Аргонавти Всесвіту

XVIII. НЕСПОДІВАНА ДОПОМОГА

Василь ясно чув, як в його лівому виску бив малесенький гострий молоточок: тук… тук… тук… Спітнілий лоб лежав на холодному склі шолома. Юнак знав: ось ще секунда — і кінець. Грізне гарчання наблизилося до нього. І та піднесена лапа з зубчастими краями… Невже ж це останнє, що довелося йому побачити в житті?..

Наче велика й довга розірвана кінострічка пронеслася перед його очима. Окремі кадри на мить спинялися, затримували на собі увагу і мчали далі, зникали, звільняючи місце для інших. Скільки людина може згадати за кілька секунд? Здається, небагато; але за ці кілька секунд Василь устиг побачити так яскраво, ніби все це стояло у нього перед очима, — встиг побачити майже все своє життя.

Ось він, Василь, ще маленький, заліз до шафи, де лежали спогади про батька, його речі. Ніхто не помітив цього, і за п’ять хвилин маленький Василь з’явився перед родиною в будьонівці і з шаблею, що тяглася вслід за ним по підлозі. І як він проливав сльози, коли мати відібрала в нього ці надзвичайні речі!..

І вдруге він плакав гарячими сльозами, коли з матір’ю побував у мавзолеї Леніна. «Мамо, невже Ленін ніколи не встане?» — запитав маленький Василь. І, почувши відповідь, гірко заплакав: йому так хотілося, щоб Ленін був знову живий!

Іспити в школі. Василь — відмінник. І раптом, відповідаючи, він забув формулу води. Неможливо, по-дурному смішно, але забув і не міг згадати, аж доки викладач, зрозумівши, що хлопець хвилюється, — відпустив його на місце на хвилину. А згодом — як блискуче Василь довів свої відмінні знання!

Маруся… його чорноока приятелька, разом з якою він обмірковував можливості своєї подорожі в міжпланетному кораблі Риндіна… тепер вона, напевне, згадує про нього, мила, дорога Маруся…

Всього кілька секунд — і стільки спогадів, стільки думок!.. І раптом Василь почув різкий звук пострілу. Юнак здригнувся: це мариться йому, мариться…

Але слідом за тим пролунав другий постріл, зовсім близько біля його голови. Чи то був уже не постріл, а вибух? Дике ревіння відповіло на це.

Допомога? Звідки? Хто?

Рвучким рухом Василь підвів голову, але зразу ж таки похилив її назад. Бо він пізнав спокійний, владний голос Гуро:

— Юначе, не ворушитися! Лежати так само, як лежав досі. Жодного руху. Я впораюся сам.

Гуро вже сидів на виступі, що звисав у верхній частині печери, на протилежному її боці. Він тримав у руках свою коротку автоматичну гвинтівку, з якої ще тяглася тонесенька цівка диму, помітна в яскравому промені електричного прожектора, скерованого вниз. Униз-таки дивився й мисливець.

Страшний велетень, що вже заніс над Василем лапу, безпорадно помахував тепер нею в повітрі. Власне, це була вже не та лапа, яку бачив перед тим Гуро. Спритний мисливець за якусь долю секунди прицілився, вистрелив і розтрощив лапу потвори. Розривна куля його гвинтівки натрапила на опір і довела, на що здатні ці малесенькі снаряди. Товстий шар твердої оболонки лапи був пошматований; мускули висіли на ниточках жилок. Потвора люто ревла; мабуть, їй було знайоме почуття болю.

Вона вагалася. Ось щойно перед нею був ворог, який стріляв. Тепер цей ворог лежить нерухомий, мабуть — мертвий. А небезпека виринула з іншого боку. Що то за небезпека ще? І чому не діє лапа?

Безтямними очима потвора шукала цю другу напасть, забуваючи про першого ворога. Її довгі вуса, мов обнюхуючи повітря, швидко рухалися й звивалися. Саме цього й хотів Гуро.

— Ану, подивись сюди. Я тут, тут, голубонько; іди, нападай на мене, — бубонів Гуро крізь зціплені зуби, — іди, іди сюди. Та ось я де.

З останніми словами він скерував на потвору яскраве проміння свого прожектора. Потвора ревнула і рішуче повернулася до Гуро, остаточно забувши про Василя. Вона повільно посувалася через печеру, не зводячи з мисливця лютих очей. Очевидно, їй заважали поранені лапи; страховище пересувалося, тягнучи за собою довгий, важкий тулуб.

— Сюди, сюди, отак, ближче, — повторював Гуро. — Василю, друже, можеш тепер дивитися. Тільки не висувайся з-за брили, бо я боюся зачепити тебе. Як себе почуваєш?

Василь підвів голову і визирнув. Він побачив гострий, як ніж, промінь прожектора, що, здавалося, з’єднував темну постать на високому виступі і велетенську потвору, яка плазувала до того виступу.

— Так що ж ти не відповідаєш? — знову долинув до нього спокійний голос Гуро. — Як почуваєш себе? Чи розучився розмовляти, га?

Василь здивовано поглянув на темну постать на виступі: який спокій, яка байдужість!.. Готуватися до бійки з такою потворою і спокійно розмовляти, немов сидячи десь на балконі…

— Все гаразд, товаришу Гуро, тільки ось ця тваринка ледве не поставила крапку на моїй біографії, — відповів він, намагаючись потрапити в тон розмовцеві.

— А ось ми зараз, навпаки, поставимо крапку їй, — весело відгукнувся Гуро. — Як ти завжди говориш? Факт?..

— Факт, факт, — ствердив Василь. — Але як же ви поставите ту крапку? Ви обережніше, вона, ця тварина, той…

— А ось побачиш. Ну, ти, ворушись!

Останні слова мисливця стосувалися вже потвори, що, підплазувавши до стіни, спинилася. Виступ затулив від неї постать ворога. Вуси обмацували стіну, одна лапа щосили шкребла стіну, відриваючи велике каміння й скидаючи його вниз.

— Е, ні, так мені незручно, — мовив Гуро.

Він посунувся ближче до краю виступу, виставив униз гвинтівку й натиснув спуск. Гучний постріл розлігся в печері І пролунав унизу: то вибухнула розривна куля в тілі потвори.

Цього було досить. Роздратоване вкрай страховище кинулося вгору, чіпляючись лапами й щелепами за ґрунт й викараскуючись до виступу, на якому спокійно чекав Гуро. Гучний рев, що переривався гарчанням, виповнив печеру. І знизу, немов допомагаючи й співчуваючи, вищали й гавкали маленькі потвори, діти страховища.

Василь бачив, як Гуро спокійно відклав убік гвинтівку, відчепив лівою рукою у себе з пояса якусь округлу річ, щось зробив з нею й підняв у правій руці високо над головою.

— Ну, Василю, тримайся! — почув Рижко його голос.

Мисливець махнув рукою і в ту ж мить сховався за виступом, бо голова страховища вже наближалася до нього. Велика сіра хмара диму, прорізана вогненними язиками, вкрила голову потвори. Лютий рев відразу змовк, немов розчинившись у громоподібному вибухові. Згори падало каміння, струшене хвилею повітря, яка через секунду штовхнула й Василя.

Гуро знову сів на виступ і роздивлявся. В руках його вже була гвинтівка.

Велетенський тулуб потвори важко осідав униз. Лапи сіпалися в усі боки. Два довгі відростки на кінці тулуба стулялися і знов розходилися, як гігантські ножиці. Ось тулуб осів зовсім і завмер. Хмара диму розходилася клубами під стелею, розпливаючись у повітрі і осідаючи на стелю і стіни.

— Бачиш, як ми поставили їй крапку? — спитав Гуро.

Так, Василь добре бачив. Там, де досі була грізна панцерована голова страховища, де клацали грізні щелепи, ворушилися довгі вуса, — там тепер стирчали окремі шматки хітинового панцера, якісь жили, шматки м’яса. Граната зробила своє. Потвора була безпечна.

Але це видовище було не менш огидне, ніж вигляд цілої потвори. Волохатий тулуб здригався, лапи безладно громадили ґрунт, перетираючи його. І, головне, ці довжелезні ножиці на кінці тулуба, що не припиняли свого руху…

— Рушаймо тепер, юначе, — почувся знов голос Гуро. — Там, у ракеті, дуже турбуються за тебе. Як би це тебе перетягти сюди, до мене?.. А, ось. Стривай, стривай.

Мисливець, зручніше влаштувавшись на виступі і, зіпершись обома ногами об каміння, розгорнув моток тонкої шворки, що перекинутий був через його плече. Він поглянув туди, де був Василь, і крутнув мотком у повітрі:

— Тримай, юначе! — вигукнув він.

Моток шворки, розкручуючись у повітрі, полетів до Василя. Другий кінець шворки був у руках Гуро.

— Так, — промовив мисливець, побачивши, що Василь спіймав шворку. — Тепер обв’яжи кінець упоперек себе. Та якомога міцніше, щоб не розв’язалося. До речі, оті тваринки, що верещать унизу, вони як, не завадять тобі?

Старанно обв’язуючи себе, Василь поглянув на середину печери:

— Здається, ні, — відповів він, — вони як цуценята, тільки дуже великі.

Спираючись на гвинтівку, він рушив уперед. Спритні руки Гуро підтягали в той же час шворку, що з’єднувала обох. Раптом Василь спинився:

— Товаришу Гуро, чи помітили ви, як відповідають нам ці дивні камінці? Як тільки скажеш щось, вони світяться. Та ви виключіть ваш прожектор, буде яскравіше.

— Насамперед бачу, що ти зовсім уже став на ноги, — відповів Гуро. — Навіть розмовляєш про сторонні речі. Ну що ж, це непогано. Ану, що з тими камінцями?

Він виключив прожектор. Блакитнувата півтемрява наповнювала печеру.

— Дивіться! — вигукнув Василь.

Мов відповідаючи йому, камінці по всіх стінах засяяли блакитним сяйвом. Воно переливалося, воно хвилями пропливало по стінах.

— М-да, цікаво, — мовив Гуро задумливо.

І в ту ж саму мить камінці пролили нову хвилю світла, що починалася ближче до Гуро і прокотилася вздовж стін печери до Василя.

— Ну, годі розважатися, — наказав Гуро. — Іди, хлопчику мій, іди. Повторюю, там дуже турбуються за твою долю.

Василь повільно вибирав шлях поміж брил ґрунту і каміння, що ним усіяна була печера. Він наближався до дивних, подібних до ведмежат тварин. Мабуть, і вони побачили його, бо скавчання подужчало. Василь пильно подивився вперед і махнув гвинтівкою.

Злякавшись, тварини, штовхаючи одна одну, поплазували вбік, звільняючи шлях Рижкові.

— Так, так, хлопчику, жени їх, — пролунав голос Гуро. — А от далі тобі буде важче.

Справді, дальший шлях загороджувало велетенське тіло страшної потвори. Вона все ще здригалася, все ще корчилися її лапи. Василь розгублено спинився: що робити? Але Гуро вже знайшов вихід.

— Забудь, хлопчику, що це потвора. Вона не може тобі пошкодити. Звісно, не треба потрапляти під її лапи. Лізь на неї, а я підтягатиму тебе за шворку.

Нічого іншого не залишалося. Тіло потвори утворювало крутий схил від виступу, на якому стояв Гуро, до дна печери. Василь не вагався більше. Зціпивши зуби, він стрибнув на м’який волохатий бік страховища. Воно помітно здригнулося під його ногами. Василь відчував, що це тіло все ще живе, що життя не покинуло його цілком. Воно звивалося, немов намагаючись скинути його з себе. Але це тільки здавалося.

Міцна шворка владно підтягла Василя вгору, полегшуючи йому путь. Ноги плуталися в кошлатій шерсті, що вкривала потвору. І це огидне тремтіння велетенського тіла! Василь відчув, як затремтіли і в нього ноги. Він похитнувся.

— Сміливіше, хлопчику, — підбадьорююче сказав Гуро, що уважно стежив згори за кожним кроком Василя. — Пам’ятай, що тобі залишилося вже небагато.

Ще десяток кроків, і Василь опинився під самим виступом. Гуро міцніше зіперся ногами об каміння і потяг до себе шворку:

— Чіпляйся за ґрунт, за каміння, хлопчику!

Крутячись у повітрі, Василь наближався до Гуро, який спритними рухами підтягав його. Ось ноги Василя торкнулися стіни. Ось руки схопилися за краї виступу.

— Так, так, вилазь, — чув він голос Гуро.

Ще через півхвилини Василь сидів біля Гуро на кам’яному виступі і міцно потискував дужу руку мисливця. Йому хотілося багато чого сказати своєму рятівникові. Адже без допомоги Гуро він давно був би вже мертвим… Проте, дивлячись просто в енергійне, мов виточене з каменю обличчя мисливця, Василь відчував, що всі такі розмови ні до чого. Тому він лише потиснув руку Гуро, і в цей потиск намагався вкласти всю свою вдячність. Але ось він, соромлячись, відвернув голову: йому здалося, що на очах його виступили сльози.

Гуро лагідно погладив юнакове плече:

— Нічого, нічого, хлопчику. Це завжди так буває, що після гострих переживань нерви людини не витримують. Тобі просто треба буде відпочити. Але як ти сюди потрапив?

Плутаючись, Василь стисло розповів про все. Гуро мовчки слухав, похитуючи за звичкою головою. Очі його неуважно стежили за камінцями в стінах і в стелі печери, що весь час займалися блакитним сяйвом, світилися, згасали в паузах розповіді Василя — і знов розливали з себе світло, особливо яскраве тоді, коли Василь підвищував голос.

— Справді, — сказав нарешті мисливець, — серйозна пригода. Звісно, все це сталося тому, що ти забув про свій передавач. Якби ти відразу сповістив нас по радіо, що впав у яму, — хіба б ми не витягли тебе?.. До речі, ось він, твій передавач, — показав він собі за спину. — Пізнаєш?

— Де ж ви його знайшли? — щиро здивувався Василь.

— Біля того підземного ходу, що ним я пішов. І взяв із собою, щоб тримати зв’язок з ракетою.

— Однаково ви не дістанете відповіді. Адже передавач ракети зіпсований, — зауважив Василь.

— Зіпсований, але не цілком. Він може подавати імпульси, що їх ми з тобою будемо чути, як коротке різке рипіння. Я так і умовився з Соколом, що він відповідатиме мені такими імпульсами на кожне моє повідомлення. Як бачиш, все-таки зв’язок, — усміхнувся Гуро.

— Факт, — радісно погодився й Василь.

Гуро повернув вимикач радіоапарата і голосно, чітко мовив:

— Товариші! Спішу порадувати вас. Ось зі мною Василь, живий і здоровісінький. Усе гаразд. Вирушаємо додому. Сокіл, прошу ствердити, що ви мене чули. Чекаю.

Обидва — і Гуро, і Василь — напружено чекали відповіді, того самого рипіння. Минули секунди… тиша. Не було чути жодного сигналу. Василь розгублено подивився на Гуро:

— Може вони не чують?

— Не може бути, — різко відповів Гуро. — Виходячи, я сам включив приймач і гучномовець. Кожне моє слово лунає там, у центральній каюті ракети. Ану, повторю ще раз.

Він так само чітко вимовив те саме, що й раніше.

І знову минали секунди й хвилини. Передавач ракети мовчав.

— Щось трапилося, — непевно мовив Василь.

Гуро мовчав, прислухаючись. Він ще чекав. Нарешті він рвучко підвівся. Обличчя його було похмуре й напружене. Слідом за ним підвівся й Василь.

Гуро мовчки дивився в печеру. У блакитнуватій пітьмі було все-таки видно, що потвора вже не корчилася. Вона лежала зовсім нерухомо. Тільки в одному кутку печери щось ворушилося: тонке скавчання доносилося звідти.

Гуро задумався. Нарешті він сказав:

— Ану, хлопчику мій, світи своїм прожектором туди.

— Куди? — не зрозумів відразу Василь.

— Туди, на тих маленьких страховищ. Це ж за певний час будуть такі самі потвори, як і їхня мати, — вказав рукою Гуро на мертве чудище. — І звички в них будуть такі самі. Ще, чого доброго, прийдуть атакувати наш корабель.

— Це ще не скоро буде. Вони маленькі…

— А хіба ти знаєш, скільки ми часу тут пробудемо? Світи, хлопчику, та уважніше.

Василь скерував прожектор углиб печери. Його яскравий промінь швидко знайшов волохатих тварин, що повзали тепер уздовж стін, налякані вибухом.

Мисливець звичним рухом скинув гвинтівку до плеча. Майже не цілячись, він раз за разом натискував на спуск своєї автоматичної гвинтівки. Постріли лунали один за одним. І щоразу після чергового пострілу одна з тварин завмирала нерухомо.

Василь мовчки дивився на майстерну роботу Гуро. Жодного промаху — і майже не цілячись… Але одна думка не покидала його: чому мовчить передавач ракети? Чому ніхто не відповів на їхні виклики?.. Може, передавач ще більше зіпсувався? Це було б найкращим, найбажанішим випадком. Але навряд чи такий знавець справи, як Микола Петрович, не налагодив би його… Значить, щось трапилося… І знов Василь відчув свою провину. Якби не він з його пригодами, якби не його необережність і легковажність, через які він забув негайно після падіння зв’язатися по радіо з товаришами й повідомити їх про все, — нічого б тоді не сталося, Гуро не примушений був би розшукувати його… і не довелося б тепер думати про якусь нову небезпеку… Василь і Гуро були б разом із товаришами… ах, як погано все це вийшло!

Коли мисливець, пересвідчившись, що в печері не залишилося жодної живої маленької чи великої потвори, обернувся до Василя, юнак спитав його несміливо:

— Що… що там скоїлося з товаришами, як ви думаєте?

Мисливець акуратно зарядив знову магазин гвинтівки: одним з його звичайних правил було — ніколи, рушаючи в путь, не лишати гвинтівку без повної кількості зарядів. Потім, не відповідаючи Василеві, він ще раз включив передавач, сказав кілька слів у мікрофон і прислухався. Тиша… ледве чутне потріскування атмосферних розрядів — і більше нічого.

Гуро виключив передавач, поклав руку на плече Василеві і серйозно подивився на нього:

— Хлопчику мій, — сказав він щирим, схвильованим голосом. — Хлопчику мій, я нічого ще не знаю. Коли я виходив з ракети, Микола Петрович і Вадим були в каюті. Я певен, що всередині ракети їм нічого не могло б загрожувати. Виходити вони немов би теж не збиралися. Але — якщо передавач корабля не відповідає, це значить…

— Їх немає на кораблі?

— Це єдине пояснення. Давай думати так: вони вийшли з ракети і ще не встигли повернутися назад. От і все.

— Але ж у них тільки один скафандр.

— Значить, хтось вийшов без скафандра.

— Так Микола Петрович казав же, що без скафандра на поверхні Венери можна пробути не більш як п’ятнадцять хвилин. А ми тут значно більше…

Василь з острахом дивився на мисливця, помічаючи, як враз похмурнішало його обличчя.

— Ходім, хлопчику, — сказав рішуче Гуро. — Наші здогади однаково нічому не допоможуть. Хто знає, що чекає на нас там…

Виразний помах руки, скерований вгору, закінчив його думку.

Василь повернувся, щоб іти, але враз скрикнув від болю.

— Що таке? — озирнувся Гуро.

— Не знаю… мені пече стегно й бік… — простогнав Василь.

— Де?

Василь показав на ліве стегно.

— Ти забився?

— Ні.

— Згадай, може під час падіння?

— Ні… воно не боліло тоді…

Гуро задумався. Спритними руками він обмацав усю ногу юнака, перевірив, чи вільно вона згинається в суглобах. Василь тамував стогін, закусивши губу: щось пекло його немов жариною, коли рука мисливця торкалася стегна.

— Всередині ноги нічого… нічого не болить, товаришу Гуро, — пояснював він. — Болить немов зовні, на шкірі…

— Дивно… що ж із тобою зробити?.. Адже я не можу подивитися на твою ногу, вона в скафандрі…

Гуро все ще обмірковував. І ось він згадав щось:

— Слухай, юначе, яку ногу тобі вкусив той кліщ? Пам’ятаєш, у ракеті? Чи не ліву?

— Ліву. Отут, — показав Василь трохи вище коліна.

— Хм… а тепер болить стегно і бік?

— Так.

— Дивно, дивно… невже отрута від укусу розійшлася саме вгору? Ну, все одно, треба якнайшвидше повертатися до корабля. Там подивимося. Ти зможеш іти?

— Спробую.

Пересилюючи біль, кульгаючи й припадаючи на ліву ногу, Василь пішов уперед. Дивний пекучий біль не зникав. Гуро підтримував Рижка під руку, він примушений був посуватися повільно, відмовившись від своєї звичної швидкої і спокійної ходи. Василь намагався тамувати стогін, але іноді він проривався. Тоді Гуро міцніше підтримував його й підбадьорював:

— Мужніше, хлопчику, мужніше. Вже недалеко!

А навкруги незнаним блакитним сяйвом світилися, спалахували і згасали таємничі камінці — ще одна загадка жахливої природи невідомої планети, яка на кожному кроці готувала мандрівникам нові й нові пригоди…