Бойова група «Байєрсдорф»

Розділ шостий. Дії в районі Тарноград — Білгорай

Тим часом загальна операція зі знищення партизанів тривала. Після бою за село Хмелік бойова група перегрупувалася в Тарнограді, розділившись на дві підгрупи. Перша підгрупа — «А», перебувала під командуванням ваффен–гауптштурмфюрера Івана Ремболовича і складалася із саперної роти, протитанкового взводу та піхотної роти оберштурмфюрера СС Герберта Шнеллера, що її було передано з батальйону Бріштота. Підгрупа рушила на північний захід у напрямку Уланова, де за отриманим радіоповідомленням партизани організували сильний опорний пункт. Усі інші підрозділи бойової групи (штаб, батальйон Бріштота та відділ кавалеристів Долинського) утворили другу підгрупу — «Б», яка прямувала на Білгорай.

Будівля однієї з німецьких установ у Білгораї

До мосту через річку Танев підгрупа «Б» ішла доволі швидко і без перешкод. Однак біля мосту виникла затримка, бо переправлятися по ньому можна було лише частинами і дуже повільно, оскільки зведена була лише половина мосту. Спершу пройшли вози обозу, потім дуже обережно — артилерійські гармати. Тоді рушили штурмові гармати, які для цього мосту були заширокі та виступали своїми гусеницями по кілька сантиметрів з кожного боку. Проте німецькі водії впоралися з цим завданням на відмінно і за годину, крок за кроком, усі самохідки перейшли міст. Усього перехід через річку зайняв у бойової групи понад дві години.

Під час переправи штаб Байєрсдорфа отримав термінове радіоповідомлення, що партизанська група, яка вирушила в напрямку Уланова, зіткнулася з резервною частиною Вермахту, що проходила вишкіл на цій території, і тому повернула на північ. Відразу всім стало зрозуміло, що цей партизанський загін спробує проскочити на захід попри Білгорай та завернути на Щебжинецьке плоскогір'я. Байєрсдорф та його штабісти вважали, що там цей загін приєднається до іншого загону, і що там, найімовірніше, перебуває і партизанський командир.

Саме тому відразу за мостом батальйон Бріштота відділився від основних сил та почав рух на північний схід, у напрямку Звєжинєц (за яким починається Щебжинецьке плоскогір'я), маючи завдання пройти східний масив Білгорайських лісів та зайняти район на південно-східному схилі від Білгорая.

Своєю чергою, Долинський отримав наказ зі своїм кавалерійським відділом проскочити лівобережний масив Білгорайських лісів і наздогнати підгрупу Ремболовича, щоб спрямувати її на північ, у бік Білгорая, під яким підгрупа мала зайняти позиції поблизу Фрамполя, з північно–західного боку, паралельно до батальйону Бріштота. Враховуючи небезпечний терен та невизначену ситуацію, кавалеристи мали супроводжувати підгрупу Ремболовича до місця призначення і лише потім повернути до Білгорая, куди на той момент уже мав прибути штаб Байєрсдорфа.

Усі інші частини групи — штаб, штабові підрозділи, артилерія та обози рушили в напрямку на Білгорай, що його без перешкод і досягли цього самого дня, оскільки жодних партизанів тут уже не було.

Таким чином, 5 і 6 березня батальйон Бріштота разом з підрозділами 1‑го батальйону 4‑го поліційного полку СС, 2‑го батальйону 5‑го галицького добровольчого полку СС за підтримки двох самохідних гармат переслідували партизанські загони Вершигори та спробували оточити їх у районі селища Кособуди (на схід від міста Звєжинєц). Проте щільно блокувати супротивника не вдалося. Ось як про ці події згадувалося в радянських дослідженнях: «6 березня 1944 року підрозділи партизанської дивізії розташувались в селах Кособуди, Заріччя та Верховина. На світанку в цей район вийшли частини нідерландської дивізії СС «Вікінґ», 14-ї дивізії «Галичина» і 8-ї дивізії СС Роммеля, оточили село і спробували знищити партизанів. Допоміг 57-річний поляк Станіслав Сажинський із села Кособуди. З настанням темряви він провів колону партизанів по лісовому та пагорбистому маршруту й тим самим врятував їх від великих втрат»[116]. Про те, що жодних дивізій СС там не було і не могло бути, ми вже згадували вище, але факт спроби оточення партизанської дивізії Вершигори підтверджується і німецькими джерелами. Хай там як, партизани зуміли вирватися з оточення і почали відступ на північний схід у напрямку Південного Бугу. Тобто у повній відповідності до прийнятої Наумовим та Вершигорою тактики маневрування між районами, щоб не дати німцям змоги зосередити сили.

Партизани дуже непокоїли німецьку владу в Білгораї. На світлині — встановлений в Білгораї німцями спеціальний щит з попередженням: «Партизанська загроза. Не пересувайтесь на самоті. Тримайте зброю напоготові''

Тим часом увечері 5 березня Долинський наздогнав групу Ремболовича, після чого підгрупа «А» разом із кавалеристами розпочала спільний марш у вказаному напрямку. Цей перехід зайняв два дні. За споминами Долинського, між ваффен–гауптштурмфюрером Ремболовичем та оберштурмфюрером СС Шнеллером, старшим німецьким офіцером у підгрупі, який мав звання нижче, ніж Ремболович, постійно спалахували сутички та конфлікти й іноді йому навіть доводилося виступати посередником для зняття напруження. Це твердження Долинського підтверджує і Ярослав Овад, який якраз служив під командуванням Шнеллера: «Шнеллер їздив до штабу групи по нові директиви і кожного разу коли повертався, то аж пінився від люті, бо мусив слухати накази одного зі старшин — українця. І то від такого, що навіть не вмів розмовляти по-німецьки. Але слухати мусив. Хто це був? Але часто говорилося про підполковника Ремболовича»[117]. Ремболович справді не розумів німецької мови і в принципі невдоволення цим фактом Шнеллера цілком зрозуміле.

Кулеметники бойової групи під час антипартизанського рейду. Найімовірніше, це бійці важкої роти Герберта Шнеллера

Приблизно 7 березня обидві підгрупи зайняли позиції на вказаних їм місцевостях. Артилерійська батарея розгорнулася неподалік, у селі Сіль, зайнявши вогневі позиції так, щоб можна було стріляти безпосереднім вогнем в усі сторони. У це село також перекинули 2-гу роту батальйону Бріштота. Стеткевич згадував: «Першою місцевістю, де ми затрималися, було велике село Сіль, розтягнене на кілька кілометрів, з кількома тисячами мешканців. Село майже цілком польське, тобто спольщене. Старі ґазди ще вважали себе українцями і були православними, а їхні сини вже — поляки і католики. Село багате. Там зробили нашу базу»[118]. Як згадував Длябога, місцеве населення активно співпрацювало з польськими партизанами, а у хатах чоловіків майже не було, лише старі та діти. Тому коли дивізійники вперше заходили до хат, місцеве населення «прямо блідло зі страху». Як з'ясувалося, по селу останні два тижні ходили чутки, що от–от прийдуть українці і почнуть мордувати й катувати польських селян. Але згодом місцеве населення оговталось і заспокоїлося.

Однак головні сили партизанської дивізії вже покинули цей район, і бойовій групі доводилося зачищати місцевість, виловлюючи невеличкі загони польських і радянських партизанів та підпільників. Щодня в різні напрямки здійснювали короткі комбіновані рейди піхотні частини, окремо і разом із загонами кавалерійської розвідки, на пошуки слідів партизанських загонів. Дивізійник Роман Припхан згадував про тяготи служби в бойовій групі: «Вдень у повному лаштунку місили ми мокрий сніг, перемішаний з болотом, вночі «відпочивали», переважно в нетоплених поміщеннях. Наш відпочинок — це чотири години сну напереміну з двома годинами скріпленої варти — заки прийдеш із стійки й заснеш, знову треба вставати на варту»[119].

Український вартовий на околиці Білгораю

За польськими джерелами, 10 березня підрозділи бойової групи зосередилися в районі міста Звєжинєц, де діяли польські партизанські загони командирів «Гром» та «Підкова»[120]. Щоправда, більше якихось відомостей з цього приводу подано не було, тобто жодних великих акцій не проводилося. Найімовірніше, партизани вирішили затаїтись і не ризикувати. Ярослав Овад також не пригадує якихось боїв у цьому районі, пише тільки, що партизанів «розбила якась інша частина» та «забрала навіть їхні протитанкові гарматки, які ми бачили, коли були в містечку Звєжинєц»[121].

Лише іноді під час розвідувальних рейдів траплялися короткі зіткнення з партизанами, які здебільшого закінчувалися перестрілками. Кілька вояків, особливо це стосується кавалерійського розвідувального підрозділу, отримали легкі вогнепальні поранення. Приблизно після тижня маневрових рейдів, які не дали жодного результату, Долинський добився триденного відпочинку для своїх, повністю виснажених, людей та коней.

Вояки сідають у машини, щоб вирушити на пошук партизанів. Через сніг під час патрулювань стрільці зазвичай пересувалися пішки. Коли сніг зійшов, автотранспорт почали використовувати активніше

Під час патрулювань траплялися і кумедні випадки. Так, один із писарів 2-ї роти на прізвище Йонак часто співав популярну польську вояцьку пісню «Уланє, уланє, мальоване дзєці…» Чуючи її, «поляки стояли вздовж дороги з роззявленими ротами. Вони дивувалися, що якісь поляки служать у військах СС»[122]. Загалом польське населення дивилося на українців в уніформі військ СС з великим подивом та підозрою, оскільки не могли уявити, що німці дозволять створити слов'янську частину у військах СС.

Однак служба не була легкою, а війна постійно нагадувала про себе. Так, у селі Сіль уночі під час сну були вбиті два перекладачі артилерійської батареї. Це стало наукою всім іншим воякам, що пильність та обережність не можна втрачати ні на мить. Через два дні після цього двоє їздових відокремилися від батареї і також були вбиті партизанами у відкритому полі. Найімовірніше, саме в цей час трапився прикрий випадок, описаний Ярославом Овадом у споминах. В один із днів десь близько 23 години несподівано пролунав постріл. Усі тут же схопили зброю та вибігли займати оборону. Виявилося, що в одній із хат був убитий стрілець «гарний високий хлопець», за що, так ніхто і не знає. Ходили чутки, що це були якісь «партійні прорахунки», тобто якось пов'язано з ОУН. Був влаштований воєнний похорон і похоронний взвод зробив трикратний залп. А «опісля знову тривала дальше забава з погонею за партизанами»[123].

Вояки в окопі і біля бункера. У спогадах нема жодної згадки про будівництво ними оборонних споруд, маємо лише світлину, яка про це свідчить

Світлини, зроблені в березні 1944 року дивізійним військовим кореспондентом Тилявським, свідчать, що сніг у цей час уже розтанув і вояки могли активніше використовувати автомобілі. Також є світлина, де дивізійники в цей період сфотографовані в окопі біля бункера, можливо, під час постою мали змогу попрактикуватися в будівництві оборонних споруд.

Холодна погода разом із незадовільним забезпеченням зимовим одягом призвели до того, що багато вояків захворіли на грип. Стеткевич згадував один випадок: «Одного ранку проваджу селом патруль, дивлюсь йде вояк і, зрівнявшись зі мною, питає, де тут є назарет. Я, жартуючи, кажу, що не думаю, щоб тут десь близько був Назарет, бо, наскільки мені відомо, то Христос вродився в Назареті. Вояк подивився на мене і каже: «Вам хочеться жартувати, а тут чоловік хворий». Я, певна річ, показав йому, де міститься лазарет»[124].

Вояки бойової групи з селянськими підводами під час патрулювання

Незважаючи на активну розвідувальну активність, загальне становище було спокійним — партизани поводилися тихо. Через тиждень перебування в селі Сіль артилерійську батарею перекинули в Білгорай. А бойова група була зайнята розв'язанням зовсім інших проблем.

Українські дівчата радо вийшли привітати вояків бойової групи під час патрулювання. Це фото було використано в українській пропаганді, ми ж наводимо як фрагмент з газети «Голос Підкарпаття», так і саме фото

Насамперед білгорайський крайсгауптманн (окружний староста) ініціював розслідування обставин розстрілу окружного лікаря Кришкевича у Тарнограді за звинуваченням у шпигунстві. З цим лікарем крайсгауптманн перебував у дружніх взаєминах і тому влаштував йому «величні похорони» ще до прибуття бойової групи. Звіт про те, як «українські бандити» вбили невинного лікаря, був відправлений до Берліна і в штаб дивізії, куди вже повернувся з навчання командир дивізії Фрайтаґ. Почали ширитися чутки про незаконність дій начальника розвідки бойової групи і про можливе притягнення його до воєнного суду. Зрозуміло, що українські офіцери переполошилися і як один стали на захист свого побратима, в той час як Байєрсдорф і Кляйнов, розуміючи всю складність ситуації, намагалися пом'якшити становище та відтягнути час. У Білгорай зі штабу дивізії терміново прибув ваффен–гауптштурмфюрер Дмитро Паліїв, щоб з'ясувати всі обставини. Зрозуміло, що він підтримав українських офіцерів. Тут цікаво, що ніякої німецької комісії з розслідування цього випадку до дивізії не було скеровано. Навіть дивізійний суддя штурмбаннфюрер СС Ханс-Георґ Циґлер не прибув у Білгорай, хоча його поява виглядала б цілком природною. На наш погляд, це свідчить про те, що в Берліні ніхто серйозно не сприйняв звіти крайсгауптманна і ніякого офіційного розслідування так і не було відкрито. Однак українським офіцерам про це було невідомо, і вони постійно тиснули на Байєрсдорфа, щоб той своєю владою вплинув на місцеве керівництво. А якщо ні, з тверджень Долинського, то вони погрожували завалити рапортами всі інстанції, починаючи від штабу фронту і закінчуючи вищим командуванням у Берліні, наголошуючи, що моральний дух українських вояків через ці події дуже впав, і тепер жоден з українських офіцерів не бере на себе відповідальності за успіх подальших дій бойової групи. Після такого не дивно, що на додачу до Паліїва на відвідини до бойової групи були відряджені ще кілька членів Військової управи, зокрема Осип Навроцький та Євген Пиндус.

Ваффен–гауптштурмфюрер Дмитро Паліїв, який координував зв'язок між бойовою групою та головними частинами дивізії. Паліїв був одним із найавторитетніших українських офіцерів у військах СС, користувався великою повагою в німців, зокрема в командира дивізії Фрайтаґа

Євген Пиндус на відвідинах бойової групи інспектує бункер, побудований вояками

Член Військової управи Осип Навроцький прощається з одним з українських офіцерів бойової групи, після відвідин позицій українських стрільців

До того ж, білгорайський крайсгауптманн, який був зобов'язаний забезпечити постачання свіжих харчів для вояків бойової групи (бо єдине, що дивізійники мали, були консерви), виділяв для них продукти найгіршої якості, часто напівзіпсовані. У відповідь начальник відділу постачання разом з Дмитром Паліївим та капеланом Дурбаком провели інспекцію окружних харчових складів і з'ясували, що в них повно якісних запасів продовольства. Після цього крайсгауптманн був звинувачений українцями у саботажі та знущанні з дивізійників, про що українські офіцери і доповіли Байєрсдорфу. Тієї ж ночі командир групи зв'язався по радіо з армійським штабом та Берліном, і вже зранку наступного дня крайсгауптманн був відкликаний зі своєї посади і доставлений у Люблін. Подальша його доля невідома. Так і закінчився цей конфлікт, жодних наслідків для начальника розвідки бойової групи не було.

Мінометники бойової групи на вправах з 50‑мм мінометом

Однак питання постачання вояків продуктами харчування залишалось одним з найголовніших. Одним з офіцерів, хто забезпечував постачання для бойової групи, був ад'ютант ваффен–оберштурмфюрер Михайло Качмар, а йому допомагали дивізійники на прізвища Ткачук і Шиналь (той самий, який зголосився добровольцем під час відправки бойової групи). Вони їздили по селах і закуповували курей, гусей, качок тощо, все, що необхідне для розширення вояцького раціону. Реквізувати продовольство суворо заборонялося, але солтис (сільський староста) був зобов'язаний показувати багатих господарів, у яких дивізійники і купували продовольство за державними цінами. Звісно, заможним польським селянам це було не дуже вигідно, бо державні ціни були значно нижчі, ніж ринкові, але що вже поробиш, коли продовольство в тебе купують озброєні люди.

Кулеметники та стрільці на позиціях під час «айнзатцу»

Загалом завдяки таким заходам вдалося суттєво поліпшити забезпечення продовольством деяких підрозділів. Недарма Лев Стеткевич згадував, що «життя на “айнзатці” плило весело. Харчі були добрі, а до цього ми одержували ще т. зв. “зацайнс”, тобто фронтовий пайок»[125]. Але в інших підрозділах ситуація була трохи гірша і проблема з харчуванням, що виникла на самому початку дій бойової групи, так і залишилася. Роман Припхан скаржився на «нерегулярний харч з військової кухні», так що їм доводилося дещо «докуповувати в населення»[126]. Отже, становище з харчуванням частин бойової групи не було стабільним. Треба додати, що типовим для німецької армії та військ СС було те, що офіцери отримували той самий пайок, що і звичайні вояки, тобто всі харчувались з одного котла, незалежно від звання.

Незадовільне забезпечення дивізійників їжею призвело до незаконних дій українських вояків під час реквізиції продовольства в польського населення. Хоча загалом взаємини дивізійників з польськими мешканцями були адекватними і великих ексцесів вдалося уникнути, проте суттєвим моментом, який їх погіршував, була «реквізиція», або «конфіскація» (щоб не сказати крадіжка), вояками продуктів харчування в польських селян. Ще раз наголосимо, що це все було суворо заборонено наказами (достатньо згадати наказ Байєрсдорфа від 27 лютого) і жорстко каралося, але повністю викорінити подібні випадки було неможливо. Це і зрозуміло, бо забезпечення вояків продовольством не можна було назвати повноцінним, адже вояк, який зголоднів, займатиметься пошуком їжі, а не виконанням бойового завдання.

Михайло Качмар, ваффен–оберштурмфюрер та ад'ютант бойової групи, був одним із тих, хто займався постачанням харчів

Зазвичай селянин ніяк не міг довести, що вояки «реквізували» в нього ті чи ті продукти, до того ж сперечатися з озброєними й обмундированими в уніформу військ СС українцями полякові було собі дорожче. Однак іноді правда випливала назовні. Найбільшого розголосу дістав інцидент з командиром 2-ї роти ваффен–оберштурмфюрером Богданом Соболевським.

Під час постою в селі Сіль вояки 2-ї роти «реквізували» (тобто банально вкрали) свиню в польського селянина. Той подав скаргу Бріштоту, який викликав до себе командира роти Соболевського і запитав, що й до чого. Соболевський відповів, що нічого не знає. Проте командир першого взводу, німець, заявив, що він разом із Соболевським якраз їли свинину. Того самого вечора, 13 березня 1944 року, «поручник Соболевський понаписував листи і в присутності сотенного писаря, стрільця Манорика, вчинив самогубство. Манорик зараз зголосив командирові. Було знайдено листа зі з'ясуванням мотиву. Виявилося, що Соболевський зробив таке з метою захисту честі старшини»[127]. Приблизно те саме написав і Михайло Длябога: «Вночі перед заладуванням (за його даними, 19 березня. — Авт.) застрелився один наш старшина. Була це дуже чесна й амбітна людина. Прізвище його вже призабув. Причиною була крадіж свині його частиною, про що він не знав, всі йому говорили про те, а він давав слово честі, що його частина цього не зробила. Потому знайшли, як свиня варилася в кухні його частини»[128].

У рукопису під назвою «Хроніка дивізії «Галичина», датованому 1943–1944 роками, що зберігається в одному з українських архівів, у запису від 21 березня 1944 року ці події подано трохи інакше. Там чітко вказано, що вся бойова група грабувала польських селян, але саме вояки Соболевського показали себе з найгіршого боку. Далі подано такі рядки: «Соболевський, щоб урятувати честь нашого стрільця, грабунки ці взяв на себе, сказав, що він дав наказ грабити, — і застрелився». Далі було вказано, що німці не повірили, що Соболевський віддав такий наказ, але оцінили шляхетність його вчинку. Поховали його з військовими почестями[129]. Справді мужній вчинок Соболевського не може приховати того факту, що «конфіскації» вояками дивізії продуктів харчування в польських селян досягали чималих масштабів. Проте це не є чимось незвичним, бо ще раз підкреслимо, що конфіскацією продуктів в місцевого населення займалися вояки всіх армій в усіх війнах.

Могила Богдана Соболевського

Треба також звернути увагу на твердження, що періодично спливають на поверхню щодо скоєння військових злочинів проти цивільного населення вояками бойової групи. Зазвичай у цьому сенсі люблять цитувати рядки з дивізійної історії Вольф-Дітріха Гайке: «Незабаром до дивізії почали надходити різні повідомлення про погану поведінку вояків бойової групи. Цього треба було сподіватися. Адже вояки дивізії ще не закінчили свого бойового навчання, а їхні німецькі старшини й підстаршини були молоді та недосвідчені. Не треба ще забувати, що бойову групу надіслано в околиці, в яких чимало польського населення, а то і в чисто польські околиці. Стара ворожнеча між поляками та українцями мусила тут виявитися»[130].

Вище ми цитували Михайла Длябога, що коли дивізійники вперше заходили до польських хат, то їхні мешканці «прямо блідніли зі страху», та про чутки, що їх розпускали по селу останні два тижні, що от–от прийдуть українці й почнуть мордувати і катувати польських селян[131]. Зрозуміло, що з такими настроями поляки очікували якихось каральних акцій. Певного «антипольського» настрою українцям додавали й відомості про знищені поляками українські села, про які згадували Стеткевич та Кецун.

Однак факти свідчать, що якихось великих військових злочинів вояками бойової групи скоєно не було, а багато злочинів, що їх приписують бойовій групі, були скоєні в місцевостях, де взагалі не було жодних її підрозділів[132]. Колишній дивізійник, а згодом історик Василь Верига проаналізував усі основні польські твердження і звинувачення стосовно військових злочинів, що їх приписували дивізійникам, і дійшов висновку, що майже всі вони до групи Байєрсдорфа жодного стосунку не мають[133]. Гайке у своїй книзі зауважив таке: «Треба брати до уваги, що бойовій групі Дивізії, як ненімецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного або такого, що самі накоїли. У багатьох випадках можна було в це безперечно провірити… Командування дивізії простежило всі скарги і, якщо були докази, винних покарано»[134]. У принципі, так воно і є, бо в районі дій бойової групи так і не було скоєно великих військових злочинів, на зразок спалення сіл чи масових розстрілів, хоча побоювання такі з боку польського населення справді були. Наприклад, підтверджено факти розстрілу чотирьох поляків у Тарнограді, одним з яких був доктор Кришкевич. До того ж коли йдеться про т. зв. «каральні акції», то варто зауважити, що багато з них, наприклад, знищення обвинувачених у партизанщині чи тероризмі, відбувалося за вироком військових судів і за законами військового часу (як у випадку з доктором Кришкевичем), тому ці заходи не можна вважати військовими злочинами, оскільки на момент свого скоєння вони були цілком у рамках закону, що діяв на цій території, а закон зворотної дії не має.