Біла фортеця

Розділ 11

Наближаюся до кінця своєї книжки. І, ймовірно, дехто з моїх розумних читачів, вважаючи, що історія вичерпала себе, уже давно закинув її. Був час, коли і я так вважав, написав і жбурнув у куток ці сторінки, щоб більше ніколи не повертатися до них. Тоді я прагнув писати оповідки не на замовлення падишаха, а для власної втіхи, хотів писати про любовні інтриги, які траплялися в далеких країнах, куди я мандрував як купець, безмежних пустелях чи холодних лісах, цю ж історію бажав викреслити з пам'яті. Власне, я й міг забути цей прикрий досвід, однак плітки та постійні балачки ускладнювали ситуацію, ба два тижні тому завітав один молодик з проханням не полишати книжки. Отож, я зважився завершити її, так як і планував, вона стала сенсом мого життя.

Щоб закінчити книжку, я сів за стіл, мені уявлявся човен з вітрилами, що з Дженетхісари тримав курс на Стамбул, дітлахи, які бавилися у саду поміж дерев оливи, запилений шлях, що вів до Гебзе. Взимку цей засніжений шлях був безлюдний, та навесні й улітку його наповнювали каравани, що мандрували до Анатолії, Багдада, Дамаска. Найчастіше ж ним, скрегочучи, проїжджали розбиті вози, інколи у вікні вимальовувався образ вершника, наближення якого я схвильовано очікував, однак він швидко проїздив геть. Я знав, що марно чекаю — ніхто до мене не зайде ні зараз, ні колись у майбутньому. Та я не скаржуся на самотність і не засмучуюся. Я навідкладав чимало грошей, поки працював головним астрологом, одружився, маю четверо діточок. Покинув свою роботу, пророкуючи, виходячи з набутої професійної інтуїції, що на країну випаде чимало горя. Я вчасно накивав п'ятами сюди, в Гебзе, ще задовго до того, як падишах з ордою рушив на Відень, до того, як негідники з його оточення, засліплені поразкою, відрубали голову астрологу, що посів це місце відразу після мене, до того, як скинули з трону падишаха, який обожнював тварин. Відійшовши від справ, я збудував собі цей маєток та оселився в ньому з дружиною, дітьми й кількома прислужниками. Одружився я ще за часів свого астрологування із зовсім юною дівчиною, яка цілком присвятила себе домашнім справам і клопотам про мене. Дружина не дорікала мені, отож я, сімдесятирічний дідуган, зачинявся у кімнаті зі своїми книжками, щоб мріяти, виливаючи все на папір. Я часто згадую, чимало думаю про Нього.

Проте перші роки я гнав від себе ці думки. Декілька разів падишах заводив мову про Нього, та, збагнувши, що це мені неприємно, переходив до іншої теми. Мені здавалося, що від цього султан тільки радів, однак час від часу цікавість давалася взнаки. Та я не збагнув, що саме цікавило падишаха. Спочатку він повторював, що не варто соромитися того, що левову частку знань та досвіду я отримав від нього. Як виявилося, падишах з самого початку зрозумів, що всі упорядковані книги, календарі, віщування, якими ми задобрювали його, були написані ним, а коли я зачинився у кімнаті з кресленнями проекту зброї, падишах зізнався йому, буцімто і сумнівів у нього не було, що це він сказав мені, адже завжди ділився зі мною всім, як і я з ним. Я відчув, що ми з падишахом обоє лукавили, хоча, зізнаюсь, після розмови падишах ще більше довірився мені. З усього було видно, що падишах розумніший за мене і все йому достеменно відомо, проте він грає, щоб маніпулювати мною. Мою приязнь до султана я пояснюю вдячністю за порятунок від оскаженілих військових, які зазнали поразки на болоті біля фортеці. Адже коли вони дізналися про втечу гяура, почали вимагати моєї страти. А як мені свербів язик розповісти падишахові всю правду, я чекав, що він поцікавиться, та марно. Як я сумував за ним…

Мало не з'їхав з глузду, поки самотньо жив у будинку, де стільки років ми провели разом. Гроші в мене водилися, і вже тоді я призвичаївся навідуватися на базар полонених. Я витратив кілька місяців, допоки надибав на те, що шукав. Нарешті знайшов одного, який мало був схожий, як на мене, так і на нього. Коли ввечері я попросив його розповісти все, що він знав, описати країну, в якій він живе, його минуле, зізнатись у недоліках й огріхах, а після цього ще й підвів до дзеркала, він сахнувся мене. То була жахлива ніч. Мені стало шкода його, я навіть зібрався звільнити невільника, та стало жаль грошей, тому на ранок я знову пішов на базар і продав бідолаху. Потому вирішив одружитися, тож сповістив про свій намір усіх у кварталі, де жив. Сусіди зраділи, сподіваючись, що після одруження я заспокоюсь, стану, як усі, а в махаллє прийде спокій. Я, зізнаюся, теж зрадів, що стану схожим на всіх, планував жити у щасті довго, пишучи оповідки для падишаха. Вибирав я дружину прискіпливо. Й недаремно, адже по тому вечорами вона звеселяла мене майстерною грою на уді.

З часом, коли знову поповзли лихі чутки, спершу вирішив, що то чергова інтрига падишаха: він обожнював дивитись на мої страждання. Навіть не звертав увагу на султанові репліки: «Чи знаємо ми себе? Людина має достеменно знати, хто вона є», — вважаючи, що до цього падишаха надоумив якийсь розумник з його нового оточення, котре захоплювалося грецькою філософією. Він попросив написати мене кілька аркушів про це, я відповів йому трактатом про життя газелей та горобців, що розмірено жили, не задумуючися, хто і що вони є. Коли я довідався, що падишах уважно й зацікавлено прочитав мою книжку, від серця трохи відлягло. Але чуток від цього не стало менше, говорили, буцімто я тримаю падишаха за дурня і зовсім не схожий на того, місце якого посів. Казали, що він був худішим за мене. Переконували, що я нахабно брехав, стверджуючи, що знаю менше за нього. І виявляється, саме я, а не він тікав, накликавши прокляття своєю зброєю і розкривши ворогові військові таємниці, цим і спровокував поразку, і ще ціла купа різних дурниць. Мені здалося, що такі чутки плете сам падишах. А щоб уберегти себе від них, я перестав ходити на гулянки, уникав людей, помітно схуд, а, дякуючи прискіпливим допитам, вивідав, про що говорили тієї фатальної ночі. Дружина одне за одним народжувала дітей, заробіток у мене був великий, хотілося одного — забути його, чутки, минуле й робити свої справи.

Терпів сім років. І якби не розхитана нервова система та не передчуття неминучої чистки оточення, мабуть, і далі б терпів, йшов до кінця, адже, проходячи повз двері, відчинені падишахом, я ніби торкався свого колишнього образу, який прагнув забути. Спочатку на запитання про людську сутність я переконливо відповідав, що це не важливо, адже головне — вчинки людини. Швидше за все, падишах увійшов у мою свідомість цією стежкою! Він попросив мене розповісти про Італію — країну, куди Ходжа утік, а коли я відрізав, що нічого не знаю, падишах не на жарт розійшовся. Адже Ходжа казав падишахові, що все мені розповідає, і не варто так перейматися, можна просто згадати його перекази. Я знову описав падишахові його дитинство, поділився приємними спогадами, які частково використав у цій книжці. Я спокійно розповідав, а падишах уважно слухав як цікавого оповідача, та з часом почав сприймати мене як його. Запитував про те, що могло бути відоме лише йому, і вимагав негайно відповідати на запитання: наприклад, цікавився, після чого його сестра почала заїкатися, чому не був прийнятий до Падуанського університету, в якого кольору одяг убрався старший брат, коли вперше пішли дивитися феєрверк у Венеції? Ми з падишахом каталися на човні, гуляли біля басейну з лататтям та жабами чи вздовж срібних кліток з нахабними мавпами, чи в саду, де нас захоплювали спогади, адже колись ми гуляли там утрьох. Тоді падишах, який тішився з мінливої гри квіток та історій, що засіли в нашій пам'яті, ставав відвертішим, згадував його як доброго товариша і відкрився мені. «То добре, — казав падишах, — що він утік, бо попри його цікаві розваги, я мав намір стратити його через занадто велику зверхність». А ще через деякий час султан своїми більш м'якими, аніж гнівними, одкровеннями налякав мене, не збагну, про кого з нас йшла мова. Казав, що бували дні, коли хотів убити його через те, що він не пізнав самого себе, а тої фатальної ночі мало не піднявся кликати катів! А ще додав, що я, виявляється, зовсім не гордовитий; не вважаю себе найрозумнішим та найкмітливішим у світі, що не прагнув тлумачити жахи чуми заради своєї вигоди; не зводив людей розповідями про малолітнього короля, якого посадили на палю, не мав нікого, кому б, повернувшися додому, міг переказати сновидіння падишаха, твердив мені, що я не такий, як він, не огортаю свідомість оточуючих дилемою «ми — вони»! А багато років тому, коли ми на березі Золотого Рогу організували феєрверкове видовище, на ньому був і восьмирічний падишах; його на чорному небосхилі переміг мій диявол, потім приєднався до нього, і вони разом полинули у країну, де сподіваються мати спокій. А якось під час тих частих прогулянок до саду він запитав: «Невже треба бути падишахом, щоб зрозуміти, що люди, які живуть у різних куточках світу з різними кліматичними умовами, можуть бути схожими одне на одного?!» Мене заціпило, а він знову і знову закидав запитаннями, ніби хотів вивідати істину, і нарешті вигукнув: «Найкращим доказом схожості є можливість помінятися місцями!» Здавалося, всьому настав кінець.

Власне, я не збирався відійти від справ, бо сподівався, що падишахові, як і мені, вдасться забути його, хотів заробити ще грошей, мене все влаштовувало, бо звик до страху невизначеності. Однак трапилося неминуче. Якось, полюючи на зайця у лісі, ми заблукали, і падишах ні з того ні з сього напав на мене. На очах усіх (а в почті, як завжди, були і підлі інтригани) намагався залізти мені в душу. Мені здалося, що він прагне позбавити мене нажитого добра і розігнати нас усіх під три чорти. Мені було моторошно. А коли падишах нагадав мені про мережану скатертину, яка вкривала стіл, за котрим він снідав у дитинстві; про те, як йому мало не знесли голову, прагнучи навернути до ісламу, коли падишах благав написати книгу і розповісти про вигляд з його вікна, з умовою, що розповідатиму від себе, — я вирішив тікати.

Щоб його забути, ми переїхали у новий будинок у Гебзе. Боявся, що приїдуть аскери падишаха і заберуть мене, однак ніхто не приїздив, не цікавився моїми справами та прибутками, і з часом я заспокоївся: або про мене забули, або просто таємно пильнували. Намагався не перейматися і зайнявся своїми справами — збудував будинок, розбив за ним садок, як того хотілося, й занурився у писанину, однак не заради грошей, а для насолоди, як колишній астролог, вислуховував приїжджих, даючи поради, і знову не заради грошей — мене це розважало. Лише зараз я по-справжньому пізнав країну, в якій жив замолоду: перед пророцтвами майбутнього інвалідам; пригніченим горем від утрати сина чи брата; невиліковно хворим; батькам дочок, які засиділися у дівках; малорослим, які прагнули стати вищими; морякам; безнадійно закоханим; я просив їх спочатку розповісти про своє життя. А вечорами я занотовував почуте для своїх ще не написаних книжок.

У ті роки я познайомився з одним літнім чоловіком, разом з яким до моєї кімнати увійшла туга. Він був десь на десять-п'ятнадцять років старшим за мене. Його звали Евлія, а вираз обличчя промовисто свідчив, що результатом його мук стала самотність, однак я помилився. Усе життя він мандрував світом і підготував десятитомну працю спогадів, а перед смертю йому кортіло відвідати дорогі його серцю місця — священні Мекку та Медіну, і написати про них. Його мучила прикрість — це прогалина у його книжках, яка ятрить йому душу, а так хотілося б розповісти про італійські мости та фонтани, про красу яких він багато чув. До мене ж він звернувся за інформацією, бо начувся про мене як про великого знавця: не міг би я йому прислужитися? Я запевнив його, що моя нога ніколи не ступала на італійську землю. Він відповів, як і всі інші, до речі, що про це знає, однак завдяки своєму служникові-іноземцю я знав про Італію багато, бо мій двійник розповідав чимало цікавого. А ще старий додав, що в подяку він теж розповість мені дещо цікаве, адже що може бути прекраснішим за розповідь. З кишені Евлія дістав схематичну мапу Італії, і я вирішив розповісти.

Пухкенькою, як у дитини, рукою він відмічав місто на мапі, читав його по складах і уважно занотовував мої оповідки. Просив розказати незвичайну історію про кожне місто. Так, уперше в житті я здійснив таку мандрівку і впродовж тринадцяти днів пройшов усю країну з півночі на південь, відвідавши тринадцять міст. На ранок чотирнадцятого дня я сів на корабель, який з сицилійського порту прямував до Стамбула. Старий був захоплений моїми оповідками і, вдячний, вирішив поділитися своїми. Він розповів про канатоходців, що розтанули в небі Акки, про жінку з Коньї, яка народила слона, про буйволів з блакитними крилами з берегів Нілу, рожевих котів, розплився у посмішці, щоб показати свої білі зуби, які йому зробили у Відні, розповів про говорючу штольню на Азовському морі, про червоних мурашок Америки. Не розумію чому, але те, що він розповідав, навіювало смуток, доводило до плачу. Червоний багрянець сонця залив кімнату, коли Евлія запитав, чи не хочу я поділитися чимось особливим. Я ж запропонував старому залишитися переночувати, щоб мати досить часу повідати йому неймовірну пригоду про двох чоловіків, які помінялися місцями.

Ми дочекалися тиші пізньої ночі, коли всі поснули, і повернулися до кімнати. Так, я вирішив розповісти історію, яку ви зараз дочитуєте. Те, що я розповідав, не було вимислом, здавалося, хтось послідовно нашіптував мені слова і фрази, які доречно нанизувалися одна на одну: «Ми пливли з Венеції у Неаполь, коли турецькі галери заступили нам шлях…»

Я закінчив далеко за північ, і запанувала глибока тиша. Відчував, що мій гість, як і я, думав про нього. І, безперечно, у думках Евлії мав сформуватися зовсім інший, відмінний від мого, образ двійника, адже його враження переплелося з власними думками. Я ж розмірковував про своє життя, про Ходжу, захоплено тішився зі своєї розповіді, пишався всім, що пережив і про що мріяв. Кімнату, в якій ми сиділи, заповнили спогади про те, ким я і мій гість прагнули бути і ким стали. Раптом я збагнув, що ніколи не зможу забути Ходжу, і від цього буду страждати все подальше життя, знав, що не зможу залишитися на самоті, бо з моїми балачками ступила в кімнату набридлива тінь його, привида, який викликав тривогу, змішану з цікавістю. Під ранок гість мене збентежив, заявляючи, що моя розповідь сподобалась, а потім додав, що дещо викликало сумніви. Я уважно став слухати його, щоб позбутися тривожних спогадів і негайно розпочати нове життя.

Евлія стверджував, що ми маємо відшукати у цьому оповіданні дивні, неймовірні, на наш погляд, речі, і, можливо, саме вони допоможуть нам подолати прикру нудоту цього світу. А оскільки ще з юних років він зрозумів, що все незворотньо повторюється, ідея зачинитися у чотирьох стінах не спадала йому на думку. Все життя він мандрував, відшукуючи на нескінченних дорогах живі історії. Найдивовижнішим є те, що шукати ми маємо у світі, а не в собі! Внутрішній пошук, прискіпливі роздуми про себе зроблять нас нещасними. Моя ж розповідь саме про це: герої не хочуть бути самими собою, вони прагнуть стати іншими. Раптом Евлія почав: «Припустімо, що твоя історія правдива. То невже я маю повірити, що ці двоє, обмінявшися життями, заживуть щасливіше?» Я ж — ні пари з уст. Тишу урвав Челебі, пригадавши випадок з моєї розповіді, він зауважив, що нам не варто перейматися сподіваннями, як те робив той іспанський раб з відірваною головою. «Коли, — провадив Евлія, — ми вигадуємо подібні оповідання, вишукуючи в собі дивакуватість, то перетворюємося на інших, нехай убереже нас і читачів від цього Аллах! Йому навіть думати прикро про страшний світ, у якому всі прагнуть стати кимось, не те що читати чи слухати такі історії». А я прагнув і шукав цього! Щойно старий зі своїм почтом покинув на світанні мою оселю, тримаючи шлях на Мекку, я сів за стіл, щоб закінчити свою книжку. Щоб точніше зобразити жителів того прийдешнього страшного світу, я з найменшими подробицями написав про себе і Ходжу, якого ніколи не відділяв від себе. Однак сьогодні, перечитуючи книжку, яку закинув шістнадцять років тому, зрозумів, що був занадто обережним і дещо опускав. Отже, наперед вибачуся перед читачем, якому не до вподоби, коли люди ведуть мову про себе, та допишу ще одну завершальну сторінку.

Я любив його, обожнював, як свій дивний, тендітний образ, який являвся мені уві сні, коли я задихався від гніву, вини та журби, відчував сором, як перед диким звіром, що висох з печалі; закохувався в нього, бо бачив себе, тому й відчував відразу, оповиту радістю. А можливо, я просто звик до нього, як звикаєш до всього, що постійно оточує тебе, чи до його думок, які, не маючи джерела іншого живлення, поверталися знову до мене, згасаючи у моїй свідомості, звик до його вологого запаху тіла, посіченого волосся, бридких вуст, жовтих пальців, що тримали перо. Я написав книгу і закинув її, мав сподівання, що забуду про нього, викреслю зі свого життя. Не звертав увагу на плітки, які вигадували кляті інтригани, щоб використати нашу славу. Казали, що він розробляв зброю у Каїрі на замовлення паші. Перебував у Відні, коли наше військо окупувало місто, і консультував наших ворогів, як здобули перемогу. Бачили його й в Едірне переодягненим волоцюгою, він затіяв бійку з ремісниками, під час якої зарізав ткача ковдр, а потім зник у натовпі. А в містечку далекої Анатолії став імамом в одній з квартальних мечетей, а ще пізніше збудував муваккітхане. Найцікавіше, донощики присягалися у правдивості своїх слів. Він почав збирати гроші для годинника-вежі. Він писав книги про Іспанію, куди переїхав відразу після чуми, і там неймовірно розбагатів. Ходили чутки, що саме він підготував заколот проти нашого нещасного падишаха. Наслухавшися соромітницьких зізнань селян із християнських поселень, почав писати свої маячні книги, для цього він мав і духовний сан. Він вештається Анатолією, закликає люд скинути падишаха, ще й мене викликає до себе! Я ж, щоб забути його впродовж цих шістнадцяти років, віддався писанині, тішився з вигаданого мною страшного майбутнього з дивакуватими людьми. Доходили до моїх вух й інші чутки, звісно, я не сприймав їх серйозно. Не знаю, чи трапляється це з іншими, та коли ми перетворили нашу оселю з чотирьох стін на берегах Золотого Рогу на в'язницю одне для одного, у тузі очікували запрошення одного з нас до двору, інколи змучені злістю чи збуджені сміхом, писали черговий трактат для падишаха, всю нашу увагу захоплювала якась дрібничка: намоклий пес, на якого ми наштовхнулися ранком; випадково виявлена гармонія кольорів; непомітна геометрія обрисів білизни, яка розвівалася на мотузці між двома деревами; гра слів, котра вказувала на симетричність життя! Як я сумую за цим! Власне, тому я знову звернувся до своєї книжки про мого двійника-тінь, не відаючи, чи потрапить вона через роки після його смерті комусь в руки для того, щоб він, читаючи, розмірковував не про нас, а про себе. Хоча здається мені, що читати її ніхто не буде. Я прагнув, може, й не зовсім чітко, завуалювати його ім'я: аби знову уявити ночі чуми, дитинство в Едірне, прекрасні миттєвості, які я провів у парках падишаха, жах, який я, здавалося, спиною відчував при першій зустрічі з ним, ще безбородим. Добре відомо, щоб відчути втрачену радість існування, треба поринути в спогади. Ось чому я занурився у свою книжку.

Маю бажання закінчити книжку розповіддю про день, коли, власне, й прийняв це рішення. За два тижні, коли я сів за наш стіл писати оповідання, помітив, як до будинку наближається вершник зі сторони Стамбула. Зазначу, що останнім часом ніхто не приїздив до мене й не приносив звістки про нього, можливо, тому, що я ігнорував їх. Тому й не сподівався зустріти таких гостей. Коли ж придивився уважніше, то його вбрання, парасолька і незвична пелерина свідчили, що незнайомець прямує до мене. Його голос я почув ще до того, як він зайшов до кімнати. Вершник говорив турецькою, майже як він, а коли зайшов до кімнати, перейшов на італійську. На моє мовчання зізнався, що очікував від мене відповіді італійською. Вершник сказав, що про мене дізнався від нього. Розповів, що, приїхавши до Італії, він написав кілька книжок про досвід життя між турків; про падишаха, який любив тварин; його сни; про чуму та життя двору; про правила нашої військової справи. Через зростаючий інтерес аристократії, особливо жінок-інтелектуалок, до таємничого Сходу, його трактати привабили широке коло читачів. Ба, його запросили на викладацьку посаду до академії: він став заможним. Його колишню наречену написані історії настільки зворушили, що, попри літній вік, вона розлучилася з чоловіком, аби бути поряд з ним; вони побралися, викупили майже зруйнований родинний маєток і поселилися, відбудувавши оселю й привівши до ладу садок. Мій гість, будучи закоханим в його книжки, навідався в ту оселю і все почув з перших уст. Гостю він люб'язно відповідав на запитання, забуваючи про час, і ще раз переказав історії зі своєї книжки. Довго розповідав про мене, навіть зізнався, що почав новий роман під назвою «Турок, з яким я приятелював». Мав намір не байдужому італійському читачеві описати моє дитинство в Едірне, подальше життя аж до дня прощання назавжди паралельно з довгими роздумами про особливості турецької душі. Мій гість захоплено вигукнув: «Як багато ви розповіли йому про своє життя!» А потім, щоб здивувати мене, він пригадав цікаві подробиці з книжки, які найбільше запам'яталися: малим я був кмітливим, вуличні хлопчаки мене лупцювали, я ж соромився цього й без упину рюмсав, завдяки його турботі осилив за шість місяців астрономію, а ще я обожнював свою сестру, був релігійним і п'ять разів на день здійснював намаз, любив смакувати вишневим варенням, цікавився професією мого вітчима — тканням ковдр; як кожен турок шанував ближнього, і ще купа всього цікавого. Я розумів, що після такої довгої бесіди просто зобов'язаний бути чемним з гостем і показати свої хороми, звісно, що цьому недалекому чоловічку такі оглядини будуть до вподоби. Я показав йому все, кімнату за кімнатою. Забави моїх дітлахів у садку викликали у гостя інтерес. У свій зошит він записав, як грати в піжмурки, челік чо-мак, розповів я йому й правила «довгого віслюка», гри, яка зовсім не припала йому до душі. Зовсім несподівано гість сказав, що він є другом турецького народу. Повторив це й після обіду, коли справи наші вичерпалися, і я вирішив показати гостеві наш сад, потім Гебзе та будинок, в якому ми з ним колись жили. Гість пройшов нашою хижкою, де зберігалося варення в баночках, мариновані овочі, бляшанки з оливковою олією та оцтом, а потім кімнатами, в одній з яких висів мій портрет пера венеціанського художника. Він зупинився, щоб пильніше розгледіти картину, і зовсім несподівано, ніби сповіщав велику таємницю, прошепотів: «А знаєте, він зневажав турків. Багато з написаних ним речей паплюжили турецький народ, його культуру. Наприклад, писав, що ви деградуєте, що ваші голови нагадують шафи, набиті мотлохом, що ренесанс не можливий — ви позбавлені майбутнього, залишається змиритися, адже все подальше життя доведеться підкоритися та наслідувати їх». Щоб зупинити гостя, я кинув: «Але ж він мав добрі наміри, прагнув урятувати нас!» Гість не заперечував, згадавши, що зброю він спроектував, бо справді мав намір допомогти. Однак, ми не дооцінили його. Бляклим туманним ранком залізний агрегат застряг у болоті назавжди, ніби осоружний піратський корабель, якого буревієм закинуло на скелю. Гість не вгавав: «Так, він хотів вас урятувати! І не було в тому ніякого диявольського промислу. Всі генії такі». Гість зняв мій портрет і, пильно вдивляючись у нього, пробурмотів щось про геніальність: якби тільки він не потрапив у полон і лишився у своїй країні — безсумнівно, став би Леонардо сімнадцятого століття. Враз гість звернувся до тем, які не давали йому спокою, і повідав з декількох пліток про його зажерлевість та жагу до грошей. «Як дивно, що ви не зазнали його впливу і не перейнялися його ницими бажаннями». Гість тішився, що врешті познайомився і пізнав мене, я йому подобався, але дивувався, як люди, що прожили так довго разом, залишилися настільки різними. Я переживав, що гість забажає забрати портрет, однак цього не сталося, а мені від серця відлягло, коли він повісив портрет на місце. Я геть остовпів, коли гість попросив показати ковдри. «Які ще ковдри?» — запитав я. «Хіба ви не шиєте ковдри, коли маєте вільну годину?» — здивувався він. Саме тоді я вирішив показати йому книжку, яку вже шістнадцять років не брав до рук.

Гість зашарівся і, виправдовуючись, сказав, що вміє так-сяк читати турецькою і йому не терпиться читати про нього. Ми піднялися до моєї кімнати, вікна якої виходили в садок. Сівши за стіл, я швидко знайшов книгу, яку закинув шістнадцять років тому, і поклав гостеві перед очі. Турецькою він читав поганенько. Гість занурився у мою книжку з жагою, яку я бачив у багатьох мандрівників і яка виводила мене з себе, дізнатися щось нове, незвичайне, однак таке, що не суперечить їх здоровому глузду й очікуваному сприйняттю. Я залишив гостя на самоті, а сам вийшов у сад і сів так, щоб він перебував у полі мого зору. За десять хвилин він вистромився з вікна і закричав: «Відразу помітно, що ви ніколи не були у нас в Італії!» А через мить він вже забув про мене. У саду я просидів майже три години, час від часу поглядаючи на гостя, з надією, що ось-ось він закінчить читати. Коли він перегорнув останню сторінку, я побачив його приголомшення — гість усе зрозумів. Кілька разів він повторив назву білої фортеці та болота, яке проковтнуло нашу зброю, навіть почав говорити італійською. А потім, щоб бодай якось оговтатися, він довго дивився у вікно. Я ж не зводив з нього очей, мене тішило, що погляд мого гостя, як це часто буває з багатьма з нас, розчиняється, він нічого не бачить у безмежності. Раптом його очі загорілися, здавалося, вигляд з вікна чарував його. Так, кмітливий читач відразу збагнув, що мій гість був далеко не дурень, як те мені здалося на початку нашого знайомства. Він, як божевільний, узявся гортати сторінки, я ж чекав, поки він знайде те, що шукав. Потім погляд мого гостя знову впав на вікно: що цікавого він там побачив? Звісно, любий читачу, я знав:

«Покрита перламутром таця на столі була заповнена персиками й вишнями, поруч стояла плетена софа, на якій такого ж зеленкуватого, як віконна рама, кольору лежали пухові подушки, а далі з вікна, охоплена полум'ям вишень та олив, виднілася криниця, на жолоб якої сів горобець. А ще далі на високій гілці кремезного горіха розгойдувалися орелі…»

1984–1985