Розділ 9

Коли ранішній промінчик залоскотав прим’яту жорсткою подушкою щоку, діда вже не було. Заспана Делея безтурботно спускалась по рипучих сходах.

— Доброго ранку, — усміхалась білявка.

— Привіт, — видобув усмішку і я у відповідь.

— Вставай мерщій, буду тебе годувати, — по-хазяйськи заторохтіла Делея. Схоже, вона відчувала себе тут господинею.

— Дивуюсь тобі, — дожовуючи останнього млинця, сказав я.

— Чому?

— Після вчорашньої витівки Правиці я б точно не йшов би до Класу з таким чудовим настроєм.

Делея знизала худенькими плечима i скривила рожеві губи.

— Айхо, я йду на заняття, які подобаються більше всього на світі! А на Правицю начхати!

Я відкрив рота, але білявка перебила:

— Ти не уявляєш, як мені важливо навчатись тут! Тобі ж цього не зрозуміти, адже твій дід — Майстер!

Запальні слова подруги необережно зачепили за живе:

— Ти напевне забула, але це не допомогло мені залишитися спудеєм.

— Але ти все ще тут! — випалила дівчина і, наче схаменувшись, додала. — Пробач. І забудь. — Вона опустила очі, відклала вбік надкушеного млинця, різко встала з-за столу.

— Мені пора на заняття.

Я мовчки провів здивованим поглядом Делею. Дівчина рвучко стягла з гачка на стіні полотняну торбу, поспіхом залишивши будинок.

І що це було?

До Майстра Спока я потрапив перед полуднем. Весь ранок облаштовував нове житло — маленьку кімнатку під стріхою Жовтого будинку. Речей мав обмаль, тож переніс усе в одній руці. Але доки повиносив непотріб із закинутої кімнати, сонце вже високо вибралося на небосхил i немилосердно припікало, хоча надворі панувала золота осінь. У рідній Вернакії зараз, напевно, ллють холодні дощі, а на деревах не залишилось жодного листочка, задумався я, ледве не звалившись із хитких рипучих сходів, що зі стріхи виходили одразу на вулицю.

Кімнатка мені подобалась, незважаючи на убогість. Маленький круглий столик із надщербленою ніжкою, очеретяний лежак, старе крісло, закопчена пічка, колись вибілена грубка, невелике вікно, — ось i вся обстановка. Хоча ні, забув. Незвичним у кімнаті залишився старий величезний мідний підсвічник. Я не викинув його, бо той був таким важезним, що годі зрушити з місця. Та й щось заворожливе було у дивних візерунках i сплетіннях потемнілої міді.

Бути помічником Майстра Спока, як не дивно, подобалось більше, ніж протирати штани на студентській лавці. Худий зіщулений Спок виявився поблажливим наставником. Правда, він не соромився завантажувати роботами у стайнях воротів, загородях сифонів і заплавах із вискірками. Роботи біля тварин було не мало. Частенько я ледве волочив ноги від утоми i в своїй кімнатці знесилено засинав у кріслі біля печі, так i не дочекавшись підігрітої вечері.

Інколи до нас приєднувалась Делея. Виявляється, у вільний час білявка допомагала Майстру. Я все більше дивувався незвичайним вмінням подруги. Тварини біля неї наче оживали, якої б вдачі не були. Поруч із Делеєю найнепокірніші хижаки перетворювались на лагідних i милих. Звірі, немов заворожені, слідували за білявкою. Та ж говорила з ними, як із маленькими дітьми, ніжно, якось заколисуюче. Інколи мені й самому здавалось, що я потрапляю під чари цього неземного голосу, якогось небесного співу.

Майстер Спок не забороняв подрузі приходити, тому що після її візиту навіть хворі тварини одужували, хоча Делея ніяк їх не лікувала, окрім того, що розмовляла. Я спіймав себе на думці, що інколи серджусь на подругу, бо тільки приготую настій чи висушу необхідну траву, як старання вже не потрібні, адже вчора тут побувала Делея.

Та коли я заставав подругу біля драх — білосніжних довгошиїх птахів із пухнастим, довгим перламутровим пір’ям, то забував про роздратування. Білявка ніжно обіймала сніжно-білих створінь, тулилась, наче до людей, i могла довго мовчки сидіти так. А я, наче заворожений, не міг відірвати погляду. А одного разу, увійшовши в стайню, помітив, як Делея швиденько витерла сльози, поцілувала драха i вийшла в протилежні двері, не помітивши мене. Засоромлений i пригнічений, що випадково підгледів, я так i не спитав подругу про причину її сліз.

Зуфар майже кожного дня навідувався, ділився новинами, розповідав усілякі небилиці. Товариш був задоволений, навіть щасливий. Хоч i новачок, але став авторитетом у своєму Класі, та й у всьому Університеті знали про Зуфара.

Ми часто збиралися втрьох у моїй барлозі на горищі Жовтого будинку. Делея, Зуфар і я за короткий час стали нерозлийвода. Хоча друзі й були зайняті навчанням, але вільний час ми проводили разом.

— Сьогодні Бурмошак розповів нам легенду про Обраного, — почала Делея, все ще сьорбаючи гарячий духмяний чай, який вмів заварювати лише я. — Уявляєте, наївна Правиця повірила в цю казку! — скептично скривилась подруга, а ми з Зуфаром лиш перезирнулись.

— А ти що — не віриш передбаченню? — обережно спитав товариш.

— Фе, Зуфаре, не розчаровуй мене! Як можна вірити цим дитячим казкам! Я довіряю тільки фактам! Вчитайтесь у цей набір слів, — продовжувала іронізувати білявка, — намішали усе, що можна: і богиню Езару, і місячне затемнення, придумали людину, у якої, виявляється, є ДВА ТІЛА! Годі й вигадати більшу нісенітницю. Не сумніваюсь, що мине не одне тисячоліття, а Обраного так і не знайдуть!

— А якщо Обраного вже знайшли? — несподівано спитав Зуфар.

Делея ледве не похлинулась чаєм. А я вирячив здивовані очі на товариша.

— Знайшли? — звела брови дашком білявка і поблажливо усміхнулась. — І де ж цей бідолаха?

— Просто перед тобою! — добив білявку товариш.

Тепер ледве не вдавився вже я, а Делея голосно розреготалась:

— Невже ти, Зуфаре? — витирала сльози подруга, все ще не в змозі зупинити сміх.

— Ні, не я.

Делея різко перестала сміятись, глянула спочатку на Зуфара, згодом блискучий погляд перескочив на мене. Білявка рвучко піднялася, гучно грюкнула горням по столі і ображено мовила:

— Ну, вас! Хотіла серйозно поговорити. А ти вічно зі своїми жартами, Зуфаре.

Ми так і не розповіли подрузі все, що знали про передбачення, дотримались слова, яке дали Радо, хоча і дуже кортіло. Товариш ще довгенько підколював Делею цією історією.

Але мине не один рік, коли ми нарешті дізнаємося і вжахнемося, яким же близьким від істини виявився тоді Зуфар…

Загрузка...