Американська трагедія

РОЗДІЛ І

Округ Катаракі простягається від околиці селища, відомого під назвою Бухти Третьої милі, на п’ятдесят миль на північ до канадського кордону і від Сенашету та Індійських озер на сході на тридцять миль завширшки до річок Скелястої і Скарф. Більшу частину цього простору становлять безлюдні ліси й озера, але де-не-де розкидані і сільця та селища, як-от Кунц, Грасс-Лейк, Північний Уоллес, Браун-Лейк; в головному місті Бріджбурзі налічується не менш як дві тисячі жителів з п’ятнадцяти тисяч населення всього округу. На центральній площі міста — будинок суду, старий, але не потворний, прикрашений баштою з великим годинником, а над ним завжди кілька голубів; на цю площу виходять чотири головні вулиці містечка.

П’ятниця, дев’яте липня; у приміщенні суду в своєму кабінеті сидить слідчий Фред Хейт — рослий, широкоплечий чоловік із сивіючою бородою, якою міг би пишатися старійшина мормонів. У нього широке обличчя, величезні руки та ноги і відповідних розмірів постать.

В той час, коли починається наша розповідь, — приблизно о-пів на третю після полудня, — Хейт ліниво перегортав передплачений ним з бажання дружини каталог магазина, що висилає покупки поштою. Придивляючись до цін на черевики, куртки, шапки і шапочки для своїх всеїдних п'ятьох дітлахів, він помітив зимове пальто для себе — пальто солідного розміру, з великим коміром, широким поясом і чималими вражаючими гудзиками — і сумно замислився; при своєму бюджеті — три тисячі доларів на рік — він ніяк не може дозволити собі цієї зими таку розкіш, тим більше, що його дружина Елла вже мало не три роки мріє про хутряну шубку.

Але які б не були його міркування про це, їх перепинив телефонний дзвінок.

— Так, містер Хейт слухає… Це Уоллес Айхем з Біг-Бітерну?

Так, слухаю вас, Уоллес… потонула молода пара? Добре, зачекайте хвилинку…

І він обернувся до спритного юнака, що недавно приступив до державної діяльності на посаді «секретаря слідчого».

— Записуйте відомості, Ерл, — і потім у телефон — Добре, Уоллес, тепер скажіть мені факти — подробиці, так. Тіло жінки знайдено, а тіло її чоловіка ні… так… Перекинутий човен біля південного берега… так. Солом’яний капелюх без підкладки… так. Сліди ударів у неї біля рота й ока… її пальто і капелюх у гостиниці… так… В одній з кишень пальта лист… кому адресований? Місіс Олден, Більц, округ Майміко? Так… А тіло чоловіка ще шукають? Так… Поки що ніяких слідів?.. Розумію… Ну, гаразд… От що я вам скажу, Уоллес: пальто і капелюх нехай залишаються на місці. Дайте зміркувати… зараз пів на третю, — я приїду чотиригодинним поїздом. Здається, до нього висилають автобус з гостиниці? Гаразд, я ним і приїду, це точно… Так, Уоллес, запишіть імена всіх, хто там був, коли знайшли тіло. Що скажете ще? Вісімнадцять футів глибини, не менше? Так… За кочет зачепилась вуаль… так… Коричнева вуаль… Це все?., так… Гаразд, накажіть залишити все в тому самому вигляді, як ви знайшли. Я зараз їду. Так. Дякую, Уоллес… до побачення.

М-р Хейт повільно повісив трубку, так само повільно підвівся з свого широкого, оздобленого під горіх крісла, погладив густу бороду і подивився на Ерла Ньюкома, секретаря (він же секретар-друкарка, і клерк, і все що хочете).

— Ви все записали, Ерл?

— Так, сер.

— Тоді беріть пальто й капелюх і їдьмо. Нам треба встигнути на поїзд о третій десять. Ви зможете в поїзді заповнити кілька повісток для виклику свідків. Візьміть з собою на всякий випадок бланків п’ятнадцять — двадцять: треба буде записати імена свідків, яких ми зможемо знайти на місці. Та подзвоніть, будь ласка, місіс Хейт і скажіть, що я навряд чи встигну сьогодні на обід і навіть на останній поїзд. Можливо, ми пробудемо там і до завтра. В таких випадках ніколи не можна знати, як підуть справи, — слід приготуватися до всього.

Хейт підійшов до платяної шафи в кутку старої вогкої кімнати і вийняв звідти солом'яну панаму. Її широкі опущені донизу криси надавали деякого благородства його обличчю з лютими, але, власне, лагідними витрішкуватими очима і густющою бородою. Зібравшись, він сказав секретареві:

— Я на хвилинку зайду до шерифа, Ерл. А вам треба було б подзвонити в «Республіканець» і в «Демократ» і розповісти їм про цю історію: нехай газети не думають, що ми від них щось приховуємо. Зустрінемось на вокзалі.

І він важкою ходою вийшов з кімнати.

А Ерл Ньюком, високий худорлявий молодик років дев’ятнадцяти, із скуйовдженою шевелюрою, дуже серйозний, хоч часом і неуважливий, зразу ж схопив пачку бланків для виклику в суд і, запи-хаючи їх у кишеню, почав дзвонити по телефону м-с Хейт. Потім він подзвонив у редакції газет, сповістив про нещасний випадок на Біг-Бітерні і, схопивши свій солом'яний капелюх з синьою стрічкою (капелюх був номерів на два більший, ніж треба), побіг униз; біля розчинених дверей до кабінету відомого в цих краях і дуже енергійного прокурора Орвіла Мейсона він зіткнувся із Зіллою Саундерс, старою дівою і єдиною стенографісткою прокурора. Вона мала йти в канцелярію аудитора, але, вражена поквапливістю і заклопотаним виглядом м-ра Ньюкома, звичайно далеко млявішого, гукнула його:

— Хелло, Ерл! Що сталось? Куди ви так поспішаєте?

— Нещасний випадок. На озері Біг-Бітерн потонули двоє. А може, тут і що-небудь гірше. Містер Хейт їде туди, і я з ним. Нам треба встигнути на поїзд о третій десять.

— Звідки ви дізнались? Це хто-небудь із місцевих?

— Ще не знаю, але думаю, що ні. В кишені у дівчини був лист, адресований у Більц, округ Майміко, якійсь місіс Олден. Я все розкажу, коли ми повернемось, або подзвоню вам.

— Ах, господи, якщо це злочин, то містер Мейсон, напевно, зацікавиться.

— Ну, звичайно. Я йому подзвоню по телефону або сам містер Хейт подзвонить. Якщо ви побачите Бада Паркера або Керел Беднел, скажіть їм, що я виїхав з міста. І потім, Зілла, подзвоніть, будь ласка, моїй матері і попередьте і її також. Я боюсь, що сам не встигну.

— Не турбуйтесь, подзвоню.

— Дякую.

І дуже зацікавлений цією подією, що порушила одноманітне існування його начальника, він, перескакуючи через двоє східців, весело і швидко збіг сходами окружного суду. А міс Саундерс, знаючи, що її начальник виїхав в якихось справах, зв’язаних з наступною окружною конференцією республіканської партії, і що в його кабінеті ні з ким поділитися новиною, подалась у канцелярію аудитора: там можна буде всім присутнім переказати все, що вона встигла почути про трагедію на озері.

РОЗДІЛ II

Відомості, зібрані слідчим Хейтом і його помічником, мали дивний і тривожний характер. На другий день після зникнення човна з таким начебто щасливим і симпатичним подружжям туристів, з ініціативи хазяїна гостиниці почались розшуки — і в Місячній бухті, за островом, було знайдено перекинутий човен, капелюх і вуаль. І негайно всі службовці гостиниці, провідники і постояльці, яких удалось для цього завербувати, почали пірнати в озеро і обшарювати дно довгими баграми, намагаючись відшукати і витягти з води тіла утоплих. Провідник Сім Шуп, хазяїн гостиниці і орендар човнярської станції розповіли, що загибла жінка була молода і гарна, а її супутник — як видко, досить заможний юнак, і тому подія викликала у нечисленних місцевих жителів — лісорубів і службовців гос-тиниці — не тільки інтерес, а і співчуття. До того ж ніхто не розумів, як у прекрасний безвітряний день міг статись такий дивний нещасний випадок.

Але хвилювання ще більше посилилось, коли опівдні, після короткочасних розшуків, один із тих, що працювали багром, — Джон Поль, лісоруб — витяг з води Роберту, зачепивши гаком її плаття; на обличчі у ней — біля рота, біля носа, над правим оком і під ним — чітко проступали сліди ударів, і всім присутнім це зразу здалось підозрілим. Джон Поль, який разом з Джо Райнером, що сидів на веслах, витяг її з води, глянувши на неї, скрикнув:

— Ах ти, бідолашна! Легенька, як пір'їнка! Не зрозумію навіть, як це вона могла потонути.

Він перегнувся через борт і, підхопивши Роберту своїми міцними руками, втяг її, мокру і бездиханну, в човен; тим часом його товариші подали знак іншим човнярам, і ті швидко припливли.

Відкинувши вбік довге, густе каштанове волосся дівчини, яке було сплутане водою і закривало її обличчя, Джон додав:

— Оце так диво! Глянь, Джо! Схоже на те, ніби дівчинку чимсь ударили! Дивись-но!

Незабаром усі лісоруби і постояльці гостиниці, підпливши на човнах, почали розглядати синці на обличчі Роберти. І тільки-но її тіло повезли на північ, до човнярської станції, а на озері відновились розшуки тіла її супутника, почулися здогадки: «Щось тут не гаразд… Синці… і взагалі… І як це човен міг перекинутися в такий тихий день?» «Зараз побачимо, чи є там хто-небудь на дні…» А коли тривалі розшуки ні до чого не привели, всі остаточно вирішили, що трупа чоловіка на дні, мабуть, немає і не було, — страшна, хвилююча думка…

Далі в розмові між провідником, який привіз Клайда і Роберту з станції, і хазяями гостиниць на Біг-Бітерні і на озері Грасс було встановлено: 1) що потонула дівчина залишила свій чемодан на станції Ган-Лодж, тоді як Кліфорд Голден узяв чемодан з собою; 2) що була підозріла суперечність між записами в гостиниці на озері Грасс і на Біг-Бітерні: в одному — Карл Грехем, в другому — Кліфорд Голден, хоч, судячи з зовнішнього вигляду (в чому пересвідчились хазяї обох гостиниць після ретельного обговорення), це була, безперечно, та сама особа; і 3) що названий Кліфорд Голден або Карл Грехем питав у провідника, який віз його на Біг-Бітерн, чи багато в цей день людей на озері. Після цього невиразні підозри перейшли в цілковиту впевненість, що тут щось не гаразд. Навряд чи залишались будь-які сумніви відносно цього.

Коли приїхав слідчий Хейт, йому негайно дали зрозуміти, що жителі північних лісів глибоко схвильовані подією і впевнені в справедливості своїх підозр. Вони гадають, що тіла Кліфорда Голдена або Карла Грехема ніколи і не було на дні озера. І Хейт, оглянувши тіло невідомої дівчини, яке обережно поклали на койку в будиночку при човнярській станції, і побачивши, що потонула — молода і вродлива, був теж дивно схвильований — не тільки її зовнішністю, але і всією атмосферою, насиченою підозрами. Більше того, повернувшись в контору гостиниці і прочитавши лист, знайдений у кишені пальта Роберти, він остаточно пройнявся сумними підозрами, бо прочитаз таке:

«Озеро Грасс, штат Нью-Йорк, 8 липня

Дорога мамусю!

Ми тепер, тут і маємо повінчатись, але це я пишу тільки для тебе. Будь ласка, не показуй мій лист татові і взагалі нікому, бо це поки що секрет. Я тобі казала на різдво, в чому справа, тому ти не турбуйся, нічого не питай і нікому не кажи про мене. Можна сказати тільки, що ти одержала від мене лист і знаєш, де я. Не бійся, все буде добре. Обіймаю тебе, мамусю, і міцно цілую в обидві щоки. Не хвилюйся і постарайся умовити тата, що все гаразд, але тільки не кажи нічого ні йому, ні Емілії, ні Тому, ні Гіфорду, добре? Цілую тебе багато, багато раз.

Любляча тебе Берта.

P.S. Усе це поки що — секрет і повинно залишатись між нами, а трохи згодом, коли це перестане бути таємницею, я напишу тобі і скажу про це».

У верхньому правому куточку аркушика, так само як і на конверті, був штемпель: «Гостиниця «Озеро Грасс», штат Нью-Йорк, власник Джек Еванс». Очевидно, лист був написаний уранці, після того як вони провели ніч у цій гостиниці, записавшись під іменем м-ра і м-с Грехем.

О, легковажність молодих дівчат!

З листа було ясно, що ці двоє спинились у гостиниці як чоловік і жінка — і проте не були одружені. М-р Хейт здригнувся, читаючи цей лист, бо і в нього були дочки, і він їх гаряче любив. Але тут у нього з'явилась одна думка. В окрузі наближається час виборів; у листопаді мають бути переобрані на наступне триріччя всі місцеві власті, включаючи і слідчого. Крім того, в цьому, ж році відбудуться вибори окружного судді (строк його повноважень — шість років), а в серпні, тобто приблизно через півтора місяця, — окружні конференції республіканської і демократичної партій, і тоді будуть висунуті кандидати на відповідні посади. Однак ні на одну посаду, крім поста окружного судді, не міг поки що сподіватися теперішній прокурор, бо він був на посаді прокурора уже два¹ строки підряд. Цим він завдячував не тільки своєму талантові провінціального політичного промовця, а й тому, що мав змогу, як вищий судовий чиновник, робити своїм друзям різні послуги. Але тепер, якщо тільки йому не пощастить бути висунутим, а потім і обраним на пост окружного судді, має настати кінець його політичній кар'єрі. Біда в тому, що за весь період його повноважень не було жодного великого судового процесу, який допоміг би йому відзначитись, тобто дав би право сподіватись, що виборці і надалі визнаватимуть і поважатимуть його. Але тепер…

Подія на Біг-Бітерні, міркував проникливий слідчий, цілком може стати саме такою справою, яка приверне увагу і симпатії населення до цієї людини — теперішнього прокурора, його, Хейта, близького і дуже корисного друга. Це благотворно позначиться на його впливі і репутації, а через це і на всьому списку кандидатів його партії, отже на наступних виборах усі вони можуть бути обрані. Теперішній прокурор зможе добитися того, що його не тільки висунуть кандидатом, а й оберуть у листопаді суддею на шість років. Траплялись у політичних сферах і чудніші явища…

І Хейт зразу вирішив не відповідати ні на які запитання про знайдений лист, який міг швидко розкрити таємницю цього злочину, якщо він мав місце. При теперішній політичній ситуації розкриття цього злочину повинно було принести славу і пошану кожному, хто буде причетний до розкриття цієї таємниці.

Водночас він наказав Ерлу Ньюкому і провідникові, який привіз Роберту і Клайда на Біг-Бітерн, поїхати на станцію Ган-Лодж і сказати, що залишений там чемодан не можна видавати нікому, крім самого Хейта або представника прокурора. Далі він уже хотів дзвонити по телефону в Більц, щоб перевірити, чи проживає в тих місцях сім’я Олден, з дочкою Бертою або Альбертою, але тут (з волі самого провидіння, як йому здалось) його перепинили: двоє чоловіків і хлопчик — тутешні мисливці — в супроводі юрби тих, хто вже знав про трагедію на озері, майже вдерлись до нього в кімнату. У них є надзвичайної ваги відомості, заявили вони і, раз у раз перебиваючи і поправляючи один одного, розповіли, що в той день, коли потонула Роберта, годині о п’ятій вечора вони вийшли з Бухти Третьої милі (близько дванадцяти миль на південь від Біг-Бітерну), маючи полювати поблизу цього озера і ловити тут рибу. І от, одноголосно посвідчили вони, того ж вечора перед дев’ятою годиною, коли вони підходили до південного берега Біг-Бітерну, — може, милі за три до нього, — вони зустріли молодого чоловіка і вирішили, що це турист, який іде з гостиниці Біг-Бітерн у селище Бухти Третьої милі. Він був дуже добре, чепурно вдягнений, зовсім не так, як місцеві жителі. На голові його був солом’яний капелюх, в руках чемодан, і їх тоді здивувало, чому він іде пішки, та ще в такий незвичайний час: адже вранці він міг би поїздом доїхати до Бухти Третьої милі за одну годину. І потім чому, побачивши їх, він так злякався? Вони казали, що, зустрівшись з ними в лісі, він кинувся вбік, злякавшись, більше того — жахнувшись, неначе хотів тікати. Правда, гніт у ліхтарі, що його ніс один з них, був прикручений, бо світив місяць, і йшли вони дуже тихо, як люди, що звикли вистежувати всякого лісного звіра. Але ж ці місця зовсім безпечні, тут можна зустріти тільки таких же чесних громадян, як оце вони, і нічого було молодому чоловікові кидатись убік, немов він хотів сховатися в кущах. А втім, коли Бад Брюнінг, хлопчак, який ніс ліхтар, збільшив у ньому вогонь, прохожий ніби отямився, відповів на їх привітання і спитав, чи далеко до Бухти Третьої милі. Вони відказали, що приблизно сім миль, і прохожий пішов далі, а вони рушили своєю дорогою, розмовляючи про чудну зустріч.

І тепер, коли прикмети цього молодого чоловіка точно збігалися з тим, як його описував провідник, що віз Клайда з станції Ган-Лодж, і власники гостиниць на Біг-Бітерні і на озері Грасс, стало зовсім ясно, що це той самий чоловік, який поїхав на човні з невідомою утопленицею.

Ерл Ньюком зразу ж попросив у свого начальника дозволу спитати по телефону у хазяїна єдиної гостиниці в Бухті Третьої милі, чи там не зупинявся таємничий незнайомець. Виявилось, що ні. Очевидно, ніхто, крім цих трьох мисливців, ніде його не бачив. Він немов розтанув у повітрі, хоч увечері того ж дня було встановлено, що молодого чоловіка схожої зовнішності, з чемоданом у руці, але не в солом’яному капелюсі, а в кепці, на другий ранок після зустрічі в лісі бачили в Шейроні: він сів на маленький озерний пароплав «Лебідь», що курсує між Бухтою Третьої милі і Шейроном. Але далі його слід було загублено. Ніхто в Шейроні досі не міг пригадати, приїхав чи виїхав такий чоловік. Навіть сам капітан — це він пізніше засвідчив — не помітив, як висадився цей пасажир: на пароплаві в той день було п’ятнадцять пасажирів, і капітан не міг як слід пригадати жодного з них.

Однак усі жителі Біг-Бітерну поступово прийшли до твердого переконання, що, хто б не був цей суб’єкт, він — запеклий, холоднокровний лиходій! І всі з подвоєною, потроєною силою бажали, щоб він був спійманий і арештований. Негідник! Убивця! І негайно скрізь з уст в уста, по телефону, по телеграфу, аж до місцевих газет, як-ог «Аргус» і «Тайме Юніон» в Олбені або «Стар» у Лікурзі, поширилась звістка про хвилюючу трагедію на озері; при цьому натякали, що тут, можливо, криється страшний злочин.

РОЗДІЛ III

Виконавши свій службовий обов’язок і повертаючись додому, слідчий Хейт обдумував, що робити тепер. Як має він діяти далі в цій сумній справі? Перед від’їздом він ще раз пішов глянути на Роберту і був глибоко, щиро схвильований: вона здавалась такою юною, невинною і гарненькою. Вологі важкі складки простенького синього плаття із саржі облягали її тіло; маленькі руки були складені на грудях, золотистокаштанове волосся, ще не просохле після двадцяти чотирьох годин перебування у воді, чимсь наводило на думку про колишню жвавість і палкість, — і все це, здавалось, говорило про лагідну чарівність, безмежно далеку від злочину.

Але в цій, безсумнівно дуже печальній справі, була і ще одна! сторона, яка стосується особисто його, слідчого. Чи повинен він поїхати в Більц до м-с Олден, якій адресовано лист, повідомити їй жахливу звістку про смерть її дочки і при цьому розпитати, хто був супутник загиблої і де він перебуває? Чи, може, йому слід спершу з’явитись у Бріджбург до прокурора Мейсона і розповісти йому всі подробиці події, з тим, щоб цей джентльмен узяв на себе сумний обов’язок завдати тяжкого удару напевне поважній сім'ї? Тут треба було врахувати політичну ситуацію. І хоч слідчий міг діяти самостійно і відзначитись на цій справі, треба було взяти до уваги загальне становище партії: сильна людина, безумовно, повинна стати на чолі партійного списку і зміцнити позиції партії на осінніх виборах, — трагедія на озері — блискуча можливість для цього. Значить, другий варіант найправильніший: для приятеля Хейта, прокурора, це — слушка нагода! З такими думками Хейт приїхав у Бріджбург і урочисто з’явився в кабінет прокурора Орвіла Мейсона, який вмить насторожився, відчувши з поведінки слідчого, що сталось дещо важливе.

Мейсон був невисокий на зріст чоловік, кремезний і фізично дуже сильний; але замолоду він, на нещастя, випадково зламав собі ніс, і це дуже зіпсувало його приємне і навіть гарне обличчя, надавши йому похмурого, майже зловісного вигляду. Але Мейсон був людиною зовсім не похмурою, а скоріше чутливою і романтичною. Змалку він зазнав злиднів та приниження і тому пізніше, у щасливіші роки, дивився на людей, до яких життя було поблажливіше, як на улюбленців долі. Його мати, вдова бідного фермера, ледве зводила кінці з кінцями, і в дванадцять років він відмовився мало не від усіх дитячих ігор та втіх, щоб допомагати їй. А в чотирнадцять років, катаючись на ковзанах, він упав і так розбив ніс, що це назавжди спотворило його. Тому він завжди зазнавав поразки в суперництві юнаків за дівчат: їх увага, якої він так прагнув, припадала іншим — і поступово він став надзвичайно вразливий до своєї потворності. Справа закінчилася тим, що фрейдисти називають звичайно психо-сексуальною травмою.

Однак у сімнадцять років він зумів завоювати симпатію видавця бріджбурзької газети «Республіканець» і став її постійним хронікером. Пізніше його кореспонденції по округу Катаракі друкувались уже в таких газетах, як «Тайме Юніон» в Олбені і «Стар» в Утіці, а приблизно в дев’ятнадцять років він дістав змогу вивчати юриспруденцію в конторі колишнього бріджбурзького судді Девіса Річофера. Ще через кілька років він набув права займатись адвокатською практикою; він завоював симпатії деяких місцевих політиків та комерсантів, і вони подбали про те, щоб провести його в нижню палату законодавчих зборів штату; там він засідав шість років підряд і своєю скромною, але далекоглядною і честолюбною готовістю діяти, як накажуть, добився прихильності столичних верховодів, зберігши при цьому і симпатії своїх покровителів у рідному місті. Він мав і деяке ораторське обдаровання і після повернення в Бріджбург дістав спочатку посаду помічника прокурора, потім, через чотири роки, був обраний аудитором і, нарешті, на два чотириріччя підряд — прокурором. Здобувши таке високе становище в суспільстві, він зміг одружитися з дочкою місцевого аптекаря, людини з достатками, і став батьком двох дітей.

Про подію на озері Біг-Бітерн Мейсон уже чув від міс Саундерс усе, про що вона дізналась сама, і, як і слідчий Хейт, зразу збагнув, що шум, який напевне зніметься навколо цього злочину, буде йому дуже на руку. Це дасть можливість зміцнити його хиткий політичний престиж і навіть розв’яже, мабуть, проблему всього його майбутнього. В усякому разі він був надзвичайно зацікавлений. Тепер, побачивши Хейта, він не приховав свого величезного інтересу до цієї справи.

— Ну, як діла, Хейт?

— Так от, Орвіл, я щойно з Біг-Бітерну. Мені здається, я знайшов для вас справу, на яку вам доведеться згаяти трохи часу.

Великі опуклі очі Хейта говорили далеко більше, ніж цей вступ, що ні до чого не зобов'язував.

— Ви маєте на увазі нещасний випадок на озері?

— Так, сер, саме його.

— У вас є підстави думати, що тут щось не гаразд?

— Бачите, Орвіл, у мене ніяких сумнівів немає б тому, що це вбивство. — Насуплені очі Хейта похмуро блиснули. — Звичайно, обережність насамперед, і це все поки що між нами. Правда, я ще не цілком певен, що тіло молодого чоловіка не знайдеться на дні озера. Але все це, на мою думку, дуже підозріло, Орвіл. Не менш як п'ятнадцять чоловік учора і сьогодні цілий день обшукували баграми південну частину озера. Я звелів кільком хлопцям виміряти глибину в різних місцях — ніде немає більш як двадцять п'ять футів. І досі — ніяких слідів чоловіка. А її витягли вчораі, близько першої години дня, і не дуже довго шукали. І надзвичайно красива дівчина, Орвіл, зовсім молоденька, років вісімнадцять — двадцять, не більше. Але тут є кілька дуже сумнівних моментів, от чому я і думаю, що трупа її супутника там немає. Правду кажучи, я ще не бачив випадку, що так скидався б на диявольський злочин.

Сказавши це, він почав шукати в правій кишені свого досить-таки поношеного і бахматого піджака і, нарешті, витяг звідти лист Роберти; подавши його другові, він присунув стілець і сів; тим часом прокурор взявся читати.

— Так, усе це має досить підозрілий вигляд, — сказав Мейсон, дочитавши лист. — І ви кажете, його досі не знайшли… Ну, аі цю жінку ви вже бачили? Що вона знає про цю справу?

— Ні, Орвіл, я її не бачив, — повільно і замислено відповів Хейт, — і скажу вам чому. Я ще вчора вирішив, що краще мені спершу поговорити з вами, а потім уже щось робити. Ви самі знаєте, яка у нас тепер політична ситуація. Така справа, якщо її правильно повести, може неабияк вплинути цієї осені на громадську думку. Я, звичайно, не гадаю, що ми повинні домішувати політику до такого злочину, а все-таки чому б нам не вести цю справу так, щоб її поставили нам в заслугу? От я і вирішив спочатку поговорити з вами. Звичайно, якщо хочете, я поїду туди. Але тільки, по-моєму, краще б ви поїхали самі і з'ясували, хто цей хлопець і що він собою являє. Ви самі знаєте, що може означати така справа з політичного погляду, якщо тільки ми доведемо 11 до кінця. А я знаю, ви можете це зробити, Орвіл.

— Дякую, Фред, дякую, — урочисто відповів Мейсон, постукуючи листом по столу і скоса поглядаючи на свого друга. — Дуже вам вдячний за хорошу думку про мене. Гадаю, що ви обрали найвірніший шлях. А ви впевнені, що ніхто, крім вас, не бачив цього листа?

— Тільки конверт. Та і його бачив один лише містер Хаббард, хазяїн гостиниці. Він мені сказав, що знайшов лист у кишені її пальта і, щоб лист не зник або не був розпечатаний до мого приїзду, забрав його до себе. Хаббард каже, ніби зразу відчув щось погане, як тільки дізнався про нещастя. З його слів виходить, що молодий чоловік дуже нервувався і поводився якось дивно.

— Дуже добре, Фред. І поки що нікому більше нічого не кажіть про цю справу згода? Я зразу ж їду туди. Але, може, ви ще довідались про що-небудь?

М-р Мейсон був тепер дуже збуджений і сповнений енергії, раз у раз ставив запитання і навіть із своїм старим другом почав говорити владним тоном.

— Так, довідався чимало, — глибокодумно і поважно відповів слідчий. — На обличчі дівчини є підозрілі синці і садна, Орвіл: під правим оком і над лівою скронею, і ще на губі та на носі; начебто бідолашну чимсь ударили — каменем або палицею, або, може, одним з весел; вони там плавали неподалеку. На вигляд вона ще зовсім дитина, така маленька, і знаєте, Орвіл, дуже гарненька дівчина… але поводилась не так, як годиться. Зараз я вам поясню. — Тут слідчий замовк, витяг із кишені величезну носову хустину і шумно висякався, а потім ретельно розправив бороду. — Там не було у мене часу розшукати лікаря, і, крім того, я постараюсь організувати тут у понеділок розтин і слідство. Я вже розпорядився: брати Луц сьогодні перевезуть її сюди. Але найбільш підозрілі свідчення двох мисливців і хлопчака, які живуть у Бухті Третьої милі: вони йшли в четвер увечері на Біг-Бітерн полювати і ловити рибу. Я звелів Ерлу записати їх імена, заповнити повістки і викликати їх у понеділок для допиту.

І слідчий докладно переказав свідчення цих людей про їх випадкову зустріч з Клайдом.

— Так, так! — раз по раз вигукував, прокурор, глибоко зацікавлений.

- І ще одно, Орвіл, — провадив далі слідчий. — Я доручив Ерлу довідатись по телефону в Бухті Третьої милі — у хазяїна гостиниці, поштмейстера і тамтешнього начальника поліції, але того юнака начебто бачив тільки один чоловік. Це капітан пароплава, що ходить між Бухтою Третьої милі і Шейроном, — капітан Муні, ви, напевне, його знаєте. Я звелів Ерлу викликати і його. Як він каже, в п’ятницю вранці, приблизно о-пів на дев’яту, саме тоді, коли його «Лебідь» вирушав у перший рейс до Шейрона, цей самий молодий чоловік або хтось дуже схожий, як видно з опису, сів на пароплав і взяв квиток до Шейрона. Він був з чемоданом і в кепці, а коли ті троє зустріли його в лісі, на ньому був солом’яний капелюх. Капітан каже, що це дуже красивий хлопець. Стрункий, гарно вдягнений, на вигляд — він належить до вищого товариства. Тримався окремо від усіх.

— Так, так, — зауважив Мейсон.

— Я доручив Ерлу подзвонити в Шейрон, розпитати кого тільки можна, чи не бачили там такого приїжджого. Правда, там його, очевидно, ніхто не пригадав, — принаймні до вчорашнього вечора, коли я виїздив, відомостей не було. Але я розпорядився, щоб Ерл по телеграфу повідомив його прикмети в усі тутешні гостиниці, дачні місцевості і на залізничні станції, тож якщо він де-небудь у цих краях, його швидко розшукають. Я вважав, що ви схвалите мої дії. А тепер, коли ви дасте мені ордер, я доставлю вам той чемодан в станції Ган-Лодж. У ньому можуть бути такі речі, про які нам слід знати. Я сам по нього поїду. І потім я б хотів сьогодні ж побувати на озері Грасс, у Бухті Третьої милі і в Шейроні, якщо встигну. Подивлюсь, що там ще можна виявити. Але боюсь, Орвіл, що тут таки убивство. Подумайте, він привіз її спершу в гостиницю на озеро Грасс, а потім на Біг-Бітерн і записався під різними іменами! Її чемодан залишив на станції, а свій узяв з собою! — Тут Хейт значуще похитав головою. — Ви ж розумієте, Орвіл, порядні люди так не роблять. Одного не збагну, як її батьки дозволили їй поїхати з цим чоловіком, не дізнавшись спершу, що він собою являє.

— Це правда, — тактовно погодився Мейсон.

З пекучою цікавістю він думав про те, що поведінка цієї дівчини, як видно, була зовсім не бездоганна. Незаконне співжиття! І звичайно, з якимсь багатим молодим городянином, десь з півдня. Якої популярності, якого становища може досягти він, Мейсон, у зв’язку з цією справою! Він рвучко підвівся, відчуваючи приплив енергії. Хоч би тільки йому спіймати цього осоружного злочинця! Таке жорстоке вбивство, звичайно, викличе вибух обурення. А тут серпнева конференція, висування кандидатів! І осінні вибори!

— Нехай мене повісять! — вигукнув він; присутність Хейта, людини віруючої і статечної, змусила його утриматись від міцнішого вислову. — Ми напевне напали на слід чогось дуже серйозного, Фред. Я просто впевнений у цьому. На мою думку, тут поганаі історія — мерзенний злочин. Насамперед, я гадаю, треба зв'язатися по телефону з Більцем і дізнатись, чи є там сім’я Олден і де саме вони живуть. Автомобілем навпростець до Більца якихось миль п’ятдесят або і менше. Правда, дорога препогана, — додав він. — Бідна жінка! Я просто боюся зустрічі з нею. Звичайно, це буде дуже тяжко…

Він покликав Зіллу і попросив перевірити, чи живе в околицях Більца Тайтус Олден і як його знайти. Потім додав:

— Але спочатку викличте сюди Бертона (Бертон Берлей, його помічник, виїхав з міста на суботу і неділю). Він буде вам корисний, Фред, якщо доведеться віддати будь-яке розпорядження тощо, а я поїду до цієї бідолашної жінки. І буду вам дуже вдячний, якщо ви пошлете Ерла по чемодан. А я привезу сюди батька дівчини, щоб встановити її особу. Але тільки, поки я не повернусь, нікому ні слова — ні про лист, ні про те, що я поїхав у Більц, розумієте? — Він потиснув руку приятелеві.— А зараз, — провадив він далі трохи пишномовно, вже радіючи наперед з своєї ролі у великих подіях, — я мушу подякувати вам, Фред. Я вам дуже вдячний і ніколи цього не забуду, повірте. — Він подивився старому другові просто у вічі.— Все це може для нас обернутися краще, ніж ми думаємо. Мені здається, це найбільша, найсерйозніша справа за весь час моєї служби, і якщо ми зуміємо швидко та успішно розібратися в ній до осінніх виборів, це все нам стане дуже в пригоді, як на вашу думку?

— Вірно, Орвіл, цілком вірно, — погодився Хейт. — Я вже говорив вам, що, по-моєму, не слід домішувати політику до таких справ, та коли вже це само собою виходить… — і він, замислившись, замовк.

— А поки що, — провадив далі прокурор, — доручіть Ерлу зробити кілька знімків: нехай точно зафіксує, де знайшли човен, весла, капелюх і в якому місці знайдено потонулу дівчину. І викличте якнайбільше свідків. Я договорюся з аудитором, щоб вам повернули всі витрачені вами гроші. А завтра або в понеділок я буду тут і сам візьмусь за справу.

Він потиснув руку Хейта і поплескав його по плечу. А Хейт, дуже потішений його увагою і сподіваючись на майбутнє, надів свій величезний солом'яний капелюх, застебнув широченне пальто і повернувся в канцелярію, щоб викликати по міжміському телефону вірного Ерла, дати йому інструкції і сповістити, що і сам він, Хейт, знову виїде на місце злочину.

РОЗДІЛ IV

Орвіл Мейсон зразу пройнявся співчуттям до Олденів, бо з першого ж погляду зрозумів: цій сім'ї, мабуть, як і йому, доводилось зазнавати злигоднів, принижень і зневаг. В суботу, близько четвертої години дня, приїхавши на своєму службовому автомобілі із Бріджбурга, він побачив перед собою старий, жалюгідний і ветхий будиночок біля підніжжя пагорба, у дверях хліва — самого Тайтуса Олдена в сорочці з короткими рукавами і в комбінезоні; його обличчя, постать, весь вигляд говорили, що це — невдаха, який добре знає, що всі його зусилля марні. І тепер Мейсон пошкодував, що не подзвонив по телефону перед від'їздом із Бріджбурга: він зрозумів, що для такої людини звістка’ про смерть дочки буде страшним ударом. Тим часом Тайтус, побачивши Мейсона, який ішов до нього, подумав, що це приїжджий хоче розпитати про дорогу, і ввічливо підійшов до нього.

— Ви містер Тайтус Олден?

— Так, сер, це я.

— Містер Олден, моє прізвище Мейсон, я з Бріджбурга, прокурор округу Катаракі.

— Так, сер, — відповів Тайтус, не розуміючи, навіщо він потрібен прокуророві, та ще з такого далекого округу.

А Мейсон дивився на Тайтуса, не знаючи, з чого почати. Трагічна звістка, яку він привіз, буде, мабуть, убивча для цього явно кволого, немічного чоловіка. Вони стояли під однією з високих темних ялин, що росли перед будинком. Вітер пошепки повторював в її хвої свою пісню, стару, як світ.

— Містер Олдек, — почав Мейсон з незвичайною для нього серйозністю та лагідністю. — У вас є дочка на ім’я Берта або, може, Альберта? Я не зовсім точно знаю її ім’я.

— Роберта, — поправив Тайтус Олден, внутрішньо здригнувшись від передчуття чогось недоброго.

І Мейсон, побоюючись, що потім цей чоловік буде не в силах розповісти йому до ладу все, що він хотів знати, квапливо спитав:

— До речі, ви не знаєте часом тут молодого чоловіка на ім’я Кліфорд Голден?

— Скільки я пам’ятаю, ніколи не чув про такого, — повільно відповів Тайтус.

— Або Карл Грехем?

— Ні, сер. Не пригадаю чоловіка з таким ім’ям.

— Так я і думав, — вигукнув Мейсон, звертаючись не так до Тайтуса, як до самого себе, і заговорив далі строго і владно: —А до речі, де тепер ваша дочка?

— Тепер у Лікурзі. Вона там працює. А чому ви питаєте? Хіба вона зробила що-небудь погане… або просила вас про що-небудь?

Він криво, із зусиллям усміхнувся, але в його сіроголубих очах відбилося збентеження і тривожне запитання.

— Одну хвилину, містер Олден, — провадив далі Мейсон лагідно, але водночас рішуче. — Зараз я вам усе поясню. Але спочатку я повинен поставити вам два-три запитання. — І він подивився на Тайтуса серйозно і співчутливо. — Коли ви востаннє бачили вашу дочку?

— Та от вона виїхала звідси в минулий вівторок уранці, їй треба було повертатись у Лікург. Вона там працює на фабриці комірців і сорочок Гріфітса. Але…

— Ще хвилину, — твердо повторив прокурор, — я зараз усе поясню. Напевне, вона приїздила додому на кінець тижня? Так?

— Вона приїздила у відпустку і прожила у нас приблизно з місяць, — повільно і докладно пояснював Тайтус. — Вона не зовсім добре себе почувала і приїхала додому, щоб трохи відпочити. Та коли виїздила, вона була зовсім здорова. Я сподіваюсь, містер Мейсон, ви не хочете сказати, що з нею сталось щось недобре? — Із здивованим виглядом він підніс свою довгу засмаглу руку до підборіддя. — Якби мені могло отаке спасти на думку… — Він розгублено провів рукою по рідкому сивому волоссю.

— А ви не мали від неї звісток з того часу, як вона виїхала? — спокійно говорив Мейсон з твердим наміром добути якнайбільше відомостей, перш ніж завдати тяжкого удару. — Вона не повідомляла, що поїде не в Лікург, а ще куди-небудь?

— Ні, сер, ми нічого не одержували. Але скажіть, з нею не сталось ніякої біди? Може, вона зробила що-небудь таке… Та ні, цього не може бути! Але ви так питаєте… Ви так говорите…

Він злегка тремтів і несвідомо доторкався рукою до тонких блідих губ. Але прокурор, не відповідаючи, вийняв з кишені лист Ро-берти до матері і, показуючи старому тільки напис на конверті, спитав:

— Це почерк вашої дочки?

— Так, сер, це її почерк, — відповів Тайтус трохи голосніше. — Але в чому ж справа, пане прокурор? Чому цей лист потрапив до вас? Що в цьому листі? — Він судорожно стиснув руки, вже ясно читаючи в очах Мейсона звістку про якесь страшне нещастя. — Що таке? Що там? Що вона пише в цьому листі? Ви мусите мені сказати, що сталося з моєю дочкою!

Він схвильовано озирнувся, немов збираючись бігти в дім, покликати на допомогу, поділитися з дружиною своїм страхом… І Мейсон, побачивши, до якого стану довів він бідолашного старого, з силою, але приязно схопив його за руки.

— Містер Олден, — почав він, — у кожного з нас бувають в житті такі тяжкі хвилини, коли треба зібрати всю свою мужність. Я не наважуюсь сказати вам, в чому справа, бо я і сам багато чого зазнав у житті і розумію, як ви будете страждати.

— Вона поранена? Може, вона вмерла? — пронизливо закричав Тайтус, розширеними очима дивлячись на прокурора.

Орвіл Мейсон кивнув.

— Роберта! Дитина моя! Господи боже! — Він увесь зігнувся, немов від удару, і прихилився до дерева, щоб не упасти. — Але як? Де? Її вбило машиною на фабриці? Боже милостивий!

Він повернувся, щоб піти додому, до дружини, але прокурор, чоловік із скаліченим обличчям і міцними руками, спинив його:

— Одну хвилину, містер Олден, одну хвилину! Ви не повинні поки що йти до дружини. Я знаю, це дуже тяжко, це жахливо, але дозвольте пояснити. Не в Лікурзі і не машиною, ні. Вона потонула. У Біг-Бітерні. Вона поїхала за місто в четвер, розумієте? Чуєте, в четвер. Вона потонула в озері Біг-Бітерн у четвер, катаючись на човні. Човен перекинувся.

Збуджений стан Тайтуса, його слова і жести так схвилювали прокурора, що він не міг з належною витримкою пояснити, як усе це сталось (якщо навіть припустити, що це був нещасний випадок). Почувши від Мейсона слово «смерть» у зв'язку з Робертою, приголомшений Олден мало не втратив розум. Вигукнувши своє перше запитання, він став якось по-звірячому стогнати, немов йому перехопило подих. Він зігнувся, скорчився, неначе від сильного болю, потім сплеснув руками і стиснув долонями скроні.

— Моя Роберта вмерла! Моя дочка! Ні, ні! Роберта! О господи! Не потонула! Цього не може бути! Мати говорила про неї тільки годину тому. Вона помре, коли почує про це. І мене це вб’є. Так, уб'є. Моя бідна, моя дорога дівчинка! Дитинка моя! Я не знесу цього, пане прокурор!

І він тяжко і стомлено сперся на Мейсона, і той, як міг, намагався підтримати його. За хвилину старий озирнувся на дім і подивився на двері здивованим, блукаючим поглядом божевільного.

— Хто скаже їй? — спитав він. — Хто наважиться сказати їй?

— Послухайте, містер Олден, — умовляв Мейсон, — ради вас самих і ради вашої дружини прошу вас: заспокойтесь і допоможіть мені розібратись у цій справі, допоможіть тверезо і рішуче, неначе йдеться не про вашу дочку. Я ще далеко не все розповів вам. Але ви повинні заспокоїтись. Дайте мені можливість пояснити все. Це жахливо, і я від усієї душі співчуваю вам. Я знаю, як вам тяжко. Але тут є страхітливі і сумні обставини, про які ви повинні дізнатись. Вислухайте ж мене! Вислухайте!

І тут, тримаючи Тайтуса під руку, Мейсон так швидко і переконливо, як тільки міг, розповів про різні факти і підозри, зв'язані з смертю Роберти, потім дав йому прочитати її лист і наприкінці вигукнув:

— Тут злочин! Злочин, містер Олден! Так ми думаємо в Бріджбурзі,— принаймні ми цього побоюємось, — безсумнівне вбивство, містер Олден, якщо можна вжити таке жорстоке, холодне слово.

Він помовчав, а Олден, вражений словами про злочин, непорушно дивився на нього, ніби не зовсім розуміючи, що йому кажуть.

— Хоч як я поважаю ваші почуття, — знов заговорив Мейсон, — проте, як головний представник закону в моєму окрузі, я вважав своїм обов'язком приїхати сьогодні сюди, щоб дізнатись, що вам відомо про цього Кліфорда Голдена або Карла Грехема або про будь-кого, хто заманив вашу дочку на це безлюдне озеро. Я розумію, містер Олден, ви зараз жорстоко страждаєте. І все-таки я запевняю, що ваш обов'язок — і це повинно бути й вашим бажанням — усіма силами допомогти мені розплутати справу. Цей лист свідчить, що ваша дружина в усякому разі дещо знає про цього суб’єкта, — знає хоч би його ім'я.

І він багатозначно постукав пальцем по листу.

Як тільки Олден зрозумів, що його дочка, очевидно, стала жертвою злочинницького насильства, до почуття гіркої втрати долучився якийсь звірячий інстинкт, поєднаний з цікавістю, гнівом і пристрастю природженого мисливця, — все це допомогло йому опанувати себе, і тепер він мовчки і похмуро слухав, що казав прокурор. Його дочка не просто потонула, — вона вбита, і вбив її якийсь молодий чоловік, що за нього, як видно з листа, вона збиралась вийти заміж! І він, батько її, навіть не підозрівав існування цієї людини! Дивно, що дружина знала, а він — ні. І Роберта не хотіла, щоб він знав.

І зразу ж у нього виникла думка, породжена його релігійними віруваннями, умовностями та звичайним для сільського жителя підозрілим ставленням до міста і до всього міського заплутаного і безбожного життя: думка, що, напевне, який-небудь молодий багатий городянин, спокусник і дурисвіт, з яким Роберта зустрілась у Лікурзі, звів її, обіцяючи одружитись, а потім звичайно не схотів додержати слова. І в ньому вмить спалахнуло жорстоке, невгамсвке бажання помститися тому, хто міг піти на такий мерзенний злочин проти його дочки. Негідник! Насильник! Убивця!

І він, і дружина думали, що в Лікурзі Роберта спокійно, серйозно і щасливо йде своїм важким і чесним шляхом, працює, щоб утримувати себе і допомагати їм, старим. А тимчасом з четверга до ранку п'ятниці її тіло лежало на дні озера. А вони спали на м'якій постелі, ходили, розмовляли, не підозріваючи її страшної долі. І тепер її тіло десь у чужій кімнаті або, може, в морзі, і рідні, люблячі руки ке подбали про нього, — і завтра байдужі, холодні чиновники відвезуть його у Бріджбург.

— Якщо є бог, — схвильовано сказав Олден, — він не допустить, щоб такий негідник залишився непокараним! Ні, не допустить!.. «Побачу я ще, — раптом процитував він, — що діти праведника покинуті і нащадки його просять хліба». — І, враз охоплений пекучою жадобою діяльності, він додав: — Тепер я мушу все розповісти дружині. Так, так, одразу ж! Ні, ви зачекайте тут. Спочатку я скажу їй усе сам на сам. Я зараз повернусь. Зараз. Зачекайте мене тут. Я знаю, це вб’є її. Але вона повинна знати все. Може, вона скаже нам, хто він, тоді ми спіймаємо його, перш ніж він втече кудись далеко… Бідна моя донька! Бідна маленька Роберта! Моя мила, добра, чесна дівчинка!

І, так, безладно бурмочучи, із страдницьким, майже безумним обличчям він повернувся і, вайлуватий і незграбний, ходою автомата рушив до прибудови, що правила за кухню: там, як він знав, м-с Олден готувала якісь особливі страви для завтрашнього — недільного обіду. Але на порозі він спинився, у нього невистачило мужності йти далі. Він був живим втіленням трагічної безпорадності людини перед безжальними, незбагненними і байдужими силами життя.

М-с Олден обернулась і, побачивши його перекривлене обличчя, безсило опустила руки; його погляд, який провіщав недобре, зразу зігнав з її обличчя стомлений, але мирний і простодушний спокій.

— Тайтус, ради бога! Що сталось?

Зняті до неба руки, напіввідкритий рот, моторошні очі, які мимоволі і неприродно звузились і знову широко розкрились, і, нарешті, одно слово:

— Роберта!

— Що з нею? що з нею, Тайтус? що з нею?

Мовчання. Знову нервове сіпання рота, очей, рук… І потім:

— Умерла! Вона… вона потонула! — І він без сил опустився на ослін, що стояв тут же, біля дверей.

М-с Олден якусь мить дивилась на нього, не розуміючи, потім зрозуміла і, не вимовивши ні слова, важко впала на підлогу. А Тайтус дивився на неї і кивав, немов кажучи: «От, от. Тільки так і могло бути. От вона й позбулася цього страхіття». Він поволі підвівся, підійшов до дружини і, ставши на коліна, спробував підняти її. Потім так само поволі випростався, вийшов з кухні і, обійшовши будинок, попрямував до напівзруйнованого ганку, де сидів Орвіл Мейсон, дивлячись на призахідне сонце і міркуючи про те, яке горе повідав цей жалюгідний, безталанний фермер своїй дружині. Йому навіть захотілось на хвилину, щоб усе було інакше, — щоб цієї справи, хоч вона і вигідна йому, Мейсону, зовсім не було.

Але, помітивши схожу на скелет постать фермера, він схопився і, обігнавши Олдена, поспішив до прибудови. Побачивши на підлозі безмовну і непритомну м-с Олден, майже таку ж маленьку і тендітну, як і її дочка, він підняв її своїми міцними руками, проніс через їдальню у велику спільну кімнату і поклав тут на розхитану кушетку. Потім намацав її пульс і кинувся взяти води. При цьому він озирнувся навколо, — чи не видно поблизу сина, дочки, сусідки, кого-небудь, — але нікого не було, і він, поспішно повернувшись до м-с Олден, злегка побризкав водою на її обличчя і руки.

— Є тут де-небудь лікар? — звернувся він до Тайтуса, якого застав на колінах біля дружини.

— В Більці є… лікар Крейн.

— А у вас чи у кого-небудь поблизу є телефон?

— У містера Уілкокса. — Він махнув рукою в напрямі до будинку Уілкокса, телефоном якого ще недавно користувалась Роберта.

— Догляньте її. Я зараз повернусь.

Мейсон кинувся до телефону, щоб викликати Крейна або будь-якого іншого лікаря, і майже зразу ж повернувся разом з м-с Уіл-кокс та її дочкою. А потім — нескінченне чекання, поки з’явились сусіди і, нарешті, лікар Крейн; з ним Мейсон порадився про те, чи можна буде сьогодні ж поговорити з м-с Олден про важливу і секретну справу, що привела його сюди. І лікар Крейн, на якого спразили велике враження поважні, офіціальні манери м-ра Мейсона, визнав, що це, мабуть, буде для неї навіть краще.

Ліки і дружні, співчутливі умовляння допомогли привести м-с Олден до пам'яті, і вона поступово, весь час підбадьорюванаі і заспокоювана, змогла спочатку вислухати, як усе сталось, а потім і відповісти на запитання Мейсона про загадкову особу, згадувану в листі Роберти. Вона змогла пригадати, що Роберта говорила тільки про одного чоловіка, який виявляв їй особливу увагу, — та й говорила про нього тільки один раз, на минуле різдво. Це був Клайд Гріфітс, племінник багатого лікурзького фабриканта Семюела Грі-фітса, завідуючий тим відділом, де працювала Роберта.

Але це, звичайно, зовсім не означало, як зразу відчули і Мейсон і Олден, що племінника такої поваіжної особи можна обвинуватити у вбивстві Роберти. Багатство! Становище в суспільстві! Зрозуміло, Мейсон бажав поміркувати і почекати, перш ніж виступити з таким обвинуваченням. Занадто величезна була, на його погляд, відміна в суспільному становищі цього чоловіка і потонулої дівчини.

А все ж могло бути і так. Чому ні? Справді, юнак, що здобув таке становище, скоріше ніж будь-хто інший, міг завести мимохідь таємничий роман з такою дівчиною, як Роберта, — адже Хейт казав, що вона дуже гарненька. Вона працювала на фабриці його дядька і була бідна. І до того ж, як повідомив Фред Хейт, хто б не був той, з ким ця дівчина була в годину своєї смерті, вона наважилася зійтися з ним до шлюбу. Хіба це не характерно для поводження багатого і розбещеного юнака з бідною дівчиною? Мейсон замолоду зазнав чимало ударів і образ, стикаючись із щасливцями, які мали успіх, і тому ця думка здалась йому дуже переконливою. Підлі багачі! Бездушні багачі! А мати й батько, звичайно, непохитно вірили в невинність і чесноти дочки.

З дальших розпитів виявилось, що м-с Олден ніколи не бачила цього юнака, але й ніколи не чула про будь-кого іншого. Вона і її чоловік могли додатково повідомити тільки, що останній раз, коли Роберта приїздила на місяць додому, вона почувала себе не зовсім здоровою, ходила млява і часто лягала відпочити. І ще одно: вона: часто писала листи, які віддавала листоноші або сама опускала в ящик унизу на перехресті. Ні м-р, ні м-с Олден не знали, кому були адресовані ці листи, але Мейсон тут же зробив висновок, що листоноша, напевно, знає це. Далі, за цей місяць Роберта пошила собі кілька платтів — здається, чотири. А останнім часом її кілька раз викликав до телефону якийсь містер Бейкер, — це Тайтус чув від м-ра Уілкокса. Виїжджаючи, вона взяла з собою тільки ті речі, з якими приїхала: невелику скриньку і чемодан. Скриньку вона сама здала на станції в багаж, але Тайтус не міг сказати, чи відправила вона її в Лікург чи десь-інде.

Мейсон обмірковував дуже важливе, на його погляд, повідомлення про Бейкера, і тут йому раптом спало на думку: «Кліфорд Голден — Карл Грехем — Клайд Гріфітс!» Ті самі ініціали і схоже звучання цих імен вразили його. Справді дивний збіг, якщо тільки цей самий Клайд Гріфітс ніяк не причетний до злочину! І йому вже не терпілось знайти листоношу і допитати його.

Але Тайтус Олден потрібен був не тільки як свідок, який упізнає тіло Роберти і встановить, що саме їй належали речі в чемодані, залишеному на станції Ган-Лодж, — він міг також умовити листоношу говорити відверто, і тому Мейсон попросив старого одягтись і поїхати з ним, запевняючи, що завтра ж відпустить його додому.

Попередивши м-с Олден, щоб вона нікому нічого не говорила, Мейсон пішов на пошту допитувати листоношу.

Листоношу розшукали і допитали в присутності Олдена, який стояв біля прокурора, схожий на гальванізований труп. Листоноша пригадав, що Роберта за час останнього перебування тут передала йому кілька листів, — дванадцять або й усі п'ятнадцять, — і згадав навіть, що всі вони були адресовані в Лікург, якомусь… як його?., так, вірно — Клайдові Гріфітсу, до запитання. Мейсон негайно пішов з листоношею до місцевого нотаріуса, який за всіма правилами закону запротоколював ці свідчення. Далі прокурор подзвонив до себе в канцелярію і, дізнавшись, що тіло Робертивже доставлено в Бріджбург, поспішив туди з усією швидкістю, якої тільки можна було досягти на його машині. О десятій годині вечора в приймальні «Похоронного бюро братів Луц» біля тіла зібрались Бертон Берлей, Хейт, Ерл Ньюком; Тайтус, майже в нестямі, дивився в обличчя дочки. I тут Мейсон міг, по-перше, переконатися, що це справді Роберта Олден, і, по-друге, вирішити для себе питання: чи можна вважати її дівчиною з тих, які легко йдуть на недозволений зв'язок, що на нього вказував запис у гостиниці на озері Грасс. Ні, вирішив він, вона не така. Тут наявним є хитрий і злий замір — зведення і вбивство! От негідник! І досі його не спіймано! Політична значущість цієї справи відійшла в уявленні Мейсона на згдній план, а на її місце прийшли гнів і ненависть до всіх багачів.

Але ці хвилини біля покійниці і вигляд Тайтуса Олдена, який, упавши на коліна перед дочкою, палко притискав до губ її маленькі льодяні руки і невідривно, гарячковим, протестуючим поглядом вдивлявся в її воскове обличчя, обрамлене довгим каштановим волоссям, — усе говорило, що навряд чи громадськість формально і безсторонньо поставиться до цієї справи. Очі всіх присутніх були повні сліз.

І тут Тайтус Олден посилив драматизм усієї сцени. Тим часом як брати Луц, троє їхніх приятелів — власники сусідньої автомобільної майстерні, Еверет Бікер, представник газети «Республіканець», і Сем Тексон, редактор газети «Демократ», стоячи в дверях, через голови один одного з шанобливим страхом заглядали в кімнату, він раптом схопився і несамовито кинувся до Мейсона, з криком:

— Знайдіть негідника, який винен у цьому, пане прокурор! Нехай його змусять страждати, як страждала моя добра, чиста дівчинка. Її вбили, от що! Тільки вбивця міг так завезти дівчину на озеро і так ударити, — він її ударив, це всякому ясно! — І Тайтус указав на обличчя мертвої дочки. — У мене немає грошей, щоб судитися з таким негідником, але я буду працювати… Я продам ферму…

Голос його урвався. Він знову повернувся до Роберти і мало не впав. І тоді Орвіл Мейсон, якому передався скорСстний і мстивий порив бідолашного батька, виступив наперед і схвильовано сказав:

— Ходімо звідси, містер Олден. Ми знаємо тепер, що це ваша дочка. Закликаю всіх вас, джентльмени, у свідки: тіло впізнано. І якщо підтвердиться гадка, що вашу бідну дівчинку вбито, містер Олден, я як прокурор урочисто обіцяю вам: я не шкодуватиму ні часу, ні грошей, ні сил, щоб вистежити цього негідника і віддати його в руки властей. І якщо правосуддя в окрузі Катаракі стоїть на висоті,— а я в цьому певен, — ви можете покластися на всякий склад присяжних, який буде добраний нашим тутешнім судом. І вам не доведеться продавати вашу ферму!

Щире, хоч і раптове хвилювання, а також присутність вражених слухачів привела до того, що ораторський талант м-ра Мейсона проявився в усій своїй силі і пишноті.

І один з братів Луц — Ед, який виконував усі справи похоронного бюро, зв’язані з раптовою і насильницькою смертю, — збуджено заявив:

— Вірно, Орвіл! Отакий прокурор нам і потрібен.

А Еверет Бікер закричав:

— Дійте, містер Мейсон! Ми вас підтримаємо всі, як один, коли треба буде.

Фред Хейт і його помічник, схвильовані драматичним виступом Мейсона і його надзвичайно ефектним, навіть героїчним виглядом, підійшли ближче. Хейт узяв друга за руку, а Ерл промовив схвильовано:

— Бажаю успіху, містер Мейсон! Ми все зробимо, що можемо, будьте певні. І не забудьте про чемодан, який вона залишила на станції Ган-Лодж. Він у вас в канцелярії. Я передав його Бертону дві години тому.

— Так, вірно… Я мало не забув про нього, — сказав Мейсон дуже спокійно і діловито. Недавній порив красномовності і розчу-леності минув. Тепер Мейсон був під враженням незвичайних похвал: ніколи ще за всі роки своєї службової діяльності він не зазнавав нічого подібного.

РОЗДІЛ V

М-р Мейсон у супроводі Олдена і службових осіб ішов у свою канцелярію, питаючи себе, чим міг бути викликаний цей мерзенний злочин? Замолоду він дуже страждав од відсутності жіночої близькості, і тому у нього розвинувся нахил до таких міркувань. Він думав про красу та чарівність Роберти і, з другого боку, про її бідність і суворе моральне й релігійне виховання — і прийшов до висновку, що, як видно з усього, цей молодий чоловік або хлопчак звів її, а потім, коли вона йому надокучила, вибрав такий спосіб, щоб позбутись її,— мниму, зрадницьку «весільну подорож» на озеро. І тут він відчув безмежну особисту ненависть до цієї людини. Підлі багатії! Гулящі багатії! Порочні і злі нероби! І молодий Клайд Гріфітс — гідний представник цієї породи! Хоч би тільки спіймати його!

І водночас він раптом подумав, що, як видно з деяких обставин (дівчина явно булаї близька з цим чоловіком), вона могла бути вагітна. Цієї догадки було досить, щоб викликати в ньому че тільки специфічну цікавість до всіх подробиць романа, який привів до такого кінця, а й нетерпляче бажання перевірити, чи справедливі його підозри. Мейсон почав думати, що треба знайти підхожого лікаря для розтину — якщо не в Бріджбурзі, то в Утіці або в Олбені,— а також сповістити про цю підозру Хейта і, нарешті, визначити характер ударів, що залишили сліди на обличчі Роберти.

Але насамперед Мейсон повинен був оглянути чемодан і його вміст, і тут йому пощастило знайти новий, дуже важливий доказ. Бо, крім платтів і капелюхів Роберти, білизни, пари червоних шовкових підв'язок (вони так і лежали в коробочці, в якій були куплені у Браунштейна в Лікурзі), в чемодані було ще і туалетне приладдя— різдвяний подарунок Клайда. І в куточку футляра, в складку сірої шовкової підкладки була засунута маленька, простенька біла картка з написом: «Берті від Клайда. Поздоровляю з різдвом». Але прізвища не було. А почерк — квапливі карлючки, бо, коли Клайд писав це, він поривався зовсім не до Роберти.

Це вразило Мейсона: як же вбивця не знав, що туалетне приладдя разом з карткою лежить у чемодані? А якщо знав і не вийняв картки, то чи можливо, щоб цей самий Клайд був убивцею? Чи могла людина, яка задумала вбивство, забути про таку картку, написану її власною рукою? Що це за дивний зловмисник і вбивця? І тут прокурор подумав: «Чи не варто приховати існування цієї картки до дня суду і потім несподівано пред’явити її, якщо злочинець почне заперечувати всяку близькість з дівчиною або не признається, що він подарував їй туалетне приладдя?» І він узяв картку і засунув собі в кишеню, але спочатку Ерл Ньюком, уважно оглянувши її, сказав:

— Я не цілком певен, містер Мейсон, але мені здається, що це дуже схоже на запис у гостиниці на Біг-Бітерні.

І Мейсон відповів:

— Ну, це ми незабаром встановимо.

Потім він знаком покликав Хейта в сусідню кімнату, де ніхто не міг їх бачити і чути, і сказав:

— Ну, Фред, все точно так, як ви думали. Вона знає, з ким поїхала дочка (він мав на увазі те, що вже говорив Хейту по телефону з Більца: що дістав від м-с Олден відомості про гаданого злочинця). Але ви через тисячу років не відгадаєте, хто це, якщо я вам не скажу.

І він пильно подивився на Хейта.

— Без сумніву, Орвіл. Не маю ані найменшого уявлення.

— А ви знаєте фірму «Гріфітс і Компанія» в Лікурзі?

— Не ті, що роблять комірці?

— Так, ті самі.

— Але ж не син?

Очі Фреда Хейта розкрились так широко, як не розкривались уже багато років. Великаі засмагла рука вхопилась за довгу бороду.

— Ні, не син. Племінник.

— Племінник! Семюела Гріфітса?! Не може бути!

Слідчий, чоловік літній, релігійний, строго моральний, зацікавлений у політиці і комерції, смикав бороду і розгублено дивився на Мейсона.

— Поки що всі обставини вказують на це, Фред. В усякому разі я сьогодні вночі їду в Лікург і сподіваюсь, що завтра знатиму більше. Але, бачите, цей самий Олден — фермер, справжнісінький бідняк, його дочка працювала на фабриці Гріфітсів у Лікурзі; а цей племінник, Клайд Гріфітс, як видно, завідував тим відділом, де вона працювала.

— Так, так, так, — промовив слідчий.

— До цієї поїздки, до вівторка, вона провела місяць удома, — була хвора (він зробив наголос на цьому слові). За цей час вона написала йому принаймні десять листів, а може й більше. Про це я дізнався від місцевого листоноші. Він дав свідчення під присягою, по всій формі, ось вони! — і він поплескав по кишені піджака. — Всі листи були адресовані в Лікург Клайдові Гріфітсу. Я навіть знаю номер його будинку. І знаю прізвище сім'ї, де жила дівчина. Я дзвонив туди з Більца. Я сьогодні хочу взяти з собою в Лікург старого: чи не виявиться що-небудь таке, про що він може знати.

— Так, так, Орвіл. Розумію… розумію… Але ж це легко сказати: Гріфітс!.. — і Хейт цмокнув язиком.

— А головне, я повинен з вами поговорити про медичну експертизу, — провадив Мейсон далі швидко і різко. — Знаєте, я не думаю, щоб він вирішив її убити тільки тому, що не хотів одружитися з нею. Це, на мою думку, непереконливо.

І Мейсон розповів Хейту основні міркування, які змусили його прийти до висновку, що Роберта була вагітна.

Хейт зразу погодився з ним.

— Отже, потрібен розтин, — сказав Мейсон, — і медичний висновок про характер ран та ударів. Перш ніж тіло заберуть звідси, Фред, ми повинні знати точно, без тіні сумніву, чи була дівчина спершу вбита і потім викинута з човна, чи тільки оглушена і викинута, або, може, човен перекинувся. Це дуже важливо для справи, ви самі розумієте. Ми нічого не зможемо зробити, якщо не будемо знати все це точно. Але як з тутешніми лікарями? Як на вашу думку, чи може хто-небудь з них зробити все це як слід, щоб на суді ніхто не міг підкопатися під їх висновок?

Мейсон хвилювався: він уже обмірковував план обвинувачення.

— Не знаю, Орвіл, — повільно відповів Хейт, — не можу сказати точно. Про це вам краще судити. Я вже просив доктора Мітчелла зайти завтра і глянути на неї. Можна покликати Бетса. Але якщо ви віддаєте перевагу кому-небудь іншому… Бево або Лінкольну… Що ви скажете про Бево?

— Мабуть, краще Уебстера з Утіки, — сказав Мейсон, — або Біміса, або обох зразу. В такій справі і чотири і п’ять експертів не завадять.

І Хейт, розуміючи весь тягар покладеної на нього відповідальності, додав:

— Я думаю, ви маєте рацію, Орвіл. Може, чотири або п'ять голів краще, ніж одна чи дві. Але це означає, що ми повинні відкласти огляд на день або на два, поки не зберемо всіх лікарів.

— Так, так, — підтвердив Мейсон. — Але це навіть краще. Я тим часом поїду в Лікург — чи не з’ясую там ще чого-небудь. Ніколи не можна знати заздалегідь. Може, я там і застукаю його. Принаймні сподіваюсь. Або чи не пощастить почути чогось нового, що проллє світло на всю справу… Я почуваю, це буде велика справа, Фред. Найважча справа у всій моїй практиці, та й у вашій також, і ми повинні обмірковувати кожний свій крок. Тут ніяка обережність не зайва. Він, очевидно, багатий, — значить, буде боротись. І, крім того, рідня його підтримає.

Він нервово скуйовдив своє густе волосся.

— Нічого, я думаю, справимось, — додав він. — Насамперед треба викликати з Утіки Біміса і Уебстера, — мабуть, телеграфуйте-но їм сьогодні, чи що, або подзвоніть по телефону. І Спралу в Олбені. А щоб не порушувати мир у власному дохмі, запросимо і тутешніх: Лінкольна і Бетса. І, мабуть, Бево. — Тут він дозволив собі злегка усміхнутись. — Ну от, Фред, а я поки що почну збиратись у дорогу. Влаштуйте так, щоб вони приїхали сюди не завтра, а в понеділок або у вівторок. Я, напевне, повернусь на той час і тоді зможу сам бути при цьому. А якщо можна, давайте в понеділок… чим скоріше, тим краще! Подивимось, що тоді з'ясується.

Він дістав із шафи ще кілька бланків, потім вийшов у приймальню і сказав Олдену, що їм доведеться поїхати разом в Лікург, а Берлею доручив викликати до телефону м-с Мейсон, якій пояснив, що має виїхати в терміновій справі і повернеться не раніше від понеділка.

Протягом усієї дороги до Утіки — три години поїздки і година, проведена в 'чеканні поїзда на Лікург, і ще година двадцять хвилин у вагоні цього поїзда (в Лікург вони прибули близько сьомої ранку) — Орвіл Мейсон старанно витягав із пригніченого і похмурого Тайтуса скупі відомості про скромне минуле його і Роберти, про її щедрість, слухняність, порядність, про її добре та ніжне серце, про те, де саме вона раніше працювала, скільки одержувала і на що витрачала гроші,— то була скромна розповідь, і вона глибоко зворушила Мейсона.

Приїхавши з Тайтусом у Лікург, Мейсон зразу подався в готель «Лікург» і, знявши номер, залишив там старого, щоб той міг відпочити. Звідти він поспішив до місцевого прокурора, від якого йому треба було дістати дозвіл діяти на його території. На допомогу йому дали поліцейського для доручень — рослого сищика в цивільному, — і він пішов у кімнату Клайда на Тейлор-стріт, сподіваючись, всупереч всьому, застати його вдома. Однак до них вийшла м-с Пейтон і сказала, що, хоч Клайд і живе тут, але тепер його немає (виїхав у вівторок — напевне, до своїх друзів на Дванадцяте озеро). І Мейсон трохи зніяковіло змушений був пояснити, по-перше, що він прокурор округу Катаракі, і по-друге, що через деякі підозрілі обставини, зв'язані із загибеллю на озері Біг-Бітерн однієї дівчини, супутником якої, очевидно, був Клайд, він, прокурор, мусить обшукати його кімнату. Ця заява так вразила м-с Пейтон, що вона відсахнулась, і на її обличчі відбились крайній подив, жах і недовір'я.

— Як, містер Клайд Гріфітс!.. Та ні, це безглуздя! Він племінник містера Семюела Гріфітса, і його тут усі знають. Якщо вам потрібні будь-які відомості про нього, зверніться до його родичів: вони вам, звичайно, все скажуть. Але щоб таке… та цього бути не може!

І вона так дивилась на Мейсона і на місцевого сищика, який уже встиг показати їй свій значок, ніби не була впевнена в їх чесності і в їх повноваженнях.

А тим часом сищик, звичний до цього, вже став з а! спиною м-с Пейтон, внизу сходів, що ведуть на верхній поверх. А Мейсон вийняв з кишені заготовлений передбачливо ордер на обшук.

— Мені дуже шкода, пані, але я мушу просити вас показати нам його кімнату. Ось ордер, який дає мені право зробити обшук, а це підлеглий мені поліцейський агент.

І зразу побачивши всю марність боротьби з законом, м-с Пейтон тремтячою рукою вказала на кімнату Клайда, хоч і думала при цьому, що сталось якесь безглузде, глибоко несправедливе й образливе непорозуміння.

А ті двоє, ввійшовши в кімнату Клайда, почали оглядати її. Обидва зразу помітили в кутку невелику і не дуже міцну замкнену скриню, і м-р Фауне, сищик, в ту ж мить спробував підняти її, щоб визначити вагу, а Мейсон став оглядати одну по одній усі речі в кімнаті, вміст усіх ящиків та коробок, а також усіх кишень в одежі. І в ящику шифоньєрки, серед кальсон і сорочок, що вийшли з ужитку, та старих запрошень від Трамбалів, Старків, Гріфітсів і Гаррієтів, він знайшов аркушик блокнота, на якому Клайд записував для пам’яті, куди його запрошено: «Середа 20 лютого. Обід у Старків», нижче: «П’ятниця, 22, Трамбали». Порівнявши цей почерк з почерком на картці, яка була у нього в кишені, Мейсон зразу ж пересвідчився за їх схожістю, що він справді в кімнаті саме потрібної йому людини. Він сховав аркушик у кишеню і подивився в куток, де сищик уважно розглядав замкнену скриню.

— Що робити з цим, начальнику? Заберемо звідси чи відкриємо тут?

— Я думаю, — поважно сказав Мейсон, — що нам слід відкрити її тут, Фауне. Пізніше я пришлю по скриню, але я хотів би тепер же знати, що там у ній.

Сищик зразу ж витяг з кишені важку стамеску і подивився навкруг, шукаючи молоток.

— Скриня не така вже міцна, — зауважив він, — думаю, що зможу зламати її, якщо ви хочете.

Але тут м-с Пейтон, надзвичайно здивована таким ходом справи, не витримала і заступилась, сподіваючись перешкодити цим грубим діям.

— Я можу дати вам молоток, якщо хочете, — заявила вона, — але хіба не можна послати по слюсаря? Ніколи в житті не чула нічого подібного!

Однак сищик уже збив молотком замок. У невеликому верхньому відділі був усякий туалетний дріб’язок: шкарпетки, комірці, галстуки, кашне, підтяжки, зношений светр, пара високих зимових чобіт дуже сумнівної добротності, мундштук, червона лакована попельничка і ковзани. Але серед усього цього, в куточку, лежали також зв’язані докупи останні п’ятнадцять листів Роберти, послані з Більца, і невеликий її портрет, який вона йому подарувала торік. І тут же — друга, маленька пачка, в якій були зібрані всі записочки та запрошення Сондри, до того дня, коли вона виїхала в Пайн-Пойнт.

Листи, написані звідти, Клайд носив з собою на грудях, біля серця. Знайшлась і третя пачка, ще більш компрометуюча, — одинадцять листів від матері, причому перші два були адресовані Гаррі Тенету в Чікаго до запитання — момент явно дуже підозрілий, а решта — Клайдові Гріфітсу в Чікаго, а потім у Лікург.

Прокурор не став чекати і дивитися, що знайдеться ще в скрині, а взявся до листів: спочатку він прочитав перші три листи Роберти, після чого йому стала зовсім ясною причина її від’їзду в Більц; потім три перші листи від матері на зворушливо простому і дешевому папері: вона натякала на нерозважливу поведінку Клайда в Канзас-Сіті і на нещасний випадок, через який йому довелося виїхати звідти, і настійливо та ніжно умовляла його надалі не збиватися з пуття. І у Мейсона, з його стриманим темпераментом і дуже обмеженим знанням людей та людських відносин, створилось враження, що цей суб’єкт з ранніх юнацьких років мав нестійку вдачу, був легковажний і розбещений.

Водночас Мейсон здивовано дізнався, що хоч Клайда тут і підтримує багатий дядько, але сам він належить до бідної і, крім того, дуже релігійної парості родини Гріфітсів. У звичайних умовах це могло б трошки пом’якшити його ставлення до Клайда. Однак тепер, під впливом записочок Сондри, трагічних листів Роберти і слів матері про якийсь старий злочин у Канзас-Сіті, він прийшов до висновку, що Клайд за складом свого характеру цілком здатний був не тільки задумати цей новий злочин, а й холоднокровно здійснити його. Що ж було там, у Канзас-Сіті? Треба телеграфувати тамтешньому прокуророві і запитати про подробиці.

Думаючи про це, він почав нашвидку, але так само пильно і критично проглядати різні записочки, запрошення і любовні листи Сондри. Всі вони сильно пахли духами, були написані на чудовому папері з монограмою і ставали чимраз ніжніші й інтимніші, а пізніші незмінно починалися словами: «Клайді маленький», або «мій любий, чорноокий», або «мій любий хлопчику», і були підписані або по-дитячому «Сонда» або «Ваша Сондра»… Деякі з них були зовсім недавні: від десятого, п’ятнадцятого, двадцять шостого травня, — саме в цей час, як умить відзначив Мейсон, почали надходити найсумніші листи від Роберти.

Тепер усе ясно. Він потай звів одну дівчину і при цьому був такий зухвалий, що домагався взаємності у другої, яка належала до вищих місцевих кіл.

Зацікавлений і приголомшений цим разючим відкриттям, Мейсон, однак, розумів, що тепер не час сидіти й роздумувати. Зовсім ні. Цю скриню треба негайно переправити в готель «Лікург». Далі, треба, якщо тільки можливо, з’ясувати, де саме перебуває цей суб’єкт, і спіймати його… Він наказав сищикові подзвонити в поліцейське управління і подбати про те, щоб скриню доставили в його номер у готелі, а сам поспішив в особняк Семюела Гріфітса, але там дізнався, що вся сім’я виїхала з міста до Грінвуда.

У відповідь на його телефонний запит із Грінвуда повідомили, що, як там відомо, Клайд Гріфітс перебуває тепер на дачі Кренстонів, на Дванадцятому озері, недалеко від Шейрона, поряд з дачею Фінчлі. І прізвище, і містечко Шейрон уже були зв’язані в свідомості Мейсона з Клайдом, і він зразу вирішив: якщо Клайд ще не втік далеко від цих місць, він повинен бути саме там, — можливо, на дачі в дівчини, яка писала всі ці записочки і запрошення, — цієї Сондри Фінчлі. Та й капітан «Лебедя» заявив, що молодий чоловік, який їхав із Бухти Третьої милі, вийшов у Шейроні. ЕврікаІ Він спіймав його!

І ретельно обміркувавши, що робити далі, Мейсон тут же надумав їхати в Шейрон і Пайн-Пойнт. А тим часом, діставши точний опис зовнішніх прикмет Клайда, він і про ці прикмети, і про те, що Клайда розшукують за підозрою в убивстві, сповістив не тільки прокурора і начальника поліції в Лікурзі, але також шерифа в Бріджбурзі Ньютона Слека, Хейта і свого помічника, пропонуючи всім трьом негайно виїхати в Шейрон, де він з ними зустрінеться.

Далі, немовби з доручення м-с Пейтон, він зв’язався по міжміському телефону з дачею Кренстонів у Пайн-Пойнті і спитав дворецького, чи немає у них часом м-ра Клайда Гріфітса? «Так, сер, він тут, сер, але зараз його немає поблизу, сер. Мабуть, він поїхав на прогулянку по озеру, сер. Що зволите переказати, сер?» На дальші розпитування дворецький не міг дати точних відповідей: уся компанія вирушила, напевне, на Ведмеже озеро, — це миль за тридцять; коли вони повернуться, він сказати не може, — напевне, через день-два, не раніше. Але ясно було, що Клайд поїхав з цією компанією.

І Мейсон зразу ж удруге викликав бріджбурзького шерифа і наказав йому взяти з собою чотирьох або п’ятьох агентів, щоб переслідувачі могли в Шейроні поділитись, схопити цього самого Клайда, де б він не був, і посадити в бріджбурзьку тюрму. А там він зможе пояснити відповідно до процедури, встановленої законом, дивні обставини, які досі, здавалося б, незаперечно вказували на нього як на вбивцю Роберти Олден.

РОЗДІЛ VI

Відколи води озера зімкнулись над Робертою, а Клайд доплив до берега і, змінивши одяг, дістався до Шейрона, а потім до дачі Кренстонів, він перебував у стані майже повного розумового розладу і в своєму збентеженні та сторопінні ніяк не міг зрозуміти, чи винен він чи не винен у дочасній загибелі Роберти. Однак він ясно розумів: якщо випадково помітять, як він крадькома пробирається на південь, замість того, щоб повернути на північ до бігбітернської гостиниці і повідомити про цю ніби ненавмисну катастрофу, то його поведінку вважатимуть такою черствою і жорстокою, що всякий цілком впевнено обвинувачуватиме його у вбивстві. І ця думка мучила Клайда, бо тепер йому здавалось, що насправді він не винен, — адже в останню хвилину в душі його стався перевороті

Але хто повірить цьому тепер, коли він не повернувся і не повідомив про подію? А тепер уже неможливо повернутись. Якщо Сондра почує, що він був на цьому озері з фабричною робітницею, що він записав її в гостиниці як свою дружину… Боже!

А потім поясняти все дядькові або холодному, жорстокому Гілберту… і всій цій шикарній, цинічній молоді в Лікурзі?.. Ні, ні! Зайшовши так далеко, він не може відступити. Інакше — катастрофа… може, смерть. Він повинен використати, скільки можливо, це жахливе становище, — використати свій задум, який привів його до такої дивної розв’язки, що неначе виправдує його.

Але ці ліси! Та ще й ніч надходить! Моторошна самотність і небезпеки, приховані скрізь і в усьому! Що робити, що сказати, коли хто-небудь зустрінеться? Він був зовсім розгублений, на межі душевного і нервового розладу. Якби хруснула гілка — він кинувся б тікати, мов заєць.

В такому стані він дочекався темряви і пішов у глиб лісу, але раніше відшукав свій чемодан, змінив костюм і, викрутивши мокрий одяг та спробувавши так-сяк висушити його, поклав у чемодан, накрив сухими гілками та хвоєю, а тоді заховав штатив фотографічного апарата під стовбуром поваленого дерева. І дедалі настійливіше він думав про своє дивне і небезпечне становище. А чи не було кого-небудь на березі в ту саму хвилину, коли він ненавмисно ударив її, і обоє вони впали у воду і вона так пронизливо й жалібно закричала? Що як хто-небудь бачив це… один із тих міцних здорованів, яких він помітив тут удень… може, от зараз хтось знімає тривогу— і вже цієї ночі десятки людей кинуться переслідувати його. Полювання на людину! Вони спіймають його, і ніхто не повірить, що він ударив її ненавмисне! Його навіть можуть лінчувати, не чекаючи законного суду. Це можливо. Таке траплялось. Зашморг на шию. Або, може, застрілять тут, у лісі. І навіть не дадуть можливості пояснити, як це сталось… як довго вона переслідувала і мучила його! Ніхто ніколи не зрозуміє цього!

І думаючи про це, він ішов чимраз швидше — так швидко, як давали змогу міцні, густі й колючі молоді деревця і сухе віття, що зловісно потріскує під ногами, — ішов, повторюючи в думці, що дорога до Бухти Третьої милі має бути у нього праворуч, а місяць, коли зійде, — ліворуч.

Але, боже мій, що це?

Жахливий звук!

Неначе жалібний і зловісний стогін якогось духа у пітьмі!

От!

Що це?

Він випустив чемодан, весь у холодному поту сів на землю і перелякано зіщулився біля високого гіллястого дерева, заціпенілий і нерухомий.

Жахливий крик!

Та це ж сова! Він чув її крик кілька тижнів тому, коли був на дачі Кренстонів. Але тут! У цій хащі! В цій пітьмі!.. Треба йти, щоб скоріше вибратися звідси, це ясно. Треба прогнати ці страшні, нестерпні думки, інакше у нього зовсім не залишиться ні сил, ні мужності.

Але погляд Роберти! Той останній благаючий погляд! Боже! її очі й зараз перед ним. І ці розпачливі, жахливі крики! Невже вони весь час лунатимуть в його вухах… поки він не вибереться звідси?

Чи зрозуміла вона, коли він її ударив, що це сталось без лихого заміру… що це була тільки мить гніву і протесту? Чи знає вона це тепер, де б вона не була, — на дні озера чи, може, тут, у темній хащі, поруч нього? її примара!.. Ні, треба скоріше тікати геть… геть! Треба… і все-таки… тут, у хащі, він в безпеці! Треба взяти себе в руки, не слід виходити на великий шлях. Там прохожі. Там, можливо, люди, які шукають його!.. Але чи вірно, що людина живе і після смерті? Що існують привиди? І вони знають усю правду? Тоді вона повинна знати… але тоді вона знає і про його попередні замисли. Що вона подумає! Може, це вона зараз з похмурим докором переслідує його своїми помилковими обвинуваченнями? Помилковими— хоч і правда, що спочатку він хотів убити її. Він замишляв це! Замишляв! І це, звичайно, великий гріх. І хоч він і не вбив її, але щось зробило це за нього. Все це правда.

Але привиди!., боже, примари тих, хто вже вмер… вони переслідують тебе, щоб викрити і покарати… може, вони стараються спрямувати людей на твій слід… як знати? Мати колись призналась йому, Френку, Есті і Джулії, що вона вірить у привиди.

І, нарешті, — місяць, після того як аж три години він ішов отак, спотикаючись, прислухаючись, чекаючи, весь тремтячи і обливаючись потом. Навколо, хвалити бога, нікого немає! І високо над головою— зірки, яскраві і лагідні, як над Пайн-Пойнтом, де Сондра… Якби вона бачила його зараз^ — як він тікає від Роберти, похованої у водах озера, на поверхні якого плаває його капелюх! Якби вона чула крики Роберти! Дивно, — ніколи, ніколи, ніколи він не зможе розповісти їй, що через неї — через її красу, пристрасть до неї, через усе, що вона значить для нього, — він міг… міг… ну… спробувати вчинити таку жахливу річ — убити дівчину, яку раніше кохав. І протягом усього життя його переслідуватиме ця думка. Ніколи він не зможе позбутись її — ніколи, ніколи, ніколи! Раніше він не думав про це. Жахлива річ!

І раптом у пітьмі, близько одинадцятої години, як він потім зміркував, — від води його годинник спинився, — коли він уже вибрався на великий шлях, що веде на захід, і пройшов милю або дві, з темної хащі раптово, як примари, вийшли ті троє! Спершу він подумав, що вони бачили його в ту мить, коли він ударив Роберту, або зразу після цього, і тепер прийшли схопити його. Яка страшна хвилина! А хлопчик підніс ліхтар, щоб краще розглянути його обличчя! І безперечно, побачив на цьому обличчі підозрілий переляк і збентеження, бо саме в ту хвилину Клайд поринув у тяжкий роздум про все, що сталось: його невідступно переслідувала думка, що він випадково залишив який-небудь доказ, який легко може його викрити. Він відсахнувся, впевнений, що це — люди, послані схопити його. Але в цю мить високий худорлявий чоловік, який ішов попереду, запросто гукнув Клайда, немов його тільки потішила явна полохливість молодого чоловіка: «Здорово, прохожий!», а хлопчак, не виявляючи ані найменшого подиву, ступив наперед і підкрутив гніт у ліхтарі. І аж тепер Клайд зрозумів, що це просто місцеві селяни або провідники, а зовсім не загін, посланий доганяти його, і, якщо він буде спокійний та ввічливий, вони ніколи не запідозрять у ньому вбивцю.

Але потім він сказав собі: «А вони ж запам’ятають мене. Запам’ятають, що я йшов безлюдною дорогою, в таку годину, з чемоданом…» І тут же вирішив, що повинен поспішати… поспішати… і нікому більше не потрапляти на очі.

А через кілька годин, коли місяць уже заходив і від жовтувато-блідого, хворобливого світла, розлитого в лісі, ніч стала ще тужливіша і тяжча, Клайд підійшов до Бухти Третьої милі — селища, яке складалося з купки хатин тубільців і дачних котеджів, що тулились на північному відрозі Індійських гір. З повороту дороги він побачив, що де-не-де у вікнах ще блимають вогники. Крамниці. Будинки. Вуличні ліхтарі. Але в блідому світлі місяця вони здавались зовсім тьмяними — тьмяними і примарними. Ясно одно: в цю годину, в такому костюмі, з чемоданом у руці він не може з’явитися тут. Своїм виглядом він, безперечно, викличе цікавість і підозру, якщо хто-небудь помітить його. Маленький пароплав, що ходить між цим селищем і Шейроном (звідти Клайд повинен був вирушити далі в Пайн-Пойнт), відійде тільки о-пів на дев’яту — отже, поки що треба сховатися де-небудь і по змозі прибрати пристойного вигляду.

І тому він знову ввійшов у ліс, що підступав аж до околиць селища. У лісі Клайд сподівався дочекатися ранку; звідти він міг стежити за годинником на башті маленької церківки, щоб знати, коли настане час вийти. А поки що він старався обміркувати, чи розсудливо він діє? А що як хто-небудь уже чекає його тут? Ті троє… чи, може, ще хто-небудь, хто бачив… Або сповіщений ким-небудь поліцейський агент?.. І трохи згодом він вирішив, що все-таки краще спуститися в селище. Чи варто пробиратися лісами по західному берегу озера… та ще вночі, бо вдень його можуть побачити… адже коли він сяде на цей пароплав, то через півтори години, найбільше через дві, буде в Кренстонів у Шейроні! А пішки він дістанеться туди тільки завтра — це безглуздо, це далеко небезпечніше. І, крім того, він обіцяв Сондрі й Бертіні приїхати у вівторок, а сьогодні вже п’ятниця. І до того ж, може, завтра вже зніметься шум, почнеться погоня… в усі кінці сповістять його прикмети… а сьогодні вранці… хіба Роберту могли знайти так швидко? Ні, ні. Це — найкращий шлях. Хто знає його тут, хто зможе встановити, що він і є Карл Грехем або Кліфорд Голден? Найкраще поспішити, перш ніж стане що-небудь відомо про Роберту. Атож, звичайно. І нарешті, коли баштовий годинник показував десять хвилин на дев’яту, Клайд вийшов з лісу; серце його колотилось.

Вулиця вела до пристані, звідки мав відійти пароплав у Шейрон.

Клайд вагався — і враз побачив, що підходить автобус з озера Рекет. І він подумав, що коли на пристані або на палубі він зустрінеться з ким-небудь із знайомих, можна буде сказати, ніби він щойно приїхав з озера Рекет, де у Сондри й Бертіни багато друзів; а якщо зустріне одну з них, то скаже, що був на озері Рекет позавчора. Назве перше-ліпше прізвище або дачу, в крайньому разі — вигадану.

Отже, він рушив до пароплава і зайняв місце на палубі, а потім вийшов у Шейроні — і, як йому здалось, не привернув до себе нічиєї уваги. На пароплаві було з десяток пасажирів, але жодного знайомого, і ніхто з них, крім хіба молодої дівчини в голубому платті та білому солом’яному капелюшку, як видно, місцевої жительки, не звернув уваги на Клайда. А погляд цієї дівчини виявляв, здається, захоплення. А втім, цього було досить, щоб Клайд, який намагався найменше впадати в око, перейшов на корму, хоч решта пасажирів воліли залишатись на носовій частині палуби.

Прибувши в Шейрон і знаючи, що більшість пасажирів попрямує на залізничну станцію до першого ранкового поїзда, він швидко пішов за всіма, але повернув у перше, яке трапилось, кафе, сподіваючись замести сліди. Хоч він пройшов пішки чималу відстань од Біі-Бітерну, а перед тим півдня гріб і, снідаючи з Робертою, тільки удавав, що їсть, він навіть тепер не був голодний. Потім, побачивши групу пасажирів, що йшли з станції,— серед них не було нікого знайомого, — він приєднався до них, удаючи, що теж прямує з поїзда до гостиниці і на пристань. Це, напевно, прибув поїзд з півдня, із Олбені й Утіки, подумав він, отже, здаватиметься цілком імовірним, що він приїхав цим поїздом. Він удав, неначе йде з станції, але по дорозі, розшукавши телефон, сповістив Бертіну і Сондру про свій приїзд і, почувши, що по нього пришлють не моторний човен, а автомобіль, попередив, що чекатиме на веранді гостиниці. По дорозі він купив ранкову газету, хоч і розумів, що там не може бути поки що ніяких повідомлень про подію. Тільки-но він дійшов до гостиниці і сів на веранді, під’їхав автомобіль Кренстонів.

На привітання і гостинну усмішку добре знайомого йому шофера Кренстонів Клайд все-таки зміг відповісти веселою і нібито невимушеною усмішкою, хоч в глибині душі він мучився від страху. Безперечно, повторював він у думці, ті троє, що зустрілися з ним у лісі, вже прийшли на Біг-Бітерн. А там тепер, звичайно, вже огляділись, що немає його і Роберти і, може, — хто знає,— вже знайдено перекинутий човен, капелюх Клайда, вуаль Роберти. І ті троє, може, повідомили вже, що бачили молодого чоловіка з чемоданом, який пробирався вночі на південь. А коли так, — незалежно від того, чи знайдено її тіло чи ні,— можуть виникнути сумніви, чи справді вони обоє потонули.

А може, з якої-небудь дивної випадковості тіло Роберти вже випливло на поверхню? Що тоді? Може, на її обличчі залишились сліди від удару, — він таки сильно ударив її. Коли так — будуть підозрівати, що тут убивство. І коли його тіло не знайдуть, а ці люди опишуть зовнішність чоловіка, якого вони зустріли, то чи не вважатимуть убивцею Кліфорда Голдена або Карла Грехема?

Та Кліфорд Голден або Карл Грехем — не Клайд Гріфітс. Хіба можна встановити, що Клайд Гріфітс і Кліфорд Голден або Карл Грехем — та сама особа? Адже він ужив усіх запобіжних заходів, а на озері Грасс навіть обшукав чемодан і сумочку Роберти, поки вона, виконуючи його просьбу, виходила розпорядитися про сніданок. Правда, він знайшов два листи від однієї дівчини, Терези Баузер, адресовані Роберті в Більц, але він знищив їх ще перед від’їздом у Ган-Лодж. Туалетне приладдя у футлярі з клеймом «Уайтлі, Лікург» довелося залишити, — але ж м-с Голден або м-с Грехем могла сама купити це приладдя в магазині Уайтлі,— така річ ніяк не може навести на його слід. Звичайно, ні. Ага, ще плаття Роберти. Але навіть якщо вони допоможуть впізнати її, хіба батьки її, як і всі інші, не подумають, що вона поїхала в цю подорож з якимсь невідомим чоловіком на прізвище Голден або Грехем? Мабуть, вони волітимуть не розголошувати цю історію. Так або інакше, Клайд вирішив сподіватися на краще, зберігати самовладання, поводитися спокійно, бадьоро і весело, щоб тут ніхто не міг ні в чому його запідозрити, тим більше, що він же, власне кажучи, й не вбивав її!

І от він їде в чудовому автомобілі. Сондра і Бертіна чекають його. Доведеться сказати, що він приїхав просто з Олбені: їздив туди з доручення дядька, яке забрало у нього весь час, починаючи з вівторка. Він буде раювати в товаристві Сондри — і все-таки йому доведеться завжди, весь час думати про ці страхіття. А що як він зробив якусь необачність, не зумів приховати всі сліди, які можуть привести до нього… Що, коли так? Викриття! Арешт! Може, його похапцем несправедливо засудять… навіть покарають… якщо тільки він не зуміє пояснити, що це був ненавмисний удар. Тоді кінець усім його мріям про Сондру… про Лікург… надіям на блискуче майбутнє. Але чи зуміє він пояснити це? Ни зможе? О боже!

РОЗДІЛ VII

З ранку п'ятниці до полудня наступного понеділка Клайда оточувало все, що раніше так захоплювало і тішило його, — і все-таки його серце безнастанно краяли нестерпний страх і побоювання. З тієї хвилини, як Сондра і Бертіна зустріли його біля входу на дачу Крен-стонів і провели у відведену для нього кімнату, він весь час думав про контраст між усіма тутешніми радостями і близькою загибеллю, що неминуче загрожує йому.

Тільки-но він увійшов, Сондра, закопиливши губки, шепнула йому, так щоб не могла почути Бертіна:

— Недобрий! Сидів там цілий тиждень, коли міг бути тут. А Сондра для нього все зробила! Треба було б вас гарненько від-шльопати. Я вже хотіла дзвонити вам сьогодні, щоб дізнатись, де ви!

А очі її говорили про те, що вона палко закохана в нього.

І, незважаючи на свої тривожні думки, Клайд весело усміхнувся їй, бо в її присутності всі страхіття — і смерть Роберти, і небезпека, що загрожувала йому самому, — здавалось, одразу відійшли на задній план. Хоч би тільки все минуло добре, хоч би ніщо не викрило його! Попереду — широкий шлях! Прекрасне майбутнє! Її краса! Її кохання! Її багатство! Однак, пройшовши в свою кімнату, куди ще раніше доставили його чемодан, він зразу почав нервуватись через костюм. Адже він мокрий і зім’ятий, його треба сховати — хоч би в шафу, на верхню полицю. Як тільки Клайд залишився сам і замкнув двері на ключ, він вийняв костюм із чемодана — непросохлий, зібганий, з грязюкою бігбітернських берегів на штанах — і тут же вирішив: мабуть, краще залишити його в замкненому чемодані до ночі,— тоді можна буде вільніше обміркувати, що з ним робити. Але все інше, що було на ньому в той день, він зв’язав у клунок, щоб віддати випрати. І коли робив усе це, він ясно, до нестями, до нудоти розумів усю таємничість, весь трагізм і пафос життя… скільки він зазнав після переїзду в східні штати, як мало хорошого бачив у юності! І як мало, по суті, дано йому тепер. Який контраст між цією просторою, розкішною кімнатою і його кімнатинкою в Лікурзі. Як дивно, що він взагалі тут після вчорашнього… Голубі води цього іскріючого озера за вікном такі несхожі на темні води Біг-Бітерну!.. А на зеленому лужку, що стелеться від цього світлого, міцного і просторого будинку з його широкою верандою і смугастими маркізами аж до озера, Стюарт Фінчлі, Вайолет Тейлор, Френк Гаррієт і Вайнет Фент у шикарних спортивних костюмах грають в теніс, а Бертіна і Харлей Бегот відпочивають у холодку під навісом.

І от Клайд, прийнявши ванну і переодягшись, робить веселе обличчя, хоч нерви його, як і раніше, напружені і його терзає страх,—

і, вийшовши з дому, підходить до Сондри, Берчарда Тейлора і Джіл Трамбал: вони сміються, згадуючи якусь веселу пригоду, що сталась під час учорашнього катання на моторному човні.

Джіл зустрічає його веселим вигуком:

— Хелло, Клайд! Де ви пропадали? Я вас, здається, сто років не бачила.

А він, промовисто усміхнувшись Сондрі, — ніколи ще він так не прагнув її розуміння і кохання, — підтягнувся на поручнях веранди і відповів якомога спокійніше:

— З вівторка працював в Олбені. Жарко там! Страшенно радий, що потрапив сюди сьогодні. А хто тут є?

— Майже всі, здається, — усміхнулась Джіл. — Вчора у Ренделів я зустріла Ванду. А Скотт писав Бертіні, що приїде в наступний вівторок. Схоже на те, що в Грінвуді цього року буде не дуже багато народу.

Тут розпочалась довга і жвава суперечка: чому Грінвуд тепер уже не той, яким був раніше. Раптом Сондра вигукнула:

— Боже, я зовсім забула! Я маю сьогодні подзвонити Беллі. Вона обіцяла на тому тижні поїхати в Брістоль на виставку коней.

Заговорили про коней і собак. Клайд уважно слухав, щосили намагаючись здаватися таким, як усі, але не перестаючи болісно думати про те саме. Ті троє зустрічних… Роберта… Може, її тіло вже знайдено… А втім, умовляв він себе, навіщо стільки страхів? Навряд чи можна знайти її на такій глибині — адже там футів п'ятдесят! І як можуть дізнатись, що він і є Кліфорд Голден і Карл Грехем? Як дізнаються? Адже він замів усі сліди… от тільки ті троє зустрічних… ті троє зустрічних! Він мимоволі здригнувся, неначе в ознобі.

І Сондра відчула, що він чимсь пригнічений. Ще в перший приїзд Клайда вона помітила, який бідний його гардероб, — і тепер вирішила, що причина його поганого настрою — грошова скрута. Вона неодмінно сьогодні ж візьме сімдесят п’ять доларів із своїх заощаджень і змусить його прийняти їх, — нехай на цей раз, поки він тут, його не бентежать всякі неминучі дрібні витрати! А через кілька хвилин, подумавши, що невелика партія в гольф дає часто нагоду нашвидку обійнятись і поцілуватись у затишному куточку, вона схопилася з вигуком:

— Хто за партію в гольф? Джіл, Клайд, Берч! Давайте заграємо вчотирьох! Іду на парі, що вам двом не подолати нас із Клайдом.

— Згода! — відповів Берчард Тейлор, встаючи і поправляючи свій жовтий у синю смужку светр. — Хоч я і повернувся сьогодні додому тільки о четвертій ранку. А як ви, Джіллі? Сонді, умова: той, хто програє, частує всіх сніданком, згодні?

Клайд здригнувся і похолов: він подумав про жалюгідні двадцять п'ять доларів, які залишились у нього після всіх його кошмарних пригод. А сніданок на чотирьох коштуватиме в клубі доларів вісім або десять, не менше! А може, й більше! Але тут Сондра, помітивши його збентеження, сказала: «Гаразд!» — і, підійшовши ближче до Клайда, легенько стукнула кінчиком туфлі по його черевику.

— Але мені треба переодягтись. Це одна хвилина! А ви от що, Клайд… ви тим часом знайдіть Ендр’ю і скажіть, щоб він приніс битки для гольфа, добре? Ми поїдемо у вашому човні, правда, Берчі?

Клайд побіг шукати Ендрю, думаючи про те, скільки коштуватиме сніданок, якщо вони з Сондрою програють, але Сондра догнала його і схопила за руку:

— Почекайте тут, милий, я вмить повернусь!

Вона кинулась сходами наверх, у свою кімнату, і зразу ж повернулась, міцно стискаючи в маленькій руці пачку кредиток.

— От, милий, скоріше! — шепнула вона і квапливо засунула гроші в кишеню його піджака. — Шш… ні слова! Скоріше! Це щоб заплатити за сніданок, якщо ми програємо, і для всяких інших речей… я скажу потім. Як я люблю вас, хлопчику мій маленький!

Секунду вона захоплено дивилась на нього своїми пестливими карими очима, потім знову побігла сходами і вже зверху крикнула:

— Та не стійте ви тут, дурненький! Ідіть по битки! Швидко!

І вона зникла. А Клайд, торкнувшись кишені, зрозумів, що вона

дала йому дуже багато грошей, — безперечно, вистачить не тільки на всі витрати тут, а і на втечу, якщо буде потрібно. «Люба! Мила дівчинка!» схвильовано подумав він. Чарівна, ніжна, щедра Сондра!

Вона так любить його, по-справжньому любить. Але якщо вона коли-небудь дізнається… О боже! І це ж усе ради неї… якби вона знала! Все ради неї! Потім він відшукав Ендр'ю і повернувся, несучи битки. І от знову з'явилась Сондра. Вона біжить до них у модному зеленому в'язаному спортивному костюмі. Джіл, у шапочці й блузі, схожа на жокея, сміється і жартує з Берчардом, який уже сидить біля стерна в моторному човні. А Сондра на бігу кричить Бертіні і Харлею Беготу:

— Ей, друзі! Чи не хочете з нами?

— Куди?

— В гольф-клуб при «Казино!»

— Ні, занадто далеко. Побачимось після сніданку на пляжі.

І Берчард зразу бере таку швидкість, що човен стрибає, мов дельфін. А Клайд дивиться на все мов уві сні — то з насолодою і надією, то немов крізь темну хмару жаху, — за цією пітьмою, може, вже впритул підкрались до нього арешт і смерть!

Незважаючи на всі його попередні міркування, йому тепер почало здаватись, що він зробив помилку, коли, не ховаючись, вийшов сьогодні вранці з лісу. І все-таки це було, мабуть, найкраще — інакше йому довелося б сидіти в лісі цілими днями, а вночі вибиратися на дорогу, що йде вздовж берега, і прямувати нею пішки аж до Шей-рона. На це треба було витратити два або три дні. І тоді Сондра, здивована і стривожена його запізненням, могла подзвонити в Лі-кург, почалися б балачки, розпитування про нього, які згодом могли б бути небезпечні.

Але тут, цього ясного дня, здається, немає і не може бути ніяких турбот, — принаймні всі інші такі безжурні… а в глибині його душі — холодний морок… І Сондра, в захваті від того, що Клайд з нею, раптом схоплюється, — в руці її, немов вимпел, майорить яскравий шарф, — і вигукує з веселою пустотливістю:

— Клеопатра пливе по морях назустріч… назустріч… та кого ж вона там зустрічала?

— Чарлі Чапліна, — підказав Тейлор, змушуючи човен несамовито стрибати, щоб Сондра втратила рівновагу.

— Ну і безглуздо! — відповіла Сондра, ширше розставляючи ноги, щоб стояти міцніше.

— Ні, ви теж не знаєте, Берчі,— додала вона. — Клеопатра мчить… м-м… знаю — на акваплані!

Вона закинула голову назад і широко простерла руки, а човен раз у раз стрибав, шарахаючи то вправо, то вліво, як зляканий кінь.

— Однаково вам не вдасться повалити мене, Берчі! От побачите! — крикнула Сондра, і Берчард, весь час змінюючи курс, почав різко, скільки вистачало сміливості, кидати човен з боку в бік, а Джіл перелякано закричала:

— Що ви робите? Ви хочете потопити нас всіх?

Клайд здригнувся і зблід, неначе його грім ударив. Йому раптом стало нудно і млосно. Він ніяк не думав, що доведеться так страждати і мучитись, йому здавалось, що все буде зовсім інакше. І от він блідне від кожного випадкового, неумисного слова. А що як йому доведеться зазнати серйозних випробувань… якщо несподівано з’явиться поліцейський агент і спитає, де він був учора і що знає про смерть Роберти… Адже він почне м’ятись, тремтіти, не зможе, мабуть, вимовити ні слова, і звичайно, викриє себе! Ні, він мусить узяти себе в руки, поводитися просто і весело… мусить… принаймні р цей перший день.

На щастя, всі були такі веселі і збуджені швидкою їздою, що, видно, не помітили, як приголомшив Клайда вигук Джіл, — і йому поступово вдалося знову набрати спокійного вигляду. В цей час човен підходив до «Казино», і Сондра вирішила закінчити подорож якою-небудь ефектною вихваткою: підстрибнувши, вона вхопилась за поручні пристані і підтягнулась на руках, тоді як човен прослизнув мимо і тільки після повороту причалив. І Клайда, якому була послана при цьому сяюча усмішка, нестримно потягло до неї — до люблячої, чарівної, великодушної, сміливої Сондри, — і, щоб бути гідним її усмішки, він схопився, допоміг Джіл піднятися по східцях пристані, а сам підтягнувся на руках і слідом за Сондрою швидко скочив наверх, намагаючись здаватися веселим і бадьорим. Але ця бадьорість була така ж фальшива внутрішньо, як правдоподібна зовні.

— От здорово! Ви справжній гімнаст!

І пізніше, на полі для гри в гольф, Клайд, керований Сондрою, грав так успішно, як дозволяли його недосвідченість і нестерпне хвилювання. А вона, захоплена тим, що вони разом, тільки вдвох, і в ході гри раз у раз потрапляють у тінисті куточки, де можна цілуватись, почала розповідати йому, що вона, Стюарт, Френк Гар-рієт, Вайнет Фент, Берчард і Вайолет Тейлор, Грент і Бертіна Кренстон, Харлей Бегот, Перлі Хайнс і Джіл Трамбал збираються на екскурсію на цілий тиждень. Вони вирушать у дорогу завтра вдень, — спочатку тридцять миль по озеру моторним човном, далі сорок миль автомобілем на схід, до так званого Ведмежого озера; там вони напнуть намети і поступово об’їдуть на байдарках береги озера, — там є всякі мальовничі куточки, відомі тільки Харлею і Френку. Щодня — на новому місці. Хлопці будуть полювати білок і ловити рибу на обід. А прогулянки при місячному світлі! І, кажуть, там є гостиниця, до якої можна дістатися човном. З ними поїдуть двоє або троє слуг і, ради пристойності, хто-небудь із старших. А прогулянки в лісі! І щоразу нагода для закоханих — катання на байдарці по озеру, довгі години вдвох! Вони будуть нерозлучні цілий тиждень.

І хоч події останніх днів могли б примусити його завагатись, він усе ж мимоволі подумав: що б не сталось, чи не краще поїхати з ними? Як чудесно, що Сондра так кохає його! Та й що йому робити інакше? Це дасть йому змогу виїхати звідси… далі від місця цього… цього… нещасного випадку. І якщо, припустімо, хтось шукатиме когось схожого на нього… що ж, його просто не буде в тих місцях, де б могли його бачити і говорити про нього… Ті троє зустрічних

Але тут же він збагнув, що ні в якому разі не можна виїздити звідси, не розвідавши якомога точніше, чи не підозрівають уже кого-небудь. Тому після гольфа, залишившись на хвилину на самоті, він спитав у кіоску про газети, але виявилось, що раніш як о сьомій або о-пів на восьму не буде ні газет з Утіки і Олбені, ні місцевої вечірньої. Отже, доти він нічого не знатиме.

Після сніданку всі купались, танцювали, потім Клайд разом з Харлеєм Беготом та Бертіною повернувся на дачу Кренстонів, а Сондра подалася в Пайн-Пойнт, умовившись пізніше зустрітися з Клайдом у Гаррієтів. Але весь цей час Клайд напружено думав, як йому при першій нагоді дістати газету. Якщо не вдасться зайти сюди сьогодні ввечері по дорозі від Кренстонів до Гаррієтів і добути всі газети або хоч би одну, то він повинен примудритися потрапити в це «Казино» завтра зрання, до від'їзду на Ведмеже озеро. Він мусить дістати газети. Він мусить знати, чи говорять що-небудь — і що саме — про потонулу пару і чи почалися розшуки.

По дорозі йому не вдалося купити газети: їх ще не доставили. І коли він прийшов до Гаррієтів, там теж не було ще жодної газети. Але через півгодини, коли він разом з усіма сидів на веранді і весело розмовляв (хоч думав весь час про те саме), з'явилася Сондра з словами:

— Увага, друзі! Я вам дещо розкажу! Чи то вчора, чи то сьогодні вранці на озері Біг-Бітерн перекинувся човен і двоє потонули. Мені це зараз сказала по телефону Бланш Лок, вона сьогодні в Бухті Третьої милі. Вона каже, що дівчину вже знайшли, а її супутника ще ні. Вони потонули десь у південній частині озера.

Клайд умить закам’янів і зблід. Губи його здавались безкровною смужкою, і очі, спрямовані в одну точку, бачили не те, що було перед ними, а далекий берег Біг-Бітерну, високі ялини, темну воду, що зімкнулась над Робертою. Значить, її тіло знайшли. Чи повірять тепер, як він сподівався, що його тіло теж там, на дні? Але треба слухати! Він повинен слухати, хоч у нього паморочиться в голові.

— Сумно! — зауважив Берчард Тейлор, перестаючи бринькати на мандоліні.— Хто-небудь знайомий?

— Бланш каже, що вона не чула ще подробиць.

— Мені це озеро ніколи не подобалось, — втрутився в розмову Френк Гаррієт. — Воно занадто відлюдне. Минулого літа ми з батьком і з містером Ренделом ловили там рибу, але недовго залишались. Там надто вже сумно.

— Ми були там три тижні тому. Пам'ятаєте, Сондра? — додав Харлей Бегот. — Вам ке сподобалось на озері.

— Так, пам'ятаю, — відповіла Сондра. — Дуже відлюдне місце. Не уявляю собі, кому і навіщо захотілось туди поїхати.

— Сподіваюсь, що це не хто-небудь із знайомих, — замислено сказав Берчард. — Це надовго зіпсувало б усі наші розваги.

Клайд несвідомо провів язиком по сухих губах і судорожно ковтнув, бо у нього пересохло в горлі.

— Напевне, у жодній сьогоднішній газеті ще нічого немає про це. Хто-небудь бачив газети? — спитала Вайнет Фент, яка не чула перших слів Сондри.

— Ніяких газет немає,— зауважив Берчард. — І однаково вони ще нічого не могли повідомити. Адже Сондрі щойно сказала про це по телефону Бланш Лок. Вона тепер у тих краях.

— Ах, справді.

«А все-таки, може, в шейронській вечірній газетці — як її… «Беннер», чи що?.. — уже є будь-які повідомлення? Якби дістати її ще сьогодні!» подумав Клайд.

І тут — інша думка! Господи, тільки зараз він уперше подумав про це: його сліди!., а що як вони відбились там, у грязюці, на березі? Він навіть не озирнувся, не подивився, так поспішав вибратися звідти. А вони ж могли залишитись. І тоді по них підуть. Підуть за чоловіком, якого зустріли ті троє! За Кліфордом Голденом! Його вранішні мандрування… Поїздка в автомобілі Кренстонів… І у них на дачі — його мокрий костюм! А як хто-небудь під час його відсутності вже побував у його кімнаті, все оглянув, обшукав, усіх розпитав… Може, відчинив чемодан? Який-небудь поліцейський! Господи! Цей костюм у чемодані! Чому він залишив його в чемодані і взагалі при собі? Треба було ще раніше сховати його… завернути в нього камінь і закинути хоч би в озеро. Тоді костюм залишився б на дні. І про що тільки він думав у такому жахливому становищі? Уявляв собі, що вдягатиме ще цей костюм?

Клайд встав. Він буквально задубів і морально, і фізично. Очі його на мить стали якимись скляними. Він мусить піти звідси. Він мусить зразу ж повернутися туди і позбутися цього костюма… закинути його в озеро… заховати де-небудь у лісі, поза будинком!.. Так, але не можна ж піти так раптом, зразу ж після цих балачок про по-тонулу пару. Яке враження він справить?

Ні, одразу подумалось йому. Будь спокійний… старайся не проявити ані найменших ознак хвилювання… будь холодний… і спробуй сказати кілька слів, що ні до чого не зобов’язують.

І от, напружуючи всю свою волю, він підійшов до Сондри і мовив:

— Сумно, правда?

Голос його звучав майже нормально, але міг першої-ліпшої хвилини зірватись і затремтіти, як тремтіли його коліна і руки.

— Так, звичайно, — відповіла Сондра, обертаючись до нього. — Я страшенно не люблю, коли розповідають про такі речі,— а ви? Мама завжди так тривожиться, коли ми з Стюартом тиняємось по цих озерах.

— Так, це зрозуміло.

Голос його став хрипким і неслухняним. Клайд вимовив ці слова із зусиллям, глухо і невиразно. Губи його ще більше стиснулись у вузьку безбарвну смужку, і обличчя зовсім побіліло.

— Що з вами, Клайд? — враз спитала Сондра, подивившись на нього уважливіше. — Ви такий блідий! А очі які! Що сталось? Ви нездужаєте сьогодні, чи це від освітлення?

Для порівняння вона кинула оком на інших, потім знов обернулась до Клайда. І розуміючи, як важливо йому мати вигляд не такий, який був, за її словами, зараз, він постарався по змозі опанувати себе і відповів:

— Ні, нічого. Напевно, це від освітлення. Звичайно, від освітлення. У мене… у мене був важкий день учора, от і все Мабуть, мені не слід було приїздити сюди сьогодні ввечері.— І він через силу усміхнувся неймовірною, неможливою усмішкою.

А Сондра, дивлячись на нього з щирим співчуттям, шепнула:

— Мій Клайді-маленький так стомився після вчорашньої роботи? Чому ж мій хлопчик не сказав мені цього вранці, замість того, щоб стрибати з нами весь день? Хочете, я скажу Френку, щоб він зразу ж відвіз вас назад до Кренстонів? Або, може, ви підніметесь до нього в кімнату і ляжете відпочити? Він і слова не скаже. Я спитаю його, добре?

Вона вже хотіла заговорити з Френком, але Клайд, смертельно зляканий її останньою пропозицією і водночас радий усякій приключці, щоб піти звідси, вигукнув щиро, але все-таки невпевнено:

— Ні, будь ласка, не треба, люба! Я… я не хочу! Це все пройде. Я піднімусь нагору потім, якщо захочу, або, може, поїду раніше додому, якщо ви теж трохи згодом підете звідси, але тільки не зараз. Я почуваю себе не дуже добре, але це минеться.

Сондра, здивована його неприродним і, як їй здалось, майже роздратованим тоном, одразу погодилась.

— Ну, добре, милий. Як хочете. Та коли ви нездужаєте, краще б ви дозволили мені покликати Френка, щоб він одвів вас у свою кімнату. Він не заперечуватиме. А трохи згодом — приблизно о-пів на одинадцяту — я теж попрощаюсь, і ми разом доїдемо до Кренстонів. Я відвезу вас туди, перш ніж їхати додому, а то хто-небудь інший збереться їхати і схоче вас підвезти. Хіба моєму хлопчикові такий план не подобається?

І Клайд відповів:

— Добре, я тільки піду чого-небудь випити.

І він зайшов в одну з просторих ванних кімнат будинку Гарріє-тів, замкнув двері, сів, — і думав, думав… про те, що тіло Роберти знайдено, що на обличчі її, може, залишилися синці від удару, що сліди його ніг могли відбитись на вологому піску і в грязюці коло берега… думав про мокрий костюм на дачі у Кренстонів, про тих трьох у лісі, про чемодан Роберти, про її капелюх та пальто і про свій капелюх з видертою підкладкою, який залишився на воді… і питав себе, що робити далі. Як діяти? Що сказати? Піти зараз до Сондри і умовити її їхати негайно чи залишитись і переживати нові муки? І що буде у завтрашніх газетах? Що? Що? І коли є повідомлення, з яких можна зробити висновок, що його кінець кінцем будуть розшукувати, — що запідозрять його причетність до цієї події,— чи розсудливо рушати завтра в цю намічену екскурсію? А може, розумніше тікати далі звідси? У нього тепер є трохи грошей. Він може виїхати в Нью-Йорк, в Бостон, у Новий Орлеан — там Ретерер… але ні, тільки не туди, де його хто-небудь знає!..

О боже, які безглузді були досі всі його плани! Скільки промахів! Та й чи правильно він розрахував ще з самого початку? Хіба він уявляв собі, наприклад, що тіло Роберти знайдуть на такій глибині? Але от воно з’явилось — і так швидко, вже в перший день, — щоб свідчити проти нього! І хоч він записався в гостиницях під чужими прізвищами, хіба не можуть простежити за ним завдяки вказівкам тих трьох зустрічних і дівчини на пароплаві? Треба думати, думати і думати! І треба вибратися звідси скоріше, поки не сталось що-небудь непоправне через цей мокрий костюм.

Його враз обійняла ще більша кволість та жах, і він вирішив повернутися до Сондри — сказати, що він і справді почуває себе зовсім хворим і, якщо вона не заперечує і може влаштувати це, волів би поїхати з нею додому. Тому о-пів на одинадцяту, задовго до кінця вечірки, Сондра заявила Берчарду, що вона почуває себе не зовсім добре і просить відвезти її, Клайда і Джіл додому; але завтра вони усі зустрінуться, як умовлено, щоб їхати на Ведмеже озеро.

З тривогою думаючи, що, може, і цей його ранній від’їзд ще одна злощасна помилка серед тих, якими досі позначений був, здається, кожний його крок на цьому небезпечному і згубному шляху, Клайд сів, нарешті, в моторний човен і вмить був доставлений на дачу Кренстонів. Зійшовши на берег, він як міг невимушено попросив пробачення в Берчарда та Сондри і, кинувшись у свою кімнату, побачив, що костюм лежить, як і лежав, на тому самому місці — непомітно було, щоб хто-небудь навідувався без нього в кімнату. Все ж Клайд квапливо і боязко вийняв костюм, зав’язав у клуночок, прислухався і, дочекавшись хвилини тиші, коли можна було прослизнути непоміченим, вийшов з дому, немов бажаючи трохи прогулятися перед сном. Відійшовши по берегу озера приблизно на чверть милі від дому, він відшукав важку каменюку, прив’язав до неї костюм і, розмахнувшись, щосили шпурнув далеко у воду. Потім так само тихо, похмурий і неспокійний, повернувся до себе і знову сумовито й тривожно думав, думав… про те, що принесе йому завтрашній день і що він скаже, коли з’явиться хто-небудь, щоб допитати його.

РОЗДІЛ VIII

Після майже безсонної ночі, що змучила Клайда кошмарними снами (Роберта, люди, які з’явились його арештувати, і інше в тому ж роді), настав ранок. Нарешті він підвівся: в нього болів кожний нерв, боліли очі. Через годину він наважився зійти вниз, побачив Фредеріка (цей шофер напередодні привіз його сюди), який виїжджав на одному з автомобілів, і доручив йому дістати всі ранкові газети, що виходять в Олбені та Утіці. І приблизно о-пів на десяту, коли шофер повернувся, Клайд пройшов з газетами до себе, замкнув двері і, розгорнувши одну з газет, зразу побачив приголомшливий заголовок:

ТАЄМНИЧА СМЕРТЬ ДІВЧИНИ ТІЛО ЗНАЙДЕНО УЧОРА В ОДНОМУ З АДІРОНДАКСЬКИХ ОЗЕР. ТІЛО СУПУТНИКА НЕ ЗНАЙДЕНО.

Весь побілівши від хвилювання, він сів на стілець біля вікна і почав читати:

«Бріджбург (штат Нью-Йорк), 9 липня. Вчора близько полудня в південній частині озера Біг-Бітерн було витягнуто з води тіло невідомої молодої жінки, як гадають, дружини молодого чоловіка, що записався в середу вранці у гостиниці на озері Грасс як «Карл Грехем з дружиною», а в четвер у гостиниці на озері Біг-Бітерн як «Кліфорд Голден з дружиною». У так званій Місячній бухті знайдено перекинутий човен і чоловічий солом’яний капелюх. Тому протягом усього дня там провадились розшуки з допомогою багрів і сітей. Однак до сьомої години вечора тіло мужчини не було знайдено і, як гадає слідчий Хейт із Бріджбурга, викликаний на другу годину на місце катастрофи, воно взагалі навряд чи може бути знайдено. Садна і синці на голові та обличчі загиблої, а також свідчення трьох чоловік, що прибули на місце події, коли ще тривали розшуки, і заявили, що минулої ночі в лісі на південь від озера вони зустріли молодого чоловіка, схожого за прикметами на Голдена або Грехема, викликають у багатьох підозру, що тут було вбивство і що вбивця намагатиметься зникнути.

Коричневий шкіряний чемодан загиблої було здано на схов на залізничній станції Ган-Лодж (п'ять миль на схід від Біг-Бітерну), а капелюх і пальто залишено в бігбітернській гостиниці; тимчасом свій чемодан Грехем чи Голден, як кажуть, узяв з собою в човен.

Згідно з заявою хазяїна гостиниці на Біг-Бітерні, ця пара записалась після приїзду як Кліфорд Голден з дружиною з Олбені. В гостиниці вони пробули лише кілька хвилин; потім Голден пішов на човнову станцію поряд з гостиницею, найняв маленький човен і, взявши свій чемодан, подався разом з супутницею кататись по озеру. Вони не повернулись, а вчора ввечері човен, перекинутий догори дном, було знайдено в невеликій затоці у південній частині озера, — так званій Місячній бухті; тут же незабаром було знайдено і труп молодої жінки. В цій частині озера немає підводних каменів, а на обличчі загиблої ясно видно сліди ударів, тому зразу виникла підозра, що супутник чимсь ударив її. Все це разом із свідченнями зазначених трьох чоловік і тим, що в чоловічому солом’яному капелюсі, знайденому поблизу човна, вирвано підкладку і немає ніякої мітки, що з неї можна було б пізнати її власника, дає містерові Хейту підстави заявити, що коли труп молодого чоловіка не буде знайдено, слід припустити вбивство.

Голдену чи Грехему, як його описують хазяї і постояльці гостиниць та провідники на озері Грасс і на Біг-Бітерні, не більш як двадцять чотири — двадцять п’ять років, він стрункий, смуглявий, на зріст не вищий від п яти футів і восьми або дев’яти дюймів. Він був у світлосірому костюмі, коричневих черевиках та солом’яному капелюсі і ніс коричневий чемодан з прив’язаним зонтиком і ще якимсь предметом, можливо, тростиною.

Капелюх, залишений молодою жінкою в гостиниці, темнокоричневий, пальто яснокоричневе, плаття темносинє.

По всіх навколишніх залізничних станціях розіслано повідомлення про розшуки Голдена чи Грехема, щоб його могли затримати, якщо він живий і намагається зникнути. Тіло утопленої буде перевезене в Бріджбург, головне місто округу, де згодом провадитиметься слідство».

Клайд сидів, німий і похололий, і думав. Звістка про таке підле вбивство (яким воно повинно здаватись), та ще вчинене зовсім близько, напевне, викличе таке збудження, що багато хто, навіть усі навколишні, почнуть тепер уважно розглядати кожного зустрічного та приїжджого, сподіваючись викрити злочинця, прикмети якого повідомлено в газетах. Та коли вони вже майже натрапили на його слід, чи не краще звернутись до властей тут або на Біг-Бітерні і відверто розповісти про все — про свій попередній план і причини, які привели до цього, і пояснити, що кінець кінцем він все-таки не вбив її, бо в останню хвилину в душі його стався переворот і він не був в силах здійснити те, що задумав… Але ні! Це означало б відкрити Сондрі і Гріфітсам усю історію своїх відносин з Робертою, і це раніше, ніж він остаточно пересвідчиться, що для нього справді все кінчено. Та крім того, чи повірять йому тепер, після його втечі, після цього повідомлення про сліди удару на обличчі Роберти? Адже і справді все має такий вигляд, неначе він убив її, хоч би як він старався пояснити, що він цього не робив.

Можливо також, що дехто з осіб, які бачили його, пізнає його за прикметами, оголошеними в газетах, хоч він уже не в сірому костюмі і не в солом’яному капелюсі. Його шукають, — вірніше, не його, а Кліфорда Голдена чи Карла Грехема, схожого на нього, шукають, щоб обвинуватити в убивстві! Але ж він точнісінько схожий на Голдена, — а що як з’являться ті троє! Його пройняв дрож. Гірше того, нова страшна думка (в цю хвилину вона вперше, мов блискавка, спалахнула в його мозку): ініціали Голдена і Грехема ті самі, що і його власні. Раніше він зовсім не помічав у них нічого поганого, але тепер зрозумів, що вони можуть згубити його. Чому ж він раніше ні разу не подумав про це? Чому? Чому? О боже!

І якраз у цей час Сондра викликала його по телефону, йому сказали, що це вона. І все ж він повинен був зробити над собою зусилля, щоб хоч голос його звучав природно.

Як сьогодні зранку почуває себе її хлопчик? Йому краще? Що за хвороба раптом напала на нього вчора? А зараз він почуває себе зовсім добре, це правда? І він зможе вирушити з ними на прогулянку? Оце чудово! Вона так злякалась, вона всю ніч тривожилась, що він буде зовсім хворий і не зможе поїхати. Але він їде — значить, тепер знову все добре. Милий! Любий хлопчик! Хлопчик кохає її? Дуже? Вона просто впевнена, що ця подорож буде йому дуже корисна. Весь ранок вона буде страшенно заклопотана всякими приготуваннями, але о першій або о-пів на другу всі повинні бути на пристані «Казино». І тоді — о, тоді! Як там буде чудово! Він повинен з’явитися з Бертіною, Грентом та іншими, хто там їде від Кренстонів, а на пристані він перейде в моторний човен Стюарта. їм напевно буде дуже весело, страшенно весело, але зараз їй ніколи! До побачення, до побачення!

І вона зникла, неначе яскрава пташка.

Але треба чекати: тільки через три години він зможе виїхати звідси і уникне таким чином небезпеки зіткнутися з ким-небудь, хто може розшукувати Кліфорда Голдена або Карла Грехема! Може, прогулятись поки що по берегу, піти в ліс? Або укласти чемодан, сісти внизу і стежити за кожним, хто наближається довгою звивистою дорогою, що веде від шосе до дачі, або човном по озеру? Адже коли з’явиться хто-небудь занадто підозрілий, ще можна буде втекти… Так він і зробив: спочатку пішов у ліс, раз у раз оглядаючись, як зацькований звір; потім повернувся на дачу, але й тут, сидячи або походжаючи вперед і назад, весь час насторожено стежив, що діється навколо. (Що це за людина? Що це там за човен? Куди він прямує? Чи не сюди часом? Хто в ньому? А що, як поліцейський сищик? Тоді, звичайно, тікати… коли ще є час.)

Але от, нарешті, минули ці три години, і Клайд разом з Бертіною, Грентом, Харлеєм і Вайнет вирушив моторним човном Кренстонів до пристані біля «Казино». Там до них приєдналась решта учасників подорожі разом з слугами. А за тридцять миль на північ, у Рибальській затоці на східному березі, їх зустріли автомобілі Гар-рієтів, Беготів та інших і разом з усіма припасами й байдарками відвезли на сорок миль на схід, до Ведмежого озера, майже такого ж своєрідного та відлюдного, як Біг-Бітерн.

Якою радістю була б для нього ця подорож, якби те, інше, не нависло над ним! Яка насолода бути біля Сондри, коли її очі безнастанно говорять про те, як вона його кохає. Вона така весела і жвава тому, що він з нею. І все ж тіло Роберти знайдено! Розшукують Кліфорда Голдена — Карла Грехема. Його прикмети повідомлено скрізь по телеграфу і в газетах. Уся ця компанія в човнах і автомобілях, напевно, вже знає їх. Але всі вони добре знайомі з ним, усім відомі його відносини з Сондрою та Гріфітсами, і тому ніхто його не підозріває, ніхто навіть і не думає про ці прикмети. А якби вони подумали! Якби догадались! Жах! Втеча! Викриття! Поліція! Всі вони першими одвернуться від нього — всі, крім Сондри, можливо. Ні, і вона теж. Звичайно, і вона одвернеться… і з таким жахом у погляді…

Того ж вечора, при заході сонця, вся компанія розташувалась на західному березі Ведмежого озера, на відкритому лужку, рівному і гладенькому, як добре підстрижений газон; п’ять різнокольорових наметів оточували багаття, подібно до індійського села; намети кухарів та слуг стояли осторонь, півдюжини байдарок лежали на порослому травою березі, неначе витягнуті з води пістряві риби. Потім— вечеря біля багаття. Після вечері Бегот, Гаррієт, Стюарт і Грент почали наспівувати модних пісеньок, поки інші танцювали, а потім посідали грати в покер при яскравому світлі великої гасової лампи. А решта заспівали безжурних табірних і студентських пісень; Клайд не знав жодної з них, але спробував підтягувати. І вибухи сміху. І парі: хто спіймає першу рибу, підстрелить першу білку або куріпку, вийде переможцем на перших гонках. І, нарешті, урочисто обговорювані плани: завтра після сніданку перенести табір принаймні ще миль на десять на схід, — там ідеальний пляж, а за п’ять миль гостиниця «Метиська», де вони зможуть пообідати і потанцювати до упаду.

І потім — тиша і краса цього табору вночі, коли всі вже мали спати. Зірки! Загадкові темні води вкриті ледь помітними брижами, загадкові темні ялини перешіптуються під подувом вітерця, крики нічних птахів і сов… усе надто тривожить Клайда, і він прислухається до ночі з глибокою тугою. Яке все було б чудове, прекрасне, якби… якби не переслідував його, мов виходець із домовини, цей жах, — не тільки те, що він вчинив над Робертою, а й грізна могутність закону, який вважає його вбивцею!.. А коли всі лягли в постіль або зникли в пітьмі, Сондра вибігла з намету, щоб обмінятися з ним кількома словами і поцілунками в мерехтінні зірок. І він шепоче їй, який вій щасливий, який вдячний їй за все її кохання та довір’я, — і майже ладен спитати: якщо вона коли-небудь дізнається, що він зовсім не такий хороший, як їй зараз здається, чи буде вона все-таки трошки кохати його… чи, може, зненавидить… Але він стримався, побоюючись, щоб Сондра не зв’язала його теперішній настрій з учорашнім (адже напередодні ввечері його явно обійняв приступ паніки!) і не розгадала як-небудь страшної, згубної таємниці, що гнітить його.

А потім він лежить на своїй койці в одному наметі з Беготом, Гаррієтом та Грентом і годинами неспокійно прислухається до всякого шуму зокола: чи не чутно скрадливих кроків, які можуть означати… можуть означати… боже, чого тільки не означали б вони для нього навіть тут? — правосуддя! арешт! викриття! і смерть. Двічі протягом цієї ночі він прокидався від жахливих, убивчих снів — і йому здавалось (і це було страшно), що він кричав уві сні.

Але потім знову — сяючий ранок, жовта куля сонця піднімається над озером, біля протилежного берега полощуться в затоці дикі качки. Трохи пізніше Грент, Стюарт і Харлей, напіводягнені, взявши рушниці, з виглядом справжніх мисливців відпливають на байдарках, сподіваючись підстрелити здаля парочку качок, але повертаються ні з чим, викликаючи шумливі веселощі глядачів. І юнаки та дівчата в шовкових халатах, накинутих на яскраві купальні костюми, вибігають на берег і весело, з гомоном та галасом кидаються у воду. А о дев'ятій годині — сніданок, після якого весела, строката флотилія байдарок відпливає на схід під звуки гітар, мандолін та банджо… співи, жарти, сміх.

— Що знову з моїм малесеньким? Він такий похмурий. Хіба йому не весело тут із Сондрою та з цими славними дітками?

І Клайд враз отямився: він мусить прикидатися веселим і безжурним.

А перед полуднем Харлей Бегот, Грент і Гаррієт оголошують, що попереду, зовсім близько, той прекрасний берег, до якого вони і збирались добратись, — мис Рамсхорн; з його вершини видно озеро на всю широчінь, а внизу, на березі, досить місця для наметів і всього спорядження експедиції. І весь цей гарячий, радісний недільний день заповнено за звичайною програмою: сніданок, купання, танці, прогулянки, гра в карти, музика. І Клайд та Сондра — Сондра з мандоліною — подібно до інших парочок непомітно йдуть далеко на схід від табору, до закритої заростями скелі. Вони лежать у затінку ялин— Сондра в обіймах Клайда — і складають плани на майбутнє, хоч, як говорить Сондра, м-с Фінчлі заявила, що надалі її дочка не повинна підтримувати з Клайдом такого близького знайомства, якому сприяє, наприклад, обстановка цієї екскурсії. Він занадто бідний, занадто незначний, цей родич Гріфітсів. Така була суть повчань матері,— Сондра, переказуючи їх Клайдові, пом’якшила її вислови і тут же додала:

— Це просто смішно, милий! Але ви не беріть все це близько до серця. Я тільки сміялась і нічого не заперечувала, бо не хочу її зараз сердити. Але все-таки я спитала, як же мені уникнути зустрічей з вами, тут та й в інших місцях, — адже ви тепер загальний улюбленець і вас усі запрошують. Мій милий — такий гарненький! Усі так думають, навіть хлопчики.

В цю годину на веранді гостиниці «Срібна» в Шейроні прокурор Мейсон, його помічник Бертон Берлей, слідчий Хейт, Ерл Ньюком та грізний шериф Слек (чоловік товстий і похмурий, хоч у компанії звичайно досить веселий) з своїми трьома помічниками — Краутом, Сісселом і Суенком — радились, вишукуючи найкращий і найвірні-ший спосіб, яким можна негайно спіймати злочинця.

— Він поїхав на Ведмеже озеро. Ми повинні прямувати за ним і захопити його, перш ніж до нього дійдуть чутки про те, що його шукають.

І вони вирушили. Берлей і Ерл Ньюком обходили Шейрон, намагаючись зібрати всякі додаткові відомості про приїзд Клайда сюди і від’їзд його в п’ятницю на дачу Кренстонів: вони розмовляли з усіма, хто міг своїми свідченнями пролити будь-яке світло на пересування Клайда, і вручали цим людям судові повістки. Хейт подався в Бухту Третьої милі з таким самим дорученням: допитати Муні, капітана «Лебедя», і трьох чоловік, які зустріли Клайда в лісі, а Мейсон з шерифом та його помічниками на швидкохідному катері, зафрахтованому спеціально для цього, рушив навздогін за компанією молоді, яка недавно виїхала на екскурсію, спочатку в Рибальську затоку, щоб звідти, коли слід буде вірний, податись на Ведмеже озеро.

І в понеділок уранці, коли молодь знялася з стоянки біля мису Рамсхорн і рушила до Шелтер-Бічу (за чотирнадцять миль на схід), Мейсон разом із Слеком та його трьома помічниками прибув на те місце, звідки табір знявся напередодні. Тут шериф і Мейсон порадились і поділили свій загін на три частини: роздобувши в місцевих жителів байдарки, Мейсон і перший помічник шерифа Краут попливли вздовж південного берега, Слек і другий помічник Сіссел — уздовж північного, а молодий Суенк, який прагнув схопити злочинця і надіти на нього наручники, поплив на своїй байдарці просто на схід посередині озера, удаючи самотнього мисливця або рибалку і пильно придивляючись, чи не побачить де-небудь на березі зрадливого диму багаття, або наметів, або гулящих людей на відпочинку. У мріях він уже спіймав злочинця — «Ім’ям закону, Клайд Гріфітс, ви арештовані!»— але, на його превеликий жаль, Мейсон і Слек призначили його передовим розвідником. Тому, помітивши що-небудь підозріле, він повинен був, щоб не сполохати і не випустити здобич, одразу повернути назад і, забравшись куди-небудь далі, звідки його не може почути злочинець, один-єдиний раз вистрілити з свого восьмизарядного револьвера. Тоді та ланка загону, яка буде ближче, відповість одним пострілом і чимдуж поспішить до Суенка. Але ні при яких умовах Суенк не повинен пробувати сам захопити злочинця, якщо тільки не побачить, що підозріла особа, яка відповідає прикметам Клайда, пішки або човном намагається втекти.

В цей час Клайд, сидячи в одній байдарці з Харлеєм Беготом, Бертіною і Сондрою, повільно плив на схід з усією флотилією. Він озирався назад і раз у раз питав себе: а може, який-небудь представник влади уже прибув у Шейрон і рушив за ним сюди? Хіба важко буде з’ясувати, куди він виїхав, якщо тільки вони знають його ім’я?

Але ж вони не знають його імені. Це доводять повідомлення в газетах. Навіщо безнастанно тривожитись — особливо тепер, під час цієї чудової подорожі, коли вони з Сондрою, нарешті, знову разом? І крім того, хіба не може він піти непомітно цими майже безлюдними лісами вздовж берега на схід, до тієї гостиниці на протилежному кінці озера, і не повернутись? Ще в суботу ввечері він мимохідь питав Харлея Бегота й інших, чи немає якої-небудь дороги на південь або на схід від східного берега озера, і йому відповіли, що є.

Нарешті, в понеділок, перед полуднем, флотилія підпливла до Шелтер-Бічу — третього мальовничого місця стоянки, наміченого організаторами екскурсії. Клайд допомагав ставити намети, дівчата пустували навколо.

А в цей час молодий агент Суенк, помітивши попіл від багать, який залишився на місці табору в Рамсхорні, нетерпляче й азартно, ніби вистежуючий звір, підплив до берега, оглянув сліди стоянки і швидко погнав свій човник далі. Ще на годину пізніше Мейсон і Краут, проводячи розвідку, теж дійшли до цього місця; однак їм досить було побіжно глянути, щоб пересвідчитися: дичини тут уже немає.

Але Суенк наліг на весла і перед четвертою годиною доплив до Шелтер-Бічу. Помітивши здаля на воді чоловік шість купальників, він зразу повернув назад, щоб подати умовний сигнал. Від’їхавши миль на дві, він вистрілив. У відповідь пролунали два постріли: Мейсон і шериф почули сигнал, і тепер обидві партії швидко посувались на схід.

Клайд, який плив поруч Сондри, почув постріли, і зразу стривожився. Як зловісно прозвучав цей перший постріл! І за ним ще два — десь далеко, але, як видно, у відповідь на перший. І потім така ж зловісна тиша. Що ж це було? А тут ще Харлей Бегот кинув дотеп:

— Чуєте, палять? Тепер не мисливський сезон! Це браконьєри!

— Гей, ви! — закричав Грент Кренстон. — Це мої качки! Не зачіпайте їх!

— Якщо ці мисливці стріляють так, як ти, Гренті,—вони їх не зачеплять, — докинула Бертіна.

Силкуючись усміхнутись, Клайд дивився в той бік, звідки долинув постріл, і прислухався, як загнана тварина.

Що за сила спонукає його вийти з води, одягтись і тікати? Поспішай! Поспішай! До намету! В ліс! Скоріше! Кінець кінцем він послухався цього голосу і, вибравши хвилину, коли на нього не дивились, квапливо пішов у свій намет, переодягся в простий синій костюм, взяв кепку і шмигнув у ліс позаду табору, щоб далеко від чужих очей та вух усе обміркувати і вирішити. Він не підходив до берега, щоб його не можна було побачити з озера, боячись… боячись… хто його знає, що означали ці постріли?

Але Сондра! Її слова в суботу, і вчора, і сьогодні… Невже можна так от залишити її, коли він не цілком впевнений, що йому загрожує небезпека? Невже можна? А її поцілунки! Її ніжні запевнення, її плани на майбутнє! Що подумає вона — та й усі,— якщо він не повернеться? Про його зникнення, звичайно, почнуть говорити шейрон-ські й інші навколишні газети і, звичайно, встановлять, що саме він і є Кліфорд Голден та Карл Грехем, — хіба ж ні?

І потім, міркував він, може, його страх даремний, викликаний тільки випадковими пострілами заїжджих мисливців на озері або в лісі? І він зволікав і сперечався сам з собою — тікати чи залишатись? А яким спокоєм дихають ці високі, могутні дерева, як тихо ступають ноги по м'якому килиму коричневої хвої, що встилає землю, а в густій хащі чагарників можна сховатись і лежати, поки знову не настане ніч! І тоді — вперед, вперед… І все-таки він повернув назад, до табору, щоб дізнатись, чи не з'являвся туди хто-небудь (він скаже, що пішов прогулятись і заблудив у лісі).

Приблизно в цей самий час, сховавшись серед дерев за дві милі на захід від табору, зійшлись разом і радились Мейсон, Слек і всі інші. І внаслідок, поки Клайд гаявся і навіть рушив знову до табору, Мейсон і Суенк підпливли в байдарці до молоді на березі, і Мейсон спитав, чи немає тут містера Клайда Гріфітса і чи не можна його побачити.

І Харлей Бегот, що був найближче, відповів:

— Так, звичайно. Він де-небудь тут, недалеко.

А Стюарт Фінчлі гукнув:

— Ау, Гріфітс!

Але ніхто не відповів.

Клайд був досить далеко від берега і не міг чути цього крику, але він все-таки повертався до табору, — правда, повільно й обережно. А Мейсон, зробивши висновок, що він десь недалеко і, звичайно, нічого не підозріває, вирішив зачекати кілька хвилин. Все-таки він доручив Суенку піти в глиб лісу, — якщо він випадково зустріне там Слека або ще кого-небудь із своїх, нехай скаже, щоб одного розвідника послали вздовж східного берега, другого — вздовж західного; сам Суенк повинен човном податись до гостиниці у східній частині озера, — нехай звідти сповістять усіх, що в цій місцевості переховується чоловік, запідозрений у вбивстві.

А Клайд був у цей час за яких-небудь три чверті милі на схід від них, і щось усе ще підказувало йому: «Тікай, тікай, не гайся!» — і все-таки він гаявся і думав: «Сондра! Це чудове життя! Невже так і піти звідси?» І він казав собі, що, мабуть, буде ще більшою помилкою піти, ніж залишитись. А може, ці постріли нічого не означали, — просто мисливці стріляли дичину, — і через це він втратить усе? І все-таки, нарешті, він знову повернув, сказавши собі, що, мабуть, краще вернутись не зараз — в усякому разі не раніше сутінок: треба зачекати, подивитись, що означали ці дивні постріли.

І знову він спинився, нерішуче прислухаючись: щебетали лісові пташки. Він тривожно озирався, вдивляючись у хащу.

І раптом, не далі як за п'ятдесят кроків від нього, з довгих коридорів, утворених високими деревами, назустріч йому безшумно і швидко вийшов рослий, худорлявий чоловік з бакенбардами та пильними, проникливими очима — справжній лісовий житель; на ньому був коричневий фетровий капелюх, вигорілий, дивного кольору мішкуватий костюм, що вільно висів на його сухорлявому тілі. І так само раптово він крикнув, — почувши цей окрик, Клайд від страху весь похолов і спинився, немов прикипів до місця.

— Одну хвилину, пане! Ні з місця! Ваше ім'я часом не Клайд Гріфітс?

І Клайд, побачивши гострий, настійливий і допитливий погляд незнайомого і револьвер в його руці, спинився; поведінка цього чоловіка була така рішуча і недвозначна, що холод пройняв Клайда до самих кісток. Невже його справді-таки спіймано? Невже по нього з’явились представники закону? Господи! Ніякої надії на втечу!

Чому він не втік раніше, чому? Він зразу знесилився, — і одну мить вагався, чи не відповісти «ні», щоб не викрити себе, — але, отямившись, сказав:

— Так, це я.

— Ви ж з компанії, яка розташувалась тут табором?

— Так, сер.

— Чудово, містер Гріфітс. Пробачте за револьвер. Мені наказано затримати вас при всяких умовах, от у чому справа. Мене зовуть Краут, Ніколас Краут. Я — помічник шерифа округу Катаракі, і у мене є ордер на ваш арешт. Треба гадати, ви знаєте, в чому справа, і спокійно підете за мною?

І м-р Краут ще міцніше стиснув свою важку, грізну на вигляд зброю і твердо, рішуче подивився на Клайда.

— Але… Але… ні, я не знаю! — безсило відповів Клайд; він зразу зблід і змарнів. — Зрозуміло, якщо у вас є ордер на арешт, я піду за вами. Але я… я не розумію, — його голос злегка затремтів, — чому ви хочете мене заарештувати?

— От що, не розумієте? А ви не були випадково на Біг-Бітерні або на озері Грасс у середу або в четвер? Га?

— Ні, сер, не був, — збрехав Клайд.

— І ви, мабуть, нічого не знаєте про те, що там потонула дівчина, з якою, очевидно, були ви, — Роберта Олден з Більца?

— Господи, авжеж не знаю! — нервово й уривисто заперечив Клайд; справжнє ім’я Роберти і її адреса в устах цієї зовсім чужої людини… це потрясло його. Значить, вони дізнались! І так скоро! Вони знайшли ключ. Його справжнє ім’я і її також! Господи! — Так мене підозрівають у вбивстві? — додав він знесиленим голосом, майже пошепки.

— А ви й не знаєте, що вона потонула минулого четверга? Хіба ви не були з нею в цей час?

М-р Краут не відривав від нього колючих, допитливих, недовірливих очей.

— Ні, звичайно, не був, — відповів Клайд, пам’ятаючи тільки одно: він повинен усе заперечувати, поки не надумає, що має говорити і як діяти.

— І ви не зустрічали трьох прохожих в четвер увечері, годині об одинадцятій, коли йшли від Біг-Бітерну до Бухти Третьої милі?

— Ні, сер; звичайно, не зустрічав… Я ж сказав вам, що я там не був.

— Прекрасно, містер Гріфітс, я більше нічого не маю вам сказати. Від мене вимагається тільки одно — арештувати вас, Клайда Гріфітса, по підозрінню в убивстві Роберти Олден. Ідіть за мною.

Головним чином для того, щоб продемонструвати свою силу і владу, він вийняв пару стальних наручників; побачивши їх, Клайд відсахнувся і затремтів, немов його вдарили.

— Вам немає потреби надівати їх на мене, пане, — сказав він благально. — Будь ласка, не треба. Мені ніколи не доводилось надівати їх. Я і без того піду з вами.

Він тужно, з жалем подивився в глиб лісу, в рятівну хащу, де ще так недавно міг сховатись… Там була безпека.

— Ну що ж, — відповів грізний м-р Краут, — це можна, якщо ви підете спокійно.

І він узяв Клайда за майже неживу руку.

— Можна мені попросити вас ще про одно, — тихо і несміливо сказав Клайд, коли вони рушили (думка про Сондру і про всіх інших засліпила і знесилила його. Сондра! Сондра! Повернутись туди, до них, арештованим убивцею! Щоб його побачили таким Сондра і Бертіна! Ні, ні!). — Ви… ви хочете відвести мене назад у табір?

— Так, сер, хочу. Мені так наказано. Там зараз прокурор і шериф округу Катаракі.

— О, розумію, розумію! — істерично вигукнув Клайд, втративши майже все своє самовладання. — Але ви… ви не могли б… адже я йду зовсім спокійно… розумієте, там усі мої друзі, і це буде жахливо!.. ви не можете провести мене як-небудь повз табір, не захо-дячи туди… куди хочете! У мене є особливі причини… тобто… я… о боже! Дуже прошу вас, містер Краут… не ведіть мене назад у табір!

Він здався тепер Крауту дуже кволим і майже хлопчиком… тонке обличчя, начебто невинний погляд, хороший костюм і хороші манери… анітрохи не схожий на грубого, дикого вбивцю, якого гадав зустріти Краут. Явно — людина того класу, до якого він, Краут, звик ставитися з повагою. І, зрештою, може виявитися, що у цього юнака є знатна рідня. З усього, що Краут досі чув, було ясно: цей юнак належить до однієї з кращих родин Лікурга. І тому Краут вирішив бути до певної міри чемним.

— Гаразд, молодий чоловіче, — сказав він, — я не хочу поводитися з вами занадто суворо. Кінець кінцем, я не шериф і не прокурор, я мушу тільки арештувати вас. І без мене є люди, які скажуть, що з вами робити. От ми дійдемо до них, ви попросите, — може, вони скажуть, що не обов’язково вести вас назад у табір. Тільки от як з вашими речами? Вони, напевно, залишились там?

— Так, але це не має значення, — квапливо відповів Клайд. — їх можна буде взяти коли завгодно. Просто я не хотів би зараз іти туди, якщо тільки можна…

— Гаразд, ходімо, — відповів м-р Краут.

І от вони мовчки йдуть серед високих дерев, стовбури яких у сутінках височать урочисто, немов колони храму, — вони йдуть, як молільники по нефу собору, і Клайд неспокійним і втомленим поглядом стежить за багровою смужкою, яка ще просвічує за деревами на заході.

Його обвинувачено у вбивстві! Роберта вмерла! І Сондра вмерла— для нього! І Гріфітси! і дядько! і мати! І ті, в таборі!

Господи, але чому він не втік, коли щось — однаково, що це було, — твердило йому: тікай?

РОЗДІЛ IX

Враження м-ра Мейсона від товариства, серед якого бував Клайд, підтвердили і доповнили враження, які виникли у прокурора раніше в Лікурзі й Шейроні. Цього було досить, щоб витверезити його і похитнути його впевненість, ніби неважко буде добитись обвинувального вироку. Все побачене говорило, що знайдуться і кошти, і бажання зам’яти такий скандал. Багатство. Розкіш. Гучні імена і високі зв'язки, які, звичайно, доведеться охоронити від усього цього. Хіба не можуть багаті і впливові Гріфітси, дізнавшись про арешт племінника, хоч би який був його злочин, запросити найтала-новитішого адвоката, щоб уберегти своє добре ім'я? Безперечно, так і буде, а такий юрист зуміє добитись яких завгодно відстрочок… і тоді, мабуть, задовго до того, як він міг би домогтись засудження злочинця, він сам автоматично перестане бути обвинувачем і не буде не тільки обраний, а й намічений кандидатом на таку бажану і потрібну йому посаду судді.

Перед мальовничим колом розкинутих на березі озера наметів сидів Харлей Бегот в яскравому светрі та білих штанах тонкого сукна і ладнав свою рибальську снасть. У деяких наметах було відкинуто передні полотнища — і всередині можна було мигцем побачити Сондру, Бертіну та інших дівчат, що переодягались після недавнього купання. Компанія була така добірна, що у Мейсона виник сумнів, чи розумно з політичного і громадського погляду прямо заявляти про те, які причини привели його сюди. Він волів краще поки що промовчати і поринув у роздуми про контраст між юністю Роберти Олден або своєю власною — і життям цієї молоді. Зрозуміло, думав він, людина з кола Гріфітсів може так підло й жорстоко повестися з дівчиною, подібною до Роберти, і при цьому мати надію залишитися непокараною.

І все-таки, прагнучи добитися свого всупереч усім ворожим силам, які можуть перегородити йому шлях, він, нарешті, підійшов до Бегота і дуже кисло (хоч і старався щосили здаватись благодушною і товариською людиною) сказав:

— Гарне місце для табору!

— Атож… І ми так думаємо., — процідив Бегот.

— Це все, напевно, компанія з дач біля Шейрона?

— Та-ак… Головним чином з південного і західного берега.

— Але тут немає нікого з Гріфітсів? Тобто крім містера Клайда?

— Ні. Вони, здається мені, ще досі в Грінвуді.

— І ви знайомі особисто з містером Клайдом Гріфітсом?

— Ну, звичайно. Він з нашої компанії.

— А ви часом не знаєте, чи давно він тут, тобто, я хочу сказати, — у Кренстонів?

— Здається, з п'ятниці. У всякому разі я його побачив у п'ятницю вранці. Але ви можете його самого спитати про це, він незабаром прийде, — одрубав Бегот, подумавши, що м-р Мейсон стає трохи настирливим із своїми розпитуваннями; до того — він людина не їх з Клайдом кола.

У цей час з’явився Френк Гаррієт з тенісною ракеткою під пахвою.

— Куди, Френк?

— Гаррісон сьогодні вранці розчистив корти, — спробую там заграти.

— З ким?

— З Вайолет, Надіною і Стюартом.

— А там є місце для другого корту?

— Авжеж, там їх два. Візьми Бертіну, Клайда та Сондру і приходьте всі туди.

— Може, коли кінчу з цим.

І Мейсон зразу подумав: Клайд і Сондра. Клайд Гріфітс і Сондра Фінчлі — та сама дівчина, чиї записочки та візитні картки зараз у нього в кишені. Може, він побачить її тут з Клайдом і пізніше зможе поговорити з нею про нього.

В цю хвилину Сондра, Бертіна і Вайнет вийшли з своїх наметів. Бертіна крикнула:

— Харлей, не бачили Надіну?

— Ні, але тут був Френк. Він сказав, що йде на корт грати з нею, Вайолет і Стюартом.

— Он як! Ходімо, Сондра! Вайнет, ходім! Подивимось, що це там за корт.

Назвавши Сондру на ім’я, Бертіна обернулась і взяла її під руку, і таким чином Мейсон мав нагоду глянути хоч би мигцем на дівчину, яка так трагічно і, без сумніву, сама того не знаючи, витіснила Роберту з серця Клайда. І Мейсон міг навіть переконатись, що вона набагато красивіша і набагато краще вдягнена, — та, інша, і мріяти не могла, що коли-небудь матиме такі вбрання. І ця жива, а та, друга, лежить мертва у бріджбурзькому морзі.

Троє дівчат, узявшись за руки, пробігли повз Мейсона, який дивився на них, і Сондра на бігу крикнула Харлею:

— Якщо побачите Клайда, скажіть, нехай іде туди, гаразд?

І Харлей відповів:

— Ви думаєте, вашій тіні треба про це нагадувати?

Мейсон, захоплений барвистістю оточення і драматизмом подій,

уважно і навіть схвильовано стежив за всім. Тепер йому було зовсім ясно, чому Клайд хотів позбутися Роберти, — ясні його справжні, приховані мотиви. Ця красива дівчина і вся ця розкіш — от до чого він поривався. Подумати тільки, що молодий чоловік в його віці і з його можливостями дійшов до такого страхітливого вчинку! Неймовірно! І всього через якихось чотири дні після вбивства тієї бідолашної дівчини він весело проводить час з цією красунею, сподіваючись одружитися з нею, як Роберта сподівалась вийти за нього заміж. Неймовірні підлоти трапляються в житті!

Побачивши, що Клайд не з’являється, він уже хотів назвати себе, а потім обшукати і вилучити його речі, але тут прийшов Ед Суенк і, кивнувши головою, запропонував Мейсонові піти за ним. Увійшовши в ліс, Мейсон зразу побачив у затінку високих дерев не більш, не менш, як Ніколаса Краута, і з ним стрункого, добре вдягненого молодого чоловіка, приблизно того віку, який було вказано в прикметах Клайда. З воскової блідості його обличчя Мейсон вмить зрозумів, що це і є Клайд, і накинувся на нього, як розлючена оса або шершень. А втім, спочатку він спитав у Суенка, де і хто затримав Клайда, а потім пильно, критично і суворо подивився на нього, як і належить тому, хто втілює в собі могутність і велич закону.

— Отже, ви і є Клайд Гріфітс?

— Так, сер.

— Так от, містер Гріфітс, мене звуть Орвіл Мейсон. Я прокурор округу, де лежить Біг-Бітерн і озеро Грасс. Я гадаю, ви добре знаєте ці місця, правда ж?

Він зробив паузу, щоб перевірити, який ефект справить його в’їдливе запитання. Однак, проти його сподівань, Клайд не здригнувся перелякано, а тільки уважно дивився на нього темними очима, і цей погляд виказував величезне нервове напруження.

— Ні, сер, не можу сказати, що знаю.

Поки він ішов сюди лісом у супроводі Краута, в ньому з кожним кроком зміцнювалось глибоке, непохитне переконання, що, хоч би які були докази, він не сміє говорити ні слова про себе, про свої відносини з Робертою, про поїздку на Біг-Бітерн і на озеро Грасс. Не сміє. Це однаково, що визнати себе винним у тому, в чому він насправді не винен. І ніхто ніколи не повинен думати — ні Сондра, ні Гріфітси, ні будь-хто з його світських друзів, — що він міг бути винен у таких думках. А вони ж усі тут, на відстані окрику, і першої-ліпшої хвилини можуть підійти і дізнатись, за що його арештовано. Та хоч він почував, що треба заперечувати будь-яку причетність до події і обізнаність в усьому цьому, його водночас обіймав безмежний жах перед цією людиною — перед обуренням і люттю, які викличе в ній така поведінка. Цей зламаний ніс… ці великі суворі очі…

А Мейсон, роздратований затятістю Клайда, дивився на нього, як на незнаного, але небезпечного звіра; а втім, помітивши розгубленість Клайда, він вирішив, що, без сумніву, швидко змусить його зізнатись. І він провадив далі:

— Ви, звичайно, знаєте, в чому вас обвинувачують, містер Гріфітс?

— Так, сер, мені щойно сказав оцей чоловік.

— І ви визнаєте себе винним?

— Звичайно, ні, сер! — заперечив Клайд.

Його тонкі, тепер побілілі губи міцно стулились, в очах відбився невимовний, глибоко прихований жах.

— Що? Яка нісенітниця! Яка зухвалість! Ви заперечуєте, що в минулу середу і четвер були на озері Грасс і на Біг-Бітерні?

— Так, сер.

— В такому разі,— Мейсон випростався, прибравши грізного інквізиторського вигляду, — ви, мабуть, будете заперечувати і своє знайомство з Робертою Олден — з дівчиною, яку ви повезли на озеро Грасс і з якою потім, у четвер, поїхали кататися по Біг-Бітерну? З дівчиною, з якою ви зустрічались у Лікурзі протягом усього цього року і яка жила у місіс Гілпін і працювала у вашому відділі на фабриці Гріфітса? З дівчиною, якій ви подарували на різдво туалетне приладдя? Чого доброго, ви ще скажете, що вас звуть не Клайд Гріфітс, що ви не живете у місіс Пейтон на Тейлор-стріт і що всіх цих листів і записочок від Роберти Олден і від міс Фінчлі не було у вашій скрині?

Кажучи це, Мейсон витяг з кишені пачку листів та візитних карток і почав розмахувати ними якраз перед носом Клайда. З кожною фразою він усе більше наближав до Клайда своє широке обличчя з плоским зламаним носом і виставленим наперед підборіддям, і очі його виявляли пекучу зневагу. А Клайд щоразу сахався, і льодяний холод пробігав у нього по спині, проймаючи серце і мозок. Ці листи! Вся ця обізнаність! А там, в його наметі, в чемодані, всі останні листи Сондри, в яких вона укладає плани втечі з ним цієї осені. І чому він не знищив їх! І тепер цей чоловік може знайти їх, — звичайно, знайде, — і ще, чого доброго, почне допитувати Сондру і всіх інших. Клайд зіщулився, і всередині в нього похололо. Згубні наслідки його так погано задуманого і погано виконаного плану придавили його, як світ, що ліг на плечі слабосилого Атланта.

І однак, почуваючи, що треба щось сказати і при цьому не признаватися ні в чому, він, нарешті, відповів:

— Я справді Клайд Гріфітс, але решта — все невірно. Я нічого не знаю про це.

— Та облиште, містер Гріфітс! Не намагайтесь мене обдурити. З цього нічого не вийде. Ваші хитрощі вам анітрохи не допоможуть, а я не маю часу. Не забувайте, що всі ці люди — свідки, і вони вас чують. Я був у вас в кімнаті і в моєму розпорядженні ваша скриня і листи міс Олден до вас — незаперечний доказ того, що ви знали цю дівчину, що ви залицялись до неї і звели її минулої зими, а пізніше, коли вона завагітніла від вас, спочатку відправили її додому, а потім задумали цю поїздку — для того, щоб повінчатись, як ви їй сказали. Так, що й казати, ви повінчали її! З могилою, — от як ви її повінчали! — з водою на дні Біг-Бітерну! І тепер, коли я кажу вам, що у мене в руках усі докази, ви заявляєте мені у вічі, ніби навіть не знаєте її. Ах, чорт забери!

Він говорив дедалі голосніше, і Клайд боявся, що його можуть почути в таборі і Сондра, почувши, може прийти сюди. Приголомшений, знесилений несамовитим смерчем нищівних фактів, якими засипав його Мейсон, Клайд відчув, як судорога стисла йому горло, і ледве стримувався, щоб не заламувати руки. І, однак, на все це він відповів тільки:

— Так, сер.

— Ах, чорт забери! — повторив Мейсон. — Тепер мені ясно, що ви могли вбити дівчину і втекти саме так, як ви це зробили.

І незважаючи на її вагітність! Зрікатись її листів до вас! Та ви з таким самим успіхом можете заперечувати, що ви тут і що ви живі! Ну, а ці картки і записки — що ви про них скажете? Вже, звичайно, вони не від міс Фінчлі? Ну-бо? Зараз ви почнете запевняти мене, що це не від неї.

Він помахав ними перед носом Клайда. І Клайд, розуміючи, що Сондра зовсім поряд і, значить, справжнє походження листів може бути одразу ж встановлене, відповів:

— Ні, я не заперечую, що це від неї.

— Дуже добре. А оці листи, що лежали там же, у вашій скрині, в тій же кімнаті,— вони не від міс Олден?

— Я не бажаю про це говорити, — відповів Клайд, мимоволі мигаючи, бо Мейсон розмахував перед ним листами Роберти.

— Ну, знаєте! — Мейсон розлючено цмокнув язиком. — Яка нісенітниця! Яка зухвалість! Ну, гаразд, зараз не варто про це турбуватись. Настане час, коли я легко доведу це. Але як ви наважуєтесь усе заперечувати, знаючи, що у мене є докази, — от чого я не можу зрозуміти! А картка з вашим власноручним написом? Ви забули вийняти її з чемодана, який міс Олден, на вашу вимогу, залишила на станції Ган-Лодж, хоч свій чемодан ви взяли з собою, містер Карл Грехем — містер Кліфорд Голден — містер Клайд Гріфітс! Картка, на якій ви написали: «Берті від Клайда. Поздоровляю з різдвом!» — пригадуєте? Ну, так ось вона! — І Мейсон витяг з кишені картку і махнув нею перед самим носом Клайда. — Це ви теж забули? Ваш власний почерк! — І помовчавши, але не дочекавшись відповіді, він додав: — Ну і йолоп же ви! Теж мені злочинець, якому навіть забракло розуму не брати своїх ініціалів для фальшивих імен, що за ними ви сподівались приховатись, містер Карл Грехем — містер Кліфорд Голден.

Однак Мейсон добре розумів, наскільки важливим для нього є зізнання Клайда, і він намагався зміркувати, як добитися цього тут же на місці. І раптом застигле від жаху обличчя Клайда навело прокурора на думку, що, мабуть, він заляканий до німоти. І Мейсон несподівано змінив тактику, — принаймні знизив голос і розправив грізні зморшки на лобі і біля рота.

— От що, Гріфітс, — почав він далеко спокійніше і простіше. — Обставини склались так, що ні брехня, ні безглузда і нерозважлива затятість анітрохи вам не допоможуть. Це тільки пошкодить вам, повірте. Може, на вашу думку, я був дещо різкий, але це тому, що і в мене також нерви натягнуті. Я думав, що зустрінуся з людиною зовсім іншого типу. Але тепер я бачу, як ви почуваєте себе і як ви налякані всім, що сталось, — і от я подумав: може, тут було що-небудь іще… які-небудь пом’якшуючі обставини, і якщо ви розкажете все, ця справа матиме трохи інший характер. Я, звичайно, нічого не знаю, вам це видніше, але я просто хочу говорити з вами напрямки. Почати з того, що перед нами є всі ваші листи. Далі, коли ми приїдемо в Бухту Третьої милі,— а ми там завтра будемо, я сподіваюсь, — там будуть і ті три мисливці, які зустріли вас уночі, коли ви йшли з Біг-Бітерну. І не тільки вони, а й хазяїн гостиниці на озері Грасс, і хазяїн гостиниці на Біг-Бітерні, і човняр, в якого ви брали човен, і шофер, який віз вас і Роберту Олден з станції Ґан-Лодж. Усі вони розпізнають вас. Невже ви думаєте, шо ніхто з них вас не впізнає, не зуміє сказати, чи ви були там з нею чи не були? Може, ви думаєте, що коли настане час, їм не повірять присяжні?

І Клайд у думці відзначав усе це, як автомат, що клацає, коли в нього опустять монету, але не говорив ні слова у відповідь, — тільки, весь застигши, непорушно дивився кудись у простір.

— І це ще не все, — лагідно і вкрадливо провадив далі Мейсон. — Є ще місіс Пейтон. Вона бачила, як я взяв ці листи і картки у вашій кімнаті, з вашої скрині і з верхньої шухляди вашої шифоньєрки. А дівчата на фабриці, де працювали ви і міс Олден? Невже ви думаєте, що вони не згадають про ваші з нею відносини, коли дізнаються, що вона вмерла? Що за безглуздя! Ви повинні й самі зрозуміти таку просту річ, хоч би як ви там думали. Вам нема чого сподіватись, що ви можете таким способом викрутитись. Виходить, що ви просто удаєте дурника. Ви могли б це й самі зрозуміти.

Він знову замовк, сподіваючись, що тепер Клайд зізнається. Але Клайд, усе ще переконаний, що всяке зізнання, зв'язане з Робертою або Біг-Бітерном, згубить його, весь час мовчав. І Мейсон додав тоді:

— Добре, Гріфітс, от що я вам скажу. Я не міг би дати вам кращої поради, хоч би ви були навіть моїм сином або братом, і я хотів би визволити вас із цієї історії, а не тільки почути від вас правду. Якщо ви хочете якось полегшити своє становище, вам зовсім немає потреби все заперечувати, як ви це зараз робите. Ви просто створюєте непотрібні утруднення і шкодите собі в очах інших людей. Чому не сказати, що ви її знали і їздили з нею на озеро, і що вона вам писала ці листи, — чому не кінчити з цим? Вам однаково цього не минути, якщо ви і сподіваєтесь довести свою непричетність до всього іншого. Кожна розумна людина — і ваша мати, якби вона була тут, — сказала б вам те саме. Ваша поведінка просто смішна і скоріше доводить провину, ніж невинуватість. Чому б не з'ясувати зразу ж ці факти, поки не пізно скористатись з яких-небудь пом'якшуючих обставин, якщо вони існують? А коли ви зробите це тепер, і я зможу якось допомогти вам, даю слово, що допоможу — і з радістю. Адже кінець кінцем я тут не для того, щоб зацькувати людину до смерті або змусити її признатися в тому, чого вона не робила, — я хочу тільки встановити істину. Та коли ви будете заперечувати навіть своз знайомство з цією дівчиною, хоч я кажу вам, що у мене в руках всі докази і я можу довести це, — ну, тоді…— І прокурор підніс руки до небес на знак безсилого обурення.

Але Клайд був, як і раніше, блідий та німий. Незважаючи на все, що сказав йому Мейсон, і на цю начебто дружню і доброзичливу пораду, він ніяк не міг позбутися думки, що, признавшись у своєму знайомстві з Робертою, він згубить себе. А як поставляться до цього згубного зізнання ті, в таборі! Кінець усім його мріям про Сондру і про прекрасне святкове життя. І тому, незважаючи ні на що, — мовчання. І Мейсон, остаточно втративши самовладання, закричав:

— Ну, добре ж! Значить, ви вирішили зовсім не розтуляти рота? Так, чи що?

І Клайд, пригнічений і знесилений, відповів:

— Я ніяк не причетний до її смерті. Це все, що я можу сказати.

І кажучи це, він уже думав, що, мабуть, йому не слід було говорити так… може, краще було б сказати… але що? Що він, звичайно, знав Роберту і навіть був з нею на озері… але ніколи не мав наміру убити її… вона потонула, але це був нещасний випадок. І якщо він ударив її, то теж тільки випадково. Але, може, краще зовсім не говорити, що він її ударив? Адже обставини так склались, що навряд чи хто-небудь повірить, ніби він ударив її фотографічним апаратом випадково. Найкраще про апарат зовсім не говорити, — в жодній газеті досі не згадувалось, що у нього був з собою апарат.

Він ще міркував про це, коли Мейсон вигукнув:

— Отже, ви не признаєтесь, що знали її?

— Ні, сер.

— Ну, гаразд. — І, повернувшись до своїх супутників, Мейсон додав — У такому разі, я думаю, нам залишається тільки відвести його назад до табору і послухати, що вони про нього знають. Може, ми щось інше витягнемо з цього фрукта, звівши його на очі з друзями. Його речі і чемодан, напевне, ще там, в якому-небудь з наметів. Давайте-но відведімо його туди, джентльмени, і побачимо, що знають про нього інші.

І він швидко й спокійно повернувся, щоб іти до табору, але тут Клайд, зіщулившись від жаху перед тим, що його чекає, вигукнув:

— Ні, будь ласка, не треба! Невже ви поведете мене туди? Ні, ні, будь ласка, не треба!

І тут заговорив Краут.

— Коли ми з ним ішли сюди, він просив мене поговорити з вами про те, щоб не вести його в табір, — сказав він Мейсону.

— Так от звідки вітер віє! — скрикнув Мейсон. — Ви занадто делікатні, щоб з’явитися в такому вигляді перед леді і джентльменами з Дванадцятого озера, але ви не хочете признатися, що були знайомі з бідною робітницею, своєю підлеглою? Дуже добре! Е, ні, мій друже, або зараз ви розповісте, все, що насправді знаєте, або підете туди. — Він помовчав секунду, щоб подивитись, як це вплине на Клайда. — Ми скличемо всіх ваших знайомих і пояснимо їм, як стоїть справа. Подивимось, як ви тоді всього зречетесь. — І помітивши, що Клайд ще вагається, він додав — Ведіть його, хлопці!

Він повернувся і зробив кілька кроків у напрямі до табору; Краут і Суенк взяли Клайда з двох боків за руки і рушили були за Мейсоном, але тут Клайд закричав:

— Ні, ні, не треба! Прошу вас, містер Мейсон, не ведіть мене туди! Будь ласка! Я не можу туди повернутись! Не тому, що я винен. Але ж усі мої речі можна взяти звідти і без мене… а повертатися туди мені тепер дуже тяжко.

Краплі поту виступили на його блідому обличчі, на руках, і він увесь похолов.

— Ах, ви не бажаєте йти? — вигукнув Мейсон, почувши це, і спинився. — Якщо вони про все дізнаються, буде зневажена ваша гідність, так, чи що? Добре, тоді потрудіться зразу ж відповісти на мої запитання, і відповідайте швидко і щиро, інакше ми, не затримуючись, попрямуємо в табір. Ну, що ж, будете відповідати?

І він знову підійшов впритул до Клайда — розгубленого, з тремтячими губами і блукаючим поглядом. І Клайд нервово і схвильовано заговорив:

— Так, звичайно, я знав її. Звичайно, знав. Безумовно! Це видно з листів. Так що ж? Я не вбивав її. І коли поїхав з нею туди, зовсім не збирався вбити її. Я зовсім не хотів цього. Не хотів, кажу вам! Це був нещасний випадок. Я навіть не хотів з нею нікуди їхати. Це вона хотіла, щоб я поїхав, щоб я вивіз її куди-небудь, тому що… тому… ну, ви ж знаєте, це видно з її листів. А я тільки намагався умовити її, щоб вона виїхала куди-небудь сама і дала мені спокій, бо я не хотів з нею одружуватися. От і все. І я повіз її туди зовсім не для того, щоб убити, а щоб постаратись умовити її,— от і все. І я не перевернув човен, — в усякому разі, я не хотів… Вітер зірвав мій капелюх, і ми обоє зразу підвелись і хотіли його дістати, і човен перевернувся, — от і все. І її ударило бортом по голові. Я це бачив, але вона так сильно борсалась у воді, що я злякався… я боявся, що вона потягне мене на дно, коли я підпливу ближче. А потім вона пішла на дно. А я поплив до берега. Це чистісінька правда, клянусь богом!

Поки він говорив, його обличчя і навіть руки враз густо почервоніли. Його змучені, злякані очі були повні відчаю. «А що як у цей день зовсім не було вітру, і вони згадають про це?» думав він. А штатив, схований під поваленим деревом? Якщо його знайшли, можуть подумати, що саме штативом він і вдарив її… Він весь тремтів, обливаючись потом.

Але Мейсон уже задавав нове запитання:

— Так. Одну хвилину. Ви кажете, що повезли її туди без усякого наміру вбити?

— Так, сер.

— Добре, але тоді чому ж ви записались у гостиниці на Біг-Бітерні і на озері Грасс під різними іменами?

— Просто я не хотів, щоб хто-небудь дізнався, що я був там з нею.

— А, розумію! Не бажали скандалу в зв'язку з її вагітністю?

— Ні, сер. Тобто так, сер.

— А вас не турбувало, що її ім'я буде зганьблене, якщо її згодом знайдуть?

— Та я ж не міг знати, що вона потоне — метко відповів Клайд, вчасно відчувши пастку.

— Але ви, звичайно, знали, що самі туди не повернетесь?.. Це ви твердо знали. Хіба не так?

— Та що ви, сер, я зовсім цього не знав! Я думав, що повернусь.

«Спритно, спритно!» подумав Мейсон, але не промовив цього вголос, а швидко сказав:

— Отже, саме для того, щоб вам було простіше і легше повертатись, ви взяли свій чемодан з собою, а її чемодан залишили на станції? Хіба так роблять? Як ви це поясните?

— Але я взяв чемодан не тому, що збирався втекти. Ми вирішили покласти туди сніданок.

— «Ми» чи ви?

— Ми.

— Значить, вам треба було тягти з собою цей великий чемодан ради невеликого сніданку? Хіба ви не могли загорнути його в папір або покласти в її сумку?

— Ну, бачите, її сумка була повна, а я не люблю носити всякі клунки.

— Так, розумію… Ви занадто горді і делікатні, га? Однак гордість не завадила вам тягти вночі важкий чемодан дванадцять миль з гаком до Бухти Третьої милі, і вам було байдуже, що це можуть побачити?

— Просто, коли вона потонула, я не хотів, щоб стало відомо, що я був там з нею, і мені довелось піти…

Він замовк, а Мейсон дивився на нього і думав, яку безліч запитань він хотів би ще задати… ще багато, дуже багато запитань, на які,— він знав, — Клайд не зможе ясно відповісти. Однак ставало вже пізно, а в таборі ще залишались речі Клайда, — чемодан і, можливо, костюм, в якому він був того дня на Біг-Бітерні,— сірий, як казали, а не той, в якому він зараз. Цей допит може ще багато чого дати, якщо продовжувати його, але навіщо робити це тут, коли насувається темрява? Адже доведеться ще повертатись, і тоді буде вдосталь часу для дальших розпитів.

І тому, хоч як прикро було Мейсону припиняти в цю хвилину розмову, він сказав:

— Ну, от що, Гріфітс, поки що ми дамо вам перепочити. Можливо, все було так, як ви сказали, не знаю. Від душі сподіваюсь, ради вас же самого, що все це правда. У всякому разі ви підете зараз з містером Краутом, — він покаже вам, куди.

Потім він обернувся до Суенка і Краута:

— Тепер, друзі, ми от що зробимо. Стає пізно, і нам треба поспішати, якщо ми хочемо сьогодні ночувати під покрівлею. Містер Краут, ви одведете цього молодого чоловіка до тих двох човнів і зачекаєте там. По дорозі крикнете шерифові і Сісселу: повідомите їх, що ми готові. А ми з Суенком під'їдемо до вас другим човном, як тільки справимось.

Мейсон і Суенк у темніючих сутінках рушили в напрямі до табору, а Краут і Клайд пішли на захід; Краут весь час гукав шерифа і його помічника, поки вони не озвалися.

РОЗДІЛ X

Удруге з’явившись у табір, Мейсон повідомив спершу Френка Гаррієта, а потім Харлея Бегота і Грента Кренстона про арешт Клайда і про його зізнання в тому, що він був з Робертою на озері Біг-Бітерн, хоч, як він каже, і не вбивав її; Мейсон пояснив також, що вони з Суенком мусять забрати всі речі, що належать Клайду.

Від цієї звістки вмить зникла вся принадність веселої екскурсії. Правда, слова Мейсона викликали у всіх надзвичайний подив, недовір’я і певне збентеження, але перед ними був прокурор, який вимагав показати йому, де лежать речі Клайда, і запевняв, що, тільки зглянувшись на просьбу Клайда, його не привели сюди, щоб він сам вказав свої речі.

Френк Гаррієт, найпрактичніший з усієї компанії, першим відчув усю силу правди в словах Мейсона і зразу ж привів його в намет Клайда, де Мейсон почав оглядати чемодан і одяг арештованого; тим часом Грент Кренстон і Бегот, знаючи про захоплення Сондри, викликали спочатку Стюарта, потім Бертіну і, нарешті, Сондру, яку відвели далі, щоб без свідків розповісти про подію. Коли Сондра усвідомила значення її, вона зблідла і непритомна впала на руки Грента. Її віднесли в намет, привели до пам'яті, і вона закричала:

— Не вірю жодному слову! Це неправда! Цього не може бути! Бідолашний хлопчик! Клайд! Клайд! Де він? Куди його відвезли?

Але Стюарт і Грент, зовсім не такі емоціональні, порадили їй бути обережнішою і замовкнути. Може, все це правда. А що, коли так? Тоді всі почують про це. А коли неправда, то він швидко доведе, що невинуватий, і його звільнять, правда ж? У всякому разі, не слід піднімати шум.

І тут Сондра й сама замислилась: а що, як усе це можливо… ту дівчину на Біг-Бітерні убив Клайд… його арештували і відвезли… і всі — принаймні вся ця компанія — знають, як вона ним захоплювалась… усе стане відоме батькам, а може, і широкій публіці…

Але ні, Клайд, звичайно, ні в чому не винуватий! Усе це просто помилка. І тут же вона згадала, як уперше почула по телефону у Гаррієтів про потонулу дівчину, і потім — ця страшна блідість Клайда… його хвороба… адже він тоді мало не знепритомнів… Ні, ні! Тільки не це! Але ж він приїхав з Лікурга із запізненням, тільки в п’ятницю. І не писав їй звідти… І знову відчувши весь жах події, вона раптом ще раз знепритомніла. Вона лежала в наметі нерухома і мертвотно бліда, а тим часом Грент і інші, порадившись, вирішили, що найрозумніше зразу ж або хоч принаймні завтра вранці згорнути табір і повернутись у Шейрон.

Трохи згодом Сондра прийшла до пам’яті і з сльозами заявила, що вона зразу ж виїде звідси, що їй нестерпно залишатись у цьому жахливому місці і що вона благає Бертіну та інших не залишати її одну і нікому не говорити про те, як вона знепритомніла і плакала, бо це тільки дасть привід для небажаних балачок. І весь час вона думала, як саме — коли це правда — добути листи, які вона писала

Клайдові. Господи, який жах! А що як вони тепер потраплять до рук поліції або їх надрукують у газетах! Все-таки вона любила його, і вперше за її життя невблаганна, сувора дійсність завдала їй такого жорстокого удару, вдершись в її веселий, легковажний обмежений світ.

Отже, негайно було вирішено, що вона поїде разом з Стюартом, Бертіною і Грентом у гостиницю «Метиську» в східній частині озера, — звідти, як пояснив Бегот, вони зможуть на світанку виїхати в Олбені і далі навкружним шляхом у Шейрон.

Тим часом Мейсон, забравши з собою всі речі Клайда, спішно подався на захід до Рибальської затоки і до Бухти Третьої милі; він тільки один раз спинився в дорозі, щоб провести першу ніч на якійсь фермі, і приїхав на місце пізно ввечері у вівторок. По дорозі він, як і мав намір, допитував Клайда, — головним чином у зв'язку з тим, що серед речей у таборі не знайшлося сірого костюма, — в ньому, показували свідки, Клайд був на Біг-Бітерні.

І Клайд, занепокоєний цим новим ускладненням, почав заперечувати, що на ньому був сірий костюм, запевняючи, нібито й тоді був у тому самому костюмі, який на ньому зараз.

— Але ж він був наскрізь мокрий?

— Так.

— Де ж вам його почистили і випрасували?

— У Шейроні.

— У Шейроні?

— Так, сер.

— Тамтешній кравець?

— Так, сер.

— Який кравець?

На жаль, Клайд не міг пригадати.

— Значить, від Біг-Бітерну до Шейрона ви йшли в зім'ятому і мокрому костюмі?

— Так, сер.

— І, звичайно, ніхто цього не помітив?

— Як я пам'ятаю, ні.

— Ах, як ви пам'ятаєте! Ну, гаразд, ми все це ще з'ясуємо.

І Мейсон прийшов до висновку, що Клайд, безперечно, вбив Роберту — і до того із заздалегідь обдуманим наміром — і що кінець кінцем можна буде змусити його признатись, де він сховав костюм або де віддавав чистити.

Далі — є солом'яний капелюх, який знайшли на озері. Що він може сказати про нього? Заявивши, неначе вітер зірвав його капелюх, Клайд тим самим визнав, що на озері він був у капелюсі, хоч і не обов'язково в тому самому, який знайдено на воді. І тепер Мейсон у присутності свідків настійливо намагався встановити, що Клайдові належав знайдений капелюх і що існує другий, який Клайд носив пізніше.

— Ви казали, що вітер зірвав з вас солом'яний капелюх. Ну, і як, він залишився на воді? Ви тоді не пробували дістати його?

— Ні, сер.

— Треба гадати, у своєму хвилюванні не подумали про це?

— Так, сер.

— Однак на вас був інший солом’яний капелюх, коли ви йшли потім через ліс. Де ж ви його взяли?

І спантеличений Клайд, почуваючи, що потрапив у пастку, на хвилину замовк, злякано міркуючи, чи може бути доведено, що цей другий капелюх, який на ньому зараз, — той самий, в якому він ішов через ліс, і що перший, залишений на воді, було куплено в Утіці. Він вирішив збрехати.

— Але у мене не було другого солом’яного капелюха.

Не звертаючи уваги на ці слова, Мейсон простягнув руку, зняв з Клайда солом’яний капелюх і почав розглядати фабричну марку на підкладці — «Старк і К°, Лікург».

— У цього, я бачу, є підкладка. Куплено в Лікурзі, га?

— Так, сер.

— Коли?

— Ще у червні.

— Ви впевнені, що це не той капелюх, в якому ви йшли через ліс тієї ночі?

— Не той, сер.

— Ну, а де ж був цей?

І знову Клайд замовк, почуваючи, що потрапив у пастку. «Господи, як же мені це пояснити? — думав він. — Нащо я зізнався, що той капелюх на озері мій?» Але зразу він збагнув: чи заперечує він це, чи ні — однаково на озері Грасс і на Біг-Бітерні знайдуться люди, які, звичайно, згадають, що він був тоді в солом’яному капелюсі.

— Де ж був цей? — наполягав Мейсон.

І Клайд сказав нарешті:

— Я вже колись їздив у ньому на дачу і забув його, виїжджаючи минулого разу. А тепер приїхав і знайшов.

— А, розумію! Дуже зручно вийшло, мушу сказати!

Мейсон починав думати, що він має справу з дуже промітним суб’єктом… доведеться розставляти хитріші пастки. Одночасно він вирішив спитати Кренстонів і всіх учасників поїздки на Ведмеже озеро: може, хто-небудь згадає, чи був солом’яний капелюх на Клай-ді, коли він приїхав до них у п'ятницю, і чи не залишив він у них капелюх минулого разу. Клайд, звичайно, бреше, і його треба спіймати.

І тому всю дорогу до Бріджбурга і до місцевої окружної тюрми у Клайда не було ані хвилини спокою. Скільки він не відмовлявся відповідати, Мейсон знову й знову накидався на нього з такими приблизно запитаннями: «Чому, коли ви справді хотіли просто поснідати на березі, ви надумали пливти так далеко, в південний кінець озера, хоч там зовсім не така мальовнича місцевість, ніж десь-інде?» — або: «А де ви провели кінець того дня? адже не на місці катастрофи, звичайно?» Потім він несподівано повертався до листів Сондри, знайдених у чемодані. Чи давно Клайд знайомий з нею? Чи так він закоханий у неї, як, видно, вона в нього? Чи не тому, що Сондра обіцяла восени вийти за нього заміж, він вирішив убити міс Олден?

Клайд палко заперечував це останнє обвинувачення, але майже всю решту часу сидів мовчки, похмуро дивлячись перед собою змученими, нещасними очима.

А потім — страшна ніч на горищі якоїсь ферми у західній частині озера, на сіннику, покладеному просто на підлогу; Сіссел, Суенк і Краут, чергуючись, стерегли його з револьвером у руці, а Мейсон, шериф та інші спали внизу, на першому поверсі. Уже поширились якісь чутки, і тому на ранок з’явилось кілька місцевих жителів з запитанням: «Кажуть, у вас тут є хлопець, який убив дівчину на Біг-Бітерні,— чи вірно це?» І щоб подивитись на нього, вони дочекались тут світанку, коли арештований і його супутники виїхали на «фордах», добутих Мейсоном.

А в Рибальській затоці і в Бухті Третьої милі зібрались уже цілі юрби — фермери, дачники, крамарі, лісоруби, діти: очевидно, по телефону заздалегідь повідомили, що везуть злочинця. В Бухті Третьої милі чекали Берлей, Хейт і Ньюком; попереджені по телефону, вони викликали в камеру до худого, дратівливого і досвідченого мирового судді Габріеля Грега всіх свідків з Біг-Бітерну, потрібних для того, щоб остаточно встановити особу Клайда. І от перед тутешнім суддею Мейсон обвинувачує Клайда у вбивстві Роберти і добивається законного, винесеного по всій формі рішення: ув’язнити запідозреного в окружну тюрму у Бріджбурзі. Потім Мейсон разом з Бертоном і шерифом відвозять Клайда у Бріджбург, де його одразу садять під замок.

Увійшовши в камеру, Клайд кинувся на залізну койку і схопився за голову в смертельному розпачі. Була третя година ранку, проте коли вони під’їздили до тюрми, там уже зібралась юрба принаймні чоловік у п’ятсот — шумлива, злісно-насмішкувата, загрожуюча. Вже поширилась чутка, ніби він, бажаючи одружитись з багатою, по-звірячому вбив молоду і красиву робітницю, винну хіба тільки в тому, що занадто любила його. Лунали погрози і різкі вигуки:

— Ось він, поганий виродок! Ну, стривай, дияволе, ти ще гойдатимешся на вірьовці! — Це кричав молодий лісоруб типу Суенка, з жорстокими лютими очима.

Гірше того: з юрби вискочила дівчина в ситцьовому платті, худа і вертка, — типова жителька міських трущоб, — і закричала:

— Ах ти, гадюка потайна! Убивця! Думав утекти, та не вдалось?

І Клайд тулився до шерифа Слека і думав: «Вони і справді вважають, що я вбив її! Вони можуть навіть лінчувати мене!» І такий він був змучений, наляканий, принижений і нещасний, що, побачивши залізні ворота тюрми, які розчинились, щоб впустити його, він щиро зітхнув з полегкістю, бо вони провіщали захист.

Але, опинившись у камері, він не заснув ні на хвилину, і цілу ніч його мучили сумні думки про все, що він назавжди втратив. Сондра! Гріфітси! Бертіна! Знайомі по Лікургу, які вранці про все дізна-ються. І, нарешті, його мати і всі… А де тепер Сондра? Мейсон, зрозуміло, все сказав і їй, і іншим, коли повертався в табір по його речі. І тепер усі знають, хто він такий насправді — злочинець і вбивця! Та коли б, коли-б хто-небудь знав, як усе це сталось! Коли б Сондра або його мати, або хоч хто-небудь міг зрозуміти його!

Може, слід було б розповісти все цьому Мейсону, перш ніж справа піде далі, пояснити, як саме все сталось. Але ж це значить — розповісти правду про свої задуми, про свій початковий намір, про фотографічний апарат, про те, як він відплив од неї, замість того щоб допомогти. І про ненавмисний удар (але хто повірить йому?), і про те, як він потім сховав штатив. І до того ж, коли це стане відомо, він — кінчена людина і для Сондри, і для Гріфітсів — для всіх. Дуже можливо, що його однаково обвинуватять у вбивстві і стратять.

0 господи, вбивство! Його судитимуть за вбивство Роберти, і цей страшний злочин буде доведено. І тоді його однаково стратять, посадять на електричний стілець! І пригнічений безмірним жахом перед цією можливістю (смерть… страта за вбивство!), він застиг на своїй койці. Смерть! Боже! Якби тільки він не залишив листів Роберти і матері в своїй кімнаті у м-с Пейтон! Якби перед від’їздом він переніс свою скриню куди-небудь в іншу кімнату… Чому він не подумав про це? А втім, зразу ж йому спало на думку, що і це було б помилкою: це здалося б підозрілим. Але яким чином вони дізнались, звідки він і як його звуть? Тут його думки знову повернулись до листів, що лежали у скрині. Він пригадав тепер, що мати в одному з своїх листів згадувала про ту історію в Канзас-Сіті — і, значить, Мейсон повинен був дізнатись про неї. Чому, чому він не знищив цих листів — від Роберти, від матері,— всіх! Чому? Він не міг тепер відповісти, чому, — мабуть, через безглузду звичку зберігати на пам’ять усякі дрібниці, кожний знак уваги, доброти і ніжності… Якби він не надів другий солом’яний капелюх… і не зустрів отих трьох чоловік у лісі! Боже! Він повинен був зрозуміти, що його так або інакше зможуть вистежити. Якби він зразу пішов у ліс із табору на Ведмежому озері, забравши свій чемодан і листи Сондри! Хто знає, може, в Бостоні, або в Нью-Йорку, або ще де-небудь він міг би сховатися.

Змучений і знесилений, він ніяк не міг заснути і весь час ходив уперед і назад або сідав на край незвичної твердої койки і думав, думав. А на світанку старий, кістлявий, хворий на ревматизм тюремник у зношеній бахматій синій формі приніс йому на чорному залізному підносі кухоль кофе, скибку хліба і шматочок шинки з яйцем.

І просуваючи піднос крізь віконце у гратах, старий зацікавлено і водночас байдуже дивився на Клайда. Але Клайдові було не до їжі.

А потім один по одному приходили Краут, Сіссел та Суенк і, нарешті, сам шериф, і кожен заглядав у камеру і питав: «Ну, Гріфітс, як ви себе почуваєте сьогодні?» — або: «Хелло, може, вам що-небудь потрібно?» А погляди їх виявляли подив, огиду, підозріливість і жах: адже він — убивця! І все-таки його присутність викликала в них ще й іншого роду інтерес і навіть шанобливу гордість. Хоч там як, він усе-таки був Гріфітс, представник добре відомих кіл суспільства у великому південному місті. І притому для них, як і для безмірно збудораженої широкої публіки, він був звіром, що потрапив у пастку; спіймано його в сіті правосуддя завдяки їх надзвичайній умілості,— живий доказ їх талантів! І газети, і публіка, безперечно, загомонять про цю справу, — їх чекає слава! Поряд з портретом Клайда надрукують і їх портрети, їх імена згадуватимуться разом з його ім'ям!

А Клайд дивився на них крізь залізні прутки і намагався бути ввічливим: він тепер в їх руках, і вони можуть робити з ним усе, що захочуть.

РОЗДІЛ XI

Результати розтину, безперечно, були для Мейсона кроком назад, бо, хоч у протоколі, підписаному п’ятьма лікарями, говорилось: «Удари біля рота і носа; кінчик носа, очевидно, був трохи сплющений; губи розпухли; один передній зуб трохи розхитаний; на слизовій оболонці внутрішньої сторони губів є садна», — однак лікарі одностайно запевняли, що всі ці пошкодження зовсім не були небезпечні для життя. Найсерйозніше поранення було на черепі: видно, по голові сильно вдарили «якимсь тупим інструментом» — дуже невдалий вираз, якщо мати на увазі удар човна, коли він перекинувся (саме це твердив Клайд у своєму першому зізнанні), «виявлено тріщини і внутрішній крововилив, що міг спричинити смерть».

Але при дослідженні легенів виявилось, що, занурені у воду, вони тонуть, — і це беззаперечно доводило одно: Роберта не була мертва, коли впала у воду, а була жива і потонула пізніше, як і запевняв Клайд. І більше ніяких ознак насильства чи боротьби, хоч, як видно з положення рук і пальців, було схоже, що Роберта до чогось тягнулась і намагалась за щось ухопитись. За борт човна? Чи можливо? А може, кінець кінцем, в розповіді Клайда є якась крихта істини? Звичайно, всі ці обставини говорять почасти на його користь. Проте, як одностайно вважали Мейсон і інші, ці дані ясно доводили, що коли він і не вбив її, перш ніж кинути у воду, то в усякому разі ударив, а потім, — може, коли вона знепритомніла, — кинув за борт.

Але чим він її ударив? Якби тільки змусити Клайда сказати це!

І враз Мейсона осінило: він повезе Клайда на Біг-Бітерн і, хоч закон охороняє обвинувачених від будь-якого силування, все-таки змусить його знову пройти крок за кроком усі стадії злочину. Можливо, і не вдасться примусити Клайда повністю виказати себе, а все ж, — потрапивши знову в ту обстановку, на те місце, де стався злочин, він може мимоволі чим-небудь указати хоч би на місце, де заховано костюм або знаряддя, яким Клайд ударив Роберту.

Отже, на третій день ув’язнення — нова поїздка на Біг-Бітерн в супроводі Краута, Хейта, Мейсона, Бертона Берлея, Ерла Нью-кома і шерифа Слека з його помічниками, і повільне, ретельне обслідування всіх місць, де Клайд побував того жахливого дня. І Краут, виконуючи інструкцію Мейсона, «підмазувався» до Клайда, намагаючись викликати його довір'я, а водночас і відвертість. Краут доводив, що наявні докази занадто незаперечні: «присяжні вам ніколи не повірять, ніби ви її не вбивали», але «якщо ви все розкажете Мейсону по щирості, він поговорить з суддею або з губернатором. Він може зробити для вас більше, ніж будь-хто інший, може вас виручити — і ви відбудетесь довічним ув’язненням або двадцятьма роками… а якщо будете отак від усього відмагатись, не минути вам електричного стільця, це вже напевно».

Але Клайд, охоплений тим же страхом, як і на Ведмежому озері, не переставав уперто мовчати. Навіщо говорити, що він її ударив, коли він цього не робив, принаймні він же не вдарив навмисне? Та й чим? Адже досі ніхто не знає про фотографічний апарат.

Та на озері, коли окружний землемір точно виміряв відстань од того місця, де потонула Роберта, до місця, де вийшов на берег Клайд, Ерл Ньюком несподівано підійшов до Мейсона і повідомив про важливе відкриття. Під поваленим стовбуром, недалеко від того місця, де Клайд спинився, щоб переодягтись, було знайдено захований ним штатив від фотографічного апарата, трохи заіржавлений і від-вологлий, але, як готові були повірити Мейсон та інші, досить важкий для того, щоб, ударивши ним Роберту по голові, можна було оглушити її, а потім перенести в човен і, нарешті, кинути у воду.

Побачивши цю знахідку, Клайд ще більше зблід, однак рішуче заперечував, що у нього був з собою фотографічний апарат і штатив. Мейсон тут же вирішив знову допитати всіх свідків: може, хто-небудь з них згадає, що бачив у Клайда апарат або штатив.

І ще до кінця того ж дня з'ясувалось, що і шофер, який віз Клайда і Роберту з станції, і човняр, що бачив, як Клайд кинув свій чемодан у човен, і молода служниця з гостиниці на озері Грасс, яка бачила, що Клайд і Роберта вирушали вранці на: залізничну станцію, — всі пам'ятали «якісь жовті палиці», прив’язані до чемодана Клайда: це, мабуть, і був штатив.

А потім Бертон Берлей вирішив, що, зрештою, удар було, мабуть, заподіяно не штативом, а скоріше самим апаратом — важчим: гострий край його міг спричинити рану на тім'ї, а плоский бік — поранення на обличчі. У зв'язку з цим висновком, потай від Клайда, Мейсон викликав декого з місцевих жителів для додаткових розшуків на дні озера, поблизу того місця, де знайшли Роберту. Розшуки тривали цілий день. Кінець кінцем якийсь Джек Богарт, сподіваючись одержати обіцяну солідну винагороду, пірнув на дно і виринув, тримаючи в руках той самий фотографічний апарат, який Клайд впустив у воду, коли перевернувся човен. Більше того: в апараті знайшли котушку з плівками, передали її спеціалістові для проявлення — і виявилось, що це ряд знімків Роберти, зроблених на березі: на одному вона була знята, коли сиділа на поваленому дереві, на другому — біля човна на березі, на третьому — намагалась дотягнутись до гілок дерева. Всі знімки були тьмяні, пошкоджені водою, але все-таки їх можна було розглянути. І через те, що розміри найширшої частини апарата точно відповідали довжині і ширині ран на обличчі Робер-ти, тепер уже здавалось безспірним, що вдалося знайти те знаряддя, яким Клайд ударив.

І однак ніяких слідів крові — ні на апараті, ні на бортах та дні човна, відправленого для обслідування у Бріджбург, ні на килимку, що вкривав дно човна.

Але тут Бертон Берлей, хлопець дуже і дуже тямущий, яких немало знайдеться в цій лісовій глушині, почав міркувати над тим, що, коли будуть потрібні незаперечні докази, він, Бертон, або хто-небудь інший може порізати палець і залишити хоч кілька капель крові на борту човна, або на килимку, або на фотографічному апараті. А то ще, скажемо, дуже легко взяти дві-три волосинки з голови Роберти і намотати їх на виступи апарата або на кочет, за який зачепилась її вуаль. І от, потай і з належною серйозністю поміркувавши над цим, він вирішив побувати в моргу братів Луц і дістати дві-три волосинки з голови Роберти. Адже він був переконаний, що Клайд зовсім холоднокровно убив дівчину. Невже через те, що бракує якогось дрібного доказу, дати цьому мовчазному, самовпевненому молодому негідникові щасливо викрутитись? Ні, вже краще Берлей сам намотає волосся Роберти на кочет або засуне в апарат, а тоді зверне увагу Мейсона на цю подробицю, раніше не помічену.

І от того ж дня, коли Хейт і Мейсон ще раз особисто виміряли рани на обличчі і на голові дівчини, Берлей нишком сунув кілька волосинок Роберти в апарат, між кришкою і об’єктивом. Трохи згодом Мейсон і Хейт несподівано виявили їх, і хоч здивувались, як це вони не помітили їх раніше, однак зразу ж вирішили, що це остаточно доводить винність Клайда. І тому Мейсон оголосив, що він як прокурор вважає справу закінченою. Він справді простежив кожний крок злочинця і, якщо буде потрібно, ладен хоч завтра виступити перед судом.

Але саме через те, що докази були вичерпні, він вирішив до якогось часу нічого не говорити про апарат — і, якщо можливо, закрити рот усім, хто знав про цю знахідку. Припустімо, Клайд буде так само вперто заперечувати, що він мав при собі апарат, його адвокат і не підозріватиме про існування такого доказу… яке вбивче враження— мов грім серед ясного неба! — справить на суді цей апарат, ці знімки Роберти, зроблені ним самим, і повний збіг розмірів апарата з слідами удару на її обличчі! Які ясні, які незаперечні докази!

Мейсон особисто зібрав усі свідчення і докази, отже, був найбільш підхожою людиною для того, щоб доповісти про них, тому він вирішив сповістити про все губернатора штату і дістати дозвіл на скликання надзвичайної сесії Верховного суду для розгляду справ цього округу разом із спеціальною сесією місцевої ради присяжних[Рада присяжних вирішує питання про віддання обвинуваченого до суду, після чого справа передається у звичайний суд присяжних і призначається судовий розгляд.],— тоді він, Мейсон, зможе скликати цю раду коли завгодно. Діставши такий дозвіл, він зможе добрати склад ради присяжних, і якщо Клайда вирішать віддати до суду, можна буде через місяць-пів-тора почати процес. І тільки собі одному Мейсон міг признатись, що цей процес буде для нього дуже доречним, якщо взяти до уваги вибори, які мають відбутись у листопаді, і його потаємні надії потрапити в список кандидатів. Адже без надзвичайної сесії справа може бути розглянута тільки черговою сесією Верховного суду в січні, а на той час закінчаться його прокурорські повноваження, і якщо навіть він і буде обраний на пост судді, то все-таки не зможе сам вести цю справу. А тимчасом населення округу настроєне надзвичайно вороже до Клайда, і в цих краях навряд чи знайдеться хоч одна людина, яка не вважатиме прискорення суду справедливим. Навіщо відкладати? Навіщо давати такому злочинцеві відстрочку і можливість обміркувати якийсь план порятунку? Тим більше, що ведення цієї справи безумовно створить йому, Мейсону, юридичну, громадську і політичну славу в усій країні.

РОЗДІЛ XII

І от з північних лісів — кримінальна сенсація першої величини. Наявні всі інтригуючі, яскраві, але в моральному і релігійному розумінні жахливі атрибути: кохання, романтика, багатство, бідність, смерть. Видавці з тих, що вмить схоплюють загальнонаціональну значущість і інтерес таких злочинів, зразу ж замовили по телеграфу і надрукували промовисті описи — де і як жив Клайд у Лікурзі, з ким він був знайомий, як умудрився приховати свої відносини з однією дівчиною, одночасно обмірковуючи план втечі з другою. З Нью-Йорка, Чікаго, Філадельфії, Бостона, Сан-Франціско та інших великих американських міст на Сході і на Заході безпосередньо Мейсону або місцевим представникам «Ассошіейтед пресс» або «Юнайтед пресс» суцільним потоком ішли телеграми із запитами про дальші подробиці злочину. Хто та красива і багата дівчина, в яку, за чутками, закоханий цей Гріфітс? Де вона живе? Які, власне, відносини були у неї з Клайдом? Однак Мейсон, що відчував благоговійну пошану до багатства Фінчлі і Гріфітсів, не хотів називати ім’я Сондри і говорив тільки, що це дочка дуже багатого лікурзького фабриканта (кого саме — він не вважає за потрібне повідомляти); а втім він без вагань показував пачку листів, яку Клайд старанно перев’язав стрічкою.

Але зате листи Роберти подавались дуже докладно, і деякі витяги з них, найбільш поетичні й сумні, були навіть передані в газети для опублікування, бо хто ж міг захистити її пам’ять… їх поява в пресі викликала хвилю ненависті до Клайда і хвилю жалю до неї: бідна, скромна самотня дівчина, у неї нікого не було — тільки він, а він, як виявилось, жорстокий, віроломний убивця. Шибениця — це, мабуть, занадто добре для нього! Справа в тому, що по дорозі на Ведмеже озеро і назад і в усі наступні дні Мейсон читав ці листи. Деякі особливо зворушливі рядки про її життя вдома, її жалі й турботи за майбутнє, її самотність і душевна втома глибоко схвилювали його; він зумів потім передати своє хвилювання іншим — дружині, Хейту і місцевим репортерам, і ці останні в кореспонденціях із Бріджбурга дуже живо, хоч і трохи перекручено, змалювали Клайда — його вперте мовчання, його похмурість і жорстокість.

Якийсь дуже романтично настроєний молодий репортер з газети «Стар» із Утіки подався на ферму Олденів і негайно дав точний опис стражденної і пригніченої горем м-с Олден: надто змучена, щоб обурюватись або скаржитись, вона просто і немудро розповіла йому про те, як Роберта любила своїх батьків, яка вона була скромна, доброчесна, побожна; як місцевий пастор методистської церкви сказав одного разу, що вона найрозумніша, найдобріша і найкрасивіша дівчина, яку він будь-коли бачив; як протягом усіх років, поки вона не виїхала з дому, вона була достеменно правою рукою матері. І вже, звичайно, тільки тому, іцо їй жилось у Лікурзі так тяжко і самотньо, цей негідник зумів зворушити її солодкими розмовами і, обіцяючи одружитись, втягнув її в недозволенні відносини (просто не віриться, що це з нею все-таки було) — у зв’язок, який привів її до смерті. Адже вона завжди була чесна, чиста, ніжна, добра. «І подумати тільки, що вона вмерла! Ніяк не можу повірити цьому».

Розповідь матері передавалась так:

«Тільки в минулий понеділок вона була тут. Мені здавалось, що вона трохи сумна, але вона усміхалась. Я тоді здивувалась, чому це вона вдень і ввечері все ходить по фермі, розглядає кожну річ, збирає квіти. А потім підійшла, обняла мене і каже: «Знаєш, мамочко, я хотіла б знову стати маленькою і щоб ти взяла мене на руки і заколисала, як колись». А я їй кажу: «Що з тобою, Роберта? Чому ти сьогодні така сумна?» А вона відповідає: «Ні, нічого. Ти ж знаєш, я завтра вранці виїжджаю. Тому в мене сьогодні якось неспокійно на душі». І подумати тільки, що вона готувалась до цієї поїздки! Мені здається, у неї було передчуття, що все вийде не так, як вона сподівалась. І подумати тільки, що він ударив мою дівчинку, яка ніколи й нікого не образила!»

Тут м-с Олден не могла стриматись і почала тихо плакати, а осторонь стояв невтішний Тайтус.

Але Гріфітси та інші представники місцевих вищих кіл зберігали повне, майже нічим не порушуване мовчання. Семюел Гріфітс спершу ніяк не міг зрозуміти і повірити, що Клайд здатний на такий страшний вчинок. Як?! Такого ввічливого, досить несміливого і безумовно пристойного юнака обвинувачено в убивстві? Семюел у цей час був досить далеко від Лікурга — у Верхньому Саранаку, куди Гілберт насилу додзвонився йому по телефону, і від несподіванки ледве міг усвідомити почуте, не кажучи вже про те, щоб діяти. Та ні бо, це неможливо! Тут, напевно, якась помилка. Напевно, Клайда прийняли за когось іншого.

Однак Гілберт пояснив, що все це, безумовно, правда, бо дівчина працювала на фабриці в тому відділі, яким завідував Клайд, і у прокурора в Бріджбурзі (Гілберт уже розмовляв з ним) є листи, написані загиблою дівчиною Клайдові, і Клайд не пробував від них відректись.

— Ну, добре! — сказав Семюел. — Але тільки нічого не роби, не подумавши, а головне, не кажи про це нікому, крім Сміллі або Гот-боя, поки я не приїду. Де Брукхарт? (Він говорив про Дарра Брукхарта, юрисконсульта фірми «Гріфітс і К⁰»).

— Він тепер у Бостоні,— відповів Гілберт. — Здається, він мав повернутись у понеділок або вівторок, не раніше.

— Телеграфуй йому, щоб повернувся негайно. До речі, нехай Сміллі спробує договоритися з редакторами «Стар» та «Бікон», щоб вони до мого повернення утримались від усяких коментарів. Я приїду завтра вранці. Скажи йому ще, нехай візьме машину і, якщо можна, сьогодні ж поїде туди (він мав на думці Бріджбург). Я мушу знати з першоджерела, в чому справа. Нехай він побачиться з Клайдом, якщо вдасться, і з цим прокурором і з’ясує все, що можна. І нехай добере всі газети. Я хочу сам подивитись, що вже з’явилось у пресі.

Приблизно в цей самий час на дачі Фінчлі на Дванадцятому озері Сондра, провівши два дні і дві ночі в томливому і гіркому роздумі про раптову катастрофу, яка обірвала всі її дівочі мрії про Клайда, вирішила, нарешті, признатися в усьому батькові, до якого вона була більше прив’язана, ніж до матері. І вона пройшла в кабінет, де він звичайно проводив час після обіду, читаючи або обмірковуючи свої справи. Але, не встигнувши підійти до батька, вона почала схлипувати: її по-справжньому потряс і сумний кінець її кохання, і страх, що скандал, готовий вибухнути навколо неї і її сім’ї, може згубити її гордовиті надії і становище в суспільстві. Що скаже тепер мати, яка стільки разів застерігала її? А батько? А Гілберт Гріфітс і його наречена? А Кренстони, які, за винятком Бертіни, що була під її впливом, ніколи не схвалювали такої близькості з Клайдом?

Почувши її схлипування, батько здивовано підвів голову, зовсім не розуміючи, в чому справа. Але зразу відчув, що скоїлось якесь лихо, поспішно обняв її і, намагаючись втішити, зашепотів:

— Ну, тихше, тихше! Бога ради, що сталося з моею дівчинкою? Хто її образив? Чим? Як?

І, зовсім розгублений, вислухав її сповідь про все: про її першу зустріч з Клайдом, про те, як він сподобався їй, як до нього ставились Гріфітси, про її листи, про її кохання… і, нарешті, про це жахливе обвинувачення і арешт. А що як усе це правда! Скрізь стануть плескати про неї і її татуся! І Сондра знову так заридала, неначе серце її розривалось… Але вона добре знала, що кінець кінцем їй забезпечено і співчуття батька, і його прощення, хоч би як він був знервований і засмучений.

І м-р Фінчлі, який звик у своєму домі до спокою, порядку, такту і здорового глузду, здивовано і несхвально, хоч і співчутливо, подивився на дочку і вигукнув:

— Ну й ну, оце так історія! Ах, чорт забери! Я вражений, люба моя! Я не можу отямитись. Це вже занадто, мушу сказати. Обвинувачено в убивстві! І у нього листи, написані твоєю рукою! Навіть і не у нього, а вже у прокурора, як я розумію. От тобі маєш! Страшенно нерозумно, Сондра, страшенно нерозумно! Я ще кілька місяців тому чув про це від твоєї матері і тоді повірив більше тобі, ніж їй. А тепер дивись, що з цього вийшло! Чому ти нічого мені не сказала? І чому не послухалась матері? Ти б могла поговорити зі мною про все раніше, а не чекати, поки справа зайде так далеко. А я думав, що ми з тобою розуміємо один одного. Твоя мати і я завжди робили все для твого блага, ти ж знаєш. І до того ж, слово честі, я думав, що у тебе більше здорового глузду. Але щоб ти була замішана у справу про убивство! Боже мій!

Він рвучко підвівся — красивий блондин у бездоганному костюмі — і почав походжати вперед і назад, роздратовано клацаючи пальцями, а Сондра не переставала плакати. Враз він спинився і знову заговорив:

— Ну, годі, годі! Чим тут допоможе плач? Сльозами тут не зарадиш. Звичайно, ми це як-небудь переживемо. Не знаю, не знаю… не уявляю собі, як це може на тобі відбитись. Ясно одно: ми повинні щось зробити в зв’язку з цими листами.

Сондра весь час плакала, а м-р Фінчлі почав з того, що викликав дружину, щоб пояснити їй, якого удару завдано їх становищу в суспільстві; цей удар залишив у пам’яті м-с Фінчлі незгладимий слід до кінця її днів. Потім м-р Фінчлі подзвонив Легеру Еттербері- адвокатові, сенаторові штату, голові центрального комітету республіканської партії в штаті і постійному своєму особистому юрисконсультові,— пояснив йому, в якому тяжкому становищі опинилась Сондра, і попросив порадити, що тепер слід робити.

— Дайте-но обміркувати, — відповів Еттербері.— На вашому місці я б не дуже турбувався, містер Фінчлі. Я думаю, що зможу уладнати цю справу, перш ніж вона буде розголошена. Дайте подумати… Хто у них там у Катаракі прокурор? Я це з’ясую, переговорю з ним і потім подзвоню вам. Але ви не турбуйтесь, будьте певні,— я зумію дещо зробити. У всякому разі обіцяю вам, що ці листи не потраплять до газет. Може, вони не будуть навіть пред’явлені судові,— хоч цього я не певен. Але я безумовно зумію зробити так, щоб ім’я вашої дочки не згадувалось, — отже ви не турбуйтесь.

А потім Еттербері подзвонив Мейсону, прізвище якого знайшов у юридичному адрес-календарі, і умовився про особисте побачення; на думку Мейсона, ці листи були надзвичайно важливі для справи, однак голос Еттербері справив на нього дуже сильне враження, і він поспішив пояснити, що зовсім і не збирався розголошувати ім'я Сондри або її листи, а думав тільки зберегти їх для розгляду при зачинених дверях у тому разі, якщо Клайд не схоче зізнатись і уникнути попереднього розгляду справи радою присяжних.

Еттербері вдруге переговорив з Фінчлі, пересвідчився, що той абсолютно проти будь-якого використання листів дочки або згадування її імені, і пообіцяв йому завтра ж або післязавтра особисто поїхати у Бріджбург з деякими політичними повідомленнями та планами, які змусять Мейсона серйозно подумати, перш ніж він наважиться в будь-якій формі згадати про Сондру.

А потім, після належного обговорення, на сімейній раді було вирішено, що м-с Фінчлі, Стюарт і Сондра негайно, без усяких пояснень і прощальних візитів, поїдуть на узбережжя Мену або ще куди-небудь. Сам м-р Фінчлі мав повернутись у Лікург і в Олбені. Нерозсудливо кому-небудь з них залишатися там, де їх могли б застукати репортери або розпитували б друзі. І потім — втеча сім’ї Фінчлі в Наррагансет, де вони перебували півтора місяця під прізвищем Уілсон. І з тієї ж причини терміновий від’їзд Кренстонів на один з тисячі островів, де, на їх думку, можна було непогано провести кінець літа. Гаррієти і Беготи удавали, що вони не такі скомпрометовані, щоб їм треба було турбуватись, і залишились на Дванадцятому озері. Але всі гомоніли про Клайда і Сондру, про цей жахливий злочин і про те, що репутація всіх, хто так або інакше, без усякої своєї провини, заплямований якоюсь причетністю до цієї справи, може загинути безповоротно.

А тим часом Сміллі, за вказівкою Гріфітсів, подався у Бріджбург і після двогодинної розмови з Мейсоном дістав дозвіл відвідати Клайда в тюрмі і переговорити з ним наодинці в його камері. Сміллі пояснив, що Гріфітси поки що не мають наміру організувати захист Клайда, а хочуть тільки з’ясувати, чи можливо взагалі при теперішніх обставинах будь-як захищати його. І Мейсон настійливо порадив Сміллі умовити Клайда зізнатися, бо, запевняв він, немає ані найменших сумнівів в його провині, а тривалий судовий процес тільки коштуватиме округові дуже дорого, без усякої користі для Клайда; тим-часом, якщо він в усьому зізнається, можуть знайтись які-небудь пом’якшуючі обставини, і в усякому разі вдасться запобігти появі цього публічного скандалу в роздутому вигляді на сторінках газет.

Отже, Сміллі подався в камеру, де Клайд похмуро і безнадійно міркував, що йому робити далі. На одну згадку про ім’я Сміллі він сіпнувся, немов від удару. Гріфітси — Семюел Гріфітс і Гілберт! їх особистий представник. Що ж йому тепер сказати? Без сумніву, думав він, Сміллі, поговоривши з Мейсоном, вважає його, Клайда, винним. Що ж сказати? Правду чи ні? Але поки він намагався щось обміркувати і вирішити, Сміллі вже входив у двері.

Облизавши сухі губи, Клайд із зусиллям вимовив:

— Здрастуйте, містер Сміллі!

І той відповів з удаваною сердечністю:

— Хелло, Клайд! Дуже прикро, що вас засадили в таке місце. — І провадив далі: — Газети і тутешній прокурор не скупляться на всілякі балачки про вас, але, я думаю, все це не так страшно. Тут, звичайно, якась помилка. Я для того і приїхав, щоб з’ясувати це. Ваш дядько сьогодні вранці по телефону доручив мені побачитись з вами і дізнатись, чому вас вирішили засадити. Ви й самі розумієте, як зараз почувають себе ваші родичі. Вони доручили мені довідатись про все точно і, якщо можна, припинити справу/Тому, коли ви розкажете мені все докладно… розумієте… я хочу сказати…

Сміллі спинився. І з усього, що він чув зараз від прокурора, і з того, як замкнуто поводився Клайд, він зрозумів: навряд чи той може багато чого сказати на своє виправдання.

А Клайд, ще раз облизавши засмаглі губи, почав:

— Схоже на те, що все складається дуже погано для мене, містер Сміллі. Я ніяк не міг думати, коли зустрівся з міс Олден, що потраплю в таку біду. Але я не вбив її: бог свідок, це чистісінька правда. У мене ніколи не було бажання вбити її, і я не хотів везти її на це озеро. Це правда, і я казав це прокуророві. Я знаю, у нього є її листи до мене, але вони доводять тільки те, що вона хотіла виїхати зі мною, а зовсім не те, що я хотів з нею їхати…

Він замовк, сподіваючись, що Сміллі як-небудь виявить довір’я до його слів. А Сміллі, побачивши, що пояснення Клайда збігаються з словами Мейсона, але намагаючись заспокоїти його, сказав тільки:

— Так, знаю, Мейсон мені зараз показував їх.

— Я знав, що він покаже, — тихо провадив далі Клайд. — Але знаєте, містер Сміллі, як часом виходить. — Побоюючись, щоб шериф або Краут не підслухали його, він зовсім притишив голос. — Можна потрапити в таку історію з дівчиною, навіть коли спочатку зовсім і не думаєш про це. Ви самі знаєте. Я спершу любив Роберту, це правда, і я був з нею у близьких відносинах, — це видно з її листів. Але ж ви знаєте, яке правило на фабриці: завідуючий відділом не може мати нічого спільного з робітницями. Ну от, мені здається, з цього і почались усі мої прикрості. Розумієте? Я боявся, щоб хто-небудь не дізнався про це.

— Так, зрозуміло.

І от, стаючи поступово чимраз спокійнішим, чимраз менш напруженим, бо Сміллі, здавалось, слухав його співчутливо, Клайд розповів майже всю історію своїх колишніх відносин з Робертою і постарався виправдатись. Але ні слова про фотографічний апарат, про два капелюхи, про зниклий костюм — про все, що безустанно, безмірно хвилювало його. Справді, як він міг би пояснити це? Наприкінці Сміллі, який знав про все від, Мейсона, спитав:

— А як відносно цих двох каіпелюхів, Клайд? Цей Мейсон каже: ви зізнались, що у вас було два капелюхи: той, який знайшли на озері, і той, в якому ви йшли звідти.

І Клайд, змушений щось сказати, але не знаючи, що ж саме, відповів:

— Вони помиляються, містер Сміллі. Коли я йшов звідти, на мені був не солом’яний капелюх, а кепка.

— Розумію. Але Мейсон каже, що на Ведмежому озері у вас все-таки був солом’яний капелюх.

— Так, був, але я ж казав йому, що це був капелюх, в якому я приїздив до Кренстонів уперше. Я йому казав. Я тоді забув капелюх у них.

— Так, зрозуміло. Потім тут ще з костюмом щось таке, — сірий костюм, здається. Мейсон каже, що вас тоді бачили в ньому, а тепер його не можуть знайти. Був у вас такий костюм?

— Ні, я був у синьому костюмі, в якому мене привезли сюди. Потім його у мене забрали і дали мені оцей.

— Але ж ви сказали Мейсону, що в Шейроні віддавали цей костюм чистити, а він нікого не міг там знайти, хто б знав про це. Як це вийшло? Ви справді віддавали його чистити?

— Так, сер.

— Кому ж?

— Ну, я просто не пам’ятаю тепер. Але, напевно, я міг би знайти цього кравця, якби знову потрапив туди. Це біля вокзалу.

Але, кажучи це, він опустив очі, щоб не зустрітися поглядом із Сміллі.

Потім Сміллі, як раніше Мейсон, почав розпитувати про чемодан, який Клайд узяв з собою в човен, і про те, чому, якщо Клайд зміг допливти до берега в черевиках і костюмі, він не міг підпливти до Роберти і допомогти їй учепитись за перекинутий човен? Клайд пояснив, як і раніше, ніби він боявся, щоб вона не потягла його на дно. Але тепер він уперше додав, що крикнув їй, щоб вона ухопилась за човен, а раніше він казав, немов човен віднесло од них, і Сміллі знав про це від Мейсона. А в зв’язку з розповіддю Клайда, нібито з нього вітром зірвало капелюх, Мейсон виявив готовість довести з допомогою свідків, а також і урядових метеорологічних бюлетенів, що в цей тихий день не було ні найменшого натяку на вітер. Отже, очевидно, Клайд брехав. Уся ця його історія була вигадана так, що й пальці знати. Але Сміллі, не бажаючи його бентежити, тільки повторював: «Ага, розумію», або: «Ну, звичайно», або: «Значить, он воно як це було!»

Нарешті Сміллі спитав про сліди ударів на обличчі і голові Роберти. Мейсон звернув на них його увагу, запевняючи, що один удар бортом човна не міг би заподіяти ушкоджень в обох місцях. А Клайд доводив, що, перекидаючись, човен ударив Роберту тільки один раз і звідси всі рани й садна, — інакше він просто не уявляє собі, звідки вони взялись. Але він і сам почав розуміти, яке безнадійно нікчемне Це пояснення. З засмученого і зніяковілого вигляду Сміллі було ясно, що він не повірив йому. Крім того, Сміллі явно і безсумнівно вважає підлим боягузтвом те, що Клайд не прийшов на допомогу Ро-берті. Він дав їй загинути — і боягузтво тут не. може бути виправданням.

Нарешті Клайд замовк, надто змучений і знесилений, щоб брехати далі. А Сміллі, такий засмучений і прикро вражений, що не мав ані найменшого бажання бентежити Клайда дальшими розпитуваннями, неспокійно совався на стільці, м'явся і, нарешті, заявив:

— Ну, Клайд, боюсь, що мені пора. Дорога звідси до Шейрона препогана. Дуже радий, що почув усю цю історію у вашому висвітленні. Я точно перекажу вашому дядькові все, що ви мені розповіли. Але тим часом я на вашому місці по змозі нічого більше не став би говорити, — почекайте, поки не одержите від мене дальші звістки. Мені доручено знайти тут адвоката, який міг би вести вашу справу. Але вже пізно, а містер Брукхарт — наш головний юрисконсульт— завтра повернеться, тому, я думаю, краще почекати і поговорити з ним. Отже, коли хочете послухати моєї поради, просто нічого більше не кажіть, поки не матимете звісток від мене чи від нього. Або він прийде сам, або пришле кого-небудь; той, хто до вас з’явиться, привезе лист від мене і дасть вам вказівки надалі.

Після цих напучень він попрощався, залишивши Клайда на самоті з його думками. Але у самого Сміллі не залишалось ні найменшого сумніву в тому, що Клайд винен, і в тому, що тільки гріфітсівські мільйони, — якщо Гріфітси побажають витрачати їх на це, — можуть врятувати Клайда від безсумнівно заслуженої ним тяжкої кари.

РОЗДІЛ XIII

А наступного ранку в просторій вітальні свого особняка на Уікігі авеню Семюел Гріфітс у присутності Гілберта вислухав докладний звіт См: ллі про його побачення з Клайдом і з Мейсоном. Сміллі доповів про все, що бачив і чув. І Гілберт Гріфітс, страшенно схвильований і розлючений усім цим, вигукнув:

— От чортеня! Гадюченя! Бачиш, батьку, казав я тобі! Я ж тебе попереджав, щоб ти не брав його сюди!

І Семюел Гріфітс, після деякого міркування над цим натяком на свою колишню нерозважливу симпатію до Клайда, подивився на Гілберта промовистим і глибоко засмученим поглядом, який говорив: «Навіщо ми зібралися тут, — щоб обговорювати нерозумність моїх попередніх, хоч і безглуздих, але добрих намірів, чи критичне становище, яке створилося тепер?» А Гілберт думав: «Убивця! А ця нікчемна зазнайка Сондра Фінчлі хотіла щось з нього зробити, найбільше— щоб позлити мене, — і сама себе заплямувала. От дурепа! Ну, так їй і треба. Тепер і їй дістанеться чимало бруду». Але і у нього, і в батька, і в усіх теж буде безліч прикростей. Дуже ймовірно, що цей скандал ляже незмивною плямою на всіх — на нього, на його наречену, на Беллу, Майру та батьків, і, мабуть, зіпсує їм становище в Лікурзі. Трагедія! Може, страта! І це в їх сім’ї!

А Семюел Гріфітс в цей час пригадував усе, що сталося, відколи Клайд приїхав у Лікург.

Спочатку його змусили працювати в підвалі, і сім’я Гріфітсів не звертала на нього ніякої уваги. Аж вісім місяців про нього не згадували. Чи не могло це бути принаймні однією з причин усього цього жаху? А потім його зробили начальником над двадцятьма молодими дівчатами! Хіба це не було помилкою? Тепер Семюел ясно це розумів, хоч, звичайно, ні в якій мірі не міг пробачити того, що зробив Клайд, — зовсім ні. Яка підла натура! Яка нездержливість у плотських бажаннях! Яке нестримне звірство: звести ту дівчину і потім через Сондру, через чудову маленьку Сондру, задумати позбутись її! А тепер він у тюрмі і, як каже Сміллі, не може придумати нічого кращого для всіх цих надзвичайних обставин, крім запевнень, що він зовсім не мав наміру убивати її, навіть і не думав про це, і що вітром у нього зірвало капелюх! До чого жалюгідна вигадка! І ніякого правдоподібного пояснення щодо двох капелюхів або зниклого костюма, або щодо того, чому він не прийшов на допомогу дівчині, коли вона потопала. А ці сліди удару на її обличчі — звідки вони? Як незаперечно все це доводить його провину!

— Боже мій! — вигукнув Гілберт. — Невже він не міг вигадати нічого кращого, йолоп!

І Сміллі відповів, що це — все, чого він добився від Клайда, і що м-р Мейсон беззастережно і цілком безсторонньо певен в його провині.

— Жахливо! Жахливо! — повторював Семюел. — Я просто не можу зрозуміти цього, не можу! Не уявляю собі, як людина, близька мені по крові, могла вчинити такий злочин!

Сповнений страху та розпачу, він підвівся і почав ходити вперед і назад. Сім'я! Гілберт і його майбутнє! Белла з усіма її честолюбними мріями! І Сондра! І Фінчлі!

Він стиснув кулаки, нахмурив брови і закусив губи. Інколи він кидав оком на Сміллі,— той, бездоганний і вилощений, виявляв усе-таки крайнє душевне напруження і похмуро похитував головою щоразу, коли Гріфітс дивився на нього.

Ще не менш як півтори години Гріфітс-старший питав і перепитував Сміллі, чи можливо як-небудь інакше тлумачити повідомлені ним факти; потім, помовчавши, він, нарешті, заявив:

— Ну, мушу сказати, що це має препоганий вигляд. Однак, незважаючи на все, що ви розповіли, я не можу безповоротно осудити його, бо підстав для цього у мене недосить, Може, є ще якісь факти, що не випливли ще на поверхню, — адже, ви вважаєте, він про багато чого не сказав ні слова… може, є які-небудь невідомі нам подробиці… якесь, хоч невелике, виправдання… інакше все це набуває вигляду найпотворнішого злочину. Містер Брукхарт приїхав з Бостона?

— Так, сер, він тут, — відповів Гілберт. — Він говорив з містером Сміллі по телефону.

— Добре. Нехай він прийде сюди до мене сьогодні о другій годині. Я занадто стомився і зараз більше не можу говорити про це. Розкажіть йому все, що ви розповіли мені, Сміллі. А на другу годину повертайтесь з ним сюди. Може, він підкаже нам що-небудь варте уваги, хоч я просто не уявляю собі, що саме. Одно хочу сказати: я сподіваюсь, що Клайд не винуватий. І я хочу зробити все можливе, щоб з'ясувати, винуватий він чи ні, і якщо ні — захищати його, скільки допускає закон. Але не більше. Ніяких спроб врятувати того, хто винуватий у такому злочині,— ні, ні і ні! — навіть якщо він і мій племінник. Я на це не пристаю! Я не така людина! Нехай буде, що буде, — які завгодно прикрості, яка завгодно ганьба, — я зроблю все можливе, щоб допомогти йому, коли він не винуватий, коли є хоч найменша підстава вірити в це. Але якщо винуватий, — ні! Ніколи! Якщо цей хлопець справді винуватий, він мусить дістати по заслузі. Ні долара, ні одного пенні я не витрачу ради того, хто міг зробити такий злочин, якщо це навіть і мій племінник!

І повернувшись, він повільною і важкою ходою попрямував до сходів у глибині кімнати, а Сміллі, широко розкривши очі, з повагою дивився йому вслід. Яка сила! Яка рішучість! Яка справедливість у таких критичних обставинах! І Гілберт, теж вражений, сидів непорушно, втупившись очима у простір. Так, батько — це людина. Він може бути жорстоко зневажений і засмучений, але, на відміну від нього, Гілберта, зовсім не дріб'язковий і не мстивий.

А потім з'явився м-р Дарра Брукхарт: великий, прекрасно вдягнений, огрядний, важкий чоловік і обережний адвокат; одно око його було наполовину закрите, — на нього опустилась повіка, черевце досить-таки випиналось, і створювалось враження, що м-р Брукхарт, подібно до повітряної кулі, якщо не фізично, то розумово ширяє в якійсь дуже розрідженій атмосфері, де найменше віяння будь-яких юридичних прецедентів, тлумачень або рішень легко перекидає його то туди, то сюди. За відсутністю додаткових фактів провина Клайда здавалась йому очевидною. Навіть якщо і не так, вирішив він, уважно вислухавши звіт Сміллі про всі підозрілі обставини, які викривають Клайда, все одно побудувати скільки-небудь задовільний захист буде дуже важко, хіба що існують якісь досі не виявлені факти, сприятливі для обвинуваченого. Ці два капелюхи, чемодан… Ця втеча… Ці листи… Але він волів би сам прочитати їх. Як видно з відомих вже обставин справи, публіка безумовно буде настроєна проти Клайда і на користь загиблої дівчини. За неї — її бідність, її приналежність до робітничого класу. Все це робить майже неможливим сприятливий вирок присяжних у такому глухому лісному округу, як Бріджбург. Адже, хоч сам Клайд бідний, він племінник багатої леді і досі мав певне становище у вищих колах Лікурга. Це, безперечно, підбурить проти нього весь тутешній люд. Тому слід було б клопотатись про змінення місця підсудності, щоб таке упередження не вплинуло на вирок.

Але, з другого боку, спочатку він повинен послати досвідченого у перехресних допитах юриста, який, беручи на себе захист, зумів би випитати у Клайда всі факти, пославшись на те, що від його правдивих відповідей залежить його життя, — без цього він, Брукхарт, не може сказати, чи є будь-яка надія. Серед його помічників є м-р Кетчумен, дуже здібний чоловік, якого можна послати з такою місією, і на підставі його донесення зробити розумні висновки у справі Клайда. Однак у цій справі є ще й інші обставини, які, на його думку, слід ретельно зважити, перш ніж що-небудь вирішувати. Як містерові Гріфітсу і його синові, звичайно, відомо, в Утіці, Нью-Йорку й Олбені є адвокати, дуже обізнані в усяких тонкощах і каверзах карного права (зокрема, він згадує братів Кенаван з Олбені, дуже здібних, хоч і трохи підозрілих осіб). Безперечно, будь-який з них, — хоч би як він у першу хвилину подивився на цю справу, — за відповідну винагороду візьме на себе захист. І, безперечно, перенесенням розгляду в інший округ, усякими запитаннями, апеляціями тощо, вони могли б відволікти справу і кінець кінцем добитись менш суворого рішення, ніж смертний вирок, якщо цього бажає глава високоповажної родини Гріфітс. З другого боку, безумовно, такий гучний і спірний процес викличе величезний галас у газетах, а чи бажано це містерові Семюелу Гріфітсу? Адже обставини такі, що, напевно, люди гомонітимуть, — несправедливо, звичайно, — нібито він, користуючись своїм багатством, намагається обійти правосуддя. Публіка в таких випадках дуже упереджена проти багатих людей. І однак вона, напевне, сподіватиметься, що Гріфітси так або інакше подбають про захист Клайда, хоч потім, може, і критикуватиме їх за це.

Отже, м-р Гріфітс і його син повинні тепер же вирішити, як саме вони воліють діяти: чи запросити видатних юристів, подібних до тих двох, про яких він згадував, чи не таких визначних адвокатів, чи обійтись без цього. Адже, зрозуміло, можна, не привертаючи особливої уваги, забезпечити Клайдові тямущого і консервативно настроєного юриста, який виступає звичайно оборонцем на процесах, — скажемо, кого-небудь з тих, що живуть і практикують у Бріджбурзі,— і він повинен буде подбати про те, щоб у газетах з'являлось якнайменше кричущих, недозволенних випадів на адресу сім'ї Гріфітс.

І, нарешті, після тригодинної наради, Семюел вирішив, що м-р Брукхарт негайно пошле свого м-ра Кетчумена в Бріджбург: нехай той поговорить з Клайдом, а потім, які б не були його висновки щодо винуватості чи невинуватості Клайда, нехай вибере з місцевих юридичних талантів, хоч би на перший час, такого адвоката, який найкраще і найчесніше зможе захистити його інтереси. Однак м-рові Кетчумену не слід давати ніяких гарантій відносно розмірів винагороди, і він повинен тільки змусити Клайда сказати правду в зв’язку з пред'явленим йому обвинуваченням, — не більше. А потім треба буде подбати про таку оборону, яка б сумлінно намагалася встановити тільки факти, справді сприятливі для Клайда: коротше кажучи, ніяких юридичних хитрощів, казуїстики або крутійства в будь-якій формі, ніяких спроб установити фальшиву невинуватість і тим самим обманути правосуддя.

РОЗДІЛ XIV

М-р Кетчумен, однак, зміг випитати в Клайда анітрохи не більше, ніж Мейсон і Сміллі. Дуже вмілий там, де треба було з чиїхсь плутаних свідчень скласти найвірніше уявлення про факт, він не так успішно розбирався в почуттях, а це було потрібно у випадку з Клай-

дом. М-р Кетчумен був занадто строгим законником, холодним і безстрасним. А тому, промучивши Клайда чотири довгі години гарячого липневого дня, він кінець кінцем змушений був відступитись, переконавшись, що Клайд як злочинець є найразючішим зразком нікчемної невмілості і нездатності, який Кетчумен будь-коли зустрічав.

У свій час, після від'їзду Сміллі, Мейсон їздив з Клайдом на Біг-Бітерн і там розшукав штатив і фотографічний апарат, а крім того, вислухав від Клайда ще чимало брехні. Тепер він повідомив Кетчу-мена, що хоч Клайд і запевняє, ніби у нього не було фотографічного апарата, проте він, Мейсон, має докази протилежного: апарат у Клайда був, і він взяв його з собою, коли виїздив з Лікурга. Проте на запитання Кетчумена Клайд тільки і зумів відповісти, що апарата він з собою не брав і що знайдений штатив — зовсім не від його апарата, — ця брехня страшенно обурила Кетчумена, і він вирішив більше ні про що з ним не сперечатись.

Однак Брукхарт доручив йому, які б не були його особисті висновки відносно Клайда, вибрати для нього адвоката, — це необхідно, бо йдеться принаймні про милосердя Гріфітсів, якщо не про їх честь, а західні Гріфітси, як уже пояснив йому Брукхарт, не мають ані копійки і взагалі небажано вплутувати їх у цю справу. Тому він вирішив знайти оборонця до свого від'їзду. І, зовсім не розбираючись у місцевій політичній ситуації, він подався до Айри Келлога, директора національного банку округу Катаракі; Келлог (Кетчумен не знав цього) був одним з видатних діячів місцевої організації демократичної партії. Через свої релігійні і моральні погляди цей Келлог був надзвичайно обурений злочином, в якому обвинувачували Клайда. Але, з другого боку, він прекрасно знав, що ця справа прокладає шлях для нових успіхів республіканської партії на наступних виборах, і не міг не бачити, що слід використати можливість якось протидіяти Мейсону. Доля, в образі Клайда і його злочину, явно сприяла республіканській партійній машині.

Справа в тому, що відколи було виявлено це вбивство, Мейсон набув такої широкої популярності мало не по всій країні, якої з найдавніших-давен не знав жодний прокурор у цих краях. Кореспонденти газет, репортери, художники з таких віддалених міст, як Буффало, Рочестер, Чікаго, Нью-Йорк та Бостон, приїздили сюди, щоб про-інтерв’юїрувати, змалювати або сфотографувати Клайда, Мейсона, членів сім’ї Олден та інших, — і всі це знали і бачили. А в місцевих колах Мейсон став об'єктом одностайного вихваляння, і навіть виборці-демократи по всій провінції приєднувались у цьому питанні до республіканців, запевняючи, що Мейсон людина правильна, що він поводиться з цим убивцею точнісінько так, як той заслуговує, і що всі гроші і становище Гріфітсів і сім'ї тієї багатої дівчини, яку, очевидно, злочинець намагався покорити, зовсім не могли вплинути на цього народного трибуна. Оце справжній прокурор! «Вже, будьте певні, цей не обросте мохом!»

І справді, перед приїздом Кетчумена слідчий і поняті в присутності навіть під керівництвом Мейсона розглянули обставини смерті Роберти і вирішили, що дівчина вмерла внаслідок злочину, задуманого і здійсненого Клайдом Гріфітсом, який перебуває тепер у бріджбурзькій тюрмі, де він і повинен залишатись, чекаючи рішення ради присяжних округу, на розгляд якої має бути подана в найближчому майбутньому його справа. І Мейсон, як уже всім було відомо, мав намір просити губернатора про скликання надзвичайної сесії- Верховного суду, отже, і про негайне скликання сесії ради присяжних округу, з тим, щоб були розглянуті свідчення та докази і було вирішено, чи віддавати Клайда до суду чи звільнити. І от з’являється Кетчумен із запитанням, чи не можна тут підшукати здібного адвоката і доручити йому оборону Клайда. І щоб нейтралізувати діяльність Мейсона, Келлог зразу подумав про Елвіна Белнепа («Белнеп і Джефсон, адвокати»); він уже двічі був сенатором штату, тричі представником демократичної партії у Раді округу, і останнім часом багато визначних демократів вважали, що його треба буде висунути на один з найвищих постів, як тільки демократичній партії пощастить узяти в свої руки адміністративний апарат округу. Справді, якихось три роки тому в боротьбі за пост прокурора цей Белнеп був найнебезпечнішим суперником Мейсона з усіх кандидатів демократичного списку. З політичного погляду він так підходив, що цього року його збирались висунути кандидатом на ту саму посаду окружного судді, на яку сподівався Мейсон. І якби не несподівані і надзвичайні події, зв'язані з Клайдом, Белнеп, на загальну думку, потрапивши в списки кандидатів, був би обраний. М-р Келлог не став пояснювати Кетчумену всі складні деталі цієї дуже цікавої політичної ситуації, але повідомив, що як опонент Мейсону м-р Белнеп — людина надзвичайно підхожа, майже ідеальна.

Після цієї невеликої передмови Келлог запропонував особисто провести Кетчумена в контору «Белнеп і Джефсон», яка містилась навпроти.

Вони постукали до Белнепа; їм відчинив дуже симпатичний на вигляд чоловік, років сорока восьми, рухливий, середній на зріст; його сіроголубі очі зразу здались Кетчумену вікнами, з яких дивився явно проникливий, хоч, може, і не дуже могутній і широкий розум.

Белнеп умів так поводитись, що всі поважали його. Він закінчив університет. Замолоду, завдяки своїй зовнішності, достаткам і становищу в суспільстві (його батько був суддя і сенатор), він вдосталь натішився тим, що можна назвати життям шукача пригод, і тому вся ця ніяковість і зв’язаність, пристрасні поривання і потяг до іншої статі,— те, що досі хвилювало Мейсона і часом рішуче впливало на його поведінку, — для Белнепа давно відійшло в минуле; душевна урівноваженість і терпимість давали йому змогу непогано розбиратись у морально і соціально заплутаних (але не занадто вже виняткових) випадках, які траплялись в його житті.

Звичайно, ця людина по самій природі своїй здатна була підійти до такої справи, як справа Клайда, без несамовитої пристрасності Мейсона. Він сам, коли йому було двадцять років, потрапив у важке становище, опинившись між двох дівчат; до однієї він тільки залицявся, а в другу був серйозно закоханий. Звівши першу і опинившись перед дилемою — одружитись чи втекти, — він вибрав втечу. Але перед тим він розповів про все батькові, і той порадив йому поїхати у відпустку, а тим часом звернулися до послуг домашнього лікаря; внаслідок, витративши тисячу доларів і сплативши потрібні витрати на влаштування вагітної дівчини в Утіці, батько кінець кінцем виручив сина із скрутного становища і дав йому можливість повернутись, а потім і одружитися з другою дівчиною.

Тому, хоч Белнеп зовсім не співчував більш жорстоким і рішучим діям, з допомогою яких Клайд, якщо вірити обвинуваченню, намагався уникнути відповідальності (ніколи за всі роки своєї юридичної практики Белнеп не міг збагнути психологію вбивці), все ж таки він схилявся до думки, що Клайд був засліплений і заворожений коханням. Адже ходили чутки про його роман з якоюсь багатою дівчиною, чиє ім’я поки що не було відоме. І хіба він не був бідний, марнославний і честолюбний? За чутками, так воно й було, і Белнеп думав навіть, що при теперішньому політичному становищі в округу він міг би, на чималу вигоду для себе і, мабуть, на велике розчарування м-ра Мейсона, непогано побудувати оборону або принаймні створити ряд судових суперечок та відстрочень, які не дадуть м-рові Мейсону так легко заграбастати посаду судді округу, як він увляє собі. Хіба не можна зараз з допомогою енергійних юридичних прийомів, незважаючи на дедалі більшу ворожість населення і навіть саме через неї, клопотатись про перенесення розгляду справи в інший округ або ж про відстрочення, потрібне для добору нових свідчень? При цій умові процес почнеться тільки тоді, коли м-р Мейсон уже не буде прокурором, Белнеп, разом з своїм молодим компаньйоном м-ром Рубеном Джефсоном, який недавно переїхав із штату Вермонт, уже думав про це.

І от з’явився м-р Кетчумен в супроводі м-ра Келлога. І потім нарада з м-ром Кетчуменом і м-ром Келлогом, причому останній, посилаючись на політичну ситуацію, доводив, що Белнеп зробить дуже розумно, взявши на себе оборону. Белнеп сам був дуже зацікавлений цією справою, тому він, порадившись із своїм молодим компаньйоном, швидко погодився. Зрештою, це не може пошкодити його політичній кар’єрі, хоч би як була тепер настроєна публіка.

А після того як Кетчумен вручив Белнепу завдаток і рекомендаційний лист до Клайда, Белнеп попросив Джефсона викликати по телефону Мейсона і повідомити його, що «Белнеп і Джефсон», як адвокати, яким Семюел Гріфітс доручив захист свого племінника, чекають від нього, Мейсона, докладного письмового повідомлення про всі пред’явлені Клайдові Гріфітсу обвинувачення, так само як і про всі показання свідків і докази, і просять ознайомити їх з протоколами розтину трупа і донесення слідчого. їх цікавить також, чи порушено клопотання про позачергову сесію Верховного суду, і якщо вона відбудеться, то якого призначено суддю і де та коли збереться рада присяжних. До речі, додав Белнеп, вони чули, що тіло міс Ол-ден вже відправлено на її батьківщину для поховання, — так от, він і його колега Джефсон просять негайного дозволу вирити тіло з землі, щоб його могли тепер оглянути лікарі, запрошені обороною. М-р Мейсон спершу запротестував, але кінець кінцем погодився, бо йому однаково довелося б підкоритися відповідному розпорядженню голови Верховного суду.

Коли все було уладнано, Белнеп заявив, що він іде в тюрму для побачення з Клайдом. Було пізно, а він ще не обідав, і йому тепер ніде було пообідати, але він хотів поговорити по щирості з цим юнаком, від якого, на думку Кетчумена, було дуже важко чого-небудь добитись. Белнепа підганяло бажання позмагатися з Мейсоном і переконання, що завдяки особливостям своєї вдачі він найкраще зрозуміє Клайда, і його професіональна цікавість була збуджена до краю. Скільки романтики і драматизму в цьому злочині! Що за дівчина ця Сондра Фінчлі, про яку йому вже розповіли під великим секретом? Чи не можна як-небудь залучити її до оборони Клайда? Йому вже сказали, що ім'я її не повинно згадуватись, — цього вимагають інтереси високої політики. Йому і справді не терпілось поговорити з цим хитрим, честолюбним і легковажним юнаком.

Прийшовши в тюрму і показавши шерифові Слеку лист від Кетчумена, Белнеп попросив, щоб йому зробили особливу ласку — провели в таке місце біля камери Клайда, звідки він міг би спершу, залишаючись непоміченим, постежити за арештованим. Тому Белнепа тихенько повели на другий поверх, відчинили двері в коридор, куди виходила камера Клайда, і дозволили ввійти туди одному. Підійшовши до камери на кілька кроків, він побачив Клайда, який у цю хвилину лежав на залізній койці обличчям униз, обхопивши голову руками; все його тіло безвільно обм’якло; поруч стояв піднос з їжею, якої він і не торкнувся. Справа в тому, що після відходу Кетчумена і другої марної спроби переконати когось своєю пустою і безглуздою брехнею Клайд зовсім засмутився. Він так занепав духом, що по-справжньому плакав, і його плечі здригалися від беззвучних ридань. Побачивши це і згадавши свої власні юнацькі витівки, Белнеп відчув гострий жаль. Бездушний убивця не стане плакати, — вирішив він.

Він підійшов до дверей камери і, трохи почекавши, заговорив:

— Ну, ну, Клайд! Це зовсім ні до чого. Не годиться так занепадати духом. Ваша справа, може, не така вже безнадійна, як ви думаєте. Сідайте-но і поговоріть з адвокатом, якому здається, що він зможе для вас дещо зробити, — хочете? Мене звуть Белнеп, Елвін Белнеп. Я живу тут, у Бріджбурзі, і мене прислав до вас цей хлопець, який недавно був у вас, — як його, Кетчумен, чи що? Вам він начебто не дуже припав до серця? Ну, мені теж. Він, я думаю, людина не нашого типу. Але от лист, яким він уповноважує мене бути вашим оборонцем. Хочете глянути?

Він сказав усе це весело і впевнено і простяг лист крізь залізні грати, до яких нерішуче і з цікавістю підійшов Клайд. Голос цієї людини звучав якось дуже щиро, незвично, в ньому було немов і співчуття, і розуміння, і це додало Клайдові хоробрості. Він, не вагаючись, узяв лист, проглянув його і повернув з усмішкою.

— Ну от, я так і думав, — провадив далі Белнеп підбадьорливо, дуже задоволений ефектом, який він пояснив виключно своєю чарівливістю. — Отак воно краще. Я знаю, ми з вами порозуміємось. Я це почуваю. Ви можете говорити зі мною так само вільно і довірливо, як з власною матір’ю. І вам нема чого боятись, що хоч одно сказане мені слово дійде ще до чиїхось вух, якщо ви самі цього ке захочете, розумієте? Адже я буду вашим оборонцем, Клайд, якщо ви згодні, а ви будете моїм клієнтом. Ми з вами сядемо вдвох завтра або коли хочете, і ви розкажете мені все, що, на вашу думку, мені слід знати, а я скажу вам, що саме, на мою думку, слід мені знати і чи зможу я вам допомогти. І я маю намір довести вам, що, так або інакше допомагаючи мені, ви допоможете самі собі. Зрозуміло? І, чорт забери, я зроблю все, що тільки в моїх силах, щоб витягти вас із цієї історії. Ну, що ви на це скажете?

Він усміхнувся підбадьорливо і співчутливо, навіть тепло. І Клайд, уперше за час свого перебування тут, відчув, що знайшовся хтось, кому він може довіритися без риску, і вже думав, що, може, найкраще — розповісти цій людині все, геть усе… Він не міг би сказати — чому, але Белнеп йому подобався. Клайд зразу, хоч і неясно, відчув, що ця людина розуміє його і, може, навіть поставиться до нього співчутливо, якщо дізнається про все або майже про все. Белнеп роз’яснив Клайдові, як його ворогові — Мейсону — хочеться неодмінно добитись засудження і як, коли тільки він, Белнеп, складе прийнятний план оборони, він, напевно, зможе відволікти розгляд справи, а на той час цей тип перестане бути прокурором. І Клайд заявив: якщо м-р Белнеп дасть йому ніч на обміркування, то завтра або в який завгодно час, коли м-р Белнеп схоче прийти знову, він розповість йому все.

А на другий день Белнеп сидів на стільці навпроти Клайда, гриз плитку шоколаду і слухав, а Клайд, сидячи на залізній койці, викладав свою історію, — всі подробиці свого життя з часу приїзду в Лі-кург: про те, як і чому він приїхав сюди, про вбиту дитину в Кан-зас-Сіті (але він не сказав про газетну вирізку, забувши, що зберіг її); про зустріч з Робертою, про свій жагучий потяг до неї, про її вагітність і про те, як він старався виручити її з біди, — і далі про те, як вона погрожувала виказати його, і тут йому потрапила на очі та замітка в газеті,— і він, нарешті, в безмірному розпачі і страху, спробував зробити те саме. Але сам він ніколи не додумався б до такого, — м-р Белнеп мусить це зрозуміти. І він же не вбив її. Ні, не вбив. Хоч би там що думав м-р Белнеп, але в цьому він повинен йому повірити. Він зовсім не хотів її ударити. Ні, ні, ні! Це нещасний випадок. У нього був фотографічний апарат, — і штатив, знайдений Мейсоном, це, звичайно, його штатив. Він сховав його під поваленим деревом, після того як ненавмисне ударив Роберту апаратом, і потім бачив, як апарат потонув, — без сумніву, він і зараз лежить на дні разом з плівкою, де зняті сам Клайд і Роберта, якщо тільки плівка не розмокла у воді. Але він ударив її ненавмисне. Ні! Він не хотів цього. Вона потяглась до нього, і він штовхнув її, але це вийшло випадково. Човен перекинувся… І далі Клайд постарався щонайточніше описати, як перед цим він ніби заціпенів, був у якомусь остовпінні, бо, зайшовши так далеко, не міг дійти до кінця.

Однак Белнепа кінець кінцем і самого втомила і збентежила ця дивна розповідь; він розумів, що все це просто неможливо пояснити звичайному складові присяжних у тутешній глушині,— не кажучи вже про те, щоб переконати їх у невинності таких страшних і жорстоких планів і вчинків. Нарешті, стомлений, розгублений і здивований, він підвівся і поклав руки на плечі Клайдові.

— Ну, от що, Клайд, — сказав він. — Я думаю, на сьогодні досить. Я розумію, чого ви зазнали і як усе це сталось, і бачу, як ви стомились. Я дуже радий, що ви змогли розповісти мені все по щирості,— я ж знаю, це вам було нелегко. Але зараз, на мою думку, вам не слід більше говорити. Ми ще матимемо час, а тепер я повинен дещо уладнати. Завтра або післязавтра ми з вами обговоримо подробиці цієї справи. Лягайте-но зараз спати і відпочиньте. Вам потрібні будуть сили для тієї роботи, яку нам з вами незабаром доведеться провести. А поки що не хвилюйтесь, це зовсім ні до чого, зрозуміло? Я вас витягну з цієї історії,— вірніше, ми вдвох — мій компаньйон і я. Коли-небудь я приведу його до вас. Він вам теж сподобається. Але я хочу, щоб ви подумали над двома умовами і твердо їх додержали. По-перше, нікому не дозволяйте нічим залякати себе і пам'ятайте, що я або мій колега будемо принаймні один раз на день відвідувати вас, і коли вам треба буде що-небудь сказати або спитати, ви завжди зможете поговорити про це з нами. І, по-друге, ні з ким ні про що не розмовляйте — ні з Мейсоном, ні з шерифом, ні з тюремниками — ні з ким, якщо тільки я вам не скажу, що це потрібно. Ні з ким, — чуєте! І головне — не плачте більше. Тому що, хоч би ви були чисті, як ангел, або чорні, як сам диявол, найгірше, що ви можете зробити, — це плакати перед ким-небудь. Ні публіка, ні тюремники цього не розуміють; вони вважають, що сльози означають завжди слабість або визнання провини. А мені не хотілося б, щоб вони думали про вас щось таке, особливо тепер, коли я знаю, що ви справді не винуваті. Тепер я знаю це. Я вірю в це, зрозуміло? Отже не вішайте носа перед Мейсоном та іншими.

Справді, я хотів би, щоб ви надалі почали потрошку сміятись або хоч усміхатись. Будьте веселіші, коли здоровкаєтеся з ними з усіма. Знаєте, у юристів є старе прислів'я, що свідомість власної невинуватості надає людині спокою. Пам'ятайте, що ви не винуваті, і не дивіться як винуватий. Не сидіть з таким виглядом, неначе ви втратили останнього друга, — нічого такого не сталось. З вами я і мій колега— містер Джефсон. Через день-два я приведу його до вас. Ставтесь до нього так само, як до мене. Можете йому довіритись: він у деяких відношеннях навіть уміліший законник, ніж я. Завтра я принесу вам парочку книг, журнали, газети, — почитайте, подивіться ілюстрації. Це вас відверне від тривожних думок.

Клайд слабо усміхнувся і кивнув.

— Так, ще одно: я не знаю, чи віруючий ви? Але так або інакше, якщо тільки вам це запропонують, раджу акуратно відвідувати недільну відправу. Народ у нас тут побожний, і я хотів би, щоб ви справляли якнайкраще враження. Не звертайте уваги на те, що скажуть люди і як подивляться, — робіть те, що я кажу. А якщо цей Мейсон або ще хто-небудь з тутешньої публіки буде і далі до вас чіплятись, напишіть мені записочку. Ну, а тепер я піду, отже усміхніться мені веселіше на прощання і, дивіться, зустріньте мене усмішкою, коли я прийду іншим разом. І не говоріть зайвого, — зрозуміли?

Він струснув Клайда за плечі, поплескав по спині і вийшов з камери, але подумав: «А чи й справді я вірю, що цей хлопець такий невинуватий, як він каже? Чи можна ненавмисне так ударити дівчину? І потім відпливти геть, бо, як він каже, він боявся, що вона може втопити його? Погано! Погано! Які дванадцять чоловік цьому повірять? А цей чемодан, а два капелюхи, а зниклий костюм! І проте він клянеться, що вдарив її ненавмисне. Але як же з усіма його планами, — з наміром, не менш злочинним в очах закону? Правду він каже — чи бреше навіть тепер, може, намагаючись обдурити не тільки мене, а й себе? І цей фотографічний апарат… Треба було б роздобути його, поки його не знайшов і не пред’явив Мейсон. І цей костюм. Я мушу знайти його і, мабуть, згадати про нього, щоб спростувати думку, ніби він був схований… сказати, що він весь час був у нас… що він був відправлений у Лікург в чистку. Але ні, ні… хвилинку… про це ще треба подумати».

І так пункт за пунктом… і водночас він стомлено думав, що краще, мабуть, зовсім і не пробувати використати розповідь Клайда, а вигадати що-небудь інше, якийсь змінений і пом’якшений варіант, який здаватиметься не таким жорстоким і буде в очах закону не такий близький до вбивства.

РОЗДІЛ XV

М-р Рубен Джефсон аніяк не був схожий ні на Белнепа, ні на Кетчумена, ні на Мейсона, ні на Сміллі,— словом, ні на кого з тих, хто досі бачив Клайда і цікавився його справою. Це був високий, худий і смуглявий молодий чоловік, жорсткий і незворушний, але не холодно розсудливий; воля і рішучість у нього були справді сталеві. Для його розуму і професіональних якостей характерні були проникність та егоїзм, що надавали йому схожості з риссю або тхором. У нього було смугляве обличчя, проникливі світлоголубі очі стального відтінку, довгий ніс, який вказував на енергію та допитливість, сильні руки і сильне тіло. Дізнавшись, що їм (конторі «Бел-неп і Джефсон») може бути доручено оборону Клайда, він, не гаючи ні хвилини, докладно вивчив матеріали дізнання, проведеного слідчим, висновок лікарів і листи Роберти і Сондри. І тепер, вислухавши пояснення Белнепа про те, що Клайд зізнався в намірі вбити Роберту, але запевняє, ніби не здійснив його, бо в критичну хвилину був охоплений якимсь душевним остовпінням або каяттям і тільки ненавмисне ударив її,— вислухавши все це, Джефсон тільки пильно подивився на Белнепа і зауважив без будь-яких коментарів і без найменшої усмішки:

— Але він не був в остовпінні, коли вирушив з нею на озеро?

— Ви, звичайно, розумієте: якщо ми скористуємось цими поясненнями, для закону він буде в такій же мірі винний, як і вдаривши її навмисне, і суддя повинен буде попередити про це присяжних.

— Так, я знаю. Я вже думав про це.

— Ну, тоді…

— От що, Джефсон, це, безперечно, важкий випадок. Мені здається, у Мейсона всі козирі на руках. Якщо ми зможемо виручити цього хлопця, значить, ми можемо відстояти кого завгодно. Тільки, мені здається, нам не варто згадувати про це остовпіння, — хіба що ми надумаємо послатися на неосудність, на емоціональну неврівноваженість або що-небудь у цьому роді,— як було з Гаррі Toy, пам'ятаєте?

Белнеп замовк і з сумнівом почухав свою трохи сивіючу скроню.

— Ви, звичайно, вважаєте, що він винен? — сухо зауважив Джефсон.

— Уявіть собі, хоч як це дивно, ні І Принаймні я не певен цього. Правду кажучи, це один з найбільш заплутаних випадків, з якими я будь-коли стикався. Цей хлопець далеко не такий жорстокий і холоднокровний, як ви думаєте, — він скоріше простий і лагідний юнак, ви й самі побачите, — тобто судячи по його манері поводитись. Йому тільки двадцять один чи двадцять два роки. І, незважаючи на те, що він родич Гріфітсів, хлопець дуже бідний, — власне, звичайний службовець. І він сказав мені, що його батьки теж бідні. У них є якась там місія на Заході,— в Денвері, здається, а раніше була в Канзас-Сіті. Він уже чотири роки не їздив додому. Справа в тому, що він був заплутаний у якійсь дурній хлоп'ячій історії, коли працював розсильним у готелі в Канзас-Сіті, і йому довелося втекти звідти. Нам треба стерегтись Мейсона, — з’ясувати, чи знає він що-небудь про це. Схоже, що компанія хлопчаків-розсильних, серед них і Гріфітс, скористалась автомобілем якоїсь заможної людини без відома власника, а потім вони боялися запізнитись на роботу, стали гнати машину і задавили на смерть дівчинку. Нам треба дізнатися про все це докладніше і підготуватись, бо, коли Мейсон у курсі справи, він витягне цю історію на суді саме в таку хвилину, коли вирішить, що ми найменше цього сподіваємось.

— Ні, ні, це в нього не вийде, хоч би навіть мені довелось поїхати в Канзас-Сіті, щоб розібратися в цій справі,— заперечив Джефсон, і його суворі голубі очі блиснули.

А Белнеп розповів Джефсону все, що він вже знав про життя Клайда до цієї хвилини: як він мив посуд, прислужував у ресторані, торгував содовою водою, був возієм, брався за першу-ліпшу роботу, яка тільки траплялась, поки не переїхав у Лікург, і як він завжди захоплювався дівчатами, і як познайомився спочатку з Робертою, а потім із Сондрою. І як, нарешті, він заплутався з однією і до нестями закохався в другу, чиєї руки не міг добитися, не збувшись тієї, першої.

— І незважаючи на це, у вас ще є сумніви, що він убив її? — спитав наприкінці Джефсон.

— Так, я уже сказав вам, що я в цьому не певен. Але я твердо знаю, що він і досі закоханий в другу. Він змінювався на обличчі, коли йому або мені траплялось у розмові згадати про неї. Наприклад, я спитав його: чи не був він з нею у близьких відносинах, — і хоч його обвинувачують у тому, що він звів і вбив іншу дівчину, він так подивився на мене, ніби я сказав щось недозволенне, образив його або її.

Тут Белнеп криво усміхнувся; а Джефсон сидів, упираючись довгими, кістлявими ногами у стіл горіхового дерева, що стояв перед ним, і весь час спокійно дивився на співрозмовника.

— От як, — сказав він нарешті.

— Мало того, — провадив далі Белнеп. — Він сказав: «Ні, звичайно, ні! Вона б не допустила нічого подібного, і потім..»—і спинився. «Що потім, Клайд?» питаю. «Ну, не забувайте, хто вона!» Розумію, кажу. І потім, уявіть собі, він цікавився, чи не можна як-небудь оберегти ім'я цієї дівчини і її листи до нього від розголошення у пресі і на суді, щоб її батьки не дізнались про все і щоб це не дуже позначилось на репутації її і всієї родини.

— Справді? Ну, а як з другою дівчиною?

— От саме в цьому я і прагну розібратись. Він міг задумати вбивство цієї дівчини і, мабуть, навіть і справді вбив її, причому, як я розумію, спершу звів її. Але, по суті, він був зовсім заполонений мріями про іншу і просто не тямив, що робить. Розумієте? Ви ж знаєте, як це буває з юнаками його віку, та ще з такими, що не звикли ні до дівчат, ні до грошей і, крім того, мріють про блискучу кар'єру.

— Ви думаєте, він трохи схибнувся на цьому? — докинув Джефсон.

— Атож, можливо… він був не в собі, немов під гіпнозом… легке божевілля, знаєте, криза свідомості, як висловлюються у Нью-Йорку. І він, безумовно, ще й досі схиблений на тій, другій дівчині. Справді, мені здається, що в тюрмі він плаче головним чином через неї. Знаєте, він плакав, коли я прийшов до нього, — ридав так, неначе у нього серце розривалось. — Белнеп замислено почухав праве вухо. — Ні, що не кажіть, у цій ідеї безумовно є сенс: усе це вплинуло на його розум… З одного боку, ця Олден вимагає, щоб він одружився з нею, — а тут друга обіцяє вийти за нього заміж… Я знаю, я і сам колись потрапив у таку історію, — і він розповів Джефсону цей випадок. — До речі,— трохи згодом провадив Белнеп далі,— він каже, що ми можемо знайти повідомлення про ту потонулу пару в «Тайме Юніон» чи то за вісімнадцяте, чи то за дев’ятнадцяте червня.

— Гаразд, — сказав Джефсон, — я розшукаю.

— Мені хотілося б, — говорив Белнеп, — щоб ви завтра пішли зі мною до нього. Побачимо, яке враження справить він на вас. Ми підемо разом, і я подивлюсь, чи розкаже він вам усе це так само, як розповідав мені. Я хочу знати вашу особисту думку про нього.

— Ви її знатимете, будьте певні,— відрубав Джефсон.

Другого дня Белнеп і Джефсон разом відвідали Клайда.

І Джефсон, після розмови з ним і нових роздумувань про його дивну повість, все-таки не міг вирішити, чи був Клайд справді зовсім невинуватий у намірі ударити Роберту, як він каже… Якщо це правда— як же він міг потім відпливти і дати їй потонути? І вже, звичайно, присяжним буде далеко важче повірити в це, ніж йому, Джгфсону.

Є ще припущення Белнепа, що Клайд, можливо, був виведений із душевної рівноваги і не цілком нормальний психічно, коли взявся здійснювати план, навіяний йому газетною заміткою. Звичайно, могло бути і так, — проте, на думку Джефсона, тепер Клайд був досить розумний і нормальний. Джефсон вважав Клайда набагато черствішим і значно хитрішим, ніж хотілось думати Белнепу; правда, це враження згладжували його лагідні і чарівні манери, і через це важко було ставитися до нього неприязно. А втім, Клайд зовсім не так охоче і довірливо говорив із Джефсоном, як з Белнепом, і це спершу не могло викликати у Джефсона симпатії до нього. Але властиві Джефсону рішучість і серйозність незабаром переконали Клайда, що його справа викликає в юриста якщо не емоціональний, то професіональний інтерес. І трохи згодом він почав покладати на молодого чоловіка навіть більше надії, ніж на Белнепа.

— Ви, звичайно, розумієте, що листи, які писала вам міс Олден, дуже ускладнюють справу? — почав Джефсон, коли Клайд повторив йому свою історію.

— Так, сер.

— Вони здаватимуться дуже сумними кожному, хто неознайом-лений з усіма обставинами справи, і, напевно, підбурять присяжних проти вас, особливо коли їх зіставлять з листами міс Фінчлі.

— Так, я розумію, — відповів Клайд. — Але ж вона не завжди була така. Вона почала так писати тільки після того, як потрапила в біду, а я хотів, щоб вона відпустила мене.

— Знаю, знаю. Про це ще треба подумати, — може, ми самі заявимо про це на суді. Якби тільки можна було яким-небудь способом добитися, щоб ці листи не оголошувались на суді! — вигукнув Джефсон, звертаючись до Белнепа і потім знову до Клайда: — От Що я хотів спитати: ви були з нею близькі приблизно з рік, так?

— Так.

— І за весь цей час, або ще до того в неї не було дружніх, близьких відносин ні з яким іншим молодим чоловіком? Ви нічого такого не знаєте?

І Клайд зрозумів, що Джефсон не дуже лякливий та делікатний і ладен запропонувати яку завгодно ідею, яку завгодно хитрість, аби з її допомогою, на його погляд, можна було викрутитись. Але Клайд не зрадів цьому натякові, а щиро обурився. Було б підло, знаючи характер Роберти, вдатися до такої брехні! Він не міг і не хотів допустити навіть натяку на таку брехню і тому відповів:

— Ні, сер. Я ніколи не чув, щоб вона водила знайомство з ким-небудь іще. Я просто знаю, що цього не було.

— Прекрасно, так і запам'ятаємо, — сказав Джефсон. — Як видно з її листів, мабуть, це вірно. Але ми мусимо знати всі факти. Все вийшло б зовсім інакше, якби тут був заплутаний ще хтось.

Клайд був не зовсім певен, чи справді Джефсон хоче змусити його оцінити цю ідею, але однаково, вирішив він, не слід навіть допускати таку думку. І все-таки він казав собі: «Хоч би цей чоловік міг придумати, як по-справжньому оборонити мене! Він, здається, дуже спритний».

— А тепер, — провадив далі Джефсон так само суворо і допитливо (Клайдові здавалось, що в його словах немає ні краплі співчуття або жалю), — є ще одно, про що я хотів вас спитати: за весь час, коли ви були знайомі з нею, до вашого зближення або потім, чи не писала вона вам коли-небудь пошлих, глузливих або загрозливих листів, чи не ставила будь-яких вимог?

— Ні, сер, не пригадую, — відповів Клайд. — Вона ніколи так не писала. Ні… Крім, хіба, останніх листів… крім останнього.

— А ви їй начебто ні разу не писали?

— Ні, сер. Я ніколи не писав їй ніяких листів.

— Чому?

— Ну, бачите, вона була тут же, на фабриці, поруч мене. А останнім часом, коли вона поїхала до батьків, я боявся писати їй.

— Ага, зрозуміло…

І проте, зовсім щиро почав пояснювати Клайд, Роберта інколи була не така вже лагідна та зговірлива… вона бувала дуже рішуча і навіть уперта. Вона не звертала ані найменшої уваги на його слова, коли він поясняв, що, наполягаючи на весіллі, вона губить його становище в суспільстві і все його майбутнє, а він же хотів працювати і допомагати їй грішми. Оця її впертість, за словами Клайда, і привела до нещастя… А тимчасом міс Фінчлі (і тут у голосі Клайда забриніли нотки благоговіння та захоплення, що зразу ж помітив Джефсон) ладна була на все заради нього.

— Отже ви справді дуже кохали міс Фінчлі?

— Так, сер.

— І ви не могли більше залишатися з Робертою після того, як зустрілися з міс Фінчлі?

— Ні, ні! Я просто не міг!

— Розумію, — зауважив Джефсон, значуще похитуючи головою і одночасно міркуючи про те, що було б безкорисно і навіть небезпечно повторювати все це присяжним. Може, найкраще, як запропонував Белнеп, грунтуючись на звичайній у наш час судовій практиці, говорити про неосудність, про душевне потрясіння, викликане тим, що створилось жахливе становище (таким воно здавалось Клайдові). Облишивши поки що це питання, Джефсон провадив далі: — Ви кажете, коли ви були з нею в човні в той останній день, з вами щось сталось і, власне, ви не знали, що саме робили в той момент, коли вдарили її?

— Так, сер, це правда.

І Клайд знову спробував пояснити, який був тоді його стан.

— Добре, добре, я вам вірю, — відповів Джефсон, ніби вірячи тому, що казав Клайд, хоч насправді не міг собі уявити такого стану. — Але ви, звичайно, розумієте, — заявив він, — що ніякі присяжні, зважаючи на всі інші обставини, не повірять вам. Занадто багато в цій справі такого, що вимагає пояснення, а при теперішньому становищі ми неспроможні пояснити все це як слід. Не знаю, що тут робити, — тепер він звертався до Белнепа. — Ці два капелюхи, чемодан… хіба що ми будемо доводити психічний розлад або що-небудь подібне. Я не зовсім певен, що це вийде. Ви не знаєте, у вашій родині не було коли-небудь випадків божевілля? — додав він, знову звертаючись до Клайда.

— Ні, сер, нічого такого я не знаю.

— У якого-небудь дядька, двоюрідного брата або діда' не бувало ніяких припадків або дивацтв?

— Ні, сер, ніколи ні про що таке я не чув.

— І вашим багатим родичам у Лікурзі, треба гадати, не дуже сподобається, якщо я спробую довести що-небудь у цьому роді?

— Боюсь, що вони будуть незадоволені, сер, — відповів Клайд, думаючи про Гілберта.

— Так… дайте подумати… — сказав Джефсон після паузи. — Все це дуже складно. Проте я не бачу іншого скільки-небудь вірного шляху.

Тут він звернувся до Белнепа з запитанням, чи не вважає той прийнятною теорію самогубства, бо листи Роберти вказують на схильність до меланхолії, що легко могла привести до думки заподіяти собі смерть. Чи не можна сказати таке: коли Роберта залишилася з Клайдом на озері і почала просити його одружитися з нею, а він відмовив їй, вона кинулась у воду? А він був такий вражений і приголомшений, що не спробував врятувати її.

— А як же з його власною історією про те, що вітер зірвав з нього капелюх, а він намагався спіймати і перекинув човен? — заперечив Белнеп таким тоном, неначе Клайда тут не було.

— Так, звичайно, це теж правильно… А чи не можна сказати, що він почував моральну відповідальність за стан, який змусив її заподіяти собі смерть, і тому не хотів сказати правду про самогубство?

Клайд сіпнувся, але ні той, ні другий уже не звертали на нього уваги. Вони розмовляли так, немовби його тут не було або він не міг мати своєї думки з цього питання, його це здивувало, але він не думав протестувати, — таким безпорадним почував себе.

— Так, але запис під вигаданими іменами? Два капелюхи, костюм, чемодан! — уривисто нагадував Белнеп таким тоном, що Клайд зрозумів, яким серйозним вважає Белнеп його становище.

— Ну, ці речі доведеться якось пояснити, однаково, яку б теорію ми не висунули, — роздумливо відповів Джефсон. — Я вважаю, що ми ні в якому разі не можемо використати справжню історію його задуму, не посилаючись на неосудність. А якщо ми нею не скористуємось, нам доведеться неминуче мати справу з цими доводами.

І він стомлено сплеснув руками, ніби кажучи: «Справді, не знаю, що тут робити!»

— Але зважте всі обставини, — наполягав Белнеп. — Він відмовився одружитися з нею, а з листів видно, що він обіцяв їй… та це ж тільки пошкодить йому, ще більше підбурить проти нього публіку. Ні, не годиться, — закінчив він. — Треба вигадати що-небудь таке, що викличе хоч якусь симпатію до нього.

Вони знов обернулись до Клайда, неначе цієї розмови і не було, і подивились на нього поглядом, який виразно промовляв: «Ну і задав же ти нам мороку!»

Потім Джефсон зауважив:

— Ах, так, ще цей костюм, який ви кинули в озеро десь біля дачі Кренстонів… Поясніть мені точніше, в якому місці ви його кинули, — чи далеко це від будинку?

Він чекав, поки Клайд з зусиллям пригадував усі подробиці.

— Якби я міг поїхати туди, я, напевне, швидко знайшов би це місце.

— Так, я знаю, але вам не дадуть поїхати туди без Мейсона, — заперечив Джефсон. — А може, навіть і з ним не пустять. Ви в тюрмі, і вас не можна вивести звідси без дозволу властей штату, зрозуміло? Але нам неодмінно треба добути цей костюм. — І потім, повернувшись до Белнепа, він тихше додав — Треба знайти його, віддати в чистку і потім показати справу так, неначе його послав у чистку сам Гріфітс, а не сховав, — зрозуміло?

— Так, правильно, — недбало підтвердив Белнеп, а Клайд зацікавлено слухав, трохи здивований цією одвертою програмою шахрайства та обдурення, вигаданого ради його інтересів.

— Тепер про цей фотографічний апарат, що впав у воду, — треба спробувати знайти і його. Я думаю, Мейсон знає про нього або підозріває, що він там. У всякому разі, нам дуже важливо знайти його, поки його не знайшов Мейсон. Як вам здалось, коли ви з ним їздили туди, — у них там правильно відзначено місце, де перекинувся човен?

— Так, сер.

— Добре, подивимось, чи не можна розшукати апарат, — вів далі Джефсон, звертаючись до Белнепа. — Треба постаратись, щоб він не виплив на суді. Тоді вони почнуть клястись, що він ударив її штативом або ще чим-небудь, і тут ми підставимо їм ніжку.

— Теж вірно, — відповів Белнеп.

— А тепер відносно чемодана, який зараз у Мейсона. Я ще не бачив його, але завтра подивлюсь. Ви ж як, коли вийшли з води, засунули той костюм у чемодан мокрим, як він був?

— Ні, сер, я спершу викрутив його — постарався висушити, як міг. А потім загорнув у папір, в якому раніше був наш сніданок, у чемодан спочатку поклав сухої хвої — і поверх костюма теж насипав хвої.

— І коли ви його потім вийняли, ніяких плям від вологи в чемодані не залишилось, ви не помітили?

— Ні, сер, здається, не залишилось.

— Але ви не впевнені?

— Тепер, коли ви питаєте, не зовсім впевнений.

— Ну, це я завтра сам побачу. Тепер про синці у неї на обличчі. Ви нікому не признавались, що ударили її чим-небудь?

— Ні, сер.

— А рана у неї на голові — це справді її ударило бортом човна, як ви казали?

— Так, сер.

— Але всі інші, на вашу думку, можуть бути слідами удару фотографічним апаратом?

— Так, сер, думаю, що так.

— Ну, от що, — Джефсон знову звернувся до Белнепа: —Я гадаю, у свій час ми твердо зможемо сказати, що ці садна і синці зовсім не його рук справа, а просто сліди багрів, що ними шарили по дну, коли шукали її,— розумієте? У всякому разі можна спробувати цю версію. Ну, а коли багри не винні,— додав він досить похмуро і сухо, — тоді, звичайно, тіло необережно перевозили від озера до станції і потім залізницею.

— Так, я думаю, Мейсону не дуже просто буде довести, що сліди ударів з’явились не від цього, — відповів Белнеп.

— А щодо штатива, то треба буде вирити тіло з могили і самим зробити всі виміри, і виміряти також товщину борта човна. Кінець кінцем, Мейсону буде нелегко використати в своїх інтересах цей штатив, хоч він і тримає його в руках.

При цих словах очі м-ра Джефсона звузились і стали особливо світлі й голубі. В голові його і в усій худорлявій постаті було щось від тхора. І Клайдові, який шанобливо за ними стежив, коли слухав їх розмову, здавалось, що саме цей наймолодший з юристів і може допомогти йому. Він такий проникливий і практичний, такий прямолінійний, холодний і байдужий — і однак викликає довір'я до себе, зовсім як потужна машина, що виробляє енергію.

Коли ж, нарешті, ці двоє зібрались іти від Клайда, він засмутився: поки вони були поряд і обмірковували всякі хитрощі та плани врятувати його, він почував себе далеко спокійнішим і сильнішим, більше надіявся та більше вірив, що, може, коли-небудь, хоч і не скоро, вийде на волю.

РОЗДІЛ XVI

Зрештою після всіх переговорів було вирішено, що, мабуть, найлегше і найвірніше, — якщо тільки лікурзькі Гріфітси погодяться на це, — побудувати оборону, посилаючись на неосудність або приступ божевілля, на тимчасовий психічний розлад, викликаний любов’ю Клайда до Сондри Фінчлі і страхом, що Роберта розіб’є всі його мрії та надії на блискуче майбутнє. Але після того як оборонці порадилися з Кетчуменом і Брукхартом у Лікурзі, а ті в свою чергу поговорили з Семюелом і Гілбертом Гріфітсами, цей план було відкинуто. Щоб установити неосудність або тимчасове божевілля, треба було добрати людей, які посвідчили б, що Клайд завжди мав не дуже здоровий розум і все життя був неврівноважений; треба було б підтвердити його дивацтва наочними прикладами; його родичам (зокрема, може, і самим лікурзьким Гріфітсам) довелося б підтверджувати це під присягою. Словом, тут потрібна була б безпосередня брехня і порушення клятви багатьма свідками, і при цьому міг бути заплямований весь рід Гріфітсів. Зрозуміло, ні Семюел, ні Гілберт не побажали нічого подібного. І Брукхарт мусив заявити Белнепу, що від цього способу оборони доведеться відмовитись.

Таким чином Белнепу і Джефсону знову довелося сидіти одному проти одного і міркувати. Бо всякий інший спосіб оборони, який спадав їм на думку, здавався тепер зовсім безнадійним.

— От що я вам скажу, — зауважив упертий Джефсон, заново переглянувши листи Роберти і Сондри. — Листи цієї Олден — найсерйозніше з усього, з чим нам доведеться мати справу на суді. Треба тільки їх як слід прочитати, і напевне заплачуть які завгодно присяжні, а якщо після них почнуть читати листи другої дівчини, — це буде справжня катастрофа. Я думаю, краще було б нам зовсім не згадувати про це друге листування, якщо Мейсон промовчить про нього. Це тільки створило б враження, що він убив Роберту Олден, щоб позбутись її. Мейсону це було б дуже на руку, як я розумію.

І Белнеп від душі погодився з ним.

Однак треба було негайно вигадати якийсь план оборони. І от, нарешті, після кількох нарад, Джефсон (він вважав, що на цьому процесі легко можна зробити кар’єру) прийшов до такого висновку: найнадійнішим способом оборони, якому не суперечитимуть найбільш підозрілі і дивні вчинки Клайда, буде запевнення, що Клайд ніколи і не замишляв убивства:. Навпаки, бувши, коли не фізично, то морально боягузом (про це говорить уся історія, розказана ним самим), він боявся, що може бути викритий і вигнаний з Лікурга і з серця Сондри, і одночасно сподівався, що Роберта, якій він ні-

коли не говорив про Сондру, дізнавшись про його безмірне кохання до цієї дівчини, може, наважиться відпустити його. І тому він нашвидку, без усякого лихого умислу, вирішив умовити Роберту поїхати з ним куди-небудь за місто (але зовсім не обов'язково на озеро Грасс або на Біг-Бітерн), щоб розповісти їй усе і добитись свободи; і, звичайно, він мав на думці запропонувати їй посильну для нього грошову підтримку на наступний важкий період її життя.

— Усе це прекрасно, — зауважив Белнеп, — але ж тут ідеться про його відмову одружитися з нею, адже так? Які присяжні співчуватимуть йому в цьому і повірять, що він не хотів убити її?

— Почекайте, почекайте, — відповів Джефсон трохи роздратовано, — все це, звичайно, так. Але ж ви не дослухали до кінця. Кажу вам, у мене є план.

— Ну-ну, який саме? — зацікавлено спитав Белнеп.

— Зараз поясню. Мій план — залишити всі факти так, як вони є: як про них розповів Клайд і як їх змальовує Мейсон, — зрозуміло, крім того, що Клайд її ударив. І потім пояснити все це — листи, синці, чемодан, два капелюхи — все, анітрохи не заперечуючи нічого.

Тут він замовк, нетерпляче провів довгою, вузькою рукою, вкритою ластовинням, по своєму світлому волоссю і глянув через площу на тюрму, де був Клайд, а потім знову на Белнепа.

— Прекрасно, але як це зробити? — спитав Белнеп.

— Іншого виходу немає, от що, — провадив далі Джефсон, нібп звертаючись до самого себе і не помічаючи свого старшого колеги.—

І я думаю, це може вийти. — Він знов обернувся до вікна і, здавалось, говорив тепер з кимсь, хто стояв на вулиці.— Розумієте, він їде туди, бо наляканий і треба щось робити, інакше йому загрожує викриття. І він записується в гостиницях під чужими іменами, боячись, щоб у Лікурзі не стало відомо про цю подорож. Він збирається признатись їй, що кохає іншу. Але… — тут Джефсон зробив паузу і пильно подивився на Белнепа, — і це найважливіша наша опора, — якщо вона: не витримає, нам кришка! Слухайте! Він їде туди з нею, переляканий, не для того, щоб одружитися з нею або вбити її, а для того, щоб умовити її залишити його. Але тут він бачить, яка вона хвора, змучена, сумна, — ну, ви ж знаєте, вона все-таки ще дуже кохає його, і він проводить з нею дві ночі, зрозуміло?

— Так, розумію, — сказав Белнеп зацікавлено, і тепер уже з меншим сумнівом. — І це, мабуть, може пояснити, чому він провів з нею ці ночі.

— Мабуть? Безумовно, пояснить! — насмішкувато і спокійно відповів Джефсон; його блідоголубі очі виявляли саму тільки холодну, напористу, практичну логіку — і ні тіні хвилювання або хоч будь-якого співчуття. — Ну от, і поки він був там з нею в таких умовах… в умовах, розумієте, такої близькості (вираз обличчя Джефсона анітрохи не змінився при цих словах), в його душі стався перелом. Ви уловлюєте мою думку? йому шкода її. Йому соромно за себе — адже він грішний перед нею. На нашу публіку, на всіх

цих побожних і добропорядних провінціалів, це повинно вплинути, правда?

— Можливо, — неголосно підтвердив Белнеп; тепер він був дуже зацікавлений, і у нього з’явилась якась надія на успіх.

— Він розуміє, що погано повівся з нею, — провадив далі Джеф-сон, захоплений своїм планом, як павук, що тче павутиння, — і, незважаючи на все своє прив’язання до іншої дівчини, він хоче тепер спокутувати свою провину перед цією міс Олден, бо йому шкода її і соромно за себе, розумієте? Це знімає з нього обвинувачення, що він замишляв убити її, проводячи з нею ночі в Утіці і на озері Грасс.

— Але він все ж кохає ту, другу? — перепитав Белнеп.

— Ну, звичайно. В усякому разі, вона дуже подобається йому, і взагалі, коли він опинився в світському товаристві, це запаморочило його, він зовсім перетворився, відчув себе іншою людиною. Але тепер він ладен одружитися з Робертою, — в тому разі, якщо вона’ все-таки побажає стати його дружиною навіть після того, як він признається їй, що кохає іншу.

— Розумію. Але як же все-таки бути з човном, з чемоданом і з тим фактом, що він після всього поїхав до цієї Фінчлі? — спитав Белнеп.

— Хвилиночку, хвилиночку! Зараз я вам усе роз'ясню, — провадив далі Джефсон, свердлячи простір поглядом своїх голубих очей, немов потужним променем прожектора. — Зрозуміло, він поїхав з нею човном, зрозуміло, взяв з собою цей чемодан і записався в гос-тиницях під вигаданими іменами, і пішов лісом до другої дівчини, після того як Роберта потонула. Але чому? Чому? Хочете знати, чому він це зробив? Я вам скажу! Він відчув жаль до неї, розумієте, і хотів одружитися з нею, або принаймні в останню хвилину захотів спокутувати свою провину перед нею. Але запам’ятайте, все це не раніше, а після того, як він провів з нею ніч в Утіці і другу на озері Грасс. А коли вона потонула, — звичайно, тільки випадково, як він і каже, — тоді в ньому знову заговорило кохання до тієї, другої дівчини. Та він і не переставав її кохати навіть тоді, коли збирався пожертвувати нею, щоб спокутувати свою провину перед Робертою. Розумієте?

— Розумію.

— А як вони доведуть, що він не зазнав такого душевного перевороту, коли він заявить, що зазнав і твердо стоятиме на своєму?

— Так, але йому доведеться розповісти цю історію дуже переконливо, — сказав трохи заклопотаний Белнеп. — А як же бути з цими двома капелюхами? їх теж доведеться якось пояснити.

— Зараз дійде і до капелюхів. Його капелюх трохи замастився. Тому він вирішив купити інший. А щодо його пояснення Мейсону, ніби на ньому була кепка, — ну, просто він злякався і збрехав, думаючи, що так скоріше виплутається. Ну, і, звичайно, до того, як він іде до другої дівчини, — тобто поки Роберта ще жива, — існують його відносини з тією, другою, і його наміри щодо неї. Розумієте, у нього відбувається серйозна розмова з Робертою, і це треба якось обіграти. Але, на мою думку, це нескладна справа: адже після того, як в його душі стався переворот і він хоче повестися з Робертою по-чесному, йому залишається просто написати другій дівчині або піти до неї і сказати про те, як він завинив перед Робертою.

— Так.

— Я тепер бачу, що про неї все-таки не можна зовсім не згадати в цій справі! Боюсь, доведеться її потривожити.

— Коли треба, то потривожимо, — сказав Белнеп.

— Розумієте, Роберта все ж вважає, що він повинен одружитися з нею; значить, він мусить спершу поїхати до цієї Фінчлі і сказати, що не може одружитися з нею, бо йде до Роберти… Це все в тому разі, якщо Роберта не заперечує, щоб він на якийсь час залишив її, розумієте?

— Так.

— А якщо вона не захоче цього, він повінчається з нею — в Бухті Третьої милі або ще де-небудь.

— Так.

— Але не забудьте, поки вона жива, він розгублений і пригнічений. І тільки після другої ночі на озері Грасс він починає розуміти, як погано поводився з нею, ясно? Між ними щось діється. Може, вона плаче або говорить йому про те, що хоче вмерти, — знаєте, подібно до того, як у листах.

— Так.

— І от у нього з'являється бажання поїхати з нею в яке-небудь тихе місце, де вони могли б спокійно поговорити, щоб ніхто їх не бачив і не чув.

— Так, так… говоріть далі.

— Ну от, і він згадує про Біг-Бітерн. Він колись був там раніше, або просто вони опинились недалеко звідти. А там поряд, всього за дванадцять миль, Бухта Третьої милі, де вони зможуть повінчатись, якщо прийдуть до цього рішення.

— Розумію.

— А якщо ні, якщо, вислухавши його сповідь, вона не захоче вийти за нього заміж, він може відвезти її назад у гостиницю, вірно? І, може, один з них залишиться там на якийсь час, а другий зразу поїде.

— Так, так.

— А до речі, щоб не гаяти часу і не застрявати в гостиниці,— адже це досить дорого, знаєте, а в нього не так уже багато грошей, — він бере з собою в чемодані сніданок. І фотографічний апарат теж, бо хоче зробити кілька знімків. Розумієте, якщо Мейсон поткнеться з цим апаратом, треба буде якось пояснити його існування, — так краще, щоб поясняли ми, а не він, вірно?

— Розумію, розумію! — вигукнув Белнеп; тепер він був щиро зацікавлений, усміхався і навіть почав потирати руки.

— І от вони вирушають на прогулянку.

— Так.

— І катаються по озеру.

— Так.

— І, нарешті, вони посідали на березі, він зробив кілька знімків…

— Так.

— І він наважується розповісти їй усю правду. Він ладен, хоче…

— Розумію.

— Але перш ніж заговорити, він хоче ще раз або два зняти її в човні, біля берега.

— Але перш ніж фотографувати її в човні, він починає говорити їй про своє кохання до іншої дівчини і про те, що, коли вона цього хоче, він все-таки одружиться з нею, а цій Сондрі напише лист. Але якщо тепер, дізнавшись про його кохання до іншої дівчини, вона не побажає вийти за нього заміж…

— Так, так! Далі! — зацікавлено перебив Белнеп.

— Ну, тоді,— провадив далі Джефсон, — він зробить усе можливе, щоб подбати про неї і підтримати її, бо після одруження з багатою дівчиною у нього будуть гроші.

— Так.

— Ну, і вона хоче, щоб він одружився з нею і залишив цю міс Фінчлі.

— Розумію.

— І він погоджується.

— Звичайно!

— А вона така вдячна, що, схвильована, схопилася з місця і кинулась до нього, розумієте?

— Так.

— І тут човен накреняється трохи, і він швидко підводиться, щоб підтримати Роберту, — він боїться, щоб вона не впала, розумієте?

— Так, так.

— Ну, тепер у нашій волі залишити у нього в руках фотографічний апарат або не залишати, — це як ви знайдете зручним.

— Так, тепер мені ясно.

— Словом, з апаратом чи ні, він — або, може, вона — робить якийсь необережний порух, саме так, як він розповідає,— або просто через те, що вони обоє встали, — тут човен перекидається, і чи

Клайд завдає Роберті удару чи ні,— це як вам завгодно, — але, якщо так, то, звичайно, ненавмисне.

— Розумію, розумію, чорт забери! — вигукнув Белнеп. — Прекрасно, Рубен! Чудово! Просто знаменито!

— І борт човна ударяє її, і його теж — злегка, розумієте? — провадив далі Джефсон, захоплений своїм хитромудрим планом; він не звернув ніякої уваги на цей вибух захвату. — Удар злегка приголомшує його.

— Розумію.

— Він чує її крики і бачить її, але він сам трохи приголомшений, розумієте? А коли він уже отямився і хотів допомогти їй…

— Її вже немає,— спокійно закінчив Белнеп. — Потонула. Розумію.

— А тут усі ці підозрілі обставини, фальшиві записи… А вона вже загинула, і він однаково більше нічого не може зробити для неї… І ви розумієте, її родичам навряд чи буде приємно дізнатись, що вона була вагітна…

— Ясно.

— І тому він, переляканий, тікає. Він же по природі своїй боягуз— ми це будемо доводити зразу ж. Він неодмінно хоче зберегти хороші відносини з дядьком, зберегти своє становище серед товариства. Хіба цим не можна все пояснити?

— На мою думку, це дуже непогано все пояснює. Справді, Рубен, я думаю, що це дуже вдале пояснення, і поздоровляю вас. Навряд чи можна сподіватися знайти що-небудь краще. Якщо це не приведе до виправдання або до розбіжностей серед присяжних, то принаймні він матиме, скажемо, двадцять років тюрми, — як ви думаєте? — Дуже задоволений, Белнеп підвівся і, захоплено поглянувши на свого довгого і худого колегу, додав — Чудово!

А Джефсон тільки незворушно дивився на нього голубими очима, схожими на дзеркальний тихий вир.

— Але ви, звичайно, розумієте, що це означає? — сказав він спокійно і лагідно.

— Що він повинен буде давати показання під присягою, як свідок? Звичайно, звичайно. Прекрасно розумію. Але це його єдиний шанс.

— Боюсь, що він здаватиметься не дуже серйозним і впевненим у собі свідком. Він надто нервовий і вразливий.

— Так, знаю, — швидко сказав Белнеп. — Його легко залякати. А Мейсон наскакуватиме на нього, мов скажений бик. Але ми підготуємо його до цього, — як слід вимуштруємо. Змусимо його зрозуміти, що це для нього єдина можливість врятуватись, що від цього залежить його життя. Будемо муштрувати його протягом усіх цих місяців.

— Якщо він не зуміє цього зробити, він загине. Якби тільки ми могли якось додати йому хоробрості, навчити його, як треба поводитись! — перед спрямованим кудись у простір поглядом Джефсона, здавалось, постав зал суду і на місці для свідків — Клайд лице в липе з Мейсоном. Потім Джефсон узяв листи Роберти (точніше, копії, передані Мейсоном). — Якби тільки не це! — сказав він, зважуючи їх на долоні, і закінчив похмуро — Прокляття! От справа! Але ми ще не розбиті, нічого подібного! Ми ще й не починали боротись! І вже у всякому разі це принесе нам популярність. Так, до речі,— додав він, — один мій знайомий хлопчак сьогодні вночі спробує відшукати в Біг-Бітерні потонулий апарат. Побажайте мені успіху.

— Як же не побажати! — от усе, що відповів Белнеп.

РОЗДІЛ XVII

Скільки боротьби і хвилювань викликає справа про убивство! Брукхарт і Кетчумен заявили Белнепу і Джефсону, що вважають план Джефсона «мабуть, єдиним виходом із становища», але що при цьому слід якнайменше посилатися на Гріфітсів.

І одразу ж пани Белнеп і Джефсон передали в пресу попереднє повідомлення, складене в такому дусі, щоб показати свою впевненість у тому, що Клайд невинуватий; насправді він — жертва наклепу, юнак, якого зовсім неправильно зрозуміли; наміри і вчинки його щодо міс Олден так само відрізняються від усього, що закидає йому Мейсон, як біле від чорного. Був тут і натяк на те, що непристойна квапливість прокурора, який вимагає скликання надзвичайної сесії Верховного суду, можливо, викликана міркуваннями скоріше політичного, ніж суто юридичного порядку. Бо інакше навіщо така квапливість? Особливо тепер, коли в округу наближаються вибори? Чи не мають часом наміру деякі особи або група осіб скористатися з результатів цього процесу в інтересах власного політичного честолюбства? Пани Белнеп і Джефсон сподіваються, що це не так.

Але хоч би які були плани, упередження або політичні прагнення якоїсь окремої особи чи групи осіб, оборона не має наміру допустити, щоб безневинного юнака, який став (адвокати це доведуть) жертвою нещасного збігу обставин, було спішно відправлено на електричний стілець тільки ради перемоги республіканської партії на виборах у листопаді. Для того щоб викрити цей дивний збіг обставин, що породжує, крім того, облудні висновки, оборонцям потрібен тривалий час. Тому вони змушені будуть офіціально опротестувати в Олбені клопотання прокурора перед губернатором штату про скликання надзвичайної сесії Верховного суду. Така екстреність зовсім ні до чого ще й тому, що чергова сесія по розгляду такого роду справ має відбутись у січні, а на підготовку матеріалів у даній справі потрібний не менший строк.

Цю енергійну, хоч і трохи запізнілу заяву представники преси вислухали з належною серйозністю; але Мейсон дуже зневажливо поставився до «легкодумного» твердження оборонців про політичні інтриги, так само як і до розмов про те, що Клайд невинуватий.

«Чого б це я, представник населення цілого округу, став куди-небудь відправляти цього чоловіка або пред’являти йому хоч одно обвинувачення, коли б обвинувачення не виникали самі собою? Хіба не очевидно, що він убив дівчину? І хіба він зумів сказати або зробити що-небудь таке, що роз’яснило б хоч одну з підозрілих деталей справи? Ні! Мовчання або брехня. І поки висококомпетентні пани оборонці не спростували цих обставин, я маю намір продовжувати те, що почав. У мене в руках вже є всі необхідні докази, які доводять провину молодого злочинця. І відстрочення до січня, коли, як ім відомо, мине строк моїх повноважень і новій людині доведеться вивчати з початку всі матеріали, з якими я вже повністю ознайомився, приведе до величезних витрат для округу. Адже всі зібрані мною в цій справі свідки зараз під рукою, їх неважко буде без особливих видатків доставити у Бріджбург. А де вони будуть у січні або в лютому, особливо після того, як оборона докладе усіх зусиль, щоб вони роз’їхались? Ні, панове! Я не згоден. Але якщо в найближчі десять або навіть п’ятнадцять днів вони зможуть подати мені будь-які дані, що хоч би побічно вказували на помилковість бодай яких-небудь з моїх обвинувачень, тоді я дуже охоче піду разом з ними до голови суду, — і якщо вони зможуть повідомити його про деякі докази, що їх вони дістали чи сподіваються дістати, або про будь-яких відомих їм свідків, що їх треба викликати здалеку і що зможуть підтвердити невинуватість цього юнака, — що ж, дуже добре! Я охоче попрошу суддю дати їм стільки часу, скільки він вважатиме за потрібне, навіть коли через це процес відбудеться тоді, коли мої повноваження вже закінчаться. Але якщо він відбудеться раніше, а я щиро на це сподіваюсь, то я вкладу в обвинувачення всі свої сили і здібності,—не тому, що я добиваюсь якої-небудь державної посади, а тому, що тепер я окружний прокурор і це мій обов’язок. А щодо моєї політичної кар’єри, — ну, а хіба містер Белнеп не пробує зробити політичну кар’єру? Він змагався зі мною на минулих виборах і, як я чув, хоче повторити це знову».

Цілком відповідно до цієї своєї заяви Мейсон відправився в Олбені, щоб умовити губернатора в необхідності скликати надзвичайну сесію і віддати Клайда до суду. І губернатор, вислухавши аргументи і Мейсона, і Бглнепа, вирішив питання на користь Мейсона, оскільки дозвіл на скликання надзвичайної сесії не перешкодить при потребі відкласти самий процес і оскільки все, чим досі оперувала оборона, ніяк не вказувало на те, що скликання надзвичайної сесії перешкодить обороні добитись усіх відстрочень, необхідних їй для ведення процесу. І крім того, розглядати такі аргументи— справа не його, губернатора, а спеціально на те уповноваженого члена Верховного суду. Отже, було дано вказівку про скликання надзвичайної сесії Верховного суду, головою якого було призначено такого собі Фредеріка Оберуолцера, суддю одинадцятого округу. Мейсон прибув до нього з просьбою призначити день для скликання надзвичайного засідання ради присяжних, згідно з рішенням якої Клайд може бути відданий до суду, — і це засідання було призначене на п’яте серпня.

А потім, коли рада присяжних зібралась, Мейсону не довелось робити вже ніяких зусиль для того, щоб було ухвалено рішення про віддання Клайда до суду.

Після цього Белнеп і Джефсон могли тільки з’явитися до Оберуолцера, демократа, який завдячував своїм призначенням попередньому губернаторові, і добиватися від нього перенесення судового розгляду в інший округ. Вони доводили, що, навіть маючи найсмі-ливішу уяву, не можна собі уявити, щоб в окрузі Катаракі знайшлось дванадцять чоловік, які, внаслідок прилюдних і приватних висловлювань Мейсона, не ставилися б до Клайда надзвичайно вороже і не були б заздалегідь переконані в його провині,— а значить, він по суті буде засуджений усяким складом присяжних ще раніше, ніж оборона зможе сказати своє слово.

— Але ж куди ви думаєте перенести розгляд? — спитав суддя Оберуолцер, людина досить безстороння. — Ті самі матеріали були опубліковані скрізь.

— Але, ваша честь, цей злочин, що його так ретельно перебільшує окружний прокурор… (Мейсон довго і палко протестує).

— І все-таки ми запевняємо, — провадив далі Белнеп, — що публіку даремно хвилювали і вводили в оману. Ви тепер не знайдете і дванадцяти чоловік, здатних поставитись до обвинуваченого безсторонньо.

— Які дурниці! — роздратовано вигукнув Мейсон. — Пуста балаканина! Адже газети самі зібрали і опублікували матеріалів далеко більше, ніж я. Якщо тут і виникло якесь упередження, то воно викликане саме опублікуванням фактичних даних у цій справі. І я запевняю, що тут це упередження не сильніше, ніж у будь-якому іншому місці. До того ж, якщо суд буде перенесено у віддалений округ, коли більшість свідків перебуває тут, наш округ буде обтя-жений надмірними витратами, яких він не може собі дозволити і які не виправдані обставинами.

Суддя Оберуолцер, чоловік з тверезим розумом і міцними моральними підвалинами, неквапливий, обережний, який волів завжди і в усьому додержувати встановленого порядку, схильний був погодитися з Мейсоном. І через п’ять днів, — весь цей час він, не поспішаючи, роздумував над цим питанням, — він відхилив клопотання оборони. Якщо він неправий, оборона може подати апеляцію у вищі інстанції. А поки що, призначивши слухання справи на п’ятнадцяте жовтня (доти, вирішив він, оборона матиме досить часу, щоб підготуватись), він подався на кінець літа на свою дачу біля озера Синіх гір; представники обвинувачення і оборони завжди зможуть знайти його там, якщо виникнуть які-иебудь особливо заплутані і складні питання, що їх не можна буде розв’язати без його особистої участі.

Коли у справу Клайда втрутились пани Ёелнеп і Джефсон, Мейсон вирішив подвоїти зусилля, щоб по змозі напевно забезпечити винесення обвинувального вироку Клайдові. Він побоювався молодого Джефсона не менше, ніж Белнепа; тому, взявши з собою Бертона Берлея і Ерла Ньюкома, він ще раз побував у Лікурзі і там, крім усього іншого, зміг з'ясувати: 1) де саме Клайд купив фотографічний апарат; 2) що за три дні до від’їзду на Біг-Бітерн він сказав м-с Пейтон про свій намір узяти з собою апарат і купити для цього плівки; 3) що в Лікурзі є торговець галантереєю на ім’я Орін Шорт, який добре знав Клайда і до якого тільки чотири місяці тому Клайд звертався по пораду в зв’язку з вагітністю дружини одного робітника, а також (це Шорт довірив, як величезну таємницю, Бертону Берлею, який відкопав його), що він, Шорт, рекомендував Клайдові такого собі лікаря Глена, який живе недалеко від Гловерсвіля; 4) коли розшукали самого лікаря Глена і показали йому фотографії Клайда і Роберти, він зміг упізнати Роберту, але не Клайда, і пригадав, в якому настрої вона до нього прийшла і що саме розповідала; ця розповідь ні в якій мірі не плямувала ні Клайда, ні її, і тому Мейсон вирішив поки що не займатись нею. І, нарешті, 5) завдяки тим же героїчним зусиллям на сцені з’явився той самий торговець в Утіці, в якого Клайд купив капелюх: він випадково наскочив у газеті на інтерв’ю, що його Берлей дав під час перебування в Утіці, і, впізнавши Клайда, портрет якого вміщено було тут же разом з портретом Берлея, поспішив розшукати Мейсона, який в результаті повіз з собою його свідчення, надруковані на машинці і належно оформлені.

До того ж дівчина, яка їхала на пароплаві «Лебідь» і звернула увагу на Клайда, пригадала і написала Мейсону, що Клайд був у солом’яному капелюсі і зійшов на берег у Шейроні. Цими відомостями цілком підтверджувалися свідчення капітана' «Лебедя», і Мейсон відчув, що провидіння або доля діють заодно з ним. І останнім, але найважливішим для Мейсона було повідомлення однієї жительки Бедфорда (штат Пенсільванія): вона писала, що вона і її чоловік провели тиждень, з третього по десяте липня, на Біг-Бітерні — жили в наметі на східному березі озера, в південній його частині. І от восьмого липня, годині о шостій вечора, коли вони катались човном, вона почула жалібний, сумний крик, — здавалось, жінка чи дівчина волала про допомогу. Цей крик доносився звідкись дуже здалека, неначе з-за острова, розташованого на південний захід від затоки, де вони ловили рибу.

Мейсон вирішив нічого не говорити про це повідомлення, так само як і про апарат та плівки, і про вчинок Клайда у Канзас-Сіті, і приховувати ці відомості, коли вдасться, аж до процесу, — тоді оборона вже не зможе будь-як спростувати або пом’якшити їх.

А Белнеп і Джефсон не могли придумати, що можна було б іще зробити: залишалось тільки муштрувати Клайда, щоб він зумів повністю заперечувати свою провину, посилаючись на душевну кризу, яку він пережив після приїзду на озеро Грасс; слід було також якось пояснити наявність двох капелюхів і чемодана. Правда, буз ще костюм, кинутий в озеро поблизу дачі Кренстонів, але після того, як там побував один дуже старанний рибалка, костюм було знайдено, почищено, випрасувано, і тепер він висів у замкненій шафі в конторі Белнепа і Джефсона. Залишався ще й апарат, який потрапив на дно Біг-Бітерну, але розшуки його не дали ніяких результатів, і Джефсон зробив висновок, що апаратом, мабуть, заволодів Мейсок, а тому слід якнайраніше, при першій же нагоді, згадати про нього на суді. Але поки що було вирішено заперечувати, що Клайд, нехай ненавмисно, ударив апаратом Роберту, хоч при повторному обслідуванні тіла — для цього довелось вийняти його з могили в Більці — на обличчі покійної ще збереглися сліди, що якоюсь мірою відповідали розмірам і формі апарата.

Почати з того, що Белнеп і Джефсон дуже мало покладались на Клайда як на свідка. Чи зуміє він розповісти про те, як усе це сталось, так відверто, так сильно і щиро, щоб переконати присяжних, ніби він ударив її, зовсім того не бажаючи? Адже саме від цього залежить, чи повірять йому присяжні, однаково, чи є сліди удару чи немає. А коли не повірять, що удар був ненавмисний, значить — напевне обвинувальний вирок.

Отже, вони готувались до процесу, а поки що намагались потроху добрати сприятливі відомості і свідчення про попередню поведінку Клайда. Але їм дуже заважало те, що в Лікурзі, прикидаючись зразковим юнаком, він насправді поводився зовсім не зразково і що його перші кроки на діловому поприщі в Канзас-Сіті закінчилися скандалом.

Було і ще одно дуже серйозне ускладнення, — це розуміли як Белнеп і Джефсон, так і прокурор: за весь час, поки Клайд сидів у тюрмі, жодна людина з його сім'ї або з сім’ї його дядька не з'явилась, щоб заступитися за нього, і сам він нікому, крім Белнепа і Джефсона, не казав, де живуть його батьки. Але ж, якщо взагалі можна було відстояти й обілити Клайда, надзвичайно важливо було б, — про це не раз говорили Белнеп і Джефсон, — щоб його мати або батько, хоч би сестра чи брат закинули про нього добре слівце! Бо інакше створюється враження, що він завжди був поганою вівцею, нікчемним створінням, і тому всі, хто знав його, тепер свідомо його уникають.

Через це, радячись з Дарра Брукхартом, вони заговорили про батьків Клайда і дізнались, що лікурзькі Гріфітси рішуче протестують проти появи на сцені будь-кого з їхніх західних родичів. Щодо становищаі в суспільстві, пояснив Брукхарт, між двома паростями цієї сім'ї — глибока прірваі, і лікурзьким Гріфітсам були б дуже неприємні всякі розмови про це. Крім того, не можна поручитись, що, потрапивши в Лікург, батьки Клайда не стануть іграшкою в руках жовтої преси. Брукхарт повідомив Белпепа, що, на думку Семюелай і Гілберта Гріфітсів, найкраще (коли Клайд не заперечує) не звертатись до його найближчих родичів. Власне, від цього в якійсь мірі залежатиме їх матеріальна допомога Клайдові.

Клайд був згоден з бажанням Гріфітсів, хоч ніхто з людей, які часто розмовляли з ним і чули, як він шкодував про все, що сталось, бо це — удар для матері, не міг мати сумнівів у тому, що він зв’язаний з матір’ю узами гарячої любові. Істина полягала в тому, що Клайд тепер відчував страх і сором перед матір’ю: він боявся того, як вона поставиться до його морального падіння, якщо не до падіння в очах громадськості, до становища, в якому він опинився. Чи повірить вона вигадці Белнепа і Джефсона про моральний переворот, який він нібито відчув? Але навіть крім цього, — тільки подумати, що вона прийде сюди і подивиться на нього, такого жалюгідного, крізь ці залізні прути, і треба буде витримати її погляд, і доведеться розмовляти з нею день у день! Її ясні, запитливі, вимучені очі! І в неї виникне сумнів, чи справді він невинуватий, — адже він почуває, що навіть Белнеп і Джефсон, незважаючи на всі їх плани, складені для його оборони, все-таки не певні, чи справді був ненавмисним цей удар. Вони не зовсім вірять цьому і, мабуть, так і скажуть їй. І чи зможе його побожна, богобоязлива мати, яка ненавидить усякий злочин, повірити йому більше, ніж вони?

І коли Клайда знову спитали, чи слід, на його думку, викликати його батьків, він відповів, що йому до якогось часу краще не бачитися з матір’ю — це не дасть ніякої користі, а обом буде дуже тяжко.

На щастя, думав він, ніякі відомості про все, що з ним сталось, як видно, ще не дійшли до його родичів у Денвері. Через їх особливі релігійні та моральні переконання, світські, сповнені розпусти газети ніколи не допускались в їх дім і в місію. А лікурзькі Гріфітси не хотіли ні про що повідомляти їх.

Але якось увечері (приблизно в той час, коли Белнеп і Джефсон дуже серйозно обмірковували питання про відсутність батьків Клайда і про те, чи не слід що-небудь зробити в цьому напрямі) Еста, яка незабаром після переїзду Клайда в Лікург вийшла заміж і жила в південно-східній частині Денвера, випадково прочитала в «Рокі маунтейн ньюс» таку замітку, надруковану зразу після того, як рада присяжних у Бріджбурзі вирішила, що справу Клайда треба передати до суду:

«УБИВЦЮ РОБІТНИЦІ ВІДДАНО ДО СУДУ

Бріджбург, штат Нью-Йорк, 8 серпня. — Відбулось екстрене засідання ради присяжних, призначене губернатором Стаудербеком для розгляду справи Клайда Гріфітса, племінника багатого фабриканта комірців у Лікурзі (штат Нью-Йорк), який має те саме прізвище. Клайда Гріфітса було недавно обвинувачено в убивстві міс Роберти Олден із Більца (штат Нью-Йорк), вчиненому на озері Біг-Бітерн в Адірондакських горах 8 липня цього року. Сьогодні рада присяжних підтвердила обвинувальний висновок у справі

Клайда Гріфітса, обвинувачуваного в убивстві із заздалегідь обду^ маним наміром.

Відповідно до цього рішення Гріфітс, який уперто твердить, незважаючи на майже незаперечні докази, що гадане убивство було фактично нещасним випадком, постав у супроводі своїх адвокатів Елвіна Белнепа і Рубена Джефсона перед суддею Верховного суду Оберуолцером і заявив, що він невинуватий. Його залишено під вартою до суду, який призначено на 15-е жовтня.

Молодому Гріфітсу тільки 22 роки; до дня арешту він був визнаним членом лікурзьких вищих кіл. Гадають, що він оглушив і потім потопив свою коханку, молоду робітницю, яку він звів і потім збирався покинути ради багатої дівчини. Оборонці в цій справі запрошені багатим дядьком обвинувачуваного, фабрикантом з Лікур-га, який досі тримається осторонь. Крім того, як тут запевняють, ніхто з родичів не виступив на його оборону».

Еста зразу ж кинулась до матері. Незважаючи на точність і ясність цього повідомлення, вона' не хотіла вірити, що йдеться про Клайда. І все-таки в згадці про місце події і в іменах була фатальна', незаперечна правда: багаті Гріфітси з Лікурга, відсутність родичів.

Через кілька хвилин, потрібних на» те, щоб проїхаіти трамваєм, вона була вже в будинку на Бідуел-стріт, де містились мебльовані кімнати і місія, відома під назвою «Зоря уповання»; навряд чи ця місія була набагато краща за ту, що існувала раніше в Канзас-Сіті. Правда, тут було досить багато кімнат, де приїжджі за двадцять п’ять центів знаходили притулок на ніч (вважалось, що таким способом окупається утримання будинку), — однак усе це вимагало великої роботи і давало дуже мало прибутку. До того ж Френк і Джулія, яким уже давно остогидла нудна одноманітність оточення, тепер серйозно намагалися звільнитись від усього цього і весь тягар роботи в місії поклали на плечі батька й матері. Джулія, якій було вже дев’ятнадцять років, працювала касиркою в одному ресторані, а Френк— йому незабаром мало виповнитися сімнадцять — знайшов недавно роботу у фруктово-овочевому магазині. Тепер удома залишався вдень тільки незаконний син Ести, маленький Рассел (йому йшов четвертий рік); дід з бабусею з обережності казали, що це сирота, усиновлений ними в Каінзас-Сіті. Це був темноволосий хлопчик, який трохи нагадував Клайда, і його вже в такому ранньому віці, як колись Клайда, навчали всіх основних істин, що так дратували Клайда в дитинстві.

Коли прийшла Еста (тепер дуже скромна і статечна заміжня жінка), м-с Гріфітс була зайнята прибиранням: підмітала, витирала порох, застилала ліжка. Але, глянувши на бліду, розгублену дочку, що прийшла в незвичайний час і, кивнувши головою, покликала матір у сусідню порожню кімнату, м-с Гріфітс, яка більш-менш звикла за роки всіляких випробувань до таких несподіванок, припинила

роботу, і очі її враз затьмарились передчуттям чогось поганого. Яке ще нове лихо загрожує їм усім? Бо полохливі сірі очі Ести і весь її вигляд провіщали біду. Розгорнувши газету, яку вона тримала в руках, і з тривожною турботою дивлячись на матір, Еста вказала на замітку. М-с Гріфітс почала проглядати газетні рядки. Але що це?

«УБИВЦЮ РОБІТНИЦІ ВІДДАНО ДО СУДУ».

«…ОБВИНУВАЧЕНО В УБИВСТВІ МІС РОБЕРТИ ОЛДЕН… НА ОЗЕРІ БІГ-БІТЕРН В АДІРОНДАКСЬКИХ ГОРАХ 8 ЛИПНЯ ЦЬОГО РОКУ».

«…ОБВИНУВАЧУВАНОГО В УБИВСТВІ ІЗ ЗАЗДАЛЕГІДЬ ОБДУМАНИМ НАМІРОМ».

«…НЕЗВАЖАЮЧИ НА МАЙЖЕ НЕЗАПЕРЕЧНІ ДОКАЗИ… ЗАЯВИВ, ЩО ВІН НЕВИНУВАТИЙ».

«…ЗАЛИШЕНО ПІД ВАРТОЮ ДО СУДУ, ЯКИЙ ПРИЗНАЧЕНО НА 15-е ЖОВТНЯ».

«…ОГЛУШИВ І ПОТІМ ПОТОПИВ СВОЮ КОХАНКУ…»

«…НІХТО З РОДИЧІВ НЕ ВИСТУПИВ НА ЙОГО ОБОРОНУ».

Так її очі і мозок автоматично вихоплювали найважливіші рядки. І знову так само швидко пробігали по них:

«КЛАЙДА ГРІФІТСА, ПЛЕМІННИКА БАГАТОГО ФАБРИКАНТА КОМІРЦІВ У ЛІКУРЗІ (ШТАТ НЬЮ-ЙОРК)…»

Клайд, її син! А тільки недавно, — ні, вже більш як місяць (вони з Ейсою навіть почали непокоїтись, що він не…)…8 липня! А сьогодні 11 серпня! Значить — так! Але ні, це не її син! Неможливо! Клайд — убивця дівчини, яка була його коханкою! Але він зовсім не такий! Він писав їй, що робить успіхи: він завідує великим відділом на фабриці, у нього прекрасне майбутнє. Але ні слова ні про яку дівчину! І раптом! Так, але була ж та дівчинка в Канзас-Сіті… Боже милостивий! І Гріфітси в Лікурзі, брат її чоловіка, — вони знають усе і не написали! Звичайно, це сором і огида. Або байдужість. Хоча ні, адже Семюел запросив двох адвокатів. Але який жах! Ейса! Інші діти! Що буде в газетах! А місія! Доведеться знову кинути все і виїхати куди-небудь в інше місто. Однак винуватий він чи ні? Вона мусить це знати, перш ніж осудити його. В газеті сказано, що він не визнав себе винуватим. О, цей мерзенний, грішний блискучий готель у Канзас-Сіті! Ці зіпсуті юнаки — друзі Клайда! Ці два роки, коли він блукав невідомо де, не писав батькам, жив під ім’ям Гаррі Тенета! Що він робив? Чого вчився?

Вона стояла непорушно, сповнена безмежного страждання і жаху, від яких її в цю хвилину не могла захистити навіть віра в одкровення і втіху, в божественні істини і божественне милосердя та спасіння, — віра, яку вона завжди проповідувала. Її хлопчик! Її Клайд! В тюрмі, обвинувачуваний в убивстві! Вона повинна телеграфувати, написати, може, поїхати туди. Але як дістати гроші? І що робити там, коли вона приїде? Де взяти мужність і віру, щоб стерпіти це? І знову-таки: ні Ейса, ні Френк, ні Джулія не повинні знати. Ейса з його войовничою і все ж неначе безсилою вірою, із стомленими очима та слабнучим тілом… І чому Френк і Джулія, які тільки-но вступають у життя, повинні нести на собі такий тягар, таке тавро?

Боже милостивий! Невже її нещастя ніколи не закінчаться?

Вона обернулась: великі, загрубілі від роботи руки її злегка тремтіли, і в них тремтіла газета. Еста стояла поруч; вона останнім часом особливо співчувала матері, розуміючи, як багато тяжкого їй довелося зазнати. Мати часом здавалась такою стомленою, а тепер ще оцей удар! Однак Еста знала, що мати сильніша за всіх у сім’ї — така міцна, широкоплеча, смілива; нехай по-своєму — уперта, негнучка, — вона все-таки була справжнім керманичем душ.

— Мамо, я просто не можу повірити, що це Клайд! — от усе, що змогла сказати Еста. — Це просто неможливо, правда?

Але м-с Гріфітс ще дивилась на цей зловісний газетний заголовок, потім швидко обвела своїми сіроголубими очима кімнату. Її широке обличчя зблідло, немов облагороджене безмежним напруженням і безмежним стражданням. Її грішний, заблудний і, звичайно, нещасний син так безумно мріяв висунутись, зробити кар’єру, — і от йому загрожує смерть, страта на електричному стільці за злочин, за вбивство! Він убив когось, — бідну робітницю, сказано в газеті.

— Шш!.. — прошепотіла вона, промовисто приклавши палець до губів. — Він (це означало — Ейса) поки що не повинен знати. Треба насамперед телеграфувати або написати. Нехай надішлють відповідь на твою адресу. Я дам тобі грошей. Але тепер я мушу сісти на хвилинку. Я почуваю себе трохи безсилою. Я сяду тут. Дай мені біблію.

М-с Гріфітс сіла на край простого залізного ліжка, взяла з столика біблію і інстинктивно розкрила її на псалмах 3 і 4.

«Господи, як умножились вороги мої».

«Коли я благаю, почуй мене, боже правди моєї».

І потім тихо, зовні навіть спокійно, вона прочитала 6, 8, 10, 13, 23, 91 псалми, а Еста стояла поруч у безмовному і тужному подиві.

— О мамо, я не можу цьому повірити! Це так жахливо!

Але м-с Гріфітс не переставала читати. Здавалось, вона всупереч усьому зуміла сховатись в якомусь тихому пристановищі, де хоч би в ці хвилини ніщо людське, зле і гріховне не могло настигнути її. Нарешті вона зовсім спокійно закрила книгу і підвелась.

— Тепер ми повинні подумати, що написати в цій телеграмі і кому її послати. Я хочу сказати, Клайдові, звичайно… у цей… як його… у Бріджбург, — додала вона, заглянувши в газету, і тут же процитувала з біблії: «Страшний у правосудді, почуй нас, боже». Чи, може, цим двом адвокатам, тут є їхні імена. Я боюсь телеграфувати братові Ейси, він може відповісти просто батькові. («Ти — оплот мій і сила моя. На тебе покладаю надію».) Але я думаю, йому передадуть телеграму, якщо послати її на ім’я судді або цих адвокатів, як ти гадаєш? Ні, мабуть, краще пошлемо безпосередньо Клайдові. («Він веде мене до вод тихих».) Треба просто написати, що я прочитала про нього в газеті, і все-таки любов моя з ним, і я вірю в нього, але він мусить сказати мені всю правду і написати, що ми повинні робити. Якщо йому потрібні гроші, треба буде подумати, як їх дістати. («Він підкріпляє душу мою».)

І тут, втративши короткочасний зовнішній спокій, вона стала знову заламувати свої великі, загрубілі руки.

— Ні, цього не може бути. Боже мій, ні! Адже він мій син. Усі ми любимо його і віримо в нього. Ми повинні сказати про це. Бог звільнить його. Не спи і молись. Не втрачай віри. Під сінню крил його знайдеш спокій душевний…

Вона була в нестямі і навряд чи розуміла, що говорить. Еста, стоячи поруч, повторювала:

— Так, мамо! Так, звичайно! Я напишу, телеграфую! Звичайно, це дійде до нього!

Але одночасно вона думала: «Господи, господи! Обвинувачено в убивстві — що може бути гірше! Ні, звичайно, це неправда. Цього не може бути. А що, як він дізнається! (Вона думала про чоловіка.) І це — після історії з Расселом. І після неприємностей, які були у Клайда в Канзас-Сіті… Бідна мама! У неї стільки горя…»

Трохи згодом, стараючись, щоб їх не помітив Ейса, який допомагав прибирати сусідню кімнату, вони обидві спустились у залу місії, де була тиша, а численні написи на стінах провіщали милосердя, мудрість і вічну справедливість господа.

РОЗДІЛ XVIII

Телеграму, складену в описаному вище дусі, було негайно відправлено на ім’я Белнепа та Джефсона, і вони порадили Клайдові одразу ж відповісти, що у нього все гаразд: він має прекрасних оборонців, не потребує грошової допомоги, і, поки його оборонці не порадять, краще нікому з рідних не приїздити сюди, бо все, що можна для нього зробити, вже робиться. Одночасно вони написали м-с Гріфітс, запевняючи її в своєму бажанні допомогти Клайдові і рекомендуючи поки що не втручатись в хід подій.

Але хоч таким способом небезпеку появи західних Гріфітсів на Сході було усунено, Белнеи і Джефсон зовсім не заперечували б, щоб деякі відомості про батьків Клайда, про їх заняття, місцеперебування, вірування та любов до сина просочились у газети, які уперто підкреслювали, що рідня не цікавиться ним. Тому для них вийшло дуже вдало, що телеграму матері, одержану в Бріджбурзі, негайно прочитала люди, які особливо цікавились цією справою і поспішили по секрету розповісти її зміст декому з публіки і з представників преси: в результаті вся сім’я у Денвері зразу ж була знайдена і проінтерв’юїрована. І незабаром в усіх західних і східних газетах з’явились більш-менш повні звіти про теперішнє становище сім’ї Клайда, про діяльність його батьків як керівників місії, про їх вузькі і надзвичайно індивідуалістичні релігійні вірування; говорилось, навіть про те, що Клайда змалку теж змушували ходити разом з усією сім’єю по вулицях і співати псалми, — викриття, яке майже так само прикро вразило товариство в Лікурзі і на Дванадцятому озері, як і самого Клайда.

А м-с Гріфітс, чесна і глибоко щира в своїй вірі і діяльності, без вагань розповідала репортерам, які приходили до неї один за одним, усі подробиці про місіонерський труд свій і чоловіка у Денвері та інших місцях. Згадала вона і про те, що ні Клайд, ні інші її діти ніколи не знали звичайних дитячих радостей і розваг. Однак її хлопчик, в чому б його тепер не обвинувачували, не був поганий по натурі, і вона не може повірити, що він справді винен у такому злочині. Все це — якийсь нещасний збіг обставин, і Клайд, звичайно, пояснить це на суді. Та коли він і вчинив що-небудь безрозсудне, в усьому винен нещасний випадок, який перервав кілька років тому діяльність місії в Канзас-Сіті і змусив усю сім'ю переїхати в Денвер, отже Клайд був залишений на самого себе. І це за її порадою він написав багатому братові її чоловіка в Лікург і потім переїхав туди.

Клайд у своїй камері читав ці повідомлення, і його мучило пекуче почуття приниження і досади. Нарешті він написав матері, висловлюючи їй своє незадоволення: навіщо вона розповідає так багато про минуле і про їх місіонерську діяльність, адже вона знає, що він ніколи не любив цього і терпіти не міг ходити по вулицях. Дуже багато хто дивиться на це зовсім інакше, ніж вона та батько, — зокрема, його дядько, двоюрідний брат і всі ті багаті люди, з якими йому довелося познайомитись і які зуміли влаштувати своє життя зовсім по-іншому і з незрівнянно більшим блиском. Тепер, казав він собі, Сондра, звичайно, прочитає все це, — все, що він сподівався приховати.

Однак, незважаючи ні на що, він не міг думати про матір інакше, як з ніжністю і повагою, — так багато було в ній сили і щирості, а її незмінна і непохитна любов до нього глибоко зворушувала його. У відповідь на його лист вона написала, що їй дуже шкода, коли вона зробила йому боляче або вразила його почуття. Та хіба не слід завжди говорити правду? Шляхи господні ведуть до добра, і ніяке зло не може, звичайно, виникнути із служіння справі господа. І Клайд не повинен просити її брехати. Але якщо він скаже хоч слово, вона з радістю спробує дістати гроші і приїде, щоб допомогти йому… вона сидітиме з ним у камері і думатиме разом з ним про його врятування і триматиме його руки в своїх… Але Клайд добре знав, що вона чекатиме від нього правди, невідступно дивлячись йому просто у вічі своїми ясними голубими очима. І тому, подумавши, він вирішив, що вона не повинна поки що приїжджати. Зараз він не міг би витерпіти цього.

Бо перед ним, подібно до величезної базальтової скелі над бурхливим розгніваним морем, стояв суд, а це означало лютий напад Мейсона, на який він зможе відповідати переважно небилицями, вигаданими для нього Джефсоном та Бел непом. Хоч він і намагався заспокоїти свою совість думкою про те, що в останню хвилину у нього невистачило мужності ударити Роберту, проте розповісти цю нову історію і стояти на своєму було для нього дуже важким завданням. Це розуміли обидва адвокати, і тому Джефсон дедалі частіше з’являвся біля дверей у камеру Клайда, вітаючи його словами:

— Ну, як сьогодні наші справи?

Який дивний вигляд мали грубі, неохайні, недбало пошиті костюми Джефсона! І його старий, зношений темнокоричневий м’який капелюх, низько насунутий на очі! І ці довгі, кістляві, вузлуваті руки, в яких почувалась величезна сила! І його холодні маленькі голубі очі — проникливі, повні хитрості і непохитної рішучості, яку він намагався передати Клайдові,— і це йому почасти удавалося!

— Ну, хто ще приходив сьогодні? Проповідники, сільські дівчиська чи хлопці Мейсона?

Він запитував так тому, що весь цей час Клайда обсідала найрізноманітніша, жадібна до кримінальних і еротичних сенсацій публіка, жваво зацікавлена сумною загибеллю Роберти і існуванням її красивої і багатої суперниці. Приходили дрібні провінціальні адвокати, лікарі, крамарі, сільські євангелісти або пастори — все народ тупий і неотесаний, друзі і знайомі різних міських чиновників; вони з’являлись біля дверей Клайда з раннього ранку, часто в зовсім несподівані хвилини, і, оглянувши його цікавими, або злими, або зляканими очима, запитували приблизно таке: «Чи молитесь ви богу, брате? Чи преклоняете коліна для молитви?» (При цьому Клайд завжди згадував батька і матір.) І далі: чи примирився він з богом? Невже він і справді заперечує, що убив Роберту Олден? Дівчата питали: «Кажуть, ви закохані? А як її звуть? А де вона зараз? Розкажіть нам, будь ласка! Ми нікому не скажемо! Буде вона на суді?» Клайд намагався не звертати уваги на такі запитання або відповідав так двозначно, ухильно та байдуже, як тільки міг. Вони його дратували, але ж і Белнеп і Джефсон постійно підказували йому, що ради власної користі він повинен здаватись якомога веселішим, бадьорішим і привітнішим. Потім приходили журналісти і журналістки в супроводі художників або фотографів, інтерв’юїровали, знімали і змальовували. Але з цими людьми, за порадою Белнепа і Джефсона, він звичайно не розмовляв або відповідав тільки заздалегідь підказаними йому, завченими фразами.

— Кажіть, що хочете, — весело повчав його Джефсон, — аби тільки нічого не казати. Не вішайте носа. І щоб з обличчя не сходила усмішка, зрозуміло? Ви не забуваєте зубрити свою шпаргалку? (Джефсон дав Клайдові надрукований на машинці довгий список запитань, які напевно йому поставлять на суді; на кожне запитання він повинен буде дати саме таку відповідь, яку заготовлено в цій шпаргалці,— або нехай тепер же надумає і вивчить що-небудь краще. Всі запитання стосувались поїздки на Біг-Бітерн, причини, яка змусила його купити другий капелюх, пережитого ним душевного перелому: чому, коли, де?) Для вас це «Отче наш», розумієте? — А потім він закурював цигарку, але ніколи не пропонував Клайдові: щоб набути репутації стриманого юнака, Клайд тут не повинен був курити.

І після кожного візиту Джефсока Клайд якийсь час сам вірив, що зуміє поводитись точнісінько так, як повчав його адвокат: швидко і впевнено ввійде в зал суду, стійко витримає всі погляди — навіть погляд самого Мейсона, забуде (навіть даючи показання як свідок) про свій страх перед ним, про те, які жахливі всі ці відомі Мейсону факти, що їх він мусить пояснити з допомогою надрукованих у шпаргалці відповідей… забуде Роберту і її останній крик, і душевний біль та муку, викликану втратою Сондри і всього її веселого, блискучого оточення.

Та коли знову наставала ніч, або коли доводилось провести весь довгий день тільки з сухорлявим, бородатим Краутом або хитрим, метким Сісселсм (вони вічно тинялись поблизу і часто підходили до дверей камери, щоб гукнути до нього: «Як живемо?» і завести розмову про міські події або заграти в шашки чи шахи), Клайд дедалі більше хмурнів і починав думати, що кінець кінцем, мабуть, у нього немає ніякої надії на врятування. Адже він зовсім самотній, якщо не казати про адвокатів, матір, брата і сестер! Від Сондри, зрозуміло, ні слова. Отямившись трохи від першого потрясінйя та страху, вона тепер дещо інакше думала про Клайда; зрештою, може, він убив Роберту і став знехтуваним, жертвою тільки через кохання до неї. І все ж товариство поставилось до нього так вороже, з таким жахом, що вона не наважувалась навіть думати про те, щоб написати йому хоч слово. Адже він — убивця! А тут ще ця його жалюгідна сім’я! В газетах пишуть, що його батьки, які живуть на Заході,— просто вуличні проповідники, і сам Клайд хлопчиком виспівував псалми на вулицях!

Але часом вона мимоволі знову згадувала про його палку, безрозсудну і, очевидно, всепожираючу пристрасть. Як жагуче, мабуть, кохав він її, якщо міг насмілитись на такий жахливий вчинок! І тому вона питала себе, чи не можна буде коли-небудь пізніше, коли вся ця історія вже не буде в центрі загальної уваги, як-небудь обережно, не підписуючись, написати йому? Нехай він знає, що не зовсім забутий, бо він так палко кохав її. Але зразу ж вона вирішувала: ні, ні… батьки її… якщо вони дізнаються або запідозрять… і товариство… і її колишні приятелі… Ні! У всякому разі не тепер. Може — згодом, коли він буде звільнений або… або… засуджений… вона сама не знає. І все-таки вона дуже страждала, хоч яким мерзенним і огидним здавався їй жахливий злочин, за допомогою якого він хотів завоювати її.

А Клайд у цей час ходив уперед і назад по камері або дивився крізь важкі грати вікна на похмуру площу, або читав і перечитував газети, або нервово гертав сторінки журналів та книг, які доставляв йому адвокат, або грав у шашки та шахи, або обідав: Белнеп і Джефсон спеціально домовилися з тюремним начальством (таке було бажання дядька Клайда), щоб його меню складалося з кращих страв, ніж ті, що їх звичайно подають звичайним ув’язненим.

І знову та знову — через те, що Сондра, мабуть, була безповоротно і назавжди втрачена для нього — він думав, чи зможе продовжувати цю, як йому інколи здавалось, майже марну боротьбу.

Але часом, серед ночі або перед світанком, коли вся тюрма стихала, — сни… примарні видіння того, що найбільше страшило його і позбавляло останньої мужності… він зривався на ноги, розширеними очима дивлячись в одну точку. Серце його несамовито колотилось, холодний піт виступав на лобі і долонях. Електричний стілець— десь там, у тюрмі штату. Клайд раніше читав про нього — про те, як умирають на ньому люди… І він починав ходити вперед і назад, і думав, думав… якщо все піде не так, як запевняє Джефсон… якщо він буде засуджений і йому відмовлять у новому судовому розгляді… тоді… Чи не можна тоді як-небудь вирватися з цієї тюрми і втекти? Ці старі цегляні стіни… Які вони завтовшки? Чи не можна все-таки з допомогою молотка, каменя, чого-небудь, що могли б йому принести… хоч би брат Френк, або сестра Джулія, або Ретерер, або Хегланд… якби тільки він міг списатися з ким-небудь із них і умовити їх принести йому щось придатне для цього… Якби добути пилку, щоб перепиляти грати! І потім втекти, втекти, як треба було йому втекти тоді, в тих лісах…

Але як? І куди?

РОЗДІЛ XIX

П’ятнадцяте жовтня. Темні хмари і пронизливий, майже січневий вітер, який зганяє в купи опале листя, а потім раптовими поривами здіймає його, і воно кружляє і мечеться туди й сюди, і здається, що це летять птахи. І, незважаючи на передчуття боротьби і трагедії, що охопило багатьох, незважаючи на те, що в глибині свідомості виникає примара електричного стільця, — який святковий настрій: фермери, лісоруби, торговці заїжджаються сотнями у «фордах» та «б’юїках» — з дружинами, дочками і синами, навіть з немовлятами на руках. Вони зібрались на площі задовго до відкриття суду, а коли надійшла призначена година, скупчились — хто біля воріт тюрми, сподіваючись хоч мигцем глянути на Клайда, хто біля найближчого до тюрми входу в будинок суду: через ці двері повинні були провести Клайда, і тут публіка могла побачити його, а потім і пройти в зал суду. Голуби невесело бродять по карнизах і по краю покрівлі старовинного будинку.

Мейсона оточують його підлеглі — Бертон Берлей, Ерл Ньюком, Зілла Саундерс і молодий бріджбурзький юрист на прізвище Меніго, який недавно закінчив навчання; вони допомагають йому впорядковувати матеріали слідства і давати вказівки та інструкції різним свідкам, що вже зібрались у приймальні прокурора, чиє ім'я стало за ці дні відоме всій країні. А на вулиці, коло суду, лунають вигуки рознощиків: «От горіхи!» «Сосиски! Гарячі сосиски!» «Купуйте історію Клайда Гріфітса з усіма листами Роберти Олден! Тільки двадцять п'ять центів!» (Один приятель Бертона Берлея викрав копії листів Роберти з канцелярії Мейсона і продав їх видавцеві бульварних романів у Бінгхемптоні, а той негайно випустив їх окремою брошурою разом з описом «страшного злочину» і з портретами Роберти і Клайда).

А в цей час у тюремній приймальні сиділи Елвін Белнеп та Рубен Джефсон і з ними Клайд, вдягнений у той самий костюм, який він намагався назавжди поховати у водах Дванадцятого озера. При цьому на Клайді були новий галстук, нова сорочка і нові черевики, — все для того, щоб він з’явився на суді в своєму кращому вигляді, таким, яким він був у Лікурзі. Поруч Джефсон — довгий та худий і, за своїм звичаєм, одягнений абияк, але з тією залізною силою, що проглядає в кожній рисі обличчя, в кожному порусі, в кожному погляді, з силою, яка завжди так вражала Клайда. Белнеп був чепурний, як перший франт з Олбені; на нього припадав увесь тягар попереднього викладу справи на суді і участі в перехресному допиті свідків.

— Дивіться, нічого не лякайтесь і не виказуйте нервування, хоч би там що говорили і робили на суді,—чуєте, Клайд? — мовив він. — Ми будемо з вами весь час, від початку до кінця. Ви сидітимете між нами. Усміхайтесь або зробіть байдуже обличчя, але тільки не сидіть із зляканим виглядом. Проте не треба бути і занадто розв'язним та веселим, бо вони вирішать, що ви ставитесь до всього цього несерйозно. Розумієте, ви весь час повинні справляти враження приємного, симпатичного юнака і поводитись, як належить джентльменові. І ні в якому разі не лякайтесь — це може дуже пошкодити і вам і нам. Адже ви не винуваті,— значить, у вас немає ніяких причин боятись, хоч ви, звичайно, засмучені всім, що сталось. Я певен, що ви прекрасно усвідомили все це.

— Так, сер, я вас розумію, — відповів Клайд. — Я зроблю все так, як ви кажете. І потім — я ж не ударив її навмисне, це чистісінька: правда, чого ж мені боятись?

Він глянув на Джефсона, на якого з суто психологічних причин покладався більше, ніж на Белнепа. Справді: сказані ним зараз слова були точним повторенням того, що йому твердив Джефсон протягом двох місяців підряд. І зараз, спіймавши його погляд, Джефсон підсунувся ближче і, дивлячись просто у вічі Клайда своїми свердлячими, але водночас підбадьорливими голубими очима, почав:

— Ви не винуваті! Ви не винуваті, Клайд, ясно? Ви тепер цілком розумієте це і повинні весь час вірити в це і пам'ятати про це, бо так воно і є.^ Ви не мали наміру ударити її, чуєте? Ви клянетесь у цьому. Ви поклялись мені й Белнепу, і ми віримо вам. Обставини такі, що ми не можемо змусити середній склад присяжних зрозуміти це і повірити в це, якщо ми подамо все точно так, як ви розповідаєте. Це не пройде, я вже вам пояснював. Але що з того? Ви знаєте правду, ми — теж. Але, щоб добитися для вас справедливого вироку, нам доводиться дати трохи інше, підставне пояснення, підмінити ним правду, яка полягає в тому, що ви ударили міс Олден ненавмисне: ми не можемо сподіватися, що присяжні зрозуміють цю правду в чистому, неприкрашеному вигляді. Ви це розумієте?

— Так, сер, — відповів Клайд, який завжди слухав цю людину з шанобливою увагою.

— Саме тому, як я часто говорив вам, ми і вигадали цю історію про внутрішній перелом, якого ви зазнали. Це не зовсім вірно в часі, але ж ви справді відчули зміну в собі, коли були на озері. І в цьому наше виправдання. Але, зважаючи на всі дивні обставини справи, присяжні цьому ніколи не повірять, і тому ми просто перенесемо переворот, що стався у вашій душі, на інший час, — зрозуміли? Нехай він буде до того, як ви поїхали кататися човном. Це не зовсім вірно, але ж невірним є і саме обвинувачення, ніби ви вдарили її навмисно. І вас не можуть посадити на електричний стілець за неправильним обвинуваченням, — принаймні я на це не згоден. — Він подивився Клайдові просто у вічі, потім додав:

— Розумієте, Клайд, це однаково, немовби заплатити за картоплю або за костюм пшеницею чи бобами, бо, хоч у вас і є гроші, хтось раптом з доброго дива оголосив, ніби вони не справжні, і тепер у вас не хочуть їх брати. Тому вам доводиться розплачуватися пшеницею чи бобами. От ми і дамо їм боби. Але виправдує те, що ви не винуваті. Ви не винуваті! Ви поклялись мені, що в останню хвилину не хотіли її ударити, незалежно від того, які у вас були наміри спочатку. І цього для мене досить. Ви не винуваті.

І тут, узявши Клайда за вилоги піджака і пильно дивлячись в його карі очі, погляд яких виказував напруження і нервозність, Джефсон додав твердо і переконано (для нього самого це переконання було тільки ілюзією, але він неодмінно хотів передати його Клайдові):

— І в ту хвилину, коли ви почнете слабнути чи нервуватись або коли ви будете відповідати на запитання Мейсона і вам здаватиметься, що він бере верх, запам'ятайте, я хочу, щоб ви твердо сказали собі: «Я не винуватий! Не винуватий! Вони не мають права мене засудити, бо я насправді не винуватий». А якщо це не допоможе вам узяти себе в руки, — подивіться на мене. Я буду поруч. Якщо ви почнете хвилюватись, вам треба буде тільки подивитись мені просто у вічі, от як я зараз дивлюсь. І ви будете знати, що я хочу, щоб ви взяли себе в руки і поводились так, як я вам зараз кажу: ви присягнете в тому, в чому ми просили вас присягнути, хоч би що ви при цьому почували, і хоч би вам здавалося навіть, ніби це неправда. Я не допущу, щоб вас стратили за те, чого ви не робили, тільки тому, що вам не дозволять підтвердити під присягою щиру правду. Ну, от і все!

І він весело і лагідно поплескав Клайда по спині, а Клайд, відчувши незвичайний приплив бадьорості, зрозумів у цю хвилину, що, звичайно, він зможе поводитись так, як йому сказано, і саме так і зробить.

Потім Джефсон вийняв годинник і глянув спочатку на Белнепа, потім у найближче вікно. Юрба вже зібралась біля суду та коло дверей тюрми, — тут репортери і фотографи нетерпляче ждали появи Клайда, щоб на ходу зняти його і всіх причетних до справи.

— Ну, здається, пора, — спокійно сказав Джефсон. — Схоже на те, що Есе населення Катаракі збирається пройти в зал суду. У нас буде велика аудиторія. — І, звертаючись до Клайда, додав: — Вам нема чого бентежитись, Клайд. Усе це просто селюки, що зібрались розважитися міським видовищем.

І Джефсон і Белнеп виходять. їх змінюють біля Клайда Краут і Сіссел; оборонці серед перешіптувань юрби перетинають площу, що поросла вигорілою травою, і прямують до будинку суду.

А ще через п'ять хвилин виходить і сам Клайд; перед ним ідуть Слек і Сіссел; супроводять його Краут і Суенк і, крім того, охороняють ще додаткові вартові — по два праворуч і ліворуч — на випадок якихсь замахів і хвилювання юрби. Клайд намагається триматись по змозі бадьоро і впевнено; але навколо так багато грубих і дивних облич — бородаті чоловіки у важких єнотових куртках та шапках або в поношеній, збляклій, непевного вигляду одежі, звичайній для фермерів у цих краях, і їх дружини та діти… І всі дивляться на нього з такою недоброю цікавістю… Він сторопів, немов ось-ось хто-небудь вистрілить в нього з револьвера або кинеться з ножем. Конвоїри з револьверами в руках своїм виглядом тільки посилюють його тривогу. Проте він чує тільки вигуки: «Ведуть! Ведуть!» «Ось він!» «А з вигляду і не скажеш, що вбивця!»

Клацають затвори фотоапаратів, і супутники ще тісніше оточують його, а у нього все холоне всередині.

І от п'ять коричневих кам'яних східців, і двері старого будинку суду, а всередині знову сходи, які ведуть у просторий довгий зал з високою стелею і стінами, пофарбованими в коричневий колір, з високими, вузькими, закругленими вгорі вікнами праворуч та ліворуч і в дальньому, східному кінці: в них вливаються потоки світла. А в західному кінці залу підвищення, і на ньому темнокоричневе різьблене суддівське крісло, і за ним портрет, а праворуч та ліворуч і в глибині залу — лави, ряди лав, кожний дальший ряд трохи вищий від попереднього, і всі поспіль заповнені народом, і в проходах між ними скрізь тісно стоять люди. І коли Клайд увійшов, усі подалися вперед, витягнули шиї, і в нього впились десятки колючих, допитливих очей, і по залу пройшов гул. Він чув це гудіння і шушукання, проходячи повз лави до вільного простору в передній частині залу: там за столом сиділи Белнеп і Джефсон і між ними стояв незайнятий стілець для нього. Він усією істотою відчував навколо всі ці чужі очі та обличчя, і йому не хотілось дивитися на них.

Якраз навпроти, за другим столом, ближче до підвищення, на' якому стояло суддівське крісло, сиділи Мейсон і ще кілька чоловік; Клайд упізнав Ерла Ньюкома та Бертона Беолея; з ними був якийсь чоловік, що його він раніше ніколи не бачив. Коли Клайд увійшов, усі четверо обернулись і уважно подивились на нього.

Цю групу кільцем оточували журналісти й художники — чоловіки і жінки.

Трохи згодом Клайд згадав пораду Белнепа, випростався і з роблено-невимушеним виглядом (цьому почасти суперечило його напружене бліде обличчя і невпевнений погляд) подивився в бік репортерів, які або розглядали його, або робили зарисовки. Вій навіть шепнув: «Повно народу!» Але тут, перш ніж він встиг ще сказати що-небудь, десь пролунали два гучні удари і потім вигук: «До порядку! Суд іде! Прошу встати!» І зразу шепіт і рух у залі змінились глибокою тишею, 3 південного боку підвищення зідчинились двері, і ввійшов рослий чоловік витонченої зовнішності, з квітучим, свіжовиголеним обличчям, одягнений у широку чорну мантію; він швидко рушив до великого крісла за суддівським столом, пильно подивився на всіх присутніх, але, здавалось, не побачив нікого окремо і сів у крісло. І тоді всі в залі сіли.

А потім із-за столика перед підвищенням, ліворуч від суддівського стола, підвівся невисокий літній чолозік і проголосив:

— Слухайте, слухайте! Всі особи, чиї справи призначено до слухання у Верховному суді штату Нью-Йорк, округ Катаракі, наблизьтесь і будьте уважні! Сесія суду відкривається!

За мить цей чоловік знову встав і сказав:

— Штат Нью-Йорк проти Клайда Гріфітса!..

Одразу ж Мейсон підзівся із-за стола і оголосив:

— Народ готовий.

Після того встав Белнеп і з вишуканим, чемним поклоном заявив:

— Відповідач готовий.

Далі той самий клерк опустив руку в квадратний ящик, що стояв перед ним на столі, і, витягши звідти аркушик паперу, голссно прочитав:

— Саймон Дінсмор!

Маленький горбатий чоловічок у коричневому костюмі, з руками, схожими на кліщі, і з мордочкою тхора, підтюпцем підбіг до лави присяжних і сів. До нього зразу ж підійшов Мейсон (його обличчя з приплесканим носом сьогодні здавалось особливо грізним, а гучний голос було чути в найдальших кутках залу) і почав закидати його запитаннями: скільки років? чим займається? чи одружений? скільки дітей? чи визнає страту? Клайд одразу помітив, що останнє запитання пробудило в присяжному чи то злобу, чи то якесь затамоване хвилювання; він швидко і з притиском відповів:

— Звичайно, визнаю — для декого!

Ця відповідь викликала у Мейсона: легку усмішку, а Джефсон обернувся і подивився на Белнепа; той іронічно пробурмотів:

— А ще кажуть, що тут є можливим справедливий суд.

Але Мейсон і сам відчув, що чесний фермер занадто підкреслює свою вже усталену думку, і заявив:

— З дозволу суду народ звільняє кандидата в присяжні.

Белнеп, зустрівши запитливий погляд судді, кивнув на знак згоди, і фермер був на цей раз звільнений від обов'язків присяжного.

А клерк зразу ж дістав з ящика другий аркушик паперу і проголосив:

— Дадлей Ширлайн!

Високий худий чоловік, років тридцяти восьми — сорока, охайно одягнений, педантичний і обережний, підійшов і зайняв місце на лаві присяжних. І Мейсон почав задавати йому ті самі запитання, як і першому.

А тим часом Клайд, всупереч усім вказівкам Белнепа і Джефсона, вже впав у заціпеніння і сидів холодний і безживний. Він почував, що вся ця публіка глибоко ворожа йому. І він здригнувся, подумавши, що серед цієї безлічі людей повинні бути і мати та батько Роберти, а може і її сестри й брати… вони дивляться на нього і всім серцем сподіваються (про це кілька тижнів підряд твердили газети), що він зазнає кари за все…

А ті, хто зустрічався з ним у лікурзькому товаристві і на Дванадцятому озері,— жоден з них не вважав за потрібне як-небудь озватись до нього, адже всі вони, зрозуміло, переконані в тому, що він винуватий, — чи прийшов сюди хто-небудь з них? Наприклад, Джіл, Гертруда або Трейсі Трамбал? Або Вайнет Фент і її брат? Вона була в таборі на Ведмежому озері в той день, коли його арештували. Клайд перебирав у пам'яті всіх цих світських людей, з якими він зустрічався протягом останнього року і які тепер могли побачити його отаким — бідним, нікчемним, занедбаним, обвинуваченим у страшному злочині. І це після всіх його вигадок про багату рідню тут і на Заході! Тепер усі вони, звичайно, вважають його страховищем. Адже вони знають тільки про його злочинний задум, і їм байдуже, що він зазнав… їм невідомі його тривоги і страхи, безвихідне становище, в якому він опинився через Роберту, його любов до Сондри і все, чим вона була для нього. Вони не зрозуміють цього, — та йому і не дадуть нічого сказати про це, коли б він навіть і захотів.

І все-таки він мусить, як радили Белнеп і Джефсон, сидіти рівно і усміхатись або принаймні спокійно й сміливо зустрінути всі спрямовані на нього погляди. Отже, він випростався і на хвилину закам'янів. Боже, яка схожість! Ліворуч від нього на лаві сиділа жінка або дівчина, яка здавалась живим портретом Роберти. Звичайно, це її сестра Емілія, — Роберта про неї часто говорила… але який жах! його серце мало не спинилось. Може, це Роберта? І вона пронизує його примарним і водночас живим, гнівним, обвинувачуючим поглядом. А поруч — ще одна дівчина, теж трохи схожа на Роберту, і коло неї старий, батько Роберти, — той зморшкуватий дід, якого Клайд бачив, коли зайшов до нього на ферму спитати про дорогу. Тепер він мало не з люттю дивиться на Клайда сірими змученими очима, і погляд цей ясно говорить: «Убивця! убивця.» А біля нього лагідна, маленька жінка років п’ятдесяти, під вуаллю, з хворобливим обличчям у зморшках і запалими очима; зустрівши погляд Клайда, вона опустила очі і відвернулась, ніби відчуваючи гострий біль, але не ненависть. Її мати, поза всяким сумнівом. О, як не все жахливо! Як нестерпно тяжко! Серце Клайда стукало нерівно, руки тремтіли.

Щоб отямитись, він опустив очі вниз, на руки Белнепа і Джефсона, що лежали на столі перед ним; адвокати вертіли в руках олівці над розкритими блокнотами і дивились на Мейсона і на чергового кандидата в присяжні (цього разу — якийсь гладун з дурнуватим обличчям). Які різні руки у Белнепа і Джефсона! М’які, білі, з короткими пальцями в одного — і смугляві, вузлуваті й кістляві, з довгими пальцями у другого. Лагідно і ввічливо Белнеп говорить: «Я просив би кандидата залишити лаву присяжних», — і зовсім інакше, мов постріл, лунає уривистий голос Мейсона: «Звільненої» або повільний, але владний шепіт Джефсона: «Відправте-но його, Елвін. Він нам не підходить». І враз Джефсон звертається до Клайда:

— Вище голову, Клайд! Подивіться навколо! Не згинайтесь у три погибелі. Дивіться людям у вічі! І усміхайтесь природно, коли вже ви хочете усміхнутись. Дивіться їм просто у вічі. Вони нічого вам не заподіють. Це просто фермери, які прийшли подивитись на цікаве видовище.

Проте Клайд зразу помітив, що кілька репортерів і художників, вивчаючи його, пишуть ескізи і замітки, — і кров прилинула йому до обличчя, бо він так само чітко відчував на собі їх пронизливі погляди і чув їх в’їдливі слова, як і скрип їхніх пер. І все це для газет — його зблідле обличчя, тремтячі руки, — від них ніщо не сховається… і його мати в Денвері, і всі в Лікурзі прочитають і побачать… дізнаються, як він подивився на Олденів і як вони подивились на нього, а він не витримав і відвів очі. І все ж… все ж… треба взяти себе в руки, випростатися, подивитись навколо, бо інакше Джефсон зневажатиме його.

І Клайд знову постарався взяти себе в руки і побороти страх; він підняв очі і подивився навколо.

І відразу ж побачив біля стіни, поряд з високим вікном, того, кого боявся побачити, — Трейсі Трамбала; очевидно, він відчув інтерес до цієї справи як юрист, а, може, його привела сюди звичайна цікавість або що завгодно, тільки, звичайно, не жаль і не співчуття до Клайда, — але сьогодні в усякому разі він був у залі суду; на щастя, в цю хвилину він дивився не на Клайда, а на Мейсона, що ставив якісь запитання гладкому присяжному^ А поруч Трейсі — Фредді Селс; короткозорі очі його були заховані за сильними окулярами з товстими скельцями, і він дивився в бік Клайда, але, мабуть, не бачив його, — в усякому разі нічим не показав, що бачить.

О, яка мука!

А в п’ятому ояду від них, з другого боку, — м-р і м-с Гілпін, яких, зрозуміло, відіи/кав Мейсон. Але що вони можуть показати? Що він бував у Роберти в її кімнаті, яку вона наймала у них? І що це робилось потай? Це, звичайно, погано. І ще м-р і м-с Ньютон! Навіщо їх викликали свідками? Мабуть, щоб вони розповіли, як жила Роберта' до зустрічі з ним? І ця Грейс Марр, — він її часто бачив мимохідь, але говорив з нею, власне, тільки один раз, на озері Крам; Роберта її зовсім не любила. Що вона скаже? Звичайно, вона може розповісти, як він познайомився з Робертою, але що іще? А за ними — ні, не може бути! — і все ж… так… звичайно, це він, той

Орін Шорт, від якого він дізнався про лікаря Глека. От маєш! Він, мабуть, розкаже про це… безсумнівно, розкаже. Як це люди все пам'ятають! Йому ніколи і на думку не спадало, що так буде.

А от, трохи ближче від третього вікна звідси, але далі, ніж ця жахлива сім’я Олденів, — величезний бородатий чоловік, схожий на квакера колишніх часів, що став бандитом; його звуть Хейт. Клайд бачив його в Бухті Третьої милі і потім у той день, коли його проти волі возили на Біг-Бітерн. Так, це слідчий. А поруч — хазяїн біг-бітернської гостиниці, який змусив тоді Клайда записатися в книзі приїжджих. І потім човняр, в якого Клайд найняв човен. І ще високий, худий провідник, який віз їх з Робертою з станції Ган-Лодж на озеро Біг-Бітерн, — смуглявий, жилуватий, грубий хлопець; тепер він втупився в Клайда своїми маленькими, глибоко посадженими, звіриними очима. Він, напевно, розкаже всі подробиці їх поїздки до озера. Чи згадає він нервозність Клайда в той день і його безглузді вихватки так само ясно, як пам’ятає зараз Клайд? І якщо згадає, то як це вплине на версію про моральний перелом, який він пережив? Чи не поговорити про це ще раз з Джеф-соном?

Але цей Мейсон! Який він упертий! Який енергійний! Як він повинен був працювати, щоб зібрати сюди всіх оцих людей — усіх, хто може свідчити проти Клайда! І от зараз, коли Клайд глянув на нього, він заявляє (напевно, вже в десятий раз, але без особливих результатів, бо лава присяжних і досі порожня):

— Прийнятний для народу!

І незмінно при цих словах Джефсон злегка повертався в бік Белнепа і, не дивлячись на нього, казав:

— Не підходить нам, Елвін. Сухий і неподатливий.

Тоді Белнеп лагідно і ввічливо давав відвід присяжному і майже завжди успішно.

Потім, нарешті,— яке полегшення! — клерк гучно, пронизливим старечим голосом оголосив перерву до другої години дня. І Джефсон, усміхаючись, сказав:

— Ну от, Клайд, це перший раунд. Не так уже складно і не так страшно, правда? А тепер підіть і як слід пообідайте, гаразд? Після перерви все йтиме так само довго і нудно.

Тим часом Краут, Сіссел і решта конвоїрів підійшли ближче і оточили Клайда. І знову — юрба, тиснява, вигуки: «Ось він! Ось він іде! От, от!» Висока товста жінка пробралась майже впритул до нього і просто в обличчя йому крикнула: «Дайте мені подивитись на нього! Я хочу добре розглядіти вас, юначе! У мене теж є дві дочки».

Але ніхто з його знайомих із Лікурга і з Дванадцятого озера, яких він помітив серед публіки, не підійшов до нього. І, звичайно, ніде не було видно Сондри. Белнеп і Джефсон не раз запевняли його, що вона не з'явиться на суді. Навіть її ім'я не згадуватиметься, якщо буде можливо. І Гріфітси, і Фінчлі проти цього.

РОЗДІЛ XX

Аж п'ять днів змарнували Мейсон і Белнеп на добір присяжних. Але, нарешті, дванадцять чоловік, які повинні були судити Клайда, склали присягу і зайняли свої місця. Все це були люди старі й сиві, засмаглі і зморшкуваті — фермери, сільські крамарі, і серед них — агент по продажу автомобілів Форда, власник гостиниці на озері Діксон, продавець з мануфактурного магазина Гамбургера у Бріджбурзі і роз’їзний страховий агент, який постійно проживає в Нардей, на північ від озера Грасс. І всі, за винятком лише одного, одружені. І всі, за винятком лише одного, люди якщо і не занадто моральні, то принаймні релігійні, і всі — вже заздалегідь переконані в провині Клайда. Однак майже всі вони вважали себе людьми чесними та об'єктивними, і всі дуже хотіли засідати як присяжні на такому хвилюючому процесі, а тому були впевнені, що зуміють справедливо і безсторонньо поставитись до фактів, які будуть запропоновані їхній увазі.

Отже, всі вони склали присягу.

І зразу підвівся Мейсон.

— Панове присяжні!.. — почав він.

А Клайд, так само як і Белнеп та Джефсон, дивився на них і питав себе, яке враження справить вступна промова Мейсона, бо при цих особливих обставинах не можна було б підшукати більш енергійного і наелектризованого обвинувача. Це для нього така щаслива нагода! Хіба не звернені на нього погляди всіх громадян Сполучених Штатів? Він гадав, що це так. Немовби якийсь режисер раптом вигукнув: «Світло! Знімаємо!»

— Безперечно, — почав Мейсон, — протягом минулого тижня багатьох з вас стомлювала, а часом і дивувала величезна ретельність, з якою представники оборони і обвинувачення перебирали кандидатів, з числа яких вас обрано. Було нелегко знайти дванадцять чоловік, на чий розгляд могли б бути подані всі обставини цієї надзвичайної справи, — обставини, що їх вам належить зважити з усією справедливістю та розумінням, яких вимагає закон. Щодо мене, джентльмени, то, коли я виявляв таку ретельність, мене спонукало лише одно, я думав тільки про одно: щоб восторжествувало правосуддя! Мною не керували ні злоба, ні будь-які упередження. До дев'ятого липня цього року я особисто навіть не підозрював ні про існування підсудного або його жертви, ні про злочин, в якому його нині обвинувачується. Але, джентльмени, хоч які великі були спочатку мій подив і недовір’я, коли я почув, що людина такого віку, з таким вихованням і зв’язками опинилась у становищі підсудного, обвинуваченого в такому злочині,— поступово я змушений був змінити свою думку. Мені довелося назавжди відкинути свої перші сумніви і на підставі безлічі доказів, які буквально сипались на мене, прийти до висновку, що мій обов'язок виступити від імені народу обвинувачем у цій справі.

«Але хоч би там як, перейдемо до фактів. Дві жінки фігурують у цій справі. Одна мертва. Ім'я другої (він обернувся в бік Клайда і вказав на Белнепа та Джефсона, що сиділи поруч нього) за згодою між обвинуваченням і обороною не буде тут назване, бо ми не повинні завдавати марних страждань. Справді, я можу запевнити вас, що кожним своїм словом і кожним фактом, який я тут подам, обвинувачення переслідуватиме єдину мету: добитися того, щоб восторжествувало істинне правосуддя, відповідно до законів нашого штату і до злочину, в якому обвинувачується підсудний. Істинне правосуддя, джентльмени, істинне і справедливе. Але якщо ви не будете діяти чесно і не ухвалите належного вироку відповідно до обставин справи, ви завдасте народові штату Нью-Йорк і народові округу Катаракі серйозної образи. Бо народ покладається на вас і чекає від вас глибоко обдуманого рішення.

Тут Мейсон зробив паузу, і потім, ставши в трагічну позу, повернувся до Клайдаі і, час від часу вказуючи на нього пальцем, провадив далі:

— Народ штату Нью-Йорк обвинувачує (він так промовив це слово, ніби хотів, щоб в ньому чути було вибухи грому) Клайда Гріфітса, який сидить тут на лаві підсудних, у тому, що він вчинив убивство із заздалегідь обдуманим наміром. Народ обвинувачує його в тому, що він, вдавшись до обману, навмисне, із злобою та жорстокістю, вбив Роберту Олден, дочку фермера, який уже багато років живе поблизу містечка Більц в округу Майміко, і потім намагався навіки сховати від людей і від земного правосуддя тіло вбитої. Народ обвинувачує названого Клайда Гріфітса (тут Клайд, скоряючись шепоту Джефсона, по змозі невимушено відкинувся на спинку стільця і по змозі незворушно став дивитись в обличчя Мейсону, який теж дивився просто на нього) в тому, що він перед тим, як вчинити цей злочин, тижнями плекав свої підступні плани, а потім обдумано і холоднокровно здійснив їх.

«Пред'являючи ці обвинувачення, народ штату Нью-Йорк готовий подати вам докази по кожному з них. Вас буде повідомлено про факти, і цим фактам ви, а не я, повинні стати єдиними суддями.

Він знову замовк, змінив позу, поки нетерплячі слухачі тіснились і подавались наперед, жадібно чекаючи кожного його слова, і, піднявши руку і театральним жестом відкинувши назад своє кучеряве волосся, знову заговорив:

— Джентльмени, мені не доведеться довго розповідати, — ви самі, слухаючи цю справу, переконаєтеся в тому, що являла собою дівчина, чиє життя так жорстоко обірвалось у водах Біг-Бітерну. За всі двадцять років її життя (Мейсон добре знав, що їй було двадцять три роки і що вона була на два роки старша від Клайда) ніхто з людей, які знали її, не міг сказати про неї жодного поганого слова. І нічого поганого про неї, я певен, ми не почуємо тут, на суді. Трохи більше року тому, дев’ятнадцятого липня, вона переїхала в Лікург, щоб своїм трудом добувати кошти для допомоги сім'ї. (Тут весь зал почув ридання батьків, сестер і братів Роберти.)

— Джентльмени… — провадив далі Мейсон і найдокладніше опи-сав життя Роберти, починаючи з того часу, коли вона залишила рідний дім і оселилася з Грейс Марр, і до тієї пори, як вона зустрілася з Клайдом на озері Крам і розійшлася з подругою та з своїми покровителями Ньютонами, скоряючись вимозі Клайда, який забажав, щоб вона жила одна серед чужих людей. Мейсон розповів про те, як вона приховувала від батьків справжні причини цього підозрілого переселення і як, кінець кінцем, піддалась підступним умовлянням Клайда. Її листи до нього з Більца давали змогу докладно простежити весь хід подій. І далі так само старанно і докладно Мейсон розповів про Клайда, про його захоплення «вищими колами» Лікурга і особливо багатою та красивою міс X, яка, зацікавившись ним, через свою невинність і доброту дозволила йому сподіватись, що він може добитись її руки, і мимоволі пробудила в ньому пристрасть, яка стала причиною раптової зміни в його почуттях до Роберти; внаслідок це і привело (Мейсон запевняв, що підтвердить свої слова доказами) до злочинного задуму і потім до смерті Роберти.

— Але хто цей суб’єкт, — враз трагічно вигукнув Мейсон, — якому я пред'являю всі оці обвинувачення? Ось він сидить перед вами. Може, він — син занепалих батьків, виплодок міських трущоб, і йому ніде було набути належне уявлення про обов'язки, без яких немислиме пристойне і гідне порядної людини життя? Чи такий він? Навпаки! Його батько належить до тієї ж родини, яка створила в Лікурзі одно з найбільших і найзначніших підприємств — фірму «Гріфітс і Компанія, комірці і сорочки». Він був бідний — так, без сумніву, але не бідніший від Роберти Олден, а на її вдачу бідність, видно, не вплинула шкідливо. Його батьки в Канзас-Сіті, у Денвері, а перед тим у Чікаго і Гренд-Репідс, у штаті Мічіган, вели, очевидно, життя пастирів душ, хоч і не мали сану: вони проповідували і керували місіями; за зібраними мною відомостями, це люди по-справжньому, глибоко релігійні і порядні в усіх відношеннях. Але він, їх старший син, якого, здавалося б, повинен був запалювати цей приклад, рано відвернувся од їх світу і призвичаївся до більш легковажного життя. Він став посильним у відомому готелі «Грін-Девідсон» у Канзас-Сіті.

І Мейсон почав доводити, що Клайд завжди був перекотиполем, бродягою, якому, може, через певну особливість його натури, вічно не сидиться на одному місці. Пізніше, розповідав далі Мейсон, він дістав пост завідуючого відділом на добре відомій фабриці його дядька в Лікурзі. Поступово він став вхожий у те товариство, до якого належали його дядько і діти дядька. Він одержував таку платню, що міг дозволити собі зняти кімнату на одній з кращих вулиць міста, а дівчина, яку він убив, жила в жалюгідній кімнатинці на глухій околиці.

— Досі,— провадив далі Мейсон, — чомусь старанно перебільшували молодість підсудного. (Тут він дозволив собі зневажливо усміхнутись.) І його оборонці, і газети всі знову й знову називали його хлопчиком. Але він не хлопчик. Він дорослий мужчина. Щодо його становища у суспільстві і виховання, він мав більше переваг, ніж будь-хто з вас тут, на лаві присяжних. Він подорожував. У готелях і клубах, у лікурзькому товаристві, з яким він був зв’язаний такими тісними узами, він зустрічався з порядними, достойними і навіть видатними, визначними людьми. Адже в момент арешту, два місяці тому, він був у дуже вишуканому товаристві, в компанії світської молоді, яка приїхала в наші місця на літній сезон. Запам’ятайте це! Він має зрілий, зовсім не дитячий розум. Це розум цілком розвинений і прекрасно урівноважений.

«Джентльмени, — провадив він далі,— як незабаром доведе вам обвинувачення, через якихось чотири місяці після приїзду обвинуваченого в Лікург ця дівчина почала працювати на фабриці в тому відділі, який він очолював. І не більш як через два місяці він умовив її переїхати від поважних та богобоязливих людей, в яких вона оселилась у Лікурзі, в дім, що про нього вона нічого не знала. Головна перевага цього нового житла з точки зору обвинуваченого полягала в тому, що тут він міг потай, наодинці, не боячись будь-чийого нагляду, здійснювати свої мерзенні цілі щодо цієї дівчини.

«На фабриці компанії Гріфітс, — ми вам це пізніше доведемо, — існує одно правило, яке пояснює багато чого в цій справі: ніхто з вищих службовців або завідуючих цехами та відділами не повинен входити в будь-які позаслужбові відносини з підлеглими йому дівчатами і взагалі з робітницями фабрики ні в її стінах, ні поза ними. Це могло б несприятливо відбитись на моралі і репутації службовців цього прекрасного підприємства, і тому забороняється. Незабаром після того, як цей чоловік прийшов на фабрику, його ознайомили з зазначеним правилом. Але чи стримало це його? Чи стримало його хоч у будь-якій мірі опікування та увага, так недавно виявлені йому дядьком? Анітрохи! Потайність! Потайність з самого початку! Зваблення— от його мета. Таємне, умисне, неморальне і беззаконне, неприпустиме і засуджуване суспільством співжиття поза священними, облагороджуючими узами шлюбу.

«Така була його мета, джентльмени! Але чи знав хоч хто-небудь у Лікурзі, або десь-інде, що його і Роберту Олден зв'язували такі відносини? Жодна душа! Жодна душа, як я міг встановити, не мала ані найменшого уявлення про цей зв'язок, поки дівчина не загинула. Жодна душа! Тільки подумати!

«Панове присяжні! — тут у голосі Мейсона забриніло мало не благоговіння. — Роберта Олден любила підсудного всіма силами своєї душі. Вона любила його тією любов'ю, що становить найвищу таємницю людського розуму та людського серця і в своїй силі та в своїй слабості здатна зневажити страх сорому і навіть небесної кари. Це була дівчина чистосердна, скромна, добра і віддана, дівчина палка і любляча. І вона любила, як може любити тільки великодушна, довірлива: і самовіддана душа. І люблячи так, вона, зрештою, віддала йому все, що може віддати жінка коханому.

«Друзі мої, це траплялось мільйони раз у нашому світі і це трапиться ще мільйони раз у майбутньому. Це не нове і це ніколи не застаріє.

«Але в січні або в лютому ця дівчина, яка тепер спочиває в м6-> гилі, змушена була прийти до підсудного Клайда Гріфітса і сказати йому, що вона має стати матір’ю. Ми доведемо вам, що і тоді, і пізніше вона благала його виїхати з нею і повінчатись.

«Але чи виконав він її просьбу? Чи мав намір виконати? О, ніі Бо на цей час у мріях і почуттях Клайда Гріфітса сталася зміна. Він встиг побачити, що ім’я Гріфітс у Лікурзі відкриває доступ з найдобірніше коло людей, і що той, хто був нікчемністю в Канзас-Сіті або в Чікаго, тут — визначна особа і може зав’язувати знайомства з багатими й освіченими дівчатами, які бувають у сферах, безмежно далеких від того середовища, до якого належала Роберта Олден. Більше того: він знайшов дівчину, яка зовсім полонила його своєю красою, багатством, становищем у суспільстві,— поруч неї скромна фабрична робітниця, дочка фермера, в своїй убогій самотній кімнатці, де він сам її оселив, здавалась, звичайно, жалюгідною. Вона була досить хороша для любовної інтрижки, а не для шлюбу. І він не схотів з нею одружитися.

Мейсон замовк на мить, а потім провадив далі:

— Проте я не міг знайти ані найменшої зміни в житті Клайда Гріфітса, і його пристрасть до світських розваг анітрохи не зменшилась. Навпаки, з січня до п'ятого липня і навіть пізніше, — так, навіть, після того, як вона змушена була кінець кінцем сказати йому, що коли він не вивезе її і не одружиться з нею, вона звернеться до почуття справедливості тих, хто знав і її, і Клайда, і навіть після того, як вона, холодна, позбавлена життя, знайшла вічний спокій на дні Біг-Бітерну, — танці, пікніки, автомобільні екскурсії, запрошення на обіди, прогулянки і розваги на Дванадцятому озері, на Ведмежому озері… Видно, йому і на думку не спадало, що становище, в якому опинилась міс Олден, і морально, і з погляду громадськості зобов'язує його змінити свою поведінку.

Мейсон замовк і подивився в бік Белнепа та Джефсона, а вони, не дуже засмучені або заклопотані, тільки усміхнулись — спочатку йому, а потім і один одному; але Клайд, наляканий гнівною пристрасністю цієї промови, з тривогою думав про безліч захованих у ній перебільшень і несправедливостей.

Мейсон перепинив ці його міркування.

— Отже, як я вже сказав, джентльмени, — знову заговорив він, — Роберта Олден почала наполягати, щоб Гріфітс одружився з нею. І він обіцяв їй одружитись. Однак ви побачите — це випливає з усіх наявних даних, — що він зовсім не мав наміру виконати свою обіцянку. Навпаки, коли він не міг далі терпіти її нарікань і миритися з небезпекою, яку, безперечно, являло для нього її перебування в Лікурзі, він умовив її виїхати додому, до батьків, очевидно під тією приключкою, що їй слід пошити собі дещо з одежі на той час, коли він приїде по неї і відвезе її в яке-небудь віддалене місто, де їх ніхто не знає і де вона, вже його дружина, зможе достойно дати життя їхній дитині. Як видно з її листів до нього, — я доведу це, — він повинен був приїхати по неї через три тижні після її приїзду додому, в Більц. Але чи приїхав він, як обіцяв? Ні, він цього не зробив.

«Кінець кінцем — і тільки тому, що іншого виходу не було, — він дозволив їй приїхати до нього шостого липня, рівно за два дні до її смерті. Не раніше, ніж… але про це далі! Тим часом у період між п'ятим червня і шостим липня він залишив її тужити на цій маленькій, занедбаній фермі поблизу Більца, в округу Майміко, де вона з допомогою сусідок шила собі деякі плаття, що їх навіть тепер не наважувалась назвати своїм посагом. Вона підозрівала, що він кине її, і боялася цього. І от щодня, а іноді й двічі на день, вона пише йому, ділиться своїми страхами і благає його листом або хоч словом підтвердити, що він справді приїде і забере її.

«Але ж чи виконав він її просьбу? Жодного листа. Жодного!

О, ні, джентльмени, ні! Натомість кілька розмов телефоном: їх було не так легко простежити і зрозуміти. Але і ці розмови відбувались так рідко, уривками, що вона гірко скаржилась на його неуважність, па відсутність інтересу до неї в цей час. Наприкінці тих п'яти тижнів, зневірившись, вона навіть написала йому так (тут Мейсон вийняв з пачки, що лежала перед ним на столі, один лист і прочитав): «Попереджаю тебе, що коли я не дочекаюся від тебе телефонного дзвінка або листа до полудня п'ятниці, я приїду в Лікург того ж вечора, і всі дізнаються, як ти повівся зі мною». Ось ті слова, джентльмени, які змушена була, зрештою, написати бідна дівчина.

«Але чи хотів Клайд Гріфітс, щоб всі дізнались, як він повівся з нею? Звичайно, ні! І тоді в його свідомості зародився план, з допомогою якого він думав уникнути викриття і назавжди накласти печатку мовчання на уста Роберти Олден. І, джентльмени, обвинувачення доведе вам, що він справді закрив їй рот.

І тут Мейсон розгорнув спеціально заготовлену карту Адірондакськнх гір, на якій червоним чорнилом було позначено шлях Клайда до і після смерті Роберти — аж до тієї години, коли його арештували на Ведмежому озері. При цьому Мейсон почав пояснювати присяжним ретельно обдуманий план Клайда, розрахований на те, щоб замести сліди: розповів про записи в гостиницях під вигаданими іменами, про два капелюхи, а також про те, що від Фонди до Утіки і потім від Утіки до озера Грасс Клайд і Роберта їхали в різних вагонах.

— Не забувайте от про що, джентльмени, — заявив далі Мейсон. — Хоч він раніше і говорив з Робертою про цю поїздку як про весільну, та не хотів, щоб хто-небудь дізнався, що він подорожує з нареченою, — не хотів навіть тоді, коли вони приїхали на Біг-Бітерн. Бо він збирався не одружитись, а відшукати глухе, відлюдне місце, де міг би погасити життя набридлої йому дівчини. Але чи перешкодило це йому за добу і за дві доби до вбивства обіймати її і повторювати обіцянки, які він зовсім не мав наміру виконати? Чи перешкодило? Я покажу вам реєстраційні записи в двох гостиницях, де вони спинялись, наймаючи вдвох одну кімнату, бо вважалось, що не сьогодні-завтра вони одружаться. Але ця подорож тривала не одну, а дві доби тільки тому, що обвинувачений помилився, сподіваючись, що на озері Грасс немає людей. Переконавшись, що ця місцевість, навпаки, дуже людна, — центр сектантської літньої колонії,— він вирішив податись на більш відлюдне озеро Біг-Бітерн. І от, джентльмени, перед вами неймовірне і жорстоке видовище: начебто ні в чому не винуватий молодий чоловік, якого неправильно розуміють, возить стомлену дівчину із змученою душею з місця на місце, відшукуючи озеро, досить безлюдне для того, щоб можна було втопити її. І це тоді, коли їй залишається тільки чотири місяці до материнства!

«А потім, приїхавши, нарешті, на досить пустинне озеро, він веде її з гостиниці, де знову-таки записався під вигаданим прізвищем як Кліфорд Голден з дружиною, садовить у човен і везе на смерть. Бідолашна думала, що їде на коротку прогулянку перед весіллям, про яке він їй казав і яке мало скріпити й освятити їхні відносини. Скріпити й освятити все! Скріпити й освятити, як скріплюють і освячують, зімкнувшись над головою, хвилі, але не інакше… не інакше! А він пішов, неушкоджений і підступний, неначе вовк, який наситився своєю жертвою… Він ішов до свободи, до шлюбу з іншою, до вершин громадського і матеріального добробуту, кохання і щастя, тоді як вона, безмовна і безіменна, спочила вічним сном у своїй водяній могилі.

«Але, джентльмени, шляхи буття, шляхи господні недовідомі, і провидіння скеровує наше життя, як воно хоче, незважаючи на всі наші зусилля. Справді, хоч там що, а буде так, як бог дасть!

«Обвинувачений, звичайно, здивований: звідки я знаю, що, навіть ідучи з гостиниці на Біг-Бітерні, вона ще думала про близьке весілля? Безсумнівно, він тішиться думкою, що насправді я не можу цього знати. Але який прозорливий і глибокий повинен бути розум, здатний передбачити і запобігти всім випадковостям і можливостям! От він сидить тут, впевнений, що його адвокати допоможуть йому щасливо вийти з цього становища. (При цих словах Клайд напружено випростався, почуваючи, що волосся заворушилось у нього на голові і сховані під столом руки затрусились.) Він не знає, що ця дівчина в номері гостиниці на озері Грасс написала своїй матері лист, але не встигла його відіслати, і він лежав у кишені її пальта, залишеного в бігбітернській гостиниці, бо в цей день було жарко, і, крім того, вона, звичайно, сподівалась повернутися. Цей лист тут, у мене на столі.

Зуби Клайда почали вибивати дроб. Він тремтів, неначе в ознобі. Так, вірно, вона залишила пальто в гостиниці! Белнеп і Джефсон теж насторожились, питаючи себе, що це може означати. Чи не пошкодить ця фатальна випадковість обідуманому ними планові оборони, чи не згубить його зовсім? їм залишалось тільки чекати.

— В цьому листі,— провадив далі ІМейсон, — вона пояснює, чого вона приїхала туди. Щоб повінчатися — не більше і не менше. (При цій заяві Джефсон і Белнеп, так само як і Клайд, зітхнули з величезною полегкістю: це було їм на руку.) І повінчатися дуже скоро,

Через день або два, — провадив далі Мейсон, ще думаючи, ніби цими словами він змушує Клайда буквально вмирати від страху. — Але Голден або Грехем з Олбені чи Сіракуз, чи ще там звідкись, думав інакше. Він знав, що не повернеться. І він узяв з собою в човен усе своє добро. І весь довгий день, з полудня до вечора, він шукав зручного місця на цьому відлюдному озері,— такого місця, яке було б важко помітити звідкись з берега, — це ми вам доведемо. І смерком він знайшов таке місце. І потім, ідучи лісом на південь, з новим солом'яним капелюхом на голові і з чистим сухим чемоданом у руках, він вважав себе в цілковитій безпеці. Кліфорда Голдена більше не було, і Карла Грехема більше не було, — вони потонули, вони спочивали на дні Біг-Бітерну разом з Робертою Олден. Але Клайд Гріфітс був живий і вільний і прямував до Дванадцятого озера, до того товариства, яким він так дорожив.

«Джентльмени, Клайд Гріфітс убив Роберту Олден перед тим, як кинув її у воду. Він ударив її по голові і по обличчю і думав, що ніхто не бачив цього. Та коли її останній передсмертний крик пролунав над водами Біг-Бітерну, там був свідок, і перш ніж обвинувачення скаже тут своє останнє слово, цей свідок стане перед вами і розповість вам усе.

У Мейсона не було свідка — очевидця злочину, але він не міг встояти перед можливістю викликати тривогу у ворожому таборі.

І справді, результат навіть перевершив його сподівання. Клайд, який досі, особливо після приголомшливої звістки про лист Роберти, намагався терпіти все з незворушним виглядом зневаженої невинності, раптом застиг — і потім весь зіщулився. Свідок! Він дасть показання! Господи! Значить, цей свідок, — байдуже хто там він, — ховався десь на відлюдному березі озера… він бачив цей ненавмисний удар, чув крики Роберти». бачив, що Клайд не пробував допомогти їй! Бачив, як він поплив до берега, потім зник… і, може, стежив за ним, коли він переодягався в лісі. Господи! Клайд учепився руками в стілець, голова його ривком відкинулась назад, немовби від сильного удару: адже це означає смерть, його безперечно стратять! Господи! Більше немає надії! Голова його безсило схилилась, — здавалось, він зараз знепритомніє.

Заява Мейсона спочатку змусила Белнепа впустити олівець, яким він робив нотатки; потім його погляд став розгубленим і збентеженим, бо обороні не було чим відбити такий удар… Але він зразу схаменувся, що його поведінка — верх необережності, і оволодів собою. Невже кінець кінцем Клайд збрехав їм? Невже він убив її навмисне та ще при якомусь не поміченому ним свідкові? Коли так, їм треба якось відмовитись від цієї безнадійної і небезпечної для їх репутації справи.

Щождо Джефсона, то і він в першу хвилину був приголомшений і спантеличений. В його міцній голові, яка не дуже легко піддавалась потрясінням, пробігали уривки думок: невже справді є такий свідок?.. І Клайд брехав? Тоді жереб кинуто. Адже він уже признався їм, що вдарив Роберту, і свідок, напевне, бачив це. І, значить, кінець усім цим балачкам про раптовий душевний перелом. Хто повірить у це після такого свідчення?

Але Джефсон по натурі був надто упертий і рішучий, щоб дозволити собі зразу відступити перед нищівною заявою прокурора. Він обернувся, подивився на розгублених, але вже зніяковілих від власної слабості Белнепа та Клайда і прошепотів:

— Я не вірю цьому. Він бреше, на мою думку, або намагається нас залякати. У всякому разі почекаємо — побачимо. Наша черга прийде ще не скоро. Дивіться, скільки тут свідків. Ми будемо вести перехресний допит тижнями, якщо захочемо, — доти, покц не мине строк його повноважень. Тут часу на тисячу справ, — зокрема, на те, щоб з’ясувати, що це за свідок. До того є ще і версія самогубства, і те, що сталося насправді. Клайд покаже під присягою, як це було: впав у транс, забракло мужності діяти… Навряд чи хто-небудь міг бачити це на відстані п’ятисот футів. — Він похмуро усміхнувся і додав, але так, щоб не чув Клайд: —Я думаю, на крайній випадок ми зможемо домогтися, щоб він відбувся двадцятьма роками, як на вашу думку?

РОЗДІЛ XXI

А потім свідки, свідки, свідки, — сто двадцять чоловік. Їх показання, особливо показання лікарів, трьох провідників та жінки, яка чула останній крик Роберти, багато разів опротестовували Джефсон та Белнеп, бо від неточностей і помилок, що їх могли виявити адвокати в цих показаннях, залежала правдоподібність сміливо задуманої оборони Клайда. Через це процес затягнувся до листопада, коли Мейсон переважною більшістю голосів був обраний суддею, чого він так прагнув. І завдяки тому, що процес проходив так бурхливо, в енергійних суперечках, він привертав дедалі більшу увагу та інтерес широкої публіки по всій країні.

День від дня, як повідомляли репортери з залу суду, ставало чимраз ясніше, що Клайд винен. Проте, скоряючись настійливим вимогам Джефсона, він зустрічав нападки кожного свідка обвинувачення спокійно і навіть сміливо.

— Ваше ім’я?

— Тайтус Олден.

— Ви батько Роберти Олден?

— Так, сер.

— Отже, містер Олден, розкажіть присяжним, як і при яких обставинах ваша дочка Роберта переїхала в Лікург.

— Заявляю протест. Не стосується справи, неістотно, неправомірно, — перебиває Белнеп.

— Я зв’яжу це із справою, — вставляє Мейсон, дивлячись на суддю, і той вирішує, що Тайтус може відповісти, але цю відповідь можна буде виключити, коли виявиться, що вона «не стосується справи».

— Вона поїхала в Лікург шукати роботу, — відповідає Тайтус.

— А чому вона поїхала туди шукати роботу?

Знову протест, знову виконуються всі формальності, після чого старому дозволяють продовжувати.

— Та, бачите, наша ферма, коло Більця, по-справжньому ніколи не давала прибутку, і діти мусили нам допомагати, а Боббі була старша…

— Прошу виключити це з протоколу!

— Виключається.

— Боббі — це зменшене ім'я, яким ви називали свою старшу дочку Роберту? Вірно?

— Протестую… — і так далі.

— Схд відхиляє протест оборони.

— Вірно, сер. Так ми її іноді називали дома. Просто Боббі.

Клайд уважно слухав; не здригнувшись, він витримав суворий обвинувачуючий погляд цього похмурого сільського Пріама і здивувався: він уперше почув зменшене ім'я своєї колишньої коханки. Він називав її Бертою, і вона ніколи не казала йому, що дома її називали Боббі.

І під перехресним вогнем протестів, сперечань, рішень судді Олден, керований Мейсоном, розповідав, як Роберта, одержавши лист від Грейс Марр, вирішила поїхати в Лікург і оселитись у м-ра і м-с Ньютон, як вона почала працювати на фабриці Гріфітсів і як відтоді рідко бачили її рідні, поки п'ятого червня вона не повернулась додому, щоб відпочити і пошити собі кілька платтів.

— Вона не казала, що збирається вийти заміж?

— Ні.

Але вона писала довгі листи, — він тоді не знав кому, — і була чимсь пригнічена і не зовсім здорова. Двічі він бачив, як вона плакала, але нічого не сказав, розуміючи, що вона не хотіла, щоб це помітили. Кілька разів її викликали до телефону з Лікурга, востаннє четвертого або п'ятого липня, за день до її від'їзду, — він це добре пам’ятає.

— А що вона взяла з собою, коли виїздила?

— Свій чемодан і скриньку.

— І ви впізнаєте цей чемодан, якщо вам показати його?

— Так, сер.

— Це він? (Один з помічників Мейсона приніс чемодан і поклав його на столик.)

Олден глянув на чемодан, витер очі кулаком і сказав:

— Так, сер.

А потім — такими драматичними ефектами Мейсон намагався супроводити весь хід процесу — принесли скриньку Роберти, і Тайтус Олден, його дружина, дочки і син — всі розплакались, побачивши її. І після того, як Тайтус підтвердив, що це скринька Роберти, і чемодан, і скриньку було розкрито. І плаття, пошиті Робертою, сяка-така білизна, туфлі, капелюшки, туалетне приладдя, подароване Клайдом, фотографії матері, батька, сестер та братів, стара сімейна куховарська книга, ложки, виделки та ножі, сільнички та перечниці — подарунки бабусі, які Роберта дбайливо зберігала для майбутнього родинного життя, — все це було переглянуто і впізнано.

Це відбувалося всупереч протестові Белнепа, — адже Мейсон обіцяв «зв'язати» все із справою, — правда, свою обіцянку він не зміг виконати, і відповідно суддя розпорядився вилучити ці показання з протоколу. Проте патетична сцена справила глибоке враження на розум і серця присяжних. А Белнеп, критикуючи тактичні хитрування Мейсона, добився тільки того, що цей джентльмен люто прогримів:

— Хотів би я знати, хто тут веде обвинувачення?

— Республіканський кандидат на пост судді нашого округу, я гадаю І — відповів Белнеп, викликавши цим вибух реготу, що змусило Мейсона втратити самовладання і закричати:

— Ваша честь! Я протестую! Це неетична і незаконна спроба долучити до справи політичне питання, яке зовсім її не стосується. Це хитре і зловмисне бажання підказати присяжним, неначе я, бувши кандидатом республіканської партії на пост судді округу, не можу з належною безсторонністю вести обвинувачення в цій справі. Я вимагаю пробачення і, поки не почую його, не зроблю ані кроку більше!

Після цього суддя Оберуолцер, розуміючи, що сталось дуже серйозне порушення судового етикету, покликав до себе Мейсона та Белнепа і, вислухавши спокійні і ввічливі пояснення цього останнього відносно того, що саме він мав на думці, наказав, щоб надалі жоден з них під страхом обвинувачення в неповазі до суду не допускав натяків на політичну обстановку в будь-якій формі.

Проте Белнеп і Джефсон вітали себе з удачею: їх висновок відносно кандидатури Мейсона та його прагнення скористатися справою Клайда, щоб висунутись, був таким чином доведений до відома суду і присяжних.

А потім ще і ще свідки…

Грейс Марр жваво і багатослівно розповіла про те, де і як вона познайомилася з Робертою і яка це була чиста, безгрішна та побожна дівчина і яка різка зміна сталася з нею після зустрічі з Клайдом на озері Крам. Вона стала скритною, ухильною, вигадувала всілякі брехливі виправдання для якихсь незвичайних походеньок, — наприклад, ішла ввечері з дому і поверталась дуже пізно, і казала, що провела суботу і неділю там, де її насправді не було, і нарешті, коли Грейс наважилась висловити їй своє осудження, Роберта несподівано виїхала від них, не залишивши навіть своєї адреси.

І в усьому цьому був винен мужчина, і цим мужчиною був Клайд Гріфітс. Якось увечері Грейс пішла слідом за Робертою — це було у вересні або в жовтні минулого року — і побачила її і Клайда недалеко від будинку Гілпінів. Вони стояли під деревом, і Клайд обнімав її.

Тут, за пропозицією Джефсона, свідком Грейс Марр зайнявся Белнеп і, ставлячи хитромудрі запитання, намагався з’ясувати, чи справді Роберта після приїзду в Лікург була така побожна і доброчесна, як це говорить міс Марр. Але змарніла, дражлива міс Марр запевняла, що, як вона знає, до того дня, коли сталася зустріч з Клайдом на озері Крам, Роберта була зразком правдивості і чистоти.

І потім те саме під присягою показали Ньютони.

А далі Гілпіни — жінка, чоловік і дочки, — причому кожен під присягою показував тільки те, що сам бачив і чув. М-с Гілпін згадала, коли і як Роберта переїхала до них з цими самими чемоданом та скринькою, як замкнуто і самотньо вона жила і як, нарешті, вона, м-с Гілпін, жаліючи дівчину, стала запрошувати її, щоб дати їй змогу трохи розважитись, але Роберта незмінно відмовлялась. Та потім, наприкінці листопада (правда, у м-с Гілпін щоразу бракувало мужності заговорити про це з такою милою і скромною дівчиною), вона

І обидві її дочки переконались, що зрідка, після одинадцятої години Роберта приймає когось у себе в кімнаті, але хто це був, м-с Гілпін не знає. І знову Белнеп під час перехресного допиту намагався добитись таких признань і відомостей, які доводили б, що Роберта: була не такою вже бездоганною пуританкою, якою змальовували її свідки, — але це йому не вдалось. М-с Гілпін, так само як її чоловік, була дуже прив’язана до Роберти, і тільки під натиском Мейсона, а потім і Белнепа вони розповіли про пізні візити Клайда.

Далі їх старша дочка Стелла посвідчила, що наприкінці жовтня або на початку листопада, незабаром після того як Роберта оселилась у них, вона (Стелла), повертаючись додому, зустріла Роберту з якимсь чоловіком, — тепер вона бачить, що це був Клайд; вони стояли за сотню кроків від будинку і, як видно, сперечались. Вона уповільнила ходу і прислухалась. Усього вона не могла почути, але навідні запитання Мейсона допомогли їй пригадати, що Роберта не хотіла, аби він зайшов до неї в кімнату. «Це було б недобре», говорила вона. І він, зрештою, круто повернувся і пішов геть, а Роберта стояла з простягнутими руками, ніби благаючи його повернутись.

А здивований Клайд тільки широко розкривав очі. Адже в ті дні, та, власне, і протягом усього свого знайомства з Робертою, він вважав, що за ним ніхто не стежить. Цими свідченнями, безумовно, підтверджувалось багато обвинувачень, висловлених Мейсоном в його вступній промові: що він навмисне, цілком розуміючи справжнє значення своїх дій, умовляв Роберту зробити так, як вона явно не хотіла. Ці свідчення, напевно, підбурять проти нього суддю, так само як і присяжних і всіх отих наскрізь пройнятих умовностями та пересудами провінціалів, здебільшого — сільських жителів. Белнеп, розуміючи це, спробував збити з пантелику Стеллу і змусити її взяти під сумнів, що вона бачила саме Клайда. Але він добився тільки того, що вона подала ще нові відомості: якось у листопаді або на початку грудня, незабаром після згаданого випадку, вона бачила, як Клайд з якоюсь коробкою під пахвою з'явився біля дверей Роберти, постукав і ввійшов. Вона ясно впізнала в ньому того самого молодого чоловіка, який тієї місячної ночі сперечався з Робертою.

Після неї Уігем і за ним Лігет підтвердили дати вступу на роботу Клайда і Роберти, а також наявність правила щодо взаємин між начальниками і робітницями. Вони посвідчили, що, наскільки тоді можна було помітити, поведінка Клайда і Роберти була бездоганна: вони, здавалось, навіть і не дивились один на одного, а втім, не задивлялись і ні на кого іншого (це заявив Лігет).

А потім ще свідки. М-с Пейтон показала, все, що знала про життя Клайда в її домі і про його світські знайомства, бо вона була обізнана з ними. За свідченнями м-с Олден, торік на різдво Роберта призналась їй, що її начальник — Клайд Гріфітс, племінник хазяїна фабрики, залицяється до неї, але це поки що має лишатися таємницею. Френк Гаррієт, Харлей Бегот, Трейсі Трамбал і Фредді Селс посвідчили, що в грудні минулого року Клайда завжди запрошували на різні звані обіди і вечори. Джон Ламберт, аптекар із Скенектеді, посвідчив, що якось у січні до нього звернувся юнак, — він бачить, що це був обвинувачений, — з просьбою дати йому які-небудь ліки, що могли б викликати аборт. Орін Шорт посвідчив, що наприкінці січня Клайд питав у нього, чи не знає він лікаря, який міг би допомогти молодій заміжній жінці, за словами Клайда, дружині одного із службовців фабрики Гріфітс; цей службовець начебто звернувся по пораду до Клайда, бо він і його дружина занадто бідні, щоб мати дитину. А потім лікар Глен розповів про візит Роберти, яку він упізнав з портретів, вміщених у газетах, але додав, що внаслідок професіональної етики він не міг виконати її просьбу.

А далі С. Б. Уілкокс — фермер, сусід Олденів — посвідчив, що приблизно двадцять дев'ятого або тридцятого червня, саме тоді, коли він був на кухні, Роберту викликав по міжміському телефону з Лікурга чоловік, який назвав себе Бейкером, і Уілкокс чув, як вона сказала йому: «Але, Клайд, я не можу чекати так довго. Ти ж знаєш, я не можу. І не буду». І голос у неї був схвильований та засмучений. М-р Уілкокс добре запам'ятав ім'я «Клайд».

А дочка цього самого Уілкокса, Етел, низенька, гладка і шепелява, присягнула, що перед тим вона тричі відповідала на міжміські виклики і потім бігала по Роберту, і щоразу з Лікурга дзвонив мужчина на ім'я Бейкер. І одного разу вона чула, що Роберта назвала його Клайдом. І ще чула, як Роберта сказала, що ні в якому разі не стане чекати так довго, але що саме вона мала на увазі — Етел не зрозуміла.

А далі сільський листоноша Роджер Бін посвідчив, що між сьомим або восьмим червня і четвертим або п'ятим липня він одержав від самої Роберти і вийняв з поштового ящика на роздоріжжі біля ферми Олденів не менше п'ятнадцяти листів, і що більшість їх була адресована Клайдові Гріфітсу, Лікург, головний поштамт, до запитання.

А потім Еймос Шоуолтер, службовець лікурзького головного поштамту, посвідчив, що, як він пригадує, між сьомим або восьмим червня і четвертим або п'ятим липня Клайд питав у нього про кореспонденцію на своє ім'я і одержав не менше п’ятнадцяти або шістнадцяти листів.

А за ним Р. Т. Бігген, завідуючий бензиноналивною станцією в Лікурзі, посвідчив, що вранці шостого липня, перед восьмою годиною, ідучи по Філдінг авеню (вулиця на західній околиці міста, яка веде до станції електричної залізниці Лікург — Фонда), він побачив Клайда в сірому костюмі і солом'яному капелюсі, з коричневим чемоданом у руці; до чемодана збоку був прикріплений ременями жовтий штатив фотографічного апарата і щось іще, можливо, зонтик. Знаючи, де живе Клайд, він здивувався, що той прийшов сюди пішки, хоч міг би сісти на поїзд на Сентрал авеню, недалеко від свого дому. При перехресному допиті Белнеп намагався дізнатись, як свідок, що був на відстані приблизно двохсот кроків від Клайда, може ручитися, що він бачив саме штатив, але Бігген наполягав: так, штатив, яскравожовтий дерев'яний триніжок з мідними скріпами.

А після нього Джон У. Трошер, начальник станції Фонда, посвідчив, що вранці шостого липня (він добре пам'ятає це, бо робив тоді деякі ділові нотатки) Роберта Олден взяла у нього квиток до Утіки. Він пам'ятає міс Олден, бо минулої зими бачив її кілька разіз. Вона здавалась дуже стомленою, майже хворою, і несла коричневий чемодан, здається, той самий, що йому тут показували. Він пригадує і підсудного, який також мав при собі чемодан. Трошер не бачив, щоб підсудний звернув яку-небудь увагу на дівчину або говорив з нею.

Потім Куїнсі Є. Дейл, кондуктор поїзда, що курсує між Фондою і Утікою, показав, що він впізнає Клайда, якого помітив тоді в одному із задніх вагонів. Він помітив також і Роберту і потім упізнав її по опублікованих у газетах фотографіях. Вона тоді привітно усміхнулась йому, а він сказав, що чемодан, мабуть, важкуватий для неї і що він звелить кому-небудь з гальмових кондукторів винести його в Утіці, і вона подякувалаі. Він бачив, що вона зійшла в Утіці і зникла в дверях вокзалу. Клайда він там не помітив.

А далі — пізнавання скриньки Роберти; ця скринька довгий час залишалась на схові в багажній камері станції Утіка. А далі — сторінка з книги, де записувались відвідувачі готелю в Утіці, розпізнана: управителем готелю Джеррі Керносяном; під датою шостого липня був запис: «Кліфорд Голден з дружиною». Експерти тут же порівняли цей запис із записами в реєстраційних книгах гостиниць на озері Грасс та на Біг-Бітерні і під присягою посвідчили, що всі три записи зроблено однією рукою. Потім цей почерк було порівняно з тим, яким зроблено напис на візитній картці, знайденій у туалетному приладді Роберти. Всі ці докази були ретельно розглянуті по черзі всіма присяжними, а також і Белнепом та Джефсоном, які, правда, вже раніше бачили все, крім картки. І знову Белнеп заявив протест у зв’язку з утаєнням речового доказу — неприпустимим, незаконним і ганебним вчинком прокурора. Довгими запальними дебатами з цього приводу закінчився десятий день судового розгляду.

РОЗДІЛ XXII

А далі, на одинадцятий день, Френк Шефер, клерк з готелю в Утіці, пригадав, як Клайд і Роберта прибули в готель, як вони при цьому поводились і як Клайд розписався за обох: «Містер і місіс Кліфорд Голден із Сіракуз». За ним Уоллес Вандергоф, один із прикажчиків галантерейного магазина в Утіці, описав зовнішній вигляд і поведінку Клайда, коли він купував солом’яний капелюх. А потім — кондуктор поїзда, що курсує між Утікою і озером Грасс. І хазяїн гостиниці на озері Грасс, і офіціантка гостиниці Бланш Петінджіл, яка посвідчила, що вона чула, як Клайд за обідом запевняв Роберту, ніби тут не можна дістати дозвіл на шлюб і краще почекати до завтра, коли вони приїдуть у будь-яке інше місце. Це свідчення було особливо неприємне, бо припускалось, що на другий день Клайд уже в усьому признався Роберті; але потім Джефссн та Белнеп вирішили, що це признання могло бути наслідком якихось попередніх стадій. А після офіціантки — кондуктор поїзда, в якому вони їхали до Ган-Лодж. А за ним — провідник і шофер автобуса, який розповів про чудне запитання Клайда про кількість приїжджих і про те, як Клайд залишив чемодан Роберти, сказавши, що вони повернуться, а свій узяв з собою.

А потім — хазяїн гостиниці на Біг-Бітерні; човняр; ті троє, що їх зустрів Клайд у лісі,—їхні свідчення дуже пошкодили йому, бо вони розповіли, як він жахнувся, побачивши їх. А далі—розповідь про те, як виявили човен і знайшли тіло Роберти, розповідь про прибуття Хейта і про лист у кишені пальта Роберти. Все це підтверджують десятки свідків. І далі — капітан пароплава, сільська дівчина, шофер Кренстонів; приїзд Клайда на дачу до Кренстонів і, нарешті (причому в зв'язку з кожним кроком даються свідчення під присягою), його подорож на Ведмеже озеро, погоня за ним і арешт, — усі його стадії і все, що тоді сказав Клайд: усе це було дуже несприятливе для нього, бо викривало його брехливість, ухильність та переляк.

Але безперечно найнебезпечнішими і найнесприятливішими для Клайда були свідчення про фотографічний апарат і штатив та обставини, при яких вони були знайдені. На це найбільше і покладався Мейсон, сподіваючись добитися засудження. Насамперед він хотів довести, що Клайд брехав, заявляючи, ніби апарат і штатив не належать йому. Для цього він спочатку викликав Ерла Ньюкома, який під присягою показав, що в той день, коли він, Мейсон, Хейт і інші учасники розслідування повезли Клайда на озеро Біг-Бітерн, де було вчинено злочин, він, Ньюком, і один місцевий житель Білл Суортс (який також дасть тут свідчення), обшарюючи кущі та повалені дерева, знайшли штатив, захований під стовбуром, що лежав на березі озера. Далі, відповідаючи Мейсону (Белнеп і Джефсон намагались протестувати, але суддя незмінно відхиляв їх протести), Ньюком додав, що коли у Клайда спитали, чи був у нього фотографічний апарат або цей штатив, він відповів заперечливо. Почувши свідчення Ньюкома, Белнеп і Джефсон голосно висловили своє обурення.

Одразу ж після того судові було подано протокол, підписаний Хейтом, Берлеєм, Слеком, Краутом, Суенком, Сісселом, Біллом Су-ортсом, землеміром Руфусом Форстером і Ньюкомом; у цьому документі стверджувалось, що Клайд, коли йому було показано штатив і поставлено запитання, чи не йому він належить, «рішуче і багато разів заперечував це». І хоч суддя Оберуолцер наказав кінець кінцем викреслити останнє свідчення з протоколів суду, Мейсон, бажаючи будь-що підкреслити важливість його, зразу додав:

— Прекрасно, ваша честь, але у мене є і ще свідки, які під присягою підтвердять усе написане в цьому документі, і навіть більше. — І зразу ж викликав: —Джозєф Фрейзер!

На місці для свідків з’явився продавець спортивного приладдя, фотографічних апаратів тощо і посвідчив під присягою, що в другій половині травня обвинувачуваний Клайд Гріфітс, якого він знав на обличчя і на ім’я, купив у нього на виплату фотографічний апарат фірми Сенк, розміром 3¹/₂ x 5¹/₂ із штативом. Ретельно оглянувши показаний йому тепер апарат та жовтий штатив і зіставивши номери на них із записами в своїх книгах, м-р Фрейзер підтвердив, що саме ці речі він продав тоді Клайдові.

Клайд був приголомшений. Значить, вони знайшли і апарат і штатив. І це після того, як він запевняв, що не мав ніякого апарата! Що подумають про цю брехню присяжні, і суддя, і вся публіка? Чи повірять тепер його розповіді про пережитий ним душевний переворот, коли доведено, що він збрехав навіть про цей злощасний апарат? Краще б він зразу в усьому признався.

Але поки він про це роздумував, Мейсон викликав Саймона Доджа, молодого лісоруба, який посвідчив, що, виконуючи просьбу прокурора, він у суботу шістнадцятого липня з Джоном Полем, який витяг тіло Роберти з води, кілька раз пірнав у тому місці, де було знайдено тіло, і кінець кінцем йому пощастило знайти фотографічний апарат. Апарат тут же було показано Доджу, і він пізнав його.

І зразу після того — свідчення про знайдені тоді ж в апараті, але досі не згадувані плівки: вийняті з води і проявлені, вони були тепер прилучені до доказів; на чотирьох знімках можна було розглянути жінку, точно схожу на Роберту, а на двох неважко було впізнати Клайда. Белнепу не удалось ні спростувати це, ні виключити знімки з числа речових доказів.

Потім Флойд Терстон, який гостював на дачі Кренстонів у Шейроні вісімнадцятого червня (саме тоді, коли Клайд уперше приїздив туди), посвідчив, що в той день Клайд зробив кілька знімків апаратом приблизно такого ж вигляду і розміру, як той, що був йому тут показаний. Але він не наважився запевняти, що це і є той самий апарат, а тому його свідчення було виключено з протоколу.

Після нього Една Петтерсон, покоївка гостиниці на озері Грасс, посвідчила, що коли ввечері сьомого липня вона зайшла в кімнату, зайняту Клайдом і Робертою, Клайд тримав у руках фотографічний апарат, — як вона пригадує, такого ж розміру і такого ж вигляду, що й оцей перед нею. Тоді ж вона бачила і штатив. І Клайд, який у моторошному заціпенінні стежив за всім, згадав ту мить, коли ця дівчина ввійшла в кімнату. І він з тяжким здивуванням подумав: як дивно, що свідки із зовсім різних і несподіваних, не зв’язаних одно з одним місць, та ще через стільки часу, могли створити такий міцний ланцюг доказів!

У дальші дні,— причому Белнеп і Джефсон знову й знову невтомно заперечували припустимість таких свідчень, — було заслухано п'ять лікарів, яких викликав Мейсон, коли тіло Роберти було доставлено у Бріджбург; усі вони по черзі під присягою заявили, що удари по обличчі й голові, беручи до уваги фізичний стан Роберти, цілком могли оглушити її. Стан легенів покійної (їх дослідили, занурюючи у воду) доводив, що в момент падіння за борт вона була ще жива, хоч і не обов’язково при пам’яті. Щождо знаряддя, яким було заподіяно ці рани, лікарі не наважувались висловлювати які-небудь здогади, крім того, що це знаряддя було тупе. І хоч які строгі й причепливі були Белнеп і Джефсон, їм не удалося змусити лікарів визнати, що удари могли і не бути такими сильними, щоб оглушити Роберту і довести її до непритомності… найсерйознішою була, видно, рана на тім’ї, така глибока, що тут створився згусток крові. Як речові докази подано було фотографічні знімки.

У цей психологічний момент, коли і публіку, і присяжних охопило глибоке, тяжке хвилювання, було подано також численні знімки обличчя Роберти, зроблені тоді, коли вона була у віданні Хейта, лікарів та братів Луц. Було показано, що розміри синців на її обличчі точно відповідають двом сторонам фотографічного апарата. А слідом за тим Бертон Берлей посвідчив під присягою, що він знайшов між об’єктивом і кришкою апарата дві волосинки, точнісінько такі, як волосся Роберти (у всякому разі це старанно доводив Мейсон). І тут, після багатьох годин засідання, Белнеп, якого схвилювали і розлютили такі докази, намагався спростувати їх з допомогою сарказму: наприкінці він видер одну волосинку із своєї світлої шевелюри і спитав присяжних та Берлея, чи насміляться вони твердити, що по одній волосинці можна скласти уявлення про колір чийогось волосся, і якщо ні, то чи не готові вони повірити, що й оцю волосинку взято з голови Роберти.

Потім Мейсон викликав свідка м-с Ратджер Донег’ю, яка дуже спокійним і рівним тоном розповіла, що ввечері восьмого липня, між пів на шосту і шостою годиною, вона і її чоловік нап’яли намет поблизу Місячної бухти, а потім поїхали кататися човном і ловити рибу, і коли вони були приблизно за півмилі від берега і за чверть милі від порослого лісом мису, який загороджує Місячну бухту з півночі, вона почула крик.

— Між пів на шосту і шостою, ви кажете?

— Так, сер.

— Якого числа це було?

— Восьмого липня.

— І в якому, точно, місці ви були в цей момент?

— Ми були…

— Не «ми». Де були ви особисто?

— Я разом з чоловіком перепливала човном через ту частину озера, що називається, як я згодом дізналась, Південною затокою.

— Так. Тепер розкажіть, що сталося далі.

— Коли ми допливли до середини затоки, я почула крик.

— Який крик?

— Нестямний, ніби хтось кричав від болю… або від жаху… Пронизливий крик, — я потім не могла забути його.

Тут підвівся Белнеп і попросив виключити останню фразу з протоколу, і запропоновано було викреслити її.

— Звідки линув цей крик?

— Здаля. З лісу, або, може, з якогось іншого місця позаду нього.

— Чи знали ви тоді, що по той бік мису є ще затока або бухта?

— Ні, сер.

— Ну, а що ж ви подумали тоді — що кричать у прибережному лісі?

(Протест оборони, прийнятий судом.)

— А тепер скажіть нам, хто це кричав — чоловік чи жінка? 1 що саме кричали?

— Кричала жінка. Крик був дуже пронизливий і виразний, але, звичайно, далекий. Вона скрикнула двічі — нібито «Ой-ой!» або «А-ах!», як кричить людина, коли їй боляче.

— Ви впевнені, що не помилились і що кричала саме жінка, а не мужчина?

— Ні, сер. Я цілком впевнена. Голос був жіночий, занадто високий для мужчини або для хлопчика. Так могла кричати тільки жінка.

— Розумію. А тепер скажіть-но, місіс Донег’ю… оця точка на карті показує, де було знайдено тіло Роберти Олден, — бачите?

— Так, сер.

— А бачите другу точку, оту, за деревами, яка показує приблизно, де був ваш човен?

— Бачу, сер.

— Чи не думаєте ви, що голос линув з указаного тут місця Місячної бухти?

(Опротестовано. Протест прийнято.)

— Чи не повторився цей крик?

— Ні, сер. Я чекала. Крім того, я звернула на цей крик увагу чоловіка, і ми з ним обоє чекали, але більше нічого не було чути.

Потім за неї взявся Белнеп, який прагнув довести, що крик міг бути викликаний жахом, а не болем; він допитав її заново з самого початку і пересвідчився, що ні її переконання, ні переконання її чоловіка, також викликаного як свідка, не можна ніяк похитнути. Вони запевняли, що крик цієї жінки справив на них глибоке, незгладиме враження. Він переслідував їх обох, і, повернувшись у намет, вони весь час говорили про нього. Чоловік не хотів відшукувати місце, звідки крик линув, бо вже смеркало, а їй весь час ввижалось, що там, у лісі, вбили якусь жінку або дівчину, і тому вона не хотіла залишатися тут далі, і вже наступного ранку вони вирушили на інше озеро.

Томас Баррет, адірондакський провідник, який обслужував табір на озері Дем, посвідчив, що в годину, вказану м-с Донег’ю, він ішов берегом до бігбітернської гостиниці і не тільки бачив чоловіка і жінку в човні, приблизно в описаному свідком місці, але далі на південь на березі затоки помітив також і намет цих туристів. Він ще посвідчив, що човен у Місячній бухті не можна було побачити нізвідки, — хіба тільки тоді, коли ви стоїте якраз біля входу в бухту. Вхід цей дуже вузький, і з озера бухти зовсім не видно. Були і ще свідки, які підтвердили це.

І тут (цей психологічний ефект було ретельно обдумано заздалегідь), у годину, коли світло вечірнього сонця вже стало примерхати у високому, вузькому залі суду, Мейсон почав читати листи Роберти один за одним, зовсім просто, без усякої декламації, але з тим співчуттям і глибоким хвилюванням, яке виникло в ньому при першому їх читанні. Тоді вони змусили його плакати.

Він почав з першого листа, написаного восьмого червня, — через три дні після від’їзду з Лікурга, — і прочитав їх усі, аж до чотирнадцятого, п’ятнадцятого, шістнадцятого і сімнадцятого.

За окремими місцями різних листів і за подіями та фактами, згадуваними то там, то тут, можна було відтворити всю історію знайомства Роберти з Клайдом, до самого його наміру приїхати по неї через три тижні, потім через місяць, потім восьмого або дев’ятого липня… і потім — її раптова погроза, після чого він поспішно вирішив зустрітися з нею у Фонді.

І поки Мейсон читав ці надзвичайно зворушливі листи, мокрі очі, хустинки, що з’явились у руках, та покашлювання свідчили про силу їх впливу на публіку і на присяжних.

«Ти радив мені не тривожитись, не думати так багато про те, як я себе почуваю, і весело проводити час. Добре тобі казати, коли ти в Лікурзі, оточений друзями і тебе скрізь запрошують. Мені важко розмовляти по телефону від Уілкоксів: завжди хто-небудь може мене почути, а ти весь час нагадуєш, що не можна говорити і того, і іншого. Мені требн було багато про що тебе спитати, але по телефону не вдалося. Ти весь час тільки повторюєш, що все уладнається. Але ти не сказав твердо, що приїдеш 27-го. Я не зовсім розібрала — було дуже погано чути, — ти начебто чогось затримаєшся ще довше. Але це неможливо, Клайд! Тато і мама третього виїздять у Гамільтон, до дядька. А Том і Емілія того ж дня поїдуть до сестри. Але я не можу і не хочу знову їхати до неї. І не можу залишатися тут зовсім одна. Отже ти повинен, справді ж, повинен приїхати, як обіцяв. Клайд, у такому стані я не можу довше чекати, і ти просто мусиш приїхати і повезти мене звідси. Тільки, будь ласка, благаю тебе, не муч мене більше ніякими відстроченнями».

І ще:

«Клайд, я поїхала додому, бо думала, що можу тобі вірити. Ти тоді урочисто обіцяв приїхати по мене найпізніше через три тижні і запевняв, що за цей час встигнеш усе влаштувати, збереш досить грошей і ми зможемо жити на них, поки ти знайдеш де-небудь іншу роботу. Але третього липня вже мине майже місяць, як я тут, а ти вчора зовсім не був певен, що зможеш приїхати третього. А я ж сказала тобі, що мої батьки виїжджають на десять днів у Гамільтон. Потім, правда, ти сказав, що приїдеш, але сказав начебто тільки для того, щоб мене заспокоїти.

І я відтоді страшенно хвилююсь.

Зрозумій, Клайд, я зовсім хвора. Мені здається, що я кожної хвилини можу знепритомніти, і, крім того, я весь час болісно думаю, що зі мною буде, якщо ти не приїдеш, і це зводить мене з ума».

«Клайд, я знаю, що ти більше зовсім не любиш мене і хотів би, щоб усе було інакше. Та що ж мені робити? Я знаю, ти скажеш, що я так само винна в усьому, як і ти. І якби люди знали, вони б, напевно, теж так думали. Але ж я так просила тебе, щоб ти не змушував мене йти на те, чого я не хотіла робити, — я і тоді боялась, що пожалію про це. Але я занадто тебе любила, щоб дати тобі піти від мене, коли ти так наполягав…»

«Клайд, якби я могла вмерти! Тоді б усе розв’язалось. І останнім часом я багато молилася про це — правда, молилась, бо життя тепер зовсім не таке дороге мені, як було дороге раніше, коли ми зустрілись і ти мене покохав. Який це був щасливий час! Якби все було інакше… Якби ми з тобою тоді не зустрілись! Так було б далеко краще і для мене, і для всіх нас. Але тепер я не можу, Клайд, адже в мене нема ні копійки і немає іншої можливості дати ім’я нашій дитині. Проте, якби я не боялась заподіяти страшне горе і ганьбу мамі та батькові і всім моїм рідним, повір, я знайшла б зовсім інший вихід. Це чистісінька правда».

І ще:

«Клайд, Клайд, усе в житті так змінилося з минулого року! Подумай, тоді ми їздили на озеро Крам і на інші озера біля Фонди і Гловерсвіля та Літл-Фоллз, а тепер… тепер… Щойно по Тома і Емілію зайшли їхні друзі й подруги, і вони пішли збирати суниці. А я дивилась їм услід і думала, що не можу піти з ними і ніколи вже не буду такою, як вони… І я довго-довго плакала».

«Сьогодні я прощалася з моїми улюбленими місцями. Знаєш, любий, тут стільки славних куточків, і всі вони такі дорогі мені! Адже я прожила тут усе своє життя. По-перше, у нас тут є колодязь, що звідусіль обріс зеленим мохом. Я пішла і попрощалася з ним, бо тепер не скоро знову приїду до нього, — може, ніколи. Потім — стара яблуня: ми завжди гралися під нею, коли були маленькими, — Емілія, Том, Гіфорд і я. Потім «Віра» — кумедна маленька альтанка у фруктовому саду, — ми в ній теж інколи грались.

О Клайд, ти не уявляєш собі, що все це для мене значить! Цього разу я виїжджаю з дому з таким почуттям, ніби ніколи більше не повернусь. А мама, бідна мама, я так люблю її, і мені так тяжко, що я не варта її довір’я! Вона ніколи не сердиться і завжди дуже допомагає мені. Іноді мені хочеться про все розповісти їй, але я не можу. У неї і без того чимало прикростей, і я не могла б завдати їй такого жорстокого удару. Ні, якщо я поїду і коли-небудь повернусь, — заміжня або мертва, мені це вже майже однаково, — вона ні про що не дізнається, я не завдам їй ніякого смутку, і це для мене куди важливіше, ніж саме життя. Отже, до побачення, Клайд, ми зустрінемось, як ти сказав мені по телефону. Пробач, що я завдала тобі стільки турбот.

Твоя сумна Роберта».

Читаючи, Мейсон часом не міг стримати сліз, а коли перегорнув останню сторінку, — стомлений, але тріумфуючий, бо мав певність, що його докази вичерпні і незаперечні,— вигукнув:

— Народ закінчив!

І в цю хвилину з грудей м-с Олден, яка сиділа в залі суду разом з чоловіком та Емілією і була безмежно змучена всіма довгими, напруженими днями процесу і особливо цим читанням, вирвався зойк, схожий на ридання, і вона знепритомніла. Клайд, теж стомлений і змучений, почувши її зойк і побачивши, що вона впала, схопився з місця… Одразу ж рука Джефсона застережливо опустилась на його плече, а тим часом судові пристави і найближчі сусіди з публіки, підтримуючи м-с Олден, допомогли їй і Тайтусу вийти із залу. Ця сцена надзвичайно схвилювала всіх присутніх і розлютила їх, мабуть, не менше, ніж тоді, якби Клайд тут же, на місці, вчинив ще один злочин.

Потроху збудження вгамувалось, але в залі стало вже зовсім темно, стрілки стінного годинника показували п’яту, і всі в суді втомились; тому суддя Оберуолцер вирішив, що треба оголосити перерву до завтрашнього ранку.

І зразу ж усі журналісти й художники підвелися з місць, перешіптуючись про те, що вранці має виступити оборона, і цікаво, які її свідки і чи дозволять Клайду, всупереч такій безлічі показань проти нього, виступити як свідкові, щоб захистити себе, чи його оборонці задовольняться більш-менш правдоподібними посиланнями на неосудність і моральну нестійкість. Це може закінчитися для нього довічним ув’язненням, — не менше.

А Клайд, вийшовши з будинку суду під свистки і прокляття юрби, питав себе, чи вистачить у нього завтра мужності виступити в ролі свідка, як це було ними давно і ретельно обмірковано… І ще думав (з тюрми і назад його водили без наручників): чи не можна, якщо ніхто не дивитиметься, завтра ввечері, коли всі встануть з місць і юрба заворушиться і його конвоїри прямуватимуть до нього… чи не можна… от якби він міг побігти, або ні — невимушено, спокійно, але швидко і ніби ненавмисне підійти до цих сходів, а потім униз і… ну, куди б вони не вели… чи не до тих маленьких бічних дверей біля головних сходів, які він ще раніше бачив з вікна тюрми? Якби тільки йому дістатись до якого-небудь лісу — і потім іти… іти… або просто бігти, бігти, не спиняючись, без їжі, нехай цілими днями, поки… ну, поки він не вибереться… куди-небудь. Звичайно, можна спробувати… Його можуть пристрелити, в погоню за ним можуть пустити собаку, послати людей, але все-таки можна спробувати врятуватись, хіба ж ні?

Бо тут у нього немає надії на порятунок. Після всього, що було на суді, ніхто й ніде не повірить, що він невинуватий. А він не хоче померти такою смертю. Ні, ні, тільки не так!

І от іще одна тяжка, чорна, страшна ніч.

І за нею ще один тяжкий сірий і холодний ранок.

РОЗДІЛ XXIII

На восьму годину другого ранку заголовки всіх найбільших газет міста, впадаючи у вічі, сповістили всіх і кожного в цілком ясних і зрозумілих висловах:

«ОБВИНУВАЧЕННЯ У СПРАВІ ГРІФІТСА ЗАКІНЧИЛОСЬ

ПОТОКОМ ПРИГОЛОМШЛИВИХ ПОКАЗАНЬ.

МОТИВИ І МЕТОД УБИВСТВА НЕЗАПЕРЕЧНО ДОВЕДЕНІ.

СЛІДИ СЕРЙОЗНИХ УДАРІВ НА ОБЛИЧЧІ І НА ГОЛОВІ

ВІДПОВІДАЮТЬ РОЗМІРАМ ФОТОГРАФІЧНОГО АПАРАТА.

МАТИ ВБИТОЇ ДІВЧИНИ НЕПРИТОМНІЄ ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ

ЧИТАННЯ ТРАГІЧНИХ ЛИСТІВ ДОЧКИ».

Залізна логіка, з якою Мейсон побудував своє обвинувачення, так само як і вражаючий драматизм його промови одразу змусили Белнепа і Джефсона, і тим більше Клайда, відчути, що вони розбиті вщент, і ніякі можливі хитрування не змінять думку присяжних, що Клайд — запеклий злочинець.

Усі поздоровляли Мейсона з майстерно проведеним обвинуваченням. А Клайд був зовсім пригнічений і подавлений думкою, що його мати прочитає про все, що сталось напередодні. Треба неодмінно попросити Джефсона, нехай він телеграфує їй, щоб вона не вірила всьому цьому, — ні вона, ні Френк, ні Джулія, ні Еста. Звичайно, і Сондра теж читає це сьогодні, але від неї за всі ці дні, за всі безпросвітні ночі — ні слова! Зрідка в газетах згадується «міс X», але не з’явилось жодного скільки-небудь точного її опису. От що може зробити сім’я з достатками. А сьогодні настає черга оборони, і йому доведеться виступити в ролі єдиного більш-менш значного свідка. І він питав себе — чи зможе він? Юрба… Її озлоблення… Її недовір’я і ненависть, які болісно б’ють по нервах… А коли Белнеп кінчить з ним, почне Мейсон. Добре Белнепу і Джефсону! їм не загрожують такі тортури, яких, безсумнівно, доведеться зазнати йому.

Чекаючи цих тортур, він провів годину в своїй камері з Белнепом та Джефсоном, а потім знов опинився в залі суду під допитливими поглядами всіх цих страхітливих присяжних і публіки, що палає цікавістю. І от підводиться Белнеп і, урочисто обвівши очима присяжних, починає:

— Джентльмени! Понад три тижні тому прокурор заявив вам. що, грунтуючись на зібраних ним доказах, він наполягатиме на тому, щоб ви, панове присяжні, визнали підсудного винним у злочині, в якому його обвинувачують. Після цього була тривала і втомна процедура. Нерозумні і безглузді, але в кожному окремому випадку невинні і ненавмисні вчинки п’ятнадцяти-шістнадцятилітнього хлопчика були показані вам тут, джентльмени, як дії запеклого злочинця, — явно з наміром підбурити вас проти обвинуваченого. Тимчасом, за винятком однієї тільки невірно витлумаченої нещасної події в Канзас-Сіті (це найгрубіший і найдикіший випадок облудного тлумачення, з яким мені доводилося будь-коли стикатися в усій моїй юридичній практиці), сміливо можна сказати, що життя обвинуваченого було таке ж чисте, діяльне, бездоганне і невинне, як і життя кожного хлопчика його віку. Ви чули, як його називали мужчиною, дорослим бородатим мужчиною, лиходієм, похмурим породженням пекла, пройнятим злочинними помислами. А йому ж тільки двадцять один рік. От він сидить перед вами. Насмілюся сказати, що, якби я зумів зараз магічною силою слова зірвати з ваших очей запону, зіткану всіма жорстокими думками і почуттями, приписаними моєму підзахисному обвинуваченням, яке так помиляється і, я сказав би (якби мене не попередили, що цього не можна робити), має на меті особливі політичні цілі, ви більше не могли б ставитися до нього так, як зараз, подібно до того, як не можете піднятися з своїх місць і вилетіти от у ці вікна.

«Панове присяжні, безсумнівно, вас, як і прокурора і всіх присутніх у цьому залі, дивувало, що під суцільним потоком ретельно дібраних і часом мало не отрутою просякнутих свідчень я, мій колега і наш підзахисний могли залишатися такими спокійними і так добре володіли собою. (І він з гідністю і церемонно вказав на свого партнера, який чекав своєї черги, щоб виступити). Однак, ви бачили, ми зберігали не удаваний, а справжній душевний спокій — спокій людей, які не тільки почувають, а і знають, що у всякому спорі перед лицем закону вони зможуть довести свою правоту і справедливість. Ви пам’ятаєте, звичайно, слова Евонського барда[Так називають Вільяма Шекспіра, який народився у Стратфорді на Евоні]: «Потрійно сильний той, хто справедливу справу захищає».

«Справді, нам відомі,— на жаль, вони не відомі обвинуваченню, — надзвичайно дивні і несподівані обставини, які повели за собою дуже сумну і трагічну загибель цієї дівчини. Ви про них дізнаєтесь і зможете самі скласти думку про це. А тимчасом дозвольте мені сказати вам от що: вже з початку цього процесу я вважав, що навіть незалежно від світла, яке ми маємо намір пролити на цю сумну трагедію, ви, панове, зовсім не переконані, чи справді ця людина вчинила жорстокий і звірячий злочин. Ви не можете бути впевнені в тому! Бо любов є любов, і шляхи пристрасті та згубні пориви кохання, — байдуже, чи йдеться про мужчину чи про жінку, — не шляхи звичайного злочину. Згадайте, адже всі ми колись були юнаками. І всі присутні тут жінки були юними дівчатами, і їм відомі,— о, як добре відомі, — хвилювання і страждання юності, такі далекі від життєвого практицизму, що з’являється пізніше. «Не судіть, щоб вас не судили, і якою мірою міряєте, такою і вам буде одміряно».

«Ми визнаємо існування таємничої міс X; її листи, яких ми не могли пред’явити тут, її чарівність і любов з величезною силою впливали на обвинуваченого. Ми визнаємо його любов де цієї міс X. Гадають, що обвинувачений, вдавшись до підступних і неморальних прийомів, звів з стезі доброчесності чудову істоту, яка загинула так сумно, але, ми це доведемо, зовсім випадково. З допомогою своїх свідків, а також шляхом аналізу, деяких з уже почутих вами тут свідчень ми сподіваємося довести, що вчинки обвинуваченого були, мабуть, не більш підступні і неморальні, ніж вчинки першого-ліпшого юнака, який бачить, що дівчина, яку він любить, оточена людьми, чиї погляди на життя надзвичайно обмежені, стиснуті рамками найсуво-рішої прописної моралі. І, панове, як вам сказав сам прокурор, Роберта Олден любила Клайда Гріфітса. З перших днів цього зв’язку, що згодом перетворився в трагедію, померла дівчина глибоко, безмежно любила його, — так само, як і він, здавалось йому, любив її тоді. А людей, які глибоко і серйозно люблять одне одного, мало цікавить чиясь думка. Вони люблять — і цього досить!

«Але, джентльмени, я не збираюсь затримуватись і:а цьому питанні так довго, як на поясненні, що його ми маємо намір вам подати. Чому Клайд Гріфітс взагалі подався у Фонду, або в Утіку, або на озеро Грасс, або на Біг-Бітерн? Ви думаєте, у нас є будь-які причини чи бажання заперечувати або якось затушковувати той факт, що він їздив туди і притому з Робертою Олден? Або приховати мотиви, які змусили його після раптової і, видно, дивної та загадкової її смерті так квапливо тікати? Якщо ви хоч соту частку секунди серйозно думали, що це так, — значить, ніколи ще за всі двадцять сім років своєї практики я не мав честі виступати перед дванадцятьма так безнадійно введеними в оману присяжними.

«Джентльмени, я сказав вам, що Клайд Гріфітс невинуватий, — І це правда. Може, ви думаєте, що ми самі потай віримо в його провину. Але ви помиляєтесь. У житті бувають чудні, дивні речі, і нерідко людина може бути обвинувачена в тому, чого вона зовсім не робила, — і при цьому всі без винятку обставини неначе підтверджу-ють, що вона вчинила це. Відомо чимало трагічних і жахливих випадків, коли суд приймав помилкові рішення, грунтуючись виключно на побічних доказах. Будьте обережні, будьте дуже обережні! Нехай ніяке помилкове судження, що грунтується на яких-небудь теоріях про поведінку людини або на упередженнях суто місцевого, релігійного чи морального порядку, судження, що спирається на незаперечні, здавалося б, докази, не вплине на вас! Будьте обережні, щоб мимоволі, керуючись найкращими і найблагороднішими намірами, ви не побачили тут злочину або злочинного умислу, тоді як насправді ні в думках, ні у вчинках обвинуваченого не було нічого злочинного, ніякого наміру зробити злочин. О, будьте обережні! Будьте дуже, дуже обережні!

Тут він замовк і, здавалось, поринув у глибокі і навіть сумні роздуми, а Клайд, підбадьорений цим вмілим і сміливим вступом, трохи ожив. Але от Белнеп знову заговорив, — треба слухати, не пропускаючи ні слова з цієї промови, яка додає стільки мужності.

— Коли тіло Роберти Олден було витягнено з вод Біг-Бітерну, джентльмени, його зразу ж оглянув лікар. Він визнав, що ця дівчина — утоплениця. Він виступить тут і дасть показання. Вони сприятливі для обвинуваченого, і вам слід узяти це до уваги.

«Прокурор сказав вам, що Роберта Олден і Клайд Гріфітс були заручені і шостого липня вона покинула батьківський дім у Більці, щоб вирушити з ним у весільну подорож. Але, джентльмени, це так просто — злегка переінакшити певні обставини! «Були заручені» — от як висловився прокурор про те, що привело до їх від’їзду шостого липня. А насправді нічим і ніяк не доведено, що Клайд Гріфітс справді коли-небудь офіціально був заручений з Робертою Олден, нізвідки, крім деяких рядків у її листах, не видно, що він погоджувався одружитися з нею. А з цих рядків, джентльмени, ясно, що він погодився одружитися з нею тільки під натиском міркувань морального і матеріального порядку, викликаних її вагітністю, — вагітністю, за яку він, зрозуміло, відповідає, але яка все ж таки була наслідком згоди обох — юнака двадцяти одного року і дівчини двадцяти трьох років. І я питаю вас: хіба це — справжні, відкриті заручини? Хіба такий зміст вкладаєте ви в це слово? Зрозумійте, я ніяк не хочу висміяти, принизити, або зганьбити нещасну загиблу дівчину. Я просто заявляю, що насправді, юридично і формально, цей юнак не був офіціально заручений з покійною. Він не обіцяв їй заздалегідь, що одружиться з нею… Ніколи не обіцяв! Немає ніяких доказів. Ви повинні визнати, що це говорить на його користь. І тільки зважаючи на її вагітність, відповідальність за яку, ми це визнаємо, лежить на ньому, він погодився одружитися з нею в тому разі… в тому разі…

(Белнеп затримався і з притиском закінчив) якщо вона не побажає дати йому свободу. А оскільки вона не хотіла відпускати його, як це видно з прочитаних тут листів, його згода, що її він дав під страхом викриття і розголошення в Лікурзі, перетворюється у прокурора в заручини, більше того — в священне зобов’язання, порушити яке здатен тільки негідник, злодій та вбивця. Але, джентльмени, чимало було на світі порушено зобов’язань, більш прямих та більш священних з точки зору закону і релігії. Тисячі мужчин і тисячі жінок зазнали цього: їх почуття змінились, їх клятви, обіцянки та запевнення були забуті й знехтувані, і багато хто приховав свої рани у тайниках душі або навіть з радістю сприймав смерть — смерть від власної руки! Як сказав у своїй промові прокурор: це не нове — і ніколи не застаріє. Ніколи!

«Попереджаю вас, саме такий випадок подано зараз на ваш розгляд: померла дівчина стала жертвою такої зміни в почуттях обвинуваченого. Але хоч би яким тяжким злочином було це з морального і громадського погляду, юридично це не злочин. І тільки внаслідок дивного, складного, майже неймовірного збігу обставин, зв’язаних із смертю цієї дівчини, збігу, який веде, крім того, до дуже глибоких помилок, Клайд Гріфітс опинився тут, перед вами, в ролі обвинуваченого. Я ручуся за це. Я знаю, що це правда. І відносно цього вам повинні бути і будуть подані тут вичерпні і цілком задовільні пояснення, перш ніж закінчиться цей процес.

«Однак у зв’язку з цим твердженням треба зробити ще одно, яке буде передмовою до всього дальшого.

«Панове присяжні! Той, кого ви тут судите і чиє життя у ваших руках, — боягуз, особа, розумово і морально малодушна, — не більш і не менш, але зовсім не запеклий жорстокий злочинець. Подібно до багатьох людей, які опинилися в критичному становищі, він став жертвою особливого сполучення інтелектуального страху з страхом моральним. Причини цього явища ніхто ще не зумів як слід пояснити. У всіх у нас є свої потайні страхи, свої страховища. І не що інше, а саме ці особливості його вдачі поставили його тепер у таке небезпечне становище. Джентльмени, саме боягузтво, страх перед правилами, встановленими на фабриці дядька, так само як і побоювання порушити слово, дане фабричному начальству, — от причина, що змусила його приховувати спочатку свій інтерес до гарненької дівчини, яка почала працювати в його відділі, а пізніше — приховувати знайомство з нею.

«Однак це зовсім не злочин в очах закону. Ви ніяк не могли б за це судити людину, хоч би що кожен з вас особисто думав про неї.

І, джентльмени, після того як він переконався, що більше не може підтримувати з нею відносини, якими раніше так дорожив, саме це розумове і моральне боягузтво не дало йому сказати їй відверто, що він більше не може і не хоче підтримувати цей зв’язок, а тим більше— одружитися. Але не засудите ж ви людину до смерті за те, що вона стала жертвою страху? Адже, кінець кінцем, якщо мужчина твердо вирішив, що йому нестерпна близькість певної жінки (або жінці — близькість певного мужчини) і їх співжиття буде просто тортурами, — скажіть, що має робити ця людина? Одружитися з нею? Навіщо? Щоб їм вічно ненавидіти, зневажати і мучити одному одного? Чи можете ви щиро сказати, що визнаєте це розумним способом дій, правилом або законом? Проте з точки зору оборони обвинувачений намагався діяти цілком розумно і при цих обставинах досить чесно. Він запропонував, — правда, не одружитись, і, на жаль, безуспішно, — він запропонував жити нарізно з умовою, що допомагатиме їй із свого заробітку, а вона оселиться де-небудь поза Лікургом. Її листи, прочитані тут учора, вказують на дещо схоже на це. Але, на жаль, вона виявила наполегливість, яка так часто приводить до трагедії,— коли наполягають на тому, чого в багатьох випадках краще було б не робити. А потім, згодом — тривала, проведена в суперечках і спробах переконати одному одного, подорож в Утіку, на озеро Грасс і на Біг-Бітерн. І все даремно. Але без наміру убити її або довести до загибелі. Без найменшого наміру! І ми вам покажемо, чому.

«Джентльмени, я знову запевняю, що не який-небудь злочинний план або умисел, а саме інтелектуальне і моральне боягузтво змусило Клайда Гріфітса подорожувати з Робертою Олден під різними вигаданими іменами по місцях, які я зараз згадав, саме воно змусило його писати «містер Карл Грехем з дружиною», «містер Кліфорд Голден з дружиною». Він боявся, що зробив серйозну помилку в очах громадськості і тяжкий гріх, коли переслідував її і кінець кінцем дозволив собі вступити з нею в гріховний, беззаконний зв’язок, — це і є інтелектуальне і моральне боягузтво, страх перед можливими наслідками.

«І на Біг-Бітерні, коли в результаті нещасного випадку води озера зімкнулись над нею, знову-таки те саме боягузтво перешкодило йому повернутись у бігбітернську гостиницю і повідомити про її смерть. Інтелектуальне і моральне боягузтво, боягузтво розуму і серця — от що це було, не більше і не менше. Він думав про своїх багатих лікурзьких родичів, про те, що його подорож на озеро з цією дівчиною була порушенням правил фабрики і що тепер це відкриється, думав про горе, сором і гнів її рідні. А крім того, ще ж була і міс X — найяскравіша зірка в яскравому сузір’ї його мрій.

«Ми визнаємо все це, і ми цілком готові допустити, що він думав або повинен був думати про це. Як запевняє сторона, що обвинувачує (і ми також визнаємо це), він був цілком захоплений і заполонений цією міс X, як і вона ним. Він ладен був, він прагнув покинути ради іншої свою першу коханку, яка віддалась йому, бо краса і багатство робили в його очах цю іншу незрівнянно більш бажаною, так само як він здавався Роберті Олден найбільш бажаним за всіх інших. І якщо Роберта Олден помилилася в ньому, — а це насправді так і було, — що ж, хіба не міг і він помилятись у своєму нерозважливому потягу до тієї, що зрештою — хто зпає? — може, не так уже й дорожила ним… У всякому разі, як він сам признався нам, своїм оборонцям, його тоді чи не найбільше лякала думка, що коли міс X дізнається про його подорож на озеро з дівчиною, про яку вона і не чула, тоді… ну, тоді, значить, кінець її увазі до нього.

«Я знаю, джентльмени, на вашу думку для такої поведінки немає ніяких виправдань. Людина може стати жертвою внутрішньої боротьби між двома недозволеними почуттями і, однак, з погляду церкви і закону бути винною в гріху та злочині. А проте — і це незаперечна істина! — незалежно від закону, незалежно від релігії такі почуття існують і борються в людському серці, і в безлічі випадків саме вони визначають вчинки своїх жертв. І ми визнаємо, що це вони визначали вчинки Клайда Гріфітса.

«Але чи вбив він Роберту Олден?

«Ні! І ще раз — ні!

«Чи не замишляв він, хоч би несміливо і нерішуче, затягти її туди, приховуючись усякими вигаданими іменами, і потім, якщо вона не захоче дати йому свободу, потопити її? Безглуздо! Неможливо! Безумно! його план був зовсім інший.

«Але, джентльмени, — тут Белнеп раптом спинився, неначе йому враз спало на думку щось нове, несподіване, — може, ви більше будете задоволені і моїми доказами, і остаточним висновком, який вам належить зробити, якщо вислухаєте свідчення єдиного очевидця смерті Роберти Олден — того, хто не просто чув крик, а справді був там, хто сам бачив і, отже, знає, як її спіткала смерть…

Він глянув на Джефсона, ніби кажучи: «Ну от, Рубен, нарешті!» І Рубен, обернувшись до Клайда, з невимушеністю, за якою, проте, почувалась залізна воля, шепнув:

— Отже, Клайд, справа тепер за вами. Але я піду з вами, зрозуміло? Я вирішив сам вас допитувати. Я стільки вас муштрував, що, на мою думку, вам буде зовсім легко відповідати мені, правда ж?

Він весело, підбадьорливо усміхнувся. І Клайд, якого заспокоїла і сильна промова Белнепа і нове рішення Джефсона, підвівся мало не з безжурним виглядом (якихось чотири години тому він був далеко не так добре настроєний) і шепнув:

— От добре! Я радий, що ви самі візьметесь за це. Я думаю, що тепер у мене все вийде, як треба.

А тимчасом публіка, почувши, що має з'явитися справжній очевидець, та ще й виставлений не обвинуваченням, а обороною, зразу захвилювалась; люди схопилися з своїх місць, витягуючи шиї і озираючись. І суддя Оберуолцер, надзвичайно незадоволений тим, що процес проходить у неналежній обстановці, без потрібної суворості і урочистості, застукав своїм молотком, тоді як клерк голосно закликав:

— До порядку! До порядку! Прошу негайно сісти, інакше зал суду буде очищено від публіки! Прошу приставів стежити за порядком!

І потім настала напружена тиша і ще гучніше пролунав голос Белнепа:

— Клайд Гріфітс, пройдіть на місце для свідків.

Здивовано побачивши, що Клайд, супроводжуваний Джефсоном, виступив наперед, публіка знову збуджено зашепотіла, незважаючи на різкі окрики судді та приставів. Навіть Белнеп, побачивши, що до нього наближається Джефсон, трохи здивувався, бо спочатку домовились, що він сам допитуватиме Клайда. Але поки Клайда приводили до присяги, Джефсон підійшов упритул до Белнепа і прошепотів:

— Залиште його на мене, Елвін. На мою думку, так буде краще. Він поводиться занадто напружено і полохливо, але я певен, що зможу витягнути його.

Публіка теж звернула увагу на зміну адвокатів і перешіптувалась з цього приводу, а Клайд своїми великими тривожними очима оглядав усе навкруг і думав: «Ну от, нарешті, я — свідок і, звичайно, всі на мене дивляться. Треба здаватися спокійним, неначе я й зовсім не хвилююсь, бо я не вбивав її. Адже я не вбив її, це правда». І все-таки він був синьоблідий, повіки його почервоніли й опухли, і руки, незважаючи на всі зусилля, злегка тремтіли. І от довга, сильна і струнка, мов лоза, постать Джефсона повертається до нього, голубі очі пильно дивляться просто в карі очі Клайда, і адвокат починає:

— Отже, Клайд, насамперед потрібно, щоб присяжні і всі присутні в залі ясно чули мої запитання і ваші відповіді. А тепер подумайте трохи і спокійно розкажіть нам усе, що пам'ятаєте про своє життя: звідки ви, де народились, що робили ваші батько і мати і, нарешті, що робили ви самі, відколи почали жити своїм трудом і дотепер. Можливо, я зрідка перериватиму вас і ставитиму деякі запитання, але в основному дам вам самому все розповісти, бо знаю, що ви зробите це краще, ніж будь-хто інший.

Але щоб Клайд був спокійний і весь час пам'ятав, що оборонець — поруч, подібно до стіни, бастіону між ним і нетерплячою, напруженою, недовірливою та ворожою юрбою, Джефсон присунувся майже впритул до нього, зовсім близько: час від часу він міг навіть ставити ногу на східці трибуни для свідків або, нахиляючись до Клайда, спертись рукою на поруччя його крісла. Він весь час повторював: «Так-так-так… Та-ак… А далі що?.. А потім?» І впевнений, підбадьорливий, дружній голос Джефсона незмінно додавав Клайдові сили, і він зумів доладно, твердо, не запинаючись, розповісти коротку повість свого життя.

— Я народився у Гренд-Репідс, штат Мічіган. Тоді мої батьки керували в цьому місті релігійною місією і виступали з проповідями на вулицях…

РОЗДІЛ XXIV

Клайд дійшов у своїх показаннях до того моменту, коли з Куїнсі, штат Іллінойс (там його батьки якийсь час працювали в «Армії Спасіння»), сім'я переїхала в Канзас-Сіті, де він, починаючи з дванадцяти і до п'ятнадцяти років, намагався знайти яку-небудь роботу, бо йому не подобалось учитися в школі і одночасно брати участь у релігійній діяльності, як того хотіли батьки.

— І успішно йшло ваше навчання в школі?

— Ні, сер. Нам доводилось надто часто переїздити.

— В якому класі ви вчились, коли вам було дванадцять років?

— Бачите, мені вже треба було перейти до сьомого, але був я тільки в шостому. Тому мені й не подобалося в школі.

— А як ви ставились до релігійної діяльності батьків?

— Та що ж, це справа хороша… тільки я не любив зечорами співати псалми на вулицях.

І так він розповідав далі: про те, як служив у дешевій крамничці, як продавав содову воду і розносив газети, поки, нарешті, не став розсильним у «Грін-Девідсон»— найкращому готелі в Канзас-Сіті, пояснив він.

— Ну, от що… — промовив Джефсон. (Він боявся, що Мейсон, намагаючись викликати недовір’я до Клайда як свідка, буде занадто докладно допитуватись про аварію з автомобілем та про вбиту дівчинку в Канзас-Сіті і зіпсує враження від показань Клайда, — і вирішив випередити противника. Безперечно, правильно ведучи допит, можна буде пояснити і пом’якшити всю цю історію, а якщо залишити це на Мейсона, то він, звичайно, зробить з неї щось надзвичайно тяжке.) І тому Джефсон провадив далі:

— Скільки ж часу ви там служили?

— Трохи більше від року.

— А чому пішли звідти?

— Бачите, тут сталось одно нещастя…

— Яке саме?

І Клайд, заздалегідь підготовлений і вимуштруваний, докладно розповів про все, включаючи смерть дівчинки і свою втечу, — всім цим Мейсон, звичайно, мав намір зайнятися сам. І тепер, слухаючи Клайда, він тільки похитав головою і пробурчав іронічно:

— Сам підніс… непогано зроблено!

А Джефсон, розуміючи все значення того, що тут відбулось (схоже на те, що він вивів з ладу найкращу зброю м-ра Мейсона!), провадив далі:

— Скільки, ви сказали, вам було тоді років?

— Ішов вісімнадцятий.

— Значить, ви хочете сказати от що, — провадив він далі, кінчивши з усіма запитаннями, які міг придумати у зв’язку з цією подією: — Ви не знали, що могли повернутись, бо машину взяли не ви, і не знали, що після ваших пояснень батьки могли взяти вас на поруки?

— Заявляю протест! — крикнув Мейсон. — Нічим не доведено, що він міг повернутися в Канзас-Сіті і що батьки могли взяти його на поруки.

— Протест прийнято! — прогримів суддя з свого підвищення. — Попрошу оборону, допитуючи свідка, триматися ближче до справи.

— Знімаю запитання, — озвався з свого місця Джефсон.

— Ні, сер, я цього не знав, — усе-таки відповів Клайд.

— У всякому разі саме з цієї причини, виїхавши з Канзас-Сіті, ви почали називати себе Тенет, як ви мені казали? — провадив далі Джефсон.

— Так, сер.

— До речі, Клайд, звідки ви взяли прізвище Тенет?

— Це прізвище хлопчика, з яким я грався в Куїнсі.

- І це був хороший хлопчик?

— Заявляю протест! — крикнув з місця Мейсон. — Неправильно, неістотно, не стосується справи.

— Однак він міг дружити з хорошим хлопчиком, всупереч усьому, в чому ви хотіли б запевнити присяжних, і в цьому розумінні моє запитання навіть дуже стосується справи, — єхидно зауважив Джефсон.

— Протест прийнято! — загримів суддя Оберуолцер.

— А вам тоді не спадало на думку, що йому це може не сподобатись і що ви. можете завдати йому прикростей, коли його ім’ям користується людина, змушена переховуватись?

— Ні, сер… я думав, що Тенетів дуже вже багато…

Тут слухачі могли б поблажливо усміхнутись, але публіка була так вороже настроєна, з таким розлюченням ставилась до Клайда, що годі було й говорити про подібну легковажність у залі суду.

— Послухайте, Клайд, — провадив Джефсон далі, зрозумівши, що йому не вдалось пом’якшити настрій натовпу, — адже ви любили свою матір, правда ж?

Протест, суперечка, і кінець кінцем запитання визнано допустимим і законним.

— Так, сер, звичайно, я любив її,— відповів Клайд, але після легкого вагання, яке не залишилось непоміченим: щось стиснуло йому горло, і груди його піднялись і опустились у тяжкому зітханні.

— Дуже?

— Так, сер… дуже.

Тепер він не смів підняти очі.

— Вона завжди робила для вас усе, що могла і що вважала правильним — так?

— Так, сер.

— Але в такому разі, хоч вас і спіткало страшне нещастя, як же ви все-таки могли втекти і стільки часу жити далеко від матері? Чому ви ні слова не сказали їй про те, що ви зовсім не так винні, як здається, і що їй не треба тривожитись, бо ви знову працюєте і намагаєтеся поводитись як порядний юнак?

— Але ж я писав їй, тільки не підписувався справжнім ім'ям.

— Розумію. А ще як-небудь сповіщали про себе?

— Так, сер. Я одного разу послав їй трошки грошей. Десять доларів.

— І ви зовсім не думали про повернення додому?

— Ні, сер. Я боявся, що мене арештують, коли я повернусь.

— Інакше кажучи, — особливо значуще відкарбував Джефсон, — ви були інтелектуальним і моральним боягузом, як сказав мій колега містер Белнеп.

— Я протестую проти спроб розтлумачувати присяжним зізнання обвинуваченого! — перепинив Мейсон.

— Зізнання обвинуваченого, справді ж, не потребують будь-якого тлумачення. Вони дуже прості і правдиві, це зрозуміло кожному, — швидко докинув Джефсон.

— Протест прийнято! — оголосив суддя. — Продовжуйте, продовжуйте!

— Значить, Клайд, як я розумію, так вийшло тому, що ви були в моральному і розумовому відношенні боягузом. Але я зовсім не засуджую вас за те, в чому ви не винуваті (кінець кінцем, ви не самі себе зробили, правда ж?)

Але це було вже занадто, і суддя застеріг Джефсона, щоб він надалі обережніше добирав вислови.

— Отже, ви переїздили з місця на місце, — в Олтон, Пеорію, Блюмінгтон, Мілуокі, Чікаго, забиралися в якісь комірчини на околицях, працювали перемивальником посуду, продавцем содової води і возієм, переховувались під ім’ям Тенета, тоді як могли б, власне, повернутися в Канзас-Сіті, на свою стару службу? — питав Джефсон.

— Протестую! Протестую! — заволав Мейсон. — Немає ніяких доказів, що він міг повернутись і стати на попередню службу.

— Протест прийнято! — вирішив Оберуолцер, хоч у цю хвилину в кишені у Джефсона лежав лист Френсіса Кс. Скуайрса, який працював начальником над розсильними в готелі «Грін-Девідсон», коли там служив Клайд; Скуайрс писав, що, крім події, зв'язаної з катанням на чужому автомобілі, він не помічав за Клайдом нічого поганого; юнак завжди був ретельний, чесний, слухняний, моторний і ввічливий. Коли сталась та нещасна подія, м-р Скуайрс був певен, що Клай& міг бути лише одним з найбільш пасивних її учасників і що, якби він повернувся і до ладу розповів про все, що сталось, його б залишили в готелі. А тут вважали, що все це не стосується справи!

Потім Клайд розповів про те, як, утікши, щоб уникнути неприємностей, які загрожували йому в Канзас-Сіті, і мандруючи два роки з місця на місце, він, нарешті, знайшов роботу в Чікаго — спочатку возієм, а потім розсильним у клубі «Юніон Ліг»; про те, що з першого ж місця, де він дістав роботу, він написав матері, а потім, з її ініціативи, збирався написати дядькові, — і тут якраз зустрів його в клубі, і дядько запропонував йому приїхати в Лікург. Далі по порядку викладено було всі подробиці того, як він почав працювати, як був підвищений по службі, і двоюрідний брат та начальник цеху сказали йому про чинне на фабриці правило, і, нарешті, як він познайомився з Робертою, а потім і з міс X. Клайд докладно розповів, як він залицявся до Роберти Олден і як, домігшись її кохання, почував і вважав себе щасливим, але поява міс X і її глибока чарівність викликали різку зміну в його ставленні до Роберти: вона все ще дуже подобалась йому, але він уже не міг, як раніше, бажати шлюбу з нею.

Тут квапливо зтрутився Джефсон: виявлена Клайдом хиткість була надто неприємною властивістю, щоб можна було так швидко заговорити про неї в зізнаннях, і Джефсон захотів відвернути увагу присяжних.

— Клайд, — перепинив він, — ви спочатку справді любили Роберту Олден?

— Так, сер.

— Тоді ви повинні були знати або хоч би зразу побачити з її вчинків, що вона глибоко порядна, чиста і побожна дівчина, — так?

— Так, сер, я саме такою і вважав її,— повторив Клайд заучену відповідь.

— Тоді чи не можете ви пояснити в загальних рисах, не вдаючись у подробиці, пояснити самому собі і присяжним, як, чому, де і коли виникли зміни у ваших почуттях, що привели до відносин, про які всі ми (тут Джефсон обвів публіку, а потім і присяжних зухвалим, проникливим і холодним поглядом) глибоко шкодуємо. Якщо ви спочатку були такої високої думки про неї, як же сталось, що ви дуже швидко дійшли до таких недозволених відносин? Хіба ви не знали, що з точки зору всіх мужчин, а також і всіх жінок відносини ці гріховні і поза шлюбом непростимі, що це злочин?

Сміливість і в'їдлива іронія Джефсона викликали в розгублено принишклій публіці неспокійний рух — помітивши це, і Мейсон і суддя Оберуолцер сторожко нахмурились. Що за зухвалий, цинічний хлопчисько! Як він сміє підступними натяками під виглядом серйозного допиту навівати таку думку, в якій приховано посягання навіть на основи суспільства, ка релігійні й моральні підвалини! Ось він стоїть — зухвалий, безстрасний і гордовитий — і слухає відповідь Клайда:

— Так, сер, мені здається, я це знав… звичайно… але, справді ж, я ніколи не намагався її звести ні спочатку, ні потім. Просто я був у неї закоханий.

— Ви були закохані в неї?

— Так, сер.

— Дуже?

— Дуже.

— І вона теж була закохана у вас?

— Так, сер.

— З самого початку?

— З самого початку.

— Вона казала вам це?

— Так, сер.

— А в той час, коли вона переїздила від Ньютонів, — адже ви чули все, що про це говорили свідки, — ви не умовляли її, не намагались будь-яким способом, обманом або якими-небудь доказами умовити її переїхати від них?

— Ні, сер. Вона сама з власної волі хотіла переїхати. Вона тільки просила, щоб я допоміг їй знайти кімнату.

— Просила, щоб ви допомогли знайти кімнату?

— Так, сер.

— А чому, власне?

— Тому що вона не дуже добре знала місто і думала, що я, можливо, пораджу їй, де знайти хорошу, не занадто дорогу для неї кімнату.

— І ви вказали їй кімнату, яку вона зняла у Гілпінів?

— Ні, сер. Я їй ніяких кімнат не вказував. Вона знайшла її сама. (Це була точно заучена ним відповідь).

— А чому ж ви їй не допомогли?

— Тому що я був занятий цілими днями і майже завжди вечорами. І потім, я думав, що їй самій краще знати, чого вона хоче— у яких людей оселитись і все таке.

— А ви самі коли-небудь були в домі Гілпінів до того, як вона туди переїхала?

— Ні, сер.

— Чи були у вас з нею до її переїзду які-небудь розмови про те, яку саме кімнату їй слід найняти — з яким входом і виходом, наскільки відокремлену і все таке?

— Ні, сер, я ніколи з нею про це не говорив.

— І ніколи не наполягали, наприклад, щоб вона найняла таку кімнату, куди ви могли б пройти непомітно і звідки могли б вийти вночі або вдень, не зустрівшись ні з ким?

— Ніколи. І крім того, в цей будинок дуже важко було ввійти і дуже важко вийти непомітно.

— Чому ж?

— Тому що двері її кімнати були поряд з парадними дверима, через які всі входили і виходили, і кожен міг помітити чужу людину. (Ця відповідь теж була заучена напам’ять).

— Але ви все-таки пробирались у дім потихеньку?

— Так, сер… тобто, бачите, ми обоє ще спочатку вирішили, що чим менше нас бачитимуть разом де-небудь, тим краще.

— Через те фабричне правило?

— Так, сер, через те правило.

Після цього йшла розповідь про різні утруднення з Робертою, причиною яких була поява в його житті міс X.

— Тепер, Клайд, нам доведеться поговорити трохи про цю міс X. За договореністю між обороною і обвинуваченням, — підстави для цього вам, панове присяжні, звичайно, зрозумілі,— ми можемо тільки злегка зачепити цю тему, бо йдеться про зовсім ні в чому не винувату особу, чиє справжнє ім’я немає ніякої потреби тут називати. Але деякі факти доведеться згадати, хоч ми будемо поводитися з ними якнайделікатніше — стільки ж ради тієї, що жива і ні в чому не винувата, скільки й ради покійної. І я певен, що міс Олден погодилася б з цим, якби вона була жива. Так от, відносно міс X, — провадив він, обернувшись до Клайда. — Обидві сторони вже визнали, що ви познайомилися з нею в Лікурзі приблизно в листопаді або грудні минулого року, Чи вірно це?

— Так, сер, це вірно, — сумно відповів Клайд.

- І ви зразу ж до нестями закохалися в неї?

— Так, сер. Це правда.

— Вона була багата?

— Так, сер.

— Красива? Це, я гадаю, визнали всі,— додав Джефсон, звертаючись до суду в цілому і не чекаючи відповіді Клайда, але той, добре вимуштруваний, все-таки відповів:

— Так, сер.

— В той час, коли ви вперше зустрілися з міс X, ви двоє — ви і міс Олден, хочу я сказати, — вже вступили в незаконний зв'язок, про який тут говорилось?

— Так, сер.

— Тоді, беручи все до уваги… ні, от що, одну хвилину, я спочатку хочу спитати вас про інше… дайте подумати… Скажіть, коли ви зустрілися з міс X, ви все ще любили Роберту Олден?

— Так, сер, я любив її.

— Ви ніколи доти не почували, що вона стає для вас тягарем?

— Ні, сер.

— Її ікохання і дружба були вам такі ж дорогі та відрадні, як і раніше?

— Так, сер.

Кажучи це, Клайд згадував про минуле, і йому Здавалось, що він сказав чистісіньку правду. Так, вірно, саме перед зустріччю

з Сондрою він справді був дуже спокійний і щасливий з Робертою.

— А скажіть, до зустрічі з міс X були у вас з міс Олден які-не-будь плани на майбутнє? Адже ви, напевне, замислювались над цим, — так?

— Н — не зовсім (і Клайд нервово облизав пересохлі від хвилювання губи)… Бачите, я взагалі нічого не обдумував заздалегідь… тобто нічого поганого для Роберти… І вона, звичайно, теж нічого такого не думала. Просто нас уже з початку несло за течією. Напевно, це все тому, що ми були дуже самотні. У неї в Лікурзі нікого не було, у мене теж. А тут ще це правило, — через нього я не міг ніде бувати з нею… а вже коли ми зблизились, так усе й пішло само собою і ми не дуже замислювались над цим — ні вона, ні я.

— Ви просто пливли за течією, бо поки що нічого з вами не сталось і ви не думали, що може статись? Так?

— Ні, сер. Тобто так, сер. Так воно й було. — Клайд дуже старався бездоганно промовити ці багато разів повторені й дуже важливі відповіді.

— Але мусили ж ви про щось думати — хто-небудь один або ви обоє. Адже вам був двадцять один рік, а їй двадцять три.

— Так, сер. Мені здається, ми… здається, я думав іноді.

— Що ж саме ви думали? Не пригадуєте?

— По-моєму, так, сер, я пам’ятаю… Тобто я знаю точно, я іноді думав, що коли все піде гаразд і я почну більше заробляти, а вона знайде роботу в іншому місці, то я зможу всюди бувати з нею відкрито, а згодом, якщо ми з нею так само будемо любити один одного, можна буде й одружитися.

— Ви справді думали тоді, що одружитесь з нею?

— Так, сер. Звичайно, думав — саме так, як я сказав.

— Але це було до того, як ви зустріли міс X?

— Так, сер, це було раніше.

(— Здорово зроблено! — в'їдливо зауважив Мейсон на вухо сенаторові Редмонду.

— Чудовий спектакль, — театральним шепотом відповів Редмонд.)

— А говорили ви їй про це що-небудь певне? — провадив далі Джефсон.

— Ні, сер, не пам'ятаю… Начебто нічого певного не говорив.

— Що-небудь одно — або говорили, або ні. Що ж саме?

— Та справді-бо ні те, ні друге. Я часто казав, що люблю її і хочу, щоб ми завжди були разом, і сподіваюсь, що вона ніколи мене не залишить.

— Але ви казали, що хочете з нею одружитись?

— 'Ні, сер, що хочу одружитись — не казав.

— Так, так, добре… А вона? Що вона казала?

— Що вона ніколи не залишить мене, — із зусиллям, несміливо відповів Клайд, згадуючи останній крик Роберти і її останній погляд.

І, діставши з кишені хустинку, він став витирати вогке холодне обличчя і руки.

(— Чудова постановка! — глузливо пробурмотів Мейсон.

— Досить-таки розумно! — недбало зауважив Редмонд.)

— Але скажіть, — рівним і холодним тоном провадив далі Джефсон, — якщо у вас було таке почуття до міс Олден, як же ви могли так швидко змінити своє ставлення до неї після зустрічі з міс X? Хіба у вас така хитка вдача, що ваші почуття і думки змінюються щодня?

— Ну, про це я раніше ніколи не думав… Ні, сер, я не такий!

— А до того, як ви познайомилися з міс Олден, вам доводилось коли-небудь серйозно любити?

— Ні, сер.

— Але чи вважали ви, що ваші відносини з міс Олден серйозні і міцні,— що це справжнє кохання, — поки не зустрілися з міс X?

— Так, сер, я так і вважав.

— А потім, після цієї зустрічі?

— Ну, потім… потім уже все стало по-іншому.

— Ви хочете сказати, що після того, як ви один або два рази побачили міс X, ви зовсім розлюбили міс Олден?

І тут Клайда осінило.

— Ні, сер, не те. Не зовсім так, — поквапливо і рішуче заперечив вік. — Я не переставав любити її… навіть дуже любив, правда! Але я і отямитись не встиг, як зовсім втратив розум через… через… міс… міс…

— Атож, через цю міс X. Це ми знаємо. Ви безумно і безрозсудно закохалися в неї,— так?

— Так, сер.

— І далі що?

— Далі… ну… я вже просто не міг ставитися до міс Олден, як раніше.

При цих словах лоб і щоки Клайда знову стали вологі.

— Зрозуміло! Зрозуміло! — голосно і підкреслено, щоб справити враження на присяжних і публіку, заявив Джефсон. — Казка Шехерезади — чарівниця і зачарований.

— Я не розумію, що ви говорите, — розгублено промовив Клайд.

— Я говорю про чаклунство, мій друже, про те, що людина підвладна чарам краси, кохання, багатства, — всього, чого ми часом так прагнемо і не можемо досягти, — таким найчастіше буває кохання в нашому світі.

— Так, сер, — простодушно погодився Клайд, справедливо подумавши, що Джефсон просто-напросто хотів показати свою красномовність.

— Але я хочу знати от що. Коли ви так любили міс Олден, як ви кажете, і домоглися таких відносин з нею, які слід було освятити шлюбом, як же ви так не відчули своїх зобов'язань, свого обов’язку перед нею, що у вас могла з’явитися думка кинути її ради міс X? Як це сталося, хотів би я знати, — і я певен, що це цікавить також і панів присяжних. Де було ваше почуття вдячності? І почуття морального обов’язку? Може, ви скажете, що у вас немає ні того, ні другого? Мк хочемо це знати.

Справді, це був допит з упередженням — напад на власного свідка. Але Джефсон говорив тільки те, що мав право сказати, і Мейсон не втрутився.

— Але я…

Клайд зніяковів і запнувся, неначе його не навчили заздалегідь, що треба відповісти: здавалось, він у думці шукає якого-небудь переконливого пояснення. Власне, так воно й було насправді, бо, хоч він і завчив відповідь, але, почувши це запитання на суді і знову опинившись віч-на-віч з проблемою, яка так бентежила і мучила його в Лікурзі, він не зразу згадав, чого оборонці вчили його… Він м’явся, щулився і, нарешті,промовив:

— Справа в тому, що я якось майже не думав про це. Я не міг думати, відколи побачив її. Я іноді пробував, але у мене нічого не виходило. Я почував, що вона одна потрібна мені, а не міс Олден. Я знав, що це недобре… так, звичайно… і мені було дуже шкода Роберту… Але однаково, я просто нічого не міг вдіяти. Я думав тільки про міс X і не міг ставитися до Роберти по-старому, хоч як намагався.

— Ви хочете сказати, що вас через це анітрохи не мучило сумління?

— Мучило, сер, — відповів Клайд. — Я знав, що мої вчинки погані, і дуже журився за неї і за себе, але однаково, я не міг інакше.

(Він повторював слова, написані для нього Джефсоном; а втім, прочитавши їх уперше, він відчув, що все це чистісінька правда: він справді до певної міри тоді зазнавав докорів сумління.)

— Що ж далі?

— Потім вона почала нарікати, що я буваю в неї не так часто, як раніше.

— Інакше кажучи, ви почали нехтувати нею?

— Так, сер, почасти… але не зовсім… ні, сер.

— Ну, гаразд, а що ви зробили, коли усвідомили, що так нестямно захопились міс X? Чи сказали міс Олден, що більше не любите її, а любите іншу?

— Ні, тоді не сказав.

— Чому? Чи може, по-вашому, чесно і порядно говорити зразу двом дівчатам, що ви їх любите?

— Ні, сер, але ж це було не зовсім так. Бачите, тоді я щойно познайомився з міс X і ще нічого їй не говорив. Вона б не дозволила. Але все-таки я тоді вже знав, що не можу більше любити міс Олден.

— Але ж у міс Олден були на вас певні права? Вже саме це повинно було не дати вам залицятися до іншої дівчини, — ви цього не розуміли?

— Розумів, сер.

— Тоді чому ж ви це робили?

— Я не міг встояти перед нею.

— Ви говорите про міс X?

— Так, сер.

— Отже, ви бігали за нею доти, поки не змусили її полюбити вас?

— Ні, сер, це було зовсім не так.

— А як же?

— Просто я зустрічався з нею то тут, то там і до нестями захопився нею.

— Зрозуміло. Але все ж ви не пішли до міс Олден і не сказали, що більше не можете ставитись до неї по-старому?

— Ні, сер. Тоді не сказав.

— Чому ж?

— Я думав, що вона засмутиться, — я не хотів, щоб їй було боляче.

— Так, зрозуміло. Отже, вам бракувало — моральної або інтелектуальної мужності для того, щоб сказати їй правду?

— Я не розбираюся в моральній і інтелектуальній мужності,— відповів Клайд, якого таки дійняло і уразило це визначення, — просто я дуже жалів її. Вона часто плакала, і я не наважувався сказати їй.

— Зрозуміло. Що ж, нехай буде так. Але я хочу спитати от про що. Ваші відносини з міс Олден залишались такими ж близькими і після того, як ви зрозуміли, що більше не любите її?

— Н-ні, сер… у всякому разі недовго, — нервово і присоромлено пробурмотів Клайд.

Він думав, що всі в залі суду чують його… і його мати, і Сондра, і всі люди по всій Америці дізнаються з газет, що він відповів! Коли кілька місяців тому Джефсон уперше показав йому ці запитання, він поцікавився — навіщо все це, і Джефсон відповів: «Для виховного впливу. Чим дужче і чим більше несподівано ми вразимо їх деякими життєвими фактами, тим легше доб’ємося, щоб вони скільки-небудь розсудливо зрозуміли, в чому полягала проблема, яка стояла перед вами. Але ви не дуже турбуйтеся про це. Коли настане час, ви просто відповідайте на запитання, а решту залишіть нам. Ми знаємо, що робимо». І тепер Клайд провадив далі:

— Бачите, після зустрічі з міс X я більше не міг ставитися до Роберти, як раніше, і тому старався якнайменше бути з нею. Але в усякому разі дуже скоро після цього вона… її спіткало лихо… ну і тоді…

— Зрозуміло. А коли приблизно це сталося?

— Наприкінці січня.

— Ну, і що ж? Коли це сталось, ви не відчули, що при таких обставинах ваш обов’язок — одружитися з нею?

— Але… ні, в тих умовах ні… тобто, я хочу сказати, якби я міг виручити її.

— А чому, власне, ні? І що значить «в тих умовах»?

— Бачите… все було, як я вам казав. Я більше не любив її, і я ж не обіцяв їй одружитися, — вона це знала. Тому я думав, що буде більш-менш правильно, якщо я допоможу їй позбутися цього, а потім скажу, що більше не люблю її.

— А все-таки ви не зуміли допомогти їй?

— Ні, сер. Але я пробував допомогти.

— Ви звертались до аптекаря, який давав тут показання?

— Так, сер.

— І ще до кого-небудь?

— Так, сер, я обійшов сім аптек, поки, нарешті, хоч щось дістав.

— Але те, що ви дістали, не допомогло?

— Ні, сер.

— Молодий торговець галантереєю показав, що ви звертались до нього, — чи було це?

— Так, сер.

— І він указав вам якого-небудь лікаря?

— Т-так… але… я не хотів би називати його.

— Добре, можете не називати. Але ви послали міс Олден до лікаря?

— Так, сер.

— Вона пішла одна чи ви супроводили її?

— Я провів її… тобто тільки до дверей.

— Чому тільки до дверей?

— Тому що… ми обміркували це і вирішили — і вона, і я, — що так, мабуть, буде краще. У мене тоді було обмаль грошей. Я думав, що, може, лікар допоможе їй за меншу плату, коли вона прийде одна, а не вдвох зі мною.

(«Чорт забери, адже він краде мої громи і блискавки! — подумав при цьому Мейсон. — Він вихопив у мене більшість запитань, якими

Я сподівався заплутати Гріфітса». — І він стривожено випростався. Берлей, Редмонд, Ерл Ньюком — усі тепер ясно зрозуміли задум Джефсока.)

— Зрозуміло. А може, ви боялись, щоб про це не почули ваш дядько або міс X?

— О, так, я… тобто ми обоє думали і говорили про це. Вона розуміла моє становище.

— Але про міс X не було мови?

— Ні.

— Чому?

— Тому що… Я думав, що саме тоді не слід було говорити їй про це. Вона б дуже нервувалась. Я хотів почекати, поки в неї все уладнається.

— А тоді сказати їй усе і залишити її,— ви це маєте на увазі?

— Так… якби я відчув, що не можу ставитися до неї по-старому… Так, сер.

— Але не тоді, коли вона вже була в такому стані?

— Ні, сер, тоді ні. Але, бачите, на той час я ще сподівався, що допоможу їй позбутися цього.

— Зрозуміло. І її вагітність не вплинула на ваше ставлення до неї? Не викликала у вас бажання відмовитися від міс X і одружитися з міс Олден і таким чином усе виправити?

— Ні, сер… тоді ні… тобто не того разу.

— Що значить «не того разу»?

— Тобто я почав думати про це пізніше, як я вам казав… але не тоді. Це було пізніше… коли ми поїхали до Адірондакських гір.

— А чому не тоді?

— Я вже сказав, чому. Я зовсім втратив розум через міс X і не міг більше ні про що думати.

— Ви навіть тоді не могли змінити своє ставлення до міс Олден?

— Ні, сер. Мені було дуже шкода її, але я не міг інакше.

— Зрозуміло. Ну, поки що облишмо це. Потім я ще повернусь до цього питання. Зараз я хотів би, щоб ви, коли можете, постарались пояснити присяжним, що ж саме так приваблювало вас в міс X, чому вона вам подобалась настільки більше від міс Олден? Що саме, які особливості її поведінки, зовнішності, вдачі або становища в суспільстві так приваблювали вас? Чи ви самі це розумієте?

І Белнеп і Джефсон на різні способи і з різних психологічних, юридичних і особистих причин раніше не раз ставили Клайдові це запитання і діставали різні відповіді. Спочатку він взагалі не хотів говорити про Сондру, боячись, що його слова будуть занотовані і повторені на суді та в газетах поруч з її ім’ям. Потім, коли всі газети замовчували її справжнє ім’я, стало ясно, що їй не загрожує публічний скандал, і тоді він дозволив собі говорити про неї трохи вільніше. Але тут, на суді, він знову став обережний і замкнутий.

— Ну, це важко пояснити… На мою думку, вона красуня, куди красивіша за Роберту. Але не тільки в цьому справа. Вона зовсім не така, як усі, кого я знав раніше… набагато самостійніша… і всі так уважно ставились до того, що вона робила і говорила. Мені здається» вона знає далеко більше, ніж усі мої попередні знайомі. І вона надзвичайно гарно вдягалась, і була дуже багата, і належала до кращих кіл суспільства, і газети часто писали про неї і вміщували її портрети. Коли я її не бачив, я щодня читав про неї в газетах, і мені здавалось, що вона весь час зі мною. І потім, вона дуже смілива, не така проста і довірлива, як міс Олден… спершу я навіть не міг повірити, що вона стала так цікавитися мною. А кінець кінцем я більше ні про кого і ні про що не міг і думати, і про Роберту теж. Я просто не міг — адже міс X весь час була передо мною.

— Так, на мій погляд, ви справді були закохані, просто-таки загіпнотизовані,— докинув Джефсон, як узагальнення, куточком ока стежачи за присяжними. — Типова картина божевілля від кохання, — ясніше, на мою думку, нікуди.

Але і публіка, і присяжні вислухали його зауваження з непорушними, кам'яними обличчями.

І зразу після цього довелось пірнути у бистрі, каламутні води гаданого злісного умислу, бо все інше було тільки вступом.

— Отже, Клайд, що сталося потім? Розкажіть нам докладно все, що пам'ятаєте. Нічого не пом'якшуйте, не намагайтесь здаватися ні кращим, ні гіршим, ніж ви були насправді. Вона мертва — і ви теж можете померти, якщо ці дванадцять джентльменів зрештою прийдуть до такого рішення. (Від цих слів немов крижаний холод пройняв і Клайда і всіх, хто був у залі суду). Але ради свого ж душевного спокою вам краще говорити правду. (Тут Джефсон подумав про Мейсона: нехай спробує відбити такий удар!)

— Так, сер, — просто сказав Клайд.

— Отже, її спіткало лихо, і ви не зуміли допомогти їй. Ну, а потім? Що ви тоді зробили? Як діяли?.. Ага, до речі, яку платню ви одержували тоді?

— Двадцять п’ять доларів на тиждень, — признався Клайд.

— Інших джерел доходу не мали?

— Пробачте, я не дочув.

— Чи були у вас тоді які-небудь інші джерела, звідки ви могли б так або інакше дістати грошей?

— Ні, сер.

— Скільки вам коштувала кімната?

— Сім доларів на тиждень.

— А харчі?

— Доларів п'ять-шість.

— Були ще які-небудь витрати?

— Так, сер: на одяг і на прання білизни.

— Мабуть, вам доводилось також брати участь у витратах, зв’язаних з усякими світськими розвагами?

— Протестую, це навідне запитання! — крикнув Мейсон.

— Протест прийнято, — заявив суддя Оберуолцер.

— Чи можете ви пригадати ще які-небудь витрати?

— Так, на трамвай, на поїздки залізницею. І крім того— я мусив вносити свою пайку, коли брав участь у всяких розвагах.

— Саме так! — люто крикнув Мейсон. — Я вважаю, що досить вам підказувати цьому папузі!

— А я вважаю, що шановному прокуророві нема чого втручатися не в свою справу, — фиркнув Джефсон, відбиваючись і за себе, і за Клайда. Йому хотілося зломити страх Клайда перед Мейсоном. — Я допитую підсудного, а щодо папуг, то за останній час ми бачили їх тут скільки завгодно, і вимуштрувані вони були, як справжнісінькі шкільні зубрили.

— Це злісний, наклеп! — заволав Мейсон. — Я протестую і вимагаю, щоб мені принесли пробачення!

— Ваша честь, пробачення має бути принесене мені і моєму підзахисному, і його буде швидко дано, якщо тільки ваша честь зволить оголосити перерву на кілька хвилин. — І, рішуче підступивши до Мейсона, Джефсон додав — Я зумію добитися пробачення і без допомоги суду.

Мейсон стиснув кулаки, готуючись відбити напад. Охоронці порядку в залі суду, стенографісти, газетчики і навіть клерк квапливо оточили обох юристів і схопили їх за руки, поки суддя Оберуолцер несамовито стукав по столу своїм молотком.

— Джентльмени! Джентльмени! Ви обидва виявляєте неповагу до суду! Негайно просіть пробачення у суду і один в одного, інакше я оголошу процес недійсним, арештую вас на десять днів і оштрафую на п'ятсот доларів кожного.

Говорячи це, суддя з свого підвищення суворо подивився на обох. І зразу Джефсон відповів дуже чемним і вкрадливим тоном:

— Якщо так, ваша честь, я приношу свої пробачення вам, панові прокурору і панам присяжним. Нападки прокурора на обвинуваченого здались мені надто несправедливими і недоречними, от і все.

— Не слід звертати на це увагу, — промовив Оберуолцер.

— Якщо так, ваша честь, я приношу свої пробачення вам і панові оборонцю. Може, я трохи погарячився. Та й підсудному теж, — насмішкувато додав Мейсон, глянувши спочатку в гнівні й непохитні очі судді Оберуолцера, а потім в очі Клайда, який зразу здригнувся і повернув голову вбік.

— Продовжуйте, — сердито пробурчав Оберуолцер.

— Отже, Клайд, — знову почав Джефсон, так спокійно, ніби викликати всю цю бурю означало для нього не більше, ніж чиркнути сірником, — ви сказали, що ваша платня становила двадцять п’ять доларів на тиждень і що у вас були всякі витрати. І ви не зуміли на той час відкласти трохи грошей про чорний день?

— Ні, сер… дуже мало… майже нічого

— Так. Ну, а коли б лікар, до якого звернулась міс Олден, погодився б допомогти їй за плату, скажемо, в сто доларів, — ви могли б заплатити стільки?

— Ні, сер… тобто не зразу.

— Вам невідомо, чи були у неї які-небудь свої гроші?

— Наскільки я знаю, не було, сер.

— Як же ви сподівались їй допомогти?

— Бачите, я думав, що коли вона або я знайдемо лікаря і він погодиться ждати, я, може, відкладаючи потроху, розплачусь з ним у розстрочку.

— Зрозуміло. І ви щиро хотіли так зробити?

— Так, сер, звичайно.

— І ви говорили їй про це?

— Так, сер. Вона це знала.

— Але ні вам, ні їй не вдалося знайти лікаря, який допоміг би їй, — а що далі? Що ви тоді зробили?

— Тоді вона захотіла, щоб я з нею одружився.

— Негайно?

— Так, сер, негайно.

— Що ж ви на це відповіли?

— Я сказав їй, що ніяк не можу зразу одружитись. У мене для цього не було грошей. І крім того, якби ми одружились і нікуди не виїхали, принаймні доти, поки народиться дитина, всі дізналися б про наші відносини і я втратив би службу. Та й вона так само.

— Чому ж?

— А мої родичі? Мені здається, вони не захотіли б залишити мене на фабриці, та і її теж.

— Зрозуміло. Вони вважали б, що ви обидва непридатні для цієї роботи.

— У всякому разі так я думав, — відповів Клайд.

— А далі що?

— Справа в тому, що якби я і хотів поїхати з нею і повінчатися, — у мене не було для цього грошей і у неї теж. Мені довелося б спершу відмовитись від свого місця і підшукати де-небудь інше, а вже потім вона могла б приїхати до мене. Крім того, я знав, що ніде не зможу заробляти стільки, скільки тут.

— А служба в готелі? Ви не могли повернутися до цієї роботи?

— Та, може… якби в мене були які-небудь рекомендації. Але я не хотів повертатися до цього.

— Чому ж?

— Мені не хотілося більше займатися цим… не подобався такий спосіб життя.

— Але ж ви не думаєте цим сказати, що взагалі не хотіли нічого робити? Хіба такі були ваші наміри?

— Ні, сер. Зовсім ні. Я їй зразу сказав, що коли вона поїде на деякий час, — до народження дитини, — і дасть мені змогу залишитися в Лікурзі, то я постараюся жити скромніше і посилатиму їй усе, що зекономлю, поки вона не зможе знову заробляти сама.

— Але ви не думали одружитися з нею?

— Ні, сер, тоді я не мав у собі досить сил це зробити.

— Що вона вам на це відповіла?

— Вона не погодилась. Вона сказала, що не може і не хоче залишатися в такому становищі і що я мушу з нею повінчатися.

— Зрозуміло. Тут-таки, одразу?

— Ну, так… у всякому разі якнайшвидше. Почекати трохи вона погоджувалась, але поїхати — нізащо, якщо тільки я не одружуся з нею.

— Ви їй сказали, що більше не любите її?

— Так, майже… так, сер.

— Що значить «майже»?

— Я сказав, що… що я не хочу одружитися. І потім, вона знала, що я вже не люблю її. Вона сама це говорила.

— Вона вам це говорила? В той час?

— Так, сер, кілька разів.

— Що ж, це вірно. Це було і в усіх її листах, які тут зачитувалися. Але що ви зробили, коли вона так рішуче відмовилась поїхати?

— Я не знав, що робити… Але я думав, може, я умовлю її поїхати на деякий час додому, а сам постараюся зібрати грошей і… може… коли вона буде вдома… і зрозуміє, що я дуже не хочу з нею одружитися… (Клайд запнувся і замовк. Прикро було брехати.)

— Так, продовжуйте. І пам'ятайте: правда, хоч би як ви її соромилися, завжди краща за брехню.

— Я думав, може, тоді, коли вона ще більше налякається і стане вже не такою незговірливою…

— А самі ви не боялися?

— Так, сер, боявся.

— Гаразд, продовжуйте.

— Так от… я думав так… може, якщо я запропоную їй усі гроші, скільки зумію до того часу зібрати… розумієте, я хотів спробувати ще і позичити в кого-небудь… тоді, може, вона погодиться поїхати і не змусить мене вінчатися з нею… просто оселиться де-небудь в іншому місті, а я допомагатиму їй.

— Зрозуміло. Але вона не погодилася на це?

— Ні… Тобто на те, щоб не вінчатися… Але вона погодилась поїхати на місяць додому. Я тільки не міг умовити її, щоб вона відмовилась від мене.

— Ви казали їй тоді або коли-небудь раніше чи пізніше, що приїдете і повінчаєтеся з нею?

— Ні, сер… Ніколи не казав.

— А що ж саме ви їй сказали?

— Сказав, що… тільки-но добуду грошей… — від хвилювання і сорому Клайд почав заїкатися—…приблизно через місяць я приїду по неї, і ми поїдемо куди-небудь на якийсь час, поки… поки… ну, поки все це не кінчиться.

— Але ви не сказали їй, що одружитеся з нею?

— Ні, сер. Не казав.

— Але вона, звичайно, хотіла цього?

— Так, сер.

— Ви не вважали тоді, що вона може примусити вас? Тобто що вам проти волі доведеться одружитися з нею?

— Ні, сер, я цього не думав. Я б старався з усіх сил, щоб так ке сталось. У мене був план: я хотів ждати якнайдовше і зібрати якнайбільше грошей, а потім відмовитися від шлюбу, віддати їй усі гроші і надалі допомагати їй усім, чим зможу.

— Але вам відомо, — тут Джефсон заговорив дуже лагідно і дипломатично, — що от у цих листах, які писала вам міс Олден (він дотягнувся до стола прокурора, взяв пачку оригіналів листів Роберти і урочисто зважив їх на долоні), є різні згадки про якесь рішення, яке було у вас обох зв'язане з цією поїздкою, — принаймні вона, очевидно, так вважала. Так от, що ж це було за рішення? Якщо я правильно пригадую, вона впевнено пише: «у нас усе вирішено».

— Так, я знаю, — відповів Клайд: адже два місяці вони з Белке-пом і Джефсснсм обговорювали це питання. — Але єдине рішення, про яке мені відомо (він щосили намагався здаватися щирим і говорити переконливо), — це рішення, яке я пропонував їй знову й знову.

— Яке ж саме?

— Та от, щоб вона виїхала, найняла де-небудь кімнату і дала мені можливість допомагати їй, а я час від часу відвідував би її.

— Е, ні, ви щось не те говорите, — навмисне заперечив Джефсон. — Не може бути, щоб вона це мала на увазі. В одному з листів вона каже, що розуміє, як вам важко буде поїхати і залишатися з нею так довго, — поки вона не одужає,— але що тут нічим не можна зарадити.

— Так, я знаю, — відповів Клайд швидко і точно, як кому було наказано. — Але це був її план, а не мій. Вона весь час повторювала, що хоче цього і що так мені й доведеться зробити. Кілька раз вона говорила про це по телефону, і я, може, відповідав: «Добре, добре», але зовсім не в тому розумінні, що я цілком згоден з нею, а прссто — що ми поговоримо ще про це пізніше.

— Зрозуміло. Отже, ви думаєте, що вона мала на увазі одно, а ви інше?

— Я знаю тільки, що я ніколи не погоджувався з нею в цьсму. Тобто я весь час просив її почекати ще трохи і нічого не розпочинати, поки я не зберу достатню суму грошей; я сподівався приїхати і обговорити все з нею ще раз і умовити її, щоб вона виїхала, — так, як я пропонував.

— Ну, а якби вона не погодилась на це, тоді що?

— Тоді я мав розповісти їй про міс X і просити, щоб вона відпустила мене.

— А якби вона все-таки наполягала?

— Ну, тоді я, мабуть, утік би… але мені навіть і думати про це не хотілось.

— Вам, звичайно, відомо, Клайд, що дехто з присутніх гадає, ніби приблизно в цей час у вашій свідомості зародився злочинний план: сховатися під чужим ім'ям, заманити її на одно з безлюдних озер в Адірондакських горах і холоднокровно убити або потопити, щоб вільно, без перешкод одружитися з міс X. Так от, чи правда це? Скажіть присяжним — так чи ні?

— Ні! Ні! Ніколи я не думав убивати ні її, ні кого-небудь іншого, — справді трагічно запротестував Клайд, стискаючи поруччя свого крісла і прагнучи, як його вчили, щоб ці слова прозвучали якнайбільш схвильовано і виразно.

Він трохи підвівся і всіляко намагався здаватися твердо впевненим у собі і викликати довіру, хоч в цю хвилину він весь був сповнений жахливого усвідомлення того, що саме таким і був його задум… і це усвідомлення, кричуще, тяжке, відбирало у нього всі сили. Погляди всього залу були прикуті до нього. Погляди судді, і присяжних, і Мейсона, і всіх журналістів. І знову на лобі його виступив холодний піт. Він нервово облизав свої тонкі губи і з зусиллям ковтнув, бо в горлі у нього пересохло.

І от крок за кроком, починаючи з перших листів Роберти після її приїзду до батьків і кінчаючи листом, в якому вона вимагала, щоб Клайд приїхав по неї, погрожуючи в противному разі повернутися в Лікург і викрити його, Джефсон розібрав усі стадії «передбачуваного:» зловмисного заміру і злочину, всіляко намагаючись применшити і остаточно спростувати все, що свідчило проти Клайда.

Вважають підозрілим, що Клайд не писав Роберті. Але ж він боявся ускладнень через родичів, через свою роботу, через усе на світі. Те саме стосується і зустрічі у Фонді, про яку він умовився з Робертою. Тоді у нього не було ніякого плану поїздки в якесь певне місце. Була тільки невиразна думка зустрітися з нею де-небудь — де прийдеться — і по можливості переконати її розлучитися з ним. Але настав липень, а його плани все ще були дуже непевні, і тут йому спало на думку, що вони можуть поїхати куди-небудь за місто, в недорогу дачну місцевість. І в Утіці сама Роберта запропонувала поїхати на яке-небудь з північних озер. Там, у гостиниці, а зовсім не на вокзалі, він дістав кілька карт і путівників (сказати правду, згубне твердження, бо у Мейсона був один з цих путівників з печаткою готелю «Лікург» на обгортці — печаткою, якої Клайд свого часу не помітив, і Мейсон подумав про це, слухаючи його свідчення). Клайд поїхав з Лікурга потихеньку, з далекої околиці,— що ж, безперечно, він хотів зберегти в таємниці свою поїздку з Робертою, але тільки для того, щоб уникнути всяких пересудів. Саме цим пояснюється те, що вони їхали в різних вагонах, записались як «містер і місіс Голден» та інше, — ціла серія хитрувань і викрутів, для того, щоб лишитися непоміченими. А ті два капелюхи, — просто старий забруднився і, побачивши підхожий, він купив ще один. І потім, загубивши капелюх під час катастрофи, він, природно, надів другий. Зрозуміло, у нього був при собі фотографічний апарат, і це вірно, що він брав його з собою до Кренстонів, коли гостював у них в перший раз, вісімнадцятого червня. І він спочатку відмовлявся від цієї власності через одну-єдину причину: через побоювання, що його причетність до суто випадкової смерті Роберти зрозуміють хибно і йому важко буде виправдатись. Його помилково обвинуватили в убивстві з першої ж хвилини арешту в лісі,— а він і без того був наляканий усім, що трапилось під час цієї злополучної поїздки, і не мав оборонця і нікого, хто замовив би за нього хоч слівце; він вирішив, що найкраще взагалі нічого не говорити, і тому тоді просто все заперечував. Та коли йому дали оборонців, він зразу розповів їм справжню історію того, що сталося.

Те саме було і із зниклим костюмом: він був мокрий і брудний, тому Клайд ще в лісі зв'язав його в клунок і, добравшись до Кренстонів, засунув кудись серед каміння, сподіваючись пізніше дістати його і віддати в чистку. Познайомившись з м-рами Белнепом і Джефсоном, він зразу сказав їм про це; костюм дістали, почистили і повернули йому.

— А тепер, Клайд, розкажіть нам про свої плани і про цю поїздку на озеро.

І тут — точнісінько так, як свого часу Джефсон викладав це Бел-непу, — прослухали розповідь про поїздку Клайда і Роберти в Утіку і потім на озеро Грасс. Ніякого плану дій не було. В найгіршому разі Клайд збирався розповісти Роберті про свою безмежну любов до міс X і, звертаючись до її розуму і серця, благати, щоб вона відпустила його; при цьому він запропонував би всіма силами допомагати і підтримувати її. Якби вона відмовилась, він пішов би на повний розрив з нею; він ладен був, коли це потрібно, кинути все і виїхати з Лі-курга.

— Однак у Фонді і потім в Утіці я побачив, що вона така стомлена і змучена (Клайд дуже старався, щоб слова, старанно дібрані іншими, прозвучали щиро)… якась дуже безпорадна, і мені знову стало шкода її.

— І далі що?

— Ну от… я був уже не такий впевнений, що справді зможу кинути її, якщо вона відмовиться мене відпустити.

— І що ж ви вирішили?

— Тоді ще нічого не вирішив. Я слухав, що вона говорила, і намагався пояснити їй, що мені буде дуже важко зробити для неї багато, навіть коли я поїду з нею. У мене було тільки п'ятдесят доларів.

— Так.

— А вона почала плакати, і я вирішив, що зараз більше не мож* на говорити з нею про це. Вона дуже нервувалась і була зовсім змучена і знесилена. І я спитав, чи не хочеться їй поїхати куди-небудь на день-два, щоб відпочити трохи, — провадив Клайд. (І тут від думки, що все це — страхітлива брехня, він здригнувся і судорожно ковтнув — зрадлива слабкість, яку він виявляв кожного разу, коли пробував зробити щось непосильне, все одно — чи виконати занадто складну фізичну вправу, чи сказати неправду.) — Вона погодилась, що, справді, добре було б поїхати на яке-небудь з Адірондакських озер, однаково куди, якщо тільки вистачить у нас грошей. А коли я підтвердив, головне через те, що вона погано себе почувала, що, по-моєму, поїхати можна…

— Так ви поїхали туди, власне, тільки ради неї?

— Так, сер, тільки ради неї.

— Зрозуміло. Продовжуйте.

— …тоді вона запропонувала, щоб я тут-таки в гостиниці або ще де-небудь пошукав путівники, і ми виберемо місце, де можна прожити день чи два без значних витрат.

— І ви пішли за путівниками?

— Так, сер.

— Що далі?

— Ми їх проглянули і, нарешті, вибрали озеро Грасс.

— Хто саме вибрав? Ви обоє чи вона?

— Просто вона взяла один путівник, а я другий, і вона в своєму знайшла рекламу гостиниці, де плата за двох — двадцять один долар на тиждень або п’ять доларів на день. І я подумав, що, напевно, наш відпочинок ніде не обійдеться дешевше.

— Ви мали намір провести там тільки один день?

— Ні, сер, якби вона захотіла, ми б залишились довше. Спершу я думав, що, може, ми там побудемо днів два чи три. Я не знав, скільки часу потрібно буде на те, щоб усе з нею обміркувати і роз'яснити їй, які у мене справи.

— Зрозуміло. А потім?

— Потім другого ранку ми поїхали на озеро Грасс

— Знову в різних вагонах?

— Так, сер, у різних вагонах.

— Приїхали в гостиницю і…

— Ну, і записалися там…

— Як?

— Карл Грехем з дружиною.

— Все ще боялися, що вас впізнають?

— Так, сер.

— І ви пробували якось змінити свій почерк?

— Так, сер… трошки.

— Але чому ж ви завжди залишали свої справжні ініціали К. Г.?

— Бачите, я думав, що треба записатись під вигаданим ім'ям, але так, щоб ініціали збігалися з міткою на моєму чемодані.

— Все ясно. Розумно в одному відношенні, але не дуже розумно в іншому… точно наполовину розумно, а це найгірше.

Почувши це, Мейсон підвівся, ніби збираючись заявити протест, але, очевидно, роздумав і знову повільно опустився в крісло. І знову Джефсон нишком кинув швидкий, допитливий погляд управо, на присяжних.

— Так що ж, кінець кінцем, сказали ви їй усе, як хотіли, щоб кінчити з цією справою, чи не сказали?

— Я хотів поговорити з нею, тільки-но ми туди приїдемо або вже в усякому разі другого ранку. Але не встигли ми приїхати і влаштуватись, як вона почала говорити, щоб я якнайшвидше одружився з нею… що вона не має наміру довго жити зі мною, але вона така хвора й змучена і так погано себе почуває, що хоче тільки одного: щоб усе це кінчилось і щоб у дитини було ім'я, а потім вона поїде, і я буду вільний.

— А потім що було?

— Потім… потім ми пішли на озеро…

— На яке озеро, Клайд?

— Ну, на озеро Грасс. Ми вирішили покататись на човні.

— Зразу? Вдень?

— Так, сер. Їй так захотілось. І поки ми катались… (Він замовк.)

— Що ж, продовжуйте.

— Вона знову почала плакати, і я бачив, що вона зовсім хвора й змучена і ніяк не може примиритися з долею… і я вирішив, що, зрештою, правда на її боці і я погано роблю… і недобре буде, якщо я не одружуся з нею — через дитину і все таке інше, розумієте… тут я подумав, що треба було б одружитися.

— Розумію. Такий душевний переворот. І ви тут-таки сказали їй про це?

— Ні, сер.

— Чому ж? Хіба вам не здавалось, що ви їй завдали вже досить горя?

— Звичайно, сер. Але, чи розумієте, я вже був зовсім зібрався сказати їй — і раптом знову почав думати про все те, що думав до приїзду.

— Про що, наприклад?

— Ну, от, про міс X і про своє життя в Лікурзі, і про те, що на нас чекає, коли ми одружимося і поїдемо.

— Так.

— І от… я… я просто не міг сказати їй тоді… у всякому разі того дня не міг…

— То що ж ви їй тоді сказали?

— Ну, щоб вона більше не плакала… Що добре було б, якби вона дала мені ще день подумати, — і, може, ми як-небудь усе уладнаємо.

— А потім?

— Потім, трохи згодом, вона сказала, що на озері Грасс їй не подсбається. їй хотілося поїхати звідти.

— Їй хотілося?

— Так. Ми знову взяли путівники, і я спитав одного хлопця в гостиниці, які тут є озера. Він сказав, що найкрасивіше озеро поблизу — Біг-Бітерн. Я там якось був і сказав про це Роберті і передав їй слова цього хлопця, а вона додала, що добре було б поїхати туди.

— І тому ви туди поїхали?

— Так, сер.

— Ніякої іншої причини не було?

— Ні, сер, ніякої… Хіба ще тільки одно: що це на південь від озера Грасс і нам однаково треба було повертатися цією дорогою.

— Зрозуміло. І це було в четвер, восьмого липня?

— Так, сер.

— Так от, Клайд, ви чули: вас тут обвинувачують у тому, що ви завезли міс Олден на це озеро з єдиним, заздалегідь обдуманим наміром — позбутися її, вбити її — знайти який-небудь затишний відлюдний куточок і там ударити її або фотографічним апаратом, або, може, веслом, палицею чи каменем і потім потопити. Отже, що ви можете сказати на це? Вірно це чи ні?

— Ні, сер! Це неправда! — виразно і з почуттям заперечив Клайд. — Насамперед, я поїхав туди зовсім не з власної волі, а тільки тому, що їй не подобалось на озері Грасс.

(Досі він похмуро сидів у своєму кріслі, але тепер випростався і — як йому було заздалегідь наказано — подивився на присяжних і на публіку так відкрито і впевнено, як тільки міг).

— Я щосили старався зробити їй що-небудь приємне. Мені дуже хотілося розважити її хоч трошки.

— Цього дня ви ще жаліли її так само, як напередодні?

— Так, сер… напевно, навіть більше.

— І на цей час ви вже остаточно вирішили, що вам робити далі?

— Так, сер.

— Що ж саме ви вирішили?

— Бачите, я вирішив діяти по-чесному. Я думав про це всю ніч і зрозумів, як їй буде погано, та й мені теж, якщо я вчиню з нею не так, як треба… адже вона кілька разів говорила, що тоді вона заподіє собі смерть. І на ранок я вирішив так: нехай буде, що буде, цього дня я все уладнаю.

— Це було на озері Грасс. В четвер уранці ви ще були в гостиниці?

— Так, сер.

— Що ж саме ви збирались їй сказати?

— Ну, що я знаю, як недобре я з нею вчинив і що мені дуже шкода… і потім, що її пропозиція справедлива, і якщо після всього, в чому я хочу їй признатись, вона все-таки захоче вийти за мене заміж, то я поїду з нею, і ми повінчаємось. Але що спершу я мушу розповісти правду, чому я почав до неї інакше ставитись: що я любив і досі люблю іншу дівчину і нічого не можу з цим вдіяти… і, очевидно, чи одружуся я з нею чи ні…

— Ви хочете сказати, з міс Олден?

— Так, сер… що я завжди любитиму ту, іншу дівчину, бо не можу не думати про неї. Але якщо Роберті до цього байдуже, я однаково одружуся з нею, хоч і не можу любити її, як раніше. От і все.

— Але що ж з міс X?

— Я і про неї думав, звичайно, але ж вона забезпечена, і мені здавалось, що їй легше буде це перенести. А крім того, я думав, що, може, Роберта відпустить мене, і тоді ми просто залишимось друзями, і я допомагатиму їй усім, чим зможу.

—‘ І ви вирішили, де саме будете вінчатись?

— Ні, сер. Але я знав, що за Біг-Бітерном і озером Грасс є багато міст.

— І ви хотіли зробити це, ані словом не попередивши міс X?

— Н — ні, ceo, не зовсім так… Я сподівався, що коли Роберта не відпустить мене зовсім, то вона дозволить мені поїхати на кілька днів, і тоді я поїхав би до міс X, сказав би їй про все і потім повернувся б. А якби Роберта не погодилася на це — ну що ж, тоді я написав би міс X листа і пояснив би, як усе вийшло, а потім ми з Робертою повінчалися б.

— Зрозуміло. Але, Клайд, серед інших речових доказів тут було пред'явлено лист, знайдений у кишені пальта міс Олден, — його написано на папері з штампом гостиниці на озері Грасс і адресовано матері,— і в ньому міс Олден пише, що збирається вийти заміж. Хіба ви вже твердо сказали їй того ранку на озері Грасс, що хочете повінчатися з нею?

— Ні, сер. Не зовсім так. Але я з самого ранку сказав їй, що це для нас вирішальний день і що вона сама повинна буде вирішити, чи хоче вона повінчатися зі мною.

— А, зрозуміло! Значить, он що! — посміхнувся Джефсон, немов відчуваючи величезну полегкість. (При цьому Мейсон, Ньюком, Берлей і сенатор Редмонд, які слухали дуже уважно, тихенько і мало не разом вигукнули: «Що за нісенітниця!»)

— Ну, от ми і дійшли до самої поїздки. Ви чули, що тут говорили свідки і які чорні мотиви і заміри приписувалися вам на кожному кроці. Тепер я хочу, щоб ви самі розповіли про все, що сталося. Тут указувалось, що, вирушаючи на Біг-Бітерн, ви взяли з собою обидва чемодани — і свій, і її, але, приїхавши в Ган-Лодж, її чемодан залишили там, а свій узяли в човен. Чому ви це зробили? Будь ласка, говоріть так, щоб усі пани присяжні могли вас чути.

— Бачите, чому так вийшло, — і знову в Клайда: пересохло в роті і він ледве міг говорити, — ми не знали, чи можна буде на Біг-Бітерні поснідати, і вирішили взяти з собою яку-небудь їжу з озера Грасс. Її чемодан був переповнений, а в моєму знайшлося місце. І крім того, в ньому був фотографічний апарат, а зверху було прив’язано штатив. От я і вирішив її чемодан залишити, а свій узяти.

— Ви вирішили?

— Тобто я спитав її, і вона сказала, що, на її думку, так буде зручніше.

— Де ж ви її про це спитали?

— В поїзді, по дорозі в Ган-Лодж.

— Отже, ви знали, що з озера повернетеся в Ган-Лодж?

— Так, сер, знав. Ми повинні були повернутись. Іншої дороги не було, — так нам сказали на озері Грасс.

— А по дорозі на Біг-Бітерн, — пам'ятаєте, шофер, який віз вас туди, показав, що ви «досить-таки нервувалися» і спитали його, чи багато там у цей день народу?

— Так, сер, пам'ятаю, але я зовсім не нерьувався. Може, я і питав, чи багато там народу, але, мені здається, в цьому немає нічого поганого. На мою думку, це всякий міг спитати.

— На мою думку, теж, — відізвався Джефсон. — Тепер скажіть, що сталося після того, як ви записались у бігбітернській гостиниці, взяли човен і поїхали з міс Олден кататись по озеру? Чи були вй або вона чим-небудь особливо занепокоєні і схвильовані або взагалі чимсь несхожі на людей, які просто зібрались покататися на човні? Може, ви були незвичайно веселі або незвичайно похмурі, або що-небудь іще?

— Ну, не скажу, щоб я був незвичайно похмурий, — ні, сер. Звичайно, я думав про все, що хотів сказати їй, і про те, що мене чекає залежно від її рішення. Мабуть, я не був особливо веселий, але я думав, що тепер, хоч там як, — усе буде гаразд. Я був зовсім готовий одружитися з нею.

— А вона? В неї був добрий настрій?

— Загалом, так, сер. Вона чомусь була набагато веселіша і спокійніша, ніж раніше.

— Про що ж ви з нею говорили?

— Ну, спочатку про озеро — яке воно красиве і в якому місці ми снідатимемо, коли зголодніємо. Потім ми пливли вздовж західного берега і шукали водяних лілій. У неї, очевидно, було так добре на душі, що я й думати не міг у цей час почати таку розмову, тому ми просто катались, а годині о другій вийшли на берег, щоб поснідати.

— В якому саме місці? Підійдіть до карти і покажіть указкою, як саме ви пливли і де причалювали до берега, чи надовго і для чого?

І Клайд, з указкою в руці, стоячи перед великою картою озера і його околиць, найбільш зв’язаних з трагедією, детально накреслив той довгий шлях уздовж берега: мальовничу групу дерев, до якої вони попрямували після сніданку, чудовий куточок, &е вони затримались, збираючи водяні лілії, яких там було багато, — кожне місце, де вони зупинялись, поки годині о п'ятій не дістались до Місячної бухти, краса якої зразу так зачарувала їх, сказав він, що вони довго милувалися нею, нерухомо сидячи в човні. Потім вони вийшли тут-таки на лісистому березі, щоб Клайд міг зробити кілька знімків. І весь час він готувався розповісти Роберті про міс X і попросити її остаточно вирішити. Потім, залишивши чемодан на березі, вони знову відчалили, всього на дві-три хвилини, щоб зробити кілька знімків з човна. Навколо була невимовна краса і спокій, човен тихо линув по дзеркальній поверхні озера, і тут, нарешті, Клайд набрався хоробрості, щоб сказати їй усе, що було в нього на серці. Спочатку, розповідав він, Роберта, очевидно, страшенно злякалась, засмутилась і почала тихенько плакати, кажучи, що краще було б їй померти, — така вона нещасна. Але потім, коли він переконав її, що справді почуває себе винним і від душі готовий спокутувати свою провину, вона раптом змінилася, повеселішала і потім несподівано» мабуть, у пориві ніжності й вдячності, схопилась і спробувала підійти до нього. Вона простягла руки і ніби хотіла впасти до його ніг або кинутись /йому на шию. Але тут вона зачепилася за щось ногою» бо платтям ічспіткнулась. А він, з апаратом у руці (в останній момент Джефсон: вирішив включити це як ще один запобіжний захід), інстинктивно теж підвівся, щоб підхопити її і ке дати їй впасти. Може, — він не цілком певний цього, — обличчям або рукою вона вдарилась об апарат. У всякому разі, не встиг він, та й вона, збагнути, що сталось і що треба робити, як обоє опинились у воді; перекинутий човен, очевидно, вдарив Роберту, бо вона здавалась оглушеною.

— Я крикнув їй, щоб вона постаралася дістатись до човна і ухопитися за нього, але човен зносило геть, а Роберта ніби не чула або не зрозуміла мене. Я спершу боявся підплисти до неї ближче, бо вона страшенно борсалася і розмахувала руками, — потім поплив. Не встиг я зробити і десяти змахів, як її голова зникла під водою, виринула і знову зникла. За цей час човен знесло футів на тридцять або на сорок, і я побачив, що не зможу дотягти до нього Роберту.

І тоді я вирішив, що треба пливти до берега, інакше мені й самому не врятуватись.

Коли він вибраєся на берег, розповідав далі Клайд, йому раптом спало на думку, в якому дивному й підозрілому становищі він опинився. Він раптом зрозумів, сказав він, як невдало склались обставини і який поганий вигляд мала вся ця поїздкаі з самого початку. Він записувався в гостиницях під фальшивими іменами. Свій чемодан узяв, а її — ні. І, крім того, якщо повернутись зараз, значить, доведеться все пояснити… стане широко відомий його зв'язок з Робертою, і все його життя піде шкереберть: він втратить міс X, роботу на фабриці, становище в товаристві — все! А як він промовчить (він клявся, що тільки тут це вперше спало йому на думку), може виникнути припущення, що він теж потонув. Тому, розуміючи, що ніякими силами він уже не може повернути Роберту до життя і що розголос означатиме тільки серйозні неприємності для нього і вкриє ганьбою її пам'ять, він вирішив мовчати. І от, щоб знищити всі сліди, він зняв мокру одежу, викрутив її, згорнув і старанно запакував у чемодан. Потім вирішив сховати штатив, який залишився на березі разом з чемоданом, і зробив це. Його старий солом'яний капелюх, — той, що був без підкладки (але як це трапилось, він не пам'ятає, заявив він), — загубився під час катастрофи з човном, і тому він надів запасний, хоч у нього була з собою ще й кепка, — він міг би надіти її. (Така в нього звичка — брати з собою в дорогу запасний капелюх: адже з капелюхами завжди що-небудь трапляється.) Потім він вирішив піти через ліс на південь, до залізниці, яка, він вважав, проходила в цьому напрямі. Він тоді не знав, що там є і автомобільне шосе. А що він попрямував просто до Кренстонів, то це цілком природно, просто признався Клайд: вони були його друзями, і йому дуже хотілося дістатися до такого місця, де він міг би як слід подумати про весь цей жах, що раптом звалився на нього, немов сніг на голову.

Коли Клайд у своїх показаннях дійшов до цього моменту і ні йому, ні Джефсону, здавалося, більше не було чого сказати, оборонець після паузи раптом промовив дуже виразно і якось особливо спокійно:

— Пам'ятайте, Клайд: перед лицем панів присяжних, суддів і всіх присутніх у цьому залі, і над усе — перед господом богом ви урочисто поклялися говорити правду, всю правду і нічого, крім правди. Ви розумієте, що це означає, чи не так?

— Так, сер, розумію.

— Чи поклянетеся ви перед богом, що не вдарили Роберту Олден, поки були з нею в човні?

— Клянусь. Я не вдарив її.

— І не кидали її за борт?

— Клянусь. Я цього не робив.

— І не намагалися так чи інакше навмисно, зловмисно перекинути човен або якимсь іншим способом домогтися смерті міс Олден?

— Клянусь, що ні! — палко і схвильовано вигукнув Клайд.

— І ви можете поклястися, що це бу^в нещасний випадок і що він стався без вашого заміру?

— Так, можу, — збрехав Клайд; він почував, що, борючись за своє життя, почасти говорить правду: адже все це трапилось несподівано і ненавмисне, зовсім не так, як він задумав. У цьому він міг поклястися.

І тоді Джефсон, провівши великою сильною рукою по обличчю, ввічливо і холодно оглянув суд і присяжних, значуще стиснув свої тонкі губи і оголосив:

— Обвинувачення може допитувати свідка.

РОЗДІЛ XXV

Весь час, поки Клайда допитував оборонець, Мейсон почував себе, як невгамовний гончак, що рветься в погоню за зайцем, як хорт, що от зараз, останнім стрибком, наздожене свою здобич. Його кортіло, йому не терпілося розбити вщент ці свідчення, довести, що все це від початку до кінця просто сплетення брехні, як воно почасти й було насправді. І не встиг Джефсон кінчити, як він уже схопився і став перед Клайдом; а той, побачивши, що прокурор палко бажає знищити його, почував себе так, наче його зараз поб'ють.

— Гріфітс, у вас був у руках фотографічний апарат, коли вона встала в човні і ступила до вас?

— Так, сер.

— Вона спіткнулася і впала, і ви ненавмисне вдарили її апаратом?

— Так.

— Я вважаю, при вашій правдивості й чесності, ви, звичайно, пам'ятаєте, як у лісі на березі Біг-Бітерну ви казали мені, що у вас не було ніякого апарата?

— Так, сер, я це пам'ятаю…

— Звичайно, це була брехня?

— Так, сер.

— І ви казали тоді так само палко і переконано, як зараз — іншу брехню?

— Я не брешу. Я пояснив тут, чому я це сказав.

— Ви пояснили, чому ви це сказали! Ви пояснили, чому! Ви збрехали тоді і сподіваєтесь, що вам повірять тепер, — так, чи що?

Белнеп підвівся, готовий запротестувати, але Джефсон посадив його на місце.

— Все одно, я говорю правду.

— І вже, звичайно, ніщо на світі не могло б примусити вас збрехати тут знову — навіть і величезне бажання уникнути електричного стільця?

Клайд зблід і злегка здригнувся; почервонілі від утоми повіки його затремтіли.

— Ну, можливо, я і міг би збрехати, але, думаю, не під присягою.

— Ви думаєте! А, зрозуміло! Можна збрехати все, що завгодно і де завгодно, у всякий час і при всяких обставинах, але тільки не тоді, коли тебе судять за вбивство!

— Ні, сер. Зовсім не так. І я зараз сказав правду.

— І ви клянетесь на біблії, що пережили душевний перелом, так?

— Так, сер.

— Що міс Олден була дуже сумна і тому у вашій душі стався цей перелом?

— Так, сер. Так воно й було.

— От що, Гріфітс: коли вона жила на батьківській фермі і чекала вас, вона писала вам оці листи, — так?

— Так, сер.

— У середньому ви одержували через день по листу, — так?

— Так, сер.

— І ви знали, що вона там самітна і нещасна, — так?

— Так, сер… але я вже пояснив…

— Ах, ви пояснили! Ви хочете сказати, що ваші адвокати пояснили це за вас! Може, вони не муштрували вас у тюрмі день у день? Не навчали, як ви мусите відповідати, коли настане час?

— Ні, сер, не навчали! — визивно відповів Клайд, перехопивши в цю хвилину погляд Джефсона.

— То чому ж, коли я спитав вас на Ведмежому озері, як загинула ця дівчина, ви зразу не сказали мені правду і не звільнили всіх нас від цих неприємностей, підозр і розслідувань? Вам не здається, що тоді люди вислухали б вас прихильніше і скоріше повірили б вам, ніж тепер, після того як ви аж п'ять місяців обдумували кожне слово з допомогою двох адвокатів?

— Я нічого не обдумував з допомогою адвокатів, — стояв на своєму Клайд, не відводячи погляду від Джефсона, який старався підтримати його всією силою своєї волі.— Я щойно пояснив, чому я так діяв.

— Ви пояснили! Ви пояснили! — загорлав щосили Мейсон. Його розлючувала думка, що ці фальшиві пояснення для Клайда — надійний щит, стіна, за якою він завжди може сховатися, коли його дужче притиснути… Гадюченя! І, тремтячи від ледве стримуваної люті, Мейсон провадив далі: — Ну, а до вашої поїздки, поки вона писала вам ці листи, ви теж думали, що вони сумні, чи не думали?

— Звичайно, сер. Тобто… — Клайд необережно запнувся. — Деякі місця в усякому разі.

— Ах, он що! Вже тільки деякі місця. Мені здається, ви тільки-но казали, що вважаєте ці листи сумними.

— Я і справді так вважаю.

— І раніше так вважали?

— Так, сер, вважав.

І Клайд тривожно подивився в бік Джефсона, чий невідступний погляд пронизував його, немов промінь прожектора.

— Ви пам’ятаєте, що вона вам писала… — Мейсон узяв один з листів, розгорнув і почав читати: «Клайд, любий, я, напевно, помру, якщо ти не приїдеш. Я така самітна. Я просто божеволію. Мені так хотілося б поїхати і ніколи не повертатись, і більше не надокучати тобі. Але якби ти тільки дзвонив мені по телефону, хоч би через день, коли не хочеш писати! А мені ти такий потрібний, так треба почути підбадьорливе слово!» — Голос Мейсона звучав лагідно й сумно. Він говорив, і майже відчутні хвилі співчуття обіймали не тільки його, а й кожного, хто був у цьому високому і вузькому залі СУДУ — Вам ці рядки здаються хоч трохи сумними?

— Так, сер, здаються.

— І тоді здавались?

— Так, сер, здавались.

— Ви знали, що вони щирі, так?

— Так, сер. Знав.

— Чому ж хоч краплина того жалю, що, як ви кажете, так глибоко зворушив вас посеред озера Біг-Бітерн, не змусила вас у себе в Лікурзі, в домі місіс Пейтон, зняти телефонну трубку і заспокоїти самітну дівчину хоч би одним словом про свій приїзд? Чи, може, ваш жаль до неї був тоді не такий великий, як пізніше, коли вона написала вам погрозливий лист? Чи, певно, ви справді задумали злочин і побоювались, щоб часті телефонні розмови з нею не привернули чиєїсь уваги? Як сталося, що вас раптом охопив такий сильний жаль до неї на Біг-Бітерні, але ви зовсім не почували жалю, поки були в Лікурзі? Чи у вас почуття немов водопровідний кран — можна відкрити, а можна й закрити?

— Я ніколи не казав, що я зовсім не жалів її,— визивно відповів Клайд, перехопивши погляд Джефсона.

— Але ви змусили її чекати, поки, обійнята жахом і відчаєм, вона не почала погрожувати вам.

— Адже я визнав, що поводився з нею недобре.

— Га! Недобре! Недобре! І тільки тому, що ви це визнали, ви сподіваєтесь, — всупереч усім іншим показанням, які ми тут чули, включаючи і ваші власні,— що вийдете звідси вільною людиною? Так, чи що?

Белнепа більше не можна було стримувати. Він заявив протест.

— Це ганебно, ваша честь. Хіба прокуророві дозволено перетворювати кожне запитання в обвинувальну промову? — палко, осудливо звернувся він до судді.

— Я не чув жодного протесту, — відпарирував суддя. — Прошу прокурора формулювати свої запитання як належить.

Мейсон спокійнісінько вислухав зауваження і знову звернувся до Клайда:

— Як ви тут зізнавались, сидячи в човні посеред Біг-Бітерну, ви тримали в руках той самий фотографічний апарат, наявність якого ви колись заперечували?

— Так, сер.

— А міс Олден сиділа на кормі?

— Так, сер.

— Давайте сюди човен, Бертон! — звернувся Мейсон до Берлея.

З розпорядження Берлея, четверо його помічників зразу ж вийшли у двері позаду суддівського підвищення і незабаром повернулись, несучи човен, той самий, в якому каталися Клайд і Роберта, і опустили його на підлогу перед присяжними. Клайд, похолонувши, очманіло дивився на нього. Той самий човен! Розгубившсь, він кліпав очима і його проймав дрож; а публіка хвилювалась і гомоніла, напружено вдивляючись, — хвиля цікавості пройшла по всьому залу. І тут Мейсон, схопивши апарат і розмахуючи ним, вигукнув:

— От, зволите бачити, Гріфітс! Ось апарат, який нібито ніколи вам не належав. Увійдіть-но в човен, візьміть цей апарат і покажіть присяжним, де саме сиділи ви і де міс Олден. І покажіть точно, якщо можете, як саме і куди ви вдарили міс Олден і де та як приблизно вона впала.

— Протестую! — заявив Белнеп.

Між юристами зав’язалася тривала і втомлива суперечка; кінець кінцем суддя дозволив, — принаймні на деякий час, — продовжувати допит свідка таким способом. Під кінець Клайд заявив:

— У всякому разі я вдарив її ненавмисне.

На це Мейсон зауважив:

— Так, ми вже чули ваші свідчення про це.

Потім Клайд зійшов з свого місця і, вислухавши різні вказівки, ступив, нарешті, в човен і сів на середню лаву; троє чоловіків тримали човен у стані рівноваги.

— Тепер от що… Ньюком! Підіть сядьте в човен на те місце, де, як описує Гріфітс, сиділа міс Олден… і приберіть потрібної пози, — як він вам скаже.

— Слухаю, сер, — відповів Ньюком, підійшов до човна і сів на кормі.

А Клайд намагався перехопити погляд Джефсона, але даремно: йому довелося тепер сидіти майже спиною до оборонця.

— Тепер, Гріфітс, — провадив далі Мейсон, — покажіть містерові

Ньюкому, як міс Олден підвелась і ступила до вас. Поясніть, що він має робити.

І Клайд, зніяковілий від свідомості, що він немічний, брехливий і всім ненависний, знову підвівся і нервовими, незграбними рухами (все це було занадто нестерпно і моторошно) намагався показати Ньюкому, як Роберта підвелась і невірними кроками, майже поповзом, ступила до нього, потім спіткнулась і впала. Після цього, з апаратом у руці, він намагався згадати і якомога точніше показати, як він несвідомо змахнув рукою і вдарив Роберту… він не знає, не впевнений, куди саме влучив удар, може, в підборіддя або в щоку, але ж, звичайно, це вийшло ненавмисне і, як йому тоді здалося, зовсім не з такою силою, щоб поранити її. Тут Белнеп і Мейсон почали безперестанку сперечатись про те, наскільки дійсні такі показання, бо Клайд заявив, що не може виразно все пригадати. Але кінець кінцем Оберуолцер дозволив продовжувати, на тій підставі, що такого роду наочне свідчення приблизно покаже, чи легкий поштовх, чи сильний удар потрібний для того, щоб звалити людину, яка «слабо» або «нетвердо» тримається на ногах.

— Але, ради всього святого, як усі ці штуки, розіграні з мужчиною такої будови, як містер Ньюком, можуть довести, що сталося з дівчиною зросту і ваги міс Олден? — наполягав Белнеп.

— Гаразд, поставимо сюди дівчину зросту і ваги міс Олден!

Зразу ж викликали Зіллу Саундерс і поставили на місце Ньюкома. Але Белнеп все-таки наполягав:

— Ну і що ж? Умови зовсім інші. Цей човен не на воді. І нема таких двох людей, які однаково сприймали б випадкові удари або з однаковою силою чинили їм опір.

— То ви не вважаєте допустимим цей наочний експеримент? — ущипливо звернувся до нього Мейсон.

— О, будь ласка, продовжуйте, якщо ви бажаєте. Адже кожному ясно, що ваші експерименти нічого не доводять, — значуще відповів Белнеп.

Отже, Клайд, за вказівками Мейсона, мусив штовхнути Зіллу «приблизно так само сильно» (здавалось йому), як він ненавмисне штовхнув Роберту. І вона відсахнулась, але тільки злегка, і при цьому їй удалося схопитись за борти човна, тобто, врятуватись. Белнеп вважав, що його заперечення зведуть нанівець мейсонівський експеримент. Проте у присяжних створилось враження, що Клайд, свідомий своєї провини і обійнятий страхом смерті, напевно, постарався відтворити свої дії набагато легше і менш шкідливими, ніж вони, без сумніву, були насправді. Адже лікарі показали під присягою, якою могла бути сила цього удару, так само як і другого, по тім’ю? Адже і Бертон Берлей свідчив, що він побачив на фотографічному апараті волосся Роберти? А крик, що його чула та жінка? Як це зрозуміти?

Але після цієї сцени в суді було оголошено перерву до наступного дня.

Другого ранку, тільки-но постукав молоток судді, підвівся Мейсон, як звичайно, бадьорий, напористий і лютий. А Клайд провів

препогану ніч у своїй камері: його посилено накачували і підбадьорювали Джефсон і Белнеп, — і після всього того він вирішив поводитися якомога холоднокровніше і спокійніше, з виглядом ні в чому не винуватої людини. Але в нього не було справжньої мужності й енергії, щоб справитися з таким завданням, бо він був упевнений, що всі тут ворожі йому і цілком переконані в його винуватості. А Мей-сон почав жорстоко й несамовито:

— Отже, Гріфітс, ви й досі ще твердите, що пережили душевний переворот?

— Так, сер, тверджу.

— Чи ви чули коли-небудь про утоплеників, повернених до життя?

— Я не зовсім розумію вас.

— Ви, звичайно, знаєте, що людей, які пірнули у воду і не виринули більше, — тих, кого вважають потонулими, — іноді вдається воскресити? їм подають першу допомогу: роблять штучне дихання або перекочують по колоді чи бочці і таким способом повертають до життя.

— Так, сер, здається, чув. Розповідали про утоплеників, яких удавалось оживити, але я, власне, ніколи не чув, як саме це робиться.

— Ніколи не чули?

— Ні, сер.

— А про те, скільки часу людина може пробути під водою і все-таки потім ожити?

— Ні, сер. Ніколи не чув.

— Ніколи, наприклад, не чули, що можна повернути до життя людину, яка залишалася під водою аж п’ятнадцять хвилин?

— Ні, сер.

— Отже, коли ви дістались до берега, вам не спало на думку, що ви ще можете покликати на допомогу і тим врятувати її?

— Ні, сер, це мені не спало на думку. Я думав, що вона вже мертва.

— Розумію. Ну, а поки вона була ще жива і трималася на воді, як тоді було? Адже ви дуже добрий плавець, так?

— Так, сер, я плаваю непогано.

— Скажемо, настільки непогано, що могли врятуватись, пропливши більше як п’ятсот футів в одягу і черевиках. Це вірно?

— Мабуть, тоді я проплив таку відстань… так, сер.

— Безумовно, пропливли — і дуже непогано для людини, яка не могла проплисти тридцять п’ять футів до перекинутого човна, скажу я вам, — зробив висновок Мейсон.

Белнеп хотів заявити протест і поставити вимогу, щоб подібні вихватки не включалися в протокол, але Джефсон спинив його.

Далі Клайдові довелось розповісти про всі свої вправи у веслуванні й плаванні і проте, скільки раз він катався по озерах на такому ненадійному суденці, як байдарка, причому ніколи з ним не траплялось нічого поганого.

— Першого разу, на озері Крам, зи ж катали Роберту на байдарці, так?

— Так, сер.

— Але тоді з вами не трапилось ніякого лиха?

— Ні, сер.

— Тоді ви були дуже закохані в неї, вірно?

— Так, сер.

— А того дня, коли вона втонула в Біг-Бітерні і коли у вас був надійний, стійкий човен, ви вже зовсім не були закохані в міс Олден?

— Я ж говорив, що я тоді почував.

— І, звичайно, не може бути ніякого зв'язку між тими фактами, що на озері Крам ви були закохані в неї, а на Біг-Бітерні…

— Я вже сказав, що я тоді почував.

— Але ви все ж хотіли позбутись її,— так? Не встигла вона померти, як ви побігли до іншої дівчини. Адже ви цього не заперечуєте, вірно?

— Я вже пояснив, чому я це зробив, — повторив Клайд.

— Пояснили! Пояснили! І ви гадаєте, що хоч одна розсудлива, порядна, розумна людина повірить цьому поясненню, — так, чи що?

Мейсон був просто в нестямі від люті, і Клайд не насмілився заперечувати. Суддя, передбачаючи протест Джефсона, прогримів наперед: «Протест прийнято!» Але Мейсон уже провадив далі:

— А скажіть, Гріфітс, може, ви управляли човном трохи необережно— зовсім трошечки, і самі перекинули його?

Він підійшов ще ближче і підморгнув Клайдові.

— Ні, сер, я не був необережним. Це був нещасний випадок, і я не міг запобігти йому.

Клайд був цілком спокійний, хоч блідий і втомлений.

— Нещасний випадок. Приблизно, як той, інший випадок у Кан-зас-Сіті. Ви цілком призвичаїлись до такого роду нещасних випадків, чи не так, Гріфітс? — спроквола, глузливо сказав Мейсон.

— Я вже пояснював, як це сталося, — втомлено відповів Клайд.

— Ви цілком звикли до нещасних випадків, що призводять до смерті дівчаток або дівчат, вірно? І ви завжди тікаєте потім, коли яка-небудь з них вмирає?

— Протестую! — вигукнув Белнеп, зриваючись з місця.

— Протест прийнято, — різко сказав Оберуолцер. — Ніякі інші нещасні випадки з даним процесом нічого спільного не мають. Попрошу обвинувача триматися ближче до справи.

— Гріфітс, — провадив далі Мейсон, дуже задоволений, що відплатив Джефсону за пробачення, якого йому довелося просити раніше в зв’язку з подією в Канзас-Сіті,— коли човен перекинувся після вашого ненавмисного удару і ви і міс Олден опинились у воді, на якій відстані ви були один від одного?

— Я, справді, тоді не помітив.

— Досить близько, так? Навряд чи набагато далі, ніж на відстані фута або двох — приблизно так, як ви стояли в човні?

— Не знаю… я не помітив… можливо, і так, сер.

— І не так близько, щоб схопити її і вдержати, якби ви цього бажали? Адже ви для того і схопилися, коли побачили, що вона падає, так?

— Так, я для того і схопився, — із зусиллям відповів Клайд, — але я був не так близько, щоб піддержати її. Я пам’ятаю, що зразу пішов під воду, а коли виринув, вона опинилась трохи далі від мене.

— На якій же відстані, точніше? Як звідси до цього кінця лави присяжних? Чи до того кінця? Чи вдвоє менше, чи як?

— Справді-бо, я зовсім не помітив. Приблизно так, як звідси до того кінця, мені здається, — збрехав Клайд, перебільшуючи відстань принаймні на вісім футів.

— Невже! — вигукнув Мейсон, удаючи, ніби він дуже здивований. — Оцей човен перекидається, ви обоє майже поруч падаєте у воду, а коли виринаєте на поверхню, ви вже майже за двадцять футів один від одного? Чи не здається вам, що цього разу ваша пам’ять трохи зрадила вас?

— Ну, так мені здалося, коли я виринув.

— Ну, гаразд, — а після того як човен перекинувся і ви обоє виринули на поверхню, де ви опинились відносно човна? Ось човен, — в якому місці залу ви повинні бути, — тобто яка відстань, я маю на думці?

— Але ж я сказав, що я цього зразу точно не помітив, коли виринув, — повторив Клайд, тривожно і непевно дивлячись на зал перед ним. Мейсон явно готував йому пастку. — Мені здається, приблизно на такій відстані, як звідси до бар’єра за вашим столом.

— Отже, футів тридцять — тридцять п’ять, — вичікувально і підступно підказав Мейсон.

— Так, сер. Мабуть, близько того. Я не зовсім певний.

— Отже, ви були он там, а човен тут, — а де в цей час була міс Олден?

І Клайд зрозумів, що у Мейсона на думці якийсь план, який грунтується на математичних або геометричних розрахунках, — з допомогою цього плану він має намір встановити провину Клайда. І Клайд враз насторожився і подивився в бік Джефсона. При цьому він не міг зміркувати, як йому помістити Роберту щонайдалі від себе. Він сказав, що вона не вміла плавати. Тоді чи не повинна вона була опинитись ближче до човна, ніж він? Так, безсумнівно! Безрозсудно, навмання він ухопився за думку, що найкраще сказати, ніби вона була приблизно на половині цієї відстані від човна, — напевно, не далі. Він так і сказав.

— Отже, вона була не більше ніж за п’ятнадцять футів і від вас, і від човна? — зразу підхопив Мейсон.

— Так, сер, мабуть. Начебто так.

Значить, ви хочете сказати, що не могли проплисти цю незначну відстань і потім допомогти їй продержатись на воді, поки вам не удалося б добратись до човна, що був усього на п’ятнадцять футів далі?

— Я ж казав, що був трохи приголомшений, коли виринув, а вона так сильно борсалась і кричала…

— Але ж тут був човен — не далі, ніж за тридцять п'ять футів, як ви самі сказали (щось дуже далеко віднесло його за такий короткий час, мушу я сказати!). Після того ви змогли пропливти п’ятсот футів до берега — і ви хочете сказати, що не могли допливти до цього човна і підштовхнути його до Роберти, щоб вона встигла врятуватись? Адже вона борсалася, намагаючись вдержатися на поверхні,— так?

— Так, сер. Але я спершу був зовсім приголомшений, — похмуро виправдувався Клайд, почуваючи на собі невідступні пильні погляди всіх присяжних і всіх глядачів, — і… і… (напружена підозріливість і недовір'я всього залу неймовірним тягарем придавили його, і він мало не втратив мужності; він плутав г заїкався)… і, напевне, я недо-сить швидко збагнув, що треба робити. Крім того, я боявся, що коли підпливу до неї ближче…

— Так, я знаю: інтелектуальний і моральний боягуз, — єхидно посміхнувся Мейсон. — До того ж дуже повільно міркуєте, коли вам вигідно зволікати, і дуже швидко — коли вам вигідно діяти швидко. Так, чи що?

— Ні, сер.

— Гаразд, якщо не так, скажіть-но мені от що, Гріфітс: чому, коли ви через кілька хвилин вибралися з води, у вас вистачило самовладання затриматись і сховати цей штатив, перш ніж іти в ліс, а коли треба було врятувати міс Олден, ви були так «приголомшені», що не могли і пальцем поворухнути? Як це ви зразу стали таким спокійним і розважливим, тільки-но ступили на берег? Що ви на це скажете?

— Ну… я… адже я казав… потім я зрозумів, що більше мені нічого не лишається робити.

— Так, усі ми це знаємо. А ви не думаєте, що після такої сильної паніки, пережитої у воді, потрібнаі була дуже твереза голова, щоб у подібну хвилину затриматися ради такої обережності — ховати цей штатив? Як же це ви зуміли так розсудливо подумати про штатив, а за кілька хвилин до того зовсім нездатні були подумати про човен?

— Але… але ж…

— Ви не хотіли, щоб вона залишилась жива, незважаючи на цей ваш вигаданий душевний переворот! Хіба ні? — загорлав Мейсон. — Це і є страшна, сумна істина. Вона тонула, а вам тільки того і треба було, — і ви, просто кажучи, дали їй потонути! Хіба ні?

Він тремтів, викрикуючи все це. А Клайд дивився на човен — і з надзвичайною, страшною виразністю уявив собі очі Роберти і її передсмертні крики… Він відсахнувся і зіщулився в кріслі: в своєму тлумаченні Мейсон був дуже близький до того, що сталося насправді, і це сповнило Клайда жахом. Адже ні разу, навіть Джефсону і

Белнену, він не признавався, що не захотів врятувати Роберту, коли вона опинилась у воді. Незмінно приховуючи істину, він твердив, ніби хотів її врятувати, але все сталося так швидко, а його так приголомшили і так налякали її крики і одчайдушна боротьба за життя, що він не мав сил щось зробити, перш ніж вона пішла на дно.

— Я… я хотів її врятувати, — пробурмотів він; обличчя його посіріло, — але… але… як я сказав, я був приголомшений… і… і…

— Ви ж знаєте, що все це брехня! — крикнув Мейсон, насуваючись на Клайда; він підніс свої сильні руки, спотворене обличчя його палало гнівом, немов страшна маска мстивої Немезіди або фурії.— Знаєте, що навмисне, з холоднокровною підступністю дозволили цій нещасній, змученій дівчині померти, хоч могли б врятувати її так само легко, як легко пропливти п’ятдесят з тих п'ятисот футів, які ви пропливли ради власного порятунку! Так чи ні?

Тепер Мейсон був переконаний, що точно знає, як Клайд убив Роберту, — щось в обличчі й поведінці Клайда довело йому це, — і рін вирішив неодмінно вирвати в обвинуваченого це признання. А втім, Белнеп уже схопився на ноги, заявляючи протест: присяжних недопустимим чином підбурюють проти його підзахисного, а тому він має право вимагати — і вимагає — скасувати весь цей судовий процес як неправильний і недійсний, — заява, яку Оберуолцер рішуче відхилив. Все ж Клайд встиг заперечити Мейсону, хоч і дуже кволим і безпорадним тоном:

— Ні, ні! Я цього не робив! Я хотів врятувати її, але не міг!

Але все в Клайді (і це помітив кожний присяжний) виказувало,

що він і справді бреше, і справді є інтелектуальним і моральним боягузом, яким його настійливо змальовував Белнеп, і, що найгірше, — справді винен у смерті Роберти. Кінець кінцем, — питав себе кожний присяжний, слухаючи Клайда, — чому ж він не міг врятувати її, якщо був досить сильний, щоб потім доплисти до берега? Або, в усякому разі, чому він не доплив до човна і не допоміг Роберті ухопитися за нього?

— Вона важила всього сто фунтів, 'гак? — у гарячковому збудженні провадив далі Мейсон.

— Мабуть, так.

— А ви? Скільки ви важили тоді?

— Сто сорок або близько того, — відповів Клайд.

— І мужчина, який важить сто сорок фунтів, — ущипливо сказав Мейсон, звертаючись до присяжних, — не наважується наблизитись до кволої, хворої, маленької і легенької дівчини, коли вона потопає, бо він боїться, щоб вона не вчепилася за¹ нього і не затягла» під воду! Та ще коли за п'ятнадцять або двадцять футів від нього — чудовий човен, досить міцний, щоб витримати трьох або чотирьох чоловік І Що це, на вашу думку?

І щоб підкреслити зміст цих слів і дати змогу слухачам глибше усвідомити їх, Мейсон замовк, витяг з кишені велику білу хустку і витер шию, обличчя та руки, зовсім мокрі від душевного і фізичного напруження. Потім він звернувся до Бертона Берлея:

— Можете розпорядитись, щоб човен забрали звідси, Бертон. У всякому разі, поки що він нам більше не потрібний.

І четверо помічників зразу ж винесли човен.

Тоді, опанувавши себе, Мейсон знову звернувся до Клайда.

— Гріфітс, — почав він, — ви, звичайно, добре знаєте, якого кольору волосся було у Роберти Олден і яке воно було на дотик— так? Адже ви були досить близькі з нею, щоб знати це?

— Я знаю, якого воно кольору… мені здається, знаю, — здригнувшись, відповів Клайд.

Здавалось, і для стороннього ока було помітно, що КлайдЗ проймає холод.

— І яке воно на дотик, теж знаєте, так? — наполягав Мейсон. — У дні вашого великого кохання до неї, до появи міс X, ви, мабуть, нерідко доторкались до нього?

— Не знаю, не певен, — відповів Клайд, перехопивши погляд Джефсона.

— Ну, а приблизно? Повинні ж ви знати, чи було воно грубе, жорстке — чи тонке, шовковисте. Це ви знаєте, вірно?

— Так, воно було шовковисте.

— Так от, у мене є пасмо її волосся, — заявив Мейсон більше для того, щоб вимотати Клайда, пограти на його нервах. Він узяв з стола конверт і вийняв з нього довге пасмо світлокаштанового волосся. — Схоже це на її волосся?

І він простяг його Клайдові. Приголомшений і наляканий, Клайд відсахнувся, немов від чогось нечистого або небезпечного, але вже за мить постарався опанувати себе, і все це помітили пильні очі присяжних.

— Та не лякайтесь-бо, — ущипливо заспокоїв його Мейсон. — Це ж тільки кучері вашої покійної коханої.

Приголомшений цим поясненням, відчуваючи на собі зацікавлені погляди присяжних, Клайд простяг руку і взяв волосся.

— На вигляд і на дотик схоже на її волосся, вірно? — наполягав Мейсон.

— Так, ніби схоже, — непевним голосом відповів Клайд.

— А тепер от що… — провадив далі Мейсон; він швидко ступив до столу і одразу ж повернувся до Клайда, простягаючи йому фотографічний апарат: між кришкою і об’єктивом апарата заплуталися засунуті туди свого часу Берлеєм дві волосинки Роберти. — Дер-жіть-но. Це ваш апарат, хоч ви і клялись, що це не так. Подивіться на ці дві волосинки. Бачите? — Він так сунув апарат в обличчя Клайдові, ніби хотів ударити його. — Вони зачепились тут, требаї гадати, в ту хвилину, коли ви вдарили її — вдарили так легко, що розбили їй обличчя. Так от, чи не можете ви сказати присяжним, чи її це волосся чи ні?

— Я не знаю, — ледве чутно вимовив Клайд.

— Що таке? Кажіть голосніше. Не будьте таким моральним і інтелектуальним боягузом. Чи її це волосся чи ні?

— Не знаю, — повторив Клайд, але при цьому навіть не подивився на нього.

— Подивіться на нього, подивіться! Порівняйте його з цим пасмом. Ми знаємо, що це — пасмо волосся міс Олден. А ви знаєте, що і волосся в апараті теж її — так? Можете не гребувати ним. Поки вона була жива, ви досить часто доторкалися до нього. Тепер вона мертва. Воно вас не вкусить. Що ж, ці дві волосинки відрізняються чим-небудь від цього пасма — завідомо її пасма — на дотик, кольором, усім, — чи ніяк не відрізняються? Дивіться! Відповідайте! Те саме це волосся чи ні?

І під таким натиском, незважаючи на протести Белнепа, Клайдові довелось оглянути волосинки і навіть доторкнутися до них. Але відповів він обережно:

— Нічого не можу сказати. На вигляд і нгГ дотик вони трохи схожі, але напевно не можу сказати.

— Ах, ви не можете? Хоч і знаєте, що, коли ви завдали їй того жорстокого, лиходійського удару, ці дві волосинки заплуталися в апараті?

— Ніякого лиходійського удару я їй не завдавав, — заперечив Клайд, перехопивши погляд Джефсона, — і не можу сказати, що це за волосся.

Він говорив собі, що не дасть цій людині спантеличити і залякати себе, і все ж відчував хворобливу кволість і нудоту. А тріумфуючий Мейсон, задоволений вже і цим психологічним ефектом, знову поклав апарат і волосся на стіл і зауважив:

— Гаразд, тут посвідчено, що ці волосинки були в апараті, коли його витягли з води. А перед тим як упасти у воду, він, за вашими ж власними словами, був у вас в руках.

Він замовк на хвилину, питаючи себе, яке б ще катування придумати для Клайда, потім знову заговорив:

— Тепер про вашу прогулянку лісом, Гріфітс: о котрій годині ви дійшли до Бухти Третьої милі?

— Мені здається, близько четвертої години ранку, якраз перед світанком.

— А що ж ви робили від того часу і до відходу пароплава?

— Просто ходив уперед і назад.

— У самому селищі?

— Ні, сер, поблизу.

— В лісі, треба гадати? Вичікували пори, коли селище прокинеться, щоб ваша надто рання поява не здалася дивною, — так?

— Просто я чекав, щоб зійшло сонце. Крім того, я втомився і ліг трохи відпочити.

— І ви добре спали і бачили приємні сни?

— Так, я втомився і поспав трохи.

— А звідки у вас були такі точні відомості про пароплав і про час його відплиття і взагалі про Бухту Третьої милі? Постаралися ознайомитися з усім цим наперед?

— Ну, в цих місцях усім відомо, що між Шейроком і Бухтою Третьої милі ходить пароплав.

— Он як, усім відомо? Тільки тому і ви про це знали?

— Ну, ще й тому, що, коли ми підшукували місце, де можна повінчатися, ми обоє звернули увагу на Бухту Третьої милі,— хитромудро відповів Клайд. — Але ми бачили, що туди не можна дістатися залізницею: залізниця доходить тільки до Шейрона.

— Проте ви помітили, що це на південь від Біг-Бітерну?

— Так, нібито помітив, — сказав Клайд.

— І що дорога, яка проходить на захід від станції Ган-Лодж, веде на південь до Бухти Третьої милі повз південну частину Біг-Бітерну?

— Просто в лісі на південному березі я натрапив на якусь дорогу чи стежку, але я зовсім не думав, що це і є правильна дорога.

— Зрозуміло. Як же тоді вийшло, що, зустрівши в лісі трьох перехожих, ви спитали їх, чи далеко до Бухти Третьої милі?

— Я їх не про це питав, — відповів Клайд, виходячи з настанов Джефсона. — Я спитав, чи не знають вони якої-небудь дороги до Бухти Третьої милі, і чи далеко до цієї дороги. Я не знав, що це і є та сама дорога'.

— Ну, вони показували тут зовсім інше.

— Мені все одно, що вони показували, а я їх питав саме про це.

— Коли послухати вас, то виходить, що всі свідки брехуни, і тільки ви — чесна людина, — так, чи що?.. Ну, а коли ви дістались до Бухти Третьої милі, ви не зайшли куди-небудь поїсти? Ви ж, напевно, зголодніли, — так?

— Ні, я не був голодний, — просто відповів Клайд.

— Хотіли якнайшвидше вибратися з цих місць, так? Боялися, що ті троє, дійшовши до Біг-Бітерну і почувши про нещастя з міс Олден, розкажуть, як вони зустріли вас, — так?

— Ні, не так. Але мені не хотілося залишатися в тих місцях, я вже говорив — чому.

— Зрозуміло. Зате в Шейроні, де ви відчули себе в більшій безпеці,— трохи далі від цих місць, — ви, не гаючи часу, взялися до їжі,— так? Там ви поїли з апетитом, вірно?

— Ну, цього вже справді не знаю. Я випив чашку кофе і з’їв сандвіч

— І ще кусень пирога, як тут уже було встановлено, — додав Мейсон. — А потім приєднались до юрби, що йшла з вокзалу, ніби тільки-но приїхали з Олбені, як ви потім усім казали. Так було?

— Так.

— А чи не здається вам, що для справді невинуватої людини, в душі якої тільки недавно стався благодійний перелом, ви були дуже передбачливі і обережні? Ховалися в лісі, вичікували в пітьмі, удавали, ніби приїхали з Олбені…

— Я вже пояснив усе це, — уперто відповів Клайд.

Наступним своїм ходом Мейсон мав намір викрити ганебну поведінку Клайда, який, незважаючи на все, чим пожертвувала для нього

Роберта, був здатний змалювати її незаконною сожителькою кількох мужчин, бо під час поїздки він записувався в різних гостиницях під різними іменами.

— Чому ви не брали окремих кімнат?

— Бачите, вона цього не хотіла. Їй хотілося бути зі мною. І крім того, в мене було не дуже багато грошей.

— Якщо навіть і так, виходить якось дивно: тоді ви могли проявити до неї так мало поваги, а потім, коли вона померла, ви почали так дбати про її репутацію, що втекли і приховували таємницю її загибелі, аби тільки, як ви кажете, охоронити її добре ім’я? Як це так виходить?

— Ваша честь, — втрутився Белнеп, — це вже не запитання, а ціла промова.

— Беру своє запитання назад, — відпарирував Мейсон. — До речі, Гріфітс, — провадив він далі,— а самі ж ви — чи визнаєте, що ви інтелектуальний і моральний боягуз, чи ні?

— Ні, сер. Не визнаю.

— Не визнаєте?

— Ні, сер.

— Отже, коли ви брешете, та ще під присягою, ви нічим не відрізняєтесь від будь-якої іншої людини, не боягуза в інтелектуальному й моральному відношенні, і заслуговуєте на таке ж саме презирство й кару, як і кожний клятвопорушник і лжесвідок? Правильно?

— Так, сер. Думаю, що правильно.

— Так от, якщо ви не інтелектуальний і моральний боягуз, тоді чим пояснити, що, завдавши міс Олден цього ненавмисного, як ви кажете, удару, ви залишили її на дні Біг-Бітерну і, знаючи, яких страждань завдасть її рідним ця втрата, не сказали нікому ні слова, а простісінько пішли собі,— сховали штатив у кущі і втекли потай, як звичайнісінький убивця? Що ви подумали б, якби вам розповіли таке про кого-небудь іншого? Що це, по-вашому: поведінка людини, яка задумала і вчинила вбивство і потім спробувала успішно зникнути, чи просто підлі, хитрі викрути інтелектуального і морального боягуза, який намагається уникнути відповідальності за випадкову загибель зведеної ним дівчини, бо розголос може пошкодити його благоденству? Що саме?

— А все-таки я не вбивав її,— уперто повторив Клайд.

— Відповідайте на запитання! — прогримів Мейсон.

— Прошу суд роз’яснити свідкові, що він не зобов’язаний відповідати на таке запитання, — втрутився Джефсон, підводячись і пильно подивившись спершу на Клайда, потім на Оберуолцера. — Це питання суто риторичне і не стосується безпосередньо обставини даної справи.

— Правильно, — підтвердив Оберуолцер. — Свідок може не відповідати.

І Клайд тільки мовчки подивився на всіх, надзвичайно підбадьорений цією несподіваною допомогою.

— Гаразд, продовжуємо, — сказав Мейсон. Більш ніж коли він був роздратований і розлючений пильністю Белнепа та Джефсона і їх намаганням звести нанівець силу і смисл кожної його атаки і твердіше, ніж будь-коли, вирішив, що не дозволить їм узяти верх.

Так ви кажете, що до цієї поїздки ви не мали наміру одружитися з міс Олден, якби тільки вдалося цього уникнути?

— Так, сер.

— Вона хотіла, щоб ви одружилися з нею, але ви ще не прийшли до такого рішення?

— Так.

— Ну, а чи не пригадуєте ви куховарську книгу, сільничку, перечницю, ложки, ножі та все інше, що вона поклала в свій чемодан?

— Так, сер, пригадую.

— І ви вважаєте, що вона, виїжджаючи з Більца і беручи все це з собою, могла думати, що лишиться незаміжньою і оселиться, де трапиться, в дешевій кімнатці, а ви будете відвідувати її один раз на тиждень або на місяць?

І, перш ніж Белнеп встиг заявити протест, Клайд випалив саме те, що слід було:

— Мені невідомо, що саме вона могла думати про це.

— А ви часом у телефонній розмові,— наприклад, після того як вона написала вам, що, коли ви не приїдете по неї в Більц, вона сама приїде в Лікург, — не обіцяли їй одружитися?

— Ні, сер, не обіцяв.

— Ви не були до такої міри інтелектуальним і моральним боягузом, щоб з переляку зробити що-небудь у цьому роді, га?

— Я ніколи не казав, що я інтелектуальний і моральний боягуз.

— І не дали б дівчині, яку ви звели, залякати себе?

— Просто я тоді не почував, що мушу з нею одружитися.

— Ви думали, що вона — не така блискуча партія, як міс X?

— Я думав, що не повинен одружитися з нею, якщо я більше не люблю її.

— Навіть для того, щоб врятувати її честь і самому не стати непорядною людиною?

— Бачите, я тоді думав, що ми не можемо бути щасливі разом.

— Це було, звичайно, до великого перелому у вашій душі?

— Так, це було до того, як ми поїхали в Утіку.

— І тоді ви ще були до краю захоплені міс X?

— Так, я був закоханий в міс X,

— Пам'ятаєте, в одному з листів, на які ви ніколи не відповідали, Роберта писала вам (тут Мейсон дістав перший з семи листів і прочитав): «Я страшенно розстроєна і непокоюся про все, хоч і кажу собі, що тепер у нас усе вирішено і ти приїдеш по мене, як обіцяв». То що ж саме вона розуміла під цим, говорячи: «тепер у нас усе вирішено»?

— Не знаю, — хіба тільки те, що я повинен приїхати по неї і повезти її куди-небудь на якийсь час.

— Але не одружитися з нею, звичайно?

— Ні, цього я їй не обіцяв.

— Проте зразу ж після цього, в тому самому листі вона пише: «По дорозі сюди, замість того щоб поїхати зразу додому, я вирішила спинитися в Гомері і побачитися з сестрою і зятем. Адже невідомо, коли ми побачимося знову і чи побачимося взагалі, бо я хочу зустрітися з ними тільки як порядна жінка — або нехай вони нколи мене більше не побачать». Як на вашу думку, що вона хотіла сказати словами «порядна жінка»? Що, поки не народиться дитина, вона житиме десь віддалік від усіх, не виходячи заміж, а ви будете потроху надсилати їй гроші, а потім, можливо, вона повернеться і удаватиме з себе невинну дівчину або молоду вдову, — чи як? А чи не здається вам, що вона уявляла собі щось інше: що вона вийде за вас заміж, хоч би на якийсь час, і дитина буде законною? «Рішення», про яке вона згадує, не могло означати чогось меншого, чи не так?

— Ну, можливо, вона так це уявляла собі, — ухильно відповів Клайд. — Але я ніколи не обіцяв одружитися з нею.

— Гаразд, поки що ми це залишимо, — уперто провадив далі Мейсон. — Візьмемось от до цього (і він почав читати з десятого листа): «Любий, адже ти, напевно, міг би приїхати і на кілька днів раніше, — чи не однаково тобі? Все одно, нехай ми матимемо трошки менше грошей. Я знаю, ми проживемо й так, поки будемо разом, — мабуть, це буде місяців шість-вісім, найбільше. Я згодна тебе потім відпустити, якщо ти захочеш. Я можу бути дуже бережливою і ощадливою… Інакше неможливо, хоч заради тебе я хотіла б знайти інший вихід». Як на вашу думку, що це все означає: «бути бережливою і ощадливою» і відпустити вас не раніше, ніж через вісім місяців? Що вона матиме десь притулок, а ви будете відвідувати її один раз на тиждень? Або що ви справді погоджувались поїхати з нею і повінчатися, як вона, очевидно, думала?

— Не знаю, може, вона! думала, що примусить мене, — відповів Клайд; публіка і присяжні — всі ці фермери і лісоруби, жителі лісової глушини, обурено і насмішкувато зафиркали, розлючені цим висловом «примусить мене», який так непомітно для Клайда злетів у нього з язика. — Я ніколи не погоджувався одружитися з нею, — закінчив він.

— Хіба що вона примусила б вас. Виходить, ви от як до цього ставились, — так, Гріфітс?

— Так, сер.

— І ви присягнете в цьому так само легко, як ще в чому завгодно?

— Я вже приніс присягу.

І тут Мейсон відчув, — і це відчули і Белнеп, і Джефсон, і сам Клайд, — що нестримне презирство і лють, з якими майже всі присутні з самого початку ставились до підсудного, тепер з надзвичайною силою рвуться назовні. Презирство і лють переповнювали зал суду. А у Мейсона було ще попереду досить часу, щоб навмання, як прийдеться, вихоплювати з маси матеріалів і свідчень усе, чим він надумає, знущаючись, мучити Клайда. І от, заглядаючи в свої замітки (для зручності Ерл Ньюком віялом розклав їх на столі), він знову заговорив:

— Гріфітс, учора, коли вас допитував тут ваш оборонець містер Джефсон (тут Джефсон іронічно вклонився), ви посвідчили, що у вашій душі стався цей самий перелом після того, як тоді, в липні, ви знову зустрілися з Робертою Олден у Фонді,— саме тоді, коли ви рушили з нею в цю згубну для неї подорож.

— Так, сер, — сказав Клайд, перш ніж Белнеп встиг заявити протест; однак адвокатові вдалося добитися заміни «згубної для неї подорожі» просто «подорожжю».

— Перед цим вашим з нею від’їздом ви вже не любили її, як раніше, — правда ж?

— Не так сильно, як раніше… правда, сер.

— А як довго — з якого саме часу і до якого — ви її справді любили? Тобто не встигли ще розлюбити?

— Ну, я любив її з того часу, як зустрівся з нею, і доти, поки не зустрівся з міс X.

— Але не більше?

— Ну, я не можу сказати, щоб потім я зовсім розлюбив її. Вона була мені дорога… навіть дуже… але все-таки не так, як раніше. Мені здається, я головним чином жалів її.

— Це значить… дайте зміркувати… приблизно з першого грудня до квітня чи до травня, — так?

— Так, приблизно так, сер.

— І що ж, увесь час — з першого грудня до квітня чи травня — ви залишалися з нею в інтимних відносинах, так?

— Так, сер.

— Незважаючи на те, що вже не любили її, як раніше?

— Тобто… так, сер, — відповів Клайд, затинаючись.

І тільки-но розмова перейшла на сексуальні теми, як усі ці сільські жителі, що заповнювали зал суду, стрепенулись і зацікавлено подалися вперед.

— І, знаючи, як ви тут самі ж свідчили, що, безмежно вірна вам, вона вечорами сидить одна в своїй кімнатці, ви все-таки йшли на танці й вечірки, на звані обіди і автомобільні прогулянки і залишали її на самоті?

— Так, але ж я не завжди залишав її.

— Ах, не завжди? А ви чули, що свідчили тут у цьому питанні Трейсі Трамбал, Фредерік Селе, Френк Гаррієт і Берчард Тейлор— чи, може, не чули?

— Чув, сер.

— То це виходить, що вони всі брехали чи, може, говорили правду?

— Мені здається, вони говорили правду, наскільки могли пригадати.

— Але пригадували вони не дуже точно, — так, чи що?

— Просто я не завжди залишав її. Мабуть, разів два-три на тиждень… може, іноді й чотири, але не більше.

— А решту вечорів ви проводили з міс Олден?

— Так, сер.

— Отже, вона саме це і хотіла сказати ось тут у листі? — Мейсон узяв ще один з пачки листів Роберти і прочитав: — «Майже весь час після того жахливого різдва, коли ти покинув мене, я вечір за вечором сиджу зовсім одна». Що ж, вона бреше? — люто гримнув Мейсон, і Клайд, розуміючи, як небезпечно обвинувачувати Роберту в брехні, боязко і зніяковіло відповів:

— Ні, вона не бреше. Але все-таки частину вечорів я проводив з нею.

— І проте, як ви чули, місіс Гілпін та її чоловік посвідчили, що, починаючи з першого грудня, міс Олден постійно, вечір за вечором, сиділа одна у себе в кімнаті, що вони жаліли її і вважали таке затворництво неприродним і старалися зблизитися з нею і трохи розважити її, але вона не йшла на це. Чули ви ці свідчення?

— Так, сер.

— І все-таки ви твердите, що частину вечорів проводили з нею?

— Так, сер.

— І одночасно ви кохали міс X і прагнули частіше зустрічатися з нею?

— Так, сер.

— І намагались добитися, щоб вона вийшла за вас заміж?

— Так, я хотів цього… так, сер.

— Однак, між іншим, у вечори, не зайняті залицянням до іншої, продовжували свої колишні відносини з міс Олден?

— Тобто… так, сер, — знову запнувся Клайд.

Йому було безмірно прикро, що всі ці викриття виставляють його в такому нікчемному вигляді, і проте він почував, що був зовсім не такий підлий, — принаймні не хотів бути таким, яким змальовував його Мейсон. Адже й інші поводилися не краще — ті самі молоді люди з вищого лікурзького товариства, — в усякому разі, так можна було зрозуміти з їх розмов.

— А вам не здається, що ваші досвідчені оборонці знайшли для вас дуже поблажливе найменування, називаючи вас інтелектуальним і моральним боягузом? — єхидно зауважив Мейсон.

І тут звідкись з глибини довгого і вузького залу суду серед мертвої тиші пролунав злісний, мстивий вигук якогось розлюченого лісоруба:

— І якого чорта морочитися з цим клятим виродком! Порішити його — і все тут!

У ту ж мить Белнеп закричав, що він протестує, і Оберуолцер, встановлюючи тишу, застукав молотком і наказав заарештувати порушника порядку, а заразом — вивести із залу всіх, для кого невиста-чало сидячих місць; це було виконано. Порушника було негайно заарештовано: наступного ранку він мусив стати перед судом. Запала! тиша, і знову заговорив Мейсон:

— Ви казали, Гріфітс, що, виїжджаючи з Лікурга, не мали

Наміру одружитися з Робертою Олден, якщо тільки вам удасться уладнати все якось інакше.

— Так, сер. Такий був тоді мій намір.

— Отже, ви були цілком впевнені, що повернетесь у Лікург?

— Так, сер, я сподівався повернутися.

— Тоді чому ви склали всі свої речі в скриню і замкнули її?

— Це… це… просто… — Клайд зам'явся. Напад був такий раптовий, так мало був пов'язаний з усім сказаним раніше, що Клайд не встиг зібратися з думками. — Бачите, я був не зовсім певний… я думав — а що, як мені доведеться поїхати, незалежно від того, хочу я чи ні.

— Зрозуміло. Отже, коли б ви несподівано вирішили поїхати з міс Олден, як воно і вийшло (тут Мейсон фиркнув йому в обличчя, немов кажучи: «так вам і повірили!»), у вас могло невистачити часу, щоб повернутися додому і перед від'їздом спокійно скласти речі?

— Ні-і, сер, справа була не в цьому.

— А в чому ж?

— Бачите… — і через те, що він раніше не думав про це і йому бракувало кмітливості, щоб зразу ж знайти слушну і правдоподібну відповідь, Клайд знову зам'явся; це помітили всі і насамперед Бел-неп і Джефсон; потім він провадив далі: — Бачите, я думав, що, коли треба буде поїхати, хоч би і на короткий час, мені, мабуть, доведеться спішно забрати всі свої речі.

— Зрозуміло. Але ви побоювались такої квапливості при від'їзді не тому, що поліція могла з’ясувати, хто такі Кліфорд Голден і Карл Грехем? Ви в цьому впевнені?

— Ні, сер, не в тому справа.

— І, значить, ви не казали місіс Пейтон, що відмовляєтесь від кімнати?

— Ні, сер.

— Учора, даючи показання, ви говорили щось таке, ніби у вас немає грошей. Начебто вам не було на що повезти міс Олден, одружитись і прожити з нею разом хоч деякий час, — хоч би навіть тільки півроку.

— Так, сер.

— Скільки у вас було грошей, коли ви вирушили з Лікурга в цю

поїздку?

— Близько п’ятдесяти доларів.

— «Близько» п’ятдесяти? Ви не знаєте точно, скільки у вас було?

— Знаю, сер, — п’ятдесят доларів.

— Скільки ви витратили, поки були в Утіці і на озері Грасс і потім, поки добрались до Шейрона?

— Здається, у мене пішло на цю поїздку доларів двадцять.

— А точно не знаєте?

— Точно… ні, сер… але приблизно щось близько двадцяти доларів.

— Гаразд, спробуємо підрахувати точніше, — продовжував Мейсон, і Клайд, почувши пастку, знову почав нервуватись: адже в нього були ще й ті гроші, які дала йому Сондра, і частину з них він темі витратив. — Скільки вам особисто коштував проїзд від Фонди до Утіки?

— Долар з чвертю.

— А кімната в Утіці, в гостиниці, де ви спинялися з Робертою?

— Чотири долари.

— Ви, звичайно, пообідали там того вечора і поснідали другого ранку, — і скільки вам це коштувало?

— Близько трьох доларів за все разом.

— І це всі ваші витрати в Утіці?

Мейсон зрідка кидав оком на аркушик з якимись цифрами і помітками, але Клайд не звернув на; це уваги.

— Так, сер.

— А як з тим солом'яним капелюхом, що його ви, як тут було встановлено, купили в Утіці?

— Ах так, сер, я і забув про ньогої — схаменувся Клайд. — Так, сер, це ще два долари.

Він зрозумів, що слід бути обережнішим.

— Проїзд до озера Грасс коштував вам, звичайно, п'ять доларів, — правильно?

— Так, сер.

— Потім, на озері Грасс ви взяли напрокат човен. Скільки це коштувало?

— Тридцять п'ять центів на годину.

— А скільки часу ви каталися?

— Три години.

— Це становить долар і п'ять центів.

— Так, сер.

— А потім ви переночували там у гостиниці,— скільки з вас за це взяли? П’ять доларів, так?

— Так, сер.

— І потім ви купили сніданок, який узяли з собою на Біг-Бітерн?

— Так, сер. Він коштував центів шістдесят.

— А скільки вам коштувала дорога до Біг-Бітерну?

— Ми їхали поїздом до Ган-Лодж — це долар, і звідти автобусом до Біг-Бітерну — ще долар.

— Я бачу, ви непогано пам’ятаєте ці цифри. Та це і природно. У вас мало було грошей, і доводилось враховувати свої витрати. А скільки вам потім коштував проїзд від Бухти Третьої милі до Шейрона?

— Сімдесят п’ять центів.

— Ви ні разу не пробували підрахувати загальну суму?

— Ні, сер.

— Може, зараз підрахуєте?

— Але ж ви вже, напевно, і самі підрахували?

— Так, сер, підрахував. Виходить двадцять чотири долари і шістдесят п’ять центів. А ви сказали, що витратили двадцять доларів. Маємо різницю в чотири долари шістдесят п’ять центів. Як ви це поясните?

— Ну, мабуть, я щось не дуже точно згадав, — сказав Клайд, роздратований цими дріб'язковими підрахунками.

Але тут Мейсон лукаво і лагідно спитав:

— Ага, Гріфітс, я і забув, — скільки коштував прокат човна на Біг-Бітерні?

Він довго і старанно готував цю пастку і тепер нетерпляче ждав, що відповість Клайд.

— Е… м-м… тобто… — невпевнено почав Клайд.

Він згадав, що на Біг-Бітерні не поцікавився довідатись про ціну човна, бо знав, що ні він, ні Роберта не повернуться. І тільки тепер уперше випливло це питання.

А Мейсон, розуміючи, що спіймав його, швидко перепитав:

— Ну, що ж?

І Клайд відповів навмання:

— А, згадав, — тридцять п'ять центів на годину, так само, як і на озері Грасс, — це мені човняр сказав.

Але* він надто поспішив. Він не знав, що в резерві у Мейсона є човняр, який повинен засвідчити, що Клайд не питав його про ціну, і Мейсон провадив далі:

— Он воно що! Отже, це вам човняр сказав?

— Так, сер.

— А ви забули, що навіть і не спитали про це човняра? Човен коштував зовсім не тридцять п'ять центів на годину, а п'ятдесят. Але, певна річ, ви цього не знаєте, бо ви дуже поспішали відчалити і зовсім не мали наміру повертатися і платити за цей човен. Саме через це ви й не спитали про ціну. Зрозуміло, так? Тепер пригадуєте? — Тут Мейсон узяв рахунок, одержаний від човняра, і помахав ним просто перед носом Клайда. — Човен коштував п'ятдесят центів на годину, — повторив він. — На Біг-Бітерні за човен беруть дорожче, ніж на озері Грасс. Але я хочу знати, як вийшло, що ви, знаючк так добре усі інші ціни, — ви це нам щойно довели, — зовсім не обізнані саме з цією цифрою? Що ж, вирушаючи з міс Олденна озеро, ви: не подумали, скільки вам коштуватиме це катання на човні з полудня до вечора?

Ця. раптова і запекла атака зразу збентежила Клайда. Він крутився, совався, судорожно ковтав слину і дивився на підлогу, не наважуючись-;глянути на Джефсона, який випустив з уваги можливість такого запитання.

— Ну, — гримнув Мейсон, — дасте ви мені якесь пояснення з цього приводу? А вам самому не здається дивним, що ви можете згадати всі статті своїх витрат, усі без винятку, — але тільки не цю?

І знову всі присяжні, напружено чекаючи, подалися вперед. І Клайд, помітивши їх нетерплячу і явно підозріливу цікавість, нарешті, відповів:

— І справді, навіть не уявляю собі, як я це забув.

— Ще б пак! Звичайно, не уявляєте собі! — фиркнув Мейсон.—

Людина, яка замислила вбити дівчину на відлюдному озері, мусить думати про безліч речей, — не дивно, коли ви й забули дещо. Однак ви не забули спитати касира, скільки коштує квиток до Шейрона, коли прийшли в Бухту Третьої милі,— вірно?

— Не пам’ятаю, чи питав я про це.

— Зате він пам’ятає. Він посвідчив це. Ви не забули довідатись про ціну кімнати на озері Грасс. Ви спитали там і про вартість прокату човна. Ви навіть спитали, скільки коштує проїзд на автобусі до Біг-Бітерну. Який жаль, що ви не подумали спитати, скільки коштує прокат човна на Біг-Бітерні! Вам не довелося б зараз так хвилюватися через це, правда?

І тут Мейсон подивився на присяжних, немов кажучи: «Самі бачите!»

— Напевно, я просто не подумав про це, — повторив Клайд.

— Вичерпне пояснення, на мою думку, — ущипливо зауважив Мейсон і потім чимдуж помчав далі:—Треба гадати, ви навряд чи пам’ятаєте і витрату в тринадцять доларів двадцять центів на сніданок в «Казино» дев’ятого липня — на другий день після смерті Ро-берти, — так, чи що?

Мейсон був драматичний, швидкий та напористий і не давав Клайдові часу ні подумати, ні хоч би отямитись. При цьому його запитанні Клайд мало не підскочив: він і на думці не мав, що Мейсон знає про той сніданок.

— А чи не пам’ятаєте ви, — провадив далі Мейсон, — що понад вісімдесят доларів було у вас ще виявлено під час арешту?

— Так, тепер я пригадую, — відповів Клайд.

Він зовсім забув про ці вісімдесят доларів. Але тепер він нічого про це не сказав, бо не встиг надумати, що відповісти.

— В чому ж тут справа? — настійливо і нещадно допитувався Мейсон. — Виїжджаючи з Лікурга, ви мали тільки п’ятдесят доларів, а на момент арешту — більше вісімдесяти, — і при цьому витратили двадцять чотири долари шістдесят п’ять центів плюс тринадцять доларів на сніданок. Звідки ж у вас узялися ці зайві гроші?

— На це я зараз не можу відповісти, — похмуро сказав Клайд, відчуваючи, що його загнали в глухий кут і до того ж образили. Ці гроші він одержав від Сондри, і ніякі сили в світі не вирвали б у нього такого признання.

— Чому це ви не можете відповісти? — загорлав Мейсон. — Ви де, власне, перебуваєте, як по-вашому? І навіщо ми всі тут зібрались, як по-вашому? Щоб ви мудрували, на що ви зволите відповідати, а на що не зволите? Ви перед судом, і йдеться про ваше життя, не забудьте! Вам не вдасться грати в хованки із законом, хоч би скільки ви мені раніше брехали. Ви відповідаєте перед цими дванадцятьма присяжними, і вони чекають прямої відповіді. Ну, що ж? Звідки ви взяли ці гроші?

— Позичив у друга.

— Що за друг? Як його ім’я?

— Це моя справа.

— Ах, ваша! Отже, ви збрехали про ту суму, яку мали при собі, виїжджаючи з Лікурга, це ясно. Та ще під присягою. Не забувайте цього! Під присягою, яку ви так свято шануєте. Хіба неправда?

— Так, неправда, — сказав, нарешті, Клайд, отямившись під ударами цих обвинувачень. — Я позичив ці гроші після того, як приїхав на Дванадцяте озеро.

— У кого?

— Цього я не можу сказати.

— Отже, нічого не варта ваша заява, — відрубав Мейсон.

Клайд уперся. Він усе більше знижував голос, і Мейсон щоразу наказував йому говорити голосніше і повернутися так, щоб присяжні могли бачити його обличчя. І щоразу, виконуючи його наказ, Клайд почував дедалі більшу злість проти цієї людини, яка намагалася вирвати у нього всі його таємниці. Він зачепив і Сондру, а вона була ще дуже дорога серцю Клайда, і він не міг відкрити нічого, що кидало б на неї тінь. І ось Клайд сидів і дивився на присяжних якось навіть визивно. Тим часом Мейсон узяв з столу якісь фотографії.

— Це вам знайоме? — спитав він, показуючи Клайдові кілька невиразних, попсованих водою зображень Роберти, кілька фотографій самого Клайда і ще деякі знімки (на жодному з них не було Сондри): Клайд зробив їх під час першого відвідування дачі Кренстонів, а чотири— пізніше, на Ведмежому озері, причому на одній з цих останніх фотографій був знятий він сам, коли грав на банджо. — Пам'ятаєте, коли це було знято? — спитав Мейсон, показуючи спершу фотографію Роберти.

— Так, пам'ятаю.

— Де це було?

— На південному березі Біг-Бітерну, в той день, коли ми там були.

Клайд знав, що ці плівки були в апараті, і говорив про них Белнепу і Джефсону, але тепер він дуже здивувався, побачивши, що їх змогли проявити.

— Гріфітс, — провадив далі Мейсон, — ваші оборонці не казали вам, як наполегливо намагались вони виудити з вод Біг-Бітерну фотографічний апарат — той самий, якого, ви клялись, у вас не було? Не казали, як виуджували його, поки не з'ясували, що він у мене в руках?

— Вони ніколи мені про це нічого не казали, — відповів Клайд.

— Дуже шкода. Вони могли б уникнути багатьох турбот. Отже, це знімки, знайдені в апараті, і зроблені вони були відразу після пережитого вами душевного перевороту, — пам’ятаєте?

— Я пам’ятаю, коли вони були зроблені,— похмуро відповів Клайд.

— Ну так от, вони були зроблені перед тим, як ви обоє востаннє відпливли від берега, перед тим, як ви, нарешті, сказали їй усе, що ви там хотіли сказати, перед тим, як убили її,— в той самий час, коли, за вашими ж свідченнями, вона була дуже сумна.

— Ні, сумна вона була напередодні,— заперечив Клайд.

— А, зрозуміло. Ну, в усякому разі, на цих знімках вона щось надто весела для людини такої пригніченої і засмученої, як виходить з ваших розповідей.

— Але ж у цей час вона зовсім не була така пригнічена, як напередодні,— випалив Клайд: це була правда, і він добре це пам’ятав.

— Зрозуміло. А тепер подивіться от на ці знімки. Хоч би на ці три. Де вони були зроблені?

— Здається, на дачі Кренстонів на Дванадцятому озері.

— Правильно. Вісімнадцятого, або дев’ятнадцятого червня, — так?

— Здається, дев’ятнадцятого.

— А чи не пам’ятаєте, який лист написала вам Роберта дев’ятнадцятого червня?

— Ні, сер.

— Ви не пам’ятаєте жодного з цих листів зокрема?

— Ні, сер.

— Але ж ви казали, що всі вони були дуже сумні?

— Так, сер, це вірно.

— Так от, цей лист написано в той самий час, коли зроблено ці знімки. — Тут Мейсон повернувся до присяжних:

— Я попрошу вас, панове присяжні засідателі, подивитись на ці знімки, а потім послухати один уривок з листа, який міс Олден написала того дня підсудному. Він признався, що не хотів писати їй і старався якнайрідше дзвонити по телефону, хоч і жалів її.— І тут Мейсон узяв лист і, звертаючись до присяжних, прочитаз уголос довге, гірке нарікання Роберти. — А от ще чотири фотографії, Гріфітс, — провадив він далі, вручаючи Клайдові знімки, зроблені на Ведмежому озері.— Дуже весело, як по-вашому? Ніяк не схоже на портрет чоловіка, який тільки-но пережив великий душевний переворот після тривалих, жахливих сумнівів, тривог і поганої поведінки, — чоловіка, що тільки-но бачив раптову загибель жінки, з якою він повівся жорстоко, нелюдськи і свою провину перед якою саме тоді хотів загладити. Як видно з цих знімків, ви були найбез-журнішою людиною в світі,— правда ж?

— Та це ж групові знімки. Мені незручно було не сфотографуватися разом з усіма.

— Ну, а цей, де ви у воді? Вам анітрохи не страшно було ввійти у воду на другий чи на третій день після того, як Роберта Олден знайшла свою могилу на дні Біг-Бітерну? Та притому ще після пережитого вами такого облагороджуючого морального перевороту, який зовсім змінив ваше ставлення до неї?

— Я не хотів, щоб хто-небудь зрозумів, що я був там з нею.

— Усе це ми знаємо. А що скажете про цю фотографію — з банджо? Гляньте-но! — І Мейсон простяг йому фотографію. — Дуже весело, га? — додав він ущипливо.

І розгублений, наляканий Клайд відповів:

— Але все одно, мені зовсім не було весело!

— Навіть коли ви грали на банджо? І коли розважались гольфом і тенісом з своїми друзями на другий день після її смерті? І коли споживали тринадцятидолаірові сніданки? І коли знову були в товаристві міс X, чого, за вашими власними свідченнями, ви воліли над усе на світі?

Мейсон не говорив, а гарчав — гнівний, зловісний, люто іронізуючий.

— А все-таки саме тоді мені не було весело, сер.

— Що значить «саме тоді»? Хіба ви не були там, куди прагнули?

— Бачите, у певному розумінні це, звичайно, вірно, — відповів Клайд, питаючи себе, що подумає Сондра, коли прочитає ці його свідчення. А вона безумовно прочитає.

Всі матеріали процесу день у день публікуються в усіх газетах. Він не може заперечувати, що був тоді біля неї і що прагнув цього. І проте він не був щасливий. Який страшенно нещасний він був, через те що заплутався в своєму ганебному і жорстокому задумі! Але як пояснити це, щоб Сондра зрозуміла, коли вона читатиме, і щоб усі ці присяжні теж зрозуміли?

І він додав, судорожно ковтаючи пересохлим горлом і облизуючи губи пересохлим язиком:

— А все-таки мені було дуже шкода міс Олден. Я не міг тоді почувати себе щасливим, просто не міг. Я тільки намагався так поводитись, щоб люди не подумали, що я маю якесь відношення до цієї її поїздки, от і все. Я не знав, як інакше цього добитися. Я не хотів, щоб мене заарештували за те, чого я не робив.

— Та хіба ви самі не знаєте, що все це брехня! Ви ж знаєте, що брешете! — закричав Мейсон, неначе закликаючи весь світ у свідки, і його шаленства, пристрасного недовір'я і презирстваі було досить, щоб переконати і присяжних, і публіку, що Клайд — найза-пекліший брехун.

— Ви чули свідчення Руфуса Мартіна, молодшого кухаря, який їздив з вашою компанією на Ведмеже озеро?

— Так, сер.

— Ви чули, як він під присягою показав, що бачив вас з міс X у затишному куточку на березі Ведмежого озера і ви тримали її в обіймах і цілували. Було це?

— Так, сер.

— І це рівно через чотири дні після того, як Роберта Олден залишилась лежати на дні Біг-Бітерну! Що ж, ви і в цей час боялись арешту?

— Так, сер.

— Навіть тоді, коли тримали міс X в обіймах і цілували її?

— Так, сер, — тоскно і безнадійно повторив Клайд.

— Ну, знаєте! — загорлав Мейсон. — Ніхто б не повірив, що можна таке верзти на суді, якби ми тут не чули все це на власні вуха! І ви сидите тут і під присягою заявляєте судові, що могли розводити ніжності, обіймаючи одну обдурену дівчину, тоді як друга обдурена вами лежала на дні озера за сто миль від вас, і при цьому почували себе нещасним і мучилися докорами сумління?

— А все-таки саме так і було, — відповів Клайд.

— Чудово! Незрівнянно! — вигукнув Мейсон.

Стомлено зітхаючи, він знову витяг свою велику білу хустинку, обвів поглядом зал суду і почав витирати обличчя, усім своїм виглядом говорячи: «Ну й важке завдання!» Потім провадив далі з ще більшою силою, ніж доти:

— Гріфітс, тільки вчора, ось тут, на місці для свідків, ви під присягою показали, що, виїжджаючи з Лікурга, ви особисто не збиралися вирушати на Біг-Бітерн.

— Так, сер, не збирався.

— А опинившись із міс Олден удвох у номері гостиниці в Утіці і побачивши, яка вона втомлена і змучена, ви висловили думку, що якийсь відпочинок — невелика прогулянка, доступна вам при спільних ваших скромних коштах, — піде їй на користь. Так було?

— Так, сер, так, — відповів Клайд.

— Але до цієї хвилини вам і на думку не спадало поїхати саме до озер в Адірондакських горах?

— Ні, сер». тобто я не думав про будь-яке певне озеро. Я думав, що ми могли б, мабуть, з’їздити в яку-небудь дачну місцевість, — адже вони тут майже всі біля озер, — але я не мав на увазі ніякого певного озера.

— Зрозуміло. А коли ви запропонували це, саме вона сказала, що вам треба дістати які-небудь карти і путівники, — так?

— Так, сер.

— І ви пішли у вестибюль гостиниці й дістали їх?

— Так, сер.

— В гостиниці «Ренфру», в Утіці?

— Так, сер.

— А може, часом, де-небудь в іншому місці?

— Ні, сер.

— А потім, проглядаючи ці карти, ви з нею побачили озера Грасс та Біг-Бітерн і вирішили поїхати туди? Так це було, вірно?

— Вірно, так ми вирішили, — відповів Клайд, дуже нервуючись. Він уже шкодував, що заявив, ніби дістав путівники в утіцькій гостиниці. Може, тут знову приховано якусь пастку.

— Ви і міс Олден?

— Так, сер.

— І вибрали озеро Грасс, яке найбільш підходило, бо там усе особливо дешеве, — так це було?

— Так, сер, так.

— Зрозуміло. А оце ви пригадуєте? — і, взявши з стола кілька путівників (було засвідчено, що всі їх виявлено серед речей Клайда в його чемодані на Ведмежому озері в момент арешту), Мейсон вручив їх Клайдові.— Прогляньте їх. Це і є ті путівники, які я знайшов у вашому чемодані на Ведмежому озері?

— Неначе ті самі.

— Ті самі, які ви відшукали в кіоску гостиниці «Ренфру» і віднесли нагору, в номер, щоб показати міс Олден?

Чимало наляканий ретельністю, з якою Мейсон розбирався в цій історії з путівниками, Клайд узяв брошурки і покрутив у руках. Але штамп лікурзької гостиниці «Привіт з Лікурга — готель «Лікург», штат Нью-Йорк», був червоний, майже такий самий, як і червоний шрифт усього тексту, тому Клайд навіть тепер не побачив його. Він усе крутив довідники в руках і потім, вирішивши, що тут немає ніякої пастки, відповів:

— Так, мені здається, це ті самі.

— Ну, а в якому з них ви знайшли рекламу гостиниці на озері Грасс і тамтешні ціни? — підступно випитував Мейсон. — Чи не в цьому?

І він знову подав Клайдові той самий довідник з лікурзьким штампом і вказав сторінку з тим самим оголошенням, на яке Клайд колись звернув увагу Роберти. В центрі була надрукована карта: Індійських гір разом з озерами Дванадцятим, Грасс, Біг-Бітерном та безліччю інших, а внизу карти була чітко позначена дорога, що веде від озера Грасс і станції Ган-Лодж на південь, повз південну частину Біг-Бітерну до Бухти Третьої милі.

Побачивши знову через стільки часу цю карту, Клайд раптом вирішив: Мейсон, мабуть, намагається встановити його поінформованість щодо тієї дороги, — і боязко, нетвердо відповів:

— Так, можливо. Нібито він схожий на той. Здається, це він і є.

— А точно ви не знаєте? — похмуро і невблаганно наполягав Мейсон. — Ви не можете, прочитавши це оголошення, сказати, чи той це путівник, чи не той?

— Схоже, що той, — ухильно відповів Клайд, проглянувши те саме оголошення, яке змусило його спочатку вибрати озеро Грасс. — Думаю, що, мабуть, той.

— Думаєте! Думаєте! Стаєте обережнішим, коли справа доходить до чогось конкретного. Гаразд, погляньте-но ще раз на цю карту і скажіть мені, що ви там бачите. Чи не бачите ви на ній дорогу, яка веде на південь від озера Грасс?

— Бачу, — не зразу, похмуро і трохи різко відповів Клайд, — так змучила його ця людина, яка твердо вирішила зацькувати його, загнати в могилу.

Клайд смикав карту і удавав, ніби розглядає її, як йому було наказано, але побачив тільки те, що вже бачив колись давно, в Лікурзі, перед самим своїм від’їздом у Фонду для зустрічі з Робертою. І ось тепер цим користуються проти нього.

— Як же вона проходить, ця дорога, скажіть, будь ласка? Будьте ласкаві, скажіть панам присяжним, звідки і куди вона веде?

І Клайд, засмиканий, заляканий, зовсім ослаблий фізично, відповів:

— Від озера Грасс до Бухти Третьої милі.

— А що там по сусідству, повз які місця вона проходить?

— Повз Ган-Лодж. І все.

— А як відносно Біг-Бітерну? Хіба дорога не проходить близько від його південної частини?

— Так, сер, проходить.

— Ви коли-небудь бачили або вивчали цю карту, перш ніж поїхали з Утіки на озеро Грасс? — збуджено і енергійно добивався Мейсон.

— Ні, сер, ніколи.

— І не знали, що там є ця дорога?

— Ну, може, я і бачив її,— відповів Клайд, — але якщо і бачив, то не звернув на неї уваги.

— І, звичайно, ви аж ніяк не могли бачити і вивчати цей довідник і цю дорогу до від’їзду з Утіки?

— Ні, сер. Я його раніше ніколи не бачив.

— Зрозуміло. Ви цілком певні цього?

— Так, сер, цілком певен.

— Ну от, пам’ятаючи свою урочисту присягу, яку ви так глибоко шануєте, поясніть, коли можете, мені або панам присяжним, звідки на цьому путівнику взявся штамп: «Привіт з Лікурга — готель «Лікург», штат Нью-Йорк»?

І, закривши брошурку, Мейсон показав Клайдові ззаду на обкладинці, серед іншого червоного шрифту, ледве помітно відтиснутий червоний штамп. А Клайд, уперше помітивши його, заціпеніло дивився на нього. Неприродно бліде обличчя його знову посіріло, тонкі пальці судорожно стискались і розтискались, червоні опухлі повіки втомлено раз у раз кліпали, ніби він чекав, чи не зникне цей клятий неспростовний доказ, що постав перед його очима.

— Не знаю, — ослаблим голосом сказав він, помовчавши. — Він, певно, якось потрапив у кіоск гостиниці «Ренфру».

— От як? А коли я приведу двох свідків, які покажуть під присягою, що третього липня — за три дні до вашого від’їзду з Лікурга у Фонду — вони бачили, як ви зайшли в готель «Лікург» і взяли там чотири або п’ять путівників? Тоді ви теж будете повторювати, що він, напевно, якось потрапив у кіоск гостиниці «Ренфру» шостого липня?

Мейсон замовк і тріумфуюче подивився навколо, ніби хотів сказати: «Ну от, що ти на це відповіси?» І Клайд, приголомшений, помертвілий, мабуть, з чверть хвилини намагався передихнути, перш ніж зміг так оволодіти своїми нервами й голосом, щоб відповісти:

— Так, напевне, так. Я не в Лікурзі дістав його.

— Дуже добре. Але поки що дамо цим джентльменам подивитись на нього, — і Мейсон передав путівник старшині присяжних, а той передав брошурку своєму сусідові, і вона переходила від присяжного до присяжного. А по всьому залу тим часом розлігся схвильований шепіт і гомін.

І коли всі присяжні оглянули путівник, — на великий подив публіки, що чекала нових і нових невпинних атак і викрить, — Мейсон заявив:

— Я закінчив.

І зразу ж багато присутніх у залі почали шептати один одному: «Попався! Попався!» І суддя Оберуолцер одразу ж оголосив, що, з огляду на пізній час, а також беручи до уваги, що має бути допит ряду додаткових свідків оборони і кількох свідків обвинувачення, він вважає розумним на сьогодні закінчити роботу суду. І Белнеп, і Мейсон охоче погодились. Публіку не випускали із залу, поки Клайда провели через площу в тюрму, в його камеру. Під охороною Сіс-села і Краута він вийшов через ті самі двері і спустився тими самими, поміченими ним багато днів тому, сходами, що наштовхнули його на думку… Коли Клайда вивели, Белнеп і Джефсон подивились один на одного, але не обмінялися ні словом, поки не опинились у своїй надійно замкненій конторі.

— Невистачило витримки. Найкраща система оборони, яка тільки можлива, але мало хоробрості. Він на це нездатен, і все тут, — почав Белнеп.

Джефсон, не знявши пальта і капелюха, важко опустився на стілець.

— Ні, тут, безперечно, справа серйозна, — сказав він. — Мабуть, він справді-таки убив її. Але, на мою думку, тепер ми не можемо втекти з корабля. А він, зрештою, поводився навіть краще, ніж я сподівався.

— Ну, чорт забери, я в заключній промові всіх сил докладу, — відізвався Белнеп. — Це все, що я можу зробити.

І Джефсон відповів з ноткою втоми в голосі:

— Правильно, Елвін, тепер, на жаль, це лягає головним чином на вас. А поки що я, мабуть, піду в тюрму і постараюсь його трошки підбадьорити. Не треба, щоб він завтра мав вигляд мокрої курки. Він не повинен занепадати духом. Нехай присяжні бачать, що сам він не почуває себе винуватим, хоч би там як вони думали.

Він підвівся, засунув руки в кишені свого довгополого пальта і крізь зимову холодну пітьму пішов похмурими вулицями до Клайда.

РОЗДІЛ XXVI

Уся інша частина процесу пройшла в допиті одинадцяти свідків: чотирьох — з боку Мейсона і семи— від оборони. Серед свідків оборони виступав лікар А. К. Суорд з Ріобета, який випадково був на Біг-Бітерні в той день, коли тіло Роберти було доставлене на човнову станцію. Він посвідчив, що тоді оглянув тіло і що синці на обличчі, судячи з їх тодішнього вигляду, були схожі на сліди саме випадкового удару, в чому признався Клайд, — і, безперечно, міс Ол-ден потонула, будучи при пам’яті, а не оглушеною, як запевняє присяжних обвинувачуюча сторона. Вислухавши цей висновок, Мейсон узявся за професіональне минуле пана медика, — виявилося, що воно, на жаль, зовсім не таке поважне: лікар Суорд закінчив другорозряд-ну медичну школу в Оклахомі і відтоді практикував десь у провін-ціальному містечку. Слідом за ним вийшов свідок Семюел Ірслі, фермер з околиць Ган-Лодж, що завжди їздив по дорозі, якою тілд Роберти везли з Біг-Бітерну на станцію Ган-Лодж. Ні слова не кажучи про те, в чому обвинувачували Клайда, він з глибоким переконанням заявив, що дорога ця, як він помітив, проїжджаючи нею того ранку, коли перевозили тіло, була зовсім погана, вся у вибоїнах. Таким чином Белнеп, який провадив допит, дістав можливість відзначити, що стан дороги міг якоюсь мірою збільшити серйозність саден на обличчі та голові Роберти. Однак пізніше це свідчення було спростоване свідком з боку Мейсона, — це був не більш і не менш як кучер фірми «Брати Луц», який так само переконано присягався, що ніде на дорозі не бачив ніяких вибоїн. Потім Лігет та Уігем посвідчили, що, наскільки вони могли помітити й судити, Клайд під час виконання своїх службових обов’язків на фабриці Гріфітсів завжди був старанний, акуратний і ретельний. У діловому відношенні вони вважали його бездоганним. Далі ще кілька менш значних свідків показали, що, за їх спостереженнями, поведінка Клайда в товаристві завжди була дуже благопристойною, обережною і стриманою. Вони не помічали за ним нічого поганого. Але, на жаль, як швидко вияснив Мейсон під час перехресного допиту, вони ніколи не чули про Роберту Олден, про її нещастя або хоча б про те, що Клайд знайомий з нею.

Нарешті, після того як обидві сторони в міру своїх сил постаралися підкріпити та обгрунтувати чи спростувати безліч небезпечних і важких деталей, для Белнепа наспіла година сказати останнє слово на оборону Клайда. Він на це витратив цілий день: з надзвичайною ретельністю, в дусі своєї вступної промови, він знову підкреслив усі докази того, як наївно і простодушно, майже несвідомо, Клайд зав’язав спочатку знайомство з Робертою, що закінчилося для обох так трагічно. Розумова і моральна малодушність, повторив Белнеп, що зросла під впливом різних несприятливих умов дитячих і юнацьких років, разом з відкриттям нових щасливих можливостей, про які Клайд раніше не міг і мріяти, — от що згубно вплинуло на його «можливо, надто нестійку, почуттєву, непрактичну і мрійливу вдачу». Без сумніву, він нечесно повівся з міс Олден. Безперечно. Повівся нечесно. Але з другого боку, — і це з усією очевидністю стверджується тими признаннями, які він зробив, коли його допитував оборонець, — він, кінець кінцем, зовсім не був таким жорстоким негідником, яким хоче виставити його обвинувач перед високоповажними панами присяжними і публікою. Багато мужчин бували набагато жорстокіші в справах кохання, ніж могло навіть приснитися цьому юнакові, майже хлопчикові,— і, зрозуміло, аж ніяк не завжди їх за це вішали. Розв’язуючи ж з точки зору закону питання про те, чи справді цей хлопчик учинив злочин, в якому його обвинувачують, пани присяжні повинні бути дуже обережні: нехай благородне співчуття до нещасної дівчини, до страждань, яких вона зазнала внаслідок любовного зв’язку з цим юнаком, не впливатиме на панів присяжних і не примусить їх повірити і заявити в своєму рішенні, нібито цей юнак справді учинив злочин, зазначений в обвинуваль-

Ному акті. Чи знайдеться такий мужчина чи така женщина, які не бували часом жорстокі один до одного в справах кохання?

Далі, з допомогою тривалого і докладного аналізу Белнеп постарався довести, що проти Клайда є тільки побічні докази — жодна людина не бачила і не чула, як стався гаданий злочин, а тимчасом сам Клайд цілком вичерпно пояснив, яким чином він опинився в такому незвичайному становищі. Епізод з путівником, а також те, що Клайд забув довідатися про ціну човна на Біг-Бітерні, завбачливо закопав штатив і, нарешті, бувши у воді так близько від Роберти, не поплив їй на допомогу, — все це Белнеп відкинув убік: за його словами, це було або звичайнісінькою випадковістю, або забутливістю. Клайд не спробував врятувати Роберту тому, що був приголомшений, розгублений, зляканий і «проявив фатальну, але не злочинну нерішучість саме в той момент свого життя, коли мусив бути рішучим».

Справді, це була сильна, хоч і казуїстична оборонна промова, досить значуща, з багатьма позитивними якостями.

А потім Мейсон, палко переконаний, що Клайд наймерзенніший і найхолоднокровніший убивця, витратив цілий день на те, щоб розплутати «павутиння брехні і безпідставних тверджень», якими оборона сподівалась відвернути увагу присяжних від нерозривного, невідхильного ряду переконливих та обгрунтованих доказів, які доводили, що цей «цілком дорослий мужчина» воістину «негідник і убивця». Протягом довгих годин Мейсон заново перебирав показання різних свідків. І ще цілі години він витратив на те, щоб огудити Клайда і знову переказати скорботну оповідь страждань Роберти, так що знову мало не довів і присяжних, і публіку до сліз. І Клайд, сидячи між Белнепом і Джефсоном, вирішив у думці, що присяжні ні в якому разі не виправдають його через усю цю безліч так майстерно і зворушливо поданих доказів.

І потім Оберуолцер з височини свого суддівського крісла виголосив напутнє слово присяжним:

— Джентльмени! По суті всякі докази є в якійсь мірі побічними, чи то будуть факти, що вказують на винуватість, чи свідчення очевидців. Адже й самі свідчення очевидців залежать від обстановки.

«Якщо деякі з істотних фактів даної справи заперечують імовірну винуватість підсудного і говорять на його користь, то ваш обов’язок, джентльмени, взяти ці факти до уваги.

«Слід пам’ятати, що докази не можуть бути поставлені під сумнів і відхилені тільки через те, що вони — побічні. Нерідко вони можуть бути надійніші і вірогідніші, ніж прямі докази.

«Тут багато говорилося про мотиви злочину і про їх значення в даній справі, але вам належить пам’ятати, що визначення цих мотивів аж ніяк не є необхідним і не є істотним для винесення обвинувального вироку. Мотиви ці можуть мати значення обставини, що допомагає встановити наявність злочину, але доводити їх існування зовсім не обов’язково.

«Якщо присяжні прийдуть до висновку, що Роберта Олден випадково, мимовільно упала за борт і підсудний не спробував її врятувати, це ще не означає винуватості підсудного, і тоді слід визнати, що він не винуватий. З другого боку, якщо присяжні прийдуть до висновку, що при даних обставинах підсудний тим чи іншим чином навмисне викликав цю згубну випадковість або сприяв їй, завдавши Роберті Олден удару чи як-небудь інакше, тоді треба визнати його винуватцем.

«Я не наполягаю, щоб ви неодмінно винесли одноголосне рішення, але я радив би кожному з вас не проявляти надмірної упертості і незговірливості, якщо після ретельних міркувань він визнає, що помилявся».

Так урочисто і повчально суддя Оберуолцер напучував присяжних з висоти свого суддівського крісла.

Коли він закінчив, — це було о п’ятій годині дня, — присяжні підвелися і пройшли на нараду. І зразу ж, перш ніж публіці було дозволено залишити зал суду, Клайда знову відвели до тюрми: шериф увесь час боявся, що підсудний може зазнати нападу. П’ять тривалих годин Клайд перебував в очікуванні: він то крокував уперед і назад, уперед і назад по своїй камері, то удавав, що читає або відпочиває, а Краут і Сіссел, яким різні репортери дали «на’ чай», щоб дістати відомості про те, як він усе це переносить, нишком намагалися триматися якнайближче і спостерігали за ним.

А тим часом суддя Оберуолцер, Мейсон, Белнеп і Джефсон зі своїми помічниками та друзями обідали в різних кінцях бріджбур-зького готелю «Сентрал» і, потягуючи вино, щоб заспокоїти своє нетерпіння, чекали, поки присяжні домовляться між собою; і всі від щирого серця бажали, щоб вирок, хоч яким би він був, ухвалили якнайшвидше.

А тим часом дванадцять чоловік — фермери, клерки, торговці — для очистки сумління почали знову перебирати та обговорювати кожну дрібницю, про яку говорили Мейсон, Белнеп і Джефсон. Та з усіх дванадцяти тільки один— аптекар Семюел Апхем (він був політичним противником Мейсона, і до того ж на нього справив велике враження Джефсон) — співчував Белнепу і Джефсону. Через це він робив вигляд, що сумнівається в незаперечності доводів Мейсона, поки, нарешті, проголосувавши п’ять раз підряд і не дійшовши одностайності, решта не пригрозили йому викриттям та загальним обуренням і знущанням, бо їх не оберешся, якщо присяжні забаряться з вироком.

— Ми вас виведемо на чисту воду, так і знайте! Так просто це вам не минеться. Публіка точно дізнається про ваші погляди щодо цього!

І Апхем, в якого був непоганий аптекарський магазин у Північному Менсфілді, визнав за краще сховати в кишеню свою незгоду з Мейсоном і приєднатися до загальної думки.

А потім — чотири глухих удари в дверці, що ведуть з кімнати для нарад до залу суду. Це стукав своїм величезним кулаком старшина присяжних Фостер Ланд, торговець цементом і вапном. І сотні людей, що заповнили після обіду жаркий, задушливий зал (а втім, багато хто так і не ходив обідати), струхнули з себе заціпеніння, яке охопило їх.

— Що таке? Що сталося? Присяжні повернулися з рішенням? Який вирок?

І вся публіка — чоловіки, жінки, діти — подалася ближче до бар’єра. А двоє стражників біля дверей відгукнулися на стук:

— Гаразд, гаразд! Як тільки прийде суддя!

Інші стражники поспішили через площу до тюрми, щоб повідомити шерифа і доставити Клайда в суд, треті — в готель «Сентрал» викликати Оберуолцера і всіх інших. Клайд, приголомшений, заціпенілий від цілковитої самітності та убивчої невідомості, був прикутий наручниками до Краута і відведений до суду під охороною Слека, Сіссела та інших. Оберуолцер, Мейсон, Белнеп та Джефсон і численні репортери, художники, фотографи зайшли в зал і розмістилися в тому ж порядку, як і всі ці довгі тижні. Клайд кліпав і мружився, сідаючи цього разу не між Белнепом і Джефсоном, як раніше, а позаду них: міцно прикутий до Краута, він мусив сидіти поруч нього. Як тільки Оберуолцер і клерк зайняли свої місця, двері кімнати присяжних широко відчинилися, і урочисто ввійшли дванадцять чоловік — дивні, різнохарактерні постаті в грубих, здебільшого добре поношених готових костюмах. Усі вони посідали на лаві присяжних, але одразу ж підвелися знову, почувши запитання клерка:

— Панове присяжні засідателі, чи готове ваше рішення?

Ніхто з присяжних ні разу не поглянув у бік Белнепа, Джефсона і Клайда, і Белнеп відразу зрозумів, що в цьому криється згубний сигнал.

— Зірвалося, — шепнув він Джефсонові.— Не на нашу користь. Ясно.

І тут Ланд оголосив:

— Так, ми винесли рішення. Ми визнаємо підсудного винуватим у вбивстві із заздалегідь обдуманим наміром.

Клайд, зовсім приголомшений, усе-таки постарався зберегти самовладання та зовнішній спокій і, не кліпаючи, дивився просто перед собою, на присяжних, чи, вірніше, поверх них. Адже тільки минулої ночі в тюрмі Джефсон, заставши його абсолютно пригніченим, сказав йому, що вирок цього суду, йкщо навіть він і буде несприятливим, не має значення. Весь розгляд з самого початку до кінця був небезстороннім. Упередження і несправедливість визначали в ньому кожний крок. Будь-яка вища інстанція визнає неприпустимими і незаконними осмикування, загрози та інсинуації, що їх дозволяв собі Мейсон на суді. Буде подано апеляцію, після чого, безумовно, призначать новий розгляд спрази (проте, Джефсон визнав за краще не уточняти, хто саме подасть цю апеляцію).

І тепер, пригадуючи пояснення Джефсона, Клайд казав собі, що, мабуть, цей вирок і справді не має особливого значення… Не може мати, справді ж! Або… Подумати тільки, що означають ось ці слова, якщо не можна буде добитися перегляду справи! Смерть! Це рішення присяжних означало б смерть, якби воно було остаточним… а може, воно і є остаточним. І тоді йому доведеться сісти на той стілець, — це видиво переслідувало його вже давно, багато днів і ночей, і Клайдові бракувало сил відігнати його. І зараз йому знову привидівся цей жахливий, огидний стілець, тільки ближче і більше, ніж раніше: він був тут, перед Клайдом, напівдорозі між ним і суддею Оберуолцером… Клайд виразно бачив його: масивний, міцне поруччя, широка міцна спинка, з боків і зверху — реміння… Господи! А що, коли ніхто не допоможе йому! Може, Гріфітси не захочуть зазнавати нових витрат. Подумати тільки! Або суд другої інстанції, про який говорили Белнеп і Джефсон, відхилить його апеляцію. І тоді рішення присяжних стане остаточним. Кінець! Кінець! Господи! У Клайда зацокотіли зуби, але він зразу ж помітив це і стиснув щелепи. До того ж в цю хвилину підвівся Белнеп, вимагаючи поіменного голосування присяжних, а Джефсон повернувся до Клайда і прошепотів:-

— Ви не хвилюйтеся. Вирок не остаточний. Ми напевно доможемося перегляду.

А в цей час кожний присяжний по черзі казав своє «Так!» — і Клайд слухав їх, а не Джефсона. Чому всі вони так підкреслювали це «так»? Невже жоден з них не подумав, що, всупереч усім промовам Мейсона, Клайд міг ударити Роберту ненавмисне? Невже жоден не повірив хоча б наполовину в душевний переворот, що його, за твердженням Белнепа і Джефсона, пережив Клайд? Він дивився на них. Усі вони, високі і маленькі, схожі були на почорнілі дерев’яні іграшки з темними чи жовтуватими, як давня слонова кістка, руками та обличчями. Потім він згадав про матір. Вона про все довідається, — адже стільки репортерів, художників, фотографів зібралося тут, щоб почути вирок. А що тепер подумають Гріфітси — його дядько і Гілберт? А Сондра? Сондра! Від неї — ні слова. Але ж тут, на суді, він весь час одверто говорив — і Белнеп і Джефсон підтримували його — про владну, непоборну пристрасть до Сондри, про пристрасть, яка одна-однісінька була справжньою причиною всього, що сталося! І ось — ні слова. І тепер вона вже, звичайно, не напише йому ні рядочка, а вона ж обіцяла вийти за нього заміж і віддати йому все!

Однак натовп навколо був мовчазний, хоч і відчував глибоке задоволення, — або, можливо, саме через це. Не вискочив-таки, чортеня! Не удалося йому обдурити дванадцять здравомислячих людей, представників усього округу, цією своєю нісенітницею про моральний переворот! Яка дурниця! Джефсон у цей час сидів, непорушно дивлячись просто перед собою, а Белнеп, чиє енергійне обличчя виразно відбивало презирство і виклик, порушував усе нові й нові клопотання. Мейсон, Берлей, Ньюком і Редмонд ледве приховували своє величезне задоволення маскою надприродної суворості. Белнеп попросив відстрочити оголошення вироку на тиждень, до наступної п’ятниці — тоді йому особисто буде зручніше бути присутнім при цьому, — але суддя Оберуолцер відповів, що не може погодитися, якщо йому не подадуть для цього серйозних підстав. Проте завтра він може, як цього бажають оборонці, вислухати їхні доводи. На випадок, якщо ці доводи будуть переконливі, то він відкладе оголошення вироку, якщо ні — вирок буде оголошено у найближчий понеділок.

Але Клайда зараз не цікавили ці сперечання. Він бачив перед собою матір: що вона подумає і відчує. Він регулярно писав їй весь цей час і уперто повторював, що не винуватий: нехай вона не вірить тому, що читає про нього в газетах, — усе це байки. Його безперечно виправдають. Він сам свідчитиме на свою користь. А тепер… тепер… Йому так невистачає її тепер, так невистачає… Всі, геть усі, покинули його. Він такий самітний, страшенно, безмежно самітний. Він повинен якнайшвидше написати їй. Повинен. Повинен. І, попросивши у Джефсона аркуш паперу і олівець, він написав: «Місіс Грі-фітс, місія «Зоря уповання», Денвер, Колорадо. Люба мамо! Мене засуджено. Клайд». Він простягнув аркуш Джефсону і тривожно й жалібно спитав, чи не можна одразу ж послати телеграму.

— Ну, звичайно, друже, зараз пошлемо, — відповів Джефсон, зворушений його нещасним виглядом, і, покликавши розсильного, що стояв поблизу, віддав йому аркуш та гроші на відправлення телеграми.

Потім двері для публіки було замкнуто, і Клайда в супроводі Краута і Сіссела вивели з суду через бокові двері — дорогою, якою він колись сподівався вислизнути. І представники преси, і публіка, і присяжні, які все ще сиділи на своїх місцях, — усі видивлялися на нього, неначебто вони не бачили його досхочу і неодмінно повинні були втупити свої очі йому в обличчя, щоб бачити, як він сприйняв вирок. Знаючи, наскільки публіка ворожа до Клайда, суддя Оберуол-цер за просьбою Слека не закривав засідання суду, поки його не сповістили, що Клайда вже знову замкнуто в його камері; тільки тоді двері залу суду було відімкнено. Натовп кинувся до виходу, але затримався тут, чекаючи, поки вийде Мейсон, бо з усіх, хто був причетний до цієї справи, саме Мейсон був справжнім героєм: він покарав Клайда, помстився за Роберту. Та спершу з'явився не він, а Белнеп і Джефсон, і вигляд у них був не стільки пригнічений, скільки суворий і презирливий, — особливо визивно і зневажливо дивився Джефсон.

— А все-таки вам не удалося його витягти! — крикнув хтось з натовпу.

І Джефсон, потиснувши плечима, відповів:

— Поки що ні, але є ще закон і за межами цього округу.

І одразу після цього вийшов Мейсон; на плечі його було напнуте важке мішкувате пальто, поношений м’який капелюх насунуто на очі; за ним, мов королівський почет, ішли Берлей, Хейт, Ньюком та інші. Він простував, немовби зовсім не помічаючи втішної уваги натовпу, що чекав на нього. Адже він був переможець, обраний суддя округу! І вмить з привітальними вигуками його впритул оточила збуджена людська маса; ті, хто опинився найближче, намагалися потиснути йому руку або на знак подяки плеснути по плечу.

— Ура Орвілу! Молодець, суддя! (його новий титул, що швидка став звичним.) їй-богу, Орвіл Мейсон, ви заслужили подяку всього округу! Ура! Браво! Тричі ура Орвілу Мейсону!

І натовп вибухнув трикратним громовим «ура». Клайд у своїй камері почув вигуки і добре зрозумів, що це означає.

Вони вітають Мейсона за те, що він домігся обвинувального вироку. В цьому величезному натовпі немає жодної людини, яка не визнавала б Клайда цілком і повністю винуватим. Роберта… її листи… її тверде рішення неодмінно примусити його повінчатися з нею… і безмежний страх перед розголосом… ось що призвело його до цього. Засудження. Можливо, смерть. Він утратив усе, чого так жадав, чим мріяв владати. І Сондру! Сондра! Ні слова від неї! Ні слова! І, побоюючись, що Краут, Сіссел або ще хто-небудь, певно, стежать за ним, — адже вони ладні навіть тепер повідомляти про кожний його порух, — і не бажаючи показати, які великі насправді його смуток і відчай, Клайд сів, узяв у руки якийсь журнал і удав, що читає… але дивився він кудись у далечінь, крізь сторінки, і бачив не їх, а матір, брата і сестер, Гріфітсів — усіх, кого знав… Зрештою, він уже більше не мав сили бути віч-на-віч з цими примарними тінями, і він підвівся і, скинувши одяг, забрався на свою залізну койку.

«Засуджений! Засуджений!» Отже, він має померти! Господи! Але яке блаженство, що можна' заритися обличчям у подушку, щоб ніхто не бачив його, хоч які б справедливі були їхні здогади!

РОЗДІЛ XXVII

Невеселі наслідки відчайдушної боротьби і жорстокої поразки: таке суворе тлумачення трагедії місцевим судом непохитно переконало весь народ від океану до океану, що Клайд справді винуватий і, як повсюди сповістили газети, засуджений по заслузі. Бідна дівчина, жертва підлого убивства! Які сумні її листи! Скільки вона вистраждала! І що за жалюгідна оборона! Навіть денверські Гріфітси під час процесу були настільки вражені безліччю доказів, що не насмілювалися відкрито читати газети один одному, а найчастіше читали їх нарізно, на самоті, а потім перешіптувалися про те, яка жахлива ця убивча злива, цей потоп побічних доказів. Але згодом, прочитавши промову Белнепа і свідчення Клайда, маленька сім’я, яка так довго жила одним почуттям і однією думкою, піднеслася духом і на якийсь час повірила в свого сина і брата, всупереч усьому, що доти довелося прочитати про нього в газетах. Через це протягом усього процесу, аж до самого його кінця, вони писали Клайдові бадьорі листи, сповнені надії (основою для них були найчастіше листи самого Клайда, де він знову і знову повторював, що не винуватий). Та як тільки його було засуджено, і він з самої глибини свого відчаю телеграфував матері,— і газети ствердили вирок, — безмежний жах охопив родину Гріфітсів. Адже це — доказ, що він винуватий? Хіба не так? Мабуть, такою була думка всіх газет. До м-с Гріфітс кинулись репортери; вона спробувала разом з своїм маленьким ви-відком сховатися від нестерпної горезвісності на глухій околиці Денвера, зовсім не зв'язаній з тим світом, з яким їй доводилося стикатися під час своєї місіонерської діяльності. Підкуплений службовець фірми по перевезенню речей розкрив її нову адресу.

І ось ця американка, свідок того, як править господь бог справами мирськими, сидить у своєму жалюгідному, убогому житлі, майже не маючи коштів до існування; гнітючі сили буття, люті і нещадні удари долі звалилися на неї, але вона непохитна в своїй вірі.

— Зараз я не можу думати, — заявляє вона. — Я немов заціпеніла, і все здається мені незрозумілим. Мого хлопчика визнали винуватим у вбивстві! Але я — його мати, і я аж ніяк не переконана в його винуватості! Він писав мені, що не винуватий, і я вірю йому. Кому ж, як не мені, міг він висловити правду? Від кого іншого міг чекати віри своїм словам? Та є ще господь, він усе бачить, і йому все відомо.

І все ж багато дечого в нескінченному потоку доказів, разом із спогадом про перший нерозсудливий вчинок Клайда у Канзас-Сіті, примушувало її вагатися — і страхало. Чому він не зумів пояснити, що сталося з цим путівником? Чому не міг допомогти дівчині, якщо він так добре плаває? Чому він так поквапився до тієї таємничої міс X, хто б вона не була? Ні, звичайно, звичайно, її не примусять повірити, всупереч глибокому. її переконанню, що її старший син, найнеспокійніший, але найчестолюбніший з усіх її дітей, який подавав найбільше надій, що він винен у такому злочині! Ні! Вона не може сумніватися в ньому навіть тепер. Величезним є милосердя бога живого — і чи не вчинить мати зла, повіривши злу про чадо своє, хоч якими б жахливими здавалися його помилки? Скільки разів, до того як зацікавлені й набридлі відвідувачі не примусили її переїхати і кинути місію, зупинялася вона посеред якої-небудь жалюгідної кімнатки, припинивши прибирати, і застигала в тиші, не побоюючись чужих людей. Вона стояла, закинувши голову, заплющивши очі, риси її енергійного смуглявого обличчя були невродливі, але дихали суворою прямотою і щирим переконанням — образ, вихоплений з далеких біблійних часів, у світі, що постарів на шість тисячоліть, — і ревно скеровувала всі думки до уявлюваного престолу, на якому, здавалося їй, сиділи живий велетенський дух і тіло її живого бога-творця. І вона молилася по чверть години, по півгодини, щоб він дарував їй силу й розуміння і відкрив їй, чи винуватий чи не винуватий її син. Якщо не винуватий, то нехай буде знято з нього і з неї і з усіх, хто дорогий їм обом, тягар жагучих страждань; коли ж винуватий, то нехай наставить її господь, що робити, як стерпіти все це, а Клайда — як навіки омити свою душу від учиненого ним жахливого гріха, як — коли це можливо — знову очиститися перед всевишнім.

— Ти всемогутній, господи, і ти єдиний, і немає для тебе неможливого. В твоєму благоволінні все життя. Будь милосердний, господи!

Якщо гріхи його, як пурпур, убіли їх, мов сніг, і якщо вони, як кров, убіли їх, мов руно.

Але і в ті хвилини, коли вона молилася, вона була мудра, як Єва у своєму ставленні до дочок Єви. А що ж дівчина, яку нібито Клайд убив? Хіба вона не погрішила так само? І хіба вона не старша за Клайда? Так писали в газетах. Уважно, рядок за рядком читаючи листи Роберти, вона була глибоко зворушена ними, всім серцем тужила про нещастя, що спіткало Олденів. І все ж, як мати і як жінка, наділена споконвічною мудрістю Єви, вона розуміла, що сама Роберта повинна була погодитися на гріх, що в ній таїлася спокуса, яка сприяла слабкості і падінню Клайда. Непохитна, доброчесна дівчина ніколи б не погодилася — не могла б погодитись. Скільки признань у такому ж гріху вислухала вона в місії і на вуличних молитовних зібраннях! Хіба не може бути сказано на оборону її сина, як на початку буття, в садах Едему: «Жона спокусила мене»?

Воістину так… а тому…

«Бо навіки-віків милість його», процитувала вона. І якщо господнє милосердя безмежне, то невже менш милосердною може бути до Клайда вона, мати?

«Якщо ви матимете віру завбільшки з гірчичне зернятко», знову процитувала вона в думці і потім звернулася до невідчепних репортерів, що вдерлися до неї.

— Чи правда, що мій син убив її? Ось у чому питання. Тільки це має значення в очах творця. — І вона подивилася на нечутливих молодих газетчиків, що бували в бувальцях, як людина, переконана в тому, що бог просвітить їх. І навіть на них справили враження її глибока щирість і віра. — Визнали його присяжні винуватим чи не винуватим — це суєта в очах того, хто тримає зорі в руці своїй. Присяжні — тільки люди, і рішення їхнє — мирське, людське. Я читала промову оборонця. Мій син говорив мені в листах, що не винуватий. Я вірю своєму синові. Я переконана, що він не винуватий.

А Ейса майже весь час мовчав, забившись у найдальший куток кімнати. Йому бракувало знання життя, він уявлення не мав про владну і невблаганну силу пристрастей, і через це нездатний був збагнути і усвідомити навіть десяту частину того, що сталося. Він ніколи не розумів Клайда, його невдоволеності, його палкої уяви, сказав він, і тому вважає за потрібне не обговорювати його вчинки.

— Але я ніколи не виправдувала Клайда в його гріхові проти Роберти Олден, — продовжувала м-с Гріфітс. — Він вчинив погане, але вона теж вчинила погане, бо не перечила йому. Не можна миритися з гріхом, хто б не допустився його. Серце моє сповнене співчуття і любові до її нещасних батьків, чиї змучені серця обливаються кров'ю. А проте не можна не зважати на те, що в гріху винуваті обоє — не один мій син, — люди повинні це знати і відповідно до нього судити. Я зовсім не хочу виправдувати його, — повторила вона. — Йому треба було краще пам’ятати все, чого його вчили з дитинства. — І тут її губи стиснулися скорботно і докірливо. — Але я читала і її листи. І я знаю: якби не вони, прокурор не міг би обви-нуватити мого сина. Він скористався з них, щоб вплинути на почуття присяжних. — Вона підвелася, немовби в ній паленів нестерпний вогонь, і вигукнула в прекрасному пориві:—Але він мій син! Він тільки-но вислухав свій вирок. І я, мати, повинна думати про те, щоб допомогти йому, хоч як би я ставилася до його гріха. — Вона стиснула руки, і навіть репортери були зворушені її горем. — Я мушу поїхати до нього! Мені треба було ще раніше поїхати, тепер я розумію…

Вона замовкла, спохватившись, що перед нею — вуха і голос юрби, люди, яким абсолютно незрозумілі і глибоко байдужі її таємна мука, її страждання і побоювання.

— Багатьох дивує,— вставив один з них, дуже практичний і внутрішньо зачерствілий юнак, одноліток Клайда, — чому ви не були на процесі. У вас не було грошей, щоб поїхати туди?

— Так, Не було грошей, — просто відповіла вона. — В усякому разі, надто мало. І крім того, мені не радили приїжджати, казали, що я там не потрібна. Але тепер… тепер я мушу поїхати, так чи інакше, мушу придумати, як це зробити. — Вона підійшла до жалюгідного столика, такого ж убогого, як і вся бідна і безбарвна обстановка цієї кімнати. — Ви зараз підете в місто, молоді люди, — сказала вона. — Чи не візьметься хто-небудь з вас надіслати телеграму? Гроші я вам дам.

— Ну, звичайно! — вигукнув той, хто поставив їй найбезтактов-ніше запитання. — Давайте її мені. Грошей не треба. Я надішлю її за рахунок газети.

Він подумав, що перепише телеграму і вставить її до свого звіту про відвідання м-с Гріфітс.

Вона підсіла до жовтого, подряпаного стола і, відшукавши папір і перо, написала: «Клайд. Уповай на господа, для нього все можливе. Негайно подай апеляцію. Читай псалом 50. Новий суд установить твою невинуватість. Ми скоро приїдемо до тебе. Батько і мати».

— Мабуть, краще я все-таки дам вам грошей, — неспокійно сказала вона, питаючи себе, чи слід дозволяти газеті платити за телеграму, і думаючи в той же час, чи захоче дядько Клайда оплачувати витрати на апеляцію. На це, мабуть, потрібні великі гроші.— Телеграма вийшла довга, — додала вона.

— Та ви не турбуйтеся! — вигукнув ще один з цієї трійки (йому так хотілося якнайшвидше прочитати телеграму). — Пишіть, що хочете, а надіслати — це наша справа.

— Мені потрібна копія, — різко і зарозуміло зажадав третій, бачачи, що перший репортер узяв у м-с Гріфітс аркуш і вже кладе його в кишеню. — Це не приватна телеграма. Я дістану копію — від вас чи від неї, одразу ж!

Почувши це, перший, щоб уникнути скандалу, наближення якого відчула навіть м-с Гріфітс, витяг з кишені записку, передав її іншим, і вони тут же почали знімати копії.

А в цей самий час лікурзьких Гріфітсів запитали, чи розсудливо, на їхню думку, порушувати новий процес і як буде з витратами, і з’ясувалося, що вони зовсім не визнають за потрібне подавати апеляцію (в усякому разі не за їхній рахунок!), і взагалі аж ніяк у цьому не зацікавлені. Що це за мука, і як усе це згубно позначається якщо не в справах, то на становищі в товаристві! Кожної години— справжня Голгофа! Майбутнє Белли, — не кажучи вже про становище Гілберта і самого Семюела, — згублене, розбите. І все через те, що було виставлено напоказ цей підлий злочин, задуманий і вчинений їхнім кровним родичем! Семюел Гріфітс і його дружина були просто роздавлені раптовою катастрофою, що вибухнула як наслідок нехай непрактичного і безглуздого, та все ж доброго вчинку, в основі якого були найкращі наміри. Адже тривалий досвід життєвої боротьби навчив Семюела, що домішувати почуття до справ — безглуздя! До того часу, як він зустрів Клайда, він ніколи не дозволяв собі ніякої чутливості. Треба ж було видумати, наче батько несправедливо повівся з молодшим братом! І ось що з цього вийшло! Дружині й дочці доведеться кинути рідні місця, де минули найщасливіші, безтурботні роки їхнього життя, і оселитися, немо «вигнанкам, — можливо, назавжди, — в якому-небудь передмісті Бостона або ще де-небудь… і вічно зносити співчутливі і настирливі погляди навколишніх! А сам він майже безперервно від моменту катастрофи обмірковував з Гілбертом, чи не варто об'єднати підприємство на акціонерних засадах з якою-небудь лікурзькою чи іногородньою фірмою, чи, може, перевести все діло (і не поступово, а якнайшвидше), скажемо, в Рочестер чи Буффало, Бостон або Брук-лін, де можна збудувати головну фабрику. Всю цю ганьбу можна знести, тільки відмовившись від Лікурга і від усього, що з ним пов'язано. Вони повинні починати життя заново, — принаймні наново завойовувати собі становище в суспільстві. Це не так уже важливо для нього самого і для його дружини — адже вони вже віджили свій вік. Та Белла, Гілберт, Майра… де і як тепер відновити їхнє добре ім'я?

І от, ще до того, як закінчився процес, Семюел і Гілберт вирішили перевести виробництво комірців і сорочок у Південний Бостон, де вони могли б скромно залишатися в тіні до того часу, поки хоча б частково не забудеться ця нещасна і ганебна історія.

Ось чому в дальшій допомозі Клайдові було остаточно відмовлено. І тоді Белнепу і Джефсону довелося замислитись. Адже зрозуміло, що їхній час, який донині було присвячено дуже успішній практиці в Бріджбурзі, треба розцінювати на вагу золота; багато справ, відкладених через надзвичайну терміновість процесу Клайда, чекали на їх увагу, і обидва’ юристи аж ніяк не були переконані, що з ділових розрахунків чи філантропічних мотивів вони повинні і можуть дозволити собі допомагати надалі Клайдові, не сподіваючись на яку-небудь винагороду. І справді, вони розуміли, що витрати при поданні апеляції будуть дуже значні. Протоколи суду величезні. Доведеться робити великі витяги і конспекти, що дорого коштують, а кошти, що відпускає на це держава, мізерно малі. Але, заявив Джефсон, безглуздо припускати, що західні Гріфітси зовсім нічого не можуть зробити. Адже кажуть, що вони протягом багатьох років провадили релігійну і благодійну діяльність. Якщо їм сказати про теперішнє трагічне становище Клайда, можливо, вони зуміють усілякими там відозвами про допомогу зібрати кошти хоч би на те, щоб оплатити витрати, пов’язані з поданням апеляції? Так, звичайно, вони досі не допомагали Клайдові, але ж свого часу матір сповістили про те, що в її приїзді немає потреби. Тепер — інша справа.

— Треба дати їй телеграму, нехай приїде, — діловито запропонував ДжефСОН. — Ми доможемося, щоб Оберуолцер відклав оголошення вироку до десятого, якщо скажемо, що вона приїжджає. І ось що: спершу просто запропонуємо їй приїхати, а якщо вона відповість, що не може, тоді подумаємо щодо грошей. Та вже на дорогу вона ж напевно дістане, а може, дещо і на апеляцію.

Після цього було надіслано телеграму і лист, які сповіщали м-с Гріфітс, що хоч Клайдові поки що ні слова ще про це не сказано, однак його лікурзькі родичі відмовили йому на майбутнє в будь-якій допомозі. Крім того, вирок буде оголошено не пізніше десятого числа, і заради душевного спокою Клайда необхідно, щоб при цьому був хто-небудь з рідних, найкраще — мати. Мова йшла також про те, що слід знайти кошти для сплати витрат на апеляцію або хоч би подати якісь гарантії щодо цього.

І от м-с Гріфітс на колінах благає бога допомогти їй. Нині він мусить проявити свою всемогутність, своє незмінне милосердя. Звідкілясь повинні прийти просвітлення і допомога, бо інакше як вона добуде грошей на дорогу, не кажучи вже про витрати на апеляцію?

Так вона молилася, стоячи на колінах, і враз — раптова думка. Газети мучать її, домагаючись інтерв’ю. Репортери переслідують її на кожному кроці. Чому вона не поїхала на допомогу синові? Що вона думає про те і що про це? Так чому б, сказала вона собі, не піти до редактора якої-небудь великої газети з тих, що безперестанку напосідають на неї з розпитами, і не розповісти йому, в якому скрутному становищі вона опинилася? І вона пообіцяє редакторові, що коли він допоможе їй своєчасно поїхати до сина, так, щоб вона могла бути поруч нього того дня, коли читатимуть вирок, вона, мати, сама напише про все в газету. Адже репортерів посилають повсюди, навіть і в суд, — вона читала про це. Чому ж не послати її, матір Клайда? Хіба вона не могла¹ б усе розповісти і написати? Хіба вона не написала безліч проповідей?

І вона підвелася — тільки для того, щоб ізнову опуститися на коліна.

— Ти відповів мені, господи! — вигукнула вона.

І, знову підвівшись, вона дістала своє старе коричневе пальто, жахливий коричневий капелюх із зав’язками — породження якихось особливих уявлень про вбрання, що підходить особі, яка присвятила себе релігійній діяльності,— і зразу подалася в редакцію найбільшої і най впливовішої денверської газети. Процес її сина був так широко відомий, що її негайно провели до головного редактора. Незвичайна відвідувачка дуже зацікавила його, і він вислухав її співчутливо і з пошаною. Він зрозумів її становище, і зміркував, що погодитися з нею — в інтересах газети. Він вийшов і за кілька хвилин повернувся. Отже, її зараховано кореспондентом на три тижні,— про дальше її повідомлять окремо. Її витрати на дорогу в обидва кінці буде оплачено. Помічник, до якого він зараз направить її, пояснить, як їй треба складати і передавати кореспонденції. Він дасть їй і деяку кількість готівки. Вона може виїхати вже сьогодні ввечері, якщо хоче: чим швидше, тим краще. Для газети бажано дістати від неї до від’їзду фотознімки. Але, пояснюючи їй усе це, редактор враз помітив, що очі її заплющені і голова відкинута назад. Вона дякувала богові, який так швидко зглянувся на її молитву.

РОЗДІЛ XXVIII

Бріджбург. Опівночі 8 грудня з поштового поїзда на перон вокзалу виходить стомлена, розгублена жінка. Різкий холод і яскраві зорі. Поодинокий черговий у відповідь на її запитання показує їй дорогу до бріджбурзького готелю «Сентрал»: прямо вулицею, що починається біля вокзалу, до першого повороту ліворуч, і там ще два квартали. Заспаний нічний клерк одразу відводить їй номер і, довідавшись, хто вона, поспішаіє пояснити, як пройти до окружної тюрми. Але, подумавши, вона вирішує, що зараз не час. Він, можливо, вже спить. І вона ляже спати, а завтра підведеться, як тільки почне світати. Вона телеграфувала йому кілька разів. Він знає, що вона має приїхати.

Та вже о сьомій годині ранку вона на ногах, а о восьмій, з листом, телеграмами, посвідченнями напоготові, прибуває до окружної тюрми. І тюремне начальство, перевіривши її документи, посилає попередити Клайда про її приїзд. А він, пригнічений, у відчаї, з радістю хапається за думку про цю зустріч, думку, яка раніше сповнювала його жахом. Бо тепер багато що змінилося. Страшну оповідь було розказано на повний голос. І завдяки розумній версії, розробленій для нього Джефсоном, він тепер, мабуть, зможе поглянути матері в очі і, не вагаючись, сказати, що це правда: він не мав наміру вбивати Роберту, він ненавмисне дав їй потонути. І ось він поспішає в кімнату для відвідувачів, де завдяки Слеку йому надано можливість побачитися з матір’ю наодинці.

Вона підводиться йому назустріч, і він кидається до неї з чималою тривогою в збентеженій своїй душі і в той же час з упевненістю, що тут він матиме опору, жалощі, а можливо, й допомогу, не отруєну осудом. І з зусиллям, немов щось застрягло в горлі, в нього виривається:

— Ох, мамо! Я такий радий, що ти приїхала!

Але вона надто схвильована, щоб говорити, вона тільки пригортає його до себе — свого хлопчика, засудженого законом, — кладе його голову собі на плече, а сама спрямовує погляд до неба. Господь бог дарував їй цю милість. Можливо, він подарує й інші. Син її дістане свободу — або хоча б буде призначено новий розгляд справи із справедливим розбором усіх даних, які говорять на його користь, — цього ж не було тут на судь І так непорушно вони стояли якусь мить.

Потім пішли розмови про дім, про те, як їй пощастило приїхати, про її обов’язки кореспондента: вона повинна проінтерв’юїрувати його, а потім бути поруч нього в годину винесення вироку… (Клайд здригнувся при цих словах). І далі він почув, що доля його тепер цілком залежить від її зусиль. Лікурзькі Гріфітси з особистих міркувань вирішили більше не допомагати йому. Але вона, — якщо тільки вона зможе виступити перед людьми з справедливими вимогами, — вона ще може допомогти йому. Адже до цього часу господь не відмовляв їй у сприянні. Але для того, щоб вона могла сміливо звернути свої благання до творця і людей, Клайд має зразу, тут же, сказати їй правду — випадково чи з наміром він ударив Роберту, мимоволі чи навмисне дав їй загинути. Вона читала його свідчення та його листи і відзначила всі вразливі місця в його розповіді про те, що сталося. Так правда чи неправда те, що стверджував Мейсон?

Клайд, як і колись, відчув страх і сором перед цією непохитною і бездоганною чесністю, якої він ніколи не міг зрозуміти до краю, але постарався заявити якомога твердіше, хоч потай і холодіючи, що все сказане ним під присягою — чистісінька правда. Він не робив того, в чому його обвинувачують. Не робив! Але вона, спостерігаючи за ним, гірко подумала про себе, що в його очах щось промайнуло при цьому — якась невловима тінь.

У ньому не відчувалося тієї впевненості, того цілковитого і непохитного усвідомлення своєї правоти, яких вона чекала, які сподівалася зустріти. Ні, ні, в усій його повадці, в словах, які він вимовляв, була якась ледве помітна ухильність, відтінок якоїсь тривоги чи сумніву, і при самій тільки думці про це все завмирало в її серці.

Йому невистачало твердості. Так, можливо, що її перші побоювання були не марні, може, він і справді замишляв цю страшну справу, може, він і вдарив дівчину там, на глухому, безлюдному озері? Хто знає! Як стерпіти жагучий і невимовний біль цього здогаду? Адже ж у свідченнях своїх він говорив зовсім інше.

Але — «Всевишній, ти не захочеш, щоб мати усумнилася в синові в найстрашнішу годину свого і його життя, щоб вона невір’ям своїм ствердила його смертний вирок! О, ні, ти не вимагатимеш цього. Ні, ні, о агнець господній!» Вона відвернулася; розчавила своєю п’ятою лускату голову єхидни підозріння; для неї це було не менш страшно, ніж для нього усвідомлення своєї провини. — «О Авессалом, мій Авессалом! Годі, годі, ми не допустимо такої думки. Сам великий господь не осудить материного серця». Адже ось він — він, її син — тут, перед нею, заявляє, що не вчинив цього злодіяння. Вона повинна вірити — вона повірить йому беззаперечно. Повинна, і вірить, хоча б біс сумніву і притаївся в куточку її бідної душі. Годі, годі, широка публіка повинна почути, що думає про все це вона, мати. Вдвох з сином вони знайдуть вихід. Він повинен вірувати і молитися. Чи є в нього біблія? Читає він її? І Клайд, якого один з тюремних наглядачів давно вже наділив біблією, поспішив заспокоїти матір: так, є, і він читає.

А тепер вона мусить іти, бо треба побачити адвокатів, потім послати першу кореспонденцію, і тільки після цього вона прийде знову. Та вона не встигла вийти на вулицю, як її оточили репортери і засипали запитаннями про мету і смисл її приїзду. Чи вірить вона в невинуватість сина? Чи визнає, що процес провадився справедливо і безсторонньо? Чому вона досі не приїжджала? І м-с Гріфітс із звичайною своєю безпосередністю, серйозністю і материнською задушевністю відповідає на всі питання, пояснює, чому приїхала тепер і чому не приїжджала раніше.

Та коли вже вона приїхала, то так скоро не поїде. Господь укаже їй спосіб урятувати синове життя, в невинуватості якого вона не має сумніву. Може, й вони попросять господа допомогти їй? Може, помоляться за успіх її справи? І репортери, розчулені і схвильовані, навперейми обіцяють їй помолитися, а¹ потім описують її мільйонам читачів такою, якою вона; була в ту хвилину — середніх років, не-вродлива, сповнена рішучості і релігійного запалу, щира, серйозна і непохитно впевнена в невинуватості свого сина.

Проте, коли це доходить до лікурзьких Гріфітсів, вони в нестямі: її приїзд — це нова неприємність! А Клайд у своїй камері теж читає газети, правді, з деяким запізненням, і хоч він болісно сприймає вульгарну поголоску, якій піддається тепер усе, що так чи інакше пов'язане з ним, думка:, що мати тут, близько, вгамовує його, а трохи згодом йому стає навіть приємно. Адже це його мати, які б не були її слабкості і примхи! І вона приїхала, щоб допомогти йому. Нехай там думають, що хочуть. Тільки мати не кинула його, не зрадила, коли тінь смерті лягла на нього. І хіба не заслуговує всіляких похвал несподівана знахідливість, яку вона проявила, зв'язавшись з деи-верською газетою?

Раніше не можна було й подумати, що вона здатна на такі вчинки. Хто знає, може, незважаючи на гірку свою злиденність, вона зуміє розв'язати проблему повторного суду і врятувати його життя?! Хто знає?! Адже ж як злочинно байдужий він бував до неї інколи, як багато, як глибоко він винуватий перед нею! А вона все-таки поспішила до нього, мучиться за нього і страждає, і любить, і заради його ж блага описуватиме для якоїсь провінціальної газети подробиці його засудження. Її поношене пальто і старомодний капелюшок, її широке непорушне обличчя, незграбні, вайлуваті манери вже не викликали в ньому роздратування і сорому, як це було ще зовсім недавно. Це була його мати, і вона любила його, і вірила йому, і боролася за його порятунок.

Зате Белнепа і Джефсона перша зустріч з нею трохи збентежила. Чомусь вони не чекали побачити щось до такої міри провінціальне і некультурне, хоч і таке впевнене в своїй правоті. Ці тупоносі черевики без каблуків. Цей неймовірний капелюх. Це старе коричневе пальто. Але минуло кілька хвилин, і їх заворожила серйозна простота її мови, і сила її віри та материнської любові, і прямий, запитливий погляд її чистих голубих очей, в яких читалося непохитне переконання і готовність жертвувати всім без жодних оглядок і застережень.

Чи вірять вони самі в те, що її син не винуватий? їй це треба знати перш за все. Чи про себе вони вважають його винуватим? Усі ці заперечливі свідчення замучили її. Господь поклав тяжкий хрест на її плечі і плечі її близьких. Та хай святиться ім’я його! І обидва адвокати, бачачи і відчуваючи її велику тривогу, поспішили запевнити її, що не мають сумніву в невинуватості Клайда. Якщо його скарають на смерть за злочин, якого він не вчинив, це буде страшна карикатура на правосуддя.

І все ж обох під час цієї розмови бентежила думка про матеріальний бік справи, бо з її розповіді про те, яким способом вона приїхала до Бріджбурга, видно було, що в неї нічого немає. Апеляція ж, безперечно, має коштувати тисячі дві, якщо не більше. Цілу годину вони розмовляли з нею, перераховуючи всі статті витрат — складання витягів, знімання копій, необхідні відрядження, а м-с Гріфітс тільки повторювала, що не знає, як бути. Потім раптом, трохи несподівано для своїх співрозмовників, але із зворушливою і хвилюючою силою, вона вигукнула:

— Господь не залишить мене. Я знаю. Він явив мені свою волю. Це його голос звелів мені звернутися до денверської газети. І тут я теж покладуся на нього, і він напутить мене.

Але Белнеп і Джефсон тільки переглянулися з недовір’ям і здивуванням безвірників. Так вірити! Адже вона одержима! Чи просто релігійна фанатичка. Та в Джефсона враз промайнула ідея. Релігійне почуття у публіки — фактор, на який доводиться зважати, і така нестямна віра завжди матиме відгук. Припустимо, лікурзькі Гріфітси упиратимуться, — що ж, тоді існують церква і чимала кількість віруючих. То чи не можна, коли вона вже тут, використати цей темперамент і цю силу віри для впливу на ті самі елементи, які досі особливо рішуче осуджували Клайда і сприяли схваленню суворого вироку, — викликати в цих співчуття і добути від них необхідні кошти?

Скорботна мати! Її віра в сина!

Скоріше за роботу!

Публічна лекція, стільки-то за вхід, і з лекторської естради мати, вражена своїм явним для всіх горем, спробує переконати вороже настроєну аудиторію в тому, що справа її сина — справедлива справа, і постарається домогтися не тільки співчуття, а й двох тисяч доларів, без яких нема чого й думати про подання апеляції.

І от Джефсон відкриває їй свій план і пропонує накидати текст лекції, використовуючи матеріали оборони, — усі ті дані, які проливають справжнє світло на справу її сина, — а вона вже сама добере і піднесе їх публіці по-своєму. І в неї вже запалюються очі і смугляві щоки заливає рум’янець: вона згодна. Вона спробує. Вона мусить спробувати. Бо хіба це не господня длань простягнулася до неї і не божий голос прозвучав у годину безпросвітного страждання?

Наступного ранку Клайда привели в суд, щоб оголосити йому вирок, і м-с Гріфітс з олівцем і блокнотом у руці сіла поруч нього, готуючись робити репортерські нотатки про цю нестерпно тяжку для неї сцену, що відбувається на очах у натовпу, який з цікавістю розглядав її. Його рідна мати! В ролі репортера! В тому, як вони сидять поруч, в усій цій сцені є щось надмірно безглузде, безсердечне, навіть протиприродне. І подумати тільки, що лікурзькі Гріфітси — їх найближча рідня!

Але Клайда її присутність підбадьорює і підтримує. Адже вчораї ввечері вона знову побувала в тюрмі і розповіла йому про свій план. Одразу ж після оголошення вироку — який би він не був — вона береться до діла.

І коли настає, нарешті, ця найстрашніша мить його життя, він підводиться майже несвідомо і слухає монотонний голос судді Обер-уолцера, який коротко викладає суть обвинувачення і основні моменти процесу — на його думку, цілком справедливого і безстороннього. За цим іде звичайне запитання:

— Чи можете ви навести міркування, внаслідок яких оголошення вам смертного вироку зараз було б протизаконне?

У відповідь на це Клайд, на здивування матері і всіх присутніх, крім Джефсона, за чиєю порадою та інструкціями він діє, твердим і виразним голосом промовляє:

— Я не винуватий у тому злочині, про який говориться в обвинувальному акті. Я не вбивав Роберти Олден і тому вважаю, що не заслужив такого вироку.

І спрямовує в простір невидячий погляд, помітивши тільки вираз захоплення і любові у звернених до нього очах матері. Ось він, її син, висловився перед усіма цими людьми у вирішальну для нього хвилину. І що б не приверзлося їй там, у тюрмі, сказане тут не може не бути правдою. Отже, він не винуватий. Не винуватий. Не винуватий. Хай славиться ім’я всевишнього! І вона тут же вирішує особливо підкреслити це в своєму повідомленні (нехай усі газети надрукують його), і в своїй лекції теж.

Тимчасом Оберуолцер, без тіні здивування чи замішання, продовжував:

— Чи маєте ви що-небудь іще додати?

— Ні,— після хвилинного вагання відповів Клайд.

— Клайд Гріфітс! — урочисто сказав тоді Оберуолцер. — Суд ухвалює, що ви, Клайд Гріфітс, винуваті в навмисному вбивстві Роберти Олден, і цим присуджує вас до смертної кари; суд далі ухвалює, що не пізніше десяти днів після даного судового засідання шериф округу Катаракі передасть вас при належно засвідченій копії рішення суду начальникові і особовповноваженому тюрми штату Нью-Йорк в Оберні, в котрій тюрмі ви будете утримуватися в одиночному ув’язненні до тижня, що починається в понеділок 28 січня 19.. року, після чого в один з днів зазначеного тижня начальник і особовповноважений тюрми штату Нью-Йорк в Оберні покарає вас, Клайда Гріфітса, на смерть відповідно до законів і розпоряджень, що діють у штаті Нью-Йорк.

І як тільки вирок було дочитано до кінця, м-с Гріфітс усміхається Клайдові, і він відповідає їй посмішкою. Бо коли він тут — тут — на весь голос заявив, що не винуватий, вона піднеслася духом, незважаючи на вирок. Він і справді не винуватий, інакше бути не може, коли він тут сказав про це. А Клайд, бачачи її посмішку, каже собі: так, мати в нього вірить. Її віри не похитнуло все це нагромадження доказів. А ця віра, навіть коли б вона грунтувалася на помилці, так підбадьорювала його і така була йому потрібна. Тепер йому і самому здавалося: те, що він сказав, — правда. Адже він не вдарив Роберту. Це ж правда. То виходить, він не винуватий. Але Краут і Слек знову беруть його і відводять у тюрму.

Тимчасом м-с Гріфітс сіла до столу преси і винувато пояснювала кореспондентам, що оточили її:

— Ви, панове журналісти, не осуджуйте мене. Я в цій справі не дуже багато розумію, але я не мала іншого виходу, як приїхати сюди і бути біля мого хлопчика.

І тут один довгов'язий кореспондент протискується якнайближче і каже:

— Нічого, нічого, матусю! Може, вам допомогти чим-небудь? Хочете, я виправлю те, що ви тут напишете? Із задоволенням зроблю це.

І він сідає коло неї і допомагає викласти її враження в тій формі, яка здається йому кращою для денверської газети. І інші теж навперейми пропонують свої послуги, і всі навколо зворушені.

За два дні всі потрібні папери були готові — м-с Гріфітс повідомили про це, але супроводжувати сина не дозволили, і Клайда перевезли в Оберн, західну тюрму штату Нью-Йорк; тут, в «Оселі смерті» чи «Казематі убивць», — так називалася ця споруда з двадцяти двох камер, розташованих у два поверхи, — в похмурому пеклі, тортури якого, здавалося, ніякий смертний нездатний стерпіти, він мав дожидатись або рішення про перегляд справи, або страти.

Поїзд, що віз його від Бріджбурга до Оберна, на кожній станції зустрічали юрби цікавих; старі й молоді, чоловіки, жінки і діти, — усі прагнули хоч одним оком поглянути на незвичайного молодого вбивцю. І бувало, дехто з жінок чи дівчат, в яких під виглядом співчуття приховувалося, власне, просто бажання короткочасної близькості з цим, хоч і нещасливим, але сміливим, романтичним героєм, кидав йому квітку і голосно й весело кричав услід поїзду, що відходив від станції: «Хелло, Клайд! Ми ще побачимося». «Дибіться, не засиджуйтеся там!» «Подайте апеляцію, вас напевно виправдають. Ми будемо сподіватися».

І Клайд, трохи дивуючись і навіть радіючи цьому гарячково-підвищеному і по суті нездоровому інтересові, приємно несподіваному після настрою юрби в Бріджбурзі, розкланюється, посміхається, а іншим разом і махає рукою. Та все ж його не кидає думка: «Я на шляху в Оселю смерті, а вони так доброзичливо вітають мене. Як це вони наважуються?» А Краут і Сіссел, його конвоїри, дуже горді від усвідомлення, що саме їм належить подвійна честь спіймання і охорони такого важливого злочинця, і потішені незвичайною увагою пасажирів у поїзді і натовпів на перонах станцій.

Та після коротких і яскравих хвилин першої з дня арешту поїздки вільними просторами, повз багатолюдні вокзали, повз освітлені зимовим сонцем степи і снігові пагорби, які нагадували йому Лікург, Сондру, Роберту і весь калейдоскоп подій цього року, що мали такий згубний для нього кінець, — сірі, неприступні стіни обернської тюрми, де похмурий канцелярист, записавши в книгу його ім’я і склад злочину, передав його двом наглядачам, і після ванни впали під ножицями перукаря чорні хвилясті кучері, його краса і гордість; потім йому видали смугастий тюремний одяг і огидну шапчину з тієї ж смугастої матерії, тюремну білизну і товсті сірі повстяні пантофлі, завдяки яким не чути, як метаються по камерах арештанти — коли-небудь і він метатиметься. І видали номер: 77221.

І, вбравши таким чином, його негайно відпровадили в саму Оселю смерті і замкнули там в одній з камер нижнього поверху — майже квадратне, вісім футів на десять, світле, чисте приміщення, де, крім унітаза, були ще залізне ліжко, стіл, стілець і невелика полиця для книг. І, тільки усвідомлюючи невиразно, що праворуч і ліворуч від нього, вздовж довгого коридора, тягнуться ще ряди точнісінько таких самих камер, він спершу постояв, потім сів на стілець і стомлено подумав про те, що більш пожвавлене, більш зігріте людською близь кістю життя бріджбурзької тюрми залишилося позаду, як і ті дивні, гомінливі зустрічі, якими були відзначено його шлях сюди.

Болісне напруження і мука цих годин! Цей смертний вирок, ця поїздка і крикливі юрби на станціях; тюремна перукарня внизу, де перукар з ув’язнених обстриг йому волосся; білизна і одяг, який на нього наділи і який тепер йому треба носити щодня. Ні в камері, ні в коридорі не було дзеркала, але все одно, він почуває, який він має вигляд. Ця мішкувата куртка і штани, цей смугастий ковпак. Він у відчаї зірвав його і кинув на підлогу. Адже тільки годину тому на ньому був пристойний костюм, сорочка, галстук, черевики, і, виїжджаючи з Бріджбурга, він мав цілком пристойну і навіть приємну зовнішність, — так йому самому здавалося. Але зараз — на кого він став схожий! А завтра приїде його мати, а там, може, Джефсон і Белнеп. Боже!

Та це було ще не все. Він побачив, як у камері напроти худий, заморений, страшний китаєць, у такому ж смугастому одязі, впритул підійшов до грат, втупив у нього загадковий погляд своїх розкосих очей, але тут же відвернувся і почав енергійно чухатися. «Може, воші?» з жахом подумав Клайд. Адже в Бріджбурзі були блощиці.

Китаєць — убивця. Та це ж Оселя смерті. І тут між ними немає ніякої різниці. Навіть одягнені однаково. Хвала богові, відвідувачі, видно, бувають рідко. Мати казала йому, що до ув’язнених майже нікого не допускають, тільки раз на тиждень зможуть приходити вона, Белнеп і Джефсон, та ще священик, якого він сам укаже. А ці невблаганні, пофарбовані білою фарбою стіни, — вдень їх, певно, яскраво освітлює сонце через скляний дах споруди, а вночі, ось як зараз, електричні лампи з коридора — все зовсім не так, як у Бріджбурзі: набагато більше світла, яскравого і нещадного. Там тюрма була стара, сіробурі стіни не відзначалися чистотою, камери були просторі, більш щедро обладнані, на столі часом з’являлася скатерка, були книги, папір, шашки і шахи, тоді як тут… тут нічого не було: тільки тісні, суворі стіни, залізні прути грат, що доходять до масивної міцної стелі, і ці важкі-важкі залізні двері з таким самим, як у Бріджбурзі, малюсіньким віконцем для передачі їжі.

Та ось звідкілясь лунає голос:

— Гей, хлопці, у нас новенький! Нижній ярус, друга камера по східному ряду:

Йому відгукнувся другий:

— Їй-богу? А на що він схожий?

І одразу ж третій:

— Гей, новачок, як тебе звати? Не бійся, ми тут усі одного поля ягоди.

І знову перший, у відповідь другому:

— Та так, довгий, худенький. З усього видно, матусин синок, та загалом нічого. Гей, ти там! Як тебе звати?

Клайд спершу мовчить — у роздумі, не розуміючи, як йому бути. Як поставитися до такої зустрічі? Що казати, що робити? Чи варто поводитися з ними по-дружньому? Але інстинктивний такт не покидає його навіть тут, і він спішить ввічливо відповісти:

— Клайд Гріфітс.

І один з тих, що запитували, одразу підхоплює:

— А, Гріфітс! Чули, чули. Добро пожалувати, Гріфітс! Ми не такі вже страшні, як здається. Ми читали про твої бріджбурзькі справи. Так і думали, що скоро з тобою побачимось.

І ще новий голос:

— Не вішай носа, друже! Не так уже тут погано. Як кажуть: тепло і не дме.

І звідкись чутно сміх.

Та Клайдові було не до розмов; з тугою і страхом він оглядав стіни, двері, потім перевів очі на китайця, який, мовчки припавши до своїх дверей, знову дивився на нього. Жах! Жах! І ось отак вони переговорюються між собою, так фамільярно зустрічають кожного новака. Ніякої уваги до його нещастя, до його розгубленості перед новим, незвичним становищем, до його тяжких переживань. А проте, кому спаде на думку вважати убивцю нещасним і розгубленим? Найстрашніше від усього, що вони тут заздалегідь прикидали, коли він потрапить у їхнє товариство, а це означає, що всі обставини його справи тут відомі. Можливо, його дражнитимуть, дратуватимуть, мучитимуть, поки не примусять поводитись так, як їм подобається. Коли б Сондра чи хто-небудь з колишніх його знайомих міг бачити його тут, міг хоч уявити собі все це… Господи! А завтра його рідна мати прийде сюди!

Через годику, коли вже зовсім смеркло, високий, мертвенно-блідий тюремник у форменому одязі, менш образливому для очей, ніж одяг ув’язнених, просунув у дверне віконце залізний піднос з їжею. Вечеря! Це йому. А той худий жовтий китаєць напроти вже одержав і їсть. Кого він убив? Як? І от уже з усіх кінців чути, як шкребуть по залізних підносах! Звуки, що скоріше нагадують годівлю звірів, ніж людську трапезу. А звідкись навіть долітають розмови впереміжку з плямканням і брязкотом заліза. Клайда почало нудити.

— А, диявол! І чого вони там, на кухні, ні чорта не можуть вигадати, крім холодних бобів, смаженої картоплі і кофе?

— Ну, вже й кофе сьогодні! От коли я сидів у тюрмі у Буффало…

— Гаразд, гаразд, заткни пельку! — гукнули з другого кутка. — Наслухалися вже про тюрму в Буффало і про тамтешню шикарну жратву. Щось не видно, щоб ти тут хворів на втрату апетиту.

— Ні, справді,— продовжував перший голос, — навіть згадати та й то приємно. Принаймні тепер так здається.

— Ох, Раферті, годі тобі,— протягнув хтось.

А Раферті все ще не вгамовувався:

— Ось тепер трошки відпочину після вечері, а потім скажу шоферові, щоб подавав машину, — поїду прокататися. Приємний вечір сьогодні^

Почувся новий хрипкий голос:

— А, пішов би ти з своєю маячнею! От я б життя віддав, тільки б курнути. А потім перекинутися в карти.

«Невже вони тут у карти грають?» подумав Клайд.

— Мабуть, Розенштейн тепер не гратиме, після того як продувся.

— Ти впевнений? — Це, очевидно, відповідав Розенштейн.

З камери ліворуч від Клайда ледве чутно, але виразно гукнули тюремника, що проходив:

— Гей! З Олбені все ще ні слова?

— Ні слова, Герман.

— І листів теж немає?

— І листів немає.

У запитаннях лунаіли тривога, напруження, туга. Потім усе затихло.

За хвилину долинув голос з найдальшого кутка’, сповнений невимовного, остаточного відчаю, немовби голос з останнього кола пекла:

— Боже мій! Боже мій!

Інший відгукнувся з верхнього ярусу:

— Ах ти, чорт! Знову цей фермер починає! Я не витримаю. Наглядач! Д, айте ви йому там чого-небудь прийняти, ради бога.

І знову голос з останнього кола:

— Боже мій! Боже мій!

Клайд скочив, судорожно зціпивши руки. Нерви його були натягнуті, мов струна, готова лопнути. Убивця! А тепер сам, певно, чекає смерті. І обплакує свою скорботну долю, таку ж, як і в нього, Клайда. Стогне — як часто і він у Бріджбурзі стогнав, тільки про себе, не вголос. Плаче! Господи! І адже він не один тут такий, напевно.

І ось це буде день у день, ніч у ніч, поки, може… хто знає… якщо тільки не…

О, ні, ні! Ні! З ним цього не буде… ні, його день не настане. Ні, ні! Раніш як через рік це взагалі не може статися, так сказав Джеф-сон. Може, навіть через два роки. Але ж усе-таки!., через два роки!!! Дрож пройняв його при думці про те, що так скоро, всього тільки через два роки…

Та кімната! Вона теж десь тут. Туди веде хід просто з цього приміщення. Він знає, йому казали. Там є двері. Відчиняєш, а за ними стілець. Той стілець.

І знову цей моторошний голос:

— Боже мій! Боже мій!

Він упав на постіль і закрив руками вуха,

РОЗДІЛ XXIX

Оселя смерті в обернській тюрмі була одним з тих жахливих витворів людської бездушності і дурості, справжнього винуватця яких важко буває вказати. Будова цього будинку та розпорядок у ньому були наслідком ряду окремих урядових актів, на які поступово нашаровувалися рішення і постанови, що ухвалювалися різними начальниками відповідно до темпераменту і примх кожного, причому жодний з них не дав собі клопоту подумати над тим, що робить; зрештою, тут підібралися і тепер застосовувалися на практиці всі можливі зразки непотрібної і по суті незаконної жорстокості, безглуздої, убивчої муки. І все для того, щоб людині, засудженій на смерть, довелося пережити тисячу страт ще до страти, призначеної їй судовим вироком. Бо саме розташування Оселі смерті, так само як і режим, якому підкорялися її мешканці, сприяли цьому.

Це була будівля з каменю, бетону і сталі — сорок футів завдовжки, тридцять завширшки і скляний дах на висоті тридцяти футів. Порівняно з старою, менш упорядкованою Оселею смерті, яка з нею межувала, планування було удосконалено: на всю довжину проходив широкий коридор, обабіч якого містилися камери, кожна вісім на десять футів; на першому поверсі їх було дванадцять: шість справа, шість зліва, одна проти одної. А над ними тягнулася так звана галерея— другий ярус камер, розташованих точнісінько так само, тільки по п’ять з кожного боку.

У центрі головний коридор перетинав інший, вужчий, що поділяв обидва нижні ряди камер пополам; один його кінець упирався в стару Оселю смерті, як її називали (там тепер тільки приймали відвідувачів, що приходили до смертників), на другому містилася кімната страти, де стояв електричний стілець. Дві з нижніх камер, розташовані на перехресті, були звернені в бік кімнати страти. З двох протилежних видно було інший кінець вузького коридора і двері, що ведуть у стару оселю смерті, яку при жвавій уяві можна було назвати приймальнею засуджених, бо там двічі на тиждень відбувалися побачення з найближчими родичами та адвокатом. Більше нікого до смертників не допускали.

Камери старої Оселі смерті (вони збереглися в колишньому вигляді і їх тепер використовували як частину приймальні) розташовані були в один ряд і тільки на одному боці коридора; таким чином, ув'язнені не могли спостерігати один одного; крім того, були спеціальні залізні завіси, якими можна було закрити кожну камеру. За колишніх часів, коли ув’язненого приводили чи виводили, або коли він ішов на свою щоденну прогулянку, чи до лазні, або коли його вели до маленьких залізних дверей у західному кінці, де тоді містилася кімната страти, — усі завіси були спущені. Іншим ув’язненим не дозволялося його бачити. Проте згодом вирішили, що стара Оселя смерті, через таку передбачливу ізоляцію ув’язнених, що прирікає їх на цілковиту самітність, — заклад недосить гуманний, і тоді було спроектовано і збудовано новий будинок, досконаліший з точки зору дбайливих і жалісливих властей.

Тут, правда, камери були не такі тісні і похмурі, яку старій Оселі з її низькою стелею і первобутньою санітарією; стеля тут була висока, в камерах і коридорах багато світла, і самі камери просторіші. Але величезним недоліком порівняно з старою Оселею було те, що все життя ув’язненого проходило на очах у інших.

Крім того, при такому скупченні всіх камер в одному двохярусно-му коридорі, кожний ув’язнений повинен був мучитися, мимоволі стаючи свідком чужих настроїв — чужого гніву, люті, відчаю, туги. Ніякої можливості залишитися справді одному. Вдень — потік засліплюючого світла, що безперешкодно лине через скляний дах. Уночі— яскраві, сильні лампи, які освітлюють геть усі куточки камери. Ні спокою, ні розваг, крім карт і шашок — єдиних ігор, в які ув’язнені могли грати, не виходячи з своїх камер. Правда, для тих, хто здатний був читати і мати насолоду від читання при таких обставинах, були ще книги і газети. І відвідування духовних наставників: уранці і ввечері приходив католицький священик; рабин і протестантський пастор, хоч і менш регулярно, теж навідувалися для молитви і розради тих, хто погоджувався їх слухати.

Але справжнім прокляттям цього місця було те, що всупереч усім добрим намірам удосконалювачів створювався цей постійний і неминучий контакт між людьми, чия свідомість була затуманена’ і викривлена перспективою смерті, яка насувалась, і для багатьох була така близька, що вони вже відчували на своїх плечах холод її важкої руки. І ніхто, хоч би як нахвалявся своєю мужністю, не міг уберегтися від тих чи інших проявів розпаду особистості під впливом цих тортур. Смуток, безнадійність, несвідомі страхи, немов подих, линули по всій Оселі, всіх по черзі проймаючи жахом чи відчаєм. У найнесподіваніші моменти все це проривалося прокляттями, зітханнями, навіть сльозами, звідкілясь раптом долітало жалібне благання— ради бога! хоч би заспівали що-небудь! — або просто зойки і стогони.

Та найнестерпніші, мабуть, муки були пов’язані з поперечним коридором, що сполучав стару Оселю смерті з кімнатою страти. Адже йому — на жаль, досить часто! — доводилося бути підмостками для однієї із сцен тієї трагедії, яка регулярно відбувалася в цих стінах, — трагедії страти.

Бо цим коридором засудженого напередодні страти переводили з упорядкованої камери нової будівлі, де він протомився рік чи два, в одну з камер старої Оселі смерті, щоб він міг перебути свої передсмертні години в тиші і самітності; але в останню хвилину він мав пройти — на очах у всіх — зворотну путь, усе тим самим вузьким коридором, до кімнати страти, розташованої в іншому його кінці.

Ідучи на побачення з адвокатом чи з ким-небудь з рідних, теж треба було пройти спочатку головним коридором, а потім вузьким поперечним до дверей, що ведуть у стару Оселю смерті. Там ув’язненого вводили в камеру, і він міг втішатися розмовою зі своїм гостем (дружиною, сином, матір’ю, дочкою, братом, оборонцем), причому кожне слово цієї розмови чув наглядач, що сидів між гратами камери і дротяною сіткою, натягнутою за два фути від неї. Ні потиск руки, ні поцілунок, ні ласкавий дотик, ні інтимне слово не могли приховатися від цього стража. І коли для одного з ув’язнених наставала вирішальна година, всі інші — похмурі і добродушні, чутливі і товстошкірі — якщо не через чиюсь злу волю, то через обставини повинні були спостерігати всі заключні приготування: переведення засудженого до однієї з камер старої Оселі, останню скорботну зустріч з матір’ю, сином, дочкою, батьком.

І ніхто з тих, хто планував будинок і установлював порядки в ньому, не подумав, на які непотрібні, невиправдані муки вони прирікали тих, кому доводилося відсиджувати тут довгі місяці, чекаючи ухвалень вищого апеляційного суду.

Спочатку, зрозуміло, Клайд нічого цього не помічав. У свій перший день у цій тюрмі він тільки пригубив гірку чашу. А назавтра, на полегшення чи посилення його страждань, приїхала мати. Не діставши дозволу супроводжувати його, вона затрималася, щоб іще раз порадитися з Белнепом та Джефсоном і написати докладний звіт про свої особисті враження, пов’язані з синовим від’їздом. (Скільки жагучого болю таїлося в цих враженнях!) І хоч як турбувала її необхідність підшукати кімнату якнайближче до тюрми, все ж після приїзду вона відразу поспішила в тюремну канцелярію і, показавши розпорядження судді Оберуолцера, а також письмове клопотання Белнепа і Джефсона про надання їй особистого побачення з Клай-дом, дістала дозвіл побачити сина, причому не в старій Оселі смерті, а зовсім в іншому приміщенні. Справа в тому, що начальник тюрми читав про її енергійну діяльність на оборону сина, і йому самому цікаво було поглянути і на неї, і на Клайда.

Та несподівана і разюча зміна в зовнішності Клайда так вразила її, що вона не відразу зміркувала, що сказати, побачивши його бліді, запалі щоки, його позападалі, гарячково блискучі очі. Ця коротко обстрижена голова! Ця смугаста куртка! І ця жахлива Оселя із залізними дверима і важкими засувами і довгими переходами, а по них охорона в тюремній формі…

На мить вона здригнулася, похитнулась і ледве не знепритомніла, хоч їй не раз доводилося бувати в тюрмах, великих і малих — у Канзас-Сіті, Чікаго, Денвері; вона ходила туди роз’яснювати слово боже і повчати і пропонувати свої послуги тим, кому вони могли знадобитися. Але це… це! Син, рідний син! Її міцні, широкі груди піднімалися і опускалися. Вона поглянула ще раз і відвернулася, щоб на мить сховати обличчя. Губи і підборіддя її тремтіли. Вона почала шукати в сумочці носову хустку, і в той же час повторювала напівголосно:

— Господи, за що ти покинув мене?

Але в ту саму хвилину в її свідомості виникла думка: ні, ні, він не повинен бачити її такою. Так не можна, так нікуди не годиться, її сльози тільки хвилюють його. Та навіть її сильної волі неви-стачило, щоб відразу пересилити себе, і вона продовжувала тихо плакати.

Бачачи це, Клайд забув про своє рішення тримати себе в руках і знайти для матері якесь слово заспокоєння і підбадьорення і безладно забелькотів:

— Ну, ну, мамо, не треба. Не треба плакати. Я знаю, що тобі важко. Але все ще уладнається. Напевно, уладнається. І не так уже тут погано, як я думав.

А про себе вигукнув: «Боже мій, до чого погано!»

І м-с Гріфітс одразу відізвалася:

— Бідний мій хлопчику! Синку мій дорогий! Але ми не повинні втрачати надії. Ні, ні. «І врятую тебе від тенет зла». Господь не покидав нас досі. Не кине й надалі, я твердо знаю це. «Він водить мене до тихих вод». «Він зміцнює дух мій». Будемо уповати на нього. І потім, — додала вона швидко і діловито, щоб підбадьорити не тільки Клайда, а й себе, — адже я вже все підготувала для апеляції. На цьому тижні її буде подано. А це означає, що твоя справа не може бути розглянута раніше, як через рік. Просто я не чекала побачити тебе таким. Тому й розгубилася. — Вона випростала плечі, підвела голову і навіть витиснула деяку подобу усмішки. — Начальник тюрми, видно, добра людина, так хороше до мене поставився, та коли я побачила тебе…

Вона витерла очі, ще вологі після цієї несподіваної і страшної грози, і, щоб відвернути свої і його думки, заговорила про наступні невідкладні справи. М-р Белнеп і м-р Джєфсон подали велику надію їй в останній раз, коли вона з ними бачилася. Вона заходила до них у контору перед від’їздом, і вони сказали, що ні вона, ні Клайд не повинні сумувати. А тепер вона, не відкладаючи, почне свої лекції, і це відразу ж дасть їй необхідні кошти. Нехай Клайд і не думає, що все вже закінчено. Нічого подібного! Той вирок напевно буде скасовано, і справу передадуть на новий розгляд. Адже той процес був цілковитою комедією, він сам це знає.

Ну от, а вона, як тільки знайде собі кімнату де-небудь недалеко від тюрми, подасться до найвидатніших представників обернського духовенства і постарається домогтися, щоб їй дозволили влаштувати свої виступи в церкві, і не в одній, а в кількох. М-р Джефсон через два-три дні надішле їй деякі матеріали, вона зможе їх використати. А потім вона поїде в Сіракузи, Рочестер, Скенектеді та інші міста: на Сході і їздитиме, поки не набере досить грошей. Та вона не залишить і його. Вона приїжджатиме до нього принаймні раз на тиждень і писатиме йому листи через день або навіть щодня, якщо зможе. Вона поговорить з начальником тюрми. І нехай Клайд не впадає в одчай. Звичайно, перед нею сила-силенна роботи, але господь буде з нею в усіх її починаннях. Вона це знає твердо. Хіба він не явив уже їй свою велику і чудотворну милость?

А Клайд нехай молиться за неї і за себе. Нехай читає Ісайю. Псалми 23-й, 50-й і 91-й, кожного дня. І Аввакума теж. «Чи є перепони правиці господній?» І кінець кінцем, після нових сліз, після зворушливого прощання, що краяло серце, вона пішла, а Клайд повернувся до себе в камеру, безмежно вражений її горем. Мати. В її роки, убога, без копійки, мандруватиме по містах, збираючи гроші, необхідні для його порятунку. А він був таким поганим сином, — тепер він розуміє це.

Він сів на край ліжка і схилив голову на руки, а в цей самий час м-с Гріфітс спинилася біля воріт тюрми — важкі залізні ворота захлопнулися за нею, а попереду на неї чекала чужа непривітна кімната і всі випробування задуманої нею поїздки… Сама вона зовсім не відчувала тієї впевненості, яку намагалася передати Клайдові. Та, звичайно, господь допоможе їй. Адже він ніколи не покидав ЇЇ. То невже ж він кине її тепер — у найстрашнішу її годину, в найстрашнішу годину її сина? Невже?

Вона дійшла до автомобільної стоянки, що була поблизу, і знову спинилася, щоб іще раз поглянути на тюрму, на її високі сірі мури, сторожові башти з озброєними вартовими в тюремній формі, вкриті гратами вікна й двері. Каторжна тюрма. І її син тепер там, у самому її серці — тісній і відгородженій від світу Оселі смерті. І його чекає смерть на електричному стільці. Якщо тільки… якщо тільки… Ні, ні, ні,— це неможливо. Цього не буде. Апеляція. Необхідні кошти. Вона мусить зразу ж узятися до діла, а не піддаватися тузі й відчаю. Ні, ні! «Щит мій і опора моя». «Світло моє і джерело сили моєї». «О господи, ти сила моя і рятунок мій. На тебе уповаю». Знову вона витерла очі і прошепотіла:

— Вірую, господи! Допоможи моєму невір’ю.

І пішла далі, продовжуючи молитися і плакати.

РОЗДІЛ XXX

Для Клайда потяглися довгі дні ув'язнення. Тільки раз на тиждень його самітність уривалася побаченням з матір’ю, бо справа, в яку м-с Гріфітс поринула з головою, не залишала їй часу для більшого — за два місяці вона об’їздила все навколо від Олбені до Буф-фало, побувала навіть у Нью-Йорку, але результати обманули її сподівання. Бо після тритижневих завзятих, фанатичних зусиль домогтися успіху вона змушена була стомлено признатися (якщо не Клайдові, то самій собі), що християни поставилися до неї щонайменше байдуже, зовсім не так, як годиться християнам. Бо всі, до кого вона зверталася, принаймні всі місцеві духовні керівники, які вважали себе зобов’язаними якомога стриманіше і обережніше висловлювати думку своєї пастви, схильні були вбачати в справі Клайда тільки нашумілий і досить скандальний процес, що закінчився засудженням цілком справедливим з точки зору всіх найконсервативніших елементів країни — принаймні, якщо судити з газет.

По-перше, хто така, власне, ця жінка — мати цієї людини? Самозванка, підпільна проповідниця, яка, в обхід усіх настановлень організованої церковної ієрархії, що історично склалася і віками була освячена (богословські семінарії, офіціальна церква та її відгалуження і новоутворення, які методично і обачно займаються традиційним і догматичним, а тому законним тлумаченням слова божого), надумала на свій страх і риск керувати ніким не дозволеною і, отже, сумнівною місією. А по-друге, якби вона сиділа вдома, як добра мати, і присвятила себе вихованню сина та інших своїх дітей, може, тоді і не сталося б те, що сталося.

Та й крім того — вбив чи не вбив Клайд цю дівчину, але, хоч як би там воно було, він мав з нею грішні стосунки, що видно з його власних свідчень на суді. А це в очах багатьох — гріх навряд чи менший, ніж убивство. І в цьому гріху він сам признався. То чи дозволено в церкві виголошувати промови на оборону засудженого перелюбника, а можливо, і вбивці,— хто знає. Ні, ні,— окремі християни будь-якого напрямку мають право скільки завгодно співчувати м-с Гріфітс чи обурюватися юридичними неправильностями, допущеними під час розгляду справи її сина, але християнська церква — не місце для критики цього процесу. Ні, ні! Це було б порушенням моральних основ. Це навіть загрожувало б згубними наслідками, бо привертало б увагу молоді до подробиць злочину.

Нарешті, під впливом газетних повідомлень про мету приїзду м-с Гріфітс на Схід, доповнених особистими враженнями від її старомодної химерної постаті, більшість клерикальних властей вирішила, що перед ними просто одна з напівбожевільних фанатичок, що не визнають ні релігійних сект, ні наукового богослов’я, і що сама її поява' перед аудиторією може накинути тінь на істинну і непогрішну релігію.

Через усе це кожний із запрошених — не те, щоб озлобивши своє серце, а просто як слід подумавши, — вирішував: ні, можна знайти інший спосіб, менш рискований для християн, — скажемо, найняти в місті приміщення, і, безперечно, при належному впливі через пресу, вдасться зібрати там численну аудиторію з тих же добрих християн. Таким чином, м-с Гріфітс незмінно діставала відмову і пораду звернутися в інше місце. Шукати ж допомоги в католицького духівництва їй навіть ні разу не спало на думку, почасти через упередження, почасти ж через несвідоме недовір’я, не позбавлене підстав. Вона знала, що милосердя христове в розумінні ключара св. Петра не для тих, хто відмовляється визнавати намісника Христа.

І от, після того як вона багато днів марно стукала то в одні, то в другі двері, довелося їй, згнітивши серце, звернутися до одного єврея, власника найбільшого в Утіці кінотеатру — справжнього вертепа. І він надав їй безплатно свій зал для виступу з промовою про обставини засудження Клайда. «Промова матері на оборону сина» — так сповіщали афіші, і при вхідній платі в двадцять п’ять центів це принесло їй двісті доларів. Хоч яка мала була ця сума, м-с Гріфітс у першу хвилину зраділа; їй уже здавалося, що всупереч недружелюбності ортодоксальних християн вона неодмінно збере гроші, необхідні для апеляції. Нехай на це потрібний буде час, але вона їх збере.

Проте дуже швидко виявилося, що є ще статті витрат, на які слід зважати: проїзд, її власне утримання в Утіці та інших містах, не кажучи вже про ті суми, які вона має надсилати в Денвер чоловікові — йому зовсім не було'на що жити, і до всього того він тяжко захворів від трагічних переживань, що випали на долю сім’ї, і листи Френка і Джулії звучали дедалі тривожніше. Мабуть, його стан був небезпечний, і боялися, що він уже зовсім не видужає. Допомога була необхідна.

Таким чином, крім особистих витрат, м-с Гріфітс доводилося знову і знову запозичати з цього єдиного джерела своїх прибутків. Це було жахливо, якщо враховувати становище Клайда, але хіба вона не повинна всіляко підтримувати свої сили в ім’я остаточної перемоги?! І чоловіка теж не можна було зовсім закинути заради Клайда.

Але хоч виступи її збирали дедалі менше і менше народу (через тиждень їй уже доводилося говорити перед яким-небудь десятком чоловік) і хоч вона ледве зводила кінці з кінцями в своєму особистому бюджеті, незважаючи на це, їй все ж удалося, сплативши всі витрати, відкласти тисячу сто доларів.

Саме в цей час, у найважчу для неї хвилину, вона одержала телеграму від Френка і Джулії, що коли вона хоче побачити Ейсу ще живим, то нехай поспішає додому. Йому дуже погано, і дні його, як видно, злічені. Не знаючи, що робити під натиском усіх цих нещасть, не наважуючись позбавити Клайда своїх відвідувань, іноді раз на тиждень, іноді двічі, якщо обставини дозволяли, — єдиної радості, яку вона могла йому зараз дати, вона кинулася по пораду до Белнепа і Джефсона.

Поважні адвокати, переконавшись, що добуті її працею тисяча сто доларів їм забезпечені, в пориві людяності порадили їй їхати до чоловіка. Становище Клайда тепер не таке вже погане, бо має минути не менше десяти місяців, чи навіть рік, поки апеляційна інстанція запросить необхідні матеріали і документи. І безперечно, до рішення мине ще рік. За цей час вона, мабуть, ще встигне забрати решту грошей на витрати, пов'язані з апеляцією. А якщо це нгавіть і не удасться — ну, все одно, нехай вона не турбується. М-р Белнеп і м-р Джефсон (що бачать, як вона замучилася і настраждалася) стоятимуть на варті інтересів її сина. Вони подадуть апеляційну ска)ргу, підготують матеріали для оборони і взагалі зроблять усе необхідне для того, щоб забезпечити своєчасний і неупереджений розгляд справи.

Таким чином, головний тягар упав з її душі, і, побувавши ще двічі у Клайда, якого вона запевнила, що повернеться дуже скоро, — як тільки Ейса видужає і можна буде знайти кошти на нову поїздку, — вона вирушила в Денвер, де відразу ж переконалася, що навіть з її приїздом про швидке видужання старого не може бути й мови.

А Клайд залишився коротати час, роздумуючи і намагаючись якось пристосуватися до існування в цьому духовному пеклі, що над ним, немовби над Дантовим пеклом, можна було написати: «Облиш надію кожен, хто ввійде сюди».

Ця безпросвітність. Цей тупий, але нестерпний утиск. Жах і відчай, що повсякчасно, невідривно охоплює всіх — сміливців і боягузів, тих, хто схильний до бравади і хто поринув у цілковиту байдужість (були навіть і такі), — всіх, хто змушений ще думати і чекати. Бо, через умови цієї жорстокості і тяжкої тюремної обстановки, він перебував у повсякчасних, якщо не фізичних, то психічних взаєминах з двадцятьма іншими засудженими різних темпераментів і національностей, і кожний з них, так само як і він, не устояв перед якою-небудь пристрастю чи слабкістю своєї вдачі або згубним збігом обставин. І заключним актом драми стало вбивство, що дало вихід надмірному напруженню душевних і фізичних сил; а потім, переживши спіймання та арешт і пройшовши через жахливі етапи безуспішних спроб юридичного і морального самозахисту, — що так добре знайомі і Клайдові,— всі вони опинились тут, замкнені, замуровані в одній з двадцяти двох залізних кліток, сподіваючись — чого? О, вони добре знали — чого, добре знав і він. Які страшні напади шаленства, відчаю, молитовного екстазу доводилося тут чути і спостерігати! А іноді — лайка, брутальні і непристойні жарти, довгі розповіді на повний голос, похітливий сміх чи зітхання і стогін у ті пізні години, коли повинен був настати відпочинок для тіла і для стомленої душі.

Наприкінці довгого центрального коридора було подвір’ячко для прогулянок, і туди двічі на день, між десятою і п’ятою годиною, виводили на кілька хвилин ув’язнених групами по п’ять-шість чоловік розім’яти ноги, подихати повітрям, виконати кілька гімнастичних вправ та навіть побігати і пострибати, якщо в кого-небудь було до цього бажання. Але все це під невсипущим наглядом охорони, досить численної, щоб приборкати їх на випадок спроби бунту. Сюди ж, з другого дня його перебування в тюрмі, почали виводити і Клайда, щоразу з іншою групою. Та спершу він був твердо переконаний, що ніколи не братиме участі в жалюгідних розвагах, які, незважаючи на атмосферу приреченності, що панувала навколо, очевидно, задовольняли інших в’язнів.

Два чорнооких похмурих італійці: один зарізав дівчину, яка не захотіла вийти за ньюго заміж; другий пограбував і вбив свого тестя, бо йому і його дружині не давали спокою гроші старого, а потім намагався спалити його труп. Потім велетень Леррі Донех’ю з квадратною головою, з квадратними плечима, з величезними руками й ногами, колишній солдат експедиційного війська, який, втративши посаду сторожа на одній із бруклінських фабрик, підстеріг уночі і вбив директора, який звільнив його, але при цьому мав необережність загубити на місці злочину військову медаль, і по ній його потім пізнали і зловили. Все це Клайд довідався від тюремників, які вартували коло нього попарно, змінюючись через кожні вісім годин; до ув’язнених вони ставилися дивно байдуже, але загалом досить поблажливо. Був там ще поліцейський офіцер Райордан з Рочестера; він убив дружину за те, що вона хотіла покинути його, а тепер і сам мав померти. І Томас Маурер, той самий «фермер», стогони якого Клайд чув першого вечора, — насправді це був наймит з ферми, що заколов свого хазяїна вилами: до страти йому залишилося всього кілька днів, — так сказали Клайдові,— і на прогулянці він усе ходив і ходив попід самою стіною, похнюпивши голову, заклавши руки за спину, сильний незграбний чоловік років тридцяти, на вигляд такий затурканий і загнаний, що його важко було уявити собі в ролі мучителя і вбивці. Клайд дивився на нього і думав: невже він і справді винуватий?

Далі — Міллер Ніколсон, адвокат з Буффало, років сорока, високий, стрункий, — зовні він вигідно відрізнявся від усіх інших — витончений інтелігент, так само мало схожий на убивцю, як і Клайд, і проте він був засуджений за те, що отруїв багатого старика і потім намагався заволодіти його майном. Дивлячись на нього, Клайд ніяк не міг би подумати, що він учинив такий страшний злочин.

Це був ввічливий, люб'язний чоловік, який першого ранку, помітивши Клайда, підійшов до нього і спитав: — Страшно? — таким ласкавим, співчутливим тоном, що Клайд не міг не відчути цього, хоч від жаху зовсім заціпенів, боявся навіть ворушитися, навіть думати.

Підкоряючись цьому почуттю жаху, усвідомленню, що він загинув, Клайд відповів:

— Так, ніби страшно.

І одразу сам здивувався з свого принизливого признання, і саме через те, що в цій людині було щось підбадьорливе, пошкодував за своїми словами.

— Адже ваше прізвище — Гріфітс?

— Так.

— А моє — Ніколсон. Не бійтеся. Скоро звикнете.

Він усміхнувся блідою ласкавою посмішкою. Але в очах у нього посмішки не було.

— Та ні, не так уже мені страшно, — заперечив Клайд, намагаючись згладити враження від своєї першої, надто поквапної відповіді.

— Ну, тим краще. Не вішайте носа. Нам не можна розпускатися, бо інакше тут зовсім збожеволієш. Краще намагайтесь якнайбільше наковтатися свіжого повітря. Походіть швидким кроком. Побачите, як це допомагає.

Він відійшов на кілька кроків і почав виконувати різні гімнастичні вправи для рук, а Клайд, усе ще не оволодівши собою, залишився стояти на тому ж місці, повторюючи мало не вголос: «Нам не можна розпускатися, бо інакше тут зовсім збожеволієш». Справедливі слова, — хіба не відчув він цього в першу свою ніч у тюрмі? Саме так— збожеволієш. Або замучить на смерть повсякчасне споглядання чужих трагедій, їхня страшна, руйнуюча сила. Та чи довго йому доведеться терпіти це? Чи надовго вистачить у нього сил?

Та минув день чи два, і він переконався, що не все в цій Оселі смерті таке похмуре, як йому здалося спочатку; не все в ній є суцільним жахом — зовні принаймні. Справді, незважаючи на близькість смерті, що тяжіла над кожним мешканцем тюрми, тут жартували, сміялися, глузували, навіть грали, сперечалися на всі можливі теми від смерті до жінок і спорту, змагалися в різних відтінках людського дотепу чи його відчутності,— усе це відповідно до досить низького загального рівня розвитку.

Зразу ж після сніданку ті, хто не потрапляв у першу чергу на прогулянку, бралися звичайно до шашок чи карт. Це не означає, що гравці виходили з своїх камер і сідали вдвох за одну дошку чи здавали партнерам карти з однієї колоди: ні, просто тюремник давав кожному любителеві шашок дошку, але без фігур. У них не було потреби. Один з гравців оголошував перший хід: f2—e1. Усі горизонтальні ряди кліток позначалися цифрами, а вертикальні — буквами. Ходи відзначалися олівцем.

Другий гравець, відмітивши на своїй дошці хід противника і вивчивши, як він відбився на його становищі, в свою чергу оголошував: е7—f5. Якщо траплялися охочі взяти участь у грі на боці того чи іншого з гравців, кожному теж приносили дошку та олівець. І тоді можна було почути голос, скажемо, «Коротуна» Брістола, зацікавленого в перемозі «Голландця» Суїгхорта, який сидів через три камери від нього:

— Не раджу, Голландець. Почекай хвилинку, тут можна краще піти.

І гра тривала під крики, насмішки, регіт, суперечки з приводу кожного промаху чи успіху. Так само грали і в карти. Тут теж кожний партнер залишався замкненим у себе в камері, проте інтерес до гри від цього не зменшувався.

Та Клайд не любив карт і не мав задоволення від брутальних балачок, що тривали годинами. Крім Ніколсона, всі навколо вправлялися в непристойних і навіть образливих висловах, які різали його вуха. До Ніколсона його вабило. Через якийсь час йому стало здаватися, що близькість адвоката, дружні розмови з ним під час прогулянки, коли вони потрапляли в одну групу, допоможуть йому стерпіти все це. Ніколсон був найінтелігентнішим, найпристойнішим з усіх в’язнів тюрми. Всі інші дуже відрізнялися від нього: вони або похмуро мовчали, або, — що бувало частіше, — говорили один з одним, але їхні розмови здавалися Клайдові надто похмурими, грубими чи незрозумілими.

Минав другий тиждень його перебування в тюрмі, і завдяки Ніколсону він уже став почувати себе трохи твердіше, але ось настав день, призначений для страти Паскуале Кутроне, італійця з Брукліна, який убив рідного брата за те, що той намагався звести його дружину. Він був ув'язнений в одній з камер біля схрещення коридорів, і Клайд чув, що від страху його розум трохи помутився. В усякому разі, його ніколи не виводили на прогулянку разом з іншими. Але Клайд добере запам’ятав його обличчя, яке бачив, проходячи мимо, — жахливе, схудле обличчя, немовби розрізане натроє двома глибокими борознами — тюремними зморшками горя, — що проходили від очей до куточків рота.

Як і того вечора, коли Клайда було доставлено в тюрму, Паскуале враз почав молитися і молився, невгаваючи, день і ніч. Потім виявилося: його попередили, що він має померти на наступному тижні. Після цього він і почав повзати по камері рачки, цілувати підлогу і лизати ноги Христові на невеликому бронзовому розп’ятті. Кілька разів його відвідували брат і сестра, які недавно приїхали з Італії, і для побачення з ними його виводили в стару Оселю смерті. Але навколо шепотілися, що потьмарений розум Паскуале вже не може сприйняти ніякої родинної розради.

Цілий день і цілу ніч, крім цих годин побачення, він повзав уперед і назад і бурмотів молитви, і ті з ув’язнених, хто не міг заснути і читав, щоб згаяти час, повинні були безперестанку слухати його бурмотіння і постукування чоток, на яких він відлічував незчисленні «Отче наш» та «Ave Maria».

І так без кінця, без кінця-краю, хоч часом і лунав звідкілясь жалібний голос: «О господи, хоч би він поспав трохи!» І знову глухий стукіт земного поклону — і знову молитва, і так аж до передодня страти, коли Паскуале перевели в стару Оселю смерті, де, як Клайд довідався пізніше, відбувалися останні прощання, якщо було з ким прощатися. Крім того, засудженому надавалося кілька годин спокою і самотини, щоб він міг приготувати свою душу до побачення з творцем.

Але страхітливий стан заволодів цієї ночі усіма мешканцями останньої Оселі. Майже ніхто не доторкнувся до вечері, про що доводили віднесені підноси. В камерах панувала тиша, дехто молився напівголосно, знаючи, що і йому в недалекому майбутньому судилося те саме. Потім з одним італійцем, засудженим за вбивство сторожа в банку, стався нервовий припадок: він почав волати, поламав свій стілець і стіл об прутки грат, на клапті подер простирало на ліжку і навіть намагався задушити себе, але його зв’язали і понесли в інше відділення тюрми, де лікар мав установити його осудність.

Інші під час цієї метушні бігали туди й назад по своїх камерах і твердили молитви; дехто кликав тюремників, вимагаючи, щоб було наведено порядок. А Клайд, який ніколи ще не переживав і не уявляв собі нічого схожого, невгамовно тремтів від страху та огиди. Усю цю ніч, останню ніч життя Паскуале Кутроне, він лежав на своєму ліжку, відганяючи кошмари. Ось вона яка тут смерть: люди кричать, моляться, божеволіють, але страшна процедура, незважаючи ні на що, відбувається своїм звичаєм. О десятій годині, щоб заспокоїти тих, хто ще залишався жити, принесли холодну закуску, але ніхто не став їсти, крім китайця напроти Клайда.

А на світанку другого дня, точно о четвертій, тюремні служителі, виконуючи свій жахливий обов’язок, безшумно з’явилися в центральному коридорі і затягнули важкі зелені завіси перед гратами камер, щоб ніхто не побачив, як сумна процесія пройде з старої Оселі смерті в кімнату страти. Але це не допомогло: Клайд і всі інші в'язні прокинулися від першого ж звуку.

Ось вона, страта! Година смерті пробила. Це був сигнал. Ті з ув'язнених, яких страх, чи каяття, чи природжене релігійне почуття спонукали шукати захисту і розради у вірі, стояли навколішки і молилися. Інші просто ходили по камері, бурмотіли щось про себе. А хтось скрикував раз у раз, не справившись з гарячковим приступом жаху.

Клайд же немовби отупів і онімів. Навіть думки в нього завмерли. Зараз там, у тій кімнаті, уб’ють людину. Стілець, цей стілець, який від першого дня стояв перед ним невідчепним кошмаром, він тут, Зовсім близько. Та адже і мати, і Джефсон казали, що його строк настане дуже нескоро, якщо тільки… якщо взагалі настане… якщо… якщо…

Нові звуки. Чиїсь кроки вперед і назад коридором. Десь далеко грюкнули двері камери. А це відчиняються двері старої Оселі,— цілком ясно, бо тепер чути голос, голоси… поки що у вигляді невиразного гулу. От іще голос, чіткіший, наче хтось читає молитву. Зловісне човгання підошов — процесія іде коридором.

— Боже, змилуйся над нами! Ісусе, змилуйся!

— Маріє! Преблага мати Маріє! Мати милосердна, молися за мене! Ангел-хранителю, молися за мене!

— Свята Маріє, молися за мене! Святий Йосипе, молися за мене! Святий Амвросію, молися за мене! Усі святі і ангели, моліться за мене!

— Святий Михаиле, молися за мене! Ангел-хранителю, молися за мене!

То був голос священика, який супроводжував засудженого на смерть і напучував його святими словами. А той, казали, давно не при своєму розумі. Та адже ось і його голос теж чути. Так, його. Клайд упізнав цей голос. Останнім часом він досить часто чув його. Ось зараз відчиняться ті, другі двері. Він загляне туди — чоловім, засуджений померти, — так скоро, так скоро… побачить… усе побачить… цей шолом… ці ремені. О, Клайд уже добре знає, які вони на вигляд, хоч йому, може, ніколи не доведеться надіти їх… може…

— Прощай, Кутроне! — хрипкий, зривистий голос з якоїсь камери недалеко. Клайд не міг визначити, з якої саме. — Щасливої дороги у кращий світ!

І зразу інші голоси підхопили:

— Прощай, Кутроне! Бережи тебе господь, ХОЧ ти не розмовляєш по-англійському.

Процесія пройшла. Грюкнули ті двері. Ось він уже там. Зараз його, напевно, прив'язують ременями. Запитують, чи не хоче він сказати ще що-небудь, — він, який не при своєму розумі. Тепер, напевно, ремені вже закріпили. Наділи шолом. Ще мить, ще одна мить, і…

Тут, — хоч Клайд у цей момент не помітив чи не зрозумів, — усі лампочки в камерах, у коридорах, по всій тюрмі враз мигнули, — через чиюсь дурість чи недоумство електричний стілець діставав струм від тієї ж мережі, що й освітлення. І одразу ж хтось відізвався:

— Ось воно. Готово. Капут хлопцеві.

І хтось інший:

— Так, зіграв у ящик, бідолаха.

А через хвилину лампочки мигнули знову, і через півхвилини ще раз, третій.

— Так. Ну, от і кінець.

— Так. Тепер він уже бачить, що там, на тому світі, робиться.

І потім тиша — замогильне мовчання. І тільки зрідка чути, як хтось шепоче молитву. Але Клайда б'є якийсь страшний, моторошний дрож. Він не сміє навіть думати, не те що плакати. Виходить, ось як це буває… Затягують зелені завіси. А потім… потім… Паскуале немає більше. Тричі мигнуло світло. Це коли пропускали струм, ясно. Як він молився всі ці ночі! Як стогнав! Скільки бив земних поклонів! І адже тільки хвилину тому він ще був живий — ішов он там, коридором. А зараз помер. А коли-небудь і він… він сам… хіба можна поручитися, що цього не буде? Хіба можна?

Він лежав ницьма, уткнувшись обличчям у подушку, і весь тремтів. Пройшли тюремники і відтягли зелені завіси — так спокійно, такими впевненими, жвавими порухами, неначе б у світі зовсім не було смерті. Потім він почув розмову в коридорі; зверталися не до нього— він надто осторонь тримався до цього часу, а до когось з його сусідів.

Бідолашний Паску але! Треба б взагалі скасувати смертну кару. Начальник тюрми так вважає. І вони теж. Начальник навіть подав клопотання про скасування страти.

Але Кутроне, Кутроне! Як він молився! А тепер його вже немає. Камера його порожня, і скоро в неї ув'язнять іншого, а рано чи пізно і його не стане. І тут, у цій камері, теж був інший… багато інших… таких самих, як і він, як Кутроне… і вони лежали на цій самій койці. Він підвівся, пересів на стілець. Але той… ті… теж сиділи на цьому стільці. Він схопився — і знову кинувся на койку. Боже мій! Боже мій! Боже мій! — повторював він про себе, і відразу пригадав того ув’язненого, який налякав його в перший раз. Він ще тут. Але незабаром і його не стане. І так буде з усіма… можливо, і з ним, якщо тільки… якщо тільки…

Це була перша страта при Клайді.

РОЗДІЛ XXXI

Тимчасом здоров'я Ейси поправлялося погано, і минуло аж чотири місяці, поки він зміцнів настільки, що міг хоч би сидіти на ліжку, і м-с Гріфітс дістала можливість ізнову подумати про свої виступи. Але за цей час інтерес у публіки до неї і до долі її сина значно підупав. У Денвері не знайшлося газети, яка вважала б вигідним для себе фінансувати її поїздку. Щождо жителів того району, де вчинився злочин, вони, правда, ще досить добре пам'ятали всю справу і до самої м-с Гріфітс ставилися співчутливо, але на сина її дивилися, як на злочинця, що дістав кару по заслузі, і через те вважали, що апеляцію взагалі нема чого подавати, а якщо її буде подано, то на неї мусять відповісти відмовою. Ото ще ці злочинці з своїми безконечними апеляціями!

А в оселі Клайда страта проходила за стратою, але кожного разу він з жахом переконувався, що до таких речей не звикають. Було страчено наймита Маурера за вбивство хазяїна, офіцера Райордан за вбивство дружини, — і яким бравим воякою він здавався ще за хвилину до смерті! Далі в тому місяці настала черга китайцю, в якого чомусь усе це особливо затягнулося (пішов він на смерть, нікому нічого не сказавши на прощання, хоч відомо було, що кілька слів по-англійському він знає). Потім пішов Леррі Донех'ю, солдат експедиційної армії; цей хоробро крикнув перед тим, як двері зачинилися за ним:

— Прощайте, хлопці! Бажаю щастя!

А далі… о, це було найжахливіше, найтяжче для Клайда, — здавалося навіть, що після цього у нього невистачить сил тягнути далі гнітючу лямку тюремного існування, — настала черга Міллера Ніколсона. За ці п'ять місяців вони так звикли гуляти разом, розмовляти, іноді переговорюватися, сидячи в своїх камерах, і Ніколсон радив йому, які книги читати, і дав одну дуже цінну вказівку на випадок перегляду справи і повторного суду, а саме: всіма засобами протестувати проти прилюдного оголошення листів Роберти на тій підставі, що сила їх емоціонального впливу на будь-який склад присяжних перешкоджає тверезій і неупередженій оцінці фактів, про які в них мовиться, і домагатися, щоб їх не оголошували повністю, а зробили вибірки по суті і тільки ці вибірки дали присяжним на розгляд.

— Якщо вашим адвокатам пощастить переконати апеляційний суд у справедливості такої вимоги, можете вважати свою справу виграною.

Клайд одразу ж зажадав особистого побачення з Джефсоном і переказав йому це міркування, яке Джефсон визнав цілком розумним і сказав, що вони з Белнепом неодмінно використають його при складанні апеляційної скарги.

Але одного разу тюремник, замикаючи Клайда після повернення з прогулянки, кивнув головою в бік камери Ніколсона і шепнув:

— Наступна черга — його. Він вам сказав? Через три дні.

Клайд здригнувся — на нього немов дихнуло крижаним холодом від цієї звістки. Тільки-но вони гуляли разом, розмовляючи про нового ув’язненого, що прибув сьогодні,— угорця з Утіки, який спалив у печі свою полюбовницю і сам потім признався. Це був величезний, тупий, неосвічений хлоп’яга з обличчям химери. Ніколсон казав, що в ньому безумовно більше від тварини, ніж від людини. Але про себе Ніколсон так і не сказав ні слова. Через три дні! А він так спокійно гуляв і розмовляв, неначе б нічого особливого не повинно було статися, хоч, з слів тюремника, його попередили ще напередодні.

І наступного дня він поводився так само: гуляв, розмовляв, ніби й не було нічого, дивився на небо і дихав свіжим повітрям. Зате Клайд, який цілу ніч не міг заснути від самих тільки думок про це, крокуючи поруч нього, почував себе зовсім розбитим і хворим, нездатним розмовляти, і тільки думав: «І він ще може гуляти! І здаватися таким спокійним! Що ж це за людина така?» — і завмирав від благоговійного жаху.

Другого ранку Ніколсон не вийшов на прогулянку: він сидів у себе в камері і рвав листи, силу-силенну яких він одержував звідусюди. Близько полудня він гукнув Клайдові, який сидів через дві камери від нього:

— Я вам тут дещо посилаю на пам'ять.

І жодного слова про те, що на нього чекало.

Наглядач передав Клайдові дві книги: «Робінзона Крузо» і «Тисячу й одну ніч». Увечері Ніколсона перевели в стару Оселю смерті, а на світанку повторилася звичайна процедура: зелені завіси, кроки зловісної процесії по коридору — все те, що було вже так добре знайоме Клайду. Але цього разу він сприймав це інакше, особливо глибоко, з особливою мукою. І перед тим як грюкнули двері,— голос:

— Бережи вас усіх бог, друзі! Бажаю вам щасливо вибратися звідси.

А потім та страшна тиша, яка завжди настає під кінець.

Для Клайда почався період цілковитої самітності. Не було тепер нікого — жодної людини, яка хоч скільки-небудь була йому близька. Йому залишалося тільки думати, або читати, або удавати, ніби він цікавиться розмовами навколишніх, бо насправді відчувати до них інтерес він не міг. Склад його розуму був такий, що коли йому щастило відвернутися думкою від своєї нещасної долі, його більше вабило до мрій, ніж до дійсності. Йому більше подобалося читати легкі романтичні твори, що змальовували той світ, в якому йому хотілося б жити, ніж книги, що нагадували про сувору непривабливість теперішнього життя, не кажучи вже про його життя в тюрмі. А що чекало його попереду? Він був такий самітний! Тільки листи від матері, брата і сестер порушували його самітність. Та в Денвері все було не гаразд: здоров'я Ейси не поправлялося, мати не могла ще й думати про повернення. Вона підшукувала собі яке-небудь діло, яке можна було б сполучити з доглядом за хворим»— заняття в релігійній школі, приміром. Але вона звернулася до преподобного Мак-Міллана, молодого священика, з яким познайомилася під час своїх виступів у Сіракузах, і просила його побувати в Клайда. Це дуже добра, великої душі людина. І вона переконана, що Клайд знайде в ньому підтримку і опору в ці гіркі дні, коли сама вона не може бути поруч нього.

Ще в той час, коли м-с Гріфітс шукала допомоги у клерикальних авторитетів округу, — що, як відомо, закінчилося невдачею, — вона зустріла преподобного Данкена Мак-Міллана. Це було в Сіракузах, де він очолював маленьку незалежну церковну громаду, що не належала ні до одної певної секти. Він був молодий і так само, як Ейса і вона, священствував, не маючи духовного сану, проте в нього був набагато енергійніший і палкіший релігійний темперамент. Ще до появи на сцені м-с Гріфітс він багато читав про Клайда та про Роберту і вважав ухвалений вирок справедливим, що не викликав жодних сумнівів. Але горе м-с Гріфітс і її метання, її розшуки допомоги глибоко зворушили його.

Він сам був відданим сином. І завдяки своїй високопоетичній та емоціональній, незважаючи на придушену сексуальність, вдачі він був одним з небагатьох жителів цього північного краю, якого по-справж-ньому схвилювали обставини злочину, приписуваного Клайду. Ці листи Роберти, сповнені пристрасті і муки! Це сумне її життя в Лікурзі і в Більці! Скільки разів він замислювався над усім цим ще до своєї зустрічі з м-с Гріфітс! Прості і високі чесноти, носіями яких були, видимо, Роберта та її рідні у тихому поетичному маленькому світі, звідки вони вийшли! Винуватість Клайда, здавалося, не підля~ гала сумніву. Та ось несподівано з’являється м-с Гріфітс, нужденна, прибита горем, і стверджує, що син її не винуватий. А десь там, у тюремній камері, сидить приречений на смерть Клайд. Чн можливо, що через нещасний збіг обставин було допущено судову помилку, і Клайда засуджено безневинно?

Мак-Міллан — людина виняткового темпераменту, — він був невгамовний, не знав компромісів. Справжній св. Бернар, Савонарола, св. Симеон, Петро Пустельник наших днів. Усі форми життя, мислення, суспільної організації для нього були словом, виявом, диханням господнім. Саме так, і не інакше. Проте в його уявленні про світ знайшлося місце і для диявола з його сатанинською злістю — Люцифера, вигнаного з раю. Любив він розмірковувати про Нагірну проповідь, про св. Іоанна, який бачив Христа і витлумачив слово його: «Хто не зі мною, той проти мене; хто не збирає зі мною, той марнує». Загалом це була своєрідна, сильна, багата, неспокійна, добра і по-своєму прекрасна душа, сповнена прагнення до справедливості, недосяжної на землі.

М-с Гріфітс, розмовляючи з ним, наполегливо нагадувала, що й Роберта була не безгрішна. Хіба не погрішила вона разом з Клайдом? Як же можна повністю виправдувати її? Тут велика юридична помилка. Її сина засуджено несправедливо, і все через жалісливі, а проте сповнені романтики листи цієї дівчини, листи, які взагалі не треба було показувати присяжним. Мужчини, стверджувала м-с Гріфітс, нездатні судити справедливо і неупереджено там, де мовиться про горе молодої і гарної дівчини. Вона досить уже переконалася б цьому на своїй місіонерській роботі.

Ця думка здавалася преподобному Данкену істотною і вірною. А м-с Гріфітс тимчасом продовжувала: коли б який-небудь авторитетний і справедливий посланець божий відвідав Клайда і силою своєї віри і божого слова змусив би його зрозуміти те, чого він до цього часу не розуміє і чого вона, як мати, до того ж пригнічена горем, не має сили пояснити йому, — всю глибину і всю ганьбу його гріха з Робертою і все, чим загрожує цей гріх його безсмертній душі в цьому світі і в потойбічному, — він би пройнявся вдячністю, вірою і повагою до бога, і все зло, яке він учинив, було б змите. Адже все одно, чи вчинив він приписуваний йому злочин чи ні,— вона упевнена, що ні! — але тепер йому загрожує електричний стілець, загрожує небезпека закінчити своє земне існування і стати перед творцем з душею, яку обтяжує смертний гріх перелюбства, не кажучи вже про брехню і двоєдушність, що в них він винуватий не тільки перед Робертою, а й перед тією, іншою дівчиною з Лікурга. А визнання своїх помилок і каяття очистять його від цієї скверни. Тільки б урятувати його душу, і тоді зона — та й він — знайдуть спокій.

І от після двох благальних листів від м-с Гріфітс, уже з Денвера, де вона описувала йому самотність Клайда і те, як він потребує допомоги й поради, преподобний Данкен вирушив до Оберна. І, пояснивши начальникові тюрми справжню мету своїх відвідин, — врятування душі Клайда заради його власного благополуччя і благополуччя його матері і на славу божу, — дістав право доступу в Оселю смерті і в камеру Клайда. Біля самих дверей він почекав трохи, розглядаючи камеру і жалюгідну постать Клайда, який скрутився калачиком на койці з книгою в руці. Далі Мак-Міллан припав своїм довгим худорлявим тілом до прутків грат і без усякого вступу, схиливши голову в молитовному пориві, почав:

— «Помилуй мене, боже, по великій милості твоїй і по безлічі щедрот твоїх згладь беззаконня мої.

Многократно омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисть мене.

Бо беззаконня мої я визнаю і гріх мій завжди передо мною…

Тобі, тобі єдиному згрішив я і лукаве перед очима твоїми вчинив, так що ти праведен у вироку твоєму і чистий у суді твоєму.

От я в беззаконні зачатий і в гріху породила мене мати моя.

От ти полюбив істину в серці і всередину мене явив мені мудрість твою.

Окропи мене гісопом, і буду чистий; омий мене, і буду біліший від снігу.

Дай мені почути радість і веселість, і зрадіють кості, тобою засмучені.

Відверни лице твоє від гріхів моїх і згладь усі беззаконня мої.

Серце чисте сотвори в мені, боже, і дух правий онови всередині мене.

Не відкинь мене від лиця твого і духа твого СВЯТОГО не Е1ДН1МЙ від мене.

Поверни мені радість спасіння твого і духом владицьким укріпи мене.

Навчу беззаконних шляхам твоїм, і нечестиві до тебе звернуться.

Визволи мене від крові, боже, боже спасіння мого, і язик мій звеличить правду твою.

Господи! Одверзи уста мої, і уста мої оповістять хвалу твою.

Бо жертви ти ке бажаєш — я дав би її; всеспаленню не благоволиш.

Жертва богові — дух скрушений; серця скрушеного і смиренного ти не знехтуєш, боже».

Він замовк тільки тоді, коли своїм звучним, надзвичайно багатим інтонацією голосом дочитав 50-й псалом до кінця. У цей час Клайд, нічого не розуміючи, спочатку сів на койці, потім, приваблений чарівністю цього по-юнацькому стрункого, міцного на вигляд, хоч і блідого чоловіка, підвівся і підійшов до дверей, — і, бачачи це, гість підвів голову і промовив:

— Клайд, я приніс вам милость і спасіння господнє. Він покликав мене — і от я тут. Він послав мене сповістити вас, що коли гріхи ваші червоні, мов кров, вони стануть білі, мов сніг. І якщо вони багряні, мов пурпур, убіляться, мов руно. Давайте ж поміркуємо про силу господа бога.

Він помовчав, ласкаво дивлячись на Клайда. Ясна, трохи мрійлива юнацька напівусмішка грала на його губах. Його принаджувала молодість і стриманість Клайда, а той теж дедалі більше піддавався чарівності незвичайного гостя. Ще один новий священик, звичайно. Але зовсім не схожий на тюремного пастора, в якому не було нічого привабливого і симпатичного.

— Мене звуть Данкен Мак-Міллан, — сказав він, — і я з Сіракуз, де працюю на славу господа. Це він послав мене сюди, він і вашу матір навернув до мене. З її слів я зрозумів, що вона думає про вашу справу. З газет довідався, що ви самі казали. І мені відомо, чому ви тут. Та я тут для того, щоб дати вам радість і веселість духовну.

І він раптом навів третій стих з 12-го псалма:

— «Доки мені складати поради в душі моїй, скорбота в серці моєму день і ніч». Це псалом дванадцятий, стих третій. А от і ще слова, які спливають у моїй пам’яті,— слова, які я мушу сказати вам. Це теж з біблії — псалом дев’ятий: «Говорить у серці своєму: не похитнуся; в рід і рід не трапиться мені зла». Але от вам трапилося зло. Усім нам, нечестивим, не минути цього. А от і ще слова, які вам корисно почути, — це з дев’ятого псалма, стих тридцять другий: «Говорить у серці своєму: забув бог, закрив обличчя своє, не побачить ніколи». Але мені звелено сказати вам, що бог не закрив обличчя свого. Мені звелено навести вам ще ось оці слова з сімнадцятого псалма:

«Вони повстали проти мене в день лиха мого, але господь був мені опорою.

Він простягнув руку з височини і взяв мене і витяг мене із вод багатьох; урятував мене від ворога мого сильного і від ненавидячих мене, які були сильніші за мене.

Він вивів мене на просторе місце і врятував мене, бо він благоволить до мене».

— Клайд, усе це слова, звернені до вас. Вони спадають мені на думку тут у розмові з вами, немовби хтось пошепки підказує мені їх. Я тільки рупор, що доносить ці слова, сказані безпосередньо для вас. Спитайте ж поради у власного серця. Зверніться з пітьми до світла. Розіб'ємо кайдани горя і смутку; розженемо тінь і морок. Ви погрішили. Господь може простити вам і простить. Покайтеся. Прийдіть до того, хто створив цей світ і охороняє його. Він не відхилить ваших молитов, не знехтує вірою вашою. Зверніться до господа — всередині себе, не поки даючи цих тісних стін, і скажіть: «Боже, допоможи мені! Боже, почуй мою молитву! Боже, дай світло очам моїм!»

Чи ви думаєте, що немає бога, що він не відповість вам? Моліться! В біді звертайтесь тільки до нього, ні до мене, ні до кого іншого. Тільки до нього одного. Моліться. Говоріть з ним. Благайте його. Повідайте йому правду і просіть його про допомогу. І якщо тільки в душі своїй ви по-справжньому зазнаєте каяття в учиненому злі, воістину, воістину ви почуєте його і відчуєте — це так само вірно, як те, що я зараз стою перед вами. Він візьме вас за руку. Він увійде в цю камеру і ввійде в душу вашу. Ви впізнаєте його з того світла і спокою, якими сповняться ваш розум і ваше серце. Моліться. А якщо ви відчуєте, що я можу що-небудь зробити для вас — помолитися з вами, зробити якусь послугу, просто полегшити на якийсь час вашу самотність, — вам треба тільки покликати мене, хоч би поштовою листівкою. Я дав слово вашій матері і ладен зробити все, що тільки в моїх силах. Моя адреса є у начальника тюрми.

Він спинився, промовляючи останні слова особливо значуще і переконливо, бо досі в погляді Клайда було більше цікавості і здивування, ніж будь-яких інших почуттів.

Але юний, майже хлоп'ячий вигляд Клайда і якийсь жалісний, безпорадний вираз, що не покидав його після від’їзду матері і страти Ніколсона, примусили Мак-Міллана тут же додати:

— Пам'ятайте, я завжди до ваших послуг. У мене багато роботи в Сіракузах, але я охоче припиню її, як тільки довідаюся, що можу ще чим-небудь бути вам корисним.

З цими словами він повернувся, немов хочучи піти. Але Клайд, уже зачарований ним — тією атмосферою життя, впевненості і добра, якою враз війнуло від священика серед постійного напруження, страху та самітності, що весь час мучили його в тюрмі,— гукнув услід Мак-Міллану:

— Не йдіть ще! Будьте ласкаві, не йдіть. Це так добре з вашого боку, що ви приїхали відвідати мене, і я вам такий вдячний. Мені мати писала, що ви, може, приїдете. Тут, знаєте, дуже тоскно. Можливо, я не дуже замислювався над тими речами, про які ви тут казали, але це тому, що я за собою не почуваю тієї провини, яку мені приписують. Та я дуже шкодую про багато чого. І, звичайно, кожний, хто сюди потрапляє, платиться дуже гірко.

Погляд у нього був напружений і сумний.

І Мак-Міллан, тільки зараз глибоко, по-справжньому зворушений, поспішив відгукнутися:

— Не сумуйте, Клайд. Я знову приїду до вас не пізніше, як через тиждень, адже тепер я бачу, що потрібний вам. Я не того прошу вас молитися, що вважаю вас винуватим у смерті Роберти Олден. Цього я не знаю. Ви мені ще нічого не казали. Всі ваші гріхи і всі ваші печалі відомі тільки вам та господу богу. Але я знаю, що ви маєте потребу в духовній підтримці, а це ви знайдете — вірте мені. «І буде господь захистом стражденному, захистом у годину лиха».

Він усміхнувся так, неначе вже по-справжньому полюбив Клайда. І Клайд, на чималий свій подив, відчув це і відповів, що тепер йому нічого не треба, він тільки просить повідомити матір, що здоровий, і, якщо можна, нехай хоч трошки підбадьорить її. Листи від неї надходять дуже сумні. Вона надто тривожиться за нього. Правду кажучи, він і сам почуває себе поганувато останні дні — тяжко і тривожно на душі. Що ж, не дивно. Слово честі, якщо молитва може дати йому хоч трохи душевного спокою, він з радістю молитиметься. Мати завжди прагнула привчати його до цього, та, сором признатися, він не дуже прислухався до її порад. Вигляд у Клайда був пригнічений і похмурий — обличчя його давно вже набрало землистого відтінку, характерного для ув'язнених.

І преподобний Данкен Мак-Міллан, остаточно розчулений його жалюгідним становищем, відповів:

— Нічого, Клайд, не сумуйте. От побачите, спокій і благодать зійдуть на вашу душу. Я в цьому не сумніваюся. У вас, я бачу, є біблія. Розкрийте псалтир на будь-якій сторінці і читайте п'ятдесят перший псалом, дев'яносто перший, двадцять третій. Розкрийте євангеліє від Іоанна, прочитайте його від початку до кінця. Думайте і моліться — думайте про все, що вас оточує: про місяць, зорі і сонце, про дерева і море, про ваше власне серце, що колотиться, про ваше тіло, про вашу силу, і спитайте себе: хто все це створив? Звідки взялося воно? І якщо не знайдете пояснення, спитайте себе ще: невже у творця всього цього — і вас у тому числі,— хто б він не був, де б не перебував, невистачить мудрості і милосердя і сили допомогти вам у годину, коли ви маєте потребу в допомозі, просвітити вас, утішити і вказати вам шлях? Тільки спитайте себе: хто ж творець цього зримого світу? А потім зверніться до нього, творця всього сущого, і в нього шукайте відповіді, як бути і що робити. Не піддавайтеся сумнівам. Запитуйте — і ви дістанете відповідь. Запитуйте вдень і вночі. Схиляйте голову, моліться і чекайте. Воістину він не залишить вас. Я знаю, бо сам знайшов спокій душевний.

Він пильно подивився на Клайда, немов намагаючись передати йому свою віру, потім усміхнувся і пішов. А Клайд задумався, притулившись до грат. Творець! Його творець! Творець світу!.. Запитуйте і дістанете відповідь.

І все-таки ще жило в ньому колишнє недовір'я до релігії та її наслідки — пам ять про повсякчасні та марні молитви і проповіді батька й матері. Невже ж тепер і він звернеться по розраду до релігії, тільки через те, що йому так тяжко і страшно? Ні вже. Або в усякому разі не в такій формі.

Та все ж преподобний Данкен Мак-Міллан— його темперамент і натхненна сила його переконання, його юнацька струнка постать, обличчя, очі — усе це справило на Клайда таке глибоке враження, якого ніколи не справляв жодний проповідник чи священнослужитель. Віра цієї людини зацікавила, заполонила і немов загіпнотизувала його, хоч він і не знав, чи зуміє сам коли-небудь до краю пройнятися такою вірою.

РОЗДІЛ XXXII

Яких-небудь півтора роки тому людина типу преподобного Мак-Міллана навряд чи могла б вразити Клайда силою духу і релігійного переконання (адже він з дитячих років звик до таких речей), але тепер це справило на нього зовсім інше враження. Сидячи за гратами, оддалік від світу, змушений через обмеженість тюремного життя шукати притулку і втіхи у власних думках, Клайд, як і кожний інший в таких обставинах, повинен був зосередитися на своєму минулому, теперішньому і майбутньому. Та про минуле згадувати було надто важко. В ньому все пекло і палило. А теперішнє (його безпосереднє оточення) і майбутнє з грізною перспективою того, що мусить статися, якщо апеляція не матиме успіху, однаково лякали його пробуджувану свідомість.

І сталося те, що неминуче буває при пробудженні свідомості, затьмареної тривогою. Від того, що викликає страх чи зненависть, але є невідхильним, вона звертається до того, що обіцяє надію чи хоча б втішає мрією. Але на що міг сподіватися Клайд, про що мріяти? Завдяки ідеї, поданій Ніколсоном, єдиний шанс на порятунок полягав для нього в ухвалі про перегляд справи, і коли б новий суд визнав за можливе виправдати його, він міг би поїхати куди-небудь якнайдалі—в Австралію, Африку чи Мексіку і там, — прибравши інше ім'я, відмовившись від честолюбних домагань, пов'язаних з життям вищих кіл суспільства, життям, яке ще так недавно вабило його, — тихо і скромно почати нове життя. Та шлях до цих мрій, що подавали йому надію, заступала грізна примара — можлива відмова апеляційного суду передати справу на новий розгляд. Це цілком можливо — після бріджбурзького суду. І тут, як у тому сні, коли він, відступаючи від кубла змій, наткнувся на рогате чудовище, поставало перед ним страшне видиво — стілець з кімнати в кінці коридора. Той стілець! Ремені і струм, від якого так методично мигтіло світло в Оселі смерті. Думка про те, що коли-небудь доведеться переступити поріг цієї кімнати, була йому нестерпна. І все-таки — а що, як апеляція зустріне відмову? Ні! Не треба думати про це.

Та коли не про це, то про що ж тоді думати? Це питання і мучило Клайда, коли прийшов преподобний Данкен Мак-Міллан і почав закликати його звернутися безпосередньо до творця всього живого з благанням, яке (він запевняв у цьому) не могло залишитися без відповіді. І от як просто розв’язується це питання!

— «Дано вам пізнати світ божий», — наполягав Мак-Міллан словами апостола Павла, і потім, наводячи окремі фрази з послань до корінфян, галатів, ефесян, доводив, як легко Клайдові — якщо тільки він захоче виконувати всі його напучування і молитися — пізнати «світ божий, що найвищий від усякого розуму», і втішитися ним. Бо світ цей з ним і навколо нього. Треба тільки шукати; признатися в слабкостях і помилках душі своєї і принести каяття. «Просіть, і дано вам буде; шукайте, і знайдете; стукайте, і відкриється вам. Бо кожний, хто просить, одержує; і шукаючий знаходить; і хто стукає, тому відчиняють. Чи є між вами така людина, яка, коли син її попросить хліба, подала б йому камінь? І коли попросить риби, подала б йому змію?» — Так, зосереджено і натхненно, повторював він святі слова.

І все ж перед Клайдом незмінно стояв приклад його батька й матері. Чого вони досягли в житті? Не дуже ж допомогли їм молитви. Ось і тут він поки що не помічав, щоб молитва допомогла його товаришам по ув’язненню, хоч більшість з них щиро слухала молитви і напучування католицького священика, рабина і пастора, які щодня по черзі відвідували тюрму. Все одно, в призначений строк кожний ішов на смерть — хто нарікаючи, хто з протестом, хто збожеволівши, як Кутроне, хто байдуже. Щодо Клайда, то він досі не звертав ніякої уваги на священиків. Нісенітниця! Фантазія! А чому? Цього він ке міг би сказати. Та от преподобний Данкен Мак-Міллан. Його ясний лагідний погляд. Його мелодійний голос. Його віра. Вона і зворушила, і зацікавила Клайда. А може… може? Він такий самітний, такий нещасний, так потребує допомоги.

І хіба неправда (настільки вже вплинули повчання Мак-Міллана), що коли б він провадив порядніше життя, — більше прислухався до слів і настійних вимог матері, не ходив би в той будинок розпусти в Канзас-Сіті, не переслідував би своїми домаганнями Гортеизію Брігс, а згодом Роберту, думав би тільки про роботу і заощадження, як, певно, більшість людей, — усе склалося б для нього набагато краще. Але, з другого боку, нема чого заперечувати наявність владних бажань і прагнень, які так важко подолати і разом з тим ке можна примусити замовкнути. Це теж спонукало його задумуватися. Адже багатьох інших людей, — хоч би його матір, дядька, двоюрідного брата, цього священика, — мабуть, не тривожать такі почуття. Проте, іноді йому спадало на думку, що, можливо, і їм не чужі такі ж пристрасті і бажання, але вони, маючи більшу духовну і моральну силу, легше справляються з ними. Може бути, він просто давав надто багато волі цим думкам і почуттям, як, очевидно, вважають його мати, і Мак-Міллан, і ті, чиї розмови йому доводилося чути від часу арешту.

Що ж це все значить? Чи є бог? Чи втручається він у справи і вчинки людей, як стверджує м-р Мак-Міллан? Чи вірно, що в тяжку хвилину ти можеш звернутися до нього або до якоїсь іншої всемогутньої сили і просити про допомогу, навіть якщо ти ніколи не вірив раніше? А допомога така потрібна, коли ти самітний і покинутий і перебуваєш під владою закону — закону, а не людей, бо всі ці люди навколо тебе — тільки слуги закону. Але чи захоче ця таємнича сила допомогти? Чи існує вона, чи доходять до неї людські молитви? Преподобний Мак-Міллан стверджує, що так. «Говорить він: забув бог, закрив обличчя своє. Але бог не забув. Він не закрив обличчя». Але чи так це? Чи можна вірити цьому? Знемагаючи, перед лицем смертельної небезпеки, жадаючи підтримки хоча б моральної, якщо не матеріальної, Клайд робив те, що робить кожний при таких обставинах: шукав — і до того найдовшим, навкружним, звивистим шляхом, мало чи не наосліп — ознак існування якої-небудь хоч би надприродної особи чи сили, яка могла б і захотіла б допомогти йому; і він уже починав схилятися — поки що нетвердо і несвідомо ще — до надання людських рис і властивостей тим силам, які були йому відомі тільки у формах, що підказуються релігією. «Небеса виголошують славу господу, і твердь являє плоди трудів його». Він згадав плакат з цими словами у вікні місії, якою керувала його мати. Згадав і інший: «Бо він є життя твоє і міра днів твоїх». І все-таки, навіть при раптовій своїй прихильності до преподобного Данкена Мак-Міллана, невже він серйозно може допустити, що яка б не була релігія дасть йому порятунок від його нещастя?

Та час минав, і не менше двох разів на місяць, а то й щотижня преподобний Мак-Міллан відвідував Клайда в тюрмі, розпитував про його самопочуття, вислухував його нарікання, давав поради, як зберегти фізичну і душевну рівновагу. І Клайд, боячись втратити цс співчуття і ці зустрічі, дедалі більше піддавався його дружньому впливу. Високий дух цієї людини. Його чудесний голос. І завжди він знаходив такі слова, що просто линуть у душу. «Брати, всі ми— чада господні. І невідомо ще, чим ми будемо; знаємо тільки, що, коли він прийде, будемо подібні йому, бо побачимо його, як він є. І кожний, хто має цю надію на нього, очищає себе, тому що він чистий».

«Дізнаємось, що перебуваємо в ньому, він же в нас, бо він приділив нам від духу свого».

«Бо нам є ціна».

«Із власної волі зачав він нас словом істини, і ми повинні бути немовби першими плодами серед створеного ним. І всяке благо і всякий учинений дар дарований зверху і виходить від батька всіх світів, який не відає змін, ні тіні відхилення».

«Наблизьтеся до господа, і він наблизиться до вас».

Часом Клайд схильний був повірити, що, звернувшись до цієї сили, можна знайти мир і спокій, і навіть — як знати? — реальну допомогу. Так впливали на нього наполегливість і зосередженість преподобного Мак-Міллана.

Але поставало питання про каяття і, отже, про сповідь. Кому ж сповідатися? Преподобному Мак-Міллану, зрозуміло. Той неначе відчував потребу Клайда відкрити свою душу перед ним — чи перед ким-небудь подібним до нього, — посланцем божим, духовним, але втіленим у плоть. Але ось тут і виникали труднощі. Як бути з тими неправдивими свідченнями, які він давав на суді і на яких грунтувалася вся його апеляція? Зректися їх тепер, коли апеляційній скарзі вже дано хід? Краще почекати, подивитися, до чого приведе апеляція.

Ох, який він жалюгідний, лицемірний, мінливий, фальшивий! Буде господь бог панькатися з людиною, яка ось так торгується через дрібниці. Ні, ні! Це теж неправильно. Що подумав би про нього преподобний Мак-Міллан, якби міг прочитати його думки?

Але знову в свідомості поставало тривожне питання про його справжню винуватість — про міру цієї винуватості. Звичайно, він дуже добре знав, що на початку в нього був задум убити Роберту, задум, який тепер здавався йому жахливим. Бо коли трохи розвіявся хаос суперечностей і пристрастей, створений його нестямним потягом до Сондри, він набув здатності міркувати, не відчуваючи того болісного стану одержимості, який його не залишав у період зустрічі з нею. Ті неспокійні, страшні дні, коли він, всупереч своїй волі (тепер, після оборонної промови Белнепа, він це добре розумів), палав від пристрасті, яка в своїх проявах нагадувала якусь форму психічної хвороби… Прекрасна Сондра! Чудова Сондра! Яка чарівницька сила і вогонь були тоді в її посмішці! Навіть тепер полум'я не зовсім пригасло в ньому — воно ще жевріє, наперекір усім страшним подіям, які відбулись за цей час.

І треба, необхідно віддати йому належне: ніколи, ні за яких обставин не виникла б у нього така страшна думка чи намір — убити людину, дівчину, та ще таку, як Роберта, коли б не ця пристрасть, що опанувала його, неначе наслання. Та не захотіли ж у Бріджбурзі зважити на цей довід. Чи захоче апеляційний суд? Напевно, не захоче. А тимчасом хіба це неправда? Хіба він і справді суціль винуватий? Чи може преподобний Мак-Міллан чи хтось інший, почувши від нього докладну розповідь про все, відповісти на це запитання? Йому хотілося почати розмову з преподобним Мак-Мілланом — признатися в усьому, щоб раз назавжди все було ясно. Адже нехай люди не знають цього, та бог знає — задумавши злочин ради Сондри, він, кінець кінцем, не зумів учинити його. А на суді про це не було мови, бо хибна основа, обрана для оборони, не дозволила тоді розкрити всю істину у а тут дуже важлива пом'якшуюча обставина, — чи зуміє преподобний Мак-Міллан зрозуміти це? Джефсон наполіг на тому, щоб він збрехав. Та хіба від цього правда перестала бути правдою?

Пригадуючи тепер цей свій дикий, жорстокий задум, він Еііразно бачив у ньому такі моменти, такі заплутані і суперечливі обставини, які не можна було ось так просто взяти і скинути з рахунку. Найсерйозніших було два моменти: по-перше, коли він завіз Роберту в далеку, безлюдну бухту на тому озері і враз відчув, що нсспро-можний вчинити задумане, його охопила така жагуча і безсила злість на самого себе, що він злякав її і тим самим примусив підвестися і кинутись до нього. І тоді він випадково ударив її, і таким чином все-таки виходило, що він в якійсь мірі винуватий у цьому ударі — адже так? — ударі, який у цьому розумінні став злочинним. Може бути. Що скаже на це преподобний Мак-Міллан? І друге: якщо від цього удару вона, кінець кінцем, упала у воду, — виходить, він винуватий в її падінні. Його тепер більш за все бентежила думка про його реальну, фактичну провину в нещасті, що скоїлося. Правда, Оберуолцер на суді сказав (коли мова зайшла про те, як він відплив від неї) — якщо вона впала у воду випадково, то небажання допомогти їй ще не є злочином з його боку, але сам він тепер, розглядаючи це в зв'язку з своїм колишнім ставленням до Роберти, доходив до думки, що все одно злочин був. Хіба бог — або Мак-Міллан— не вирішить так само? Цілком вірно відзначив на процесі Мейсон — адже він безумовно міг врятувати її. І врятував би, без жодного сумніву, якби це сталося із Сондрою чи з тією самою Робертою, але минулого літа. А крім того, страх, що вона потягне його з собою під воду, — негідний страх! (Про все це він думав і сперечався з собою ночами, після того як Мак-Міллан почав спонукати його покаятися і примиритися з богом). Так, він мусить признатися собі в цьому. Якби це була Сондра, він одразу ж кинувся б рятувати її. А тому він повинен буде визнати це і вголос, якщо вирішить покаятися перед Мак-Мілланом, або перед ким там чинять такі каяття… можливо, навіть, що слід каятись прилюдно? Та адже таке каяття, якщо на нього наважитися, напевно приведе його до остаточного і безповоротного засудження. А хіба він хоче визнати себе винуватим і померти?

Ні, ні, краще почекати ще трохи, хоча б до ухвалення апеляційного суду. Для чого рискувати? Адже бог все одно знає правду. А він гірко, дуже гірко шкодує про все. Він тепер добре розуміє, яке все це жахливе, скільки горя і нещастя, не кажучи вже про смерть Роберти, він посіяв скрізь. Але… але життя таке гарне… Ах, коли б тільки вирватися! Коли б тільки вийти звідси і ніколи більше не знати, не почувати, не пригадувати кошмару, який тепер нависає над ним! Повільно густішає присмерк. Повільно настає світанок. Довга ніч! Ці зітхання… ці стогони! Тортури, які тривають удень і вночі, так що часом здається: от-от він збожеволіє; і напевно б збожеволів, якби не Мак-Міллан, що дедалі більше прив'язується до нього і так уміє обійтися ласкаво, утішити, підбадьорити. От добре було б як-небудь сісти поруч нього тут чи в іншому місці, і розповісти йому все, і від нього почути, чи винуватий і наскільки винуватий, — і якщо винуватий, то щоб Мак-Міллан помолився за нього! Іноді Клайд виразно почував, що заступницькі молитви його матері і преподобного Данкена Мак-Міллана матимуть більший успіх у цього бога, ніж його власні. Він ще не міг молитися. І, слухаючи іноді лагідний мелодійний голос Мак-Міллана, що ніс до нього крізь грати слова молитви чи послання до галатів, корінфян, фессалоні-кійців, він думав, що треба розповісти цій людині все — і якнайшвидше.

Та дні минали, а він уперто мовчав, і преподобний Данкен почав уже втрачати надію коли-небудь схилити його до каяття і спасіння душі, як раптом через півтора місяці надійшов лист, вірніше — записка, від Сондри. Його було одержано через канцелярію начальника, а Клайду передав преподобний Престон Гілфорд, протестантський духівник тюрми. Підпису не було, але папір був дуже хороший і дорогий. Згідно з тюремними правилами, лист розпечатали і прочитали. Але в змісті його начальник і преподобний Гілфорд не побачили нічого, крім співчуття і докору, а до того ж було цілком очевидно, що автором його є саме згадувана не один раз на суді міс X, тому після відповідного обміркування було вирішено, що Клайд може прочитати його, що йому навіть треба його прочитати. Це може стати йому корисною наукою. «Шляхи беззаконних…» А тому якось надвечір — це було восени, після того як минуло довге, нестерпне літо, і вже минув рік перебування Клайда в тюрмі — йому принесли цього листа. Він узяв його в руки. І хоч він був надрукований на машинці і не мав ні дати, ні зворотної адреси (тільки поштовий штемпель був нью-йоркський), він інстинктивно відчув, що це від неї. І відразу ж схвилювався — навіть рука, що тримала конверт, злегка затремтіла. Потім прочитав рядки, які багато днів після цього перечитував без краю:

«Клайд! Ці рядки пишуться для того, щоб Ви не думали, ніби та, хто була Вам дорога колись, зовсім забула Вас. Вона так само багато вистраждала. І хоч вона ніколи не зрозуміє, як Ви могли вчинити те, що вчинили, все ж і зараз, хоч Ви з нею ніколи більше не побачитеся, вона жаліє Вас і бажає Вам свободи і щастя».

Без підпису — без єдиного сліду її руки. Вона побоялася підписати своє ім'я і всім своїм єством уже настільки віддалилася від нього, що не захотіла навіть повідомити, де вона тепер. Нью-Йорк! Та лист міг бути написаний де завгодно і тільки відправлений з Нью-Йорка. І він ніколи не довідається… ніколи не довідається… навіть якщо помре в цих стінах, що легко може статися. Загинула його остання надія, останній проблиск його мрії. Кінець! Так буває, коли ніч гасить останню слабку смужку світла над обрієм. Невиразний, рожевуватий відблиск — і потім цілковита темрява.

Він сів на койку. Смугаста тканина його жалюгідного одягу і сірі повстяні туфлі привернули його погляд. Карний злочинець. Ці смужки. Ці туфлі. Ця камера. Ця невиразна загроза попереду, про яку завжди однаково страшно думати. І тепер — цей лист. От і закінчився його чудесний сон. І заради цього він так відчайдушно прагнув позбутися Роберти — хотів був навіть убити її. Заради цього! Цього! Він повертів у руках листа, потім руки його опустилися. Де вона тепер? У кого закохана? Її почуття могли змінитись за цей час. Може, в неї це було тільки легке захоплення. А страшні вісті про нього, мабуть, знищили будь-яке почуття до нього. Вона вільна. Вона гарна… багата. І, напевно, хтось інший…

Він встаз і пройшовся до дверей камери, щоб пригасити зростаючий біль. Напроти, в камері, де раніше був китаєць, тепер сидів негр Уош Хіггінс. Казали, що він зарізав у ресторані офіціанта, який відмовився подавати йому і до того ж образив. А поряд сидів молодий єврей. Він убив власника ювелірного магазина з метою грабунку. Але тут, чекаючи страти, він весь час був засмучений, пригнічений— сидів цілими днями на койці, обхопивши голову руками, і мовчав. Клайд з своєї камери бачив їх обох. Єврей сидів, як завжди, схиливши голову на руки. А негр лежав на койці, закинувши ногу на ногу, курив і співав:

Ось велике колесо котиться — бумп!

Ось велике колесо котиться — бумп!

Ось велике колесо котиться — бумп!

Просто н-а-а мене!

Клайд відвернувся, не можучи врятуватися від власних думок.

Попереду страта! Він має померти! А цей лист — ознака, що і з Сондрою теж усе закінчено. Ясно. Це — прощання! «Хоч Ви з нею ніколи більше не побачитеся…» Він кинувся ницьма на койку — не плакати, просто відпочити, він так стомився. Лікург. Дванадцяте озеро. Сміх… Поцілунки… Усмішки. Те, чого він жадав минулої осені. І от— через рік…

Але тут пролунав голос молодого єврея. Коли мовчання ставало нестерпним для його змучених нервів, він починав бурмотіти співучим голосом щось подібне до молитви, але так, що це краяло душу. Багато хто з ув'язнених намагався протестувати. Але зараз його голосіння було саме доречним.

— Я був злим. Я грішив. Я брехав. О-о-о! Я ламав слово. В серці моєму містився порок. Я був заодно з тими, хто коїв погані справи. О-о-о! Я лицемірив. Я був жорстокий. О-о-о!

З другого кінця відгукнувся Великий Том Руні, засуджений за вбивство Томаса Тайса, що відбив у нього якусь дівчину із карного кубла.

— Слухай, бога ради! Тобі не легко, згодний. Та адже й мені не легше. Ради бога, облиш!

Клайд сидів на своїй койці, і думки його кружляли в такт голосінню єврея, мовчки вторячи йому: «Я був злим. Я брехав. О-о-о! Я ламав слово. В серці моєму містився порок. Я був заодно з тими, хто коїв погані справи. О-о-о! Я лицемірив. Я був жорстокий. Я замишляв убивство. О-о-о! А заради чого? Заради пустої, незбутньої мрії. О-о-о! О-о-о!»

Коли через годину тюремник поставив вечерю на поличку дверного віконця, Клайд не ворухнувся. Вечеряти! І, повернувшись через півгодини, тюремник побачив піднос на тому самому місці, і Клайд не доторкнувся до нього, як і єврей навпроти, і відніс його, не сказавши ні слова. Тюремники знали, що коли мешканців цих кліток охоплює туга, вони не можуть їсти. А траплялося, що навіть самим тюремникам не ліз шматок у горло.

РОЗДІЛ XXXIII

Пригнічений стан Клайда не випав з ока Мак-Міллана, який прийшов через два дні, і він захотів дізнатись причину. В їх останні зустрічі Клайд своєю поведінкою дав йому право думати, що хоч не всі його повчання сприймаються з таким запалом, як хотілося б, та все ж Клайд потрошки-трошки починає пройматися тими релігійними ідеями, які він намагався передати йому. Здавалося, він зумів довести до свідомості Клайда думку, що не треба впадати в смуток і відчай. — Як! Хіба путь до благодаті господньої не відкрита для вас? Той, хто шукає і знаходить господа, — а хто шукає, той знаходить, — не відає печалі, а тільки радість. «Дізнаємось, що перебуваємо в ньому, він же в нас, бо він приділив нам від духу свого». — Такою була суть усіх його повчань і цитат, — і от, нарешті, через два тижні після листа Сондри, все ще перебуваючи під тим тяжким враженням, яке цей лист на нього справив, Клайд попросив Мак-Міллана поклопотатись перед начальством тюрми, щоб їм дозволили побути наодинці в якій-небудь іншій камері, далі від цієї частини тюрми, де, здавалося Клайду, самі стіни пройняті були його важкими думками, і там він, Клайд, хоче поговорити з ним і просити його поради. Очевидно, сказав він Мак-Міллану, він неспроможний сам вирішити, якою великою є його відповідальність за все те, що сталося в його житті останнім часом, і саме через це він не може знайти той душевний спокій, про який так багато говорить преподобний Мак-Міллан. Може… може, він помиляється в чомусь основному. Одне слово, він хотів би обміркувати з Мак-Мілланом усі деталі злочину, в якому його обвинувачують, і з'ясувати, чи немає помилки в тому, як він сам ставиться до всього цього. У нього виникли деякі сумніви. І Мак-Міллан, дуже схвильований — чи це не духовна перемога, чи це не винагорода за віру і благочестя! — поспішив до начальника тюрми, який був радий сприяти такій благій меті і тут же дав дозвіл на побачення з Клайдом в одній з камер старої Оселі смерті на необмежений час і без наглядача, тільки з охороною в коридорі.

І Клайд розповів Мак-Міллану всю історію своїх відносин з Робертою і Сондрою. Про те, що було відоме з судових звітів, він тільки згадав, — а втім, він обійшов аргументи оборони, історію з душевним зламом та інше; далі докладніше спинився на згубному епізоді в човні. Він хотів би знати думку преподобного Мак-Міллана: чи винен він, якщо в нього був такий задум і, отже, спочатку був такий намір? А тут ще його безумне захоплення Сондрою, всі мрії про майбутнє, пов’язані з нею… Отже, його справді треба вважати вбивцею? Він запитує про це, бо ось так насправді все й було — саме так, а свідчення на суді не показували правди. Невірно, начебто в його душі стався злам. Його адвокати придумали це для його оборони, бо вважали його невинуватим і думали, що так найлегше буде домогтися його виправдання. Але це неправда. І щодо його думок і почувань там, у човні, перед тим як Роберта підвелася і рушила до нього, і потім, — тут він теж сказав неправду, вірніше, не всю правду. Той випадковий удар, якого він завдав… йому дуже хотілося розібратися в усьому, що пов'язане з цим ударом, бо це перешкоджало його спробам релігійного просвітлення, його бажанню з чистою совістю стати перед творцем. Він не згадав, що досі це його мало непокоїло. Але сам він ще не зовсім розібрався в усьому цьому. Навіть зараз тут для нього багато сумнівного і незрозумілого. На суді він сказав, що не почував до неї злості, що в його душі стався злам. Але ніякого зламу не було. Насправді за хвилину перед тим, як вона підвелася, щоб підійти до нього, ним оволодів якийсь дивний, похмурий настрій — щось схоже на транс чи стовбняк, так йому тепер здається, — а чим він був викликаний, Клайд і сам не знає. Тоді — ні, потім — він думав, що, може, йому враз стало шкода Роберти чи соромно за свою жорстокість до неї. А з другого боку, була й злість, і навіть зненависть, бо вона хотіла примусити його зробити те, чого він не хотів. І третє — правда, цього він не певний (він стільки думав про це, а все-таки досі не певний) — був ще, може, і страх перед наслідками такого злочину, хоч тепер йому здається, що в ту мить він думав не про наслідки, а тільки про свою нездатність учинити задумане, і злився на себе за Цю слабкість.

Та коли він ударив її,— ненавмисне ударив у той момент, як вона підвелася з місця і рушила до нього, — може, тут несвідомо проявилася і злість на неї за те, що вона хоче підійти до нього. І може— напевно він цього навіть зараз не знає,— але, може, саме тому удар вийшов такий сильний. В усякому разі, так він подумав потім. Але вірно і те, що, підводячись, він хотів допомогти їй, незважаючи на свою ненависть. У цю хвилину він пошкодував, що ударив її. Та коли човен перевернувся і вони обоє опинилися у воді і вона стала захльобуватися, в нього відразу промайнула думка: «Нехай». Бо це була нагода позбутися неї. Вірно, у нього була така думка. Але не треба забувати, — і це особливо підкреслювали містер Белнеп і містер Джефсон, — весь той час він був захоплений пристрастю до міс X: це була головна причина всього, що сталося. Так от, якщо взяти до уваги все, як було, від початку до кінця, — і те, що хоч він ударив Роберту й ненавмисне, а все-таки від злості, бо він був сердитий на неї за її упертість, — так, був, — і те, що потім він не став рятувати її (він сам зараз чесно намагається підкреслити це), — то чи думає преподобний Мак-Міллан, що він усе-таки винуватий у вбивстві, що він учинив смертний гріх, кривавий злочин, і по совісті і по закону заслуговує на страту? Так? Він хотів би знати це задля власного спокою, щоб можна було хоча б молитися.

Преподобний Мак-Міллан слухав усе це глибоко вражений, — він ще ніколи в житті не стояв перед необхідністю розв'язувати таку складну і незвичайну проблему, а крім того, довір'я і пошана, які проявив до нього Клайд, накладали на нього величезну відповідальність. Він сидів не ворушачись, глибоко, сумно, майже болісно роздумуючи: надто серйозною і важливою була та відповідь, якої від нього чекали, відповідь, в якій Клайд сподівався знайти земний і душевний спокій. А преподобний Мак-Міллан був надто приголомшений, щоб так швидко знайти потрібну відповідь.

— Клайд, виходить, до того як ви сіли з нею в човен, ваш настрій не змінився, — я хочу сказати, ваш намір її… її…

Обличчя преподобного Мак-Міллана осунулося і зблідло. Очі дивились засмучено… Він тільки-но вислухав сумну і страшну сповідь — недобру, жорстоку сповідь, сповнену нестерпно-тяжкого самобичування. Цей хлопчик… отже, справді… Пристрасна, неспокійна душа, яка зчинила бунт через те, що їй невистачало багато такого, чого ніколи не жадав преподобний Мак-Міллан. І, збунтувавшись, допустила смертний гріх і була приречена до загибелі. Серце преподобного Мак-Міллана стискалося від жалю, а в думках панувало збентеження.

— Ні, не змінився.

— І ви сердилися на себе, кажете ви, через те, що не знаходили в собі сил вчинити задумане?

— Так, це теж було. Але я і шкодував, розумієте? А може, ще й боявся. Я сам зараз точно не знаю. Може — так, а може — й ні.

Преподобний Мак-Міллан похитав головою. Так дивно все це! Так непевно! Так погано! І все ж…

— Але в той же час, якщо я вас вірно зрозумів, ви сердилися і на неї через те, що вона довела вас до такого становища?

— Так.

— Примусила вас розв'язувати таку тяжку проблему?

— Так.

— Тц-тц-тц! І тоді вам захотілося ударити її?

— Так, захотілося.

— Але ви не змогли?

— Не зміг.

— Хай буде благословенна милость божа. Але в цьому ударі, якого ви їй завдали, — ненавмисне, як ви кажете, — проявилася вся ваша злість проти неї. І через те удар виявився такий… такий сильний? Ви не хотіли, щоб вона наближалася до вас?

— Так, я не хотів. Принаймні так мені тепер здається. Я не можу сказати з певністю. Можливо, я був трошки не в собі. Тобто… ну, дуже схвильований… майже хворий. Я…

Клайд сидів перед ним, у тюремному смугастому одязі, обстрижений під машинку, і силкувався чесно і неупереджено навести все, як воно було насправді, жахаючись, що він не може навіть для самого себе точно визначити, винуватий він чи не винуватий. Так чи ні?

І преподобний Мак-Міллан, сам дуже схвильований, міг тільки пробурмотіти:

— «Широкі ворота і просторий шлях, що веде до загибелі». — Та потім додав: —Але ви підвелися, щоб допомогти їй?

— Так, потім я підвівся. Я хотів підхопити ЇЇ, коли побачив, що вона падає. Від того і перевернувся човен.

— Це вірно, що ви хотіли підхопити її?

— Не знаю. В ту хвилину, по-моєму, хотів. В усякому разі, я пошкодував, що так вийшло.

— Чи не можете ви сказати точно і певно, як перед богом, що ви пошкодували про це і що в ту хвилину ви хотіли врятувати її?

— Знаєте, все це сталося так швидко, — почав Клайд нервово, майже з відчаєм у голосі,— я просто боюся стверджувати. Ні, я не впевнений, що пошкодував дуже сильно. Ні. Слово честі, я тепер сам не знаю. Іноді мені здається: так, мабуть, а іноді я сумніваюся. Але коли вона зникла під водою, а я виплив на берег, тут я пошкодував… трошки. Але була й радість — розумієте, адже я відчув, що вільний… і страх теж… Ви розумієте…

— Так, так, я розумію. Ви думали про цю міс X. Але раніше, коли ви тільки побачили, що вона потопає…

— Тоді — ні.

— Вам не хотілося врятувати її?

— Ні.

— Тц-тц-тц! Вам не було тяжко? Не було соромно?

— Соромно — так, мабуть. Можливо, і тяжко теж. Я розумів, що все це жахливо. Я це відчував. Та все-таки… розумієте…

— Так, так, звичайно. Ця міс X. Вам хотілося бути вільним.

— Так… але головне, я злякався, і мені не хотілося допомагати їй.

— Зрозуміло, зрозуміло. Тц-тц-тц! Ви думали про те, що, коли вона потоне, ви зможете піти до міс X. Про це ви думали?

Губи преподобного Мак-Міллана щільно і скорботно стиснулися.

— Так.

— Сину мій! Сину мій! Виходить, ви вчинили вбивство в серці своєму!

— Так, ви кажете правду, — задумливо сказав Клайд. — Я вже й сам дійшов до думки, що це було саме так.

Преподобний Мак-Міллан почекав, потім, щоб укріпити свій дух для непосильного завдання, почав молитися — мовчки, про себе: «Отче наш, іже єси на небесах — хай святиться ім'я твоє, хай прийде царство твоє, хай буде воля твоя — яко на землі і на небесах». Потім вийшов з своєї непорушності.

— Послухайте мене, Клайд. Немає гріха надто великого для милосердя божого. Я твердо знаю це. Він сина свого послав смертю спокутувати зло світу. Він простить і ваш гріх, якщо тільки ви покаєтеся. Але цей задум! Цей ваш вчинок! Багато вам треба замолювати, сину мій, дуже багато! Бо в очах господніх, боюся я… так… Та все ж… Я молитимуся про те, щоб господь просвітив мене і напутив. Те, що ви розповіли мені, дивне і страхітливе. На це можна дивитися по-різному. Може… та проте, моліться. Моліться тут, зі мною, про дарування світла очам нашим.

Він схилив голову і кілька хвилин сидів мовчки, і Клайд, теж мовчки, охоплений сумнівом, нерішучий, сидів поруч нього. Потім Мак-Міллан почав:

— О господи, не відкинь мене в люті твоїй і не покарай в гніві твоєму. Помилуй мене, господи, бо я слабкий… Зціли мене в моєму соромі і смутку, бо душа моя поранена і темна перед очима твоїми. Прожени нечестя із серця мого. Осіни мене, господи, праведністю твоєю. Прожени нечестя із серця мого і забудь про нього.

Клайд сидів, схиливши голову, — тихо, зовсім тихо. Тепер і він був вражений і сповнений скорботи. Так, мабуть, він учинив великий гріх. Великий, тяжкий гріх! І все ж… Але тут преподобний Мак-Міллан замовк і підвівся, і Клайд теж поспішив підвестися.

— Мені вже час, — сказав Мак-Міллан. — Я мушу помолитися… подумати. Усе, що ви розповіли, збентежило і схвилювало мене. Бачить бог, це так. А ви — ви, сину мій, ідіть до себе і продовжуйте молитися на самоті. Кайтеся. На колінах благайте в господа прощення, і він почує все. Так, так. Почує. А завтра — або як тільки я відчую себе готовим — я знову прийду. Але не впадайте в одчай. Моліться і моліться, бо тільки в молитві і каятті — спасіння. Уповайте на могутність того, хто весь світ тримає в правиці своїй. Його могутність і милосердя обіцяють вам прощення і спокій душі вашій. Істинно так.

Він постукав об грати кільцем ключа, який тримав у руці, і наглядач, що крокував коридором, одразу ж підійшов.

Преподобний Мак-Міллан проводив Клайда до його камери і постояв, поки його знову замикали в цю тісну клітку; потім він попрощався і вийшов. Усе, що він почув сьогодні, важким каменем лежало на його душі. А Клайд залишився зі своїми розмірковуваннями про все сказане і про те, як це відіб'ється на Мак-Міллані і на ньому самому. Його новий друг був такий пригнічений. З яким жахом і болем він вислухав усе це! Невже ж він, Клайд, справді і беззастережно винуватий? Справді і беззастережно заслуговує смерті за свою провину? Чи може бути, щоб преподобний Мак-Міллан вирішив саме так? Незважаючи на всю свою лагідність і милосердя?

Минув тиждень, — протягом цих днів преподобний Мак-Міллан, під враженням очевидного каяття Клайда і всіх ускладнюючих і пом'якшуючих обставин, на які той йому вказував, ще і ще раз ретельно продумав усі моральні аспекти справи, — і от він знову біля дверей його камери. Але він прийшов тільки сказати, що він, навіть з усією поблажливістю розглядаючи факти, як їх, нарешті, правдиво змалював Клайд, не може зняти з Клайда провину — безпосередню чи побічну. Він замишляв убити Роберту — чи не так? Він не робив спроби врятувати її, коли міг це зробити. Він бажав їй смерті і не відчував жалю потім. В ударі, який перевернув човен, набула виходу його злість. І навіть до почуттів, що перешкодили йому заподіяти цей удар свідомо, теж домішувалася злість. Те, що він задумав свій злочин, захоплюючись красою і високим суспільним становищем міс X, і що Роберта, після їхніх беззаконних стосунків, наполягала, щоб він одружився з нею, — не може бути йому виправданням; навпаки, це тільки нові докази його гріховності і злочинства перед людьми. Грішний він багато в чому і перед господом. У той страшний час він, на жаль, являв собою тільки поєднання користолюбства, беззаконних бажань та блуду — всіх тих пороків, які бичував апостол Павло.

І так тривало без змін аж до кінця, поки його не заарештували. Він не розкаявся, навіть на Ведмежому озері, де в нього було досить часу для роздумів. І крім усього: хіба не збільшував він свою провину, від початку і до кінця, свідомою і зловмисною брехнею? Істинно так.

З другого боку, без сумніву, послати його на електричний стілець тепер, коли він уперше, але так очевидно проявив ознаки каяття, коли він тільки-тільки почав розуміти весь жах учиненого, то чи не означає це помножити злочин на злочин, причому злочинцем у даному разі була б держава? Як і начальник тюрми і багато інших, Мак-Міллан був противником смертної кари, вважаючи, що розумніше примушувати правопорушника в тій чи іншій формі служити державі. Та проте він повинен був визнати, що Клайд зовсім не є безневинно засудженим. Хоч скільки він думав і хоч як хотів знайти виправдання в своїй душі, але хіба не був Клайд насправді винуватий?

Надаремно Мак-Міллан указував Клайдові, що його пробуджена моральна і духовна самосвідомість робить його більш довершеним, більше придатним для життя і діяльності, ніж колись. Клайд почував, що він самітний. Не було в цілому світі людини, яка б вірила в нього. Нікого. Жодної людини, яка в його безладних і суперечливих діях перед катастрофою побачила б що-небудь, крім найтяжчого злочину. І все ж… все ж (наперекір Сондрі і преподобному Мак-Міллану і всьому світові, включаючи Мейсона, присяжних у Бріджбурзі та апеляційний суд в Олбені, якщо він підтвердить рішення бріджбурзьких присяжних) у глибині його душі жило почуття, що він не такий винуватий, як усім їм, очевидно, здається. Адже їх, кінець кінцем, не мучили, як мучила його Роберта своїм упертим намаганням вийти за нього заміж і тим зіпсувати йому життя. їх не палила непереборна пристрасть до Сондри, до втілення своєї казкової мрії. Вони не знали всіх мук і принижень його нещасного дитинства, їм не доводилося співати і молитися наі вулиці, палаючи від сорому, коли вся душа, все єство поривалося до іншої, кращої долі. Хто з усіх цих людей, серед них і його мати, посмів осуджувати його, не знаючи, які моральні, тілесні і душевні муки він встиг пережити? Навіть зараз, думкою переживаючи все це знову, він так само гостро відчував біль цих страждань. Хоч факти всі були проти нього і хоч не було людини, яка не вважала б його винуватим, щось у глибині його єства голосно протестувало проти цього, так що навіть сам він часом дивувався. Та адже от преподобний Мак-Міллан — така справедлива, хороша і добросердечна людина. Звичайно, він краще, ніж сам Клайд, здатний бачити і оцінити все, що сталося… Так іноді тверде усвідомлення своєї невинуватості поступалося в ньому перед тяжкими сумнівами.

Ах, ці суперечливі, заплутані, болючі думки! Невже йому так і не удасться виразно — раз і назавжди — зрозуміти все це?

Так і не може Клайд знайти справжньої втіхи в прихильності, дружбі і вірі такої чистої і люблячої душі, як преподобний Мак-Міллан, або у всемогутньому і всемилостивому бозі, чиїм посланцем він є,

Що ж усе-таки робити? Де взяти слова для молитви, проникливої, чистої і смиренної? І, додержуючи настійних вимог преподобного Данкена, який побачив у сповіді Клайда доказ цілковитого його навернення до бога, він ізнову перегортає вказані йому сторінки, читає і перечитує всі добре знайомі псалми, сподіваючись, що вони надихнуть його на каяття — запоруку спокою і твердості духу, яких він так жадав у ці довгі тяжкі години. Та натхнення не приходить.

Так минуло ще чотири місяці. А після закінчення цього строку, в січні 19.. року апеляційний суд у складі Кінкейда, Бріггса, Трумена і Добшутера, розглянувши справу (по доповіді Дж. Фулхема, який підбив підсумки матеріалам Белнепа і Джефсона), визнав Клайда винуватим і ухвалив підтвердити вирок суду присяжних округу Катаракі і виконати його в один з днів тижня, що починається 23 лютого, тобто через шість тижнів. В ухвалі говорилося:

«Ми враховуємо, що обвинувачення грунтується виключно на побічних доказах, і єдиний очевидець заперечує, що смерть була результатом злочину. Але представник обвинувачення відповідно до найсуворіших вимог, що ставляться до цього роду обвинувачень, дуже ретельно і уміло зібрав величезний матеріал у вигляді побічних доказів та свідчень і подав судові для правильного розв’язання питання про винуватість підсудного.

Можна було б вважати, що деякі факти, взяті окремо, є спірними через недостатність або суперечливість доказів і що деякі обставини допускають тлумачення на користь підсудного. Оборона дуже талановито намагалася обстояти цю точку зору.

Але, будучи розглянуті в загальному зв’язку, факти являють собою такий переконливий доказ винуватості, що ми не можемо спростувати його ніяким логічним міркуванням і змушені заявити, що вирок не тільки не суперечить даним слідства та суду і тим висновкам, які належить з них зробити, але, навпаки, цілком такими виправдується. Ухвалення нижчої інстанції одноголосно підтверджується».

Мак-Міллан почув про це в Сіракузах і негайно поспішив до Клайда, щоб у момент офіціального оголошення результатів апеляції бути поруч нього і духовно підтримати його, бо він був переконаний, що тільки господь — постійна і всюдисуща опора наша в тяжку хвилину — може дати Клайдові силу стерпіти цей удар. Але, на глибоке його полегшення, виявилося,^ що Клайд ще ні про що й підозри не має, бо в таких випадках ухвалу оголошували засудженим тільки тоді, коли прибувало розпорядження про страту.

Після сердечної і натхненної розмови, в якій Мак-Міллан наводив слова Матвія, Павла та Іоанна про тлінність світу цього і про справжні радощі майбутнього, Клайд повинен був вислухати від свого друга звістку про те, що суд ухвалив справу не на його користь. Правда, Мак-Міллан тут же згадав, що він і ще ряд осіб, на яких він розраховував вплинути, звернуться з проханням до губернатора штату, але це означало, що, коли губернатор не захоче втрутитися, через шість тижнів Клайд помре. Але, нарешті, ці страшні слова були вимовлені, і Мак-Міллай продовжував говорити про віру — захисток, який людина знаходить у милосерді і мудрості божій, — а Клайд стояв перед ним випроставшись, і погляд його був твердий і мужній, як ніколи за все його коротке і бурхливе життя.

«Отже, вони ухвалили проти мене. Виходить, все-таки я ввійду в ті двері, як багато інших. І для мене спустять завіси перед камерами. І мене поведуть у стару Оселю смерті і потім вузьким коридором назад, і я, як інші, скажу що-небудь на прощання, перед тим як зайти. А потім і мене не стане». Він немовби перебирав у пам’яті всі деталі процедури — деталі, які так добре були йому знайомі,— тільки тепер він уперше переживав усе, знаючи, що це станеться з ним самим. Тепер, уже вислухавши вирішальну звістку в усій її грізній і немов гіпнотизуючій силі, він не почував себе пригніченим і ослаблим, як гадав. Навпаки, на свій подив, він зосереджено і зовні спокійно розмірковував про те, як тепер поводитися, що говорити.

Повторити молитву, яку прочитав преподобний Данкен Мак-Міллан. Так, звичайно. Навіть з радістю. Та все ж…

У своєму миттєвому заціпенінні він не помітив, що преподобний Данкен шепоче:

— Тільки не думайте, що це вже кінець. У січні приступає до своїх обов’язків новий губернатор. Кажуть, це дуже розумна і добра людина. У мене є знайомі, які близько знають його, і я розраховую піти до нього особисто, заручившись листами від людей, які його знають і які напишуть на підставі моїх слів.

Але з очей Клайда і з його відповіді Мак-Міллан зрозумів, що той не слухав його.

— Мати… Треба, щоб хто-небудь телеграфував матері. їй буде дуже тяжко. — І потім — Мабуть, вони не погодилися, що неправильно було читати ті листи повністю, так? А я сподівався, що погодяться.

Він думав про Ніколсона.

— Не турбуйтеся, Клайд, — відповів змучений і зажурений Мак-Міллан; йому зараз найбільше від усього хотілося не говорити, а обійняти Клайда, приголубити і втішити його. — Вашій матусі я вже телеграфував. А щодо самої ухвали суду, я зразу ж побачусь з вашими адвокатами. І потім, — я вже сказав вам, — я сам поїду до губернатора. Він з нових людей, от що важливо.

І знову він повторив усе те, чого Клайд першим разом не почув.

РОЗДІЛ XXXIV

Місце дії — кабінет тільки-но обраного губернатора штату Нью-Йорк, тижнів через три після того, як Мак-Міллан сповістив Клайда про ухвалу апеляційного суду. Після багатьох попередніх і безуспішних спроб Белнепа і Джефсона домогтися заміни смертної кари довічним ув’язненням (звичайна просьба про помилування, далі посилання на неправильне тлумачення доказів, на незаконність оголо-шення листів Роберти, що, однак, ні до чого не привело, бо губернатор Уолтхем, колишній окружний прокурор і суддя з південної частини штату, вважав за свій обов’язок відповісти, що не бачить приводів до втручання) перед губернатором Уолтхемом постала м-с Гріфітс у супроводі преподобного Мак-Міллана. Губернатор погодився, нарешті, прийняти її, почасти зважаючи на широкий громадський інтерес до справи Клайда, а почасти й тому, що мати, яку спонукала її непохитна любов, довідавшись про ухвалу апеляційного суду, знову поспішила в Оберн і відтоді настійливо вимагалаї в листах і через пресу, щоб він зацікавився пом’якшуючими обставинами, пов’язаними з падінням сина, а потім почала домагаітися особистого побачення з ним, бажаючи викласти власну точку зору на справу. Губернатор вирішив, що шкоди від цього не буде. А матері, мбже, стане легше. Крім того, мінлива в своїх настроях громадськість, — якої б думки вона не була в тому чи іншому випадку, — якщо вірити газетам, схильна була вважати Клайда винуватим. Але м-с Гріфітс, після тривалих роздумів про Клайда і Роберту, про все, що витерпів Клайд під час і після суду, і, нарешті, про те, що, за словами преподобного Мак-Міллана, він повністю покаявся в своєму гріху і звернувся до бога, — тепер, більше ніж будь-коли, була переконана, що за законами людяності і навіть справедливості йому повинні хоча б зберегти життя. І от вона стоїть перед високим, стриманим і дещо похмурим губернатором, який навряд чи хоч раз у житті відчував на собі подих тих пристрастей, що охоплювали Клайда, але, як зразковий батько і чоловік, хотів зрозуміти переживання м-с Гріфітс. А втім, зараз він нервувався під тягарем обов'язків, що їх накладали на нього, з одного боку, уявлення, яке склалося вже* про обставини справи, а з другого боку — звична і непохитна відданість законові і порядкові. Він уважно прочитав і всі матеріали, що фігурували в апеляційному суді, і останні документи, подані Белнепом і Джефсо-ном. Але на якій підставі він, Девід Уолтхем, не маючи перед собою ніяких нових даних, — тільки спробу іншого тлумачення вже розглянутих доказів, — візьме на себе риск замінити Клайдові смертний вирок довічним ув'язненням? Адже два суди вже ухвалили, що він повинен умерти!

І коли м-с Гріфітс тремтячим голосом почала докладно розповідати всю історію життя Клайда з самого початку, — який він був хороший, ніколи не зробив поганого чи жорстокого аж до цього випадку (а тут і сама Роберта не без гріха, не кажучи вже про міс X), — губернатор тільки дивився на неї з глибоким хвилюванням. Яка велика в ній сила материнської любові! Як вона страждає зараз, як твердо вірить, що її син не винуватий у злочині, в якому викривають його факти, незаперечні для нього, Уолтхема, і для всякого іншого.

— О, дорогий пане губернатор, якщо ви відберете життя у мого сина тепер, коли він омив свою душу від гріхів і готовий присвятити себе служінню господу, — хіба ви цим відшкодуєте державі смерть цієї бідної дівчини, чим би вона не була викликана? Невже мільйони громадян штату Нью-Йорк нездатні бути милосердними? Невже ви, їхній представник, не можете проявити на ділі милосердя, яке, напевно, пробудилося в них?

Голос її зірвався… вона не могла продовжувати. Вона відвернулася і беззвучно заридала, а Уолтхем розгублено дивився на неї, насилу стримуючи хвилювання, що охопило його. Бідна жінка! Така щира і чесна, — це відразу видно. Тоді, скориставшись з моменту, слово взяв преподобний Мак-Міллан. З Клайдом сталася велика зміна. Він не береться говорити про його минуле життя, але з часу свого ув’язнення — за останній рік в усякому разі — Клайд навчився по-новому розуміти життя, свій обов’язок перед собою, свої обов’язки перед богом і людьми. Якби тільки можна було замінити йому смертну кару довічним ув’язненням…

Губернатор, людина сумлінна і вдумлива, надзвичайно уважно слухав Мак-Міллана, який здався йому неабиякою особистістю з високими моральними ідеалами. Він ні на хвилину не взяв під сумнів, що кожне слово цієї людини правдиве — в тому єдиному розумінні правди, яке було йому доступне.

— Але скажіть, містер Мак-Міллан, — зумів, нарешті, вимовити губернатор, — ви особисто, після ваших тривалих зносин з ним у, тюрмі, змогли б ви навести який-небудь конкретний факт, що не фігурував на суді і міг би змінити чи спростувати значення тих чи інших показань свідків? Зрозумійте, ми маємо справу з законом. Я не можу діяти, слухаючись тільки голосу почуття, особливо після того, коли два різних суди дійшли до одноголосної ухвали.

Він дивився просто в вічі Мак-Міллану, а Мак-Міллан не відривав своїх очей, блідий, не кажучи ні слова, бо тепер на його плечі ліг весь тягар ухвали, від його слова залежало, чи визнають Клайда винуватим чи ні. Але як він може? Хіба він не вирішив уже після певних роздумів над вислуханою ним сповіддю, що Клайд винуватий перед богом і людьми? То чи сміє він зараз, в ім’я милосердя, зрадити своє глибоке душевне переконання, що змусило його осудити Клайда? Чи буде це правильним, істинним і незаперечним в очах господа? І відразу Мак-Міллан вирішив, що він, як духовний наставник Клайда, мусить повністю зберегти в його очах свою духовну перевагу. «Ви сіль землі; коли ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною?» І він відповів губернаторові:

— Як духовний наставник я цікавився тільки його духовним життям, а не юридичною його стороною.

Та щось у виразі його обличчя тут же підказало Уолтхему, що Мак-Міллан, як і всі, переконаний у винуватості Клайда. І він, нарешті, знайшов у собі мужність сказати м-с Гріфітс:

— Поки передо мною нема цілком конкретних і раніше невідомих даних, які ставили б під сумнів законність двох попередніх процедур, я не маю права, місіс Гріфітс, що-небудь змінити у вироку. Я глибоко уболіваю за цим, уболіваю всім серцем. Але якщо ми хочемо, щоб люди поважали закон, ми не повинні змінювати рішення, що грунтуються на ньому, не маючи на те законних же підстав.

Я був би щасливий, якби міг відповісти вам інакше. Повірте, це не слова. Молитимуся за вас і за вашого сина.

Він натиснув кнопку. Зайшов секретар. Було зрозуміло, що прийом закінчено. М-с Гріфітс усе ще не могла вимовити ні слова, дивна ухильність Мак-Міллана в критичний момент розмови, коли губернатор одверто поставив йому найважливіше запитання, — запитання про винуватість Клайда, — абсолютно приголомшила її. Що ж тепер? Куди кинутися? У кого шукати допомоги? У бога — і тільки у бога. Господь винагородить її і Клайда за горе, за тілесну загибель у цьому світі. Заглиблена в ці думки, вона продовжувала тихо плакати; преподобний Мак-Міллан бережно взяв її під руку і повів з кабінету.

Коли вона вийшла, губернатор повернувся до секретаря:

— Ніколи мені не доводилося виконувати більш сумного обов’язку. Це не зникне з моєї пам’яті до кінця днів моїх.

Він відвернувся і почав дивитися у вікно на сніговий лютневий пейзаж.

І після цього Клайду залишилося всього два тижні. Про це останнє і остаточне рішення повідомив його той самий Мак-Міллан, але в присутності його матері, з обличчя якої Клайд усе зрозумів, перш ніж Мак-Міллан почав говорити, і вона знову повторила йому, що він повинен шукати захисту в богові, спасителі нашому. І от він ходить уперед і назад по тісній камері, бо спокій і непорушність для нього тепер нестерпні. Зараз, коли остаточно і безповоротно вирішено, що він помре через кілька днів, він відчув потребу ще раз пригадати усе своє безталанне життя. Юність. Канзас-Сіті. Чікаго. Лікург. Роберта і Сондра. Як швидко промайнуло перед його розумовим зором усе, що було пов’язане з ними обома. Нечисленні, короткі, яскраві хвилини. Його бажання продовжити це — владне бажання, що цілком захопило його тоді в Лікурзі, після зустрічі з Сондрою, — і потім, це, це! А тепер і цьому підходить кінець — і цьому теж… Але ж він ще майже й не жив: уже два роки він знемагає в гнітючих стінах тюрми. Та і тут йому залишилося тільки чотирнадцять, тринадцять, дванадцять, одинадцять, десять, дев’ять, вісім хистких, гарячкових днів. Вони відходять… відходять… Але життя… життя… як же не буде життя — краси днів, сонця і дощу, праці, кохання, енергії, бажань? Ні, ні, він не хоче помирати. Не хоче. Навіщо всі ці розмови матері і Мак-Міллана про те, що треба уповати на милосердя боже і думати тільки про бога, коли головне— це сьогодні, зараз?! А Мак-Міллан стверджує, що тільки в Христі і в потойбічному житті справжній мир. Так, так… та все ж, хіба він не міг сказати губернаторові… хіба він не міг йому сказати, що Клайд не винуватий, чи не зовсім винуватий, — тільки в ту хвилину так поглянути на це, — і тоді… тоді… можливо, губернатор замінив би йому страту довічним ув’язненням… можливо… Він спитав у матері, що преподобний Мак-Міллан сказав губернаторові (промовчавши про свою сповідь), і вона відповіла, що він говорив про щире смирення Клайда перед господом, але не сказав, що він не винуватий. І Клайд думав: як дивно, що Мак-Міллан не зумів примусити себе зробити для нього більше! Як сумно! Як жахливо! І невжй ніхто не зрозуміє, не оцінить його людських пристрастей — нехай поганих, нехай надто людських, але ж і багатьох інших вони мучать так само, як і його.

Та от що найгірше: м-с Гріфітс знала, що преподобний Мак-Міллан сказав (вірніше — чого він не зумів сказати) у відповідь на останнє запитання губернатора Уолтхема, — те саме він повторив пізніше і їй, відповідаючи на таке ж запитання, і її вразила думка, що, можливо, насправді Клайд таки винуватий, як вона спочатку побоювалась. І тому вона якось сказала:

— Клайд, коли є що-небудь таке, в чому ти не признався, ти повинен признатися, перш ніж настане кінець.

— Я признався богові і містеру Мак-Міллану, мамо. Хіба цього не досить?

— Ні, Клайд. Ти сказав усьому світові, що не винуватий. Якщо це не так, ти мусиш сказати правду.

— Але як сумління моє каже мені, що правда на моєму боці, хіба: цього не досить?

— Ні, Клайд, якщо господь каже інакше, — схвильовано відповіла м-с Гріфітс, зазнаючи жорстоких душевних мук.

Але він цього разу визнав за: краще припинити розмову. Як міг він обмірковувати з матір’ю чи з усім світом дивні, невиразні відтінки почуттів і подій, які залишилися для нього неясними навіть після сповіді і дальших розмов з Мак-Мілланом? Про це нема чого й думати.

Син відмовився довіритися їй! М-с Гріфітс і як служителька релігії, і як мати жорстоко страждала від цього удару. Рідний син на порозі смерті не захотів сказати їй те, що він, очевидно, вже сказав Мак-Міллану. Невже господь вічно випробовуватиме її? І все ж Мак-Міллан сказав, що, на його думку, які б не були гріхи Клайда в минулому, нині він покаявся і став чистий перед всевишнім, і справді цей юнак готовий стати перед лицем творця; пам’ятаючи ці словак Мак-Міллана, вона ладна була трохи заспокоїтися. Господь великий і милостивий. У лоні його знайдеш мир. Що означає смерть і що означає життя для того, чиє серце і дух перебувають у мирі з господом? Ніщо! Ще кілька років (дуже небагато!) — і вона, і Ейса, а потім і брат та сестри Клайда з'єднаються з ним, і всі його земні знегоди забудуться. Але якщо немає примирення з богом, немає остаточного і прекрасного усвідомлення його близькості, любові, піклування і милосердя… Хвилинами вона тремтіла в релігійному екстазі, вже не зовсім нормальному, як бачив і відчував Клайд. І в той же час з її молитов і тривоги про його душевне благополуччя він бачив, як мало, власне, вона завжди розуміла його справжні думки і прагнення. Тоді, в Канзас-Сіті, він мріяв про багато дечого і мав так мало. Речі — просто речі — так багато означали для нього, йому було так гірко, що його водять вулицями, виставляючи напоказ перед іншими дітьми, — і в багатьох з них є всі ті речі, яких він так жадав… і тоді він був би щаслизий опинитися де завгодно, аби не бути там, на вулиці! Ох, це життя місіонерів, яке здавалося матері чудесним, а йому таким тужливим. Але, може, не гаразд, що він так думав? Чи можливо? Мабуть, бог тепер розгнівається на нього за це? Може, мати була справедлива в своїх думках про нього. Безперечно, він більше досягнув би, коли б послухався її порад. Але як дивно: мати сповнена любові і жалості до нього, вона прагне допомогти йому з усією силою своєї суворої самопожертви — і, однаково, навіть тепер, у свої останні години, коли він сильніш за все на світі жадає співчуття і більше, ніж співчуття — справжнього і глибокого розуміння, — навіть тепер він не може довіритися їй і сказати їй, рідній матері, як усе це сталося. їх немовби роз’єднував глухий мур, нездоланна перепона взаємного нерозуміння, — в цьому вся суть. їй ніколи не зрозуміти, як він жадав комфорту і розкошів, краси, кохання — того кохання, що невіддільне від пишноти, насолод, багатства, значного становища в суспільстві,— не зрозуміти його пристрасних, непоборних бажань і прагнень. Вона не може зрозуміти цього. Вона б визнала усе це дуже поганим — гріхом, себелюбством. А в його згубних учинках щодо Роберти і Сондри вона побачила б розпусту, перелюбство, навіть убивство. І вона вперто чекає від нього проявів глибокого і цілковитого каяття, тоді як навіть тепер, незважаючи на все, що він казав преподобному Мак-Міл-лану і їй, його почуття були не такими… не зовсім такими, хоч як палко він хотів знайти захисток у богові, а краще, коли б це було можливо, в люблячому і всерозуміючому серці матері. Коли б це було можливо…

Господи, яке все це жахлцве! Він такий самітний, навіть у ці останні лічені дні і години, що невловимо линуть (вони минають так швидко…), — самітний, бо хоч мати і преподобний Мак-Міллан з ним, але ні вона, ні він не розуміють Клайда.

Та головне (і це гірше за все), його ув’язнено тут, і його не випустять. Він давно вже зрозумів, що ця система — страшна, раз назавжди встановлена. Залізна. Вона діяла автоматично, як машина, без допомоги людей чи людських сердець. Ці тюремники! Вони теж залізні — з усією своєю відданістю букві закону, із своїми розпитами, нещирими люб’язностями, готовністю зробити дрібну послугу, вивести заарештованих на прогулянку чи відвести їх до лазні… це— тільки машини, автомати, вони штовхають тебе кудись… тримають в оцих стінах… вони однаково готові і прислужитися, і вбити на випадок опору… але головне — вони штовхають, штовхають, безперестанку штовхають — туди, до тих маленьких дверей… туди, звідки немає порятунку… немає порятунку… вперед і вперед… поки, нарешті, не вштовхнуть в ті двері… і не буде вороття! Не буде вороття!

Кожного разу, подумавши про це, він підводився і починав ходити по камері. Потім звичайно повертався все до того самого нерозв’язного питання: до своєї провини. Він намагався думати про Роберту і про зло, яке заподіяв їй, читав біблію і навіть, лежачи ницьма на залізній койці, знову і знову твердив: «Боже, дай спокій моїй душі! Боже, просвіти мене! Боже, дай мені сили чинити опір усім поганим думкам, яких я не повинен був би мати! Я знаю, сумління моє не зовсім чисте. О ні! Я знаю, я замишляв зло. Так, так, я знаю це. Я визнаю. Але невже й справді я повинен умерти? Невже немає звідки чекати допомоги? Невже ти не допоможеш мені, господи? Невже не явиш свою могутність, як каже про це мати? Не звелиш губернаторові в останню хвилину замінити смертну кару довічним ув'язненням? Не звелиш преподобному Мак-Міллану змінити свою думку і піти до губернатора? І моя мати могла б піти… Я віджену всі грішні думки. Я стану іншим. Так, так, я стану зовсім іншим, якщо тільки ти врятуєш мене. Не дай мені померти так рано. Не дай померти тепер. Я молитимуся, молитимуся. Дай мені сили розуміти і вірити… і молитися. Дай, господи!»

Так думав і молився Клайд у ці короткі, страшні дні — відтоді як мати і преподобний Мак-Міллан повернулися після вирішальної розмови з губернатором і до своєї останньої години… душа його була сповнена жаху перед близькою та неминучою смертю і невідомим потойбічним життям, і цей жах, разом з вірою та хвилюванням матері і преподобного Мак-Міллана (він приходив до Клайда щодня, говорив йому про милосердя боже і переконував у необхідності цілком уповати на господа), примусили Клайда, нарешті, вирішити, що він не тільки повинен знайти віру, але вже знайшов її, і з нею цілковитий і непохитний душевний спокій. У такому стані, погоджуючись на просьбу матері і преподобного Мак-Міллана, який безпосередньо допомагав йому, давав вказівки і тут же, при ньому і за його згодою змінив деякі його вислови, Клайд склав такого листа, зверненого до всього світу і особливо до молодих людей його віку:

«Вступаючи в тінь Долини Смерті, я хочу зробити все можливе, щоб усунути будь-який сумнів у тому, що я знайшов Ісуса Христа, спасителя мого і незмінного друга. Нині я шкодую лише про те, що, маючи можливість трудитися в ім'я його, не віддав своє життя служінню йому.

Якби тільки я міг силою слів своїх навернути до нього молодих людей, я визнав би це найбільшим із благ, дарованих мені. Але тепер я можу сказати тільки одно: «Я знаю, в кого увірував, і вірю, що в його владі зберегти запоруку мою на оний день» (цитата, добре йому відома завдяки Мак-Міллану).

Якби молоді люди нашої країни могли збагнути насолоду і відраду життя во Христі, я знаю, вони зробили б усе, що тільки в їхніх силах, щоб стати істинними, діяльними християнами, і прагнули б жити, як звелів Христос.

Я не залишив жодної перепони, яка перешкодила б мені стати перед господом. Знаю, що гріхи мої відпущені, бо я був чесний і одвертий з моїм духовним наставником, і господу відома вся правда про мене.

Завдання моє виконано, перемогу здобуто.

Клайд Гріфітс».

Написавши цього листа і передаючи його Мак-Міллану, Клайд і сам здивувався: так мало схожі були ці його твердження на бунтівничий настрій, який володів ним ще зовсім недавно. А Мак-Міллан, зраділий і тріумфуючий, вигукнув:

— Так, Клайд, воістину перемогу здобуто! «В оний день будеш зі мною в раю». Він обіцяв вам це. Душею й тілом ви належите йому. Хай буде навіки благословенне ім’я його!

Він був такий зворушений своїм тріумфом, що взяв руки Клайда в свої, поцілував їх і потім схопив Клайда в обійми.

— Сину мій, сину мій, у тобі моя відрада. Істинно, в тобі господь явив правду свою і рятівну силу свою. Я це бачу. Я це почуваю. В твоєму зверненні до світу воістину пролунав голос самого господа!

І він сховав лист; вирішили, що його буде надруковано після смерті Клайда, не раніше. Але, навіть написавши такого листа, Клайд усе ж у деякі хвилини відчував сумнів. Чи вірно, що він врятований? За такий короткий строк? Чи може він так твердо і беззастережно уповати на бога, як він це заявив у своєму листі? Чи вірно це? Життя — таке дивне. Майбутнє таке темне. Чи правда, що є потойбічне життя, що є бог, який зустріне його з любов’ю, як запевняють мати і преподобний Мак-Міллан? Чи правда це?

А тим часом за два дні до його смерті м-с Гріфітс у пориві безмірного жаху і відчаю телеграфувала високоповажному Девіду Уолтхему:

«Чи можете ви сказати перед богом, що у вас немає сумнівів щодо винуватості Клайда? Прошу телеграфуйте. Інакше кров його впаде на вашу голову. Його мат и».

І секретар губернатора Роберт Феслер відповів телеграмою:

«Губернатор Уолтхем не вважає для себе можливим скасувати ухвалу апеляційного суду».

І, нарешті, останній день… остання година… Клайда переводять у камеру старої Оселі смерті і після гоління та ванни видають йому чорні брюки, білу сорочку без комірця (потім її мали відкрити на шиї), нові повстяні туфлі і сірі шкарпетки. В цьому вбранні йому дозволено було ще раз побачитися з матір’ю і Мак-Мілланом, — з шостої години вечора напередодні страти і до четвертої години останнього ранку їм дозволено було залишатися поруч Клайда, розмовляючи з ним про господню любов і милосердя. А о четвертій годині з’явився начальник тюрми і сказав, що м-с Гріфітс час уже йти, залишивши Клайда на опікування Мак-Міллана. (Сумна необхідність, якої вимагає закон, сказав він.) І далі — останнє прощання Клайда з матір’ю; в ці хвилини, весь час замовкаючи, почуваючи, як боляче стискається серце, він усе ж з зусиллям вимовив:

— Мамо, ти повинна вірити, що я вмираю покірливо і спокійно. Смерть мені не страшна. Бог почув мої молитви. Він дарував сили і спокій моїй душі.

Але про себе він додав: «Чи так?»

І м-с Гріфітс вигукнула:

— Сину мій! Сину мій! Я знаю, знаю, я вірю в це! Я знаю, що визволитель мій живий і не залишить тебе. Нехай ми вмираємо, але житимемо вічно! — Вона стояла, підвівши очі до неба, пройнята стражданням. І враз обернулася, схопила Клайда в обійми і довго й міцно пригортала його до грудей, шепочучи — Синку… хлопчику мій…

Голос її обірвався, вона задихалася… здавалось, уся її сила перейшла до нього, і, нарешті, вона відчула, що зараз упаде, як не залишить його… Похитнувшись, вона швидко обернулася до начальника тюрми, який чекав, щоб відвести її до обернських друзів Мак-Міл-лана.

І потім, у темряві цього зимового ранку, — останні хвилини: прийшли тюремники, зробили надріз на правій штанині, щоб можна було прикласти до ноги металічну пластинку, потім пішли закривати завіси перед камерами.

— Здається, вже час. Сміливіше, сину мій! — це сказав, побачивши, що наближаються наглядачі, преподобний Мак-Міллан; разом з ним тепер біля Клайда був і преподобний Гілфорд.

І от Клайд підвівся з койки, на якій він сидів поруч Мак-Міл-лана, слухаючи читання 14, 15 і 16-ої глав євангелія від Іоанна: «Хай не бентежиться серце ваше. Віруйте в бога — і в мене віруйте». І потім— остання путь, преподобний Мак-Міллан праворуч, преподобний Гілфорд ліворуч, а наглядачі — попереду і позаду Клайда. Але замість звичайних молитов преподобний Мак-Міллан проголосив:

— Упокоріться під всемогутньою правицею господа, аби він міг вас піднести, коли настане година. Покладіть на нього всі турботи свої, бо він піклується про вас. Нехай буде спокій у душі вашій. Мудрі і праведні шляхи того, хто через Ісуса Христа, сина свого, після коротких страждань наших покликав нас до вічної слави своєї. «Аз есм путь і істина і життя. Лиш через мене прийдете до отця небесного».

Та коли Клайд, простуючи до дверей, за якими чекав його електричний стілець, перетинав коридор Оселі смерті, почулися голоси:

— Прощай, Клайд!

І в Клайда вистачило земних думок і сили, щоб озватися:

— Прощайте всі!

Але голос його пролунав так дивно і кволо, так здалеку, що Клайду і самому здалося, наче це гукнув не він, а хтось інший поруч нього. І ноги його, здавалося, переступали якось автоматично. І він чув знайоме човгання м’яких туфель, поки його вели все далі й далі до тих дверей. Ось вони перед ним… от вони широко відчинилися. І ось, нарешті, електричний стілець, який він так часто бачив уві сні… якого так боявся… до якого його тепер примушують іти. Його штовхають до цього стільця… на нього… вперед… вперед… через ці двері, які відчиняються, щоб впустити його, і так швидко захлопуються… а за ними залишається все земне життя, яке він встиг звідати.

За чверть години преподобний Мак-Міллан із зовсім сірим, змученим обличчям, дещо нетвердою ходою людини, розбитої морально і фізично, вийшов з холодних дверей тюрми. А який немічний, який жалюгідний і похмуро сірий був цей зимовий день… зовсім як він сам… Мертвий! Він, Клайд, так напружено і все ж довірливо йшов поруч нього всього лише кілька хвилин тому, а тепер він мертвий. Закон! Ось такі тюрми. Дужі й злі люди вже глумляться там, де Клайд молився. А ця сповідь? Чи вірно він вирішив, ведений мудрістю господа, наскільки господь прилучив його до своєї мудрості? Чи вірно? Очі Клайда! Преподобний Мак-Міллан і сам мало не впав, знепритомнівши, біля Клайда, коли тому наділи на голову шолом… і подано було струм… він весь тремтів, його нудило… на превелику силу, з чиєюсь допомогою він вибрався з цієї кімнати — він, на кого так надіявся Клайд. А він просив бога дарувати йому сили, просив…

Він побрів безлюдною вулицею, але йому довелося спинитись, притулившись до дерева, безлистого в цю зимову пору, такого голого і похмурого… Очі Клайда! Його погляд у ту хвилину, коли він безсило сів на цей страшний стілець., тривожний погляд, благально і здивовано, як подумалося Мак-Міллану, спрямований на нього і на всіх, хто був навколо.

Чи правильно він зробив? Чи було його рішення в розмові з губернатором Уолтхемом справді здоровим, справедливим і милосердним? Чи не слід було тоді відповісти губернаторові, що, може… може… Клайд був іграшкою тих, інших впливів?.. Невже душі його більше не знати спокою?

«Я знаю, визволитель мій живий і збереже його на оний день».

І ще довгі години Мак-Міллан блукав по місту, перш ніж зібрався з силами з’явитися до матері Клайда. А вона в домі преподобного Френсіса Голта і його дружини — діячів «Армії Спасіння» в Оберні — з пів на п’яту ранку на колінах молилась за душу свого сина; думкою вона все ще намагалася узріти його таким, що знайшов спокій в обіймах творця.

«Я знаю, в кого увірувала», молилася вона.