Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 10

Непомітно минула тепла шанталійська осінь. Велетенські дерева на алеї з пишних золотих перетворилися на сухоребрі темні кістяки. Лише вохри красувалися своїми вічнозеленими шатами. Дивний жовто-багряний кущ теж помарнів, оголивши заховану під його довгими сплетеними гілками самотню кам’яну лавку. Змінився i Свічковий Сад. Темно-зелені м’ясисті листки скрутилися у маслянисті трубочки, і тепер білі бутони-свічки здавалися величезними ліхтарями, які невідомий дивак для чогось розвісив на колючі сторчкуваті гілки. Серед ще недавно пухнастих, вкритих дрібним трикутним листям, довгих гілок лозовери проглядало блакитне плесо Верхнього Озера. Дерева обступили його, наче взявшись за руки, утворили вінок. Сонце вже не підіймалось так високо, а у моїй кімнатці все частіше горів вогонь.

Життя в Університеті наче впало в сплячку разом із природою. Шпигун, як не дивно, притих одразу після мого виключення. І до Свята Сонцестояння Рада Старійшин відмінила усі заборони i відновила вільне пересування спудеїв у місті. Тим більше, що сьогодні багато юнаків могли б порушити наказ i все одно прийти опівночі святкувати до Верхнього Озера.

Зуфар i Делея вже чекали мене біля стаєнь Майстра Спока. Заняття відмінили. Вирували приготування до Свята, але старий, як на зло, завантажив роботою та ще й наказав чекати посланця з Азера, який мав привезти двох нових драх. Тож я відправив друзів, пообіцявши, що знайду їх біля Озера. Зуфар не протестував. Схоже, зрадів, що проведе час з Делеєю без мене. Я провів парочку задоволеним поглядом і повернувся до роботи.

Вечоріло, а посланця ще не було. Я вже зібрався проситись у Майстра на відкриття Свята, та старий десь пропав. Засмучений i сердитий, я поліз на верхній ярус стодоли, щоб набрати мішок сухого сіна для кубла нових драх. Та не впоравшись і до половини, почув, як у стайню квапливо зайшли двоє.

«Нарешті повернувся Майстер», — з полегшенням видихнув я i вже зібрався крикнути, що нагорі, як раптом почув те, що змусило замовкнути.

— Розмовляй тихіше, — говорив Спок, — Айхо може бути десь неподалік.

— А якщо він побачить нас? — почув я наче знайомий юначий голос.

— Ну i що? Невже спудей не може прийти до вчителя. Доки мене не підозрюють, наші зустрічі безпечні.

Я закусив кулак, щоб від здивування не зойкнути. Якби ж міг безшумно доповзти до отвору, щоб розгледіти, хто ж розмовляє зі Споком.

— Ось, тримай. Безсмертні Отці передали послання. У Храмі готують найдостойніше благословення.

Я почув, як зашарудів папір: певне, Спок вийняв з-за пазухи листа.

— Ти теж молодець, — зовсім не як з учителем заговорив юнак. — Навіть я не придумав би кращого. Тепер цей вискочка завжди під наглядом. І не заважатиме планам. А скоро й зовсім не буде завадою, — тепер я вже не впізнавав голосу юнака, стільки ненависті i зла було у ньому.

— Споку, ти щось чув нового про згубу? Уже нарешті знайшли? Не можу дочекатися, коли усе почнеться. Хочеться врешті-решт стерти пиху зі зверхніх шанталійських пик.

— На жаль, ні. Але шукають усі. Чув, верховного жерця Есетів віддали в жертву найдревнішому. Сподіваюсь, це допоможе. А що з білявкою? — спитав Спок, i я весь напружився.

— Не хвилюйся, дівчина зробить усе, що скажу. Скоро вона мені знадобиться.

Холодний піт вкрив чоло. Я почув затихаючі кроки, та ще довго не міг поворухнутися.

Незчувся, як пришкандибав додому. Зачинив вікно. Щоб не дратував радісний гомін, що, наче насмішка, долинав з Верхнього Озера. Я все ще не міг повірити почутому. Жах i глибоке розчарування занурили в гаряче жерло. Я вже шкодував, що не вийшов із схованки i не викрив зрадників.

Отже, шпигун виявився не один. Змова: Майстер Спок, Делея i ще хтось із Правиці. Однозначно цей голос я чув там.

«Хто це? Згадуй, Айхо!» — стиснув голову руками. Тепер зрозуміло, чому білявка одразу з’явилась біля мене. Здружилась навмисне, щоб, як i Майстер Спок, наглядати i доповідати тому третьому. Схоже, він головний.

Перше, що хотілось зробити, — жбурнути в обличчя Делеї всі обвинувачення i глянути їй у вічі. Але чекай, чекай, Айхо. Велика ймовірність, що тоді невідомий надовго заляже на дно. Хоча, якщо зрадників негайно допитати, можна вивідати ватажка. Та тільки я уявив Делею на допиті у Ордена Охоронців, мене знудило. Ні, потрібно діяти обачніше. Не розповідати нікому. Навіть дідові. Лише поговорити з Зуфаром.

Раптом у скло затарабанили.

— Айхо, ти тут?! — почулося знадвору.

— Хто?!.

— Це ми, твої однокласники: Анак, Ортах i Санні!

«Тільки їх бракувало», — подумав, відчиняючи.

— Ти чого сидиш? — з’явилась рудоволоса голова Анака.

— Свято от-от розпочнеться.

— Побачили Делею і Зуфара без тебе i вирішили прийти, — додав Санні.

— От i ще одного сидня ледве витягнули, — Анак тицьнув пальцем у багряношкірого Ортаха, який, здається, ще більше зашарівся i зніяковіло усміхнувся.

Вражений увагою товаришів, усміхнувся і я.

— Ну то що? Ходімо!

— А то пропустимо найцікавіше! — в один голос заторохкотіли Анак i Санні, витягаючи мене попідруки.

— Гаразд, гаразд. Іду, — зрозумівши, що пручатись даремно, похнюплено поплентався за товаришами.

Я забув про Делею, шпигунів, про все на світі, коли дивовижна картина святкового Верхнього Озера замайоріла на горизонті.

Плесо не просто світилося, воно сяяло, переливалось, заломлюючись крізь воду незбагненним різнобарв’ям. Світ наче перевернувся. Завмер існуючий i ожив підводний. Червоне, синє, зелене, золоте, срібне, перламутрове — усе вигравало, раділо у святковому царстві води. Кружляли, виблискуючи, хороводи мальків, велика риба вискакувала, розбризкуючи феєрверками краплі. Місяць i зорі перетворились на бліді плями в порівнянні з сяйвом Озера, яке відібрало усю ясність i блиск нічних світил.

— Гайда до наших! — повернув до реальності радісний крик Анака.

— Хлопці, сюди! — махали руками з натовпу веселуни Езлі i Неракан.

Бачити Правицю хотілось найменше. Але варто перевірити, чи всі прийшли на свято. Можливо, зрадник має більш важливі справи?

— А він що тут забув? — як завжди «привітно» зустрів Заро.

— Годі вам, — втрутився Даклар. — Не псуйте свята! Ми завжди раді тобі, Айхо, — благородство доломарта не просто підкуповувало, воно тепер навіть лякало. Усвідомлювати, що перед тобою стоїть нащадок Королів Сарта, було якось моторошно.

— Дякую, — видавив я.

Трійця незадоволено покосилась, але облишила в спокої.

— Ти не з Делеєю? — спитав Даклар.

— Вона з Зуфаром.

Згадувати про білявку не хотілось.

— А, зрозуміло. Просто хвилююсь, щоб трійця знову нічого їй не заподіяла, — наче виправдовувався юнак.

— Вона не пропаде, — процідив я крізь зуби.

— Підеш з нами в Озеро? — змінив тему Даклар.

— В Озеро? — поморщився я, уявивши, якою холодною в цю пору є вода.

Доломарт усміхнувся:

— Це традиція Правиці. На Свято Сонцестояння востаннє у році зануритись у священні води.

— Але я вже не Правиця.

— Колишніх спудеїв в Правиці не буває, — безапеляційно мовив юнак, i я чомусь зрозумів, що лізти в холодну воду таки доведеться.

Натовп радісно загув. На середину містка, що обручем перекинувся через Озеро, вже вийшли Заро, Хамар i Вакас. Трійця, як завжди, хотіла бути першою. До них наввипередки підбігли нерозлучні Езлі i Неракан.

— Ходімо! — підштовхнув Даклар.

Я озирнувся невідомо для чого, наче шукаючи останню можливість відмовитись.

— Давайте швидше, хлопці, а то знову будемо останні, — вигукнув Санні, підганяючи Ортаха i Анака.

Останніми на місток зайшли Даклар з товаришами Феноєм та Евратоном і я. Отже, Правиця зібралась уся, крім Делеї.

Згадавши про білявку, одразу ж захотілось з головою пірнути в холодну воду.

Юнаки з веселим галасом один за одним кидались з містка, розбризкуючи, як молоде вино, святкове плесо. Я рвучко роздягнувся. Ноги рішуче підвели до краю i вже майже зробив крок вперед, коли серед кучугури одежі помітив кутик жовтуватого конверта, що необережно вибився з-під чиєїсь сорочки. Що?! Невже послання жерців?!

Я з легкістю міг би скористатись метушнею i непомітно витягнути папір. Але несподіваний поштовх у спину змусив сторчголов шубовснутись у холоднюче Верхнє Озеро. Здавалось, що пірнув не у воду, а у величезну палаючу піч. Шкіру обпекло. Я виринув i, ще не зовсім прийшовши до тями, жадібно вдихнув повітря. Вогонь потрохи затихав, i вода нарешті огорнула тіло приємною свіжістю. Затримуватись надовго я наміру не мав. Потрібно гребти до берега, ось i Феной уже обтирається на суші.

Щойно я зробив декілька рухів вперед, як відчув дивний дискомфорт у нозі. Руки інстинктивно опустились вниз, i я зрозумів, що мене тягне на дно. Вхопивши повітря, я опинився під водою. Праву ногу наче паралізувало. Вона вже починала боліти, i коли нарешті дотягнувся до гомілки, то жахнувся: на ній намертво затяглася мотузка, яка й тягнула донизу. Я пірнув i щосили потягнув на себе зашморг. На мить здалось, що він піддався, але тут же заштопорився, i я остаточно зрозумів — це пастка. Повітря бракувало. Хотілось вдихнути на повні груди. Та єдине, що залишалось, це спуститись по мотузці вниз. І спробувати звільнитись.

Намотуючи на руку смертоносний капкан, я нарешті наштовхнувся на підступний вузол, надійно зав’язаний за порослу бурим мохнатинням корчомаху. Ввіп’явшись зубами в солонуваті волокна, я вже розумів, це кінець. У голові паморочилось, перед очима блиснуло недовге життя. «Ось i все», — встигло промайнути в думках. І світло згасло.

Напевне минула ціла вічність, але я нарешті вдихнув, i груди наповнило життєдайне повітря. Очі засліпило світло, вуха заклало від гучних голосів натовпу.

— Живий??! — чув я невідь-звідки стривожений крик Зуфара.

Я спрагло хапав ротом кисень і марно намагався роздивитися щось довкола. Бліді мерехтливі кола застелили погляд.

— Живий, — відповів за мене друг, якого я так i не бачив, але відчував, як хтось тягне на берег.

Лише коли відчув під спиною тверду землю, зрозумів, що можу спокійно заплющити очі. Вже не потону.