Богиня і Консультант

Частина ІІІ. Піт Творця

Яра поставив чотиримісний пластиковий намет на березі лісового озера, недалеко від того місця, де він облаштував сховок із документами, зброєю і грошима. Тільки тепер він дозволив собі відпочити і миттєво заснув. Мітелик з Індиго залишилися сидіти біля ватри. Одяг старшого консультанта вбирав лісову вологу, а вогнище гріло лише один бік. Індиго дивилася на золоті спалахи полум'я і перевертала грань патичком. Валерію Петровичу залишалося тільки заздрити її спокоєві. Сам він постійно совався: якісь комахи заповзли йому під манжети шкарпеток і намагалися напитися свіжої крові. Але йти до намету, де хропів Одноокий, йому теж не хотілося.

— Покажіть мені Камінь, — раптом попросила дівчина.

— Обійдешся.

— Ви на мене образилися?

— Ні, не образився, але я не розумію, чому ти нічого мені не розповідаєш. Я хочу знати, що все ж таки сталося у моїй квартирі? Хто приходив туди по тебе?

— Таж нічого у вас там не сталося, — мала вдарила патичком по вуглинах, і у повітря злетіло сузір'я помаранчевих іскор. — Все там добре. Приходила ота ваша шльондра.

— У якої голова «непрозора»?

— Так.

— Ти її відчула?

— Так.

— Вона була сама.

— Ні, з нею був чоловік.

— Теж «непрозорий».

— Ні, я могла бачити його думки. Тому й встигла втекти.

— І що він там думав?

— Він мене увесь час боявся, бо шльондра попередила його, що я вмію бачити. Він був озброєний і хотів зробити мені укол, щоби я втратила свідомість.

— Він лікар?

— Він вчиться на лікаря. Його ім'я Анатолій. Шльондра йому наказувала, а він усе виконував, хоча дуже боявся. Вона йому страшенно подобається, він постійно про неї думає. Вони спочатку не знали, хто є в квартирі.

— А потім?

— Вона теж вміє відчувати, але не бачить думок.

— Ти казала, що втекла через вікно. Але як…

— У сусідній квартирі йде ремонт.

— Так, там ремонт.

— Там на кухні було відчинене вікно, я з балкона перелізла туди і там перечекала. Та шльондра не відчула, що я у сусідній квартирі, але відчула, що у вашій квартирі нікого не має.

— Як вона це відчуває?

— Її, напевне, навчили. Такого кожен може навчитися, це нескладно.

— Навіть так? І я можу?

— Треба мати вчителя. Він навчить бути уважним, слухати свої відчуття. Цього вчать різних шпигунів, мені дядько Славко розповідав.

— А він теж вміє отак, крізь стіни, відчувати?

— Ні, просто так відчувати він не вміє, але в нього є такі спеціальні таблетки. Він дві таблетки вип'є і теж починає відчувати. Ці таблетки зроблені американцями для десантників і шпигунів… Ну от, я вам усе розповіла.

— Ні, не все.

— Що «не все»?

— Вони ж мали зробити біля будинку засідку. Як ти вибралася з будинку?

— Вони не робили засідки. Вони дуже поспішали.

— Куди?

— Шльондра сказала Анатолію, що терміново їде до Києва. Вона відразу пішла.

— А він?

— Він ще покрутився біля будинку хвилин двадцять і втік.

— Злякався?

— Ага. Він не воїн, він «пасажир».

— …?

— Це ж правда. Ви теж «пасажир».

— Твоя правда, — Мітелик відтягнув шкарпетку і розчавив кусючу комаху. Потім уточнив: — Сраний пасажир без квитка.

— Не кажіть поганих слів, я ж вам вже казала, що це вам не личить. Покажіть Камінь.

— Ти знов мене вчити будеш, що мені личить, а що не личить… Нащо тобі той Камінь?

— Подивитися. А ви б краще почитали ті старі зошити, які знайшли разом із Каменем.

— При цьому світлі, лапонько, я там ні фіга не прочитаю. Там чорнило вицвіло, я вже дивився.

Насправді йому просто не хотілося читати. Вирваний зі звичного побуту, Валерій Петрович все ще перебував у напівшоковому стані. Світ навколо став незвичним і незручним. Він намагався відновити внутрішню рівновагу, але та затялася і вперто відмовлялася відновлюватись.

— А ви йдіть до автівки, — порадила Індиго. — Там є світло.

— Акумулятор сяде. А завтра будемо штовхати ту автівку, як дурні, — він вийняв з внутрішньої кишені Камінь Богині й передав його Індиго. — Красивий камінчик, га?

Дівчина взяла Камінь обережно, у дві долоні, з'єднані «корабликом». У світлі ватри Камінь став криваво-червоним, зловісним. Індиго прикипіла до нього поглядом. Мітелик згадав «зрячі камені» з фантастичних романів Толкієна. Ті камені випалювали мозок самовпевнених дослідників.

— Обережно із цією штукою, — попередив він.

— Я знаю, — прошепотіла мала.

Мітелик раптом відчув, що зголоднів. Він пошкандибав до автівки і повернувся зі шматком хліба і консервою. Індиго сиділа непорушно, вдивляючись у глибини кривавого кристалу. «Якщо вона так сидітиме ще три хвилини, я її штовхну!» — подумав він за мить до того, як дівчина відірвалася від споглядання Каменя.

— Який він древній! — сказала вона і заплющила очі. Камінь у її долонях блиснув, немов почув слова Індиго.

— Кажуть, учені його відносять до епохи, що передувала скіфам, — сказав Валерій Петрович, пригадавши слова Дворської про «доскіфський період».

— Він дуже древній, — підтвердила дівчина. — Він пам'ятає Праматерів Людства.

Мітелик ледь не вдавився шматком консерви. Він згадав, як Почеконіус переповідав працівникам Фонду книжку генетика Сайкса про Сім Праматерів європейської людності. «Він тоді називав якісь страшні цифри, — пригадав старший консультант. — Сорок тисяч років до нашої ери, здається».

— Дуже-дуже давно, — прочитала його думку Індиго, — цей камінь отримала в подарунок жінка, яку звали Йіма.

— Від кого отримала?

— Від самої Богині. Йіма була великою жрицею, її рід згас. Але від її небоги пішли цілі народи. Її небога була одною з Праматерів.

— Як її звали?

— Камінь не каже.

— А про Йіму каже?

— Так.

— Ти чуєш голос?

— Це не голос.

— А що?

— Не знаю. Це чаклунський Камінь. Він радше злий, ніж добрий.

— А для нього існує добро і зло? — недовірливо посміхнувся Мітелик.

— Це для нас існує добро і зло, — сказала Індиго. — Якби нас не було, він би мовчав. Він мовчав багато років. Йому не було з ким розмовляти. Але при світлі місяця від нього йде зло. І голова дуже болить. Я стомилася.

— Тоді йди спати.

— Ага, — легко погодилася дівчина, повернула Мітеликові Камінь і рушила до намету.

Валерій Петрович залишився сам на сам із Каменем Богині. «Невже тобі сорок тисяч років?» — спитав він в Каменя. Але відповіді не почув. Він покрутив Камінь, загорнув у шмату і знов поклав до внутрішньої кишені. Він вирішив не спати. «У цьому лісі вночі бозна-хто вештається!» — припустив він і підкинув до вогнища товстого гілляччя. Сон схопив його раптово, просто біля ватри.

Сон Валерія Мітелика в лісі

Він бачить укрите рудою травою плато, яке, немов розкрите віяло, широким кінцем упирається у сіру стрічку повноводної ріки. Вона підковою оточує плато. До річки тим плато збігають шеренги вертикально поставлених брил-монолітів. На вершечках деяких брил запалені вогні. Алеєю монолітів до ріки просувається процесія жінок, одягнених у балахони. Одяг жінок зшитий зі шкіри й оторочений хутром. Попереду йде старша жінка, плечі якої прикрашені пишними розчесаними вовчими хвостами. Її сиве волосся намащене жиром і теж стягнуте у довгий хвіст, рясно переплетений шкіряними ремінцями.

Це верховна жриця Йіма, розуміє Валерій Петрович, тітка однієї із семи Праматерів європейських народів і однієї з тридцяти п'яти Праматерів Людства. Вона йде до ріки, щоби принести жертву Богині. Він не чує жодного голосу, але розуміння усього, що він бачить, ніби саме собою виникає у його голові. У якусь мить невидимий оператор сну додає до зображення звук. Мітелик чує зловісне виття десятків жінок. «Бааа, Бааа!» — грізні низькі завивання розбігаються присмерками. Бааа. Бау. Баба. Бхагва. За довгі тисячоліття ім'я Богині змінилося мало.

На схилі гори він помічає постаті чоловіків. Їх багато. Вони ніби заклякли, здалеку дивлячись на процесію. Мисливці, могутні воїни, вони не сміють підійти туди, де жриці спілкуються з Бааа. Вони вміють убивати велетенських вовків, рейзодонтів, печерних левів і страшних броньованих гієн ішу. Але ім'я Богині змушує тьмяніти від жаху очі героїв і слідопитів.

Мітелику кортить розглянути істоту, котру приносять у жертву Богині. Але йому це ніяк не вдається. Невидимий оператор навмисно зміщує фокус. Але Йіму він бачить чітко. Її тіло хитається у трансі. Час від часу дві молоді жриці підносять до її губ велику мушлю з темною рідиною. «Хаома, священний напій», — виникає пояснення. Зробивши ковток, Йіма закидає голову і виє. Її могутнє виття навіть через товщу часу змушує усе єство старшого консультанта здригнутися. Жива смерть мешкає у ньому, кличе мертвих повстати в бутті. Йіма вже не виголошує ім'я Богині. «Ар-ра!» — виє-кричить верховна жриця, і жодного пояснення до цього звуку не додається.

Чотири жриці підтягують до річкового берега жертву. Тепер оператор сну дозволяє Мітеликові її роздивитися. Це людина, зашита в оленячу шкуру. За її рухами можна здогадатись, що це жінка або дівчина. Вона майже не пручається, її голова прикрашена рогами. Обличчя закриває потворна звіряча маска. Жертву кладуть на невеликий пліт. Перед тим як пліт відштовхують від берега, Йіма кам'яним ножем перерізає жертві горло. Оленяча шкіра темніє від крові, виття молодших жриць стає таким голосним, що, здається, ось-ось і воно розірве вуха. Зате верховна жриця вже не виє. Вона блаженно закочує очі і щось тихо муркоче.

«Богиня вдоволена Йімою», — розуміє Валерій Петрович. Він дивиться на обличчя Йіми, страшне, кутасте і сильне, помережане глибокими рівчаками зморщок і шрамів. З-під вовчого хутра виглядає намисто, майстерно зроблене з велетенських кігтів незнаного звіра. Але Каменя Мітелик не бачить…

«Звідки у неї взявся Камінь, звідки?» — з холодними дрижаками він прокинувся. За згаслим вогнищем, у темряві, йому привиділася плескувата тінь звіра. «У нього мають світитися очі. Чому в нього не світяться очі?» — таке відморожене питання навідало мозок старшого консультанта.

«Арра!» — закричав він на звіра. Чому він закричав і чому закричав саме так, він не знав. Його рука сама потяглася до кишені по Камінь. Тінь зірвалася і злилася з нічним повітрям ще до того, як з намету вискочив Одноокий у розстебнутих штанях і з пістолетом у руці.

— Здурів ти чи що? — братан Яра ошелешено подивився на Мітелика.

— Я бачив вовка.

— Вовка? У цьому лісі? — Одноокий засміявся. — Тут навіть їжаків усіх повистрілювали і зжерли.

— А ти чого такий розчепірений? — завдав удар у відповідь Валерій Петрович. — Засновуєш новітнє жрецтво?

— Це не твоє діло, — Одноокий все ж таки защепнув гульфик. — Я от все думаю, що з тобою, мудрецем таким, робити.

— Сильно вам заважаю?

— Тобі з нами важко прийдеться. Ми, як то кажуть в екшенах, лягаємо на дно.

— Мені вертатися додому?

— Туди тобі не можна, брате.

— А тоді як?

— Я тобі дам грошей, поїдеш до Києва. У мегаполісі такому, як ти, буде легше заплутати сліди, аніж по лісах і селах.

— Радше вже у Парижі.

— Щоби перетнути кордон, треба виробити нові документи, — пояснив Одноокий, ніби не зрозумівши жарту. — Надійні якісні документи на інші прізвища. Такої можливості в нас поки що немає. На кордоні нас стопудово відстежуватимуть вороги.

— А що я робитиму у столиці?

— Чекатимеш на мій сигнал. Ситуація невдовзі зміниться.

— А як ти будеш знати, де я?

— Це й не потрібно. Ти не знатимеш, де я, а я не знатиму, де ти. У випадку провалу так буде навіть краще. Просто кожного вівторка приходитимеш на вокзал і перевірятимеш камеру схову. Я запишу тобі номер, — Яра насупився, ніби щось пригадав:

— І ще одне, Міта-брате. Ти віддаси мені Камінь.

— З якої то радості?

— Тобто?

— Чому я маю віддати Камінь тобі?

— Тому що Індижка буде зі мною. Вона може спілкуватися з Каменем, а тобі він нащо?

Аргументів, які б можна було протиставити директивній вимозі Одноокого, Валерій Петрович не знайшов, але віддавати Камінь йому теж не хотілося. Тому він сказав, аби лише щось сказати:

— Я його збережу краще за вас.

— До ранку можеш з ним погратися, але потім я його в тебе заберу, — підсумував Одноокий і пірнув до намету.

Мітелик подумки обізвав себе і Яру поганими словами та заповзявся розпалювати багаття. Під попелом відчувалася дещиця перспективного жару.

Почеконіус сповідував той офісно-менеджерський «символ віри», у якому значилося, що справжній і свідомий свого суспільного покликання політтехнолог має кожної п'ятниці напиватися у нічному клубі. Щоправда, в офісно-менеджерському «символі» було суворо наказано «напиватися до зелених чоловічків», а Почеконіус завжди зупинявся на тій стадії алкогольного ралі, коли навколишні гуманоїди ще зберігають своє природне забарвлення.

Він сидів за барною стійкою і крізь замацану склянку дивився на неприємного бородатого бармена. У склянці ще бовталося грамів сто віскі, тому бармен крізь нього виглядав не таким нахабно-непереможним, як при безпосередньому баченні. Почеконіус намагався розповісти барменові про духовність, але той на всі спроби залучити його до інтелектуальної розмови відповідав лише неконструктивними «угу» та «уу».

— …От скажімо, попи, — наполягав Почеконіус, наводячи свій «віскоскоп» на бармена. — Вони ж страшенно духовні, так?

— Уу, — погоджувався бармен. Він завзято крутив шейкер і не дивився в бік політтехнолога.

— Так от, узяли ми працювати у Фонд одного колишнього попика… Ха! — розсміявся Почеконіус і зменшив кількість віскі в склянці на третину. — Взяли ми його у штат рекламістом і запропонували написати базовий рекламний слоган для анісової горілки «Священицька». Хороша назва, правда ж?

— Угу, — знов погодився бармен.

— Не «угу», а дуже класна… Я придумав! — гордо повідомив політтехнолог і витер собі під носом краваткою. — Ми ж тоді думали, коли брали в штат того попа, що він напише нам щось духовне, якусь цитату з Псалмів чи щось таке… Він же на цьому всьому розуміється, семінарію якусь там закінчив. А він знаєш що написав?

— Уу?

— Він написав такий-от слоган, прикинь: «Хто анісову п'є, в тому глистик не живе!»

— У!

— От-от, і я ж кажу, яка тут у сраці духовність? Тут духовність навіть посцяти не ставала. Глистик… Тобто маленький глистик не живе, а великий глистище собі процвітає, нє? Тут є щось спільне з тими «маленькими українцями», про яких говорив… хто?

— Уу, — заперечив бармен.

— Правильно, — допив Почеконіус. — Не будемо уточнювати, позаяк…

— Який прикольний чорт! — раптом почув він жіноче контральто за своєю спиною.

«Оппа, — подумав політтехнолог, — як я люблю тьолочєк з низьким тембром!» Він озирнувся і спитав:

— Хто «прикольний чорт»?

Його чекала приємна несподіванка. За стійкою сиділи дві чарівні тьолочкі. Брюнетка і білявка. Брюнетка була копією акторки Заворотнюк, а білявка — співачки Агілери. Від них линула така заточена на секс енергія, що політтехнолога проперло по всіх каналах. Він миттєво забув про неконструктивного бармена і запропонував красуням:

— Замовимо лікерчиків чи коктейликів?

— Замовимо всього, чортику, — підтримала його ініціативу брюнетка. Білявка ж посміхнулася так заманливо-агілерно, що у пропертих каналах Почеконіусового організму запульсувала свіжа бадьора кров.

— Ай мумент, май діар сексіс! — політтехнолог розчепірив пальці у міжнародному жесті.

За мить на стійці з'явилися лікери, а за ними коктейлі, а за коктейлями — болотяні стовпчики абсенту і смугасті «Б-53». Гудьож пашол нєдєцкій, і за кілька годин Почеконіус таки побачив хрестоматійних зелених чоловічків. Один із тих чоловічків сидів на правому плечі голої брюнетки і запитував:

— Так де тепер може бути Валерій Мітелик?

— Т-ти хто?

— Відповідай на питання.

— Іди в топку!

— Неправильна відповідь, — сказав зелений і вкусив Почеконіуса за ніс. — Де Мітелик, чмо?

— Вд-дома, — припустив ошелешений політтехнолог. Те, що відбулося, було настільки несподіваним, що він навіть забув зойкнути. Зуби в потворчика були гострими. Ніс налився пульсуючим болем.

— Його немає вдома, — заперечив інший зелений чоловічок, який зручно вмостився на красивих грудях білявки. — А його дружина Анжела каже, що він поїхав у якесь відрядження від того вашого факаного Фонду.

— Від-дрядження? — здивувався Почеконіус і простягнув руку, щоби впіймати зеленого напрягальника. Але щось відштовхнуло його руку і вивернуло палець.

— Ой, боляче! — скрикнув політтехнолог. Він відчув, що його сечовий міхур наполегливо сигналізує про крайній ступінь свого наповнення.

— Де він? — спитав перший чоловічок.

— Я з-звідки з-знаю?

— Ви ж друзі.

— П-перепрошую, ми лише п-приятелі. Мені треба до туалету.

— А чим Мітелик займався останніми тижнями?

— Чим з-займався? Чим той мудак з-займався, га? — перепитав Почеконіус, помацавши травмованого носа. — Хернею п-п-повною він з-займався. Д-досліджував шаманські вп-пливи на електорат… Ег-г-грегори він д-досліджував… Херня яка… — він нахилився, щоби поцілувати брюнетку, але дістав по вкушеному носі.

— Ви чьо, д-дєвчьонкі?..

— Куди виїхав Мітелик?

— Хєр його з-зна…

Зелений чоловічок зістрибнув з плеча брюнетки, перевальцем пробіг животом політтехнолога і угризся гострими зубами в його статевий орган. Той заверещав.

— Де твій приятель, козел?

— А що — ай! — сталося?

— Він людям гроші винен.

— Яким — ай! — людям? А-а-ай, боляче ж…

— Кажи, де він, швидко.

— Я не знаю… А-а-а-а-ай!!!

— Зосередься. Куди він міг поїхати у зв'язку із тими дослідженнями? Ну, згадуй, чмо вонюче! А то зараз без хєра залишишся! Ну!

Майже протверезілий Почеконіус згадав про свою телефонну розмову із Валерієм Петровичем за добу до того, як старший консультант ФПП раптово взяв відпустку і щез. Він заплющив очі і швидко, доки зуби потвори знов не вгризлися в його плоть, назвав прізвище Кондратенка.

— Адреса? Телефони?

Пам'ять політтехнолога дивним робом розчистилася від алкогольного заніміння, і він назвав телефон Кондратенка. А щодо адреси? Ні, він не знає адреси. Точно не знає. Біль відступив. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить у мінімалістичній кімнаті з одним ліжком, стільцем і тумбочкою, скорше за все — у дешевому готельному номері. Ані красунь, ані зелених чоловічків у кімнаті вже не було. Із розщепнутого гульфика непристойно стирчала чоловіча гордість політтехнолога: набухла, фіолетова і самотня.

Мітелик винайняв однокімнатну квартиру в дев'ятиповерхівці за кілька хвилин ходу від метро «Оболонь». Київські ціни відразу вполовинили товсту пачку грошей, яку він отримав від кривого конспіратора. Але в надрах спального району Валерій Петрович почувався майже безпечно. За сто метрів від його помешкання знаходився цілодобовий міні-маркет, до якого можна було зайти над ранок, не ризикуючи зустріти цікаві погляди сусідів і місцевих шпанюків.

У квартирі, окрім поламаних меблів і розкуроченого телевізора, стояв старий радянський холодильник «Мінськ-4», якому чудом вдалося пережити і трьох генсеків, і епоху перебудови, і веселі часи молодої олігократії. Холодильник випромінював позитивну ветеранську енергію та наповнював «гостинку» комфортним заспокоюючим гудінням. Зі старим холодильником Мітелик швидко заприятелював, звільнив його від криги і завантажив триденним запасом харчів та соків. Тепер він міг із чистою совістю взятися за вивчення зошитів професора Адамчука. Старший консультант розклав зошити на ліжку, підключив блок живлення ноутбука до поламаної розетки, а сам влаштувався на саморобному дитячому таборику, балансуючи на його трьох підпорках.

Зошитів теж було три. Всі вони були старі, у палітурках із жовтої церати. Між сторінками було закладено кілька паперів. У першому зошиті містилися малозрозумілі схеми і цифри. Його Мітелик відклав на потім. Другий зошит виявився рукописом першого розділу наукової книги, і його теж було відкладено. У третьому зошиті покійний професор вів щоденник, і саме за нього Валерій Петрович узявся найперше.

Перші сторінки зошита було відірвано, записи починалися з дати 23 серпня 2004 року. Під цією датою у щоденнику значилося:

Валерій Петрович дочитав до цього місця і задумався. «Генерал Ол. Кон-ко»? Чи не той це Олександр Васильович Кондратенко, якого рекомендував Почеконіус як спеціаліста з проблеми керування егрегорами? Занадто багато збігів, щоби це було лише збігом! А хто такий отой «Гера»?

В Інтернеті він знайшов кількох «генералів Олександрів Кондратенків». Але годі було з'ясувати, хто з них живе у Києві. Пошукавши ще, він виявив, що один із тих генералів помер ще у XIX столітті. Щодо інших він знайшов лише побіжні згадки як про учасників якихось ветеранських з'їздів, почесних членів мисливських та фалеристичних товариств у Росії і в Україні. Один із них — генерал-майор у відставці О. В. Кондратенко-Петрух підпадав під усі параметри загадкового «кагебіста-психотронника». Йому було 74 роки і він, якщо вірити сайтові «Следопыт-П», мав членський квиток одного з українських краєзнавчих товариств.

Записавши про всяк випадок усі дані О. В. Кондратенка-Петруха і знайшовши у записнику телефон, який дав йому Почеконіус, Мітелик повернувся до Адамчукового щоденника.

Мітелик знову зробив паузу для власних записів. Все ніби збігалося з його здогадками і словами Дворської. «В.» — це, зрозуміло, Вербенко, «наша М.» — рудоволоса мегабестія, Жриця-початківець Ірина Маргель, котру вбили «погані хлопці» (тепер вже зрозуміло, чому вбили) і яка, вже після смерті, якимось чином примудрилася уві сні відкрити йому, Мітеликові, шлях пізнання. Отже, це вже прояснилося, вирішив старший консультант. Тепер головне — дізнатися, хто такий «народний депутат С.». Хтось, швидше за все, із тодішнього опозиційного табору. Але це понад дві сотні позицій. Мінус, очевидно, жінки-депутатки. «Нардеп С.» — не жінка, це ясно. Якщо ота «С.» — перша літера прізвища, то визначити таємничого замовника Сили буде легше. А якщо ні? Якщо це який-небудь «Семенич» чи «Сергіїч»? Чи пацан з кликухою «Сивий» чи «Сиплий»? А якщо він взагалі офіційно був з іншої политічної сили, але таємно працював на протилежний табір? Розкладав так би мовити яйця в різні кошики? Єдине поки що уточнення: той С. має офіс десь на Подолі. Валерій Петрович тяжко зітхнув і вирішив, що читатиме далі. Раптом у щоденнику знайдеться натяк на таємничу особу «нардепа С.».

Мітелик посміхнувся, прочитавши запис від 27 вересня. Книжки про них напишуть, аякже! Від прочитаного в нього виникла безліч питань. Чому генерал не пішов на відверту розмову з професором? Щось його налякало чи насторожило? Що саме? Отой дитячий ентузіазм старого археолога? Чому лишився живим доцент Вербенко, а всі інші учасники проекту «нового українського жрецтва» загинули? Чому Ірина Маргель, маючи Силу (або, радше, природний талант «фокусувати» її за допомогою Каменя), не передбачила і не відвернула такого сумного кінця? Йому дуже закортіло самому зустрітися з генералом-психотроніком. Але це б означало піти на смертельний ризик. Мітелик стомлено заплющив очі. Яка б то Богиня порадила, як діяти!

До невеличкої залізничної станції, де він мав зустрітися з Вигнанцем, Одноокий ішов пішки. Він залишив тимчасову схованку ще у темряві, перетнув поле і вийшов до станції з боку лісосмуги. Сторонньому спостерігачеві важко було б упізнати в пошарпаному тлукові того шанувальника фірмового одягу, якого звик бачити Мітелик. Брезентовий плащ, кашкет і старі кирзаки перетворили Яру на пересічного мешканця промзони, котрого похмільний синдром жене на пошуки самогону.

На станційній платформі Одноокий злився з ранковим натовпом робітників, пенсіонерів і перекупок. З-за спин очікуючих він оглянув бетонний паркан, що відокремлював станцію від території занедбаної цукроварні. На паркані крейдою було накреслено три цифри. Перша з них означала, що у Вигнанця все добре, друга була кодом одного з обумовлених місць зустрічі, а третя — часом, коли Вигнанець чекатиме свого найманця. Одноокий трохи перечекав і спустився з платформи на вуличку одного із тих невиразних містечок, яких багато розкидала Україною двохсотлітня колонізація Дикого Поля.

Він ще раз перевірив, чи не веде за собою «хвоста», оглянув дахи і вікна найвищих споруд і водонапірних башт — чи, бува, не блисне десь лінза спостережного пристрою. Його трохи стурбував робітник на даху станційної споруди, але той латав стару бляху, не повертаючись у бік вулиці. За сто метрів від платформи Одноокий витягнув з кишені пачку «Пріми» — умовний знак, що він готовий до контакту. Припалюючи, він помітив, як у високому паркані навпроти ніби сама собою привідкрилася хвіртка. За парканом він виявив ще одну станцію, Цього разу пожежну.

Біля одноповерхового будиночка з гаражем ремонтували старенький ЗІЛ з цифрами 01 на дверцятах кабіни. Вигнанець із Шангріли стояв поряд із ЗІЛом, витираючи руки засмальцьованою ганчіркою. На ньому була синя спецівка, з кишені стирчала викрутка.

— Доброго ранку, Мігчиже[110]! — Вигнанець привітав свого найманця з легким акцентом. Одноокий знав, що Наставника у цих краях приймають за уродженця Півдня. Голену голову вигнанця прикривала вицвіла тюбетейка, тріснуті старосвітські окуляри та сива борода пом'якшували незвично різкі для слов'янського ока риси обличчя.

Яра теж привітався, і Наставник провів його до будиночка Тут, серед котушок із пожежними рукавами і пожовтілої наочної агітації, вони й повели розмову. Одноокий розповів про свої пригоди у рідному місті, про зустріч з амазонкою і про знайдення Каменя.

— Покажи мені його, — наказав Вигнанець.

Він прийняв до своїх рук реліквію, тихо шепочучи мантру Тари-Дролми, і довго дивився в червоні глибини Каменя. Потім повернув його Ярі. Той запитав:

— Ви казали, що маєте уважно його вивчити. Але відразу повертаєте Камінь мені. Щось не так?

— Я уважно вивчив його на твоїх очах, — відповів Вигнанець. — Я вже колись казав тобі, що глибинність дії насправді в жодний спосіб не залежить від її тривалості.

— Вибачте, Наставнику, за моє невігластво. — Яра склав руки на знак поваги до знань мага. — Я хочу вас про щось запитати.

— Питай, Мігчиже.

— Цій реліквії дійсно кілька тисяч років?

— Так.

— Вона старша за єгипетські піраміди?

— Старша. Камінь є сучасником епохи панування мамонтів і останнього льодовика.

— А хто його в той час так вміло відшліфував?

— Це зроблено було набагато пізніше, в Ірані. А за Доби Праматерів, на Півночі, він, швидше за все, зберігався необробленим. Але навіть у Тибетському Лоні не відають, як і за які заслуги шаманка Йіма з племені Рі отримала цю святиню. Це велика таємниця Темних тисячоліть.

— Чому їх називають «темними»?

— Небо тоді потьмяніло від пилу після падіння останнього великого метеориту і підземних вибухів у Поясі Вулканів. Зими тоді були довгими і лютими, північні землі вкрила крига. Багато людських племен вимерло, поширилися жорстокість і людожерство. Це були погані часи. На Півночі від Балтійського моря до Сибірської льодової пустелі залишилися живими ледве три тисячі людей із п'яти родів: Вайа, Рі, Есікі, Ома і Тубір. Так написано у Книзі Печер.

— Індиго вміє розмовляти з Каменем, — сказав Одноокий, розглядаючи плакат на стіні, що закликав бути уважними при підключенні до побутових приладів газових балонів. — Перед тим як я залишив її, вона дві доби не відривалася від Каменя, щось йому шепотіла.

— Вона — «датен», посередник, опора ритуалу. І свого часу стане великою жрицею, достойною запису до Переліку Сущих.

— Вона сказала мені… — Яра затнувся, ніби добираючи правильні слова.

Вигнанець допоміг йому:

— Вона сказала про мене щось погане, так?

— Ви читаєте думки, Наставнику. Так, — підтвердив Одноокий. — Вона чомусь назвала вас Кощієм і сказала, що від Кощіїв жінки не народжують.

— Напевно, ти подумав, що ми з Індиго могли б стати родоначальниками відродженого ковену Курана. А вона прочитала твої думки і відкинула таку можливість.

— Так, я подумав, — Яра збентежено подивився на того, хто колись носив титул Сейсалбулон — «Дім Правди».

— Вона не збрехала, Мігчиже. Мені не суджено стати батьком її дітей. Тобі, до речі, теж.

— Я ніколи себе не мав на увазі… І не маю.

— Ти сказав, — кивнув Вигнанець.

— А хто стане… батьком її дітей?

— Камінь підкаже їй.

— Коли?

— Прийде час. — Вигнанець примружив очі.

— А що означає «Кощій»? У наших казках це такий неприємний персонаж.

— Це дуже давня назва. У російській мові вона споріднена із словом «кощунство». Кощіями колись називали жерців-ягинів, які залишали свій ковен та своє Коло і починали практикувати темні ритуали — кощуни — для досягнення влади і безкінечного продовження свого життя. Деякі з тих кощіїв залишили помітний слід у світовій історії. За давніх часів таким був перший асасін Хассан ас-Сабах, а за новітніх — граф Сен-Жермен. Ти б мав про них чути.

— Але ж ви не практикуєте темні ритуали, а навпаки…

— Я залишив свій ковен, тепер я — вигнанець, місан-агпа. Формально я і є кощієм. Думаю, що саме Камінь Бау підказав їй це слово. Це добре. Значить Камінь поступово настроюється на її ментальне поле… Колись тутешні послідовники Богині мали багато проблем із сарматськими і половецькими кощіями. Це слово глибоко врізане у пам'ять Каменя. Звідти, напевне, й оті ваші казки.

— Що нам далі робити?

— Зараз вам треба якнайретельніше сховатися від Ордену і східних ковенів. Пізніше, коли Камінь підбере для Індиго ягина-родоначальника, ми разом вирушимо до древніх центрів Сили, в степи. Тільки там земля дає Верховній Жриці Курана натальну енергію[111].

— Нас там шукатимуть.

— Якщо східні ковени і Орден вже тепер почнуть війну між собою, вони скоро вичерпають сили. Ми повинні вичекати. Час працює на нас.

— Але та дівчина згадувала Майстра Зброї. Вона казала, що ця людина варта цілої армії. Він дійсно такий крутий?

— Якщо він справжній Майстер Зброї, а не просто керівник силового підрозділу Ордену з гучним титулом.

— А якщо справжній?

— Тоді він дуже небезпечний. Але останній зі справжніх Майстрів Зброї, як мені розповідали, чи то помер, чи то загинув у Колумбії півстоліття тому. І я не чував, щоби з'явився новий.

— Якщо він загинув, значить, його таки можна подолати?

— Можна. Але для цього потрібні досвідчені бійці й сильні менталіки.

— Ми б з вами могли перемогти такого?

— Ні, — твердо відповів Вигнанець, і вилиці його ледь помітно напружилися.

— Такого супербійця, напевно, важко підготувати? — припустив Одноокий.

— Справа не у підготовці… — маг торкнувся двома пальцями лінії над переніссям. — Колись ми й про це поговоримо, але не тепер. Тепер у нас є важливіші проблеми, а надто довгі розмови сам на сам можуть викликати зайву цікавість тих місцевих, для яких я лише непитущий механік. Нам з тобою, зокрема, треба добре подумати, як надалі гарантувати безпеку нашої дівчини і дати їй спокійно поспілкуватися з Каменем.

— Я маю щодо цього кілька пропозицій, — повідомив Одноокий, розгортаючи на столі карту.

Прочитавши щоденник професора Адамчука до кінця, Валерій Петрович відчув розчарування. У нотатках, які закінчувалися датою 12 січня 2005 року, він не знайшов інформації, яка б могла наблизити його до ідентифікації особи нардепа С. та до тих, хто стояв за тим добродієм. Більшість записів містила в собі роздуми професора про шляхи становлення національної еліти, уривки з віршів, суперечки з сином плюс саморобні коментарі до «Велесової книги». Лише три записи були варті уваги:

Мітелик перечитав ці записи ще раз. З них виходило, що Ірина Маргель у 2004 році намагалася керувати егрегором великої групи людей за допомогою Сили, схованої у Камені. Вона це робила не одна, а у складі якоїсь групи чаклунок або чаклунів. І ці намагання не привели до потрібного політикам результату.

«Тому С. і повернув Камінь професорові!» — раптом зрозумів Валерій Петрович.

Ніби щось перемкнулося у голові старшого консультанта. Розсипана до того мозаїка причин та наслідків миттєво склалася у несуперечливу картину послідовних подій. Першою з них стала «участь» Каменя у президентських виборах дві тисячі четвертого року. Нардеп С. залишився незадоволеним тим реальним керуванням егрегором, який здійснила руда «мегабестія». С. повернув реліквію, яка не виправдала його сподівань, і залишив прикарпатських ентузіастів-елітаристів у спокої. Але потім сталася друга подія. Інформація про Камінь — скорше за все, випадково — потрапила до тих, хто володів глибшими знаннями про природу подібних реліквій і способи їх використання. До керівників законспірованої міжнародної організації, про яку Яра мало що розповів Мітеликові. Може, тому, що й сам знав про неї небагато. Він називав цю організацію «Орденом», але назва ця, як здалося старшому консультантові, була умовною. На відміну від невігласів-політиків, орденці швидко зрозуміли, що археологи знайшли у кургані не просто один з артефактів, здатних фокусувати Силу, а сам легендарний Камінь Бау. Якби виконавці їхньої волі зі спецпідрозділу «Агат» діяли не так самовпевнено і незграбно, Камінь вже тепер прикрашав би орденську скарбницю. Дії бійців «Агату» (або якась супутня активність), у свою чергу, привернули увагу не менш загадкових, аніж Орден, східних магів, які через своїх агентів (тут Валерій Петрович з теплим смутком згадав сексапільну Діану та її віршик про собаку і гладіолуси) теж отримали інформацію щодо знахідки. Почалася справжня війна між магами Заходу і Сходу. А Камінь тим часом завдяки братанові Бобу опинився в руках «третьої сили», і цією силою був зовсім не Одноокий Яра, а той, хто його найняв. «Дім Правди», так він назвав свого хазяїна. Одноокий навіть натяком не обмовився про походження «третьої сили» та про її наміри. У ситуації, коли кожна з трьох сторін мала свої інтереси, Мітеликові було вкрай необхідно чітко уявити свої пріоритети і визначитися у симпатіях. Люди з Ордену, які вбили Боба, були його ворогами. Східні маги поки що нічого поганого йому не зробили.

Але вони теж полювали на Камінь і, судячи з розповіді Одноокого, недовго замислювалися, перш ніж застосувати зброю. Сам братан Яра виконував невідому волю невідомих керівників і здавався фанатиком. Серед усіх персонажів цієї історії лише телепатка Індиго викликала якщо не симпатію, то співчуття.

З іншого боку, Мітеликові подобалися конспірологічні таємниці. Одноманітна й невдячна робота у Фонді йому вже набридла. Сім'я не склалася. Навіть власної квартири у нього не було, і у випадку розлучення з Анжелою перед ним вимальовувалася невесела перспектива кочового життя в орендованих хатах.

А війна між магами, попри усі небезпеки, виглядала непоганим шансом поставити свої аналітичні таланти на службу могутній силі, яка не обмежувала себе ані у виборі інструментів, ані у грошових витратах. Адже магам майбутнього ковену, міркував Мітелик, врешті-решт знадобляться люди, які служитимуть посередниками між їхнім світом і світом політики. Таке посередництво мало б принести йому владу і великі гроші. Треба було лише знайти у всьому цьому власну тему. І в цих пошуках йому могли б допомогти двоє людей, які вже стояли на примарному кордоні між політичною ареною і невидимими царствами магів — генерал Кондратенко і нардеп С.

Одноокий неодноразово давав собі обіцянку ніколи не користуватися колись вже засвіченими банківськими картками, але його клієнти іноді забували про переваги «дипломатів» і шкіряних валіз із кешем. Перед відвідуванням банкомата він як міг змінив зовнішність і не помітив навколо нічого підозрілого.

Коли Одноокий повернувся до дачного будиночка, де переховувався разом з Індиго, та зустріла його на порозі з переляканими очима.

— Вони вас знайшли!

— Що за паніка, Жрице? — криво посміхнувся найманець. Він відчув, як обпалена частина його обличчя миттєво перетворилася на крижину.

— Я бачила в Камені! — Індиго по-дитячому кинулася йому на шию і заплакала. Він здивувався: яке гаряче в неї тіло!

— Тихо-тихо… — Одноокий поплескав її по плечах, скубнув за вушко. — Ну, годі трястися… Давай, розповідай, що ти там бачила?

— Я дивилася в Камені минуле, питала його про давніх жриць, — почала Індиго, ковтаючи слова і сльози. — А потім у ньому побачила якусь людину, яка казала по телефону: «Ми знайшли його. Він щойно скористався банківською карткою». Та людина назвала по телефону номер банкомата, місто, вулицю, усе назвала!

Одноокий тяжко зітхнув: «Добігалися!» Він дістав з-під ліжка заздалегідь зібрану «евакуаційну валізу», поклав Камінь до нагрудної кишені й вивів Індиго через запасний вихід, прикритий від спостереження розрослими пасмами винограду. Втікачі намагалися пересуватися під садовими деревами, які, на щастя, не були тут дефіцитом. Коли вони вийшли до придорожньої лісосмуги, Одноокий зупинився і прислухався. Міліцейських сирен він не почув.

ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М!

У той час, коли Одноокий і дівчина втікали від мисливців, Валерій Петрович наважився на першу прогулянку вулицями Києва. Він купив карту міста і спробував зорієнтуватися не за станціями метро, а на місцевості. Після кількагодинних блукань старший консультант зупинився на березі Дніпра. Навколо нікого не було. Він активував щойно придбаний мобільний із незайманою SIM-карткою і набрав той номер Олександра Васильовича Кондратенка, який дав йому Почеконіус.

До телефону довго не підходили. Потім він почув приємний жіночий голос:

— Слухаю вас!

— Доброго дня! Я кореспондент журналу «Досуг и развлечения». Я б хотів поспілкуватися з Олександром Васильовичем на предмет…

— Олександр Васильович не дає інтерв'ю.

— Це не зовсім інтерв'ю.

— Що ви маєте на увазі?

— Скажіть, будь ласка, Олександру Васильовичу, що я добре знав покійного професора Бориса Адамчука.

— Почекайте одну хвилинку, — після секундного мовчання попросив жіночий голос.

Чекати довелося не одну хвилинку. Нарешті у слухавці пролунало допотопне і скрипливе: «Алльо!»

— Олександре Васильовичу?

— Так.

— Ви пам'ятаєте археолога Бориса Робертовича Адамчука?

— Так. Земля йому пухом.

— Він рекомендував вас як видатного спеціаліста з проблем інформаційних фільтрів.

— З яких проблем, перепрошую?

— НЛП.

— Я вас не розумію.

— Я хотів би зустрітися з вами.

— Не дзвоніть сюди більше, — сказав Кондратенко і поклав слухавку.

Валерій Петрович покрутив у руках мобільний, широко розмахнувся і кинув його в Дніпро подалі від берега. Він відчув себе останнім лохом.

У червоному седані «Mazda», припаркованому за квартал від генеральського особняка Кондратенка, брюнетка, відключивши прилад дистанційного прослуховування, сказала білявці:

— Це він.

— З якого номера він дзвонив?

— Скорше за все, з «одноразового» мобільного. Він став обережним.

— Все одно треба «пробити» точку виходу з цього апарата.

— А ти нічого не відчула?

— Ні, він далеко звідси.

— Що робитимемо далі?

— Ти ж у нас тепер головна, Ді, ти й вирішуй, — знизала плечима білявка і припалила сигаріллу.

У те, що мисливці Ордену загублять їхній слід, Яра не вірив. Знаючи приблизно кількість бійців «Агату», яких можуть задіяти для стандартної операції перехоплення, Одноокий вирахував, що первинне кільце мисливців перекриє дороги в радіусі кількох десятків кілометрів. Потім його почнуть стискати. Вирватися з кільця, не маючи спеціальної техніки, буде практично неможливо. Окрім того, до пасивної участі в операції могли залучити ресурси місцевих правоохоронців. Ураховуючи його примітне каліцтво, вирішив Яра, Ордену знадобиться не більше двох діб, щоби витягти їх з будь-якої шпарини. Ловлячи автостопом попутку, вони з Індиго згаяли майже півгодини. Водій самоскиду погодився за двісті гривень довезти їх до Василькова. Коли вони під'їжджали до Жашкова, Яра помітив два гелікоптери, які летіли на південь. «Може, ще все обійдеться», — подумав він, порахувавши, скільки часу витратить спецпідрозділ на прочісування залишеного ними містечка. Індиго, прочитавши його думки, вперше за весь день посміхнулася. Але оптимістичний настрій утікачів протримався недовго. На кордоні Київської області, біля Скибина, було виставлено міліцейський блок-пост. Автоматники оглядали автівки, що вишикувалися у кількасотметрову чергу. Серед правоохоронців Яра помітив кількох здорованів у камуфляжі й світло-брунатних беретах «Агату». Зовнішнє кільце пастки замкнулося.

— А ось тепер, мала, усе залежатиме від тебе, — прошепотів Одноокий на вушко дівчині.

— Від Каменя, — виправила його телепатка.

Водій самоскиду підозріло подивився на них, але вже за мить блаженна посмішка спростила його обличчя. Одноокий був уражений: раніше Індиго не володіла миттєвим безконтактним гіпнозом.

— Я сяду за кермо, — сказав він. — Він у такому стані не зможе розмовляти з ментами.

Удвох вони перетягнули ослаблого водія на відкидне сидіння. Яра передивився його документи, картку відрядження і квитанції з бензозаправок. Будівельна фірма, як виходило з цих паперів, перебазовувала вантажівку-самоскид з об'єкту під Уманню до партнерів у Борисполі.

— Я вже бачу їхні думки, — повідомила Індиго, коли самоскид підповз до блок-посту. — Вони дуже злі, напружені, шукають терориста і дівчину-заложницю.

— А чому злі?

— Вони не мають вашого фото і того, що вони називають «орієнтіровкою». Вони лише знають, що у вас одне око й опіки на обличчі… А ще їх перекинули сюди з іншої операції, за яку їм обіцяли леве.

— А твоє фото вони мають?

— Ні.

— Ти зможеш зробити так, щоби вони побачили в мене не одне, а два ока?

— Я спробую.

— Серед них немає людей з непрозорою свідомістю?

— Там надто багато людей. Якщо така людина серед них є, то я можу її не відчути.

— Це дуже важливо.

Яра побачив, як від внутрішнього зусилля зблідло обличчя Індиго. Очі дівчини налилися древньою темрявою, здавалося, чорнильна хвиля добігла до тонкої плівки, що відділяє очні яблука від зовнішнього світу. Вона (чи то за неї це робив Камінь?) сканувала невидимий для звичайних людей світ, шукала непрозоре серед прозорого. Потім заплющила очі й заперечливо похитала головою. За мить під кабіною самоскида з'явилася голова у міліцейському капелюсі.

— Документи! — почув наказ Одноокий. Він через вікно подав папери правоохоронцеві.

Той узяв папери. Яра помітив, що рухи мента з якоїсь миті стали невпевненими. Він довго дивився на відрядження, потім віддав документи Одноокому.

— Що там? — спитав «агатівець», підходячи до мента.

— Все добре, — промурмотів той. — Документи в нормі.

— У кабіні ще хтось є?

— Немає.

— А якщо подивитися?

Індиго заплющила очі, риси її обличчя загострилися. Крізь нього проступили контури хижої маски.

— Ви як розмовляєте з офіцером, старший сержанте? — раптом визвірився на «агатівця» мент, на плечах якого красувалися погони з зірками.

— Шо? — бійця спецпідрозділу аж пересмикнуло з несподіванки. — Ти шо, зовсім страх потєряв, мєнтяра?

— Негайно віддайте мені вашу рацію, — продовжував мент офіційним тоном, — я доповім вашому керівництву…

— Йоханий бабай! — «агатівець» ляснув себе по колінах обома руками. — Тобі дати рацію? Ти моєму керівництву пазвоніш? Йобнувся?..

У цей момент машина попереду рушила, Одноокий за нею. Вони з Індиго так і не дослухали, чим закінчилася сварка між представниками конкуруючих силових структур. Даїшник за блок-постом енергійно обертав жезлом, прискорюючи рух перевірених автівок.

— Нам треба буде зійти просто в полі, — сказав Одноокий, коли самоскид проїхав ще кілометрів з десять. — Майстер швидко зрозуміє, що відбулося на блок-посту… На небі — слава Тарі! — з'явилися хмари, супутникам тепер буде важко нас засікти.

Індиго не відповіла. Вона важко дихала і вив'язувала вервечки із слів незрозумілої мови. У тих словах було багато придихальних звуків і раптових провалів до короткої тиші. Така тиша, напевно, могла б дзвеніти високим відлунням первісної порожнечі, якби мантри проголошувалися у храмовому підземеллі, а не в кабіні розігнаної до сотні кілометрів за годину вантажівки. Десь глибоко в єстві Індиго відбувався ритуал, для учасників якого уся земна реальність була лише блідою тінню присутності. Сконцентрована на тому ритуалі, дівчина поступово втрачала контроль над ситуацією, і навіть прибитий гіпнозом водій почав мугикати щось агресивне.

Одноокий тільки тепер зрозумів, що водієві знадобиться не менше двох годин, щоби знову сісти за кермо. А лишати самоскид на узбіччі було небезпечно. Мисливці Ордену, знаючи місце їхнього висадження, негайно організують переслідування з собаками. Утекти від навчених псів буде непросто.

Він хотів спитати Індиго, чи зможе вона зупинити іншу машину на трасі Силою Каменя, але, глянувши на жрицю, зрозумів, що на це не варто сподіватися. Мала все ще перебувала у світах, далеких від самоскидів і автобанів.

«Треба розділитися. Двох нас навряд чи хтось підбере, а її саму підберуть точно. Приймуть за «плечеву»[114], — розмірковував Одноокий. — А я тим часом від'їду із цим клоуном якнайдалі, а там до лісу… Так навіть буде краще».

— Чуєш мене? — спитав він телепатку, коли блідість ледь відступила від її обличчя.

— Чую, — прошепотіла та. Вона вже знала, що він їй скаже.

— Зараз я тебе висаджу. Візьмеш Камінь і гроші. Впіймаєш якусь попутку. Тут вони усі їдуть до Києва. Там знімеш хату, залишиш у камері схову записку для Валєри зі своєю адресою і чекатимеш на нього в хаті. Номер камери ти знаєш. Сидітимеш тихо-тихо, нікуди не виходитимеш. Нікуди, чуєш!? А я потім до вас підгребу.

— Дядьку Славку, не лишайте мене, будь ласка…

— Так треба.

— Ні.

— Треба.

— Буде погано. Буде темрява і зло у темряві. Я відчуваю.

— Не турбуйся, мала. Я собі раду дам.

— Не треба… Буде погано, — ще раз прошепотіла вона. У тому шепоті не було вже ані благання, ані вимоги. Вона вже знала, що невидимі зубаті колеса долі-бхайї зачепили срібну тятиву земного життя кривого Яри і потягнули її туди, де мале несрібне срібло зливається із Вічним несрібним сріблом і де замовкають оповіді та припиняються послідовності.

…Яра висадив її просто на узбіччі. Вона хотіла його поцілувати, але Одноокий відсторонив її від свого спотвореного обличчя. Вона раптом сказала:

— Аратара.

— Що? — не зрозумів Яра.

— Камінь назвав мене Аратарою.

— І що?

— Це тепер моє справжнє ім'я. «Шляхетна Тара». Ви повинні знати.

— А «Індиго» — теж незле… ОМ TAPE ТУТТАРЕ ТУРЕ СОХА'М! — виголосив Одноокий і зачинив дверцята самоскида.

Він глянув на мутного розслаблого водія і натиснув на газ. Самоскид швидко набрав швидкість і зник за обрієм. Майбутня Верховна Жриця Курана Аратара Сьома ще деякий час дивилася на північ, куди воля Єдиного спрямувала ту єдину людину, якій вона по-справжньому довіряла, починаючи своє самотнє служіння посеред безкінечної каруселі наявних і можливих світів.

Мітелик того вечора ще раз переглянув Адамчукові зошити. Потім зайшов до Інтернету і продивився сайт Верховної Ради. Методом виключення він звузив коло можливих «нардепів С.» до шести осіб. З цим списком, вирішив він, уже можна працювати. Для очищення сумління Валерій Петрович промоніторив через Google декілька суміжних тем і раптом, проглядаючи лінки з «Кондратенками», наштовхнувся на анонс:

Валерій Петрович хвилини три зачаровано дивився на це лаконічне повідомлення. До середи залишалося дві доби. Надто мало, щоби по-справжньому перевірити, чи не є це повідомлення лише примітивною пасткою.

«Якщо Орден чи східні вийшли на Почеконіуса, то вони можуть знати про моє зацікавлення темами Кондратенка, — передбачив старший консультант. — І тоді в офісі 561 на мене чекатимуть погані хлопці або ж не менш погані дівчата».

Щось в анонсі насторожувало. Чому це в Інституті геомантики, де за назвою мали б займатися негативними і позитивними геобіологічними зонами і подібними до них утвореннями, раптом проводиться семінар з проблематики, близької керівникам розвідувальних підрозділів і спеціалістам з промислового шпіонажу? Але, з іншого боку, Валерій Петрович добре знав, що під вивісками типу ІПГ у сучасному Києві могло ховатися що завгодно: від структур, створених для прикриття діяльності закордонних спецслужб, до тоталітарних сект типу «Аум сенрікьо». А може, цей Інститут прикладної геомантики — офіційний «дах» для одного з українських підрозділів Ордену?

Уранці наступного дня він вирушив за адресою, вказаною в анонсі. Він вирішив подивитися на Інститут, не заходячи до нього, лише з вулиці. В одному з тихих провулків поблизу Володимирської Мітелик знайшов загадкову установу. Та займала свіжореставровану шестиповерхову споруду з полірованим гранітним фасадом і масивною решіткою перед ним. Від будівлі віяло респектністю і нелімітованим фінансуванням. Перед входом стояли два «Lexus'и» і «Hammer», біля скляних дверей нудився охоронець. Дві відеокамери перекривали ту частину периметра будівлі, яку можна було побачити з вулиці.

Щоби не привертати уваги охорони, Валерій Петрович зайшов до магазинчика, розташованого напроти інституту. Тут продавали комп'ютери і PC-периферію. Крізь вітрину старший консультант відзначив кількох солідних добродіїв, які заходили до інституту. Їхні костюми і кейси не залишали сумнівів щодо солідних статків і міцного соціального становища. Виходило на таке: або ота вітринна «геомантика» була надзвичайно прибутковою справою, або ж тут жодною геомантикою не пахло. Ще дивлячись крізь вітрину, Мітелик зауважив яскраво-червону «Mazd'y», припарковану за півсотні метрів від ІПГ. Автівка не була ані супердорогою, ані суперстильною, але щось — якесь бентежне передчуття — змусило Мітелика на кілька секунд затримати погляд на темних вікнах червоного седану. Коли він вийшов з магазину, «Mazda» тихо зрушила з місця. Вже за кілька хвилин він зрозумів, що червона автівка його переслідує.

Він весь укрився холодним потом. «Попався! Як останній лох попався!» — верещала в голові у старшого консультанта якась панічна частина свідомості. Інша частина наказувала: «Тікати, змішатися з натовпом!» Намагаючись не демонструвати ворогам своєї паніки, Мітелик неквапно рушив у напрямі до найближчого спуску в метро, але за десять метрів зовнішній примус зв'язав йому ноги. Коліна відмовлялися виконувати кроки, роз'їжджалися і тремтіли. Тим часом «Mazda» зупинилася біля Валерія Петровича і з неї вийшла усміхнена Діана. Бездоганний білий костюм підкреслював її гнучку талію і довгі ноги.

— Ось і зустрілися, — без реверансів констатувала посланниця ковену Тага. — Я тобі допоможу, мій котику, бо моя помічниця трошки перестаралася.

Вона ніжно підхопила старшого консультанта під лікоть, довела до автівки і допомогла старшому консультантові вмоститися на задньому диванчику. Перехожі чоловічої статі затримали на Мітеликові заздрісні погляди.

— Красиво ви мене… — оцінив Валерій Петрович.

— Скажи «дякую», що ми встигли першими, — не повертаючись зауважила білява дівчина, яка сиділа за кермом. — Люди Ордену сьогодні вночі вбили твого приятеля.

— Яру!?

— Ми називали його Однооким.

— Як? Де? — Мітелик сіпнувся, але Діана ліктем притиснула його до м'якого бильця кольору слонової кістки.

— Під Києвом, — повідомила білявка. — Він тікав від них на вантажівці і врізався у стовп. Наше джерело переконане, що його смерть була миттєвою.

— Господи! — Валерій Петрович заплющив очі. Серед усіх образів Яри пам'ять чомусь уперто вказувала на постать із розщепленими штанами, освітлену лісовим вогнищем.

— Ти тепер про себе повинен думати, — сказала Діана і торкнулася плеча білявки. Та обернулася, і старший консультант впізнав у ній «ляльку» зі свого сну про школу X.

Машина рушила. Погані дівчата мовчали. Мітелик зрозумів, що від нього чогось чекають. Він прокашлявся і запитав:

— Що я маю робити?

— Оце вже справжня розмова! — посмішка Діани стала глянцевою. — Нам від тебе небагато треба. Ти знайомиш мене з Вигнанцем і йдеш після того на всі чотири боки. Але подалі звідси, бо якщо тебе впіймають…

— А якщо дійсно впіймають?

— Тоді тобі пісєц.

— А ви не боїтеся відпускати свідка?

— Який ти там свідок…

— Свідок.

— Я тебе не розумію… — звузила очі Діана. — Що ти нам пропонуєш? Вбити тебе?

— Не треба.

— Тоді відповідай на моє питання.

— Я не знаю ніякого Вигнанця.

— Я мала на увазі того, хто найняв Одноокого.

— Одного разу він сказав мені, що його найняв якийсь «Дім Правди».

— Правильно. Це переклад колишнього титулу його хазяїна.

— Але я його ніколи не бачив. Він мені про нього нічого ніколи не казав.

— Він каже правду, — підтвердила білявка.

— Одноокий мав залишити для тебе схему контакту.

— Я не знаю, що…

— Записка. На вокзалі, у камері схову, — сказала білявка. — Я лише не можу побачити номера камери…

— Зараз він нам скаже номер, — запевнила її Діана. — Який там номер, котику?

Вона різко натиснула ліктем на його ребра. Від болю Мітеликові перехопило дихання. Він не став ризикувати і прохрипів номер.

— Він не бреше, — з безпристрасністю поліграфа підтвердила білявка.

— От і добре, — сказала Діана. — А тепер ми поїдемо в одне приємне місце і ти там відпочинеш.

— Куди? На кладовище?

— Поки що не туди, — обнадіяла Мітелика амазонка.

Аратара відчула смерть Одноокого, коли зупинений нею джип під'їжджав до повороту на Білу Церкву. Вона контролювала шофера і хазяїна джипа, яким сподобалася самотня блядюжка, що мандрувала узбіччям автобану. Хазяїн невдовзі впав у молитовний настрій, а шофер так уважно вдивлявся в набігаючу смугу асфальту, що зовсім забув про нову пасажирку. Привид Одноокого з'явився у салоні джипа і всівся біля шофера. Аратара бачила його — сірого, із розсіченою головою і відірваним до легень боком.

Дивлячись на привида, вона побачила усе, що сталося. Ніби хтось вмонтував DVD-плеєр між півкулями її мозку. Вона бачила, як водій самоскида, ледь очунявши від гіпнозу, вдарив Яру схованою під кріслом сокирою. Як Одноокий вбив його, поціливши у шию «нікером». Як намагався утримувати кермо, попри біль у розсіченій голові. Як ставала інтенсивнішою кровотеча і як тремтіла на червоній ділянці стрілка паливного індикатора. Як у вечірньому небі з'явилися гелікоптери мисливців. Як після кількох кілометрів безнадійних змагань з колесами бхайї-долі, найманець Дому Правди розігнав самоскид і різким рухом керма спрямував його в придорожній стовп… Поки Аратара здригалася від побаченого, привид щез. Разом із ним розсмоктався «плеєр» у її голові.

Джип довіз її до Контрактової площі. Там вона зайшла до просторої червоно-золотої кав'ярні й довго плакала, оточивши себе невидимістю. А потім голос Каменя змусив її подивитися на світ іншими очима. Вона ніби вийшла з темряви на освітлене сонцем поле. Голос сказав Аратарі, що вона вже не мусить іти шляхами звичайних людей — шляхами щоденних потреб. Що вона тепер має право змінювати напрямки і розрізнення світу за власним бажанням, вливати Силу у всі потрібні їй отвори оточуючого безсилля. І вона спробувала повести себе зі світом, як з порожньою пляшкою, з якої вийнято корок і котра не опирається наповненню. Вона побачила думки самотнього відвідувача кав'ярні, що збирався йти додому і — відводячи від себе ближні й дальні погляди — рушила за ним. Той не помітив, як Аратара сіла до його автівки, не зауважив, що вона увійшла до його квартири і присіла на диван у його вітальні. Натомість її помітив пес господаря квартири — доглянутий трирічний далматинець. Він спочатку підібгав хвіст, але жриця безслівно сказала йому: «Не бійся, наші предки разом пили воду з ріки життя». Він здивувався, повірив і підійшов до неї. Аратара зазирнула псові в очі, й звідти до неї вийшли великі знання і великі таємниці собачого Роду.

Вийшла пам'ять про безнадійні голодні зими темних тисячоліть, про блукання вовків крижаними пустелями, про Праматір людей Вайю, яка одної ночі під зорями Оріона назвала Праматір Псів своєю сестрою, і про іншу Праматір — Мару, яка покликала вовкопсів із сестринського племені йти на захід Сонця за своїм народом. У родовій пам'яті далматинця вона побачила вітрові перевали, на яких замерзали мандрівники — люди і вовкопси, побачила неозорі холодні степи, де лилася кров псів, людей, вовків, шамараїв, мартихорів і хижаків, назви котрих давно постиралися з людської пам'яті.

Господар квартири, проходячи вітальнею, здивувався тому, що його пес сидить, немов зачарований, біля порожнього дивана, але це здивування було миттєвим. Його заступило непереборне бажання заснути. Господар повернувся до спальні, швидко переодягнувся у простору піжаму і пірнув у дивні сновидіння, у котрих довговолосі засмаглі люди і страшні пси переслідували червоних биків з рогами, вигнутими на штиб ліри.

Аратара наказала псові стерегти її спокій і теж заснула, підклавши під голову наплічник. У його надрах, у шкіряному мішечку, жив своїм несплячим і загадковим життям Камінь Бау. Милосердна Богиня звільнила її тої ночі від сновидінь.

Мітелика ув'язнили в невеликій кімнаті. Його привели до неї із зав'язаними очима. Справжніх вікон у кімнаті не було, лише під стелею Валерій Петрович побачив прямокутні отвори, закриті склопакетами. Навіть десятирічний хлопчик не зміг би пролізти крізь ці віконця.

У його розпорядженні залишили надувний матрац, нічний горщик із кришкою, пляшку води з написом «Джерельна» і пачку солоних крекерів. Денне світло ледь проходило крізь склопакети. Мітелик обстежив двері. Міцні й товсті, вони були зроблені з дуба. Старший консультант відразу упізнав щільні петлі ліній, притаманні цій деревині. Вибити такі двері, вирішив він, навряд чи пощастить. На стелі кімнати були закріплені світильники з дзеркальними відбивачами, але вимикач не працював. Від стін тхнуло невисохлою штукатуркою. Поміркувавши, що це приміщення аж ніяк не покращить йому здоров'я, Мітелик сів на матрац і віддався до таких роздумів, які зазвичай застрибують до мізків людини, що потрапила у халепу через власну необачність.

Тепер мрії щодо «власної теми» у війнах магів здалися йому цілковитим ідіотизмом, вартим тої субстанції, котру люди зазвичай зливають в унітази. Кілька міцних проклять відправилися на пошуки зрадника Почеконіуса. Але найбільше його муляла звістка про загибель Яри. Заклятий Камінь, що колись так мирно спочивав у шухляді археолога, став причиною смерті двох із дворового тріумвірату Мітеликового дитинства і тепер загрожував смертю останньому з причетних до його таємниці «братанів». Доля Індиго на тому тлі також не виглядала оптимістичною. Як тільки вона скористається «контактною» камерою схову, міркував Валерій Петрович, «погані дівчата» відразу впіймають її і, можливо, заволодіють Каменем. Зі всіх складових програної ним (і покійним Ярою) гри найзагадковішим фрагментом залишався Вигнанець. Але що тому магові до долі якогось лузера, якому стало розуму попастися у найпримітивнішу із можливих пасток?

«Чому вони відразу мене не вбили? Адже для цих пацанок когось там прикандичити — як два пальці об асфальт, — розмірковував Мітелик, пережовуючи крекери. — Може, я — приманка? А може, вони сподіваються обміняти мене на когось або на щось? Ні, це повна маячня, я ж не маю жодної цінності для Вигнанця. А для Ордену? Також ні. Може, їм потрібні зошити Адамчука? Навряд чи. Якби були потрібні, вони б про них дізналися. Але їх цікавив лише Вигнанець. Вони вважають, що Камінь у нього, і вийдуть на нього через Індиго. А що потім? Битва екстрасенсів? І що тоді буде зі мною, якщо вони переможуть?»

Він припинив гризти крекери, підійшов до стіни і підстрибнув, намагаючись зазирнути у віконце. Але за ним чогось іншого, окрім шматочка неба і верхівок дерев, годі було побачити. Він ще побавився зламаним вимикачем і повернувся до матраца. Тепер йому залишилося лише чекання. Плюс коловорот думок, у котрих не було жодного надійного просвітку.

Дівчина і пес-далматинець впевнено йшли на південний захід. Вони оминали великі траси і час від часу використовували попутні автівки. Чи то інтуїція, чи то Камінь підказали Аратарі, що у столиці залишатися небезпечно. Там на будинках і стовпах висіли тисячі відеокамер, а мисливці вже мали якщо не фотографії жриці, то вже напевне портрет, створений з тих образів, які телепати Ордену витягли з пам'яті мешканців містечка, у якому вони з Однооким переховувалися до його фатальної помилки з банкоматом. Аратара навчилася відводити людям очі. Але ставати невидимою для відеокамер вона не вміла. Бездонна пам'ять Каменя не могла їй тут нічого порадити, адже жодна із її попередниць не зіштовхувалася з відеоспостереженням.

Час від часу у небі з'являлися гвинтокрили. Жриця намагалася сховатися від них під деревами, хоча достеменно не знала — чи на тих апаратах літають вороги, чи вони нічого спільного із полюванням на Камінь не мають. Попри постійне відчуття небезпеки, вона швидко наближалася до мети. Дороговказом для Аратари був заклик Вигнанця, який шукав її через Силу Каменя. Цей заклик не мав ані слів, ані образів. Він навіть не мав просторового напряму, але жриці не треба було вибирати серед шляхів, коли вона підходила до чергового перехрестя або повороту. Вона знала, куди треба йти.

Далматинець супроводжував свою нову повелительку і намагався бути корисним. Він кидався на тих, кого вважав небезпечними, і охороняв сон Аратари, коли та проти ночі заходила до будинків. Вона завжди вибирала хати, де мешкали самотні жінки. Ті не бачили самої жриці, але завжди відганяли від порогу далматинця. Зазвичай минало хвилин п'ятнадцять, доки хазяйки раптом сповнювались незрозумілої симпатії до плямистого приблуди, і мандрівна пара ставала на нічліг. Ранком господиня недораховувалася кількох шматків хліба і сиру, і ці втрати назавжди лишалися для неї нерозгаданими.

Так вони йшли і йшли назустріч літнім грозам і зливам, що їх європейські циклони несли на Схід. Теплі дощі рясно змочували мандрівників атлантичною вологою. Зелена рослинність навколо темнішала, а модрини, дуби і граби заступили місце берез і лип.

Вигнанець зустрів її на освітленій сонцем лісовій галявині, у місці, яке випромінювало зрілу красу природи, омитої зливами. Колись Аратара бачила книжку, яку принесли до інтернату «Свідки Єгови». У тій книжці була картинка: Ісус виходить із вівцями з пишного лісу. І жриці, коли вона побачила Вигнанця на тлі позолоченого сонячним промінням соснового лісу, згадалася саме та буколічна ілюстрація. Хоча маг замість плаща і туніки був одягнений у джинси і картату сорочку, його постать здалася Аратарі оточеною блакитнуватим сяйвом. Вона впізнала його відразу, побачивши за тілесною оболонкою єство Старшого. Аратару ніколи не вчили ритуалів жрецьких ковенів, але її ноги підігнулися і вона впала на коліна перед Домом Правди. Далматинець теж усе зрозумів і припав до землі на знак покори.

Старший подумки дозволив жриці підвестися і наблизитися. Він уважно оглянув її, поклав руку на її голову і сказав уголос:

— Карна утрай'а.

Аратара не вчила санскриту, але завдяки баченню зрозуміла, що Старший повідомляє їй — чи то комусь незримому і незмірно вищому — про завершення якогось спуску. Вона відчула, що ця звістка є благою і дозволяючою, що у ній міститься і Завіт вселенського чину, і одне з імен Богині, яку Праматері доби світлих тисячоліть знали як Карну — Межову і Ту, Що Кладе Край.

Юна Аратара Сьома до тої миті не знала про існування коронаційних формул з містким і всеохопним сенсом. Вона мимоволі захопилася образом проголошеного мегакляття і не відчула, як долоня Старшого накреслила незриме коло навколо купола її черепа. Вона лише почула слово:

— Арат'ханна.

І в цьому слові теж було так багато усього, що вона не подужала зрозуміти усієї глибини вимовленої Старшим праятни[115] і побачила лише, що йдеться про якесь мале зернятко, покладене у затишну колиску невідомого їй вічного знака.

Потім Старший безмовно покликав жрицю за собою і вони рудою стежиною рушили під високі соснові крони. Невдовзі у небі виник надсадний механічний звук: залізо гвинтів різало повітря. Гелікоптер пролетів за кількасот метрів північніше лісової галявини. Далматинець підвів морду до неба і гавкнув услід гвинтокрилові. А потім побіг за двома вищими істотами, яким іноді вдавалося розуміти його думки.

Сон Валерія Петровича у четверту ніч ув'язнення

Він побачив себе на червоній скелі, яка високо підносилася над океаном. Навколо було багато повітря: як вільного, так і скрученого вітрами у прозорі косички. Поряд із Мітеликом стояла рудоволоса Ірина Маргель. Вона була одягненою, як жриця Йіма з того видіння, що наснилося старшому консультантові у лісі. На шкіряному одязі червоною вохрою були накреслені хрестаті і сваргоподібні символи. На мідній блясі широкого ременя з грубої шкіри Мітелик побачив викарбувані змію і зірку, достоту такі, як на її «поясі вірності» у сні про школу X.

Руді патли Ірини стягували тонкі шкіряні ремінці. Її оленячу куртку оторочувало густе сріблясте хутро з надзвичайно шляхетним матовим відливом. Воно хворобливо мерехтіло під світлим низьким небом, яким воно буває на далекій півночі. Це мерехтіння вперто лізло Мітеликові в очі, а весь величний краєвид, навпаки, розповзався на плями і тікав від уважного розглядання.

«Твоїй подрузі дали ім'я, — сказала руда. — А я так і залишилася безіменною. Камінь не встиг наректи мене».

«Моїй подрузі?» — не второпав Мітелик.

«Тій дівчині з інтернату».

«Що означає «дали ім'я»?»

«Вона увійде у священні переліки Верховних Жриць як та, яка відродила ковен Курана. А мене у тих переліках ніколи не буде згадано», — Ірина зустріла очима погляд старшого консультанта. Йому здалося, що її зелені очі смикнули його до себе. Він навіть напружив спину, щоби не впасти під ноги безіменної жриці.

«Це, напевно, несправедливо», — припустив він, а сам подумав, що трохи заздрить покійному братанові Бобу. Анжела поряд з рудою виглядала підтоптаною куркою.

«Це справедливо. Хоча Каменеві я подобалася більше, ніж Аратара».

«Аратара?»

«Тепер вона Верховна Жриця Аратара. Шангар коронував її».

«Вигнанець?» — здогадався Валерій Петрович.

«Знаєш, чому ми прийшли сюди?»

«Звідки мені знати».

«Сюди іноді приходить Дракон. Він полюбляє дивитися на море».

«Справжній Дракон?»

«Так».

«З трьома головами?»

«Ні, з одною головою».

«А я тут до чого?» — насторожився старший консультант.

«Він хоче з тобою поспілкуватися».

«Дракон хоче поспілкуватися зі мною?» — Мітеликові захотілося прокинутися.

«Не бійся. Він не зробить тобі нічого поганого. Він дуже древній і мудрий».

«Древній, як Камінь?»

«Дракони жили у нашому світі за мільйони років до того, як сюди принесло Камінь».

«Камінь — прибулець?»

«Кажуть, що його породив далекий світ».

«А Богиня?»

«Камінь і Богиня, Богиня і Камінь, — жриця-без-імені посміхнулася. Посмішка перетворювала її обличчя з просто красивого на магнетичне. Такими обличчями ілюстратори дитячих казок наділяють добрих принцес і фей. — Хто його знає, чи вони окремо, чи вони разом — Богиня та її Камінь. Чи існував би Камінь, якби не було Богині? Чи не припинилась би Богиня, коли б щез Камінь? Цього навіть Дракон не знає».

«А що він знає?»

«Він, наприклад, знає, як Першообрана Йіма отримала Камінь».

«А ще що він знає?»

«А про що ти б хотів довідатися?» — почув Мітелик голос, який був разюче подібним на голос його батька.

Він обернувся і злякався. За кілька метрів від нього, на іншому відрозі скелі, стояв триметрового зросту динозавр. Тіло ящера вкривало коротке яскраво-червоне пір'я. Він тримався за скелю могутніми лапами з трьома чорними кігтями на кожній. Товстий хвіст постійно рухався, немов шукаючи опору. Його голова, повернута профілем до Валерія Петровича, дивилася на старшого консультанта великим круглим оком.

«Я хочу знати… чому я ще живий?»

«Ти в руках східних. Їхні думки закриті для мене».

«Отже, ти знаєш далеко не все».

«Але я знаю, що Шангар тебе шукатиме».

«Нащо я йому здався?»

«Ти із тих Обраних, хто здатний відчувати Силу. Твоє єство реагує на Силу, а Сила бавиться твоїм єством і дарує тобі проникливі сни. Ти зможеш стати тим, ким ніколи б не став Одноокий».

«Ким?»

«Ягином. Ти ж спромігся увійти до таємного святилища Bay у астральному світі Йєцирах».

«Уві сні й за допомогою жриці».

«Але так починали своє служіння Жезлам Сили деякі ягини. Великого ягина і пророка Заратуштру теж уперше до святилища завів дух убитої жриці. І теж уві сні. Сила усюди однакова — у тому сні, де ми спимо, так само, як у тому, де ми живемо. Твої сни ближчі до справжнього життя, аніж безглузде життя деяких тлуків. Має значення Сила, а окрім неї — нічого не має значення».

«Піт Творця…» — посміхнувся Мітелик.

Кругле око Дракона запитально дивилося на старшого консультанта.

«Один розумний чоловік назвав ту вашу Силу «потом Творця». Щось в тому є».

«Я вперше таке чую», — визнав Дракон.

«Я теж», — підтвердила безіменна.

«А коли виникла Сила?»

«Вона існує від початку усіх світів».

«Від Великого Вибуху?»

«Початок світів не був Вибухом».

«А як він виглядав?»

«Точка, яка не мала розміру, одної миті породила з себе точку розміром з одну трильйонну молекули водню».

«Важко собі це уявити».

«Нелегко», — погодився ящір.

«А де тоді була Сила?»

«Між двома точками».

«Де саме?»

«Коли точка без розміру вже перестала бути собою, а точка, що мала розмір, ще не стала собою, між ними виникло найперше, найпервісніше розрізнення, яке було одночасно і простором, і часом. Радше, воно не було ані тим, ані тим, але мало головну ознаку часу — подієву послідовність і одну з ознак простору — координатність. І ще оте розрізнення мало свою власну ознаку, якої не мають ані час, ані простір: воно мало волю до ускладнення самого себе. Це розрізнення й стало джерелом Сили».

«А куди первісне розрізнення ділося потім?»

«Воно й тепер існує. Всесвіт пронизаний «Струнами Сили». Вони пронизують усі світи, виміри і реальності. Вони ніби тримають Геометрію Всесвіту, як її силова структура. Дехто вважає, що кожна із цих Струн бере свій початок з того першого розрізнення, яке ще й досі не вичерпало себе у своїй волі до ускладнення».

«Ці Струни можна побачити?»

«Кажуть, що можна, але наближатися до них надто небезпечно. Вони завтовшки як один атом водню, але кожний метр такої Струни важчий за Сонце. Навколо них простір та час скручені й вивернуті. Існує легенда, що задовго до виникнення і вашої цивілізації, і моєї, у Галактиці жила давня розумна раса Великих Повзучих Отців, яка вміла використовувати Струни Сили для своїх потреб. Але кажуть, що та могутня раса давно вичерпалася і тепер жодна з відомих рас не знає, як наблизитися до Струн. Наші вторинні раси вміють користуватися лише локальними Жезлами Сили, які незмірно слабші від Струн. Сила — велика загадка».

«Чому предмети, здатні фокусувати Силу, називають «жезлами».

«За давніх часів ці предмети Жерці вмонтовували у свої жезли».

«Нащо?»

«Така була тоді традиція. Сучасні люди назвали б це «модою». До цього предмети носили на шийних ланцюгах. Потім — клали до коштовних скриньок. Мода мінялася».

«А чому деякі люди можуть користуватися Силою, а інші — ні?»

«Так є».

«Але чому?»

«Цього ніхто не знає. Ані Старші, ані Вищі, ані деви, ані асури[116]. Про це мовчать боги. Так само ніхто не знає, що стається із тими, хто перейде Міст».

«Той Калин Міст, який бачили клінічно померлі?»

«Його багато хто бачив, — сказала безіменна, — але ніхто не повернувся по ньому з того берега».

«Дехто, — додав Дракон, — каже, що Міст — це та форма, у якій Струна є видимою зі світу Йєцирах».

«От ви такі мудрі й ніби всезнаючі, а на всі мої питання відповідаєте «не знаю», «ніхто не знає», «дехто каже», «так є». Може, ви якісь пусті перевертні, дурилки картонні?»

«Ти задаєш межові питання, на них важко відповідати», — сказав ящір.

«А ви сподівалися, що мене цікавитимуть оті ваші війни?»

«Але ти теж є частиною Війни за Камінь», — нагадав Дракон.

«А ви на чиєму боці?»

«Я не хочу, щоби Камінь Бау приніс у світ велике зло», — сказав Дракон.

«А ти?» — Мітелик обернувся до безіменної.

«А я хочу жити», — відповіла та.

«Ти все ще на боці Богині?»

«Богиня не дала мені імені, — сказала руда. — Без нього мені буде важко повернутися до плоті. Щоби закликати мене до порожнього тіла, Майстри Буття мають знати моє ім'я».

«І ти зрадила Бау».

«Вона є злом».

«Ти зрадила її, ще коли була Ірою?»

«Ні».

«Це не ти, часом, розповіла людям Ордену про Камінь?»

«Ні».

«Ти була вагітною, коли тебе вбили».

«Так».

«Від кого? Від доцента Вербенка?»

«Це не має значення».

«Має».

«Так, від Вербенка. Він хотів бути причетним до відродження степового жрецтва, марив цим».

«Ти зрадила Боба так само, як і Богиню».

«Я не зраджувала… Це не була зрада. Він не міг мати дітей. А Жриця повинна народити спадкоємицю».

«Що означає символ «змія і зірка»?» — він показав на поясну бляху рудої.

«Це символ істинної Жриці. Вона долучена до Традиції подвійно: світлом і мудрістю. Зірка означає світло, а змія — мудрість».

«Отже, ти — істинна Жриця, яка не отримала імені».

«Якби я народила доньку, то Богиня…»

«Це лише припущення», — втрутився Дракон.

«Чому?»

«Богиня робить що хоче. Жодні закони і правила її не зв'язують».

«Тому Богиня є злом?»

«Тому вона є Богинею», — замість Дракона відповіла безіменна.

«Але Богиня є злом?»

«Так».

«Переконайте мене у цьому», — запропонував Мітелик.

«Я спробую», — сказав червоний ящір.

Раптом усе довкілля сіпнулося, змішалося кольорами. За мить Мітелик побачив зовсім інший краєвид. Він упізнав брудне небо і вкриту крижаними плямами тундру. Він уже бачив їх уві сні: під таким небом на холодній землі неоліту жила Праматір Йіма.

Спочатку у тундрі нічого не відбувалося. Потім частина неба почала світитися, здавалося, за плівкою сірих хмар хтось запалив потужний світильник. Звідкись здалеку до Мітеликових вух долинув бридкий звук: враження було таким, наче хтось піднебесний шкрябав міддю велетенське скло. Там, де світилося, хмари розійшлися колами і у гігантську дірку промкнувся хобот сизого диму, подібний до велетенського вихору. Хобот тягнувся до землі й наливався червоним, немов його розжарювало зсередини.

«Метеорит!» — зрозумів старший консультант за секунду до того, як теплий вітер овіяв йому обличчя, а хобот торкнувся поверхні Землі. Страхітливий вибух вирвав із скельного ложа тундри шматки розмірами з невеликі гори. Чорна хмара піднялася над сумним ландшафтом, досягла збуджених хмар і розпливлася під ними пласковерхим грибом.

Видінням пробігли брижі, і картинка змінилася. Тепер Валерій Петрович дивився ніби з валу метеоритного кратера, на дні якого швидко зростало озерце з брудною водою. На березі озерця сиділа світловолоса дівчина, одягнена у сіро-жовті, недбало вишкребені шкури. Вона тримала у руці щось чорне. Раптом з того чорного предмета блиснув червоний промінчик.

«Йіма отримала Камінь», — зрозумів Мітелик.

Видіння змінило свою масштабність. Тепер він був поряд, Йімою, бачив її брудну шию, худі руки і некрасиве обличчя з виряченими очима. У руці вона тримала кулястий обгорілий предмет, з якого стирчало щось, подібне до жмутків дроту. Серед тих «дротів» поблискував очищеними гранями Камінь — майже правильний прямокутник розміром зо дві сірникові коробки. Йіма гачкуватими пальцями відірвала Камінь від дротів і піднесла його до правого ока. Вона подивилася крізь Камінь на небо, вищирилася рідкозубим ротом і радісно завила. Це було те саме переможне виття, яке Мітелик чув у сні із жертвопринесенням.

Голосу перемоги відповів короткий викрик з-за валу. На тлі неба виникла масивна чоловіча фігура. До Йіми наближався високий рудий воїн. Намащене лоєм волосся було стягнутим у хвіст, якому позаздрило б доросле поні. У руці воїн тримав бойову кам'яну сокиру, достоту таку, як показують у фільмах-реконструкціях на каналі «Discovery». Могутні плечі і груди розпирали куцу куртку, босі ноги вкривало густе волосся. Гортанним закликом воїн відірвав Йіму від милування знахідкою. У заклику Мітелик відчув вимогу і злість.

Йіма швидко підвелася і відповіла воїнові зміїним шипінням. Старший консультант ніколи не чув, щоби представник роду гомо сапієнс спромігся видобути з горла такий інфранизький звук. Воїн на мить зупинився, перекинув сокиру у ліву руку і продовжив іти просто на дівчину. Та добула з-під одягу довгий кістяний ніж, зроблений із меча морського нарвала. Воїн замахнувся сокирою, але тієї миті, коли кам'яне лезо нависло над брудною головою Йіми, щось сталося. Обличчя воїна зблідло, він випустив з рук зброю, притиснув долоні до грудей і впав навзнак.

Йіма обережно наблизилася до воїна. Штрикнула його кістяним кинджалом, потім торкнулася пальцями обличчя. Воїн був мертвим. Дівчина на кілька хвилин застигла, вражена тим, що сталося. Потім вона подивилася на Камінь, котрий все ще стискала у лівій руці; ще раз глянула на мертвого здорованя. Потім піднесла Камінь до обличчя і, муркочучи, почала облизувати небесний подарунок на знак вдячності.

Знову барви і лінії світу перемістилися. Руда і Дракон дивилися, як Мітелик мружить очі, засліплені несподівано яскравим сонцем. Цього разу хвіст ящера здався старшому консультантові довшим і товщим, аніж під час першої зустрічі.

«Ви мене не переконали, — сказав він Драконові. — Йіма захищалася».

«Це була лише найперша з її жертв. Перш ніж стати головною шаманкою племені Рі, вона знищила з півсотні людей. А потім ще сотні пожертвувала кровожерній Богині. Вони з Каменем сіяли жах і смерть».

«Жорстокі часи, боротьба за виживання», — знизав плечима Валерій Петрович.

«На Землі за тисячі років опинилося дев'ять Жезлів Сили, які народилися за її межами. Сім із них несуть людям добро, спокій і одужання. І тільки два — Камінь Бау і Діамантовий Череп — розпалюють війни і ворожнечу».

«Дев'ять Жезлів? — зацікавився Мітелик. — А як називаються сім інших?»

Ящір і безіменна перезирнулися. Потім Дракон виголосив перелік:

«Око Сета, Чінтамані, Грааль, Перстень Шаби, Зайгар, Зірка Шані, Меч Манджушрі».

«І які з них вже належать Ордену? Напевне, Грааль?»

«І Око теж».

«А решта?»

«Чінтамані, Зірка і Меч зараз зберігаються в Тибетському Лоні, Череп переховує група мільярдерів-ілюмінатів, Зайгаром володіють єгипетські суфії, а Перстень носить коптський Патріарх».

«Отримавши Камінь, Орден за кількістю Жезлів зрівняється з Шангрілою», — констатував старший консультант.

«Є ще Жезли земного походження. Їх понад двадцять».

«Вони такі ж благі й могутні?»

«Різні», — ухильно відповів ящір.

«А начальники тих дівчат, які мене впіймали, володіють чимось таким?»

«Вони з ковену Тага. У них є Золота Богиня».

«Знов Богиня. Яка ж із них? Бау? Дролма? Тара?»

«Нава Карна».

«О Господи, ще й Нава Карна!» — Мітелик похитав головою. Навала нової необробленої інформації загрожувала йому аналітичним ступором.

«Подумай, добре подумай над побаченим і почутим», — сказав Дракон, ніби відчувши той глухий кут, у якому опинився інтелект старшого консультанта.

«Ми ще повернемося», — пообіцяла безіменна.

Мітелик прокинувся, ніби виштовхнутий високим тиском із розкішного видіння у сумну реальність. У кімнаті-камері панувала суцільна темрява, певно, за стінами була ніч.

«Піт Творця породив усіх цих почвар, піт Творця, — підсумував він. — Господь Бог тяжко працював, будуючи цей Всесвіт, і поту було багато. Потім звідкілясь повиповзали різні божки і боженята. Вони за мільйони років навчилися збирати піт Творця у свої баклажки. І харчити з тих баклажок своїх шаманів. Дев'ять баклажок впало з неба на Землю, а ще двадцять виготовили тутешні збирачі поту. А тепер змагаються: нумо, пацани, а хто із нас назбирав більше баклажок? Хто з нас крутіший перець? Навіть якісь там мільярдери приторбичили собі одну баклажку! Певне, та допомагає їм плющити конкурентів.

І хто насправді розмовляв із ним уві сні? Безіменна і Дракон? Мегабестія XXI століття і доісторична мегабестія? А може, хтось інший, який прикинувся ними?»

Зі всієї розмови Мітелик врешті-решт виокремив дві позитивні інформації: по-перше, є надія, що він потрібний Тибетському Вигнанцеві (судячи зі всього, дуже й дуже серйозному дядькові), а по-друге, він тепер знав, хто такі «погані дівчата». Ковен Тага! Нормальна назва для шаманської хімарні. Тільки якась попандосна.

На спостережному пункті зміна Діани і Софії починалася о дев'ятій ранку. Дівчата зайняли столик у привокзальному фаст-фуді й приготувалися відбиватися від уваги чоловіків, які іноді приймали їх за проституток. За останні дні не менше десятка транзитних мачо засумували від раптових провалів пам'яті, різких болів у сечовому міхурі та інших прикрощів.

За час, що пройшов від попередньої зміни, дівчата встигли відпочити і змінити зачіски. Вночі біля камер схову чергували Анатолій і менталка Тамара, яку ковен Тага видобув зі своїх далекосхідних резервів для підтримки резидентної групи у Києві. Тепер нічна варта поїхала відсипатися. Софія, на відміну від Тамари, була здатна стежити за камерами з більшої відстані, але для певності у підземному сховищі перебував ягин-«ретранслятор», невидимий для міліції і персоналу.

За даними, отриманими від агентів Тага, чотири дні тому до столиці з півдня повернувся Майстер Зброї з кількома помічниками. Вони розташувалися на заміській базі спецпідрозділу «Агат». Час від часу з бази вилітали гвинтокрили і виїжджали джипи, але знайти системи в їхніх маршрутах аналітики Тага не змогли. Анатолію вдалося підібратися до бази з відеокамерою. Доволі якісні фотографії Майстра і його помічників отримали усі бійці Тага.

У районі вокзалу активності Майстра поки що не фіксували. Але дівчата готові були у разі потреби швидко залишити спостережний пост. Для них розробили кілька евакуаційних маршрутів, на Старовокзальній цілодобово чергували автівки. Від постійного напруження останніх днів Софія схудла, під її очима набрякли темні кола. Вона годинами перебувала у двох реальностях одночасно. Одна частина її свідомості очима «ретранслятора» моніторила прохід до контактної камери схову, а друга перебувала поряд з Діаною на літньому майданчику ресторану швидкого харчування.

Перша частина свідомості спостерігала за двома товстими перекупками, які вивантажували з камер картаті торби з китайським трикотажем. У зоні огляду другої з'явився респектабельний добродій у світлому костюмі й золотих окулярах. Він сів за сусідній столик і запалив довжелезну сигару. Такі сигари Софія бачила у фільмі «Hudsucker proxy». На дівчат добродій не дивився, що, з огляду на ефектність їхніх нових зачісок, не вкладалося у поведінкові стандарти забезпечених самців.

Софія чомусь затримала увагу на цьому жирному чортові. Якби не моніторинг сховища, вона б залюбки попорпалася у його мозкових звивинах. Але тут сталася подія, яка могла б стати чудовою ілюстрацією до народної мудрості щодо небезпеки копання ями іншому. У голову менталки щось залізло. Це було моторошне відчуття, яке тренери у школі X називали «висадкою чужого». Для протистояння раптовому ментальному нападові шкільні тренери рекомендували або ініціювати потужний спалах агресії (що вимагало досвіду і певних особливостей психіки), або негайно спровокувати блювотний спазм. Це не могло надійно заблокувати напад, але й не давало чужому захопити контроль над свідомістю швидким штурмом.

Софія обрала блювоту. Зв'язаного з нею «ретранслятора» миттєво випорожнило безпосередньо у сховищі, маскування зникло, і менти навалили йому повну торбу лобняків і кочуманів. Сама ж менталка зовнішньо майже не змінилася. Навіть Діана, якій у цю мить принесли «американу», не звернула увагу на судомний рух щелеп Софії. Чужа свідомість на якусь мить послабила захват, і Софія негайно перейшла у контрнаступ. Вона — достеменно так, як вчили її у школі X — візуалізувала нападника як бридкого чорного таргана і почала подумки відривати йому лапи. Вона висмикувала уже третю, коли почула голос нападника:

«Соню, припини, я не заподію тобі шкоди». «Помри!» — четверта лапа уявного таргана відірвалася від тулуба, розбризкуючи зелену сукровицю.

«Я не помру, жрице, не сподівайся, а от тебе за кілька хвилин тягтимуть на допит до Майстра».

«Помри, тварюко!»

«Бачиш отого пана з сигарою? Це Паладин Східної Марки Ордену. Під рестораном стоїть білий мікробус «Мерседес». У ньому вісім озброєних бійців спецпідрозділу «Агат». Ще четверо у цивільному за хвилину піднімуться на ваш майданчик. У них електричні паралізатори і викидні сталеві сітки. На нижньому майданчику знаходиться Страж Ордену, якого титуловано Майстром Зброї. У нього теж паралізатор плюс нунчаки, «беретта» і газовий пістолет».

«Хто ти?»

«Ізгой Шангар. Ви мене шукали».

«Чому ти мене попередив?»

«Я воюю з Орденом уже півстоліття».

«Що я маю робити?»

«Убий Діану. Інакше вона вб'є тебе. У неї наказ».

«Я знаю. Що далі?»

«Я зроблю так, що вони не зможуть тебе впіймати».

«А Паладин, Страж?»

«Вбий Діану і біжи до автобусної стоянки зовнішніми сходами. У тебе є десять секунд».

У школі Софію вчили, що у ментальних і контактних двобоях найзгубнішим є вагання. Такі двобої зазвичай тривали не довше, ніж видих мага. Тому, не вагаючись ані миті, вона пробила шию Діани викидним лезом, схованим у широкому браслеті. Кава у горлі амазонки змішалася з кров'ю. Справа була зроблена — лезо, обмащене сильнодіючою отрутою, не залишало мисливцям жодного шансу захопити Діану живою.

Потім менталка ковену Тага зняла з руки закривавлене лезо, перестрибнула парапет і збігла на тротуар сталевою драбиною. Краєм ока Софія зауважила, що Паладин кинувся до агонізуючої Діани. «Пізно, чортику!» — подумала вона.

Очі Стража на нижньому майданчику на мить затулив сірий туман. Лицар миттєво сконцентрував волю, туман розсіявся, але Софія встигла проминути його спостережний пост майже непоміченою. Страж зауважив лише світлу гриву її волосся. Він підбіг до парапету, але знову на мить затримався, зачепившись за ногу старого у заробітчанських лахах і пластмасових окулярах. Погляд Стража ковзнув смаглявим обличчям заробітчанина, але не затримався на ньому.

«Біжи до автобуса!» — наказав голос у голові Софії.

Паладин надто пізно дав сигнал «агатівцям» у мікробусі. Ще чотири секунди їхній капітан міняв своїм бійцям «ввідну». За той час, поки бійці вистрибували з «мерседеса», шукали у натовпі дівчину в сірій сукні та пробивалися крізь натовп за іншою дівчиною у схожому вбранні, Софія встигла застрибнути до міського автобуса. Дверцята зачинилися за нею, і автобус рушив.

З усього загону мисливців напрям її відступу зафіксував лише Страж, який дивився на площу з майданчика. Він крикнув у мобільний, викликаючи капітана «агатівців», але тої миті його серце зробило незаплановану паузу поміж двома ударами. Страшний біль у грудях паралізував Стража. Він сповз на підлогу і втратив свідомість від больового шоку. Якби він ще раз поглянув на «заробітчанина», то міг би зауважити за скельцями його окулярів темну тінь Сили.

Паладин знайшов Стража за кілька секунд і викликав медичний підрозділ «Агату». Результати ретельно спланованої операції були катастрофічними: кілершу вбито, менталка якимось чудом втекла, а той, кого прислав Коммодор як непереможного Майстра Зброї, лежав непритомним на брудному металі ресторанної платформи. Паладин мовчки дивився, як кладуть на ноші «Майстра», як матюкається в рацію капітан, як його бійці витісняють цікавих з відкритих майданчиків ресторану. Паладин розумів, що Коммодор ніколи не вибачить йому двох провалів поспіль і не визнає безпомічності «Майстра». Він видобув із кишені мобільний і вже натиснув на кнопку, коли зустрівся очима з капітаном. У тих очах він прочитав щось таке, що робило усі його дзвінки зайвими. Номер, котрий висвітився на екрані мобільного, він так і не активував. Цієї недоброї миті він згадав вологий ранок у Карпатах і слова покійного полковника Джеджери: жодну спецоперацію не можна спрогнозувати на сто відсотків.

Софія і Шангар зустрілися у парку. За примхою бхайї-долі, це був саме той парк, у якому Старший ковену Тага благословляв Діану на війну з Орденом. Маг і менталка зайняли зручний ослінчик на березі круглого штучного озера. Сторонньому спостерігачеві могло здатися, що статечний батько розповідає білявій доньці повчальні притчі. Насправді Шангар читав мантри, якими вшановував загиблу за його волею воїтельку ковену Тага. Софія мовчки дивилася на дзеркальну поверхню води. Коли остання з мантр піднеслася до благих і недосяжних для зла світів Шаданакара, вона запитала в мага:

— Що ви зробите зі мною?

— Ти матимеш вибір: можеш повернутися до Тага, а можеш залишитися зі мною. Нам у Курані потрібні здібні жриці. Ти здібна.

— Залишитися з вами? — в цьому запитанні не містилося жодного здивування. Лише безмірний сумнів.

— Ти вбила кохану жінку одного із найвпливовіших Старших Тага. Після цього тобі вдалося втекти від того, кого у Тазі вважають нездоланним Майстром, і навіть завдати йому шкоди. У ваших Старших виникнуть питання до тебе. І ти не зможеш відповісти на їхні питання, не згадавши про мою допомогу. Що подумають про тебе ваші Старші?

— Я мала чіткий наказ Старшого Жиргала убити Діану, якщо виникне небезпека полону.

— Ти, жрице, підкорилася моїй волі. На кілька хвилин, але підкорилася. І це ж я наказав тобі вбити Діану, а не ти виконала наказ ваших Старших. І цього Владика Жиргал тобі ніколи не пробачить. Ніколи.

— Я знаю, — прошепотіла Софія.

— У школі, наскільки мені відомо, тебе ненавиділи усі жриці Тага твого покоління. Чому?

— Не всі.

— Більшість, — Шангар дивився на Софію очима судді.

— Учителі любили мене більше за інших, давали мені більше знань. Інші мені заздрили. Особливо Діана. Вона ж така красива… була.

— І ти відібрала в неї подружку.

— Так.

— Щоби познущатися з неї? Зробити боляче?

— Так.

— Після того учні твого покоління зненавиділи тебе ще більше?

— Так.

— Ти й досі сподіваєшся на милосердя і розуміння від свого ковену?

— Ні.

— Тоді тобі краще залишити ковен Тага.

— Я стану відступницею?

— Ти станеш жрицею ковену Курана. Коли той друг Одноокого, якого ви впіймали, досягне рівня ягина-чели[117], ви станете парою.

— Першою?

— Ні. Першою парою стануть Верховна Жриця Аратара та її Старший Ягин.

— Хто він?

Шангар промовчав. Софія — за звичкою — торкнулася його свідомості, але знайшла там лише мовчазну порожнечу.

— Вибачте, Владико, — прошепотіла вона.

— Вибачаю, але більше такого ніколи не роби. Я вимагаю поваги, жрице.

— Я ваша рабиня, Владико.

— Тоді виконуй мою вимогу.

— Я слухаю, Владико.

— Звільни друга Одноокого. І приведи його до мене.

— Буде зроблено, Владико.

— Ти щось хочеш мене запитати?

— Так, Владико.

— Запитуй.

— Чому там, біля вокзалу, не було істинного Майстра Кадоша?

— Тому що справжнього Майстра в Ордені наразі немає. Це одна із найбільших орденських таємниць. Я здогадався про неї вже давно, а сьогодні моя здогадка підтвердилася. Той, кого в Ордені титулують Майстром Зброї і Кадошем Кадаверфером — звичайний Страж. Я зупинив його серце.

— Він не Дракон?

— Ні. Дракон тепер не має тіла.

— Отже, мені пощастило, Владико.

— Так, — погодився Шангар. — Тобі страшенно пощастило, жрице. Якби на місці того Майстра-Стража був істинний Майстер-Дракон, я б не зміг тебе врятувати. І ніхто не зміг би.

— Але, Владико, ковен Тага шукатиме мене для помсти.

— Якщо тебе й шукатимуть, то на твоєму боці буде Куран. Сила проти Сили: це справедливо… А тепер час виконати мою вимогу: звільнити друга мого покійного найманця.

Майбутня жриця ковену Курана поцілувала руку Вигнанця, підвелася з ослону і майже побігла парковою алеєю. Шангар не дивився їй услід. Він знову шепотів мантру.

Печерний храм північніше Нішапуру був збудований у незапам'ятні часи ковеном Шріли. В Індії, де мирно співіснували дві тисячі повнокровних магічних ковенів[118], цей храм не був ані найбільшим, ані найдавнішим. Але в нього була своя особливість. Ковен Шріли вже півтори тисячі років добровільно виконував роль посередника у перемовинах ворогуючих магів. Печерний храм під Нішапуром був тим місцем, де таємно зустрічалися верховні володарі містичних згромаджень. Сюди часто навідувалися Вищі з Тибету, а секретна бібліотека храму містила детальні записи про стародавні суперечки та домовленості ковенів, орденів, ієрархій і магічних кланів. Подейкували також, що один із наймогутніших Жезлів Сили зберігався у ковені Шріли, але мовчазні ягини у мантіях кольору шавлії ніколи не підтверджували і не спростовували цих пліток.

Одного серпневого вечора, коли прохолода повернулася до храмового порталу, біля нього зупинилася кавалькада дорогих автівок. З них вийшли люди поважного віку, одягнені у європейський одяг. Жерці ковену Шріли зустріли їх з підкресленою повагою і зі співами провели до таємної зали на другому підземному поверсі храму. Цю залу захищали від цікавих очей і вух могутні закляття і пильність жерців-охоронців. Перед дверима зали Старший ковену Шріли перепросив і повідомив прибульцям, що вони повинні залишити магічні предмети, комунікатори, записувальні пристрої і зброю за межами таємного святилища.

Приїжджі склали до великого ящика свої мобільники, стилети, кинджали і такі химерні речі, на які жерці храму намагалися не дивитися, щоби не осквернитися. Потім Старший уважно подивився в очі кожному із гостей. Що він там побачив, жерці не знали, але всіх прибулих провели до зали. Там заздалегідь поставили шість вкритих різьбленням дерев'яних тронів. Запрошуючи до трону чергового гостя, Старший називав його титул. Біля входу сів зморщений бородатий дідок, якого Старший титулував «Віщим ковену Алатара». Напроти нього зайняв свій трон сивочолий величний Коммодор Ордену Істинної Золотої Зорі. Трони зліва від Коммодора зайняли темношкірий Великий Обраний Ієрофант Місру[119] і Старший ковену Тага, схожий на актора, якого загримували для виконання ролі Чингісхана. По праву руку від нього сіли Старший ковену Шріли і Вигнанець Шангар.

Коли владики зайняли трони, молодші жерці Шріли обійшли залу, співаючи пісні й обкурюючи її пахощами. Свіжі запахи сандалу і мирри змішалися із тисячолітніми ароматами храмової зали. Замикаючи коло, жерці проспівали особливу Мантру Примирення. Потім вони залишили залу і запечатали її двері іззовні храмовою печаткою.

Владики тричі прошепотіли молитву до Бога Ганеші[120], якому давні будівничі присвятили храм. Вшанувавши Ганешу Мудрого, владики занурилися у самоспоглядання. Тишу першим порушив Старший ковену Шріли Рамачакра, який у цій залі був арбітром і хранителем Традиції:

— Ми зібралися у місці священному, чистому, віддаленому від зла і невігластва в ім'я Бхакті для вирішення суперечки, що виникла між давнім і визнаним Орденом Істинної Золотої Аврори та древніми шанованими Жрецькими Колами Шляху Тага і Шляху Алатара. Орден, представлений тут сімдесят шостим Коммодором Владикою Жаном-Клодом Деспер'є вимагає, щоб названі Кола — представлені тут Владиками Навіном Царьовим і Жиргалом Очигиновим — припинили самовільно відроджувати Жрецьке Коло Шляху Курана і віддали на збереження нейтральній стороні Жезл Сили, відомий нам під іменем «Камінь Богині Бау». Що можуть відповісти Владиці Жану-Клоду Владики Навін і Жиргал?

Навін Царьов, бородатий дідок, що займав трон біля дверей зали, ледь прихилив голову в бік Коммодора і промовив навдивовижу сильним для старої людини голосом:

— Ми з братом Жиргалом ніколи не відроджували Курана, не бачили Каменя і не воювали з Орденом. Про що каже Владика Жан-Клод?

— А чому тоді колишня жриця-менталка з ковену Владики Жиргала опинилася серед жриць новоствореного Курана? — запитав Коммодор.

— А чому на місці загибелі моєї особистої охоронниці опинилися Паладин Східної Марки Ордену Сергій Манко і Майстер Зброї Ордену Барі Слокус? — запитав у відповідь Владика Жиргал. — І чому це люди Ордену так активно збирають інформацію про місця перебування карпатських відьм і шаманів?

— Ви так і далі будете відповідати питанням на питання, Владико? — обличчя Коммодора залишалося незворушним.

— А ви не тим адресуєте свої питання, Владико, — зауважив Навін. — Вам, Коммодоре, варто було б запитати про червневі події у Києві присутнього серед нас вигнанця Шангара.

— Шангара треба титулувати не вигнанцем, а Владикою[121], — докинув Обраний Ієрофант Місру Владика Шенуда. — Двадцять років тому у Єгипті ми визнали його Старшим у нашій ієрархії. Це визнання зберігає чинність і досі. Прошу виявляти до Старшого Місру Шангара належну повагу через правильне титулування.

— Тоді виходить, що саме ви, Владико Шенудо, несете відповідальність за самочинні й небезпечні дії свого Старшого? — запитав єгиптянина Деспер'є.

— Я сам несу відповідальність за свої дії, — зауважив Шангар. — Орден у 9785 році Юла Му[122] знищив Куран без згоди Вищих Тибетського Лона. Нагадаю присутнім Владикам, що тоді Орден ні в кого не питав ніяких дозволів і порад, здійснюючи нестримну агресію на Схід за наказом тодішнього п'ятдесят третього Коммодора Хуана Авальдо. Тодішній орденський Майстер Зброї Маргадак убив двох Верховних Жриць Курана — Самару та її доньку Двійю. Але дивний збіг обставин завадив йому захопити Камінь. Він загинув разом зі всіма своїми помічниками, що, мабуть, зафіксовано в анналах Ордену. Я ж, користуючись мудрістю моїх святих попередників, побачив у цій історії вияв волі Єдиного. Я відроджую Куран за власною і Його волею.

— Невже ані тибетські Вищі, ані ваші друзі в Єгипті, ані Таг з Алатаром зовсім нічого не знали про ваші плани? — запитав Шангара Коммодор, вперто не називаючи його «владикою».

— Ні, — твердо відповів той.

— І ви тлумачите незбагненну волю Єдиного згідно з власними уявленнями і власним свавіллям?

— А вам, часом, не здається доречним вибачитися за деякі діяння ваших попередників? Якби не самовпевненість таких лідерів Ордену, як Авальдо, наш світ тепер був би кращим і гармонійнішим. Навіть близькі вам за духом масони засудили тодішні методи вашого Ордену.

— Ви, напевно, і від масонів отримали титули і повноваження паплюжити Орден на радах Владик? — саркастично посміхнувся Деспер'є.

— Я спілкувався з їхніми Старшими.

— Спілкуйтеся й далі. Нам не шкода. Але ви загрожуєте світові відродженням агресивного ковену, в який вливаєте темну Силу малодослідженого лиходійного Жезла, — голос Коммодора Деспер'є налився залізом владності. — Ніхто із землян не знає, ким насправді є Богиня Бау, звідки і з якими намірами потрапила вона на нашу планету. Її дикі верховні шаманки багато тисячоліть очолювали військово-політичні союзи агресивних племен півночі й благословляли кровожерливих завойовників. Богиня принесла на Землю війни, жорстокість і смерть. Ми пропонуємо віддати Камінь святим відлюдникам у Ладаксі[123] для того, щоб вони уважно дослідили таємниці Богині. Ми попереджаємо всі ієрархії світу: Камінь Бау несе загрозу Світовій Рівновазі. Я сказав!

— Я перепрошую, що втручаюся, — сказав після хвилинного мовчання Рамачакра, — але хочу нагадати Владиці Жану-Колодові, що мої предки-арії теж були серед «агресивних племен», очолюваних спадкоємицями Праматері Йіми.

— Але, Владико Рамачакра, ваші предки встигли вчасно скинути зі своєї шиї ярмо шаманок Бау. Вашими ковенами тепер керують просвітлені ягини-архати, — зауважив Коммодор.

— Тим Старшим, які своїми Жезлами Сили розпалили дві світові війни, не потрібно було ані Каменя Бау, ані жриць із роду Йіми, щоби зруйнувати півсвіту, — сказав Шангар. — Війни були і будуть. І не треба страхати нас «чужістю» волі Бау. Всі присутні знають про істот з інших світів. Їхні закони життя і смерті не надто різняться з нашими.

— У гуманоїдів — так, — погодився Коммодор. — Але в нашій Галактиці живуть не лише гуманоїди. У Книзі Оріона написано, що в мові ящерів або немає відповідника слову «смерть», або на нього накладено найтяжче табу.

— З Каменем не все ясно, — підтвердив Жиргал. — Наші легенди стверджують, що світ, у якому народився Камінь Бау, належав до тої частини Галактики, де колись владарювала негуманоїдна раса Великих Повзучих Отців. А всі присутні, я сподіваюся, знають, що Повзучі не шанували гуманоїдів. Яйцекладних ящерів вони любили і навчали, а гуманоїдів — ні. Здається, Повзучі теж розмножувались яйцями.

— Тристатевими спорами, — уточнив Рамачакра.

— Ми, на жаль, надто мало знаємо про такі віддалені у часі й просторі речі, — сказав Шангар. — На Тибеті теж зберігають записи про прадавню расу Повзучих, і я на власні очі бачив біля Кайласу древню платформу, на яку мільйони років тому сідали їхні кораблі. Але у Камені я не побачив нічого такого, що зв'язувало б його з тою расою, яка вимерла задовго до появи людства. У його пам'яті збереглися спогади про інший світ — Світ Червоної Зірки, світ Бау. Але там, наскільки я зрозумів, мешкали гуманоїди, які мало чим відрізнялися від нас…

— Мешкали? — перепитав Жиргал.

— Той світ загинув.

— От-от! Повзучі знищували світи гуманоїдів, — сказав Навін.

— У пам'яті Каменя я не знайшов жодної вказівки на причину загибелі Світу Червоного Сонця, — заперечив Шангар.

— А якщо це Бау знищила той світ? — не вгавав Навін. — Якщо вона є машиною Повзучих, їхнім Знищувачем Світів? Нехай Владики Жиргал і Рамачакра підтвердять, що і в Книзі Оріона, і в «Некрономіконі»[124] є згадки про такі машини, якими Повзучі знищували ворожі їхній расі світи. У Книзі Оріона та епоха, коли припинилася раса Повзучих, названа Епохою Звільнення. Хіба це випадково? Чому гуманоїди з Оріона так зраділи зникненню Повзучих? А оріоніти — чи не найближчі наші родичі у зримому Всесвіті?

У святилищі запала зловісна мовчанка. Жиргал і Шенуда тривожно перезирнулися.

— Ви, Владико, недалекі від істини, — підтримав старого бороданя Деспер'є. — У тому Камені схована страшна і ворожа Сила, керована чужою позасвітовою волею. Його треба дослідити. А в Шангара немає ані знань, ані вмінь для здійснення такого дослідження.

— Зате у вашому розпорядженні, Коммодоре, є такий свідок, який може багато що розповісти про ті часи, коли виник Камінь, — зробив контрвипад Шангар.

— Про якого свідка ви говорите? — насторожився Деспер'є.

— Всім відомо, що ваш Орден у прадавні часи викликав з небуття могутній дух, який Обрані називають Драконом.

— Так, було, — підтвердив Коммодор. Зрештою, усі присутні знали про давню угоду між Орденом Істинної Золотої Аврори і неспокійним духом.

— Цей дух, — продовжив Шангар, — втілюючись у спеціально підготовлене Майстрами Ордену тіло, стає непереможним воїном, Майстром Зброї. Таких втілень, кажуть, вже відбулося більше десяти.

— Дванадцять, — знов підтвердив керівник Ордену.

— Кажуть також, що Дракон колись жив у тілі доісторичного ящера, але не в тілі примітивного динозавра, а у плоті представника розумної раси ящерів. Ця раса населяла Землю кілька мільйонів років, а потім загинула від падіння астероїда. Ми знаємо, що багато позаземних світів населяли і населяють досі представники цієї раси. Дехто припускає, що на Землі була не гніздова цивілізація ящерів, а лише невелика колонія планети ящерів, відомої під ім'ям «Горма». Ми також знаємо, що раса розумних ящерів з Горми вважає своїми вчителями і творцями легендарних Великих Повзучих Отців — найстаршу із кармічних рас нашої Галактики. Ящери цим страшенно пишаються. Дракон може свідчити про Повзучих. Він також може побачити у Камені Бау те, що не зможе побачити жоден гуманоїд, зокрема і я. Закличте вашого Дракона, Коммодоре, і він свідчитиме про Камінь і про його хазяйку.

— Але для цього потрібно підготовити тіло, — сказав Деспер'є. — Це займе кілька років.

— Кілька років наразі не мають значення, — зауважив Рамачакра. — Наш світ, слава Богам, витримував Камінь Бау тридцять вісім тисячоліть, витримає й ще кілька років. У пропозиції Владики Шангара є рація.

— Є, — підтримав арбітра Навін.

— Дракон багато знає, — припустив Жиргал.

— А Дракон схоче свідчити? — запитав Шенуда.

— Хто його зна… — промурмотів Деспер'є, заскочений як раптовим поворотом дискусії, так і зримим наміром присутніх Владик підтримати пропозицію Шангара.

— Якщо Владика Коммодор дуже попросить дух ящера, то він мав би схотіти, — посміхнувся Рамачакра. — Адже Орден, як-не-як, вже дав Драконові дванадцять тіл і, відповідно, дванадцять життів. Це таки чогось варте! А ми усі будемо просити Владику Жана-Клода закликати Дракона якнайскоріше. Нехай Премудрий Ганеша стане свідком нашого прохання і охоронцем згоди мудрого Владики Коммодора! Нехай благі Сили сприяють нашим прагненням! Нехай буде так!

— Нехай буде так! — сказали усі присутні Владики. А Коммодор при цьому зі стриманою недовірою похитав головою.

Ягин, якого колись звали Валерієм Мітеликом, дивився на степ із висоти Кам'яної Могили. Зі сходу насувався грозовий фронт, його сиво-свинцева смуга охопила три чверті обрію. Незважаючи на наближення грози, настрій степу не змінився. Степ байдуже чекав на чергове збурення атмосфери. Сотні тисяч таких збурень вже пробігли його поверхнею, не залишивши слідів. У тому, що насувалося зі сходу, не передбачалося нічого незвичайного.

Ягин подумки покликав жінку, яка була десь на іншому боці кам'яної платформи. Вона так само безмовно попросила його не турбуватися про неї і нагадала, що за півтораста метрів від могили є будівля музею, де в разі чого можна буде сховатися від негоди. Ягин присів біля жертовного каменя, намагаючись викликати тіні прадавніх жерців. Але неспокій, народжений східною грозою, не давав йому сконцентруватися.

Ягин рушив туди, де мала знаходитися Жриця Севта, яку колись називали «Софією». Вже багато років він намагався не залишати Севту наодинці. Він все ще пам'ятав слова Владики Шангара: «Ковени не вибачають відступникам». Тепер Нитка Сили між ним і Жрицею була настільки життєво необхідною їм обом, що він міг і не пережити загибелі своєї половини. Він уважно обдивився навколо і звичайним зором, і баченням. Хоча близька негода вже зрушила енергетичні контури навколо давнього Місця Сили, йому вдалося відчути Кам'яну Могилу як одне нерозривне ціле, відчути Севту і ще кількох випадкових тубільців, які не несли в собі жодної небезпеки. Але, коли негода наблизиться, через Могилу пройде потужний енергетичний фронт. Хвилин зо двадцять, а то й надовше, він не зможе відчувати єство Севти так, як відчуває його зазвичай — у повноті спільного буття у Силі.

«Ти страшенно помисливий, — почув він ментальний голос Жриці. — Невже ти й досі боїшся помсти Тага?»

«Шангар вчить усіх нас бути обережними».

«У Тага тепер так багато проблем, що навряд чи вони ще згадують про втікачку з гнізда Соню».

Минула мить, і він побачив Севту — за останні роки вона стала для нього ще привабливішою, аніж тоді, коли він уперше побачив у сні бліде дівчисько із садистськими нахилами. Поправляючи копичку світлого волосся, вона вийшла з кам'яної щілини між двома майже кубічними брилами.

— Хтось зовсім недавно здійснював тут ритуальне жертвопринесення, — повідомила Жриця, кивком показуючи на щілину. — Дорослу людину заклали в ім'я Переможеного. Труп забрали і змили кров.

— Сатаністи?

— Напевно.

— Як недавно?

— Тижні три тому.

— Свіжий слід.

— Свіжий, — підтвердила Жриця. Її обличчя було сьогодні блідішим, ніж завжди. Завдяки цьому її сині очі здавалися ще більшими і притягували погляд Ягина.

— Треба попередити Старших, — сказав він, милуючись грою передгрозового світла на мармуровій шкірі Севти.

— Треба. Раптом це були системники?

— Діти Ньярлатотепа[125] в наших краях?

— Чому б і ні? Останнім часом їх стає дедалі більше. Ковени слабнуть, а вони займають звільнені місця Сили. Природа не терпить порожнечі.

— Ти зв'яжешся з Аратарою?

— Так.

— Ти все ще тримаєш з нею зв'язок?

— Ні, це тепер неможливо. Вони з Шангаром вже досягли Тибету. А там, як і розповідав Шангар, все закрито екранами Сили Пе-кйона[126]. Я спробую передати послання через нашого друга в Бенаресі.

Вони мовчки залишили Місце Сили. Дощ нагнав їх біля самого музею. На захищеній навісом терасі перед входом вже знайшла собі прихисток компанія шумних підлітків. Компанія, швидше за все, була звичайною шкільною екскурсією з обласного центру. Двоє дорослих (на вигляд — найзвичайнісінькі молоді педагоги) стояли осторонь і курили. Вони оцінюючи подивилися на Севту. Легкий заштрик одномірної чоловічої заздрості досяг свідомості Ягина.

— Я забіжу помию руки, — сказав він.

Жриця мовчки кивнула, дивлячись на красиві, підсвічені сонцем потоки небесної води, які косо падали з низьких розпатланих хмар.

На вході до музею його зупинив охоронець і за сумісництвом білетер:

— Вхід платний.

— Командире, та я ж лише по потребі, — Ягин спробував торкнутися свідомості охоронця дихальним гіпнозом[127], але енергетичний фронт громовиці вже відчутно протидіяв його здатностям. «Мені ще вчитися й вчитися», — сумно констатував той, хто колись був тлуком зі смішним прізвищем.

— Туалет для відвідувачів надворі, — сказав охоронець, поправляючи ремінь з кобурою.

— Там сильний дощ.

— Ну, тоді пройдіть до службового, он туди, — змилосердився страж музею. — Але заплатіть за вхід.

Ягин дав здирникові дрібну купюру, пройшов анфіладу кімнат із копіями археологічних знахідок і підсвіченими стендами. У темному закапелку він знайшов службовий туалет. Коли він вже виходив із вбиральні, обтрушуючи мокрі руки, щось продзижчало над його вухом. Він вловив рух темної цятки і, придивившись уважніше, побачив здоровенного чорного жука, який затягував під надкрилля прозорі мембрани крил. Жук зачепився за нерівний шов між плитками на стіні туалету. Ягин нахилився — він ніколи не бачив таких велетенських жуків. Раптом йому здалося, що жук збільшується у розмірах. За мить чорна блискуча спина жука затулила весь світ. Вона була як гора. Він бачив найменші риски і горбики на цій чорній горі. Сильний біль опоясав поперек Ягина, він обома руками сперся на стіну, перечекав, поки спазм відпустить м'язи, і подумки покликав Жрицю.

Тиша. Ні голосів, ні звуків. Енергетичний фронт розсік усі ментальні канали комунікації. Тиша з тиш. Мегатиша. Тільки жук почав чимось клацати, а в умивальник падали краплі води. Зі стогоном Ягин випростався і, зусиллям волі долаючи пекучий біль у підребер'ї, швидкими кроками рушив до виходу з музею. В акваріумі квиткової каси спав охоронець. Спав міцно. Хтось виявився кращим майстром гіпнозу.

На терасі не було жодної живої душі. Ані Севти, ані екскурсантів. Дощ періщив на повну силу. Сіра стіна води оточила будівлю музею.

«Севта-Тара!» — беззвучно покликав він, уже відчуваючи смертельну порожнечу, яка оселилася під його серцем. Порожнеча і біль не ворогували між собою, а завойовували його тіло, просуваючись по нервових каналах двома незалежними бригадами.

Десь поряд ударила блискавка, остаточно руйнуючи його спроби побачити Жрицю. Він вибіг з-під навісу й одразу — за лічені секунди — вимок до спіднього. Йому здалося, що у найближчих кущах блиснуло щось нетутешнє. Він підбіг до тих кущів, але побачив за ними лише пляшки з-під пива. Від кущів до виходу прямувала вузька липова алея. Ягин пробіг нею, розбризкуючи калюжі, обдивився асфальтовану парковку біля входу, дерева і кущі за парковкою. Севти ніде не було видно. Екскурсія теж ніби випарувалася. На парковці стояв лише зелений УАЗ без водія. Кіоск, де продавали книжки і буклети про Кам'яну Могилу, виявився зачиненим. Ще одна блискавка вдарила десь поряд.

Ягин повернувся до музею, обійшов будівлю, оглянув гаражі, трансформаторну, майстерні та галявину зі скіфськими і половецькими бабами. Мокрі боввани безжурно дивилися на його відчай. Задрижений і зболений, він знову зайшов до музейного приміщення, проминув сплячого охоронця й оглянув експозиційні кімнати. Севту він знайшов у третій. Вона лежала на підлозі за довгою вітриною, в котрій спочивало ікло велетенського мамонта. Шия Жриці була химерно вивернута, осклілі очі дивилися на вертикальний стенд, де художник коричневою сангіною намалював стоянку первісних людей. Серед троглодитів і мумачих кісток[128] він зобразив жінку з лупатими очима, разюче схожу на Праматір Йіму.

«Йохані мамонти… — до голови Ягина, як часто буває у таких випадках, забігла найдурніша з принагідних думок. — Мамонти — вони ж теж слони, тільки волохаті…»

Ягин опустився на коліна перед трупом. Дощова вода з його волосся зволожила воскове обличчя колишньої «ляльки». Він стояв на колінах вже хвилини зо три, коли біль вдарив його у нервовий вузол, розташований над другою чакрою. Ніби безжальні щелепи шамарая прокусили хребет; Ягин осів на правий бік. І тільки тепер побачив зменшену копію Жезла Сили — статуетку Золотої Карни, яку кати поставили за кілька сантиметрів від розметаного по підлозі волосся відступниці.