Арістос

Джон Фаулз і його «автопортрет»

Джон Фаулз, що для нього «ідеї — єдина батьківщина», — знаний англійський письменник і людина оригінального мислення. Народився він у маленькому містечку Лі-он-Сі в родині пастора. Навчаючись у приватній школі, виявив неабиякі здібності не лише як учень, а й як спортсмен. Два роки відслужив у морській піхоті, проте взяти участь у війні не встиг. Вступив до Оксфордського університету на факультет французької літератури. Закінчивши університет, викладав у Франції, Англії, Греції, а з 1954 року — знову в Англії.

Протягом цього часу Джон Фаулз пише вірші, творить афоризми, накопичує нотатки, чернеткові записи романів, але до друку їх подавати не поспішає. І лише у 1963 році виходить його перша книга — роман «Колекціонер», який враз стає шалено популярним, що й дозволило авторові перейти до ранґу професійних літераторів. У «Колекціонері» Фаулз намагається осягнути роль долі та випадковості, природу свободи волі в людському житті.

Книгу «Арістос. Автопортрет в ідеях», що не вміщається в рамки жодного з відомих жанрів, було опубліковано як перший варіант Фаулзових філософських роздумів у 1964 році. У 1966 році вийшов друком роман «Маг», а 1969 року світ побачив найвідоміший його твір «Жінка французького лейтенанта».

У кінці XX на початку XXІ століття Джон Фаулз набуває популярності, заживши слави одного з найвідоміших та найкасовіших авторів: його твори читаються, видаються й перевидаються великими накладами. Самого ж письменника проголошено номінантом на Нобелівську премію, щоправда, лауреатом тоді став інший — Ґюнтер Ґрасс.

Кожне Фаулзове творіння не лише має філософське підґрунтя, але й є своєрідним дослідженням проблем людської психології.

«Арістос» — незвичайна книга. У ній викладено погляди та роздуми західного інтелектуала щодо вічних філософських питань: про сутність людини та смисл її життя, про щастя та смерть, свободу й відповідальність. Джон Фаулз впевнено обстоює «найголовніше людське родове право — мати власну думку про все, що нас стосується». Він категорично відкидає (щодо себе) існування в межах клітки з написом «романіст», наголошуючи, що, як і інші люди, має право не давати на відкуп фахівцям глибинних проблем буття, що зачіпають усіх. Він гостро відчуває «невдоволеність смислом життя» (екзистенційний вакуум, за В. Франклом), що «переслідує наше [двадцяте — В. С.] століття, як оптимізм переслідував вісімнадцяте, а самовдоволення — дев’ятнадцяте».

Зважаючи на багатство проблематики, гостроту мислення, ориґінальність викладу, Фаулзову по-чутливість до больових точок сучасності, проаналізувати чи хоч до певної міри повно викласти його погляди не видається можливим (мабуть, цього взагалі не варто робити), проте на двох моментах мусимо наголосити: по-перше, на ставленні до Геракліта і, по-друге, на ідеї благородної людини — Арістоса.

Натхненником і попередником Джон Фаулз називає Геракліта, досить суперечливі фраґменти з творів якого дозволяють припустити, що цей філософ був схильний до релятивізму («те ж саме в нас живе й мертве, спляче й неспляче, молоде й старе»), абсолютизації руху («все тече, ніщо не буває й ніколи не лишається тим самим») та боротьби («війна спільна», справедливість — у розбраті, усе народжується шляхом розбрату й через необхідність).

Фаулз спирається переважно на співвідношення еліти (вибраних, кращих) та маси (більшості). Сам Геракліт, без сумніву, числив себе поміж щонайкращих, ставлячись вкрай зверхньо не тільки до громадян Ефесу, з якими співмешкав на острові, а й до Гесіода, Гомера, Піфагора, Ксенофана… «Більшість — погані, а доблесних — меншість».

«Один для мене дорівнює десяти тисячам, якщо він найкращий». Такі Гераклітові погляди Карл Поппер вважав близькими до тоталітаризму. Фаулз потрактовує ідею еліти як неспростовну з «біологічної точки зору». В усіх сферах прикладання людських сил очевидно, що більшість велетенських кроків уперед роблять особистості — є вони ґеніальними вченими чи митцями, святими, революціонерами,» і навпаки, «ми не потребуємо даних тестування на визначення розумових здібностей, аби знати протилежне: що широкі людські маси не мають великого розуму — чи високої моралі, чи великого мистецького обдарування, чи справді високої кваліфікації, щоб займатися шляхетнішими видами людської діяльності».

Втім, Джон Фаулз намагається подолати жорсткий розподіл на вищу та нижчу раси й відзначає, що між небагатьма й нікчемною більшістю в наш час існує нескінченна кількість проміжних ланок, ба більше: «роздільна лінія між Меншістю і Більшістю повинна проходити крізь кожного індивіда, а не між індивідами. Одне слово, ніхто з нас не буває цілком досконалим; і ніхто — цілком недосконалим». З автором не можна не погодитись. Посутній творчий внесок таки під силу небагатьом видатним ученим чи творцям. Однак потрібні і ті, хто би накопичував і систематизовував, аналізував та порівнював. Ситуація подібна до Гоббсового Левіафана — організму, в якому сам мозок існувати не може. Вочевидь, життя — це та найвища цінність, у порівнянні з якою усі злети та звершення вторинні і є почасти сублімацією та девіацією.

Ідеї Джона Фаулза не безсумнівні, проте творів такого ґатунку не вельми багато. До прикладу, «Проби» Мішеля Монтеня та «Підбиваючи підсумки» Сомерсета Моема. Ці праці заслуговують не просто на прочитання, а радше, на постійне повернення до них.

«Якби всі були добрими, то були б щасливими,» — каже християнин. «Якби всі були щасливими, то були б добрими,» — каже соціаліст. «Якби всі корились державі, то були б і щасливими, і добрими,» — каже фашист. «Якби всі були, як я, то щастя і добро не мали б значення,» — каже лама. «Щастя і добро потребують глибшого аналізу,» — каже гуманіст». Попри нелюбов до наліпок, Фаулза можна наректи видатним гуманістом XX століття. Стосовно того, що він не отримав Нобелівської премії, пригадую гасло на одній з іспанських в’язниць, яке можна перефразувати у такий спосіб: не всі, хто отримав Нобелівську премію, на неї заслуговують, як не всі, хто на неї заслуговує, її одержали. До речі, серед тих, хто не одержав, — Антон Чехов і Ліна Костенко. Та й щодо самої цієї премії вирішено далеко не все, іще не вечір…

Коли йдеться про античних філософів до Платана, вкрай рідко можна бути впевненим у будь-якому із суджень, тому що в жодному з випадків ми не можемо спиратися на першоджерела: ні від кого із них не збереглося жодного твору тих часів. «Темний» стиль Геракліта, його афористичність і те, що до нас дійшло лише близько ста тридцяти фрагментів (в основному — коротких висловів Геракліта) в переказах різних авторів, підносять цю невпевненість до квадрату.

Усе це значно утруднює розуміння, спричинюючи значні відмінності в тлумаченні, що їх важко подолати навіть професіоналам, а тим паче Фаулзу.

Досить зауважити, що відомий вислів «Все тече, все міняється» зустрічається лише у Платана в діалозі «Критика»: «Десь говорить Геракліт, що все рухається і ніщо не преребуває у стані спокою, і, уподібнюючи суще течії ріки, він говорить, що неможливо двічі увійти в ту ж саму річку». Тому детальний аналіз і верифікація всіх думок, що їх Фаулз приписує Гераклітові, на наш погляд, позбавлений сенсу, тим паче, що він посилається ще й на вцілілі фраґменти трактатів Гіппократівської школи, що підносить проблему аналізу відповідності розуміння Фаулзом фрагментів Геракліта вже до кубу.

Проте деякі зауваження видаються необхідними, як з поваги до читача, ще має отримувати максимально вірогідну інформацію, так і з поваги до Геракліта та Фаулза, які цілком заслуговують на вдумливе читання, а не побіжний перегляд. Зокрема, мусимо зазначити, що Фаулзівський переклад «Even asses know straw is better than gold» відрізняється від перекладу українською «Віслюки віддали б перевагу соломі перед золотом»[21]. Аналогічно з потрактуванням «Man must cling to what is common to all, as a city clings to its laws» (українською маємо «Народ мусить битися за закон, як за мури міста»[22]). Однак такі тонкощі можуть здебільшого цікавити фахівців. Наразі цінними є думки самого Фаулза, а не автентичність трактувань Геракліта, то ж редакція та перекладач зійшлися на тому, що подали переклад запропонованих Фаулзом фрагментів без детальних коментарів.

Віктор Степанов