Біла фортеця

Розділ 4

Якось наприкінці літа ми почули, що на березі Босфору в Істіньї[20] було знайдено тіло головного астролога Хусейна-ефенді. Коли врешті-решт паша отримав фетву[21] на вбивство, астролог не зміг усидіти спокійно в своєму притулку, про який ніхто не знав, бо прочув, що незабаром паша помре; він почав посилати всюди листівки й тим самим видав себе. Головний астролог мав намір податися до Анатолії, та кати швидко його вистежили й удавили в човні. Ходжа дізнався, що майно астролога було арештовано, тож відразу вдався до дій, йому кортіло заграбастати книжки, зошити і папери Хусейна-ефенді. Всі гроші, які мав на той час, Ходжа витратив на хабарі. Наступного вечора він притягнув додому величезну скриню паперів астролога й за тиждень проковтнув усе до останнього рукопису і по тому довго нарікав, що міг написати в стократ ліпше.

Ходжа взявся писати власні книжки, і я в цьому йому допомагав. Для падишаха він мав намір підготувати два трактати: «Життя звірів» та «Чудернацькі створіння», я розповідав йому про коней, що паслися на лугах нашого просторого саду біля будинку в Емполі,[22] про диких віслюків, ящірок, зайців. І хоч Ходжа завжди дорікав, що в мене обмежена уява, я невпинно провадив про вусатих французьких жаб, які оселилися у лататті на нашому озері, блакитних папуг, котрі говорили з сицилійським акцентом, про білок, які перед паруванням сідали одна проти одної та вилизували одна одній хутро. Підготували ми й великий розділ про життя мурах, над яким працювали довго й наполегливо. Мурахи, до речі, дуже цікавили падишаха, адже хлопець навіть не мав змоги бачити цих комах, бо двір палацу тримався в ідеальній чистоті.

Коли Ходжа брався описувати закономірності мурашиного життя, підпорядкованого прагматичному раціо, розраховував на виховну силу, що не пройде поза увагою молодого падишаха. Виходячи з таких міркувань, опис звичайних чорних мурах здався йому занадто простим, тож він звернувся до рудих мурах, що мешкають в Америці. Це наштовхнуло його на думку написати трагічну і водночас повчальну історію про місцевий люд зміїної країни, яка зветься Америка, про її населення, яке не прагне нічого змінити в своєму житті. Ходжа без кінця торочив мені, що напише книжку про хлопчика-короля, який обожнював тварин та мисливство, але через те, що зневажав науку, був повішений італійцями-кяфірами, однак я переконаний, що книжку такого змісту він ніколи не наважиться написати. Щоб книжка була переконливішою, ми запросили художника, аби він написав мініатюри описуваних нами звірів: крилатих буйволів, двоголових змій, шестиногих биків, однак його ілюстрації нам не сподобалися. «Так, як ти, малювали ще позавчора, — сказав Ходжа, — однак зараз усе по-іншому: тривимірне зображення, все має свою тінь, поглянь-но, навіть звичайнісінька мураха тягне за собою тінь, ніби вона її близнючка».

Від падишаха звісток не було, тому Ходжа вирішив передати написані книжки пашею, хоча потім і пошкодував. Паша казав, що наука про тварин — пусте заняття, що Хусейн-ефенді взявся не за свою справу і почав плести інтриги, через які й постраждав. Він навіть запідозрив Ходжу що той мітить на місце головного астролога, при цьому він не заперечував доцільності розвитку науки, от тільки під наукою він розумів інше: не астрологію, а хоча б інженерію чи, краще, технологію виробництва зброї. А посаду астролога він вважав такою, що приносить суцільні нещастя, адже астрологів, як правило, вбивали, або ж вони самі зникали, коли дізнавалися про сокровенні таємниці двору, ось чому паша не хотів, щоб Ходжа, якого він глибоко поважає та щиро любить, мав цю посаду, окрім того, вакансії вже не було, оскільки на місце претендував дурнуватий та наївний Ситки-ефенді, який прекрасно впорався б зі своїми обов'язками. А наостанок паша додав, що чув про інтерес Ходжі до книжок покійного астролога і зовсім не радить перейматися ними. Ходжа запевнив, що цікавить його винятково наука, і попросив пашу передати падишаху два трактати про тварин. Увечері дома, проклинаючи пашу, Ходжа лише й торочив, що наука для нього понад усе і, щоб займатися нею, він готовий на будь-які випробування. Наступний місяць ми роздумували, яке враження справлять наші кольорові книги на падишаха, Ходжу ж постійно непокоїла думка, чому його й досі не кличуть до палацу. Нарешті, запросили на полювання. Ходжа тримався падишаха, я позаду його чималого почту, — всі ми попрямували до володінь Мірахор, що на річечці Кагитхане. Бостанджи вже все підготував: зігнав зайців, лисиць та нацькував на них хортів, а ми спостерігали. Один русак відокремився від свого стада і плигнув у воду, наші погляди були прикуті до нього, а коли він переплив на протилежний берег, бостанджи хотіли й на нього нагнати псів, та падишах крикнув: «Не чіпати зайця!» Навіть ми, стоячи осторонь, чули цей наказ. Однак на тому березі була інша собака і русак знову спробував плигнути в воду, та не встиг, пес перехопив його. Бостанджи кинулися до пса, вирвали з його щелеп зайця й поклали до ніг падишаха. Хлопець пильно оглянув зайця і, не побачивши пошкоджень, щиро зрадів. Він наказав віднести бідолашну тварину до підніжжя гори і відпустити. Я помітив, як навколо падишаха зібрався натовп, серед якого розгледів і Ходжу та рудоволосого карлика.

Увечері Ходжа розповів, що падишах хотів почути тлумачення історії з русаком. І коли черга нарешті дійшла до Ходжі, він повідомив, що для падишаха ця подія символізує раптову сутичку з ворогами та додав, що все обійдеться. Недруги Ходжі почали заперечувати таке пояснення, у якому падишах ніби уподібнювався зайцеві, однак падишах заспокоїв галас, серед якого лунав голос і нового астролога Ситки-ефенді, й сказав, що прислухається до слів Ходжі. Потім, спостерігаючи, як соколи розтерзали до смерті орла чи як пси розірвали на шматки лиса, який з усіх сил оборонявся, він сказав, що левиця народила двох левенят, самця та самку, і що він у захваті від книги про тварин. А ще він запитував про блакитних крилатих биків, що мешкають у долині Нілу, та рожевих котів. Ходжа святкував тріумф перемоги, однак його не полишало відчуття тривоги і страху.

Набагато пізніше ми дізналися, що в палаці відбувалися заколоти. Кьосем-султан, заручившися підтримкою начальника яничар, хотіла вбити падишаха з матір'ю і на його місце посадити сина, принца Сулеймана. Однак їй не вдалося здійснити свій задум. Кьосем-султан душили, поки в неї з рота та носа не пішла кров і вона не померла. Про останні події Ходжа дізнавався із пліток своїх друзів-телепнів зі школи муваккітхане.

Восени він укотре хотів зайнятися космографією, але зневіра знову обізвалася в душі його тяжким сумом: потрібної обсерваторії не було, а невігласи недооцінювали значення вивчення зірок, і зірки, у свою чергу, не звертали на них уваги. Прийшла зима, повільно стелилися насуплені дні, як несподівано ми дізналися, що пашу знову спровадили в заслання. Власне, підступники-вороги і його нахвалялися знищити, одначе мати падишаха Валіде-султан[23]не погодилась на те, а наказала відібрати майно та зіслати до Ерзінджана.[24] По тому нам нічого не було відомо з його життя, лише з часом ми отримали звістку про його смерть. Відтак Ходжа сказав, що відтепер йому нема кого остерігатися та й поклони бити вже не треба, він провадив, що став незалежним, тому нікому нічого не винен, не знаю, наскільки при цьому він почувався в боргу переді мною за набуті знання. Його не охоплювало сум'яття ні перед малолітнім падишахом, ні перед його матір'ю, він ніби промовляв: або пан, або пропав, та вдома Ходжа поводився, як те несміливе ягня, смирнів, живучи між книжками, і ми планували написати нову працю про рудих американських мурах.

Ту зиму, як, до речі, і всі попередні та й подальші, ми провели вдома, майже не витикаючи носа; життя збігало одноманітно. Холодними ночами ми сиділи на нижньому поверсі, куди через димар, а потім двері вривався пронизливий пойраз, і до ранку розмовляли. Він більше не принижував мене, не дорікав, ба, здавалося, не наважувався цього робити. Я пояснював це тим, що ні падишах, ні його оточення не цікавилися Ходжою, його ігнорували. Час від часу, як часто це траплялося зі мною, він помічав нашу схожість, дивлячись на мене, бачив себе, і мені було цікаво: які думки при цьому снують в його голові? Ми закінчили ще один довгий трактат, присвячений тваринам, але він залишався лежати на столі. Ходжа продовжував працювати, не йшов до палацу, бо паша був ще у засланні, а він не переносив нових радників при дворі, не хотів з ними зустрічатися й терпіти сморід із їхніх пельок. Інколи, якщо набридало цілісінький день бити байдики, я відкривав трактат, гортав його сторінки, розглядаючи намальованих мною ж пурпурових коників та летючих риб, і мені було цікаво, які думки навіюватимуть падишахові ці сторінки, коли книга потрапить до його рук.

Ходжу покликали до двору лише на початку весни. Малолітній падишах дуже зрадів, побачивши його. За словами Ходжі, з вогників в очах султанчика було зрозуміло, що він з нетерпінням чекав їхньої зустрічі і лише через дорослих телепнів, які його оточували, не мав змоги запросити мого двійника до двору раніше. Падишах відразу заговорив про змову Кьосем-султан, наголошуючи, що Ходжа передбачив цю небезпеку, власне, як і те, що падишах не постраждає від заколоту і вийде сухим із води. Тієї кривавої ночі хлопець аніскільки не злякався, бо згадав про зрадника-пса, що хотів загризти русака, та в нього нічого не вийшло. Падишах пишно славив здібності Ходжі й наказав винагородити його добрим наділом землі в гарній місцині. По цьому падишах змінив тему, і Ходжі не лишалось нічого, як залишити султанські покої. Настанок його сповістили, що грамота про земельний наділ буде готова на кінець літа.

Ходжа сподівався отримати гарні гроші, продавши обіцяну землю, і вже почав планувати будівництво невеличкої обсерваторії у себе в садку. Він навіть зробив необхідні розрахунки: розміри заглибин та вартість обсерваторних пристроїв, однак ці справи швидко йому набридли. В цей час йому поталанило придбати у букініста копію рукопису, у якому описувалися результати астрономічних спостережень Такієддіна. Два місяці Ходжа витратив на те, щоб перевірити правильність зазначених у рукописі спостережень, та з люттю облишив цю справу, оскільки не міг визначити, яких помилок припустився Такієддін, використовуючи дешеві, неточні прилади, а які сталися через неуважність поганого писаря, копіювальника рукописів, та найбільше його роздратувало, що один із попередніх власників книжки між тригонометричними таблицями на основі шістдесятирічної системи вписав римовані рядки вірша. Власник книги, звертаючись до методу ебдждет[25] та багатьох подібних, пророкував майбутнє. Так, Ходжа мав стати батьком чотирьох доньок, після чого б у нього народився син, у місті мала б спалахнути чума, яка відділить грішників від праведних, і насамкінець помре сусід Ходжі Бахаттін-ефенді. Спочатку ці пророцтва веселили Ходжу, та поступово почали навіювати смуток. Раптом він став порівнювати людські голови зі скринями чи шафами, в які можна легко зазирнути: відчинив і ознайомився з начинням — думками.

Про землю, яку пообіцяв падишах, не було чути, хоч минуло літо й була вже зима надворі. Наступної весни Ходжі повідомили, що проводиться новий опис земель, тому треба трохи почекати. Тим часом його стали потроху кликати до двору. Ходжа приходив і покірно відповідав на запитання султанчика, як-от: що може означати розколене люстерко та зелена блискавка, яка спалахнула над островом Ясси, або карафа крижано-холодного вишневого соку кольору крові, що ні з того ні з сього впала й розбилася ущент. Запитував падишах і про тварин з нашої нової книги. Ходжа повертався додому і казав, що хлопець перетворюється на юнака, а, як відомо, людина у цьому віці найбільш вразлива до впливів. Тому він, Ходжа, візьметься за його виховання.

Для здійснення своїх задумів він почав писати нову книжку. З моїх розповідей Ходжа чув про загибель ацтеків, я переказував йому спогади Кортеса, пам'ятав він також історію про малолітнього короля, якого посадили на палю, бо той нехтував наукою. Всі ці історії мали багато спільного, адже розповідали про безсоромних негідників, які знущалися з невинних і зброєю чи оманою підкорювали простий люд упродовж довгого часу. Ходжа працював за зачиненими дверима, ховаючи від мене написане. Я здогадувався, що він навмисне дратує мене, чекаючи, поки я, знеможений цікавістю, почну розпитувати. Та туга за батьківщиною, яка навалилася на мене в той час, знесилила мене настільки, що я не міг почувати нічого, окрім ненависті до свого двійника. Я легко міг заглушити ті свої зародки цікавості й виглядав незворушним до наслідків його наполегливої праці, його писанини, яка народжувалася з прочитаних вицвілих книг, придбаних за копійки, та моїх оповідей. Так, я з насолодою спостерігав, як Ходжа поступово, день у день втрачав певність у собі, а згодом і в написаному.

Він піднімався до своєї кімнати, що слугувала йому кабінетом, сідав за стіл, зроблений на моє замовлення, і намагався писати, однак спромагався лише на думки. Я здогадувався, що він не зможе писати, ні, я знав це. Я знав, що йому забракне сміливості писати, не поділившись зі мною своїми міркуваннями, ідеями. Насправді він прагнув вивідати не лише мої думки, які ніби й зневажав, а й міркування всіх тих, хто навчав мене, хто збагатив мене знаннями. Цікаво, якою б була їх реакція? Саме це питання непокоїло його, однак він не наважувався спитати. Скільки я чекав, поки він кине до ніг свою гординю й звернеться до мене. Та він уперто мовчав. Я не знав, чи закінчив Ходжа свою книжку, та через деякий час він знову заладив свою пісню про невігласів. Найперше, чим треба займатися, — це наукою, і він не розумів, чому навколо стільки дурнів, які не можуть цього осягнути! Мені здавалося, що це відчай навіює на нього такі думки, адже двір мовчав і не надходило жодних з очікуваних знаків уваги. Час збігав, падишах дорослішав, та від цього не було користі.

Нарешті, коли головним візиром став Кьопрюлю Мехмед-паша, Ходжа дістав обіцяний наділ землі, з правом вибору місця. Так він отримав можливість користуватися прибутком з двох млинів, які стояли неподалік від Гебзе, та двох недалеких селищ. Ми поїхали до Гезбе, як почався збір урожаю. Пощастило зняти той будинок, у якому раніше доводилося жити, проводячи тут літо. Ходжа, мабуть, забув дні минувшини, забув і про стіл, на який він дивився з неприхованою ненавистю, щойно я приніс його від столяра. Здавалося, що з будинком постаріли й стали нікчемними наші спогади, і вже не було сенсу звертатися до них. Крім того, Ходжа став ще дратівливішим, тож не мав і снаги зупинятися на них. Під час попередніх візитів до своїх селищ він дізнався, який прибуток за минулі роки отримував колишній господар, а провівши деякі математичні операції, заявив, що знайшов простіший та раціональніший спосіб ведення підрахунків прибутку від землі, ніж це робив його попередник Ахмет-паша.

Однак його чергові дослідження мало втішали, він розумів, що користі з них ніякої. У роздумах Ходжа проводив увесь свій час, до пізньої години засиджувався в садку, не відриваючи очей від зоряного неба, і в ньому з новою силою запалала пристрасть до астрономії. Цього разу я теж заохочував його, сподіваючись, що він досягне успіхів у своїх дослідженнях, одначе він не мав наміру вдосконалювати знання, здійснюючи спостереження. Ходжа зібрав у своєму будинку найкмітливіших хлопців села, через знайомих запросив перспективних та розумних юнаків з Гезбе, а мене відправив до Стамбула, щоб я привіз модель всесвіту. Він полагодив її: змастив частини, почистив дзвоники й поставив у садку, а одного вечора, окрилений надією та ентузіазмом, які черпав невідомо звідки, прочитав лекцію про будову всесвіту, точнісінько так, як робив це декілька років тому у присутності паші, а потім султанчика. Однак його інтерес до астрономії щез, коли слухачі розійшлися, не відчуваючи потреби запитати бодай щось після прослуханої лекції, щезла й остання надія, коли на ранок біля дверей свого дому ми знайшли обшіптане молитвами овече серце, з якого юшилась ще тепла кров.

Чергова поразка не підірвала його духу, Ходжа сказав, що, звісно, тутешнім молодикам не зрозуміти ідеї обертання Землі та зірок, мало того, зараз, у такому юному віці, ще не час їм пізнати науку, це заняття для тих, хто ввійшов у вік зрілості, а ми тут марнуємо час чи, можливо, втрачаємо шанс заради кількох курушів, які перепадуть нам після збору врожаю. Тож ми впорядкували свої справи, призначили за головного юнака, який здавався нам найрозумнішим, і швидко повернулися до Стамбула.

Наступні три роки виявилися найважчими у нашому житті. Кожний новий день, місяць, кожен сезон здавався маруднішим за попередній, це пригнічувало й дратувало. З відчаєм ми зустрічали черговий день, що приносив лише тугу й викликав неспокій. Як і раніше, Ходжу інколи кликали до двору, зверталися за тлумаченням якоїсь незначної події, по четвергах він, як завжди, зустрічався зі своїми колегами, значно рідше бачився зі своїми учнями і знову їх лупцював, лаявся, відмовляючи, хоча вже й не так категорично, свахам, які не втрачали надії одружити його; був змушений слухати музику, яку вже, як сам зізнавався, не терпів, щоб проводити час із жінками. Його знову охоплювала ненависть, коли він говорив про невігласів, і знову він зачинявся у кімнаті, гнівно гортаючи сторінки книжок, які давно набридли, а потім годинами про щось думав, втупивши погляд у стелю.

Ходжа ще більше хвилювався, коли дізнавався від своїх колег з муваккітхане про успіхи Кьопрюлю Мехмед-паші. Розповідаючи мені про перемоги флоту над венеціанцями, про відвоювання островів Бозджа та Лемнос чи придушення повстання Абаза Хасан-паші, він зауважував, що це їхні останні перемоги, які можна порівняти з потугами пришелепуватого каліки, що марно намагається видряпатися із трясовини. Ходжа ніби передчував, що на нас чатує лихо, яке прийде на зміну монотонним будням. До того ж, у Ходжі не вистачало наполегливості й віри, щоб мати справу з тим, що він називав наукою: він не мав терпіння займатися чимось новим упродовж тижня, тому швидко згадував про невігласів і забував про все на світі. Чи варто було гризти себе зсередини думками про них? Заради чого цей гнів? Може, тому, що зовсім недавно йому вдалося вирізнитися з числа цих телепнів, а тепер Ходжі бракувало духу зібрати всю волю в кулак, щоб наполегливо займатися наукою?

Просвітлення, без сумніву, зродилося з душевної смути. Неспроможність Ходжі зануритися в жодну з тем породжувала відчай. Як глупуваті егоїстичні діти, які через свою обмеженість не можуть зарадити собі, він довго никав кімнатами будинку, піднімався чи спускався поверхами оселі, бездумно дивився у вікно. Я знав, що коли Ходжа зазирав до мене під час своїх нервово-напружених митарств кімнатами з дерев'яною підлогою, яка приглушено стогнала від його кроків, він сподівався на розраду, хотів чути слова підтримки чи розради. Я ж підступно мовчав, мої вуста не проронили жодного слова, на яке він так чекав, а що йому було до моєї ненависті, від якої я весь зеленів? Я мовчав і тоді, коли він, приборкавши свою гординю, кидав мені декілька слів, сподіваючись почути відповідь, коли чув новини з палацу, що можна було розцінити як гарні, чи дізнавався про нові ідеї, я або ігнорував його, або ж насмішкувато вказував на його хиби. Неабияк тішився, коли бачив, як він страждає, виснажений розчаруваннями та усвідомленням краху надій.

І зовсім несподівано, можливо, від того, що тривалий час він залишався наодинці з собою чи, може, від того, що його розпорошена увага, яка туманила розум, не залишала можливості зупинитися на чомусь конкретному, Ходжа у цій безглуздій порожнечі знайшов думку, яка полонила його душу. Цього разу я зголосився відповісти, мені хотілося додати Ходжі сміливості, розворушити його, адже те, про що почав він замислюватись, упродовж років не давало й мені спокою. Вечоріло, коли він, зазираючи до моєї кімнати, по-буденному, без зайвих слів спитав: «Чому я — це я?» Я відразу відповів, аби додати йому духу.

Сказав, що не знаю, чому він — це він, і додав, що там, у Європі, це питання є надзвичайно актуальним. Провадячи так, я добре усвідомлював, що похапцем не наведу йому жодних доказів чи прикладів, лише інтуїтивно я відчував, що саме він жадає почути, підсвідомо знав, що ця гра йому сподобається. Він остовпів. Це приголомшило Ходжу й надзвичайно зацікавило, з його погляду я зрозумів, що він чекає на продовження, а коли я закінчив, попросив повторити сказане: невже й справді вони переймалися цим питанням? Збагнувши, що я змірюю його схвальним поглядом, привітно посміхаючись, Ходжа розхвилювався і почав виправдовуватися, що запитує про це не тому, що вони теж цікавились, ба він навіть не знав, що вони теж цікавились, він сам прийшов до цього, і, взагалі, йому байдуже до того. «То якийсь голос ніби пісню співає, навіває мені різні думки», — сказав він трохи згодом із загадковим виразом обличчя. Той співун у його вухах нагадував йому покійного батька: тому, виявляється, перед смертю теж являвся такий співун, лише пісні були в нього інші. «А мій, — каже Ходжа, намагаючись приховати зніяковіння, — товкмачить одне й те ж: Я — це я, я — це я, ох!»

Я ледве не пирскнув сміхом, але стримався. Якби це був жарт, Ходжа б теж зайшовся реготом, але він не сміявся, хоча й розумів, що вигляд у нього кумедний. Щоб врятувати ситуацію, я мусив підтримати Ходжу, натякнути, що розумію і комічність вигляду, й глибину його помислів, адже мені кортіло продовження. Мовив, що варто прислухатися до слів, які звучать у нього у вухах, адже виконавець цієї пісні не хто інший, як він сам. Та мої слова здались йому глузуванням, і він вибухнув гнівом. Він репетував, що й сам це знає, лише дивно йому, чому саме ці слова постійно виринають у його свідомості.

Я не став чіплятися, тому не відповів, хоча й знав не тільки з власного досвіду, а й з прикладу своїх братів, що почуття нудьги у дітей-егоїстів породжує або плідні наслідки, або ж закінчується нічим. Я сказав, що варто думати не про причини навіювання саме цих слів, а про їх суть. На хвилину у мене промайнула думка, що Ходжа з'їхав з глузду від тієї порожнечі, в якій опинився, та я розрадив себе тим, що буде цікаво спостерігати за його поведінкою, мало того, приємно, і я теж врятуюсь від безпробудної нудьги. А ще я втішав себе, що цього разу розмах думок Ходжі може мене здивувати своєю глибиною, і час промайне швидко й цікаво. «Що ж мені тепер робити?» — нарешті безпорадно запитав він. Я відповів, що треба думати, чому я — це я, та говорив це без зайвої дидактики, адже з дилемою міг справитися винятково він сам. «І що мені робити? — з іронією вів далі, — стовбичити перед дзеркалом?» Напруження не сходило з його лиця. Я замовк, даючи йому змогу подумати. Та Ходжа не вгаваючи торочив: «Для чого дивитися в дзеркало?» Тут вже увірвався й мені терпець, хоч я розумів, що Ходжа самостійно не впорається. Мені хотілося випалити йому, що без мене він нічого не спроможний зробити, та не вистачило духу; врешті я в'яло порадив йому дивитися в дзеркало. Насправді, я його не боявся і завжди говорив, що думав, та цього разу в мене забракло сил терпіти його недоумкуватість. Він позеленів від злості, грюкнув дверима, гаркнувши на мене, що я дурень.

Коли через три дні я знову повернувся до цієї теми, то помітив, що йому хочеться говорити про «тих інших», тому я продовжив свою гру, мало того, сама вже розмова породжувала надію на цікаві наслідки. Я порадив Ходжі дивитись у дзеркало частіше, ніж він це робить, взагалі частіше, ніж це заведено тут, у його країні. Розповів, що у нас навіть будинки простих людей прикрашені дзеркалами в красивих рамах, що вже казати про палаци королів, принцес та іншої знаті, однак дзеркало не лише атрибут декору, воно слугує й мешканцям, які піклуються про зовнішність та думають про себе. «Невже?» — запитав Ходжа з наївністю, яка мене здивувала. Я був переконаний, що він повірив моїм оповідкам, та раптом він розреготався: «Невже вони з ранку до ночі лише те й роблять, що видивляються в дзеркало?» Вперше він глузував з того, що я розповідав про свій край. Я розлютився, мені хотілося зачепити його за живе, тому я випалив не думаючи, що людина сама має вирішити, ким вона є, та в нього, Ходжі, кишка тонка. Я досягнув своєї мети, гіркотою образи наповнилося його обличчя, і я був на сьомому небі від щастя.

Однак таке задоволення обійшлося мені дорого. Правда, не цього разу, а трапилось це за кілька днів по тому, він не погрожував убити мене чи отруїти, ні, він пішов далі, наполягаючи, щоб я проявив ту сміливість, якої нібито так бракувало йому. Звісно, я намагався все звести на жарт, буцімто дивитися у дзеркало й думати про себе — це дурниці, я мав намір знову його розізлити, тому й підібрав відповідний тон, однак він не піддався, а почав погрожувати мені, сказавши, що залишить мене без їжі та зачинить у кімнаті. Так, я мав на папері проявити всю свою відвагу і написати, ким я є; а він збагне, як це робиться, побачить, наскільки я сміливий.