Богиня і Консультант

Частина І. Прихід м'ясоїдних слонів

«Ты, Валерка, не балуй, а то слон откусит ногу!» — любив жартувати батько Валерія Мітелика, коли той був малим. Завдяки батьковій схильності до гумору Мітелик-молодший з дитинства уявляв слонів хижими і небезпечними істотами. Він хнюпився і кусав губи, якщо на коробці з цукерками чи мармеладом помічав слоника. Від цукерок з такої коробки Валерик відмовлявся принципово. Навіть якщо вони були шоколадними з вишневим лікером. Він роздер на шматки усі ті сторінки зі збірки ілюстрованих індійських казок, де знайшов хоча б найменше зображення південного родича мамонта.

Слони приходили до нього у нічних жахіттях, хитаючи закривавленими іклами та шалапутними хоботами. Він зненавидів слонів задовго до першого відвідування зоопарку. І вже після відвідин зоопарку добрі люди пояснили малому, що слово «балуй» римується зовсім не з «ногою». Після цього відраза Мітелика-молодшого до слонів погострішала.

Батько Валерика був радянським підполковником-артилеристом. У сімдесятих роках військові, що приїжджали до прикарпатських містечок з гарнізонів Угорщини, Чехії і Східної Німеччини, називали своїх спадкоємців переважно Вікторами, Валеріями, Максами. Іменами чоловіків старіючої імперії, але з міжнародним присмаком і жорсткими римськими приголосними. Називали вперто і наступально. Своїм спадкоємцям вони бажали суто військової кар'єри. Прогнозованої, з багаторічною закордонною службою і подвійними офіцерськими окладами.

Але Валерикові не судилося стати військовим. Він був хворобливим хлопцем, і в школі його хронічно звільняли від фізкультури. Батько, щоправда, не полишав сподіватися, що його син з часом переросте усі свої бронхіти і тонзиліти. А потім стане взірцевим курсантом Хмельницького вищого артилерійського училища. Сподівання не справдилися. Коли Валерик увійшов у вік бадьорого переростання дитячих патологій, старіюча імперія несподівано впала у коматоз і офіцерські погони перестали бути твердою сходинкою до Східної Європи, гарантованого житла і кар'єрної величі.

Батько за одне літо дев'яносто першого втратив упевнені лінії військової виправки. Після розпаду СРСР він почав невмотивовано замислюватися, перейшов на кольорові сорти горілки і кількома бридкими істериками змусив дружину замінити золоті коронки на порцелянові. Тепер він часто повторював фразу, почуту в американському фільмі з участю Робіна Вільямса: «Если люди начинают мочиться на книжный магазин, значит, мир движется к общественному упадку».

Мітелик-молодший з цим апокаліптичним висновком не погоджувався. Світ здавався йому свіжим і корисним для споживання. Він не поспішав дорослішати, читав пригодницькі книжки і якраз почав виявляти в собі ті лукаві таланти природженого аналітика, які згодом визначили його життєвий напрям. Перше пробудження таємничого двигуна Валерикової долі відбулося завдяки маленькій комашці. Завдяки звичайній хатній молі.

У квартирі Мітеликів були високі стелі й великі вікна зі старою розсохлою столяркою. Крізь щілини, тріщини і прочинені кватирки до квартири заходили вітри, протяги та інші гості з родини повітряних потоків. Вони вихолоджували квартиру узимку, а влітку заносили на верхівки книжкових шаф і сервантів смужки тонкого рудуватого пилу. Коли вночі Мітелик-молодший вистромлював ноги з-під ковдри, гості вітали його лоскітливими доторками.

У Валерика виникла ідея дослідити невидимі русла цих прибульців і скласти тривимірну карту квартирних пасатів. Інструментом у дослідженні стала міль. Валерик впіймав її у шафі. Міль мала сріблясто-чорні крильця. Певно, через те, що живилася фарбованою в чорне кролячою шубою. Відтоді міль замешкала у сірниковій коробці й кожного дня вирушала у дослідницькі польоти. У напрямах її мандрів Мітелик-молодший зауважив певні закономірності.

Упродовж перших секунд експедиції міль-дослідниця зависала під важкою чеською люстрою. Вона ніби сканувала простір навколо себе. Потім міль вирушала у подорож. Її траєкторія спочатку нагадувала зірку. «Це — точка рівноваги потоків. Нуль. Роза вітрів», — здогадався Валерик. Від нульового пункту він розпочав складати карти протягів. Побаражувавши під люстрою, міль робила різкий пірует і колом облітала диван. На карті, відповідно, з'явився потужний кімнатний пасат, залежний від кватирки і парової батареї. Потім міль накреслювала подібну до вісімки фігуру перед фасадом серванта і вишуканою глісадою залітала під крісло. Сервантно-крісельна траєкторія виявила ще один маршрут протягів, який Валерик охрестив Малим Гольфстрімом. Цим маршрутом нагріте кімнатне повітря мандрувало до вентиляційного отвору у стінній шафі.

Досліди Валерика не залишилися таємницею. Старий артилерист зажадав пояснень. А потім ретельно перевірив карту протягів за допомогою диму, видобутого з ароматичних паличок. Основні русла збіглися, і Валерик отримав подяку від командування. З цього дня у Мітелика-старшого почали визрівати нові мрії. Вони зростали, немов соляні кристали у гарячій ропі, і регулярне споживання кольорових горілок не заважало появі свіжих граней і розгалужень на тих кристалах. Підполковнику уявилася блискуча наукова кар'єра дослідника протягів. Він вирішив не шкодувати ані грошей, ані сил задля того, щоби родове дерево Мітеликів, на якому вже визріли кілька агрономів, два лікарі-терапевти й один офіцер, прикрасилося ще й дійсним членом Національної Академії.

Найближче першотравневе свято Мітелики присвятили презентації сімейного «академічного проекту». Були запрошені поважні гості, які мали сприяти майбутній кар'єрі Валерика. Для них придбали три пляшки елітної горілки «SV Grand Prix», дві півлітрівки марочного коньяку «Георгиевский» і дві — вина «Красный камень». Вино персонально призначалося старій доцентші Найдич-Раковській, впливовій університетській п'яничці. Окрім дорогих напоїв, гостей вирішено було вразити ще й особливою стравою — велетенськими млинцями з консервованими вишнями. Для приготування велетенських млинців з горища знесли трофейну ковану пательню. Її діаметр трохи не дотягував до ста двадцяти сантиметрів.

Історія цієї видатної сковороди варта окремої розповіді. Батько підполковника і, відповідно, дід Валерика Іван Миколайович знайшов її у 1945 році в руїнах розбомбленого Дрездена. Виготовлене у п'ятнадцятому столітті, це катівське приладдя призначалося для підсмажування на смальці тих саксонських відьом і чаклунок, які відмовлялися визнати себе покритками диявола і не бажали віддатися на милість інквізиторів.

У Дрезденському музеї античаклунську сковороду тримали в запасниках. Потім прийшла світова війна. Вибухом фугасу, скинутого з американської «летючої фортеці», сковороду викинуло на світ Божий. Сержантові Радянської армії Івану Мітелику музейний експонат сподобався. Товсте дно без жодної плямки іржі й масивна дубова ручка вказували на добротну роботу. Хазяйновитий українець припустив, що в родинному господарстві таке знаряддя не стане зайвим. Він не загубив трофея ані в мандрах військовими ешелонами, ані в повоєнних кочових пригодах державного «зємлєустроітєля».

Велетенська сковорода стала династійною реліквією сім'ї Мітеликів. Задля її використання Валерикова бабуся ще за часів побудови комунізму розробила спеціальні страви. Коронною з них знайомі й друзі одностайно визнавали млинці з вишнями. Кожний млинець, розлитий на велетенській пательні й заправлений вишнями, важив не менше семисот грамів. Скручені млинці-велети викладалися на особливу порцелянову тацю, також трофейну. Вона була відповідних розмірів, видовжена, з барочними позолоченими ручками. На таці саксонські майстри зобразили мисливців у тірольських капелюхах та псів, що оточують вепра.

Першого травня 199… року Мітелики та їхні гості зібралися у їдальні навколо млинців. На чолі великого столу поставили стілець для майбутнього академіка. Заради святкової нагоди батько позичив Валерикові свою краватку з натурального шовку. Навпроти зайняв місце сам підполковник з орденами на парадному кітелі. Його дружина Віра Павлівна і Валерикова молодша сестра Анна прикрили свіжовимитими тілами і трьохсотгривневими зачісками фланги старого артилериста.

На почесне місце навпроти серванта запросили професора Надрагу, декана юридичного факультету. Професор увесь час примружував очі. Валерикові й Анні здавалося, що ці примружування є ознакою його вченої величі. Насправді ж професора сліпили відблиски від важкої біжутерії Найдич-Раковської, яку дислокували поряд із сервантом. Зліва від неї розташувався шкільний товариш Мітелика-старшого, начальник юридичного управління Обсищук, а напроти нього — друг сім'ї Мітеликів бізнесмен Новак з молодою дружиною Анжелою.

Валерика Анжела дуже цікавила. Так само, як і син артилериста, вона вчилася у випускному класі гімназії (щоправда, не тої, де здобував освіту дослідник протягів, а дещо престижнішої). Окрім того, Анжела була гарною волоокою білявкою, а білявки Мітеликові-молодшому страшенно подобалися. Навпроти Анжели — можливо, задля естетичної рівноваги — посадили ще одну ефектну білявку. Її звали Тетяною, і вона супроводжувала начальника управління. Невизначений статус Тетяни змушував Віру Павлівну час від часу нервово обмацувати поглядом її глибоке декольте. Законну Обсищукову дружину — товсту істеричну снобиху — Віра Павлівна ненавиділа усім серцем. Але й з тим, що сцикуха Таня цілком правомірно займає місце поряд із одруженим посадовцем, вона теж не могла погодитися. Таким от робом дві білявки сформували стратегічну «вісь напруження» званого вечора.

Вже на початку трапези поважний консиліум вирішив, що Валерика очікує блискуча кар'єра у галузі політики і управління персоналом. Інші сфери людської діяльності були відкинуті як неперспективні, обтяжливі й неактуальні. Міркуванням з цього приводу підбив підсумок професор Надрага, який сказав:

— Світ речей у нас переміг світ процесів. Тому треба йти туди, де фахівці вчать здійснювати владу.

— Это вы правду говорите, — погодився з професором Новак. — Пока не поздно, надо захватывать территории.

— А не пізно? — перепитала Тетяна. Віра Павлівна легенько смикнулася. У голосі сцикухи їй почулася недоречна іронія.

— Надо подсуетиться, — погодився з Тетяною бізнесмен і додав, пережовуючи шматок велетенського млинця: — Настоящая слава, господа, приходит через разбитые окна. Таки да.

Валерик тоді нічого не второпав із присуду кар'єрного консиліуму. Його увагу відволікли цікавіші речі. Поки вчені та успішні мужі з елітними дамами вирішували його долю, він наполегливо намагався роздивитися, чи є під куцим платтячком Анжели хоч якась білизна. Та перехопила його погляд і заохотливо посміхнулася. Поки її чоловік пояснював присутнім значення вольового імпульсу у житті сучасного політика, білява гімназистка наочно продемонструвала Валерикові, що білизни під її коктейльним міді немає.

У цей момент народилося перше велике кохання у житті Мітелика-молодшого. Його обличчя вкрилося червоними плямами. Батьки Валерика віднесли ці плями на рахунок його природного хвилювання і незіпсованого кровотоку. Але стара доцентша і Тетяна усе зрозуміли. Найдич-Раковська подумки побажала усім присутнім повіситися, а Обсищукова коханка вирішила, що якби їй довелося обирати між Валериком і Анжелою, то вона б, незважаючи на свою натуральну орієнтацію, обрала б цибату гімназистку. Вона повільно провела по губах язиком, дивлячись прямо в теплі очі Анжели, але гімназистка на цей знак ніяк не відреагувала.

«Ну й чорт з тобою!» — подумки послала її Тетяна і налила собі замість вина горілки. Вона одним духом випила сто п'ятдесят грамів і майже вголос відмовила всесвітові у визнанні: «Fuck off!»

Просунута у сфері ком'юніті гімназистка мала добрий слух, знала англійську і читала Пелевіна. Так само неголосно вона відповіла:

«Come, Tatyana, in the dark.

We will eat and we will fuck».

В авторському перекладі російського письменника-постмодерніста ці рядки перекладалися: «Приходи, Танюша, с гусем, пое…мся и закусим». Тетяна вдоволено підчепила виделкою маленьку вишеньку, що випала з надр млинця-велета, і провела нею уздовж своїх великих рельєфних губ. Вишневий сік зробив її губи ще чуттєвішими. Чоловік Анжели тим часом щось відчув. Він припинив розповідати про вольові імпульси і пильно подивився в обличчя дружини. Напруження за столом набрякло невидимою хмарою, з якої от-от мала впасти злива скандалу. Віра Павлівна наказала доньці йти спати.

Врятував ситуацію досі мовчазний Обсищук. Він згадав смішний анекдот про звірів. Всі присутні засміялися, навіть відіслана до ліжка Анна, яка тепер підслуховувала під дверима. Новак зацитував щось премудре з помічних писань системолога Джона Ропстона Сола. Професор вступив із ним у суперечку. Підполковник полегшено зітхнув і приділив належну увагу випивці.

Від усього цього настрій в Найдич-Раковської остаточно зіпсувався. Її хворий шлунок вперто не бажав перетравлювати тісто, і доцентша вирішила, що такої мерзенної, знахабнілої і розбещеної молоді її стражденна Батьківщина ще не бачила. У той день, всупереч далекосяжним планам артилериста, стара університетська сука назавжди сповнилася стійкою ненавистю до Валерія Мітелика-молодшого.

А той, захоплений хтивою енергією Анжели, нічого не знав про почуття та настрої молодих стерв і титулованих сук. Коли гості розходилися, він довгим поглядом провів сріблястий джип Новака, відніс до ванної заплямлену жиром краватку і рушив до двору, де на нього чекали Боб і Яра. Хоча година була пізня, старші Мітелики не зупинили його. Їм треба було порадитися.

Валерик вже тоді мав двох справжніх друзів. Боба і Яру. Роберта Адамчука і Ярослава Стеблинського. Батьки Боба — професійні археологи — від квітня до жовтня розкопували степові кургани, і чотирикімнатна квартира Адамчуків була у повному розпорядженні компанії.

Яра, житлові обставини якого були набагато гіршими, обладнав на кухні в Адамчуків ракетну лабораторію. Тої весни, коли Валерик закохався в Анжелу, Яра побудував там три моделі крилатих ракет. Син артилериста добував для моделей Яри трубковий порох. Шукати його на полігонах після навчань було одною з улюблених розваг Мітелика-молодшого. Але вже третя ракета Яри, що дістала назву ЯС-2А, була обладнана потужнішим двигуном, що працював на отруйній суміші цинкового пилу і сірки. Якраз напередодні першотравневого «консиліуму» друзі, почергово натягаючи старий протигаз, щільно набили пекельною сумішшю гільзу двигуна. На черзі стояло стендове випробовування ракетного мотора для ЯС-2А.

Боб і Яра зустріли Валерика знаками щирого розуміння. Просидіти зі старими пердунами чотири години — в компанії це вважалося неабияким подвигом. На майданчику друзі випили пляшку світлого пива. Потім викурили по цигарці й рушили до Адамчуків, де на балконі вже чекав затиснений у лещата і припасований до сушилки експериментальний двигун. Яра по дорозі розповідав про свій новий винахід — механізм розкриття крил ракети у польоті. Але Валерик слухав головного конструктора неуважно. Чомусь зі всіх застільних поз Анжели йому запам'яталася та, де вона сиділа, відкинувши голову. Довге світле волосся не заважало дивитися на її напружену виразну шию, на схил її матового плеча. Валерик дивився. Їв і знову дивився. Тепер це плече пливло десь поряд, невидиме, але присутнє. Пливло, затуляючи ліхтарі, будинки, двигуни і ракети.

Яра помітив дивний вираз на обличчі Мітелика-молодшого.

— Міта-брате, ти чого такий закумарений?

— Та напряжні ті всі до-о-оценти. Уроди. Гобліни.

— Попустися, старий, зараз все буде чотко. З новим мотором запустимо на сто метрів.

— Сто метрів, — кивнув Валерик і тупим зусиллям натягнув на обличчя вираз зацікавленості. Але Яра відчув: щось не так. Розпитувати він не любив і вирішив, що після випробувань братан Міта сам все розповість. Сидіти в Боба вони запланували до ранку.

У холодильнику Боб заникав три пляшки темного. Приготування до випробування після пива пішли веселіше.

— Треба чимось таким обмотати трубу, — раптом сказав Яра. — Пошукайте якоїсь мотузки. Бажано капронової.

Валерик і Боб рушили до кабінету старшого Адамчука. Тут громадилися високі засклені шафи з викопними горщиками, кістками та іржавими кинджалами стародавніх кочовиків. У нижніх шухлядах, між викопним каменюччям і шматками мамонтових іклищ, лежало обладнання минулих екпедицій. Але жодної мотузки там не було.

— Може, тут? — припустив Валерик, смикаючи єдину замкнену шухляду. — Упс, Бобе! У тебе немає ключа?

— Десь має бути, — з надр іншої шафи відізвався Боб. — Цими спробуй.

До Валерикових ніг впала зв'язка різнокалібрових ключів. Він навмання запхав маленький ключик до замкового отвору, натиснув. Ключик зламався.

— Упс-упс-упс!

— Шо сталося?

— Та зламав.

— Зараз я поможу.

Боб допоміг. Якоюсь залізякою, схожою з фомкою, він виламав замок. Шухляда вивалилася з шафи, немов прямокутний язик мертвого велетня. У ній лежали старі товсті зошити і щось загорнуте у кольорову шмату. Валерика пересмикнуло: на шматі були вишиті червоно-золоті слони. Якби не вони, він би не помітив тонкої мотузки, якою було перев'язане загорнуте у шмату.

— Мотузка, — сказав Валерик.

— Мотузка, — підтвердив Боб і потягнув вузол.

Мотузка легко зісковзнула з пакунка. Боб почав намотувати її на руку, а Валерик, керований, певно, відразою до слонів, розгорнув шмату. Тканина, цупка на вигляд, виявилася надзвичайно тонкою і ніжною. Вона розгорнулася у полотно розміром з добрячий халат. З нього випала дерев'яна дощечка. На ній були закріплені два металеві дракончики, що тримали у пащах червоний камінь.

Камінь — прозорий, інтенсивно-червоного кольору — формою і розміром нагадував змилок. Овальний, сплющений, гладенький, він ніби вбирав в свої глибини жовтувате світло люстри і відгукувався на найменший порух химерними переливами рубінового світіння. Валерик задивився на нього, але Боб обірвав йому споглядання:

— Покладемо на місце, — сказав він. — Папан казав, що це якась дуже давня похібєнь. Вони її знайшли в степах, біля могил шаманок.

— Скіфська штучка?

— Ні, не скіфська. Ще давніша, звідкись зі Сходу. Папан казав звідки, але я забув.

Боб загорнув реліквію у «халат», поклав між зошитами і засунув понівечену шухляду.

— Яра вже ричить, — сказав він. — У нього сьогодні «пусковий день».

— У нас теж.

— Ні, братан, ти протупив. У нього це родове. Його ж папан на Байконурі полканом служив. Поки під зад не дали… Він тобі казав про це, нє? Це у них, як у «беркутів», коли йде зачистка об'єкту, захват і все таке. Трем і пруха нєдєцкая.

— Ясно.

— Хулі тобі ясно? — раптом наїжачився Боб. — Нічого тобі не ясно. Ти в нас тепер кар'єрний пацан, шо тобі може бути «ясно».

— У тебе загрьоб?

— Два загрьоби. Пішли до Яри, доцент.

Коли вони вже виходили з кабінету, Боб раптом перейшов на шепіт:

— Не ображайся, Міта-брате.

— Я не ображаюсь, Бобе. Проїхали.

— Ок. І про хрєновіну могильну нікому не говори.

— Я що, баклан?

— Ти не баклан, Міта-брате. Я так, шліфую тему.

— Ну-ну. Воно дороге? Золоте? Сто тисяч?

— Ти хімарь, Міто, — Боб легенько штовхнув Валерика в бік і засміявся. — Ти кончений хімаринусе, брате, кажу я тобі.

Вони вийшли на балкон якраз вчасно. Стендовий агрегат, удесяте перевірений Ярою, чекав лише на обмотування.

— Красавєц! — підтвердив Боб невисловлений захват усієї компанії.

— Ви де пропали? — спитав Яра, намотуючи на гільзу мотузку.

— Шукали. Бачиш, яка крута мотузка?

— Що в ній крутого?

— Вона шовкова, Яро-брате. Натуральна.

— Значить, міцна.

— Дуже міцна.

— Це добре. А то ця цинкова хєрня може розірвати гільзу.

— А може, музичку включимо? — запропонував Валерик.

— А може, ти по пиво підеш? — Яра не терпів попсових підходів до такої безкомпромісної чоловічої справи, як ракетобудування.

— Вже ніч, Яро-брате, де я тобі пива візьму?

— Тоді помовч, — Яра зробив паузу, відрізав зайвий шматок мотузки і додав: — Дивний ти сьогодні якийсь, братане. Задовбали тебе ті твої доценти… А тепер, пацани, відходьте.

Балкон був довгим. Валерик і Боб відійшли до найдальшого його кінця. Стендовий агрегат був тепер від них за чотири метри. Яра підпалив просотаний сіркою шнур і відстрибнув.

Вибуху Валерик не почув, лише різкий ріжучий біль у вухах і скронях. Спалаху майже не було. Він лише здивувався, як безгучно і важко падає розтрощене скло на дверях і вікнах. Стенд влетів до кімнати, наче снаряд. Якби він пролетів на півметра лівіше, то зніс би Ярі голову. Але головному конструкторові дісталося й без того: обличчя вкрилося кров'ю і сажею, волосся горіло. Боб кинувся до нього, руками почав збивати полум'я. Все навколо накрило важкою і смердючою хмарою. Валерик надихався отруйного диму й тому нечітко пам'ятав усе подальше. «Швидка», лікарня, батьки із кумедно роззявленими ротами і мертва тиша навколо.

Слух повернувся до нього лише за два тижні. І тільки частково. Праве вухо так і не відновило повністю своїх функцій. Боба батьки забрали з собою до чергової експедиції. Яра після лікарні теж з'являвся рідко. Він соромився обпаленого обличчя і потворного більма на оці. Їхня компанія поступово розпалася. Валерик так і не дізнався, відбувся врешті-решт політ ЯС-2А з новим двигуном чи ні. На третій день до лікарні завітала Анжела. Вона була у жовтому імпортному костюмі. Її виголені ноги сяяли глянцево-журнальною досконалістю.

Вона присіла на жорсткий край ліжка, відкрила блокнот із золотим відрізом і написала в ньому кілька рядків. Потім видерла з блокноту листочок, згорнула його учетверо і вклала Мітеликові-молодшому до спітнілої долоні. Валерик хотів розгорнути послання, але Анжела твердо стиснула його руку. Вона поцілувала сина артилериста у щоку і вийшла. На листку залишився номер телефону і напис: «Валерка, врачи говорят, что все будет хорошо! Уши для мужчины не главное. Если я правильно заметила, с главным у тебя всё в порядке».

Від того доленосного дня у лікарні до сонячного ранку, котрий докорінно змінив життя колишнього Міти-брата, минуло рівно одинадцять років. Другого травня 20… року старший консультант Фонду превентивної політики Валерій Петрович Мітелик з'явився в офісі о пів на одинадцяту. Одинадцятки того ранку зійшлися у містичному з'єднанні. Певно, в астралі здохло щось небуденно-одинадцяте. Рівно об одинадцятій з кімнати номер 11 вийшла секретарка президента Фонду і покликала:

— Валерію Петровичу! Вас до телефону.

Мітелик насторожився. Він чекав щонайменше шість дзвінків, але всі прогнозовані на цей день ділові й особисті контакти мали йти через його стільникові. До телефону в приймальній президента Фонду його кликали переважно через дзвінки «людей-сюрпризів». Людей небажаних, неочікуваних і часто-густо просто неприємних. Тих, які нащось шукали і знаходили його прізвище на сайті ФПП або ж були втаємничені у внутрішні ігри і розклади політичних технологів. Окрім того, у всіх серйозних офісах оголосили вихідний. Той, хто дзвонив, мав точно знати, що офіс ФПП цього року ігнорує травневі свята. Така оперативна поінформованість додавала тривоги. «Консультант — небезпечний різновид діяльності!»[2]

Секретарка шефа, струнка шістка з жорстким каре воронячого кольору, посміхнулася Мітеликові. Від тої посмішки-вищиру його плющило. З цим особливим вищиром секретарка голосно (так, щоби чули дівки з моніторингової групи) повідомляла йому новини: «Валерію Петровичу, шеф підписав наказ про надання вам внутрішнього безпроцентного кредиту на лікування вашої дружини у наркодиспансері».

Піднімаючи слухавку, Мітелик помітив зелений вогник на пульті. Секретарка увімкнула запис розмови. Вона діяла за інструкцією, але навіть цю дрібницю старший консультант заніс до переліку неблагородних справ шістки.

«Привіт, засранцю!» — сказала слухавка.

Мітелик напрягся. Голос був знайомим, але згадати відразу, хто говорить, Валерій Петрович не зміг.

«Що, не впізнаєш, Міта-брате?»

«Яра, це ти?»

«Ні, мля, йошкіни коти».

«Скільки років…»

«Одинадцять. Річниця. Як Анжела, як діти?»

«Богу дякувати…»

«Щось ти набожним став, як я бачу… Треба зустрітись».

«Сьогодні, напевно, не вийде…»

«Боба вбили».

«Що-о-о!?»

«Не кричи так. Застрелили. У хаті. Пам'ятаєш його хату? Треба зустрітись нам, Міта-брате. Терміново. Кидай усе. Я приїду до твого офісу за годину».

«Але…»

Слухавка відповіла гудінням. Секретарка відірвала очі від дисплея:

— У вас щось сталося, Валерію Петровичу?

— Так, сталося. Сталося… Господи! — Мітелик впав у глибоке гостьове крісло.

— Співчуваю, — вищирилася секретарка.

За годину Мітелик стояв на тротуарі навпроти офісної будівлі і мружився від віконних відблисків ясравого сонця. Він щойно зняв з особистого рахунку триста доларів на випадок зустрічі з родиною Боба. А також поклав до кишені диктофон і плаский балончик з паралізуючим газом. Щось підказувало старшому консультантові, що пригоди тільки починаються. Він також знав, що шістка-секретарка зараз стоїть біля вікна, щоби записати номер авто, яким Яра мав заїхати по Міта-брата. «Цікаво, чи має ця сучка бінокль?» — подумав він і сам здивувався своїй наївності. Секретарка мала портативну відеокамеру з функцією наближення віддалених об'єктів. Бінокль їй був без потреби. Мітелик якраз вирішував, чи не подзвонити, бува, Ярі й не попередити, щоб не виходив з машини, як приїде, коли почув знайомий голос:

— Іди за мною, Міта-брате.

Він рушив за довгим і худим джентльменом у блискучому сірому костюмі й блайзері. Він мало нагадував юного самодіяльного ракетника. За рогом вулиці джентльмен у сірому відкрив дверцята запиленого чорного «лендкрузера». Номери машини були київські. Мітелик на секунду завагався, потім рішуче застрибнув на високе сидіння поряд із водієм. На задньому сидінні він побачив два ноутбуки. Як і авто, вони були чорного кольору. Старший консультант посміхнувся.

— А я б на твоєму місці не либився, — сказав Яра.

Тепер, коли друг дитинства сів за кермо, Мітелик зміг його розглянути краще. Півобличчя Яри закривали чорні окуляри, тінь від козирка падала на потворні шрами, які з чола спускалися під куцу, ретельно сформовану бороду. Одягнений він був дорого і стильно. Костюм від Brioni, вашеронівський годинник, золотий ланц «Dalco». Навіть президент ФПП у «вітринні дні» не мав жирнішої фурнітури.

— А чого бракує моєму місцю? — запитав Валерій Петрович якомога безтурботніше.

— Рівноваги зі світовим ефіром.

— А, ну так, так… Ти, я так бачу, став головним конструктором.

— Головних конструкторів я по цигарки посилаю.

— Сумнівно.

— Сумнівайся, брате, сумнівайся, — Яра зняв окуляри і весело глянув на старшого консультанта. Його мертве око здавалося полакованим. — Тобі ж за фахом треба бути скептиком.

— Збирав на мене дані?

— Дані про тебе розвішані на відкритих базах. Он там, — Яра показав на ноутбуки, — шістдесят сторінок формату А4 плюс фоточки. Мене, до речі, твої CV[3] не вразили. Ой, не вразили, брате. Ти вже вибачай, канєшна… Яка там в тебе зарплата? Срана тисяча баксів? Навіть менше. Плюс сімейні проблеми. Дружина торчить, дочка втікає з дому…

— Вже не втікає.

— Радий за неї. У нас багато справ, Міта-брате.

— У нас?

— Уяви собі.

— Яро, я ще ні під чим не підписувався.

— А я тебе й не підписую, брате, схаменися. Я лише хочу тобі дещо розповісти. Про щось запитати. Ти ж не проти?

_ Ні, — сказав Валерій Петрович і відчув, що його пересохле горло потребує холодного пива. — Не проти.

— От і добре.

Джип рушив з місця, і вже за кілька хвилин вони їхали в бік Карпат. Сонце малювало на склі райдужні розводи. Обабіч траси розгорталися вітрила юної травневої зелені. Яра розповідав про вбивство Боба безбарвними протокольними фразами.

За його словами, трупи кандидата історичних наук Роберта Борисовича Адамчука та його співмешканки, аспірантки Ірини Маргель, знайшли сусіди через кілька годин після смерті. Вхідні двері квартири були прочинені, замки не зламані, ключі відсутні. Перекинуті, частково розібрані меблі, зняті зі стін килими і розпороті дивани вказували на ретельний і системно проведений обшук. У кабінеті навіть зірвали частину паркету і підвіконня. Вбивця або вбивці щось шукали, але кілька тисяч гривень, гаманець з карточками «Golden Visa» і заряджений пістолет Макарова залишили у шухляді письмового столу. Їх не зацікавила ані золота кімерійська фібула, ані важкий срібний ритон, які прикрашали домашню колекцію, зібрану ще Адамчуком-старшим. Два італійські пейзажі роботи Труша були лише зірвані зі стін і недбало кинуті під ноги. Криміналісти знайшли небагато речових доказів. Кулі від «беретти», чужорідну нитку зеленого кольору, невиразні сліди від взуття. Жодного відбитка, жодних зачіпок.

— Діяли досвідчені люди. Діяли нахабно і впевнено. Ризикнемо сказати так: діяли професійно. Цікавило їх щось дуже конкретне, — підбив підсумок Яра. — Головні питання: що вони шукали? Чи знайшли вони те, що шукали? — він скосив здорове око на старшого консультанта. — Ти раптом не знаєш, що там у нашого братана Боба могло бути такого цінного, га?

— Ні, не знаю.

— Точно?

— Точно.

— А Боб якось казав мені, що того вечора, коли… Скажімо, ви знайшли у старого Адамчука якусь дуже давню реліквію. Коштовний камінь на дошці, чи щось таке. Було?

— Ми ж тоді пива випили. Я тупив після того. То був мутний вечір.

— А, між іншим, ти знаєш, що Бобів батько теж загинув? В експедиції.

— Я щось чув. Казали: нещасний випадок…

— Офіційно — так, нещасний випадок. Але є такий факт: за кілька місяців перед тим нещасним випадком до нього зверталися за дуже специфічною консультацією. Дуже специфічною. Це було у дві тисячі четвертому, якраз перед виборною кампанією.

— Професор археології мав щось до тих всіх майданів і перевиборів?

— Уяви собі, Міта-брате. Мав. Хтось тоді дуже-дуже цікавився містичними амулетами, здатними змінювати хід історії, впливати на долі народів.

— Маячня, — Мітелик полегшено розсміявся; йому здалося, що сухе напруження, котре до того стискало йому горло, розвіялося. — Та це ж полний брєд, Яро, це божевілля. Амулети, містика, масонські змови, тамплієри… Цікавитися могли, але вбивати за таке?.. Ніколи серйозні політики не займалися цими приколами і займатися ніколи не будуть. Я шість років працюю в політиці…

— Чому «політики»? Які «політики»? Хіба я зараз щось казав про політиків? А якщо навіть і політики, то чому ні? Тебе що, твої клієнти про все-все інформують? Ти ж, брате, працюєш на нижчих щаблях. Тебе, шльоцика, грають втемну.

— Фільтруй базар, Яро! — Валерій Петрович образився; за всі роки роботи аналітиком-консультантом ніхто не називав його шльоциком. Він не знав точно, що означає слово «шльоцик», але звучало воно вкрай образливо. — Мої розробки, до твого відома, брали до виконання центральні штаби. Ти ж казав, що читав якісь там мої досьє, сівішки. Там, до речі, про все це має бути написано. Є там таке? От бачиш… І я ніколи не був прихильником конспіративної політології[4]. Але ти, канєшна, можеш собі вірити у всю цю містичну хрєнь. Тут нічого не можна довести або спростувати. Кожен собі фантазує, про що хоче. Фактів — нуль. Даних — нуль. Деякі селюки з нардепів і Секретаріату бігають до ворожок і дідів-провидців, але нормальні люди з них лахають. Якщо тебе цікавлять ці клоуни, я можу спробувати…

— Клоуни мене не цікавлять. Я працюю на інших рівнях.

— Понти — велика сила, брате! — перейшов у контратаку Мітелик; йому страшенно кортіло відомстити за «шльоцика», а Яра підставлявся зі своєю дешевою темою. — Це, брате, усе розводки для пацанів. «Вищі рівні», йо мойо! Немає ніяких «рівнів», вищих за таємні наради мільярдерів і президентів. Вони там перетирають усе на роки, а служби виконують. Усі ці казки про окультні ордени і світове панування для бульварної преси…

— По-перше, я не казав про «вищі рівні», — голос Яри був навдивовижу спокійним і впевненим. — Я сказав: «інші рівні». По-друге, я не читаю бульварної преси. Ніколи її не читав. Може, й дарма не читав.

Джип різко загальмував. Вони з'їхали на узбіччя. Яра відкинув худе тіло на бильце сидіння і подивився на Мітелика оцінюючим поглядом. Від цього половинного погляду старшому консультантові зробилося дуже незручно. Око Яри дивилося незмигно, холодно, втомлено і владно.

«Якби він мав друге око, то міг би заробляти гіпнозом», — подумав Валерій Петрович. Він не витримав, відвів очі й зупинив їх на золотому яструбі з рубіновими очима, майстерно вмонтованому у плетений ланц на шиї Ярослава Стеблинського.

— А ти тоді запустив свою ЯС-2А? — несподівано для себе самого спитав Мітелик.

— Що?

— Пам'ятаєш, ти робив крилату ракету, для якої призначався той цинково-сірчаний двигун?

— Я все пам'ятаю. А ти чого раптом про це згадав?

— Та якось згадував нашу бригаду…

— Ми не були бригадою.

— Тоді просто так не називали.

— Я тобі кажу: ми бригадою не були. Ми були класними друзями… І нам було добре. Як скажеш?

— Так.

— Так, братан, так. А тепер ти навіть не хочеш дізнатися, яка падла й нащо вбила твого друга.

— Я такого не казав.

— Казав. «Я не підписуюсь!» — передражнив Яра.

— Я не працівник спецслужби і не рейнджер.

— А я тебе, брате, в групу захвату не записую. І в тил ворога не відправляю. Якщо буде треба, то для цього люди знайдуться. Профаки.

— А я не «профак», я «шльоцик», так?

— Образився… Ну вибач. Не хотів. У тебе, скажімо так, буде інше завдання.

— А-а… Все ж таки «завдання»…

— Ну, хочеш, — Яра наблизив своє гіпнотичне око майже до обличчя Мітелика. — Я тобі заплачу. Як професійному колупальнику в гімні. Як офігенно крутому профакові. Поімєєш на смерті друга аж двадцять тонн гривень. А як добре працюватимеш, то й усі двадцять п'ять… Вигідно, брате.

— Хєрово ти мої сівішки читав, брате, — син артилериста відповів поглядом на погляд, намагаючись не змигнути.

Йому здалося, що вони дивилися один на одного цілу вічність. Потім Яра спритно перехилився через ремінь безпеки і обняв старшого консультанта.

— Все буде добре, Міта-брате, — сказав він.

Мітелик не бачив Яриного обличчя, але йому здалося, що воно не посміхається, що єдине око таке ж холодне і конспіративне, як і вічність тому.

Удруге Яра зупинив джип у Карпатах, за кількасот метрів від крайньої хати гірського села. Високі кущі й насип не дозволяли побачити джип з дороги. Вже сутеніло, і тінь видовженої гори надійно сховала коробку «лендкрузера» від сонячних променів. Яра вийняв стільничку, подивився на монітор.

— Тут МТС не тягне. А в тебе теж МТС, — констатував він. Потім спитав Мітелика: — Зголоднів? — і сам відповів: — Зголоднів, авжеж, зголоднів наш Міта-брат. А на цей випадок у добрезного братана Яри заникано сухпайок. Поживний і смачний.

Він видобув з-за Мітеликового сидіння пластиковий пакет. У пакеті знайшлося кілька великих бутербродів, загорнутих у прозору плівку, шмат сирокопченої ковбаси і плитка чорного шоколаду. За іншим сидінням Мітелик виявив дволітрову пляшку з тоніком. Компаньйони швидко відновили сили. Після вечері Яра заплющив очі. Здавалося, він заснув.

— На кого чекаємо? — спитав Валерій Петрович.

— Темнота — друг молодёжи.

— Істинно, брате. Але от питання: що ота молодьож забула в цій дірі? До речі, Джеймс Бонд відмовився від костюмів Brioni.

— Джеймс Бонд — кончений, — Яра розплющив очі й почепив на носа темні окуляри. — Перш ніж щось далі робити, ми повинні з'ясувати, знайшли ті уроди реліквію чи ні.

— І ось тут ми це маємо з'ясувати?

— Так. Саме тут.

— У цих горах?

— У цих довбаних горах. Кажу ж тобі людською мовою.

— І хто ж нам тут, брате, надасть таку інформацію?

— Ти ж сам мені розповідав, що столичні клоуни ходять до дідів-провидців. Я от теж іноді ходжу.

— Здурів?

— А я завжди був дурним. Був би мудрим, мав би два ока. Як от ти, брате, маєш. Як мав Боб, царство йому небесне. Яра розтягнув губи в робленій посмішці. — А кто не курит и не пьёт, тот здоровеньким помрёт. Да?

— Не треба так.

— Як?

— Так.

— Ок, брате.

— Проїхали… А що то за дідо?

— Мольфар[5].

— Справжній?

— Виробляти підробних ще не навчилися.

— Я не про те.

— Досі він про все точно розповідав. Не маю підстав не вірити. От ти, брате, називаєш себе консультантом. І клієнти тобі вірять і знов приходять до тебе, якщо твої прогнози справджуються, так?

— Але мої пронози ґрунтуються на певних вихідних даних, статистиці, емпіричних підставах. А цей мольфар живе за сто кілометрів від хати Адамчуків. Він про вбивство навіть не чув.

— Логічно глаголиш, брате. От тому я йому й привіз дещо. Маленьку таку емпіричну підставку. Йдемо!

— Чекай, Яро, чекай… Я, зрозуміло, зле знаюся на усіх цих мольфарах. Але дещо знаю. Точно знаю: нормальні люди до тих мольфарів уночі не ходять. Варто, брате, почекати до ранку.

— У нас особливий випадок.

— Чому особливий?

— Спробуй здогадатися сам.

— Пробую.

— Це добре.

— Не виходить.

— А ти ще пробуй.

— А він із нами вночі захоче розмовляти?

— Захоче.

— Ти впевнений?

— Так, брате. Йдемо!

Вони вийшли з «лендкрузера» і вузькою стежкою рушили вгору. Стежина забігала за розсипи обвітрених брил, круто забігала на ребристі схили, і кінця-краю не було її зміїним закрутам і заломам. Майже годину компаньйони йшли стежкою в гори. Вони минули сосновий лісок, низку зогнилих покинутих хат і незліченну кількість випасів. Випаси були огороджені, й кожного разу треба було виймати верхні палі огорож, перелазячи через них. Зрідка їм зустрічалися місцеві, які, здалеку побачивши золотий ланц Яри, хутко звертали убік. Сонце майже зайшло за синій контур гірського хребта, але навколишня темрява не була суцільною. Гори огортало бліде розсіяне світло, і вже сходив повний місяць. Мітелик дивувався впевненій ході Яри. Або той мав неабиякий досвід орієнтації у гірській місцевості, або часто користувався цією дорогою. Сам старший консультант уже давно покинув рахувати повороти і примітні об'єкти.

За черговим випасом стежка круто пірнула до глибокого урвища. Кілька метрів Мітелик сповзав додолу, тримаючись руками за шерехаті базальтові боки гори. Він вимастився і роздер рукав. Жилавий Яра спритно стрибав попереду, далеко нижче. За кількасот метрів блимнув жовтий вогник. Коли вони наблизилися, вогник перекреслила хрестовина віконної рами. Хата мольфара виявилася старою і врослою в землю. Дерев'яну гражду[6] оточувала розвалена тераса. Десь у темряві дзюркотів струмок. Назустріч компаньйонам вибігли пси. Вони наблизилися до Яри і привітали як старого знайомого.

— Тебе тут добре знають.

— Я в цій хаті перечікував злу добу, — пояснив Яра. — Була тут колись надійна ничка. Дуже надійна. Але тепер погані хлопці навчилися шукати. Новітні технології. Досвід Іракської кампанії. У такому-от місці від поганих хлопців уже не сховаєшся.

— А де сховаєшся?

Яра не відповів. На порозі гражди з'явилася постать господаря. Мольфар виявився невисоким, одягненим у синю куфайку. Яра і господар обмінялися тихими вітаннями, більше схожими на паролі.

— Заходьте, не бійтеся, пане шпеціалісте, — запросив компаньйона до хати Яра. Мольфар на Мітелика навіть не подивився.

Вони увійшли спочатку до великої захаращеної кімнати, а потім до тіснішого приміщення, добру половину якого займала глиняна пічка, де-не-де обкладена старими кахлями. Усюди — на підвіконні, на ослінчиках, на столах — стояли коробки, горщики і слоїки із засушеними рослинами. Приміщення наповнювали різкі і ядучі аромати, з котрих міський нюх старшого консультанта вирізнив лише запах часнику. Тепер, при світлі гасової лампи, Мітелик побачив обличчя мольфара. Сухе, ніби вирізьблене з темного дерева, воно у класифікація політичних іміджмейкерів підпало б під визначення «етнохаризматичного». Такими обличчями голлівудські майстри вестернів споряджали кіношні образи старих індіанських вождів.

Яра витягнув з кишені невеличкий предмет. Мітелик не зміг роздивитися, що воно таке. Він чув лише, як Яра коротко переповідає історію вбивства Боба. Мольфар, усупереч сподіванням компаньйонів, навіть не подивився на «емпіричну підставку». Він щось тихо пояснив Ярі. Валерій Петрович з тих пояснень почув лише слово «оберіг». Яра подякував старому і дав знак Мітеликові рушати за ним. Син артилериста був розчарованим. Він чекав на довгі шаманські ритуали, на мандрівку до таємних гірських вівтарів, а чаклун обійшовся лише трьома реченнями.

На зворотному шляху старший консультант не наважувався розпитувати Яру про мольфарів присуд. Він намагався не відставати від компаньйона, і йому це дивом вдавалося. Може, тому, що друг дитинства стишив темп. Метрів за п'ятдесят від джипа Яра зупинився. Він дав знак Мітеликові не шуміти, довго стояв за великою брилою і до чогось дослухався. Потім обережно наблизився до «лендкрузера», з кишеньковим ліхтариком оглянув землю навколо авта. Він уважно роздивився під днищем і вивчив мікроскопічні грудки землі, що поприлипали до дверцят. Тільки після цього Яра вимкнув сигналізацію, відкрив капот, подивився моторове начиння. Закінчивши процедури, він забрався до салону.

— Все так серйозно? — спитав Мітелик, якому передалася тривога компаньйона.

— Якось я бачив, як вибухає авто, — повідомив Яра. — Шматки пасажирів розпердолило на двісті метрів.

— Ти раптом не кілером підробляєш?

— Я кілерів по цигарки посилаю.

— Разом із головними конструкторами?

— Ні, окремо, — розсміявся Яра, і той його сміх не сподобався синові артилериста.

— Що сказав старий? — спитав він.

— Ті муделі не знайшли реліквії. Її там не було.

— Він навів якісь аргументи?

— Він сказав, що реліквії такої сили є могутніми захисниками своїх господарів. Якби реліквія у момент вторгнення перебувала у квартирі, Боб з Ірою не загинули б.

— Ти в це віриш?

— А чому я маю у це не вірити? — Око Яри затертим срібляком подивилося на Мітелика. — Чому, брате?

— Але твій мольфар навіть не поглянув на ту річ, яку ти йому привіз.

— Йому не треба було дивитися. Для нього все відразу стало ясним. Ясним як Божий день. Втикаєш, брате?

— Ні, не втикаю.

— Ти атеїст.

— Я не атеїст. Але між вірою і забобонами є різниця. Я у цю хрєнь містичну не вірю.

— Яка різниця?

— Тобто?

— Ну, яка є різниця між вірою і містикою?

— Віра — це зв'язок людини з Богом.

— А містика — не зв'язок?

— Ні.

— Чому?

— Бо передбачає віру у різну хрєнь. У духів, сили усякі…

— Значить, передбачає віру?

— Але ж іншу.

— Чим іншу? Бог — не сила? Ні? Бог — не дух?

— Це лише спекуляції.

— От бачиш! Ти вже починаєш викручуватися. Ти, брате, тільки не ображайся, як здається мені, маєш обмежений життєвий досвід. А я колись на власній шкурі відчув оцю «хрєнь», оці «спекуляції», розумієш? На цій от попеченій шкурі! — Яра повернув до світла спотворене обличчя. — А ти все своє життя просидів у теплих офісах, секретуток пердолив, комп'ютерну мишку дрочив. «Вірю! Не вірю!» Та хто тебе примушує вірити? Хто? Ніхто! Не вір, брате. Не вір нікому й нічому, аби не знервуватися, не дай Боже. Вір тільки у те, у що тобі вірити зручно. У те, що тобі не свербітиме у сраці. Якщо тобі так зручніше, то домовимося про таке: на теперішній час приймаємо за робочу версію моє припущення, що об'єкт вони не знайшли. Шукали, нюрками своїми позорними усе там перековбасили, але не знайшли. З незалежних від містики і віри причин. З причин суто матеріальних облом в них вийшов. Твій могутній розум тобі дозволяє мислити таким-от способом? Прийняти таку версію дозволяє?

— Ок, — після кількох напружених хвилин мовчання відповів Мітелик. — Отже, так: ми удвох повинні знайти, де сховано той червоний камінь, який я бачив одинадцять років тому? Я маю на підставі певного обмеженого переліку даних вирахувати, де той камінь зараз може перебувати?

— Так.

— Добре. Це завдання для аналітика. Але ти мені маєш дати усю інформацію про родину Адамчуків і всі наявні дані щодо тієї консультації, яку старий професор комусь там давав у дві тисячі четвертому.

— Оце мені вже подобається! — Яра поплескав Мітелика по плечу. — Я знав, що ми таки порозуміємося з тобою, брате… А зараз почнемо активно відпочивати. Водка! Дєффкі!

Рівно опівночі джип рушив назустріч повному місяцю, залишаючи за собою несплячі гори. І несплячі очі.

— Зовсім забув! Ось, тримай. Це твоя нова мобіла, — Яра поклав на стіл перед Мітеликом жабку-«моторолу».

Вони вже годину сиділи у нічному клубі «Галактика» в середмісті міста С. Літрова пляшка віскі вже втратила половину свого потенціалу. Офіціант з волоссям, щедро намащеним гелем, щойно підтвердив компаньйонам, що замовлені Ярою дєффкі з'являться з хвилини на хвилину.

— Це якась спецмобілка? — поцікавився Мітелик, розкриваючи «жабку». Вона була чорною, з червоною підсвіткою значків. Ці значки майже гіпнотизували Мітелика. Вони палали, немов інвентарні номери пекельних казанів.

— Чому «спец»? — посміхнувся Одноокий. — Ні, братику, це звичайна труба. Пояснюю популярно: для того, щоби погані хлопці не змогли нас ефективно контролювати, ми будемо кожні три дні змінювати пакети й апарати. Кожні три дні. А старі даруватимемо красивим тьолкам.

— Це поможе?

— Тьолкам?

— Нам.

— Радикально — ні, не поможе. Але трохи ми їм мозки попаримо.

— Кому «їм»? Ти увесь час кажеш: «вони», «погані хлопці». Я маю право…

— Бла-бла-бла… Яке таке право? Право — це окремо, брате… А питання твоє? Це неправильне питання, брате… Чекай! Не бунтуй. Сьогодні це неправильне питання. Сьогодні — так. Як кажуть дуже просвітлені східні мудреці, є такі невчасні западлючі ключі, від яких потрібні нам двері замість того, щоб відкритися, заростають камінням… Упс! Але прийде такий час, коли я тобі відповім на твоє питання. Обіцяю. Не впадай у нерви, не думай про цю туфтєнь, думай про красивих цибатих тьолок. Зараз оця халдейська контора, — він кивнув на бармена, — нам піджене класних тьолок. Старших консультанток з проблем бальшой і чістай любві. І вони нас приведуть у тантричну[7] рівновагу зі світовим ефіром.

— Ти не одружився?

— Знущаєшся? З такою от мордою?

— У таке тепер не впирається, Ярику. Ти ж не бідний пацан. їздиш на «лендкрузері», втикаєш по серйозних темах. Розумний, талановитий такий пацан.

— Ага, не бідний і їжджу на «лендкрузері». А ще купую класних молодих тьолок… Дуже класних, з довгими ногами і станками на всі триста шістдесят… А чому, братику, до речі, у тебе з Анжелою не зійшлося?

— Спочатку все було добре. Навіть дуже добре. Любов, дєла…

— Спочатку завжди все добре, братику. — Яра випив свій віскі, подзенькав крижинками у порожній склянці. — А потім гівно починає перти на оглядові майданчики. Правильно я кажу?

— На майданчики… Красиво ізлагаєш, брате. Може, в когось буває інакше… Не знаю, Яра, не знаю… Анжела завжди прагнула бути центровою. Мати все найкраще. Найдорожче. Найгламурніше.

— Не з твоєю зарплатою, брате.

— Я старався…

— …Й обісрався.

— Так сталося, брате. — Мітелик додав собі віскі. — Її першим чоловіком був сам пан Новак. Небідний такий дядько.

— Я пам'ятаю, крутий був пуцалін. Він, здається, тепер у Словаччині.

— Він давно вже у Штатах. У Нью-Йорку. Банкує. Він вже тоді, у дев'яностих, леве мав неміряно. Розбалував він мою дівчинку. Зробив її «Міс Року». Журнали, інтерв'ю, фотосесії. Казьол. Вона завжди мала з чим порівнювати. І порівнювала, сучка така.

— Нащо ж вона тебе тоді, пацана жовторотого, захомутала?

— Закохалася. Новак був старшим за неї на двадцять років. Навіть на двадцять два. Та й помститися йому хотіла. Він її з собою на груповухи тягав. До саун різних. Вона від того бісилася, мовляв: «Я, мля, донька начальника залізничного депо, елітна дєвочка, законна дружина, срака-дошка, і що, маю щастя при всій бригаді шкурити якусь тріперну шмару?»

— Гординя! — Яра багатозначно підняв над головою два пальці, розведені, немов роги. — Гординя — це найперший гріх, брате. Треба було тому дятлові їй ще тоді пояснити, що в світі є речі, сумніші за тріперних шмар. Набагато сумніші… Хоча, канєшна, що їм, бабам, поясниш… А потім що? Донька начальника з бідності присіла на стимулятори?

— На бухло спочатку, потім на план, на таблетки… Але то, знаєш… Мутна історія, брате.

— Ага. Мутна історія, кажеш? Кумарні літописи республіки Ганджубасії… Тема знайома. Ну, намучився ти з тою Анжелою, брате, не хочу навіть уявляти… Співчуваю. А тоді, скажу тобі, коли вона до тебе у ліжко стрибнула, як ми всі тобі заздрили! Півміста жаба душила, я тобі атвєчаю. Півміста! Та-а-ака дєфф-ка! Та-а-акі ніжки! Чудо з обкладинки! І де воно все, Міта-брате, де? Фата моргана, брате, міражі у пустелі…

Компаньйони підняли склянки, випили. У залі нічного клубу вони залишилися останніми клієнтами. Живу музику давно замінив автомат. Бармен з офіціантом про щось напружено шепотілися. «Ага. Контора халдейська перетирає… І всі мені співчувають… Сучари…» — подумав Мітелик. Світ навколо нього від алкоголю став м'яким, теплим, але від того ще бридкішим.

Буття хиталося під вагою зла. Братана Боба вбили, дружина знову в лікарні, донька в її батьків, куди винного у всіх бідах Валерія Петровича пускають лише на великі свята. І то через раз. У чотирикімнатній колишній квартирі Новака, яку той після розлучення відступив Анжелі, порожньо й неприбрано. Купа немитого посуду, сморід на кухні. А на ранок він має розробити пропозиції щодо стратегії розвитку будівельної компанії, яку планував придбати один із клієнтів ФПП. Але його ноутбук із базою даних залишився в офісі Фонду.

«Упс, — сказав собі старший консультант. — Яке паскудне життя. Все, що ти робиш сьогодні, мало бути зробленим ще вчора. І жодної вдячності для тебе не передбачено. Жодної. Лише звіздюлі від різноманітного начальства. Шеф невдовзі поїде собі на «Cadillac'i», а його задовбаний старший консультант буде їздити на маршрутному бидловозі. Яке паскудне життя…»

— Так, шльоцики, мать вашу, де ж оті ваші дєффкі, га?! — через усю залу запитав Мітелик халдеїв. Офіціант йому не подобався. Йому здавалося, що той належить до модифікованої статі.

— Зараз будуть, — відізвався той (та), не обертаючись. Певно, компаньйони йому (їй) теж не подобалися.

Мітелик раптом відчув страшенну втому. Після мандрів горами гуділи нетреновані ноги. У голові виник туман і почав уперто оточувати зорові нерви. Валерій Петрович зрозумів, що, за гамбурзьким рахунком, вже не хоче ніяких «дєффок» і «тьолок», а хоче лише до ліжка. Він подивився на Яру. Той сидів, бадьорий та злий, і хитро дивився своїм супероком на зів'яле обличчя старшого консультанта.

— Воспоминания бередят душу? — спитав Яра.

— Спогади пердять в душі, — безнадійно відповів Мітелик. І сам здивувався великій істині, схованій в цих випадкових словах.

— Значить, ти, брате, вже вступив у свій снайперській вік, — резюмував Яра і потягнувся до пляшки.

Мітелик хотів запитати, що таке «снайперський вік» і як він примудрився до нього вступити, але не встиг. До їхнього столику з коктейльним шиком підгребли замовлені дами. Вони здалися йому яскравими, розчиненими навстіж і дуже високими. «Якісь баскетболістки», — подумав син артилериста. Він почав міркувати, що буде, коли одна з цих «баскетболісток» під час окучування закине йому за спину свої кілометрові ноги. Серед усіх цих прогностичних міркувань він якось непомітно втратив просторово-часову відповідальність. Туман оточив його, як німців під Сталінградом. У тому тумані хтось сміявся, хтось когось називав Свєтою. Один із найдовших днів у житті старшого консультанта В. П. Мітелика закінчився без підбивання підсумків.

Валерій Петрович прокинувся у власному ліжку. Він лежав на зім'ятих простирадлах круглого сексодрому, котрий, як і переважна більшість меблів у квартирі Анжели, залишився від часів перебування тут Новака. Анжела розповідала, що сексодром було зроблено за спеціальним замовленням. Новак побачив такий в американському журналі й заплатив місцевим мебельникам непристойно великі гроші за точне відтворення журнального дива.

Поряд із собою Мітелик побачив незнайому дівчину. Одягнена лише у червоні трусики, вона спала або прикидувалася сплячою. Мітелик не міг згадати, яким чином ця дівчина опинилася в його квартирі. Він вирішив, що це одна із тих двох «дєффок», яких Яра замовив у «Галактиці». «Напевно, Одноокий із другою хвойдою десь у вітальні або ж у кімнаті Анжели», — продовжував розмірковувати Валерій Петрович. Голова була важкою, але звичної похмільної нудоти він не відчував. Цей феномен син артилериста записав на рахунок високої якості спожитого алкоголю.

Він раптом впіймав себе на захопленому спогляданні дівчини. Її тіло вигідно відрізнялось від фронтової плоті стодоларових путанок, яких Мітелик замовляв у київських готелях під час відряджень. Здавалося, важка війна між способом життя і молодими енергіями плоті ніколи не велася на просторах наявного юного організму. Струнке тіло з виразними м'язами спортсменки немов випромінювало здорову і невимушену хіть. Цьому тілові радше пасувала гімнастична зала, аніж пропахлі горілкою і спермою номери провінційних готелів.

Дівчина так раптово й різко підвела голову, що Мітелик не зміг втриматися від тихого скрику. Вона дивилася на нього, примруживши око з-під хвилі довгого темного волосся.

— Злякався? — запитала дівчина і посміхнулася. Посмішка в неї була не менш приємною, аніж тіло. Навіть за стандартами гламурних журналів її можна було вважати красунею. Тонкий ніс ідеально гармонував з великими, розумними, ледь скошеними очима, а на щоках широка посмішка виліплювала такі звабливі забіяцькі ямки, що Мітелик несамовільно потягнувся до них губами. Дівчина відповіла зустрічним порухом тіла, її пружні груди несподівано опинилися в долонях старшого консультанта. Він спробував підтягнути дівчину до себе, але вона перехопила ініціативу. За кілька вирішальних секунд дівчина притиснула спину Мітелика до сексодрому, перекинула ногу через його стегно і вправно спрямувала затверділу плоть старшого консультанта до свого лона.

Він вирішив піддатися їй в усьому. Він охопив руками її тонку талію, провів долонями по стегнах. Тіло дівчини вигнулося у хижому напруженні пристрасті. Мітелик згадав Анжелу в цій позиції, і порівняння було не на користь останньої. Навіть у вісімнадцять років його дружина («Міс Року» за версією двох регіональних журналів) не мала такого пружного тренованого тіла, таких крутих і гарячих стегон, таких досконало збудованих ніг із засмаглою оксамитовою шкірою. Він хотів затримати задоволення, але не зміг. Тільки тоді, коли його волога, переможно захоплена жіночім тілом, перестала бути його вологою, він усвідомив, що трахає повію без презерватива.

Але це прикре відкриття не розхолодило старшого консультанта. За кілька хвилин він знову спробував захопити втрачені позиції. Дівчина засміялася, але впевнено відсторонила Мітелика від себе. Вона зістрибнула з ліжка і помандрувала до ванної кімнати. Дівчина рухалася, ніби модель на подіумі. Вигнута нерухома спина підкреслювала ритмічне коливання стегон.

Мітелик стрибнув був за нею, але дівчина вже встигла зачинити двері ванної. Її сміх тепер змішувався зі звуками водяних струменів. Мітелик чомусь згадав дзюркотіння струмка біля хати мольфара. Вчорашній день тепер випірнув з його пам'яті караваном подій: від дзвінка Одноокого до затемнення свідомості у «Галактиці». Погляд Валерія Петровича впав на табло настінного годинника. Пів на десяту. До підсумкової наради у президента ФПП залишалося півгодини.

Старший консультант накинув халат і оглянув суміжні кімнати. Всупереч його сподіванням (чи то побоюванням), ані Яри, ані другої повії у квартирі не було. Скорше за все, вони сюди й не заходили. У вітальні на підлозі стояла лише одна недопита пляшка шампанського, а на столі — два бокали, порожня пачка «Parliament Silver Blue» і попільничка з недопалками і забрудненими серветками. Свіже повітря надимало тюль над відкритим вікном. Ключа було встромлено до замка вхідних дверей, сигналізація відключена. «Треба буде змінити код», — вирішив Мітелик, уявляючи, як учора натискав кнопки просто перед очима хвойди.

Дівчина вийшла зі спальні вже одягненою. Міні-спідниця і рожевий топік робили її ще сексуальнішою. Вона цьомнула сина артилериста у щоку і сказала:

— Якщо забув, мене звати Діаною. Я там тобі на столі залишила щось типу візитки. Можеш мені дзвонити, але не вночі. Я сексом по телефону не займаюся… Ти хороший.

— Ти теж класна кицька. Я щось винен тобі по грошах?

— За все заплачено. Не переймайся!

Діана випурхнула з квартири. Мітелик кілька хвилин стояв у ступорі, потім пішов до спальні. На столі лежав шматок обгортки від шоколаду. На ньому круглявим виразним почерком було написано:

«Коли ж вона встигла це все написати?» — здивувався Валерій Петрович. Але довго затримуватися на маленьких загадках життя в нього не було часу. Він запізнювався. Він навіть не мав часу попрасувати штани.

Коли старший консультант Мітелик проминув поріг головного кабінету в офісі Фонду, нарада вже почалася. Він вибачився і сів біля стіни, поряд із співробітницею Наташею, яку у Фонді вважали коханкою шефа. За центральним столом, окрім респектного і сивочолого президента Мирона Теодоровича, сиділи головний піарник Почеконіус, віце-президент Фролюк і представник генерального інвестора відставний полковник Білий. На стільцях під протилежною стінкою влаштувалися веб-дизайнер Карл Ранке і соціолог Лариса Павлівна Діц.

Відставний полковник Білий з червоним від напруги обличчям перераховував претензії інвесторів до роботи Фонду у минулій передвиборній кампанії. «Не врахували… не вдалося передбачити… не забезпечили на дільницях…» — перелік недоопрацювань змушував повітря у кабінеті легенько вібрувати.

Президент слухав Білого з непорушним обличчям. Час від часу він поглядав у дзеркало на протилежній стіні. Сьогодні шеф уперше одягнув шовкову краватку «Hermes», придбану у Франкфурті, де вони з Наташею відвідували чергову конференцію євроінтеграторів. Срібляста краватка дуже пасувала до його улюбленого сіро-сталевого костюма, і Мирон Теодорович не відмовляв собі у задоволенні ще й ще раз пересвідчитися у власній пишності. Про всі претензії інвесторів він знав і без Білого. Як і решті присутніх, йому також було відомо, що дані соціологічних опитувань, висмоктані з пальця Ларисою Павлівною, щасливо збіглися з реальними результатами голосувань. А мером міста було обрано дружнього до інвесторів політика, штабістів якого неофіційно (але ефективно) консультував Почеконіус. Тому грізні пасажі відставного полковника сприймалися лише як звичний ритуал. Неприємний, але безпечний.

Мітелик навіть не слухав переліку претензій. Він все ще думав про те, яким же то бевзем треба бути, щоби не натягти захисної гумки перед окучуванням хвойди. Він вже майже вирішив перевіритися на ВІЧ-позитивність та решту вірусно-бактеріальних сюрпризів, коли почув, що Білий звертається безпосередньо до нього.

— Ми сподівалися, Валерію Петровичу, — з притиском в голосі повідомив полковник, — що ви зможете використати ті оперативні дані, які ми вам надали. За всю передвиборну кампанію ми не побачили жодного вагомого оприлюдненого компромату на наших ворогів…

— Опонентів, — виправив полковника президент.

— Нехай опонентів. Але ми що, дурно платили за ті записи? Знаєте, скільки ми заплатили за них інформаторам?

Мітелик міг би відповісти, що «ті записи» неможливо було використати з огляду на їхні технічні параметри. Мутний півторагодинний запис замаскованою цифровою відеокамерою зафіксував оргію в сауні з участю кількох місцевих політиків. Крізь запітніле скло можна було вгадати окремі частини окремих оголених тіл, які пересувалися у напівтемряві. Особливо часто перед камерою маячила бліда дупа повії з величезним фурункулом на лівій сідниці. Але жодного чіткого зображення політичного обличчя серед того гармидеру знайти не вдалося.

Цими подробицями можна було втерти відставному полковникові носа, але Валерій Петрович промовчав. Так передбачав ритуал. Білий скрушно похитав головою і перейшов до іншої групи претензій. Почеконіус підморгнув Мітеликові. Але Наташа подивилася на старшого консультанта з неприхованою зневагою. Вона була молодою співробітницею й все ще сприймала лібрето виробничих спектаклів за правдиві картини життя.

Після Білого слово взяв шеф. Він визнав існування недоліків, згадав безумовні досягнення і накреслив шляхи вдосконалення. Під час його промови Білий продовжував червоніти, а Фролюк час від часу казав: «Слушно!» і заглядав президентові в очі. Нова краватка шефа Мітеликові сподобалася. Він пошепки запитав Наташу, скільки така краватка коштує, але та замість відповіді гнівно повела підмальованими очима і стиснула губи.

Раптом задзвонила стільничка старшого консультанта. Відключаючи свою, він забув про чорну «моторолу» Одноокого. Шеф зупинив промову, незадоволено глянув на старшого консультанта, а Наташа почервоніла. Валерій Петрович вибачився і вибіг до приймальної.

З надр чорної «жабки» він почув голос Яри:

— Як тобі тьолка?

— Супер, брате. Дякую тобі. Але я зараз тут на нараді…

— Кидай ту нараду. Кидай все. Виявилося, що у сестри професора є дача. Він туди часто навідувався. Нам теж треба туди завітати.

— Це далеко?

— Ні, кілометрів так десять-дванадцять від міста. Кооперативчик біля об'їзної.

— Я не впевнений, чи може…

— Буду біля вашого Фонду за півгодини. Виходь до супермаркету, я там припаркуюся на стоянці.

— Ок, брате.

«Жабка» згасла. Мітелик обернувся і зустрів допитливий погляд секретарки. Він вирішив не вертатися до кабінету шефа. «Промутять ту байду без мене».

Тієї миті виявилося, що «байда» добігла до фінішної стрічки.

Першим з кабінету президента вийшов Почеконіус, за ним Фролюк і Ранке. Мітелик раптом згадав, що вчора мав намір дещо запитати в піарника.

— Дімич, можна тебе на два слова? — звернувся він до Почеконіуса.

— Можна, — піарник зняв окуляри, вийняв з кишені шматок замші й став терти ним товсті лінзи. — Навіть на три.

— Але зайдемо до мене.

— Щось секретне?

— Ні, не секретне. Але… — Мітелик очима вказав на Фролюка, котрий щось пояснював секретарці, грізно нависаючи над її столом.

— Ага. Зрозуміло.

Вони зайшли до невеликої кімнати, яку старший консультант ділив із Ранке. У ній заледве поміщалися два столи і старий облуплений сейф. Почеконіус важко сів на край ближчого до дверей столу, ледве не скинувши на підлогу ноутбук Мітелика. Окуляри він все ще тримав у руці.

— Дімич, ти пам'ятаєш, як на порівняльному семінарі років два тому ми переглядали київські відеоматеріали від дві тисячі четвертого року? Тоді в шефа зібралася уся компанія, Лара, Лєна…

— Переглядали, пам'ятаю.

— Тоді я щось таке казав про технології масового гіпнозу, нейролінгварне програмування…

— Ну?

— А ти тоді заперечив, що тримати на площі цілодобово сімсот тисяч народу лише за гроші та засобами НЛП неможливо. Ти тоді ще щось таке сказав про якусь «падеуму», пам'ятаєш?..

— А, так, щось таке пригадую… «Пайдевма» — це з теорії одного африканіста кінця дев'ятнадцятого століття, Лео Фробеніуса. У нас із ним прізвища дещо схожі, — піарник посміхнувся. — Пайдевма — це у Фробеніуса щось на кшталт містичної душі або ментального кола певного народу. Інші називали цю штуку «егрегором» — захисником…

— Ти тоді казав, що тою «пайдевмою» можна керувати.

— Я навіть таке казав? Керувіати? Я жартував, старий. Пайдевма… Ну, скажімо, так: існують різні припущення різних там пупкіних і попкіних. Це ж не наука. Якась напівмістика або ж навіть чиста містика… А чого це ти раптом згадав?

— Мені тут інформацію підкинули. Буцімто тоді, у дві тисячі четвертому, якісь серйозні люди намагалися маніпулювати егрегором за допомогою давніх шаманських практик. Ти про таку мурзілку чув?

Почеконіус замислився. Він знову почепив окуляри. Споряджене важкими блакитнуватими лінзами його обличчя дивним чином замкнулося, немов окуляри були засувкою для невидимих дверцят, прилаштованих десь між вилицями піарника.

— Ні, не чув.

— А зі спільних знайомих хтось цими питаннями займався?

— Хтось. Колись. Любителі дешевого гонілова у цій країні ніколи не переводилися… — Почеконіус поплескав Мітелика по плечах. — Займайся, Валєро, своїми питаннями по своїх темах. І будеш ти, старий, жити довго і щасливо. Амінь!

Піарник швидко вийшов з кімнатки, залишивши в її тісному кубі запах туалетної води «Givenchi». Старший консультант зморщив носа. Йому ніколи не подобалися смоляні аромати свіжозрізаної деревини.

Одноокий зустрів Мітелика, сидячи у цивільному і сріблястому «Nissan GT-R'i». На запитання, куди дівся учорашній фронтовий «лендкрузер», Яра замість відповіді сплів незрозумілу фігуру з трьох пальців.

— Заплутуємо сліди від поганих хлопців? — Валерій Петрович намагався триматися впевнено.

— Намагаємося.

— У мене тут питання виникли.

— Питання, кажеш… Це добре. Але питання будуть потім. Сідай, їдемо.

Як тільки старший консультант закрив дверцята, авто стартувало. Яра довго петляв провулками старого міста, уважно вдивляючись у монітор на приборній дошці. Відеокамера заднього огляду показувала лише припарковані авта, випадкових перехожих, одноповерхові і двоповерхові ампірні будиночки і старі дуплясті липи середмістя, поміж яких бадьоро маневрував їхній сріблястий «японець».

В одному з таких тихих провулків Одноокий різко завернув у відкриту браму особняка. Авто з'їхало пандусом до підземного гаражу, брама за ними зачинилась автоматично.

— Знімай піджак і сорочку, — скомандував Яра, — Там, на задньому сидінні, у пакеті футболка і окуляри. Портфель свій лиши у машині. Я її закрию.

Сам він теж зняв откутюрний піджак і одягнув захисного кольору мисливську безрукавку з безліччю кишень і ремінців. Синій блайзер Одноокий змінив на білий. Переодягнені компаньйони сходами піднялися з гаража до першого поверху будинку, проминули кілька добре умебльованих кімнат і вийшли на задній двір особняка. Густолисті дерева і кущі порічки затуляли цей двір від цікавих очей. Через вузьку хвіртку, більш подібну до дверцят неспалимої шафи, Одноокий і син артилериста вийшли до вузького проходу між бетонними парканами сусідніх вілл. Тим проходом вони дісталися до двору посеред багатоповерхівок. Там Яра ще раз перевірив відсутність «хвоста». Судячи з усього, нічого підозрілого він не помітив. Двір був майже порожнім. Старша жінка порпалася у сміттярці, коти грілися на металевих дашках вентиляційних отворів. Через прохідний під'їзд одної з багатоповерхівок компаньйони вийшли на Привокзальну площу. Яра відкрив дверцята синьої «лади», припаркованої просто на тротуарі. Сідаючи біля водія, Мітелик зауважив велику шкіряну торбу, запхану під крісло.

Маленьке авто блискавично проїхало довгу Колійову вулицю і завернуло на Залізничний міст. Ще кілька хвилин — і розжарене сонцем місто лишилося за багажником автівки.

— Ну, тепер поганим хлопцям нас не знайти, — припустив Валерій Петрович. Йому було весело.

— Не тринди, — відізвався Одноокий. — Якщо їм сильно припече, брате, вони нас знайдуть за десять хвилин. Але є надія, що вони нас досі вважають за клоунів.

— А може, ми і є клоунами?

— Можливо.

— Навіть так? А як же бути з тими кілерами, яких ти, крутий брате, по цигарки посилав?

— Саме це питання ти хотів мені задати?

— І це теж.

— Тоді задавай наступне.

— Наступне… Ок, брате, ти з'їхав з теми. Я тебе зрозумів. Ось воно, наступне питання: чому ті, хто шукав реліквію у квартирі, відразу взяли і вбили Боба з Іркою? Чому вони не спробували їх допитати?

— Це ти задав мудре питання, брате. Я теж про це думав. І твердої відповіді в мене нема. Є кілька припущень. Перше: вони вважали, що Боб з Іркою не знають, де реліквія…

— Сумнівно.

— Отож-бо, сумнівно… Я цю версію майже відкинув. Друга версія, яка мені особисто подобається: вони були на сто двадцять відсотків впевнені, що реліквія у квартирі. Хтось їх у цьому впевнив ще до нападу.

— Хто?

— Я боюся помилитися, але думаю, що Ірка.

— Ірка?

— Це лише припущення… Не виключено, що все було зовсім не так, що насправді вони чинили опір, кричали. Кілерам довелося їх вбити до початку допитів. Це вже третя версія.

— Ти казав, що кілери були профаками.

— У цих справах навіть профаки не можуть гарантувати, що все піде за сценарієм. До речі, до обшуку вони не були готові.

— Але ти казав, що шукали вони ретельно.

— Ретельно, так. Але ретельність теж буває різною. Можу тобі точно сказати: вони не мали інструментів для справжнього обшуку. Відповідно, не зондували каналізацію і вентиляційні отвори глибше, ніж на півтора метра.

— Не мали зонда?

— Маєш рацію. Не продивилися зондом. Лише пхали шматок дроту. Я був потім у квартирі. Бачив той дріт. Він там досі валяється. Також вони не мали спеціальних голок для проштрикування м'яких частин меблів. Тому роздерли їх ножем. У туалеті зірвали плитку, значить, у них не було навіть простих приладів для пошуку порожнин у стінах.

— А це хіба прості прилади?

— Скажімо так: не надто дорогі й доступні для спеціалістів.

— Зонд, прилади… Може, ми з тобою переоцінюємо замовників?

— Як вчив народний класик: знають навіть діти, що краще перебздіть, ніж недобздіти.

Вони довго сміялися. Цей сміх зняв напругу, немов у світі тонких енергій розсмокталося якесь недобре згущення. Потім Мітелик запитав:

— Але якщо Ірка була з ними у змові, то чому вона просто не винесла їм реліквію. Для чого було вриватися до хати, вбивати…

— Хіба я сказав, що вона була з ними у змові? Вони могли підслухати її розмову, вона могла про щось сказати подрузі…

— Але це міг бути й Боб.

— Боб був обережним. Він знав.

— Знав?

— Думаю, що знав. Ні, не думаю, а на сто двадцять п'ять, на триста відсотків упевнений. Тому вони його вбили. Його з Іркою. Вони повинні були знищити свідків. Як знищили професора. Інакше вони б прийшли по реліквію, коли господарів не було вдома. От як ми сьогодні… А зараз, Міта-брате, у нашій бойовій команді відбудеться поповнення.

Машина пригальмувала поряд із невиразною двоповерховою спорудою. Перед її фасадом було розміщено щось віддалено схоже на дитячий спортмайданчик. Низенькі турніки і лави були розмальовані сірими і жовтими смугами.

— Де ми? — Валерій Петрович здивовано роздивився навколо.

— Це школа-інтернат.

— …?

— Ти маєш усе зрозуміти правильно. Чекай, не питай нічого… Я зараз піду до цієї школи і повернуся з одною дівчинкою, вона сяде до машини, ти, брате, не повинен робити великі очі. Вона нам на тій дачі буде дуже потрібною…

— Яка ще дівчина? Нащо…

— Послухай, не перебивай… Це буде наш живий локатор. Мала ця має яскраві екстрасенсорні здібності. Мені, брате, вже набридло шукати наосліп. Вона відчує об'єкт. Вона бачить.

— Бачить? Відчуває? Так-так, мольфар намбер ту.

— Тут я командую, Міта-брате.

— Скільки їй років?

— Скоро буде сімнадцять.

— Яро, ти махнувся на всю голову! Ти хочеш сказати, що тобі, лівому боброві, дозволять забрати неповнолітню дівчину з інтернату серед білого дня?

— По-перше, — недобро вищирився Яра, — до твого відома, з цього сраного інтернату ліві бобри беруть дівчат на ніч цілими групами. По двісті баксів за штуку. А деяких по сто. Така от, брате, народна педагогіка… По-друге, дирекція цієї гавношколи вважає мене далеким, але люблячим і впливовим родичем дівчини. Що надає їй, між іншим, майже недоторканного статусу. Майже. По-третє, я позавчора дуже-дуже засмутив одного з тутешніх клієнтів, за що дівчинка мені дуже вдячна. Вона готова знову мені допомогти. Допомогти нам. Допомогти помститися за Боба. Чи нам цього не треба? Треба. Тоді у чому проблема? До речі, якщо захочеш до неї звернутися, називай її Індиго.

— Як?

— Індиго. Вона хоче, щоби її саме так називали. І нехай буде так, як вона хоче. Так називають особливих дітей нової генерації. У них розширені можливості, певні здібності до бачення аури інших людей, до телепатії…

— Розширені здібності? А я читав про цих пупсиків, що вони вбивають своїх батьків, бо ті їм здаються тупими. Що вони відмовляються спілкуватися з нормальними людьми. Твоя екстрасенсорка когось вже прикандичила?..

— Послати тебе нах?

— Посилай, посилай, — Мітелик був на межі істерики. — Індиго! Я так і думав: ми клоуни. Кончені клоуни.

— Ти забагато думаєш.

— Клоуни.

— Заїло платівку? Перетрахався?

— Опочки! — осяяло Валерія Петровича. — Це ж, напевно, інтернат для розумово неповноцінних дітей? Так? Чого замовк?

Яра матюкнувся і вийшов з автівки. У голові у Мітелика почала вибудовуватися підозра, до котрої, немов до футляра, зручно вміщувалися усі події останніх двох днів. «Одноокий дістав унаслідок вибуху ракетного двигуна травму голови, — перебирав вервичку фактів старший консультант. — Від того часу в нього розвинувся параноїдальний комплекс, манія переслідування. Він ховається в горах від придуманих «поганих хлопців», товаришує з малолітніми аутистками. Смерть Боба, зрозуміло, викликала чергове загострення його параної. Усі ці його марення про зниклі реліквії. Мандри до мольфарів. Спецмобілки. Перевдягання. Все сходиться. Треба звідси тікати». Права рука Валерія Петровича вже потягнулася відкривати дверцята авта, коли з'явилися Яра з Індиго.

Спочатку він почув голос дівчини. Вона сказала:

— Яка смішна машина.

Голос був низьким і глибоким. У ньому відчувалася прихована відчуженість. Так, ніби в тому голосі мешкав сумнів у справжності кожного навколишнього існування. Сумнів цей, здавалося, жив саме в голосі, у його найглибших дихальних надрах, а не в поверхневій інтонації. Мітелик ніколи в житті не чув такого голосу. Він вистромив з відкритого вікна голову, щоби подивитися на людину, яка отримала від природи такий рідкісний інструмент вербальної комунікації. За мить до того, як він побачив справжню Індиго, він уявив її блідою, дистрофічною, синьоокою, з видовженим обличчям і світлим волоссям.

Насправді біля автівки стояло смагляве дитя південного народу, з великими антрацитовими очима, чимось схоже на тих вертких дівчат з арабських кварталів, що їх старший консультант набачився під час поїздок до Франції. Вона виглядала і старшою за свої роки. Рожева блузка і цупка синя спідниця не приховували її тіла, далекого від балетної витонченості, але зграбного і пропорційного. Жодної психічної патології не проглядалося на її обличчі з впертою лінією рота і високим гладеньким чолом.

«Певно, в пупсика циганська кров», — припустив Валерій Петрович.

— Бабуня була з ромів, — підтвердила його думку Індиго.

Одноокий переможно розсміявся, дивлячись на розгублене обличчя Мітелика. «Цирк продовжується. Він спеціально демонструє її здібності», — зрозумів той. Йому здалося: щось обмацує його мозок, вивертає нейрони. Ілюзія була незвичною і через те ще бридкішою. Розумом він знав, що телепатія невідчутна, але холодні мацачки впертими і твердими окупантами ворушилися у його уяві.

— А ти думав, що ми будемо воювати з поганими хлопцями, лише змінюючи авта і SIM-карти? — спитав Яра. — Коли йдеш на тигра, бери довгу ломаку![9]

— Дядьку Славо, він не вірить у поганих хлопців, — повідомила Одноокому Індиго. Завдяки її унікальній фонетиці це повідомлення набуло якогось апокаліптичного відтінку. Так, ніби невіра старшого консультанта Мітелика у поганих хлопців загрожувала усьому світові неминучою загибеллю.

— Не вірить? — Яра жартома насупився. — Тоді доведеться навести вирішальні докази. Ми з тобою зможемо довести дядькові Валері існування поганих хлопців?

Та лише здвигнула плечима. Вона дивилася на вікна другого поверху інтернату. Там колихнулася фіранка. На обличчя Індиго набігла тінь. Мітеликові подумалося, що, чим швидше компаньйони залишать це сіро-жовте місце, тим буде краще для них.

— Він не витримає, — раптом сказала Індиго. Від її слів Мітелика тіпнуло.

— Ти мене знов перевіряєш? — запитав він Яру.

— Він не воїн, мала. Він запрошений спеціаліст, — пояснив Індиго Одноокий, не звертаючи уваги на слова старшого консультанта. — Наша війна — не його війна.

— Чому? — Індиго подивилася на Мітелика з інтересом. У її величезних темних очах спалахнуло темне полум'я. З кожною хвилиною вона подобалася синові артилериста дедалі більше. Як жінка.

— Він — цивільний. Пасажир. Він лише перечікує цей світ. Вони йому нічого не зробили.

— Нічого не зробили? — здивування було щирим.

— Він думає, що нічого. Він так вважає.

— Він дурний?

— Мать вашу! Припиніть мене обговорювати! — заверещав Мітелик.

— Ок. Сідаймо в авто, — Яра відчинив задні двері, й Індиго впурхнула до салону автівки.

Сіро-жовті стіни інтернату вже були далеко позаду, але жодного слова поміж компаньйонами промовлено не було. Мітелик ображено мовчав і намагався вигнати холод із голови. Пам'ять підказувала йому неприємні образи з «Чужого» та інших «ужастиків». Одноокий посміхався своїм думкам. Індиго підставляла вітру з вікна воронячі пасма свого волосся.

— У тебе якісь неправильні уявлення про світ, — сказав Мітеликові Яра.

— А в тебе уявлення правильні? — старший консультант зняв «конспіративні» окуляри і кинув їх в «бардачок».

— Він думає, що ми божевільні, — пояснила Індиго.

— Так. Я дійсно думаю, що ви божевільні! — Мітелик обернувся, щоби бачити обличчя дівчини. — Ви довбані клоуни! Ви воюєте з привидами!

— А хто тоді вбив Боба? Привиди? — Одноокий почав обгін великої вантажівки. — Цю країну грабують привиди? Світом правлять привиди? Це ти клоун довбаний, а не ми!

— О, нарешті ми дійшли до світових проблем! Нарешті! Це ти, шановний, начитався мудацьких теорій. Світ різноманітний. Світ різновекторний. У ньому тисячі різних сил змагаються за владу і гроші. Вони врівноважують одне одного. І тільки лузери думають, що десь там є одна-єдина злойобуча таємна влада, яка заважає їм колупатися в носі. Нікому не стане сили встановити єдиновладдя. Немає ніякого єдиного центру влади і бути не може. Не-ма-є!

— А ніхто й не каже, що зараз десь існує єдиний центр влади, — Яра залишив вантажівку за кормою і вдоволено вдивлявся у чистий шлях попереду. — Але ми кажемо: існують рівні інформованості, рівні контролю. Існують давні центри Сили та їхні адепти. Є лялькарі, і є ляльки. Ляльки не повинні знати чогось певного про лялькарів. Хто знає, того — у скриню. Старий Адамчук знав. Боб знав. І ми тепер дещо знаємо.

— Які ми круті! І що далі? Партизанська війна проти світового уряду?

— Він чисто дурний, — сказала Індиго своїм підсумковим голосом.

— Ми вже під'їжджаємо, — повідомив Одноокий. — Теоретичну суперечку, з вашого дозволу, закінчимо після справи. Ти щось бачиш? — спитав він дівчину.

— Ні.

— Артефакт?

— Ні.

— Їх?

— Ні.

Одноокий повернув авто у поле. Автівка застрибала стернею. За рівною алеєю молодих тополь вималювалися кольорові й шиферні дашки дачних будинків. Більшість із них виглядали, як облізлі курники. Але на першій лінії кооперативу стояли свіжі споруди.

Компаньйони залишили автівку в полі, між двох порослих бур'яном горбів. Лише кілька корів підійшли подивитися на приїжджих. Залишаючи автівку, Одноокий прихопив шкіряну торбу, вочевидь, важку. Коли він витягав її з салону, старший консультант побачив, як напнулися жили на руках у Яри. Потім вони рушили до дачного кооперативу. Індиго йшла в авангарді, легко перестрибуючи через старі калюжі. Мітелику подумалося, що для стороннього спостерігача вони повинні виглядати дуже дивно й навіть кумедно. Циганкувата пацанка, одягнена у секонд-генд, худий бандюган з великою торбою, з грацією сірого богомола, і молодий інтелектуал у модельних туфлях і тінейджерській зеленій футболці з написом «That I've made up my mind». Великий похід клоунів.

Коли їхня процесія порівнялася з першими парканами, Мітелик відчув погляди. Він не бачив жодної людини, але з-за парканів, з мансардних та піддашних спостережних пунктів їх розглядали невидимі пильні тубільці. Валерій Петрович кинув погляд на Індиго. Та продовжувала впевнено йти вузьким проходом між металевими сітками огорож. Тільки тепер він зауважив, що на ноги дівчини надіті яскраві помаранчеві шльопки.

У відкритому вікні споруди, котра архітектурою нагадувала собачу буду, з'явилося замотане у хустку погруддя старої жінки. Вона крикнула:

— Я не живу!

— Сумашедша, — не обертаючись, прокоментувала Індиго.

— Я не живу, ви мене чуєте!? Не живу! — не вгавала стара.

За парканом напроти загавкав собака.

Під крики і гавкіт компаньйони вийшли на місцеве перехрестя. Біля хвіртки стояла, спираючись на паркан, огрядна жінка.

— Слава Йсу! — привітав її Одноокий. — Не підкажете, бува, де тут дача Лосинської?

Жінка не відповіла на вітання, мовчки подивилася на компаньйонів і зайшла до будинку.

— На диво привітні тут люди живуть, — посміхнувся Яра.

— Я не живу! — вчергове донеслося з вікна «собачої буди».

— Там, — сказала Індиго, показуючи на прохід, що вів наліво.

— Ти щось побачила? — насторожився Одноокий.

— Що?

— Ту річ.

— Ні.

— А що?

— Місце тої дачі.

— Товстуха про це подумала?

— Мабуть.

— Що значить «мабуть»?

— Я не знаю.

— Добре, подивимося.

Вони пройшли туди, куди показала дівчина. За три будинки від перехрестя чорніло свіже згарище. Судячи з його розмірів, згоріла дача була вдесятеро більшою за «собачу буду». Тепер від неї залишилися тільки обвуглені колоди і шматок прибудови. Все навколо витоптали пожежники.

— Господи! — вирвалося в Мітелика. — Хто це зробив?

— Привиди, Міта-брате, привиди…

— Ти ж не проти, брате, якщо Індижка поживе кілька днів у тебе? — спитав Одноокий, коли вони в'їхали до міста.

— Ти забув: я все ще одружений.

— Не забув. Вона не виходитиме з квартири. Буде сидіти тихо-тихо, як мишеня. їсти тобі готуватиме. Хату прибере. Ніхто й знати не буде.

— Якась крайня необхідність?

— Хто помагає сиротам, тому Бог помагає.

— Ти й у церкві підробляєш?

— На чверть ставки.

— «Кілька днів» — це скільки?

— Три-чотири.

— Не більше?

— Ні. Не більше.

— До речі, Анжела наступного понеділка виписується.

— Ще тиждень є.

— Шість днів.

— Ок.

— Що «ок»?

— Шість днів.

— Чотири, брате. Чо-ти-ри, — Мітелик для переконливості показав Одноокому чотири пальці. Хоча варто було показати нахабі один. Середній. — А чому вона не може пожити в тебе? Ви ж, я так зрозумів, давні фронтові друзі.

— Він смішний, — прокоментувала Індиго.

— Він цивільний білий зайчик, — виправив її Яра і знов розвернув своє око до Мітелика. — Розумієш, брате, мій штабний бліндаж тепер добряче пристріляний мазафакерами. А дітей треба оберігати. Діти — наше майбутнє. Правда, мала? До речі, якщо будеш до неї чіплятися, я тобі яйця відріжу. Болгаркою.

— Ображаєш. Я ж не по тєм дєлам, брате.

— Та ж я бачив, як ти на неї сьогодні дивився. Може, тобі на тьолочєк грошей підкинути? Для релаксації, а?

— Пшол нах, любий брате.

— Уже пшол. Між іншим, може, ти хочеш іще трошки побалакати про безпідставність теорії світового заколоту? Про різновекторність та різноманітність?

— Ні. Потім побалакаємо. Тільки одне питання.

— Розумне, я сподіваюсь?

— Найрозумніше.

— Валяй.

— На чиєму ти боці?

— На правильному, брате.

— Ні-ні, стоп. Це не відповідь. Хто ти?

— Вважай мене гобліном.

— Я, брате, не люблю фентезі.

— Фентезі тут ні до чого. Гобліни — це найманці. Дікіє гусі зачісток.

— Навіть так?

— Так.

— Налякав.

— Купи собі памперсів.

— Я думав, ти ідейний перець.

— На моєму рівні всі ідейні вимерли у часи Штірліца. Розчарувався?

— Просто дивуюсь. А ще — сумніваюсь. Щось ти занадто перейнявся темою, як для найманця.

— Я вразливий найманець.

— Це неправильно.

— Чому? Это не поперёк понятий.

— Тобі видніше, брате… А Індиго теж гоблінка?

— Ні. Вона на субпідряді.

— Тобто?

— Її найняв я.

— А хто ж тебе найняв, гобліне?

— Дім Правди.

— Це теж щось із фентезі?

— Це з інших текстів.

— 3 яких?

— Перекладених з тибетської.

— Параноя продовжується?

— Думай що хочеш.

— Краще б тобі не знати, що я про все це думаю.

— І хрєн з тобою, — відрубав Одноокий і витягнув з кишені CD-диск. — Тримай, думальник.

— Що це?

— Досьє на професора університету, доктора історичних наук Бориса Робертовича Адамчука. Ти просив учора. Продивись його на свіжу голову. Може, побачиш там щось таке, чого я не побачив… І, вибач, от відверто скажу тобі, брате: мене вже від тебе нудить.

— А той тибетський «Дім» добре платить своїм найманцям?

— Іди додому, брате. Топ-топ-топ… Індиго прийде до тебе пізніше, принесе тобі твій портфель. Сусіди твої нічого не побачать, не бійся. Вона вміє відводити очі.

— Талант.

— Ще й який. Вона ще тебе здивує. Правда, мала?

— Правда, — без пафосу підтвердила Індиго.

— Хто б сумнівався. Я вже здивований по саму кокарду, — здвигнув плечима старший консультант.

— Тільки кокарди в тебе немає.

— Не склалося в мене з кокардою… А, між іншим, що там, у тій твоїй шкіряній торбі?

— Вечір питань і відповідей закінчився. Малятам на добраніч.

— Ти жжош, брате.

— А ти думав.

— Ок. Тоді — бай, гобліне!

— Бай, головастику…

У порожній квартирі Мітелика було зимно. Виходячи зранку, він забув зачинити вікно у вітальні, а денна спека надвечір змінилася раптовим похолоданням. На столі все ще лежала «візитка» Діани. Він ще раз прочитав віршик про собаку, яка даремно пантрувала гладіолуси, потім набрав телефонний номер.

Довго ніхто не відповідав. Потім він почув дихання.

— Діана?

— Так.

— А чого мовчиш?

— Незнайомий номер.

— Це я, Валєра. Читаю про собаку і гладіолуси.

— Подобається?

— Прикольно.

— Приїхати до тебе?

— А в яку суму мені це обійдеться?

— Якщо будеш себе добре вести, отримаєш дисконт.

— А якщо без приколів?

— Сто євриків.

— Гм… Нє по-дєцкі.

— Дисконт — п'ятдесят.

— Ок. Домовилися. Чекаю. Пам'ятаєш адресу?

— Так.

Приспівуючи бадьорий марш, Валерій Петрович увімкнув котел і пішов до ванної. Він не встиг прийняти душ, як у двері подзвонили. Діана увійшла до квартири, загорнута у щось гламурно-сріблясте. Одним невловно-швидким порухом вона розгорнулась, накидка впала, і старший консультант побачив, що під нею не було вже ніякого одягу. Лише блискуче від крему тіло богині, що у вічному Кіферонському лісі вічно полює на вічних оленів.

Цього разу Діана змінила стиль гри. Замість вередливого дівчати на сексодромі звивалася покірна і розбещена рабиня. Вона дозволила Мітеликові усі ризиковані проникнення, шепотіла: «мій повелителю», просила укусів, стиснень і ляпасів. За півтори години він використав усю пачку презервативів. Вона огортала його своїм розм'яклим тілом, висмоктувала і вичавлювала з нього любовний сік, розтирала його тілом свої груди і стегна, заклично стогнала й вимагала ще й ще.

Потім вони пили глінтвейн. Потім Діана горловим мінетом видобула з найглибших тілесних печер Мітелика останні краплі сперми. У печерах після того усе згасло, навіть червоні очі несплячої змії Кундаліні. Він вже не відчував нічого, окрім повного вакуумного спустошення, коли на газетному столику раптом почала підстрибувати і верещати чорна «моторола». Покірна рабиня зробила останній — вже зайвий і сухий — ковток і сама потягнулася по стільничку. Взяла її зубами. Валерій Петрович прийняв слизьку «жабку» з неквапливою величчю справжнього падишаха.

— Хто там в тебе? — спитав голос Одноокого.

— Дєвашка.

— Малій ця твоя тьолка не подобається.

— То нехай уйобує до свого інтернату.

Яра матюкнувся і вимкнув зв'язок.

— До тебе привезли малолєток з інтернату? — розсміялася Діана. — Вибач, що я так поспішила…

— Це не те… Це далека родичка друга. Він забрав її з інтернату. Уявляєш, старпьори там розвели справжній бордель. Начальство торгує школярками.

— Я це все знаю, мася.

— Ти що, теж там вчилася?

— Ні, не там, — Діана розсміялася. — Просто минулого року один жирний чорт захотів спектаклю. Тіпа секс із цілою родиною. Він, мама і донька. У всіх позах. Я грала маму, а «доньку» хлопці привезли з того інтернату. Вона, між іншим, давала тому чортові, як матьора шмара. Борзєцом пройшла по всіх нотах. Там усе було з наворотами. Ананаси, краби, марочні вина, шовкові простирадла. Спеціально для того чорта мені привезли таке саме плаття, як у Шарліз Терон в «Адвокаті диявола». З таким довгим вирізом, пам'ятаєш?..

— Круто. Не знав, що у нашому місті є такі послуги.

— За гроші, мася, можна замовити любе. Лю-бе! Але такі спектаклі коштують страшне леве.

— І ці чорти не бояться?

— Кого?

— Ну так, дійсно, кого їм боятися…

— А знаєш, мені часто сняться сни про якесь таке місце, типу інтернату. Про такий «сексуальний монастир».

— Маркіза де Сада начиталася?

— Я Сада не люблю. У нього не монастирі, а якісь м'ясокомбінати. Целок там ґвалтують і ріжуть, як на консерви. А мені завжди сниться така ніби школа, де пацанок вчать сексу. І практики, і теорії.

— Тільки дівчат?

— Пацанів теж, але я їх у сні не бачу. Знаю, що вони також є, але не бачу їх. Вони десь окремо.

— Ти розкажеш мені про цю школу?

— Ти любиш слухати про таке?

— Ну, коли таке розказує сама божественна Діана…

— Божественна? Bay! Ти такий ма-а-а-ася…

— Розповідай.

Потім знову, майже пошепки:

— Роз-по-ві-дай.

Школа X (сон Діани)

…Учителька з рожевої кімнати своєрідна і гарна. Сильна, довгонога фашистівка. Вона ходить між рядами учнівських столів, як лісова кішка. Тому її поганяло — Багіра. Вона одягнена у вузьку шкіряну спідницю і шкіряну жилетку з металевими шипами. Сьогодні її шкіряний нагай висить біля класної дошки, на якій написана тема: «Пристрасть у сапфічній поезії». Сьогодні вона нікого не шмагатиме. Такі правила.

Діана пише твір на вільну тему. Хоча Багіра дозволила писати академічно: про Давню Грецію і лесбійку Сапфо. Та з вихованок, котра напише найкращий твір, отримає право на ніч з будь-якою іншою ученицею класу. На одну ніч та стане рабинею авторки найкращого твору. Коли Діана думає про це, їй чомусь хочеться плакати. Вона бачить сторінки зошита крізь сльози.

Тому вона на хвилину припиняє писати і дивиться на ту, про яку пише. Та сидить напроти. Як і всі вихованки школи X, вона одягнена у коротеньку синю спідничку і білий піджак. У неї довгі бліді ноги. Вона білява, з високими грудьми і ляльковим обличчям. Кажуть, що вчителі найчастіше беруть до своїх кімнат на «нічні чергування» саме цю блідоногу «ляльку». Хоча в класі є красивіші за неї дівчата. У їхньому класі вчаться самі лише красиві дівчата.

Діана хоче її на одну ніч. Не тому, що кохає її, а тому, що ненавидить. «Лялька» її образила. Вона при всіх назвала її «кривоногою сучкою». Діана тоді не наважилася кинутися на неї і розбити їй ніс. Біля «ляльки» завжди крутяться три закохані в неї дівчини. Одна з них навчена бойових мистецтв. Але вночі, у Залі Насолод, цих охоронців не буде. Тільки пані, рабиня і відеокамери. Діана мріє побачити ляльчине обличчя, міцно затиснуте між отими «кривими» ногами. Черговому на пульті буде на що подивитися.

За правилами школи X із «рабинею» дозволено робити усе, що не призводить до непоправного каліцтва і втрати сексуальної привабливості. Заборонено зрізати шкіру, припікати обличчя сигарою або ж ламати кістки. Але ґвалтувати гумовим членом і бити нагаєм не заборонено.

Якщо твір отримає перше місце, Діана прийде до Багіри і попросить в неї гумове чудисько півметрової довжини. Багіра не дасть іграшку просто так. Але заради помсти можна витримати півгодини з фашистівкою. Діана Багірі подобається. Може, не так, як сексапільна блідонога тварюка, але подобається. Діана вміє граційно вигинатися під різкими жалячими ударами шкіряного нагая. Діана добре імітує пристрасть, граючись з великими темними сосками вчительки. Одного разу Діана довела фашистівку до оргазму.

«Лялька» про все здогадується. Вона непомітно, так, щоби не побачила Багіра, показує Діані «фак». Якщо перше місце отримає твір «ляльки», вона напевне вибере Діану. «Лялька» вміє шмагати. На практичних заняттях у чорній кімнаті вона з першого удару змушує партнерку кричати. Діана думає, як воно виглядатиме: на цілу ніч опинитися «рабинею» блідоногої. Напевно, під її безжальним нагаєм вона спочатку захрипне від криків, потім вцюняється, а потім втратить свідомість. Ще деякий час вона висітиме на ланцюгах і ременях, немов дурний шматок м'яса, аж поки лікар офіційно не визначить досягнення «межі ризику» і не відправить її до шкільної лікарні під крапельницю.

Діана не боїться болю. Вона звикла до нього. Діана боїться побачити втіху і пристрасть у блакитних очах суперниці. Вона знає, що після кожного вдалого удару «лялька» пильно дивитиметься їй в очі. Про щось вкрадливо запитуватиме. Особливо після ударів з відтяжкою, коли нагай залишатиме на стегнах Діани не просто червоні смуги, а тонкі клапті здертої шкіри. Вона цілуватиме мокре обличчя Діани, всотуючи її біль і відразу, вона здригатиметься від насолоди. Тоді можна буде спробувати вкусити її. Але тварюка досвідчена й обережна…

Цікаво, що роблять з блідоногою вчителі під час «нічних чергувань»? Щось таке, чого не витримують інші? Кажуть, що у вчителя філософії є спеціально навчений вівчар. Цікаво було б подивитися, як пихата «лялька» віддається псові.

Діана посміхається. Сльози висихають, олівець знову шкрябає по паперу. У своєму творі Діана описує ідеальну лесбійську коханку. Зовнішність ідеальної коханки вона запозичила в «ляльки». Вона описує свою шалену пристрасть до її блакитних очей і блідих кінцівок. Вона прикрашає цю блідо-блакитну брехню цитатами з віршів Сапфо. Нехай Сапфо їй вибачить. Нехай її пробачить Лола, чорношкіра вихованка, яка вже третій тиждень закохана у Діану. У Лоли довгий язик і сильні руки. Якщо Діана цього разу програє, Лола залиже своїм довгим язиком її рани. Таким язиком можна зализати усю недосконалість світу.

Діана знову плаче. Літери розпливаються перед її очима. Але вона дописує твір.

Мітелик марно намагався боротися зі сном. Голос Діани став лоскотливим, голос вже не тримав його уяву над поверхнею втоми і забуття. Сон огортав його і розступався перед ним. Так вода океану приймає в себе збитий літак. Проминула маленька вічність, і він зрозумів, що під поверхнею сну ховається садистська казка Діани. Він тепер у неї в гостях, він мандрує школою X. «От до чого приводить спілкування з телепатами», — коментує це попадалово якась інша частина його уяви.

Школа X

(сон Валерія Петровича, частина перша)

Він у салоні, обставленому меблями у стилі Людовіка П'ятнадцятого. Палає грандіозний комин з мармуровим левом на гранітній полиці. Навколо тільки жінки. Старші — із зачісками у стилі 50-их «під Бетті Пейдж» — одягнені у пін-апівські спідниці й лосини. Молодші — повністю оголені, з металевими нашийниками і сталевими ланцюжками на стегнах та зап'ястках. Володарки і рабині. Педагоги і вихованки школи X. На самого сновидця ніхто із присутніх не звертає уваги. Він розуміє, що волею Сил йому дана невидимість.

Навколо великого обіднього столу йдуть активні приготування. На великі срібні таці дівчата-рабині накладають овочі і фрукти. Серед рабинь-вихованок він бачить Діану. Вона молодша й ще сексуальніша, аніж у тому напрямі реальності, де вони зустрічалися на сексодромі Новака. Але решта дівчат не поступається їй у довершеності облич і тіл. Тому її краса в цьому сні не засліплює. Вона просто одна із зірок оксамитового сузір'я тіл.

Діана несе плетений кошик з грушками. Її груди підстрибують від кроків. Біля столу вона зустрічається поглядом з іншою рабинею, рудою і зеленоокою. Вона вища за Діану, в неї високі груди і пружні сідниці. Її тіло вкрите ластовинням і через те здається золотавим. Вона закута у сталевий «пояс вірності». Маленькі грати закривають вхід до її лона. Грати зачинені мініатюрним замком. Сновидець бачить найменші деталі на обличчі рудої. Маленьку плямку над верхньою губою. Свіжий слід від нагая, що йде від вуха до гострого підборіддя. Червоне мереживо судин на очних білках. На сталевому поясі рудої вибиті змія і зірка. Обидві дівчини на мить застигають у напружених позах. Стегна вигнуті, ноги розставлені. Мітелик зауважує краплини поту на голеному лобку Діани. Але мить минає і дівчата розходяться.

Одна із володарок кличе Діану до себе. Та наближається до мускулястої «Бетті Пейдж», схиливши голову на знак покори. «Бетті Пейдж» бере Діану за підборіддя, піднімає її обличчя і щось каже. Сновидець не чує слів. Але знає, що в них міститься наказ. Губи Діани шепочуть слова покори. Тоді володарка нагороджує рабиню цілунком. Потім кладе руку на її лоно. Діана схиляє голову.

Володарка і рабиня виходять на металевий майданчик перед комином. Діана стає на коліна. Дві інші рабині підводять до неї (а точніше, підтягують, бо йти він не може) великого дога. Морда пса закрита шкіряною маскою, лапи фіксовані меблевими розпорками. Діана збуджує дога рукою. Вона масує його геніталії вправно і впевнено. Її обличчя червоніє, вона важко дихає. Кінчик її язика пробігає випнутими губами. Статеве приладдя звіра повільно і впевнено досягає страхітливих розмірів. Володарка посміхається і знов щось наказує. Діана на кілька секунд застигає, потім лягає навзнаки…

У цю мить ніби змінюється кадр.

Тепер він у великій, яскраво освітленій і теплій кімнаті. Це Зала Насолод, тут є все, що може придатися для всіх можливих різновидів тілесного спілкування. Від маленьких подушечок, кремів і відерця з товченою кригою аж до справжньої диби з ручним приводом. Він розглядає це святилище Венери. Він знов невидимий для тутешніх, але може бачити все.

На його подив, на дибі нікого не розпинають. Дві дівчини кохаються на розкішному ліжку. Одна з них чорношкіра, друга — струнка білявка з обличчям рідкісної харизматійної вроди. Він знає, що її зовуть Софією. «Звідки я це знаю?» — запитує він себе, але запитання залишається без відповіді. Натомість народжується відчуття, що він знав, знає і знатиме її десь у вічному поверненні, у минулих і майбутніх своїх життях.

Чорношкіра виціловує груди Софії. Немов от-от почне їх з'їдати. Краплини поту на тілі чорношкірої блищать, наче дрібні перлинки. Софія стогне. Дуже пристрасно і мелодійно.

Мітелик наближається до ліжка, але його увагу відволікає фреска на стіні кімнати. На фресці зображені дві пташини. Павичі або фазани, Мітелик зле розуміється на птахах. Одна пташина тримає у дзьобі нагай, друга — пальмову гілку. Над цим малюнком намальовані п'ять коринфських колон. Кожна пофарбована у певний колір. Над білою намальовано місяць, над жовтою — сонце, над зеленою — знак Юпітера, над червоною — Марса. Лише над синьою намальовано змію і зірку.

Чомусь він не може відірвати погляду від змії і зірки. Він намагається порахувати, скільки в зірки промінчиків, і раптом прокидається.

Діана стояла біля вікна. Він задивився на темний силует її тіла. Вона уважно вивчала екранчик своєї навороченої мобіли. За вікном починався ранок.

— Іди до мене, — покликав він.

— Мені треба йти, — Діана була відчужена і холодна.

— Куди?

— На виклик. Мені прислали SMS.

— Отак зранку?

— Так.

— Важко тобі.

— Це такий бізнес, мася.

— Я бачив сон про твою школу X.

— Bay! — холодна маска на обличчі Діани тане від зацікавленості. — Що ти бачив? Тобі сподобалося?

— Сподобалося. Ти там просто пекельна красуня. Богиня. Володарка Звірів.

— А хто там ще був?

— Руда і висока дівчина. Зеленоока. Уся в ластовинні.

— Ти дійсно був у моєму сні… Як цікаво, — ніздрі Діани сіпнулися. Мітелик вирішив, що від збудження.

— Хто вона?

— Вона перебуває в школі X під номером. Їй заборонено розмовляти. А те, що вона пише на уроках, нам не показують. Ми не знаємо, хто вона й звідки. Її ніколи не беруть на «нічні чергування».

— Може, вона незаймана?

— Целка у школі X? Ти мене насмішив.

— Я бачив на ній пояс вірності.

— Це не з мого сну.

— Між вами щось є.

— Щось є.

— Ти закохана в неї?

— Я закохана в Лолу. У ніжну чорну пантеру Лолу.

— А вона в тебе?

— Так.

— Ага. А як там, у твоєму сні, ім'я тої білявої «ляльки»?

— Софія.

— Гм-м-м… Хто б сумнівався… Я був у Залі Насолод. Я бачив її та якусь чорношкіру. Напевно, це була Лола.

— Ти бачив продовження мого сну, про який я тобі розповіла.

— Продовження? Найкращий твір таки Софія написала?

— Ні, болт їй! Найкращий твір написала моя чорна Лола.

— Й обрала собі в «рабині» Софію?

— Так. Щоби відшмагати ту трахану псами шмару.

— Але, кицьо, вона не шмагала її.

— А що вона з нею робила?

— Вони ніжно-ніжно кохалися.

— Ти брешеш! — в очах Діани засвітилися жовті вогники. — Я знаю! Вона відшмагала її. Порвала її бліду дупу.

— Та не брешу я.

— Значить, ти бачив неправильний сон, — сказала дівчина. — Інший сон. Іншу можливу реальність. Іншу школу X.

Мітелик згадав давню мудрість Гермеса-Тота: «Як внизу, так і наверху. Як наверху, так і унизу». Паралельні реальності можливі. Можливий цілий оберемок паралельних реальностей. Ще трошки, і він стане містиком. Може, це йому допоможе. А може, й ні.

Він провів Володарку Звірів до ліфта. Потім пішов на кухню й увімкнув чайник. У двері подзвонили. Він вирішив, що Діана щось забула, і відчинив, не дивлячись у прозурку. На порозі стояла Індиго. За плечима в неї був великий рюкзак, а в руках юна телепатка тримала портфель Валерія Петровича.

— Не можна відкривати двері, не запитавши «хто там?», — зауважила Індиго.

— Ти, шмарка мала, ще будеш мене вчити… Звідки ти?..

— Я чекала надворі.

— Усю ніч?

— Майже.

— Але ти вперта.

Індиго, не чекаючи запрошення, зайшла до квартири, поставила портфель під ноги Мітеликові й запитала:

— Де моя кімната?

— А я ще не придумав.

Індиго пройшла до вітальні, потім заглянула у кімнату Анжели.

— Тут погана енергія, — сказала вона. — Це кімната вашої дружини?

— Так. А ти нахаба.

— Ви ще нахаб не бачили.

— До речі, коли приходиш кудись у гості, треба казати: «Добридень!»

— Добридень.

— Будеш спати у вітальні. На дивані.

— Там теж погана енергія.

— Краща за інтернатівську.

— Гірша.

— Навіть так? Тоді йди до спальні. Он туди. А я на диван.

— Оце тут спальня? — Індиго побачила розкиданий сексодром, презервативи на підлозі й хитро глянула на Валерія Петровича. — Тут краще, але…

— Але ти перебірлива дівчинка, я тобі скажу. Їсти хочеш?

— Дядько Слава мене нагодував. У ресторані.

— О, то ви ще в ресторані посидіти встигли… Ок. Тоді бери у шафі постіль і влаштовуйся. Захочеш чаю — скажеш.

Мітелик повернувся на кухню. Він увімкнув телевізор. Ішли пусті новини, кирпата дикторка розповідала про якесь масове отруєння у райцентрі Полтавської області. У пластмасовому чайнику вода вже встигла охолонути. Термометр показував потрібні вісімдесят три за Цельсієм. У порцеляновий чайник Мітелик поклав листя «Зеленої богині», залив їх водою. Кухнею поповзли мацачки східних ароматів.

— Який гарний чайничок! — телепатка стояла на порозі кухні, одягнена в куций атласний халатик Анжели. Халатик їй пасував.

— Антикваріат. Йому вже понад сто років.

— Там, у портфелі, ваш ноутбук.

— Так. І що?

— У вас там надто простий пароль доступу.

— …?

— Я можу бачити електронні паролі.

— Перевіримо. Так який в мене пароль?

Індиго назвала правильну комбінацію з п'яти чисел. «Хто б сумнівався, хто б сумнівався», — майже приречено повторював Мітелик подумки. Він наповнив «Зеленою богинею» дві чашки. Червону для себе і синю — для Індиго. «Зрештою, синій — це її колір».

— А що ти ще можеш бачити?

— Різне.

— Наприклад.

— Можу знаходити загублені речі.

— Це надзвичайно корисне вміння, дівчинко. О, до речі, я місяць тому кудись запхав флешку з важливою інформацією. Всю хату перерив — дарма. Знайти зможеш?

— Зможу. Але ви уявіть її зараз, ту флешку. Ну, як вона виглядає.

Мітелик напружив уяву. Флешка на два гіга, сіра, у титановому корпусі. До флешки причеплено шкіряну петельку. На ній витіснено логотип «Borant».

Індиго заплющила очі. Мітелик використав цю мить, щоби зазирнути за низький виріз Анжелиного халатика. Там усе було комільфо. Світла бронза шкіри, розвинені молочні залози.

— Ваша флешка лежить у кишені сірого піджака. У гардеробі, — уточнила Індиго і відкрила очі.

— У якій кишені?

— У нагрудній.

Мітелик рушив до спальні й перевірив нагрудні кишені усіх своїх трьох сірих костюмів. В одній з них виявилася додаткова кишенька-хованка. Флешка майже сховалася у твідовій ничці, лише шкіряний хвостик стирчав назовні.

— Дякую, — сказав Валерій Петрович, вертаючись до кухні. — Свій чай ти вже відпрацювала.

— Який ви щедрий, пане.

— Ок. З мене ще тістечко. І ще одне велике смачнюще тістечко, цілий торт, якщо поясниш мені, чому тобі не сподобалася Діана.

— Хто це?

— Та дівчина, яка була тут до тебе.

— Шльондра?

— Мала ти ще таке на людей казати.

— Але ж вона шльондра, — Індиго подивилася в очі Мітеликові своїми теплими розумними очима.

Йому здалося, ніби щось легенько штовхнуло його в перенісся.

— Що ти в ній відчула поганого?

— Відчула? Я не відчуваю, я бачу. Її думки ніби щось затуляє.

— А таке можливо?

— Вам важко буде зрозуміти.

— Я спробую.

— Ну, розумієте, іноді я не можу бачити думок інших людей, дядько Слава каже, що є три види людей, які зовсім не піддаються баченню. Перша — зомбі. Друга — спеціально треновані люди. А третя — то великі святі архати, які таємно живуть між простих людей і допомагають їм. А ще є такі люди, мозок яких ніби закритий. Не зовсім закритий, але ніби його затуляє якась хмара чи муть. Дещо іноді можна побачити, але важко… Такі люди небезпечні. Моя бабуня казала, що такі люди несуть на собі печатку за все. Та ваша шльондра теж несе на собі печатку за все.

— Має печатку?

— Ні, вона не має, вона лише несе.

— Ти мене зовсім заплутала, — визнав старший консультант. — Яка різниця між «має» і «несе»?

— Якщо ви начальник, то ви МАЄТЕ печатку, а якщо ви шматок паперу, то ви на собі НЕСЕТЕ печатку.

— Ага. Нарешті второпав. А може, вона велика свята?

Індиго презирливо пирхнула. Валерій Петрович вже збирався поцікавитися, чому ця печатка називається «за все», але задзвонила його «цивільна» мобіла.

Дзвонив Почеконіус. Він нагадав, що шеф чекає аналітичні розробки щодо будівельної фірми. Потім спитав у Мітелика:

— Ти все ще переймаєшся егрегорами і пайдевмами?

— Я ж тобі казав. Мене дещо зацікавило.

— Зрозумів. Я тут згадав про одного цівільного ентузіаста. Тобто тепер вже цивільного. Він живе у Києві. Можеш звернутися до нього за консультацією.

— Як звати?

— Кондратенком його звати, Олександром Васильовичем. Але зважай на рівень адекватності, старому вже за сімдесят.

— Він досліджував методи програмування егрегорів?

— Дідо колись працював над суміжною темою для контори. Ще радянської. Був тоді під страшними шифрами. Але тепер на пенсії і любить потриндіти про тотальне зомбування.

— Не боїться?

— Його тема давно закрита. А теперішніх есесів[10] цікавлять лише хлібні горбухи[11].

— Але ОДР[12] насправді у всьому тому рубає?

— Сам розберешся… Якщо воно тобі дійсно треба.

— Треба. Дякую тобі.

— Нема за що. Записуй телефон діда.

Мітелик записав і ще раз подякував Почеконіусу. Він раптом згадав, що Одноокий дав йому диск з інформацією про професора Адамчука і що цю інформацію треба негайно обробити. Син артилериста приніс на кухню портфель, видобув з нього MacBook і вставив сідюшку Яри у дисковод.

— У вас класний ноут, — сказала Індиго.

— У мене все класне.

— Ага. Десь я таке чула.

— Де?

Індиго не відповіла. Вона, прихопивши порожні чашки, рушила до мийки, над бортами котрої громадилися круглі вежі брудного посуду. «От і правильно. Займися корисним ділом», — подумки підтримав її наміри Мітелик. Відшукавши сітку-скребок і відкривши кран, дівчина повідомила:

— Дядько Слава вам передавав, аби ви обов'язково подивилися інтерв'ю того професора у «Новому оглядачі» за квітень дві тисячі третього. Там, на диску, воно є.

Мітелик відкрив досьє професора. За рубрикатором, способом розміщення інформації та стилем воно не було подібним до матеріалів українських і російських спецслужб, з якими Мітеликові дотепер доводилося працювати. Робили досьє досвідчені та інформовані люди. Починалося воно з далеких предків Бориса Робертовича Адамчука, які в дореволюційній Вірменії належали до знатної родини і числили свій рід ледь не від князя Васака Рубіняна. Рубрика «Сім'я» містила також детальну інформацію про дружину професора Маріанну, її родичів і близьких друзів. Дружина, як виявилося, пережила професора на шість місяців. Діти та онуки її старшого брата, теж покійного, жили в Ізраїлі і в Росії. У Харкові мешкав перший чоловік Маріанни, теж відомий науковець-гуманітарій. Спільних дітей в них не було.

Півтора десятка сторінок були присвячені єдиному спадкоємцеві Адамчуків — Робертові. Тепер вже теж покійному. На цих сторінках згадувалися вісім зафіксованих за останні десять років коханок Боба та кілька друзів, серед яких ані В.П. Мітелик, ані Я. Д. Стеблинський не значилися. Останні роки вони, дійсно, майже не контактували. Щоправда, автори досьє згадали «юнацьку травму, отриману від вибуху саморобної ракети», внаслідок чого виникли проблеми із зором. У медичній картці Роберта Адамчука також знайшлася відмітка про інфекційний паратит, перенесений ним у двадцятидвохрічному віці. Отже, власних дітей братан Боб мати не міг. Ця відмітка певним чином перегукувалася з даними медичної експертизи, згідно з якими вбита разом із Бобом аспірантка Ірина Валентинівна Маргель перебувала на четвертому місяці вагітності. Мітелик подумки поставив над цією інформацією знак оклику.

Серед опису наукової діяльності професора автори досьє ретельно перерахували всі археологічні експедиції, в котрих брав участь та якими керував Борис Адамчук. Валерій Петрович знайшов у нумерованих додатках навдивовижу повні списки учасників експедицій включно з прізвищами та адресами студентів-практикантів, детальні звіти про знахідки, про плани, схеми і розрізи розкопаних об'єктів, праці і статті самого Адамчука, рецензії на них колег-науковців. В окремому додатку містилися тексти численних інтерв'ю, які археолог з європейським ім'ям, професор, доктор наук давав газетам і журналам. Були навіть інтерв'ю, перекладені з англійської і німецької. На фаховий погляд Мітелика, збирання бази даних та упорядкування досьє обійшлося замовникові, як мінімум, у три тонни євро.

У тексті великого інтерв'ю для «Нового оглядача» (старший консультант відмітив для себе, що рік і місяць виходу часопису Індиго назвала безпомилково) хтось — можливо, й Одноокий — підкреслив жовтим «редактором» кілька питань і відповідей. Валерій Петрович почав читати підкреслене.

Речення, де згадувалися «предмети сили» і «жезл», були виділені ще й червоним підкресленням. Раптом Мітеликові спало на думку, що для пошуку реліквії через телепатичне бачення Індиго мусить знати, як вона виглядає. Адже для пошуку флешки вона просила її описати.

Індиго якраз закінчила мити посуд. Вона поставила на сушильну поличку останній полумисок і пояснила:

— Я бачила фотку. Мені дядько Слава показував.

— Ти кажеш про те, про що я зараз думаю? — Мітеликові знов здалося, що холодні мацачки бадьоро запрацювали під його черепним куполом.

— Так, — голос у малої був винуватим. Вперше за увесь час їхнього знайомства вона ніби засоромилася того, що бачить думки Валерія Петровича.

— А звідки…

— Ні, не те… Я неправильно сказала. То була не фотка самого того каменя. То була фотка древнього малюнка на стіні гробниці. Там той камінь було намальовано червоною фарбою. Там ще були намальовані різні звірі…

— А що то за гробниця?

— Якась іранська, здається.

— А точніше?

— Не знаю.

— Дядько не казав?

— Ні.

— І не думав?

— Я не бачила його думок про ту гробницю, — Індиго заперечно похитала головою, наче згадуючи. — Камінь дуже давній. Йому тисячі років. Це камінь доброї Богині.

— Якої?

— У неї багато імен.

— А як її називав дядько?

— Матір'ю Дролмою.

— Як?

— Дролма. Матір Дролма.

— Зрозуміло.

Хоча насправді поки що нічого зрозумілого в тому імені для нього не накреслювалося. Він вирішив після опрацювання досьє пошукати про ту «Дролму» в Інтернеті.

Мітелик відкрив черговий файл досьє. У ньому містилися фотографії. Сімейні світлини Адамчуків, групові знімки археологів біля розкопок і кам'яних баб, знімки археологічних знахідок з покладеними поруч масштабними лінійками. Він швидко прокрутив коліщатко на «мишці», шукаючи серед знімків знахідок камінь із дракончиками, і раптом зупинився. Заплющив очі й знов відкрив. Помотав головою. Повернувся назад, до університетських світлин Боба, клацнув на транспарантик «Подивитися в окремому вікні». Фотографія розгорнулася на весь екран. Кольорова постановочна фотографія молодої гарної жінки, рудої, зеленоокої, на повен зріст. Фотографія «рабині з поясом вірності» із Мітеликового еротичного сновидіння. Під світлиною ретельні упорядники досьє підписали: «Подруга Роберта Ірина Маргель, на той час студентка 4-го курсу історичного факультету, фото 2006 року».

Одноокий «вів» Діану від будинку, де мешкав Мітелик. Коли дівчина вийшла з під'їзду, найманець світлих сил Ярослав Стеблинський зрозумів, що недарма дочекався її появи. Що недарма насторожився від слів Індиго, коли та повідомила: поряд із старшим консультантом ФПП знаходиться жінка, думки якої затемнені. І недарма боровся зі сном, вдивляючись у темряву. Як він і передбачив, мутна шмара з «непрозорою» свідомістю виявилася зовсім не тою «дєффкою Свєткою», яку він замовив для братана Міти у «Галактиці» і котру завіз на колишню квартиру Новака. Про те, куди ж поділася безталанна Свєтка, він вирішив поміркувати пізніше.

Обпалену щоку Одноокого звело ніби наркозним занімінням. Таке бувало з ним лише у моменти справжнього оперативного просвітлення. «Нарешті, — відчуття тріумфу розгорнулося в ньому дзвінким вітрилом, — нарешті вони себе виявили! ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М![13]»

Одноокий пошкодував, що не прихопив цього разу відеокамери з об'єктивом нічного бачення. Він кілька разів клацнув Діану звичайним цифровим фотоапаратом, але записи вийшли, як і слід було сподіватися, ніякими. На темному тлі можна було роздивитися лише сріблясту накидку «непрозорої» шмари та її біле взуття.

«Nissan» Одноокого причаївся між гаражами. Звідти він простежив, як Діана пройшла до дитячого майданчика у кінці двору. Почувся звук мотора, увімкнулися фари. Тільки тепер Яра зауважив за майданчиком низький силует темного авта, непримітного в антрацитових тінях передрання. Двічі клацнули дверцята. Одноокий зачекав, коли авто заверне за ріг будинку, і собі вирулив з-за гаражів.

На порожніх ранкових вулицях вистежувати нескладно. Яра тримався на значній відстані від об'єкта стеження, але жодного разу не втратив його. Упевнившись, що об'єкт не відчуває «хвоста», він скоротив відстань, увімкнув дистанційну прослушку, навів на темне авто «гарматку» мікрофона, але нічого не почув. Або об'єкт захищали спеціальні екрани, або ті, хто сидів у салоні, мовчали. Авто виїхало до південного передмістя і зупинилося перед брамою двоповерхового особняка, оточеного кованим парканом і живоплотом. Здалеку було видно, як Діана вийшла з машини і пройшла через прочинену кимось хвіртку. Авто відразу рушило далі. Перед цим Ярі вдалося сфотографувати його так, щоби було видно номер.

Тепер йому довелося обирати між об'єктом стеження і особняком. Він вирішив, що особняк нікуди не втече і продовжив переслідування авта. Воно виїхало на головну і повернуло до міста. Раптом ожила прослушка. Яра почув: «Так. Відвіз. Так. Добре». Хтось, певно, шофер, розмовляв по мобільному. Потім у салоні темного авта увімкнули ефемку.

Лужний голос заспівав:

При в'їзді до міста авто припаркувалося біля бензозаправки. Одноокий зупинив свого «японця» за кілька метрів від нього. З авта вийшов темноволосий чоловік років тридцяти у короткій жовтій шкірянці. У нього були широкі плечі й товста шия борця. Чоловік зачинив авто і рушив до скляної буди мінімаркету.

Одноокий теж вийшов з машини. Як тільки «борець» увійшов до магазинчика, він підійшов до його авта, озирнувся навколо, присів і закріпив під бампером металеву «таблетку» датчика, змащену з одного боку полімерним клеєм. Він ризикував. Принаймні троє людей на заправці могли зауважити цей його маневр. Робітники заправки у червоних уніформах і шофер вантажівки, що якраз повертався від каси. Зате нарешті можна було з'їхати з хвоста. Жучок запрограмували кожні три хвилини посилати сигнал до супутника. А звідти на бортовий навігатор «Nissan'а» мали злітати точні координати темного авта.

«Борець» повернувся за кілька хвилин, коли Одноокий знов сидів у машині й вдавав із себе сплячого. Крізь темні окуляри він бачив, як «борець» відкриває щойно куплений блок «Davidoff». Товсті пальці брутально дерли картонку. Але шматків із відбитками пальців «борець» не залишив, передбачливо закинувши блок до салону. Фотографувати товстошийого Яра не ризикнув, той був надто близько. Але встиг добре запам'ятати його обличчя, пласке й широке, наче млинець, із глибоко посадженими очима та масивними надбрів'ями. «Борець» припалив сигарету, в роті блиснули металеві зуби.

«Канкрєтний пацанюра, певно, бикував на зоні», — припустив Одноокий.

Коли темне авто рушило до середмістя, найманець світлих сил розслаблено витягнув ноги й вже по-справжньому заплющив очі. Він стомився й подумки накидав план найближчих дій. План, частково продиктований саме багатоденною втомою. Хоча цього Одноокий ніколи б не визнав.

У світлу частину доби, вирішив він, наближатися до особняка надто небезпечно: у тихому передмісті, де за кожною новиною пильнують старі селюки, проїхати чи пройти непоміченим майже неможливо. Але недалеко від особняка він бачив законсервоване будівництво — цегляну «коробку», вікна і двері котрої забили дошками. Вночі там можна обладнати спостережний пункт. Отже, підбив підсумок Яра, тепер йому необхідно: по-перше, відстежувати маршрути «борця» й, по-друге, добре виспатися. Шкода, зрозуміло, що не вдалося зробити знімків загадкової шмари й цього пласкопикого клоуна. Поки що доведеться відкласти пробивання їхніх мордочок по базі. Як сталося, так вже сталося. Не все вдається навіть могутнім святим архатам.

ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М!

О десятій Мітелик закінчив опрацьовувати досьє. Свої попередні висновки він накидав на перших сторінках новенького блокнота. Чернетка аналітичної записки виглядала так:

Мітелик перезвонив Одноокому, але робот-оператор повідомив йому: «Ваш абонент поза зоною досяжності».

— Поза зоною досяжності твій дядько Славко, — повідомив він Індизі.

— Вимкнув мобілку. Напевно спить, — припустила та. — Він цілу ніч не спав.

— Ок. Нехай спить. Тоді ти лишаєшся тут на господарстві. А мені треба на роботу йти. А то мене скоро звільнять за злісне неробство.

— А ще тому вам треба йти, що на роботі Інтернет халявний. Так? — мала телепатка хитро примружилася.

— За несанкціоноване читання думок вас позбавлено права на отримання двох обіцяних тістечок, — повідомив старший консультант і дав малій Індиго щигля. — Відтепер впроваджуються штрафи та інші репресії!

— Я не читаю думки, я їх бачу! — відкоректувала його присуд Індиго і показала Мітеликові язика.

В офісі ФПП панував благодатний спокій. Шеф із Наташею виїхали до Києва на політологічну конференцію, і співробітники працювали у «сплячому» режимі. Почеконіус відпросився до міста, Фролюк від ранку щось вирішував в облдержадміністрації, дівчата моніторингової групи висіли на телефонах, обговорюючи багатосерійні жіночі проблеми. Навіть секретарка залишила свій спостережний пункт у приймальній і пішла пліткувати до соціологів. Тому Мітелик майже непоміченим прокрався до свого кабінету і скористався офісним вай-фаєм.

Він зайшов на пошуковий сайт і набрав у віконечку «Дролма». Переглянувши низку сайтів, він записав найважливіше до того ж блокнота, де вже перебували попередні висновки щодо досьє професора Адамчука.

«Дролмою» на Тибеті називали буддійську богиню Тару, відому у двадцять одному втіленні. З цих усіх втілень богині найбільше інформації в інтернеті Мітелик знайшов про дві милостиві та благодатні інкарнації — Білу Тару (тибетське ім'я якої було Долкар) та Зелену Тару — Махашакті й Махамайюрі — «велику енергію» і «велику царицю таємних мистецтв». Особливо Валерія Петровича зацікавила та обставина, що, окрім білого і зеленого, до кольорів Тари-Дролми належали ще й червоний, синій та золотий. Він згадав п'ять кольорових колон зі свого сну. Кольори збіглися, старший консультант обвів занотовану інформацію про них подвійною лінією. Про Золоту і Синю інкарнації богині він не знайшов нічого, зате Червона Тара виявилася войовничою володаркою магії на ім'я Курукула. На одному з сайтів Мітелик знайшов зображення восьмирукої Курукули Тарабхави[14] і ретельно переписав у блокнот її тибетське ім'я Sgrol-ma-Dmarpo, яке читалося чомусь «Дрол ма Марпо».

Зі всіх втілень великої богині Мітеликові найбільше сподобалася Біла Тара, блага володарка Чистої Землі, що дарує людям здоров'я і довге життя. Він на всяк випадок зберіг у своєму ноутбуці велику довідкову статтю, де розповідалося, що Біла Тара є духовною дружиною могутнього буддійського просвітленого Авалокітешвари, що її атрибутом є лотос і що вона має семеро очей, додаткові з котрих розташовані на чолі, на долонях та на п'ятах богині.

Богознавчі вправи Валерія Петровича тривали б довше, але з облдержадміністрації повернувся Фролюк. У нього там щось не вийшло, він був не в настрої й, певно, через те терміново зібрав нараду. Мітеликові довелося півтори години вислуховувати нудне перегавкування заступника президента Фундації із соціологами, які вперто не погоджувалися «коректувати» рейтинг губернатора в офіційному прес-релізі ФПП. Нарешті здогадалися перетелефонувати президентові, і той наклав вето на будь-які корекції. Роззлощений Фролюк відігрався на секретарці, заборонивши їй приходити на роботу у джинсах.

Після наради Мітеликові знов не пощастило зв'язатися з Однооким, і він вирішив діяти за власним планом. У базі даних ФПП старший консультант розшукав додаткову інформацію про учасників археологічної експедиції дев'яносто другого року. Виявилося, що в одній із міських шкіл викладає історію колишня студентка Адамчука Валентина Дворська, яка разом із ним брала участь у розкопках курганів Заяча Голова і Відьмина Могила.

На групових фотографіях 92-го Дворська виглядала ефектною дівчиною з ретельно розчесаним світлим волоссям і приємним лисячим личком. Коротенькі шорти не приховували струнких довгих ніг дівчини. Фотографуючись біля розкопок, вона постійно обирала місце поряд з доцентом Вербенком, автором експедиційного звіту. Валерій Петрович читав у досьє, що Дворська в 1995 році стала законною дружиною Вербенка, зруйнувавши його перший шлюб. Разом вони прожили дев'ять років, мали спільну дитину. Тепер Вербенко був одруженим утретє, і знов зі студенткою історичного факультету.

Із самим Сергієм Тарасовичем Вербенком Мітелик мав намір зустрітися пізніше. У своїх аналітичних припущеннях він позиціонував доцента, одного з найімовірніших активних «хранителів» реліквії. Також у нього були всі підстави сподіватися, що після розлучення Дворська не залишилася вірним охоронцем секретів свого колишнього чоловіка.

Мітелик встиг до початку перезмінки, котра у цій школі починалася о пів на третю. На другому поверсі незграбної бетонної споруди він знайшов кабінет історії. Видовжену навчальну кімнату з великими вікнами, крізь які на столи і шафи линули агресивні потоки сонячного світла. Дворську старший консультант упізнав відразу. Вона й тепер, на межі сорокаріччя, залишалася ефектною жінкою. Сірий костюм бездоганно облягав стримані лінії її тіла. Дворська сиділа за вчительським столом, недбало закинувши на коліно ногу. Світло немов пливло засмаглою гладкою шкірою, згладжуючи красиві лінії м'язів. Це було приємне видовище. Навіть для такого вибагливого естета, як син артилериста. Валерій Петрович пошкодував, що не зняв обручку.

Побачивши Мітелика, що нерішуче зупинився на порозі кімнати, Дворська швидким рухом поправила зачіску. До її очей застрибнули веселі відблиски від сонячних смуг, що замешкали на скляних дверцятах книжкових шаф.

— Ви до мене? — спитала вчителька. Вона дивилася трошки вбік від Мітелика. Її лисячий профіль у цій позиції нагадував рельєфні зображення єгипетських цариць.

— Так, — старший консультант напружив обличчя, надавши підборіддю твердості.

— З якого питання?

— Я пишу книгу про вашого вчителя, Бориса Робертовича Адамчука.

— Ну? — очі Дворської втратили веселий блиск.

— Хотів би з вами побалакати, Валентино Семенівно.

— Пєрєтопчєшся.

— Що? — Мітеликові здалося, що він не дочув.

Дворська звернулася до школярок, які прибирали класну кімнату: «Вийдіть на хвилину». Ті залишили швабри і вийшли до коридору, обмацавши Валерія Петровича оцінюючими поглядами.

— Я ж пояснила вже, що таку інформацію я дам лише за великі гроші, — сказала Дворська, роблячи наголос на слові «таку». Її обличчя застигло, лише на правій скроні пульсувала хвиляста судинка. Її вік пробився крізь макіяж сіткою неконтрольованих зморщок.

— Ви мені нічого не пояснювали.

— Не вам, а тій вашій дівчині.

— Якій ще «моїй дівчині»? — спиною Мітелика пробігли мурашки. — Я не посилав до вас ніякої дівчини.

— Ви хочете переконати мене, що то не ви посилали її до мене? — Дворська скривилася. Вітрильця її гострого носа презирливо напнулися. Мітелику подумалося, що цей різкий вираз обличчя вчителька відпрацювала, роками вислуховуючи брехливі виправдання невстигаючих учнів.

— Так, не я, — він вклав у три короткі слова усю переконливість, на яку був спроможний.

— Тоді вибачте.

— Нічого, — син артилериста перетворився на втілену куртуазність. — Певно, хтось паралельно зі мною вивчає спадок професора.

— Напевне, є що вивчати, — Дворська ледь відкинула голову, демонструючи гладеньку шию. Настороженість не залишила очей, але з обличчя сповзла маска ворожості.

— Звісно.

— А що вас конкретно цікавить?

— Мене цікавлять наукові досягнення Адамчука.

— Це дуже широка тема. — Лисяче личко розтягнула хитра посмішка. — Вам краще звернутися до його колег із кафедри. До архіву.

— Я звертався.

— Ну?

— Пані Дворська, ви вже вдруге ставите мені це невизначене питання.

— Можна просто Валентина.

— А я просто Валера.

— Дуже приємно.

Дворська посміхнулася. Видно було, що вона не проти пограти у гру, запропоновану Мітеликом. Десь в астралі зі скрипом і лясканням прочинялася чергова брама звичайних людських бажань. Валерій Петрович відчув ці початки прочиненості й обрав наступальну тактику.

— Валентино, ми могли б обговорити формати майбутнього співробітництва не тут. Напроти школи я бачив кав'ярню з літнім майданчиком.

Дворська заперечно похитала головою.

— Там постійно сидять наші шкільні сучки.

— Пліткують?

— А що їм ще робити? У них язики заточені на цю справу. 3 дитинства.

— Біда…

— Отож-бо.

— Тоді запрошую вас до ресторану.

— Невже? — Дворська розсміялася. — Ще не вечір, Валеро. Мені ще зошити перевіряти…

— Я не обмежений у часі.

— А ваша законна дружина, Валеро, завжди пробачає вам таку необмеженість? — Дворська хитро подивилася на його обручку.

— Я майже розлучений.

— Ви отак усім жінкам повідомляєте про «майже»? Може, варто почепити на груди табличку: «Майже вільний Валєра»?

— Ні, не всім я повідомляю, лише чарівним допитливим білявкам, які нахабно розпитують про мою дружину.

— «Чарівним білявкам»… «Нахабно розпитують»… Як ви швидко переходите на банальності, Валєрочко. На дешеві банальності… Мені вже не вісімнадцять.

— Мені теж.

— Боже, — зітхнула Дворська, — як усе запущено! Чоловіки в цій країні вироджуються. Скоро не буде навіть з ким підтримувати світську розмову.

— Sorry. Я щось не так сказав?

— Ти все не так сказав.

— Все?

— Все.

— Я радий, що ми вже на «ти».

— Рано радуєшся.

— А як щодо спогадів про великого археолога?

— Про кого? Про великого археолога? Ну, звісно… Так ми ж з тобою ніби вже домовилися. Валеро, ти обіцяв дамі ресторан. Обіцяв? Обіцяв. Так давай. Веди. Вези! — Дворська рішуче підвелася. Вона відкрила двері й покликала: — Дівчата, де ви там? Швидше йдіть домивати!

За годину старший консультант і вчителька пили «Старий Таллінн» серед кущів і дерев заміського ресторану. Тісна дерев'яна альтанка і міцний лікер сприяли грі. Дворська притискалася до Мітелика і дражнила його несподіваними вульгарними вибриками.

— Ти єщьо такой маладой, Валєрка, — казала вона, — ти ще не відчуваєш, як швидко усе навколо змінюється. Все змінюється, все… Ще кілька років тому Адамчук був ледь не науковим богом, а тепер якісь там срані спогади про нього — лише привід для того, щоби перепихнутися з класним мальчіком. Ти ж у мене класний мальчік, нє?

— Ясний чмок. Я цілий мачо.

— Ти? Мачо? — Дворська засміялася. — Як кажуть мої шмаркачки з десятого «А»: я пруся з тебе, Валєрко! Козлячо ти і щенячо. Але ти тільки не впадай у нерви — я з тобою ще попрацюю. Будеш мужиком.

— Маєш педагогічний талант? Але я вже доросленький мачо.

— На тебе мого таланту ще вистачить, не сци… До речі, ти, чмока, не спи там, склянки сохнуть.

Мітелик наповнив склянки в'язкою рідиною. Коли вчителька вчергове «підняла градуси», він обережно спитав:

— А що то була за дівка, яка розпитувала тебе про Адамчука?

— Про неї ми не говоримо. Добре? — Дворська примружила потемнілі очі. — Ми домовилися: говоримо тільки про великого археолога.

— А він все ж таки був великим?

— Поряд із нікчемами не важко бути великим. Поряд з нашими нікчемами він був цілим велетнем.

— Навіть так?

— Навіть так.

— Ти, я бачу, його не любила.

— Любила, не любила… До одного місця усі ці любові… Його, до речі, і без мене було кому любити. Великий археолог перелюбив півфакультету.

— Валю, ти гоніш.

— Що? Я гоню? Пхе! Розпитай секретуток в нашому славному навчальному закладі. Вони тобі порозказують. Мексиканські серіали. Триста тридцять три серії. Там багато таких козлів… Тобто великих археологів нах…

Дворська одним духом хильнула ледь не півскланки лікеру. Її вже гребло. Мітелик почав міркувати, що він тепер робитиме з п'яною в дупель вчителькою історії. Везти її на квартиру і знайомити з Індиго здалося йому недоречним. Навіть неможливим.

Дворська немов прочитала його думки.

— Ти, чмока, про всяке різне не думай. Цьоця Валя про все подбає. Зараз ти підеш, візьмеш таксі і мы поедем мы помчимся до моєї корєфанки. Там порожня хата і водка в холодильнику. Відтягнемося.

Одноокий прокинувся, коли на місто наповзли сутінки. Спав він у гаражі, заниканому серед складських споруд і залізничних колій промислової зони. Десь поряд глухо скреготали механізми цементного заводу. Яра увімкнув ноутбук, зв'язаний з відеокамерою зовнішнього спостереження. Вузький проїзд між гаражами втішив його безлюддям. Пси мирно відпочивали на теплому бетоні.

Запис даних радіомаяка показував, що авто «борця» вже кілька годин стоїть припарковане біля аеропорту. «Недалеко від того особняка, якщо не поряд», — зауважив диспозицію ворога Одноокий. На одному з телефонів він знайшов відповідь на свій ранковий запит. У кодованому SMS-повідомленні містилася інформація, що особняк за адресою: вул. Ботанічна, буд. 208 — збудували 1997 року і з того часу він належить неодруженій 36-річній співвласниці більярдного клубу «Массе» Людмилі Савар.

Яра пробив прізвище у своїй базі даних. Людмила Савар виявилася єдиною донькою і спадкоємицею покійного бізнесмена Нерсеса Раванського. З фотографій Людмили на одноокого дивилася симпатична чорнявка з високим чубчиком і впертими очима. Вона носила прізвище матері й замість «Нерсесівна», писала у документах по-батькові «Миколаївна». Першим чоловіком Людмили був відомий у місті лікар-гінеколог Артур Цихмістренко, другим — професійний танцюрист («Стриптизер!» — подумки посміхнувся Одноокий) Іванко Ванц, громадянин Придністровської Молдавської республіки. З обома співвласниця більярдного клубу була давно і законно розлучена. Клуб справно платив податки і працював під дахом одного із київських авторитетів, який в установчих документах ТзОВ «Клуб «Массе» значився другим його співвласником.

Одноокий також продивився досьє покійного Раванського. Як він і передбачав, київський авторитет за радянських часів спочатку був партнером батька Людмили у підпільному бізнесі, а потім проходив з ним по одній кримінальній справі. Бізнес-партнер і родина панни Савар органічно гармонували як із зовнішністю шофера-«борця», так і з талантами шпигунки-шльондри.

Одноокий ще раз пошкодував, що не може поки що пробити по базі двох останніх персонажів ранкової комбінації. Він всіма рецепторами відчував, що очікуване сталося, що він таки вийшов на членів одної із тих передбачених бізнес-груп, котрими, як стверджували знаючі люди, «погані хлопці» маскували присутність окультних світодержців в Україні. Серце Одноокого прискорено билося у передчутті відповідей на давні і всесвітні питання.

Тепер залишалося дочекатися повної темряви і вирушати у розвідку. Яра поклав у салон авта прилади нічного бачення, відеокамеру, дистанційну прослушку, матрац, запасні акумулятори, питну воду і харчі, запаковані у велику торбу. Перевірив зброю. Подумав і додав до відібраних речей дві книги — монографію «Теоретические основы проектирования ствольных управляемых ракет» за редакцією О. П. Коростельова[15] і саморобний переклад посібника Логана Айзіка «Майстер-пул диверсійної справи». Він знав, що для читання часу в нього не буде. Але ці книги були його талісманами, і залишити їх у гаражі здалося йому неправильним. Варіанти нічної програми Яра розділив на мінімальний та максимальний. За мінімальний варіант він визначив успішне обладнання в недоробленому будинку постійного спостережного пункту, за максимальний — проникнення безпосередньо до вілли панни Савар.

Одноокий виїхав із промзони через залізничний проїзд, хвилин сорок маневрував містом, перевіряючи, чи не веде за собою хвоста. З об'їзної дороги він з'їхав у поле, півгодини вичікував під деревами, випробовуючи прилад нічного бачення. Дорогий ніконівський Monarch — надійний, з високою світловою трансмісією.

З поля він знову повернувся до виїзду з міста, припаркував «Nissan» на платній стоянці й пірнув у темряву. Як і планувалося, Яра наблизився до вілли Савар з боку річки. Жодне вікно там не світилося, лише на подвір'ї жарівка сіяла на бетон непевне світло.

До недобудованого дому Одноокий вийшов, повернувши лівіше від об'єкта спостереження. Намагаючись бути непоміченим, Яра наблизився до реп'яхів, які щільним муром оточували цегляну коробку. Він підрізав кілька рослин, розсунув решту колючок і протиснувся до широкої цементованої ринви, що виступала з одноповерхової прибудови.

Спершись на ринву, він закинув на прибудову торбу, підтягнувся на руках і опинився перед забитим дошками вікном. Дошки недовго чинили спротив і навіть не рипнули, коли він, нарешті, відірвав їх від опалубку. Перш ніж увійти до будівлі, Одноокий вийняв газовий пістолет з прикрученим до люфи ліхтариком. Концентрований синій промінь світла відігнав кішку від щойно впольованого щура. Кішка ображено зашипіла. Яра цикнув на неї, і смугаста мисливиця щезла між купами будівельного мотлоху. Він вимкнув ліхтарик, проминув кімнату і вийшов до іншої. З вікна відкривався огляд особняка Савар. Це вікно не закривали дошки, лише грубо приварені іржаві ґрати.

Яра розклав на підлозі матрац, вийняв із торби і перевірив спостережну апаратуру. На знімках, зроблених через прилад нічного бачення, стіни особняка яскраво світилися. «Якесь особливе покриття», — припустив Одноокий. Вікна залишалися темними і непроникними. Дистанційна прослушка фіксувала тільки фонові звуки. На подвір'ї не було видно жодного охоронця. Вілла Савар стояла мертвою, немов гробниця. Яра вирішив зачекати. Нехай події самі йдуть шляхами, які відомі лише Добрій Богині. ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М!

Зручно розташувавшись на матраці, він замислився. Згадав, що забув прихопити балончик з розпилювачем гамадіоксибутерату[16]. Пошкодував, що не має спецодягу, покритого суперінтенсивною чорною фарбою, який дозволяє командос повністю зливатися з нічною темрявою. Згадав також, що забув проінструктувати Індиго щодо форсмажорного вилучення грошей і зброї з таємної схованки у лісі. Все ще розмірковуючи про ту схованку, Одноокий раптом пригадав щось дуже важливе, що раніше не спадало йому на думку. Він згадав про сховок, у якому дванадцять років тому брати-партизани Яра, Міта і Боб ховали свої дитячі секрети.

Одночасно з Однооким про сховок згадав і Мітелик, який цієї самої миті перебував за кілька кілометрів від брата Яри, у двоспальному ліжку, що належало подрузі Валентини Дворської. Згадав після того, як учениця покійного Адамчука сказала, затягуючись цигаркою:

— Ми всі в дитинстві шукали скарби, робили нички. Всі були трошки археологами.

Вона відправила до стелі красиве кілечко диму і раптом засміялася.

— Де ти купив таку дебільну краватку? — спитала вона скрізь сміх.

— У Єгипті.

— Жах!

— Чим тобі не подобається моя краватка?

— Чим мені не подобаються ті бридкі червоні верблюди на синьому тлі? Ти, чмока, у цій краватці нагадуєш мені цирковий фургончик з мультика.

— Дякую за добре слово. Фургончиком мене ще ніхто не називав.

— Викинь її. Я куплю тобі іншу.

— Ти вирішила зайнятися моїм гардеробом?

— Якщо більше нема кому…

— А ти завжди така… ініціативна?

— Так, чмока, завжди. Поки від вас, чоловіків, чогось дочекаєшся, буде пізно. Прівєт, клімакс! — Дворська помахала рукою, немов підступний клімакс причаївся десь між ліжком і телевізором.

— Судячи із сьогоднішніх акробатичних вправ, до клімаксу, Валю, тобі ще далеко.

— А тобі направду сподобалося?

— Сподобалося.

— Твоя дружина тобі такого не робить? — Дворська потягнулася до попільнички. Атласне покривало сповзло з її стегон.

— Вже ні.

— Бідний, бідний чмока. — Вона поклала недопалок на попільничку. Тепер старший консультант міг бачити всю розкіш її зрілого доглянутого тіла. — Доведется цьоці Валі зайнятися не тільки твоїм гардеробом.

— Я — «за»! — Мітелик пригорнув Валентину до себе і почав обціловувати її солоне від поту обличчя. Їхні руки і ноги переплелися знову, а потім — відразу після бурхливої кульмінації — Валерій Петрович на вологому і теплому ліфті з'їхав у сон.

Школа X

(сон Валерія Петровича, частина друга)

Він у довгому вузькому коридорі. Стіни викладені білими кахлями. Він звідкись знає, що цей коридор знаходиться у підземній частині школи X. Коридор освітлюють неонові лампи. Від їхнього світла тіла рабинь-вихованок здаються сіро-блакитними. Три рабині супроводжують володарку. Одна йде попереду, дві ззаду. Володарка одягнена у білу мантію з каптуром. На мантії вишито червоне колесо. На вихованках немає одягу. Тільки блискучі металеві нашийники і ланцюжки на стегнах. Червоні колеса намальовані на їхніх спинах. У тій рабині, що йде попереду процесії, Мітелик упізнає Діану. Її тіло відблискує, воно намащене чимось жирним.

Попереду — металеві двері. Важкі, як у сейфа. З перехрещеними ребрами міцності. Вони просто випромінюють неприступність. Діана зупиняється і притискається до стіни, пропусками володарку. Та відкриває двері електронною карткою. За дверима — печера. У протилежному від дверей кінці печери — вівтар. На ньому стоїть червона статуя восьмирукої Богині. Вона закріплена на кам'яній змії, що склалася в кільця. Очі змії горять червоним. Наче два маленькі лазерні ліхтарики.

Володарка ставить на вівтар кришталевий фіал з темно-червоною рідиною. Мітелик спочатку думає, що це кров, але потім бачить — рідина напівпрозора, немов гранатове вино. Володарка скидає мантію і вклякає перед вівтарем. Три вихованки школи X роблять так само.

Раптом Мітелик відчуває, що його бачать. Очі кам'яної змії дивляться просто на нього. Його охоплює паніка. Він намагається повернутися до коридору, але очі змії наказують залишитись і він не може зрушити з місця. Його тіло паралізоване. Він не може навіть змигнути. Але дихання не припиняється. Навіть стає легше дихати. Якась сила наповнює його легені чистим і свіжим повітрям. Він чує тихий жіночий голос:

«Хто відчинив тобі двері?»

Спочатку йому здається, що це голос володарки. Але питання повторюється:

«Хто відчинив тобі двері?»

Йому здається, що він шепоче, хоча насправді він не може шепотіти. Він каже, не кажучи:

«Діана».

Йому здається, що потрібне уточнення. Він каже:

«Та, що праворуч».

Він дивиться в очі змії. Але краєм ока помічає якісь зміни у групі жінок, що стоять на колінах перед вівтарем. Діана наче відповзає убік, до скельної стіни.

«Вона не жриця, — каже голос. — Тобі відчинила одна зі жриць».

Дихати Мітеликові стає важче.

«Не знаю», — якби він міг ворухнути губами, то вже б кричав.

«Хто?»

Повітря зупиняється в його легенях. Десь під серцем народжується тупий невблаганний біль. Він здогадується, що кам'яна змія допитує його, залишаючи без повітря. Але він не знає правильної відповіді. Він не знає, хто відчинив двері. Не може знати. Про школу X йому розповіла Діана. Але, можливо, він не зрозумів питання. Які двері? Двері у цю печеру відкрила володарка.

«Не ці»-

Йому перехоплює горло. Зараз біль стане нестерпним, пульсуючим, розриваючим. А потім — смерть. Очі змії горять і тиснуть, це вони — смерть.

«Індиго, Валя, Лола», — він називає всі імена. Біль розчавлює його. Страх душить його гірше за біль. Зараз він обмочить штани.

«Ні, ні».

«Руда дівчина, дівчина без імені…»

Дихання вертається. Легені знов наповнюються живильним повітрям. Очі змії відпускають його. Яке приємне відчуття. Всім тілом пробігають хвилі відновлення. Яке щастя. Щастя. Він житиме. Валерій Петрович повертається до дверей і просинається з придушеним криком.

— Що сталося? — Дворська підвелася, розбуджена цим криком: — Тобі зле? Ти хворий?

— Поганий сон, — він хрипів, видушуючи слова. З горла до рота перекотилося холодне й гірке згущення слизу. Він почав кашляти.

— Щось з тобою не те, чмока.

— Важкий був тиждень. Перепрацював.

— Вибач мені, чмока, — Дворська раптом сповнилася ніжності до шанувальника наукових «богів». — Ти хотів мене про щось запитати тоді, у школі?

— Хотів. — Мітелик відкашляв слиз. — Хотів тебе запитати: що знайшов великий археолог у кургані Відьмина Могила влітку дев'яносто другого?

— Там тоді копав не Борис, а мій колишній. Він тоді був головним.

— Вербенко?

— Так.

— А ким був Адамчук?

— Щось типу заступника мого колишнього. Я не знаю, тоді це не було важливим…

— Він тоді щось знайшов. Або вони разом щось знайшли. Ти знаєш, що саме?

— Мені, знаєш, не доповідали. Я була тоді двадцятирічною пацанкою. А вони — начальниками, старшими групи. А звідки тобі відомо, що вони там щось знайшли?

— Там були не лише начальники і пацанки.

— А… Ну так, звісно…

— Це великий секрет?

— Не знаю.

— Тоді які проблеми?

— Це не мій секрет.

— Криваві клятви мовчання?

— Ні, не криваві, — Дворська знов потягнулася до пачки з цигарками. — Але деякі речі не варто згадувати.

— Комусь від того буде шкода?

— Можливо.

— Але ти цим людям нічого не винна.

— Мабуть.

— Совість замучить?

— Йди ти!..

— То був скарб? Золото?

— Золота там було небагато, — Дворська зробила глибоку затяжку. — Там було кілька цікавих поховань. Цікавих скорше для науковців. Одне дуже давнє, жрецьке. Якоїсь доісторичної жриці. Дуже пошкоджене поховання, частково розграбоване, з розмитою поховальною камерою. І ще кілька пізніших, теж жіночих, в іншому кургані, поряд із тим. Мій колишній казав, що ті два кургани є видатними «місцями сили». І сільські відьми, які вміли цю силу відчувати, зробили там собі таємний сімейний некрополь. Їх тоді попи забороняли ховати на християнських цвинтарях. Вони були прокляті. А відьми знайшли місце сили і там ховали своїх. Кілька поколінь. Козацька доба.

— А в могилі тої жриці щось було?

— Щось було. Але небагато.

— Жриця була бідна?

— Ні, навпаки. Жриця була найвищого рангу. Але грабіжники там добре попаслися. Могилу пограбували за давніх часів. Ми вже підбирали ті крихти, яких вони не побачили. Там був зсув ґрунту. І частину прикрас із бічної камери було зміщено на півтора метра вбік, перемішано з глиною, камінням. Тому грабіжники не все знайшли. Дещо залишилося.

— Що саме?

— Фрагменти прикрас.

— Їх не занесли до офіційного звіту? Вкрали?

— Я не знаю. Не цікавилася. Щось занесли, щось, можливо, ні. Якби дуже хотіли вкрасти, могли б нічого не заносити. Дев'яносто другий рік. Бардак ще той… Були старші групи, вони все вирішували, за все те відповідали. У них запитуй.

— Запитаю.

— Хотіла б я те бачити.

— Що?

— Як тебе пошлють на три літери.

— Я знаю, як і про що запитувати.

— Не боїшся?

— Ні.

— Боже помагай.

— А ти бачила ті прикраси?

Дворська заплющила очі. «Не скаже», — подумав Мітелик, але та раптом посміхнулася комусь невидимому, різко — немов глибоким ковтком — втягнула в легені сигаретний дим, захлинулася ним, відкашлялась, а потім сказала:

— Дещо бачила.

— Що?

— Який ти… І чого це я раптом тобі усе розповідаю? Розслаблена сексом стара вчительоха, так?.. — Дворська знов посміхнулася і знов зробила глибоку затяжку. — Я бачила тільки кульчик з обсидіаном та золотого грифона.

— Грифона?

— Лев з головою птаха. Скіфо-іранський стиль. Навіть більш архаїчний, ніж у кримських курганах. Це була унікальна знахідка.

— Він був схожим на дракона?

— На дракона? Чому «на дракона»?

— Ну… З довгим хвостом, пащею.

— Для тих, хто не розуміє…

— Ясно. А там був лише один грифон?

— Я бачила одного.

— Вербенко показав?

— Тобі не все одно хто?

— Все одно.

— Допит закінчено, пане слідчий?

— Ще одне питання. Вибач. Ти знала таку аспірантку Ірину Маргель?

— Це та, яку вбили разом з Робертом?

— Так, пані вчителько.

— Я з нею не була близько знайомою. Вона з'явилася на кафедрі роки три тому. А до того я в неї не викладала. Та ще сучка була, прости Господи. А що, вона якось пов'язана з отим скарбом? Її вбили за оте золото?

— Я не пан слідчий. Я просто збираю матеріал для книги.

— Дурою мене вважаєш?

— Ні, але я дійсно…

— Не тринди, чмока. Про те золото знали лише кілька людей. Звідки ти про нього знаєш? Ти з контори?

— Ні.

— Чорний археолог?

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

— Я ж кажу, дехто ще пам'ятає дев'яносто другий.

— Хто?

— Це таємниця.

— Але ж я тобі розповіла.

— А чому ти назвала Ірину Маргель сучкою?

— Не з'їжджай з теми, чмока.

— Вона теж любила професора?

— Вона всіх любила, хто мав гроші і владу.

— Всіх?

— Всіх, всіх… Але я тобі про такі речі розповідаю, а ти? Все. Крапка. Відмазки вже не пройдуть. Колися, хто тобі розповів про Відьмину Могилу?

— Роберт.

— Нє звізді.

— Я ж кажу: Роберт. Ми були друзями.

— Щось я тебе не пригадую серед його друзів. Я ж усіх його друзів знала, як облуплених.

— То було ще до університету. Ми разом з Бобом вчилися У школі. В одному класі. Він був моїм найкращим другом. Не віриш, зайди на «однокласники.ru»…

— Боже, боже! — Дворська роблено розсміялася. — Вчилися вони разом! І він тобі про таке… Боже! Робік був таким звіздуном? Не вірю… — вона різко брикнула ногою, немов десь під ковдрою причаївся покійний Боб. — Добалакався пацан. Дотрєпався… Старий би його вбив.

Кілька хвилин вони мовчали. Лише чути було сердите сопіння Дворської.

— Звіздун і сучка, — тихо, ніби розмірковуючи вголос, промовив Мітелик. — Чим не солодка парочка?

— Не тобі судити.

— Чому?

— Ти всього не знаєш.

— А чого я не знаю?

— Те стерво його приворожило. Загіпнотизувало. Спочатку старого, а потім Робіка.

— Вона була ворожкою?

— Ворожкою? — Дворська похитала головою. — Чмока, вона була таким махровим стервом, що тебе на таке й у страшному сні не пропре. Рудою драною сукою. Вона такими Робіками крутила, як циган сонцем. Кобелі за кілометр слиною стікали…

— А старий професор?

— Що?

— Трахнув її?

— Адамчук? Це, скорше, не він, а вона його. Ще коли на першому курсі була. «Міс Університету», звізда тусовок. Ти б її тоді бачив… Великий археолог на неї страшні тищі викинув. Хату оплачував, шмотки від «Gucci» купував. Усе купував.

— Тій рудій Ірці?

— А ти думав… А мій колишній дарував їй діаманти.

— …?

— Ага. Прикидуєш, ні? Отакі вони, наукові «боги»! Ти багато чого не знаєш. І не знатимеш. Я не уявляю, що вона там з ними робила у ліжку, але вони всі від неї перлися, як дрочуни шмаркаті. Мій казав, що вона «харизматична». Гормональна бомба. Один проректор її на море возив на службовій тачці. Інший бігав по викладачах з її заліковкою. Вимолював їй червоний диплом. Та що там ті проректори. Вона навіть із заступником міністра крутила по готелях. Це була не просто сучка, а мегасучка. Стерво кончене. Вона все життя отак собі грала-грала і догралася, мавпа. Я відразу подумала, що Робіка вбили через те руде стерво. Що хтось там приревнував.

— А тепер так не думаєш?

— Тепер… Ну, тепер ти кажеш, що Робік не тримав язика за зубами. Трепло. Все може бути.

Запала мовчанка. Мітелик думав про те, що слова «жриця», «відьма» і «мегасучка» при певних обставинах виявляються синонімами. Дворська нервово курила. Вона, напевно, вже пошкодувала про свою відвертість.

«Якщо усе там було так складно, то Боб міг ховати реліквію і від Ірки-мегасучки. Від неї у першу чергу. Треба негайно перевірити нашу стару ничку», — вирішив Валерій Петрович. Він виліз з-під ковдри і почав одягатися.

— Ти куди? — Дворська підозріло спостерігала за його збираннями.

— Треба дещо перевірити.

— Ніч надворі.

— Це терміново.

— Що «терміново»?

— Ти мене наштовхнула на актуальну думку.

— Розслідуєш…

— Ні.

— …Сенсацій шукаєш, неприємностей на свою жопу.

— Валюхо, все буде добре.

— Не буде.

— Бу…

— Слиш ти, чмока, — Дворська вистрибнула з ліжка і відібрала в Мітелика щойно знайдену сорочку. — А ну перестань дуркувати і гратися в Шерлока Холмса.

— Я не дуркую і не граюся.

— Зранку перевіриш. Чуєш?

— Валю, я повернуся. Чесно.

— Ні хєра. Якщо зараз підеш, то вже й не повертайся.

— Нащо ти так? — він пригорнув її до себе, спробував поцілувати у груди.

Вона відхилилась і матюкнулася. Мітелик приклав до її губ вказівного пальця:

— Не треба такого казати. Ти ж педагог, вчителька старших класів.

— Іди нах.

— Іду.

Вона почала плакати. І Мітелик, який не терпів жіночих істерик, вирішив затриматися в неї до ранку.

Минуло кілька годин напруженого спостереження, але з особняка Людмили Савар Яра не почув жодного звуку. Вікна залишалися темними, двір — порожнім. Якесь шістдесят шосте чуття підказувало Одноокому, що будинок не охороняють. Він довго боровся із спокусою перейти до виконання програми «максимум», але врешті-решт азарт переміг. Він натягнув на обличчя маску з отворами для очей і рота, пострибав, перевіряючи, чи не дзенькає щось у кишенях та на ременях. Від двох таблеток фенаміну за кілька хвилин загострилися його відчуття. Світ тепер здавався йому продовженням власного тіла. Він почав відрізняти запахи найтонших струменів повітря і чути підземне шарудіння гризунів.

Зі зброї він прихопив лише свій улюблений нікер[17]. На шляху до особняка ніяких несподіванок не трапилося. Яра легко перестрибнув через паркан і опинився у дворі, просто під жовтим сяйвом жарівки. Униз, до приміщень цокольного поверху, вели вузькі сходи. Індикатор сигналізації над вхідними дверима не світився, відеокамера дивилася на верхівки сусідніх дерев. Одноокому вистачило десяти секунд, щоб підібрати відмичку для примітивного італійського замка. Двері безгучно прочинилися, і він опустив на очі окуляри нічного бачення. Світ став проявленим і болотяно-зеленим.

Спочатку він потрапив до вузького коридорчика без вікон. Наступні двері виявилися незамкненими. За ними Яра знайшов велике приміщення, центральну частину якого займав масивний більярдний стіл. Повітря у більярдній залі просякло сумішшю солодкуватих східних пахощів і гіркого запаху переповнених попільничок.

З більярдної зали на верхні поверхи вели сходи. Одноокий обережно піднявся ними. Майданчик між поверхами освітлювало вікно. Тут теж була відеокамера. Крихітна, малопомітна, надійно вмонтована у бетонний виступ стіни, вона дивилася просто на майданчик. Оминути її не було можливості. Якщо десь у будівлі спостерігали за монітором охоронної системи, Яру б неодмінно побачили. Він знову повернувся до більярдної зали і став шукати інших шляхів до таємниць особняка.

У протилежному кінці зали були ще одні двері. Вузькі й броньовані. Але їхній замок виявився складнішим за вхідний. Кілька хвилин Одноокий безпорадно совав сталевий гачок вузькою щілиною, намагаючись не шуміти. Перед тим як здатися, замок зрадницьки клацнув. Яра завмер, прислухаючись. Але не почув ані голосів, ані кроків. Він вичекав ще кілька хвилин, потім прочинив двері. Щось майнуло перед окуляром нічного бачення, від сильного удару у голові Одноокого спалахнуло яскраве світло. Потім світло стало темрявою.

Коли його око знову змогло розрізняти навколишні предмети, він побачив над собою білу стелю більярдної зали. Тепер її освітлювали матові плафони. Він лежав горілиць. Обличчя стягувало щось липке. «Кров з розбитої балди», — вирішив він.

У голові, поряд із неприємною порожнечею, виникали й щезали острівці тупого болю. Він обережно, долаючи біль, підвів голову. Побачене його не втішило. Хтось — певне, нападник із засідки за дверима — примотав Яру до більярдного стола, не пошкодувавши при цьому клейової стрічки. Стрічки було так багато, що Одноокому спало на думку порівняння з мумією якого-небудь Рамзеса. Він спробував вивільнити руку. Йому вдалося трохи розтягнути стрічку. Коли він готувався сильним ривком звільнити зап'ясток, до зали хтось увійшов. Цей хтось стояв за його плечима, але він не міг повернути голову. Будь-яка спроба напружити шию спричиняла біль у потилиці.

— Дякую тобі за звільнення, — сказав молодий жіночий голос. — Якби не ти, я би здохла у тій коморі.

— Тобі тапки, дєвашка, — прохрипів у відповідь Яра.

— Ти, я так бачу, ще не ачухался, воїне, — у голосі невідомої Одноокий почув насмішку. — А, між іншим, де твоя волина[18]? Ти що, непереможний воїне, з одним ножичком сюди отак приперся? Та й ножичок такий собі. Китайська підробка.

— Тебе проткне.

— Нє нада хаміть. Тобі не пасує. Ми знаємо, хто ти. Ти слуга безнадійної справи.

— Я…

— Мовчи і слухай, воїне. Насувається велика битва. Таким, як ти, в ній нема місця. Та справа, якій ти себе намагаєшся посвятити, ґрунтується не на правдивій Традиції, а лише на випадковостях. На фуфлових збігах. Твій Наставник випадково натрапив на Жезл Сили. Ти випадково знайшов дівчинку-екстрасенса, яку самочинно вирішив зробити жрицею…

— А чи не забагато випадковостей, сучко?

— Слухай мене, не перебивай. Я знаю, що кажу. Знаю. Навіть якщо твоя дівчинка через років тридцять стане Старшою жрицею самочинного ковену[19], у вас немає для Заснування ані жерця-ягина, ані благословення Праматері. Ви — випадкові, нечинні сироти. Ваша Традиція померла чотириста років тому. Твій Наставник — вигнанець, приспаний[20] своїми Старшими. А Захід скоро пришле сюди Майстра Зброї. Він вас винищить, як його попередник винищив колись жриць ковену Курана і степових ягинів. Ти ж не тлук, ти маєш розуміти, про що я кажу!

— ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М!

— Ой-ой! ОМ TAPE! Не зображуй із себе фанатика Тари-Дролми. Ти ж не носій Традиції й не тибетський лама. Ти — блазень, учень ізгоя. Ти ж тепер от вирубився від одного мого удару. Від одного удару жінки! Воїнам Заходу можуть протистояти тільки справжні воїни Сходу. Навчені і благословенні. Третьої сили немає і бути не може. Ви лише підставите своїх людей під Майстра Зброї, і вони всі загинуть. Всі до одного. Майстер нездоланний. Він — машина смерті… Не сіпайся, не сіпайся. Що, правда очі коле?.. Шкода тільки твою дівчинку-телепатку. Краще віддай її нам. Ми надійно її сховаємо. Дамо їй знання. Згодом вона може стати справжньою жрицею у нашому ковені.

— Вивчите? У тій вашій лесбійській школі? Йдіть на хер!

— Жадоба влади затьмарює твій розум.

— Сука ти… Хто вбив Роберта?

— А хіба ти не знаєш? Воїни Заходу.

— Хто саме? Тамплієри?

— Тобі їх не дістати.

— Я хочу знати.

— Зайве знання обтяжує і дратує.

— Вони мої вороги.

— І що з того?

— Я маю право знати ім'я ворога.

— У цій війні в тебе не має ніяких прав. Ти — ніхто.

— Ти кажеш, що я приречений. Можливо. Але я буду битися і маю право знати.

— Книжок начитався?

— Той, хто не поважає прав іншого, сам не вартий поваги.

— Який ти нудний. У житті все не так. Але, якщо тобі вже так треба, нехай. Офіційно вони працюють на контору.

— На «Острів» чи на «Ліс»?[21]

— Антитерористичний спецпідрозділ «Агат-Т». Але ж, кажу, тобі їх не дістати ніколи. Цих пацанів кришують серйозні політики, генерали. Серед їхніх людей є жерці-телепати і висвячені лицарі. Там все по-дорослому, без жартів. Краще віддай дівчинку і поможи нам. Тебе згодом приймуть до Кола. Але відразу тобі кажу: до Колегії Ягинів тебе не приймуть ніколи.

— Дякую. Ти така добра. Але буде так, як має бути. Буде вам третя сила. Я знайду реліквію, і ми відновимо нашу власну Традицію. Вона була, і вона буде знову. ОМ TAPE!

— «Буде, буде», — передражнила Одноокого його невидима суперниця. — Сам себе переконуєш? Але ж ти не хочеш мене послухати… Нехай Правічна Мати прояснить тобі розум до того, як тебе вб'ють! Прощавай, сину Аратти.

— Я не «син Аратти». Аратта означає «безвладдя».

— Означає «місце безвладдя»… Ізгой тебе дечого таки навчив.

— Багато чого навчив. Він Великий Обраний!

— А знаєш, яке справжнє ім'я твоєї землі?

— Ти мене випробовуєш?

— Може, й так.

— Я знаю.

— То скажи. Тут немає тлуків.

— Астрашана.

— Майже вгадав.

— Я не вгадую, я знаю. ОМ TAPE!

— ОМ! Все одно, прощавай, всезнаючий сину Уастрешани.

— Розв'яжи мене!

— Сам розв'яжешся. Твій ніж, до речі, лежить отут, на кріслі. Викинь цей фальшак, тобі такий не личить. А от «Nicon Monarch» я забираю. Це — вєщь. Як пишуть у твоїх улюблених романах-фентезі: беру за правом переможця… І ще до твого відома — на другому поверсі спить хазяйка цієї хатинки. Спить, хропить і трошки пердить. Певно, буха й обдовбана.

— Спить? — Яра шарпнувся. — Де її охорона?

— А біс її знає. Нагорі, окрім неї, немає нікого. Я перевірила. Чисто.

— Вони якось зв'язані з тим «Агатом»?

— Качаєш інформацію?

— Тобі шкода?

— Ні, мені смішно.

— А у підвалі тобі теж було смішно? Якби не я…

— О, мій визволителю, колись я тебе ніжно-ніжно поцьомаю, обіцяю.

— Сучка.

— Вони — тлуки, раби нижніх чакр. Їх усіх грають втемну. Вони навіть не зрозуміли, кого впіймали. Забирайся звідси, поки ці гобліни не повернулися. ОМ TAPE!

Він почув, як невідома виходить надвір, і різким ривком звільнив свій зап'ясток.

За кілька хвилин він видряпався з клейового кокона, знайшов ніж і вийшов із будинку. Небо світлішало, десь заспівав півень. Тепер йому здавалося, що він втратив останні сумніви щодо свого Шляху. Його Шлях лежав перед ним — ясний, зрозумілий і щедро освітлений Батьком-Сонцем.

Кав'ярня «Кімбо» відчинялася о восьмій ранку. Почеконіус прийшов раніше і тепер переминався біля дверей, час від часу дивлячись на годинника. Рівно о восьмій він мав зустрітися з представником замовника. Сам замовник шифрувався, але його представника Почеконіус добре знав. У колі політтехнологів цього огрядного добродія позаочі називали Свинопотамом. Офіційно він очолював регіональну аналітичну агенцію і добре платив за компромати.

Свинопотама Почеконіус помітив вже тоді, коли той простягнув руку для вітання. Рука була м'якою і вологою. Почеконіуса пересмикнуло від огиди. «Чому всі підлаки такі пітливі?» — запитав він себе, розтягуючи губи у привітну посмішку. За кілька хвилин вони вже сиділи за столиком і замовляли каву. Свинопотам замовив romano. Почеконіус згадав, що в romano кладуть лимонну шкірку, і попросив принести expresso.

Свинопотам вийняв з барсетки шмат паперу і щось підчитав з нього. Потім сказав:

— Замовленнячко специфічне.

— Як завжди.

— Специфічніше, аніж завжди.

— О Господи! — Почеконіус скрушно похитав головою. — Знову кіна в баньках? Сіські-піські?

— Не вгадав, — Свинопотам вдоволено рохнув. — Замовник цікавиться ворожками.

— Ким?

— Замовник вважає, що для впевненої перемоги його політичної сили в нашому регіоні йому необхідна підтримка місцевих майстрів та майстринь магії. Просять скласти повний список ворожок і чаклунів з їхніми точними адресами. Я наголошую на слові «повний».

— Я так бачу, що таки прийшла мода на містику. Скоро поїдемо до шаманів на тренінги… Список має бути по всій області?

— Так.

— Це сотні осіб.

— Напевне.

— Десять тонн.

— Баксів?

— Євро.

— Ну, батєнька, ви заломлюєте! — Свинопотам картинно розвів руки. Офіціантка якраз поставила перед ним romano. Шматочок лимонної шкірки стирчав із філіжанки, наче жовтий свинячий хвостик.

— Багато ворожок і чаклунів себе не афішують. Треба наймати людей з контори. І то не усяких «панів майорів», а лише тих, котрі в темі. Це коштуватиме грошей.

— Шість.

— Дев'ять. Це остаточна ціна. Тільки для тебе.

— Добре, я пораджуся.

— Авжеж, порадься.

Вони ще задля проформи поторгувалися, але Почеконіус не вступався. Він був упевнений, що ніхто, окрім ФПП, не візьметься за виконання такої екзотики. Потім Свинопотам розповів свіжий київський анекдот і відкланявся. Почеконіус якийсь час дивився, як той віддаляється, широко крокуючи і розмахуючи дорогим шкіряним портфелем. Замовлення Почеконіусові не сподобалося. Воно містило в собі щось таке, чого він не міг до кінця второпати. Від такого замовлення тхнуло війнами нічними і підземними. Тхнуло найглибшими коморами тої Темряви, якої він не хотів знати.

У давні часи Яра, Міта і Боб облаштували собі ничку в порожнині старого муру, що колись відділяв військову частину від міської території. На місці ангарів, плаців і казарм вже давно побудували торговельні центри і багатоповерхівки, але старий мур пережив епоху будівельного буму. Хоча з боку новобудов до нього приросло свіже гроно бетонних гаражів, розкішна дубова алея, що тяглася вздовж муру зі сторони міста, як і за старих часів рятувала перехожих від літньої спеки.

Порожнина була замаскована ретельно припасованими цеглинами. Масивний куб трансформаторної підстанції прикривав цю частину муру від сторонніх очей, і витягти вміст сховку можна було навіть удень. Мітелик втиснувся між муром і підстанцією, відгорнув пропахле сечею сміття і ножем розколупав замазку між цеглами. Потім витягнув чотири цеглини.

Він навіть не здивувався, побачивши за цеглинами згорток. Вийняв його і почав розгортати пластиковий пакет.

— Міг би мені передзвонити, — почув він за спиною голос Одноокого і від несподіванки розірвав пакет. Усередині був ще один, обмотаний скотчем.

— Я дзвонив. Ти постійно «поза зоною».

— Сам здогадався?

— Розмовляв з одною цікавою жіночкою про археологію і згадав нашу ничку.

— Молодець, Міта-брате. Я сам би мав пам'ятати.

— Давно все воно було.

— Давно.

Одноокий присів поруч із Мітеликом. З третього пакета вони вийняли запаяну бляшану коробку, щедро намащену солідолом. Яра обтер її носовичком, а потім розрізав нікером. У коробці лежали старі зошити і щось загорнуте у шмату з вишитими слонами. Мітелик здогадувався, що саме.

— Треба негайно вшиватися, — підсумував Одноокий, коли червоний камінь Богині хижо блиснув на сонці.

— За нами стежать?

— Так. Мала у небезпеці. А без неї усе це — мотлох.

— Де вона?

— Сидить у машині. По неї приходили.

— Куди?

— До твоєї хати.

— Що? — від несподіванки Мітелик ледь не випустив з рук скарб давніх жерців. — Оті твої «погані хлопці» вдерлися до моєї хати?

— Не кричи, не вдерлися. Мала встигла звідти втекти, і вони якось про це дізналися без проникнення до квартири.

— Я не розумію…

— Не тепер, — Яра не дав Мітеликові дивуватися вголос. — Всі подробиці потім. Все потім. Ми вшиваємося.

— І куди ви з нею вшиєтеся?

— Не «ви», а «ми».

— А я не збирав…

— Пізно, братику, пізно. Вони багато чого про нас знають. А окрім них є ще інші, ще гірші. У нас — у кращому випадку — кілька годин на збори.

Мітелик приречено крутив у руці камінь. «Але ж ти, грьобаний слоне, із самого початку знав, що усе закінчиться саме так». Цю думку він адресував не Одноокому, а собі. А потім старший консультант згадав, що має невикористану двохмісячну відпустку. Ця згадка здалася йому одночасно і доречною, і смішною. Скорше смішною.