І знову вічний вир змін. Нещодавно літо вирішило трішки поспати — і вже вересень.
— Цей місяць знаковий для нас, Костю.
— Чим, Неспокійко?
— Не прикидайся! Ти знаєш!
— У вересні ми вперше зустрілися?
— І цим також.
— А ще?
— Костику! У вересні я тебе полюбила!
— Але ж модно закохуватися весною: пташки-бруньки, розумієш, і всіляка інша травичка, — піджартовував хлопець.
— Модно не закохуватися, а остерігатися залежності!
— Ти, як завше, кажеш правду.
— А ти хіба не так думаєш? — до грайливого дівчачого голосу вплелася тривожна нотка.
— Не так! Не так! — тішився Кость зустріччю.
Їхні весняні душі були непідвладними ні трохи сумовитій осені, ані депресивній нульградусній зимі із її частою слякотою і рідким снігом. Може, теперішня зима пристосовується до наших корисливих сердець із їхнім туманом і негодою, де нема ні великого холоду, ні великої спеки?
— А як?
— Модно остерігатися залежності, але все ж наважитися.
— Хіба це залежить від нас?
Від нас залежить усе, Неспокійко. Тільки ми не завше це розуміємо.
— Костю, чуєш? Давай знову кудись поїдемо?!
— Наприклад?
— Наприклад, в Антарктиду. Ми будемо жити на полярній станції, навколо п'ятдесяти градусний мороз, ми будемо цілуватися не губами, а кожухами! А потім ти притягуватимеш на вечерю білого ведмедя. Я білуватиму тушу, смажитиму м'ясо, словом, усе, як у печерних людей…
— Марійко! А хочеш пожити при поселенні первісних людей?
— Хоч би на Місяці, аби з тобою, Костю.
— Дівчинонько мила, а що будеш їсти на Вкраїні, на далекій?
— Сухарі з водою, аби, любий, із тобою, на Вкраїні, на далекій…
— Дівчинонько мила, а де будеш спати на Вкраїні, на далекій?
— В полі під вербою, аби, серце, із тобою, на Вкраїні, на далекій…
Задзвенів голосильник, тобто дзвінок, сповіщаючи початок чи то першого, чи то шостого уроку.