Блакитний Замок

РОЗДІЛ VIII

Тієї ночі Валансі не склепила очей. Лежала у темряві без сну, година за годиною, і думала, думала, думала. Відкриття, яке зробила Валансі, її вразило: вона, та, що боялася майже всього у житті, не боялася померти. Смерть зовсім її не лякала. Зате тепер вона вже не мусить боятися нічого іншого. Бо що досі викликало в неї страх? Винятково життя. Боялася дядька Бенджаміна — бо загрожувало їй убозтво на старість. Але ж тепер вона ніколи не буде старою, яку терплять з милості. Боялася так і зостатися старою панною. Але тепер вона дуже недовго буде старою панною. Боялася матері та всіх рідних, бо мусила жити між ними, а злагода була б неможливою, якби постійно їм не підкорялася. Тепер потреби в цьому немає. Валансі відчула дивовижну свободу.

Одне лиш її лякало — метушня, що її зняли б родичі, якби все відкрилося. На саму думку про це Валансі здригнулася. Вона б цього не витримала. Ох, вона добре знала, як би це було. Спершу — обурення, так, обурення дядька Джеймса через те, що вона звернулася до лікаря — все одного, якого, — не порадившись з НИМ. Обурення матері через те, що вона така потайна і нещира — «з рідною матір’ю, Досс!» Обурення всієї рідні через те, що вона не пішла до доктора Марча.

Тоді її почнуть посилено опікати. Доктор Марч її огляне, а, коли діагноз доктора Трента підтвердиться, повезуть її до фахівців у Торонто та Монреалі. Дядько Бенджамін зробить широкий жест і все оплатить, в рамках опіки над вдовою та сиротою. А потім оповідатиме про непристойно високі гонорари, яких вимагають ці фахівці лише за те, що роблять мудру міну і кажуть, що нічим не можна зарадити. Коли ж фахівці запевнять у цьому, то дядько Джеймс наполяже, щоб вона вживала Лілові Пігулки. «Я знаю випадки, коли вони зцілили, як вже ВСІ лікарі втратили надію», — а мати наполягатиме на Гіркоті Редферна, кузина Стіклс щовечора розтиратиме їй груди біля серця Маззю Редферна, бо це МОЖЕ допомогти і вже напевно НЕ ЗАШКОДИТЬ, а всі інші з усіх сил пропонуватимуть їй свої улюблені медикаменти. Прийде до неї доктор Столлінг і урочисто проголосить: «Ти дуже хвора. Чи готова ти до того, перед чим можеш постати?» — наче покиває на неї пальцем, який з віком не став ні коротшим, ні менш вузлуватим. Пильнуватимуть її як малу дитину, не дозволять їй нічого робити й нікуди піти без супроводу. Можливо, навіть не дозволять спати самій, щоб вона не померла уві сні. Мати й кузина Стіклс налягатимуть на тому, щоб ділити з нею кімнату й ліжко. Так, безсумнівно.

Ця остання думка найсильніше вплинула на рішення Валансі. Вона не могла змиритися з таким — і не буде. Коли годинник внизу вибив північ, Валансі раптово й остаточно постановила, що нікому нічого не розповість. Відколи вона себе пам’ятала, їй казали, що не слід виявляти свої почуття. «Це не пасує леді». Так колись повчала її кузина Стіклс. Ну що ж, тепер вона приховуватиме ці почуття подвійно.

Але, не боячись смерті, Валансі не сприймала її байдуже, — виявила, що відчуває ОБУРЕННЯ. Несправедливо, що вона повинна вмерти, так ніколи й не живши. У темну нічну годину в її душі спалахнув бунт, не тому, що вона не мала майбутнього, а тому, що й минулого у неї не було.

— Я бідна, негарна, безталанна і скоро помру, — думала вона. Внутрішнім зором вона наче побачила свій власний некролог, надрукований у дірвудському тижневику, копія відправлена в газету Порт-Лоуренса. «Весь Дірвуд у глибокій жалобі і т. д.», «Сумують численні друзі й осиротіла родина і т. д.» Брехня, все брехня! Глибока жалоба, якраз! Ніхто за нею не жалітиме, ніхто її смертю не перейматиметься ні на мідний гріш. Навіть мати її не любила, Валансі її розчарувала, не народившись хлопчиком чи, бодай, вродливою дівчинкою.

Від півночі і до раннього весняного світанку Валансі пригадувала все своє життя. Це було дуже сіре буденне існування, але час від часу маячили пригоди, які мали для неї вагу, непропорційну до їхнього реального значення. Всі ці пригоди були неприємними. Нічого приємного з Валансі не траплялося.

— У моєму житті не було щасливої години, — жодної, — думала вона. — Я безбарвна нікчема. Пам’ятаю, колись я це читала, у житті жінки може трапитися настільки щаслива година, що заступить собою всю решту життя. Але я так і не знайшла своєї години, ніколи, ніколи. А тепер і не знайду ніколи. Якби ж я мала ту годину, то ладна б за неї померти.

Ті прикрі пригоди зринали у її пам’яті, наче непрохані привиди, — хаотично, не тримаючись жодної послідовності часу чи місця. Наприклад, у шістнадцять вона вкинула забагато синьки, перучи білизну. А у вісім «вкрала» малинове варення з комори тітки Веллінгтон. Валансі й досі вислуховувала зауваги про ті два свої злочини. На кожному родинному зібранні їх жартома згадували. Дядько Бенджамін навряд чи коли пропускав нагоди згадати про малинове варення — це він її колись застав з обличчям, вишмаруваним малиновими пасмугами.

— За своє життя я так мало поганого зробила, що вони ніяк не забудуть тих старих дрібниць, — думала Валансі. — Я ж навіть ніколи ні з ким не сварилася. Та я й ворогів не мала. Якою ж нікчемою треба бути, щоб не мати бодай одного ворога.

Або отой випадок з купкою піску в школі, коли їй було сім років. Валансі завжди про нього згадувала, коли чула, як доктор Столлінг тлумачить текст: «Бо хто має, тому дасться, і він надто буде мати; а в того, хто не має, заберуть і те, що має[15]» Хтось інший міг би ламати над цим голову, та не Валансі. Всі відносини між нею й Олів були наче коментар до цієї цитати.

Вона вже провчилася цілий рік, коли Олів, роком молодша, щойно прийшла до школи і відразу ж викликала загальний захват як «нова» і напрочуд гарна дівчинка. Якось у часі перерви всі дівчатка, малі й великі, вийшли на подвір’я перед школою робити купки піску. Кожна намагалася насипати якомога більшу купку. Валансі була доброю будівничою піщаних купок і таємно сподівалася на лідерство. Але Олів, яка працювала здаля від інших, насипала більшу купку. Валансі не заздрила — її власна купка була достатньо великою, щоб її задовольнити. Але раптом одну зі старших дівчаток осяяло натхнення:

— Давайте пересиплемо всі наші купки на купку Олів, щоб була одна величезна, — закликала вона.

Здавалося, дівчаток охопив шал. Вони з відерцями та лопатками накинулися на піщані купки — і невдовзі купка Олів стала справжньою пірамідою. Даремно Валансі, простягаючи худі ручки, намагалася захистити свою. Її безжалісно відштовхнули, а пісок з купки пересипали до Олів. Валансі рішуче відвернулася і почала насипати нову купку. Але знову більша дівчинка накинулася на неї. Валансі стояла перед нею, почервоніла, обурена, розчепіривши рученята.

— Не чіпай її, — просила вона, — будь ласка, не чіпай її.

— Але ЧОМУ? — спитала старша дівчинка. — Чому ти не хочеш допомогти будувати більшу купку для Олів?

— Я хочу мати свою маленьку власну купку, — жалібно сказала Валансі.

Ніхто її прохання не почув. Доки вона просилася в одної дівчинки, інша згребла її купку. Валансі відвернулася, її серце стиснулося, очі зайшли слізьми.

— Завидюща! Ти завидюща! — глузували з неї.

— Ти повелася як самолюбка, — сухо сказала їй мати, коли вона ввечері розповіла їй все. Це було вперше і востаннє. Більше Валансі з матір’ю своїми проблемами не ділилася.

Валансі не була ні завидюща, ні самолюбна. Вона лише хотіла мати власну купку піску, байдуже, малу чи велику. Кінна упряжка проїхала вулицею і зруйнувала кучугуру Олів, пролунав дзвоник, дівчатка юрбою кинулися до школи і забули про все, ще й не добігши до своїх парт. Лише Валансі не забула. В глибині душі вона й досі страждала через це. Бо хіба ж це не було символом усього її життя.

— Я ніколи не мала власної купки піску, — подумала Валансі.

Якось восени, коли їй було шість років, вона побачила над кінцем вулиці незвично великий червоний місяць. Вона так злякалася, що аж застигла від жаху. Так близько від неї! Такий величезний! Тремтячи, прибігла до матері, а мати посміялася з неї. Вона сховалася в ліжку, закривши обличчя ковдрою, — боялася глянути у вікно, бо крізь нього міг її побачити той моторошний місяць.

Хлопчик, що спробував поцілувати її на вечірці, коли їй було п’ятнадцять. Вона цього не дозволила, ухилилася і втекла. Був то єдиний хлопець, який намагався її поцілувати. Тепер, через чотирнадцять років, Валансі зрозуміла, що хотіла дозволити йому той поцілунок.

Колись її змусили перепросити Олів через те, чого вона не робила. Олів сказала, що Валансі НАВМИСНЕ штовхнула її в болото, де вона замастила свої нові мештики. Але Валансі не завинила. То був нещасний випадок і зовсім не через неї, але ніхто їй не повірив. Вона мусила попросити пробачення — і поцілувати Олів, щоб «звернути шкоду». Несправедливість того присуду досі пекла її душу…

Або те літо, коли Олів мала найгарніший у світі капелюшок, оздоблений кремово-жовтим мереживом, з віночком червоних троянд і маленькими стрічками, зав’язаними під підборіддям. Валансі над усе хотіла такий капелюшок. Вона благала, але її висміяли і все літо вона мусила носити огидний коричневий моряцький бриль з гумкою, яка різала їй за вухами. Жодна дівчинка не хотіла гуляти з нею, — так убого вона виглядала. Жодна, окрім Олів. Тому Олів називали ласкавою і благородною.

— Я була для неї ідеальним фоном, — думала Валансі. — Вона й тоді це знала.

Одного разу Валансі намагалася здобути нагороду за відвідування недільної школи. Але перемогла Олів. Валансі надто багато неділь пропустила через свої застуди. Якось вона намагалася «сказати віршик» пополудні в п’ятницю, але збилася. Олів була хорошою декламаторкою і ніколи не збивалася.

Чи та гостина у тітки Ізабель в Порт-Лоуренсі, коли їй було десять років. Ще там був Байрон Стірлінг із Монреалю, дванадцятилітній, пихатий розумака. Під час сімейної молитви Байрон дотягнувся до її худенької руки і так сильно ущипнув, що вона аж скрикнула від болю. Після молитви її прикликали до тітки на суд. Але, коли вона розповіла, що це Байрон її ущипнув, той усе заперечив. Він запевнив, що Валансі закричала, бо її подряпало кошеня, з яким вона гралася, замість слухати молитви дядька Девіда. Йому ПОВІРИЛИ. В родині Стірлінгів зажди хлопцям довіряли більше, аніж дівчаткам. Валансі з ганьбою відправили додому через її негідну поведінку під час сімейної молитви, і потім тітка Ізабель дуже довго її не запрошувала.

Шлюб кузини Бетті Стірлінг. Валансі якимсь дивом довідалася, що Бетті збирається попросити її за дружку. Валансі навіть не зізнавалася, як її це втішило. І, звичайно ж, вона матиме нову сукню, гарну нову сукню, рожеву. Бетті хотіла, щоб її дружки були одягнені в рожеве.

Але Бетті так її й не запросила. Валансі гадки не мала, чому. І лише тоді, як її таємні сльози розчарування вже висохли, Олів розповіла: Бетті, після довгого обдумування, вирішила, що Валансі надто непоказна і зіпсує все враження. Проминуло дев’ять років, але й цієї ночі давній біль колов Валансі і забивав їй подих.

Коли їй було одинадцять, мати доти чіплялася до неї, доки вона не зізналася в тому, чого насправді не робила. Валансі довго заперечувала, але врешті, заради святого спокою, мусила визнати свою провину. Місіс Фредерік завжди заганяла людей у таке положення, що вони МУСИЛИ брехати. Тоді мати звеліла їй уклякнути на підлозі у салонику, перед матір’ю та кузиною Стіклс, і сказати: «Господи, прости мене за те, що я говорила неправду». Валансі сказала це, але, встаючи, прошепотіла: «Все ж, БОЖЕ, ТИ знаєш, що я говорила правду». Валансі тоді ще не чула про Галілея, але їх долі були схожими. А покарали її так само суворо, наче вона не зізнавалася і не молилася.

Та зима, коли вона ходила на уроки танців. Так постановив дядько Джеймс та ще й заплатив за уроки. З яким нетерпінням вона на них чекала! І як вона потім їх зненавиділа! Ніколи її добровільно не брали за партнерку. Учитель завжди мусив наказувати якомусь хлопцеві танцювати з нею, — і хлопець завжди супився через це. А Валансі була доброю танцюристкою, легенькою, як пушинка. Олів, якій ніколи не бракувало партнерів, танцювала важко.

Або інцидент з ґудзичною ниткою, коли їй було десять. Всі дівчатка в школі мали ґудзичні нитки. Нитка Олів була дуже довгою, а ґудзики на ній — дуже гарними. Валансі теж мала свою. Більшість її ґудзиків були звичайними, але вона мала шість прегарних, зрізаних із весільної сукні бабусі Стірлінг — блискучі ґудзики зі золотого скла, куди гарніші, ніж будь-який ґудзик Олів. Володіння цим скарбом було для Валансі свого роду відзнакою. Вона знала, що всі дівчатка зі школи заздрять їй через ті чудові ґудзики. Коли Олів побачила її ґудзичну нитку, то пильно до неї приглянулася, але нічого не сказала — тоді. Другого дня тітка Веллінгтон прийшла на вулицю В’язів і заявила місіс Фредерік — вона думає, Олів теж повинна мати кілька тих ґудзиків. Адже бабуся Стірлінг — така ж мати Веллінгтона, як і Фредеріка. Мати, звісно, люб’язно погодилася. Вона не могла собі дозволити суперечку з тіткою Веллінгтон, тим паче, через таку дрібницю. Тітка Веллінгтон забрала чотири ґудзики, щедро залишивши Валансі два. Валансі відірвала ті ґудзики і кинула на підлогу. Тоді вона ще не знала, що не годиться показувати почуття. За кару її відправили до ліжка без вечері.

Вечірка у Маргарет Блант. Скільки зусиль вона приклала, щоб гарно виглядати, — і з якими плачевними наслідками! Мав туди прийти Роб Волкер, а дві ночі тому, на залитій місячним сяйвом веранді котеджу дядька Герберта над озером Міставіс, їй видалося, що Роб зацікавився нею. Але на вечірці Маргарет Роб жодного разу не запросив її до танцю — взагалі її не помітив. Вона, як звичайно, підпирала стіни. Це, звісно, було кілька років тому — її давно вже перестали запрошувати на вечірки з танцями. Обличчя її пашіло у темряві, коли вона згадувала, як сиділа зі своїм жалюгідно накучерявленим тонким волоссям і щоками, що їх вона цілу годину щипала, аби зробити червоними. Але найбільше приниження та розчарування ще було попереду. Через ті нащипані щоки виникла дика плітка, начебто Валансі Стірлінг нарум’янилася, ідучи на вечірку Маргарет Блант. Тоді у Дірвуді цього було достатньо, щоб навіки зруйнувати чиюсь репутацію. Але не Валансі — всі знали, що ВОНА не могла б стати кокеткою, навіть якби захотіла. З неї лише глузували.

— Нічого в мене не було — лише третій сорт і брак, — вирішила Валансі. — Всі великі життєві емоції пройшли повз мене. І справжнього горя я теж не зазнала. Чи ж я хоч когось любила? От матір я дійсно люблю? Ні. Це правда, хоч як би ганебно вона звучала. Я не люблю її — ніколи не любила. Що гірше — вона мені неприємна. Та я взагалі нічого не знаю про жодну любов. Моє життя було порожнім — порожнім. Нема нічого гіршого за порожнечу. Нічого! — Валансі вголос скрикнула останнє «нічого». Тоді застогнала і якийсь час не могла думати ні про що. Почався один з її нападів болю.

Коли ж він проминув, то щось трапилося з Валансі, — можливо, то був кульмінаційний пункт процесу, який розпочався у її свідомості, коли вона прочитала листа доктора Трента. Це була третя година ранку — наймудріша і найпроклятіша година в добі. Але інколи вона робить нас вільними.

— Все життя я даремно намагалася догодити іншим, — думала Валансі. — Відтепер я догоджатиму самій собі. Перестану вдавати й прикидатися. Я так надихалася тих брехень та вивертів за своє життя. Яка це розкіш, коли можеш говорити правду! Можливо, я не зроблю багато з того, чого хочу, але не робитиму нічого того, чого не хочу. Мати може гніватися цілими днями — я цим не перейматимуся. Відчай дарує свободу, а надія — рабство.

Валансі встала і одягнулася, переповнена п’янким відчуттям свободи. Причесавшись, вона відчинила вікно і шпурнула банку з potpourri на сусіднє подвір’я. Влучила якраз у рекламу вигляду дівчинки-школярки на старому пересувному магазині.

— Мене млоїть від запаху мертвих речей! — сказала Валансі.