Ангели по десять шилінгів

14

Коли місіс Порджес відчинила двері, Джун одразу ж поцікавилась, де Чед: у своїй кімнаті чи на кухні.

Але Порджес відповіла, що він поїхав з інспектором Абернаті з'ясувати кілька важливих обставин, адже архіваріуса Лайнора досі не знайшли.

Джун тільки кивнула головою. Вона була така пригнічена, що навіть одмовилася від обіду, який запропонувала їй стара пані. А на обід була тушкована баранина із зеленим горошком — найулюбленіша її страва. Почався рясний дощ, і вже о четвертій годині Джун, яка вирішила трохи почитати, була змушена ввімкнути світло.

В каміні вигравали язички полум'я; велике шкіряне крісло, в яке вона сіла, було зручним; чай, принесений місіс Порджес, видавався, як ніколи, свіжим і пахучим. Але все ж не читалося.

Вона поклала книжку на коліна й відсутнім поглядом ковзнула по предметах, що були в холі: стінна книжкова шафа, висока і вузька; заново відремонтована дубова драбина, ведмеже опудало з вишкіреною пащею. Потім знову пригадалася фотографія леді Уорренгтон, і мимоволі вона перевела погляд на стіну, на білий прямокутник над каміном — слід портрета місіс Шеклі, що висів тут. Джун не могла терпіти цього портрета і два дні тому попрохала місіс Порджес зняти його. І ось тепер він постав перед її зором так чітко, ніби висів на місці. Джун яскраво уявила пронизливий погляд темних очей, вузькі стиснуті губи з ледь помітною усмішкою. На тонкій шиї — намисто з чотирма великими діамантами.

Місіс Меріел, безперечно, загинула через те, що дізналася про таємницю цієї багатої і дивакуватої сивої бабусі, — в цьому Джун більше не сумнівалася. Але ж у чому ця таємниця?.. Мабуть, місіс Шеклі отак сиділа перед каміном, бездумно стежила за язиками полум'я. Чи, можливо, вона про щось думала?.. Джун глянула на столик з червоного дерева, об ніжки якого кіт раніше гострив кігті і на який Чед завжди ставив пляшку з віскі та чарки, потім її погляд упав на дешевий, уже скривлений дворіжковий олив'яний свічник на каміні… Той, хто його виготовив, не відзначався гарним смаком: понатицював зусібіч кришталиків, шматочків одшліфованого скла, які не гармоніювали ні з формою, ні з матеріалом і робили свічник ще потворнішим. Певно, місіс Шеклі виграла або придбала його шилінгів за десять на якомусь 6лагодійному аукціоні.

Раптом думка осяяла Джун, вона підбігла до каміна й вийняла із свічника один з камінців. Вони були скляні, це ясно. Але їхня поверхня, їхня шліфовка… Джун знову сіла у крісло й покликала місіс Порджес; та з'явилася за секунду, немовби стояла під дверима й стежила за Джун в замкову щілину. А може, так воно й було? Джун більше нікому не вірила — тільки самій собі, Чедові, Джорджу Абернаті та, до певної міри, адвокатові Хаббарду.

— Слухаю вас, міс, — в приязному голосі місіс Порджес не вчувалося ніяких підступних ноток. Як завжди, вона весело усміхалася. В руці місіс тримала щойно знятий фартух.

— Де ви поділи картину? — Джун показала на прямокутну пляму над каміном.

— Картину? — місіс Порджес усміхнулася ще привітніше. — Віднесла на горище, туди, де всякий мотлох. А куди ж іще? Бридка картина! Як і все, що нагадує про Шеклі. Облити б усе бензином та спалити. Я завжди дотримувалася такої думки.

— Ви спалите ці речі? — здивувалася Джун.

— Звичайно, ні. Не буду ж я встрявати в конфлікт з містером Хаббардом, який наглядає за спадщиною цієї старої піратки.

Джун насупила брови.

— Я ніяк не збагну, чому ви так суперечливо відгукуєтесь про померлу господиню? То говорите про неї з ніжністю і любов'ю, то…

— Це залежить від погоди, — незворушно пояснила місіс Порджес. — Коли надворі холодно й вогко і мене доймає ревматизм, я дивлюся на світ очима хворої. І тоді я кажу — і маю на це повне право, — що місіс Шеклі була вічно чимось невдоволеною, злою й скупою чаклункою, яка знаходила втіху лише в тому, щоб завдавати людям прикрощів, змушувати їх страждати й тремтіти зі страху…

— Я хотіла б глянути на картину, — швидко сказала Джун, щоб обірвати стару пані.

— Ви хочете глянути на картину? — повторила місіс Порджес здивовано. А може, тільки удала, що здивована.

— Так, я хотіла б знати, хто її намалював.

— Якщо дозволите, місіс Джун, я поставлю вам одне запитання: яким чином це пов'язане з убивством? Може, ви гадаєте, що хтось із нас… — вона недвозначно провела ребром долоні по своїй шиї.

— Спершу давайте подивимось картину, — лаконічно відповіла Джун.

— Тоді я сходжу по свічку. В кухні…

— Візьміть оцей свічник. — 1 Джун попрямувала до сходів, що вели на горище.

— У мене є кишеньковий ліхтарик, — злякано зауважила місіс Порджес. — Ви знаєте, там, вгорі, завжди протяг, бо чимало черепиць зірвало вітром, свічки можуть одразу ж погаснути…

— У мене є сірники.

— Все одно свічки будуть гаснути! І нас поглине темрява! А знаєте, що писав Шекспір з цього приводу?

— Чому ви вважаєте місіс Шеклі лихою чаклункою? — Джун почала підійматися по сходах.

— Адже ж я кажу про це тільки за поганої погоди, — місіс Порджес нерішуче пішла за нею. — Коли ж надворі тепло і яскраво світить сонце, мені навіть буває шкода її. Бідолашна, шепочу я, скільки довелося їй зазнати за своє життя. Останнім часом вона не могла ходити, каміння в нирках пронизувало її тіло жахливими болями. Хіба цього замало? А гроші, які вона одержувала, витрачала ж не на себе! Золоту душу мала. Шкода, що зовні груба та миршава була.

Джун хотіла було підтримати це химерне розпатякування місіс Порджес щодо покійної Шеклі, але, обернувшись до неї — вони вже стояли перед дверима на горище, — раптом побачила вираз її обличчя. Джун аж замлоїло під серцем.

Обличчя домоправительки виражало все, окрім привітності й доброти. У мерехтливому світлі двох свічок воно було напруженим і похмурим. Місіс Порджес здалася Джун такою старою, що їй можна було дати набагато більше років, ніж було насправді. Складки і зморшки виступали з-під прошарку пудри так чітко, ніби були намальовані на гладенькій шкірі чорним олівцем; очі її сторожко блищали, затаївши в собі страх, а можливо, й погрозу.

Тьмяним сяйвом освітлювали свічки вузький коридорчик, в кінці якого були двері на горище; по незаштукатурених стінах услід за жінками рухалися довгі тіні; було чутно, як дощ тарабанить по даху; десь рипіла відчинена стулка вікна.

— Що це? — Джун зупинилася.

— Здається, внизу хтось ходить.

— Мабуть, Чед.

— Ні, Чед забув свій ключ на полиці для рукавичок.

Джун прислухалася.

— Дурниці, — сказала вона нарешті. — Адже вхідні двері замкнені.

— Саме в цьому я не впевнена, — голос місіс Порджес перейшов у шепіт. — Мені здається, я забула їх замкнути. І взагалі ще зранку я почуваю якесь дивне занепокоєння. У мене таке відчуття, ніби по Касл-Хоуму знову хтось бродить, і я майже переконана, що це дух Шеклі. Таке теж трапляється!

— Так, і дуже часто, — уїдливо підтакнула Джун старій плетусі.

Вони відчинили двері і пішли по скрипучих мостинах горища. По закутках лежав усякий мотлох — лампи з драними абажурами, рама від дзеркала, матрац, з дірок якого повилазили пучки морської трави, стояли старі крісла, скрині. І на всьому цьому такий шар пилу, що, здавалося, весь мотлох з'явився тут ще до народження місіс Шеклі. Дах протікав у багатьох місцях, і, незважаючи на розставлені місіс Порджес старі тазики та каструлі, на підлозі горища похмуро блищали великі калюжі.

Місіс Порджес не довго розшукувала картину — вона була між оббитою жерстю скринею і стінкою.

Джун поставила картину на скриню і уважно розглядала її. Все було так, як вона передбачала. Великі відшліфовані камінці незвичайної форми на ліловому платті місіс Шеклі, як дві краплі води, були схожі на камінці спотвореного свічника, якого Джун поставила на скриню.

Шурхіт, що почувся позаду, змусив Джун обернутися. Слова застряли в горлі — в руках старої пані блищав великий чорний револьвер.

— Ви з глузду з'їхали? Навіщо гратися цією штукою?!

Примруживши очі, місіс Порджес втупилася в Джун. Її обличчя знову було напруженим і сторожким. Вона повільно підняла револьвер і спритним рухом великого пальця зняла запобіжник.

— Ви… Ви з глузду з'їхали? — ледь ворушачи язиком, видавила Джун.

Не опускаючи револьвера, місіс Порджес приклала до губів вказівний палець лівої руки, даючи цим зрозуміти, щоб Джун мовчала. Потім підкралася до відчинених дверей, нашорошила вуха і почала прислухатися.

Стало так тихо, що можна було почути цокання годинника в холі.

— Мабуть, здалося, — прошепотіла місіс Порджес. Вона трохи опустила револьвер, так, що чорне вічко дула націлилося прямо в живіт Джун. — Нам треба покінчити з цією справою, поки хтось прийде сюди.

— Ви знали про намисто і зникнення камінців? — Джун показала на свічник зі скляними камінцями.

— Знала? Ні, не знала. Але про дещо я все-таки здогадувалася, — місіс Порджес примружила ліве око, похитала головою, а потім піднесла руку до волосся. Тільки тепер Джун побачила, що сріблясто-сиве, охайно зачесане волосся старої пані було таким же несправжнім, як і її щелепа, — вона носила чудово зроблену перуку. Зараз вона трохи сповзла, і стара благородна пані одним порухом руки повернула її на місце.

— Так, я здогадувалася про це, — повторила вона і знизала плечима. — Але я не могла ні з ким поділитися своїми припущеннями, бо не була у всьому впевнена. Окрім того, я люблю життя і з радістю живу на цьому світі, хоч його й називають поганим, грішним. Та хіба це має вирішальне значення? Трошки гріха в житті необхідно, як дрібок солі та перцю до рубленого м'яса.

– Є гріхи, за які люди попадають на шибеницю, — нагадала Джун і зміряла відстань між собою та домоправителькою.

— Повісити людину можна лише раз, — місіс Порджес повчально підняла вказівного пальця. — Та й уся процедура триває не більше хвилини. Я гадаю, значно гірше, коли твоя душа попаде у пекло. Ось тоді муки тривають цілу вічність!

Джун швидко, як її вчили на уроках дзю-до, відхилилася назад, в падінні вибила ногою револьвер з рук місіс Порджес і спритно його зловила.

— Ой! — голосно крикнула стара пані. — Ви послизнулися? Сподіваюся, не забилися, дитинко моя?

Вона хутенько підскочила до Джун і допомогла їй підвестися.

Джун не знала, що й гадати, кілька разів вона гарячково схопила ротом повітря, перш ніж знову змогла говорити.

— Тепер я навіть не знаю, за кого вас вважати, — зізналася вона.

Гнітюча тиша раптом обірвалася. Знову почувся шум дощу, знову свистів вітрюган і скрипіли віконні рами — все було так, як і повинно бути.

— Обережніше, револьвер може випадково вистрілити, — попередила місіс Порджес. — Опустіть униз цей маленький важіль, тоді нічого не трапиться… У мене великий досвід — я щодня тренуюся в саду з цією небезпечною іграшкою. Відколи померла стара місіс Шеклі, я сказала собі, хай доля твоєї господині буде тобі пересторогою, ти повинна підготуватися до всього. Коли я твереза, то вцілюю в тростину на відстані десяти метрів, для мене то не тростина, а могутнє дерево.

— Давайте спустимося вниз, і там ви розповісте все по порядку, — запропонувала Джун.

— З радістю, — з кожною хвилиною місіс Порджес молоділа.

«Якщо так триватиме, то, поки ми зійдемо в хол, — подумала Джун, — місіс Порджес перетвориться на шістнадцятирічну дівчинку».

Обидві почали спускатися вниз, та раптом зупинилися. З холу долинули кроки, цього разу цілком певно.

— Ось де він, убивця! — прошепотіла місіс Порджес, але без будь-якого страху. Навпаки: по її обличчю можна було зрозуміти, що вона прагне боротьби і що їй нетерпеливиться перейти в атаку. — Тепер він од нас не втече!

Але місіс Порджес помилилася. По холу ходив адвокат Хаббард.