V. НЕСПОДІВАНИЙ СУПУТНИК

— Ой! — скрикнув Вадим Сокіл, енергійно протираючи очі.

Від несподіванки він аж підстрибнув, забувши про свою невагомість. І відразу його підкинуло вгору, аж під стелю, стукнуло головою. Лише тут він встиг схопитися рукою за шкіряну петлю, щоб спинитися. Але очі його не відривалися від обличчя незнайомця, який в свою чергу дивився на нього крізь скло шолома.

Микола Петрович Риндін вражено похитував головою: от так дивна несподіванка!.. Проте Гуро, єдиний з усіх, що не втрачав спокою, принаймні зовні, — Гуро впевненим рухом узявся за шолом, підняв його вгору і ввічливо вимовив:

— Прошу, шановний товаришу, прошу. Будь ласка, виходьте без церемонії. Давайте знайомитися.

Лише Риндін помітив, як після цього права рука Бориса зціпилася в кулак, немов готуючись до можливих ще несподіванок. Втім, незнайомець не сперечався. Він покірно вилазив із скафандра. Очевидно, він ніяк не сподівався, що втратить вагу. Вилазячи з металевого кільця скафандра, він надто різко відштовхнувся від нього — і пролетів уздовж усієї каюти, вдарившись об стіну.

— Ой! — скрикнув він, немов копіюючи вигук Сокола, що дивився на нього згори.

Незнайомець незграбно борсався в повітрі, не знаючи, як спинитися. Нарешті залізна рука Гуро схопила його за плече й притиснула до підлоги.

— Ну, давайте знайомитися, чоловіче. Хто ви такий і чому опинилася тут? — грізно спитав Гуро, придивляючись своїми гострими очима до незваного гостя. — Десь я неначе вже мав честь бачити вас…

За холодними сірими очима мисливця немов був схований фотоапарат. Це була своєрідна й рідкісна властивість Бориса Гуро: один лише раз побачивши десь людину, мандрівник пам’ятав її завжди. Він міг здибати цю людину потім, через кілька років — і відразу пізнати її, згадати її ім’я, риси, одяг. Наче кадри кінофільму пробігали й зараз у пам’яті Гуро: ракетний корабель виходить на озеро… вони з Соколом і Риндіним стоять на вишці… людина з фотоапаратом… корабель легко поплив по воді… так, так!.. Знайома юнгштурмівка, підперезана ременем, короткі штани, панчохи!..

Золоте волосся юнака розкуйовдилося, на високому лобі червоніла гуля, мабуть від удару об стіну. Гуро свиснув:

— Еге, я знаю вас, дорогий товаришу. Що ж ви, один тут чи в супроводі вашої супутниці, що була з вами на березі Іван-озера?

Юнак здивовано дивився на нього, не розуміючи, очевидно, звідки Гуро знає його. Але і мандрівники були вражені не менше.

— Звідки, Борисе? Звідки ви знаєте його? — спитав здивовано Микола Петрович.

— Так, так, — мовив значущо удруге Гуро, ще раз оглядаючи юнака з голови до ніг.

Його проникливий погляд помітив на сорочці в юнака дірку — якраз там, де мав бути ґудзик.

Юнак уважно стежив за поглядом Гуро. Він теж помітив дірку. Зніяковівши, юнак враз затулив дірку рукою.

— Нічого, нічого, — спокійно зауважив Гуро. — Цю невеличку ваду вашого костюма легко можна ліквідувати. Ось, прошу. Чи не допоможе вам це? Здається, ви власник цього ґудзика?

На його простягнутій долоні лежав ґудзик, відірваний разом з клаптиком сіро-зеленої тканини, — тієї самої тканини, з якої була пошита сорочка юнака.

— Виходить, вам, юначе, було замало просто собі спостерігати, як виводили ракетний корабель на озеро? Адже саме ви, якщо я не помиляюся, були тим експансивним юнаком, що весь час сповіщав натовп про стан корабля, вигукуючи всякі там «іде», «пливе» тощо? Не пам’ятаю тільки, щоб хтось просив вас робити ці повідомлення… А потім ви пробралися навіть до середини корабля. Хм, здібна людина, здібна.

Гуро повернувся до Риндіна й Сокола:

— Так ось хто був у нас в ракеті перед стартом, — зловісно процідив він. — Я бачив цього приємного незнайомця з нашої вишки, коли виводили ракету на озеро. Він був у натовпі з якоюсь дівчиною і привернув мою увагу тим, що весь час вигукував щось. Шкодую, що тоді я не зацікавився ним більше, шкодую… Так що ж, правду я кажу? То були ви? — звернувся він знов до юнака, що збентежено перебирав пальцями ремінь на сорочці. — Ви були на березі разом із якоюсь дівчиною? Та відповідайте, нарешті!

Голос Гуро набув загрозливого тону.

— Почекайте, Борисе, здається, ви зовсім його перелякали, — спинив мисливця Микола Петрович. — Відповідайте, юначе. Адже тепер ховатися нема чого. Чи ви боїтеся?

Юнак несподівано сміливо підвів голову. Очі його блиснули.

— Я нічого не боюся. Можу відповісти на всі запитання. Так, я був на березі. Разом з дівчиною. То — моя сестра. І бачив, як виводили корабель. Ну, і тоді я остаточно вирішив здійснити те, про що мріяв весь час. От, коли побачив ракетний корабель, як він вийшов на воду, так і вирішив остаточно, до кінця…

Він змовк на хвилинку, немов збираючись із силами. Доторкнувся рукою до гулі на лобі, знизав плечима, ніби звільняючи їх від якоїсь ваги. Обличчя його скривилося. Він зблід і похитнувся. Гуро підхопив його своєю міцною рукою:

— Що таке?

— Це від хвилювання, — сказав Сокіл, з жалем поглядаючи на бліде обличчя юнака.

— Ні… не тому… — відповів той, через силу вимовляючи слова. — Просто… мене надто штовхало там… у скафандрі… товкло… і тепер мені дуже погано…

— Вадиме, дайте йому трохи вина, — сказав стурбовано Микола Петрович. — Хлопець зазнав на собі вплив прискорення руху ракети без ніяких полегшень! Товариші, адже він витримав усе це в жорсткому скафандрі. Ви були в ваших гамаках, я в моєму кріслі… а він… бідолаха, це було, мабуть, жахливо, — закінчив він, згадуючи про свої почуття під час того, як корабель прискорював рух.

Сокіл уже дав юнакові чашку з вином, трубочку. Той одпив трохи. На обличчі його з’явився рум’янець. Він поглянув збентежено на Сокола, на Гуро, на Риндіна і, вклонившись йому, сказав:

— Звісно, я дуже винний перед вами, Миколо Петровичу…

— Звідки ви мене знаєте? — вражено запитав Риндін.

— Я знаю всіх вас. Вас, Миколо Петровичу, і вас, товаришу Сокіл, і вас, товаришу Гуро, — уклонився тепер юнак усім по черзі.

Щось подібне до усмішки промайнуло в його очах.

— Але чому ви тут, чорт візьми?.. — гримнув Гуро. — Чого вам тут треба? І що ви тут робитимете? Яка мета у вас була?

— Летіти разом з вами на Венеру, — спокійно відповів юнак.

Риндін знизав плечима:

— Цілком зрозуміло, що летіти. Не викинемо ж ми вас із ракети…

— І я сподіваюся, що не викинете, — підтвердив юнак.

— Нахаба! — гримнув знов Гуро. — Помиляєтесь! Можу викинути!

І він зробив дуже виразний жест. Проте, Риндін спинив його.

— Друже мій, — мовив він, звертаючись до юнака. — Досить похвально, що ви не втрачаєте мужності. Але — невже ви не уявляєте собі всіх небезпек, що чекають нас і вас? Ви не уявляєте собі, як може відбитися на нашому загальному стані ваша несподівана поява тут! Ракета розрахована лише на трьох пасажирів. На нас трьох розраховані й усі наші запаси. Чим, наприклад, ми годуватимемо вас?

— Я, Миколо Петровичу, звик їсти дуже мало. Весь останній місяць я звикав їсти якнайменше і згоден тепер їсти лише те, що залишатиметься після вас усіх. Мені вистачить, — переконливо відповів юнак.

Риндін не стримав посмішки: щось починало йому подобатися в цьому хлопцеві. Навіть оця наївна відповідь… «Він їстиме тільки те, що залишатиметься!..»

— Ну, про це потім, — сказав він. — Вас запитували, хто ви і чому опинилися тут?

— Звуть мене Василь Рижко. Маю сімнадцять років. Закінчив середню школу. Комсомолець…

— І пішов на такий недисциплінований вчинок, як потай залізти до корабля? Поставити під небезпеку успіх нашої експедиції? — докірливо мовив Риндін.

Рижко зашарівся. Його рука мимоволі схопилася за сорочку — в тому місці, де звичайно буває начеплений значок. Обличчя юнака було збентежене. Значка на грудях не було. І раптом він, згадавши щось, пошарив у ніші, де був скафандр, і витяг свій значок.

— Обірвався, коли мене вперше штовхнуло, — пояснив він. — Миколо Петровичу, слово честі, я добре розумію свою провину. Але ж іншого виходу не було. Я писав вам, просив вас узяти мене з собою…

— Писали?

— Так, писав. І навіть відповідь одержав, що це неможливо. Від вашого секретаря.

— І це вас не спинило?

— Спочатку спинило. А потім я все підрахував. А коли побачив корабель на воді, то й зовсім вирішив, що… що полечу з вами до Венери… і назад, — додав він по паузі.

— Чуєте? І назад! Далі?

— І в мене не було іншого шляху, як потай сховатися в ракеті перед стартом. Це було дуже важко, пробратися сюди…

— Ще б пак! — ствердив Гуро, згадавши про пильну охорону корабля.

— Ну, я їх перехитрив. Пробрався. І заліз у скафандр. А товариш Гуро знайшов мене… на щастя, вже тепер, коли ракета летить…

Риндін поглянув на своїх супутників. Ті поглянули на нього. Становище було таке, що, дійсно, нічого не лишалося робити. Бо й справді, ракета летить. На Землю цього юнака не вернеш…

Рижко тим часом задумливо крутив у руках ґудзика, даного йому Гуро. Він помітив, що на нього дивиться Риндін, і зовсім спокійно пояснив:

— Коли я ліз у скафандр, то дуже поспішав. Боявся, що ви прийдете. І, мабуть, відірвав ґудзик. Доведеться тепер пришивати…

Цей хлопчисько розмовляв так спокійно, так безтурботно, наче й справді він не зробив нічого загрозливого, нічого злочинного. Немов їхав у вагоні трамваю зайцем. Контролер знайшов його, примусив купити квиток. І все, справа закінчена, можна згадати й про пришивання ґудзика, обірваного в натовпі. Саме так подумав Сокіл. Він сказав задумливо:

— Слухайте, чи розумієте ви справді, що наш ракетний корабель — це не вагон трамваю, куди завжди можна пустити ще одного зайвого пасажира? Це ж ракета! Ракета, розрахована лише на трьох!

— І з якої вас тільки й лишається, що викинути! — додав безжалісно Гуро.

Навіть Риндін зауважив:

— І що в цій ракеті було місце лише для людей, цілком готових до важкої подорожі!

Рижко з готовістю відповів:

— Слово честі, я все це розумію. Але в мене не було іншого виходу. Я ж вирішив летіти на Венеру…

— Ні, чуєте? Він вирішив! Га? Він — вирішив! — безпорадно розвів руками Сокіл.

— Їсти я буду дуже мало, — вів далі Василь Рижко, — я ж сказав уже, що я добре тренувався. Важу я так само дуже мало. А за час подорожі ще схудну, от побачите, схудну. І до подорожі я так само підготований. Можу допомагати вам, Миколо Петровичу, вести спостереження над приладами. Вивчав це в обсерваторії…

— Що?

— Вивчав три місяці в обсерваторії. Ще перед тим, як написати вам листа. Моя мати там працює, в тій обсерваторії. От я й скористувався з цього. Звісно, їй я нічого не казав про свою мету. Вам, товаришу Сокіл, допомагатиму працювати під час шукання елементів на Венері. Хемія й геологія — мої найулюбленіші науки. Завжди мав у школі «відмінно». І вам, товаришу Гуро, допоможу. Маю звання ворошиловського стрільця. Ось, — знайшов він у ніші скафандра ще один значок. — Теж, певно, обірвався, коли штовхнуло… Ну й товкло ж мене там, у скафандрі! Думав, не витримаю, закричу від болю… Та це дрібниця. Я хочу тільки сказати, що я теж підготований до подорожі. Факт!

Гуро взяв з повітря свою люльку, з великими труднощами запалив її знов. Йому теж починав подобатися цей хлопець із безстрашним обличчям, що ледве помітно всміхнувся й додав, дивлячись просто в вічі Гуро:

— І ще: я не курю. Отже, не витрачатиму на себе багато повітря…

— Ну, що ви скажете, Миколо Петровичу? — всміхнувшись, поскаржився Гуро. — Він навіть глузує, справді, цей хлопчисько!

— Почекайте, Борисе, — серйозно сказав Риндін. — Це все ж таки досить складна справа. Адже його треба буде годувати. Звідки ми візьмемо зайву їжу?

Але замість Гуро відповів знов Рижко. Він спокійно зауважив:

— Ракета летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск до Венери ще, припустімо, п’ятнадцять днів. Разом — сто шістдесят один день. Продуктів ви маєте на п’ятсот днів, ураховуючи резервний недоторканий запас.

— Так, бо на Венері, можливо, діставати їжу буде важко, — підтвердив Риндін. — Проте, звідки ви все це знаєте?

— Читав про всі ваші розрахунки, Миколо Петровичу. Усе, що друкувалося. Отже, продуктів вистачить і на мене.

Сокіл злісно зиркнув на Василя — так, що навіть Гуро здивувався: звідки в мирного геолога стільки люті?

— А коли ми на Венері не поновимо запасів? Адже може бути й так? Що буде тоді?

— Цього не може бути, — відповів так само спокійно Рижко. — Адже на Венері ми зустрінемо страховищ такого розміру, що одного з них нам вистачить поповнити всі запаси. Я читав ваші статті про фауну Венери, про тварин, які живуть на ній, товаришу Сокіл. Одна потвора з ваших статей, товаришу Сокіл, одна куля з гвинтівки товариша Гуро — і все буде гаразд. Факт!

Гуро засміявся:

— Ні, таки його справді нічим не дошкулиш. От упертий хлопець! Миколо Петровичу, у мене є пропозиція.

— Яка?

— Давайте, перевіримо, що він дійсно знає. Хай кожен з нас запитає в нього щось із своєї спеціальності. І хай наш новий супутник відповідає. Чи доведе він свою підготованість до подорожі? Вихваляється він добре, а на ділі?..

— І на ділі доведу. От побачите, — упевнено відповів Рижко.

— Гаразд!

Почав цей своєрідний іспит Микола Петрович. Він кашлянув, зібрав у кулак свою борідку, як робив це тоді, коли ще читав лекції студентам. Подивився скоса на Рижка і сказав:

— Е… побачимо, побачимо… Будь ласка, скажіть нам, яка відстань від Землі до Венери?

— Під час так званої сполуки, цебто, у найближчому стані, — сорок два мільйони кілометрів, — одним духом відповів Рижко.

— Хм… Правильно, га?

Микола Петрович поглянув на товаришів, немов демонструючи їм своє здивування з такої відповіді. Потім перевів погляд на Рижка. Той тримав голову сміливо піднесеною.

— Правильно, — повторив Риндін, задоволено погладжуючи борідку. — Тепер скажіть, чому дорівнює діаметр Венери?

— Дванадцять тисяч шістсот кілометрів.

— Швидкість руху Венери по орбіті?

— Тридцять чотири і вісім десятих кілометра на секунду.

— А Землі?

— Двадцять дев’ять і сім десятих кілометра на секунду, — випалив Рижко знов як з кулемета.

— М-да… — хитнув головою Риндін і рішуче промовив: — Більше запитань не маю. Досить!

Тепер виступив Сокіл. Він поправив свої окуляри, зиркнув з-під них на юнака й запитав:

— Чи не доводилось вам чути щось про висоту атмосфери на Венері? Що ви можете сказати з приводу цього?

— За непевними даними, які ми мусимо остаточно перевірити, атмосфера Венери трохи густіша, ніж атмосфера Землі і тому мусить бути вищою від земної. Але я не вживав би виразу «висота атмосфери», бо, на мою думку, певної межі між найрозрідженішими шарами атмосфери і так званим ефіром не існує. Принаймні, практично.

Гуро всміхнувся: просто ріже цей хлопець!.. Тим часом Сокіл дав дальше запитання:

— Атомна вага радію?

— Двісті двадцять п’ять і дев’яносто п’ять сотих.

— Який геологічний період ви знаєте між тріасовим і крейдяним?

— Юрський геологічний період, — блиснув очима Рижко.

Сокіл махнув рукою:

— Нічого не можу зробити!.. Може ви, Борисе, щось знайдете у нього? Я зі свого боку змушений визнати, що цей громадянин дещо знає з хемії та геології.

Але Гуро, попихкуючи люлькою, лише всміхнувся:

— Немає в мене до нього запитань. Є тільки одна невеличка перевірка. Ось вона. Ви знаєте, хлопчику, що це таке?

Він витяг з кишені маленьку річ, що нагадувала пістолет, але без курка. Рижко уважно оглянув цю блискучу нікельовану річ, що лежала на широкій долоні мисливця. Потім він підвів зраділі очі на Гуро й відповів:

— Такого ще не доводилося бачити. Це, мабуть, якийсь пістолет — електричний або пневматичний.

— Молодець!

Міцна рука Гуро потиснула руку Рижка.

— Молодець! Так і є. Це електричний пістолет. От зараз…

— Почекайте, Борисе, — втрутився Сокіл. — Але навіщо він вам, цей пістолет, у ракеті?

— Навіщо ми маємо в ракеті бібліотеку з наукових книжок і довідників? — відповів запитанням на запитання Гуро.

— Ну, бібліотеку, щоб освіжати в пам’яті різні речі… щоб було де довідатися в разі потреби. Теж, порівняли до пістолета!

— Порівняв, бо пістолет мені так само необхідний, як вам той чи інший довідник. Справжній спортсмен-стрілець ніколи не поминає нагоди, щоб потренуватися. Треба, щоб рука ніколи не відвикала тримати зброю. Я й вас із Миколою Петровичем примушу тренуватися в стрілянні, — відповів серйозно Гуро. — Але про це потім. Ану, хлопчику, ходім. Ось тобі мішень.

Він прикріпив до стіни паперову мішень.

— Стріляй. Маєш десять пострілів. От, звідси, від цієї стіни. Рівно п’ять метрів. Ану, побачимо, який з тебе ворошиловський стрілець!

Василь узяв пістолет. Гуро з цікавістю стежив за його рухами. Здавалося, юнак і трохи не почуває себе ніяково, немов саме такого прийому він і сподівався від складу міжпланетної експедиції. Він став на вказане йому місце, ще раз уважно оглянув пістолет. Підвів очі на Гуро:

— Ви його пристрілювали, товаришу Гуро? Бо, розумієте, це ж дуже небезпечна річ — складати іспит зброєю, яку до того жодного разу не тримав у руках…

— Стріляй, стріляй, — заспокоююче відповів мисливець. — Можу запевнити тебе, якщо не влучиш — пістолет не буде винний. Я його добре знаю. Пристріляв.

Рижко, не поспішаючи, старанно прицілився. Всі уважно стежили за ним: хлопець складав останній іспит.

— Клац! — Маленька кулька врізалась у чорне яблучко мішені. Але в ту ж мить і сам Рижко різко хитнувся і ледве втримався на місці, схопившись за дерев’яне поруччя.

— Ой! — скрикнув він. — Який сильний відбій!.. Ну й штовхнуло!

Риндін весело засміявся:

— Ні, друже мій, не відбій. Правдивіше, відбій, тільки не звичайний, а властивий нашому невагомому світові. Куля штовхнула і пістолет і вас з такою самою силою, з якою вона відштовхнулася сама. На Землі ви б не помітили цього, а тут — бачите, який штовхан… Це тому, що ви нічого не важите. На щастя, маса вашого тіла дуже велика порівнюючи з масою кулі. Інакше вас відкинуло б до самої стіни і навіть могло б дуже вдарити об неї… Ану, до речі, ще одне запитання: що треба зробити, щоб надалі уникнути такої неприємності?

Рижко задумався, опустивши пістолет униз.

— А й справді, що робити? — задумливо промовив Гуро. — Вадиме, як ви гадаєте?

— Хм… зараз поміркую, — відповів той, зсуваючи окуляри на лоб.

Але Рижко вже відповідав сам:

— Треба дуже спертися спиною в стіну. І все.

Так він і зробив. І знову підвів дуло пістолета.

— Клац!.. Клац!.. Клац!..

Постріли йшли один за одним. А слідом за останнім, десятим, Гуро підніс угору прострілену мішень, подивився. Потім він не менш значущо поглянув на Рижка. Мовчки потиснув йому руку. І лише тоді сказав, звертаючись до Риндіна й Сокола:

— Радий буду, якщо за час подорожі і ви досягнете таких само успіхів. Але для цього вам доведеться сумлінно попрацювати, потренуватися. Такі наслідки даються не зразу й не легко. Бо цей хлопчик…

Він зробив багатозначну паузу:

— Цей хлопчик всадив усі десять куль, як одну, в саме яблучко. Жодного промаху, жодної кулі поза межами яблучка — як і слід ворошиловському стрільцеві!..

Загрузка...