Біла фортеця

Розділ 9

Напевне, коли падишах казав: «Ну ж бо, зроби ту неймовірну зброю, від якої завмиратиме серце наших ворогів», — він випробовував Ходжу, а може, йому наснився сон, який навмисне приховано від Ходжі, чи, може, він хотів натякнути матері та пашам, які своїми безкінечними настановами не давали йому спокою, що серед його оточення невігласів є люди, варті уваги, а може, гадав, що, поборовши чуму, Ходжа приголомшить ще одним дивом, а може, на нього і справді вплинули оповіді про «армаґеддон», який ми описали на сторінках книги, а може, падишаха настрахала не катастрофа, а військові поразки та ймовірність скинення з престолу і заміщення братом. Ми заморочилися цими думками, підраховуючи можливий прибуток, який отримували б від селищ, нерухомості, оливкових садів, які падишах мав виділити нам, щоб мати гроші на розроблення зброї.

Врешті падишах заявив, що його дивували наші сумніви, адже впродовж років ми писали ці численні книжки та дарували йому, а коли він повірив — ми завагалися. Збулося! Падишах серйозно зацікавився тим, що вирувало в глибинах нашої свідомості. Ходжа не давав мені спокою: хіба це не перемога, на яку ми так довго чекали?

Так, це була перемога, яку ми розділили між собою, і взялися до справи; я був щасливий, найбільше уболівав за результати, в той час як Ходжа переймався іншим. Наступні шість років, витрачені на проектування та виготовлення зброї, виявилися найскладнішими у нашому житті. Не тому, звісно, що ми працювали з порохом, чи тому, що нас виснажувала заздрість ворогів, атому, що всі з нетерпінням очікували нашої поразки чи тріумфу, ми теж із острахом очікували цього.

Першу зиму пробайдикували, працюючи за столом. Зізнаюся, були схвильовані жагою невтомної та плідної праці над проектом тієї небаченої зброї, що мала знищити наших ворогів, однак мало уявляли, яким буде кінцевий результат. Врешті, вирішили попрацювати з порохом. Звернулися до досвіду, набутого під час влаштування феєрверкового видовища, ми вмощувалися у прохолодній тіні крислатих дерев, у той час як найняті робітники, виготовлюючи за нашими вказівками порох, випробовували його десь подалі. Через гуркіт збігалося ціле юрмисько з усього Стамбула. Галявини, де ми виготовляли гармати з довжелезними дулами, розміщали мішені та намети, заповнювалися роззявами так, ніби очікувалося масштабне народне гуляння. Якось уже наприкінці літа, на велике здивування, до нас завітали його величність падишах.

На його честь ми влаштували справжнє дійство — стогнали небо і земля, потім ми показали бочки, заповнені сумішами пороху, снаряди, гармати, макети форм ще не відлитих стволів, проекти самозапальних ракет. З-поміж усього найбільший інтерес падишах виявив до мене. Спочатку Ходжа намагався тримати мене подалі від нього. Та лишень феєрверкове видовище почалося і він побачив, як я нарівні з Ходжею керую дійством, віддаючи накази та відповідаючи на питання, цікавість його зросла.

Через п'ятнадцять років, коли я вдруге опинився перед його величністю, він дивився на мене як на людину, яку ніби й знав, та не міг упізнати. Мав вигляд людини, яка із заплющеними очима намагається второпати, що за плід смакує. Вустами я торкнувся піл його шат. Падишах не розгнівався, дізнавшись, що впродовж двадцяти років мого перебування тут я так і не навернувся до мусульманської віри. Його поглинали інші думки: «Невже двадцять років? — зірвалося з його вуст. — Дивина, та й годі!» Раптом він торкнувся того крамольного питання: «Це ти вчиш їх усього цього?» Не чекаючи на відповідь, вийшов з нашого вицвілого й засмерділого селітрою намету й попрямував до прекрасного білого коня. Враз він зупинився й повернувся до нас з Ходжею, ми саме пліч-о-пліч вишикувалися перед його величністю. Падишах зиркнув на нас так, ніби побачив одне з неперевершених чудес, яке Всевишній створив, щоб угамувати гординю смертних і ще раз продемонструвати їх нікчемність: нехай це буде довершений юнак-карлик чи неймовірно схожі одне на одного брати-близнюки.

Вночі не зміг зімкнути очей, все думав про нього, падишаха, і, треба сказати, зовсім не так, як Ходжа. Той знай з презирством його критикував, я ж вирішив, що ніколи собі не дозволю прискіпливо, з відвертою неповагою, ставитися до падишаха. Мені сподобалася його незворушність, приємне обличчя та поведінка розбещеного юнака, що звик сміливо виголошувати те, що спадає йому на думку. Мені хотілося бути схожим на нього чи принаймні стати його товаришем.

Ходжа трохи вгомонився, а я у ліжку в очікуванні сну раптом подумав, що падишах не та людина, яку можна обвести круг пальця та дурити, тому мені захотілося розповісти йому все. Але що — все?

Моя особлива увага до падишаха виявилася не однобокою. Якось Ходжа, попри сильне небажання, сказав, що падишах волів бачити й мене, тож цього разу до двору ми пішли вдвох. То був чудовий осінній день, повітря пахло морем та водоростями. Весь ранок ми провели у гаю, всипаному опалим червоним листям, біля штучного озера з лотосами, жовтими квітками латаття, оточеного розлогими чинарами та ергуванами. Падишахові хотілося говорити про жаб, якими кишіло озеро. Ходжа обмежився класичними фразами-відмовками. Падишах ніяк не відреагував на Ходжеву нечемність, що, треба зізнатися, дуже мене здивувало. У полі його зору був лише я. Досить детально довелося розповісти про механізм руху жаб, кровообіг, про те, що уразі обережного вичленування з організму серця, воно ще тривалий час битиметься, про комах, якими жаби живляться. Мені навіть довелося просити калям та аркуш паперу, щоб наочно продемонструвати еволюцію озерних жаб від відкладеної ікринки до зрілої мешканки водоймищ. Падишах захоплено спостерігав, поки я малював очеретяним калямом зі срібного прибору, інкрустованого рубінами, який принесли з двору. Він із задоволенням слухав казки про жаб, які я пам'ятав ще з дитинства, коли мова зайшла про принца, що цілує жабу, його обличчя скривилося від огиди, при цьому він не був схожий на молодого невігласа, яким малював його Ходжа, швидше нагадував юнака, котрий цікавився наукою та мистецтвом. Під кінець нашої незабутньої зустрічі, впродовж якої Ходжа тільки те й робив, що хмурився, падишах, уважно розглядаючи малюнки жаб, які тримав у руках, сказав: «Мав підозру, що саме ти вигадуєш оповідання. Виходить, малюнки теж твої!» Пізніше він запитав про вусатих жаб.

Так почалось моє знайомство з падишахом. Відтак, кожного разу, коли Ходжу кликали до двору, він був змушений брати і мене. Спочатку Ходжа переважно мовчав, розмовляли лише ми з падишахом. Ведучи бесіду про сни, переживання, страхи, минуле й майбутнє з цим кмітливим і надзвичайно витонченим, з дотепними жартами юнаком, я не переставав дивуватися, наскільки він відрізняється від того падишаха, про якого роками товкмачив мені Ходжа. З його логічних питань та ледь помітних хитрощів я збагнув, що, читаючи наші рукописи, він намагався зрозуміти, наскільки Ходжа — це Ходжа, а наскільки — я, і наскільки я — це я, а наскільки — Ходжа. Ходжа, вважаючи таке вишукування дурницею, не виказував особливої цікавості, вся його увага була зосереджена на гарматах та іншій зброї.

Минуло шість місяців з початку нашого проекту над розробленням нової військової техніки, як зовсім несподівано Ходжа дізнався, що начальник артилерії вимагав або звільнити його з посади, або ж вигнати зі Стамбула нас, самозванців і грубих порушників, які під виглядом нововведень втрутилися не у свою справу. Треба сказати, що був час, коли воєначальник намагався будь-що зблизитися з нами, однак відмова Ходжі була категоричною. Минув місяць, і, коли падишах запропонував нам удосконалити інший різновид зброї, Ходжа без зайвих роздумів погодився. Нам вистачило сміливості визнати, що наші «новоспечені» гармати нічим не відрізнялися від тих, які використовувалися й раніше.

Ходжа тішився, що таким чином ми відкрили нову сторінку нашого життя, мене вже нічого не дивувало, бо звик до дошкульних скарг та безпідставних образ оточуючих, новим і неочікуваним для мене стало тісне спілкування із падишахом. Здається, падишах також цінував наше знайомство. Ми з Ходжею чубарилися, як ті два брати, що не поділили кульки, падишах, у свою чергу, як уважний батько, що пильно спостерігав за нашими суперечками та вчинками, зі словами: «Це — тобі, а це — тобі», — розчіпляв нас, намагаючись помирити. Його зауваження здавались цікавими мені: деколи вони звучали по-дитячому наївно чи по-старечому мудро. А часом здавалося, що падишах, потайки від нас, виокремлюючи мою сутність, поєднував її з Ходжевою чи, навпаки, Ходжеву сутність поєднував із моєю; від цих думок я все більше переконувався, що він пізнав нас краще за нас самих.

Наприклад, коли ми тлумачили його сни чи заводили мову про зброю, проект якої ще тільки назрівав у наших головах, падишах несподівано зупиняв нас словами: «Ні, це не твоя думка, а його». Чи казав: «Зараз твій погляд нагадує його, дивися по-своєму!» Мене це приголомшувало, хоча й вистачало духу посміхатися. А він додавав: «Молодець, саме так! Ви ніколи не дивилися у дзеркало разом?» Він запитував, наскільки нам вдається залишатися самими собою, коли ми разом дивимося в дзеркало? А якось попросив принести всі праці, які готували ми для нього; гортаючи сторінки рукописів, він намагався вгадати, хто з нас що написав чи що було змінено, замінено на вимогу одного із нас. Наступного ж разу він запросив комедіанта, який зображав то мене, то Ходжу. Мене це добряче потішило, а Ходжа не тямив себе від гніву.

Комедіант не був анітрохи схожий на нас, він був низькорослий та гладкий, його вбрання здавалося нам дивакуватим, однак, коли він почав говорити, я просто остовпів — його голос був точнісінько, як у Ходжі. Як Ходжа, він нашіптував щось падишаху, ніби ділився святою таємницею; говорив завзято, розважливо, навіть понижував голос, коли мова заходила про подробиці; як Ходжа, він енергійно розмахував руками, щоб ще більше переконати співрозмовника. Різниця лише полягала в тому, що комедіант правив не про зорі чи нову зброю, як Ходжа, а про страви султанської кухні та численні приправи, необхідні для їхнього приготування. Вуста падишаха засяяли усмішкою, комедіант, не зводячи очей з паші, почав перераховувати міста, які розташовані на дорозі з Алеппо до Стамбула. Потім падишах звернувся до комедіанта, щоб той зобразив мене. У його виконанні я був простакуватим дурнем з відвислою від подиву щелепою. А коли комедіант зображав людину, що поєднала нас з Ходжею, я щиро зрадів. Спостерігаючи за його рухами, про себе я швидко визначав: «Ось це — я, а це — Ходжа», власне, комедіант по черзі вказував пальцем на того, кого зображував. Врешті, падишах відзначив майстерність комедіанта і наказав йому йти, а нам велів поміркувати над побаченим.

Що означали ці слова? Ввечері я сказав Ходжі, що падишах виявився набагато кмітливішим за ту людину, яку описував упродовж років, більше того, він сам обрав собі той шлях, на який його наставляв Ходжа. Останній аж кипів від гніву. Однак цього разу я розумів його, як ніколи. Спокійно реагувати на ту нісенітницю, яку молов комедіант, і усвідомлювати, що це чистісінька правда, було нестерпно. Ходжа зауважив, що відтепер і ноги його не буде в падишаха, звичайно, за винятком особливої потреби. І навіть попри довгождану можливість, яка нарешті випала йому, він не збирається терпіти товариство дурнів та їхні ниці жарти. Таким чином замість Ходжі ходити до двору довелося мені, адже я розумів, що падишах мною зацікавився, і мені подобаються його дотепи.

Коли я сказав, що Ходжа захворів, падишах не повірив. «Нехай розпочинає працювати над зброєю», — вирішив він. Таким чином, чотири роки, поки Ходжа розробляв зброю, я ходив до двору, а йому залишалося чекати у світі своїх мрій та думок.

За цей час я зрозумів, що життя може бути не лише довгим очікуванням, а й насолодою. Оточення падишаха, який дуже цінував мене, зважало на мою присутність і запрошувало на різноманітні дійства. Так, гуляння з нагоди одруження доньки візира, чи народження дитини у падишаха, або ж обряду обрізання у його синів, чи відвоювання в угорців фортеці, чи святкування початку навчання наступника престолу увінчувалися урочистостями з нагоди святкування Рамазану[44] і Курбану Байраму.[45] На безкінечних святах я об'їдався жирним м'ясом з пловом, а також зробленими з цукру та фісташкових горішків «левами», «страусами» і «русалками», яких приносили на десерт, і від цього непомірно погладшав. Багато часу я проводив на виступах борців, канатоходців, які танцювали на канаті, натягнутому між двома мінаретами; силачів, котрі зубами згинали підкови; віртуозів з ножами; факірів, які з одягу діставали змій, голубів, мавп; фокусників, які в одну мить кудись дівали філіжанки з наших долонь та монети з кишень; на виставах тіньових маріонеток Карагьоз та Хаджіват, діалоги-лайки яких я просто обожнював. У дні, коли не відбувалися дійства, я йшов до будинків новоспечених друзів, розважався, смакуючи вино та раків, насолоджувався музикою у супроводі чарівних танцівниць, які вдавали манірних газелей, найбільше ж мене веселили танці переодягнених у жінок віртуозів, котрі тонкими голосами співали задушевних чи навіть веселих пісень.

Через таку увагу до моєї персони я міг часто відвідувати резиденції послів; у їх палацах я дивився балет у виконанні привітних юнаків та гарненьких дівчат, слухав музикантів, які приїхали з Венеції, і тішився зі своєї слави, котра стрімко поширювалася, зростала. Європейці, які збиралися навколо мене в посольських резиденціях, запитували про неймовірні пригоди, що їх мені довелося пережити; їм було цікаво, як мені вдалося впоратися з труднощами, здолати перешкоди і вижити, ба й досі знаходити в собі сили терпляче зносити удари долі. Мені було соромно зізнатися, що півжиття я провів у чотирьох стінах над нікому не потрібними книжками, тому вигадував незвичайні історії; це виходило природно, адже у мене вже був досвід з падишахом, який серйозно сприймав мої балачки та вірив кожному слову. Веселило, що ці надумані історії чи перебільшені описи гаремів з великою зацікавленістю слухали не тільки дружини послів з дочками, які перед одруженням зустрічалися із батьком, а й поважні, звісно, лише зовні, посли. Коли помічав легку недовіру, починав уже пошепки з надмірною серйозністю переповідати останні події, так ніби розповідаю самому падишахові державні таємниці, а часом просто вигадував інтригуючі побрехеньки. Мене тішило напускати на себе поважність, коли ці невігласи, які постійно проводили паралелі між мною і Ходжею, уподібнюючи нас, прагнули випитати у мене якомога більше інформації; робив вигляд, що не можу говорити, і багатозначно мовчав. Мені було приємно чути, як вони перешіптуються, стверджуючи, що я причетний до надзвичайно масштабного і дорогого проекту виготовлення зброї.

Коли пізно увечері я повертався додому з розкішних палаців із затуманеною головою та солодкими спогадами про юні тіла красунь, то бачив Ходжу, змученого виснажливою працею, за давнім, уже двадцятирічним столом. Ходжа був по вуха в роботі, такого завзяття я в нього ще ніколи не помічав. Робочий стіл був завалений дивними предметами, аркушами з малюнками та текстом, написаним незграбним почерком. Я не встигав оговтатися, як Ходжа засипав мене питаннями про те, де я був, що робив того дня, однак йому було нецікаво мене слухати; він перебивав мене, вважаючи мої походеньки непристойними й пустими, потім починав говорити про «нас» та про «них», розповідав про свій проект.

Укотре він тлумачив, що все залежить від вмісту нашої голови, на це й спирався його новий проект, він схвильовано говорив про мозок, порівнюючи його з симетрично або хаотично заповненою шафою, я ж не міг зрозуміти, якої форми він хоче надати зброї, а на неї ми покладаємо всі свої надії. Навряд, чи це міг зрозуміти хтось інший, ба мені здається, що й сам Ходжа цього не розумів. Ходжа казав, що одного дня хтось прочитає наші думки та підтвердить їх справедливість. Він говорив, що його осяяла думка, коли ми разом дивилися у дзеркало під час чуми, і тепер він, нарешті, все зрозумів, тому розробить небачену зброю. Ходжа заводився, бо його слова не справляли на мене враження, тоді, геть знервований, він починав дріботіти пальцями на папері, показуючи на чорну пляму дивної, як на мене, форми.

Форма плями, яка кожного разу, коли Ходжа її показував, дещо змінювалася, щось нагадувала, але що — я не міг збагнути. Я дивився на малюнок, відчував у ньому диявольський дотик, та дивувало те, що ніби й розумів, що то є, та не міг пояснити, тому вирішив, що то гра моєї свідомості. Вже чотири роки цей проект маячив перед моїми очима, інформація про нього була розписана на сотнях аркушів; проект розвивався, набуваючи остаточного вигляду, і, реалізовуючи його, ми могли витратити всі гроші, які збирали роками. Цей проект я порівнював з тим, що ми малювали у своїй уяві ще раніше, коли неодноразово ділились одне з одним спогадами, інколи реальними, інколи надуманими, однак я не міг чітко зрозуміти, що то є, тому сподівався, що таємниця зброї відкриється мені сама по собі. Через чотири роки, коли та чорна пляма перетворилася в дивну загрозливу зброю завбільшки з мечеть, про яку заговорив увесь люд Стамбула, намагаючись зрозуміти, що то є, Ходжа сказав, що то нова, неперевершена зброя, я ж губився в догадках, прагнучи виокремити думку про нову зброю зі своїх спогадів та спрогнозувати її блискуче майбутнє.

Приходячи до палацу, я розповідав падишахові про наш винахід; так ніби намагався пригадати сон, який вранці розвіювався з пам'яті; описував колеса, механізми, блоки, порох, про які мені наполегливо розповідав Ходжа. Відтворені слова не були моїми, були вони й позбавлені гарячковості Ходжі, та султан все одно сприймав це серйозно, і мене дивувало, як він, людина, на мій погляд, серйозна, сповнювався надією, коли слухав Ходжеві дифірамби зброї у моєму нечіткому виконанні. Падишах казав, що Ходжа, який залишався вдома, — насправді є мною. Треба сказати, я вже почав звикати до таких ігор розуму, хоча раніше вони неймовірно заплутували мою свідомість. Коли він заявляв, що я — Ходжа, мені здавалося, що краще було навіть не намагатися зрозуміти це, бо далі він стверджував, що всього Ходжу навчив саме я. І сьогоднішній пасивний я — то не я, бо Ходжу замінив я, якого сьогодні вже не відшукати! Краще б ми зараз говорили про розваги, тварин, планування робочих завдань, — пошкодував я. А якось падишах сказав, що всі думають, ніби за цим проектом зброї стою саме я.

Це, зізнаюся, лякало мене найбільше. Вже тривалий час Ходжа не з'являвся на людях, його майже забули, поруч з падишахом у володіннях, палацах, на вулицях бачили лише мене, відповідно заздрість до моїх успіхів зростала з кожним днем. Плітки поширювалися все більше, і не тому, що на створення зброї було виділено прибуток від сіл, сільськогосподарських угідь та будинків, і не тому, що я опинився у близькому оточені падишаха, а тому, що я — гяур, і з цією зброєю устромив носа не в свої справи. Звісно, я не міг цьому протистояти й зносити наклепи, тому й поділився своїми переживаннями з падишахом та Ходжею.

Однак вони не сприйняли мої слова серйозно. Ходжа цілком занурився у свій проект. Я заздрив йому, як старий заздрить жазі молодості. Ходжа й слухати не хотів мене, і я добре розумів його, адже останнім часом він займався безпосередньо виготовленням цього страхітливого монстра, на якого вже витратив шалені гроші, роблячи його з найтовщої сталі. Звісно, цікавило його лише те, що говорять про таку махину в будинках послів: хто вони є, ці посли, чи працюють у них голови і що кажуть про небачену зброю? І найголовніше — чому падишах не відсилає постійних послів у інші держави? Я відчув, що Ходжа жадає отримати посаду посла, йому кортить жити в іншому світі, а не серед, як він каже, дурнів. Звісно, про це він не міг говорити відкрито, навіть будучи у скруті, коли ламалися відлиті деталі, чи він впадав у відчай, вважаючи, що грошей не вистачить, — мовчав, дуже рідко заводив розмову. Якось Ходжа виказав своє бажання співпрацювати з «їхніми» вченими. Можливо, вони б зрозуміли правильність наших ідей. Казав, що мріяв би листуватися, обмінюючися досвідом з ученими Венеції, Флоренції, згадував й інші країни, більш віддалені. Ходжа запитував про кращих світових учених, просив мене дізнатися у послів їхні адреси та про можливість співпраці. Але розваги поглинули мене, і я забув про слова свого двійника, хоча це можна було використати у своїх цілях, адже таке прохання свідчило б про визнання нашої слабкості і недолугості у виготовленні зброї, і тим самим збурило б осоружних заздрісників.

Не слухав пліток наших ворогів і падишах. Не прислухався він і до моїх слів, коли я казав, що вороги зле пліткують у той час, коли Ходжа шукає відважних воїнів, яким стане духу ввійти в цю залізну махину, щоб крутити колеса, попри сморід заліза та іржі, який опікає ніс. Падишах цінував Ходжу, віддавав належне його успіхам і був вдячний мені: адже це я навчив його всього. Він, як і Ходжа, запевняв, що все залежить від вмісту голів людей, а ще він запитував, як і Ходжа свого часу, про мою батьківщину й людей, які мешкають там.

Я безкінечно розповідав йому свої фантазії. Так часто переповідав ці фантазії, що навіть почав сумніватися, чи й справді я переживав це в роки юності, чи, може, це все надумане, що злітало з мого каляму, коли я сідав за стіл писати книгу; я звеселяв його своїми побрехеньками, інколи переказував відомі казки або вигадував нові. Падишаха цікавили подробиці, і я незмінно повторював, наприклад, що на одязі італійців багато ґудзиків, хоча не розумію, чи це я вигадав, чи, може, виловив зі своїх спогадів. Хоча деякі спогади, попри 25 років іншого життя, міцно в'їлись у мозок — це розмови з матір'ю, братами та батьком у садку за сніданком. Однак падишахові було не до тих сентиментальних балачок. І якось він сказав, що насправді долі людей схожі. Дивно, та ці слова насторожили мене, а на обличчі падишаха я помітив відтінок лукавства, якого не зустрічав раніше; кортіло запитати про значення цих слів. Я дивився йому в обличчя і хотів кричати: я — це я! Здавалося, якби я зважився на це, то зміг би поставити крапку на всіх інтригах заздрісників, спробах Ходжі та падишаха ототожнювати мене з іншими й розпочати нове, спокійне життя. Та я перелякано мовчав, боячись зіпсувати свій спокій необережним словом.

Трапилося це весною, Ходжа якраз закінчив роботу над проектом зброї, однак ще не почав випробувань, бо не назбирав людей. Ми здивувалися, коли через деякий час падишах вирушив з ордою на Польщу. Чому він не взяв у похід зброю, яка б умить винищила всіх ворогів, чому не взяв мене, невже він нам не довіряє? Ми погоджувалися з думками всіх тих, хто залишився у Стамбулі, вирішивши, що падишах подався на чергове полювання, а не в похід. Врешті, Ходжа зрадів, що виграв ще рік, а я, щоб не байдикувати, вирішив допомагати йому у випробуваннях зброї.

Ледве впоралися з тим, щоб знайти добровольців для випробувань. Люди боялися навіть наблизитися до грізного, небаченого об'єкта. Ходжа обіцяв високу винагороду, ми розіслали телялів[46] по всьому місту, шукали охочих на судноверфі, на гарматному заводі, шукали і серед безробітних у кав'ярнях, поміж шахраями та злодіями. Однак навіть ті сміливці, котрі, поборовши страх, наважувалися ввійти у грізну махину, не витримували, бо колесо доводилося крутити в нестерпній задусі, і вони втікали. Наприкінці літа, коли нам врешті вдалося завести наш агрегат, усі збереження, які ми відкладали впродовж років, закінчилися. Під супровід переможного скреготу заліза та зацікавлених, несміливих поглядів наш вогненосний агрегат почав свій рух, забряжчав, звів гармати у бік уявної ворожої фортеці й зупинився.

Ми й досі отримували прибуток від селищ та оливкових садів, однак витрати були неймовірні, тому Ходжа прийняв рішення розпустити команду, на вкомплектування якої пішло стільки сил.

Зима збігла в очікуванні. Падишах повернувся з походу, однак зупинився у своєму улюбленому Едірне; здавалося, про нас забули, ми знову залишилися з Ходжею удвох. Вже не було потреби вигадувати дивовижні історії для палацу та пітніти, аби розвеселити двір, від неробства опускалися руки. Я звернувся до художника, який щойно прибув із Венеції, щоб він намалював мій портрет, і почав брати уроки гри на уді.[47] Ходжа час від часу навідувався до Куледебі,[48] щоб пересвідчитися, що зі зброєю все гаразд, і дати настанови вартовим. Були й спроби вдосконалити зброю, та Ходжа швидко збайдужів. В останні дні зими, які ми провели разом, Ходжа майже зовсім не говорив зі мною про зброю, не ділився він і планами на майбутнє. Став байдужим до життя, і, здавалося, не тому, що втратив колишню жагу, а від того, що я не підтримував у ньому інтерес до його винаходу.

Увесь свій час, довгі зимові ночі ми провели в очікуванні, чекали, поки вщухне вітер та скінчиться дощ, коли востаннє пройде продавець бози,[49] чи коли треба буде підкинути дров до печі. Чатували, поки згасне останній вогник по інший бік Золотого Рогу, сподівалися, що ось-ось навіється сон, а його все не було, чекали на вранішній езан.[50] Ми майже не розмовляли у ті ночі, рідко поринали в мрії, кожен жив у своєму світі. Та якось Ходжа буркнув, що я став зовсім іншою людиною. Мені було кепсько, я весь спітнів; хотів було заперечити, запевнити Ходжу, що він помиляється, збирався переконати, що я той самий, як і раніше, неймовірно схожий на нього італієць, запевнити, що Ходжа знову має взятися за мене, бо у нас багато спільного, і ще є про що говорити, однак мій погляд упав на щойно завершений портрет, який сьогодні вранці я забрав із майстерні та повісив на стіні. Так, Ходжа був правий, я змінився: погладшав від витребеньок на прийомах, з'явилося друге підборіддя, м'язи стали кволими, рухи манірними; та найголовніше — змінилося моє обличчя; біля куточків вуст від поцілунків та нектару вина на численних вечорницях причаїлося безсоромство, вії розпухли від частого недосипання, погляд набув спокійного виразу, як у тих пихатих дурнів, розбещених принадами життя. Зізнаюся, це мене лише тішило, я був задоволений зі свого вигляду, тому й змовчав.

Допоки падишах не запросив нас в Едірне разом із нашою новою зброєю, я частенько бачив одне й те ж сновидіння. Мені снилося, ніби ми у Венеції на маскараді, що дуже нагадує стамбульські дійства; я впізнаю матір та наречену, коли вони знімають маски простолюдинок, я зриваю й свою, щоб вони впізнали мене, та вони не можуть збагнути, що я — це я, й показують на когось позаду мене, коли я повертаюся, то бачу, що вони показують на Ходжу, вони прийняли Ходжу за мене! Щодуху я наздоганяю свого двійника, та коли він опускає маску, о Боже, я бачу себе. Прокидаюся з нестерпним відчуттям провини.