Божа кара

«Останній із могікан», або Про Дімарова та його книги

Певно, він сам того не знає: Дімаров — родинний письменник Слабошпицьких.

Стверджую це без будь-якого перебільшення.

Ось уже четверте покоління нашого роду читає книжки Анатолія Дімарова. Здається, ще цілу вічність тому мої батьки читали «Його сім’ю» та «Ідола» і сперечалися-сперечалися. Мабуть, саме тому я й запам’ятав це прізвище: Дімаров. Письменник, який пише товстезні книги. Але в той же час я надибав у нашій сільській бібліотеці його тоненькі книжечки. Саме для дітей. І я читав їх одна за одною: «Через місточок», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Блакитна дитина», «Для чого людині серце»…

Я читав твори Дімарова в студентські роки, читав, ставши журналістом. Дімаров — один із тих, на кому я робив кар’єру літературного критика. Та хіба ж тільки я? Мабуть, немає жодного відомого критика, який не писав би про Дімарова.

Ясна річ, критики писали про Дімарова не з симпатії до цього ексцентричного й дотепного чолов’яги (хоч більшість із них таки справді симпатизує йому і приязнює із ним); проза Дімарова дає цікавий матеріал для роздумів про сучасні проблеми літератури і буття нашого народу.

Власне, все, що написав Анатолій Дімаров, легко рубрикується на кілька творчих періодів. Виокремлюються вони не тільки через тематичні особливості.

Ось, скажімо, це «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». У цих широкоформатних полотнах він звертається до морально-етичних проблем тогочасного суспільства. Звичайно, авторська відвертість у них суворо регламентована — автор міг сказати рівно стільки, скільки йому було дозволено.

А перед тим був ще хронологічно перший період його літературної біографії. Зовсім ранній. Зовсім неофітськи-дилетантський. Зовсім сьогодні нецікавий. Але — глибоко повчальний з погляду історії української літератури й початку біографії конкретного автора в умовах соціалістичного реалізму Перші книжки Анатолія Дімарова нічого особливого не провіщали. Це не був обіцяючий дебют. Так починала тоді переважна більшість. Автор без своєї теми і без стилю. Але якщо більшість дебютантів так і лишається в полоні безликості й безбарвності слова, то з Дімаровим щось сталося — він раптом знайшов свою тему і свій стильовий регістр. У ньому прокинувся оповідач повчальних життєвих історій. Він уже не писав саме так, як вимагалося. Він уже ставав Дімаровим. Тобто — таким, якого ми сьогодні знаємо.

Є письменники, з якими завжди майже все зрозуміло.

Зрозуміло, яких книг можна чекати від них у майбутньому.

Зрозуміло, що вони скажуть, вийшовши на трибуну.

Зрозуміло, як поведуться в тій чи тій ситуації.

Дімаров належить до антиподів таких письменників. Як правило, він і сам не знає, за що візьметься, завершивши чергову книжку. Опинившися ж на трибуні, коли від нього сподіваються архісерйозного і, як правило, дуже дидактичного слова (що вдієш: письменник, мовляв, — учитель жити), може розворушити напружену й утомлену залу веселою і солонуватою, «на грані фолу» придибенцією. До речі, він особливо не любить три речі: нудних людей, нудні зібрання і нудні книги. Великий життєлюб, вигадливий містифікатор (його витівки вже давно стали літературним фольклором) і рідкісно цікавий, дотепний оповідач — оце і є Дімаров у своїх, сказати б, найхарактерніших першоелементах. Два томи його мемуарів «Прожити й розповісти» потвердили, що таким він був завжди, хоч за це не раз і не два йому дуже перепадало в житті — ускладнювалася його службова кар’єра, на ледь уловимий пунктир переходила літературна біографія, і навіть страждала репутація, бо літературні вельможі, побоюючись його непрогаозованості й винахідливості у витівках, виключали Дімарова зі складу усяких почесних делегацій і депутацій, не допускали до літературної і шкільної молоді, щоб він їх не псував.

Дімаров тим, здається, аніскільки не переймався. Писав свої «історії» (так називався цикл його творів; спершу «сільські історії», а далі «містечкові», а потім — «міські») — своєрідний портретний цикл людей, здебільшого покалічених життям у селі, у містечку, у місті, одне слово, в якомусь закутку білого світу, що, як виявилося, не має ніякого значення, оскільки всім його персонажам ведеться однаково не з медом. От лише причини в кожного — різні. Й ота різність в однаковості передовсім цікавить автора «історій». Характеризуючи свою поетику й естетику в цих творах, він, гадаю, міг би повторити слова Каміло Хосе Сели з його передмови до роману «Вулик»: «Усі, хто намагається прикрасити життя блазенською маскою літератури, брешуть. Недуги, що роз’їдає душі, недуги, у якої стільки імен, скільки прийде нам у галову, не можна зцілити грілками примиренства, пластирями риторики й поезії. Роман мій не претендує дати щось таке більше, — ні, далебі, щось таке менше, — ніж зображення шматка життя, розповідь про який ведеться крок за кроком, без недомовок, без дивних трагедій, без жалісливості — як іде саме життя, саме так, як іде життя. Хочемо ми того чи не хочемо. Життя є те, що живе — в нас або поза нами; ми лише його носії, його, як кажуть фармацевти, основа».

Дімаров вважав, що його «історії» можна було написати лише так, як написав їх він. І він у цьому анітрохи не помилявся. Принаймні саме він міг — і повинен був — написати їх саме так. Тільки увійшовши в роль нейтрального фіксатора, якого, здається, вже ніщо не може зворушити, розчулити, приголомшити чи навіть здивувати, автор і здатен вести своє повістування в такому тоні і з такою безособовістю, зумисною депсихологізованістю персонажів, які перетворюються в нього на маски з театру маріонеток. Оті «історії» — це ще один Дімаров.

Усе, що Дімаров написав після своїх «історій», несе на собі їхню печать. «Нові твори мають однакову генезу з їхніми попередниками: вийшовши на хвилю достовірного повістування, письменник ось уже кілька десятиліть тримається цієї манери, живленої самим життям, пам’яттю, бувальщиною, голосами й переказами очевидців та самих дійових осіб», — слушно зауважує літературознавець Микола Кодак, аналізуючи збірку, гадаю, особливо прикметних у цьому розумінні творів Дімарова «Самосуд». До речі, саме однойменна повість найвиразніше несе на собі сліди авторової боротьби з так званим літературним етикетом нашого часу.

Літературний етикет — це, за висловом російського культуролога й дослідника давнього письменства Д. Лихачова, набір усіх тих обов’язковостей, які не так уже й доконче необхідні у творі, але яким неодмінно віддає данину сучасний автор. Це — як етикет у житті, де, на думку дослідника, він набагато важливіший. А ось у літературному творі без нього інколи можна обійтися. Власне, чимало видатних письменників од нього всіма можливими способами втікали. Скажімо, Гемінгвей, Платонов, Олеша, які починали писати «не так», як було заведено. Щось подібне маємо й в «історіях» Дімарова, де він культивує літературний мінімалізм та аскетизм, категорично відмовляючись од усяких прислівникових психологізмів, що давно вже стали звичайними «кліше», та архіпоетичних пасажів, які вже неймовірно набили оскому за довгі десятиліття впертого їхнього культивування в нашій прозі.

Оповівши все, що вчинили з селом Хрестищем, а в новій редакції — Червона Комуна, радянські карателі («Колона залишила село, а воно корчилося, суціль залите вогнем, і не валували собаки, не ревіла худоба: все було постріляне отими хвацькими вояками в підігнаних шинелях…»), Дімаров пише, що через десятиліття чи не єдиним знаком від села там лишилася стара дуплава верба, яка все ще силкується братися до життя, щовесни оживаючи своїми покрученими суглобами. Стоїть самотою на зарослому травою забуття згарищі. І, за словами автора, ніхто до неї не підійде, ніхто не торкнеться пальцями потрісканого стовбура. Але не треба бути песимістами — таки підійшли. «Нещодавно, видать, побували з племені безжурних придурків, яким ні роду, ні переводу. Отих, що списують усе поганськими своїми іменами. Що й на спині рідного тата, коли б він терпляче постояв, вирізали б свої ініціали. Тож такі побували й тут. Бо через увесь стовбур прорізано глибоко в кору — до живої, до білої кості: „Здесь кайфовали Жора и Гена с двумя чувихами“. Земний уклін вам, Жоро і Гено!» Отакий він, вдячний голос нащадків в особі Жори і Гени з чувихами, — Дімаров не той письменник, який живе у світі прекрасних ілюзій і щедро ділиться ними з читачем. Дімаров не з тих, кому прагнеться видавати бажане за дійсне.

Вся «мала проза» Дімарова останніх літ (його улюблені етюди, новелети і оповідання він принципово й послідовно фрагментизує та ескізує, прагнучи повсюдно посилити відчуття незавершеності змальовуваного) несе на собі виразну печать прихованої полеміки з поетичною школою української прози. Не випадково в котромусь із інтерв’ю Дімаров назвав цю прозу безнадійним літературним анархізмом. Він рідко висловлюється саме на теми теорії літератури, але якщо вже висловлюється, то це звучить на рівні «вірую» і «заперечую».

Саме втікаючи від набридливого побутопису з усіма його старосвітськими розлогостями або традиційною поетизацією, Дімаров якщо не йшов далі ходою автора суперлаконічних та аскетичних «історій», то писав спогади. Після книги «Прожити й розповісти», що викликала справді добре відгоміння, він узявся за матеріал, за який давно вже мав би взятися. Адже всі його багатолітні мандри за камінням (у світі його колекціонерів має таку ж авторитетну репутацію, як і в літературі) — це той матеріал, до якого він майже не торкався. Хіба що зовсім трохи його увійшло в повість «Вершини». Публікація «Поеми про камінь» на сторінках «Березоля» не пройшла непоміченою навіть у такий час, коли література існує майже на маргінесі суспільних інтересів. Очевидно, це зумовлено не тільки мистецтвом Дімарова-оповідача, а й справді цікавим матеріалом. Та й, власне, документалістика, мемуаристика, «нелітературна» література відвойовує в читача дедалі більший інтерес.

Сомерсет Моем постійно наголошував: письменник повинен писати багато. І його слабші твори стануть своєрідним постаментом для того кращого, що йому пощастить створити. Як правило, українські прозаїки не відзначаються високою продуктивністю. Нечуй-Левицький, Винниченко, Загребельний, Гуцало, Шевчук — скорше виняток. До таких винятків належить і Дімаров. Так, у нього бували довгі перерви на мовчання, бували творчі депресії, але потім він знову й знову брався за роботу і з’являлася нова — часто несподівана формою чи матеріалом — книжка, яку не могли не помітити.

Я певен, що буду зовсім не оригінальним, коли скажу, що люблю цього письменника і цю людину. І — не тільки тому, що Дімаров уособлює для мене еталон добросовісності у ставленні до літературного ремесла. Такі індивіди, як Дімаров, роблять життя цікавішим і веселішим, розганяючи його монотонність і буденну нудьгу. Навіть у побут вони вносять мистецький, карнавальний дух. Виклад усіх тих сюжетів ще чекає для себе відповідної нагоди. Я вірю, що тоді народиться ще незнана читацьким загалом «Дімаровіада». Тільки в ембріоні вона заявлена самим автором у мемуарах «Прожити й розповісти».

Колись Василь Земляк звернув увагу на те, що бувають письменники, набагато цікавіші за свої книги, і буває — як особа — вельми розчаровує при знайомстві з ним; подеколи навіть і не віриться, що такий нудяра, чванько чи невропат міг створити такі книги.

Говорячи про нього, дозволю собі ще такий відступ.

Мені не раз думалося, що Дімаров у своєму роді — «останній із могікан».

Таких людей сьогодні вже майже немає.

Він — не просто селянин із ніг до голови. Селянин — у всьому: у звичках, незважаючи на те що ось уже який час живе в столичному мегаполісі, у ладі та лексичній партитурі своєї прози, інтонаційно живої, щедрої на солонуватий чи приперчений дотеп. А ще в ньому виразно вгадується ота особлива селянська культура, яка майже цілковито анігілювалася з українського села після ґвалтовної колективізації і після 1933-го. Інколи здається, що після всього того в нашому селі виведено зовсім іншу людську популяцію. Мабуть, так воно і є.

Не гудуть над вишнями хрущі, не співають ідучи дівчата. Село глушить самогон, обкладає дванадцятиповерховим матом Президента, парламент, демократів і партократів, жує сало й плаче разом із багатими, які також плачуть. Селу набридла його хліборобська солона доля, й воно, ставши на поріг другої половини XX століття, вибрало собі іншу долю. Воно тепер — неначе не писанка село. Аби Дімаров не ідеалізував його (улюблене заняття всіх селюків, що живуть у місті), доля послала йому закинутий у лісах при березі Сули Мохнач на Черкащині. Наїжачений у небо телеантенами Мохнач легко спускає на грішну землю найбезнадійніших мрійників і візіонерів. Мохнач теж не дає Дімарову змоги перестати бути самим собою.

Кожен, хто читав книги його спогадів, очевидно ж, зауважив, з якою ностальгією мовить автор про уламки селянської цивілізації. Він згадує не тільки обличчя свого дитинства, а й ту атмосферу, яка ще долинула в його дитинство. Все те розтануло, мов ліричний дим. Світ перевернувся й раз, і вдруге, і втретє. Якби не іронія та здоровий скепсис, то, думаючи про такі зміни, справді можна збожеволіти. (Іронія ж і скепсис — привілей не тільки філософів, а й сільських дядьків, які, почухуючи потилицю у відповідь на драматичну подію, незворушно прослебізують: «Не скубіть собі чуба з горя — ще не така хороба на цім світі причепиться, але — випливемо, якось та воно буде, бо не може бути, щоб ніяк не було…»)

Така життєва позиція, наснажена незнищенним дядьківським стоїцизмом, характерна саме для автора книги «Прожити й розповісти». Складові так званого українського характеру в їхньому майже питомому вигляді тут справді легко спостерегти. Міське життя нас шліфує, нівелює, динамізує і т. ін., але в деяких людях і національного, і суто особистісного лишається ще так багато, що в них є особливий шарм і вони стають іронічною прикрасою наших товариств і гострою приправою духовних трапез. Читач цієї книжки не тільки замислиться над тим, що є наше життя, а й нарегочеться з усіх тих дотепних містифікацій, які не тільки описав, а й як вигадливий режисер поставив на життєвому кону Анатолій Дімаров. Комізм деяких «мізансцен» має широкий спектр відтінків — від одверто водевільних чи фарсових й аж до тих, які змушують згадати про театр абсурду. Дімаров ніби хоче сказати, що життя — надто серйозна річ для того, аби сприймати його надто серйозно. Немало людей психічно надірвалися, виявившися аж надто субтильними під цією жорстокою ваготою. Історія вчить, що найбільше рації мають іроніки, скептики та обережні оптимісти, разом узяті. Тобто — такі, як Дімаров, який зумів усі ті якості доволі химерно в собі поєднати.

Хоч би про яку чудасію він оповідав, він, мов сільський веселун-характерник, уміє зберегти відчайдушно серйозну міну, посилюючи тим комізм ситуації, вміє легко дистанціюватися від матеріалу, ненав’язливо об’єктивізуючи повістування й усіма способами підкреслюючи свою цілковиту незалежність від усього описуваного, хоча він, як це й ведеться в спогадах, — одна з найголовніших дійових осіб. Це, до речі, той мистецький ефект, за яким стоїть віртуозне володіння матеріалом; факти не тиснуть на автора, кожен із них, згідно з авторською волею, знає своє місце і значення.

Завершити хочу не на літературознавчому регістрі, а суто приватно — знову про Дімарова (це артикулювалося на початку цього слова) як про нашу фамільну цінність. Я читав усе, що він видавав, не тільки з професійного примусу та обов’язку критика, який мусить бути обізнаним з усім найцікавішим у літературному процесі.

Я читав його з бажання читати саме Дімарова, від чиїх книжок одержуєш естетичну насолоду.

А мої сини в той час читали «Через місточок», «Блакитну дитину», «Для чого дитині серце». Вони мовби вступали в мої сліди — через стільки літ читали ті книжки, з якими я виростав.

А далі стало ще цікавіше: ці ж книжки Анатолія Дімарова читає мій внук Мар’ян…

Отже, в життя чотирьох поколінь мого роду ввійшли твори цього письменника. Цей факт — ще одна своєрідна оцінка його творів.

Я певен, що таких читацьких династій у Дімарова немало. Що не один рід «приватизував» його, живучи з його книгами. Це — те, що не записується в історію літератури, але те, що є вельми важливим моментом цієї історії.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ