Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

1. Засновок

З того, що в житті мені було відомо, я достеменно знав, мабуть, одне: мене звуть Маттіа Паскаль. І я цим зловживав. Прийде, скажімо, хтось із моїх друзів чи знайомих просити в мене поради або якихось настанов (певне, з глузду зсунувшись), а я стенаю плечима, мружуся й відповідаю:

— Мене звуть Маттіа Паскаль.

— Дякую, любий, це я знаю.

— І тобі цього не досить?

Коли по щирості, то не здавалося й мені, що цього досить. Але я тоді не міг збагнути, як потерпає той, хто не знає навіть такої дрібнички і не може при нагоді відповісти:

— Мене звуть Маттіа Паскаль.

Хтось, либонь, поспівчуває мені (це ж нічого не коштує), уявивши собі нестерпну печаль горопахи, який неждано-негадано відкриває, що… нема в нього ні батька, ні матері і взагалі сумнівно, чи й сам він жив чи не жив на світі. Ще з більшою охотою такий добродій стане обурюватись (а це задарма й поготів) розбещеністю звичаїв, вадами й жалюгідністю нашого часу, що прирікає безвинного бідака на жахливі муки.

Отож-бо слухайте.

Але мушу застерегти, що не про те йдеться. Я міг би подати родовідне дерево нашої сім’ї і довести, що знаю не лише своїх батька й матір, а й походження наших прапращурів, так само, як і їхні не завше похвальні вчинки в минулому.

То й що?

А от що: пригода, яка мені приключилася, така виняткова, така чудернацька, що я вирішив розповісти про неї.

Майже два роки поспіль прослужив я доглядачем книг, точніше, щуроловом, у бібліотеці, яку заповів нашому містечку такий собі монсиньйор Боккамацца перед своєю смертю в 1803 році.

Ясно як божий день, що його превелебність поганенько знав звички та вподобання своїх співгромадян, якщо він сподівався таким дарунком бодай поступово пробудити в їхніх душах любов до знань. І донині, запевняю вас, така любов не пробудилася, і я підкреслюю це, щоб похвалити моїх краян. І це ще не все: вони виявили так мало вдячності прелатові за його дар, що не подумали спорудити йому пам’ятника чи бодай погруддя, а книги пролежали багато років купою у великому вогкому складі. Потім їх звідти витягли (можете уявити, в якому стані) і перевезли до віддаленої церковці Санта Марія Ліберале. Бо в ній, не знаю чому, заборонялося відправляти службу божу. Тут книги без будь-яких інструкцій довірили, як бенефіцію або синекуру, одному висуванцю-неробі, щоб той за дві ліри на день гайнував у бібліотеці по кілька годин, дивлячись або й не дивлячись на книжки та вдихаючи запах цвілі й тліну.

Подібна доля судилася й мені. З першого ж дня я перейнявся такою зневагою до книг, друкованих і рукописних (приміром, до деяких інкунабул нашої книгозбірні), що довіку не взявся б за перо. Одначе моя історія, як я вже казав, справді химерна і навіть повчальна для допитливого читача, якщо він, здійснивши колишню мрію покійного монсиньйора Боккамацци, забреде до нашої бібліотеки, де зберігатиметься мій рукопис. До речі, йому видадуть цей манускрипт на прочитання не раніше, ніж через п’ятдесят років після моєї третьої, останньої і остаточної, смерті.

Адже зараз (бачить Бог, як мені це болить!) я мертвий. Так, саме так. Я вже вдруге помер. Першого разу помилково, а вдруге…

А втім, слухайте, що й до чого.

2. Другий засновок (філософський) замість вибачення

Думку чи то пак пораду писати мені подав мій вельмишановний друг дон Еліджо Пеллегрінотто, який опікується книгами Боккамацци і якому я доручу свій рукопис, тільки-но його завершу, якщо взагалі завершу.

Пишу в колишній церковці Санта Марія Ліберале при тьмяному світлі почепленого під банею ліхтаря, в абсиді, відведеній для бібліотекаря і відокремленій від зали низенькою дерев’яною стінкою з пілястрами.

Тим часом дон Еліджо сопе, геройськи взявши на себе велику мороку: намагається дати хоч якийсь лад книжковому вавілонському стовпотворінню. Боюся, що це йому не до снаги, бо жоден з попередніх бібліотекарів не спромігся навіть визначити, бодай по спинках, які ж саме книги подарував містечкові монсиньйор. Вважалося, що всі вони — душеспасенні. А тепер дон Пеллегрінотто на превелику свою втіху знайшов у цьому безладді багато цікавих книг на розмаїті теми. Але ж їх перевозили сюди й скидали купою, отож вийшла неймовірна плутанина: опинившись у близькому сусідстві, книжки позлипалися, створивши чудернацькі комбінації. Дон Еліджо розповідав мені, наприклад, що йому ледве вдалося відірвати «Життя і смерть Фаустіно Матеруччі, бенедиктинця з Поліроне, прозваного Блаженним», цілком пристойну біографію, оприлюднену в Мантуї 1625 року, од вельми сороміцького трактату в трьох книгах «Мистецтво кохати жінок», написаного Антонієм Муцієм Порро в 1571 році. Через вогкість палітурки цих книг по-братньому поєдналися. До речі, у другій частині цього сороміцького трактату докладно розповідається про життя і любовні походеньки ченців.

Чимало мудрих і втішних творів відшукав дон Еліджо Пеллегрінотто в шафах монсиньйорової бібліотеки, цілісінький день висиджуючи на драбині, позиченій у ліхтарника. Щоразу, натрапивши на якусь цікаву книжку, він влучно кидав її згори на величезний стіл, що стояв посеред церковки. Розлягався виляск, відлунюючись під склепінням, здіймалася хмара пилюки, з якої вискакувало двоє-троє зляканих павуків; я прибігав з абсиди, перестрибнувши через загородку, і спершу тією самою книжкою проганяв павуків із запиленого столу, а тоді розгортав її і проглядав.

Отак собі помалу прилюбився я до читання, добравши в цьому неабиякого смаку. Дон Еліджо казав мені, що й моя книга мусить бути написана цікаво, на зразок тих, які він добуває з шафок книгозбірні, себто мати свій особливий аромат. Я знизував плечима і відповідав, що така робота не для мене. Крім того, мене стримувало іще дещо.

Спітнілий і вкритий порохом дон Еліджо злазив з драбини і виходив подихати свіжим повітрям на крихітну діляночку біля абсиди в церковному дворі. Він сам скопав її і обгородив низенькими кілочками.

Якось дон Еліджо розпушував грядочку латуку, а я сидів на підмурівку, обіпершись підборіддям на головку палиці.

— Знаєте, мій вельмишановний друже, — озвався я, — як на мене, то нині не час писати книги навіть задля втіхи. А що стосується письменства, так само, як і всього іншого, я можу повторити мій улюблений вислів: «Будь проклятий, Копернику!»

— Ой-ой-ой! При чому тут Коперник?! — вигукнув дон Еліджо, випростуючись і піднімаючи розпашіле обличчя, затінене солом’яним брилем.

— А при тому, доне Еліджо, що коли Земля не оберталася…

— Овва! Вона споконвіку оберталася!

— Неправда. Люди цього не знали, отож для них Земля була непорушна. Та для багатьох і зараз вона не обертається. Недавно я сказав про це одному селянинові, так знаєте, що він мені відповів? Це, мовляв, дуже зручне виправдання для пияків. Зрештою навіть ви, перепрошую, не маєте права сумніватися в тому, що Ісус Навін зупинив Сонце. Та облишмо цю тему. Я хочу лише сказати, що, коли Земля не оберталася, людина в грецькій чи то в римській одежі мала величний вигляд, почувалася впевнено і тішилася власною гідністю. Тим то їй удавалися докладні розповіді, сповнені зайвих подробиць. Як ви самі вчили мене, це ж у Квінтіліана сказано, що історія існує для того, аби її розповідати, а не для того, щоб переживати, чи не так?

— Так, — згодився дон Еліджо, — але ж безперечно й інше: ніколи не писали грубших книжок, ніколи не заходили в нікчемніші подробиці, як відтоді, коли, за вашими словами, Земля почала обертатися.

— Ну гаразд! «Синьйор граф прокидався рано, точно о пів на дев’яту… Синьйора графиня одягла лілову сукню з розкішною мережкою біля шиї… Терезіна пухла з голоду… Лукреція знемагала від кохання…» О боже мій милий! Та на біса мені все це? Хіба ми всі не перебуваємо на невидимій дзизі, обпаленій промінням сонця, на скаженій піщинці, яка крутиться, а навіщо, й сама не знає, крутиться без жодної мети, ніби їй просто подобається крутитися, та щоб нам було коли трохи тепліше, а коли холодніше? А десь після шістдесятого чи сімдесятого її оберту ми помираємо, до того ж нерідко з відчуттям, що наше життя — низка мізерних і безглуздих учинків. Коперник, Коперник, а не хто інший, мій любий доне Еліджо, занапастив людство, та ще й без вороття. Тепер ми вже всі помалу позвикали до думки про нашу безмірну нікчемність, про те, що ми з усіма нашими знаннями й відкриттями важимо у Всесвіті менше, ніж ніщо. То яку ж вартість можуть мати розповіді не тільки про наші власні клопоти, а й про загальні лиха? Тепер це історія нікчемних хробаків. Ви читали про невеличку катастрофу на Антільських островах? Не читали? Горопашна Земля, стомившись від безглуздого кружляння зі сваволі цього польського каноніка, трохи розсердилася та й вивергнула якусь дещицю вогню одним із своїх численних ротів. Бозна-чого розлилась ота жовч. Може, через людську глупоту, бо й справді люди стали тепер такі зануди, як ніколи. Отож кілька тисяч хробаків спеклося. І що ж? Житимем, як і жили. Хто про них згадає?

Дон Еліджо Пеллегрінотто зауважив мені, що хай би як нещадно ми намагалися знищити, розтрощити ілюзії, створені мудрою природою для нашого блага, це нам не до снаги. На щастя, люди забудькуваті.

Це правда. В ті ночі, що, згідно з календарем, мають бути місячними, наш муніципалітет не засвічує ліхтарів, і ми частенько — хмарної години — сидимо в темряві.

Хіба ж це не доводить ось що: в глибині душі ми й досі віримо, ніби місяць сходить на небі лиш на те, щоб світити нам уночі, як сонце світить удень, а зорі — щоб тішити нас чудовим видовищем? Саме так. Нам дуже часто хочеться забути, що ми — наймізерніші атоми і не маємо жодних підстав шанувати й цінувати одне одного, бо ми здатні перегризтися за якийсь клаптик землі і потерпаємо за такий дріб’язок, що самим стало б соромно, якби могли глянути на себе збоку й осягнути, хто ми є насправді.

І все ж таки (попри ці зауваги) я насмілююсь розповісти історію свого життя, бо вона незвичайна. Не буду широко розводитись, а розповім якомога коротше і лише про те, що вважаю за потрібне.

Звичайно, деякі факти не прикрасять мене, але зараз я живу за таких виняткових умов, що ніби стою поза життям, отож дозволю собі махнути на все рукою і не церемонитися.

Отож послухайте.

3. Дім і кріт

Я занадто поспішив, сказавши, що знав свого батька. Я його не знав. Мені було чотири з половиною роки, коли він помер. Поплив своїм кораблем на Корсіку в торгових справах та вже й не вернувся додому. Він помер там за три дні від злоякісної лихоманки, маючи з роду тридцять вісім років. Залишив чималий статок дружині та двом синам — Маттіа (яким був я і колись знову стану) та Роберто, на два роки старшому за мене.

Дехто з місцевих старожитців подейкує, ніби велике батькове багатство має, делікатно кажучи, таємниче походження (та тепер воно вже не кине найменшої тіні на покійного, бо цілком перейшло до інших рук).

Кажуть, буцімто батько здобув його в Марселі, обмахлявши в карти капітана англійського торговельного судна. Той невдаха просадив усі гроші, які були при ньому (певне, кругленьку суму), та ще й програв кілька тонн сірки, яку з далекої Сіцілії віз для одного ліверпульського купця, що найняв пароплав. Бачте, навіть це знають! А ім’я? Така дрібничка нікого не обходить. Безталанний англієць знявся з якоря, заплив у відкрите море та й утопився з відчаю. Тож по прибутті в Ліверпуль корабель полегшав і на вагу капітана. А зажиток мого батька обтяжували заздрощі його краян.

Ми володіли землею і будинками. Мій батько, людина завзята й діловита, не вів своїх комерційних справ в одному місці, а мандрував на легкому трищогловому вітрильнику по всіх усюдах, закуповуючи найрізноманітніші товари і вигідно перепродуючи їх. При цьому він не спокушався великими й ризикованими оборудками, а вкладав капітали в земельні ділянки й будинки тут, у рідному містечку, де сподівався любісінько жити собі з дружиною й дітьми, тішачись достатком, здобутим так нелегко.

Спочатку він купив ділянку землі — Дує Рів’єре з буйно-зеленими оливами й пишними шовковицями, потім маєток Стіа, через який протікав повноводий потічок (батько не забарився побудувати на ньому млин); тоді все узвишшя Спероне, найкращі виноградники в наших краях, і, нарешті, Сан-Роккіно, де він побудував розкішну віллу. У містечку, крім будинку, в якому ми жили, нам належало ще два інших, а також великий склад, що його тепер обладнали під корабельню.

Нагла батькова смерть зруйнувала нас. Моя мати, неспроможна сама порядкувати спадком, мусила довіритись чоловікові, котрому батько зробив стільки добра, що його суспільне становище геть змінилось. Отож той чоловік мав би з самої лише вдячності до свого благодійника опікуватися його осиротілою родиною. Це не вимагало б від нього ніяких жертв, хіба що трохи чесності й старанності.

Свята жінка моя мати! Тиха й сором’язлива від природи, не знала вона ні життя, ні людей, була наївна й довірлива, мов дитина. Говорила гугняво і так само сміялася, хоча щоразу, ніби соромлячись свого сміху, стуляла губи. Дуже тендітна, вона після батькової смерті почала нездужати, але ніколи не нарікала на свої хворощі. Може, гадала, що їй треба було померти з горя, і дякувала богові за те, що він заради малолітніх дітей тримає її, таку хирну та немічну, на цьому світі.

До нас вона почувала майже хворобливу ніжність, трепетну й бентежну. Мати хотіла, щоб ми й на крок не відходили від неї, наче боялася втратити нас назавжди. Як траплялося котрому відлучитися бодай на хвильку, вона відразу непокоїлась і посилала служниць на розшуки.

Вона сліпо корилася чоловікові, а овдовівши, відчула себе пропащою в цьому світі. Тепер мати виходила з дому лише в неділю вранці — йшла до найближчої церкви на утреню в супроводі двох старих служниць, з котрими поводилася, як з близькими родичками.

У великому нашому будинку тільки три кімнати були відведені під помешкання, а в інших, які абияк доглядали слуги, ми з Робертіно пустували.

Спорохнявілі старовинні меблі й збляклі фіранки в цих кімнатах ширили затхлість, властиву старожитнім речам і подібну до подиху іншої доби. Я пригадую, що не раз уважно роззирався довкола, вражений і спантеличений німою нерухомістю цих предметів, які стільки літ простояли без руху, без життя.

Подеколи маму навідували родичі. Найчастіше приходила до нас батькова рідна сестра, гордовита стара панна з тхорячими очицями на смаглявому обличчі. Звали її Сколастикою. Вдачі була тітка Сколастика норовистої та сварливої, отож довго в нас не затримувалась, бо тільки-но зачне бесіду, як уже й розпалиться до нестями і вибіжить геть, ні з ким не попрощавшися. У дитинстві я дуже боявся її і прикипав до неї поглядом, коли тітка, мов знавісніла, тупала ногою по підлозі і кричала на маму:

— Чуєш? Під мостинами яма! То кріт! Кріт!

Тітка Сколастика натякала на нашого управителя Маланью, що потай копав яму в нас під ногами. Тітка Сколастика хотіла (я довідався про це пізніше), щоб мама неодмінно вдруге вийшла заміж. Як правило, зовицям такі думки голови не сушать, і вони подібних порад своїм овдовілим невісткам не дають. Але в тітки Сколастики було загострене почуття справедливості і, певне, через нього, а не від надмірної любові до нас, не могла вона байдуже спостерігати, як липкорукий чоловік обкрадає сім'ю її покійного брата. Бачачи цілковиту материну непрактичність і безпорадність, тітка не знаходила іншої ради, як знову віддати мою маму заміж. Вона й нареченого їй підшукала — доброчесного синьйора на ім’я Джероламо Поміно.

Синьйор Поміно був удівцем і сам виховував свого єдиного сина, котрий живе-поживає і досі. Його також звуть Джероламо, він мій найкращий друг, навіть більше ніж друг, як ви це зрозумієте згодом. Ще змалку він приходив до нас разом з батьком і доводив до розпачу мене і мого брата Берто. Батько його замолоду довго домагався руки тітки Сколастики, але та й чути не хотіла про нього, як, до речі, не хотіла і нікого іншого, і не тому, що від природи не здатна була кохати, а тому, як вона сама призналася, що навіть думка про можливу зраду коханого могла призвести її до злочину, до смертовбивства. Всі чоловіки, на її думку, були брехуни, облесники й шахраї. І Поміно також? Ні. Поміно не такий. Та занадто пізно вона в цьому впевнилася. За кожним чоловіком, який сватався до неї, а потім одружувався з іншою, водилися бодай маленькі грішки, чому Сколастика безтямно раділа. Поміно ж був чистий: сердегою потурала, як хотіла, його дружина.

Чому ж тоді Схоластика не збиралася вийти за нього заміж тепер? А тому, бачте, що він удівець! Він же належав іншій жінці, ану ж коли-не-коли та й згадає небіжку. А потім… Авжеж, це за п’ять миль видно, попри всю його сором’язливість, горопашний синьйор Поміно закоханий, безтямно закоханий, самі знаєте в кого!..

Ясна річ, моя мати не могла погодитись на це одруження. Воно здавалося їй справдешнім блюзнірством. До того ж і не вірила, що тітка Схоластика наполягає серйозно. Мати сміялася своїм неповторним сміхом з гнівних спалахів зовиці і ремствувань бідолашного Поміно, який був присутній майже при всіх тих суперечках і якого стара діва розхвалювала до небес. Скільки разів він вигукував, соваючись на стільці, як на ложі тортур:

— О боже мій милостивий!

Цей охайний чоловічок з ласкавими голубими очима мав одну слабинку: він пудрився і, як мені здається, навіть підрум’янював щоки.

Синьйор Поміно пишався тим, що в нього до похилого віку зберігся чуб, якого він дбайливо підпушував і чепурив.

Невідомо, як пішли б наші справи, коли б мама, хоч не заради себе, а задля нашого з братом майбутнього, послухалася тітки Схоластики й одружилася з синьйором Поміно. Певне одне: гірше, ніж при цьому кротові Маланьї, нам би не стало.

Коли ми з Берто підросли, більша частина батькових статків уже зникла. Аби ми врятували з пазурів хапуги бодай рештки, це дозволило б нам жити якщо вже не розкошуючи, то принаймні безбідно. Але ми били байдики і за холодну воду не бралися, живучи й дорослими так, як нас мати привчила змалку.

Вона й до школи не схотіла нас віддати. Нашим вихователем був такий собі Циркуль. Його справжнє ім’я було чи то Франческо, чи то Джованні дель Чінкве, але всі звали його Циркулем, і він так звик, що й сам себе називав цим прізвиськом. Він був страшенний худорба і неймовірний довгань. Боже мій, він здавався б ще вищим, якби спина його не згиналася під самою потилицею несподіваним невеликим горбиком, а здоровенний борлак снував то вгору, то вниз. Шию він мав, як у обпатраного півня, ніби їй набридло тоненьким паростком гнатися вгору. Циркуль постійно закусував губи, начеб старався затамувати уїдливий смішок, що пробивався на волю. Та всі його зусилля були марні: якщо цьому смішку не вдавалося зірватися зі стиснутих вуст, він глумливо й злісно світився в його очах.

Циркулеві очиці бачили в нашій господі чимало такого, чого не помічали ні мама, ні ми з братом. Однак він мовчав, можливо гадаючи, що його хата скраю, і потайки зловтішався тим, що бачив.

Ми робили з ним усе що хотіли, і він давав нам повну волю, а потім, ніби для чистоти сумління, виказував нас, коли ми найменше цього сподівалися. Наприклад, мати наказала йому повести нас до церкви: надходив Великдень, і ми мусили сповідатися. Після сповіді нам треба було зайти до Маланьї — провідати його хвору дружину. Гарна розвага, що й казати! Отож тільки-но вийшли на вулицю, ми запропонували Циркулю оборудку: ми ставимо йому літр доброго вина, а він дозволяє нам замість церкви та відвідин Маланьї піти до нашого маєтку Стіа — по пташині гнізда! Циркуль згодився. Він був дуже задоволений, потирав руки, очі його блищали. Притьмом випив вино, і ми всі подалися до маєтку. Циркуль гасав, бігав з нами три години, як шаленець, підсобляв нам, лазив з нами по деревах. А ввечері, коли ми прийшли додому і мати спитала, як сповідалися і чи не забули провідати хвору, він з найбезневиннішою міною сказав:

— Ось я вам зараз усе розповім…

І докладно розповів усе, що ми робили.

І хоча ми щоразу мстилися за зраду, ніщо не допомагало. А наша-бо помста була не якимось жартом. Скажімо, я і Берто, знаючи, що Циркуль у чеканні вечері дрімає на скрині в передпокої, тихенько повставали з ліжок, куди для покари нас повкладали раніше, ніж ми звикли, знайшли олив’яну клістирну трубку в дві цалі завдовжки, наповнили її мильною водою з великого тазу з білизною й отак озброєні підкралися нишком до свого кривдника, приставили трубку йому в ніздрю і — фук! Циркуль як не до стелі підскочив!

Про наші успіхи в науках під керівництвом такого наставника здогадатися неважко. Щоправда, не сам Циркуль був у цьому винен. Він все ж таки старався дечого навчити нас, хоч не мав жодного уявлення про те, що таке методи навчання і дисципліна. Йому доводилося день у день вдаватися до хитрощів, аби хоч як-небудь зосередити нашу увагу. Зі мною було йому трохи менше мороки, бо я від природи далеко вразливіший, ніж Берто.

Циркуль мав досить своєрідну ерудицію, потішну й химерну. Він, скажімо, був великий мастак каламбурити, знав фіденціанську і макаронічну, бурлескну і вчену поезію, без упину міг читати напам’ять усілякі тавтограми, ліпограми, крипти, центони і паліндроми — закандзюбисті витвори усіляких віршомазів. Він і сам складав такі жартівливі поезійки.

Пригадую, як він повів нас у Сан-Роккіно до одного пагорка, що мав дивовижну акустику, і ми всі втрьох голосно проказували його «Луну»:

Циркуль змушував нас відгадувати «Загадки-октави» Джуліо Чезаре Кроче, «Загадки-сонети» Монеті та ще якогось пройдисвіта, що мав сміливість сховатися під псевдонімом Катона Утицького. Він попереписував їх чорнилом тютюнової барви на пожовклих аркушиках свого старого зошита.

— Ось послухайте! Уважно послухайте цей вірш Стільяні! Як гарно! Ану, хто відгадає? Слухайте ж:

Я ще й зараз немов бачу, як він декламує — замружений, сяючи від захоплення і ляскаючи пальцями в такт.

Наша мати була певна, що нам цілком досить того, чого навчає нас Циркуль, а слухаючи, як ми декламуємо загадки Кроче або Стільяні, подумувала, либонь, чи й не забагато ми знаємо.

Зате тітка Сколастика після невдачі з улаштуванням другого маминого шлюбу зі своїм улюбленцем Поміно взялася за мене та за Берто. Однак ми анітрохи не піддавалися їй, бо мали надійний захист — ласкаву нашу маму. Це так бісило стару панну, що вона напевне шкуру з нас злупила б, коли б їй випала нагода лишитися з нами наодинці, без свідків.

Одного разу тітка Сколастика, розлючена до нестями, як завжди прожогом вибігала з нашого дому, а я, на лиху годину, попався їй у коридорі. Вона схопила мене за підборіддя, стисла щосили і, нахиляючись до мого обличчя, свердлила поглядом мої очі й шипіла: «Вроддивчик! Вродливчик!» А тоді, якось дивно рохнувши, відіпхнула мене й процідила крізь зуби: «Вилупок собачий!»

Чомусь мені перепадало від неї куди більше, ніж братові, хоч я набагато уважніше ставився до безглуздої Циркулевої науки. Напевне, її дратував безтурботний вираз мого обличчя і великі круглі окуляри, які я мусив носити, щоб виправити одне око, що бозна-чому дивилося кудись убік.

Ті окуляри завдавали мені чимало страждань. Одного дня я викинув їх геть і дозволив своєму окові дивитися, куди йому заманеться. Щиро кажучи, зизоокість не додавала мені вроди, однак я не нарікав. Я пашів здоров’ям, і цього мені було досить.

Десь під вісімнадцять років моє обличчя прикрасила рудувата ще й кучерява борода. Зате мій невеличкий ніс внаслідок цього майже зовсім загубився між широким лобом і тим розкішним бородищем.

Коли б ото кожна людина могла вибирати собі носа до вподоби, носа, котрий пасував би саме їй, або, скажімо, здибавши якогось бідолаху з величезним носом на дрібненькому личку, ти міг сказати: «Ваш ніс мені підходить, я його беру», то, либонь, марудився б я недовго, а враз знайшов би собі те, що треба. Заразом і очі прихопив би якісь інші, а там перемінив би й ще щось. Проте я добре знав, що це неможливо, отож без нарікань змирився з тим, чим наділила мене природа, і більше ніколи не клопотав собі голови.

А Берто, навпаки, гарний і лицем, і тілом, тільки те й знав, що крутитися перед люстром, чепурився без кінця і смітив грішми — на нові краватки, на вишукані парфуми, білизну й наймодніший одяг. Якось мені заманулося покепкувати з нього. Я взяв з його шафи новісінький фрак, елегантний жилет з чорного велюру і циліндр та й подався, ошатно вдягнений, на полювання.

Тим часом Батта Маланья все скаржився мамі на низькі врожаї, що нібито змушує його залазити в борги, аби задовольняти наші надмірні забаганки й утримувати маєтки в належному стані. На це потрібні неабиякі кошти!

— Ще одна рахуба нам на голови! — проголошував управитель замість вітання, заходячи до нас.

Густі тумани геть знищили всі оливки в Дуе Рів’єре, а від філоксери загинули всі наші виноградники в Спероне. Слід посадити американську лозу, якій не страшні хвороби, але це ж знову борги й борги… Батта Маланья порадив продати спочатку Спероне, аби спекатися лихварів, які не давали йому, Маланьї, спокою. Так було продано спершу Спероне, а потім Дуе Рів’єре і Сан Роккіно. Зостався в нас тільки маєток Стіа з водяним млином. Мама боялася, що от-от одержить повідомлення про те, що там попересихали всі джерела і вже немає води.

Ми таки справді багато витрачали, а самі били байдики. Та безперечно й те, що такого ошуканця, як Батта Маланья, навряд чи знайдеш, навіть і всю землю обійшовши. І це найм’якші слова, які можна сказати, зважаючи на ту обставину, що мені довелося породичатися з ним.

Батта Маланья, повсякчас нарікаючи на втрати та витрати, винахідливо діставав усе, чого ми бажали. Але за всім цим достатком і змогою легко вдовольняти будь-яку примху ховалося провалля, яке після материної смерті поглинуло мене одного. Мій братко вчасно врятувався вигідним одруженням.

А моє одруження, навпаки…

— Чи варто розповідати про моє одруження? Як би ви порадили, доне Еліджо?

Дон Еліджо Пеллегрінотто відповідає мені з-під стелі (він перебирає книжки, сидячи на ліхтарниковій драбині):

— А чом би й ні? Розкажіть усе як було. Пристойно… По-доброму.

— Як же можна по-доброму? Ви ж знаєте…

Дон Еліджо сміється, і колишня капличка відповідає йому луною. Пересміявшись, старий радить мені:

— На вашому місці, синьйоре Паскаль, я взяв би та й прочитав якусь новелу Боккаччо або Банделло. Задля стилю, задля колориту…

Який там стиль, доне Еліджо. Ху! Викладу все, що і як заманеться.

Ну ж бо, сміливо вперед!

4. А було це так

Одного разу на полюванні я з неабияким подивом зупинився перед копичкою сіна, з якої стирчала палиця з навішеним на неї горщиком. Мене пойняло незвичне хвилювання, я закляк на місці й сказав:

— Знаю тебе, знаю…

А тоді раптом вигукнув:

— Ти — Батта Маланья!

На землі біля копички лежали вила, і я мов несамовитий схопив їх і ну щосили штрикати в сіно. Горщик мало не впав. Коли я спинився, щоб звести дух, і глянув на копичку, мене сміх розібрав: викапаний Батта Маланья, коли ото сопучи й витираючи піт, збиває капелюх набакир!

У Батти Маланьї все якось ковзало: по його довгастому обличчю ковзали очі й брови, ковзав ніс над недоладними вусами й підборіддям, ковзали плечі, ковзало пухке черево, що звисало майже до самої землі, бо кравець, бачачи, як воно колишеться над товстенькими ніжками, мусив пошити найшироченніші штани, і здалеку здавалося, ніби замість штанів на Маланьї довгополий сурдут.

Як чоловік з отаким лицем і таким черевом міг бути затятим злодієм, я не годен збагнути й досі. Адже й злодії, здається мені, повинні мати якусь подобу, а то ж опудало, та й годі. Не ходить, а, заклавши руки за спину, спроквола човгає ногами, поколихує черевом… Не говорить, а вичавлює з себе м’якенькі звуки, наче нявкає. Якщо була в нього хоч крихта совісті, то як він примудрявся мирити її з постійними крадіжками, добре знаючи, що занапащає нас?

Як я вже казав, виправдовуватись перед нами потреби він не мав. Ну, а для себе самого повинен же був знайти якусь причину, бодай вибачення? Чи, може, бідолаха крав лише задля розваги?

Батта Маланья зробив помилку, узявши собі дружину шляхетного роду, тоді як сам походив з низів, і тепер потерпав від її сваволі та гордування — вона була з тих, що вимагають шани до себе. Вийшла б та жінка заміж за рівню, то, либонь, отак би не комизилась. А Маланьї вона повсякчас нагадувала про своє походження і не минала найменшої нагоди, аби сказати, що в її родині ведеться отак і отак. І Батта Маланья, аби скидатися на синьйора, слухняно робив так, як вимагала дружина. Але це йому дорого коштувало! Сім потів з нього лилося, а пуття ніякого.

Та ще й незабаром по весіллі синьйора Гуендаліна тяжко захворіла. Зцілитися від тої недуги вона могла лише ціною непосильної для неї жертви: мусила відмовитись від багатьох смаковитих страв, улюблених пиріжків з трюфелями, а надто від вина. Ясна річ, синьйора багато не пила, вона ж бо шляхетного роду, але їй не слід було й губи вмочати у вино.

Коли ми з Берто були ще хлопчаками, нас іноді запрошували до Маланьї на обід. Що вже ми попотішилися, слухаючи, як він навчав свою дружину здержливості, прохав не їсти того, що може їй зашкодити, — наче проповідь казав, — а сам тим часом аж приплямкував од задоволення, поїдаючи найсмачніші страви.

— Ніяк не можу втямити, — промовляв Батта Маланья, — чому задля миттєвого вдоволення, котре відчуваєш, ковтаючи, скажімо, оцей шматочок (і він ковтав шматок), людина сама себе прирікає на цілоденні муки? Ну що тут особливо смачного? Коли б я піддався такій спокусі, то безумовно вважав би себе приниженим у власних очах. Розіно! — (він підкликував служницю) — А дай-но мені ще трішки! Ото смаковитий майонез!

— Ма-йо-не-е-з?! — аж стогнала обурена синьйора. — Припини це неподобство! Ти побачиш, бог покарає тебе — відчуєш на собі, що таке хворий шлунок! Отоді навчишся бути уважнішим до дружини!

— Як, Гуендаліно! Хіба я не уважний до тебе? — вигукував Маланья, підливаючи собі вина.

Синьйора, не тямлячись від гніву, зривалася з місця, вихоплювала з його рук склянку і вихлюпувала вино за вікно.

— Ну, навіщо ти так? — жалібно питав Маланья.

А вона:

— Бо це для мене отрута! Бачиш, я й собі налила ковточок? Так от, візьми і вилий його за вікно, як я зробила, ясно?

Ображено всміхаючись, він поглядав то на Берто, то на мене, то на склянку, то на вікно і врешті промовляв:

— О боже, ну ти ж не дитина! Щоб я силоміць?.. Е ні, люба, ти сама мусиш усвідомити… Сама приборкай бажання…

— Та як же?! — кричала Гуендаліна. — Як я можу стриматись, коли в мене повсякчас перед очима спокуса! Ти навмисне п’єш, аби роздражнити мене. Ти смакуєш, прицмокуєш, розглядаєш вино на світло, милуєшся ним. Іди геть, я тобі кажу! Інший би чоловік, щоб не мучити дружину…

Маланья пристав на ту умову і вже не пив вина, аби подати дружині взірець здержливості, щоб і їй не кортіло.

А сам ще завзятіше крав. Як же інакше! Мусив же чоловік якесь діло порати!

Та трохи перегодом він спостеріг, що синьйора Гуендаліна нишком попиває. Виходило так, ніби вино їй і не шкодило, аби тільки чоловік не бачив! А раз таке діло, то й Маланья запив, однак не вдома, щоб не дратувати її.

Красти він усе ж таки не облишив.

Я знаю, що Батта Маланья жадав усім серцем стати батьком і з нетерпінням чекав, коли ж нарешті дружина порадує його, народивши дитину, і таким чином віддячить за нескінченні прикрощі, яких доводиться зазнавати від неї. Тоді злодійство мало б мету, виправдання: чого, мовляв, заради діток не зробиш!

А синьйора Гуендаліна щодень хиріла та всихала, і Маланья не смів навіть заїкнутися їй про свою заповітну мрію. Ану ж вона від природи безплідна! Та й поза всім з недужою слід поводитись обачно: не доведи господи, ще помре від пологів… Окрім того, вона навряд чи й доносить дитину — це великий ризик.

Отож Батта Маланья примирився зі своєю бездітністю.

Та чи справді щиро? Хай там як, а по смерті синьйори Гуендаліни він цього явно не показував. Щоправда, оплакував її, та ще й як гірко, як ревно! І згадував вельми поштиво. Він навіть не побажав узяти на її місце іншу синьйору — авжеж, не побажав, хоч міг би: адже зробився не тільки гладким, ще й дуже багатим, — а одружився з молодою донькою сільського орендаря — меткою дівчиною, здоровою і веселою. Може, він і поквапився трохи з тим весіллям, але ж маємо зважити на те, що Батта Маланья був уже далеко не юнаком, отож не міг довго зволікати.

Оливу, доньку П’єтро Сальвоні, нашого орендаря з Дуе Рів’єре, я знав іще дівчинкою.

Завдяки їй у моєї сердешної матері зблиснула надія, що я нарешті вже схаменувся і набув смаку до сільського життя. Материній радості не була меж. Та на лиху годину якогось дня злюща тітка Сколастика відкрила їй очі:

— Чи тобі вже повилазило? Хіба не бачиш, дурноверха, що він учащає в Дуе Рів’єре?

— Атож. Ходить туди оливки збирати.

— Одну оливку, одну-єдину, пришелепувата!

Тоді мама завдала мені доброї прочуханки. Ти, каже, смертельний гріх на душу візьмеш, коли намислив бідну дівчину з пуття збити!

Однак мені таке не загрожувало. Олива була доброчесна дівчина, доброчесна аж занадто, бо дуже добре знала, якої шкоди заживе собі, піддавшись на чоловічі вмовляння. А це позбавило її лицемірної сором’язливості. Вона поводилась вільно й невимушено.

Як вона сміялася! Її вуста — то дві вишні. А які зубки!

Та не вдалося мені з тих вуст ані поцілуночка зірвати. А гострі білі зубки Олива пускала в хід, коли я обіймав її і казав, що не відпущу, поки не дозволить поцілувати бодай у коси.

І більш нічого.

А тепер оця дівчина, така гарна й свіжа, стала дружиною Батти МаланьїІ А що вдієш? У кого вистачить мужності відмовитись від багатства? Оливі було достеменно відомо, яким багатієм зробився Батта Маланья. Отож у розмовах зі мною вона часто глузувала з підтоптаного вдівця, а тоді взяла та й вийшла за нього заміж — на статки його поласилась.

Минув рік після весілля, минув другий, а дітей у них все нема та й нема.

Маланья анітрохи не сумнівався, що в бездітності його першого шлюбу винна була тільки синьйора Гуендаліна — або через її безплідність, або через нескінченні недуги. Йому ніколи й на думку не спало, що причиною їхнього подружнього нещастя міг бути він сам. І він почав зганяти злість на Оливі. Повсякдень набридав їй:

— Нічого?

— Нічого.

Переждав Маланья ще один рік, третій: намарно. Тоді він заходився на всі заставки шпетити дружину, а, втративши останню надію, вже й відверто глумився з неї. Кричав, що вона обдурила його своїм квітучим виглядом, безсовісно обдурила. Що, мовляв, тільки бажання мати дитину змусило його взяти просту дівку на місце справдешньої синьйори. Коли б не це палке бажання, він довіку не зневажив би пам'яті синьйори Гуендаліни цим принизливим одруженням!

Бідолашна Олива не знала, що йому відповідати. Вона часто прибігала до моєї матері поплакатись та поради спитати. Мама втішала її добрим словом та обнадіювала, адже Олива зовсім молода.

— Вам двадцять?

— Двадцять два…

То чого ж у розпач впадати? Скільки буває випадків, що діти народжуються через десять, а то й через п'ятнадцять років після весілля.

Через п'ятнадцять? Але ж Маланья вже старий, і якщо…

Олива ще на першому році заміжжя збагнула, — як би це сказати? — ну, що не її вина, а чоловікова. Та він і заїкнутися про це не дозволяв! Раз так, чому б не спробувати? Але ж, виходячи заміж, Олива присягала на вірність, і тепер не хотіла порушувати її — краще бути чесною заради власного спокою.

Звідки мені про все це відомо? Та з перших вуст! Я ж казав, що Олива частенько прибігала до моєї матері шукати розради. Казав і про те, що знав її ще дівчинкою. Ну, а побачивши, як допікає їй Маланья, як вона плаче від нахабних причіпок того підстаркуватого дурня, я… Хіба треба все доказувати до кінця? Я отримав відкоша, та й годі.

Довго я не страждав, бо мав собі вдосталь розваг. У моїй голові роїлося (чи мені здавалося, що роїся, — власне, це одне й те саме) багато різних думок. Та ще й грошенята водилися, а з ними, як відомо, до такого додумаєшся, що аж самому дивно.

Пускати на вітер гроші допомагав мені Поміно Джероламо Другий, бо сам він, завдяки мудрій батьковій скупості, завжди сидів на бобах.

Міно був нашою тінню — то моєю, то братовою по черзі. Він змінювався з дивовижною мавпячою спритністю, залежно від того, з ким водився — з Берто чи зі мною. Як тільки він чіплявся до Берто, то ставав таким самим дженджиком, і тоді його батько, що претендував на елегантність, брязкав своїм капшуком. Щоправда, довго дружити з Берто йому не вдавалося. Мій брат, помітивши, що Міно копіює навіть його ходу, втрачав терпець, потурав ним і, зрештою, проганяв свого прилипливого друзяку геть, аби не зробитися посміховиськом на все наше містечко. Тоді Міно прилипав до мене, а його батько тугіше зав'язував гаман.

Я був терплячішим, ніж Берто, бо Міно розважав мене. Потім часто каявся — відчував, що через нього я перебирав міру у витівках, чинив наперекір своїй вдачі або надто вихлюпував свої емоції — і все з однією метою: здивувати приятеля або загнати його на слизьке, а згодом усі наші вибрики окошувалися тільки на мені.

Одного разу на полюванні я розповів Міно про подружні незлагоди Маланьї, а він признався, що вподобав собі дівчину — родичку Маланьї, доньку його двоюрідної сестри, заради тої дівчини готовий на все. Я не сумнівався, що Міно може накоїти дурниць, тим більше що, за його словами, дівчина не здавалася неприступною. Одначе досі йому не вдавалося навіть словом з тією дівчиною перекинутися.

— Сказав би вже — сміливості бракує! — насмішкувато зауважив я.

Міно запротестував, але чомусь залився рум’янцем.

— Я вже зумів побалакати з їхньою служницею, — додав він квапливо. — І ти знаєш, довідався від неї про дещо цікаве. Вона каже, що твій Маланья унадився до них, ходить день у день і, здається, замишляє якусь каверзу. А стара відьма, його кузина, в одну дудку з ним грає.

— А що ж це він замишляє?

— Він скаржиться на свою долю, мовляв, дітей у нього немає. А стара каже, що так йому, дурневі, й треба. Видно, після смерті синьйори Гуендаліни вона хотіла, щоб Маланья взяв її дочку, та нічого в неї не вийшло, хоч як старалася. Спіймавши облизня, відьма заходилася крити Маланью на чім світ стоїть. Тварюкою і ворогом своїх родичів та підлим зрадником називала. Ще й міцнішими словами ганила. І доньку поїдом їла за те, що та не змогла дядька причарувати. А тепер, коли старий пройдисвіт слізно кається, що не ощасливив небогу, хто знає, яка ще химера зайшла відьмі в голову!

Я затулив вуха і гримнув на Поміно:

— Замовч!

В ту пору я був, власне, страшенним простаком, хоч не здавався таким. Знаючи про сімейні сварки Маланьї, я теж дійшов висновку, що служниця має слушність, і мені схотілося для добра Оливи спробувати хоч трошки поліпшити їхнє становище. Я попросив у Міно дати адресу тої відьми. Він завагався.

— Та не бійся, дівчини в тебе не відіб’ю! — заспокоїв я товариша.

І вже наступного ранку я побіг за вказаною адресою до вдови Пескаторе, нібито мати послала мене розшукати Маланью, щоб забрати в нього вексель, який треба було терміново оплатити.

Я навмисне гнав гоном і ввірвався в дім захеканий, вмиваючись потом.

— Маланьє, вексель!

Коли б я й не знав, що сумління в нього нечисте, то, безсумнівно, тої ж миті здогадався б: наш управитель зблід, скривився, підскочив мов ужалений і пробелькотів заїкаючись:

— Який век… вексель?

— Той, якому сьогодні вийшов термін… Мене мати послала, вона дуже хвилюється.

Батта Маланья впав на стілець і в довгому «А-а-а!» вилив страх, що зненацька охопив його.

— Я вже владнав!.. Усе владнав!.. Дідько б тебе вхопив, отак налякати… Я його переписав, ясно? На три місяці разом з відсотками, зрозуміло. І ти оце справді летів мов навіжений заради такої дрібнички?

Він зайшовся реготом, аж черево в нього трусилося та підскакувало. Тоді запросив мене сісти й відрекомендував дамам:

— Маттіа Паскаль. Маріанна Донді, вдова Пескаторе, моя кузина. Ромільда, моя небога.

Відразу ж запропонував чогось випити — мовляв, після такої біганини мене, мабуть, мучить спрага.

— Будь ласка, Ромільдо…

Він поводився тут, мов у власній господі.

Ромільда підвелася, запитливо глянула на матір і, не зважаючи на мої заперечення, принесла невеличку тацю, на якій стояла пляшка вермуту й склянка. Побачивши це, стара підхопилась і невдоволено буркнула:

— Та ні! Не це!

Вихопила з доччиних рук тацю, пішла сама і повернулася до вітальні з іншою — новою-новісінькою, великою, що аж сяяла лаком. На ній стояв розкішний лікерний набір у вигляді посрібленого слона з гарною скляною бочечкою на спині, обвішаною маленькими келишками, які приємно подзенькували.

Я волів би вермуту, однак довелося пригощатися лікером. Маланья та його кузина випили зі мною, а Ромільда відмовилась.

Того разу я затримався недовго, аби мати привід завітати знову. Сказав їм, що поспішаю, бо мушу заспокоїти маму щодо векселя, а днями зазирну до них і сподіваюся довше побути в товаристві милих дам.

Я завважив, що Маріанна Донді, вдова Пескаторе, не вельми зраділа, почувши мою обіцянку знову до них загостити. Вона опустила очі додолу і, стуливши губи, знехотя подала мені на прощання холодну кощаву руку з випнутими жилами. Зате донька подарувала ніжну усмішку, а в очах її сяйнула неприхована радість. Лагідний погляд тих пойнятих зажурою очей справив на мене велике враження. Вони припали мені до душі відразу, тільки-но я переступив поріг вітальні. Затінені довгими віями, темні, як ніч, очі Ромільди були дивовижного зеленавого кольору. Смолянисто-чорне волосся двома хвилями спадало на чоло та скроні й особливо разюче підкреслювало свіжість дівочого обличчя.

Кімната була умебльована досить скромно, хоч серед старих меблів вирізнялися нові речі, претензійні й смішні в своїй викличній новизні; наприклад, дві великі майолікові лампи, котрі, як видно, ще жодного разу не засвічувались. Кумедно виглядали на тих лампах плафони чудернацької форми з матового скла. Лампи стояли на низенькому столику з пожовтілою мармуровою стільницею, на якій кріпилося тьмяне люстро в потрісканій овальній рамі, схожій на роззявлений рот голодної людини. Перед розхитаною благенькою канапкою стояв іще один столик, новий, на чотирьох позолочених ніжках, з порцеляновою дошкою, розмальованою дуже яскравими фарбами, а трохи далі виблискувала японським лаком стінна шафка. На цих та інших блискучих дрібничках вельми вдоволено зупиняв очі Маланья. Надто ж його тішив лікерний набір, тріумфально внесений вдовою Пескаторе.

Стіни були завішані старими, але непоганими гравюрами. Маланья забажав, щоб я помилувався кількома з них, створеними його кузеном Франческо Антоніо Пескаторе, чудовим гравером (помер він у Туріні в божевільні, шепнув мені Маланья). Потім показав автопортрет художника:

— Написаний власноручно, перед люстром.

Дивлячись на Ромільду та на її матір, я спочатку вирішив: «Дівчина в батька вдалася». А тепер, стоячи перед його автопортретом, не знав, що й думати.

Мені, ясна річ, не хотілося підозрювати щось ганебне, хоч було видно: Маріанна Донді, вдова Пескаторе, здатна на все. Але як уявити собі чоловіка, котрий міг би закохатися в неї? Якщо він, звісно, не божевільний, тобто не божевільніший від її покійного чоловіка.

Я поділився з Міно враженнями від мого першого візиту.

Говорив йому про юну Ромільду з таким захопленням, що він аж нетямився з радості. Ще б пак: коли вже дівчина й мені сподобалася, виходить, я схвалюю його вибір.

Тоді я спитав, які в нього наміри. Мати, без сумніву, справдешня відьма, однак донька — можу заприсягтися — дівчина чесна. Маланья, безперечно, замислив якусь капость. Отже, бідолашну дівчину треба рятувати за будь-яку ціну та якомога швидше.

— Але ж як рятувати? — спитав Поміно, ловлячи кожне моє слово, мов зачарований.

— Як? Побачимо. Слід насамперед усе перевірити, збагнути суть справи, досконало вивчити все. Розумієш, поспіхом приймати рішення не можна. Покладайся на мене, я допоможу тобі. Ця пригода мені до смаку.

— Та… Але… — несміливо заперечив Поміно, певне, збентежений моїм завзяттям. — Може, ти вважаєш… щоб я одружився з нею?

— Поки що я нічого не вважаю. А ти ж як? Чи, бува, не злякався?

— Та ні. Чого ти так гадаєш?

— Бо дуже квапишся, як бачу. Давай спокійно все обміркуємо, а вже коли впевнимося, що Ромільда й справді така, якою нам здається, — добра, розумна та чесна (а що красуня й припала тобі до душі, в цьому сумніву немає, чи не так?), і їй справді загрожує серйозна небезпека через ницість матері й цього мерзотника Маланьї і вона приречена на ганьбу, на огидний самопродаж, — то невже ти зупинишся перед таким благородним і святим вчинком, як порятунок ближнього?

— Та я… я, звичайно!.. А мій батько? — промимрив Поміно.

— Він заперечуватиме? А з якого дива? Тільки через посаг? Не інакше! Але ж вона дочка художника, визначного художника, який помер… ну… врешті, чесно помер у Туріні… А твій батько заможний, і ти в нього одинак, отож вистачить тобі на прожиття без ніякого посагу! Коли ж не зумієш переконати його, теж не бійся: вилетиш із гніздечка, а згодом усе й улаштується. Поміно, та чи ж у тебе серце з клоччя?

Поміно засміявся, і я легко переконав його в тому, що він народжений бути чоловіком, отак, як деякі народжуються поетами. Яскравими веселковими кольорами змалював його майбутнє подружнє щастя з Ромільдою: адже вона щиро кохатиме свого рятівника, повсякчас, виявлятиме свою безмежну вдячність, буде лагідною і дбайливою дружиною. На закінчення я сказав:

— Тепер ти мусиш знайти спосіб і можливість звернути на себе увагу Ромільди, зустрітися з нею чи листа написати. Бачиш, саме зараз для неї, обплутаної цим павутинням, твій лист стане якорем порятунку. А я тим часом навідуватимусь до них додому, стежитиму за подіями, а там якось знайду слушну годину, щоб познайомити її з тобою. Домовились?

— Домовились!

Чому це мені так закортіло неодмінно віддати Ромільду заміж? Знічев’я. Аби здивувати Поміно. Говорив, говорив, і вже самому здавалося, що всі перешкоди зникають. Я був тоді запальним і легковажним. Може, тому мене й любили жінки, незважаючи на мою досить помітну зизоокість і незграбну постать. Відверто кажучи, цього разу мене підохотила можливість розірвати огидне павутиння, яке сплів старий поганець, пошити його в дурні, допомогти бідолашній Оливі, а також — чом би й ні? — зробити добро дівчині, котра дійсно справила на мене велике враження.

Хіба ж я винен, що Поміно так несміливо виконував мої настанови? Хіба я винен, що Ромільда закохалася в мене, а не в нього, хоч я усе торочив їй про Поміно? І, зрештою, не моя вина в тім, що хитра Маріанна Донді, вдова Пескаторе, зуміла переконати мене, ніби я так швидко подолав її недовіру, ба навіть сотворив диво: не раз її смішив своїми чудернацькими вибриками. Помалу-малу почала вона складати зброю, мене приймали все чемніше та ласкавіше. А я пояснював це тим, що, бачачи в своєму домі багатого юнака (тоді я ще вважав себе багатим), до того ж явно закоханого в її доньку, вдова Пескаторе викинула з голови злочинний задум, якщо він у неї справді коли-небудь був. Отже, я й сам засумнівався, чи мала вона злий намір!

Правда, я мав би спостерегти, що вже не заставав у їхньому домі Маланьї і що мене запрошували приходити до них чомусь тільки вранці. Та хіба варто було надавати цьому ваги? Здавалося цілком природним виходити раненько на прогулянки, а потім цілий день маєш вільний. До того ж і я закохався в Ромільду, хоч безперестанку говорив їй про кохання Поміно. Закохався, мов божевільний, у її прекрасні очі, і в носик, і в рот, і в усе, навіть у малесеньку бородавку на її потилиці і ледь помітний рубчик на лівій руці, що його цілував, цілував і цілував… від імені Поміно.

Та все ж таки нічого серйозного, певне, й не сталося б, якби одного чудового ранку Ромільда (ми були в Стіа й милувалися наодинці водяним млином) зненацька не перервала моїх роздебендів про далекого романтичного закоханця й не кинулась мені на шию, захлинаючись од нестримного ридання. Вона тремтіла всім тілом і благала пожаліти її, врятувати, завезти кудись далеко, подалі від осоружної матері, подалі від домівки, подалі від усіх і негайно, негайно…

Подалі? Та як же я міг повезти Ромільду далеко та ще й негайно?

По кількох днях, ще сп’янілий з кохання до неї, я гарячково шукав способу залагодити все чесно й благородно.

Передусім почав готувати свою матір до того, що мені з обов’язку честі доведеться скоро одружитися. Аж тут ні з сього ні з того отримую від Ромільди листа, в котрому вона без жодних пояснень, категорично попереджає мене, щоб ні під яким приводом і ноги моєї не було в їхньому домі, а наші стосунки слід вважати віднині розірваними назавжди.

Отакої! Але ж чому? Що скоїлося?

Того ж дня прибігла до нас Олива, уся в сльозах, розповіла матері про своє лихо: вона тепер найнещасніша жінка в світі, спокій її подружнього життя навіки порушений. Маланья отримав безсумнівний доказ, що дітей у них немає тільки через неї, і врочисто заявив їй про це.

Я був свідком цієї сцени. І сам не знаю, де взялася в мене сила стриматися. Очевидно, пошана до матері. Захлинаючись од гніву й огиди, я вискочив з вітальні, замкнувся в своїй кімнаті і, схопившись за чуба, довго думав над тим, як могла Ромільда, після всього, що було між нами, дійти до такої ницості. Ет, яка мати, така й донька! Вони вдвох поглумилися не тільки над старим дурноголовцем, а й наді мною, наді мною! Виходить, що й відьма, і Ромільда скористалися мною для своєї підлої мети, для свого злого наміру! А сердешна Олива! Її життя тепер пропаще…

Надвечір, тремтячи від образи, я побіг до Оливи. У мене в кишені лежав Ромільдин лист.

Заплакана Олива збирала свої речі: вирішила повернутися до батька, хоч ніколи й словом не прохопилась перед ним, як тяжко їй жити в Маланьї, скільки довелося вистраждати.

— А що ж мені робити? — сказала вона. — Це кінець. Може, й справді, зійшовся б він з якоюсь іншою…

— А, так ти знаєш, хто твоя суперниця? — спитав я.

Олива кілька разів кивнула головою і розридалась, затуливши обличчя руками.

— Дівчина! — вигукнула вона. — А мати! Мати! Вона все знала, уявляєш? Рідна мати!

— І ти кажеш це мені? Ось візьми прочитай! — я дав їй листа.

Ошелешена Олива здивовано глянула на папірець, тоді взяла його в руки й спитала:

— Що це означає?

Вона вміла читати лише по друкованому, отож її погляд ніби питав мене, чи варто в цю хвилину витрачати стільки зусиль.

— Читай, — наполягав я.

Олива втерла сльози, розгорнула аркушик і почала читати по складах. Розібравши перші слова, подивилася на підпис, а потім звела на мене широко розкриті очі:

— То це ти?

— Дай сюди, — мовив я. — Прочитаю тобі все.

Але вона притиснула аркушик до грудей і закричала:

— Ні! Я тобі не віддам! Цей лист мені знадобиться!

— Та як там він знадобиться? — спитав я, гірко всміхаючись. — Хочеш своєму чоловікові показати? Але ж у листі немає жодного слова, яке могло б порушити певність Маланьї в тому, чому він так хоче повірити. Як бачиш, тебе спритно обдурили!

— А й справді! Справді… — простогнала Олива. — Він же бігав переді мною мов несамовитий, розмахував руками й застерігав, щоб я, крий боже, не засумнівалась у чесності його небоги!

— Отож-то й воно! — в’їдливо промовив я. — Поводься тепер обачно і ні в якому разі не висловлюй сумніву, що в нього можуть бути діти. Навпаки, згоджуйся, що це правда, найчистісінька правда. Інакше ти нічого не доб'єшся, зрозуміла?

Ось чому, як минуло з місяць після цієї нашої розмови, розлючений Маланья налупцював Оливу, а сам прибіг до нас, нетямлячись од гніву, і з піною на губах горлав, що негайно вимагає сатисфакції, бо я зганьбив його небогу, нещасну сирітку. Не бажаючи великого скандалу, він згодився мовчати. Думав пожаліти бідну дівчину і всиновити дитя, коли воно народиться, але ж тепер милостивий бог послав йому свою благодать, і скоро він матиме законну дитину від власної дружини, отож усиновити чуже дитя і покривати чужі гріхи не збирається. Сумління йому не дозволить назвати себе батьком іншої дитини, тобто тієї, яка народиться в його небоги.

— Це Маттіа постарався! Нехай Маттіа й розплачується! — завершив Маланья, тремтячи від люті. Й додав: — І то негайно! Хай залагоджує все негайно, бо я за себе не ручаюся!

Ось тут давайте-но трішки поміркуємо. Чого тільки не трапляється в житті! Зрештою, мене спіткало не таке вже велике лихо — тільки й того, що в дурні пошився. Таж у всьому має бути логіка. Заради неї й хочеться поміркувати.

Я анітрохи не сумніваюся, що Ромільда нічого поганого не вчинила, принаймні не намагалася ввести в оману свого дядька. Бо чому б тоді Маланья побив дружину за невірність і звинуватив мене перед матір'ю, що я зганьбив його небогу?

Ромільда справді твердила, ніби після нашої прогулянки в Стіа мати примусила її в усьому зізнатися, і вона розповіла про наше кохання. Розлючена до нестями, стара відьма репетувала, що ніколи не віддасть її заміж за гультяя, який до того ж ось-ось скотиться в прірву. Але ж Ромільда вскочила в найтяжчу для дівчини халепу, отож її матері нічого не лишалося, як здобути з цього якнайбільшу вигоду. Що то за вигода, здогадатись неважко. Коли наступного дня Маланья своїм звичаєм навідався до них, вдова Пескаторе хутко знайшла привід, аби піти з дому й залишити доньку наодинці з дядьком. Однак Ромільда повелася не так, як напучувала її стара, а, плачучи, кинулась йому в ноги і про все розповіла — і про своє лихо, і про те, чого вимагала від неї мати. Дівчина благала Маланью втрутитися й змусити матір поводитись чесно, бо вона, Ромільда, тепер належить іншому і хоче бути вірною йому.

Маланья розчулився, звісно, до певної міри. Він сказав Ромільді, що вона ще неповнолітня, отож перебуває під владою матері, а мати має право, якщо забажає, притягти мене до суду. А самому Маланьї сумління не дозволяє сприяти шлюбові небоги з отаким непутящим і безклепким шалапутом, тому він не може дати її матері цієї поради. Він додав, що Ромільда мусить дечим пожертвувати, аби заспокоїти справедливо обурену матір, а ця жертва трохи згодом принесе їй щастя. Насамкінець Маланья заявив, що в його силах зробити лише одне — подбати (ясна річ, за умови збереження таємниці) про майбутнє немовля, він навіть замінить йому рідного батька, бо в нього самого дітей немає, а він давно хоче дитини.

«Чи ж можна повестися чесніше?» — подумав я.

Це ж бо чоловік хотів повернути дитині те, що награбував у її татуся!

І хіба винен Маланья, що я сам такий невдячний, такий легковажний, узяв та й сам усе розладнав?

Двоє дітей? Е ні! Нема дурних! Двох він не хоче!

Це було б занадто. Тим більше, що Роберто, як я вже казав, досить вигідно одружився. Отож Маланья вирішив, що не так уже й нашкодив моєму братові, аби платити за двох.

Зрештою, маючи справу з такими порядними людьми, я не міг не збагнути, що причина всього лиха — я сам. Виходить, мені за все й розплачуватись.

Спочатку я із зневажливою міною відмовився. Але потім, поступаючись благанням матері, яка бачила, що нам загрожує неминуче розорення, і сподівалася, що я врятую себе шлюбом з небогою нашого ворога, я здався і одружився.

Над моєю головою завис грізний гнів Маріанни Донді, вдови Пескаторе.

5. Зрілість

Відьма все не могла вгамуватися:

— Ти що замишляєш? — питала мене. — Чого тобі ще треба? Мов той злодій прокрався в мій дім, піддурив мою доньку, світ їй зав'язав, і цього тобі мало?

— Е, люба тещо, — відповідав я, — коли б то я зупинився на цьому, ви були б вельми вдоволені і нічого кращого й не бажали б. Добре я вам прислужився б…

— Ти чуєш? — кричала вона Ромільді. — Він іще сміє хизуватися, що пожививсь і тією… — І тут лився потік гидких слів на адресу Оливи. Потім теща, взявшись у боки й войовничо виставивши лікті вперед, заводила своєї: — То яку капость ти ще замислив? Хіба ж ти не розорив ущент не тільки себе і матір, а й свою дитину? Йому, бачте, наплювати на це! Бо та дитина теж від нього!

Теща не минала найменшої нагоди випорснути на мене свою трутизну, хоч добре знала, що вражає Ромільду в самісіньке серце, адже та ревнувала мене до Оливи і до майбутньої Оливиної дитини, що зростатиме в розкошах і радості, тоді як її власне дитя зазнає нестатків і слухатиме нескінченні сварки. А тут іще й кумасі занадились до нас та нібито нічого не знають і все одна поперед одної вихваляють Оливу — яка вона зробилася гожа та пишна, як сяє вродою, мов та квітка, як радіє, що господь милосердний нарешті послав їй щастя.

А бідолашна Ромільда лежить у кріслі, знемагаючи від нападів нудоти, — бліда, виснажена, споганіла, світові божому не рада. Не те що слово мовити, а навіть очі розплющити не в силі.

Чи й тут я завинив? Виходить, так. Ромільда не хоче ні бачити мене, ні чути. Надто ж кепсько нам повелося після того, як задля врятування маєтку Стіа та водяного млина довелося продати будинок, і сердешна матуся перейшла жити до мого сімейного пекла.

Цей продаж, до слова, нічим нам не зарадив. Окрилений надією, що матиме спадкоємця, Маланья, який і раніше не відзначався порядністю, тепер без крихти сорому завдав нам останнього удару: змовився з лихварями і через підставну особу поскуповував за безцінь усі наші маєтки. Борги, що висіли над Стіа, залишилися несплаченими, отож і цей маєток довелося віддати під опіку кредиторам, а трохи згодом його разом з млином пустили з молотка.

Що ж було робити? Я кинувся, правда, без проблиску надії, шукати собі якесь заняття, котре могло б забезпечити бодай найскромніші потреби сім'ї. Таж я ні на що не був здатний. А слава гультяя і бешкетника, якої запожив собі в юності, не викликала в людей великого бажання дати мені роботу. Крім того, щоденні домашні сварки, що відбувалися не тільки в мене на очах, а й за моєю участю, не давали мені зосередитись, добре поміркувати і кінець кінцем вирішити, чим я можу зайнятися.

Найтяжче було бачити матінку в товаристві вдови Пескаторе, яка викликала в мене справдешню огиду. Свята моя старенька вже знала все. Я анітрохи не нарікав на неї, бо зрозумів: усі її помилки були зумовлені лише тим, що вона до останньої хвилини не могла повірити в людську підлість. Тепер зіщулиться і сидить у куточку, склавши руки на грудях, опустить очі додолу, ніби не впевнена, що їй дозволять тут залишитися, ніби жде, що її от-от виженуть звідси і доведеться йти хтозна-куди і жити як бог дасть. Здається, що й дихнути зайвий раз боїться. Тільки час від часу гляне на Ромільду та всміхнеться жалісливо, а підійти не сміє, бо якось через кілька днів після переселення до нас вона кинулась була допомогти невістці, але моя відьма брутально відштовхнула її:

— Сама зроблю, сама! Я знаю, як треба!

Того разу я змовчав — бачив, що Ромільді справді потрібна допомога, однак надалі уважно стежив, аби ніхто не виявляв неповаги до моєї матері.

Але скоро я завважив, що моє піклування про матусю дратує і тещу, й дружину, отож боявся, що за моєї відсутності вони скривдять її, щоб зігнати на ній злість і вилити свою жовч. Крім того, я був певний: мати нічого мені не скаже, і ця думка мучила мене. Скільки разів я заглядав їй у вічі, підозрюючи, що вона плакала! А вона лагідно дивилась на мене, всміхалася і питала:

— Чому так приглядаєшся?

— А ти здорова, мамо?

Вона ледь помітно піднімала руку й відповідала:

— Авжеж, здорова. Хіба ти не бачиш? Іди краще до своєї дружини, йди, вона, сердешна, так мучиться.

Я вирішив написати братові в Онелью і попросити його взяти маму до себе — не тому, що мені хотілося зняти зі своїх плечей тягар (я не відмовлявся б жити з матір’ю і в цих жахливих умовах), а лише задля її добра.

Роберто відповів мені, що не може цього зробити. Не може, бо після того, як ми остаточно розорилися, вельми погіршилось і його становище: живе тепер на утриманні своєї дружини і вважає, що не має ніякого права нав’язувати їй ще й свекруху. Зрештою мамі, писав він, буде не краще і в його сім’ї, адже і він живе з матір’ю дружини, — доброю жінкою, але ж і вона може стати поганою внаслідок неминучих чвар, які виникають між свекрухою і тещею. Отож мамі найліпше залишитись у мене, бодай для того, щоб на старості літ не покидати рідних місць і не змінювати своїх звичок та способу життя. В кінці листа Берто висловлював щирий жаль з приводу того, що через викладені вище міркування він не в змозі подати мені й грошової допомоги, хоч усім серцем бажав би.

Я приховав цього листа від матері. Коли б у ту хвилину не охопив мене розпач і не затьмарив мого розуму, я, мабуть, не так би обурився на брата. Наприклад, поміркувавши своїм звичаєм, я сказав би собі: «Соловейко, залишившись без хвоста, може втішитися тим, що має талант. А що робити безхвостому павичеві? Отак і нашому Берто доводиться старатися з усієї сили, аби жити, не принижуючись перед своєю дружиною, ба навіть зберігати гідність, бо що ж, окрім вроди, вишуканих манер та вигляду елегантного синьйора, може він дати їй? Либонь, і легеньке порушення рівноваги, здобутої такими тяжкими зусиллями, було б для нього великою жертвою, непоправною втратою. Адже ж у Берто нема й крихти сердечної теплоти, щоб віддячити дружині за турботи, яких завдала б їй наша нещасна матуся. Та що вдієш? Таким сотворив його Бог. Чи ж винен бідолашний Берто?»

Тим часом у нас дедалі більшало прикростей, а я був перед ними безсилий. Ми продали материні сережки — дорогу пам’ять про щасливі літа. Вдова Пескаторе, побоюючись, що й мені з матір’ю невдовзі доведеться жити на убогу ренту з її посагу, сорок дві ліри на місяць, щодень ставала все похмуріша й лютіша. Будь-якої миті можна було чекати вибуху її шаленого гніву, що його вона ледве стримувала, очевидно, завдяки маминій присутності та витримці. Дивлячись, як я сновигаю з кутка в куток, наче сонна муха, теща, схожа на грозову хмару, пронизувала мене поглядами, мов стрілами блискавки. Тоді я намагався втекти з дому, аби не зчинилася буря. Але страх за матір гнав мене назад.

Та одного дня я трохи припізнився. Буря таки зчинилася. І з якого ж мізерного приводу! Матусю прийшли провідати дві її старі служниці.

Одна з них, після того як пішла від нас, мусила найнятися до інших людей, бо ніяких заощаджень не мала, а на її утриманні була дочка — вдова з трьома дітьми. Друга, її звали Маргеріта, зовсім самотня жінка, виявилася щасливішою: вона зуміла за довгі роки служби в нашому домі забезпечити себе на старість і тепер відпочивала.

Розчулена доброзичливістю і щирістю вірних служниць, з якими жила в злагоді багато років, мама тихенько нарікнула на свою гірку долю.

Тоді Маргеріта, лагідна і чуйна бабуся, що відразу про все здогадалась, але не насмілювалась заговорити першою, запропонувала матері перебратися жити до неї, в будиночок з двох чистеньких кімнаток і тераси, обвитої квітами, яка до того ж виходить на море. Поселяться, мовляв, удвох та й житимуть собі мирно. А вона, Маргеріта, буде щаслива ще хоч трохи прислужитися мамі, аби довести їй свою щиру симпатію і відданість.

Та хіба ж могла моя матінка прийняти пропозицію бідної бабусі? Оце й довело до сказу вдову Пескаторе.

Повернувшись додому, я застав справжню бійку: відьма наступала на Маргеріту, розмахуючи кулаками, та мужньо відбивалась, а перелякана мама тремтіла і зі сльозами на очах тулилася до другої бабусі, обійнявши її обома руками, наче шукала захисту.

Коли я побачив матусю в такому розпачі, у мене потемніло в очах. Схопив удову Пескаторе за руку і шарпонув щосили, аж вона полетіла сторчака. Однак за якусь мить теща вже підскочила з кулаками до мене, але вдарити не посміла, тільки зарепетувала:

— Геть! Ти і твоя мати — геть звідси! І щоб ноги вашої не було в моєму домі!

— Що таке? — проказав я тремтячим голосом, насилу стримуючи шалений гнів, що розпирав мені груди. — Ану, забирайся геть сама! І негайно. Зникни з-перед очей, бо я за себе не ручуся! Для свого ж добра забирайся геть!

Ромільда зі сльозами й криком скочила з крісла й кинулася в обійми матері:

— Ні! Ти зі мною, мамо! Не залишай мене, не залишай мене тут саму!

Але достойна матуся люто відштовхнула її:

— Ти хотіла його? От і зоставайся зі своїм лайдаком! Я піду сама!

Ясна річ, нікуди вона не пішла.

А через два дні після цього до нас вихором увірвалася тітка Схоластика (я гадаю, побувавши в Маргеріти). Вона хотіла забрати маму до себе.

Ця сцена заслуговує опису.

Вдова Пескаторе того ранку заходилася пекти хліб. Засукала рукави, підіткнула спідницю, щоб не замаститися. Коли вбігла тітка Схоластика, вона навіть бровою не повела — просіювала собі борошно. А тітка й поготів не звернула на неї ніякісінької уваги. Начеб у кімнаті нікого не було, окрім моєї матері, вона звернулася до неї:

— Одягайся скоріше та ходімо! Житимеш у мене. Я казна-що почула. Оце й прийшла по тебе. Мерщій збирайся, де твої речі?

Тітка говорила уривчасто, ніздрі її орлиного носа тремтіли, а очі блискали.

Вдова Пескаторе мовчала.

Просіявши борошно, вона приготувала тісто й почала місити його, аж виляски розлягалися по хаті. Тітка Схоластика лютує, а вдова Пескаторе на кожне її слово — лясь! лясь! Мовби примовляє: «Авжеж! Так! Так! Чом би й ні! Як же інакше!» А тоді пішла та ще й качалку принесла і поклала її поруч, ніби промовисто попереджала: «Ось що я припасла!»

Ліпше б вона цього не робила! Тітка Схоластика підскочила мов ужалена, зірвала зі своїх плечей шаль і жбурнула її матері:

— Бери накинь! Залиш усе і негайно ходімо!

А сама впритул приступила до вдови Пескаторе. Та, остерігаючись нападу, зробила крок назад і загрозливо підняла догори качалку. Тоді тітка Схоластика вхопила обома руками чималий кавалок тіста, кинула його на голову вдові Пескаторе й заходилася кулаками розмазувати по обличчю — ляп! ляп! ляп! — заліпила очі, ніс, щоки, рот, а тісто текло й текло. Тоді вхопила мою матінку за руку й вибігла з нею геть.

А все це окошилося тільки на мені. Вдова Пескаторе, нетямлячись од люті, почала здирати тісто зі свого обличчя, зі склеєного волосся і шпурляти в мене. А я реготав і реготав мов несамовитий. Вона смикала мене за бороду, дряпала мені лице, а тоді гепнулась навзнаки на підлогу і наче здуріла: почала зривати з себе сукню й ошаліло качатись. Моя благовірна в цей час (sit venia verba)[6] блювала і верещала.

__ Ноги! Ноги! — кричав я вдові Пескаторе, що качалася по підлозі. — Пожалійте мене, не показуйте своїх ніг!

І враз мені стало байдуже до всього на світі. Я почав сміятися з себе самого, зі своїх прикрощів і мук. Хто я такий? Блазень! Блазень із неймовірної трагікомедії: моя мати втекла від мене з божевільною тіткою; моя дружина, що… ну, бог з нею; Маріанна Пескаторе качається по підлозі; а я — я не маю шматка хліба на завтра; борода моя в тісті, обличчя подряпане — і по ньому чи то сльози течуть від сміху, чи то кров виступає. Підходжу до дзеркала: течуть сльози та й подряпано мене добряче. А яким напрочуд гарним зробилося тепер моє око! Хоч стій та милуйся ним: з розпачу зиркає бозна-куди вбік. І тоді я побіг з дому. Побіг, твердо поклавши собі за мету не вертатися, поки не знайду засобів, щоб самому утримувати, бодай найскромніше, себе і свою дружину.

Нетямлячись од злості на самого себе за марно втрачені роки, за дурисвітнє байдикування, я збагнув, що ні в кого не знайду співчуття, нікого не зворушу розповіддю про своє нещастя, мене ніхто навіть не зрозуміє. Так мені й треба!

Один тільки чоловік міг пожаліти мене — той, що прибрав до своїх рук усі наші статки. Та наївно було б сподіватися, що Батта Маланья подасть мені руку допомоги після всього, що сталося між нами.

Рятунок прийшов звідти, звідки я його не чекав.

Протинявшись цілісінький день по містечку, під вечір я випадково здибав Поміно, що хотів пройти мимо, вдаючи, ніби не впізнає мене.

— Поміно!

Він знехотя обернувся і став, устромивши очі в землю.

— Чого тобі? — буркнув, не повертаючи голови.

— Поміно! — повторив я голосніше, плескаючи його по плечу і сміючись над його похмурістю. — Ти що, серйозно?

О, невдячність людська! Навіть товариш відвертається від мене — вважає, що я зрадив його. Мені не вдалося переконати Поміно в щирості моїх дружніх почуттів і в тому, що він має не просто бути вдячним, а впасти на коліна й цілувати сліди моїх ніг. Я ще не оговтався від нервового нападу веселощів, які охопили мене, коли дивився на себе в дзеркало.

— Бачиш ці подряпини? — спитав я трохи перегодя. — Це все вона!

— Ро… тобто твоя дружина?

— Її мати!

І я розказав Поміно геть-чисто все. Він іронічно всміхнувся. Либонь, був певен, що вдова Пескаторе його не подряпала б. Де ж бо: у нього все краще, ніж у мене — і маєтний, і статечний, і вдача шляхетна, і серце добре.

Аж язик мені засвербів спитати, чому ж він сам не одружився з Ромільдою, коли так побивається за нею? Адже міг і втекти з коханою, як я йому радив ще до того, як сам собі на погибель закохався в неї. Це ж усе через його дурнувату ніяковість та делікатність. Я був украй збуджений і хотів ще багато чого висловити йому, але стримався. Натомість подав руку і спитав, як йому ведеться, з ким він тепер дружить.

— Ні з ким! — тяжко зітхнув Поміно. — Ні з ким! Я нудьгую, смертельно нудьгую!

Він промовив ці слова з такою гіркою тугою, що я вмить зрозумів достеменну причину його розпачу. Так ось у чім річ! Поміно не так за коханою побивається, як за тим, що втратив своїх друзів: Берто вже звідси виїхав, а мене він цурається через Ромільду. Отож бідолаха і не знаходить собі місця.

— Одружися, любий! — сказав я йому. — Побачиш, як тобі відразу стане весело!

Але він заплющив очі, похитав головою і, піднісши руку, твердо відповів:

— Ніколи! Тепер уже ніколи!

— Браво, Поміно! Так тримайся! А якщо тобі бракує товариства — я в твоєму розпорядженні хоч і на всю ніч, кали схочеш.

Я розказав йому про обіцянку, що її дав собі, виходячи з дому, і пояснив, за яких умов доводиться мені жити. Поміно розчулився і, як вірний друг, запропонував мені всі гроші, що були при ньому. Щиро подякувавши, я відмовився. Мовляв, така допомога не порятує мене: на завтра я знову лишуся без мідяка. Надійний заробіток — ось що мені потрібно.

— Зажди! — раптом вигукнув Поміно. — Ти знаєш, що мій батько став членом муніципалітету?

— Ні, але можу уявити собі.

— Він комунальний радник з питань народної освіти.

— Оцього я вже уявити не можу!

— Учора за вечерею… Стривай! Ти знаєш Ромітеллі?

— Ні.

— Невже? Отого, що працює в бібліотеці Боккамацци. Він глухий як пень, майже осліп, виживає з розуму і вже не тримається на ногах. Учора за вечерею мій батько казав, що бібліотека вкрай занедбана, треба як слід про неї подбати. Ось і місце для тебе!

— Бібліотекарем? — вигукнув я. — Але ж у мене…

— А чому б і ні? — сказав Поміно. — Коли вже годився Ромітеллі…

Цей доказ переконав мене.

Поміно порадив улаштувати все так, щоб з його батьком поговорила тітка Сколастика. Для певності.

Наступного дня я пішов провідати матір і розповів їй про це, бо тітка Сколастика не схотіла навіть бачити мене.

Ось так через чотири дні я і став бібліотекарем. Шістдесят лір на місяць! Я зробився багатшим, ніж вдова Пескаторе! Таки моя взяла! Міг святкувати перемогу.

В перші місяці я просто-таки розважався на службі, бо Ромітеллі ніяк не міг збагнути, що муніципалітет відправив його на пенсію і йому вже не треба приходити в бібліотеку. Щоранку, в один і той же час, ні на хвилину раніше, ні на хвилину пізніше, він з’являвся в дверях на чотирьох ногах (рахуючи ті ціпки, що він тримав в обох руках і які слугували йому надійніше, ніж ноги). Відразу виймав з кишені камізельки старий мідний годинник-цибулину на грубезному ланцюжку і вішав на стіну. Потім сідав, ставив ціпки між ніг і витягав з кишені ярмулку, табакерку і картату, червону з чорним, хустину. Повагом закладав у ніс чималий понюх тютюну, витирав хустиною обличчя, відчиняв шухляду і брав звідти бібліотечну книгу — «Історичний словник покійних і живих музикантів, артистів та аматорів, виданий у Венеції 1758 року».

— Синьйоре Ромітеллі! — гукав я, поки старий незворушно проробляв усі ці маніпуляції, не звертаючи на мене ніякісінької уваги, начебто мене й близько не було.

Та до кого я звертався? Він не почув би й гарматного пострілу. Я смикав його за руку. Тоді синьйор Ромітеллі обертався, заплющував очі, кривив лице в подобі посмішки, показуючи жовті зуби. Потім схиляв голову над книгою, аж наче хотів лягти на неї, як на подушку, — це він так читав: одним оком на відстані двох сантиметрів від тексту. Голосно промовляв:

— Бірнбаум, Йоганн Абрахам… Бірнбаум, Йоганн Абрахам, надрукував… Бірнбаум Йоганн Абрахам надрукував у Лейпцігу тисяча сімсот тридцять восьмого року… у Лейпцігу тисяча сімсот тридцять восьмого року… опус ін-октаво… ін-октаво… неупереджений розгляд одного делікатного вчинку музичного критика. Міцлер… Міцлер включив цей епізод до першого тому своєї музичної бібліотеки. У тисяча сімсот тридцять дев’ятому році…

Отак синьйор Ромітеллі читав і читав, повторюючи по два, а то й по три рази імена і дати, ніби намагався запам’ятати їх. Чому він так горлав, не можу збагнути. Повторюю: він не почув би й гарматного пострілу.

Я дивився на нього з превеликим подивом. Навіщо, скажіть, йому, оцьому дідуганові, що вже стоїть однією ногою в могилі (він справді помер через чотири місяці після того, як мене призначили бібліотекарем), навіщо йому всі оті імена і дати? Яке йому діло до того, що якийсь Бірнбаум Йоганн Абрахам видав у Лейпцігу 1738 року опус ін-октаво? Задля чого він витрачає стільки сил на читання? Чи він не міг існувати без відомостей про музикантів, артистів і любителів мистецтв, які жили до 1738 року? А може, старий Ромітеллі вважав, що, оскільки бібліотека створена для читання, то бібліотекар зобов’язаний читати сам, коли вже жодна жива душа до неї не потикається. Тому він і взяв цю книгу. Хоч, правда, міг взяти і будь-яку іншу. Старий геть вижив з розуму, отож друге припущення слушне.

Великий стіл посеред церковці був покритий шаром пилюки завтовшки з мій палець, і я, аби применшити чорну невдячність моїх співгромадян, написав на ньому великими літерами:

Тим часом з полиць на підлогу попадало дві чи три книги, за ними навздогін — кілька пацюків, здоровенних, мов кролі.

Це вплинуло на мене, як на Ньютона яблуко.

— Знайшов! — вигукнув я з задоволенням. — Ось і для мене знайшлося діло, поки Ромітеллі читає свого Бірнбаума.

І для початку я написав на ім’я шановного кавалера Дже-роламо Поміно, комунального радника з питань народної освіти, вельми поштиве прохання негайно забезпечити бібліотеку Боккамацци, тобто, бібліотеку Санта Марія Ліберале, хоча б двійком котів, утримання яких нічого не коштуватиме муніципалітетові, бо вони самі себе прогодують полюванням, адже матимуть скільки завгодно здобичі. Потім я додав, що було б не зайве забезпечити бібліотеку хоча б півдесятком пасток з необхідною принадою. Я мав на увазі сир, але не посмів ужити такого простацького слова в проханні, яке читатиме сам комунальний радник з питань народної освіти.

Спочатку мені прислали двох таких хирлявих котиків, що вони відразу ж поперелякувались величезних пацюків і ні про яке полювання й не помишляли. А щоб не поздихати з голоду, самі лазили в пастки по сир. Отож мені щоранку доводилося визволяти їх з полону — таких од страху наїжачених і охлялих, що навіть нявкати не могли.

Тоді я написав нове прохання, і в бібліотеці з’явилися два розкішні, завзяті котяри, які не гаючись почали діловито виконувати свої обов’язки. Підмогли й пастки — в них часто потрапляли пацюки.

Якось увечері, роздратований цілковитою байдужістю Ромітеллі до моїх старань і досягнень, до моїх перемог над клятими пацюками — наче йому тільки й діла, що читати книги, а пацюкам — гризти їх, я, перед тим як іти додому, посадив двох живих гризунів, яких вийняв з пастки, в шухляду його столика. Я сподівався бодай на один ранок відірвати старого від того нуднющого читання. Та де там! Наступного ранку старий своїм звичаєм висунув шухляду і, відчувши, як ті звірки шаснули в нього під носом, неквапом повернувся до мене (я вже не міг стриматися й зареготав) і спитав:

— Що то було?

— Двоє пацюків, синьйоре Ромітеллі!

— A-а, пацюки… — спокійно промовив він, начеб ішлося про звичайних домашніх тваринок, і знову поринув у своє читання.

У «Трактаті про дерева» Джованні Вітторіо Содеріні написав, що фрукти визрівають «почасти завдяки теплу, а почасти завдяки холодові; оскільки тепло, як це можна спостерігати скрізь і всюди, сприяє прискоренню дозрівання і є природною його причиною». Але Джованні Вітторіо Содеріні не знав, що садівники вміють прискорювати дозрівання не лише з допомогою тепла, а й іншим способом. Коли їм треба повезти ранні фрукти на ринок і продати їх якнайдорожче, вони зривають ці плоди — яблука, груші, персики — ще зеленчаком, а тоді ударами доводять їх до зрілості.

Отак дозрів і я, ще геть молодий і зелений.

Минуло зовсім небагато часу, а я зробився далеко не таким, як був раніше. Коли помер Ромітеллі, я лишився сам у цій занедбаній церковці серед старих книжок, де мене заїдала нудьга. Хоч був я самотній і потерпав від цього, проте не шукав товариства. Міг би сидіти на службі лише по кілька годин на день, але мені, зубожілому до краю, соромно було з’являтися на вулицях містечка, а з дому я втікав, наче з в’язниці. Отож і доводилося сушити голову, чим би зайнятися. Що робити? Анічогісінько. Тільки на пацюків полювати. Та хіба ж мені цього досить?

Пригадую, як я вжахнувся, коли вперше побачив, що стою в бібліотеці біля столу з книжкою в руках, яку несвідомо взяв з полиці. Виходить, і я, так само, як Ромітеллі, опустився до того, що відчуваю потребу читати за всіх, хто не відвідує бібліотеки! Я пошпурив ту книжку на підлогу. А тоді підняв її! Так, синьйори, я підняв її і заходився читати. І теж одним оком, бо друге моє око дивилося кудись убік.

Читав я безладно, всього потроху, але здебільшого книги з філософії. Важкий поживок, та, засвоївши його, витаєш у хмарах. Він іще дужче сплутав мої думки, і так незграйні. Коли моя голова починала паморочитись, я замикав бібліотеку і спускався стрімкою стежкою до смуги безлюдного пляжу.

Морський краєвид породжував таке сум’яття в моїй душі, що терпіти його ставало дедалі нестерпніше. Я сидів на пляжі, низько похиливши голову, аби не дивитися на море, але ж чув, як воно шумує, плюскотить хвилями по всьому берегу, неквапливо пересипав важкий щільний пісок поміж пальцями і мимрив:

— Отак буде завше, до самої смерті, і нічого не зміниться…

Незмінність умов мого існування зненацька викликала в мене жахливі думки, майже спалахи божевілля. Я схоплювався на ноги, ніби хотів струсити з себе ті думки, і йшов уздовж берега. Бачив, як море невпинно накочує на берег ліниві дрімотні хвилі, бачив довкола пустельні піски і гнівно вигукував, стиснувши кулаки:

— Ну чому?! Чому!

І ноги мені обмивала хвиля.

Може, море закидало її трохи далі, ніж звикле, щоб застерегти мене:

«Ось бачиш, любий, чого ти домігся отими «чому»? Ноги собі замочив. Повертайся краще до своєї бібліотеки! Солона вода роз'їдає взуття, а в тебе немає зайвих грошей, аби розкидатися ними. Отож іди в бібліотеку і не читай філософських книжок. Читай уже ліпше про те, що Бірнбаум Йоганн Абрахам видав у Лейпцігу 1738 року опус ін-октаво. Це поза всяким сумнівом корисніше».

Та одного дня мене нарешті покликали: у моєї дружини почалися пологи, і я мусив бігти додому. Помчав, як лань. Та, певне, втікав від самого себе, щоб ні на хвилину не лишатися на самоті, не думати про те, що в мене має народитися дитина. Моя дитина! В таких умовах? Дитина?!

Не встиг я переступити порога, як теща схопила мене за плечі й випхала на вулицю:

— Лікаря! Мерщій! Ромільда помирає!

Мені б дома лишитися, чи не так? А тут раптом наказ: «Біжи!» Я ніг під собою не чув, не знав, у який бік кинутись, летів мов навіжений і повторював на бігу: «Лікаря! Лікаря!» Люди зупинялися й мене зупиняли, питали, що скоїлося. Я бачив перед собою зблідлі, схвильовані обличчя, відчував, як мене сіпають за рукав, але відпихав усіх і повторював одне й те саме: «Лікаря! Лікаря!»

А лікар у цей час був уже біля Ромільди. Коли я, оббігавши всі аптеки, повернувся додому, знемагаючи від утоми, злості й розпачу, перша дівчинка вже народилася і от-от мала з’явитися на світ друга.

— Двійнятка!

Мені здається, я й зараз бачу їх обох у колисочці: вони дряпали одна одну манюсінькими пальчиками, начеб підкоряючись якомусь дикому інстинкту, що викликав і жаль, і огиду. Кволенькі, ще хирлявіші від тих миршавих котиків, яких я щоранку витягував з пасток і в яких не було сили навіть нявкати, дівчатка теж не могли й пищати, а все-таки дряпались!

Я розсунув їх, і при першому доторку до їхніх тендітних тілець мене пойняло незнане досі почуття — почуття невимовної ніжності. Це ж мої доньки! Мої!

Одна померла через кілька днів, а друга дала мені час звикнути до неї, полюбити її так палко, так безмежно, як може тільки батько, який нічого в світі, крім дитини, не має і лише в ній бачить смисл свого життя. Жорстока смерть забрала мою донечку, коли їй був майже рік і вона стала такою гарненькою, в золотавих кучериках, які я навивав собі на палець і безперестанку цілував. Вона кликала мене: «Тату!», а я відразу озивався до неї: «Доню!» Вона знову: «Тату»… Лепетали просто так, як між собою пташки перекликаються.

Разом з нею, того ж дня і майже водночас, померла і моя мати. Я не знав, як поділити між ними мої турботи і моє горе. Коли засинало дитя, я біг до матері. Вона вже не думала про себе, про свою смерть, а все питала про неї, про внучку, горювала, що вже не побачить її, не поцілує востаннє. Ці нестерпні муки тривали дев’ять днів! А як минуло дев’ять днів і дев’ять безсонних ночей… Чи можу я признатися? Багато хто, мабуть, посоромився б сказати правду, але ж це притаманно людині. Справді, в першу мить я не відчув горя. На якийсь час ніби остовпів, ніби провалився в жахливий морок і заснув. Атож, передусім я повинен був виспатися. А потім, коли прокинувся, оступила мене туга, тяжка, несамовита туга за моєю донечкою і за моєю матір’ю. Їх уже ніколи не буде… Я ледь не збожеволів. Цілу ніч вештався мов неприкаяний по містечку і по ланах. Не пригадую, про що тоді думав, тільки знаю, що опинився зрештою в маєтку Стіа біля водяного млина, і дід Філіппо, колишній мірошник, а тепер сторож, відвів мене подалі від води, посадив на землю під деревами і довго-довго розповідав мені про мою неньку, про мого батька, про далекі чудові часи. Він заспокоював мене, умовляв не плакати, не впадати у розпач, адже, коли пішла на той світ моя донечка, то й бабуся, рідна бабусенька, поспішила за нею, щоб доглядати маленьку, брати собі на коліна й розказувати день у день про мене, ніколи не залишати її самої.

Через три дні Роберто, немов бажаючи заплатити мені за сльози, надіслав п’ятсот лір. Писав, щоб я пристойно поховав маму. Та про це вже потурбувалася тітка Сколастика.

Ті п’ятсот лір пролежали якийсь час між сторінками однієї з бібліотечних книг.

А потім вони прислужилися мені, стали — як би це сказати? — причиною моєї першої смерті.

6. Так, так, так…

Грає, здавалося, тільки вона, оця кулька зі слонової кості, що граційно біжить усередині рулетки проти годинникової стрілки:

«Так, так, так…»

Еге ж, грає вона сама, а не ті, що невідривно стежать за нею, потерпаючи від мук, на які прирікають їх її примхи. Це саме їй кладуть сюди на жовті квадрати грального столу, як жертовну данину, золото, золото й знову золото багато нервових рук, що тремтять од жагучого чекання й інстинктивно намацують у кишенях золото для наступної ставки. До неї звернені благальні очі, які ніби промовляють: «Де ж ти побажаєш зупинитися, граційна кулько з білокості, як тебе вмилостивити, наше жорстоке божество?»

Я опинився тут, у Монте-Карло, випадково.

Після чергової сварки з тещею та дружиною, після сцен, які були вже звичними, але тепер викликали в мене, прибитого подвійним горем, страшенну огиду, я відчув, що більш не стерплю такого мерзенного животіння. Убогий і нещасний, не бачачи ніякісінького просвітку в майбутньому, втративши єдину свою втіху і надію — кохану донечку — і не знаючи, як зцілити роз’ятрену душу, я зненацька зважився і пішки подався геть з нашого містечка, маючи в кишені п’ятсот лір, надісланих Берто.

Спочатку я намірився поїхати в Марсель (у сусідньому містечку, куди я прямував, була залізнична станція), а з Марселя міг би, купивши квиток у каюту третього класу, попливти пароплавом до Америки — пошукати там щастя-долі.

Чого мені, власне, боятися? Хіба ж може бути щось гірше від того, що я зазнав і перетерпів удома? Ясна річ, доведеться влізти в нове ярмо, але ж тяжчих пут, ніж оці, що їх я збирався скинути з ніг своїх, годі уявити. Крім того, я побачу інші краї, інших людей, інше життя і звільнюся нарешті від нестерпного тягаря, який давить і принижує мене.

Однак, під’їжджаючи до Ніцци, я відчув, що починаю втрачати мужність. Моє молодече завзяття давно вже пригасло: душу підточила нудьга, силу зломило горе. А найдужче гнітила мізерна сума грошей, з якими я збирався вирушити в далеку мандрівку назустріч незвіданій долі. Та ще й був зовсім не підготовлений розпочати нове життя.

Отож, зійшовши в Ніцці з поїзда і не вирішивши остаточно, повернуся додому чи ні, я блукав по місту і на авеню де ла Гар випадково наткнувся на велику крамницю, вивіска якої здоровенними позолоченими літерами повідомляла:

«DÉPÔT DE ROULETTES DE PRÉCISION»[7]

На вітрині були виставлені не тільки рулетки різних розмірів та інші ігрові штуковини, а й численні брошури з зображеними на палітурках рулетками.

Знедолені люди, що, як відомо, мають звичку скептично ставитись до нездійсненних мрій інших бідаків, ба навіть кепкують з їхніх забобонів, самі легко стають забобонними і дуже часто тішать себе марними сподіваннями, які, певна річ, ніколи не справджуються.

Пригадую, з якою гордовито-поблажливою усмішкою відійшов я від крамниці, прочитавши назву однієї з виставлених на вітрині брошур: «Méthode pour gagner à la roulette»[8]. Але, ступивши кілька кроків, повернувся назад і з тією ж гордовито-поблажливою усмішкою на вустах зайшов до крамниці й купив ту брошурку.

Я зовсім не знав, про що йдеться, в чому полягає гра і як влаштований гральний апарат. Почав читати, але второпав дуже мало.

«Мабуть, це тому, — подумав я, — що погано знаю французьку мову».

Ніхто ж мене цієї мови не навчав, я самотужки займався нею, почитуючи бібліотечні книжки. Про вимову навіть не йшлося: я не наважувався й слова сказати по-французькому, боячись нарватися на глузи. Але ж я зібрався мандрувати аж до Америки з мізерною сумою і зроду не бачивши ні англійської, ні іспанської книжки! То чому б мені, трохи знаючи французьку мову та ще й з путівником у руках (щойно купленою брошуркою), не податися в Монте-Карло, надто, що до цього міста палицею докинути?

«Ні теща, ні дружина нічогісінько ж не знають про п’ятсот лір, що лежать у моєму гаманці, — заспокоював я себе в поїзді, — отож поїду й витрачу їх, аби уникнути спокус. А на дорогу додому прибережу, скільки треба. А коли нічого не зостанеться…»

Я чув, що навколо казино росте багато дерев, та ще й міцних. Зрештою, я можу на одному з них повіситись, використавши свій пасок. Ніяких зайвих витрат, і вигляд матиму досить пристойний. Люди, певне, казатимуть:

— Либонь, програв бідолашний чоловік бозна-скільки!

Але як по правді, то я сподівався на краще.

Вхід до казино справив на мене непогане враження: вісім мармурових колон безперечно свідчили, що тут хотіли побудувати храм Фортуни. Дверей було троє: одні великі в центрі і двоє менших з обох боків. Спочатку я підійшов до дверей з написом «Tirez»[9], тобто «До себе», а потім до других, на яких був напис «Poussez»[10], що означав, очевидно, протилежне. Я штовхнув ці двері й зайшов.

Який панував усередині несмак! Люди залишають тут стільки грошей, то невже їм на радість не можна було влаштувати так, щоб їх дурили в красивому приміщенні, нехай і не в такому розкішному? В усіх великих містах є чудові різниці для худоби, але ж тупі тварини не вміють втішатися тією красою. Щоправда, більшість відвідувачів казино заклопотані іншими думками, і їм зовсім байдуже, зі смаком чи абияк оформлені п’ять гральних залів цього будинку. А ті, що сидять на канапах довкола грального столу, і поготів не помічають сумнівної розкоші, яка їх оточує.

На цих канапах сидять звичайно сердеги, чию тяму геть потьмарила пекельна пристрасть до гри. Вони сидять і сподіваються визначити вірогідність виграшу, морочать голови над тим, які комбінації їм спробувати, невідривно стежать за чергуванням номерів, вивчають архітектоніку гри, одне слово, на повному серйозі намагаються знайти закономірність у випадковостях, а це не легше, ніж вичавити воду з каменя. Проте всі вони певні, що їм не сьогодні-завтра пощастить.

А втім, нічому не слід дивуватися.

— Ах, дванадцять! Дванадцять! — торочив мені один синьйор з Лугано, дебелий чолов’яга, чия огрядність наводила на втішні роздуми про здатність роду людського чинити опір ударам долі. — Дванадцять — це король усіх чисел, це мій номер! Він ніколи не зраджує мені. Правда, частенько підводить, але в кінцевому рахунку неодмінно віддячує за вірність.

Закоханий у число дванадцять, той чоловік не міг говорити про щось інше. Він розповідав мені, що напередодні його улюблене число не побажало вийти жодного разу, та він уперто ставив тільки на дванадцять і програвав до останньої хвилини, коли круп’є оголосив:

— Messieurs, aux trois derniers![11]

І ось першу з тих трьох ставок він програв, другу теж, а третю, останню, таки виграв! Цок-цок-цок — і дванадцять!

— Моє число відповіло мені! Відповіло! — запевняв чоловік, і очі його сяяли радістю.

Правда, за день він майже всі гроші витратив, так що для останньої ставки лишилося зовсім мало, отож мізерний виграш нічого не поправив. Та яке це має значення, коли число дванадцять відповіло йому!

Слухаючи запальну балаканину горе-гравця, я пригадав чотиривірш свого дивакуватого вчителя і наставника Циркуля. Після того як з нашого будинку довелося винести все майно, Циркулеві зшитки з його віршами і каламбурами потрапили до бібліотеки. Я продекламував:

Чоловік обхопив голову обома руками, і його лице перекривила страдницька гримаса. Спочатку я дивився на нього з подивом, а далі з тривогою:

— Що з вами? — спитав я занепокоєно.

— Нічого. Я просто сміюся, — відповів чоловік.

Ось як він сміявся! У нього несамовито боліла голова, так боліла, що навіть легенький сміх був нестерпний.

От і спробуйте закохатися в число дванадцять!

Перед тим як випробувати долю (хоч ніяких ілюзій у мене й не було), я вирішив трохи оговтатись. Спостерігаючи гру, завважив, що вона не така складна, як собі уявляв, прочитавши брошурку.

Посеред столу на зеленому пронумерованому полі була закріплена рулетка. Гравці — чоловіки й жінки, молоді й старі — сиділи і стояли довкола й готувалися викладати гроші на жовті номери квадратів — хто більшу купку, хто меншу. Усі страшенно нервували. Ті, що не змогли чи не схотіли протовпитися до столу, називали круп’є номери й кольори, на які вони збиралися ставити, і круп’є напрочуд моторно розкладав лопаткою ставки за їхніми вказівками. Потім западала тиша, напружена й тривожна тиша, аж наче тремтлива від затамованих пристрастей. Її переривали час від часу тільки монотонні вигуки круп’є:

— Messieurs, faites vos jeux![12]

А біля інших столів такі ж монотонні й ліниві голоси повідомляли:

— Le jeu est fait. Rien ne va plus[13].

Насамкінець круп’є кидав кульку на рулетку:

Так, так, так…

Усі погляди впиналися в ту кульку. Найрізноманітніші почуття можна було прочитати в очах гравців: тривожне чекання, зухвалий виклик, нестерпну муку, шалений страх. Ті, що стояли позаду, перегиналися через стільці, аби ще раз перевірити свої ставки перед тим, як лопатка круп'є зніме їх.

Ось кулька падає на якусь цифру, і круп’є сонним голосом проказує звичну фразу, оголошуючи номер, що виграв, колір.

Я ризикнув поставити маленьку суму в першому залі за столом зліва. Назвав навмання цифру двадцять п’ять і з усмішкою стежив за підступною кулькою, відчуваючи якийсь навдивовижу незвичний холодок у животі.

Кулька нарешті зупинилася:

— Vingt-cinq, rouge, impair et passe![14] — повідомив круп’є.

Виграв! Я вже простягнув був руку, щоб забрати свою прибільшену купку, як тут зненацька якийсь синьйор, високого зросту, з могутніми, але занадто похилими плечима, над якими стриміла маленька плосколоба голова з довгим прилизаним на потилиці білясто-сивуватим волоссям і такими ж вусами та золотими окулярами на горбатому носі, безцеремонно відштовхнув мене і загріб собі мої гроші.

Своєю убогою французькою мовою я ввічливо зауважив йому, що він помилився — ясна річ, випадково…

Це був німець і розмовляв французькою ще гірше, ніж я, але накинувся на мене, мов лютий лев, і кричав, що це я сам помилився, а гроші, без жодного сумніву, його.

Я ошелешено роззирнувся: ніхто й слова не промовив, навіть мій сусіда мовчав, хоча добре бачив, як я поставив ті кілька монет на двадцять п’ять. Тоді я глянув на круп’є. Він стояв, як і всі інші, нерухомо і байдуже, ніби статуя.

«Он воно що! — подумав я і спокійно пішов, забравши зі столу решту своїх монеток, які був відклав для наступної ставки. — Існує, значить, і такий спосіб pour gagner à la roulette[15], хоч він і не описаний у моїй брошурці. Здається, цей спосіб найпевніший!»

Проте доля, не знаю вже, з якою таємною метою, побажала врочисто й незабутньо спростувати мої висновки.

Я підійшов до іншого столу, де грали на великі суми. Спочатку довго розглядав людей, які там сиділи й стояли. Більшість із них були поважні пани в чорних фраках, серед них я нагледів кількох дам. Якісь вони, ті гравці, непевні — здалося мені. Надто ж один білявий чоловічок, що в нього великі блакитні очі помережані червоними прожилками й оторочені довгими, майже білими віями, спочатку викликав у мене підозру: зодягнений у фрак, але ж дуже помітно, що не звик носити його. Мені закортіло поглянути, як чоловічок поводиться під час гри. Він поставив багато і програв, однак у розпач не вкинувся, а знову зробив велику ставку. Ясно — цей на мої дрібняки не зазіхне. Хоч я вже один раз, як то кажуть, обпікся, та все ж таки стало соромно всіх підозрювати: люди цілими пригорщами геть без страху кидають золото й срібло, мов пісок, а я потерпаю над своєю злиденною дрібкою.

Мою увагу привернув блідий, наче віск, юнак з великим моноклем у лівому оці. Він дуже старався прибрати байдужого вигляду: сидів розвалькувато, мляво, ніби сонний, виймав з кишені штанів золоті монети, зневажливо клав навмання на будь-який номер і, не дивлячись на рулетку, поскубував свої ледь висіяні вусики, аж поки кулька зупинялася. Тоді питав у сусіди, програв він чи ні.

Програвав він весь час.

Його сусіда, років сорока, надзвичайно елегантний худорлявий синьйор з довгою тонкою шиєю, жвавими чорними очима й густим смолянистим волоссям, зачесаним назад, щоразу з явною втіхою відповідав ствердно. Сам він інколи вигравав.

Я присусідився до повновидого синьйора, такого смаглявого, аж наче присмаленого. Волосся в нього було сивувате з попелясто-сірим відтінком, а кучерява борідка ще зовсім чорна. Він ніби пашів силою й здоров’ям, але здавалося, що прудкий біг кульки викликає в нього ядуху, так надривно той чоловік хрипів. Люди оберталися й дивились на нього, та він рідко це помічав, а помітивши, на якусь мить замовкав, роззирався навколо з нервовою усмішкою, тоді знову починав хрипіти і не міг заспокоїтись, аж поки кулька не попадала на цифру.

Я спостерігав і не зогледівся, як лихоманка гри охопила й мене. Перші ставки не вийшли. А потім я відчув у собі якийсь дивний бурхливий хміль, я діяв майже автоматично, скоряючись несподіваному підсвідомому натхненню, і в мене одразу ж виникла спершу надія на виграш, а потім впевненість у ньому. І я вигравав! Спочатку ставив мало, а тоді, не рахуючи грошей, усе більше й більше. Мене все дужче змагало якесь світле сп’яніння, що його не розвіяло навіть кілька програшів, бо здавалося, що я їх передбачав. Іноді подумки я казав собі: «Цю ставку програю, мушу програти!» Я був наче наелектризований. Настала мить, коли мене пойняло нестямне бажання ризикнути всім, раз і назавжди. Я виграв. Задзвеніло у вухах, все тіло вкрилося холодним потом. Мені здалося, що один круп’є, вражений таким дивовижним успіхом, стежить за мною. Я трохи злякався, але в погляді того чоловіка зблиснув відвертий виклик і змусив мене знову ризикнути всіма виграними грішми. Моя рука несамохіть потяглася до тієї самої цифри — тридцять п’ять. Потім я завагався і хотів був забрати ставку, та зненацька поклав гроші на місце, наче підкорився чиїйсь невидимій команді.

Я заплющив очі і, мабуть, дуже зблід. Запала глибока тиша, стало моторошно: здавалося, що все тут відбувається тільки задля мене, що всі гравці й глядачі заціпеніли разом зі мною в тривожному чеканні. А кулька котилася цілу вічність, так повільно, що кожна мить робила мою муку нестерпнішою. Нарешті кулька зупинилася.

Я вже знав і нітрохи не сумнівався, що круп’є звичним голосом вигукне:

— Trente-cinq, noir, impair et passe![16]

Тільки голос той чувся мені наче здалеку.

Забравши гроші, я відійшов від столу аж п’яний, ледь переставляючи ноги.

Насилу доплентався до канапи і знеможений упав на неї, відкинувши голову на спинку. Страшенно хотілося заснути, поринути в забуття. Але тільки-но я почав дрімати, як щось несусвітньо важке навалилося на мене, і я враз отямився. Скільки ж я виграв? Я розплющив очі та притьмом заплющив — голова запаморочилась. У залі стояла така задуха, що можна було зомліти. Я помітив яскраві свічники. Як? Уже вечір? Так довго я грав? Я тихенько підвівся і вийшов надвір.

Замружився від денного світла.

Свіже повітря підбадьорило мене.

В саду було небагато людей. Ходили парами й по троє, гомоніли, палили. Деякі трималися самотою.

Я спостерігав за всіма. Людина в цих краях нова, я прагнув бодай трохи виглядати завсідником. Найпильніше придивлявся до тих, що поводились вільно й невимушено. На мій превеликий подив, раз по раз хтось із них зненацька робився блідий, мов тороплений прикипав поглядом до одного місця, а тоді кидав сигарету і, під сміх своїх співрозмовників, рішуче прямував до казино. Чому вони реготали? Але ж і я хихотів — мимоволі, наче якийсь дуркуватий.

— A toi, mon chéri[17], — почувся тихий, ледь хрипкуватий жіночий голос.

Я обернувся й побачив одну з тих жінок, що сиділи разом зі мною за гральним столом. Вона, всміхаючись, дарувала мені троянду. Другу лишила собі. Вона щойно купила їх у вестибюлі в квіткарки.

Невже я справді такий смішний і дуркуватий на вигляд?

Аж зло взяло. Навіть не подякувавши, я відмовився від подарунка і хотів піти геть, але жінка, так само всміхаючись, повела мене попідручки алеєю і, ніби граючи на публіку, — мовляв, у нас інтимна розмова, — заговорила до мене тихо й поквапливо. Я зрозумів, що вона бачила, як я вигравав, і тепер хоче пограти разом зі мною. Пропонує, щоб я вказівки давав, а вона ставитиме і за мене, і за себе.

Цього ще мені бракувало! Я зневажливо глянув на неї і мовчки відійшов.

Незабаром побачив її в гральному залі: вона розмовляла з присадкуватим зизооким смаглявим бороданем, на вигляд іспанцем. У нього в руці була та сама троянда, яку жінка хотіла подарувати мені в саду. З того, як вони обоє повернулись при моїй появі, я здогадався, що розмовляли про мене. Отже, треба стерегтися. Я пішов до іншої зали і зупинився біля першого столу, не збираючись грати. Трохи перегодом зизоокий бородань, уже без супутниці, підійшов до цього ж столу, удаючи, ніби не помічає мене. Тоді я уп’явся в нього поглядом: нехай знає, що мені все зрозуміло і в дурні пошити себе не дам.

Та він зовсім не скидався на шахрая. Робив великі ставки і тричі підряд програв. Та все кліпав очима — не міг, видно, приховати хвилювання. Після третього програшу глянув на мене й усміхнувся.

Я лишив його там, а сам перейшов у сусідню залу до того столу, за яким виграв.

Тут був уже інший круп’є. Жінка сиділа на своєму місці. Я став позаду, щоб вона не побачила мене, й спостерігав за її грою. Жінка ставила мало і то не щоразу. Я протовпився вперед, вона помітила мене, хотіла поставити і передумала — певно, вирішила зачекати, поки я почну грати, аби поставити після мене, на той самий номер. Але марно чекала. Коли круп’є оголосив: «Le jeu est fait. Rien ne va plus», я глянув на неї. Вона жартівливо погрозила пальчиком. Кілька разів я пропустив, потім знову відчув, що мене проймає дрож, що непогамовне бажання тіпає мною і немає сили, яка могла б утримати мене від гри. Не звертаючи уваги на жінку, я почав грати.

Звідки в мене бралося натхнення, що то за чудодійне передчуття допомагало мені безпомильно орієнтуватися в незбагненному безмежжі комбінацій чисел і кольорів? Чим, як не підсвідомим осяянням, виправдати оту божевільну, справді несамовиту певність, сам спогад про яку кидав мене в дрож. Адже я ризикував усім, навіть життям, мої ставки були справдешнім викликом долі. І в ті хвилини, коли я ставав у двобій з долею, коли я зачаровував і підкоряв її, в мені нуртувала шалена, демонічна сила. Я відчував, що впевненість жила не тільки в мені, а й у всіх, хто сидів і стояв поруч. Усі вони, затамувавши подих, стежили за моєю відчайдушною грою. Не пригадую вже, скільки разів підряд випав червоний колір, на який я вперто ставив, а коли я ставив на нуль, неодмінно випадав нуль. Блідий юнак, що, ніби сонний, витягував з кишені штанів золоті монети, і той нарешті підбадьорився, і на його обличчі проступив рум’янець. Товстий синьйор захрипів ще дужче. Збудження навколо столу зростало з кожною хвилиною, всі нервово жестикулювали і насилу стримували жахливу лють, змішану з диким захопленням. Пожвавились навіть незворушні круп’є.

Зробивши ще раз величезну ставку, я раптом відчув запаморочення. Мені здалося, що я взяв на себе страхітливу відповідальність. З ранку я ріски в роті не мав і тому тремтів усім тілом від тривоги й надлюдського напруження. Після цієї ставки я пішов до виходу, хитаючись, мов п’яний.

Зненацька хтось ухопив мене за руку. Бородатий іспанець, збуджено виблискуючи косими очима, силкувався затримати мене:

— Ще тільки чверть на дванадцяту, круп’є запрошує зробити три останні ставки! Ще можемо зірвати банк!

Він говорив каліченою італійською мовою, кумедно перекручуючи слова, а я, ледь тримаючись на ногах, відповідав йому як заведений:

— Ні, ні! Досить! Я вже не можу! Пустіть мене, любий синьйоре!

Іспанець відпустив мою руку, але не відчепився. Разом зі мною він сів у поїзд на Ніццу і настирливо наполягав, щоб я неодмінно повечеряв з ним і оселився в тому ж готелі, що й він.

Його увага й запобігливість, якесь аж наче боязке захоплення мною, так ніби я щонайменше чудотворець, — усе це спочатку приємно тішило мене.

Людське марнославство інколи не від того, щоб звести собі п’єдестал навіть з принизливих лестощів, воно не гребує й сумнівним фіміамом з убогих смердючих кадильниць. Я був схожий на генерала, котрий цілком випадково, сам не знаючи як, здобув перемогу в тяжкому і безнадійному бою. Та небавом я почав розуміти це, потроху оговтався, і коли туман у моїй голові остаточно розвіявся, товариство нахабнуватого синьйора почало дратувати мене.

Одначе, хоч як я намагався, а спекатись його по приїзді в Ніццу не зумів, і таки довелося піти з ним повечеряти. За вечерею він признався, що в ту залу казино, де я грав, послала його метка жіночка, якій він три дні поспіль приклеював банкнотові крильця, аби змогла політати хоч над самою землею, тобто, простіше кажучи, дав кілька сот лір, щоб спробувала щастя. Либонь, сьогодні ввечері їй справді поталанило чимало виграти, ставлячи на мої номери, бо після гри вона зникла не попрощавшись.

— Що вдієш? — розважливо мовив іспанець. — Мабуть, знайшла, бідолашка, когось путнішого за мене. Я вже підстаркуватий. Однак, хвалити бога, хоч не заплутався в її тенетах.

Він розповів мені, що живе в Ніцці вже цілий тиждень і щоранку їздить у Монте-Карло. Програв до біса, а виграти жодного разу не вдалося. Дуже йому цікаво, як я навчився вигравати. Він певний, що я збагнув механізм гри і знаю якесь її непорушне правило…

Я засміявся і відповів, що донині не бачив рулетки навіть на картинках і не тільки не уявляв, що люди грають, а й сном-духом не відав, що сам гратиму і стільки виграю. Це для мене більша несподіванка, ніж для нього.

Він мені не повірив. Я зрозумів це, коли він майстерно змінив тему (поза всяким сумнівом, цей тип вважав, що має справу з досвідченим шахраєм), а тоді, невимушено розбалакуючи своєю чи то іспанською, чи то бозна-якою каліченою мовою, ніби між іншим запропонував мені те ж саме, чого домагався вранці, використавши за принаду свою веселу партнерку.

— Е ні, даруйте, синьйоре! — вигукнув я, намагаючись бодай усмішкою пом’якшити його образу на мене за відмову. — Невже ви справді вірите, що в цій грі можуть бути якісь правила, існує якийсь секрет? Та ні ж бо! Тільки щастя. Сьогодні мені пощастило, а завтра невідомо, чи ще раз всміхнеться фортуна, хоча все може статися. Принаймні я сподіваюсь на неї!

— А чому ж ви сьогодні не схотіли скористатися своєю фортуною?

— Як скористатися?

— Ну, чому не грали до кінця? Чому?

— Але ж, любий синьйоре, я маю не так багато грошей!

— Bien![18] — сказав він. — Я ставитиму за вас. Ви даєте своє щастя, а я свої гроші.

— І ми любісінько можемо програти! — заперечив я, всміхаючись. — Ні, ні… Слухайте-но! Зробімо інакше. Коли вже ви так упевнені, що я щасливчик, — ясна річ, тільки у грі, а не в чомусь іншому, то ліпше буде ось як: без жодної угоди, без будь-якої відповідальності з мого боку, бо я не хочу брати її на себе, ви робитимете великі ставки на ті номери, на котрі я ставитиму невеликі гроші, — отак, як було сьогодні. І якщо ваша надія справдиться…

Тут він перебив мене, зайшовшись дивним сміхом, не позбавленим іронії, і відрізав:

— Так не вийде, любий синьйоре! Ні, ні! Сьогодні я це спробував, а завтра не буду! Якщо й ви зі мною поставите великі гроші, bien! А ні — тоді я не буду. Красненько дякую!

Я не зводив з нього очей, намагаючись збагнути, що він хотів сказати: в його останніх словах, мовлених з уїдливим смішком, крилася підозра, для мене принизлива. Я розхвилювався і почав вимагати пояснень.

Іспанець перестав сміятися, але на його обличчі ніби завмерла тінь того огидного сміху.

— Кажу, ні, не буду так робити, — повторив він. — Більш не скажу нічого!

Я торохнув кулаком по столу і, нетямлячись од люті, процідив крізь зуби:

— Ні, ви мусите, мусите пояснити, що означають ваші слова і ваш дурнуватий сміх! Я цього не розумію!

Поки я говорив, він убирав голову в плечі й усе дужче бліднув. Видно, хотів попросити пробачення. Я встав і зневажливо стенув плечима:

— Годі! Я зневажаю вас і ваші підозри, хоч навіть не уявляю, що ви мали на увазі.

Я заплатив за свою вечерю й пішов.

Колись я знав одного поважного чоловіка, котрий вирізнявся серед інших неабияким розумом. Його здібності варті були глибокої шани, однак ніхто ним не захоплювався, і, здається мені, тільки через його штани: він завжди носив світлі картаті штани, які аж облипали його худющі ноги. Наш одяг, його крій і колір можуть часом викликати в знайомих і незнайомих людей химерні думки про нас.

Але того вечора взяла мене досада ще й через те, що я не здавався собі погано одягненим. Правда, на мені був не фрак, а новий чорний жалобний костюм. У цьому ж жалобному костюмі я був тоді, коли огидний німець прийняв мене за простакуватого бевзя й нахабно забрав мої гроші. Чому ж тепер іспанець має мене за шахрая?

«Може, через мою довгу бороду? — подумав я, виходячи з ресторану. — Чи занадто коротко підстрижене волосся?»

Я блукав нічними вулицями в пошуках якого-небудь готелю: хотілося зачинитись і підрахувати, скільки виграв. Грошей було повно, я понапихав ними всі кишені — і в піджаку, і в штанях, і в жилеті. Золото, срібло, банкноти. Мабуть, їх багато, дуже багато!

Я почув, як пробило дві години. Вулиці були безлюдні. Мимо їхав порожній фіакр, і я сів у нього.

Поставивши дріб’язок, я виграв майже одинадцять тисяч лір! Таких грошей я давно не тримав у руках, і спочатку ця сума видалась мені величезною. Однак потім, згадавши своє колишнє життя, я відчув сором за себе. Та чи ж два роки служби в бібліотеці та інші халепи зробили мене отаким дріб’язковим?

І я заходився сам себе розпікати, споглядаючи купки грошей на ліжку:

«Біжи, поспішай, доброчесний чоловіче, сумирний бібліотекарю, мерщій вертайся додому і приголомш удову Пескаторе своїм скарбом. Вона подумає, що ти вкрав ці гроші, і враз перейметься глибокою шаною до тебе. Коли ж і ця нагорода здається тобі недостатньою за труди твої праведні, то рушай до Америки, адже ти колись збирався. Тепер можеш туди податися: грошовитий синьйор! Одинадцять тисяч лір! Яке багатство!»

Я зібрав гроші, кинув їх у шухлядку комода і ліг спати. Але заснути не міг. Що ж мені кінець кінцем робити? З’їздити в Монте-Карло і повернути цей несподіваний виграш? Чи вдовольнитися ним і скромно користатися тим, що маю? Але ж як? Може, втішатися достатком у лоні осоружної сім’ї? Я міг би трохи краще одягти дружину, таж вона не тільки не старалась мені подобатись, а, навпаки, робила все, аби викликати огиду до себе: цілісінький день ходила розпатлана, без корсета, замітаючи підлогу обвислими сукнями. Либонь, була певна, що заради такого чоловіка, як я, не варто чепуритися. До того ж Ромільда ще не зовсім оклигала після тяжких, небезпечних для життя пологів. Що ж до вдачі, то вона робилася все дратівливішою, лютилася не тільки на мене, а й на всіх. Образа і відсутність щирого кохання зробили її похмурою і ледачою. Моя дружина не спізнала навіть материнської любові до своїх дочок, бо їхнє народження стало для неї поразкою: адже Олива через місяць після Ромільди легко народила гарненького хлопчика, та й вагітність її була теж легкою. Взаємна зневага і постійні суперечки, що неминуче розгоряються там, де нужда, як ото кошлата чорна кицька моститься клубком на золі згаслого домашнього вогнища, зробили наше співжиття осоружним для нас обох. То чи можуть мої одинадцять тисяч лір принести в сім’ю мир і злагоду й воскресити кохання, підступно задавлене вдовою Пескаторе ще в зародку? Безумство! Що ж зостається? Податися до Америки? Але для чого мені шукати щастя так далеко, коли воно ніби навмисне хоче затримати мене тут, у Ніцці, хоч я й не мріяв про щось подібне, коли стояв перед вітриною з виставленим у ній причандаллям для гри. Ні, тепер я мушу довести, що гідний щастя й ласки Фортуни, коли вони справді призначені мені. Тільки так! Усе або нічого. Зрештою, програвши, я стану таким, яким був до виграшу. Та й чого, власне кажучи, варті одинадцять тисяч лір?

Отож наступного ранку я поїхав у Монте-Карло. І наїжджав туди ще дванадцять днів поспіль. Не мав уже ні часу, ні можливості чудуватися з забаганки долі, не просто ласкавої до мене, а казково щедрої. Я не тямив себе, я геть ошалів, не перестаю дивуватись і зараз, хоч уже достеменно знаю, яку відплату готувала мені доля, обдаровуючи нечуваними і небаченими щедротами. Дев’ять днів я грав, відчайдушно ризикуючи, і виграв величезну суму. А на десятий день почав програвати і нестримно покотився в безодню. Дивовижне чуття зрадило мене, бо вже, либонь, вичерпалась моя нервова енергія, що живила його. Я не зміг, ліпше сказати, — не зумів, вчасно зупинитися. І якщо все-таки отямився й зупинився, то не з власної волі, а лише завдяки сильному враженню, яке справило на мене одне жахливе видовище, яких, певне, можна набачитися там скільки завгодно.

Коли вранці дванадцятого дня я заходив до ігрової зали, до мене підійшов синьйор з Лугано, той, що закоханий у число дванадцять. Він був дуже засмучений і, задихаючись, скорше жестами, аніж словами, повідомив: оце щойно в саду заподіяв собі смерть один гравець.

Я відразу подумав, чи це, бува, не мій іспанець, і відчув докори сумління. Я був упевнений, що це він допомагав мені вигравати. Наступного дня після нашої сварки іспанець не схотів ставити на ті номери, що я, і весь час програвав. А потім, бачачи, що я постійно виграю, спробував ставити разом зі мною, але тоді вже я не схотів грати з ним і, ніби підкоряючись знакові самої Фортуни, заходився снувати від столу до столу. Два дні я не бачив іспанця і відтоді почав програвати: може, саме через те, що він перестав за мною ганятися.

Підбігаючи до вказаного місця, я був упевнений, що самогубець, розпростертий на траві, — саме він. Але замість іспанця побачив того блідого юнака, що з удаваною байдужістю виймав з кишені штанів золоті монети й не дивлячись ставив.

Посеред алеї він здавався меншим на зріст. Лежав у спокійній позі, стуливши п’ятки, ніби сам спустився на землю, аби не вдаритись при падінні. Одну руку притулив до тіла, а другу ледь відкинув убік, стиснувши кулак і випроставши вказівний палець, наче й досі натискав на курок. Біля цієї руки лежав револьвер і — трохи далі — капелюх. Спочатку мені здалося, що куля вийшла через ліве око: з нього на обличчя витекло багато крові, що вже запеклася. Але ні, хоч кров і звідти бризнула так само, як з ніздрів і вух, проте більше вона виливалася з дірочки у правій скроні просто на жовтий пісок алеї, що весь просяк нею. Довкола роїлися оси, деякі сідали просто на око. Ніхто не здогадався прогнати їх. Я вийняв з кишені хустинку і прикрив нею жахливо знівечене обличчя горопахи. Мій жест не викликав у споглядальників вдячності: я позбавив їх найцікавішої частини видовища.

Я втік із саду, негайно повернувся до Ніцци і того ж дня виїхав.

У мене було майже вісімдесят дві тисячі лір.

Усе на світі міг я собі уявити, тільки не те, що й зі мною станеться щось подібне.

7. Я пересідаю на інший поїзд

Я міркував так:

«Викуплю Стіа і житиму собі на селі — стану мірошником. Людині слід бути ближче до землі. А під землею, може, ще краще. Кожне ремесло приносить задоволення. Навіть грабарі не бідують. Мірошникові приємно слухати шамотіння жорен, вдихати запах борошна, яке літає в повітрі і яким він обсипаний з голови до ніг.

Зараз, ясна річ, на млині і драного мішка не знайдеш. Та як тільки млин стане моїм… «Синьйоре Маттіа, потрібна нова засувка… Синьйоре Маттіа, зламався підшипник! Синьйоре Маттіа, постиралися зубці на колесі!»

Усе буде, як за покійної матері, коли нашими маєтками керував Маланья.

Поки я наглядатиму за млином, управитель крастиме врожай з ланів, а як візьмуся стежити за управителем, мірошник тим часом переполовинить борошно. Отак управитель і мірошник з обох боків наче розгойдуватимуть гойдалку, а я, поміж ними, гойдатимусь собі на втіху.

А чи не ліпше буде дістати з заповітної тещиної скрині якийсь із старих костюмів Франческо Антоніо Пескаторе (вдова зберігає ті костюми в камфорі й перці, ніби священні реліквії), напнути його на Маріанну Донді й відпровадити її в Стіа — нехай наглядає і за мірошником, і за управителем?

І моїй дружині сільське повітря безперечно піде на користь. Правда, з появою тещі листя на деяких деревах може пожухнути, а пташки оніміють, однак джерело, сподіваюся, не пересохне. А я лишуся самотою бібліотекарем у Санта Марія Ліберале».

Отак я собі міркував, а поїзд тим часом мчав уперед.

Тільки-но я заплющував очі, як переді мною з жахливою чіткістю поставала тяжка картина: на алеї мертвий юнак, що здавався таким маленьким і тихим під розкішними деревами, оповитими ранковим туманом. Тоді я намагався переключити уяву на інше видиво, не менш страхітливе, та хоч не таке криваве: згадував тещу й дружину. Тішився, уявляючи сцену зустрічі з ними після тринадцяти днів мого таємничого зникнення.

Я був певен (здавалося, бачив наяву), що вони обидві при моїй появі напустять на себе якнайзневажливішу байдужість. Знехотя глянуть у мій бік, ніби питаючи: «Ти знову тут? І не скрутив собі в’язів?»

Мовчать вони, мовчу я.

Але трохи перегодом вдова Пескаторе неодмінно почне поливати мене жовчю, дорікаючи за службу, яку я, певно, втратив.

Справді, ключі від бібліотеки були в мене, отож, почувши про моє зникнення, поліційна управа, можливо, розпорядилася висадити двері. Не знайшовши в каплиці мого тіла і не маючи про мене жодних звісток, чиновники муніципалітету, може, й чекали мого повернення три, чотири, п’ять днів, найбільше — тиждень, а тоді віддали мою посаду якомусь іншому гультяєві. От і спитає теща, чому я, мовляв, тут розсівся? Знову через свою власну дурість викинутий на вулицю. Отак мені й треба! Дві нещасні жінки не зобов’язані утримувати ледацюгу, каторжника, який з дурного дива зникає казна-куди і від якого можна чекати всіляких вибриків, і так далі, і таке інше.

Я мовчу.

Обурена моєю зневажливою мовчанкою, вдова Пескаторе щохвилини лютішає, її жовч хлюпає, кипить, а я мовчу!

Нарешті виймаю з нагрудної кишені свій гаман і кладу на стіл одну за одною тисячні банкноти: ось, ось, ось і ось…

Теща й дружина повилуплювали очі, пороззявляли роти.

А потім:

— Де ти їх накрав?

— Сімдесят сім, сімдесят вісім, сімдесят дев’ять, вісімдесят, вісімдесят одна; п’ятсот, шістсот, сімсот; десять, двадцять, двадцять п’ять; вісімдесят одна тисяча сімсот двадцять п’ять лір і сорок чентезімо в кишені.

Спокійно збираю гроші, кладу їх у гаман і встаю.

— Ви не хочете, щоб я жив з вами? Ну що ж, вельми вдячний! Я піду. На все добре!

Я аж засміявся, уявивши цю сцену.

Мої супутники поглядали на мене і теж нишком підсміювались.

Тоді, аби прибрати суворішого вигляду, починаю думати про своїх кредиторів. Доведеться віддати їм ці банкноти. Приховати грошей не зможу. Бо й сам не скористаюся ними.

Не дадуть мені ті собаки пожити собі на втіху. Щоб повернути свої права на млин у маєтку Стіа і на прибутки з нього, доведеться заплатити й властям, а вони вже злуплять з мене борги удвічі, не інакше. За млин теж здеруть удвічі більше, а то чекати їм сплати боргів бозна-скільки років. Хоча тепер, як запропоную їм готівкою, то, може, й залагоджу все куди вигідніше. І я заходився підраховувати:

«Стільки ось тому сучому синові Реккйоні, стільки — Філіппо Брізіго (а з яким задоволенням оплатив би я витрати на його похорон: перестав би він принаймні пити кров з бідняків!)… Стільки-то Чікіно Лунаро, турінцеві, стільки-то вдові Ліппані… Кому ще? Еге, кредиторів до біса! Марготтіні, П’єна, Боссі… Оце й увесь мій виграш!

Та хіба я для них вигравав у Монте-Карло? Як прикро, що в останні два дні мені не поталанило! Коли б не програв, став би знову… багатим! Багатим!

Тепер я так тяжко зітхав, що мої супутники засміялися, не криючись. Але я не міг заспокоїтись. Вечоріло. Попелясто-сірі сутінки підсилювали нестерпну тугу.

На першій італійській станції я купив вечірню газету, сподіваючись, що читання приспить мене. Розгорнув її і при світлі електричної лампочки почав читати. На втіху читачам повідомлялося, що замок Валенсі, вдруге пущений з аукціону, дістався синьйорові графу де Кастеллане за два мільйони триста тисяч франків. Площа прилеглих земель — дві тисячі вісімсот гектарів. Це найбільший маєток у Франції.

«Майже такий, як Стіа…»

Я довідався, що німецький імператор прийняв опівдні в Потсдамі марокканську місію, і на прийомі був присутній статс-секретар барон Ріхтофен. Потім місію було представлено імператриці й запрошено на обід. Ото вже понажиралися там!

Російський цар і цариця прийняли в Петергофі надзвичайну тібетську місію, котра вручила їх величностям дари від далай-лами.

«Дари від далай-лами? — подумав я собі й заплющив очі. — Що ж воно за дари?»

Мабуть, то був опій, бо я заснув. Проте діяв той опій слабенько — я швидко прокинувся від легкого поштовху: поїзд зупинився на черговій станції.

Я глянув на годинник. Вісім годин п'ятнадцять хвилин. Отже, за годинку приїду.

Газета ще була у мене в руках, і я перегорнув її, сподіваючись знайти на іншій сторінці щось краще, ніж дари далай-лами. Мою увагу відразу привернув заголовок, набраний великими літерами:

САМОГУБСТВО

Спочатку я подумав, що то про самогубство юнака в Монте-Карло, й поквапливо схилився над газетою. Вже перший рядок, надрукований петитом, до краю здивував мене: «Нам телеграфують з Міраньйо…»

Міраньйо?

Хто ж наклав на себе руки в моєму містечку? Читаю далі:

«Учора, в суботу, 28-го, в шлюзі водяного млина знайдено дуже розкладений труп…»

Зненацька в мене потемніло в очах — здалося, ніби я побачив у наступному рядку назву мого колишнього маєтку. Оскільки читати дрібненький шрифт одним оком мені було важко, я встав і підійшов ближче до світла.

«…розкладений труп. Сам млин — у маєтку Стіа, на відстані близько двох кілометрів від нашого міста. Коли на місце прибули судові чиновники та інші службові особи, труп було витягнено зі шлюзу і віддано під варту. Трохи пізніше його розпізнано, він виявився тілом нашого…»

Клубок підкотився мені до горла, і я, мов божевільний, перелякано глянув на своїх супутників. Вони всі спали.

«…на місце прибули… витягнено… під варту… виявився тілом нашого бібліотекаря…»

Моїм?!

«Коли на місце прибули… трохи пізніше… нашого бібліотекаря Маттіа Паскаля, що зник кілька днів тому. Причина самогубства — фінансова скрута».

Я?..

«…що зник… розпізнали… Маттіа Паскаля…»

Не знаю, скільки разів підряд перечитав я ті рядки, скипаючи люттю. В першу хвилину всі мої життєві сили збунтувалися й запротестували, наче повідомлення, яке обурювало своєю байдужою лаконічністю, могло бути правдивим і для мене. Але що з того, що для мене воно — брехня? Для інших — це чистісінька правда! Усвідомлення, що всі співгромадяни від учора впевнені в моїй смерті, боляче вразило мене… Ще раз глянув на моїх супутників, і здалося, що й вони заснули отут, переді мною, з тією ж певністю. Мені кортіло розбуркати сусідів, які поскоцюрблювались у незручних позах, побудити їх і кричати їм у вічі, що це неправда.

Невже таке можливо?

Я ще раз перечитав приголомшливе повідомлення.

І вже не міг усидіти на місці. Хотів, щоб поїзд зупинився, хотів, щоб він злетів у безодню: його монотонний рух, жорстокий, глухий, важкий і механічний, усе дужче й дужче дратував мене, я відчував, що шаленію. Стискав і розтискав пальці, впинаючись нігтями в долоні. М'яв і розгладжував газету, знову й знову перечитував повідомлення, хоч знав його напам'ять, слово в слово.

«Розпізнали!» Хіба це можливо, щоб мене розпізнали?.. «…дуже розкладений…» Тьху!

На якусь мить я побачив себе, брудного, розпухлого, потворного, в зеленавій воді шлюзу. Інстинктивно схрестив руки на грудях, а тоді заходився обмацувати себе пальцями.

Ні, ні то був не я, не я… Але хто ж? Схожий на мене, ясна річ… Може, в нього була така ж борода, такий самий зріст… І вони мене розпізнали!.. «…що зник кілька днів тому…» Отакої! Хотів би я знати, дуже хотів би знати, хто це так швидко розпізнав мене! Невже той бідолаха такий схожий на мене? Одягнений так само? Точнісінько так? Може, це вона винна, вона, Маріанна Донді, вдова Пескаторе? О, вона притьмом знайшла мене, вона вмить упізнала мене! Можна уявити, яка вона була вражена! «Це він! Це він! Мій зять! О нещасний Маттіа! О бідолашний мій синку!» Либонь, і заплакала, може, ще й на коліна впала перед тілом того бідолахи, який не міг копнути її ногою й крикнути: «Йди геть, я тебе не знаю!»

Я весь тремтів. Нарешті поїзд зупинився на якійсь станції. Я відчинив двері і вискочив з вагона, гнаний підсвідомою думкою щось негайно зробити, хоча б надіслати термінову телеграму зі спростуванням.

Стрибок з вагона врятував мене: ніби вибив з голови безглузду настирливу думку, і натомість я побачив… так, своє звільнення, свободу, нове життя!

У мене вісімдесят дві тисячі лір і я нікому не повинен віддавати їх! Я покійний, мертвий: ніяких боргів, ніякої дружини, ніякої тещі — нікого! Вільний! Вільний! Віль-ний! Чого ж мені ще треба?

Мабуть, у мене був чудернацький вигляд, коли я сидів на лаві під будинком вокзалу і розмірковував про все це. Довкола зібрався натовп, люди щось гукали мені, нарешті якийсь чоловік сіпнув мене за плече і крикнув щосили:

— Поїзд рушає!

__ Нехай собі рушає, нехай, любий синьйоре! — вигукнув я у відповідь. — Я пересідаю на інший поїзд!

І зненацька мене охопив сумнів: чи не буде спростоване повідомлення про мою смерть? Може, в Міраньйо вже знають, що сталася помилка, може, знайшлися родичі того потопельника і впізнали його?

Отож перш ніж радіти, слід упевнитися, що нічого не змінилось, роздобути точні, докладні відомості. Але ж як їх роздобути?

Я полапав кишені — газети немає. Залишилась у поїзді. Подивився на пустельні залізничні колії, що тьмяво виблискували в нічній темряві, тягнучись невідь-куди, і мені здалося, ніби я загубився в цій глухомані, на вбогій маленькій станції. Сумнів подужчав: а раптом усе те мені наснилося?

Але ж ні:

«Нам телеграфують з Міраньйо. Учора, в суботу, 28-го…»

Так, можу слово в слово повторити всю телеграму. Жодного сумніву! Однак самої телеграми замало. Я глянув на будиночок вокзалу і прочитав назву станції: АЛЕНГА.

Чи знайду я інші газети? Згадав, що сьогодні неділя. В Міраньйо є своя газета, «Фольєтто», сьогодні вранці вона вийшла. Я мушу дістати цей номер. Будь-що! У ньому я знайду всі потрібні мені подробиці. Та чи ж куплю я в Алензі «Фольєтто»? Навряд. Тоді можна зателеграфувати від чужого імені до редакції газети. Я знайомий з її видавцем Міро Кольці, Жайворонком, як його називають у Міраньйо відтоді, як він, ще зовсім юний, опублікував під цією милою назвою свою першу (й останню) збірку поезій.

Але ж прохання надіслати в Аленгу недільний номер газети надзвичайно здивує Жайворонка. Крім того, найцікавішою подією минулого тижня було моє самогубство, отже, і розповідь про нього — окраса недільного номера. То чи не ризикую я викликати підозру, звертаючись до редакції з таким проханням?

«Та ні!» — заспокоював я себе. — Жайворонкові навіть на думку не спаде, що я не втопився. Він вважатиме, що прохача зацікавив якийсь інший важливий матеріал, опублікований у сьогоднішньому номері «Фольєтто», тим паче що Жайворонок уже кілька років мужньо бореться з муніципалітетом за водогін та газопровід. Отож він подумає, що прохання надіслати газету пов’язане з його черговою «кампанією».

Я зайшов у приміщення вокзалу.

На щастя, візник єдиного тутешнього екіпажу — поштового шарабана — затримався на станції побалакати з залізничниками.

Я вліз у той розхитаний, без ліхтарів, деренчак і — вперед, у нічну темряву!

Їхати до селища було хвилин сорок п’ять, дорога весь час піднімалася вгору.

Мені треба було багато чого обміркувати. Душу ятрило оте газетне повідомлення про моє самогубство. Почуття страшної, досі не знаної самотності охопило все моє єство, і здавалося, що я опинився в порожнечі, на отих пустельних рейках, що вели бозна-куди. Мене жорстоко, силоміць вирвали з повсякденного, звичного життя, я ніби пережив самого себе і тепер розгублено стояв перед лицем нового буття, посмертного, не знаючи, яким воно буде.

Щоб вирватися з полону тяжких думок, я спитав у візника, чи є в Алензі газетний кіоск.

— Як ви сказали? Ні, синьйоре, немає.

— Хіба в Алензі не продаються газети?

— Продаються, синьйоре. Ними торгує аптекар Гроттанеллі.

— А готель у вас є?

— Є трактир Пальментіно.

Візник зіскочив з шарабана, аби хоч трохи допомогти старій шкапині, яка сопла від натуги і мало не тикалась мордою в землю. Я ледве бачив його в темряві. На якусь мить обличчя його освітив вогник, коли він запалював люльку. «Знав би ти, кого везеш…» — подумав я.

І відразу подумки спитав самого себе: «А кого ж він везе?» Адже я й сам не знаю цього. Хто я тепер? Треба поміркувати. В усякому разі, доведеться придумати собі ім’я, яким можна підписати телеграму, придумати негайно, щоб не розгубитися, коли в трактирі спитають, як мене звуть. Поки що досить придумати ім’я. То як же мене звуть?

Ніколи б не подумав, що вибрати ім’я та прізвище так важко. А надто прізвище. Я почав навмання нанизувати склади. Виходили різні прізвища: Строццані, Парбетта, Мартоні, Бартузі, однак усі вони тільки дратували мене. У жодному я не вловлював ніякого глузду. Начебто прізвище мусить щось означати… Гаразд, виберу перше, яке спаде на думку. Скажімо, Мартоні. От і добре. Та через хвилину я вже відкинув його. Краще нехай буде Карло Мартелло… І знову почалися муки…

Я доїхав до селища, так і не придумавши собі імені. На щастя, аптекареві, котрий суміщав обов’язки телеграфіста, продавця канцтоварів і газетяра, шахрая і ще не знаю кого, мого імені не треба було. Я купив газети, що надходили йому з Генуї: «Каффаро» і «XIX століття», — а потім спитав, чи немає в нього «Фольєтто» з Міраньйо.

В аптекаря Гроттанеллі була голова, як у сови, з круглими, наче скляними, очима, на які він з великим зусиллям час від часу опускав важкі хрящуваті повіки.

— «Фольєтто»? Не знаю такої.

— Це провінційна щотижнева газетка, — пояснив я. — Мені б хотілося мати її. Сьогоднішній номер, звичайно.

— «Фольєтто»? Не знаю такої, — повторив він.

— Ну гаразд. Знаєте ви її чи ні, байдуже. Я заплачу за телеграфний запит до редакції, чи зможуть вони надіслати десять-двадцять примірників завтра ж, та якнайшвидше. Це можливо?

Аптекар не відповів. Устромивши незрячий погляд у простір, усе повторював: «Фольєтто»? Не знаю такої…» Нарешті він згодився, щоб я продиктував йому запит зі зворотною адресою на його аптеку.

Наступного дня після безсонної ночі, стривожений невідчепними думками, я отримав у трактирі Пальментіно п’ятнадцять примірників «Фольєтто».

У двох генуезьких газетах, котрі я прочитав відразу, тільки-но залишився сам, не було жодного рядка про моє самогубство. В мене затремтіли руки, коли я взяв «Фольєтто». На першій сторінці — нічого. Розгорнув і відразу ж побачив угорі на третій сторінці жалобну рамку, а на ній великими літерами своє ім’я:

МАТТІА ПАСКАЛЬ

«Ми не мали про нього звістки вже кілька днів. Це були дні невимовної печалі й великої тривоги нещасної родини, тривоги, яку поділяла краща частина наших співгромадян, котрі любили й поважали Маттіа за його щире серце, веселу вдачу і природжену скромність, що завдяки їм та ще багатьом притаманним йому чеснотам він, не принижуючи своєї гідності, зносив удари долі: адже останнім часом розкішне життя змінилось для нього убогим животінням.

Коли після першого дня несподіваної відсутності Маттіа його стривожена родина пішла до бібліотеки Боккамацци, де Маттіа старанно працював, цілими днями читаючи серйозні книги, повсякденно збагачуючи свій допитливий розум, двері виявились замкненими. Ті замкнені двері відразу ж викликали тяжку чорну підозру, яку, однак, притлумила надія, що Маттіа Паскаль виїхав з рідного міста, керуючись тільки йому відомими міркуваннями.

Гай-гай! Дійсність спростувала ті сподівання!

Після втрати багатої спадщини недавня одночасна втрата обожнюваної матері і єдиної коханої донечки тяжко вразила душу нашого безталанного Друга. Ще три місяці тому він зробив спробу скінчити своє скорботне життя в шлюзі того самого млина, який нагадував йому про недавні безтурботні роки, коли його родина жила заможно й весело, у щасті та злагоді.

Нам розповів про це заплаканий старий мірошник, вірний слуга колишніх господарів, схлипуючи над розпухлим, спотвореним до невпізнання трупом. Запала вже похмура ніч. Біля потопельника, якого охороняли два королівські карабінери, поставили червоний ліхтар, і старий Філіппо Бріна (називаємо його ім’я на науку всім добрим людям) говорив і плакав разом з нами. Тієї сумної ночі йому пощастило перешкодити горопасі здійснити жахливий намір, та не знайшлося іншого Філіппо Бріни, котрий зміг би стримати нещасного Маттіа вдруге. Отож і пролежав він у шлюзі млина цілу ніч і майже половину наступного дня.

Ми навіть не спробуємо описати розпачливої сцени, яка розігралася позавчора ввечері, коли вбита горем удова стояла над жалюгідними останками свого коханого чоловіка, вірного друга, що пішов із життя услід за любою донечкою.

Все місто поділяло її горе і висловило їй співчуття, провівши в останню путь її чоловіка, над тілом якого виголосив коротку схвильовану промову комунальний радник кавалер Поміно.

Ми висловлюємо щире співчуття родині, яка перебуває в глибокій жалобі, і Роберто, братові небіжчика, котрий мешкає далеко від рідного Міраньйо, і востаннє кажемо нашому дорогому Маттіа: «Vale, наш незабутній друже, Vale!»[20]

М. К.»

Навіть без цих ініціалів я здогадався б, що автор некролога — Жайворонок.

Передовсім мушу зізнатися, що моє ім’я, надруковане в чорній рамці, хоч я й чекав цього, не тільки не порадувало мене, а навпаки — викликало шалене серцебиття, і мені довелося перервати читання. «Невимовна печаль» і «велика тривога» моєї родини так само, як і любов та повага співгромадян за мої чесноти і службове сумління, аж ніяк не розсмішили мене. Спочатку мене вразило те, що згадка в некролозі про найсумнішу ніч у моєму житті, коли я після смерті матері й дочки пішов у маєток Стіа, стала найпереконливішим доказом мого самогубства. Потім я відчув себе приниженим, і почали мене гризти докори сумління.

Але ж ні! Я не заподіяв собі смерті, втративши матір і кохану донечку, хоч тієї ночі, можливо, ця думка й промайнула в моїй голові, а невдовзі я справді втік у розпачі з рідного містечка, однак тепер ось повертався додому, повертався з Монте-Карло, де несподівано всміхнулася мені доля, яка, певне, ще й досі до мене ласкава. Наклав на себе руки хтось інший, мабуть, якийсь чужинець, і я мимоволі завинив тим, що його не оплакали батько й мати, що він пішов у могилу без співчуття рідних і друзів, а натомість — яка іронія долі! — йому випало те, що призначалося мені: удавана скорбота і навіть похвальне надгробне слово кавалера Поміно.

Таким було моє перше враження від прочитаного некролога в «Фольєтто».

Але потім я подумав, що той горопаха загинув, звісно, не через мене, і від того, чи повернусь я додому живий і здоровий, він уже не воскресне. А скориставшись його смертю, я не тільки не ошукаю родичів небіжчика, а навпаки — дам їм надію побачити його колись: якщо помер я, а не він, то для них він лише пропав безвісти.

Лишалися дружина й теща. Як я міг насправді повірити, ніби вони журяться за мною, ба навіть невимовно страждають, як розписував це Жайворонок у своєму некролозі! Адже варто їм було ледь-ледь підняти ліву повіку небіжчика, аби відразу переконатися, що то не я. А звісно, коли б дружина цього не хотіла, то не визнала б отак ураз чужу людину за свого чоловіка. Чому вони так поквапились «розпізнати» мене? Чи не сподівається раптом Маріанна Пескаторе, що Маланью розжалобить моє самогубство, і докори сумління змусять його прийти на поміч бідній вдові? Та коли дружина і теща вдоволені, то я й поготів!

Помер? Утопився? Чудово! Поставити хрест на всьому і нема про що й говорити!

Я встав, потягнувся і зітхнув з великою полегкістю.

8. Адріано Меїс

Отож не задля того, аби дружину й тещу ошукати, бо ж вони вочевидь самі схотіли ошукатись, а тільки підкоряючись долі та своїм власним бажанням, я почав створювати з себе іншу людину. Така легковажність не заслуговує схвалення, однак у моєму конкретному випадку її, може, й осуджувати не варто.

Той жалюгідний Маттіа Паскаль, якого всі вважали потопельником, наробив стільки дурниць, що загинути в млиновому шлюзі було б для нього й справді доречно, кращої долі він і не заслуговував.

Я хотів, щоб тепер у мені не зосталось і найменшого сліду від нього — не тільки зовні, а й внутрішньо.

Нині я один, як палець, і не може бути на землі самотнішої людини. Я не маю ніяких обов’язків, я вільний, оновлений, сам собі господар, не обтяжений минулим. Стою віч-на-віч з майбутнім, і ніхто й ніщо не завадить мені будувати своє майбутнє таким, яким я хочу.

Крила б мені! Як легко стало!

І ті приписи, які прищепило мені минуле життя, мене тепер зовсім не обходили.

Слід знайти себе, виробити новий світогляд, нітрохи не рахуючись із сумним досвідом небіжчика Маттіа Паскаля.

Усе залежить від мене: я сам можу і мушу стати творцем свого оновленого буття у тих межах, які вкаже мені доля.

«І насамперед, — казав я собі, — я дорожитиму своєю волею, ходитиму з нею на прогулянки тихими і завжди новими шляхами і не дозволю їй надягати на себе надто важкої одежини. Заплющу очі і пройду мимо, коли надокучить споглядання картин життя. Шукатиму втіхи в предметах, які називають бездушними, шукатиму чудові краєвиди, спокійні, приємні місця, поступово перевиховаю і цілковито зміню себе, вчитимусь наполегливо, з любов’ю, щоб одержати зрештою право вважати, що не тільки вік звікував двічі, а й прожив за двох різних людей».

Ще в Алензі, за кілька годин до від’їзду, я зайшов до перукаря поголитися. Спочатку хотів за одним разом позбутися бороди й вусів, але, подумавши, вирішив поки що вуса лишити, боячись викликати підозру в цьому невеличкому селищі.

Перукар був іще й кравцем. Старий, згорбатілий, бо звик роками сидіти, зігнувши спину. У нього наче й ребра склеїлись. Окуляри носив на кінчику носа. Певне, доводилось йому частіше шити, ніж бороди голити. Озброївшись великими кравецькими ножицями, він, ніби ангел, що карає грішника, накинувся на мою розкішну бороду, яка вже мені не належала. Я боявся зайвий раз дихнути, заплющив очі і лиш тоді їх розплющив, як відчув, що мене термосять за плече.

Добродій кравець-перукар стояв переді мною весь спітнілий і подавав мені люстерко, щоб я побачив, як чудово він попрацював.

Цього ще мені бракувало!

— Ні, ні, дякую вам, — відсахнувся я. — Покладіть люстерко на місце, я не хочу лякати його.

Він аж очі вирячив:

— Кого?

— Та оце ж люстерко! Яке гарненьке і, либонь, старовинне…

Люстерко було кругле, з костяною, оздобленою інкрустаціями ручкою. Яка його історія і як воно потрапило до цього кравця-перукаря? Зрештою я підніс люстерко до свого обличчя, аби не розчаровувати майстра, який і досі не отямився від подиву.

Чоловік справді попрацював на славу!

Після цих перших тортур я побачив, яке чудовисько з'явиться на світ, коли й усі інші прикмети Маттіа Паскаля доведеться геть змінити. Ось іще один привід ненавидіти його! Малюсіньке, гостре, вдавлене підборіддя, що стільки років ховалося під густою бородою, здалося мені особливо зрадливим. І віднині муситиму тримати цей страм навидноті! А який ніс дістався мені в спадок! А око?!

«Ой, кляте око! — подумки нарікав я. — Воно ж і на новому моєму обличчі в захваті дивитиметься вбік! Що вдієш? Найліпше — сховати його під темними окулярами. До того ж окуляри нададуть мені, сподіватимусь, приємнішого вигляду. Я відрощу собі довге волосся, і тоді гарне високе чоло, окуляри та голене обличчя зроблять мене схожим на німецького філософа. Носитиму сурдут і крислатий капелюх».

Вибору я не мав: така зовнішність вимагала, щоб я був філософом. Ну що ж, трохи терпіння, трохи зусиль, і я озброюся скромною усміхненою філософією і йтиму з нею своїм шляхом серед бідолашного людства, яке, попри всі мої намагання, завжди здаватиметься мені дещо сміховинним і убогим.

Нове ім'я підказали мені в поїзді, що кілька годин тому відійшов від Аленги до Туріна.

Я їхав з двома синьйорами, які збуджено сперечалися про християнську іконографію. Вони, певне, розумілися на ній, не те, що я, неук.

В одного з них, молодшого, обличчя заросло шорсткою чорною бородою, він з великим задоволенням доводив, що Ісус Христос мав дуже непривабливу зовнішність. Це підтверджується, палко говорив він, давніми свідченнями великомучеників Юстіна, Тертуліана та ще чиїмись. Він говорив глухуватим голосом, який дивно контрастував з благородним обличчям.

— Так, так, потворний! Навіть Кирило Александрійський, саме Кирило Александрійський твердить, що Ісус Христос був найпотворніший з усіх людей!

Його співрозмовник, щуплявий дідок, спокійний, аскетично блідий, але з тонкими іронічними зморшками в кутиках рота, сидів згорбившись, з витягнутою шиєю, мовби підставленою під ярмо. Він твердив, що давнім свідченням вірити не можна.

— Річ у тім, що в перших століттях церква намагалася сприймати передусім вчення і дух свого натхненника і надто мало, справді надто мало, думала про його тілесну подобу.

Потім розмова перекинулась на Вероніку і дві статуї в місті Панеаді, які вважалися зображенням Ісуса Христа й покаянної Марії Магдалини.

— Оце так! — вигукнув молодий бородань. — Щодо цих статуй уже немає жодних сумнівів: то імператор Адріан, а жіноча постать — символ міста, яке схилилося до ніг імператора

Старий незлобиво наполягав на своєму, а його співрозмовник заперечував. Позираючи на мене, він уперто повторював:

— Адріан!

— …По-грецькому Бероніке, звідси — Вероніка…

— Адріан! (і позирк на мене).

— Або Вероніка від Vevaicon — цілком можливе спотворення…

— Адріан! (до мене).

— Бо Бероніке з «Пілатових діянь»…

— Адріан!

Бородань одно повторював «Адріан» і все поглядав на мене.

Коли обидва на якійсь станції вийшли з поїзда і лишили мене самого в купе, я підійшов до вікна і подивився їм услід. Вони сперечалися й далі на ходу.

Зненацька старий побіг, певне, терпець йому увірвався.

— А хто це сказав? — з викликом гукнув услід йому бородань.

Той обернувся й голосно кинув:

— Каміло де Меїс!

Мені здалося, що він вигукнув це ім’я для мене, бо я саме під впливом їхньої суперечки несвідомо торочив: «Адріано… Адріано…»

Я негайно викинув «де» і зберіг «Меїс».

— Адріано Меїс… Гаразд. Адріано Меїс звучить гарно…

Повторивши кілька разів «Адріано Меїс», я вирішив, що це прізвище та ім'я якнайліпше пасує до голеного обличчя, окулярів, довгого волосся, а також до крислатого капелюха, якого я збирався носити.

— Адріано Меїс. Чудово! Мене охрестили!

Геть-чисто відкинувши всі спогади про минуле, я почав переконувати себе, що з цієї хвилини починаю жити по-новому. Охоплений щирою дитячою радістю, я відчув душевне піднесення. Здавалося, що свідомість моя незаймана й прозора, а дух бадьорий і готовий здолати все задля створення мого нового «я». Я радів від самої думки про знову здобуту волю. Ще ніколи не дививсь я на людей і на речі під таким кутом зору. Розвіявся раптом туман, що приховував їх від мене, і нові стосунки, які неодмінно мали виникнути між нами, уявлялись мені легкими й радісними, бо для повного задоволення життям нічого не потребуватиму від своїх ближніх. Як легко на серці! Яке солодке, яке світле сп’яніння! Доля визволила мене з тенетів буденності, зробила стороннім спостерігачем усіх тих клопотів і турбот, що ними переймаються інші, й попереджала: «Ось побачиш, скільки є в житті цікавого й дивовижного! Скажімо, отой бородань — заливається жовчю й доводить до божевілля бідолашного дідуся, твердячи, ніби Ісус Христос був найпотворніший з людей…»

Я всміхався, без зупину всміхався всьому на світі: деревам, які бігли мені назустріч, прибираючи на своєму ілюзорному бігу чудернацьких поз; маєткам, розкиданим там і сям, де орендарі на всі заставки лають тумани — запеклих ворогів оливок — та сваряться кулаками на небо за те, що не посилає їм дощу. Я всміхався до пташок, які злякано пурхали, загледівши чорне чудовисько, що з гуркотом котилося полями; всміхався до тремтячих телеграфних дротів, по яких летіли в газети новини, подібні до повідомлення з Міраньйо про моє самогубство в маєтку Стіа; всміхався убогим вагітним дружинам обхідників колій: вони понадівали картузи своїх чоловіків і протягували назустріч поїздові нерозгорнуті прапорці.

Раптом я глянув на обручку, що й досі муляла мені безіменний палець лівої руки. Мене ніби хто обухом по голові вдарив. Замруживши очі, я зірвав ту золоту обручку, щоб ніколи вже не бачити її. Та враз пригадав, що вона розкривається зсередини, і на ній вигравіювані імена: «Маттіа — Ромільда» і дата весілля. Що ж мені з нею робити?..

Я розплющив очі й деякий час, примружившись, дивився на обручку, що лежала на долоні.

Світ мені потьмарився.

Ось вона, остання ланка того клятого ланцюга, який ще зв’язує мене з минулим! Маленька обручка, така легка і водночас жахливо важенна! Але ж ланцюг розірваний, отож треба знищити й цю останню ланку.

Хотів викинути обручку за вікно, та стримався. Мені досі щастило, тож не варто спокушати долю. Все може статися: раптом якийсь селюк випадково знайде на полі обручку з вигравіюваними двома іменами і датою весілля, і, переходячи з рук у руки, обручка розкриє істину і доведе, що в маєтку Стіа втопився аж ніж не бібліотекар Маттіа Паскаль.

«Ні, ні, — подумав я, — пошукаю надійніше місце. Але де?»

В цей час поїзд зупинився на черговій станції. Я глянув у вікно, і в мене відразу виникло рішення, яке спочатку здалося огидним. Я розповідаю про це, аби вибачитися перед тими, хто намагається не сушити голови роздумами, хто звик до гарних жестів і прагне забути, що в людей є деякі потреби, котрі повновладні над усіма без винятку, навіть над тими, хто приголомшений тяжким горем. І Цезар, і Наполеон, і, хоч це й принизливо на перший погляд, найвродливіша жінка… Досить. З одного боку написано «Ч», з другого — «Ж». Ось туди я й укинув свою золоту обручку.

Потім, не так задля того, щоб розважитися, як бажаючи надати дещо нового змісту моєму новому існуванню, яке поки що лишалося непевним, я заходився вигадувати біографію Адріано Меїса. Питав сам себе, хто мій батько, де я народився і таке інше. Мусив зважувати все, запам’ятовувати найменші подробиці.

Я — єдиний син, щодо цього ніяких сумнівів бути не може.

Чи на світі є ще хоч одна людина з такою незвичайною долею? А чому б і ні? Може, нас багато? Може, є в мене побратими, що також опинилися в подібному становищі? Це ж дуже просто — залишити капелюх і піджак з листом у кишені на парапеті мосту через річку, а потім не кинутись у воду, а любісінько поїхати до Америки чи ще куди-небудь. Мине кілька днів, а там, дивись, і виловлять труп, який важко розпізнати, — звісно, гадатимуть, що того, хто залишив листа на парапеті. І жодних сумнівів! Правда, в мене вийшло не так: ні листа, ні капелюха, ні піджака я не лишав, усе сталося всупереч моїй волі. Одначе я такий самий, як і всі інші, з тією лише різницею, що можу втішатися волею без жодних гризот. Доля подарувала мені це щастя, отже…

Отже, я син-одинак. Народився… Місце народження ліпше не уточнювати. Але ж як бути? Не можна ж народитися на хмарах і взяти собі Селену за бабу-повитуху! Хоч я читав якось у бібліотеці, ніби в античному світі, окрім багатьох інших обов’язків, на неї покладали й цей. Тому жінки, які були при надії, кликали її на допомогу, називаючи Людиною.

На хмарах, звичайно, народитися не можна, але, скажімо, на пароплаві, можна. От і чудово! Я народився під час мандрівки. Мої батько й мати подорожували… аби я народився саме на пароплаві. Та ні, досить жартів! Якою логікою пояснити мандрівку вагітної жінки напередодні пологів? А може, мої батько й мати їхали до Америки? Чом би й ні, адже туди їде так багато людей… Навіть горопаха Маттіа Паскаль збирався до Америки. Тоді я зможу сказати, що там, в Америці, мій батько й заробив ці вісімдесят дві тисячі лір. Ні, не логічно: маючи вісімдесят дві тисячі, він не пустився б у мандрівку, а почекав би, поки народиться дитина, забезпечив би дружині найкращі умови, найпильніший догляд. Ні, не годиться. Крім того, емігрантові не так просто заробити в Америці стільки грошей. Мій батько… До речі, як же його звали? Паоло. Так, Паоло Меїс. Мій батько, Паоло Меїс, подібно до багатьох інших, розчарувався, втратив надію розбагатіти. Попомучився років три-чотири, а потім у розпачі написав з Буенос-Айреса листа дідусеві…

О дідусю!.. Як би мені хотілося побачити цього милого дідуся, схожого на того знавця християнської іконографії, котрий оце щойно зійшов з поїзда!

Незбагненні примхи фантазії! З якого дива набігло мені на думку, що той Паоло Меїс, мій батько, був добрячий шалапут? Так, він завдав дідові багато клопотів: одружився супроти його волі й утік до Америки. Либонь, і він вважав Ісуса Христа потворним. Авжеж, син божий здавався йому потворним і пишномовним, коли вже Паоло Меїс не почекав допомоги від дідуся, а негайно пустився в мандри, хоча його дружина от-от мала розродитися.

А чому, власне, я неодмінно мав народитися під час мандрівки? Хіба ж не краще народитися просто в Америці, в Аргентіні, за кілька місяців до повернення моїх батька й матері на батьківщину? Атож! Дід саме й полагіднішав через невинне дитятко: вибачив синові тільки завдяки мені. Отже, я перетнув океан ще немовлятком і, певне, в каюті третього класу. Під час цієї мандрівки я захворів на бронхіт і вижив якимось дивом. Чудово! Мені часто розповідав про це дідусь. Та я аж ніяк не повинен шкодувати, як це частенько буває, що не помер ще тоді, коли мені було кілька місяців. Ні, ні, не повинен. Зрештою, якого там лиха зазнав я в житті? Щиро кажучи, пережив одне-єдине горе: смерть мого любого дідуся, в якого я виріс. Батько мій, Паоло Меїс, волоцюга, не міг довго всидіти на одному місці, не терпів ніякої влади над собою і незабаром покинув мене з мамою в дідуся, а сам знову втік до Америки. Там і помер від жовтої пропасниці. Трирічний малюк, я став круглим сиротою, бо мати теж померла. Тому й не пам’ятаю ні батька, ні матері. Лишилися мені тільки оці мізерні відомості про них. І що вже занадто — я навіть не знаю достеменно, де народився. В Аргентіні, звичайно. Але ж де? Дід цього не знав, бо йому не сказав батько, а може, й сказав, та дід забув. Я, звісно, пам’ятати цього теж не міг.

Отож підсумуємо.

Я: а) син-одинак Паоло Меїса;

б) народився в Америці, а Аргентіні (без подальших уточнень);

в) приїхав до Італії, коли мені було кілька місяців (бронхіт);

г) не пам’ятаю ні батька, ні матері і майже нічого не знаю про них;

д) виріс у діда.

Де? Ми жили скрізь потроху. Спочатку у Ніцці. Невиразні спогади: майдан Массена, Променад, авеню де ла Гар… Потім у Туріні.

Одне слово, я розфантазувався і вигадав цілу купу найменших подробиць: обрав вулицю й будинок, де мешкала родина, в яку віддав мене дід на виховання, аж поки виповнилось мені десять років (я намалював собі родину такою, щоб їй притаманні були всі прикметні риси жителів тієї місцевості); я пережив, або, точніше сказати, простежив подумки, але зважаючи на дійсність, життя маленького Адріано Меїса.

Це пригадування, або, точніше, вигадування не прожитого насправді життя, а зібраного зі шматочків чужих життів та деяких епізодів власного, стали для мене в першу пору моїх мандрів джерелом нової, незвичної радості, ледь оповитої смутком, перетворилися на постійне заняття. Я переживав не тільки теперішнє, а й минуле, тобто ті роки, коли Адріано Меїса ще й на світі не було.

З тих перших вигадок я не запам’ятав нічого або майже нічого. Звісно, людина не може вигадати щось таке, що цілком відірване від дійсності; однак у житті бувають інколи надзвичайно дивовижні випадки, і жодна уява не спроможна відтворити неймовірніших безумств і пригод, ніж ті, що виникають у стрімкому потоці життя й вириваються з нього.

І все-таки, яка відмінна справжня, повна життя дійсність од вигадок, створених нами на її грунті! Скількох найдрібніших, але суттєвих подробиць потребує наша уява, щоб знову стати реальністю, яка породила її! Скільки ниток пов’язують людську уяву зі складною тканиною життя і скільки тих ниток ми обриваємо, аби зробити свою уяву «річчю в собі»!

Та хто ж і я сам, як не вигадана людина? Вигаданий мандрівник, якого супроти його волі кинули в життєвий вир і таки змусили крутитися в тому вирі.

Спостерігаючи життя інших людей у його різноманітних проявах, я пересвідчився, якими численними нитками пов’язаний з ним, і водночас розумів, скільки таких ниток обірвав сам. Чи зможу коли-небудь знову зв’язати їх? І хто знає, куди це мене заведе? А раптом вони перетворяться на міцні віжки, і знавіснілі коні закинуть у безодню вбогу таратайку моєї мимовільної вигадки? Ні, поновити свої обов’язки я зможу лише в уяві.

На вулицях і в скверах я спостерігав за хлопчиками від п’яти до десяти років. Вивчав їхні звички, жести, ігри, прислухався до їхніх розмов, аби поволі скласти зі своїх вражень дитинство Адріано Меїса. Це вдалося мені так гарно, що постало в моїй свідомості мов наяву.

Я не схотів вигадувати собі іншої матері, це було б оскверненням живої й скорботної пам’яті про мою рідну неньку. Ну, а дідуся, ясна річ, я собі створив: адже він був першим виплодом моєї фантазії.

О, за скількома дідами попоходив я в Туріні, в Мілані, у Венеції та Флоренції, поки витворив свого! В одного з них позичив костяну табакерку і великий носовичок в червону і чорну кратку; в другого — ковіньку, в третього — окуляри та розкішну бороду, у четвертого — ходу і звичку сопіти носом, у п’ятого — манеру говорити й сміятися. І вийшов славний дідусь, любитель мистецтва, хоча й трохи дратівливий і забобонний: не схотів дати мені систематичної освіти, а навчав мене сам — у жвавих розмовах, у переїздах з міста в місто, в оглядах музеїв та картинних галерей.

Буваючи в Мілані, Падуї, Венеції, Перуджі, Флоренції, Равенні, я завжди возив із собою, мов тінь, свого вигаданого діда, який часто гомонів зі мною вустами якогось старенького сторожа.

Але ж я хотів жити не тільки в минулому, але й тепер, хотів жити й для себе. Час від часу замислювався про свою безмежну, небувалу досі волю, і мене охоплювало почуття такого великого щастя, що я наче поринав у блаженне сп’яніння. Це усвідомлення волі вливалося мені до грудей нескінченним широким потоком і ніби підносило все моє єство. Сам! Я сам! Сам собі господар! Ні перед ким і ні в чому не зобов’язаний звітувати! Можу їхати куди заманеться: до Венеції так до Венеції, до Флоренції то до Флоренції. Моє щастя було зі мною всюди. Ах, який незабутній захід сонця випало побачити мені в Туріні на Лунго По, біля мосту зі шлюзом, що стримує бурхливі води! Це сталося в перші місяці мого нового життя. Все навколо сяяло в напрочуд прозорому повітрі, і, милуючись тим дивовижним сяйвом, я відчував таку п’янку волю, що, здавалося, не витримаю і збожеволію.

Я вже змінив свою зовнішність з голови до п’ят. Чисто поголений, у світло-синіх окулярах, з довгим волоссям, яке вільно спадало на плечі, уже й сам собі здавався іншою людиною. Іноді ставав перед люстром і, сміючися, промовляв до себе:

— Адріано Меїс! Щасливий чоловіче! Шкода, що в тебе такий вигляд… Та, власне, хіба тобі не байдуже? Все чудово! Якби не оце око, що лишилося від того дурня, твій дивакуватий і трохи зухвалий вигляд не здавався б зрештою таким потворним. Нехай жінки сміються, що тобі до того? Ти ж не винен. Коли б той, інший, не носив короткого волосся, тобі не довелося б носити довгого. І не на свій же смак ти поголився, немов священик, це я знаю напевне. Що вдієш! Коли жінки сміються… смійся й ти — це для тебе найрозумніше.

Зауважу, до речі, що жив я тільки собою і для себе. Перемовлявся кількома словами з власниками готелів, з обслугою, з сусідами за столом — та й то не тому, що хотів завести розмову. Я зрозумів, що моя мовчазність означає лише одне: я не вмію прикидатися. Та й ті, що мене оточували, теж не дуже часто озивалися до мене. Мабуть, через мою зовнішність усі вважали мене за іноземця. Пригадую, якось у Венеції не зумів переконати старого гондольєра, що я не німець і не австрієць. Так, я народився в Аргентіні, але ж мої батько й мати — італійці. Справжня таємниця моєї, якщо можна так висловитись, незвичайності полягала зовсім в іншому, і знав її тільки я сам: я зробився тепер зовсім іншою людиною, і жодне місто, крім Міраньйо, не має мене в актах громадянського стану. Небіжчик під чужим іменем — ось хто я такий.

Це завдавало мені прикрощів, одначе я не хотів ні бути, ні вважатися австрійцем. Мені ще ніколи не доводилося замислюватися над словом «батьківщина». Раніше я мусив думати про інше. А тепер, на дозвіллі, в мене виробилася звичка перейматися тим, чим раніше ніколи б не зацікавився. Причому, заглиблювався в деякі питання, сам того не помічаючи, і лише роздратовано стенав плечима. Але ж треба було й мені чимось займатися, коли набридало вештатись по вулицях і витрішки продавати! Аби не лізли в голову пусті й непотрібні роздуми, я змережував іноді аркуш за аркушем своїм новим підписом, намагався переінакшити почерк, тримати перо не так, як тримав завжди. Проте закінчувалось це тим, що я кидав перо і рвав на дрібні клапті папір. Мені ж любісінько можна бути й неписьменним! До кого писати? Листів я не отримував і не міг отримувати нізвідки.

Ця думка, як і багато інших, повертала мене в минуле. Я знову бачив свій будинок, бібліотеку, вулиці Міраньйо, пляж і питав себе: «Чи Ромільда ще ходить у жалобі? Либонь, ходить, про людське око. А що вона поробляє?» І я пригадував її такою, якою так часто бачив удома. Уявляв також і вдову Пескаторе, що, певне, проклинає навіть пам’ять про мене.

«Звичайно ж, ні теща, ні дружина, — думав я, — жодного разу не навідались до могили, де лежить той трагічно загиблий бідолаха. Цікаво, де мене поховали? Навряд чи тітка Схоластика схотіла витратити на мене стільки, як на маму. А надто Роберто. Може, ще й сказав: «Хто його силував топитися? Зрештою міг би прожити і на ті дві ліри на день, що їх мав за службу в бібліотеці». Мабуть, кинули мене, мов собаку, до спільної ями для бідняків… Ну, не варто сушити голови… Жаль тільки того бідолашного чоловіка. Може, його родичі людяніші, ніж мої; може, вони поставилися б до нього краще. Та яке це кінець кінцем має тепер значення навіть для нього? Він же ні про що вже не думає.

Спочатку я мандрував по Італії, а потім забажалося поїхати за її межі. Побував на чудових берегах Рейну, спустився вниз по річці пароплавом аж до Кельна. Зупинявся у великих містах: Маннгеймі, Вормсі, Майнці, Бінгені й Кобленці…

З Кельна я хотів податися далі, до якоїсь іншої країни, може, до Норвегії, але схаменувся і вирішив трохи обмежити свої забаганки. Адже я мусив так витрачати гроші, щоб їх вистачило на все життя, а запас їх танув. Прожити я міг іще років з тридцять, але в мене не було документів на підтвердження принаймні реальності мого існування. Крім того, ясна річ, не могло бути й мови про влаштування на роботу.

Отож я мусив жити скромніше, щоб не померти на соломі. Підрахунки показали: не слід витрачати більше двохсот лір на місяць. Звичайно, на такі гроші далеко не заїдеш, але майже два роки я жив і на менші кошти та ще й був не сам. Так що треба пристосуватися.

Власне, я вже стомився від свого самотнього й мовчазного бурлакування, і в мене виникла інстинктивна потреба мати якесь товариство. Гостро відчув це одного похмурого дня в осінньому Мілані невдовзі після повернення з Німеччини.

Той листопадовий день був холодний, а надвечір збиралося на дощ. Я помітив старого торговця сірниками під ліхтарем. Він ніяк не міг закутатись у благеньке пальто, бо йому заважала скринька, що висіла на грудях. Старий тримав біля підборіддя стиснуті кулаки, і в одному з них був мотузочок, що звисав до самої землі. Я нахилився і побачив малюсіньке цуценя, яке, згорнувшись клубочком біля стоптаних черевиків господаря, тремтіло від холоду і безперестанку скавчало. Бідолашна тваринка! Я спитав старого, чи не продає він цуценя. Той відповів ствердно і додав, що продасть зовсім дешево, хоч цуценя дороге. О, з нього виросте гарний великий собака.

— Двадцять п’ять лір…

Бідолашне цуценя анітрохи не запишалося, почувши таку високу похвалу. Воно не перестало дрижати. Либонь, зрозуміло, що господар оцінив не його майбутні достоїнства, а глупоту, яку прочитав на моєму обличчі. Тим часом я збагнув, що, купивши собаку, матиму вірного, скромного і люблячого друга, який з поваги до мене ніколи не спитає, хто я насправді такий, де взявся і чи гаразд у мене з документами. Однак за собаку необхідно платити податок, а я вже відвик від цього. Обмежити свою волю! Ні в якому разі!

— Двадцять п’ять лір? Бувайте здорові! — сказав я старому торговцеві сірниками.

І, насунувши капелюха на очі, почвалав під сизою мжичкою, що вже заснувала вулицю. Отоді я вперше подумав: солодка моя воле, ти безмежна й прекрасна, а все ж таки трохи й деспотична, коли не дозволяєш мені навіть собачки купити.

9. Трохи туману

Перша зима була сувора, дощова і туманна, та я майже й не помітив її, захоплений мандрівками, сп'янілий від волі. Але на початок наступної зими вже стомився від постійних переїздів і, як уже сказав, намірився дещо обмежити себе. І я помітив… ну, звісно, був легкий туман і було холодно… Я помітив, що страждав від зміни пір року, хоч і переконував себе не піддаватися такому настроєві.

«Чим ти ще невдоволений? — докоряв я собі. — Чого супишся? Ти ж можеш безтурботно насолоджуватися своєю волею!»

Справді, я вдосталь порозважався поїздками: Адріано Меїс прожив за цей рік свою безтурботну юність; тепер слід було постатечнішати, зосередитись, обрати собі спокійний і скромний спосіб життя. О, це зовсім легко вільній людині, не обтяженій жодними обов'язками!

Так мені здавалося, і почав я міркувати, в якому б місті оселитись. Бо негоже статечному чоловікові жити, як птах без гнізда. Але де ж оселитися? У великому місті чи в малому? Я все не міг вирішити.

Заплющував очі й подумки літав до тих міст, де вже побував. У кожному з них намагався чітко уявити саме ту вулицю, той майдан, те місце, про яке збереглися в мене найприємніші спогади. Казав собі: «Я тут був! І тут був. І скрізь вирує цікаве життя, а від мене воно втікає». Скільки разів я запевняв себе: «Отут хочу влаштуватися! З якою охотою зостався б отут!» Заздрив тамтешнім мешканцям, що спокійно займаються своїми звичними щоденними справами і не знають болісного почуття ненадійності, властивого тим, хто часто роз’їжджає.

Нестерпне почуття ненадійності весь час дошкуляло мені, не даючи відчути вдоволення від постелі, в яку лягав спати, і від інших речей, що оточували мене.

Кожен предмет змінюється в нашій свідомості залежно від образів, які він викликає, і, так би мовити, вабить до себе, оскільки будить різноманітні приємні почуття в їхній гармонійній єдності; однак він приносить нам задоволення не сам по собі, а тому, що наша уява прикрашає його, мовби осяває любими нам образами, бо з ними асоціюються наші звички. Тобто ми любимо в речі те, що вносимо в неї від себе, ту злагоду, ту гармонію, яка виникла між нами, ту душу, якою ми самі наділяємо кожну річ і яка зіткана з наших спогадів.

Та хіба ж може викликати такі приємні почуття готельний номер?

Інша річ, коли був би в мене власний будинок, мій, тільки мій. Може, варто придбати? Але ж грошей уже поменшало… А якщо скромний будиночок на кілька кімнат? Квапитись не слід. Усе обміркувати, зважити кожну дрібницю. Звичайно, вільним, зовсім вільним я можу бути лише з валізою в руці: сьогодні тут, завтра там. Тільки-но оселюся у власному будинку, як уже: реєструватися неодмінно, платити податки негайно! А я навіть не записаний в адресному бюро. А як записатися? Під чужим іменем? І що далі? А там і не зогледишся, як поліція розпочне таємне розслідування… Як не крути, а клопотів наберешся!.. Отже, нічого не вийде. Я знаю, що мені не можна мати власного будинку, власних речей. Та я можу поселитися в сімейному пансіоні або в мебльованій кімнаті. Чи варто журитися через такі дрібниці?

Всі ці меланхолійні роздуми навіяла мені зима. Наближалися різдвяні свята, і душу мою огорнула туга за родинним теплом і затишком.

Ясна річ, я не оплакував тещиної хати, бо не зазнав у ній радості. Батьківського дому, в якому я жив раніше, єдиного, про який зосталися приємні спомини, вже не було, його зруйнували. Та він уже й не відповідав моєму нинішньому становищу.

Отож лишалося втішатись думкою про те, як весело було б мені, якби подався на різдвяні свята в Міраньйо, до жінки й тещі. (Ото жах!)

Аби посміятися досхочу й розважитись, я уявляв собі, як стою перед дверима свого дому з величезним кошиком у руках.

— Дозвольте? Чи тут іще мешкають синьйора Ромільда Пескаторе, вдова Паскаль, і Маріанна Донді, вдова Пескаторе?

— Так, синьйоре. А ви хто такий?

— Я — покійний чоловік синьйори Ромільди, той бідолашний синьйор Паскаль, що втопився торік. Оце, як бачите, з дозволу високого начальства прийшов з того світу погостювати на різдвяні свята в родині, а тоді негайно вернуся назад!

Чи вдова Пескаторе не вріже дуба з переляку, несподівано побачивши мене? Хто? Вона?! Еге, сподівайся! Та вона днів за два знову зажене мене на той світ!

Усе моє щастя, запевняв я себе, — це воля, цілковита незалежність від тещі й дружини, від податків, від принизливих злигоднів мого колишнього життя. Нині я вільний від них. Хіба цього мало? В мене ще життя попереду. А самітників, таких, як я… скільки їх на білому світі?

«Так, так, — нашіптувала мені негода у парі з клятим туманом, — але всі вони або іноземці, або мають десь домівку і можуть повернутися до неї будь-якого дня. Якщо ж своєї хати в когось із них нема, то він купить її хоч завтра або може оселитися в своїх друзів. А ти завжди, скрізь і всюди будеш чужим, ось у чому різниця. Ти чужий у житті, Адріано Меїс».

Я стенав плечима й роздратовано вигукував:

— Тим краще! Менше клопотів… Немає в мене друзів? Будуть!..

У таверні, куди я навідувався цими днями, один добродій, мій сусіда за столом, уже виявляв бажання заприязнитися зі мною. Йому було років під сорок і був він лисуватий, смаглявий, у золотому пенсне, яке раз у раз сповзало з носа, — певне, масивний ланцюжок щирого золота був заважкий. Ах, який славний чоловік! А ще уявіть собі: коли він надівав капелюха і виходив з-за столу, то відразу змінювався і робився схожий на хлопчика. А все через ноги — вони в нього були такі короткі, що, сидячи за столом, він не торкався підлоги. Тому зі стільця він не вставав, а ніби злазив. Щоб виправити цей недолік, чоловічок носив черевики на високих підборах. Що ж тут поганого? Нічогісінько. Хіба тільки те, що ті підбори надто стукотіли. Зате ступав він граційно, дріботів маленькими кроками, наче куріпка.

Милий, цікавий, трохи, правда, дивакуватий і балакучий, але з власними поглядами на життя та ще й шляхетного роду; на візитці, яку він мені дав, стояло:

Кавалер Тіто Ленці.

Цією візиткою він мало не завдав мені неприємностей, принаймні поставив у незручне становище, адже я не міг відповісти люб’язністю на його люб’язність, бо не мав візитних карток: я не насмілювався надрукувати свого нового імені. Ото халепа! Наче не можна обійтися без візитки! Просто назвав своє ім’я, та й годі.

Я так і вчинив. Але ж насправді моє ім’я…

А втім, годі про це!

Які цікаві розмови вів кавалер Тіто Ленці! Навіть латину знав і запросто цитував Цицерона.

— Свідомість? Але свідомості не досить, любий синьйоре! Самою свідомістю керуватися не можна. А можна було б лише за умови, якби вона, свідомість тобто, нагадувала палац, а не майдан, даруйте за таке порівняння. Я маю на увазі, коли б ми уявляли її осібною, що за своєю природою не відкрита для інших. Саме в свідомості, на мою думку, здійснюється основний зв’язок між мною, що мислить, та іншими особами, яких я мислю. Що ж до почуттів, нахилів і смаків тих інших осіб, котрих ми з вами мислимо, то вони не відображаються ні в мені, ні в вас, не даючи нам ні вдоволення, ні спокою, ні радості, хоч усі ми прагнемо до того, щоб наші почуття, думки, нахили і смаки відображалися в свідомості інших людей. А якщо цього не відбувається, то лише тому… ну, скажімо, тому, що повітря кожної миті не встигає переносити зародки ваших ідей, любий синьйоре, до мозку вашого ближнього і не встигає допомогти їм розвинутися там. Ось чому ви не можете сказати, що вам досить вашої свідомості. А кому її досить? Хіба її досить, щоб прожити самотою, виснаживши себе в темряві? Ні, і ще раз ні! Ви знаєте, я ненавиджу риторику, оту стару брехливу хвастуху, кокетку в окулярах. Це ж вона, б’ючи себе в груди, придумала гарну фразу: «В мене є моя свідомість, і мені цього досить». Не сперечатимусь, Цицерон перший сказав: «Mea mihi conscientia pluris est quam hominum sermo!»[21] Цицерон, звичайно, пишномовний, але… боже борони і спаси нас від нього, любий синьйоре! Він нудніший за скрипаля-початківця!

Мені кортіло розцілувати кавалера Тіто Ленці. Та милий чоловічок не обмежився гострими й оригінальними міркуваннями, за які я ладен був вважати його мудрецем, — він пустився в щирі, відверті балачки, і тоді мені стало враз ніяково, я відчув, що якась сила спонукає мене відцуратись його і замкнутися в собі. А я вже вірив був, що ми легко заприятелюємо. Поки говорив він і йшлося про щось абстрактне, все було пречудово, але тепер кавалер Тіто Ленці намагався викликати на розмову мене:

— Ви не міланець, чи не так?

— Ні…

— Проїздом тут?

— Еге ж…

— А Мілан — красиве місто, га?

— Атож, красиве…

Я був не балакучіший за прирученого папугу. Що настирливішими ставали його запитання, то ухильніше я відповідав. Дуже швидко ми дійшли до Америки. Тільки-но чоловічок почув, що я народився в Аргентіні, як підскочив і кинувся потискувати мені руки:

— Вітаю вас, любий синьйоре! Я заздрю вам! Ах, Америка!.. Я теж там бував.

Він там був? Рятуйся, Адріано!

__ В такому разі, — хутко докинув я, — вітати слід вас, бо мені… власне, я там і не був, хоч і народився за океаном. Я виїхав звідти кількамісячним немовлям, отож навіть не ступав по американській землі.

— Шкода! — з сумом вигукнув кавалер Тіто Ленці. — Одначе у вас там зосталися родичі, чи не так?

— Ні, нікого…

— То, виходить, ви приїхали до Італії з усією вашою родиною і тут влаштувалися? А де ж ви оселилися?

Я сидів, як на голках. Стенув плечима й відповів, зітхнувши:

— Мені довелося жити в різних місцях. Сім’ї не маю і… і подорожую!

— Як чудово! Щасливчик! Подорожі… У вас таки справді нікого немає?

— Нікого…

— Як чудово! Щасливчик! Я заздрю вам.

— А ви, значить, маєте сім’ю? — спитав і я, щоб перевести розмову на нього.

— Анікогісінько! — зітхнув він, заплющивши очі. — Я сам і завжди був сам.

— Отже, в нас одна доля!..

— Але я нудьгую, любий синьйоре, о, як я нудьгую! — вигукнув чоловічок. — Самотність для мене… Остогидла вона мені. Друзів у мене доволі, але повірте, у моєму віці не вельми приємно, коли приходиш додому, а тебе ніхто не чекає. Є люди, котрі все розуміють, а є такі, що не розуміють нічого, любий синьйоре. Розумному, напевне, навіть гірше, бо зрештою в нього не лишається ні снаги, ані волі. Він каже собі: «Не слід робити того, не слід робити цього, щоб не вчинити неподобства». Чудово! Але ж якоїсь хвилі він помічає, що все життя саме по собі — суцільне неподобство. А тоді, скажіть на милість, який сенс у тім, що він не чинив неподобства? Виходить, що він ніби й не жив на світі? Ось так, любий синьйоре.

Я спробував утішити його:

— У вас, на щастя, ще є час…

— Вчинити неподобство? Та я вже чинив його і то не раз, — перебив мене кавалер Тіто Ленці, хвалькувато всміхаючись. — Я мандрував, як оце ви, і були в мене пригоди… так, так, вельми потішні й пікантні… У Відні, приміром, якось увечері…

Я ніби з-за хмар упав на землю. Як? Любовні пригоди? У нього? Три, чотири, п’ять — в Австрії, у Франції, в Італії, навіть у Росії… Та ще ж які! Відчайдух! Ось, наприклад, уривок з розмови між ним та однією заміжньою панею:

В і н: — Ех, коли поміркувати, люба пані, то я чудово розумію вас! Зрадити чоловіка, боже мій! Вірність, цнота, гідність… Троє великих і святих слів! Слова з великої літери. А також — честь! Ще одне високе слово… А на ділі, повірте, люба пані, все зовсім інакше. Це ж лише коротка мить. Спитайте-но ваших подруг, котрі вже спізнали…

П а н і: — Питала. Усі вони потім були дуже розчаровані.

В і н: — Ще б пак! Ясна річ! Налякані й скуті всіма цими гучними словами, вони надто довго вагалися — півроку, рік. Розчарування й виникло саме через несумірність того вчинку й занадто довгих розмірковувань, які йому передували. Слід зважуватись негайно, люба пані. Подумав — зробив. Усе так просто.

Досить було глянути на нього, уявити собі його крихітну, смішну постать, аби, не слухаючи нових доказів, зрозуміти: він бреше.

Мій подив змінився пекучим соромом за нього, адже чоловічок цей навіть не усвідомлював, яке жалюгідне враження справляє його брехня, надто ж на мене, бо я бачив, як легко й залюбки він бреше без жодної потреби. А я, змушений казати неправду з примхи долі, стримувався і страждав щоразу, бо відчував, як мені душу вивертає.

Від приниження й гіркоти мені хотілося схопити його за руку й крикнути: «Даруйте, кавалере, ну навіщо, навіщо ви брешете?»

Хоч прикрість моя була небезпідставна, однак, поміркувавши як слід, я зрозумів: казати йому таке — огидно. Справді, якщо милий чоловічок поводиться так дивно і жадає, аби я повірив у його перемоги, то поведінка ця якраз і зумовлюється тим, що, не маючи в тому необхідності, він може брехати просто так, а мене саме необхідність і змушує казати неправду. Зрештою, для нього брехливі вигадки — звичайнісінька розвага, а може, розумові вправи, а для мене, навпаки, — неприємний обов’язок, покара.

До чого ж призводили подібні міркування? А до того, що я почав усвідомлювати: моє становище неминуче змушуватиме мене брехати, а відтак я ніколи не зможу мати ні свого дому, ні друзів, навіть одного-єдиного справжнього друга… Дружба вимагає чесності й відвертості, а хіба ж я, людина без імені, без минулого, довірю кому-небудь таємницю свого життя, яке виросло, мов гриб, із самогубства Маттіа Паскаля? Я можу дозволити собі тільки побіжні зустрічі, тільки короткий обмін пустими фразами.

Нічого не вдієш — це ж і є зворотний бік мого щастя. Отож не варто впадати у розпач.

Житиму собою і для себе, як жив досі!

Та ось біда: я, щиро кажучи, боявся, що моє товариство нікому не цікаве й не потрібне, нікому не принесе задоволення. І потім, обмацуючи своє безбороде обличчя, проводячи рукою по довгому волоссю або поправляючи на носі окуляри, я мав дивне відчуття: здавалося, ніби я вже не я, що я доторкаюсь не до себе.

Будьмо справедливі: такого вигляду я надав собі не задля себе, а задля інших. І ось тепер, наодинці з самим собою, мушу носити маску, і все, що я вигадав про Адріано Меїса, все вже стало не для інших. А для кого ж? Для мене? Але я сам міг повірити в це тільки за умови, що в це повірять інші…

І коли виявилось, що в Адріано Меїса немає вже снаги кидатись у життєвий вир і брехати, що він, стомлений самотністю, все-таки змушений усамітнюватись, що він у ці похмурі зимові дні блукає вулицями Мілана, повертається до готелю й замикається в товаристві небіжчика Маттіа Паскаля, я збагнув, що справи мої кепські, що мене чекають не самі радощі, отже, моя щаслива доля…

Та, може, річ не в тім? Може, моя безмежна воля й заважає мені нормально жити? Бо завжди, коли я мушу на щось зважитися, щось неодмінно стримує мене: то мені ввижається сила-силенна перешкод, то на заваді стане якесь мимовільне неприємне враження.

І тоді я знову вибігав на вулицю, спостерігав за всім, що відбувалося довкола, приглядався до кожної дрібниці, довго розмірковував над дріб'язковими питаннями. Стомившись, заходив до кав'ярні, читав якусь газету, дивився на відвідувачів — тих, що заходили, і тих, що виходили. Потім виходив і сам. Життя, коли я споглядав його, ніби сторонній, здавалося мені аморфним і безглуздим. А себе я почував загубленим серед метушливого натовпу. Безперервний вуличний гамір забивав мені памороки.

Чому люди так намагаються ускладнювати собі життя? Раз у раз я питав себе про це і не знаходив відповіді. Навіщо таке нагромадження машин? Чим займеться людина, коли все робитимуть машини? Чи не виявиться потім, що так званий прогрес нічого спільного не має з людським щастям? Яку радість приносять нам ті винаходи, якими наука чесно намагається збагатити людство (а насправді, збіднює його, бо вони обходяться дуже дорого).

Якось у трамваї зустрівся мені один бідолаха з тих, що не можуть не поділитися з людьми своїми враженнями.

— Який чудовий винахід! — вигукнув він. — Лише два сольдо, і я проїжджаю пів-Мілана за кілька хвилин!

Ті два сольдо за проїзд витіснили з його свідомості розуміння того, що всього його заробітку не вистачить на це щасливе життя з трамваями, електричним освітленням і на таке інше.

Отже, наука, думав я, створює ілюзію, буцімто життя стає легшим і зручнішим. Та якби й визнати, що своїми громіздкими машинами вона справді полегшує життя, я таки спитаю: чи можна зробити тому, хто приречений на безглузду працю, гіршу послугу, аніж полегшити цю працю, зробивши її майже механічною?

Я повернувся до готелю.

Там у коридорі на вікні висіла клітка з канаркою. Я не знав, чим зайнятися, а з людьми розмовляти не міг, тим-то й озвався до пташки. Пробував повторити її пісеньку, і канарка, здавалось, повірила, що з нею хтось розмовляє: слухала мене і, може, вгадувала в моєму щебеті любі їй звістки про гнізда, про листя, про волю… Вона схвилювалася, пурхала по клітці, хитала голівкою, висовувала її крізь прутики, а потім відповідала мені, запитувала про щось і знову слухала. Бідолашна пташина! Я був зворушений її поведінкою, але ж сам не знав, що кажу їй…

Отож, коли поміркувати, хіба з нами, з людьми, не трапляється подібне? Хіба ми не гадаємо, що природа говорить з нами? І хіба ми не знаходимо смислу в її таємничих голосах? Не знаходимо бажаної відповіді на болючі запитання, з якими звертаємось до неї? А природа в своїй недосяжній величі навіть не помічає ані нашого існування, ані наших марних сподівань.

Бачите, яких висновків може дійти змушена жити самотою людина через жартівливе заняття, до якого вона вдається знічев’я? Я ладен був відлупцювати самого себе. Чи я справді зібрався стати філософом?

Ні, ні, годі! Нема ж ніякої логіки в моїй поведінці. Далі так тривати не може. Я маю подолати всі свої вагання і кінець кінцем, хай би там що, прийняти рішення.

Треба ж таки розпочати нове життя!

10. Кропильниця й попільничка

Через кілька днів я приїхав до Рима з наміром оселитися там. Чому саме в Римі, а не десь-інде? Справжню причину я збагнув пізніше, вже після того, що там зі мною трапилось, але зараз не називатиму її, аби не зіпсувати своєї розповіді недоречними в цю мить міркуваннями. Я обрав Рим насамперед тому, що вподобав його дужче, ніж інші міста. Крім того, мені здавалося, що, байдуже даючи притулок стільком чужоземцям, він прихистить і такого, як я.

Пошук будинку, тобто пристойної кімнати на тихій вулиці в скромній родині, коштував мені багатьох зусиль. Нарешті я знайшов на вулиці Ріпетта кімнатку з вікнами на річку. Щиро кажучи, перше враження від сім’ї, в якої я намірився жити, було таке несприятливе, що, повернувшись до готелю, я довго вагався, чи не варто пошукати ще.

На дверях четвертого поверху висіли дві таблички: з одного боку — «ПАЛЕАРІ», з другого — «ПАПІАНО». Під другою була прибита двома мідними цвяхами візитна картка, на якій проступав напис: «Сільвія Капорале». Мені відчинив старий років шістдесяти (Палеарі? Папіано?) в полотняних штанях і брудних черевиках на босу ногу, з м’ясистим рожевим оголеним торсом без жодної волосинки, з намиленими руками і в білому тюрбані з мильної піни.

— Ой, перепрошую! — вигукнув він. — Я гадав, це служниця… Зачекайте хвилинку, ви мене застали… Теренціо! Адріано! Ходіть сюди мерщій! Тут синьйор… Зачекайте хвилинку, будьте ласкаві… Чого ви бажаєте?

— Ви здаєте мебльовану кімнату?

— Так, синьйоре. Ось моя донька, поговоріть з нею. Адріано, це про кімнату!

З’явилася бліда зніяковіла дівчина, невеличка, білява. Її ніжне обличчя і блакитні очі були сумовиті. Теж Адріана! «Оце так штука! — подумав я. — Наче навмисне!»

— А де ж Теренціо? — спитав чоловік у мильному тюрбані.

— О боже мій, тату, ти ж чудово знаєш: вони в Неаполі з учорашнього дня. Іди звідси! Глянув би на себе… — з прикрістю відповідала дівчина ніжним голоском, у якому, незважаючи на ледь помітне роздратування, вчувалася природжена лагідність.

Старий пішов, усе повторюючи «Еге ж! Еге ж!» та човгаючи черевиками і безперестанку намилюючи лису голову та густу сиву бороду.

Я не міг стримати усмішки, але всміхнувся доброзичливо, аби не збентежити вкрай його доньки.

Вона замружилась, наче не хотіла помічати моєї усмішки. Спочатку Адріана видалась мені дівчинкою, та придивившись уважніше, я зрозумів з виразу її обличчя, що вона вже доросла, тому на ній домашній халат, у якому вона має трохи кумедний вигляд, бо ця одіж не пасує ні до її дитячої статури, ні до личка. Дівчина носила жалобу.

Стиха розмовляючи, Адріана повела мене темним коридором до кімнати, яку вони здавали. На мене не дивилася (бозна-яке враження я справив спочатку). Коли відчинилися двері, я відчув, як свіже повітря наповнило мої груди — кімната була світла, з двома великими вікнами, що виходили на річку. На обрії вимальовувались Монте Маріо і новий квартал Праті аж до замку Святого Ангела — він височів над старим мостом Ріпетта і новим, що будувався поряд. Трохи далі було видно міст Умберто і всі старі будинки Тордіноне, розташовані в широкому закруті річки. А з другого боку виднілися зелені пагорби Джаніколо з великим водограєм Сан-П’єро в Монтаріо та кінна статуя Гарібальді.

Завдяки такому приємному краєвидові я і винайняв кімнату, обставлену, до речі, з вишуканою простотою, оклеєну світлими — біле з блакитним — шпалерами.

— Оцей балкончик теж наш, — мовила дівчина. — Принаймні поки що. Кажуть, ніби його збираються зламати, бо дуже випирає.

— Випирає?

— Атож, випирає над вулицею. Хіба так не можна сказати? Але це буде не скоро — не раніше, як добудують набережну Тібру.

Слухаючи її тихий розважливий голос і дивлячись на її вбрання, я всміхнувся й промовив:

— Он воно що!

Вона образилась. Опустила очі й прикусила губку. Тоді, аби зробити їй приємність, я теж заговорив серйозно:

— Даруйте, синьйорино, у вашому домі, здається, немає дітей?

Вона мовчки похитала головою. Може, в моєму голосі їй причувся відтінок іронії, що аж ніяк не входило в мої наміри. Та сказав же я «дітей», а не «дівчаток». Я знову спохопився:

— А… Скажіть, синьйорино, інших кімнат ви не здаєте?

— Ця найкраща, — відповіла вона, не глянувши на мене. — Якщо вам не до вподоби…

— Ні, ні, я спитав, аби довідатись…

— Ми здаємо ще одну, — мовила дівчина силувано байдужим тоном. — З фасаду… Вона виходить на вулицю… В ній мешкає одна синьйорина. Вона живе в нас уже два роки. Заробляє уроками гри на фортепіано… але не вдома.

Промовивши ці слова, дівчина ледь помітно всміхнулась і додала:

— Тут живу я, мій батько і наш зять…

— Палеарі?

— Ні, Палеарі — мій батько, а нашого зятя звуть Теренціо Папіано. Він має виїхати разом зі своїм братом, котрий зараз теж живе в нас. Моя сестра померла… півроку тому.

Щоб перевести розмову на інше, я поцікавився платою. Ми швидко домовились. Я спитав, чи не треба завдатку.

— Як завгодно, — відповіла вона. — Можете просто назвати своє ім’я.

Я обмацав нагрудну кишеню і, знічено всміхаючись, мовив:

— Немає в мене… Не лишилося жодної візитної картки… Звуть мене Адріано, саме так. Я чув, синьйорино, що й вас так звуть. Може, вам неприємно…

— Та ні! Чому ж? — заперечила вона, помітивши, мабуть, моє зніяковіння, і засміялася цього разу, мов дитина.

Я теж засміявся й додав:

— Ну, якщо вам байдуже… мене звуть Адріано Меїс. Отже, домовились! Я можу переїхати сьогодні ввечері. Чи краще завтра вранці?

Вона відповіла:

— Як завгодно.

Однак мені здалося, що їй було б приємніше, якби я не повернувся. Я навіть не звернув належної уваги на її халатик.

Та по кількох днях я переконався, що бідолашна дівчина просто змушена була носити його — хоч-не-хоч — бо весь тягар домашньої роботи лежав на її плечах. І невідомо, що сталося б з родиною, аби не Адріана.

У її татка, Ансельмо Палеарі, старого, який вийшов мені назустріч з тюрбаном мильної піни на голові, мізки теж були з піни. Того ж дня, коли я оселився в них, він заявився до моєї кімнати, пояснивши, що прийшов не так задля того, аби зайвий раз перепросити за малопристойний вигляд під час нашої першої зустрічі, як задля приємності познайомитися з людиною, що схожа на вченого або, скажімо, на художника.

— Я не помилився?

— Помилилися. Художник… Ніколи я не був художником! Учений… Відносно… Я інколи полюбляю читати книжки…

— О, ви маєте гарні! — вигукнув він, розглядаючи корінці кількох книг, які я вже поставив на поличку бюро. — Днями і я покажу вам свої книжки, гаразд? У мене теж гарні. Ех!

Він стенув плечима, постояв мов укопаний. Погляд його затуманився, обличчя стало відчужене, — либонь, забув уже, де він і з ким. Потім ще двічі повторив: «Ех! Ех!», повернувся до мене спиною і вийшов з кімнати не попрощавшись.

Спочатку я дуже здивувався, але згодом мені стала зрозуміла не тільки його неуважливість, а й багато іншого.

Коли старий дотримав обіцянку й запросив мене до своєї кімнати, щоб показати книги, я побачив такі: «Смерть і потойбічний світ», «Людина і її плоть», «Сім принципів людини», «Карма», «Ключ до теософії», «Абетка теософії», «Таємниче вчення», «Астральний план» і т. ін.

Синьйор Ансельмо був членом теософічного товариства.

Пустився він у фантастичні дослідження й туманні роздуми знічев’я. Відпровадили його у відставку з посади начальника відділу якогось міністерства раніше, ніж належало. І занапастили чоловіка — не тільки матеріально, а й морально. Від нічого робити, не обтяжений ніякими обов’язками, він усе дужче й дужче відривався від реального життя. Добра половина його пенсії витрачалась на книги. Він уже зібрав собі невелику бібліотечку. Однак теософські вчення не вдовольняли його цілком. Напевне, точив душу хробак сумніву, бо поряд з теософськими творами була в нього чимала колекція старовинних і нових філософських есе і трактатів, а також збірки наукових статей. Окрім того, останнім часом старий захопився спіритичними дослідами.

У синьйорини Сільвії Капорале, своєї пожилиці, вчительки музики, він відкрив незвичайні здібності медіума, а втім, ще не блискучі, та він не сумнівався, що з часом і за допомогою спеціальних вправ учителька розвине ті здібності й затьмарить найзнаменитіших медіумів.

Я, зі свого боку, можу засвідчити, що ніколи не бачив на такому грубому, потворному обличчі, схожому на карнавальну маску, таких скорботних очей, як у синьйорини Сільвії Капорале. Були вони чорні-пречорні, мигдалевидні, дивилися завжди пильно і здавалося, ніби до них зсередини підвішеним свинцевий важок, як у механічних ляльок.

А ще в сорокарічної синьйорини Сільвії Капорале під яскраво-червоним, круглим, мов бульба, носом, росли справжнісінькі вуса.

Згодом я дізнався, що вона, сердешна, до нестями жадала кохання, через те й пила. Знала, що потворна, стара, і пила з розпачу. Іноді вечорами приходила додому в неймовірному вигляді: капелюшок з’їхав набакир, червонястий носик схожий на моркву, а погляд приплющених очей — сама скорбота.

Вона падала в постіль, і випите вино відразу ж виливалося нестримним потоком гірких сліз. І тоді бідолашній маленькій мамі в халатику доводилось до пізньої ночі доглядати втішати її. Адріана жаліла нещасну, і та жалість переборювала навіть огиду. Дівчина знала, що Сільвія одна-однісінька на світі, безталанна, і що невтолений пломінь бажання завдавав їй таких мук, що вона зненавиділа й саме життя і вже двічі пробувала накласти на себе руки. Адріана лагідно домагалася від неї обіцянки бути слухняною, не робити дурниць, і — що б ви думали? — на ранок синьйорина Капорале виходила снідати вичепурена ще й маніжилась, мов та мавпочка, — за ніч наче перетворилася на вередливе наївне дівчисько.

Кілька лір, які вдавалося їй час від часу заробити на репетиціях пісеньок з якоюсь дебютанткою з кафешантану, витрачались на пиятику та вбрання. Вона не платила ні за кімнату, ні за скромне харчування в домі Палеарі. Але вигнати її не могли — синьйор Ансельмо не зміг би тоді влаштовувати спіритичні сеанси.

Власне, була й інша, вагоміша причина. Два роки тому, коли після смерті матері синьйорина Капорале продала будинок і перейшла жити до Палеарі, вона дала Теренціо Папіано на одну надійну й вельми прибуткову справу близько шести тисяч лір, виторгуваних за меблі. Ті шість тисяч безслідно зникли.

Коли синьйорина Капорале, заливаючись слізьми, сама розповіла мені про це, я частково вибачив синьйорові Ансельмо Палеарі: раніше мені здавалося, що він тримає таку жінку біля своєї доньки з примхи.

Правда, маленька Адріана була від природи винятково порядна й аж надто розсудлива, отож, мабуть, не було підстав побоюватися за неї. Найдужче вражали її в цій історії таємничі батькові маніпуляції та викликання духів за допомогою синьйорини Капорале.

Маленька Адріана була побожна. Я завважив це з перших днів, коли вона почепила на стіні над моїм нічним столиком біля ліжка кропильницю з блакитного скла. Увечері перед сном я закурив і почав читати одну з книг Палеарі, а потім через неуважливість поклав недопалок у ту кропильницю.

Наступного дня її вже не стало. Натомість на нічному столику з’явилася попільничка. Я спитав Адріану, чи то не вона зняла зі стіни кропильницю, і дівчина, ледь почервонівши, відказала:

— Даруйте, мені здалося, що попільничка вам потрібніша, ніж кропильниця.

— А хіба в кропильниці була свята вода?

— Була. Тут у нас навпроти церква Сан Рокко.

І вона пішла. Цій маленькій мамі хотілося, щоб я був благочесний уже тому, що в Сан Рокко вона зачерпнула святої води для моєї кропильниці. І для своєї, звичайно. Батькові свята вода, певне, ні до чого. А синьйорина Капорале наповнювала свою кропильницю, якщо вона її мала, не святою водою, а скоріше святим вином.

Тепер, коли я відчував, що останнім часом ніби завис у тумані, кожна дрібниця наводила мене на довгі роздуми. Кропильниця Адріани нагадала мені, що змалечку я не виконував релігійних обрядів і жодного разу не бував у церкві відтоді, як пішов від нас Циркуль. Він водив Берто й мене до церкви, коли мати посилала. Я не відчував ніякої потреби спитати в самого себе, віруючий я чи ні. І Маттіа Паскаль помер смертю нечестивця — без каяття й причастя.

Несподівано я збагнув, що потрапив у незвичайне становище. Адже всі, хто мене знав, вважали, що я (добре це чи погано — то вже інша річ) позбувся думки, найтяжчої для живої людини, — думки про неминучу смерть. Хто знає, скільки моїх співгромадян у Міраньйо казали: «І все-таки він щасливець! Хай би там що, а для нього вже все вирішено».

А тим часом я нічогісінько не вирішив. Я гортав книги Ансельмо Палеарі і дізнався з них, що в такому ж становищі, як я, в «мушлях» Камалока, перебувають справжні мерці, а надто самовбивці. Їх роздирають, як запевняє добродій Лідбітер, автор «Астрального плану» (так у теософії зветься перший ступінь потойбічного світу), найрізноманітніші чуттєві жадання, котрих вони аж ніяк не можуть задовольнити, бо позбавлені тілесної оболонки, хоч і не знають, що втратили її.

«Еге, — подумалось мені, — це ж так я й сам скоро повірю, що насправді втопився в млиновому шлюзі маєтку Стіа і тепер тільки уявляю, ніби живий».

Відомо, що деякі різновиди божевілля передаються, мов зараза. Отож і я, хоч би як опирався, зрештою відчув: божевілля синьйора Ансельмо передається й мені. Звісно, я не вважав себе справді мертвим, хоч у цьому не було б великої біди. Найважче — померти. А коли вже людина померла, то в неї навряд чи з’явиться прикре бажання повернутися до життя. Біда була в іншому — я раптом збагнув, що мені ще доведеться помирати. Я ж про це геть забув: після мого самогубства в Стіа думав, ясна річ, тільки про життя. А тепер синьйор Ансельмо Палеарі весь час викликав переді мною привид смерті.

Цей блаженний чоловік не міг говорити про щось інше! Та ще й говорив з таким запалом і частенько вдавався до таких дивовижних образів і порівнянь, що, коли я його слухав, мене поймало нестримне бажання стрімголов тікати з цього дому й оселитися десь-інде. Одначе в теоріях і поглядах синьйора Палеарі, дарма що вони здавалися мені здебільшого наївними, було врешті й чимало втішного, а раз мене вже непокоїла думка, що колись і я помру-таки по-справжньому, я охоче слухав його міркування.

— Є тут логіка? — спитав він мене якось, прочитавши уривок з книги Фінота, переповненої такою сентиментально-похоронною філософією, що все це здавалося маячнею могильника й морфініста. В тому уривку йшлося про зародження хробаків у розкладеному трупі людини. — То є тут логіка? Звичайно, матерія існує, я не заперечую. Нехай навіть усе матеріальне. Однак є форма і форма, образ і образ, якість і якість. Є камінь і невагомий ефір, чорт забирай! Так і в моєму тілі є нігті, зуби, шкіра і є, чорт забирай, найтонша тканина ока! Отож, синьйоре, з якого побиту станемо ми заперечувати, що так звана душа теж матеріальна? Але згодьтеся, що це інша матерія, не така, як ніготь, зуб і шкіра. Ця матерія схожа на ефір чи щось подібне. Чому ж ми приймаємо ефір як гіпотезу, а душу заперечуємо? Є в цьому логіка? Матерія — так, синьйоре. Стежте за моєю думкою, і ви побачите, до чого я веду, як усе узгоджу. Ми прийдемо до Природи. Зараз ми розглядаємо людину як наслідок зміни незліченних поколінь, як продукт довготривалої роботи природи, чи не правда? А відтак, любий синьйоре Меїс, ви теж тварина, причому найжалюгідніша і зрештою майже нічого не варта. Я погоджуюся з цим і кажу: припустімо, що людина посідає не дуже високе місце на ієрархічній драбині живих істот — від хробака до людини, скажімо, сім-вісім, а то й п’ять щаблів. Але ж, чорт забирай, аби піднятись на ці п’ять щаблів, природа трудилася тисячі й тисячі століть! Чи не правда, матерії довелося пройти нелегкий шлях розвитку як формі і як субстанції задля того, щоб досягти цього п’ятого щабля і стати твариною, котра краде і бреше, але водночас здатна написати «Божественну комедію» або віддати себе в жертву, як наші матері, — моя і ваша, синьйоре Меїс. І ця істота зненацька — гах! — і нема! Перетворюється в ніщо? Є тут логіка? Ні, на хробака перетвориться мій ніс, моя нога, але ж не моя душа, чорт забирай! Так, синьйоре, вона — теж матерія, хто заперечить? Тільки ж не така, як ніс і нога. Є тут логіка?

— Перепрошую, синьйоре Палеарі, — заперечив я, — геній виходить на прогулянку, випадково падає, вдаряється головою і стає ідіотом. А де поділася душа?

Синьйор Ансельмо заціпенів, устромив очі в землю, наче біля його ніг зненацька впав камінь.

— Де поділася душа?..

— Звісно, ми з вами геніальні люди, та все ж розміркуйте самі: я гуляю, падаю, вдаряюсь головою, роблюсь ідіотом, — де поділася душа?

Палеарі склав руки на грудях і з поблажливим співчуттям відповів:

— О боже мій милий! Навіщо вам, любий синьйоре Меїс, падати і вдарятися головою?

— Ну, це просто гіпотеза.

— Ні, любий синьйоре, ви гуляйте собі спокійно, так буде ліпше. Візьмімо старих, котрі, не падаючи і не забиваючись головою, інколи стають ідіотами. Що ви на це скажете? Хочете довести, що, ушкодивши тіло, ви ослаблюєте й душу, що небуття тіла призводить до небуття душі? Але вибачте! Чому б вам не уявити собі щось протилежне — душу, яка осяває до краю немічне тіло? Приміром, Джакомо Леопарді! І багато інших старих, скажімо, його святість Лев Тринадцятий! Ось так! Уявіть собі фортепіано і піаніста. Раптом під час гри інструмент відмовляє — одна клавіша не звучить, дві чи три струни порвалися. Звісно, на такому інструменті навіть найкращий піаніст гратиме погано. Та коли фортепіано й зовсім змовкне, хіба піаніст перестане існувати?

— Виходить, що мозок — це фортепіано, а душа — піаніст?

— Давнє порівняння, синьйоре Меїс! Ясна річ, коли мозок зіпсувався, душа стає нерозумною, божевільною і таке інше. Однак це означає лиш те, що коли піаніст зламав інструмент, не випадково, не через необачність, а навмисне, то він мусить і розплачуватись: хто ламає, той і платить, так, так, за все треба платити. Та це вже інше питання. Даруйте, невже для вас нічого не значить та обставина, що все людство, всі люди, про яких ми що-небудь знаємо, завжди мріяли про життя по той бік смерті? Адже це факт, факт, справдешній доказ.

— Кажуть, інстинкт самозбереження…

— Ні, синьйоре! Ось мені, щоб ви знали, начхати на цю гидку оболонку, яка мене вкриває! Вона тисне на мене, і я ношу її тільки тому, що мушу носити. Та коли мені доведуть, чорт забирай, що, протягавши її ще п’ять, шість, десять років, я не матиму за це ніякої винагороди і що для мене все скінчиться тут, я сьогодні ж, цієї ж миті скину її. До чого ж тут інстинкт самозбереження? Я зберігаю себе тільки тому, завважте, тільки тому, що відчуваю — так усе скінчитися не може! Але хтось мені заперечить, людина, мовляв, це одне, а людство — інше. Людина помирає, людський рід еволюціонує. Оце так розумування! Поміркуйте самі: хіба людство — це не я, не ви, не кожна людина? Хіба кожен з нас не відчуває, що було б безглуздо й жахливо, коли б усе зводилось лише до жалюгідного подиху, яким і є наше земне життя? П’ятдесят-шістдесят років нудьги, нещасть, тяжкої праці, і в ім’я чого? Марно! Задля людства? Але ж і людству колись прийде кінець? Подумайте: життя, прогрес, еволюція — навіщо все це? Марно! Бо ніщо, абсолютно ніщо, кажуть, не існує… Отож заради оновлення світила, як ви днями висловились? Гаразд, нехай оновлення. Та погляньмо, в якому розумінні. Погодьтеся, синьйоре Меїс, біда науки й полягає в тому, що вона хоче займатися тільки життям.

— Ну, — зітхнув я, — оскільки ми все-таки повинні жити…

— Але ж ми повинні також і померти, — підхопив синьйор Палеарі.

— Розумію. Але навіщо про це так багато думати?

— Навіщо? А на те, що ми не збагнемо життя, допоки не пояснимо собі смерті! Це ж необхідна умова наших дій, це провідна нитка, яка виводить нас усіх з лабіринту. І це світло, синьйоре Меїс, має прийти до нас саме звідти, від смерті.

— Але ж смерть — це пітьма.

— Пітьма? Пітьма для вас! А ви спробуйте засвітити лампадку віри, наповнивши її чистою оливою душі. Якщо такої лампадки немає, ми блукаємо по життю, мов сліпці, дарма що винайшли електричне світло! Гарна, чудова електрична лампочка для життя. Та нам, любий синьйоре Меїс, конче необхідний інший світильник, який осяяв би нас по смерті. Ось бачите цей ліхтарик з червоним склом? Я запалюю його вечорами — треба навчитися бачити при слабкому освітленні. Зараз мій зять Теренціо в Неаполі. Він повернеться через кілька місяців, і тоді, якщо ви схочете, я запрошу вас на один із наших скромних сеансів. І хто знає, може, цей ліхтарик… Досить, більше нічого не скажу.

Як бачите, товариство синьйора Палеарі не було вельми приємним. Та чи міг я не всупереч здоровому глузду сподіватися на товариство людей, не відірваних від життя, та ще не ризикуючи при цьому і не змушуючи себе казати неправду? Я знову й знову згадував кавалера Тіто Ленці. На відміну від нього синьйор Палеарі ні про що не розпитував мене, вдовольняючись увагою, з якою я вислуховував його промови. Майже щоранку після обов’язкового обмивання всього тіла він ходив зі мною на прогулянки. Ми йшли або на Джаніколо, або на Авентіно чи на Монте Маріо, інколи навіть аж до Понте Номентано, і все говорили про смерть.

«Отакої, багато я виграв, що не помер насправді!» — думав я.

Іноді я пробував змінити тему, однак синьйор Палеарі, здавалось, анітрохи не зважав на вир довколишнього життя. Він завжди тримав у руці капелюха, іноді зненацька піднімав його, ніби вітаючись до якоїсь тіні, й вигукував:

— Дурниці!

Лише одного разу він запитав мене:

— Чому ви живете в Римі, синьйоре Меїс?

Я стенув плечима й відповів:

— Бо мені подобається тут жити…

— Але ж це скорботне місто, — зауважив він, хитаючи головою. — Багато хто дивується, чому тут не звершується жодне починання, не приживається жодна жива ідея. Та люди дивуються тільки тому, що не хочуть визнати: Рим мертвий.

— Навіть Рим мертвий? — з жалем вигукнув я.

— Уже давно, синьйоре Меїс. І повірте мені, всі спроби оживити його — марні. Він снить своїм великим минулим і не бажає нічого знати про повсякденність, яка без упину вирує довкола. Коли місто прожило таке виняткове, таке славетне життя, воно вже ніколи не зможе стати сучасним, тобто таким, як будь-яке інше місто. Велике серце Рима розбите, Рим спочиває вічним сном на Капітолійському пагорбі. Хіба ж оці нові будинки — Рим? Ви знаєте, синьйоре Меїс, моя донька Адріана розповіла мені про кропильницю, яка висіла на стіні у вашій кімнаті. Пригадуєте? Потім Адріана винесла ту кропильницю, але наступного дня вона випала в неї з рук і розбилася. Уціліла тільки мушля і стоїть тепер на моєму письмовому столі — я прилаштував її саме для того, для чого ви з неуважності були скористалися нею. Отака й доля Рима, синьйоре Меїсе. Папи зробили з нього кропильницю — своєрідну, ясна річ, а ми, італійці, перетворили її на попільницю. Люди їдуть сюди з усіх країн, аби струсити попіл зі своїх сигарет. Який символ нашого жалюгідного життя і тієї гіркої, отруєної насолоди, що ми зазнаємо від нього!

11. Увечері, споглядаючи річку

Що більше синьйор Палеарі виявляв до мене поваги та симпатії, то важче ставало мені спілкуватися з ним. І раніше я ніяковів у його присутності, та намагався приховати ніяковість, але тепер вона сковувала мене, робилася нестерпною, як і докори сумління, що невідступно мучили, — адже я вкрався в цю сім’ю під чужим іменем, змінивши свою зовнішність, і живу вигаданим, майже безглуздим життям. Обіцяв сам собі, що триматимусь осторонь, повсякчас пам’ятаючи, що не маю найменшого права торкатися чужого життя, що мушу уникати будь-якої близькості і вдовольнитися існуванням поза суспільством.

— Вільний! Вільний! — повторював я, та вже починав усвідомлювати суть цієї волі, бачити її межі.

Через цю волю, я, приміром, вистоював вечорами біля вікна, спершися ліктями на підвіконня, і споглядав річку, чорну, мовчазну. Вона текла поміж новими будинками, попід мостами, у ній відбивалося світло ліхтарів, танцюючи вогняними змійками. Я подумки стежив за течією. Річка починалася десь далеко в Апеннінах, плинула полями, містами, потім знову полями, отак до самого гирла. Уявляв собі збурунене, похмуре море, в якому губляться річкові води, пройшовши такий далекий шлях, і раз по раз позіхав стомлено.

— Воля, воля… — бурмотів я. — А хіба в іншому місці буде не так само?

Інколи я бачив вечорами на балконі нашу маленьку маму в халатику — вона поливала квіти. «Оце життя!» — думав я, спостерігаючи славну дівчину за таким приємним поранням. Чекав, що вона кине погляд на моє вікно. Але марно. Вона знала, що я вдома, та завжди, коли була сама, вдавала, що не помічає мене. Чому? Напевне, тільки через сором’язливість… А втім, може, вона ще й досі потайки гнівалася на мене за те, що я вперто виявляв їй мало уваги?

Поливши квіти, Адріана схилялась на балконні поручні і також дивилась на річку, усім своїм виглядом показуючи, що аніскілечки не цікавиться мною, бо зайнята власними, куди серйознішими думками, і їй необхідна самотність.

Я всміхався сам до себе, та коли вона йшла з балкона, мені здавалося, що я помилився, — просто було прикро, як і кожному, хто бачить, що на нього не звертають уваги.

«А чому, зрештою, вона повинна думати про мене і розмовляти зі мною без потреби?» — міркував я.

Стовбичу в неї перед очима, повсякчас нагадуючи про нещастя її життя — батькове безумство. Може, моя присутність принижує її. Може, вона оплакує той час, коли батько обіймав солідну посаду і вони не були змушені тримати пожильців, та ще таких, як я! Може, я лякаю бідолашну дівчину своїм косим оком і темними окулярами…

Неподалік на дерев’яному містку загуркотів екіпаж і урвав мої роздуми. Я повернувся спиною до вікна і поглядав то на ліжко, то на книги — якусь часину вагався: лягти в постіль чи почитати. А тоді стенув плечима, взяв капелюха і вийшов на вулицю, сподіваючись там розвіяти щемливу тугу.

Скоряючись настрою, я ішов на гомінкі вулиці чи в відлюдні місця. Пригадую, якось уночі на майдані святого Петра я ніби наяву поринув у сон. Перед очима постали картини життя далекого минулого, немовби відкрився прадавній світ, затаєний отут біля величавого портика в якійсь незвичайній дзвінкій тиші, підсиленій плюскотінням двох водограїв. Я підійшов до одного з них, і мені здалося, що вода жива, а все інше майже примарне і до нестями скорботне в своїй мовчазній і нерухомій урочистості. Повертаючись вулицею Борго Нуово, я здибався з захмелілим чоловіком. Побачивши зажуру на моєму обличчі, він витягнув шию, нахилився, зирнув мені в очі й, стиснувши вище ліктя мою руку, вигукнув:

— Веселіше!

Я враз зупинився, зміряв його здивованим поглядом.

— Веселіше! — повторив чоловік та ще й підморгнув: мовляв, чого ти нахнюпився? Викинь з голови всі дурниці!

І пішов геть непевною ходою, тримаючись рукою за стіну.

Такої пізньої доби, на безлюдній вулиці біля величного храму зустріч з п’яним і його несподівана дружня й філософська порада саме в ту хвилю, коли в моїй голові роїлися думки, збуджені цим храмом, ошелешила мене.

Якийсь час я стояв нерухомо й спостерігав за чоловіком, а тоді відчув, що моє здивування ось-ось прорветься нестримним реготом.

— Веселіше! Так, любенький, але я не можу піти до шинку шукати радості на денці келиха, як ти. Бо, звісно, не знайду її там! І ніде не знайду! Завітаю хіба до кав’ярні, мій любий пораднику. Там статечні люди палять і базікають про політику. Виявляється, ми всі можемо бути веселі і навіть щасливі лише за однієї умови: якщо нами правитиме добрий король. Так твердить один адвокатик-монархіст. Ти, бідолашний захмелілий філософе, либонь, і не здогадуєшся про це, де тобі! А справдешня причина всіх наших нещасть і печалей, знаєш, яка? Демократія, мій любий, демократія! Це коли при владі багато людей, коли править країною більшість. Бо як влада в руках однієї людини, та людина ніколи не забуває, що вона одна мусить дбати про багатьох. А коли їх править багато, то думають вони тільки про те, як би самим вдовольнитися, і тоді виникає найниціша, найогидніша тиранія — тиранія під маскою свободи. Саме так! Чому, на твою думку, я страждаю? Та через оцю ж замасковану тиранію… Вернуся я ліпше додому…

Однак, то була ніч зустрічей.

Трохи перегодом, ідучи темною вулицею Тордіноне, я почув несамовитий зойк і приглушені вигуки в одному з провулків, що виходив на цю вулицю. Раптом назустріч мені з криком вибігло кілька людей. Чотири мерзотники, озброєні сукуватими палицями, гналися за повією.

Згадую цю пригоду не задля того, аби похвалитися мужнім вчинком, а щоб передати той страх, якого зазнав потім унаслідок свого благородства. Чоловіків було четверо, але ж і я мав замашну палицю та ще й з металевим наголовком. Двоє з них кинулись на мене з ножами. Я захищався як міг, розмахуючи палицею і відскакуючи вбік, щоб вони не оточили мене. Нарешті мені вдалося торохнути по голові найзатятішого, і я побачив, як він похитнувся, а тоді притьмом кинувся навтьоки. Інші троє, мабуть, злякалися, що на жіночий крик збіжаться люди, і накивали п’ятами услід за ним. Не знаю, як це вийшло, але мені розбили лоба. Я гукнув жінці, щоб замовкла, годі кричати пробі. Однак вона, побачивши моє залите кров’ю обличчя, не могла стриматись. Сама пошарпана й побита, підбігла до мене плачучи й спробувала допомогти — заходилася перев’язувати голову розірваною під час бійки шовковою хустиною, що прикривала їй груди.

— Ні, ні, дякую, — мовив я, здригаючись від огиди. — Облиш… Усе гаразд… Тікай звідси негайно… Щоб ніхто тебе не бачив…

І пішов змити кров до найближчої колонки під мостом.

Тим часом прибігло двоє поліцейських і почали з’ясовувати, що скоїлось. Жінка (вона була неаполітанка) хутко розповіла їм про «лихо, що спіткало благородного синьйора», себто мене. Аж захлинаючись від захоплення, вона торохтіла на своєму неаполітанському діалекті, не шкодуючи хвалебних вигуків на мою адресу. Я ледве скараскався тих запопадливих ревнителів порядку — їм конче хотілося, щоб я пішов з ними і дав свідчення. Тільки цього мені й бракувало! Стати завтра героєм газетної хроніки! Оце тепер, коли мушу жити в тіні, тихо, забутий усіма!

Ким, ким, а героєм я міг стати хіба що ціною смерті… Але ж я і так уже мертвий!

— Даруйте, синьйоре Меїс, ви — вдівець?

З таким запитанням звернулася до мене з доброго дива якось увечері синьйорина Капорале, коли вони з Адріаною сиділи на балкончику і покликали й мене до свого товариства. В першу мить мені наче заціпило, а потім я відповів:

— Я? Ні. Чому ви так гадаєте?

— Тому, що ви часто потираєте вказівним пальцем правої руки безіменний на лівій, ніби хочете повернути обручку. Ось так… Правда ж, Адріано?

Подумати тільки, що можуть запримітити очі жінки, точніше сказати — очі деяких жінок, бо Адріана відповіла, що нічого подібного ніколи не помічала.

— Ти просто не звертала уваги! — вигукнула синьйорина Капорале.

Мушу признатися, що я також не звертав на це ніякої уваги, хоч цілком можливо, таку звичку мав.

— А й справді я довго носив на цьому пальці перстень, потім його розпиляв ювелір. Той перстень сильно тиснув, мені було дуже боляче.

— Бідолашний перстень! — аж застогнала, кривлячись, сорокалітня панна, переживаючи того вечора напад дитячої манірності. — Чи вже й справді такий він був вузький? Навіть з пальця не знімався? Може, то був спомин про…

— Сільвіє! — докірливо перебила її маленька Адріана.

— А що ж тут поганого? — заперечила синьйорина Капорале. — Я хотіла сказати — про перше кохання… Ну ж бо, синьйоре Меїс, розкажіть нам що-небудь! Невже ви весь час мовчатимете?

— Так ось, — почав я, — мені здається, ви зробили нелогічний висновок, отак пояснивши мою звичку потирати палець. Удівці, люба синьйорино, як мені відомо, обручки не знімають. Пригнічувати може тільки дружина, а не обручка, коли дружини вже немає. Скажу більше, як ветерани полюбляють прикрашати свої груди медалями, так і вдівцям, я гадаю, приємно носити обручки.

— Оце такої! — вигукнула Капорале. — Ви хитро ухиляєтесь, хочете змінити тему!

— Навпаки! Я поглиблюю її!

— Що тут поглиблювати? Особисто я ніколи нічого не поглиблюю. Просто в мене склалося таке враження, і край.

— Враження, що я вдівець?

— Так, синьйоре. А тобі, Адріано, не здається, що в синьйора Меїса вигляд удівця?

Адріана звела на мене очі, та враз опустила їх: природжена сором’язливість не дозволила їй витримати чужий погляд. Вона своїм звичаєм ніжно й сумовито всміхнулася:

— Звідки мені знати, який вигляд мають удівці? Дивна ти, Сільвіє!

Напевне, дівчина в цю мить згадала про когось, чийсь образ постав перед нею, бо знову зніяковіла й задивилася вниз на річку. Мабуть, її приятелька це зрозуміла, бо зітхнула й теж повернулася обличчям до річки. Очевидно, хтось четвертий, невидимий, постав перед ними. Зрештою і я додумався до цього, дивлячись на одяг Адріани з ознаками жалоби. Справді, її зять Папіано, який зараз був у Неаполі, навряд чи схожий на невтішного вдівця. Отож такий вигляд, на думку синьйорини Капорале, мав бути і в мене.

Щиро кажучи, я зрадів, що розмова закінчилася так негарно. Нехай біль, завданий Адріані спогадом про сестру-небіжчицю та Папіано-вдівця, буде для синьйорини Капорале покарою за нескромність.

Хоча, якщо по справедливості, то мушу визнати: те, що здалося мені нескромністю, було, власне кажучи, звичайною цікавістю, природною і цілком виправданою. Її не могла не збудити моя мовчазність і потаємність. Оскільки ж самота стала тепер нестерпною для мене і я вже не мав снаги відмовитись від такої спокуси як спілкування з іншими людьми, то, ясна річ, і ті люди мали повне право поцікавитися, хто ж я такий. А мені доводилося задовольняти їхню цікавість, тобто вигадувати і брехати. Інакше не міг. Винен у цьому був я сам та ще й збільшував свою провину брехнею. Та коли б перестав казати неправду або почав страждати через свої вигадки, то довелося б знову пуститися в невідомі мандри, знову зостатися на самоті з самим собою.

Я завважив, що Адріана, хоча сама ніколи не задавала нескромних запитань, однак дуже уважно слухала мої відповіді синьйорині Капорале. А запитань тих було чималенько, і, відверто кажучи, вони нерідко переходили межу цікавості, яку можна вибачити. Якось увечері, наприклад, на тому ж балкончику, де ми звичайно збиралися, коли я повертався після вечері, синьйорина Капорале спитала мене, сміючись і захищаючись від Адріани, яка, дуже збуджена, кричала їй: «Не смій, Сільвіє! Я забороняю тобі!»:

— Даруйте, синьйоре Меїс, Адріана хоче знати, чому ви не носите хоча б вусів…

— Неправда! — вигукнула Адріана. — Не вірте їй, синьйоре Меїс! Це все вона, а я навпаки…

І наша маленька мама залилася слізьми. Синьйорина Капорале кинулася втішати її:

— Облиш, чого ти? Що ж тут поганого?

Адріана відштовхнула її ліктем:

— Погано, що ти сказала неправду, і це дратує мене! Ми говорили про акторів, котрі всі такі… Тоді ти спитала: «Як синьйор Меїс? Чому він не запустить хоча б вусів?» А я тільки повторила: «Атож, чому?»

— Саме так, — згодилася синьйорина Капорале. — Хто каже: «Атож, чому?», той теж питає.

— Однак перша сказала ти! — запротестувала Адріана з неприхованою досадою.

— Дозвольте відповісти? — звернувся я до них, щоб заспокоїти обох.

— Ні, даруйте, синьйоре Меїс, не треба. На добраніч! — мовила Адріана і встала, збираючись іти.

Але синьйорина Капорале затримала її за руку:

— Облиш, яка ти ще дурненька! Ми ж тільки жартуємо… Синьйор Адріано — добра людина, він не розгнівається. Правда ж, синьйоре Адріано? Ну, скажіть-бо їй самі, чому ви не носите хоча б вусів?

Адріана засміялася крізь сльози.

— А це вже таємниця, — відповів я, кумедно понизивши голос. — Я змовник!

— Не віримо! — вигукнула синьйорина Капорале тим же тоном, а потім додала: — І все-таки ви, безсумнівно, дуже потайний. Що ви, наприклад, робили сьогодні після обіду на пошті?

— Я? На пошті?

— Так, синьйоре. Ще й заперечуєте? Але ж я на власні очі бачила. Близько четвертої… Я йшла майданом Сан-Сільвестро…

— Ви помилилися, синьйорино. То був не я.

— Невже? — насмішкувато протягла Капорале. — Таємне листування… Це правда, Адріано! Адже синьйорові Меїсу ніколи не приносять листів додому. Завваж, мені сказала про це служниця.

Адріана спаленіла, засовалась на стільці.

— Не зважайте, — промовила вона, кинувши на мене сумовитий і майже ласкавий погляд.

— Так, мені не надходять листи ані додому, ані на пошту! — відповів я. — Це чистісінька правда! Ніхто не пише мені, синьйорино, з тієї простісінької причини, що я нікого не маю, хто міг би мені писати.

— Навіть жодного приятеля? Та не може бути! Отак уже й нікого?

— Нікого на світі. Існуємо тільки я та моя тінь. Я весь час мандрую з нею по різних місцях. Однак я ніде не затримуюсь так довго, щоб устигнути зав’язати міцну дружбу.

— Щасливець, — зітхнула синьйорина Капорале. — Все життя в мандрах! То хоч про свої мандрівки розкажіть нам, коли не бажаєте говорити ні про що інше.

Помаленьку проминувши перші підводні камені важких запитань, я поступово навчився обходити деякі з них на веслах брехні, що були мені важелем і опорою. Коли ж запитання зачіпало мене надто близько, я хапався за підводний камінь обома руками і поволі, обережненько повертав човника моєї вигадки так, щоб він міг вийти нарешті у відкрите море й напнути вітрила фантазії.

І тепер, після цілорічної мовчанки, я міг говорити! Розмовляти щовечора на балкончику, залюбки розповідати про все, що бачив, про свої спостереження і пригоди. Я й сам здивувався, скільки вражень зібралося в мене під час мандрівок. І всі ті враження досі були поховані під важким каменем мовчання. А тепер, коли я заговорив, вони воскресли і живими злітали з моїх вуст. Це внутрішнє здивування надзвичайно прикрашало мої розповіді. А неприховане задоволення, з яким обидві синьйорини слухали їх, поступово збуджувало в мене жаль за тими благами, котрих я ще не спізнав до кінця. Той жаль також присмучував тепер мої розповіді.

Після кількох вечорів, проведених у розмовах, поведінка синьйорини Капорале і її ставлення до мене геть змінилися. Погляд її наче поважчав від удаваної млості і ще дужче нагадував про свинцеві кульки, підвішені всередині для рівноваги, та поглиблював контраст між скорботними очима й карнавальною маскою обличчя. Сумніву бути не могло: синьйорина Капорале закохалася в мене!

Мені стало смішно і дивно, і я раптом збагнув, що всі ці вечори говорив не для неї, а для іншої, тієї, що завжди слухала мене мовчки. Адріана, безперечно, теж зрозуміла, що я все розповідав тільки їй, бо ми обоє, не змовляючись, тішилися тим враженням, яке справляли мої розповіді на синьйорину Капорале, зачіпаючи найчутливіші струни серця сорокалітньої вчительки музики.

Несподівано зробивши таке відкриття, я, однак, не запалав гріховним почуттям до Адріани. Її цнотлива, пронизана смутком лагідність не допускала й думки про це. Але мені приносили невимовну радість навіть перші прояви довіри милої, сором’язливої Адріани: то її швидкий, мов блискавка, ніжний погляд; то співчутлива усмішка, коли вона бачила, як її старша подруга піддається самообману; то поблажливе застереження, яке вона посилала мені поглядом, коли я забрідав нашою таємною стежиною трохи далі, ніж годиться, і подавав хоч найменший проблиск надії синьйорині Капорале; то ніби паперовий змій злітав до небес раювання, то падав з небес на землю при якомусь моєму несподіваному й різкому шарпанні.

— А серце у вас не дуже ніжне, — якось зауважила мені синьйорина Капорале, — раз ви запевняєте, буцімто й справді пройшли по життю неушкоджений, в що я, звичайно, не вірю.

— Неушкоджений? Як це?

— Ну, жодного разу не відчули жаги кохання…

— Ні разу, синьйорино, ні разу.

— А все ж таки не хочете сказати нам, звідки взявся у вас отой перстеник, що його розпиляв ювелір, бо дуже стискав вам палець…

— І палець нестерпно болів. Хіба я не казав? Та не може бути, звісно, казав. То ж пам’ять про дідуся, синьйорино.

— Неправда!

— Як вам завгодно, а я, бачте, можу навіть сказати вам, що дідусь подарував мені той перстеник у Флоренції, коли ми виходили з галереї Уффіцці. І знаєте, за що? За те, що я (було мені тоді дванадцять років) сприйняв одну картину Перуджіно за роботу Рафаеля. Ось так. У нагороду за свою помилку я отримав перстеник, куплений в одній з крамничок на Понте Веккйо. Річ у тім, що дідусь, не знаю чому, мав цілковиту певність: та картина Перуджіно має вважатися роботою Рафаеля. Оце вам і пояснення таємниці! Ви ж розумієте, що між рукою дванадцятилітнього хлопчика і моєю теперішньою ручищею є різниця. Погляньте самі. Тепер я весь такий, як оця ручище, на яку вже не надінеш вишуканий перстенець. Я, синьйорино, теж маю серце, але ж і глузду не позбавлений: коли дивлюся на себе в дзеркало через оці окуляри, котрі ношу з жалю до власної персони, у мене опускаються руки, і я подумки волаю: «І ти сподіваєшся, любий Адріано, що якась жінка покохає тебе!»

— О, яка нісенітниця! — вигукнула синьйорина Капорале. — І ви вважаєте, що так думати справедливо? Це жахлива несправедливість щодо нас, жінок. Запам’ятайте, любий синьйоре Меїс, жінка великодушніша, ніж чоловік, і звертає увагу не лише на тілесну красу, як ви.

— Визнаємо тоді, що жінка й хоробріша за чоловіка, синьйорино. Адже, крім великодушності, вона мусить мати ще й відвагу, аби по-справжньому покохати, скажімо, такого чоловіка, як я.

— Та ну вас! Вам просто подобається вважати себе негарним і говорити про це.

— Ваша правда, синьйорино. І знаєте, чому? Щоб не викликати ні в кого жалю. Нехай би я побажав хоч трохи прикрасити себе, наді мною неодмінно кепкували б: «Погляньте на цього бідолаху, він сподівається, що стане не таким потворним, коли відпустить вуса!» А так не кепкуватимуть. Я невродливий? Ну й що ж? Зате відверто, і нічим не хочу себе прикрашати. Що ви на це скажете?

Синьйорина Капорале глибоко зітхнула й відповіла:

— Скажу, що не маєте слушності. Якби ви, приміром, відпустили бодай маленьку борідку, то відразу побачили б: ніякий ви не потвора, як намагаєтесь нас запевнити.

— А моє косе око?

— О Боже мій! — вигукнула синьйорина Капорале. — Коли вже ви говорите про це так просто, я, даруйте, скажу вам те, що збираюся сказати вже кілька днів: чому не ризикнете на операцію, яку тепер роблять дуже легко? Варто лише схотіти, і ви швидко позбудетесь цього маленького ганджу.

— Ось бачте, синьйорино, я допускаю, що жінка великодушніша за чоловіка, але дозволю собі зауважити, що, даючи мені таку пораду, ви все ж таки бажаєте, щоб я змінив свою зовнішність.

Чому я так наполегливо вів цю суперечку? Невже мені справді хотілося, щоб учителька музики Капорале прямо сказала при Адріані, що вже закохалася в мене, навіть такого бритого й зизоокого? Ні. Я говорив так багато і задавав синьйорині Капорале безліч дрібних запитань тому, що помітив задоволення, може, й мимовільне, яке відчувала Адріана, коли слухала переможні відповіді старшої подруги.

Отак я збагнув, що ця мила дівчина могла б мене покохати, незважаючи на мій дивакуватий вигляд. Я не признавався в цьому навіть собі, однак від того вечора постіль, на якій я спав у домі синьйора Палеарі, здавалася мені м’якшою, всі речі в моїй кімнаті — приємнішими, повітря, яким я дихав, — свіжішим, небо — блакитнішим, а сонце — яснішим. Мені хотілося вірити, що ці зміни зумовлені ще й тим, що Маттіа Паскаль закінчив своє життя в шлюзі водяного млина в маєтку Стіа, а я, Адріано Меїс, попервах був дещо розгубився від безмежної свободи, а тепер уже оговтався, знайшов нарешті рівновагу, осягнув ідеал, до якого прагнув, створив із себе іншу людину, що живе іншим життям, і те життя, я відчував, переповнює мене.

І моя душа, позбувшись отрути досвідченості, знову повеселіла, як у ранній юності. Навіть синьйор Ансельмо Палеарі тепер не здавався мені нудним: тінь, туман, дим його філософії розтанули на сонці моєї нової радості. Бідолашний синьйор Ансельмо! Із двох речей, про які, за його словами, слід думати на землі, він непомітно для себе звик думати лише про одну. Та бог його знає, може, в кращі свої роки і він думав про життя? Більшого співчуття заслуговувала вчителька Капорале. Навіть вино не давало тих веселощів, про які говорив той незабутній п'яничка з вулиці Борго Нуово. Підстаркувата панна жадала щастя і нарікала на нетямущих чоловіків, котрі цінують тільки тілесну красу. Значить, у душі вона вважала себе красунею? О, коли б то їй зустрівся «тямущий» чоловік, на які б жертви пішла! Може б, і від вина відмовилась.

«Якщо ми не заперечуємо, що людині властиво помилятися, — думав я, — то маємо визнати, що справедливість жорстока».

І пообіцяв сам собі не бути жорстоким до синьйорини Капорале. Пообіцяти пообіцяв, але, на жаль, був жорстокий, сам того не бажаючи. Причому, тим жорстокіший, чим менше цього хотів. Моя привітність ще дужче розпалювала її. І виходило так, що від моїх слів бідолашна жінка блідла, а Адріана червоніла. Бувало, я й сам добре не розумів, що кажу, однак відчував, що мої слова, звук мого голосу, інтонація хоч і хвилюють ту, до якої вони звернені, вона не бажає руйнувати таємної гармонії, котра невідомо як виникла між нами.

Серця якось уміють знайти спільну мову, поріднитися, перейти, як то кажуть, на «ти», у той час, коли ми самі ще борсаємось у тенетах буденних слів і не можемо вибитися з умовностей, нав'язаних нам суспільством. У наших сердець є свої власні потреби і прагнення, на які тіло не звертає уваги, якщо бачить незмогу задовольнити їх і здійснити. І щоразу, коли двоє спілкуються між собою тихою мовою сердець, вони, залишаючись наодинці, відчувають нестерпну розгубленість і ледь не огиду до найменшого фізичного контакту. Це гостре почуття відразу минає, тільки-но з'явиться хтось третій. Тоді обоє сердець відчувають взаємну привабу і знову всміхаються одне одному здалеку.

Скільки разів я переконувався в цьому на наших стосунках з Адріаною! Але та розгубленість, яка виникала в неї, коли ми залишались наодинці, могла бути наслідком її природної стриманості й сором'язливості, тоді як моя ніяковість пояснювалась гризотою сумління, бо я мусив весь час прикидатися, постаючи в іншому образі перед цим наївним, чистим і ніжним створінням.

Тепер я дивився на неї іншими очима. Та, може, й вона змінилася за цей місяць? Хіба ж не осявало внутрішнє сяйво її швидких поглядів? І хіба ж її усмішка не свідчила, що домашні обов’язки й клопоти стали не такими обтяжливими для неї?

Либонь, і вона, так, як я, піддалася інстинктивній потребі створити собі ілюзію нового життя? Яким воно мало бути і як його створити, я й сам не знав. Неясне бажання, мов подих душі, непомітно прочинило для неї, й так само для мене, вікно у майбутнє, звідки линуло до нас п’янке тепле світло, хоч ми й не вміли ані наблизитись до того вікна, аби побачити, що за ним, ані зачинити його.

Наше солодке сп’яніння передалося й нещасній синьйорині Капорале.

Одного вечора я сказав їй:

— А знаєте, синьйорино, я майже вирішив скористатися вашою порадою.

— Якою? — спитала вона.

— Піти на операцію до окуліста.

Синьйорина Капорале неймовірно зраділа, заплескала в долоні:

— Ах, чудово! І неодмінно в лікаря Амброзіні! Зверніться до Амброзіні — це найкращий лікар! Він оперував катаракту моїй бідолашній мамі. Бачиш, Адріано, дзеркало заговорило! А що я тобі казала?

Адріана засміялася і я теж.

— Річ не в дзеркалі, синьйорино, — відповів я, — а в необхідності: час від часу в мене поболює око. Воно, щиро кажучи, ніколи не служило мені по-справжньому, однак і втрачати його не хотілося б.

Це була неправда. Синьйорина Капорале мала слушність: дзеркало таки заговорило і сказало мені, що, коли досить легка операція зітре з мого обличчя цю огидну особливу прикмету Маттіа Паскаля, Адріано Меїс зможе зняти сині окуляри, відпустити собі вуса і взагалі зробити свою зовнішність такою, щоб вона відповідала його новому душевному станові.

Через кілька днів після цієї розмови мене вразила нічна сцена, яку я спостерігав, притулившись до жалюзі одного з моїх вікон. Сцена розігралася на балконі, де я до десятої пробув з Адріаною та синьйориною Капорале. Повернувшись до своєї кімнати, я почав читати улюблену книгу синьйора Ансельмо «Перевтілення», але ніяк не міг зосередитись. Зненацька почув, ніби на балконі хтось розмовляє. Прислухався — чи не Адріана? Ні. Говорили двоє. Стиха, але збуджено.

Один голос був чоловічий, але не синьйора Палеарі. А чоловіків у домі тільки двоє — я і він.

Мене взяла така цікавість, що я підійшов до вікна й заглянув у щілинки жалюзі. Мені здалося, що в темряві я розгледів синьйорину Капорале. Але хто ж той чоловік, з яким вона розмовляє? Чи не приїхав, часом, з Неаполя Теренціо Папіано?

З одного слова, яке синьйорина Капорале промовила трохи голосніше, я зрозумів, що говорили про мене. Я притулився до жалюзі й прислухався. Чоловік був явно роздратований тим, що йому повідомила про мене вчителька музики, і тепер вона старалася пом’якшити враження.

— Багатий? — зненацька спитав він.

— Не знаю… Здається, так. Принаймні має на що жити, ніде не працює…

— Він завжди вдома?

— Та ні! Завтра його побачиш.

Саме так вона сказала: «Побачиш». Отже, вона з ним на «ти», а відтак Папіано (в цьому вже не було ніякого сумніву) — коханець синьйорини Капорале… Чому ж тоді вона всі ці дні виявляла таку ласку до мене?

Моя цікавість усе дужчала, а вони, як на те, заговорили зовсім тихо. Не маючи можливості слухати розмову, я став ще напруженіше вдивлятися в темряву. І раптом побачив, як синьйорина Капорале поклала руку на плече Папіано. Він грубо відштовхнув її.

— Ну як я могла заборонити? — сказала Капорале, у розпачі підвищивши голос. — Хто я така? Що я значу в цьому домі?

— Поклич мені Адріану! — владно звелів чоловік.

Почувши ім’я Адріани, вимовлене таким тоном, я стиснув кулаки, кров зашуміла в скронях.

— Вона спить, — відповіла синьйорина Капорале.

— Піди й розбуди! Негайно! — в голосі чоловіка прозвучала погроза.

Не знаю, як я стримався і зопалу не розчахнув жалюзі.

Зусилля, яке я зробив над собою, аби втихомирити гнів, ураз привело мене до тями. Ті самі слова, які тільки-но з таким розпачем промовила бідолашна синьйорина Капорале, готові були зірватися й з моїх вуст: «Хто я такий? Що я значу в цьому домі?»

Я відійшов від вікна. Виправдання собі довго не шукав: вони говорили про мене, а чоловік, окрім того, хоче ще й Адріану розпитати, отже, я маю повне право довідатись, які в нього наміри щодо мене.

Отак легко вибачивши свою неделікатність (бо підглядав і підслуховував!), я мусив визнати, що тільки прикриваюся власними інтересами, аби приховати від самого себе те, що все дужче й дужче цікавлюся Адріаною.

Отож я знову припав до щілинок жалюзі.

Синьйорини Капорале на балконі не було. Чоловік оперся на поручні й дивився на річку, стиснувши долонями голову.

Пойнятий невимовним страхом, я зігнувся й, міцно обхопивши обома руками коліна, чекав, коли на балконі з’явиться Адріана. Довге чекання не стомило мене, а, навпаки, ще й підбадьорило. Я навіть відчув задоволення, подумавши, що вона замкнулась у своїй кімнаті, не бажаючи підкоритися грубіянові. Може, зараз синьйорина Капорале заломлює руки та благає її вийти. А тим часом цей тип потерпає від досади на балконі. Я вже сподівався, що вчителька от-от повідомить йому: Адріана відмовилася встати з ліжка. Коли ж ні — ось вона!

Папіано ступив крок їй назустріч.

— А ви йдіть спати! Дайте мені побалакати з моєю своячкою, — наказав він синьйорині Капорале.

Та слухняно пішла, а він заходився причиняти віконниці тих вікон їдальні, які виходили на балкон.

— Навіщо ти? — Адріана притримала віконницю рукою.

— Мені треба побалакати з тобою, — похмуро кинув він, стараючись говорити пошепки.

— Говори так. Що ти хочеш мені сказати? — спитала Адріана. — Міг би почекати до завтра.

— Ні, зараз! — відповів Папіано, схопивши її за руку, і потягнув до себе.

— Перестань! — обурено вигукнула Адріана, вириваючись від нього.

Я вже не міг стриматись — розчахнув жалюзі.

— О! Синьйор Меїс! — зраділа Адріана. — Чи не могли б ви підійти до нас?

— Іду, йду, синьйорино! — вмить відгукнувся я.

Моє серце затріпотіло від радості і вдячності, я притьмом вискочив у коридор. А там, біля моєї кімнати, згорнувшись клубком на скрині, лежав білявий хлопець. Його довгасте обличчя було геть бліде, зовсім безкровне. Він насилу розплющив млосні голубі очі й здивовано глянув на мене. Я вражено зупинився, але вмить збагнув, що то, мабуть, брат Папіано, і прожогом побіг на балкон.

— Дозвольте, синьйоре Меїс, відрекомендувати вам мого зятя, Теренціо Папіано. Він щойно приїхав з Неаполя, — мовила Адріана.

— Дуже радий! Невимовно щасливий! — вигукнув той і, знявши капелюха, низько вклонився й міцно потис мені руку. — Дуже прикро, що весь цей час я був відсутній, але я певен, що моя маленька своячка давала раду всьому, чи не так? Коли маєте в чомусь потребу, не соромтеся! Якщо вам потрібне, наприклад, більше бюро чи якісь там інші меблі — не церемоньтеся. Ми завше намагаємось догоджати пожильцям, які роблять нам честь.

— Дякую, — мовив я. — Нічого мені не треба. Дякую.

— Нема за що — це мій обов’язок! І, будьте ласкаві, звертайтеся до мене з усіма своїми проханнями, хай би як дорого вони нам коштували… Адріано, дитя моє, ти вже спала, іди лягай, якщо хочеш…

— Та облиш… — промовила Адріана, сумовито всміхаючись. — Коли вже я встала…

Вона підійшла до поручнів і задивилась на річку.

Я відчув, що дівчина не хоче залишати мене наодинці зі своїм зятем. Чого вона боїться? Стояла задумлива, а Папіано, все ще тримаючи капелюха в руці, розповідав мені про Неаполь, де йому довелося затриматись довше, ніж передбачав, аби зняти копії з сили-силенної документів із приватного архіву її вельможності герцогині донни Терези Раваск’єрі Ф’єски, герцогині-мами, як її всі звуть. Ці документи надзвичайно важливі, мають виняткову цінність: вони кидають нове світло на останні роки існування королівства обох Сіцілій, і особливо на Гаетано Філанджері, князя Сатріано, якого маркіз Джільйо, дон Іньяціо Джільйо д’Аулетта, має намір прославити у повній, неупередженій біографії. Він, Папіано, служить секретарем у маркіза Джільйо. Пан маркіз хоче написати біографію, неупереджену настільки, наскільки дозволять йому його відданість і вірність Бурбонам.

Папіано ніяк не міг закінчити. Він хмелів від свого красномовства і весь час підсилював свої слова всіма прийомчиками актора-аматора: то притишеним смішком, то виразним жестом. Ошелешений, я стояв наче бовдур та тільки раз по раз кивав головою на знак згоди і краєм ока позирав на Адріану. А вона не відводила погляду від річки.

— Ех, що вдієш! — артистично продекламував на закінчення Папіано. — Маркіз Джільйо д’Аулетта був відвертим прихильником Бурбонів і клерикалів! А я, я… (не можу навіть удома сказати про це вголос) той, хто, щоранку виходячи з дому, віддає шану статуї Гарібальді на Джаніколо… Ви бачили її? Звідси чудово видно… Так ось, я змушений служити в нього за секретаря! І це тоді, як ладен щомиті гукнути: «Хвала двадцятому вересня!» Що й казати, маркіз — людина вельми порядна, але ж прихильник Бурбонів і клерикал! Так, так, синьйоре… Кусень хліба! Присягаюся, дуже часто мені хочеться, даруйте, просто плюнути на все це! Той кусень застряв мені в горлі, давить мене… Та що вдієш? Хліб! Хліб насущний!

Він двічі стенув плечима, здійняв руки до неба і крутнув стегнами.

— Ну, ну, Адріануччо! — він підбіг до дівчини й легенько обійняв її за стан. — Іди вже лягай! Пізня година. Синьйор, либонь, хоче спати.

Біля дверей моєї кімнати Адріана потиснула мені руку, вперше за весь час, відколи я в них живу. Зоставшись сам, я довго не розтискав пальців, ніби хотів зберегти її доторк. Цілісіньку ніч не склепив очей, усе роздумував і ніяк не міг угамувати в собі суперечливих почуттів. Манірне лицемірство, улесливе й красномовне підлабузництво, прихована ворожість Папіано зробили нестерпним моє перебування тут. Він хотів — поза всяким сумнівом — стати в цьому домі тираном, скориставшися з недоумкуватості свого тестя. Хто знає, до яких іще підступів може вдатися такий чоловік? Він уже показав мені один з викрутасів, геть змінившись при моїй появі. І чому, власне, він не вдоволений тим, що я в них оселився? Хіба ж я для нього не такий самий пожилець, як і будь-хто інший? Що йому набалакала про мене синьйорина Капорале? Невже він ревнує її? Чи, може, іншу? Він нахабний і підозріливий. Грубо вигнав геть Капорале, аби лишитися наодинці з Адріаною. З нею теж говорив надто різко. Обурення Адріани і те, що вона не дозволила йому зачинити віконниці, а також сум’яття, яке охоплювало її щоразу, коли хтось згадував про відсутнього зятя, — усе це зміцнювало в мені огидну підозру, що Папіано розраховує на неї.

Гаразд, але чому це мене так хвилює? Хіба я зрештою не можу піти від них, тільки-но Папіано хоч трохи допече мені? Що мене стримує? Ніщо. І все ж таки я з великою ніжністю згадував, як Адріана покликала мене на балкон, ніби хотіла, щоб я захистив її, а на прощання міцно-міцно потиснула руку…

Я залишив відчиненими віконниці і жалюзі. Через деякий час до мого вікна зазирнув місяць, наче схотілося йому застати мене в ліжку ще не сонного й сказати мені:

— Я, любий друже, все зрозумів! А ти ні? Та невже?

12. Око і Папіано

— Трагедія про Ореста в театрі маріонеток! — оголосив мені синьйор Ансельмо Палеарі. — Маріонетки автоматичні, це — новий винахід. Сьогодні ввечері о пів на дев’яту, вулиця Префетті, номер п’ятдесят чотири. Варто піти, синьйоре Меїс.

— Трагедія про Ореста?

— Так! D’apres Sophocles[22], як сказано в афіші. Дають «Електру». Ось послухайте, яка чудасія спала мені на думку! А раптом у кульмінаційну мить, коли маріонетка, що зображає Ореста, вже готова помститися за батькову смерть своїй матері та Егістові, картонне небо театрика прорветься? Скажіть, що тоді буде?

— Не, знаю, — стенув я плечима.

— Та це ж ясно, синьйоре Меїс! Така дірка в небі збентежила б Ореста до краю.

— Чому?

— Ось я вам поясню. Ореста пече жадоба помсти. Нетямлячись, він прагне втамувати її, і в цю мить, глянувши вгору, бачить дірку, крізь яку на сцену прориваються якісь ворожі віяння. І руки йому мимоволі опускаються. Орест стає Гамлетом. Запевняю вас, синьйоре Меїс, вся різниця між античною трагедією і трагедією нового часу зводиться до одного — до отієї дірки в картонному небі.

І він пішов, накульгуючи.

Із захмарних верховин своїх абстракцій синьйор Ансельмо частенько скидав отакі снігові лавини думок. Звідки вони в нього бралися? З чим були пов’язані, що його наштовхувало на них — усе це приховане десь там у хмарах, а той, хто слухав його, лише на превелику силу міг утямити, що він говорить.

Однак образ маріонеткового Ореста, збентеженого діркою в небі, чомусь закарбувався в моїй пам’яті.

«Які все ж таки маріонетки щасливі! — зітхав я. — Небо над їхніми дерев’яними голівками завше рівне, без ніяких дірок. Ані душевного сум’яття, ані вічних питань, ані жодних перепон, ані тяжких думок, ані вагань та сумнівів — нічого! Вони можуть бути сміливими і залюбки віддаватися своїй грі, кохати, втішатися почуттям самоповаги і власної гідності, бо це небо скроєне на їхню мірку і є гідною покрівлею для них і для їхніх діянь.

А прототип такої маріонетки, любий синьйоре Ансельмо, — розвивав я свою думку, — ви маєте в себе вдома — це ваш паскудний зятьок Папіано. Він достоту вдоволений низеньким небом з пап’є-маше над своєю головою, зручним і спокійним прихистком мальованого бога, який дивиться на все крізь пальці, а то й просто заплющує очі та охоче відпускає гріхи. А на будь-яке шахрайство такий бог сонним голосом бурмотить: «Береженого бог береже». А ваш Папіано, той береже себе. Для нього життя — постійна гра, в якій треба неодмінно когось ошукати. Отож він з великою охотою вплутується в першу-ліпшу інтригу. Меткий, заповзятливий базіка!»

Було Папіано років сорок. Високий на зріст, міцної статури. Почав уже лисіти і густі з сивиною вуса стирчали просто під великим носярою з тремтливими ніздрями. Очі сірі, гострі й такі ж неспокійні, як руки. Він усе бачив і все обмацував. Розмовляє, наприклад, зі мною, і не збагну, яким побитом бачить, що за його спиною Адріана старанно начищає якусь річ або прибирає в кімнаті. І притьмом біжить до неї прислужитися, кидаючи мені на ходу:

— Pardon![23]

Вихоплює в дівчини з рук те, над чим вона порається:

— Ні, дівчинко, поглянь: треба отак!

Сам начищає, ставить на місце й повертається до мене. А то як побачить, що в його брата починаються корчі (той слабував на падучу), підскочить до нього і поляскає долонею по обличчю, дасть щигля в ніс:

— Шіпіоне! Шіпіоне!

Або дмухає йому в обличчя, аж поки хворий отямиться.

Як би все це розважало мене, коли б не моє минуле.

Ще з перших днів Папіано, мабуть, здогадався, що в мене не все гаразд. Принаймні щось відчув. І заходився обережненько брати мене в облогу, спочатку ходив околясом, а тоді все частіше став закидати вудочку, сподіваючись, що я бовкну щось. Мені здавалося підступним кожне його слово, кожне запитання, навіть нейбезневинніше. Тим часом я намагався не виказувати йому недовіри, аби не зміцнити його підозри. Але мене так лютили його манери облесливого інквізитора, що я не міг як слід приховати свого роздратування.

Дратували мене ще й дві обставини — внутрішні, потаємні. По-перше, те, що я, не заподіявши нікому зла, не вчинивши нічого поганого, змушений був з усіма поводитись обачно, весь час бути на сторожі, наче втратив право на спокійне життя. Щодо другої обставини, то мені самому не хотілося брати її до уваги, і я від того потерпав ще дужче. Скільки разів я казав собі: «Отямся, дурню, не зважай на того причепу!»

Та не міг не зважати, не міг отямитись.

Боротьба, яку я вів з самим собою, щоб не усвідомлювати свого почуття до Адріани, не давала мені поміркувати над тими наслідками, до яких може привести це почуття при моєму аж надто ненормальному становищі в житті. А відтак я тупцював на місці, до болю невдоволений собою, вічно заклопотаний, з сум’яттям у душі, але з безтурботною усмішкою на обличчі.

Те, що я підслухав крізь опущені жалюзі того вечора, коли повернувся з Неаполя Папіано, ще не виявилось явно. Напевне, погане враження, яке склалося в Папіано про мене після розмови з синьйориною Капорале, несподівано розвіялось при нашому знайомстві. Він, правда, дошкуляв мені, але, мабуть, просто за звичкою і, в усякому разі, без прихованого наміру вижити мене. Навпаки! Що ж він замислив? Адріана після його повернення весь час була засмучена й мовчазна. Синьйорина Сільвія Капорале зверталася до Папіано на «ви», принаймні на людях, а цей несосвітенний нахаба при всіх говорив їй «ти». Він дійшов до того, що називав її Рея Сільвія. Я не знав, як розуміти його зухвалість і блюзнірство. Хоча бідолашна вчителька музики й не заслуговувала великої пошани, однак і такого ставлення з боку сторонньої людини теж не заслуговувала.

Якось увечері (світив місяць уповні, було ясно як удень) я побачив її зі свого вікна. Самотня й зажурена, стояла вона на балконі, де ми тепер збиралися дуже рідко і вже не мали колишньої втіхи, бо відразу з’являвся Папіано і не давав нікому й слова мовити. Цікавість підбила мене підійти до неї і, як то кажуть, захопити її зненацька.

У коридорі біля дверей моєї кімнати, як завше, лежав брат Папіано у тій самій позі, в якій я побачив його вперше. Було це його постійне місце чи він стежив за мною, виконуючи братів наказ?

Синьйорина Капорале плакала на балконі. Спершу вона нічого не хотіла казати, тільки скаржилась на нестерпний головний біль. А тоді раптом обернулась до мене, глянула у вічі й, поклавши руку на моє плече, спитала:

— Ви мені друг?

— Якщо ви ЗГОДНІ виявити і цю честь… — відповів я, вклонившись.

— Дякую. Тільки не говоріть мені, бога ради, милих речей! Коли б ви тільки знали, як потрібен мені друг, справжній, щирий друг — і саме зараз! Ви маєте зрозуміти мене, бо ви, як і я, один на світі… Але ви — чоловік! Аби ж то ви знали, аби ж то знали…

Стримуючи ридання, вона прикусила носову хустинку, однак і це не допомогло, й вона кілька разів люто рвонула її.

— Баба, потвора, карга! — надривно вигукнула вона. — Троє непоправних нещасть. Навіщо мені жити?

— Заспокойтесь, синьйорино, чому ви так?

Нічого іншого я не придумав.

— Тому що… — вихопилось у неї, але вона змовкла, ніби схаменувшись.

— Кажіть, — умовляв я її, — якщо вам потрібен друг…

Вона піднесла до очей розірваного носовичка:

— Найбільше мені потрібно померти! — простогнала вона в такому жахливому відчаї, що в мене клубок до горла підкотився.

Ніколи в житті я не забуду ні скорботної складки її жалюгідних зів’ялих вуст, коли вона вимовляла ці слова, ні тремтячого підборіддя з кількома чорними кучерявими волосинками.

— Та мене і смерть не бере, — мовила вона. — Нічого… Даруйте, синьйоре Меїс! Чим ви зможете допомогти мені? Нічим. Хіба що словами… Так, лише краплиною співчуття. Я сирота, не маю на що розраховувати. І нехай зі мною поводяться так… Ви, певне, самі завважили — як. А вони ж не мають на це ніякого права! Вони ж не милостиню мені подають!..

І синьйорина Капорале розповіла мені про шість тисяч лір, які, як я вже згадував, прибрав до своїх рук Папіано.

Хоч я співчував нещасній жінці, не про те мені хотілося від неї почути. Скориставшись, зізнаюся в цьому, її збудженням (вона, певне, ще й хильнула зайве), я наважився спитати:

— Вибачте, синьйорино, але чому ви дали йому ті гроші?

— Чому? — стиснула вона кулаки. — Дві підлості, одна чорніша за іншу. Я дала йому гроші, аби довести, що чудово розумію, куди він хилить. Вам ясно? Його дружина була ще жива, а він, мерзотник…

— Розумію.

— Уявіть собі! — схлипнула вона. — Бідна Рита…

— Дружина?

— Так, Рита, сестра Адріани… Вона два роки тяжко хворіла, весь час була між життям і смертю… Подумайте, хіба ж я могла… Але всі знають, як я поводилась. Адріана також знає і тому вона добре ставиться до мене. Вона, сердешна, ласкава зі мною. Та з чим я тепер залишилась? Повірте, через нього мені довелося розлучитися навіть з роялем, а він був для мене… всім! І не тільки через мою професію, я розмовляла зі своїм роялем! Ще дівчинкою в музичній школі я займалася композицією. І після того, як отримала диплом. А тоді кинула. Та поки в мене був рояль, я імпровізувала. Просто так, для себе. Виливала свої почуття, п’яніла від музики так, що, бувало, повірте мені, непритомна падала на підлогу. Не можу пояснити, що виривалося з моєї душі, я зливалася з інструментом в одну істоту, і то не пальці мої бігали по клавішах, а душа моя кричала і плакала. Скажу одне: якось увечері (ми з мамою жили в мезоніні) внизу, на вулиці, зібралося повно людей, і мені довго аплодували. Аж моторошно стало.

— Даруйте, синьйорино, — почав я, щоб хоч трохи втішити її, — а хіба не можна взяти рояль напрокат? Я залюбки слухав би вашу гру, і якщо ви…

— Ні, — перебила вона, — що я тепер могла б зіграти? Всьому кінець. Бренькаю якісь непристойні пісеньки. Годі. Кінець…

— Але ж синьйор Теренціо Папіано, мабуть, обіцяв повернути вам гроші? — насмілився я спитати.

— Він? — голос синьйорини Капорале гнівно затремтів. — А хто його просить? Так, звичайно, він обіцяв, якщо я допоможу йому… Ось як! Він хоче, щоб я, саме я допомогла йому. Він мав нахабність запропонувати мені це, і то вельми спокійно…

— Допомогти? В чому ж?

— Учинити нову підлість. Ви зрозуміли? Бачу, що зрозуміли…

— Адрі… Синьйорина Адріана? — пробелькотів я, заникуючись.

— Атож. Я повинна умовити її. Я, розумієте?

— Одружитися з ним?

— Ясна річ. І знаєте, навіщо? У нього є, тобто має бути чотирнадцять чи п’ятнадцять тисяч лір посагу за його нещасною дружиною, ці гроші він зобов’язаний повернути синьйорові Ансельмо, бо Рита померла бездітною. Не знаю вже, як він там схитрував, ну зумів випросити в старого відстрочку на рік. А тепер розраховує… Цсс! Адріана!

Засмучена дужче, ніж завжди, Адріана мовчки підійшла до нас, обняла синьйорину Капорале за стан і легенько кивнула мені. Після всього почутого від синьйорини Капорале мене охопило обурення на саму думку, що Адріана майже по-рабському підкоряється тиранії цього пройдисвіта. Невдовзі на балконі, мов тінь, з’явився братик Папіано.

— Ось і він, — шепнула синьйорина Капорале Адріані.

Та опустила очі, гірко всміхнулася, похитала головою і пішла з балкона, кинувши мені на прощання:

— Даруйте, синьйоре Меїс. На добраніч.

— Шпик, — підморгнула мені синьйорина Капорале.

— Але чого боїться синьйорина Адріана? — не стримав я роздратування, що кипіло в мені. — Невже вона не розуміє, що, поводячись так, дає тому негідникові зайвий привід ще більше в’язнути і сваволити? Послухайте, синьйорино, мушу вам зізнатися, я дуже заздрю тим, хто вміє любити життя і втішатися ним. Я в захваті від таких людей. Коли вже вибирати між тим, хто мириться з рабським становищем, і тим, хто прагне як завгодно, навіть відкинувши сором, стати володарем, я віддаю перевагу останньому.

Синьйорина Капорале помітила моє збудження і спитала, наче кинула мені виклик:

— То чому ж ви самі не спробуєте обуритись?

— Я?

— Так, так, ви, — підтвердила вона, дивлячись мені у вічі.

— А при чому тут я? У мене тільки один спосіб виявити своє обурення — виїхати з цього дому.

— Так ось що я вам скажу, — лукаво промовила синьйорина Капорале, — може, саме цього Адріана й не хоче.

— Не хоче, щоб я виїхав?

Вона помахала перед собою розірваним носовичком, потім обкрутила його навколо пальця й зітхнула:

— А бозна!

Я стенув плечима.

— Час вечеряти! — вигукнув я і пішов, залишивши синьйорину Капорале саму на балконі.

Для початку я того ж вечора, ідучи коридором, зупинився біля скрині, на якій знову згорнувся клубком Шіпіоне Папіано.

— Вибачте, — звернувся я до нього, — чи не знайшли б ви іншого, зручнішого місця, щоб лежати? Тут ви мені заважаєте.

Він глипнув на мене сонними очима, але й не поворухнувся.

— Ви мене зрозуміли? — підвищив я голос, торсаючи його за плече.

Однак з таким же наслідком можна було звертатися до стіни! Та в цей час відчинилися двері в кінці коридора, і на порозі з’явилася Адріана.

— Прошу вас, синьйорино, — звернувся я до неї, — спробуйте ви розтлумачити цьому бідоласі, що йому краще влаштуватися десь в іншому місці.

— Він же хворий, — заступилася Адріана.

— Отож хворий! — не здавався я. — Тут йому погано, повітря мало… Та й лежати на скрині… Може, мені поговорити з його братом?

— Ні, ні, — квапливо заперечила вона. — Я сама скажу, не турбуйтеся.

— Він зрозуміє. Я ж іще не король, щоб біля моїх дверей постійно вартував страж.

Від того вечора я перестав стримуватись і розпочав відвертий наступ на сором’язливість Адріани. На все інше заплющував очі і, не задумуючись, віддався своєму почуттю.

Мила дівчинка! Вона, бідолашна, з самого початку ніби вагалася між страхом і надією. Звіритись надії не насмілювалась, бо здогадувалася, що мене підстьобує роздратування. А я розумів, що її страх зумовлений саме прихованою і майже підсвідомою надією не втратити мене. Та оскільки я своєю рішучою поведінкою давав тепер поживу цій надії, дівчина вже не могла до останку піддаватися страхові.

Її вагання і благородна стриманість, у яких виявлялася душевна чистота, не давали мені лишатися наодинці з самим собою, а змушували все дужче втягуватись у поки що приховане суперництво з Папіано.

Я сподівався, що він з першого дня прийме виклик, облишить звичну люб’язність і манірність. Однак цього не сталося. На мою вимогу він забрав свого братика зі спостережного пункту на скрині та ще й заходився жартувати з сором’язливості та ніяковості, що їх у моїй присутності мимоволі виказувала Адріана.

— Будьте поблажливі, синьйоре Меїс, до моєї маленької своячки! Вона в нас така сором’язлива, мов черниця.

Його несподівана поступливість і невимушеність змусили мене трохи замислитись: що в нього на думці?

Якось увечері Папіано привів додому невідомого субчика. Той гучно стукотів ціпком по підлозі, мабуть, щоб усі чули, як він іде, бо взутий був у ганчір’яні черевики, що приглушували тупіт ніг.

— Ану ж, показуйте, де тут мій люб’язний родич? — закричав він з різким турінським акцентом, не скидаючи капелюха з ледь заломленими крисами, насунутого на самі очі, затуманені вином, і не виймаючи з рота люльки, якою він наче підпалював собі носа, ще червонішого, ніж у синьйорини Капорале. — Де мій любий родич?

— Ось він, — мовив Папіано, вказуючи на мене. А мені: — Синьйоре Адріано, на вас чекає приємна несподіванка: це синьйор Франческо Меїс із Туріна, ваш родич.

— Мій родич? — ошелешено вигукнув я.

Той субчик заплющив очі, підняв, наче ведмідь, свою лапу й тримав її так довгенько, чекаючи рукостискання.

Я, не потиснувши руки, оглянув його з голови до п’ят і нарешті сказав:

— Це що за комедія?

— Даруйте, чому ж комедія? — втрутився Теренціо Папіано. — Синьйор Франческо Меїс запевнив мене, що він ваш…

— Кузен, — підхопив той, не розплющуючи очей. — Усі Меїси — родичі між собою.

— Але ж я не маю приємності знати вас! — заперечив я.

— Так у цьому ж і річ! — радісно вигукнув субчик. — Я ж і зайшов побачитися з тобою! Зробити тобі приємність!

— Меїс? З Туріна? — перепитав я, удаючи, ніби пригадую. — Але ж я не з Туріна!

— Як же! Вибачте, — перебив Папіано, — хіба ви самі не казали мені, що до десяти років жили в Туріні?

— Авжеж! — підхопив субчик, вельми роздратований, що хтось засумнівався в цілком імовірному для нього факті. — Кузен! Кузен і є! Ось цей синьйор… Як вас звати?

— Теренціо Папіано, до ваших послуг.

— Теренціано. Так оце ж він і сказав мені, що твій батько поїхав до Америки. А раз так, то знаєш, що виходить? Не втямиш? А те, що ти — син дядечка Антоніо, це ж він і поїхав до Америки. Отож ми з тобою двоюрідні брати!

Але ж мого батька звали Паоло…

— Антоніо!

— Паоло, Паоло, Паоло! Кому краще знати?

Субчик стенув плечима й скривився.

— А мені здавалось — Антоніо, — промовив він, чухаючи заросле сивуватою щетиною підборіддя, не голене вже не менше чотирьох днів. — Не варт сперечатися, нехай буде Паоло. Я теж міг забути, бо не знав його.

Бідолаха! Він, напевне, краще за мене знав, як звали його дядька, котрий поїхав до Америки, однак погодився зі мною, бо страшенно хотів бути моїм родичем. Він повідомив мені, що його батько, теж на ім’я Франческо, у якого був брат Антоніо, тобто Паоло, мій батько, поїхав з Туріна, коли синові виповнилося сім років. Сам він, чоловік бідний, весь час служив і мешкав далеко від сім’ї — то сям то там, — отож дуже мало знає про своїх родичів чи по матері, чи по батькові, а все ж таки не сумнівається, що ми з ним кузени.

Ну, а дідуся, хоча б дідуся, він пам’ятає? Я спитав його про це. Виявляється, пам’ятає! От тільки не пригадує точно, де той жив: чи то в Павії, чи в П’яченці.

— Он як? Отже, пам’ятаєте? Який же він був?

— Він був… Та ні, чесно кажучи, не пригадую. Минуло ж років тридцять…

Здавалося, чоловік говорив щиро. Скидалось на те, що він просто невдаха, який утопив душу в вині, аби не так давив його тягар туги й убозтва. Не розплющуючи очей, він згідливо кивав головою у відповідь на всі мої слова, аби тільки не суперечити мені. Коли б я сказав, що ми разом росли, я частенько смикав його за волосся, певен — він би так само згодився. Лише в одному я не мав права сумніватися — в тому, що ми з ним двоюрідні брати. Тут уже ні на які поступки він не йшов. Кузени, та й квит! Це, мовляв, доведено точно, і жодних сумнівів бути не може.

Та коли я ненароком глянув на Папіано і побачив, як він зловтішно всміхається, мені перехотілося жартувати. Я випровадив захмелілого бідолаху, сказавши йому на прощання: «Бувай здоровий, родичу!», а тоді подивився прямо у вічі Папіано, аби нахаба затямив, що я не такий простачок, як він собі гадає, і спитав:

— А тепер скажіть мені, де ви надибали такого телепня?

— Ласкаво перепрошую, синьйоре Адріано! — єлейним голосом підлещувався не позбавлений винахідливості крутій. — Я бачу, мені сьогодні не пощастило…

— Але ж вам завше щастить! — вигукнув я.

— Та ні. Я маю на увазі лиш те, що не зробив вам приємності. Повірте, благаю вас, — це звичайнісінька випадковість. Ось як усе було. Сьогодні вранці на доручення маркіза, мого принципала, довелося зайти до податкового управління. Займаюсь я там своєю справою, коли раптом чую, хтось голосно кличе: «Синьйоре Меїс! Синьйоре Меїс!» Я хутко обернувся, подумавши, що й ви зайшли сюди у якійсь справі і, може, вам потрібна моя допомога. Я завжди до ваших послуг. Та нічого подібного: кликали того «телепня», як ви справедливо висловились. Ну, я взяв та й підійшов до нього, просто так, з цікавості, і спитав, чи справді він Меїс і звідки родом, бо маю честь і приємність здавати кімнату одному синьйорові Меїсу… Ось як воно вийшло! Він запевнив мене, що ви безперечно його родич, і напросився піти зі мною побачити вас.

— У податковому управлінні?

— Атож, синьйоре! Він служить там помічником інспектора.

Чи можна було довіряти йому? Я вирішив пересвідчитись. Усе підтвердилось. Тільки ж я діяв відверто, перешкоджаючи таємним підступам Папіано, а він, вислизаючи, тим часом готував мені удар в спину, дошукуючись мого минулого. Я добре пізнав його, отож мав усі підстави боятися, що з таким нюхом він виявиться завзятим лягавим, з тих, які довго не принюхуються. Лихо мені буде, коли цей пес натрапить хоч на ледь помітний слід: він неодмінно виведе його до млина в маєтку Стіа.

Отож неважко уявити мій жах, коли через кілька днів, читаючи в своїй кімнаті якусь книжку, я зненацька почув у коридорі голос, ніби з того світу, голос, іще живий у моїй пам’яті:

— Присягаюся богом святим!

Іспанець? Отой маленький бородатий іспанець з Монте-Карло? Який хотів грати зі мною і з яким я посварився в Ніцці? Дідько б його вхопив! Це ж слід! Папіано зумів-таки натрапити на нього!

З несподіванки й страху я геть розгубився, скочив на ноги і був би впав, якби не вхопився за столик. Ошелешений, пойнятий жахом, я почав дослухатися, і перше, що спало мені на думку, — рятуватися втечею. Причому негайно, поки Папіано й іспанець (в тому, що це саме він, сумніву вже не було) не дійшли до кінця коридора. Втікати! А раптом Папіано спитає в служниці, чи я вдома? І що він подумає, дізнавшись про мою втечу? Але ж може бути й так: йому вже відомо, що я не Адріано Меїс! Спокійніше! Що, власне, цей іспанець знає про мене? Він бачив мене в Монте-Карло. Та чи сказав я йому, що мене звуть Маттіа Паскаль? Цілком можливо, не пригадую…

Сам не знаю, як я опинився перед дзеркалом, наче хто за руку мене підвів. Подивився на себе. Кляте око! Через нього, мабуть, мене й можна впізнати. Але як, яким побитом Папіано докопався до моєї пригоди в Монте-Карло? Це дивувало найбільше. Що ж тепер робити? А нічого. Чекати. Що буде, те й буде.

Але нічого не сталося. І все ж таки я цілий день потерпав від страху. Не минувся він і ввечері, коли Папіано розповів мені про іспанця, і я зрозумів, що ніякої таємниці немає, що його прихід до нас зовсім не пов’язаний з Монте-Карло і з тим, що Папіано напав на мій слід. Це був просто випадок. Випадок, ласкою якого скористався і я свого часу, ще раз поставив на моєму шляху іспанця, хоч він, може, анічогісінько вже не пам’ятав про мене.

З розповіді Папіано про іспанця виходило, що я неодмінно мав зустріти його в Монте-Карло, бо він — професійний гравець. Дивним було тільки те, що, влаштувавшись у Римі, я потрапив саме в той дім, де бував і він. Ясна річ, аби я не мав чого боятися, цей випадок не здався б мені таким дивним. Хіба ж не доводиться нам, і то нерідко, надибати на когось, з ким познайомились випадково зовсім в іншому місці? Зрештою, він мав чи думав, що мав вельми поважні причини для приїзду в Рим і появи в домі Папіано. Отож у страхах своїх винен був лише я сам або, точніше, те, що я поголив бороду та змінив ім’я.

Років двадцять тому маркіз Джільйо д’Аулетта, в якого секретарював Папіано, віддав свою єдину дочку за дона Антоніо Пантогаду, аташе іспанського посольства при святому престолі. Незабаром після весілля Пантогаду разом з іншими римськими аристократами було затримано якось уночі в гральному кублі, і його відкликали до Мадріда. Там він поводився так само, а може, й гірше, бо змушений був відмовитись від дипломатичної кар’єри. Відтоді маркіз д’Аулетта уже не мав спокою: йому доводилося без кінця посилати гроші для виплати картярських боргів непутящого зятя. Чотири роки тому померла дружина Пантогади, залишивши шістнадцятирічну доньку. Маркіз вирішив узяти дівчинку до себе, добре знаючи, в яких руках вона зосталася б і хто її виховував би. Пантогада спочатку не погоджувався відпустити доньку, але трохи згодом поступився — через брак грошей. Зате тепер він постійно погрожував забрати дівчинку назад і саме того дня приїхав до Рима з наміром витягти з бідолашного маркіза ще грошей, маючи певність, що той не відмовить йому заради Пепіти, улюбленої внучки.

О, як палко, якими дошкульними словами картав Папіано мерзенного шантажиста Пантогаду! І його шляхетний гнів був цілком щирий. А я, поки він розбалакував, мимоволі чудувався з надзвичайної гнучкості його сумління, яке дозволяло йому без крихти лицемірства обурюватись паскудною поведінкою інших людей і любісінько чинити те саме або дуже подібне на шкоду такій добрій людині, як його тесть Ансельмо Палеарі.

Проте цього разу маркіз Джільйо дав Пантогаді відкоша. Це й змусило того затриматися на деякий час у Римі, а відтак і завітати до Папіано: вони, певне, розумілися між собою чудово.

Таким чином я наражався на зустріч з цим іспанцем будь-якої хвилини. Що ж було робити?

Не маючи змоги з ким-небудь порадитися, я знову пішов на пораду до дзеркала. На його чисту гладінь, наче з туману, виринув образ небіжчика Маттіа Паскаля з його косим оком — єдиним, що в мене залишилось від нього. І небіжчик озвався до мене:

— У яку халепу ти втрапив, Адріано Меїс! Ти ж боїшся Папіано, а провину хочеш скинути на мене, знову на мене, і тільки тому, що я посварився з тим іспанцем. Але ж ти добре знаєш, що я мав слушність. Гадаєш, тобі зараз необхідно змити з обличчя єдиний спомин про мене? Ну що ж, скористайся з поради синьйорини Капорале і звернися до лікаря Амброзіні, нехай поставить твоє око на місце. А тоді… Поживеш — побачиш!

13. Ліхтарик

Сорок днів у темряві.

Вдало, дуже вдало пройшла операція! Правда, одне око буде в мене трішечки більше, ніж друге. Терпіння! Поки що доведеться просидіти сорок днів у темряві, у себе в кімнаті.

Отак мені випала нагода на власному досвіді переконатися, що, коли людина страждає, у неї виникає особливе уявлення про добро і зло. Вона вважає, що інші мають робити їй добро, чекає цього, нібито страждання дають їй право вимагати винагороди. А як вона завдає прикрощів іншим, то інші повинні їй вибачати, немов своїми стражданнями вона здобула право і на це. Така людина звинувачує інших, якщо вони, всупереч обов'язку, не роблять їй добра, і водночас легко виправдовує себе за те зло, якого на правах недужої завдає іншим.

Після кількох днів ув'язнення в мороці сліпоти потреба бодай найменшої втіхи довела мене до нестями. Я чудово розумів: адже перебуваю в чужому домі і маю тільки дякувати своїм господарям за увагу й турботу, яку вони виявляють до мене. Але їхнє піклування вже не могло вдовольнити мене, ба навіть дратувало, ніби все робилося мені на зло. Так, саме так. Я ж бо здогадувався, що це Адріана піклується про мене. Її увага свідчила про те, що подумки вона завжди зі мною, в моїй кімнаті.

Красненько дякую за таку втіху! Що мені від неї, коли я справді цілісінькими днями невідступно й бентежно думав про Адріану? Вона єдина могла підбадьорити мене і повинна, повинна була б робити це, адже кому як не їй розуміти, яка нудьга мене гризе і як роздирає душу бажання бачити її або хоч знати, що вона поруч.

До моєї душевної бентеги й зажури додалася ще й лють: я довідався, що Пантогада раптово виїхав з Риму. Хіба ж згодився б я аж на сорок днів усамітнитися в темряві, якби знав, що він так скоро поїде!

Аби втішити мене, Ансельмо Палеарі заповзявся довести розсудливими міркуваннями, що морок цей — уявний.

— Уявний? Сліпота — уявна?! — крикнув я.

— Хвилинку терпіння, я вам зараз усе поясню…

І він заходився розвивати (либонь, наміряючись підготувати мене до спіритичних дослідів, які цього разу, аби мене розважити, були б проведені в моїй кімнаті) цілу філософську концепцію, штучну й оманливу, яку можна було б назвати «ліхтарикософією».

Час від часу старий зупинявся, щоб запитати:

— Ви спите, синьйоре Меїс?

Мені так і кортіло відповісти:

— Дякую вам, синьйоре Ансельмо, сплю.

Та оскільки намір у нього був по суті добрий — не залишати мене на самоті, я відповів йому, що вельми зацікавлений і прошу розповідати далі.

І синьйор Ансельмо втовкмачував мені, що собі на лихо ми не влаштовані так, як дерево, яке живе, не усвідомлюючи себе, і якому ніколи не ввижається, начебто земля, сонце повітря, дощ і вітер — дружні або ворожі до нього, та й насправді це не так. А нам, людям, природа подарувала сумну перевагу: ми усвідомлюємо, що живемо. І це викликає в нас ілюзію: ми сприймаємо за певну реальність, яка існує поза нами, своє внутрішнє відчування життя, мінливе й різноманітне в залежності від часу, обставин і випадку.

Для синьйора Ансельмо це відчування життя нагадувало ліхтарик, який ми носимо в собі. Цей ліхтарик показує нам, що є добро, а що — зло. Він відкидає навколо нас то більше, то менше світлове коло, а за межами цього кола панує безпросвітна страшна пітьма. Її не було б, якби в нас не горів ліхтарик, але поки він світить, нам доводиться вважати, що пітьма існує насправді. Зрештою ліхтарик згасне від легенького подуву, а відтак наш суєтний уявний день скінчиться і нас прихистить вічна ніч. А може, ми просто опинимося під владою якогось вищого Єства, що лише розвіяло суєтні образи, створені нашим розумом.

— Ви спите, синьйоре Меїс?

— Говоріть, говоріть, синьйоре Ансельмо, я не сплю. Мені здається, я бачу його, отой ваш ліхтарик.

— От і добре… Але поки ваше око не загоїлося, не будемо заглиблюватись у філософію, гаразд? Ліпше спробуймо простежити за нашими ліхтариками, цими мандрівними вогниками в пітьмі людського буття. Насамперед я сказав би, що всі вони бувають різних кольорів. Як ви гадаєте? І кольори ті залежать від того, які скельця дає нам ілюзія — велика, незрівнянна продавщиця кольорового скла. Мені, наприклад, здається, синьйоре Меїс, що в різні історичні епохи так само, як і в різні періоди людського життя, можна помітити переважання того чи іншого кольору. Чи не так? Адже за будь-якої доби в людей звичайно спостерігається певна узгодженість почуттів, яка дає і світло, і барву ліхтарикам, що є абстрактними поняттями: істина, доброчесність, краса, честь і таке інше… Чи не здається вам, що, скажімо, ліхтарик поганської доброчесності був червоний? А ліхтарик доброчесності християнської — фіолетового, гнітючого кольору. Світло будь-якої суспільної ідеї наснажується колективним почуттям. Коли це почуття перестає бути єдиним, ліхтар абстрактних уявлень стоїть на місці, однак пломінчик ідеї починає в ньому потріскувати, коливатися, гуготіти, як це звичайно буває в усі так звані перехідні періоди. В історії, крім того, нерідко дмуть і буремні вітри, які враз гасять усі ліхтарики. Яка розкіш! Раптовий морок — і в ньому несказанне сум’яття окремих ліхтариків: той поривається сюди, інший туди, той вертається назад, цей креслить кола, і жоден не знаходить свого шляху. Вони зіштовхуються, на якусь мить об’єднуються по десять, по двадцять, але не можуть узгодити своїх рухів і розбігаються знову, охоплені сум’яттям, тривогою і люттю, наче мурахи, які ніяк не можуть знайти входу до засипаного жорстокою дитиною мурашника. Мені здається, синьйоре Меїс, що нині ми переживаємо одну з таких миттєвостей. Морок і сум’яття! Усі великі ліхтарі згасли. Куди нам іти? Може, назад? До ще вцілілих світильників, котрі горять на могилах великих небіжчиків? Мені спадають на пам’ять чудові вірші Нікколо Томмазео:

Та що вдієш, синьйоре Меїс, коли в нашій лампадці немає того священного єлею, яким живиться світильник Поета? Багато хто ще й досі ходить до церкви, аби заправити оливою свої ліхтарики. Це здебільшого нещасні, немічні старі люди, безталанні жінки, яких зрадило життя, і вони освітлюють собі шлях у пітьмі нашого існування тендітним, мов у лампадки перед іконою, пломінцем почуття. Вони тремтять над тим пломінцем, дбайливо оберігають його від крижаного подиху згубних розчарувань, аби тільки він горів до кінця, до фатальної межі, яка ось уже зовсім близько. Поспішають до неї, не відводячи погляду від вогника, та одно повторюють: «Бог мене бачить!..», аби не чути гучних покликів довколишнього життя, бо ті поклики звучать для них блюзнірством. «Бог мене бачить…» — промовляють ті люди, бо самі бачать Бога — і не тільки в собі, а й у всьому, навіть у своїх муках, у злигоднях, які наприкінці шляху будуть винагороджені. Тьмяне, але рівне світло цих лампадок у багатьох з нас викликає заздрість. Але є й такі, що, навпаки, позирають на ті церковні лампадки зневажливо, бо мають себе за Юпітерів-громовержців, озброєних блискавицями, що їх приручила наука, й урочисто виставляють напоказ потужні електричні лампи. От я й питаю самого себе, синьйоре Меїс: а що, коли весь цей морок, вся ця велика таїна, про яку з давніх-давен на всі лади марно сперечалися філософи, втім, не заперечуючи її, і якою перестала займатися сучасна наука, — що, коли вона, по суті, просто марево, одна з оман нашого розуму, бліда, безбарвна фантазія? А що, коли ми зрештою переконаємо себе в тому, що цієї таїни поза нами просто немає, що вона існує лише в нас самих через оту нашу горезвісну перевагу — усвідомлення, що ми живемо, тобто, що в кожному з нас є ліхтарик, про який я казав? Одне слово, що, коли смерті, яка викликає в нас такий жах, немає? Що, коли смерть — аж ніяк не кінець життя, а тільки подих вітру, який гасить наш ліхтарик, — це злощасне усвідомлення життя, усвідомлення нестерпне й боязке, бо воно обмежене, оточене зусібіч кільцем уявної пітьми, що густішає за межами того мізерного простору, який осяваємо ми, жалюгідні мандрівні світлячки? Адже наше життя ув’язнене в цьому тісному, обмеженому просторі, немов у в'язниці, воно ніби відчужене на деякий час від всесвітнього життя, вічного життя, з яким ми, напевне, маємо коли-небудь злитися, щоб перебувати в нім постійно, але вже без почуття відчуженості й страху. Але межі цього простору — уявні, вони визначаються нашим слабеньким світлом, нашою особистістю, а в дійсності, у природі, таких меж немає. Ми — не знаю, чи поділяєте ви мою думку, — завжди жили і житимемо разом з усім світом. І нині, в нашій теперішній подобі, ми беремо участь у всіх порухах Всесвіту, але не знаємо і не помічаємо цього, бо, на жаль, наш клятий тьмяний світильник дає нам змогу побачити лише стільки, скільки він у змозі освітити. І якби ж то він хоч це показував таким, яке воно є насправді! Таж ні: він усе забарвлює на свій лад і чого тільки не показує нашим очам! Чорт забирай, тут і справді пожалкуєш, що в іншій формі буття ми не матимемо вуст і не зможемо над усім оцим щиро посміятися! Так, синьйоре Меїс, посміятися над усіма суєтними, безглуздими прикрощами, якими обдарував нас ліхтарик, над пітьмою, що нас оточувала, над страхом, який нас мучив, над жахливими привидами, що виникали попереду і позад нас через нього, з його вини!

Але чому ж синьйор Ансельмо Палеарі, котрий так слушно нарікав на цей ліхтарик, що світиться в кожному з нас, так щиро прагнув засвітити в моїй кімнаті інший ліхтарик, з червоними скельцями, для своїх спіритичних дослідів? Чи не досить з мене одного, мого власного?

І я спитав його про це.

— Потрібен коректив! — відповів він. — Один ліхтарик на противагу іншому! Крім того, настає мить, коли другий, матеріальний ліхтарик гасне!

— І вам здається, що це найліпший спосіб щось побачити? — нерішуче зауважив я.

— Е ні, перепрошую, — жваво заперечив синьйор Ансельмо, — так зване світло править нам лише для того, щоб ми слушно бачили речі тут, у нашому так званому житті. А бачити за його межами світло, повірте мені, не те що не допомагає, ба навіть перешкоджає. То все вкрай безглузде шанолюбство деяких учених з нікчемними душами та ще нікчемнішим розумом, котрі задля своєї власної зручності хочуть переконати всіх, буцім такі досліди — не що інше, як зневаження науки і природи. Та це не так, синьйоре! Ми прагнемо відкрити в природі інші закони, інші сили, інше життя. Так, дідько його бери, в тій же природі, тільки поза межами нашого мізерного звичайного досвіду.

Ми хочемо подолати вузькість сприйняття, яке отримуємо за допомогою своїх обмежених почуттів. Але, даруйте, хіба ж оті вчені самі не створюють сприятливих умов для того, щоб їхні досліди вдалися? Досить згадати затемнену кімнату для проявлення фотографій. Чого ж іще? Крім того, існує стільки способів перевірити себе!

Але сам синьйор Ансельмо, як я згодом переконався, жодних способів перевірки не застосовував. Правда, досліди ставилися в домашньому колі! Чи ж міг старий запідозрити синьйорину Капорале і свого зятя Папіано в тому, що вони ошукують його? Чого б то? Навіщо? Його віра в спіритизм була такою несхитною, що не потребувала жодних підтверджень дослідами. А припущення, що його можуть дурити з іншою метою, і на думку не спадало такому добрязі, як синьйор Ансельмо. Що стосується нікчемно малих результатів, то сама теософія знаходила для цього переконливе пояснення. Вищі істоти ментального або ще вищого плану не опускаються до спілкування з нами через медіума; отож доводиться вдовольнятися грубуватими дослідами з викликанням душ небіжчиків нижчого розряду, астрального плану, найближчого до нас. Ось так.

Що можна було заперечити йому на це?[24]

Я знав, що Адріана несхитно відмовлялася брати участь у дослідах. Відтоді як я усамітнився в повній темряві у своїй кімнаті, вона заходила до мене дуже рідко, і то не сама, а з кимось, і лише спитати про моє самопочуття. Здавалося, питала щоразу просто з чемності. Мабуть, так воно й було насправді, вона ж добре знала, як я почуваюся! У її голосі бриніли навіть насмішкуваті нотки, адже вона уявлення не мала, чому я раптом вирішив піти на операцію, щó мене до цього спонукало. А тому, певне, вважала, що я вельми марнославний і сподіваюсь зробитися вродливішим або хоч трохи привабливішим, коли моє око буде виправлене на пораду синьйорини Капорале.

— Я почуваюся чудово, синьйорино, — відказував я, — от тільки не бачу нічого…

— Ви скоро бачитимете, і ще краще, ніж раніше! — встрявав до розмови Папіано.

Я піднімав у темряві кулак: так хотілося заїхати в пику нахабному базіці. Він, безсумнівно, говорив це навмисне, аби я втратив рештки терпіння. Не міг же не помічати відрази, яку я почував до нього. Я ж бо не приховував її: відверто позіхав, невдоволено сопів. Однак майже щовечора він заходив до моєї кімнати і сидів годинами та ще й не змовкав ані на мить. У непроглядній пітьмі від його надокучливого голосу мені аж дух забивало. Я корчився на стільці, наче сидіння було цвяхами пообтикуване, стискав кулаки і часто ладен був задушити причепу. Чи він здогадувався про це? Чи відчував мою лють? Бо саме в такі хвилини голос його лагіднішав особливо, ставав майже ласкавим.

У нас постійно виникає потреба звинувачувати когось у наших бідах та негараздах. По суті, Папіано як міг силкувався вижити мене з їхнього дому. І коли б у ті дні я керувався здоровим глуздом, то мав би тільки щиро подякувати своєму недоброзичливцеві. Та де там! Адже я вважав Папіано за неабиякого пройдисвіта. Хіба ж він не прагнув спекатися мене, аби безперешкодно дурити синьйора Палеарі й занапастити Адріану? Тільки це і вчувалося мені тоді в його пустій балаканині. А то ж був голос розуму! Як воно сталося, що він звучав з уст Папіано? Чи, може, то я сам вклав його в ті брехливі уста, аби знайти виправдання собі і мати підстави не довіряти йому, бо вже відчував, як міцно я заплутався в тенетах життя, і лютило мене саме це, а не густий морок, у якому я в той час перебував, і не роздратування, яке викликав у мене Папіано.

Про що він мені торочив? Щовечора одне й те ж саме — про Пепіту Пантогаду.

Хоч жив я дуже скромно, він утовкмачив собі в голову, що я бозна-який багатій. І щоб відвернути мою увагу від Адріани, він, певне, плекав думку закохати мене в маркізову внучку. Вихваляв її на всі лади: і цнотлива, і горда, і розумна, і серце має добре, і на вдачу щира та палка. А що вже красуня — ой, яка красуня! Чорнява, граційна і пишна водночас, вся вогонь, очі так і сяють, а принадні вуста створені для поцілунків. Про посаг і казати нічого, він буде казковий: вся маєтність маркіза Джільйо д’Аулетти, не менше! Маркіз, нема сумніву, залюбки віддасть її заміж якнайшвидше — не лише затим, щоб скараскатися татуся Пантогади, від якого життя не мав, а й тому, що дідові з онукою живеться разом не дуже солодко. Старий маркіз на вдачу слабкий, він замкнувся в своєму вже мертвому світі, а Пепіта аж тремтить від жадоби життя.

Язикатому Папіано було невтямки: що дужче він розхвалює Пепіту, то більшу неприязнь до неї викликає в мене, хоч я ще й не бачив дівчини. Він запевняв, що скоро познайомить нас. В один з найближчих вечорів умовить її прийти сюди на спіритичний сеанс. І з маркізом д’Аулеттою я матиму нагоду познайомитись — той сам прагне цього, адже так багато гарного чув про мене від Папіано. Тільки маркіз не виходить з дому і довіку не візьме участі в спіритичних сеансах через свої релігійні переконання.

— Як то так? — здивувався я. — Сам не піде, а внучці дозволить?

— Але ж він добре тямить, кому довіряє її! — хвалькувато вигукнув Папіано.

Це вже мене не цікавило. Хотілося зрозуміти інше: чому Адріана відмовляється приходити на такі сеанси? Також через релігійні переконання… Та коли внучка самого маркіза Джільйо братиме участь у них, причому з дозволу свого діда-клерикала, то чому б не прийти й Адріані? Маючи такий вагомий доказ, я спробував умовити її ввечері, напередодні першого сеансу.

Вона зайшла до моєї кімнати разом з батьком, і він також чув моє прохання.

— Оце завжди у нас так, синьйоре Меїс! — зітхнув старий. — Релігія перед лицем проблеми спіритизму нашорошує свої ослячі вуха й боїться так само, як і наука. А тим часом я вже казав і пояснював своїй дочці, що наші досліди аж ніяк не суперечать ні релігії, ні науці. Щодо релігії, то вони ж якраз і доводять ті істини, що їх вона стверджує.

— А може, я просто боюся? — заперечила Адріана.

— Чого? — не здавався батько. — Доказів?

— Чи темряви? — додав я. — З вами, синьйорино, ми були б у повному складі. Невже ви не підтримаєте товариство?

— Але ж я… — знітилася Адріана, — я в це не вірю, бо… не можу вірити, бо… знаю!

Більш нічого вона не сказала. З її інтонації та розгубленості я відразу зрозумів, що не тільки релігія перешкодила Адріані бувати на спіритичних сеансах. Страх, на який вона посилалась, можна було пояснити зовсім інакше. Синьйор Ансельмо й не підозрював, чим викликаний той страх. Мабуть, їй нестерпно було дивитися, як її старого батька, наче малу дитину, дурять Папіано та синьйорина Капорале.

Мені не стало духу наполягати.

Але вона мовби прочитала в моєму серці жаль, якого завдавала мені її відмова, нерішуче промовила в темряві: «Зрештою…», і я притьмом упіймав її на слові:

— От молодчинка! Значить, ви будете з нами?

— Тільки на завтрашній вечір, — усміхнулася вона.

Наступного дня по обіді Папіано заходився готувати кімнату: приніс грубувато збитий прямокутний ялиновий столик, не полірований, без шухляд. У кутку причепив на мотузці простирадло. Потім приволік гітару, собачий нашийник з безліччю бубонців та ще деякі предмети. Усі ці приготування відбувалися при світлі славнозвісного ліхтарика з червоними скельцями. Порядкуючи в кімнаті, він, певна річ, не змовкав ні на мить.

— Простирадло править… так, саме править… як би вам це пояснити?.. ну, скажімо, за акумулятора таємничої психічної сили. Ви побачите, синьйоре Меїс, як воно тріпотітиме, напинатиметься, мов вітрило, і часом осяватиметься дивним, я сказав би, зоряним світлом. Так, так, синьйоре! Нам поки що не пощастило домогтися матеріалізації, але світло ми вже маємо. Ви самі в цьому пересвідчитесь, якщо сьогодні ввечері синьйорина Сільвія буде в належному стані. Вона спілкується з духом одного свого давнього товариша по консерваторії, який помер — спаси нас, Господи! — від тифу вісімнадцятирічним. Родом він… слово честі, не знаю… ага, здається, з Базеля, але його родина давно оселилася в Римі. Геній у музиці! Та жорстока смерть скосила його раніше, ніж він устиг дати людям те, що міг би дати. Так принаймні вважає синьйорина Капорале. Ще до того, як виявилось, що вона володіє даром медіума, синьйорина Сільвія спілкувалася з духом Макса. Так, синьйоре, його звали Макс… Хвилиночку, Макс Оліц, здається, я не помиляюся. Так, запевняю вас, синьйоре! Коли цей дух оволодівав нею, вона імпровізувала на роялі, поки не падала непритомна. Якось увечері на вулиці зібралися люди і почали аплодувати їй…

— І синьйорина Капорале навіть злякалась, — добродушно вставив я.

— Ах, ви це знаєте? — здивувався Папіано.

— Вона сама розповідала мені. Виходить, люди аплодували музиці Макса, яку виконувала синьйорина Капорале?

— Так, так! Дуже шкода, що в нас немає рояля. Доводиться вдовольнятися уривками, двома-трьома акордами на гітарі. Макс іноді через це так сатаніє — еге ж! — що струни на гітарі рвуться… Ось почуєте самі сьогодні ввечері. Здається, вже все гаразд.

— А скажіть мені, синьйоре Теренціо, — я просто з цікавості хочу спитати вас, поки ви не пішли, — ви самі вірите в це? Справді, вірите?

— Ну, якщо по щирості, — вмить відгукнувся він, наче передбачав це запитання, — то мені тут не все ясно.

— Ще б пак!

— Та зовсім не тому, що досліди проводяться в темряві! Усі явища, які там відбуваються — справжні, нічого не скажеш, вони просто безсумнівні. Не можемо ж ми сумніватися в самих собі…

— А чом би й ні? Ще й як можемо!

— Що? Не розумію!

— Ми ж так легко самі себе дуримо, надто ж тоді, коли хочеться вірити…

— Але ж мені ніяк не хочеться! — запротестував Папіано. — Мій тесть глибоко вивчає все це і по-справжньому вірить. А в мене, мушу сказати, і часу бракує вдумуватись… навіть коли б я й хотів. Маю стільки мороки з тими клятими Бурбонами мого маркіза, що вгору ніколи глянути. Тут я іноді вечорами відпочиваю. Що стосується мого ставлення до спіритичних дослідів, то я вважаю, що ми, дякувати богові, ще живемо, тож нічого не можемо знати про смерть, а відтак — чи варто думати про неї? Ліпше вже постаратися якнайщасливіше прожити своє життя, нехай Бог поможе! Ось що я думаю про все це, синьйоре Меїс. Отже, до вечора? Зараз я побіжу на вулицю Понтефічі по синьйорину Пантогаду.

Десь за підгодини він повернувся, дуже невдоволений: разом із синьйориною Пепітою та її гувернанткою прийшов якийсь іспанський художник. Папіано крізь зуби процідив мені, що це друг сім’ї маркіза Джільйо. Звали його Мануель Бернальдес, він досить шпарко розмовляв по-італійському, тільки ніяк не міг вимовити кінцеве «с» мого прізвища, так наче воно штрикало йому язика.

— Адріано Ме-їй, — промовляв він, нібито ми враз стали приятелями нерозлийвода.

— Адріано Твій! — хотілось мені перекривити його.

До кімнати увійшли дами: Пепіта, її гувернантка, синьйорина Капорале, Адріана.

— І ти тут? Оце новина! — не вельми чемно озвався Папіано до своячки.

Він не чекав такої несподіванки. А з того, як прийняли Бернальдеса, я зрозумів, що маркізові Джільйо не скажуть про його участь у сеансі і що в нього з Пепітою є якась таємниця.

Однак великий Теренціо від свого плану не відмовився. Розташовуючи навколо столу медіумний ланцюжок, він сів поруч Адріани, а біля мене посадив синьйорину Пантогаду.

Мене це не влаштовувало, та й Пепіту теж. Вона відразу висловила невдоволення, причому заторохтіла чистісінько, як її татусь, змішуючи італійські слова з іспанськими:

— Вельми вдячна, asi no puede![25] Я хочу estar[26] між синьйором Палеарі і моєю гувернанткою, любий синьйоре Теренціо!

У червонуватій темряві вирізнялися тільки обриси людських постатей і предметів, тому я не міг пересвідчитися, наскільки правильний портрет Пепіти намалював мені Папіано. Але її голос, манера говорити і це раптове обурення відповідали моєму уявленню про неї після його розповіді.

Звичайно, така зневажлива відмова від запропонованого їй Папіано місця поруч зі мною була образливою для мене, однак я не тільки не образився, а навіть зрадів.

— Цілком справедливо! — вигукнув Папіано. — Тоді можна зробити так: нехай біля синьйора Меїса сяде синьйора Кандіда, а за нею сідайте ви, синьйорино Пепіто. Мій тесть зостається на своєму місці і ми троє теж залишаємось там, де сидимо. Так буде добре?

Е ні! Так теж не було добре: ні для мене, ні для синьйорини Капорале, ні для Адріани, ні — як з’ясувалося трохи згодом — для Пепіти, яка значно краще влаштувалася в новому ланцюжку, складеному за вказівками геніального духа Макса.

А поки що поруч мене опинився жіночий привид, з якоюсь чудернацькою копичкою на голові (капелюшок? чепчик? перука? — чортівня, та й годі!). З-під тієї копички раз по раз чулися схожі на стогін зітхання. Ніхто не додумався представити мене синьйорі Кандіді, а ми, між іншим, складаючи ланцюжок, мали триматися за руки, і вона зітхала. На її думку, це було непристойно… Боже мій, не рука, а справдешня крижина!

Другою рукою я тримав ліву руку синьйорини Капорале. Вона сиділа спиною до почепленого в кутку простирадла. Її права рука була в руці Папіано. Ліворуч від Адріани сидів художник, а на протилежному кінці столу, якраз навпроти синьйорини Капорале — Ансельмо Палеарі.

Папіано сказав:

— Передусім маємо пояснити синьйорові Меїсу та синьйорині Пантогаді спосіб спілкування… Як він зветься?

— Типтологічний, — підказав синьйор Ансельмо.

— І мені поясніть, будь ласка, — втрутилась синьйора Кандіда, соваючись на стільці.

— Цілком справедливо! І синьйорі Кандіді також, як же інакше!

— Так ось, — почав пояснювати синьйор Ансельмо, — два удари означають «так».

— Удари? Які ще удари? — перебила Пепіта.

— Удари, — відповів Папіано, — це означає постукування по столику, по стільцях чи по чомусь іншому, а іноді й спілкування за допомогою доторків.

— Ах! ні-ні-ні-ні-н-і-і!! — закричала Пепіта, притьмом скочивши з місця. — Я жодних доторків не люблю. Чиї доторки?

— Ідеться про Максів дух, синьйорино, — пояснив Папіано. — Я ж вам показував, коли ми йшли сюди, як це буває. Аніскілечки не шкідливо. Не хвилюйтеся.

— Титтологія, — додала синьйора Кандіда поблажливим тоном досвідченої в цих справах жінки.

— Так ось, — вів далі синьйор Ансельмо. — Два удари — «так», три удари — «ні», чотири — «темрява», п’ять — «говоріть», шість — «світло». Поки що досить. А тепер, панове, нам слід зосередитись!

Запала тиша. Ми зосередились.

14. Максові подвиги

Боязно? Ні. Немає навіть тіні страху. Але мене охопила шалена цікавість і ще й тривога: коли б то Папіано не провалився зі своєю витівкою. Здавалося, це мало б порадувати мене, а воно, навпаки, тривожить. Та хто ж не відчував неприємності, ба навіть приниження, сидячи на кепсько розіграному поганенькими акторами спектаклі?

«Він сидить між двома жінками, — міркував я. — Або надто спритний, або вперте бажання сидіти поруч Адріани заважає йому збагнути, що він влаштувався не там, де слід, що тут він не зможе одурити ні Бернальдеса з Пепітою, ні мене з Адріаною, і ми всі відразу, без жодних ілюзій, пересвідчимося в його шахрайстві. Передусім упевниться в цьому Адріана, бо сидить поруч нього. Та вона вже підготовлена до обману — підозрює його. Оскільки їй не вдалося сісти біля мене, вона, мабуть, шкодує, що доведеться брати участь у комедії, на її думку, не просто безглуздій, а негідній і блюзнірській. Так само, либонь, невдоволені Бернальдес і Пепіта. Невже Папіано й тепер, коли йому не вдалося посадити мене поруч Пепіти, сподівається ввести нас в оману? Отже, він цілком певний у своїй спритності? Що ж, побачимо».

Отак розмірковуючи, я забув про синьйорину Капорале. А вона зненацька заговорила, наче в напівдрімоті:

— Ланцюжок… — промовила вона, — ланцюжок змінився…

— Макс уже тут? — поквапливо спитав старий добряга синьйор Ансельмо.

Синьйорина Капорале відповіла не відразу.

— Так, — оголосила нарешті, та потім занепокоєно і навіть тривожно додала: — Але ж нас сьогодні більше…

— Це так! — перебив її Папіано. — Але мені здається, ми розташувалися пречудово!

— Тихше! — суворо спинив його синьйор Палеарі. — Послухаймо, що скаже Макс!

— Йому здається, — вела далі синьйорина Капорале, — що ланцюжок не досить рівний. Ось тут, з цього боку (вона підняла мою руку), біля чоловіка сидять дві жінки. Синьйорові Ансельмо ліпше було б помінятися місцями з синьйориною Пепітою.

— Гаразд! — вигукнув синьйор Ансельмо, скочивши зі стільця. — Прошу вас, синьйорино, сідайте на моє місце!

Цього разу Пепіта не заперечувала. Вона опинилася поруч художника.

— Тепер, — промовила синьйорина Капорале, — синьйора Кандіда…

Папіано перебив її:

— На місце Адріани, чи не так? Я вже подумав про це. Чудово!

Я міцно-міцно, до болю стис руку Адріани, тільки-но вона сіла біля мене. Водночас синьйорина Капорале стисла мою другу руку, наче питаючи: «Ну як, задоволені?» «Авжеж, задоволені!» — відповів я потиском руки так, щоб це означало: «Тепер можете робити все, що вам до вподоби, робіть, що заманеться!»

— Тихше! — пролунав у цю мить суворий наказ синьйора Ансельмо.

Але хто подав голос? Хто? Столик? Чотири удари! «Темрява»!

Присягаюся, я нічого не втямив.

Однак усі мої передбачення пішли шкереберть, тільки-но погасло світло. Синьйорина Капорале відчайдушно закричала, аж усі враз позіскакували зі своїх місць:

— Світла! Світла!

Що скоїлось?

Удар! Синьйорину Капорале хтось дуже вдарив кулаком в обличчя. З рота в неї потекла кров.

Пепіта і синьйорина Кандіда перелякано тремтіли. Папіано засвітив ліхтарик. Адріана хутко висмикнула свою руку з моєї. На червонуватому від запаленого сірника обличчі Бернальдеса блукала здивована й водночас недовірлива усмішка. А геть розгублений синьйор Ансельмо одно повторював:

— Удар кулаком? Як же це могло статися?

Я теж збентежено думав про це. Удар кулаком? Отже, остання переміна місць не була узгоджена синьйориною Капорале й Папіано. Удар кулаком? Виходить, синьйорина Капорале збунтувалася проти Папіано. Що ж тепер буде?

Тепер синьйорина Капорале, відсунувши від себе стілець і прикладаючи до рота носову хустинку, рішуче заявила, що з неї досить. А Пепіта Пантогада верещала:

— Дякую, панове, дякую! Я вже не хочу! Тут б’ються!

— Та ні! Ні! — вигукнув синьйор Палеарі. — Любі мої, це ж зовсім нове і вельми дивне явище! Слід з’ясувати, в чім річ!

— У Макса? — спитав я.

— Звичайно, в Макса. Може ви, люба Сільвіє, неправильно зрозуміли його підказки щодо впорядкування нашого ланцюжка?

— Цілком імовірно! Цілком імовірно! — зареготав Бернальдес.

— А як на вашу думку, синьйоре Меїс? — звернувся до мене Палеарі. Йому явно не сподобався Бернальдес.

— Справді, здається, сталося щось подібне, — відповів я.

Але синьйорина Капорале заперечливо похитала головою.

— То в чому ж річ? — дивувався синьйор Ансельмо. — Чим же пояснити, що Макс раптом розлютився? Коли таке було? А що ти скажеш на це, Теренціо?

Теренціо не сказав нічого. Знизав плечима — та й усе.

— Ну що ж, — звернувся я до синьйорини Капорале. — Вчинимо так, як просить синьйор Ансельмо? Будемо вимагати в Макса пояснень? А коли цей дух знову виявиться… не в гуморі, припинимо сеанс. Правильно я кажу, синьйоре Папіано?

— Цілком правильно, — вигукнув він. — Неодмінно вимагатимемо пояснень. Я так вважаю.

— Але так не вважаю я! — гостро відказала синьйорина Капорале, обертаючись до нього.

— Це ти мені? — спитав Папіано. — Але ж, коли ти не бажаєш продовжувати…

— Так, ліпше припинити… — несміливо втрутилась Адріана.

Аж тут, не гаючись, подав голос синьйор Ансельмо:

— Ото страхополох! Що за дитяча вередливість, чорт забирай! Перепрошую, Сільвіє, це стосується й вас. Адже ви добре знаєте цього духа, спілкувалися з ним, і сьогодні вперше таке сталося… Припиняти сеанс просто шкода, хоч, звичайно, випадок дуже неприємний, однак маємо визнати, що саме зараз почалися явища виняткової сили.

— Аж надто! — вигукнув Бернальдес, заражаючи всіх нас своїм саркастичним сміхом. — Я не хочу, — додав він, — щоб мені підбили око…

— І я не хочу! — підтримала його Пепіта.

— Сідайте! — рішуче скомандував Папіано. — Прислухаймось до поради синьйора Меїса. Спробуймо домогтися пояснень. А якщо всі ці феномени знову почнуть виявлятися, негайно припинимо сеанс. Сідайте!

І погасив ліхтарик.

Я знайшов у темряві холодні тремтячі пальчики Адріани. Щоб не злякати її, я не став відразу стискати руку дівчини, а злегка потискував її, аби зігріти і щоб разом з теплом Адріана відчула певність: тепер усе буде гаразд. Та й справді, можна було не сумніватися — Папіано вже шкодує, що піддався раптовому нападу люті, і змінив свої підступні плани. В будь-якому разі ми матимемо перепочинок. Хоч потім, цілком можливо, саме ми з Адріаною станемо в темряві мішенню Максові.

«Нічого, — подумки заспокоював я себе, — коли гра виявиться надто прикрою, ми її припинимо. Я не допущу, щоб Адріану мучили».

Тим часом синьйор Ансельмо завів розмову з Максом, ніби той насправді був з нами в кімнаті:

— Ти тут?

Два легеньких удари по столику. Значить, він тут!

— Як же це вийшло, Максе, — з лагідним докором спитав синьйор Палеарі, — що ти, такий добрий, такий чемний, отак брутально обійшовся з синьйориною Сільвією? Чому? Як ти це поясниш?

Цього разу столик спочатку захитався з боку на бік, а тоді в самому його центрі пролунали три гучні, різкі удари. Три. Отже — «ні». Він не бажав нічого пояснювати.

— Ми не наполягаємо, — вів далі синьйор Ансельмо. — Ти, може, ще й досі трохи збуджений, чи не так, Максе? Зрозуміло, я ж тебе знаю, добре знаю… Та, може, скажеш принаймні, чи ти задоволений розташуванням нашого ланцюжка?

Не встиг синьйор Палеарі закінчити фрази, як я відчув, що хтось швидко і легко, здавалося, кінчиками пальців, двічі доторкнувся до мого лоба.

— Так! — зненацька вигукнув я і повідомив усім відповідь духа, потай стиснувши руку Адріани.

Мушу зізнатися, що ці раптові доторки все-таки справили на мене якесь дивне враження. Я був певен: коли б умить зреагував, то схопив би Папіано за руку. А втім… Легкість, ніжність і водночас чіткість доторків були надзвичайні. До того ж, повторюю, я цього не чекав. Але чому Папіано обрав саме мене для показу своєї поступливості? Чи він хотів заспокоїти мене, чи, навпаки, кидав мені виклик: побачиш, мовляв, який я задоволений!

— Браво, Максе! — вигукнув синьйор Ансельмо.

А я подумав собі: «Справді, браво! Надавав би я тобі запотиличників!»

Синьйор Ансельмо тим часом звертався до Макса:

— Тепер, якщо твоя ласка, може, подав би нам який-небудь знак твоєї прихильності до нас?

Прозвучало п’ять ударів по столику, тобто: «Розмовляйте!»

— Що це означає? — перелякано спитала синьйора Кандіда.

— Що нам слід розмовляти, — спокійно пояснив Папіано.

А Пепіта:

— З ким?

— А з ким хочете, синьйорино! Наприклад, зі своїм сусідою.

— Голосно?

— Так, — сказав синьйор Ансельмо. — Це означає, синьйоре Меїс, що Макс матиме можливість підготуватися, аби виразніше виявити себе. Може, раптом, засяє світло… хто знає! Розмовляймо ж…

А про що розмовляти? Я вже якусь часину вів тиху розмову з маленькою Адріаниною рукою і вже ні про що інше не думав. Була ця розмова наполеглива, напружена і водночас ніжна. Вона слухала мене трепетно, в самозабутті. Я вже змусив її розтиснути пальчики, переплести їх з моїми. А сам ніби сп’янів. Палав і насолоджувався навіть тим гарячковим зусиллям, з яким намагався погасити свій шалений порив і виказувати лише лагідну ніжність, якої вимагала цнота її щирої, сором’язливої душі.

І ось у той час, поки наші руки вели свою жваву мову, я відчув, ніби щось треться об поперечку між задніми ніжками мого стільця. Папіано не міг дістати туди ногами, та коли б і міг, то йому заважала б поперечка між передніми ніжками стільця. Може, він встав з-за столу й підійшов до мене ззаду? Але в такому разі це неодмінно помітила б синьйора Кандіда, якщо вона, звичайно, не дурноверха. Перед тим як повідомити товариству про новий феномен, я хотів знайти йому бодай примітивне пояснення. Але мені спало на думку, що раз я вже домігся того, чого прагнув, то зараз повинен хоча б із вдячності не заважати Папіано. І я оголосив усім про моє відчуття.

— Невже? — аж підскочив Папіано, як мені здалося, щиро здивований.

Вражена була й синьйорина Капорале. Я відчув, як волосся в мене на голові заворушилося. Виходить, це не ошуканство?

— Щось треться? — схвильовано спитав синьйор Ансельмо. — Як треться? Що?

— Еге ж, треться! — трохи роздратовано підтвердив я. — І не перестає! Ніби там за стільцем собачка… Ось і зараз!

Моє пояснення викликало несподіваний вибух реготу.

— Так це ж Мінерва! Мінерва! Мінерва! — закричала Пепіта Пантогада.

— Що за Мінерва? — обурився я.

— Таж моя собачка! — відповіла Пепіта, сміючися. — Моя старенька болонка, синьйори! Вона завжди треться об усі стільці. Ану ж, дозвольте! Дозвольте глянути!

Бернальдес засвітив сірника, Пепіта встала, взяла собачку, яку звали Мінервою, і посадила собі на коліна.

— Отепер я розумію, чому такий роздратований Макс, — скрушно зауважив синьйор Ансельмо. — Сьогодні ми поводимося вельми несерйозно!

Може, з погляду синьйора Ансельмо, так було тільки того вечора. Однак, по щирості кажучи, і наступні вечори не відзначалися великою серйозністю.

Кому хотілося уважно стежити в темряві за Максовими подвигами? Столик порипував, рухався, розмовляв з нами за допомогою легенького чи гучного стуку. Інші постукування лунали під сидіннями наших стільців, а то й під іншими стільцями та столами, котрі були в кімнаті. Чулося також дряпання, тертя й усякі чудернацькі звуки. А то виникало на мить дивовижне фосфоричне мерехтіння, схоже на мандрівні вогники; простирадло світилося й напиналось, немов вітрило. Один маленький столик — підставка для коробок з сигарами — пересувався сюди-туди і якось ледь не впав на стіл, за яким ми сиділи, тримаючи ланцюжок. У гітари наче крила виросли: одного разу вона злетіла з ящика, де лежала, і забренькала над нашими головами… Проте мені здалося, що геніальний музика Макс значно вправніше грає на бубонцях із собачого нашийника, котрий невідь як опинився раптом на шиї синьйорини Капорале. Синьйор Ансельмо сприйняв це за вияв дружнього і надзвичайно милого жарту з боку Макса. Але синьйорині Капорале він не дуже сподобався.

Без сумніву, під завісою темряви в кімнаті з’являвся Шіпіоне, брат Папіано, що мав найдетальніші інструкції. Він справді був епілептик, але ж далеко не такий ідіот, яким намагався зобразити його братик Теренціо. Шіпіоне звик до темряви — мабуть, його очі пристосувалися до неї й навчилися бачити в пітьмі. Я не можу сказати напевно про майстерність його гри, про точність виконання вказівок Папіано і синьйорини Капорале. Наскільки це стосувалося нас, тобто мене й Адріани, Пепіти й Бернальдеса, то він міг витворяти що завгодно, і все йому миналося. Отже, Шіпіоне мусив догодити тільки синьйорові Ансельмо та синьйорі Кандіді, і, здається, чудово з цим справлявся. Але вони обоє не були надто вимогливі. О, синьйор Ансельмо безмежно радів, іноді так тішився, що нагадував хлопчика, який потрапив до лялькового театру. Слухаючи його дитинно-захоплені вигуки, я страждав не лише від сорому за цього доброго чоловіка, аж ніяк не дурня, котрий виставляв себе у такому вкрай безглуздому вигляді, а й тому, що Адріана не могла приховати від мене свого страждання: їй доводиться втішатися нашою близькістю, обдурюючи старого батька, користаючись з його сміховинної наївності.

Тільки це й затьмарювало час від часу нашу радість. Але ж я знав Папіано і мав би запідозрити, що в нього виник якийсь підступний план, коли вже він дозволив мені сидіти біля Адріани і, наперекір моїм сумнівам, не тільки не турбував нас втручанням Максового духа, а ніби ще й допомагав нам, опікувався нами. Та в ті хвилини я так радів — адже мав нагоду побути в темряві поруч з Адріаною! — що жодна підозра не могла закрастися мені на думку.

— Ні! — зненацька зарепетувала синьйорина Пантогада.

— Кажіть, кажіть, синьйорино! Що сталося? — аж скинувся синьйор Ансельмо. — Що ви відчули?

Бернальдес також почав лагідно розпитувати її.

— Та ніби хтось пестив… — відповіла Пепіта.

— Пестив рукою? — спитав синьйор Палеарі. — Легенько, правда ж? Отакі ніжні, прохолодні, швидкі доторки… Ох, Максе, ти, коли схочеш, умієш поводитися з жінками! Ану ж бо, дорогенький, якщо твоя ласка, торкни синьйорину ще раз!

— О, знову, знову! — заверещала, сміючись, Пепіта.

— Що? Що таке? — зрадів синьйор Ансельмо.

— Знову, знову… він пестить мене!

— Може, ти й поцілуєш її, Максе? — запропонував тоді синьйор Ансельмо.

— Ні! — заверещала Пепіта.

Але в цю мить хтось соковито, з виляском поцілував її в щоку.

Тоді я майже несвідомо підніс до своїх вуст руку Адріани, та не вдовольнився цим і став шукати її вуста. Отак ми вперше поцілувалися. Цілунок був довгий, беззвучний.

Що далі? Розгубившись від сорому й ніяковості, я не відразу втямив, що навколо нас зчинилася метушня. Невже вони довідались про наш поцілунок? Лунали вигуки, засвітився сірник, другий, потім свічка, та, що була під червоним скляним ковпачком. Усі позіскакували зі своїх місць. Але чому? Чому? Нараз, уже при світлі, щось грюкнуло по столику. Це був сильний удар кулака, ніби заведений незримим велетнем. Ми всі сполотніли від жаху, найдужче Папіано й синьйорина Капорале.

— Шіпіоне! Шіпіоне! — покликав Папіано.

Епілептик лежав на підлозі й страшенно хрипів.

— Та сідайте ж! — закричав синьйор Ансельмо. — Це ж він у трансі! Бачите, столик рухається, піднімається, піднімається… Це вже левітація! Браво, Максе! Ура!

І справді, столик, до якого ніхто не торкнувся, плавно піднявся на цілу долоню, а потім важко грюкнув на підлогу.

Бліда, як віск, перелякана до смерті синьйорина Капорале, тремтячи, припала обличчям до моїх грудей. Синьйорина Пантогада з гувернанткою вибігли з кімнати, а розлючений синьйор Палеарі нестямно репетував:

— Куди ви? Чорт забирай! Не розривайте ланцюжка! Зараз буде найцікавіше! Максе! Максе!

— Та який там Макс! — вигукнув Папіано, нарешті отямившись від страху, і кинувся рятувати свого брата.

Я забув і про поцілунок, такий був вражений воістину дивним, незбагненним явищем, яке щойно сам бачив. Коли це при світлі на моїх очах діяла таємнича сила і була вона силою невидимого духа, як запевняв синьйор Палеарі, то, безсумнівно, дух цей не мав нічого спільного з Максом. Аби в цьому пересвідчитись, варто лише глянути на Папіано та синьйорину Капорале: Макса вигадали вони самі. Але що ж то таке? Хто так сильно гупнув кулаком по столу?

Усе, що я прочитав у книжках синьйора Палеарі, зненацька хаотично ожило в моїй уяві. І пройняла мене дрож, коли я згадав про того невідомого, який утопився біля водяного млина в маєтку Стіа і в якого я забрав сльози й жалобу родичів та друзів. «А раптом це він?! А раптом він з’явився тут, аби помститися мені, розкрити мою таємницю?»

Тим часом синьйор Палеарі, єдиний серед нас, хто не злякався і нітрохи не здивувався, ніяк не міг дотямити, чому саме таке просте й звичне явище як левітація столика отак усіх нас схвилювало й настрахало, хоч ми вже спостерігали й не такі чудеса. Як на його думку, то зовсім не суттєво, що це явище відбулося при світлі. Значно дужче здивувало його те, що Шіпіоне опинився тут, у моїй кімнаті. Адже синьйор Палеарі був певен, що хлопець уже спить.

— Це мене вражає тому, що бідолаха звичайно ні на що не звертає уваги, — пояснив він. — Очевидно, наші таємничі сеанси викликали в нього цікавість, і йому схотілося підгледіти, що ми тут робимо. Зайшов потихеньку і… гух! Попався! Бо ж ясно як день, синьйоре Меїс, що незвичайні явища медіумізму виникають досить часто за допомогою невропатів-епілептиків, каталептиків, істериків. Макс бере від усіх, він позичає і в нас чимало нашої енергії, використовуючи її для спіритичних явищ. Це твердо встановлено! Ось ви, наприклад, хіба не відчуваєте, що й у вас дещо взято?

— Щиро кажучи, поки що не відчуваю.

Майже до ранку совався я на ліжку, весь час уявляючи собі нещасного потопельника, похованого на кладовищі в Міраньйо під моїм іменем. Хто він такий? Звідки прибув? Чому наклав на себе руки? Може, він хотів, щоб про його сумний кінець стало відомо всім? Може, це була помста чи спокута?.. А я скористався його смертю?

Не стану приховувати — я кілька разів ціпенів од жаху в нічній темряві. Бо не тільки ж я сам чув удар кулаком по столику в моїй кімнаті. Ану ж, то був він? А раптом і зараз він тут, поруч мене, мовчазний і невидимий? Кожен ледь чутний звук, найменший шерех змушував мене принишкнути. Потім я нарешті заснув, але снилось мені щось жахливе.

Наступного дня я розчинив вікна — світло залило кімнату.

15. Я і моя тінь

Коли я прокидався, як то кажуть, в самісінькому серці ночі (правда, ніч у цих випадках можна було б назвати безсердечною), то часто потерпав у тиші й пітьмі від якоїсь незбагненної ніяковості ба навіть від сорому за сподіяне вдень, при ясному світлі. І тоді я питав у самого себе: чи не залежать наші дії від вигляду навколишніх речей, їхнього забарвлення, багатоголосого звучання життя? Атож, залежать! І не тільки від цього. Є ще багато іншого. Чи не спілкуємось ми, як вважає синьйор Ансельмо, зі Всесвітом? І нам слід замислитись над тим, скільки всіляких дурниць змушує нас робити клятий Всесвіт, а ми через ті дурниці нарікаємо на нашу нещасну совість. А над нею тяжіють зовнішні сили, засліплюючи яскравим світлом. І, навпаки, скільки ухвалених уночі рішень, скільки ретельно обміркованих задумів, скільки загаданих хитрощів стають безглуздими, руйнуються, розвіюються при яскравому денному світлі? Як день і ніч зовсім різні, так, може, й ми — удень одні, а вночі зовсім інші, і водночас (нічого не вдієш!) — найжалюгідніші створіння — як удень, так і вночі.

Знаю достеменно: я не відчув ніякої радості, коли після сорокаденної пітьми знову відчинив вікна своєї кімнати й побачив світло. Бо його затьмарив спогад про те, що я накоїв, коли жив у темряві. Усі докази, виправдання, які тоді здавалися вагомими, відразу зробилися мізерними, тільки-но розчинилися вікна. Марно те бідолашне «я», що так довго жило за причиненими віконницями й зі шкури пнулося, аби полегшити собі нестямну тугу ув’язнення, тепер, мов побитий песик, терлося, насуплене, похмуре, невдоволене, біля другого «я», що розчинило вікна назустріч денному світлу. Марно намагалося перше «я» відірвати свого двійника від тяжких думок, умовляючи його підійти до дзеркала й порадіти, що операція закінчилася щасливо, що відросла борода, і потішитися навіть тим, що на обличчі з’явилася блідість, надавши йому шляхетнішого вигляду.

«Що ти накоїв, дурню? Що ти накоїв?»

Що я накоїв? Та, власне, нічого! Займався коханням. У темряві — хіба це моя провина? — мені здалося, що жодних перешкод уже нема, і я забув про вимушену мою стриманість. Папіано хотів відняти в мене Адріану, а синьйорина Капорале повернула мені її, посадивши поруч, і за це отримала, бідолашна, удар кулаком у лице. Я тоді страждав, сидів весь час у темній кімнаті і, як кожен страдник (така вже людська натура), вважав, що маю право на деяку винагороду. А винагорода завдяки синьйорині Капорале була біля мене, і я взяв її. Тут проводили досліди з потойбічним світом, а поруч мене сиділа юна дівчина, окраса життя, і тільки й чекала цілунка, щоб розквітнути в промінні радості. Та й Мануель Бернальдес поцілував же в темряві свою Пепіту, отож і я…

— Ах!

Я затулив обличчя руками й кинувся в крісло. Вуста мої затремтіли, коли я згадав про той поцілунок. Адріана! Адріана! Які надії запалив я в її серці тим цілунком! Вона — моя наречена! Невже? Вікна відчинені — свято для всіх!

Не знаю, як довго я просидів отак у кріслі, розмірковуючи. То з розплющеними очима, то стривожено скулившись, наче боявся гострого душевного болю й хотів захиститися від нього. Нарешті я все збагнув. Збагнув, яку жорстоку, яку злу штуку втнули мої ілюзії і чим насправді обернулося те, що здавалося мені найвищим щастям, коли я сп’янів від несподіваної волі.

Тепер я вже пересвідчився, що моя безмежна, як здавалося спочатку, воля, на жаль, обмежена убогою сумою моїх грошей. Потім я усвідомив, що маю всі підстави назвати цю волю самотністю і нудьгою, адже вона прирікає мене до жорстокої кари — вдовольнитися своїм власним товариством. Я хотів спілкуватися з іншими людьми. Але чого був вартий мій намір ні в якому разі, хай навіть слабенько, не зав’язувати знов розрізаних ниток? Ці нитки самі собою зав’язалися, і життя, хоч як я опирався, відчуваючи, що справи кепські, життя, на яке я не маю права, захопило мене у свій вир. Так, я чітко усвідомив це тепер, бо вже не міг приховати від себе самого почуття до Адріани, хоча вдавався до всіляких примітивних доказів, майже дитячих хитрощів і дріб’язкових виправдань. Я применшував перед самим собою власні наміри, слова, дії. Адже, не промовивши й слова, я сказав дівчині дуже багато, коли стискав її руки, коли змушував її пальці переплітатися з моїми. І врешті поцілунок, поцілунок закріпив наше взаємне кохання. Але ж як зможу я виконати дану таким чином обіцянку? Чи могла Адріана стати моєю? Це ж мене кинули в ставок біля водяного млина в маєтку Стіа дві милі жінки — Ромільда і вдова Пескаторе. Не самі туди кинулись! І вільною лишилась моя дружина, а не я. Я прилаштувався на місце небіжчика, сподіваючись стати іншою людиною, зажити новим життям. Стати іншою людиною, але ж за однієї умови: нічого не робити! І якою людиною? Тінню людини! Зажити новим життям? А яке це життя? Допоки я вдовольнився тим, що, замкнувшися в собі, споглядав життя інших людей, я ще міг так чи інакше зберегти ілюзію, буцімто зажив новим життям. Але нині, коли я заглибився в це життя так, що зірвав поцілунок з дорогих мені вуст, я мусив з жахом від них відсахнутися, ніби поцілував Адріану вустами небіжчика, який не міг воскреснути заради неї. Звичайно, я мав змогу цілувати продажні губи, але ж хіба дадуть вони відчути радість життя? О, коли б то Адріана знала про моє химерне становище… Вона?.. Ні, ні! Що це я? Навіть думати про таке не можна! Вона — сама чистота, сама скромність… Та якби кохання в її серці виявилось сильнішим над усе, дужчим за будь-які загальноприйняті в суспільстві правила… Ех, бідолашна Адріана, хіба ж я дозволю собі втягнути її в чорну безодню своєї долі? Яким же я буду чоловіком, коли під жодним приводом повік не посмію розповісти про себе відверто, зізнатися, що я живий? Що робити? Що робити?

У двері двічі постукали, і я скочив з крісла. Це була вона, Адріана.

Хоч як намагався я приховати сум’яття, та не міг. І вона була схвильована, однак природжена сором’язливість не дала їй відверто виявити свою радість — бачити мене нарешті при денному світлі, зціленого, задоволеного… Хіба ж не так? Чому? Вона лиш на мить звела на мене очі, спаленіла й подала конверт:

— Це вам…

— Лист?

— Не думаю. Здається, це рахунок від лікаря Амброзіні. Служник хоче знати, чи буде відповідь.

Голос її легенько тремтів. Вона всміхнулася.

— Зараз, — сказав я.

І тут мене огорнула невимовна ніжність: я зрозумів, що Адріана (рахунок — то тільки привід) прийшла до мене, аби почути бодай одне слово, яке підкріпило б її надії. Щемливий жаль до неї і до себе спонукав мене пригорнути дівчину, адже тільки з нею міг я притлумити своє болісне страждання. І хоч розумів, що заплутуюсь іще дужче, все-таки я не стримався — обійняв її. Залившись рум’янцем, вона довірливо підняла свої руки й тихенько поклала на мої. Тоді я пригорнув до грудей її біляву голівку й погладив м’яке волосся:

— Бідна Адріана!

— Чому? — здивовано спитала вона. — Хіба ми не щасливі?

— Щасливі…

В ту мить мене охопило обурення, схотілось відкритися їй, сказати: «Чому? А тому що кохаю тебе, але не можу, не маю права кохати! І все ж, коли ти хочеш…» Боже мій! Хіба могло чогось хотіти це лагідне, покірливе створіння? Я міцно притис до грудей її голівку і відчув, що було б куди жорстокіше скинути дівчину з високостей блаженства, на які вона, ні про що не відаючи, була піднята коханням, скинути в ту безодню відчаю, що зазяяла в моїй душі.

— Тому, — промовив я, відхиляючись від неї, — що я знаю багато такого, через що ви не зможете бути щасливою…

Наче якесь гірке здивування охопило Адріану, коли я отак зненацька випустив її зі своїх обіймів. Може, вона сподівалася, що тепер я вже звертатимусь до неї на «ти»? Глянула на мене і, завваживши моє сум’яття, спитала несміливо:

— Знаєте багато…. про самого себе чи… про мою родину?

V відповідь я кивнув головою: мовляв, про вашу родину.

Я боявся піддатися спокусі й розповісти Адріані всю правду.

Коли б то я наважився! Нехай би вразив її болісно, зате позбавив би від інших прикрощів і сам би остаточно не вскочив у ще тяжчу й скрутнішу халепу. Але ж я не встиг іще звикнути до свого гіркого відкриття, треба було самому добре його обміркувати, призвичаїтись до нього, а кохання й жалість не давали мені мужності отак відразу, одним махом, розвіяти сподівання Адріани та й своє власне життя, тобто ту тінь ілюзії, що я живу і яка могла в мене лишатися тільки доки я мовчав. Крім того, я усвідомлював, як огидно звучало б зізнання, що в мене є десь жива дружина, а в такому разі мені неодмінно довелося б зізнатися в цьому. Так, так! Признавшися їй, що я не Адріано Меїс, я знову став би Маттіа Паскалем, уже померлим, але ще й досі одруженим. Як можна казати їй таке? І як мені далі терпіти страшну наругу від своєї дружини: сама вона звільнилася, «впізнала» мене, побачивши труп якогось горопашного потопельника, і посмертно й далі дошкуляє мені, висне, чіпляється. Звичайно, я міг би збунтуватися, оголосити, що я живий, і тоді… Та хто ж на моєму місці вчинив би не так, як я? Тої миті за таких обставин будь-хто, не тільки я, мали б за щастя так неждано-негадано, таким чудом спекатися дружини, тещі, боргів і такого принизливого, тоскного, жалюгідного животіння. Хіба ж міг я подумати, що навіть мертвому мені не скараскатися дружини? Що вона мене здихалась, а я її ніяк не здихаюсь? Що майбутнє моє життя, яке тоді уявлялось мені вільним, безмежно вільним, стало, по суті, лише ілюзією, і його насилу можна назвати реальністю? Що воно виявилось животінням, іще залежнішим, по-рабському залежнішим від облуди, від брехні, до якої я хоч і з огидою, але мусив таки вдаватися від страху бути викритим, хоч насправді ніякого злочину не вчинив?

Адріана визнала, що в неї дійсно немає жодних підстав бути вдоволеною станом справ у родині. Але ж тепер… І своїм поглядом, своєю сумовитою посмішкою вона ніби запитувала, чи можу я вважати перепоною те, що приносило їй самі лише прикрощі. «Ні? Правда ж, ні?» — питали мене зажурені очі.

— Ой, треба ж заплатити лікареві Амброзіні! — вигукнув я, вдаючи, ніби раптом згадав про конверт і служника, який чекає на відповідь. Вийнявши з конверта рахунок, я змусив себе говорити жартівливим тоном: — Шістсот лір! Ви тільки погляньте, Адріано, що ж це виходить! З великої ласки матінки-природи мені довелося стільки років ходити з таким, скажімо, неслухняним, оком. Потім я перетерплюю біль і сиджу сорок днів у темній кімнаті, наче ув’язнений, аби тільки було виправлено її помилку. А тепер, до всього, ще й гроші маю платити. На вашу думку, це справедливо?

Адріана силувано всміхнулася.

— Лікар Амброзіні, — мовила вона, — либонь, не був би в захваті, якби ви порадили йому звернутися за винагородою до матінки-природи. Гадаю, він розраховує на вашу вдячність, бо око…

— Ви вважаєте, що тепер воно гарне?

Адріана змусила себе глянути на мене і промовила стиха, опустивши очі:

— Так… Ніби зовсім інший вигляд…

— У мене чи в ока?

— У вас.

— Може, через мою борідку?

— Ні… Чому? Вона вам личить…

Я видер би собі те око! Яке тепер має значення, що воно на місці?

— І все-таки, — зауважив я, — мабуть, для ока краще було тоді. Зараз воно наче дратує мене… Та нічого. Минеться!

Я пішов до стінної шафки, де лежали мої гроші. Адріана повернулась до виходу, а я, телепень, почав затримувати її. Але хіба ж можна було передбачити те, що сталося? З кожної халепи, великої чи меншої, мене, читачі вже, певне, завважили, завжди рятувала доля. Ось як вона підсобила мені цього разу.

Намагаючись відімкнути шафку, я відчув, що ключ не повертається в замку. Почав обережно натискувати, і раптом дверцята піддалися: шафка була не замкнена!

— Як?! — скрикнув я. — Невже я отак залишив її?

Помітивши моє несподіване хвилювання, Адріана зблідла як смерть. Я звернувся до неї:

— Ось погляньте… самі погляньте, синьйорино, сюди хтось запускав руки!..

В шафці — жахливе безладдя. Мої банкноти, вийняті зі шкіряного гамана, в якому я їх ховав, були розкидані по всій поличці. Охоплена жахом Адріана затулила обличчя руками. Я гарячково зібрав гроші й заходився рахувати їх.

— Оце так! — вигукнув я, порахувавши, і провів тремтячою рукою по лобі, зрошеному холодним потом.

Адріана мало не зомліла. Вона схилилася на столик і якимось чужим голосом спитала:

— Вкрали?

— Заждіть… заждіть… Хіба це можливо? — перебив я.

І знову заходився рахувати, нестямно заламуючи собі пальці, мнучи кредитки, ніби міг вичавити з них ті, яких бракувало.

— Скільки? — спитала Адріана, не тямлячись від огиди й жаху, коли я закінчив рахувати. Обличчя її перекосилося.

— Дванадцять… Дванадцять тисяч лір… — промимрив я. — Було шістдесят п’ять… лишилося п’ятдесят три! Порахуйте самі…

Коли б я вчасно не підхопив бідолашної дівчини, вона впала б на підлогу, ніби її обухом по голові вдарили. Хотів посадити її в крісло, та, зробивши велике зусилля, Адріана отямилась і, надривно схлипуючи, вирвалася з моїх рук і кинулася до дверей:

— Я покличу тата! Покличу тата!

— Ні! — закричав я, стримуючи дівчину. Посадив-таки її в крісло й почав заспокоювати: — Не хвилюйтеся, прошу вас! Це для мене страшніше, ніж втрата грошей… Я не хочу, не хочу, щоб ви так переживали! Ви ж не винні! Заспокойтеся, бога ради. Дозвольте мені ще раз перевірити… Так, шафку хтось відімкнув, але я не можу, не хочу вірити, що сталася така величезна крадіжка… Будьте ж розумницею, прошу вас!

І, востаннє перевіряючи себе, я знову почав перераховувати гроші. Та хоч був цілком певний, що всі вони лежали тут, у шафці, заходився шукати скрізь, навіть там, де ніяк не залишив би такої суми. Хіба потьмарення найшло б якоїсь миті. Аби провадити далі пошуки, хоч вони з кожною хвилиною все очевидніше здавалися мені марними й безглуздими, я переконував себе, що така зухвала крадіжка просто неможлива. Але Адріана, затуливши обличчя руками, не переставала стогнати і, затинаючись від ридання, казала:

— Марно… Марно!.. Злодій… Злодій… Він до всього ще й злодій!.. Усе обміркував заздалегідь… Я щось відчувала тоді, в темряві… У мене виникла підозра, та я не хотіла вірити, що він може дійти до такого…

Вона мала на увазі Папіано. Ніхто, крім нього, не міг вчинити крадіжки. Це зробив він при допомозі свого брата під час спіритичного сеансу…

— Чому, чому ви тримали таку суму тут, удома? — гірко нарікала вона.

Я обернувся й отупіло глянув на неї. Що відповісти? Хіба міг я зізнатися, що обставини існування змушують мене тримати всі гроші при собі? Хіба міг я пояснити, що не можу пустити ці гроші в обіг, довірити кому-небудь? Навіть у банк не можу покласти на своє ім’я, бо як виникне раптом хоч найменша заковика при їх отриманні, — а таке трапляється досить часто, — я ніколи не зможу довести свого права на них.

І, щоб не здатися Адріані заплішеним дурнем, я відказав жорстоко:

— Хіба міг я уявити собі щось подібне?

Адріана знову затулила обличчя руками і розпачливо простогнала:

— Боже! Боже! Боже!

Зміркувавши, що злодій, безперечно, боявся, коли крав, я задумався над тим, що ж буде далі. Ясна річ, Папіано не міг сподіватися, що я запідозрю в крадіжці іспанського художника чи синьйора Ансельмо, синьйорину Капорале чи служницю, а Максів дух і поготів. Він, певно, не сумнівався, що запідозрю я саме його, його з братом. І все-таки зважився на це, наче виклик мені кинув.

А я? Що міг вдіяти я? Викрити його? Як? Я нічого не міг зробити, анічогісінько! Я відчував себе переможеним, знищеним. За той день це стало другим відкриттям. Я знав злодія і не міг заявити про нього. Яке я мав право на те, щоб закон мене захистив? Я ж був поза будь-яким законом. Хто я такий? А ніхто. За законом я взагалі не існував. Будь-хто міг обікрасти мене. А я — нічичирк!

Але ж Папіано нічого про це не знав. То як же тоді?

— Як він міг це зробити? — промовив я. — Чому він такий зухвалий?

Адріана відкрила обличчя і з подивом глянула на мене, мов хотіла спитати: «Ви не знаєте?»

— А, ясно! — вигукнув я, вмить усе збагнувши.

— Але ж ви заявіть! — Адріана скочила з крісла. — Прошу вас, дозвольте мені покликати батька… Він сам негайно заявить!

Мені пощастило й цього разу стримати її. Бракувало ще, аби на додачу до всього Адріана змусила мене заявити про крадіжку! Наче не досить того, що мене так просто обікрали на дванадцять тисяч лір. Та ще я мусив боятися розголосу! Довелося прохати Адріану, благати її, щоб не кричала про це щосили, щоб нікому й слова не сказала. Та що вдієш? Адріана — тепер я це добре знав — аж ніяк не могла дозволити, щоб я промовчав сам і змусив мовчати її, не могла ніяк прийняти мій, на її думку, благородний жест. Вона мала більше, ніж досить, підстав: передусім, її кохання до мене, потім честь її родини, потім я сам і, нарешті, її ненависть до зятя.

Але я потрапив у таке жахливе становище, що її праведний гнів став останньою краплиною, яка переповнила чашу мого терпіння. Я роздратовано закричав:

— Ви будете мовчати? Я наказую вам! Нікому ані слова, ясно? Ви що, хочете скандалу?

— Ні! Ні! — плачучи відповіла бідолашна Адріана. — Я хочу збутися цього негідника!

— Але ж він заперечуватиме! І тоді всі, хто тут живе, потраплять під слідство… Не розумієте?

— Так, добре розумію! — вигукнула вона, палаючи від гніву. — Нехай заперечує! Нехай! А ми маємо в чому звинуватити його. Ви повинні заявити і не думайте про нас, не бійтеся за нашу долю… Повірте, ви зробите нам велику послугу, дуже велику! Помститеся за мою бідолашну сестру… Ви маєте мене зрозуміти, синьйоре Меїс, що зневажите мене, якщо не заявите. Я хочу, хочу, щоб ви це зробили. Якщо ви відмовитесь, то я сама заявлю! Хіба ви хочете, щоб ми з батьком терпіли таку ганьбу? Ні! Ні! Ні! І потім…

Я стис її в обіймах: побачивши, як вона тяжко страждає, вже не думав про викрадені гроші. Аби заспокоїти її, я пообіцяв зробити так, як вона хоче. До чого тут ганьба? Для неї і для синьйора Ансельмо ніякої ганьби немає. Адже я знаю, хто злодій. Папіано підрахував, що моє кохання до неї коштує принаймні дванадцять тисяч лір, а я буду спростовувати? Заявляти? Гаразд, я це зроблю, але не заради себе, а задля того, щоб здихатися негідника. Зроблю, але за однієї умови: Адріана заспокоїться, перестане плакати — ось так, от і добре! І поклянеться мені найдорожчим, що в неї є на світі, нікому й слова не казати про крадіжку, поки я не пораджуся з адвокатом відносно всіх наслідків, які можуть виникнути, бо ми з нею зараз такі збуджені, що не можемо їх передбачити.

— Присягаєтесь? Тим, що вам на світі найдорожче?

Адріана присяглася і так ніжно поглянула на мене крізь сльози, що я зрозумів, чим вона присягалась.

Бідна Адріана!

Я залишився сам у кімнаті, приголомшений, убитий, знищений, ніби весь світ став для мене пусткою. Скільки я просидів так, поки отямився? Телепень… Телепень! Мов останній дурень, підійшов я до шафки подивитися, чи немає на дверцятах якихось слідів злому. Ні, жодного сліду. Їх тихенько відчинили за допомогою відмички, тоді як я старанно ховав ключ у кишені… «Ось ви, наприклад, хіба не відчуваєте, що й у вас дещо взято?» — питав мене синьйор Палеарі по закінченні останнього спіритичного сеансу.

Дванадцять тисяч лір!

І знову пойняло мене відчуття цілковитої моєї безпорадності, нікчемності. Навіть уві сні не могло приснитися, що мене обікрадуть, та ще й доведеться мовчати, аби ніхто не довідався про ту крадіжку, ще й потерпати, ніби я сам її вчинив, а не мене обікрали. Це завдавало мені нестерпних мук.

Дванадцять тисяч лір? Дрібниці! Мене можуть обібрати до нитки, можуть зняти з мене останню сорочку, а я — нічичирк! Яке я маю право піднімати свій голос? Перше, що мене спитають: «А ви хто такий? Звідки у вас оці гроші?» Та навіть якщо я не заявлю… Побачимо, як воно буде! От схоплю його за карк сьогодні ж увечері й крикну: «Негайно віддай мені гроші, які ти взяв отут, у шафці! Віддай, злодюго!»

Він здійме галас, запротестує, може, навіть скаже: «Так, так, синьйоре, ось вони, я помилково взяв їх…» Аби ж то так! А раптом він подасть на мене скаргу за наклеп? Мовчати, тільки мовчати! Колись мені хотілося, щоб мене вважали мертвим. Так ось я справді помер. Помер? Ні, ще гірше, і про це нагадав мені синьйор Ансельмо: мертвим уже помирати не доведеться, а мені доведеться. Я ще живий для смерті, але мертвий для життя. Яке тепер може бути в мене існування? Нудьга, самотина… Безвихідь!

Я схопився руками за голову і впав у крісло.

Краще був би я негідником! Може, пристосувався б тоді до животіння з волі випадку, весь час ризикуючи, постійно залежачи від вибриків долі, не маючи твердого грунту під ногами, не маючи жодної опори. А я? Я не годен до цього. Що ж мені робити? Як бути? Піти? А куди? А Адріана? Хоча, що я міг зробити для неї? Нічого… Нічогісінько… Піти, навіть слова не мовивши, після всього, що сталося? Але ж Адріана гадатиме, що я пішов геть через крадіжку, і скаже: «Він побажав урятувати злочинця, а мене, невинну, покарати!» Ні, ні, безталанна моя Адріано! Та як мені вчинити, аби моя роль не була такою негідною, коли я вже нічогісінько не можу зробити для дівчини? Хоч-не-хоч я змушений бути непослідовним і жорстоким. Непослідовність і жорстокість — оце мій талан. І я перший від цього страждаю. Навіть Папіано, злодюга, і той, чинячи злочин, виявився послідовнішим за мене і не таким жорстоким, яким, на жаль, змушений стати я.

Він хотів заволодіти Адріаною, аби не повертати тестеві посагу своєї першої дружини. Я побажав відняти в нього Адріану? Тоді я й повинен повернути посаг синьйорові Палеарі.

Надзвичайно логічно, як на злодія!

На злодія? Та який там він злодій! Крадіжки, власне, й нема. Вилучення в мене цих грошей скоріш уявне, аніж реальне, бо, знаючи порядність Адріани, Папіано не міг подумати, що я розраховую зробити її своєю коханкою, отже, я збирався одружитися з нею, а коли так, то отримаю свої гроші як посаг Адріани та ще й матиму таку чесну й чудову дружину. Чого ж мені ще треба?

О, я був певен, що якби ми змогли почекати і якби Адріані вистачило терпіння й сили зберегти таємницю, ми б стали свідками того, як Папіано, дотримавши своєї обіцянки, віддає тестеві посаг покійної дружини ще до закінчення річного терміну.

Ті гроші, звичайно, мені не дісталися б, адже я не міг одружитися з Адріаною, але вони дісталися б їй, якби вона, скориставшись моєю порадою, зуміла помовчати, і я зміг би ще деякий час пожити в них. Одне слово, треба поводитись обачніше, спритніше, тоді Адріана одержить у найгіршому випадку хоча б свій посаг.

Отак розмірковуючи, я трохи заспокоївся. Принаймні для Адріани ще не все втрачено. Що ж до мене… Виявлена крадіжка одним махом розбила всі мої сподівання, жодної ілюзії не лишалося. Порівняно з цим украдені дванадцять тисяч — дрібниця. А якщо гроші будуть повернуті Адріані, то це навіть благо.

Я зрозумів, що назавжди викинутий із життя і повернутися в нього вже ніколи не зможу. З тяжким тягарем на серці доведеться мені піти з цього дому, до якого вже звик, у якому знайшов не тільки прихисток, а й трохи спокою, ніби звив тут гніздечко. А тепер знову чекають на мене блукання по світу, безглузді, безцільні. Марнота! Я боятимуся знову втрапити в тенета життя, а відтак цуратимусь людей, зроблюся самотнім, справдешнім відлюдьком, підозріливим, похмурим. І Танталові муки знову терзатимуть мене.

Я вибіг з дому, наче навіжений. Отямився аж на вулиці Фламінії біля Понте Молле. Чого я тут? Постояв, роззирнувся. Погляд упав на мою власну тінь. Якусь хвилю я споглядав її, а тоді люто заніс ногу, щоб розтоптати. Та хіба ж я міг розтоптати власну тінь!

А втім, хто з нас був тінню? Я чи вона?

Дві тіні!

Обидві вони кинуті на землю, і будь-хто може по них пройтися: розтовкти мені голову, потоптати моє серце. А я — нічичирк! І тінь моя — нічичирк!

Бути тінню небіжчика — ось до чого звелося моє життя…

Проїхав візок. Я не зрушив з місця. Спочатку по моїй тіні протупотіли конячі ноги, потім прокотилися колеса.

— Отак! Отак! По самісінькій шиї! О, ще й песик! Ну ж бо! Давай! Задирай лапу!

Я зловтішно зареготав. Переляканий песик кинувся навтьоки. Візник обернувся і здивовано глянув на мене. Тоді я рушив уперед. Тінь ішла поруч, трохи випереджаючи мене. Я пішов швидше, і з якоюсь дикою насолодою намагався кинути її під зустрічні колеса, під ноги людям. Усе моє єство пойняла нестямна лють, аж наче кігтями роздирала мої нутрощі. Врешті я вже не міг бачити своєї тіні перед собою, хотілося скинути її з ніг. Я повернувся, і вона опинилась позаду.

«А коли я побіжу, вона поженеться за мною!» — подумав я.

З переляку я щосили вдарив себе по лобі, бо здалося, що божеволію, що в мене виникає невідчепна ідея. Справді! Так і є! Тінь — це символ, привид мого життя: це я сам лежу на землі розпластаний, а чужі ноги топчуть мене як хочуть. Ось що залишилось від Маттіа Паскаля, загиблого в маєтку Стіа! Лишилася тінь на вулицях Рима!

Тінь має серце, та не може кохати; має гроші, та будь-хто її обікраде; має голову, але тільки для усвідомлення, що вона голова тіні, а не тінь голови. Саме так.

Тоді я відчув її як щось живе, і мені стало боляче за неї, ніби вона й справді розчавлена кінськими копитами й колесами візка. Мені вже не хотілося, щоб вона лежала на землі, у всіх під ногами. Мимо проходив трамвай. Я вскочив у нього.

А коли повернувся додому…

16. Портрет Мінерви

Ще перед тим як мені відчинили двері, я здогадався: вдома скоїлося щось серйозне. Лунали збуджені голоси Папіано й синьйора Палеарі. Назустріч мені вибігла стривожена синьйорина Капорале:

— Так це правда? Дванадцять тисяч лір?

Я вкляк на місці, розгублений і приголомшений. Шіпіоне Папіано, епілептик, пробіг повз мене блідий, босий, без піджака, з черевиками в руках. А Теренціо Папіано кричав:

— Тепер заявляйте! Заявляйте!

Мене охопила страшна прикрість: отже, Адріана все-таки не стрималась, дарма що я заборонив їй говорити про крадіжку, дарма що присягалась мовчати!

— Хто це базікає? — кинув я синьйорині Капорале. — Це неправда! Я знайшов гроші!

Синьйорина Капорале вражено глянула на мене.

— Гроші? Знайшли? Правда? Ой, слава тобі господи! — вигукнула вона, сплеснувши руками, і прожогом кинулась до їдальні, де репетували Папіано з синьйором Палеарі і плакала Адріана.

— Знайшлися! Знайшлися! Ось синьйор Меїс! Він знайшов гроші!

— Як?!

— Знайшов?

— Невже?

Усі троє були ошелешені. В Адріани і в синьйора Ансельмо щоки палали, а спотворене обличчя Папіано вкрилося землянистою блідістю.

Якусь хвилину я пильно дивився на нього. Мабуть, я сам зблід ще дужче і весь тремтів. Він опустив очі, мовби вжахнувся. Братів піджак випав з його рук. Я підійшов до Папіано майже впритул і подав йому руку.

— Вибачте мені, дуже прошу вас. І ви всі… будь ласка, вибачте мені, — промовив я.

— Ні! — вигукнула обурена Адріана, але враз затулила рот носовичком.

Папіано глянув на неї і не посмів потиснути мені руку. Тоді я повторив:

— Вибачте мені…

І доторкнувся до його тремтячої руки, холодної, ніби рука небіжчика. Очі в нього також були ніби мертві — каламутні, погаслі.

— Мені дуже прикро. — мовив я, — що завдав усім вам стільки клопоту і прикрощів, сам того не бажаючи.

— Та ні… тобто так… щиро кажучи… — бурмотів синьйор Палеарі, — бо таке… такого не могло бути, чорт забирай! Я невимовно радий, синьйоре Меїс, невимовно щасливий, що ви знайшли ті гроші, бо…

Папіано зітхнув з полегкістю, провів обома руками по спітнілому лобу і по волоссю й утупився поглядом у балконні двері.

— Зі мною сталось, як у відомому анекдоті… — сказав я, силувано всміхаючись. — Шукав віслюка, сидячи на ньому. Ці дванадцять тисяч лір були в моєму гамані.

Тепер Адріана вже не стрималась.

— Але ж ви при мені насамперед заглянули в гаманець, — сказала вона. — Якщо там, у шафці…

— Авжеж, синьйорино, — перебив я її, і голос мій зазвучав твердо й суворо. — Але я, виходить, тоді погано шукав, раз вони все-таки знайшлися… Перед вами я особливо винен, вибачте мені, будь ласка. Адже ви через мою неуважність схвилювалися найдужче з усіх. Та я сподіваюся, що…

— Ні! Ні! Ні! — закричала Адріана. Вона заридала й вибігла з кімнати. За нею вийшла синьйорина Капорале.

— Не розумію… — здивовано промовив синьйор Палеарі.

Папіано повернувся до нього і з обуренням сказав:

— Все одно я сьогодні ж піду від вас… Здається, тепер уже не треба… тепер не треба…

Він замовк, наче раптом йому перехопило подих. Повернувся був до мене, та не вистачило йому духу глянути мені у вічі.

— Я… я, повірте, не зумів навіть нічого заперечити, коли мене… захопили отак зненацька… Я накинувся на брата… адже він у такому стані… хворий, не володіє собою… Хто знає! Можна було подумати, що… Я приволік його сюди… Вийшла дика сцена! Я змушений був роздягти його… Став обшукувати… Обшукав увесь одяг… аж до черевиків… А він… Ах!

На очах у нього виступили сльози, у горлі заклекотіло ридання. Задихаючись, він додав:

— Ви самі бачили… Але тепер, раз ви вже… Після всього, що сталося, я мушу піти з цього дому!

— Та ні! Нічого ж не сталося! — заперечив я. — Піти через мене! Ні, ви маєте залишитись тут. Ліпше буде, коли піду я.

— Та що ви кажете, синьйоре Меїс! — з жалем вигукнув синьйор Палеарі.

Тоді й Папіано, силкуючись утамувати ридання, заперечливо замахав руками. Потім сказав:

— Я збирався… збирався й так… Власне, й почалося все з того, що… я, нічого не підозрюючи, повідомив, що збираюся переїхати. Адже мого брата вже не можна тримати вдома… І маркіз навіть дав мені листа, ось він тут… листа до директора клініки в Неаполі, куди мені треба поїхати ще й по важливі документи… Коли я сказав про це, моя своячка… вона так добре… ставиться до вас… цілком заслужено… Вона раптом сказала, що ніхто не має права йти з дому… що ми всі повинні лишатися на місці…. бо ви… я вже не знаю… виявили… Це вона заявила мені! Своєму зятеві! Звернулася прямо до мене… може, тому, що я чоловік незаможний, але порядний, мушу виплатити моєму тестеві…

— Та хто про це думає! — вигукнув, перебиваючи його, синьйор Палеарі.

— Ні! — гордо заперечив Папіано. — Я про це не забуваю! Я багато думаю про це, не сумнівайтеся! А тепер я піду… Нещасний, нещасний Шіпіоне!

І, вже не в змозі стриматись, він ридма заридав.

— Ну, гаразд, — втрутився зворушений і вражений синьйор Палеарі, — до чого ж тут він?

— Нещасний мій брат! — вигукнув Папіано так щиро, що аж мене пойняв жаль.

У тому зойку я почув голос розпачу й каяття, яке в ту мить мало пекти Папіано, бо ж він використав свого брата з наміром звалити на нього відповідальність за свою крадіжку в разі б я заявив. Крім того, він щойно скривдив Шіпіоне, прилюдно обшукавши його.

Папіано ліпше за всіх знав, що я аж ніяк не міг знайти грошей, які він у мене вкрав. Моє несподіване повідомлення врятувало його саме в ту хвилину, коли він, вважаючи, що вже все втрачено, звинуватив у всьому брата або намагався повернути справу так, що, мовляв, тільки Шіпіоне міг украсти гроші (усе це, звичайно, було заздалегідь обмірковане). Однак цією ж моєю заявою Папіано був просто розчавлений. Тепер йому треба було виплакатись, аби полегшало на душі після такого нервового напруження, а може, ще й тому, що тільки отак, плачучи, він міг стояти віч-на-віч зі мною. Той плач мав означати, що Папіано припадає до моїх ніг, падає переді мною навколішки, але за умови, що я й надалі запевнятиму всіх, нібито знайшов гроші. Коли ж я, побачивши його приниження, посмів би скористатися з цього й відступив би від своїх слів, то він дав би мені найзапеклішу відсіч. Сам він, певна річ, нічого не знав і не міг знати про крадіжку, отож моє повідомлення рятувало тільки його брата, а той, кінець кінцем, і не постраждав би анітрохи, бо хворий. Папіано зобов’язувався натомість (як він уже натякав) повернути синьйорові Палеарі посаг його доньки.

Ось що, на мою думку, означав плач Папіано. Піддавшись на умовляння синьйора Ансельмо і навіть на мої, він зрештою заспокоївся й пообіцяв повернутися з Неаполя, тільки-но влаштує брата в клініку, вийде з одної комерційної справи, яку нещодавно заснував там укупі зі своїм приятелем, і розшукає документи, котрі зараз потрібні маркізові.

— Ой, зовсім забув, — звернувся він до мене, — синьйор маркіз просив переказати, щоб ви, коли зможете, сьогодні-разом з моїм тестем і Адріаною…

— Чудово, чудово! — вигукнув синьйор Ансельмо, перебиваючи його. — Ми всі прийдемо… Чудово! Мені здається, маємо привід повеселитися, чорт забирай! Чи не так, синьйоре Адріано?

— Та мені… — розвів я руками.

— Ну, тоді близько четвертої… Гаразд? — запропонував Папіано, витираючи напослідок очі.

Я пішов до своєї кімнати і мимоволі почав думати про Адріану. Вона після мого повідомлення, що гроші знайшлися, вибігла з їдальні вся в сльозах. А раптом зараз прийде до мене вимагати пояснень? Звичайно ж, вона не вірить, що я знайшов гроші. Що ж тоді вона може подумати? Гадає, що я вперто заперечую крадіжку, аби покарати її за порушення слова? Але ж чому? Напевне, тому, що від адвоката, до якого нібито мав намір звернутися за порадою перед тим, як заявити до поліції про крадіжку, я дізнався, що вона і всі інші опиняться під підозрою. Ну й нехай! Хіба ж вона не сказала мені, що піде на будь-який скандал, пов'язаний з викриттям злодія? А я, значить, вирішив не заявляти, воліючи пожертвувати дванадцятьма тисячами лір… І хіба вона не збагне, що це великодушність, жертва з мого боку, на яку я йду заради кохання до неї? Ось іще одна вимушена брехня, до якої призвело мене моє двозначне становище. Огидна брехня, що робила мене буцімто здатним на такі витончені докази кохання і приписувала мені великодушність та ще й безкорисливу, бо ж Адріана не просила і не бажала її.

Та ні! Ні! Ні! Чого це я так фантазую? Адріана може дійти зовсім іншого висновку, йдучи за логікою моєї необхідної і неминучої брехні. Яка там великодушність? Яка жертва? Які докази кохання? Невже я й надалі морочитиму голову бідолашній дівчині? Та я повинен, я зобов'язаний приборкати, притлумити свою пристрасть! Я не смію сказати Адріані жодного слова кохання, не смію кинути на неї жодного ніжного погляду. І що ж тоді? Як їй узгодити мою уявну великодушність із тією холодною стриманістю, до якої я муситиму вдатися тепер? Отже, обставини вимагають, щоб я скористався цією крадіжкою, про яку Адріана розголосила супроти моєї волі і яку я заперечив, аби розірвати всі стосунки з дівчиною. Де ж тут логіка? Якщо я страждаю від того, що в мене вкрадено гроші, то чому ж тоді, знаючи злодія, не заявляю про нього, а віднімаю в неї своє кохання, наче це вона винна в крадіжці? Якщо ж я справді знайшов гроші, то чому раптом перестав кохати її?

Я задихався від гніву, огиди, ненависті до самого себе. Мені слід було б хоч сказати їй, що не йдеться ні про яку великодушність, що я просто не маю ані найменшої змоги заявити про крадіжку… Але ж у такому разі я повинен зізнатися, чому! Чи моїми були викрадені гроші? І ті, що лишилися в мене? Вона може й таке подумати. Чи сказати їй, що я втікач, ховаюся від закону і змушений жити нишком і не маю права пов’язувати долю жінки зі своєю долею? Знову обдурювати нещасну дівчину?.. Але, з другого боку, хіба ж можна сказати їй правду? Ту правду, яка й мені самому здавалася неймовірною, безглуздою вигадкою, маячнею? Можна сказати їй таку правду? Невже для того, щоб не обдурювати її тепер, я повинен зізнатися в тому, що обдурював весь час? Ось до чого призведе розкриття моєї таємниці. А навіщо? Який сенс? Нічого ж не вийде — ні виправдання для мене, ні втіхи для неї.

Але, розлючений до нестями, у розпачі й безнадії, я, може, й розповів би все Адріані, якби вона зайшла до мене сама, а не прислала синьйорину Капорале, і якби пояснила, чому порушила своє слово.

Власне, причина була мені відома — адже щойно я почув її від Папіано. Синьйорина Капорале додала, що Адріана невтішна.

— А чому? — спитав я з удаваною байдужістю.

— Бо не вірить, що ви насправді знайшли гроші.

І тут у мене виникла думка (вона, зрештою, цілком відповідала моєму душевному настрою, моїй огиді до самого себе) викликати в Адріани почуття зневаги, змусити її розлюбити мене, а для цього показати себе нещирим, лицемірним, жорстоким, легковажним, жадібним… Так я покарав би себе за все заподіяне їй. Звісно, тепер це буде для неї ще одним ударом, але ж мета моя благородна — щоб зцілити її.

— Не вірить? Чому ж не вірить? — з усмішкою сказав я синьйорині Капорале. — Дванадцять тисяч лір, синьйорино… це що — пісок? Невже вона гадає, що я був би такий спокійний, коли б справді в мене їх украли?

— Але ж Адріана сказала мені… — спробувала заперечити вона.

— Пусте! Пусте! — перебив я. — Мені спочатку здалося… це так. Але ж ви нагадайте синьйорині Адріані, що я навіть думки не припускав про крадіжку. На моє й вийшло! І чого б я, кінець кінцем, запевняв, що знайшов гроші, коли б насправді не знайшов?

Синьйорина Капорале знизала плечима:

— Певне, Адріана гадає, що в вас є якась особлива причина…

— Та ні! Ні! — закричав я. — Ідеться, повторюю, про дванадцять тисяч лір, синьйорино. Коли б це було тридцять чи сорок лір, нехай би… А на таку великодушність я не здатний, повірте. Дідька лисого! Це треба бути героєм…

Коли синьйорина Капорале пішла, щоб передати Адріані мої слова, я заломив руки і вп’явся в них зубами. Чи так треба було вчинити? Виходить, ніби викраденими в мене грішми я хочу заплатити їй, відшкодувати втрачені надії! Як це підло! Вона, звичайно, стогнатиме з розпачу, буде зневажати мене… а того й не знатиме, як я караюсь… Ну, що ж, нехай так і буде! Нехай вона зневажає і ненавидить мене так, як я сам себе зневажаю і ненавиджу. Аби розпалити її гнів ще дужче, аби викликати в неї ще більшу ненависть, я віднині зроблюся вельми ласкавий до Папіано, її ворога, постараюсь у неї на очах спокутувати вину перед ним за начебто безпідставну підозру, яка була виникла у мене… Так, так, я здивую навіть злодія, хоч вони всі й подумають, що я з глузду зсунувся. Навіть більше! Ми збираємося в гості до маркіза Джільйо! То сьогодні ж почну упадати за синьйориною Пепітою.

— Ти ще дужче зневажатимеш мене, Адріано! — стогнав я, соваючись на ліжку. — Що я можу ще зробити для тебе? Що?

Тільки-но пробила четверта година, як до мене постукав синьйор Ансельмо.

— Зараз іду, — сказав я, надіваючи пальто. — Я вже готовий.

— Ви так і підете? — спитав синьйор Ансельмо, здивовано дивлячись на мене.

— А що?

І тут я помітив на своїй голові подорожню шапчину, яку я завжди носив удома. Швиденько засунув її до кишені і зняв з вішалки капелюха, а синьйор Ансельмо тим часом реготав і реготав, наче сам він…

— Чого ви регочете, синьйоре Ансельмо?

— Ви тільки погляньте, що в мене на ногах! — відповів він сміючися і вказуючи на свої пантофлі. — Ну, виходьте, виходьте. Там Адріана…

— Вона теж іде?

— Та вона не хотіла, — сказав рушаючи до себе в кімнату синьйор Палеарі, — але я вмовив її. Виходьте, вона вже одягнена, чекає нас у їдальні.

Скільки осуду й суворості прочитав я в погляді синьйорини Капорале, коли зайшов до їдальні! Вона, що так страждала від нерозділеного кохання, вона, яку так часто втішала недосвідчена, лагідна дівчинка, тепер, коли та дівчинка також зазнала горя, щиро намагалась утішити її. А до мене запалала ненавистю, бо вважала страшною несправедливістю, щоб через мене потерпало таке ніжне, таке добре дівчатко. Нехай уже вона — невродлива й недобра, отже, коли чоловіки жорстокі до неї, то вони мають хоч якесь виправдання. А хіба ж можна завдавати страждань Адріані?

Ось що говорив мені погляд синьйорини Капорале, змушуючи подивитись на ту, котра тяжко страждає через мене.

Яка вона бліда! По очах видно, що недавно плакала. Скільки ж то зусиль коштувало їй у такому душевному сум’ятті згодитись піти в гості разом зі мною…

Хоч і тяжко було в мене на серці, коли я йшов до маркіза Джільйо д’Аулетти, його дім і він сам зацікавили мене.

Я знав, що маркіз оселився в Римі, бо віднині бачив один засіб відновити Королівство обох Сіцілій — провадити боротьбу за відновлення світської влади папи: якби глава церкви знову повернув собі Рим, то єдина Італія розпалася б і тоді… хто знає! Пророкувати маркіз не наважувався. Але нині він чітко знав своє завдання: нещадно боротися разом з клерикалами. У його домі часто бували прелати курії, непримиренні поборники чорної партії.

Цього дня в просторій, розкішно вмебльованій вітальні ми не застали нікого. Щоправда, не зовсім так. Посеред кімнати стояв мольберт, а на ньому незавершена картина — портрет Мінерви, Пепітиної болонки: чорна собачка розляглася на білому кріслі, поклавши голівку на передні лапи.

— Твір художника Бернальдеса! — урочисто оголосив Папіано, наче знайомив нас із поважною особою і чекав низького поклону.

Першою до вітальні зайшла синьйорина Пепіта Пантогада зі своєю гувернанткою синьйорою Кандідою. Я бачив їх обох у напівтемряві своєї кімнати, а тепер, при денному світлі, синьйорина Пантогада видалась мені зовсім іншою. Правда, не в усьому, але ніс… Невже й тоді, в моїй кімнаті, ніс у неї був такий самий? Мені здавалося, що він маленький, трохи кирпатенький, а виявилось — орлиний і чималий. А втім, вона дуже гарна: очі іскристі, чорне волосся лискуче й кучеряве, чітко окреслені вуста яскраво-червоні. Доладний стрункий стан облягає гарна темна сукня в білий горошок. Лагідна привабливість білявої Адріани зблідла в порівнянні з Пепітиною вродою.

І нарешті я зрозумів, що то за копиця на голові в синьйори Кандіди! Розкішна руда перука з кучерями, а на ній блакитна шовкова хустина, велика, ніби шаль, зав’язана на шиї. В такому яскравому обрамленні її худеньке прив’яле обличчя видавалося надто безбарвним, хоч і було щедро намащене кремом, рум’янами та білилами.

Тим часом болонка Мінерва надривно гавкала, аж заходилась, не даючи нам як належить привітатися з Пепітою та її гувернанткою. Бідолашна собачка гавкала не на нас, а на мольберт та на біле крісло, яке, мабуть, було для неї місцем тортур. То гнівно протестувала її змучена душа. Мінерві хотілося вигнати з вітальні кляту триногу. А та стояла нерухомо, і це дратувало болонку ще дужче. Вона то розлючено плигала на мольберт, то з гавкотом відступала, а тоді накидалася знову.

Мінерва була справді потворна: маленьке гладке тільце на тонесеньких лапках, очі каламутні від старості, шерсть на голові вицвіла, а на спині, біля самого хвоста, геть вилізла, певне, тому, що Мінерва полюбляла завзято тертися тим місцем об шафи та перекладинки стільців. Я дещо знав про цю її звичку.

Пепіта схопила болонку за шию і кинула на руки синьйорі Кандіді, вигукнувши:

— Замовкни!

В цю мить до вітальні швидко зайшов дон Іньяціо Джільйо д’Аулетта. Зігнутий в три погибелі, він умостився на своєму кріслі біля вікна, затиснувши ціпок між колінами. Глибоко зітхнув і всміхнувся смертельно втомленою усмішкою. Його чисто виголене змарніле обличчя, зоране вертикальними зморшками, було бліде, як у мерця, зате очі горіли живим юнацьким завзяттям. На скронях і вздовж щік тяглися густі пучки волосся, схожі на вологий попіл.

Він вельми приязно привітався з нами (розмовляв з різким неаполітанським акцентом) і попросив свого секретаря показати мені речі, які свідчили про його, маркіза, відданість Бурбонській династії. Ми підійшли до квадратної картини, прикритої зеленою тканиною, на якій було вишито золотом: «Я не приховую, а зберігаю: підніми мене й прочитай», і дон Джільйо попросив Папіано зняти картину зі стіни і подати йому. У рамці під склом виявився лист від П’єтро Уллоа, який у вересні 1860 року, тобто в останні дні існування королівства, запрошував маркіза Джільйо д’Аулетта стати членом міністерства (того міністерства, до речі, так і не встигли сформувати). Поруч була чернетка відповіді, у якій маркіз заявляв про свою згоду — гордий лист, що таврував ганьбою всіх відступників, котрі відмовилися прийняти владу і відповідальність у час найтяжчої небезпеки, тривоги й загального сум’яття перед лицем ворога — авантюриста Гарібальді, який стояв тоді майже біля воріт Неаполя.

Старий сам прочитав той документ, голосно й урочисто. Читав з таким запалом і хвилюванням, аж я захопився ним, дарма що не поділяв його вірнопідданських почуттів. По-своєму він був героєм. Ще один доказ цього — історія позолоченої дерев’яної лілеї, що теж зберігалась у вітальні. Маркіз розповів, як вона тут опинилася.

Вранці 5 вересня 1860 року король з королевою виїхали зі свого неаполітанського палацу у відкритому екіпажі в супроводі двох придворних. На запрудженій візками й каретами вулиці К’яйя їм довелось зупинитися біля аптеки, на вивісці якої були зображені золоті лілеї. Приставлена до вивіски драбина загородила дорогу. Кілька робітників стояли на верхніх щаблях і здирали з вивіски лілеї. Король побачив це і звернув увагу королеви на лякливу обачність аптекаря, який довго домагався честі прикрасити свою аптеку королівською емблемою. Маркіз Джільйо д’Аулетта саме проходив мимо. Охоплений обуренням і гнівом, він заскочив до аптеки, вхопив за карк ницого боягуза, виволік його на вулицю й показав йому короля. Потім плюнув аптекареві в обличчя і, високо піднявши одну із зірваних з вивіски лілей, вигукнув серед людського натовпу: «Хай живе король!»

Нині ця лілея нагадувала старому маркізові тут, у затишній вітальні, той сумний вересневий ранок і один з останніх виїздів його монарха на вулиці Неаполя. Цією дерев’яною лілеєю дон Джільйо пишався не менше, ніж своїм золотим камергерським ключем, знаками ордена святого Януарія і багатьма іншими нагородами, виставленими у вітальні під двома великими олійними портретами — короля Фердінанда і короля Франціска Другого.

Після розмови з маркізом я залишив його в товаристві Папіано та синьйора Ансельмо Палеарі, а сам, виконуючи свій прикрий задум, підсів до Пепіти. Я відразу помітив, що вона дуже нетерпеливиться і нервує. Передусім спитала мене, котра година.

— Пів на п’яту! Чудово! Чудово!

Її чомусь розізлило те «пів на п’яту», бо «чудово! чудово!» процідила крізь зуби. А тоді як заповзялася шпетити Італію, а особливо Рим! Мовляв, занадто хизується своєю минувшиною. Між іншим, у них в Іспанії, заявила Пепіта, є también[27] такий самий Колізей, як і в Римі, і такий же стародавній, однак вони не надають йому жодного значення.

— Piedra muerta![28]

Для них, іспанців, набагато важливіша plaza de toros[29]. Так, так. А особисто вона ставить понад усі твори античного мистецтва портрет Мінерви художника Мануеля Бернальдеса, котрий невідь чому запізнюється. Так ось чого вона так нервувала! Її нетерпіння сягло апогею. Розмовляючи, вона весь час тремтіла, часто потирала пальцем ніс, кусала губи, стискала й розтискала кулаки і не зводила погляду з дверей.

Нарешті камердинер доповів про Бернальдеса. Той з’явився розпашілий і спітнілий, наче не йшов, а біг. Пепіта вмить повернулася до нього спиною і, пересиливши себе, вдавала байдужу. Та коли він, чемно привітавшися з маркізом, підступив до нас, точніше, до неї, і почав своєю рідною мовою вибачатися за запізнення, Пепіту ніби прорвало, де й поділася її холодна стриманість:

— По-перше, говоріть по-італійському, porque aquí[30] ми в Римі і до нас завітали оці добродії, які не розуміють іспанської мови, отож, на мою думку, непристойно, щоб ви розмовляли зі мною по-іспанському. Крім того, знайте: мені байдужісінько, що ви запізнилися, отож можете не вибачатися.

До краю вражений Бернальдес розгублено всміхнувся і вклонився Пепіті, а потім спитав, чи можна йому попрацювати над портретом, поки ще світло.

— Та як хочете! — відповіла вона байдуже. — Ви puede pintar[31] без мене або también відкласти роботу, як вам краще.

Мануель Бернальдес ще раз схилив голову і повернувся до синьйори Кандіди, яка й досі тримала собачку на руках.

Для Мінерви знову почалися муки. Та ще більшим тортурам був підданий її мучитель. Аби покарати Мануеля за запізнення, синьйорина Пепіта почала так натхненно кокетувати зі мною, аж утратила чуття міри. Навіть для моєї мети це було занадто. Кілька разів потай глянувши на Адріану, я зрозумів, як вона страждає. Словом, страждання випали не тільки на долю Мінерви та Бернальдеса, їх вистачило і Адріані, й мені. Обличчя в мене пашіло, ніби я поволі п’янів від тієї образи, якої свідомо завдаю невинному юнакові. Та великого жалю він у мене не викликав. Шкода було тільки Адріану. Але ж я прагнув, я мусив зробити їй боляче, відтак мене зовсім не обходило, що водночас страждає Бернальдес. Мені навіть здавалося, що чим дужче мучиться він, тим менше повинна страждати Адріана. Та потроху наруга, яку кожен з нас чинив над собою, досягла такого напруження, що вибух став неминучим.

Привід до цього подала Мінерва. Сьогодні хазяйчин погляд не тримав її в страхові божому, і вона, тільки-но художник переводив очі з неї на полотно, потихеньку змінювала позу, засовувала мордочку і лапки в щілину між спинкою і сидінням крісла, наче силкувалася залізти туди й сховатися, з чарівною відвертістю показувала художникові свій облізлий задок, схожий на літеру о, та ще й помахувала, ніби глузуючи, високо задертим хвостиком. Уже не раз синьйора Кандіда вкладала її на місце в попередній позі.

Бернальдес, чекаючи, поки гувернантка допоможе йому, невдоволено пирхав, дослухався до моєї бесіди з Пепітою та все щось бурмотів собі під ніс на мої слова. Я помітив це, і мені кортіло йому сказати: «Говоріть голосніше!» Зрештою Бернальдесові урвався терпець, і він крикнув Пепіті:

— Прошу вас, заставте хоч оцю тварюку лежати сумирно!

— Тварюку, тварюку, тварюку… — аж захлиналася обурена Пепіта. — Нехай і тварюка, та не вам це казати!

— Хто знає, може, бідолашка, все розуміє… — зауважив я на виправдання Мінерви, звертаючись до Бернальдеса.

Мої слова можна було зрозуміти по-різному. Я збагнув це лише після того, як вимовив їх. «Хто знає, — хотів я сказати, — може, бідолашка, розуміє, що з нею роблять». Але Бернальдес надав моїм словам іншого значення. Він скипів і, дивлячись мені просто у вічі, вигукнув:

— От ви довели, що нічого не розумієте!

Він дивився на мене так виклично, та й я був до краю збуджений, отож не міг стриматись і мимоволі відповів:

— Але я чудово розумію, любий добродію, що ви станете великим художником…

— У чім річ? — спитав маркіз, відчувши, що наша розмова загострюється.

Розлючений до нестями Бернальдес підступив до мене впритул:

— Великим художником?.. Припиніть негайно це знущання!

— Так, великим художником… Але ви погано виховані, як мені здається, бо лякаєте маленьких болонок! — зневажливо кинув я.

— Гаразд, — промовив він. — Побачимо, чи самих тільки болонок!

І вийшов.

Пепіта зненацька скрикнула і, судомно заридавши, знепритомніла. Її підхопили синьйора Кандіда й Папіано.

Коли ми всі стовпилися біля канапки, на яку поклали зомлілу синьйорину Пантогаду, я раптом відчув, як хтось шарпнув мене за плече, і побачив перекошене від люті обличчя Бернальдеса. Мені пощастило вчасно перехопити занесену на мене руку. Я відштовхнув його щосили, та він знову підбіг до мене і пацнув рукою по моєму обличчю. Нетямлячись од гніву, я кинувся на іспанця, але синьйор Палеарі та Папіано втримали мене, а Бернальдес вискочив з вітальні, крикнувши:

— Вважайте, що я вас образив! Я до ваших послуг! Тут знають мою адресу!

Обурений маркіз, тремтячи всім тілом, підвівся з крісла і щось гукав услід художникові, а я силкувався вирватися з рук синьйора Палеарі та Папіано, щоб наздогнати свого кривдника. Дон Джільйо почав заспокоювати мене і радив за дворянським звичаєм послати двох своїх друзів до того негідника, котрий посмів виявити таку неповагу до маркізового дому, і добряче провчити його.

Все ще задихаючись від образи, я промимрив кілька слів: вибачився за прикрий інцидент і швидко пішов. Синьйор Палеарі та Папіано вийшли слідом за мною, а Адріана зосталася біля Пепіти, яка ще й досі не отямилась.

І тепер я мусив прохати злодія, що недавно обікрав мене, стати моїм секундантом! Його і синьйора Палеарі. До кого ж іще міг я звернутися?

— Я? — вигукнув украй здивований синьйор Ансельмо. — Та що ви! Ні, ні, синьйоре! Ви серйозно? — І всміхнувся: — Та я ж у цьому ділі нічогісінько не тямлю, синьйоре Меїс… Облиште, усе це дурниці, хлоп’яцтво, вибачте на слові…

— Ні, ви це зробите для мене! — вигукнув я, не маючи сили довго переконувати його. — Ви зі своїм зятем підете до того синьйора і…

— Та нікуди я не піду! Що ви кажете! — перебив мене він. — Просіть мене про що завгодно, я зроблю вам будь-яку іншу послугу, тільки не це. Бо такі штуки, передусім, не для мене. Крім того, я вже сказав вам — це хлоп’яцтво, та й годі. І не треба надавати значення… Пусте…

— Ні, ні, я з вами не згоден! — втрутився Папіано, бачачи мою нестямність. — Це не дурниці! Синьйор Меїс має повне право вимагати сатисфакції! Більш того — зобов’язаний! Саме так, він мусить, мусить…

— Тоді підете ви з кимось зі своїх друзів, — сказав я, певний, що він не відмовиться.

Але Папіано розвів руками і з жалем мовив:

— Повірте, я залюбки пішов би!

— Але не підете? — крикнув я на всю вулицю.

— Тихше, синьйоре Меїс, — благально сказав Папіно. — Поміркуйте самі, згляньтеся на моє становище, жалюгідне становище залежної людини: убогий секретар маркіза. Я ж тільки служник, служник…

— Та що ж тут міркувати? Адже сам маркіз… Хіба ви не чули?

— Так, синьйоре! Але що буде завтра? Він же клерикал… Перед лицем своєї партії… З секретарем, який втручається в справи честі… Ах, боже ти мій, ви навіть не уявляєте мого жалюгідного становища! А та — яка вітрогонка! Ви ж самі бачили? Закохана, мов кішка, в художника, в отого мерзотника… Завтра вони помиряться, а мені, вибачте, що тоді робити? У дурні пошиюсь, ось що! Подумайте, синьйоре Меїс, зрозумійте мене… Запевняю вас, це справді так.

— То ви залишаєте мене напризволяще в такій скруті? — у розпачі спитав я знову. — Я ж тут, у Римі, нікого не знаю!

— Але зарадити можна! Можна! — поспішив заспокоїти мене Папіано. — Я саме хотів пораяти вам… Ми з тестем тільки заплутаємо все, ми для цього непридатні… Ви маєте слушність, кожен на вашому місці не стерпів би. Я згоден з вами: кров не вода. Ось що я вам пораджу: негайно зверніться до двох будь-яких офіцерів королівської армії. В справі честі вони не відмовляться бути свідками такої благородної людини, як ви. Ви представитесь їм, розкажете, що сталося… їм не вперше робити таку послугу приїжджому.

— Гаразд, — похмуро мовив я до Папіано, коли ми наблизились до нашого будинку, і, покинувши його з синьйором Ансельмо, пішов геть.

І знову різонула душу гірка думка про цілковиту мою безпорадність, про безвихідь. Як мені в такому становищі викликати когось на дуель? І досі не втямлю, що нічого, ну нічогісінько вдіяти неспроможний? Два офіцери? Отакої! Але ж вони передусім поцікавляться, з повним на те правом, хто я такий. А я той, кому можна плюнути в лице, надавати ляпасів, кого можна віддубасити, та ще й прохатиму, щоб били дужче, але тихо, без зайвого галасу… Два офіцери! Якщо навіть я зважуся відкритися їм, навряд, чи вони повірять, а що запідозрять бозна в чому, то вже напевне. Та це було б так само марно, як у випадку з Адріаною: офіцери хоч і повірять у те, що я розповім, вони порадять спочатку ожити, а вже потім діяти у відповідності з кодексом честі: дуелі — не для мерців…

Отож мені доведеться тихо-мирно перетерпіти образу, так само, як щойно перетерпів крадіжку? Той негідник зганьбив мене, ледь не дав ляпаса, кинув виклик, а я втечу, мов боягуз, щезну в непроглядній пітьмі тієї нестерпної долі, що судилася мені, нікчемному, ненависному самому собі?

Ні, ні! Як же тоді жити? Терпцю не стане! Ні, досить! Досить! Невиразне передчуття пойняло мою душу пекучим болем, ноги підкошувались, мене всього трясло. Я зупинився.

— Але спершу принаймні… — бурмотів я, мов у лихоманці, — спершу треба все ж таки спробувати… Чом би й ні? А раптом вийде… Можна спробувати… Щоб хоч перед самим собою не бути таким нікчемою… Якщо вийде, я не так зневажатиму себе… А втрачати вже, власне, нічого… То чому б не спробувати?

Я був за два кроки від кав’ярні «Араньйо». «Отут, отут і спробую. Ризикну!» Мене підстьобував сліпий порив, і я ввійшов до кав’ярні.

У першому залі сиділо за столиком п’ятеро чи шестеро артилерійських офіцерів. Один з них, побачивши, що я нерішуче зупинився біля дверей, почав роздивлятися на мене. Тоді я легенько вклонився йому і тремтячим од хвилювання голосом промовив:

— Прошу вас… вибачте… Можна звернутися до вас?

Це був зовсім юний безвусий лейтенантик, мабуть, недавній випускник військової академії. Він швидко встав і підійшов до мене.

— Будь ласка, говоріть, — озвався він чемно.

— Дозвольте відрекомендуватися: Адріано Меїс. Я приїжджий і нікого тут не знаю… Я мав… Я посварився… Мені потрібні два свідки… Я не знаю, до кого можна звернутися… Чи не могли б ви з одним із ваших друзів…

Юнак збентежився і якусь хвилю здивовано розглядав мене. А тоді обернувся до своїх товаришів і голосно гукнув:

— Грільйотті!

Той, кого він покликав, теж був лейтенант, але значно старший за віком. Вуса в нього були хвацько закручені вгору, в око заправлений монокль, волосся прилизане й напомаджене. Він підвівся, не уриваючи розмови з приятелем («р» вимовляв гаркаво, на французький лад), і підійшов до нас, привітавшись зі мною стриманим кивком.

Побачивши, як він встає з-за столу, я хотів попросити лейтенантика: «Цього не треба! На бога, тільки не цього!» Та враз я збагнув, що тут ніхто ліпше за нього не залагодить моєї справи. Цей хвацький лейтенант, безсумнівно, знав кодекс честі, мов свої п’ять пальців.

Те, що він мені набалакав про мою справу і чого від мене зажадав, я не можу детально переповісти… Я мусив телеграфувати, не знаю вже, куди і кому, усе розповісти, зробити необхідні уточнення, переговорити з їхнім полковником ça va sans dire[32], як це зробив свого часу він сам, коли ще не був військовим і з ним трапилося щось подібне в Павії. Бо в справах честі… І заходився перелічувати статті і прецеденти, і казуси, які траплялися в судах честі, та ще казна-що.

Я відчув себе мов на голках, щойно загледів його. А як мені тепер було вислуховувати цю балаканину! Зрештою терпець мені урвався:

— Атож, добродію! Але ж я все це знаю! Ви маєте слушність, я не заперечую. Та як же я можу кудись телеграфувати зараз? Я ж сам-один! Я хочу битися на дуелі! Битися негайно, завтра ж, коли це можливо… без ніяких зволікань! Навіщо мені ваші подробиці! Я звернувся до вас, маючи надію обійтися без дріб’язкових формальностей, без отаких, вибачте на слові, дурниць!

Після вибуху мого гніву розмова перейшла майже в сварку і несподівано закінчилася гучним реготом усіх присутніх офіцерів. Я вибіг з кав’ярні, нетямлячись од люті, з червоним лицем, ніби мене там відшмагали, схопився за голову, наче боявся втратити глузд, і кинувся навтьоки, подалі від того шаленого реготу. Заховатися, причаїтися десь. Але де? Вдома? Про це навіть думати було огидно. І от я йшов, ішов світ за очі, аж поки спинився, знесилений до краю. Не мав уже снаги нести далі свою нещасну душу, зневажену й потоптану, взяту на глузи, переповнену вщерть тяжкою тугою. Трохи постояв як укопаний і рушив далі, ні про що не думаючи, мовби отупілий, і не відчуваючи більше ніякого болю. Я довго блукав вулицями, втративши відчуття часу. Зупинявся то тут, то там перед вітринами крамниць, які поступово зачинялися. Мені здавалося, що вони зачиняються одна за одною лише для мене, назавжди. А вулиці все безлюдніють тільки для того, щоб я лишився сам, блукаючи в нічній темряві серед мовчазних темних будинків з позачинюваними дверима і вікнами — назавжди зачиненими для мене. Все життя замикалося, стихало, гасло — усе затягував густий морок. Це життя вже не мало для мене ні глузду, ні мети, я споглядав його, ніби здалеку. І ось, мимоволі, наче вело мене якесь невиразне відчуття, що охопило все моє єство і нестримно в мені наростало, опинився я на Понте Маргеріта. Стояв, обіпершись на парапет, і не зводив очей з чорної нічної річки.

— Кинутись туди?

Я здригнувся від жаху, і той жах збудив усі мої життєві сили, підняв люту ненависть до тих, хто здалеку знову штовхає мене на самогубство, як колись біля водяного млина в маєтку Стіа. Адже всі мої біди через них — через Ромільду та її матір. Ніколи б мені не спало на думку вдавати самогубство, аби позбутися їх. З їхньої ласки вештався я два роки мов тінь у своєму уявному посмертному житті, а тепер вони знову пхають мене до води, тягнуть за волосся, аби я сам здійснив їхній вирок. Отже, вони справді вбили мене! І звільнились тільки вони, а не я!

Охоплений обуренням і гнівом, я гарячково думав: а чи не можна помститися їм замість того, щоб самому іти на згубу? Та кого, власне, я збираюсь убивати? Небіжчика… тінь…

Я стояв, наче осліплений яскравим світлом, яке раптом бризнуло у вічі. Помститися? Отже, їхати туди, в Міраньйо? Здерти з себе лжу, бо вона вже нестерпна, вона душить мене! Повернутися живим — це буде для них найбільша кара. Повернутися під своїм ім’ям, не ховаючись, з усіма своїми колишніми знегодами, мороками, справжніми, невигаданими. А як бути з нинішніми? Чи зможу я скинути їх зі своєї душі, як важкий, непотрібний тягар з плечей? Ні, ні, ні! Я відчував, що не можу цього зробити, і стояв на мосту, сповнений тривожних сумнівів і ще не певний своєї долі.

Тим часом я щось намацав у кишені пальта, нервово м’яв його пальцями і ніяк не міг збагнути, що то таке. Нарешті вийняв з кишені і побачив, що то моя шапчина, яку я машинально запхав туди, ідучи в гості до маркіза Джільйо д’Аулетти. Вже розмахнувся, щоб кинути її у воду, аж тут зненацька блискавкою сяйнула мені нова думка. Власне, в пам’яті чітко зринуло те, про що я подумав колись у поїзді на шляху між Аленгою і Туріном.

— Отут, — промовив я, ніби марив, — на цьому парапеті… капелюх… палиця… Так! Там, біля водяного млина в маєтку Стіа Маттіа Паскаль, а тут — Адріано Меїс… Раз і назавжди! Я помщуся їм! Приїду живий!

Радісний порив підбадьорив мене, додав сили й снаги. Так! Саме так! Не себе, мертвого Маттіа Паскаля, повинен я знищити, а безглузду вигадку, дику фікцію, від якої потерпав два роки, — цього Адріано Меїса, приреченого бути страхополохом, ошуканцем, нікчемою. Я повинен убити цього Адріано Меїса, у якого під вигаданим ім’ям криється мозок із клоччя, серце з пап’є-маше, а в гумових судинах тече підфарбована водичка. Достеменно так! Падай же з мосту, падай, понура маріонетко! Утопись, як Маттіа Паскаль! Туди тобі й дорога! Нехай оця тінь живої істоти, народжена брехнею, і загине так само — від нової брехні! І все скінчиться! Може, й Адріані буде легше? Вона стільки кривди зазнала від нікчемного Адріано Меїса! Я не зважатиму на образу, яку заподіяв мені той мерзотник. Адже він ницо, підступно напав на мене. Певна річ, я не боюся його аніскілечки, але ж образив іспанець не мене, а його, Адріано Меїса. І ось тепер Адріано Меїс накладе на себе руки.

Іншої ради я не мав!

Однак мене охопив дивний трепет, ніби я насправді збирався когось убити. Та на серці враз полегшало, розум прояснів і стало радісніше.

Я роззирнувся, чи немає кого поблизу на набережній Тібру: скажімо, поліцейського, котрий, можливо, спостерігав за мною, побачивши, що я довго стою на мосту. Я хотів переконатися: спершу заглянув на площу Ліберта, потім на набережну Мелліні. Ніде нікого! Тоді повернувся на міст, але перед тим зупинився між деревами під ліхтарем, вирвав аркушик із записника і написав олівцем: «Адріано Меїс». Що ще? Нічого. Адресу й дату. Цілком досить. Весь Адріано Меїс отут — у цьому капелюсі, у цій палиці. Дома залишились книги, одяг… Гроші після крадіжки я носив при собі.

Я повернувся на міст, зіщулившись і тремтячи від страху. Ноги у мене підкошувались, серце шалено калатало. Я вибрав найтемніше місце, подалі від ліхтарів. Швидко зняв капелюха, засунув складений аркушик за стрічку, потім поклав капелюха на парапет, а поруч з ним палицю. Натягнув на голову шапчину, послану мені долею, яка врятувала моє життя, і, наче злодій, шаснув у темряву.

17. Перевтілення

Я дістався до вокзалу перед відходом поїзда на Пізу о дванадцятій десять.

Взяв квиток і забився у вагон другого класу. Чекаючи відходу поїзда, насунув шапчину аж на очі — не так для того, щоб замаскуватися, як щоб самому нічого не бачити. Адже перед очима невідступно поставала одна картина: капелюх і палиця, залишені на парапеті мосту. Може, тепер їх уже помітив якийсь перехожий… Може, в цю мить нічний сторож побіг до квестури заявляти про самогубство… А я ще й досі в Римі! Чому цей клятий поїзд не рушає? Мені перехопило подих…

Нарешті поїзд рушив. У купе, на щастя, я був сам. Підвівся, розпростав руки, потягнувся і з полегкістю глибоко зітхнув, наче з грудей упав важенний камінь. Це ж я знову оживаю, стаю самим собою, Маттіа Паскалем! Я знову я! Мені хотілося щосили закричати, аби всі почули: «Це я, я, Маттіа Паскаль! Я не помер! Ось я тут!» Мені вже не треба нічого вигадувати, не треба боятися, що мене викриють! Правда, спочатку треба дістатися до Міраньйо… І найперше — відверто заявити про себе, домогтися, щоб мене визнали за живого, і знову прирости до свого коріння. Дурень! Самовпевнений дурень! Хіба житиме спиляне дерево? А я сподівався прожити без коріння… Мені пригадалась інша поїздка — з Аленги до Туріна: яким щасливим вважав я себе тоді! Божевільний! Думав, визволення… Нічогеньке собі визволення — зі свинцевою мантією брехні на плечах! На плечах привида, тіні…

Правда, знову доведеться терпіти на шиї свою дружину і тещу на додачу. Адже вони не переставали гнітити мене й тоді, коли я був мертвий! А тепер я таки живий! І маю досвід. Тепер ми побачимо!

Коли я міркував про це, мені здавалася просто неймовірною легковажність, з якою я два роки тому зважився на авантюру, поставивши себе поза законом. Згадав перші дні свого вільного життя, блаженство на межі з божевіллям, нестримну радість, що охопила мене в Туріні і не полишала в інших містах, хоч би куди я поїхав. Як приємно було мандрувати: самому, ні від кого не залежному, замкнутому в собі. Яким щасливим почуттям був я тоді сповнений! Ось я в Німеччині, пливу пароплавом по Рейну… Чи це не сон? Ні, так і було! Ех, коли б то я міг весь час отак безтурботно мандрувати життям… Та ось у Мілані… Те нещасне цуценя, яке я хотів купити в старого вуличного торговця… Тоді я вже почав розуміти… А потім… А потім!

Подумки я знову повернувся до Рима. Тінню прослизнув у будинок синьйора Палеарі. Вони вже всі сплять? Адріана, може, й не спить, чекає мене. Їй сказали, що я пішов шукати двох свідків для поєдинку з Бернальдесом. Вона прислухається, а мене все нема й нема. Вона боїться, плаче…

Я затулив обличчя руками, серце стислося від болю.

«Раз я не міг бути для тебе живим, Адріано, то краще вважай мене мертвим! Вважай мертвими вуста, що зірвали з твоїх неторканих уст єдиний поцілунок. Забудь мене, безталанна Адріано! Забудь назавжди…»

Що буде в їхньому домі завтра вранці, коли з квестури принесуть жахливу звістку? Чим вони пояснять моє самогубство, отямившись від потрясіння? Майбутньою дуеллю? Ні, звичайно. Чому б то людині, котра ніколи не виявляла страху, заманулося заподіяти собі смерть від страху перед дуеллю? То в чому ж причина? Не зміг знайти свідків? Безглуздо. Це не привід для самогубства. А може… Хто знає? Чи не було в мене якоїсь таємниці?..

О, так! Безперечно, тільки так вони й подумають! Вкоротив собі віку без явної причини, ніколи раніше й натяку не було на щось подібне. Хоча, ні: деякі дивацтва останнім часом помічали, і то не раз. Скажімо, неприємна історія з крадіжкою — спершу виявив підозру, а потім почав заперечувати… Може, гроші були не мої? І я мусив комусь повернути їх? Чи незаконно привласнив частину цих грошей, а тоді спробував зіграти роль потерпілого? Потім розкаявся і наклав на себе руки? Хто знає? А що був я людиною загадковою, то це вже напевно: жодного приятеля, жодного листа…

Мабуть, варто було б вказати на тому аркушику не тільки ім’я, адресу й дату, а також якусь причину самогубства. Але ж у ту мить… Та що, власне, я міг вигадати?

Цікаво, як ухопляться газети за цей випадок? Хто знає, що вони кричатимуть (і чи довго?) про таємничого Адріано Меїса? Ясна річ, не лишиться осторонь і мій славнозвісний кузен, турінський Франческо Меїс, помічник інспектора, і даватиме свідчення у квестурі. За його свідченнями розпочнуть пошуки і невідомо, що знайдуть. Добре. А гроші? Адріана ж бачила всі мої банкноти… Уявляю собі Папіано! Підскочить до шафки, а вона порожня! Виходить, гроші пропали? На дні ріки? Ах, як шкода! Ну чого ж було вчасно не забрати всі? Квестура забере мій одяг і книги… Кому вони дістануться? Хоч би що-небудь лишилося на згадку бідолашній Адріані! Як їй тяжко буде оглядати мою спорожнілу кімнату!

Отакі думки, запитання, здогади снували в моїй голові, не даючи спокою. А поїзд мчав у ніч…

Я вирішив з обачності затриматись на кілька днів у Пізі, аби хтось не пов’язав повернення Маттіа Паскаля до Міраньйо із зникненням Адріано Меїса в Римі. А такий зв’язок легко простежиться, особливо в тому разі, коли газети зчинять крик про вчорашнє самогубство. Почекаю в Пізі ранкових і вечірніх римських газет. А потім, якщо великого галасу не буде, заїду по дорозі в Міраньйо до свого брата Роберто в Онелью і подивлюся, яке враження справить на нього моє воскресіння. Тільки мені не слід під жодним приводом розводити балачок про перебування в Римі, про те, де я там мешкав і чим займався. Про два роки своєї відсутності розповім багато фантастичного, надто про мої далекі мандрівки… Еге ж, тепер, повернувшись живий і здоровий, я почну завзято, залюбки сипати побрехеньками. Вигадуватиму так само, як кавалер Тіто Ленцо, а то переважу і його!

У мене ще залишилось п’ятдесят дві тисячі лір з гаком. Кредитори, сподіваюся, цілком вдовольнилися маєтком Стіа і водяним млином, зважаючи на те, що минуло вже два роки по моїй смерті. Після продажу маєтку і млина вони отримали пристойну суму, отож не чіплятимуться до мене зі своїми надокучливими домаганнями. Власне, якщо вони таки вчепляться до мене, я зумію їх відшити. Маючи п’ятдесят дві тисячі лір, у Міраньйо можна жити. Не скажу, що розкішно, але, безперечно, досить непогано.

Висівши в Пізі з поїзда, я передусім купив собі капелюха — такого самого, якого носив за життя Маттіа Паскаль. А тоді швиденько подався обстригти кучму того дурня Адріано Меїса.

— Коротше, так буде гарніше, правда ж? — мовив я до перукаря.

У мене вже трохи відросла борода, і тепер, підстригшися, я став прибирати свого колишнього вигляду та ще й погарнішав: обличчя стало тонше, можна сказати… так, так, стало шляхетніше. Око, правда, вже не косувало — ця характерна ознака Маттіа Паскаля щезла. Отож на моєму обличчі дещо збережеться й від Адріано Меїса. Тепер я вельми схожий на свого брата Роберто. Чи міг я коли про таке мріяти?

Та от лихо! Позбувшись розкішного чуба Адріано Меїса, я надів на голову новенького капелюха, і голова моя втонула в ньому аж до потилиці! Спасибі, перукар допоміг — засунув за підкладку картонне кружальце.

Аби не заходити до готелю з порожніми руками, я купив собі валізу. Поки що покладу в неї пальто і цей костюм, що на мені, бо доведеться придбати ще один, адже я не міг сподіватися, що по двох роках моя дружина в Міраньйо зберегла бодай дещицю з мого одягу та білизни.

Відтак у крамниці готового одягу я вбрався в гарний новий костюм і з новенькою валізою в руках пішов до готелю «Нептун».

Я вже приїздив до Пізи, коли був Адріано Меїсом, і побачив усі визначні пам’ятки цього міста. Зупинявся тоді в готелі «Лондон». А тепер, знесилений до краю тяжкими переживаннями, я просто помирав з голоду і від утоми. Нашвидку перекусив і проспав до самого вечора.

Тільки-но я прокинувся, знову потрапив у полон тривожних думок. Для мене день збіг, наче його й не було: зранку я ходив по крамницях, а тоді заліг спати. А як минув цей день там, у будинку синьйора Палеарі? Метушня, розгубленість, настирлива цікавість чужих людей, поверхове слідство, безглузді припущення, неймовірні гіпотези, марні пошуки тіла… Та ще мій одяг і мої книги — на них дивляться з тяжким почуттям, яке викликають речі, що належать трагічно загиблій людині.

А я собі спав! І тепер з тривожним нетерпінням чекатиму наступного ранку, щоб прочитати римські газети.

Тим часом їхати до Міраньйо або навіть до Онельї не можна, треба перебути в Пізі днів два-три, а то й більше в дуже приємному становищі, наче в дужках: у Міраньйо я покійний — як Маттіа Паскаль, і в Римі теж — як Адріано Меїс.

Зайнятися було нічим, отож, аби хоч трохи розважитись, я придумав улаштувати обом небіжчикам прогулянку по Пізі.

О, це була дивовижна прогулянка! Адріано Меїс тут уже бував і надумав стати за гіда Маттіа Паскалю. Але той, заклопотаний своїми справами, тільки похмуро кивав головою і піднімав руку, мовби відганяючи надокучливу волохату тінь у довгому пальті, крислатому капелюсі й окулярах:

— Геть! Геть! Геть! Вертайся в річку, ти вже втопився!

І я пригадав, як два роки тому Адріано Меїс тинявся вулицями Пізи і теж відчував, що огидна тінь Маттіа Паскаля набридає йому, дратує його, і йому хотілося таким самим помахом руки збутись її, відігнати назад, до водяного млина в Стіа. Ліпше було б не довіряти ні тій, ні тій. О, біла пізанська вежо, ти хилишся в один бік, а я метляюсь між двома тінями — то туди, то сюди.

З божої волі я перетерпів іще одну тяжку, нескінченно довгу ніч і нарешті взяв у руки римські газети.

Читання не дуже мене заспокоїло, та й не могло. Однак тривога поменшала: я впевнився, що повідомленню про моє самогубство приділено не більше уваги, ніж будь-якому фактові з хроніки подій. В основному всі газети писали одне й те саме: про капелюх і палицю, знайдені на парапеті Понте Маргеріта разом із коротенькою запискою. Повідомлялося, що я турінець, самотній чоловік, і невідомо, що мене штовхнуло на такий фатальний крок. Правда, в одній газеті було висловлене припущення, що йдеться про «інтимні причини», бо того дня відбулася сварка з «одним молодим іспанським художником у домі вельми поважної особи, зв’язаної з клерикальним світом».

Інша газета писала: «…можливо, в зв’язку з грошовою скрутою». Всі замітки були короткі і поверхові. Лише одна ранкова газета, що мала звичай досить детально розповідати про всі пригоди, натякала на «подив і горе в сім’ї відставного начальника відділу Міністерства народної освіти кавалера Ансельмо Палеарі, у якого Меїс винаймав мебльовану кімнату і своєю чемністю та делікатністю зажив великої поваги». Красненько дякую! Ця газета теж згадувала про сварку з іспанським художником М. Б. і прозоро натякала, що причину самогубства слід шукати в таємному коханні.

Виходить, я наклав на себе руки через Пепіту Пантогаду. Ну, що ж, це навіть краще. Ім’я Адріани в газеті не згадувалось, жодного слова не було й про викрадення в мене грошей. Отже, квестура вела слідство таємно. А по чиїх слідах?

Тепер можна їхати до Онельї.

Я застав Роберто у нього на віллі — саме збирали виноград. Легко уявити, які почуття наринули на мене, коли я знову опинився на рідному узбережжі, найгарнішому в світі. Адже я гадав, що вже ніколи не ступлю тут ногою. Однак моя радість притьмарювалась і тривожним прагненням якнайшвидше дістатися додому, і побоюванням, щоб мене хтось чужий не впізнав перш, ніж родичі. Та ще й зростало хвилювання від самої думки про те, як вони зустрінуть мене, що відчують, зненацька побачивши живого й здорового. Аж в очах темніло від цих думок. Я не бачив ні неба, ні моря, кров шалено пульсувала в жилах, серце калатало, як не вискакувало з грудей. Мені вже здавалося, що ніколи не доїду!

Коли нарешті служник відчинив хвіртку чудової вілли, яку Роберто одержав у посаг за дружиною, мені й справді примарилося, ніби я вертаюся з того світу.

— Будьте ласкаві, як накажете доповісти? — спитав мене служник.

Я відчув, що не можу й слова мовити. Намагаючись приховати свої зусилля усмішкою, я ледь пробелькотів, затинаючись:

— Ска… скаж… скажіть йому, що… один його друг… близький друг… приїхав здалеку. Так…

У найкращому разі служник подумав, що я заїка. Він поставив мою валізу під вішалкою і провів мене до вітальні.

Чекаючи на Роберто, я тремтів, усміхався, сопів і розглядав світлу, затишну, зі смаком умебльовану вітальню, і несподівано побачив на порозі гарненьке хлоп’ятко років чотирьох. В одній руці воно тримало маленьку лійку, а в другій — грабельки і пильно дивилося на мене.

Невимовна ніжність охопила мене: цей малюк, мабуть, мій небіж, старший синок Роберто. Я нахилився і поманив його рукою до себе, та він злякався й вибіг.

І в цю мить відчинилися інші двері. Я випростався, в очах знову потемніло, у горлі заклекотів уривчастий сміх.

Здивований і трохи зніяковілий Роберто зупинився переді мною.

— З ким маю… — почав він.

— Берто! — вигукнув я, розкриваючи обійми. — Ти не впізнав мене?

Він смертельно зблід, почувши мій голос. Швидко провів рукою по чолу, по очах, захитався й пробурмотів:

— Як же… як же… як же?!

Я встиг підхопити його, хоч він і відсахнувся перелякано.

— Це я! Маттіа! Не бійся! Я не помер… Бачиш мене? Торкнись! Це я, Роберто. Я ще ніколи не був такий живий, як тепер! Ну, чого ж ти?

— Маттіа! Маттіа! Маттіа! — проказував бідолашний Берто, не вірячи своїм очам. — Але ж як? Ти? О боже… Як? Братику мій! Любий мій Маттіа!

І міцно-міцно обійняв мене. Я розплакався, як дитя.

— Ну, як же це? — знову спитав Роберто, теж плачучи від радості. — Як же це?

— Ось так… Бачиш?.. Повернувся… І не з того світу, ні… Я весь час був на цьому клятому світі… Ну, перестань… Зараз усе розповім.

Весь у сльозах, міцно тримаючи мене за руки, Роберто ніяк не міг отямитись:

— Ну як?.. Адже там…

— То був не я… Зараз поясню. Вони переплутали. Я тоді був далеко від Міраньйо і дізнався про своє самогубство в Стіа, як, мабуть, і ти, з газет.

— Отже, то був не ти? — вигукнув Роберто. — А чим же ти займався весь цей час?

— Удавав мертвого і нікому нічичирк. Я все тобі розповім, тільки зараз не можу. Скажу тобі одне: я роз'їжджав скрізь і спочатку почував себе щасливим, уявляєш? А потім… потім стали траплятися пригоди, і я збагнув, що помилився, що ходити в небіжчиках — не така вже гарна штука. Ось я й повернувся. Хочу знову жити.

— Маттіа! Я завжди казав, що ти трохи недоумкуватий. Шаленець! Шаленець! Шаленець! — вигукнув Берто. — Який я радий бачити тебе! Хто міг чекати такого? Маттіа живий… Так! Розумієш, я не можу повірити! Дай-но я подивлюся на тебе… Ніби трохи не схожий!

— Бачиш, я вирівняв око?

— А, так, так… Тому мені й здалося… дивлюсь, дивлюсь на тебе… Чудово! Ходімо ж, ходімо до моєї дружини… Ні, зачекай… Адже ти…

Він зненацька вмовк і знічено глянув на мене.

— Ти збираєшся повернутися до Міраньйо?

— Неодмінно. Сьогодні ввечері.

— Отже, ти нічого не знаєш?

Він затулив обличчя руками і застогнав:

— Нещасний! Що ти наробив… що ти наробив? Ти не знаєш, що твоя дружина…

— Померла? — вигукнув я.

— Ні! Гірше! Вона… вона вийшла заміж!

Я так і зомлів.

— Заміж?

— Так! За Поміно! Я отримав повідомлення. Уже більше року.

— Поміно? Поміно одружився з… — белькотів я.

І раптом сміх, гіркий, мов жовч, підкотився мені до горла, і я зареготав гучно, нестримно. Роберто дивився на мене розгублено, може, навіть подумав, що я збожеволів:

— Ти смієшся?

— Авжеж! Авжеж! — кричав я, трясучи його за руки. — Тим краще! Це ж вінець мого щастя!

— Що ти верзеш? — обурено вигукнув Берто. — Щастя? Якщо ти тепер там з’явишся…

— Неодмінно з’явлюся! Тепер і поготів, не сумнівайся!

— Хіба ти не знаєш, що тобі доведеться знову стати її чоловіком?

— Мені? Чому це?

— Певна річ, — підтвердив Берто, і тепер уже я ошелешено дивився на нього. — Другий шлюб оголосять недійсним, а ти будеш зобов’язаний знову взяти її.

В очах у мене все закрутилося.

— Як? Що ж це за такий закон?! — крикнув я. — Моя дружина вийшла заміж, і я… Що ти вигадуєш? Замовкни! Це неможливо!

— А я тобі кажу, що так воно і є! — наполягав Берто. — Тут у нас мій свояк, він доктор права і краще, ніж я, все тобі розтлумачить. Ходімо… Або ні, почекай трохи тут: моя дружина при надії, і я не хотів би… хоч вона й мало знає тебе, але сильне потрясіння може зашкодити їй. Я підготую її… Зачекай, гаразд?

Він випустив мою руку біля самих дверей, наче боявся, що коли залишить мене хоч на хвилинку, я знову щезну.

Коли брат вийшов, я заметався по вітальні, як лев у клітці. Вискочила заміж! За Поміно! Авжеж… Саме її хотів він мати за дружину, він же перший закохався в неї! Він очам своїм не повірить! І вона теж… Отакої! Розбагатіла… Дружина Поміно… І саме в той час, коли вона вдруге вийшла заміж, я там, у Римі… А тепер, виявляється, знову зобов’язаний жити з нею в шлюбі! Хіба ж таке можливо?

Незабаром Роберто, сяючи від радості, повернувся і покликав мене до своєї дружини. Але я був такий приголомшений, що навіть не зміг подякувати їй та її матері за гостинність. Роберто помітив моє збентеження і почав негайно розпитувати свояка про те, що мені хотілося б знати передусім.

— Ну що ж це за такий закон! — ще раз вирвалось у мене. — Це, перепрошую, якийсь турецький закон!

Молодий адвокат зверхньо всміхнувся, поправляючи пенсне на носі.

— На жаль, закон саме такий, — відповів він. — Роберто має слушність. Не скажу вам напевно, яка стаття, але кодексом подібний випадок передбачений: другий шлюб скасовується, якщо з’явився перший чоловік.

— То я мушу визнати за дружину, — обурився я, — жінку, котра цілий рік жила, не криючись, з іншим чоловіком, а він…

— Але ж у цьому, вибачте, ваша провина, любий синьйоре Паскаль! — перебив мене адвокатик, усе всміхаючись.

— Моя провина? Чому? — заперечив я. — Насамперед помилилася та мила жінка, опізнавши труп якогось горопашного потопельника. Потім вона поспішила вискочити заміж, а винний, виходить, я? І я зобов’язаний поновити з нею шлюбні стосунки?

— Авжеж, — відповів адвокат. — Оскільки ви, синьйоре Паскаль, своєчасно, тобто до закінчення терміну, в межах якого за законом не дозволяється вступати в новий шлюб, не побажали виправити помилки вашої дружини, хоч та помилка, можливо, не була цілком несвідома. А ви це помилкове опізнання прийняли, ба навіть скористалися з нього… Не заперечуйте, я вас за це не осуджую, я хвалю вас, як на мене, ви повелися просто чудово. Дивує мене тільки те, що ви навіщось повернулися сюди, аби заплутатись у тенетах нашого безглуздого законодавства. Я на вашому місці не став би оживати.

Спокійне, самовдоволене мудрування цього зеленого юриста розгнівило мене.

— Та ви самі не тямите, що кажете! — сказав я йому, знизуючи плечима.

— Чому? — заперечив він. — Це ж справдешній дарунок фортуни, справдешнє щастя!

— Отож і спробуйте, спробуйте такого щастя! — вигукнув я і повернувся до Берто, аби не слухати далі цього чванька.

Але й тут я напоровся на шпичаки. Брат спитав мене:

— А, до речі, як ти ці два роки перебивався з… — і він потер великим пальцем по вказівному, натякаючи на гроші.

— Як перебивався? — перепитав я. — Довга історія! Я зараз не в такому стані, щоб розповісти. Але скажу тобі одне: гроші в мене були і зараз є. Нехай ніхто не думає, нібито я повертаюся до Міраньйо, бо сів на мілину.

— Ах, ти все ж таки поїдеш туди? — здивувався Берто. — Після всього, що ми тобі повідомили?

— Ясна річ, поїду! — вигукнув я. — Невже ти гадаєш, що після таких поневірянь, таких страждань у мене ще є бажання вдавати небіжчика? Ні, любий мій, з мене досить. Я хочу повернути собі законні документи, хочу почуватися живим, по-справжньому живим, навіть, якщо ціною буде повернення до родинного кола. О, я забув спитати: чи моя теща… вдова Пескаторе жива?

— Цього я не знаю, — відповів Роберто. — Розумієш, після другого шлюбу… Але, здається, вона жива…

— Тим краще! Власне, це не має значення. Я помщуся. Я вже не той, що був. Шкода тільки, що ощасливлю того телепня Поміно!

Всі засміялися. Увійшов служник і повідомив, що стіл накритий. Мені довелося залишитись на обід, але я аж тремтів, так нетерпеливилось їхати додому. Не розібрав навіть, які страви подавали. Відчув тільки, що наївся досхочу. Той звір, що заворушився в мені, підкріпив свої сили і був тепер готовий до стрибка.

Роберто запропонував переночувати в них на віллі, а наступного ранку поїхати до Міраньйо разом з ним. Він хотів помилуватися сценою мого несподіваного повернення до життя, побачити на власні очі, як я шулікою впаду на звите моїм добрим приятелем Поміно родинне гніздечко. Та де там було мені чекати! Я й слухати про це не хотів. Попросив його відпустити мене негайно, сьогодні, без будь-якої затримки.

Я виїхав восьмигодинним поїздом. За півгодини буду в Міраньйо.

18. Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль

Тепер мене діймали лють і тривога. Не скажу, яке з цих почуттів було дужче, напевне, це одне почуття: люта тривога або тривожна лють. Я вже не потерпав від страху, що хтось чужий упізнає мене до приїзду в Міраньйо або при виході з поїзда.

На всяк випадок я взяв квиток у вагон першого класу. Уже звечоріло, крім того, після зустрічі з Берто я переконався, що всі вже звикли до моєї наглої смерті, адже минуло цілих два роки. Отож нікому й на думку не спаде, що я — Маттіа Паскаль.

Аби хоч трохи пригасити лють і тривогу, я спробував висунути голову з вікна — сподівався, що на серці полегшає, коли побачу рідні місця. А вийшло навпаки. Упізнавши здалеку в місячнім сяйві пагорб у маєтку Стіа, я вже не тямив себе.

— Убивці! — процідив я крізь зуби. — Тепер… Я вам покажу…

Скільки важливого забув я розпитати у Роберто, приголомшений несподіваною звісткою! Чи продали маєток і млин? Чи кредитори зійшлися на тому, щоб тимчасово віддати їх під опіку? Чи живий ще Маланья? Як наша тітка Сколастика?

Мені здавалося, що минуло не понад два роки, а ціла вічність відтоді, як я втік з цих країв. За той час мене спіткало стільки неймовірних пригод, тож здавалося, що і в Міраньйо станеться щось незвичайне. А там нічого особливого й не сталося, крім одруження Ромільди та Поміно. І то звичайнісінький собі шлюб. Дивовижною подією він стане тільки тоді, коли я з’явлюся в Міраньйо.

Куди ж мені податися насамперед? Де намостила собі кубельце нова подружня пара?

Той будиночок, у якому довелося жити мені, бідняку, занадто вбогий для Поміно, багатія і єдиного спадкоємця. Крім того, у Поміно ніжне серце, і він почувався б вельми незатишно там, де все нагадувало про мене. Можливо, він оселився разом зі своїм батьком у їхньому розкішному особняку. Це ж уявити тільки, якою гонористою панею зробилась тепер вдова Пескаторе! А благородний, чемний кавалер Поміно, Джероламо Перший, у пазурях такої мегери! Які там сцени! І, ясна ж річ, ні в батька, ні в сина не стало мужності вказати їй на двері. А тепер — ех, яка прикрість! — саме я, а не хтось, позбавлю їх…

Так, так, мені треба йти просто до особняка Поміно. Якщо їх там немає, то слуги скажуть, де їх знайти.

О, сонне моє містечко, яке потрясіння чекає на тебе завтра вранці, коли розлетиться звістка про моє повернення!

Сяяв місяць уповні, майже всі ліхтарі на безлюдних вулицях уже погасли, люди саме вечеряли.

Сам не свій від нервового збудження, я ніг під собою не чув, ніби й не торкався підошвами землі. Не можу розповісти, що було в мене на душі, збереглося тільки дивне відчуття, мовби всі мої нутрощі стрясались од затамованого гомеричного сміху. І якби він прорвався, то, уявлялось, і каміння на бруківці вищирилось би, як зуби, і захиталися б будинки.

Я незчувся, як підійшов до особняка Поміно. У заскленій сторожці біля під’їзду нікого не було. Я трохи постояв, тремтячи від нетерпіння, і раптом побачив, що з одвірка на вхідних дверях звисає жалобна стрічка, уже вилиняла й запорошена. Її прикріпили місяців зо два тому. Хто ж помер? Вдова Пескаторе? Кавалер Поміно? Хтось із них, не інакше. Мабуть, кавалер… Ну, тоді я знайду мою пару голуб’яток тут, у цьому розкішному особняку. Я вже не міг довше чекати і кинувся сходами вгору. На другому прольоті наскочив на стару служницю.

— Удома кавалер Поміно?

Стара черепаха так ошелешено глянула на мене, що я вмить збагнув: то кавалер Поміно віддав богові душу.

— Син! Його син! — гукнув я і ще швидше побіг нагору.

Не знаю, що стара бурмотіла, йдучи вниз, а я, не добігши вгору кількох сходинок, зупинився: мені забило дух. Я глянув на двері і подумав: «Може, вони оце вечеряють, усі втрьох сидять собі за столом… і ні про що таке й не помишляють. А за якусь хвилю я постукаю в двері, і життя цієї сімеєчки полетить шкереберть… Тепер їхня доля в моїх руках».

Я ступив на останню сходинку і взявся за шнурок дзвінка. Серце шалено калатало. Прислухався — жодного звуку. І в цій тиші почулося легеньке «дзінь-дзінь»— це я обережно сіпнув за шнурок.

Кров ударила мені в голову, зашуміло у вухах, наче цей ніжний дзвоник, що ледь долинав до мене з тиші, звучав у мені — різко, оглушливо.

За якусь мить я здригнувся, впізнавши голос вдови Пескаторе:

— Хто там?

Я не міг одразу відповісти, а лише притиснув кулаки до грудей, наче для того, щоб серце не вискочило. Потім замогильним голосом, чітко вимовляючи кожен склад, відповів:

— Маттіа Паскаль.

— Хто?! — скрикнув голос за дверима.

— Маттіа Паскаль, — повторив я ще глухіше.

Я почув, як стара відьма відскочила від дверей, — певна річ, перепудилась до смерті. Уявив, що там у них зчинилося. Тепер має з’явитися чоловік — сміливець Поміно власною персоною!

А мені тим часом слід поміркувати, як діяти далі.

Тільки-но розгніваний Поміно рвучко відчинив двері, я випростався на повен зріст і рушив на нього. Він з переляку відступив назад. Увірвавшись до передпокою, я заволав:

— Маттіа Паскаль! З того світу!

Поміно гепнувся на підлогу. Руки він мимоволі закинув за спину і тепер спирався на них усім тілом, вирячивши на мене очі:

— Маттіа! Ти?!

Вдова Пескаторе прибігла зі свічкою в руці й закричала не своїм голосом, ніби породілля. Я ударом ноги зачинив двері і вихопив свічку, яку вона ледь не впустила на підлогу.

— Цитьте! — гукнув я їй у саме обличчя. — Ви що, справді гадаєте, що я привид?

— Ти живий! — вичавила вона з себе, зблідла, мов віск, і вчепірилась пальцями собі в волосся.

— Живий! Живий! Живий! — підхопив я з лютою радістю. — А ви мене опізнали в мертвяку, чи не так? В потопельнику, еге ж?

— Та звідки ж ти взявся? — з жахом спитала вона.

— З млина, відьмо! — зарепетував я. — Ось, тримай свічку та дивись на мене добре! Це я? Упізнаєш мене? Чи тобі здається, що перед тобою той горопаха, який утопився в Стіа?

— Значить, то був не ти?

— Іди ти до біса, мегеро! Ось я стою тут, живий! А ти вставай, телепню! Де Ромільда?

— Благаю тебе… — простогнав Поміно, хутко встаючи з підлоги. — Дитя… Я боюся… Молоко…

Я схопив його за руку, сторопівши, мабуть, дужче, ніж він:

— Яке ще дитя?

— Моя… Моя донька… — пробелькотів він.

— Ах ти, вбивце! — заволала вдова Пескаторе.

Мені аж заціпило з несподіванки. Я не міг і слова вимовити.

— Твоя донька?.. — промимрив я нарешті. — Крім усього, ще й донька?.. І тепер вона…

— Мамо, йдіть до Ромільди, прошу вас… — благав Поміно.

Та було вже пізно. Напіводягнена Ромільда з немовлятком, яке припало до соска, з’явилася в дверях. Побачивши мене, вона скрикнула:

— Маттіа! — і впала на руки Поміно і своєї матері. Вони понесли її в спальню, а дитинка опинилася в мене на руках.

Я зостався сам у темному передпокої з немовлям, яке заходилося від плачу, вимагаючи молока. Збентежений і розгублений, я не знав, що робити. У вухах лунав відчайдушний зойк жінки, яка була моєю дружиною, а тепер ось народила цю дівчинку, не мою! Не мою! А моєї вона тоді не любила! Отже, й мені, сто чортів, не треба жаліти ні її дитини, ні їх усіх! Вона одружилася? Ну, то я… А малятко все кричало й кричало, і тоді… А що ж робити? Аби заспокоїти дівчинку, я пригорнув її до грудей і став ніжно поплескувати по малюсіньких плечках і заколихувати. Дитя поволі замовкло, вгамувалась тим часом і моя лють.

З темряви почувся переляканий голос Поміно:

— Маттіа!.. Дитина!..

— Не кричи, вона в мене.

— А що ти з нею робиш?

— Пожираю її… Що роблю!.. Самі всунули мені в руки… Тепер не чіпай! Вона заспокоїлась. Де Ромільда?

Поміно підійшов до мене, весь тремтячи, і з острахом дивився мені у вічі, немов сучка, яка побачила, що господар узяв на руки її цуценя.

— Ромільда? А що? — перепитав він.

— А те, що хочу поговорити з нею! — відрізав я.

— Ти знаєш, вона непритомна.

— Непритомна? То приведем її до тями.

Поміно спробував заступити мені шлях, благаючи:

— Бога ради… Послухай… Я боюся… Як же це… ти… живий!.. Де ж ти був?.. О боже мій!.. Послухай… А зі мною ти не хочеш поговорити?

— Ні! — закричав я. — З нею говоритиму! Ти тепер ніщо! Ти нічого не значиш тепер!

— Я?! Я?

— Твій шлюб не дійсний!

— Як… Що ти кажеш? А дитина?

— Дитина… Дитина… — у мене ледь язик повертався. — Посоромився б! Тільки рік, як одружилися, а вже й дитинку завели! Цить, моє любеньке, спи! Ходімо до мами!.. Гаразд, веди мене! Куди йти?

Не встиг я з дитям на руках переступити порога спальні, як вдова Пескаторе накинулась на мене, мов гієна.

Я відштовхнув її лютим змахом руки.

— А ви йдіть геть! Он там ваш зять. Як хочете лаятись, то нападайте на нього! А я вас і знати не знаю!

Я схилився над Ромільдою, яка гірко ридала, і поклав біля неї дитину.

— Ось, візьми її… Ти плачеш? Чому ти плачеш? Плачеш, що я живий? Тобі краще, коли я мертвий? Поглянь на мене… Ну, подивися ж мені у вічі! Живий я чи мертвий?

Вона спробувала крізь сльози глянути на мене і, захлинаючись від ридання, прошепотіла:

— Але ж… як ти?.. Що… що ти робив?

— Що робив? — усміхнувся я. — Ти питаєш мене, що я робив? Ось ти вдруге вийшла заміж… за цього телепня!.. Ти народила дитину, а тепер іще питаєш, що я робив?

— Що ж тепер буде? — простогнав Поміно, затуляючи обличчя руками.

— А ти, ти… де ти пропадав? Раз вдавав мертвого, раз ти втік, переховувався… — зняла крик вдова Пескаторе і посунула на мене з піднятими кулаками.

Я схопив її за руку, скрутив і закричав:

— Ану, заткніться! Цитьте, я вам кажу! Щоб я й слова не чув! А то минеться моя жалість до того телепня, вашого зятька, і до цієї крихітки! І я з вами поквитаюся! Я діятиму по закону! А ви знаєте, що каже закон? Що я маю поновити свій шлюб з Ромільдою!..

— З моєю донькою? Ти? Ти здурів! — заверещала вдова Пескаторе.

А Поміно, почувши мою погрозу, почав умовляти її, щоб вона заради всього святого замовкла і заспокоїлась.

Тоді мегера, облишивши мене, накинулась на нього, нікчему, телепня, остолопа, який тільки те й знає, що нюні розпускати й жалітися, мов та баба!

Мене розібрав такий сміх, що аж за живіт ухопило.

— Досить! — крикнув я, коли трохи заспокоївся. — Залишу йому Ромільду! Охоче залишу! Ви що, справді вважаєте мене за останнього дурня? Та чи ж я схочу знову стати вашим зятем?! Ех, бідолашний ти мій Поміно! Вибач мені, любий друже, що я назвав тебе телепнем. Але ж ти чув? І теща твоя так на тебе сказала. І Ромільда, наша дружина, можу присягтися, як не віриш, теж вважала тебе колись за телепня, недотепу, дурня і забув уже, за кого ще. Так, так, і вона. Чи не правда, Ромільдо? Ну, признавайся!.. Перестань плакати, люба моя, утри очі, а то не стане молочка для дитини… Я тепер живий, бачиш? І я хочу радіти життю, так, радіти, як колись казав один мій захмелілий приятель… Радіти, Поміно! Ти думаєш, я хочу відняти в дитини маму? Ні! Ні! В мене вже є один безбатченко… Бач, Ромільдо? От ми з тобою й поквиталися: у мене є син, це син Маланьї, а в тебе є донька, вона — донька Поміно. Як буде на те божа воля, ми ще колись і одружимо їх! Тепер мій син тобі очей не мулятиме… Побалакаймо про щось веселіше… Розкажи мені, як ви з матінкою зуміли опізнати мій труп у маєтку Стіа…

— Але ж і я! — вигукнув Поміно. Йому вже увірвався терпець. — Вся округа опізнала! Не вони самі!

— Молодці! Молодці! Він достеменно схожий на мене?

— Твій зріст… Твоя борода… Одягнений у чорне, як ти… І потім… ти ж пропав… тебе так довго не було…

— Ну, звичайно, я зник, переховувався, ти ж це вже чув? Ніби не через них довелося втікати… Через неї, через неї… І, ти знаєш, я намірився був повернутися… Так, так! З мішком золота! Як раптом… виявляється, що мене вже нема, я мертвий, потопельник, уже й розклався… І всі мене опізнали! Слава богу, я два роки тинявся повсюди, як блудний син, а ви тут не сумували: заручини, весілля, медовий місяць, бенкети, радощі, донька…

— А тепер? Що ж буде тепер? — корчачись повторював Поміно. Він наче на голках сидів. — Ось що я питаю.

Ромільда встала і перенесла дитину в люльку.

— Ходімо, ходімо звідси, — мовив я. — Маленька заснула. Побалакаймо в іншому місці.

Ми перейшли до їдальні. На столі ще стояла недоїдена вечеря. Смертельно блідий, ошелешений, з перекошеним обличчям, Поміно весь тремтів і моргав скаламученими очицями, які від страждання звузилися, а зіниці в них стали двома цяточками, чухав собі лоб і повторював, наче в забутті:

— Живий… живий… Як же це? Як же це!

— Ану, перестань скиглити! — гримнув я. — Зараз усе вирішимо, кажу тобі!

Ромільда наділа халат і приєдналася до нас. Я замилувався нею, побачивши її при світлі лампи: погарнішала, стала такою, як була до заміжжя, навіть кращою.

— Дай я хоч подивлюся на тебе, Ромільдо. Ти дозволяєш, Поміно? В цьому немає нічого поганого: я ж раніше за тебе був її чоловіком і довше, ніж ти. Та не соромся, Ромільдо! Он поглянь, поглянь, як корчиться Міно! Тепер ти впевнилась, що я насправді живий?

— Так не можна! — перемінився на лиці Поміно.

— Хвилюється! — підморгнув я Ромільді. — Ну, гаразд, заспокойся, Міно… Я ж сказав, що лишу її тобі, і дотримаю слова. Тільки зажди… З твого дозволу!

Я підійшов до Ромільди і смачно цмокнув її в щоку.

— Маттіа! — аж застогнав Поміно.

Я знову зареготав:

— Ревнуєш? До мене? Оце такої! У мене ж право першості! Власне, Ромільдо, можеш вважати, що нічого й не було… А знаєш, любий Міно, я, йдучи сюди, думав (ти вже вибач, Ромільдо), я думав, що ти будеш страшенно радий, коли я дам тобі можливість стати вільним, і, признаюся, це мене ще й засмучувало, бо я ж хотів помститися. Ти не повіриш, я й зараз, мабуть, не проти відібрати в тебе Ромільду — ти її кохаєш, я бачу. А вона… Так, так, це схоже на сон, але вона така сама, якою була кілька років тому… Пригадуєш, Ромільдо?.. Ти не плач! Ти знову плачеш? Ех, які то були часи!.. Та вже не повернеш… Гаразд, у вас є дитина — отож і говорити нічого! Даю вам спокій, сто чортів!

— А шлюб же наш буде недійсним! — закричав Поміно.

— Нехай собі буде! — мовив я. — Якщо його й розірвуть, то чисто формально. Я не домагатимусь своїх прав, не домагатимусь, аби мене офіційно визнали за живого, коли раптом щось не припече. Я буду цілком задоволений, якщо всі побачать мене і довідаються, що насправді я живий. Єдине, чого я бажаю, це не вважатися мертвим. Повірте мені, таке становище — справдешня смерть. Ромільда стала твоєю дружиною… Все інше мені байдуже! Ти одружився не потаймиру, усі про це знають, усім відомо, що вона вже цілий рік твоя дружина, тож нехай усе так і лишається. Невже ти гадаєш, що комусь стукне в голову з’ясовувати, чи й досі законний її перший шлюб? Багато води спливло… Ромільда була моєю дружиною, а тепер уже рік, як вона твоя дружина, мати твоєї дитини. Через місяць уже й балачок про це не буде. Правильно я кажу, двічі тещо?

Набурмосена вдова Пескаторе похмуро кивнула головою. Але Поміно все дужче непокоївся:

— А ти лишишся тут, у Міраньйо?

— Авжеж! Іноді вечорами заходитиму до тебе випити чашечку кави чи келишок вина за ваше здоров’я.

— Е, це вже ні! — скрикнула вдова Пескаторе, скочивши з місця.

— Та він жартує! — озвалася Ромільда, не піднімаючи очей.

— Бачиш, Ромільдо, — звернувся я до неї. — Вони бояться, щоб у нас із тобою не зродилось кохання… Це було б дуже мило з твого боку! Та годі, не треба мучити Поміно… Я хочу сказати, що коли він не бажає приймати мене в своєму домі, то я прогулюватимусь під твоїми вікнами. Гаразд? І виспівуватиму тобі найніжніші серенади.

Поміно, блідий, знервований, ходив туди-сюди по кімнаті і все бурмотів:

— Це неможливо… це неможливо…

Зненацька він зупинився і сказав:

— Безперечно, вона, раз ти живий і заявився сюди, вже не буде моєю дружиною…

— А ти вважай, що я помер! — спокійно відповів я.

Він знову забігав по кімнаті:

— Тепер я не можу так вважати!

— То й не вважай! Ну, поміркуй сам: кого тобі боятися, якщо Ромільда не суперечить? Нехай вона сама скаже… кажи-но, Ромільдо, хто з нас кращий? Я чи він?

— Та я питаю, як бути перед лицем закону! Перед лицем закону! — закричав Поміно, зупиняючись.

В очах Ромільди з’явилась тривога.

— Невже ви не розумієте, — зауважив я, — що найдужче доведеться терпіти мені? Вибач, Поміно, але ж віднині мені доведеться бути свідком того, що моя дружина веде з тобою шлюбне життя.

— Так вона ж тепер не твоя дружина! — заперечив Поміно.

— Ось що я вам скажу, — зітхнув я, — хотілось мені помститися, але я не буду. Лишаю тобі, Поміно, дружину, даю тобі спокій, а ти ще й не вдоволений? Тоді вставай, Ромільдо, й ходімо звідси! Пропоную тобі пречудову весільну мандрівку… Ми зуміємо з тобою розважитись! Залиш цього набридливого плаксія. Він же хоче, щоб я справді кинувся у воду біля млина в маєтку Стіа!

— Та не хочу я цього! Не хочу! — заволав у нестямі Поміно. — Але ти хоча б виїхав звідси! Адже тобі сподобалось удавати небіжчика! Їдь негайно і подалі звідси, так щоб ніхто не бачив тебе. Бо я… поки ти тут… живий…

Я підвівся, заспокійливо поплескав його по плечу і розповів, що вже був у свого брата в Онельї. Там усі тепер знають, що я живий, і завтра ця звістка неодмінно долетить до Міраньйо. Потім я закричав:

— Знову стати небіжчиком? Нидіти десь далеко від Міраньйо? Жартуєш, любий мій! Заспокойся! Живи собі тихомирно зі своєю дружиною і ні про що не турбуйся… Хай там як, а весілля твоє відгуляли. Всі згодяться, що я чиню правильно, зважаючи на вашу дитину. Обіцяю, присягаюся, що ніколи не зайду навіть на чашечку кави та щоб помилуватися вашим коханням, вашою радістю, вашим щастям, побудованим на моїй смерті… Невдячні! Б’юсь об заклад, ніхто, навіть ти, найвірніший мій друже, не побував жодного разу на кладовищі, не приніс вінка, не поклав хоч маленької квіточки на мою могилу… Правда ж? Чого мовчиш?

— Тобі все жарти!.. — зіщулився Поміно.

— Жарти? Ніякі не жарти! Адже там лежить тіло небіжчика, а з цим не жартують. Ти бував там?

— Ні… не… У мене мужності не вистачило… — промимрив Поміно.

— А дружину в мене відняти — на це мужності вистачило, шалапуте?

— А ти в мене? — притьмом заперечив він. — Ти ж перший забрав її в мене, коли був живий! Хіба не так?

— Я?! Отакої! Вона ж сама не схотіла тебе! Невже знову повторювати, що вона вважала тебе дурнем? Скажи йому, Ромільдо, прошу тебе, а то, бач, звинувачує мене в зраді… Ну, гаразд! Не будемо про це. Він все-таки твій чоловік. Але я ні в чому не винен… Ну, годі, годі. Завтра я сам провідаю того бідолаху-небіжчика, який лежить там без жодної квіточки, не скроплений жодною сльозиною… А скажи, плиту хоч поклали на його могилу?

— Так, — швидко відповів Поміно. — За рахунок муніципалітету… Мій бідолашний батько…

— Виголосив промову на моїй могилі. Я знаю! Коли б той горопаха-потопельник чув… А що написано на плиті?

— Не знаю… Писав Жайворонок.

— Уявляю собі! — зітхнув я. — Гаразд. Не будемо і про це говорити. Розкажи краще, як це вам надалося так хутенько одружитися? Не довго ти оплакувала мене, моя люба вдовице… Чи, може, й зовсім не плакала? Ну ж бо, скажи! Хоч одне словечко промов. Невже я так і не почую твого голосу? Бачиш, уже глуха ніч, а тільки-но на світ благословиться, я піду, і все буде так, ніби ми ніколи й не знали одне про одного… Скористаймося ж цими хвилинами. Говори, говори…

Ромільда стенула плечима, зиркнула на Поміно і нервово всміхнулася. Потім знову опустила очі й почала розглядати свої руки.

— Що я можу сказати? Звісно, плакала…

— Хоч ти й не заслужив, — буркнула вдова Пескаторе.

— Дякую. Але недовго, правда ж? Ці прекрасні очі помилялися легко, однак довго не псували себе слізьми.

— Ми дуже потерпали, — промовила Ромільда, наче виправдовуючись. — І коли б не він…

— Браво, Поміно! — вигукнув я. — А той шахрай Маланья нічого й не допоміг?

— Нічого, — різко відповіла вдова Пескаторе. — Усе зробив він…

І показала пальцем на Поміно.

— Тобто… ні… — поправив її Поміно, — мій бідний тато… Ти знаєш, він же був членом муніципальної ради? Ну от, передусім він виклопотав для Ромільди невеличку пенсію у зв’язку з нещастям… а потім…

— Згодився на ваше весілля?

— Він був невимовно щасливий! І хотів, щоб усі жили тут, разом з ним… На жаль… два місяці тому…

Поміно заходився розповідати мені про батькову смерть, про те, як старий полюбив Ромільду і свою маленьку внучку, як уся округа його оплакувала. Тоді я спитав про свою тітку Сколастику, добру приятельку кавалера Поміно. Вдова Пескаторе аж засовалась на стільці — певне, ще не забула, як свавільна стара запустила їй у лице пригорщу тіста. Поміно відповів, що не бачив тітки Сколастики років два, але вона жива. І в свою чергу почав розпитувати мене, що я робив, де жив і таке інше. Я розповів усе, що можна було розповісти, не називаючи ні імен, ні міст, і натякнув, що ці два роки я провів не в розвагах. Отак гомонячи, ми всі разом чекали світанку, чекали початку нового дня, того дня, коли Міраньйо довідається про моє воскресіння з мертвих.

Ми страшенно потомилися від неспання й нервового напруження. Та ще й померзли. Аби нам хоч трохи зігрітися, Ромільда сама приготувала каву. Наливаючи мені чашечку, вона глянула на мене з легкою, повитою сумом, якоюсь далекою посмішкою:

— Ти, як завше, без цукру?

Що вона побачила в моїх очах? Знітилася, відразу ж опустила погляд.

У сутінках блідого світання я зненацька відчув, як до горла підкочується клубок, і з ненавистю глянув на Поміно. Але духмяна кава парувала в мене під носом, п’янила мене, і я почав поволі сьорбати її. Випивши каву, я попросив у Поміно дозволу залишити в них валізу, поки знайду собі притулок. А тоді когось пришлю по неї.

— Звичайно, залиш! — запобігливо відповів Поміно. — Ти не турбуйся, я сам принесу її…

— Та вона порожня, — сказав я. — До речі, Ромільдо, чи не залишилось у тебе чогось… із мого одягу, білизни?..

— Ні, нічого, — з жалем у голосі промовила вона, розвівши руками. — Розумієш… після такого нещастя…

— Та хто ж міг уявити! — вигукнув Поміно.

Однак я можу присягтися, що на шиї в нього була моя старенька шовкова хустина.

— Ну, годі. Бувайте здорові й щасливі! — мовив я, потискуючи їм руки на прощання. Ромільдина рука тремтіла, коли вона відповідала на мій потиск. Очей на мене так і не підвела. — На все добре!

Коли я опинився на вулиці, то знову відчув себе неприкаяним. Хоч і в рідному містечку, але ж сам-самотою, без притулку, без жодної мети.

— А тепер? Куди ж мені податися? — подумки спитав я себе.

Ішов вулицею, розглядаючи перехожих. І що ж! Ніхто не впізнав мене! Хіба ж я так дуже змінився? Адже кожен, хто здибався мені, міг би хоч подумати: «Як цей чоловік схожий на горопаху Маттіа Паскаля! Коли б око трохи косувало, був би викапаний небіжчик!» Та ніхто не впізнав мене, бо всі вже про мене забули. Ні цікавості я не викликав, ні найменшого подиву… А я ж уявляв собі, який зчиниться галас, який переполох буде, коли мене побачать на вулиці! Такого розчарування і приниження, такої гіркоти й досади я ще ніколи в житті не зазнавав. Навіть переказати не можу, як це мене вразило. Я не зміг навіть привернути до себе уваги тих, з ким колись був добре знайомий, кого відразу впізнавав. Де ж пак! Минуло два роки!.. От що значить померти! Всі, всі вже мене забули, ніби мене ніколи й на світі не було.

Двічі пройшов я з кінця в кінець нашого містечка, і жодна душа не зупинила мене. Моє обурення дійшло до того, що я вже готовий був повернутися до Поміно, сказати йому, що наша домовленість мене не влаштовує, і зігнати на ньому злість за ту образу, якої завдало мені, на мою думку, наше містечко, не впізнавши мене.

Але ж Ромільда не пішла б зі мною добровільно, і я не знав би, куди її вести. Передусім мені слід знайти собі житло. Я надумав піти до муніципальної ради у відділ записів актів громадянського стану, аби мене негайно викреслили зі списку померлих. Але по дорозі туди я передумав і пішов до бібліотеки Санта Марія Ліберале, де й застав на своєму місці мого вельмишановного приятеля дона Еліджо Пеллегрінотто, який теж спершу не впізнав мене. Правда, дон Еліджо запевняв, що впізнав з першого погляду і вже хотів кинутись мені на шию, але чекав, аби я назвав своє ім’я, бо моя поява здалася йому такою неймовірною, що він просто не міг обняти того, хто так скидався на Маттіа Паскаля. Нехай і так! Він перший палко й радісно привітав мене, а потім майже силоміць витягнув на вулицю, аби розвіяти неприємне враження, що його справила на мене забудькуватість моїх співгромадян.

І тепер їм на зло, я не розповім усього, що сталося спочатку в аптеці Брізіго, а згодом у кав’ярні «Уніоне», коли дон Еліджо, захлинаючись від радості, відрекомендував завсідникам воскреслого небіжчика. В одну мить звістка облетіла все містечко, і до кав’ярні назбігалося стільки людей, що не могли протовпитися. Всі зачудовано дивились на мене, хотіли, щоб я сказав їм, хто ж той чоловік, який утопився в Стіа, начебто не вони самі один за одним опізнали в ньому мене. А де ж я був, я сам? Звідки повернувся? «З того світу!» Що робив? «Прикидався мертвим!» Більш нічого я не розповідав — нехай їх, пустомолотів, погризе цікавість! На моє й вийшло! Не день і не два сушили вони голови над незбагненною загадкою. Не зробив я винятку й для свого приятеля Жайворонка. Він, ясна річ, прибіг «проінтерв’ювати» мене. Сенсаційний же матеріал для газети! Аби розчулити мене й спонукати до розмови по щирості, Жайворонок показав примірник «Фольєтто» дворічної давності з моїм некрологом, але марно: я сказав йому, що знаю цей некролог напам’ять, бо «Фольєтто» користується великою популярністю в пеклі.

— Я вельми вдячний тобі, любий друже! І за надгробок теж… Ти знаєш, я таки піду погляну на нього.

Не буду переказувати сенсаційного недільного випуску «Фольєтто» з набраним великими літерами заголовком:

МАТТІА ПАСКАЛЬ ЖИВИЙ!

Серед тих небагатьох, хто не схотів потрапляти мені на очі, був, окрім моїх кредиторів, Батта Маланья, хоч він, казали, два роки тому виявляв найглибший жаль з приводу мого самогубства. Охоче вірю. Тоді великий смуток на звістку про мій відхід у небуття, а тепер, на звістку про моє повернення, — таке ж велике невдоволення. Я цілком розумію причину і того й іншого.

А Олива? Якось у неділю я зустрів її на вулиці — вона саме виходила з церкви, тримаючи за руку свого п’ятирічного хлопчика. Вродливий, як і вона, і пашить здоров’ям. Мій син! Привітно глянула на мене, всміхнулася. Скільки сказав мені цей променистий погляд…

Досить. Тепер я живу в мирі й злагоді зі своєю старою тітонькою Сколастикою, що люб’язно дала мені притулок у своїй оселі. Моя дивовижна пригода відразу викликала в неї повагу до мене. Сплю на тому ліжку, на якому померла моя бідолашна мама. Більшу частину свого часу проводжу тут, у бібліотеці, в товаристві дона Еліджо Пеллегрінотто. Він ще й досі не дав ладу старим книгам, і тій роботі краю не видно.

З його допомогою я місяців за шість написав свою незвичайну історію. І все, що тут написано, він збереже в таємниці, ніби почув це на сповіді.

Ми довго обговорювали з ним мою пригоду, і я сказав йому, що не уявляю, який висновок з усього цього можна зробити.

— А ось який, — відповів дон Еліджо. — Жити поза встановленими законами, не зважати на родинні та інші приватні обставини — добрі чи погані, — які, однак, роблять нас самими собою, неможливо.

Я заперечив йому, бо свого існування я, власне, не узаконив і не повернувся до своїх родинних обставин. Моя дружина тепер дружина Поміно, і я не можу сказати, хто ж я насправді такий.

На кладовищі в Міраньйо, на могилі невідомого бідолахи, який заподіяв собі смерть у Стіа, ще лежить надгробок з написом, складеним моїм приятелем Жайворонком:

ПІДКОШЕНИЙ УДАРАМИ ДОЛІ

МАТТІА ПАСКАЛЬ,

БІБЛІОТЕКАР,

ШЛЯХЕТНЕ СЕРЦЕ, ВІДВЕРТА ДУША,

ТУТ САМОХІТЬ

УПОКОЇВСЯ.

НА ЗНАК СКОРБОТИ ЙОГО СПІВГРОМАДЯН

СЯ ПЛИТА ПОКЛАДЕНА

Я виконав обіцянку, яку дав сам собі, — відніс на могилу вінок із живих квітів і частенько тут буваю. Дивлюся на себе померлого й похованого. Коли хто-небудь спостерігає за мною з цікавості, а тоді питає: «А ви хто йому будете?», я знизую плечима, замружуюсь і кажу:

— Ет, любий друже… Я ж і є той блаженної пам’яті Маттіа Паскаль.

1904

Післяслово автора про делікатність творчої вигадки[33]

«Пан Альберто Хейнц із Буффало в Сполучених Штатах, який розривався між коханням до своєї дружини і до одної двадцятирічної особи, зміркував, що буде найліпше запросити обох на розмову, аби усім разом пошукати якоїсь ради.

Обидві жінки і пан Хейнц зібралися в призначений час у призначеному місці, довго радилися і зрештою дійшли згоди.

Усі втрьох вирішили вкоротити собі віку.

Пані Хейнц повернулася додому і застрелилася із револьвера. Тоді пан Хейнц і закохана в нього двадцятирічна дівчина збагнули, що по смерті пані Хейнц ніщо не перешкоджає їхньому щастю, і тепер немає жодних підстав накладати на себе руки. Вони вирішили не вмирати, а одружитися. Але судові власті розцінили все це зовсім інакше й заарештували їх».

Яке тривіальне розв’язання справи!

(Див. ранкові нью-йоркські газети від 25 січня 1921 року).

Припустімо, що якомусь драматургові-невдасі спаде на думку показати подібний випадок на сцені.

Можна з певністю сказати, що його творча уява насамперед постарається будь-якими засобами підсилити вірогідність безглуздого вчинку пані Хейнц.

Але з такою ж певністю можна передбачити, що хай би яких героїчних зусиль доклав драматург, дев’яносто дев’ять театральних критиків із ста запевнятимуть, що самогубство таки безглузде, а сюжет п’єси невірогідний.

Бо наше життя з усіма його нісенітницями, великими й малими, має ту неоціненну перевагу, що любісінько обходиться без тієї безглуздої вірогідності, якій мистецтво вважає за свій обов’язок підкорятися.

Безглуздя, що відбуваються в житті, не мають потреби здаватися вірогідними, бо вони відбуваються насправді — на противагу безглуздям у мистецтві, котрим необхідно бути вірогідними, аби здаватися істинними. І тоді, ставши вірогідними, вони перестають бути безглуздими.

Випадок у житті може бути безглуздим. Твір мистецтва, якщо це дійсно твір мистецтва, не може собі цього дозволити.

А звідси висновок: вважати твір мистецтва безглуздим і невірогідним з погляду вимог життя — нерозумно.

З погляду вимог мистецтва — так, з погляду вимог життя — ні.

У природі є світ, що його вивчає зоологія, бо він населений тваринами.

Людина також належить до тваринного світу.

Зоолог, говорячи про людину, може сказати, наприклад, що ця тварина не чотиринога, а двонога, і що в неї немає хвоста, як от у мавпи, осла або павича.

Людину, про яку говорить зоолог, ніколи не спіткає таке нещастя, як, скажімо, втрата ноги і заміна її дерев’яною чи втрата живого ока і заміна його скляним. Людина, котру вивчає зоолог, завжди має дві ноги, і жодна з них не дерев’яна, у неї завжди двоє очей і жодне з них не скляне.

Сперечатися з зоологом марно. Коли ви покажете йому людину з дерев’яною ногою чи зі скляним оком, він вам відповість, що це його не стосується, бо це не людина взагалі, а конкретна особа. Правда, ми, зі свого боку, можемо відповісти зоологу, що людини взагалі, яку він вивчає, не існує, а існують люди, і всі вони різні, і в деяких, на лихо, бувають і дерев’яні ноги, і скляні очі.

А тепер поміркуймо: чи варто вважати зоологами або літературними критиками тих добродіїв, які, роблячи висновки про оповідання, п’єсу чи роман, висловлюють осуд тому чи іншому персонажу, тому чи іншому змалюванню подій і почуттів не з погляду мистецтва, що було б цілком справедливо, а з погляду людства, що його вони, мабуть, вельми добре знають, ніби воно насправді існує у якомусь абстрактному світі, тобто поза межами нескінченно різноманітної сукупності людей, здатних чинити усі оті горезвісні безглуздя, яким не треба здаватися вірогідними, бо вони відбуваються насправді.

Тим часом я, з власного досвіду щодо подібної критики, вважаю вельми важливою таку обставину. З погляду зоолога, людина відрізняється від інших тварин здатністю мислити. Проте здатність мислити (інакше кажучи, те, що властиве саме людині) стільки разів уявлялася панам критикам не своєрідним надлишком людяності, а навпаки, її браком у багатьох моїх невеселих персонажів. Для цих критиків, напевне, людяність — це щось таке, що більше стосується почуттів, аніж розуму. Та коли вже говорити абстрактно, як це роблять критики, то, можливо, виявиться правильним і те, що людина ніколи не мислить так пристрасно (розумно чи нерозумно — байдуже), як тоді, коли страждає, адже вона прагне довідатися про причину своїх страждань, з’ясувати, ким вони їй послані і чи справедливо послані. А коли людина зазнає втіхи, то поринає в неї безоглядно, не думаючи, так ніби насолода — то її право.

Доля тварин — страждати не думаючи. Той, хто страждає і водночас мислить (саме тому, що страждає), для цих панів критиків не є людяний. Отож і виходить, що той, хто страждає, має бути подібний до тварини, і людяний він тільки тоді, коли уподібнюється до тварини.

Однак я зустрів недавно критика, якому вельми вдячний.

Він питає інших критиків, звідки вони беруть критерії для того, щоб говорити про мою нелюдяну і, певно, невиліковну «розсудливість», про парадоксальну невірогідність моїх сюжетів і персонажів і з цих позицій судити про мою творчість?

«Може, з так званого нормального життя? — питає він. — Але що ж воно таке, як не просто система відносин, що її ми вибираємо з хаосу повсякденних подій і довільно називаємо нормальними». Свій роздум цей критик закінчує так: «Світ, створений митцем, можна розглядати тільки за критерієм, взятим з цього ж світу».

Мушу додати на похвалу цьому критикові в порівнянні з іншими критиками, що він, узявши мене начебто під захист, незважаючи на це, ба навіть саме через це, все-таки несхвально відгукнувся про мій твір. На його думку, я не зумів надати своїй розповіді й своїм персонажам загальнолюдського значення й змісту. Не зумів настільки, що той, хто став би висловлюватись про мій роман, неминуче замислився б: чи не свідомо автор поставив перед собою обмежене завдання — змалювати деякі цікаві випадки, своєрідні психологічні стани?

А що, коли загальнолюдське значення і суть моїх сюжетів і персонажів, у яких, як висловлюється згаданий критик, дійсність протистоїть ілюзії, а індивідуальність — її суспільному обличчю, — що, коли це загальнолюдське значення полягає саме в такому первинному протиставленні? І що, коли саме протиставлення дійсності та ілюзії за своїм змістом завжди виявляється мінливим, оскільки будь-яка сьогоднішня дійсність неминуче уявлятиметься нам завтра ілюзією, однак ілюзією також неминучою, — а поза нею для нас ніякої дійсності не існує? Що, коли цей загальнолюдський зміст у тому й полягає, що якийсь чоловік і якась жінка, поставлені волею інших людей або й своєю власною волею в становище обтяжливе, прикре, ненормальне з суспільного погляду і, коли хочете, безглузде, залишаються в ньому, терплять його і не приховують від інших чи то через свою сліпоту, чи то через виняткову щирість, поки не побачать його самі? Бо тільки-но вони його побачать, наче в дзеркалі, виниклому перед ними, вони вже не зможуть його терпіти, відчують весь його жах і вийдуть з нього або, якщо вийти з нього для них неможливо, зазнаватимуть смертельних мук. А може, загальнолюдський зміст у тому й полягає, що ми приймаємо становище, ненормальне з суспільного погляду, навіть коли бачимо це становище ніби в дзеркалі, котре в такому випадку здається нам нашою ілюзією? Тоді ми начебто граємо на сцені, але при цьому відчуваємо справжні муки доти, доки ще можна грати під маскою, яка душить нас, яку ми самі на себе нап’яли, яку нам нав’язали інші люди або жорстока необхідність, аж доти, доки під цією маскою якомусь надто вже гострому нашому почуттю не буде завдано такої глибокої рани, що ми відкрито повстанемо, зірвемо маску і розтопчемо її.

«Тоді раптом, — каже той самий критик, — хвиля живої людяності захлюпує ці персонажі, маріонетки стають істотами з плоті й крові, і слова, що обпалюють душу і крають серце, вириваються з їхніх уст».

Ще б пак! Невже живе, неповторне обличчя вигулькнуло з-під цієї маски, що робила з нас маріонеток у наших власних руках чи в руках інших людей і змушувала нас удавати з себе неоковирних і бундючних, як усе те, що відбувається не саме по собі, а з необхідності, через обставини ненормальні, неймовірні, парадоксальні, одне слово, такі, що зрештою призводять до протесту, бо далі терпіти нам не стає снаги.

Отож якщо виникає плутанина, то вона задумана свідомо, якщо відчувається хитра вигадка, то й вона цілком свідома. Тільки не я вигадую і заплутую, а сам сюжет, самі персонажі… І все це, по суті, розкривається раптово: часто перебіг подій складається в одне ціле відразу і постає перед глядачами в ту ж мить, коли виникає і комбінується. Тут уже міститься все: маска для одного поодинокого спектаклю, комбінації ролей; те, чим би ми хотіли або повинні були стати; те, якими нас бачать інші, тоді як ми самі не розуміємо себе до кінця; груба, неточна метафора нашого справжнього єства; конструкція нерідко досить складна, яку ми робимо з самих себе або яку з нас роблять інші. Так, це справді хитра вигадка, де кожний, повторюю, свідомо робиться своєю власною маріонеткою доти, доки нарешті всьому цьому балаганові не завдається нищівного удару.

Гадаю, мені можна тішитися успіхами своєї фантазії: вельми делікатна, вона зуміла намалювати як цілком реальні життєві злигодні те, що вигадала сама, тобто вади в тій штучній споруді, яку мої персонажі зводили над собою і над своїм життям або яку зводили для них інші, одне слово — вади маски, поки вона раптом не виявляється зірваною.

Та ще більшої втіхи зачерпнув я з самого життя або, точніше, з хроніки подій через двадцять років після видання мого роману «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль», що тепер знову виходить друком.

Коли він вперше вийшов у світ, то майже в одностайному хорі його критиків не було, певне, жодного голосу, який не картав би його за невірогідність.

Аж тут саме життя підкинуло мені доказ його правдивості, причому доказ цілком вичерпний, аж до деяких найхарактерніших подробиць, свого часу витворених моєю уявою без будь-чиєї підказки.

Ось що було надруковано в «Корр’єре делла сера» від 27 березня 1920 року:

ЖИВА ЛЮДИНА ПОКЛАДАЄ КВІТИ НА СВОЮ ВЛАСНУ МОГИЛУ

Днями розкрито дивовижний випадок: жінка перебувала в шлюбі з двома чоловіками, оскільки її першого чоловіка було визнано померлим, тоді як насправді він виявився живим.

Коротко розповімо передісторію цього випадку. В грудні 1916 року поблизу Кальвайрате кілька селян витягли з каналу «П’ять шлюзів» тіло чоловіка в светрі й коричневих штанях. Про це було повідомлено карабінерам, і поліція провадила розслідування. Невдовзі після цього труп опізнала Марія Тедескі, приємної зовнішності жінка років сорока, та двоє чоловіків — Луїджі Лонгоні та Луїджі Майолі. Усі вони посвідчили, що то Амброджо Казаті ді Луїджі, народження 1869 року, електротехнік, чоловік Марії Тедескі. Потопельник справді був дуже схожий на Амброджо Казаті.

Ті свідчення, як тепер з’ясувалося, не були некорисливі, що особливо стосується Луїджі Майолі та Марії Тедескі. Амброджо Казаті був живий! Він сидів у в’язниці з 21 лютого 1916 року за крадіжку. Ще перед тим він розлучився зі своєю дружиною, хоча юридично вони свого розлучення не оформили. Як минуло сім належних місяців, Марія Тедескі вийшла заміж вдруге, за Луїджі Майолі, і їй не довелося долати жодних бюрократичних перепон. Казаті відбув термін покарання 8 березня 1917 року і аж тоді довідався, що він… помер, а його дружина вдруге вийшла заміж і виїхала невідомо куди. Все це з’ясувалося, коли він звернувся до адресного бюро на площі Міссорі по довідку для дозволу проживати вдома. Чиновник у віконці немилосердно заявив йому:

— Але ж ви померли! Ваше законне місце проживання на кладовищі Музокко, загальна дільниця, № 44, могила № 550…

Усі протести чоловіка, котрий вимагав визнати його живим, виявилися марними. Однак Казаті має намір домогтися свого права… на воскресіння з мертвих, і коли в актах громадянського стану буде зроблено відповідне виправлення, другий шлюб його гаданої вдови стане недійсним.

Але ця дивовижна пригода аж ніяк не засмутила Казаті. Навпаки, він розвеселився і, прагнучи зазнати незвіданих почуттів, подався до своєї власної могили покласти на надмогильний горбок оберемок духмяних квітів і засвітити над ними лампадку.

Гадане самогубство в каналі; труп, витягнутий з води і опізнаний дружиною та іншими людьми, зокрема, чоловіком, за якого вона невдовзі вийшла заміж; повернення живого небіжчика і, нарешті, покладення квітів на свою власну могилу! Всі факти ті ж самі, тільки, ясна річ, без того узагальнення, що надавало окремому випадку загальнолюдського значення.

Мені не віриться, що синьйор Амброджо Казаті, електротехнік, міг прочитати мій роман і принести квіти на власну могилу, наслідуючи Маттіа Паскаля.

А тим часом у житті з його неперевершеною зневагою до будь-якої вірогідності може знайтися такий муніципальний чиновник і такий священик, котрі з’єднають у законному шлюбі синьйора Майолі та синьйору Тедескі, не поклопотавшись перевірити один-єдиний факт, про який легко було навести довідку, а саме: що перший її чоловік, синьйор Казаті, сидить у в’язниці, а не лежить у могилі.

Уява письменника, певна річ, була б надто вибаглива, аби такий факт знехтувати.

Тепер вона тріумфує, згадуючи про колишні закиди в невірогідності і маючи змогу показати всім і кожному, яку цілком реальну вірогідність здатне утнути життя навіть у романі, де воно, саме того не усвідомлюючи, наслідує мистецтво.

© Український переклад. Г. В. Бережна, 1991.