Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 16

Короткий прохолодний день добігав кінця. Велетенські білосніжні бутони, наче потріскались, розгорнули м’ясисті пелюстки і оголили палаючі жовті свічки. Зуфар не втримався, провів рукою по медовому полум’ю. Вогонь справді не обпікав, навпаки, холодив шкіру.

— Ти бачиш тут хоч один будиночок? — озираючись довкола, спитав Зуфар.

Сад закінчувався. Невелика, освітлена срібним місячним сяйвом галявина відділяла його від Обрядового Лісу, який так величали через обряди, які в ньому проводили древні. Але це було так давно, що від справжнього Обрядового Лісу залишилась сама назва. Зараз це був звичайний старий ліс, дрімучий, темний, з непролазними хащами. Серед спудеїв він не мав популярності, бо, попри легенди, нічого цікавого в ньому ніколи не знаходили. Сюди взагалі рідко хто заходив. Хіба лише викладачі, які намагались знайти рідкісні рослини.

— Глянь туди! — ткнув я пальцем у бік тьмяного вогника, що мерехтів на межі галявини й Лісу.

— Щось це не дуже схоже на будинок, швидше якась барлога. Я не впевнений, що вишуканий Майстер Авгус живе тут.

Ми зупинилися біля аркоподібних масивних дерев’яних дверей і завагалися ще дужче. Збоку на елегантно закрученому гачку висів мідний світильник, але самі двері вели скоріше у підземний льох, ніж у будинок.

Зуфар нерішуче взявся за масивне кільце і тричі грюкнув. Ми завмерли в очікуванні, та ніхто не відчинив. Товариш постукав ще раз, потім гримнув кулаком.

— Хочете зламати двері? — почули за спинами привітний голос.

Майстер Авгус у незмінно білому одязі дружелюбно усміхався.

— Якщо до мене, тоді ласкаво прошу, — не чекаючи відповіді, учитель рукою запросив увійти.

Авгус без зусиль відчинив масивні двері, його грайливі кроки вже вистукували сходинками у «будинок-підвал». Ми перезирнулись і якось нерішуче поплентались за вчителем. Зачинити за собою двері так і не вдалось. Ті виявились занадто важкими.

Опинившись у єдиній круглій земляній кімнаті, ми ледве не ойкнули від здивування. Самотній стілець, скромний лежак і дерев’яний стіл — ось і все, чим «красувалось» житло Авгуса. Зі стін де-не-де стирчало покручене коріння, що пробивалося крізь землю з Обрядового Лісу. А неприємний запах підземелля перебивав не менш дивний аромат, що розпливався в повітрі з запалених лампадок. Та найдивнішим у цьому всьому був Авгус. У білосніжному одязі, із витонченими, навіть жіночими рисами обличчя та манерами, які могли б належати принцу.

Не відриваючи погляд, ми втупились у Майстра і, здається, вже забули, чого прийшли. Але Авгус повернув до реальності.

— Ви ж не просто так прийшли?

Схаменувшись, ми хаотично випалили все, що мали розповісти. І під враженням навіть більше, ніж хотіли, проговорившись про Спока.

Красиве обличчя Авгуса різко змінилося, усмішка зникла з тонких вуст, а в яскравих синіх очах з’явилось щось невідоме, щось таке, чого раніше не бачили. Ми навіть не думали, що Майстер так засмутиться через Делею. Але це був добрий знак, отже він допоможе.

— Йдіть до себе, а я про все подбаю.

— Але ми підемо з вами!

— Ні, це неможливо! Хоча… — Майстер завагався. — Добре. Чекайте біля вольєрів з драхами. Тільки поспішайте, я за хвилину буду.

Нас не довелося просити двічі. Блискавкою кинулися до назначеного місця. І справді, майже одночасно з нами в стайні з’явився Авгус. Вперше ми побачили учителя в чорному…

— Це тут?

Ми кивнули.

Майстер не переставав дивувати. Він опустився навколішки, але так, що ступні і долоні торкалися землі, і дуже вправно взявся обмацувати вогкий ґрунт. Наче натренований гобс, учитель упіймав слід, і в такому ж дивному положенні подріботів, переставляючи руки і ноги. Ми вже не дивувались, а просто мовчки йшли за Майстром.

Швидко минули стайні, тренувальний майданчик, Кривий Вал, Верхнє Озеро. Біля закинутої Східної Вежі Авгус різко зупинився, наче проріс усім тілом у холодну червону шанталійську землю.

— Вони тут, — прошепотів учитель, струшуючи бруд із білих доглянутих долонь.

— Тоді вперед! — випалив Зуфар, готовий тут же ринути у бій. Авгус зиркнув на нас синіми очима, які, здається, світились у темряві:

— Якщо справді хочете допомогти — не заважайте, не плутайтесь під ногами.

— Ми і не в таких перипетіях бували! — ображено апелював Зуфар, впевнено поклавши руку на ефес бойової шаблюки.

Я присоромлено потягнувся до пояса, де б мала висіти і моя зброя, але тільки намацав голий ремінь. Шабля давно вже пилюжилась під ліжком у комірчині Жовтого будинку.

— Гаразд, — на диво легко погодився Авгус. — Вежа має два входи — Північний і Південний. Я зайду з півночі, ви прямуйте з протилежного боку. Рухатимемось назустріч. Всередині є псевдокриниця. Це насправді прохід у підземелля. Впевнений, викрадачі ховаються там.

По спині пробігли тривожні дрижаки.

— Це вам допоможе, — і учитель простягнув мені білий бутон. Опинившись у долоні, білосніжні пелюстки розтріснулись і оголили жовтогарячу палаючу свічу.

Майстер махнув рукою. І за мить морок ночі проковтнув його. Срібна таця місяця без попередження заплигнула в обійми каламутних темних хмарин. Ніч поглинула і нас.

Вежа і справді була закинута. Густі чагарники цупко вкрили порепані підніжжя стін. Підступні обвали, наче немигаючі темні очиська, перегороджували дорогу. Уламки напівзруйнованого даху і оглядового майданчика догнивали на сирій землі. Я ледве не скрутив в’язи, майже провалившись у якусь ямищу. Добре, що Зуфар вчасно схопив за комір.

Коли нарешті добралися до Південного Входу, Зуфар спочатку німо закляк, а я роззявив рота. Масивні двері Вежі, ніби насміхалися, стояли наглухо забиті балками навхрест.

— Ми стільки згаяли часу, щоб поцілувати «замок»… — розчаровано пробубонів друг, все ще не відводячи погляду від дверей.

— Авгус знав… Тепер зрозуміло, чому так легко погодився на допомогу.

— Доки ми знову доберемося до Північного Входу…

— Не буде ніякого Північного Входу, Зуфаре.

— Ти що, збираєшся голими руками віддерти це дерев’яччя?

— Ні. Пам’ятаєш яму, в яку я ледве не звалився. А якщо це обвалене підземелля, про яке говорив Авгус?

Зуфар, не дослухавши, потягнув туди. Ми стояли на краю прірви, що дихала мороком і сирістю.

— Присвіти, — прошепотів товариш, даремне вглядаючись у непроглядну темінь.

— Дивись, — не втримавшись, крикнув я, — там якісь балки, схожі на укріплення ходу!

— Невже й справді підземелля??

— Та й як спуститись туди? Може…

Раптом земля під ногами розтанула мов сніг на сонці. Я встиг лише здивовано зиркнути на Зуфара і прямими ногами полетів донизу.

— Айхо!!! — почув десь згори. — Айхо!!!

Я чув Зуфара, але руки мовчки потягнулися до синця на лобі. В голові гуділо, як на сакарійському базарі, кольорові кола миготіли перед очима. Повільно намацавши вогняну квітку, я озирнувся.

— Зуфаре-е-е… — промимрив. — Спускайся! Схоже, ми потрапили за адресою.

— Чекай! Вже-е-е-е…

На голову посипалась холодна земля, і гучно звалився Зуфар. Ми стояли, потираючи синці й від здивування пороззявляли роти.

— Ти колись бачив щось подібне?

— Ні-і-і… Навіть не підозрював, що таке існує…

Попереду чорнів велетенський прохід, в якому могли поміститися, не згинаючись, троє вершників на довголапих анжирах. Висота кам’яного коридору вражала!

— Думаю, все це збудовано не для людей, — прошепотів Зуфар.

— Гадаю, що і не людьми… — приголомшено додав я. Востаннє озирнувшись, ми невпевнено рушили вперед. Велетенський коридор, майстерно викладений дивним чорним камінням, гучною луною відбивав кожен наш боязкий крок, наче відгаркувався від непрошених гостей. Неприродно гладкий, ідеально чорний камінь виблискував так, ніби його щойно відтерли і намастили воском. Здавалось, що тут щодня проходила з мітлою покоївка. Навіть під ногами не назбиралося пилюки. Кожного разу, коли я опускав палаючу квітку донизу, у темному навощеному дзеркалі бачив власне відображення, ще два рухалися зліва, два справа. Наче цілий гурт Зуфарів і Айхо крокували під землею.

— А це ще що таке?!

Зуфар зупинився так різко, що я наштовхнувся на нього, голосно ойкнувши.

Перед нами з блискучої чорноти визирнула вмурована нависаюча велетенська арка. Її гладкий дзеркальний камінь був увесь списаний незнайомими чудернацько виведеними знаками.

— Руни… — прошепотів я і зачаровано витріщився на дивовижне творіння.

— Здається, це не просто так…

Товариш з обережністю озирнувся. Наче спиною відчувши небезпеку, обернувся і я. А коли повернув голову до арки, то ледве не зомлів від жаху. Айхо зліва, Айхо справа, знизу, зверху… А де ж Зуфар?!.

Скуйовджений, наляканий я розгублено крутнувся навколо. Здалося, що малюнок арки ожив і вишкірився злою посмішкою.

— Зуфаре! — щодуху загукав я, але ніхто не відповів.

— Зуфаре! Клята арка!

Я кинувся вперед, ніби за німим мороком міг ховатися друг. Та несподівано мене зупинила невидима рука, і засліпило яскраве зелене світло. Кожен візерунок рун заіскрився, закрутившись у магічному танку. Все так само раптово зникло. Я знову стояв у блискучому дзеркальному коридорі, а на мене з широко розплющеними, повними жаху, очима глипав Зуфар.

— Айхо, — видавив із себе товариш. — Що це було?

Я боязко обернувся на погрозливо нависаючу арку. Не пам’ятаю, щоб її минав. Арка наче перестрибнула за спини.

— Ти думаєш про те саме, що і я? — спитав друг, потрохи приходячи до тями.

— Це портал…

— Невже вони існують?!! Я чув про них лише в казках, і то в найдревніших…

— Отже, ми тепер хтозна-де.

— Угу… Можливо, в іншому кінці Шанталії.

— Та й чи в Шанталії… — протягнув я. — Під землею, не знаємо де вихід, а шанси знайти Делею рівні нулю. Щось це мені до болю нагадує…

— Не кисни, щось придумаємо, — сказав Зуфар і якось непевно усміхнувся.

— Може, повернутися назад?

— Опинимося недалеко від завалу, але хоча б виберемося звідси.

— Чекай, давай візьмемось за руки. Ступимо одночасно, хтозна на що здатна ця штука.

Ми вчепились один в одного, наче потопаючий за рятувальника. Зробили невпевнено крок вперед, ще один, ще… Ось минули арку… Але нічого не відбувалось.

— Може, вона зламана?

— Таке враження, що арка насміхається…

— Спокійно, — зупинився Зуфар. — А що, як портал працює лише в одному напрямку?

— Не розумію… Гаразд, давай знову спробуємо пройти крізь арку.

Ми ледве ступили крок і чорні символи заіскрились зеленим, простір вислизнув з-під ніг, руни ожили. Арка знову опинилась за спинами.

— Тепер хоч знаємо, що йти доведеться лише вперед, — намагався жартувати Зуфар.

— Іншого шляху немає, сподіваюсь, квітка горить довго.

Невдовзі велетенським підступним ворогом повстав ще один портал. Перетинати його не поспішали. Не знаю, чого більше остерігалися: потрапити невідомо у які світи, чи все у той же остогидлий дзеркальний коридор.

— Тепер розумію, чому Авгус не хотів, щоб ми потрапили в цю кляту Вежу.

Зуфар і я застигли перед аркою у войовничій позі, наче вона й справді могла напасти. Я підняв квітку вище, щоб перед тим, як зійтися в «сутичці», краще роздивитись супротивника. Жовтувате світло поповзло по блискучій дузі, лизнуло малюнок рун, і раптом затрималось на одному з візерунків. Точніше це я завмер зі свічкою в руці, розгледівши майже над головою знайомий рунічний символ.

— Айхо, дивись, — викрикнув Зуфар, зачепившись поглядом за освітлений знак.

— Бачу, Зуфаре, такий же витатуйований у мене на руці, але що це нам дає?

— Не знаю, але це підбадьорює. Хоч щось знайоме, крім власного відображення, побачив у цих капосних дзеркальних підземеллях. Ану, присвіти… Дивись! — тицьнув товариш пальцем вгору на стіну трохи вище подвійного людського зросту.

Я задер голову, роздивляючись чіткий геометричний візерунок на круглому гладкому камені, що виступав зі стіни.

— Ми не бачили цього на попередньому порталі, — замислено протягнув я.

— Або просто не звернули уваги. Були зайняті іншим: ти шукав мене, а я свої очі, — настрій у Зуфара явно покращився. — А цей дивний камінь не просто так виступає зі стіни на такій висоті та ще й з лівого боку…

Здивовані брови поповзли вгору.

— Усі найдревніші були шульгами, навіть їх письмена виведені справа наліво. Дракони значно вищі за людей…

Зуфар ще не встиг договорити, як я нарешті зрозумів, до чого веде. Це ризиковано, але не більше, ніж, не знаючи дороги, бродити лабіринтом.

— Ти чи я? — лише запитав.

— Давай я. І якщо трапиться щось зовсім нехороше, знай, Айхо: я радий, що доля звела з тобою.

— Сподіваюсь, ти скажеш ще більш приємне, коли нарешті натиснеш камінь, — намагався жартувати я, хоча від хвилювання серце вискакувало з грудей.

Я вперся для стійкості в стіну, склав замком руки, щоб Зуфар зміг вдало відштовхнутися і видертись на плечі.

— Краще нехай щось станеться, будь-що… я готовий. Тільки піддайся, камінчику.

Я закрив очі, ніби це врятує від біди. Пройшла мить, друга…

— Ну що? — нетерпляче спитав.

— Я вже давно натиснув, брате, — почув розчарований голос, — але нічого не відбувається. Навіть стеля не завалилась.

— Краще б завалилася, — спересердя буркнув я.

— Ой! — зойкнув Зуфар, і, не втримавши рівноваги, звалився на кам’яну підлогу.

— Що? Що трапилось?

— Сам подивись…

Я обернувся до стіни і не повірив очам. Дзеркально гладка поверхня ще мить тому темна і нежива, тепер світилася яскраво-зеленими переплетеними палаючими лініями, вузлами, рисками, зиґзаґами. Спочатку це здавалось хаотичним кресленням божевільного, але чим більше вдивлялись, тим більше хвилювання забивало подих. Там, де Зуфар натиснув дивний камінь, з’явилися дві пульсуючі крапки. Коли товариш піднявся і підійшов ближче до стіни, щоб роздивитись, одна з крапок просунулася вперед. Я теж підійшов до Зуфара, і друга крапка на темній поверхні наблизилась до своєї подружки.

— Не може бути… — одночасно промовили ми.

Це ж справжнісінька карта!!! Якісь невідомі древні сили змушували ожити чорний камінь і розкрити секрети. Вузлуваті круги позначали портали, риски і зигзаги — коридори, крапки — істот. Але карта висотою у два людських зрости була просто гігантською. Тут і за тиждень не розберешся.

— Нам має пощастити, — повторював Зуфар, і, як загнаний звір, бродив з одного кінця в інший.

Я лише приречено крутив головою, намагаючись розібратися в магічних безкінечних лабіринтах.

— Якщо ми з тобою на карті крапки, — не заспокоювався Зуфар. — То шукаймо в рисках, зиґзаґах і вузлах ще цятки.

— Але як серед цього миготіння можна щось розгледіти. Уже в очах мерехтить.

— Не скигли, просто шукай!

І я замовк. Здавалося, ми роздивляємось карту цілу вічність. Перед очима пливли лінії, кола, закарлюки, пунктири і знову лінії, кола, закарлюки, пунктири, крапки… Стоп! Крапки!!!

— Зуфаре!

Товариш аж підскочив.

— Ти що, я ледве язика не прикусив.

— Думаю, твій язик не образився, дивись, — тицьнув пальцем на чотири пульсуючі цятки.

Очі товариша заіскрились, але згодом прийшло неминуче відчуття безпорадності. Крапки наче єхидно підсміювались, дратуюче блимали перед похнюпленими носами.

— Ну, що ж з вами робити! — розгнівано гупнув Зуфар кулаком по крапках на стіні.

І сталося диво. По карті поповз, наче ожилий, ланцюжок палаючих зеленим сяйвом рун, які одна за одною загоралися на вузлуватих позначках порталів, аж поки не добралися до крапок, що позначали нас.

Ми здивовано переглянулись.

— Оце так-так… — протягнув Зуфар.

— Ти думаєш про те ж, що і я?

— Якщо усе на цих стінах оживає, коли до них торкаєшся, то…

— То якщо в правильному порядку натиснути руни на нашій арці, портал доправить нас по заданому маршруту.

— Ага, маю такі підозри, Айхо.

— Тільки як нам дотягнутися до арки?

— У нас немає іншого вибору.

— Але цього разу на плечі тобі я видиратимусь. Все ж я легший.

Зуфар вперше щиро розсміявся.

— Ну що, почнемо?

— Перший, ось цей, схожий на засохлий листок, де він тут у нас? — товариш задер голову. — Знайшов! Ось скраю!

— Тепер залазь на плечі, Айхо, тільки акуратно, а то гепнешся через портал десь світ за очі. Доведеться починати все спочатку.

Ми натискали руну за руною. Знаки загорались зеленкуватим сяйвом, наче оживали. Інколи натискати доводилось декілька разів, і чим менше залишалось магічних символів, тим частіше билося серце. Коли настав час останньої руни, ми з товаришем завагались.

— Ти впевнений, що спрацює? — перепитав я.

— Ні. Але єдиний спосіб пересвідчитися — це нарешті натиснути і ступити через портал. Давай, Айхо.

Я торкнувся холодного каменя. Стрибнув униз. Міцно вчепившись один в одного, ми ступили вперед. Знову осліпило зелене сяйво, руни закружляли, дзеркальна підлога попливла з-під ніг, наче вихором відриваючи нас від землі. Цього разу ми витали у світі палаючих рун набагато довше. Але нарешті сяйво згасло. Дивний портал зник, квітка-свічка розкрилася в руці, оголивши полум’я. Перед нами постало звичайне кам’яне підземелля, затягнуте сивим павутинням, запорошене в’їдливою пилюкою, покрите зеленуватим слизьким мохом. Усе тут було якимось рідним, зрозумілим. Крім стіни, що дивним чином виросла за спиною.

— Навіть не питай… — випередив Зуфар. — Не хочу і знати, де подівся клятий портал! Сподіваюсь, я вперше і востаннє в житті стикаюся з такими штуковинами. Не знаю, хто їх вигадав, але туди я більше ні ногою.

— А щоб ти сказав після підземелля андерів? — ожив і я. Але чиїсь поспішні кроки, що з’явилися ніби нізвідки і віддалялися в нікуди, змусили швидко забути про дзеркальні коридори, руни і драконів. Без зайвих слів ми кинулись навздогін. За поворотом сяйво квітки освітило силует у темній накидці. Утікач захекано видирався по драбині нагору в чорний отвір псевдо-криниці.

Зуфар кинувся вперед, схопив незнайомця за плащ і різко скинув на кам’яну підлогу.

— Усе, добігався! — вигукнув товариш і закляк. Ошелешено завмер і я. Заплутавшись у чорному довгому плащі, на землі безпорадно лежала Делея. Капюшон сповз, скуйовджене розплетене біляве волосся розсипалось по брудному каменю. На смертельно блідому обличчі страшним синюватим блиском просвічувалися ще червонуваті синці. На губі запеклась цівочка крові.

— Делеє! — налякано струсонув дівчину Зуфар, але та не ворухнулась. — Що я наробив?!!! — в розпачі викрикнув товариш.

— Спокійно! — я майже відштовхнув наляканого товариша. — Вона жива.

Чим довше я розглядав подругу, тим більше хотілось спіймати ту наволоч, що зробила таке.

— Потрібно забрати її звідси!

Зуфарові не потрібно було повторювати. Впевнені, що драбина, якою намагалась вибратись Делея вела у псевдоколодязь, ми видерлись нагору. А там вже і вихід з Вежі.

Вдихнувши з полегшенням на повні груди свіжого повітря, ми обережно поклали Делею на прохолодну землю. Зуфар побризкав бліде обличчя водою, змочивши руки в калюжі.

Подруга тяжко відкрила повіки. І тут же сахнулася.

— Делеє, це ми: Зуфар і Айхо. Все гаразд. Ми з тобою. І не дамо скривдити.

При кожному слові Зуфара бідолашна здригалася, а великі голубі очиська дивились кудись крізь нас. Жах, що застиг у них примушував насторожитись. Тільки зараз помітив, що білосніжні руки дівчини роздерті до крові. Таке враження, що вона шкребла ними камінь.

Уб’ю поганців!

— Хто тебе скривдив? — не витерпів я, хоча розумів, що не можна зараз повертати бідолашну до пережитого жаху.

Голубінь очей подруги, наче два наляканих птаха, затріпотіла…

— Це він… — прошепотіла дівчина. — Це він!! — зірвавшись на крик, Делея знову зомліла.

Ми мовчки переглянулись.

— Її не можна залишати одну, — констатував я, а в самого думки роїлися навколо того, що встигла сказати подруга. Він… Хто він? Майстер Спок? Чи… можливо, той невідомий шпигун з Правиці.

— Я віднесу її додому, відшукаю Майстра… чи когось, хто зможе допомогти. Доки вона не залишиться під надійним наглядом, не залишу, — в очах Зуфара тремтіло хвилювання, не просто хвилювання, скоріше страх за Делею. Це було по-дурному, але я навіть позаздрив йому в цей момент. Делея для нього була більше, ніж друг… І я одразу ж згадав про Мію. Чомусь стало нестерпно тісно в грудях. Якась хвиля смутку і гіркоти підкотила до горла. Де вона зараз? Що з нею? Чи є людина, яка могла б захистити?

— Йди, Зуфаре. А я спробую знайти цих мерзотників.

Хоча самому лізти у кляте підземелля відверто не хотілося. Та залишити Делею одну те те ж саме, що приректи на смерть. Тепер, коли подруга бачила шпигунів, вони неодмінно захочуть з нею розправитись.

У Вежі стояла підступна, неприємна тиша. Я спускався у псевдо-колодязь і відчував, як тремтять руки. Єдине, що змушувало повернутись — це помста за Делею. Злість породжувала сміливість. Одна рука лежала на ефесі Зуфарової шаблі.

Я зупинився, вслухаючись. В руці палала свічка-квітка. Скільки часу пройшло, як ми розійшлися з Майстром Авгусом. Здавалося, ціла вічність. Але насправді скільки? Що з Авгусом? Що тут в лису агуку відбувається?

Не встиг я додумати, як у потилиці вибухнули мільйони больових спалахів, перед очима попливли плямисті кола і я, як підкошений, рухнув на кам’яну підлогу. Що відбувалось далі, в той момент мене вже не хвилювало…