Блакитний Замок

РОЗДІЛ V

Звісно, чай вона мусила купувати у бакалійній крамниці дядька Бенджаміна. Купити його деінде — нічого й гадати, хоча Валансі була ненависна сама думка про те, щоб відвідувати магазин дядька Бенджаміна у її двадцять дев’яті уродини. Хто як хто, а він не забуде!

— Чому, — зловісно спитав дядько Бенджамін, запаковуючи їй чай, — з жінок виходять кепські юристи?

Валансі, згідно з бажанням дядька Бенджаміна, закарбованим у її свідомості, покірно відповіла:

— Не знаю. Чому?

— Тому, — посміхнувся дядько Бенджамін, — що їх цікавлять не стільки свідчення, скільки освідчення[8].

Два продавці, Джо Хаммонд і Клод Бертрам, реготнули, через що неприязнь Валансі до них обох ще трохи збільшилась. Коли Клод Бертрам вперше побачив Валансі у крамниці, вона почула, як він шепнув Джо: — Хто це? — Джо відповів: — Валансі Стірлінг, одна з дірвудських старих панєн. — Клод спитав, хихикнувши: — Є надія на одужання чи зразу в морг? — мабуть, вважаючи це питання страх яким розумним. Цей старий спогад уколов її до болю.

— Двадцять дев’ять, — говорив тим часом дядько Бенджамін. — Люба моя Досс, ось-ось для тебе вже й третій дзвоник задзвонить, а ти ще й досі не думаєш про шлюб. Двадцять дев’ять. Не може бути.

Тоді дядько Бенджамін прорік дуже оригінальну фразу. Він прорік: — Як же той час летить!

— Я думаю, що ПОВЗЕ, — запально відповіла Валансі. В уяві дядька Бенджаміна запал був настільки несумісним із Валансі, що він не знав, на яку ступити. Щоб якось виплутатися, він, зав’язуючи їй боби (в останню мить кузина Стіклс наказала ще купити бобів, — вони дешеві й поживні), загадав ще одну загадку.

— Який вік ніколи не проявляється?

І, не чекаючи відповіді Валансі, пояснив:

— Чоло-вік, котрого чекають, а він всьо не появляється[9].

Це вже було занадто.

— Слід казати: все не з’являється, — відрізала Валансі, забираючи свої чай та боби. В цю мить їй було байдуже, викреслить її дядько Бенджамін зі своєї духівниці чи ні. Вона вийшла з крамниці, а дядько Бенджамін видивлявся вслід за нею з роззявленим ротом. Тоді похитав головою

— Бідна Досс, бере це близько до серця.

Ще не дійшовши до наступного провулку, Валансі пожаліла через сказане. Ну чому вона не стерпіла? Дядько Бенджамін образиться, можливо, скаже її матері, що Валансі повелася з ним зухвало — З НИМ! — а мати тиждень читатиме їй нотації.

— Я двадцять років змовчувала, — думала Валансі. — І не було змовчати цього разу?

А так, — відмітила вона, — вже двадцять років тому зауважили її «непарність». Валансі й досі пам’ятала цю гірку мить. Їй було всього дев’ять і вона стояла сама на шкільному подвір’ї тоді, як інші дівчатка з її класу бавилися в гру, в якій треба було, щоб хлопчик обрав тебе своєю партнеркою. Ніхто не обирав Валансі, малу, бліду чорняву Валансі у старомодному фартушку з довгими рукавами та з дивними скісними очима.

— Ох, — сказала їй гарненька дівчинка, — як мені тебе жаль. Не маєш хлопця.

Валансі гордо відповіла:

— Мені хлопець не потрібен!

І двадцять років повторювала це, але сьогодні пополудні не зуміла так сказати.

— Мушу бути чесною з собою, — похмуро думала вона. — Загадки дядька Бенджаміна разять мене, бо вони правдиві. Я ХОЧУ вийти заміж. Хочу мати власний дім, і власного чоловіка, і власне любе пухкеньке МАЛЯТКО.

Раптом Валансі зупинилася, вражена власною необережністю. Вона була певна, що Пр. д-р.[10] Столлінг, який саме проходив повз неї, прочитав її думки і суворо їх засудив. Валансі боялася доктора Столлінга ще з тої неділі двадцять три роки тому, коли він уперше з’явився в Сент-Олбенсі. Того дня вона запізнилася до недільної школи, отож пішла до церкви і там тихенько сиділа в їхній лавці. У церкві не було нікого, крім неї і нового ректора, д-ра Столлінга. Д-р Столлінг став перед дверима, що вели на хори, і кивнув на неї:

— Хлопчику, ходи сюди!

Валансі оглянулася довкола. Ніякого хлопчика не було — взагалі нікого не було у величезній церкві, окрім неї самої. Не міг же цей дивний чоловік у синіх окулярах кликати її? Вона не була хлопчиком.

— Хлопчику, — повторив доктор Столлінг ще суворіше, киваючи на неї пальцем, — негайно йди сюди.

Валансі встала, немов загіпнотизована, і пішла проходом між лавками. Вона занадто злякалася, щоб робити щось інше. Яка жахлива річ з нею трапилася? Чи ж вона справді перетворилася на хлопця? Вона зупинилася перед доктором Столлінгом.

Доктор Столлінг покивав перед нею вказівним пальцем, — довгим вузлуватим пальцем, — і наказав:

— Хлопчику, зніми капелюха.

Валансі зняла капелюшок. Ззаду їй звисала маленька тоненька кіска, але доктор Столлінг був короткозорим і не помітив цього.

— Хлопчику, повертайся, і ЗАПАМ’ЯТАЙ, що у церкві слід ЗАВЖДИ знімати головний убір.

Валансі пішла, як автомат, затиснувши в руках капелюшок. Тут саме увійшла мати.

— Досс, — сказала місіс Фредерік, — ти чого зняла капелюшок? Негайно одягни!

Валансі негайно одягла. Вона застигла від страху, що д-р Столлінг знову прикличе її. І, звісно, доведеться йти, — не може ж вона не послухатись священника, а в церкві було вже повно людей. Що ж вона робитиме, коли цей страшний вказівний палець знову кивне на неї перед усіма? Така нажахана, Валансі просиділа всю відправу, а потім тиждень хворіла. Ніхто не знав причини, — місіс Фредерік нарікала, що має таку слабовиту дитину.

Пізніше доктор Столлінг виявив свою помилку і, у присутності Валансі, сміявся з цієї пригоди. Але Валансі не сміялася. Вона так і не перестала його боятися, а тут ледь не зіткнулася з ним, — заглиблена в такі думки!

Валансі дістала свою книжку Джона Фостера — «Магію крил». «Це його остання, — уся про птахів», — сказала міс Кларксон. Валансі майже вирішила повернутися додому, а не йти до доктора Трента. Відвага зрадила її. Вона боялася образити дядька Джеймса, боялася роздратувати матір, боялася шорсткого, кущобрового старого доктора Трента. Мабуть, він скаже їй те ж саме, що й кузині Гледіс, — що її недуга уявна, а слабує вона лише тому, що це їй подобається. Ні, вона не піде, а, краще, придбає флакон Лілових Пігулок Редферна. Лілові Пігулки Редферна були звичними ліками родини Стірлінгів. Чи ж вони не вилікували сестру у других Джеральдін, коли п’ятеро лікарів од неї відмовилися? Валансі завжди дуже скептично ставилася до цілющої сили Лілових Пігулок, але щось у них МОГЛО бути; та й легше було зажити їх, аніж постати самій перед доктором Трентом. Вона лише на хвильку загляне в журнали у читальному залі та й піде собі додому.

Валансі намагалася прочитати якесь оповідання, але воно її розлютило. На кожній сторінці була ілюстрація, що зображала героїню в оточенні поклонників. А у неї, Валансі Стірлінг, жодного нема! Валансі різко закрила журнал і розгорнула «Магію крил». Її погляд упав на абзац, що змінив її життя.

«Страх — це первородний гріх, — писав Джон Фостер. — Майже все зло на світі бере свій початок з того, що хтось чогось боїться. Страх — це холодна слизька змія, яка обвивається довкола вас. Жити боячись — жахливо і надзвичайно принизливо».

Валансі закрила «Магію крил» і підвелася. Вона піде до доктора Трента.