Баранкін, будь людиною!

ПОДІЯ ПЕРША Ганьба на всю школу!

Коли б я і Кость Малинін не примудрились схопити двійки з геометрії на самому початку учбового року, то, можливо, нічого такого неймовірного і фантастичного в нашому житті не приключилося б, але двійки ми схопили, а тому наступного дня з нами сталося щось неймовірне, фантастичне і, можна сказати, надприродне!..

На перерві, одразу ж після цієї прикрої події, Зінка Фокіна, староста нашого класу, підійшла до нас і сказала: «Ой Баранкін і Малинін! Ой, яка ганьба! На всю школу ганьба!» Потім вона зібрала круг себе дівчат і почала з ними, судячи з усього, готувати проти нас з Костем якусь змову. Нарада точилася впродовж усієї перерви, поки продзвонив дзвоник на урок.

Тим часом Алик Новиков, спеціальний кореспондент нашої стіннівки, сфотографував нас з Костем і зі словами: «Двійка скаче! Двійка мчить!» — приліпив наші фізіономії на газету, у розділ «Гумор і сатира».

Після того Ера Кузякіна, головний редактор стіннівки, кинула на нас свій нищівний погляд і просичала: «Ех, ви! Таку гарну газету зіпсували!»

Стіннівка, яку, за словами Кузякіної, зіпсували ми з Костем, мала справді дуже гарний вигляд. Вона була вся розмальована кольоровими фарбами, а на самому видному місці від краю до краю виведено яскравими літерами гасло: «Вчитися тільки на «добре» і «відмінно»!»

Чесно кажучи, наші похмурі. фізіономії типових двієчників таки не пасували до її святкового вигляду. Я навіть не витримав і послав Ерці записку: «Кузякіна! Пропоную зняти наші карточки, щоб газета стала знову гарною! Або, в крайньому випадку, закреслити гасло!»

Слово «гарною» я підкреслив двома жирними лініями, а «закреслити гасло» — трьома, проте Ерка лише стенула плечима й навіть не подивилася в мій бік… Подумаєш!..

ПОДІЯ ДРУГА Не дають навіть опам'ятатися…

Тільки-но продзвонив дзвоник з останнього уроку, хлопці гуртом рвонули до дверей. Я вже збирався штовхнути двері плечем, але Ерка Кузякіна якимось чином встигла стати на моєму шляху.

— Не розходитися! Не розходитися! Будуть загальні збори! — закричала вона і єхидно додала: — Присвячені Баранкіну й Малиніну!

— І ніякі не збори, — крикнула Зінка Фокіна, — а розмова! Дуже серйозна розмова!.. Сідайте на місце!..

Що тут зчинилося! Всі хлопці почали обурюватись, грюкати партами, лаяти нас з Костем і кричати, що вони нізащо не залишаться. Ми з Костем репетували, звичайно, більше за всіх. Що це за порядки? Не встигли, можна сказати, отримати двійки, і маєш одразу ж загальні збори, ну, не збори, так «серйозна розмова»… Ще не відомо, що гірше. В минулому учбовому році такого не було. Тобто двійки у нас з Костем і в минулому році були, проте ніхто не влаштовував із цього ніякої пожежі. Проробляли, звичайно, але не так, не одразу… Давали, як кажуть, опам'ятатися. Поки такі думки роїлися в мене в голові, староста нашого класу Фокіна і головний редактор стіннівки Кузякіна встигли «придушити бунт» і примусили всіх хлопців сісти на свої місця. Коли гамір потроху ущух і в класі настала відносна тиша, Зінка Фокіна одразу ж почала збори, тобто «серйозну розмову», присвячену мені і моєму найкращому другові.

Мені, звісно, дуже неприємно згадувати, що говорили про нас з Костем Зінка Фокіна і решта наших товаришів на тих зборах, але попри все це, я розкажу все, як було насправді, не перекручуючи жодного слова й нічого не додаючи від себе…

ПОДІЯ ТРЕТЯ Як в опері, виходить…

Коли всі повсідалися і в класі настало тимчасове затишшя, Зінка Фокіна почала:

— Ой люди! Це просто якесь лихо! Новий учбовий рік тільки-но розпочався, а Баранкін і Малинін уже встигли отримати по двійці!..

У класі знову зчинився страшенний галас, але окремі вигуки, звичайно, можна було розібрати.

— У таких умовах я відмовляюсь бути головним редактором стінної газети! (Це сказала Ерка Кузякіна.)

— А ще слово давали, що виправляться! (Мишко Яковлєв.)

— Трутні нещасні! Торік з ними панькалися, і знову все спочатку! (Алик Новиков.)

— Вирішили всі вчитися на «добре» і «відмінно» і от вам, маєте! (Елла Синицина.)

— Викликати батьків! (Ніна Семенова.)

— Тільки клас наш ганьблять! (Ірка Пухова.)

— Ганьба Баранкіну й Малиніну!! (Нінка і Ірка разом.)

— Та вигнати їх із нашої школи, і край!!! (Ерка Кузякіна.) «Гаразд, Ерко, я тобі пригадаю цю фразу».

Після цих слів усі заверещали в один голос, та так, що нам з Костею годі було добрати, хто й що про нас думає, хоча із окремих слів можна було вловити, що ми з Костем Малиніним — бовдури, тунеядці, трутні! Ще раз трутні, бовдури, телепні, егоїсти! І таке далі! І таке інше!..

Мене й Костя понад усе розгнівило, що голосніше від усіх горлав Венька Смирнов. Уже чия б корова, як кажуть, мукала, а його б мовчала. У цього Веньки успішність у минулому році була ще гіршою, ніж у нас з Костем. Тому я не втримався і теж закричав.

— Рудий, — гримнув я на Веньку Смирнова, — а ти чого репетуєш голосніше за всіх? Коли б першим викликали тебе до дошки, то ти б не двійку, а одиницю схопив! Тож помовч!

— Ех ти, Баранкін, — загорлав на мене Венька Смирнов, — я ж не проти тебе, я за тебе кричу! Я що хочу сказати!.. Я кажу: не можна після канікул одразу викликати до дошки. Треба, щоб ми спочатку оклигали після канікул…

— Смирнов! — гримнула на Веньку Зінка Фокіна.

— І взагалі, — кричав далі на весь клас Венька, — пропоную, щоб протягом першого місяця нікому не ставили ніяких запитань і взагалі не викликали до дошки!..

— То ти ці слова кричи окремо, — порадив я Смирнову, — а не з усіма вкупі!..

Тут знову всі заверещали в один голос, так, що вже не можна було дібрати жодного слова і взагалі не було змоги зрозуміти, хто з Веньчиною пропозицією згоден, а хто ні.

— Ой, тихіше, хлопці, — сказала Фокіна, — замовкніть! Хай скаже Баранкін!

— А що казати? Ми з Костем не винні, що Михайло Михайлович у цьому навчальному році викликав нас до дошки першими. Спитав би когось із відмінників, наприклад, Мишка Яковлєва, і все почалося б з п'ятірки…

Всі почали галасувати і сміятись, а Фокіна сказала:

— Ти, Баранкін, краще облишив би дотепи і брав приклад з Яковлєва.

— Ач, який прем'єр-міністр! — сказав я не дуже голосно, але так, щоб усі чули.

Хлопці знову засміялися. Зінка Фокіна зойкнула, а Ерка похитала головою, як доросла, і сказала:

— Баранкін! Ти краще скажи, коли ви з Малиніним виправите свої двійки?

— Малинін, — сказав я Костю. — Поясни…

— От причепилися! — сказав Малинін. — Та виправимо ми ваші двійки… тобто наші двійки…

— Коли?

— Юрко, коли ми виправимо двійки? — спитав мене Кость.

— А ти, Малинін, своєї голови на плечах не маєш? — закричала Кузякіна.

— У чверті виправимо, — пообіцяв я твердо, щоб внести остаточну ясність у це питання.

— Це що ж виходить? Виходить, наш клас повинен цілу чверть переживати ці злощасні двійки! — сполошилась Кузякіна.

— Баранкін! — сказала Зінка Фокіна. — Клас ухвалив, щоб ви виправили ці двійки завтра!

— Вибачте, будь ласка! — обурився я. — Завтра неділя!

— Байдуже, повчите! (Мишко Яковлєв.)

— Так їм і треба! (Алик Новиков.)

— Прив'язати їх вірьовками до парт! (Ерка Кузякіна.)

— А якщо ми не розуміємо з Костем рішення задачі? (Це сказав уже я.)

— А я вам поясню! (Мишко Яковлєв.)

Ми з Костем перезирнулись, але нічого не сказали.

— Мовчання — знак згоди! — сказала Зінка Фокіна. — Отже, домовились на неділю! Вранці попрацюєте з Яковлєвим, а потім прийдете у шкільний сад — будемо садити дерева!

— Що? — зарепетували ми з Костем в один голос. — Ще й дерева садити? Та ми ж… ми ж потомимось після занять!

— Фізичний труд, — сказала головний редактор нашої стіннівки, — кращий відпочинок після розумової праці.

— Це що ж виходить, — сказав я, — значить, як в опері, виходить… «Ні сну, ні спокою знеможеній душі!..»

— Алику, — сказала староста нашого класу. — Дивись, щоб вони не повтікали!..

— Не втечуть! — сказав Алик. — Зробіть веселе обличчя! У мене розмова коротка! На випадок чого… — Алик навів фотоапарат на нас з Костем. — І підпис…

ПОДІЯ ЧЕТВЕРТА А якщо я втомився бути людиною?!

Учні, перемовляючись, виходили з класу, а ми з Костем усе ще сиділи за партою і мовчали. Одверто кажучи, просто отетеріли. Я вже казав, що і раніше нам доводилося хапати двійки, і не раз, проте ніколи ще клас не брав нас з Костем у таку роботу на самому початку року.

Я гадав, що ми з Костем залишились у класі зовсім самі, і хотів уже був поділитися з ним своїми невеселими думками, але в цей час до мене підійшла раптом Зінка Фокіна.

— Юрку, — сказала Зінка Фокіна. (От дивно! Досі вона завжди називала мене тільки на прізвище.) Юрку! Ну, будь людиною!.. Ну, виправ завтра двійку! Виправиш?

Вона говорила зі мною так, ніби ми були в класі зовсім самі. Ніби поруч зі мною не сидів мій найкращий друг Кость Малинін.

— Фокіна! — сказав я офіційним голосом. — Коли б не був я вихованим, то сказав би тобі: «Од-че-пись!»

Фокіна (обурено). З тобою зовсім неможливо розмовляти по-людському!

Я (холодно). Ну і не розмовляй!

Фокіна (ще більш обурено). І не буду!

Я (ще холодніше). А сама розмовляєш!..

Фокіна (в тисячу разів обуреніше). Бо я хочу, щоб ти став лю-ди-но-ю!

— А я не людина, чи що?

— Ні, Юрку! — сказала Фокіна серйозно. — Я хочу, щоб ти став людиною у повному розумінні цього слова!

— А коли я стомився… Стомився бути людиною! Тоді що?

— Як це стомився? — спитала Фокіна здивовано.

— А так! — обурено закричав я на Фокіну. — Стомився й годі! Стомився бути людиною! Стомився! У повному розумінні цього слова!

Зінка так розгубилася, що просто не знала, що мені сказати. Вона стояла мовчки і тільки часто-часто кліпала очима. Я боявся, раптом вона рознюняється. Проте Зінка не рознюнялась, а якось уся змінилась і сказала:

— Ну, Баранкін!.. Знаєш, Баранкін!.. Годі, Баранкін!.. — і вийшла з класу.

А я знову залишився сидіти за партою, мовчки сидіти і думати про те, як дійсно я стомився бути людиною… Уже стомився, а попереду ще ціле людське життя і такий важкий учбовий рік… А завтра ще така важка неділя!..

ПОДІЯ П'ЯТА Заступи все-таки вручають… І Мишко от-от з'явиться

І ось ця неділя настала! На батьковому календарі число і букви розмальовані веселою рожевою фарбою. У всіх хлопців з нашого будинку свято. Ідуть хто в кіно, хто на футбол, хто у своїх особистих справах, а ми сидимо у дворі на лавочці й чекаємо на Мишка Яковлєва, щоб почати з ним вчитися розв'язувати задачі.

В будні дні вчитися теж невелика радість, але навчатися у вихідний день, коли всі відпочивають, справжня мука. Надворі, як на зло, чудова погода. На небі ні хмаринки, і сонце гріє вже по-літньому.

Вранці, коли я прокинувся і виглянув на вулицю, все небо було у хмарах. За вікном свистів вітер і зривав з дерев пожовкле листя.

Я зрадів. Сподівався, випаде град з голубине яйце, Мишко побоїться вийти на вулицю, і наше заняття не відбудеться. Якщо не град, то, може, вітер надує снігу або дощу. Мишко з його вдачею, звичайно, і в сніг, і в дощ припхається, зате у сльоту не так прикро сидіти дома й скніти над підручниками. Поки я складав у голові всілякі плани, все вийшло навпаки. Хмари спочатку перетворились на хмарки, а потім і зовсім зникли. А перед тим, як мав прийти Кость Малинін, випогодилося, і тепер надворі небо чисте-чисте. І повітря не ворухнеться. Тихо. Так тихо, що з берези, під якою ми сидимо з Костем, навіть перестало падати жовте листя.

— Гей, ви, підберезовики! — почувся з вікна нашої квартири мамин голос. — Ви підете, нарешті, вчити уроки чи ні?

Це питання вона ставила нам вп'яте чи вшосте.

— Ми чекаємо Яковлєва!

— А хіба без Яковлєва починати не можна?

— Не можна! — сказали ми з Костем в один голос, відвернулись од вікна і втупилися крізь кущі акації на хвіртку, з якої мав з'явитися Мишко.

Але Мишка все не було. Замість нього за хвірткою маячив, раз по раз виглядаючи з-за дерева, Алик Новиков. Він був, як завжди, геть обвішаний фотоапаратами і всіляким фотопричандаллям. Я, звичайно, не міг дивитися спокійно на цього шпигуна, а тому одвів погляд убік.

— Неділя називається! — сказав я, зціплюючи зуби.

В цей час до Алика підійшла Зінка Фокіна; на плечі вона несла чотири заступи, під пахвою — якусь картонну коробочку, а в лівій руці — сачок, яким ловлять метеликів.

Алик сфотографував Зінку з заступами на плечі, і обоє вони попрямували до нас. Я гадав, що Алик тепер понесе заступи сам, проте цього чомусь не сталося. Всі чотири заступи несла Зінка Фокіна, а Алик, як і досі, тримав обома руками фотоапарат, що висів у нього на шиї.

— Гей, Ви, Фото-Графе, — сказав я Аликові, коли вони разом із Зінкою підійшли до лавочки. — Здається, ці заступи вам не по плечу, Ваше Проявительство!

— Зате вони будуть по плечу вам з Костем, — сказав, анітрохи не збентежившись, Алик Новиков, націлюючи апарат на нас з Костем. — І підпис: староста класу З. Фокіна урочисто вручає госпінвентар своїм співвітчизникам…

Зінка Фокіна прихилила заступи до спинки лавочки, а Алик Новиков клацнув фотоапаратом.

— Так, — сказав я, уважно розглядаючи заступи. — Як у журналі «Костер» виходить…

— Що виходить? — спитала мене Зінка Фокіна.

— Загадкова картинка, — пояснив я.

— Розумію, — сказав Алик, — де в цього заступа руків'я?

— Немає, — сказав я Алику. — А де хлопчик, що буде працювати цим заступом?..

— Баранкін! — спалахнула Зінка Фокіна. — Ти хіба не збираєшся сьогодні озеленяти школу?..

— Чому не збираюсь? — відповів я Зінці. — Збираюсь… Тільки невідомо, скільки часу я буду збиратися….

— Баранкін, будь людиною! — сказала Фокіна.

Вона хотіла сказати нам з Костем ще щось, та роздумала, повернулась і з заступом на плечі подалася до школи.

Алик Новиков знову став на свій пост біля хвіртки за деревом. Кость спохмурнів ще більше і втупився в заступи; він дивився на них, немов загіпнотизований, а я навпаки: я намагався на цей «інвентар» не звертати ніякої уваги. Вдаючи з себе веселого, я дивився на дерева, навіть не здогадуючись, що до неймовірних, фантастичних і, можна сказати, надзвичайних подій, котрі мали розгорнутися у нашому дворі, залишається зовсім небагато часу…

ПОДІЯ ШОСТА Сім вихідних днів на тиждень — ось що вразило мою уяву!

В кущах цвірінчали горобці. Веселими зграйками вони час від часу спурхували з гілок, перелітаючи з дерева на дерево, на льоту їх зграйки то скупчувались, то розтягувались, неначе горобці були зв'язані між собою гумовими нитками.

Перед самим моїм носом у повітрі безтурботно літала якась мошка. Над квітниками кружляли метелики. На лавочці, де ми сиділи з Костем, бігали чорненькі мурашки. Один мурашка навіть виліз мені на коліно і пригрівся на сонечку.

«Ось у кого, певне, щодня неділя!» — подумав я, заздрісно дивлячись на горобців. Не спускаючи очей з акації, я почав, мабуть, у двісті п'ятдесятий раз порівнювати своє життя з життям горобців і дійшов дуже сумного висновку. Досить було один раз поглянути, щоб переконатися: життя птахів і всяких там комашок було безтурботним і чудовим: ніхто з них нікого не чекав, ніхто нічого не вчився, нікого нікуди не посилали, нікому не читали нотацій, нікому не давали до рук заступа… Кожен жив сам по собі і робив усе, що йому заманеться. І так усе життя! Всі дні розмальовані рожевою фарбою! Щодня свято! Сім днів на тиждень — усі неділі! А у нас з Малиніним один вихідний на сім днів, і то хіба це вихідний? Так, сама лиш назва. А добре було б пожити хоч один деньок отак, як живуть ці щасливі мурашки, або горобці, або метелики, тільки б не чути цих дієслів, що з ранку до вечора так і падають на твою нещасну голову: просинайся, одягайся, піди, принеси, однеси, купи, підмети, допоможи, вивчи! У школі теж не легше. Тільки і чуєш од Фокіної:

«Ой Баранкін, будь людиною! Не крутись, не списуй, не кажи грубощів, не запізнюйся!..» І так далі, і тому подібне…

У школі будь людиною!

На вулиці будь людиною!

Дома будь людиною!

А відпочивати коли?

І де взяти час для відпочинку? Трохи вільного часу ще, звичайно, можна викроїти, а от де знайти таке місце для відпочинку, щоб тобі геть ніхто не заважав робити все, що твоїй душі забагнеться?! І тут мені сяйнула та неймовірна думка, котру я вже давно, таємно виношував у своїй голові. А що коли взяти й спробувати її здій-сни-ти! Здійснити сьогодні ж! Зараз! Більш підходящої хвилини, може, ніколи і не буде, і більш підходящих обставин і настрою теж, може статись, ніколи не буде!.. Спочатку треба про все розповісти Костю Малиніну. А може, не треба?.. Ні, треба! Розкажу! А там хай буде, що буде!.

— Малинін! — сказав я пошепки. — Слухай мене, Малинін!.. — Од хвилювання я мало не задихнувся. — Слухай!

Звичайно, коли б мені не треба було в цей вихідний день робити уроки, а потім ще й працювати у шкільному саду, то я, може, ніколи й не поділився б з Костем своїм неймовірним, нечуваним задумом, однак двійка, що красувалася в моєму щоденнику, і заступ, що прихилився до мене своїм руків'ям, переповнили, як кажуть, чашу мого терпіння, і я вирішив діяти.

ПОДІЯ СЬОМА Єдина в світі інструкція

Я ще раз поглянув на вікна нашої квартири, на небо, на горобців, на хвіртку, з якої от-от мав з'явитися Мишко Яковлєв, і мовив справді схвильованим голосом:

— Костю! А ти знаєш, що каже моя мама?!

— Що? — спитав Кость.

— Моя мама каже, — повідомив я, — що коли по-справжньому захотіти, то навіть кирпатий ніс може перетворитися на орлиний!

— На орлиний? — перепитав Кость Малинін і, не розуміючи, до чого я веду, втупився у стіну нашого будинку, на якій написано крейдою:

— На орлиний, — підтвердив я. — Але тільки, якщо захотіти по-справжньому.

Малинін відвів погляд од стіни і недовірливо подивився на мій ніс. Мій профіль був цілковитою протилежністю орлиному. Я був кирпатим. За словами моєї мами, я. був такий кирпатий, що через дірочки мого задертого догори носа можна було розгледіти, про що я думаю.

— То чого ж ти ходиш з таким носом, коли він може перетворитись на орлиний? — спитав Кость Малинін.

— Та я не про ніс, дурню!

— А про що? — все ще не розумів Кость.

— А про те, що, коли по-справжньому захотіти, то з людини можна перетворитись на горобця…

— Це навіщо ж нам, наприклад, перетворюватись на горобців? — спитав Кость Малинін, дивлячись на мене, як на божевільного.

— Як — навіщо? Перетворимось на горобців і хоч один вихідний проведемо по-людськи!

— А як це — по-людськи? — спитав приголомшено Малинін.

— По-людськи — значить, по-справжньому, — пояснив я. — Влаштуємо собі справжній вихідний день і відпочинемо як годиться від цієї арифметики, од Мишка Яковлєва… Від усього на світі відпочинемо. Звичайно, коли ти не стомився бути людиною, то можеш не перетворюватись — сиди й чекай Мишка…

— Я не стомився? Я навіть дуже стомився бути людиною! — сказав Кость. — Може, більше від тебе стомився!..

— Ну, от! Оце по-товариському!

І я ще з більшим захопленням почав розписувати Костю Малиніну те життя без усяких клопотів і турбот, яке, на мою думку, чекало нас, коли б нам пощастило якимось чином перетворитися на горобців.

— От здорово! — сказав Кость.

— Звичайно, здорово, — сказав я.

— Стривай! — сказав Кость. — А як же ми з тобою будемо перетворюватись? За якою системою?

— Не читав, чи що, в казках: «Вдарився об землю й перетворився Іванушка на орла сизокрилого… Вдарився ще раз об землю і перетворився…»

— Слухай, Юрко, — сказав мені Кость Малинін, — а це обов'язково вдарятися об землю?..

— Можна й не вдарятись, — сказав я, — можна й за допомогою справжнього бажання та чарівних слів…

— А де ж ми з тобою візьмемо чарівні слова? Із старої казки, чи що?

— Навіщо — з казки? Я сам придумав. Ось… — Я подав Костю зошит, зошит, якого ще ніхто не бачив на світі, окрім мене.

— «Як перетворитися з людини на горобця за системою Баранкіна. Інструкція», — прочитав Кость пошепки, з присвистом, напис на обкладинці зошита й перегорнув першу сторінку…

ПОДІЯ ВОСЬМА «Не хочу вчитися, хочу бути птахом!..»

— «Не хочу вчитися, хочу бути птахом!..» А це що, вірші, чи що? — спитав Кость.

— Не вірші, а заклинання. В риму… — пояснив я. — У казках так завжди буває. Читав у «Сніжній королеві»? Снип-снап-снур-ре-пурре-ба-зелюрре…

— «Я певен, без турбот живе горобець! Гоця! Молодця!..» А далі не можна розібрати…

— Що не можна розібрати? — сказав я. — «Гоця! Молодця! Перетворююсь на горобця!..»

— До ладу виходить! — сказав Кость.

— Цілу ніч не спав, — сказав я пошепки, щоб нас з Костем хто-небудь не підслухав.

— То чого ж ми з тобою гайнуємо час? — крикнув Малинін. — Давай швидше перетворюватись, поки Мишко Яковлєв не прийшов!

— Ти якийсь дивак, Малинін! Як це швидше? Може, у нас з тобою нічого не вийде, а ти вже радієш та ще горлаєш на весь двір!

— Ну то й що?

— Як це — ну то й що? Справа таємна, можна сказати, неперевірена. Хтось підслухає — потім кепкуватимуть, коли у нас нічого не вийде.

— Ти ж сам казав, що коли є чарівні слова, та ще коли захотіти по-справжньому, то обов'язково вийде! — сказав Кость пошепки.

— Звичайно, вийде, коли захотіти по-справжньому! Але як захотіти по-справжньому? Ось у чому загадка! — прошепотів і я. — Ти, Костю, чого-небудь хотів у житті по-справжньому?

— Не знаю, — тихо відповів Кость.

— Ну от! А кажеш — швидше! Це тобі не двійку на трійку перетворювати. Тут, брат, треба двох людей перетворити на горобців. От яка задача!

— А навіщо на горобців? На метеликів, я гадаю, легше.

— Навіщо ж на метеликів? Метелики — комахи, а горобці — як-не-як птахи! На минулому уроці ми якраз проходили горобців. Ти в цей час, правда, якусь веселу книжку читав.

— Ага. Я про горобців не слухав.

— Ну от, а я слухав. Ніна Миколаївна цілу годину розповідала про горобців. Знаєш, яке у них чудове життя?

— На горобців то на горобців! — здався Кость Малинін. — Я у драмгуртку в «Сніжній королеві» ворона грав. Мені на горобця навіть легше перетворитись. Давай швидше!

— Тобі аби тільки швидше! Спочатку треба хоч трохи потренуватись, — сказав я, вилазячи з ногами на лавочку.

Присівши навпочіпки, як горобець, я втягнув голову в плечі й заклав руки за спину, мов крила.

— Схоже, — сказав Кость, повторюючи за мною всі рухи. — Цвірінь-цвірінь!

— Ну, от що! — сказав я. — Тренуватись то тренуватись, а завчасно цвірінчати нічого. Давай краще освоїмо горобину ходу.

Сидячи навпочіпки, ми застрибали по лавці й мало не попадали на землю.

— Важко! — признався Кость, для рівноваги розмахуючи руками, немов крилами.

— Пусте, — заспокоїв я Малиніна, — коли ми станемо справжніми горобцями, стрибати буде легше.

Кость хотів ще трохи поплигати, але я йому сказав, що тренування закінчилось і що тепер переходимо до найголовнішого — до перетворення людини Малиніна і людини Баранкіна на горобців.

— Замри! — скомандував я Костю Малиніну.

— Завмер!

— Зосередься!

— Зосередився! — відповів Кость.

— А тепер по команді, подумки, себто у власній уяві, починай перетворюватися на горобця! Зрозуміло?

— Зрозуміло!

— Коли зрозуміло, тоді до перетворення з людини на горобця приготувались!

— Приготувались!

— Почали!

— Почали!

Я заплющив очі, надувся і, повторюючи подумки слова заклинання, почав, у власній уяві, з усієї сили перетворюватись на горобця, сумніваючись, однак, чи вистачить у мене справжнього бажання й справжньої сили для такого нечуваного й небаченого і, можна сказати, надзвичайного завдання…