Богиня і Консультант

Частина ІІ. Печатка за все

[Хутір гніздюка[28] Реви при Сербинському полі, напроти Ізученкового байраку біля Полтави, третя година сполудня 24 червня 1673 року]

Пишний козак на вороному коні перестрибнув рогатку, в'їхав до двору, загарцював коло кринички, розганяючи кутами-підклітями курей і підсвинків. Курячий гармидер видобув з хати старшу жінку.

— Бог вам на поміч! — привітав її козак, зістрибуючи з коня. Дзенькнули накладним сріблом шабельні піхви. Хляснули адамашкові шаровари. Блиснув золотий перстень з круглою перською бірюзою.

— Дай Боже й тобі, — жінка дивилася на приїжджого красеня із недобрим очікуванням, витираючи руки грубою димкою[29]. Гість, видно було, відірвав її від хатньої роботи. — Як із добрими вістями, козаче, то до хати просимо.

— Вісті тепер усі недобрі, хазяйко. Страшуся я, що за такі мої вісті ви мені й чарчинки націдити не схочете.

— Ще й порогу не перейшов, а вже про страхи та чарку? Та ще й перед Розгарами![30] Який герцовник! — невесело посміхнулася жінка. — Ти чий такий будеш, вістуне?

— У товаристві Харком кличуся, сотного Івана Кувтиненка старший син. Записаний джурою до отамана Івана Димитровича[31].

Почувши отаманове ім'я, жінка ще більш спохмурніла.

— Давно вже до нас Сіркові башибузуки не їздили. Певно, врікли нас злі люди, — вона прочинила двері і грізно подивилася на сотникового сина: — І що, козаче? Так і підмітатимеш дідинець[32] шароварами?

Джура ображено здвигнув плечима, зайшов до тісних сіней, познімав з себе коштовну зброю, якої виявилося чимало; потім, зім'явши в руці високу шапку, перевальцем зайшов до світлиці. За столом, заставленим мисками і шапликами, сиділи дві малі дівчинки і молодка. Харко привітався і присів на ослінчик напроти образів.

— Марто, заклич сюди Петра, — наказала хазяйка молодці. — Скажи, що Сіркового чорта по його душу принесло.

— Але й добрі ж ви на слово, хазяйко… — похитав головою джура. — Чортом мене до сьогодні лише басурмани називали.

— Усі ви сатанаїлові діти, — стара так гримнула мисками, що малі заховали голови під стіл. — Мій Василь, царствіє йому небеснеє, теж гасав степами-лісами, як скажений дідько. І нащо? До якого такого скарбу догасався? Поклав дурну свою голову за твого Сірка, прости Господи, а я тепер… — махнула рукою, відвернулася від козака і зашепотіла молитву до образу Святої Помочі.

Козак утупив очі в підлогу. У війську пам'ятали, що осавул Василь Рева із великою славою загинув у баталії під Чудновим, виводячи козацьку сотню з оточення. Джурі Харку, як отамановому посланцеві, суджено було, серед іншого, приймати на свій карк безнадійний гнів козацьких вдів, якого по селах і паланках він назбирав уже повну торбу. Він вже звик і знав, що при цих обставинах за краще є мовчати і крутити шлик[33].

Стара проказала молитву, повернулася до джури і суворо спитала:

— Не мовчи, скажи мені, Харитоне, за чим тепер до нас приїхав? Яке таке в Сірка до моєї родини діло?

— Є в отамана важне діло до старшого вашого, до Петра.

— Яке таке «важне діло»? — ізнов, немов полкові литаври, гримнули мідні миски.

— Того мені не вільно вам казати, перепрошую, Уляно Макарівно.

— Пречиста Мати Божа, так я і знала! Як серце чуяло: не обійде біда, не забуде… Не вільно йому! Навіть знаєш, як моє ім'я по батькові, сатанаїле! Усе знаєш, так? І я знаю усі ті таїни Сіркові, — осавулова вдова нависла на козаком, немов грозова хмара. — Турчин його притиснув, аж із нього, кнура попудливого[34], сік потік! І тепер кнурові нашого Петра треба, бо без Петра він, бач, того турка зі своєї сраки не зніме! Божечки, божечки, шо ж то таке діється, люди добрі!

— Та що ж ви таке кажете, хазяйко! — підскочив Харко. — Бога побійтеся, плюгавими словесами мовити перед образами… Я ж тільки з війська, і не притиснули нас турченки, а навпаки: Аслан-місто татарське розорили ми…

— Мати Божа! — грізна хмара відступила, але грім над Харковою головою гриміти не припинив. — Курник ви розорили татарський, а не місто і курку дохлу там знайшли! А турчин

ляхів вже загнобив і на нас тепер суне силою. Ми то відаємо… Ти ж коли лише приїхав, сам же казав, що за твої злії вісті не варто й чарки тобі налити. Казав?

— Що ви, мамо, так налетіли на доброго козака, — почулося від дверей. — Хіба то він винен у наших фрасунках[35]?

До світлиці зайшов кремезний чоловік, вищий за високого Харка на півголови. Джура вперше побачив Петра Реву, знаного на Січі одноборця і зуха. З Петром він привітався обіймами, аж хруснули ребра Харкові під руками здорованя.

— Є від отамана розмова, — полегшено вдихнувши повітря, сказав джура Петрові.

— Як та' мається отаман-батько?

— Богу дякувати, мущирить махметок, як у старі часи.

— А ти про старі часи звідки знаєш? — розсміявся Петро. — Тобі, козаче, скільки літ числено?

— Писарі числять двадесять.

— Знатна цифір… Любить тебе Сірко?

— Я не дівка, щоби мене любити.

— І то правда. — Петро сів за стіл, поклав на дошки здоровенні руки. — Кажеш, що передав мені отаман своє очільне слово… Добре. Поїмо саламахи, вдаримося чарками, і поїдемо ми з тобою, козаче, до Вовчого Тирла, запалимо там по люлечці, про все-все поговоримо.

— Отаманове діло вельми спішне.

— Спішне діло? — Петро повів пальцем, і на столі миттю з'явилася пузата сулія з чикилдихою[36]. — Три роки Сірко вакацьового[37] Реву не згадував — живий я чи пішов був до пекла — а тепер в нього до Реви таке діло важне і пресвербляче, що й чарку перед святим постом відмовлено випити… Предивні, Господи, твої знамення!

Харко хотів був сказати, що піст, власне, вже почався, але змовчав. Мовчазна чорноока Марта тим часом виставила на стіл чарки, миску з тертою саламахою, часник і шулики[38]. Джура сів за стіл напроти господаря. Козаки помолилися, випили. Жінки і діти залишили світлицю. У хаті запала тиша. Обличчя джури почервоніло.

— Бач, козаче, — розпечатав застільну мовчанку Петро, — якщо добру чикилдиху трохи настояти на калгані й мухоморах, вона тебе одразу хапа, як кундель[39] за горло. За старих часів таку чикилдиху замішували по хуторах усюди, а тепер роблять лише просту сивуху. Аби лише очі залити.

— Сильна в тебе чикилдиха, — визнав Харко. — Я таку знатну напою останній раз вкушав у князя Ромоданівського ще на куряче свято[40].

— У Ромоданівського? А що ти робив у того упиря?

— Брали з хлопцями приправу[41] царську для товариства. Армати і до тих армат порохове зілля.

— Приправу брали? Ну звісно… — Петро перехилив другу чарку. — Якщо діло спішне, то кажи.

— Може, надвір вийдемо або до того твого тирла?

— У моїй хаті вражих вух немає.

— Але мені отаманом наказана вузька конфіденція[42].

— Якої ж тобі треба вужчої, козаче? Око в око сидимо.

Джура задля чистого сумління озирнувся, потім перехилився через стіл і зашепотів, аж його дихання нагріло Петрові вухо:

— Коли отаман пропадав на Московії[43], почалися злі діла. Хтось винищив до ноги планетниць і характерників, з якими радився отаман. Люди бачили чи то демона, чи то чорного лотра[44], що вночі нападав на хутори. Він усіх яснобаченників та віщунів нищив безжально. Хлопці із хутірських хотіли його впіймати, але усі при тому загинули. Коли отаман повернувся, лишилися живими тільки діти планетниці Чернихи, які від матері перейняли Силу. Отаман на цих ділах добре знається. Він каже, що як знищать усіх яснобаченників, то залишимося ми перед демонами та зайдами беззахисні, і злі сили погублять Украйну. Отаман тих Черниченків сховав, але тепер сам він у поході й серце його неспокійне. Наказує він нам з тобою Черниченків відвезти на Тонку Воду[45]. Там теж живуть сильні характерники, і місце там тайне, лотрам неприступне. Всім маємо сказати, що їдемо, мовляв, до Савур-могили[46], а самі Муравським шляхом поскачемо до Гнилого моря…

— То справа темна, — спохмурнів Петро. — Планетниці — то ж знані відьми. А характерники? Де ж там розбереш, де характерник, а де чорний відьмак? Сіркові, може, і вільно з ними ради радити та бави водити, а ми православні з діда-прадіда, пости тримаємо твердо… А як я відмовлюся?

— Отаман тобі передає, що є на тебе московська цидула з приказною печаткою.

— Яка така цидула?

— У ній писано, що ти був із Голошком і Страхом, коли вони шість літ тому московського посла у Дніпрі втопили[47].

— Брехня! — здоровань Рева змахнув зі стола половину посуду. — Мене тоді Васютенко[48] до гетьмана відіслав, не було мене на Січі!

— Як там насправді було, тобі краще знати, — твердо продовжував джура, не звертаючи уваги на буйство Реви. — Але цидула та вже від Трійці лежить у генерального писаря на розгляді. Її в канцелярії бачив сотник Полтавець і отаманові про неї сказав. У тій цидулі писано, що Голошка на Москві приказні допитували і він там на дибі кричав «слово і діло» і царевим людям показав на тебе, і на Місюню Захарченка, і на Івана Щавенка, і ще на багатьох, хто Єфімці-послові злозатєйно карачун поробив…

— Гаспидове рило! — проревів Петро, налив собі повну чарку, випив, потім ще одну. — Обмовив мене вражий потрох! Звів підлий наклеп! Я до гетьмана поїду і в Гадяч у полк поїду, там знають, що я в Брюховецького тоді був.

— Про Брюховецького тепер краще не згадувати, — зауважив Харко. — Та й хто там нині буде розбиратися. Заб'ють тебе, козаче, в залізо і відправлять до царських катів. А там буде лише твоє слово проти слова Голошкового. Он, Місюня, кажуть, вже подався на правий берег і мізерію свою та жінчину прихопив.

Важке мовчання зависло над столом. Чути було лише важке дихання Петра. Харко подумки молив Святі Сили, щоби ті додали здорованеві розуму.

— Що мені батько-отаман радить? — Рева тверезими очима подивився в обличчя Сіркового посланця.

— Радить тобі, козаче, довезти дітей Чернихи до Гнилого моря живими і здоровими. Якщо Бог поможе і ми їх таки туди доправимо, він тобі реверс[49] дасть про твою повну невинність у тій давній справі. Така зі слів отаманових є в сій теревені конклюзія[50].

— Що за реверс?

— Поручиться він за тебе перед царем і гетьманом. Нарочитим[51] словом своїм поручиться.

— Так він сам тільки-тільки із Сибіру виліз.

— То тепер вже є неважливим. Чув, що турчин у Великій мечеті поратився[52] Москву спалити? Нині на Москві страх і рушення велике. Мури чинять, на баштові дахи свинець кладуть. Цар тепер на батька-отамана, як на святий образ, молиться.

— Про це теж Полтавець повідав?

— Я сам те бачив.

— Тісно знаєшся з московськими, бачу.

— Отаман посилає — я і знаюся. Не своєю волею живу, маєш розуміти.

— А якщо ти у московських справах такий тертий, то скажи мені без змани: от як війна ця закінчиться, тоді що, візьмуть мене москалі за сраку? Так?

— Війні кінця-краю не видно. Онде польський круль відступив турчинові усю Подолію. Чув?

— Бачу я, що й мені треба гонзнути[53]. До Дорошенка, у Чигирин подамся.

— Дорошенкові дні добігають кінця, усі від нього тепер відійшли, навіть родинні його перекинулися до Самойловича і Ханенка. Та й не прийме він тих, кого винуватять у такій справі. Тоді ж, кажуть, Страх із товариством не тільки Єфімку вбили, але й кримського Мехмет-агу. А Дорошенко з ханом сваритися не буде, сам розумієш… Я от що скажу тобі, козаче. Як настане зла доба, пересидиш на Тонкій Воді. З тої невір-землі волхви і начальні люди нікого не видають ані в Крим, ані в Москву.

Петро доконав сулію, залишком з денця змочив оселедця і перепитав:

— Реверс, кажеш? Най вершиться воля Божа. Гайда, джуро, їдемо до отаманових відьмаченків.

[Могила Переп'ятиха біля Фастова, у землях Київського воєводства, вечір 23 червня 1673 року]

— У цій землі, месіре, як мені зрозуміло, могили є найвизначнішими із пам'яток, — зауважив брат Янгель, дивлячись на коло з великих брил, що оточувало прадавнє поховання Переп'ятихи. — Цікаво, що за великий король знайшов вічний притулок під цим каменюччям?

— У степу все мінливе і плинне, окрім старих могил, — підтвердив Паладин Храму Фанерон. — Тільки найтвердіші з каменів витримують хвилі змін, які від заснування світу котяться цими землями. І на цих каменях немає написів. Що може бути сумнішим за німу історію? Ця земля ще не народила своїх Фукідідів і Павсаніїв[54].

— Отже, ми з вами, месіре, їдемо німим і проклятим краєм?

— Чому ж це «проклятим», брате?

— Адже саме неспокій є першою ознакою демонічного, — брат Янгель відкинув каптур плаща, що означало його готовність до великої дишкурсії. — От і мудрий Фульгенцій, єпископ Руспенський у листі до Моніма писав, що диявол, цей бунтівник і відступник, втік від imperturbabilem requiem[55], а згодом і сам став причиною зрушень та змін. А у «Мораліях» святого Григорія Великого читаємо, що нечисті духи не можуть перебувати у спокої, утримуючись від спокушення, бо ж вони не обмежені жодною плоттю.

— Але ж цей неспокій злої сили є вселенським і не залежить від місця або місцевості.

— Так, месіре, але неспокійному зручніше перебувати там, де неспокій є природнішим та споконвічнішим. Може, тому в Україні так багато чаклунів і чаклунок? Тут навіть прості сільські баби навчені телуричної магії. У «Промовах старців» я читав про тутешнього святого Макарія Скіфського, який зайшов переночувати до давнього склепу і там мав сутичку з демонами. Демони полюбляють гробниці магів, куди їх притягує нечестиве мистецтво покійних — per infamis artis. Так свідчить граматик Паладій. Нам треба уважніше приглядатися до степових могил.

— У тому є рація, — погодився Фанерон. Сьогодні балакучий супутник радше втомлював його, аніж розважав. Але тут балакун казав правду. Могили випромінювали Силу.

Уже третю добу вони ретельно уникали містечок і сіл. Майстер Зброї попередив своїх братів з Ордену, що шляхи стали небезпечнішими, а старости підозрюють у всіх мандрівних людях шпигунів і харцизів. Якщо ще місяць-два тому спільна війна поляків і росіян проти турків робила усіх християн ледь не кревними братами, то тепер нові підозри та незгоди розгорілися поміж католиками і східнообрядцями.

Посланці Храму спішилися біля брил степового поховання. «Тут, — прийняв Янгель рішення про зупинку, — у місці безлюдному і тихому, буде зручно дати собі й коням відпочинок». Їхні волохаті татарські коники невдовзі дійсно знайшли потічок під вербами і галявину з високотрав'ям.

— Свята Інквізиція, знищуючи відьом в Абендланді[56], в останні два століття пригасила буяння могутньої жіночої сили, через яку на Заході діяли Хаос і Батько Хаосу, — сказав Фанерон, погладжуючи ще теплий після літнього дня бік велетенської брили. — А в цій землі первісна жіноча сила квітне всіма барвами Деметри й Афродіти. Це земля амазонок, земля Великої Богині, владу якої не здатні захитати тутешні чоловіки і тутешнє священство.

— Тутешні чоловіки такі нікчемні?

— Ні, добрий брате, вони далеко не нікчемні, але в степових чаклунських ковенах чоловіки завжди розділені й розсварені, а відьми — навпаки. Богиня пильнує джерело своєї влади. Окрім того, саме жінка народжує нове життя. Для примітивних племен Сходу це надзвичайно важливо. Жінки захищають таємницю нового життя від войовничих чоловіків-смертоносців магією Богині. Навіть східне християнство, якщо добре поміркувати, несе на собі печатку Богині й має нахил до софійної жіночності. Воно молитовно більш віддане Софії-Премудрості й Богородиці, аніж чоловічому первню Єдиного. Хіба ви, добрий брате, не бачили, скільки в будинках східнообрядців ікон Мадонни? У десятки разів більше, аніж зображень Творця і Сина Його Єдиносущного.

— Значить, месіре, тепер ми із вами протистоїмо Великій Богині?

— Протистоїмо? Аж ніяк. Це було б, по-перше, грубим спрощенням і, по-друге, невиправданим перебільшенням, добрий брате. Адже хто ми з вами такі, щоби протистояти Богині? Нехай врятує нас Єдиний від такого смертельного й безнадійного протистояння! До речі, Великий Архітектор Всесвіту сам має жіноче втілення своєї могутності. До того ж це втілення зриме, у якому присутня первородна Божа Слава.

— Ви, месіре, кажете про талмудичну Шехіну[57]?

— Я лише висловлюю деякі припущення. Нам достеменно невідомо, звідки прийшла у наш світ Богиня, Велика Матір Степів. Кажуть, що на зірках Оріона в надпрадавні часи відбулася вирішальна баталія між арміями Архангела Михаїла і Люципера. Сили зла зазнали поразки, але окремі архидемони вціліли і сховалися у диких куточках Всесвіту.

— То наша земна куля — дикий куточок?

— Просвітлені маги казали, що наш світ не є видатним перехрестям у Геометрії Універсуму. Цю сумну мудрість Орден успадкував за часів Хрестових походів від премудрих східних старців, що вміли читати старі єгипетські трактати і тлумачити карти Таро за таблицями фараонів. Можливо, Богиня є одною з недобитих воїтельок того Люциперова війська. Недарма ж вона була верховною Богинею кровожерливих амазонок і скажених у любощах жінок древньої Меотіди[58].

Брат Янгель почухав лисіючу голову. Він вже три тижні подорожував з Фанероном, але в кожній наступній розмові Паладин Храму відкривав перед ним нові горизонти знань, ширші й кольоровіші за ті, до котрих він звик, перечитуючи літописи Ордену, книги церковних авторитетів. Янгелеві здалося, що саме сьогодні месір Фанерон, як ніколи, схильний до відвертості. Брат Янгель набрався хоробрості й запитав:

— Дозвольте, месіре, а як ви думаєте, чому могутній і непереможний Майстер Зброї закликав нас із вами на допомогу?

— Я відповім вам, брате, на рівні свого розуміння, адже справжні думки Майстра недосяжні для таких, як ми з вами, — після хвилинного мовчання відповів Паладин Храму. — Майстер Зброї Ордену, безперечно, наймогутніший з могутніх воїнів сущого, але в цих степах, переповнених чаклунами й несвідомими рабами чаклунських ковенів, він опинився в ролі такої собі «свічки в мурашнику». Ви коли-небудь бачили, брате, що відбувається, коли встромити запалену свічку в лісовий мурашник?

— Я ніколи не встромляв запалену свічку в лісовий мурашник, месіре.

— Я теж, але бачив як це робили сини графа Гальперіні, вихователем яких я був за молодих років. Так от, мурахи починають зусібіч лізти на свічку і гасити її своїми тілами. Спочатку вони лише згоряють і тонуть у розтопленому воску, але наступні хвилі «пожежників» перекривають тік випарів, що живлять полум'я. Минає небагато часу, і свічка гасне. Так і наш Майстер, який сильніший за кожного з лицарів цієї землі, потребує допомоги, коли його зі всіх боків оточили козаки і чаклуни полковника Сіркуса, якого дехто з братів вважає начальним відьмаком з ковену Курана. Ці дикі, але відважні степовики ладні загинути, щоби зберегти від знищення своїх волхвів.

— Я читав про ковен Курана у давніх літописах, — нагадав про свою ерудицію брат Янгель. — За часів короля готів Германаріка саме ковен Курана очолив боротьбу склавинів проти готської військової гегемонії[59].

— Ковену Курана понад три тисячі років, — підтвердив Фанерон. — Він численний і споконвічно пов'язаний із військовими ієрархіями Великих Степів. Його Старші ведуть свій рід з Арії[60] і законно володіють священними реліквіями, стародавнішими за саму Чашу Грааля!

— Неймовірно… — прошепотів брат Янгель.

— Одна з цих реліквій — легендарний Камінь Богині. Вже у ті незапам'ятні часи, коли народ Рами блукав пустелями на шляху до Індії, а наш Орден воював на боці фараона із всевладними жерцями Сонця, мудрі знали про існування Каменя Богині, який охороняли жінки-воїни і спадкові провидиці з Арії. Жрець, який вміє працювати з енергіями волі, схованими у Камені, може перетворитись на непереможного вождя і заснувати могутнє войовниче царство. Цей Камінь є вмістилищем магічної Влади, він змушує людей віддавати свої життя за справу, якій служить носій реліквії, Обраний або Обрана Богині.

— Значить, — в очах Янгеля спалахнуло розуміння, — отой полковник Сіркус володіє Каменем!

— Можливо.

— Можливо?

— Особисто я не впевнений, але Великий Коммодор вважає, що володіє.

— І тому Майстер не може його здолати. Заважає Сила Каменя. Все зрозуміло.

— Але його й не треба долати, брате. Сіркус старий і стомлений зрадами. У політиці, Богу дякувати, владна магія Богині не така дієва, як на полі битви, де Сіркус двадцять років не знав поразок. Тим, до речі, він себе й видав. А нам нині достатньо знищити усіх можливих спадкоємців його Сили — і небезпека відійде у далеке майбутнє. Не в кожному поколінні, брате, народжуються Обрані. І далеко не кожному з Обраних під силу керувати мінливими і дикими енергіями Каменя. Стихії Хаосу іноді незбагненні навіть для його адептів.

— Ми поможемо Майстрові!

— Поможемо і переможемо. Як перемогли у часи Германаріка… Я маю особливу надію на вас, брате, — Фанерон зустрів ентузіазм Янгеля привітною посмішкою. — У вас, брате, як нам відомо, рідкісний спадковий дар яснобачення. Раніше ми з вами не вели розмов про цей ваш дар, але тепер настав час. Тепер ми з вами знаходимося біля древнього та беззаперечного центру Сили. Чи зможете ви звідси встановити зв'язок із Майстром і запитати його про наші подальші шляхи і дії? Відверто кажучи, брате, я вже трохи заплутався у цих нетрях.

— Я спробую, — запевнив месіра Паладина Янгель.

Він раптом сповнився великою самоповагою. Він уявив, що саме від його вмінь залежатиме спокій і розквіт Європи у найближчі століття. Що такі могутні стовпи Ордену, як Великий Коммодор і Майстер Зброї, обрали саме його, незнатного й недостойного грішника, для святої справи подолання Хаосу і відбудови Порядку. І тепер, коли Паладин втратив відчуття прадивого шляху, саме він, Янгель Ясновидячий, Молодший Архіваріус Храму, доведе, що йому в цьому житті випало не пасти задніх.

Тому брат Янгель енергійно заповзявся шукати місце витоку Сили. Він вийняв з глибин своєї кереї[61] бурштинову кулю на срібному ланцюжку й почав із цим телуричним маятником обходити могильні брили. Він вірив маятникові більше, аніж свіжозрізаній лозі, якою користувалися старі яснобаченники з його родини. І не дарма. Не встигло ще сонце сісти на верхівки модрин, коли місце витоку Сили було знайдено за чітким правим закрутом маятника.

Янгель сів на пласку брилу, котра вінчала це місце, і з молитвою сконцентрував свою свідомість на образі Майстра. Він входив у транс повільно, але впевнено. Фанерон уважно спостерігав за його діями, приготувавши про всяк випадок склянку з нашатирем і дерев'яну лопатку для розчеплення зубів.

Коли тіло Молодшого Архіваріуса почало дрібно сіпатися і пахнути цинамоном, Паладин і сам став до молитви, славлячи дива Господні й Силу, древню, як саме Творіння.

[Ліг Рогатич на лівому березі Хоролу, в землях Миргородського полку, ніч проти 27 червня 1673 року]

Джура просвистів у темряву умовний сигнал. З глибини логу відізвалася криком луна — сигнал почули. Петро Рева несамовільно перевірив пістоль, схований за кушаком. «Хто ж то вилізе з того тирла? — подумав козак. — Яке таке чудо? І чому я в біса погодився на таку богопротивну виправу? Якесь відьмацьке потемнення, не інакше!»

Пройшло кілька томливих хвилин. Потім невидимі руки розсунули кущі й випустили на місячне сяйво двох підлітків.

«Та ж вони вже дорослі ясирчики!» — зрозумів Рева, котрому чомусь думалося, що діти відьми Чернихи малі й нетямні пуцвериська. Добре, не треба буде втирати шмарклі.

Джура ще раз оглянув галявину. Нічого підозрілого він не побачив і дав знак Реві виходити зі схованки. Козаки неквапно підійшли до Черниченків. Хлопець виглядав переляканим, але старша дівчина, замотана у хустину, дивилася Реві в очі. «Не дивись на мене!» — хотів сказати козак, але сказав зовсім інше:

— Чого не вітаєтеся зі старшими? Як називати вас?

— Добро вам Боже і Навіє! Мене зовуть Двійєю, а його — Ранвіром, — сказала дівчина.

— Що за такі імена басурманські?

— Не басурманські, а прасвященні.

— Священні імена по святцях розписані. Я там таких не бачив.

— Ми не попівські, — Двійя не відривала погляду від Ревиного обличчя.

— Ви відьмацькі, знаємо.

— Ми… планетницькі, — виправила його Двійя, хоча й замислилася на мить, добираючи правильне слово. Її очі сердито блиснули з-під хустини.

— Вперта ти дівка, бачу, — похитав головою козак, а про себе відмітив, що «планетник» є, швидше за все, зовсім не тим словом, котрим самі себе означають чаклуни.

— Обаче[62] маю знання, — зауважила Двійя. — Моє ім'я означає «двічі народжена». По плоті народжена і по духу, — додала вона пояснення.

— Знатне в тебе назвисько, хоча й не православне. Краще б тебе Дарією нарекли… А малий чого затявся? Німий? — Рева кивнув на брата Двійї, хотів узяти хлопця за підборіддя, але той відсахнувся.

— Він бачив Чорного, тепер всього боїться, — пояснила Двійя.

— Чорного? Нападника? — Рева запитально подивився на Харка. Той кивнув.

— Мені про того Чорного треба знати більше, — сказав Рева дівчині.

— Вони не знають, і ніхто не знає, — замість Двійї відповів Харко.

— Він прийшов з того берега[63], він старий дідо, — повідомила Двійя.

— Чим він убивав людей?

Ранвір раптом заплакав. «Певно, бачив, як нападник убивав Черниху», — припустив Рева. Двійя лише подивилася на брата, і той припинив рюмсати. «Вона тепер серед них головна», — зрозумів козак.

— Він відрізав мамі голову, а дядька Захарія ударив рукою в груди, і той упав, помер.

Харко перехрестився.

— Пустою рукою убив? Старий дідо? — перепитав Рева.

Дівчина кивнула. Їй теж хотілося плакати. Гірка куля в горлі не давала їй розповісти про те, що вона бачила на власні очі, схована матір'ю у таємному закапелку.

— Захарія Тризна, най йому все проститься, був твердим козарлюгою, битим-перебитим, як той кундус[64], — тихо сказав джура. — 3 отаманом до Кафи ходив, веслував на «чайці». Абих[65] такого вбити першим ударом… Най пан Бог рятує!

Рева хотів було розпитати Черниченків, яким таким знаряддям нападник відрізав старій планетниці голову, але вчасно схаменувся, припинив розмову і дав знак усім рушати за ним. Четверо вийшли з логу і майже безшумно розчинилися у безкраїх просторах під молодим місяцем.

[Могила Переп'ятиха біля Фастова в землях Київського воєводства, ніч проти 24 червня 1673 року]

Архіваріус Янгель вийшов з трансу вже після заходу сонця. Біля примогильних брил, у сухій ямі, Фанерон ще до того розклав невелике багаття і закурив горіхову люльку, зручно розташувавшись біля вогню. Він терпляче чекав, доки Янгель відновить дихання і здатність розмовляти. Архіваріус не замлоївся й не бився у корчах. Він із тихим стогоном сповз із пласкої брили, загорнувся у керею і довго лежав, заплющивши очі.

— Чому після того завжди стає так зимно? — спитав нарешті Янгель. Голос його змінився, став хрипким і ніби хворим.

— Кажуть, що такі, як ви, брате, розраховуються теплими соками тіла з охоронцями астралу. Плата за вхід, так би мовити.

— Немає там ніяких охоронців.

— Кажуть, що є.

— Дурне кажуть, — сказав Янгель і знов замовк.

Фанерон подивився у той бік, де паслися коні. Йому здалося, що там брязнуло залізо. Він прислухався і вийняв із поясних чохлів два кремнієві пістолі. Потім відкрив порохівницю, Досипав до запальних пазів пороху і накрутив пружини запальних коліщаток. Пістолети були заряджені срібними кулями. Про всяк випадок.

— У нас гості? — спитав Янгель.

— Можливо.

— Ви так любите це слово, месіре.

— Яке?

— «Можливо».

— Упевненість надто дорого коштувала декому із моїх друзів. Я волію радше бути невпевненим, аніж мертвим. До речі, добрий брате, чи не зволите ви розповісти про ваш зв'язок з Майстром? У вас щось вийшло?

— Вибачте, месіре, я лише збирався з думками.

— Вибачаю.

— Я почув істинні слова Майстра. Він десь на Лівобережжі. Наказує нам їхати на Трек-Тумиріс і нижче того міста переправитися через Бористен. Він нас чекатиме за переправою.

— Місто на цьому березі Бористену він назвав Трек-Тумиріс? Саме так, не інакше?

— Або Тракхумеріс…

— Трахтемирів, — зрозумів Фанерон.

— Так-так, це саме та назва.

— Це все?

— Ні. Його помічник-ясновидець три тижні тому помер від хвороби. Він тепер діє наосліп. Йому важко. Дуже важко.

— Ми потрібні йому.

— Так. Ми маємо поспішити. Козаки допомагають Куранським чаклунам втекти. А на Майстра тепер полює ціла півсотня.

— Сіркус знає про Майстра.

— Так, месіре, знає… Але, перепрошую, тепер і я чую гостей. Комусь із місцевих сподобалися наші конячки. І гаманці теж.

Фанерон з дивовижною легкістю вистрибнув з ями і з двох стволів вистрелив по кущах. Звідти почувся крик болю і вилетіли стріли. Одна влучила у Паладина, дзьобнула схований під одягом панцир і відскочила. Фанерон швидко побіг до кущів, витягуючи з піхов черлений меч-вію. Поки він добігав, ще дві стріли чиркнули його панциром. З густої трави назустріч лицареві раптом вистрибнув низький — ніби сплюснутий — чоловік у хутряній куртці. Він замахнувся на Фанерона бойовою сокирою і відразу впав із розрубаною головою.

Чорний меч, вкоротивши життя сокирникові, окреслив широку дугу і різонув по кущах. Упали посічені гілки. Але за ними вже нікого не було. Невидимі стрільці повтікали. Фанерон переслідував їх ще кроків із триста, але розбійники бігли шпарко, незважаючи на те, що один із них залишав за собою криваві знаки. Місяць тим часом заступила хмара, і подальша погоня у суцільній темряві стала ризикованою. Коли лицар повернувся до могили, то побачив, що Янгель з останніх сил відбивається ще від двох харцизів, озброєних кривими ножами. Поки Паладин ганявся за стрільцями, їхні товариші намагалися вкрасти коней.

Побачивши Фанерона, розбійники залишили Янгеля і побігли до пущі. Паладин не став їх переслідувати, перезарядив пістолети і вистрелив у бік темного лісового громаддя. Він не влучив, але, судячи з шурхоту трави, харцизяки побігли швидше.

— Вони не завдали вам шкоди? — запитав Фанерон Молодшого Архіваріуса.

— Трохи завдали, месіре, — Янгель показав розрізаний рукав кереї.

— Ви поранені?

— Це лише подряпина. Неглибока.

— Тоді рушаймо. Постріли могли почути.

— Їхати у такій темряві небезпечно.

— Від'їдемо на певну відстань, а там вже знайдемо, де заночувати. Повинні ж бути тут безпечні місця.

— Якщо люди тутешнього лантвійта[66] матимуть псів…

— …То пси візьмуть слід розбійників. Вони пахучіші, — сказав Паладин і сам посміхнувся своїм словам.

Але Архіваріус не підтримав його веселощів.

— Ви впевнені, месіре, що знайдете шлях до того Трактемирису? — тривожно запитав він.

— З Божою поміччю, брате. З Божою поміччю.

[Яранський Луг, берег Ворскли, ранок 28 червня 1673 року]

Колись на березі Ворскли стояв православний монастир, на який офірувала гроші старшина реєстрового козацтва. У часи короля Жигимонта Третього[67] в монастир принесли чудодійну ікону Матері Божої, що мала цілительні властивості. Казали, що цю ікону врятували монахи з Вірменії, розореної турками. До ікони почалися багатолюдні прощі, і монастир розрісся. Його навіть пророчили в суперники славетній Михайлівській обителі. Але у непевну добу після смерті старшого Хмельницького монастир спалили чи то татари, чи то лубенський полковник Гамалія, який любив усе підпалювати. Ікона зникла, монахи розбіглися. З того часу обгорілі руїни монастиря давали прихисток різному мандрівному люду.

Сонячного літнього ранку втікачі Черниченки та їхні охоронці прокинулися серед цих величних руїн, у яких, за переказами, все ще діяла благодатна сила зниклого чудотворного образу. Над ними, крізь ребра згорілого купола, синіло небо, а повітря ситилося райськими ароматами квітучих рослин. Двійя попросилася до річки, і Рева пішов з нею. Вночі, проїжджаючи цими місцями, він бачив лише темні масиви гаїв і дібров. Тепер вони розкинулися перед ним в усій пересиченій життєвими соками красі. Дерева блищали свіжою зеленню, над травами гули бджоли, на нижньому лузі паслися руді корови. З гори, на якій стояв монастир, відкривалася розкішна панорама лісових острівців, полів та очеретів.

Донька планетниці зняла свою хустку і виявилася темноокою красунею. Рева за своє життя бачив багато красивих дівчат — українок, полячок, татарок. Краса Двійї була не подібною до їхньої. У неї були густі й широкі брови, як у татарок і низових черкесок, але обличчя юної планетниці не було круглявим, а видовжувалося ніжним овалом, підкресленим високою шиєю і прямим чолом. У ній, незважаючи на юний вік, відчувалася горда і висока порода. «Стара Черниха начаклувала собі царівну-доньку», — подумки посміхнувся Рева.

На шляху до ріки він тримав між собою і Двійєю дистанцію, уважно вдивляючись у зарості над стежиною. У руці козак затиснув метального ножа. Він не дав себе здурити райським спокоєм літнього ранку. Він пам'ятав, що саме такими тихими ранками на мирні хутори нападали хижі татарські чамбули[68], залишаючи після себе спалені хати, вбитих чоловіків і зґвалтованих жінок.

Дорогою їм зустрілися підпаски. Рева спитав, чи не бачили вони тут чужого. Ті похитали головами, проводжаючи очима Двійю. За підпасками бігли великі пси, подібні до вовків. Вони уважно подивилися на козака. Той теж уважно подивився на псів і припинив стискати руків'я ножа. Ці розумні і пильні тварини не були б такими спокійними, якби десь поряд вештався чужий. Вони були навчені здалеку впізнавати ворогів і небезпечних зайд. Це були правильні собаки.

Двійя зайшла у воду в сорочці. «А тітка казали, що відьми купаються лише наголяса!» — розчаровано зітхнув Рева, оглядаючи очерети. На річці було видно лише вутлі човники і солом'яні брилі місцевих рибалок. Ті не викликали в нього підозри, хоча колись він сам прикидався рибалкою, вистежуючи у плавнях розвідників Чарнецького[69].

Після купання і прання одягу мала відьмачка заповзялася сушити на сонці волосся. Воно в неї було розкішним, до колін, воронячого кольору. Рева наблизився до Двійї. Молоде тіло дівчини спокусливо світилося крізь мокру тканину.

— Розкажи мені про Чорного, — попросив він. — Чому ти назвала його старим дідом?

— Я бачила його крізь шпарину у схованці. Він старий, в нього сиве волосся.

— Буває, що чоловіки сивіють за молодих років.

— Я бачила його зрак[70].

— Він має вуса? Бороду?

— Ні, в нього голене старе обличчя. Маленькі очі і великий ніс. Він бридкий.

— І страшний?

— Так.

— Ти бачила його зброю?

— Ні.

— Як він одягнений?

— У нього вузькі штани і чорні високі чоботи. Він одягнений у кутноровану чемерку[71]. А під нею ще має темну сорочку. На зап'ястях у нього залізні кільця.

— Пласкі?

— Так.

— Широкі?

— Отакі, — дівчина граційно розвела пальці.

І Рева подумав, що вже дещо знає про ворожий арсенал. Він бачив ножі-браслети у полонених татарських шпигунів. Дуже зручна зброя: натискаєш на важельок — і браслет розгортається у смертоносний залізний кіготь з отворами для пальців. Лише одна незручність — носити такі прикраси можна, лише маючи спеціальні підрукавники з грубої шкіри. Старі січовики розповідали, що першими такі ножі придумали наймані вбивці-асасини ще до Батиєвої навали.

— А чого ж, — не втримався Рева від єхидного питаннячка, — ваші планетники того бабая не зупинили? Ви ж, подейкують, маєте Силу.

— І він її має, — Двійя різко мотнула волоссям і обризкала козака.

— То він теж чаклун?

— Він маєстатний[72] чаклун!

— Отакої, — почухав чуба козак. — А звідки таке відоме?

— Він би ніколи не знайшов маму, якби не був чаклуном. Мама вміла відводити людям очі. Якщо вона того не хотіла, люди її не бачили. І дядько Захарій таке вмів, і всі наші. А він усіх знайшов і вбив… Окрім мене і Ранвіра.

— Треба було брати мушкет і стріляти в нього, а не очі відводити.

— Так війтові люди у нього стріляли, — здвигнула плечиками Двійя. — Його кулі не беруть.

— Замовлений?

— Чаклун.

— Отаман Сірко теж замовлений. Сам бачив, як його кулі минали.

— Теж чаклун.

— Хто сказав?

— Я знаю. Якщо кулі не беруть, значить, чаклун. Від меча і отрути можна замовити, а від кулі не можна. Куля здалеку летить.

— А чаклуна вона не вражає?

— Чаклун має Силу.

— Це як?

— Він може розсунути відстань і стиснути відстань.

— Відстань не можна зрушити. Можна зрушити лише ті речі, між якими є відстань, — впевнено сказав Рева. За двадцять вісім років життя жодне бачене ним не змусило його засумніватися у цій очевидності.

— А якщо ніяких речей не буде?

— Тоді й відстані не буде.

— А куди вона дінеться?

— Ну… — Рева відчув, що його заганяють у якусь дискусійну пастку. — Туди дінеться, куди ділися речі.

— А ви є річчю?

— Ні. Я козак.

— А ваш християнський Бог є річчю?

— Тьху на тебе! Нащо про таке питаєш?

— Питаю, бо ви не розумієте. Бо якщо всі речі позникають, то ви і Бог удвох лишитися, бо ж ви із Богом не є речами так?

— Ну.

— Але якщо відстані зникають разом із речами, тоді між вами і Богом вже не буде жодної відстані?

— Ну.

— А якщо між першим і другим немає відстані, то, значить, перше є другим, а друге є першим. Так?

— Мабуть, так…

— То ви станете вашим Богом, він — вами? Гріхи вам не заважатимуть?

Рева тяжко задумався. Потім невесело посміхнувся: мовляв,

попався.

— Яка вчена відьм… планетниця, — визнав він. — Стара Черниха таки тобі дещо порозповідала.

— Я не вчена, я за родом планетниця. Вчені мало що можуть.

— І від кого ж той ваш рід ведеться?

— Якщо по-вашому, то від великого волхва Тризня.

— По-нашому?

— Християни ведуть свої роди по батькові, а ми свої — по крові.

— Не одне й те саме?

— Ні. Ми віримо, що Сила по крові спадкується лише по матері.

— А по-вашому ти від кого будеш?

— Моя прабабця Дарина була сильною планетницею, — скупо відповіла Двійя.

— Бачиш, а в твоєї прабабці ім'я було християнським.

Двійя на це зауваження відповіла мовчанням. Лише швидка посмішка пробігла її виразними губами. Від цієї посмішки в обличчі Двійї промайнуло щось грайливо-лисяче. Козакові ця граційна лисячість сподобалася. Він запитав:

— А той Тризень-волхв, то дідо твій був?

— Прадід в одинадцятому коліні.

— Овва! — присвиснув козак. — Він, певно, ще за Володимира-князя жив.

— Не знаю.

— Нарешті ти, лишко[73], чогось не знаєш, — розсміявся козак.

— Мама не встигла усього мені повідати, — сказала Двійя й заповзялася збирати ще вологі хустини і ряди.

— Ажеби[74] ще сохли, — сказав Рева.

— У монастирі висохнуть. Там нам спокійніше буде.

— Твоя правда, — погодився козак, знов глянувши на рибалок. Їхні човни підібралися ближче до берега.

— А як буде вашої малженки[75] ім'я? — раптом запитала Двійя.

— А тобі воно нащо? — насторожився козак.

— Не бійтеся, я на неї бентеги і вроків не насилатиму.

— Хто тебе зна…

— Її Мартою зовуть?

— Харко сказав?

— Ні. Ви про неї думали.

— Ти, вродливице, і думки пізнавати вмієш? — Рева покрутив вуса.

— Так, вмію.

— І що ж такого я про неї думав?

— Не про неї, а про нас. Про двох. Думали ви про те, що моя дупа красивіша за Мартову. — Дівчина вигнула стегно, щоби й сумніву не лишилося: побачена нею думка Реви була правильною.

— Брешеш…

— Істинну-преістинну правду кажу, — Двійя жартівливо перехрестилася, хвистко рушила стежкою і докинула через плече: — А ще ви собі згадали вашу малженку голою, а потім згадали, як ви…

— Помовч, відьмо! — рикнув на неї Рева.

— …стромляєте вашій Марті.

Козак озирнувся: чи не чув, бува, хто, і рушив за відьмачкою крутосхилом. Якою б не була вона профіндюркою, отаманове діло наразі не відмінялося.

[Тонководдя, ранок 23 червня 1673 року]

Троє стояли на березі моря, вітаючи схід Батька-Сонця. Старший із трьох проказав коротку молитву і закінчив її триразовим промовлянням: «Ай-Рах!» Троє зробили жест, немов долонями омили свої обличчя, і рушили до вбогої рибальської хижі, що самотньо стояла на пустельному боці коси. Біля хижі розсихалися старі човни і сушилися кізяки.

Кожен із цих трьох був таємним жерцем ковену Тавра. Двоє отримали посвячення ягинів, а один, якого звали Касимом, мав титул Старшого і в татарському містечку Арабат виконував чин каді — судді мусульманської громади. Каді Касим уночі отримав послання з Півночі й закликав ягинів ковену для наради. Домовлено було про цю нараду не розповідати жрицям-дружинам, щоби не вносити у справу зайвого сум'яття. За давньою традицією Тавра, перше слово у справах ковену мали чоловіки.

Старший і ягини пересвідчилися, що ані в хижі, ані біля неї немає нікого, закрили двері й наклали на вхід закляття, що відганяє девів і демонів. Темряву освітлювали лише промені сонця, що пробивалися крізь широкі щілини між дверними дошками. Стіни і півкругла стеля хижі були складені із саманної цегли. Отвір для виходу диму було замазано глиною.

— Хакк! В ім'я Прихованого! Брати мої, — розпочав Касим, — вночі до мене прибув посланець від Старших ковену Курана. Старші Курана звертаються до нас із проханням в ім'я Богині й Праматері Йіми. Вони просять нас прийняти і сховати від Знищувача дітей вбитої Старшої. Як казав давній поет: «Відкрити браму перед тими, кого переслідує пустельна левиця». Ми тепер маємо вирішити: або відразу відмовити їм, або ще до настання повні зібрати Священне Коло і винести на його волю прохання Старших Курана. Посланець чекатиме нашої відповіді до заходу Сонця. Я хочу, брати мої, почути ваші міркування.

Деякий час ягини мовчали. Так вимагав звичай. Висловлюватися відразу після того, як пролунали слова Старшого, могли лише рівні йому за посвятою. Після належної паузи ягин Алхалак зробив знак прохання. Касим підняв відкриту долоню на знак дозволу.

— Хакк! В ім'я Прихованого, Вічного, Того, Хто Подолав Прокляття, дозволю собі нагадати цьому високому зібранню, що ковен Курана не стримував своїх кривавих псів, коли ми просили їхнього милосердя. Я проти. Я сказав.

Коли Алхалак висловився, знак прохання зробив ягин Джанха. Отримавши дозвіл на слово, він промовив, ретельно добираючи слова:

— Хакк! В ім'я Прихованого! Вороги нашого ворога — наші друзі. Цю давню мудрість не я придумав. Якщо ми дозволимо дітям Фреї[76] знищити Куран, наступними жертвами їхньої пихи будемо ми. Захід могутній, а ми розсварені. Ковен Алатара, який пригрівся біля московського трону, також мріє про нашу загибель. Воїни ковену Тага вбили нашого Старшого, що здійснював паломництво до Святої Гори Кайлаш[77]. Відмовивши Курану, ми потішимо ворогів і на Заході, й на Сході. Настали часи, коли ми маємо забути старі образи і рахунки. Серце мого брата Алхалака сповнене ненависті, адже козаки вбили його рідних братів. Ти, брате Алхалаче, прийняв до себе дружин своїх мертвих братів і їхніх дітей. Слава твоєму милосердю! Я співчуваю тобі. Моє серце теж болить і вимагає справедливості, коли я думаю про смерть твоїх братів. Але мудрість підказує мені, що ми повинні стати вище від тих річищ, якими тече пролита кров. Я за те, щоби прийняти дітей вбитої Старшої. Я сказав.

Касим зрозумів, що його слово стане вирішальним. Він заглибився у роздуми, і ягини довго чекали на його вирок. Всі троє знали, що Коло ковену Тавра, скорше за все, підтвердить рішення такого авторитетного Старшого, як каді Касим. Старші Курана знали, до кого посилали свого посланця. Коли Касим почав казати, обличчя його було непроникним, але в очах ягини бачили Вічність.

— Хакк! В ім'я Прихованого, Того, Хто Розірвав Кайдани! — розпочав Старший з ритуальної формули. — Брати мої, я бачу золоті зерна істини і у твоїх словах, Алхалаче, і у твоїх теж, Джанхо. Розмірковуючи, я намагався дивитися на наш світ оком орла, що ширяє у високому небі, й оком Мудрого, який одночасно бачить минуле, теперішнє і майбутнє. Наші попередники казали нам, що в давні часи ковени правили світом і не воювали між собою. Кожний керував незрячими у своїй землі. А зустрічалися Старші різних ковенів лише у весільних шатрах, бо було тоді за правило шлюбити дітей Старших між собою. Я не тому прийму дітей вбитої Старшої, що забув я про кров, яку пролили козаки Сірка-шайтана. Донька Старшої, сказав мені посланець, є прямою спадкоємицею Святості Праматері Йіми у дев'ятсот шістдесят третьому коліні. Ішов її рід через Святу Матір Алару, небогу Йіми, через онуку Алари Тару-Наду, через її доньку Норну, через Туру, Туйрану Могутню, Анарділу, Інастану Триоку, Куйю, Пендозу, Одогеру Стару Провидицю, Кіріану, Діору Мандрівницю, Чару Першу, Кастамиру, Еміну, Баудару, Йану, Елу, Йаванну, Тару-Вану, Баутару, Шамайну, Герру, Белектору, Шараму Рятівницю, Ашу, Чару Другу, Алару Другу, Гогалу Першу, Йару Непереможну, Каннашатру Першу, Апалу, Зінниру, Гопу Першу, Обру, Йатару Білу, Валару, Пангайю, Іненну, Кулу Срібнооку, Шайаку Володарку Змій, Урру, Уррану, Мадазлу Вродливу, Самару Першу Орлинооку, Танну Милосердну, Арту, Аю Чарівну, Тару-Шану, Бауну (яка погубила Змія Смаага на горі Тароборі), Ойю, Лінґу, Дмойру Довговолосу, Дару Першу, Вахою, Дійну Першу, Тару-Багу, велику матір вождів Азіну, Тару-Зару, Артапату Несамовиту, Хемеру, Тару-Аскану, праматір амазонок Дану, Бінару Лучницю, Оху, Гедеру (яка вперше заварила святу хаому для жерців), Арію Першу, Аріану, матір драконоборців Аратару Першу, Каннашатру Другу, Аратару Другу, Каману (праматір аріїв Межимор'я), Обиду Діву Божу, Тару-Каману, Гірінну, Мару Першу, переможницю трьох кощіїв Чару Третю, Аратару Третю (яка заборонила пити кров ворогів), Мару Другу Добру Правительку, Азію, Двійю Першу, Дану-Дургу, Дару Першу (яка бачила видіння про велич Морської держави), Артану, Алару Третю Всевідаючу, Лару Другу, Чару Четверту, Дійну Другу, Акерру, Афару, Лару Третю, Зелотру, Паскайанану, Гопаллу, Гогалу Другу, Борамару, Чару П'яту, Мару Третю Золоту Ногу, Савію Криву, Сому (яка вперше заварила святу хаому для воїнів), Ову, Каллу, Рудару (яка народила просвітленого Аміду), Дійну Третю, Рохаю, Фаразону, Лісму Першу, Кіму (праматір баланів і язигів), Претану (котра вперше привела предків до Припонтійських степів), Гілу Коровницю, Гогалу Третю Чорну, Нассану, Каннашатру Третю Молоду, Гогалу Четверту, Бріллу Першу, Аргу, Вейю (сини якої збудували перше місто на Бористені), Лісму Другу, Арелебу (праматір сарматів і болкотів), Матану, Дару Другу (яка дала життя матері Рами), Аратару Четверту, Рамайю Передбачливу, Сівану, Селгу Першу (яка, кажуть, першою заборонила вбивати корів), Игану, Самару Другу (яка подолала демона Кар-Баабая), Гогалу П'яту, Гопу Другу, Кіру-Тару, Самарананду, Ніхтареву, Хансару Першу, Селгу Другу, Самару Третю, Фрейю (праматір франків і ярлів), Карму Першу, Каннашатру Четверту, Чару Шосту, Мірашастру, Аргізідору, Карму Другу, Панаргейдару, Джирру, Чару Сьому, Ванапратару, Апросатену, Вайбілу Степову Вовчицю, Бріллу Другу, Дійну Четверту, Карму Третю (яку протиправно зробив своєю наложницею світодержець Ша-Ассур), Лісму Третю, Маратарману, Хіну Мстительку, Сівіллу, Селгу Третю, Чагамару, Родзу, Дролганту і ще через кров сотень великих жриць Богині, імена яких ми знаємо напам'ять, і ще через кров сотень тих жриць, чиї імена стерлися і мирно спочивають у мороці тисячоліть. Прабабцею дівчини, яку везуть до нас, була та сама ясновидиця Дарина Темна, яка напророчила смерть ханові Газі-Гиреєві, бабцею — Богура Віщунка, а матір'ю — Самара Дванадцята, яку незрячі називали Чернихою. Ім'я ж цієї шляхетної молодої жриці, за яку нас просять — Двійя Третя. Через безодню віків до неї законно перейшла велика святиня — Камінь, що його отримала від самої Богині Бау Свята Праматір Йіма у часи незапам'ятні. Високорідну Двійю везуть сюди з Каменем. Ви чуєте, брати мої!? З Каменем самої Бау! І я хочу, щоби високородна Двійя Третя народила доньку від одного з нас — народила нову велику жрицю Тавра, в жилах якої тектиме священна кров Алари, племінниці Праматері Йіми. І ще я хочу, щоби Камінь Богині назавжди залишився у ковені Тавра! Я сказав!

І обидва ягини із знаком найглибшої покори визнали вищу мудрість Старшого жерця Касима і переможну глибину його знань.

[Київське воєводство, правий берег Дніпра, Трахтемирівська переправа, ранок 26 червня 1673 року]

— Ви впевнені, месіре, що цей вутлий плотик нас витримає? — запитав брат Янгель, із жахом дивлячись на пласкодонний човен, яким трахтемирівські перевізники збиралися доправити посланців Ордену до лівого берега.

— Судячи з його вигляду, — відповів Фанерон, — цим, так би мовити, човном частіше перевозять корів та іншу худобу. Якщо він витримує цілу корову, то нас, Божею поміччю, якось витримає.

— Але цілий злотий за перевіз на човні для бидла?!

— Війна завжди піднімає ціни на переправах, — пояснив більш досвідчений у мандрах Паладин Храму. — Пам'ятаю, під час Шведської війни[78] мене переправили через Дунай за три орти[79]. І я тоді теж увесь вимастився в овечому гівні.

— Єдине, що мене втішає, месіре, це те, що на тому березі ми нарешті побачимо Майстра Зброї.

— Або ж тих козаків, які його переслідують.

Цим песимістичним припущенням розмова припинилася. Брат Янгель обережно ступив на облавок човна, за ним туди перейшли коники, а останнім Фанерон, тримаючи в лівій руці меч, а у правій пістоль. До перевізників він не мав найменшої довіри і уважно стежив за веслуванням чотирьох трахтемирівських міщуків, які надто привітно посміхалися при кожному слові мандрівників, ні бельмеса не розуміючи. Так, під прицілом меча і пістоля, перевізники почали вигрібати на стрижневу стрімнину Дніпра. Паладин припускав, що їхні весла одної чудової миті могли перетворитися на важкі дубини, а тому демонстративно повадив мечем над головами веслярів. Ті перегукувалися між собою і потроху доправляли свою пласкодонку до протилежного берега.

На середині ріки човен трохи знесло течією, але веслярі вловили момент і вигребли зі швидкої води до широкої заплави, за якою розкинувся берег. Коли вони наблизилися, виявилося, що це лише острів. На острові посланці Ордену помітили жалюгідні халупи, з яких визирали замурзані дітлахи. Забачивши човен з озброєними людьми, вони відразу зникли. Що за плем'я отаборилося в цих пустельних місцях і яким промислом займалося, можна було лише гадати.

За островом вони пересікли ще одне руслище й без пригод висадилися на Лівобережжі. Ані Майстра Зброї, ані козацької варти не було видно. Жодне житло не виказувало себе димом і ревом свійської худоби. Берег здавався диким, пустельним, як на початку часів. Величною колонадою підносилися високі сосни. Чорнолісся за ними натякало на початок безкрайньої неходженої пущі. Від самої води до пущі пролягло щось подібне до широкої стежини. Перевізники, отримавши гроші, залишили мандрівників і борзо зникли за островом.

Не сідаючи на коней, Фанерон і Янгель пройшли стежиною крізь підлісок і заглибилися у справжні лісові нетрі. Раптом стежина обірвалася. Іти до хащі, перестрибуючи через повалені дерева і глибокі вимоїни, коні відмовилися. Мандрівникам довелося повертати до берега. Вище за течією вони таки вийшли на більш-менш уторований шлях, який прорізав ліс, немов рівчак від скребачки казкового велетня.

— Кляті перевізники мали доправити нас сюди, а не до тої хащі — бідкався брат Янгель, якому лісові колючки подряпали ноги і роздерли поли кереї.

— Я б волів краще їхати диким лісом, аніж цією дорогою, — зауважив Фанерон.

— Чому, месіре?

— Тому, мій добрий брате, що нею давно ніхто не користувався. Бачите, як виросла трава у коліях? Її давно вже не зачіпали колеса.

— І що з того?

— Значить, є на це якась причина.

— Розбійники?

— Може, і розбійники, а може, хижі звірі.

— А може, цю дорогу занедбали через війну?

— Через війну, кажете? — флегматично перепитав Паладин. — Навряд чи, брате, навряд чи… А я ще питав себе, чому це на переправі немає пристойних човнів… Там, попереду, — лицар показав рукою в глиб лісу, куди йшов шлях, — живе якась загроза. Я її відчуваю. Наші коні, здається, також… А ви, брате?

— Ви хочете, щоби я застосував свої вміння? — здогадався Янгель.

— Це було б доречно, — підтвердив Паладин.

На березі не було місця з витоком Сили, як на древній могилі біля Фастова. Тому і входження Архіваріуса до астралу, і особливо його повернення звідти пройшли не без пригод. Брата Янгеля скрутила падуча, й тільки дерев'яна лопаточка Фанерона врятувала його язик і зуби від прикрощів. Паладинові довелося довго чекати, поки до знесиленого яснобаченника повернулася здатність чітко артикулювати слова. За той час погода змінилася. Небо закрили швидкі темні хмари, а з Дніпра здійнявся різкий холодний вітер. Місцевість, і без того скупа на привітність, наповнилася неспокоєм. Коні теж поводилися дивно.

— Т-там як… якесь з-зло! — нарешті прохрипів Архіваріус.

— Бачите, брате, мені іноді теж вдається ясновидіння, — не без гордощів зауважив Фанерон. — Але ж до зустрічі з тутешнім злом ми з вами не вельми підготовлені.

— З-зло! — повторив брат Янгель. Його трусило від холоду.

— Це монстр чи злонамірені люди?

— Я н-не зн-наю, — яснобаченник заплакав. — Я чув голос М-майстра. В-він д-десь близько. Тр-реба доч-чекатися Майстра.

— Це ми повинні допомагати Майстрові, брате, а не він нам, — повчально сказав Паладин, виймаючи із таємної кишені срібну фляжку з міцним напоєм. — Але в одному ви, здається, маєте рацію. Нам варто чекати його тут, на березі… Випийте цих ліків, брате. Вони вас зігріють.

Напій направду мав лікувальні й заспокійливі властивості. Не минуло й двох хвилин, як пропасниця відпустила Молодшого Архіваріуса Ордену. Він розповів Паладинові, що бачив затаєну між деревами темно-червону хмару — знаний серед ясновидців образ злої Сили. Потім настала темрява і владний голос наказав яснобаченникові чекати.

— Просто чекати?

— Голос сказав: «Зачекайте на мене, я йду до вас. Я вже поряд».

— Майстер може не знати про лісове зло.

— Майстер знає усе, — тихим голосом запевнив Фанерона Янгель. Від лихоманки він швидко перейшов до блаженного спокою. Йому хотілося спати.

— Зло здатне наблизитися? — запитав його Паладин, якого не полишала тривога.

Брат Янгель не відповів, лише заперечно похитав головою. За хвилину він вже спав сном праведника. Фанерон поклав під голову Архіваріуса сак[80] і розпалив люльку. У те, що зло сидітиме в лісі й не атакуватиме, йому не вірилося. З іншого боку, йти навпростець, покладаючись на власну звитягу, теж здавалося авантюрою. Врешті-решт, він вирішив покластися на відчуття коней, які нібито заспокоїлися і чекали. Хмари тим часом густішали: збирався дощ.

Лицар не встиг допалити, коли відчув на собі чийсь погляд. Він і не пам'ятав вже, коли відчував присутність невидимого спостережника так гостро, немов тілесний доторк. Його рука звично лягла на руків'я пістоля. Потім Паладин підвівся і подивився туди, звідки йшло відчуття чужої присутності. Там ніхто не виявив своєї персони. Лише розмитий весняним повноводдям глинистий горб і кущі глоду були перед очима посланця Ордену. Але лицаря важко було ввести в оману. Хтось зачаївся у тих кущах і спостерігав за мандрівниками.

Фанерон спрямував пістолет на кущі й наказав:

— Виходь, бо стрілятиму!

З кущів ніхто не з'явився. У небі блиснуло, потім гримнуло. Вітер заніс перші краплі дощу на Паладинове обличчя. «Від дощу порох може змокнути», — подумалося йому, хоча запальну рурку пістоля закривала щільно припасована накривка. Ця спірна думка спонукала Фанерона до дії — він вистрілив. Куля прошила глід, збиваючи суцвіття і листя.

— Якби до вас, брате мій, підкралися козаки, ви були б уже мертві, — пролунав за спиною Фанерона знайомий голос.

— Майстре! — Фанерон озирнувся і побачив за три кроки від себе Майстра Зброї. Він привітно посміхався, хоча той, хто не був особисто знайомим із першим воїном Ордену, навряд чи здогадався б, що тонкогубий рептильний вищир цього підстаркуватого чоловіка насправді є посмішкою.

Невисокий, худий, з коротким сивим волоссям, Майстер здавався переодягненим у цивільне католицьким ченцем. Чорний колір його одежини лише підсилював цю подібність. Розбуджений пострілом Янгель ошелешено дивився на Майстра Зброї, якого до цього дня бачив тільки здалеку.

Паладин прихилив коліно, вітаючи Старшого. Те саме зробив Янгель. Майстер прошепотів благословення таємною орденською мовою і допоміг Паладинові підвестися. Янгелеві, чий орденський ранг був далеким від офіцерського, довелося вставати з колін самостійно.

— Достойний Майстре, цей ліс є оселею зла, — повідомив Майстрові Паладин. Йому дуже кортіло розпитати старого воїна про його пригоди, але братерський обов'язок змушував перш за все попередити Старшого про небезпеку.

— Я знаю, — хитнув головою Майстер. — Тому я й призначив вам зустріч на цьому березі. Козаки, які переслідують мене від Переяслава, тепер топчуться за лісом. Страшаться Пожирача.

— Хто такий Пожирач?

— Так іменується те зло, про яке ви мене попередили. Місцеві називають його Війґом.

— Я вперше про такого чую.

— Мене це не дивує. В Абендланді Війґові родичі були знищені за прадавніх часів, коли Орден тільки-тільки заступив місце древніх Західних ковенів. Можна було б давно очистити від зла і цей ліс. Тим більше, що недалеко від нього знаходиться Київ, резиденція тутешнього архибіскупа. Але в цих землях політику все ще роблять дикі ковени. Місцевим чаклунам ці страховища вигідні. Адже по захист від Пожирачів люди звертаються саме до місцевого чаклуна або чаклунки. Що лютіше лісове зло, то багатша і впливовіша відьмацька сімейка.

— Це якась магічна істота?

— Що ви маєте на увазі, брате, застосовуючи до тої поторочі слово «магічна»? — спитав Майстер і знаком запросив братів під дерева: дощ набирав сили.

Коли мандрівники відвели під лісові крони коней і притулилися до сухих соснових стовбурів, Паладин сформулював відповідь на запитання старого воїна:

— Ми, достойний Майстре, звикли називати магічними тих істот, котрі живляться надчуттєвою Силою або спроможні використовувати її для своїх потреб. Ми вважаємо, що таким істотам Сила дарує нескінченне життя.

— Майже всі звірі й риби відчувають і в своєрідний спосіб використовують Силу, — зауважив Майстер. — Наприклад, коли звірі хворіють, вони приходять до земних витоків Сили, і вона повертає їх до життя. Сила, якщо до неї звертається Дух Лісу, відводить очі мисливцям. Але Війґ, як ви, братове, правильно визначили, окрім всього іншого, є носієм древнього зла. Він у давні часи вбив благого Духа цього лісу і загарбав його джерело Сили. Тому ми знищимо цього агресора.

— Ми? — не втримався брат Янгель, якому під час розмови офіцерів належало мовчати.

— Війґ живе там, де знаходиться джерело Сили, — пояснив Майстер, не звернувши уваги на порушення субординації. — А нам, браття, потрібне його джерело для того, щоби знайти втікачів.

— Достойний Майстре, ви маєте на увазі недобитків з ковену Курана? — уточнив Паладин.

— Так, брате.

— Вони тепер тікають на Схід?

— Нам треба це з'ясувати за допомогою Кола Сили і надприродних здібностей нашого брата, — Майстер промовисто подивився на Янгеля. — Втікачі напевне шукатимуть захисту у сусідніх ковенів. На півночі це Валга і Алатар, на сході — Таг і Ашина, на півдні — Тавр і Медеа. Спочатку я передбачав, що вони тікатимуть до Ріфейських гір[81], де знаходяться неприступні твердині ковену Тага. Я на їхньому місці зробив би саме так. Але тепер, мої добрі браття, я перебуваю у великих сумнівах. Причину цих сумнівів я поки що залишу при собі… — Старий воїн прикрив очі, ніби згадуючи щось не вельми приємне. — Мого ясновидячого друга Куруса, мир йому на Вічному Сході, скрутив правець, і він нагло помер. І з того часу, браття, я почав допускатися помилок. Прикрих помилок. Курус вмів витягувати чаклунів із найглибших схованок, але я, винищивши відьмацьку родину, не подужав знайти їхніх наймолодших. А це була непроста родина… Тепер цю мою помилку потрібно виправити.

— А козаки, які вас переслідують? — запитав Фанерон.

— Це найменша з наших проблем, — вищирився Майстер. — Вони молоді й недосвідчені. У них самовпевнений і недалекоглядний начальник. На наше щастя, справжні воїни з цього народу ще навесні рушили на Захід.

— А яка в нас найбільша проблема? — дозволив собі спитати Фанерон.

— Мухомори.

— Перепрошую?

— Для того, братове, щоби ми з'єдналися у повноважному Колі Сили, нам потрібно буде приготувати священний напій. Невідомо, чи в цьому лісі ми знайдемо саме той різновид мухоморів, які придадуться для виготовлення напою. Та ще й тепер, при вершині літа…

[Стара Барлакова засіка у Прибузьких землях, в Брацлавському воєводстві, ставка отамана Сірка, ніч проти 27 червня 1673 року]

Отаман не став розмовляти з посланцем у своєму наметі. Вони удвох відійшли на щойно прориті шанці, де ще вдень козаки поставили великі полкові мортири. Посланець закрився глухим башликом, і скупі відсвіти вартових вогнищ не досягали його обличчя. Небагатьом несплячим здалося, що Віщий Сірко перешіптується з мороком, який скупчився в отворі башлика. Молодші козаки нишком хрестилися.

Сірко став обличчям до степу. Його засмагла голена голова здавалася чорною верхівкою ідола на тлі згасаючої заграви.

— Кажи! — дозволив башличникові отаман.

— Вони приймуть дітей Самари, — прошепотіло з мороку.

— Сам Касим тобі це сказав? — глибоко запалі очі Сірка блиснули чи то від задоволення, чи то від подиву.

— Так, батьку.

— І довго вони там радилися?

— Потщилися[82] усе зв'язати за єдин день.

— Борзо… А що чути про того чорного плюгавця?

— Його загнали до Жродлівського лісу.

— Його загнали чи він сам туди гонзнув?

— Усі виходи з лісу під пильним наглядом, батьку. Хлопці злі, готові з убивника шкуру здерти. Міщенко клянеться, що злапа його за кілька днів.

— Злапа, каже? — похитав головою Віщий. — Ну, нехай Бог йому помагає. Якщо не зможе уполонити, то нехай би хоч затримав… — Старий отаман зітхнув, потім запитав: — А де Харко із Ревою?

— Про те, батьку, не відаю. Певно, десь у дорозі.

— А татарви за Січчю багато бачив?

— Тепер ніби поховалися. Шляхи чисті до самого Перекопу.

— Хоч це добре… — отаман про щось тяжко задумався, а башличник терпляче чекав. Після стомливої паузи Сірко розпорядився: — Рушай мерщій до Міщенка, передай йому, аби дурно не пнувся злапати плюгавця. Скажи, що отаман передає йому таке слово: з того його «лапання» все одно нічого не вийде, тільки хлопців багато погине. Скажи, жеби чатували ту потороч по засідках і стріляли, як тільки забачать. Не треба мені його живого. Скажи твердо: не треба! Як привезе мені Міщенко голову ворожиська, зроблю його сотним і перначик[83] дам. З Богом!

— Зрозумів, батьку, — сказав башличник і пірнув у темряву.

Отаман ще довго дивився в бік степу. Його губи шепотіли чи то молитви, чи то древні закляття.

Але навіть закляття Старшого втрачали силу, перелітаючи через неосяжне Дике Поле. Бо занадто насиченим воно було невідомщеною кров'ю, щоби бути прозорим для заклять та інших невільних енергій.

[Жродлівський ліс, ранок 27 червня 1673 року]

Братові Янгелю було страшно. Навіть присутність двох досвідчених лицарів не тамувала його страху. Чим далі заглиблювалися посланці Ордену до лісової хащі, тим потужніше пульсувало в голові яснобаченника криваво-чорне згущення недоброго передчуття. Після того, як вони з'їхали з лісової дороги, стежки ніби самі клалися під копита їхніх коників. Чи то лісове зло навчилося перекручувати простір, чи такою була лісова топографія, але усі ходи і пролази у цьому лісі неминуче приводили до того лігва, звідки струмила хижа Сила. Збочити з погибельного маршруту не давали байраки і порослі осиками та ялинками згарища.

Невдовзі мандрівники потрапили на заросле старе болото. Чорні верби навколо наїжачилися нечистим гілляччям. Звичайний ліс закінчився. Замовкли птахи. Під потемнілим небом розкинувся зловісний чуй-ліс, правічна межа світів. Стежка не зникла, але обабіч неї виникли знаки смертельного зла: почорнілі кістяки, конячі й коров'ячі черепи. Лиховісна тиша панувала у предковічному лісі, перетвореному на пастку.

Та істота, яку Майстер назвав Пожирачем, давно вже відчула наближення здобичі. Для неї, вічно голодної, лютої і примітивної, мандрівники та їхні коні були лише шістьма барилами зі свіжою кров'ю. В уяві брата Янгеля виникали занесені з нелюдського мозку кровожерливі образи. Перед очима хилиталися і парували шматки ще живого м'яса, з рота не зникав знудливий присмак. Волю Архіваріуса зминав могутній затягуючий заклик. Його, мабуть, відчували і коні, які приречено йшли на загибель. Брат Янгель тримався на останніх ланцюжках волі, дивуючись незворушному спокоєві Майстра і рішучому виразові на Фанероновому обличчі.

Стежка вивела до болотяного острівця. Тут росли велетенські верби й вище людського зросту піднімалася папороть. Біля великого, порослого моховинням каменя Майстер спішився і вийняв з дорожнього сака дворучну сокиру, зроблену із сірого металу. Паладин покрутив мечем, розробляючи м'язи руки. Потім взявся за пістолі.

— Не треба, — зупинив його Майстер. — Кулі, брате, тут не поможуть.

— Пожирач невразливий для куль?

— Якщо я не помилився із визначенням тілесної природи Пожирача, його принципову плоть захищає панцир, твердіший за кабанячі мозолі. Також закликаю вас обох стерегтися доторків тої потолочі. Його мацаки, хоча й не броньовані, але вкриті роз'їдаючим і отруйним слизом.

— Уперше чую про такого звіра, — визнав Фанерон.

— Ви, напевне, здивуєтеся ще більше, але один із наших вчених братів довів, що найближчими подобами Пожирачів є морські потвори: спрути і кракени. Але не питайте мене, яким дивом морська почвара опинилася у цих краях. Я не знаю.

— Колись тут було море, — раптом повідомив брат Янгель.

— Так. Це було дуже-дуже давно, — Майстер подивився на яснобаченника з повагою. — І про це знають Обрані. Але Пожирач не міг пережити стільки еонів[84].

Янгель не відповів. Чергова хвиля кровожерної ментальної Сили прокотилася його свідомістю, яснобаченника затрусило і знудило.

— Він зовсім близько, — сказав Фанерон.

— Він он за тими вербами, — підтвердив Майстер і крутонув сокирою над головою. Зброя хижо свиснула.

— Ваш меч, брате, — сказав він Паладинові, — швидше за все, не розрубає панцира. Рубайте мацаки… О! Будьте уважні.

Те, що побачили посланці Ордену за мить після попередження Майстра, здалося Фанеронові і Янгелю справжнім кошмаром. З-за дерев з неочікуваною для такого створіння швидкістю виповз неоковирний живий мішок трохи нижче людського зросту, вкритий бридкими зеленими наростами. «Мішок» потворно хилитався, з-під нього зміїлися чорні мацаки, пласкуваті, масні. Фанерон тепер теж відчув ментальну атаку створіння. У лицаря потемніло в очах, він ледве не впустив меча на землю. Непідготовлена людина мала б тільки від цього прояву Сили втратити волю до боротьби.

Але на Майстра ця зброя Пожирача зовнішньо ніяк не подіяла. Він зайняв позицію за каменем, уважно стежачи за переміщенням «мішка». Почвара спробувала обповзти камінь. Тоді Майстер застрибнув на камінь і ударив «мішок» сокирою зверху униз. Так лісоруби розрубують колоди. «Мішок» під цим страшним ударом зім'явся, з-під леза сокири виступила світло-зелена піна. Але пружна броня страшидла витримала. Розлючений Пожирач блискавично викинув довгі мацаки, намагаючись вхопити Майстра за ноги. Фанерон зробив різкий фехтувальний випад, меч бритвою пролетів уздовж брили. Двійко перерубаних мацаків сповзли камінним боком на траву. З них теж полилася зеленкувата жижа. «Мішок» спритно перекотився в бік Паладина і кинув на нього цілий жмуток мацаків. Знову блиснув сірий метал сокири. Ще один, глибший розріз перекреслив тіло Пожирача.

Мацаки таки дісталися обличчя і рук Фанерона, які від їхнього доторку відразу вкрилися опіками. Долаючи біль, лицар ще двічі махнув мечем, відсікаючи отруйні відростки. Тим часом Майстер зістрибнув з каменя і спромігся на удар такої сили, що панцир почвари тріснув і зелена кров бризнула фонтаном. «Мішок» забився у конвульсіях.

— Смерть тобі, Війже! — крикнув Майстер, додавши до цього вироку той таємний орденський заклик, який тисячі років до того дня переможно лунав над тілами вбитих жерців Амона, який прошепотіла Юдит над тілом Олоферна і котрий, як подейкують, почув перед смертю король Філіп Проклятий.

Пожирач сіпнувся, стікаючи зеленим соком свого життя, його «мішок» нагло здувся і став подібним до товстого пульсуючого коржа. Але Майстер не припинив бити сокирою в тіло монстра. Обрубки мацаків за кілька хвилин припинили сіпатися. «Корж» розсікли нові рани, з-під нього почала розтікатися зелена калюжа. Різкий неприємний запах розійшовся чуй-лісом.

— Брате Архіваріусе, допоможіть Паладинові, — наказав Майстер Янгелеві.

Уражені ділянки обличчя і рук Паладина на очах почорніли — немов обвуглилися. Ягель, заточуючись, підійшов до лицаря, дорогою виймаючи із потайних кишень кереї металеві коробки з лікувальними мазями і корпією. Прибитий болем, Фанерон тим часом важко осів на землю. Його трусило, немов у лихоманці. Коли Архіваріус почав накладати на опіки свої помічні мастила, лицар раптом заплющив очі і втратив свідомість. Майстер підійшов, оглянув його рани і сказав:

— Справа гірша, аніж я сподівався. Це якась незвичайна отрута, яка діє і як трунок, і як кислота. Вона вже просоталась до гуморів його тіла. Він помирає. Нам треба борзо дістатися до місця Сили, щоби встигнути зупинити його душу на дорозі до Моста і Сяйва. Напевно, це місце десь отам, — Майстер показав у глиб острівця.

Вони удвох підхопили безтямного Фанерона і понесли у напрямі, вказаному Майстром. Війґове лігво розташувалося між поставленими колом брилами, у яких Архіваріус упізнав старе поганське капище. Місце Сили було загиджене залишками трапез монстра та його випорожненнями. Але вибирати і бридитися наразі не доводилося. Фанерона брати по Ордену поклали просто на розтрощені людські й тваринячі кістяки. Майстер почав читати мантру виклику Сили, а брат Янгель лише змучено роздивлявся навколо. Йому раптом подумалося, що у Пожирача могли бути виплодки, і він страшенно тим забентежився.

Але від Війґових виплодків Бог їх милував. Майстер закликав Силу і чекав. Час у лиховісному лігві наче уповільнився, припинений багатьма вимірами незримих енергій. Спочатку здавалося, що Паладин, зачеплений хвилею дикої Сили, вертається з потойбіччя. Він ворухнувся, стиснув правицю в кулак. Але вже за хвилину тіло лицаря знов завмерло і розпружилося.

— Не на часі смерть твоя, світлий брате, — промовив Майстер. — Не на часі…

А брат Янгель згадав один із найдавніших і найповажніших титулів Майстра Зброї — Kadosh Cadaverifero. Що означає, окрім іншого, «Священний Смертоносець».

[Гайчарів байрак, лівий берег ріки Самари, нарозвидні 29 червня 1673 року]

Джура розбудив Реву тихим доторком. Козак рвучко підвівся, очима питаючи в Харка: «Що сталося?»

— Вовки! — повідомив той.

Місце їхньої ночівлі було посеред поля. Навіть багаття козаки не розпалювали, аби не виявити своєї стоянки. Рева відразу оцінив небезпеку і намацав біля ліжника заряджений мушкетон. У темряві він не побачив звірів, але Джура показав розчепірені пальці двох рук. Це означало, що звірів більше десятка.

— Я зможу їх відігнати, — раптом почувся голос Двійї.

— Це вовки, — сказав Рева, вкладаючи у два слова увесь свій досвід багатьох полювань на степових хижаків, сильних, розумних і безжальних.

— Маю товчену кістку шамарай-звіра, — сказала Двійя таким тоном, яким полководець повідомляє про наявність у своєму арсеналі сотні важких гармат.

— Що за кістка? — запитав Джура.

— Займаємо оборону, — наказав Рева. Дитячі іграшки його тепер не цікавили.

— Дядьку Петре, дайте мені вашу люльку, — попросила мала планетниця.

— Лежи тихо! — гримнув на неї Рева.

— Бери мою, — Харко видобув з гамана коштовне приладдя, окантоване сріблом і сканню.

Поки Рева з мушкетоном і шаблею йшов до переляканих коней, Двійя насипала до люльки тютюну, змішаного з білим порошком. Джура кресалом видобув вогонь і через трут підпалив люльку. Запахло горілою кісткою.

«Ото дурний, — подумав про Харка Рева, — запоганив таку добру люльку!» Він вже бачив темні силуети хижаків, які були за п'ятдесят кроків від стоянки. За двадцять кроків вже можна буде їх постріляти, вирішив козак.

Харко тим часом став з пістолями з протилежного боку. Трьох стволів і двох шабель для надійного захисту було мало, і Рева приготувався жертвувати кіньми. Раптом вовки завили. Це здалося козакові дивиною, адже перед нападом і під час атаки степова зграя завжди діяла безгучно. Завивання тривали недовго, потім силуети вовків розчинилися у передранковій сині.

— Вовки завжди тікають від запаху шамарай-звіра, — сказала Двійя, підходячи до Реви.

— Що за шамарай-звір?

— Ці звірі жили у давні часи, тепер їх немає, — пояснила планетниця. — Лише ми знаємо, де знайти їхні кістки. А в прадавні часи шамарай-звірі були царями вовків і ті їх боялися. Коли Праматір Претана привела наші роди у ці степи, тут панували шамараї і вовки. Вовків тут було стільки, що вони могли подолати і з'їсти ціле військо. А людей у ті часи було ще небагато і перемогти звірів зброєю вони не подужали. Багато воїв тоді склало голови. Деякі вожді навіть хотіли вертати на схід, до Старої Землі[85], так злякали їх тутешні звірі. Тоді мудра Праматір Претана розсварила вовків і шамараїв, і вони понищили одні одних. Шамараїв узагалі не лишилося[86]. Про ті часи є давня пісня, мама її співала… Ця річка, — Двійя показала туди, де ледь сріблилася стрічка води, — недарма називається «Самарою». Колись давно вона називалася Шамарай-рікою. А південніше має бути Вовча ріка, так?

— Так, — підтвердив козак. Він вже не знав: чи то дивуватися йому, чи то стерегтися незрозумілих умінь і дивних знань відьмочки.

— Не бійтеся, — прошепотіла йому на вухо мала і притиснулася до нього усім тілом. — Поки я поряд з вами, вам треба боятися лише одного Чорного. Від усіх інших я вас зможу захистити.

[Жродлівський ліс, полудень 27 червня 1673 року]

Напій із мухоморів Майстер Зброї варив довго й неквапно, підсипаючи до нього висушених трав і дрібних червоних кристалів зі шкіряного мішечка. За той час брат Янгель спорудив на могилі загиблого Паладина щось на кшталт арки з великого каменюччя, якого погани колись притягли до острівця велику силу. Якраз коли Архіваріус закладав до «арки» замкового каменя, Майстер покликав його до вогнища.

— Зараз вона охолоне, і ви, брате мій, зможете наснажити своє яснобачення Силою святої соми. Ви коли-небудь робили подібне?

— Так, месіре, робив, ще до того як став братом. Але у нашій родині, перепрошую, використовували не мухомори, а лише плямисті поганки. Їх не варять, а висушують і довго пережовують. Так довго, що одна людина не витримує і передає жуйку іншій, і так по колу.

— Тоді це якесь аматорство, а не справжній ритуал, — припустив Майстер. — Святу сому готували жерці ще тисячі років тому. Великим майстром соми був пророк Зороаструс. Я, безперечно, не можу зрівнятися з ним, але запевняю вас, брате, що у цьому казанку правильна сома. Її рецепт зберігається у скарбниці нашого Коммодора. Його записано на папірусі рукою самого Засновника Ордену зі слів мудреця Заавеля з Меґіддо!

— Ви, месіре, знаєте цей рецепт напам'ять?

— Переписувати заборонено. Дозволено лише запам'ятовувати.

— Але без Паладина нам не скласти Кола Сили.

— Спробуємо удвох.

— Може не вийти, месіре. Ми ж маємо шукати людей, які не бажають бути відшуканими. Вони чинитимуть відчайдушний ментальний опір. Уся ця земля чинитиме нам опір, адже жерці Курана з'єднали свій рід з цією землею. Телурична магія крові.

— За цим опором ми їх і знайдемо. Телурична, або ж земляна, магія сильна, але тупа. Вона їх захищає, вона ж їх і зрадить.

— Я про це не подумав, месіре. Ви слушно кажете… А як виглядають ті втікачі?

— Один із втікачів має бути дівчинкою. Малою відьмочкою. Її мати була чорнявою красивою жінкою. Я думаю, що вони із давнього жрецького роду Курана. Така вистояна порода сховати себе не може. Ми відчуємо її навіть за сотню ліґ.

— Нам обов'язково треба взнати точне місце їхнього перебування?

— Якщо не вийде із місцем, то хоча б треба визначити напрямок. Північ, південь, схід. А там вже дамо собі ради.

— Я готовий, месіре.

— Тоді з Богом, брате! Починаємо.

Вони зачерпнули ще теплий напій маленькими срібними чарками і з таємною мантрою спожили темну пахучу рідину. Потім повторили і потретили. Спочатку лише приємне тепло увійшло до тіла брата Янгеля. Але ось довкілля пояскравішало і дзвінка бадьорість прибула до його голови. За кілька хвилин після цього Архіваріус відчув, що своєю зміненою свідомістю охоплює і скубоче Всесвіт. А Всесвіт — зручний і соборний — відзивається на це скуботання чимось на кшталт «мур-мур».

Пошукове видіння брата Янгеля

Спочатку на нього набігло багатоголосся. Тисячі голосів перемовлялися десятьма мовами, а очі яснобаченника озирали землі й доли з висоти орлиного лету. Брат Янгель змусив себе промкнутися крізь гармидер і уявити чорняву дівчину із знаком Сварги[87] на грудях. Спочатку ця дівчина була схожою на його старшу сестру, але раптом обличчя її змінилося, знак Сварги щез. Янгель побачив юну красуню в золотій діадемі Верховної Жриці. Чоло Верховної Жриці Курана вінчав Камінь Богині Бау, вмонтований у діадему. На жриці не було жодного одягу і Янгелеві стало спекотно.

«Де ти?» — спитав дівчину Архіваріус, але вона ніби не чула його. Її очі дивилися кудись у простір, у щось важливіше за випадкового гостя-сомника.

«Де ти, донько Праматері Йіми?» — назвав він ключове ім'я Роду, але раптом видіння почало тьмяніти і змінюватися. Він побачив кургани, високі степові могили під насупленим свинцевим небосхилом. Вони насувалися на нього твердим громаддям, насувалися, оточені сріблястим сяйвом. Над ними виникли примарні постаті, багато примарних постатей із коров'ячими черепами на довгих жезлах. Привиди співали. Їхній спів ніби вплітався у срібне сяйво і відсікав гостя від юної жриці, виштовхував його у примарне багатоголосся. В очних отворах коров'ячих черепів світилося червоне сяйво Каменя Бау. Яснобаченникові здалося, що він торкається чогось жирного і теплого. Він уперше зрозумів, що світло може бути жирним. Постаті з жезлами оточували його нездоланним жирним світінням.

«Колишні жриці Курана», — зрозумів Янгель. Йому стало страшно. Він знав, що вороже налаштовані привиди можуть затягти його до світу мертвих. До страшного і холодного світу спокутування гріхів. Він боявся.

Раптом біля нього виникло видіння лицаря в білому плащі. Від цього привида струмила холодна свіжість.

«Месіре!» — впізнав він покійного Паладина.

«Кам'яні Могили», — сказав привид.

«Де вони?»

«Зустрінете їх на Кам'яних Могилах», — повторив привид і зник.

За ним зникли кургани і постаті жриць. Потім на Архіваріуса насунув білий туман, у якому він блукав, чуючи закличні голоси інших привидів. Вони кликали його, намагалися щось повідомити, про щось попередити. Але Сила вже відходила до своїх таємних сховищ і туман розсіювався. Страшна втома впала на плечі брата Янгеля, непосильна втома мандрівника забороненими краями.

Майстер підніс до губ Архіваріуса міх із джерельною водою. Той почав жадібно пити, крижана волога вертала його до земного життя. Він знав, що Майстер чекає на його повідомлення. Як тільки здатність розмовляти знов спростила його до звичайної людини, він сказав: «Кам'яні Могили». Він ще хотів застерегти Старшого, що на тих могилах їх чекає ціла армія хижих привидів, але тут інша думка знищила пересторогу. Янгель раптом подумав, що поганки його предків все ж таки ефективніші за цю легендарну сому. Він розвеселився від цього протиправного і блюзнірського порівняння і сміявся, сміявся, сміявся…

[Поблизу Ковалина, у землях Переяславського полку, проти ночі 27—28 червня 1673 року]

Осавул Сава Міщенко доводився небожем Яготинському сотникові Лаврину Скоченкові і по матері — онуком полковому обозному Рубанику. За часів гетьманування молодого Хмельницького, коли Сава ще не голив голови і не мав боргів по шинках, він питав заїжджих ворожбитів, чи, бува, не судилася йому така ж славна доля, як і дядькові Лаврину. Одна беззуба валашка довго дивилася на долоні майбутнього Сіркового осавула, шепотіла, рохкала і шамкотіла. А потому напророчила молодому Міщенкові, що колись візьме він до рук те золоте кермо, яким володарі змінюють напрям світової долі. З того часу Сава повірив у планиду свою і цієї віри не зраджував. Він упевнено йшов до старшинських посад, був розважливим, щедрим для друзів та обережним у застільних розмовах.

Але заздрісні люди, які на Вкраїні ніколи не переводилися, нашепотіли ясновельможному гетьманові, що хоружий Переяславського полку Сава Міщенко, випивши у веселому шинку зайву кварту, похвалявся таємними знаками майбутньої величі, що нібито має на своєму тілі, і пророчив принагідним пиякам, що колись стане гетьманом, та ще й славнішим за Богдана. До того всього заздрісні люди додали, що друзі хоружого при цій оказії викрикували йому «славу» і стріляли з мушкетів у хрести на Архистратиговій церкві.

Гетьман Іван Самойлович, повіривши тим заздрісним людям, наказав переяславським старшинам учинити сугубий розшук щодо злочинних знаків. Попереджений родичами Сава Міщенко, не чекаючи прокурації[88], втік на Січ. Там він, після певних поневірянь і підозр, пристав до Сіркових горлорізів, яким, щоправда, на його знаки було начхати, але для котрих гетьманова ненависть була найкращою з рекомендацій. Під час баталії під Перекопом Міщенко показав себе відважним і передбачливим козаком. Отаман його помітив, знайшов тямущим і зробив спочатку бунчужним, а згодом і осавулом.

Коли під Переяславом з'явився верховний кат Ордену, Сірко саме Міщенка відрядив вполювати Чорного. Краяни зустріли опального козака із симпатією, тим більше, що гетьманове здирництво вже встигло зачепити і сірому, і хутірських податковими гаками. А старшина знала круту Сіркову вдачу. Тому закрила очі на те, що втікач хоружий, не криючись, піднімає на відпорне рушення реєстрове і гуляще переяславське вояцтво.

Відпорного рушення зібралося до трьох десятків з молоді й кілька вакацьових ветеранів. Нестача волонтерів пояснювалася не лише війною, на яку рушили лівобережні полки. Тільки зачувши, що пропонується протистояти лиховісному відьмакові, старі козаки відводили очі від цидул з отамановою печаткою. Ветерани невпевнено чухали чуби і казали Міщенковим посланцям: «Таж ми як що, то поможемо, але ж аж так, щоби за ним ганяти…»

Коли ж Чорний сховався у лісі, йти за ним туди відмовилися навіть ті відважні, які записалися до рушення. Жродлівський ліс із давніх-давен мав серед місцевих недобру славу, а у часи Руїни лісове зло й зовсім осатаніло. Худоба і люди почали щезати за кілька верст від Проклятого болота. Про короткий шлях через ліс забули, об'їжджаючи хащі кружними гостинцями. Старші козаки запевняли молодших, що у тому лісі Чорний теж стане здобиччю Війґа. «Сице[89] зло злом пожреться!» — поважно примовляв вакацьовий Мандра, і дехто з Міщенкового рушення зазбирався додому.

Такий поворот справи стривожив Саву. Від отамана він мав чіткий наказ привезти до отаманової ставки або самого Чорного, або ж такі докази його загибелі, які б у Віщого Сірка не викликали найменших сумнівів. Осавул поликав до себе Мандру і пригрозив батогами за його ворохобні промови. Свій загін Міщенко розділив на пікети, якими оточив зі сходу і півдня Прокляте болото. Сам осавул із двома джурами постійно перебував у Ковалині, де молода вдова Горленчиха не відмовляла героєві у його земних бажаннях. Уночі проти 28 червня до Горленчихової хати прибіг отрок з місцевих і повідомив, що один із південних пікетів впіймав Чорного.

Міщенко перехрестився на образи, дав отрокові срібляка. Потім з джурами і псами поскакав на південь. За три версти козаки в'їхали в лісові нетрі. Їхали клусом[90], пси бігли попереду. Раптом вони завили і позадкували. Козаки вийняли зброю, спішилися і загасили смолоскипи. За кілька кроків вони побачили те, що залишилося від пікету. У трьох вартових були перерізані шиї, ще один притулився до дерева, розрубаний майже навпіл. Навіть побіжного погляду було досить, щоби зрозуміти: їх заскочили зненацька, ніхто з пікетників не встиг застосувати зброї.

Міщенко відчув пастку і згадав, що вигляд в отрока, що приніс звістку про уполонення Чорного, був трохи дивним. Той жодного разу не подивився на осавула, та й шепотів якось завчено. Ця доречна згадка була останньою в житті небожа Яготинського сотника. Метальні ножі майже одночасно вкоротили життя йому й обидвом псам. Джури встигли застрибнути на коней, але теж впали, поцілені кулями. Один із джур, вражений кулею в живіт, залишився помирати біля свого начального. Другий, падаючи, зачепився острогою за стремено, і схарапуджений кінь ще довго, блукаючи лісовими стежинами, тягнув за собою його мертве тіло.

З-за дерев тим часом вийшли Майстер Зброї і брат Янгель. Майстер запалив смолоскип, повитягував ножі з убитих і вийняв з правиці мертвого осавула коштовну полковницьку шаблю. Він уважно розглянув її лезо.

— Бачите, брате, оце візерунчасте «павутиння» на клинку? — спитав майстер, повертаючи лезо під світло. — Воно виникає через правильне і ретельне проковування сплетених пластин твердого і м'якого заліза. Славна шабля! Її робив добрий коваль. Тут є його клейма, але я такі бачу вперше…

Майстер різко махнув шаблею. Хижо свиснуло пружне залізо. Потім воно свиснуло ще раз. Скрикнув і відійшов до предків прострелений джура. Янгель тим часом дивився на труп осавула.

— Він, певно, був місцевим аристократом, — припустив яснобаченник. — Молодим, недалекоглядним і самовпевненим… Ви, месіре, мали рацію.

— Так, — погодився Майстер. — Якщо б він не спішив сюди безоглядно, а уважно подивився на підпаска, то зрозумів би, що в того відібрана власна воля. Навіювання[91] ніколи не вдається сховати безслідно. На жаль.

— Але нам, месіре, страшенно пощастило, що перший зустрічний хлопчик виявився придатним для глибокого навіювання.

— Пощастило? Я, брате, так не вважаю. Більшість людей піддається навіюванню. Найчастіше зустрічаються такі серед селян і челядників. Вони ж звикли підкорятися… Як би там не було, але люди Сіркуса поки що залишилися без начільного. Тепер вони не зможуть нас переслідувати.

— Якщо зранку не виберуть собі нового командира. Він може виявитися розумнішим і досвідченішим за цього жевжика.

— На це треба час, брате. Багато часу… Поки той новий здобуде авторитет серед воїнів, поки виробить план дій, поки домовиться з лантвійтами… Я думаю, що ми встигнемо відірватися від погоні.

— Але, месіре, чи встигнемо ми перехопити відьмачку? Вона вже недалеко від південних курганів.

— Встигнемо, брате, встигнемо, — запевнив Майстер. І в голосі його було стільки віри у власну непереможність, що Архіваріус схилив сиву голову перед великим воїном.

А може, його голова нахилилася сама — від нестерпної втоми.

[Огур-курган на березі ріки Вовчої, ніч 30 червня 1673 року]

Двійя спокусила Реву на стоянці під Огур-курганом. Перед тим вона щось прошепотіла над сплячими Ранвіром і Харком. Рева зрозумів: ті будуть спати, навіть якщо уся турецька армада просурмить над ними тривогу. Про себе він подумав, що гріх перелюбства цього разу не буде аж надто страшним, адже відьмам, як відомо, опиратися можуть лише тверді монахи-схимники, що відмолюють по печерах і скитах гріхи роду людського.

Коли тіло козака і тіло малої планетниці нарешті розчепилися, на сході почала займатися грань світанку. Боже Око грозило піднятися на небокрай і помітити грішні хвости нічних справ.

— Нащо мне в гріх увела? — запитав Рева.

— Він вже близько, я його відчуваю.

— Чорний?

— Так.

— Ти що, боялася померти незайманою?

— Я дала вам часточку Сили.

— А що я з нею робитиму?

— Це вона робитиме з вами.

— Що робитиме?

— Самі побачите.

— Не подобається мені все це, — раптом сказав Рева і відразу пошкодував, що сказав. Тепер доведеться пояснювати. А можна ж було просто поспати. Сон гріхи миє.

— Що вам не подобається?

— Нащо запитуєш? Ти ж вмієш пізнавати думки, лишко. От і пізнай.

— Ви стомилися?

— З чого б це?

— Тоді поясніть. Словами поясніть.

— Бачиш, лишко, у нас мудрі люди кажуть: «Біда тому дворові, де курка кричить, а півень мовчить».

— У нас теж таке кажуть. І що з того?

— Ваші відьми, я думаю, дарма так узяли гору над вашими чоловіками. Ой, дарма! То ж чоловік має все вирішувати, бо він є першосотвореним за образом і подобою Божою. А ваші хитрі відьми неправедно забрали владу собі, пішли проти Божої правди, через Біблію людям голошеної. От, скажімо, ти — така мала піндзюрка, а вже починаєш тут усіма керманити: «дала вам Силу», «самі побачите»…

— Так повелося з прадавніх часів, давніших за вашу Біблію. Бо Сила Землі передається не синам, але донькам. І тільки жінка може нести печатку за все. Чоловік того не може.

— Що за «печатка» така?

— Сила дає, Сила й відбирає. Коли Сила помагає зробити потрібне, вона не щезає, а лише меншає і ніби псується. Якщо її не повернути назад у землю, вона усім навколо почне шкодити. Жрець повертає Силу, проливаючи на землю свою кров або своє сім'я, а від жриці земля сама відбирає використане. Треба лише лягти на землю голою і закликати Велику Богиню. Жриця запечатує зло за все. Без неї рід жити не може, без неї рід роздиратиме незапечатане всезло.

— Темні ваші справи, богопротивні, — підсумував ці пояснення Рева. — Але ще одне хочу тебе запитати.

— Питайте.

— Один старий козак казав мені, що незайманки гостріше відчувають наближення смертельної небезпеки. Казав, що батько теперішнього султана турського мав незайманок-охоронок, що не відходили від нього ані вдень, ані вночі й рятували його при наближенні убивників. Якщо так, то нащо ти оце поробила? Так би могла попередити мене про Чорного, коли б той до нас підкрадався.

— Так, незайманки відчувають «вітер смерті», — погодилася Двійя. — Але вони не можуть відкривати брами до інших світів. Тепер, якщо Чорний таки нас дожене, я спробую відкрити браму до Світу Нави. Тоді ти побачиш не личину, за якою Чорний ховає своє справжнє обличчя, а те, ким він є насправді.

— Але він від того не стане слабшим. Нащо тоді мені бачити його справжнє обличчя?

— Ти знатимеш, де його вразливі місця. Зможеш його вбити або так поранити, щоби він од нас відступився.

— А в нього є вразливі місця?

— Мають бути. Він не демон і не перевертень. Його народила у плоті звичайна жінка.

— У плоті, кажеш… — Рева на хвилину замислився. — А скажи мені, лишко, ким він є, той Чорний? Ти ж відаєш правду, я знаю. Чому ж не скажеш мені правди про нього?

Двійя відповіла не відразу. Рева відчув, що у розумі дівчини бажання розповісти змагається із якоюсь забороною чи присягою. Після довгих вагань планетниця притиснула свої губи до Ревиного вуха і швидко зашепотіла:

— Це велика таємниця Старших. Страшна таємниця. Такі, як Чорний, народжуються людьми, але потім, коли стають дорослими і сильними, Старші виймають із таких природні душі й закликають до порожньої плоті безтілесних істот зі Світу Нави. Якщо до тіла приходить істота дика і безглузда, то її негайно вбивають разом із тілом. Але іноді — дуже-дуже рідко — в тіло приходить справжній Дракон, і тоді оте тіло із часом стає дужчим і спритнішим за плоть стрибожих дітей. Дракон не знає втоми і милосердя, любить зброю, любить війну. Дракона важко вбити шаблею і кулею, він не відчуває болю, не знає страху. Тільки отая плоть, в котрій замешкав Дракон, старіє. Вона гарячіша за наші тіла, і в ній швидше вигорає життєва снага. Людське тіло з Драконом усередині живе лише десять-п'ятнадцять літ. За десять літ воно старіє, як за все життя. Тому Чорний такий старий дідо.

— А якщо ти знімеш з нього машкару, то я побачу того Дракона?

— Побачиш.

— А як воно виглядатиме?

— Мені не відомо.

Рева довго мовчав, а потім пошепки запитав:

— А Сірко, виходить, також Дракон?

— Не скажу.

— Чому?

— Бо не скажу.

— Але він живе вже довго, — пригадав Рева. — Значить, не Дракон… Давай трохи відпочинемо, лишко, нам сьогодні ще цілий день їхати…

[Біля кургану Заяча Голова, Причорноморський степ, ранок З липня 1673 року]

— Це могила Верховної Жриці, — сказала Реві Двійя, показуючи на Заячу Голову. Бачите онде?

— Що я там маю бачити?

— Стовп над могилою.

Рева придивився до верхів'я кургану. На тлі глибокого ранкового неба ледь мерехтіла височезна світлова колона. Її коропоподібна капітель підносилася до самої височіні.

— Скількі бачив у степах курганів, а таке зрю вперше, — визнав козак і гукнув до джури: — Гей, Харку, бачиш стовп над отою гіркою?

— Який стовп?

— Ніби світло таке стирчить.

— Не бачу, — здвигнув плечима джура, підганяючи стомленого огира. — А що, там щось таке є? Може, то якась юга[92]?

— Він не може бачити, — тихо, щоби не почув Харко, пояснила Двійя. — Ви бачите, бо я дала вам часточку Сили. Сила дає бачення. Чим більше Сили, тим більше можна побачити. Ви бачите лише стовп, а я бачу більше. Там похована Тара-Вольга, правнучка Праматері Претани у тридцять восьмому коліні.

— Ти усіх отих онучок напам'ять знаєш?

— Вони мої Навічні Матері.

— Хто? — перепитав Харко, котрий почув лише останні звуки розмови.

— Відьми, — сказав Рева, роблячі страшні очі.

— Так то відьмина могила?

— Я маю віддати землі те, що їй належить, — повідомила Двійя. Джурине запитання залишилося без відповіді.

— Що віддати? — Рева напружився, передчуваючи чергову неблагодатну вправу.

Мала планетниця вийняла зі свого сака велику ляльку, зшиту з червоної тафти і шматочків оксамиту. Ранвір, який їхав за спиною Харка, здивовано подивився на сестру.

— Тю, — присвиснув Харко. — Та це ж пупа[93]!

— Наші Старші заповіли мені поховати її тут замість мами.

— Поховати пупу замість людини? — Рева не втримався і сплюнув.

— Наші Старші так заповіли, — Двійя подивилася на Реву своїм особливим поглядом, від якого козака пересмикнуло.

— Нехай вона робить що хоче, — втрутився джура.

— Я тута начільний! — раптом визвірився на Харка Рева. — Мені вирішувати, хто, що і як робитиме!

— Тута живі на чолі не стоять, — спокійно промовила Двійя, роблячи наголос на слові «тута». Вона й далі дивилася в обличчя Реви.

Козака під її поглядом охопило відчуття нестерпної чужої присутності. Сонячний ранок наче згас, і навколо нього повстали сірі тіні. Він зрозумів, що планетниця викликала потойбічні сили.

«Сатанинське місце!» — зрозумів Рева, намагаючись Ісусовою молитвою відігнати хвилі холодного туману, які наповзали на нього з незнаної прірви. Але хвилі й тіні не відступали. Козак заплющив очі, потім знову розплющив. Мара порідшала, крізь неї знов прозирнуло ранкове сонце. Але зимна облога не лагіднішала, тіло бив дріж. Рева зауважив, що Двійї вже поряд немає.

— Де дівка? — запитав він джуру.

— Онде, — показав той на схід від Заячої Голови.

— Чому відпустив?

— А як її не відпустиш? — криво посміхнувся Харко. — В очах темніє, у вухах виє, а ти, начільний, теж закляк, як той кам'яний бовван…

— Думай, що кажеш, козаче!

— Думай не думай, кажи не кажи, а правда. Я до тебе гукаю-гукаю, а ти не чуєш. Зачаклувала…

— Я зараз їй зачаклую! — Рева взявся за нагай.

— Не чіпайте її! — подав голос Ранвір.

— Сваволить сестра твоя, — суворо сказав йому Рева, повертаючи коня до невисокого горба, де стояла на колінах Двійя.

— Вона мусить.

— Що мусить?

— Робити те, що сказали їй Старші.

— Оту чортячу пупу в землю класти? Сатану з мороку закликати? Із мене боввана робити!?

— Вона мусить, — Ранвір благально подивився на Реву.

Але той вже їхав до горба. Він ніяк не міг роздивитися, що там робить планетниця, ніби щось сіре затуляло її руки. Він зморгнув і раптом побачив, що їде не до горба, а до Заячої Голови. «Тьху, клятий морок!» — видихнув він, перехрестився, згадав Божу Матір, Петра-апостола, поцілував хреста і знов повернув коня. Але за двадцять кроків виявилося, що він ізнов прямує до кургану, залишаючи горб із планетницею по ліву руку від себе. Рева раптом уявив, як це мало б виглядати збоку: козак крутить конем, як п'яничка на битому майдані. «А Харка вже там від сміху на всі боки розносить!» — подумав він, і кров ударила козакові в обличчя. Він ще раз потягнув віжки і відчув, як непереборна зігріваюча сила затягує його у сон.

Двійя навіть не дивилася в бік роззлощеного Реви, залишивши охоронця на волю Богині. Вона намагалася правильно проказати всі слова древнього закляття. Перед її очима знов стояв той старезний ягин, який уночі після загибелі матері й дядька споряджав Чуру[94]: вкладав Камінь Богині у малу ляльку, зроблену з людської шкіри, потім обмащував її тістом, оспівував прасами[95], запікав у печі й вкладав лаштовану таким робом могицю[96] у велику ляльку-чуричку.

Давнє закляття важко зліплювалося в Двійовому горлі. Вона вперше промовляла його сама, без допомоги Старших. Їй здавалося, що тіні померлих Верховних Жриць стоять над нею, як на випробуванні і що кожна помилка загрожує їй смертю. Закляття має відбутися досконало, йому належить запечатати хованку, захистити Камінь від шукачів-яснобаченників силою землі-кревниці. Тоді, тої страшної ночі, старий ягин — почорнілий і заскорузлий, як корінь старого в'яза, — пояснив їй, що майбутнє усього ковену Курана тепер залежатиме лише від неї, нової Верховної Жриці Двійї Третьої. Що навіть якби Чорний знищив усіх ягинів і жриць, а Камінь зберігся, то ковен повстав би з небуття Силою Богині.

— …сангха війідех! — промовила вона нарешті останні слова закляття і на всю довжину руки запхала Чуру до дірки, котру прорили в горбі степові ховрахи. Така неглибока схованка не хвилювала жрицю: Богиня сама потурбується про підземний спокій своєї святині. Зрештою, світ рухається кругоплином-Сваргою, все повторюється під Сонцем, і подібна біда вже була колись за минулих днів. Тоді бойові маги войовничих кочовиків утигурів до ноги вирізали ковен Курана за пекельних часів служіння Самари Восьмої. Самара за кілька годин до своєї загибелі заховала Камінь в степу, під великою брилою. Через півтора століття його знайшла дівчинка-ясновидиця, якій судилося стати Аратарою Шостою і відродити ковен ще на одне тисячоліття.

Двійя Третя не боялася смерті. Не може бути легкою доля тої, яка несе печатку за все. Восьмій Самарі, розповідали їй Старші, теж не виповнилося й вісімнадцяти, коли криві ножі кочовиків припинили її служіння Богині. Двійя боялася лише того, що не витримає тортур, якщо — не допусти Богине! — Чорний схопить її живою. Тому вона ще вдома приготувала сильну отруту і довге залізне шило, яким легко пробити серце.

Зробивши заповідане, Двійя Третя подивилася в бік Реви, який спав, охопивши шию огира. Вона промовила: «Зарван, ніаара!» і козак підвівся в сідлі, ошелешено мотаючи головою. Планетниця підійшла до нього.

— Чорний ще до вечора наздожене нас, — сказала Двійя, не звертаючи уваги на лютий погляд Реви. — Тобі його не здолати…

— Нащо ти… — почав козак, навіть не помітивши, що дівчина вже не каже йому «ви».

— …тому, коли він з'явиться, — з наростаючою владністю у голосі продовжила Верховна Жриця, — відрубаєш мені й Ранвірові голови. А Харко нехай вже зараз їде на схід, на Дон, подалі від нас. У нього добрий кінь, він утече. Накажи йому залишити нас, або… вбий його. Не треба, щоби хтось із нас потрапив до рук Чорного живим. Його тортури страшніші за смерть. Якщо ти не зробиш цього… тоді я зроблю. Але я не воїн, я не зможу вбити себе і брата без болю. Я…

— Дурне кажеш, дівко, — Рева дивився на неї радше зі співчуттям, аніж з роздратуванням. — Мене до вас приставлено не як убивника, а як охоронця.

— Ти боїшся, що Сірко здере з тебе шкіру, якщо ми загинемо? Не бійся. А от Чорний — той здере… Тиждень здиратиме, доки не розповіси всього, що йому треба.

Рева не дослухав, підхопив Двійю і посадив на коня перед собою. Він теж відчував, що вороги близько, і не хотів гаяти час на зайві теревені.

[68 мільйонів років до нашої ери. Берег моря]

Молодий ящір, вкритий коротким червоним пір'ям, дивився на Західне море, неглибоке, яскраво-смарагдове і навдивовижу прозоре. Він був із Роду Драконів, найрозумніших у цій помірно розпеченій частині світу. Того дня він залишив прохололі арки Кам'яного Міста, щоби провести кілька ранкових годин у спогляданні й роздумах. Уже кілька днів щось непокоїло червоного ящера, і він ніяк не міг визначити причину цього занепокоєння.

Західне море завмерло, прохромлене до самого дна безжальними променями юної зірки, яку через мільйони років назвуть Сонцем. До ящера прийшло усвідомлення, що у світі щось незворотно змінилося. Усвідомлення прийшло раптово, немов усемогутні Повзучі Отці вийняли з довгастої голови молодого Дракона усі причини для впевненості. Крізь його плоть пробігли різкі хвилі жаху, які линули звідкись здалеку. З такої відстані, котру йому важко було уявити. Ящір із Роду Драконів побіг берегом, не розуміючи, що сталося. Він озирався навколо, але очі рептилії, спроможні дивитися навсібіч, не зауважили нічого незвичного. Жорстко і гостро світив на антрацитовому полі неба блакитнуватий диск. Білим піском блукали барвисті пласкі краби і щитоноски. Але нові хвилі жаху досягли свідомості молодого Дракона. Десь далеко-далеко гинули мільйони мільйонів живих істот, розчавлені неспівмірною з його світом силою.

Ящір застиг у найгіршому з передчуттів. Свідомість Драконів мала сильно розвинену інтуїцію, майбутнє відкривалося їм у тонких нюансах і переплетеннях можливих шляхів буття. Але тепер усі ті переплетення злилися в одну чорну безодню. Жах додавався до жаху, і з цього не було виходу. Бо всі виходи опинилися у тій самій прірві.

Через деякий час сильний поштовх струсив землю. Червоний ящір знав, що після таких поштовхів треба тікати від берега якнайдалі. Він побіг до Кам'яного Міста. Тисячі років воно витримувало урагани і землетруси. Величезні хвилі цунамі ніколи не досягали Міста, яке стояло на високій скелі. Молодий Дракон хотів жити. Він біг швидко і не озирався. А якби озирнувся, то здивувався б. Тому що на обрії раптом виникла темна стіна, яка наближалася зовсім не так, як наближаються хвилі цунамі. Власне, вона й не наближалася, а за коротку мить після виникнення на горизонті одним стрибком досягла берега, червоного ящера, Кам'яного Міста. Досягла усього і всьому поклала край. Це була гіперзвукова парогазова хвиля, що утворилася від падіння велетенського астероїда в Західній півкулі.

Перед тим, як Дракона розірвало цією хвилею, він відчув, що буття світу складніше за послідовне існування живих істот у лінійному часі.

[Біля кургану Заяча Голова, Причорноморський степ, полудень 3 липня 1673 року]

— Я колись уже тут був, — сказав Майстер Зброї, дивлячись на розпечений сонцем степ.

Щось у його словах здалося Янгелеві дивним. Він уважно подивився на старого воїна, який раптом спішився посеред трав'яного безкраю. Уперше з того часу, коли він побачив Майстра на березі Дніпра, йому здалося, що той чимось схвильований.

«Певно, якийсь давній спогад», — вирішив яснобаченник. Його постійно хилило на сон. Вони з Майстром їхали на південь без перепочинку вже третю добу. Один із коней не витримав і залишився помирати на березі Вовчої.

Майстер дивився на сіро-зелене степове високотрав'я і бачив зникле тепле смарагдове море. Зникле так давно, що навіть нове небо планети — анемічне, блакитне, з охлялим старим Сонцем — не пам'ятало різкої краси того дивовижного моря, населеного дивовижними морськими ящерами, з якими Дракон любив гратися. Видіння було таким чітким, що людські очі Майстра вкрилися вологою. Але за мить усе щезло. Перед верховним катом Ордену зловісним шоломом височів курган Заяча Голова. Майстер, як і Рева за кілька годин до нього, помітив світловий стовп над курганом. Сили землі, зрозумів він, стали днесь на захист тої, з якою їх пов'язала тисячолітня печатка крові. Але Майстер, в тілі якого не засинала Драконяча Вічність, не страшився повільної і в'язкої телуричної магії мертвих. Вона могла зашкодити лише тим із смертних, хто довго перебував на ґрунтах запечатаного могильного царства.

Майстер зробив правицею відганяючий знак і знову застрибнув на коня. Йому вже не треба було звертатися до яснобаченника. Відьма була настільки близько, що він відчував биття її не стомленого роками серця — маленького серця переляканої косулі. І Майстер упевнено рушив на південь, не помітивши заклятої в горбі Чури. Ховрахи і байбаки дивилися услід двом вершникам, які обігнули Заячу Голову й навіки щезли за обрієм…

[Причорноморський степ на північ від Тонководдя, ранок 4 липня 1673 року]

Татарський чамбул, на чолі якого їхав Берке, один із Старших ковену Тавра, натрапив на свіжий труп коня, напівз'їденого вовками. Старший, не злазячи з вороної кобили, подивився на падло і зрозумів, що він запізнився. Він зауважив шматок товстого войлоку, широкими ременями прив'язаного до того, що залишилося від огира: ще вчора на ньому везли жінку. Берке крутнув пальцями — і чамбул розсипався віялом. Невдовзі один із вершників гукнув, закликаючи інших.

Під'їхавши, вони побачили поле, спаплюжене кривавою сутичкою смертних. Берке неквапно об'їхав його, намагаючись не пропустити найменшої з деталей, які свідчили про недавню подію. На північному краю Поля Смерті він знайшов залишки людини, яка за життя гріла тіло теплим плащем. Вовки відгризли загиблому голову і кінцівки, але причиною смерті стала рана в грудях: хтось вистрелив у того чоловіка. Щонайпевніше — вистрелив із засідки. Залишки стрільця Берке не тільки оглянув, але й обшукав. Покійний за життя не бідував, носив адамашкові шаровари і мав добру зброю. Берке взяв собі його шаблю, прикрашену сріблом, і важкий перстень з перською бірюзою. Берке навіть прицмокнув язиком від задоволення, розглядаючи, як доречно всівся перстень на його товстий вказівний палець. Гроші, срібні застібки, пояс, пістолі й чоботи багатія поділили між собою сини і двоюрідні брати Берке. Загиблому, як зрозумів Старший Тавра, вкоротив життя метальний ніж чудернацького вигляду.

На краю степового байраку лежав труп, якого не торкнулися ані вовки, ані стерв'ятники. У тому трупі відчувалося щось зловісне. Берке знаком заборонив наближатися іншим і проказав над тілом коротку молитву. Стареча плоть у потертому чорному одязі за життя була Обраним, і до неї належало виявити повагу. Обраного було вбито довгим залізним шилом, яке йому встромив під основу черепа здоровенний козак. Від здорованя трупоїди лишили тільки могутні руки і шматки одягу. Так само мало залишилося від хлопчика. Вже неможливо було з'ясувати, як саме було вбито цих двох. Берке припустив, що козак напав на Обраного іззаду, після смертельного поранення, коли великий воїн вже не сподівався атаки від напівмертвої людини. Але довго розмірковувати над обставинами двобою Старший не став. У його родині з давніх-давен вважали, що занадто довгі й напружені думки привертають увагу степових демонів-девів.

Унизу байраку Берке побачив Жрицю. Саме ту, котру його чамбул мав перестріти і відвезти на Тонку Воду за велінням премудрого каді Касима. Здалеку вона виглядала чи то мертвою, чи то непритомною. Сила землі не підпустила до спорідненої вовків і решту степових кровопивців. Брат молодшої дружини Берке спустився до глинистого байраку і сказав, що Жриця ще дихає. Її витягли, зняли з неї одяг, і Старший оглянув останню з роду Праматері Йіми. Вона тихо стогнала, повільний внутрішній вогонь випалював її плоть. Берке був досвідченим знавцем справ життя і смерті, тому зрозумів, що Жриця незабаром — за кілька годин — помре від невблаганної рослинної отрути, знаної на Сході під назвою «мга'унах». Дію цього трунку, як відав мудрий Берке, неможливо зупинити навіть через коротку годину після його проникнення в тіло. Він притиснув шию Жриці у потрібному місці й милосердно звільнив її від тих зайвих страждань, які стомлюють Небо.

Мертву Жрицю він вирішив привезти Касимові для ретельного огляду. За наказом Берке все навколо обшукали, але тої святині, яку мала привезти Жриця, не знайшли. «Дарма, дарма вона поспішила, — сказав собі Старший Тавра. — Така вродлива дівчина! Така ніжна шкіра! Вона відчула наближення погоні, сховала Камінь у степу і заздалегідь прийняла отруту, бо страшилася допиту. А той здоровенний гяур виявився спритнішим за Знищувача. Подужати самого Знищувача — це ж яким треба народитися батиром! Але — Хакк буде свідком! — хіба вона могла таке передбачити? Такого й премудрий Касим не зміг би передбачити…»

Берке востаннє подивився на Поле Смерті. Ховати Знищувача він не став. Він був Обраним високого рівня і знав, що Дракони так само байдужі до нетривких людських тіл, як пророки до плям на своїх халамидах.