Батько Вепр

УСЕ МАЄ ПЕВНИЙ ПОЧАТОК, ХОЧА БАГАТО ФІЗИКІВ ІЗ ЦИМ не погоджується.

Люди завжди невиразно усвідомлювали суть початку речей. Вони дивуються, як водію снігоприбиральної машини вдається дістатися до роботи або як упорядники словників знаходять правильний правопис слів. Ми постійно прагнемо знайти певну точку в часопросторових сітях, які безперервно крутяться, переплітаються і заплутуються, точку, на яку змогли б тицьнути метафоричним пальцем і вказати: ось тут, тут, ось вона, ця точка, де все почалося... Щось почалося тоді, коли до Гільдії найманців вступив пан Часначай, який бачив речі не так, як інші люди, і його особливо вирізняла одна риса: він сприймав інших людей як речі (пізніше лорд Дауні з Гільдії сказав: «Ми пожаліли його, бо він у ранньому віці втратив обох батьків. Тепер, як слід поміркувавши, визнаю, що варто було дізнатися про нього трохи більше».)

Раніше люди забули, що всі прадавні історії так чи інакше зводилися до крові. Пізніше вони вилучили криваві епізоди, щоб зробити історії прийнятнішими для дітей або принаймні для людей, які повинні були читати їх дітям (самі діти, переважно, нічого проти крові не мали, за умови, що вона проливалася заслужено[1]), а тоді дивувалися, наскільки змінився первинний зміст.

А ще раніше щось у темряві найглибших печер і найпохмуріших лісів подумало: «Хто вони такі, ці істоти? Варто за ними прослідкувати...»

І набагато, набагато раніше сформувався Дискосвіт. Він пливе крізь космос, його підтримують чотири слони, що стоять на панцирі гігантської черепахи, Великого А’Туїна.

Можливо, рухаючись, він, наче сліпий у будинку, повному павутини, заплутується, у тих вузькоспеціалізованих крихітних часопросторових ниточках, які намагаються пустити корені в кожну історію, що трапляється на його шляху, розтягуючи, руйнуючи їх і надаючи їм нових форм.

Звісно, може, це й не так. Філософ Дидактилос підсумував альтернативну гіпотезу як: «Речі просто відбуваються. Ну і дідько з ними!»

Старші чарівники Невидної академії стояли й дивилися на двері.

Хто б їх не зачинив, точно хотів, щоб вони й надалі залишилися зачиненими, у цьому не було сумнівів. Десятки цвяхів міцно скріпили їх із дверною рамою. Вони були хрест-навхрест забиті безліччю дощок. І, зрештою, аж до сьогоднішнього ранку двері ховалися за величезною книжковою шафою.

— Та ще й цей знак, Ридикулю, — сказав Декан. — Припускаю, ви прочитали його. Так? Знак, який повідомляє: «Не відчиняти двері за жодних обставин»?

— Звичайно, прочитав, — відповів Ридикуль. — Інакше навіщо б я хотів їх відчинити?

— Гм... навіщо? — запитав Викладач новітніх рун.

— Щоб побачити, чому вони мають залишатися зачиненими.[2]

Він махнув рукою Модо, ґному-садівнику Академії, який стояв поряд із ломом.

— Починай, хлопче.

Садівник відсалютував.

— Буде зроблено, пане!

Під звуки трощення дощок Ридикуль продовжував:

— Згідно з будівельними кресленнями, це була ванна кімната. Урешті-решт у ванній немає нічого страшного. Я хочу ванну. Мені набридло митися разом з вами, друзі. Це негігієнічно. Можна підчепити чортзна-що. Мені це батько сказав. Навколо купи людей, які миються разом, бігає Ґном Бородавко зі своїм маленьким мішком.

— Це схоже на Зубну Фею? — саркастично запитав Декан.

— Я тут головний, і я хочу власну ванну, — твердо сказав Ридикуль. — На цьому — все, гаразд? Я хочу отримати її до Вепроночі, ясно?

У цьому й полягає проблема з початками. Нерідко, стикаючись із окультними сферами, в яких панує доволі вільне розуміння поняття часу, ви отримуєте спочатку наслідок, а вже потім причину.

Звідкись на грані чутності пролунало дзинь-дзилинь-дзень-дзелень, немов від крихітних срібних дзвіночків.

Приблизно в той самий час, коли Архіректор віддавав свої накази, Сюзен Стогелітська сиділа на ліжку, читаючи при світлі свічки.

Мороз вкривав вікна крижаними візерунками.

Вона любила ці ранні вечори. Вклавши дітей до ліжка, вона могла присвятити час самій собі. Пані Гетра боялася давати їй будь-які вказівки, хоча й платила Сюзен заробітну плату.

Звісно, важливою була не зарплата. Важило те, що вона стала Особистістю і отримала Справжню Роботу. Адже бути гувернанткою — це справжня робота. Щоправда, її роботодавиця збентежилася, коли дізналася, що дівчина — герцогиня, і з цим виникли певні труднощі, бо у зводі правил пані Гетри (доволі тоненькій книжечці, написаній крупним розмашистим почерком) повідомлялося, що верхні прошарки суспільства не повинні працювати. Вони повинні байдикувати зі смаком. Сюзен ледве змогла відівчити господиню від реверансів при кожній їхній зустрічі.

Дівчина оглянулася на мерехтіння.

Полум’я свічки палахкотіло горизонтально, ніби при дуже сильному вітрі.

Вона підняла очі. Здійнялася фіранка на вікні, яке...

...розчинилося, із гучним стуком.

Але вітру не було.

Принаймні ніякого вітру в цьому світі.

Її уява сповнилася зображеннями. Червона кулька... Різкий запах снігу... Тоді вони зникли, натомість з’явилися...

— Зуби? — вголос мовила Сюзен. — Знову?

Вона моргнула. Коли Сюзен розплющила очі, вікно, як і очікувалося, було наглухо зачинене. Фіранка сором’язливо висіла собі. Полум’я свічки невинно вирівнялося. «О, ні, не знову. Не після всього цього часу. Усе було так добре...»

— Шьюзан?

Вона озирнулася. У прочинених дверях стояла маленька постать, босоніж у нічній сорочці. Дівчина зітхнула.

— Так, Твайло?

— Я боюшя чудовишька в підвалі, Шьюзан. Воно мене ж’їшть.

Сюзен захряснула книгу й пригрозила дівчинці пальцем.

— Що я говорила про намагання звучати улесливо й мило, Твайло? — запитала вона.

Маленька дівчинка відповіла:

— Ти сказала, що я не повинна цього робити. Що цією перебільшеною шепелявістю я напрошуюся на серйозне покарання і роблю це лише для того, щоб привернути увагу.

— Добре. І яке чудовисько цього разу?

— Велике й волохате, ж...

Сюзен знову підняла палець.

— Гм? — пригрозила вона.

— ...з вісьмома лапами, — виправилася Твайла.

— Що, знову? Ну добре.

Вона вибралася з ліжка й одягла халат, намагаючись при дитині зберігати спокій. Отож вони повертаються. О ні, не чудовиська в підвалі. Вони вже стали для Сюзен щоденною рутиною. Але, схоже, вона знову починає згадувати майбутнє.

Сюзен похитала головою. Як далеко не тікай, рано чи пізно себе піймаєш.

Принаймні з чудовиськами було нескладно. Вона швидко навчилася з ними розправлятися. Піднявши кочергу з камінної решітки, Сюзен разом із Твайлою рушила до задніх сходів. Сім’я Гетрів влаштувала вечірні посиденьки. З їдальні долинали приглушені голоси.

Коли вона намагалася непомітно прошмигнути повз, двері розчинилися, жовте світло залило коридор, і якийсь голос мовив:

— Нічого собі! Тут якась дівка в нічній сорочці, та ще й із кочергою!

Крізь світло виднілося кілька силуетів, серед яких Сюзен розгледіла стурбоване обличчя пані Гетри.

— Сюзен? Гм... що ти робиш?

Сюзен подивилася на кочергу, а потім знову на жінку.

— Твайла сказала, що боїться чудовиська в підвалі, пані Гетро.

— Іти збираєшся налякати його кочергою, га? — поцікавився котрийсь із гостей. Із кімнати долинав сильний запах бренді та сигар.

— Так, — небагатослівно відказала Сюзен.

— Сюзен — наша гувернантка, — сказала пані Гетра. — Ем... Я вам про неї розповідала.

Вираз облич гостей, що визирали з їдальні, змінився. Тепер у ньому вбачалося захоплення і благоговіння.

— Вона періщить чудовиськ кочергою? — поцікавився хтось.

— Насправді, це дуже розумна ідея, — сказав інший гість. — Маленькій дівчинці здається, що в підвалі зачаїлося чудовисько, ти йдеш туди з кочергою і певний час галасуєш, поки дитина слухає, і проблема вирішена. Добре придумано, дівчино. Дуже розумно. Дуже сучасно.

— То ти так і робиш, Сюзен? — трохи стривожено запитала пані Гетра.

— Так, пані Гетро, — покірно відказала Сюзен.

— Заради Іо, я маю на це подивитися! Не кожного дня побачиш, як дівчина лупцює страхітливих чудовиськ, — сказав чоловік позаду неї. Зашелестів шовк, і в коридор разом із гостями ринула хмара сигарного диму.

Сюзен знову зітхнула й спустилася сходами в підвал. Твайла спокійно присіла вгорі, обійнявши коліна руками.

Двері відчинилися і зачинилися.

Певний час тривала тиша, а тоді пролунав жахливий крик. Котрась жінка втратила свідомість, і котрийсь чоловік упустив сигару.

— Не варто хвилюватися, усе буде добре, — спокійно запевнила Твайла. — Вона завжди перемагає. Усе буде добре.

З підвалу долинав стукіт і дзвін, потім щось загуло й зрештою забелькотіло.

Сюзен прочинила двері, тримаючи в руках кочергу, зігнуту під прямим кутом. Пролунали нервові оплески.

— Чудово, — сказав гість. — Дуже персикологічно. Розумна ідея, зігнути ту кочергу. І, сподіваюся, дівчинко, ти більше не боїшся?

— Ні, — відповіла Твайла.

— Дуже персикологічно.

— Сюзен каже: треба не боятися, а злитися, — мовила Твайла.

— Гм, дякую, Сюзен, — сказала пані Гетра, що перетворилася на тремтливу грудку нервів. — А тепер, пане Джеффрі, якщо ви всі зволите повернутися до вітальні — я маю на увазі, до салону...

Товариство рушило назад коридором. Останнє, що Сюзен почула перед тим, як двері зачинилися, було: «Збіса переконливо, те, як вона зігнула кочергу...»

Вона чекала.

— Твайло, вони всі пішли?

— Так, Сюзен.

— Добре, — Сюзен повернулася в підвал і витягнула на світло щось велике й волохате з вісьмома лапами. Їй вдалося виволокти його сходами вгору й протягнути коридором до заднього подвір’я, де вона його й залишила. До світанку воно неодмінно випарується.

— Ось як ми чинимо зі всякими чудовиськами, — сказала вона.

Твайла уважно спостерігала.

— А тепер пора в ліжечко, люба, — сказала Сюзен, піднімаючи її.

— Можна залишити кочергу на ніч?

— Гаразд.

— Вона вбиває лише монстрів, правда?.. — сонно пробурмотіла дівчинка, поки Сюзен несла її догори сходами.

— Ага, — відповіла Сюзен. — Усіх видів.

Вона поклала дівчинку до ліжка поруч із братом і прихилила кочергу до іграшкової шафи.

Кочерга була зроблена з дешевого металу й мала латунну ручку. Сюзен подумала, що чимало віддала б за можливість відлупцювати нею попередню гувернантку цих дітей.

— Добраніч.

— На добраніч.

Вона повернулася до своєї маленької спальні й залізла в ліжко, із підозрою зиркнувши на штори.

Було б приємно подумати, що все це їй привиділося. На жаль, не лише приємно, але й нерозумно. Вона вже два роки жила майже нормальним життям у реальному світі, узагалі не згадуючи про майбутнє...

Можливо, ці речі їй просто наснилися (але й сни могли бути реальними...).

Вона намагалася не звертати уваги на довгу доріжку застиглого воску, яка свідчила про те, що на свічку, нехай лише кілька секунд, дмухав сильний вітер.

Поки Сюзен намагалася заснути, лорд Дауні сидів у своєму кабінеті за канцелярською роботою.

Лорд Дауні був найманцем. Або, радше, Найманцем. Велика літера була вкрай важливою. Вона відокремлювала від тих головорізів, які вбивали людей за гроші, від джентльменів, до яких іноді зверталися інші джентльмени, які за винагороду прагнули прибрати будь-які незручні леза з цукрової вати життя. Члени Гільдії найманців вважали себе культурними людьми, шанувальниками хорошої музики, їжі та літератури. І вони знали вартість людського життя. Переважно із точністю до копійки.

Стіни кабінету лорда Дауні були обшиті дубовими панелями й прикрашені багатьма килимами. Меблі були дуже старими й дещо зношеними, але така зношеність можлива лише тоді, коли дуже хороші меблі дбайливо використовуються протягом декількох століть. Це були витримані меблі.

У каміні палахкотів вогонь. Перед ним спало двоє собак — сплутаним клубком, характерним для всіх величезних волохатих псів.

Окрім випадкового собачого храпу чи потріскування дров у каміні, тишу порушувало лише дряпання пера лорда Дауні та цокання підлогового годинника біля дверей... ці маленькі, приватні шуми слугували лише для підкреслення тиші.

Принаймні поки хтось не відкашлявся.

Звук дуже чітко вказував на те, що його мета — не позбутися надокучливого шматочка печива, що застряг у горлі, а в найбільш увічливий спосіб повідомити про наявність цього горла.

Дауні перестав писати, але голови не підвів.

Тоді, після певних, так би мовити, роздумів, він діловим голосом сказав:

— Двері зачинені. Вікна заґратовані. Собаки, судячи зі всього, не прокинулися. Скрипучі дошки не скрипіли. Інші крихітні запобіжні заходи, про які я не буду тут просторікувати, теж, схоже, обійшли. Це суттєво обмежує коло вибору. Я дійсно сумніваюся, що ти привид. Боги ж, переважно, не оголошують про свій прихід так ввічливо. Ти би міг, звісно, бути Смертю, але не думаю, що він переймається такими дрібницями, до того ж я почуваюся досить добре. Гм...

Щось пролетіло в повітрі перед його столом.

— Мої зуби в прекрасному стані, тому ти — навряд чи Зубна Фея. Я давно переконався, що келишок міцного бренді перед сном відлякує Піщаного чоловіка. І, оскільки я можу заспівати, майже не сфальшививши, підозрюю, що, швидше за все, не приверну увагу Старого Бідуна. Гм.

Постать підпливла ближче.

— Гадаю, ґном міг би пролізти крізь мишачу дірку, але у мене там пастки, — продовжував Дауні. — Бабай здатний пройти крізь стіни, але не любить розкривати себе. Чесно зізнаюся, я в цілковитій розгубленості. Гм?

Тоді він підняв очі.

У повітрі зависла сіра мантія. Схоже, що в ній таки хтось був, оскільки він надавав їй форму, хоч і залишався невидимим.

Шкірою Дауні прокотилися мурашки, коли він задумався: «Мабуть, мій гість невидимий, бо фізично перебуває не тут, у кімнаті, а зовсім деінде».

— Добрий вечір, — сказав він.

Мантія відповіла: «Добрий вечір, лорде Дауні».

Його мозок реєстрував слова, але вуха були готові заприсягнутися, що їх не чули.

Та якщо лякатися всіляких дрібниць, головою Гільдії найманців не станеш. До того ж у постаті його гостя не було нічого страшного. Він був, подумав було Дауні, навдивовижу нудним. Якби монотонна сірість могла набути форми, це була б саме та, яку б вона вибрала.

— Схоже, що ти таки привид, — сказав він.

«Наша природа — не предмет дискусії, — з’явилося в його голові. — Ми тут, щоби зробити замовлення».

— Бажаєте звести когось зі світу? — запитав Дауні.

«Довести до завершення».

Дауні обдумав пропозицію. Це було не так незвично, як здавалося на перший погляд. Були прецеденти. Кожен міг скористатися послугами Гільдії. У минулому кілька зомбі найняли найманців, щоб звести рахунки зі своїми вбивцями. Насправді Гільдія, як він полюбляв думати, була зразком демократичності. Щоб її найняти, не потрібні були ні розум, ні соціальне становище, ні краса чи особливий шарм. Ви просто потребували грошей, які, на відміну від інших речей, були доступні кожному. За винятком бідних, звісно, але деяким людям ну ніяк не допоможеш.

Довести до завершення... Доволі незвичний спосіб висловлюватися.

— Ми можемо... — почав він.

«Платіж відповідатиме складності завдання».

— Тарифи наших послуг...

«Ми заплатимо три мільйони доларів».

Дауні відкинувся назад. Це в чотири рази перевищувало будь-який гонорар, зароблений одним із членів Гільдії (а це був, так би мовити, спеціальний сімейний тариф, включно з гостями, що залишилися на ніч).

— Гадаю, ніяких питань ставити не варто? — запитав він, тягнучи час.

«Ви просто не отримаєте на них жодних відповідей».

— Але чи відповідає запропонована плата складності завдання? Клієнт надійно охороняється?

«Не охороняється взагалі. Але його майже напевно неможливо викреслити за допомогою звичайних засобів».

Дауні кивнув. Це не обов’язково було великою проблемою, сказав він собі. З роками Гільдія накопичила чимало нетрадиційних озброєнь. Викреслити? Незвичне формулювання...

— Ми хотіли б знати, на кого працюємо, — сказав він.

«Ми були в цьому впевнені».

— Маю на увазі, нам потрібно знати ваше ім’я. Чи імена. Усе строго конфіденційно, звісно. Ми повинні якось зареєструвати наших замовників.

«Можете вважати нас за... Аудиторів».

— Дійсно? І що ж ви перевіряєте?

«Усе».

— Гадаю, нам треба дізнатися про вас трохи більше.

«Ми — люди з трьома мільйонами доларів».

Дауні підкорився їхній логіці, хоча вона йому й не сподобалася. Однак за три мільйони доларів можна дозволити собі безліч непоставлених запитань.

— Дійсно? — перепитав він. — За цих обставин, оскільки ви є нашими новими клієнтами, думаю, ми б прагнули отримати платіж авансом.

«Як забажаєте. Золото вже у ваших сейфах».

— Маєте на увазі, що незабаром буде в наших сейфах? — перепитав Дауні.

«Ні. Воно завжди було у ваших сейфах. Ми знаємо це, оскільки щойно його туди поклали».

Дауні якусь мить дивився на порожній каптур, а тоді, не відводячи погляду, простягнув руку й підняв слухавку.

— Пане Вінво? — запитав він, подмухавши в неї як слід. — Так. Добре. Скажи, скільки зараз у наших сейфах? Ну, приблизно. Скажімо, до найближчого мільйона, — хвилину потримавши слухавку на віддалі від вуха, він знову заговорив. — Ну, зроби мені ласку й таки перевір, гаразд?

Він повісив слухавку й поклав руки на стіл перед собою.

— Чи можу я запропонувати вам випити, поки ми чекаємо? — запитав він.

«Так. Гадаємо, можете».

Дауні з певним полегшенням піднявся і підійшов до великої шафки з різноманітними напоями. Його рука зависла над старим і надзвичайно цінним танталом[3] Гільдії, у графинах якого, судячи з етикеток, містилися «Мор», «Нижд», «Троп» та «Ісків».[4]

— А що б ви бажали випити? — поцікавився він, замислившись, де в Аудитора міг би бути рот. На якусь мить його рука зависла над найменшим графином, позначеним як Атурто.

«Ми не п’ємо».

— Але ви щойно сказали, що я можу запропонувати вам напій...

«Дійсно. Ми гадаємо, що ви цілком здатні виконати цю дію».

— Ах, — рука Дауні нерішуче зависла над графином з віскі, але він передумав. У цей момент слухавка засвистіла.

— Так, пане Вінво? Дійсно? Справді? Я і сам часто знаходив загублені монети під диванними подушками, неймовірно, як це стає... Ні, ні, я не... Так, у мене є підстава... Ні, я тебе не звинув... Ні, я не знаю... Так, піди й відпочинь, яка чудова ідея. Дякую.

Він знову повісив трубку. Каптур не рухався.

— Ми повинні знати, де, коли і, звісно, кого, — сказав він за хвилину.

Каптур кивнув.

«Це місце не знайдеш на жодній із карт. Ми б хотіли, щоб завдання було завершено до кінця тижня. Це вкрай важливо. Щодо тих, кого...»

На столі Дауні з’явився малюнок, а в його голові виникли слова:

«Назвемо його Товстуном».

— Це жарт? — запитав Дауні.

«Ми не жартуємо».

«Ні, дійсно не жарт», — подумав Дауні, постукуючи пальцями по столу.

— Багато хто скаже, що... ця особа не існує, — сказав він.

«Він повинен існувати. Інакше як би ти впізнав його з першого погляду? Багато хто навіть листується з ним».

— Ну, так, звісно, у певному сенсі він існує...

«У певному сенсі все існує. Але нас цікавить припинення цього існування».

— Знайти його буде ой як нелегко.

«На будь-якій вулиці знайдуться особи, які зможуть вказати вам його приблизну адресу».

— Так, звичайно, — сказав Дауні, задумуючись, чому хтось називає їх «особами». Дивний вибір слова.

— Але ж ви самі сказали, що координати вони навряд чи знатимуть. І навіть тоді, як саме треба... звести Товстуна зі світу? Можливо, келих отруєного хересу?

Каптур не засміявся — йому бракувало обличчя.

«Ви неправильно зрозуміли характер роботи», — пролунало в голові Дауні.

Це його обурило. Найманці ніколи не працювали. Їх наймали, просили зробити якусь послугу або зверталися до них із замовленнями. Працювали лише слуги.

— Що саме я неправильно зрозумів? — уточнив він.

«Ми платимо. Ви знаходите шляхи та засоби».

Каптур почав зникати.

— Як я можу з вами сконтактуватися? — запитав Дауні.

«Ми сконтактуємося з вами. Ми знаємо, де ви перебуваєте. Ми знаємо, де перебувають усі».

Постать зникла. У ту саму мить двері широко розчинилися, і за ними з’явився збентежений пан Вінво, скарбій Гільдії.

— Вибачте, мій лорде, але я дійсно мусив прийти! — він кинув на стіл кілька кружалець. — Подивіться на них!

Дауні обережно підняв золоте колечко. Воно мало вигляд маленької монети, але...

— Ні вартості! — сказав Вінво. — Ні орла, ні решки, ні насічок! Усі вони — пусті кружальця!

Дауні розтулив рота, щоб сказати: «То вони нічого не варті?» Він зрозумів, що в глибині душі сподівається, що це так. Якби вони, ким би вони не були, сплачували непридатним металом, то контрактом тут би й не пахло. Але він розумів, що це не так. Найманці дуже рано навчилися розпізнавати справжні гроші.

— Пусті кружальця, — сказав він, — із чистого золота.

Вінво мовчки кивнув.

— Ну що ж, — сказав Дауні, — і таке зійде.

— Вони однозначно чарівні! — скрикнув Вінво. — А ми ніколи не приймаємо магічних грошей!

Дауні кілька разів підкинув монету над столом. При падінні вона видала приємний дзвін коштовного металу. Вона не була чарівною. Магічні гроші мали б реальний вигляд, оскільки вся їхня мета й зводилася до обману. Але цим кружальцям не було потреби імітувати щось таке чисто людське, як звичайна валюта. Це золото, сказали його пальці. Прийми його або облиш.

Дауні сидів і думав, поки Вінво стояв і журився.

— Ми приймемо його, — сказав він.

— Але...

— Дякую, пане Вінво. Це моє рішення, — сказав Дауні. Певний час він дивився кудись у простір, а тоді посміхнувся. — Пан Часначай ще на місці?

Пан Вінво відсахнувся.

— Я думав, що Рада погодилася звільнити його, — сухо відказав він. — Після цієї справи з...

— Пан Часначай дивиться на світ не так, як інші люди, — сказав Дауні, піднімаючи картинку зі свого столу й задумливо її розглядаючи.

— Ну так, справді, це, безумовно, так і є.

— Будь ласка, покличте його сюди.

Гільдія залучала найрізноманітніших людей, подумав Дауні. От тільки він збагнути не міг, як так вийшло, що до них прийшов Вінво. Важко було уявити, що він готовий всадити комусь ніж у серце — це ж заплямує кров’ю гаманець жертви! Тоді як пан Часначай...

Проблема полягала в тому, що Гільдія приймала хлопчиків, давала їм чудову освіту, між тим навчаючи їх, як вбивати, чисто й безпристрасно, за гроші й на благо суспільства або принаймні на благо тієї частини суспільства, що мала гроші, — а було ще якесь інше суспільство?

Але час від часу з’являвся хтось на кшталт пана Часначая, якого гроші лише відволікали. Пан Часначай мав воістину блискучий розум, однак він виблискував, як тріснуте дзеркало, усіма дивовижними гранями й кольорами веселки. І, зрештою, являв собою щось цілковито роздроблене.

Пан Часначай надміру насолоджувався своїм життям. Нерідко за рахунок життя інших людей.

Про себе Дауні встиг вирішити, що незабаром із паном Часначаєм трапиться якийсь нещасний випадок. Як і багато людей із доволі розмитим поняттям моралі, лорд Дауні мав стандарти, які пан Часначай повсякчас відкидав. Убивство на замовлення було дуже тонкою грою, зазвичай проти людей, які самі знали правила або принаймні могли дозволити собі послуги тих, хто їх знав. Чисте вбивство приносило неймовірне задоволення. Не передбачалося, щоб подібне задоволення наступало від кривавої різанини. Такі речі однозначно призводили до пліток.

З іншого боку, збочений розум пана Часначая ідеально пасував для цієї ситуації. Якщо ж йому не вдасться... навряд чи винним виявиться Дауні, правда ж?

На якийсь час він повернувся до канцелярської роботи. Неймовірно — обсяг паперів ріс, мов на дріжджах. Але рано чи пізно доводиться їх впорядковувати. Зрештою, вони ж не якісь там головорізи...

Пролунав стук у двері. Він відсунув папери на бік і відкинувся на спинку крісла.

— Увійдіть, пане Часначаю, — сказав він. Ніколи не зашкодить нагнати трохи трепетного страху на свого колегу.

Однак двері відчинив один зі слуг Гільдії, обережно несучи тацю з чаєм.

— А, Картере, — сказав лорд Дауні, не видаючи свого здивування. — Просто постав його на стіл.

— Так, пане, — сказав Картер. Він повернувся і кивнув. — Пробачте, пане. Я піду й негайно принесу ще одне горня, пане.

— Що?

— Для вашого відвідувача, пане.

— Якого відвідувача? О, якщо пан Часначай...

Він зупинився. Він обернувся.

На килимку перед каміном сидів юнак, граючись із собаками.

— Пане Часначаю!

— Правильно вимовляти «Часу-не-чай», — сказав Часначай, із легким натяком на докір. — Але нічого, усі помиляються, пане.

— Як ти це зробив?

— Доволі легко, пане. Звісно, на останніх кількох футах злегка підсмажився.

На килимку виднілося кілька грудочок сажі. Дауні зрозумів, що чув звук їхнього падіння, але не надав цьому особливого значення. Ніхто не міг спуститися димоходом. Його верхівка була надійно захищена міцними ґратами.

— За старою бібліотекою є заблокований камін, — сказав Часначай, очевидно, прочитавши його думки. — Під решіткою димоходи з’єднуються. Коротка прогулянка, пане.

— Дійсно?..

— О, так, пане.

Дауні кивнув. Переважно всі старі будівлі були пронизані взаємопов’язаними димоходами — цей факт кожен найманець дізнавався на початку своєї кар’єри. А тоді, сказав він собі, забував його. Завжди корисно нагнати трохи трепетного страху на свого колегу. Він забув, що найманців навчали і цього.

— Схоже, собаки тебе вподобали, — зауважив він.

— Я добре ладнаю з тваринами, пане.

Обличчя Часначая було молоде, відкрите й привітне. Принаймні воно було постійно усміхненим. Приємне враження псував тільки той факт, що Часначай мав лише одне око. Інше постраждало внаслідок незбагненного нещасного випадку, тому його довелося замінити скляною кулькою. Результат збивав із пантелику. Але лорда Дауні набагато більше хвилювало інше око, яке можна було би назвати нормальним. Він ще ніколи не бачив такої маленької і гострої зіниці. Часначай ніби дивився на світ через вушко для голки.

Дауні виявив, що знову сидить за столом. Із Часначаєм так завжди. Ви почувалися набагато затишніше, якщо вас обох щось розділяло.

— Ладнаєш з тваринами, значить? — запитав він. — У мене є звіт, в якому написано, що ти прибив пса пана Джорджа до стелі.

— Не міг стерпіти, як він гавкає, коли я працював, пане.

— Можна було його просто приспати.

— А, — якусь мить Часначай став пригніченим, але тоді просвітлів. — Але я, безумовно, виконав контракт, пане. У цьому не може бути сумнівів, пане. Я перевірив дихання пана Джорджа дзеркалом, як і веліла інструкція. Це є в моєму звіті.

— Так, дійсно, — у той момент, очевидно, голова чоловіка лежала за кілька метрів від його тіла. Жахало те, що Часначая це абсолютно не бентежило.

— А... слуги?.. — поцікавився він.

— Не міг допустити, щоб вони увірвалися, пане.

Дауні кивнув, напівзагіпнотизований скляним поглядом і крихітною зіницею. Ні, він не міг допустити їхнього втручання. І найманець цілком може зіткнутися з серйозним професійним відпором, можливо, навіть від людей, яких навчали ті самі вчителі. Але старий дворецький і служниця, які мали нещастя опинитися в будинку не в той час...

Дауні довелося визнати, що правил, як таких, не існувало. Річ у тім, що протягом багатьох років Гільдія виробила певні етичні норми, і її члени переважно були дуже охайними у своїй роботі, навіть зачиняли за собою двері, та й узагалі прибирали перед тим, як піти. Заподіяння шкоди невинній людині вважалося гіршим, ніж порушення суспільних моральних цінностей, це було порушенням добрих манер. Це було навіть гіршим. Це був несмак. Але правил, як таких, не було...

— Усе ж було добре, пане? — запитав Часначай із очевидним занепокоєнням.

— Ну, гм... трохи не вистачило елегантності, — сказав Дауні.

— А. Дякую, пане. Я завжди радий, коли вказують на мої помилки. Наступного разу я це неодмінно врахую.

Дауні зробив глибокий вдих.

— Саме про це я б хотів поговорити, — сказав він і підняв картинку... як та штука його назвала?.. Товстун?

— Просто цікаво, — почав він, — як би ти звів зі світу цього... джентльмена?

Будь-яка інша людина, Дауні був упевнений, від такого б зайшлася сміхом. Вона б запитала: «Ви жартуєте, пане?» Часначай же просто нахилився вперед, із виразом цілеспрямованої цікавості.

— З труднощами, пане.

— Однозначно, — погодився Дауні.

— Мені знадобиться трохи часу, щоб підготувати план, пане, — продовжив Часначай.

— Звісно, і...

У двері постукали, і до них увійшов Картер із ще одним горнятком та блюдцем.

Він шанобливо кивнув лорду Дауні й непомітно вийшов.

— Добре, пане, — сказав Часначай.

— Прошу? — перепитав Дауні, на мить збентежившись.

— Я вже придумав план, пане, — терпляче сказав Часначай.

— Придумав?

— Так, пане.

— Так швидко?

— Так, пане.

— О боги!

— Ну, пане, ви ж знаєте, що нам часто пропонують до розгляду гіпотетичні проблеми?..

— О, так. Дуже корисне завдання... — Дауні зупинився, а тоді шоковано подивився на Часначая. — Маєш на увазі, що дійсно присвятив час роздумам про те, як віддати землі Батька Вепра? — слабким голосом пробурмотів він. — Насправді сидів і міркував, як це зробити? Справді присвятив цьому свій вільний час?

— О, так, пане. І Качку душевного пундика. І Піщаного чоловіка. І Смерть.

Дауні знову моргнув.

— Ти справді сідав і роздумував, як...

— Так, сер. Я накопичив доволі цікаві матеріали. У свій вільний час, звісно.

— Я маю бути в цьому цілковито впевнений, пане Часначаю. Ти... присвятив... свій час вивченню способів, які можуть убити Смерть?

— Лише як хобі, пане.

— Ну, так, хобі, звичайно. Я і сам колись збирав метеликів, — сказав Дауні, згадуючи задоволення, коли він вперше використав отруту й приколов метелика шпилькою,— але...

— Насправді, пане, основні методи точно такі самі, як і для звичайної людини. Можливості, географія, техніка... Просто потрібно працювати з відомими фактами про певного індивідуума. Звісно, у цьому випадку відомим є багато чого.

— І ти продумав увесь план? — запитав Дауні, майже зачарований.

— О, давно, пане.

— Коли, якщо не секрет?

— Гадаю, в одну із Вепроночей, коли лежав у ліжку, пане.

«О боги, — подумав Дауні, — а я зазвичай просто слухаю дзвоники».

— Оце так, — сказав він вголос.

— Деякі деталі, мабуть, доведеться перевірити, пане. Я хотів би отримати доступ до деяких книг у Темній бібліотеці. Але, так, гадаю, основне вже зроблено.

— І все ж... ця особа... багато хто вірить, що він певним чином... безсмертний.

— Кожен має свої слабкі місця, пане.

— Навіть Смерть?

— О, так. Однозначно. Навіть декілька.

Дауні знову застукав пальцями по столу. Хлопець просто не міг мати справжнього плану, сказав він собі. У нього щось точно в голові перекрутилося — перекрутилося? Та в нього мозок, як спіраль! Однак Товстун не був однією зі звичних мішеней в черговому особняку. Очевидно, що люди намагалися вхопити його й раніше.

Від цього його охопило певне задоволення. Часначай провалиться і, можливо, навіть фатально, якщо його план достатньо дурний. Може, Гільдія тоді втратить золото, а може, і ні.

— Чудово, — сказав він. — Мабуть, деталі твого плану мені знати необов’язково.

— Ну це й на краще, пане.

— Що ти маєш на увазі?

— Бо я й не збирався розповідати вам деталі плану, пане. Ви б його не схвалили.

— Я вражений, що ти настільки впевнений, що це має спрацювати, Часначаю.

— Я просто думаю про речі логічно, — відповів хлопець із певним докором.

— Логічно? — перепитав Дауні.

— Гадаю, я просто бачу речі не так, як інші люди, — сказав Часначай.

Цей день видався для Сюзен тихим, хоча дорогою до парку Гавейн наступив на тріщину у тротуарі. Навмисно.

Методика виховання попередньої гувернантки зводилася до того, що в дітей потрібно вселити страх. Тому вона вигадала ведмедів, які піджидали на вулиці, щоб з’їсти вас, якщо наступити на тріщину.

Сюзен заховала кочергу під своє вишукане пальто. Одного сильного удару, як правило, вистачало. Ведмеді були захоплені зненацька, бо не очікували, що їх хтось побачить.

— Гавейне? — покликала вона, позираючи на нервового ведмедя, який раптово побачив її і тепер намагався відійти, набувши безтурботного вигляду.

— Так?

— Ти наступив на цю тріщину, щоб мені довелося відгамселити якусь бідну істоту, яка винна лише в тому, що хотіла розірвати тебе на маленькі шматочки?

— Я просто стрибав...

— Досить. Нормальні діти так не стрибають, якщо вони не під наркотиками, звісно.

Він широко посміхнувся їй.

— Ще раз піймаю на такому, зав’яжу ручки тобі за головою, — спокійно попередила Сюзен.

Він кивнув і побіг зіштовхувати Твайлу з гойдалки.

Сюзен задоволено зітхнула. Це було її особистим відкриттям. Абсурдні погрози їх не сильно лякали, але діти слухалися. Особливо, якщо використовувати мальовничі деталі.

Методом виховання колишньої гувернантки були різноманітні монстри та чудовиська. Завжди існувало щось, готове з’їсти або потягти поганих хлопчиків і дівчаток світ за очі, якщо вони заїкалися чи непокірно продовжували писати лівою рукою. На маленьку дівчинку, що смоктала великий палець, завжди чекав Людина-руки-ножиці, а в підвалі повсякчас ховалося чудовисько. Із отаких цеглинок і складалося їхнє невинне дитинство.

Намагання Сюзен переконати дітей у відсутності чудовиськ тільки загострили проблему.

Твайла почала мочити ліжко. Це, мабуть, було несвідомою формою захисту від страшної пазуристої істоти, яка, згідно з її переконанням, жила під ним.

Сюзен дізналася про це в першу ніч, коли дитина прокинулася в сльозах через чудовисько в шафі.

Вона зітхнула й пішла подивитися. Дівчина була настільки розлючена, що витягла його, вдарила по голові іграшковою кочергою, вивихнула плече, щоб справити сильніше враження, і виштовхнула через чорний хід.

Діти відмовилися облишити свою віру в чудовиськ, тому що, чесно кажучи, чудово знали, що ті таки існували.

Але Сюзен виявила, що вони так само щиро можуть повірити в кочергу.

Зараз вона сиділа на лавці й читала книгу. Кожного дня Сюзен водила дітей кудись, де вони могли б побавитися з однолітками. Якщо вони зможуть порозумітися на дитячому майданчику, думала вона, у дорослому житті на них не чекатимуть ніякі страхи. Крім того, так приємно слухати дзвінкі голоси маленьких дітей під час гри! Особливо за умови, що ви сіли достатньо далеко, щоб не чути, що вони там насправді говорять.

Пізніше було навчання. Стало набагато легше, коли вона викинула геть книжки про гумові кульки й песика з кличкою Плямка. Гавейна дівчина захопила історіями про військові походи генерала Тактикуса, які були набагато кровожерливішими. Однак важливішим аспектом було те, що вони вважалися занадто складними для дітей. Завдяки цьому його словниковий запас щотижня подвоювався, і він міг вже використовувати в повсякденній розмові слова на кшталт «випатрати». Зрештою, який сенс навчати дітей бути дітьми? Їм це від природи пречудово вдавалося.

З невимовним жахом Сюзен виявила в собі природну здатність ладнати з дітьми. Вона почала роздумувати, чи не було це її спадковою рисою. Якщо це так, судячи з того, як її волосся саме швидесенько зав’язувалося в акуратну ґульку, їй було призначено виконувати цю роботу до кінця життя.

То була вина її батьків. Звісно, вони не хотіли, щоб це сталося. Принаймні вона щиро на це сподівалася.

Вони хотіли захистити її, утримати від світів за межами цього, від того, що люди вважали окультним... від її дідуся, коротко кажучи. Вона відчувала, що це якимось чином перекрутило її «я».

Звичайно, потрібно визнати, що в цьому й полягає завдання батьків. Світ був сповнений стількох гострих кутів, що в нього неможливо було вписатися, не огинаючи їх. Батьки ж поставилися до цього розсудливо, були добрими до Сюзен, дали їй хорошу домівку й навіть освіту.

Це була хороша освіта. Але лише пізніше вона зрозуміла, що це була, так би мовити, освіта в освіті. Це означало, що коли комусь треба було вирахувати об’єм конуса, то він міг з упевненістю покликати Сюзен Стогелітську. Хто забув деталі походів генерала Тактикуса чи не вмів добути квадратний корінь із 27,4, міг сподіватися на її допомогу. Якщо ви потребували когось, здатного розповісти про предмети домашнього вжитку та речі, що продаються в крамницях, п’ятьма мовами, то Сюзен була перша в списку. Освіта була легкою.

Однак дійсно навчитися деяких речей було складніше.

Отримання освіти чимось нагадувало якусь інфекційну хворобу. Це робило вас непридатним для багатьох видів робіт, до того ж ви повсякчас прагнули передати комусь здобуті знання.

Отож вона стала гувернанткою. Це була одна з небагатьох робіт, доступних освіченій дівчині. І Сюзен старанно взялася до своїх обов’язків. Вона пообіцяла собі, що якщо коли-небудь піймає себе на танцях на даху із сажотрусом, то заб’є себе до смерті своєю ж парасолькою.

Після чаю вона зазвичай читала їм історії. Діти обожнювали її розповіді. Книжковий варіант був доволі нудним, але версії Сюзен збуджували інтерес. Читаючи, вона перекладала й вносила свої доповнення.

...Тоді Джек зрубав бобове стебло, додавши вбивство та екологічний вандалізм до крадіжки, розпусти та незаконного вторгнення на приватну територію, про які вже згадувалося, але уникнув покарання і жив довго й щасливо, не відчуваючи мук совісті через те, що зробив. Що доводить те, що якщо ви герой — вам пробачать майже все, бо ніхто не ставитиме незручних запитань. А тепер, — вона закрила книжку, — пора спати.

Попередня гувернантка навчила їх молитві-сподіванню, що якийсь бог забере їхню душу, якщо вони помруть уві сні.

Наскільки могла судити Сюзен, під цим малося на увазі щось дуже хороше.

Одного дня, пообіцяла собі Сюзен, вона відшукає цю жінку...

— Сюзен, — покликала Твайла десь з-під ковдри.

— Так?

— Знаєш, минулого тижня ми писали листи Батьку Вепру?

— І...?

— Тільки... Рейчел із парку сказала, що його не існує, а подарунки насправді приносять наші батьки. І всі інші погодилися, що вона має рацію.

Сусіднє ліжко зашурхотіло. Брат Твайли перевернувся і потайки прислухався.

«Ой лишенько», — подумала Сюзен. Вона сподівалася, що зможе уникнути цього питання. Схоже, що все буде, як в історії з Качкою душевного пундика.

— Хіба це важливо, якщо ви однаково отримуєте подарунки? — запитала вона, звертаючись безпосередньо до жадібності.

— Та.

Ну й біда з вами! Сюзен сіла на ліжко, роздумуючи, як би їй викрутитися. Вона торкнулася долоні Твайли, що виднілася з-під ковдри.

— Тоді поглянемо на це таким чином, — сказала вона й подумки глибоко вдихнула. — Інколи люди бувають дурні й абсурдні... вони наділені концентрацією уваги, як у курчати під час бурі, й знанням місцевості одноногого таргана... і коли люди по-дурному довірливі, пристрасно віддані історіям із дитинства й при тому так само добре розуміються на реаліях фізичного всесвіту, як устриця на альпінізмі... так, Твайло: Батько Вепр існує.

З-під ковдри не пролунало ні звуку, однак вона відчула, що тон голосу спрацював. Слова не мали ніякого значення. У цьому, як би висловився її дідусь, уся суть людства.

— Добраніч.

— На добраніч, — відповіла Сюзен.

Це навіть не був шинок. Це було просто приміщення, де люди пили, чекаючи на інших людей, з якими вели бізнес, — зазвичай пов’язаний із передачею власності однієї людини в руки іншої, але зрештою, хіба не в цьому суть усього бізнесу?

П’ятеро бізнесменів сиділи навколо столу, осяяного свічкою в крихітному блюдці. Також на столі стояла почата пляшка. Вони були передбачливими, тож помістили її подалі від полум’я.

— Вже шоста минула, — зауважив один із них, кремезний чоловік з дредами й бородою, в якій можна було сховати кількох козлів. — Годинник пробив чортзна-коли. Він не прийде. Ходімо геть.

— Всядься, заспокійся. Найманці завжди запізнюються. Це в їхньому стилі.

— Розумові відхилення?

— Ексцентричність.

— У чому різниця?

— У кількості грошей.

Трійця, що дотепер мовчала, переглянулася.

— Тобто? Ти ж не згадував, що він найманець, — обурився Сітка. — Він не казав, що хлопець — найманець, правда, Банджо?

Пролунав звук, схожий на грім удалині. Це відкашлявся Банджо Білоліл.

— Стопудово, — мовив голос із дальніх вершин. — Ти такого не казав.

Інші чекали, поки гуркіт не стих. Навіть голос Банджо був громіздким.

— Він... — перший мовець розмахував руками, немов намагаючись показати, що той був корзиною з їжею, кількома складаними стільцями, скатертиною, різноманітним кухонним приладдям і колонією мурашок, що вибралися з дому, щоб поживитися, — божевільний. А ще в нього смішне око.

— Звичайнісіньке скло, — відказав інший, відомий як Котяче Око, і, махнувши офіціанту, замовив чотири пива та склянку молока. — І він платить по десять тисяч доларів кожному. Тому мене не обходить, з чого зроблене його око.

— Я чув, що воно зроблене з того самого матеріалу, з якого ворожки виготовляють свої чарівні кулі. І в цьому немає нічого нормального. І він на вас цим дивиться, — зауважив перший, відомий як Персик, хоча ніхто так і не дізнався чому.[5]

Котяче Око зітхнув. Звісно, пан Часначай був трохи дивним, без усяких сумнівів. Але трохи дивними були всі найманці. А цей ще й добре платив. Багато найманих убивць використовувало інформаторів і зломщиків. Технічно, це було проти правил, але тепер мало хто дотримувався високих стандартів, що поробиш? Зазвичай вони платили пізно й скупо, ніби роблячи вам послугу. Але Часначай був не таким.

Правда, після кількох хвилин розмови з ним у вас починали сльозитися очі й виникало прагнення вичистити шкіру не лише ззовні, а й зсередини, але ніхто ж не ідеальний? Персик нахилився вперед.

— Знаєте що? — сказав він. — Гадаю, він вже може бути тут. Замаскований! І сміється з нас! Ну, якщо він тут сміється з нас... — Персик хруснув кістяками пальців.

Середній[6] Дейв Білоліл, останній із п’ятірки, озирнувся. У низькій темній кімнаті дійсно виднілося кілька поодиноких постатей. Більшість із них була в плащах із великими каптурами. Вони сиділи на самоті, у кутах, приховані своїм вбранням. Жоден із них не мав особливо доброзичливого вигляду.

— Не будь дурним, Персику, — пробурмотів Котяче Око.

— Але це типово для них, — наполягав Персик. — Вони майстри маскування!

— Ото з таким оком?

— У того хлопця біля вогню на оці пов’язка, — зауважив Середній Дейв. Зазвичай він говорив мало, зате багато помічав.

Інші повернулися і витріщилися в потрібному напрямку.

— Він чекатиме, поки ми втратимо пильність, а тоді зненацька як вистрибне! — сказав Персик.

— Вони не вбивають, якщо їм не платять, — заперечив Котяче Око, однак уже з ноткою сумніву.

Ватага витріщалася на чоловіка в каптурі. Той витріщався на них.

Якби їх попросили описати, чим вони заробляють на життя, п’ятеро чоловіків навколо столу сказали б щось на кшталт «То тим, то сим» або «Найкращим, на що здатен», а у випадку Банджо просто «Шо?». Вони були, за мірками байдужого до деталей суспільства, злочинцями, хоча себе такими не вважали й навіть не змогли б вимовити по буквах такі слова, як «нечестивий». Зазвичай вони переміщували різноманітні речі. Інколи речі перебували, скажімо, не з того боку сталевих дверей або в неправильному будинку. Часом речами були люди, надто неважливі для того, щоб турбувати Гільдію найманців, але, однак, заважали там, де вони помилково опинилися, і набагато краще б почувалися, наприклад, десь на дні морському.[7] Жоден із п’ятірки не належав до будь-якої формальної гільдії і зазвичай знаходив своїх клієнтів серед тих людей, які з власних темних причин не хотіли вдаватися до послуг Гільдії, часом тому, що й самі були її членами. У них була купа роботи. Завжди існувало щось, що потрібно було перенести з точки А в точку В або, звісно, на дно точки С.

— Це може статися в будь-яку мить, — сказав Персик, коли офіціант приніс їм пиво.

Банджо прокашлявся. Це було ознакою того, що в його голові з’явилася якась думка.

— От шо я не розумію... — почав він.

— Так? — відгукнувся його брат.

— От шо я не розумію, відколи тут з’явилися офіціанти?

— Добрий вечір, — привітався Часначай, опускаючи тацю.

Вони мовчки на нього дивилися.

Він доброзичливо усміхнувся.

Величезна рука Персика ляснула по столу.

— Шо підкрадаєшся, малий... — почав він.

Люди, зайняті в подібній сфері діяльності, розвивають у собі певну передбачливість. Середній Дейв і Котяче Око, що сиділи обабіч Персика, незворушно відхилилися.

— Привіт! — сказав Часначай. Щось блиснуло, і в столі між великим і вказівним пальцями Персика затремтів ніж.

Він нажахано поглянув на нього.

— Моє ім’я — Часначай, — сказав Часначай. — А твоє?

— Ем... Персик, — пробурмотів Персик, усе ще дивлячись на вібруючий ніж.

— Досить цікаве ім’я, — сказав Часначай. — Чому тебе звати Персик, Персику?

Середній Дейв кашлянув. Персик підняв погляд на обличчя Часначая. Скляне око нагадувало сіру кульку, що слабко світилася. Інше око — маленьку цятку в морі білосніжної барви. Єдині контакти Персика з інтелектом відбувалися лише тоді, коли особу, наділену ним, потрібно було побити й пограбувати, але цього разу раптове відчуття самозбереження приклеїло його до стільця.

— Тому що я не голюся, — відповів він.

— Персик не любить леза, пане, — пояснив Котяче око.

— А в тебе багато друзів, Персику? — поцікавився Часначай.

— Та є кілька...

Раптовим рухом, від якого здригнулися усі присутні, Часначай крутнувся, схопив стілець, підсунув до столу й всівся на нього. Троє чоловіків уже встигли схопитися за мечі.

— А в мене небагато, — сказав він вибачливим тоном. — Схоже, не вмію заводити друзів. З іншого боку... Ворогів я також не маю. Жодного. Хіба не чудово?

У голові Часначая — тріскучій, дзизкучій, сповненій феєрверків — роїлися думки. Він думав про безсмертя.

Він міг би бути цілком і повністю божевільним, але він не був дурнем. У Гільдії найманців було кілька картин і бюстів знаменитих членів, які колись... ні, звісно, усе було не так. Там були картини і бюсти знаменитих клієнтів членів, з помітно скромною мідною табличкою, прикрученою десь поруч, із скромним коментарем на кшталт: «Покинув цю долину сліз на 3 хрюпня, Року бічної п’явки, за допомогою поч. К. В. Добсона (дім Гадюки)». Багато старовинних навчальних закладів мали меморіальні зали, де вшановувалися особи, які поклали своє життя за монарха та країну. Гільдія була дуже схожою на них; відмінністю було лиш те, чиє саме життя було покладено.

Кожен член Гільдії хотів коли-небудь там опинитися, оскільки це означало безсмертя. І чим поважніший ваш клієнт, тим стриманішою та коротшою була маленька бронзова дощечка з вашим іменем.

Насправді, якщо ви були дуже-дуже відомими, ніякої таблички з іменем і не треба було...

Чоловіки за столом спостерігали за Часначаєм. Було важко зрозуміти, що думав Банджо і чи вмів він узагалі думати, але інші четверо міркували приблизно так: «Самовпевнене щеня, як і всі найманці. Гадає, що все знає. Та я би його однією рукою, без проблем. Але... ходять різні чутки. А від цих очей у мене мурашки по шкірі».

— Так яка робота?

— Ми не виконуємо роботу, — пояснив Часначай. — Ми надаємо послуги. І ці послуги принесуть кожному з вас по десять тисяч доларів.

— Це набагато більше, ніж ставка Гільдії злодіїв, — сказав Середній Дейв.

— Ніколи не любив Гільдію злодіїв, — сказав Часначай, не повертаючи голови.

— Чому?

— Вони ставлять занадто багато запитань.

— Ми не ставимо запитань, — швидко відказав Сітка.

— То ми одне одному ідеально підходимо, — зрадів Часначай. — Випийте ще, поки ми чекаємо на інших членів нашої маленької трупи.

Сітка побачив, що губи Середнього Дейва вже почали формувати слово «Хто...». Він подумав, що подібні слова в такій ситуації до добра не доведуть, тому копнув того під столом.

Двері злегка привідчинилися. Крізь них проникла якась постать, але лише трішки. Вона юркнула в щілину й просувалася вздовж стіни в манері, розрахованій на те, щоб не привертати уваги. Розрахованій кимось, хто й рахувати нормально не вміє. Вона поглянула на них поверх високо піднятого комірця.

— Та це ж чарівник! — зауважив Персик.

Постать поспішила й притягнула крісло до столу.

— Ні, неправда! — прошипіла вона. — Я інкогніто!

— Гаразд, пане Гніто, — сказав Середній Дейв. — Ти — просто хтось у гостроверхому капелюсі. Це мій брат Банджо, це Персик, це Сіт...

Чарівник у розпачі зиркнув на Часначая.

— Я не хотів сюди приходити!

— Пан Сідней насправді чарівник, — повідомив Часначай. — У будь-якому разі, студент. Але в його житті зараз чорна смуга, звідси й прагнення приєднатися до нас у цій ризикованій затії.

— Наскільки чорна смуга? — уточнив Середній Дейв.

Чарівник з усіх сил старався не дивитися нікому в очі.

— Я неправильно оцінив ситуацію, роблячи ставку, — сказав він.

— Програвся, еге ж?

— Але я розрахувався вчасно, — наголосив Сідней.

— Звичайно, однак троль Хризопраз не дуже-то й любить, коли його гроші наступного дня перетворюються на свинець, — весело зауважив Часначай. — Тому наш друг негайно потребує готівки й зміни клімату на такий, де руки-ноги залишаться цілі.

— Але ніхто не казав, що наша справа буде пов’язана з чарами, — сказав Персик.

— Наша ціль... мабуть, слід думати про неї як про щось на кшталт вежі чарівника, джентльмени, — сказав Часначай.

— Це ж несправжня вежа чарівника? — поцікавився Середній Дейв. — Вони мають дуже дивне почуття гумору, коли йдеться про міни-пастки.

— Ні.

— Охорона наявна?

— Гадаю, так. За легендою. Але нечисленна.

Середній Дейв звузив очі.

— А в цій... вежі... є щось цінне?

— О, звісно.

— Чому ж тоді так мало охорони?

— Ця... особа, яка володіє майном, ймовірно, не усвідомлює вартості того, що... вона має.

— Замки? — поцікавився Середній Дейв.

— По дорозі захопимо зломщика.

— Кого?

— Пана Брауна.

Вони кивнули. Пан Браун був відомий кожному — принаймні кожному в «бізнесі», а всі, залучені в «бізнес», знали, у чому саме полягає цей «бізнес», а якщо ви не знали цього насправді, то не були бізнесменом. Його присутність під час справи надавала певної поважності. Він був акуратний літній чоловік, який носив із собою велику шкіряну сумку, більшість інструментів у якій були винайдені ним власноруч.

Як би спритно ви не потрапили на потрібне місце, подолали маленьку армію чи знайшли секретну скарбницю, рано чи пізно ви кликали пана Брауна, який з’являвся в невеличких акуратних черевичках та зі своєю шкіряною сумкою, повного маленьких пружинистих штучок і пляшечок з дивними алхімічними речовинами. Десять хвилин він нічого не робив, лише дивився на замок, а тоді підбирав шматок зігнутого металу із кільця з декількох сотень майже однакових шматочків і приблизно за годину покидав приміщення з добрячими десятьма відсотками виручки.

Звісно, користуватися послугами пана Брауна було необов’язково. Можливо, комусь більше подобається перспектива провести решту свого життя, споглядаючи зачинені двері.

— Гаразд. Де це місце? — поцікавився Персик.

Часначай повернувся і посміхнувся йому.

— Якщо гроші плачу я, чому тоді не ставлю ніяких запитань?

Вдруге Персик навіть не намагався витримати його скляний погляд.

— Просто хочу як слід підготуватися, от і все, — пробурмотів він.

— Правильна розвідка — запорука успішної операції, — погодився Часначай. Він повернувся, подивився на здоровила на ім’я Банджо й додав: — Що це таке?

— Це Банджо, — відповів Середній Дейв, скручуючи собі сигарету.

— А фокуси воно показує?

На якусь мить час зупинився. Інші чоловіки подивилися на Середнього Дейва. Професійному нижньому класу Анк-Морпорка він був відомий як вдумливий, терплячий чоловік і вважався навіть кимось на кшталт інтелігента, оскільки деякі з його татуювань були написані правильно. На нього можна було покластися у важку хвилину, і він, що найголовніше, був чесним, тому що справжні злочинці повинні бути чесними. Єдиним його недоліком була тенденція смертельно карати тих, хто патякав щось погане про його брата.

Якщо в нього і були якісь чесноти, то до них належало вміння правильно вибирати час. Пальці Середнього Дейва загорнули тютюн у папір і підняли папіросу до губ.

— Ні, — відповів він.

Сітка спробував розрядити ситуацію.

— Генієм його не назвеш, але він завжди корисний. Він може підняти по дві людини кожною рукою. За шию.

— Та-а-а, — відізвався Банджо.

— Він нагадує вулкан, — зауважив Часначай.

— Дійсно? — поцікавився Середній Дейв Білоліл. Сітка поспішно простягнув руку й посадив його назад на місце.

Часначай повернувся і посміхнувся йому.

— Я щиро сподіваюся, що ми станемо друзями, пане Середній Дейв, — сказав він. — Буде шкода, якщо мені доведеться перебувати не серед друзів, — він ще раз осяйно всміхнувся й повернувся до решти за столом. — То як, домовилися, панове?

Вони кивнули. Трохи неохоче, зважаючи на загальну думку, що Часначаю набагато краще було б у кімнатці з м’якими стінами, але десять тисяч доларів — це десять тисяч доларів, можливо, навіть більше.

— Чудово, — сказав Часначай і оглянув Банджо згори донизу. — Тоді, гадаю, ми можемо починати.

І він зі всієї сили зацідив Банджо в зуби.

Смерть не зобов’язаний особисто з’являтися під час припинення кожного життя. У цьому немає необхідності. Уряди керують людьми, але прем’єр-міністри та президенти особисто не з’являються в їхніх будинках, щоб розповісти, як краще жити, оскільки для них самих це становитиме смертельну небезпеку. Тому вони створили законодавство.

Однак час від часу Смерть перевіряв, чи усе функціонує належним чином або, точніше кажучи, належним чином перестає функціонувати в менш значущих галузях його юрисдикції.

Тепер він ішов крізь темні моря.

Його ноги здійняли хмаринку мулу, потрапивши в западину на дні. Навколо нього пливла його мантія.

Навкруги панувала тиша, тиск і повна, цілковита темрява. Але внизу було і життя, навіть на такій глибині під хвилями. Тут жили гігантські кальмари й омари зі зубами на повіках. Водилися павукоподібні істоти зі шлунками на ногах і риби, які виробляли власне світло. Це був тихий чорний світ жахіть, але життя живе скрізь, де може. А там, де не може... трішки терпіння, і все зміниться.

Смерть прямував до невеличкого підвищення в дні, прорізаному заглибинами. Вода навколо нього вже потеплішала й сповнилася істотами, на вигляд зібраними докупи з непотрібних частинок інших створінь.

Невидима, але відчутна, із тріщини струмувала величезна колона гарячої води. Десь нижче було каміння, майже розжарене до білого внаслідок дії магічного поля Дискосвіту.

Навколо неї розташовувалися шпилі мінералів. І в цій крихітній оазі розвинулися особливі життєві форми. Вони не потребували повітря чи світла. Їм навіть не була потрібна їжа — у тому плані, як більшість істот розуміє цей термін.

Вони просто росли довкола колони стрімкої води, подібні на суміш черв’яка та квітки.

Смерть устав на коліна й придивився — ця життєва форма була особливо крихітною. З якоїсь причини, навіть у цьому світі, в якому не існувало ні очей, ні світла, вона була сліпучо червоною. Марнотратство життя ніколи не переставало його дивувати.

Він засунув руку в глибини мантії й витягнув маленький рулон з чорної тканини, подібний на набір ювелірних інструментів. Із надзвичайною обережністю він дістав із однієї кишеньки косу завдовжки приблизно з дюйм і вичікувально затиснув її між великим і вказівним пальцями.

Десь нагорі випадковою течією відкололо уламок скелі, і він полетів униз, підстрибуючи й здіймаючи маленькі хмарки мулу.

Він упав прямісінько біля живої квітки, а тоді покотився, зносячи її зі скелі.

Коли цвітіння згасло, Смерть махнув крихітною косою...

Часто трапляються згадки про всевидяче око різноманітних надприродних істот. Кажуть, що вони здатні бачити падіння кожного горобця.

Можливо, це і правда. Але лише один із них завжди присутній, коли ті вдаряються об землю.

Душа трубчастого черв’яка була дуже маленькою і невигадливою. Гріховні діла не мали до нього ніякого стосунку. Він ніколи не жадав дружини сусіднього поліпа. Ні разу не грав в азартні ігри і не вживав міцний алкоголь. І навіть не задавався такими питаннями, як «Чому я тут?», бо взагалі не мав поняття, що таке «тут» і хто такий «я».

Однак хірургічно точне лезо коси щось-таки звільнило, і тепер це щось зникло в бурхливих водах.

Смерть обережно повернув інструмент на місце й підвівся. Усе було добре, усе функціонувало задовільно і...

...насправді так не було.

Так само, як найкращі інженери чують крихітну зміну, яка сповіщає про те, що підшипник вийде з ладу задовго до того, як найбільш суттєві інструменти виявлять якусь похибку, Смерть вловив дисонанс у симфонії світу. Це була одна фальшива нота серед мільярдів, однак украй помітна, мов крихітний камінчик у дуже великому черевику.

Смерть махнув пальцем у воді, і за мить перед ним з’явилися блакитнуваті обриси дверей. Він ступив у них і зник.

Квіткові черв’яки не помітили, як він пішов. Вони не помітили навіть, що він приходив. Вони ніколи нічого не помічали.

Померзлими туманними вулицями котився візок; у ньому, скулившись від холоду, сидів візник, що майже зник у своєму товстому коричневому пальті.

Раптово з клубів туману вистрибнула постать і миттю всілася поруч із ним.

— Привіт! — сказала вона. — Мене звати Часначай. А тебе?

— Е-е-е, злазь. Мені не дозволено...

Возій зупинився. Дивовижно, як Часначаю вдалося проштрикнути ножем чотири шари цупкого одягу й зупинитися, ледь дряпнувши шкіру.

— Пробач? — перепитав Часначай, осяйно посміхаючись.

— Е-е... у мене немає нічого цінного, розумієш, нічого такого, лише кілька мішків...

— Ех, любий, — обличчя Часначая вмить стало трохи стурбованим. — Ну, це ми повинні перевірити, чи не так? Як тебе звати, шановний?

— Ерні. Ер... Ер ні, — відповів Ер ні. — Так. Ерні. Ер...

Часначай злегка повернув голову.

— Ходімо, панове. Це мій друг Ерні. Сьогодні він буде нашим водієм.

Ерні побачив, як з туману вигулькнула півдюжина постатей і залізла в його візок. Він вирішив не обертатися. Поколювання в районі нирок підказувало, що це не принесе йому успіхів у кар’єрі. Але він встиг побачити, що одна з фігур, величезна незграбна гора, тримала довгий рулон, перекинутий через плече. Рулон ворушився й видавав приглушене мугикання.

— Годі тремтіти, Ерні. Нам просто потрібен хтось, хто міг би нас підвезти, — сказав Часначай, коли візок покотився бруківкою.

— Куди, пане?

— Спершу до площі Сатор, зупинися біля другого фонтану.

Ніж зник, і Ерні нарешті покинув спроби навчитися дихати вухами.

— Е...

— Що таке? Ти такий напружений, Ерні. У таких випадках дуже корисний масаж шиї.

— Я, взагалі-то, не маю права перевозити пасажирів. Чарлі мені таке влаштує...

— Ой, про це не турбуйся, — сказав Часначай, плескаючи його по спині. — Ми ж усі тут друзі!

— Навіщо нам зі собою дівчина? — поцікавився голос позаду.

— Не можна бити дівчаток, — промовив глибокий голос. — Наша мама казала, шо дівчаток не можна бити. Тільки погані хлопці це роблять, казала вона...

— Тихо будь, Банджо.

— Наша мама казала...

— Т-с-с! Ерні не цікаво слухати про наші проблеми, — сказав Часначай, не відводячи очей від візника.

— Я? Та я глухий як пень, — пробурмотів Ерні, який, коли треба, ловив усе на льоту. — Та й бачу від сили на пару метрів. До того ж не запам’ятовую тих, кого зустрів кілька секунд тому. Погана пам’ять? Ха-ха! Поговоріть мені тут про погану пам’ять. Буває, сиджу собі на візку, розмовляю з кимось, хах, так, як зараз із тобою, а потім, коли вони йдуть, думаєш, я про них хоч щось пригадаю? Ні те, скільки їх було, чи що вони несли, чи щось про якусь дівчину — нічогісінько! — його голос перейшов у високий хрип. — Ха! Часом навіть ім’я своє згадати не можу.

— Ти ж Ерні, правда? — сказав Часначай, подарувавши йому щасливу посмішку. — Ого, а ми вже на місці. Ой леле. Схоже, тут щось відбувається.

Звідкись спереду почулися звуки бійки, і повз них пробігло кілька тролів у масках, слідом за ними — троє вартових. Жоден із них не звернув уваги на візок.

— Я чув, що банда Яшмових збиралася сьогодні обчистити скарбницю Паклі, — сказав голос позаду Ерні.

— Схоже, пан Браун до нас не приєднається, — зауважив інший голос. Хтось хихикнув.

— О, зовсім у цьому не впевнений, пане Білоліл, зовсім у цьому не впевнений, — почувся третій голос, звідкись з боку фонтану. — Чи не могли би ви взяти мою сумку, щоб я заліз на візок? Обережніше, вона важка.

Голос був тихеньким і доглянутим. Власник такого голосу тримав свої гроші в портмоне й ретельно підраховував решту. Ерні це все обміркував, а тоді зі всіх сил спробував забути.

— Далі, Ерні, — наказав Часначай. — Навколо Академії.

Коли візок знову рушив, тихенький доглянутий голос сказав:

— Хапаєте гроші й швиденько вшиваєтеся? Я маю рацію?

У відповідь пролунало злагоджене бурмотіння.

— Навчився цього, ще коли в мами на колінцях сидів.

— Та вам узагалі мамині колінця чимало принесли, пане Білоліл.

— Не смій говорити таке про нашу маму! — голос пролунав, неначе землетрус.

— Це ж пан Браун, Банджо. Не гарячкуй.

— Але йому не можна говорити про нашу маму!

— Гаразд! Добре! Гей, Банджо... У мене десь тут була цукерочка... А, ось і вона. І твоя мама знала, як треба. Тихо зайти, не поспішати, узяти те, за чим прийшли, і розумно вшиватися. Не крутитися довкола, підраховуючи здобич і розводячись, які ви хоробрі хлопці, правда?

— Схоже, ви в цьому кумекаєте, пане Браун.

Візок, постукуючи, наближався до іншого боку площі.

— Лише невелика винагорода за витрати, пане Котяче Око. Можна сказати, невеликий подарунок на Вепроніч. Брати все добро й бігти — нерозумно. Краще взяти трохи й спокійно піти геть. І пристойно одягатися. Це мій девіз. Одягніться пристойно й спокійно вшивайтеся. Ніколи не біжіть. Ніколи не біжіть. Вартові завжди переслідують тих, хто біжить. Вони подібні на тер’єрів на полюванні. Ні, ви повільно виходите, заходите за ріг, чекаєте там, поки не почнеться заворушення, а тоді обертаєтеся і йдете назад. До такого вони не готові. Вони ще й відскочать набік, уступаючи вам дорогу. — «Добрий вечір, офіцери», — кажете ви, а тоді йдете додому пити чайок.

— Ого! І виходиш з води сухим. Якщо маєш міцні нерви.

— О, ні, пане Персику. Так тобі не доведеться виходити з води сухим. Передусім ти в неї навіть не зайдеш.

«Це нагадувало дуже хорошу школу, — подумав Ерні (і негайно постарався забути). — Або тренажерний зал в якихось закапелках, куди щойно завітав чинний чемпіон.»

— Що з твоїм ротом, Банджо?

— Він втратив зуб, пане Браун, — сказав інший голос, хихикнувши.

— Жагубив жуб, пане Браун, — прогримів Банджо.

— Слідкуй за дорогою, Ерні, — нагадав Часначай ззаду. — Ми ж не хочемо нещасного випадку, правда?..

Дорога була безлюдною, хоча позаду них усе ще шуміло місто, та й неподалік виднілася велетенська Академія. Тут було ще кілька вулиць, але в будівлях ніхто не мешкав. І щось сталося зі звуком. Решта Анк-Морпорка, здавалося, кудись віддалилася, звуки долинали, немов через товсту стіну. Вони в’їжджали в той нехтуваний закут Анк-Морпорка, який довгий час вважався сміттєзвалищем Академії, відомий як Рухомість.

— Кляті чарівники, — на автоматі пробурмотів Ерні.

— Прошу? — перепитав Часначай.

— Мій прапрадід розповідав, що колись мешкав тут. Низький рівень чарів, чорт забирай! Ха, може, чарівникам це й не заважало, вони ж мали цілу купу заклинань для захисту! Дрібка чарів тут, трішки чарів там... Само собою зрозуміло, що залишки кудись треба подіти...

— Раніше тут були попереджувальні знаки, — зауважив охайний голос ззаду.

— Ну так, але на попереджувальних знаках в Анк-Морпорку також часто написано «Чудові дрова», — відказав хтось інший.

— Я маю на увазі, вони ж постійно викопують старі заклинання: одні вибухають, інші змушують тебе крутитися, ще одні — вирощують моркву; тоді вони взаємодіють одне з одним, і хто знає, до чого це призведе? — сказав Ерні. — Прапрадід розповідав, що часом вони прокидаються вранці, а підвал — на місці горища. І це було не найгірше, — похмуро додав він.

— О так, я чув, що в найгірших випадках можна йти вулицею й зустрітися з самим собою, — додав хтось. — Чув також, що часом ранок не можна було відрізнити від вечора.

— Пес постійно тягнув додому різний непотріб, — сказав Ерні. — Прапрадідусь розповідав, що їм безперестанку доводилося пірнати за диван, якщо він повертався із чимось у пащеці. Чого тільки там не було: іржаві феєрверки, які починали іскритися, зламані чарівні палички, із яких виходив зелений дим, та ще чортзна-що... і якщо кішка починала чимось бавитися, краще було не цікавитися, чим саме, чесно кажучи.

Він смикнув віжки; його нинішнє скрутне становище майже забулося, накрите хвилею успадкованого гніву.

— Розумієте, вони кажуть, що всі старі книги заклинань і магічні приладдя були глибоко закопані, і тепер вони використовують перероблені заклинання. Але це не звучить аж так обнадійливо, особливо коли твоя картопля починає розгулювати городом, — пробурмотів він. — Через це мій прапрадідусь якось звернувся до верховного чарівника, і той сказав... — він заговорив гугнявим голосом, яким, на його думку, послуговувалися всі освічені люди: — «Ну так, виникли тимчасові незручності, шановний, але ви поверніться десь так через п’ятдесят тисяч років...». Кляті чарівники!

Кінь звернув за ріг.

Ця вулиця завершувалася глухим кутом. Напівзруйновані будинки з розбитими вікнами та вкраденими дверима нахилилися один до одного.

— Я чув, що незабаром усе знесуть, — зауважив хтось.

— А, так, — сказав Ерні й сплюнув. Торкнувшись землі, слина швиденько втекла. — І знаєте що? Тепер сюди постійно прилазять якісь божевільні, щось рознюхують, скрізь порпаються...

— Он там, біля тої стіни, — попросив Часначай. — Я чув, що прохід десь там — біля купки щебеню під старим засохлим деревом, але його неможливо побачити, не придивившись. Але я ніколи не бачив, як це зробити...

— Е-е-е... я не можу вас усіх перевезти, — сказав Ерні. — Підвезти — це одне, але перевезти...

— А ми так добре ладнали, — зітхнув Часначай. — Слухай, Ерні... Ерн... ти нас перевезеш, або, як би сумно мені не було це говорити, мені доведеться тебе вбити. А ти, здається, така хороша людина. Добросовісна. Твоє серйозне пальто та поважні черевики чудово про це свідчать.

— Але якщо я вас перевезу...

— Що найгірше може статися? — запитав Часначай. — Втратиш роботу? А якщо не зробиш цього, втратиш життя. Отож якщо поглянути на це під таким ракурсом, то ми навіть робимо тобі послугу. Ой, ну погоджуйся вже.

— Е-е... — Ерні був геть спантеличений. Хлопчина, безумовно, був одним із тих, кого Ерні вважав джентльменами, здавався приємним і привітним, але все якось не складалося докупи. Тон і зміст повідомлення не збігалися.

— До того ж, — продовжував Часначай, — якщо тебе змусили, то ти ні в чому не винний! Ніхто не зможе тебе звинуватити. Ніхто не має права звинувачувати людину, яку змусили вчинити щось, погрожуючи ножем.

— Ну, якщо ми вже заговорили про примус... — пробурмотів Ерні. Схоже, іншого вибору в нього не було.

Кінь зупинився і стояв, очікуючи з терплячим виглядом тварини, яка, ймовірно, знає маршрут краще за візника.

Ерні порився в кишені пальта й вийняв маленьку бляшанку, дуже схожу на табакерку. Він відкрив її. Всередині світився пил.

— І що з цим потрібно робити? — поцікавився Часначай.

— О, просто взяти дрібку, підкинути її в повітря, дзинь — і прохід відкритий, — пояснив Ерні.

— Тож... Ніякої спеціальної підготовки не потрібно?

— Ем... просто кидаєш його на стіну, і воно дзвенить, — сказав Ерні.

— Дійсно? Можна мені спробувати?

Часначай узяв бляшанку з його податливої руки й кинув дрібку пилу в повітря перед конем. Якусь мить він так і висів, а потім сформував у повітрі вузьку блискучу арку. Вона заіскрилася, а тоді почувся...

...дзинь.

— Ого, — почувся голос ззаду. — Як красиво, правда, Дейві?

— Так.

— Такі гарні іскри...

— І тоді треба просто їхати вперед? — уточнив Часначай.

— Точно, — підтвердив Ерні. — Тільки швидко. Вона недовго залишається відкритою.

Часначай поклав бляшанку до кишені.

— Щиро дякую, Ерні. Я дійсно дуже вдячний.

Його інша рука завдала раптового удару. Блиснув метал. Возій моргнув, а тоді звалився з сидіння.

Тиша позаду нього сповнилася жахом і крихтою боязкого захоплення.

— Хіба можна бути таким занудним? — поцікавився Часначай, піднімаючи віжки.

Пішов сніг. Він падав на тіло Ерні, а також проходив крізь кілька сірих плащів, що зависли в повітрі.

Схоже, вони були порожніми. Можна було подумати, що вони перебували там просто, щоб якимось чином позначити місце в просторі.

Дехто сказав: Ну, ми щиро вражені.

Дехто сказав: Дійсно. Ніколи не здогадалися б, що це можна зробити ось так.

Дехто сказав: А він справді винахідливий.

Дехто — перший, чи, можливо, другий, оскільки між плащами не було ніякої різниці — сказав: А найпрекрасніше те, що незабаром ми зможемо контролювати й інші речі.

Дехто сказав: Ага. У них дійсно дивовижний спосіб мислення. Типу... нелогічна логіка.

Дехто сказав: Діти. Хто би міг подумати? Але сьогодні діти, а завтра весь світ.

Дехто сказав: Дайте мені дитину, якій ще немає семи, і вона моя назавжди.

Настала жахлива мовчанка.

Колективні істоти, які називали себе Аудиторами, не вірили ні в що, окрім, можливо, безсмертя. Вони знали, що запорукою безсмертя було уникання життя. Найменше Аудитори вірили в особистість. Адже бути особистістю — означає мати певний початок і певний кінець. І оскільки вони гадали, що порівняно з нескінченністю Всесвіту будь-яке життя було немислимо коротким, то миттєво помирали, усвідомивши себе як особистість. Звісно, в їхній логіці був недолік, але тоді, коли вони про це дізнавалися, завжди було занадто пізно. Тому вони скрупульозно уникали будь-яких коментарів, дій чи відчуттів, які б могли їх розділити...

Дехто сказав: Ти сказав «мені»?

Дехто поспішно сказав: А. Так. Але, розумієте, ми ж цитували. Це сказав якийсь релігійний чоловік. Про виховання дітей. І тому логічно сказати «мені». Сам би я не скористався цим терміном... чорт забирай!

Плащ зник, залишивши по собі маленьку хмарку диму.

Дехто з тих, хто залишився, сказав: Нехай це буде для нас уроком.

На місці зниклого колеги з’явився ще один плащ, який абсолютно не відрізнявся від попереднього.

Дехто новоприбулий сказав: Однозначно, схоже на те, що...

І замовк. Крізь сніг до них наближалася темна постать.

Дехто сказав: Це він.

Вони поспішно зникли — не просто пропали, а поширилися і розтанули, поки не злилися з навколишнім середовищем.

Темна постать зупинилася перед мертвим візником і нахилилася до нього.

— ДОПОМОГТИ ТОБІ ВСТАТИ?

Ерні вдячно на нього глянув.

— О, так, дякую, — сказав він і піднявся, злегка похитуючись. — Пане, ваші руки такі холодні!

— ПРОБАЧ.

— Чому він таке вчинив? Я ж зробив те, що він просив. Він мало мене не вбив!

Ерні намацав і витягнув зі свого пальта маленьку й на диво прозору срібну флягу.

— Завжди ношу крапельку в такі холодні ночі, — сказав він. — Допомагає збадьорити дух.

— ДІЙСНО, — Смерть озирнувся й принюхався.

— Ну і як я це все поясню, га? — запитав Ерні, сьорбнувши з фляги.

— ПРОБАЧ? ДУЖЕ ГРУБО З МОГО БОКУ, АЛЕ Я ПРОСЛУХАВ.

— Та я так, думаю, що я скажу людям? Дозволив якимось негідникам змитися з моїм візком... Тепер мене точно звільнять, я потраплю в справжню халепу...

— А. ОН ЯК. ТОДІ В МЕНЕ Є ДЛЯ ТЕБЕ ХОРОШІ НОВИНИ, ЕРНЕСТЕ. АЛЕ Є І ПОГАНІ.

Ерні уважно його вислухав. Раз чи двічі зиркнув на труп біля своїх ніг. Ззовні він мав набагато менший вигляд. Однак йому вистачило розуму не сперечатися. Деякі речі стають беззаперечними, особливо коли їх повідомляє семифутовий скелет із косою в руці.

— Отже, я мертвий, — зробив висновок Ерні.

— ПРАВИЛЬНО.

— Ем... мені це сказав священник... знаєте... після смерті... це як увійти в двері, а з одного боку... Він... Ну, страшне місце...

Смерть подивився на його занепокоєне, майже зникле обличчя.

— У ДВЕРІ...

— Так він сказав...

— ГАДАЮ, ЦЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАПРЯМКУ, ЯКИЙ ТИ ОБЕРЕШ.

Коли на вулиці не залишилося нікого, за винятком порожнього тіла покійного Ерні, туди знову повернулися сірі постаті.

Дехто сказав: Чесно кажучи, з ним тепер все складніше й складніше.

Дехто сказав: Він шукав нас. Ви помітили? Він щось підозрює. Він виявляє все більше... зацікавлення.

Дехто сказав: Так... але принада цього плану — у тому, що він не зможе втрутитися.

Дехто сказав: Він здатний потрапити в будь-яке місце.

Дехто сказав: Ні. Не в кожне.

Із несказанним самовдоволенням вони знову розтанули в повітрі.

Засніжило сильніше.

Було це напередодні Вепроночі. Увесь будинок поснув...

...лише одна істота вовтузилася. Це була миша.

Хтось вирішив, що варто поставити пастку. Зважаючи на наближення свята, як приманку використали хрумкий шматочок свинини. Її запах цілий день зводив мишку з розуму, але тепер, коли поруч нікого не було, вона зважилася ризикнути.

Миша не знала, що це пастка. Мишам не особливо добре вдавалося передавати інформацію. Молодняк не приводили до визначних пасток і не казали: «Тут упокоївся ваш дядечко Артур». Миша знала лише, що перед нею, на дерев’яній дощечці з якимись дротиками, лежить щось смачненьке.

Стрімкий рух — і щелепа зімкнулася на шкірці. Або, радше, пройшла крізь неї.

«Йой», — подумала миша, озирнувшись і зиркнувши на те, що лежало під великою пружиною.

Тоді її погляд звернувся на постать у чорному, що матеріалізувалася навпроти панелі.

— Писк? — запитала вона.

— ПИСК, — відказав Смерть Щурів.

На цьому й все, так чи інак.

Потім Смерть Щурів зацікавлено озирнувся. Зазвичай його надзвичайно важлива робота приводила його до сараїв, темних підвалів, всередину кішок і в різноманітні вогкі дірки, де щури й миші приготувалися нарешті з’ясувати, чи існував насправді Сирний Рай. Це ж місце було інакшим.

По-перше, воно було яскраво оздобленим.

З книжкових полиць пучками звисали плющ із омелою. Стіни були прикрашені яскравими гірляндами — таке нечасто побачиш у більшості щурячих дір чи навіть всередині найбільш культурних кішок.

Смерть Щурів стрибнув на стілець, а звідти на стіл — по суті, прямо в склянку бурштинової рідини, яка перекинулася і розбилася. Калюжка затопила чотири ріпи й почала заливати записку, написану незграбною рукою на рожевому папері.

Він прочитав:

Смерть Щурів вигриз трішки свинячого пирога, оскільки коли ви уособлюєте смерть дрібних гризунів, то повинні поводитися певним чином. З тієї ж причини він помочився на одну з ріп, хоча лише метафорично, оскільки коли ви крихітний скелет у чорному вбранні, існують деякі речі, які ви технічно не можете зробити.

Потім він зістрибнув зі столу й побіг, залишаючи сліди, що пахли хересом, аж до дерева, що стояло у горщику в кутку. Насправді це була лише гола гілка дуба, але обвита такою кількістю блискучого гостролисту та омели, що аж сяяла при світлі свічок.

На ній були блискітки, блискучі візерунки та крихітні мішечки з шоколадними монетами.

Смерть Щурів зиркнув на своє велетенське спотворене відображення у скляній кулі, а тоді подивився на камінну полицю.

Він досягнув її за один стрибок і з цікавістю обійшов листівки, розставлені вздовж неї. Його сірі вусики посмикувалися, коли він читав привітання на кшталт: «Бажаю вам щаст’я і здоровя на Вепроніч і весь подальший рік».

На деяких із них був зображений веселий товстун із великим мішком. Одна із них зображала його на санчатах, запряжених чотирма величезними свинями.

Смерть Щурів понюхав пару довгих панчіх, які звисали з полиці над каміном; вогонь у ньому вже погас, залишивши по собі похмурий попіл. Він відчував ледь помітне напруження в повітрі, відчуття, що це місце водночас було сценою дійства, круглим отвором, так би мовити, що чекав на круглий кілочок...

Щось зашаруділо. Кілька грудок сажі доєдналися до попелу.

Зловісний Пискун кивнув.

Шарудіння стало голоснішим, за ним настала тиша, а тоді дзвін — щось вивалилося з каміна й перекинуло набір декоративного камінного приладдя.

Смерть Щурів уважно стежив, як постать у червоному вбранні випросталася і, похитуючись, рушила камінним килимком, потираючи гомілку, що пережила зіткнення з кочергою.

Вона дійшла до столу й прочитала записку.

Смерті Щурів здалося, що він почув стогін.

Кишені були негайно забиті ріпою і, на превелике роздратування Смерті Щурів, пирогом зі свинини. На його думку, він призначався для миттєвого споживання і не був стравою на виніс.

Якусь мить постать перечитувала промоклу записку, а тоді повернулася і підійшла до каміна. Смерть Щурів сховався за «Вітаннями зі святами!».

Рука в червоній рукавичці зняла панчоху. Почулося скрипіння і шарудіння, і панчоха повернулася на місце, ставши значно товстішою — з неї стирчала велика коробка з ледь помітним написом «Фігурки жертв у комплект не входять. Для дітей від 3 до 10 років».

Смерть Щурів не міг розпізнати особу цього щедрого дарувальника. Великий червоний каптур приховував усе обличчя, окрім, хіба що, довгої білої бороди.

Нарешті, завершивши свої благі діяння, постать відступила й витягнула з кишені список. Вона піднесла його до каптура і, судячи зі всього, звірялася з ним. Іншою рукою постать махнула кудись у напрямку каміна, попелястих слідів, порожнього келишка з-під хересу й панчохи. Потім нахилилася вперед, ніби читаючи якийсь мікроскопічний напис.

— АГА, ТАК, — сказала вона. — ГМ... ХО. ХО. ХО.

Тоді пригнулася й залізла в камін. Трішки пошкреблася, поки її чоботи не знайшли точку опори, а тоді зникла.

Смерть Щурів усвідомив, що від потрясіння гризе ручку своєї крихітної коси.

— ПИСК?

Він стрибнув у попіл і почав дертися трубою димоходу, вкритою сажею. Смерть Щурів досягнув такої швидкості, що, вилетівши з каміна на засніжений дах, усе ще перебирав лапками.

Біля водостічного жолоба зависли сани.

Постать із червоним каптуром щойно залізла в них і, здавалося, розмовляла з кимось невидимим за купою мішків.

— ОСЬ ЩЕ ОДИН СВИНЯЧИЙ ПИРІГ.

— А гірчиця? — запитав мішок. — З гірчицею це така нямка.

— СХОЖЕ, ЦЬОГО РАЗУ БЕЗ ГІРЧИЦІ.

— Ну добре. Давайте його сюди.

— УСЕ ЦЕ ДУЖЕ СУМНО.

— Ну та, його вже щось погризло...

— Я МАЮ НА УВАЗІ СИТУАЦІЮ. БІЛЬШІСТЬ ЛИСТІВ... ВОНИ Ж НЕ ВІРЯТЬ НАСПРАВЖКИ. ВОНИ ПРИКИДАЮТЬСЯ, ЩО ВІРЯТЬ, ПРОСТО ПРО ВСЯК ВИПАДОК.[8] БОЮСЯ, ВЖЕ ЗАПІЗНО. ЦЕ ЗАНАДТО ШВИДКО ПОШИРЮЄТЬСЯ І ВПЛИВАЄ НАВІТЬ НА МИНУЛЕ.

— Надія вмирає останньою, пане. Це наш девіз, не забули? — сказав мішок, судячи зі всього, із повним ротом.

— НЕ ВПЕВНЕНИЙ, ЩО КОЛИ-НЕБУДЬ ГОВОРИВ ПОДІБНІ РЕЧІ.

— Я мав на увазі, що перспектива повної і цілковитої невдачі не повинна нас лякати, пане.

— НЕ ПОВИННА? ОЙ, НУ ДОБРЕ, ДУМАЮ, НАМ ПОРА РУШАТИ, — постать підняла віжки. — ВГОРУ, ДОВБИЛЕ! ВГОРУ, ІКЛИЛЕ! ВГОРУ, РИЛЕ! ВГОРУ, МОРДИЛЕ! ГАЙДА!

Чотири величезні кабани, запряжені в сани, не ворухнулися.

— ЧОМУ ЦЕ НЕ ПРАЦЮЄ? — здивовано й пригнічено запитала постать.

— Без поняття, пане, — сказав мішок.

— НА КОНЯХ ЦЕ ПРАЦЮЄ.

— Можна спробувати «дурнуваті свині».

— ДУРНУВАТІ СВИНІ.

Вони продовжували стояти.

— НІ, СХОЖЕ, ДО НИХ ТАК І НЕ ДІЙШЛО.

Мішок щось тихо прошепотів.

— ДІЙСНО? ДУМАЄШ, ЦЕ СПРАЦЮЄ?

— Якби я був свинею, на мене б це точно подіяло, пане.

— ТОДІ ПРЕКРАСНО.

Постать знову схопилася за віжки.

— ЯБЛУКА! СОУС!

Ноги свиней замиготіли. Повз них промайнуло сріблясте світло й полинуло в далину. Сани зрушили з місця, за кілька секунд перетворилися на крапку на горизонті й зникли.

— ПИСК?

Смерть Щурів пронісся по снігу, з’їхав по водостічній трубі й приземлився на даху сараю. Там сидів крук. Він розглядав щось із безутішним виглядом.

— ПИСК?

— Ну глянь на це, — риторично мовив крук і махнув кігтем у напрямку годівнички в садку унизу. — Вони підвісили половинку кокоса, шматок бекону, поклали жменю арахісу на решітку й думають, що вони божий дар для світу природи, чорт забирай! Ха! А очні яблука? А кишки? Жоднісінької! Я, найрозумніший птах у помірних широтах, отримую холодний прийом тільки тому, що не вмію висіти вниз головою і тьохкати. Поглянь, наприклад, на малинівок. Сварливі крихітні негідники, забіякуваті, як демони, але їм достатньо кілька разів цвірінькнути, і вони купаються в хлібних крихтах. Тоді як я можу читати вірші й повторювати купу кумедних фраз...

— ПИСК!

— Так? Що?

Смерть Щурів показав на дах, тоді на небо й схвильовано підстрибнув. Крук звернув одне око вгору.

— А, так. Він, — сказав він. — З’являється в цю пору року. Здалека асоціюється із малинівками, які...

— ПИСК! ПИ-И ІСК! — Смерть Щурів зобразив постать, що опинилася в каміні й пройшлася кімнатою.

— ПИСК И-ИСК ІСК, ПИСК «ХІСК» ІСК ПИСК!

— Перестарався зі святковою радістю? Переїв коньячного масла?

— ПИСК?

Очі крука завертілися.

— Послухай, Смерть — це Смерть. Розумієш, робота на повну ставку? Ти не можеш у вільний час ще й мити вікна чи, наприклад, підстригати газони.

— ПИСК!

— Ой, ну як знаєш.

Крук трохи присів, щоб крихітна постать застрибнула йому на спину, а потім злетів у повітря.

— Звісно, ті окультні істоти часто сходять з глузду, — мовив він, пролітаючи над садом, залитим місячним сяйвом, — наприклад, той самий Старий Бідун...

— ПИСК.

— О ні, я зовсім не натякаю...

Сюзен не любила «Бірс», але однаково туди ходила, коли тиск нормального життя ставав нестерпним. Хоча корчма й не вирізнялася ні приємним запахом, ні хорошими напоями, ні товариством, вона мала один плюс: тут ніхто не звертав уваги. Ні на що. Вепроніч, за традицією, передбачалося проводити в сімейному колі, однак люди, які пили в «Бірс», ймовірно, не мали сімей; деякі з них мали такий вигляд, ніби в них був виводок або кубло. Інші ж мали вигляд, ніби з’їли своїх родичів або принаймні чиїхось родичів.

У «Бірсі» зазвичай випивала нечисть. І коли корчмаря Ігоря просили налити «Криваву Мері», до метафор він не вдавався.

Постійні клієнти не ставили запитань, і не лише тому, що деяким із них було важко вичавити з себе щось, окрім гарчання. Просто жодного з них відповіді не цікавили. Кожен у «Бірсі» пив наодинці. Навіть коли сидів у групі — чи зграї.

Попри прикраси, розвішані невмілою рукою Ігоря, який прагнув надати місцю трохи святкового настрою,[9] «Бірс» так і не став родинним закладом.

Сім’я — саме цієї теми Сюзен намагалася уникати.

Зараз у цьому їй допомагали джин із тоніком.

У «Бірсі», особливо якщо ви перебірливі, краще було замовляти прозорі напої, оскільки Ігор аж кишів химерними ідеями й повсякчас намагався нанизати на соломинку щось нове. Якщо ви бачили щось сферичне та зелене, доводилося сподіватися, що це таки була оливка.

Сюзен відчула на своєму вусі чиєсь гаряче дихання. Позаду неї на стілець присів бабай.

— Шо забула нормальна в такому місці? — прогримів він, випускаючи на неї хмару алкогольних випарів і несвіжого дихання. — Рішила, шо це класно припертися сюди в чорній сукні й позависати з втраченими хлопчиками, га? Захотіла спробувати темряви?

Сюзен трохи відсунула стілець. Бабай вищирився.

— Бабая під ліжком захотіла, га?

— Перестань, Шлімазеле, — сказав Ігор, не припиняючи витирати склянку.

— Ну так нащо вона сюди припхалася? — запитав бабай. Величезна волохата лапа схопила Сюзен за руку. — Може, вона канєшно хотіла б...

— Більше не повторюватиму, Шлімазеле, — сказав Ігор.

Він побачив, що дівчина повернулася до чудовиська.

Ігор не бачив виразу її обличчя, натомість бабай... Він відсахнувся так швидко, що звалився зі стільця.

Коли ж дівчина заговорила, її слова були радше твердженням, закарбованим у камені, що передбачало, яким буде майбутнє.

— ЗНИКНИ Й ПЕРЕСТАНЬ МЕНЕ ТУРБУВАТИ.

Вона повернулася й ввічливо, дещо вибачливо посміхнулася Ігореві. Бабай гарячково поспішив вибратися з уламків стільця і кинувся до дверей.

Сюзен відчула, що відвідувачі повертаються до власних справ. Дивовижно, як легко в «Бірсі» викрутитися з неприємностей.

Ігор опустив склянку й поглянув на вікно. Для корчми, в якій темрява відігравала не останню роль, воно було досить великим, але, звісно, деякі клієнти прибували повітряним шляхом.

Тепер у нього щось стукало.

Ігор подався до вікна й відчинив його.

Сюзен придивилася.

— О, ні...

Смерть Щурів застрибнув на барну стійку, за ним до приміщення залетів крук.

— ПИСК И-ИСК! И-ИСК! ПИСК ІСК «ХІСК» ПИ...

— Щезни, — холодно сказала Сюзен. — Мені нецікаво. Ви просто плід моєї уяви.

Крук вмостився на чаші за стійкою і сказав:

— Прекрасно.

— ПИСК!

— Що це? — поцікавився крук, зішкрібаючи щось із кінчика дзьоба. — Цибуля? Гидота!

— Послухайте, ви двоє, зникніть звідси, — попросила Сюзен.

— Щур каже, що твій дідусь зійшов із розуму, — сказав крук. — Каже, що він прикидається Батьком Вепром.

— Слухай, я просто не... Що?

— Червоний плащ, довга борода...

— ХІСК! ХІСК! ХІСК!

— ...Знай повторює «Хо-хо-хо», роз’їжджаючи у великих санях, запряжених чотирма свинями, та й таке...

— Свині? Що сталося з Хропунцем?

— Поняття не маю. Звісно, може статися що завгодно, я щойно говорив про це щуру...

Сюзен затулила вуха руками, більше заради театрального ефекту, ніж для того, щоб заглушити подальші репліки.

— Я не хочу це знати! У мене немає діда!

Їй доводилося притримуватися цього факту.

Смерть Щурів довго щось пищав.

— Він каже, що ти маєш його пам’ятати, він високий, доволі худий, носить зі собою косу...

— Зникни звідси! І забирай... щура з собою!

Вона дико замахала рукою і, до свого жаху й сорому, штовхнула маленький скелет у каптурі прямо в попільницю.

— ИСК?

Крук схопив щура за каптур і спробував відтягнути вбік, але крихітний скелетик потряс косою в кулаці.

— ИСК ІСК ИСК ПИСК!

— Він каже, що зі щуром сперечатися не варто, — зауважив крук.

Він замиготів крилами, і обоє щезли.

Ігор зачинив вікно, ніяк не прокоментувавши побачене.

— Вони несправжні, — поспішно сказала Сюзен. — Ну, цей... крук, мабуть, справжній, але він зв’язався з цим щуром...

— Із тим, який несправжній, — вловив Ігор.

— Саме так! — із вдячністю сказала Сюзен. — Мабуть, ти нічого й не бачив.

— Ага, — сказав Ігор. — Нічогісінько.

— І так... скільки я тобі винна? — запитала Сюзен. Ігор порахував на пальцях.

— З вас долар за напої, — сказав він, — і п’ять пенсів, оскільки крук, якого тут не було, склював солоні огірки.

Було це напередодні Вепроночі.

У новій ванній Модо витер руки об ганчірку і з гордістю поглянув на результат своєї праці. Його осліпило блиском порцеляни, при світлі лампи засяяли навіть мідь і латунь.

Його трохи турбувало те, що він не міг усе перевірити, але пан Ридикуль сказав: «От скористаюся нею, то й перевірю». Модо ж ніколи не сперечався з Панами, як він їх величав. Він знав, що всі вони знали набагато більше, ніж він сам, і його це цілком влаштовувало. Він не втручався в тканину часу й простору, а вони не лізли в його теплиці. На його думку, це було партнерство.

Особливу увагу він приділив підлозі, слідуючи вказівкам пана Ридикуля.

— Ґном Бородавко, — буркнув він під ніс, востаннє протираючи умивальник. — Ач яка уява у цих Панів...

Далеко звідси, ніким не почутий, пролунав слабкий звук — наче дзеленькнули маленькі срібні дзвіночки.

Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень...

Хтось зненацька звалився в снігову кучугуру й скрикнув:

— Дідька лисого!

Не найкращі перші слова, погоджуєтеся?

Високо в небі крізь простір і час неслися сани, не зважаючи на нове й дещо роздратоване життя, яке продовжувало обтрушуватися від снігу.

— ЦЯ БОРОДА МЕНІ ТРОХИ ЗАВАЖАЄ, — зауважив Смерть.

— Навіщо вам борода? — поцікавився голос з-за мішків. — Ви ж самі казали, що люди бачать те, що вони хочуть побачити.

— АЛЕ НЕ ДІТИ. НАЙЧАСТІШЕ ВОНИ БАЧАТЬ ТЕ, ЩО ІСНУЄ НАСПРАВДІ.

— Принаймні вона направляє думки в потрібне русло. Вводить у роль, певним чином.

— АЛЕ СПУСКАТИСЯ ЧЕРЕЗ ДИМОХІД? ЯКИЙ У ЦЬОМУ СЕНС? Я Ж МОЖУ ПРОСТО ПРОЙТИ КРІЗЬ СТІНУ.

— Проходити крізь стіни — не дуже правильно, — сказав голос з-за мішків.

— ДЛЯ МЕНЕ ПРАВИЛЬНО.

— Але за правилом повинен бути димар. Те саме стосується й бороди.

З купи мішків висунулася голова. Схоже, вона належала найстарішому, найнеприємнішому ельфові у Всесвіті. Той факт, що на ній був веселий зелений капелюшок із дзвіночком, нічим не покращував ситуацію.

Він помахав зморщеною рукою, повною листів, більшість з яких була написана пастеллю на кольоровому папері, нерідко з кроликами чи плюшевими ведмедиками.

— Гадаєте, маленькі негідники писали б комусь, хто проходить крізь стіни? — поцікавився він. — Не хочу образити, але над «Хо-хо-хо» теж варто попрацювати.

— ХО. ХО. ХО.

— Ні-ні-ні! — скрикнув Альберт. — Потрібно вкласти в цей вигук трохи життя, пане, без образ. Це має бути голосний, заразний сміх. Потрібно... потрібно сказати це так, ніби ви цюняєте справжнім бренді й випорожнюєтеся сливовим пудингом, пане, пробачте мою хапонську.

— ЗВІДКИ ТОБІ ЦЕ ВСЕ ВІДОМО?

— Колись я був маленький, пане. Кожного року як слухняний хлопчик вішав свою панчоху. Щоб отримати купу подарунків. Але в ті дні це переважно були сосиски та кров’янка, якщо тобі щастило. І там завжди був льодяник у формі свинки. Вепроніч вважалася невдалою, якщо перед тим ти не нажерся, як свиня, пане.

Смерть подивився на мішки.

Дивний, але очевидний факт: із мішків іграшок, які приносив Батько Вепр, завжди стирчав плюшевий ведмедик, іграшковий солдат у різнокольоровій формі, яка б засліпила очі навіть на дискотеці, барабан і червоно-білий льодяник — незалежно від того, що було в них насправді. Справжній вміст завжди справляв ефект «вирви-око» і коштував 5.99 долара.

Смерть заглянув в один чи два мішки. Там віднайшлася фігурка Справжнього Аґатійського Ніндзі зі Страшенно-Смертельною Хваткою і Капітана Моркви Універсального Вартового з повним набором іграшкової зброї. Кожна деталь його озброєння коштувала як звична дерев’яна лялька.

Іграшки для дівчат справляли не менш гнітюче враження. Переважно це були конячки, і більшість із них посміхалася. Коням, подумав Смерть, посміхатися не варто. Кінь із усмішкою на морді явно задумав щось лихе.

Він знову зітхнув.

Та ще й оця морока з дітьми — потрібно було вирішити, хто був слухняним, а хто — ні. Дотепер йому не доводилося про все це задумуватися. Слухняний, неслухняний — кому яка різниця?

Однак усе слід зробити правильно. Інакше нічого не вийде.

Свині підлетіли до чергового димоходу.

— Ось ми і тут, — сказав Альберт. — Джеймс Реддл, вісім років.

— А, ТАК. У СВОЄМУ ЛИСТІ ВІН ПИШЕ: «ЗАКЛАДАЮСЯ, ТЕБЕ НЕ ІСНУЄ. БО ВСІ ЗНАЮТЬ, ЩО ТИ — ЦЕ БАТЬКО». О ТАК, — сказав Смерть, і його голос ледь приховав сарказм. — ВПЕВНЕНИЙ, ЙОГО БАТЬКИ ДОЧЕКАТИСЯ НЕ МОЖУТЬ МОМЕНТУ, КОЛИ ПОЛІЗУТЬ В БРУДНУ ДВАНАДЦЯТИФУТОВУ ТРУБУ Й ПОВІДБИВАЮТЬ ВСІ ЛІКТІ. ДУМАЮ, ТРЕБА ЯК СЛІД ПОТОПТАТИСЯ ПО ЙОГО КИЛИМКУ.

— Так, пане. Чудова думка. А тепер спускаймося.

— А ЩО, ЯКЩО Я ПОЗБАВЛЮ ЙОГО ПОДАРУНКА ЯК ПОКАРАННЯ ЗА НЕВІРУ?

— Так, але що це доведе?

Смерть зітхнув.

— ГАДАЮ, ТИ МАЄШ РАЦІЮ.

— Ви перевірили список?

— ТАК. ДВІЧІ. ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЦЬОГО ДОСТАТНЬО?

— Однозначно.

— ЧЕСНО КАЖУЧИ, НІЯК НЕ ВКУМЕКАЮ. ЯК ВИЗНАЧИТИ, ПОВОДИВСЯ ВІН ДОБРЕ ЧИ ПОГАНО?

— Гм, ну... Навіть не знаю... Чи він завжди розвішує свій одяг, та й таке...

— І ЯКЩО ВІН ПОВОДИВСЯ ДОБРЕ, Я МАЮ ПОДАРУВАТИ ЙОМУ ХАПОНСЬКУ БОЙОВУ КОЛІСНИЦЮ ЗІ СПРАВЖНІМИ ОБЕРТОВИМИ ЛЕЗАМИ?

— Так.

— А ЯКЩО ПОГАНО?

— Коли я був хлопчиком, у такому разі діти отримували мішок кісток, — почухав голову Альберт. — Але, на диво, під кінець року вони всі поводилися, як святі.

— ОЦЕ ТАК. А ЗАРАЗ?

Альберт підніс пакет до вуха й пошелестів.

— Схоже на шкарпетки.

— ШКАРПЕТКИ.

— Можливо, вовняний жилет.

— ТАК ЙОМУ І ТРЕБА, ЯКЩО МЕНІ ДОЗВОЛЕНО ВИСЛОВИТИ СВОЮ ДУМКУ...

Альберт оглянув засніжені дахи й зітхнув. Це неправильно. Він допомагав, тому що Смерть, ну, був його господарем. От і все. І якщо в господаря було би серце, то в тому місці, де потрібно. Але...

— Ви впевнені, що ми повинні це робити, пане? Смерть зупинився, наполовину залізши в димохід.

— МОЖЕШ ЗАПРОПОНУВАТИ КРАЩУ АЛЬТЕРНАТИВУ, АЛЬБЕРТЕ?

Дійсно, Альберт не міг.

Комусь таки доводилося це робити.

Вулицями знову розгулювали ведмеді.

Сюзен ігнорувала їх і навіть не намагалася минати тріщини між бруківкою.

Вони просто стояли довкола, трохи здивовані й напівпрозорі, видимі лише дітям і Сюзен. Новини про Сюзен ширилися швидко. Ведмеді вже чули про кочергу. Горішки та ягідки, — намагалися повідомити їхні морди. Ось чому ми тут. Великі гострі зуби? Які великі гостр... А, ці великі гострі зуби? Вони лише для, гм, розколювання горіхів. Та й деякі ягідки бувають такими норовливими!

Коли вона повернулася додому, міський годинник пробив шосту. Дівчина мала власний ключ, так наче й не була служницею.

Не можна бути герцогинею та служницею водночас. Але гувернанткою бути дозволяється. Ішлося не про вашу ідентичність, це був лише спосіб гаяти час, поки ви не зробите те, що повинна була зробити в житті кожна порядна дівчина — вийти заміж. Усі розуміли, що це не більше, ніж гра.

Батьки обох дітей відчували перед нею захоплене благоговіння. Вона ж була донькою герцога, а пан Гетра — усього лише шанованою постаттю гуртового продажу взуттєвих виробів. Пані Гетра відчайдушно прагнула потрапити у вище товариство і саме зараз намагалася досягнути цього, читаючи книги з етикету. Вона ставилася до Сюзен із тією стурбованою повагою, яка, на її думку, пасувала кожному, хто знав різницю між серветкою та носовичком від самого народження.

Дотепер Сюзен ще ніколи не чула, що в суспільстві можна піднятися завдяки знанням етикету, особливо якщо врахувати, що ті аристократи, яких вона зустрічала в домі батька, не використовували ні серветки, ні носовичка, натомість були переконані, що «Можеш кинути на підлогу, собаки і так з’їдять».

Коли пані Гетра якось боязко спитала її, як звертатися до двоюрідного брата королеви, Сюзен відповіла не задумуючись: «Зазвичай ми називали його Джеймі». Після цього пані Гетрі довелося злягти з головним болем у своїй кімнаті.

Пан Гетра ж просто кивав, зустрічаючи її в коридорі, і ніколи ні про що особливо не розпитував. Він міцно стояв на ногах, серед своїх чобіт і черевиків, — а більшого йому й не треба.

До того часу, як Сюзен повернулася, Гавейн і Твайла — названі так людьми, що однозначно любили їх більше за життя, — вже лежали в ліжку — цього разу з власної ініціативи. У певному віці доволі поширено вірити, що чим раніше заснеш, тим швидше настане новий день.

Вона пішла прибрати дитячу кімнату, щоб підготувати все до ранку, і почала збирати речі, які діти порозкидали за день. Аж раптом почула, як щось постукало у вікно.

Сюзен зазирнула в темряву, а тоді відчинила його. За вікном валив сніг.

Влітку за ним розкидалися гілки вишневого дерева, які в зимовій пітьмі були маленькими сірими лініями, на які влягався сніг.

— Хто це? — запитала Сюзен.

Хтось скакав вкритими памороззю гілками.

— Цвінь-цвірінь, я крихітний горобчик, — відгукнувся крук.

— Знову ти?

— А ти хотіла побачити миленьку малинівку. Слухай, твій ді...

— Щезни!

Сюзен затраснула вікно й засмикнула штори. Для певності вона повернулася до них спиною і спробувала зосередитися на кімнаті. Це допомагало думати про... нормальні речі.

Ось — вепронічна ялинка, трохи менша версія більшого дерева у вітальні. Сюзен допомагала дітям виготовляти паперові прикраси. Так. Думай про це.

Вздовж кімнати висіли паперові гірлянди. А ось гілочки гостролисту, не використані в більших кімнатах через брак ягід. Тепер на них приклеїли декоративні глиняні ягоди й порозпихували по полицях і за фотографіями.

З каміна над невеликою решіткою звисали дві панчохи. Тут були й малюнки Твайли, на кожному — безформні блакитні небеса, зелена — «вирвиоко» — трава й червоний будиночок із чотирма вікнами. Усе таке...

Нормальне...

Вона випросталася й уважно розглядала їх, задумливо постукуючи нігтями по дерев’яному пеналі.

Раптово двері прочинилися. За ними стояла розпатлана Твайла, міцно тримаючись за дверну ручку.

— Сюзен, під моїм ліжком знову з’явилося чудовисько...

Сюзен перестала постукувати нігтями.

— ...я чую, як воно ворушиться...

Сюзен зітхнула й обернулася до дитини.

— Гаразд, Твайло. Зараз буду.

Дівчина кивнула й повернулася до своєї кімнати, стрибаючи в ліжко з розгону, щоб її не схопили кігті.

Дзинь — відгукнулася кочерга, коли Сюзен зняла її з маленької мідної стійки, на якій висіли щипці та лопатка для вугілля.

Вона зітхнула. Нормальність — ось із чим їй доводилося мати справу.

Сюзен зайшла до дитячої кімнати й схилилася над ліжком, нібито хотіла підіткнути ковдру. Однак її рука смикнулася вниз, під ліжко, схопила за жмуток шерсті й потягнула.

Бабай вилетів, як корок із пляшки, і не встиг опам’ятатися, як його розпластали на стіні, заломивши одну руку за спину. Йому вдалося повернути голову — щоб побачити злісне обличчя Сюзен усього за кілька дюймів від нього.

Збуджений Гавейн раз у раз підстрибував на ліжку.

— Прикрикни на нього своїм Голосом! Прикрикни на нього! — галасував він.

— Не треба Голосу! Не треба Голосу! — палко заблагав бабай.

— Всип йому кочергою по голові!

— Тільки не кочерга! Тільки не кочерга!

— Це ж був ти, правда? Сьогодні вдень...

— Ти що, не вдариш його кочергою? — не вгадав Гавейн.

— Тільки не кочерга!

— Недавно в місті? — прошепотіла вона.

— Так! — бабай спантеличено наморщив чоло. — Слухай, як ти можеш мене бачити?

— Тоді на цей раз дружнє попередження. Але тільки тому, що завтра Вепроніч.

— Ти називаєш це дружнім? — спробував ворухнутися бабай.

— Ах, то ти хочеш спробувати не дружнє? — пригрозила Сюзен, сильніше заломлюючи йому руку.

— Ні-ні-ні, дружнє мені підходить!

— У цей дім — ні ногою, зрозумів?

— Ти відьма, чи що? — простогнав бабай.

— Я просто... хтось. А тепер... більше тебе тут не буде, добре? Інакше наступного разу накрию ковдрою.

— Ні!

— Саме так. Я накину тобі ковдру на голову.

— Ні!

— На ній є пухнасті зайчики.

— Ні!

— Тоді вали звідси.

Бабай напівполетів, напівпобіг у напрямку дверей.

— Неможливо, — пробурмотів він. — Ти не можеш нас бачити, якщо ти не мертва чи чаклунка... так нечесно...

— Спробуй дім номер дев’ятнадцять, — порадила Сюзен трохи лагідніше. — Їхня гувернантка не вірить у чудовиськ.

— Дійсно? — з надією перепитав бабай.

— Натомість вона вірить в алгебру.

— Он як. Прекрасно, — бабай широко усміхнувся. Дивовижно, як можна порозважатися в будинку, де ніхто зі старших не вірив у ваше існування.

— Тоді я піду, — сказав він. — Гм. Щасливої Вепроночі.

— Можливо, — відгукнулася Сюзен, коли він щез.

— Минулого місяця було набагато веселіше, — сказав Гавейн, знову вкриваючись ковдрою. — Тоді, коли ти дала йому між ноги...

— Вам двом уже давно пора спати, — нагадала Сюзен.

— Веріті казала, що чим раніше ми заснемо, тим швидше прийде Батько Вепр, — мовила Твайла.

— Так, — сказала Сюзен. — На жаль, можливо, так і буде.

Останнє зауваження діти пропустили повз вуха. Вона не була впевнена, чому в неї вихопилися такі слова, але звикла довіряти своїм почуттям.

Сюзен ненавиділа ці почуття. Вони руйнували її життя. Але були у неї від народження.

Вона поправила дитячі ковдри, тихенько причинила двері й повернулася в навчальне приміщення.

Щось змінилося. Сюзен поглянула на панчохи, але ті не подавали ознак життя. Чувся хрускіт паперової гірлянди.

Вона витріщилися на дерево. Воно було обмотане мішурою й обвішане погано склеєними прикрасами. А на верхівці сиділа фея, зроблена з...

Вона схрестила руки, подивившись на стелю, і театрально зітхнула.

— Знову ти? — запитала вона.

— ПИСК?

— Так, саме ти. Розкинув руки, як опудало, та ще й почепив зірочку на косу, негіднику.

Смерть Щурів винувато схилив голову.

— ПИСК.

— Тобі не вдасться нікого надурити.

— ПИСК.

— Злізай негайно!

— ПИСК.

— І що ти зробив з феєю?

— Засунув під подушку на стільці, — мовив голос із полиць з іншого боку кімнати. Щось клацнуло, і крук додав: — Ну і тверді ж ці кляті очні яблука!

Сюзен метнулася кімнатою і так хутко вихопила чашу, що крук беркицьнувся й упав на спину.

— Це — волоські горіхи! — прокричала вона, розсипаючи їх довкола. — Не очні яблука! Це класна кімната! А різниця між класом і, е-е-е, забігайлівкою для круків полягає в тому, що тут навряд чи колись знайдеться кілька очних яблук у чаші на випадок, якщо якийсь крук вирішить перекусити! Зрозумів? Ніяких очних яблук! У світі повно маленьких круглих предметів, які не є очними яблуками! Ясно?

Очі крука дико вертілися.

— Так розумію, про шматочок теплої печінки не може бути й мови...

— Замовкни! Я хочу, щоб ви обоє зникли звідси просто зараз! Не знаю, як ви сюди потрапили...

— Існує закон, який забороняє спускатися димоходом у Вепроніч?

— ...Але я не хочу вас більше бачити, зрозуміло?

— Щур сказав, що тебе необхідно попередити, хоча ти й божевільна, — похмуро повідомив крук. — Сам я не хотів приходити, біля міських воріт щойно здох осел, мені пощастить, якщо хоч копита зосталися...

— Попередити? — уточнила Сюзен.

Знову воно. Зміна погодних умов у її голові, відчуття матеріальності часу...

Смерть Щурів кивнув.

Високо вгорі пролунав шерех. З каміна вилетіло кілька пластівців сажі.

— ПИСК, — сказав щур, але дуже тихо.

Сюзен охопило нове відчуття — як риба може відчути новий приплив, потік свіжої води, що струмує в море. Час вливався у світ.

Вона зиркнула на годинник. Було лише пів на шосту.

Крук почухав дзьоб.

— Щур каже... Щур каже: тобі краще остерігатися...

Інші також мали купу роботи в цей ясний вечір перед Вепроніччю. Піщаний чоловік не встигав передихнути, тягаючись із мішком від ліжка до ліжка. Мороз бродив поміж вікон, розмальовуючи їх крижаними візерунками.

І якась крихітна згорблена постать ковзала й послизалася, просуваючись каналізаційною трубою, хлюпаючи в болоті й лаючись під ніс.

На ній був заплямований чорний костюм, а голову величав той тип капелюха, відомий у різних частинах мультивсесвіту як «котелок», «дербі» або «той, у якому ти скидаєшся на дівку». Капелюх був насунутий на лоба, а оскільки істота мала довгі загострені вуха, які стирчали з обох боків, вона радше скидалася на маленьку злісну крилату гайку.

Це був ґном за формою, але фейрі за професією. Фейрі — необов’язково маленькі блискучі створіння. Це просто узагальнений опис діяльності, найпоширеніших із них навіть не видно.[10] Фейрі — усього лиш надприродна істота, яка призначена забирати або — як у випадку з маленькою істотою, що просто зараз підіймається водостічною трубою, тихо лаючись, — приносити речі.

О, так. Це його робота. Комусь доводиться це робити, і, схоже, він — найкраща кандидатура.

О, так.

Сідней був стурбований. Він не любив насильство, а за останні кілька днів його трапилося чимало (якщо в цьому місці взагалі існувало поняття днів). Ці чоловіки... схоже, для них життя було цікавим лише тоді, коли вони обробляли інших гострими предметами, і хоча вони не турбували його, так само, як леви не звертають уваги на мурах, та однозначно непокоїли.

Але не настільки, як Часначай. Навіть грубіян Сітка ставився до нього з обережністю, якщо не з повагою, а чудовисько Банджо тягався за ним слідом, як щеня.

Зараз цей велетень саме дивився на нього.

Він був занадто схожий на Ронні Дженкса, хулігана, який перетворив на муку його перебування в пансіонаті пані Вімблстон. Ронні не був учнем. Він був онуком чи племінником старої, що дозволяло йому розгулювати скрізь і давати стусанів усім дітям, меншим, слабшим чи розумнішим, ніж він сам. Певним чином це означало, що він міг обирати кого завгодно. За цих обставин особливо несправедливим було те, що він повсякчас обирав Сіднея.

Не можна сказати, що Сідней ненавидів Ронні. Він був занадто наляканий. Він хотів бути його другом. О так, дуже сильно. Оскільки таким чином (ймовірно) йому не довелося б так часто отримувати по голові й пощастило спокійно з’їсти свій обід замість того, щоб дивитися, як той летить у смітник. І день вважався хорошим, коли у смітнику опинявся лише його обід.

Однак, попри всі зусилля Ронні, Сідней виріс і пішов до Академії. Іноді його мати розповідала про успіхи Ронні (вона вважала, як усі матері, що якщо вони вчилися в одній школі, то були добрими друзями). З її слів, він був власником ятки з фруктами й одружився з дівчиною на ім’я Енджі[11]. Недостатнє покарання, на думку Сіднея.

Банджо навіть дихав, як Ронні, якому доводилося зі всіх сил зосереджуватися на настільки інтелектуальній вправі. Одна його ніздря завжди була забита, а рот роззявлений. Він мав такий вигляд, ніби харчується невидимим планктоном.

Сідней спробував зосередитися на завданні й не звертати уваги на важке булькання за спиною. Зміна тональності змусила його підняти очі.

— Дивовижно, — сказав Часначай. — Тобі це так легко вдається.

Сідней нервово відкинувся на спинку крісла.

— Гм... тепер усе має бути гаразд, — сказав він. — Воно просто трішки зносилося, коли ми складали... — він не міг змусити себе промовити це, йому навіть довелося відвернутися від купи, бо звук, який долинав звідти... — ті штуки, — завершив він.

— Нам не потрібно повторювати заклинання? — поцікавився Часначай.

— О ні, воно діятиме завжди, — сказав Сідней. — З найпростішими завжди так. Це звичайна зміна стану, заснована на... на... воно просто продовжує діяти...

Він ковтнув слину.

— Отож, — сказав він, — я думав... оскільки тепер я вам більше не потрібен, пане...

— Схоже, у пана Брауна проблеми із замками на горішньому поверсі, — зауважив Часначай. — Ті двері, які ми не могли відчинити, пам’ятаєш? Я гадав, що ти захочеш допомогти.

Сідней спав із лиця.

— Я не зломщик...

— Судячи зі всього, вони магічні.

Сідней вже роззявив рота, щоб сказати: «Але я не мастак у магічних замках», — та швидко передумав. Він уже зрозумів, що якщо Часначай хоче, щоб ти щось зробив, і ти цього не вмів, тоді твій найкращий план, насправді, можливо, єдиний план полягав у тому, щоб якнайшвидше навчитися. Сідней не був дурнем. Він бачив, як інші реагують на прохання Часначая, а це були чоловіки, які робили таке, що йому могло лише наснитися.[12]

У цю мить він зітхнув із полегшенням, побачивши Середнього Дейва, що спускався сходами. Це багато свідчить про ефект погляду Часначая, якщо хтось може відчути полегшення при появі когось такого, як Середній Дейв.

— Ми знайшли ще одного вартового, пане. Вгорі на шостому поверсі. Він ховався там.

Часначай піднявся.

— Оце так, — сказав він. — Не намагався проявляти героїзм, сподіваюся?

— Він просто наляканий. Відпустити його?

— Відпустити? — перепитав Часначай. — Це потягне за собою купу неприємностей. Зараз буду. Ходи зі мною, пане Чарівнику.