Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

*

— Дивись, — сказав водій, — це мотель. Тут вечорами проститутки стоять

— І де вони потім діваються? — Додому йдуть

— Їх тут мабуть усі знають, місто невелике

— Тут загалом усі всіх знають. Бути тут проституткою — ще не найгірший варіант. Окей, бути проституткою справді не найгірший варіант, навіть на Донбасі, з його традиційною пролетарською системою моральних цінностей, очевидно, це не найкращі часи для вугільної промисловості, молодий український капіталізм пожирає сам себе, тож доводиться йти на компроміси, поступаючись власною територією, пускаючи на неї чужих. Великі промислові об’єкти помирають, мов динозаври, лишаючи по собі красу руїн і терпкий запах безробіття. Індастріел проходить сім кіл виробничого пекла і перетворюється на мертвий індастріел, коли старі цехи, ніби католицькі собори в туристичних центрах, перестають виконувати свою безпосередню функцію, відходячи в царину історії та шоу-бізнесу.

Мертвий індастріел потребує фіксації, його треба зберігати на плівках, знімати портативними відеокамерами, робити детальні описи й вносити до каталогів кожен розбитий корпус і засипану копальню, які трапляються тобі на шляху. За мертвим індастріелом прочитуються біографії пролетаріату, нанесені трафаретом на стіни колишніх робітничих їдалень, варто лише зупинитись і продертись до цих стін, давлячи в придорожній траві використані шприци та вибілені собачі черепи.

Все залежить від уміння вчасно зробити зупинку. Мій друг Крістоф Лінгг фотографує винятково мертвий індастріел. Відчайдушні спроби привернути його увагу до густих растафаріанських димів, що висять над металургійним комбінатом, чи до запаху свіжого мастила, яким просякають абрикоси навколо корпусів цементного заводу щоразу закінчуються нічим — Крістоф дивиться з роздратуванням і нерозумінням — мовляв, що тут цікавого, вони ж ще рухаються, давайте почекаємо, доки вони перестануть дихати, або, принаймні, прискоримо цей процес, його можна зрозуміти: Крістоф із Відня — міста мертвої культури, але не мертвого індастріелу, щоби зняти розхуячену шахту йому потрібно щонайменше перетнути пару державних кордонів, бажано — в східному напрямку.

Він уже знімав промислові руїни в Угорщині, Румунії та на Балканах, він ішов за цим мертвотним духом у Чехії і Словаччині, він легко відшукував покинуті всіма об’єкти в Польщі і з певними труднощами навіть у Німеччині (ясна річ — Східній Німеччині). Потрібно було рухатись далі на схід, оскільки якою б східною не була Східна Німеччина, це, звісно ж, ніякий не схід, схід починається далі, приблизно на Донбасі, саме туди й потрібно їхати, аби побачити найцікавіші руїни. Донбас це не просто схід, насправді це і є Далекий Схід, за яким починається пустка і великі тибетські гори, і простір обривається, і вже там, як відомо, немає не те що мертвого індастріелу, а й системи вільного товарообміну як такої. Ми виїхали з Харкова близько другої ночі і вже на ранок вгрузли в туман, в якому ховалась уся промислова інфраструктура і лежав увесь індастріел — і мертвий і живий і ненароджений, весь Донбас із його тисячею приміських вокзалів і тисячею затоплених штолень, з його стихійними ринками, на яких продаються промислові секрети, і мотелями, в яких сплять мертві водії, з його ріками, в яких світиться мул — чорний і блискучий, ніби арабська нафта, і його містечковими подвір’ями, котрі до серпня заростають сухою травою; марксистський Клондайк, де вугілля залягає на рівні могил, котрі риє бюро ритуальних послуг, так що, ховаючи небіжчиків, додому в домовинах несуть якісне вугілля, і де легкі наркотики коштують стільки ж як кока-кола, хоча кока-колу, на відміну від легких наркотиків, тут ніхто не вживає з огляду на її шкідливість. І це не говорячи про проституток.

Механічне перетинання простору вбиває саму ідею подорожі. Долати ландшафти потрібно повільно і зосереджено, звертаючи увагу на дрібниці й деталі, котрі, за великим рахунком, і формують кожен порядний ландшафт. Якщо ти не можеш зупинитися просто посеред дороги, якщо ти женеш від початкового пункту до кінцевого, ти втрачаєш найголовніше — розуміння тих відмінностей, котрі між цими пунктами існують і заради яких, як мені видається, варто кудись їхати. Головне — не відстань, яку ти долаєш, головне — відмінності, які її характеризують, більшість подорожей здійснюються заради цих відмінностей, наприклад — заради відмінностей курсу долара. Тому краще відмовитись від групових мандрівок, або принаймні максимально обмежити склад учасників, оскільки немає нічого тоталітарнішого за, скажімо, залізницю, з усіма її стрілочниками й лінійними відділеннями міліції, або за міжнародні авіалінії, де з усіх деталей і відмінностей ти помічаєш хіба що відмінності митного контролю. Міністерство шляхів сполучення — тоталітарна секта, створена, аби обмежувати свободу твого пересування, зберігаючи при цьому пересування як таке, транспортуючи тебе вздовж фіксованого маршруту з фіксованою кількістю зупинок і фіксованим часом зависання на цих зупинках. В ідеалі подорожувати потрібно пішки, розглядаючи краєвиди і знайомлячись із подорожніми, залізниця позбавляє тебе подібної можливості, на залізниці пішки ти можеш перейти хіба що з першої платформи на другу, відмінності між якими не бачать навіть стрілочники.

Ми спробували уникнути цієї пастки, оминувши всі брами й загорожі, перетнувши всі залізничні насипи й проігнорувавши всі семафори в майбутнє, щедро розставлені вздовж дороги. Шукаючи мертвий індастріел, головне триматись подалі від життя, у всіх його проявах, а які найбільш прості й масові його прояви можуть трапитися в дорозі? Торгівля алкоголем, одягом або невільниками; представники закону, як вони його собі уявляють; прочани, котрі автостопом добираються до святих місць або просто вибираються звідси подалі, вони сидять неподалік від шлагбаумів, доки колона автомобілів пропускає черговий товарняк без нумерації, перебирають вервиці й б’ють у ритуальні барабани, обтягнуті шкірою забитих домашніх тварин; доки вони сидять, ми розглядаємо бойові вм’ятини на бортах крадених фольксвагенів, розглядаємо зелені, як водорості, татуювання на руках чоловіків і мідно-червоний світанковий відблиск фарбованого волосся жінок, котрі котять кудись у безвість чорні важкі велосипеди, розглядаємо порожні пачки з-під цигарок і снодійного, якими всіяно щебінь, розглядаємо портрети Сталіна в водійських кабінах, тинейджерок, котрі сплять у фурах, тварин, котрі сторожко виходять до дороги, винюхуючи запах життя і приносячи з собою запах смерті.

Десь тут і починається чергове містечко, з усім його індастріелом. Вздовж ростовської траси, із заходу на схід тягнеться цілком передбачуваний пейзаж, із шахтами й трубами, все як по телевізору; оскільки із труб іде дим, нам лишається тільки печально розглядати всі ці предмети гордості вітчизняної промисловості, живе лишається живим, проте чим далі на схід тим печальнішими стають сопки, Крістоф пожвавлюється — в повітрі пахне мертвим металом, ми справді проїжджаємо ще якийсь час і раптом ліворуч від нас відкриваються справжні квартали Сталінграда, саме те що нам потрібно, навіть якщо цей індастріел ще живий, ми вже в тому стані, що згодні його добити. Очевидно, це був переробний комбінат, причому досить великий — до розвалених приміщень навіть тягнеться залізниця, свого часу тут можна було окопатись і жити, видаючи на-гора продукцію високої якості, зараз коробки цехів і корпусів заросли деревами, дерева ростуть на дахах і вилазять у вікна, заповнюють собою розщелини в стінах і повільно підступають до залізниці, перекриваючи рештки втрачених комунікацій.

Натомість подвір’я свого часу настільки щедро поливали бензином та іншою гадістю, що вирости тут навряд чи що-небудь коли-небудь зможе, тож можна ходити й безкінечно розглядати відбитки протекторів на піску, визначаючи їхній вік за чіткістю та рельєфністю. Розвалюючись, приміщення стають беззахисними, оголюється проводка, збиваючись у клубок, мов перекотиполе, розсипається стара червона цегла, котру сюди звозили з розбомблених мікрорайонів, на самому споді раптом виступають дерев’яні перекриття, шар за шаром будівлі відступають в потойбіччя, ніби занурюються в море, яке змиває з них зайві деталі. Свого часу з цих приміщень вийняли мотори, ніби легені, позбавивши промислові об’єкти можливості дихати, або викинули їх на пісок, перемішаний із нафтою, ніби потоплені й виловлені з океанських глибин підводні човни, котрі задихаються на суші, проте це вже нікого не цікавить, вірніше — це цікавить нас, власне, саме в такому печальному вигляді вони нас і цікавлять.

Крістоф ретельно оглядає кожен закуток і кожну аварійно небезпечну стіну, видно, що саме за цим він сюди і приїхав, чим стіна аварійно небезпечніша — тим краще, він спеціально фотографує все на чорно-білу плівку, хоча тут, навіть коли почнеш знімати кольоровою плівкою, вийдуть чорно-білі відбитки, такі вже тут пейзажі. Доки Крістоф працює, я підіймаюсь розваленими сходами і раптом бачу метрів за сто звідси якийсь рух, все-таки щось із усієї цієї машини вціліло, рештки робочого колективу, рештки розбитої армії, відгородившись від свого минулого, так-сяк і далі підтримують вогонь у топках. Насправді печальне завершення великої індустріалізації — копатись серед руїн, вибирати з них бодай щось придатне для подальшої життєдіяльності цього хворого промислового організму; ми вибираємося врешті назад на трасу, Крістоф знімає наш відхід, навіть ми залишаємо цей мертвий пейзаж, що вже говорити про людей, котрі мертвим індастріелом не цікавляться в принципі. Куди вони потім поділись? І як вони вивозили залізо й канцтовари? Навряд чи залізницею, залізниця обмежує маневровість відступаючої армії, ми вже говорили про її тоталітарність. Тому лишається довга колона вантажівок, до яких робітники, позбавлені роботи і майбутнього, а відповідно — і минулого, дбайливо вантажили суспільне добро, відбуваючи в безкінечну потойбічну евакуацію, виносили з контори рахівниці і сейфи, столи і наглядну агітацію, викочували зі складів бочки з пальним, демонтували пам’ятник серед подвір’я і обгортали його жовтим папером.

Окремо виносили рештки провізії, котра лишилась у їдальні, виливали в просяклий мазутом пісок запаси портвейну і яблучного соку, аби не бути надто обтяженими в цій мандрівці, виносили хворих і поранених, вантажили гармати і кулемети, розкручували по гвинтику верстати й друкарські машинки, останніми виносили прапори, згортали їх і обтягували брезентом, нарешті процесія повільно рушала, машина за машиною вибирались на трасу, востаннє клаксонили і починали рухатись на схід — через великі тибетські гори, через безчасся і занепад, крізь морок і туман Східної України, щоби зупинитись коли-небудь у своєму піднебесному Єрусалимі Переробної Промисловості, або в якому-небудь іншому населеному пункті.

*

В дитинстві міста видавались мені зразком впорядкованості, я говорю, звісно, не про комунальну впорядкованість, себто не про сміттєзбиральні машини, хоча і про них також, мені йшлося про внутрішню узгодженість, про логічність міської забудови та відсутність пустот у піщаному тілі районних центрів. Мій батько, переганяючи чергову вантажівку з одного кінця Східної України в інший (насправді доволі умовний термін — Східна Україна, хоча і більш точний, на відміну, скажімо, від Східної Німеччини), брав мене з собою, мимоволі привчаючи до відстані як такої — ми разом рахували кілометраж, разом вишукували дорожні вказівники, разом питались перехожих, хоча ні — я звісно нікого не питався, просто намагався запам’ятати — коли саме і куди ми виїдемо. Хоча з того всього у мене відклалась дуже дивна картинка, моя Східна Україна з непропорційно витягнутими соснами вздовж траси, з неймовірно сонячними містами й невимовно гарячим асфальтом, на який доводилось зістрибувати з кабін.

Цей асфальт залипав під сонцем, і варто було гнати трасами Східної України, розганяючи по дорозі душі тих, хто загинув у автокатастрофах, гнати, аби врешті в’їхати до чергового населеного пункту, що виринав нізвідки. Містечка лежали на пласких безкінечних шматках рівнини, іноді траплялись якісь водойми, ріки, через які тяглись відремонтовані німцями після війни мости, на в’їзді знаходились автозаправки з червоними апаратами, які показували кількість залитого палива, далі починались вулички з великою кількістю піску, панельні будинки або приватний сектор, багато білого кольору, контори, склади, бази, військові частини, центральні майдани з крамницями, парки відпочинку, палаци культури, пам’ятники й витягнута на постаменти військова техніка, кіоски з журналами і стадіони з фізкультурниками, все було на місці, все це трималось довкола заводів, фабрик і шахт, іноді заводи стояли осторонь, іноді — в самому центрі міста, але так чи інакше відчувалось, що життя цих зарослих травою і засипаних пилом містечок крутиться не довкола стадіонів а саме довкола заводських прохідних, що, як на мене, цілком правильно — яке життя може крутитись довкола палаців культури? Ви бачили ці палаци? Ви бачили цю культуру? Інша річ — заводи, хай навіть не надто потужні, вони все одно унормовували це безшабашне життя дітей великої війни на виживання, котру ми з великим відривом вигравали, хоча наші основні суперники, підозрюю, навіть не здогадувались про існування правил, за якими велася ця гра.

Підшкірна присутність системи, котра відчувається в семирічному віці, стає потім чи не найбільшою сексуальною травмою, це сьогоднішнім піонерам легко про неї говорити — мовляв, НАТО — ні, нам у нашому ранньому шкільному віці натякалось на присутність чогось значно глобальнішого та небезпечнішого за кораблі північноатлантичного альянсу, нам ішлося про існування десь зовсім поруч, в одному з нами радіоефірі глобальної системи знищення, системи реальної небезпеки, від якої залежало майбутнє наше і наших батьків. Насправді, це тепер я розумію, що мова йшла всього лише про систему протиракетного захисту, котра в певний момент сприймалася всіма нами — учнями четвертого класу — надто метафізично, і ця метафізика, вона як гонорея — весь час десь поруч, не дає про себе забути, вірніше — весь час про себе нагадує. Мабуть, завдяки своєму батькові, спогади із дитинства у мене стосуються не стільки краєзнавства як такого (бо як такого його не існувало), скільки географії і природознавства, якщо тіла задавлених лисиць по трасі можна хоча би якось віднести до природознавства. До географії, втім, їх віднести ще важче. Але це моторошне відчуття, коли об дно вашої машини у вечірніх сутінках б’ється тварина і мозок її розмазується, мов жовте селянське масло по чорній поверхні східноукраїнського асфальту — ось це варто пережити, якщо хочеш мати повноцінні спогади з дитинства, та навіть якщо не хочеш згадувати про дитинство взагалі — все одно це потрібно пережити самому, аби потім цей звук проламаної черепної коробки, схожий на звук пробитого футбольного м’яча, не з’являвся вві сні. Коли рухаєшся цими вузькими розбитими дорогами, ніби алкоголь венами, так само як і двадцять років тому — нізвідки і в нікуди, рух заради руху і простір заради простору, ти поглинаєш його, він поглинає тебе, і ніхто навіть не здогадується про вашу взаємозалежність.

*

Живі герої мертвої промисловості, персонажі з рекламних буклетів та кримінальної хроніки, весь час знаходяться поруч, сторожко придивляючись до тебе, справедливо вбачаючи в тобі чужинця, досить стримано видають необхідну тобі інформацію, час від часу починаючи щось вигадувати, збиваючись на речі надто інтимні, аби говорити про них між собою, їх важко запам’ятати, вони легко зникають у сутінках свідомості, розширюючи її своєю присутністю, але придивившись уважно, починаєш їх пізнавати — брати-інваліди, колишні працівники найглибшої в Європі шахти, вони відразу ж заговорили про інвалідність, можливо, маючи на увазі свій алкоголізм, і попросили їх сфотографувати разом; ветеран незрозумілої цивільної служби з незрозумілими медалями на піджаку — спочатку легко здав усі державні таємниці, починаючи від 1947 року, потім, побачивши у нас фотоапарат, послався на зайнятість і вказав нам невірний шлях; шахтар зі стажем, котрий ішов пити в кабак, голосно сповіщаючи про це всіх навколо, з ходу ввійшов до нас у довіру і намагався подарувати свій срібний, як він сам його оцінював, браслет, зроблений із нержавійки; панотець, котрий десь по другій ночі і по третій літрі запалив сигару і став схожий на Кастро, я маю на увазі — політичними поглядами; робітники нелегальної шахти, котрі не давали пройти всередину чорних тунелів, переконуючи, що шахта насправді не працює і намагаючись своїми голосами перекрити шум двигунів; Анатолій Тимощук — гравець національної збірної України з футболу, котрий ішов нам назустріч однією з центральних вулиць Донецька і котрий до цієї історії не має жодного відношення; начальник охорони цементного заводу — погодився спочатку впустити нас на територію за двадцять баксів, потім почав кудись телефонувати, врешті обламався, я б хотів вірити що це в ньому заговорила професійна гордість; два петеушника, котрих ми підкинули від одного безіменного «посьолка» до іншого — на радощах встигли переповісти нам усю історію свого життя, хоча яке там життя — у петеушників; безробітні мешканці ще одного «посьолка», котрі вже о дев’ятій ранку були на взводі — шахта закрилась, вони залишились, попереду був довгий день; проститутки, котрі так само о дев’ятій вже стояли на кільцевій і котрих тут так само всі знали; бійці спецназу, з зарубками на прикладах автоматів; торговці антикваріатом, котрі в одному зі скверів продавали живопис дев’ятнадцятого століття власного виробництва; кишенькові злодії, котрі сиділи в привокзальному барі, чекаючи на київський потяг; прибиральниці шахтарських клубів; закохані на дитячих майданчиках; алкоголіки на опівнічних порожніх зупинках; алкоголіки на привокзальних площах; алкоголіки в сміттєпроводах, в сухій траві і на берегах пересохлих водойм, в багажниках автомобілів і вікнах електричок, в супермаркетах і цілодобових пунктах обміну валюти, на платних стоянках і в безкоштовних сортирах, в кочегарках і будках залізничників, на блошиних ринках і під пам’ятником Леніну, попід руку з Анатолієм Тимощуком і в оточенні трьох сержантів, на лавках, у клумбах, в гінекологічних кріслах і домовинах, на задньому сидінні нашого авто і за його кермом — драйвове доповнення до всіх пам’ятників і руїн, чорна гаряча кров, котра не вміщається в жилавих тілах, пробиваючись через рани, порізи, переломи і ампутовані частини тіла, вдячні співрозмовники, котрі можуть говорити настільки спокійно і аргументовано, що сама твоя присутність в цьому випадку видається надто метушливою і недоречною, вуличні проповідники і провідники, здатні орієнтуватись у густих туманах, де знаходиться все живе і все мертве, ховаючись одне за одним і перетікаючи одне в одне.

*

В кабінах завжди валялись автомобільні карти, загалом ними ніхто не користувався, всі й так знали дорогу, але карти лежали, я розглядав їх як ілюстровані журнали, проводячи пальцями по червоних звивистих лініях, котрі вели від одного міста до іншого, вивчаючи назви річок і озер, запам’ятовуючи злами дорожніх розвилок, вибудовуючи в уяві чіткі контури своєї території — країни сонця, з її трьома китами й черепахою, з її пласкими берегами, що обривались просто в Азовське море, з рівнинами, пустотами, чорними дірами, містами-мільйонерами, придорожніми заправками, парковими скульптурами, довгими перегонами, змінами погоди, залізницею, котра викочувалася кудись за північний кордон; думаючи про кордони, я намагався уявити — що починається за тим місцем, куди я востаннє доїхав, моя уява чітко трималась мого досвіду, все, що знаходилось поза межею особисто пережитого, уявлялось мені надто абстрактно, я не мав із чим його порівнювати. Мій досвід натомість повністю співіснував із навколишніми ландшафтами — пласкі поверхні Східної України, котрі дозволяють тобі роззиратись на кілька десятків кілометрів навсібіч, повністю відповідали моїм уявленням про світ — я бачив те, що можна було побачити, а побачити можна було багато чого, майже все.

Тому речі, котрі особисто не переживались, не викликали у мене аж такого інтересу, територія, котра знаходилась поза межами баченого, не вміщалась у межі усвідомленого, належачи скоріше до категорії вигаданого, умовного, того, про що можна вичитати в книжках чи побачити в кіно. Натомість про справжнє життя вичитати в книжках було неможливо — справжнє життя було поруч і його потрібно було проживати. Тепер, виїжджаючи з чергового шахтарського містечка, віднайшовши в ньому всі розбиті паралічем шахти і познайомившись із усіма безробітними й безнадійними мешканцями, я думаю, що навіть відносне розширення особистого досвіду мало що змінило в моїх дитячих уявленнях про ідеальну територію, жити на котрій мені довелось. Вона так само проглядається наскрізь, варто лише зробити зупинку в дорозі. Відповідно те, що не проглядається, до неї не належить, це вже інший досвід, інший атлас доріг, інший індастріел, до котрого мені, за великим рахунком, немає справи.

В атласі було вказане головне — були зазначені контури, котрі ти міг віднайти в реальності, це була найточніша з книг, я навіть не знаю, з якою іншою книгою її можна було порівняти, скажімо, я би не порівнював її з біблією — біблія була надто абстрактним читвом, хоча там теж друкувались географічні карти, проте географія ця не стосувалась тебе в силу своєї віддаленості й самодостатності. Річ навіть не в тім, що користуючись біблією, неможливо було доїхати з Ворошиловграда до Дніпродзержинська, а в тім, що подібні назви там просто не зустрічались. Я й дотепер переконаний, що релігія обов’язково повинна мати регіональне забарвлення, інакше це вже не релігія, а макдоналдс. Дивовижне відчуття насправді — розширювати власну свідомість за допомогою карт автомобільних доріг, ти ніби робиш розтин власного тіла і розглядаєш, як кров перетікає з правої його частини до лівої, так і карти — ти бачиш, скільки всього може вмістити країна, в якій ти живеш — скільки доріг, мостів, державних кордонів її наповнюють, здогадуєшся скільки трави, будинків і птахів знаходиться водночас на цій розкресленій пласкій території, скільки їх тут вміщалось і скільки їх при нагоді вміститься, якщо така нагода трапиться.

*

Я весь час ловив себе на думці, що особисто мені куди цікавіше було б знімати живі об’єкти, не те щоби мене ламали руїни і занепад економіки в регіоні, скоріше про занепад тут і не йшлося, очевидно це просто відмінності в життєвих пріоритетах — когось цікавить жива економіка, когось — мертва. Я не бачив у всьому цьому занепаду хоча би з огляду на те, що вони й надалі лишались на своїй території — робітники всіх цих розбитих шахт і зниклих цехів, економіка просто не в стані перетруїти найжирніші шматки реальності, вона просто не охоплює більшість процесів, які нами рухають, які витягують нас із одного кінця країни в інший, не відпускаючи надто далеко і не даючи зупинитись. Нам лишалось виїхати звідси, вихопивши із довколишнього повітря відбитки ландшафту, чорно-білий індастріел, котрий попри свою застиглість не видається аж таким мертвим. При перетині тієї самої відстані кожного разу спрацьовують ті самі рецептори, ти ніби відновлюєш бортові записи, котрі з часом стираються і тьмяніють, тому бажано час від часу їх поновлювати. Все це вкладається у певний каталог — ти фіксуєш і позначаєш для себе кожен поворот, кожну автостоянку, придорожні будівлі, назви містечок, розташування патрульних постів, відстані між заправками й барами, ціни на заправках і в барах, графік роботи заправщиків і проституток, котрих тут усі знають, кожну розбиту фуру, з вивернутим догори нутром, кожного стопщика на перехресті, кожну похоронну процесію, котру не можна обганяти, так що складається враження, ніби ти постійно рухаєшся за похоронною процесією, не маючи змоги обігнати її і подивитися — що насправді починається там, де закінчується життя.

*

Наступного разу ми з ним бачились на вокзалі, я завис на кілька годин, чекаючи наступного потяга, зателефонував Крістофу, він прийшов і почав розповідати

— Гарний проект виходить, — сказав він — Особливо ці об’єкти з Донбасу. Напишеш щось про це? — Про поїздку? — перепитав я

— Ні, саме про мертвий індастріел, не про поїздку

— Спробую, — сказав я — Хоча мені цікавіше було б написати загалом про поїздку

— Ні, — виправдовуючись, сказав Крістоф, — мене цікавить мертвий індастріел

— Добре, — сказав я — Чому б і ні. Про індастріел так про індастріел.

Знаєш, — сказав я, — я люблю туди їздити. Справа навіть не в індастріелі. Хоча в індастріелі, мабуть, теж

— Так, — погодився він — Там дуже здорово

— Шкода, що ти знімаєш лише мертві об’єкти. Для мене набагато цікавішою була сама дорога

— Мертві об’єкти мають одну перевагу — померши, вони не повторюються

— Дорога теж має одну велику перевагу

— Яку саме? — Нею завжди можна проїхати ще раз.

Берлін, 2006