Бікіні

Розділ 89

У перший же день після мого пустельного усамітнення мені зателефонував Леонард Загамі і став підганяти: він хотів опублікувати книгу швидко, щоб падкі на сенсацію репортери розтрубили про сповідь Анрі ще до того, як будуть розкриті вбивства на Мауї.

Я зателефонував Аронштайну, випросив у нього відпустку й перетворив свою житлову кімнату на бункер. І не тому, що на мене наїжджав Загамі. А тому, що я увесь час відчував присутність Анрі. Він був наче удав, що стискав мою грудну клітку й зазирав через плече, придивляючись, що я друкую. Я хотів лише одного: написати його моторошну й огидну історію, а потім зробити так, щоб цей убивця назавжди зник із мого життя.

Після повернення я працював із шостої ранку до пізнього вечора; процес перенесення записаних плівок на папір виявився дуже повчальним.

Слухаючи голос Анрі за замкненими дверима, я почув ті зміни його інтонації, паузи та коментарі собі під ніс, на які не звернув уваги, коли сидів поруч із його скоцюрбленою фігурою й гадав, вдасться мені вибратися живим із парку «Джошуа трі» чи не вдасться.

Ніколи не працював я так інтенсивно й невпинно, але після двох тижнів майже безперервного сидіння за комп'ютером тільки й спромігся, що закінчити передрук із касет та скласти загальний план книги.

Бракувало однієї важливої складової: зачіпки для передмови, запитання, яке рухатиме розповідь до кінця, запитання, на яке Анрі не дав відповіді: Навіщо йому ця книга⁷.

Читачеві, напевне, захочеться про це дізнатися, сам же я не міг придумати пояснення. Анрі мав своєрідний розумовий вивих, і це, зокрема, відображалося в його вмінні ухилятися від небезпеки. Він уникав смерті з вправністю автомобіліста в щільному транспортному потоці. У цьому відношенні він був кмітливий, навіть геніальний, тож навіщо йому писати відверте зізнання, де слова, сказані ним самим, можуть спричинитися до його затримання та засудження? Може, заради грошей? Заради визнання? Невже його самозакоханість була такою всепоглинаючою, що він сам собі влаштував пастку?

Це було в п'ятницю, приблизно о шостій вечора. Я вкладав уже передруковані касети в коробок із-під черевиків, коли раптом моя рука зупинилася на завершальній касеті, де Анрі давав мені вказівки, як вибратися з парку «Джошуа трі».

Після того я більше не вмикав її, бо вона, на мою думку, не мала безпосереднього стосунку до моєї роботи, але перш ніж покласти її до коробки, я вставив касету номер 31 в магнітофон і перекрутив на початок.

І відразу ж здогадався, що для свого повідомлення Анрі не став використовувати нову касету, а зробив свій запис на тій, що вже стояла в магнітофоні.

З динаміка почувся мій голос — заморений та сонний:

— Мені важливо знати, Анрі…

Потім настала тиша. Вочевидь, я забув, про що хотів його спитати. Невдовзі почувся голос Анрі:

— Закінчуй своє питання, Бене. Що тобі важливо знати?

— Навіщо тобі ця книга?

Тоді моя голова впала на столик, і я чув голос Анрі наче крізь туман.

Тепер же я почув сказане чисто й гучно:

— Гарне запитання, Бене. Якщо ти наполовину письменник, яким ти зараз є, і якщо ти наполовину коп, яким колись був, то ти здогадаєшся, навіщо мені ця книга. Гадаю, ти чимало здивуєшся.

Я — здивуюся? Що це, в біса, має означати?

Розділ 90

У дверях повернувся ключ, засуви клацнули й відчинилися. Я аж сіпнувся від несподіванки й крутнувся в кріслі. Невже Анрі? Але то була всього-на-всього Аманда. Вона переступила через поріг, тримаючи в обіймах здоровенний пакунок із бакалійними товарами. Я підскочив до неї, схопив пакунок і поцілував мою кохану. А вона сказала:

— Мені вдалося купити двох останніх корнуольських курчат. Уявляєш? Ага, ось іще — поглянь. Дикий рис та зелена квасоля…

— А ти сама — просто персик, ти це знаєш? — спитав я.

— Новини бачив?

— Ні. А які?

— Про отих двох дівчат, знайдених на Барбадосі. Одну з них задушили. Другій — відтяли голову.

— Які двоє дівчат?

Я вже тиждень не вмикав ТБ. І жодного поняття не мав, про що каже Аманда.

— Про це розповідали на всіх телеканалах, не кажучи вже про Інтернет. Тобі терміново треба провітритися, Бене.

Я пішов за нею на кухню, поставив харчі на стіл й увімкнув телевізор, що стояв на поличці. І натиснув канал MS-NBC, на якому Ден Абрамс вів розмову з колишнім криміналістом ФБР Джоном Манці.

Цей Джон Манці мав похмурий вигляд. Він пояснював: — Вбивства називаються «серійними», якщо їх було три або чотири, з перервами на емоційне відновлення. Убивця залишив інструмент убивства в готельній кімнаті поруч із обезголовленим тілом Сари Руссо. Венді Емерсон знайшли в багажнику авто, зв'язану й задушену. Ці злочини дуже нагадують гавайські, скоєні місяць тому. Незважаючи на велику відстань між місцями убивств, мені здається, що їх можна пов'язати в один ланцюжок. Готовий побитися об заклад.

Поки Манці пояснював, у другій половині екрана з'явилися фотографії двох молодих жінок. Руссо на вигляд було під двадцять. Емерсон — за двадцять. Обидві дівчини мали широкі очікувально-привабливі посмішки, й Анрі їх убив. Я в цьому не сумнівався. І теж готовий був побитися об заклад.

Протиснувшись боком повз мене, Аманда поклала курчат у духовку, загримотіла каструлями й стала мити овочі. Я додав звуку.

Манці продовжував:

— Ще рано говорити, чи залишив убивця свою ДНК, але відсутність мотиву й те, що на місці злочину було залишено знаряддя, малюють нам образ дуже досвідченого вбивці. Він почав не на Барбадосі, Дене. Питання стоїть ось як: скільки людей він убив, за який час та в скількох місцях?

Коли почалася реклама, я сказав Менді:

— Я днями слухав, як Анрі розповідав про себе. І можу сказати напевне: він не відчуває ані найменшого розкаяння. Він щасливий собою і своїм ремеслом. Він перебуває в екстазі.

Я розповів Менді про повідомлення, що його залишив Анрі, у якому він висловлює сподівання, що я здогадаюся, навіщо йому книга.

— Він кидає мені виклик — як письменнику і як поліцейському. Слухай, а може, він хоче, щоб його спіймали? Як ти гадаєш, це — імовірна версія?

Менді добре трималася увесь цей час, але зараз, коли вона міцно вхопила мою руку й втупилася в мене широко розкритими очима, я побачив, яка налякана вона насправді була.

— Нічого я не гадаю й нічого не знаю, Бенджі. Ні чому він це робить, ні чого він хоче, ні навіть із якого дива він обрав саме тебе для написання цієї книги. Усе, що я знаю, це що він — схиблений психопат. Який до того ж знає, де ми живемо.

Розділ 91

Я прокинувся в ліжку; серце моє калатало, як кувалда, а футболка була геть мокра від поту.

Мені наснилося, що Анрі повіз мене на прогулянку до Барбадосу, на місце своїх останніх убивств, і, відрізаючи голову Сарі Руссо, невимушено зі мною розмовляв. А потім підняв відокремлену голову за волосся й пояснив:

— Бачиш — ось що мені подобається: оцей скороминущий момент між життям та смертю.

А потім, уві сні, Capa чомусь перетворилася на Аманду. Менді, чия кров струменіла по руці Анрі, поглянула на мене і сказала:

— Бене, зателефонуй дев'ять-один-один.

Підкинувши руку до лоба, я витер піт.

Цей кошмарний сон було легко витлумачити. Я боявся, що Анрі вб'є Менді. І почувався винуватим у смерті отих двох дівчат на Барбадосі. Якби я пішов до поліції, то вони могли б і не загинути.

Це що — видавання бажаного за дійсне чи правда?

Я уявив, що піду до ФБР і розкажу їм, як Анрі погрожував мені пістолетом, як сфотографував Аманду і як погрожував убити нас обох.

Мені доведеться розповісти їм, як Анрі прикував мене ланцюгом до причепа в пустелі і як детально описав убивства аж тридцяти людей. Але чи були то справжні зізнання? А може, то просто вигадані бздури?

Я не мав доказів, що хоч щось із того, що мені розповів Анрі, є правдою. То були просто слова.

Я уявив, як агент ФБР скептично окине мене поглядом, а потім передасть по своїх каналах опис «Анрі»: білий чоловік, зріст — шість футів, вага — 160 фунтів, вік — близько тридцяти п'яти. І Анрі сказиться від злості, коли дізнається. А потім спробує нас убити.

Невже Анрі й справді думав, що я на таке піду?

Уставившись на світло автомобільних фар, що застрибало на стелі спальні, я пригадав назви ресторанів та курортів, що їх відвідав Анрі разом із Джиною Працці. Там були ще кілька вигаданих імен та деталей, які Анрі, мабуть, визнав неістотними, але які могли, якщо в них правильно розібратися, розплутати увесь клубок.

Менді, не прокидаючись, повернулася, поклала руку мені на груди й притулилася до мене. «Цікаво, що їй сниться», — подумав я. Пригорнувши до себе, я ніжно цьомкнув її в маківку.

— Не муч себе, — сказала вона, притулившись до моїх грудей.

— Я не хотів тебе будити.

— Ага. Так не хотів, що ледь не здув мене з ліжка своїми важкими зітханнями.

— А котра година?

— Ще ніч. Зараз — пізня ніч або ранній ранок. Іще не час вставати. Бенджі, не накручуй себе настирливими думками.

— А ти гадаєш, що я себе накручую?

— Займи свій мозок чимось іншим. Перепочинь.

— Загамі хоче, щоб…

— Та в дупу твого Загамі! Я теж над усім цим думала й дещо надумала. Хоча воно тобі не сподобається.

Розділ 92

Я походжав перед своїм будинком із невеличкою валізкою в руці, коли до мене під'їхала Аманда, ревучи своїм шикарним мотиком із червоним шкіряним сідлом. То був майже новий «Харлі Спортстер».

Я заліз на сидіння, обхопив руками тоненьку талію Менді, і ми рвонули до автостради 10, а звідти — на шлях Пасифік коуст хайвей. Ми мчали цією сліпучо-мальовничою й немов безконечною автострадою, й обличчя моє шмагали довгі пасма волосся Аманди.

Ліворуч унизу, попід нами, океан ставав дибки й наскакував на пляж. То тут, то там серед хвиль виднілися поодинокі серфінгісти. Раптом мене вразила думка: «А я ж ніколи не займався серфінгом, бо це надто небезпечно».

Менді з'їхала на інший ряд, різко додала газу — і я ще сильніше обхопив її руками. Вона крикнула мені:

— Зніми плечі з вух!

— Що?

— Розслабся!

Сказати легше, ніж зробити, але я зусиллям волі змусив себе розтиснути ноги й розслабити плечі, і Менді знов гукнула:

— А тепер уяви, що ти пес.

І, повернувши голову, Аманда висолопила язика й тицьнула в мене пальцем. Я теж висолопив язика. Вітер, що налітав зі швидкістю п'ятдесят миль на годину, вскочив мені у рот і розтягнув у посмішці губи. Ми розреготалися так, що аж на очах сльози виступили.

Коли ми проскочили крізь Малібу й перетнули кордон округу Вентура, я й досі радісно вишкірявся. Через кілька хвилин Менді зупинила мотик біля «Сітки Нептуна» — так називалася забігайлівка, що спеціалізувалася на морських харчах. На стоянці біля неї було повно мотоциклів.

Коли я йшов за Амандою всередину, двійко хлопців гукнули:

— Привіт, Менді!

Ми вибрали двох живих крабів у маленькому басейні! А через кілька хвилин забирали їх у вікні видачі — уже зварених і розламаних, на паперових тарілочках із маленькими чашечками розтопленого масла. Запивши крабів пепсі-колою, ми знову осідлали «Харлі Спортстер».

Цього разу я почувався на мотику вже не так скуто, і нарешті до мене дійшло: Аманда вчила мене розслаблятися й радіти життю. Швидкість та вітер видували з моєї голови всяку гидоту й повертали мої думки до радісного збудження та відчуття свободи, що його давала швидкісна їзда автострадою.

Ми їхали на північ, і траса поволі спустилася до рівня моря, ведучи нас крізь потрясаючі містечка Сі Кліф, Ла Кончита, Рнікон, Карпінтерія, Саммерленд і Монтесіто. А потім Менді сказала мені триматися міцніше — вона звернула зі швидкісної траси на дорогу Олів Мілл Роуд, що вела до Санта-Барбари.

Я побачив дорожні знаки — і збагнув, що ми робимо: шукаємо місце, щоб гарно провести вихідний. Ми про це багато говорили, але й досі не спромоглися зробити за браком часу.

Усе моє тіло й досі тремтіло від карколомної поїздки, коли я зліз із мотика перед легендарним готелем «Білтмор» із його дахом із червоної черепиці, пальмами та прекрасним видом на океан. Я зняв шолом, обійняв свою подругу й сказав:

— Люба, коли ти кажеш, що в тебе виникла ідея, то я знаю напевне, що це — серйозно.

Аманда усміхнулася.

— Я приберігала свою різдвяну премію на наші роковини, але знаєш, що я подумала сьогодні о четвертій ранку?

— Кажи.

— Зараз — найкраща нагода. І оцей готель — найкраще місце.

Розділ 93

Вестибюль готелю сяяв. Я не прихильник телеканалів на кшталт «Як облаштувати ваш будинок», але ціную розкіш та комфорт. Аманда, гордовито, як пава, увійшовши до вестибюля разом зі мною, стала розповідати мені про деталі

інтер'єру. Вона підкреслила середземноморський стиль приміщення, звернула мою увагу на аркові проходи та стелю з виступаючими балками, на пухкі дивани та на дрова, що жевріли в каміні, обкладеному кахлями. А внизу котилися океанські хвилі.

Потім Аманда попередила мене — і серйозно:

— Якщо ти хоч раз згадаєш отого — сам знаєш кого — рахунок за готель піде на твою кредитну картку, а не на мою. Ясно?

— Домовилися, — сказав я, притягнув Аманду до себе й поцілував.

У нашій кімнаті був камін, і коли Менді почала скидати свою одіж на крісло, я уявив, як ми борюкатимемося з нею решту дня на величезному ліжку.

Побачивши мій зголоднілий вираз, вона розсміялася і сказала:

— З тобою все ясно. Утім, зачекай. Я маю іншу ідею. Я ставав великим прихильником ідей Аманди.

Вона начепила бікіні з леопардовим візерунком, я вдягнув свої плавки, і ми подалися до басейну посередині головного парку. Я взяв приклад із Менді: пірнув і — о, диво! — почув, як під водою грала музика.

Коли ж ми повернулися до нашої кімнати, я розв'язав мотузки на купальнику Менді, стягнув із неї трусики-бікіні, і вона всілася на мене, обхопивши ногами за талію. Я пішов із нею в душ, а через кілька нечисленних хвилин ми з Амандою попадали на ліжко, де спочатку дуріли, а потім несамовито кохалися.

Згодом ми задрімали. Менді заснула, лежачи на моїх грудях й обхопивши мене колінами за боки. Уперше за багато тижнів я спав, не прокидаючись із широко розкритими очима від чергового кривавого кошмару.

Коли сідало сонце, Аманда втиснулася в коротку чорну сукенку, скрутила волосся у вузол на маківці — і мені пригадалася Одрі Хепберн. Гвинтовими сходами ми спустилися до корпусу «Белла віста», де нам запропонували столик біля каміна. Долівка там була мармурова, стіни вкриті червоним деревом, перед нами простирався потрясаючий океанський краєвид із пінистими баранчиками хвиль, а в заскленій стелі віддзеркалювалися кобальтово-сині сутінки.

Я продивився меню й поклав його на стіл, коли з'явився офіціант. Менді замовила для нас обох.

Я знову весело вишкірився. Аманда Діас знала, як на рівному місці зробити свято й оживити спогади, що повернуть нас обох у ностальгійне минуле.

Свою п'ятизіркову вечерю ми розпочали з гігантських пасерованих ескалопів, а продовжили першокласним морським окунем — глазурованим із кіндзою. Його подали з грибами та горохом у стручках. Після цього офіціант приніс десертне меню та охолоджене шампанське.

Я повернув пляшку, щоб прочитати етикетку: «Дон Періньйон».

— Ти ж не замовляла цього, Менді? Бо ціна йому десь доларів із триста.

— То не я. Мабуть, нам дісталася чужа шипучка.

Я простягнув руку за карткою, що її залишив офіціант на маленькій срібній таці. На ній було написано:

Анрі Бенуа.

Страх пронизав мій спинний мозок. Звідки ж цей довбаний вилупок дізнався, де ми зупинилися, якщо я сам не знав, куди ми їдемо?! Я скочив на ноги так різко, що звалив стілець. Спочатку я крутнувся на 360 градусів в один бік, потім у другий — щоб переконатися напевне. Я уважно придивився до кожного обличчя в кімнаті: до старого діда з вермішеллю, що застрягла у вусах, до лисого туриста з виделкою, занесеною над тарілкою, до молодят у проході й до кожного з обслуги.

Де ж він? Де?

Ставши так, щоб закрити своїм тілом Аманду, я почув, як з моєї горлянки вирвався несамовитий крик:

— Анрі, сучий ти сину! Ану виходь!

Розділ 94

Після неприємної сцени в ресторані я замкнув і закрив на ланцюжок двері нашого люксу, перевірив защіпки на вікнах і закрив штори. Я не взяв із собою пістолета. То була величезна помилка з мого боку, яку я присягся більше не повторювати. Коли я всадовив Менді біля себе на ліжко, вона була бліда як крейда і вся тремтіла.

— Хто знав, що ми сюди їдемо? — спитав я її.

— Я замовила номер, коли сьогодні вранці їздила додому, щоб зібратися. І все.

— Ти впевнена?

— А ти гадаєш, що я попередила Анрі по його приватній телефонній лінії?

— Я серйозно. Ти з ким-небудь розмовляла, коли сьогодні вранці їздила додому? Спробуй пригадати, Менді. Бо він звідкись дізнався, що ми сюди приїдемо.

— Я сказала тільки тобі — чесно, Бенджі. І більше нікому. Лише сказала агенту по бронюванню номерів, що платитиму карткою. І все.

— Добре, добре. Вибач.

Після повернення зі свого «творчого відрядження» я завжди був украй обачливим. Це точно. Мені пригадалася та ніч, коли я повернувся з Нью-Йорка й Анрі зателефонував мені на квартиру Аманди, як тільки я переступив через поріг. Я перевірив свій телефон і телефон Аманди, а також обидві наші квартири — чи немає в них «жучків».

Коли ми їхали сьогодні сюди, я не помітив на трасі нічого незвичного. Ніхто й ніяк не міг простежити за нами, коли ми звернули до Санта-Барбари. Упродовж багатьох миль ми були єдині на дорозі. Фактично ми були хазяями траси.

Десять хвилин тому головний офіціант вивів нас із залу й повідомив, що шампанське замовили по телефону на кредитну картку Анрі Бенуа. Та це нічого не пояснювало. Анрі міг зателефонувати з будь-якої точки земної кулі.

Але звідки ж він дізнався, що ми тут?

Якщо Анрі не прослуховував телефон Аманди і якщо він не висів у нас на хвості, то…

Раптом приголомшлива думка вдарила в мою свідомість, як блискавка в дерево. Я підвівся і сказав:

— Він причепив пристрій стеження до твого мотика.

— І не думай залишати мене наодинці в цій кімнаті, — попередила Аманда.

Я сів назад на ліжко, узяв її руку в долоні й поцілував. Я не міг захистити її в кімнаті, не міг також гарантувати їй безпеку на автостоянці.

— Як тільки завтра зійде сонце, я розгвинчуватиму твій байк доти, поки не знайду «жучка».

— І чому він до нас причепився?! — скрикнула Менді й заплакала.

Розділ 95

З широко розкритими очима ми лежали, притиснувшись одне до одного під ковдрою, і прислухалися до кожного кроку над нашим номером, до кожного скрипу в коридорі за нашими дверима, до кожного писку та стогону кондиціонера. Не знаю, поводився я раціонально чи як параноїк, але мені увесь час здавалося, що Анрі за нами стежить.

Міцно тримаючи мене у своїх обіймах, Менді раптом стала вигукувати:

— О Боже, о Боже мій!

Я спробував заспокоїти її.

— Люба моя, припини. Це не така вже й погана новина. Принаймні, ми дізнаємося, яким чином він висліджує нас.

— О Боже — ти лишень поглянь на це! — сказала Менді й сильно ткнула мене в праву сідницю. — Оця штука на твоїй сраці. Я вже казала тобі про неї. А ти завжди відповідав, що то — фігня.

— Оце? Це дійсно фігня. Нічого особливого.

— А ти придивися.

Я скинув із себе ковдру, увімкнув світло й підійшов до дзеркала у ванній; Менді від мене не відставала. Для того щоб побачити «оце», мені треба було сильно вигнутися, але я зрозумів, про що казала Аманда: то був рубець, що болів кілька днів після того, як Анрі огрів мене пістолетом по голові в моїй квартирі.

Тоді мені здалося, що то — синець від падіння або нарив від укусу якоїсь комахи, але через кілька днів біль минувся.

Менді кілька разів питала мене про цю ґульку, але я відповідав, що знаю і що то — дурниця, не варта уваги. Я простягнув руку й помацав гульку, яка мала розмір і форму двох зерняток рису, якщо їх з'єднати кінчиками.

Але тепер це не видалося мені дурницею.

Попорпавшись у своєму туалетному ящичку, я висипав його вміст на полицю і знайшов бритву. А потім надавив нею на мармурову раковину і зламав навпіл.

— Ти що, Бене! Не здумай! Давай я!

— Давай. Усе одно тобі буде не так боляче, як мені.

— Якийсь ти чудний.

— Я не чудний, я на смерть переляканий.

Менді взяла в мене лезо, полила його лістерином і протерла також гульку на моєму гузні. А потім відтягнула шкіру двома пальцями і швидко розрізала.

— Дістала, — сказала вона.

Аманда кинула мені в долоню скривавлену штучку зі скла та металу. То могло бути лише одне: датчик стеження GPS на кшталт тих, що імплантують у шию собакам. Напевне, Анрі засунув його мені під шкіру, поки я лежав непритомний на підлозі. І я носив оцього бісового «жучка» в собі кілька тижнів.

— Змий його в унітаз, — порадила Аманда. — Щоб цей вилупок думав, що ми й досі десь тут.

— Та отож. Утім — стривай. Ні. Відірви, будь ласка, трохи скотчу.

Я притиснув датчик до ноги, а Менді відірвала зубами шматок липучої стрічки. І я знову приліпив жучок до свого тіла.

— А який сенс носити його? — спитала Менді.

— Поки я його ношу, Анрі не знатиме, що я знаю, що він за мною стежить.

— Ну то й що?

— А те, що тепер м'яч покотиться в протилежному напрямку. Бо ми знаємо те, чого не знає Анрі.

Розділ 96

Франція.

Анрі гладив живіт і пах Джини Працці, і його дихання поволі заспокоювалося. Ця жінка мала потрясаючі сідниці у формі персика, і кожна з них закінчувалася малесенькою ямкою в нижній частині талії.

Йому знову захотілося вжарити її. Дуже захотілося. І він її вжарив.

— Тепер можеш мене розв'язати, — сказала вона.

Він поплескав її по сідниці, встав, простягнув руку й понишпорив у своїй торбі, а потім пішов до камери, причепленої до складок товстих штор.

— Що ти робиш? Повертайся в ліжко, Анрі. Не будь таким жорстоким.

Він увімкнув торшер, усміхнувся в об'єктив, а потім повернувся до ліжка під балдахіном і мовив:

— Здається, у мене погано вийшла на відео ота частина, де ти взиваєш до Бога. Шкода.

— Що ти збираєшся робити з цим відео? Ти ж не пошлеш його «Альянсу»?! Якщо ти гадаєш, що вони за нього заплатять, то ти просто божевільний.

— Невже не заплатять?

— Запевняю, що ні.

— Ну, тоді нехай залишається для моєї приватної колекції.

Так навіть краще.

— Розв'яжи мене, Анрі. У мене вже руки заніміли. Я хочу нової гри. Я вимагаю.

— Ти завжди думаєш тільки про власне задоволення.

— Кажи, що хочеш, — сказала Джина. — Але за це доведеться заплатити.

Анрі усміхнувся.

— За все доводиться платити.

Він узяв пульт із красивого нічного столика й увімкнув телевізор. Він клацнув, прибираючи з екрана готельну рекламну заставку, знайшов путівник каналів і натиснув кнопку BBC.

Спочатку там були спортивні новини, потім — бізнесові, а згодом на екрані з'явилися обличчя останніх убитих дівчат — Венді та Сари.

— Я кохав Capy до самозабуття, — сказав він Джині, поки та намагалася розв'язати руки, прикріплені мотузкою до бильця ліжка. — Вона так і не стала благати, щоб я її не вбивав. Не ставила дурних запитань.

— Якби в мене були вільні руки, то я могла б зробити тобі приємне, — сказала Джина.

— Я подумаю.

Анрі вимкнув пульт, перекотився й знову осідлав фантастичну дупу Джини. Поклавши руки їй на плечі, він почав круговими рухами великих пальців масажувати їй шию. І знову збудився. Та так, що аж прутень заболів.

— Це вже стає нецікавим, — сказала Джина. — Можливо, нам не треба було знову зустрічатися. Це була помилка.

Анрі ніжно зімкнув пальці на її шиї — просто граючись. І відчув, як її тіло напружилося, а шкіра вкрилася тоненьким шаром поту.

От і добре. Йому подобалося, коли вона боялася.

— А отак — теж нецікаво? — спитав Анрі і стиснув руки так, що Джина закашляла, засіпалася й просичала його ім'я, відчайдушно борючись за ковток повітря.

Він відпустив її, а потім, коли вона судомно хапала ротом повітря, розв'язав її. Джина струснула занімілими руками, перекотилася на спину і сказала, відсапуючись:

— Я знала, що ти цього не зробиш.

— Маєш рацію. Я не міг цього зробити.

Джина встала з ліжка і шмигнула до туалету, на мить зупинившись, щоб посміхнутися в камеру. Анрі прослідкував за нею поглядом, потім підвівся, витягнув щось зі своєї торби й пішов слідком за Джиною.

— А зараз що тобі треба? — спитала вона, зустрівшись із ним поглядом у дзеркалі.

— Час скінчився.

Анрі приставив їй до потилиці пістолет і вистрелив. Поглянувши на її широко розкриті очі у дзеркалі, він провів поглядом тіло Джини, коли вона упала на підлогу. Потім іще двічі вистрелив їй у спину, перевірив пульс, витер пістолет та глушник і поклав зброю побіля вбитої.

Помившись під душем, Анрі вдягнувся. Потім завантажив відео на свій портативний комп'ютер, прибрав у кімнаті, зібрав свою торбу і перевірив — чи все так, як має бути.

Він на мить затримав погляд на трьох діамантових браслетах із годинником, що лежали на нічному столику, і пригадав той день, коли вони з нею зустрілися.

«…І я маю час для вас».

Разом узяті, ці браслети коштували сто тисяч євро. Утім, не варто ризикувати. Й Анрі залишив їх на столику. Гарні чайові для прибиральниці, еге ж?

Джина заплатила за номер із власної кредитної картки, тому Анрі тихцем вийшов із кімнати й обережно зачинив за собою двері. Безперешкодно перетнувши внутрішнє подвір'я, він увібрався у своє орендоване авто й вирушив до аеропорту.

Розділ 97

У суботу надвечір я вже знову був у своєму бункері, знову засів за книгу. Я мав місячний запас консервованої їжі й твердий намір закінчити детальний опис кожного частини книги для Загамі, який очікував отримати матеріал до ранку по електронці.

О сьомій вечора я увімкнув телеящик: щойно почалася програма «60 хвилин», і в ній на першому місці були новини про вбивства на Барбадосі.

Ведуча Морлі Сейфер повідомляла:

— Слідчі стверджують, що коли поєднати смерть Венді Емерсон та Сари Руссо з п'ятьма убивствами на Мауї, то вимальовується схема жорстоких і садистських убивств, яким не видно кінця.

Наразі детективи в усьому світі знову вивчають справи з нерозкритими вбивствами, шукаючи зачіпок, що можуть вивести на невідомого серійного кілера, який не залишив по собі ані жодного свідка, ані жодної постраждалої, але живої особи, ані жодного сліду. Кореспондент CBS Боб Саймон узяв інтерв'ю у декого з цих детективів.

На екрані замелькали короткі сюжети.

Дивлячись на екс-поліцейських, у яких брали інтерв'ю в їхніх помешканнях, я був вражений похмурими виразами їхніх облич та тремтливими голосами. Зокрема, один колишній детектив ледь не плакав, демонструючи фото вбитої дванадцятирічної дівчини, убивцю якої так і не знайшли.

Я вимкнув ящик, закрив обличчя руками й закричав.

Анрі жив у моїй свідомості — у минулому, сьогоденні та майбутньому. Я знав його методи, його жертви, а тепер займався тим, що підлаштовував свій стиль під модуляції його голосу.

Інколи — і це не на жарт лякало мене — інколи мені починало здаватися, що я — це він.

Я відкрив бляшанку з пивом і випив її залпом, стоячи перед відкритим холодильником. А потім поплентався до свого лептопа. Увійшовши в Інтернет, я перевірив електронну пошту й надибав матеріал під назвою «Сподіваюся, усі задоволені?». Це повідомлення мало додаток.

Пальці мої завмерли над клавішами. Адресу відправника я не впізнав, але довго кліпав очима, поки не наважився відкрити повідомлення: «Бене, я й досі працюю, як скажений. А ти?»

Лист було підписано ініціалами «А. Б.».

Я торкнувся липучки на своїй лівій нозі й намацав крихітний пристрій, що передавав мої координати на комп'ютер Анрі.

А потім завантажив додаток.

Розділ 98

Відео відкрилося спалахом світла та надзвичайно крупним планом обличчя Анрі, розмитого цифровим способом. Він обернувся й підійшов до ліжка під балдахіном у номері, вочевидь, дуже дорогого готелю. Я звернув увагу на витончені меблі й на традиційні європейські візерунки з королівськими лілеями; цей візерунок повторювався на оббивці, килимі та завісах.

Мій погляд притягнуло ліжко, де я побачив голу жінку, що лежала долілиць із простягнутими вперед руками. Вона посмикувала мотузки, якими її кисті були прив'язані до бильця.

«О ні, тільки не це!» — подумав я.

Анрі ліг поруч із жінкою, і вони про щось невимушено заговорили. Я не міг розібрати, про що саме, аж поки жінка різко не підвищила голос, вимагаючи розв'язати її.

Цього разу щось було не так, як на попередніх відео.

Мене здивувала відсутність страху в її голосі. Може, вона просто дуже добра акторка? Чи, може, іще не второпала, чим усе це скінчиться?

Я натиснув кнопку «Пауза» й зупинив відео.

Півторахвилинний ролик зі стратою Кім Макденіелс спалахнув у моїй пам'яті в найменших деталях. Мені ніколи не забути посмертного виразу обличчя Кім: наче вона й досі кривилася від болю, хоча голова її вже була відрізана від тіла.

Я не хотів додавати ще один витвір Анрі Бенуа до репертуару своєї пам'яті.

Мені не хотілося це дивитися.

Унизу, на Трекшн-авеню, ішов своїм звичайним ходом звичайний недільний вечір. Я почув, як вуличний гітарист грає «Доміно», а туристи йому аплодують, як шипіли шинами авто, проносячись під моїм вікном. Кілька тижнів тому я міг запросто спуститися й випити пару пляшок пива в ресторані «Моуз».

Мені й зараз дуже хотілося це зробити. Але я не міг вийти.

Я натиснув кнопку — і відео на екрані мого комп'ютера знову ожило: Анрі сказав жінці, що та дбає лише про власне задоволення і, сміючись, додав: «Усе має свою ціну». Потім він узяв пульт й увімкнув телевізор.

Спочатку на екрані мелькнула реклама готелю, а потім ведучий Бі-бі-сі розповів останні спортивні новини, головним чином футбольні. Потім з'явився інший ведучий із новинами з царини міжнародних фінансових ринків, після чого пішли екстрені новини про двох дівчат, нещодавно вбитих на Барбадосі.

Тим часом на комп'ютерному екрані Анрі вимкнув екран телевізійний. Усівшись верхи на оголену жінку, він обхопив руками її шию, і я вже не сумнівався, що він збирається задушити жінку, — але потім Анрі чомусь передумав.

Псих розв'язав їй руки, і я полегшено зітхнув, протерши кулаками очі. Він відпустив її — але ж чому?

На екрані жінка сказала Анрі: «Я знала, що ти цього не зробиш», її англійська була з акцентом. Схоже було, що ця жінка — італійка.

Може, то Джина?

Вставши з ліжка, вона підійшла до камери, посміхнулася в об'єктив і підморгнула. То була красива брюнетка років тридцяти з гаком, може — сорока. Вона пішла до сусідньої кімнати, мабуть, ванни.

Анрі теж встав із ліжка, простягнув руку й дістав із торби пістолет, схожий на 9-міліметровий «Рюгер» із глушником на стволі.

А потім пішов слідком за жінкою і випав із кадру.

Почулася приглушена розмова, а потім характерне «пуф-ф-ф», «пуф-ф-ф». Так стріляє через глушник пістолет. Поріг ванної на мить перетнула тінь, і почувся глухий звук важкого падіння. Пролунали ще два постріли, а потім зашуміла вода.

Окрім порожнього ліжка, це було все, що я почув та побачив наостанок. Екран згас.

Тремтячими руками я знову увімкнув відео. Цього разу я уважно придивлявся до найменших деталей, намагаючись вирахувати, де був Анрі, коли вбив цю жінку. А те, що він її вбив, не викликало в мене жодного сумніву.

І під час третього перегляду я таки угледів те, чого не помітив спочатку. Коли Анрі увімкнув телевізор, я зупинив зображення, збільшив картинку й прочитав рекламу з назвою готелю.

Телевізор був знятий під гострим кутом, і мені було до біса важко розібрати літери, але я таки примудрився їх записати, після чого зайшов в Інтернет, щоб подивитися, чи існує таке місце.

Виявилося, що існує.

Я дізнався, що «Шато де Мірамбо» — це у Франції, у виноробній місцевості поблизу Бордо. Цей готель було збудовано на підвалинах середньовічної фортеці, заснованої ще в XI сторіччі. Фортецю реконструювали на початку XIX століття й перетворили на престижний та дорогий будинок відпочинку. На веб-сайті готелю виднілися соняшникові поля, виноградники й сам палац — вишукана, майже казкова споруда з кам'яними склепіннями, башточками над внутрішнім подвір'ям та садом у класичному стилі.

Я знову понишпорив в Інтернеті й знайшов рахунки футбольних матчів та завершальні показники фондових бірж, які я бачив на екрані телевізора в номері Анрі.

Виявилося, що те відео було знято в п'ятницю, того ж вечора, коли Аманда принесла додому диких курчат і коли я дізнався про смерть Сари та Венді.

Я помацав датчик, приліплений до моїх ребер, і відчув, як калатає серце. Тепер мені все стало ясно.

Два дні тому Анрі був у Франції, приблизно за п'ять годин їзди від Парижа. Наступного тижня починався вересень. Анрі якось сказав мені, що у вересні він завжди їздив до Парижа.

Тепер я досить добре уявляв собі, де він міг бути зараз.

Розділ 99

Я з ляскотом закрив кришку свого комп'ютера, наче це могло так само закрити ті жахливі картини, які залишив Анрі в моїй уяві.

А потім зателефонував Аманді і все швидко пояснив, кидаючи речі у свою валізу.

— Анрі прислав мені відео, — сказав я. — Схоже, він убив Джину Працці. Можливо, він робить зачистку. Позбувається людей, які знають, хто він і чим займається. Тому, Менді, виникає запитання: коли книгу буде закінчено, що він зробить із нами?

І я поділився з нею своїм планом. Менді заперечувала, але останнє слово залишилося за мною.

— Я не можу сидіти тут просто так. Я маю щось робити.

Я викликав таксі, а коли ми поїхали, я віддер стрічку з грудної клітки і засунув датчик стеження під заднє сидіння.

Розділ 100

Я встиг узяти квитки на безпересадковий рейс до Парижа. Місця були посеред салону, поруч із вікном. Як тільки я опустив спинку крісла, мої очі міцно заплющилися. Я пропустив кіно, готову їжу та дешеве шампанське, зате поспав аж дев'ять годин і прокинувся лише тоді, коли літак пішов на посадку.

Моя торба ковзнула до мене багажним жолобом так, наче страшенно за мною скучила, і за двадцять хвилин після посадки я вже їхав на задньому сидінні таксі.

Звернувшись до водія своєю ламаною французькою, я пояснив, куди мене відвезти: до готелю «Сінґ Верт», що французькою означало «Зелена мавпа». Я вже там бував раніше, тому знав, що то — двох-із-половиною-зірковий заклад, популярний серед журналістів, що довго працювали в Місті Вогнів.

Увійшовши крізь вестибюльні двері, де не було швейцара, я проминув вхід до бару під назвою «Жак-Амерікен» й опинився в темному внутрішньому вестибюлі з потертими зеленими кушетками, стосами газет всіма мовами світу та великою вицвілою аквареллю з африканськими зеленими мавпами, що висіла за реєстраційним столом.

«Жорж» — було написано на причіпній бирці консьєржа. То був кволий п'ятдесятирічний тип, явно невдоволений тим, що через мене йому довелося перервати телефонну розмову. Після того як Жорж зняв гроші з моєї кредитної картки й замкнув мій паспорт у сейфі, я піднявся сходами на третій поверх і знайшов свій номер у кінці коридору з потертою килимовою доріжкою. Номер розташовувався в тильній частині готелю.

Кімната була прикрашена столистими трояндами та дощенту напхана столітніми меблями, що тягнулися по всьому периметру. Але ліжко було заслане свіжими простирадлами, на столику стояв телевізор, а поруч знаходилося гніздо для підключення до швидкісного Інтернету.

Я кинув свою торбу на стьобану ковдру і взяв телефонний довідник. У Парижі я пробув уже годину і, перш ніж щось робити, я мав роздобути пістолет.

Розділ 101

У французів ставлення до пістолетів дуже серйозне. Дозволи на них видаються обмеженому колу осіб: поліцейським, військовим та нечисленним співробітникам служби безпеки. І вони мусять тягати їх із собою в кобурах, та ще й так, щоб їх усім було видно.

Однак у Парижі, як і у всякому великому місті, ви можете роздобути пістолет, якщо це вам вкрай необхідно. Цілий день я вештався в Золотій Краплині — місцині навколо Базиліки Сакре-Кьор, де зазвичай збиралися наркоділки.

І врешті-решт за двісті євро придбав старий тупоносий револьвер 38-го калібру — дамський пістолет із дводюймовим стволом та барабаном на шість набоїв.

Коли я повернувся до «Зеленої мавпи», Жорж зняв мені ключ із гачка на дошці й кивнув підборіддям на якусь маленьку купку на одному з диванів.

— У вас гість.

Я далеко не відразу збагнув, що перед собою бачу. Второпавши нарешті, що то жінка, я підійшов до неї, посіпав за плече й погукав.

То була Аманда. Вона розплющила очі й потягнулася, поки я вмощувався поруч із нею. Оповивши руками мою шию, вона поцілувала мене, але в мене якось не виникло бажання поцілувати її у відповідь. Бо вона мусила зараз бути вдома, у Лос-Анджелесі, щоб не наражатися на небезпеку.

— Ти ба! Хоча б придурився, що радий мене бачити! Ясна річ, Париж — для коханців, — сказала Аманда й обережно посміхнулася.

— Менді, що ти собі думаєш, скажи заради Бога?

— Знаю, це дещо необачно з мого боку, але ось послухай. Я маю дещо тобі сказати, Бене. Бо це може вплинути на геть усе.

— Говори по суті, Менді. Що ти маєш на увазі?

— Я хотіла б поговорити тет-а-тет.

— І через це взяла й прилетіла сюди? Ідеться про Анрі?

— Ні…

— Тоді вибач, Менді. Тобі доведеться повернутися додому. І не заперечуй мені. Ти — слабка ланка, невже не розумієш?

— Дякую на добрім слові.

Й Аманда надула губи. Це траплялося нечасто, але я знав, що чим далі я на неї наїжджатиму, тим упертішою вона ставатиме. Вона тупнула ногою, і я відчув, що запахло смаленим.

— Ти вже поїв? — спитала вона мене.

— Я не голодний.

— Зате я голодна. Ми — у Парижі, а я, до речі, спеціалізуюся на французькій кухні.

— Ми тут не у відпустці, — заперечив я.

Але з годину ми з Менді вже сиділи у надвірному кафе на вулиці Ру де Пірамід. Був теплий вечір. Сутінки вже здолали сонячне світло, але нам було добре видно Святу Жанну на коні в тому місці, де наша бокова вулиця перетиналася з вулицею Ру де Ріволі.

Настрій Менді радикально помінявся на піднесено-оптимістичний. Принаймні, мені так здалося. Вона замовляла французькою, уминала страву за стравою, описуючи й оцінюючи салати, паштети та морепродукти.

Я ж задовольнився крекерами із сиром і чашкою міцної кави. Мій розум напружено працював над тим, що я надумав зробити, і я фізично відчував, як блискавично спливає дорогоцінний час.

— Ти лишень попробуй, — сказала Аманда, простягаючи мені ложку з кремом-брюле.

— Чесне слово, Амандо, — сказав я зі щирим відчаєм у голосі. — Тобі не слід тут бути. Не знаю, що ще тобі сказати.

— А ти просто скажи, що кохаєш мене, Бенджі. Я ж буду матір'ю твоєї дитини.

Розділ 102

Я витріщився на Аманду — тридцятичотирирічну жінку, що виглядала на двадцять п'ять, у лазуровій жакетці з гофрованими манжетами та комірцем, і з посмішкою, точнісінько як у Мони Лізи. Вона була на диво гарною, особливо зараз, у цю мить.

— Будь ласка, скажи, що ти радий, — попросила Аманда.

Я взяв ложку в неї з руки й поклав на її тарілку. Підвівшись, обхопив її обличчя долонями й поцілував. А потім знову поцілував.

— Ти — найшаленіша дівчина, яку я тільки знав. Просто потрясаюча. Як там французькою — trèsétonnante.

— Ти теж не абихто, — сказала Менді, сяючи від щастя.

— Як же ж я тебе люблю!

— Moi aussi. І я теж. Я кохаю кожну часточку тебе. А ти, Бенджі? Ти щасливий?

Я повернувся до офіціантки й сказав:

— У нас із цією красунею буде дитина.

— Первісток?

— Так. І я кохаю цю жінку так сильно, я такий радий, що в нас буде дитина, що готовий злетіти до Місяця й кружляти навколо нього.

Офіціантка сліпуче посміхнулася, цьомкнула в щоку мене та Аманду, а потім зробила загальну заяву для відвідувачів у кафе, яку я спочатку не зовсім зрозумів. Та коли офіціантка стала робити махальні рухи руками й гості за сусіднім столиком розсміялися, до мене дійшло. Інші відвідувачі теж стали сміятися й плескати в долоні, вигукуючи поздоровлення та «браво!».

Посміхаючись незнайомим людям, я вклонився обожнюваній Аманді й відчув несподіваний приплив нестримної радості. Ще недавно я дякував Господу, що в нас немає дітей, а тепер світився від радості, що та скляна піраміда Йо Мінь Пея в Луврі.

Я сам не вірив своєму щастю.

Менді народить нам дитя!

Розділ 103

Та не встигло щодалі сильніше кохання до Менді запустити моє серце на Місяць, як мою радість затьмарив іще сильніший страх за її безпеку.

Поки ми йшли з Амандою до нашого маленького готелю, я пояснив їй, чому їй слід покинути Париж наступного ж ранку.

— Поки ініціатива на боці Анрі, нам постійно загрожуватиме небезпека. Я мушу стати розумнішим за нього, а це не так просто, Менді. Наша єдина надія в тім, що я зможу випередити його. Будь ласка, довірся мені в цьому й не заперечуй.

Я розповів Аманді, що Анрі описав мені, як вони з Джиною гуляли Вандомською площею.

— Це все одно, що шукати голку в декількох копицях сіна, але внутрішній голос підказує мені, що він десь тут, — пояснив я.

— Навіть якщо це так, то що ж ти тоді робитимеш, Бенджі? Ти й справді хочеш убити його?

— А ти маєш кращу ідею?

— Та десь близько сотні, не менше.

Коли ми піднялися сходами до нашого номера, я сказав Аманді, щоб вона трималася позаду, а сам витягнув револьвер і відчинив двері. Я перевірив усі шафи та ванну, повідхиляв усі штори й визирнув у провулок — мені ввижалися потвори, що вистрибують звідусіль.

Пересвідчившись, що кімната безпечна, я сказав:

— Повернуся через годину. Щонайбільше — за дві. Сиди й нікуди не рипайся, гаразд? Дивися телеящик. Дай слово, що не вийдеш із номера.

— Облиш, Бенджі. Краще тоді виклич поліцію.

— Люба, скільки можна повторювати. Вони нас не захистять. Нас не можна захистити. Від Анрі — не можна. А тепер пообіцяй мені.

Менді неохоче підняла руку з трьома стиснутими пальцями — мовляв, присягаюся. А потім замкнула за мною двері.

Я встиг зробити деякі приготування. У Парижі була лише якась жменька першокласних готелів. Анрі міг зупинитися в «Жорж V» або «Плаза Атене». Але я зробив ставку на інший.

До готелю «Рітц» на Вандомській площі було зовсім недалеко. Кільканадцять хвилин пішки.

Розділ 104

Анрі вперся кулаками в заднє сидіння таксі «мерседес», яким він їхав з аеропорту Орлі до Ру де Ріволі, і звідти — до Вандомської площі. Він був голодний і злий, а тут, як навмисне, потік машин повз, як черепаха, повільно вибираючись із мосту Пон Рояль на Ру де Пірамід.

Поки таксі стояло на світлофорі, Анрі, скрушно похитуючи головою, міркував про помилку, яку він зробив. Це ж просто аматорський промах: приїхати сьогодні вранці до Амстердама й не знати, що Ван дер Хойфеля в той момент не буде в місті! І замість негайно вшитися, Анрі прийняв на ходу непродумане рішення.

Він знав, що Ван дер Хойфель наймає секретарку. Одного разу він бачив її і знав, що наприкінці робочого дня вона замикатиме офіс Ван дер Хойфеля.

Тому Анрі став стежити, чекаючи, коли Міке Гельслоот, гарненька мініатюрна дівчина в шнурованих черевичках, стане рівно о п'ятій замикати великі парадні двері контори Ван дер Хойфеля. А потім він пішов слідком за нею крізь порізаний водними каналами район. Стояла напружена тиша, яку порушували тільки церковні дзвони та крики чайок.

Анрі тихо крався за якихось кілька ярдів позаду Міке. Перетнувши канал, дівчина звернула у звивисту вуличку. У цей момент Анрі вигукнув:

— Перепрошую, можна вас на хвилинку? — Міке різко обернулася й поглянула на нього.

Він вибачився і, пішовши крок у крок поруч із нею, пояснив, що бачив, як вона вийшла з офісу Ван дер Хойфеля й цілі два квартали намагався наздогнати її.

— Я працюю над секретним проектом для пана Ван дер Хойфеля, — пояснив Анрі. — Та ви ж мусите пам'ятати мене, Міке. Я — мсьє Бенуа. Одного разу ми з вами бачилися в офісі.

— Можливо, — мовила дівчина із сумнівом у голосі. — Але нічим не можу вам допомогти. Пан Ван дер Хойфель приїде лише завтра.

Анрі сказав, що загубив номер стільникового телефону пана Ван дер Хойфеля й був би дуже вдячний, якби йому пояснили, чому той переплутав дату їхньої зустрічі. Й Анрі продовжив у такому ж дусі, аж поки Міке не зупинилася перед парадними дверима своєї квартири.

Він задумливо поглянув на неї. Дівчина витягнула ключ, і на її обличчі відбилося легке роздратування, але через чемність та бажання допомогти своєму босу вона впустила Анрі до своєї квартири, щоб він подзвонив від неї Ван дер Хойфелю.

Анрі подякував за сприяння, всівся в м'яке крісло у двокімнатній квартирі Міке, розташованій під сходами, і став вичікувати слушної нагоди вбити її.

Поки дівчина промивала два келихи, Анрі окинув поглядом спадисті книжкові полиці, журнали мод та дзеркало над каміном, майже повністю вкрите фотографіями симпатичного кавалера Міке.

Згодом, зрозумівши, що він збирається робити, вона стала голосити:

— Ні, ні, ні! — благала вона. — Будь ласка, не треба! — Вона ж не зробила йому нічого поганого, вона ніколи нікому не скаже, слово честі, ані слова.

— Вибач. Ідеться не про тебе, Міке, — відказав Анрі. — А про твого боса, пана Ван дер Хойфеля. Він — дуже зла й лиха людина.

— Тоді при чім тут я? — спитала вона.

— При тім, що сьогодні — щасливий день для Яна. Бо він не приїхав до міста.

Анрі зв'язав їй руки за спиною одним із її ж шнурків і став розстібати свій пасок.

— Ні, тільки не це, — благально мовила Міке. — Я ж збираюся заміж виходити.

Та Анрі не став її ґвалтувати. Після сексу з Джиною він не мав на неї настрою. Тому він сказав Міке, щоб та думала про щось приємне. Важливо, щоб останні миті свого життя людина мала приємні думки.

Він накинув другий шнурок їй на шию і став затягувати його, упершись коліном у вигин талії. І затягував доти, поки Міке не припинила дихати. Провощений шнурок був міцний, як металевий дріт, і він прорізався крізь її тонку шию. І дівчина, вмираючи, стекла кров'ю.

Опісля Анрі примостив тіло гарненької Міке під ковдру й поплескав по щоці.

І подумав, що був такий злий із того, що не застав Яна, що навіть забув зняти убивство на відео.

Утім — Ян зрозуміє сенс цього повідомлення.

Й Анрі втішився цією думкою.

Розділ 105

І досі сидячи в таксі, що застрягло в безконечному потоці машин, що повз зі швидкістю слимака, Анрі подумки повернувся до Джини Працці. Йому пригадалися її очі, що ледь на лоба не вилізли, коли він встрелив її. «Цікаво, чи встигла вона второпати, що насправді сталося?» — подумав він. Це було по-справжньому важливо, бо Джина стала першою людиною, яку він убив просто для власного задоволення відтоді, як він задушив оту дівчину в причепі майже двадцять років тому.

А тепер він убив із тієї ж самої причини й Міке. Зовсім не заради грошей, ні.

У його свідомості щось мінялося.

То було як світло, що просочується попід дверима. І він міг або відчинити їх та постати перед сліпучо-яскравим блиском, або хряснути дверима й кинутися навтьоки.

Забібікали автомобільні сигнали, й Анрі побачив, що їхнє таксі нарешті виповзло на перехрестя Ру де Пірамід та Ру де Ріволі — і знову застрягло. Щоб зекономити пальне, водій вимкнув кондиціонер і відкрив вікна.

Розлючений Анрі нахилився й постукав у перегородку.

Водій відірвався від свого мобільного й пояснив Анрі, що вулиця забита через те, що кортеж французького президента якраз виїжджає з Єлисейського палацу й вирушає до Національної Асамблеї.

— Нічим не можу зарадити, мсьє. Ми зв'язані по руках і ногах. Заспокойтеся.

— А скільки доведеться чекати?

— Може, іще хвилин п'ятнадцять. Звідки мені знати?

Давно Анрі не був такий розлючений на самого себе. То була дурість — поїздка до Парижа як іронічна післямова до вбивства Джини. Не тільки дурість, а й самовдоволене потурання власним примхам, ба навіть самовбивче потурання. «Невже це дійсно так? Невже мені справді хочеться, щоб мене спіймали саме зараз?» — подумав він.

Анрі споглядав вулицю крізь вікно з опущеним склом, з нетерпінням чекаючи, поки проїде кортеж оцього сміховинного політичного блазня — як зненацька почув вигуки та вибухи сміху, що донеслися з ресторанчику на розі.

Він поглянув у той бік.

Якийсь чоловік у блакитній спортивній куртці, рожевій футболці та штанях хакі, явно американець, нарочито комічно вклонився молодій жінці в блакитній жакетці. Люди в надвірному ресторанчику заплескали в долоні, а коли Анрі придивився пильніше — то аж похолов. Цей чоловік здався йому знайомим.

Він не повірив своїм очам. Йому захотілося спитати водія: «Вам видно отой ресторан? Скажіть, а то дійсно Бен Гокінс та Аманда Діас? Бо мені здається, що в мене поїхала стріха».

У цей момент Гокінс підняв догори металевий стільчик, крутнув його в повітрі, поставив униз і всівся на нього обличчям до вулиці. В Анрі відпали останні сумніви. То був Бен. Коли Анрі перевіряв востаннє, Гокінс та його краля були в Лос-Анджелесі.

Анрі моментально повернувся подумки до того суботнього вечора, коли він убив Джину. Він відіслав відео Вену, але не перевірив GPS-датчик. І зробив це лише через два дні.

«Невже Бен здогадався й викинув мікрочіп?»

На якусь мить свідомість Анрі пронизало щось абсолютно для нього нове. То був страх. Він перелякався, що стає незграбним та вайлуватим, втрачає свою важко набуту дисципліну, втрачає таку необхідну хватку. А цього не можна було допускати.

І він цього більше ніколи не допустить.

Анрі гаркнув на водія і сказав, що чекати більше не може. Всунувши йому в руку пачку купюр, він схопив свою торбу, валізу й вийшов прямо на вулицю.

Пройшовши поміж автомобілями, він зробив крюк і повернувся, але вже на тротуар. А потім швидко пірнув під альков між вітринами двох магазинів за якихось десять ярдів від вуличного ресторанчику.

З калатаючим серцем спостерігав Анрі, як Вен та Аманда вийшли з-за столика і, взявшись за руки, рушили на схід по Ру де Ріволі.

Коли вони відійшли достатньо далеко, Анрі прилаштувався позаду, намагаючись не випускати їх із виду, аж поки парочка не дійшла до «Зеленої мавпи» — невеличкого готелю на Пляс Андре Мальро.

Коли Аманда й Вен зникли всередині, Анрі увійшов до готельного бару «Жак Амерікен», прилеглого до вестибюля. І замовив віскі бармену, який активно підбивав клинці до якоїсь брюнетки з довгастим, як у коняки, обличчям.

Посьорбуючи віскі, Анрі спостерігав за вестибюлем через заднє дзеркало бару. Побачивши, що Вен зійшов униз, Анрі крутнувся на стільчику і став дивитися, як він віддає ключ консьєржу.

А потім занотував у своїй пам'яті номер під гачком, на якому повис ключ.

Розділ 106

Було вже пів на дев'яту, коли я добрався до Вандомської площі, величезного майдану з чотирма смугами руху й високим бронзовим пам'ятником Наполеонові Бонапарту в центрі. На західному боці майдану розташована вулиця Ру Сен-Оноре — купівельний рай для багатіїв, а на протилежному боці — фантастична («впасти й не встати») споруда готелю «Рітц» у стилі французької готики: уся із золотаво-жовтого каменю та зi світними серпуватими навісами над вхідними дверима.

Увійшовши крізь обертальні двері до вестибюля, я став на червоний килим і витріщився на багато забарвлені дивани, на люстри, що кидали м'яке світло на масляні полотна, та на радісні обличчя відвідувачів.

Знайшовши в алькові внутрішній телефон, я попросив оператора з'єднати мене з Анрі Бенуа. Моє серце почало відбивати секунди. Невдовзі оператор озвався і сказав, що мсьє Бенуа має прибути, але ще не зареєструвався. Може, я хочу залишити якесь повідомлення?

— Я передзвоню, дякую, — відповів я.

Я мав рацію. Я вгадав.

Анрі був у Парижі. Принаймні невдовзі прибуде. І зупиниться в готелі «Рітц».

Коли я поклав слухавку, на мене хвилею накотилася лють — я подумав про всіх тих невинних людей, що їх убив Анрі Бенуа. Я подумав про Левона й Барбару і про ті задушливі дні й ночі, які я провів на ланцюгу в причепі, сидячи лицем до лиця із психом-убивцею.

А потім я пригадав про погрозу Анрі вбити Аманду.

Сівши в кутку так, щоб мені було видно двері, я сховав обличчя за розворотом старого примірника «Інтернешнл геральд триб'юн» і подумав — це те саме, що сидіти в засідці в патрульній машині, за винятком кави та необхідності вислуховувати всілякі бздури від свого напарника.

Я міг сидіти тут хоч цілу вічність, бо я нарешті випередив Анрі, цього схибленого вилупка. Він не знав, що я тут, але я знав, що він має прибути.

Я просидів дві безконечні години, уявляючи, як Анрі увійде до готелю з валізою, як він зареєструється в адміністратора, і хоч як би він не маскувався, я все одно розпізнаю його негайно. А потім увійду слідком за ним до ліфта, а там влаштую йому такий самий негостинний і несподіваний прийом, який він влаштував колись мені.

Але я ще не до кінця вирішив, що робитиму потім.

Може, подумав я, затримати його й здати поліції на підставі підозри у вбивстві Джини Працці?

Утім, це непевний варіант. Мабуть, краще просто всадити йому кулю в голову, а потім здатися постфактум в американське посольство.

Спочатку я обміркував варіант номер один — копи спитають мене: «А хто така Джина Працці? Звідки ви знаєте, що її вбили?» Я уявив, що показую їм відео, на якому труп Джини зовсім не фігурує. І якщо Анрі позбувся тіла, то його навіть не заарештують.

Зате підозра впаде на мене. Фактично, я стану підозрюваним номер один.

Потім я переглянув другий варіант: уявив, як наставляю револьвер на Анрі, обкручую його обличчям спиною до себе й командую: «Руки на стіну! Ані руш!» Ця ідея мені дуже сподобалася.

Отаким міркуванням я віддавався, коли раптом серед кільканадцяти людей, що йшли через вестибюль, побачив двох красивих жінок та чоловіка. Вони пройшли повз мене й рушили до парадного входу. Жінки були молоді та стильні. Вони розмовляли англійською й сміялися, зосереджуючи всю свою увагу на чоловікові, затиснутому межи ними.

Вони трималися за руки, наче шкільні друзі, і розімкнули їх лише тоді, коли дійшли до обертальних дверей. Чоловік призупинився, пропускаючи надзвичайно вродливих жінок поперед себе.

Емоційний імпульс, який я відчув, набагато випередив мою раціональну думку. Але моя пам'ять уже зафіксувала м'які риси обличчя того чоловіка, його статуру та манеру вдягатися.

Зараз його волосся було дуже білявим, на ньому були великі окуляри з чорною оправою, а постава — злегка сутулою.

Так ось як тепер замаскував себе Анрі! Колись він сказав мені, що його маски працювали тому, що були надзвичайно простими.

Він набував чіткої та виразної манери ходити й розмовляти, а потім додавав до неї кілька відволікаючих, але пам'ятних візуальних рис. Він ставав своєю новою маскою. Тепер, коли я все це добре знав, я міг упізнати його під будь-якою машкарою.

Чоловік з отими двома жінками був не хто інший, як Анрі Бенуа.

Розділ 107

Я впустив газету на підлогу й прослідкував поглядом за трійцею: обертальні двері пропустили їх на вулицю — одне за одним.

Я рушив до парадного входу, щоб поглянути, куди попрямував Анрі, і тим часом придумати якийсь план дій. Та перш ніж я встиг добратися до обертальних дверей, поперед мене набігла юрма туристів. Вони хихотіли, штовхалися — і забили собою прохід, а я розпачливо стояв, і мені хотілося загорлати: «Ви, ідіоти безмозкі, геть із дороги!»

Поки я спромігся вибратися з готелю, Анрі з двома жінками вже був далеко попереду. Він ішов повз аркаду, що тягнулася вздовж західного боку вулиці.

Потім трійця пішла вулицею Ру де Кастільйон до Ру де Ріволі. Добігши до рогу, я ледь встиг помітити, як вони звернули ліворуч.

Наступне, що я побачив, — це двоє красивих жінок, які, стоячи одна побіля одної, витріщилися на вітрину крамниці з дизайнерським взуттям, а біляве волосся Анрі виднілося далеко попереду.

Поки я намагався втримати його в полі зору, він пірнув у станцію метро «Тюїльрі» наприкінці вулиці.

Я кинувся через потік машин, збіг сходами на платформу, але ця станція — одна з найбільш пожвавлених, й Анрі вже ніде не було видно.

Я намагався охопити поглядом відразу всю платформу, мої очі пронизували натовпи пасажирів, що хвилями прокочувалися крізь станцію.

І я нарешті помітив його — на дальньому кінці платформи. Раптом він повернувся до мене, і я закляк на місці. Упродовж хвилини, яка здалася мені вічністю, я почувався абсолютно беззахисним, наче стояв на сцені під сліпучим світлом прожекторів.

Він не міг мене не побачити.

Я був якраз у полі його зору.

Але Анрі ніяк не відреагував, і я продовжував витріщатися на нього, а мої ноги поводилися так, наче їх приклеїли до бетонної поверхні.

Та раптом його образ наче змінився й набув чіткості. Тепер, коли я дивився прямо на нього, я побачив його довгий ніс, високий лоб та впале підборіддя.

Невже ж я дійсно такий дурний?

Спочатку в мене виникла стопроцентна впевненість. І зараз я також був на сто процентів упевнений — що все переплутав. Що повівся як останній ідіот, повний маразматик, бовдур і йолоп. Хто ж цей чоловік, за яким я стежив від готелю «Рітц»? Хто завгодно, але ніяк не Анрі.

Розділ 108

Я вибрався з метро й пригадав, як сказав Менді, що повернуся щонайбільше за дві години, а минуло вже три.

До готелю «Зелена мавпа» я повертався з порожніми руками — без шоколадки, без квітів та без коштовностей. Мені нічим було похвалитися, незважаючи на ескападу від готелю «Рітц» до метро. Нічим, окрім крихти інформації, яка могла виявитися критично важливою.

Анрі замовив номер у готелі «Рітц».

Вестибюль нашого маленького готелю був безлюдний, проте з бару пливли хмари сигаретного диму й лунала гучна розмова.

Реєстратура консьєржа була закрита.

Я зайшов за стіл, зняв ключ із гачка і став підійматися сходами до мого номера. Більше за все на світі мені хотілося спати.

Я постукав у двері, погукав Аманду, а коли ніхто не відповів, повернув ручку і вже було приготувався відчитати Менді й пояснити їй, що вона більше не має права пустувати й поводитися безвідповідально. Що мусить тепер бути подвійно обачливою: за себе й за дитину.

Я відчинив двері й відразу ж відчув: щось не так. Аманди в ліжку не було. Може, вона у ванній? Може, їй стало зле?

Увійшовши до кімнати, я гукнув:

— Менді?

І раптом двері за моєю спиною з хряскотом зачинилися. Я різко обернувся — і спробував збагнути незбагненне. Те, чого не мусило бути.

Якийсь чорний чоловік тримав Аманду, обхопивши її лівою рукою поперек грудей, а правою приставивши до скроні пістолет. На ньому були гумові рукавички. Сині рукавички. Такі самі, які я вже десь бачив. Я кинув блискавичний погляд на обличчя Менді. З її рота стирчав кляп. У її очах застиг вираз дикого жаху; крізь кляп пробивався безсловесний крик.

Чорний чоловік вишкірився мені, міцніше вхопив Аманду й націлив на мене пістолет.

— Ой, Амандо, — сказав він. — Ти лишень поглянь, хто до нас прийшов! А ми вже чекати втомилися, правда, крихітко? Утім, ми славно повеселилися, еге ж?

Усі фрагменти інформації зійшлися докупи: сині рукавички, знайома інтонація, блідо-сірі очі й театральний грим. Ні, я не помилився. Бо годинами слухав цей голос вживу й на магнітофоні. Це був Анрі. Але ж як йому вдалося нас знайти?

Мої думки розбіглися в сотні напрямків одночасно.

Мене привів до Парижа страх. Але тепер, коли Анрі опинився в мене на порозі, я більше не боявся. Я сказився від люті, і в моїх венах запульсував чистий адреналін. То був шалений емоційний порив, із тих, що дозволяють людині підняти й відсунути авто, що наїхало на дитячий візок, або кинутися всередину палаючого будинку, начхавши на небезпеку.

Я висмикнув револьвер із-за поясу, звів курок і крикнув:

— Відпусти її!

Здається, Анрі не повірив, що я вистрелю. Криво посміхнувшись, він відказав:

— Опусти пістолет, Бене. Я просто хочу поговорити.

Я підійшов до маніяка й приставив дуло йому до лоба. Він знову криво всміхнувся й блиснув золотим зубом, який, вочевидь, був частиною його нової маски. Точнісінько в той момент, коли я натиснув на гачок, Анрі зацідив мені ногою в стегно. Я гепнувся на столик, його ніжки зламалися, і я полетів на підлогу.

Спершу я подумав: «Невже я поцілив у Менді?» Але відразу ж побачив кров на руці Анрі й почув, як стукнувся й ковзнув по підлозі його пістолет.

Він сильно відштовхнув від себе Менді, і вона впала прямо на мене. Я скотив її з грудей і спробував підвестися, та Анрі пришпилив мене до підлоги, наступивши важким черевиком мені на руку.

Презирливо глянувши на мене, він сказав:

— Сидів би ти вдома та роботою займався, Бене! Якби ти просто робив свою роботу, то ми не мали б зараз оцієї невеличкої проблеми, але тепер я не можу тобі довіряти. Шкода лише, що я не взяв із собою відеокамеру.

Нагнувшись, він відігнув мої пальці, витягнув пістолет із моєї руки й націлив його спочатку на мене, а потім — на Менді.

— Ну, хто бажає померти першим? — спитав він. — Ти чи ти?

Розділ 109

В очах у мене потемніло. Невже це відбувається насправді? Ми з Амандою зараз помремо. Я відчув дихання Анрі на своєму обличчі — то він всвердлив ствол револьвера мені в праве око. Менді спробувала закричати, але крізь кляп прорвався тільки комариний писк.

— Заткни пельку! — гаркнув на неї Анрі.

Аманда так і зробила.

У мене на очах виступили сльози. Може, від болю, а може — від пекучого жалю, що я більше ніколи не побачу Аманду. Що вона теж помре. І що наша дитина так і не народиться.

И Анрі вистрелив — прямо в килим біля мого вуха. Я на мить оглух. Потім він смикнув мене за петельки, підняв мою голову й загорлав прямо у вухо:

— Пиши свою трикляту книгу, Бене! їдь додому й роби свою роботу. Я телефонуватиму тобі в Лос-Анджелес кожного вечора, і якщо ти не братимеш слухавку, я знайду тебе. Ти ж знаєш, що я це неодмінно зроблю. Обіцяю тут вам обом: другого шансу я вам не дам.

Прибравши пістолет від моєї голови, Анрі схопив свою торбу та валізу неушкодженою рукою й вийшов, хряснувши дверима. Я почув, як у коридорі затихають його кроки.

Я повернувся до Менді. Кляп являв собою наволочку з подушки, запхану до рота Менді й зав'язану на потилиці. Тремтячими руками я взявся за вузол, а коли розв'язав його, то обійняв Аманду і став колисати її туди-сюди, туди-сюди — як малу дитину.

— З тобою все гаразд, мила? Він не заподіяв тобі шкоди?

Аманда крізь сльози відповіла, що все нормально.

— Ти впевнена?

— Іди, — сказала вона. — Я знаю, що ти хочеш за ним погнатися.

Повзаючи навколішках по підлозі й мацаючи під тонкими веретеноподібними ніжками та потрісканими краями антикварних меблів, я відповів:

— Ти ж знаєш, що я мушу піти за ним. Бо він не дасть нам спокою, Менді.

Нарешті я знайшов «Рюгер» Анрі під комодом і міцно обхопив пальцями руків'я. А потім крутнув слизьку від крові дверну ручку й гукнув Менді, що скоро повернуся.

Важко спираючись на перила, я закульгав униз сходами! і біль у стегні трохи попустив. Я намагався поспішати, знаючи, що — так чи інакше — мушу вбити Анрі.

Розділ 110

Було поночі, але вуличні ліхтарі й великий та безперервно забитий відвідувачами «Отель дю Лувр», розташований поруч, перетворювали ніч на день. Два готелі знаходилися за якихось кілька сотень ярдів від Тюїльрі — величезного громадського парку поруч із Лувром.

Зараз там відбувався якийсь карнавал: ігри, катання на конях, дискотеки та феєрверки. Навіть у цей пізній час тротуари заполонили купи батьків із дітлахами та легковажних і підпилих туристів, чий розкотистий сміх посилював гармидер, створюваний хлопками феєрверку та гудінням автомобільних сигналів. Це нагадало мені один французький фільм, який я колись бачив.

Орієнтуючись по тоненькій цівочці крові, я вийшов на вулицю, але цей слід обірвався за кілька ярдів від парадного входу. Анрі знову утнув свій трюк зі зниканням. Може, він сховався в готелі «Отель дю Лувр»? Чи йому пощастило швидко спіймати таксі?

Коли я вдивлявся в натовп, почувся звук сирени. То до Пляс Андре Мальро наближалася поліція.

Ясна річ, про постріли в готелі вже встигли доповісти. До того ж хтось, мабуть, помітив, як я вискочив із пістолетом на вулицю.

Швидко запхавши «Рюгер» у великий бетонний кошик для квітів біля «Отель дю Лувр», я хоробро закульгав до вестибюля, всівся там у надзвичайно м'яке крісло й став мізкувати, що скажу «ажанам», коли вони стануть мене допитувати.

Бо ж треба було придумати, звідки взявся Анрі й чому пролунали постріли.

Що ж мені, в біса, сказати їм?

Сирени гуділи дедалі гучніше, мої шия та плечі напружувалися — і раптом пульсуюче виття проминуло готель і рушило далі — до парку Тюїльрі. Пересвідчившись, що небезпека минула, я знову витягнув із горщика пістолет, пробрався до готелю «Зелена мавпа» і важко, по-старечому видерся сходами до свого номера. Постукавши у двері, я сказав:

— Менді, це я. Зі мною більше нікого немає. Можеш відчинити двері.

Через секунду вона відчинила. її обличчя було заплакане, а в куточках рота виднілися синці від кляпа. Я розкрив обійми, і Менді впала мені на груди, безутішно ридаючи, як мала дитина.

Я довго тримав її, заспокійливо чукикаючи. А потім скинув із себе та з неї одіж і допоміг Аманді лягти в ліжко. Вимкнувши світильник на стелі, я залишив тільки маленький нічник на туалетному столику. Прослизнувши під ковдру, я обійняв Аманду. Вона притиснулася обличчям до моїх грудей і міцно вчепилася в мене руками й ногами.

— Поговори зі мною, люба, — сказав я. — Розкажи мені все.

— Він постукав у двері, — нарешті сказала вона після довгого мовчання. — Сказав, що приніс квіти. Такий нехитрий трюк, але я купилася на нього, Бене.

— Сказав, що то квіти від мене?

— Та начебто. Ага, точно сказав.

— Звідки ж він дізнався, що ми тут? Що наштовхнуло його на цю думку? Не розумію.

— Коли я відімкнула двері, він висадив їх ударом ноги і схопив мене.

— Я вб'ю його, Менді.

— Спочатку я не збагнула, хто це. Якийсь негр. Він заламав мені руки за спину так, що я й поворухнутися не могла. Він сказав… о, ні, мене зараз знудить… — Й Аманда знову розплакалася.

— Що він сказав?

— «Я кохаю тебе, Амандо».

Я слухав Менді й водночас до мене долітало відлуння почутого раніше. Анрі раніше казав мені, що кохав Джину. Що кохав Джулію. Довго ж йому довелося чекати можливості зґвалтувати Аманду й задушити її руками в синіх рукавичках!

— Вибач, мені так жаль, так жаль. Це я винуватий, що так трапилося.

— Це я дурепа, що сюди приїхала, Бенджі. Господи, скільки ж він тут був? Три години? Це ти вибач мені. Бо я тільки зараз зрозуміла, як «весело» тобі було з цим виродком три дні в пустелі.

Аманда знову заплакала, а я став заспокоювати її, раз по раз повторюючи, що все буде добре.

— Зрозумій мене правильно, — мовила вона тремтливим і напруженим голосом, — але чому ти такий упевнений, що все буде добре?

Я встав із ліжка, розкрив свій портативний комп'ютер і замовив два квитки на ранковий рейс до Сполучених Штатів.

Розділ 112

Уже було давно за північ, але я й досі походжав кімнатою. Потім випив тайленолу й прослизнув під ковдру до Аманди, але заснути не зміг. Я навіть на секунду не міг очей заплющити.

Телевізор був старий та маленький, але я увімкнув його й знайшов канал CNN. Почалися останні новини — і я різко підскочив, коли «балакуча голова» повідомила: «Поліція наразі не має підозрюваних у справі вбивства Джини Працці — спадкоємиці величезної судновласницької компанії, якою володіє родина Працці. її знайшли вбитою в номері ексклюзивного французького будинку відпочинку «Шато де Мірамбо».

Коли на екрані з'явилося обличчя Джини Працці, мені здалося, наче я — її близький друг. Я бачив, як вона пройшла повз камеру в готельному номері, не знаючи, що невдовзі її життя скінчиться.

Я тихенько погукав:

— Менді, Менді, — і посіпав її за руку.

Але вона відвернулася, іще глибше занурившись у м'яку подушку та в сон. А в телевізорі капітан поліції стисло поінформував представників преси. Його повідомлення переклали англійською, а потім знову коротко виклали суть справи для тих, хто щойно увімкнувся й був не в курсі. Міс Працці зареєструвалася в «Шато де Мірамбо» сама. Прибиральниці стверджували, що в номері було двоє, але другого гостя ніхто не бачив. Це була вся інформація, котру на цей час повідомила поліція.

Але мені вистачило й цього. Бо я й так уже знав усю історію, але не знав того, що Джина Працці — то було справжнє, а не вигадане ім'я.

У чому ще Анрі збрехав мені? І з якої причини? Навіщо він збрехав мені — щоб розповісти правду?

Я невідривно дивився на екран, де знову з'явився ведучий.

— Сьогодні вранці в Нідерландах, в Амстердамі, знайшли вбитою молоду жінку. Увагу міжнародних криміналістів до цього інциденту привертає та обставина, що подробиці смерті цієї дівчини збігаються з подробицями смерті двох дівчат на Барбадосі, а також зі смертю відомих американських фотомоделей, убитих цієї весни на Гаваях.

Я збільшив звук, коли на екрані з'явилися обличчя: Capa Руссо, Венді Емерсон, Кім Макденіелс, Джулія Вінклер, а також іще одне обличчя — молодої жінки на ім'я Міке Гельслоот.

Ведучий вів далі:

— Міс Гельслоот, дівчина двадцяти років, була секретаркою відомого архітектора Яна Ван дер Хойфеля з Амстердама, який на час убивства перебував на нараді в Копенгагені. Кілька хвилин тому містер Ван дер Хойфель дав інтерв'ю в готелі, де він зупинився.

Господи, та я ж знаю й це ім'я! І воно теж справжнє!

На екрані з'явився новий кадр: Ван дер Хойфель із валізою в руці виходить із готелю в Копенгагені, і біля підніжжя округлих сходів його оточує натовп журналістів. Йому було трохи за сорок, він мав сиве волосся та кутасті риси обличчя. Ван дер Хойфель здавався по-справжньому шокованим та переляканим.

— Я тільки зараз дізнався про цю жахливу трагедію, — сказав він перед цілим букетом мікрофонів. — Я шокований і спустошений цією новиною. Міке Гельслоот була чемною й скромною молодою жінкою, і я жодного поняття не маю, навіщо комусь знадобилося вбивати її. Який страшний день! Міке мала невдовзі одружитися.

Раніше Анрі сказав мені, що Ян Ван дер Хойфель — то псевдонім одного з учасників «Альянсу», чоловіка, якого Анрі називав «голландець». Ван дер Хойфель був третім учасником походеньок Анрі та Джини в місцевості, що називалася Французька Рів'єра.

І ось, невдовзі після того, як Анрі убив Джину, убили й секретарку «голландця».

Якби я не був колись копом, то міг би подумати про ці два вбивства як не пов'язані одне з одним. Це були різні жінки. І вбиті вони були за сотні миль одна від одної. Але для мене вони стали ще двома червоними прапорцями-позначками на мапі, частиною схеми.

Анрі кохав Джину Працці й убив її. Ван дер Хойфеля він ненавидів. Можливо, він хотів і його вбити. І якщо добре подумати — то чому б не сталося так, що Анрі просто не знав, що того дня Ван дер Хойфель був у Данії?

А що, як він вирішив натомість убити його секретарку?

Розділ 113

Я прокинувся з першими променями сонця, що просочилися в маленьке віконце. Аманда лежала на боці, спиною до мене, і її довге чорне волосся віялом розсипалося по подушці. І мене відразу ж охопила лють, коли я пригадав як Анрі — з чорним гримом на обличчі — приставляв пістолет до скроні Аманди, коли пригадав її очі, широко розкриті від жаху.

І тоді, у той момент, мені було начхати, чому Анрі убивав, що він збирався робити, чому книга була такою важливою для нього або чому він, судячи з усього, поступово втрачав над собою контроль.

Для мене було важливе одне: я мусив забезпечити безпеку Менді. І дитини.

Я схопив годинник і побачив, що вже сьома тридцять. Я тихенько посмикав Менді за плече, і її очі вмить широко розплющилися. Вона охнула й підскочила, судомно вхопивши ротом повітря, але потім побачила моє обличчя — й обважніло опустилася на ліжко.

— Мені на мить здалося, що…

— То був сон.

— Еге ж.

Я тихенько поклав голову їй на живіт, і вона погладила моє волосся.

— То дитина? — спитав я.

— То в мене в животі бурчить, дурнику. Я зголодніла.

Я уявив, що то не вона говорить, а дитина. Склавши рупором долоні, я гукнув:

— Гей, там, усередині! Слухай, жевжику! Це я, твій татко. — Неначе малесенький зародок, утворений нашими ДНК, міг мене чути.

Менді розсміялася, і я зрадів, що розвеселив її, але в душі, де вона мене не бачила, я розплакався від досади. І чому я не вбив Анрі, коли взяв його на мушку? Чому ж я цього не зробив? Усе б давно вже скінчилося.

Коли я розплачувався за номер, то не відпускав Менді від себе. Потім гукнув таксі і сказав водієві відвезти нас до аеропорту Орлі.

Менді спитала мене:

— Хіба ж ми можемо зараз повертатися до Лос-Анджелеса?

— Ні, не можемо.

Аманда повернула голову й запитально поглянула на мене.

— І що ж ми будемо робити?

Я розповів Аманді про своє рішення, дав їй короткий список телефонів та імен на звороті моєї візитки і сказав, що її зустрінуть, коли літак приземлиться. Вона спокійно й без заперечень вислухала мене, коли я сказав їй не телефонувати мені, не посилати імейлів і взагалі не контактувати зі мною. Що вона має відпочивати й добре харчуватися.

— Якщо тобі стане нудно, то подумай про нову сукню.

— Ти ж знаєш, що я не ношу суконь.

— Може, цього разу зробиш виняток.

Я дістав кулькову ручку зі своєї комп'ютерної валізи й на малому пальці Аманди намалював обручку з великим іскристим діамантом у центрі, а лініями зобразив сяйво, що він випромінював.

— Амандо Діас, я люблю кожну часточку твого тіла. Ти вийдеш за мене заміж?

— Бене…

— Ти й Малий Жевжик.

По її щоках покотилися сльози. Цього разу — щасливі. Вона рвучко обійняла мене.

— Так, так, так! — і поклялася не змивати намальований перстень доти, поки на його місці не з'явиться справжній.

В аеропорту я купив нам поснідати: шоколадні пончики та каву з молоком, а коли настав час сідати на борт, провів Аманду якомога далі. А потім оповив її руками, і вона почала плакати. І плакала доти, доки і я не став рюмсати. Що може бути страшніше за втрату того, кого ти кохаєш сильно-сильно? Ніщо.

Знову й знову цілував я напухлий від синців рот бідолашної Аманди. Якщо кохання й справді щось значить у цьому світі, то з нею не трапиться нічого лихого. З дитиною теж нічого не трапиться. І я невдовзі знову зустріну їх обох.

Та протилежна думка пронизала мене, мов спис. Я можу більше ніколи не побачити Аманду. Можливо, ми бачимося востаннє.

Я витер кулаками очі й побачив, що Менді проходить крізь пропускний пункт. Вона озирнулася, помахала рукою, послала мені повітряний поцілунок, а потім відвернулася й пішла далі.

Коли Менді вже не було видно, я пішов з аеропорту, узяв таксі до вокзалу «Гар дю Hop» і сів на швидкісний поїзд до Амстердама.

Розділ 114

Через чотири години після посадки в Парижі я вийшов із потяга на Центральній станції в Амстердамі, де зателефонував Ван дер Хойфелю з громадського телефону. Перед тим, як виїхати з Парижа, я зідзвонився з ним і домовився зустрітися якомога швидше. Цього разу він спитав мене, чому така поспішність, і тепер я розповів йому:

— Анрі Бенуа прислав мені відео, яке, на мою думку, вам слід переглянути.

Запанувала довга тиша, а потім Ван дер Хойфель дав мені вказівки, як добратися до мосту через Кайзерграхт Канал за якихось кілька кварталів від залізничної станції.

Я зустрів Ван дер Хойфеля під вуличним ліхтарем. Він стояв і дивився у воду каналу. Я упізнав його з того відеосюжету з Копенгагена, де журналюги накинулися на нього, щоб він прокоментував убивство Міке Гельслоот.

Сьогодні на ньому був чепурний костюм із сірого габардину, святкова біла сорочка й чорна, як смола, краватка з шовковистим відблиском. Пробор на його зачісці був такий чіткий, наче його прорізали ножем, і це лише підкреслювало його й без того кутасті риси обличчя.

Я представився йому письменником із Лос-Анджелеса.

— А звідки ви знаєте Анрі? — поцікавився Ван дер Хойфель після довгої паузи.

— Я пишу історію його життя. Його автобіографію. Це Анрі замовив її написати.

— Ви зустрічалися з ним?

— Так, зустрічався.

— Дивно все це. Це він сказав вам, як мене звати?

— У видавничих колах така книга зветься «відверта розповідь». От Анрі й розповів мені все.

Видно було, що на вулиці Ван дер Хойфель почувається надзвичайно некомфортно. Він довго придивлявся до мене оцінюючим поглядом, явно вирішуючи, продовжувати цю зустріч чи ні, а потім сказав:

— Я зможу приділити вам п'ять хвилин. Мій офіс тут неподалік. Ходімо.

Я пройшов за ним через місток до красивого п'ятиповерхового будинку в районі для заможних мешканців. Він відчинив парадні двері й сказав, щоб я йшов першим, і я піднявся чотирма прольотами сходів на горішній поверх. Поки я піднімався, мої надії посилювалися з кожною сходинкою.

Цей Ван дер Хойфель був слизький, як вуж. Будучи учасником «Альянсу», він, безумовно, ніс повну відповідальність за численні вбивства, наче вбив усіх цих людей власними руками. Та хоч яким огидним не був цей архітектор, я потребував його сприяння, і тому мав стримувати свій гнів, приховувати його від нього.

Якщо Ван дер Хойфель зможе вивести мене на Анрі Бенуа, то я отримаю ще один шанс завалити цього психа.

І цього разу я не схиблю.

Голландець провів мене крізь дизайнерську студію — просторе, позбавлене претензійності приміщення, що світилося нефарбованим деревом, склом та сонячними променями. Він запропонував мені незручне на вигляд крісло навпроти себе біля довгого креслярського столу коло високого панорамного вікна.

— Химерно, що Анрі розповідає вам історію свого життя, — мовив Ван дер Хойфель. — Уявляю, що він вам набрехав. Сміхота та й годі.

— А наскільки смішним вам здасться ось це? — спитав я, завантажуючи свій переносний комп'ютер. Повернувши його екраном до голландця, я натиснув кнопку «Play», щоб він побачив останні хвилини життя Джини Працці.

Не думаю, що голландець уже встиг побачити це відео, але поки воно йшло, вираз його обличчя жодного разу не змінився. Коли кліп скінчився, він сказав:

— Смішно те, що він… мені здається… що він кохав її.

Я натиснув кнопку «Стоп», і Ван дер Хойфель запитально зазирнув мені у вічі.

— До того як стати письменником, я був копом, — сказав йому я. — Наскільки я розумію, Анрі робить зачистку. Тобто вбиває людей, які знають, хто він такий. Допоможіть мені знайти його, пане Ван дер Хойфель. Я — ваш найкращий шанс залишитися живим.

Розділ 115

Ван дер Хойфель стояв спиною до високого вікна. Його довгаста тінь упала на жовтувато-білий стіл, а над його головою вечірні промені утворили німб.

Узявши пачку цигарок із шухляди, він запропонував мені одну, а потім закурив сам. І сказав:

— Якби я знав, де його знайти, то проблема давно уже відпала б. Але Анрі має геніальний талант безслідно щезати. Я не знаю, де він зараз. І ніколи не знав.

— Попрацюймо над цим разом, — запропонував я. — Обміркуємо якісь ідеї. Мусить бути щось таке, що ви знаєте і що здатне вивести мене на нього. Я знаю про його ув'язнення в Іраку, але «Брюстер-норт» — це приватна компанія, щільно замкнена й непроникна, як підвал. Мені відомо про його знайомого в Бейруті, який займається підробкою документів. Але не знаючи імені цього чоловіка…

— О, та це вже не абищо — для початку, — розсміявся Ван дер Хойфель. То був поганий сміх, бо йому й справді стало смішно: я здався йому несерйозним. — Він — психопат. Невже ви його так і не розкусили? Він схильний до самообману. Це — нарцис, який любить брехати й перш за все — самому собі. Анрі ніколи не був в Іраку. Немає в нього знайомого підроблювача. Він сам — підроблювач. Зрозумійте ось що, містере Гокінс. Анрі вихваляє себе перед вами й розповідає вигадану історію свого життя. Ви — як той маленький песик, якого приманюють шматочками…

— Слухайте! — гримнув я і, ляснувши по столу, скочив на ноги. — Не робіть із мене дурня. Я прийшов сюди, щоб знайти Анрі. Мені начхати на вас, на Хорста Вернера, на Рафаеля дос Сантоса і решту вашої компанії хворих на голову вилупків. Якщо ви мені не допоможете, то я не матиму іншого вибору, як піти до поліції й усе їм розповісти.

Ван дер Хойфель знову розсміявся і сказав мені заспокоїтися й сісти. Я був шокований до мозку кісток: невже голландець щойно пояснив мені, навіщо Анрі ця книжка? Щоби прославити себе і своє життя?

Ван дер Хойфель розкрив свій лептоп і сказав:

— Два дні тому мені прийшло електронкою повідомлення від Анрі. Це вперше, коли він зв'язався зі мною напряму.

Хотів продати мені відео. Але ви показали мені його безплатно. Так кажете, ми вас не цікавимо?

— Ви всі мені й на фіг не потрібні. Мені потрібен лише Анрі. Він загрожує моєму життю й життю моєї родини.

— Можливо, ось це допоможе вам.

Швидко пробігаючи пальцями по клавішах свого комп'ютера, Ван дер Хойфель сказав:

— Анрі Бенуа, як він себе називає, є недорозвиненою кримінальною потворою. Тридцять років тому, коли йому було шість, він задушив у колисці свою маленьку сестру. — Вочевидь, на моєму обличчі відобразилося потрясіння, бо Ван дер Хойфель ствердно кивнув, струсив попіл у попільницю й підтвердив, що це правда.

— Такий собі маленький гарненький хлопчик. З пухкенькими щічками. З великими оченятами. І вбив немовля. Йому поставили діагноз: психопатичний розлад особистості. Дуже рідко буває, коли мала дитина має всі ознаки захворювання. Його послали до психіатричної лікарні — «Клінік дю Лак» у Женеві.

— А це зареєстровано документально?

— Звісно. Я зробив розвідку, коли вперше з ним зустрівся. Як свідчить головний психіатр, доктор Карл Обст, ця дитина багато чому навчилася за дванадцять років перебування в психушці. Навчилася, як мавпувати поведінку нормальних людей, ясна річ. Хлопець вивчив там кілька мов і здобув фах. Став друкарем.

Невже Ван дер Хойфель розповідав мені правду? Якщо так, то тепер ясно, чому Анрі так легко перевтілювався, підробляв документи і, здавалося, міг при бажанні прослизнути в будь-яку щілину.

— Вийшовши з психлікарні у віці вісімнадцяти років, наш хлопчик зайнявся тим, що убивав або грабував. Навіть якось поцупив «феррарі». Про інші його «звитяги» мені невідомо. Та коли чотири роки тому він зустрів Джину, йому більше не довелося перебиватися з хліба на воду.

Ван дер Хойфель розповів мені, що Джина «зачарувала» Анрі, що він відкрився їй і розповів, що любить секс і що встиг накоїти багато лиха. А ще він зізнався їй, що хоче мати купу грошей.

— То Джина придумала — щоб Анрі розважав нашу маленьку компанію, Хорст підтримав цю ідею, і так Анрі став нашим секс-працівником.

— І тут на сцені з'являєтеся ви.

— Так. Нас познайомила Джина.

— Анрі сказав, що ви сиділи в кутку й спостерігали.

Ван дер Хойфель поглянув на мене так, наче я був якоюсь екзотичною комахою й він іще не вирішив — чи то розчавити мене, чи то помістити під скло.

— Це ще одна брехня, Гокінсе. Я жарив його в дупу, а він скиглив, як цуценя. Але я хочу наголосити ось на чому, і це правда. Не ми зробили Анрі таким, як він є. Ми лише годували його.

Розділ 116

Ван дер Хойфель знову пробігся пальцями по клавіатурі. А потім сказав:

— Спеціально для вас: швидкий перегляд еволюції нашого парубка.

Він повернув до мене екран, і його обличчя засвітилося задоволенням.

То була колекція одиночних кадрів, узятих із відео. На них були жінки — зв'язані, замордовані, обезголовлені. їхні зображення мелькали на екрані, змінюючи одне одного.

Я ледве усвідомлював те, що бачив, а Ван дер Хойфель прокручував фото, курив і супроводжував пожвавленими коментарями це слайд-шоу. То був абсолютний і неймовірний жах, який мені донині не доводилося бачити.

У мене запаморочилося в голові. Мені почало здаватися, що Анрі та Ван дер Хойфель — це одна й та сама особа. Я ненавидів їх однаково сильно. Мені захотілося вбити голландця, це мерзотне лайно, і я подумав, що мені навіть вдасться уникнути покарання.

Але він був мені потрібен, бо мав вивести мене на Анрі.

— Спочатку я не знав, що ці вбивства — справжні, — тим часом розповідав голландець. — Та коли Анрі почав відтинати голови, тоді, звісно, я повірив… Упродовж останнього року він писав власні сценарії. У нього виникло запаморочення від надміру уваги до його персони. Він став аж надто пожадливим. Небезпечним. До того ж він знав мене та Джину, тому не так то й легко було покласти цьому край.

Ван дер Хойфель видихнув кільце диму й продовжив:

— Минулого тижня Джина збиралася або відкупитися від Анрі, або «зникнути» його. Вочевидь, вона недооцінила цього психа. Вона ніколи не казала мені, яким чином виходить із ним на контакт, і це теж правда, містере Гокінс. Я поняття не мав, де знаходиться Анрі в конкретний момент. Ані найменшого поняття.

— Хорст Вернер виписує чеки Анрі, еге ж? — спитав я. — Розкажіть, як мені знайти Вернера.

Ван дер Хойфель загасив недопалок цигарки. Його радісний настрій як вітром здуло. І він заговорив зі мною з моторошною серйозністю, роблячи наголос на кожному слові й ретельно його зважуючи.

— Містере Гокінс, от із ким вам би не варто було бачитися, так це з Хорстом Вернером. Особливо стосовно вашої проблеми. Йому не сподобається книга Анрі. Ось що я вам пораджу. Ні з ким не діліться інформацією, яку ви маєте. Почистіть ваш комп'ютер. Спаліть касети. І нікому нічого не розказуйте про «Альянс» та його членів. Ціна моїй пораді — ваше життя.

Але чистити мій жорсткий диск було запізно. Я вже відіслав роздруківку інтерв'ю Анрі та загальний план книги до Нью-Йорка, Леонарду Загамі. З роздруківок були зняті копії та розіслані редакторам правничої фірми, яку наймало видавництво «Рейвен-Воффорд». Рукопис буквально ряснів іменами членів «Альянсу». У кінцевому варіанті я планував змінити прізвища, як і пообіцяв Анрі.

І я продовжував напосідати на Ван дер Хойфеля:

— Якщо Вернер допоможе мені, то я допоможу йому.

— У вас замість мозку — тирса, містере Гокінс. Слухайте, що я вам кажу. Хорст Вернер — надзвичайно впливовий чоловік із довгими руками та сталевими кулаками. Де б ви не були, він вас дістане. Ви мене чуєте, Гокінсе? Боятися треба не Анрі — нашу заводну іграшку. Боятися треба Хорста Вернера.

Розділ 117

Ван дер Хойфель зненацька перервав нашу зустріч і сказав, що йому треба поспішати на літак.

Голова моя була як каструля-скороварка, що мала ось-ось вибухнути, бо в ній накопичився надмірний тиск. Небезпека для мене зросла вдвічі, і я тепер мав війну на два фронти: якщо я не напишу книгу, мене вб'є Анрі. Якщо ж я напишу книгу, то мене вб'є Вернер.

Я витягнув з-за пояса «Рюгер» і націлив його на голландця. Голосом, хрипким від невимовленого страху та гніву, я сказав:

— Пам'ятаєте, я сказав, що мені байдуже до вас та до «Альянсу»? Я передумав. Тепер мені не байдуже. Аж ніяк не байдуже.

Ван дер Хойфель зневажливо зміряв мене поглядом.

— Знімайте піджак, — наказав я, змахнувши пістолетом. — І решту одягу.

— Що це за коники, Гокінсе?

— Та я просто люблю спостерігати — як і ти. А тепер стули пельку. Знімай усю одіж! Сорочку, туфлі, труси — усе, що на тобі є.

— Ти й справді дурень, — сказав він, але став слухняно роздягатися. — Що ти проти мене маєш? Якусь порнографію в мене на комп'ютері? Це ж Амстердам. Ми — не такі цнотливі целки, як ви, громадяни США. Ти не зможеш начепити на мене цю справу. Ти бачив мене хоч в одному з цих відео? Навряд чи.

Я стояв, тримаючи пістолет обома руками й націливши його на Ван дер Хойфеля. Коли він роздягнувся догола, я наказав йому повернутися й спертися руками об стіну. А потім гепнув його руків'ям пістолета по голові — так само, як колись обійшовся зі мною Анрі.

Залишивши Ван дер Хойфеля непритомним на підлозі, я витягнув із купи його шмаття чорну краватку й міцно зв'язав йому руки за спиною. Його комп'ютер був підключений до Інтернету, і я швидко переслав електронною поштою всі відео Анрі Бенуа собі на комп'ютер. Що ще?

На столі у Ван дер Хойфеля був коробок із маркерами, тож я кинув один із них собі в кишеню.

А потім обдивився бездоганно чисту квартиру архітектора, яка займала увесь поверх. Цей чоловік явно пишався своїм помешканням та був естетом. Він мав багато красивих речей. Коштовні книги. Картини. Фотографії. Його стінна шафа являла собою музей одягу. Мені стало гидко від думки, що цей лихий мерзотник жив так розкішно й невимушено.

Я пішов до прекрасної, як на фото в журналі, кухні й відкрив газові горілки на газовій плиті.

А потім підпалив кухонні рушники та дорогезні скатертини. Коли полум'я сягнуло стелі, спрацювала розташована вгорі розбризкувальна система гасіння пожежі.

У сходовому колодязі задзвонив сигнал тривоги, і я не сумнівався, що такий самий сигнал пролунав і в місцевому пожежному відділенні.

Коли вода вже заливала чудову дерев'яну підлогу, я повернувся до головної кімнати, зібрав обидва комп'ютери — мій та Ван дер Хойфеля — і перекинув їх через плече.

А потім ляснув голландця по пиці, прокричав йому у вухо його ім'я й рвучко поставив на ноги.

— Вставай! Нумо, вставай! — заволав я.

Не звертаючи уваги на його запитання, я вивів його сходами на вулицю. З вікон валив дим, і, як я й сподівався, біля будинку вже встигнув зібратися чималенький натовп свідків: чоловіки та жінки в діловому одязі, старі люди та дітлахи на велосипедах, якими міська влада безплатно забезпечувала місцевих мешканців.

Посадивши Ван дер Хойфеля на бордюр, я витягнув із кишені маркер і написав голландцю на лобі: «Убивця».

Він щось верещав людям у натовпі пронизливим неприємним голосом, про щось їх благаючи, але я зрозумів лише одне слово: «Поліція». З'явилися стільникові телефони, й охочі почали натискати кнопки.

Невдовзі завили сирени, і коли вони наблизилися, то мені захотілося вити разом із ними. Але я все одно тримав Ван дер Хойфеля під прицілом і чекав, поки не приїде поліція.

Коли ж вона нарешті приїхала, я поклав «Рюгер» на тротуар і показав на лоб голландця.

Розділ 118

Швейцарія.

Двоє поліцейських сиділи спереду, я — ззаду, і авто мчало до Венгена — крихітного альпійського містечка, що приліпилося біля підніжжя гори Айгер. Попри заборону на автомобільну їзду в цьому ідилічному лижному курорті, наш броньовик зміївся вузькими звивистими дорогами, вкритими шаром ожеледі. Вхопившись за ручку, я нахилився, вдивляючись уперед. Я не боявся, що авто може перекинутися через бар'єр безпеки й полетіти вниз. Я боявся, що ми не доберемося вчасно до Хорста Вернера.

На додачу до повної збірки відео, що їх зняв Анрі Бенуа, у комп'ютері Ван дер Хойфеля знайшовся його контактний список. Роздруківки зізнань Анрі, які він начитав на касети, я передав поліції. І пояснив зв'язок між Анрі Бенуа — серійним найманим убивцею — та тими, хто йому платив.

У копів відразу ж поліпшився настрій.

Тільки після недавнього вбивства двох молодих жінок на Барбадосі вся низка недавніх жертв Анрі та десятки жахливих убивств, скоєних раніше в Європі, Азії та Америці, вишикувалися в один ланцюжок. І тепер швейцарська поліція була налаштована оптимістично: якщо на Хорста Вернера правильно натиснути, то він неодмінно видасть маніяка. Поки ми мчали до вілли Вернера, правоохоронці брали за сраку членів «Альянсу» в інших країнах. Ці години мали б стати моїм тріумфом, але я перебував у стані непереборної паніки.

Я міг би зателефонувати друзям, але там, де зараз переховувалася Аманда, телефонів не було. Тому я й гадки не мав, скільки годин чи навіть днів пройде, перш ніж я дізнаюся, чи все з нею гаразд. І хоча Ван дер Хойфель й обізвав Анрі заводною іграшкою, кому, як не мені, краще було знати — а останніми днями я дізнався ще більше — про його безжальність, його винахідливість та його нестримну жагу помсти. Анрі хотів, щоб членів «Альянсу», його ляльководів, спіймали, а він би в такий спосіб спекався їх і отримав би можливість жити так, як йому заманеться.

Авто, у якому я їхав, загальмувало, ковзнуло по льоду вперемішку з гравієм і зупинилося під високою кам'яною стіною. Ця стіна огороджувала схожий на фортецю маєток, збудований біля підніжжя пагорба.

Відчинилися й хряснули двері автомобіля, заквакали й затріщали поліцейські рації. Обабіч нас згрупувалися спецназівці в бронежилетах, озброєні автоматами, гранатометами та якимось навороченим причандаллям, назви якого я навіть не знав.

За п'ятдесят ярдів, потойбіч засніженого поля, тріснуло й розбилося скло. То вибили вікно в кутовій кімнаті вілли. Полетіли кулі, і загриміли гранати, вибухаючи в районі нанесення удару.

Під вогнем прикриття десяток спецназівців кинулися на штурм вілли, і я почув тріск і гуркіт — то зірвалися й покотилися вниз купи снігу з крутого схилу за фортецею Вернера. Хтось закричав по-німецьки, знову вибухнула стрілянина, і я уявив, як зараз на ношах винесуть труп Хорста Вернера.

Якщо його вб'ють, то як же ми потім вийдемо на Анрі?

Масивні двері розчинилися. Спецназівці, що притиснулися до стін, націлили на одвірок свої автомати й гвинтівки. І тут я побачив його.

Зі свого кам'яного будинку вийшов Хорст Вернер — утілення зла, особа, яку Ван дер Хойфель схарактеризував як чоловіка з «довгими руками та сталевими кулаками», як того, з ким би він мені не радив зустрічатися. То був широкогрудий тип із козячою борідкою та в окулярах у золотій оправі, вдягнений у синє пальто. Незважаючи на те, що він тримав руки за головою, у ньому вгадувалася військова виправка.

Це був схиблений виродок, який стояв за всім цим страшним бізнесом, головний Підглядач, убивця убивць, Чарівник якоїсь страшної й мерзенної країни Оз, де живуть самі збоченці.

Він був живий — і заарештований.

Розділ 119

Хорста Вернера запхали до броньовика, і позаду нього набилася купа швейцарських копів. Зі слідчими з Інтерполу я сів у другий автомобіль. За годину після захоплення ми прибули до поліційного відділка в Берні, де й почався допит Хорста Вернера.

Я занепокоєно спостерігав за процесом зі спеціальної комірчини з вікном, яке виходило в кімнату допитів.

Поки Вернер чекав на свого адвоката, його обличчя вкрилося рясними краплями поту. Я знав, що в кімнаті навмисне підвищили температуру, що передні ніжки стільця, на якому сидів Вернер, були коротшими за задні і що капітану Фолькеру, який вів допит, наразі не вдалося витягнути із затриманого хоч якусь важливу інформацію.

За моїм стільцем стояв молодий полісмен і перекладав для мене:

— Пан Вернер каже: «Я не знаю Анрі Бенуа. Я нікого не вбивав! Я тільки дивлюся фільми, але не роблю нічого лихого».

Капітан Фолькер вийшов ненадовго з кімнати й повернувся з чимось схожим на CD y руці. Потім він поговорив із Вернером, і перекладач пояснив мені, що цей диск знайшли в DVD-програвачі; у бібліотеці затриманого в спеціальній схованці було знайдено ще кілька дисків. Коли капітан Фолькер вставив диск у програвач, обличчя Вернера напружилося.

Що ж то було за відео? Убивство Джини Працці? Чи якісь досі не відомі вбивства, які скоїв Анрі?

Я повернув стілець так, щоб можна було бачити екран, і глибоко вдихнув.

На екрані з'явилася нахилена голова якогось чоловіка. Мені було видно його від маківки до середини футболки, у яку він був вдягнений. Коли він підняв своє опухле й скривавлене лице, то відвернувся від камери — і від мене.

З того, що я встиг побачити, було видно, що йому — за тридцять і риси його обличчя є звичайними й непоказними.

Допит явно був у розпалі. Я напружено дивився в екран. Поза камерою чийсь голос сказав — нарочито в ніс: «Анннрііі, скажи правду».

Моє серце підскочило. Невже це — він? Невже Анрі спіймали?

Скривавлений полонений відповів своєму допитувачу:

— Я — не Анрі. Мене звуть Антуан Паскаль. Ви не того схопили.

— Це ж неважко сказати, Анрі, — мовив голос за кадром. — Тільки скажи потрібні слова, і ми, можливо, відпустимо тебе.

— Кажу вам, я — не Анрі. Моє посвідчення — у моїй кишені. Принесіть мій гаманець.

Нарешті в кадрі з'явився допитувач. На вигляд йому було двадцять із гаком, він мав темне волосся, татуювання павутиння на шиї, яке тягнулося аж до лівої щоки. Він повернув об'єктив так, що стало видно всю голу, глуху кімнату. То явно було підвальне приміщення, освітлене лише однією лампочкою. Допитуваний був прив'язаний «по-свинячому» до спинки стільця.

Татуйований сказав:

— Гаразд, «Антуане». Ми проглянули твої документи, і ми просто в захваті від твоєї здатності перевтілюватися. Але мені вже набридла ця гра. Скажеш ти чи не скажеш, а я рахую до трьох.

Татуйований чоловік узяв довгий зубчастий ніж і, стукаючи лезом по своєму стегну, почав рахувати. А потім сказав:

— Час скінчився. Здається, ти завжди цього хотів, Анрі. Пізнати отой момент між життям та смертю. Я правильно кажу?

Голос, що я почув від полоненого, видався мені знайомим. Як і вираз блідо-сірих очей. То дійсно був Анрі. Тепер я в цьому не сумнівався.

Раптом на мене накотився страх — я збагнув, що зараз має статися. Мені захотілося гукнути до Анрі, висловити почуття, яке я й сам до пуття не розумів.

Я вже давно був внутрішньо готовий убити його, але до такого способу вбивства я був явно неготовий. Неспроможний. Мені було моторошно дивитися на екран.

Анрі плюнув в об'єктив, і татуйований міцно вхопив його за каштанове волосся. І смикнув так, що шия Анрі вигнулася й напружилася.

— Кажи, що від тебе вимагають! — загорлав він.

А потім чотирма потужними помахами розрізав шию. Фонтаном бризнула кров і заляпала все довкола. Й Анрі. І його вбивцю. Й об'єктив камери.

Я мимоволі позадкував, але не міг відірвати очей від екрана. Мені здалося, що Анрі дивиться з монітора крізь скло прямо мені у вічі. Його очі й досі були розкриті. І раптом він кліпнув. Так-так, він справді кліпнув.

Кат нахилився до об'єктива. З його підборіддя стікали краплі поту й крові. Самовдоволено посміхаючись, він спитав:

— Ну як — усі задоволені?

Розділ 120

У кімнаті для допитів, де панувала тиша, байдужий вираз обличчя Хорста Вернера так і не змінився, але він підняв очі й лагідно посміхнувся, коли розчинилися двері, увійшов чоловік у темному костюмі й поклав руку йому на плече.

Перекладач підтвердив мою здогадку: прибув адвокат Вернера.

Розмова між адвокатом та капітаном Фолькером нагадувала обмін короткими автоматними чергами з наростаючою інтенсивністю, які звелися до одного факту: поліції бракувало доказів, щоб тримати Вернера під вартою.

Шокований, я мовчки спостерігав, як Вернер вийшов із кімнати допитів у супроводі свого адвоката. Вийшов вільною людиною.

Через якусь хвилину капітан Фолькер зайшов до мене в спостережну кімнату й категорично пояснив, що це ще зовсім не кінець. Що отримано ордери на перевірку банківських рахунків та записів телефонних розмов Вернера. Сказав, що на решту членів «Альянсу» в усьому світі буде вчинено тиск. Вони обов'язково розколються, і тому повторний арешт Вернера є лише питанням часу. До того ж цією справою вже займаються Інтерпол та ФБР.

Я виходив із поліційного відділка, заточуючись, та все одно був радий опинитися на свіжому повітрі й денному світлі. Поблизу вже чекав лімузин, щоб відвезти мене до аеропорту. Я попросив водія поквапитися. Він завів двигун і підняв скляну перегородку. Авто рушило, але все одно з помірною швидкістю.

Десь у глибині моєї свідомості Ван дер Хойфель безперервно повторював: «Бійтеся Хорста Вернера». І я боявся. Невдовзі Вернер дізнається про мої роздруківки зізнань Анрі. їх можна було використати в суді як неспростовне звинувачення проти нього та Підглядачів. Тепер замість Анрі свідком став я, і мої свідчення могли спричинитися до винесення звинувачувального вироку Вернеру та решті членів «Альянсу» за вбивство кільканадцятьох осіб за обтяжливих обставин.

Я перенісся подумки через континенти. Ляснувши перегородку, я гукнув водієві:

— Поспішайте, додайте газу!

Я мав дістатися до Аманди — хоч літаком, хоч гелікоптером, хоч в'ючним мулом. Я мав дістатися до неї першим. Ми мали звести навколо нас мури й зачаїтися. Чи надовго — я не знав і не хотів знати.

Я знав лише, що Хорст Вернер здатен із нами зробити, якщо знайде нас.

Добре знав.

А ще мене не покидала думка: «А чи справді Анрі вже мертвий?»

Що то я недавно бачив там, у відділку?

Оте кліпання очима — може, то Анрі підморгнув? Може, той фільм — лише вправний відеомонтаж?

— Швидше, швидше! — знову гукнув я водієві.