трейсі Трамбал.

— Ну й нехай, — роздратовано фиркнула Сондра. — Гілберт надто багато про себе думає. Іду в парі, що через нього Гріфітси такі неуважні до свого родича. Тепер я просто певна цього. Белла, звичайно, нічого не має проти знайомства з ним, — вона мені казала ще навесні, що вважає його вродливим. Майра ніколи нікого не образить… А знаєте, от було б здорово, коли б хтось із нас узяв його під своє заступництво і його почали б запрошувати в різні сім’ї! Цікаво подивитися, як він триматиме себе і як це сподобається Гріфітсам! Я переконана, що ні містер Гріфітс, ні Белла, ні Майра не будуть проти, а Гіл напевно лютуватиме. Мені самій незручно, я надто близька з Беллою, але я знаю, хто може це влаштувати. — Вона подумала про Бертіну Кренстон і про те, що та не любить Гіла і м-с Гріфітс. — Не знаю тільки, чи вміє він танцювати, їздити верхи, грати в теніс і все таке…

Зацікавлена своєю витівкою, вона замовкла і замислилась; всі дивилися на неї. Джіл Трамбал, така ж поривчаста і неспокійна, як Сондра, але далеко не така гарненька, вигукнула:

— Це буде забавно! А як по-твоєму, Гріфітси будуть дуже неза-доволені?

— Чи не все одно? — сказала Сондра. — В крайньому разі, ігноруватимуть його. Кого це турбуватиме, хотіла б я знати! Вже, певно, не тих, хто його запросить.

— Ви що ж, хочете влаштувати в місті скандал? — спитав Трейсі Трамбал. — Іду в парі, що цим усе й закінчиться. Гіл Гріфітс буде незадоведении, це напевно. Та і я був би незадоволений на його місці. Якщо ви хочете розпалити пристрасті,— ваше діло, але я ладен іти в парі, що так і буде.

Сондрі Фінчлі з її характером дуже подобалась ця витівка. Та навряд чи з неї що-иебудь вийшло б, якби після всіх розмов з Бертіиою Кренстон, Джіл Трамбал, Патріцією Ентоні і Арабеллою Старк чутки про це разом із зауваженнями на його адресу не дійшли до вух Гілберта через Констанцію Вайнант, з якою, як плескали в місті, він мав намір заручитися. Констанцію, яка сподівалася, що Гілберт справді одружиться з нею, обурила вигадка Сондри: з якої речі Сондра надумала казати всім, ніби Клайд вродливіший за Гілберта? Бажаючи якось відплатити Сондрі і заодно полегшити свою душу, вона розповіла про все Гілбертові; він у відповідь сказав кілька різкостей на адресу Клайда і Сондри. Його зауваження, прикрашені Констанцією, були в свою чергу переказані Сондрі і справили бажаний ефект. Сондра вирішила будь-що помститись Гілбертові. Тільки б їй захотіти, і вона стане дуже люб’язна з Клайдом та й інших примусить робити те саме. А це означає, що Гілберт натрапить на свого роду суперника в особі власного двоюрідного брата, який хоч і бідний, але може подобатися більше, ніж Гілберт. От буде втішно! І вона знайшла легкий спосіб ввести Клайда в товариство так, щоб не викрити своєї участі в цьому і не скомпрометувати себе, якщо вся витівка невдало закінчиться.

Справа в тому, що молодші члени значних лікурзьких родин — молодь, яка виховувалася в школі Снедекер, — організували щось подібне до клубу під назвою «Тепер і потім». Клуб не мав ні певної організації, ні свого приміщення. Кожний, хто за своїм становищем у товаристві міг перебувати в цьому клубі, мав право запрошувати до себе членів клубу на обід, танці або чай.

Як це було б просто, думала Сондра, підшукуючи зручний спосіб увести Клайда в світ, якби хто-небудь запросив його на такий вечір. Можна, наприклад, підказати цю думку Джіл Трамбал: нехай вона влаштує вечірку для членів клубу і запросить Клайда. Ця хитрість дасть Сондрі нагоду знову побачити його і визначити, наскільки він інтересний і що він таке.

І ось на перший четвер грудня було призначено обід для членів клубу та їхніх друзів з Джіл Трамбал в ролі хазяйки. На обід були запрошені Сондра і її брат Стюарт, Трейсі і Гертруда Трамбал, Арабелла Старк, Бертіна і її брат, ще кілька чоловік з Утіки та Гловеревіля — і Клайд.

Але щоб не дати Клайдові зробити який-небудь промах та оберегти його від недоброзичливих зауважень, вирішили, що не тільки Сондра, а й Бертіна, Джіл і Гертруда будуть уважні і люб’язні з ним. Вони подбають про те, щоб він завжди мав партнершу для танців, ні за столом, ні під час танців не залишався сам, — словом, вони вміло передаватимуть його з рук на руки, поки вечірка не закінчиться. Отже й інші можуть зацікавитися ним, і не буде розмов про те, що Сондра єдина з найкращого товариства Лікурга люб’язна з ним, і все це було особливо неприємно принаймні Гілбертові, якщо не Беллі та іншим членам сім’ї Гріфітсів.

І цей план було втілено в життя.

Таким чином, якось на початку грудня, тижнів через два після зустрічі з Сондрою, Клайд, повернувшись з фабрики, із здивуванням побачив на комоді біля дзеркала кремовий конверт. Адресу було написано крупним і недбайливим незнайомим почерком. Клайд узяв конверт і з подивом оглянув його, не розуміючи, від КОГО б цей лист міг бути. На зворотному боці були ініціали: «Б. Т.» або «Д. Т.» — він не міг розібрати: букви були переплетені в хитромудрій монограмі. Розпечатавши конверт, він вийняв картку, на якій було написано:

«КЛУБ «ТЕПЕР І ПОТІМ»

У ЧЕТВЕР 4 ГРУДНЯ

ДАЄ СВІЙ ПЕРШИЙ ЗИМОВИЙ

ОБІД З ТАНЦЯМИ

В ДОМІ ДУГЛАСА ТРАМБАЛА,

УІКІГІ АВЕНЮ, 135,

КУДИ ВАС ПРОСЯТЬ ПОЖАЛУВАТИ.

ПРОСЬБА ВІДПОВІСТИ МІС ДШІЛ ТРАМБАЛ.

На звороті картки тим самим недбайливим почерком, що й адреса на конверті, було написано:

«Дорогий містер Гріфітс, думаю, що Вам це дасть задоволення. Все буде зовсім запросто, і я певна, що Вам сподобається. Якщо згодні, напишіть Джіл Трамбал.

Сондра Фінчлі».

Зовсім приголомшений, Клайд стояв і дивився на приписку. Після своєї другої зустрічі з Сондрою він упертіше, ніж будь-коли раніше, мріяв про те, щоб якось пройти в це вище товариство, вибратися з жалюгідного середовища, яке оточує його тепер. Справді ж, він надто хороший для цього буденного світу. І от перед ним запрошення світського клубу, про який він, правда, ніколи не чув, — але, очевидно, це щось виняткове, коли в нього входять такі значні особи. І на звороті картки — власноручна приписка Сондри! Чи не чудо це!

Він був такий вражений, що насилу міг справитися з своєю радістю: почав ходити вперед і назад, розглядаючи себе в дзеркалі, вимив руки, обличчя і, вирішивши, що галстук на ньому недосить гарний, змінив його. Думки його линули то наперед, до наступного візиту (як йому одягнутися для цієї нагоди?), то назад, до зустрічі з Сондрою. Як вона дивилася на нього, як усміхалася! В той же час він мимоволі питав себе, що подумала б Роберта, коли б яким-небудь чудом побачила його в цю хвилину, побачила, який він радий цій записці. Так, звичайно, не додержуючи більше моральних правил своїх батьків, він дозволив собі зав’язати такі відносини з Робертою, що вона, безперечно, страждала б, якби довідалась про причину його теперішнього настрою. Ця думка чимало збентежила його, але анітрохи не змінила його ставлення до Сондри.

Надзвичайна дівчина!

Така красуня!

І така багата, і таке значне місце посідає в товаристві!

Клайдове мислення завжди було язичеське, чуже всяким умовностям; і тепер він серйозно питав себе, чого б йому не перенести свою увагу з Роберти на Сондру, якщо мрії про неї дають йому більше задоволення. Роберта не повинна знати про це. Вона не може прочитати його думки, ке може знати про те, що з ним діється, якщо він сам їй не скаже, а він, зрозуміло, нічого їй не казатиме. Та й що тут поганого, якщо він, бідняк, прагне потрапити у вищий світ? Адже бували випадки, коли такі ж бідняки одружувалися з такими багатими дівчатами, як Сондра.

Незважаючи на те, що сталося між ним і Робертою, — він ясно пам’ятав це, — він ніколи не обіцяв одружитися з нею. Він, мабуть, одружився б тільки в одному випадку… Але такий випадок, думав він, покладаючись на знання, набуті в Канзас-Сіті, навряд чи можливий.

Нова зустріч з Сондрою, яка так раптово стала на його шляху, підстьобнула його і без того палку уяву. Ця богиня, яка безмежно захоплювала Клайда, зволила в своєму прикрашеному позолотою і мішурою храмі згадати про нього і так відкрито й просто запропонувала запросити його. І вона сама, безперечно, буде там, — думка ця страшенно хвилювала його.

Що подумають Гілберт і всі Гріфітси, коли почують, що він буде на цьому обіді,— а вони, звичайно, почують… або зустрінуть його ще де-небудь, адже Сондра може запросити його і вдруге… Подумати тільки! Розсердяться вони чи будуть задоволені? Почнуть думати про нього гірше чи краще? Кінець кінцем, він до цього непричетний. Його запросили люди того ж кола, що й самі Гріфітси, — люди, яких Гріфітси не можуть не поважати. І тут не було жодних хитрощів з його боку, — все це цілковита випадковість, він нікому не нав’язувався. І хоч як погано Клайд розбирався у відтінках людських відносин, все ж потай він з насмішкуватим задоволенням думав про те, що тепер Гілберт і Гріфітси повинні будуть, хочуть того чи не хочуть, визнати його і навіть запросити до себе. І справді, якщо інші його запрошують, то як можуть вони, родичі, уникати його?

О, радість! І це — всупереч презирству Гілберта. Клайд розреготався, подумавши про це, бо почував, що хоч як обурюватиметься Гілберт, дядько і Майра навряд чи будуть незадоволені, і, отже, нема чого боятися таємного бажання Гілберта помститися йому.

І що за чудо це запрошення? Що може означати приписка Сон-дри? Якби вона не цікавилася ним хоч трошки, вона не написала б йому, — звичайно, ні! Думка ця так схвилювала Клайда, що він майже не міг їсти під час обіду. Він вийняв картку з конверта і поцілував рядки, приписані Сондрою. І замість того щоб піти, як звичайно, до Роберти, він вирішив, як і після незабутньої поїздки в автомобілі, трохи пройтися, а потім повернутися додому і рано лягти спати. Завтра, як і того разу, він вигадає яку-небудь причину, — скаже Роберті, що його викликали до Гріфітсів чи до когось із начальства, щоб вислухати доповідь про роботу. Такі наради бували частенько. Після того, що сталося, йому зовсім не хотілося цього вечора бачити Роберту і говорити з нею. Він не міг. Інша думка — про Сондру, про те, що вона цікавиться ним, — була надто принадлива.

РОЗДІЛ XXV

Клайд ані слова не казав Роберті про Сондру, а тимчасом і поблизу Роберти на фабриці, і навіть у неї вдома мимоволі продовжував мріяти про Сондру і про вищий світ, в якому вона бувала. Роберта іноді помічала в ньому якусь розгубленість і відчуженість, наче він у деякі хвилини зовсім забував про неї, і питала себе, що ж так дуже захоплює його останнім часом. А він теж, якщо Рсберта не дивилася на нього, думав… зважував… так, зважував (адже Сондра сама нагадала йому про себе)… а що коли така дівчина, як Сокдра, зацікавиться ним! Як тоді з Робертою? Як? Адже вони тепер стали такі близькі… (Прокляття! Чорт!) І Роберта подобається йому, так, дуже, — а втім, тепер, купаючись у промінні нового світила, він ледве міг дивитися на Роберту, таким сильним було невидиме проміння тієї, іншої. Невже він такий зіпсутий? Чи не гріх бути таким? Його мати сказала б, що гріх. І батько теж, і, можливо, всі, хто правильно міркує про життя. І Сондра Фінчлі, можливо, і Гріфітси — всі.

І все ж… все ж!..

Падав легкий, перший у цьому році сніжок, коли Клайд, у новому циліндрі і білому шовковому кашне (і те й друге йому порадив придбати власник невеликого галантерейного магазина Орін Шорт, з яким Клайд недавно познайомився і який дружньо ставився до нього), з новою шовковою парасолькою для захисту від снігу, прямував до своєрідного, хоч і не особливо показного особняка Трам-балів на Уікігі авеню. Це був давній невисокий будинок без певного стилю, і світло, що пробивалося крізь штори, робило його схожим на різдвяну листівку. Перед будинком навіть зараз, — Клайд прийшов точно на призначену годину, — вже стояло з півдюжини красивих автомобілів різних марок і кольорів. Вигляд цих машин, обсипаних лапатим снігом, примусив Клайда гостро відчути, як багато чого йому невистачає… навряд чи в нього скоро буде досить грошей для того, щоб придбати таку необхідну річ, як автомобіль.

Підійшовши до дверей, він почув голоси, сміх та уривки розмов.

Високий худорлявий служник узяв його капелюха, пальто і парасольку, і Клайд опинився віч-на-віч з Джіл Трамбал, яка, мабуть, чекала на нього: це була ніжна кучерява блондинка, не дуже гарна, але жвава і витончена, в білому атласному платті, з відкритими плечима і руками; лоб її прикрашала діадема.

— Не турбуйтеся називати себе, — сказала вона весело, підходячи до Клайда і простягаючи йому руку. — Я Джіл Трамбал. Міс Фінчлі ще ке приїхала, але я постараюся виконати обов’язок хазяйки не гірше за неї. Пройдіть сюди, тут зібралися майже всі.

Вона провела його через кілька кімнат, які, здавалося, межували одна з одною під прямим кутом.

— Ви надзвичайно схожі на Гіла Гріфітса, адже правда? — сказала вона.

— Хіба схожий? — просто й хоробро сказав Клайд, якому полестило це порівняння.

Стелі тут були низькі. Красиві лампи з розмальованими абажурами пестили м’яким світлом темні стіни. Каміни в двох суміжних кімнатах кидали рожевий відблиск на м’які зручні меблі. Всюди були картини, книги, вишукані дрібнички.

— Трейсі, де ти? Іди сюди! — покликала вона. — Мій брат, Трейсі Трамбал — містер Гріфітс. Містер Клайд Гріфітс — і всі інші,— додала вона, звертаючись до всього товариства, і погляди присутніх зосередилися на Клайді, поки Трейсі Трамбал потискував йому руку.

Клайд, зніяковівши з того, що його уважно розглядають, усе-таки намагався привітно посміхатися. Тут він помітив, що розмови замовкли.

— Прошу не переривати через мене бесіду, — насмілився вій сказати усміхаючись; і майже всі вирішили, що він звик бувати в товаристві і дотепний.

— Я не буду вас підводити до кожного, — сказав Трейсі.— Ми постоїмо тут, і я постараюся вам показати всіх. Ось це моя сестра Гертруда, вона розмовляє із Скоттом Ніколсоном.

Клайд побачив маленьку темноволосу дівчину в рожевому платті з гарненьким, сміливим і пікантним личком; вона кивнула йому. Поруч неї стояв дуже коректний, стрункий рожевощокий юнак, — він теж кивнув Клайдові. За кілька кроків від них у глибокій віконній ніші стояла висока граціозна дівчина із смуглявим невродливим обличчям і розмовляла з широкоплечим молодим чоловіком, трохи нижчим від неї на зріст. Це були Арабелла Старк і Френк Гаррієт.

— Вони сперечаються про недавній футбольний матч, — поясниз Трейсі.— А це Берчард Тейлор і міс Фент з Утіки, і Перлі Хайнс і міс Ванда Стіл, — продовжував він так швидко, що Клайд майже нічого не встигав запам’ятати. — Ну, поки що, мабуть, це все. Ні, ось іще йдуть Грент Кренстон і Ніна Темпл.

Клайд побачив високого молодого чоловіка, чепуристо одягненого, з різкими рисами обличчя і похмурими сірими очима; він вів під руку гарно вбрану повну дівчину в золотистокоричневому платті: навкруг її голови була старанно укладена яснокаштанова коса. Молодий чоловік пройшов на середину кімнати, вигукуючи: «Хелло, Джіл! Хелло, Ванда! Хелло, Ваіінет!» Під ці привітальні вигуки Клайд був відрекомендований їм обом, але вони майже не звернули на нього уваги.

— Ми не думали, що приїдемо, — продовжував Кренстон, звертаючись до всіх відразу. — Ніна не хотіла їхати, але я обіцяв Бертіні і Джіл бути тут, а то я теж не приїхав би. Ми були у Беглі.

Вгадайте, Скотт, хто там був? Ван Петерсон і Рода Халл. Вони приїхали на один день.

— Що ви кажете! — сказав Скотт Ніколсон, як вважати на зовнішність— дуже рішучий і самовпевнений молодий чоловік. (Клайда вражали рішучі й невимушені манери всіх цих людей.) — Чому ви не привезли їх сюди? — продовжував Скотт. — Я з задоволенням побачив би їх обох.

— Не можна було. Вони сказали, що їм треба рано повернутися. А може, вони потім і заїдуть сюди на хвилинку. Ну, а що ж обід? Я розраховував одразу сісти за стіл.

— Але ж ви в домі адвоката, — а хіба ви не знаєте, що вони взагалі їдять не часто? — заявив Френк Гаррієт, невисокий, але кремезний усмішкуватий юнак, дуже вродливий і симпатичний, з рівними білими зубами.

Він сподобався Клайдові.

— Ну, їдять адвокати чи ні, а ми повинні їсти, бо інакше я піду… Чи ви чули, хто буде в команді Корнуела в наступному році?

Студентських розмов про спортивні змагання Гаррієта, Кренстона та інших Клайд зовсім не розумів. Він дуже мало чув про всілякі коледжі, з якими було тісно зв’язане життя цієї молоді. Він був досить розумний, щоб не втручатися в розмови на ці теми, але саме через це одразу відчув себе чужим тут. Ця молодь куди більше знає, ніж він, усі вони вчаться в коледжах. Може, сказати, що він теж був в якій-небудь школі? Колись він чув про Канзаський університет, — це недалеко від Канзас-Сіті. Є ще університет у Міссурі. І він чув, що в Чікаго теж є університет. Чи не можна сказати, що він учився в одному з них, наприклад, в Канзаському, хоча б недовго? Він вирішив, що так і скаже, як його спитають. Але що далі? Раптом його спитають, що він вивчав там? Він дещо чув про математику. Припустімо, що він вивчав математику, — чому б ні?

Та скоро він помітив, що всі юнаки і дівчата надто заняті собою і мало цікавляться ним. Він може бути Гріфітсом, і це може мати велике значення десь в іншому місці, але не тут: тут це само собою розуміється — і тільки. А тому що в цю хвилину Трейсі Трамбал відвернувся — сказати кілька слів Вайнет Фент, Клайд відчув себе самотнім, покинутим і безпорадним. Йому не було з ким поговорити. Але тут до нього підійшла маленька темноволоса Гертруда.

— Наші не можуть не спізнюватися. Отак кожного разу. Якщо призначити о восьмій, вони зберуться о-пів на дев’яту, або о дев’ятій. Так завжди буває, правда?

— Так, звичайно! — відповів вдячний Клайд, намагаючись триматися якнайвеселіше і невимушеніше.

— Я Гертруда Трамбал, — знову відрекомендувалася вона, — сестра он тієї гарненької Джіл, — вона дивилася на нього з сміливою і веселою посмішкою. — Ви вклонилися мені, але ви не знаєте мене. А ми багато чули про вас. — Вона піддражнювала Клайда, їй хотілося трохи збентежити його, якщо пощастить. — Таємничий Гріфітс у Лікурзі, якого ніхто ніде не зустрічає. А я один раз бачила вас на Сєнтрал авеню, та ви цього не знали. Ви входили в кондитерську Річ. Ви любите солодощі?

— Так, люблю, а що? — спитав Клайд; на мить він зніяковів і стривожився, бо цукерки він купував для Роберти. І в той же час він мимоволі почував себе з цією дівчиною трохи простіше і впевненіше, ніж з іншими: вона була зухвала і не дуже приваблива, зате весела, і зараз вона рятувала його від почуття покинутості й самітності.

— Ну, ви це просто так кажете! — вона засміялася і лукаво поглянула на нього. — А я думаю, що ви купували цукерки для якоїсь дівчини. Адже у вас, напевно, є подружка?

— Як?..

Клайд замовк на якусь частку секунди, бо в нього майнула думка про Роберту, і він з тривогою спитав себе, чи не бачив його хто-небудь з нею? І зразу ж подумав: що за смілива, насмішкувата і розумна дівчина ця Гертруда, вона зовсім не схожа на всіх, кого він знав до цього часу. Але вже за мить він додав:

— Ні, в мене нікого немає. Чому ви питаєте?

І знову в нього промайнула думка, а що подумала: б Роберта, якби чула його?

— Але яке запитання! — продовжував він, трохи хвилюючись. — Ви любите дражнити людей, правда?

— Хто? Я? О, ні. Я ніколи нікого не дражню. Але я переконана, що вгадала. Мені подобається іноді ставити такі запитання: цікаво послухати, що скаже людина, коли вона не хоче показати, про що насправді думає.— Вона насмішкувато і задирливо посміхалася, дивлячись Клайдові в обличчя. — Все одно, я знаю, у вас є приятелька, як у всіх вродливих молодих людей.

— А хіба я вродливий? — він злегка посміхнувся, зацікавлений і задоволений. — Хто це каже?

— Нібито ви самі не знаєте? Різні люди. Я, наприклад. Сондра Фінчлі теж вважає, що ви вродливий. Вона цікавиться тільки вродливими мужчинами. І моя сестра Джіл теж. Я щодо цього не схожа на них, бо й сама не дуже вродлива.

Примружившись, вона дивилася прямо йому в очі визивним, дражливим поглядом, і Клайд розгубився: він не знав, що відповідати, як поводитися з цією дівчиною, але в той же час вона його цікавила, і її слова лестили йому.

— Ви не думаєте, що ви вродливіші за вашого двоюрідного брата? — продовжувала вона різко, майже владно. — Є люди, які вважають, що це так.

Клайд був не тільки задоволений, а й злегка приголомшений її запитанням: він хотів би й сам вірити цьому, до того ж його інтригувало, що ця дівчина так цікавиться ним, але він навіть у думках не насмілювався стверджувати будь-що подібне, навіть коли б був певний своєї переваги. Надто виразно він уявляв собі енергійне, рішуче, часом навіть загрожуюче обличчя Гілберта: він, звичайно, відразу ж звільнив би Клайда, якби довідався, що той говорить такі речі.

— Ну, що ви, я ніколи не думав нічого подібного! — засміявся він. — І не думаю, слово честі.

— Що ж, можливо, ви й не думаєте, але ви й насправді вродливіші за нього! Тільки це вам мало допоможе, якщо ви хочете бувати в товаристві тих, у кого є гроші.— Вона уважно подивилася на нього і додала майже ласкаво — Люди люблять гроші навіть більше, ніж вродливу зовнішність.

«Яка розумна дівчина, — подумав Клайд, — і які жорстокі, холодні слова». Вони боляче різонули його, хоч у неї й не було такого наміру.

Та в цю хвилину ввійшла сама Сондра з невідомим Клайдові молодим чоловіком, високим, незграбним, але прекрасно одягненим. Слідом за ними з’явилися Бертіна і Стюарт Фінчлі.

— Ось і вона, — сказала Гертруда не без досади: їй було неприємно, що Сондра вродливіша за неї саму та за її сестру і явно цікавиться Клайдом. — Вона зараз подивиться на вас, перевірить, чи помітили ви, яка вона сьогодні гарненька. Дивіться, не розчаруйте її.

Це зауваження, цілком справедливе, було зайве: Клайд і без того уважно і навіть жадібно дивився на Сондру. Вона полонила його не тільки своїм суспільним становищем, багатством, тонким смаком в одязі і манерами, — вона належала до того типу жінок, який особливо приваблював його: може, більш витончена, не така невгамовна, хоч навряд чи менш егоїстична, вона чимсь була схожа на Гортензію Брігс. У своєму роді це була маленька, але уперта Афродіта: вона прагнула будь-що довести кожному хоч скільки-небудь привабливому мужчині згубну силу своїх чарів, і в той же час намагалася не зв’язувати себе жодними узами і зобов’язаннями. Проте з різних причин, яких вона сама не розуміла, її вабило до Клайда. У нього не було ні грошей, ні становища в товаристві, але він подобався їй.

Отже, вона насамперед перевірила, чи він тут, потім постаралася не дати йому помітити, що вона перша побачила його, і, нарешті, доклала всіх зусиль, щоб засліпити його, — словом, поводилася в дусі Гортензії (саме ця тактика найсильніше впливала на Клайда).

Клайд, не відриваючись, дивився, як вона переходила з місця на місце; її прозоре вечірнє шифонове плаття вилискувало всіма відтінками від блідожовтого до густооранжового, і це надзвичайно личило до її темних очей і волосся. Обмінявшись привітаннями і зауваженнями майже з усіма в кімнаті, вона, нарешті, зволила помітити і Клайда.

— А, от і ви! Наважилися, нарешті, показатися? Я не була певна, що ви визнаєте це за цікаве. Вас уже, звичайно, з усіма познайомили? — і вона подивилася навкруг, ніби бажаючи сказати, що коли це ще не зроблено, вона сама познайомить його з присутніми.

А ті, не відчуваючи особливого інтересу до самого Клайда, були зацікавлені тим, що Сондра така уважна до нього.

— Здається, я знайомий уже майже з усіма.

— Окрім Фредді Селса: він щойно прийшов зі мною. Послу-хайте, Фредді,— окликнула вона затягнутого у фрак високого стрункого юнака з м’яким овалом обличчя і явно завитим волоссям; він підійшов і подивився на Клайда зверху вниз, як забіяка-півень на горобця.

— Це Клайд Гріфітс, я вам про нього казала, Фредді,— швидко почала Сондра, — подивіться, який він схожий на Гілберта.

— Дуже схожий! — вигукнув цей люб’язний юнак: він, мабуть, був короткозорим і тому низько нахилився до Клайда. — Я чув, ви двоюрідний брат Гіла? Я його добре знаю. Ми з ним разом училися в Прінстоні. Я жив тут, перш ніж став на роботу в «Дженерал елек-трік» у Скенектеді. Але я часто буваю тут. Ви, здається, служите на фабриці?

— Так, служу, — сказав Клайд, чимало торопіючи перед цим юнаком, який, очевидно, був набагато освіченіший від нього самого.

Клайд побоювався, що цей молодий чоловік заговорить з ним про такі речі, на яких він, не здобувши ніякої спеціальної технічної освіти, зовсім не розуміється.

— Ви, певно, завідуєте яким-небудь відділом?

— Так, завідую, — насторожено і неспокійно відповів Клайд.

— Знаєте, — жваво продовжував м-р Селс (він дуже цікавився комерційними і технічними питаннями), — я ніколи не міг зрозуміти, що путнього в цьому виробництві комірців, якщо, звичайно, не говорити про прибутки. Ми з Гілом часто сперечалися про це, коли училися в коледжі. Він запевняв мене, що виготовляти і розповсюджувати комірці — справа великого соціального значення, що надає певної шліфовки і прищеплює пристойні манери тим людям, які не могли б засвоїти їх, якби не було дешевих комірців. Я думаю, він це десь вичитав. Я завжди сміявся з нього.

Клайд намагався знайти якусь відповідь, але все це перевищувало його розуміння. «Соціальне значення»… що Селс мав тут на увазі? Мабуть, це пов’язано з серйозними науками, які він вивчав у коледжі. Клайд відповів би як-небудь ухильно, або зовсім невлад, коли б його не виручила Сондра; навіть не здогадуючись, в яке скрутне становище він потрапив, вона сказала:

— Будь ласка, без сперечань, Фредді! Це зовсім нецікаво. І потім я хочу познайомити його з моїм братом і Бертіною. Ви пам'ятаєте міс Кренстон? Тоді, навесні, ми з нею разом були у вашого дядька.

Клайд повернувся. А Фред, схопивши щигля, мовчки подивився на Сондру, якою він так захоплювався.

— Пам’ятаю, звичайно, — почав Клайд; він давно вже спостерігав за цією парою: після Сондри Бертіна здавалася йому найпривабливішою з усіх дівчат, хоч він зовсім не розумів її. Потайна, нещира і лукава, вона викликала в ньому тільки тривожне усвідомлення власної нікчемності, розгубленості перед нею і перед тим світом, який вона уособлювала.

— А, здрастуйте! Дуже приємно знову побачити вас, — сказала вона, протяжно, оглянувши його усміхненим і в той же час байду же-глузливим поглядом сірозелених очей. Вона визнала, що він непоганий на вроду, але воліла б бачити його більш енергійним і впевненим у собі.— Ви, здається, надзвичайно заняті, багато працюєте? Але тепер, коли перший крок зроблено, я думаю, ми будемо бачити вас частіше?

— Так, сподіваюся, — відповів він, показуючи в усмішці свої рівні зуби.

Її очі, здавалося, промовляли, що вона сама не вірить власним словам, та й Клайд теж не вірить у те, що сказав, але це необхідно і, мабуть, забавно говорити такі речі.

Приблизно в тому ж дусі тримав себе з Клайдом і брат Сондри, Стюарт.

— Здрастуйте, — сказав він, — радий з вами познайомитися. Сестра говорила мені про вас. Збираєтесь надовго залишитись у Лі* курзі? Це було б дуже приємно. Сподіваюся, що ми з вами будемо зустрічатися час від часу.

Клайд зовсім не був цього певний, але йому дуже подобався легкий, безжурний сміх Стюарта, — він сміявся голосно, весело і байдуже, показуючи свої рівні білі зуби. З захопленим здивуванням дивився Клайд, як невимушено Стюарт повернувся і взяв за руку Вайнет Фент, що проходила мимо.

— Одну хвилину, Вайн. Я хочу вас дещо спитати.

І він пішов з нею в іншу кімнату, нахиляючись до неї і жваво розмовляючи. Клайд відмітив чудовий покрій його костюма.

«Як у них тут весело, — думав він, — які вони всі радісні».

У цей час Джіл Трамбал стала кликати:

— Ідіть всі до столу! Я не винувата. Щось не ладналося в куховара, та й ви всі зібралися дуже пізно. Покінчимо з обідом і будемо танцювати.

— Ви сядете між мною і міс Трамбал, коли вона посадить усіх, — заспокійливо сказала Сондра. — От чудесно буде, правда? А тепер ведіть мене в їдальню.

Вона просунула свою білу руку під руку Клайда, і йому здалося, що він повільно, але вірно підноситься прямо в рай.

РОЗДІЛ XXVI

Під час обіду йшла гомінка розмова про різних осіб, місця, плани, зовсім незнайомі Клайду. Але властива Клайдові чарівність допомогла йому почасти перемогти зневагу і байдужість присутніх, особливо дівчат, зацікавлених тим, що він сподобався Сондрі. Джіл Трамбал, яка сиділа поруч нього, захотіла знати, звідки він приїхав, як жив удома, з якими людьми зустрічався, чому вирішив переїхати до Лікурга? Запитання ці, поставлені впереміжку з пустими жартами на адресу присутніх тут дівчат та їхніх поклонників, нерідко заганяли Клайда в безвихідь. Він розумів, що не може сказати правду про свою сім'ю. Тому він розповів, що його батько керує готелем у Денвері,— не дуже великим, але все ж готелем, а сам він приіхав у Лікург, бо дядько, зустрівшися з ним у Чікаго, запропонував йому ознайомитися з виробництвом комірців. Він ще не певен, що діло в цілому цікавить його і що варто ним займатися далі; просто він хоче з'ясувати, що ця робота може дати йому в майбутньому. Це зауваження примусило і Джіл, і Сондру зробити висновок, що, всупереч чуткам, які йшли від Гілберта, Клайд має деякі власні кошти і заняття, — до нього він зможе повернутися, якщо зазнає невдачі в Лікурзі.

Це було дуже важливим не тільки для Сондри і Джіл, а й для всіх присутніх. Хоч який би вродливий і симпатичний був Клайд і які б були його родинні зв'язки, неприємно було думати, що він просто ніщо, людина без усякого становища в суспільстві, і тільки намагається, як стверджувала Констанція Вайнант, примазатися до сім'ї свого двоюрідного брата. До простого службовця чи бідного родича, незалежно від його кровних зв'язків, можна ставитися хіба що з співчуттям, — але якщо він має хоч якісь кошти і там, звідки він родом, його приймали у вищому товаристві, це зовсім інша справа.

І Сондра, заспокоївшись щодо цього і бачачи, що Клайд краще поводиться в товаристві, ніж вона гадала, вирішила бути уважнішою до нього.

— Можу я сподіватися, що ви згодитесь танцювати зі мною після обіду? — це було, мабуть, чи не перше, що сказав їй Клайд, спіймавши її привітну посмішку, коли за столом зайшла мова про якийсь танцювальний вечір.

— Звичайно, якщо хочете, — кокетливо відповіла вона: їй хотілося, щоб він ще більше захопився нею.

— Один танець?

— А скільки ж вам потрібно? Тут, як бачите, є ще з десяток молодих людей. Ви одержали програмку танців, коли прийшли?

— Ні, я не бачив ніякої програмки.

— Ну, нічого. Після обіду дістанете. Ви можете записати для мене третій і восьмий, отже у вас залишиться час і для інших. — Вона чарівно посміхнулася. — Ви повинні бути люб'язні з усіма, розумієте?

— Звичайно, розумію. — Він не спускав з неї очей. — Але відтоді, як я побачив вас у дядька, я весь час мріяв зустріти вас знову. Я завжди шукав ваше ім’я в газетах.

Він подивився на неї запитливо і благаюче, і Сондра мимоволі була розчулена цим наївним признанням. Ясно, він не міг бувати там, де бувала вона, і все-таки з газет довідувався про неї і про все, Що вона робила. Вона не могла не поговорити з ним про це іще.

— Невже? Як це приємно. Але що ж ви читали про мене?

— Що ви були на Дванадцятому озері і в Грінвуді, що вибрали участь у змаганнях з плавання на озері Шейрон і були у Поля Сміта. І що ви цікавитесь кимось, хто живе на озері Скрун, і, з усього видно, маєте намір вийти за нього заміж.

— Хіба про це писали? Яка нісенітниця! В газетах забждй пишуть різні дурниці.

З її тону Клайд зрозумів, що дозволив собі надто багато. Він збентежився, і це пом’якшило Сондру: через хвилину вона відновила розмову з попередньою жвавістю.

— Ви любите їздити верхи? — спитала вона ласкаво і примирливо.

— Ніколи не пробував. Знаєте, просто не доводилося. Але я думаю, що зумів би, якби спробував.

— Звичайно, це не так важко. Вам треба буде взяти один-два уроки, і тоді,—додала вона, трохи знизивши голос, — ми могли б з вами іноді покататися разом. У нас на конюшні багато коней, я певна, що вони вам сподобаються.

Клайда обсипало жаром. Адже це означає, що Сондра запрошує його кататися і ще пропонує користуватися одним з своїх коней.

— О, я був би надзвичайно радий! — сказав він. — Це буде просто чудово!

Молодь підводилася із-за столу. Ніхто більше не цікавився обідом, бо в сусідній кімнаті вже з’явився камерний квартет і почулися звуки першого фокстрота; з цієї і так просторої кімнати було винесено всі меблі, які могли б заважати танцям, залишалися тільки стільці вздовж стін.

— Вам треба взяти програмку і подбати про перший танець: запросіть кого-небудь, поки не пізно, — попередила вона.

— Так, я зараз усе зроблю. Але невже ви обіцяєте мені тільки два танці?

— Ну, гаразд, запишіть третій, п'ятий і восьмий у першій половині.— Вона весело махнула йому рукою, і він поспішно пішов діставати програмку.

Танцювали тільки модні, дуже швидкі фокстроти, і танцюристи, відповідно до свого темпераменту і настрою, вносили в них нові па власного винаходу. Клайд весь минулий місяць багато танцював з Робертою і тепер був у прекрасній формі; до того ж його безмірно збуджувало усвідомлення, що нарешті ж він перебуває в товаристві такої чудової дівчини, як Сондра, і навіть може висловити їй своє захоплення.

І хоч він намагався здаватися люб'язним і уважним, танцюючи з іншими дівчатами, він не міг відвести очей від Сондри. В нього ледве не паморочилася голова, коли Сондра мрійно і млосно линула поблизу в обіймах Грента Кренстона, кидаючи ніби випадковий погляд в його бік і всім своїм виглядом даючи йому зрозуміти, яка вона граціозна, романтична і поетична завжди і в усьому, — справді найпрекрасніша квітка життя. І в цю хвилину Ніна Темпл, з якою він танцював, зауважила:

— Вона дуже граціозна, правда?

— Хто? — спитав Клайд з невинним виглядом, але тут же весь зашарівся. — Я не знаю, про кого ви говорите.

— Не знаєте? А чого ж ви почервоніли?

Він зрозумів, що викрив себе і що його спроба уникнути прямої відповіді просто смішна. Він відвернувся, та в цю хвилину музика замовкла, і танцюристи попрямували до стільців. Сондра пішла з Грентом Кренстоном, а Клайд підвів Ніну до м'якого крісла в ніші вікна, в бібліотеці.

Наступний танець він танцював з Бертіною і був злегка вражений холодною, відвертою байдужістю, з якою вона сприймала його люб’язності. Її інтерес до Клайда був обумовлений тільки тим, що він, як видно, цікавив Сондру.

— Ви добре танцюєте, — сказала вона йому. — Напевно, ви багато танцювали там, де жили раніше. Адже ви, здається, приїхали з Чікаго?

— Так, я жив у Чікаго до того, як приїхав сюди, але там я не так багато танцював: мені доводилося працювати.

Він подумав, що в таких дівчат, як оця, є все, чого вони можуть забажати, а в таких, як Роберта, немає нічого. І все ж у цю мить Роберта більше подобалася йому. Вона була ніжнішою, лагіднішою, добрішою, не така льодяна.

Музика заграла знову; раз у раз мелодію переривав млосний голос одинокого саксофона; Сондра підійшла до Клайда, вклала свою праву руку в його ліву, дозволила йому обняти себе, — і все це так легко, вільно, весело, що Клайд, захоплений зненацька серед своїх мрій про неї, затремтів від захвату.

Вона дивилася йому в очі із звичайним лукавим кокетуванням і посміхалася ніжною, обманливою і все ж багатообіцяючою усмішкою, від якої його серце закалатало хутчіше, а горло судорожно стиснулося. Тонкий аромат її духів лоскотав його ніздрі, як свіжі пахощі весни.

— Приємно проводите час?

— Так, милуюся вами.

— Тут ще багато гарненьких дівчат, якими можна милуватися!

— Але жодна не може зрівнятися з вами!

— І я танцюю краще від усіх, і я набагато вродливіша, ніж всі інші дівчата. Ну от, усе це я сказала за вас. А що ви тепер скажете?

Вона подивилася на нього насмішкувато, і Клайд, зрозумівши, що говорити з нею зовсім не так легко, як з Робертою, зніяковів і почервонів.

— Розумію, — сказав він серйозно, — вам усі кажуть одне й те ж, і ви не хочете чути це ще раз від мене.

— Ні, ні, далеко не всі. Багато хто зовсім не вважає мене вродливою.

Простота його відповіді зацікавила Сондру і збила з пантелику.

— Не вважають вас вродливою? — перепитав він весело, побачивши, що вона вже не сміється з нього.

Та все ж він побоявся сказати їй ще який-небудь комплімент. Він пошукав іншу тему і вирішив повернутися до розмови про верхову їзду і теніс, яку вони печали за столсм.

— Ви, напевно, любите всякий спорт на свіжому повітрі, правда? — спитав він.

— Ще б пак! — швидко і палко відповіла вона. — Люблю більш за все на світі. До безумства люблю їздити верхи, плавати, гребти, кататися на моторному човні і на акваплані. А ви плаваєте?

— Ну, звичайно! — гордо сказав Клайд.

— Граєте в теніс?

— Трохи, тільки починаю, — відповів він, боячись признатися, що зовсім не грає.

— Я дуже люблю теніс. Ми з вами якось зіграємо.

Після цього Клайд зовсім піднісся духом. Легка, як пушинка, Сондра кружляла з ним під тужливі звуки популярної любовної пісеньки і продовжувала розмову:

— Белла Гріфітс, Стюарт, Грент і я чудово зігралися. Минулого літа ми всіх перемогли на Грінвуді і на Дванадцятому озері. А коли б ви бачили, як я пірнаю з вишки! У нас, тобто у Стюарта, най-швидкохідний моторний човен: шістдесят миль на годину!

Клайд відразу зрозумів, що він зачепив той предмет, який не тільки цікавив, а й хвилював її. І не тільки через те, що всякі фізичні вправи давали їй насолоду, а й тому, що вона виходила переможницею в тих видах спорту, якими особливо захоплювалися всі її друзі і знайомі, і тішилася успіхом. І, нарешті (це він зрозумів тільки пізніше), її захоплювала можливість часто переодягатися, показуватися в товаристві в найнезвичайніших вбраннях, — а це для неї означало дуже багато. Який вона вигляд має в купальному костюмі! А в костюмі для верхової їзди, чи для теніса, або для танців, або для екскурсій в автомобілі!

Вони продовжували танцювати, схвильовані відчуттям, що їх однаково вабить одне до одного; вони допитливо й весело заглядали одне одному в очі — і в цих поглядах прозирали ніжність і захоплен ня; Сондра натякала, що коли в її колі Клайда визнають за підхожу людину в спортивному, фінансовому та в усіх інших відношеннях, то вона, мабуть, доможеться, щоб Клайда прийняли в домах її друзів. І Клайд, який був у піднесеному настрої, майже повірив, що це можливо, що так і буде. Але під його напускною, обманливою впевненістю і спокоєм таїлося недовір’я до себе; це відбивалося в нетерплячому і одночасно сумному блиску його очей; і голос Клайда, хоч і звучав нібито мужньо й твердо, та якби Сондра вміла в цьому розбиратися, вона розрізнила б у ньому нотки, дуже далекі від справжньої впевненості.

— Як шкода, що танець закінчився, — сказав він сумно.

— Нехай заграють ще раз! — сказала Сондра і заплескала в долоні.

Оркестр заграв той самий мотив, і вони знову попливли по паркету, нахиляючись і\ похитуючись, гармонічно віддаючись ритмові музики, наче дві трісочки, які відносило бурхливим, але дружелюбним морем.

— Я такий радий, що я знову з вами… танцювати з вами… це так чудесно, Сондра…

— Ви не повинні мене так називати! Ми з вами ще недосить знайомі.

— Я хотів сказати «міс Фінчлі». Та ви не розсердитесь на мене знову? Ні?

Він дуже зблід, обличчя його знову стало сумним.

Вона помітила це.

— Ні. Хіба я сердилася на вас? Справді, ні. Ви мені подобаєтеся… трохи… коли не впадаєте в сентиментальність.

Музика припинилася. Швидкі па танцю перейшли в спокійні кроки.

— Підемо подивитися, чи не йде ще сніг. Хочете? — спитала Сондра.

— Звичайно, хочу!

Пробираючись між парами, що прогулювалися, вони побігли до бокових дверей у безгомінний світ, суціль укритий пухнастим білим килимом. Лапатий сніг тихо кружляв у повітрі і падав.

РОЗДІЛ XXVII

Наступні дні грудня принесли Клайдові кілька приємних, але в той же час тривожних подій, що ускладнили його життя. Сондра Фінчлі, визнавши його за приємного поклонника, не збиралася спускати його з ока. Але вона посідала значне становище в товаристві і через це не знала, як їй бути: адже Клайд надто бідний і надто явно нехтували ним самі Гріфітси, щоб вона рискнула одверто проявити свій інтерес до нього.

Спочатку Сондра цікавилася Клайдом лише з однієї причини: їй хотілося позлити Гілберта дружбою з його двоюрідним братом. Тепер до цього додалося інше: Клайд їй подобався. Він був чарівний і схилявся перед нею та її становищем, — це й захоплювало і лестило їй. За своїм характером вона прагнула саме такого палкого обожування, щирого і романтичного. До того ж Клайд втілював у собі зовнішні і внутрішні якості, які завжди їй подобалися: він був закоханий, але без надмірної сміливості, яка докучала б їй; він поклонявся їй, але так, як можна поклонятися живій жінці; і в ньому відчувалася та сама жвавість душі й тіла, яка була властива і їй самій.

І тому Сондра уперто думала над тим, як би продовжити знайомство з Клайдом, не привертаючи надто великої уваги і не викликаючи недобрих балачок; думка ця примусила її хитрий маленький мозок напружено працювати кожної ночі, коли вона поверталася додому. Проте на тих, хто бачив Клайда того вечора у Трамбалів, справили таке враження його м’які, приємні манери та інтерес Сондри до нього, що всі вони, особливо дівчата, ладні були прийняти його в свою компанію.

Ось чому через два тижні, коли Клайд, вибираючи в магазині Старка недорогі різдвяні подарунки для матері, батька, сестер, брата і Роберти, зустрів Джіл Трамбал, теж зайняту покупками, вона запросила його на вечір з танцями, який влаштовувала Ванда Стіл на другий день — в передодень різдва — у себе в Гловерсвілі. Джіл збиралася туди з Френком Гаррієтом, але не знала точно, чи буде там Сондра: її запрошували кудись в інше місце, та вона все-таки мала намір приїхати в Гловерсвіль, якщо зможе. Але, додала Джіл, її сестра Гертруда буде рада, якщо Клайд погодиться супроводжувати її. Це був чемний спосіб забезпечити Гертруді кавалера. Крім того, Джіл знала: якщо Сондра почує, що Клайд буде в Стілів, вона постарається якось звільнитися від іншого запрошення.

— Трейсі охоче заїде за вами, — продовжувала вона, — або… — вона завагалася, — може, ви пообідаєте у нас перед поїздкою? Запросто, по-сімейному. Ми будемо вам дуже раді. У Ванди почнуть танцювати не раніше від одинадцятої.

Танці було призначено на п’ятницю — саме цей вечір Клайд ще раніше обіцяв провести з Робертою, бо в суботу вона виїжджала на три дні різдвяних свят до своїх батьків, — досі вони з Клайдом не розлучалися на такий довгий час. Роберта приготувала йому подарунок— самописну ручку і «вічний» олівець, — і тому їй особливо хотілося, щоб він прийшов до неї в останній вечір перед від’їздом, про що вона йому не раз говорила. І він теж хотів у цей вечір зробити їй сюрприз: подарувати туалетне приладдя.

Але тепер він надто зрадів можливості зустрітися знову з Сондрою і тому вирішив порушити свою обіцянку, хоч і розумів, що це буде нелегко і непорядно щодо Роберти. Хоч як сильно він був захоплений Сондрою, він все ж був прихильний до Роберти, і йому не хотілося засмучувати її… Він знав, яка вона буде розчарована! І в той же час йому так лестило і так радувало це несподіване, хоч і запізніле визнання вищого кола, що йому й на думку не спадало відмовитися від запрошення Джіл. Знехтувати можливістю побувати в гостях у родини Стіл, та ще в товаристві Трамбалів і без усякої допомоги Гріфітсів! Нехай це буде негарно, жорстоко, нехай це буде зрадництво щодо Роберти, але зате він побачить Сондру!

Отже, він заявив, що приймає запрошення, і тут же вирішив зайти до Роберти і попросити перед нею вибачення; він вигадає яке-небудь пояснення, скаже, наприклад, що Гріфітси запросили його на обід. Для неї це досить переконливий і незаперечний довід. Але він не застав її дома і вирішив, що поговорить з нею завтра вранці на фабриці,— напише записку, якщо потрібно буде. Щоб утішити Роберту, Клайд вирішив, що він пообіцяє проводити її в суботу до Фонди, і тоді передасть їй подарунок.

Та в п’ятницю вранці на фабриці, замість того, щоб поговорити з нею серйозно і показати їй, що він дуже зажурений, Клайд тільки шепнув:

— Я не можу прийти до тебе сьогодні, люба. Мене запросили до дядька, і я неодмінно повинен бути у нього. Не знаю, чи зумію забігти й потім. Постараюсь, якщо буде не дуже пізно. Але якщо ми сьогодні не побачимось, я проводжатиму тебе завтра до Фонди. Я хочу тобі дещо подарувати. Ти не сердься. Розумієш, я тільки вранці одержав запрошення, а то б я попередив тебе раніше. Ти не гніваєшся, правда?

Він подивився на неї з найсумнішим виглядом, намагаючись показати, що дуже засмучений. Роберта заперечливо похитала головою, немовби кажучи: «Ні, не гніватимусь», але вона була дуже засмучена і пригнічена тим, що Клайд з такою легкістю знехтував її подарунками і можливістю перебути з нею щасливий вечір. Це сталося вперше, — і вона питала себе, що може провіщати така раптова втеча? Досі Клайд завжди був надзвичайно уважний до неї; своє захоплення Сондрою він приховував під напускною незмінною ніжністю, якої було цілком досить, щоб обманути Роберту. Можливо, те, що він сказав, — правда, і він не міг відмовитися від запрошення. Але ж вона так мріяла про цей вечір! І тепер вони не бачитимуть одне одного цілих три дні! На фабриці, а потім і вдома її охопили гіркі сумніви. Клайд міг би принаймні зайти до неї від дядька, щоб вона могла віддати йому свої подарунки, та він сказав, що обід, найімовірніше, пізно закінчиться. Він не певний, що зуміє звільнитися. Може, після обіду вони всі разом ще куди-небудь поїдуть.

Тимчасом Клайд подався спочатку до Трамбалів, потім до Ванди Стіл і скрізь зустрів таку увагу, про яку місяць тому не міг і мріяти. В домі Ванди Стіл його зразу познайомили з безліччю людей, які, побачивши, що він приїхав з молодими Трамбалами, і довідавшись, що він Гріфітс, одразу запросили його до себе або дали зрозуміти, що незабаром запросять. Кінець кінцем його як найлюб’язніше запросили на новорічний вечір до Вендемів у Гловерсвілі і на обід і танці на передріздвяний вечір до Гаррієтів у Лікурзі; на цей вечір було запрошено Гілберта і Беллу, а також Сондру, Бертіну та інших.

Нарешті близько опівночі приїхала й сама Сондра в супроводі Скотта Ніколсона, Фредді Селса і Бертіни; спершу вона удавала, ніби й гадки не має, що він тут, але під кінець удостоїла його привітним: «Хелло! Не сподівалася зустріти вас тут!» Вона була надзвичайно зваблива в ефектно накинутій на плечі темночервоній іспанській шалі. Та Клайд з самого початку відчував, що вона знала про його присутність тут, і, вибравши першу зручну хвилину, підійшов до неї і спитав вкрадливо:

— Ви згодні танцювати зі мною сьогодні?

— Так, звичайно, якщо ви мене запросите. Я думала, що ви, можливо, вже забули мене, — пожартувала вона.

— Хіба я можу забути вас! Я тільки тому й приїхав сюди, що сподівався знову побачити вас. Після нашої останньої зустрічі я не міг думати ні про кого і ні про що, крім вас.

Справді, він так сліпо захоплювався нею, всіма її манерами і вчинками, що й ця її удавана байдужість не обурювала, а тільки ще більше приваблювала його. І тепер сила і щирість його почуття зовсім скорили Сондру. Його очі звузилися і палали таким бажанням, що вона відчула незвичайне хвилювання.

— О, ось які приємні речі ви вмієте говорити! І як це у вас любо виходить! — Вона дивилася на нього, посміхаючись, поправляючи великий іспанський гребінь, який був у цей вечір у неї у волоссі.— Ви говорите так, наче й справді це почуваєте.

— Ви хочете сказати, що не вірите мені, Сондра? — спитав він палко/і те, що він удруге назвав її на ім’я, тепер схвилювало її так само, як і його. Цього разу вона вирішила не сердитись, бо його сміливість була їй приємна.

— Ні, звичайно, я вірю, — вперше вона говорила з ним нерішуче, трохи хвилюючись. Вона відчула, що тепер їй важче знаходити правильну лінію поведінки і більш-менш стримувати Клайда. — Ну, кажіть же, який танець залишити за вами, а то, я бачу, за мною йдуть, — і вона з лукавою і задьористою посмішкою протягнула йому маленьку програмку. — Хочете одинадцятий? Це вже скоро, зараз буде десятий.

— І це все?

— Ну, ще чотирнадцятий, якщо ви такий жадібний, — засміялася вона, дивлячись прямо в очі Клайдові, і цей усміхнений погляд цілком скорив його.

Танцюючи потім з Френком Гаррієтом, вона довідалася, що Клайда вже запросили до Гаррієтів на передріздвяний вечір і що Джессіка Фент запросила його в Утіку на зустріч Нового року; і Сондра вирішила, що на нього тепер чекають справжні успіхи, і він, мабуть, зовсім не буде таким тягарем для товариства, як вона боялася. В ньому є якась чарівність, це безперечно. І він такий відданий їй! Цілком можливо, думала вона, що тепер, коли Клайд прийнятий у сім’ях, що посідають значне становище, й інші дівчата настільки зацікавляться і навіть захопляться ним, що захочуть привабити його до свого почту. Марнославна і гордовита, вона вирішила, що не допустить цього. Тому, танцюючи вдруге з Клайдом, вона сказала:

— Вас, здається, на святий вечір запросили до Гаррієтів?

— Так, і за все це я вдячний вам, — гаряче сказав він. — Ви теж там будете?

— Ні, і мені дуже шкода. Я туди запрошена, і тепер мені дуже хотілося б піти, але, розумієте, я ще раніше умовилася поїхати на свята в Олбені і потім у Саратогу. Я виїжджаю завтра і повернуся напередодні Нового року. Але друзі Фредді влаштовують у Скенек-теді грандіозну зустріч Нового року, там буде ваша кузина Белла, і мій брат Стюарт, і Грент, і Бертіна. Якщо хочете, можете поїхати з нами.

Вона ледве було не сказала «зі мною», але стрималася. Вона вирішила показати всім подругам свою владу над ним: вони переконаються в цьому, коли він заради неї відмовиться від запрошення міс Фент. А Клайд одразу ж погодився, захоплений можливістю знову зустрітися з нею.

В той же час його здивувало і майже злякало, що вона так побіжно, мимохідь і проте рішуче влаштовує його зустріч з Беллою. Та, звичайно, відразу розповість удома, що він буває в товаристві Сондри і її друзів. Що може з цього вийти? Як би там не було, а Гріфітси досі не запрошували його до себе — навіть на різдво. Але ж їм стало відомо, що Сондра підвезла його в своїй машині і що його потім запросили до клубу «Тепер і потім», але не вжили ніяких заходів. Гілберт був дуже розгніваний, його батьки спантеличені і, не знаючи, як бути далі, поки що відмовчувалися.

Але компанія, в яку Сондра запросила Клайда, повинна була залишитися в Скенектеді до другого ранку, — обставина, про яку вона не дала собі клопоту попередити Клайда. А він зовсім забув, що Роберта на той час повернеться з Більца і, після того як він залишив її одну в передодень різдва і після триденної розлуки, звичайно, чекатиме, що він зустрше з нею Новий рік. Про це ускладнення він подумав набагато пізніше. А тепер він відчував себе немов у раю, бо ж Сондра подумала про нього, — і одразу захоплено погодився.

— Але знаєте, — застерегла його Сондра, — ви не повинні виявляти мені надто багато уваги, коли ми з вами зустрічаємося. І не ображайтеся, якщо я буду не дуже уважна до вас. Бо інакше мені не можна буде часто з вами бачитися. Мої батьки, знаєте, дивні люди, і дехто з моїх друзів теж… Але коли ви будете просто в міру люб’язні і навіть трошки байдужі,— розумієте? — тоді ми все-таки зможемо зустрічатися взимку. Ви зрозуміли, так?

Невимовно схвильований цим признанням, яке — він це знав — було викликане його палкістю, Клайд допитливо і пристрасно поглянув на Сондру.

— Так я все-таки не зовсім байдужий для вас, правда? — сказав він вимогливо і разом з тим благально, очі його сяяли пристрасним захватом, — це надзвичайно подобалося Сондрі.

І, намагаючись бути обачною і все ж піддаючись захопленню, схвильована і проте не впевнена, що поводиться розсудливо, вона відповіла:

— Добре, я скажу вам: і так, і ні. Я ще не вирішила. Ви мені дуже подобаєтеся. Іноді мені здається, що ви мені подобаєтесь більше від усіх. Бачте, ми ще так мало знаємо одне одного… Та ви все-таки поїдете зі мною в Скенектеді?

— Чи поїду!..

— Я напишу вам про це докладніше або подзвоню. У вас є телефон?

Він дав їй свій номер.

— А коли щось зміниться або я не зможу поїхати, не ображайтеся. Ми потім ще побачимось з вами де-небудь, неодмінно.

Вона посміхнулася, і Клайд відчув, що задихається від хвилювання. Яка вона одверта з ним! Вона сказала, що іноді він їй дуже подобається, і цього було досить, щоб він мало не сп’янів від радості. Подумати тільки: така красуня хоче ввести його в своє життя — така чарівна дівчина, оточена стількома друзями і поклонниками, серед яких вона може зробити вибір.

РОЗДІЛ XXVIII

Ранок другого дня. Пів на сьому. Клайд проспав усього годину після того як повернувся з Гловерсвіля, і підвівся стривожений, не знаючи, як йому бути з Робертою. Сьогодні вона виїжджає в Більц. Він обіцяв проводжати її до Фонди. Але тепер йому не хочеться їхати. Зрозуміло, він вигадає якусь причину. Але яку?

На щастя, за день перед цим він чув, як Уігем сказав Лігету, що на сьогодні призначено нараду начальників цехів і Лігет має після роботи зайти до кабінету Сміллі. Клайда ке запрошували, бо його маленький відділ був лише частиною цеху Лігета. Тепер Клайд вирішив, що він може послатися на цю нараду, і перед полудневою перервою поклав Роберті на стіл записку. В записці було:

«Люба, надзвичайно засмучений, але мені тільки що сказали, що сьогодні о третій годині я мушу бути внизу, на нараді начальників цехів. Тому я не матиму змоги поїхати з тобою у Фонду, але забіжу до тебе на кілька хвилин після роботи. У мене є дещо для тебе, отже чекай! Не засмучуйся вже надто, я нічого не міг поробити. В середу, коли повернешся, обов’язково побачимося.

Клайд».

В першу мить, побачивши записку, яку не могла зразу ж прочитати, Роберта зраділа: вона подумала, що Клайд хоче точніше умовитися про зустріч. Але коли, кілька хвилин по тому, вона вийшла в гардеробну, щоб нишком прочитати ці кілька рядків, обличчя її похмурніло. От іще й нова прикрість долучилась до вчорашнього розчарування, коли Роберта марно чекала на Клайда; і сьогодні він здається розгубленим і навіть холодним… Роберта питала себе, в чому причина цієї раптової зміни. Певно, він і справді не може не йти на цю нараду, як не міг не піти до дядька, коли його запросили на обід. Та коли б він кохав її так, як раніше, то напередодні, попереджаючи, що ввечері не прийде до неї, він не міг би залишатися таким веселим і спокійним, незважаючи на її від’їзд. Адже він знав, що вона виїжджає на три дні, знав, що розлука з ним завжди завдає Роберті великого болю.

Її радісні надії відразу змінилися глибокою тугою і смутком. Завжди в неї так виходить у житті! Через два дні різдво, їй треба їхати додому в Більц, де зовсім невесело і тільки від неї чекають радості і веселощів. І доведеться їхати одній, а Клайд забіжить до неї лише на декілька хвилин. Вона повернулася на своє місце, і з обличчя її було виразно видно, що вона дуже нещасна. Вона нічого не бачила навколо себе і рухалася, мов автомат. Клайд помітив цю зміну, але, захоплений раптовим, непереборним почуттям до Сондри, нездатний був розкаюватися.

Як завжди щосуботи, в годину опівдні велетенські гудки сусідніх фабрик сповістили про кінець робочого дня, — і Клайд і Роберта нарізно попрямували до її дому. По дорозі він обмірковував, що сказати Роберті. Що йому робити? Як удавати з себе ніжного, коли він не почуває ніжності, коли захоплення його охолонуло і зблякло? Як продовжувати цей зв'язок, який ще два тижні тому був живий і пристрасний, а тепер став на диво слабким і безбарвним? Не можна сказати чи якось показати Роберті, що він охолонув до неї, це буде надто жорстоко, і хто знає, що вона відповість на це? Як поставиться до цього? А з другого боку, тепер, коли всі його мрії і плани зв'язані з Сондрою, не годиться заспокоювати Роберту ласкавими словами і неправдивими поясненнями, — це означало б залишити все так, як воно є, зберегти колишні відносини. Неможливо! Крім того, якщо буде хоч найменша надія, що Сондра теж покохає його, звичайно ж, він відразу захоче залишити Роберту. А чому й ні? Що може дати йому Роберта? Чи можна порівняти її щодо краси і становища в суспільстві з Сондрою? Хіба це добре буде з боку Роберти, якщо вона почне вимагати і чекати, щоб він, як і раніше, був занятий тільки нею і відмовився заради неї від усіх зв'язків і можливостей, які відкриває для нього близькість з Сондрою? Ні, справді ж, це несправедливо!

Так міркував Клайд, а Роберта, яка вже встигла повернутися додому, тим часом питала себе, чому він раптом став байдужий до неї. Чому він порушив свою обіцянку і не прийшов учора ввечері, чому тепер, коли вона виїжджає на свята додому і не побачиться з ним цілих три дні, він не хоче навіть проводити її до Фонди? Він каже про нараду, та чи правда це? Вона могла б, якщо потрібно, почекати його до четвертої години, але не наважилася запропонувати це, бо почувала в поведінці Клайда якусь ухильність, відчуженість… Що ж усе це означає? Адже ще так недавно виникла ця близькість, яка з самого початку і до сьогодні, здавалося, так міцно з’єднувала їх. Невже це — небезпечна зміна, може навіть кінець їхньому коханню, їхній чудесній казці? О боже! А вона віддала йому так багато-тепер від його вірності залежить усе: її майбутнє, її життя…

Вона стояла посеред кімнати, роздумуючи над усім цим, коли з'явився Клайд з різдвяним подарунком під пахвою і з напускною безжурністю на обличчі, що аж ніяк не відповідала його твердому рішенню — по можливості змінити свої відносини з Робертою.

— Ох, який я засмучений, Берта, — почав він жвавим тоном, в якому змішувались удавана веселість, співчуття і невпевненість. — Розумієш, ще дві години тому я й уявлення не мав, що вони збираються влаштовувати цю нараду. Але ж ти знаєш, як це буває. Від таких речей просто неможливо ухилитися. Ти не дуже журишся, люба? — 3 виразу її обличчя і в цю хвилину, і ще раніше, на фабриці, він бачив, що вона в иайсумнішому настрої.— Ще добре, що мені пощастило видертися на хвилинку і принести тобі ось це, — додав він, простягаючи їй подарунок. — Я хотів принести вчора, та перешкодив цей обід. Мені страшенно шкода, що так вийшло, справді, шкода!

Коли б він приніс свій подарунок учора ввечері, Роберта була б у захваті, а тепер вона байдуже поклала коробку на стіл; уся принадність подарунка була для неї втрачена.

— Ти добре провів учора час, любий? — спитала вона, бажаючи довідатись якнайдетальніше, що ж відібрало його від неї.

— Так, непогано, — відповів Клайд; він намагався прикинутися якнайбайдужішим, розповідаючи про цей вечір, що так багато важив для нього і таїв стільки небезпеки для неї.— Я думав, що мене просто запрошують до дядька на обід, я ж так і казав тобі. А виявилося, що треба проводжати Беллу і Майру на вечір у Гловерсвіль. Там живе багата сім’я Стіл, — знаєш, тих, у кого велика фабрика рукавичок. Так от, вони влаштували танцювальний вечір, і мені довелося проводжати туди двоюрідних сестер, бо Гіл не міг поїхати. Але там було не дуже цікаво. Я був радий, коли все це закінчилося.

Він вимовив імена Белли, Майри, Гілберта так, неначе це було для нього звичайною справою, — така інтимність з Гріфітсами завжди справляла на Роберту велике враження.

— А ти не міг піти від них трохи раніше і зайти до мене?

— Не міг. Мені треба було дочекатися їх, щоб повернутися всім разом. А ти хіба не хочеш поглянути на мій подарунок? — додав він, прагнучи відвернути її від думок про вчорашнє: він знав, як їй боляче думати про те, що він залишив її одну.

Вона почала розв’язувати стьожку, якою була зав’язана коробка, але весь час невідривно думала про те, що ж іще міг таїти в собі вчорашній вечір. Які дівчата, крім Белли і Майри, були на танцях у Стілів? Може, Клайд останнім часом захопився якою-небудь дівчиною і зустрівся там з нею? Раніш він часто згадував про Сондру Фінчлі, Бертіну Кренстон і Джіл Трамбал. Може й вони там були вчора?

— А хто був там, крім твоїх двоюрідних сестер? — спитала вона раптом.

— О, безліч народу, ти їх не знаєш. Там з’їхалися двадцять чи тридцять чоловік з різних місць.

— Аз Лікурга, крім твоїх сестер, був хто-небудь? — наполягала вона.

— Всього кілька чоловік. Ми захопили з собою Джіл Трамбал і її сестру, так хотіла Белла. Арабелла Старк і Перлі Хайнс були вже там, коли ми приїхали.

Клайд не згадав ні про Сондру, ні про інших, хто особливо цікавив його. Але в тому, як він сказав це, в тоні його голосу і в блиску очей було щось дивне, і його відповідь не задовольнила Роберту. Вона була дуже стривожена, але почувала, що зараз нерозсудливо набридати Клайдові дальшими розпитуваннями. Він може розсердитись. Кінець кінцем в її очах він завжди був зв’язаний з цим світом. Вона не хотіла, щоб він запідозрив, ніби вона хоче добути якісь права на нього, хоч саме таким і було її приховане бажання.

— А мені так хотілося вчора побути з тобою і віддати тобі свої подарунки, — сказала вона, намагаючись прогнати похмурі думки ї викликати співчуття в Клайда.

Він відчув сум в її голосі — раніше це завжди примушувало його ставати лагідним, а тепер він не міг і не хотів піддаватися.

— Але ж ти знаєш, Берта, як було діло, — відказав він майже з викликом. — Адже я пояснив тобі.

— Так, знаю, — тужно сказала вона, бажаючи приховати смуток, що заволодів нею.

Вона розгорнула папір і відкрила кришку коробки. Побачивши туалетне приладдя, вона злегка повеселішала: ніколи ще в неї не було таких дорогих і гарних речей.

— Ах, як красиво! — вигукнула вона з мимовільним інтересом. — Я на таке й не сподівалася! Поруч з цим мої маленькі подарунки нічого не варті.

Вона пішла дістати їх. Але Клайд бачив, що навіть його надзвичайний подарунок не може розвіяти тугу Роберти, викликану його байдужістю. Його незрадливе кохання було для неї незрівнянно дорожчим від усіх подарунків.

— Подобається? — спитав він, всупереч усьому палко бажаючи, щоб подарунок відвернув її від сумних думок.

— Звичайно, милий, — відповіла Роберта, з інтересом розглядаючи приладдя. — Мої подарунки куди скромніші,— додала вона сумовито, пригнічена крахом усіх своїх планів, — але вони придадуться тобі, і вони завжди будуть з тобою, біля твого серця, а цього я й хочу.

Вона простягнула йому коробочку з металічним вічним олівцем і самописною ручкою; вона вибрала ці речі, думаючи, що вони знадобляться йому в його роботі на фабриці. Якби це було тільки два тижні тому, він гаряче обійняв би її і постарався б утішити в тому горі, якого завдав їй. Але тепер він тільки стояв і думав, як би заспокоїти її, не здавшись при цьому надто холодним, але й не виявляючи звичайної ніжності. І він поспішив висловити бурхливе, але нещире захоплення з приводу її подарунка.

— О, оце чудово, дорога! Саме це мені й потрібно. Ти просто не могла придумати нічого влучніше! Я тепер завжди користуватимуся ними.

Він нібито з величезним задоволенням розглядав олівець та ручку, потім укріпив їх у боковій кишені. І бачачи, як вона стоїть перед ним, сумна і задумлива, — втілення всього, що так спокушало в їхніх минулих відносинах, — він обійняв її і поцілував. Поза всяким сумнівом, вона дуже мила! І коли вона обхопила його шию руками і гірко розплакалася, він пригорнув її до себе і сказав, що їй нема чого журитися: в середу вона повернеться, і все піде по-старому. І одночасно він подумав, що це неправда… Але ж як це дивно, — адже всього якийсь місяць тому він палко кохав її… Дивно, як швид-ко інша дівчина захопила його! І все ж це правда. Роберта, певно., думає, що він кохає її так само, як і раніше, але кохання вже немає й ніколи не буде. І через це він щиро жалів Роберту.

Щось чудне було в його поведінці в цю хвилину. Роберта відчула це в його словах і пестощах: їм невистачало щиросердості. Він був надто неспокійний, поцілунки його надто байдужі, в голосі не чулося справжньої ніжності. До того ж він майже в ту саму хвилину постарався звільнитися з її обіймів і, поглянувши на годинник, сказав:

— Мені вже час іти, люба. За двадцять хвилин третя, а нараду призначено о третій. Я б дуже хотів проводити тебе, але що робити, — побачимося, коли повернешся.

Він нахилився, щоб поцілувати її, і цього разу Роберта остаточно зрозуміла, що його почуття до неї змінилося, охолонуло. Він ласкавий, добрий, та думки його далеко… Вона постаралася зібрати всі свої сили, покликала на допомогу все своє самолюбство, — це почасти удалося їй, — і сказала досить холодно і рішуче:

— Ну що ж, я не хочу, щоб ти запізнювався, Клайд. Іди скоріше. Але я не маю наміру затримуватися вдома надовго. Як ти вважаєш, якщо я повернуся рано в перший день свята, ти зможеш прийти до мене ввечері? Я не хочу спізнюватися в середу на роботу.

— Звичайно, люба, я зайду, — сказав він весело і навіть щиро, певний, що його нікуди не запрошено на цей вечір, і радіючи можливості кинути її зараз. — Коли ти розраховуєш повернутися?

Вона думала повернутися на восьму, і він вирішив, що у всякому разі зможе тоді відвідати її. Він знову вийняв годинника.

— А тепер мені все-таки час, — сказав він і попрямував до дверей.

Занепокоєна, пройнята тривогою за майбутнє, Роберта підійшла

до нього, взяла його за вилоги пальта і, дивлячись йому в очі. благально і настійно сказала:

— Це вірно, Клайд, ти прийдеш, як умовилися, на цей раз ти не підеш іще куди-небудь?

— Не турбуйся, — відповів він. — Адже ти знаєш мене. А вчора я нічого не міг поробити, люба. Але у вівторок я прийду напевно.

Клайд поцілував її і поспішив піти, — він почував, що, можливо, поводився не зовсім розумно, але не уявляв собі, як же треба було діяти інакше. Коли мужчина хоче розірвати свої взаємини з дівчиною, як він тепер, думав Клайд, йому треба бути тактовним і навіть почасти дипломатом. Він не дуже вміло це зробив: мабуть, є якийсь кращий спосіб… Та його думки вже линули до Сондри. Вони разом зустрічатимуть Новий рік у Скенектеді, і тоді він зможе з’ясувати, чи так вона зацікавлена ним, як здавалося вчора.

Коли Клайд вийшов, Роберта підійшла до вікна і стомлено й сумно подивилася йому вслід, думаючи про свою долю. А що коли він розлюбить її? Вона все віддала йому. Від нього, від його ставлення до неї залежить її майбутнє. Невже вона уже набридла йому і він більше не хоче її бачити? Жахливо, якщо так! Що ж тоді робити? Навіщо вона віддалася йому, навіщо так швидко і легко поступилася перед його настійними вимогами?

Вона поглянула на голі, обсипані снігом гілки дерев і зітхнула… Свята! їхати додому в такому настрої… До того ж Клайд посідає таке становище в тутешньому товаристві… Там стільки блиску, стільки розваг, а що вона може запропонувати йому?

Вона сумно похитала головою, глянула на себе в дзеркало, потім уклала свої речі та подарунки, які везла рідним, і вийшла з дому.

РОЗДІЛ XXIX

Після Лікурга, після товариства Клайда, Більц і його околиці й ферми, подібні до грибів, справили на Роберту гнітюче враження: все тут було надто пов’язане із злиднями та нестатками, і через це блідли почуття, природні для людини, яка знову бачить рідні місця.

Зійшовши з поїзда біля похмурого старезного будинку, що був замість вокзалу, Роберта побачила свого батька: він був одягнений у те саме старе зимове пальто, яке носив десятки років, і чекав на неї з старою, але ще міцною бричкою, в яку був запряжений кінь, такий самий кістлявий і змучений, як він сам. Батько завжди здавався Роберті стомленим і нещасним. Обличчя його проясніло, коли він побачив свою улюбленицю Роберту, і він весело заговорив з нею; вона вилізла на бричку, сіла поруч нього, і вони вирушили в дорогу; шлях, що веде до ферми, був вибоїстий, покручений, брудний, хоча в цей час чудові автомобільні шосе всюди вже стали звичайним явищем.

По дорозі Роберта мовчки відзначала кожний поворот, кожне дерево, кожну знайому прикмету. Але думки її були сумні. Все навколо наганяло смуток. Батько був хронічно хворий і нездатний вести сільське господарство, а молодший брат Том і мати не тямили в цьому і не могли допомогти по-справжньому — і ферма, як і раніше, була для сім’ї важким тягарем; багато років тому її було заставлено за дві тисячі доларів, і цей борг ніяк не могли сплатити. Димар з північного боку по-старому потребував лагодження, східці ще більше осіли, стіни, огорожі і будівлі на подвір’ї цілком відповідали всьому іншому, хоч тепер усе це й здавалося дещо красивішим під сніговим покровом зими. Навіть меблі були все ті самі — всілякий старий мотлох.

Тут на неї чекали мати, молодша сестра і брат; вони нічого не знали про її справжні відносини з Клайдом (його ім’я тут — пусте місце), і всі вважали, що вона щиро радіє, що повернулася додому і знову побачить їх. А вона думала про все, що з нею трапилося, про дивну й непевну Клайдову поведінку, — і на серці в неї ставало дедалі важче.

Власне, якщо не зважати на всі свої очевидні успіхи останнім часом, вона зганьбила себе, і повернути ій честь могло б тільки одруження з Клайдом; без цього батьки ніколи не змогли б зрозуміти й схвалити її поведінку. Замість того щоб допомогти рідним поволі й скромно досягнути кращого становища, вона може завдати їм шкоди, вкрити ганьбою добре ім’я родини. Усього цього було досить, щоб Роберта зовсім підупала духом: думка про це гнітила й мучила її.

Ще прикрішою і тяжчою була думка, що ілюзії, зв'язані з Клайдом, не дозволяють їй бути відвертою ні з ким, навіть з матір'ю. Роберта побоювалася, як би мати не визнала, що вона в своїх мріях піднеслася надто високо. Крім того, мати могла поставити такі питання про її відносини з Клайдом, на які нелегко було б відповісти.

І в той же час, якщо вона не знайде людини, якій можна цілком довіритися, всі її тривоги і сумніви повинні залишитися таємницею.

Поговоривши кілька хвилин з Томом і Емілією, вона пройшла в кухню, де мати господарювала, готуючись до свята. Роберта хотіла попередити матір, сказати кілька слів про ферму і про своє життя в Лікурзі, та коли вона ввійшла, мати, поглянувши на неї, заговорила перша:

— Ну як, Боббі, задоволена, що повернулася?.. Напевно, тепер у селі тобі все здається жалюгідним порівняно з Лікургом, — з сумом додала вона.

Вона оглянула дочку захопленим поглядом — і з цього погляду, і з тону матері Роберта зрозуміла, що мати вважає її становище в місті дуже завидним. Роберта швидко підійшла до неї і гаряче її обійняла.

— Ах. мамонько! — вигукнула вона. — Найкраще місце в світі — там, де ти! Ти ж знаєш!

Замість відповіді мати тільки подивилася на неї добрими, ласкавими очима і погладила по плечу.

— Ну. Боббі,— сказала вона лагідно, — ти добре знаєш, як я тебе люблю.

Щось у голосі матері нагадувало Роберті довгі роки, коли вони ніжно любили і чудово розуміли одна одну — розуміли не тільки через те, що взаємно бажали щастя одна одній, а й через те, що завжди до цього часу чистосердо ділилися всіма своїми почуттями і настроями. Цей спогад розчулив Роберту мало не до сліз. Її горло стиснулося, і очі зволожилися, хоч як намагалася вона приховати своє хвилювання. їй жагуче хотілося все розповісти матері. Але, піддавшись своєму коханню до Клайда, скомпрометувавши себе, вона сама спорудила між собою і матір’ю перепону, яку — тепер вона бачила це — було нелегко зруйнувати. Тут, у провінції, звичаї були надто суворі,— навіть її мати не була винятком.

Роберта вагалася якусь мить: їй хотілося швидко і виразно описати матері всю скрутність свого становища і дістати якщо не допомогу, то співчуття. Але вона сказала тільки:

— Як би мені хотілося, щоб ти весь час була зі мною в Лікурзі, мамо! Може…

Роберта спохватилася, почувши, що заговорила надто одверто. Вона мало не призналася, що коли б мати була з нею в Лікурзі, вона зуміла б, мабуть, устояти проти наполегливих вимог Клайда.

— Так, я вірю, що тобі невистачає мене, — відповіла мати. — Але все-таки тобі краще жити в місті, адже правда? Ти ж знаєш, як нам тут живеться. А там у тебе робота, яка тобі подобається. Хіба я помиляюся?

— Так, робота досить добра. Мені подобається. Я дуже рада, що можу трохи допомагати вам, але ж не дуже добре жити одній…

— А чому ти пішла від Ньютонів, Боббі? Хіба Грейс така вже нестерпна? Я думала, що ви товаришуватимете.

— Спочатку так і було, — пояснила Роберта, — тільки в неї зовсім немає знайомих молодих чоловіків, і вона страшенно ревнувала мене до кожного, хто був хоча б трошечки уважний до мене. Я нікуди не могла піти одна: вона неодмінно хотіла скрізь бувати разом зі мною. Ти ж розумієш, мамо, дві дівчини не можуть гуляти з одним молодим чоловіком…

— Розумію, Боббі,— засміялася мати і додала — А хто ж він?

— Містер Гріфітс, мамо, — сказала Роберта після хвилинного вагання. Наче від раптового спалаху світла, вона яскраво побачила, яке незвичайне це знайомство, який разючий контраст з тутешнім буденним маленьким світом… Хоч які б були побоювання Роберти, сама тільки можливість з’єднати своє життя з життям Клайда була чудова. — Але ти нікому не називай це ім’я, — додала вона, — він не хоче, щоб про це знали. Його рідні дуже багаті, розумієш? Їм належить фабрика, тобто його дядькові. Але на фабриці є таке правило, що ніхто із службовців — ніхто з начальників — не повинен заводити знайомство з робітницями. Він ні з ким і не знайомиться. Але він кохає мене, а я — його. Це інша справа. І потім я хочу перейти на інше місце, тоді ці правила не стосуватимуться нас. Тоді нам можна буде не критися, що ми знайомі.

Роберта тут же подумала, що тепер усе це, мабуть, не зовсім вірно. Клайд останнім часом так змінив своє ставлення до неї, а вона віддалася йому так необережно, не діставши від нього обіцянки одружитися… Можливо (це було поки що тривожне, невиразие побоювання), можливо, він не дозволить їй говорити про їхню близькість не тільки тепер, але ніколи! І якщо він розлюбить її і не одружиться, вона теж не захоче, щоб хто-небудь знав про це. В яке жалюгідне, важке і ганебне становище поставила вона себе!

А м-с Олден, довідавшись так випадково про дивний і, як видно, потайний характер цього знайомства, була не тільки стривожена, а й збентежена: вона дуже турбувалася про щастя Роберти; щоправда, говорила вона собі, Роберта така гарна, чиста та обережна дівчина, — найкраща з її дітей, найменш егоїстична і найрозумніша, — але все можливо… Та ні, навряд чи хго-небудь може легко обманути і зганьбити її. Вона дуже скромна і порядна дівчина. І м-с Олден спитала:

— Так ти кажеш, він родич власника фабрики, містера Семюела Гріфітса, про якого ти писала?

— Так, мамо, племінник.

— Цей молодий чоловік служить на фабриці? — із здивуванням спитала мати.

Вона не розуміла, як могла Роберта привабити людину, що посідає таке значне становище, бо з самого початку не мала сумніву, що він — член родини Семюела Гріфітса, власника фабрики. Це вже само по собі викликало тривогу. Звичайні наслідки таких відносин завжди й скрізь однакові, і тому, природно, вона дуже боялася за Роберту. І все ж їй здавалося, що дівчина з красою і практичністю Роберти, мабуть, зуміє без шкоди для себе підтримати це незвичайне знайомство.

— Так, — просто відповіла Роберта.

— А який він, Боббі?

— Він надзвичайно милий! Такий вродливий, і такий люб’язний зі мною! Моя робота була б зовсім не така приємна, коли б він не був добре вихований. Він уміє поставити всіх цих дівчат на місце. Він племінник голови компанії, розумієш, і тому робітниці дуже поважають його.

— Ну, це й справді дуже добре. Краще працювати у добре вихованих людей, ніж у хтозна-яких хазяїв. Я пам’ятаю, ти була не дуже задоволена роботою в Тріпетс-Мілсі… Я ти часто бачишся з ним, Боббі?

— Так, загалом часто, — відповіла Роберта, злегка червоніючи від думки, що вона не може бути цілком одверта і щира з матір’ю.

М-с Олден помітила, що дочка зашарілась, і, вважаючи, що це зніяковіння, спитала, піддразнюючи:

— Видно, ти дуже кохаєш його?

— Дуже, мамо, — просто і щиро відповіла Роберта.

— А він? Він кохає тебе?

Роберта відійшла до вікна. За вікном, на схилі, який вів до колодязя і до найродючішого поля ферми, простягалися напівзруйновані будівлі — їхній вигляд більше, ніж будь-що інше навколо, промовляв про жалюгідне матеріальне становище сім’ї. Справді, за останні десять років ці будівлі стали символом злиденності і невмілого господарювання. В цю хвилину, сумовиті, засипані снігом, вони уособлювали в очах Роберти цілковиту протилежність усьому, про що вона мріяла. І не дивно, що все, до чого її вабило, втілювалося в Клайді. Похмурість і руйнування протилежні щастю, як успіх — невдачі в ко^ ханні. Якщо тільки він кохає її і вивезе звідси, тоді, можливо, і мати буде вільна від цього тяжкого суму. Та якщо він не кохає, то наслідки її пристрасних і, можливо, оманливих мрій упадуть не тільки на її голову, а й на голову рідних і насамперед матері. Роберта не знала, що сказати, і, нарешті, відповіла:

— Він каже, що кохає.

— Як ти думаєш, він має намір одружитися з тобою? — спитала м-с Олден боязко і вичікуюче, бо вона любила Роберту найбільше з усіх дітей і покладала на неї всі свої надії.

— Знаєш, що я тобі скажу, мамо…

Фраза залишилася незакінченою, бо цієї хвилини забігла Емілія, гукаючи:

— Гіф приїхав! В автомобілі! Напевно, його хто-небудь підвіз, і в нього якісь великі пакунки!

І слідом за тим у кімнату ввійшов Том із старшим братом; Гіф був у новому пальті — перший результат його служби в «Дженерал електрік» у Скенектеді. Він ласкаво привітався з матір’ю і з Робертою.

— Гіфорд, ти? — вигукнула мати. — А ми не чекали тебе раніше від дев’ятої. Як це тобі пощастило приїхати так рано?

— Я й сам не думав, що так вийде… Я зайшов до містера Ріріка в Скенектеді, і він запропонував мені поїхати разом з ним. Знаєш, — звернувся він до Роберти, — старина Майєрс добудував, нарешті, другий поверх свого будинку. Мабуть, ще через якийсь рік буде готова й покрівля.

— Напевно, — погодилась Роберта, пригадуючи свого давнього знайомого по Тріпетс-Мілсу.

Тим часом вона взяла у брата пальто і віднесла пакунки на обідній стіл.

— Руки геть, Ем! — крикнув Гіф молодшій сестричці, яка з цікавістю почала розглядати пакунки. — До завтрашнього ранку нема чого їх чіпати. А хто-небудь уже зрубав ялинку? Минулого року це входило в мої обов’язки.

— І цього року теж, Гіфорд, — сказала мати. — Я звеліла Томові почекати на тебе, ти вже завжди вибереш гарну ялиночку.

В цей час у кухню зайшов батько з оберемком дров; його виснажене обличчя, гострі лікті і коліна являли собою різкий контраст з бадьорим виглядом і стрункістю молодих Олденів. Роберта помітила це, коли він, усміхаючись, спинився перед сином. Як би їй хотілося, щоб усі вони стали, нарешті, щасливі! Схвильована, підійшла вона до батька і обняла його.

— А дід Мороз приніс дещо моєму татусеві, і, напевно, це йому сподобається, — сказала вона.

Це був непромокальний плащ на темночервоній картатій підкладці; Роберта знала, що в ньому батькові буде тепло працювати надворі, і з нетерпінням чекала ранку, щоб віддати йому свій подарунок.

Потім Роберта наділа фартух, щоб допомогти матері готувати святкову вечерю. Більше вони ані хвилини не залишалися одні і не могли поговорити про те, що так цікавило обох: про Клайда. Лише через кілька годин Роберта, нарешті, вибравши хвилину, зуміла шепнути матері:

— Тільки ти нікому нічого не кажи, мамо. Я обіцяла йому мовчати, і ти теж мовчи.

— Ні, голубко, я нічого не скажу! Хоча, по-моєму, це дивно. Але, я сподіваюся, ти знаєш, що робиш. Ти вже досить доросла, щоб подбати про себе. Правда, Боббі?

— Ну, звичайно. І ти не повинна турбуватися про мене, мамонько, — додала вона, помітивши, що по любимому обличчю матері промайнула тінь — не те щоб недовір’я, а тривоги. Треба бути обережнішою, не треба непокоїти матері: вона має без цього чимало клопоту.

Другого дня вранці приїхала сестра Агнеса з чоловіком, і почалися нескінченні розповіді про їхнє життя в Гомері, про матеріальні та громадські успіхи. Сестра була не така гарна на вроду, як Роберта, і Фред Гейбл, її чоловік, був аж ніяк не таким мужчиною, яким Роберта могла б коли-небудь зацікавитись. Але після всіх тривожних думок про Клайда вигляд Агнеси — спокійної, любимої і задоволеної всім тим скромним благополуччям, яким зумів оточити її цей посередній чоловік, — знову збудив у Роберти пригніченість і сумніви, що турбували її з учорашнього ранку. Чи не краще, думала вона, вийти заміж навіть за такого неенергійного і непринадного, але постійного в своїх почуттях чоловіка, як Фред Гейбл, ніж опинитися в такому ненормальному становищі, в якому опинилася вона тепер через свої відносини з Клайдом? Гейбл жваво розповідав про те, чого вони з Агнесою досягли за цей рік, що минув з часу їхнього весілля. Він відмовився від посади учителя в Гомері і став співвласником невеликої книжкової і паперової крамниці. Це путнє діло, найбільше прибутків вони мають від продажу іграшок та содової води. Якщо все піде гаразд, Агнеса зможе майбутнім літом заново обладнати вітальню. Фред уже купив їй на різдво грамофон. На доказ свого добробуту вони привезли всім Олденам непогані подарунки.

Гейбл захопив з собою лікурзьку газету «Стар» і за сніданком, незвичайно пізнім через гостей, читав різні новини про Лікург (у цьому місті жила сім’я його компаньйона).

— Я бачу, в вашому місті життя вирує,— сказав він Роберті.— От «Стар» повідомляє, що Компанія Гріфітс дістала замовлення на сто двадцять тисяч комірців з одного тільки Буффало. Певно, вони здорово загрібають гроші.

— У моєму відділі завжди багато роботи, — обізвалася Роберта. — Вже не знаю, добре йдуть справи чи погано, а ми завжди однаково заняті. Мені здається, на фабриці справи завжди добрі.

— Щастить же цим фабрикантам, — сказав Гейбл. — їм нема про що турбуватися. Мені казали, що вони будують в Іліоні нову фабрику для виробництва сорочок. Ти що-небудь чула про це?

— Ні, не чула. Може, це інша фірма.

— До речі, як звуть цього молодого чоловіка, що завідує вашим відділом? Ти казала, здається, що він теж Гріфітс? — спитав він, перегортаючи аркуш газети і проглядаючи хроніку життя лікурзько-го товариства.

— Так, його звуть Гріфітс, Клайд Гріфітс. А що?

— Здається, я тільки-но бачив його ім’я. Я просто хотів перевірити, чи той це. Ось подивися: це він?

Гейбл передав газету Роберті, показавши пальцем на замітку. І Роберта прочитала:

«У міс Ванди Стіл (Гловерсвіль) у п’ятницю відбувся танцювальний вечір, на якому були присутні деякі визначні представники лі-курзького товариства, серед них міс Сондра Фінчлі, Бертіна Крен-стон, Джіл і Гертруда Трамбал та Перлі Хайнс; і містери: Клайд Гріфітс, Френк Гаррієт, Трейсі Трамбал, Грент Кренстон і Скотт Ніколсон. Як завжди буває на зібраннях молоді, танці затягнулися до пізньої ночі, і гості з Лікурга виїхали додому тільки на світанку. З чуток, те саме товариство збирається весело зустріти Новий рік в Еллерслі (Скенектеді)».

— Видно, він там важна персона, — зауважив Гейбл, пеки Роберта читала.

Прочитавши цю замітку, Роберта перш за все подумала, що описана в ній вечірка зовсім не схожа на ту, де Клайд, за його словами, був з своїми двоюрідними сестрами. Тут зовсім не згадувалося про Майру і Беллу Гріфітс. З другого боку, тут було названо всі імена, які вона раніше дуже часто чула від Клайда: Сондра Фінчлі, Бер-тіна Кренстон, сестри Трамбал, Перлі Хайнс; Клайд сказав їй, що вечір був не дуже цікавий, а тут говориться, що було дуже весело. Його називають серед запрошених на іншу таку саму вечірку під Новий рік, тобто на той вечір, який вона розраховувала провести з ним, а він навіть не сказав їй про це запрошення. І, певно, в останню хвилину вигадає якесь виправдання, як було в п’ятницю.

О боже! Що ж все це означає?

І зразу ж різдво в родинному колі втратило для неї всю свою романтичну чарівність. Вона питала себе, чи справді Клайд кохає її так, як каже їй. Жахливе становище, в якому вона опинилася через свою невблаганну пристрасть до Клайда, невимовно мучило її. Без нього, без шлюбу, дому і дітей, без гідного місця в її скромному невеличкому світі — що залишалося в житті для такої дівчини, як вона? І крім його кохання до неї,— якщо воно не згасло! — в чому знайти запоруку, що він кінець кінцем не кине її, коли він може ось так обманювати її і залишати одну? І якщо так, то що жде її далі! Навряд чи вона зможе вийти заміж за когось іншого, і ніякої впевненості в Клайді…

Вона не мала сил відповісти, і хоч Гейбл спитав у неї: «Адже це той самий Гріфітс?» — вона, не відповідаючи, підвелася із-за столу.

— Пробачте, я на хвилинку, — сказала вона. — Мені треба дістати дещо з чемодана, — і кинулася вгору по сходах у колишню свою кімнату.

Тут вона сіла на ліжко і обіперлася підборіддям на руки: її звична поза в хвилину тривожних роздумів. Пильно, невидющими очима вона дивилася в підлогу.

Де зараз Клайд?

З якою саме з цих дівчат він їздив до Стіл? Чи дуже вона йому подобається? До цього дня Роберта була впевнена в Клайдовому коханні і зовсім не замислювалася над тим, що його увагу може привабити якась інша дівчина.

Але тепер, тепер…

Вона підвелася, підійшла до вікна і подивилася в сад, де вона підлітком так часто здригалася від захвату перед красою життя. Тепер усе було похмурим і голим. Тонкі обледенілі гілки дерев, сірі прутики, розгойдувані вітром, і де-не-де поодиноке тремтливе листя… і сніг… І жалюгідні напівзруйновані будівлі… І Клайд стає байдужим до неї… Враз вона подумала, що їй не можна залишатися тут. Треба виїхати найскоріше, навіть сьогодні, якщо вдасться. Вона мусить повернутися в Лікург і бути поблизу Клайда хоча б для того, щоб нагадати йому про його колишню прихильність і самою своєю присутністю удержати від зближення з іншими дівчатами. Нерозумно було виїхати ось так, та ще в святкові дні. Поки її не буде, він може зовсім кинути її заради іншої дівчини, і якщо це станеться, то чи не з її власної провини? Вона вже почала обмірковувати, яку причину вигадати, щоб повернутися до Аікурга сьогодні ж, але зміркувала, що тепер, напередодні свята, всім, і насамперед матері, її від’їзд може здатися незрозумілим і безглуздим.

І вона вирішила, як і думала раніше, дотерпіти до завтрашнього вечора. Але більше ніколи вона не розлучатиметься з Клайдом на такий тривалий строк.

І в той же час вона вперто думала про те, як переконатися, чи кохає її Клайд, чи він підтримуватиме її і чи має намір одружитися з нею? І якщо він збрехав їй, як домогтися, щоб він більше не робив цього? Як примусити його відчути, що брехні не повинно бути між ними? І перш за все — як укріпитися в його серці і витіснити мрії, породжені чарівністю іншої?

Як?

РОЗДІЛ XXX

Та різдвяний вечір, коли Роберта повернулася до Лікурга, не приніс їй ні зустрічі з Клайдом, ні хоча б записки з поясненням. Справа в тому, що в сім’ї Гріфітсів відбулась подія, яка дуже зацікавила б і Клайда, і Роберту, коли б вони довідалися про неї. Та сама газетна замітка про танці у Стіл, яку прочитала Роберта, потрапила й на очі Гілберту. В неділю вранці він сидів за сніданком і тільки хотів було надпити з чашки кофе, як враз побачив цю замітку. Зуби його раптом клацнули, мов кришка кишенькового годинника. Замість того щоб випити кофе, він відсунув чашку і уважно прочитав газетне повідомлення. За столом не було нікого, крім матері, і він, знаючи, що вона більше, ніж будь-хто в сім’ї, поділяє його думку про Клайда, простягнув їй газету.

— Подивися, хто тепер робить успіхи в товаристві,— сказав він різко і саркастично, і в погляді його відбилися гнів та презирство. — Швидко він з’явиться і у нас!

— Хто? — спитала м-с Гріфітс, беручи газету; вона спокійно прочитала замітку; ім’я Клайда здивувало її, хоч вона і постаралася не виявити цього.

Правда, до сім’ї Гріфітс доходили чутки про те, що Сондра підвезла якось Клайда в своєму автомобілі, а потім про те, що його було запрошено на обід до Трамбалів, але замітка в світскій хроніці — це зовсім інша річ.

— Не уявляю, хто міг запросити його туди? — задумливо сказала м-с Гріфітс: вона добре розуміла, як ставиться до всього цього її син.

— Звичайно, ця кривляка і балакунка Фінчлі, хто ж іще, — фиркнув Гілберт. — Вона уявила чомусь, під впливом Белли, чи що, ніби ми недосить уважливі до нього, і визнала, що це дотепний спосіб відплатити мені за все, в чому я перед нею провинився. Тобто це вона вважає, ніби я провинився перед нею. В усякому разі вона певна, що я не люблю її. І справді не люблю. Белла теж знар це. І, мабуть, тут не обійшлося без цієї вискочки Кренстон. Вона і Сондра нерозлучні з Беллою. Занадто вони зазнаються і сіють грішми — і ці дівчата, і їхні брати теж — Грент Кренстон і Стюарт Фінчлі,— словом, уся ця компанія. Я ладний іти на парі, що не сьогодні-завтра хто-небудь із них погано скінчить. Запам’ятай мої слова! Всі вони нічого не роблять, цілий рік тільки грають, танцюють, роз’їжджають туди та сюди, неначе на світі немає іншого діла. Не можу зрозуміти, чому ви з батьком дозволяєте Беллі перебувати стільки часу в цій компанії!

Тут мати запротестувала. Вона не може заборонити Беллі знайомство з однією половиною тутешнього товариства і примусити її зблизитися з другою половиною. У вищому колі Лікурга всі зв’язані між собою і завжди зустрічаються. Белла вже стає дорослою і може робити по-своєму.

Але виправдання матері анітрохи не зменшили ворожості Гілберта, якого обурювало, що Клайд прагне пройти в товариство і, судячи із замітки, дістає для цього деякі можливості. Нестерпно! Цей нікчемний злидень двоюрідний брат уже заподіяв йому непростиму образу, по-перше, тим, що насмілився бути схожим на нього. Гілберта, по-друге, тим, що з’явився сюди, в Лікург, і вдерся в їхнє благородне сімейство. Але ж Гілберт з самого початку ясно показав цьому Клайдові, що не хоче його знати і, якби його, Гілбертова воля, ані хвилини не стерпів би присутності такого братця!

— У нього немає ані копійки, — роздратовано заявив кінець кінцем Гілберт, — а він з усіх сил пнеться пролізти в товариство. І чого ради? Якщо навіть ця публіка завела з ним знайомство, то — що далі? Все одно він не може бувати з ними і вести такий спосіб життя, як вони: у нього немає для цього коштів, і йому ніде їх взяти, а хто стане платити за нього? І навіть коли б він міг добути гроші, робота на фабриці однаково не дасть йому змоги бувати в цій компанії. Не знаю, як він може сполучати свою роботу з усіма цими розвагами. Адже ці молоді люди безперервно роз’їжджають.

Власне. Гілберта цікавило, чи тепер усюди прийматимуть Клайда, і якщо так, то що робити? Як Гілберту і всій його сім’ї уникнути необхідності виявляти уважливість до Клайда, коли той ввійде в товариство? Адже з усього видно, що батько не має наміру відіслати його геть.

Після цієї розмови, коли прийшов до сніданку чоловік, м-с Гріфітс показала йому газету і виклала Гілбертову точку зору на те, що діється. Але Семюел Гріфітс, як і раніше, симпатизував Клайдові і не схильний був поділяти синову думку. Навпаки, він, здавалося, вважав, що газетна замітка лише підтверджує ту оцінку, яку він з самого початку дав Клайдові.

— Мушу сказати, — почав він, вислухавши дружину, — я не бачу нічого поганого в тому, що Клайд з’являється на вечорах то тут, то там і що його запрошують, хоч він і не має грошей. З цим можна тільки привітати і його, і нас. Я знаю, як ставиться до нього Гіл. Але, на мій погляд, Клайд трохи кращий, ніж здається Гілу. В усякому разі я не можу і не хочу нічого з цього приводу робити. Я виписав його сюди, і найменше, що я можу зробити, — це дати йому можливість висунутися. Працює він, як видно, добре. Та і як би це виглядало, коли б я зробив інакше?

І коли дружина переказала йому ще кілька зауважень Гілберта, Семюел додав:

— Безумовно, я волію, щоб він підтримував знайомство з кращими, а не з гіршими людьми. Він добре одягнений, ввічливий і, судячи з усього, що я чув на фабриці, непогано справляється з роботою. І вже, звичайно, варто було послухати мейе і запросити його минулим літом до нас на дачу, хоча б на кілька днів. Якщо ми нічого не вживемо найближчим часом, вийде так, немовби ми вважаємо, що він недосить хороший для нас, але ж інші визнають за можливе приймати його у себе. Моя порада — запроси його до нас на різдво чи на Новий рік. Треба показати, що ми ставимось до нього не гірше, ніж наші друзі.

— Нехай мене повісять І — вигукнув Гілберт, коли мати переказала йому батькове рішення. — Ну, гаразд, але не думайте, що я упадатиму, буду люб’язний з ним! Дивна річ: якщо батько такої високої думки про нього, то чого він не дасть йому на фабриці трохи кращу посаду!

Можливо, що всі ці розмови ні до чого не призвели б, якби не Белла: вона в цей день повернулася з Олбені, поговорила телефоном з Сондрою і Бертіною, потім зустрілася з ними і довідалася про всі новини, пов’язані з Клайдом. їй розповіли також, що він має супроводжувати їх під Новий рік до Еллерслі в Скенектеді,— Беллу було запрошено туди задовго до того, як вони подумали про Клайда.

Почувши від Белли про цю несподівану і багатозначну новину, м-с Гріфітс і її чоловік, всупереч настроям Гілберта, вирішили примиритися з обставинами і запросити Клайда на перший день різдва на обід — велике торжество з багатьма гостями. Таким чином. Грі-фітси вирішили показати всім раз і назавжди, що вони не так уже нехтують Клайдом, як дехто, може, уявляє собі. Це був тепер єдиний розумний вихід із скрутного становища. Гілберт, почувши про це, зрозумів, що цього разу він зазнав поразки.

— Ну й гаразд, — кисло сказав він, — запрошуйте його, якщо вам з батьком так хочеться. Я особисто і тепер не бачу жодної потреби в цьому. Але ви можете робити, як вам завгодно. Ми з Кон-станцією збираємося на весь день в Утіку, отже я все одно не зможу бути на обіді, навіть якби й хотів.

Він шаленів від думки, що Сондра Фінчлі, яку він терпіти не міг, своїми інтригами все ж зуміла накинути їм цього двоюрідного брата, і він, Гілбєрт, не може перешкодити цьому. І яким нікчемним злидарем має бути цей Клайд, щоб нав’язуватися у такий спосіб, знаючи, що його не бажають приймати. Що ж це за суб’єкт!

Отже, в понеділок уранці Клайд одержав другого листа від Гріфітсів, цього разу підписаного Майрою, в якому його запрошували на різдвяний обід о другій годині. Цей обід, як здавалося тоді Клайдові, не міг завадити йому бути о восьмій годині вечора’ у Роберти, і він весь поринув у мрії про свою безмежну радість: нарешті ж він таки посідає певне становище в товаристві,— справді, не гірше від інших! Хоч у нього й немає грошей, його тепер усі приймають, навіть Гріфітси! І Сондра так цікавиться ним, — справді, вона розмовляє і поводиться, наче от-от закохається в нього. Його визнало лікурзьке товариство — і Гілбєрт зазнав поразки. А що ви скажете про цей лист? Він свідчить, як на думку Клайда, принаймні про те, що його родичі про нього не забули, або ж що після його недавніх успіхів у товаристві вони визнали за необхідне бути люб’язнішими з ним, — думка ця була для нього тим самим, чим переможні лаври для борця. Він втішався нею, наче в його відносинах з родичами не було ніякого провалу.

На нещастя, святковий обід у Гріфітсів, на який були запрошені Старки з дочкою Арабеллю, м-р і м-с Вайнант (їхня дочка Констанція поїхала з Гілбертом в Утіку). Арнольди, Ентоні, Гаррієти, Тейлори та інші значні родини Лікурга, справив надто велике і навіть приголомшливе враження на Клайда, і ні о п’ятій, ні о шостій годині він просто неспроможний був хоча б подумати про свою обіцянку відвідати Роберту.

Близько шостої більша частина гостей почала розкланюватися і прощатися — і тоді йому вже в усякому разі слід було б зробити так само, згадавши, нарешті, про свою умову з Робертою, але тут до нього підійшла Вайолет Тейлор (представниця тієї ж молодої компанії) і сказала, що всі вони збираються повеселитися сьогодні ввечері у Ентоні.

— Ви поїдете з нами? Ну, звичайно, поїдете! — наполягала вона, і Клайд зразу ж погодився, хоч і згадав про Роберту, яка, мабуть, уже повернулася і чекає на нього. Та він ще встигне, подумав Клайд, часу багато.

А там, у Ентоні, в балачках і танцях, згадка про дане слово поступово потьмяніла. Все ж годині о дев’ятій він почав турбуватися. Тепер вона, певно, вже вдома і дивується, не розуміючи, що сталося з ним і його обіцянкою. І це в різдвяний вечір, та ще після триденної розлуки!

Його дедалі більше мучив неспокій, але зовні він все-таки тримався так, як людина в найкращому настрої. На щастя, вся ця компанія танцювала і веселилася цілісінський тиждень підряд і тепер дійшла до цілковитої знемоги; тому всі мимоволі піддалися втомі і о-пів на дванадцяту одностайно вирішили роз’їхатися. Проводивши Беллу до особняка Гріфітсів, Клайд поспішив на Елмстріт, сподіваючись, що Роберта ще не спить.

Підходячи до будинку Гілпінів. він побачив крізь обсипані снігом гілки кущів і дерев світло її одинокої лампи. Тривожно обдумуючи, що сказати їй, як виправдати це непоясниме запізнення, він спинився під великим деревом. Що ж їй усе-таки сказати? — питав він себе. Запевняти її, що він знову був у Гріфітсів або десь у іншому місці. З його попередніх розповідей Роберта вважає, що він був там зовсім недавно — в п’ятницю. Раніше, коли він не мав жодних знайомств і тільки мріяв про них, вигадки, які він розповідав з цього приводу Роберті, не викликали у нього докорів сумління. Все було тільки фантазією, не відбирало в нього часу і не перешкоджало бажаним для обох побаченням. Але тепер це стало реальністю, а до того він вважав, що нові знайомства мають величезне значення для його майбутнього, і тому вагався. Нарешті він вирішив пояснити свій сьогоднішній неприхід іншим запрошенням, якого одержав пізніше: крім того, він мусить переконати Роберту, що від Гріфітсів залежить усе його матеріальне благополуччя, отже бувати у них, коли їм завгодно, — безпосередній його обов’язок, а не просто втіха, заради якої він залишає її одну. Чи може він діяти інакше? І переконавши самого себе в цій напівправді, він пройшов по снігу і тихенько постукав у вікно.

Світло зразу ж погасло, штора на вікні піднялася. Через хвилину Роберта, яка перебувала всі ці години в похмурому роздумуванні, відчинила двері і впустила його в свою кімнату; як завжди, вона запалила свічку, щоб їх не викрило надто яскраве світло лампи. І Клайд відразу ж зашепотів:

— Ну, знаєш, моя люба, від цих світських обов’язків у мене вже просто голова обертом пішла. Я ще ніколи не бачив такого міста. Як тільки потрапиш до кого-небудь, — кінець, уже не знаєш, коли звільнишся. Спочатку обід, потім танці, далі прогулянка чи щось, іще— їм усе мало! Коли я був у Гріфітсів у п’ятницю (він посилався на свою попередню брехню), я думав, що це останнє запрошення до кінця свят. А вчора я саме збирався в інше місце — і раптом одержав від них записку, що сьогодні вони знову чекають мене на обід. Розумієш, обід було призначено на другу, і я думав, що звільнюся рано і встигну прийти сюди до восьмої, як обіцяв. А насправді почали о третій і ось тільки зараз стали розходитися. Просто неможливо! Я весь час поривався піти, але ж ніяк не міг. Ну, а ти як, моя люба? Сподіваюся, добре провела час? Сподобався твоїм батькам мій подарунок?

Він усе питав і питав, а вона відповідала коротко й уривчасто і весь час пильно дивилася на нього, ніби кажучи: «Як ти можеш так поводитися зі мною?» Та Клайд надто старанно доводив, що він зовсім не винуватий, надто намагався примусити Роберту повірити йому; ні в перші хвилини, ні пізніше, коли він скинув пальто, кашне та рукавички і пригладив волосся, він ні разу не поглянув на неї ласкаво, та й взагалі не дивився їй в очі і нічим не показав, що справді радий знову побачитися з нею. Навпаки, він був такий метушливий і збуджений, що, незважаючи на всі його колишні признання і вчинки, Роберта відчувала: йому, загалом, приємно її бачити, але він далеко більше думає про себе і про свої плутані пояснення. Потім він, нарешті, обійняв її і поцілував, і все ж вона почувала, як і в суботу, що душею він тільки наполовину з нею. Інші думки — про те, що перешкодило йому і в п’ятницю, і сьогодні прийти до неї,— хвилювали обох.

Вона подивилася на нього, не цілком вірячи йому, — і все-таки їй хотілося хоч трохи вірити. Можливо, він і справді був у Гріфітсів і вони затримали його. А може, й ні. Вона мимоволі згадала, що минулої суботи він сказав їй, ніби в п’ятницю обідав у Гріфітсів, а тимчасом газетна замітка повідомила, що він був у Гловерсвілі. Але якщо спитати його про це зараз, він, мабуть, тільки розгнівається і знову збреше… Кінець кінцем, думала вона, в неї немає жодних прав на нього, крім тих, що їх дає його кохання до неї. Та вона не могла уявити собі, що його почуття могли так швидко змінитися.

— Виходить, через це ти не міг прийти сьогодні ввечері? — спитала вона трохи роздратованим тоном, яким ніколи не говорила з ким раніше, і додала сумно: —Адже ти казав, що тобі ніщо не зможе перешкодити…

— Так, казав, — підтвердив він, — і мені б ніщо не перешкодило, якби не цей лист. Зрозумій, я ні на кого іншого не зважив би, але не можу ж я ке піти, коли дядько кличе мене на святковий обід. Це надзвичайно важливий візит. Дуже незручно було б відмовитися. І потім — удень тебе ще не було тут.

Він сказав це таким тоном, який виразніше від усіх слів показав Роберті, як високо оцінює він близькість з сім’єю дядька і як мало важить для нього порівняно з цим усе, що таке дороге їй в їхніх відносинах. Вона зрозуміла, що хоч він і був на початку їхнього кохання таким захопленим і палким, в його очах вона стоїть набагато нижче, ніж у своїх власних. Отже, всі її мрії і жертви марні. їй стало страшно.

— А все-таки, — продовжувала вона невпевнено, — хіба ти не міг залишити мені записку, Клайд? Я б застала звісточку від тебе, як тільки повернулася…

Вона сказала це як могла лагідніше, їй не хотілося сердити його.

— Але ж я сказав, моя люба, що не сподівався так затриматися. Я думав, обід скінчиться о шостій, не пізніше.

— Так… гаразд… я знаю… та все-таки…

Вона дивилась на нього розгублено і схвильовано; на обличчі її змішалися страх і журба, глибокий сум і недовір'я, сліди образи і розпачу, — все це відбивалося в спрямованих на Клайда великих суворих очах і примушувало його болісно усвідомлювати, що він негарно, підло повівся з нею. Її очі, здавалося, виразно промовляли про цс, — під цим поглядом Клайд враз спалахнув, його завжди бліді щоки густо почервоніли. А Роберта, ніби не помітивши цього раптового рум’янця чи не надавши йому значення, додала:

— Я читала в газеті про вечір у Гловерсвілі, але там нічого не сказано про твоїх двоюрідних сестер. Вони були там?

І вперше в її запитанні пролунав сумнів, наче вона не довіряла йому. Цього Клайд аж ніяк не чекав від неї — і це особливо збентежило й розсердило його

— Звичайно, були, — сказав він неправду. — Чому ти знову питаєш, адже я вже сказав тобі, що вони там були!

— Просто так, любий. Я тільки хотіла знати. Але я помітила, що в газеті було названо інших дівчат з Лікурга, ти часто говорив про них раніше: Сондра Фінчлі, Бертіна Кренстон. А ти сказав мені тільки про сестер Трамбал.

Її тон мав обурити й озлити його, вона це відразу зрозуміла,

— Так, я теж читав замітку, але це неправда. А якщо вони й були там, я їх не бачив. Газети завжди все перебріхують.

Він був роздратований і лютий від того, що так по-дурному спіймався, але всі його заперечення прозвучали непереконливо, і він сам зрозумів це. Тоді його охопило обурення: чого вона допитує його? З якої речі? Нібито він не має права бувати, де хоче, і повинен питатися в неї дозволу.

Роберта вже не докоряла і не сперечалася, а тільки дивилася на нього, і обличчя її було сумне і ображене. Вона не зовсім вірила йому — і не зовсім не вірила. Мабуть, в його словах була частка правди. Куди важливіше інше: він мусив би кохати її так, щоб і не треба було і неможливо було брехати їй або погано поводитися з нею. Та що робити, коли він не хоче бути добрим і правдивим? Вона відійшла від нього і безпорадно похитала головою.

— Тобі зовсім не треба щось вигадувати, Клайд, — сказала вона. — Невже ти не розумієш? Мені все одно, де ти був, тільки треба було попередити мене заздалегідь і не залишати ось так зовсім одну на різдвяний вечір. От що мені прикро.

— Та я нічого не вигадую, Берта, — сердито заперечив він. — Я не можу змінити те, що було, — мало чого пишуть у газетах. Гріфітси там були, я можу це довести. А сьогодні я прийшов до тебе, як тільки звільнився. Чого ради ти відразу роздратувалася? Я сказав тобі правду: я не завжди можу робити те, що мені хочеться. Мене запросили в останню хвилину, і я мусив піти. А потім я не міг вирватися. Чого ж тут сердитися?

Він з викликом подивився на неї, і Роберта, переможена цими доводами, не знала, як бути далі. Вона згадала те, що говорилося в газеті про передбачувану зустріч Нового року, але почувала, що нерозумно тепер казати про це. їй було зараз особливо гірко думати, що Клайд — постійний учасник того веселого, щасливого життя, яке доступне тільки для нього, але не для неї. І все ж вона не наважувалася показати йому, які жагучі ревнощі опанували її. В цьому вищому світі всі так весело проводять час — і Клайд, і його знайомі,— а їй так невистачає всього. І потім ці дівчата — Сондра Фінчлі і Бертіна Кренстон… він стільки про них говорив, про них пишуть у газетах… Може, він закоханий в одну з них?

— Тобі дуже подобається міс Фінчлі? — раптом спитала вона, вдивляючись у напівтемряві в його обличчя; її охопив неспокій, їй болюче хотілося довідатися про щось таке, що могло б пролити хоч слабке світло на його поведінку, яка так тривожила її тепер.

Клайд вмить відчув значення її запитання: тут було і стримуване бажання знати, і безпорадність, і ревнощі,— це проривалося в її голосі ще більше, ніж у погляді. Її голос звучав так лагідно, ласкаво і журно, особливо в хвилини, коли вона бувала засмучена і прикро вражена. Клайда здивувала її проникливість, особливе чуття, з яким вона зосередила свої підозріння на Сондрі. Він почував, що вона нічого не повинна знати, це урве її терпець. Але він надто пишався з свого становища в товаристві,— становища, яке, мабуть, з кожною дниною ставало дедалі тривкішим, і це примусило його сказати:

— Трохи подобається, звичайно. Вона дуже гарненька і чудово танцює. І потім вона дуже багата і розкішно одягається.

Він хотів додати, що зрештою Сондра не справляє на нього великого враження, але Роберта відчула, що він, невно, по-справжньому захоплений цією дівчиною, що ціла безодня лежить між нею і всім його світом, — і раптом вигукнула:

— Ще б пак! З такими грішми кожний зуміє добре одягнутися! Будь у мене стільки грошей, я б теж чудово одяглася!

Він здивувався і навіть вжахнувся, коли голос її враз затремтів і обірвався риданням. Клайд зрозумів, що Роберта глибоко ображена, жорстоко, безмежно страждає і ревнує, і вже от-от мав піддатися новому вибухові роздратування, але раптом полагіднішав. Думка, що дівчина, яку він досі так палко і віддано кохав, через нього так мучиться від ревнощів, завдала йому справжнього болю, — адже він, спасибі Гортензії, добре знав, що таке муки ревнощів. Він уявив себе на місці Роберти і тому сказав ласкаво:

— Ну, Берта, невже мені й слова ні про кого не можна сказати, не розсердивши тебе? Це ж зовсім не означає, що я якось по-особливому ставлюся до неї. Ти хотіла знати, чи подобається вона мені, от я і відповів, — тільки й усього.

— Так, я знаю, — відповіла Роберта. Вона стояла перед ним схвильована, бліда, нервово стискуючи руки, і дивилася на нього сумнівно і благаюче. — У них усе є, ти сам знаєш, а я не маю нічого. Де ж мені змагатися з ними, коли у них так багато всього…

Її голос знову обірвався, очі наповнилися слізьми, і губи затремтіли. Вона поквапливо затулила обличчя руками і відвернулася. Розпачливі, судорожні ридання трясли її плечі і все тіло. Клайд, здивований, збентежений і розчулений цим раптовим вибухом довго стримуваного почуття, сам був глибоко схвильований. Усе це не було хитрощами, удаванням, спробою вплинути на нього, — це було раптове, приголомшуюче прозріння: він догадувався, що вона враз із жахом побачила себе самітною, покинутою, без друзів, без надій на майбутнє, тоді як у тих, інших, хто його тепер так цікавить, усього є вдосталь. А в минулому в неї — роки гіркої самотності, що засмучувала її юність… їх так жваво нагадала їй недавня поїздка на батьківщину. Роберта, приголомшена і безпорадна, справді була в розпачі.

— Якби мені пощастило, як іншим дівчатам! — вирвалося в неї з глибини душі.— Якби я могла куди-небудь поїхати, побачити що-небудь!.. Як це жахливо — вирости ось так у глушині… Ані грошей, ні суконь — нічого у мене ніколи не було! Нічого і нікого!..

Не встигла вона договорити, як їй стало соромно своєї слабкості і принизливих признань: вона була переконана, що саме це в ній і неприємне Клайдові.

— Роберта, люба! — швидко й ніжно сказав він, обіймаючи її, щиро засмучений своєю неуважністю. — Не треба так плакати, хороша моя! Не треба! Я не хотів робити тобі боляче, слово честі, не хотів! Я знаю, ти дуже журилася, це були дуже погані дні для тебе. Я знаю, як тобі важко і скільки ти перетерпіла. Тільки не плач так! Я кохаю тебе, як і раніше, правда ж, і завжди кохатиму! Мені так шкода, що я образив тебе! Слово честі, шкода! Я ніяк не міг піти сьогодні ввечері і в ту п’ятницю теж. Це було просто неможливо! Але більше я не буду так… я постараюся поводитися краще, слово честі! Ти моя люба, дорога дівчинка. У тебе таке чудове волосся, і очі, і така чарівна постать. Справді, Берта! І танцюєш ти не гірше від інших. І ти дуже гарна. Кинь плакати, люба, ну, будь ласка! Мені так шкода, що я образив тебе.

Іноді, як майже кожна людина при таких обставинах, Клайд був здатний на справжню ніжність, — її викликали спогади про розчарування, печалі й нестатки, пережиті ним самим. У такі хвилини голос його звучав лагідно і ніжно. Він став ласкавий, як мати, що пестить дитину. Це безмежно приваблювало Роберту. Але ці поривання ніжності були так само недовгочасні, як і сильні. Вони були схожі на літню грозу: раптово налітали і так само швидко зникали. Та цієї хвилини було досить, щоб Роберта відчула: він розуміє і жаліє її і, можливо, за це кохає ще більше. Не таке вже й погане все. Клайд належить їй, і їй належать його кохання і величезне співчуття. І ця думка, і його ласкаві слова втішили її: Роберта стала витирати очі і вголос пошкодувала, що вона — така плакса. Нехай він пробачить їй, що вона своїми слізьми змочила маніжку його бездоганно білої сорочки. Вона більше не буде такою, нехай тільки Клайд пробачить їй цього разу. І Клайд, зворушений силою пристрасті,— він не уявляв собі, що Роберта може бути такою, — цілував її руки, щоки, губи.

Серед цих любощів і поцілунків він знову запевняв її безумно і облудно (хоч і по-іншому, але так само сильно, а може й сильніше, його приваблювала тепер Сондра), що вона — і перша, і остання, і найпалкіша його любов. І Роберта подумала, що вона, мабуть, була несправедлива до нього. Її становище, можливо, і не блискуче, але далеко міцніше, ніж було в минулому, міцніше, ніж становище тих, інших: вони можуть зустрічатися з Клайдом у товаристві, але їм невідомо, яке солодке його кохання.

РОЗДІЛ XXXII

Цієї зими Клайд став визначним членом лікурзького вищого товариства, учасником усіх світських розваг. Після того як Гріфітси відрекомендували Клайда своїм друзям і знайомим, його, природно, почали приймати майже у всіх значних родинах. Але в цьому надто замкнутому колі, де буквально всі, хто посідав якесь становище, знали один одного, достаток гаманця мав значення не менше, а в деяких відношеннях навіть більше, ніж спорідненість і зв’язки. У значних родинах вважалося незаперечною істиною, що не тільки походження, а й багатство — основа основ кожного щасливого і добропорядного шлюбу. Тому, хоч і визнавалося, що Клайд безумовно допустимий у товаристві, проте батьки не вважали його підхожим женихом для своїх дочок, бо, з чуток, достатки його були дуже вбогі. І надсилаючи йому запрошення, вони також не забували попереджати своїх дітей і родичів, що надто часті зустрічі з ним небажані.

Однак Сондра та її компанія поставилися до нього дуже доброзичливо, а перестороги й зауваження батьків і друзів поки що були не надто суворі, і тому Клайда часто запрошували на такі вечори і зібрання молоді, які його найбільше цікавили: на ті, що починалися і закінчувалися танцями. І хоч гаманець його був майже порожній, він робив успіхи. Сондра, яка серйозно зацікавилася ним, незабаром зрозуміла, яке його матеріальне становище, і намагалася зробити так, щоб дружба з нею вимагала від нього якнайменше витрат. Її прикладові наслідували Бертіна і Грент Кренстони і багато інших — тому здебільшого Клайд міг брати участь у різних вечорах і розвагах, особливо якщо вони відбувалися в самому Лікурзі, і нічого при цьому не витрачати. А коли його запрошували за місто, хто-небудь з компанії підвозив його в своєму автомобілі.

Після новорічної поїздки в Скенектеді, що відіграла велику роль у відносинах між Клайдом і Сондрою, — цього разу ясніше, ніж будь-коли, Сондра відчула, як непереборно її вабить до нього, — найчастіше саме вона заїжджала за ним у своєму автомобілі. Він справді справив на неї сильне враження. Його поклоніння тішило її марнославність і в той же час збуджувало саму глибину її єства: їй дуже хотілося мати поруч себе когось вроді Клайда — юнака, який подобався б їй, був з хорошого товариства і до того цілком залежав від неї. Вона знала, що батьки не схвалюватимуть її зближення з Клайдом, бо він бідний. Спочатку вона й не думала про будь-яку близькість з ним, але тепер їй невиразно хотілося цього.

Проте першу зручну нагоду для нових одвертих розмов вони мали тільки тижнів через два після зустрічі Нового року. Вони поверталися з Амстердама з веселої вечірки. Доставивши додому Беллу Гріфітс, а потім Грента і Бертіну Кренстон, Стюарт Фінчлі, який правив автомобілем, обернувся і гукнув:

— Тепер ми відвеземо вас, Гріфітс!

Але Сондра, якій ще не хотілося розлучатися з Клайдом, одразу запропонувала:

— Давайте заїдемо спочатку до нас, я напою вас гарячим шоколадом, а потім ви підете додому. Хочете?

— Ще б пак! Звичайно, хочу, — весело сказав Клайд.

— Гаразд, поїхали, — озвався Стюарт. — Але тільки я зразу ж ляжу спати. Вже четверта година.

— От добрий брат, — сказала Сондра. — Ти у нас спляча красуня, це відомо!

Завівши автомобіль у гараж, усі троє чорним ходом пройшли в кухню. Стюарт пішов собі, а Сондра, посадивши Клайда за стіл слуг, заходилася готувати шоколад. Клайда вразило складне кухонне начиння: він ніколи не бачив нічого схожого і здивовано розглядав усі ці ознаки багатства і благоденства.

— Яка величезна кухня, — сказав він. — Скільки тут всіляких пристосувань для куховарства!

Вона зрозуміла, що все це незвичне для нього і навряд чи він бував у такій обстановці до приїзду в Лікург, а через це його неважко здивувати, — і відповіла недбало:

— Ви так вважаєте? Хіба не всі кухні однакові?

Клайд згадав про добре знайому для нього бідність і, зробивши висновок зі слів Сондри, що вона навряд чи має уявлення про скромніші умови, ніж ці, пройнявся ще більшим благоговінням перед світом, в якому вона жила, — світом достатків. Яке багатство! Що за щастя одружитися з такою дівчиною і щодня користуватися всіма цими розкошами! Мати куховара і слуг, величезний будинок, автомобіль, не працювати на когось, а тільки віддавати розпорядження. Ця думка цілком захопила його. А всі обмірковані пози і жести Сондри здалися йому ще чарівнішими. Бачачи, як багато важать для Клайда речі, Сондра захотіла підкреслити, що все навколишнє невіддільне від неї самої. Вона зрозуміла, що для Клайда вона, як ні для кого на світі, є яскрава зірка, втілення розкошів і соціальної вищості.

Приготувавши шоколад у звичайній алюмінійовій каструльці, вона, щоб вразити Клайда, принесла з сусідньої кімнати срібний сервіз чудової роботи. Вона налила шоколад у срібний карбований бокал і поставила його перед Клайдом. Потім, легко підстрибнувши, усілася поруч на столі.

— Тут дуже затишно, правда? — сказала вона. — Я страшенно люблю забиратися на кухню, але це можна тільки тоді, коли немає куховара. Він нікого сюди не пускає.

— Та що ви? — вигукнув Клайд, що й гадки не мав про те, як поводяться куховари в приватних домах.

Цей здивований вигук остаточно переконав Сондру, що він виріс у дуже бідній сім’ї. Але це не відштовхнуло її: Клайд уже надто багато важив для неї. І коли він захоплено сказав: «Як це чудесно, що ми зараз удвох, — правда, Сондра? Подумати тільки, адже я весь вечір не міг сказати вам ні слова наодинці!» — вона, анітрохи не розгнівавшись за його фамільярність, сказала:

— Ви думаєте? Я дуже рада.

І посміхнулася злегка гордовито, але ласкаво.

Вона сиділа перед ним у вечірньому платті з білого атласу, її ніжки в маленьких туфельках були так близько від нього, тонкий аромат її духів лоскотав його ніздрі… Клайд був збуджений. Вона розпалювала його уяву. Перед ним було втілення юності, краси, багатства. Яка в цьому сила! А Сондра, почуваючи, як палко він захоплюється нею, потроху переймала його хвилюючий захват, — і їй уже здавалося, що вона могла б покохати його, дуже покохати… У нього такі блискучі, темні, виразисті очі! А волосся! Воно так гарно спадає на його білий лоб — просто тягне погладити його, доторкнутися до його щоки. І руки в нього такі тонкі, нервові, гарні! Вона помітила їхню красу, як помічали до неї Роберта, Гортензія і Ріта.

Але тепер Клайд мовчав. Це було важке, напружене мовчання, бо він боявся дати волю словам. Він думав: «Якби тільки я міг сказати їй, що вона така красуня! Якби я міг обійняти її і цілувати, цілувати, цілувати, і щоб вона теж цілувала мене!» І дивно, на відміну від його почуття до Роберти, його думки про Сондру не були хтивими, йому просто хотілося з любов'ю і ніжно обійняти цю довершену красу. І його очі красномовно промовляли про силу цього бажання. Сондра помітила це і трохи збентежилася: такий настрій Клайда лякав її, але при цьому її дуже цікавило, що ж буде далі! І вона насмішкувато зауважила:

— Ви, здається, хочете сказати мені щось дуже важливе?

— Я хотів би сказати вам надзвичайно багато, Сондра, коли б ви тільки дозволили! — із запалом відповів він. — Та ви заборонили мені…

— Так, заборонила. Якнайсерйозніше. І я рада, що ви такий слухняний.

І вона з лукавою посмішкою подивилася на нього, немов кажучи: «А ви й справді вірите, що я це серйозно?»

Схвильований цим багатозначним поглядом, Клайд скочив, узяв її руки в свої і, дивлячись їй просто у вічі, спитав:

— Невже ви зовсім заборонили мені говорити, Сондра? Ні, не може бути! Я так хотів би сказати вам усе, що думаю!

Його очі говорили ясніше від слів. Сондра усвідомлювала, що його дуже легко розпалити, і все ж їй хотілося дати йому волю. Вона трохи відсунулася.

— Ну, звичайно, я заборонила. Ви вже надто серйозно до всього ставитесь, — сказала вона і тут же мимоволі посміхнулася.

— Але я не можу оволодіти собою, Сондра, не можу! Не можу! — почав він запально, майже несамовито. — Ви не знаєте, що ви зі мною робите. Ви така прекрасна! Так, прекрасна, ви знаєте це. Я весь час думаю про вас. Це правда, Сондра! Ви зводите мене з розуму. Я ночі не сплю — все думаю про вас. Так, так, я просто мов божевільний! Я місця собі не знаходжу. Після кожної зустрічі з вами я більш ні про що думати не можу. От сьогодні ви танцювали з усіма цими молодими людьми… просто не знаю, як я це витримав! Я хотів би, щоб ви танцювали тільки зі мною, більше ні з ким. У вас такі прекрасні очі, Сондра, і такий чудовий рот, і підборіддя, і ви так чарівно посміхаєтесь!

Він підняв руки, наче для того, щоб приголубити її, але зразу опустив їх і мрійно й захоплено дивився їй в очі, як може дивитися віруючий в очі святого… і раптом обійняв її і пригорнув до себе. Сондра затремтіла і, наполовину заворожена його словами, замість того щоб рішуче чинити опір, як вона зробила б іншим разом, тільки дивилася на Клайда. Вона була зачарована його захватом, захоплена і сп’яніла від його пристрасті, їй здавалося, що вона могла б покохати його так міцно, як він цього жадає, дуже, дуже, покохати… якби тільки посміла. Він такий вродливий, і її вабить до нього. Він просто надзвичайний, хоч і бідний, зате в ньому стільки енергії і пристрасті, як ні в кого із знайомих їй молодих людей. Якби тільки їй не перешкоджала думка про батьків і про становище в товаристві! Як гарно було б піддатися цьому чудесному хвилюванню нарівні з Клайдом! І в ту ж хвилину вона подумала, що коли батьки дізнаються про все це, їй доведеться не тільки відмовитися від бажання ще більше зблизитися з Клайдом, а й зовсім припинити знайомство з ним. Ця думка злякала і протверезила Сондру, — та лише на мить: її все одно вабило до нього. В її очах було стільки тепла і ніжності, на губах грала посмішка.

— Я не повинна дозволяти вам говорити такі речі. Звичайно, не повинна, — слабко протестувала вона, ніжно дивлячись на нього. — Це нехороше, я знаю, але все-таки…

— Чому нехороше? Що в цьому поганого, Сондра? Чому мені не можна говорити, адже я так кохаю вас!

Його очі затуманилися сумом. Вона помітила це.

— Ну, от! — вигукнула вона. — Але я… я… — і запнулася: вона ледве не сказала: «Не думайте, що нам дозволять продовжувати в тому ж дусі», але замість цього додала: —Я ще надто мало знаю вас.

— О, Сондра, але ж я так кохаю вас, я божеволію! Невже ви зовсім, зовсім байдужі до мене?

Вона вагалася, не знаючи, що відповісти, — і тоді в його очах відбилися благання, страх, сум. Це вплинуло на неї. Вона нерішуче дивилася на нього, запитуючи себе, до чого може призвести таке безрозсудне кохання. А він, помітивши невпевненість в її погляді, пригорнув її до себе і поцілував. Замість того щоб розгніватися, вона якусь мить добровільно і радісно лежала в його обіймах, потім швидко випросталася; свідомість, що вона дозволила йому цілувати себе, і думка про те, як він може це витлумачити, відразу примусила її прийти до пам'яті.

— Тепер вам, мабуть, краще піти, — сказала вона рішуче, але без гніву.

I Клайд, сам здивований і трохи зляканий своєю сміливістю, спитав боязко і покірно:

— Розгнівалися?

І вона, відчувши його покірливість, покірливість раба перед паном (це було їй і приємно, і в той же час неприємно, бо вона, як Роберта і Гортензія, воліла покорятися, а не владати), похитала головою.

— Дуже пізно, — сказала вона і ласкаво й ледь-ледь журно посміхнулася.

Клайд відчув, що не повинен більше нічого говорити, і в нього не було ні мужності, ні підстав для того, щоб настоювати; він узяв пальто, сумовито і слухняно подивився на Сондру і вийшов.

РОЗДІЛ XXXIII

Роберта скоро переконалася, що її передчуття і побоювання не були безпідставні. Так само, як і раніше, Клайд в останню хвилину відміняв свої обіцянки, або просто не приходив у призначений день, не попередивши її, а потім, за звичаєм, запевняв, що не винуватий і ніяк не міг інакше. Часом вона жалілася і докоряла йому, а іноді тільки мовчки і стримано сумувала, — але цим уже нічого не можна було змінити і виправити. Клайд був тепер до нестями закоханий у Сондру, і, що б не робила Роберта, ніщо не могло ні вплинути на нього, ні зворушити його. Сондра була надто чарівна!

І все-таки Роберта щодня працювала довгі робочі години в одній кімнаті з ним, а тому він не міг не почувати інстинктивно, які думки гнітять її,— сумні, похмурі, безнадійні. Часом він, здавалося, чув їх з такою болючою ясністю, начебто це були жалібні і обвинувачуючі голоси. І тоді мимоволі — просто щоб утішити її,— він казав, що хотів би провести з нею вечір і зайде до неї, якщо вона буде вдома. А вона була така збентежена і все ще настільки кохала його, що не могла опиратися бажанню бачити його у себе. Коли ж Клайд приходив до неї, спогади минулого і навіть сама ця кімната сприяли новому спалахові колишнього почуття.

Проте Клайд, несамовито — всупереч усім реальним умовам — сподіваючись на якесь майбутнє, більше, ніж будь-коли, побоювався, як би теперішні відносини з Робертою не перешкодили йому. А що коли про це як-небудь довідається Сондра? Тоді все загинуло! Або раптом Роберті стане відомо про його захоплення Сондрою, і вона в пориві образи та обурення викриє його… Адже після Нового року він дуже часто вранці на фабриці казав Роберті, що несподіване запрошення від Гріфітсів, Гаррієтів чи інших світських знайомих не дасть йому змоги прийти до неї ввечері, хоч він і обіцяв їй це день чи два тому. І потім, уже тричі бувало так, що Сондра заїжджала за ним у своєму автомобілі, і він зникав, ані словом не попередивши Роберту, сподіваючись, що до другого ранку зуміє вигадати яке-небудь виправдання і цим усе загладить.

Це була ненормальна, хоч і не така вже нечувана, як може здатися, суміш симпатії і неприязні; і кінець кінцем Клайд вирішив: що буде, те й буде, а він мусить якось розірвати ці пута, навіть якщо завдасть Роберті смертельного удару (що йому до того? Він ніколи не обіцяв з нею одружитися!). Він повинен порвати з нею, навіть рискуючи своїм становищем на фабриці, якщо Роберта не погодиться без нарікань відпустити його. Але часом він здавався сам собі лукавим, безсоромним і жорстоким спокусником: адже він обманув дівчину, яка сама ніколи не подумала б про зближення з ним. І які дивні примхи любострастя: саме завдяки цьому настрою — всупереч брехні, вивертам, неуважності, порушеним обіцянкам і невідбулим зустрічам — знову справджувалося накладене на Адама та його нащадків пекельне — чи небесне — закляття: «І буде до жони твоєї потяг твій».

Треба не забувати, що Роберта і Клайд, недосвідчені і необізнані, користувалися тільки найпростішими і незагальними протизачаттєвими засобами. І от дивний збіг обставин: в половині лютого Клайд, бачачи дедалі більшу прихильність Сондри, вже майже вирішив раз і назавжди покласти край не тільки фізичному зв’язкові, а й взагалі всяким відносинам з Робертою; в цей же час вона теж почала ясно розуміти, що хоча Клайд ще вагається, а сама вона по-старому кохає його, але всі спроби удержати його марні, і, можливо, для її гордості, якщо не для душевного спокою, краще виїхати, знайти іншу роботу, яка давала б їй можливість жити і трохи допомагати рідним, — і постаратися забути його. Але, на її відчай і жах, вийшло інакше. Якось уранці, коли вона прийшла на фабрику, на її обличчі відбилися сумніви і страхи ще важчі й нестерпніші, ніж усі, що гнітили її досі. Одночасно з усіма невтішними висновками щодо Клайда, її раптом вразило таке страшне підозріння, що навіть її рішення виїхати стало тепер нездійсненне. Обидва вони були надто нерішучі і сентиментальні, і вона не могла подолати свого кохання до нього, — і ось тепер, коли це було найменш бажане для обох, вона завагітніла.

Відтоді як вона поступилася перед звабленням Клайда вона завжди лічила дні і раділа, переконуючись, що все в неї гаразд. Але тепер минуло вже сорок вісім годин після точно відрахованого строку — і нічого! А Клайд уже чотири дні не приходив до неї і на фабриці поводився стриманіше і байдужіше, ніж будь-коли.

А тепер — оце!

У неї немає нікого, крім Клайда, їй нема до кого більше звернутися. А він став таким чужим і байдужим.

Роберту охопив страх: вона почувала, що однаково, — чи допоможе їй Клайд, чи ні,— нелегко буде вийти з такого важкого і небезпечного становища, і вона уявила собі дім, матір, рідних та знайомих— що вони подумають, як з нею трапиться таке? Що скажуть люди? Це доводило її до безмежного жахання. Тавро злочинних стосунків! Ганьба незаконного народження для дитини!

Як важко доводиться жінці,— завжди думала вона, слухаючи розповіді про життя і шлюб, про зради й нещастя, що випадають на долю дівчат, які поступалися перед мужчинами і були потім кинуті,— важко навіть тоді, коли жінка одружена і має підтримку від чоловіка, від його кохання — так любить, наприклад, її зять Гейбл Агнесу, і, звичайно, так батько її раніше любив матір, а Клайд — її, в ті часи, коли він палко присягався їй у коханні.

— Але тепер… тепер!

Та що б вона не думала про його колишні й теперішні почуття, баритися не можна було. Хоч як би змінилися їхні відносини, він мусить допомогти їй. Вона не знає, що робити, куди звернутися. А Клайд, напевно, знає. В усякому разі він якось сказав, що допоможе їй, коли що-небудь трапиться. Спочатку вона пробувала утішати себе, що, може, її побоювання перебільшені і все ще закінчиться щасливо, але коли й на третій день ці надії не справдилися, її охопив невимовний жах. Рештки мужності зраджували її. Якщо він тепер не прийде їй на допомогу, вона буде зовсім самотня, а їй необхідна підтримка, — порада — добра, дружня порада. О Клайд, Клайд! Якби тільки він не був такий байдужий! Він не повинен бути таким! Щось треба зробити — негайно, зразу ж, бо інакше… Боже, який це буде жах!

Між четвертою і п’ятою годиною вона припинила роботу і кинулася в гардеробну. Там вона поспіхом надряпала істеричну записку.

«Клайд, я мушу бачити тебе ввечері неодмінно, неодмінно. Ти повинен прийти. Мені конче треба щось сказати тобі. Будь ласка, приходь одразу після роботи чи даваймо зустрінемося де-небудь. Я ні на що не гніваюся і не ображаюся. Але мені необхідно бачити тебе сьогодні, необхідно. Будь ласка, відповідай зразу ж, де ми зустрінемося».

І Клайд, читаючи цю записку, одразу ж відчув у ній щось нове, дивне і лякливе; він оглянувся через плече на Роберту і, побачивши її бліде, змарніле обличчя, дав знак, що зустрінеться з нею. З її обличчя він зрозумів, що вона хоче сказати йому щось надзвичайно важливе, — бо інакше звідки це хвилювання і занепокоєння? Правда, він з тривогою згадав, що його запросили на цей вечір обідати до Старків, та все-таки треба спершу побачитися з нею. Але що ж сталося? Може, хто-небудь помер чи захворів? Якесь нещастя з її матір’ю чи з батьком, братом, сестрою?

О-пів на шосту він подався в умовлене місце, намагаючись догадатися, чому Роберта була така бліда і стривожена. І в той же час він говорив собі, що мрії, пов’язаіні з Сондрою, як видно, можуть здійснитися, а тому він не повинея заплутуватися, виявляючи надто велике співчуття до Роберти: йому треба зберегти свою нову позицію, триматися на певній відстані,—нехай вона зрозуміє, що він ставиться до неї не так, як раніше. На шосту годину він прийшов на місце побачення і застав там Роберту, яка журливо стояла у затінку, притулившись до дерева. Вона здавалася пригніченою, охопленою розпачем.

— У чому справа, Берта? Чого ти злякана? Що трапилося?

Вона так явно потребувала допомоги, що навіть його згасаюче почуття трохи віджило.

— Ах, Клайд, — сказала вона нарешті,— я просто не знаю, як сказати тобі! Так жахливо, якщо це підтвердиться…

Уже в самому її голосі, напруженому й тихому, виразно відчувалися невпевненість і туга.

— Та що таке, Берта? Чому ти не кажеш? — повторював він настійно і все ж обережно, прагнучи зберегти незалежний і впевнений вигляд (що не зовсім щастило йому). — Що сталося? Чого ти так схвилювалася? Ти вся тремтиш.

Ще ніколи в житті він не бував у такій ситуації і тому навіть тепер не здогадувався, в чому нещастя Роберти. До того ж він уже збайдужів до неї, йому було ніяково за свою недавню поведінку, і він не знав, як поводитися тепер, коли з Робертою явно сталося щось недобре. Він був усе ж надто чутливий до правил моралі й порядності, і не міг повестися з нею ганебно, навіть якщо цього вимагали його найчестолюбніші прагнення, не відчувши при цьому деякого жалю або хоча б сорому. А він ще боявся через усе спізнитися на обід до Старків і не міг приховати нетерпіння. Це не пройшло повз увагу Роберти.

— Пам'ятаєш, Клайд, — почала вона серйозно і рішуче: безвихідь її становища робила її сміливішою і наполегливішою, — ти казав, що коли зі мною трапиться нещастя, ти допоможеш мені.

Клайд згадав про недавні нечасті і, як бачив тепер, безрозсудні побачення з Робертою, коли якісь рештки почуття і взаємного потягу знову приводили його до випадкової і, звичайно, нерозумної фізичної близькості з нею, — і відразу зрозумів, у чому справа. Якщо вона каже правду, то це для нього великі, серйозні труднощі; він сам винуватий, що все це так заплуталося, і тепер треба діяти швидко і рішуче, бо інакше виникне ще гірша небезпека. І одночасно, під впливом своєї недавньої, але вже такої міцної байдужості до Роберти, він мало не запідозрив, що все це просто хитрощі, вигадка: вона почуває, що він розлюбив її, і хоче всіма правдами й неправдами удержати його, повернути його кохання… Але він швидко відкинув цю думку: надто пригніченою і нещасною здавалася Роберта. Він — ще невиразно — уявляв, яку катастрофу може означати для нього це ускладнення, і тривога заглушила його досаду.

— Але чому ти так думаєш? — вигукнув він. — Хіба ти вже можеш знати напевно? Можливо, завтра все буде гаразд.

Та в голосі його зовсім не було впевненості.

— Ні, не думаю, Клайд. Мені дуже хотілося б, щоб усе владналося. Та минуло вже два дні, раніше так ніколи не бувало.

Вона сказала це з таким глибоким розпачем, який одразу ж примусив Клайда відмовитися від думки, що вона хитрує з ним. Але він усе ще не наважувався подивитися просто у вічі тому, що сталося, і через це додав:

— Ну, не ще, мабуть, нічого не означає. Запізнення може бути й більше, ніж два дні,— хіба ні?

Його тон так явно викривав невпевненість і цілковиту недосвідченість, якої Роберта в ньому досі не знала, що вона зовсім стривожилася.

— Ні, ні, не думаю. Але який жах, якщо це правда! — вигукнула вона. — Як по-твоєму, що я мушу робити? Ти не знаєш, що б таке я могла прийняти?

Клайд був такий рішучий і самовпевнений, коли домагався близькості з Робертою, він справляв на неї враження досвідченого, навченого молодого чоловіка, що знає життя набагато краще, ніж вона могла сподіватися коли-небудь знати, — чоловіка, для якого всі небезпеки і труднощі такого роду минають безкарно… а тепер він зовсім розгубився. Власне — тепер він і сам зрозумів це — він був так само мало обізнаний з усіма таємницями статі і з можливими в такому разі ускладненнями, як майже кожний юнак його років. Правда, раніш ніж приїхати сюди, він бував у Канзас-Сіті і Чікаго в товаристві таких досвідчених напутників, як Ретерер, Хігбі, Хегланд та інші розсильні, і наслухався від них пліток і хвалькуватих розповідей. Але тепер він здогадувався, що, хоч як вони не нахвалялися, всі їхні знання були здобуті від дівчат таких же безтурботних і нетямущих, як і вони самі. Він дуже невиразно уявляв собі, які вбогі були їх знання: їм було лише відомо дещо про різні специфічні ліки і запобіжні засоби, винайдені лікарями-шарлатанами і сумнівними аптекарями, з якими звичайно мають справу люди, що стоять на рівні розвитку Хегланда і Ретерера. Та коли б навіть він знав стільки, скільки вони, — де роздобути ці засоби в такому містечку, як Лікург? Відтоді як Клайд розлучився з Діллардом, він не мав ні приятелів, ні тим більше вірних друзів, на чию допомогу міг би розраховувати у такій важливій справі.

Найкраще, що він міг зараз придумати, це звернутися до першого-ліпшого аптекаря, що за певну плату порадив би йому якийсь корисний засіб або дав вказівку. Але скільки це може коштувати? Та й говорити з аптекарем небезпечно. Чи не почне розпитувати? Чи мовчатиме? Чи не розповість кому-небудь, що до нього зверталися з такою просьбою? Клайд дуже схожий на Гілберта Гріфітса, якого всі в Лікурзі добре знають, і хто-небудь може визнати його за Гілберта… підуть усякі балачки, і все це може погано скінчитися.

І таке лихо спіткало його саме тепер, коли він уже багато чого домігся у відносинах із Сондрою, — вона вже дозволяє йому потихеньку цілувати її і навіть доводить йому свою прихильність маленькими подарунками: повертаючись додому, він не раз заставав принесені під час його відсутності галстуки, золотий олівець, коробку найдобірніших носових хусток і при них маленьку картку з її ініціалами. І в ньому міцніла впевненість, що майбутнє обіцяє йому дедалі більше й більше. Можливо, якщо Сондра буде й далі так само закохана в нього і поводитиметься так само хитро та розумно і якщо її сім’я не ставитиметься до нього надто вороже, він навіть зможе одружитися з нею? Звичайно, він не певний цього. Свої справжні почуття і наміри вона досі приховувала під ухильністю, яка подразнювала його, і це робило Сондру ще більш бажаною. І проте все підказувало йому, що він повинен якнайшвидше, найобережніше і безболісніше покласти край своїй близькості з Робертою.

І тому тепер він з удаваною впевненістю заявив:

— Сьогодні я б на твоєму місці не турбувався. Можливо, все обійдеться щасливо. Ще нічого не можна знати. В усякому разі мені потрібний час. Подивимося, що можна’ зробити. Я думаю, що зможу дістати для тебе що-небудь. Тільки, будь ласка, не хвилюйся так!

Але він був зовсім не такий спокійний, як хотів показати. Насправді він був приголомшений. Виконати своє первісне рішення — триматися якнайдалі від Роберти — тепер було не так просто: він опинився віч-на-віч з серйозною небезпекою, — хіба що йому пощастить якимись доводами зняти з себе будь-яку відповідальність за те, що сталося. Адже Роберта все ще працює під його начальством; він писав їй записки; найменше її слово спричиниться до розслідування, яке буде згубним для нього. Отже, він мусить допомогти їй швидко і потай, щоб ніхто нічого не довідався і не почув. Клайд, треба віддати йому належне, після всього, що було між ними, був зовсім не проти того, щоб допомогти їй, наскільки він тільки зможе. Але якщо він не зможе (його думки забігали вперед: адже можливо, що діло може повернутися й несприятливо для нього), ну, тоді… тоді… кінець кінцем хіба не можна буде заперечувати всілякі відносини з нею і втекти звідси? Багато хто так робить. Це може бути єдиним виходом… Якби тільки він не був тут, немов у пастці,— абсолютно немає кому довіритися…

Але, що було найгірше, він уявлення не мав, як можна допомогти Роберті, не звертаючись до лікаря. І все це, напевно, пов'язане з витратою грошей і часу, риском і чи мало ще з чим… Він побачить Роберту завтра вранці, вирішив він, і тоді, якщо нічого не зміниться, почне діяти.

І Роберта, вперше покинута так холодно і байдуже, та ще в таку критичну хвилину, повернулася додому, заглиблена в свої думки і страхи, охоплена такою безмежною тугою, якої вона ще ніколи в житті не зазнавала.

РОЗДІЛ XXXIV

Та можливісті Клайда в такому складному становищі були невеликі. Крім Лігета, Уігема і деяких молодих завідуючих відділами, які, правда, були дуже люб'язні, але трималися досить відчужено (всі вони вважали його тепер значною персоною і, отже, не допускали жодної фамільярності), йому не було з ким порадитися. А в тому товаристві, де він тепер бував і де так прагнув укріпитися, безглуздям було б питати в кого-небудь поради, хоч як би хитро він не спробував це зробити. Звичайно, молоді люди цього кола бували де завгодно і, користуючись своєю зовнішністю, смаком і достатками, пускалися на такі форми розпусти, про які Клайд і подібні до нього не сміли й мріяти, але він, власне, був чужий цим людям і не міг навіть думати про те, щоб розпитувати їх.

Як тільки він розлучився з Робертою, йому спало на думку, що не варто й нерозумно звертатися до аптекаря, лікаря і взагалі до кого б там не було в Лікурзі (особливо до лікаря, бо всі представники цієї професії здавалися йому холодними і байдужими, — вони, напевно, поставляться недоброзичливо до такого аморального вчинку і вимагатимуть багато грошей); треба з'їздити до одного з найближчих міст, найкраще Скенектеді,— воно й близько, і до того більше від інших, — і там дізнатися, як можна вийти з такого становища. Він мусить знайти якийсь спосіб.

Треба було діяти якнайшвидше — і вже по дорозі до Старків, не уявляючи. ще, які саме ліки йому потрібно шукати, він вирішив поїхати в Скенектеді наступного вечора. Але, зміркував він потім, мине ж іще день, перш ніж буде вжито яких-небудь заходів, а і йому, і Роберті здавалося, що найменше зволікання становить велику небезпеку. Тому він вирішив, що постарається діяти негайно: попросить вибачення у Старків і поїде в Скенектеді сьогодні ж увечері, поки не зачинено аптеки. Але що потім? Як заговорити з аптекарем? Чого попросити? Він тривожно гадав, як подивиться на нього аптекар, що подумає, що скаже? Якби тут були Ретерер або Хегланд! Вони, звичайно, з радістю допомогли б йому. І навіть Хігбі. А тепер він зовсім один, адже Роберта нічого не знає… Але мусить же бути який-небудь засіб. Якщо в Скенектеді він зазнає невдачі, він негайно напише Ретереру в Чікаго, але щоб не викрити себе, скаже, що це потрібно його приятелеві.

І адже в Скенектеді, де його ніхто не знає, він може сказати (ця думка враз осяяла його), що недавно одружився, — чому б ні? Він уже дорослий і цілком може бути одруженим. Він скаже, що в його дружини «минув строк» (він пригадав фразу, почуту від Хігбі), а через те, що їм неможливо тепер мати дитину, то він хотів би дістати який-небудь засіб, що допоміг би їй в її стані. Справді, це непогана думка! Юне подружжя легко може опинитися в такому скрутному становищі. Можливо, що аптекар поставиться до них із співчуттям і охоче підкаже Клайду вихід. Може ж бути таке? Тут немає ніякого злочину. Зрозуміло, один чи два можуть відмовити, але третій, можливо, не відмовить. І тоді він здихається усіх цих неприємностей.

І якщо він не знатиме набагато більше, ніж тепер, він ніколи не дозволить собі знову опинитись у такому жахливому становищі. Ніколи! Це надто страхітливо!

Він пішов на обід до Старків дуже схвильований і з кожною хвилиною нервував дедалі більше. Одразу після обіду, коли було тільки пів на десяту, він сказав, що в останню хвилину від нього на фабриці зажадали дуже складного звіту про роботу відділу за весь місяць, а через те, що на службі йому неможливо займатися цим, то він мусить тепер піти додому і попрацювати над звітом. Така енергія і завзяття юнака, який явно бажав зробити кар’єру, дуже сподобалися Старкам. Клайдові охоче пробачили.

Але, приїхавши в Скенектеді, він побачив, іцо в нього залишається зовсім мало часу до останнього поїзда в Лікург. Мужність його підупала. Чи схожий він на одруженого чоловіка, чи повірять йому? І, крім того, такі засоби дуже небезпечні і недозволенні.— так вважають навіть самі аптекари.

Він пройшов з кінця в кінець всю головну вулицю, ще яскраво освітлену в цей час, заглядаючи у вікна то однієї, то іншої аптеки, і кожного разу приходив до висновку, що саме ця аптека з будь-якої причини йому не підходить. В одній він побачив за прилавком огрядну, похмуру, гладенько поголену людину років п’ятдесяти, чиї окуляри і сивіюче волосся злякали Клайда: звичайно, ця людина відмовить молодому клієнтові — скаже, що не торгує такими засобами, не повірить, що Клайд одружений, і ще запідозрить його в незаконних стосунках з якою-небудь дівчиною. В аптекаря був такий статечний, богобоязливий, добропорядний і благопристойний вигляд… Ні, не варто звертатися до нього. Клайдові невистачало рішучості ввійти і стати віч-на-віч з такою особою.

В другій аптеці Клайд побачив маленького, зморщеного, але меткого і зовні досить розумного чоловіка років тридцяти п’яти; цей здався йому підхожим; але тут Клайд помітив, що аптекареві допомагає жінка років двадцяти — двадцяти п’яти. А що коли саме вона спитає Клайда, чого він хоче? Важке, неймовірне становище. Або раптом вена почує, як він говоритиме з аптекарем? Так він відмовився і від цієї аптеки, потім і від третьої, четвертої, п’ятої, з різних, а проте серйозних причин: тут були покупці, там юнак і дівчина пили содову воду, в одному місці сам аптекар стояв недалеко від скляних дверей, бачив, як Клайд заглянув усередину і цим сполохнув його, перш ніж він встиг вирішити, чи варто заходити сюди.

Але кінець кінцем після стількох невдач він подумав, що зрештою мусить щось вдіяти, бо інакше доведеться поїхати назад у Лікург ні з чим, надаремно витративши час і гроші на дорогу. Він повернувся до невеликої аптечки на боковій вулиці,— кілька хвилин тому він помітив там аптекаря, який сидів без діла, і, покликавши на допомогу всю мужність, зайшов.

— Я хотів би дізнатися дещо, — почав він. — Чи не можете ви мені сказати… Бачте, в чому справа… я недавно одружений, і в моєї дружини минув строк, а нам тепер зовсім неможливо мати дитину. Чи не можна як-небудь допомогти їй?..

Він говорив швидко і тримався досить впевнено, хоч і нервував, внутрішньо переконаний, що аптекар не повірить йому. Але він не знав, що звертається з своєю просьбою до запеклого святенника, члена методистської церкви, людини, яка ні в якому разі не дозволить перечити природі. Такі виверти недогідливі богу— і аптекар не тримав у себе засобів, що в будь-якій мірі суперечать законам творця. Але в той же час він був досить досвідченим купцем і не бажав назавжди відштовхнути від себе імовірного покупця. Тому він сказав:

— Дуже шкодую, молодий чоловіче, але боюся, що в даному випадку я нічим не можу вам допомогти. У мене немає ніяких засобів цього роду, — я зовсім не тримаю таких речей, бо не вірю в них. Але, може, в якійсь іншій тутешній аптеці ви й знайдете що-небудь таке, справді, не знаю.

Він говорив серйозним, уривчастим тоном, з виглядом поборника моральності, переконаного в своїй правоті.

Клайд одразу ж зрозумів, що ця людина осуджує його. Це ще більше похитнуло й без того нетривку його віру в успіх. І все ж аптекар не висловив одверто свого осуду і навіть сказав, що, можливо, у кого-небудь іншого знайдеться потрібний засіб… Тому трохи згодом Клайд ізнову набрався хоробрості; він походив ще вперед і назад, заглядаючи у вікна, і, нарешті, в сьомій числом аптеці помітив продавця, що один стояв біля прилавка. Клайд зайшов і повторив своє перше пояснення; продавець (це був не сам власник аптеки) — худорлявий, смуглявий і, як видно, дуже хитрий суб’єкт — таємниче і в той же час недбало повідомив, що такий засіб є. Так. Зволите одержати коробку? Це коштує (Клайд спитав про ціну) шість доларів— приголомшуюча сума для Клайда, маючи на увазі його заробіток. Однак, оскільки ця витрата здавалася неминучою, — добре вже й те, що пощастило взагалі щось знайти, — він зразу ж заявив, що бере ліки. Продавець приніс коробочку і, загортаючи її, натякнув, що це дуже «ефективний» засіб. Клайд заплатив і вийшов.

Він відчув таку величезну полегкість, — його нерви були надзвичайно напружені до цієї хвилини, — що тепер ладний був танцювати від радості. В його руках ліки, і вони, звичайно, допоможуть, за це говорить надмірна, обурливо висока ціна. І обставини такі, що він навіть може вважати цю суму не надто великою: адже він так легко звільнився від стількох труднощів! Забувши спитати, чи не можуть йому дати ще які-небудь корисні відомості і напутити його, він поклав пакуночок у кишеню, поздоровив себе з удачею і, дуже задоволений власною безстрашністю та енергією, проявленою в такий критичний момент, зразу ж повернувся в Лікург і поспішив до Роберти.

Вона, як і сам Клайд, дуже зраділа, що йому пощастило добути якийсь засіб: обидва вони боялися, що таких ліків зовсім не існуь або ж їх буде дуже важко дістати. На неї знову справили велике враження його спритність та енергія, — якості, якими вона до цього часу завжди наділяла його. І він набагато великодушніший і уважніший, ніж вона сподівалася. Принаймні не кинув її напризволяще, а вона спочатку з жахом думала, що це може статися. І цього самого було досить, щоб, незважаючи на його недавню байдужість, вона знову полагідніла. Збуджена, піднісшись духом, з надією на ці пілюлі, вона розгорнула коробку, прочитала наставления і палко подякувала Клайдові, запевняючи, що ніколи не забуде, який він був добрий до неї в цю важку годину. Але тут же, поки вона розв’язувала паку-ночок, у неї майнула думка: а що як ліки не допоможуть? Що тоді?.. Як умовитися з Клайдом щодо цього? Та поки що, розмірковувала вона, треба задовольнитися тим, що є,— і вона не гаючись прийняла одну пілюлю.

Але як тільки Клайд вислухав її захоплену подяку і відчув, що Роберта, мабуть, вважає за можливу дальшу близькість з ним, він одразу знову набрав того ж байдужого вигляду, якого додержував останнім часом на фабриці. Ні в якому разі він не повинен більше дозволяти собі жодних зваблювань і ніжностей у цьому домі. І коли, як він усім своїм єством сподівається, ліки вплинуть, це повинно бути їхнім останнім побаченням, хіба що трапиться якась абсолютно ненавмисна і нічого не значуща зустріч. Усі ці неприємності довели, що відносини з Робертою дуже небезпечні для нього… Він надто багато чим рискує, власне, всім, а натомість має самі тільки турботи, тривоги та витрати.

І тому він знову став стриманим і холодним.

— Ну, тепер все обійдеться, правда? В усякому разі будемо сподіватися. Тут сказано, що треба приймати по одній пілюлі через кожні дві години протягом восьми або десяти годин, і якщо ти відчуєш себе не зовсім добре, це нічого, не треба звертати уваги. Можливо, треба буде день чи два не ходити на фабрику, але не біда, — зате покінчиш з усією цією історією. Я зайду завтра ввечері довідатися, як ти себе почуваєш, якщо ти не прийдеш на роботу.

Він весело посміхнувся, а Роберта здивовано дивилася на нього, бо не могла примирити його теперішню неуважливість з колишньою пристрастю і ніжним піклуванням. Як він кохав її! А тепер! І все ж, дуже вдячна йому в цю хвилину, вона щиро посміхнулася у відповідь. Та коли він вийшов, не обмінявшися з нею жодним ласкавим словом, і двері за ним зачинилися, Роберта лягла на ліжко і з сумнівом похитала головою. А що коли цей засіб все-таки не діятиме? А Клайд залишиться все таким самим холодним і чужим їй… Що тоді? Він такий байдужий, що, коли ліки не вплинуть, він, мабуть, більше не захоче допомагати їй. Але чи може він так зробити? Адже це він винуватий в її нещасті. Адже вона не хотіла цього, а він так настійно запевняв, що з нею нічого не буде. А тепер вона лежить тут самотня і змучена, і не має жодної людини, крім нього, до кого вона могла б звернутися* по допомогу, а він іде від неї до інших, кажучи, що все обійдеться. Але ж це він винуватий в усьому! Хіба це справедливо?

О Клайд, Клайд!

РОЗДІЛ XXXV

Та ліки, які він купив, не діяли. Роберту нудило, і, додержуючись поради Клайда, вона не пішла на фабрику, а лежала вдома, занепокоєна і тривожна. Не дочекавшись рятівного результату і бажаючи, чого б це їй не коштувало, уникнути страшного нещастя, яке спіткало її, вона почала приймати пілюлі щогодини, і не по одній, а по дві, і відчула себе зовсім хворою. Коли Клайд о-пів на сьому прийшов до неї, він був по-справжньому зворушений її мертвенно-блідим обличчям, запалими щоками і величезними гарячковими очима, зіниці яких були неприродно розширені. Вона явно страждала, і все через нього, — це його злякало, і йому стало її шкода. В той же час він був надто збентежений і розгублений: її стан не змінився, отже, перед ним поставали нові труднощі, і він почав запально обмірковувати можливі наслідки цієї невдачі. Очевидно, необхідно звернутися по пораду й допомогу до лікаря. Але до якого лікаря, де і як його знайти? І крім того, питав він себе, де йому добути на це грошей?

Не придумавши нічого іншого, він вирішив знову податися до того ж аптекаря і попросити, щоб він дав який-небудь новий засіб або хоч би порадив, що можна зробити. Або нехай вкаже якого-небудь недорогого потай практикуючого лікаря, який би допоміг Ро-берті за невелику винагороду чи погодився б одержати гонорар на виплат.

Та хоч усе це було таке серйозне, майже трагічне, настрій Клайда піднісся, як тільки він вийшов на вулицю: він згадав, що сьогодні ввечері має зустрітися з Сондрою і з усією компанією о дев’ятій годині у Кренстонів.

Але там, на веселій вечірці, незважаючи на всю чарівність Сондри, він не міг не думати про становище Роберти, яка стояла перед ним, немов привид. А що, як у кого-небудь з присутніх тут- у Надіни Гаррієт, Перлі Хайнс, Вайолет Тейлор, Джіл Трамбал, у Белли, Бертіни або Сондри — з’явиться хоч найменша підозра про те, де він зараз був і що бачив? І хоч Сондра, яка сиділа коло рояля, привітно усміхнулася йому через плече, коли він зайшов, його не кидала думка про Роберту. Коли вечірка закінчиться, він знову зайде до неї; може, їй краще, то і йому стане легше на душі. Якщо з нею все по-старому, він мусить негайно написати Ретереру і просити в нього поради.

Незважаючи на все своє занепокоєння, він намагався здаватися, як завжди, веселим і безтурботним. Він танцював спочатку з Перлі Хайнс, потім з Надіною; далі, чекаючи нагоди потанцювати з Сондрою, підійшов до групи, яка намагалася допомогти Ванді Стіл скласти нову картинку-головоломку, і сказав, що він уміє читати листи в запечатаних конвертах (старий фокус, пояснення якого він знайшов у стародавньому збірнику ігор, що валявся на полиці у вітальні Пейтонів). Він ще раніше збирався з допомогою цього фокуса здивувати всю компанію своєю спритністю і тепер скористався з нього, щоб відвернути свої думки від куди складнішої задачі, яка так гнітила його. З допомогою Надіни, якій він відкрив секрет свого трюку, йому цілком пощастило містифікувати всю компанію, але думки його були далеко. Роберта невідступно стояла перед ним. А що коли становище її справді серйозне і він не зуміє допомогти їй позбутися цього? Вона може зажадати, щоб він одружився з нею: адже вона так боїться і батьків, і всіх навколишніх. Що йому тоді робити? Він втратить чарівну Сондру, і вона ще. мабуть, довідається, що примусило Клайда розлучитися з нею! Але ні, це безумство для Роберти — сподіватися, що він одружиться з нею. Він не піде на це. Він не може. Незаперечне тільки одне: він повинен тепер допомогти Роберті. Повинен! Але як? Як?

О дванадцятій годині Сондра подала йому знак, що збирається йти і що він може, якщо хоче, проводжати її додому і навіть зайти до неї на кілька хвилин. У воротях, в затінку широкої арки, вона дозволила йому поцілувати себе і сказала, що він починає дедалі більше подобатися їй і що навесні, коли Фінчлі переїдуть на Дванадцяте озеро, вона постарається влаштувати так, щоб він міг приїжджати туди щонеділі. Але Клайд був надто пригнічений необхідністю негайно щось зробити для Роберти і не міг навіть як слід зрадіти від цього нового, такого надзвичайного і хвилюючого свідчення прихильності Сондри — від цієї нової, надзвичайної світської і особистої перемоги.

Він повинен сьогодні ж послати листа Ретереру. Але спочатку він мусить, як обіцяв, зайти до Роберти і довідатися, чи не стало їй краще. А завтра вранці неодмінно треба з’їздити в Скенектеді і поговорити з тим аптекарем. Необхідно щось вдіяти, якщо Роберті не стало краще сьогодні ввечері.

І от, ще відчуваючи на губах поцілунки Сондри, він подався до Роберти, чиї змучені очі і бліде обличчя промовляли йому, тільки-но він переступив поріг, що в її становищі не сталося ніяких змін. Вона почувала себе навіть гірше, ніж досі: від надто величезних доз ліків вона зовсім захворіла. Та це б ще нічого, — сказала вона, — якби тільки ліки подіяли… Краще смерть, ніж те, що на неї чекає! Клайд розумів, що вона хоче сказати, і, серйозно турбуючись за себе, заодно, мабуть, переживав і за неї. Але його недавня байдужість і те, як він сьогодні пішов і залишив її саму, було для неї ознакою, що на скільки-небудь тривке його співчуття розраховувати не доводиться.

І це було їй дуже гірко: вона розуміла, що він більше не кохає її, хоч і умовляє не турбуватися і обіцяє, якщо ліки не вплинуть, дістати інші, надійніші, і для цього завтра ж вранці ще раз з’їздити до аптекаря в Скенектеді.

Але у Гілпінів не було телефону, а Клайд ніколи не рискував заходити вдень у кімнату Роберти і не дозволяв їй дзвонити до м-с Пейтон; тому було вирішено, що він пройде повз її вікно завтра вранці, по дорозі на роботу. Якщо все буде гаразд, штору на її вікні буде піднято аж доверху, коли ж ні — то тільки до половини. В цьому випадку він негайно поїде до Скенектеді, попередивши телефоном м-ра Лігета, що його затримали невідкладні справи.

І все ж обидва вони були надзвичайно пригнічені і налякані нещастям, яке нависло над ними. Клайд був далеко не впевнений, що, коли становище Роберти не зміниться, йому пощастить вислизнути, не подбавши про неї; і вона може зажадати не просто тимчасової допомоги, а чогось більшого — одруження, можливо. Адже вона вже нагадувала, що він обіцяв не залишати її. Але іцо, власне, він мав тоді на увазі, обіцяючи це, питав він себе тепер. Звичайно, не шлюб: він ніколи не мав на думці одружитися з Робертою, а хотів тільки веселої любовної гри, хоч, як він чудово знав, Роберта зовсім по-іншому розуміла його палке почуття. Він мусив признатися собі, що вона вважала його наміри серйозними, інакше вона ні в якому разі не поступилася б перед ним.

Повернувшись додому, Клайд написав і надіслав листа Ретереру; він перебув тривожну ніч, а другого ранку подався до аптекаря в Скенектеді, бо штору на вікні Роберти було піднято до половини, коли він проходив повз її будинок. Та аптекар не міг запропонувати ніяких нових засобів, тільки порадив зробити гарячу ванну, — про це він забув згадати першим разом. Корисною є також стомлююча гімнастика. Помітивши неспокій на обличчі Клайда і зрозумівши, що він надзвичайно стривожений через обставини, що склалися, аптекар додав:

— А знаєте, якщо у вашої дружини сталася затримка на один місяць, то це ще нічого не означає. У жінок це іноді буває. В усякому разі ви не можете бути впевнені раніше, ніж закінчиться другий місяць. Кожний лікар вам це скаже. Якщо вона нервує, нехай продовжує приймати пілюлі. Та навіть як вони не вплинуть, поки що нічого не можна стверджувати: все-таки через місяць усе може щасливо обійтися.

Злегка підбадьорений цими розмовами, Клайд уже ладний був піти. Можливо, що Роберта помилилася, і обидва вони марно тривожаться. Але тут же подумав, що, може, вона й каже правду, і їм загрожує нещастя, і чекати ще аж місяць, не вживаючи ніяких заходів, — значить тільки втрачати час. Він похолодів від цієї думки і сказав аптекареві:

— А на той випадок, якщо все це не обійдеться благополучно, ви не знаєте такого лікаря, до якого вона могла б піти? Для нас це дуже серйозно, і я хотів би допомогти їй, якщо можна.

Щось у поведінці і тоні Клайда — його надзвичайна нервозність, його бажання піти на незаконну операцію (за якоюсь своєю особливою логікою фармацевт вважав, що це зовсім інша справа, аніж просто проковтнути пілюлю, яка має викликати той самий результат) — здалося аптекареві підозрілим. У нього майнула думка, що Клайд, мабуть, зовсім не одружений; напевно, тут звичайна історія: розбещений юнак втягнув у біду яку-небудь недосвідчену дівчину. Тому настрій в аптекаря змінився, доброзичливість і згода допомогти зникли, і він холодно сказав:

— Бачте, тут, можливо, і знайдеться підхожий лікар, але я такого не знаю. І я не можу посилати будь-кого до таких лікарів. Це справа протизаконна. Погано доведеться лікареві, якого викриють у таких справах. Та це, звичайно, ваша справа, — можете пошукати кого-небудь, якщо хочете, — похмуро додав він, допитливо і підозріло дивлячись на Клайда і вирішуючи про себе, що краще триматися якнайдалі від такого суб’єкта.

Отже, Клайд повернувся до Роберти з тими самими ліками, хоч вона рішуче запротестувала, кажучи, що коли не допомогла перша коробка, то мало користі буде й від другої. Але тому що він наполягав, вона погодилася спробувати новий спосіб їх приймання. Проте його доводи, що, можливо, в усьому винуваті простуда або нерви, переконали її тільки в одному: Клайд неспроможний нічого зробити для неї або ж просто не розуміє, як це важливо для них обох. А якщо й новий спосіб лікування не допоможе, що тоді? Невже Клайд більше нічого не має наміру вжити?

Але Клайд мав своєрідний характер: хоч йому і не давав спокою страх за майбутнє, але такі неприємні були всі ці хвилювання, вони здавалися такою перешкодою іншим його інтересам, що він з радістю повірив, нібито через місяць усе може закінчитися щасливо, і ладен був спокійнісінько чекати. Роберта могла помилитися. Може, вона зняла всю цю тривогу надаремно. Треба подивитися, чи не вплинуть ліки цього разу.

Та лікування не допомогло. І хоч Роберта в розпачі повернулася на фабрику, сподіваючись роботою виснажити себе і, може, досягнути цим бажаного результату (всі дівчата у відділі запевняли її, що в неї зовсім хворий вигляд і що їй не варто працювати, коли вона почуває себе так погано), усе було даремно. А Клайд, покладаючись на слова аптекаря, продовжував заспокоювати себе тим, що затримка на місяць не має значення, — і це ще більше пригнічувало і лякало її…

Справа в тому, що в цих критичних обставинах він являв собою найцікавіший приклад того, як неуцтво, юність, бідність і страх непомірно ускладнюють життя. Він не знав навіть точного значення слова «акушерка», ні характеру тих послуг, які вона може подати жінці. Тимчасом в іммігрантському кварталі Лікурга було на той час три акушерки. Крім того, він жив у Лікурзі дуже недавно і нікого тут не знав, крім світської молоді, Ділларда, знайомство з яким він припинив, і декого з начальників цехів на фабриці; щодо випадкових знайомих, як-от перукаря, галантерейника, продавця сигар та інших, то всі вони, здавалося йому, надто тупі і надто темні, щоб допомогти.

Та головне, через що він нерішуче зволікав, не беручись до розшуків лікаря, це питання: як і хто піде до нього? Про те, щоб пішов особисто Клайд, не могло бути й мови. По-перше, він надто схожий на Гілберта Гріфітса, якого тут всі прекрасно знають, і за якого можуть його прийняти. По-друге, безумовно, він надто добре одягнений, і на цій підставі лікар, мабуть, зажадає від нього більше, ніж він може заплатити, та ще почне ставити всілякі важкі запитання… А от коли б усе це міг влаштувати хто-небудь інший… пояснити все докладно до приходу Роберти…. Але чому б Роберті не піти самій? Чому? Вона на вигляд така проста і невинна, і скромна_; і зворушлива. І особливо тепер, коли вона така засмучена і пригнічена, справді ж… Кінець кінцем, хитромудро міркував він сам з собою, адже перед нею, а не перед ним безпосередньо стоїть це завдання, що вимагав невідкладного розв'язання.

І крім того, подумав він, якщо вона піде одна, то, напевно, зуміє влаштувати це дешевше. У неї тепер такий нещасний вигляд… Якби ще умовити її сказати, що її кинув який-небудь молодий чоловік, ім'я якого вона, звичайно, відмовиться назвати… невже лікар, побачивши таку дівчину, нещасну, покинуту, зовсім самотню, зможе відмовити їй? Може, він навіть допоможе їй без грошей, як знати? І тоді він, Клайд, цілком покінчить з усією цією історією.

Отже, він пішов до Роберти, збираючись підготувати її до того, що коли йому пощастить знайти лікаря, вона повинна буде сама поговорити з ним; він, за своїм становищем, не може цього зробити. Але ще перед тим як він заговорив, вона звернулася до нього із запитанням, чи встиг він зробити або дізнатися що-небудь. Чи не продаються де-небудь інші ліки? І він скористався з цієї зручної нагоди, щоб заговорити про лікаря.

— Так, я запитував майже чи не в усіх аптеках, і мені всюди говорили, що коли ці ліки не вплинули, то й інші не допоможуть. Отже я тепер нічого не можу поробити, залишається тільки одне: щоб ти пішла до лікаря. Але, розумієш, біда в тому, що дуже важко знайти такого лікаря, який усе зробить і триматиме язик за зубами. Я вже питав кількох приятелів, — звичайно, не пояснюючи, для кого це потрібно. Але тут нелегко знайти кого-небудь: усі дуже бояться робити такі речі. Розумієш, адже це незаконно. Та я от що хочу знати. Припустимо, я знайду лікаря, який згодиться на це, — чи наважишся ти піти до нього і розповісти, в чому справа? Мені треба це знати.

Вона здивовано подивилася на нього, не зовсім розуміючи, що він пропонує їй іти зовсім одній, і думаючи, що він, звичайно ж, піде з нею. Потім, уявивши собі, що доведеться говорити з лікарем у присутності Клайда, злякано вигукнула:

— Боже мій, страшно подумати, що нам треба йти з цим до лікаря! Отже, він усе знатиме про нас? І потім це ж небезпечно, правда? Хоч, певно, не набагато гірше від цих жахливих пілюль.

Їй хотілося знати докладніше, що і як треба робити, але Клайд не міг просвітити її з цього приводу.

— Не треба так нервувати, — сказав він. — Це ніяк не може пошкодити тобі, я знаю. І нам дуже пощастить, якщо ми знайдемо лікаря, який це зробить. Але от що я хочу знати: якщо я знайду лікаря, чи погодишся ти піти до нього одна?

Вона здригнулася, немовби її ударили, але він, не соромлячись, продовжував:

— Бачиш, я не можу піти з тобою, це ясно. Мене тут багато хто знає, і, крім того, я надто схожий на Гілберта, а вже його, певно, всі знають. Якщо мене визнають за нього чи довідаються, що я його двоюрідний брат або родич, мені — кінець.

його очі говорили не тільки про те, який він буде нещасний, якщо його викриють перед усім Лікургом, — у них таїлася ще одна темна думка: надто підлу роль він грав щодо Роберти, намагаючись ось так сховатися за її спину, скористатися з її безвихідного становища. 1 проте його дуже мучив страх перед тим, що з ним буде, якщо цей план не удасться, тепер він був напоготові, щоб наполягати на своєму, що б там Роберта не думала і що б не говорила. Та Роберта зрозуміла тільки одне — що він хоче послати ЇЇ одну, і не могла повірити цьому.

— Ні, Клайд, тільки не одна! — вигукнула вона. — Я не можу! Ні, ні І Я боюся до смерті! Я, напевно, зовсім розгублюся від страху. Подумай, як мені пояснювати йому все і Я просто не зумію. Я навіть не знаю, що йому сказати! Як почати? Ні, ти повинен піти зі мною і все йому пояснити, або я нізащо не піду… Мені все одно: нехай буде, що буде!

Її очі округлилися і палали, обличчя, на якому тільки що відбивалися глибокий сум і страх, скривилося в упертому протесті.

Та й Клайд був непохитний.

— Ти ж знаєш, Берта, яке тут моє становище! Я не можу піти, от і все. Тільки уяви собі, що мене побачать… хто-небудь впізнає мене… Що тоді? Це просто безумство вимагати, щоб я пішов з тобою. І потім тобі це набагато легше, ніж мені. Жодний лікар не стане багато роздумувати про те, хто ти така, особливо якщо ти прийдеш одна. Він зрозуміє, що тебе спіткало лихо і що немає кому допомогти тобі, от і все. Але якщо прийду я і він довідається, що я з Гріфітсів, почнеться хтозна-що. Він зразу подумає, ніби в мене копиця грошей. А якщо я не заплачу, скільки він зажадає, він може податися до мого дядька чи двоюрідного брата — і тоді прощай усе! Тоді мені кінець. Я втрачу місце, залишуся без грошей, буду вплутаний в таку скандальну історію, — і тоді, як ти думаєш, куди мені подітися, та й тобі так само? Звичайно, я не зможу допомагати тобі. Що ти тоді робитимеш? Сподіваюся, ти отямишся і зрозумієш, що становище дуже важке. Якщо моє ім'я буде вплутане в цю історію, нам обом буде погано. Про мене ніхто нічого не повинен знати, а для цього я не повинен ходити ні до яких лікарів. Крім того, тобі він більше співчуватиме, ніж мені. Ти не можеш це заперечувати!

Його очі були сповнені відчаю і рішучості; в його обличчі, в кожному його порусі Роберта бачила безсердечність або щонайменше виклик — наслідки страху. Він вирішив будь-що уберегти свою репутацію, — і на Роберту, яка звикла покорятися йому, це вплинуло.

— О боже, боже! — лякливо і жалісно викрикувала вона, з кожною хвилиною дедалі виразніше усвідомлюючи весь жах цього становища. — Я не знаю, що нам робити, просто не знаю! Я не можу наважитись на це, от і все. Це така жорстокість, такий жах! Я помру від сорому і страху, якщо піду одна.

Але, кажучи це, вона вже почувала, що кінець кінцем піде-таки одна. Що їй залишалося робити? У Клайда є свої побоювання і страхи, — як вона може примусити його рискувати своїм становищем? А він ізнову почав, скоріше для самозахисту, ніж з якихось інших мотивів:

— І потім треба постаратися, щоб усе це коштувало не дуже дорого, Берта, бо інакше я не знаю, як я справлюся. Справді, не знаю! Бачиш, я заробляю не так уже багато: всього двадцять п’ять доларів (необхідність, нарешті, примусила його бути одвертим). І в мене немає ніяких заощаджень — ані цента. Ти не гірше від мене знаєш, чому так вийшло. Майже все, що я одержував, ми витрачали разом. Якщо я піду, і лікар подумає, що у мене є гроші, він може зажадати більше, ніж я здатний заплатити. А якщо підеш ти і просто скажеш, як стоїть справа… і що в тебе нічого немає… якби, наприклад, сказати, що я втік… розумієш?

Він замовк, побачивши, як обличчя Роберти спалахнуло від сорому, презирства, розпачу від думки, що їй довелося торкнутися чогось такого негідного і гидкого. Та хоч це був з його боку хитрий і навіть брудний викрут, такою великою є владна та умудряюча сила неминучості, що Роберта все ж побачила якусь частку правди в його доводах. Нехай він хоче скористатися нею, як завісою, як маскою, за якою обидва вони цим разом намагатимуться приховатися. Та все одно, хоч як це не ганебно, перед нею поставав голий, суворий мис дійсності і біля його підніжжя вирували шалені хвилі неминучості.

— Ти можеш не називати свого справжнього імені,—почула вона слова Клайда, — і не казати, звідки ти. Адже я не збираюся зв'язуватись з лікарями тут, у Лікурзі. І потім, якщо ти скажеш йому, що в тебе немає ніяких коштів, тільки твій тижневий заробіток…

Вона безсило опустилася на стілець, намагаючись зібратися з думками, а він усе ще плів свою переконливу брехню — і більшість його доводів влучали просто в ціль. Бо хоч який фальшивий і аморальний був увесь цей план, все ж Роберта розуміла, що і вона, і Клайд у безвихідному становищі. У нормальних умовах вона могла бути до педантичності чесна і правдива в словах та вчинках, але тут явно розбушувалася одна з тих життєвих бур, під час яких звичайні карти і компаси моральних критеріїв стають безкорисними.

Отже, було вирішено, що вони звернуться до якого-небудь лікаря якнайдалі від Лікурга, поїдуть хоча б до Утіки чи Олбені (тим самим малося на думці, що до лікаря вона все-таки піде), і розмова урвалася. І, здобувши перемогу, домігшись того, що він особисто не буде в це вплутаний, Клайд набрався сміливості і вирішив негайно, всіма правдами й неправдами відшукати лікаря, до якого можна послати Роберту. Тоді всім цим жахливим хвилюванням настане край. А після того вона зможе — вона мусить, звичайно! — піти своїм шляхом. І він, зробивши для неї все, що можливо, теж піде своїм шляхом— до тієї блискучої розв’язки, яка чекає на нього, якщо тільки тепер все обійдеться щасливо.

РОЗДІЛ XXXVI

Проте минали години, дні, нарешті, тиждень, потім десять днів, а Клайд ані слова не повідомив про лікаря, до якого Роберта могла б піти. Незважаючи на всі свої розмови та обіцянки, він усе ще не знав, до кого звернутися. А кожний день, кожна година була такою грізною небезпекою і для нього, і для неї! В її погляді і запитаннях позначалося найсильніше, жагуче, подеколи нестерпне страждання. Та й сам Клайд був остаточно змучений своїм невмінням знайти швидкий і надійний вихід і допомогти їй. Де живе лікар, до якого можна послати її, на якого можна покластися? Як розвідати це?

Перебравши поіменно всіх своїх знайомих, він, нарешті, знайшов слабку надію в образі такого собі Оріна Шорта, молодого чоловіка, якому належав невеликий магазин чоловічої білизни, що обслуговував головним чином багату молодь Лікурга. Шорт був молодий, приблизно того ж віку, що й Клайд, і, здається, з такими ж нахилами; з часу свого переїзду в Лікург Клайд завжди користувався його порадами щодо своїх галстуків, костюмів і взагалі стилю одежі. Клайд давно відзначив, що це — людина жвава, тактовна і допитлива; Шорт дуже подобався дівчатам; до того ж він завжди був надзвичайно люб’язний з своїми клієнтами, особливо з тими, кого вважав вищим від себе на східцях суспільної скали, — серед них і з Клайдом. Довідавшись, що Клайд — родич Гріфітсів, Шорт, сподіваючись, що це допоможе йому висунутися, з усіх сил намагався зав’язати з ним якнайдружніші відносини. Та Клайд через своїх поважних родичів до цього часу не вважав за можливе ставитися серйозно до такого знайомства. Але Шорт був такий привітний і послужливий, що Клайд не міг не підтримувати з ним хоча б поверхових напів-приятельських відносин, якими той був, мабуть, дуже задоволений. Справді, він поводився запобігливо, часом навіть підлесливо. І от серед усіх, з ким Клайдові доводилося зустрічатися, Шорт був майже єдиний, кого він міг спробувати розпитати, маючи надію дістати які-небудь корисні відомості.

Подумавши в зв’язку з цим про Шорта, Клайд визнав за необхідне щонайменше три дні підряд вітатися і посміхатися йому особливо дружньо (вранці і ввечері він завжди проходив повз магазин Шорта). Потім, вирішивши, що він, наскільки це дозволяє його становище, вже підготував собі грунт, Клайд зайшов у магазин, зовсім не певний, що з першого разу зуміє заговорити про небезпечну тему. Він заздалегідь вигадав для Шорта цілу історію. Він скаже, ніби до нього звернувся на фабриці один молодий робітник: він недавно одружився, йому загрожує поява дитини, а він поки що не може справитися з неминучими в такому випадку витратами — і просив Клайда порадити, де знайти лікаря, який міг би тут допомогти. Тепер Клайд збирався додати лише одну оригінальну деталь: справа в тому, що молодий чоловік дуже бідний, боязкий і не дуже кмітливий, а тому не може сам подбати про себе. Далі, оскільки Клайд живе тут зовсім недавно, він не міг вказати йому ніякого лікаря, але, як людина досвідченіша, рекомендував робітникові один тимчасовий засіб (Клайд мав на увазі довести Шорту, що сам він далеко не безпорадний і навряд чи потребував би таких порад). Але, на жаль, цей засіб не вплинув. Тому потрібні рішучіші заходи, треба знайти лікаря. А Шорт давно живе в Лікурзі, а до того жив у Гловерсвілі, і вже, звичайно, — так запевняв себе Клайд, — зможе вказати хоча б одного лікаря. Щоб відвести від себе будь-яку підозру, Клайд вирішив додати, що він, звісно, міг би розпитати з цього приводу своїх знайомих, але випадок такий незвичайний (заговорити про такі речі в його колі — значить дати привід для всіляких балачок і пліток), і тому він вважає за краще звернутися до Шорта і просити його мовчати про це.

Сталося так, що торгівля в Шорта у цей день ішла на славу, і через це він був особливо веселий і балакучий. І коли Клайд зайшов нібито купити шкарпетки, Шорт вигукнув:

— Дуже радий вас бачити, містер Гріфітс! Як поживаєте? Я саме думав, що час би вже вам заглянути до менеї Хочу вам показати деякі речі — я їх одержав після того, як ви були у мене останнім разом. Як справи Компанії Гріфітс?

Завжди привітний, він був особливо люб'язний з Клайдом, який подобався йому. Але Клайд, заглиблений у свій сміливий задум, був до того збуджений, що, хоч як намагався набрати невимушеного вигляду, йому в цьому погано щастило. Тому він почав:

— Справи йдуть чудово, не можна скаржитися, і роботи у мене завжди багато…

Він почав нервово перебирати галстуки, що висіли на рухомих нікельових вішалках. М-р Шорт зразу ж обернувся, зняв з полиці кілька особливих коробок і поклав їх на скляний прилавок перед Клайдом.

— Ті не варто дивитися, містер Гріфітс, — сказав він, — погляньте краще сюди. Ось галстуки, які я хотів вам показати. Для вас вони не коштуватимуть дорожче. Я тільки сьогодні вранці одержав їх з Нью-Йорка.

Він розгорнув кілька пачок, по шість галстуків у кожній, і пояснив, що це наймодніші.

— Бачили ви в Лікурзі щось подібне до цього? Я певний, що не бачили.

Він з усмішкою дивився на Клайда; йому щиро хотілося, щоб цей молодий чоловік, з такими чудовими зв'язками, хоч і не дуже багатий, здружився з ним. Це піднесло б Шорта в очах жителів Лікурга.

Клайд перебирав галстуки, розуміючи, що Шорт сказав йому правду; він був схвильований, думки його плуталися, і він не міг підшукати слів, щоб заговорити так, як мав намір.

— Дуже гарні… звичайно… — сказав він, почуваючи, що за інших обставин йому було б дуже приємно купити хоча б два з них. — Я, мабуть, візьму ось цей і ще цей.

Він відібрав два галстуки, напружено думаючи, як йому заговорити про значно важливішу справу, яка привела його сюди… І навіщо він купує ці галстуки, витрачає час на всілякі дрібниці, коли йому просто треба спитати Шорта про цю справу? Але це так важко, Дуже важко! Проте він мусить це зробити… тільки, може, не зразу. Спершу він подивиться іще що-небудь, щоб не викликати підозріння… попросить показати йому шкарпетки… Але навіщо йому це? Вони йому непотрібні; Сондра зовсім недавно подарувала йому дю-жину носових хусток, кілька комірців, галстуки і шкарпетки. 1 все ж кожного разу, як він вирішував заговорити, в нього починало смоктати під грудьми від страху, що він не зуміє сказати все це так спокійно і вільно, як треба. Все це таке сумнівне і ненадійне, так легко може призвести до ганебного викриття… Здається, він просто не зуміє сьогодні заговорити з Шортом. І в той же час вігі питав себе: чи трапиться йому ще коли-небудь така зручна нагода?

Шорт тим часом відійшов ненадовго в глибину магазина і тепер повернувся.

— Якщо не помиляюся, я бачив вас минулого вівторка, годині

0 дев'ятій вечора, коли ви заходили до Фінчлі,— сказав він з найлюб’язнішою і навіть підлесливою посмішкою. — До чого ж у них гарний будинок і сад!

Клайд знав, що його зв’язки з тутешнім товариством справляють на Шорта дуже велике враження; в тоні торговця звучало величезне захоплення з домішкою підлесливості. І це відразу надало Клайдові сміливості; перебуваючи в такій позиції вищості, можна сказати що завгодно, — зрозумів він; кожне слово його шануватель прийме з благоговійною повагою. Вибравши пару шкарпеток, щоб якось згладити враження від своєї просьби, він сказав:

— До речі, щоб не забути. Я хотів дещо спитати у вас. Можливо, ви зможете сказати мені. У нас на фабриці є один робітник, молодий хлопець, він недавно одружився — всього місяців чотири, здається… так ст він тепер дуже турбується, бо дружина…

Клайд запнувся, він не знав, чи варто продовжувати, бо помітив, що вираз обличчя Шорта трохи змінився. Але, зайшовши так далеко, він уже не міг відступити і з нервовим смішком додав:

— Справді, не знаю, чого вони завжди приходять до мене з своїми справами! Вони, мабуть, думають, що я мушу добре розумітися е таких справах (він знову засміявся). Але я тут цілковитий новачок

І просто не знаю, що йому сказати. А ви, по-моєму, вже давно в Лікурзі, от я й вирішив спитати вас…

Він говорив так невимушено і недбало, як тільки міг, але вже розумів, що робить помилку: Шорт напевно вважатиме його за дурня або дивака. Проте, хоч Шорта і здивувало, що Клайд звернувся до нього з таким питанням (він помітив несподівану вимушеність і нервозність у Клайдовій поведінці), йому дуже лестило таке довір’я, хоча б і в такій делікатній справі. Він зразу заспокоївся і відповів тим самим люб’язним тоном:

— Ну, зрозуміло, містер Гріфітс, я буду дуже радий, якщо тільки зможу чим-небудь допомогти вам. А в чому річ?

— Так от, бачте, — знову почав Клайд, дещо підбадьорений цією сердечною відповіддю, і трохи знизив голос, щоб надати належної таємничості розмові на цю жахливу тему, — в його дружини минуло вже два місяці понад строк, а він поки що не може дозволити собі мати дитину і не знає, як тепер уникнути цього. З місяць тому, коли він прийшов до мене перший раз, я порадив спробувати одні ліки, які звичайно допомагають (це було сказано для того, щоб показати

Шорту свою обізнаність і спритність у таких випадках: отже особисто йому, Клайдові, такі відомості ні до чого), та вони, мабуть, не зуміли скористатися з цих ліків як треба. В усякому разі він тепер дуже хвилюється і хотів би відправити її до лікаря, розумієте? А я тут нікого не знаю. Я зовсім недавно тут. Якби це було в Канзас-Сіті або в Чікаго, я б знав, що робити. Там мені відомі три або чотири лікарі (намагаючись справити більше враження на Шорта, він багатозначно посміхнувся). Але тут—інша річ. Якщо я почну питати знайомих і це дійде до моїх родичів, вони можуть не так зрозуміти це. От я й подумав, — може, ви кого-небудь знаєте і скажете мені. Власне, мене це зовсім не обходить, але шкода хлопця.

Він замовк, і через те що Шорт слухав уважно і співчутливо, Клайд тепер дивився на нього з більшим довір'ям, ніж спочатку. Шорт, хоч і здивований, був дуже радий нагоді зробити йому послугу.

— Ви кажете, минуло вже два місяці?

— Ну, це справді погано. Боюся, що справи її кепські. Бачте, містер Гріфітс, біда в тому, що я теж не так давно в Лікурзі. Я купив цей магазин усього півтора роки тому. Звичайно, якби я був у Гловерсвілі…— він замовк на мить, наче теж, як і Клайд, мав сумнів, чи обачно говорити про такі деталі, але через кілька секунд продовжував — Ви розумієте, це не так легко влаштувати і тут, і в будь-якому іншому місці. Лікарі завжди бояться неприємностей. Правда, я чув, був тут один випадок, коли дівчина звернулася до лікаря, — він живе за кілька миль звідси. Але вона була з дуже порядної сім’ї, і молодий чоловік, який відвів її до лікаря, був усім відомий. Не знаю, чи погодиться той лікар зробити що-небудь для незнайомої людини. Проте, такі речі роблять часто, і ви можете спробувати. Але якщо ви пошлете цього робітника до лікаря, скажіть йому, щоб він не називав мене. Бачте, мене тут усі знають, і я зовсім не хочу бути вплутаний у цю справу. Особливо якщо вийде щось не гаразд,

І Клайд з вдячністю відповів:

— Ну, звичайно! Він це зрозуміє. Я скажу йому, щоб він нікого не називав.

Вийнявши з кишені блокнот і олівець, він записав ім’я та адресу лікаря, щоб не забути цих важливих відомостей.

Шорт помітив, з якою полегкістю зітхнув Клайд, і в думці спитав себе: чи існує насправді цей робітник і чи не самого Клайда спіткало нещастя? З якої речі став би він турбуватися про якогось там молодого робітника? Все ж він був радий зробити Клайдові послугу, але одночасно подумав, що вийде непогана плітка для всього Лікурга, якщо він коли-небудь згодом надумає розповісти про це. Ні, якщо тільки Клайд сам не довів до біди якусь дівчину, дуже безглуздо з його боку вплутуватися в таке діло, та ще із-за робітника. Щось не віриться.

Незважаючи на всі ці міркування, він ще раз повторив ім’я та прізвище лікаря, постарався найточніше пригадати, як до нього доїхати і на якій станції зійти, і докладно описав будинок. Клайд, діставши потрібні відомості, подякував і пішов; торговець весело і трохи підозріло подивився йому вслід. Отакі ці багаті молодчики, подумав він. Дивно, що він з такою просьбою прийшов до мене. Він має тут стількох знайомих і приятелів, — здається, міг би йому хто-небудь стати в пригоді в такому ділі скоріше, ніж я. А може, він саме й боїться, як би про це не довідалися знайомі. Хто знає, кого він міг довести до біди! Може, навіть цю молоденьку Фінчлі. Все може бути! Я не раз бачив їх удвох, і вона така метка! Ну й ну, от уже…

РОЗДІЛ XXXVII

Добуті таким чином відомості лише почасти полегшили становище. Тепер для Клайда і Роберти не могло бути ані хвилини спокою, поки це завдання не буде остаточно розв'язане. Дізнавшись про докладну адресу і прізвище лікаря, Клайд негайно пішов до Роберти і сказав їй, що в нього є, нарешті, лікар, який може допомогти їй. Тепер перед ним була ще одна нелегка справа: підбадьорити її настільки, щоб вона наважилася одна піти до лікаря і пояснила йому все так, аби цілком вигородити Клайда і викликати у лікаря якнайбільше співчуття до себе: тоді він зажадає щонайменшої плати.

Але, замість того щоб протестували, чого спочатку побоювався Клайд, Роберта відразу погодилася. Дуже багато в поведінці Клайда, починаючи з різдва, так обурювало її, що вона зовсім розгубилася і думала лише про те, аби без розголосу виплутатися з біди і потім піти своїм шляхом, хоч би як це було гірко і важко. Відтоді як вона зрозуміла, що він більше не кохає її і одверто хоче покинути її, вона зовсім не хотіла силоміць удержувати його. Нехай іде. Вона й одна проживе. Так, вона зможе жити й без нього, аби тільки виплутатися з цієї історії. Та кажучи собі все це і добре усвідомлюючи, що щасливі дні її життя минули безповоротно, вона закривала обличчя руками і витирала нестримні сльози. Чи могла вона думати, що так закінчиться…

І коли, побувавши у Шорта, Клайд того ж вечора прийшов до неї, страшенно задоволений собою і своїм подвигом, вона уважно вислухала його пояснення і сказала тільки:

— Ти точно довідався, де це, Клайд? Можна спокійно доїхати поїздом, чи там доведеться ще далеко йти пішки?

Коли він пояснив, що це близько від Гловерсвіля — власне, передмістя — і що лікар живе всього за чверть милі від станції, вона спитала ще:

— А він буває вдома ввечері чи нам треба буде прийти вдень?

Краще було б, якщо можна поїхати ввечері. Менше риску, що хто-небудь побачить нас. ¹

Клайд заспокоїв її: від Шорта він знав, що лікар приймає ввечері.

— А ти не знаєш, старий він чи молодий? — продовжувала воиа. — Мені було б куди легше, якби він був старий. Я не люблю молодих лікарів. У нас удома завжди бував старий лікар. Мені було б легше говорити з таким, як він.

Цього Клайд не знав. Він не подумав спитати про це Шорта, але, щоб заспокоїти Роберту, навмання сказав, що лікар середнього віку, — так воно й справді було.

Наступного вечора обидва вони, — нарізно, як звичайно, — поїхали до Фонди, де довелося зробити пересадку. Та ось і потрібна їм станція. Вони вийшли з вагона і пішли рівним зимовим шляхом, укритим твердим, злежалим снігом. Іти ним було легко, і вони йшли швидко, бо між ними вже не було тієї близькості, яка колись примушувала їх зволікати. Ще зовсім недавно, думала Роберта, якби вони з Клайдом опинилися в такому безлюдному місці, він з радістю уповільнив би крок, обійняв би її за стан і почав би весело розповідати про все потрошки: про погоду, про роботу на фабриці, про м-ра Лігета, про свого дядька, про нові фільми, про те, як приємно було б з’їздити вдвох ось туди, зробити те й те… А тепер… адже саме тепер вона, як ніколи раніше, відчуває потребу в його прихильності й підтримці! Та він — Роберта бачила це — був весь заглиблений у тривожні розмірковування: чи не злякається вона, залишившись сама, чи не втече, чи зуміє сказати те, що потрібно, в належний момент, щоб переконати лікаря допомогти їй і до того ж за найменшу плату.

— Ну, Берта, як ти? Нічого? Не злякаєшся, га? Будь ласка, не треба! Пам’ятай, ти йдеш до лікаря, який уже робив такі речі. Я про це точно довідався. Ти тільки скажи йому, що тебе спіткало нещастя, от і все, і що ти не знаєш, як бути, якщо він якось не допоможе тобі, бо ти не маєш друзів і тобі зовсім немає до кого піти. І взагалі справа така, що ти не можеш ні до кого звернутися, якби й хотіла, бо знайомі можуть тебе виказати, розумієш? А якщо він питатиме, де я і хто я, ти просто скажи, що був тут один молодий чоловік, але він поїхав… не називай ніяких імен, а просто скажи, що поїхав, і ти не знаєш куди… утік, розумієш? А якщо спитає, чому ти звернулася до нього, скажи, що чула, як він допоміг одній дівчині — що вона тобі розповіла. І поясни, що ти мало заробляєш, а то він подасть такий рахунок, який я не зможу оплатити. Найкраще попроси його на виплат на кілька місяців або що-небудь таке, розумієш?

Клайд так нервував, намагаючись вдихнути в Роберту мужність і енергію, необхідні, щоб пройти через усе це і домогтися успіху, що не розумів, які безглузді і непрактичні майже всі його поради і напучування. А Роберта думала, що легко йому відсторонитися і повчати її, а вона мусить піти і витримати все це сама. І до того він явно дбає про себе далеко більше, ніж про неї. Нехай вона сама виплутується, та ще й так, щоб йому все це обійшлося якнайдешевше, і без особливого клопоту!

І проте, незважаючи ні на що, її навіть зараз вабило до нього: вона кохала його бліде обличчя, тонкі руки, його нервову витонченість. Вона знала: в нього самого невистачило б ні сміливості, ні зна-хідливості на те, що він примушує її робити, — і все ж вона не гнівалася. Вона тільки сказала собі, що хоч він і повчає її, як їй поводитись, вона не дуже слухатиме його поради. Вона зовсім не мала наміру казати, ніби її покинули, — це було надто важко і соромно. Вона скаже, що вона одружена, але вони з чоловіком дуже бідні і поки що не можуть мати дитину, — все це, як вона пам’ятала, розповідав Клайд аптекареві в Скенектеді. Зрештою, хіба знає Клайд, що вона переживає? Він навіть не йде з нею, щоб полегшити їй усе це.

Однак, підкоряючись суто жіночому інстинктивному потягові знайти в комусь підтримку, вона обернулася до Клайда, взяла його за руки і завмерла. їй хотілося, щоб він обійняв її, приголубив, сказав, що їй нема чого боятися — все буде гаразд… У цьому мимовільному пориві відбилося її колишнє довір’я до Клайда, — і хоч він більше не кохав її, він звільнив руки і обійняв її, просто для того, щоб підбадьорити.

— Ну, сміливіше, Берта! — сказав він. — Послухай, не можна ж так. Невже тобі невистачить хоробрості тепер, коли ми вже прийшли? Треба тільки зайти — і тоді все буде не таке вже страшне, запевняю тебе. Ти повинна тільки вийти на ганок і подзвонити. А коли вийде він чи хто-небудь інший, скажи, що хочеш поговорити з лікарем наодинці, розумієш? Тоді він знатиме, що це справа секретна, і тобі буде легше.

Він продовжував давати поради в тому ж роді, і вона, не знайшовши в ньому в цю хвилину щирої ніжності, виразно зрозуміла всю безнадійність свого становища, зібрала всі сили і сказала:

— Ну, гаразд, почекай мене тут. Не йди далеко, згода? Може, я дуже скоро повернуся.

І вона поквапно пішла до воріт і далі стежкою, яка вела до ганку.

У відповідь на її дзвоник двері відчинив сам лікар; всупереч уявленню Шорта і Клайда, це був і на зовнішність, і за характером чоловік дуже тверезий і поміркований — типовий провінціальний лікар: солідний, обережний, суворо моральний і навіть досить побожний; він вважав себе почасти лібералом, але людина хоч скільки-небудь ліберальна побачила б у багатьох його поглядах обмеженість і упертість. Неуцтво й глупота більшості навколишніх дозволяли йому вважати себе освіченою людиною. Весь час стикаючись з найрізноманітнішими проявами косності й занепаду, як і тверезості, енергії, консерватизму, великих успіхів, у тих випадках, коли дійсність мала от-от перевернути його погляди, що раніше сформувалися, він вважав за краще не втручатися в неї і полишав силам неба або пекла самим вирішувати кінець подій. Він був невеликий на зріст, кремезний, з кулястою головою, але з гарними і правильними рисами обличчя, жвавими сірими очима і приємною посмішкою. В нього було коротке напівсиве волосся, лоб прикривав чубок — безневинне франтівство сільського жителя. Товсті руки з пухлими, але чутливими пальцями були спокійно опущені. Йому було п'ятдесят вісім років; він був одружений, батько трьох дітей, і старший син уже вивчав медицину, готуючись наслідувати батькову практику.

Завівши Берту в просто обставлену незатишну приймальню, лікар попросив її почекати: він саме кінчає обідати. Незабаром він з’явився в дверях невеликого кабінету, теж дуже просто обставленого: тут стояли письмовий стіл, два стільці, книжкова шафа і стіл з медичними інструментами; в глибині, як видно, була ще кімната з різним медичним приладдям. Лікар провів Роберту в кабінет і вказав їй на стілець. Його сиве волосся, солідність, поважність, дивна звичка мружити очі — усе це чимало налякало Роберту; проте лікар аж ніяк не справив на неї такого неприхильного враження, як вона чекала: в усякому разі він старий і здається, якщо не привітним, то хоча б розумним і обережним. А він подивився на неї з цікавістю, наче пригадуючи, чи не зустрічав її раніше, і потім сказав:

— Ну, давайте познайомимося! Чим я можу допомогти вам?

Він говорив неголосно, підбадьорливо, і Роберта була глибоко вдячна йому за це. Але злякана тим, що ось зараз, тут, доведеться, нарешті, признатися в жахливій істині, вона сиділа непорушно і мовчки; спочатку вона дивилася на лікаря, потім опустила очі і стала судорожно м'яти сумочку.

— Бачте… — почала вона серйозно і схвильовано; в її обличчі і голосі раптом прорвалося страшне внутрішнє напруження. — Я прийшла… я прийшла… тобто… я не знаю, як сказати вам. Коли я йшла сюди, я думала, що зумію сказати, але тепер… тепер я побачила вас… — Вона замовкла, зробила порух, наче збираючись підвестися, і враз вигукнула — Господи, як це все жахливо! Я так нервуюся…

— Ну, ну, заспокойтеся, люба, — сказав він ласкаво і підбадьорливо; йому сподобалася ця гарненька, але зовсім не кокетлива відвідувачка, і він трохи здивувався, не розуміючи, що могло спричинити до хвилювання таку, як видно, скромну, серйозну і стриману дівчину; притому його дуже забавило це дитяче: «Тепер я побачила вас».

— Отже, ви прийшли і «побачили мене», — повторив він. — Але чим же я вас так налякав? Я всього тільки сільський лікар, знаєте, і, справді, я не такий уже страшний, як вам здається! Ви можете цілком довіритися мені, можете розповісти про себе все, що хочете, вам нема чого боятися. Якщо я можу що-небудь зробити для вас, я це зроблю.

Він і справді добрий, подумала Роберта, але такий поважний і серйозний і, напевно, дуже суворий… і, напевно, буде неприємно вражений, коли вона скаже, для чого прийшла. Що тоді? Чи захоче він чимось допомогти їй? А якщо захоче, як уладнається все з грішми? Адже це буде дуже серйозне питання. Коли б Клайд або хоч хто-небудь з близьких міг бути тут і говорити за неї! А все ж вона повинна говорити, якщо прийшла сюди. Тепер їй не можна відступати. Роберта знову неспокійно засовалася, нервово шарпаючи великого гудзика на жакеті, і, нарешті, з заминкою промовила:

— Та, бачте, це… це зовсім інше, не те, що ви, напевно, думаєте… я… я…

І знову вона замовкла, не в силі продовжувати, то червоніючи, то блідніючи. Її тривожна соромливість, чистий білий лоб і ясні очі, скромність і стриманість в манерах та одязі примусили лікаря подумати, що перед ним просто хворобливий прояв надмірної наївності або, вірніше, недосвідченості в питаннях, пов’язаних з людським тілом, — це таке характерне для недосвідченого молодого єства. В першу хвилину він не міг запідозрити нічого іншого, — і вже збирався повторити звичайну в таких випадках формулу: що йому можна сказати рішуче все, без усяких страхів і сумнівів. Але тут майнула інша думка, підказана зрілою красою Роберти, а, може, і її власні думки передалися йому: він вирішив, що помилився. Кінець кінцем, можливо, це просто одна з неприємних історій, звичайних серед молоді. Очевидно, тут які-небудь незаконні стосунки! Ця дівчина молода, здорова, гарна; до того такі історії завжди виходять назовні— і нерідко це трапляється саме з тими дівчатами, що виглядають найскромніше і найпристойніше. І завжди це тягне за собою хвилювання і неприємності для лікаря. З різних причин — і через свій замкнутий, стриманий характер, і через погляди, прийняті в його середовищі,— він не любив мати справу з такими історіями. Це було незаконно, небезпечно, як правило, майже не оплачувалося, і він знав, що місцева громадська думка суворо осуджує це. До того ж його й самого обурювали ці погані дівчиська і хлопчиська, які спочатку дозволяють собі з такою легкістю поступатися перед вимогами природи, а потім так само легко відмовляються нести обов’язки, пов’язані з цим, і не хочуть ні шлюбу, ні дітей. І хоч за останні десять років вік допоміг кільком дівчатам, які порушили правила пристойності і не мали іншого виходу, звільнитися від наслідків своєї легковажності (якщо це були дівчата з порядних, добре знайомих йому родин або якщо до цього спонукали міркування релігійного порядку або добросусідські відносини), все ж він був проти того, щоб визволяти з біди всіх інших, хто не мав такої міцної підтримки. Це надто небезпечно. Звичайно в таких випадках він радив негайний і обов’язковий шлюб. Коли ж це було неможливо, бо винуватець ганебної події встиг зникнути, лікар твердо і рішуче відмовлявся від будь-якого втручання в таку справу. Втручатися в таких випадках дуже небезпечно для лікаря: це не тільки аморально з етичної та громадської точки зору, але й злочинно.

Тому тепер він дивився на Роберту дуже серйозно і холодно. Нг в якому разі, думав він, не можна дозволити собі розчулитися і як-небудь вплутатися в цю історію. І щоб допомогти і собі, і їй і зберегти певну рівновагу, яка дасть їм обом можливість спокійно закінчити цю важку розмову, він підсунув до себе книгу для записів у чорній шкіряній оправі і розгорнув ії, кажучи:

— Ну, давайте розберемося, в чому ваша біда. Як вас звуть?

— Рут Говард, місіс Говард, — нервово і з зусиллям відповіла Рсберта, назвавшись тим ім'ям, яке підказав їй Клайд.

Почувши, що вона одружена, лікар зітхнув з полегшенням. Але звідки ж ці сльози? Що за причина у молодої заміжньої жінки так боятися і хвилюватися?

— Ім’я вашого чоловіка? — продовжував він.

Проте це просте запитання, на яке було так легко відповісти, збентежило Роберту, і вона не відразу примусила себе сказати: «Гіфорд» (ім’я її старшого брата).

— Ви, мабуть, живете тут?

— У Фонді.

— Так. Скільки вам років?

— Двадцять два.

— Давно ви одружилися?

І це запитання, так тісно пов’язане з тим, що мучило її, знову примусило її зніяковіти.

— Дозвольте… так… три місяці.

І знову лікаря Глена охопили сумніви, хоч він і не виявив цього. Її нерішучі відповіді дивували його. Звідки ця невпевненість? Він знову питав себе, чи справді перед ним порядна жінка, чи не є справедливими його перші підозріння?

— Отже, місіс Говард, у чому справа? Ви можете без жодних вагань сказати мені все. День у день я вислуховую найрізноманітніші признання і звик до них. Прислухатися до людських страждань — мій обов'язок.

— Бачте, — блідніючи і запинаючись, почала Роберта. Це страшне признання стискувало їй горло і мало не паралізувало язик. Вона все ще вертіла гудзика на жакеті і вперто не підводила очей. — Справа в тому, що… розумієте… в мого чоловіка немає коштів… мені доводиться працювати, щоб допомогти справитися з витратами, але ми обидва заробляємо так мало, (вона знову дивувалася, що може так безсоромно брехати, — вона, що завжди ненавиділа брехню)… Так от… звичайно, ми не можемо дозволити собі… ми не можемо зараз мати дітей… так скоро, розумієте, і…

Вона замовкла, в неї перехопило подих, і вона просто не в силі була далі так брехати.

Лікар вирішив, що зрозумів її: вона й справді недавно замужем і боїться, як би діти не були надто великим тягарем для чоловіка; він не мав наміру йти на будь-яке незаконне лікування, але в той же час не хотів бути надто суворим до молодого подружжя, що тільки вступало в життя, і через це подивився на неї більш співчутливо. Явно важке становище цих молодих людей, благопристойна скромність відвідувачки, що відповідала таким обставинам, розчулили його. Все це дуже сумно. Молодим людям за наших часів доводиться нелегко, особливо на початку. У них, звичайно, важке матеріальне становище. Це доля мало чи не всієї молоді. А проте насильне припинення вагітності, втручання в нормальні, установлені богом життєві процеси, — це, в кращому разі, делікатна і протиприродна справа, цими речами він, по можливості, не хотів би займатися. До того молоді і здорові люди, хоча б і бідні, одружуючись, знали, на що йшли. Вони можуть працювати (в усякому разі чоловік) і, отже, як-небудь справляться.

Він випростався на стільці і дуже спокійно та авторитетно почав:

— Мені здається, я зрозумів, що ви хочете сказати, місіс Говард. Але, боюся, ви не зовсім добре уявляєте собі, яким серйозним і небезпечним є те, що ви задумали. Проте дозвольте, — додав він раптом (його вразила нова думка: чи не поширені в окрузі чутки про колишні випадки з його практики, чутки, що можуть нашкодити його репутації). — Чому ви звернулися саме до мене?

Щось у тоні його запитування і у виразі його обличчя, — побоювання і, може, обурення від того, що хтось підозрював його в такій практиці,— примусило Робергу завагатися: вона почувала, що небезпечно відповісти так, як радив Клайд, ніби вона чула ім’я цього лікаря, ніби про нього сказала їй якась дівчина. Мабуть, краще не казати, що сюди її хтось послав. Лікар може розгніватися, визнати це як образу своєї лікарської репутації… Природний такт допоміг їй і цього разу, і вона відповіла:

— Я не раз бачила вашу табличку, коли проходила мимо, і чула від багатьох, що ви хороший лікар.

Його сумніви розвіялися, і він продовжував:

— По-перше, моє сумління не дозволяє мені радити вам те, про що ви мене просите. Я розумію, звичайно, що ви вважаєте це за необхідне. Ви і ваш чоловік дуже молоді і, певно, недосить забезпечені. Ви боїтеся, що народження дитини дуже утруднить ваше життя. Без сумніву, так воно й буде. Але я мушу вам сказати, що шлюб священний і діти — це благословення, а не прокляття. Коли ви йшли до олтаря, три місяці тому, ви певно, розуміли, що обставини можуть скластися так, як вони склалися тепер. Усі юні пари, одружуючись, розуміють це, я думаю. («Олтар, — сумно подумала Роберта, — коли б так!») Я знаю, що в наш час багато родин вдається до цього, про що я дуже шкодую. Є дюди, які, не почуваючи докорів сумління, намагаються уникнути нормальної відповідальності з допомогою операції, але це дуже небезпечно, місіс Говард, це протизаконно і до того ж глибоко неправильно з погляду і моралі, і медицини. Багато жінок, намагаючись уникнути материнства, помирають від цієї операції. А крім того, лікареві, який зробив таку операцію, чи закінчиться вона щасливо, чи ні, загрожує тюремне ув’язнення. Я думаю, ви знаєте все це. В усякому разі, я особисто з усіх точок зору рішуче заперечую проти таких операцій. Єдине виправдання для такої речі— випадок, коли без неї не можна врятувати життя матері. Нічого іншого я не визнаю. Такі винятки медицина допускає. Але в даному разі, я певний, підстав для операції немає. Ви, як видно, міцна і здорова жінка. Материнство не буде для вас важким. А щодо грошових труднощів, — повірте: коли народиться дитина, ви зумієте з ними справитися. Ви, здається, сказали, що ваш чоловік електротехнік?

— Так, — відповіла Роберта, хвилюючись, налякана і пригнічена цією урочистою проповіддю.

— Ну, от бачите, — продовжував він, — професія досить вигідна. Всі електротехніки непогано заробляють. І якщо ви подумаєте як слід і уявите собі, яке серйозне те, що ви хочете вчинити, — знищити людське життя, яке має такі самі права на існування, як і ви… — він зробив паузу, щоб сказане глибше пройняло її свідомість. — Я певний, що ви ще обміркуєте це серйозно, як належить, — і ви, і ваш чоловік. До того ж, — додав він дипломатично, майже батьківським тоном, — коли у вас буде дитина, вона цілком винагородить вас за деякі труднощі, пов'язані з її появою. Скажіть, — спитав він раптом з цікавістю, — а ваш чоловік знає про це? Може, це ви самі задумали врятувати і його, і себе від зайвих турбот і труднощів?

Він подивився на Роберту з усмішкою, майже весело, уявляючи, що викрив її не тільки в нервовому страху, а і в суто жіночих міркуваннях економічного порядку; в такому разі, вирішив він, не важко буде відмовити її від цього. Але Роберта, зрозумівши, до чого він хилить, і почуваючи, що, збреше вона ще раз, чи ні — від цього вже не буде ні шкоди, ні користі, швидко відповіла:

— Він знає.

— Ось як, — сказав лікар, трохи розчарований тим, що його здогад невірний, але все-таки з твердим наміром переконати пацієнтку та її чоловіка. — Я думаю, що ви обидва повинні серйозно зважити все, перед тим як вживати яких-небудь дальших заходів. Я знаю, коли молода пара вперше потрапляє в таке становище, вона завжди бачить у цьому тільки тіньову сторону, але ж не обов’язково завжди буде погано! Я пам'ятаю, ми з дружиною думали гак само, коли чекали першу дитину. Але все минуло щасливо. І якщо ви тепер спокійно обміркуєте це, я певний, ви все побачите в іншому світлі. І згодом вас не мучитиме сумління.

Він замовк, упевнений, що йому пощастило розвіяти страхи молодої жінки і знищити рішучість, яка привела її до нього: це звичайна розсудлива дружина, і, звичайно, вона тепер не стане наполягати, відмовиться від своїх планів і піде.

Та замість того щоб весело погодитися з ним або просто підвестися, як він сподівався, вона раптом подивилася на нього широко розкритими, сповненими жаху очима і заридала. Під впливом його мови в свідомості Роберти з надзвичайною виразністю ожило нормальне, загальноприйняте уявлення про її становище. Весь час вона намагалася не думати про це. В звичайних умовах, якби вона й справді була одружена, Роберта, звичайно, зробила б саме так, як він радив. Але теп£р, коли вона переконалася, що потрапила в безвихідь, — принаймні ця людина не допоможе їй вийти з скрутного становища, — її охопив смертельний, панічний страх. Вона сплітала і розплітала пальці, коліна її тремтіли, обличчя скривилося стражданням і жахом.

— Ви не розумієте, лікарю, ні, ви не розумієте! — вигукнула вона. — Я мушу від цього звільнитися будь-яким способом, Мушу!

Я вам сказала неправду! Я не одружена. У мене немає чоловіка. Ах, ви не знаєте, що це означає для мене! У мене сім’я, батько, мати! Я не можу вам пояснити. Ви не знаєте… Але я мушу звільнитися, мушу, мушу!

Вона розгойдувалася з боку на бік, наче в трансі.

Лікар Глен був вражений і розчулений цим раптовим вибухом розпачу. Проте він відзначив, що його перше підозріння було справедливе, а Роберта брехала йому, і, не бажаючи ні в якому разі втручатися в цю справу, вирішив триматися твердо і навіть безсердечно.

— Отже, ви не одружені? — суворо спитав він.

Замість відповіді Роберта тільки похитала головою, продовжуючи плакати. Зрозумівши, нарешті, всю скрутність її становища, лікар Глен підвівся; на обличчі його навперемінно відбивалися хвилювання, обережність і співчуття. Він мовчки дивився на ридаючу Роберту.

— Так, так, це дуже сумно. Мені вас шкода, — сказав він, нарешті, але зразу ж замовк, побоюючись зробити який-небудь необережний крок: потім додав лагідно і невпевнено: — Не треба плакати, це не допоможе.

І знову він замовк, з тим самим рішучим наміром — аж ніяк не втручатися в цю справу. Але йому все-таки хотілося дізнатись правду, і тому він іще запитав:

— Ну, а де ж молодий чоловік, який винуватий у вашому нещасті?

Роберта, пригнічена соромом і відчаєм, все ще не могла вимовити ані слова і тільки заперечливо похитала головою.

— Але він знає, в якому ви становищі?

— Так, — відповіла тихо Роберта.

— І він не хоче одружитися з вами?

— Він виїхав.

— Так, розумію. Ох, ці молоді негідники! І ви не знаєте, куди він поїхав?

— Ні,—малодушно збрехала Роберта.

— Давно він залишив вас?

— Близько тижня, — ще раз збрехала вона.

— І ви не знаєте, де він тепер?

— Ні.

— А як давно ви хворі?

— Вже більше двох тижнів.

Вона схлипнула.

— Раніше у вас завжди було все правильно?

— Так.

— Ну, що ж, псцперше… — Він говорив тепер лагідніше і ласкавіше, ніж спочатку: здавалося, він шукає поважної причіпки, щоб відмовитися від участі в такій справі, яка не обіцяє йому нічого, крім небезпеки та утруднень. — Це, може, ще не так серйозно, як ви думаєте. Я розумію, ви дуже налякані, але у жінок нерідко бувають такі неправильності. В усякому разі без спеціального огляду не можна бути певним цього. А найкраще — почекати ще два тижні. Дуже можливо, що все закінчиться щасливо. Я б не дуже здивувався цьб-му. Ви, як видно, надзвичайно чутлива і нервова, а нервовість часто спричиняє до таких затримок. Якщо хочете послухати моєї поради, то зараз у всякому разі нічого не робіть. Ідіть додому і чекайте, поки не буде цілковитої певності, а до того часу вже ніяк не варто що-небудь робити.

— Але я вже приймала пілюлі, і вони не допомогли, — жалібно сказала Роберта.

— Які пілюлі? — з цікавістю спитав лікар Глен і, вислухавши П пояснення, зауважив — А, ці! Ну, вони навряд чи по-справжньому допомогли б вам, якщо ви справді вагітна. Але я вам знову раджу почекати. Через два тижні все з’ясується, і тоді у вас ще буде досить часу, щоб вжити заходів. Та я все-таки серйозно раджу вам відмовитись від цієї думки. Я вважаю великою помилкою порушувати закони природи. Буде значно краще, якщо ви наважитесь мата дитину і почнете піклуватись про неї. Тоді на вашому сумлінні не буде ще нового гріха — убивства.

Він говорив суворо і поважно, з усвідомленням власної правоти. Але Роберта, терзаючись від жаху, якого лікар, мабуть, просто не міг зрозуміти, вигукнула з тим самим трагічним розпачем:

— Але я не можу, лікарю! Кажу вам, не можу! Не можу!.. Ви не розумієте… Не знаю, що я робитиму, якщо не зможу звільнитися від цього! Не знаю! Не знаю!

Вона хитала головою, стиснувши руки і розхитуючись наперед і назад. Лікар Глен бачив усю глибину її одчаю, і йому шкода було, що легковажність довела її до такого жахливого становища. Але, як професіонал, він холодно ставився до випадку, що міг накликати на нього самі тільки неприємності, і тому рішуче заявив:

— Як я вже сказав вам, міс… (він почекав трохи)… Говард, якщо це ваше справжнє ім’я, — я рішуче проти таких операцій, так само як і проти тієї легковажності, що доводить дівчат і молодих чоловіків до такого становища, коли ця операція здається їм необхідною. Лікар не може втручатися в такі справи, якщо він не хоче перебути десять років у тюрмі, і я вважаю цей закон справедливим. Не думайте, Що я не розумію, яким важким здається вам тепер ваше становище. Але, повірте, завжди знайдуться люди, які охоче допоможуть дівчині, що опинилася в такому стані, якщо тільки вона не захоче більше нехтувати моральністю і законом. Отже, ось найкраща порада, яку я можу вам дати: не робіть нічого — ні тепер, ні пізніше. Ідіть додому і признайтеся в усьому вашим батькам. Так буде краще, набагато краще, запевняю вас. Це не так важко, як вам зараз здається, і не так погано, як те, що ви задумали. Не забувайте, що мова йде про людське життя, якщо ваші теперішні побоювання справедливі. Ви хочете знищити вже зароджене життя, і в цьому я не можу допомогти вам. Справді не можу. Я знаю, є лікарі, які ставляться не так серйозно до своєї професіональної етики, але я не належу до них і не можу дозволити собі стати таким. Дуже шкодую… дуже!.. Отже, можу сказати вам одне: повертайтеся додому і розкажіть усе своїм батькам. Тепер вам здається, що це дуже важко, але кінець кінцем вам стане легше. Якщо вони захочуть, нехай прийдуть і поговорять зі мною. Я постараюся переконати їх, що це не найстрашніше нещастя на світі. Але зробити те, про що ви просите… Мені дуже, дуже шкода, але я не можу. Сумління мені не дозволяє.

Він замовк і подивився на неї співчутливо, але в той же час рішуче і твердо. І Роберта, вражена раптовим крахом усіх своїх надій і бачачи, що не тільки була введена в оману розповідями Клайда про цього лікаря, а й сама не зуміла справитися з своїм завданням і розчулити лікаря, непевною ходою попростувала до дверей; страх перед майбутнім знову заволодів нею. Лікар люб’язно і з жалем зачинив за нею двері,— і, опинившись на вулиці, в темряві, вона безпорадно притулилася до дерева; всі душевні і фізичні сили залишили її. Він відмовився допомогти їй! Відмовився допомогти! Що ж тепер?

РОЗДІЛ XXXVIII

На початку відмова лікаря безмежно вразила і перелякала обох— і Роберту, і Клайда. Виходить, попереду — незаконнонароджена дитина, безчестя Роберти, викриття і загибель Клайда. Мабуть, нічого іншого не залишається… Але потім — принаймні перед Клайдом — важка завіса стала потроху підніматися. Може, кінець кінцем, як припускав лікар (ледве опам'ятавшись, Роберта докладно все розповіла Клайдові), справа зовсім не така вже погана. Цілком можливо, — про це говорили і аптекар, і Шорт, і лікар, — що Роберта помиляється. Роберту ці міркування не заспокоювали, але вони погано вплинули на Клайда: його охопило своєрідне заціпеніння, викликане перш за все невідступним страхом, що він нічого не зуміє придумати, і, отже, йому неминуче загрожує викриття. І замість того щоб боротися ще відчайдушніше, він зволікав і не вживав ніяких заходів. Така вже була його натура: хоч він і чітко уявляв собі можливі трагічні наслідки своєї бездіяльності, але так тяжко знову шукати, до кого звернутися, не накликаючи на себе небезпеки. Адже лікар випровадив її, і порада Шорта нічого не дала!

Так минуло ще два тижні, але Клайд тільки марно напружував мозок, роздумуючи, до кого піти тепер просити допомоги. Так важко питати про це. Просто неможливо. Та й кого питати? Кого? На все це потрібний час. А поки що дні минали — і у Роберти, і в Клайда було досить часу, щоб обміркувати, як діяти далі, чого кожному з них вимагати одне від одного, якщо Роберта залишиться без медичної допомоги. Роберта все більше квапила і квапила Клайда, якщо не словами, то виразом обличчя і настроєм під час роботи. Вона твердо вирішила, що не повинна, не може бути покинута в цій боротьбі. По-друге, вона бачила, що Клайд нічого не робить. Після своїх перших спроб він зовсім не знав, що і як робити. Він не мав друзів, і тому, сподіваючись дістати потрібні відомості, міг би лише мимохідь заговорити то з одним, то з другим про свої труднощі, як про якийсь уявний випадок. І в той же час, хоч як це безглуздо і легковажно було, Клайда все-таки вабило до того веселого світу, де жила Сондра. Вечорами, щонеділі його запрошували то туди, то сюди, і він ішов, незважаючи на жахливе становище і настрій Роберти, бо в гостях можна було забути про невідступне, грізне марево катастрофи. Якби тільки він міг виручити Роберту! Якби міг! Але як? Без грошей, без друзів, без більш близького знайомства з медичним, або, точніше, з особливим підпільним світом, де черпали знання про таємниці статі, скажемо, розсильні з готелю «Грін-Девідсон». Правда, він написав Ретереру, але відповіді ке було, бо Ретерер переїхав у Флориду і лист ще не дійшов до нього. А тут усі, кого він краще знав, були зв’язані або з фабрикою, або з вищим товариством: з одного боку були люди надто недосвідчені і небезпечні, з другого — надто чужі і теж небезпечні; ні з ким з них він не був настільки близький, щоб можна було довіритися і розраховувати, що вони збережуть його таємницю.

Але треба було щось робити: не міг же він спокійно пливти за течією! Звичайно, Роберта не дозволить йому довго зволікати: адже скоро всі довідаються про ії становище. Іноді це його справді мучило і, немов потопаючий за соломинку, вік хапався за кожну, найчастіше уявну, надію. Так, наприклад, коли один з майстрів на фабриці одного разу побіжно відзначив, що робітниця його відділу «потрапила в біду» і їй запропонували звільнитися, Клайд одразу спитав у майстра: а що, на його думку, така дівчина могла зробити, коли б не хотіла дитини? Але гой, такий же недосвідчений, як і сам Клайд, сказав тільки, що їй, певно, довелося б піти до лікаря, коли б вона знала підхожого, — або вже «довести справу до кінця», — і, таким чином, Клайд не посунувся ані на крок у своїх знаннях. Іншим разом у перукарні обговорювали подію, про яку повідомила місцева газета: одна дівчина подала скаргу до суду на якогось гультяя за порушення обіцянки про одруження. «Та вже повірте, — сказав хтось, — вона б не стала позиватися з цим хлопцем, якби не було для цього причин». Клайд скористався з нагоди і спитав:

— А хіба їй не можна виплутатися якось інакше і не одружуватися з ним, якщо вона його не кохає?

— Ну, це не так просто, як вам здається, особливо тут, у нас, — заявив мудрець-перукар. — По-перше, це проти закону. По-друге, тут потрібна ще купа грошей… Ну, а без грошей, самі знаєте, і кроку не ступиш.

Він заклацав ножицями, а Клайд, поглиблений у власні справи, подумав, що це дуже вірно. Якби він мав гроші — хоч кілька сот доларів, — хто знає, може, удалося б умовити Роберту, щоб вона поїхала куди-небудь сама і зробила собі операцію.

Кожного дня Клайд повторював собі, що треба знайти якого-небудь лікаря. І Роберта теж говорила собі, що треба діяти, — не можна більше покладатися на Клайда, якщо він так зволікатиме. Ніхто не може жартувати чи миритися з такою грізною небезпекою. Це означало б жорстоко обманути її. Очевидно, Клайд не розуміє, яким жахливим це буде 1 для неї, і для нього самого. Ні, якщо він не допоможе їй, — а він спочатку твердо обіцяв допомогти, — тоді нехай не сподівається, що вона витримає неминучу катастрофу одна. Ніколи, ніколи, ніколи! Клайдові добре — адже він мужчина і посідає непогане становище, і не він, а вона опинилася в цій жахливій пастці, а вона нездатна вибратися сама.

Минуло два тижні, про які говорив лікар, потім ще два дні — і Роберта остаточно переконалася, що її найгірші підозріння справедливі. І вона не тільки всіма можливими засобами постаралася показати Клайдові свій невимовний відчай, але на третій день написала йому, що вирішила цього ж вечора знову податися до лікаря, в Гловерсвіль, незважаючи навіть на його першу відмову: надто вже їй потрібна допомога! Вона питала, чи не може Клайд проводжати її,— і, оскільки сам він нічого не зробив, він негайно погодився, хоч сьогодні на нього чекала Сондра. Він почував, що це важливіше від усього іншого. Він попросив вибачення перед Сондрою, пославшись на роботу.

Отже відбулася ця друга поїздка, і по дорозі — довга, напружена і марка розмова, яка тільки й звелася до пояснень, чому Клайд усе ще нічого ке зумів зробити, і до компліментів Роберті за її рішучість діяти самостійно.

Проте лікар знову відповів відмовою. Роберта чекала його близько години і потім розповіла йому про те, що її становище не змінилося, що вона зовсім змучена від страху; він вислухав її, але не подав ніякої надії, хоч, звичайно, міг зробити те, про що вона просила. Це суперечило його етиці і упередженням.

І знову Роберта повернулася ні з чим, настільки пригнічена тяжким передчуттям неминучого лиха і всіх зв'язаних з ним жахів та нещасть, що навіть не могла плакати.

І Клайд, почувши про цю нову невдачу, поринув у тривожне, похмуре мовчання, навіть не намагаючись хоч чимось заспокоїти Роберту. Він не знав, що сказати, і найбільше побоювався, як би вона тепер не зажадала від нього чого-небудь такого, чого він, через громадські чи матеріальні причини, не зможе виконати. Але вона майже нічого не говорила по дорозі додому. Вона сиділа нерухомо і дивилася у вікно, думаючи про те, що вона зовсім беззахисна і її становище стає з кожною годиною дедалі жахливіше. Щоб виправдати свою мовчанку, вона поскаржилася на головний біль. їй хотілося залишитися одній, подумати ще, вирішити, що робити далі. Вона повинна щось зробити. Це вона знала. Але що? Як? Що вона може зробити, як врятуватися? Вона почувала себе, мов зацькований звір, який змушений боротися не на життя, а на смерть. Вона думала про тисячі малоймовірних чи просто нездійсненних способів урятуватися — і кожного разу поверталася до єдиного рішення, яке здавалося їй справді можливим, єдино розумним і надійним: цим рішенням був шлюб. Чому б Клайдові не одружитися з нею? Хіба вона не пожертвувала для нього всім, всупереч своїй волі і своїм переконанням? Він настояв на цьому. Кінець кінцем, хто він такий, щоб нехтувати нею?

Справді, часом, особливо з того часу, як її спіткало це лихо, Клайд від страху, як би через усе це не загинули його мрії і плани, пов’язані з Сондрою і Гріфітсами, поводився так, що Роберта не могла не зрозуміти: його кохання мертве, і він заклопотаний її становищем зовсім не заради неї самої, а тільки тому, що воно може пошкодити йому, Клайдові. Найчастіше це надзвичайно лякало її, але іноді й обурювало— і потроху вона прийшла до висновку: опинившись у такому жахливому становищі, вона має право вимагати того, про що й не мріяла б при звичайних обставинах, — навіть шлюбу, коли немає іншого виходу. А чому ж і ні? Хіба її життя не таке ж цінне, як і його?

І хіба ж Клайд не зв’язав добровільно своє життя з її життям? То нехай він постарається допомогти їй, а якщо це не вдасться, нехай принесе останню жертву — єдину, яка, видно, може врятувати її. Зрештою, хто всі ці світські люди, що його так цікавлять? Як може він вимагати, щоб вона, в таку критичну хвилину, пожертвувала собою, своїм майбутнім, своїм добрим ім’ям тільки через те, що він зацікавлений цими людьми! Вони зробили для нього не так уже й багато, — авжеж, звичайно, менше, ніж вона. Клайд умовив її віддатися йому, а тепер вона надокучила — і тільки через це він кидає її в таку тяжку годину? Кінець кінцем, хоч які б не були його відносини з людьми, що ними він так дорожить, хіба не визнають ці люди, що вона має право робити так, як вона вимушена робити?

Вона багато розмірковувала про це, особливо після другого марного візиту до лікаря Глена. В деякі хвилини на її обличчі, під впливом важких думок, раптом з’являвся такий невластивий їй задирливо-рішучий вираз. Вона міцно стискувала зуби. Рішення прийняте. Він мусить одружитися з нею. Вона примусить його, якщо іншого виходу не буде. Вона мусить! Мусить! У неї сім’я, мати. А що подумають Грейс Марр, Ньютони, всі, хто її знає? Який жах, і сором, і горе чекають усіх її рідних — батька, брата, сестер! Неможливо, неможливо! Цього не повинно і не може бути! Важко їй буде наполягати, знаючи, як багато означають для Клайда його надії на майбутнє. Але що ж їй залишається робити?

І через це другого ж дня, на чимале своє здивування (бо напередодні вони провели вдвох весь вечір), Клайд одержав нову записку, в якій говорилося, що ввечері він знову має бути у Роберти. їй потрібно поговорити з ним. У тоні записки було щось визивне і вимогливе, чого ніколи не бувало раніше в її листах до нього. І зразу ж він з тривогою подумав, що цей новий настрій, якщо не пощастить його розвіяти, легко може стати згубним для нього; і йому довелося набрати лагідного вигляду і погодитися: він піде і~вислухаєвсі її міркування і докори.

Прийшовши пізно ввечері. до Роберти, Клайд побачив її такою спокійною, якою вона не була ні разу за весь останній, місяць, — це його трохи здивувало: він. гадав, що вона знову плакатиме. Але Роберта була настроєна більш примирливо; в тривожних роздумах, в шуканні рятівного виходу пробудилася і тепер прийшла їй на допомогу її природжена спритність.

— Що ж, Клайд, знайшов ти іншого лікаря чи придумав Що- небудь іще? — спитала вона, перш ніж сказати про своє рішення.

— Ні, Берта, — відповів він похмуро і стомлено: його мозок був вимучений і напружений до краю. — Я робив спроби, ти ж знаєш, але надзвичайно важко знайти кого-небудь, хто не побоїться вплутатися в таку справу. По совісті кажучи, я зовсім зайшов у безвихідь. Не знаю я, як нам бути, — хіба що ти придумаєш що-небудь. А ти не чула, до кого можна звернутися?

Ще тоді, коли вони поверталися після першого візиту до лікаря, Клайд запропонував Роберті якнайближче зійтися з дівчатами з іммігрантських родин: через них поступово можно було б дістати корисні відомості. Але характер в Роберти не підходив для такої легкої дружби, і з цього нічого не вийшло.

Заявивши, що він «зайшов у безвихідь», Клайд дав їй бажану можливість запропонувати йому той вихід, який вона вважала за неминучий і невідкладний. Але вона не знала, як сприйме Клайд її рішення, і тому вагалася, добираючи потрібні слова. Вона похитала головою і, нарешті, з непідробним хвилюванням сказала:

— Ну, от що я скажу тобі, Клайд. Я багато думала про все і не бачу жодного виходу… якщо… якщо тільки ти не одружишся зі мною. Ти сам знаєш, минуло вже два місяці. Якщо ми не одружимося зразу ж, усе відкриється, розумієш?

Вона сказала це нібито з твердістю, породженою переконанням, що правда на її боці, але в глибині душі з тривогою чекала, як сприйме її слова Клайд. На його обличчі раптом відбилися подив, обурення, розгубленість та страх, і з цієї складної мімічної гри можна було зрозуміти тільки одне: що його жорстоко, несправедливо образили. Зближаючись усе більше й більше з Сондрою, він надто високо занісся в своїх надіях, — ось чому тепер, вислухавши вимогу Роберти, він одразу спохмурнів, і його хоч і тривожну, але порівняно лагідну прихильність змінив переляк, змішаний з обуренням і рішучістю будь-що уникнути таких важких наслідків. Для нього це означало б цілковиту катастрофу: втрату Сондри, втрату місця, крах усіх надій на кар'єру і честолюбних задумів, пов'язаних з Гріфітсами, — словом, усього! Думка ця була йому огидна, і в той же час він не знав, як бути далі. Але він не згодний. Не згодний! Він ніколи на це не піде! Ніколи! Ніколи! Ніколи!!!

Проте після короткої паузи він сказав ухильно:

— Ну, бачиш, це добре для тебе, бо тоді все уладнається без жодного клопоту. А як зі мною? Не забувай, що мені не легко це зробити при теперішніх обставинах. Ти ж знаєш, у мене зовсім немає грошей. У мене тільки одне і є — моя робота. І потім мої родичі поки що нічого не знають про тебе, зовсім нічого. І якщо тепер раптом виявиться, що ми з тоббю весь час були в таких стосунках і що вийшла така історія і я змушений негайно одружитися… Я вже й не знаю! Вони побачать, що я брехав їм, і напевно розгніваються. І що тоді? Вони можуть навіть вигнати мене.

Він замовк, щоб подивитися, як вплинуть його пояснення на Роберту, але помітив особливий недовірливий вираз, який останнім часом завжди з’являвся на її обличчі, як тільки він починав виправдуватися. І він додав бадьоро і разом з тим ухильно, намагаючись якою-небудь хитрістю відтягнути розв’язку:

— І потім, я ще не втратив надії знайти лікаря. Досі мені не дуже щастило, але це ще не означає, що й далі нічого не вийде. Адже у нас ще є трошки часу, правда? До трьох місяців у всякому разі можна почекати, нічого страшного в цьому немає (він одержав листа від Ретерера, який розповів йому ці відомості). Я чув цими днями, що в Олбені є один лікар, який може допомогти. Я хотів спершу побачитися з ним, а потім уже сказати про це тобі.

Клайд вимовив це з таким невпевненим виглядом, що Роберта зрозуміла: він просто бреше, щоб виграти час. Ніякого лікаря в Олбені немає. Крім того, цілком ясно, що його розлютила її пропозиція і він думає тільки про те, як би викрутитися. Вона добре знала, що він ніколи не обіцяв їй одружитися з нею. Правда, вона може наполягати, але, зрештою, примусити його до чого-небудь неможливо. Він просто поїде з Лікурга, — так він сказав їй одного разу, коли зайшла мова про те, що він може через неї втратити посаду. І бажання виїхати стане набагато міцнішим, якщо він втратить змогу бувати в товаристві, що так приваблює його, і стане перед неминучою потребою зв'язати себе дружиною і дитиною. Це міркування зробило її обережнішою і примусило відмовитися від першого владного спонукання говорити рішуче і різко.

А Клайд уявляв собі сяючий світ, центром якого була Сондра і який тепер було поставлено на карту, — і, приголомшений, не міг зібратися з думками. Невже він має відмовитися від усього цього задля того життя, яке чекає його в Робертою: маленький будиночок… дитина… нудне, буденне існування в клопотах про те, як прожити з нею і з дитиною на мізерний заробіток, і ніякої надії знову стати вільним. О боже! Йому ледве не стало млосно. Він не може, він не зробить цього!

І проте він розумів, що досить йому зробити один неправильний крок, — і Роберта з легкістю зруйнує всі його мрії. Це примусило його знову стати обережним — уперше в житті він зрозумів, що треба мати витримку і все хитро розраховувати. Але усім своїм єством він з соромом усвідомлював, що в ньому сталася глибока внутрішня зміна.

— Авжеж, Клайд, — відповіла йому Роберта, — але ж ти сам кажеш, що зайшов у безвихідь. А мені страшний кожен зайвий день. Що буде, як ми не зуміємо знайти лікаря? Не можемо ж ми одружитися так, щоб дитина народилася надто швидко після весілля, ти це й сам розумієш. Тоді все стане відомо цілому світові. Крім того, бачиш, я повинна думати не тільки про тебе, а й про себе, і про маленького теж. (При самій лише згадці про дитину Клайда пересмикнуло, і він відскочив, немов від удару. Вона помітила це.) Одне з двох: або ми повинні зразу ж, негайно повінчатися, або я повинна звільнитися від цього. А ти, як видно, не можеш знайти мені лікаря, — адже так? Якщо ти вже так боїшся дядька — що він подумає і як зробить, якщо ти одружишся зі мною, — продовжувала вона тривожно, але лагідно, — давай зараз повінчаємося, але поки що мовчатимемо про це… стільки часу, скільки зможемо або скільки ти визнаєш за потрібне, — додала вона ущипливо. — Тим часом я можу поїхати додому і сказати батькам, що я одружена, але поки що це треба, приховувати. А потім, коли не можна буде більше ховатися, ми зможемо виїхати куди-небудь, якщо захочемо, — тобто якщо ти не захочеш сказати дядькові,— або зможемо тоді заявити, що ми вже досить давно одружені. Тепер багато хто так робить. А щодо заробітку, — продовжувала вона, помітивши, що по обличчю Клайда враз промайнула похмура тінь, — то ми завжди зуміємо знайти роботу. Я напевно зумію, в усякому випадку зразу після народження дитини.

Коли Роберта почала говорити, Клайд сидів з краю ліжка і неспокійно й недовірливо слухав, що саме вона запропонує. Та коли вона заговорила про шлюб і про від'їзд, він підхопився: непоборне бажання рухатися охопило його. А коли вона наприкінці заявила, що зразу після народження дитини піде працювати, він поглянув на неї мало чи не з панічним жахом. Подумати тільки — одружитися з нею! Йому доведеться піти на це!.. А коли б не вона і коли б йому ще трохи пощастило, він міг би одружитися з Сондрою!

— Так, звичайно, тебе це цілком влаштовує. Твої справи таким чином добре наладжуються, а зі мною як буде? От ловко виходить: тільки я почав тут працювати — і раптом усе кину і псїду! Доведеться виїхати, якщо всі довідаються про цю історію… І вже не знаю, що мені тоді робити! Я не маю ніякої спеціальності. Все це може погано скінчитися для нас обох. І, крім того, дядько дав мені посаду на фабриці тому, що я просив його, а якщо я тепер поїду, він ніколи більше не стане допомагати мені.

В своєму хвилюванні він забув, що раніше не раз казав Роберті, наче його батьки досить заможні люди, і, якщо йому тут не сподобається, він може повернутися на Захід і знайти собі там яке-небудь діло. А Роберта тепер згадала про це і тому спитала:

— Але хіба ми не можемо поїхати хоча б у Денвер? Невже твій батько не захоче, принаймні на початку, допомогти тобі?

Вона говорила дуже лагідно, майже благально, намагаючись змусити Клайда відчути, що майбутнє не таке погане, як він уявляє собі. Але звичайне згадування про батька в зв’язку з усім цим, припущення, що саме він може врятувати їх обох від нужди, нестатків — ні, це було вже занадто! Це показувало, до чого погано вона уявляє собі справжнє становище Клайда. Гірше: вона чекає допомоги від його родини! І не дочекавшись, — хто знає, можливо, згодом дорікатиме йому за те, що він брехав їй. Ясно, що необхідно зразу ж, не зволікаючи, розтрощити всі її задуми щодо шлюбу. Цього не буде— ніколи!

Але як, без риску для себе, примусити її відмовитися від цієї думки? Адже Роберта вважає, що має право на нього! Як сказати їй одверто і холодно, що він не може і не хоче одружитися з нею? А якщо не зробити це одразу, вона може собі уявити, що буде спра-ведливим і законним просто примусити його одружитися! Мабуть, вона гадає, що має право піти до його дядька, до двоюрідного брата… (він уявив собі холодні Гілбертові очі) — піде і викаже його! Г тоді загибель! Крах! Кінець усім його мріям про Сондру і про все, що з нею зв’язане. Але він тільки й зумів сказати:

— Я не можу зробити цього, Берта… принаймні зараз. — Ці останні слова — «принаймні зараз» — змусили Роберту уявити, що за цих умов, які створилися, йому невистачить рішучості опиратися цій її ідеї про шлюб. Але тільки-но вона це подумала, як Клайд продовжував поквапливо: — І потім я не хочу одружуватися так скоро. Це надто складна річ для мене тепер. По-перше, я ще дуже молодий і не маю коштів, щоб одружитися, і потім я не можу виїхати звідси. В інших місцях я не зароблю й половини того, що одержую тут. Ти не розумієш, що для мене означає ця посада. У батька, звичайно, становище не погане, але він не може зробити для мене того, що може дядько. Коли б ти це розуміла, то не просила б мене про таку річ.

Він замовк. На його обличчі застиг вираз замішання, страху і упертості. Він був схожий на зацьковану тварину, за якою по п’ятах женеться мисливець з собаками. Але Роберта думала, що він чинить опір, побоюючись, головним чином, лікурзької громадської думки (адже вона — проста робітниця), зовсім не тому, що палко захоплений якою-небудь дівчиною; і вона вигукнула з роздратуванням, якого не зуміла приховати:

— О так, я добре знаю, чому ти не можеш поїхати звідси! Твоя посада тут ні до чого, — це все через товариство, де ти завжди буваєш. Я знаю! Ти мене більше не кохаєш, Клайд, ось у чому справа, і ти не хочеш заради мене розлучитися з цими людьми. Я знаю, в цьому вся справа. Але ж так недавно ти кохав мене, хоч, здається, вже не пам’ятаєш про це. — Її щоки розчервонілися, очі виблискували. Вона спинилася на мить, а він пильно дивився на неї, не розуміючи, чим усе це закінчиться. — Але однаково, ти не кинеш мене напризволяще, я не допущу цього, Клайд! Я ке можу! Не можу, кажу тобі!—Її голос дзвенів і зривався. — Це надто важливо для мене. Я не знаю, що я робитиму одна, мені немає від кого більше чекати допомоги, і ти повинен допомогти мені. Мені треба вибратися з біди — от і все. Я не можу з’явитися до батьків ось так — одна, без чоловіка, без підтримки. — Погляд її став і благаючим, і лютим; немовби підкреслюючи свої слова, вона трагічно стискувала руки. — Якщо ти не можеш виручити мене тим засобом, гіким хотів, значить, мусиш виручити по-іншому, от і все, — з розпачем вирвалося в неї.— Ти не можеш кинути мене, принаймні зараз, поки я не можу обійтися без тебе. Я не прошу тебе одружитися і залишитися зі мною назавжди, — додала вона: в неї майнула думка, що, пом’якшивши таким чином свою вимогу, вона скоріше переконає Клайда погодитися на шлюб, а згодом його почуття, можливо, зміняться на краще. — Потім ти можеш залишити мене, якщо захочеш. Потім, коли з усім цим буде покінчено. Я не можу перешкодити цьому і не захочу перешкоджати, навіть коли б і могла. Але тепер ти не смієш кинути мене! Не смієш! Крім того, — додала вона, — адже я не хотіла, щоб зі мною сталася така річ, і ніколи б цього не сталося, якби не ти. Це ти примусив мене, ти наполягав, щоб я дозволила тобі приходити сюди. А тепер ти хочеш кинути мене, щоб я викручувалася сама, — і все через те, що боїшся: а що як тебе не стануть більше пускати в товариство, як довідаються про мене.

Роберта замовкла: її стомлені нерви не витримували напруження цієї боротьби. Вона почала неголосно, судорожно схлипувати, — видно було, що вона з усіх сил намагається знову оволодіти собою. Вони стояли одне проти одного: він, — тупо дивлячись на неї і не знаючи, що відповідати, вона — силкуючись узяти себе в руки; нарешті їй це вдалося, і вона продовжувала:

— Скажи, хіба я тепер інша, ніж два місяці тому? Я хочу зрозуміти, чому ти так змінився? Де причина? До різдва ти був такий ласкавий зі мною… здається, важко бути ласкавішим. Ти проводив зі мною весь вільний час, а тепер я кожного разу повинна благати, щоб ти прийшов. У чому тут справа? У кому? Я хочу знати, що це — інша дівчина? Ця Сондра Фінчлі, Бертіна Кренстон чи хто-небудь ще?

Кажучи це, вона пильно стежила за ним. Клайд завжди з страхом думав про те, що скаже і зробить Роберта, довідавшись про Сондру, і тепер з радістю переконався, що вона досі не тільки нічого не знає напевно, але навіть не підозрює яку-небудь певну дівчину. Горе Роберти майже не зворушувало його, бо він більше не кохав її. Але через своє боягузтво, через становище Роберти і її небезпечні вимоги він побоявся сказати, в кому і в чому справжня причина зміни. Замість того він відповів:

— Ти помиляєшся, Берта. Ти не розумієш, у чому річ. Тут усе меє майбутнє. Якщо я кину цю посаду, то ніколи не матиму іншої такої нагоди висунутися. Якщо я повинен буду одружитися ось таким чином чи виїхати звідси, все піде прахом. Я хочу почекати, розумієш, спершу влаштуватися, зібрати трохи грошей, а вже потім одружитися. А якщо я тепер усе кину, нам обом не буде на що сподіватися, — додав він безпорадно, забувши на хвилину, як перед цим намагався показати їй, що надалі не хоче мати з нею нічого спільного. — І, крім того, Берта, — продовжував він, — якщо ти знайдеш кого-небудь, хто тобі допоможе, чи поїдеш куди-небудь на якийсь час і справишся з цим сама, я на все посилатиму тобі гроші. Я можу взяти це на себе до того часу, поки ти не повернешся до нормального стану.

На обличчі його при цих словах відбилася цілковита безпорадність, і Роберта побачила, що всі його недавні плани і наміри допомогти їй геть зовсім розвіялися. І, зрозумівши, до чого дійшла його байдужість, якщо він прагне так недбало, так безсердечно звільнитися від неї і від їхньої майбутньої дитини, вона не тільки обурилася, а й злякалася.

— Як ти змінився, Клайд! — вигукнула вона запально, з такою сміливістю і викликом, яких ще жодного разу не виявляла за весь час їхнього знайомства. — Яким жорстоким ти можеш бути! Ти хочеш відіслати мене одну, просто заради власної вигоди, щоб самому залишитися тут і жити так само, як досі жив. А коли я не стоятиму в тебе на дорозі і тобі більше не треба буде піклуватися про мене, ти одружишся з якоюсь іншою дівчиною. Ні, я так не хочу! Це несправедливо. І я не хочу, от і все. Не хочу — і край… Або знайди лікаря, який мені допоможе, або одружуйся зі мною і ми поїдемо куди-небудь, хоч би до того часу, поки не народиться дитина, щоб потім я могла дивитися в очі моїм батькам і всім, хто мене знає. Потім можеш мене залишити, — мені однаково. Якщо ти більше не кохаєш мене і не хочеш мати зі мною нічого спільного, я теж не хочу. Але все одно, ти мусиш допомогти мені, мусиш! Боже мій!.. — вона знову тихо, гірко заплакала. — Якби я знала, що наше кохання закінчиться отак… Що ти запропонуєш мені поїхати кудись одній, зовсім одній… а сам залишишся тут… Боже, боже мій!.. Одна, з дитиною на руках, без чоловіка…

Вона ламала руки і в розпачі хитала головою. А Клайд розумів, звичайно, якою жорстокою і безсердечною є його пропозиція, але, пристрасно захоплений Сондрою, вважав, що нічого кращого, або, принаймні, безпечнішого не можна придумати, і тепер стояв перед Робертою, не знаючи, що сказати.

Ще довго тривала ця важка розмова, і зрештою було вирішено, що Клайд протягом тижня чи двох постарається знайти лікаря або кого-небудь, хто допоміг би Роберті. А через два тижні, якщо за цей час нічого не пощастить зробити, ну, тоді (це була одверта загроза, хоч і не висловлена просто у вічі, але її малося на увазі)… тоді він одружиться з Робертою. Нехай їхній шлюб буде хоча б тимчасовий, але все ж цілком законний, — це потрібно до того часу, поки вона не зможе знову існувати самостійно. Це була загроза така ж важка і принизлива для Роберти, як і нестерпна для Клайда.

РОЗДІЛ XXXIX

Коли прагнення двох людей такі протилежні і коли до того ж обидва нездатні виплутатися із скрутного становища, що склалося, то це може привести лише до ще більших труднощів і навіть до катастрофи, якщо тільки не прийде на допомогу якийсь щасливий випадок. Але випадок не приходив. А присутність Роберти на фабриці не давала змоги Клайдові забувати про загрозливу біду. Якби тільки він міг переконати її поїхати куди-небудь, знайти роботу десь в іншому місці, щоб вона не була весь час у нього перед очима, тоді він міг би спокійніше все обміркувати. Але тепер, коли вона самим своїм виглядом без кінця запитувала, як він гадає зарадити їй, він зовсім не міг думати. А його теперішня байдужість до неї примушувала його забувати, що він зобов’язаний зважати й на її інтереси. Він був надто закоханий у Сондру і тому зовсім спантеличений.

Хоч яке складне завдання стояло перед ним, Клайд все-таки продовжував мріяти про Сондру, і важкі труднощі, зв'язані з Робертою, здавалися йому часом усього лише тінню, хмарою, що затьмарювала цю мрію. І от вечорами, так часто, як тільки дозволяли йому ще не розірвані відносини з Робертою, він прагнув використати всі можливості своїх світських знайомств. На превелику його гордість і задоволення, його запрошували то на обід до Гріфітсів чи Тейлорів, то на вечірку до Фінчлі чи Кренстонів, — і він або повинен був супроводжувати Сондру, або йшов, з радістю сподіваючись зустрітися з нею. А вона тепер уже не вдавалася до хитрощів і прикидання, якими раніше приховувала свій інтерес до Клайда, і частенько відверто шукала зустрічі з ним у товаристві. Вони зустрічалися на звичайних для її кола зібраннях молоді, отож старші, зрозуміло, не надавали цьому особливого значення.

Правда, м-с Фінчлі, надзвичайно обережна і прониклива при виборі знайомства, спочатку була не дуже задоволена тією увагою, яку виявляли до Клайда її дочка і всі інші. Але, бачачи, що його дедалі охочіше приймають не тільки в її домі, а і в компанії, до якої належить Сондра, та і в інших родинах, мало не всюди, вона, кінець кінцем, стала думати, що Клайд, певно, посідає значніше становище в світі, ніж їй казали раніше. Вона' спробувала розпитати про нього у сина і навіть у Сондри. Але Сондра лише сказала ухильно, що коли він двоюрідний брат Гіла та Белли Гріфітс і його скрізь охоче запрошують, бо він дуже милий, — навіть якщо у нього й немає грошей, — то чому б їй і Стюарту не приймати його? М-с Фінчлі вирішила поки що задовольнитися цим і тільки порадила дочці ні в якому разі не заводити з Клайдом надто великої дружби. Сондра зрозуміла, що мати почасти каже правду, але її надто вабило до Клайда, і тому вона вирішила обманювати матір, — в усякому разі потай вона поводитиметься з Клайдом так вільно, як їй заманеться. Так воно й було, і кожний, хто був свідком їхніх зустрічей, міг би сказати, що близькість Сондри і Клайда стає дедалі тіснішою і безумовно дуже стривожила б Фінчлі-батьків, якби вони знали про це. Не кажучи вже про те, як мріяв про неї Клайд, сама Сондра теж була тепер під владою таких думок і настроїв, які межували з найзгубнішими проявами таємничої алхімії кохання. Справді, крім стискання рук, поцілунків та захоплених поглядів у ті хвилини, коли вони вважали, що ніхто цього не бачить, тут були і туманні мріяння про майбутнє, що поставали перед ними знову і знову, і це майбутнє мусило їх якось з'єднати, але як — цього не уявляли собі виразно ні Клайд, ні Сондра.

Ось настануть літні дні — і вже скоро, — і вони вдвох попливуть у байдарці по Дванадцятому озеру… довгі тіні прибережних дерев простягнулися по сріблястій воді, вітерець брижить водяну гладінь, Клайд ліниво гребе, а вона напівлежить на кормі і мучить його натяками на майбутнє… Поросла м'якою травою, барвиста від сонячних плям лісова стежка, що зникає на південний захід^від дач Кренстонів і Фентів, недалеко від маєтку Фінчлі,— по ній у червні і в липні вони їздитимуть верхи до мальовничого мису Натхнення (близько семи миль до Заходу)… Благодійний базар у Шейроні, де вона в циганському костюмі — втілена романтика! — господарюватиме в якомусь кіоску або в елегантній амазонці показуватиме свою майстерність вершниці… Пікніки, танці вдень і при місячному світлі, коли, млосно лежачи в його обіймах, вона дивитиметься йому в очі.

Ніяких матеріальних турбот. Ніяких думок про можливий опір її батьків. Саме тільки кохання, літо та ідилічне, сповнене щастя наближення до тієї хвилини, коли, кінець кінцем, всупереч усім перешкодам, міцні узи з’єднають їх навіки.

А тимчасом минуло ще два довгих, тужливих і страшних місяці, і Роберта все ще не наважувалася на той крок, який повинен був занапастити Клайда. Хоч вона й була переконана, що Клайд тільки обмірковує, як би втекти від відповідальності, і зовсім не має наміру одружитися з нею, — проте й вона, як і він, пливла за течією, боячись діяти рішуче. Бо після тієї розмови, коли вона сказала йому, що їм конче треба повінчатися, Клайд уже кілька разів невиразно, натяками загрожував, що не одружиться з нею, а якщо вона звернеться до його дядька', то просто візьме і поїде звідси.

Клайд казав, що коли йому перешкодять зберегти своє теперішнє становище в Лікурзі, він не зможе одружитися, — більше того, він, певно, нічим не зможе допомогти Роберті саме тоді, коли вона особливо потребуватиме допомоги. Цей натяк привів Роберту до думки про певну жорстокість у характері Клайда, яка до цього часу не розкривалася повною мірою; проте, якби Роберта добре подумала, вона б помітила цю його рису вже давно, ще тоді, коли Клайд уперше настояв, щоб вона впустила його в свою кімнату.

Але, бачачи, що вона не вживає ніяких заходів, і все ж побоюючись, як би вона не наважилася викрити його, Клайд дещо змінив поведінку: замість цілковитої байдужості, з якою він тримався до того часу, поки вона не почала загрожувати йому, він проявляв тепер удавану уважність, доброзичливість і дружелюбність. Становище, в якому опинився Клайд, було досить небезпечним і загрозливим, щоб розвинути в ньому виверткість, яка раніше не була йому властива’. Крім того, Клайд дуже наївно сподівався, що, мабуть, йому пощастить пом’якшити, обеззброїти Роберту: треба поводитися, наче він, як і до цього, дуже турбується про її становище і в гіршому разі, якщо не буде іншого виходу, навіть згодний одружитися з нею (насправді, ніхто ніколи не переконав би його взяти на себе такий обов’язок). Тоді вона не примушуватиме його негайно щось робити, — і він, вигравши час, постарається всіма правдами й неправдами уникнути шлюбу і все ж не тікати з Лікурга.

Роберта розуміла, чим було викликано цю раптову зміну, але вона була така безнадійно самотня і розгублена, що охоче прислухалася до його удавано співчутливих, позбавлених справжньої щирості міркувань і порад. І Клайд умовив її почекати ще трошки, поки він не тільки назбирає гроші, а й постарається так наладити свої справи на фабриці, що можна буде виїхати хоч на якийсь час з Лікурга і повінчатися де-небудь. Потім він влаштує Роберту з дитиною в іншому місті, де вона, як заміжня жінка, зможе жити спокійно, а сам, хоч тоді він цього їй і не сказав, повернеться в Лікург і посилатиме їй гроші — скільки зможе. Та все це, зрозуміло, з однією умовою: поки він не дозволить, вона ніколи не повинна казати, що він — її чоловік і батько її дитини. Малося на увазі також (вона знову і знову повторювала це, — аби він одружився з нею), що вона постарається взяти розлуку, пославшись хоч би на те, що чоловік кинув її, і зробить це якнайшвидше і де-небудь якнайдалі від Лікурга, щоб тут ніхто нічого не довідався. Проте Клайд зовсім не був упевнений, що вона це зробить, якщо вже він одружиться з нею.

Зрозуміло, Клайд не був щирим, коли обіцяв їй усе це, а тому не дуже цікавився і її щирістю чи нещирістю. Він зовсім не мав наміру добровільно виїжджати з Лікурга, навіть на той недовгий час, який потрібний був, щоб виручити Роберту з біди. Адже це означало б розлучитися з Сондрою, а така розлука дуже пошкодила б його планам. І тому він, як і раніше, нічого ке робив і часом марно фантазував про який-небудь мнимий, несправжній шлюб, подібний до того, що він бачив колись у кіно, в якомусь мелодраматичному фільмі: з несправжнім священиком і лжесвідками, що змовилися обманути якусь сільську дурку; але Роберта була зовсім не така, та й треба було для цього надто багато часу, грошей, сміливості й спритності, і тому Клайд після недовгого роздумування зміркував, що це йому не під силу.

Він розумів, що йде просто назустріч близькій і неминучій катастрофі,— від неї його могла б врятувати лише якась абсолютно непередбачена випадковість. А часом він навіть мріяв, що у вирішальну хвилину, коли Роберту вже не можна буде обманути жодними вивертами і вона захоче викрити його, він просто все заперечуватиме: скаже, що ніяких стосунків з нею не мав і знає її тільки як робітницю свого відділу, не більше. Це просто шантаж!

На початку травня Роберта, почуваючи себе погано і побоюючись, як би цього не помітили навколишні, почала уперто умовляти Клайда, що навіть коли робитиме найгероїчніші зусилля, то зможе залишатися на фабриці не далі як до першого червня: тоді дівчата, напевно, почнуть уже помічати, в якому вона стані, і — вона цього не знесе. Але саме в цей час Сондра повідомила його, що не пізніша як п’ятого червня вона, її мати і Стюарт з кількома служками переїжджають на нову дачу на Дванадцятому озері, щоб влаштуватися як годиться, перш ніж почнеться справжній сезон. І потім, не пізніше вісімнадцятого, коли туди вже переїдуть Кренстони, Гаррієти і ще дехто (можливо, приїдуть погостювати Белла і Майра), Клайд може чекати запрошення на суботу і неділю від Кренстонів, — вона влаштує це через Бертіну. Потім (усі обставини цьому сприяють), надійдуть, звичайно, і запрошення від Гаррієтів, Фентів і від деяких інших жителів Дванадцятого озера, та, мабуть, і від Гріфітсів до Грінвуда, — туди він сміливо може поїхати завдяки Беллі. А підчас своєї двотижневої відпустки, в липні, він міг би оселитися в «Казино» в Пайн-Пойнті; можливо, Кренстони або Гаррієти навіть запросять його до себе за її порадою. В усякому разі Клайд зрозумів, що при цілком посильних для нього витратах (для цього треба лише трошки обмежити себе тепер) він зможе звідати дачне життя на озерах, про яке він стільки читав у місцевих газетах, — не кажучи вже про можливість часто бачитися з Сондрою то на одній, то на іншій дачі, де господарі не так неприязно ставляться до нього, як батьки Сондри.

Тепер Сондра вперше пояснила йому, що її мати й батько незадоволені постійним і одвертим упаданням Клайда коло неї і почали вже говорити про тривалу подорож по Європі: можливо, що Сондра і Стюарт разом з матір’ю пробудуть за кордоном не менше двох років. Але, побачивши, як від цієї новини спохмурніли і обличчя, і настрій Клайда, Сондра, сама дуже засмучена, зразу ж додала, що він не повинен брати це надто близько до серця, не повинен! Все уладнається, вона певна. До того часу що-небудь, — як не само по собі пристрасне захоплення Клайдом, так якась хитра витівка, — допоможе Сондрі вплинути на матір і примусити її змінити ставлення до Клайда… а якщо ні — у свій час їй доведеться вжити потрібних заходів, щоб перехитрити матір. Яких саме заходів, Сондра поки що не хотіла сказати, хоч у палкій уяві Клайда вже малювалася втеча з нею і таємний шлюб, який батьки її потім не зможуть розірвати, що б вони про нього не думали. І справді, думка про це, поки що невиразна і несмілива ще, виникала і в голові Сондри. Справа в тому, пояснила вона Клайдові, що м-с Фінчлі явно хоче віддати її заміж за одного світського молодого чоловіка, який упадав коло неї і минулого року. Але тепер, коли вона кохає Клайда, — весело заявила Сондра, — не так уже й легко буде умовити її!

— Уся біда в тому, що я неповнолітня, — жваво і безцеремонно пояснювала вона. — Отже я в їхніх руках. Та в жовтні мені буде вісімнадцять, і тоді—так і знайте! — нічого вони зі мною не пороблять. Треба думати, я зможу вийти заміж, за кого схочу. А якщо не зможу тут, у Лікурзі,— ну, що ж, «є багато засобів забити кішку».

Думка ця була солодкою, згубною отрутою для Клайда. Вона проймала його жаром і ледве не зводила з розуму. Коли б… коли б не Роберта! Страшне і майже нерозв'язне завдання. Коли б не це і не опір батьків Сондри, який вона сподівалася подолати, — хіба не райське блаженство чекає на нього? Сондра, Дванадцяте озеро, світське товариство, багатство, кохання, краса. У нього паморочилося в голові, коли він думав про це. Якщо вони з Сондрою одружаться, що залишиться робити батькам її? Тільки підкоритися і прийняти їх у пишне лоно свого розкішного дому в Лікурзі чи забезпечити їх якимсь іншим способом. Він, без сумніву, кінець кінцем дістане яку-небудь посаду в «Компанії електричних пилососів» Фінчлі. І тоді він буде рівний з самим Гілбертом Гріфітсом і всіма тими, хто спочатку нехтував ним у Лікурзі (а то й вище!); разом із

Стюартом він буде спадкоємцем усього багатства Фінчлі! І в центрі всього і найвище від усього Сондра — найкоштовніший камінь у цій пишності, такій несподіваній і казковій, наче в «Тисячі і одній ночі».

І ніяких думок про те, як йому бути поки що, до жовтня. Ніяких серйозних планів щодо Роберти, яка ось тепер, зараз, вимагає, щоб він одружився з нею. Треба як-небудь позбутися її, думав він. І в той же час він болісно й тривожно відчував, що ніколи ще за все своє життя не стояв так близько до страшного нещастя. Можливо, його обов’язок (так вважає громадськість, так сказала б його мати), щонайменше, — допомогти Роберті виплутатися з біди. Та хіба хто-небудь став на поміч Есті? Її коханець? Він із спокійним сумлінням кинув її, і вона не померла від цього. А доля Роберти анітрохи не гірша, ніж випала тоді його сестрі. Чому ж вона намагається занапастити його? Чому вона примушує його зробити щось таке, що в громадському, естетичному та емоціональному розумінні мало відрізняється від самогубства? Але ж якби вона тепер увільнила його від усього цього, він згодом міг би зробити для неї набагато більше… звичайно, з допомогою грошей Сондри. Ні, він не допустить, щоб вона так з ним повелася, бо тоді — загине його життя.

РОЗДІЛ XL

Дві незначні події, що відбулися останнім часом, привели до того, що наміри Роберти і Клайда стали ще непримиреннішими.

Якось увечері Роберта випадково побачила Клайда на Сентрал авеню: він стояв з краю тротуару перед будинком пошти і розмовляв з Арабеллою Старк, яка чекала свого батька, сидячи у великому, показному автомобілі. Міс Старк, одягнена за останньою модою відповідно до вимог сезону, смаків свого кола і власного претенціозного смаку, сиділа біля руля в манірній позі, розрахованій не тільки на Клайда, а й взагалі на публіку. Роберті, яка на цей час була доведена до розпачу повільністю Клайда і не знала, як примусити його допомогти їй, міс Старк здалася втіленням безтурботності, розкошів і безжурного ставлення до життя — всього, що так приваблювало Клайда і змушувало його зволікати і ставитися з цілковитою байдужістю до її жахливого становища. І справді, в неї є права, обумовлені її теперішнім станом, але що може вона дати Клайду замість того життя, від якого він має відмовитися, якщо поступиться перед її вимогою? Нічого… Думка не дуже підбадьорлива.

І ось у ту хвилину, коли вона порівняла свою жалюгідну, зневажену долю з долею хоча б оцієї міс Старк, нею оволоділи такий біль і ворожість, яких вона ніколи ще не відчувала. Це неправильної Це несправедливо! Уже кілька тижнів минуло відтоді, як вони востаннє обмірковували свої справи, і за цей час Клайд майже не звертався до неї на фабриці і тим більше уникав приходити до неї додому, побоюючись звичайних її запитань, на які йому не було чого відповідати. І вона почувала, що він ставиться до неї тепер не тільки неуважно, а й із справжнім озлобленням.

А все ж, коли вона йшла додому після цієї зовсім незначної, але дуже виразної сцени, в її серці було не стільки роздратування, скі/ьки смутку і мук, бо кохання і спокій зникли і, мабуть, ніколи вже не повернуться… ніколи… ніколи, ніколи… Це жахливо… жахливо!

З другого боку, Клайду майже в цей самий час довелося стикнутися з тим, що було безпосередньо зв'язане з Робертою, — наче це навмисно підстроїла насмішкувата й злісна доля. Наступної ж суботи маленька компанія молоді, з пропозицією Сондри, вирушила на автомобілі до озера Ерроу (на північ від Лікурга) на дачу Трамбалів, щоб на лоні весняної природи провести неділю. Треба було їхати просто в напрямі до Більца, але в одному місці довелося поїхати навкружною дорогою, і через якийсь час компанія опинилася на перехресті двох шляхів, саме біля ферми Олденів, рідного дому Роберти. Трейсі Трамбал, який у цей час правив машиною, запропонував, щоб хто-небудь пішов на ферму і довідався, яка дорога веде на Більц. І Клайд, що сидів скраю, вискочив з машини. Поглянувши на скриньку для листів на' перехресті,— вона явно мала щось спільне з напівзруйнованим старезним будинком, який стояв тут на пагорку, Клайд з чималим здивуванням прочитав написане на цій скриньці ім'я Робертиного батька: Тайтус Олден. Він згадав: Роберта' казала, що її батьки живуть недалеко від Більца, — отже, це і є її дім. На мить він розгубився, не знаючи, чи йти йому туди: колись він подарував Роберті свою маленьку фотографічну картку, і вона могла показати її тут. І до того вже самої думки, що це занедбане, розорене житло безпосередньо зв’язане з Робертою, а отже і з ним теж, було досить, щоб Клайд відчув мимовільне бажання повернутися і втекти.

Але Сондра, яка: сиділа' в автомобілі поруч Клайда, помітила його нерішучість і крикнула:

— У чому справа, Клайд? Злякалися собачки? Гав-гав, укусить!

Клайд зрозумів, що коли він зразу ж не рушить далі, то це приверне загальну увагу, і швидко пішов стежкою до будинку. Та ледве він поглянув на цей будинок трохи пильніше, в мозку його збудилися найтривожніші й похмурі думки. Ну й будинок! До чого ж він самітний і голий навіть у цей ясний весняний день! Зруйнована від часу, осіла покрівля. Один димар розвалився, і біля його підніжжя валялися уламки цеглин; другий похилився, мало не падав, і його удержували на місці тільки підпори. А заросла, невичищена стежка, по якій повільно піднімається Клайд! На нього справили гнітюче враження нерівні, розбиті камені перед вхідними дверима замість східців. А нефарбовані надвірні будівлі!

Ну й ну! І це дім Роберти. І вона ще вимагає, щоб він одружився з нею, коли такі мрії і такі надії пов’язані в нього з Сондрою і з усім її колом! І Сондра тут, в автомобілі, і бачить усе це, хоч нічого й не знає… Які ж злиднії Яка безмежна похмурість в усьому! І його життя починалося так само, але як далеко позаду залишилося все це!

Почуваючи слабкість і неприємне ниття під грудьми, немов від удару, він підійшов до дверей. І тут, наче для того, щоб іще більше розстроїти його — якщо тільки це було можливо, — двері відчинив Тайтус Олден у старій поношеній куртці, з продертими ліктями, в мішкуватих потертих штанях і грубих, нечищених і страшенно великих сільських черевиках. Він запитливо поглянув на Клайда.

І Клайд, вражений костюмом Тайтуса і подібністю Роберти до батька (особливо схожі були очі та лінії рота), поквапно спитав, чи дорога, що проходить мимо, веде в Більц і чи можна нею доїхати до північного шосе. Він волів би почути коротке «так», щоб повернутися і піти, але Тайтус спустився з ним у двір і, розмахуючи руками, докладно пояснив, що коли вони хочуть потрапити на кращу частину дороги, їм треба проїхати оцією ще близько двох миль і потім уже повернути на захід. Клайд коротко подякував, повернувся ледве чи не раніше, ніж Тайтус закінчив своє пояснення, і поспішив піти.

Безмірно пригнічений, він згадав: саме тепер Роберта думає, ніби він погоджується відмовитись від усього, що обіцяє йому Лікург (від Сондри, від наступаючої весни і літа, від кохання і поезії, від веселощів, високого суспільного становища, влади… від усього!), поїхати з нею і повінчатися! Забратися в якусь діру! От жах! І з дитиною— це в його роки! Ах, чому він був такий дурний і слабкий, що зв'язав себе з нею? І все заради кількох поодиноких вечорів! Чому, чому він не почекав, поки перед ним відкриється цей новий світ! Коли б він зумів почекати!

А тепер, безперечно, — якщо тільки йому не пощастить швидко і легко збутися її,— вся ця розкіш напевно буде для нього втрачена. І іншій світ, той, з якого він вийшов, простягне до нього свої страхітливі убогі руки і знову захопить його, — так бідність його сім’ї тримала його в лабетах з самого початку і мало не задавила. І йому невиразно подумалося: як дивно, що Роберту і його, з їхнім напрочуд схожим походженням, на початку так дуже вабило одне до одного… Чому так сталося? Яка дивна річ — життя! Але набагато більше мучило його питання, яке він мусив розв’язати: треба знайти вихід. Від цієї хвилини всю дорогу думка його працювала над відшуканням якогось рішення. Одне слово нарікання від Роберти чи її батьків до його дядька або Гілберта — і він загине!

Думка про це так хвилювала його, що, повернувшись у машину, він сидів зовсім мовчки, хоч перед тим разом з усіма весело молов про що попало. І Сондра, яка сиділа поруч нього і потихеньку повіряла йому свої плани на літо, тепер, замість того щоб продовжувати почату розмову, шепнула:

— Що трапилося з маленьким? (Коли Клайд був хоч трохи сумний, Сондра любила розмовляти з ним, як з немовлям, і її дитячий лепет впливав на нього, немов електричний струм: йому було і солодко, і боляче. Він називав її іноді «моя щебетунка»). Мордочка зовсім похмура. А тільки недавно ми посміхалися щосили. Нехай мій хлопчик стане знову веселим. Нехай посміхнеться Сондрі. Нехай Клайд, слухняна дитинка, потисне руку Сондрі!

Вона повернулася і зазирнула йому в очі, щоб подивитися, як впливає на нього це пестливе дитяче белькотіння, — Клайд, зрозуміло, постарався набрати веселого вигляду. І, проте, незважаючи на все її надзвичайне кохання, перед ним невідступно стояла тінь Ро-берти і всього, що було в ній тепер втілене: її стан, її недавнє рішення і очевидна неможливість зробити що-небудь, крім одного— поїхати разом з нею…

Так, але… ніж отак заплутуватися — і заради чого!.. — то чи не краще (навіть якщо він при цьому назавжди втратить Сондру) втекти звідси, як він утік із Канзас-Сіті, коли було вбито ту дитину… і щоб про нього тут більше не чули. Але це означає — втратити Сондру, всі тутешні зв’язки, дядька, все! Усе втратити! Це ж таке нещастя — знову блукати, шукаючи пристановища І Знову доведеться писати матері про деякі обставини, зв’язані з його втечею, — адже згодом хто-небудь звідси може написати їй і пояснити все набагато гірше для нього. А що подумають про нього рідні? Останнім часом він писав матері про свої успіхи. Що ж у нього за доля, чому з ним трапляються такі речі? І невже його життя завжди буде таким? Тікати то від одного, то від другого і десь на новому місці знову починати все з самого початку… можливо, тільки для того, щоб потім довелося тікати від чогось іще страшнішого. Ні, він не може знову тікати. Він мусить стати віч-на-віч з цим лихом і знайти якийсь вихід. Мусить!

Боже!

РОЗДІЛ XLI

Настало п’яте червня, і Фінчлі виїхали, як і попереджала Сондра; але перед від’їздом вона не раз нагадувала Клайдові, щоб він приготувався поїхати до Кренстонів на другу чи третю неділю (потім вона повідомить точніше). Від’їзд Сондри так вплинув на Клайда, що без неї він просто не знав, куди подітися, хоч його й надзвичайно пригнічували заплутані відносини з Робертою. І саме в цей час страхи Роберти і її вимоги стали такими настійними, що неможливо було далі заспокоювати її запевненнями, ніби їй треба тільки ще трошки почекати, а він незабаром підготує все, щоб допомогти їй. Що б він не казав, вона розуміла: становище стало критичним і жартувати з цим далі не можна. Роберта все торочила своє (хоч це швидше їй підказував страх): її постать, мовляв, настільки вже змінилася, що неможливо більше приховувати свого стану, і дівчата', які працюють разом з нею на фабриці, дуже скоро дізнаються про все. Вона вже не може ні працювати, ні спати спокійно, їй неможна більше залишатися тут. Вона вже відчуває біль (справжнісінька фантазія, наслідки переляканої уяви). Клайд повинен, як було умовлено, одружитися з нею і негайно виїхати з нею куди-небудь — близько, далеко, куди завгодно, — на той час, поки не мине ця жахлива небезпека. І вона згодна (Роберта тепер майже благала), щоб він залишив її одразу ж після народження дитини, — це правда, — і більше вона ні про що його ніколи не попросить… ніколи! Але тепер, на цьому ж тижні, аж ніяк не пізніше п'ятнадцятого, він повинен усе влаштувати, як обіцяв, — подбати про неї, поки все не буде закінчено.

Усе це означало, що він має виїхати з Робертою навіть раніше, ніж можна буде відвідати Сондру на Дванадцятому озері, виїхати, ні разу більше з нею не побачившись. А крім того, він чудово знав, що далеко ще не зібрав суму, достатню для того, щоб наважитися на рисковану справу, на якій наполягала Роберта. Правда, Роберта сказала йому, що в неї відкладено понад сотню доларів, — ці гроші знадобляться після весілля або ж допоможуть їм обом справитися з необхідними витратами при переїзді з Лікурга. Та Клайд розумів і почував тільки одне: це означає, що він втратить геть усе. Він має виїхати з нею куди-небудь, не дуже далеко, і взятися за будь-яку роботу, щоб добувати їй і собі кошти для існування. Яка жахлива зміна! Загибель усіх його чудових мрій! І все ж, напружуючи мозок, він не міг придумати нічого кращого, ніж переконати її кинути роботу і поїхати на якийсь час додому до батьків; він доводив, — і дуже хитро, як думав сам, — що йому потрібно ще кілька тижнів, щоб підготуватися до зміни в їхньому житті. Справа в тому, — нещиро запевняв він, — що, незважаючи на всі зусилля, йому ще не удалося назбирати стільки грошей, скільки він сподівався. Йому потрібно принаймні ще три або чотири тижні, щоб зібрати суму, конче потрібну для задуманого ними від’їзду. Адже вона й сама вважає, що їм треба мати півтораста чи двісті доларів, не менше, — чималенька сума в її очах. А Клайд, зверх свого щотижневого заробітку відклав тільки сорок доларів, — і він мріяв пустити їх і все, що йому ще вдасться заощадити, на деякі витрати, необхідні в зв'язку з запланованою поїздкою на Дванадцяте озеро.

І щоб ця туманна пропозиція про короткочасну поїздку Роберти додому прозвучала переконливіше, він додав, що адже вона, напевно, й сама хоче дати лад своїм платтям тощо. Не може ж вона вирушити в таку подорож, під час якої відбудеться весілля, заведуться нові знайомства і зв'язки, не подбавши якось про свій одяг. Нехай вона витратить на це свої заощадження або хоча б частину їх… Становище Клайда було жахливе, і він не спинявся навіть перед такими порадами. Роберта: досі була надто невпевнена в завтрашньому дні і не наважувалася шити чи купувати що-небудь для себе і для майбутньої дитини; але тепер вона подумала, що, яка б не була справжня мета його поради, пов'язаної, як і всі поради Клайда, з новим зволіканням, їй таки й справді треба було б приділити цьому два-три тижні і з допомогою недорогої, але пристойної кравчихи, яка іноді допомагала її сестрі, пошити собі одне чи два путящих плаття. Можна пошити плаття з вибивної сірої тафти — вона бачила таке в кіно. В ньому вона може вінчатися, якщо Клайд додержить свого слова. Це буде дуже миле вбрання; вона збиралася додати до нього модний сірий шовковий капелюх з маленькими крисами (і на крисах в одному місці — рожеві або яскравочервоні вишні) і ще скромний дорожній костюм із синьої саржі; все це, разом з коричневими туфлями і коричневим капелюхом, зробить її гарно вбраною, не гірше за будь-яку іншу відданицю.

Ці приготування означали нову відстрочку і зайві витрати. Клайд міг кінець кінцем і не одружитися з нею, до того ж для них обох цей уявлюваний шлюб був чимось досить непривабливим і похмурим; і все-таки це не могло змінити уявлення Роберти про шлюб, як про велику подію, як про таїнство, якому властиві особлива краса і поетичність, невіддільні від нього навіть при такому-от нещасливому збігові обставин. І — дивна річ! — незважаючи на нещирі і напружені відносини з Клайдом, вона все ще бачила його в тому ж світлі, що й раніше. Він перш за все Гріфітс, юнак із справжнього вищого. товариства, хоч і небагатий, — усі дівчата з її кола і навіть чимало з тих, хто стоїть набагато вище від неї, були б щасливі вийти за нього заміж. Нехай йому не хочеться одружуватися з нею, але все одно, він — людина значна. І він єдиний, з ким вона була б цілком щаслива, якби він хоч трохи любив її. І в усякому разі колись же він кохав її. А кажуть (вона чула це і від своєї матері, і від знайомих), що чоловіки, принаймні дехто з них, нерідко зовсім інакше, з новою ніжністю починають ставитися до матері своєї дитини. Як би там не було, а коли все, про що вони умовилися, точно здійсниться, то хоч недовго — дуже недовго, — але вони все ж будуть укупі, він допоможе їй пережити цю важку кризу, дасть своє ім'я дитині і підтримає її, поки вона не зможе знову так чи інакше влаштуватися самостійно.

Отже, на цьому вона поки що й порішила, хоч її і мучили тривожні передчуття і сумніви, бо вона бачила, який байдужий до неї Клайд.

У такому настрої Роберта через п’ять днів виїхала додому, заздалегідь написавши батькам, що приїде не менш ніж на два тижні, щоб пошити одне чи два плаття і відпочити трохи, бо почуває себе не зовсім гаразд; Клайд проводжав її до Фонди. Власне, він не мав ніякої певної і прийнятної ідеї, і йому здавалося, що тільки мовчання, лише мовчання для нього тепер єдино важливе та істотне. Під загрожуючим ножем катастрофи йому необхідна була можливість думати ще, і ще, і ще, щоб ніхто не примушував його ні до яких дій, щоб його не мучила щохвилинна думка про Роберту: адже коли-небудь у нервовому, похмурому, несамовитому стані вона може сказати чи зробити що-небудь таке, що стане на перешкоді (якщо він натрапить на якусь рятівну ідею) здійснення планів, пов’язаних з Сондрою.

А в цей час Сондра з дачі на Дванадцятому озері писала йому веселі записки про те, що чекає на нього в найближчому часі, коли він приїде. Голуба! вода… білі паруси… теніс… гольф… верхова їзда… катання на автомобілі… Вона про все вже домовилася з Бертіною. І поцілунки, поцілунки, поцілунки…

РОЗДІЛ XLII

Два листи, які Клайд одержав одночасно, ще більше ускладнили становище.

«Пайн-Пойнт, 10 червня

Клайді, маленький!

Як поживає моя крихітка? Все гаразд? Тут просто чудово. Приїхало багато народу, і з кожним днем стає дедалі людніше. «Казино» і площадка для гольфа в Пайн-Пойнті відкриті, і там теж безліч народу. Зараз Стюарт і Грент на своїх човнах вирушають на озеро, — мені чути, як стукотять мотори. Не затримуйтеся, любий, і приїжджайте якнайскоріше. Тут так хороше, що й описати не можна, їздимо верхи по зелених лісових дорогах, купаємося, щодня з четвертої години танцюємо в «Казино». Щойно чудесно прокаталася на своєму Діккі і після сніданку знову помчу — відвезу листи на пошту. Бертіна сказала, що напише Вам сьогодні чи завтра і запросить на будь-яку неділю чи на будь-який інший день, отже, коли Сонда напише «приїжджайте», Ви одразу ж приїдете, чуєте? А і о Сонда вас покарає, гидкий, милий хлопчику!

Напевно, хлопчик багато працює на цій гидкій фабриці? А Сонда хоче, щоб він був тут… Ми б їздили і верхи, і на автомобілі, і плавали б, і танцювали… Не забудьте захопити сзою тенісну ракетку і битки для гольфа. При «Казино» шикарні площадки.

Сьогодні вранці, коли я каталася на Діккі, якась пташка вилетіла у нього з-під ніг. Він злякався і побіг, і Сонду всю схльостало гілками. Клайдові шкода бідної своєї Сонди?

Сонда пише сьогодні безліч усіляких писульок. Після сніданку вона поїде і пошле їх, а потім Сонда піде в «Казино» з Бертіною і з Ніною. А Клайд не хотів би піти з нами? Ми б потанцювали «Тодді». Сонда дуже любить цю пісеньку. А тепер їй треба вдягатися. Завтра напишу ще, гидкий хлопчику! А коли вам напише Бертіна, відповідайте зразу ж. Бачите, скільки я тут понаставила крапок? Це поцілунки. Великі й маленькі. Усе для гидкого хлопчика. Пишіть Сонді щодня, і вона теж писатиме.

Цілую багато разів».

На цього листа Клайд відповів палко, в такому ж дусі і в ту ж годину, як одержав його. Та майже чи не з тією самою поштою, принаймні того ж дня, надійшов лист від Роберти:

«Більц, 10 червня

Дорогий Клайд,

Я вже приготувалася лягти спати, але хочу ще написати тобі кілька рядків. Поїздка була така стомлююча, що я тепер майже хвора. Перш за все, як ти знаєш, мені не дуже хотілося їхати одній. Я страшенно розстроєна і непокоюся про все, хоч і кажу собі, що тепер у нас усе вирішено, і ти приїдеш по мене, як обіцяв».

(Дочитавши до цього місця, він з огидою пригадав жалюгідну сільську глушину під Більцем; на нещастя, саме в цьому світі живе Роберта, і тому він враз, як бувало, відчув жалісливість і докори сумління. Зрештою, це не її провина. Що могло її ждати в житті? Тільки робота або звичайне прозаїчне заміжжя. Вперше за багато днів, коли поруч нього не було їх обох, він був здатний по-справжньому ясно думати — і глибоко, хоч і похмуро, співчував Роберті. Потім він став читати далі.)

«Але тут тепер дуже гарно. Дерева такі зелені, і навколо все цвіте. Коли підходиш до вікон, чути, як у саду дзижчать бджоли. По дорозі сюди, замість того щоб поїхати зразу додому, я вирішила спинитися в Гомері і побачитися з сестрою і зятем. Адже невідомо, коли ми побачимося знову і чи побачимося взагалі, бо я хочу зустрітися з ними тільки як порядна жінка — або нехай ніколи мене більше не побачать. Не подумай, що я хочу цим сказати що-небудь погане чи неприємне. Просто мені сумно. У них такий затишний будиночок, гарні меблі, і грамофон, і все, і Агнеса така щаслива з Фредом! Сподіваюся, що вона завжди буде щаслива. Я мимоволі подумала', як би ми могли гарно влаштуватися, коли б мої мрії збулися. І майже весь час, поки я була в них, Фред дражнив мене і питав, чому я не виходжу заміж. Кінець кінцем я сказала:

— Звідки ти знаєш, може, я цими днями вийду заміж. Щастя приходить до того, хто вміє чекати.

— Так, звичайно, тільки дивися, щоб не просиділа все життя в залі дожидання, — відповів він мені.

Я дуже рада знову бачити маму, Клайд. Вона така любляча¹, терпляча, ладна допомогти всім. Наймиліша, найчудесніша мама на світі. Я нізащо і нічим не хотіла б засмутити її. І Том, і Емілія теж милі. Кожного вечора, з того часу як я тут, до них приходять друзі, і вони кличуть і мене в компанію, але я надто погано себе почуваю, щоб розважатися разом з ними, грати в карти та в різні ігри і танцювати».

(Читаючи ці рядки, Клайд мимоволі з перебільшеною яскравістю уявив собі жалюгідне життя цієї сім’ї — її сім’ї, і все, що він недавно бачив: цей напівзруйнований будинок! Ці покривлені димарі! А її незграбний батько… І як же не схожий цей лист на лист Сондри!)

«Батько, мати, Том та Емілія не відходять від мене і стараються все для мене зробити. І мене мучить сумління, коли я думаю, що б вони переживали, якби вони довідалися про мою біду. Звичайно, мені доводиться удавати, ніби я така стомлена і зажурена від того, що перевтомилася на фабриці. Мама весь час каже, що я повинна пожити в них якнайдовше або зовсім кинути роботу, щоб відпочити і поправитися, але вона нічого не підозрює, бідна. Коли б вона знала! Не можу висловити тобі, Клайд, як це мене іноді мучить. Господи!

Але я не повинна псувати тобі настрій. Я й не хочу цього, адже я казала тобі; тільки ти приїжджай і забери мене звідси, як ми умовилися. Я не буду така, як тепер, Клайд. Адже я не завжди така. Я вже почала готуватися до від’їзду і взялася за шитво. Справ вистачить на три тижні, і за цей час я ні про що інше не думатиму. Але ти приїдеш по мене, правда, любий? Ти більше не обманеш мене і не примусиш так мучитися, як досі? Боже, як давно я мучуся, — з того часу, як їздила додому на різдво! Але ж ти й справді добре ставився до мене. Я обіцяю не бути тобі тягарем: я знаю, ти мене більше не кохаєш, і мені все одно, що буде далі, тільки б мені тепер виплутатися з біди… Але я чесно обіцяю, що не буду тягарем для тебе.

Любий, не сердься через цю пляму. Мабуть, я зараз просто не можу володіти собою так, як раніше.

Ну, а тепер про мої тутешні справи. Рідні думають, що плаття мені потрібні для вечірки в Лікурзі і що я, напевно, дуже веселюся там. Що ж, нехай краще думають так, ніж інакше. Мені, мабуть, доведеться з’їздити по деякі покупки до Фонди, якщо я не зможу послати місіс Енс, кравчиху. Якщо я поїду і ти захочеш зі мною побачитися до того, як приїдеш сюди (хоч я маю сумнів щодо цього), ми могли б там зустрітися. Якби ти захотів, я була б дуже рада побачити тебе і поговорити з тобою, перш ніж ми пЬЇдемо. Все здається мені таким дивним: я шию різні речі і так хочу побачити тебе, а тобі зовсім цього не хочеться, — адже я знаю. Сподіваюся, ти задоволений, що умовив мене поїхати додому і тепер можеш у Лікурзі приємно проводити час, — адже ти так це називаєш? Невже ти й справді проводиш його набагато приємніше, ніж минулого літа, коли ми їздили з тобою на озера і повсюди? Але в усякому разі, Клайд, ти, звичайно, можеш зробити те, що обіцяв, і не будеш дуже гніватися на мене за це. Я знаю, по-твоєму, це дуже важко, але не забувай, що коли б я була схожа на інших^ я могла б вимагати більшого. Але я вже казала тобі: я не така, як інші, і ніколи не могла б стати такою. Якщо ти сам не захочеш залишитися зі мною, після того як виручиш мене, — зможеш піти собі.

Будь ласка, Клайд, напиши мені довгого, веселого листа, навіть якщо тобі й не хочеться, і розкажи мені, як ти ні разу не згадував мене і аніскільки за мною не скучив з того часу, як я виїхала (як, бувало, колись тобі невистачало мене), і як не хочеш, щоб я поверталася, і як не можеш приїхати раніше, ніж через два тижні, починаючи з цієї суботи, якщо взагалі приїдеш.

Любий, я зовсім не вірю в усі гидотні речі, які пишу. Але я так стомилася, мені так тоскно і самітно, що я іноді не можу стриматися. Мені потрібно поговорити з ким-небудь, а тут нема з ким; вони не розуміють, у чому справа, і я нікому нічого не можу розповісти.

От бачиш, я казала, що не буду тужити, сумувати й дратуватися, і все-таки зараз у мене це не зовсім виходить, правда? Але я обіцяю поводитися краще надалі — завтра чи позавтра, бо мені стає легше, коли я пишу тобі, Клайд. Будь ласка, не гнівайся і напиши хоч кілька слів, щоб підбадьорити мене. Я чекатиму, — мені так потрібно це. І ти приїдеш, звичайно. Я буду така щаслива і вдячні і постараюся не дуже набридати тобі.

Твоя самотня Берта».

Контраст між двома цими листами призвів Клайда до остаточного рішення: він ніколи не одружиться з Робєртою. Ніколи! І не поїде до неї в Більц і, якщо тільки зуміє, не допустить, щоб вона повернулася в Лікург. Хіба його поїздка до неї чи її повернення сюди не покладуть край усім радощам, які лише так недавно прийшли до нього разом з Сондрою? Він не зможе бути з Сондрою на Дванадцятому озері цього літа, не зможе втекти з Сондрою і одружитися з нею. Господи, невже ж немає виходу? Невже ніяк не можна врятуватися від цієї жахливої перешкоди, на яку він наткнувся?

І, прочитавши обидва листи (це було жаркого червневого вечора, коли він тільки-но повернувся з роботи), Клайд, охоплений одчаєм, кинувся на постіль і застогнав. Яке нещастя! Жахлива, майже нерозв’язна задача! Невже ніяк не можна переконати її поїхати куди-небудь… надовго… або нехай вона якнайдовше залишиться вдома, а він посилатиме їй десять доларів на тиждень, навіть дванадцять— добру половину всього свого заробітку. Або нехай вона оселиться в якому-небудь сусідньому містечку: в Фонді, Гловерсвілі, Скенек-теді; поки вона ще має змогу сама дбати про себе, може найняти кімнату і спокійно чекати вирішальної години, коли потрібний буде лікар чи сиділка. Клайд допоміг би їй знайти кого-небудь, коли настане час, якщо тільки вона погодиться не згадувати його імені.

А Роберта вимагає, щоб він приїхав у Більц або зустрівся з нею ще де-небудь, і все за ці два тижні, не пізніше. Ні, він не хоче, він не поїде! Він наважиться на якийсь одчайдушний вчинок, якщо вона спробує примусити його… втече звідси… або, може, подасться на Дванадцяте озеро, поки вона чекала його в Більці, і постарається умовити Сондру. (та який жахливий, безумний риск!) втекти з ним і повінчатися, хоч їй ще й не минуло вісімнадцяти років. І тоді… тоді… вони будуть одружені, і її сім’я не зможе розлучити їх, і Роберта не зможе знайти його, а тільки, може, подасть на нього скаргу… ну що ж, хіба він не може заперечувати все? Він скаже, що це брехня, що він не мав з нею ніяких стосунків, крім тих, які можуть бути у завідуючого відділом з робітницею. Адже його ніколи не бачили Гілпіни, і він не був з Робєртою у лікаря Глена під Гловерсві-лем, і вона сказала йому тоді, що не називала його імені.

Але яка витримка потрібна, щоб заперечувати все це!

Скільки треба мужності!

Скільки мужності потрібно, щоб дивитися Роберті в очі,— адже він знав, що найважче від усього на світі буде зустріти прямий і сповнений жаху погляд її обвинувачуючих, невинних блакитних очей! Чи зможе він витримати? Чи вистачить у нього хоробрості? І якщо навіть вистачить — чи приведе це до потрібного результату? Чи повірить йому Сондра, коли почує?..

І все ж, додержуючи свого задуму, — все одно, чи здійснить він його кінець кінцем, чи ні, навіть якщо й приїде на Дванадцяте озеро, — він повинен написати Сондрі, що збирається їхати. І він негайно написав їй палкого і пристрасного листа. В той же час він вирішив зовсім не писати Роберті. Може, він подзвонить їй: вона казала — в їхнього сусіда є телефон і, як Клайду щось потрібно буде, він зможе викликати її. А писати їй про їхні справи, хоч би й дуже обережно, значить дати їй у руки (та ще тепер, коли він твердо вирішив не одружуватися з нею) доказ їхніх відносин, — саме те, чого вона дуже й дуже потребуватиме. Все це тільки шахрайство! Це негідно і підло, звичайно. Але ж коли б Роберта згодилася поводитись трохи розумніше щодо нього, ніколи б він і не подумав принизитись до такого підлого і хитрого плану. Але Сондра! Сондра! І величезні володіння Фінчлі, що простягнулися на західному березі Дванадцятого озера… вона стільки пише про них… як там, напевно, красиво! Ні, він не може інакше! Він повинен міркувати і діяти саме так. Повинен!

Клайд підвівся і пішов послати листа Сондрі. По дорозі він купив вечірню газету, що видавалася в Олбені; йому хотілося трохи відійти від своїх думок, читаючи про тих, кого він знав, і тут вій побачив на першій сторінці таке повідомлення:

ПОДВІЙНА ТРАГЕДІЯ НА ОЗЕРІ ПАСС.

ПЕРЕВЕРНУТИЙ ЧОВЕН І ДВА КАПЕЛЮХИ НА ВОДІ

НАВОДЯТЬ НА ДУМКУ ПРО ЗАГИБЕЛЬ ДВОХ ОСІБ

ПОБЛИЗУ ПІТСФІЛДА

ТІЛО ДІВЧИНИ ЗНАЙДЕНО, АЛЕ НЕ РОЗПІЗНАНО.

ТІЛО ЇЇ СУПУТНИКА ПОКИ ЩО НЕ УДАЛОСЯ ЗНАЙТИ

Через те, що Клайд цікавився всяким водним спортом і сам добре управляв байдаркою, плавав і пірнав, він з цікавістю прочитав замітку:

«Пенкост, Массачузетс, 7 червня. Позавчора на озері Пасс, за чотирнадцять миль на північ від нашого міста, перевернувся човен, в якому каталися невідомі чоловік та жінка, що приїхали, очевидно, з Пітсфілда.

У вівторок близько десятої години ранку чоловік і дівчина, сказавши Томові Лукасу, власникові тутешнього невеликого ресторану і пристані для човнів, що вони приїхали з Пітсфілда, взяли напрокат маленький човен і, захопивши з собою кошик, мабуть, із сніданком, попливли в північний край озера. Оскільки до сьомої години вечора вони не повернулися, м-р Лукас з своїм сином Джефрі об’їхав озеро на моторному човні і знайшов перевернутий човен на обмілині поблизу північного берега, але ніяких слідів пасажирів не виявив. Вирішивши в ту мить, що вони просто втекли, не бажаючи платити за прокат, Лукас відвів човен до своєї пристані.

Але наступного ранку, припустивши, що тут міг бути нещасний випадок, м-р Лукас з сином Джефрі і помічником Фредом Уолшем зробив другий круг по північній ділянці озера і кінець кінцем знайшов у прибережному комиші два капелюхи — чоловічий і жіночий. Негайно почалися розшуки з допомогою багрів, і на третю годину дня було знайдено тіло дівчини, про яку нічого невідомо, крім того, що вона та її супутник брали човен. Тіло передане властям. Тіло мужчини до цього часу не знайдено. Оскільки в тому місці, де, видно, сталася катастрофа, глибина подекуди перевищує тридцять футів, немає певності, що другий труп удасться розшукати. Років п’ятнадцять тому, коли в цих місцях трапилося таке нещастя, тіла так і не були знайдені.

На підкладці жакета, який був на дівчині, виявлено марку пітсфілдського торговця. Туфлі її, судячи з штемпеля всередині, куплено в тому ж місті. Немає ніяких інших ознак, які дали б змогу розпізнати загиблу. Припускають, що сумочка, якщо вона й була, залишилася на дні озера.

Супутник її, як свідчать ті, хто бачив його, — високий, чорнявий, років тридцяти п’яти; на ньому був світлозелений костюм і солом’яний бриль з білою і синьою стьожками. Дівчина виглядала не більше як на двадцять п’ять років; зріст — п'ять футів п’ять дюймів, вага — сто тридцять фунтів. Волосся довге, темнокаштанове, заплетене в коси і укладене навкруг голови. На середньому пальці лівої руки тонкий золотий перстень з аметистом. Поліція Пітсфілда та інших найближчих міст повідомлена про цей випадок, але ім'я дівчини до цього часу не удалося встановити».

Це досить звичайне повідомлення — влітку завжди безліч таких нещасних випадків — не дуже зацікавило Клайда. Звичайно, здавалося дивним, як ця дівчина та її супутник могли загинути на такому невеликому озері серед білого дня. Дивно також, що ніхто не міг розпізнати ні її, ні його. Але так воно й було. Мужчина зник безслідно. Клайд відкинув газету, мало цим турбуючись, і думки його перейшли на інші речі… Перед ним стояло серйозне завдання: як бути далі? Та потім, коли він погасив лампу і вже мав лягти в постіль, усе ще обмірковуючи складну плутанину свого життя, в його мозку раптом виникла думка (що за диявольський шепіт? що за підступна намова нечистої сили?): припустимо, що він і Роберта, — ні, скажемо, він і Сондра (ні, Сондра чудово плаває і він теж), — отже він і Роберта пливуть у човні, і човен перекидається… і саме тепер, під час усіх цих жахливих ускладнень, які так краять йому серце. Який вихід! Яке розв’язання величезного, просто убивчого завдання! Проте… стоп!., не квапитись! Чи може людина, хоча б у думках, допустити таке розв’язання важкого завдання, не вчиняючи злочину в своєму серці,— справді жахливого, страхітливого злочину? Ні, він не повинен і думати про таке. Це мерзенно… дуже мерзенно, жахливо! І все-таки, якби — з нещасливого випадку, звичайно, — трапилася така річ? Адже це був би кінець усім його тривогам із-за Роберти… І потім — не боятися її, не переживати ніяких страхів і сердечних мук через Сондру. Тихе, спокійне, без криків і сварок, розв'язання всіх його теперішніх труднощів, і перед ним — сама тільки радість, назавжди! Просто випадкова, непередбачена катастрофа, — і потім блискуче майбутнє!

Але вже сама думка про це і про Роберту (чому його мозок уперто зв’язує це з Робертою?), сама ця думка жахлива, і він не повинен, не повинен пускати її в своє серце. Ніколи, ніколи, ніколи! Не повинен! Це огидно! Жахливо! Адже це думка про убивство! Убивство?!! Але він був до того збуджений листом Роберти і цілковитою його протилежністю — листом Сондри… такими чарівними і спокусливими барвами малювала Сондра своє — і його — життя, що він навіть під загрозою смерті не зміг би відкинути думку про таке неначебто легке і природне розв'язання всіх своїх труднощів… якби тільки такий випадок трапився з ним і з Робертою. Кінець кінцем, хіба він замишляє злочин? Ні, він просто думає, що коли б сталося таке нещастя, коли б тільки воно могло статися… Так, але коли б тільки воно могло статися! Темна і лиха думка, яку він не повинен, не повинен допускати. НЕ ПОВИНЕН. І все ж… все ж… Він чудовий плавець, він, без сумніву, доплив би до берега, яка б не була відстань. А Роберта — він це знав (адже минулого літа вони їздили на озера і купалися) — не вміла плавати. І тоді… тоді… Ну, тоді, якщо тільки він не допоможе їй, то, звичайно…

Він сидів у своїй кімнаті, в пітьмі, між пів на десяту і десятою вечора, і думав про це, — і в нього було дивне, неспокійне відчуття, наче мурашки бігали по всьому тілу, від самої маківки і до кінчиків пальців. Дивовижна і страшна думка! І її підказала йому ця газета. Хіба не дивно? І до того ж у тій самій місцевості, куди він тепер поїде до Сондри, скрізь багато, дуже багато озер, десятки, як вона: казала… А Роберта любить далекі прогулянки і любить кататися на човні, хоч вона і не вміє плавати, не вміє плавати… не вміє плавати. І от вони чи принаймні він їде туди, де безліч озер… Вони можуть поїхати вдвох — він і Роберта, — чого б ні? Чого? Адже вони вже говорили про те, щоб поїхати куди-небудь за місто четвертого липня[4 липня — свято з нагоди проголошення незалежності Сполучених Штатів (1776 р.)], коли обмірковували свій остаточний від'їзд.

Але ні, ні! Хоч як би він не хотів позбутися Роберти, сама думка про нещастя з нею надто мерзотна, злочинна, жахлива! Ні, він ні на одну мить не повинен пускати в своє серце такі думки. Це надто мерзенно, надто негідно, надто страшно! Жахлива' думка! Подумати тільки, що вона увійшла в його мозок! І саме тепер, тепер, коли Роберта вимагає, щоб він поїхав разом з нею.

Смерть!

Убивство!

Убивство Роберти!

Але треба ж врятуватися від неї, від цієї безглуздої, настійної, непохитної вимоги. При самій тільки думці про неї Клайд весь похолодів, і піт виступив на всьому тілі. І тепер, коли… коли… Але він не повинен думати про це! І до того ж — смерть ще не народженої дитини!

Але як же можна думати про такі речі обмірковано, навмисно? І все ж… скільки людей тоне ось так у літній час… юнаки і дівчата… чоловіки і жінки… тут і там… скрізь. Зрозуміло, він не хоче, аби щось подібне до цього трапилося з Робертою. І особливо тепер. Він не такий, хоч який не є поганий. Ні. Ні. Він не такий. Від самої думки про це холодний піт виступив на його обличчі і руках. Він не такий. Порядні люди, що мають здоровий глузд, не думають про такі речі. І він теж не буде… від цієї хвилини.

Дуже невдоволений сам собою, — тим, що така страшна' думка могла оволодіти ним, — він підвівся, засвітив лампу і перечитав замітку в газеті з усім спокоєм, на який тільки був здатний, наче цим осуджував і відкидав раз і назавжди все, що вона: йому навіяла. Потім одягнувся і вийшов з дому: він пройшовся по Уікігі авеню і по Сентрал авеню, потім по Дубовій, і навкружним шляхом знову вийшов на Сентрал авеню, почуваючи, що він нібито відходить від спокуси, від мани, яка так тривожила його досі. І через деякий час, відчувши себе краще, спокійніше, нормальніше, людяніше, — він так цього хотів! — Клайд повернувся додому і ліг спати з почуттям, що йому справді пощастило звільнитися від підступної і страхітливої спокуси! Ніколи більше він не повинен думати про це! Він не повинен більше думати про це. Ніколи, ніколи, ніколи він не повинен думати про це… ніколи.

Незабаром він заснув неспокійним, тривожним сном, і йому приснився лютий чорний собака, який намагався вкусити його. Рятуючись від іклів цього страховища, він прокинувся з жахом, потім ізнову заснув. Цього разу він побачив себе в якомусь дивному похмурому місці, чи то в густому лісі, чи то в печері, чи на дні глибокої вузької ущелини, між високими горами; звідси йшла вгору стежка, спочатку добре помітна. Але чим далі він ішов, тим стежка ставала» вужчою, невидимішою і, нарешті, зникла зовсім. І тоді, повернувшись, щоб спробувати пройти назад тією ж дорогою, Клайд побачив позаду себе величезне кубло змій; на перший погляд воно більше було схоже на купу хмизу, але над ним, загрожуючи, розхитувалися десятків зо два зміїних голів з роздвоєними жалами і агатовими очима. А коли він ізнову поквапливо повернув назад, дорогу йому перегородило рогате чудище, — під його важкою ходою тріскотіли кущі, і з криком безмежного відчаю Клайд з жахом прокинувся і вже не заснув до ранку.

РОЗДІЛ XLIII

Проте цю думку про випадок на озері, що так уперто виникала серед думок про його власне заплутане становище, Клайд не міг відігнати, як не намагався. Вона зародилася з мимовільного порівнювання його особистих тривог, які вразили й мало не розладнали його не дуже стійкий розум, і цього, може, жахливого, але якогось тихого і начебто невинного зникнення двох людей на озері Пасс. Тіло дівчини — якась дивна сила примушувала його весь час думати про це — було знайдене, а тіло мужчини — ні. У цій своєрідній деталі наче таївся настійний натяк: Клайд мимоволі думав, що муж-чина, можливо, зовсім і не потонув. Адже ж є злочинці, що прагнуть позбутися людей, небажаних їм, — так, можливо, і цей мужчина подався з дівчиною на озеро, бажаючи покінчити з нею? Це, зрозуміло, диявольська вигадка, — та в цьому разі вона, мабуть, чудово вдалася.

А щоб він піддався цій лихій намові і зробив так само… ніколи! Та його становище з кожною годиною ставало дедалі безвихіднішим: майже чи не щодня надходили листи від Роберти або записочки від Сондри, і знову його вражав контраст між ними — між багатством і бідністю, між веселощами і похмурим одчаєм і невпевненістю.

Роберті він вирішив не писати, але іноді розмовляв з нею телефоном, намагаючись відбутися нічого не вартими фразами. Як вона поживає? Він дуже радий, що вона у своїх рідних, у селі,— в таку погоду там, певно, набагато краще, ніж на фабриці. Тут, звичайно, все йде гладко, все по-старому, тільки враз посипалися замовлення, і в останні два дні довелося дуже багато працювати. Він усіма силами прагне назбирати певну суму грошей для тієї мети, про яку вона знає, а більше його ніщо не тривожить, і вона теж не повинна турбуватися. Він не писав їй, тому що багато роботи, і навряд чи зуміє писати, — так багато всіляких справ. Але він нудьгує, не бачачи її на звичному місці, і сподівається, що незабаром вони знову зустрінуться. Якщо вона хоче приїхати в Лікург, як каже, і вважає, що їй треба побачитися з ним, то це, мабуть, можна влаштувати. Але чи справді це конче необхідно саме тепер? Він такий занятий, він розраховує зустрітися з нею трохи пізніше.

І в той же час він писав Сондрі, що, можливо, наступної суботи, а вже вісімнадцятого — напевно, приїде і побачиться з нею.

Так він хитрував сам з собою і викручувався, підштовхуваним пристрастю до Сондри і абсолютно нездатний дивитися в очі справжньому станові речей, коли справа стосувалася Роберти; тому він діждався, нарешті, бажаної можливості знову зустрітися з Сондрою і до того в такій обстановці, якої йому ще ніколи в житті не доводилося бачити.

Коли він добрався до шейронської пристані, що прилягала до веранди готелю на Дванадцятому озері, його зустріли Бертіна з братом і Сондра: вони приїхали по нього моторним човном Грента, спустившись рікою Чейн. Прозора синя вода ріки. Високі темні гостроверхі ялини вишикувалися вздовж берегів, немов вартові. Від західного берега падала на воду смугою чорна тінь; дерева відбивалися виразно, як у дзеркалі. Повсюди великі і маленькі, білі, рожеві, зелені та коричневі дачі, навіси для човнів, купальні біля самої води. Де-не-де, перед якою-небудь розкішною дачею, подібно до тих, що належать Кренстонам чи Фінчлі,— гарна пристань. Зелені і сині байдарки та моторні човни. Веселий яскравий готель і купальні із Пайн-Пойнті, де вже зібралося багато пишно вбраної публіки, що рано виїхала за місто. А потім сарай для човнів і пристань біля дачі Кренстонів. Дві вівчарки — нова покупка Бертіни — лежать на березі в траві, мабуть, дожидаючи повернення хазяйки. Слуга Джон, один з шести слуг, яких Кренстони взяли з собою на дачу, чекав тут, щоб піднести єдиний чемодан Клайда, його тенісну ракетку і битки для гольфа. Але найбільше враження справив на нього великий будинок, неправильної, але вишуканої архітектури; стежки, що вели до нього і були обсаджені яскравою геранню, величезна, уставлена плетеними меблями веранда, з якої було видно чудове озеро; автомобілі і сила-силенна гостей у спортивних костюмах, що відпочивали на веранді або прогулювалися в саду.

З розпорядження Бертіни, Джон провів Клайда в простору кімнату з вікнами на озеро, щоб він міг прийняти ванну і переодягнутися для гри в теніс з Сондрою, Бертіною і Грентом. Після обіду, пояснила Сондра, яка заїхала заради нього до Кренстонів, він вирушить з Бертіною і Грентом у «Казино», де його познайомлять з усією місцевою публікою. Там будуть танці. Завтра рано-вранці, до першого сніданку, він може, якщо хоче, поїхати з нею, Бертіною і Стюартом верхи чудовою лісовою стежкою до мису Натхнення, звідки видно озеро в усій його красі. І Клайд довідався, що, крім кількох стежок, подібних до цієї, у лісі на сорок миль навкруг немає ніяких доріг. Без компаса або провідника там можна заблукати і навіть загинути, — так важко визначити напрям тому, хто не знає цього лісу. А після сніданку і купання вона, Бертіна і Ніна Темпл покажуть йому своє нове досягнення — катання на акваплані Сондри. Потім другий сніданок, теніс чи гольф і поїздка в «Казино», де вони питимуть чай. Після обіду на дачі в Брукшоу з Утіки — танці.

Через годину після приїзду Клайд побачив, що весь час його перебування тут — суботу і неділю — буде занято до відказу. Але він зрозумів також, що вони з Сондрою зуміють проводити разом не тільки хвилини, а, мабуть, і цілі години, і завдяки цій чудесній можливості він побачить нові сторони її багатогранної вдачі! Всупереч гнітючим думкам про Роберту, — може ж він відігнати їх хоча б на ці дні! — Клайд відчув, що потрапив у рай.

І справді, ніколи раніше Сондра не здавалася йому такою веселою, граціозною і щасливою, як на тенісній площадці Кренстонів, — у білосніжному костюмі для теніса — блузці і короткій спідниці, з волоссям, зав’язаним строкатою, в жовтий і зелений горошок, шовковою хустиною. А її посмішка! А скільки обіцяв веселий блиск її сміхотливих очей, коли вона кидала на нього швидкий погляд! Немов птах, літала вона, високо піднявши руку з ракеткою, ледве торкаючись ногами землі, закинувши голову і не перестаючи посміхатися. А вигукуючи «п'ятнадцять — love», «сорок — love», «тридцять — love», вона завжди особливо підкреслювала слово «love»[Неперекладна гра слів: «love» — кохання; при підраховуванні очок у тенісі означає — ноль.] і примушувала Клайда тріпотіти від щастя і суму: адже Сондра могла б належати йому, якби він тепер був вільний. Але між ними неподоланна перепона, поставлена ним самим.

А яскраве сонце заливає кристально чистим світлом зелений лужок, що простягнувся від високих ялин до води озера, яка вилискує сріблом. На озері у всі напрями линуть маленькі човни з сліпучо-білими парусами і спаілахують у сонячному промінні білі, зелені, жовті яскраві плями — байдарки, на яких катаються закохані пари. Літо, дозвільне життя, тепло, яскраві барви, безжурність, краса, кохання — усе, про що він мріяв минулим літом, коли був такий самітний.

Подеколи Клайдові здавалося, що в нього зараз запаморочиться голова від радості: близьке і певне здійснення всіх бажань мало чи не в його руках… Іноді ж (думка про Роберту враз проймала його, мов порив льодяного вітру) він почував: не може бути нічого сумнішого, страшнішого, згубнішого для мрій про красу, кохання і щастя, ніж те, що загрожує йому тепер. Це страхітливе газетне повідомлення про озеро і двох потонулих… Та імовірність, що, незважаючи на свій божевільний задум, через який-небудь тиждень-два\ щонайбільше через три, він повинен буде назавжди відмовитися від усього… А потім він враз приходив до пам’яті і розумів, що прогавив м’яч, що грає дуже погано, і Бертіна, Сондра або Грент кричать йому: «Клайд, про що ви думаєте?» І з найтемніших глибин свого серця він міг би відповісти: «Про Роберту».

Потім увечері, в Брукшоу, розкішно вбрана компанія — друзі Сондри, Бертіни та інших. На площадці для танців нова зустріч з Сондрою; вона вся — усмішка: для всіх присутніх тут, а головним чином для своїх батьків, вона удає, ніби ще не бачила Клайдаі, навіть і не знала, що він приїхав.

— Як, ви тут? От чудово! У Кренстонів? Просто прекрасно, зовсім поруч нас. Ну, виходить, будемо часто бачитися, правда? Хочете звівтра' покататися верхи, годині о сьомій ранку? Ми з Бертіною скачемо майже щодня. Якщо нічого не перешкодить, ми завтра влаштуємо пікнік, покатаємося на байдарках і на моторному човні. Це нічого, що ви не дуже добре їздите верхи, — я скажу Бертіні, щоб вам дали Джеррі: він смирний, мов овечка. І про костюм теж не турбуйтеся: у Грента сила-силенна всіляких речей. Найближчі два танці я танцюю з іншими, а під час третього вийдемо і посидимо, хочете? Тут на балконі є чудовий куточок.

І вона відійшла, сказавши йому поглядом: «Ми розуміємо один одного…»

А потім у цьому темному куточку, де ніхто їх не бачив, вонгї обхопила його голову руками і гаряче поцілувала в губи. Перше ніж закінчився вечір, їм удалося піти від усіх, і вони бродили, обійнявшись, стежкою вздовж берега при місячному світлі.

— Сондра така рада, що Клайд тут! Вона так скучила!

Вона гладила його волосся, а він цілував її,— і раптом, згадавши про похмуру тінь, яка роз'єднувала їх, поривчасто, з відчаєм стиснув її в обіймах.

— Моя люба, маленька дівчинко, — вигукнув він, — моя чарівна, чарівна Сондра! Коли б ви тільки знали, як я кохаю вас, коли б ви знали! Як би я хотів розповісти вам усе. Як би я хотів…

Але він не міг розповісти — ні тепер, ні потім — ніколи. Як би він насмілився сказати їй хоча б слово про похмуру перепону, що стояла між ними? Сондра з її вихованням, засвоєними нею поняттями про кохання і шлюб ніколи не зрозуміє його, ніколи не погодиться принести так багато в жертву коханню, хоч би як любила його. Вона одразу залишить його, кине, — і який жах відіб’ється в її очах!

Однак тепер, коли він стискав її в обіймах, вона, дивлячись в його очі,— від місячного світла в них спалахували електричні іскорки, — в його бліде, напружене обличчя, вигукнула:

— Клайд так дуже кохає Сондру? Милий хлопчик! Сондра теж його любить, дуже! — Вона обхопила його голову обома руками і почала швидко і палко цілувати. — І Сондра не відмовиться від свого Клайда. Нізащо. Тільки почекайте—і побачите. Тепер що б не сталося — все дрібниці! Може, це буде нелегко, але Сондра не залишить Клайда! — А потім враз діловим тоном — це було так характерно для неї — заявила: — Ну, а тепер ми повинні йти, зразу ж. Ні, більше ніяких поцілунків. Ні, ні! Сондра сказала: ні. Можуть помітити, що нас немає.

І, поправивши зачіску, вона взяла його за руку і побігла назад до дому, саме вчасно, бо назустріч їм ішов Палмер Терстон, який уже шукав її.

Наступного ранку, близько сьомої години, як вона обіцяла, відбулася поїздка на мис Натхнення. Бертіна і Сондра були в яскравочервоних жакетах для верхової їзди, в білих бриджах і чорних чобітках, волосся їхнє вільно розвівалося на вітрі; вони раз у раз мчали вперед, а потім знову поверталися до нього; або ж Сондра весело окликала його, пропонуючи наздогнати їх; або обидві вони, сміючись і розмовляючи, ховалися від нього далеко попереду, між дерев, наче в потайному куточку лісового храму, де він не міг бачити їх. Бертіна, помітивши, як Сондра в ці дні захоплена Клайдом, почала думати, що справа може закінчитися весіллям, якщо тільки не перешкодять родинні ускладнення, а тому сяяла посмішками, вся — втілена привітність; вона дуже люб’язно наполягала, щоб Клайд приїхав до них на все літо, і обіцяла допомагати закоханим, — тоді ніхто не зможе причепитися. І Клайд то тремтів від захвату, то враз хмурнішав, мимоволі повертаючись до думки, яку підказало йому газетне повідомлення, — і все ж боровся з нею, намагаючись відкинути її.

В одному місці Сондра повернз'ла стрімкою стежкою вниз до джерела, яке пробивалося серед моху і каміння в тіні дерев.

— Сюди, Клайд, — покликала вона. — Джеррі знає дорогу, він не посковзнеться. Випийте води! Кажуть, той, хто нап'ється з цього джерела, скоро знову повернеться сюди.

І коли він зскочив з сідла, вона сказала:

— Я хочу вам сказати одну річ. Якби ви бачили вчора ввечері мамине обличчя, коли вона почула, що ви тут! Звичайно, вона не може знати напевно, що я просила запросити вас, — адже вона думає, що це Бертіна вами цікавиться. Я її в цьому переконала. Але все-таки мені здається, вона підозрює, що і я до цього причетна, і це їй дуже не подобається. Та вона нічого не може додати до того, що сказала раніше. А я зараз поговорила з Бертіною, і вона згодна допомагали мені, чим тільки може. Але нам треба бути надзвичайно обережними, бо коли мама почне надто багато підозрювати, то я навіть не знаю, що вона може зробити… може вирішити зразу ж виїхати звідси, щоб мені не можна було бачитися з вами. Розумієте, вона не допускає й думки, що я можу зацікавитися кимось, хто їй не подобається. Ви знаєте, як це буває. Вона і з Стюартом так. Але ви будьте обережніші і удавайте, що я вас дуже мало цікавлю, особливо коли поблизу є хто-небудь з наших, — і тоді, мабуть, вона нічого не стане розпочинати, — принаймні зараз. А потім, восени, коли ми повернемося до Лікурга, все буде інакше. Я вже буду повнолітня, і тоді подивимося! Я ще досі нікого не кохала, але вас я люблю і не відмовлюся від вас — отак! Не хочу. І вони не зможуть мене примусити, нізащо!

І вона тупнула ногою. Коні мирно і байдуже дивилися на всі боки. А Клайд, захоплений і здивований цим другим, таким рішучим виявом її почуттів, розпалений думкою, що саме тепер він може запропонувати їй втечу і шлюб і, отже, уникнути загрози, яка нависла над ним, дивився на Сондру з неспокійною надією і страхом. Адже вона може відмовити, може відразу змінитися, шокірувана його несподіваною пропозицією. І потім у нього немає грошей, і він не уявляє собі, куди вони могли б поїхати, якби вона погодилася. Але, може, вона що-небудь придумає? Коли ж вона погодиться, то чому ж би їй не допомогти йому? Це ясно. В усякому разі він повинен заговорити, а там — нехай буде, що буде! І він почав:

— А чому ж вам не поїхати зі мною тепер же, Сондра, люба? До осені ще так далеко, а я так кохаю вас! Давайте поїдемо! Все одно ваша мама ніколи не дозволить вам вийти за мене заміж. А якщо ми поїдемо тепер, вона нічого не зможе зробити. А потім, через кілька місяців, ви напишете їй, і вона простить вам. Поїдемо, Сондра?

Його голос був сповнений палкого благання, з очей линули смуток і страх перед відмовою і перед тим, що мало бути потім.

Сондрі передалося його тремтіння, породжене глибоким хвилюванням, і вона не спішила відповідати; її анітрохи не образила його пропозиція, навпаки — вона була по-справжньому схвильована, їй лестила думка, що вона могла збудити в Клайдові таку нетерплячу і несамовиту пристрасть. Він був такий запальний, охоплений вогнем, який вона сама запалила, хоч і не могла почувати так само міцно… Ніколи ще вона не бачила такого палкого кохання. І хіба не чудесно— втекти з ним тепер… таємно… до Канади, Нью-Йорка чи Бостона — куди-небудь! І яке заворушення знялося б тоді тут, в Ліку рзі, в Олбені, в Утіці! Які розмови і тривога у неї вдома і скрізь— усюди! І Гілберт проти волі став би її родичем, і всі Гріфітси, якими так захоплюються її мати та батько.

Одну мить в її очах читалося бажання і майже рішучість зробити так, як він просив: утекти з ним, перетворити своє палке, щире кохання в грандіозну забаву. Якщо вони одружаться, то що можуть поробити батьки її? І хіба Клайд недостойний Сондри і її сім'ї? Звичайно, достойний, хоч майже всі в її товаристві уявляють собі, що нібито він не зовсім той, ким має бути, просто через те, що в нього не так багато грошей, як у них. Але ж гроші в нього будуть… Він одружиться з нею — і дістане таку ж хорошу посаду на підприємстві батька її, яку має Гіл Гріфітс на фабриці свого батька.

Та через мить, подумавши про своє життя тут, про те, в яке становище вона поставить своїх батьків, поїхавши отак, з самого початку літнього сезону, і про те, що це зруйнує всі її власні плани і надзвичайно розгнівить матір (може, вона навіть зажадає розторгнення шлюбу на тій підставі, що її дочка неповнолітня), Сондра опам'яталася, і завзятий блиск в її очах змінився такою характерною для неї серйозною практичністю. Власне, чого варто почекати кілька місяців! А це, звісно, врятує Клайда від розлуки з нею, тоді як утеча може призвести до того, що їх розлучать назавжди.

Тому вона ласкаво, але рішуче похитала головою, і Клайд зрозумів, що він зазнав поразки — найважчої і найнепоправнішої поразки, якої тільки міг зазнати. Вона не поїде з ним! Отже, він загинув… загинув… і вона, певно, назавжди втрачена для нього. Господи! А обличчя Сондри осяяла ніжність, незвичайна для неї навіть у хвилини найглибшого хвилювання.

— Я погодилася б, любий, якби не вважала, що нам краще цього не робити, — сказала вона. — Це було б надто поспішно. Мама тепер нічого не вдіє, я знаю. І потім, у неї стільки планів, вона хоче влаштувати цього літа безліч прийомів, — усе для мене. Вона хоче, щоб я була люб'язна з… ну, ви знаєте, про кого я кажу. Що ж, я можу і певна, що все це нам аж ніяк не перешкодить; я не зроблю нічого такого, що могло б налякати її.— Сондра підбадьорливо посміхнулася йому. — Але ви можете приїжджати сюди так часто, як захочете, і ні у мами, ні в кого іншого це не викличе жодних підозрінь, бо ви не будете нашим гостем, розумієте? Я про все умовилася з Бер-тіною. І таким чином ми можемо бачитися з вами тут протягом усього літа, скільки захочемо, розумієте? А восени я повернуся до Лікурга, і якщо тоді я ніяк не зможу викликати мамину прихильність до вас і переконати її, що ми заручені,—ну, тоді я втечу з вами. Так, втечу любий, це щирісінька правда!

Любий! Восени!..

Вона замовкла, і її погляд промовляв, що вона дуже добре уявляє собі всі практичні труднощі, що стоять перед ними. Вона взяла його за руки і подивилася в обличчя. Потім поривчасто обвила руками його шию і поцілувала.

— Невже ви не розумієте, любий? Ну, будь ласка, милий, не дивіться так сумно. Сондра так кохає свого Клайда! Вона зробить усе, все, щоб він був щасливий. Зробить! І все буде гаразд. Почекайте — і побачите. Сондра ніколи не відмовиться від свого Клайда, ніколи!

Клайд розумів, що він не має жодного доводу, щоб переконати її,— абсолютно жодного, який не дав би їй відчути незвичайність і підозрілість його неспокійного нетерпіння, — і що через вимоги Роберти (якщо тільки… якщо тільки… ну, якщо Роберта не відпустить його) відмова Сондри означає для нього катастрофу. 'І він сумовито, навіть з одчаєм дивився їй в обличчя. Яка вона гарна! Яким прекрасним є її світ! А йому не судилося володіти ні нею, ні цим світом— ніколи! За всім цим — Роберта, її вимоги і його обіцянка. І немає ніякого порятунку, крім утечі. Боже!

Погляд його став напруженим, майже безумним — у ньому з’явилася незвичайна сила, — це був погляд людини, яка стоїть на грані божевілля; такого ще ніколи не бувало з Клайдом за все його життя, і Сондра помітила дивну силу цього погляду. Клайд здавався таким хворим, підупалим, безмірно зневіреним, що Сондра вигукнула:

— Та що з вами, Клайд, любий? У вас очі такі… навіть не знаю, які… нещасні або… Клайд так міцно кохає мене? Але хіба він не може почекати тільки три або чотири місяці? Та ні ж, звичайно, може! Це не так страшно, як йому здається. Він майже весь час буде зі мною, любий мій хлопчику. А коли його тут не буде, Сондра писатиме йому кожного дня, кожного дня!

— Але, Сондра, Сондра, коли б я міг сказати вам усе! Коли б ви знали, як багато це для мене означає!

Він запнувся, бо побачив у цю мить в очах Сондри суто діловий, практичний інтерес: чому їй так конче потрібно тікати з ним? І Клайд одразу відчув, який величезний вплив має на неї середовище… як неподільно вона належить цьому світові… і як легко зараз самою тільки надмірною наполегливістю змусити її взяти під сумнів розсудливість її потягу до нього… Треба відмовитися від цієї спроби. Бо інакше вона, звичайно, почне розпитувати його — і це може настільки охолодити її почуття, що не залишиться навіть і мрії про осінь… І замість того щоб пояснити, чого йому таке необхідне її рішення, він просто відступив:

— Це все тому, що ви так потрібні мені, люба, — весь час потрібні. В цьому вся річ. Іноді мені здається, що я більше ані хвилини не можу жити віддалік од вас. Я так жадаю вас!

Але Сондра, хоч їй і дуже лестило його палке почуття, яке вона почасти поділяла, все ж у відповідь тільки повторила те, що вже сказала раніше. Вони мають чекати. Восени все щасливо закінчиться. І Клайд, зовсім приголомшений своєю невдачею, не міг заперечувати, що він і тепер щасливий з нею; він постарався, як умів, приховати свій настрій… і думав, думав, думав… може, є якийсь вихід… який-небудь… може, навіть та думка щодо човна… або що-небудь іще…

Але що?

Та ні, ні, ні — тільки не це! Він не убивця і ніколи не буде убивцею. Не буде, ніколи… ніколи… ніколи…

Отже — втратити все.

Неминуча катастрофа.

Неминуча катастрофа.

Як же уникнути її і завоювати Сондру?

Як, як, як?

РОЗДІЛ XLIV

А рано-вранці в понеділок, повернувшись до Лікурга, він знайшов такого листа від Роберти:

«Дорогий Клайд!

Я часто чула приказку: «прийшла біда — відчиняй ворота», але тільки сьогодні довідалась, що це означає. Ледве чи не першим, кого я побачила сьогодні вранці, це був наш сусід містер Уілкокс. Він прийшов сказати, щоб я не розраховувала сьогодні на місіс Енс, бо їй потрібно дещо пошити для місіс Дінуідді, в Більці, хоча вчора, коли вона виходила від нас, усе вже було приготоване: мені треба було б сьогодні тільки трохи допомогти їй з шитвом, щоб прискорити справу. А тепер вона прийде тільки завтра. Потім надійшла звістка, що мамина сестра, місіс Ніколс, серйозно хвора, і мамі довелося поїхати до неї в Бейкерс-Понд (це майже дванадцять миль звідси). Том повіз її, хоч йому треба було допомагати батькові,— адже на фермі стільки роботи. І я не знаю, чи зможе мама повернутися до неділі. Якби я почувала себе краще і не була така занята шитвом, я б, мабуть, теж поїхала з нею, хоч вона й запевняла, що це ні до чого.

До того ж Емілія і Том, вважаючи, що мої справи ідуть прекрасно і я можу повеселитися, запросили на сьогоднішній вечір чотирьох дівчат і чотирьох юнаків: вони надумали влаштувати щось подібне до літньої вечірки при місячному світлі. Емілія хотіла з моєю і маминою допомогою приготувати морозиво і пиріг. І тепер їй, бідоласі, доводиться дзвонити в усі кінці від містера Уілкокса і відкладати вечірку до наступної неділі. І вона, звичайно, зовсім розстроїлася і зажурилася.

Щодо мене, то я всіляко намагаюся тримати себе в руках. Але знаєш, любий, мушу признатися, це дуже важко. Адже досі я говорила з тобою тільки тричі телефоном і почула, що в тебе, напевно, не буде до п’ятого липня необхідних грошей. І до всього цього я тільки сьогодні довідалася, що мама й тато мають намір відвідати дядька Чарлі в Гамільтоні; вони погостюють у нього з четвертого до п'ятнадцятого і хочуть узяти й мене з собою, якщо тільки я не вирішу повернутися до Лікурга. А Том і Емілія поїдуть до сестри в Гомер. Але я не можу їхати, ти сам розумієш. Я надто хвора і змучена. Минулої ночі я страшенно блювала, а сьогодні весь день ледве тримаюся на ногах і просто божеволію від страху.

Любий, як же нам бути? Може, ти приїдеш по мене до третього липня? Третього вони їдуть у Гамільтон, і ти неодмінно повинен приїхати по мене, адже я ніяк не можу поїхати з ними. Це за п'ятдесят миль звідси. Я могла б сказати їм, що згодна їхати, якби тільки ти певно вже приїхав по мене до їхнього від'їзду. Але я мушу точно знати, що ти приїдеш — абсолютно точно!

Клайд, відтоді як я тут, я тільки й роблю, що плачу. Якби ти був зі мною, мені не було б так погано. Я намагаюся бути хороброю, любий, але іноді я мимоволі думаю, що ти, може, ніколи не приїдеш по мене. Адже ти жодного разу не написав мені ані рядочка і тільки тричі говорив зі мною телефоном за весь час, що я тут. Але я переконую себе, що ти не можеш бути таким негідним, тим більше, що ти обіцяв мені… Адже ти приїдеш, правда? Чомусь мене тепер усе так непокоїть, і я так боюся, Клайд, любий. Я думаю про минуле літо і про теперішнє, і про всі свої мрії… Любий, адже ти, напевно, міг би приїхати і на кілька днів раніше, — чи не однаково тобі? Все одно, нехай ми матимемо трошки менше грошей. Я знаю, ми проживемо й так. Я можу бути дуже бережливою і ощадливою. Я постараюся, щоб до того часу мої плаття були готові, а якщо ні,— обійдуся і з старими, а ці закінчу потім. 1 я постараюся бути зовсім мужньою, любий, і не дуже набридати тобі, аби тільки ти приїхав. Ти повинен приїхати, Клайд, ти ж знаєш! Інакше неможливо, хоч заради тебе я хотіла б знайти інший вихід.

Будь ласка, Клайд, будь ласка, напиши мені, що ти справді будеш тут наприкінці того строку, який ти сам призначив. Я так турбуюся, і мені так самотньо тут. Якщо ти не приїдеш своєчасно, я відразу ж повернуся до Лікурга, щоб побачити тебе. Я знаю, ти будеш невдо-волений, що я так кажу, але, Клайд, я не можу залишатися тут, ог і все. І з татом і з мамою я теж не можу поїхати, отже вихід тільки один. Напевно, я пі на хвилину не засну сьогодні вночі. Благаю тебе, напиши мені і повтори ще і ще, що мені нема чого турбуватися щодо твого приїзду. Якби ти міг приїхати сьогодні, любий, або наприкінці цього тижня, я б не тужила так. Але чекати ще майже два тижні!.. У нас удома вже всі полягали, і мені пора кінчати.

Будь ласка, любий, напиши мені одразу ж, або, якщо не можеш, неодмінно подзвони мені завтра телефоном, бо я не матиму ані хвилинки спокою, поки не дістану від тебе хоч якої-небудь звісточки.

Твоя нещасна Роберта.

P. S. Лист вийшов жахливий, та я просто не могла написати краще. Я така пригнічена».

Але того дня, коли цей лист надійшов у Лікург, Клайда не було там, і він не міг зразу ж відповісти. І тому Роберта в найпохмурішому, істеричному настрої, наполовину переконана, що він, мабуть, уже виїхав кудись далеко, ані словом не сповістивши її, в суботу написала йому знову — вірніше, це був не лист, а крик, істеричний зойк:

«Більц субота, 14 червня

Дорогий Клайд!

Попереджаю тебе, що повертаюсь до Лікурга. Я просто не маю сил залишатися тут довше. Мама тривожиться і не розуміє, чому я так багато плачу. Я тепер почуваю себе зовсім хворою. Я знаю, що обіцяла пробути тут до двадцять п’ятого чи двадцять шостого, але ж і ти обіцяв писати мені, а нічого не пишеш, тільки скажеш іноді кілька слів телефоном, і я просто божеволію. Я прокинулася сьогодні вранці і зразу розплакалася — ніяк не могла втриматися, і тепер у мене страшенно болить голова.

Я так боюся, що ти не захочеш приїхати, мені так страшйо, любий І Благаю тебе, приїжджай і повези мене куди-небудь, все одно куди, аби мені виїхати звідси і не мучитися так. Я дуже боюся, що зараз, коли я в такому стані, тато й мама можуть примусити мене розповісти їм усе або самі про все здогадаються.

Клайд, ти ніколи не зрозумієш, що зі мною. Ти сказав, що приїдеш, і я іноді вірю цьому. А іноді я починаю думати зовсім інше, особливо коли ти не пишеш і не дзвониш телефоном, і вже не маю сумніву, що більше не побачу тебе. Якби ти написав, що приїдеш, я могла б ще потерпіти тут. Як тільки одержиш цього листа, одразу ж напиши мені і точно признач день, коли приїдеш. Але не пізніше першого, будь ласка, бо я більше не можу. Довше, ніж до першого, я тут не залишуся. Клайд, я найнещасніша дівчина на світі, і все через тебе. Ні, любий, я не те хотіла сказати. Ти був добрий до мене колись і тепер теж, адже ти обіцяв приїхати по мене. Я буду така вдячна тобі, якщо ти приїдеш якнайскоріше! Коли ти читатимеш цього листа, ти, напевно, подумаєш, що я нерозсудлива, але, будь ласка, не гнівайся, Клайд! Тільки зрозумій: я просто божеволію від горя і тривоги, просто не знаю, що мені робити. Благаю тебе, напиши мені, Клайд! Якби ти знав, як я чекаю хоч слова від тебе!

Роберта».

Цього листа, разом із загрозою приїхати в Лікург, було досить, щоб довести Клайда майже до такого ж стану, в якому була Роберта. Подумати тільки, що він більше не може знайти жодного пристойного приводу, щоб переконати Роберту почекати з цією її остаточною і категоричною вимогою. Він одчайдушно напружував мозок. Він не повинен їй писати довгих компрометуючих листів: це було б безумством, якщо він уже вирішив не одружуватися з нею. До того ж він весь ще був під враженням обіймів і поцілунків Сондри. У такому настрої він не міг написати Роберті, навіть якби й хотів.

Та проте він розумів: Роберта в розпачі, і треба¹ негайно щось зробити, щоб заспокоїти її. Через десять хвилин після того, як він дочитав другого листа, він уже почав викликати її телефоном. Після півгодинних нетерплячих зусиль йому, нарешті, пощастило додзвонитися, і він почув її голос, слабкий і, як йому спочатку здалося, роздратований (насправді це було через погану чутність).

— Алло, Клайд, алло! Я така рада, що ти подзвонив! Я страшенно хвилювалася. Ти одержав мої листи? А я вже хотіла була вранці виїхати звідси, якщо ти до того часу не подзвониш. Я просто не можу, коли від тебе немає ніяких звісток. Де ти був, любий? Ти бачив, що я писала тобі про моїх батьків? Вони виїжджають. Чому ти не пишеш, Клайд, або хоч не дзвониш частіше? Як щодо того, що я тобі писала, про третє число? Ти приїдеш, це напевно? Чи мені зустріти тебе де-небудь? Я так нервувалася останні три — чотири дні, але тепер, коли я знову поговорила з тобою, може, я трохи заспокоюся. І я хочу, щоб ти писав мені кожні два — три дні хоч по кілька слів, неодмінно! Чому ти не хочеш, Клайд? Ти мені жодного разу не написав за той час, що я тут. Я не можу розповісти тобі, в якому я стані. Мені так важко тримати себе в руках.

Очевидно, Роберта була дуже розстроєна і стривожена, якщо говорила так. Клайду здавалося, що вона, власне, розмовляє дуже необережно; щоправда, в домі, звідки вона говорила, в цей час нікого немає. Вона пояснила, що вона там зовсім сама і ніхто не може її почути, та Клайда це мало заспокоїло. Він не хотів, щоб вона називала його ім'я і посилалася на листи, які писала йому.

Намагаючись говорити не зовсім ясно, він дав їй зрозуміти, що дуже занятий і що йому важко писати їй так часто, як вона того вимагає. Адже він казав їй, що приїде двадцять восьмого або близько цього, якщо зможе. Він і приїхав би, якби міг, але, мабуть, йому доведеться відкласти свій приїзд ще на тиждень, навіть трохи більше: до сьомого чи восьмого липня. Тоді він встигне зібрати ще п'ятдесят доларів, — у нього з цього приводу є деякі міркування, ці гроші йому абсолютно необхідні. А насправді (така була потайна думка Клайда) тоді він встигне наприкінці наступного тижня, — він так жадав цього, — ще раз відвідати Сондру. І раптом ця вимога Роберти! Чи не може вона поїхати з своїми батьками на тиждень-другий, а потім він приїде по неї, або вона приїде до нього? Тоді він матиме більше часу…

Але Роберта у відповідь розійшлася потоком гірких докорів і заявила, що коли так, то вона безумовно зразу ж повернеться в Лікург, до Гілпінів, і не витрачатиме тут час на те, щоб готуватися до від'їзду і марно чекати Клайда, якщо він і не має наміру приїжджати… І тут Клайд враз вирішив, що можна з таким самим успіхом пообіцяти їй приїхати третього, а якщо він і не приїде, то принаймні тоді домовитися з нею, де їм зустрітися. Бо навіть тепер він не вирішив, що робитиме. Йому потрібно ще трохи часу, щоб подумати… трохи часу, щоб подумати…

І тому він сказав зовсім іншим тоном:

— Ну, послухай, Берта! Не гнівайся на мене, будь ласка. Ти так говориш, немовбито у мене немає ніяких турбот у зв’язку з нашим від'їздом. Ти не знаєш, чого мені може коштувати такий крок. Не так уже й просто з усім покінчити, а тебе, видно, це мало хвилює. Я знаю, тобі важко і все інше, ну, а мені як? Я роблю все, що тільки можу; я повинен про все подумати. Невже ти не можеш просто потерпіти до третього? Будь ласка, потерпи. Я обіцяю писати, а якщо не зможу, то через день дзвонитиму тобі. Згода? Але я ні в якому разі не хочу, щоб ти називала мене на ім'я, як зараз. Це напевно може призвести до неприємностей. Будь ласка, не роби так. Іншим разом, коли я дзвонитиму тобі, я просто скажу, що тебе питає містер Бейкер, розумієш? А ти потім можеш сказати, що це хто-небудь із твоїх знайомих. А якщо в крайньому разі щось перешкодить нам виїхати саме третього, — ну, тоді, як хочеш, приїжджай сюди чи куди-небудь поблизу Лікурга, і потім ми вирушимо при першій же змозі.

Він говорив так лагідно і благально (але тільки через те, що був примушений до цього), в його голосі чулася колишня ніжність і уявна безпорадність, яка колись так покоряла Роберту і навіть тепер збудила в ній дивне, позбавлене будь-якої підстави, почуття вдячності. І вона відразу ж м'яко, навіть ласкаво сказала:

— Ні, ні, любий, тепер я потерплю. Я не хочу турбувати тебе, ти ж знаєш. Це тільки зараз так вийшло, бо мені було дуже погано, і я не могла з собою справитися. Ти це розумієш, Клайд, правда? Я не можу не кохати тебе. І, напевно, завжди кохатиму. І я зовсім не хочу засмучувати тебе, любий, правда! Я постараюся більше так не робити!

І Клайд, почувши в її голосі щиру ніжність і знову відчувши свою колишню владу над нею, ладний був знову удати закоханого, аби тільки Роберта була не дуже непохитною і не вимагала, щоб він негайно її повіз кудись. Хоч він більше не кохає її,— казав собі Клайд, — і не думає одружуватися з нею, але заради тієї, іншої, заради своєї мрії він може принаймні бути добрим до неї, чи не так? Прикинутися! Отже, ця розмова закінчилася примиренням, що грунтувалося на їхній новій домовленості.

Напередодні (в цей день бурхливе життя на озерах, звідки він тільки-но повернувся, трохи притихло) Клайд, Сондра, Стюарт і Бертіна разом з Ніною Темпл і юнаком на ім'я Харлей Бегот, який гостював у Терстонів, проїхали автомобілем спочатку до Бухти Третьої милі (невелика дачна місцевість, приблизно за двадцять п'ять миль на північ від Дванадцятого озера), а звідти, між двома стінами величезних ялин, — на Біг-Бітерн і на інші менші озера, що загубилися в глушині бору, який простягався на північ від озера Трайн. Клайд пригадував тепер, яке дивовижне враження справили на нього ці глухі, майже безлюдні місця. Це були нетрі — в справжньому розумінні цього слова. Вузькі, розмиті дощем брудні дороги з глибокими коліями звивалися поміж високих, мовчазних і похмурих дерев, оповитих траурними гірляндами отрутних повзучих рослин; і лісові цьому, здавалося, не буде кінця-краю. Моторошні, таємничі, непролазні трясовини і мочарі виднілися обабіч цих доріг; тут і там вони були, неначе кинуті поля бою, усіяні трупами дерев: просякнуті вологістю гниючі стовбури, навалені один на одного іноді в чотири яруси, загрузали в зеленому мулі. На порослих лишаями чи мохом пеньках і гнилих корчах виблискували очі й спинки жаб, що безжурно грілися в промінні червневого сонця, в повітрі звивалися комарі; зрідка мелькав хвіст змії, яка, стривожена несподіваною появою машини, шугала в густі зарості отрутних трав і водяних рослин.

Чомусь, побачивши одне з цих боліт, Клайд згадав про нещасний випадок на озері Пасс. Сам того не розуміючи, він підсвідомо оцінював самітність цього кинутого місця: це може іноді бути корисним.

І раптом дивний водяний птах з різким криком пролетів десь близько і зник у темній хащі лісу. Його крик примусив Клайда нервово здригнутися і трохи підвестися в автомобілі: ніколи в житті він не чув, їцоб так кричав птах.

— Що це? — спитав він у Харлея Бегота, який сидів поруч нього.

— Що саме?

— Наче птах… щось зараз пролетіло там, позаду…

— Я не чув ніякого птаха.

— Ну, хіба? І такий дивний крик… У мене просто мороз поза шкірою пройшов!

У цьому майже безлюдному краю Клайда особливо вражала безліч відлюдних озер, про існування яких він ніколи раніше не чув. Уся місцевість, яку вони тепер проїжджали так швидко, як тільки дозволяли вкриті непролазною грязюкою дороги, була вкрита озерами, загубленими серед густих хвойних лісів. І тільки дуже рідко можна було помітити які-небудь ознаки житла, до якого вела ледве помітна стежка, або піщана чи вибоїста дорога; що зникала серед темних дерев. Більшість берегів найвіддаленіших озер були майже безлюдні, і поодинока хатина чи далекий будиночок, що виднілисл над гладінню вод якого-небудь самоцвіту в оправі з ялин, викликали загальну цікавість.

Але чого йому все пригадується те озеро в Массачузетсі! Той човен! Тіло дівчини знайшли, а тіло її супутника — ні… Який все-таки жах!

Потім, сидячи в себе в кімнаті після розмови з Робертою, він згадав, що іще через кілька миль машина, нарешті, виїхала на відкритий простір у північній частині довгого вузького озера. Південну частину його відділяв острівець чи мис, за яким, мабуть, озеро тягнулося ще далеко, з вигинами і поворотами, яких не видно було з того місця, де спинився автомобіль. Воно здавалося зовсім пустельним, якщо не зважати на невелику гостиницю і сарай для човнів у найближчому кінці. На всьому озері вони не бачили в цей час жодної байдарки або човна. І як біля всіх інших озер, повз які вони проїжджали, вздовж берегів його, аж до самої води, стояли на варті все такі ж високі тем-нозелені гостроверхі ялини з розложистим віттям, що нагадували дерево за його вікном у Лікурзі. А вдалині на південному заході піднімалися горбаті спини м'яко окреслених зелених Адірондакських гір. По озеру проходили брижі від легкого вітерця; вода його, що блищала на сонці, була густого тону берлінської лазурі, майже чорна; це показувало, як потім розповів провідник, який байдикував на низькій веранді маленької гостиниці, на величезну глибину:

— Тут цілих сімдесят футів буде, — і це за якихось сто футів від пристані.

Харлея Бегота цікавило, чи добрі тут рибні лови (його батько хотів через кілька днів приїхати в ці місця), і він спитав у провідника, який, здавалося, і не дивився на тих, що сиділи в автомобілі:

— А яке завдовжки це озеро?

— Близько семи миль.

— А як щодо риби?

— Закиньте вудку і побачите. Нгйкраще місце в усій окрузі для риби, як-от чорного окуня. Он там, за островом, на південній стороні, є маленька бухта, так її вважають найкращим місцем для рибних ловів з усіх тутешніх озер. Я одного разу бачив, як двоє наловили сімдесят п’ять рибин протягом двох годин. Цього, мабуть, вистачить кожному, хто не має наміру геть чисто розорити наше озеро.

І провідник, високий, сухорлявий чоловік з довгою вузькою головою, з обличчям, порізаним зморшками, грубувато засміявся, оглядаючи приїжджих маленькими проникливими яскравоголубими очима.

— Думаєте спробувати щастя сьогодні?

— Ні, це я не для себе питаю… Може, сюди приїде наступного тижня мій батько. Я хотів знати, чи можна тут пристойно влаштуватися?

— Ну, вигоди тут, звичайно, не такі, як на озері Рекет, зате й рибка там не така, як у нас.

Він усміхнувся хитрою, багатозначною посмішкою.

Клайд ніколи ще не бачив людей такого типу. Його зацікавив увесь цей відлюдний світ, з своїми химерами і суперечностями, такий не схожий ані на те міське життя, яке він тільки й знав до цього часу, ні на екзотичну розкіш, що оточувала його у Кренстонів та їхніх друзів. І який же пустинний і дивний цей край, який же контраст із жвавим життям Лікурга, до якого звідси менше ста миль, якщо йти на південь!

— Ці місця просто пригнічують мене, — заявив Стюарт Фінчлі.— Так близько від нас — і така величезна відміна! Схоже на те, що тут взагалі ніхто не живе.

— Та воно так і є,— обізвався провідник. — Тут тільки й зустрічаєш літні табори, та дехто приїжджає восени полювати на оленів

і лосів, а більше тут нікого не побачиш після першого вересня. Я в цих місцях ставлю капкани і служу провідником уже років сімнадцять— і все залишається по-старому, хіба що більше народу стало приїжджати влітку на озера, як-от на Дванадцяте. Треба добре знати цей край, якщо хочеш завернути кудись з головних доріг. Правда, за п’ять миль на захід проходить залізниця. Станція Ган-Лодж. Улітку від нашої гостиниці туди ходить автобус. І ще є щось схоже на дорогу до озера Грей і до Бухти Третьої милі. Ви, певно, проїжджали нею: до нас тільки й можна так добратися. Кажуть, що прокладатимуть дорогу до Довгого озера, але поки що це самі балачки. А до багатьох тутешніх озер і зовсім немає таких доріг, щоб автомобілю проїхати. Самі стежки, і навіть таборів пристойних немає. Ми з Бадом Еллісом ходили минулого літа на озеро Ган — це тридцять миль звідси, — так нам довелося всі тридцять миль іти пішки і весь свій вантаж тягнути на собі. Але вже зате й риби, і дичини вдосталь! Олені та лосі приходять сюди на водопій. Бачив їх так виразно, як ось ота колода на берегу.

I Клайд пригадав те враження, з яким він і його супутники їхали звідти: навряд, думаіли вони, знайдеться ще де-небудь такий безлюдний край, сповнений такої таємничості і дивного очарування. І подумати тільки, що це зовсім недалеко від Лікурга: яких-небудь сто миль по шосе і не більше сімдесяти залізницею, як вій випадково довідався.

Тепер, у Лікурзі, повернувшись до себе після розмови з Робертою, він знову побачив на письмовому столі газету із заміткою про трагедію на озері Пасс і мимоволі ще раз тривожно, але рішуче пробіг очима все до останнього слова, — всі багатозначні подробиці і натяки. Як просто і невимушено ці двоє прийшли на пристань; най-звичайнісіньким чином, не викликаючи ні в кого ніяких підозрінь, взяли човен напрокат, щоб покататися, і зникли в північній частині озера; а потім — перевернутий човен, і весла, і капелюхи, які плавали коло берега… Він читав, стоячи біля вікна; було ще досить видно. За вікном простяглося темне віття ялини, про яку він думав напередодні,—вона тепер нагадувала йому ялини на берегах Біг-Бітерну.

Та — великий боже! — що ж це? Про що він думає? Він, Клайд Гріфітс! Племінник Семюела Гріфітса! Що закралося йому в душу? Убивство! Ось що це таке! Ця страшна газета… з веління якої злої долі вона весь час впадає йому у вічі? Найжахливіший злочин, — і якщо його викриють, — посадовлять на електричний стілець. І крім того, він нікого не може вбити, — вже в усякому разі не Роберту. Ні, ні! Звичайно, ні,— після всього, що було між ними… Так, — але той, інший світ… Сондра… він напевно втратить усе, якщо тепер же не почне якось діяти.

Його руки тремтіли, вії посмикувалися, потім трепет пройняв його по саму маківку, і по всьому тілу хвилею пройшов холодний нервовий дрож. Убити! Чи принаймні перевернути човен на великій глибині,— це, звичайно, може статися де завгодно і цілком випадково, як на озері Пасс. І Роберта не вміє плавати. Він знав це. Але вона може врятуватися все-таки… закричати… схопитися за човен… і тоді… якщо хтось буде поблизу і почує її… потім вона розповість!.. Холодний піт виступив у нього на лобі, губи тремтіли, в горлі враз пересохло. Щоб уникнути цього, йому доведеться… доведеться… але ні… він не такий. Він не може вчинити таку річ… ударити кого-небудь… дівчину… Роберту… та ще коли вона потопатиме чи постарається виплисти… Ні, ні… тільки не це! Неможливо.

Він узяв капелюха і вийшов на вулицю, щоб ніхто не міг підслухати, як він думає (так він називав це про себе) ці жахливі, страшні думки. Він не міг, не хотів більше думати про це. Він не така людина… І все ж… І все ж ці думки… Це розв’язання… якщо він взагалі хоче знайти розв’язання. Це спосіб залишитися тут… не виїжджати… одружитися з Сондрою… позбутися Роберти, усього… усього! — треба тільки трохи мужності, сміливості… Але ні!

Він ішов усе далі й далі, за місто, по шосе, яке вело на південний схід, через бідні, глухі передмістя; тут він був зовсім на самоті і міг думати, — він почував, що тут ніхто не підслухає його думок.

Присмерк згущався. Тут і там у будинках засвічувалися вогні. Обриси дерев у полях і вподовж дороги ставали невиразними і розпливчастими, як дим. І хоч було жарко і повітря безживне і непорушне, Клайд ішов швидко, обливаючись потом, продовжуючи думати, — він немовби намагався випередити, заглушити в собі, обманути якесь внутрішнє «я», яке воліло бути непохитним, і думати.

Похмуре відлюдне озеро!

Острів у південній його частині!

Хто побачить?

Хто почує?

Станція Ган-Лодж, звідки до озера літнього часу ходить автобус… (Так він пригадав і це? А, чорт!) Жахливо, що це пригадалося в звязку з тими думками. Але якщо взагалі думати про такі речі, то вже краще обміркувати все як слід, — треба признатися собі в цьому або ж облишити думати про це раз і назавжди… назавжди… Але Сондра! Роберта! І якщо його спіймають — електричний стілець] Так — але жахливість його теперішнього становища! Нерозв'язні труднощі! Небезпека втратити Сондру! Так, але вбити…

Він витер розпалене вогке обличчя, спинився і подивився на групу дерев серед поля, — вони чимось нагадували йому ті дерева… там… не подобається йому ця дорога. Стає надто темно. Краще повернутися в місто. Але та дорога, що веде на південь, до Бухти Третьої милі і до озера Грей… Нею можна дійти до Шейрона і до вілли Кренстонів. Він міг би піти нею потім… Боже! Озеро Біг-Бітерн… у присмерку дерева на березі будуть схожі на ось ці — невиразні і похмурі. Це має статися надвечір, звичайно. Нікому й на думку не спаде спробувати… словом… зробити це… вранці, коли таік видно… Так учинив би тільки дурень. Але ввечері, в присмерку, ось як тепер, чи трохи пізніше… Та ні, чорт забери, він не стане прислухатися до таких думок! І все-таки… ніхто, напевно, не побачить там ні його, ні Роберту. Це так просто — поїхати на таке озеро, як Біг-Бітерн… під приводом весільної подорожі… скажемо, четвертого липня… або пізніше — після п'ятого, коли там буде менше народу. І записатися не під своїм прізвищем… під чужим, щоб не залишити слідів… І потім так просто повернутися в Шейрон і на дачу Кренстонів пізно ввечері чи, може, рано-вранці другого дня і сказати, що він приїхав ранковим поїздом, який приходить близько десятої… А потім…

До біса! Чому його свідомість уперто повертається до цієї думки?. Невже він і справді замишляє таку річ? Та ні ж! Він не може! Він, Клайд Гріфітс, не може серйозно думати ні про що таке. Це неможливо. Він не може, ні. Це неможливо і надто мерзотно, не можна навіть уявити собі, що він, Клайд Гріфітс, здатний на такий вчинок. І все ж…

І одразу в ньому наполегливо заговорила гнітюча свідомість власної нікчемності і нездатності до такого тяжкого злочину. Він вирішив повернутися до Лікурга, — там принаймні він буде серед людей.

РОЗДІЛ XLV

У людей з хворобливою чутливістю і загостреною уявою, якщо їхній інтелект — до того ж наділений особливою силою — натрапляє на важке і складне завдання, бувають такі хвилини, коли розум, ще не скинутий з свого трону, все ж втрачає рівновагу, корчиться, наче в полум'ї, коли людина приголомшена і свідомість до того одурманена, що — принаймні на якийсь час — нерозсудливість чи замішання, схибність чи помилка можуть узяти верх над усім іншим.

У таких випадках воля і мужність, натрапивши на серйозні труднощі, яких вони не можуть ні витерпіти, ні подолати, начебто відступають, вдаються до поквапної втечі, залишаючи місце паніці і тимчасовому безумству.

і розум Клайда можна було порівняти тепер з маленькою розтрощеною армією, що тікає від сильного противника; іноді серед поспішної втечі вона спиняється на мить, обмірковуючи, як врятуватися від цілковитого розгрому, — і в своєму панічному страхові хапається за найзгубніші, найрискованіші плани порятунку від загрожуючої і цілком неминучої долі. Погляд Клайда ставав напруженим, інколи безумним; хвилина за хвилиною, година за годиною він ізнову й знову повертався все до тих самих думок і вчинків, перевіряючи їхню хитку рівновагу. Та виходу не було — ніде ані найменшої змоги викрутитися з цього скрутного становища. І тоді знову напрошувалося рішення, неначебто підказане газетною заміткою, але психологічно породжене його власними тяжкими, пристрасними і марними розшуками виходу, і тому особливо настійне.

Справді, немовби з глибини якогось нижчого чи вищого світу, про існування якого він ніколи не здогадувався і куди ні разу не проникав, із світу, що перебуває поза життям та смертю і населений зовсім іншими істотами, ніж він сам, — як дух від випадкового дотику до лампи Аладіна, як джинн, що димом підвівся з таємничого глечика, який потрапив у сіть рибалки, перед ним враз постав якийсь підступний, диявольський задум, що таївся в його душі: страхітливий, але владний, підступний, але звабний, дружній, але жорстокий, він надавав Клайду вибір між злом, що загрожувало йому загибеллю (незважаючи на його найсильніший опір), та іншим злом, яке, хоч і сповнювало його душу огидою і жагучою жахливістю, але все ж обіцяло попереду свободу, успіх та кохання.

Його мозок можна було в цей час порівняти із замкнутим мовчазним залом, де, проти власної волі, він опинився в цілковитій самоті і от розмірковує тепер над таємничими і страшними бажаннямн чи порадами якоїсь темної, первісної частки свого «я», неспроможний ні зректися її, ні втекти, і не маючи мужності будь-як діяти.

Бо тепер заговорило його найгірше і найслабкіше «я». Воно казало: «Хочеш уникнути вимог Роберти, які донині, до цієї самої хвилини, здавалися тобі абсолютно неминучими? Слухай! Я вкажу тобі шлях. Він веде через озеро Пасс. Та газета — ти вважаєш, марно вона потрапила тобі в руки? Пригадай Біг-Бітерн, глибоку синяво-чорну воду, острів на півдні, безлюдну дорогу до Бухти Третьої милі. Саме те, що тобі потрібно. Перевернеться човен чи байдарка на такому озері — і Роберта назавжди піде з твого життя. Вона не вміє плавати! Озеро… те озеро… яке ти бачив, яке я показав тобі… хіба воно не ідеально підходить для цієї мети? Таке відлюдне, воно рідко відвідується і в той же час порівняно близьке, — не більше ста миль звідси. І як просто вам з Робертою податися туди, — немовби в цю уявну весільну подорож, про яку ви вже умовилися. Ти повинен зробити тільки одне — змінити своє та її прізвища… або навіть і цього не треба. Нехай вона збереже своє, а ти — своє. Ти ніколи не дозволяв їй говорити про тебе і ваші відносини, і вона нікому не казала. Ти писав їй тільки найофіціальніші записки. І тепер, якщо ти зустрінешся з нею де-небудь, як ви вже умовилися, і ніхто не побачить вас, ти можеш відвезти її на Біг-Бітерн чи куди-небудь по сусідству, як раніше їздив з нею до Фонди».

«Але на Біг-Бітерні немає готелю, — зразу зауважив сам собі Клайд, — просто халупа, де можуть уміститися лише кілька чоловік, та й то абияк».

«Тим краще. Отже, там буде менше народу».

«Але нас можуть помітити по дорозі, в поїзді. Мене потім впізнають як її супутника».

«Хіба вас помітили у Фонді або Гловерсвілі? Ви завжди їздили в різних вагонах чи купе, — хіба: не можна й тепер зробити те саме? Адже мається на увазі, що це буде таємний шлюб, — то чому ж не таємний медовий місяць?»

«Вірно… вірно».

«І коли все буде влаштоване і ви приїдете на Біг-Бітерн чи на яке-небудь інше озеро — їх стільки навкруг, — як просто буде поїхати покататися на човні! Жодних запитань. Жодних записів під твоїм чи її прізвищем. Найняти човен на годину, чи на півдня, чи на день. Ти бачив острів у південній частині того безлюдного озера. Правда, красивий острів? Його варто обдивитися. Чому б не зробити такої приємної прогулянки перед весіллям? Роберта буде дуже рада… вонаї тепер така стомлена і змучена, а тут — заміська прогулянка… відпочинок перед випробуваннями нового життя. Адже це розумно? Правдоподібно? І, мабуть, ні один з вас не повернеться. Ви обидва потонете, чи не так? Хто може це побачити? Один чи два провідники, човняр, який дасть вам човен, хазяїн гостиниці. Але звідки їм знати, хто ти або хто вона. А ти чув, як там глибоко?»

«Але я не хочу вбивати її, не хочу вбивати її. Не хочу заподіювати їй ніякої шкоди. Якщо тільки вона погодиться відпустити мене і піти своїм шляхом, я буду такий радий, такий щасливий ніколи ке бачити її більше».

«Але вона не відпустить тебе і не піде своїм шляхом, якщо ти не підеш з нею. Коли ж ти втечеш від неї, то втратиш Сондру і все, що зв'язане з Сондрою, і всі втіхи твого тутешнього життя: своє становище у дядька, в його друзів, їхні автомобілі, танці, поїздки на дачу. А що потім? Нікчемна посада! Нікчемний заробіток! Знову блукання, як після нещастя в Канзас-Сіті. Більше ніколи і ніде не матимеш уже такої щасливої нагоди. Ти хочеш цього?»

«Але ж і тут можливий який-небудь нещасливий випадок, який зруйнує всі мої мрії… моє майбутнє… як було в Канзас-Сіті?»

«Нещасливий випадок? Звичайно… але тільки не такий. Тепер весь план у твоїх руках… Ти можеш влаштувати все так, як захочеш. І як це просто! Скільки човнів перевертається кожного літа… і ті, що катаються, тонуть, бо більшість не вміє плавати. А звідки стане відомо, чи умів плавати мужчина, який був на озері з Робертою Олден? Адже з усіх видів смерті найлегший — потонути… ні шуму, ні крику… можливо, випадковий удар веслом чи бортом човна… А потім німа тиша! Свобода… Труп ніколи не буде знайдено. Або, якщо його буде знайдено і впізнано, то хіба не легко буде удати (тільки добре обміркуй це), що ти був в іншому місці, на якомусь іншому озері, перш ніж податися на Дванадцяте? Чим погано придумано? Де тут вразливе місце?»

«Але, припустимо, я переверну човен, а Роберта не потоне, що тоді? Вона чіплятиметься за човен, кричатиме, її врятують, і потім вона розповість, що я… Ні, я не можу зробити цього… і я не хочу. Я не ударю її. Це надто жахливо, надто підло…»

«Та легкий удар… найлегшого удару за таких обставин досить, щоб оглушити її і покінчити з усім. Сумно, це так, але ж вона може йти своїм шляхом, чи не так? А вона не хоче — і не дає тобі йти твоїм. Що ж, у такому разі… хіба це вже так несправедливо? І не забувай, що тебе жде Сондра… красуня Сондра… життя з нею в Лі-курзі… багатство, високе становище в товаристві,—ніде і ніколи більше ти не доможешся нічого схожого… ніколи… ніколи! Кохання і щастя… і будеш рівня кому завгодно в лікурзькому товаристві… стоятимеш навіть вище, ніж твій двоюрідний брат Гілберт».

Голос замовк на час, загубившись у присмерку… в тиші… в мріях…

Проте Клайд, обмірковуючи все чуте, не був переконаний цим. Темні побоювання або кращі почуття приглушували поради голосу, що лунав у великому залі. Та досить було Клайду подумати про Сондру і про все, що вона уособлює, а потім про Роберту, — і таємничий хтось одразу ж повертався, ще хитріший і вкрадливіший.

«А, все ще думаєш про те саме! І не знаходиш виходу, — і не знайдеш. Я вказав тобі вірний шлях, рятівний, єдиний шлях… єдиний шлях: через озеро. Хіба так важко, катаючись по ньому, відшукати якийсь відлюдний куточок, непомітну бухточку, якнайближче до південного берега, де вода глибока? І як легко звідти пройти лісом до Бухти Третьої милі чи до озера Грей! А звідти — до Крен-стонів. Туди ходить невеличкий пароплав, ти ж знаєш. Фе, яке боягузтво! Яка малодушність. Адже ти можеш здобути те, чого більше над усе жадаєш: красу, багатство, становище в суспільстві… задовольнити всі свої матеріальні і духовні бажання. А інакше — бідність, нудота, важка, погано оплачувана праця…

Ти мусиш зробити вибір! І потім — діяти. Ти мусиш! Мусиш! Мусиш!»

Так закінчив голос, що глухо лунав звідкілясь із дальнього кутка величезної кімнати.

І Клайд слухав — спочатку з жахом і огидою, потім з безстороннім філософським спокоєм людини, що їй, які б не були її думки і вчинки, все ж дається право обмірковувати навіть найдикіші, найвід-чайдушніші плани рятунку. Зрештою, внаслідок своєї духовної і фізичної схильності до насолод і мрій, якої Клайд нездатний був подолати, він внутрішньо до того заплутався, що такий вихід став здаватися йому можливим. Чому б і ні? Адже — як казав йому той голос — це єдино розумний і доступний вихід… вчинити одне тільки лихе діло — і тоді здійсняться всі його бажання і мрії. Але Клайд, чия хитка і дуже мінлива воля була хворобливо слабка, не міг розв’язати важке завдання з допомогою таких міркувань… ні тоді, ні в наступні десять днів.

Власне, полишений на самого себе, він ніколи не міг би наважитися і не наважився б на такий крок. Як завжди, йому залишалося або чекати, що його примусять діяти, або відмовитися від цієї дикої, жахливої думки. Та в цей час надійшло багато листів — сім від Роберти, п’ять від Сокдри, — і перші похмурими, а другі — найрожевішими барвами з разючою наочністю підкреслили протилежні сторони страшного ребуса, що лежав перед Клайдом. На благання Роберти, хоч вони були дуже переконливі і загрожуючі, Клайд не наважився відповісти навіть телефоном: він розміркував, що відповідати — значить тільки прискорити її загибель, — рішучу розв’язку, підказану йому трагедією на озері Пасс.

У той самий час у кількох листах Сондрі він дав волю найпалкішим признанням…

Його люба, його чудесна дівчинка… Він так мріяв уранці четвертого липня приїхати на Дванадцяте озеро… Він безумно жадає знову побачити її! Та на жаль! — писав він також (настільки він і тепер ще не був певний, що робитиме), — деякі обставини в зв’язку з роботою можуть затримати його на день, два чи й три, — він ще не може сказати точно, але напише їй не пізніше як другого числа, коли все остаточно з’ясується. І до того він казав собі: якби тільки вона знала, що за обставини!.. Якби тільки знала! Але й написавши це, — і до того ж не відповівши на останній настійливий лист Роберти, — він усе-таки продовжував казати собі, що це ще зовсім не означає, ніби він розраховує поїхати з Робертою, а якщо навіть і так, — це зовсім не означає, що він збирається вбити її. Ні разу він чесно — чи, вірніше сказати, одверто, сміливо, спокійно — не признавався собі, що задумав учинити такий жорстокий злочин. Навпаки, чим ближче він підходив до остаточного рішення, тим огиднішою і страхітливішою вимальовувалась перед ним ця думка, огидною і майже нездійсненною, і тому ще неймовірніше здавалося, що він коли-небудь це зробить. Правда, в деякі хвилини, — як, звичайно, сперечаючись з самим собою, внутрішньо здригаючись і відступаючи перед усіма страхіттями, якими загрожували мораль і правосуддя, — він думав про те, що можна було б з’їздити на Біг-Бітерн, щоб заспокоїти Роберту, яка

зараз так дошкуляє йому своїми упертими вимогами та загрозами, і отже (знову— відмовка, викручування перед самим собою), ще трохи зволікти, дістати змогу остаточно обміркувати, як же йому бути.

Шлях через озеро.

Шлях через озеро.

Але приїхавши на озеро — чи буде доцільно так зробити, чи ні… як знати. Може, він навіть зуміє переконати Роберту змінити свою точку зору. Адже що б там не казати, а вона, звичайно, робить дуже несправедливо, вона надто багато від нього вимагає. Захоплений згубною мрією про Сондру, він вважав, що Роберта даремно робить таку величезну трагедію із звичайнісінького випадку. Якщо вже говорити одверто, вона опинилася в такому самому становищі, як і Еста. Але ж Еста нікого не примушувала одружитися з нею. А чим Олдени, бідні фермери, кращі від його власних батьків, бідних проповідників? І чого ради так турбуватися про те, що подумають батьки Роберти, — адже Еста зовсім не замислювалась над тим, як це сприймуть її мати та батько?

Щоб там не казала Роберта про його провину, хіба вона сама ні в чому не винувата? Так, звичайно, він намагався спокусити і знадити її, якщо казати правду, — нехай так, але хіба це знімає провину з неї? Хіба вона не могла відмовити йому, коли вже вона була така суворо доброчесна? Та вона ж цього не зробила. А щодо нещастя, яке сталося з нею з його провини, — то хіба він не зробив усього, що міг, аби виручити її? До того ж у нього так мало грошей. І становище в нього таке складне. Ні, вона заслуговує осудження в такій же мірі, як і він. А проте Роберта вперто штовхає його на цей шлях, наполягає на шлюбі, тоді як згодившись піти своїм шляхом, — та чому б їй цього не зробити з його допомогою? — вона врятувала б і його, і себе від усіх страхіть.

Та ні, вона не хоче, — ну, а він не хоче одружитися з нею, от і все! Надаремно вона думає, що зможе примусити його. Ні, ні, ні!

Інколи, впавши в такий настрій, він почував, що здатний на все, що може легко потопити її, і вона сама буде винувата в цьому.

А потім поверталося страхаюче усвідомлення того, що подумають у товаристві і як поведуться, коли довідаються, і що він сам згодом думатиме про себе. І Клайд переконувався, що він, незважаючи на все своє непоборне бажання залишитися в Лікурзі, нездатний діяти, і, отже, повинен тікати звідси.

Так минули вівторок, середа і четвер після останнього листа Роберти, одержаного в понеділок. А в четвер увечері (і його, і Роберту весь час мучили важкі думки) Клайд дістав такого листа:

«Більц, середа, 30 червня

Любий Клайд!

Попереджаю тебе, що коли я не дочекаюся від тебе телефонного дзвінка або листа до полудня п'ятниці, я приїду в Лікург того ж вечора, і всі довідаються, як ти повівся зі мною. Я не можу і не стану чекати й мучитися ані години більше. Мені шкода, що я змушена

піти на такий крок, але весь цей час ти так уперто мовчиш, а субота — вже третє липня, і я нічого не знаю про твої наміри і плани. Все моє життя розбите, і твоє теж буде почасти зіпсуте, але не я одна винувата в цьому. Я зробила все, що тільки могла, аби полегшити тобі цю жертву, і, звичайно, мені дуже важко заподіювати стільки горя моїм батькам та друзям і всім, хто тобі дорогий, так само. Але я жодної години більше не стану чекати й мучитися.

Роберта».

Тримаючи цього листа в руках, Клайд заціпенів, усвідомлюючи, що тепер він безумовно повинен діяти. Вона приїжджає! Якщо він тільки не зуміє заспокоїти її і якось затримати, завтра — другого — вона буде в Лікурзі… Але ж ні другого, ні третього він не може їхати з нею, — тільки після четвертого липня. У святкові дні скрізь буде надто багато народу, їх можуть побачити, впізнати… А тут треба все робити потай. І йому треба ще трохи часу, щоб підготуватися. Тепер він повинен швидко все обміркувати і потім — діяти. Великий боже! Підготуватися. Може, сказати їй телефоном, що він був хворий, чи дуже заклопотаний розшуками грошей, або іще що-небудь подібне до цього, і тому не міг писати… і що, крім того, дядько запросив його на озеро Грінвуд саме на четверте. Дядько! Дядько! Ні, це не годиться. Він надто часто посилався на дядька. І яке тепер має значення для нього або для неї,— чи побачиться він зайвий раз із дядьком. Адже він виїжджає з Лікурга назавжди, так він казав Ро-берті. Мабуть, найкраще — сказати їй, що він їде до дядька, аби якось пояснити йому свій від'їзд: може, тоді він зуміє повернутися сюди, скажемо, через рік. Вона повірить цьому. В усякому разі, він повинен сказати їй щось таке, що заспокоїть її і затримає в Більці хоч би до п'ятого, до того часу, поки він не складе остаточного плану… поки не приготується зробити або одне, або друге… Одне або друге…

Не гаючи ні хвилини, не роздумуючи більше, він кинувся до найближчого телефону, де його навряд чи могли підслухати. Він викликав Роберту і почав довго, ухильно і цього разу вкрадливо пояснювати; він запевняв її, що був по-справжньому хворий, простуджений, не виходив з дому і тому не міг добратися до телефону… далі, він вирішив, що йому треба якось порозумітися з дядьком, щоб мати можливість коли-небудь згодом повернутися сюди… Він говорив так благаюче і майже ласкаво, просив Роберту врахувати, в якому стані він був у ці дні,— і, зрештою, не тільки зумів примусити її повірити, начебто й справді є якісь виправдання його зволіканню і мовчанню, а й виклав їй свій новий план. Нехай вона почекає до шостого, — і тоді він напевно, неодмінно зустріне її в будь-якому місці, яке вона вибере, — в Гомері, Фонді, Лікурзі, Літл-Фоллз… Але, оскільки вони хочуть зберегти все в таємниці, він пропонував би їй приїхати шостого вранці у Фонду, щоб денним поїздом вирушити в Утіку. Там вони зможуть переночувати, — не можна ж їм обговорювати свої плани і щось вирішувати телефоном, — а потім зроблять так, як домовляться. Крім того, він тоді зможе розповісти їй докладно, як саме, на його думку, їм треба діяти. У нього з’явилася ідея — провести маленьку подорож, перш ніж вони одружаться, або потім, як їй захочеться… але… в усякому разі це буде приємна прогулянка… (При цих словах голос його став хрипким, а коліна й руки злегка затремтіли, та Роберта не могла помітити його раптового збентеження). Вона не повинна зараз розпитувати його. Він не може розповісти їй усе телефоном. Але шостого опівдні він неодмінно буде на вокзалі у Фонді. Коли вона побачить його, їй залишиться тільки купити квиток до Утіки і сісти у вагон, а він купить квиток окремо і сяде в інший вагон, у сусідній. Якщо вона не побачить його на платформі до відходу поїзда, він пройде через вагон, аби вона бачила, що він тут, але не більше: нехай не починає розмови з ним. В Утіці вона віддасть на схов свій чемодан, а він пройде за нею до найближчого спокійного куточка, потім він піде по її речі, вони разом підуть в який-небудь скромний готель, а про все інше він уже сам подбає.

Вона повинна зробити, як він каже. Може ж вона настільки повірити йому! Тоді він подзвонить їй завтра — третього, і потім, звичайно, вранці шостого; таким чином, обидва вони знатимуть, що все гаразд: що вона виїжджає, а він буде на місці. Що? Вона хоче взяти з собою скриньку? Маленьку? Звичайно, коли вона їй потрібна, нехай візьме. Але на її місці він не став би зараз брати з собою багато речей. Коли вони влаштуються де-небудь, неважко буде переслати все, що їй знадобиться.

Клайд говорив усе це, стоячи в телефонній будці в маленькій аптеці на околиці (аптекар сидів у задній кімнатці, серед своїх банок і склянок, захоплений читанням якогось безглуздого романа), і здавалося, велетень-джинн, що раніше з’являвся в мовчазному залі в його мозку, знову став за його плечем, — насправді це він говорив устами Клайда, а не сам Клайд, застиглий, заціпенілий, зляканий.

«Поїжджай на те озеро, де ти був разом з Сондрою!

Дістань путівник цієї місцевості в готелі «Лікург» або на вокзалі.

Пливи до південного кінця озера, а потім звідти йди на південь.

Вибери човен, який легко перевертається, — човен з округлим дном, які ти бачив на озері Крам і на інших тамтешніх озерах.

Купи нового капелюха', щоб не був схожий на твій і, отже, не міг виказати тебе, і залиш його на воді. Можна навіть видерти підкладку, щоб невідомо було, де куплено капелюха.

Уклади всі свої речі в скриню, але залиш її дома; у разі невдачі можна буде, повернувшись сюди, одразу взяти її і зникнути.

Візьми з собою тільки такі речі, які ти міг би взяти для поїздки на дачу, на Дванадцяте озеро, а не для остаточного від’їзду; якщо тебе розшукають на Дванадцятому озері, все виглядатиме так, ніби ти тільки туди і їхав, — нікуди більше.

Скажи Роберті, що ти маєш намір одружитися з нею, але після того, як ви повернетеся з цієї подорожі, не раніше.

І якщо буде необхідно, легко удариш — тільки щоб оглушити її, не більше… щоб, упавши у воду, вона легше потонула.

Не бійся!

Не будь слабким!

Пройди через ліс увечері, а не вдень, — щоб тебе могли побачити тільки в Шейроні, або в Бухті Третьої милі і щоб ти міг сказати, що приїхав з озера Рекет, чи з Довгого, чи з Лікурга.

Називай себе вигаданим ім'ям і, наскільки можеш, змінюй почерк.

Твердо вір в успіх.

І говори з Робертою тихо, зовсім тихо — лагідно, ніжно, наві"ь закохано. Так треба, щоб підкорити її тепер твоїй волі».

Так говорило його друге темне «я».

РОЗДІЛ XLVI

І ось вівторок 6 липня, полудень, платформа на залізничній станції між Утікою і Фондою. Роберта виходить з поїзда, який прийшов з Більца, — тут вона чекатиме Клайда: поїзд, яким вони поїдуть в Утіку, буде тільки за півгодини. І через чверть години сам Клайд виходить з бокової вулиці і наближається до станції з південного боку, так що Роберта не може його бачити, — він же, обійшовши західний кут вокзалу і спинившись за купою кошиків, може спостерігати за нею. До чого ж вона бліда та худа! І, протилежно до Сондри, як вона погано одягнена: в синьому дорожньому костюмі і коричневому капелюшку, куплених для цього випадку, — провісник злиденного і нелегкого життя, такого відмінного від того, яке пропонує йому Сондра. І Роберта гадає примусити його відмовитися від Сондри заради одруження з нею, — і виплутатися з цих шлюбних уз йому пощастить у найкращому разі тоді, коли Сондра і все, що втілене в ній, стане тільки згадкою. Як по-різному ставляться до нього ці дві дівчини: Сондра, все маючи, все йому пропонує і нічого не вимагає; Роберта, не маючи нічого, вимагає всього.

Глухе і гірке почуття образи охопило його, і він з мимовільною симпатією подумав про того невідомого мужчину з озера Пасс і в глибині душі побажав йому успіху. Можливо, і він був у такому ж становищі. І може, зрештою, він саме так і зробив, тому його й не знайшли. Всі нерви в Клайда напружилися. Погляд його був похмурий, злий і все-таки неспокійний. Чи минеться успішно й цього разу?

І от він на одному з нею пероні (результат її упертих і нелогічних вимог) і має подумати про те, як йому сміливо й швидко здійснити плани, обмірковувані протягом чотирьох днів — відтоді, як говориз з нею телефоном (а невиразно — ще і в попередні десять днів). Він вирішив — і тепер ніщо не повинно перешкодити йому. Він повинен діяти! Він не допустить, щоб страх став на заваді здійсненню задуманого.

І він пішов уперед, щоб вона побачила його, і при цьому поглянув на неї багатозначно і неначе дружньо, немов кажучи: «Бачиш, я тут». Та що приховувалося за цим поглядом! Якби тільки вона могла проникнути глибше під цю маску і відчути його похмурий і страшний настрій, то кинулась би тікати з усіх сил. Але тепер, коли вона побачила, що він справді приїхав, похмура тінь, що затаїлася в її очах, зникла, опущені кутки губів вирівнялися; не показуючи, що впізнала його, вона проте вся розцвіла і одразу пішла до каси, щоб, відповідно до вказівок Клайда, купити квиток до Утіки.

Вона думала про те, що нарешті, нарешті ж він приїхав. Тепер він повезе її. І тому її душу сповнило почуття вдячності. Адже вони проживуть разом щонайменше сім або вісім місяців. Мабуть, потрібні будуть і такт, і терпіння для того, щоб усе було гаразд, а все-таки, напевно, це можливо. Віднині вона повинна бути втіленою обережністю— не казати і не робити нічого, що може чогось розгнівати його, — адже, природно, він матиме тепер не дуже лагідний настрій. Але він, здається, трохи змінився… може, він буде добрішим до неї, більше співчуватиме їй, — схоже на те, що він, нарешті, щиро і добровільно підкорився неминучому. І в той же час, побачивши його світлосірий костюм, новий капелюх із соломки, до блиску начищені черевики, чемодан темної шкіри і — тут він виявив дивну неуважливість і легковажність — штатив недавно купленого фотографічного апарата, прикріплений ремінцями до чемодана, разом з тенісною ракеткою в яарусиновому чохлі (головним чином для того, щоб приховати його ініціали «К. Г.»), вона знову відчула колишню ніжність і потяг до нього. їй подобалися і його зовнішність, і його характер. Незважаючи на його теперішню байдужість до неї, він був усе-таки її Клайд.

Побачивши, що вона купила квиток, Клайд теж підійшов до каси, потім знову подивився на неї, немов поглядом даючи їй зрозуміти, що все гаразд, і повернувся на східний кінець платформи; Роберта теж пішла на своє місце.

(Чому цей старик у старому зимовому коричневому костюмі і шапці, з пташиною кліткою, загорнутою в коричневий папір, так дивиться на нього? Невже він щось відчув? Невже він його знає? Може, він працював у Лікурзі і бачив його раніше?)

Треба купити сьогодні в Утіці другого такого капелюха — тільки б не забути про це — капелюха з соломки із штампом місцевої крамниці на підкладці; він надіне його замість того, який на ньому зараз. Коли Роберта не дивитиметься на нього, він сховає старого у свій чемодан разом з іншими речами. Для цього йому доведеться залишити Роберту на кілька хвилин, коли вони приїдуть в Утіку, — на вокзалі, в бібліотеці, де-небудь… можливо, — таким був його первісний план, — він відвезе її в який-небудь готель і запишеться там як містер Карл Грехем з дружиною, або Кліфорд Голден, чи Герінг (одна дівчина на фабриці мала таке прізвище). Отже, якщо їх простежать, то виникне припущення, що вона виїхала з якимсь мужчиною з таким прізвищем.

(Вдалині — свисток поїзда. Поїзд має зараз підійти. Його годинник показує двадцять сім хвилин на першу.)

Треба вирішити, як поводитися з нею в Утіці: ласкаво і сердечно чи холодно. Телефоном, правда, він говорив з нею дуже лагідним, дружелюбним тоном, — інакше не можна було. Мабуть, варто продовжувати в тому ж дусі, бо інакше вона почне роздратовуватися, стане підозрілою, впертою, — і тоді все буде дуже важко і складно.

(Та чи підійде коли-небудь цей поїзд?)

Але йому зовсім нелегко бути привітним, — адже зрештою вона командує ним, хоче, щоб він виконував її вимоги, — і ще поводився з нею ласкаво! Прокляття! Так, але якщо він не буде ласкавим? Раптом вона якось розгадає йоґо думки, відмовиться поїхати з ним і зруйнує всі його плани…

(Тільки б коліна й руки не тремтіли так!)

Та ні, як вона може запідозрити що-небудь подібне, коли він і сам ще не цілком певний, чи зможе це зробити? Він знав тільки одне: що не поїде з нею нікуди, — і все тут. Може, він і не переверне човен, як вирішив напередодні, але однаково з нею не поїде.

Та ось і поїзд. Роберта піднімає свій чемодан. Чи не надто він важкий для неї в її теперішньому становищі? Мабуть, важкий. Це не гаразд. До того ж сьогодні дуже жарко. В усякому разі він допоможе їй потім, коли вони будуть у такому місці, де їх ніхто не побачить. Вона дивиться в його бік — хоче пересвідчитись, що він справді поїде; як це схоже на неї,— в останні дні вона так підозріло, недовірливо ставиться до нього. Та ось вільне місце в глибині вагона, з тіньової сторони. Тут непогано. Він влаштується якнайзручніше і дивитиметься у вікно. Тут, саме за Фондою, за яких-небудь дві милі, є ріка — той самий Могаук, що протікає через Лікург, повз фабрику; вздовж його берегів вони з Робертою гуляли минулого року, приблизно в таку ж пору року. Та цей спогад тепер йому неприємний, і він звертає погляд на куплену щойно газету і, прикрившись нею, мов щитом, знову в усіх деталях малює собі картину, яка цікавить його зараз набагато більше, — місцевість навколо озера Біг-Бітерн: після тієї вирішальної розмови з Робертою телефоном вона цікавить його більше від усієї географії світу.

У п'ятницю, після тієї розмови, він зайшов у готель «Лікург» і взяв там три різних путівники з описами готелів, дач, гостиниць та інших місць, де можна спинитися в глухих місцевостях коло Біг-Бітерну і Довгого озера. (Коли б тільки можна було якось добратися до одного з цих цілком безлюдних озер, про які говорив провідник на Біг-Бітерні… Тільки, мабуть, на таких озерах немає ніяких човнів!) А потім у суботу він узяв ще чотири путівники на вокзалі (вони зараз у нього в кишені). І всі вони підтверджують, що вздовж ось цієї самої залізниці, яка веде на північ, до Біг-Бітерну, є безліч маленьких озер і гостиниць, де вони з Робертою можуть спинитися на день-два, якщо вона захоче, або в усякому разі на ніч, перш ніж вирушити на Біг-Бітерн чи до озера Грасс. Клайд звернув особливу увагу на це останнє озеро, — дуже красиве і недалеко від станції, як говорилося в путівнику; там є три непоганих маленьких пансіони, і плата за двох усього двадцять доларів на тиждень. Отже, якщо вони вдвох залишаться там на ніч, це коштуватиме не дорожче п'яти доларів. Він скаже Роберті, як і придумав за ці дні, що їй треба трохи відпочити перед від’їздом у чужі місця; скаже, що коли вони поїдуть на озеро Грасс того ж вечора, як приїдуть в Утіку, чи наступного ранку, і заночують там, то це коштуватиме, як говориться в путівнику, не дуже дорого — близько п’ятнадцяти доларів, враховуючи проїзд і інші витрати. Він подасть це як приємну маленьку екскурсію, своєрідну подорож перед тим, як вони повінчаються. І ні в якому разі не поступатися, коли вона захоче, щоб вони спочатку повінчалися, — це не годиться.

(П’ять птахів летять до гайочка, що видніється он там, біля підніжжя пагорба…)

Звичайно, не можна їхати просто з Утіки на Біг-Бітерн тільки заради катання по озеру — на один день — за сімдесят миль. Це здасться дивним і їй, і кому завгодно. Це може навіть викликати в неї підозріння. Може, краще — оскільки в Утіці йому треба буде ненадовго залишити її, щоб купити собі капелюха, — перебути цю першу ніч саме в Утіці, в якому-небудь скромному, недорогому готелі і тільки потім запропонувати поїздку на озеро Грасс. А звідти вони вранці вирушать на Біг-Бітерн. Він може сказати, що Біг-Бітерн красивіше… або що вони їдуть у Бухту Третьої милі (власне, звичайне сільце), де можна буде повінчатися, але по дорозі для розваги заглянуть на Біг-Бітерн. Він скаже, що хоче показати їй озеро і зробити кілька знімків — сфотографувати її й себе. Для цього він і взяв апарат… і для того, щоб потім знімати Сондру.

Який похмурий задум!

(А ось дев'ять білих і чорних корів на зеленому схилі пагорба.)

Дивлячись на його чемодан з прив’язаним збоку штативом і тенісною ракеткою в чохлі, зустрічні думатимуть, що він і Роберта— проїжджі туристи, що прибули звідкілясь здалеку, і якщо вони обидва зникнуть… ну що ж, адже вони нетутешні… Хіба не сказав провідник, що в цьому озері сімдесят п’ять футів глибини, — як на озері Пасс? А щодо чемодана Роберти… справді, як бути з ним? До цього часу він якось не подумав про це.

(Он три автомобілі, вони мчать майже так само швидко, як поїзд.)

Ну от, вони переночують на озері Грасс і вирушать далі: він скаже Роберті, що вони повінчаються в Бухті Третьої милі, на озері Грей, де живе знайомий йому пастор; він умовить її залишити чемодан на станції Ган-Лодж, — звідти вони поїдуть автобусом до Біг-Бітерну, — а свій чемодан він візьме з собою. Він просто скаже кому-небудь — хоча б човняру або шоферові автобуса, — що там у нього фотографічний апарат, і спитає, де тут найкращі краєвиди. Або в чемодані буде сніданок. Мабуть, ця думка влучніша: взяти з собою сніданок і цим заодно обманути і Роберту, і шофера. Це теж може ввести в оману, чи не так? Багато хто кладе фотоапарат у чемодан, коли їде на озеро. В усякому разі йому абсолютно необхідно взяти чемодан з собою. Інакше для чого цей план — пропливти до острова і звідти йти лісами на південь?

(Який огидний, жахливий план! Невже він виконає його?)

Але як дивовижно кричав той птах на Біг-Бітерні! Він не хотів би ще раз почути його чи побачити того провідника: провідник може пригадати його. Правда, Клайд зовсім не розмовляв з ним і навіть не виходив з автомобіля, а тільки дивився у вікно… і, наскільки він може пригадати, провідник ні разу навіть не поглянув на нього, а говорив тільки з Грентом Кренстоном і Харлеем Беготом, які вийшли з машини і розмовляли з ним. А що коли цей провідник буде там і впізнає його? Але як це може бути, — адже він, власне, й не бачив Клайда? Ні, провідник, напевно, його зовсім не пригадає, а можливо, його й не буде на Біг-Бітерні… Але чому руки і обличчя тепер завжди холодні й вогкі — майже мокрі, і коліна тремтять?

(Поїзд іде за всіма поворотами ріки… а минулого літа вони з Робертою… Не треба…)

Як тільки вони приїдуть в Утіку, треба зробити от що (і вій повинен добре все запам’ятати і ні в якому разі не розгублюватися. Він не повинен збитися… не повинен…) На вулиці він пропустить її вперед і піде за нею, скажемо, на відстані ста кроків, щоб ніхто не міг подумати, ніби він проводжає її. А потім, коли вони будуть де-небудь зовсім наодинці, він дожене її і пояснить їй усі свої плани… і при цьому буде дуже ласкавий, нібито кохає її так само, як колись… це потрібно, якщо він хоче, щоб вона була зговірлива. І потім… потім… а, так… вона почекає де-небудь, поки він піде і купить собі іншого капелюха, який… ну, який він, може, залишить потім на воді. І весла теж, звичайно. І її капелюх… і…

(До чого протяглий у сумний свисток цього поїзда. Прокляття! Він уже нервується!)

Та перш ніж іти в гостиницю, треба буде повернутися на вокзал і покласти нового капелюха в чемодан; краще навіть носити його з собою, поки не вдасться підшукати підхожу гостиницю, і тоді вже, перед тим як піти по Роберту, купити капелюха і сховати в чемодан. Потім він проводить Роберту до гостиниці, і вона чекатиме на нього біля входу, поки він не принесе чемодани. І, звичайно, якщо поблизу нікого не буде, вони зайдуть у гостиницю разом; тільки нехай вона побуде хоча б у жіночій кімнаті, поки він запишеться в книзі відвідувачів… Цього разу, скажемо, під ім’ям Чарльза Голдена. Ну, а вранці, якщо вона погодиться, або навіть сьогодні, якщо тільки є підхожий поїзд (про це він довідається), вони можуть поїхати на озеро Грасс — знову в різних вагонах — у всякому разі, поки не проїдуть Дванадцятого озера і Шейрона.

(Там чудова дача Кренстонів… і Сондра.)

І потім… потім…

(А ось великий червоний амбар і по сусідству маленький білий будиночок. І вітряк. Зовсім такі самі амбари і будиночки він бачив на Іллінойсі і Міссурі. І в Чікаго теж.)

А в цей час Роберта, яка сиділа в сусідньому вагоні, думала, що Клайд, видно, має не такий уже недружелюбний настрій. Звичайно, йому важко ось так, проти волі, виїжджати з Лікурга, де він може розважатися, як йому хочеться. Але, з іншого боку, що ж їй було робити… перед нею не було ніякого іншого виходу. Тепер вона повинна бути веселою і доброю, але не надто нав’язливою і не надокучати йому. Проте не треба бути занадто покладливою і лагідною, — адже, кінець кінцем, це Клайд винуватий в усьому, що з нею сталося.

І те, що він робить тепер, є тільки справедливим і це не так уже багато. В неї буде дитина, перед нею ще багато тривог і клопоту. І потім ще доведеться пояснити батькам усю цю таємничість, своє теперішнє раптове зникнення і шлюб, якщо тільки Клайд справді одружиться з нею. Але вона повинна настояти на цьому… і якнайшвидше… можливо, в Утіці… в першому ж місці, куди вони приїдуть… і повинна одержати копію свідоцтва про шлюб і зберегти його заради своїх інтересів та інтересів дитини. Клайд потім може розлучитися з нею якщо захоче. А все-таки вона буде місіс Гріфітс. І їхня дитина теж буде Гріфітс. Це що-небудь та значить.

(Яка красива ця річка. Вона нагадує їй Могаук і торішні прогулянки з Клайдом, коли вони тільки-но познайомилися. Ах, минуле літо! А тепер!..)

Вони оселяться де-небудь… напевно, наймуть кімнатку чи дві. Де це буде, хотілося б їй знати, в якому місці? Чи далеко від Лікурга або Більца? Чим далі від Більца, тим краще, хоч, звичайно, їй хотілося б. побачитись знову з батьком і матір’ю, і якнайшвидше… як тільки все мине. Та це вже не має значення, адже вони їдуть разом, і вона буде замужем.

Чи помітив Клайд її синій костюм і коричневий капелюшок? Може, він подумав, що все ж вона дуже мила, навіть якщо й порівняти її з цими багатими дівчатами, з якими він завжди проводив час? Вона повинна бути дуже делікатна… нічим не дратувати його… Але… як щасливо вони жили б удвох, аби тільки він любив її, хоч трохи…

Та ось Утіка, і на безлюдній вулиці Клайд наздоганяє Роберту. На обличчі його — суміш простодушної веселості і доброзичливості із заклопотаністю і роздратуванням; та, власне, це маска, що приховує страх перед своїм же задумом, перед власною нездатністю здійснити задумане і перед тим, що жде його в разі невдачі.

РОЗДІЛ XLVII

А наступного ранку вони, як умовилися звечора, вирушили на озеро Грасс (знову в різних вагонах). Але, приїхавши туди, Клайд із здивуванням переконався, що береги куди багатолюдніші, ніж він сподівався. Його прикро вразило і злякало пожвавлення, яке панувало тут: він уявляв собі, що це озеро таке саме безлюдне, як Біг-Бітерн. А виявилося, що тут збірний пункт і літня резиденція маленької релігійної секти з Пенсільванії: напроти станції на березі озера видно було молитвений будинок і численні котеджі. І Роберта зразу вигукнула:

— От добре! Ми можемо піти до тутешнього священика і повінчатися, правда?

I Клайд, приголомшений цим несподіваним ускладненням, поспішив погодитися:

— Ну, що ж, звичайно… Я поїду туди трохи згодом і довідаюся…

Але в думці він уже вишукував спосіб перехитрити її. Після того як вони візьмуть кімнату в гостиниці, він повезе її кататися на човні і затримається на озері якнайдовше… А може, знайдеться який-небудь безлюдний і непомітний куточок… та ні, тут надто багато народу. Озеро недосить велике і, мабуть, не дуже глибоке. Вода в ньому чорна, немов смола, а на східному і північному берегах, наче сторожа, зімкнутим строєм стоять високі темні ялини. Клайдові здалося, що це — озброєні списами пильні велетні, мало не казкові людожери, — такий він був похмурий, підозрілий, такою збудженою була його фантазія. І так багато народу навколо, — на озері не менше як з десяток човнів.

Яке все це лиховісне!

Як важко!

І раптом шепіт:

«Звідси лісом ніяк не дійти до Бухти Третьої милі. Ні, ні. До неї щонайменше тридцять миль. І крім того, це озеро не таке безлюдне, — напевно, за ним весь час стежать ці сектанти». Ні, ні… він повинен сказати Роберті… він скаже… але що їй сказати? Що він запитував і кажуть, що тут не можна дістати дозволу на шлюб? Або що священик зараз у від’їзді, чи вимагає документів, яких у нього немає, або… або… Ах, все одно, аби примусити Роберту замовкнути до завтра, до тієї години, коли звідси відійде поїзд на Біг-Бітерн і Шейрон, а там вони, зрозуміло, неодмінно повінчаються!

Чому вона така вимоглива? Чого ради, зрештою (якщо не зважати на це її вперте бажання будь-що-будь поставити на своєму), він мусить тягатися з нею то туди, то сюди? Для нього це — щогодинні, щохвилинні страждання, справді жорстокі і нескінченні душевні муки, а якби він міг позбутися її… О, Сондра, Сондра, коли б ти зглянулася з своєї височини і допомогла мені! Не брехати більше! Більше не страждати! Не знати жодних принижень і горя!

Але замість цього — знову брехня. Довгі, нудні і непотрібні шукання водяних лілій. Клайд був такий неспокійний і нервовий, що вся ця прогулянка скоро набридла Роберті не менше, ніж йому. Чому, питала вона себе, він такий байдужий до можливості повінчатися? Це можна було б уладнати заздалегідь, і тоді ця прогулянка була б здійсненням її мрій… так було б, якби… якби він влаштував усе раніше, в Утіці, як вона хотіла. Знову це очікування, ця ухильність… повсякчасна, така характерна для Клайда, непевність і нерішучість. Роберта знову почала брати під сумнів, чи правда, що він має намір одружитися з нею, як обіцяв? Та завтра чи в крайньому разі позавтра все з’ясується. Навіщо ж тепер тривожитися?

А назавтра опівдні—станція Ган-Лодж і Біг-Бітерн, і Клайд виходить з вагона і проводжає Роберту до автобуса, що чекає на приїжджих. На ходу він переконує її, що їй буде зручніше залишити свій чемодан тут, — адже вони повернуться цим самим шляхом; він же свій чемодан візьме з собою, бо там фотографічний апарат і заздалегідь приготовлений сніданок, — вони ж вирішили поснідати на озері… Але, підійшовши до автобуса, Клайд злякався: шофером на автобусі був той самий провідник, якого він бачив на Біг-Бітерні. Раптом тепер виявиться, що цей провідник бачив і запам’ятав його! Хіба він не може пригадати красивий автомобіль Фінчлі, Бертіну і Стюарта на передньому сидінні, Клайда і Сондру — позаду, Грента і Харлея Бегота, які вийшли з машини, щоб поговорити з ним?

І миттю — як весь останній час у хвилини особливої тривоги і страху — холодний піт вкрив його обличчя і руки. Про що ж він думав раніше? Як побудував свої плани? Та як же можна розраховувати, що він уладнає таку справу, якщо він так погано все обміркував? Ось так само він не здогадався надіти кепку в дорогу від Лікурга до Утіки або хоч би дістати її з чемодана ще до того, як купив капелюха, і взагалі треба було купити капелюха заздалегідь.

Але провідник не пригадав його, хвала богові! Навпаки, він з цікавістю спитав, як у зовсім незнайомого:

— Їдете на Біг-Бітерн? Уперше тут?

І Клайд, з величезним полегшенням і все ж з внутрішнім тремтінням, відповів:

— Так, — і потім у нервовому збудженні спитав — Багато там сьогодні народу?

Не встиг він договорити, як це запитання здалося йому майже безумним. Навіщо, навіщо, заради всього святого, він запитав про це? Невже не буде кінця-краю цим безглуздим, згубним для нього необачностям? Він був такий схвильований, що майже не чув відповіді провідника, голос якого, здавалося, долинав звідкілясь здалеку:

— Не дуже вже й багато. Мабуть, чоловік сім-вісім. А четвертого у нас було чоловік тридцять, та майже всі поїхали вчора.

Німа тиша дерев, що вишикувалися вздовж липкої глинястої дороги, якою вони їхали; прохолода і тиша; в гущавині навіть тепер, саме опівдні,— темні глибини і заулки, кривавочервоний присмерк. Якщо прослизнути туди, чи вночі, чи вдень, кого там зустрінеш? З хащі долинає металічний крик сойки; жайворонок у далечині наповнює сріблясту імлу своєю дзвінкою піснею. А коли важкий закритий автобус проїжджав через дзюркотливі струмки по грубих дощаних мостах, Роберта захоплювалася прозорою виблискуючою водою. Як тут чудово, Клайд! Чуєш, як дзвенить-струмок? А яке свіже повітря!

І все ж-вона скоро помре!

Боже!

Але припустимо, що на Біг-Бітерні— в гостиниці, на пристані — теж багато народу. Може, на озері повно рибалок, вони розсіялися по одному тут і там, і ніде немає жодного відлюдного, тихого куточка. Як дивно, що він не подумав про це! Це озеро, мабуть, зовсім не таке, безлюдне, як він уявляв, — і саме сьогодні тут може бути це менше народу, ніж на озері Грасс. Що тоді?

Ну, що ж, тоді—тікати… тікати», і нехай буде, що буде. Таке напруження йому не під силу… до біса!.. Ці думки загублять його. І як він міг мріяти про те, щоб досягнути щастя з допомогою такого дикого й жорстокого задуму — вбити і потім утекти… вірніше, вбити і підстроїти все так, щоб їх обох визнали за загиблих… тоді як він— убивця повернувся б до життя і щастя. Який огидний план! Але як же інакше? Як? Хіба він не підготувався до цього? Невже тепер відступити?

А Роберта, сидячи поруч нього, уявляла собі, що її чекає не що інше, як весілля, — завтра вранці вже напевно. А поки що для розваги вона подивиться на красиве озеро, про яке казав Клайд, — казав так, немовби ця прогулянка — найприємніша і значна подія і в його, і в її житті.

Та ось провідник знову звернувся до Клайда:

— Ви не маєте наміру затриматися тут надовго, треба гадати? Я бачив, ви залишили речі молодої леді на станції.

Він кивнув у бік Ган-Лодж.

— Ні, ми виїжджаємо сьогодні ввечері, поїздом о восьмій годині десять хвилин. Ви відвозите публіку на цю годину?

— Ну, звичайно.

— Мені так і казали на озері Грасс.

Ну, для чого він додав це — про озеро Грасс? Отже він показав, що вони з Робертою були там, перш ніж приїхали сюди. І цей дурень із своїм зауваженням про «речі молодої леді» і про те, що вони залишилися на станції! От диявол! Чого він сунеться в чужі справи? І чому він вирішив, що вони з Робертою не подружжя? Чи, може, він цього не мав на’ думці? В усякому разі, для чого це запитання, коли в них було два чемодани? Звідки йому знати, що залишився саме її чемодан? Дивно! І що за нахабство! Як він міг знати чи здогадатися… А проте, чи не все одно — одружені вони або ні? Якщо її не знайдуть, заміжня вона чи не заміжня — це не матиме ніякого значення. А як знайдуть і буде встановлено, що вона не була одружена, це тільки доведе, що вона приїжджала сюди з кимось, але не з ним, чи не так? І тепер про це нема чого турбуватися.

— А там є ще мебльовані кімнати або гостиниці, крім тієї, куди ми їдемо? — спитала Роберта у провідника.

— Ні, жодної, міс, тільки наша. Вчора тут була ціла юрба молодих хлопців та дівчат, — вони розкинули табори на східному березі, мабуть, за милю від нас. А чи там вони, чи вже поїхали, — не знаю. Сьогодні я нікого з них не бачив.

Юрба молодих хлопців та дівчат! Тільки цього й невистачало! Можливо, всі вони й тепер на озері… катаються на’ човнах!.. А тут він з Робертою! Можливо, серед них є приїжджі з Дванадцятого озера, — ось як він, Сондра, Гаррієт, Стюарт і Бертіна приїжджали сюди два тижні тому… Може, це друзі Кренстонів, Гаррієтів або Фінчлі приїхали сюди на пікнік і, звичайно, впізнають його. Крім того, виходить, що на схід від озера є якась дорога. Через усе це, через присутність цієї молодої компанії, може, вони сюди надаремно їхали. Який безглуздий план! Як по-дурному він це придумав… Треба було все з'ясувати заздалегідь, вибрати ще дальше озеро… але він так мучився всі останні дні, що зовсім не міг думати. Ну, а тепер він може зробити тільки одне — поїхати і подивитися. Якщо там буде багато народу, він повинен відшукати який-небудь справді глухий, відлюдний куточок… або повернутися на озеро Грасс… або поїхати ще кудись? Господи, що йому робити, якщо тут буде багато народу?

Та в цей час дерева попереду розсунулися, — немов закінчився довгий лісовий коридор, яким їхав автобус, — і Клайд упізнав зелений лужок, озеро, маленьку гостиницю з верандою, що виходила просто на темносині води Біг-Бітерну. А ось і низький маленький сарай для човнів, праворуч, біля самої води, — його червону покрівлю Клайд помітив минулого разу. І Роберта вигукнула:

— О, яка краса! Як гарно!

А Клайд, подивившись вдалину на темний невисокий острів і помітивши, що навколо зовсім мало народу, а на самому озері немає ні душі, сказав поквапно:

— Ну, звісно, дуже гарно! — але мало не задихнувся при цьому.

Назустріч їм вийшов сам хазяїн гостиниці — чоловік середнього

зросту, широкоплечий та червонолиций, — запитав з цікавістю:

— Пробудете тут кілька днів?

Але Клайд, роздратований цим новим ускладненням, відповів різко, подаючи провідникові долар:

— Ні, ні. Ми виїжджаємо сьогодні ввечері.

— Тоді, може, пообідаєте у нас? Поїзд відходить тільки о восьмій п'ятнадцять.

— Так, тоді, звичайно… Ну, добре, пообідаємо.

Зрозуміла річ, Роберта в свій медовий місяць, напередодні весілля і під час такої екскурсії, розраховує на святковий обід. Чорт забери цього кремезного червонопикого дурня!

— Гаразд, тоді я віднесу ваш чемодан у кімнату, а ви запишіться в книзі відвідувачів. Ваша дружина, напевно, хоче трохи освіжитися?

Він пішов уперед, підхопивши чемодан, хоч Клайду страшенно хотілося видерти чемодан у нього з рук. Він зовсім не мав наміру ні записуватися тут, ні залишати свій чемодан. І не залишить! Він одразу ж забере його назад і найме човен. Але, як би там не було, йому довелося записатися в книзі: Кліфорд Голден з дружиною, — «проста формальність», як сказав хазяїн, — і тільки після цього він одержав назад свої речі.

І немовби для того, щоб посилити його нервозність, замішання і тривожні думки про те, які ще нові події і люди стануть йому на заваді, перш ніж він вирушить у це небезпечне плавання, Роберта враз заявила, що зараз дуже жарко, і вони ж повернуться сюди обідати, тому вона залишить тут капелюха і пальто; на її капелюсі Клайд помітив фабричну, марку — Браунштейн у Лікурзі — і вже розмірковував про те, що розумніше: залишити її чи знищити. Та він вирішив, що, можливо, потім… потім., якщо він насправді зробить це… буде байдуже, чи залишиться на капелюсі фабрична марка, чи ні. Хіба без цього її не впізнають, якщо знайдуть? А як не знайдуть, то все одно ніхто не знатиме, хто вона.

Стривожений і збитий з пантелику, майже не усвідомлюючи, що думає і що робить, Клайд узяв свій чемодан і пішов до пристані. Потім, кинувши чемодан у човен, він спитав у човняра, де тут кращі краєвиди, — він хотів би сфотографувати їх. І нарешті, вислухавши якесь непотрібне йому пояснення, допоміг Роберті (вона здавалася йому тепер майже безплотною тінню, що ступала в нереальний човен на суто уявлюваному озері), стрибнувши сам, сів на середню лаву і взявся за весла.

Гладінь озера, спокійна, глянсувата, з райдужним вилиском, була схожа не на воду, а скоріше на нафту; здавалося, розплавлене скло величезною компактною і важкою масою стоїть на тверді земній, прихованій десь глибоко внизу. Легкий, свіжий, п’янливий подув лише ледве помітно вкривав брижами поверхню озера. І густі, пухнасті ялини на берегах, — усюди ялини, високі, із списовидними верхівками. А за ними — горбаті спини темних, далеких Адірондак-ських гір. Жодного човна на озері. Ні будинку, ні хатини на берегах. Він шукав очима табір, що про нього згадував провідник, але нічого не бачив. Він прислухався, чи не лунають де-небудь голоси. Але крім тихого плескоту його власних весел та голосів човняра і провідника, які розмовляють за двісті… триста… п’ятсот… за тисячу футів позаду них, — нізвідки ані звуку.

— Як тут мирно і тихо, правда? — це сказала Роберта. — Таке спокійне все! По-моєму, тут набагато краще, ніж на тому, другому озері. Які високі дерева! А гори! Коли ми їхали сюди, я весь час думала, яка холоднувата і тиха ця дорога, хоч і трохи тряська.

— Ти говорила з ким-небудь тут у гостиниці?

— Ні, ні з ким. А чому ти питаєш?

— Я думав, може, ти кого-небудь зустріла. Хоч сьогодні тут, здається, мало народу.

— Так, на озері нікого не видно. А там я бачила тільки двох чоловіків у більярдній і одну дівчину в жіночій кімнаті — от і все. Яка холодна!

Вона опустила руку за борт, у синьочорну воду, потривожену його веслами.

— Холодна? Я ще не пробував.

Він кинув гребти, опустив руку у воду і замислився. Не варто відразу пливти до того острова на півдні. До нього надто далеко… і ще надто рано… це може здатися їй дивним. Краще трохи почекати. Подумати ще трохи… ще раз роздивитись. Роберта схоче з’їсти свій сніданок (її сніданок!), а он, приблизно за милю звідси, видно мальовничий мис. Можна причалити там і спочатку поснідати… це вона поснідає,— він нічого не їстиме сьогодні… А потім… потім…

Роберта дивилась на той самий мис: звивиста смужка землі, густо поросла високими ялинами, далеко врізалася в озеро і повертала на південь. І Роберта сказала:

— Любий, ти не вибрав місцинку, де б ми могли причалити і поїсти? Я вже трошки зголодніла, а ти?

(Якби тільки вона не називала його щохвилини «любий»!)

Маленька гостиниця і сарай для човнів на північному березі ставали дедалі менші; тепер вони нагадували купальню і пристань на озері Крам того дня, коли він уперше катався там на човні; тоді йому хотілося поїхати на таке озеро, як оце, поблизу Адірондакських гір, він мріяв про таке озеро… і про зустріч з такою дівчиною, як Роберта… І над головою пливе така сама пухнаста хмаринка, як та, що пливла над ним того неповторного дня на озері Крам.

Яке все жахливе і як важко!

Вони можуть сьогодні пошукати тут водяні лілії, щоб згаяти час, перш ніж убити… згаяти час… щоб потім… убити (боже!)… Він повинен кинути думати про це, якщо хоче зрештою зробити це. В усякому разі, зараз нема чого над цим задумуватися.

І він причалив до того місця, яке сподобалося Роберті,— в глибині малесенької бухти з невеликим, жовтим, як мед, піщаним пляжем; з північної і східної сторони заворот берега надійно приховував її від цікавих поглядів. Вони висадилися. Клайд обережно вийняв сніданок з чемодана і, поки Роберта розкладувала його на газеті, розстеленій на піску, ходив берегом, роблячи вимушені зауваження про красу пейзажу, про те, які гарні ялини, яка затишна ця бухточка… і при цьому думав… думав про острів у дальній частині озера і про якусь іншу бухту за островом, про те місце, де, незважаючи на свою слабнучу мужність, він повинен все ж скоїти жорстоку, страхітливу справу, не можна пропустити марно цієї старанно підстроєної нагоди, якщо… якщо тільки він справді не хоче тікати… і назавжди покинути те, що найбільше бажав би зберегти.

Але яка жахлива справа — і небезпечна… тепер усе це присунулося впритул… небезпечно припуститися якої-небудь помилки… що як, наприклад, він не зуміє перевернути як слід човен… або не зможе… не зможе… господи!.. А потім, може, відкриється, що він… він… убивця! Його заарештують. Судитимуть. (Він не може, він не зробить цього, — ні, ні, ні!)

А Роберта сиділа поруч нього на піску, втихомирена і, здавалося, задоволена всім на світі. Вона щось наспівувала, потім почала висловлювати всілякі практичні міркування про майбутнє, про те, яке тепер буде їхнє матеріальне становище, куди і як вони поїдуть звідси (мабуть, найкраще в Сіракузи, і Клайд нібито нічого не має проти цього) і що вони там робитимуть. Роберта чула від свого зятя Фреда Гейбл, що в Сіракузах відкривається нова фабрика комірців і сорочок. Може, Клайд влаштується там хоч тимчасово. Пізніше, коли найважче залишиться позаду, вона й сама піде працювати туди ж або на якесь інше підприємство. А поки що, оскільки в них дуже мало грошей, їм треба було б найняти невелику кімнату в якій-небудь родині,— або, якщо йому це не подобається (адже во-ни тепер не такі близькі, як раніше), — можливо, дві кімнатки поруч. Справа в тому, що за його показною люб'язністю і запобігливістю вона все ж відчувала упертий протест.

А Клайд усе думав. Ну, яка користь тепер з цих розмов? Чи не однаково — погодиться він з нею або не погодиться? Він розмовляє з нею так, наче завтра вона ще буде тут. А її не буде. Адже його — і її — чекає зовсім інше. Великий боже!

Якби тільки його коліна не тремтіли так! І ще цей холодний піт, що вкриває руки, обличчя, все тіло!..

Потім вони попливли далі, до західного берега озера, до того острова, і Клайд, тривожно і стомлено озираючись на всі сторони, переконувався, що навкруг них немає ні душі — ніде ні душі,— ні на березі, ні на воді. Нікого! Тут так тихо, так безлюдно, хвала богові. Тут або де-небудь поблизу він може зробити це, якщо тільки в нього вистачить мужності… але мужності не було — поки що… Роберта знову опустила руки у воду і спитала, чи не можна пошукати де-небудь водяних лілій чи польових квітів на березі. Водяні лілії! Польові квіти! А він тим часом переконується, що ніде невидно ані доріг, ні стежок, ні хатини, ні намету — ні ознаки житла серед цих високих ялин, віття яких густо переплелося, жодного човна на широкому просторі прекрасного озера в цей прекрасний день. Та що коли який-небудь поодинокий мисливець, провідник чи рибалка приховується в лісах або на березі? Хіба цього не може бути? Що коли тут зараз хто-небудь є і стежить за ними?

Доля!

Загибель!

Смерть!

Але ніде — ні звуку, ні димку. Тільки… тільки самі високі гостроверхі темнозелені ялини, похмурі і мовчазні: де-не-де серед них— попелястосіре під пекучим полудневим сонцем мертве дерево, його висохлі, виснажені гілки простягнуті, мов загрожуючі руки.

Смерть!

Пронизливий металічний крик сойки в хащі лісу, дивне, потойбічне «тук-тук-тук» самітного дятла; зрідка шугне червоною блискавкою кардинал або промайне чорно-жовте пір'я дрозда.

О, як ясно світить сонце

У Кентуккі в нас удома!

Це весело заспівала Роберта, опустивши руку в темносиню воду.

А трохи згодом вона завела іншої популярної пісеньки: «Якщо хочеш, я прийду в неділю».

Минула ще ціла година — катання, похмурі розмірковування, співи, розшуки мальовничих куточків і тихих заток з ліліями, і Роберта вже сказала, що треба стежити за часом і не затримуватися тут надто довго… і от, нарешті, бухта з південної сторони острова — красива, але сумна, в тісному колі берегів, обведена траурною смугою ялин, схожа на маленьке озерце; вузька протока сполучає бухту з великим озером, але й сама по собі вона досить значна: розміром близько двадцяти акрів і майже зовсім кругла. З усіх боків, якщо не брати вузької протоки, що відділяє з півночі острів від суходолу, це озерце суцільною стіною оточують дерева. І тут і там біля берегів комиші і латаття. І щось підказувало, що це озерце, ця тиха заводь спеціально призначена для тих, хто стомився від життя і турбот, хто прагне втекти від життєвої боротьби і чвар: тут, мудрий і сумний, він знайде своє пристановище.

І коли човен зайшов у цю бухту, тихі темні води цілком заволоділи Клайдом: ще ніколи і ні від чого не змінювався так раптово його настрій. Клайда неначебто привабило, затягло сюди, він обігнув тихі береги бухти — і його немовби стало зносити кудись… кудись у безкраїй простір, де не було нічого… ні підступних задумів, ні планів… ні практичних питань, що вимагають розв’язання… нічого. Зрадлива краса цієї бухти! Вона нібито дражнила його… невідома темна заводь, оточена з усіх боків чудесними пухнастими ялинами. І сама вона була, як величезна чорна перлина; чиясь могутня рука, може, в хвилину гніву або примхи, чи просто граючи, шпурнула її сюди, в темнозелену оксамитову долину… І коли Клайд пильно дивився у воду, глибінь її здавалася бездонною.

І все ж про що вона йому так владно говорила? Про смерть! Про смерть! Про смерть! Виразніше, ніж усе, що він колись бачив. Про смерть! До того ж про смерть спокійну, тиху, добровільну, якій за своїм вибором або під чиїмсь гіпнозом, чи від невимовної утоми віддаєшся з радістю і вдячно… Так мирно… так спокійно… так безтурботно… Навіть Роберта скрикнула від здивування. А він уперше відчув, що чиїсь дужі, але дружні руки лягли на його плечі. Яка втіха, яке тепло, яка сила йде від них! Вони заспокоюють його, підтримують— і вони любі йому. Тільки б вони не кинули його! Тільки б залишалися з ним завжди — ці дружні руки. Хіба коли-небудь у своєму житті він відчував таке заспокоєння і навіть ніжність? Ніде і ніколи… а тепер він спокійний і немовбито стає поза реальністю.

Правда, тут Роберта, але вона тепер — тільки зблякла тінь, туманний образ, скоріше витвір його уяви, ніж живе єство. Нехай вона мала якісь барви і обриси, що доводять її реальність, та все ж була безплотною, навіть примарною… і враз він знову відчув себе на диво самотнім: дужі руки друга зникли. Клайд знову був самітний, так жахливо самітний і загублений у цьому похмурому, прекрасному царстві, немов його сюди заманули і кинули. І раптом він затремтів усім тілом: чарівність цієї дивної краси пройняла його крижаним холодом.

Для чого він з’явився сюди?

Що він повинен зробити?

Убити Роберту? Ні, ні!

І він знову схилив голову, невідривно дивлячись у принадні і підступні глибини цієї синьої, з сріблястим полиском, заводі, яка, здавалося, змінювала під його поглядом свою форму, перетворюючись у величезну кришталеву кулю. Але що ворушиться там, у цьому кришталі? Якась постать… ось вона наближається, стає виразнішою… і він впізнає Роберту: вона тріпоче, змахує тонкими білими руками над водою, простягає їх до нього. Боже, як страшно! Яке в неї обличчя! Як же він міг замислити таке? Смерть! Убивство!

І враз, усвідомивши, що мужність (на яку він весь час так розраховував) залишає його, Клайд одразу ж, зібравши всю волю, поринув у глибини свого «я», марно намагаючись знову повернути собі мужність.

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

(Знову цей дивний, зловісний крик невідомого птаха… такий холодний, такий різкий! Знову він лунає, немов для того, щоб повернути Клайда з примарного світу, де витає його душа, до тієї реальної чи уявної, але невимовно тяжкої справи, яка вимагає негайного практичного розв'язання…)

Він мусить зробити це! Мусить!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Що було в цьому крику: попередження?., протест?., вирок?.. Криком цього самого птаха позначено було зародження його злощасного задуму. Он він там, на тому мертвому дереві, клятий птах… А тепер він летить до іншого дерева — теж мертвого, засохлого — і трохи далі, в глиб лісу… Летить і кричить… Боже!..

І знову — проти волі — він спрямував човен до берега. Адже він взяв з собою чемодан, щоб зробити кілька знімків, — і тепер треба запропонувати Роберті зніматися, — можливо, він і сам зніметься — на березі озера і на воді. Отже, коли вона знову ввійде в човен, його чемодан залишиться на берегу, сухий і непошкоджений. І він вийшов на берег і, удаючи, немов шукає особливо мальовничі місця, насправді намагався якнайкраще примітити те дерево, під яким він залишить чемодан до свого повернення. Тепер він має скоро повернутися… скоро… Але вони вже не вийдуть на берег разом. Ніколи! Ніколи! І ця повільність — незважаючи на слова Роберти, що вона стомилася, та й він же думав, що вони повернуться дуже швидко. А тепер, напевно, вже більше, ніж на п’яту. І Клайд запевняє її, що вони зараз попливуть назад: він тільки зніме її ще раз чи два в човні, на фоні цих чудових дерев, і острова, і темної водяної гладіні.

Але його мокрі, нервові руки!

І його темні, вологі, сповнені тривоги очі,— вони дивляться куди завгодно, тільки не на неї.

дається. Тепер… тепер… майже проти його бажання настала вирішальна хвилина — він так довго уникав її… І ніде на березі — ні голосу, ні звуку, ні людської постаті… ні дороги, ні хатини, ні димку. Ось вона — хвилина, підготовлена ним або чимось поза ним, — критична хвилина, яка вирішить його долю; час діяти! Тепер він повинен зробити тільки одне: різко і швидко повернути праворуч або ліворуч… ривком нахилити лівий чи правий борт і перевернути човен; або, якщо це не вдасться, швидко розгойдати його. А якщо Роберта надто голосно кричатиме, треба ударити її фотографічним апаратом або одним з весел, що зараз лежать у човні. Це можна зробити швидко і просто… якби він мав рішучість і мужність. І одразу ж пливти геть… а там — свобода… успіх… і, звичайно, Сондра, і щастя… нове, прекрасне, радісне, ще незвідане життя.

Та чому ж він зволікає?

Що з ним?

Чому він зволікає?

У цей критичний момент, перед лицем надзвичайної, настійної необхідності діяти — раптовий параліч волі, мужності, зненависті і гніву, без яких діяти неможливо. І Роберта з свого місця на кормі дивиться на його обличчя, схвильоване, раптово перекривлене гримасою, але в той же час нерішуче і навіть розгублене… замість злоби, люті, несамовитості, на цьому обличчі відбилося враз збентеження, — воно стало майже безглуздим. На ньому можна було прочитати боротьбу між страхом (реакція при думці про смерть чи нелюдську жорстокість, яка потягне за собою смерть) і диявольською, невгамовною і все ж придушеною жадобою діяти — діяти — діяти. Це було тимчасове заціпеніння, момент рівноваги між двома однаковими владними прагненнями: діяти і не діяти. Зіниці в Клайда розширилися і потемніли; обличчя, і руки, і все тіло конвульсійно стиснулися; його непорушність і психічне заціпеніння ставали дедалі зловіснішими, але, власне, говорили не про жорстоку, сміливу волю до вбивства, а тільки про стовбняк чи судорогу.

І Роберта, враз помітивши, що з Клайдом робиться щось дивне— начебто приступ темного безумства, напружена внутрішня боротьба з самим собою, яка так неймовірно і тяжко суперечила всьому, що їх оточувало, — злякано скрикнула:

— Клайд, Клайд, що ти? Що з тобою? У тебе таке обличчя… ти такий… такий чудний. Я ніколи не бачила тебе таким! Що з тобою?

Вона підвелася і, зігнувшись, дуже повільно і обережно, щоб не хитнути човен, хотіла було добратися до нього, бо здавалося, що він от-от упаде ницьма на дно човна або звалиться за борт. І Клайд миттю відчув усю безмірність своєї невдачі, свого боягузтва і невміння скористатися із зручної нагоди, — і так само раптово його охопила хвиля зненависті не тільки до самого себе, а й до Роберти, за те, що вона — чи саме життя — з такою силою зв'язує і поневолює його. І все ж він боявся діяти… він не хотів… він хотів тільки сказати їй, що ніколи, ніколи не одружиться з нею… ніколи, — навіть якщо вона викаже його, — він не поїде з Лікурга, щоб повінчатися з нею… він кохає Сондру і кохатиме тільки її! Але він не мав сила навіть заговорити. Він був тільки злий і розгублений; люто дивився він на Роберту. І коли вона, присунувшись ближче, спробувала взяти його руку в свої, забрати у нього апарат і покласти на дно човна, Клайд поривчасто відштовхнув її, але й тепер у нього не було іншого наміру, крім одного: врятуватися від неї, від її дотику, її нарікань, її співчуття… її сусідства… Боже!..

І однак він рвонувся з такою силою, що не тільки ударив Роберту по губах, носу і підборіддю апаратом (несвідомо він все ще міцно тримав його в руках), а й відкинув її вбік, на лівий борт, так що човен нахилився і мало не зачерпнув води. Роберта пронизливо скрикнула, — і від болю в розбитому обличчі, і від переляку, що нахилився човен. Вражений цим криком, Клайд скочив і рушив було до неї, почасти для того, щоб допомогти їй, підтримати, почасти — щоб вибачитися за цей ненавмисний удар, — і цим рухом остаточно перевернув човна: і Роберта, і Клайд раптом опинилися у воді. Перекидаючись, човен лівим бортом ударив Роберту по голові саме тоді, коли вона, занурившись на мить у воду, знову з'явилася на поверхні, і Клайд побачив перед собою її обезуміле і перекривлене обличчя. Він уже прийшов до пам'яті. А вона була оглушена, перелякана і нічого не розуміла від болю і безмежного, безумного страху: страшна вода, страшно потонути, страшний цей удар, якого Клайд завдав їй випадково, майже несвідомо…

— Рятуйте! рятуйте!

— О, боже, я потопаю! потопаю! рятуйте!

— Клайд! Клайд!

І раптом голос у його вухах:

«Та адже це… це… Чи не про це ти думав, чи не цього бажав весь час у своєму безвихідному становищі? Ось воно! Всупереч твоїм страхам, твоєму боягузтву, це сталося. Нещасний випадок, твій несподіваний, ненавмисний удар позбавляє тебе від зусилля, якого ти жадав і все ж не насмілився зробити. Невже ж тепер — хоча в цьому зовсім немає потреби, адже це просто нещасний випадок, — ти прийдеш їй на поміч і, отже, знову поринеш у нестямну безвихідь, яка так краяла тебе і від якої ти тепер вільний? Ти можеш врятувати її. Але можеш і не врятувати! Дивися, як вона тріпоче. Вона оглушена ударом. Вона не в силі сама врятуватися, а якщо ти наблизишся до неї тепер, вона, охоплена безумним страхом, може потопити й тебе. Адже ж ти хочеш жити! А якщо вона залишиться жива, твоє життя втратить геть усе. Залишайся спокійним тільки намить, на кілька секунд! Чекай, чекай, не звертай уваги на це жалібне благання. І тоді… тоді… Ну от, дивися. Все скінчене. Вона потонула. Ти ніколи, ніколи більше не побачиш її живою, ніколи. А он твій капелюх на воді, як ти хотів. А на човні її вуаль, що зачепилася за кочет. Залиш їх. Хіба це не доказ, що тут стався нещасний випадок?»

І більше нічого… легкі брижі на воді… неймовірна тиша і урочистість навкруги. І знову презирливий і глузливий крик цього зловісного, таємничого птаха.

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Кит-кит-кит… кра-а-а-а!

Крик диявольського птаха на засохлому дереві. Помахи крил.

І Клайд важко, понуро і хмуро пливе до берега. Крики Роберти ще звучать у його вухах, він бачить останній безумний і благальний погляд її закочених очей. І — думка, що кінець кінцем адже він не вбив її. Ні, ні. Хвала богові І Він не зробив цього. І все ж (він виходить на берег і обтрушується від води) убив? Чи ні? Адже він не прийшов їй на поміч, а міг врятувати її.. І адже, власне, це його провина, що вона впала у воду, хоч у нього це й вийшло ненавмисне. І все ж… все ж…

Присмерк і тиша згасаючого дня. Глушина все тих самих гостинних лісів; біля свого сухого чемодана стоїть весь вимоклий Клайд і, ждучи ночі, намагається висушити свій одяг. Поки що він відв'язує від чемодана штатив фотоапарата, що так і не був використаний, і, відшукавши якнайдалі у лісі, на землі, непомітний, висохлий стовбур, ховає під ним штатив. Чи не бачив хто-небудь? Чи не дивиться хто-небудь? Потім він повертається і замислюється: куди йти? Він повинен піти на захід, потім на південь. Він не повинен збитися з дороги. Але ось знову крик цього птаха — різкий, що б’є по нервах. І потім — морок, який безсилі розсіяти літні зорі. І юнак пробирається через похмурий, безлюдний ліс; на голові його сухий капелюх із соломки, у руці чемодан, він іде швидко і все ж обережно— на південь… на південь…