Батько Вепр

Сідней неохоче пішов слідом за ним сходами.

Вежа — якщо це була вона, подумав Сідней, — була порожньою трубою. Він звик до незвичної архітектури Невидної академії, тож тепер Академія здавалася цілком нормальною на вигляд. Тут угору здіймалося щонайменше четверо гвинтових сходів, перехрещуючись на майданчиках і час від часу проходячи одні крізь одні, нехтуючи законами загальноприйнятої фізики. Це було практично нормально для випускника Невидної академії, однак технічно Сідней не був випускником. В око впадала відсутність тіней. Ви не помічали тіней і те, як вони окреслюють предмети, дають текстуру світу, поки вони не зникали. Білий мармур, якщо це був він, схоже, сяяв зсередини. Навіть там, де промені неможливого сонця проникали крізь вікно, вони утворювали тьмяні сірі плями замість звичних чесних тіней. Башта, схоже, уникала темряви.

Це було навіть страшніше, ніж коли після складного приземлення ви усвідомлювали, що підіймаєтеся, насправді ступаючи вниз зворотним боком сходів, а віддалена підлога тепер висить над головою, як стеля. Він помітив, що інші теж заплющували очі, коли це траплялося. Часначай же, навпаки, перестрибував по три сходинки, радіючи, як дитина новій іграшці.

Вони дійшли до верхнього майданчика й рушили коридором. Інші скупчилися перед зачиненими дверима.

— Він забарикадувався всередині, — пояснив Сітка.

Часначай постукав.

— Гей, там! — гукнув він. — Виходь. Даю слово, що ти не постраждаєш.

— Ні!

— Банджо, вибий двері, — наказав він.

Банджо посунув уперед. Двері витримали пару сильних ударів, а потім розчахнулися.

Вартовий ховався за перевернутою шафою. Він відсахнувся, коли Часначай її переступив.

— Що ти тут робиш? — прокричав він. — Хто ти?

— О, я радий, що ти запитав. Я твій найстрашніший кошмар! — весело сказав Часначай.

Чоловік задрижав.

— Маєш на увазі... той із велетенською капустою, що розмахував чимось на кшталт ножа?

— Пробач? — на секунду Часначай спантеличився.

— Тоді ти той, де я падаю, тільки замість землі піді мною все...

— Ні, насправді я...

Вартовий осів.

— О ні, тільки не той, де все в цьому, знаєш, бруді, а потім все стає синім...

— Ні, я...

— От лайно, тоді ти той, де є двері, за якими підлоги, а тоді з’являються ці кігті...

— Ні, — сказав Часначай. — Не той, — він витягнув кинджал із рукава. — Я той, де невідомо звідки виходить людина й вбиває тебе.

— А, той, — полегшено усміхнувся вартовий. — Але цей не дуже...

Його повалив несподіваний удар кулаком найманця. Тоді, як і всі інші, вартовий зник.

— Гадаю, це навіть був акт милосердя, — зауважив Часначай, коли чоловік зник. — Зрештою, уже майже Вепроніч.

Смерть, під червоним вбранням якого тихенько сповзала подушка, стояв посередині килима в дитячій кімнаті...

Килим був старий. Речі опинялися в дитячій кімнаті, здійснивши почесне турне кімнатами цілого будинку. Колись давно хтось виготовив його, старанно прив’язавши довгі смуги яскравого кольорового ганчір’я на основу з мішковини, надавши йому вигляд растафаріанського їжака, з якого випустили повітря. Безліч речей віднайшла притулок серед ганчір’я. Там були старі сухарі, уламки іграшок, цілі відра пилу. Він стикався з життям в усіх його проявах і, можливо, навіть породив деякі з них.

Тепер же на нього впав шматочок снігу, що вже починав танути.

Сюзен побагряніла від гніву.

— Я хочу знати чому? — заблагала вона, намотуючи кола навкруги постаті. — Це ж Вепроніч! Вона повинна бути веселою, з омелою, гостролистом і... і таким іншим! Це час, коли люди хочуть, щоб їм було добре, і їдять, поки не тріснуть! Це час, коли вони хочуть побачити всіх своїх родичів...

Цю фразу вона вирішила залишити без завершення.

— Я про те, що це час, коли люди дійсно людяні, — сказала вона. — Тому вони не хочуть... товариства скелета! Особливо такого, посмію додати, який носить фальшиву бороду й засунув кляту подушку собі під мантію! Я питаю чому?

Смерть здавався знервованим.

— АЛЬБЕРТ СКАЗАВ, ЦЕ ДОПОМОЖЕ МЕНІ ПІЗНАТИ ДУХ ВЕПРОНОЧІ. ГМ... РАДИЙ БАЧИТИ ТЕБЕ ЗНОВУ...

Щось тихо хлюпнуло.

Сюзен обернулася, у цю мить вдячна будь-чому, здатному відвернути її увагу.

— Не думай, що я тебе не чую! Це виноград, ясно? А це — мандарини! Негайно вилазь із чаші з фруктами!

— Не варто звинувачувати пташку за спробу, — похмуро відізвався крук зі столу.

— А ти залиш горіхи в спокої! Вони на завтра!

— ПФИФК, — відгукнувся Смерть Щурів, поспішно ковтаючи.

Сюзен повернулася до Смерті. Штучний живіт Батька Вепра тепер красувався на рівні паху.

— Це приємний будинок, — сказала вона. — І це хороша робота. І тут все справжнє, із нормальними людьми. Я так прагнула реального життя, де відбуваються нормальні речі! Аж раптом у місто приїхав старий цирк. Подивіться на себе. Троє бовдурів, чесне слово! Ну, я не знаю, що відбувається, але сподіваюся, що ви заберетеся звідси. Це моє життя. І воно не належить нікому з вас. Я не збираюся...

Почулася приглушена лайка, посипалася сажа, і в камін упав худий старий чоловік.

— Бум! — сказав він.

— Матінко моя! — вигукнула Сюзен. — А ось і ельф Альберт! Так-так-так! Заходь, не соромся! Якщо Батько Вепр зараз не з’явиться, то місця він тут більше не знайде!

— ВІН НЕ СКЛАДЕ НАМ КОМПАНІЇ, — зауважив Смерть. Подушка тихо сповзла на килим.

— А чому ні? Діти написали йому листи, — сказала Сюзен. — Існують правила, вам про це відомо.

— ТАК ІСНУЮТЬ ПРАВИЛА І ДІТИ Є В СПИСКУ. Я ПЕРЕВІРЯВ.

Альберт стягнув з голови гостроверхий капелюх і обтрусив сажу.

— Це правда. Він перевірив. Двічі, — сказав він. — Тут знайдеться щось випити?

— То навіщо ви тут з’явилися? — запитала Сюзен. — Якщо з ділових причин, мушу звернути вашу увагу, що це вбрання вкрай позбавлене смаку...

— БАТЬКО ВЕПР... НЕДОСТУПНИЙ.

— Недоступний? У Вепроніч?

— ТАК.

— Чому?

— ВІН... ПОДИВИМОСЯ. У ЛЮДСЬКІЙ МОВІ НЕ ЗНАЙДЕТЬСЯ ТОЧНОГО ВІДПОВІДНИКА... ТОМУ, СКАЖІМО, ВІН... МЕРТВИЙ. ТАК. ВІН ПОМЕР.

Сюзен ніколи не вішала панчохи. Ніколи не шукала яєць, залишених Качкою душевного пундика. Не засовувала зуб під подушку, дійсно сподіваючись, що вночі тут з’явиться фея із нахилами дантиста.

Не те щоб її батьки не вірили в подібні речі. Їм і не треба було вірити в них. Батьки знали, що вони існують, і просто хотіли, щоб насправді так не було.

Але були й подарунки, у потрібний час, з акуратними етикетками, що сповіщали, хто саме їх приніс. Вона отримувала розкішне яйце на Ранок душевного пундика, наповнене солодощами. За кожен молочний зуб їй діставався щонайменше один батьківський долар, і ніхто не ставив ніяких запитань.[13] Однак відбувалося це без будь-яких таємниць.

Тепер вона усвідомлювала, що вони намагалися її захистити.

Тоді Сюзен не відала, що її батько певний час був учнем Смерті, а мати — його названою дочкою. Вона ледь-ледь пригадувала, як її кілька разів возили до любязного і навдивовижу худого чоловіка. А тоді відвідини раптово припинилися. Пізніше вона знову зустрілася зі Смертю, і так, у нього були й позитивні сторони, тож певний час Сюзен дивувалася, чому її батьки виявилися настільки бездушними і...

Тепер вона розуміла, чому вони так старалися тримати її подалі. Генетика — усе ж таки набагато більше, ніж звивисті спіралі.

Сюзен була здатна проходити крізь стіни, коли справді цього потребувала. Вона могла використовувати тон голосу, більше схожий на дії, ніж на слова; він якимось чином проникав усередину людей і керував потрібними перемикачами. А її волосся...

Це сталося лише нещодавно. Раніше воно взагалі було некерованим, але приблизно в сімнадцятирічному віці Сюзен виявила, що волосся почало певною мірою вкладатися самостійно.

Через це вона позбулася кількох хлопців. Волосся, що вирішує самостійно сформувати нову зачіску, коси, що скручуються клубочком, як кошенята, однозначно можуть поставити крапку в будь-яких стосунках.

Однак їй вдалося досягнути значних успіхів. Періоди, коли вона почувала себе лише людиною, і ніким більше, сягали кількох днів.

Але завжди ставалося щось непередбачуване. Можеш собі жити в реальному світі, досягати успіху в тому, що насправді хочеш робити, однак рано чи пізно у твоєму житті таки з’являвся якийсь непроханий старий родич.

Лаючись і обурюючись, ґном виліз із чергової водостічної труби, сильніше насунув капелюх на голову, кинув мішок у кучугуру й сам стрибнув у неї.

— Чудесно, — сказав він. — Вони і за тиждень того всього не спекаються!

Він витягнув із кишені зім’ятий папірець і уважно його вивчив. Тоді поглянув на постать старого, що тихо трудився над чимось у будинку неподалік.

Він стояв біля вікна, зосереджено розмальовуючи скло.

Ґном, зацікавлений, підійшов і критично придивився.

— Чому саме папороті? — запитав він за хвилину. — Гарно, не заперечую, але за якусь папороть я б і пенса не виклав.

Постать із пензлем у руці обернулася.

— Мені просто подобаються папороті, — холодно відказав Мороз.

— Ну а люди очікують побачити, знаєш, сумних немовлят із великими очима, кошенят, які визирають із черевичків, крихітних цуциків і таке інше.

— Я малюю папороті.

— Велетенські соняшники в горщиках, красиві морські пейзажі...

— І папороті.

— Розумієш, уявімо, якомусь священнику треба, щоб ти розмалював стелю храму богами, ангелами й таким іншим, що б ти тоді робив?

— Він би отримав скільки завгодно богів і ангелів, за умови, що вони...

— ...будуть схожі на папороть?

— Мене обурює звинувачення, що я зациклився лише на папороті, — сказав Мороз. — Я можу намалювати чудовий орнамент пейслі.

— Тоді на що це схоже?

— Дійсно, непосвяченому оку може здатися, що це папороть, — Мороз нахилився вперед. — А ти хто такий?

Ґном поспішно відступив назад.

— Ти ж не зубна фея? Останнім часом часто з ними стикався. Приємні дівчата.

— Ні. Ні. Тільки не зуби, — сказав ґном, стискаючи мішок.

— Тоді хто?

Ґном сказав йому.

— Дійсно? — здивувався Мороз. — Я думав, вони з’являються самі собою.

— Ну, якщо вже на те, то я гадав, що й малюнки на вікнах з’являються самостійно, — сказав гном. — А ти не особливо крижаний на вигляд. Часто в ліжечку грієшся, та?

— Я ніколи не сплю, — незворушно мовив Мороз, відвертаючись. — А зараз, якщо ти не проти, мені ще купу вікон розмальовувати. Папороть зображати нелегко. Потрібна стійка рука.

— Тобто мертвий? — запитала Сюзен. — Як Батько Вепр може померти? Він... хіба не такий, як ти? Ніби...

— АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ. ТАК. ВІН СТАВ ТАКИМ. ДУХ ВЕПРОНОЧІ.

— Але... як? Як можна вбити Батька Вепра? Отруєний херес? Шпичаки в димоході?

— ІСНУЮТЬ... ХИТРІШІ МЕТОДИ.

— Кахи-кахи-кахи. Лишенько, ця сажа, — голосно поскаржився Альберт. — Ледь не задихнувся.

— І ти перейняв його обов’язки на себе? — запитала Сюзен, ігноруючи Альберта. — Зовсім з глузду з’їхав!

Смерті вдалося набути ображеного вигляду.

— Піду й огляну тут усе, як слід, — сказав Альберт, пронісся повз неї і відчинив двері.

Вона швидко їх зачинила.

— А що робиш тут ти, Альберте? — сказала Сюзен, наче хапаючись за рятівну соломинку. — Я думала, ти помреш, якщо коли-небудь повернешся у світ живих!

— ЗВИЧАЙНО. АЛЕ МИ НЕ У СВІТІ ЖИВИХ, — відказав Смерть. — МИ ПЕРЕБУВАЄМО В СПЕЦІАЛЬНІЙ КОНГРУЕНТНІЙ РЕАЛЬНОСТІ, СТВОРЕНІЙ ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА. ЗВИЧНІ ПРАВИЛА ТУТ НЕ ДІЮТЬ. ЯК ІНАКШЕ МОЖНА ОБ’ЇХАТИ ВЕСЬ СВІТ ЗА ОДНУ НІЧ?

— Еге ж, — задоволено підтвердив Альберт. — А я — один із маленьких помічників Батька Вепра. Офіційно. Маю зелений гостроверхий капелюх і все необхідне, — тут він помітив склянку хересу й кілька ріпок, залишених дітьми на столі, і накинувся на них.

Сюзен була шокована. Лише кілька днів тому вона відводила дітей до гроту Батька Вепра в одному з найбільших магазинів Моля.

Звісно, це не був справжній Батько Вепр, але актор у червоному вбранні грав доволі правдоподібно. Також там були люди, переодягнені ельфами, а навпроти магазину влаштували пікет члени Комітету «Рівність Зросту»[14].

Жоден із ельфів не був подібним на Альберта. А якби були, люди заходили би в грот лише зі зброєю.

— Була хорошою дівчинкою? — поцікавився Альберт і плюнув у камін.

Сюзен витріщилася на нього.

Смерть нахилився. Вона зазирнула йому в очі, там спалахували блакитні іскорки.

— У ТЕБЕ ВСЕ ДОБРЕ? — запитав він.

— Так!

— ВПЕВНЕНА У СВОЇХ СИЛАХ? НАМАГАЄШСЯ ПРОКЛАСТИ ВЛАСНИЙ ШЛЯХ У ЦЬОМУ СВІТІ?

— Так!

— ЧУДОВО. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. ПОРА НАПОВНИТИ ПАНЧОХИ Й РУШАТИ ДАЛІ.

У руці Смерті з’явилася пара листів.

— ХТОСЬ НАЗВАВ ДІВЧИНКУ ТВАЙЛОЮ?

— Боюся, так, але чому...

— А ХЛОПЧИКА ГАВЕЙНОМ?

— Так. Але слухай, як...

— ЧОМУ ГАВЕЙНОМ?

— Г... гадаю, це хороше, сильне ім’я для воїна.

— СХОЖЕ, ВОНИ ПЕРЕДБАЧИЛИ ЙОГО МАЙБУТНЄ. ДИВИСЯ, ДІВЧИНКА НАПИСАЛА ЛИСТА ЗЕЛЕНИМ ОЛІВЦЕМ НА РОЖЕВОМУ ПАПЕРІ Й НАМАЛЮВАЛА МИШКУ В КУТКУ. У СУКНІ.

— Гадаю, щоб підкреслити те, наскільки вона мила, — пояснила Сюзен. — І помилки в словах також для цього. Але слухай, чому ти...

— ВОНА ПИШЕ, ЩО ЇЙ П’ЯТЬ РОКІВ.

— За віком — так. А за цинізмом — усі тридцять п’ять. Чому ти робиш...

— АЛЕ Ж ВОНА ВІРИТЬ У БАТЬКА ВЕПРА?

— Вона б повірила у що завгодно, якби це принесло їй ляльку. Але ти не поїдеш, не сказавши мені...

Смерть повісив панчохи назад на камін.

— НАМ ВЖЕ ПОРА ЙТИ. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ГМ. О, ТАК: ХО. ХО. ХО.

— Чудовий херес, — сказав Альберт, витираючи рота.

Гнів переборов цікавість Сюзен. Як би вона не старалася, шансів перемогти не було.

— Ти дійсно п’єш те, що маленькі діти залишають для справжнього Батька Вепра? — запитала вона.

— Так, а чому б і ні? Він же це не вип’є. Там, де він зараз опинився.

— І скільки ж ти вже випив, боюся спитати?

— Без поняття, я не рахував, — щасливо відказав Альберт.

— ОДИН МІЛЬЙОН ВІСІМСОТ ТИСЯЧ СІМСОТ ШІСТЬ КЕЛИШКІВ, — сказав Смерть. — І ШІСТДЕСЯТ ВІСІМ ТИСЯЧ СТО ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ПИРОГІВ ЗІ СВИНИНОЮ. І ЩЕ ОДНА РІПКА.

— Вона мала форму свинячого пирога, — виправдався Альберт. — З часом таке стається з усіма речами.

— Як ти не луснув?

— Без поняття, ніколи не мав проблем із травленням.

— ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА ВСІ ПИРОГИ ЗІ СВИНИНОЮ — ЦЕ ОДИН ПИРІГ ЗІ СВИНИНОЮ. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. МИ ЗЛОВЖИВАЄМО ЧАСОМ СЮЗЕН.

— Навіщо ти це робиш? — прокричала Сюзен.

— ПРОБАЧ. Я НЕ МОЖУ ТОБІ СКАЗАТИ. ЗАБУДЬ, ЩО ЗУСТРІЧАЛАСЯ ЗІ МНОЮ. ЦЕ НЕ ТВОЯ СПРАВА.

— Не моя справа? Як це може...

— А ТЕПЕР... НАМ ПОРА...

— На добраніч, — побажав Альберт.

Годинник пробив двічі. Було досі пів на шосту.

І вони зникли.

Сани зі свистом летіли в небі.

— Ви ж знаєте, що вона спробує з’ясувати, у чому річ, — сказав Альберт.

— ТА НЕВЖЕ.

— Особливо після того, як ви сказали їй, що цього робити не слід.

— ТИ ТАК ДУМАЄШ?

— Так, — сказав Альберт.

— НІЧОГО СОБІ. МЕНІ ЩЕ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ТРЕБА ДОВІДАТИСЯ ПРО ЛЮДЕЙ.

— Ой... навіть не знаю... — відгукнувся Альберт.

— ОЧЕВИДНО, ВТЯГУВАТИ ЛЮДИНУ У ВСЕ ЦЕ БУЛО Б ДУЖЕ НЕПРАВИЛЬНО. САМЕ ТОМУ, ЯК ТИ ПАМ’ЯТАЄШ, Я СТРОГО ЗАБОРОНИВ ЇЙ ВТРУЧАТИСЯ.

— Так... заборонили...

— ДО ТОГО Ж ЦЕ ПРОТИ ПРАВИЛ.

— Ви ж казали, що ці сірі негідники їх вже порушили.

— ТАК, АЛЕ Я НЕ МОЖУ ПРОСТО МАХНУТИ ЧАРІВНОЮ ПАЛИЧКОЮ Й ПОВЕРНУТИ ВСЕ НА СВОЇ МІСЦЯ. ІСНУЄ ПЕВНИЙ ПОРЯДОК, — Смерть на мить задивився вперед, а тоді знизав плечима. — І НАМ СТІЛЬКИ ВСЬОГО ЩЕ ТРЕБА ЗРОБИТИ. НЕ МОЖНА ПОРУШУВАТИ ОБІЦЯНКИ.

— Ну, ніч ще рання, — зауважив Альберт, відкидаючись на мішках.

— НІЧ СТАРА. НОЧІ ЗАВЖДИ СТАРІ.

Свині неслися галопом.

— Ні, не завжди, — пролунало згодом.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

— Ніч не є старшою за день, пане. Це ж логічно. Для того, щоб зрозуміти, що таке ніч, обов’язково потрібно пізнати день.

— АЛЕ ТАК ЗВУЧИТЬ НАБАГАТО ЕФЕКТНІШЕ.

— А. Тоді гаразд.

Сюзен стояла біля каміна.

Не те щоб вона недолюблювала Смерть. Дивним чином він їй навіть подобався — як індивідуум, а не остання завіса життя. Однак...

Думка про Похмурого Женця, що у Вепроніч заповнює дитячі панчохи подарунками, не вкладалася в її голові, як не крути. Незалежно від того, куди вона її вивернула. Це те саме, що уявити Старого Бідуна замість Зубної Феї. О, так. Старий Бідун... дійсно неприємний тип.

Але, чесно кажучи, наскільки хворим треба бути, щоб вночі пробиратися в дитячі кімнати?

Ну, Батька Вепра це не стосується...

Десь з-під вепронічного дерева пролунав тихенький дзвін.

Від уламків однієї з блискучих кульок задкував ошелешений крук.

— Пробач, — пробурмотів він. — Просто видова реакція... розумієш... кругле, блискуче... так і тягне дзьобнути...

— Ці шоколадні монетки — для дітей!

— ПИСК? — озвався Смерть Щурів, відсахнувшись від блискучих монет.

— Чому він це робить?

— ПИСК.

— Ви теж не знаєте?

— ПИСК.

— Сталася якась халепа? Він щось зробив зі справжнім Батьком Вепром?

— ПИСК.

— Чому він мені не говорить?

— ПИСК.

— Дякую. Ти дуже допоміг.

Позаду неї щось розірвалося. Вона повернулася і побачила, як крук обережно здирає з подарунка смужку червоного обгорткового паперу.

— Припини негайно!

Він винувато на неї глянув.

— Лише маленький шматочок, — озвався крук. — За ним ніхто не сумуватиме.

— Навіщо він тобі здався?

— Нас приваблюють яскраві кольори. Автоматична реакція.

— Це стосується сорок!

— От чорт. Правда?

Смерть Щурів кивнув.

— ПИСК.

— О, тепер ти в нас пан Орнітолог? — буркнув крук.

Сюзен сіла й простягнула руку.

Смерть Щурів вчепився в неї. Вона відчувала його кігті, схожі на крихітні шпильки.

Це було майже як та сценка, де мила й красива героїня співає дуетом з Синьою птахою.

Принаймні схоже.

Щонайменше ідея була схожа. Але при перегляді батькам довелося б затулити очі маленьким дітям.

— У нього щось із головою?

— ПИСК, — щур знизав плечима.

— Але таке могло статися, правда? Він дуже старий, і, гадаю, постійно бачить купу жахливих речей.

— ПИСК.

— Всі біди світу, — переклав крук.

— Я зрозуміла, — сказала Сюзен. Це належало до її талантів. Вона не знала напевне, що сказав щур, але збагнула, що він мав на увазі.

— Щось пішло не так, і він не хоче мені зізнатися? — запитала Сюзен.

Від цього вона ще більше розізлилася.

— Але Альберт теж у цьому задіяний, — додала вона.

Сюзен подумала: тисячі, мільйони років виконувати одну й ту саму роботу. Не найприємнішу. Цей світ покидають не лише життєрадісні старі в поважному віці. Рано чи пізно така робота зламала би кожного.

Комусь потрібно було щось зробити. Як тоді, коли бабуся Твайли почала розповідати всім, що вона — імператриця Круля, і перестала носити будь-який одяг.

Сюзен була достатньо розумною, щоб розуміти, що фраза: «Комусь потрібно щось зробити» — сама собою не є корисною. Люди, які її вживали, ніколи не робили доповнення: «І цим кимось буду я». Але хтось повинен був щось зробити, і зараз коло зацікавлених осіб складалося лише з неї і нікого більше. Бабуся Твайли зрештою опинилася в будинку для літніх, з видом на море Квірму. Такої можливості тут, схоже, не передбачалося. Крім того, інші мешканці його навряд чи вподобали б.

Вона зосередилася. Це належало до її найпростіших талантів. Її дивувало, що інші люди на це не здатні. Заплющила очі, простягнула долоні на рівні плечей, розчепірила пальці й почала опускати руки.

Коли вони були на півдорозі, Сюзен почула, що годинник перестав цокати. Останній удар був затяжним, як передсмертний хрип.

Час зупинився.

Але тривалість продовжувалася.

У дитинстві вона завжди замислювалася, чому візити до дідуся могли тривати кілька днів, однак коли вони поверталися, календар показував той самий день, ніби вони нікуди й не від’їжджали.

Тепер вона знала чому, хоча, ймовірно, жодна людська істота ніколи не зрозуміє як. Часом, десь, якось годинник переставав лічити час.

Між кожним раціональним моментом минає мільярд ірраціональних. Десь поза межами часу Батько Вепр іде на санях, зубні феї підіймаються сходами, Мороз малює свої картини, Качка душевного пундика відкладає свої шоколадні яйця. У нескінченних просторах між незграбними секундами Смерть рухається, як відьма, танцюючи між краплями дощу й ніколи не намокаючи.

Люди могли б... Ні, тут люди жити не могли. Ви можете розбавити склянку вина хоч цілою ванною води, збільшивши об’єм рідини, але кількість вина залишиться такою ж. Гумова стрічка залишається тією самою гумовою стрічкою, як сильно її не розтягуй.

Однак існувати тут люди могли би.

Тут ніколи не було занадто холодно, хоча повітря поколювало, як у зимовий сонячний день. Просто за звичкою Сюзен витягла плащ із шафи.

— ПИСК.

— Може, тобі час поратися з іншими мишами та щурами?

— Нєа, перед Вепроніччю доволі спокійно, — відгукнувся крук, намагаючись скласти кігтями клаптик червоного паперу. — От за кілька днів буде вдосталь хом’ячків і піщанок, згадаєш мої слова. Часто діти забувають їх годувати або прагнуть довідатися, що в них всередині.

Звісно, їй доведеться залишити дітей. Але з ними нічого не трапиться — на це просто не вистачить часу.

Вона поспішила сходами донизу й вийшла назовні.

У повітрі завис сніг. Це не був поетичний опис. Він висів, як зірки в небі. Коли сніжинки торкалися шкіри Сюзен, вони танули, випускаючи крихітні електричні іскорки.

На вулиці було чимало людей, але всі немов закам’яніли в часі. Обережно оминаючи їх, Сюзен дійшла до входу в парк.

Сніг досягнув того, чого не могли зробити ні чарівники, ні Варта, — очистив Анк-Морпорк. У нього просто не стало часу, щоб забруднитися. Вранці він, напевно, матиме такий вигляд, ніби місто засипало кавовими меренгами, але наразі кущі та дерева виблискували білизною.

Не чулося ані звуку. Снігова завіса затьмарила ліхтарі. Усього лише кілька ярдів углиб парку, а таке відчуття, ніби Сюзен опинилася у селі.

Вона засунула два пальці до рота й свиснула.

— Знаєш, це можна було зробити вишуканіше, — зауважив крук, який вмостився на засніженій гілці.

— Замовкни.

— Але вийшло непогано. Краще, ніж у більшості жінок.

— Замовкни.

Вони зачекали.

— Навіщо ти вкрав цей клаптик червоного паперу з подарунка маленької дівчинки? — поцікавилася Сюзен.

— У мене на нього свої плани, — похмуро відказав крук.

Вони продовжували чекати.

Сюзен задумалася, що станеться, якщо це не спрацює. Мабуть, щур хихотітиме до кольок у животі. Його хихикання було просто жахливим.

Однак почувся стукіт копит, стіна снігу розступилася, і з неї вийшов кінь.

Хропунець зробив коло й зупинився, від нього йшов теплий пар.

Сідла на ньому не було. Однак із коня Смерті не впадеш.

«Якщо я сяду на нього, — думала Сюзен, — усе розпочнеться знову. Я покину світлий бік і опинюся поза межами цього світу. Я втрачу рівновагу».

«Але ж ти хочеш цього... хіба ні?» — промовив голос усередині її голови.

За десять секунд у парку залишився тільки сніг. Крук повернувся до Смерті Щурів.

— Є ідеї, де можна знайти якусь мотузку?

— ПИСК.

За нею спостерігали.

Дехто сказав: Хто вона?

Дехто сказав: Ми ж пам’ятаємо, що Смерть усиновив дівчину? Це юне створіння — Ті дочка.

Дехто сказав: Вона людина?

Дехто сказав: Переважно.

Дехто сказав: Її можна вбити?

Дехто сказав: О, так.

Дехто сказав: Тоді добре.

Дехто сказав: Ем... ми ж не потрапимо через це в халепу? Це все не дуже... дозволено. Ми не прагнемо зайвих питань.

Дехто сказав: Наш обов’язок — позбавити Всесвіт від сентиментальності.

Дехто сказав: І всі будуть вдячні, коли про це дізнаються.

Хропунець легко приземлився на газон Смерті.

Сюзен вирішила не морочитися з вхідними дверима, а відразу ввійшла в задні, які ніколи не зачинялися.

Відбулися певні зміни. Принаймні одна істотна зміна.

У дверях вирізали котячі дверцята.

Вона витріщилася на них.

За секунду з них вийшов рудий кіт, подарував їй погляд «Я-не-голодний-а-ти-не-цікава» і побіг у сад.

Сюзен прочинила двері на кухню.

Коти усіх розмірів і кольорів заповнили собою весь вільний простір. На неї обернулася сотня очей.

«Типова пані Гамак», — подумала вона. Старенька була частим гостем у «Бірсі» і вважалася цілком схибнутою, а одним із проявів її божевілля був хронічний котизм. Як правило, її кішки опановували всі тонкощі котячого життя, але так і не запам’ятовували, де котячий лоток.

Деякі коти засунули свої носи в миску з молоком.

Сюзен ніколи не розуміла, чим можуть подобатися коти. Переважно вони належали людям, які шаленіли від пудингів. У світі дійсно існували люди, яким рай уявлявся у вигляді шоколадного кошеняти.

— Киш звідси, — наказала вона. — Я й подумати не могла, що в нього є домашні тварини.

Кішки глянули на неї, показуючи, що і так збиралися іти звідси, і рушили, облизуючись.

Миска повільно заповнилася молоком.

Усі кішки явно були живими. Колір тут мало лише життя. Усе інше створив сам Смерть. Колір, водогін і музика — ось речі, непідвладні його генію.

З кухні Сюзен рушила до кабінету.

Тут також відбулися зміни. Схоже, він знову намагався навчитися грати на скрипці.

Смерть так і не зрозумів, чому жоден музичний інструмент йому не піддавався.

На столі панував безлад. Розгорнуті книжки громадилися одна на одній. Ці книжки Сюзен так і не навчилася читати. Деякі букви витали над сторінками чи утворювали химерні візерунки, читаючи вас, поки ви читали їх.

Поверх них були розкидані складні механізми. З віддалі вони нагадували навігаційні прилади — але на яких океанах і під якими зірками?

Кілька сторінок пергаменту були списані самим Смертю. Його почерк впізнавався з першого погляду. Сюзен не знала нікого, хто б міг писати з такими зарубками.

Схоже, він намагався скласти якийсь план.

НЕ ХАПОНІЯ. НЕ ЯКДИВНОЛЯНДІЯ. НЕ ІМПЕРІЯ.

НЕХАЙ 20 МІЛЬЙОНІВ ДІТЕЙ ПО 2 ФУНТИ ІГРАШОК НА ДИТИНУ.

ДОРІВНЮЄ 17 857 ТОНН. 1785 ТОНН НА ГОДИНУ.

ПАМ’ЯТКА: НЕ ЗАБУТИ ПРО СЛІДИ САЖІ.

СИЛЬНІШЕ ПОПРАКТИКУВАТИ ХО-ХО-ХО.

ПОДУШКА.

Вона обережно повернула аркуш на місце.

Рано чи пізно таке мало трапитися. Смерть захоплювався людьми, і вивчення світу людей ніколи не було однобічним процесом. Людина може провести багато років, вивчаючи життя елементарних частинок, а потім усвідомити, що вона розуміє або хто вона, або де вона, але не обидві речі водночас.

Смерть підхопив... людяність. Не насправжки, але щось подібне на неї, якщо уважно не придивлятися.

Його хата навіть імітувала людську домівку. Смерть створив спальню, попри те, що ніколи не спав. Якщо він дійсно наслідував людей, чому б не спробувати божевілля? Воно все-таки дуже популярне.

Можливо, після всіх цих тисячоліть він просто захотів стати милим.

Вона ввійшла в кімнату Часомірів. Коли вона була маленькою, полюбляла слухати їхній звук. Але тепер не отримувала колишнього задоволення від шипіння піску мільйонів пісочних годинників, клацання і стукоту, коли повні зникали, а порожні з’являлися. Тепер вона знала, що відбувається. Звісно, рано чи пізно всі помруть. Просто слухати, як це відбувається, — якось неправильно.

Сюзен вже збиралася піти, коли раптом помітила прочинені двері у місці, де їх ніколи не було.

Вони були замасковані. Потрібно було відсунути цілу секцію полиць із шелесткими часомірами.

Сюзен погойдала її вперед-назад. Потрібно було добряче придивитися, щоб побачити щілину.

По той бік була набагато менша кімната. Вона була усього лиш, скажімо, розміром із собор. Приміщення було від підлоги до стелі обставлене ще більшою кількістю пісочних годинників, ледь помітних у тьмяному світлі з більшої кімнати.

Сюзен ввійшла й клацнула пальцями.

— Світло, — наказала вона. Кілька свічок негайно запалало.

Ці піскові годинники були... якісь неправильні.

Часоміри в більшій кімнаті, наскільки б метафоричними вони не були, — велетенські, виготовлені з дерева, міді та скла. Але ці на вигляд були наче зроблені зі світла та тіней і не містили в собі реальної матерії.

Вона придивилася до найбільшого.

Табличка сповіщала: «ОФФЛЕР».

«Крокодилобог?» — здивувалася вона.

Ну, боги, ймовірно, теж мають життя. Але вони ніколи не вмирають насправді — наскільки їй було відомо. Вони просто зменшуються до розмірів голосу на вітрі або примітки в підручнику з релігії.

Тут були зазначені й інші боги. Кількох із них вона навіть упізнала. На одній із полиць стояли трохи менші часоміри. Побачивши таблички, вона мало не розреготалася.

— Зубна Фея? Піщаний чоловік? Джон Ячмінне Зерно? Качка душевного пундика. Бог... що?

Вона відступила назад, і під її ногою щось захрустіло.

На підлозі валялися уламки скла. Вона нахилилася й підняла найбільший. Від імені, викарбуваного на склі, залишилося лише кілька літер...

«Батько В...»

— О ні. Це неправда! Дідусю, що ж ти наробив!

Коли вона вийшла з кімнати, свічки відразу згасли. Темрява повернулася.

І в темряві, серед розсипаного піску, щось тихо зашипіло й злегка заіскрилося...

Маструм Ридикуль поправив рушник навколо талії.

— Як у нас справи, пане Модо?

Садівник Академії відсалютував.

— Баки повні, пане Архіректоре! — життєрадісно повідомив він. — Підігрівав воду в котлах цілий день!

Інші старші чарівники скупчилися у дверях.

— Маструме, я дійсно вважаю, що це дуже нерозумно, — сказав Викладач новітніх рун. — Безумовно, вона була запечатана не просто так.

— Пригадайте напис на дверях, — зауважив Декан.

— Ой, вони просто написали це, щоб туди ніхто не потикався, — сказав Ридикуль, відкриваючи нову пачку мила.

— Ну, так, — сказав Завкаф неточних наук. — Так і є. Для цього написи і пишуть.

— Це ванна кімната, — наголосив Ридикуль. — А ви всі поводите себе так, ніби це якась камера тортур.

— Ванна кімната, — озвався Декан, — однак спроектована Клятим Тупаком Джонсоном. Архіректор Дощевіск скористався нею лише раз, після чого запечатав! Маструме, прошу, спам’ятайтеся! Це ж Джонсон!

Виникла пауза, оскільки навіть Ридикулю довелося це обдумати.

Покійний (на радість багатьох) Бергольд Статлі Джонсон був загальновизнаний найгіршим винахідником у світі, але в дуже специфічному сенсі. Просто погані винахідники виготовляли речі, які не працювали. Він не належав до цих мальків. Будь-який дурень міг зробити щось, що ніяк не реагувало на натискання кнопки. Він зневажав таких невдах-аматорів. Усе, що він побудував, працювало. Воно просто не робило того, про що повідомляла інструкція. Якщо ви хотіли невелику ракету «земля-повітря», варто було попросити Джонсона розробити декоративний фонтан. Для нього це означало майже те саме. Але це ніколи не знеохочувало його й не зменшувало хворобливу цікавість його клієнтів. Музика, садово-паркове мистецтво, архітектура — його талантам не було ні кінця ні краю.

Те, що Клятий Тупак проектував і ванні кімнати, стало певною несподіванкою. Але, як зауважив Ридикуль, було відомо, що він розробив і побудував кілька великих органів, і, якщо задуматися сильніше, це було те саме прокладання труб.

Інші чарівники, які були в Академії довше, ніж Архіректор, вважали, що якщо Клятий Тупак Джонсон таки побудував повністю функціональну ванну, він задумував її як щось зовсім інше.

— Знаєте, я завжди знав, що про пана Джонсона постійно лихословили, — зрештою сказав Ридикуль.

— Ну, так, звичайно, — сказав Викладач новітніх рун, сильно роздратований. — Це те саме, що заявити, що варення приваблює ос.

— Не все, що він зробив, погано працювало, — твердо сказав Ридикуль, розмахуючи щіткою. — Згадайте ту штуку, яку використовують на кухні, щоб чистити картоплю.

— А, ви маєте на увазі ту, з мідною табличкою «Покращений манікюрний набір»?

— Слухайте, це всього лише вода, — гаркнув Ридикуль. — Навіть Джонсон не зміг би зробити її небезпечнішою. Модо, відкрити шлюзи!

Решта чарівників позадкувала, коли садівник крутнув кілька ошатно оздоблених мідних коліс.

— Мені набридло нишпорити серед вас, шукаючи мило, хлопці! — крикнув Архіректор, коли вода забулькала прихованими каналами. — Гігієна! От що головне!

— Потім не кажіть, що ми вас не попереджали, — сказав Декан, зачиняючи двері.

— Ем, я досі не розібрався, куди ведуть деякі труби, пане, — наважився Модо.

— Зараз дізнаємося, не думай боятися, — радісно заявив Ридикуль. Він зняв капелюх і надягнув шапочку для душу з персональним дизайном. З поваги до його професії, вона була гостроверхою. Ридикуль схопив жовту гумову качку.

— Піддай пару, хлопче! Тобто ґноме, звісно, пане Модо.

— Так, Архіректоре.

Модо смикнув за важіль. У трубах загриміло, із кількох з’єднань ринула пара.

Ридикуль ще раз оглянув ванну.

Справжній скарб, без усіляких сумнівів. Кажіть, що заманеться, але старий Джонсон часом влучає в яблучко, навіть якщо і цілком випадково. Уся кімната, включно зі стелею та підлогою, була викладена біло-зелено-блакитною плиткою.

У центрі, під короною з труб, вивищувався запатентований Джонсоном «Тайфун» — Покращений Кімнатний Омовитель із Автоматичною Мильницею, справжня гігієнічна поема з червоного й рожевого дерева та міді.

Ридикуль змусив Модо полірувати кожну трубу й мідний умивальник, поки вони не засяяли. Це тривало вічність.

Ридикуль зачинив за собою матові дверцята. Винахідник чудо-купелі вирішив перетворити просте прийняття душу на повністю контрольовану процедуру, і одна зі стін величезної кабіни становила неймовірну панель із мідними кранами в формі русалок, мушель, і з якоїсь причини — гранатів. Морська, жорстка та м’яка вода надходили окремо, а величезні колеса допомагали регулювати температуру з точністю до градуса. Ридикуль уважно все оглянув.

Тоді він зробив крок назад, оглянув плити й проспівав:

— Мі-і-і! Мі-і-і-мі!

Його голос повернувся луною.

— Ідеальне ехо! — скрикнув Ридикуль, вроджений ванний баритон.

Він підняв слухавку, встановлену, щоб забезпечити зв’язок купальника з інженером.

— Баки на повну, пане Модо!

— Буде зроблено, пане!

Ридикуль відкрутив кран з написом «Бризки» й відскочив убік, оскільки частина його мозку досі пам’ятала, що винахідливість Джонсона не лише розгортала конверт, а й змушувала його проноситися кімнатою й вилітати далеко за межі сортувального приміщення, пробивши стіну.

Його огорнув ніжний потік теплої води, подібний на лагідний туман.

— Неймовірно! — скрикнув він і спробував інший кран.

«Дощ» збадьорив його набагато більше. «Злива» змусила його задихатися, а після «Потопу» він схопився за панель, бо, здавалося, йому от-от знесе маківку. «Хвиля» носила стіну теплої морської води від одного боку кабіни до іншого, а тоді змила її через решітку, інстальовану в підлозі посередині кімнати.

— З вами все добре, пане? — крикнув Модо.

— Надзвичайно! Тут ще дюжина ручок, які я не спробував!

Модо кивнув і постукав по клапану.

З густих хмар пари долинав високий голос Ридикуля, який виспівував щось, що, на його думку, було піснею.

— О, я-я-а-а-а знав... е-е-е... якогось сільськогосподарського робітника, можливо, покрівельника, і я з ним добре дружив, і він... він був фермером, тепер я точно згадав... у нього була дочка і... Її ім’я зараз не пригадаю, І... На чому я закінчив? А, точно. Приспів: Казна-що, овочі смішної форми, ріпочка, щось незрозуміле і співучий солове-е-е-е-а-арго-о-о-о-о-аргх о! о! о!

Раптово пісня перервалася. Модо чув лише жахливий шум води.

— Архіректоре?

За мить з боку стелі пролунав голос. Він був нерішучим і лунав звідкись зверху.

— Ем... не міг би ти зробити ласку й відімкнути воду, мій любий друже? Ем... і повільно, якщо не заперечуєш.

Модо повільно покрутив колесо. Шум поступово стих.

— Так. Прекрасно, — відізвався голос, тепер уже з рівня підлоги. — Добре. Чудова робота. Думаю, ми цілком можемо назвати це успіхом. Так, справді. Ем. Ти міг би допомогти мені вийти? Не знаю чому, але я відчуваю певну нестійкість...

Модо відчинив двері, допоміг Ридикулю вийти й посадив його на лавку. Той був доволі блідим.

— Так, дійсно, — мовив Архіректор, його погляд був скляним. — Неймовірний успіх. Ем. Одна проблема, Модо...

— Так, пане?

— Є там один кранчик, який, напевно, зараз краще не чіпати, — сказав Ридикуль. — Зробиш мені велику послугу, якщо підеш і повісиш на нього якесь повідомлення.

— Яке, пане?

— «Ніколи не торкатися» чи щось подібне.

— Добре, пане.

— Почепи його на кран із написом «Гейзер».

— Добре, пане.

— Іншим про це краще не знати.

— Добре, пане.

— О боги, ніколи не почувався настільки чистим.

З вигідної позиції, серед декоративних плит біля стелі, за Ридикулем уважно стежив невеличкий Гном у капелюшку.

Коли Модо пішов, Архіректор почав повільно витиратися великим пухнастим рушником. До нього вже повернулося самовладання, і він мугикав чергову пісеньку.

— Минула Вепроніч, і я... послав своїй коханій короткого гидкого листа, хах, дійсно, і куріпку з грушею до купи...

Ґном зісковзнув по плитках і підкрався до постаті, що енергійно дриґалася.

Ридикуль, після ще кількох спроб пригадати слова, зупинився на пісні, знайомій на кожній планеті, де існують зими. Її часто починають використовувати представники місцевих релігій, кілька слів змінюється, але насправді її зміст має такий самий стосунок до богів, як коріння — до листя.

— ...Там овечки покотились, а ягнички народились...

Ридикуль крутнувся. Куточок мокрого рушника зачепив Гнома за вухо й повалив на спину.

— Я бачив, як ти підкрадаєшся! — проревів Архіректор. — Що ти задумав? Ти дрібний злодюжка?

Ґном ковзнув назад на мильну поверхню.

— А ви, пане, що задумали? Ви не повинні мене бачити!

— Я чарівник! Ми бачимо всі речі, які існують, — сказав Ридикуль. — А у випадку Скарбія, також речі, яких не існує. Що у твоїй сумці?

— Вам не варто відкривати сумку, пане! Вам дійсно не варто її відкривати!

— Чому? Що в ній?

Гном осів.

— Річ не в тому, що в ній, пане. Річ у тому, що з неї вийде. Я повинен випустити їх одну за одною, не можу навіть уявити, що трапиться, якщо всі вони вийдуть відразу!

Ридикуль зацікавився і почав розв’язувати вузол.

— Ви потім про це сильно пошкодуєте, пане! — заблагав ґном.

— Пошкодую? Так для чого ти тут, юначе?

Ґном здався.

— Ну гаразд. Знаєте Зубну Фею?

— Так. Звичайно, — відказав Ридикуль.

— Ну... я — не вона. Але працюю з подібними речами.

— Тобто? Забираєш щось геть?

— Гм... не забираю, переважно. Здебільшого... приношу...

— А... ніби нові зуби?

— Ем... ніби нові бородавки, — зізнався Гном.

Смерть закинув мішок у сани й заліз сам.

— У вас гарно виходить, пане, — похвалив Альберт.

— ПОДУШКА ДОСІ ЗАВДАЄ ДИСКОМФОРТУ, — поскаржився Смерть, підтягнувши пояс. — Я НЕ ЗВИК ДО ВЕЛИКОГО ТОВСТОГО ЖИВОТА.

— Найкращий, на який я спромігся. Інакше б ви взагалі нічо не мали, пане.

Альберт відкоркував пляшку холодного чаю. Від випитого хересу йому дошкуляла спрага.

— Усе добре, пане, — повторив він, ковтаючи чаю. — І сажа в каміні, і сліди, випитий херес, сліди від саней на дахах... повинно спрацювати.

— ТАК ДУМАЄШ?

— Впевнений.

— І Я ПЕВЕН, ЩО ДЕХТО МЕНЕ ПОБАЧИВ. Я ВІДЧУВАЮ, КОЛИ ВОНИ ПІДГЛЯДАЮТЬ, — із гордістю додав Смерть.

— Чудово, пане.

— ТАК.

— Наважуся дати пораду. Простого «Хо-хо-хо» цілком досить. Не треба казати «Бійтеся, нещасні смертні», якщо не хочете, щоб вони виросли лихварями чи кимось таким.

— ХО. ХО. ХО.

— Так, вдається все краще й краще, — Альберт поспішно втупився у блокнот, щоб Смерть не побачив його обличчя. — Мушу додати, пане, що точно спрацює, так це публічна поява. Однозначно.

— О. Я ПЕРЕВАЖНО ТАКЕ НЕ РОБЛЮ.

— Батько Вепр — доволі публічна постать, пане. І один вдалий публічний виступ буде значно кориснішим, аніж випадкові появи, хай там скільки дітей його побачать. Допоможе розробити задубілі м’язи віри.

— ДІЙСНО? ХО. ХО. ХО.

— Гаразд, гаразд, звучить просто чудово, пане. На чому я... а, так... магазини будуть відчинені допізна. Купу дітлахів приводять поглянути на Батька Вепра. Звичайно, не на справжнього. Просто на якогось дідугана з подушкою під светром, у жодному разі не натякаю на вас, пане.

— НЕ НА СПРАВЖНЬОГО? ХО. ХО. ХО.

— О, ні. І навіть не доведеться...

— А ДІТИ ПРО ЦЕ ЗНАЮТЬ? ХО. ХО. ХО.

— Можливо, пане, — Альберт почухав ніс.

— ТАК НЕ МАЄ БУТИ. НЕ ДИВНО, ЩО ВИНИКЛИ... УСКЛАДНЕННЯ. ВІРА БУЛА ПІДІРВАНА? ХО. ХО. ХО.

— Може бути, пане. Ем... хо-хо.

— І ДЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ ЦЯ ПАРОДІЯ?

Альберт здався.

— У Молі Купи-Продая, наприклад. Там дуже популярний грот Батька Вепра. Очевидно, їхній Батько Вепр завжди на висоті.

— ВІДВІДАЄМО МИ ЇХ ЗРАНКУ. ПРОЇДЕМОСЯ ПО НИХ НА САНКАХ. ХО. ХО. ХО.

— Як скажете, пане.

— ЦЕ БУЛА ГРА СЛІВ, АЛЬБЕРТЕ. НЕ ЗНАЮ, ЧИ ТИ ЗАУВАЖИВ.

— Глибоко в душі вмираю від сміху, пане.

— ХО. ХО. ХО.

Архіректор Ридикуль усміхнувся.

Усміхався він часто. Ридикуль належав до тих людей, які усміхаються навіть тоді, коли роздратовані, однак зараз він відчував гордість. Болючі відчуття в певних частинах тіла цій гордості аж ніяк не перешкоджали.

— Дивовижна ванна, правда ж? — запитав він. — Таку приховати! Оце дурню вигадали. Розумію, спочатку могли виникнути проблеми, — він обережно перемістився, — але їх слід було очікувати. У ній є все, хіба ти не бачиш? Поглянь, ванночки для ніг у формі мушель. Ціла шафа для купальних халатів. А в тому крані нагорі є ціла купа бульбашок, тож можна робити бульбашки у воді, навіть не маючи проблем зі шлунком! А в цій штуці, яку тримають русалки, спеціальна баночка для педикюрних ножичків. У цьому місці є все!

— Спеціальна баночка для педикюрних ножичків? — перепитав Ґном Бородавко.

— Ага, обережність ще нікому не шкодила, — відгукнувся Ридикуль, піднімаючи кришку оздобленої банки з написом «СІЛЬ ДЛЯ ВАННИ» і витягаючи пляшку вина. — Роздобудьте якусь частинку людини, наприклад, її нігті, і все — вона у вашій владі. Стара добра магія. Ще зі світанку часів.

Він поглянув на пляшку при світлі.

— Мало би вже прекрасно охолонути, — сказав він, витягаючи корок. — Бородавки, значить?

— Якби ж я знав навіщо, — сказав ґном.

— Хочеш сказати, що не знаєш?

— Ні. От прокинувся я якось, і все — я Ґном Бородавко.

— Дивина, та й годі, — сказав Ридикуль. — Мій батько завжди говорив, що якщо ходити босоніж, прийде Ґном Бородавко, але я ніколи не знав, що ти існуєш насправді. Я думав, що він просто тебе вигадав. Зубні феї, так, і ці маленькі жучки, які живуть у квіточках, сам збирав їх, коли був маленьким, але про бородавки нічого не пригадую, — він задумливо продовжував пити. — До речі, мого далекого родича звати Бородавко. Непогане ім’я, якщо задуматися.

Він подивився на ґнома поверх келиха.

Неможливо стати Архіректором, не маючи тонкого чуття на помилковість ситуації. Ну, не зовсім так. Краще сказати, що неможливо надовго залишатися Архіректором.

— Робота хоч приємна? — задумливо запитав він.

— З лупою було б краще, — сказав ґном. — Принаймні частіше бував би на свіжому повітрі.

— Думаю, треба все як слід перевірити, — сказав Ридикуль. — Може бути, що нічого й немає.

— Ну дякую, — похмуро озвався Ґном Бородавко.

«Цьогорічний грот видався надзвичайним», — сказав собі Вернон Купи-Продай. Команда виклалася на повну. Сани Батька Вепра були справжнім витвором мистецтва, а свині здавалися справжнісінькими завдяки дивовижному рожевому відтінку.

Грот зайняв майже весь перший поверх. Одного з ельфів покарали за куріння за Водоспадом Чарівних Дзвіночків, а механічні Ляльки Всіх Національностей, які показували, як Жити Мирно, частенько смикалися і виходили з ладу, але загалом, на його думку, видовище звеселяло серця всіх дітей.

Діти з батьками ставали в чергу й споглядали це видовище, витріщаючись, неначе сови.

А гроші текли рікою. О, як вони текли.

Для того, щоб персонал не відчував Спокуси, пан Купи-Продай протягнув дроти вздовж стель магазину. Посередині кожного поверху розташовувалася маленька кабінка, в якій сидів касир. Команда приймала гроші в клієнтів, клала їх у маленькі механічні машинки на мотузках, які з дзижчанням мчали вгору до касира, той клав решту, і машинки гуркотіли назад. Отож у Спокуси не було ні найменшого шансу, а маленькі вагончики літали туди-сюди, як феєрверки.

Пан Купи-Продай любив Вепроніч. Зрештою, це все було для дітей.

Він засунув пальці в кишені жилетки й осяйно усміхнувся.

— Усе гаразд, панно Гардінґ?

— Так, пане Купи-Продай, — лагідно відповіла касирка.

— Пречудово, — глянув він на купу монет.

Від них до металевої решітки блиснула яскрава крихітна зиґзаґоподібна лінія.

Пан Купи-Продай моргнув. Просто перед ним блиснуло ще кілька іскор — з металевої оправи окулярів панни Гардінґ.

Грот певним чином змінився. На частку секунди пан Купи-Продай відчув швидкість, яка немовби зупинилася зі скрипом. Такого не може бути!

Чотири свинки, зроблені з рожевого пап’є-маше, вибухнули. Картонне рило відскочило від голови пана Купи-Продая.

На тому місці, де були поросята, рохкаючи й обливаючись потом, з’явилися... ну, він припустив, що вони теж були свинями, оскільки в гіпопотамів не буває гострих вух і кілець у носах. Але ці істоти були величезними, сірими та вкритими щетиною, і над кожною з них зависла хмара смердючих випарів.

І вони мали не надто милий вигляд. У них не було нічого чарівного. Одне створіння повернулося, зиркнуло на нього маленькими червоними очима й навіть не вичавило «хрю» — звук, який пан Купи-Продай, що народився і виріс у місті, завжди асоціював зі свинями.

— Гна-а-ар-р-рункх? — пролунало натомість.

Сани також змінилися. Попередні сани — зі сріблястими завитками — йому дуже подобалися. Він особисто керував процесом приклеювання кожної мерехтливої зірки. Але тепер ця краса лежала в блискучих уламках довкола саней, які на вигляд складалися з грубо обтесаних стовбурів дерев, покладених на дві масивні дерев’яні дошки. Вони були древні й прикрашені вирізьбленими обличчями — страхітливими, грубо вирізаними вищиреними обличчями, абсолютно недоречними у цій ситуації.

Батьки кричали й намагалися відтягнути дітей подалі, але доволі безуспішно. Сани притягували дітей, як варення осу.

Пан Купи-Продай підбіг до страхіття, розмахуючи руками.

— Зупиніть це! Припиніть це! — закричав він. — Ви лякаєте дітей!

Однак він почув, як маленький хлопчик позаду нього вигукнув:

— У них навіть ікла є. Круто!

— Глянь, а цей цюняє! — сказала його сестра. Піднялася страхітлива хмара жовтої пари. — Подивіться, воно тече до сходів! Усі, хто не вміє плавати, міцніше вхопіться за перила!

— Знаєш, якщо ти погано поводишся, вони тебе зжеруть, — заявила маленька дівчинка з очевидним схваленням у голосі. — Повністю. Навіть кістки. Хрум-хрум.

— Не будь дитиною, — заперечив старший хлопчик. — Вони несправжні, всередині просто ховається чарівник або встановлений якийсь механізм. Усі знають, що насправді вони не...

Один із кабанів повернувся й глянув на нього. Хлопчик сховався за матір’ю.

Пан Купи-Продай зі сльозами гніву на обличчі пробивався крізь бурхливий натовп і нарешті досягнув гроту. Він схопив переляканого ельфа за руку.

— Це все Комітет «Рівність Зросту» придумав, правда? — прокричав він. — Хочуть мене розорити! І зіпсувати свято всім дітям! Глянь на чарівних ляльок!

Ельф завагався. Діти купчилися навколо нових свиней, попри зусилля матерів, які все ще намагалися їх відтягнути. Якась маленька дівчинка дала кабану апельсин.

Ляльки Всіх Національностей однозначно вийшли з ладу. Музична скринька під ними все ще грала «Як би було мило, якби всі були милими», але дроти, на яких трималися фігурки, зігнулися, отож хапонський хлопчик ритмічно бив омнійську дівчинку по голові ритуальним списом, а дівчина в аґатійському національному вбранні раз у раз молотила ногами малого ллямедського друїда у вухо. Їх огульно підбадьорював хор маленьких дітей.

— Ем... е-е-е... у гроті ще більша халепа, пане Купи... — почав ельф.

Постать у червоно-білому пробилася крізь натовп і сунула фальшиву бороду в руки пана Купи-Продая.

— Годі з мене, — сказав старий у костюмі Батька Вепра. — Я не проти запаху апельсинів і мокрих штанів, але цього я терпіти не збираюся.

Розштовхавши чергу, він зник. Купи-Продай почув його прощальні слова:

— І він навіть не знає, як це правильно робиться!

Пан Купи-Продай продовжив проштовхуватися вперед.

Хтось сидів у великому кріслі з дитиною на коліні. Ця постать була... дивною. Вона, безумовно, була в чомусь схожому на костюм Батька Вепра, але погляд пана Купи-Продая продовжував ковзати, не міг сфокусуватися, проносився повз і намагався зафіксувати чоловіка десь на краєчку ока. Це нагадувало спроби поглянути на власне вухо.

— Що тут діється? Що тут діється? — заголосив пан Купи-Продай.

Його плече схопила чиясь міцна рука. Він обернувся і подивився в обличчя одного з ельфів. Принаймні він був одягнений у костюм ельфа з грота, хоча й дещо перехняблений, ніби натягнутий у поспіху.

— А ти хто такий?

Ельф витягнув з рота пожований недопалок і недобре на нього зиркнув.

— Можеш кликати мене дядечком Важким, — сказав він.

— Ти не ельф!

— Нє, я фейрі-чоботяр, пане.

Голос позаду пана Купи-Продая запитав:

— А ЩО ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ ТИ, МАЛЕНЬКИЙ ЧОЛОВІЧКУ?

Пан Купи-Продай нажахано повернувся.

Навпроти — ну, інакше як Батьком Вепром-узурпатором його не назвеш — стояла дитина невизначеної статі, яка на вигляд була однією великою вовняною шапочкою з помпоном. Пан Купи-Продай добре знав, що мало бути далі. Зазвичай відбувалося приблизно так: дитина втрачала дар мовлення, і мама, що супроводжувала її, нахилялася вперед, ловила погляд Батька Вепра й промовляла багатозначним тоном, який дорослі використовують, вступаючи в так звану змову проти дітей: «Ти ж хочеш маленьку ляльку-брязкальце, правда, Дорін? І кухонний набір „Такий, як у мами“, який стоїть ось тут, на вітрині. І книжку-витинанку „Збери кухню“. Що треба сказати?»

І приголомшена дитина пробурмотить «шпашибі», за що отримає повітряну кульку чи апельсинку.

Проте цього разу все було не так.

Мама встигла сказати лише:

— Ти ж хочеш...

— ЧОМУ ТВОЇ РУКИ ВИСЯТЬ НА МОТУЗОЧКАХ, ДИТЯ?

Дитина оглянула свої руки й рукавиці, прикріплені до рукавів. Тоді підняла їх догори.

— Лукавиці, — сказала вона.

— БАЧУ. ДУЖЕ ПРАКТИЧНО.

— А ти сплавзній? — запитала шапочка.

— А ТИ ЯК ДУМАЄШ?

Шапочка хихикнула.

— Я бачила, як твоя свиня цюняла, — сказала вона, і з її тону було ясно, що навряд чи в своєму житті вона бачила щось захопливіше.

— О. ЕМ... ДОБРЕ.

— І в неї такий вевикий...

— ЩО ТИ ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ? — поспішно перебив Батько Вепр.

Мама вхопилася за економну репліку й жваво сказала:

— Вона хоче...

Батько Вепр нетерпляче клацнув пальцями. Рот матері негайно закрився.

Дитина, схоже, відчула, що подібна можливість трапляється раз у житті, і швидко заговорила.

— Я хочу алмію. І вевикий замок з гостлими штучками, — сказала дитина. — І меч.

— ЩО-ЩО? — перепитав Батько Вепр.

— Вевикий меч? — відповіла дитина, як слід подумавши.

— ЧУДОВО.

Дядечко Важкий штовхнув Батька Вепра ліктем.

— Вони повинні тобі подякувати, — сказав він.

— ВПЕВНЕНИЙ? ЗАЗВИЧАЙ ЛЮДИ ЦЬОГО НЕ РОБЛЯТЬ.

— Подякувати Батьку Вепру, — прошипів Альберт. — Тобто тобі.

— ТАК, ЗВИЧАЙНО. КАХИ. ТИ ПОВИННА СКАЗАТИ СПАСИБІ.

— Шпашибі.

— ПОВОДЬСЯ ДОБРЕ. ЦЕ ЧАСТИНА ДОМОВЛЕНОСТІ.

— Добле.

— ОТОЖ УГОДУ УКЛАДЕНО.

Батько Вепр засунув руку в мішок і витягнув...

...Велетенську модель фортеці з гостроверхими блакитними конічними дахами на башточках, ідеальними для взяття принцес у полон...

...Коробку з кількома сотнями найрізноманітніших лицарів і воїнів...

...І меч. Чотири фути завдовжки, і він яскраво виблискував клинком.

Мати набрала в легені побільше повітря.

— Ви не можете це їй подарувати! — заголосила вона. — Це небезпечно!

— ЦЕ Ж МЕЧ, — сказав Батько Вепр. — ВОНИ ПОВИННІ БУТИ НЕБЕЗПЕЧНИМИ.

— Вона ж дитина! — крикнув Купи-Продай.

— ЦЕ ДУЖЕ ПІЗНАВАЛЬНА РІЧ.

— А що, як вона поріжеться?

— ЦЕ ПОСЛУЖИТЬ ЇЙ УРОКОМ.

Дядечко Важкий щось гарячково зашепотів.

— ДІЙСНО? НУ ДОБРЕ. ДУМАЮ, ТУТ МЕНІ СПЕРЕЧАТИСЯ НЕ СЛІД.

Лезо стало дерев’яним.

— І цих інших речей вона теж не хоче! — скрикнула мати Дорін, хоча попередні слова її доньки свідчили протилежне. — Вона дівчинка! І в будь-якому разі, я не можу дозволити собі такі великі дорогі цяцьки!

— Я Ж ПОДАРУВАВ ЇХ, — здивовано пробурмотів Батько Вепр.

— Подарував? — перепитала мати.

— Подарував? — скрикнув нажаханий Купи-Продай. — Так не можна! Це наш товар! Його не можна просто роздаровувати! На Вепроніч ніхто нічого просто так не дарує! Я маю на увазі... так, звісно, звичайно дарують, — виправився він, усвідомлюючи, що за ним спостерігають люди, — але спочатку подарунки потрібно купити, розумієш... ха-ха, — він нервово засміявся, усе більше усвідомлюючи дивність того, що відбувалося навколо нього, і помітивши, що дядечко Важкий спопеляє його поглядом. — Іграшки ж не роблять маленькі ельфи з Осердя світу, ха-ха.

— Щира правда, — глибокодумно відказав дядечко Важкий. — Потрібно бути маніяком, щоб дати ельфу зубило, хіба що ви хочете, щоб вам на лобі висікли ваші ж ініціали.

— Тобто це все безкоштовно? — різко запитала мати Дорін, не ухиляючись від найважливішого для неї питання.

Пан Купи-Продай безпорадно оглянув іграшки. На його складі такого однозначно не знайдеш.

А тоді він спробував придивитися до нового Батька Вепра. Кожна клітина його мозку повідомляла йому, що це товстий веселун у червоно-білому костюмі.

Ну... майже кожна клітина. Кілька блискавичніших говорили, що його очі повідомляють про щось інше, але вони не можуть домовитися, що саме. Декілька клітин взагалі відключилися.

Слова самі процідилися крізь його зуби.

— Схоже... що так, — сказав він.

Попри те, що це була Вепроніч, життя в будівлях Академії вирувало. Чарівники в будь-якому разі[15] не лягали спати рано, до того ж опівночі мав розпочатися Вепронічний бенкет.

Приблизний масштаб Вепронічного бенкету можна уявити, якщо врахувати, що легка закуска в НА складалася з трьох або чотирьох страв, не враховуючи сири та горішки.

Деякі з чарівників почали практикувалися за кілька тижнів до події. Декан, наприклад, тепер міг підняти виделкою двадцятифунтову індичку. Чекання півночі просто додавало професійно відточеним апетитам здорової гостроти.

У повітрі відчувалося приємне чекання, слинні залози починали шипіти, передбачливо підбиралися піґулки й порошки, які за кілька годин допоможуть відбити контратаку вісімнадцяти страв, що зберуться десь нижче грудної клітки.

Ридикуль ступив на сніг і підняв комір. У будівлі Високоенергетичної чароспоруди горіло світло.

— Не знаю, не знаю, — пробурмотів він. — Це ж Вепроніч, а вони все ще працюють. Це ненормально. Коли я був студентом, до цього часу мене б вже двічі знудило...

Насправді Зрозум Впертонз і його група студентів-дослідників таки приготувалися до Вепроночі. Вони прикрасили Гекс гостролистом, а на великий скляний купол, що містив головний мурашник, почепили паперовий капелюшок.

Ридикулю здавалося, що при кожному його візиті інструмент... чи мисляча машина, чи що б то не було, зазнавало певних змін. Часом воно змінювалося за ніч. Час від часу, за словами Впертонза, Гекс сам... само малювало креслення додаткових деталей, яких він... воно потребувало. Від усього цього Ридикуль вкривався сиротами, ще більше яких виникло просто зараз, коли він побачив Скарбія, що сидів перед пристроєм. На якусь мить він цілковито забув про бородавки.

— Що ти тут робиш, старий друже? — сказав він. — Ти маєш бути всередині, підстрибувати вгору й вниз, щоб звільнити побільше місця в шлунку для сьогоднішнього бенкету.

— Ура рожевому, сірому й зеленому, — сказав Скарбій.

— Ем... ми подумали, що Гекс може... знаєте... допомогти, пане, — сказав Зрозум Впертонз, який любив вважати себе символом розсудливості Академії. — З проблемою Скарбія. Ми подумали, що це непоганий подарунок на Вепроніч.

— О боги, у Скарбія немає проблем, — сказав Ридикуль і погладив безпричинно усміхненого чоловіка по голові, промовляючи слова «дурний як пень». — Розум трохи блукає, от і все. Я сказав: «ТРОХИ БЛУКАЄ»! Цього й слід було очікувати, витрачає занадто багато часу, додаючи всякі числа. Не буває на свіжому повітрі. Я сказав: «ЗОВСІМ НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ НЕ БУВАЄШ, СТАРИЙ!»

— Ми подумали, гм, що він захоче з кимось поговорити, — сказав Зрозум.

— Що? Що? Я ж постійно з ним розмовляю! Завжди намагаюся витягнути його зі шкаралупи, — сказав Ридикуль. — Важливо підбадьорювати його, щоб не розгулював із кислою міною.

— Ем... так... однозначно, — дипломатично мовив Зрозум. Він пам’ятав Скарбія як людину, для якої захопливим було з’їсти яйце намолодо. — Тому... гм... ну, спробуємо ще раз? Ви готові, пане Тупкоу?

— Так, дякую, зелений із корицею, якщо не складно.

— Не розумію, як він зможе говорити з машиною, — похмуро пробурмотів Ридикуль. — У неї навіть вух немає!

— Ну, насправді ми зробили їй одне вухо, — сказав Зрозум. — Ем...

Він вказав на великий барабан у лабіринті трубок.

— А це не стара слухова труба Кошеля Бука стирчить он з того боку? — підозріло поцікавився Ридикуль.

— Так, Архіректоре, — прокашлявся Зрозум. — Розумієте, звук — це хвильове явище...

Він зупинився. У його мозку з’явилися певні передчуття. Зрозум знав, що Ридикуль подумає, що він говорить про море. Тоді виникне одна з тих нескінченних суперечок, які завжди траплялися, коли хто-небудь намагався щось пояснити Архіректору. Слова «прибій» і, мабуть, «морозиво» та «пісок» майже точно...

— Усе робиться магією, Архіректоре, — приречено сказав він.

— А. Ну ясно, — трохи розчаровано сказав Ридикуль. — Ніяких складних штучок із пружинами, зубчастими коліщатками й трубочками?

— Саме так, пане, — сказав Зрозум. — Лише магія. Достатньо просунута магія.

— Зрозуміло. І як вона працює?

— Гекс чує все, що ви говорите.

— Цікаво. То немає необхідності пробивати дірки в картоні й натискати на клавіші, як ви, хлопці, постійно робите?

— Зараз все побачите, пане, — пообіцяв Зрозум. — Гаразд, Адріане, ініціалізуйте ГНВ.

— Як це робиться? — не вгавав Ридикуль.

— Це... це значить потягнути головний найбільший важіль, — сказав Зрозум неохоче.

— А. Економить час.

— Маєте рацію, Архіректоре, — зітхнув Зрозум.

Він кивнув одному зі студентів, і той потягнув великий червоний важіль із позначкою «Не тягнути». Десь усередині Гекса закрутилися шестерні. Маленькі заслонки в мурашниках відчинилися, і мільйони мурашок рознеслися мережами скляних труб. Зрозум постукав по величезній дерев’яній клавіатурі.

— Вражає, що ви, хлопці, пам’ятаєте, як це все робити, — зауважив Ридикуль, продовжуючи спостерігати із виразом, в якому Зрозум побачив вражений інтерес.

— О, переважно я покладаюся на інтуїцію, Архіректоре, — сказав Зрозум. — Звичайно, спершу доводиться витратити багато часу на навчання. Тепер, Скарбію, — додав він, — уже пора щось сказати.

— Він каже, — люб’язно прокричав Ридикуль Скарбію на вухо, — СКАЖИ ЩОСЬ, СКАРБІЮ!

— Штопор? Матінка каже, що це делікатне становище, — сказав Скарбій.

Усередині Гекса все закрутилося. У задній частині кімнати почало незграбно обертатися величезне перероблене водяне колесо, вкрите черепами овець.

Гусяче перо, закріплене в мережі пружин і керівних рук, почало писати:

+++ Чому Ти Гадаєш, Що В Делікатному Становищі? +++

На мить Скарбій завагався. Тоді сказав:

— Знаєш, у мене є власна ложка.

+++ Розкажи Мені Про Свою Ложку +++

— Ем... це невелика ложка...

+++ Тебе Турбує Твоя Ложка? +++

Скарбій насупився. Тоді, схоже, прояснів.

— Ойой, а ось прийшов і пан Желе, — сказав він, але не особливо радісно.

+++ Як Довго Ти Пан Желе? +++

Скарбій спалахнув.

— Ти знущаєшся з мене? — запитав він.

— Дивовижно! — скрикнув Ридикуль. — Це збило його з пантелику! Краще, ніж піґулки з жаб’ячим порошком! Як ви це зробили?

— Ем... — пробурмотів Зрозум. — Це сталося само собою.

— Дивовижно, — сказав Ридикуль. Він витрусив попіл з люльки об наклейку «Мурашник Inside», через що Зрозум здригнувся. — То ця штука — ніби якийсь величезний штучний мозок?

— Можна і так висловитися, — обережно мовив Зрозум. — Звичайно, Гекс насправді не думає. Зовсім ні. Це так здається, що він думає.

— А. Точно як Декан, — сказав Ридикуль. — А є можливість засунути подібний мозок в голову Декана?

— Він важить десять тонн, Архіректоре.

— А. Дійсно? Ого. Знадобиться доволі великий лом, — він замовк, а потім потягнувся до кишені. — Точно, я ж прийшов сюди не просто так, — додав він. — Цей хлопчина — це Ґном Бородавко.

— Привіт, — сором’язливо озвався Ґном Бородавко.

— ...Який з’явився, щоб провести з нами сьогоднішній вечір. Знаєш, я подумав: це трохи дивно. Звичайно, у Вепроніч завжди стається щось нереальне, — сказав Ридикуль. — Остання ніч року, і так далі. Батько Вепр усюди кружляє, і тому подібне. Час найтемніших тіней, і так далі. Назбирується все окультне лайно за рік. Будь-що може статися. То я й подумав, що ви, хлопці, можете це перевірити. Мабуть, немає про що турбуватися.

— Ґном Бородавко? — перепитав Зрозум.

Ґном міцніше стиснув свій мішок, захисним жестом.

— У цьому не менше, і не більше сенсу, ніж у багатьох інших речей, — сказав Ридикуль. — Зрештою, Зубна Фея ж існує? З таким самим успіхом можна дивуватися, чому бог вина в нас є, а бога похмілля немає...

Він зупинився.

— Хто-небудь інший почув цей шум? — запитав він.

— Пробачте, Архіректоре?

— Ніби дзинь-дзилинь-дзень-дзелень? Як маленькі дзвіночки?

— Нічого подібного не чули, пане.

— О, — Ридикуль стенув плечима. — Хай там як... на чому я закінчив... так... до цього вечора ніхто ніколи не чув про Гнома Бородавку.

— Так і є, — підтвердив ґном. — Навіть я ніколи не чув про себе до цього вечора, а я — це ж я.

— Подивимося, що ми зможемо дізнатися, Архіректоре, — дипломатично відказав Зрозум.

— Чудово, — Ридикуль повернув ґнома в кишеню і подивився на Гекс. — Дивовижно, — повторив він. — Це дійсно лише видається, наче він думає?

— Ем... так.

— Але насправді він не думає?

— Ем... ні.

— То... він просто створює ілюзію мислення, але насправді це звичайна показуха?

— Ем... так.

— Так само, як і більшість людей, — проголосив Ридикуль.

Сідаючи на офіційне коліно, хлопчик зміряв Батька Вепра поглядом, оцінюючи.

— Будьмо відвертими. Я знаю, ти просто якийсь переодягнений дядько, — заявив він. — Оскільки Батько Вепр — біологічна та часова неможливість. Сподіваюся, ми один одного зрозуміли.

— АГА. ТО МЕНЕ НЕ ІСНУЄ?

— Точно. Це лише частина сезонної показухи, до того ж мушу зазначити, значною мірою комерційного спрямування. Моя мати вже купила мені подарунки. Звісно, згідно з моїми інструкціями. Вона часто не розуміє, що саме мені потрібно.

Батько Вепр зиркнув на усміхнений, стривожений образ материнської неефективності, що тупцював неподалік.

— СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ, ХЛОПЧИКУ?

Малий закотив очі.

— Не з цього треба починати, — сказав він. — Я ж і раніше тут був, знаєш. Спочатку треба спитати, як мене звати.

— ААРОН ФІДЖЕТ, «СОСНИ», БІЧНА ВУЛИЦЯ, АНК-МОРПОРК.

— Так і знав, що тебе попередили, — сказав Аарон. — Гадаю, ці люди, переодягнені ельфами, випитують усе в матерів.

— ТОБІ ВІСІМ РОКІВ, А ЗА ПОВЕДІНКОЮ... ТЯГНЕШ НА УСІ СОРОК П’ЯТЬ, — сказав Батько Вепр.

— Напевно, при оплаті заповнюється анкета, — сказав Аарон.

— І ХОЧЕШ ТИ «БЕЗПЕЧНИХ РЕПТИЛІЙ РІВНИНИ СТО» ГОРІХОВОГО ВИРОБНИЦТВА, ВИСТАВКОВУ ШАФУ, АЛЬБОМ ДЛЯ КОЛЕКЦІОНУВАННЯ, БАНКУ ДЛЯ КОНСЕРВУВАННЯ І ПРЕС ДЛЯ ЯЩІРОК. А ЩО ТАКЕ ПРЕС ДЛЯ ЯЩІРОК?

— Їх не приклеїш, поки вони об’ємні, хіба сам не розумієш? Я сподіваюся, що вона тобі розповіла про них, коли я на якусь мить затримався перед вітриною з олівцями. Слухай, може, кінець цим жартикам? Сунь мені мого апельсина, і казці кінець.

— Я МОЖУ ДАТИ ТОБІ БІЛЬШЕ, НІЖ ЯКИЙСЬ АПЕЛЬСИН.

— Так, так, усе це я вже чув. Ймовірно, довелося звернутися до спільників для залучення довірливих клієнтів. Нічого собі, у тебе навіть борода фальшива. До речі, старий, знаєш, що твоя свиня...

— ТАК.

— Кілька дзеркал, мотузки й трубка, от і все. Навіть мені це здалося занадто штучним.

Батько Вепр клацнув пальцями.

— Зрозумів, схоже на певний сигнал, — сказав хлопчик. — Дуже тобі дякую.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ, — побажав Батько Вепр хлопчику, що поспішно віддалявся.

Дядечко Важкий поплескав його по плечу.

— Чудово, пане, — сказав він. — Дуже терпляче. На вашому місці я б добряче зацідив йому у вухо.

— О, ПЕРЕКОНАНИЙ, НЕЗАБАРОМ ВІН ПОБАЧИТЬ, НАСКІЛЬКИ ПОМИЛЯВСЯ, — червоний каптур повернувся так, що лише Альберт міг зазирнути всередину. — ВІДРАЗУ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІДКРИЄ КОРОБКИ, ЯКІ НЕСЕ ЙОГО МАТІР... ХО. ХО. ХО.

— Не так туго! Не так туго!

— ПИСК.

Поки Сюзен продовжувала досліджувати полиці в каньйонах величезної бібліотеки Смерті, настільки гігантської, що в ній могли би зароджуватися хмари, якби на це наважилися, за нею розгорілася суперечка.

— Добре, добре, — сказав голос, який вона намагалася проігнорувати. — Ніби нормально. Я ж повинен рухати крилами, правда?

— Ах, — пробурмотіла Сюзен під ніс. — Батько Вепр...

Йому присвятили не одну книгу, а цілу полицю. Перший том, здавалося, був написаний на сувої із чиєїсь шкіри.

Батько Вепр був дійсно старий.

— Чудово-чудово. Який у мене вигляд?

— ПИСК.

— Панно? — звернувся крук, прагнучи почути іншу думку.

Сюзен підняла очі. Повз неї пролетів крук, сяючи яскраво-червоними грудьми.

— Ців-ців, — сказав він. — Цвінь-цвірінь. Скок-скок, скачу собі в лісок...

— Так ти нікого, крім себе, не надуриш, — заявила Сюзен. — Он там видніється мотузка.

Вона розгорнула сувій.

— Можливо, варто сісти на засніжену колоду, — пробурмотів крук позаду неї. — Напевно, уся хитрість полягає в цьому.

— Я не можу це прочитати! — скрикнула Сюзен. — Ці літери... дивні...

— Ефірні руни, — пояснив крук. — Зрештою, Батько Вепр — не людина.

Сюзен провела руками по тонкій шкірі. Під її руками... забігали обриси.

Прочитати сувій вона не могла, але відчути... Сюзен вдихнула різкий запах снігу, настільки відчутний, що з її рота пішла пара. Чулися звуки, стукіт копит, тріск гілок у замерзлому лісі...

Яскрава сліпуча куля...

Сюзен отямилася й відштовхнула сувій подалі. Вона розгорнула наступний, що на вигляд складався зі смуг кори. Над його поверхнею зависли літери. Якою би не була їхня природа, букви не призначалися для прочитання очима; можна сказати, що це був шрифт Брайля для доторків розуму.

Зображення струмували довкола її чуттів — вологе хутро, піт, сосна, сажа, крижане повітря, смак вологого попелу, свиняче... добриво, поспішно виправив розум гувернантки. Відчувалася кров... і смак... квасолі? Це все були зображення без слів.

Майже... живі.

— Але це все неправда! Усі знають, що він веселий старий товстун, який дарує дітям подарунки! — промовила вона вголос.

— Зараз. Але не раніше. Знаєш, як це буває, — сказав крук.

— Справді?

— Знаєш, це ніби професійна перекваліфікація, — сказав птах. — Навіть богам потрібно йти в ногу з часом. Ймовірно, тисячоліття тому він був зовсім іншим. У цьому є сенс. По-перше, панчохи тоді ніхто не носив.

Він почухав дзьоб.

— Такс-с-с, — артистично продовжив він, — він, мабуть, був звичайним зимовим божком. Знаєш... кров на снігу, змушує вставати сонце. Почалося з тваринного жертвоприношення, знаєш, заганяти якусь велику волохату тварину до смерті, та й таке подібне. Чула, у Вівцескелях є люди, які на Вепроніч убивають в’юрка і ходять від будинку до будинку, виспівуючи про це пісеньки? З всякими лала-лей, бумц-тутумц. Дуже фольклорно, дуже містично.

— В’юрка? Навіщо?

— Не знаю. Можливо, хтось сказав: «Гей, хочете полювати на цього злющого орла з велетенським гострим дзьобом і кігтями, які здатні розірвати вам горлянку, чи на цього в’юрка розміром із горошинку, який постійно цвірінькає? Давайте, вибір за вами». Хай там як, потім це опускається до рівня релігії, і розпочинається вся катавасія, коли якийсь нещасливець знаходить у своїй страві особливу квасолину, кожен каже: «Ого, друже, та ти король», — і він думає: «Ого, як же чудово». Однак ніхто йому не підкаже, що не варто починати якусь довготривалу справу, оскільки за пару хвилин він вже біжить по снігу, з десяток інших негідників переслідує його з освяченими серпами, щоб життя повернулося на землю, а весь цей сніг зник. Дуже, знаєш... етнічно. Потім до якогось світлого розуму доходить, що це кляте сонце однаково встає, то навіщо ж вони згодовують цим друїдам халявний харч? А далі ви знаєте — з’являється нова вакансія. У цьому всі боги. Вони завжди знайдуть шлях, як, знаєш... примазатися.

— Кляте сонце однаково встає, — повторила Сюзен. — Звідки ти це знаєш?

— А, зі спостереження. Це відбувається щоранку. Сам бачив.

— Я про освячені серпи й усе інше.

Крук спробував набути самовдоволеного вигляду.

— Крук звичайний — дуже окультний птах, — сказав він. — І Сліпий Іо — бог грому — раніше використовував міфічних круків, які літали повсюди й розповідали йому все, що змогли помітити.

— Раніше?

— Ну-у-у-у... ти ж знаєш, у нього на обличчі зовсім немає очей, а тільки ці, очні яблука, які вільно плавають і фокусуються... — від збентеження за свій вид крук закашлявся. — Рано чи пізно біда мала статися.

— Ти коли-небудь думаєш про щось, крім очних яблук?

— Ну... ще є нутрощі.

— ПИСК.

— Хоча він має рацію, — сказала Сюзен. — Боги не вмирають. Ніколи не вмирають повністю...

«Вони завжди десь існують, — сказала вона собі. — Можливо, усередині якогось каменя, або слів пісні, або в голові якоїсь тварини, або, можливо, у шепоті вітру. Вони ніколи не йдуть повністю, чіпляються за світ нігтями, завжди борються за можливість повернутися. Одного разу бог — назавжди бог. Можливо, і мертвий, але не мертвіший за світ взимку...»

— Добре, — сказала вона. — Подивимося, що з ним сталося...

Вона потягнулася за останньою книгою і розгорнула її навмання...

Відчуття з книги хльоснули її, мов батогом...

...Копита, страх, кров, сніг, холод, ніч...

Вона впустила книгу на підлогу, і та закрилася.

— ПИСК?

— Я... в нормі.

Вона поглянула на книгу і зрозуміла, що отримала дружнє попередження, як від домашнього улюбленця, що нетямиться від болю, але все ще достатньо слухняний, щоб не дряпатися і не кусати руку, що його годує, — принаймні не зараз. Де б зараз не був Батько Вепр, — мертвий, живий, чортзна-де, — він хотів залишитися один...

Вона подивилася на Смерть Щурів. Його маленькі очниці палали дивно знайомим блакитним сяйвом.

— ПИСК. И-ИСК?

— Щур каже, що якби він захотів дізнатися про Батька Вепра більше, то пішов би в Замок Кісток.

— О, це просто дитячі казочки, — сказала Сюзен. — Туди, по ідеї, повинні приходити листи, відправлені через димохід. Це просто стара вигадка.

Вона повернулася. Щур із круком на неї витріщалися, і вона зрозуміла, що поводиться занадто нормально.

— ПИСК?

— Щур каже: «Що значить „просто“?» — переклав крук.

Сітка підійшов до Середнього Дейва в саду. Якби це взагалі можна було назвати садом. Це була земля навколо... будинку. Якщо це можна було назвати будинком. Ніхто й словом не обмовився з цього приводу, але час від часу відчувалася потреба вийти назовні. Усередині було щось не те.

Він здригнувся.

— А де він? — поцікавився Сітка.

— О, нагорі, — сказав Середній Дейв. — Досі намагається відчинити ту кімнату.

— Ту, з купою замків?

— Так.

Середній Дейв скручував папіросу. Усередині будинку... або вежі... будівлі, чим би вона не була... курити не виходило, принаймні нормально. Якщо курити всередині, в роті з’являвся бридкий присмак, від якого нудило.

— Для чого? Ми ж зробили те, для чого прийшли. Стояли там, як зграйка підлітків, і дивилися, як той дурнуватий чарівник робить оті фокуси-покуси. Я ледь стримався, щоб не розреготатися. Що йому ще треба?

— Він лиш сказав, якщо кімнату так позабивали, йому просто необхідно побачити, що всередині.

— Я гадав, що ми повинні робити те, заради чого ми прийшли, і піти!

— Так? Ну то скажи йому це. Хоч папіросу?

Сітка взяв мішок тютюну й розслабився.

— Я бачив достатньо лихих місцин, але це вже занадто.

— Ага.

— Його проникливість просто виснажує. І хочеться жерти хоч щось, окрім яблук.

— Ага.

— І це кляте небо. Воно вже починає діяти мені на нерви.

— Ага.

Вони намагалися не дивитися на це кляте небо. З якоїсь причини здавалося, що воно ось-ось упаде на вас. А ще гірше ставало, якщо дивитися в прогалину, де її бути не повинно. Ефект нагадував зубний біль в очних яблуках.

Неподалік від них на гойдалці розхитувався Банджо.

«Дивно, — подумав Дейв. — Схоже, Банджо тут ведеться пречудово».

— Вчора він знайшов дерево, на якому ростуть льодяники, — похмуро сказав він. — Ну, я сказав «вчора», але звідки мені знати напевне? І він йде за ним, як собача. Відтоді, як наша мама померла, ще ніхто не посмів його образити. Знаєш, Банджо... він ж як мала дитина. Всередині. Завжди таким був. Що не ставалося — він біг до мене. Так було... скажи йому «вдар того типа» — і він відразу махав кулаком.

— Та, від його кулака так просто не оговтаєшся.

— Ага. А тепер він всюди йде за ним. Мене від цього нудить.

— То що ти тут забув?

— Десять тисяч доларів. І він каже, що буде ще, знаєш. Більше, ніж ми можемо собі уявити.

Ним, звісно, називали Часначая.

— Його хвилюють не тільки гроші.

— Ну, так, але на захоплення світу я не підписувався, — сказав Середній Дейв. — Так легко влипнути в неприємності.

— Пригадую, твоя мама так казала, — сказав Сітка. Середній Дейв закотив очі. Усі пам’ятали Мамусю Білоліл. — Вона була дуже прямою, твоя мама. Строгою, але справедливою...

— Ага... строгою.

— Пам’ятаю, як вона задушила Блискучого Рона його ж ногою, — продовжував Сітка. — У неї була просто страшенна права рука, у твоєї мами.

— Ага... страшенна.

— Таких, як Часначай, вона би не терпіла.

— Та-а-а, — відгукнувся Середній Дейв.

— Ви, хлопці, влаштували їй чудовий похорон. Прийшли майже всі Затінки. Дуже шанобливо. Стільки квітів. І всі мали такий... — Сітка завагався з вибором слова. — Щасливий вигляд. По-сумному, звичайно.

— Ага.

— Маєш якісь ідеї, як нам повернутися додому?

Середній Дейв похитав головою.

— Я теж ні. Може, знову знайти те місце? Те, що він зробив із візником... Я, ну... такого навіть із власним батьком не вчинив би.

— Ага.

— Зі звичайним божевільним розібратися легко. Але він часом говорить абсолютно нормально, а тоді...

— Ага.

— Можливо, ми разом могли б підкрастися до нього і...

— Ага, звісно. І чи довго ми тоді проживемо? Не більше секунди.

— Нам може пощастити... — почав Сітка.

— Так? Ти ж його бачив. Він не з тих, хто буде погрожувати. Він з тих, хто вб’є тебе, і оком не моргне. Для нього це завиграшки. Ми повинні триматися. Це як в приказці про їзду на тигрі.

— Що за приказка про їзду на тигрі? — підозріло поцікавився Сітка.

— Ну... — Середній Дейв завагався. — Ти... ну, тебе в лице постійно битимуть гілки, стрибатимуть блохи, і таке інше. Але треба триматися. Подумай про гроші. Там їх цілі мішки. Ти сам бачив.

— Я не можу перестати думати, як це скляне око на мене витріщалося. Здається, воно може зазирнути прямо в мою голову.

— Не хвилюйтеся, тебе він ні в чому не підозрює.

— Звідки знаєш?

— Ти ж ще живий, правда?

У грот Батька Вепра увійшло дитя з величезними округлими очима.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ХО. ХО. ХО. І ТЕБЕ ЗВАТИ... ЄВРАЗІЯ КОЗА, ПРАВИЛЬНО?

— Ну ж бо, люба, скажи цьому пану.

— Та.

— І ТОБІ ШІСТЬ РОКІВ.

— Давай, люба. Вони всі однакові в цьому віці...

— Та.

— І ТИ ХОЧЕШ ПОНІ.

— Та.

Маленька ручка потягнула каптур Батька Вепра до рота. Важкий дядечко Альберт почув голосний шепіт. Тоді Батько Вепр відкинувся на спинку крісла.

— ТАК, ЗНАЮ. НЕЧЕМНА СВИНКА, ГА?

Якусь мить його обриси миготіли, і він засунув руку в мішок.

— ОСЬ ВУЗДЕЧКА ДЛЯ ТВОГО ПОНІ, І СІДЛО, І ДОВОЛІ ДИВНИЙ ТВЕРДЮЩИЙ КАПЕЛЮХ ТА ШТАНИ, В ЯКИХ ТИ МАЄШ ВИГЛЯД, НАЧЕ ЗАПХАЛА В КОЖНУ КИШЕНЮ ПО ВЕЛИКОМУ КРОЛИКУ.

— Але ми не можемо дозволити собі поні, Євві, ми ж мешкаємо на третьому поверсі...

— О, ТАК. ВІН УЖЕ НА КУХНІ.

— Переконана, що ти жартуєш, Батьку Вепре, — різко відказала мати.

— ХО. ХО. ТАК. ЯКИЙ Я ВЕСЕЛИЙ ТОВСТУН. НА КУХНІ? ЯКИЙ СМІШНИЙ ЖАРТ. ЛЯЛЬКИ ТА ВСЕ ІНШЕ БУДУТЬ ДОСТАВЛЕНІ ПІЗНІШЕ, ЗГІДНО З ВАШИМ ЛИСТОМ.

— Що треба сказати, Євві?

— Шпашибі.

— Ем, ви ж насправді не засунули поні в їхню кухню?

— НЕ БУДЬ ДУРНИМ, АЛЬБЕРТЕ. Я ПОЖАРТУВАВ.

— А, чудово. А то на якусь мить...

— ВІН У СПАЛЬНІ.

— Ох...

— ГІГІЄНІЧНІШЕ.

— Ну, принаймні в цьому ми можемо бути впевнені, — сказав Альберт. — Третій поверх? Вони точно повірять.

— ОДНОЗНАЧНО. ЗНАЄШ, ДУМАЮ, Я ПОЧИНАЮ ЛОВИТИ ВІД ЦЬОГО КАЙФ. ХО. ХО. ХО.

Біля Осердя Дискосвіту сніг переливався блакитно-зеленою барвою. Серцесвітне сяйво висіло в небі, оповивши центральні гори завісами блідого холодного вогню, і розсіювало примарне світло над безкрайніми льодами.

Вони загойдалися, закрутилися, а тоді вивергли щось на кшталт викривленої руки, на кінці якої була крихітна цятка. Придивившись, уява розпізнала Хропунця.

Він перестав бігти й завис у повітрі. Сюзен подивилася донизу. І швидко знайшла те, що шукала. У кінці долини, вкритої засніженими деревами, щось яскраво сяяло, відображаючи небо.

Замок Кісток.

Якось, коли їй було шість чи сім років, її батьки мали з нею виховну бесіду, пояснивши, що такі істоти, як Батько Вепр, насправді не існують, що вони — усього лише милі казочки, і як чудово знати, що вони нереальні. І вона повірила в це. Усі феї і бабаї, усі ті історії з крові й плоті людства насправді не були справжніми.

Однак її батьки брехали. Її дідусь виявився семифутовим скелетом. Не з плоті й крові, очевидно, але, можна сказати, з кістки.

Хропунець приземлився й поскакав риссю по снігу.

«Чи був Батько Вепр богом? А чому ні?» — подумала Сюзен. Зрештою, йому приносили жертви. Усі ті свинячі пироги з хересом. Були й заповіді, винагороди за добрі вчинки, до того ж він знав, що ви робили упродовж цілого року. Якщо ви вірили в нього, з вами ставалося щось хороше. Іноді його можна було побачити в гроті, а іноді там, високо в небі...

Над нею височів Замок Кісток.

Він безумовно заслужив великої літери, таким величним здавався зблизька.

Сюзен бачила його зображення в одній дитячій книжці. Попри його назву, різьбяру по дереву вдалося надати йому... веселого вигляду.

Однак веселим його не назвеш. Колони біля входу височів на сотні футів. Кожна сходинка була більшою за людський зріст і виготовлена з сіро-зеленого стародавнього льоду.

З льоду. Не кісток. На колонах нечітко впізнавалися знайомі обриси, натяк на стегна або черепи, але також крижані.

Хропунця високі сходи не злякали. Не те щоб він злетів, він радше пройшовся поверхнею, яку сам вигадав.

Крига була засипана снігом. Сюзен подивилася на кучугури. Смерть не залишав слідів, але вона помітила слабкі відбитки чобіт. Вона була готова посперечатися, що вони належать Альберту. І... так, напівзасипані снігом... схоже, тут стояли сани. І тут явно тупцювали тварини. Але сніг усе вкрив.

Вона спішилася. Безумовно, Сюзен потрапила туди, куди треба, але це місце було якимось неправильним. Передбачалося, що замок буде світитися вогнями й гудіти від активної діяльності, але він радше нагадував гігантський мавзолей.

Неподалік від колони лежала величезна крижана плита, розтрощена на тітматки. Крізь пробиту колоною діру в даху виднілися зірки. Поки вона дивилася вгору, кілька шматочків льоду обвалилися в кучугуру.

Раптово поряд із нею з’явився крук і втомлено опустився на крижану брилу неподалік.

— Це місце — справжнісінький морг, — зауважила Сюзен.

— І він явно стане моїм, якщо я... сьогодні ще кудись полечу, — задихаючись, мовив крук, дозволяючи Смерті Щурів злізти з його спини. — Я, здається, не підписувався на далекі й супершвидкісні подорожі. Я вже мав би бути десь у лісі, створювати винахідливо прикрашені конструкції для приваблення самиць.

— Таке роблять наметникові, — сказала Сюзен. — А не круки.

— А ти в нас великий орнітолог? — уїдливо поцікавився крук. — Я тут обід пропускаю, якщо тебе це хоч трішечки обходить.

І покрутив очима в різні боки.

— То де всі вогні? — запитав він. — Де галас? Де веселі маленькі чоловічки в гостроверхих капелюшках і червоно-зелених костюмчиках, що непереконливо, але ритмічно постукують по дерев’яних іграшках молоточками?

— Це більше нагадує храм якогось стародавнього бога грому, — зауважила Сюзен.

— ПИСК.

— Ні, я правильно звірилася з картою. Хай там як, Альберт теж тут був. Повсюди розсипаний сигаретний попіл.

Щур зістрибнув з кучугури й трохи полазив довкола, наблизивши кістяну мордочку до землі. Кілька хвилин понюхавши сніг, він видав писк і чкурнув у темряву.

Сюзен пішла за ним. Коли її очі призвичаїлися до слабкого синьо-зеленого світіння, вона побачила щось, що вивищувалося над підлогою. Це була піраміда зі сходів, на вершині якої містилося величезне крісло.

Колона позаду неї заскрипіла й трохи похилилася.

— ПИСК.

— Щур каже, що це місце нагадує йому стару шахту, — сказав крук. — Знаєш, після того, як її покинули й перестали піклуватися про підпори дахів й тому подібне. Я таких безліч бачив.

«Принаймні ці сходинки були для людини», — думала Сюзен, ігноруючи балаканину крука.

Сніг валив ще крізь один пролом у даху. На цьому місці було багацько слідів Альберта.

— Можливо, старий Батько Вепр зазнав аварії? — припустив крук.

— ПИСК?

— Ну, це цілком могло статися. Свині ж не особливо аеродинамічні. І сніг, погана видимість, велика хмара попереду виявляється скелею, але вже запізно, на тебе дивляться чоловічки в шафрановій одежі, ти відчайдушно намагаєшся згадати, чи повинен засунути чиюсь голову собі між ноги, а тоді — БУМ! І казочці кінець. Якимось альпіністам-щасливцям вдається знайти цілу гору ковбасок та реєстратор польоту.

— ПИСК!

— Так, але він же старий. У такому віці вже не варто по небу літати.

Сюзен витягнула щось напівзасипане снігом.

Це був льодяник у червоно-білу смужку.

Вона розгребла сніг й знайшла дерев’яного солдатика в уніформі такого кольору, яка б не викликала зацікавлення хіба в нічному клубі для хамелеонів під важкими наркотиками. Подальші пошуки привели її до зламаної труби. Із темряви знову почулося скрипіння.

Крук відкашлявся.

— Коли щур говорив, що це місце нагадує шахту, — сказав він, — він мав на увазі, що покинуті шахти скриплять і тріщать так само, розумієш? Ніхто не слідкує за викопною ямою. Усе осипається. Не встигнеш спам’ятатися — і тебе зітре на порошок. Я лиш хотів сказати, що довго розгулювати тут не варто.

Сюзен рушила далі, поринувши в роздуми.

Тут усе було якимось неправильним. Будівля мала вигляд, ніби пустувала роками, що просто не могло бути правдою.

Найближча до неї колона зарипіла й трохи похилилася. З даху посипалися крихітні імлисті кристалики льоду.

Звісно, це місце й не можна було назвати нормальним. Неможливо побудувати настільки великий крижаний палац. Він чимось нагадував будинок Смерті. Коли він його надовго покидав, усі ті призупинені процеси, часові та фізичні, відновлювали свою дію. Немов проривалася якась гребля. Вона вже повернулася, щоб піти геть, і знову почула скрипіння. Воно практично не відрізнялося від вимучених скрипів льоду, за винятком того, що лід зазвичай не стогнав: «О Боже».

У кучугурі лежала якась фігура. Її було складно побачити через довге біле вбрання. Вона була розпластана, ніби впала на сніг, задумавши зробити на ньому ангела, а тоді передумала.

На її голові була подоба вінка, очевидно, із виноградного листя.

І вона не переставала стогнати.

Сюзен підняла очі. Даху тут також не було. Але хто може впасти з такої висоти й вижити?

У будь-якому разі, не людина.

Однак він мав вигляд людини і, теоретично, досить молодої. Але лише теоретично, оскільки навіть при розрідженому світінні, що відбивалося від снігу, обличчя хлопця виказувало, що життя його дістало.

— З тобою все добре? — наважилася запитати вона.

Розпластана постать розплющила очі й подивилася прямо вгору.

— Шкода, що я не помер... — застогнав він.

Шматок криги розміром із будинок обвалився десь у глибинах замку й вибухнув градом гострих уламків.

— Це місце то швидко виправить, — зауважила Сюзен. Вона взяла хлопчину попід руки й витягнула зі снігу. — Думаю, нам пора звідси вшиватися, як гадаєш? Тут зараз усе обвалиться.

— О Боже...

Їй вдалося закласти його руку собі на шию.

— Іти можеш?

— О Боже...

— Набагато ефективніше замовкнути й спробувати пересувати ногами.

— Пробач, схоже, у мене... забагато ніг.

Сюзен доклала всіх зусиль, щоб підняти його, і вони, похитуючись і ковзаючи, рушили до виходу.

— Моя голова, — застогнав хлопчина. — Моя голова. Моя голова. Моя голова. Просто розколюється. Моя голова. Ніби хтось б’є по ній. Моя голова. Молотком.

Так і було. Між вологих кучерів сидів крихітний зелено-фіолетовий бісик із велетенським молотком. Він приязно кивнув Сюзен і знову вдарив молотком.

— О Боже...

— Це необов’язково! — вигукнула Сюзен.

— Хочеш мене повчити? — вишкірився бісик. — Думаєш, краще впоралася би з моєю роботою?

— Я б її взагалі не робила!

— Ну, комусь доводиться таке робити, — зауважив бісик.

— Він. Частина. Договору, — сказав хлопець.

— От бачиш? — сказав бісик. — Не потримаєш молоток, поки я намащую його язик жовтим нальотом?

— Ану геть!

Сюзен спробувала схопити створіння. Воно відскочило, усе ще стискаючи молоток, і схопилося за колону.

— Я частина договору, я... — заверещав бісик.

Хлопець обхопив голову руками.

— Я жахливо почуваюся, — сказав він. — Може, у тебе знайдеться тропіки льоду?

Після чого будівля обвалилася — оскільки деякі умовності сильніші, ніж звичайні закони фізики.

Руйнація Замку Кісток виглядала велично, вражала і здавалася нескінченною. Колони обвалилися, зісковзнула льодяна черепиця, лід затріщав і розколовся. Повітря над руїною заповнювалося хмаркою снігу та кришталиків криги.

Сюзен спостерігала це все з-за дерев. Хлопчина, якого підтримував найближчий стовбур, розплющив очі.

— Дивовижно, — пробурмотів він.

— Ти про те, як усе знову перетворюється на сніг?

— Ні, про те, як ти просто схопила мене й побігла. Ой!

— А, це.

Лід і далі кришився. Упавши, колони розсипалися на дрібні крижинки.

Коли хмаринка снігу нарешті вляглася, навколо не було нічого, окрім снігових заметів.

— Ніби нічого і не було, — сказала Сюзен вголос. Вона повернулася до фігури, яка продовжувала стогнати. — То що ти тут забув?

— Не знаю. Я просто розплющив. Очі. І ось я тут.

— Хто ти?

— Я... гадаю, мене звати Сушняк. Я... я О Боже похмілля.

— Існує бог похмілля?

— О Боже, — виправив він. — Стикаючись зі мною, люди хапаються за голову й стогнуть: «О Боже». Скільки вас тут?

— Що? Тут тільки я одна!

— А. Чудово. Прекрасно.

— Ніколи не чула про бога похмілля.

— Ну а про Наливая, бога вина, ти чула? Ай!

— Так, звісно.

— Такий товстун, носить виноградний вінок на голові, завжди зображений зі склянкою в руці... Ой. Ну, то знаєш, чому він такий веселий? Чому в нього усмішка від вуха до вуха? Тому, що він знає, що вранці почуватиметься добре! Тому...

— ...що похмілля завжди дістається тобі? — запитала Сюзен.

— Я ж навіть не п’ю! Ой! Але здогадайся, хто щоранку змушений обіймати унітаз? А-а-а, — він замовк і схопився за голову. — Це нормально, якщо мені здається, що мою голову зсередини вкриває собача шерсть?

— Не думаю.

— Ай, — Сушняк захитався. — Знаєш, часом люди кажуть: «Я ввечері випив п’ятнадцять пляшок пива, а коли прокинувся, то був тверезий як огірочок»?

— Ага.

— Скотиняки! Це тому, що я прокинувся, стогнучи в калюжці перетравленого чилі. Хоч раз, благаю, усього лиш раз, дозвольте мені прокинутись і побачити, що моя голова ні до чого не прилипла, — він зупинився. — А в цьому лісі є жирафи?

— Так високо? Сумніваюся.

Він нервово зиркнув повз голову Сюзен.

— Навіть кольору індиго, такі типу видовжені й мерехтливі?

— Малоймовірно.

— Слава богам, — він захитався взад і вперед. — Пробач, схоже, сніданок вирішив мене покинути.

— Але ж уже майже ніч!

— Правда? У такому разі, мабуть, це вечеря.

Він обережно склався і впав на сніг за деревом.

— Шкіра та кості, — озвався голос з гілки. Це був крук. — Із шиї наче коліно стирчить.

Після шумної інтерлюдії О Боже знову постав перед ними.

— Я знаю, що мав би їсти, — пробурмотів він. — От тільки їжу я бачу лиш тоді, коли вона покидає мій рот.

— Що ти там робив? — поцікавилася Сюзен.

— Ой! Без поняття, — озвався О Боже. — Справжнє щастя, що я не опинився там із дорожнім знаком у руках і... — він здригнувся і замовк, — вбраний у жіночу білизну, — він зітхнув. — Хтось десь як слід розважився, — задумливо сказав він. — От би хоч раз це був я.

— Спробуй напитися, от тобі порада, — сказав крук. — Клин клином вибивають.

— Але чому саме тут? — наполягала Сюзен.

О Боже перестав намагатися перегледіти крука.

— Не знаю, «тут» — це де?

Сюзен озирнулася туди, де раніше був замок. Він повністю зник.

— Буквально мить тому там була дуже важлива будівля, — сказала вона.

О Боже обережно кивнув.

— Я часто бачу речі, яких мить тому там ще не було, — сказав він. — І дуже часто за мить їх вже немає. Що, чесно кажучи, переважно — справжнісіньке благословення, тому я зазвичай особливо про це не замислююся.

Він знову склався навпіл і впав у сніг.

«Залишився лише сніг, — подумала Сюзен. — Лише сніг і вітер. Немає навіть руїни».

Її знову охопила впевненість, що замок Батька Вепра не просто зник. Ні... його тут ніколи й не було. Не було ні руїни, ні жодного сліду.

Це було досить дивне місце. Тут, за легендою, жив Батько Вепр. Дивно, якщо задуматися. Не схоже, що це місце для старого веселого іграшкаря.

У деревах позаду них свистів вітер. З гілок сипався сніг. З темряви почувся цокіт копит.

Маленька павукоподібна постать ковзнула по кучугурі й приземлилася на голову Сушняка. Тоді вона зиркнула на Сюзен своїми очицями-жучками.

— Якщо дозволите... — сказав бісик, дістаючи величезний молоток. — Деяким із нас треба працювати, знаєте, навіть попри метафоричні, а точніше, фольклорні переконання.

— Та щезни вже!

— Якщо ви гадаєте, що я поганий, зачекайте, поки з’являться маленькі рожеві слоненята, — огризнувся бісик.

— Не вірю жодному слову.

— Вони вилітають із його вух і крутяться навколо голови, настирливо цвірінькаючи.

— Оу, — глибокодумно озвався крук. — Схоже на малинівок. Не виключено, що вони на таке здатні.

Сюзен раптом відчула, що не хоче його залишати тут. Він ж людина. Ну, принаймні тілесно. Щонайменше мав дві руки та ноги. Він може замерзнути на смерть. Звичайно, бог, або навіть О Бог, напевно, не міг би, але люди думали інакше. Не можна просто так залишити когось у біді. Вона навіть запишалася цим проявом нормального мислення.

Крім того, він може мати певні відповіді, якщо їй вдасться привести його до стану, достатнього для розуміння запитань.

Із засніженого узлісся за ними спостерігали звірячі очі.

Пан Купи-Продай сидів на вологих сходах і ридав. Ближче до відділу іграшок він підійти не міг. Кожного разу, коли він намагався це зробити, натовп збивав його з ніг і відтісняв на сам край.

— Доброго вечора, пане, — почувся чийсь голос, і він підняв затуманений погляд на маленьку і чомусь неправильну постать, яка щойно до нього звернулася.

— Ти один із ельфів? — запитав він, подумки перебравши всі інші варіанти.

— Ні, пане. Насправді, я не ельф, пане, а капрал Ноббс із Нічної сторожі. А це — констебль Відвідай, пане, — створіння подивилося на шматок паперу в ручці. — А ви пан Занехай?

— Купи-Продай!

— Ага, точно. Від вас до Штабу Нічної сторожі прибув посланець, і ми відреагували зі швидкістю, достойною похвали, пане, — доповів капрал Ноббс. — Попри той факт, що сьогодні Вепроніч, відбувається казна-що, і, що найголовніше, незважаючи на вепронічну вечірку. Але це неважливо, тому що наш Умивальня, тобто констебль Відвідай, не п’є, пане, релігія не дозволяє, а я хоч і п’ю, пане, приїхав добровільно, тому що це мій громадянський обов’язок, пане, — сказав він і віддав салют — або зробив те, що, на його думку, було салютом. Не додаючи: «А такий негідник-багатій, як ти, просто повинен висловити свою вдячність офіцерові пляшечкою-другою різдвяного трунку чи ще якимось помітним чином», — оскільки все його тіло буквально кричало про це. Навіть вуха Ноббі були здатні натякати.

На жаль, пан Купи-Продай не був у тому настрої, щоб сприймати тонкі натяки. Він встав і тицьнув тремким пальцем у верхню сходинку.

— Я хочу, щоб ви піднялися туди, — сказав він, — і заарештували його!

— Арештували кого, пане? — поцікавився капрал Ноббс.

— Батька Вепра!

— За що, пане?

— За те, що він нагло розсівся в гроті, роздаючи подарунки!

Капрал Ноббс задумався.

— Ви часом з приводу свята не хильнули? — сказав він із надією.

— Я не п’ю!

— Дуже мудро, пане, — відказав констебль Відвідай. — Алкоголь — це безчестя душі. Оссорій, книга друга, вірш двадцять чотири.

— Заждіть, пане, — спантеличено мовив капрал Ноббс. — Я гадав, що призначення Батька Вепра і полягає в тому, щоб дарувати подарунки.

Цього разу задумався уже пан Купи-Продай. Дотепер він не до кінця розібрався в отриманих фактах, лише визнав їхню неправильність.

— Цей Батько Вепр — самозванець! — заявив він. — Так, точно! Він просто вдерся сюди!

— Знаєте, я завжди це підозрював, — сказав Ноббі. — Я гадав: невже Батько Вепр щороку проводить два тижні в дерев’яному гроті в магазині Анк-Морпорка? У саму годину пік? Ха! Малоймовірно! Напевно, це просто якийсь бородатий старий, думав я.

— Розумієте... це не той Батько Вепр, що завжди, — сказав Купи-Продай, намагаючись повернути землю, що втікала з-під ніг. — Він просто з’явився нізвідки!

— О, інший самозванець? Не звичний самозванець?

— Ну... так... ні...

— І почав роздавати подарунки? — перепитав капрал Ноббс.

— Саме це я і сказав! Справжній злочин!

Капрал Ноббс задумливо потер носа.

— Ну, майже, — погодився він, усе ще сподіваючись на шанс отримати святкову винагороду. Раптово його осінило. — Він роздає ваші подарунки, пане?

— Ні, він приніс їх зі собою!

— Он як! Ну, якби він роздавав ваші подарунки, то так, тут ще можна побачити проблему. Це надійна ознака злочину — пропажа речей. А от з появою речей уже складніше. Якщо йдеться не про руки чи ноги, звичайно. Чесно кажучи, було б простіше, якби він крав речі.

— Це магазин, — сказав пан Купи-Продай, нарешті діставшись до кореня проблеми. — Ми не роздаємо товар. Як можна очікувати, що люди купуватимуть речі, якщо хтось просто роздає їх задарма? А тепер, будь ласка, підіть і виведіть його геть.

— Що, типу арештувати Батька Вепра?

— Так!

— У вашому магазині?

— Так!

— На очах в усіх цих діток?

— Т... — пан Купи-Продай завагався. Він із жахом зрозумів, що капрал Ноббс, попри всі очікування, має рацію. — Думаєте, то буде недобре? — запитав він.

— Складно уявити, що в цьому взагалі може бути хорошого, пане.

— А потайки цього ніяк не зробиш? — поцікавився він.

— Потайки? Ах, ну, так спробувати можна, — сказав капрал Ноббс. Речення зависло в повітрі, як простягнута рука.

— Без винагороди не залишитеся, — зрештою сказав пан Купи-Продай.

— Можете на нас покластися, — сказав капрал Ноббс, великодушний від перемоги. — Підіть у кабінет, налийте собі горнятко чаю, а ми все швиденько владнаємо. Будете нам навіки вдячні.

Пан Купи-Продай обдарував його поглядом, повним серйозних сумнівів, та проте зник із поля зору. Капрал Ноббс потер руки.

— Умивальне, там, звідки ти прибув, святкують Вепроніч? — запитав він, підіймаючись сходами на другий поверх. — Глянь на килим, схоже, тут надзюрила свиня...

— Ми називаємо це Постом святого Оссорія, — відказав Відвідай, який прибув із Омнії. — Але це не подія, пов’язана із забобонами чи комерційною діяльністю. Ми просто збираємося сім’єю, молимося і пестимося.

— На індичку, курочку й таке інше?

— Постимося, капрале Ноббс. Ми нічого не їмо.

— А, ясно. Ну, кожному своє, гадаю. Принаймні тобі не доводиться вставати рано-вранці, щоб зауважити, що те «нічого» надто велике, щоб вміститися в духовці. І жодних подарунків?

Вони поспішно відступили, рятуючись від двох дітисьок, які спускалися сходами, тягнучи величезний іграшковий човен.

— Часом вважають доречним обмінюватися новими релігійними брошурами, і, звісно ж, дітям зазвичай дарують «Книгу Оссорія», — сказав констебль Відвідай. — Іноді з картинками, — додав він, так обережно, ніби натякаючи на заборонені задоволення.

Повз них пройшла маленька дівчинка, несучи плюшевого ведмедика, більшого за неї. Він був рожевим.

— А мені завжди дарують солі для ванни, — поскаржився Ноббі. — А ще мило, піну, трав’яні мазі й купу іншої всячини, і я не можу зрозуміти чому, оскільки майже ніколи не миюся. Гадаєш, вони коли-небудь це усвідомлять?

— Просто жах, — озвався констебль Відвідай.

На другому поверсі скупчився натовп.

— Ха, ви тільки гляньте на це. Коли я був дитиною, Батько Вепр ніколи мені нічого не дарував, — зауважив капрал Ноббс, похмуро позираючи на дітей. — Я регулярно вішав панчоху, на кожну Вепроніч. Лише раз я там щось знайшов — блювотиння мого батька, — він зняв шолом.

Ноббс аж ніяк не був героєм, але в його очах з’явився блиск — як у когось, хто бачив забагато порожніх панчіх, та ще й одну повну й огидну. З ранки на його крихітній зморщеній душі зірвали кірку.

— Пора взятися за цього хлопчину, — сказав він.

Між Великою залою Академії та її головним входом розташований значно менший круглий зальчик або вестибюль, відомий як пам’ятний зал Архіректора Напихайла. Зараз ніхто вже не пам’ятав, як виникла ця назва, а також традиція кожної другої середи вшановувати[16] його, кладучи на високу кам’яну полицю на одній зі стін мідний пенні та смородинову булочку. Ридикуль стояв посередині залу, дивлячись вгору.

— Скажіть, Верховний верховику, ми ж ніколи не запрошували жінок на святкування Вепроночі?

— Звичайно, ні, Архіректоре, — відказав Верховний верховик. Він оглядав запилені крокви, дивуючись, що могло привернути увагу Ридикуля. — Хвала небесам, ні. Вони б усе зіпсували. Я завжди був у цьому впевнений.

— І всі служниці вільні аж до півночі?

— Дуже щедрий звичай, без сумніву, — відказав Верховний верховик, відчуваючи похрускування у шиї.

— Навіщо, чорт забирай, ми щороку вивішуємо омелу?

Верховний верховик обернувся навколо своєї осі, усе ще дивлячись вгору.

— Ну, ем... це... ну, це... це символічно, Архіректоре.

— Он як?

Верховний верховик відчув, що від нього очікувалося щось більше. Він порився в запилених горищах своєї освіченості.

— Ну... листя, розумієте... символізує... зелений, знаєте, тоді як ягоди, насправді, так, ягоди символізують... символізують білий. Так. Білий і зелений. Дуже... символічно.

Він замовк і почав чекати. На жаль, чекати довелось недовго.

— Символічно для чого?

Верховний верховик кашлянув.

— Не певен, що повинне бути якесь «щось», — сказав він.

— Га? Отже, — задумливо сказав Архіректор, — можна сказати, що білий і зелений символізують маленьку паразитичну рослинку?

— Так, точно, — зрадів Верховний верховик.

— Отже, омела насправді символізує омелу?

— Саме так, Архіректоре, — сказав Верховний верховик, щоб якось підтримати розмову.

— Дивна річ, — сказав Ридикуль настільки ж задумливим голосом. — Це твердження або є настільки глибоким, що потребує цілого життя, щоб повністю осмислити кожну частинку його значення, або абсолютною нісенітницею. Хм, чим же воно є насправді?

— Воно може бути водночас і тим, й іншим, — із відчаєм промовив Верховний верховик.

— І це зауваження, — сказав Ридикуль, — або дуже проникливе, або дуже банальне.

— Може бу...

— Не продовжуйте, Верховний верховику.

Хтось гарячково застукав у вхідні двері.

— А, це, мабуть, колядники, — зрадів Верховний верховик, щасливий, що хоч щось відволікло увагу. — Вони щороку приходять першими. Особисто мені завжди подобалася пісенька «Хлопчаки Білоліли».

Архіректор зиркнув на омелу, різко глянув на філософа, що сяяв усмішкою від вуха до вуха, і відсунув маленький засув у дверях.

— Ну-ну, друзі колядники, — почав він. — Ну, мушу сказати, що ви могли б вибрати кращий час...

У двері ввійшла постать у каптурі, несучи на плечах тіло без ознак життя.

Верховний верховик швидко відступив назад.

— О ні... тільки не сьогодні...

Тоді він помітив, що те, що він спочатку сприйняв за мантію, унизу обшите мереживом, а каптур (хоча це дійсно був каптур) був вишуканіший, ніж той, з яким він його переплутав.

— Забираєте чи приносите? — поцікавився Ридикуль.

Сюзен підняла каптур.

— Мені потрібна ваша допомога, пане Ридикуль, — сказала вона.

— Ти... ти часом не внучка Смерті? — сказав Ридикуль. — Ми зустрічалися кілька...

— Так, — зітхнула Сюзен.

— І... ти допомагаєш? — запитав Ридикуль, вказуючи бровами на постать, що спокійно звисала з її плеча.

— Мені потрібно, щоб ви його розбудили, — сказала Сюзен.

— Типу створити чудо? — запитав Верховний верховик, що стояв трохи позаду.

— Він не помер, — сказала Сюзен. — Він просто спить.

— Так всі говорять, — сказав Верховний верховик тремтячим голосом.

Практичніший Ридикуль підняв голову О Боже. Почувся стогін.

— Схоже, він нездужає, — зауважив він.

— Він — бог похмілля, — сказала Сюзен. — Точніше, О Боже похмілля.

— Дійсно? — здивувався Ридикуль. — Ніколи з таким не стикався. Дивина, та й годі. Можу пити всю ніч, а на ранок — свіжий, як ромашка.

О Боже розплющив очі, а тоді метнувся в бік Ридикуля і почав молотити його по грудях кулаками.

— Ах ти негідник, сволота, мерзенник! Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу...

Його очі заплющилися, і він сповз на підлогу.

— Чого це він? — поцікавився Ридикуль.

— Думаю, це була якась нервова реакція, — дипломатично промовила Сюзен. — Сьогодні відбувається щось дивне. Сподіваюся, він зможе сказати мені, у чому річ. Але для цього йому треба мислити тверезо.

— Іти принесла його сюди?! — скрикнув Ридикуль.

— ХО. ХО. ХО. ТАК, ЗВИЧАЙНО. ПРИВІТ, МАЛИЙ НА ІМ’Я БУГРИК БОРОДАВКО. ЩО ЗА МИЛЕ ІМ’Я. СІМ РОКІВ, ПРАВИЛЬНО? ДОБРЕ. ТАК, Я ЗНАЮ. НАДЗЮРИЛА НА ВСЮ ЧИСТУ ПІДЛОГУ. ТАК, ЗНАЄШ, ВОНИ ТАКЕ РОБЛЯТЬ. ТАК ЗАВЖДИ ЗІ СПРАВЖНІМИ СВИНЬМИ. ОСЬ, ТРИМАЙ, ПОДЯКИ НЕ ТРЕБА. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ, І БУДЬ ЧЕМНИМ ХЛОПЧИКОМ. ТИ ЗНАЄШ, ЯКЩО ПОВОДИТИМЕШСЯ ПОГАНО, Я ВІДРАЗУ ПРО ЦЕ ДІЗНАЮСЯ. ХО. ХО. ХО.

— Ну, ви принесли в це маленьке життя крихітку чарів, — зауважив Альберт, коли наступна дитина побігла геть.

— МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ВИРАЗ НА ЇХНІХ МАЛЕНЬКИХ ОБЛИЧЧЯХ, — зізнався Батько Вепр.

— Маєте на увазі суміш страху, благоговіння і неспроможності визначити, сміятися, плакати чи надзюрити в штани?

— ТАК. ОСЬ ЩО Я НАЗИВАЮ ВІРОЮ.

О Боже внесли у Велику залу й поклали на лавці. Довкола скупчилися старші чарівники, завжди готові допомогти тим, кому пощастило менше, ніж їм, залишитися в тому ж стані.

— Я знаю, що добре від похмілля, — сказав Декан, перебуваючи в святковому настрої.

Чарівники подивилися на нього з очікуванням.

— Помірно пити минулого вечора, — сказав Декан.

Він оглянув їх із широкою усмішкою.

— Це була гра слів, — сказав він, щоб перервати мовчання.

Однак мовчання повернулося.

— Дуже смішно, — сказав Ридикуль. Він обернувся назад і задумливо витріщився на О Боже.

— Кажуть, сирі яйця помічні для... — він злісно зиркнув на Декана, — тобто від похмілля, — сказав він. — І свіжий апельсиновий сік.

— Хапонська кава, — твердо сказав Викладач новітніх рун.

— Але в цього хлопаки не просто похмілля, а похмілля всіх людей на Диску, — зауважив Ридикуль.

— Я вже пробував сік, — пробурмотів О Боже. — Від нього я блюю й думаю про самогубство.

— Суміш гірчиці і хрону? — запропонував Завкаф неточних наук. — А ще краще в сметані. З анчоусами.

— Йогурт, — сказав Скарбій.

Ридикуль здивовано на нього подивився.

— Ну це поки що найадекватніший варіант, — сказав він. — Молодець. На твоєму місці, я би на цьому і зупинився, Скарбію. Гм. Звичайно, мій дядько завжди сварив соус Ого-Ого, — додав він.

— Маєш на увазі, хвалив? — перепитав Викладач новітніх рун.

— Скоріше за все, і те, й інше, — сказав Ридикуль. — Знаю, що колись він випив цілу пляшку, щоб врятуватися від похмілля, і це, однозначно, допомогло. Він мав дуже умиротворений вигляд, коли його готували до погребіння.

— Кора верби, — сказав Скарбій.

— Непогана ідея, — сказав Викладач новітніх рун. — Це анальгетик.

— Дійсно? Ну, напевно, краще покласти її йому просто до рота, — сказав Ридикуль. — З тобою все добре, Скарбію? Ти сьогодні на диво логічно мислиш.

О Боже розплющив очі, вкриті кіркою.

— Це все лайно дійсно допоможе? — пробурмотів він.

— Скоріше за все, воно тебе вб’є, — сказала Сюзен.

— А. Чудово.

— Можна випробувати Посилювач Енґлеберта, — сказав Декан. — Пам’ятаєте, коли Модо додав крихту до гороху? Нам вдалося осилити тільки одну горошинку!

— А ви не могли б зробити щось більш, ну, магічне? — запитала Сюзен. — Вивести з нього алкоголь чи щось таке?

— Звісно, але тепер це вже не алкоголь, — сказав Ридикуль. — Він перетворився на безліч гидотних отруток, які знущаються над його печінкою.

— З цим точно впорається Незмішувальний Ділитель Сполда, — сказав Викладач новітніх рун. — І це дуже просто. У результаті отримаєте велику скляну пляшку повну всього того лайна. Жодних проблем, якщо ви не проти побічних ефектів.

— Ну і які ж там побічні ефекти? — поцікавилася Сюзен, яка вже стикалася з чарівниками.

— Основний — полягає у тому, що його рештки опиняться в трохи більшій пробірці, — сказав Викладач новітніх рун.

— Живими?

Викладач новітніх рун зморщився й замахав руками.

— Загалом, так, — сказав він. — Тканини точно будуть живими. І, безумовно, тверезими.

— Думаю, ми розглядатимемо такі варіанти, після яких він збереже колишню форму і, бажано, життя, — сказала Сюзен.

— Ну, це треба було сказати заздалегідь...

А тоді Декан повторив слова, котрі вже століттями були значним рушієм прогресу.

— Чому б нам просто не змішати все й не подивитися, що з цього вийде? — запитав він.

І отримав від Ридикуля традиційну відповідь.

— Дійсно, варто спробувати.

На п’єдестал посередині залу помістили велику посудину для ліків. Чарівники і так любили перетворювати будь-яку подію на церемонію, але інстинктивно відчували, що лікування найсильнішого похмілля на світі повинне відбутися стильно.

Сюзен і Сушняк спостерігали за додаванням інгредієнтів. Приблизно посередині процесу суміш, що набула помаранчево-коричневого кольору, гучно булькнула.

— На вигляд не дуже багатообіцяюче, — зауважив Викладач новітніх рун.

Посилювач Енґлеберта був передостанньою складовою.

Декан кинув у суміш зеленувату кулю світла, що моментально зникла з поверхні. Єдиним видимим ефектом стали пурпурові бульбашки, що поповзли по стінках посудини й почали крапати на підлогу.

— І це все? — здивувався О Боже.

— Гадаю, йогурт був зайвим, — сказав Декан.

— Я цього не питиму, — твердо заявив Сушняк, а тоді схопився за голову.

— Але ж богів практично неможливо вбити, — сказав Декан.

— Чудово, — пробурмотів Сушняк. — Чому б тоді не засунути мої ноги до м’ясорубки?

— Ну, якщо ти думаєш, що це допоможе...

— Я очікував, що пацієнт хоч трохи опиратиметься, — зауважив Архіректор. Він зняв капелюх і виловив із потайної кишеньки в підкладці маленьку кришталеву кульку. — Погляньмо, що зараз робить бог вина. У цей вечір неважко буде знайти такого веселуна, як він...