Блакитний Замок

РОЗДІЛ XIX

Звісно ж, Стірлінги не відступилися від бідолашної причинної і не припиняли героїчних зусиль, щоб порятувати її погублену душу та репутацію. Дядько Джойс, якому правник допоміг не ліпше доктора, прийшов одного дня і, заставши Валансі саму на кухні, проголосив їй палку промову, твердячи, що вона розбила серце матері і зганьбила всю родину.

— Але ЧОМУ? — запитала Валансі, не припиняючи скрупульозно шурувати горщик з-під каші. — Я виконую чесну роботу за чесну плату. Що в цьому ганебного?

— Не викручуйся, Валансі, — урочисто промовив дядько Джеймс. — Це негодяще місце для тебе, і ти це знаєш. Чому, як я чув, цей кримінальний пташок, Снайт, стирчить тут щовечора?

— Не КОЖНОГО вечора, — сказала Валансі, роздумавши. — Ні, зовсім не щовечора.

— Але ж — це нестерпно! — суворо сказав дядько Джеймс. — Валансі. ти мусиш повернутися додому. Ми не будемо надто строго тебе осуджувати. Запевняю тебе, що ні. Ми про все забудемо.

— Красно дякую, — відповіла Валансі.

— Чи ж у тебе зовсім нема почуття сорому? — натис на неї дядько Джеймс.

— Звісно ж, є. Просто я соромлюся не тих речей, що ВИ. — Валансі заходилася ретельно полоскати кухонну ганчірку.

Але дядько Джеймс був терплячим. Він ухопився за опертя свого стільця і скреготнув зубами.

— Ми знаємо, що твій розум помутився. Ми будемо поблажливими. Але ти МУСИШ повернутися додому. Ти не можеш залишитися тут, з цим п’яним старим негідним богохульником.

— Чи це не в мій город камінець, містере Стірлінг? — поцікавився Галасливий Абель, який мирно палив собі люлечку на задньому ґанку, з величезним задоволенням слухаючи тираду «старого Джіма Стірлінга». Його руда борода наїжачилася від обурення, а величезні брови стали дибки. Однак боягузтво не було недоліком Джеймса Стірлінга.

— Атож. І ще мушу сказати, що ви вчинили підло, зманивши цю бідну причинну дівчину від дому і друзів, і я постараюся, щоб вас за це належно покарали.

Більше Джеймс Стірлінг сказати не встиг. Галасливий Абель одним стрибком переплигнув кухню, схопив дядька Джеймса за комір та штани і жбурнув його крізь двері і сад аж на частокіл довкола подвір’я. А зусиль на це витратив не більше, аніж на те, щоб відіпхнути з дороги надокучливе кошеня.

— Як прийдеш сюди ще раз, — гаркнув він, — то вікном тебе викину, а як закритим, то тим ліпше! Прийшов сюди — і думає, що він Господь Бог і править світом!

Валансі щиро та безсоромно зізналася сама собі, що мало вона бачила картин забавніших, аніж фалди сурдута дядька Джеймса, які розвівалися над грядкою спаржі. Колись вона боялася його осуду. А тепер ясно бачила, що він не був нічим іншим, як немудрим ідолом у маленькому селі.

Галасливий Абель розреготався на весь голос.

— Він про це роками буде згадувати, як збудиться вночі. Всевишній помилився, створивши стільки Стірлінгів. Ну, раз вже вони створені, мусимо з цим рахуватися. Їх забагато, щоб усіх позабивати. Але як будуть сюди прилазити і вам надокучати, то я з цим зроблю порядок скорше, ніж кицька вухо почухає.

Наступного разу по Валансі вислали доктора Столлінга. Вже його Галасливий Абель не викине на грядку спаржі! Однак сам доктор Столлінг не був цього певен і не дуже рвався виконувати поставлену перед ним місію. Він не вірив, що Валансі Стірлінг раптом збожеволіла. Вона завжди була дивачкою. Він, доктор Столлінг, ніколи не міг її зрозуміти. А, раз так, то вона, без сумніву, була дивачкою. Тепер же просто зробилася дивнішою, ніж досі. А ще доктор Столлінг мав свої причини не любити Галасливого Абеля. Коли доктор Столлінг щойно поселився у Дірвуді, він мав пристрасть до далеких прогулянок довкола Міставіс і Маскока. Під час одної такої прогулянки заблукав і, після довгих поневірянь, натрапив на Галасливого Абеля з рушницею на плечі.

Доктор Столлінг примудрився вибрати найбільш ідіотський спосіб для свого питання. Він спитав

— Чи не скажете мені, чоловіче, куди я йду?

— А звідки, ік бісу, мені знати, куди ти йдеш, гусятю? — погордливо відповів Галасливий Абель.

Доктор Столлінг онімів від злості, а за той час Абель зник у лісі. Зрештою, доктор Столлінг якось знайшов дорогу додому, але ніколи не прагнув ще раз зустріти Абеля Ґая.

А все-таки зараз він прийшов виконати свій обов’язок. Валансі привітала його із завмиранням серця. Вона мусила зізнатися самій собі, що досі страшенно боялася доктора Столлінга. Мала таке нещасне переконання, що як він кивне до неї тим своїм довгим вузлуватим пальцем і накаже йти додому, вона не посміє не послухатись.

— Містере Ґай, — чемно і гладко розпочав доктор Столлінг, — чи міг би я кілька хвилин порозмовляти з міс Стірлінг наодинці?

Галасливий Абель був трохи напідпитку, — саме у стадії надмірної ввічливості та неабиякої хитрості. Він і так вже збирався йти, коли з’явився доктор Столлінг, але тепер сів у кутку вітальні, склавши руки.

— А ні, містере, — солідно запевнив він. — Так не мож, — тут такого не мож. Я відповідаю за репутацію свого дому і за цю молоду леді теж. Ніяких тут рандок за моїми плечима!

Обурений доктор Столлінг зробився таким жахливим, що Валансі дивом дивувалася, як Абель зносить його вигляд. Але Абель ніскільки не переймався.

— А ви шось про це знаєте? — добродушно запитав він.

— Про ЩО?

— Про рандки, — холоднокровно пояснив Абель.

Сердешний доктор Столлінг, який ніколи не одружився, бувши певним у необхідності целібату для кліру, не помітив цього нескромного зауваження. Він повернувся спиною до Абеля і заговорив з Валансі.

— Міс Стірлінг, я прийшов сюди з волі вашої матері. Вона благала мене піти. Я маю передати вам кілька звісток від неї. Ви, — тут він покивав пальцем, — ви їх вислухаєте?

— Так, — ледь чутно сказала Валансі, дивлячись на той палець. Він діяв на неї як гіпноз.

— По-перше, ви покинете цей…цей…

— Будинок, — вставив Галасливий Абель. — Бу-ди-нок. Трошки затинаєтесь, містере?

— це МІСЦЕ і повернетесь додому. А містер Джеймс Стірлінг найме кваліфіковану медсестру, яка прийде сюди і доглядатиме міс Ґай.

Попри весь свій страх, Валансі непомітно усміхнулася. Дядько Джеймс справді вважає становище поважним, раз згодився труснути гаманцем. Як би там не було, родина більше не зневажає і не ігнорує її. Несподівано вона стала цінністю.

— А це вже моя справа, містере, — озвався Абель. — Міс Стірлінг може йти чи залишатися. як їй подобається. Ми з нею уклали чесну угоду і вона може звільнитися, якщо побажає. З неї добра господиня — годує мене їжею, що пристає до ребер. Не забуває солити кашу, не тріскає дверима і, як не має про що говорити, то мовчить. Для жінок це справжнє чудо, знаєте, містере. Я нею задоволений. Якщо вона захоче, то може йти, але ніхто сюди не прийде за гроші Джіма Стірлінга. А як раптом прийде, — голос Абеля був на диво м’яким та ввічливим, — то я йому мозок на дорогу витовчу. Передайте йому це і поздоровте від А.Ґая.

— Докторе Столлінг, Сіссі не потрібна доглядачка, — щиро промовила Валансі. — Їй ще не так зле, але їй необхідне спілкування. Хтось, кого б вона знала і любила і хто б жив разом з нею. Ви це зрозумієте, я певна.

— Я розумію, що ваші спонуки цілком… гм… схвальні. — Доктор Столлінг відчув себе вельми великодушною людиною з широкою душею, бо насправді він не вважав спонук Валансі схвальними. Він її зовсім не розумів, а, раз так, то й не міг вважати її спонук схвальними. Коли він чогось не розумів, то засуджував це. Вкрай просто! — Але ваш найголовніший обов’язок — це обов’язок перед матір’ю. Вона вас потребує, вона благає, щоб ви повернулися додому. Якщо ви повернетесь, вона все пробачить.

— Приємно, хоч неглибоко, — задумливо зазначив Абель, насипаючи на долоню тютюн.

Доктор Столлінг проігнорував його.

— Вона благає, але я, міс Стірлінг, — доктор Столлінг пам’ятав, що він є представником Ієгови, — я НАКАЗУЮ. Як ваш пастор і духівник, я наказую, щоб ви пішли зі мною додому, — негайно. Одягайте ваше пальто й капелюх і ходімо.

Доктор Столлінг покивав до Валансі пальцем. Від цього безжального пальця вона помітно розгубилася і знітилася.

— Вона здається, — думав Галасливий Абель. — Піде з ним. Побий його грім, яку владу ці проповідники мають над жінками.

Ще трішечки — і Валансі підкорилася б доктору Столлінгу. Вона мусить повернутися з ним додому — і піддатися. Вона знову стане заляканою Досс Стірлінг і впродовж тих нечисленних днів чи тижнів, які їй зосталися, вестиме те саме мізерне існування, що й раніше. Така вже її доля, втілена у цьому задертому вгору пальці. Тікати від цього так само даремно, як Галасливому Абелю від його приречення. Глянула, як пташка на змію. Наступної миті…

— «Страх — це первородний гріх, — озвався зненацька тихий голос глибоко-глибоко-глибоко всередині Валансі. — Майже все зло на світі бере свій початок з того, що хтось чогось боїться».

Валансі встала. Страх все ще стискав її серце, але душа її звільнилася. Вона не обмане цей внутрішній голос.

— Докторе Столлінг, — повільно сказала вона. — Зараз я не маю ЖОДНИХ зобов’язань перед матір’ю. Вона зовсім здорова, має всю допомогу і товариство, які їй потрібні. Вона мене не потребує, але тут я НЕОБХІДНА. Тут я і зостануся.

— Молодця дівчина, — захоплено сказав Абель.

Доктор Столлінг прибрав свого пальця. Не міг же він без кінця ним махати!

— Міс Стірлінг, чи ж ніщо не може вплинути на вас? Ви пам’ятаєте своє дитинство?

— Ще й як. Я його ненавиджу.

— Ви усвідомлюєте, що скажуть люди? Що вони ВЖЕ кажуть?

— Можу собі це уявити, — сказала Валансі, стенувши плечима. — Я двадцять років ходила на дірвудські чаювання та швейні гуртки — і нічого там не чула, окрім пліток. Але, докторе Столлінг, мені байдуже, що вони переповідають.

Доктор Столлінг не мав іншого виходу, як піти. Дівчина, зовсім байдужа до громадської думки! Для якої нічого не важать священні сімейні узи! Яка ненавидить спогади про своє дитинство!

Потім прийшла ще тітонька Джорджіана, — з власної ініціативи, бо ніхто не вважав, щоб її варто було посилати. Тітонька застала Валансі саму, — при полінні невеликого городця, який вона ж і засадила. Тітонька виклала всі банальності, що спали їй на думку. Валансі терпляче її вислухала. Тітонька Джорджіана мала зовсім не злу душу. А тоді заговорила.

— А тепер, тітонько, коли ви сказали все, що мали сказати, порадьте мені, як розварити тріску зі сметаною, щоб вона не було густою, як каша, і солоною, як Мертве море?

* * * * * * * *

Ми просто повинні ЗАЧЕКАТИ, — сказав дядько Бенджамін. — Врешті-решт, Сіссі Ґай довго не проживе. Доктор Марч казав мені, що кінець може настати з дня на день.

Місіс Фредерік плакала. Їй було б куди легше, якби Валансі померла. Тоді б вона просто одягла траур.