Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Сергій В. Жадан (Втрати, які нас роблять щасливими) #21

Втрати, які нас роблять щасливими

*

Потім минув час, минуло безліч часу, велика кількість тієї субстанції, що називається часом. Він минав легко й непомітно, іноді його проминання приносило задоволення, іноді примушувало напружитись — мовляв, що буде, коли він мине увесь, коли його зовсім не залишиться? Що залишиться після нього? З часом я почав помічати, що більшість маршрутів, якими доводиться пересуватись, повторюються, закінчуючись тими ж вокзалами та обриваючись на площах тих самих міст. Географія лише на перший погляд здається загадковою та невичерпною, насправді ж ти маєш набір карт, за якими можеш рухатись — з однієї країни до іншої, від одного міста до наступного. І коли тебе питають, чи є в тебе улюблені міста, ти відповідаєш, що так, є — це міста, які ти ніяк не навчишся оминати, до яких тебе заносить щоразу, в яких випадає зупинятись, як би тобі цього не хотілось. Найцікавіше трапляється, коли приїздиш уперше. Будинки видаються заселеними духами й привидами, вулиці затоплені ранковим сонячним світлом, а в привокзальних туманах літають голоси локомотивів, ніби портові чайки. Чоловіки виглядають зосереджено й заклопотано, зате жінки ховають у своїх торбинках і кишенях камінці з морських побереж та ключі від кімнат, де повітря пахне ніжністю й ризиком. І ти сходиш на перон, і оминаєш натовпи пасажирів, опиняючись серед невідомих будівель та незнайомих назв. Але вся ця легка оманливість і загадковість, заглибленість вуличних перспектив і таємнича волога паркових насаджень швидко минають, розчиняючись у повітрі. Й варто тобі вдруге опинитись на тому самому вокзалі, як все це відчуття радості й потрясіння кудись зникають, і все що тобі лишається — вуличні торговці й зачинені магазини, порожні бари й холодні жіночі погляди, за які намагаєшся зачепитись. Не варто повертатись до міст, які сподобалися тобі з першого погляду, оскільки завжди є небезпека дізнатись про них більше, аніж хотілося.

*

Безкінечна мандрівка народів, велике переселення, котре триває з кінця вісімдесятих до сьогоднішнього дня, мені здається, воно всіх нас безнадійно змінює, зриваючи з місць і кидаючи в чорну пітьму транзитних зон. З чого все починається? Мабуть, усе починається з щемкої безкінечної непевності, котра примушує людину виїхати з міста, в якому вона народилась та виросла, кинути друзів і змінити обставини, примушує рухатися на захід, зупиняючись на вокзалах та готелях і вишукуючи місце, де їй буде добре й затишно і де ніщо не буде нагадувати їй про колишні втрати та образи. Непевність та відчуття несправедливості, котру можна легко виправити, почавши все спочатку — в іншій країні, з іншими умовами та іншими краєвидами. За останні десять років мені довелось бачити таку кількість емігрантів, що я міг би припустити, ніби вони складають якусь окрему спільноту, що знаходиться потойбіч географії, десь поміж складок кордонів та нейтральних вод, в тінистому цивілізаційному затінку, де дні перетікають тихо й повільно, і єдиним бажанням є покинути ці місця, перетнути всі можливі перепони, опинившись у самому центрі життя, в самому його серці, так щоби це велике серцебиття оглушувало й п’янило. І якщо ти є одним із цієї спільноти, якщо ти виріс серед них і лишаєшся з ними, більшість історій, які ти побачиш і почуєш і які потім сам зможеш переповідати, так чи інакше будуть пов’язані з мандрами й пересуваннями, нелегальними в’їздами до країни та неминучими депортаціями. Речі й події, імена й адреси, іграшки й одяг, квитанції та візитні картки складатимуться для тебе у великий емігрантський епос, в довгі історії терпіння й боротьби, зради та вірності, історії великої втечі, коли тікати доводиться від себе самого. Я останнім часом бачив надто багато переселенців, дивно було б не розповісти саме про них. Те, що вони несли в собі, те, що приховували й не показували, ті таємниці, що лежали в їхніх нагрудних кишенях та на дні їхніх шкіряних торб — їхня віра в те, що не все втрачено, що можна все зламати й відновити, їхня переконаність у кінцевому успіху, в позитивному результаті. Віра, що вела їх усі ці роки, примушуючи одружуватись і сваритись, брехати й сповідуватись, вчити чужі мови й забувати свої. Мабуть, саме вона, ця віра, робила їхні серця твердими й невразливими, а очі — сухими й глибокими. Саме вона вказувала їм шлях через пустки Польщі та Угорщини, через містечка Румунії та Словаччини, кудись туди, до Берліна, звідки розходяться тисячі шляхів, тисячі залізничних маршрутів, кожен із яких закінчується солодкими берегами та тінистими пагорбами, приводячи до далеких омріяних міст, де на них чекають спокій, злагода й нові робочі місця. Потрібно лише зважитись і рушити, відмовитись від минулого й цілком покластись на майбутнє. Тому що кожне століття потребує своєї частки біженців та вигнанців, з їхньою свіжою і холодною, мов річкова вода, кров’ю. А наше століття лише починається. І лише починаються наші мандри, і наша Америка чекає на нас, дивлячися з-поза Атлантики на наш безкінечний потік, що заливає собою беззахисні європейські міста. Ми досягли берлінських вокзалів, і хто знає, на які пожертви ми йшли, аби їх досягнути.

*

Берлін, розібраний на складові, мов конструктор, і зібраний знову, подібний до кулі зі зміщеним центром ваги, позбавлений центру як такого, наділений кількома серцями й тисячею схованок. За останні дев’ять років мені довелось приїздити сюди зі сходу й заходу, з півночі та півдня. Мені траплялось прилітати на його летовища й сходити на його залізничні платформи, добиратись до нього автобусами та автостопом, проїздити через нього, не зупиняючись і навпаки — застрягати в ньому на довгий час. Приїхавши сюди свого часу вперше, з друзями, в дивній компанії, з непевними намірами, я навряд чи міг передбачити, наскільки тривалими й заплутаними стануть ці стосунки з містом та його мешканцями. Тоді, дев’ять років тому, мені легковажно здавалось, що я слідкую за його рухами, спостерігаю за життям його організмів, розумію їхню впорядкованість та масштабність. Після того я десятки разів повертався сюди, поступово запам’ятовуючи назви вулиць та маршрути транспорту. Але те дивне відчуття наближення, долучення й розуміння, котре було під час першого приїзду — воно кудись безнадійно зникло, і всі спроби відновити його були марними й непотрібними. Тому що неможливо відновити механізм появи в твоєму житті чогось важливого й неокресленого, примарного й не до кінця усвідомленого. Найважливіші події трапляються спонтанно, їх неможливо запрограмувати й складно відтворити. Міська архітектура, потрапляючи вперше до нашого ока, лишається там назавжди, і міста запам’ятовуються нам такими, якими ми їх побачили вперше. Надалі цей чіткий обрис може хіба що розмиватись, доповнюватись необов’язковими деталями й зайвими лініями, нав’язливими повторами та варіаціями, котрі обтяжують пам’ять, роблячи її неповороткою та вразливою, ніби вантажена баржа. Лише час від часу трапляється побачити в очах новоприбулих подорожніх цей відблиск захвату й недовіри, безпомилково пізнаючи за рухами й ходою тих, хто потрапив сюди вперше. Щось подібне відчуваєш, пояснюючи випадковим перехожим, як проїхати з головного вокзалу в бік аеропорту або чим дістатись із одного кінця міста на інший. Адже в цих випадках справа лише на перший погляд стосується топоніміки. Насправді йдеться про щось зовсім інше, про рух невидимими шляхами, якими ми вибираємось зі своїх країн, про зупинки, які ми робимо в дорозі, про вигнання й повернення, про нашу загубленість і тимчасове перебування на чужій території, про спроби стати своїм, прийняти чужі звичаї та порядки, про всю марність цих спроб, про всю їхню невичерпність. Йдеться про чорні вавилонські вокзали, з яких ми сходимо, боязко озираючись навсібіч, про тепле вавилонське небо, яке нам ніяк не оминути, під яким доводиться пройти всім утікачам та репатріантам, ветеранам і комерсантам, туристам, юристам і перебіжчикам.

*

На що можна піти, аби зорі над головою склались у необхідну тобі чарівну комбінацію, відкривши всі шлюзи й запаливши для тебе терпким зеленим вогнем усі семафори від Чорного до Балтійського моря? Чи варті ці сумнівні виправи твого життя? Тисяча емігрантських переказів та оповідок стверджують, що варті. І не слід особливо торгуватись, оскільки йдеться не просто про подолання умовних бар’єрів, ідеться про тяжкі й виснажливі пошуки свого щастя, яке вони шукають, ніби загублених псів. Вони рухалися крізь сніг і морок, вигадуючи сотні тисяч способів обдурити сторожу, вони вигадували механізми для перевезення своїх тіл через кордон, змінювали стать і політичні погляди, міняли відбитки пальців і колір волосся, навертались до нових церков і одружувались із померлими. Існує шалена кількість можливостей та варіантів, потрібно лише не боятись і вірити. Відсутність страху робить тебе невразливим для куль та ножів, віра робить тебе невидимим для митної служби, все інше залежить від удачі й погодних умов. Сповнені своєї віри й позбавлені будь-якого страху, вони продавали меблі й купували біографії, викрадали паспорти й вставляли собі зайві золоті коронки, товаришували з найбільшими негідниками й відмовлялись від друзів дитинства. Вони знали, що головне — це зробити перший крок, найважливіше — це позбутись усього, розірвати стосунки з минулим, розпрощатись із усіма його тінями, не залишаючи за собою жодних доказів провини та причин для повернення. А вже позбувшись зайвого, залишившись сам на сам із порожнечею, з фінансовою безнадією та солодким безробіттям, вони могли рушити вперед, проходячи крізь вогонь, кригу й скляні двері супермаркетів. Існує безліч способів, як потрапити туди, куди потрапити не можна. Потрапити туди можна, скажімо, потягом, адже, як відомо, всі потяги мають додаткові невидимі вагони, та навіть і у вагонах видимих, плацкартних та купейних, є темні нечутні зони, в яких можна розчинитись на довгий час. Можна ховатись на дахах і в тамбурах, в туалетах та купе для відпочинку провідників, вдаючи з себе провідників на відпочинку. Можна загортатись ковдрами й матрацами, можна розчинятись серед прочан і туристів, серед дітей, музикантів і футбольних команд. Ще можна йти пішки, не поспішаючи і не заходячи надто далеко. Оминати підводні міни, труїти прикордонних псів, замітати за собою сліди, дезорієнтувати розвідувальні літаки й пошукові групи. Мати при собі холодну зброю й гарячу їжу, запастись терпінням та картами місцевості, орієнтуючись на голоси боїнгів, що летять у бік океану. А ще можна потрапити туди, сховавшись під підлогу автобуса або загубившись серед вантажу авіалайнерів, або пірнувши в цистерну з нафтою, або закопавшись у торбу з одягом, або сівши на коліна до богоматері, чи лігши в домовину до небіжчика, чи ставши на голову поміж морожених коров’ячих туш, чи зависнувши в повітрі на час, доки будуть розбирати вагони в пошуках тютюну, чи розсіявшись на атоми, доки триватиме перевірка в терміналі, чи розчинившись у солоній морській воді, стати частиною Всесвіту й випасти тихим серпневим дощем на смарагдові паркові газони Європи. Існує велика кількість подібних історій, які закінчились якщо й не щасливо, то, принаймні, повчально. При нагоді я спробую вам деякі з них розповісти.

*

Той, хто приїздить сюди вперше, легко сприймає всі нові знайомства, всі випадкові погляди й підслухані розмови, з радістю спостерігаючи, як витворюються нові кола спілкування, вписуючи до записника нові адреси й телефони. Приємні клопоти щойноприбулих мандрівників, весела колотнеча з запам’ятовуванням імен та облич. Все найгірше буде потім, з часом, який підмиває пам’ять, як вода піщаний берег. І кожен наступний приїзд до міста, особливо коли їх, приїздів, трапляється багато, буде пов’язаний зі спробами все пригадати й відновити, віднайти всіх свідків твого перебування під цим благословенним небом, на цій чарівній території, в усіх цих барах і гостелах, де ти спинявся з такими ж, як і ти, біженцями зі сходу на захід. Сумнівна затія, сумнівна й нездійсненна, тому що все трапляється як трапляється, лише тут і тепер, і годі розраховувати на якусь сталість та врівноваженість. Ми потрапляємо до чужих міст, зупиняємось посеред незнайомих нам площ і скверів, п’ємо в гамірних крикливих компаніях, сваримось із перехожими, братаємось із незнайомими, скріплюючи наше побратимство кров’ю та алкоголем, і все це лише для того, аби забути все вже наступного ранку, аби легко викинути все це зі своєї голови, стираючи записи й підпалюючи мости через ріки, напевне знаючи, що повторити вже нічого не вдасться. Що я пам’ятаю зі свого першого приїзду до Берліна? Вітер, який залітав до автівки, ліхтарі на верхівках будівництв, ранкове сонце й суху весняну траву на зупинках уздовж автобана. Те, що доводилось бачити потім щоразу, приїжджаючи сюди. Те, що залишилось там, у минулому, роблячи його виразним і чітким. Музика, яка тоді лунала, мова, якою тоді розмовляли, Берлін, яким блукали — все лишилось на місці, нікуди не зникло і, сподіваюсь, не зникне ближчим часом. Але, разом із тим, усе це залишилось там, і я не маю до всього цього жодного стосунку — ні до тих опівнічних криків, ні до тогочасних футбольних перемог, ні до моїх прекрасних божевільних друзів, котрі давно живуть своїм життям і їздять своїми автобанами. Час має таку здатність — робити тебе смішним, сентиментальним і всім задоволеним. Крім того, деяких друзів краще любити на відстані.

*

Ось ця родина, з якою трапилось познайомитись кілька років тому. Одна з сотні тисяч історій великого переміщення, один із безлічі епізодів хроніки протистояння і втечі. Це була дивна пара — вона була з бідної, проте чесної родини якихось тихих міських божевільних, її тато був романтиком та диваком, збирав пляшки й копав могили, а мама водила трамвай і вдома бувала рідко. Сама вона закінчила школу й стояла, так би мовити, на порозі дорослого життя, не маючи особливого бажання цей поріг переступати. Жили вони в двох кімнатах великої комуналки, в центрі, в старому будинку, в якому час від часу гасло світло і з якого виселились майже всі, навіть таргани. Але вони лишались, ні на що особливо не сподіваючись. Вона познайомилась із ним під час літніх канікул, коли місто тонуло в зеленій траві, а трамваї на поворотах сипали в темінь золоті іскри. Він був на пару років за неї старший, тож відразу відчув відповідальність за цю дивну дівчинку, котра жила з такими прибацаними батьками. Сам він уже кілька місяців переховувався у друзів, косячи від служби в збройних силах республіки. Їй у ньому подобалось, гадаю, саме це дитяче самовпевнене бажання уникнути проблем за рахунок повного їх, проблем, ігнорування. Батькам її він не подобався, їм хотілося б, аби їхня донька знайшла собі більш достойну партію, говорив її тато, перебираючи зібрані пляшки. А зі своїми батьками він її взагалі не знайомив, говорив, що він син полку, тому краще обійтись без офіційних знайомств. Він приходив до неї, коли її тато вибирався кудись до найближчих скверів та парків, а мама водила трамвай сонячними вулицями міста. Вона кидала на підлогу залізничний матрац, притягнутий звідкись її старим, і вони довго кохались, випробовуючи нове й досягаючи незнаного. Сонце жовтими густими плямами падало на тріскучий паркет, і меблі важко похитувались у такт із їхнім невтомним рухом.

— Давай кудись утечемо? — пропонувала вона.

— Давай, — легко погоджувався він

— Куди скажеш.

— Давай в Америку, — пропонувала вона.

— Добре, давай в Америку, — не заперечував він.

— Тільки в мене паспорта немає. Про паспорт він міг забути, будь-яка спроба легалізуватись і отримати документи відразу ж мала закінчитись для нього безрадісними лавами війська. А до війська він іти не хотів, тим більше тепер, коли вона чекала його щоранку в своїй гарячій від сонця квартирі, сидячи на великому нефарбованому підвіконні й бовтаючи в повітрі своїми довгими печальними ногами. Але хто може стримати тебе, якщо ти дуже захочеш поїхати?

*

Події, минаючи й розчиняючись у минулому, набувають дивного вигляду, ніби улюблені фільми, котрі навіть не намагаєшся знову передивитись, знаючи наперед, що краще нічого не переглядати, краще лишити все як є, адже все, що потрібно тобі, ти й так пам’ятаєш, а що забув, те, вочевидь, і не варте того, аби відкладатись у твоїй пам’яті. І жодними спробами все повторити, жодним поверненням на місця подій та героїчних учинків не відтвориш головного — того вологого березневого неба, що висіло над головою, женучи тебе вперед, в темну ніч, проводячи тебе через міста й ріки, через кордони та блокпости. А оскільки жодної можливості відтворити його немає, то не слід і марнувати зусиль. Краще обмежитись детальними переказами. Наше минуле варте переказів, так само як і наше майбутнє, котре ми вибудовуємо своєю старанністю, наполегливістю та щоденним непереможним шаленством.

*

Восени вона завагітніла. Він зрадів, хоча й не міг офіційно з нею одружитись. Осінь була теплою й гіркою, на передмістях палили листя й низькі дими від багать тяглися вздовж трамвайних колій. Старий її майже не виходив із дому, і вони зустрічались переважно в старих дворах, сидячи в тихому світлі вечірніх вікон.

— Добре було б потрапити до Берліна, — говорила вона.

— Угу, — погоджувався він.

— Ти повезеш мене туди?

— Звичайно.

— Точно?

— Я ж сказав, — відповідав він.

— Я би змогла знайти там собі якусь роботу, — про-

понувала вона.

— Ні, — заперечував він

— Ти не будеш там пра-

цювати. В Берліні зовсім не потрібно працювати. Це особливе місто, мала, особливе й безтурботне. Я знаю, про що говорю, мені розповідали пацани. Вони жили там комуною, з якимись екологами. І розповідали, що це за місто, мала, що це за дивовижне місто. Ти не будеш там працювати. У нас і так буде достатньо всього. І в нашої дитини теж, — додавав він, подумавши. Взимку її батьки зрозуміли, про що йдеться. Тато плакав, мама похмуро мовчала. Тато рішуче забороняв їй зустрічатись із цим дезертиром, мама хотіла влаштувати її в депо. Навесні, коли вже потрібно було народжувати, вони сказали батькам, що їдуть. Старі злякались, але вони заспокоювали, говорили, що це найкращий варіант, що вони перетнуть Польщу і дістануться Берліна і що народжувати вона буде вже там, оскільки дитина, народжена в Берліні, це зовсім особлива дитина, вона наділена особливими правами та привілеями, в неї унікальні перспективи та можливості, і федеральний уряд обдаровує таку дитину пільгами та бонусами, і янголи літають у неї над головою, заплітаючи їй у волосся польові квіти. На що батьки сказали, що власноруч відведуть його до війська, якщо він не припинить морочити голову їхній божевільній доньці. А їй пообіцяли прокляття й зневагу, жодної допомоги і виправлення в заповіті не на її користь. Але їх це не зупинило. І вже в травні, коли ось-ось мали початись перейми і дитина серйозно ризикувала народитись не в Берліні, він таки пробив їм закордонні паспорти, і вони автобусом із кількома пересадками рушили на захід, вміло приховуючи її вагітність. І ось коли вони вже робили останню пересадку, безпосередньо до Берліна, коли все складалось найкращим чином, і вони перебирали імена для малюка, узгодивши, що коли це буде хлопчик, то назвуть його Джорданом, а коли дівчинка — то ім’я в неї буде Періс, вона раптом відчула, що час настав.

— Почекай ще трішки, — благав він її, нервово визираючи у вікно автобуса, що мчав нічною польською трасою, — лише не народжуй до Берліна. Не позбавляй нашу дитину майбутнього.

— Добре-добре, — плакала вона, — я намагаюсь.

— Незабаром буде Берлін, — заспокоював він її

— І все буде добре.

— Так, — погоджувалась вона, — все буде добре. Народила вона в автобусі. Розгублені водії, не дотягнувши до польсько-німецького кордону якихось сто кілометрів, змушені були викликати поліцію, оскільки просто не знали, що поляки роблять у таких випадках. Поліціянти відвезли молодих батьків до лікарні, і вже там повідомили щасливе сімейство — тата, маму та їхню щойно народжену доньку Періс, що вони порушили візовий режим і тому так чи інакше мають повертатись на історичну батьківщину.

— Вибач, — плакала вона

— Це я у всьому винна. Це

через мене ми нікуди не потрапимо.

— Нічого, мала, — заспокоював він, як міг

— Спробуємо зависнути тут. Тут теж добре — в лікарні є автомат із колою, поруч — аквапарк зі знижками. Головне, що ми любимо одне одного. А Періс, коли виросте, все зрозуміє.

— Ні, — плакала вона далі, — я сама в усьому винна. Я втратила свій шанс. Я втратила свій Берлін, і що нам тепер робити — тут, серед такої кількості вагітних жінок? Вранці він зателефонував її батькам. Слухавку взяв тато. Дізнавшись про народження онуки, він увесь захвилювався і, хлипаючи від розчулення, сказав, що вони з дружиною за ними сумують і побиваються по триденній розлуці, просять їх повернутись і пропонують забути все старе — і погане і добре, тим більше, що нічого доброго вони й не пам’ятають. Тому що, додав, це все дурниці — і його дезертирство, і її незакінчена освіта, і те, що вони дали дитині таке дурнувате ім’я, головне, що вони родина, а отже мають бути разом, підтримуючи одне одного й допомагаючи одне одному, з тим щоби жити довго й щасливо, а потім померти, в один день і в одному ліжку — вкінець заплутався старий і поклав слухавку. Він пішов до своїх жінок і весело повідомив, що вони, всі разом, повертаються туди, де їх люблять і де на них чекають. Доньку вони потім переназвали Анжелою.

*

І хоча минуло стільки часу, хоча він минає і далі, навіть не думаючи спинятись, я все одно повертаюсь час від часу до всіх цих історій, котрі живуть своїм життям, незалежно від того, пам’ятає про них ще хтось, крім мене, чи ні. Я люблю згадувати їх усі й переповідати про себе, чудово розуміючи, що ці історії давно й щасливо завершились, що всі герої, згадані в них, недбало й безнадійно вигадані, і що під час їх вигадування постраждали всі, включно з оповідачем. Постраждали, але не відступились від свого, твердо вірячи, що головне — це нічого не забути. Адже забуття — це найбільша зрада, якої тобі ніхто й ніколи не пробачить. Тому я тримаю в пам’яті їх усіх, згадую їхні імена та звички і час від часу повертаюсь у ті міста, де небеса наповнені хмарами й кометами, і туман стоїть над ранковими вокзалами, а пероном ходять завжди юні й завжди замерзлі дівчатка, з ніжністю в серці й фруктовими карамельками в кишені.

Берлін, 2010

Літературно-художнє видання

Жадан Сергій Вікторович

Біг мак _та інші історії

Книга вибраних оповідань

Головний редактор Н. Є. Фоміна

Відповідальна за випуск Г. С. Таран

Художній редактор Б. П. Бублик

Комп’ютерна верстка: О. М. Правдюк

Коректор А. М. Гопаченко

Підписано до друку 06.06.11. Формат 70×108 1/32.

Умов. друк. арк. 14,00. Облік.-вид. арк. 11,44.