XI. НЕВІДОМИЙ СВІТ

Бліде фіолетове світло пробивалося крізь вікна перископів та глибокі ілюмінатори центральної каюти. У напівтемряві перед очима Василя повільно пропливали великі блакитні, червоні й зелені кола. Страшенно боліла голова. Що ж, зрештою, трапилося? Чому так темно?

Василь напружено згадував: здається, він знепритомнів. Але він немов виразно пам’ятав, що свідомість уже поверталася до нього після того. Чи, може, то лише марилося йому?

Ні, він добре пам’ятає. Було так. Він розплющив очі — і дивний спокій, дивна тиша вразили його. Це він пам’ятав. Здається, в каюті тоді було трохи світліше. Василь обвів поглядом каюту, шукаючи товаришів. І погляд його тоді спинився на великому екрані перископа.

Він світився, на ньому гойдалися зелені вершини дивних рослин — немов вітер пробігав тими вершинами. Ліс на Венері?.. Але не встиг Василь тоді дати собі відповідь на це запитання, як очі його широко розкрилися від здивовання і він застиг, схопившись руками за краї гамака.

З-за вершин небачених рослин з’явилася голова потворної тварини. Немов велетенський дракон плазував серед хащів, підносячи над вершинами дерев свою неймовірно жахливу голову. Великі і наче мертві очі нерухомо сиділи по краях голови. Гігантські зігнуті щелепи рухалися, розсуваючись і змикаючись, як дві гострі криві шаблі. Мара посувалася ближче, ближче, за її головою тяглося блискуче жовто-коричневе тіло. Ще мить — і все зникло.

А може й не зникло, може то Василь сам схилив стомлену голову, ховаючись від страшного привиду? Здавалося йому — і не хотілося думати, що могло бути інакше! — що відразу ж таки він знов підвів голову. На екрані перископа вже не було нічого. Фіолетове світло, бліде фантастичне світло заповнювало великий екран. На його фоні повільно пропливали нерівні хвилі. Це було все.

Чи справді бачив Василь ту страшну потвору, чи було то звичайне марення? Ніхто не міг відповісти на це. Василь підняв руку. Його вразила вага цієї руки, немов налитої свинцем. Так, усе приходило в норму. Ось цілком повернулася вага всього існуючого, вага людини. Цікаво!.. Василь ледве помітно всміхнувся, але зразу ж таки спіймав себе на тому, що він з острахом дивиться знову на екран перископа. Що то за дивні хвилі пробігають по ньому?

Тихий далекий стогін почувся серед глибокої тиші. Василь різко підвів голову, прислухався. Як це він раніше не подумав про товаришів? Хто це стогне? У півтемряві він помітив нерухомі постаті Гуро і Сокола. Мандрівники лежали в своїх гамаках, немов спали. Хто ж стогнав?

Тривожна думка майнула в голові Василя: чи не трапилося нещастя з Миколою Петровичем? Він швидко розстебнув пряжки ременів, що прив’язували його до гамака, зіскочив на підлогу. Дивно, він похитувався, він лише на превелику силу переступав з ноги на ногу. Тіло, звикле вже до невагомості, до надзвичайної легкості рухів, було неслухняним, обважнілим. Проте, все це — дрібниці. Швидше туди, до Миколи Петровича!

Тут, у навігаторській рубці, було трохи світліше. Було ясно видно — Микола Петрович лежав на боці, дивно перехилившись через край пульта керування. Руки його звисли, одна нога була на кріслі, друга безпорадно висіла з пульта, не спираючись на підлогу. Микола Петрович час від часу тихо стогнав.

Василь зблід. Він відчув, як затремтіли в нього пальці.

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу, що з вами?.. — промовив він, обережно торкаючись до руки Риндіна.

Старий академік лише тихо простогнав:

— Води…

І враз Василь знову став спритним, швидким і моторним юнаком, яким він був раніше. Почуття відповідальності, потреба допомогти Риндіну подолали мимовільну млявість.

Він обережно підняв в’яле тіло Риндіна й посадив старого в крісло. Голова Миколи Петровича безсило похилилася на м’яку спинку. На лобі Риндіна запеклася кров; глибокий поріз проходив через увесь лоб. Очі Миколи Петровича розплющилися. Знесилений погляд спинився на Василеві. Губи ворухнулися:

— Води… — почув знов Рижко.

Як блискавка, метнувся Василь назад, до каюти, схопив там пляшку з водою, чашку, налив води й подав Риндіну. Той, не відриваючись, випив жадібно майже все. Тепер академік дихав рівніше. Він уважно дивився на Василя, намагаючись щось у нього спитати. Але говорити йому було ще важко. Проте, Василь зрозумів запитання відразу, як тільки Микола Петрович почав:

— А як…

— Здається, все гаразд, Миколо Петровичу, — швидко відповів Василь, — зараз я вам усе скажу. Всі живі, здорові. Тільки сплять. Ось зараз!

Він знов повернувся до центральної каюти. Вже з дверей він побачив, що Гуро підвівся й стоїть, розправляючи руки.

— Товаришу Гуро, — звернувся до нього Рижко, — з Миколою Петровичем негаразд. І я не знаю, що з Соколом…

Але тихий голос Сокола відразу заспокоїв його:

— Зі мною нічого. Просто кволість якась. А от що з Миколою Петровичем?

— Годі лежати, Вадиме, — тоном наказу сказав Гуро. — Вилазьте з гамака. Час до роботи. Василю, ходімо до Миколи Петровича. Що з ним?

Через кілька хвилин всі слухали слабий ще голос Риндіна. Старий академік, керманич небесного корабля, до останнього моменту не сходив зі свого поста. Останній удар ракети об ґрунт виштовхнув його з крісла й кинув на пульт, на рукоятки. Вдарившись лобом об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але думати про це було ніколи. Наосліп Риндін знайшов ручки керування електрикою і виключив рубильник, щоб випадкове замикання струму не наробило лиха. Потім, відчувши, що ракета спинилася й лежить нерухомо, Риндін спробував підвестися. Але не зміг. Дивна кволість охопила його. Він знепритомнів. Скільки часу він пролежав так, між кріслом і пультом, він не пам’ятав.

— Здається мені лише, — додав він, — що годинник показував під час нашого падіння дванадцяту годину і тридцять чотири хвилини. А скільки тепер?

Всі погляди спинилися на циферблаті головного годинника. І загальний вигук здивовання пролунав у каюті: годинник показував дев’яту годину і вісімнадцять хвилин!..

— Щось не так, — похмуро сказав Гуро. — Не уявляю собі, щоб ми всі пролежали непритомні близько дев’яти годин.

— Але це, очевидно, так, — похилив голову Сокіл. — Дивно лише, що знепритомніли ми всі разом. І майже водночас до нас повернулася свідомість.

Риндін мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті, він сказав:

— Факт лишається фактом. Ми лежали непритомні приблизно дев’ять годин. Я думаю, що така довга й загальна непритомність є вияв реакції людського організму на раптове з’явлення ваги.

— Ваги?

— Так. Інших пояснень я дати поки що не можу. З’явлення ваги — не абиякий фактор. Я ще й зараз відчуваю велику кволість. Мені важко поворухнути і ногою і рукою.

Як доказ цього, Риндін повільно підняв руку, розглядаючи її, немов щось нове й незнайоме. Василь зовсім несподівано засміявся:

— Так чи не так, а все гаразд. Ми — на Венері! Ура, ура, ура — і так тричі! Перші збори представників широких людських трудящих мас на негостинній нашій сусідці Венері вважаю відкритими!

Він відступив на крок і урочисто продовжував, з радістю помічаючи, як з’являються перші усмішки на стривожених обличчях його товаришів:

— Дозвольте вітати вас, шановні товариші, з прибуттям. Ця знаменна подія в нашому ракетному житті свідчить про те, що ми живемо, житимемо і з честю виконаємо наші завдання. Шкодую лише, що до нас не завітали поки що представники трудящого населення Венери…

Він змовк, розгублено потираючи лоб рукою.

— Що таке, Василю? Чому спинилася ваша промова? — запитав його Сокіл, ще посміхаючись. — Такий красномовний виступ — і ось тобі!

Але Василь уже не сміявся. Він згадав своє дивне марення, потворну постать дракона. Страховище так яскраво стояло в його пам’яті, що він навіть здригнувся.

— Та що з тобою, хлопчику? Що трапилося? — збентежився вже й Гуро.

— Зараз поясню, — відповів Рижко.

Коротко й стисло він розповів про те, що бачив, чи про те, що йому марилося. Він змалював вигляд потвори, її голову, вигляд дерев, лісу, не забувши навіть про вітер. Глибоке мовчання було йому відповіддю. Його порушив Сокіл:

— Ви певні, що бачили оті гострі криві щелепи?

— Так, певен.

Сокіл знизав плечима:

— Поки що наука не знає нічого про такі потвори. Те, що розповів Василь, не нагадує мені жодної з істот юрського періоду.

— Так що з того? — нетерпляче перебив його Гуро. — Ви вважаєте, що коли серед відомих вашій палеонтології тварин не було такої потвори, то вона аж ніяк не може існувати тут, на Венері?

— Я не сказав цього. Просто, мені здається, що такої тварини не може бути серед ящерів, характерних для юрського періоду. Не може бути її й серед велетенських ссавців.

— Чому?

— Голова, що її так докладно змалював Василь, може належати лише якомусь представникові комах. Так, так, не дивуйтеся. Саме для них типові отакі шаблюваті щелепи.

— Отже, ви хочете сказати, що це була комашка? — іронічно спитав Гуро, не ховаючи посмішки.

— І цього я не хочу сказати, — стримано відповів Сокіл. — Насамперед, я говорив «комаха», а не «комашка». Це різниця. Але справа не в тому. На мою думку, якщо хочете знати, це не була ні комаха, ні ящер, ні будь-що інше.

Він витримав паузу і так само стримано, але з відтінком якогось глузування, закінчив:

— Це — плід буйної фантазії Василя. Скажемо, це йому примарилося — та й годі, — вів він далі, мов не помічаючи гнівних поглядів, які кидав на нього юнак. — Дуже цікаво, звісно, з погляду психологічного: як створюється в уяві людини фантастичний образ, складений з різних, зовсім неоднакових частинок. Мабуть, колись на Василя справило велике враження розглядання якоїсь комахи під збільшувальним склом, чи не так? — зробив свій глузливий висновок Сокіл, тепер уже звертаючись просто до Василя.

Але юнак, трохи зашарівшись, відповів:

— Не пам’ятаю такого випадку. І взагалі не люблю комах…

Сокіл засміявся. Йому подобалася впертість юнака.

— Значить, ви певні, що це вам не примарилося?

— Ні, я не знаю. Тільки не пам’ятаю, щоб я колись бачив таке раніше, хоча б і під збільшувальним склом.

Гуро підняв руку:

— Досить, Вадиме. Можу додати дещо від себе. Дуже дивно, але мені теж марилася така потвора. Зовсім така. Марилася сьогодні. Розумієте? Очевидно, водночас з Василем.

Обличчя його було таке серйозне, що Соколові й на думку не спало розглядати цю заяву, як жарт. Він знизав плечима:

— Не знаю. Не можу нічого сказати.

Тим часом Риндін, важко підвівшись, підійшов до шафи з приладами, взяв звідти вигнуті скляні трубки і лагідно сказав:

— Не варт сперечатися, друзі мої. Ми ще встигнемо взнати все. Можу лише сказати, що, як мені здається, несподіванок у нас тут буде більше, ніж могла б собі уявити найбуйніша фантазія. А тепер перше, що ми мусимо зробити, це проаналізувати склад повітря Венери. Вадиме, я попрошу вас зробити це.

Сокіл узяв скляні трубки і вийшов. Гуро обняв Василя за плечі і ласкаво сказав йому, навмисно знижуючи голос:

— Хлопчику мій, я мушу сказати, що все це тобі не марилося. Я не хотів говорити про це всім, щоб не турбувати. Але я так само бачив твого дракона. І дуже шкодував, що був відділений від нього склом і через те не міг випробувати кулею міцність його шкіри. Ні, ні, зараз ми більш не говоритимемо про це. Не варт. Встигнемо ще, як сказав Микола Петрович. А зараз ходімо, подивимося на дослідження повітря.

У центральній каюті Сокіл працював біля невеличкого приладу, вигнуті трубки якого входили в стіну. Це був автоматичний насос, що нагнітав повітря до скляних резервуарів. Складний механізм дозволяв відкривати й закривати крани на зовнішній стінці ракети. Повітря, всмоктуване насосом, проходило трубками з атмосфери і стискалося в резервуарах. Геолог неуважно озирнувся на Гуро й Василя і продовжував роботу. Та ось він озирнувся ще раз. Легка усмішка з’явилася на його обличчі. Не відриваючись від апарата, він іронічно сказав, підморгуючи Гуро:

— Тек-с… дракон, кажете?

Гуро змовчав; лише щелепи його вилицюватого обличчя гнівно стиснулися. Тим часом Сокіл закінчив набирати повітря. Обережно він викрутив скляні резервуари й поніс їх до навігаторської. Проба повітря Венери! Що вона дасть?

Аналіз повітря тривав усього кілька хвилин. Микола Петрович встиг тільки перев’язати поранений лоб бинтом, коли вже Сокіл із похмурим обличчям подав йому аркушик паперу з цифровими висновками. Риндін поглянув на аркушик. Брови його зсунулися, повиснувши над очима. Гуро й Василь дивилися на нього з німим запитанням. Риндін акуратно поклав аркушик у кишеню.

— Трохи згодом перевірю сам, — сказав він. — Особисто перевірю. Проте… друзі мої, з корабля, мабуть, нам не доведеться виходити інакше, як у скафандрах.

У скафандрах? На свіже повітря — одягати скафандр? Василь не розумів нічого. Але Риндін хмуро пояснив:

— За попередніми висновками аналізу — в атмосфері Венери не якісь там частини процента вуглекислоти, як на Землі, а… так, друзі мої, п’ятнадцять процентів вуглекислоти! Цього забагато для нас. Людина не може вільно дихати таким повітрям. Зрозуміло?

Тривожне мовчання панувало в каюті. П’ятнадцять процентів вуглекислоти… як же працювати в такому повітрі? Як шукати незнайдені елементи?..

Риндін ще раз розгорнув аркушик паперу з аналізом, перевірив цифри. Та навіщо було це робити? Хіба помилився б такий досвідчений дослідник, як Сокіл? Все було правильно. Гуро розлючено вдарив кулаком об стінку:

— Однаково, ми зробимо… — почав він і завмер так само, як і всі інші, прислухаючись.

Ракета здригнулася від важкого шкрябання. Наче хтось, напружуючись, силкувався її перекинути набік. Ось вона немов трохи піднялася — і знов стала на місце. Здавалося, якийсь велетень уперто шкрябав її. Дзвін стривоженого металу відповідав щоразу на це шкрябання. Василь бачив близько біля себе бліде обличчя Сокола, зсунуті брови Риндіна, стиснуті щелепи Гуро. І — мовчання, що порушувалося лише важким шкрябанням по металу, гуркотом та міцними поштовхами. Але ось Микола Петрович мовчки підняв руку й показав на вікно над пультом керування. Василь мимоволі схопився за дуже плече Гуро.

Неясна туманна тінь затулила собою все. Різким рухом щось промайнуло за вікном. Немов велетенська лапа дряпнула по кварцовому склу, стиснутому сталевою рамою. А ще за мить — за вікном розлилося примарне блакитнувате світло, невиразно вібруюче сяйво. Ближче, ближче…

Велетенські очі — зеленуваті, блискучі очі невідомої потвори дивилися у вікно. Не було ні носа, нічого, крім тих очей, що бездушно дивилися вперед, та зморшкуватого великого рота, вкритого твердими наростами. Блакитнувате сяйво розливалося саме від рота. І в обидва боки від нього розходилися й загрозливо змикалися криві, як серпи, зубчасті щелепи; розсувалися і змикалися, як дві криві гострі шаблі.

Це тривало одну лише мить. Через якусь секунду за вікном уже знову нічого не було. Страшна потвора зникла в глибокій фіолетуватій темряві, що загадково ховала в собі таємниці невідомого світу.

Загрузка...