Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

Баланеску-квартет

...тому я вибльовую в рукомийник. Навколо купчаться сонячні плями, і ранок проникає в кожну щілину міжнародного експреса, маршрут Будапешт—Париж, у який я сів годину тому і з якого маю намір виповзти через годину, якщо, звісно, не помру ось отут, в сортирі, не захлинуся блювотою, якщо мене не затягне в цю жахливу металеву воронку унітаза, що помпує повітря і всмоктує в себе все живе в радіусі двох метрів, у цю лискучу нікелеву діру, з якої чути голоси пекла і якої я тепер стрьомаюся настільки, що навіть і виблювати туди не можу, ось завис на рукомийнику, намагаюся щось зробити зі своєю свідомістю, зі своїм підірваним здоров’ям і втраченою координацією в ранковому просторі, потім підіймаю голову, бачу просто перед собою в дзеркалі власне відображення, і мене знову вивертає.

Добре, що в мене все гаразд із нервами, я уявляю собі, що зі мною було б, якби я був яким-небудь неврівноваженим уйобком, зі схильністю до істерик і параної, мене би тут просто рознесло на шматки від перенапруги та відчаю, а так все гаразд, і я без нарікань сприймаю жорстокі обставини сучасного побуту, тому що можу ставитися до себе доволі відсторонено, і це допомагає мені пережити непрості хвилини в моєму житті, головне — не дивитися на себе у дзеркало, не помічати цієї нікелевої воронки і не думати про алкоголь, — думаю я і швидко схиляюсь над рукомийником.

Ще годину пересидіти тут, нікуди не виходити, ні з ким не розмовляти, ніяких «доброго ранку», «що це за станція» і тому подібних провокативних питань, і так все чудово, пасажири, якщо я їх не розбудив, сплять собі на своїх зарезервованих місцях до Зальцбурга, Мюнхена й аж далі до Парижа, їм і діла немає, що це за бентежний громадянин зачинився півгодини тому в сортирі і вперто не хоче повертатись на власне місце. Все гаразд, друзі, все гаразд, давайте, спіть у своїх відсіках, де заборонено палити, спіть і дивіться мирні сни про безхолестеринову свинину та великодні знижки на спаржу, вже хто-хто, а я вам заважати не буду — ще годину, дотягнути до Лінца, сповзти на холодний, ще до кінця не прогрітий сонцем ранковий перон, знайти оргкомітет, забрати бабки, поселитись у готелі, залізти в черевиках у двомісне стерилізоване ліжко й благополучно померти, принаймні до шостої вечора.

Багато речей у цьому житті вчишся сприймати якщо не героїчно, то в кожному разі з розумінням і без істерик. Якщо вже ти звечора починаєш пити, наповнюєш свій хворобливий організм різним там гівном, мішаєш його в своєму шлунку, то будь готовий, що на ранок твій організм скаже тобі все, що про тебе думає, з другого боку, я і не вірю, що бодай хтось, напиваючися звечора під зав’язку, гадає, що зможе прокинутись у чудовому гуморі, з гарним апетитом і робочим настроєм, все це таке імітування великих пристрастей і потрясінь, суспільству просто бракує духу трагедії, ось народ і бухає, і то в таких кількостях, що іноді я замислююся — це лише серед моїх друзів стільки алкоголіків чи алкоголіків багато взагалі... Мій старший друг і колега Берні, відомий літературний діяч, куратор кількох літературних майданчиків Відня, колишній гіпар й активіст, нині спокійний, майже лисий чувак, з яким ми разом працюємо над перекладами, виходить із вагона підземки і дивиться, в який бік йому підійматись. До нього з невидючим поглядом підходить уже добряче накачаний різними стимуляторами печальний скінгед, сумно шкребе рукою свій голомозий череп і гугнявим голосом просить дати йому бабок, аби купити щось попоїсти.

Берні як затятий борець із ненависним фашистським режимом, від якого йому неодноразово діставалось, порпається в кишенях, але нічого не знаходить і говорить скінові, що, мовляв, братику, вибач, у мене немає дрібних грошей, іншим разом підійди, скінгед розуміє це дослівно, голова в нього вже не працює, він відвертається, робить захід по перону, спитавшись ще в кількох громадян Австрійської республіки, чи можуть вони йому чимось допомогти, вони не можуть, і скін благополучно повертається до Берні, який за цей час не встиг навіть припалити цигарки, вибачте, говорить йому скін тим таки гугнявим голосом, допоможіть хоча б парою монет, Берні починає охуївати з цього молодого чоловіка, але добре нутро в ньому знову бере гору, і він плескає чувака по шкірянці, гей, говорить йому, хлопче, ну ти й набрався, я тобі дав би, але не маю дрібних, ось — хочеш цигарку? скін забирає поживу і човгає далі по перону, доходить до протилежного краю і, розвернувшись, знову хижо планує на невдаху Берні, який усе ще не встиг зійти з місця, скін утретє починає тертися навколо нього і канючити собі якогось дріб’язку, Берні, якому вже кілька хвилин не дають нормально покурити, врешті не витримує, все його вроджене й роками плекане людинолюбство руйнується і розвалюється на очах, знаєш що? — говорить він скінові, може, ти і непоганий хлопець, але йди в жопу — я не маю дрібних! не маю я їх, розумієш?! не маю! Берні заводиться, викидає припалену цигарку, б’є носаком пластикове крісло під стінкою і, голосно лаючись, вискакує нагору, де я чекаю на нього вже десять хвилин.

Зійшовши ввечері важкого суботнього дня з палуби на берег, перейнявшись ідеєю, скажімо, набратись і не оминати жодного більш-менш гідного закладу, ти раптом виявляєш, що можливостей не так уже й багато — або запхатись у який-небудь паб і слухати ірландське народне караоке, або запхатись у який-небудь бар, де бувають росіяни, і слухати — прости господи — емігрантський шансон чи — чого гірше — коматозну калінку-малінку, або, врешті, знайти що-небудь місцеве і просто обригатися від самого духу старої-доброї Дунайської імперії, який все ніяк не вивітриться з її кав’ярень і тютюнових крамничок. Отже, треба добре подумати, перш ніж на щось зважитись у цьому місті, де вже котре десятиліття остаточну перемогу святкують японські брокери і перські емігранти, радості тут мало і її ретельно дозує якийсь апостол, відповідальний за культмасовий сектор в об’єднаній Європі. Я потім неодноразово намагався пригадати собі — чим саме ми займалися в той час, де були, з ким бачились і що нас захоплювало в ті кілька місяців активного спілкування. Пригадувалося мені важко, всі враження зводилися до кількох сортів місцевого пива, до двох-трьох цілодобових ганделиків зі спиртним, до фізій кількох чуваків, які продавали нам гашиш, словом, не так уже й багато, Берні, наскільки я розумію, живе так останні років тридцять, але йому це, мабуть, не подобається, інакше він таких дурниць не робив би, люди, задоволені власним життям, навряд чи так вийобуються, вони не б’ють, напившись, вітрини на вулицях, не заводяться з поліцаями після вечорів поезії, не сплять на лавках у парку, засидівшися в кав’ярні з якими-небудь пришелепкуватими книговидавцями, а саме це і характеризує мого старшого друга і колеґу, саме так він і відтягується зазвичай, починаючи свої химерні загули, як правило, в п’ятницю-суботу і завершуючи їх, коли бог пошле.

На вулиці кінець травня, чудесна погода, дощу немає, і в студентському містечку, де живуть мої хороші знайомі, студенти-богослови, відбувається велика тусня, таке просто дуже величезне щорічне збіговище, яке починається вночі з суботи на неділю, ну і вже не закінчується, схоже, ніколи, себто, звісно, закінчується, але принаймні кілька днів поспіль на цьому місці у повітрі стоїть густий сивушний дух, дух блювоти і легалайзу, що його несвідома місцева молодь помилково сприймає за дух непокори. Організатори вечірки, представники студентських профспілок і кількох молодіжних ліворадикальних партій, цілий день напередодні звозять бочки з пивом, монтують військовопольові екологічні сортири, розвішують на навколишніх деревах різнокольорові прапорці та гірлянди, вже години до десятої-одинадцятої вечора бочки порожні, забиті недопалками сортири протікають, прапорці скалічено звисають з гілок, мов китайська локшина, звісно, що ми з Берні потрапляємо сюди саме в такий час, це вже після калінкималінки й ірландських партизанських пісень, у нього тут хороші знайомі, в мене тут хороші знайомі, одним словом, нам тут раді, можна навіть сказати, що в цій країні це, мабуть, єдине місце, де нам раді, тож уперед, уперед і не зупинятися, нас і так позбавили найнеобхіднішого, що нам залишили? — такі-сякі громадянські права, купу виродків, котрі хочуть нами опікуватися, масу ублюдків у пресі й на телебаченні, продажні вибори, смердючі політичні рухи, якщо ти не цікавишся шоу-бізнесом і макроекономікою, тебе просто вважають за симулянта і дезертира, який становить пряму і безпосередню загрозу суспільству, так що найкращий і найдешевший спосіб вирішити всі твої проблеми — це запхати тебе в яку-небудь контору або дати тобі в кредит який-небудь на фіг тобі не потрібний будинок із великою клумбою, за який ти будеш півжиття повертати кредити, щоби в голову не лізла різна хуйня, богослови добре розуміють такі штуки, мабуть тому так гірко й заливаються демпінговим пивом і місцевого розливу текілою, усвідомлюють, що насправді вибирати їм майже немає з чого — або лишатися все своє доросле життя богословом, або піти хибним шляхом таких ось чуваків, як Берні, та до кінця днів своїх тягатися від супермаркету до супермаркету в пошуках дешевого бухла й богословської правди. Якщо я не загрузну в цій щільній і липкій богословській масі, що купчиться довкола вцілілих бочок із пивом, і якщо мене не втопчуть в гівно і траву брудні богословські кросівки, я виберуся таки на сухе і подивлюся на все це збоку, зможу заспокоїтись і щось випити, а там і Берні знайдеться — так я собі говорив у ту ніч, виповзаючи на маленький горбочок обабіч богословської вакханалії, врешті-решт і справді дістаюся горбочка і знаходжу там приятеля Яніса, знайомого литовця, який пише роботу про містиків та збирається захищатись, і Яніс веде мене за собою до сусіднього корпусу в студентський клуб, де готується виступати місцевий гурт «Серп і молот», такі австрійські панки, які обдивилися в дитинстві голлівудських блокбастерів про КГБ і Горбачова і схибилися на цій темі, тому всю їхню, сказати б, творчість присвячено пам’яті колишньої імперії зла, для них це, так би мовити, романтика, як у совку існують, приміром, ковбойські кантрі-групи, так і вони співають руський рок із віденським акцентом, носять якісь власноруч зшиті боброві шапки і придбані у військових магазинах кирзові чоботи, романтика, мать його за ногу, забули чуваки маршала Жукова, він би їм показав руський рок і прощання слов’янки, підготування до виступу полягає в щедрій роздачі водяри на вході всім охочим, охочих дедалі більшає, ми потрапили дуже вчасно, музиканти врешті вибираються на сцену, спроквола беруть до рук інструменти, їхній вокаліст (хехе, вокаліст) вмикає мікрофон і, зробивши злісну міну, вигукує: «Горбачов! Смірнов! Хуй!», тут його словниковий запас благополучно вичерпується і починається музика. Водки більше не наливають. ...могло бути потому. Потому могли бути дві години найогидніших звуків, вкінець спотворених електричною апаратурою, всілякими там динаміками й примочками, як це буває, потому могли початися справжні стосунки, коли безкоштовні напої закінчуються, а спинитися вже ніхто не може, а головне — не хоче, ось у цьому місці й у цей момент хитрий підступний змій-диявол і вповзає попід барну стійку за шинквас між пузатих тьмяних пляшок зі скотчем та водярою і звідти хитро підморгує всім присутнім, ніби нашіптує: давайте, чуваки, відтягніться, хулі там, богослови, не зупиняйтеся, в жодному разі не зупиняйтеся, інакше це для вас дуже погано закінчиться, чуєте, як лажають ці придурки в кирзових чоботах? ці довбані австрійські панки, які вважають, що схопили свого довбаного господа бога за бороду, чуєте, як хриплять їхні колонки? якщо ви зараз зупинитеся, це хрипіння буде тривати вічно, воно залишиться у ваших головах і з вас уже не вийде ніяких богословів, із вас навіть економістів не вийде, будете плазувати, як слимаки, від супермаркету до супермаркету, купуючи тепле пиво в бляшанках — шепоче підступним голосом цей чортів демон, і всі його слухають, і набираються, і все це триває аж доти, доки той самий вокаліст (хе-хе) не витримує і, перечіпившись через якісь дроти, летить просто в залу під ноги богословам і макроекономістам, і це сприймається як заклик до братання на цьому германському фронті побутового алкоголізму, я підходжу до музикантів, і ми швидко знайомимося, й говоримо про погоду, шоу-бізнес і студентську солідарність, і я обіцяю зробити їм концерт у себе на батьківщині, говорю, що їм там буде цікаво, там вулицями дотепер ходять справжні живі гебешники, їх навіть можна помацати, якщо раптом виникне таке бажання, дехто — переконую я їх — цим постійно і займається, музиканти рвуть на собі бутафорні армяки, хороші хлопці, ми обмінюємось адресами, візитівками та номерами кредиток і, штовхаючися, виходимо з клубу, тягнучи на собі їхню апаратуру. Гітарист, імені якого я запам’ятати не можу, там забагато шиплячих, веде мене далі за собою, зараз, говорить, ми поїдемо додому до мого брата, у нього сьогодні свято, і ми маємо його привітати, і ти поїдеш з нами — у нас є одне вільне місце, і це звучить так, ніби він пропонує мені останню — випадково збережену — вакансію на відпущення гріхів у папи римського, тож відмовлятися просто безглуздо, і ми всі пробираємося крізь кількатисячну юрбу веселого народу з колонками, гітарами та вокалістом на плечах, такий натруджений марш-кидок крізь натовп богословів і макроекономістів, десь збоку починається ряд підтоплених екологічних сортирів, із крайнього чути блювотні звуки, когось рве, і лише за ледь уловимими і ледь відчутними вібраціями я впізнаю голос Берні — свого друга і вчителя, для якого ця тридцятирічна війна все ніяк не завершиться... В чому перевага ось таких спонтанних імпровізованих знайомств над тривалими добропорядними стосунками між друзями? Перевага їх полягає в їхній щирості, відвертості й ненав’язливості. Ти можеш натрусити своєму новому знайомому що завгодно — про своє дитинство, про друзівпаралітиків, про сусідів-упирів, він тобі відповідатиме тією самою монетою, ви обіцятимете одне одному золоті гори подальшого спілкування, вічної дружби та взаємовигідного творчого партнерства, ставитимете одне одному алкоголь і ділитимитеся останньою хапкою доброго приальпійського драпу, ходитимете по незнайомих адресах, запізнаєтеся з якимись відморозками, які комусь із вас доводяться, як виявиться потім, давніми знайомими, а то й родичами, співатимете хором улюблені змалку німецько-фашистські похідні пісні, кричатимете з балконів різні брутальності, почнете чіплятися до трансвеститів біля стоянки таксі й наб’єте, врешті-решт, одному з них пику, знайдете о третій ночі дешевий бар і спробуєте купити в барменші кокаїн, а коли вас звідти викинуть, ви навіть не зрозумієте за що, переїжджаючи в переповненому невідомим народом фольксвагені з однієї вечірки на іншу, ви благополучно заблукаєте в районі, який насправді вам добре відомий і станете печально кружляти довкола того самого кварталу, дивуючися й обурюючися, наскільки одноманітна в цьому місті архітектура і які подібні будинки, аж нічого не можна знайти, і вже десь по четвертій когось із вас перемкне, що час таки й спинитись, і ви знайдете автомат із колою, візьмете кілька пляшок цієї холодної рідини та почнете жадібно її хлебтати, пригадуючи під теплим зоряним небом свої імена. Перевага полягає в тому, що потім не доведеться виправдовувати одне перед одним власні приступи агресії чи шизофренії, не треба буде пояснювати своєї схильності до транквілізаторів і повторювати вчорашні обіцянки, яких до того ж ніхто з вас не пам’ятатиме. Чимдалі я все частіше думаю, що такими і мають бути ідеальні стосунки і що, розходячися зранку по домівках з наповненими щастям головами, ліпше за все просто пристрелювати нових друзів, бо найбільша цінність людського спілкування полягає саме в спонтанності та неповторності екзистенції. О п’ятій ранку щось нагадало мені про мої обов’язки перед суспільством і сумлінням, власне, радше перед сумлінням, але перед суспільством також. Починалася неділя, і саме цієї неділі до обіду мені належало дістатись Лінца, де саме сьогодні відкривався великий музичний фестиваль і де, окрім усього іншого, мали відбутися поетичні читання, на які, окрім усіх інших, було запрошено й мене. Дивно, як я це згадав, але я не забув і попросив своїх нових друзів завезти мене додому, оскільки до потяга лишалося години дві, а мені ще треба було зібратися, друзі мої довго не вірили, що я справді кудись мушу їхати, потім, зрозумівши, що загалом ідеться про великий музичний фестиваль, вирішили їхати туди разом зі мною, але мені якимось чином вдалося їх відмовити, і вони погодилися просто відвезти мене додому, допомогти зібратись, а потому закинути на вокзал і посадити на потяг. Я довго стояв посеред своєї кімнати і ніяк не міг вирішити, що саме потрібно прихопити з собою. Що беруть зазвичай із собою на великий музичний фестиваль? — Слухай, — говорить мій новий-друг-гітарист, — а що ти там будеш робити? — Не знаю, — кажу, — мабуть вірші читатиму

— Візьми з собою зубну щітку, — говорить він

— І бритву. Але краще не електричну. В тебе є неелектрична бритва? — Є, — кажу я

— Ось і візьми її. І візьми щось поїсти в дорогу. Візьми консерви. В тебе є консерви? — А що — в Лінці проблеми з консервами? — Сьогодні неділя. Сьогодні в усіх проблеми з консервами, бо маґазини не працюють. Ти ж не підеш жерти в який-небудь буржуйський ресторан? — Ні, — вагаюсь я, — мабуть, не піду. Мені взагалі їсти не хочеться

— Ось і візьми консерви. Але ножа не бери. А то будеш потім пояснювати поліції — нащо тобі ніж на музичному фестивалі

— Ну, добре, — говорю я, — а як же я ці срані консерви відкрию? — Спитаєшся в готелі. Тебе ж поселять у готель? — Мабуть, поселять

— Ось там і знайдеш ніж. Давай, збирайся, часу мало, нам ще треба випити. Я беру куртку, засовую в кишеню зубну щітку, дивлюся на бритву і вагаюся, потім згадую про поліцію і вирішую її не брати, відчиняю холодильник й вигрібаю звідти всі консерви, які там є, знаходжу консервованих крабів, ще якісь дари моря, розпихаю все це по кишенях, і ми їдемо на вокзал. Зрештою, всі ті історії з життя, які я можу згадати і переповісти, зводяться в мене до кількох таких схожих варіантів, де обов’язково в якийсь момент хтось припихається на вокзал. Спочатку я думав, що це якось пов’язано з пересуваннями з місця на місце, але потім зрозумів, що насправді йдеться радше про пошук якогось універсального комунікативного центру, яким, без сумніву, є кожен вокзал, про потребу якогось людяного за своєю природою місця, потрапляючи до якого, громадяни попускаються, і в них зникає їхня соціальна активність і агресія, чимось таким вокзал і є, він перебирає на себе функції якогось такого чистилища, чи що, адже де ще, як не на вокзалі, можна, скажімо, на вихідні затаритись алкоголем? Більше ніде. Хіба на автозаправці... І вже по сьомій ранку ми знаходимо наш експрес, Будапешт—Париж, і я пам’ятаю, що головне — це не проскочити і вчасно з цього потяга злізти, хоч я насправді до нього ще й не сідав. Ми йдемо пероном, вишукуємо мій другий клас, знаходимо щось відповідне, друзі починають зі мною прощатись, і стан у нас такий, що навіть контролер, хоч це і не його собаче діло, не витримує і питається в мене: ви що, справді їдете? Ну, ще б пак, говорю я йому, шукаю для певності свій квиток, витягаю з кишень консервованих крабів, даю на хвилину контролерові їх потримати, виймаю квиток, затискаю його в зубах, і, забравши крабів, заходжу, якщо це можна так назвати, в свій другий клас, знаходжу там вільне місце й одразу ж засинаю. Рівно через півгодини я прокинусь і опинюся віч-на-віч зі своїм страхітливим похмільно-депресивним синдромом, але поки що мені добре й затишно, і консервовані краби у бляшанках м’яко сплескують бивнями і хвостами та збовтують клешнями теплий томатний соус... В Лінці я мав виступити на відкритті фестивалю і наступного дня благополучно повернутися додому. Я звалився на перон і пішов шукати якихось комунікацій. Вокзал був порожній, усі магазинчики й крамнички було зачинено, це не входило в мої плани, бо мене сушило й роздавлювало, і з цим треба було щось робити. Ну, гаразд, потрібно знайти оргкомітет і попросити в них якої-небудь мінералки або яких-небудь пігулок від головного болю, сказати їм, що в мене морська хвороба, що мене загойдало в паризькому експресі, розумієте, я себе в дорозі невпевнено почуваю, голова тріщить, нирки теж чомусь ниють, жахлива, знаєте, дорога, жахливий експрес, ну, ви розумієте, просто рефрижератор якийсь, уявляєте, вони це називають паризьким експресом, у цих потягах завжди на всьому економлять, жодного сервісу, але нічого, до виступу я оклигаю, все буде гаразд, ось пару годин перележу в теплій ванні, у вас тут є тепла ванна? прийму які-небудь пігулки від алергії, до речі, де тут можна взяти пива? що? ні, це на вечір, я розумію — у вас тут великий музичний фестиваль, до речі, ніж у вас є? я тут у барі, в самому експресі, придбав кілька банок консервованих крабів, люблю, знаєте, на сніданок зжерти банку-другу цих дохлих морських тварин, ну, то що — є ніж? Або хоча б бритва. Але неелектрична. ...довго шукав оргкомітет. По-перше, ноги мене не слухались і йшлося мені важко. По-друге, скористатися послугами, скажімо, трамвая, я не міг, бо словосполучення «громадський транспорт» викликало в мене спазми. По-третє, я не знав, куди мені треба їхати, тому просто пішов у напрямку центру. Лінц містечко невеличке, тож від вокзалу до центру і йти всього хвилин двадцять, ну, враховуючи умови, які вони мені створили, сорок п’ять, але я таки дійшов, чим, очевидно, немало здивував усіх тих демонів, які летіли за мною від самого Відня, рясно посипаючи мою голову печаллю і скорботою. Оргкомітет розташувався на центральній площі, в офісі снувало кілька юних жінок, за ними виднівся бар, маленька вмонтована кухня з мікрохвильовою піччю, а в кутку стояв цілий ящик мінеральної води. Я зрозумів, що демони відступили, але не знав, чи надовго. Мені швидко і без зайвих питань видають програмку, купу рекламних буклетів, ключ від номера в готелі «Ратуша» і пляшку мінеральної води. До вечора, говорять мені, не запізнюйтесь, має бути багато людей, інтелектуалів, працівників муніципалітету, туристів, туристи спеціально приїздять щороку на відкриття нашого фестивалю, сподіваємося, вам теж сподобається, відпочивайте, можете прогулятись містом, але, будь ласка, не запізнюйтеся, повторюють вони. Ніж дати мені відмовились. І ось я з великими моральними труднощами і геть виснажений, допиваючи дорогою свою воду, знаходжу готель і швидко поселяюсь. І починається найгірше, що могло початися — ванни в номері немає. Є, щоправда, душ, але я навіть уявити собі зараз не можу, що з ним робити. Я маю цілих п’ять годин, аби з гідністю зустріти всі гризоти й випробування, з тих, які посилає нам зазвичай провидіння, схоже, демони вже вмостились на критому склом балконі й зловтішаються, спостерігаючи, як мене тут ковбасить — в тихому містечку, на п’ятому поверсі центрального муніципального готелю, о першій дня, в куртці і кросівках під теплою ватяною ковдрою. Викручуючи й надламуючи тебе, витискаючи з тебе все те хороше, що в тобі було, якщо воно справді було, пронизуючи тебе тисячами гострих крижаних шурупів, що вгвинчуються в твою свідомість, примушуючи її здійматись над дахами й деревами і потім різко падати, боляче б’ючися лопатками об паркет, життя все одно лишається весь час десь поруч, так що всі махінації з власною свідомістю, які видаються зблизька вагомими і суттєвими, насправді забуваються дуже швидко і завжди вчасно, себто саме тоді, коли їхній час минає. Треба просто перебути в поганому стані, а далі почнеться світла смуга, сьогодні о шостій виступ, по тому на майдані має бути великий концерт, на якому виступить Баланеску-квартет на чолі з самим старим Баланеску, який теж сюди припхався, вірніше, це я сюди припхався, а старого Баланеску тут чекають, он і на буклеті його пику помістили, і в оргкомітеті про нього згадували, і ванна в нього скоріш за все є, сучасний світ роздирають жахливі суперечності, ці буржуї кидають, мов наживку, пару-трійку пільг і послаблень зі свого столу таким от чувакам, що приїздять на їхні прибацані фестивалі, кидають, ніби виправдовуючи в чиїхось очах весь цей безконтроль, який називається громадянським суспільством, і тільки не треба говорити щось про державні субсидії й неоподаткування, все це великий ідеологічний болт, запропонований тіньовими інженерами нашій цивілізації, і треба бути останнім недоумком, аби сприймати все це на віру і намагатися грати за їхніми правилами, мене на такі штуки не розведеш, думаю я, загорнувшись у свою ватяну ковдру, ні, чуваки, ні, намахуйте вашого Баланеску разом із його квартетом, а я надто лінивий, аби протистояти вам, ось я собі долежу до шостої вечора, відбуду ваше відкриття, отримаю свою пайку культурної програми, і тільки ви мене тут і чули — продовжую я обурено говорити, з цим і засинаю. ...за двадцять хвилин шоста в тій таки позі та з тим таки настроєм. Чорт, все якісь проблеми, все щось не так, я ніяк не можу зосередитися на головному, себто, що я маю робити і де. Протягом наступних п’ятнадцяти хвилин я приводжу себе у вертикальний стан, почистити зуби не вдається, тому я лишаю цю затію, лишаю все зайве, закидаю під ковдру консерви і рівно за п’ять шоста виходжу з кімнати. В оргкомітеті мені всі вдавано радіють і щиро дивуються, що я взагалі прийшов і майже не запізнився, дуже добре, говорять мені, зараз ви виступаєте, крім вас буде кілька місцевих авторів і один старий поет з Польщі, ви знаєте, що ви будете читати? — питається мене дівчина із зеленим волоссям, знаю, кажу я їй і з острахом дивлюся на її зелень, що? — не заспокоюється вона, розумієте, говорю я їй, я буду читати вірші, а що тут має бути? ну, каже вона, ми будемо говорити про діалог між Сходом і Заходом, про інтеграцію, про синтез ментальностей, добре? добре, кажу я їй, добре, у вас пиво є? потім-потім, щебече вона і виводить мене через задні двері у залу, де вже сидить купа якогось народу і кілька поетів, які збираються говорити про Схід і Захід, скраєчку сидів старий поляк, я поглянув на нього і все зрозумів — ми могли їхати з ним в сусідніх вагонах, і в цей момент від чого він був якнайдалі, так це від синтезу ментальностей, а також від сходу, не кажучи вже про захід. Тут така велика зала при муніципалітеті, стільці вносяться і виносяться, так що, маючи бажання, можна влаштувати, що завгодно, наприклад турнір із боулінґу, стіни міцні, стеля десь далеко вгорі, хоча на висоті метрів чотирьох справа наліво над залою нависає вузький місток — від однієї стіни до іншої — а так зала як зала, і вся ця тягомотина триває вже пару годин і все ніяк не завершиться, та й чого б вона завершувалася, народ поспішає дізнатися про найголовніше, і я розумію, що вже пережив найкривавіші на сьогодні хвилини, далі все вже піде по висхідній, і доля продовжує обдаровувати всіх нас високими натяками, мовляв, друзі, якщо вже вижили, якщо вас не розтрощило у жорнах цього вікенду, то й поводьтеся належним чином, дотримуйтеся своїх партитур, говоріть про свій довбаний синтез ментальностей; моя зеленоволоса знайома відповідає за це неподобство, вона говорить більше за всіх, і їй це подобається, я вже двічі виходив на кухню, знайшов там урешті-решт пиво, так що мені це теж починає подобатись, а насамкінець, говорить чувіха, я хочу надати слово нашому гостю, який приїхав з далекого сходу, ага, із Самарканда, бляха, раз ми вже тут говоримо про діалог між Сходом і Заходом, було б добре почути щось і зі Сходу, ну, звичайно, старий поляк вам ні фіга не сказав, як не бились, он — і досі сидить собі, і взагалі нічого не втикає, поклавши на вашу ментальність, як вам бачиться перспектива цього діалогу? туманно вона мені бачиться, чмо свіжофарбоване, нормально, говорю я в мікрофон, нормально бачиться, дякую, кажу, це дуже цікаве питання, і ось чому... але ж послухайте, не може заспокоїтись вона, ви ж повинні розуміти, твою мать, що лише повноцінний діалог може сприяти вирішенню цього питання, правильно, говорю я, і вирішенню позитивному (в залі чути оплески, дехто посміхається), чи ви відчуваєте, якщо говорити не про вас конкретно, а про середовище, в якому ви живете, що назріла справді нагальна потреба подібного діалогу? чекайте, відказую, заїбала, давайте спробуємо подивитись на це дещо з іншого боку (поляк справді повертає голову праворуч, але натикається очима на зелену шевелюру ведучої і печально відключається) — а ви, ви готові до цієї розмови? (зацікавлені розмови в залі), заждіть, але ж ми говоримо про вашу готовість! знаєте, кажу я їй, витримавши паузу, насправді все не так уже й складно, просто ми маємо визначитися з пріоритетами і тими векторами, від яких ми і станемо відштовхуватися, тому що ось ви, бебі (поляк пожвавлюється), говорите про синтез ментальностей, а які в задницю ментальності, так-так, це я добре сказав — які в задницю ментальності, коли насправді мало би йтися про ті жахливі суперечності, які вас роздирають (ліберально налаштована частина публіки жваво реаґує), що ви маєте на увазі? — питається вона, бляха-муха, якби я сам знав, ось я, скажімо, познайомився вчора з вашими музикантами, які називають себе «Серп і молот», себто це не два якихось брата-мутанта — Серп і Молот, їх там насправді багато, і вони грають таку, знаєте, музику зі слов’янським душком (поляк гидко сміється), почекайте! — кричить чувіха, але ж це поодинокий випадок! це не так важливо — говорю я їй, річ в іншому, про що я? ви думаєте це і є серп і молот? гівно це, дорогі друзі, гівно! (чоловік шість із задніх рядів піднялись і демонстративно вийшли. Але решта зі мною згодна. Поляк, що важливо, теж). Дякую, намагається втрутитися чувіха, один момент, перебиваю я її, що ж ви так бідного поляка мучите? один момент, я ще хочу сказати про маршала Жукова (западає тиша. Поляк голосно відригує. Зала весело сміється, і на цій радісній ноті ведуча оголошує вечір завершеним). Я задоволено посміхаюсь і підіймаю голову — вгорі, з правого боку містка, перекинутого над нами, відкриваються двері, звідти виходить прибиральниця в синій уніформі і з великою шваброю, зачиняє за собою двері, й, важко ступаючи над прірвою, повільно переходить містком, лунко гупаючи в раптово принишклій залі, всі ці недойобані інтелектуали й інтелектуалки, працівники муніципалітету, туристи і почесні громадяни міста Лінц наполохано й заворожено дивляться вгору, на місток, яким впевнено і якось відсторонено проходить прибиральниця зі страшною і нереальною шваброю — ніби архангел, що вчасно спустився на відкриття великого музичного фестивалю, аби надерти задниці всім мудакам, котрі не відповідають високим господнім стандартам..

— Дякую, ваш виступ був дуже гарний

— Дякую вам, що запросили

— Знаєте, для нас це так цікаво. Ми ж про вас нічого не знаємо

— Ми теж

— Я тільки не зрозуміла про маршала Жукова

— Я хотів цим завершити

— Дуже добре, дуже добре. Розпишіться ось тут, будь ласка. Я забираю свої чесно відвойовані у світового капіталу бабки і з чистою совістю йду на майдан слухати старого Баланеску. Але старого ще немає, натомість на великій сцені посеред майдану, заповненого заангажованими в мистецтво мешканцями Лінца виступає словенський гіпгоп-колектив з якоюсь дивною назвою, щось на кшталт «Преслі-Джексон», що вони там собі у своїй Словенії думають, їх на сцені чоловік п’ять і вони співають щось антиглобалізаційне з елементами слов’янського ура-патріотизму, погрозливо викрикують усілякі антикапіталістичні гасла, словом користують з того, що їх тут ніхто не розуміє. Публіка ними захоплюється, обіч мене стоїть гурт чоловіків і жваво обговорює словенських гіпгоперів, мовляв, ах ці слов’яни, ах бестії, а вони, випадком не геї? Ні, відказує хтось ізбоку, вони ж слов’яни, у слов’ян гомосексуалізм заборонений, у слов’ян за гомосексуалізм виключають із партії — всі співчутливо кивають головами і думають, про яку саме партію йдеться. ...завершувався їхнім виступом, як і було анонсовано в буклетах. Сам Баланеску нагадував старого прикриміналізованого власника тиру в якому-небудь румунському або сербському парку культури і відпочинку, на його великій голеній голові був чорний капелюх, під широким гангстерським піджаком він ховав скрипку і справляв враження стабільності й вітальності, як і належиться всякому порядному власникові тиру. Баланеску-квартет грав ворлд-м’юзик з елементами якогось космополітичного фолку, робили вони це голосно та натхненно, відповідно їм і аплодували, я обійшов сцену й вирішив познайомитись зі старим, але тут мене покликали.

Я озирнувся. Поруч стояв польський поет і сторожко просив мене підійти, тихо, тихо, друже, дивися, не приверни уваги цих виродків, бач, як вони з нами, їм лише дай волю, пішли, говорить він мені, тут мистецтва немає, сум і покора, загибла цивілізація, хлопче, продовжує він уже в барі, розбиті ілюзії, суворий життєвий досвід, він ніби переповідав мені якісь конспекти, я, каже, маю тобі багато чого сказати, за знайомство, каже, за знайомство — підтримую я тост, по-перше, — він запиває спрайтом, — мені сподобався твій виступ, дякую, — я теж запиваю спрайтом, — ви все зрозуміли? Хлопче, — чувак поблажливо, але разом із тим прихильно посміхається, — я валив цих сук іще в сорок п’ятому, розумієш? ви знали Мілоша? — питаюсь я про всяк випадок, знав, — говорить він, випивши, що, — перепитую, — особисто? особисто — ні, але знаєш, — він замовляє по третій, — є три великих поети: по-перше — Волт Вітмен... а далі? — питаюсь я, що? — підіймає він голову, ще хто? — питаюсь я, Волт Вітмен, а ще хто? Волт Вітмен, Волт Вітмен, — говорить він, запиваючи спрайтом свою третю, я був одного разу у вашій країні, — він, здається, змінив тему, в сорок третьому? — перепитую я, — він не звертає на мене уваги — познайомився тоді з багатьма вашими поетами, фантастичні люди, ти віриш? не знаю, що вони там пишуть, але уявляєш, вони мене поїли чистим спиртом, фантастика, ти знаєш, — питається він далі, — що від спирту багато людей умирає? люди вмирають від технічного спирту, відказую я, а від простого? а від простого живуть, — кажу я, — та й технічний спирт... знаєте, я думаю, що люди, п’ючи технічний спирт, умирають від самої назви: «технічний спирт» — є в цьому щось фатальне... ...найгірше те, що ви зробили з кіно і телебаченням. Хоч би як ви маскувались і грузили населення, все одно потім говоритимуть — ось вони, ці продюсери й телемагнати, які перетворили нашу, не таку вже й погану цивілізацію на купу ідеологічного гівна та маскультової бутафорії. Ви можете скільки завгодно запускати свою контрпропаганду, яка, ясна річ, вигадана теж вами, говорити в так званій прогресивній пресі та на незалежних ефемках про тотальний тіві-контроль, про зомбування, вироблення інформаційних рефлексів і тому подібну поїбень, очевидно, що і надалі більшість дезорієнтованого суспільства буде вестися на ваші лажові розкладки і, згідно з ними, ділитися на хороших і поганих, правильних і неправильних, словом, брати участь у вигаданих вами змаганнях на виживання. Але річ у тому, — і ви самі це добре знаєте, — що можна просто відмовитися від участі, відмовитися і все — вимкнути свій ящик, послати на хуй листоношу і не відповідати на повістки, щоправда мало хто з такої можливості користає, це вже, безперечно, ваша заслуга, результати вашої посівної, он ви скільки всього придумали, вся ця ваша бойова термінологія, вигадані вами терміни й поняття: «конформізм», «нонконформізм», «альтернатива», «субкультура» — ви розливаєте це гівно зі своїх брандсбойтів, і що найприкріше — купа народу ведеться, героїчні підлітки намагаються створити опір, ведуть боротьбу, організовують підпілля, навіть не помічаючи, що джунглі, з яких вони намагаються вирватися, зроблені з якісної бутафорної гуми, обробленої протипожежним розчином.

Гаразд, я справді можу багато чого закинути цій цивілізації, і то без жодного зла, просто так — задля обміну інформацією, сказати б, але справа не в мені, я далекий від того, чим ви займаєтесь, я навіть програму телепередач ніколи не читаю, пишатися тут, можливо, і немає чим, але все ж. Просто мені не подобається той пафос, із яким ви все це робите, до чого вся ця помпезність, коли ви починаєте говорити, наприклад, про втрачені покоління чи революції в мистецтві. Які втрачені покоління? Мені не вистачає у ваших діях цинізму, всі ці соплі, які розмазують по щоках борці з режимом і несправедливістю, так, ніби хтось із них справді мав намір щось змінити, ви недопрацьовуєте, відверто недопрацьовуєте, збудовані вами в кінопавільйонах барикади, інсценізована вами боротьба між респектабельністю і бунтарством, сплановані та проплачені вами на багато років вперед поколіннєві, релігійні та міжетнічні конфлікти, всі ці робочі моменти великої мильної саги, котрій ви безуспішно намагаєтесь надати рис епопеї і трагедії — вони насправді не затягують і не тримають біля екранів. Ви халтурите, і я сподіваюся, саме це колись і заведе вас, врешті-решт, у глухий кут. Тому що, ну подумайте самі, — скільки може існувати бойз-бендів на душу населення, скільки різновидів пральних порошків потрібні людству, скільки кримінальної інформації людина спроможна сприйняти за добу? Все ж обмежено, обмежено, насамперед фізіологічними можливостями сучасної людини, а вони — і ви це, знову ж таки, знаєте краще за мене — доволі скромні: здоров’я сучасної людини, підірване фаст-фудом і безпечним сексом — вигаданим вами, аби відволікати пролетаріат від класової боротьби, — такого здоров’я надовго не стане. І найгірше те, що для вас це закінчиться хіба лише фінансовим банкрутством і терміновим розпродажем акцій ваших великих тіньових американських гірок, на які ви перетворили нашу, загалом доволі симпатичну, цивілізацію. Хто по-справжньому буде оплакувати повну й цілковиту загибель усіх телепродюсерів, разом узятих? По-справжньому — ніхто. За вами немає сильних здорових почуттів, нормальної вітальності; вся створена вами сітка телепрограм елементарно втрачає свою актуальність і необхідність, якщо її щотижня не оновлювати. Як на мене, значно привабливіше просто не спілкуватися із вашими персонажами, незалежно від того, за що вони боряться — за стабільність на біржах чи перемогу ойкумени, ви їх створюєте за якимось скаутським принципом, всіх цих чуваків — припухлих від біржових перепадів рано постарілих економістів, з одного боку, й удавано розбитих побутовим пресом і соціальною неадекватністю пантових нонконформістів — з другого; вони всі грають у свою воєнно-польову гру, намагаючися будь-що захопити зелений прапор супротивника, але, знайшовши його, максимум, що вони можуть, — це перегрупуватись, провести необхідні заміни особового складу і наново ганяти в лісах, виправдовуючи своє суворе скаутське призначення. Спілкування з вашою цільовою аудиторією просто грузить, ці діти, вони просто запресовані ідеологією і пропагандою — наприклад, коли вони курять драп, вони ж не просто курять драп, вони займають певну соціальну позицію, твою мать, і з ними треба рахуватися; коли вони слухають якусь музику, вони обов’язково закладають у це якусь ідеологічну концепцію; вони мені говорять, ти ж ось, чувак — за всім, що ти говориш, теж стоїть певна позиція, за цим же щось стоїть, і я особисто не маю аргументів, а головне — бажання, аби переконати їх у чомусь протилежному. Так чи так, мені завжди простіше було не пояснювати, ніж користуватися вигаданою вами ж термінологією, тому що я не люблю, коли в побутовому, скажімо, алкоголізмі чи побутовій, скажімо, невлаштованості вбачають жест і знак, це неправильно, як на мене, а якщо і правильно, то все одно по-дебільному. Моя б воля, я побудував би яку-небудь ідеальну Китайську Народну Республіку, так, щоби Китай, але без підараса Мао, щоби там не було ніяких бойз-бендів, селф-мейд-менів, мідл-класу, інтелектуалів й андерграунду, натомість — прості емоції, просте спілкування, секс без презервативів, економіка без глобалізму, парламент без зелених, церква без московського патріярхату, а головне — ніякого кабельного телебачення..

— Містер Баланеску?

— Так, слухаю вас

— Я сьогодні бачив ваш виступ на площі

— Ви живете в цьому готелі?

— Так, я сьогодні теж брав участь у відкритті

— Ви співаєте?

— Так. Але погано. Але річ не в цьому. Я просто хотів з вами познайомитися. Треба йому щось сказати, розповісти якусь історію. Наприклад, анекдот який-небудь етнічний, він же має бути румуном або циганом, у нас же з ними багато спільного, він мав би розуміти наш гумор, який-небудь анекдот, наприклад про євреїв, а якщо він сам — єврей? якщо він ніякий не Баланеску, якщо це прізвище дружини, а він узяв його, щоб переховуватися від нацистів і податкової, все одно, я мушу скористатися з цієї можливості, потім лікті кусатиму, він великий музикант, такі люди, як він, завжди знають трішки більше за інших, музиканти тільки зовні такі пригальмовані, а всередині в них дивні й неформатні комбінації мізків, потрібно його розговорити, можливо, це мій шанс у цьому житті, можливо, він його — це життя — зараз узагалі змінить, принаймні він може просто зробити якийсь натяк, натякнути мені на щось таке, що вже тривалий час є десь поруч, але я все ніяк не можу його розгледіти, а він — Баланеску — міг би мені підказати, не даремно ж я зустрів його тут, на сходах перед готелем, о другій ночі, з пакетом біомолока в руках

— Може, вип’ємо? — Ні, я не п’ю. Знаєте, вік уже не той, здоров’я. Я молоко п’ю

— А де ви взяли молоко о другій ночі? (чорт, що я говорю)

— Ми з собою привезли, з Британії

— Проблем із митницею не було? Воно ж могло зіпсуватися

— Ні-ні, що ви — ми ж його пересипаємо кригою

— То що — ви і кригу везете з собою? — Так, звісно

— Але ж це дорого! — А знаєте — у нас в контракті це один з пунктів, така обов’язкова умова — ми беремо з собою ті харчі, які нам потрібні, а організатори це оплачують

— І ви берете з собою молоко? — Так

— Чудово. Маразм. Що я від нього хочу? Стоїть собі чоловік, п’є біомолоко, привезене спеціально з Британії, а тут до нього різні мудаки чіпляються. Так, анекдот, анекдот про євреїв, а потім натяк

— Знаєте, вибачте звичайно, що про таке питаюсь, мені просто цікаво, скажіть — а решта квартету, ну, ваші колеги, вони що — теж... тільки молоко? — Чому ви питаєте? — Вибачте, звичайно, я не хотів вас образити, просто..

— Ні, решта вживають наркотики, якщо вас це цікавить

— Вибачте, я зовсім не це..

— Але я давно підв’язав. Ви що — не вірите? — Вірю

— Це справді лише молоко

— Я вірю вам, містер Баланеску

— Я маю квитанцію з аеропорту

— Не треба квитанції, містер Баланеску..

— Тоді що вам треба? — Скажіть, містер Баланеску... ви... як би це сказати... ви — вірите в бога? — Ні

— Чому? — Тому що я атеїст

— Релігія розчарувала вас? — Ні, я завжди був атеїстом

— І в дитинстві? — І в дитинстві

— А ваші батьки? — Мої батьки — католики

— Ясно... Скажіть, а все таки, як ви гадаєте — бог є? — Немає, — категорично сказав Баланеску й надпив з пакета. Схоже, він на мене ображається. Може, він таки єврей і не треба йому ніяких анекдотів розповідати. Та й не знаю я ніяких анекдотів. Треба його запитати напряму, а то він звалить в номер, а я так і залишусь зі своєю морокою

— Скажіть, а це молоко..

— Послухайте, чоловіче, — Баланеску занервував, — я би з вами охоче поділився цим молоком, мені справді не шкода його для вас..

— Не шкода? — ...не шкода, але зрозумійте мене — мені вже досить багато років, я прожив, як міг, це нікчемне життя, я щось та й бачив, я подивився світу, ось, я навіть німецькою говорю, у мене немає жодних упереджень і стереотипів щодо людей, хай вони навіть емігранти, але я вам не можу віддати своє молоко. Просто тому, що в мене запалення ясен, вони в мене просто гниють, ось — подивіться, — він задирає пальцем свою верхню губу, — подивіться-подивіться, я просто боюся, що ви підхопите цю заразу

— Запалення ясен..

— прошепотів я вражено

— Так, запалення. Чесне слово, мені для вас не шкода. Хочете, я вам в барі поставлю пиво? — Запалення ясен, — повторив я приголомшено

— Але це не смертельно, не хвилюйтеся ви так за мене, — Баланеску поплескав мене по плечі

— Господи, при чому тут ви? — я був просто розплющений

— З вами все гаразд? — Так-так, дякую містере Баланеску. Доброї вам ночі

— Ви знайдете свій номер? — Так, безперечно... Запалення ясен..

— Який у вас? — 510-й

— У мене 511-й

— Сусіди..

— Так, зустрінемося вранці на сніданку

— Так-так, дякую..

— До зустрічі. Ватяними ногами я добрідаю до ліфта, підіймаюся до себе в номер і виходжу на балкон. Чорт, навіщо він мені це сказав. Я ставився до нього, як до бога, а тепер що? Гнилі ясна, чорт, гнилі ясна. Я відчував, що мені знову стає погано. Якого чорта я тут роблю, чому не поїхав назад ще вечірнім потягом? Спав би зараз у вагоні, не мав би цієї халепи.

Це ж треба — запалення ясен. Що це хоч таке? Як людина може зіпсувати про себе все враження. Зрештою, сам винен — натяк, натяк, на що хороше може натякнути чувак, у якого запалення ясен? Що як він мені насниться з цими своїми яснами? Це ж померти можна буде від співчуття. Я повернувся до кімнати. В коридорі почулися важкі кроки, і двері до сусіднього номера відчинились. Схоже, Містер Гнилі Ясна повернувся додому. Щось там ходить, чимось займається, переставляє якісь речі, потім заходить до туалету, чому тут така акустика? пускає воду і починає митись. Вода лунко б’ється об його широку спину і скочується до пластикового коритця душу. Значить, ванни в нього немає. Я цього не переживу. ...чекати до ранку, вишукуючи по тіві старі голлівудські вестерни, або спуститись у бар і попросити в них молока, або спробувати заснути, не знаю навіть, що краще. Тихатиха-тиха ніч, яку можна розглядати просто з балкона, холодна-холодна-холодна вода, що витікає з кранів, кілька годин сутінків, кілька знайомих у цьому невеличкому готелі, яких можна буде ще раз зустріти на сніданку, чудесна поїздка, фантастичне життя, радісні голоси ангелів у ліфті й прибиральниць на сходах — я вимикаю все світло, закручую крани, закидаю під крісло пульт від телевізора і падаю в своє, наповнене жахіттями, страхами і крабовими консервами, тепле двомісне ліжко. Відень, 2002