Бойова група «Байєрсдорф»

Розділ п'ятий. Бойове хрещення

Тим часом полювання за партизанською дивізією Вершигори тривало. Всі чотири німецькі бойові групи проводили довгі й обтяжливі розвідки, рекогносцирування та маневрові рейди. Все це мало на меті одне — оточити радянських партизанів в одній місцевості, щоб завдати їм рішучого удару і знищити. Партизанські загони, переслідувані німецькими бойовими групами, в умовах весняного бездоріжжя продовжували відходити на північ.

Для Ярослава Овада служба в бойовій групі була першим справжнім військовим досвідом. Пізніше він закінчив юнкерську школу СС у Прозен-Трескау та став офіцером. Після війни написав спогади про свою службу в військах СС

У штабі групи Байєрсдорф із Кляйновим уважно відстежували отримані повідомлення від інших трьох німецьких бойових груп. Дії німців спрямовувалися авіацією Люфтваффе, яка весь час патрулювала терен дії та координувала взаємодію всіх чотирьох груп за допомогою радіозв'язку або скидання спеціальних контейнерів (що за формою нагадували невеличкі авіабомби), в яких уміщувалися листки з повідомленнями.

На підставі отриманих реляцій складалося враження, що кільце оточення навколо Першої партизанської дивізії все звужується і неминуче зіткнення ворогуючих сторін усе наближається. Після довгих кінцевих узгоджень оперативних планів усіх бойових груп та частин, які брали участь у полюванні на партизанів, нарешті, був створений єдиний план дій, який мав посприяти остаточному завершенню операції.

Приблизно 3 березня Долинський отримав наказ на патрулювання у віддаленому терені, де він повинен був перехопити оголошення, яке у спеціальному контейнері буде скидати зв'язковий літак. Наступного дня патрулювання розвідники побачили над лісом літак, який подав їм умовний знак, зробивши коло над деревами. На очах Долинського і його людей пілот літака скинув контейнер приблизно в центрі цього кола.

Невеликий літак «Fieseler Storch» виконував у Вермахті багато функцій — від зв'язкового літака до легкого бомбардувальника. Найімовірніше, літаки саме цього типу координували дії німецьких бойових груп під нас антипартизанської операції

У німців усе було дуже добре продумано: на випадок, якщо б контейнер падав невлучно або вітер відносив його у ліс, засипане снігом поле або хащі, він був обладнаний спеціальним димовим капсулем, який при ударі об землю запалювався та викликав стовп диму, що димив 15–20 хвилин, даючи змогу відшукати контейнер. Однак цього разу був той прикрий випадок, коли димовий капсуль не спрацював і розвідникам довелося шукати контейнер у засніженому лісі. Через дві години пошуки увінчалися успіхом — український унтер–офіцер на прізвище Білий, «весь засніжений, як сніговий дід», вручив Долинському таємний контейнер.

Радянські партизани з дивізії Вершигори були вправним та сміливим супротивником. На знімку вони із трофейним німецьким кулеметом MG‑34

За споминами Долинського, в донесенні йшлося, що загони Вершигори перебувають в оточенні, та подавався ескіз рукою можливого розташування партизанських відділів, а також наказ розпочати операцію наступного дня. Долинський відразу відправив кілька кавалеристів з цим донесенням, щоб якомога швидше доставили його у штаб. У цій історії найбільше незрозуміло, чому саме такий важливий наказ був скинутий з літака десь посеред лісу, а не доставлений безпосередньо у район базування штабу групи.

Активний комбінований наступ розпочався 4 березня. Після того як з літака, що координував німецькі дії, був поданий спеціальний ракетний сигнал, усі чотири бойові групи зусібіч перейшли у наступ, на просторі радіусом приблизно 50 кілометрів.

І цього самого дня, 4 березня 1944 року, відбувся перший справжній бій бойової групи «Байєрсдорф» поблизу села Хмелік, що розкинулося на сході між Білгораєм та Тарноградом, який одночасно став бойовим хрещенням для дивізійників. Про цей бій існує декілька спогадів, більшість з них схожі загальними деталями, але певним чином різняться місцем дії та кінцевими результатами.

105‑мм легка польова гаубиця leFH 18/40, що була на озброєнні артилерійської батареї бойової групи

Події розгорталися так. Об 11‑й годині ваффен–унтерштурмфюрер Михайло Длябога одержав наказ взяти один взвод (три гармати) і 400 стрілен та рушати в напрямку села Завадка. До складу цієї групи також входили 27 саперів під командуванням ваффен–оберштурмфюрера Юрія Черкашина. Дорогою розвідувальний літак передав артилеристам докладні розвідувальні дані стосовно місця розташування партизанів. Цей же літак (найімовірніше, це був зв'язковий літак «Fieseler Storch») спрямував артилеристів на зазначену для них позицію.

У селищі Завадка Длябога почав розпитувати селян: «Скільки тут було партизанів?» Селяни показали, що близько 300–400; на таку саму кількість вказали і сліди на дорозі. Група вирушила далі, в авангарді йшли сапери Черкашина, трохи вирвавшись уперед. Коли сапери опинилися між Завадками та Хмеліком, партизани відкрили по них сильний вогонь із кулеметів «Максим», протитанкових гармат (45‑мм калібру) та мінометів. Також лунали крики на кшталт «Брат на брата йде!» На годинниках було приблизно 15:00. Артилеристи в цей час перебували ще на виїзді з села Завадка. Длябога тут же наказав гарматам зайняти вогневу позицію по обидва боки дороги, нібито зі словами: «Давайте, господа, давайте, ми на війні»[103]. Як тільки гармати почали стрілянину, партизани перевели вогонь на них. Однак на цей раз рівень підготовки галицьких артилеристів виявився добрим, і кількома пострілами Длябога придушив ворожі протитанкові гармати. Проте вогонь стрілецької зброї не припинявся.

Раніше Михайло Длябога був учителем у середній торговельній школі. У Дивізії він очолив артилерійську батарею

Черкашин хотів обійти село Хмелік з лівого флангу, але був поранений, і цей план не вдався. Пройти далі дивізійники не змогли. Після двогодинного вогневого бою, приблизно о 17:45, атакувальні сили отримали підкріплення — 2‑й батальйон 5‑го галицького добровольчого полку СС, 2-га рота ваффен–оберштурмфюрера Соболевського та важка кулеметна рота оберштурмфюрера СС Шнеллера за підтримки двох самохідних гармат, які атакували від села Бабіце, обходячи Хмелік із правого флангу. Також, за даними М. Мельника, тут діяв німецький 72‑й моторизований взвод жандармерії. Загальна кількість артилеристів бойової групи, жандармів та галицьких поліціянтів сягала близько 300 вояків[104].

Для стрільців роти Шнеллера потрапляння в бій було несподіваним. Володимир Кецун згадував: «Одного дня вранці ми отримали наказ приготуватися до акції… Ми здивувалися, коли замість маршувати, по нас приїхали вантажні машини, щоб завести нас до місця призначення… Там ми мали дві несподіванки. Перша — там вже була одна сотня, про яку ми нічого не знали (найімовірніше, це була 2-га рота батальйону. — Авт.)… Друга несподіванка — ми побачили дві гармати, що окопалися якихось 50 метрів від нас. Тоді я зрозумів, що ми прибули не на якісь вправи, але на щось, що може бути небезпечним. Нам незнана сотня помаршувала від нас наліво, де зайняла бойові позиції. Ми довідалися, що ця сотня має охороняти наше ліве крило в час нашого наступу на село»[105].

Однією з центральних точок оборони партизанів був хутірський вітряк на горбі великої поляни, на якому були встановлені два кулемети. Кулеметний вогонь з вітряка (за словами Долинського, партизани «немилосердно сікли вогнем, не даючи змоги піхоті підвести голову для форсу») суттєво затримав наступ піхоти, і тривалий час дивізійники намагалися знешкодити ворожі вогневі точки. За згадкою Долинського (який особисто в цьому бою участі не брав), ситуацію врятував Микола Палієнко, який «зняв з позиції одну гармату, підтягнув її на віддаль зору вітряка та трьома стрілами особисто скосив вітряк, як билину»[106]. Цікаво, що артилерист Михайло Длябога нічого не згадує ні про участь Палієнка в цьому бою, ні про те, що його гармати стріляли по вітряку. Це не дивно, оскільки всі свідчення показують, що артилерійські гармати якраз по вітряку і не стріляли, а події тут розвивалися дещо по–іншому. Стрілець із роти Шнеллера Ярослав Овад згадував: «Ми… мали вогнем допомагати наступаючій піхоті. Село було за два кілометри від нас, а на краю стояв вітряк. З нього сипались на нас постріли з важких скорострілів. Ми тоді мали змогу і приємність використати автоматичну стрільбу. Встановивши лівий і правий «бегреценг», вистріляли ми на цей вітряк кілька скриньок амуніції. При цьому наш стрілець другий номер Заплітний був поранений в ногу. Це вперше я побачив пораненого на полі бою. Його зразу забрали назад, а я, будучи третім номером, перебрав за нього лафет від скоростріла. Коли наша піхота йшла лавою в наступ, з'явилися дві штурмові гармати, які стріляли по цілях в селі, а коли ми думали, що треба найбільше їх, вони повернулись і поїхали назад. На нас це справило погане враження, дуже пригноблююче. Ми справді не знали, що вони мусять від'їхати для поповнення амуніцією. На жаль, вони більше не показувалися. Може, тому, що вже смеркалося і їх легко було пошкодити»[107].

Лев Стеткевич так само залишив спогади про цей бій: «Наша протитанкова чота приблизилася до вітряного млина перед цим населеним пунктом. Більшовики підпустили нас на віддаль приблизно 70–80 м до млина. Раптом вони відкрили сильний вогонь зі скорострілів. Чути було голоси «за Сталіна, за Родіну, брат на брата йдьот!» Сніг був глибокий і відходити по відкритому полю було досить важко. Мусіли залишити вбитих і поранених. Однак тут прийшли на допомогу дві штурмові самохідки, що відкрили сильний артилерійський вогонь. Ми знову рушили у наступ. Партизани відступили до лісу»[108].

Володимир Кецун, який також служив під командою Шнеллера, про цей бій згадував таке: «Нарешті ми помарширували під верх горба попри позицію гармат. Ми отримали наказ розійтися в розстрільну — широку бойову позицію з широким відділенням поміж вояками з метою швидкого наступу вділ горба, на якому не було жодного природного прикриття. Наліво від нас зайняла позицію друга сотня. Далі наліво був ліс, а в самій долині — село. Нараз почали стріляти гармати, а ми отримали наказ йти вперед до села. Від нас, направо, в напрям села пішло кілька черг зі скоростріла. Нарешті партизани, що були в селі, почали стріляти в напрямі наших обох наступаючих сотень. Як я почув перший свист куль наді мною, я ніколи не падав на землю так скоро, як тоді. Уша (загальноприйняте скорочення від звання унтершарфюрер СС. — Авт.) підійшов до мене і сказав, що тоді, як я почую свист куль, їх можна ігнорувати, бо кулю, призначену для мене, я не почую. По кількох стрілах, скоростріли сотні наліво від нас замовкли. Ми довідалися пізніше, що в їхніх скорострілах замерзла вода і вони затялися (це були кулемети MG‑08, різновид кулемету «Максим». — Авт.). Нам пощастило, бо ми якраз дійшли до греблі, ймовірно дорога, яких 200 метрів перед селом, що дало нам природню охорону від куль. Ми мали тільки одного пораненого, який стогнав від болю. Як прикриття наступаючій сотні, ми склали наші три скоростріли на лафети і розпочали сильний вогонь на село. Партизани перестали стріляти, наша сотня зайняла село без жодних проблем. Ми, розібравши наші скоростріли, злучилися з нашою переможною сотнею. Партизани, побачивши, що ми є засильні для них, скоро відступили до недалекого другого села. Для забезпечення свойого відступу, вони залишили кількох своїх вояків, які нас стримували вогнем»[109].

Для багатьох дивізійників бій за село Хмелік став першим бойовим хрещенням. Вояк з роти Шнеллера Роман Припхан після війни згадував: «Ми наступали на якесь село, яке зайняли партизани. Крім вогню, і крисів, і скорострілів, партизани стріляли ще з якоїсь гарматки. Гарматні стрільна голосніше свистали, ніж інші постріли. Це було для мене дуже страшне, бо я чомусь думав, що кожне стрільно летить на мене… Я зарився у брудній борозні, і треба було мені доволі часу, заки я призвичаївся до того ефекту і врешті потягнувся за іншими вояками»[110].

Дивізійник Роман Припхан. Його перший бій відбувся під Хмеліком. У майбутньому він закінчив юнкерський вишкіл та став офіцером. Але його фото у військовій формі, на жаль, не збереглося

Загалом бій тривав понад 5 годин, і обидві сторони не жаліли боєприпасів. Близько 20:00 партизани відступили через Осухи і сховалися в темряві, а дивізійники зайняли село Хмеліки. Відразу були виставлені охоронні кордони, щоб уникнути нічного нападу, та проведені роботи з пошуку мін та їх розмінування. Овад згадував: «Коли партизани знову втекли, ми повернулися в село. У стодолі поставили два скоростріли на лафети і стрільці, за винятком сторожі, полягали спати. Сторожа змінювалася через кожні дві години. Прийшла і моя черга. Мушу сказати, що було якось моторошно, бо поруч були великі темні ліси і весь час перекрикувалися сови. А може, це партизани перекликалися такими сигналами? Вдивлявся я в ліс і мені здавалося, що все хтось підходить, але нічого не було. Світанок ми зустріли з полегшенням»[111].

Під час бою загинуло двоє та було поранено шестеро вояків бойової групи, серед яких вказаний ваффен–оберштурмфюрер Юрій Черкашин. Його евакуювали в лазарет, стосовно інших поранених М. Длябога вказав, що вони повмирали впродовж наступних 24 годин[112] (що нам видається недостовірним). 2‑й батальйон 5‑го галицького добровольчого полку СС втратив чотирьох вояків пораненими (з яких один важко (підірвався на міні), а троє — легко). Після бою дивізійники нарахували на полі бою тіла 17 загиблих партизанів і ще додали у звіті, що частину вбитих партизани вивезли на санях. З іншого боку, Длябога написав, що партизани забрали з собою усіх вбитих та поранених, хоча він просто міг і не побачити тіл. Трофеями стали кілька возів, навантажених сідлами та магазинами до кулеметів, 13 коней. Ще 5 коней були вбиті під час бою[113]. Зовсім інші дані про партизанські втрати навів Роман Долинський, збільшивши їх у кілька разів. Так, за його споминами, загальні втрати партизанів склали 700 осіб, з яких половина — вбитими та пораненими, а в полон було захоплено близько 200 партизанів[114]. Оскільки ніде більше подібні дані не фігурують, то, найімовірніше, Долинський залічив до полонених партизанів місцевих мешканців. Загалом вказана Долинським загальна кількість партизанських втрат видається нам невиправдано завищеною і жодної критики не витримує.

Із Хмеліка партизани пішли на північ, у район на схід від Білгораю, покривши за ніч кілька десятків кілометрів.

Десь о четвертій ранку до Хмеліка вийшов 1‑й батальйон 4‑го поліційного полку СС, що мав наказ прийти на допомогу в цей район ще до 16-ї години 4 березня, але затримався в дорозі.

Тим часом уранці 5 березня інший партизанський загін атакував Білгорай з півночі, з району Фрамполя. Один із партизанських командирів С. Тутученко згадував, що Білгорай був відбитий з боєм[115], хоча, найімовірніше, великого бою в місті не було і все обійшлося коротким зіткненням, на зразок подій у Тарнограді. Після цього бойова група була змушена терміново вирушити на Білгорай.