І будуть люди

Частина друга

Відколи Олеся втекла із Федьком, мало що змінилося на хуторі Іваськах. Все йшло, як із діда-прадіда заведено, і всі революції та світові катаклізми, що глухим відгомоном докочувались аж сюди, не в змозі були вирвати цупке те коріння, що його глибоко в землю пустив рід Івасют.

Ще не так давно Оксен був нижче трави, тихше води. Із страхом уставав, із страхом і лягав. Все чекав, що от-от прийде із своїми комнезаможами Ганжа та й витурить на всі чотири із власного двору. Клав на стіл напоказ, для чужого завидючого ока, таку хлібину, що її страшно було й до рук узяти: остюк на остюкові, одвійок на одвійкові. Пильнував, аби на столі не було й крихти від іншого, світлішого хліба, що його потай споживали Івасюти: ану ж хтось заскочить.

Для того й тримали пса на припоні. Не пес — ведмідь. Вищирить ікла — так смертю й повіє! Гаркне осатанілим басищем — так душа і затерпне! Нащо вже свої — і то остерігалися ставати до звірюки спиною. А Таня... що вже про Таню й казати! І досі не може забути, як розправився новий сторож із гончаком одного мисливця, що забрів напитись води: доки гість дякував господарям за смачну водицю, Івасютин рудий чорт по-своєму пригостив гончака — налетів, підім’яв, рвонув за горло — і боком, боком пішов нещасний гончак, поливаючи гарячою собачою кров’ю втоптаний сніг, а потім захитався і впав, гасячи в скляніючих очах жорстоке зимове сонце.

Хазяїн гончака вітром вилетів із хати. Приклався, бабахнув у душогуба, що аж ланцюг рвав, спинаючись на товстенні задні лапи, та Господь не допустив — пронесло весь шріт стороною, а стрельнути вдруге не дав уже Йван. Вискочив із стайні, наставив на розгніваного мисливця гноєм замазані вила: спробуй іще раз — так і зависнеш! І той лише сплюнув та й потягнув, неборака, із двору: будьте ви прокляті з отакою гостинністю!

Тож Таня ніяк не могла звикнути до оцього, ось уже другого сторожа, бо той, перший, що його привіз два роки тому Оксен, так і не прижився до їхнього двору. Чи то відрубаний Іваном хвіст, чи то іще якась люта образа ятрила собачу душу, тільки в ту ж ніч перегриз новий поселенець товстий ремінь-сирець та й майнув, сіромаха, додому.

Оксен запріг Мушку, лаючись, поїхав за втікачем. Повернувся аж надвечір: мандрівник-невдаха лежав зв’язаним бранцем — хоч зразу під ніж.

— Припни на ланцюг, а то знову втече, — наказав Оксен старшому синові — Бо мені тільки й роботи, що світ за очі їздити!

Забачивши Івана, пес загарчав, засмикав скривавленим цурпалком хвоста.

— Бач, пам’ятає! — розсміявся Іван.

— Ще б не пам’ятав!

Як цього разу вдалося звільнитися чорному бунтареві, хіба один Бог знав. «Не обійшлося без нечистої сили», — роздивлявся Оксен цілісінький ланцюг, що лежав коло будки. Сердитий, нагримав на сина, а той навіть не пробував огризатися: адже добре пам’ятав, що надійно прив’язав за кільце, ще й посмикав, провіряючи!

— Знову день пропав! — бідкався Оксен, запрягаючи Мушку. — І понесла ж мене лиха година за цією нечистою силою, прости, Господи, грішного!

Привізши втікача іще раз, тепер уже припинали удвох: батько і син. Просунули защіпку в кільце, прикрутили дротом:

— Теперечки хіба шо зубилом рубати! Здохне — не скине!

Тоді пес заходився гризти ланцюг. Гриз день і ніч з божевільною впертістю, аж ікла тріщали, і той неугавний брязкіт заліза виповнював увесь двір, переслідував людей моторошною непоступливістю.

Таня виносила їжу — пес навіть не нюхав миску.

Оксен гримав на тварину — вона мовби оглухла.

Іван кілька разів бив палюгою, видираючи з міцно стуленої пащеки ланцюг, але теж не вдіяв нічого.

Пес гриз і гриз, стираючи зуби, ранячи ясна, кривавою піною покриваючи ланцюг, наче було те залізо його найсмертельнішим ворогом і лишалося або перегризти оті закривавлені кільця, або сконати.

Врешті Оксен не витримав. І не стільки отого жахного тріскоту, скільки Таниних сліз. Ще раз запріг Мушку, скинув непослуха на воза, повіз до хазяїна. Простіше було б відпустити, хай би сам біг, а то й здихав по дорозі, дак гроші ж за нього плачені, — за гроші, а не за якесь там спасибі!

Дядько довго не хотів брати назад, а ще більше — повертати гроші. Оксен страхав Богом, дядько напирав на совість. Переміг таки Бог, хоч і довелося поступитися з-за відрубаного хвоста, «бо я ж вам давав собаку як собаку, а ви повертаєте чорти його батька зна й що, аж стидно дивитися!»

— Два рублі відрубав дурною сокирою! — докоряв Оксен Іванові, розпрягаючи Мушку.

— Дак хіба ж я знав!..

— А голова на плечах навіщо?

Іван нічого не відповів. Щосили шарпонув Мушку за вуздечку, виводячи з голобель.

— Посмикай мені, посмикай! — посварився Оксен. — Іч, розумні які стали: батькові уже й слова сказати не можна!

До вечора не розмовляли поміж собою. Іван усе супився, ховаючи од батька сердиті очі, Оксен хитав у бік ікон головою: бачиш, Боже, які тепер діти?

Вже за вечерею Іван перший порушив важку мовчанку:

— То отак без сторожа й будемо?

— Тебе припнемо. — Образа на сина перекипіла, вляглася, і він відразу ж додав: — От завтра, як Бог дасть гарну днину, з’їздимо до одного хазяїна...

— А в нього що, собачий розплідник? — перебив Іван батька.

— Іване! — пропік непокірного сина осудливим поглядом Оксен...

Так на дворі Івасют з’явився новий сторож — Бровко.

Цей не гриз кільця, не поривався додому: як сів на ланцюг, так і став давати усьому лад. В перший же день роздер на шмаття кота. Загнав Івана у кут між коморою й хлівом, затиснув так, що той ледве одбився лопатою. І вже під вечір прокусив Альошці, що виніс йому їсти, долоню.

Оксен навіть не розсердився, побачивши синову закривавлену руку. Стукнув легенько Олексія по потилиці, незлостиво сказав:

— Чого, дурню, ліз? Не бачиш, які зуби!

Іван уже й не думав брати сокиру — рубати хвоста. Бо доки такого ухопиш за хвіст, він і ногу тобі відгризе! Бач, як світить червонющими очима! Бач, як ширить запінені ікла! Недаремно ж хазяїн сказав стерегтися, доки псюра трохи обвикнеться. «Бо йшов учора сусідський Микола в новому галіхве, щоб похвастати перед моєю дівкою... Цілісіньке літо заробляв на те галіхве, бідолаха... Ото йшов, та й не дійшов: наздогнав його оцей анцибол біля самісінького порога та й обніс галіхве і ззаду, і спереду. Та так же, клятий, постарався, що побіг той парубок додому — весь іконостас на виду! Тільки й того, що пасок уцілів та одна холоша при самій халяві...»

Що ж, Івасютам такого сторожа й треба. Бо, слава Богу, знову є що стерегти. Тепер настав лад. Ніхто вже не лізе та не зазира до комори — скільки там засипано та припасено. Відсіявся, віджався, одмолотився, заплатив продподаток, а до решти — зась! Я тут хазяїн, що хочу — продам, де захочу — куплю, скільки хочу — придбаю, бо сама ж власть, порозумнішавши на голодних харчах, велить збагачуватись. І не сунься до мене, товаришу Ганжа, із своїми голодранцями, бо тепер і на тебе знайдеться управа. Хочеш жити у мирі — дай мені волю робити те, що я сам забажаю. Бо почитай, що у газетах ниньки пишеться: хазяїн — основна хвигура на селі, хазяїн, а не якийсь там голоштанник, шо зроду-віку своєї земельки не мав, не знає, чим вона й пахне, і з голодного розуму пнеться у пани та начальники!

Бо хто ниньки при владі? Останнє ледащо, що дивиться на роботу, як чорт на ікону.

І Оксен, що зовсім уже був підупав у двадцять третьому духом, що кидався у відчаї до Бога: «Порятуй, захисти, укажи!..», — що не знав уже, з якого боку й підступитися до Ганжі, аби хоч трохи вмилостивити, умастити його, потроху-потроху повнився колишньою самовпевненістю і вже відважувався надягати до церкви синю добротну чумарку, а не стару, ношену-переношену дранку, що в ній порався по хазяйству.

Особливо повеселішав Оксен, як одного разу з’їздив у Яреськи — до всеукраїнського старости, що проїжджав через Полтавщину.

Всеукраїнський староста не осліпив їх, як того сподівалися, царською величчю, не приголомшив губернаторською пиховитістю. Був у простенькому робітничому піджачку, у вишитій червоними та чорними хрещиками полотняній сорочці, — ну звичайнісінький тобі дядько! — зустрівся б з отаким десь на вулиці — й не оглянувся б. Запросивши їх до вагона, вгощав чаєм, і вони, обережно тримаючи тонкі склянки поміж заскорузлими пальцями, витираючи шапками розпарені лоби, все приглядалися та примірялися, вижидаючи слушної хвилини, аби запитати про оте основне, заради чого, покидавши гарячу роботу вдома, з’їхалися за багато верстов до цього вагона.

Посміюючись на оті селянські хитрощі, Петровський (не один уже раз приймав отаку делегацію!) з грубуватою одвертістю сказав:

— От що, дядьки! Їдьте собі спокійно додому та працюйте. І ніхто вас не буде чіпати. Нам хоч і чорт з рогами, лиш би хліб давав.

Іменинником повертався додому Оксен. Доїхав до свого лану — не витримав: зліз, пройшовся по озимині, що густою щіткою визеленила його рівні, як стіл, десятини, присів, провів долонею по молодих пружних стеблах (ляж — не прогнеться!), жадібно вдихнув із дитинства знайомі й милі

гіркуваті пахощі прогрітої сонцем землі. А над ним, аж подзвонюючи від кришталевої прозорості, розгорталася весняна благодать. Земляною зеленню і небесною блакиттю. Цнотливою білизною хмаринок і по-хлоп’ячому несміливою зальотністю вітру. Маревним тремтінням попри самого обрію й золотистим теплом. І такою чарівною, такою бадьорою свіжістю, що аж серце замре, аж в грудях залоскоче від легкої раптової радості!

Що, здавалося б, іще треба Оксенові! Ось твоя земля, твоя праця, он твоя оселя, твій затишок, твоя дружина й сини — твоя повна чаша, з якої скільки не пий, ніколи не вип’єш до дна. Живи — і будь задоволений, роби — і тобі вистачить до самої смерті. І тобі, і дітям твоїм, і онукам, і правнукам. Не бажай собі зайвого, не сушися захланністю, не гризись ненаситністю — живи, як заповів тобі Бог. Бо не візьмеш нічого з собою в могилу. В отой тісний світ, де труна — оселя твоя, в якій ні повернутись, ні встати.

Ти чуєш, Оксене?

Не чує. Не бачить...

Інше вбачається йому за отією весняною красою, і вже накидає оком на поле сусіда, що крає Оксенове серце своєю запущеністю: бач, половина в толоці, три роки гуляє земелька, посіять пшеничку — рукою колосків не дістав би! Вже міряє схвильованими кроками поле з іншого боку (ще недавно своє, а тепер отого гольтіпаки, що й коня нещодавно продав, і гроші процвиндрив!): земля аж кричить за плугом та бороною! Чи не взять із половини в оренду? «Як Бог поможе, то так воно й буде!» — зовсім уже веселішає Оксен та й, знявши шапку, осіняє себе урочистим широким хрестом, повернувшись прямо на схід, де Божий престол, де врата раю...

Що ж, мертвому — мертве, а живому — живе.

І, відстоявши службу божу, іде Оксен у сільраду добиватися, щоб йому поновили право голосу. Бо який він ниньки куркуль? Має стільки ж землі на їдока, як і всі, — ні більше ні менше. Сам оре і сіє, збирає і молотить, не бачить ні дня ані ночі, і якщо в нього комора й повніша, ніж в інших, то причиною тому ось ці мозолі на долонях. Та заощадливість, та віра у Бога. Бо зроду-віку вони, Івасюти, отак і стягалися на багатство: крихта до крихти, тріска до тріски — не доїж, не допий, а поклади щось до скрині. Все наживалося чесною працею, власним горбом, а не чужими руками.

— Не чужими руками? — перепитує Ганжа та й переводить погляд на свої укорочені долоні. Лежать вони перед ним на столі непорушні, важкі, і Ганжа розглядає їх з якимось болісним задумом. І всі присутні мимоволі дивляться на них, і Оксен теж не може одірвать од них погляд — Чесною працею? — допитується Ганжа. Зводить нарешті голову, дивиться прямо на Оксена: неприязною свинцевою сиззю наливаються тепер очі його. — Що ж, може, й так... Може, й справді твій рід жив тіки з чесної праці... Нікого не визискував, не грабував... А ми, нечестивці, безпричинно кривдили тебе оці всі роки. І тебе, і все твоє святе та боже сімейство... Жаль, що я невіруючий, а то змалював би з тебе, Оксене, ікону та щодня і молився б на неї...

За спиною в Оксена, що стоїть перед столом голови, лунає уїдливий смішок.

— Бог вам суддя, Василю! — відповідає ображено Оксен. — А я, як перед Христом, присягаю: ніколи громаді зла не заподіяв!

— Е, не грішіть, Оксене, не грішіть! — встряє до розмови Іван Приходько. Сидів до цього аж в кутку, навпочіпки, спершись спиною на вичовгану до рудої глини стіну, смалив цигарку з «дайтеякщовамнежалко» тютюну і аж посмикувався від бажання й собі хлюпнути гарячого до суперечки.

— І ви, Йване, туди ж! — докірливо похитав головою Оксен. — Нема, видно, у вас Бога в серці...

— А у вас був? — спаленів відразу Іван та й вискочив задерикуватим півником на середину кімнати. Став перед Оксеном, наставив супроти нього великого прокуреного пальця з чорним надломленим нігтем. — Ось подивіться, людоньки, на нього, який він святий та Божий! А лісок пам’ятаєте?!

— Який лісок?

— Отой самий... Отой, що ми в чотирнадцятім громадою у пана було торгували... Хто нам тоді дорогу перебіг? Може, забули, Оксене?

Оксена відразу ж кидає в жар. Відчуває насторожену, ворожу до себе увагу дядьків і з запізнілим каяттям картає себе за те, що затіяв розмову на людях. Та звідки ж він знав, що цей клятий Іван згадає про отой лісок!

— Це щось для мене нове, — підсипає жару Ганжа. — Розкажіть-но, Іване.

— Та що тут і розказувати! Торгували ми ото всією громадою в пана лісок... вже були зовсім сторгувалися... а Івасюта й перебіг нам дорогу... Пішов потай до пана та й підкинув зайву сотню... Пан йому й уступив отой ліс. А громаді — дулю із маком!

— Ще й просив пана, щоб нікому про це не казав. А пан другого дня нам усе й виказав: «Торгуйте тепер, люди, в Івасюти, бо я йому вже продав...»

Оксен уже не повертається на той другий голос. «Господи, коли то було, а вони й досі очі виймають!.. Порятуй мене, Боже, од людської заздрості!» Але зводиться з-за столу Ганжа — і тут уже не допоможе жодна молитва!

— Що, дядьки, може, й справді забудемо Івасютам всі кривди та й приймемо до нашого гурту? Наймитів він не мав...

— Як то не мав? — аж підскакує Приходько. — А Христину забули?

— Яку Христину? — удає, що він нічого не знає, Ганжа — Яку Христину, Оксене?

— Бійтесь Бога, Іване! — допечений до живого, повертається до Приходька Оксен: голос його аж тремтить від образи. — Хай вам Бог простить, якщо ви вже мені й Христиною очі виймаєте!

— А хто ж тоді у вас наймитував, як не Христина?

— Та то ж моя родичка! — мало не плаче Оксен. — Жінка ж у мене народила дитину... треба ж було якусь поміч узяти!

— А ми своїм дуже поміч беремо? — наскакує на Івасюту Приходько. — Он моя... Іще й піт не обсох після пологів, а вона уже за серпа та на поле... То чим моя гірша вашої? Що не вчилась по гімназіях, як легкий хліб їсти?

— Дак то ж панська кісточка! — глумливий бас од порога. — Куди вже нашим, репаним...

— Що ж, спасибі й на цьому, — тихо каже Оксен. Брови йому тремтять, посіпуються кутики вуст під густими пшеничними вусами. — Йшов я сюди з відкритою душею, надіявся...

— І даремно надіявся! — обриває жорстоко Ганжа. — Не для того ми свою кров проливали, щоб отаким, як ти, ворогам нашої влади руку подавати!

— Який же я ворог?

— Класовий!

— Це, знацця, як на отій картинці, шо в газеті була, — втручається Приходько — 3 обрєзом при боці, ще й отакенними зубами. А під нею так і написано: класовий враг, тоїсть — куркуль...

— Де ж у мене обріз?

— Дак хіба ж я кажу, шо то вас змалювали, Оксене! — відразу ж знайшовся Іван. — То, мать, не з нашого й повіту, бо на ньому картуз городського хвасону. А у вас же ондечки й картуз не такий...

Ганжа знову повертається до Івасюти суворим обличчям:

— От що, Оксене... Дає тобі Радянська влада жити — сиди і не рипайся. Хоч я, чесно сказати, давно б уже отаких, як ти, з корінням повиривав би. Щоб і на розплід не лишилося!

— Спасибі й на цьому, — повторює гірко Оксен та й обертається до дядьків, шукаючи підтримки. — От ти, Іване, чи не приходив колись до мене позичати хліба, щоб дотягнути до нового? Або ти, Миколо, чи не поміг я тобі кіньми, коли твій ногу підсік?.. А хіба ти, Федоре, не набивався колись до мене у свати?.. Так чого ж ви усі мовчите?.. Скажіть же що-

небудь?!

Але Іван, Микола, Федір сидять наче підмінені. Той удає, що ніяк не розкурить цигарку, той саме став застібувати гудзика, а він, клятий, не лізе в тугу петельку; а Іван дивиться на Івасюту так, наче Оксен і справді має оті зуби, що на малюнкові в газеті, ще й обріз, заряджений на його, Іванове, незаможницьке серце.

— Хай же нас Бог розсудить! — кидає в порожнечу Оксен та й іде собі геть.

В сінях довго шукав клямку, вслід йому злорадно повискували заржавілі, зроду-віку не мазані петлі. І так захотілося Оксенові хряснути щосили отими сільрадівськими дверима, що на руках аж м’язи набухли, та він себе стримав і за старою, за давньою звичкою покликав у свідки Бога: «Господи, прости мені всі мої прегрішенія, як я оце зараз прощаю ворогам своїм всі мої кривди!» — і тихенько причинив двері.

Йшов селом, тісною звивистою вулицею, мимо плетених тинів, воріт, перелазів, мимо дворів із хатами, коморами, клунями, садами, і було таке відчуття, наче йшов він чужою, невідомою стороною, немов усі люди, все живе утекло, поховалось од нього, чужого пришельця, а тепер зирить за ним крізь потаємні шпарини повними недовір’я очима. І не міг приховати Оксен від тих недобрих всевидющих очей всього, що коїлося зараз у нього на серці: був немов на долоні, був нещадно освітлений сонцем, був наче голий.

Лишень у полі й отямився трохи Оксен. Зупинився, зняв картуза, витер гарячою сухою долонею змокріле чоло, підставив пружному весняному вітрові розпашіле обличчя. Вітер студив йому голову й щоки, холодив груди, та не міг остудити образи, що пекла біля серця, брала за горло, бухала в скроні гарячою темною кров’ю.

Не міг!

І тут, чи не вперше після того, як Олеся покинула хутір, згадав Оксен лихим словом сестру, а разом і шалапутного брата своєї дружини. До цього якщо й попекло Оксенові на серці за невірною сестрою, то більше через те, що вона, порушивши звичаї, махнувши рукою на Бога і на людей, дременула з отим зайдою — несватана, невінчана, покритка покриткою.

Довго не зможе Оксен забути того сорому, що довелося наїстися під час служби Божої невдовзі по тому, як Олеся зникла із хутора. Як зайшов до церкви — всі так і повернулися в його бік, наче не той віроодступник, а він, Оксен Івасюта, звів дівчину з хазяйського двору! Стояв — боявся оглянутись, молився — прислухався до шепоту злорадних кумась, що так і роївся у нього над головою,

— Ото він?..

— Ото, кумасю, ото. Бач, святі та божі, а що витворяють!..

— В тихому болоті, кумасю, в тихому болоті...

Зціплював зуби й ловив себе на тому, що замість молитви проклинав сестру і Федька. Що ж, довелося випити й сію гірку чашу, яку послав йому Бог. Випити покірно й безропотно, як належить вірному рабові Божому, щирому християнинові. Там — зачтуться йому всі муки, там — а не тут, на оцій многогрішній землі!

І, змирившись душею, перекліпав Оксен і оцю ганьбу. Навіть не докоряв Тані братом, хоч мав на це право.

«А ти, сестро, захотіла піти — іди собі геть, і нехай нас Бог із тобою, сестро, розсудить. Тільки не буде тобі ні мого благословення, ні посагу, ані підтримки!»

На цьому й заспокоївся б Оксен, коли б не Танина вагітність. Бо не просто сестра пішла з дому. Пішли робочі невтомні руки, на яких трималася добра половина хазяйства Івасют. І свині та вівці, і корови, і кури та гуси, і пряжа, й прання, і весь лад у хаті та побіля хати — все це тепер мало звалитися на слабенькі Танині плечі.

Не день і не два ходив та зітхав Оксен, спостерігаючи, як крутиться Таня, намагаючись всюди встигнути, всьому дати лад. Як до півнів схоплюється і перед світанком лягає, — не лягає, а падає, зморена до краю, в постіль; як часто сонна зривається з постелі, пориваючись щось доробити, що не встигла протягом дня; як розтікалися синці попід очима; як худло, проймаючись вощаною блідістю, обличчя; як із кожним днем їй було все важче й важче нахилятися чи щось підіймати, — і краявся жалем. Все частіше зітхав та хрестився до образів, до Ісуса Христа, що не зводив із нього докірливих, випалених одвічним стражданням очей.

Ті обкидані синіми тінями великі Ісусові очі повнилися щораз більшим докором. Бо хто ж, як не Бог, міг заглянути глибоко в душу Оксенові, побачити те, в чому він, Оксен, і сам собі не зізнався б ніколи. Що жаль до дружини переплітався з ваганням, з побоюванням. Бо хоч Оксен уже й знав наперед, що доведеться-таки когось брати у поміч, все ще не наважувався, все відкладав з дня на день, все оглядався на те, що скаже Ганжа і вся гольтіпатія, як він приведе наймичку в двір. Та хочеш не хочеш, бійся не бійся, а таки мусиш щось робити. І одного разу запріг Оксен Мушку та й поїхав із двору, нікому нічого не сказавши.

Повернувся аж через день, грудневого зимового вечора, що розсипав, наче крижинки, по замороженому небові колючі зірки. Ввалився до хати, весь окутаний холодною білою парою, здираючи бурульки з помокрілих вусів, весело сказав до дружини:

— А поглянь-но, Таню, кого я для тебе привіз!

Та й виштовхнув поперед себе з білого туману невелику постать у довгому, з чужого дорослого плеча кобенякові, з неприродно великою головою, закутаною величезною хусткою так, що трудно було й розібрати, де в тієї голови обличчя, а де потилиця.

— Оце твоя хазяйка, — продовжував між тим Оксен, підштовхуючи до Тані дивовижну ту постать. — Слухайся її, шануйся, то Бог і люди тебе любитимуть.

Гостя несміливо підвела голову, і з вибіленого памороззю вузенького прорізу боязко глянули на Таню чорненькі, блискучі, насторожені, як в маленького настраханого звіреняти, очі. «Кубусь!» — так і ахнула Таня, пригадавши дику вивірку, що її приніс ще в дитинстві до хати Федько.

Де він її доп’яв, так і лишилося таємницею. «Виміняв», — пояснив коротко Федько сестрам та й заходився лаштувати клітку із колесом. Але колесові так і не судилося крутитися, бо вивірка була якась зовсім не схожа на своїх рухливих посестер. Чи то була хвора, чи дуже налякана, тільки як забилася в куток клітки, так і не вилазила звідти. Зібгавшись у невеличкий клубочок, сторожко і налякано поблискувала чорними, як краплинки смоли, оченятами на кожного, хто підходив до неї.

Старша сестра охрестила вивірку Кубусем, і це ім’я так і пристало до звіреняти. Було щось у ньому заморське, дикувате, не наше, одне слово, Кубусь, та й годі!

Кубусь, не виправдавши Федькових надій, незабаром зник, а Тані ще довго насипався пухнастий клубочок з настороженими краплинами очей...

Дівчина опускає голову. Стоїть у важкенному кобенякові, розставивши руки, — замерзло, мабуть, на цурку, а боїться навіть поворухнутись. І Таня, пройнята жалем, починає роздягати нову свою помічницю.

Скинула кобеняк, розмотала хустку, а там іще одна хустка, пов’язана попід руками старої фуфайки, — звільняючись од тих одежин, гостя худла на очах, ставала все меншою, аж Альошка здивовано витріщив очі.

— Та вона ж іще зовсім дитина! — вигукнула вражена Таня.

— Нічого, воно беручке, — втішив дружину Оксен, що теж встиг роздягнутися і тепер бив чоботом об чобіт та потирав долоні з морозу. — Та не так вже й мала: тринадцятий годочок дівці, уже десь старости топчуть доріжки...

— Як же тебе звати? — голосом, повним співчуття, запитала Таня.

— Христина, — ледь чутно відповіла дівчина, щось роздивляючись у себе під ногами.

«Боже, нащо він цю дитину привіз? Що я робитиму з нею?» Таня дивиться на тоненьку, як рисочка, постать із недорозвиненими плечима, на худі рученята і все ще не може повірити, що Оксен всерйоз найняв оцю дівчину.

— Що ж ти вмієш робити?

— Що скажете, — ще тихіше відповіла Христина.

— Ну, годі вже вам, — перебиває нетерпляче Оксен. — Давай, Таню, їсти — хоч зігріємося з морозу.

Сіли до столу, посадили й Христину. Так із діда-прадіда заведено в Івасют: наймит не наймит, а харч всім один. Бо поїсть добре людина — краще й працює, їж досхочу, роби до поту. І на роботу колись наймали: спершу саджали за стіл, дивились, як їсть. Везе ложку до рота, як мертвий, ремига, як корова на тирлі, отак і робитиме. Гони такого втришия, щоб і духу не було! А їсть, як молотить, що не встигнеш і миску поставити, а він уже облизує ложку та дякує Богові, — отакого сміливо став до роботи! За таким не пропадуть ситі хазяйські харчі, окупляться сторицею.

Дівча не розчарувало Оксена: спершу соромилось, але голод — не тітка, і воно шпарко заходилося біля миски.

Поїли борщ, Таня поставила у великій мисці паруюче м’ясо. М’ясо вийняте з борщу, порізане на невеликі шматочки, посипане сіллю. Христина жадібно потягла в себе повітря, першою простягла худеньку руку до миски. Іван, що сидів поруч, відразу ж вліпив їй у лоб дзвінкого шалабана — аж голова хитнулась в дівчини:

— Куди перва лізеш? Бач, яка до мняса!

Христина, випустивши шматочок м’яса, відсмикнула руку, як від гарячого, зіщулилась, ввібрала голову в плечі, завмерла.

— Іване! — суворо окликнув Оксен.

— А я хіба що?

Оксен тільки пожував губами, не знаючи, що далі казати. Іван правильно провчив: попусти — завжди першою лізтиме, не чекаючи старших. Але не хотілося сваритися і з Танею: був сьогодні Оксен в особливо хорошому настрої. Тому все ж докірливо кинув старшому синові:

— Не міг просто сказати? — І до Тані: — Давай, Таню, довечерювати, бо без тебе і мнясо не мнясо.

— Я вже наїлася, спасибі.

— Ну, наїлась, то й добре. А ми з Христинкою намерзлися, то й їмо за чотирьох. Бери, дитино, їж та вчись, як за столом поводитися. Попала у нашу сім’ю — по-нашому будеш і жити. Шануйся, слухайся старших, бійся Бога, і ніхто тебе, дитино, не скривдить...

Повечеряли; чоловіки вийшли в іншу кімнату, Таня лишилася наодинці з Христиною.

Христина стояла біля мисника — тулилася в темному закутку. Злякано стріпнулася, побачивши Таню, повернулась до неї гостреньким обличчям. Світле волосся її було заплетене в тонку косичку, перев’язане білою стрічкою.

— Мама заплітала? — ласкаво доторкнулася Таня до тієї косички.

— Сама...

— Чому ж не мама?

— Мати померли...

Таня помовчала, запитала:

— А де твій тато?

— І тато померли...

— Хто ж у тебе лишився?

— Дядина.

— Дядина... — повторила задумано Таня. Пригадалася журлива пісня, що її співав сліпий лірник.

Розповідалось у тій пісні про рано осиротілих дітей, які кличуть не докличуться, просять не допросяться повернути їм неньку:

Ой, прийшли маляри

Із чужого крою

Малювати неньку

На білій стіні.

Змалювали очі,

Змалювали брови,

Та не змалювали

Тихої розмови...

І Таня провела долонею по Христининій голові, тихо зі­тхнула:

— Що ж поробиш, Христино... На те Божа воля...

Потім вони мили посуд. Оксен як у воду дивився: дівча було беручке — миски так і миготіли в тоненьких руках, вода так і кипіла під ганчіркою. Доки Таня ставила посуд до мисника, Христина встигла і стола змити, і підмести кімнату.

— Ляжеш на лаві, — сказала Таня, коли впорались. — Лава широка, не звалишся.

Послала Оксенового кожуха, склавши удвоє, пішла до світлиці.

Оксен стояв у самій білизні на колінах перед образами, творив молитву. Зігнувся в земному уклоні, торкаючись лобом долівки, засвітив на дружину продраною в підштаниках діркою... Оглянувся, лагідно сказав:

— Годі тобі вже, Танюшо, поратись. Помолися та й лягай спати.

Вона мовчки пройшла до постелі, взяла білу подушку.

— А то кому? — відірвався од молитви Оксен.

— Христині.

Оксен тільки крекнув, однак нічого не мовив. Таня постояла-постояла, з викликом дивлячись на чоловіка, що знову задер обличчя до Богів, ворушив беззвучно вустами, і зненацька запитала тоненьким, як, бувало, в дитинстві, коли її ображали, голосом:

— Тобі жалко, еге?

Та Оксен, мабуть, зрозумів, що з дружиною коїться, бо нічого не відповів, а лише покивав легенько розчепіреними пальцями: не заважай, мовляв, хіба не бачиш, що мені зараз не до земних справ!

Таня, вклавши Христину, повернулася до світлиці.

Оксен ще не спав, хоч уже й забрався під ковдру. Наспіх прошепотівши молитву, Таня лягла скраю, намагаючись не торкнутися чоловікового тіла: це в неї вже стало звичкою.

Лежала на спині, втомлена цілоденною роботою, якій не було початку і не буде кінця, яка тягнеться з дня у день, через місяці й роки сірою одноманітною стрічкою... І чим дужче перебиратиме Таня стрічку змученими руками, не жаліючи сил, тим ближче підповзатиме до неї сумна та оселя, в якій вона нарешті знайде спокій.

Таня лежала й дивилася втомленими, глибоко запалими, обкиданими нездоровими синцями очима в низьку білу стелю, а її великий живіт підіймав угору ковдру, і там вимогливо билося, готуючись до появи на світ, її перше дитя. Воно не хотіло ні з чим рахуватися, вперто стукаючи в стіни материнського лона, — поривалося до злих і добрих людей, злих і добрих діянь, яких йому ні обійти, ані минути на короткім чи довгім життєвім шляху.

Таня прислухалася до отого вимогливого тугого клубочка, який зародився у ній від нелюбого, насильно даного їй чоловіка, і не було зараз в ній світлої, трепетної радості перед майбутнім материнством, що проймає кожну жінку, помагає їй переносити жахні муки пологів. Був тільки страх перед тим невідомим, що невмолимо насувалося, наближалося з кожним днем, з кожною годиною. І темне, важке, тоскне передчуття неминучої смерті...

Якось Таня попросила Оксена:

— Як я буду родити, привези мою маму. Я хочу померти у неї на руках.

Оксен тоді дуже розгнівався, казав, що це великий гріх — такі розмови, страхав Богом, але Таня не могла себе перебороти і все молила, щоб він поїхав за мамою, коли вона родитиме.

Вдруге вона розбудила його серед ночі.

— Дивись, як я помру, не обижай моєї дитини. Я і з того світу очей із неї не зводитиму.

Всерйоз занепокоєний, Оксен збирався був уже везти дружину до церкви та замовляти молебень, щоб очистити її голову від гріховних помислів, але Таня більше не заводила про це з ним розмови...

Оксен все іше йорзав поруч. Видно, щось йому муляло, щось не давало заснути і врешті-решт змусило заговорити.

— Таню, ти не спиш?

Тепер він ліг обличчям до неї, дихає в самісіньке вухо.

— Не сплю, — холодно кидає Таня. Повернувши до Оксена голову, дивиться на нього. Дивиться так, наче вперше побачила поруч із собою оцього чужого, не знайомого їй чоловіка.

Могильним смутком віє від тьмяного лампадного світла, від невиразних облич богів і святих, від німих темних закутків і чорних вікон, від білого, що нагадує саван, рядна, поверх якого лежать Танині руки. Наче там, за отими закам’янілими вікнами, в усьому світі не лишилося нічого живого — все вимерло, все перетліло і розсипалось у прах. Та й вони вже давно не живі посправжньому: лежать, ведуть не потрібну нікому розмову.

— Тобі нічого не болить?

— Нічого.

— А чого ж ти така?

— Така, як завжди.

Оці байдужі, холодні Танині відповіді в спромозі хоч кого заморозити, вивести з себе. Оксен би вже досі замовк, повернувся б до дружини спиною, коли б не оте щось, що муляє йому, не дає спокою. І Таня прямо запитує:

— Кажи, що тобі треба. Бо я дуже хочу спати.

Оксен почав здалеку: от які тепер діти, як важко їх виховувати, тримати в покорі перед старшими, у страсі Божому, як легко їх зіпсувати, потураючи їм.

— Що я твоїм дітям! — перебиває Таня. — Що я для них!

— Не про них, Таню, не про них, — швидко відповідає Оксен і знову петляє довкола, аж доки Таня починає розуміти, що йдеться про Христину. — Бо воно ж іще мале, дурне, нерозумне; його треба тримати в покорі і строгості, його не треба балувати, бо ми ж, Таню, повинні замінити їй батьків...

— Забрати подушку? — нещадно запитує Таня, не спускаючи з чоловіка очей.

— Яку подушку?

— Оту, що ти за нею стогнав, коли молився!

— Хай тебе Бог простить, як отаке могла подумати про мене! — ображено закліпав віями Оксен.

Але Таня не дає йому цього разу заховатися за Бога:

— То забрати подушку? Забрати?..

Оксен, приголомшений отаким несподіваним вибухом, не знайшовся відразу з відповіддю.

— Тільки я тоді й сама ляжу біля Христини на лаві! Без твоїх подушок і кожухів!..

Кілька днів Оксен зітхав до образів: «Бачиш, Боже, що мені доводиться терпіти!» — розмовляв смиренним, ослаблим, як у хворого, голосом. А в неділю, повернувшись із церкви, підійшов до дружини:

— Прости мене, Таню, коли я чимось завинив перед

тобою!

— Бог простить, — відповіла Таня завчено.

Десь за тиждень, коли Христина трохи обвиклася, зібралися в гості до отця Віталія. Таня вже давно хотіла побачити сестру, та Оксен все відкладав: ось знайдемо наймичку, тоді й поїдемо. Бо на кого ж лишити господарство?

Вирушили на світанку. Оксен ще звечора наготував клунок крупчатки, три шматки товстенного, на дві долоні, сала: закололи на Різдво десятипудового кабана — ледве виволокли із сажа. Вирушали в сіренький, закутаний хмарами ранок. Протоптуючи за ніч насипаний сніг, Альошка побіг відчиняти ворота, а Іван ішов біля саней, з похмурим виглядом слухав батька.

— Припильнуй за бичком, — наказував Оксен, стримуючи кобилу. — Щось він учора слину пускав. Не доведи Господи, заквиріє!.. Та як будете нести сіно, не натрушуйте по дорозі. А то після вас хоч стіжок укладай...

— То Альошка, — перебив Іван.

— А ти для чого? Слава Богу, вже й мене перегнав, женити он скоро...

— Іще що?

Оксен аж смикнувся від отакої непоштивості, але стримався. Тим більше, що Таня шепнула на вухо:

— Скажи, хай не кривдять Христини.

— Дівчини, дивіться мені, не обижайте, — повторив слухняно Оксен, радий прислужитися дружині. — Воно ж іще не обвиклось як слід, то ти рукам волі не давай. Чуєш, Іване?

— Та чую, — нехотя відповів той, дивлячись кудись вбік.

— Ну, лишайтесь здорові.

— Їдьте з Богом.

І, не діждавшись, доки батько з мачухою сплинуть з очей, Іван накинувся на Альошку, що з дурного розуму затіяв кататись на воротях:

— Тобі що, ворота кортить поламати? — Та лусь кулаком брата по потилиці!

Альошка зарився носом у сніг.

— Поплач мені, поплач! Я тобі не тато — враз соплі позбиваю! Ану, йди за сіном, бо худоба он реве негодована.

Зайшовши до хати, визвірився на Христину:

— Спала, чи що? Бо чого й досі хата не метена? Це тобі не свинюшник!

Увечері Іван став збиратися на вулицю. Узув нові юхтові чоботи з рипом, щоб чутно було за цілі гони: хазяйський син іде, а не якийсь там голопупенко! Накинув наопліч коротенький парубоцький кожушок, надів набакир високу шапку (шапці тій ціни зараз не складеш, цілий скарб на голові, а не шапка!), начесавши перед тим на лоба смоляну, як вороняче крило, чуприну. Постояв перед маленьким, вмазаним у стіну люстречком, поворушив широкими плечима, пограв суворими бровами, що вигиналися над молодими блискучими очима, задоволено посміхнувся.

Зимовий вечір зустрів Івана очищеним небом: хмари де й подівалися. Було морозно, зоряно, тихо. Іван вийшов погано наїждженою, засніженою дорогою на пагорб, і перед ним, вигрібаючись з-під глибоких снігів, заблимали далекі вогники.

Вже перед селом до Івана прилучилися ще три хутірські парубки, і вони, збившись у мовчазний гурт, сторожко рушили вулицею. Відколи з’явилися хутори, поміж хутірськими та сільськими парубками непрохідною стіною залягла ворожнеча. Не раз і не два сходилися в кулачнім бою, заливаючи кривавою юшкою потоптаний сніг чи збиту пилюку, а не помагали кулаки — видирали із тинів кілки. І бувало так: вийде після отакого побоїща хазяїн уранці та й закляне:

— А кат би тебе побрав з оцими парубками! Щоб же їм і руки покорчило, як вони мені увесь тин розламали!

Хутірські йшли на вулицю чи на досвітки в село, а сільські — на хутори, як солдати у ворожий край: тільки гуртом, щоб дати одкоша. А спіймають одного — намусолять так, що чухатиме, неборака, ребра до нових віників. Або скрутять руки за спиною, наб’ють повні штани жалючої, як окріп, кропиви та й відпустять додому: біжи, парубче, і не оглядайся! І мчить нещасний галопом, і вже йому ні до вулиці, ні до вечорниць, ані до отих чорнооких красунь, що запаморочили голову та й завели на слизьке...

— Куди підемо? — запитав Іван, коли пройшли добрий шмат вулиці.

— До Хвеськи. Вона учора свіжого самогону наварила.

— А гроші в кого є?

— А ми в набір.

Непитущий Іван, повагавшись, згодився: не хотілося відставати од гурту. Завернули в найближчий завулок і потягли до самогонниці, яка ухитрялася гнати святу водицю так, що не попалась ні разу. В неї ж, до речі, була й «нейтральна територія»: хто б не прибився, пили тихо та мирно, а зводили старі порахунки вже на вулиці. А тим, хто затівав бійку у хаті, Хвеська швидко вставляла розум: стукала важкою качалкою по голові — і баламутові вже було не до порахунків.

Минувши кілька хат, парубки враз зупинилися: попереду, посеред вулиці, щось непорушне чорніло: свиня не свиня, колода не колода. Обережно, оглядаючись на всі боки (чи не затіяли якусь витівку капосні селюки?), підійшли. Людина! Вусатий дядько в смушевій шапці, в чумарці, п’яний як чіп, розкидавши руки і ноги, голосно посвистував носом.

— Іч, як висвистує! — засміявся наймолодший з-поміж парубків — Василь.

— Та це ж дядько Микита! — вигукнув інший парубок — Микола, впізнаючи свого далекого родича.

Хлопці постояли, не знаючи, що робити далі: йти до Хвеськи чи прибрати дядька, щоб не замерз.

— Далеко вони живуть? — поцікавився Іван.

— Аж на тому кутку.

— Це поки донесемо, то й до заутрені вдарять!

Іван ще постояв, потім нахилився, підважив під пахви п’яного:

— Ану, піддайте.

Звалив дядька на спину, зігнувшись, поволік його попід тином.

— Ти куди?

— Укинемо в саж... Василю, тутечки недалеко твоя тітка живе: біжи укоськай собаку, щоб не гавкала.

Василь, радий старатися, побіг наперед. Іван, по-волячому напруживши шию, пер п’яного Миколиного родича, а хлопці допомагали іззаду. Доки донесли до Василевої тітки, Іван змокрів — хоч викручуй! Притуливши п’яного спиною до тину, обережно заглянули в двір. Там Василь тримав за нашийника Котька, махав рукою — не бійтеся, йдіть!

Вминаючи глибокий сніг, пішли навпростець. Іван, зупинившись посеред двору, оглянувся. Ліворуч чорнів саж, прямо перед ним, низько насунувши снігову шапку, стояла довга собача оселя з круглим отвором замість дверцят. Іван глянув на будку, потім на дядька:

— Лучче сюди.

— Не пролізе, дірка мала.

— А ми, через верх...

Давлячись сміхом, підняли будку, понесли за клуню. Довго возилися, підважуючи кілками верхні дошки, потім приволокли дядька Микиту, що, відбрикуючись, звав якусь Варку, обережно опустили на дно будки, зігнувши йому ноги в колінах, щоб вліз. Дядько пойорзав, зручніше вмощуючись, підклав під щоку долоню, промимрив:

— Укрий мене, Варко... Бо, їй-бо, співати почну...

— Забивай! — скомандував Іван.

Вціляючи від сміху себе по пальцях, прибили дошки, віднесли будку, що враз стала вдвічі важчою, на своє місце. Нагорнули на дашок сніг, щоб не кидалось у вічі, зібрались рушати геть.

Але Іванові цього мало:

— Спусти із цепу Котька.

— Навіщо?

— Я дядька припну. Хай, як прохмелиться, погавкає, — Василь слухняно зняв із собаки нашийник, подав Іванові.

Той просунув руку в дірку, намацав дядькову шию, замкнув кільце — чорною стрічкою повився до напнутого дроту ланцюг: ні дати ні взяти — собака у будці!

— А теперечки гайда. Хай собі сплять на здоров’я.

Вибігли з двору, оглянулись. Котько підійшов до будки, принюхався, загавкав. Гавкав уперто і люто, і Василь сказав:

— Зараз хтось вийде.

В хаті й справді заблимав вогник, освітив темне вікно, потім квацнула клямка сінешніх дверей. Хлопці поприсідали за тином — тільки шапки стирчали перевернутими глечиками. В кожусі наопашки, в спідньому на поріг вийшов дядько. Постояв, позіхнув, почухмарився попід пахвами, сходив до вітру в сніг, потрусив матнею. Аж тоді гукнув на Котька, що, забачивши хазяїна, аж зайшовся гавкотом, люто наскакуючи на будку:

— Цить, бодай би ти сказився!

Котько слухняно замовк, побіг до хазяїна.

— Ти диви — відчепився! — пролунав здивований голос. — Ану, на місце!

Ухопивши пса за патлатий загривок, дядько поволік його до будки. Не випускаючи собаки, взяв ланцюг, потягнув до себе.

— Що за мана!

І щосили смикнув на себе ланцюг.

— Ряту-у-йте, душать!!! — страшним голосом озвалася будка. Дядько гуцикнув у сніг. А будка вже ходила ходором, розпачливо волала до зимової ночі:

— Рятуйте, вбивають!!!

Корчачись од сміху, хлопці поза тином, поза тином, та й чкурнули подалі од біди. Зупинилися аж на другій вулиці, прислухались. Тепер уже лунало два голоси: один глухіший — «Рятуйте!», а другий дзвінкіший — «Каравул!..»

— Побігли далі, бо вони все село скличуть! — весело сказав Микола.

Вже аж на краю села Іван зупинився, придивився, присів: хтось біг прямо на них. Хлопці собаками пострибали за тин, принишкли, намагаючись розгледіти, кого несе нечиста сила. Упізнали по шапці — фронтовій, з нашитим світлим верхом — та по довгій шинелі. Тільки в однієї на все село людини була отака шапка й шинеля, і ось ця людина бігла прямо на них, приваблена, мабуть, розпачливим криком дядьків.

Іван, забувши про все на світі, пропечений мстивою ненавистю, схопився, став висмикувати з тину кілок...

Оте дівча, яке ще влітку насипалося Володі некомсомольськими снами, потроху-потроху та й заполонило його палке серце, до кінця віддане світовій революції, і, сказати, була б заморською павою, про яку люди потім скажуть: «Хоть і шию звернув, зате з доброго коня. З такого і впасти не жалко!..» А то ж дівча як дівча: бровенята і носик, і губи, і очі — все, як положено мати в шістнадцять літ. Дак хіба ж інші дівчата того не мають? Мають, їй- Богу, мають і живуть, до того ж поблизу, а це забилося аж на хутір, за сім верстов: топчи, Володю, глибокий сніжок в зимовії ночі, міси, Володю, липкий чорнозем в осінню негоду, ходи, Володю, мов найнятий, та ще й стережися, щоб ніхто не підгледів, не пустив лиху славу на всеньке село.

І місить Володя липку грязюку, топче Володя глибокий сніг, йде Володя на хутір, а там на нього чекає, сховавшись за клунею, щоб не помітили, не доведи. Господи, батьки, оте некомсомольське дівча.

— Володю, ти?

— Та я...

Підходить непоспіхом, так наче йшов оце мимо та й завернув випадково на голос, подає дівчині руку. Марійка несміливо тиняється своєю долонькою (ніяк не научиться, зроду-віку не подавав парубок руку дівчині!), сяє на Володю ясними очима:

— Як ти дійшов?

— Та як... — відводить свої очі Володя. — Снігу цього року... Всі переярки позамітало: як ускочиш — то й з головою!

— Давай я тебе хоч обтрушу, — голос Марійчин аж тремтить від ніжності.

— Не треба, я сам, — супиться збентежено Володя. Знімає шапку та й починає обтрушувати сніг із фронтової батькової шинелі.

— Ти не замерз? — допитується Марійка, не зводячи з Володі відданих очей. — А то, може, підемо у сіни, — зважується вона на відчайдушний крок. — Тато й мама вже сплять...

Володю відразу ж кидає в жар. Добре знає, що роблять по темних сінях та клунях парубки із дівчатами! Але хіба він не поклявся боротися з отими буржуйськими пережитками, з отим дикунством, породженим забобонами? І, намагаючись не дивитися на звабливі Марійчині губи, каже, що йому добре і тут.

— Як знаєш, — трохи ображена Марійка. Задирає до неба обличчя, ловить очима замріяне світло зірок. — Дивись, Володю, які зорі сьогодні ясні!

— На мороз, — відповідає солідно Володя.

— А може, на чиєсь кохання?

Володя збентежено прокашлюється, для чогось знімає шапку, потім знову насуває її аж на очі: невмолимо прекрасне зараз у Марійки обличчя, осяяне не то зорями, не то місяцем, не то натхненним якимось почуттям! І він, аби позбутися отієї ніяковості, починає розповідати Марійці про сільські новини: про дядька Ганжу, про недавні збори, про свої комсомольські діла.

— Сільбуд нам би скоріше відкрити. Осередок культури... А то що, зберуться на вечорниці, лапаються, обіймаються, цілуються, аж гидко дивитись!.. Нема того, щоб почитати якусь політичну брошуру, газету, послухати лекцію...

Потім замовкає, трохи здивований тим, що Марійка не каже ні слова у відповідь. Стоїть, дивиться в степ, немов чекає іще на когось. Тоді Володя дістає годинника, клацає кришкою, довго дивиться на циферблат, розбираючи, котра година:

— То мені вже пора.

Марійка мовчить.

— Так я пішов.

Марійка мовби і не чує. Володя смикає дівчину за рукав:

— Ти чуєш: я вже іду!

— Та йди, — якось байдуже відповідає Марійка.

Тепер уже Володина черга образитися. Рішуче насуває шапку на лоба, кидає сухо:

— То бувай.

— Бувай, — неживою луною озивається дівчина.

— То я вже пішов...

Володя тупцюється на місці, вминаючи сніг, врешті, зовсім розсердившись на Марійчине мовчання, повертається до неї спиною, рушає із двору.

— Володю!

Володька аж здригається од несподіванки: дівчина як пришита йде за ним. Чи то начаклував ясний місяць, чи зорі наворожили, тільки Марійка сьогодні якась сама не своя: стоїть, дивиться на нього великими очима, дивиться так, що Володя, вкрай розгубившись, знову знімає шапку, немовби збирається молитися,

— Ти ж завтра... прийдеш? — запитує вона. І раптом рвучко обіймає його за шию, тикається в його розтулені вуста твердими холодними губенятами.

Стукнула хвіртка, майнула постать — була щойно Марійка — і нема вже Марійки! Тільки сині тіні таємниче бродять засніженим полем та безсоромний місяць відверто регоче з Володі. А той, ошелешений, навіть не здогадався її наздогнати. Стояв простоволосий під зоряним небом, і здавалось йому, що це все примарилось. Поторкав свої губи, немов перевіряючи, чи й досі там присмак поцілунку Марійчиного, нап’яв шапку, повернув назад.

Довго чаклував під ворітьми, все надіючись, шо Марійка вигляне у вікно та ще раз вийде до нього. Але Марійка, видно, і не думала підходити до вікна: темніли вони на Володю таємниче і трохи глузливо. Він весело помахав їм рукою і пішов додому.

Вже на краю села не витримав: побіг, широко розмахуючи руками. І коли побачив здиблену постать, шо виросла зненацька ліворуч за тином з високо занесеним кілком у руках, не встиг навіть злякатися...

Свиснув-хряснув кілок, блиснуло-розірвалося щось у голові: Володя полетів у чорну прірву, що розверзлася у нього під ногами...

Іван все ще стояв, безтямно поводячи очима. Отямився лише тоді, як перелякані хлопці стрибонули через пліт на вулицю. Пожбурив ломаку і сам махонув через тин.

Володя лежав обличчям униз, далеко вперед викинувши руки, немовби поривався за шапкою, що, збита ударом, чорніла віддалік на снігу. «Убив!» — і під Іваном почали підгинатися ноги. Вхопився за тин, оглянувся: вздовж вулиці наполоханими зайцями стрибали дружки. «Втікають, гади! Кидають!..» Скреготнув зубами, відштовхнувся од тину, кинувся слідом.

Доки наздоганяв хлопців, трохи отямився, навіть почав жалкувати, що не забрав у отого вихреста годинник. Годинник же золотий, йому й ціни немає! А так — хтось наткнеться, «попользується»...

Зупинилися аж за селом, на горі. Постояли, з свистом втягуючи в розпалені груди холодне повітря. В селі було тихо. Ніхто за ними не гнався, ніхто не кричав. Замовкли навіть дядьки: мабуть, похрипли обоє.

— Дивіться ж! — попередив Іван. — Ляпне хто язиком — всі до бупру сядемо!

Другого дня Іван ходив сам не свій: все здавалося, що от-от ввалиться у двір міліція. Перед вечором навмисно погнав Альошку в село по гас.

— Та в нас іще ж є!

— Побалакай мені, побалакай! — нагримав сердито на брата, що не хотів пертися проти ночі за гасом. — Та взнай, що там люди говорять.

Альошка повернувся, коли вже зовсім стемніло. Хукав на побілілі од зашпорів пальці, крізь сльози скаржився:

— Хіба в такий морозище когось посилають! Сам би пішов!..

Коли б це іншого разу, стукнув би Альошку по потилиці, а то й нам’яв би вуха. А зараз нетерпляче запитав:

— Що там чувати?

— Хтось «вихреста» ломакою оглушив... Добре, що хоть ломака пересохла була — не така важка... А то, кажуть, й душу Богу віддав би!

Іванові враз відлягло від серця. Повеселішавши, незлостиво нагримав на скімленого брата:

— Чого, дурню, хукаєш! Опусти в холодну воду — враз відійдуть...

Потім наказав Христині подавати вечерю. Повернувся обличчям до образів, захрестився і, сідаючи до столу, вже задоволено подумав: «А того «вихреста» добре провчив! Знатиме, як куркуленком привселюдно обзивати!..»

Батьки приїхали аж третього дня, хоч Оксен і обіцяв не затримуватись. За клопотами, за колотнечею якось забули обоє, що отець Віталій — іменинник: сповнилось тридцять п’ять літ. Добре, що захопили борошна та сала, це тепер найдорожчий дарунок, бо не з медом, ох, не з медом жилося батюшкам за нової безбожної влади!

Закривають повсюди церкви. Скидають на землю дзвони і — страшно й подумати! — святі хрести. Виганяють душпастирів із сіл. Майструють із соломи, з ганчір’я опудала апостолів і з бісівськими піснями під нечестивий галас носять по вулицях на релігійні свята, а тоді обливають гасом і спалюють. Та ще й танцюють довкола, взявшись за руки, услаждають диявола, а тоді описують все це в газетах, закликаючи й інших зрікатися святої віри, глумитися з неї.

Гоніння на віру діткнулося й отця Віталія. Церкву, правда, не закрили і з села не вигнали, хоча й тут знайшлися горласті, раді підняти руку на духовну особу. Але, слава Богу, смута не торкнулася всіх: парафіяни відстояли. Тільки довелося поступитися церковним будинком, що в ньому жив отець Віталій з дружиною.

Будинок той ставили ще за царя, разом із церквою. Не пожаліли ні цегли, ані заліза — звели розкішні хороми на п’ять кімнат, з кладовками й кухнею, з великими вікнами, з просторими склепами, щоб було де зберігати шедре людське «подаяніє». Відгородили і двір — не двір, а дворище, — аби було де пройтися після служби Божої батюшці. Насадили сад, поставили сарай, щоб було куди закотити виїзд, не гірший, ніж в інших батюшок, а може, ще й кращий. Щоб побожні парафіяни могли час від часу похвастатися перед прихожанами сусідньої церкви: «Та хіба у вашого батюшки виїзд! Чорти батька зна що, а не виїзд!.. Он наш!.. Наш як їде, то й земля під ним двиготить! В таку бричку самі Ілля не посоромилися б сісти!..» Не забули й комору, і корівник, і саж, і кошару, аби було де тримати оте, шо мекає, бекає, мукає, гелгоче, кудкудаче і хрюкає, звеселяючи серця богомольців. Бо якщо в самого всього й худоби тієї — що кіт на запічку чи зачухана, низькоросла, як коза, корівчина, зате завжди є нагода кольнути чужим прихожанам око: «А що, бачили, як наші батюшки живуть!..» Знай, мовляв, наших та гризи собі нігті з досади!

І хоч революція, а потім і громадянська війна походили добренько з мітлою по отаких дворах, як у отця Віталія, все ж на Бога скаржитись причин не було. Принаймні до недавнього часу, коли б голові комнезаможу, інвалідові-матросові, що прийшов із громадянської з порожнім рукавом, заткнутим за ремінь, червоним бантом на бушлаті, маузером в дерев’яній кобурі і безкозирці з двома чорними стрічками, насунутій на брови, так що тільки очі світилися нещадно і весело, коли б оцьому представникові нової влади та не запало у голову відкрити в селі школу.

Одного дня він появився на попівському дворі, збиваючи широчезними, як саме Чорне море, кльошами зелений спориш. Збіг на ганок, постукав у двері, запитав збентежену матушку, чи можна зайти. Тримався трохи безцеремонно, а разом і ввічливо. Коли Зіна спробувала притримати двері до спальні, де саме відпочивав після обіду чоловік, він не відсторонив її, а лагідненько сказав:

— А мені саме й треба погомоніти з батюшкою, — та й просунув у прочинені двері свою круглу, як кавун, голову: — Можна?

Оглянувши будинок, моряк запитав стривоженого батюшку:

— Як ви дивитесь на те, щоб розмістити отут школу?

— Куди ж нам із матушкою накажете подітись? — запитав отець Віталій, приголомшений новиною.

Але й на це була уже відповідь у моряка:

— А ми вас у старе приміщення школи переселимо. Так що збирайтеся, батюшко.

— Що ж, якщо така ваша воля... — голос отця Віталія тремтів від образи. — Якщо цього хоче громада, якій я щиро служу...

— Хоче, батюшко, хоче! — зовсім уже весело ствердив невразливий моряк. — Завтра на загальних зборах і вирішимо... До побачення, батюшко!

Козирнув єдиною рукою, блиснув міцними, що ними тільки залізо гризти, зубами, пішов перевальцем із двору.

І хоч отець Віталій плекав надію на те, що громада не попустить поглумитися над ним (говорив про це й заплаканій Зіні, втішаючи та заспокоюючи), все ж в ту ніч не міг хоча б на хвилинку склепити повіки.

Був до краю знервований, а ще більше — перевтомлений. Відчував себе так, наче міцний протягом багатьох віків острів, що, мов дитячі забави, стрічав усі шторми та бурі, розбивав їх своїми кам’яними грудьми, раптом став хисткою купиною, на якій треба весь час балансувати, щоб утриматися на ногах, не звалитись у трясовину. Від отого невпинного балансування, відчуття купини під ногами приходила втома. Якась дивовижна млявість обволікала ясний до цього мозок, загострений в полемічних битвах з інакомислячими, загартований у вірі. У сліпій, всепокоряючій, без запитань і пошуків вірі у святість усього, що написано в Біблії, проголошено в церковних канонах. Вірю тому, що вірю, — ця єдина формула завжди була порятунком від єресі, від небезпечних сумнівів, отією міцною стіною, яка не давала розлитися хаосові, гасила небезпечні думки.

З року в рік, з дня в день йшов до церкви, окрилений непохитною вірою. Йшов, як на свято, ніс натхненні слова. До пастви, яка покірна у Бозі, яка падає на коліна у церкві, схиляється перед ним на вулиці, припадає до його руки спраглими та Божою милостинею вустами. Іде покірно і віддано та ним, душпастиром. Божим слугою, що зустрічає кожного при появі на цьому грішному світі і, давши ім’я, веде потім через все життя, оберігаючи від гріховних діянь, нечистих помислів, небогоугодних вчинків. Веде аж до могили, з рук в руки передаючи душу новопредставленого раба Божого ангелам-хранителям.

«Нате, тримайте, несіть у чистилище і рай, я свій пастирський обов’язок виконав. Я оберігав її, як зіницю ока, від соблазнів диявола, утішав її в горі, підтримував серед незгод і тепер повертаю Господу Богу його покірну овечку, яку він свого часу дав мені випасати на скудній травиці темного життя».

Але навіть туди, в потойбічне життя, простиралася влада духовних отців. Бо хіба не поминали у церквах померлих, не возносили молитви, благаючи Всевишнього навернути око і серце своє до душі, яка прагнула раю?

Яка ж світська влада могла порівнятися з оцією духовною владою? Який цар, який імператор чи кесар міг би похвалитися тим, шо в його руках не тільки скороминуще, земне, а й вічне після смерті життя? Не було такої влади! Не було такого царя!

Тепер це все похитнулося. І не згуртовану отару віруючих овечок бачить нині отець Віталій перед собою, а непокірну череду, що розбрелася, одбилась од рук, вже не прислухається до його голосу. І не високі, навіки змуровані стіни, що відгороджують віру од підступних повівів, а руїни цих стін.

Звідси й утома, звідси й знервованість, звідси й хворобливий неспокій. Звідси — розгубленість.

Боявся навіть самому собі зізнатися, що іноді починає втрачати віру в непохитність святої церкви. І не тому, що комуністи силоміць закривають храми, скидають дзвони й хрести. Знав: всяка дія виклика протидію, а всяке насильство — опір. Інше непокоїло отця Віталія — молодь. Оте майбутнє, те «завтра», втративши яке, втрачаєш усе. А вона все більше одходила від церкви, все частіше наверталася бунтівничим серцем своїм до сільбудів, хат-читалень, кіно і вистав, до нового, що несла із собою оця влада на села. Не втішало навіть те, що атеїзм поки що розквітав у містах. Коли не боротися проти нього, якщо не чинити йому опір, він перекинеться і на села. І тоді хисткий отой острівець остаточно зникне під хвилями. А як боротися, що протиставити, отець Віталій поки що не знав. Розумів тільки, по-старому вже діяти не можна: закостенілість, неповороткість, консерватизм значної частини попівства рано чи пізно приведе віру на грань катастрофи. І гарячково шукав порятунку...

Безсонна, повна важких роздумів ніч призвела до того, що йшов на ті збори, непевний у підтримці громади, до якої мав намір апелювати.

Хтозна, як повернулася б справа, коли б отой голова комнезаможу, отой однорукий моряк, та не виявився б іще й неабияким дипломатом: побачивши отця Віталія, запросив його до президії. Під схвальний гомін богомольців, що враз розступилися, даючи батюшці дорогу, отець Віталій змушений був пройти до застеленого червоною скатертиною столу, зайняти місце поряд із головою. А він, лукавий, почав свою промову так:

— От ми із батюшкою порадились, посовіщались та й прийшли до однієї думки, що її й виносимо на ваш розгляд, товариші громадяни...

Товариші громадяни тільки роти роззявляли, тільки очі витріщали на батюшку, що сидів, низько опустивши голову, та теребив на грудях хреста. Не хотів навіть бачити свого церковного старости, який йорзав та лунко кашляв, намагаючись привернути до себе увагу батюшки: «Що ви, отче, робите? Та побійтеся Бога, якщо уже нас не схотіли спитатися!» Бо із слів моряка виходило, шо батюшка сам напросився, аби його переселили в інше, набагато гірше приміщення. Сам хотів того, щоб у церковній оселі розмістилися класи, де нові вчительки, оті стрижені комсомолки, що не бояться ні Бога, ні чорта, будуть навчати сільських галченят «відрікатись од світу старого — не боятись попів, ані Бога». Водитимуть в найбільші релігійні свята мимо церкви, вчитимуть кричати прямо в обличчя своїм дідам та батькам:

Долой, долой монахов,

Раввінов і попов!..

«Та чи ви сказилися, батюшко!» — вже махав у відчаї руками церковний староста. Але даремні були всі його потуги; батюшка наче осліп і все нижче хилив голову, слухаючи веселу промову голови, який розписував перед селянами, як просторо буде їхнім «дєтішкам» в нових класах. Тоді староста сердито сплюнув та й став продиратися крізь натовп у сіни: не хотів і бачити отой глум!

Так отець Віталій переселився в приміщення колишньої школи. В невелику, оббиту вітрами, омиту дощами хатину, що сумно белебеніла на голому вигоні, сором’язливо насуваючи на маленькі віконця чорну солом’яну стріху. Добре, що хоч голова великодушно дозволив забрати із собою домашнє начиння, нажите отцем Віталієм протягом десятилітньої служби.

Богомільні жінки вибілили хату, заново набили витоптану десятками дитячих ніг долівку. Заплакана Зіна повісила була на маленькі віконця фіранки, але отець Віталій наказав познімати: і так світло ледь проникає до тісної, набехканої численними меблями кімнати з такою низькою стелею, що руками можна було дістати сволок.

Переселення відбулося в перші заморозки, по дзвінкій, пропеченій груднем землі, а згодом застогнали, завили зимові вітри, замели, закружляли хурделиці, засипаючи беззахисту хату снігом по самісіньку стріху. Не раз доводилося отцю Віталію брати лопату та й пробиватися крізь кучугури, крізь снігові величезні замети.

— І в церкву через це запізнюється, — скаржиться Зіна — Люди ждуть-пождуть: де батюшка, а батюшка тим часом, забувши про свій сан, розчищає лопатою сніг...

— Ну, якби тільки в цьому була вся біда! — посміхається отець Віталій.

— От бачите: отакий він завжди! — вибухає докором Зіна. — Йому на голову сідають, а він — немов так і треба...

— Ах, як нехороше, як нехороше! — побивається співчутливо Оксен, уявляючи неймовірну картину: духовну особу з лопатою в руках — Страшні часи для святої нашої церкви... Страшні...

Дивиться на отця Віталія так, наче жде похвали за оті богоугодні слова. Сидить на стільці, оглядає кімнату, скрушно похитує головою: «Боже, як ти міг допустити таке!»

Таня теж співчуває сестрі, хоч і не зовсім щиро: Зінина біда здається їй не такою уже й страшною: «Боже, та я все віддала б, аби тільки отак жити з коханим чоловіком! У найгіршій би хаті, в найзлиденніших злиднях!..»

Але те — не для неї. Те — навіки утрачено, загубилося разом з Олегом. Десь бродить у казкових світах сімейне те щастя, що мало прийти і до неї, приміряє позолочений черевичок іншим щасливкам, давно вже забувши про сіреньку попелюшку з попівського дому. Та коли б воно й завернуло, заблудившись, до Тані, вона сама заховалася б зараз од нього, забилася б у найдальший куточок. Бо куди їй з оцими набряклими ногами до граціозного черевика!

Іменини справляли другого дня, в неділю. Не запрошували, як минулого разу, численних гостей: ніде було б і посадити. Прийшов церковний староста, приїхав батюшка із сусідньої парафії разом із матушкою, Таня й Оксен — оце й усі гості. Помолившись, сіли до столу. Староста, збираючись на іменини, так щедро змастив волосся оливою, що з нього аж капало.

Сидів благопристойно та благочинно, розчулено поглядав на велику пляшку з наливкою і поки що порожні чарки. Він перший же й не витримав:

— Що ж, вип’ємо за здоровлячко нашого дорогого іменинника, щоб йому жити іще сто і один рік!

— А чому, Іване Петровичу, сто, та ще й один? — розсміявся отець Віталій, наливаючи чарки.

— Щоб подопивати усе, що не доп’єте, — серйозно пояснив староста, підносячи шкалик до заздалегідь розтуленого рота. Хукнув, цмокнув, крякнув — не встигла Таня і блимнути, а староста вже ставить порожню посудину на тарілку і заправляє довжелезного вуса собі до рота: добряча наливка, тільки хто ж її отакими наперстками п’є!

Праворуч від Тані сидів отець Діодорій — літній уже чоловік із пронизливими очима, тонкими, недовірливо підібраними губами під довгим качиним носом. Крізь ріденьку борідку просвічувалася суха довга шия, таке ж ріденьке волосся на голові лежало рівно й плескато. Таня вперше бачила отця Діодорія, хоч не раз чула про нього як про великого ревнителя православної віри, непоступливого прихильника «єдиної і неділимої». Матушка ж, що сиділа з ним поруч, була якась безлика, позбавлена виразних рис, — щось принижене, розгублене, несміливе проривалося в її обережних рухах, в боязких поглядах, що вона час від часу кидала на чоловіка.

Після того як закусили, а староста вгамував трохи спою цікавість, — скільки отих шкаликів набереться на пляшку, як переміряти! — як випили ще й за дружину отця Віталія та за світлу пам’ять його померлих батьків, завели мову про переселення.

— Не розумію вас, ніяк не розумію! — мовив осудливо отець Діодорій.

— Що тут незрозумілого? — досадливе запитав отець Віталій. Розмова ця, мабуть, була йому неприємною, він нервово теребив краєчок скатертини, ганяв по схудлих щоках червоні плями. — Що ж тут незрозумілого? Владі потрібне було приміщення, от мене й переселили.

— Саме це й незрозуміло, — з притиском мовив отець Діодорій і повів перед собою широким рукавом, запрошуючи присутніх у свідки. — Ваша поведінка незрозуміла. Одразу ж капітулювати, не боротись, добровільно погодитись...

— А що б ви на моєму місці зробили?

— О, я так не піддався б! Мене голими руками не взяли б!

— А коли б таки виселили?

— Спалив би!.. За димом пустив би, а не віддав би слугам диявола церковного будинку!

— Ну, пробачте мені, це не метод, — розвів руками отець Віталій. — Не забувайте, що громадянська війна давно вже минулася. І нам треба шукати інших шляхів до самозахисту. Інших... — додав він задумливо.

— Які ж це шляхи, якщо не секрет? — уїдливо запитав отець Діодорій, але його опонент пропустив увесь заряд сарказму мимо вушей.

— В тім-то біда, що я не знаю і сам, — сумно зізнався він.

За суперечками минув вечір. Всі були якісь роздратовані, особливо отець Діодорій, що так і присікувався до кожного, намагався впіймати на слові, загнати в кут.

Все не подобалося йому, все заслуговувало якщо не анафеми, то суворого осуду. І розподіл поміщицької землі поміж селянами, а особливо церковної, й комуни — ці осередки зарази, диявольські кубла, шо їх давно б уже треба було спопелити, й сільбуди, й запровадження української мови по школах та установах.

— Підкопуються під нашу єдину й неділиму матушку отими національними лопатами, риють їй могилу. Не бачать, осліплі, що тільки в неподільності, в царюванні над малими племенами — сила і велич Росії!..

А трохи підпивши, почав жалкувати за тим, що не знайшлося твердої руки, яка б суворо й рішуче знищила більшовицьку крамолу:

— Мало було крові! Мало було шибениць!

Тані аж моторошно стало. Незручно почували, мабуть, себе й інші: ховали одне від одного очі.

Врешті, коли отець Діодорій, сплинувши погрозами та прокльонами, трохи вгомонився, іменинник, щоб якось розвеселити гостей, сказав м’яко:

— Послухайте, яка новітня притча сталася зі мною...

Всі з полегшенням повернулись до отця Віталія, наперед вдячні йому за те, що він міняє тему розмови. Тільки отець Діодорій сидів настовбурчено у кутку, як великий розгніваний птах.

— Всі ви знаєте, — почав отець Віталій, погладжуючи свою шовковисту борідку та наперед посміхаючись із того, що мав розказати, — знаєте, що й досі не згасла боротьба між православною та автокефальною церквами. Автокефалісти вперто ведуть свою лінію на розкол, вимагаючи, щоб служба правилася тільки українською мовою, посилаючись навіть на нову національну політику нової влади, — тут отець Віталій на хвилину замовк, а потім знову продовжував, — ця боротьба зайшла так далеко, що перенеслася й на сім’ї, ділячи батьків та дітей, чоловіків та жінок... Нещодавно у нашому селі упокоївся автокефаліст Данько Бородай, і, звичайно ж, його дружки-самостійники збиралися ховати покійника із своїм попом-вихрестом. Воно так і сталося б, коли б не Данькова жінка Василина, дуже богомільна особа, одна з кращих моїх парафіянок: пішла до сільради, і звідти дали наказ ховати покійника так, як того хоче дружина.

Похорони були дуже пишними: таких давно не бувало у нашому селі. Аж три священнослужителі, в тому числі і я — аз недостойний, проводжали в останню путь небіжчика. А потім, як і водиться, пішли поминати. Стояла гожа днина, вся природа радувалася наверненню до святого лона нашої віри ще одної заблуканої душі, радувалася разом із нами. І за столом було чинно та благопристойно, як і належалось. Тільки господиня наша, удова новопреставленого, оця тверда у святій вірі Василина, з горя потроху-потроху та й захмеліла, а захмелівши, стала вихвалятись, як вона перемогла автокефалістів у боротьбі за душу покійника. «Вони думали, що як заманили мого чоловіка у свою віру, то й мене можна буде ухоркати. Бач, свого попа напустили! А дзуськи!.. Я їм теперечки аж із трьох своїх попів дулю зсукала!..» — під загальний сміх закінчив отець Віталій.

Староста і собі попхався смішити присутніх:

— Батюшки, ось послухайте, що я розкажу. Отець Віталій, та ну ж бо, послухайте!..

Добився, що всі замовкли, повернулися чекально до нього. Сидів, морщив спітнілого лоба, розчепірював пальці так, мов ось-ось мав щось ухопити.

— Ви щось хотіли сказати? — прийшов йому на допомогу господар.

— Хотів, їй-Богу ж, батюшко, хотів!.. От тільки, звиняйте, забув...

І повів здивованим поглядом на гостей, що аж попадали з реготу. Навіть отець Діодорій не витримав — хмикнув у бороду.

Розходились пізно. Отець Діодорій прощався з таким лиховісним виглядом, немов бозна-яке нещастя мало звалитися на голову іменинника та його гостей.

— Плакати нам треба, плакати, а не радуватись! — каркав вороном уже із саней. — Всі загинемо, всі! Царство диявола уже не за горами!..

Підняв догори руку, немов накликаючи на всю землю прокляття, і Тані, що вийшла разом з усіма проводжати гостей, аж морозом сипонуло поза спиною!

Сп’янілий староста довго не хотів віддавати Оксенові помилково надітої шапки:

— Чоловіче добрий... Ондечки твоя... ш-шапка! — і тикав пальцем на свою, що сиротою стирчала на вішалці. — А це моя... ш-шапка...

Та й вивертав підкладкою наверх, наче там було щось таке, що мало розвіяти всі сумніви.

— І н-не просіть... бо я н-не хочу... ш-шапками мінятися...

Довелося Оксенові майже насильно видирати свою шапку із рук старости. Добре, шо хоч цілою лишилася: вивертав же так, що тріщало, аж Оксенове серце стискалося!

Іще день погостювали Таня з Оксеном, а на третій стали збиратись додому. Поїхали б тихо та мирно, попрощавшись ласкаво, як і годиться родичам, так смикнув же нечистий Оксена згадати недобрим словом Федька, а разом і Олесю!

— Приїхав, ославив, звів із розуму дівчину. Отак подякував за наш хліб-сіль!..

Отець Віталій, осудливо похитуючи головою, підтримав Оксена. Що ж іще можна було чекати від отого волоцюги, отого безбожника, що звів передчасно в могилу отця свого, зрікся віри Христової?..

Таня паленіла щоками. Не могла спокійно слухати, як ганьб­лять її брата. Був їй найближчий, рідніший навіть од Зіни, що скрушно опускає он очі, погоджуючись зі своїм чоловіком. Аякже, це ж каже не хто-небудь, а отець Віталій, священник Віталій, душпастир Віталій — найрозумніша, найсвятіша у світі людина!

Вона так само мовчала, коли її чоловік присилував Таню до шлюбу з немилим. Не посміла сказати і слова на захист сестри, віддала її в жертву своєму божкові, точнісінько так, як віддає зараз Федька.

І Таня, коли отець Віталій мовив, що не може бути щастя від нечестивого, неосвяченого Богом шлюбу, не витримала: звела, на дівера очі, дзвінко спитала:

— Чому не може? Чому?

Налякано ахкає Зіна, вражено застигає Оксен.

— Бо вони переступили заповідь Божу, — суворо пояснює отець Віталій. Він щиро здивований отим запереченням, що пролунало у запитанні зовиці. — Сказано-бо...

Тут уже Таня допускається неприпустимого вчинку. Перебиваючи отця Віталія, з викликом кидає йому прямо в обличчя:

— А як вони люблять одне одного? Чуєте: люблять! Не можуть одне без одного жити!..

— Але ж Бог, Таню, Бо-ог! — стогне Оксен, намагаючись спам’ятати дружину.

— Бог?! Так хіба ж Бог може бути отаким жорстоким... щоб карати людей за щастя? Не вірю, що Бог отакий!.. Не вірю!..

І залилася сльозами. Сердилася сама на себе за ці сльози, але вже не владна була їх зупинити. Єдине, шо могла, — стукати по столу кулачком і без кінця повторювати:

— Не вірю! Не вірю!..

Умовляв Таню наляканий оцим несподіваним вибухом отець Віталій, підносила кухоль із холодною водою Зіна, тупцював безпорадно біля дружини Оксен, а вона все не могла заспокоїтись.

Прощалися вдавано весело: всі почували себе якось незручно. Отець Віталій ще ніколи не був такий уважний та ласкавий до зовиці: все жартував та допитувався, коли запросить у куми. Зіна турботливо підтикала під сестру кожух, щоб, не доведи Господи, не застудилася в дорозі, наказувала Оксенові берегти Таню, пильнувати, аби вона нічого не робила важкого.

— А для чого ж ми тоді наймичку у двір привели! — відповів Оксен та й собі потикав рукою, підбиваючи під Таню кожуха: подивіться, мовляв, який я уважний до жінки! — Ми Таню бережемо, нікому не даємо зобидити... Правда, Таню?

Таня сиділа притихла і винна, ховаючи схудле обличчя, обкидане темними передродовими плямами, у велику вовняну хустку. Не хотіла ні відповідати на Оксенове запитання, ні зустрічатись очима із родичами. До відчуття сорому домішувалася досада на оцих людей, які метушаться без потреби, говорять не потрібні нікому слова — справляють набридливу, що давно вже набила оскомину, службу прощання. Хотілося лише одного: швидше забратися звідси.

Врешті обряд було виконано до кінця: отець Віталій підніс для благословення руку, Зіна ткнулася холодним носом в Танину шоку.

— Ви ж приїжджайте, не забувайте!

— Приїжджайте і ви до нас! — озивався Оксен, обертаючись. І вже до Тані: — Таню, ти ж хоть оглянься!

Таня повернулася, блідо всміхнулась, махнула мляво

рукою.

Степ зустрів їх сніговою безконечною пеленою, що зливалася на обрії з низьким попелястим небом. Звично трюхикала Мушка, переходячи на спусках в галоп, і тоді ошмаття збитого снігу стукотіло в передок саней, а Оксен відкидався назад, натягуючи віжки, стримував кобилу:

— Т-ш-ш-ш-ш...

Іноді з неба зривалися плескаті сніжинки, довго гойдалися в застиглому повітрі, німо лягали на землю — одна по одній, одна по одній, мов неживі. Опускалися Тані на кожух, лежали, непорушно розпластавши поламані крильця. Таня довго дивилась на них, так довго, шо аж боліло в очах, а коли, стуливши повіки, аби вгамувати той біль, знову розкрила очі, сніжинок уже не було. Чи здмухнуло поривом вітру, чи, зібравшись із силами, змахнули крильцями, зірвалися вниз. Таня аж оглянулась, охоплена жалем до отих сумовитих гостей, що прилетіли невідомо звідкіль і полетіли невідомо куди. Але позаду бовваніли сніги, аж посірілі від втоми, — спробуй знайти, розшукай! Тоді Таня знову заплющила очі і, приколисана безконечною дорогою, поринула в легеньку дрімоту.

Проснулася перед двором, коли Оксен зупинив Мушку і став вилазити з саней, щоб відчинити ворота. Короткий зимовий день уже повнився тінями, згортався в темненький клубочок. У дворі наче вимерло, навіть Бровко не виліз із будки. Хата чорніла вікнами: там ще не світили. Сиділи, мабуть, у сутінках, ждали, поки зовсім стемніє, — берегли гас. Розминаючи занімілі ноги, Оксен тупцявся біля Мушки: розпрягав, виводив із голобель. А Таня все сиділа, скута відразою, здригаючись при самій лише думці, що рано чи пізно, а доведеться-таки вилазити із саней, іти до хати.

Зачувши Танині кроки, Христина так і вилетіла назустріч «тітоньці». Відчинила широко двері, радісно видихнула:

— Здрастуйте!

Метушилися довкола хазяйки, помагаючи скидати важкі зимові одежини:

— А ми вас ждали-ждали...

Весь вечір, доки й полягали спати, не відходила од Тані...

Через день Оксен зібрався їхати за двадцять верстов у олійницю. Ще звечора приготувала Таня опару, щоб встигнути спекти хліб: Оксен мав виїхати удосвіта. Боячись заспати, домовилась із Христиною, що, хто перший проснеться, той і розбудить.

Прокинулась перед світанком. Христина біленькою свічечкою стояла над нею, легенько торсала за плече:

— Тітонько, вставайте!

Таня зіскочила з ліжка і відразу ж вчепилася за бильця: лунко забилося серце, перед очима замерехтіли чорні метелики.

— Тітонько, що з вами?

— Нічого... Це так... зараз пройде...

Мляво всміхнулася, розтулила очі, глянула на годинника, що водив стрілкою по циферблату, згортаючи хвилини докупи: п’ята година! Заспали! Що ж тепер скаже Оксен?

Швидко натягла стареньку, з вшитими по боках клинцями, щоб просторіша була, сукенку, сяк-так зібравши під хустку волосся, вийшла на кухню. І застигла на порозі. Теплий хлібний дух вдарив їй в обличчя, повіяв од жарко натопленої печі, від гарячого хліба, що лежав на столі. Порожня діжа вдоволеною гостею розсілась на покуті, відбивала чистими боками веселе світло від лампи, що висіла на тиблі біля вікна. Долівка підметена: вологими плямами входила в глину розбризкана віником вода.

— Ну коли ти встигла? — Таня, розчулена, схвильована, обійняла Христину за плечі, пригорнула до себе.

— А я, тітонько, й не лягала!

...Через два тижні Христина захворіла.

Таня намагалася уберегти дівчину від важкої роботи, підпрягаючи й Альошку, а то часом і сама беручись за найважче, однак вона вже не могла іти прати на річку. А тут, як на зло, назбиралася гора білизни, і чоловікам вийшла уся переміна. Таня було заїкнулася, щоб домовитися з якоюсь жінкою, та Оксен і слухати про те не хотів:

— А Христина тоді нащо?

А воно і собі, раде прислужитися, вирвалося дурною зозулею:

— Я вже не раз прала на річці, я вмію!

— От бачиш! — зрадів Оксен, приязно дивлячись на Христину. — Та вона вже зовсім дівка, а ти все до неї, як до дитини.

Тоді Таня наказала Христині брати на річку не все відразу. Спішити нікуди, не біда, як за день не встигне.

Христина повернулася з річки в задубілій одежі. Звалила на лаву важкенний клумак мокрої білизни, похапливо почала роздягатися:

— А я, тітонько, в ополонку упала! Замало не втопилася!

— Чого ж ти додому не бігла? — ахнула Таня.

— А я потім, як прала, то зігрілася... От тіки як верталася, то трохи замерзла...

Таня швидко переодягнула Христину в сухе, погнала на піч у гаряче просо. Спарила молока, дістала меду, подала дівчині, що, потрапивши в тепло, видзвонювала зубами.

— Це... тітонько... холод з мене виходить...

— Ось захворієш, буде тобі холод! — нагримала на неї Таня, сердита не так на дівчину, як на саму себе: треба було таки найняти жінку.

На другий день Христина не злізла з печі, її лихоманило, боліла голова, сухий кашель струшував тіло.

— І-і-і ти, господи! — бідкався Оксен. — Зляже, що ми робитимем з нею? Тут тобі он няньку пора, а ще воно боліти надумалось!

Таня мовчки кип’ятила воду — заварювала липовий чай. Коли видерлась із гарячим кухлем на лежанку, дівчина важко відірвала од подушки голову, вдячно глянула на Таню запаленими очима, прошепотіла обкиданими сухою лускою вустами:

— Ви, тітонько, не журіться. Я завтра вже встану.

Але ні завтра, ні позавтра, ні навіть за тиждень Христина не встала. Жар, правда, спав, її перестала бити пропасниця, та натомість почали боліти вуха, понабрякали залози під підборіддям і до них не можна було доторкнутися. Христина сиділа на печі з неприродно великою, обмотаною теплою вовняною хусткою головою, тиха, як миша, тільки вночі, вві сні, тихенько поскім- лювала, хоч і переконувала потім тітоньку, що їй вже легше, що їй уже не болить і ось-ось вона зовсім видужає та й стане до роботи, «бо у вас же, тітонько, уже й руки пообривалися за мною ходити!». Та, незважаючи на всі оті обіцянки, їй з кожним днем ставало все гірше.

Оксен, який більше всього боявся, що Христина, не доведи Господи, помре в їхній хаті, й тоді не минути біди, не втекти од в’язниці (й досі насипалася йому ота жахна камера, в якій сидів колись із Гайдуком), наполіг на тому, щоб відвезти Христину додому. Аби заспокоїти дружину, пообіцяв завернути по дорозі в Хоролівку та показати дівчину знайомому лікареві.

— А повертатимусь, то й маму заберу.

Таня сама бачила, що з Христиною біда. Правда, краще було б привезти лікаря сюди, щоб не застудити дитину іще більше, але Оксен стояв на своєму:

— Ще взнають, що застудили... Тоді вони з мене й шкуру здеруть!

«Вони» — це комнезаможі, і насамперед — Ганжа.

Вигнувши дугою лискучу шию, Мушка напнулася, зрушила сани. Тонко і жалісно завищали примерзлі полоззя, закутана постать хитнулася, востаннє посвітила на тітоньку заплаканими очима, а на хустці довгенькими вівсяними вусиками вже осіла паморозь, так наче хустка за якусь мить взялась сивизною.

Обхопивши плечі руками, щулячись від холоду, Таня все не йшла до хати: стояла й дивилася, як віддаляється та віддаляється, стає все меншою й меншою закутана дівчина, зникає сіренькою цяточкою в холодній степовій безвісті. А скрадливий вітер-приземок уже повзав біля її ніг, хазяйновито посвистував, пересипаючи сухий сніг, замітав свіжий слід. І не встигне Таня й оглянутись, як він присипле, пригладить, зрівняє, і вже не лишиться нічого, хіба тільки спомин та відчуття самотності, наче її відцуралися і люди, і Бог. Відцурались, забули, закинули і навіть гадки не мають шукати той слід, який лишився за нею, коли її віз Оксен в оцей двір. Та й чи є ще той слід?

Таня морозно зіщулює плечі, йде до хати, що нетерпляче чекає на неї, розтуливши темне провалля дверей...

Народила Таня дитину двадцять сьомого лютого — в ніч, коли майже по всій Україні пронеслися небувалі бурани. Можливо, що в цей час, в цю ж саме хвилину родили дітей і інші матері, так же мучились, як і Таня, так же стогнали й жували краєчок подушки, й на мокрому, потерзаному краєчку отому лишалися криваві сліди, тільки здавалося Тані, що мучиться зараз лише вона — одна на весь світ. І коли відпускали спазми, що рвали, викручували, роздирали все тіло, коли Таня могла дихати, а не кричати, то крізь затьмарений морок, що хилитався перед нею, проступали бліді примарні обличчя, якісь тремтливі непевні тіні облич так, наче вона вже була на тому світі і її обступили душі померлих.

А потім настала полегкість — дивовижна якась невагомість: Таня наче вперше набрала в груди чистого повітря, а не отієї пекучої суміші, яку тільки можна хапати широко розтуленим обкусаним ротом. Туман, що хилитався досі перед нею, раптово зник, втягнувся в невидиму темну воронку так, наче хата, сама змучившись до краю, сама накричавшись до охрипіння, щосили видихнула отой туман та й вдихнула свіжого повітря. І Таня знову побачила маму і ще якусь жінку, і в мами було тремтливе, розкисле од сліз обличчя, а жінка, схилившись до її ніг, заклопотано біля чогось возилася, по чомусь поляскувала долонею, аж доки новий, ще ніким і ніколи не чутий крик рознісся по хаті.

«Хто це?» — мало не запитала Таня. Та враз зрозуміла: то плаче її дитина. Ота, що товклася в ній з дня у день, з місяця в місяць і тепер відділилась од неї.

Таня повела туди очима (була така квола, що не могла поворухнути навіть головою!) і побачила на руках у жінки маленьку істоту з надутим пузцем, з напруженими ручками й ніжками, з великим, роздертим у невпинному крикові ротом. Та істота здалася їй настільки потворною, що Таня щосили заплющила очі й мало не зомліла від думки: вона породила жабеня, а не дитину.

І, може, оте перше видіння спричинило до того, що Таня не пройнялася зразу ж після пологів материнською радістю. А може, в тому була інша причина. Бо відколи завагітніла, мріяла мати дочку. Отаку невеличку, з рожевими щічками, з ясними блакитними очима й русявим волоссям, перев’язаним рожевою стрічкою.

Та вимріяна донька дуже нагадувала ляльку, що її подарувала колись хрещена мати Таниній старшій сестрі. Як вона приворожила Таню в першу ж хвилину своєї появи! Як Тані кортіло побавитися нею! А якщо не побавитися, то хоча б доторкнутись до отого неймовірного, ну прямо-таки казкового платтячка, що так і вилискувало проти сонця!

Ота лялька так і лишилася нездійсненною Таниною

мрією. Райською спокусою, причиною гріховних думок. Бо — страшно подумати! — вона іноді бажала сестрі своїй смерті, щоб оволодіти недоступною лялькою. Сестра, слава Богу, не вмерла, а Таня стала дорослою. Тільки десь у потаємнім куточку душі лишився шматочок дитинства, і Таня, сама того не підозріваючи, повернулася до нього, збираючись стати матір’ю.

Готувала рожеві стрічки і все придане по змозі рожевого кольору. Вичитувала жіночі імена, щоб вибрати з-поміж них найкраще. І не могла навіть припустити, думати навіть не хотіла, що народиться син! Може, тому, що боялась: син, коли виросте, буде схожий на Оксена...

І знову загойдалася, попливла у повітрі колиска, продовжуючи рід Івасют. Тихенько порипувала, беззубо скаржилася на свій довгий вік, пливла дерев’яним розгойданим човником з ночі у ніч, з дня у день, а над нею схилялася Таня, яку душила, гнітила, сковувала сумна оця хата з замерзлими, засніженими невеликими вікнами, низькою стелею, важким сволоком, що нависав над головою величезним, на всю хату, хрестом.

В шосту після пологів ніч, коли вже почала уставати, Таня майже не спала. Світ немов збожеволів: небачена буря гуляла в полтавських степах, замітаючи хутори, дороги і села.

Таня лежала й слухала, як дрижить уся хата під поривами вітру, як тонко і жалібно видзвонюють шибки, як стогне на всі свої чорні простуджені груди димар. Лежала й не могла позбавитися чіткого, майже зримого образу: оце зараз посеред степу, застукана бурею, бореться із смертю людина. Немає ж нічого страшнішого, аніж буря в степу. Бо ніде не буває так незатишно одинокій людині, як у полі під час хуртовини.

Спершу з тривожним сичанням поповзуть по всьому неосяжному білому простору тоненькі гадючки. Все швидше і швидше повзатимуть вони, шукаючи нір, все більші і більші, прудкіші й прудкіші, аж доки рушають велетенські звивисті полози, а за ними в сто батогів примчить із дико розпатланою гривою володар зимового степу — буран. Замете, закружляє, захурделить, завіє, засліпить, перемішає темряву зі снігом, наповнить весь простір подраними клаптями хаосу та й пожбурить в обличчя!

І марно визиратимеш ти якоїсь оселі — не побачиш нічого! Марно кликатимеш якоїсь людини — не докличешся! Не побачиш, хоча б і стояв біля хати, не почуєш, хоча б і дзвонили в усі дзвони. Тільки свист, свист, свист у продутих вухах та скрегіт, та стогін, та несамовите виття — і вже здається тобі, що весь світ зірвався з припону та й летить у пекельне провалля!..

Аж перед ранком, коли буря почала вщухати, Таня заснула.

Прокинулася від незвичної тиші. Розкрила очі — не впізнала хати. Сонячні зайчики бігали по стінах, по стелі — кімната аж побільшала, розсунула стіни, підняла стелю, повнилася відблисками погожого ранку. Таня звелася, вражена оцим чудом, що сталося, доки вона спала, вдихнула глибоко раз, вдруге, прополіскуючи наболілі груди, потягнулася до колиски. Обережно, боячись дихнути, щоб не розбудити дитину, підвела до себе дерев’яну люльку і довго дивилася на маленьку людинку.

Сонне дитя мало кумедний і зворушливий вид; воно тихо сопіло маленьким, як кнопка, носиком, ворушило світлими, ледь помітними бровенятами, червоніло ляльковим ротиком. І Тані захотілося поцілувати дитину. Це бажання враз пройняло її і, не в спромозі його заглушити, перебороти, вона поривчасто ухопила сина на руки, поцілувала в щічку, в лобик, у носик, і коли він, розбурканий, невдоволено запхинькав, відкривши до неї світлі бездумні віконця, Таня не витримала і засміялась.

Погодувавши дитину, вона нашвидкуруч одяглася, накинула Оксенового кожуха, скочила у великі чоловікові валянки, вийшла надвір.

Ясний морозний ранок зустрів її на порозі. В чистому небі світило велике сонце, вибіленим полотном лежали довкола сніги. Все повітря було пронизане ледь помітними слюдяними сніжинками, і кожна з них спалахувала якимось кольором. Блакитним, рожевим, золотистим, блідо-зеленим. Невагомі, прозорі, вони вільно плавали довкола — зимові тендітні метелики, що налетіли з якихось казкових країв.

Таня наставила руку — одна із сніжинок лоскотливо лягла на долоню, війнувши востаннє веселковими крильцями, і зникла. Не розтанула навіть, бо не лишилося бодай найменшого сліду, а вся враз всоталася під Танину шкіру і ось уже пурхає в ній усередині. І Таня засміялася вдруге, збуджено й весело.

Грюкнули двері, затупотіли ноги — поруч виріс Іван. Таня подивилася на нього щасливими, здатними все простити і все забути очима, сказала, показуючи рукою перед собою:

— Поглянь, яка краса!

Іван нічого не відповів. Підніс великого пальця до носа, висякався в сніг, почалапав до комори за лопатою — прочищати стежки.

Але навіть це не зіпсувало Тані настрою. І коли Оксен зайшов перед обідом до хати, то зупинився на порозі, вражений: Таня співала. Схилилася над сином, гойдала колиску і тихесенько наспівувала:

Ой люлі, люлі.

Налетіли гулі...

А-а-а, а-а-а, а-а...

В серце ударила Оксена оця простенька пісенька, що народилася, мабуть, разом із першою дитиною на землі. Була вона вся просякнута Таниною ніжністю, напоєна Таниною ласкою. Іще здалося Оксенові, що там, у колисці, лежало світленьке люстречко: як тільки колиска пропливала мимо Тані, на обличчя дружини наче падав сонячний зайчик — спалахували лагідним усміхом вуста, світлішали, аж більшали, очі.

Причиняючи двері, Оксен необережно стукнув клямкою — Таня невдоволено глянула на чоловіка, знову схилилась над колискою...

З цього дня Тані пішло на поправку. Помітно налилися, зарум’янились щоки, округлилися до цього гостренькі, як у підлітка, плечі, золотистим полиском розцвіло потьмяніле за час заміжжя волосся, її тепер уже не так гнітила хутірська безвихідь: мала власний невеликий, відгороджений від лихого стороннього ока куточок, затишний і світлий. Тут була лише вона й син, і присутність когось третього зруйнувала б оті стіни, зведені Танею для себе й для своєї дитини. І не раз відчував Оксен, підходячи до колиски, внутрішній опір дружини: вона ревниво стежила за кожним його рухом, а коли він брав дитину на руки, відразу ж простягала свої:

— Ти не так його держиш. Дай я.

Або:

— Йому так незручно. Дай краще я.

І, перехопивши на руки дитину, вся ніби зливалася з нею: Оксен, Іван, весь білий світ переставали для неї існувати.

Годинами могла бавитись із сином. Пеленати, купати, щохвилини доторкуватися до маленького беззахисного тільця, до мініатюрної істоти, в якої було все, як у справжнісінької людини, що не раз переповнювало Таню великим подивом, радісним зачаруванням перед незбагненним чудом природи.

Перед паскою відбулися хрестини. Хрещеною матір’ю була сестра Зіна.

— Як тобі хотілося б назвати його? — запитала Зіна сестру перед тим, як рушати до церкви.

Таня глянула на Зіну. Ім’я ледь не зірвалося з її вуст, але вона вчасно схаменулася, глянула на Оксена, який стояв поруч.

— То як? — знову запитала Зіна, помітивши вагання

сестри.

І Таня тихо сказала:

— Хай буде... Хай назовуть Андрійком...

І по тому, як полегшено зітхнув Оксен, зрозуміла, що він, теж завмерши, чекав, як дружина захоче назвати свого первістка.

— Що ж, пора і в дорогу! — весело сказав він — А то вже і вода в купелі охолола!

Доки хрещені батьки повернулися з церкви, минуло кілька годин. І весь цей час Таня звикала до імені, що його віднині носитиме син. Бо, коли признатися, хотілося Тані дати синові інше ім’я. Знала, це неможливо, навіть грішно, але що мала робити з отим невідступним, божевільним бажанням дати синові ім’я, яке колись приносило їй щастя?

Але чого не можна, того не можна. Хай буде Андрійком. Аби був щасливий! Аби був здоровий! І щоб завжди був із нею.

Бо ніколи ще не жили Івасюти так відчужено, як оці роки. Похмурою фортецею, відгородившись високим плетеним тином, густими рядами тополь та осокорів, Бровковими нещадними іклами, осторонь шляхів та доріг стояла посеред ланів їхня оселя. Десь там, за багато верст, вирувало життя: кипіло в суперечках, розплескувалося у святах — гомінке, неспокійне, невтомне, а тут воно ходило сірим волом, впряженим у плуга, і не було кінця-краю тій ниві, яку мало зорати. «Гей та гей! Цоб та цоб!» — вигинай мускулясту спину, напружуй натруджені ноги, дивись лишень у землю, в поруділу стерню, яка пливе та й пливе під тобою з ранку до вечора. А повернувшись із поля, випрягшись із плуга, стій у тісних яслах, поводячи натомленими боками, їж сіно і січку — запасайся силою на завтра.

Оксен не щадив себе в роботі, не жалів і синів. Поверталися пізнього вечора аж почорнілі від утоми, їли повільно й немов із примусу, а Альошка — той зовсім куняв над мискою. Тільки від батькового охриплого голосу здригався й кліпав круглими, як у заспаного півня, очима: нічого, здається, не чув і не бачив. Уставав із-за столу, човгав по долівці, ледь переставляючи ноги, поспішав швидше обійняти солодку подушку.

— Альошко!

Суворий батьків окрик завжди застукував його зненацька: Альошка зупинявся, спіткнувшись об невидимий моріжок, повертав налякане обличчя.

— Богові дякувати я за тебе буду?

Винувато кліпаючи очима, син підходив до образів, хрестився і кланявся.

— Отепер іди спати, — м’якшав Оксен. — Ти, Йване, теж лягай, щоб завтра пораньше устати.

— Півень розбудить, — хрестив сонного рота Іван та й зводився важко з-за столу.

Відпочивали в неділю: лягали спати по обіді. Але і в неділю розмова точилася переважно довкола того, що мали зробити наступного тижня.

— Лишилося ще кілька мішків ярової пшенички, — бідкався Оксен. — Золото — не пшеничка. Посій — сторицею віддасть!

— Де ж її сіяти? — озивався Іван. — І так усе засіяли, скоро й двір переоремо.

Та Оксен уже мав щось на думці. Відстоявши службу божу, відпустив своїх додому:

— Ви йдіть самі, а мені ще треба з одним чоловіком слівцем перекинутись.

Повернувся перед обідом веселий, аж помолоділий.

— Ну, хлопці, лаштуйте плуга: завтра, як дасть бог, поїдем орати!

— О, знову орати! — стогнав Альошка. А Іван коротко

питав:

— Куди?

— А на клин, що за погорілим дубом. Взяв у оренду в Свирида. Літ п’ять там плуг не ходив: земелька — хоть на хліб намазуй!

Тані лишалося тільки дивуватися ненаситній працьовитості чоловіка. Навіщо? Для чого? Хіба не досить отих десятин власного поля? Засиплять же зерном засіки — вистачить і собі, і худобі, та й на продаж. Та, бач, йому все мало, все не вистачає...

На світ Божий появився дідів гаман. Дістав його Оксен аж із дна скрині, запиленого, забутого, з позападалими боками, з потьмянілою, обкиданою іржавою плівкою дужкою. Дістав, обтрусив, вичистив — і знову став хижо роззявляти дзьобастого рота гаман, гладшати та важчати, приймаючи в ненаситну утробу срібні карбованці та полтиники молодої радянської влади. І то не біда, що на тих грошах замість царя зображені отакі, як Ганжа, із серпом, молотом і п’ятикутною зіркою. Гроші є гроші, що б на них не було, ким би вони не карбувалися, нерозбірливий Івасютин гаман зроду-віку жодними не гребував.

Щонеділі діставав Оксен із скрині гаман, висипав гроші на стіл, на чисту скатертину, викладав срібні монети в рівненькі стовпчики: полтиник до полтиника, карбованець до карбованця. Сріблястою плівочкою покривалися в такі хвилини його очі, а в Івана, що не спускав з батькових рук пильного погляду, обличчя ставало хижим і жадібним.

— Оце, як дасть Бог, влада ще більше одумається, — мріяв уголос Оксен, — та дозволить купувати земельку... А ми тут як тут... Ми й при грошах. — І до дружини, що заколисувала сина: — От бачиш, Таню, як ці грошики нам дістаються! Копієчка до копієчки, кривавими мозолями... Недоїж, недопий, а сюди вкинь, сюди додай... Не те, що оті, — кивок головою в бік села. — Пропивають, прогулюють, а тоді твоїм же добром тобі очі виймають... А хто вам заважа працювати? В поті чола їсти свій хліб? Так ні ж: самі ні за холодну воду, а тобі горло перегризти готові... Єдина надія, що Бог, — зводить Оксен побожні очі до образів, — захистить, не дасть покривдити рабів своїх вірних...

Таня — ні слова. Нахиляється над дитиною, вдає, що їй ніколи. Та й що їй казати?

Навіть боїться уявити, що отак само буде робити, коли виросте, і її син. Отак з дня у день, з раннього ранку до пізнього вечора ходитиме впряжений в нескінченну роботу лише заради того, щоб висипати потім на стіл та складати у купки холодні металеві кружальця. Та хай вона сказиться, оця вся робота, якщо вона приносить тільки неспокій! Якщо веде од людей, а не до людей! Бо хто приходить до них, хто їх відвідує? Хіба що старці.

Оксен їх не дуже любить, обзиває за очі дармоїдами. Та все ж не наважується проганяти із двору: в Євангелії ж написано, що Ісус Христос назвав їх братами своїми. «Не їм, а мені даєте оту милостиню». І Оксен, одриваючи од власного серця, подає окрайчик хліба, дві-три картоплини, жменьку пшенички у наставлену торбу («А торба ж! А торба!.. Де він і набравсь полотна на отаку торбу!..»). І старець, обдурений у своїх сподіваннях, часто-густо замість подяки спльовував сердито на землю та й тяг із багацького двору, відмахуючись ціпком од Бровка, що аж ланцюг рвав вслід за непрошеним гостем.

Тільки одному з них і вдавалося розжитися в Івасют.

Був високий та страшний, простоволосий, розкуйовджений, все обличчя заросло густою бородою, тільки ніс, лоб та трикутник щік попід очима червоніли пропеченою шкірою. Борода опускалася аж на розхристані груди, рот ховався під задимленими, прокуреними жовтими вусищами. Від нього завжди несло міцним самосадом і немитим тілом, очі суворо блимали з-під настрішених брів.

Підходив до двору, щосили гамселив у ворота міцнющим дубовим ціпком, гукав вимогливо:

— Хазяїн!

Якщо не бігли відчиняти відразу, впадав у лють: бризкався слиною і так молотив ціпком у ворота, що аж тріщали дошки.

— Хазяїн! Чи ви там поснули, довіку б вам не просинатися!

Заходив до хати, ставав на порозі, не просив — похмуро вимагав:

— Дайте півхлібини!

Оксен відкраював півхлібини.

— Спаси Бог, спаси Бог...

— Дайте дрібку солі!

— Спаси Бог, спаси Бог...

— Дайте ще й пару крашанок!

— Немає, — втрачав терпець Оксен.

— Дай Бог, щоб і не було! Дай Бог, щоб і не було!.. Дайте пшениці!

— Не вродила!

— Дай Бог, щоб і не родила! Дай Бог, щоб і не родила!

Спробуй такому не дати! Оксен раз, коли Іван відмовив старцеві, наздогнав його аж за двором, ледь умовив прийняти білу хлібину. А потім довго картав сина. Аякже: закляне, а тоді й справді не вродить! Бог до старців прислухається!

Крім старців, навідувалися до Івасют ще одні непрошені гості — сільські дітлахи. Ці не стукали у ворота, не наставляли торби за милостинею: вабили їх величезні кавуни та дині, що, завезені знайомим купцем аж із-під Херсона, достигали поміж огудинням. Хлоп’яки скрадалися до баштану неглибоким переярком і, підстерігши, коли нікого поблизу не було, ордою налітали на баштан. Хапали кожен по кавунові, а то й по два і мчали назад у переярок, щоб влаштувати там бенкет: били достиглі плоди об коліна, вгризалися в соковиту, солодку, холодним жаром палаючу м’якоть із таким заповзяттям, шо іноді тільки худенька потилиця стирчить з отієї половинки!

Коли ж дозрівали яблука й груші, стережися нової напасті! Прокрадуться вночі парубки, обнесуть дерево так, що й гілля не лишиться, тоді Оксенові тільки сплескуй у відчаї руками та накликай на розбишак Божий гнів:

— Та щоб же вас, нечестивців, увесь вік так обтрушувало!

Дітвору ганяли батогами, од парубків відбивалися кийками, спускали із ланцюга Бровка. І не один бідолаха, побувавши в собаки в зубах, приходив додому, як писанка: весь у лахмітті, а то ще й покусаний. А от не каялись! Не боялися, кляті, нічого. Чи то такі часи окаянні настали, чи й справді зійшов на престол сам нечистий, бо не тільки молоді, а навіть старші стали переступати заповідь Божу.

Якось повертався Оксен із церкви після сповіді. Йшов, очищений од вольних та невольних гріхів, мугикав розчулено духовні псалми, і так легко, так весело йому на душі! Сонечко гріло. Пташки щебетали. Вітерець повівав. Все наче приобщилося до святих таїнств, що пролились на Оксена, неземними солодощами наповнили душу.

— Прийдіте до мене і візьміте на себе ярмо моє, — наспівував тихенько Оксен пісню «Достойно є» від Матфея — І знайдете спокій. Бо ярмо моє любе, а тягар мій — легкий.

Зустрічаючи людей, ще здалеку смиренно скидав картуза. Привітався отак і до жінки, шо стрілася вже аж біля його подвір’я: несла щось у пелені, мабуть, важке, бо однією рукою тримала, а другою ще й підтримувала.

— Добрий день, Ганно! Як поживаєте?

Пройшов би собі мимо, прямо додому пішов би, але жінка якось знітилась, одвернулася і боком-боком — шмиг мимо нього! Чого б це?

Раптова підозра пронизала Оксена. Урвала Божественну пісеньку, розплескала єлей. Обернувся: жінка чесала од нього так, немовби за нею гналась тічка вовків.

— Ганно!

Її наче цьвохнуло по литках отим окликом: дременула ще швидше!

— Постійте-бо, Ганно!

Наздогнав уже аж на горбу, хоч і добре захекався.

— Ви що, оглухли, чи що?

— Та ні...

— Дак чого ж ви біжите як скажені?

— Я біжу?.. То ви біжите!

«Ба яке, ще й огризається!» І зовсім уже сердитий, Оксен ухопив Ганну за руку, намагаючись заглянути в пелену:

— А що ото ви несете?

— Та куди ви лізете? — боронилася Ганна. — Стиду немає!

Та Оксен уже встиг заглянути, як не одверталася од нього молодиця. Так і є — яблука! Повна пелена яблук із його саду!

— Отак, знацця, люди добрі до церкви ідуть, гріхи відмолюють заради неділі святої, а ви по чужих садках яблука крадете! І не сором вам, Ганно?

— Та хіба ж я крала?.. Оце йшла через садок до вашої жінки та й назбирала по дорозі... Погляньте, це ж падалиці. Вони всі червиві...

— А падалиці з неба звалилися? Чи з яблунь? Я їх садив, я їх ростив, то кому, Ганно, оці яблучка збирати належиться? Вам чи мені?

— Та хіба я собі! Я ж діткам... Думала, хай дітки поласують...

— А в мене хіба дітей немає? — вибиває грунт із-під Ганни Оксен. — І ви думаєте: піде на здоровля вашим діткам — крадені яблучка їсти? Та ще в такий день... Гріх, Ганно, гріх!.. Ніколи б не подумав, що ви здатні на отаке...

Вичитував, вичитував і довів-таки жінку до того, що вона випустила пелену з рук, висипала яблука в пилюку — прямо йому під ноги.

— Та подавіться ними, як вам уже червивого яблука жалко!

«Бачиш, бачиш. Господи, які тепер люди! — хитав головою услід жінці Оксен. — За моє жито та мене й побито ж!.. Хіба мені, Боже, яблук оцих жалко!.. Господи, прости їй тяжке оце согрішеніє, як я оце прощаю. Не карай її жорстоко, Господи, а хіба так... трохи провчи, щоб не зазіхала на чуже добро, не переступала твою святу заповідь. А мені, смиренному, зачти мій проступок. Сам бачиш-бо: не осквернив вуста свої лайкою, а серце — злобою...»

Постояв, постояв, звівши благочестиве обличчя до неба, а тоді став збирати яблука. Збирав, обдимав пилюку, акуратно складав у картуз. Всі визбирав, жодного не лишив: аякже, з його це саду, його добро, то нащо ж лишати на дорозі!

Відніс у садок, акуратно висипав під яблунею: хай лежать, гляди, коли і знадобляться, як не погниють. Чи свиня підбере, чи овечка. А погниють, що ж — на те воля Божа. Його, Оксенової, провини в тім не буде.

Коли розповів про це Тані, вона спершу не повірила: думала — жартує. «Господи, — аж знітилась вона, обпалена соромом, — Господи, що люди скажуть! Вони ж і так нас терпіти не можуть!»

Щоб не слухати далі Оксена, який все журився із того, що отак підупадає моральність: «Та раніше отаку з бубоном по селу провели б! Пов’язали б на шию крадені яблука та під бубон із вулиці на вулицю: дивіться, люди, на злодійку!.. А тепер що? Переморгає, переблимає, та й знову за своє!» — тож щоб не чути чоловікового просторікування, вдала, шо їй треба навідатися до корови, і вийшла із хати...

Таня познайомилась із Ганною нинішньої весни, коли ходила до річки прати білизну, їй відразу ж припала до серця весела червонощока молодиця, що так і пашіла здоров’ям. Ганна була родом не з Івасьок, а з далекого, за сімнадцять верстов, села. Ось як вона розповідала Тані про те, яким побитом опинилася на хуторі:

— Сімнадцять годочків тоді мені було. А в тому віці, ви самі знаєте, скільки того розуму в дівки в голові... Як у дурної телички: який бичок поманив, за тим і побігла.

Отим «бичком», що зманив десять років тому Ганну від батька-матері, був Онисько Мартиненко, а по-вуличному — Соловей.

З діда-прадіда звали Мартиненків Солов’ями. Бо на весь повіт, та що там повіт — на всю Полтавщину, вважайте, не було такого співучого та голосистого роду, як Мартиненки. Від батька до сина, від сина до онука передавалася ота природна сопілочка, що примушує мліти жіночі серця, а чоловіків тільки похитувати головами та, виймаючи люльку із рота, спльовувати в знак найщирішого захоплення і тихо казати сусідові: «От голос, дак голос. Такого голосу, мать, і серед херувимів немає».

Та й знову замовкати, затиснувши люльку зубами. І часто- густо вже й люлька погасне, а господар все смокче та й смокче, забувши, мабуть, за отим солов’їним співом, що у нього в зубах.

Мартиненята прилучались до пісні змалку: ще й з колиски само не злізе, ще й замурзаного пупа сорочкою не в спромозі прикрити, а вже, гляди, пнеться за татом виводити «Ой, не шуми, луже» чи «Галю», а то й духовних пісень. Всі Мартиненки з ранніх літ залучалися до церковного хору. Ця немаловажна обставина давала нагоду деяким добрим сусідам, що не сплять, не їдять, та все молять Бога забрати у вас єдину корівчину, тож обставина ця давала нагоду отим добродійникам твердити, нібито в усіх Мартиненків, чи то пак — Соловейченків, праве вухо та удвоє довше од лівого: так церковний регент витягує, поки голос поставить. А дехто доходить до того, що розпускає злу чутку, буцім Онись вже так і народився із правим видовженим вухом, і батько, побачивши первістка, здивовано вигукнув: «Ти диви, не встигло ще й на світ появитися, а вже до церковного хору пнеться!»

Казав чи не казав те старий Соловей, нині вже неможливо перевірити: оженивши сина, він невдовзі віддав Богові душу. Лежить нині поміж людьми, яких звеселяв-розважав за життя, та, може, й зараз потихеньку наспівує мовчазним сусідам своїм отої колискової, що під неї стогнуть-голосять удови та матері. Бо коли був живий та траплялося випити чарку чи й дві оковитої, то завжди наказував жінці:

— Ти ж, жінко, дивись, як помру та будеш мене ховати, то не підв’язуй мені міцно щелепу — так, що й рота потім не розтулиш. Бо як заб’єте мене в домовині, та опустите у могилу, та засиплете землею, та лишуся я навіки один, то дуже вже сумно мені буде лежати. Отоді я послаблю хустину та й заспіваю тихенько, щоб мертвих не будити, а живих не лякати...

— Якої ж ти, чоловіче, заспіваєш? — крізь сльози запитувала Ониськова мати.

— А ось якої, — підпирав старий зажурено щоку та й починав сумовито, надриваючи серце:

Гой, у полі жито

Копитами збито,

Під білою березою

Козаченька вбито.

Ой, убито, вбито,

Покладено в жито.

Червоною китайкою

Личенько покрито...

Тут стара зовсім не витримувала: лила такі гіркі сльози, наче й справді уже ховала свого чоловіка.

Тож недаром люди кажуть, що коли опівночі вийти на сільський цвинтар, стати обличчям до могили Соловейків та прислухатись, то й буде чутно, як із-під землі тихою луною доноситься пісня: починає прадід, підхоплює дід, прилучається батько...

Онисько теж не відкотився зрадливим яблучком від свого співучого роду: всім удався у батька — і вродою, і голосом, і вдачею. Соловейком витьохкував по вечорницях та досвітках, зачаровуючи дівчат, і не одна красуня потай мріяла заманити голосистого парубка під позолочений вінець, не одна сохла серцем і спливала сльозами. Та Онисько довго лишався байдужий до всіх отих дівочих приманок.

Вже стара мати не раз бралася за нього:

— Що ти собі, сину, думаєш? Чи до сивої бороди збираєшся парубкувати, що й досі не знайшов собі пари, а мені — невістки у хату! Помру, хто ж за тобою, отаким недолугим, ходитиме!

Вже й батько підступався, чи не пора, мовляв, гукати сватів, на що Онисько завжди неохоче відповідав:

— Та-а... ще, мать, рано... Ще вспію...

Тьохкав, тьохкав безтурботним соловейком та й витьохкав Ганну.

— Ти диви: ледаче-ледаче, а не полінилося аж куди забратись! — дивувався батько, коли син нарешті сказав, куди засилати сватів. — Чи не було десь поближче такої красивої?

— Та-а... мать, не було...

По весіллі Ганну привезли вже в нову хату: стара два роки перед цим поповзла під час повені в річку. Ліпилася ж на краю височезного урвища ластів’ячим гніздом, заглядала сполотнілими стінами у прірву, і сусіди не раз застерігали старого Мартиненка:

— Ой, глядіть, Федоре, підмиє ще трохи — так і шелесне у річку!

Федір щоразу обходив свою хатину, тикав кулаками в стіни, наче пробував зіпхнути її з урвища у воду, і заспокоював жінку:

— Дасть Бог, цього року ще не звалиться...

Та й діждався, що одного весняного дня, коли повінь, лютуючи, вгризалася в берег, одвалився величезний окраєць землі. Хата затріщала, захиталася й з перекошеними од жаху вікнами, гублячи розтріпану солом’яну шапку, гухнула в бистрину. Слава Богу, що це сталося вранці, в неділю, коли Мартиненки були саме в церкві.

— Ти диви, таки звалилася! — з щирим подивом мовив старий, повернувшись додому. — А я думав, цю весну ще вистоїть.

Онисько ж нічого не сказав. Тільки підійшов до свіжого злому, заглянув униз, наче сподівався побачити хату. Аж тоді звернувся до матері, що заливалася слізьми:

— Та чого ви, мамо, так побиваєтесь? Рано чи пізно, а все одно провалилася б... Бач, як ловко упала, і сліду не лишилося!..

— Спасибі, сину, що хоч ти знайшовся чим утішати! — обізвалася стара, не знаючи, сміятися чи гніватись на отаке без­голов’я...

На нову хату стягнулися на другий рік: ставили її подалі од берега, щоб не скоро добралася річка.

Невістка з першого ж дня припала до душі Ониськовій матері:

— Що розбитна, що роботяща, що весела, а що мене, стару, шанує: не дасть і за холодну воду взятися! «Ви, — кае, — мамо, вже своє відробили та відколотилися. Посидьте, — кае, — мамо, та передихніть, я сама вже впораюся...» Та мель-мель по хаті — не встигнеш оглянутись, як вона вже все й поробила! Дай Бог вам, кумасі, отаких золотих невісток, як у мене!

Невдовзі після батька померла і мати. Підкликала перед смертю Ониська та Ганну, тихо наказала:

— Слухайся, сину, Ганни: тобі її сам Бог послав. Без неї не знаю, на кого тебе й покидала б...

І Онисько слухався жінки. Вона всім верховодила, все хазяйство лежало у неї на плечах, бо чоловік, окрім пісень, ні на що, здається, не був здатний. Вийдуть, бувало, у поле косити. Онисько йде покосом, як і належиться хазяїнові, а то раптом стане, замре, як сновида, підійме до неба обличчя.

— Що з тобою, Ониську?

— Послухай, як жайворон видзвонює! — та й почне підспівувати невидимому птахові: — Тюіть-тюіть-тють-тюіть...

Або обкосить шмат стиглої пшениці.

— А тут чого не скосив?

— Дак там же волошки! Глянь, скільки їх і які всі красиві!

І сміх і гріх з отаким чоловіком! Недарма ж люди кажуть, що в Ониська не всі вдома.

Навоюється, намориться за весь день Ганна, хоч ноги відкидай, хоч рученьки відрубуй, а настане вечір — не поспішає в постіль. Сідає на траву біля хати, обпершись спиною об грушу, простягає ноги, кладе чоловікову голову собі на коліна та й просить: співай!

І Онисько, дивлячись на схилену над собою дружину, на чисте, всіяне зорями небо, на місяць, шо котить посрібленим колесом в густе темне листя крислатої груші, починає співати. І вже не тільки Ганна — все довкола слуха Ониська. За сотні, здавалося, верстов, до самісіньких зір долітав його спів, відбивався та й котився луною в замріяну даль. І десь у селі замовкнуть дядьки, що примостилися на колодках погомоніти, попробувати, у кого міцніший тютюн. І десь посеред двору замре жінка, що вибігла по воду з порожнім відром. Гоготить у печі, википає в горняті куліш, ждуть-пождуть діти вечері, а жінка стоїть, а жінка слухає, забувши, за чим вона вибігла. І ще довго по тому, коли Онисько замовкне, щоб почати нової, ще довго замріяний усміх торкатиметься її схудлого лиця...

За отакі вечори все прощала Ганна своєму чоловікові.

Сам Онисько не приховував того, що йому дуже кепсько жилося б без отакої дружини. Коли його жартома питали дядьки, що б він робив без Ганни, то посміхався лагідно й щиро і казав:

— Мабуть би, пропав! — І, трохи подумавши, вже зовсім весело вигукував: — А, їй-богу, пропав би!

Стара, що мріяла колисати онуку чи онука, так і померла, не діждавшись дитини. І жаль, що так передчасно померла, а то й тут довелося б радуватись не нарадуватись на догідливу невістоньку: замість однієї дитини Ганна народила трійню. Породила, як вилила, — всіх синів, всіх у Ониська, таких подібних одне до одного, що хрещені батьки, коли несли до церкви, поперев’язували немовлят різного кольору стрічками, щоб не переплутати імена.

— Ото з червоненькою — Василько, із зеленою — Івась, а з жовтою — Петрусь, — пояснювали хрещені, принісши із церкви та поклавши рядком немовлят. — Батюшка ледь розумом не тронулись: все боялися, щоб не переплутати та якогось не хрестити удруге. Отож не переплутайте стрічки, перев’язуючи, бо тоді вже довіку не взнаєте, як кого й звати.

Отак із стрічками у головах і росли малі Соловейченки. Світили на людей такими великими чорнющими очима, що аж моторошно ставало, блимали такими довжелезними віями, що аж вітер гнали.

— Ой, мабуть, не обійшлося без нечистої сили! — гомоніли поміж собою кумасі. — Сотворив їх Господь дівчатам на згубу: не одній світ білий зав’яжуть!

Онисько ж, чукикаючи якогось із Мартиненчат, примовляв:

— Рости, синку, рости та набирайся сили! Виростеш, будеш дівчат із розуму зводити!

— Атож! — сплеснула в долоні Ганна. — Знайшов, чого дітей вчити!.. Учи, учи: виростуть, вони тобі за науку подякують!

— А що, не подякують? — не здавався Онисько. — Ти тільки поглянь, які парубки! Що до миски, що до пісні — батогом не одженеш! А що вже дружні...

Парубки й справді були дружні та злютовані: всі за одного, один за всіх! Вихопить, було, якогось Мартиненка розгнівана мати, стьобає лозиною чи віником по отому самим Богом призначеному місці, яке за все у одвіті, — одному болить, а репетують усі. Та так кричать, що мати вже й не рада, що зачепила: кидає лозину чи віника та й махає у відчаї руками:

— Та замовчіть, бодай вам заціпило! Бо од вашого крику у мене вже й голова скоро розвалиться!

Або втелющиться якийсь по вуха в грязюку, виробиться так, що тільки очі блищать та зубенята біліють; брати теж нізащо не одстануть од нього — лізуть і собі оновляти новенькі сорочки та штанці. І йдуть тоді додому, взявшись за руки, як три писанки, так що й рідна ненька хіба тільки по вилинялих стрічечках і зможе узнати, де Василько, де Івась, а де Петрусь...

Тож до Ганни другого дня після того, як Оксен відібрав у неї підібрані яблука, і вирішила сходити Таня. Вирядивши чоловіків у поле, стала збиратися в гості. Нарвала торбу яблук та груш, поклала зверху десяток замотаних в біленьку хустину медовиків, взяла за руку Андрійка та й рушила до Мартиненків, що жили за верству, по дорозі до села.

Господарі саме снідали. Сиділи довкола великої миски, зосереджено возили дерев’яними ложками куліш. В хаті було чисто, сонячно, затишно; долівка, посипана луговою травою, духмяніла м’ятою та рогозою, а стіни були заклечані калиною, кленовими і тополиними гілочками, як на Зелені свята (ще змалку кохалася Ганна у квітах та травах). Забачивши гостю, що несміло ступила на поріг — приймуть чи проженуть після вчорашнього випадку? — Ганна схопилася, зраділо кинулася назустріч.

— От спасибі, що завітали! Ониську, та ти тільки подивись, хто до нас прийшов!.. Та ще й із синочком... Як же воно, отаке мале, сюди і дотопало?.. Ходи, Андрійку, до тьоті!

Простягала руки до Андрійка, що малим вовченям ховався за маму, заривався в спідницю. Запрошувала Таню до столу спробувати кулішу, підкріпитися з дороги. А може, молочка? Холодненького?

— Ониську, чого ж ти сидиш? Мотнися до погреба та принеси молока! Не перекинь тільки, бо й глек об тебе поб’ю!

І доки мовчазний Онисько ходив по те молоко, Ганна протерла рушником місце на лавці, майже силоміць посадила гостю до столу.

Тані відлягає од серця: Ганна на неї не гнівається. Розв’язує торбу, починає наділяти медяниками дітей.

— Та беріть же, беріть, коли вас угощають! — підштовхує Ганна синів, коли ті, засоромлені, не наважуються брати гостинці. — Та кажіть тьоті спасибі... Тільки краще б ви оці прянички своєму лишили, бо мої лобуряки вже за татовою люлькою полюють. Вчора насмалилися так, що й досі зелені... Іч, лоби понаставляли — згадали про материн віник!

— Скільки ж їм років?

— Та в Пилипівку якраз буде дев’ять годочків, як вони знайшлися.

— Не хворіють?

— Слава Богу, не хворіють... Одна тільки біда: учитися ніде. В село не находишся, та й містов там немає: сільські діти, і ті не всі учаться... От вони й ростуть неуками.

— А треба б учитися...

— Ох, треба, треба! Тільки що поробиш?

Повернувся до хати Онисько. Тримав перед собою глечик так обережно, шо боявся й дихнути. Потім сів навпроти Тані, задумався про щось своє, потаємне. Таня крадькома позирала на господаря оселі. Наслухалась же про нього як про великого дивака, а то й несповна розуму людину. Іще одне непокоїло Таню: неграмотні Ганнині діти. Погано, дуже погано, що вони ростуть без освіти!

Ганна, помітивши, шо гостя нібито засмутилась, штурхає в боки замріяного чоловіка:

— Ониську, та чого ж ти мовчиш?

— А що я маю казати? Говори вже ти, — зніяковіло всміхнувся Онисько.

— Отак завжди: сидить та мовчить, — поскаржилась Ганна. — Ото хіба співати — то й просити не треба...

— А хіба пісня не краща розмови? — заперечила Таня — То велике щастя, коли людина має талант до співів...

— Отак і люди кажуть: в тебе, Ониську, талан, — похвалилася своїм чоловіком втішена Ганна.

— Тільки біда, що з оцього талану ще ніхто хліба не мав, — сумно всміхнувся Онисько...

— Як не мав? — стрепенулася Таня — А професійні артисти? Хіба вам не доводилося чути про артистів? Про тих, що співають і одержують за це гроші?

— Ет, то ж усе вчені люди! — махає рукою Онисько. — А куди вже нам, туманам! Тут хоть би он сини такої-сякої грамоти навчилися. А то виростуть, як батько: ні писати, ні читати...

Таня подивилась на принишклих хлоп’ят. Подивилась на них і з раптовою рішучістю, ще не знаючи, як вона те зуміє зробити, дзвінко сказала:

— Знаєте що, я буду вчити ваших дітей!

Поверталась додому і вже сушила голову над тим, як вона зможе виконати обіцянку.

Перш за все треба було поговорити з Оксеном, і цього найбільше боялася Таня. Хоч в останній час вона поводила себе більш незалежно й багато що робила по-своєму, все ж він був удвоє старшим, і Таня мимоволі, іноді на власну досаду, побоювалась Оксена. І весь її опір, отой протест, що спалахував час од часу, скидався скоріше на протест дитини, а не дорослої, що знає собі ціну, людини. Той опір не міг вразити Оксена, не міг обірвати м’якеньку позолочену вуздечку, що її накинув Оксен на свою молоденьку дружину після шлюбу. З тихеньким укоськуванням. З богомільним слівцем. З ласкавим поплескуванням по трепетній шиї... Тому довго вагалася, все вичікувала слушну хвилину, аби поговорити з Оксеном. А він, мов навмисне, наче здогадавшись про оцей її намір, в останні дні тільки й знав, що журився тим, як багато Тані роботи, як йому важко дивитися, що вона порається з ранку до вечора, не маючи вільної хвилини для перепочинку, що доведеться, мабуть, когось наймати в помічниці.

Але де ж тепер таку найдеш, щоб була і роботяща, і шаноблива, і богобоязлива? Була мовби нічого Христина, не постереглося, дурне, захворіло. Тепер, кажуть, оглухло зовсім: не чує, як і до церкви дзвонять. А все тому, що не слухалось старших, хотіло своїм дурним розумом жити...

«Та це ж ти її випхав прати узимку, ти!» — мало не вигукнула Таня, але завчасно схаменулася, промовчала. З гіркого досвіду знала: тільки зачепи його — не замовкне до самого ранку. Кликатиме в свідки Бога, посилатиметься на Святе письмо, а таки докаже, шо він невинний ні в чому. «Бо без волі Божої жодна волосина не впаде з голови людини. Ти забула про це, Таню?»

Тож Таня мовчить, а Оксен пригадує далі. Найняли Василину — та тільки дивилася, щоб у мисці побільше було. Та Бог із нею, із їжею, їжі не жалко, дак ледаче ж таке було, що де на неї сядеш, там і злізеш! «Пам’ятаєш, Таню, як вона все ховалася? Пошлеш, було, за одвійками в клуню, ждеш-пождеш — ані одвійок, ані Василини. Підеш за нею, а вона посеред клуні стоїть, дрімає собі. Забула вже, за чим і прийшла. То хіба ж можна було таку держати?»

— То що ж тепер робити, Таню? Де її, наймичку, і шукати?

— Не треба мені наймички. Сама якось обійдуся, — врешті не витримує Таня. І, щоб заодно покінчити зі своїм ваганням, палить мости: — Я ще й Ганниних дітей навчати буду!

— Як навчати? — не доходить відразу зміст цих слів до Оксена.

— Учитиму писати й читати, — сердито пояснює Таня, — Я вже їм пообіцяла і тепер не можу відмовитись.

І хоча потім й довелося витримати не одну сутичку із чоловіком, вислухати не одне глузливе зауваження Йвана: «Це, видать, у нас уже й робота перевелася удома, що на стороні шукаємо!» — тільки Таня не поступилася цього разу, не здалася. Відчувала, що йдеться про щось більше, аніж навчання Мартиненків. Йшлося про неї, про те, чи відвоює, захистить вона хоч часточку самостійності, власного, принесеного з дівочих літ світу, чи поглинеться до останньої краплини івасютинською хутірською дійсністю, розчиниться, щезне безслідно.

Тому й не поступалася, не піддавалась. І добилась свого.

Домовилися так: тричі на тиждень, після обіду, коли Таня трохи впорається по хазяйству, Мартиненки приходитимуть до неї.

Хоч Оксен спершу й був дуже невдоволений, що дружина взяла на себе отаку халепу, але потім, переконавшись, що Таня не поступиться, примирився. Завів мову, правда, спершу про оплату, але Таня, збліднувши, сказала, що коли він хоч заїкнеться про це перед Ганною або Ониськом, вона не знає, що заподіє із собою...

— Дай мені хоч тут робити те, що я хочу! Чи тобі мало того, що вже маєш?!

— Та я, Таню, просто так, — злякався Оксен. — Просто до слова. Хочеш учити без грошей — учи, хіба я що кажу.

І більше не заводив розмови про це, хоч не раз по тому, заходячи до хати та застаючи Таню з учнями, з перебільшеною обережністю відступав у сіни, причиняв за собою двері: от, мовляв, до чого дожився, уже й до власної хати зайти, коли хочу, не волен!

Іван — той навпаки: проходячи по хаті, гупав чоботищами так, що аж стіни двигтіли, аж малі Соловейченки клякли за столом.

Згодом Оксен зовсім утішився. Став думати: це не так уже й погано, що його жінка учить дітей бідняка. Та ще й безплатно! Без жодної копієчки за свої труди! От вам і куркулі, от вам і експлуататори, чи як ви нас там обзиваєте! Настане час — зарахується це Івасютам не тільки на небі, а й тут, на цьому грішному світі.

Іще одне тішило Оксена, але про це не смів зізнатися дружині, пам’ятаючи оту її погрозу. Це він зробив на свій страх, на свій ризик, і, слава Богу, все обійшлося так гарно. Десь за два тижні по тому, як Таня почала навчати дітей, підстеріг Ганну біля її двору, — саме йшла на леваду перев’язати теличку, — привітався любо, поцікавився, як поживає, як здоров’ячко.

Здивована такою увагою, Ганна відповіла, що на здоров’я не скаржиться — чорти її не беруть!

— От і слава Богу, і слава Богу... — зрадів Оксен, — Дивлюся оце на вас, Ганно, та й аж заздрю вашому чоловікові: молодиця ви — кров із молоком! Як це добре, коли жінка здорова та дужа, як це добре! А моя Таня...

— Що, може, захворіли? — сполошилася Ганна.

— Та ні, слава Богу, не допустив до такого нещастя, — заспокійливо мовив Оксен. — Тіки слабенька ж вона, до сільської роботи незвична, їй би тіки те й робити, що отак, як ваших синків, діточок учити... Я б уже й найняв би когось їй у підмогу, дак хіба теперечки це легко зробити? Мало того, шо попадеться якесь ледащо, так ще й до сільради потягнуть, наймичкою очі вийматимуть... А тут же роботи тієї... — зажурився зовсім Оксен. — Кожна хвилька дорога. От картоплю копати...

— Так давайте я поможу! — вигукнула Ганна. — Вони ж моїх дітей учать, то якою б я людиною була, аби не помогла!

«Слава Богу, сама напросилась!» — відлягло від серця Оксенові.

— Якщо ви, Ганно, так хочете, то завтра раненько й виходьте... А Таня моя діточками вашими не нахвалиться: такі вже, каже, розумні, такі вже пойнятливі, що коли б оце в школі, першими учнями були б!..

Так Ганна потроху-потроху, та й упряглася в господарство Івасют. Не наймичка, боронь Боже, не наймичка: просто захотіла трохи помогти, трохи віддячити за те, що Таня учить її дітей. Видать, ще не в усіх совість убита, ще не всі зреклися Бога. Та й не задарма все те робить: Оксен коли борошенця усипле, коли сальця уріже. А це ось медку глечик налив. Аякже, ви — нам, а ми — вам.

Минула осінь, настала зима. Завіяла вітрами, замела хуртовинами. Сірою хустиною запинала землю в ранні сутінки, щоб не застудилася; білою ковдрою вкривала дбайливо поля, щоб не охололи. Пригладжувала за годину-другу дорогу так, що вийдеш, подивишся — суцільна пелена, наче ніхто ніколи й не проходив отут, і не проїжджав. Але через день слалися по тій незайманій сніговій цілині свіжі сліди: закутані, замотані, з торбинками через плече мандрували малі Соловейченки до Івасют по науку. Довго тупотіли на порозі, збиваючи сніг, уже в сінях скидали шапки, а заходили в хату — шикувалися вряд, дружно хрестилися на образи, аж тоді вже казали: «Добридень!» Потім, витираючи заволожені з морозу носи, сідали до столу.

Отак би й минула для Тані ще одна зима: за роботою, за навчанням, за клопотами про Андрійка. Так би й минула зима, коли б не одна подія, коли б одного дня в селі та не появилася газета — часопис Полтавської губернії. Ту газету запам’ятає Таня на все життя. Цупкий, грубий, жовтий папір, що вже встиг обтіпатися на краях, замусолитися, бо не в одних руках побував, доки потрапив до рук Оксенові. Коли Таня побачила в обледеніле віконце, що чоловік повернувся з села, то першою була думка: «Чого це так рано? Адже він казав, що прийде аж перед вечором». Потім, як Оксен, проскочивши у хвіртку, майже побіг до хати, в серце закралася тривога.

— Ось! — ще із порога вигукнув Оксен. — На. почитай!.. І-і-і-і, Господи, що воно буде!..

Бігав по хаті, але Таня вже не дивилася на нього. Великі сірі літери обведеного червоним олівцем заголовка застрибали перед її очима:

«ГЕТЬ КУРКУЛЬКУ ВІД БІДНЯЦЬКИХ ДІТЕЙ!»

В замітці йшлося про неї, про Таню, що взялася вчити дітей Мартиненка, за що його жінка день і ніч гне свою спину на куркульському хазяйстві.

«Куди дивиться повітнаросвіта? — запитував автор. — Хто дозволив куркульській вовчиці калічити свідомість бідняцьких дітей? Чого, окрім ненависті до Радянської влади, до світової революції, може навчити вона? Не потрібно бідняцьким дітям таких сумнівних учителів!

Володимир Твердохліб»

— Чи ж не казав я тобі, чи ж не благав! — мало не плакав Оксен. — Чуло моє серце біду... Ох, чуло!..

Таня, жмакаючи щосили газету, мовчить. Папір шурхотить у її руках, як живий, напоєний жовчю, просякнутий ненавистю. Роздерши газету навпіл, Таня вибухає риданням. Коли ж трохи заспокоїлась, сказала наляканим дітям:

— Ідіть, діти, додому. І більше не приходьте... Скажіть мамі, що мені... що я не буду... не зможу вас учити...

Хотіла додати про газету, що валялася у неї під ногами, але боялася, що розплачеться знову. Та й навіщо! Ганна і так про все дізнається. Хіба їй не скажуть злостиві кумасі? Хіба не прибіжать за тридев’ять земель, аби лишень «порадувати» новиною? І не зупинять їх ні глибокі сніги, ні густі ліси, ні вогняні ріки!..

— Ой, Ганно, що там про вас пропечатано!..

— Чували, кумо, що написав Твердохліб?..

— Твердохліб? Отой вилупок?.. Отой розсучий син?.. Ну, я ж йому зараз дам, я йому вискажу!..

І не встигли кумасі й оком моргнути, як за Ганною вже й слід прохолов: стережися, Володю, поки ще цілий, тікай, поки живий! Не встерігся. Не втік. Попався якраз на майдані перед сільрадою.

— А, писака засраний!

Налетіла, збила шапку, вчепилася в парубоцьке пишне волосся — і вже тіпає бідного хлопця, аж кістриця летить, гне йому голову, аж шия тріщить!

— Признавайся, розсучий ти сину, нащо написав!

Видирали Володю з рук розгніваної Ганни аж втрьох: Ганжа, Приходько і сторож — дід Хлипавка. Ганжа обхопив Ганну ззаду, а Приходько та дід розчепірювали долоні з затисненим Володьчиним волоссям. Товклися посеред майдану, збиваючи сніг, і коли подивитися збоку, то здавалось: танцюють! Перепилися не знати з якої радості та й тупцюються, обнявшись, на одному місці. А дід Хлипавка, той, видать, найбільше напився: одірвався од гурту, застрибав скаженим цапом, ухопившись рукою за підборіддя, — клятуща молодиця, розставшись із Володьчиною чуприною, учепилася в пишну дідову бороду та й смикнула щосили до себе!

За «члєновредітєльство» (Володьчина чуприна і дідова борода), за образу Радянської влади (доки вели розпалену молодицю до сільради, встигла показати Ганжі, куди він мав її поцілувати), за контрреволюційні вигуки вкатав розгніваний Ганжа Соловейчисі на повну котушку: дав три доби відсидки в холодній.

— Хай охолоне та скаже спасибі, що до повіту не відправляємо!

Стерегти Ганну, аби не втекла, поставили діда Хлипавку. Для більшої безпеки випросив дід Івасютину гаківницю, а Ганжа наказав:

— Дивіться, діду, випустите — самі туди сядете!

— Я випущу? — хапався за поріділу бороду дід. — Та я її, клятущу, до смерті отут стерегтиму!

А вже на ранок молив Ганжу:

— Ослобони мене, Василю, із цього поста! Відпусти, якщо хочеш, щоб смертоубивство не проізошло!..

Бо Ганна, щоб розвіять нудьгу, заходилась знущатися з діда:

— Діду! Дідусю!.. Відчиніть!

— Чого тобі надоть? — відчиняв двері Хлипавка.

— Хочу вас запитати... Чи правда, дідусю, що ви росли

галуном?

— Цить, бісова личина! — аж трусився дід, — Який я галун? Я вполнє, можна сказати, з усіх боків...

— Та то вам «уполнє» вже тут приробили! — реготала Ганна.

Дід плювався і люто хряпав дверима. А клятуща молодиця стукала знову:

— Дідусю, зводіть мене до вітру.

Хочеш не хочеш, треба випускати Ганну і, завдавши на плече гаківницю, супроводжувати її туди, куди й царі пішки ходили; їй що: замкнеться собі в будці та й висиджує в затишку, а ти, старий дурню, гибій на морозному вітрі, мерзни на кізяк та потішай отих зубоскалів, що їм їсти не дай, аби лишень поіржати! Бач, так і пруться до сільрадівського двору, витріщають свої баньки, щоб вони їм і повилазили!

— А що це ви, діду, стережете? Та ще й з ружжом!

А стерегла б вас лихая година!

І не встигне дід рота розтулити, як бісова Ганна прочиняє дверцята, виставляє червоне веселе обличчя та й кричить на всеньке село:

— Це вони мене з ружжом до вітру водять! Щоб тіки сюди носила!

— Га-га-га!.. — вибухають сміхом цікаві. А бодай би ви показились!

Наївшись по самісінькі вуха сорому, веде дід молодицю в холодну. Та тільки трохи зігріється, як вона знову стукає в двері так, що й мертвий почує:

— Діду-усю, до вітру!..

— Тож ослобони мене, Василю, із цього поста, коли хочеш, щоб я іще трохи на світі пожив!

Відбувши своє, Ганна повернулася додому. По дорозі стріла Володьку, що, вгледівши молодицю, відразу ж завернув у провулок.

— Тікай, тікай, поки цілий! Попадешся іще мені в руки, я тебе ще не так обпишу!.. Бач, писалка найшовся... Писала б тебе лиха година, розсучий ти сину!..

До вечора поралась вдома, даючи всьому лад, а потім прибігла до Тані.

— Та поплюйте ви на ту газету! А я Володьку за чуба тягала і ще тягатиму!.. Вони думають, що холодною налякали. Та мене й тюрмою не вкоськають!

— І вам не страшно було? — Таня, аж схудла від горя, дивилася на Ганну заплаканими очима, щиро дивуючись її сміливості.

— Пхі-і-і-і! А чого боятися? Тепло, затишно, соломи повно, їсти приносять — хоть відпочила та відіспалася! Ото тільки й біди, що мої закалялися по самісінькі вуха. Як зайшла, мало не зомліла: хата неметена, піч нетоплена, холодище, хоть вовків ганяй! А вони лежать, мої голуб’ята, укрившись кожухом, та все ждуть, поки нагріються...

Таня блідо всміхається: ця невгамовна життєлюбка хоч кого розважить, хоч кому висушить сльози. Тільки в одному не може переконать ії Ганна.

— Ні, Ганно, ні! Цього я не зможу... Після тієї... отієї статті... Хай шукають собі несумнівних учителів... Не куркульських вовчиць...

Коли ж Ганна пішла, Таня вперше кинула докір Богові: «Господи, як ти міг таке допустити? Отак незаслужено скривдити? Хіба тобі мало було всіх моїх мук?»

Збираючись до повіту, Ганжа обіцяв повернутися того ж дня. Та сплив короткий зимовий день, минув вечір, настала ніч, а Ганжі все не було й не було. Цікаві до новин дядьки чекали-чекали (насмалили тютюнищем так, що хоч вікна висаджуй), а тоді почали розбирати шапки.

— Йдіть, люди, йдіть, бо голова, мать, уже й не прийдьоть. Знаєте, скіки в тому повіті ділов?..

Дід чекає Ганжу до глухої ночі, бореться щосили з дрімотою та все прислухається, чи не заскриплять полоззя саней, чи не залуна Василів голос. І вже непокоїться. Бо дорога ж далека, мало що може скоїтись. Кажуть же люди, що по полях вовки так тічками й бігають, так і мотаються. Хоч у Василя і є «ліворветь», так хіба ж тією пукавкою од вовків одіб’єшся! Та ще вночі.

А Ганжа, цілісінький та здоровісінький, ночує собі в секретаря повіткому, в товариша Гінзбурга. Збирався заночувати прямо в повіткомі, так хіба ж Григорій відстане. Вчепився: пішли та й пішли, силоміць потягнув за собою.

Повертались опівночі: майже до дванадцятої засиділись на партконференцїї. Набралося до біса питань, шо їх конче треба було обговорити та вирішити. Тут тобі й підготовка до посівної, і змичка міста з селом, і товариства по спільному обробітку землі — ТОЗи, і школи, й боротьба з неписьменністю, і, нарешті, українізація всіх установ. Щоб обговорити все те, здавалося, мало буде й тижня. Але в ті часи ще не навчилися як слід засідати, не набрали, як то кажуть, смаку, то й не товкли по три-чотири доби воду в ступі навколо одного й того ж питання, не «штовхали» з довжелезних шпаргалок «рєчухи» на півтори-дві години, так що вже не тільки присутні, а сам товариш промовець — убийте! — не згадає, із чого почав. Та й куди ж йому, бідоласі, згадати, коли оту промову підготували й написали послужливі помічники, розставили коми і всі інші розділові знаки, а червоним олівцем помітили, де має бути сміх, а де — оплески (дійдеш до червоного — зупинись, дай людям виявити свої палкі почуття!).

В ті роки, коли відбувалась ота партконференція, кожен виступав так, як умів, говорив те, що сам мав сказати. А що Гінзбург люто ненавидів базік, шелихвостів, заповзятих «орателів», то й безцеремонно обривав і гнав із трибуни під загальний сміх кожного, хто не хотів чи не вмів говорити коротко, ясно, вкладаючись в п’ять-десять хвилин. Тільки з одним злом не міг справитися Гінзбург, скільки не воював проти нього. От і сьогодні, хоч секретар повіткому і просив товаришів комуністів утримуватися од курива («А кому вже такі непереливки, нехай потихеньку вийде собі в коридор»), хоч присутні й відгукнулися схвальним гулом, а дехто навіть запропонував на час засідання реквізувати в найзаядліших тютюн, не минуло й години, як у великій залі засідань повисла густа, ядуча, задушлива хмара диму. Вона хилиталася сизою ковдрою, опускала довгі пасма донизу, гасила світло у великих, обкиданих з морозу узорами вікнах.

Кожен із куріїв вишукав причину, яка змусила його взятися за цигарку. Один курив тому, що злився. Другий лигав цигарку, бо веселився. Третій смалив, щоб зібратися з думками. Четвертий, щоб позбутися думок. П’ятий, щоб заспокоїтись. Шостий — бо просила душа. Сьомий... Ну, а сьомий майстрував отакенну цигарку, щоб не відстати од гурту.

Закурений, прокопчений, аж позеленілий Григорій Гінзбург приглядався до комуністів у даремній надії хоч одного спіймати на гарячому та вивести на чисту воду. Але так і не міг виявити, хто ж курить. Всі так невинно дивилися на нього, шо й язик не повертався ще раз робити зауваження.

— В рукави, паразити, смалять! — сказав Ганжа на вухо Гінзбургові.

Ганжу обрали в президію, і він весь день важко сидів за столом, повернувшись до трибуни. Слухав кожного промовця однаково зосереджено, і неможливо було здогадатися, подобається чи не подобається йому почуте. Тільки одного разу пожвавішав Ганжа.

Сталося це, коли виступив безрукий морячок, що переселив отця Віталія в колишнє приміщення школи. Від минулої, обвіяної штормовими вітрами, омитої солоними водами професії лишилися в того морячка хіба що бушлат — ношений-переношений, вицвілий під степовим сонцем, випраний степовими дощами бушлат із двома рядами бронзових гудзиків — та вічно живе, невигубне слово «братішки».

Тож ним, словом оцим, і почав морячок свій виступ.

— Братішки! Що ж воно діється?! Ми, так би мовити, життя свого не жаліли, кров свою пролетарську проливали у боротьбі із світовою контрою, а що ми на сьогоднішній день маємо? Ті ж буржуйські пики, тіки й того, що з червоним на сраці сукном! То хіба ми для того світову буржуазію колошматили, щоб тепер свою плодити? В шовках та хутрах по теятрах та ресторанах — наче й не було революції! Сигару в зуби, палицю в руки — і сторонись перед ним, пролетарю, бо він, бачите, червоний купець! — аж задихнувся від обурення моряк. Трахнув щосили кулаком по трибуні: — Та що це, братішки, таке, як не зрада світовій революції?

В залі — веселий гул. Хто гука:

— Правильно! Вірно! Давай їм жару під хвіст!

Хто не менш голосно обурюється:

— Гінзбург, заклич його до порядку! Це ж анархія!

А Ганжа, сам того не помічаючи, схвально киває головою. Врешті не витримав, голосно підказав:

— Ти про село скажи! Про село.

— А на селі що ми маємо, братішки? — підхопив морячок — Хто за проклятого царського режиму був основною постаттю на селі? Куркуль, глитай, павук, туди його в печінку!.. А зараз! Зараз хто?.. Може, бідняк, незаможник?.. Ні, знову-таки куркуль! Та до нього, гада повзучого, тепер і не підступись, і не візьми його за жабри, бо він, бачите, хлібом годує нашу пролетарську державу... Та краще з голоду подохнути, аніж жити з отого куркульського хліба!

— А користь яка? — поцікавився Гінзбург.

— Як яка? — повернувся до нього моряк.

— Користь яка буде від того, що ми з голоду вимремо? — так само спокійно повторив своє запитання Гінзбург. — Що від цього виграє світова революція, яку ти, товаришу, так палко обстоюєш?

— Е, ти, братішка, секретар повіткому, давай не той... Ти мене не заведеш на слизьке!

— Ти сам, товаришу, на слизькому стоїш. На панікерстві, на голій лівацькій ультрареволюційній фразі! Товариші, ша, товариші! — підніс руку Гінзбург, бо в залі зчинився справжнісінький шарварок: сусід намагався перекричати сусіда. — Або ми будемо продовжувати конференцію, або давайте розійдемось, якщо не навчились себе поводити!

— А все ж товариш виступив слушно, — не погодився із Гінзбургом Ганжа, коли була оголошена десятихвилинна перерва.

— Що закликав із голоду мерти?

— Ні, це ти даремно... Він, може, трохи погарячкував, а ти й учепився за слово.

— Так в чому ж він мав рацію? — вже нетерпляче Гінзбург.

— Щодо куркулів... Розводимо ми їх, дорога наша партійна владо, наче на виставку для закордону. Панькаємось із ними та й незчуємось, як вони на нас налигача накинуть...

— Ну, так уже й налигач!

— А ти приїдь до нас, подивись та послухай, що біднота говорить, — не здавався Ганжа.

— Що ж, і приїду... Обов’язково приїду. На червоні вечорниці, чи як там у тебе?

— Звідки ти взнав? — вражено запитав Ганжа.

— Одна сорока на хвості принесла, — потішено засміявся Гінзбург.

Григорій Гінзбург жив у невеликій кімнаті разом із своїм старим татом. Навпроти, через сіни, в двох більших кімнатах мешкала родина залізничника. Ще в час війни, коли Григорій відсиджував своє у в’язниці, найняв старий Ісак оту кімнату та в ній вже й діждався сина, що повернувся із громадянської секретарем повіткому.

— О, тепер ваш син таке велике цабе, що до нього вже й не доступишся! — говорили Ісакові знайомі. — Тепер він уже перевезе вас туди, де колись жив городничий.

Ісак тільки знизував зніяковіло плечима. Його, що весь вік проходив, згинаючись та вклоняючись, аж лякала запаморочлива синова кар’єра. Легко сказати: секретар повіткому! Найперша людина на весь повіт, вище навіть, аніж колись був поліцмейстер, якого Ісак у свій час за одне тільки спасибі обшивав із ніг до голови, не беручи за те ні копієчки! Й колишні багатії, для яких ще недавно Ісак був ніщо, мимо якого вони проходили, ледь киваючи головами на його запобігливі уклони, про якого говорили, презирливо відкопилюючи губи: «А, це той... що у нього син у в’язниці сидить», — всіх оцих багатих та шанованих у минулому людей раптом немов підмінили.

— Ісак Аронович, як ваше здоров’ячко?

— Що це ви загордилися і не заходите?

— Як там Григорій Ісакович, дай йому боже здоров’ячка?

— Коли ви переберетеся в дім городничого, то запросіть же на новосілля... Не з порожніми руками, звичайно, прийдемо, не з порожніми...

Послухати їх, так вони і дня прожити не можуть без його, Ісака Ароновича, ласкавої уваги. Навіть ребе, той самий ребе, який у свій час вигнав Ісака із синагоги та прокляв його сина, тепер навіть ребе, забачивши старого Гінзбурга, перебіг вулицю і вхопив його за рукав.

— Ах, кого я бачу, кого бачу! — солов’єм заспівав раввин. — Що це ви, дорогий Ісак, не заходите до синаноги? Не можна так гордитись, не можна. Вся община чекає вашого мудрого слова, вся наша община...

«Ну й ну! — тільки головою хитав Ісак. — Ох, люди, люди, які ви все-таки люди!..»

— Ну, годі вже, годі, — всміхається син. — Ти краще дай нам щось повечеряти. Бачиш: гість охляв.

Старий тільки очі зводить до стелі: помилуйтесь на нього, на оцього безголового сина! Та й іде через сіни на кухню.

Згодом вони сьорбали розігрітий суп, пили чай. В кімнаті було жарко: Ганжа все витирав долонею мокре чоло, Гінзбург розстебнув комірець гімнастерки. Він мав стомлений вид, однак продовжував розпитувати гостя, цікавився сільськими новинами.

— Як там хрещеник? — згадав Володьку.

Ганжа розповів про сутичку з Ганною. Гінзбург довго сміявся, все перепитував:

— Півбороди видерла?.. Ну й ну, оце так молодиця! — Ганна, мабуть, припала йому до душі, бо, витираючи веселі сльози, зауважив:

— Отаких би в актив!

— Щоб і сільраду рознесла?

— Не рознесе, — заперечив Гінзбург. — Спрямувати її енергію в потрібний нам напрям — не рознесе! — І, враз посерйознішавши, запитав: — А що із тією вирішили робити? З тією, як її...

— З Івасютихою?

— От, от, саме з нею!

— Що тобі, товаришу, сказати, — завагався Ганжа. Потягнувся був до кисета, але згадав, що хазяїн не палить, і від того ще більше спохмурнів. — З одного боку, Володька наче й правильно написав... Вона дійсно жінка куркуля, попова дочка...

— А з другого?

— У тому ж то й заковика, що з другого... З другого — в неї брат, Федір Світличний, всю революцію та громадянську разом із нами пройшов, банду Гайдука розколошматив! Бачиш, товаришу, які тут діла...

— Да, справді діла, — погодився Гінзбург. — Ти на її уроках бував?

— Та не доводилось... Якось все зненацька випливло...

— Що ж, доведеться послати товаришку Ольгу, — вирішив Гінзбург. — Вона ж колись учителювала сама, краще нас із тобою розбереться у всьому.

— Ольгу, то й Ольгу, — погоджується Ганжа. — Воно й справді — людина вона стороння, може, й краще розбереться у всьому...

— Ну, а як ваш ТОЗ?

— Та ворушимося потроху...

— Потроху... ворушимося... — невдоволено передражнив Гінзбург. — Щось ти, товаришу голово, не туди танцювати починаєш. Ти що, забув попередню розмову?

— Та не забув, — поліз до потилиці Ганжа, але Гінзбург знову перебив Василя.

— Ну, от що: ви повинні мати зразковий ТОЗ. І він у вас буде! Зарубай це собі на носі! Все, що хочеш, проси — молотарку, трактора навіть у Полтаві дістанемо, але щоб я більше від тебе оцих слів не чув... Потроху ворушимось!.. Не треба було братися, дорогий товаришу... А тепер уже пізно назад рачкувати...

— Та хто ж рачкує? — оборонявся Ганжа.

— ТОЗ нам зразковий он як потрібний! — провів ребром долоні по горлу Гінзбург. — Дядька голою агітацією не візьмеш — прикладом колективного господарювання треба переконувати. Машинами, тракторами...

— Та ми вже про трактора й не думаєм. Тут коваля хоча б помогли знайти.

— А свого де поділи?

— Старий помер, а молодий як сказився! Кинув кузню та й майнув до Полтави... І що ми з ним, із чортом рогатим, не робили! Й умовляли, й просили: хоч до літа побудь, попрацюй на громаду! Сам же бачиш, яка зараз пора: в того плуг без лемеша, в того в бороні зуби повипадали. Та хіба мало що треба перед весною полагодити!.. Так уперся ж, як бик. У Полтаву, і квит!.. «Тепер, — каже, — в городі такі люди, як я, он як потрібні! Я там як сир у маслі кататимусь!» А те, що твої односельчани замість борін пальцями землю скородитимуть, то тебе не обходить? І що ж, ти думаєш, сопляк отой відповів? «У них пальці залізні, поборонують і пальцями...» Отут я не витримав: надавав йому по шиї, та ще й ззаду. «Оце, — кажу, — тобі від твого покійного батька, розсучий ти сину!»

— І не помогло? — Гінзбург чомусь прикрив обличчя долонями, тільки дрібно тремтіли пальці.

— Та хіба такому поможе? — махнув безнадійно рукою Ганжа. — Вивів я його за сільраду, піддав нижче спини коліном: котись, поганцю, хоч і за кордон, якщо вдома шануватись не вмів. Він і покотився! В той же день забив батькову хату та й майнув із села. «Ви ще, — кричав, — мене згадаєте, ви ще за мною наплачетесь!..»

— Да, без коваля сутіж...

— Хоч під ніж.

— Що ж, доведеться щось придумати.

Полягали спати: Гінзбург і старий Ісак — на ліжках. Ганжа — на двох зіставлених лавах. Ганжа розкинувся могутнім тілом, дихав глибоко й рівно, як натомлений віл, — не прокинеться, хоч із гармати стріляй! Гінзбург. зібгавшись у клубочок та підклавши під щоку долоню, спав, як дитина: тихенько посопував, поплямкував губами. Старий же і вві сні немов прислухався, чекаючи, що ось-ось хтось на нього прикрикне, притупне ногою: здригався, тихенько ойкав, зітхав. Серед ночі завозився, забурмотів перелякано:

— Пане уряднику!.. Пане уряднику!.. — Прокинувся, посидів прислухаючись, а потім тихенько зліз, виглянув у одне вікно, в друге та й знову поплівся до ліжка...

Проводжаючи вранці Ганжу, Гінзбург знову пообіцяв:

— Якщо вигорить у мене одне діло, чекай незабаром у гості.

— Привезеш коваля? — зрадів Ганжа.

— Спробую привезти.

— То я чекаю! — гукнув уже із саней Ганжа.

Гінзбург, що стояв на ганку повіткому, помахав йому вслід.

Коваль, що його збирався привезти з собою Гінзбург, жив у великому селі, верст за десять од Хоролівки. Познайомився із ним Гінзбург давно, ще до імперіалістичної, коли йому було вісім років і коли тато його ходив мандрівним кравцем від села до села — обшивав заможних господарів. А що в тих господарів та були часто-густо «невеликі» сімейки, — «тільки він та вона, та старий та стара, та дві Христі в намисті, та дві дівки в колисці, та два парубки вусаті, та два хлопці жонаті...» — що оті Омельки трудилися не за страх, а за совість над продовженням роду свого, то Ісак часто-густо затримувався у одній і тій же сім’ї на місяць, а то й на більше.

До п’яти років Григорій лишався вдома, а як мати померла, Ісак став брати сина з собою.

Доки батько гнув спину, шиючи свитку або чумарку, син гасав разом із сільськими хлоп’яками по левадах та вулицях, розоряв гороб’ячі та воронячі гнізда, валявся на споришеві чи качався у пухкій дорожній пилюці, їв щавель, аж зеленіло в очах, набехкувався недозрілими яблуками й сливами, набиваючи люту оскому. Приходив до тата аж увечері, коли Ісак вибирався із хати з клаптем якоїсь матерії, з ниткою й голкою: в хаті було вже темно. Тикався розкуйовдженою, запиленою головою в татові гострі коліна, підставляв під татові ласкаві пальці худеньку потилицю.

— Ну... Ну, розказуй, де був? — питав тихенько Ісак, з любов’ю дивлячись на сина.

Гриша тільки зітхав, переповнений враженнями. Потім казав:

— Татусю, я теж буду корів пасти.

— Отак уже й корови? Ну, паси, паси на здоров’я... Тільки що ж ми з тим молоком робитимем, яке ти заробиш? Куди повезем продавати?

Гладив синову чуприну і не знав, яка причина породила оте бажання пасти корови.

А причина була. І досить поважна: батіг. Не звичайний собі батіжок із наспіх обструганим пужалном, що ним тільки мух обганяти, а величезний, сплетений увосьмеро батожище — неодмінна, найголовніша деталь пастухового спорядження. З товстим коротким пужалном, прикрашеним химерними візерунками, з розкішною китицею, гранчастий, довжелезний батіг — король над всіма батогами, цар над всіма канчуками, гроза всякої непокірної тварі. Його й носять не абияк, а тільки через плече, тільки так, щоб тягнувся він за гордим господарем довжелезною звивистою гадюкою. А як він ляскає! Послухайте тільки, як він ляскає!

Про такий батіг мріяв Гриша, ввіткнувшись розпашілим личком в затишні татові коліна, отакий батіг мав ковалів син Петро, що був на два роки старший від Ісакового сина і вдвічі сильніший од нього.

З того батога все й почалося. Бо кому з хлопчаків не кортить хоч раз, хоч однісінький раз потримати казкову ту штуку в руках, замахнутись і, завмираючи серцем, ляснути так, щоб аж небо розкололося навпіл!

— Да-ай! Ну, да-ай!.. Але Петро і не дивиться.

— Я тільки раз, — мало не плаче нещасний, простягаючи руку. — Ти ж Федькові давав...

Та в Петра серце мов із каменю.

Але і в того, що просить, воно не з лопуцька. Ходитиме весь день невідступно тінню, липнутиме смолою, чіплятиметься кострубатим реп’яхом, а таки доб’ється свого: скине Петро оту королівську відзнаку з свого плеча, дасть у тремтячі од нетерпіння руки:

— На, лясни... Тіки за це тричі завернеш корову.

Гриша не вмів ані канючити, ні приставати смолою. Хоч уже встиг познайомитися із хлопцями, однак відчував себе до певної міри чужаком, міським тубільцем серед оцих пропечених сонцем, пропахчених димом селюків. Бо не вмів іще скрутити цигарку з листка та висохлого на сонні кінського кізяка, чвиркнути слиною так, щоб уцілити за п’ять-шість кроків у тоненьку стеблину. Не мав «курчат» на ногах і довгої торби через плече. І хоч все те сподівався з часом набути, але наперед уже знав: не скоро, мабуть, навчиться так кляндати, що й мертвий віддасть, аби тільки відчепився! Тому шукав інших шляхів, підбирав іншого ключика до Петрового серця: цілісінький день слугував Петрові, навіть не натякаючи, яку плату хотів отримати за те слугування.

Перший кидався завертати Петрову корову, коли та йшла у шкоду. Шукав йому листя на цигарки. Ніс за ним торбу, коли перебиралися на інше місце. Збирав сухий, ще торішній бур’ян на багаття, а потім діставав із жару спечені картоплини та й підносив коваленкові, що сидів заморським султаном серед свого вірного воїнства, підібгавши під себе ноги. І вже аж надвечір, коли червоне від утоми сонце, віддавши людям останнє тепло, лягало відпочити на обрії, простягнув несміливо руку.

— А то чого? — вдав, що не зрозумів, Петро. Лукавий, він добре бачив, задля чого старався весь день син кравця!

— Ляснути.

— Ляснути!.. А оцього ось не хочеш? — Петро зсукав брудну дулю та й підніс Гриші під самісінького носа. — Я нехристам батога не даю!

— Ге-е, нехрист, нехрист! — застрибали довкола потішені хлопці.

— Я не нехрист! — знітившись, заперечив Гриша.

— А хто ж ти тоді? — запитав Петро. — І батько твій — нехрист, і ти — нехрист...

Гриша ще дужче зблід, затрусився і несподівано для всіх кинувся головою вперед на свого кривдника. Удар був такий сильний, що застуканий зненацька Петро не втримався на ногах, гепнув на землю, а за ним полетів і Гриша. Качалися в пилюці, лупили один одного. І хоч Гриша був удвічі слабший, він не здавався: зінським щеням вчепився в Петра, дряпався, кусався, молотив ногами й руками, не відчуваючи болю від ударів свого супротивника.

Притихлі, вражені сміливістю оцього зайди, стояли довкола хлопці, а нікому не потрібний зараз батіг сиротливо лежав на землі...

Забачивши сина, що нещасною, обшарпаною тінню повернувся із пасовиська додому, Ісак мало не зомлів:

— Ай-вай!..

Мив над коритом, ойкав стиха над кожним синцем:

— Що б сказала твоя мати-покійниця! Що б вона сказала...

Гриша тільки сопів та мовчав. І як не допитувався Ісак, так ні про що й не довідався.

Та якщо Гриша проковтнув язика, то розпустили свої язики оті хлопці, що були свідками бойовиська. І на ранок до Ісака прийшли несподівані гості: похмурий бородатий коваль Арсен Головань приволік свого сина за червонюще насмикане вухо:

— Добрий ранок у хату!

Ісак зупинив швейну машину, зсунув на лоба окуляри, заблимав перелякано повіками: боже, що іше накоїв його Гриша!

— Ану, зовіть, Ісаку, свого: маю дещо запитати.

«Ага, тільки запитати», — відлягло трохи від серця кравцеві. Висунувся у вікно, закричав, махаючи руками:

— Гришо! Біжи сюди, Гришо!.. Біжи, щось таке дам! — бо синок, спасибі йому, часто не озивався: вдавав, що не чує.

Захеканий, влетів до хати хлопець. Побачивши свого ворога, смикнувся, було, назад, але здоровенна ковалева рука, обтягнена шкірою, в яку навіки в’ївся метал, лягла на худеньке плече, прикувала хлопця до місця.

— Так це ти з моїм побився?

Хлопці мовчали, опустивши набурмосені лоби.

— За що ви?

Хлопці наче оглухли.

— Обзивав він тебе нехристом? — допитувався у Ісакового сина коваль.

Гриша зиркнув на Петра, що, здавалося, навіки зав’яз вухом у батьковій залізній руці, і в нього в самого защеміли вуха.

— Обзивав чи не обзивав?

— Не обзивав.

— Так за що ж ви побилися?

— Так...

— Так? — аж підскочив Ісак. — Ви чуєте, вони собі побилися так! Отак зійшлися та й давай дубасити один одного!..

Та — лусь-лусь сина по лобі наперстком...

Так і не добившись правди, коваль попрощався й пішов, випустивши нарешті синове вухо. А за якийсь час, коли Гриша знову вийшов до пастухів на толоку, Коваленко перший підійшов до нього:

— Давай миритись.

Гриша, що вже був наставив кулачки, вражено заблимав очима.

— Хочеш, я тобі батіг подарю? Хочеш?..

І вже здіймає з плеча отой казковий батіг і подає його Кравченкові. Хлопці так і застигли з роззявленими ротами. Гриша ж, переборовши нелюдську спокусу, тихо сказав:

— Не треба мені батога. Ти краще не обзивай мене... так...

— Хлопці! — закричав тоді Коваленко, повернувшись до пастухів. — Ось хрест святий, хлопці: хто обізве Гришу нехристом, той матиме справу зі мною.

Взявши Гришу за руку, підвів його до багаття, посадив поруч із собою, дістав із ганчірочки перетертий, висушений сонцем кінський кізяк, зів’ялений кленовий листок:

— Хочеш, я тебе курити навчу?..

Згодом Ісак перебрався із цього села в друге — і як же плакав Гриша за своїм новим другом! Зустрічалися вони рідко: може, раз на рік, двічі, але ні відстань, ні час не розбили отієї в дитинстві започатої дружби. Росли, мужніли якось непомітно, поступово привчались до діла: Гриша, помагаючи татові, освоював ремесло кравця, Петро — коваля.

Ті майбутні професії ще з молодих років відкладалися на хлопцях. Гриша ріс трохи сутулим, кволим, пучки на пальцях ставали як решето: з дев’яти років учив його тато «ганяти голку». Петро ж гнав у широкі, як ковальські міхи, груди сталеві бугристі мускули, і пропечена жаром, обсипана вогнистими іскрами, затверділа на долонях шкіра його поволі темнішала, набирала металевого відблиску, так що згодом уже й не розбереш: руку чи шматок відполірованого заліза подає тобі людина!

«Хорошим кравцем буде Гриша, — не раз крадькома милувався сином Ісак. — От якби тільки поменше читав. А то все книжки та книжки, не погуляє, не відпочине, аж жалко дивитись!..»

«Гарний коваль вийде із Петра, їй-богу, гарний! — задоволено покректував старий Арсен, дивлячись, як ухопив синок, ніби граючись, пудовий молотище та й заніс над головою: підставляйте, тату, леміш! — Аби тільки пошвидше дурість із голови вивітрилась...»

Друзі стрічалися рідко, але як уже здибаються, то ходять укупі — водою не розіллєш. Уже отець православний закидав ковалеві, що його син водиться з нехристом: дивіться, одіб’ється од рук, заведе його отой син сатани в якусь біду! Вже шановний ребе, зустрічаючи Ісака, вказував йому на те, що лихою доріжкою пішов його син: дружить із гоями, а та дружба не доведе до добра! Вже й урядник викликав на смерть переляканого Ісака та все допитувався, які книжки чита його син і з ким водиться.

— Дивись, Ісаку, щоб твій розумник та не намудрував чогось недозволеного. Отого, що пахне тюрмою!

Ісак тільки здригався. Ісак тільки щулився, намагаючись зайняти якомога менше місця в суворих урядникових очах. Пане уряднику, та що ви таке кажете? Щоб його Гриша, його син... Та він мухи не зобидить, пане уряднику!.. А повертався додому — лише безпорадно зітхав. Що йому зробиш, коли він уже не хоче й слухатись тата? Вони тепер такі всі розумні, що їм уже непотрібні тати. Вони уже граються в отих бунтарів, поки візьмуть та й дограються...

І догралися!

В тисяча дев’ятсот шостому році, коли озвіріла чорносотенна банда рушила на квартал єврейської бідноти, коли над густим натовпом, понад іконами й портретами царя спиртовим перегаром повисло многоголосе «Боже, царя храни», привів Петро із свого села трьох парубків і, озброївшись величезним дубовим кіллям, разом із Григорієм Гінзбургом та членами його збройної дружини, разом із робітниками депо рушили стрічати незваних «гостей».

Отут і пригодилася Петрові набута в кузні, набита молотом залізна сила: не пожалів він ані кілка, ані чужих ребер. Не одному пустив дурної крові, щоб трохи прояснилося в голові, та й попав разом зі своїм другом до в’язниці за «подстрєкатєльство к бунту і актівноє участіє в беспорядках». І не минути б їм царського суду і каторги, якби були трохи старші. А так вивели їх із камери після двотижневої відсидки, нагримали, настрахали та й відпустили додому.

Разом забрали їх і на військову службу, майже водночас повернулися з громадянської: Гінзбург — у повітком, Петро Головань — помагати старому батькові в кузні, а заодно й піднімати село на зміцнення молодої Радянської влади...

Отож до оцього свого товариша й поїхав Гінзбург в легких повіткомівських гринджолятах. Розсудив так:

— Два ковалі на одне, хай навіть і велике, село — чи не занадто жирно, Петре Арсеновичу? І чи невідомо тобі, старий мій друзяко, що Ганжа уже й очі прогледів, виглядаючи собі коваля?

— А чого свого не вберегли? — Гінзбург розказав і про це.

— Треба ще в батька спитати. Пішли до хати, вони саме вдома.

Петрів батько за всі оці роки таки добре подався: колись чорна чуприна взялася сивизною, срібні нитки повились і в бороді та вусах. Він все частіше залишав кузню на сина, а сам пропадав у садку: захопився на старість садівництвом. Списувався з відомими садоводами, діставав щепи, збирав нові, небачені досі сорти яблук, груш, слив.

— Що ж, — сказав старий, вислухавши Гінзбурга. — Коли так, то я не проти. Воно звісно: без коваля їм хоть пропадай.

— Тим більше що не назавжди піде туди Петро, — додав Гінзбург. — Полагодить людям реманент та й повернеться...

— То я за тобою завтра й заїду, — нагадав Гінзбург, сідаючи в сани. — Встигнеш зібратися?

— А що мені, бурлаці, збиратися! — засміявся Петро. — Струмент у руки, торбу на плечі — та й готовий.

— Ну, бувай здоровий! Завтра по обіді заїду.

— Заїжджай.

Гінзбург ляснув віжками, кінь легко і весело виніс гринджолята за село, на рівну степову дорогу. Дзвінко рвав копитами збитий, втоптаний, спресований зимовими морозами сніг, а довкола застигли, розіслалися безмежними заметами поля. Морозне повітря обдувало Гінзбургові щоки, холодило очі так, що аж сльози виступали, щипало за носа, та він не скулився, не ховався обличчям в овечий комір кожуха, а, випроставшись назустріч тугому пружному вітрові, дихав на повні груди, і його застояна, отруєна затхлим кабінетним повітрям кров все швидше і швидше струмувала по жилах.

Щасливо і радісно дивився Гінзбург на немов викутий із застиглого полум’я захід, що з останніх сил утримував на своїй вузькій та довгій долоні сонце, яке великою ртутною кулею намагалося скотитись донизу; на глибокі сніги, що з кожною миттю набували все густіших та густіших рожевих тонів, а в яругах та вибалках уже синіли од холоду, і задоволено думав, що, незважаючи на посушливу осінь, вологи вистачить і люди будуть із хлібом. Бо за роки дитинства, а потім і юності навчився Григорій поважати нелегку працю хліборобів — оцих всіх дядьків, які одвічно несуть на своїх плечах весь рід людський, годуючи його, напуваючи та зодягаючи, і яким, по злій іронії долі, зроду-віку не вистачало місця за велелюдським столом: тулилися несміливо десь аж у кінці та й дякували Богові, що хоч звідти не турять у шию.

«Якби весна не підвела! Щоб не скресли відразу сніги, щоб встигла зволожитись земля — то й будемо з хлібом, — Гінзбург потер щосили носа, на ходу скочив із саней, побіг поруч, зігріваючись. — Ну й мороз, біс його побери! Такої зими давно не бувало!..»

— Да, надворі мороз! — ствердив Ганжа припущення діда Хлипавки, що нинішня зима не на жарт розгулялася: «жмьоть і плакать не дайоть!»

— Ти б, Василю, хоть кожуха дістав, — жалісливо моргає дід на благеньку шкуратянку, підбиту лихими вітрами. — А то стрибаєш, як той горобець, аж неприлично на тебе дивитись!

— Нічого, якось перестрибаємо, вже до весни недалечко.

— Недалечко то недалечко, тіки отак недовго і душу одморозити. Он у мого кума як було...

Та Ганжі зараз немає ні часу, ні охоти слухати, що сталося із дідовим кумом. Насуває на лоба шапку («Добре, хоть шапку дістав. А то ходив би у картузику — тільки вухами ворушив би!»), не дивлячись на діда, каже:

— Я пішов.

— Помагай тобі Бог! Кхи-кхи-кхи!.. — закашлявся дід, коли Ганжа обпік його таким поглядом, що аж душа отерпла. «Вовкулака, чистісінький тобі вовкулака! Як вилупиться: хочеш не хочеш — до вітру попросишся! О-хо-хо! — позіхає Хлипавка та й хрестить широко розтуленого рота. — І що воно за люди теперечки повелися? Чудні якісь люди. Все бігають, все метушаться... Бач, морозище який, добрий хазяїн і собаки надвір не вижене, а він погнав, як оглашенний... І то б, сказати, по якомусь сурйозному ділу. А то за шмат кишки — сім верстов пішки. Тьху!..»

Дід плюється презирливо і заходжується мостити постіль. А думками — все довкола Ганжі, все довкруж нього. Бо, признатися, дід Хлипавка косо, дуже косо дивиться на оцю «незаконную связь». Пробував було натякнути Ганжі, що нехороше і перед людьми, і перед Богом нехороше... Дак хіба ж із ним погомониш по-людському? Хіба поговориш? Визвірився так, що аж душа в п’яти ввійшла...

Образившись, став інакше доповідати голові, коли в пізніх сутінках тихцем стукала у вікно ота вертихвістка. То заходив бочком до кабінету, коли були люди, таємниче кивав пальцем, голосно шепотів: «Василю, а ке сюди!», тепер же просунув голову в двері, кричав, як до глухого:

— Василю, тамечки до тебе мадама прийшла!

— Яка мадама? — витріщив очі Ганжа.

— Та ота, що ти їй позаминулої весни поле горав! Під сільрадою ждьоть...

Червоний, як варений рак, Василь вискочив у сіни, а дядьки — хто закашлявся ніби од диму, хто почав запихати вуса до рота — догадались одразу, яка то мадама прибилася до голови.

— Ви, діду, оте пакосне слово викиньте з голови й каблуком притопчіть! — наказав згодом Ганжа.

— Та я, Васильку, що ж... То просто так, прийшлося що слова... — І, щоб зовсім зам’яти вчорашнє, переключився на інше: — От що мене непокоїть, Васильку...

— Що там іще? — невдоволено Василь, думаючи, що дід знову почне натякать про Марту.

— Солому хтось краде.

— Яку солому?

— Та нашу ж, сільрадівську! Що ми нею топимо... Як вийду вранці, так в’язки й не дощитаюся... Та й бере ж безсовісно... Не підряд, а насмиче зі стіжка, натрусить, аж жалко дивитися. Щоб же його лиха трясця трусила!

— А ви упіймайте.

— Та я вже пробував. Я вже, Васильку, й капкана наставляв, коли ти до повіту їздив...

— Ну й що, попався?

— Та де там попався, коли я сам в капкан ускочив! Вийшов увечері брати солому, а про капкан забув... От ти смієшся, а я щитай, що із час пробі кричав, весь голос зірвав. Капкан же той на вовків! Як ухопив мене за ногу, то я думав, що вже так і останусь калікою... Добре, що хоть у валянках був, а то і ногу відбило б! До вечора зайцем стрибав — усе не міг на ногу стати...

— Ото вдруге ходіть обережніше.

— Та я його більше й не наставляв. Бог із ним, із капканом!.. Я, Васильку, отого злодюгу і так упіймаю. Я його, чорта, підстережу!

Але, незважаючи на всі нахваляння, злодій уникав дідових рук. Дід аж схуд, аж почорнів, бо мало того, що день і ніч гризла за серце досада, так ще й Ганжа взявся глузувати із старого. Питає щоранку:

— Ну що, діду, впіймали?

«Ладно, Васильку, ладно. Дай час, і моє зверху буде. А вже ж як упіймаю, я з нього, чорта, з живого шкуру лупитиму! Не випущу, поки він мені всіх моїх безсонних ночей не одкричить!»

Отакими мстивими думками тішився дід Хлипавка, лаштуючи собі постіль. Отак він думав у той самий час, коли Ганжа ішов тихою, наче вимерзлою, вулицею села.

Тини, хати, комори й повітки — все тонуло в глибоких снігах. Сніг був скрізь, навіть звисав на деревах, на оголених почорнілих гілках пухнастими білими гніздами. І здавалося, що в усіх отих гніздах сидять якісь чудернацькі, теж білі, птахи, сидять насторожено, німо і дивляться на Ганжу холодними, жорстокими очима. Спіткнешся, впадеш, будеш замерзати, будеш конати — вони і не стрепенуться, й не зблимнуть. Аж тоді як похолонеш, безшумно злетять, змахнувши прозорими крилами, обсядуть все тіло, і воно зіллється із снігом, так що уже й не розгледіти його, не відшукати, а вони, оті птахи, будуть довбати крижаними дзьобами, викльовуючи рештки життя.

«Да, справді «жмьоть!» — ворушачи плечима, щоб хоч трохи зігрітися, думає Ганжа. Мимоволі прискорює ходу, а в нього над головою холоне небо. Пропечене лютою стужею, покрите зоряною памороззю, воно тихенько полускує, потріскує, і тоді на свіжих зламах ясними крижинами спалахують нові зірки.

«Да, мороз так мороз! — знову подумав Ганжа, б’ючи себе по плечах руками, — Давно такого не було. Хоч би сади не повимерзали. Воно хоч і снігу до біса, а попалить отак ніч-другу, то й покалічить дерева... А з хлібом таки будем, бо нікуди діватись оцим снігам, всі в землю підуть. Так що даремно панікували...»

Не без задоволення пригадав, як допоміг людям зібрати озиме зерно та обміняти в сусідній губернії на яровину. Прийде весна, розтануть сніги, запарує сонцем пригріта земля — жоден шмат зораного, підготовленого ще з осені поля не залишиться незасіяним. Будуть із хлібом дядьки — буде хліб і в держави!

Лише кілька хазяїнів наважилися посіяти озимину. Серед них був і Протасій.

Вибрався восени на свій лан та й заходився сіяти.

— Протасе, що ж бо ти робиш? З весни не орав, парів не держав, стерні не лущив, земля на камінь пересохла, а тепер її ралом дряпаєш та зерно сієш на вітер!

— Не ваше діло! — наставляв на порадників з-під кургузої шинелі кам’яне своє гузно Протасій. — Ідіть собі та не мішайте, я вже якось без вас обійдуся. Як Бог по ниві походить, то й на камені вродить.

— От же людина! — плювались сердито дядьки. — Ото вже таке шалапутне вродилося: создав Бог та й носа висякав!..

«Да, таки мороз», — силоміць жене Ганжа од себе невеселі думки про Марту. Бо нехороше, зовсім нехороше виходить із Мартою!

Скільки разів про себе вирішував: треба кінчати. Сказати їй прямо, що так і не зміг полюбити — не розтанув отой холодок довкола серця, як він його не намагався відігріти. Чесно намагався, сам беручи себе за груди, за душу: що ж тобі, розсучий ти сину, ще не подобається? Чого іще треба? Яку заморську лялю чекаєш? Чуєш, ти, дурню старий, посічений сивизною сорокалітній ти чоловіче! Придивись до своїх зморшок — яку дівчину вони причарують? Поглянь на свої покалічені пальці — хто їх іще, окрім Марти, отак цілуватиме? Олена?..

Оленка ж лежить в могилі — не поцілує, брате, не поцілує. Не ворухне навіть зітлілими вустами, хоч ти, божевільний, ховаючись од людей, приходиш іноді, в найтяжчі для себе хвилини, у гості до неї. Сідаєш коло могили, щоб не помітили люди, і тільки б Оленка могла побачити, яким ти іноді буваєш нещасним та втомленим, як гаснуть твої очі й безсило опускаються плечі. Та вона лежить мовчазна і німа, і, можливо, їй уже не до тебе. Бо живому — живе, а мертвому — мертве. Бо нікому не дано переступити оту межу, яка відділяє життя від смерті. Да-а, глибокий плужок її проорав — не засиплеш, не перекинеш містка, хіба що сам покотишся в неї...

«Що ж робити нам, Марто, з тобою? Як іще тебе пригорнути, щоб розтопився отой холодок, як цілувати, щоб зайнялось моє серце? Як це зробити, щоб не тільки тілом — душею злитися з тобою, бо я сам цього хочу, бідна ти моя молодице!..

Ех, діла, діла! І надало ж мені отоді прийти в гості та випити самогонки, будь вона тричі проклята!» — з запізнілим каяттям думає Ганжа, йдучи та йдучи до Марти. До Марти, що замикається так, наче сотні коханців рвуться до неї у хату, а вона воліє одчинити тільки одному. Тільки єдиному, якого чекає, завмираючи серцем,щойно ненависне їй сонце закотиться нарешті за обрій та й поволочить за собою догораючий день.

Котись, котись та й не вертайся довіку! Хай вічно буде ніч. Нехай буде темрява. Щоб лише зорі та місяць у небі стерегли їхній сон, їхні гарячі обійми. Та не встигне Марта наобійматися, не встигне упитись, як воно, оте сонце, з усіх ніг оббігши землю, видирається щосили на обрій, виставля свою дурну пику, світить безсоромними очима прямо у вікна.

Чого тобі треба? Що ти тут забуло? Хіба не бачиш, хто лежить біля мене?

Затуляє милого всім тілом, затримує рештки темної, милої, зігрітої теплом їхніх тіл ночі, а воно висмикує та й висмикує їх загребущими своїми руками. І немає вже Марті порятунку від сонця.

А коли Марта одного разу рипнулася була завішувати на ніч вікна, Василь зірвав рядно, кинув на лаву:

— Хочеш, щоб завтра й обід проспали?

А хоч би й проспали, Васильку, хоч би й проспали! Яке кому діло до цього? Хіба не можна хоть раз полежати вволю, поніжитись од душі, поспати по-людському, а не по-

заячому?..

— Марто! Та чи ти оглухла там, Марто!.. — вже стукає сердито у шибку Ганжа, пританцьовуючи на морозі.

Ой, лишенько!

Задумана Марта зривається так, що аж серце заходиться, аж темніє в очах. Намацує засув, рве його набік з таким поспіхом, наче Василеві по той бік дверей загрожує нагла смерть.

— Та заходь же, заходь. — І ще в сінях обвилась довкола нього — приросла, прикипіла.

— Сказилась, чи що? — одбивався Ганжа. — Дай хоч дихнути!

— Де ти так довго був? — наче й не чуючи, шепотіла вона, цілуючи його в шию, у підборіддя, в жорсткі, насталені морозом вуса. — Де?..

— Там, де й завжди... Ти хоч у хату пустиш, чи отак і проколядуємо в сінях до ранку?

Аж тепер трохи отямилась. Взяла його за руку, повела, як маленького, за собою.

«І що за скажена молодиця! — дивувався Ганжа, йдучи вслід за Мартою. — Вже три роки знайомі, а все не охолоне!»

В хаті було чисто, затишно, тепло. На столі вже лежала хлібина і ніж, коло неї стояли дві миски, а поміж ними тулились одна до одної дві дерев’яні пофарбовані ложки: купила їх Марта три роки тому на ярмарку в Хоролівці, вже після того як зійшлася із Василем. Тут же, на лаві, на чільному місці, де мав завжди сидіти господар, лежав чистий, вишитий веселими червоними півнями рушник: витирати руки та губи.

— Добрий вечір у хаті, — неголосно привітався Ганжа, знімаючи покриту інеєм шапку. — Діти вже сплять?

— Сплять. Вони в мене, Васильку, слухняні: як вечір, так і на піч.

— Та знаю, що слухняні...

Не поспішаючи, наче вагаючись, Ганжа знімав шкуратянку, а очима — все вбік од постелі: заслала її Марта свіжісіньким простирадлом, поклала дві пухові подушки, ще й ковдру загорнула, щоб, мабуть, потім не гаяти часу. І так потягло вилежаного на поруділих газетних підшивках, на рипучих сільрадівських столах Василя в оту чисту постіль, що хоч зразу лягай, не чекаючи на вечерю!

Поклав шкуратянку на лаву, непоспіхом сів до столу.

Марта раз-раз — рушник йому на коліна, раз-раз — метнулася до печі: стукнула-грюкнула — і вже парує у мисці борщ, лоскоче ніздрі неймовірно смачним духом.

— Трохи вип’єш із морозу, Васильку?

Стояла перед ним, тримаючи в одній руці пляшку, а в другій — чарки.

— Не треба, — не хоче сьогодні втрачати голову Ганжа. Та й з якої радості? — Так недовго, Марто, й розпитися.

— Що ж, не треба, то й не треба, — покірно погоджується молодиця. Відносить пляшку до мисника, сідає поруч із Василем так, щоб весь час торкатися його плечем.

— Ріж, Васильку, хліб, я тобі ще підсиплю.

Василь бере хлібину, не поспішаючи, щоб не проронити додолу жодної крихти, так, як учили батько-мати, відкраює два шматки, а Марта, мов заворожена, не спускає очей з його рук:

— Як ти, Васильку, гарно хліб ріжеш!..

Потім, коли вгамувалася перша жага поцілунків, коли вони лежали, натомлені, на пом’ятій постелі, коли поринута в темряву хата стала немовби погойдуватись, дрімотливо скліпуючи волохатими віями, Марта, спершись на лікоть, нахилившись над Василем, що лежав, заклавши руки під голову, тихо допитувалась:

— Ти любиш мене?

— Як тобі, Марто, сказати...

Ганжа сів, дістав цигарку, тернув сірником.

Вогняна цяточка то розгоралася, то гасла, покриваючись попелом. Не зводила Марта з того вогника погляду, і коли він згасав, вона ледве втримувалась, щоб не дмухнути на нього. Щоб не погас, щоб розгорівся веселим, рівним, світлим вогнем, щоб осяяв усю хату та так і горів з дня у день, з року в рік.

Та ось Василь, затягнувшись востаннє, кинув цигарку на долівку: падучою зіркою пролетіла вона в темряві, спалахнула востаннє та й погасла.

— Не знаю, що тобі, Марто, й сказати...

— Так чого ж ти ходиш до мене?

— І цього, Марто, не знаю... Мабуть, що й не треба ходити...

Марта більше не питає нічого. Упала обличчям в подушку, запустила в густі коси пальці, тремтить оголеними плечима, мовби з морозу.

— Ну, не треба так, Марто, — глухо говорить Ганжа і, щоб хоч трохи утішити, пробує погладити її по голові. Але Марта різким рухом скидає його долоню, ще глибше заривається в подушку, наче шукає там порятунку.

Ганжа обережно встав, почав одягатися. Взявши в руку шапку, нерішуче постояв, підійшов до завмерлої молодиці.

— То я, мабуть, піду. — Марта — ні слова у відповідь.

— Зачини за мною, Марто, — та й пішов, наче злодій, із хати.

Гінзбург приїхав якраз тоді, коли до сільради почали сходитися дядьки на «червоні досвітки» — послухати свіжу газетку, погомоніти, вбити довгий зимовий вечір, що тягнеться, як ледача худобина: скільки її не поганяй, а вона ледь переставля ноги!

Сьогодні набилося до сільради особливо багато людей. Наче й не казав нікому Ганжа, що має приїхати секретар повіткому, хіба що зронив ненароком слівце, та в селі, де ніщо не пропадає, не валяється даром, воно не могло отак за будь здоров загубитися: хтось підхопив та й пустив на прудких ніжках од двора до двора, від хати до хати.

— Чули, приїжджає з повіту начальство?

— А для якої лихої години?

— Щось, мать, будуть ділити.

— А мо’, переділять будуть землю? Бо в мене ж он шестеро, та жінка, та я, от виходить менш аніж по десятині на їдока... А у сусіда ті ж п’ять десятин на чотири душі... То де ж, питаю вас, справедливість?

— У жінки своєї треба було спитати, коли до постелі лягав!

А дехто з отих жартунів, що не перевелися, спасибі їм, та й довіку не переведуться на нашій землі, візьме та й додасть:

— Ні, люди добрі, зовсім не тому їде до нас начальство! Чував я, що вийшов указ: замість чоловіків жінок ув армію брати.

— Бабів? — витріщають баньки легковіри.

— Еге ж, їх... За гряницею уже з усіх армій чоловіків у три шиї повиганяли. Тіки жінок і беруть.

— То для чого ж, куме, жінок?

— А для того, щоб армії лютіші були... Бо ми, куме, як із вами б’ємося? Кресонули один одного кулаками по чому довелося, пустили юшку та й розійшлися тихо-мирно додому... Ану ж зчепляться моя Варка та ваша Горпина! Війна ідьоть, аж страшно дивитися!..

— Да-а... — тягне збентежено кум та й лізе п’ятірнею до потилиці. — А що ж ми, куме, без жінок робитимем?

— А нас будуть прикріпляти до тих, котрі браковані.

— Дак їх же не так багато й лишиться! — сумнівається кум.

— То й що з того, що небагато. Нас же будуть прикріпляти до одної по дюжині...

— Хіба що так, — здасться довірливий кум та й почеше, задумавшись, потилицю: чи не займати чергу до якоїсь бракованої?..

Тож і не дивно, що набилося сьогодні у сільраду людей — яблуку ніде упасти. Були тут всі свої, всі комнезаможі, що майже кожного вечора збиралися докупи. Он Володька Твердохліб сидить насуплений: чи не посварився з Марійкою? А може, невеселі сільбудівські справи не дають йому спокою? Ворушить червоними губами, немовби щось шепоче сердито про себе, неприязно поглядає на тих, що дуже вже порозпускали язики. Точать собі ляси, мовби вони десь на колодках, а не в сільраді, під великим портретом вождя революції. Довкола того портрета — чорна стрічка, яку ще в двадцять четвертому році, в день смерті Ілліча, повісив Ганжа.

«Ото наш сум, ото наша й кров», — сказав тоді дядько Василь, притискаючи до грудей скалічені руки.

Стрічку так і не знімали. Щоранку здував із неї Ганжа обережно пилюку, розгладжував своїми укороченими долонями.

Трохи далі од Володьки, в тісному гурті дядьків, — Іван Приходько. Цьому їсти не дай, аби тільки язиком почесати! От і зараз плеще щось про Чемберлея, потішає дядьків. «І чого б я ото язика отак розпускав! — осудливо дивиться на дядька Володя. — Все б їм хішки та хашки... Нема того, щоб серйозно про міжнародний стан поговорити! І куди дядько Василь дивляться, що не зупинять!..»

Але Ганжі зараз не до Приходька: схилився над столом, записує щось до великого, з обтріпаними палітурками зошита. Щось дуже важливе, мабуть, записує, бо не бачить і не чує нікого, зосереджено морщачи лоба.

А до нього вже підбирається старший брат Приходька — Микола: поглядає на заклопотаного голову, покахикує обережненько в кулак, аби привернути до себе увагу: видно, має якусь справу до Ганжі. Цей свого не пропустить, цей задаром навіть на отакі вечорниці не прийде!

«І ти дивись: брати, а отак між собою несхожі!» — розмірковує Володька. І коли б його воля та влада, він і хвилини не терпів би в сільраді оцього «культурного хазяїна», а за Володьчиним твердим переконанням — куркуляки. Бо встиг нажити незаможник Микола Приходько за роки радянської влади жатку, сіялку, сортировку, плуга, три борони, доброго парокінного воза, двох коней, корову якоїсь заморської червоної породи, що давала за надій по відру молока. Поставив новий хлів, кошару і стайню, а тепер поглядає і на стару, обшарпану хату свою, що загрузла аж по віконниці у землю: чи не звести нову, рублену?

— В куркулики вибиваємось? — не витримав якось Володька.

— Не в куркулики, а в культурні господарі! — образився той. — Сама влада закликає збагачуватись, бо яка їй користь од таких, як ти, голопузих? І не тобі, соплякові, мене вчити, як хазяйнувати!..

Після тієї розмови поміж ними чорною кішкою пробігла неприязнь.

І тільки один гладить зараз своїм видом Володьчине серце — Петро Нешерет. «Оце справжній пролетар — побільше б таких! Не прагне отого проклятого багатства, од якого на світі все зло, не ганьбить своєї незаможницької честі зайвим кілком у дворі: знає, що рано чи пізно, а прийде оцьому ненависному індивідуальному господарству кінець, настане всесвітня комуна. Отоді й прийде у неї дядько Петро — голий-голісінький, чистий од дрібнобуржуазної власності, зі святими незаможницькими мозолями на своїх пролетарських долонях».

Він і зараз не пропхався наперед, хоч і мав на те повне право, а примостився біля одвірка; тихенько смокче цигарку, посміхається до кожного, наче дитина: нікого, мовляв, я не хочу скривдити, а хочу, щоб всім було добре. І вже чіпляється до нього Іван Приходько з неприпустимими для сільради розмовами:

— Петре, агов, Петре! А розкажіть, як ви женилися... Та чого ви мовчите? Розказуйте, не стісняйтеся, тутечки ж всі свої... Не хочете?.. Ну, то я уже за вас розкажу... Ото, люди добрі, як оженився Петро та привів молоду жінку у хату, то ніяк попервах у них теє то як його не виходило: одвертається од нього жінка до стіни, і квит!.. Да-а... Десь уже на третій день Петро й каже батькові... по-секретному... Батько у нього спав у тій же хаті, на печі... «Ви, — каже, — тату, подужче хропіть, як полягаємо, бо Фрося соромиться: все думає, шо ви не спите...» То батькові сина жалко, от він, як полягали, і давай хропіти щосили... Хропів, аж посинів, мало на той світ не преставився. А на ранок і питає сина, чи все гаразд, «Та де, тату, гаразд, коли ви вже дуже сильно хропіли — Фросю лякали!» Ех, як лусне батько кулаком сина по лобі: «Розсучий же ти сину, я, можна сказати, голос зірвав, ледь Богові душу не віддав, хропучи, а ти ще з батька насміхатися!..»

— І неправда, й не вдарили! — не витримав Петро.

— Не вдарили? — здивувався щиро Приходько. — Як же, Петре, не вдарили, коли про це твій тато-небіжчик моєму покійному батькові розказував!

А дядькам що, дядьки раді нагоді посміятись, хоч мало хто вірить отій всій історії: і старий, і малий знає, що воно за птиця — Іван Приходько. Бувало, йде влітку селом — шапка аж на очі насунута, вид заклопотаний, йде і вроді нікого не бачить.

— Добридень, Іване! Що це ви, забагатіли, що так загордилися?

— Це ви, Свириде? — немов аж прокинеться Йван. — Звиняйте, і справді не побачив. Тіки не з того, що забагатів.

— Осліпли, чи що?

— Та й не осліп... Йшов оце мимо Ониська, а там таке, що аж страшно дивитись... То бувайте здорові!..

— Та постійте, Іване! — біжить уже слідом розпалений цікавістю Свирид. — Скажіть, що там таке.

— А що там, Свириде. розказувати. Я не радий уже, що й сам побачив, а тут іще й вам розказувати...

Так і не добившись нічого, Свирид постоє-постоє та й почеше в самісіньку спеку аж на той край села: подивитися, що ж там таке коїться в Ониська.

А Онисько або спить собі в холодочку під грушею, нічого не відаючи, або його й зовсім удома немає. Аж тоді змикитить Свирид, як ошукав його клятущий Іван! Зрозуміє, та вже буде пізно.

І тож скажіть: всі знають, що за ягідка Іван, а захоче — кого завгодно обдурить. Підстереже, смикне за лукаву ниточку — і вже ти й на гачечку!

«І що за людина дядько Іван! — коситься невдоволено Володька. — Зовсім, можна сказати, несерйозна людина!» І вже збирався Володька вийти у сіни, щоб не слухати пустих побрехеньок, як появився Гінзбург, ведучи за собою плечистого незнайомця в новому, до колін, кожухові.

«А це що за цабе?» — приглядалися та принюхувалися враз притихлі дядьки. Вловили запах вугілля й перепаленого заліза, помітили й чорні, металевого блиску долоні: «Еге, так ось кого нам привіз секретар!» — та й потяглися по кисети — вгощать коваля тютюном. «Бери, чоловіче добрий, хоть все вигрібай, тільки визволяй нас із лихої біди!»

— Ну як? — запитав голосно Гінзбург, потираючи червоні з морозу долоні. — Як поживаємо?

— Живемо — не горюємо, — відразу ж Іван Приходько (і тут мусив бути попереду). — В кого дірка на латці, в кого латка на дірці, а хто й так — до місяця голою спиною світить.

Дядьки стримано засміялися, Гінзбург же весело зауважив:

— Ой, хитруєте, Іване. Щось я не бачу дірок!

— Дак Радянська ж влада їх нам давно позалатувала! — вивернувся Іван.

— Хіба що так! — розсміявся Гінзбург. Та відразу ж до Ганжі, що посунувся за столом, даючи гостям місце: — Ну, голово, став могорич: дивись, кого я тобі привіз!.. Знайомся, Петре, оце голова сільради комуніст товариш Ганжа...

— Та ми вже начебто й знайомі, — перебив Гінзбурга Ганжа, тиснучи Петрові руку. — У тебе, товаришу Григорій, і зустрічалися ж... Значить, до нас?.. Ти нам, товаришу, он як потрібен!

— А кузня хоч ціла?

— Ціла, все ціле... Й інструмент весь на місці. Той песиголовець хотів із собою забрати, так я не дав... Так що завтра можеш і починати. Вибереш собі підручного та й починай...

Гінзбург пригладив чуприну, обвів світлим поглядом дядьків, що аж курить перестали, прислухаючись до розмови начальства.

— Ну як, товариші, буде цього року врожай?

— Та має бути, якщо вродить...

— Як дощі добрі підуть, то воно, звісно...

— Земля дуже пересохла: пішла під сніг, як із печі...

— Воно хоть і снігу до біса, а, не доведи Господи, сонце припече — враз постікає. Не встигне й зволожить як слід...

Гінзбург слухав оті дядьківські прогнози, і його ані дивували, ні дратували ухильні відповіді. Бо така вже одвічна доля селянська: робити й не знати, які плоди принесе ота велика робота. Не спалить посуха, не виб’є град, не вимочать дощі, то, може, й сповняться несміливі наші надії. Так-то, товаришу секретар...

— Що ж, будемо надіятись на гарну погоду, — сказав Гінзбург. І голосно до Ганжі, так щоб усі почули: — Ти розповідав людям про конференцію?

— Та ще збори не встигли провести, а так знайомив, — непоспіхом відповів Ганжа. Щось пригадав, мабуть, веселе, бо на твердих губах затріпотів ледь помітний усміх. Та він відразу ж його стер, провівши долонею на вусах, кашлянув, ховаючи від Гінзбурга очі, поскаржився: — Неув’язочка тільки одна вийшла у нас, товаришу секретар....

— Ану, давай, викладай.

— Опозиція у нас виявилась. Щодо лінії партії на українізацію радянських установ.

— Опозиція? — ще більше здивувався Гінзбург, — Хто ж у тій опозиції?

— Дід Хлипавка.

— От тобі й маєш! — аж руками розвів Гінзбург — Твій, можна сказати, найвірніший соратник...

— Еге ж, соратник. Воно, мабуть, завжди отак із соратниками...

— Що ж він хоче?

— Хоче, аби начальство тіки російською мовою говорило. Бо як же, каже, тоді й відрізнити, де начальник, а де рядовий?.. Раніше, за царя Миколи, хоть мундири були та еполети...

— Да, важкувато нам тепер буде, — разом з усіма сміється Гінзбург. — А де ж це сам опозиціонер?

— Захворів. Із зубом третій день уже мучиться. Один зуб у роті лишився, та й той — гнилий...

— Товаришу секретар, а як із земелькою: знову перерозподіляти будемо? — нетерплячий голос од порога. Гінзбург обернувся на голос:

— Це ви, товаришу, цікавитесь?

— Та я ж, — звівся із лавки високий, не старий іще чоловік із чорними вусами та зарослим густою щетиною підборіддям. — Воно, можна сказати, не одного мене це интересує.

І по тому, як затихли дядьки, Гінзбург зрозумів, що питання поставлено не випадково, не так, аби тільки щось запитати приїжджу людину: пекло, мабуть, багатьом.

— Що ж, спробую відповісти. Та ви сідайте, товаришу, в ногах правди немає!.. Бачите, товариші, до чого призводить щорічний переділ землі? До знеосібки. Так?.. Якщо ви знаєте, що цього разу будете сіяти тут, а наступного року в іншому місці, так нащо ж тоді її, оцю землю, доглядати, удобрювати, заводити багатопілля, коли я все одно не буду користуватися з того! Так чи не так?.. Мабуть, що так... А до чого це веде? До негосподарської, хижацької, скажемо прямо, експлуатації землі, до її виснаження, до зниження щорічних врожаїв... Тож вигідно це для господарів справжніх чи не вигідно?..

— Вірно! — схвально вигукнув Микола Приходько: слухав Гінзбурга, аж рота забув затулити, весь час кивав головою — Поки землю як слід не розкріплять, толку не буде.

— Еге, добре тобі гукати «правильно», Миколо, коли в тебе всього двоє дітей та й то — один син! — заперечив одразу той, що питав. — Дівку ти заміж випхнеш, а поле все залишиш одинакові... А як у мене — три парубки, женити он скоро... Та ще за ними два на ноги спинаються. Виростуть — всім, тату, дай, всім наділи того поля. А де я його в трясця візьму, щоб на всіх настачити? Із спини наріжу?.. От і вийде, Миколо, що твій синок матиме аж п’ять десятин землі, а моїм і по десятині не буде. То скажи: справедливо це чи не справедливо?

— Та чого ти до мене присікався? — розсердився Микола.

— А в твого брата Івана? — не вгамовувався той. — Он він зараз зуби скалить, а виростуть йогу лопуцьки — вовком витиме! От куди ти своїх синів оприділиш, Іване?

— А я знаю? Хіба що в начальники...

— Тьху! І що за несерйозна людина! Ти йому — образи, а він тобі — гарбузи! — Повів осудливими очима на дядьків, що спробували засміятись, і до Гінзбурга: — От ви, товаришу секретар, і розтолкуйте: де шукати порятунку, щоб жебраків не плодити?

— Порятунок, товариші селяни, є, — звівся Гінзбург. Нахилився вперед обперся долонями об дубову, заляпану чорнилом кришку стола. — Є порятунок! Про це я вам теж скажу... А зараз дозвольте відповісти товаришеві... Пробачте, не знаю, як ваше прізвище...

— Грицай, — підказав Ганжа.

— Бачите, товаришу Грицай, перерозподіляти землю більше не будемо. Категорично заборонено перерозподіляти землю, бо це не врятує, а навпаки...

— А що ж нас врятує?

— Врятує кооперація.

— Це що, під одним рядном спати, з одної миски сьорбати? — вигук із задніх рядів.

Ганжа звівся, строго подивився туди: ану, хто там язиком ляпає? Виходь наперед, якщо ти уже такий нетерплячий, та розкажи, де набрався куркульських отих побрехеньок! І дядьки, що були загомоніли всі зразу, поволеньки стихли та й знову повернулися до Гінзбурга.

— Товариші, ніхто вас силувати до кооперації не буде. І під одним рядном покотом не кластиме... Скільки у вашому селі душ, товаришу Ганжа?

— Сімсот тридцять дві особи.

— То яке ж рядно потрібне, щоб ним усіх ваших людей вкрити? — розпалюючи веселі вогники в очах, запитав Гінзбург присутніх. — От бачите, вам смішно! Бачите, до яких безглуздих вигадок вдаються куркулі та їхні підголоски, щоб скомпрометувати ідею колективізації… Запам’ятайте раз і назавжди, товариші селяни: ніхто й ніколи силоміць не буде вас заганяти до кооперації! Саме життя переконає вас, що трудящому селянинові нема іншого виходу, аніж кооперативне господарювання...

— Воно, товаришу секретар, гарно вас слухати, — подав і свого глека до капусти Іван Приходько. — Воно-то, конешно... Тіки ж ви, вибачайте на слові, не знаєте наших людей... Тут чужих биків запряжеш ув одного плуга, та й то норовить один одному око вийняти рогом. А ви хочете, щоб наші дядьки гуртом одного плуга перли... Он у сусіда мого оженились два сини та й живуть при батькові. То день і ніч ятрівки гризуться, як скажені собаки, все роботи поміж собою не поділять. А оце недавно й долівки вже розмежували... Або, приміром, Протасій... Та хто з ним в одного плуга впряжеться, той білий світ прокляне! Ти вперед будеш тягти, а він упиратиметься. Ти впрешся — він наперед тоді пертиме. Отак і оратимуть до самого скону, доки й бур’яни з головою покриють! — під схвальний сміх закінчив Приходько.

Протасій же сидів, наче не про нього й мова йшлася. Смалив собі цигарку, насунувши шапку на очі, а коли Іван скінчив — тільки плечима здвигнув, мов одганяючи набридливу муху.

Гінзбург більше не сперечався. З власного досвіду знав: дядька голим словом не візьмеш, мітинговими закликами не переконаєш, та й питання ж таке, що за один вечір не вирішиш. Запустив, як то кажуть, думку у голову, хай тепер ворушиться потихеньку. Тому посміявся разом з усіма, перейшов до інших справ:

— Як у вас із школою, товариші селяни? От товариш Ганжа скаржиться, що ніяк не може домовитись: будувати нову школу чи не будувати...

— Та чого ж, ми не проти — загомоніли довкола. — Коли треба, то що ж...

— Скільки в селі дітей шкільного віку?

— Та щитайте, що без двох сотня, — відповів Ганжа. — В цій галузі наш народ не ледачий...

— А скільки охоплено школою?

— Шістдесят три...

— От бачите: тридцять п’ятеро не навчається! Хіба це порядок, товариші?.. По дорозі я у вашу школу заїхав. Прямо скажу: аби я був дитиною — не пішов би у таку школу! Тіснота, темрява, стеля от-от обвалиться, печі димлять... Чужих дітей, і то жалко в таку школу посилати, а це ж ваші діти. Що вони вам скажуть, як виростуть? От, мовляв, поміщиків і капіталістів повалили, про нове життя галасують, а нас в старорежимному церковноприходському приміщенні морили... Ганьба це, товариші селяни! А тобі, товаришу голова, в першу чергу повинно соромно бути...

— Бачиш, товаришу, ми вже збирали селян по цьому питанню, — почав пояснювати Ганжа, сердито суплячись,

— Ну, до чого домовились?

— В тому й біда, що з нашими людьми легше на бантині разом зависнути, ніж до пуття про щось домовитись! Одні кричать, що треба вносити гроші на школу від їдока, а другі — по кількості землі, від десятини...

— Я думаю, що від десятини буде справедливіше.

— А як у кого дітей немає! — голос від порога. — Котрі бездітні! То їм за віщо платити?

— Треба платити усім!.. Школа, товариші, не приватна крамничка, а наша загальна справа... Тому ніхто не повинен ухилятися від внесення коштів. До того ж у новому приміщенні не тільки діти навчатимуться, а працюватимуть і лікбези. Бо Радянська влада, товариші селяни, одним із найголовніших своїх завдань поставила ліквідацію неписьменності. Так що й бездітним школа потрібна!

— Та вже деякі ходять, — знову не витримав Приходько. — Он Василь Передерій як вийде до дошки, дак тільки бульби носом пуска. Впотіє так, мовби дві копи змолотив.

— А ти не потієш? Кажи, не потієш?..

— Я, Василю, якщо й потію, то з пользою для науки. А від твого поту тільки мокриці заводяться...

— От вийдеш надвір, я тебе побалакаю! — пообіцяв сердито Василь, а Ганжа постукав долонею по столу: ану, тихше! Звівся, обвів поглядом людей:

— Товариші, давайте дотримуватись порядку! І без реплік... Які ще будуть запитання до товариша Гінзбурга?

Запитання були. І було їх до біса. Чи подешевшає крам? Які пільги будуть цього року для маломіцних господарств? Питали про товариства по спільному обробітку землі: як складатися докупи, коли в мене, приміром, кінь, а у сусіда — плуг? Чи можна гуртом заорендувати парову молотарку? А якщо можна, то де і за яку ціну? І за готівку чи в кредит? Приходько Микола цікавився, чи будуть обкладати додатковим податком культурних господарів. Бо пішла така побрехенька, що будуть. А якщо будуть, то нехай тоді товариш секретар дасть пояснення, як це пов’язати із закликом радянської влади зміцнювати господарство. Його ж брата цікавило інше: як пожива Чемберлей і що замишля світова буржуазія проти нашої власті?

Гінзбург аж охрип від напруження, від задухи. Накурили ж так, що аж лампа почала гаснути.

Запитували б, мабуть, до самого ранку, та Ганжа змилосердився над Гінзбургом:

— Годі на сьогодні! Погомоніли, і досить. Товариш же, може, й натомився з дороги, йому й відпочити пора.

Зважаючи на пізній час, Гінзбург лишився на ніч. Коваля повів до себе Микола Приходько, Гінзбурга запросив Володька. Дивився такими очима, що той не міг відмовити:

— Ладно, хрещенику, ночуватиму в тебе.

І у Володьки аж вуха загорілись од щастя!

Біля сільради все ще стояли дядьки: смалили по останній, не поспішали розходитися. Пропустивши Володьку, Гінзбурга і Ганжу, що вирішив провести товариша Григорія аж до Твердохлібенка, посунули дружним гуртом. Йшли всі, кому по дорозі було, а кому й не по дорозі: може, іще щось важливе скаже товариш секретар!

Скута морозом, безмовна, висіла над ними ніч. До крижаного неба блідим п’ятаком примерз місяць, зірки розсіялися вмерзлою риб’ячою лускою, відбиваючи холодне проміння. Повітря аж загусло, і було важко дихати, а спресований сніг піском пересипався під ногами. Село наче вимерло: все поховалося, рятуючись од морозу.

Аж ось із дальнього кутка, полохаючи тишу, донісся розбійницький посвист, різкий переляск голосів:

Тю-ю! Тю-гу!.. Держи-и!.. Лови-и!..

— От бісові парубки! — озвався один із дядьків. — І носить же їх нечиста сила до самого ранку!

— Ворота й досі дьогтем мажуть? — пригадав свою молодість Гінзбург

— Та зараз почище діла виробляють, — відповів той же дядько.

А Іван, радий нагоді почесати язика, протиснувся поміж Володькою й Гінзбургом.

— Ви, товаришу секретар, людина городська, то, мо’, й не знаєте, що наші парубки витівають. Таке витівають, немов перед погибеллю... Он слухайте, до чого додумались: гуляли весілля в одного хазяїна. Повна хата гостей набилася... Дак вони приперли під вікно віялку та й пустили полову по хаті... Вискакували люди, як од молотарки, — тільки зуби й блищать! Замалим не подушили гостей!..

— То не на мене напали! — хтось басовито з гурту. —

Я б їм навіяв!..

— І чого ти, Юхиме, нападаєшся? — заступився за парубків Іван. — Вроді у тебе в дворі нема парубка.

— Мій не такий. Я свого он як держу!

— Держиш то держиш, тіки чого ж він тоді Прибийкову дівку ославив?

— Та він нічого з нею і не робив! — захищався уже Юхим. — То все брешуть. Вроді хлопець і поцілувати дівку не волен...

— Поцілувати-то волен, та тіки як!.. Бо щось після отих поцілунків Пріся як іде, то й пальців на ногах не бачить... Так що готуйся, Юхиме, справляти разом весілля й хрестини...

— Та й чого б їм, парубкам отим, і не тирлуватися, — вів своє далі Іван. — В нашому ж сільбуді від нудьги й мухи всі передохли. Володька тільки про світову революцію й думає. Вже аж голова у нього опухла від отих думок...

— І неправда, і не опухла! — заперечив ображено Володя, та Приходька не так легко запхнути за пояс.

— А що ж тоді ти із нами робиш? Як вечір, так і лекція, так і лекція... Про світову революцію та й про світову революцію... «Володю, — просимося в нього, — ти хоть би нам веселіше щось розказав, бо твоя світова уже нам осьдечки сидить!»

— Дак хіба ж Володьку чим проб’єш!.. «Нічого, — каже, — січас веселитися та скалити зуби, коли закордонний пролетар у кайданах ходить! Сільбуд — діло сурйозне...»

— Ви що, проти лекцій?

— Я не проти, товаришу секретар. Воно й лекцію треба, тіки ж щоб у міру. А то — ні чхни, ні засмійся — сиди і не диш! Ми, котрі постарші, то ще нічого, ми терпимо, а парубкам та дівчатам і поспівати ж хочеться, і потанцювати... Воно ж кров молода у жилах грає... Так де там! Забороняє Володька танцювати в сільбуді, каже, що то все буржуйські пережитки. А співать дозволяє тільки «Інтернаціоналію»...

— А ви б, може, «Галю» хотіли? — ще з більшим запалом Володя.

— А хоть би й «Галю»! Чим погана пісня?

— Тим, що її наші класові вороги співали!

— Почекай, Володю, почекай, — вирішив втрутитися Гінзбург. — То це що ж виходить: відмовитися від усіх народних пісень тому, що їх співали наші класові вороги? Так тоді давай і від повітря заодно відмовимось, бо ним же теж вороги наші дихали. Та й досі дишуть! Й од сонця, бо воно ворогам нашим світить!

— От-от! — зрадів підтримці Приходько. — Отак воно й виходить, товаришу секретар. Ані поспівати нашим дітям, ні потанцювати у тому сільбуді... Та й нам було б веселіше! А то вийдеш після Володьчиної лекції надвір, стоїш та й думаєш: хоть би хто вмер чи справив весілля — все було б веселіше...

— Що, хрещенику, маєш? — штовхнув Гінзбург насупленого Володьку під бік. — І нічого, брате, супитись: одержуй, що заслужив! А роботу сільбуду треба рішуче перебудувати. Щоб і пісні були, і танці, й вистави... От незабаром одержимо з Полтави кінопересувку — в першу чергу до вас пришлю...

— Во-во! Хоть ви йому, товаришу секретар, укажіть, якщо він нас не хоче слухати!..

Отак за розмовами і незчулися, як і дійшли до Володиної хати. Мороз немовби пересівся, і повітря не так уже студило груди: що то значить серед людей! Серед своїх, близьких, зрозумілих, з якими в добру годину — посміятись, в лиху — пожуритися, бо, як то кажуть, на людях і смерть красна! На яких можна обпертись, і вони не зрадять тебе, не підведуть, не залишать самого, якщо йдеш до них із щирим серцем, із добрими помислами.

«Ех, дядьки ви мої, дядьки! Мозолясті долоні, репані п’яти! Гноблені з давніх-давен антеї з дитячими душами, сірі впряжені волики, що не усвідомлюють власної сили. Скільки панів ви перегодували, скільки непотребу, скільки живого сміття несли на своїх покірно зігнутих шиях! Ссали вас різні пиявиці, а ви навіть не сміли од них обтруситися — не те щоб розчавити! Видирали з ваших ротів щонайсмачніше, щонайпоживніше — ви ж навіть руки не простягали, щоб повернути хоч частку якщо не собі, то хоча б своїм дітям. Хльоскали вас нагаями — ви тільки здригалися, як покірні уїжджені коняки... І як тільки вас не обзивали! І холопами, й смердами, й бидлом, й безсловесною сіромою, й черню. Хто з панів та підпанків з вас не знущався! Кожне пхалося одне з-поперед одного видерти шмат із вашого рота...

Немає тепер тієї одвічної нечисті. Одпали п’явки, не по добрій волі одпали. Видуло панів та підпанків: виють тепер по закордонах, кусають із голоду лікті. А ви й досі ніяк не наберетесь сміливості: все приглядаєтесь та приміряєтесь до нового життя, до своєї ж робітничо-селянської влади, яка для того й появилась на світ, щоб ви врешті-решт стали господарями на своєму власному полі. І не затим я приїхав до вас, дорогі мої люди, щоб сито поїсти чи м’яко поспати: нічого мені цього непотрібно! — а приїхав затим, щоб із вами подумати, де ваш порятунок, де ваша сила, якою дорогою йти...

Ви чули історію про віника? Про отого вмираючого тата, який скликав своїх синів та й наказав їм зламати спершу одну, відокремлену, стеблину, а потім сотні стеблин, зв’язаних докупи? Не я її вигадав: народилася вона серед вас! Тож прислухайтесь до отого мудрого тата! Сотні років закликає він вас об’єднатися, щоб працювати гуртом...

А чого б їм і не прислухатись? — роздумує Гінзбург, заклавши руки під голову, лежачи у Володьчиній хаті, на Володьчиній постелі, вкритий рядниною, а зверху ще й шинеллю — фронтовою одежиною Володьчиного покійного тата. — Чого б їм і не прислухатись, коли саме життя спонукає до цього...»

Хата ледь чутно схлипує, ледь чутно приплямкує, як сонна дитина, — чи то тільки так здається Гінзбургові? Десь там, надворі, десь високо угорі мерзне місяць, збирає по небу тонкі подерті хмарини, натягає на себе, а вони все сповзають та й сповзають із нього. І від тієї мовчазної боротьби в хаті то темнішає, то світлішає, і примарні фіолетові тіні то виповзають з-під столу та лави, то знову ховаються. Широка, на півхати піч диха теплом, і вся вона пропахчена хлібом, перепаленим капустяним листям, з гіркувато-солодким присмаком солом’яного попелу — легкого, як пух, що розлітається від найменшого подиху. Там, на печі, все ще ворушиться Володька: йому теж, мабуть, не спиться. І як тільки Гінзбург поворухнувся, легенько відкашлявся, із печі донісся обережний Володьчин шепіт:

— Товаришу секретар, ви не спите?

— Не сплю... А що?

— Та не знаю: питати вас чи не питати.

— Питай, раз почав.

Володька зашамотів, підповзаючи на край печі, виткнув розпатлану голову.

— Товаришу Гінзбург, а коли світова революція буде?

І стільки нетерпіння в тому голосі, що здається: скажи Гінзбург, що не так скоро, Володька не витрима — тут же й помре.

— Бачиш, Володю, не так легко відповісти на це питання...

— Так ви не знаєте, коли світова революція буде?

— Не знаю, Володю, — чесно признався Гінзбург. — Тут треба запастися терпінням і ждати.

— Еге, добре вам отак казати, як ви на громадянській були! — ображено відповідає Володька, і знудьгована за революційним подвигом душа його повниться світовим сумом. — Отак і дядько Василь: жди, встигнеш, ще навоюєшся... А я ж, можна сказати, ще й жодного буржуя не пристрелив. Не чув, як і кулі свистять.

— Краще б тобі й не чути, Володю! — І, щоб змінити тему розмови, Гінзбург цікавиться: — А в тебе дівчина є?

Володя зашарудів так, наче хто сипонув під нього колючок. Посопів, неохоче мовив:

— Та є...

— Як її звати?

— Та-а, Маруся...

— Маруся... Марусина... — немовби звикаючи до дівочого імені, повторив Гінзбург. — І хто ж вона, Володю?

— Біднячка, — з ледь помітною гордістю відповів Володька, — Тільки батьки в неї той...

— Що ж батьки, Володю?

— Та-а той... ще класово несвідомі... До церкви он ходять... І Марусі забороняють зі мною стрічатися... Кажуть, що я чортові душу продав...

— А Маруся?

— Та Маруся мовби нічого... Тільки ще працювать над нею треба, перековувать.

— Що ж, перековуй, Володю, — посміювався про себе Гінзбург. — Це справа серйозна...

— Товаришу Гінзбург, а ви жонаті?

Гінзбург довго мовчав. Потім коротко:

— Неодружений... Давай уже спати, Володю...

Володя ще трохи пововтузився, затих: видно, заснув. Спав і не знав, яку болісну рану роз’ятрив отим своїм запитанням.

«Ех, Володю, Володю! Нічого ти ще не знаєш, Володю! Та й нащо тобі знати? Спи собі міцно, і хай сниться тобі світова революція, класові бої, в яких ти мрієш узяти найактивнішу участь. А може, й Маруся... Що ж, Маруся — це теж непогано, хоч вона й не йде, звичайно, в жодне порівняння із «світовою». Маруся — це теж хороше, дуже хороше, дорогий мій Володю, повір мені — хороше, так хороше, що я й не хотів би собі інших снів. Але що ж подієш. Володю: сни не приходять на замовлення, не залежать од нашої волі, і, може, тому я так довго не стуляю очей, хоч затишна хата оця, обійнявши мене своїми руками, пригорнувши, все нашіптує: «Спи, спи, спи...»

Тільки не за такими руками тужить серце товариша Гінзбурга. Товариша Гінзбурга, секретаря повіткому, який посадою оцією покликаний жити для людей, дбати про людей, віддавати все людям, усе до краплини. До останнього подиху! До останнього поштовху свого партійного серця!

Тому й ідуть до товариша Гінзбурга знайомі і незнайомі, тому й зупиняють його, де тільки побачать: товаришу Гінзбург, зроби; товаришу Гінзбург, допоможи; товаришу Гінзбург, порадь!.. А хто порадить, хто допоможе, хто поспівчуває йому — не товаришеві Гінзбургові, не секретареві повіткому, а просто Григорію, Гриші, що ось лежить, все ще заклавши під голови руки, та й виглядає не знати чого, та й прислухається невідомо до чого? Тато? Володя? Ганжа? Всі оці дядьки, що провели його аж до хати?..

Може, й поспівчували б. Може, й так. Тільки ж не скаже їм Григорій ні слова. Тільки ж не дізнаються вони ніколи й нізащо про те, що і в секретаря повіткому теж, може, є серце, що секретар повіткому теж, може, іноді бачить вві сні не тільки наради та конференції, а й тихі вечори, й замріяні зорі, й чиїсь теплі очі.

Товаришка Ольга...

Постій, а при чім тут вона? Хто вона Гінзбургові, щоб у неї питати розради, шукать співчуття?

Так у тому ж і біда, що при чім!

Сам не знав, звідки все це взялося. Тільки йому все більше і більше не вистачало товаришки Ольги, її сірих серйозних очей (ніколи не думав Григорій, що сірий колір може бути таким прекрасним!), її енергійно стулених вуст, високого світлого чола над задумливо вигнутими бровами. І короткої, під зухвалого хлопця, зачіски. Не вистачало «товаришки Ольги»...

В останній час став помічати те, на що не звертав досі уваги. Оте несуттєве, що ніколи не цікавило його до зустрічі з Ольгою, оті милі дрібниці, що їх дано помічати лише очам закоханого. Як вона йде... Як усміхається... Як тисне руку, коли вітається, і які в неї маленькі долоні... Як час від часу проводить рукою по волоссю, відкидаючи його назад. Як червоніють у неї щоки і загораються очі, коли чимось захоплюється, і оця її звичка заходити до кабінету: відчинити навстіж двері, так щоб аж війнуло, швидко пройти до столу, енергійно подати руку:

— Здрастуй, Григорію! Кажи, чого кликав.

Кажи, чого кликав... Легко їй питати, дивитися прямо на нього сірими очима, а він так розгублювався, що на мить забував, для чого її й викликав. (А може, й не було особливої потреби викликати товаришку Ольгу? Чи не лукавив сам із собою, товаришу секретар повіткому, переконуючи себе в тому, що цю справу можна вирішити тільки в присутності товаришки Ольги?) І щоб приховати зніяковілість, оту хвилинну розгубленість, Гінзбург починає заклопотано порпатись у шухляді письмового столу. Так і не знайшовши нічого, Гінзбург сухо казав:

— Сідай! Є одна справа.

І лише тоді, коли товаришка Ольга, попрощавшись, пішла, лише тоді дозволяв собі Гінзбург подивитись на неї. Дивився, немов заворожений, і дуже боявся, що вона раптом обернеться і все зрозуміє...

З думками про Ольгу й заснув товариш Гінзбург. А прокинувшись уранці, не захотів лишатися ще на день у селі, хоч Ганжа і просив. Знав, ось-ось приїде Ольга, і хоч йому дуже хотілося побачити її, однак переборов себе та й вирушив у сусіднє село, де на нього вже чекали люди: якась розумна голова розпорядилася приймати в сільське споживче товариство тільки членів комнезаможу!

І не встиг, як то кажуть, за ним і слід прохолонути, не встиг Ганжа провести очима легенькі повіткомівські гринджолята, як біля сільрадівського двору появилися ще одні сани, і з них, не чекаючи, доки зупиняться, зіскочила товаришка Ольга. Махнула рукою, гукнула вслід дядькові, який її підвіз по дорозі, пішла до Ганжі, що стояв на ганку, невдоволено суплячись: «Пропаде день за оцією сатаною! Бач, як чеше, аж сніг за нею свистить! Хоч би заміж скоріше вискочила, може, хоч трохи чоловік збив би їй отого запалу!.. Тільки куди ж йому, бідоласі, з такою і справитись! Загнуздає з першого ж дня та й буде кататись на ньому!»

І, повеселішавши трохи від отаких думок, Ганжа спускається з ганку, простягає долоню:

— З приїздом, товаришко!

— Здрастуй, товаришу голова! Радий гостям?

— Та де ж не радіти!.. Я тебе, товаришко, як побачу, то так жижки і трусяться: хоть відразу у танок!

— А де Гінзбург?

— Утік.

— Як утік?

— А отак: взяв та й утік. Як почув, що тебе несе, так скочив у сани — тільки ми його й бачили!

— Ти все жартуєш, — невдоволено зауважила товаришка Ольга. — Пішли краще до сільради.

Зайшла до кімнати, поморщила носа:

— Ху, а накурено! А пилюки!..

— Ти, може, хоч роздягнешся спершу? — запитав Ганжа, тамуючи роздратування: бач, чепуруха виськалася! Посиділа б отут та понюхала б, чим люди пахнуть!

Ольга швидко скинула кожушок, шапку-ушанку, стала поправляти волосся, шукаючи чогось очима.

— У тебе дзеркало є?

— Ми більше у відро заглядаємо, — уїдливо відповів Ганжа.

— Даремно, — спокійно відповіла Ольга й перевела погляд на Василеве обличчя. — Було б дзеркало, ти б тоді, може, хоч через день голився. А то завів щетину — хоч жатку пускай!

Василь мимоволі ухопився за підборіддя. «І збирався ж поголитися сьогодні, так де ж в чорта поголишся, коли з раннього ранку приперся за довідкою Іван: збирається свого старшого до міста в науку посилати. А тут і Гінзбург: посиділи, поговорили та й незчулися, як треба було і вирушати...» Потерши досадливе колюче підборіддя, Ганжа запитав:

— До нас надовго?

Ольга звела брови, в її великих сірих очах легенькою тінню ковзнув посміх:

— А ти як би хотів?

— Та, розумієш, якраз сьогодні виряджаємо підводу до повіту. То можна й тебе захопити...

— Оце мені подобається! — засміялася Ольга, і лице її стало зовсім юне, так що не дав би їй зараз Ганжа більше вісімнадцяти років. — За що я тебе, товаришу Василь, люблю, так це за твою простоту: що на душі, те й на язиці!

— Я тебе теж люблю, — буркнув Ганжа, і позначене втомою, неголене обличчя його набрало приреченого виразу.

— От і добре! — Ольга розстебнула стареньку польову сумку, дістала звідти газету. — Читав?

— Та читав...

— От цим поки що й займемось.

— А тоді що будем робити? — з несміливою надією (а може, до обіду й покінчимо!) поцікавився Ганжа.

— А тоді?.. — Ольга трохи подумала закусивши рівними білими зубами нижню губу, потім мотнула головою, відкидаючи світле волосся, що спадало на очі. — А тоді, товаришу голово, перевіримо школу, як працюють гуртки по ліквідації неписьменності, поговоримо з учителями...

«Не поїде сьогодні! — зовсім зажурився Ганжа. — І накачало ж ії на мою голову! А все той Володька, щоб йому й руки посохли!»

— Так що, посилати за Івасютихою?

— Краще давай ми до неї поїдемо, — вирішила Ольга. — Треба ж подивитися, в яких умовах навчалися діти... Та й з дітьми поговорити доведеться, розпитати, чому і як вона їх вчила...

Виїхали за півгодини: Ганжа сам правив конем, Ольга сиділа збоку, а позаду настовбурченим вороном примостився Володька: не хотів, дуже не хотів їхати з ними, аж доки оця товаришка із повіту на нього не нагримала:

— Що ж це виходить: нашкодив — і в кущі? Ви там розбирайтесь, а моя хата скраю?

— І зовсім я не шкодив, а правду писав! — наїжачився Володька, зацьковано дивлячись на зовсім молоду іще тітку, що затисла його поміж столом і стіною.

— Тоді тим більше їхати треба! Ану, збирайся, ніколи тут торгуватися!

І Володька мусив-таки лізти у сани.

Їхав, як на заріз. Не Івасют тих боявся, Івасюти йому що? Класовий ворог! Тут справа ясна, тут Володька не похитнеться. А от Ганна... Ану ж, знову здумає вчепитися в його комсомольську чуприну, ославити перед товаришкою із повіту! Бо їй що, вона ж іще класово несвідома. Зовсім, можна сказати, темний елемент!..

Сільрадівський жеребець, застоявшись у тісному станку, весело ніс сани, розкидаючи на сніг райдужну піну. В блідому небі, огорнувшись рожевим туманом, холонуло сонце, і було воно таке неяскраве, що від коня, саней майже не падала тінь, а тільки якийсь натяк на неї. Навколо лежали сніги, то злегка підсинені синькою, то пофарбовані в рожеві тони, — безконечні полотна, виткані, випрані, вибілені хазяїновитою зимою та й розстелені з краю у край, від обрію до обрію. Прийде весна, скачає всі оті полотна у величезні сувої, поховає в мальовані травами й квітами скрині — прокинуться одного разу люди і очам своїм не повірять: був сніг — і немає снігу! Тільки парує волого земля, тільки стікає струмками вода, та десь у найглибших байраках, у глухих яругах ще доживають лічені дні посірілі від смертельної втоми, обведені траурною рамкою мокрого суглинку купи залежаного снігу.

А поки що аж не віриться, що не так уже й довго до першого весіннього тепла: мороз — аж очі злипаються, аж холоне душа!

Товаришка Ольга терпіла-терпіла, щулилась-щулилась, та й не витримала: зіскочила із саней, побігла поруч, тримаючись однією рукою за поручень, щоб не відстати.

— Що, ноги померзли? — запитав Ганжа та й натягнув віжки, стримуючи жеребця.

— Нічого, відійдуть.

Ганжа глянув на стоптані чобітки і похитав головою: «Де ж їм, бідолашним отим ногам, відійти!.. Зовсім, можна сказати, нікудишня взувачка!»

— Ти хоча б валянки взяла, сюди їдучи. Відморозиш отак ноги — Гінзбург мене без хліба з’їсть! Скаже, що навмисне заморозив... Та сідай уже до саней, швидше до хати доїдемо. Там і відігрієшся.

Ольга стрибнула в сани, зарилася ногами в солому, а Ганжа нокнув-гукнув на жеребця, і понеслись, понеслись невеликі санчата: з горба на горб, з долини в долину.

Домовилися спершу заїхати до Ганни: вона й ближче. Та тільки звернули з вузької дороги на ще вужчу, що вела до садиби Мартиненків, як Володька гукнув:

— Дядьку, зупиніть!

І не встиг Ганжа натягнути віжки, як Володька — стриб у сніг. Застиг край дороги укопаним стовпом.

— Ти чого?

— Я туди не поїду. Я тут вас почекаю...

— Замерзнеш, дурний!

— Не замерзну.

І як його не вмовляли, так і не зрушив із місця.

— Ну, як хочеш! — розсердився врешті Ганжа та й стьобнув жеребця.

Ольга весь час оглядалася на сумну юначу постать (було зараз у Володі щось від чорногуза, що відбився од зграї), бідкалась:

— Замерзне ж!

— Не замерзне! — втішав її Ганжа, поганяючи жеребця. — Ми скоро повернемось.

Доки поговорили із Ганною, доки повернулись, минула добра година. Володька за цей час витоптав круг: ходив по ньому, як молоденький бичок на прив’язі, бив себе попід пахви руками, щоб хоч трохи зігрітися. Скочив у сани з таким поспіхом, немовби то були не сани, а піч.

— А що, нахапав зашпорів? — сміявся Ганжа. — Ну, дякуй долі, небоже, що додумався злізти із саней. Не жінка, а тигра в спідниці. Були б тоді, Володю, червоні похорони. От якраз нове кладовище тобою й відкрили б! Оте, що ти кричав відвести для атеїстів, щоб і по смерті не лежали поруч із віруючими...

Володька тільки шморгав посинілим носом, а Ольга була замислена і ніби чимось невдоволена: після розмови із Ганною (що то була за розмова! Суцільний крик, самі лишень прокльони на бідолашну Володьчину голову!), після того як познайомилася з малими Соловейченками, які вовченятами ховалися за материну спідницю, стидаючись незнайомої, та ще й — ги-ги! — обстриженої тітки... після всього цього в неї почало складатися враження, що ота Івасютиха не такий уже «сумнівний елемент», як писав Володя. За півроку діти навчилися читати по складах, а також лічити в межах двадцяти. Вони вже почали й писати: вивели перші закарлючки на клаптиках грубого паперу. Оті закарлючки були найвагомішими, найдоказовішими аргументами в очах розгніваної Ганни. Підносила їх під самого носа то Ганжі, то Ользі, тикала в них пальцем:

— Та ви тільки гляньте, як вони вже писати почали! Ви тільки дивіться, як вони вчилися! — І відразу ж категоричний, що не допускає жодних заперечень, висновок: — Ні, не було правди на світі й довіку не буде! Ви, Василю, отому байстрюкові так і передайте: хай втікає світ за очі, поки цілий! Бо я йому, щоб не був такий шустрий, повидираю...

Що саме збиралася повидирати розгнівана Ганна, не для друку будь сказано. Бо он у товаришки Ольги ще й зараз займаються щоки, коли пригадує оту Ганнину погрозу, а Ганжа тільки хмикає та гризе вуса, тамуючи сміх: «А що, почула, товаришко? Це тобі не міська інтелігенція: «будь ласка» та «пробачте»! Ці не поцеремоняться: скажуть, що думають!»

Вже перед садибою Івасют Ганжа стримав жеребця, повернувшись до Володьки:

— Може, й тут злізеш?

— Тут не злізу! — сердито озвався Володька.

— То поїхали... Но!

В Івасют пробули недовго. Товаришка Ольга, поговоривши з наляканою Танею, наказала їй готувати на завтра урок. Ще раз приїде, послухає, а тоді вже й вирішить, від кого в ній більше: від червоного бійця-комуніста Федора Світличного чи від куркуля Івасюти. Якщо від Оксена Івасюти... Якщо переконається, що оця молоденька жіночка безнадійно пропахчена куркульським душком, тоді товаришка Ольга рішуче заборонить їй навчати дітей. Бо «куркульська вовчиця» рано чи пізно, а таки виховає з отих Ганниних близнят вовченят.

А якщо від Федька? Від отого гарячого, трохи шалапутного брата її, до кінця відданого світовій революції: хоч зараз шаблюку в руки та й на коня! Помчить на всі стрічні кулі, і через всі кордони, рубаючи направо й наліво, доки напоє коня з океану на краєчку останньої, очищеної від буржуйської наволочі світової земельки. А якщо де й упаде, якщо спіткнеться на смерть поранений кінь, заіржавши востаннє, так заіржавши, що аж небо здригнеться, аж обсипляться зорі, а разом із конем звалиться й вершник, то й тоді не випустить із судомно зведених пальців вихопленої перед атакою шаблюки. Буде стискати її, скрашену ворожою кров’ю, загартовану вогнями пожеж, і ніхто не розчепить вкипілих у ефес, сталлю приварених пальців, — так і поховають його із шаблюкою, так і піде він у смерть із вірною зброєю. Буде лежати в землі, будуть тліти його кості, розсипатись на порох, — не зітліє тільки рука, що триматиме шаблюку. Затвердне, закам’яніє, а через тисячі літ, відкопані археологами, ляжуть в музеї — іржею поїдена шаблюка і ціла, непідвладна часові рука бійця революції...

Отут і треба подумати, товаришко Ольго. Добре подумати, зважити все сперш, аніж діяти.

Пригадує Ольга й слова Ганжі, що Тані невесело живеться з удвоє старшим, нелюбим чоловіком. «Зовсім можна сказати, не з медом. Силоміць її обкрутили, налигану й на хутір привели...»

Один Володька і зараз категорично проти того, щоб дозволити отій Івасютисі навчати дітей. Що б там не говорили про Федька, а Володя своїми класовими позиціями не поступиться!

— І ви, товаришко, задаремно із класовим ворогом панькаєтесь. Не цього нас більшовицька партія учить!

— А чого? — сміється очима Ольга з отієї затятості.

— Щоб їх не допускати нікуди, ось чому!!!

— І Світличного?

— Я не про нього...

— Так він же теж — син попа.

— Ех, Володю, Володю, не з тієї циці ти моню ссеш! — втрутився Ганжа. — Бач, розпалився, аж вуха горять! А того не хочеш подумати, що не всюди парка парити треба... Я теж раніше так думав: раз за куркулем замужем, значить, теж класовий ворог. А виходить, що не так воно просто... Це тобі не на громадянській. Там діло просте. Та й то, коли брали в полон, то розбиралися спершу: кого — до стінки, а кого й відпускали... А ти їх усіх постріляв би, не розбираючись, що і до чого...

Після цього їхали мовчки. Тільки вже аж перед самим селом товаришка Ольга попросила Ганжу:

— Можна пошвидше?

— А що таке?

— Та ноги, здається, замерзли. То боліли, а тепер уже нічого не чую. Мов дерев’яні...

— Так чого ж мовчала! — сказав Ганжа сердито та й уперіщив батогом жеребця.

Промчали селом, підлетіли до ганку сільради. Ганжа зіскочив із саней, підійшов до Ольги:

— Встати можеш? — І, підтримуючи її, щоб часом не впала, вже до Володьки: — Набери відро снігу, неси до сільради.

— Не треба, я сама, — пробувала вивільнитись із Василевих рук Ольга, та він її не відпустив, доки й завів до сільради, посадив на табуретку. Ще й нагримав на неї: іди, не комизься!

— Ану, давай ноги!

Став на коліна. Стягнув один чобіт, другий. Вивільнив від тоненьких шкарпеток ноги і став розтирати їх снігом.

— Отак недовго й без ніг остатися! Потерпи, потерпи...

— Зашпори... Аж за серце хватає! — вона стисла щосили коліна, наче хотіла затримати біль.

Витираючи грубим полотняним рушником Ользі ноги, що вже почали пашіти жаром, спіймав себе Василь на тому, що милується ними: такі вони невеличкі, така ніжна оксамитова шкіра! Захотілося стиснути їх у долонях, і Ганжа, збентежений, одірвав од них погляд, звівся, майже грубо сказав, подаючи кожушок:

— На, обгорни!

Ольга, видно, помітила дещо, бо вся спалахнула, підібгала ноги під себе, а потім швиденько закутала їх у кожух...

То було хвилинне збентеження, що скоро й минулося, тільки серед ночі раптом прокинувся Ганжа: так немов хтось його тихенько покликав. Намацав кисет, скрутив цигарку, чиркнув сірником і, наче освітлений, вихоплений із пітьми непевним тим вогником, сплив спогад, як стояв навколішках перед Ольгою. Знову відчув долонями ласкаву оксамитність шкіри, і щось тривожне і ніжне штовхнуло його в груди.

Уранці вже зовсім іншими очима дивився на товаришку Ольгу. Помітив те, шо досі проходило мимо його уваги: товаришка Ольга красива! Отією неяскравою, спокійною красою, що не кидається одразу в очі, а неначе бере, легенько і м’яко, за руку та й підводить до себе: придивись, приглянься! Отією милою непоказною красою, мимо якої сто разів пройдеш — не помітиш, як проходиш мимо лугової ромашки, вбираючи очима пишноту маків, що аж пломеніють у червонім цвіту. Тільки ж мак той скоро осиплеться, а ромашка все квітне та квітне, все стоїть у біленькім віночку. І щасливий той буде, хто не поженеться за зрадливим маковим цвітом, а схилиться перед луговою царівною — ромашкою...

Але досить поки що про товаришку Ольгу. Досить і про Ганжу, про Володьку і Таню, яка готується зараз до уроку: крадькома від Оксена, повернувшись спиною до Богів, вирізала з товстелезної Біблії цупкий аркуш паперу, — треба ж було вивести на чомусь літери «А» і «Б», вивести якомога красивіше, щоб малі Соловейченки мали із чого повчитися, як писати оті літери. Не сміючи й очі звести на ікони, просила у Бога прощення: «Не для себе ж зробила це, Господи».

Тож не будемо їм заважати, а краще займемося ще одним гостем, тепер уже справді нежданим, якого ніхто не чекав, хіба що рідна мати. Бо така вже доля всіх матерів: ждати заблуканих безвісти синів, і з могили їх ждати.

Цей гість не приїхав серед білого дня попутною підводою. Не зліз поволеньки з саней, розминаючи ноги, не знімав повагом високу смушеву шапку, вітаючись до людей. А прокрався темної ночі, коли все небо закуталося в хмари — ні зіроньки, ні іскорки в ньому! — прокрався левадою, раз по раз зупиняючись та прислухаючись, до отого двору, що темнів на краю села відрізаним куснем, зачумленим гніздом: ні битої дороги до нього, ані стежки — замело, занесло кучугурами снігу так, мовби там усе вимерло. Тільки вранці поснується від хати до клуні тоненька зламана ниточка, та й то ненадовго: прилетить пильний вітер, замете, загладить її, і вже наче ніхто й не проходив.

Похилились, повалились колись високі тини, почорніла, попровалювалась колись свіжісінька стріха, безборонно намітають хуги сніг у спорожнілу конюшню. Тільки тримаються ще міцні ворота, збиті з дубових дощок, та навстіж відчинена хвіртка: як одчинила її три роки тому стара Гайдучиха, ждучи свого молодшого, так уже й не зачиняла: підкрадеться Микола вночі, то щоб не стукнув, не грюкнув, не наполохав сусідів, які ждуть не діждуться, аби його упіймати.

Та Микола не пройшов у ту хвіртку: провалюючись по пояс у заметах, обходячи снігові кучугури, підкрався з городу та й постукав тихенько у темне вікно.

Постукав, завмер, прислуховуючись, нашорошивши по-заячому вуха, а серце забилося пудовим ковальським молотом. І вже жарко Миколі, вже дихати нічим Миколі, хоч розстібуй коротенький кожушок на чужоземному хутрі! Переборовши занудливу млость, знову постукав у шибку, притулився гарячим лобом до крижаного скла, тихо покликав:

— Мамо!

Мати спливла по той бік, мовби в якомусь мареві: бліда, як мрець, в довгій сорочці, якась аж прозора. Спливла на той поклик з густої пітьми та й застигла, прикипівши обличчям до шибки. І вже бачить Микола її великі очі, не очі — темні провалля, випечені розпукою на висохлому худому обличчі.

— Мамо, це я... Не впізнаєте хіба, мамо? — добивається Микола.

Мати — не ворухнеться. Вона немовби злилася, вкипіла в оту холодну, окуту в крижані ризи шибку, і вже здається Миколі, що він припав не до вікна, а до ікони. Що не на хвильку — на віки ввійшла його мати в холодну цю шибку своїм змученим, схудлим, аж прозорим, лицем.

— Мамо!.. Ви чуєте, мамо!..

Материне обличчя розтануло, розсоталося темрявою, і шибка знову стала порожня, байдужа. Тоді Микола відступився од вікна, підійшов до дверей.

Не встигли зачинитися двері, не встиг Микола ступити до хати, як мати охопила його за шию, приросла — не відірвати, не відламати! Він так і зайшов до хати з обмерлою матір’ю на грудях.

Потім, обережно вивільнившись із обіймів, попросив:

— Завісьте, мамо, вікно.

Все ще схлипуючи, вона довго шаруділа у темряві, доки знайшла ковдру. Підійшла до Миколи, подала:

— Вішай уже, сину, ти, бо мене й ноги не держать.

Микола старанно завісив вікно, дістав запальничку, крутонув коліщатком — просякнутий бензином гніт підхопив одну з іскор, заворушив синенькими вусиками, освітлюючи синове обличчя.

— Де тут у вас, мамо, лампа?

Вона мовчки почовгала до мисника, принесла і поставила на стіл лампу. Лампа була стара, з надбитим склом, і, коли Микола її засвітив, полум’я загорілося не ясно і весело, омиваючи скляні береги, а немовби з останніх сил, немовби конаючи. І в тому тремтливому непевному світлі скоцюрбленим пальчиком стояла стара Гайдучиха: худа-худа, аж почорніла.

— Як же ви, мамо, подалися! — болісно мовив син. Стояв перед нею, як зайшов: у кожусі, у шапці, у високих, по коліна, добротних чоботях, ще й з добрячою торбою за плечима.

— А чого ж мені не податися, сину! — сумно усміхнулася стара самими тільки вустами. — Чого ж мені не податися, як поховала Василя й твого тата... Та й тебе, сину, вже думала зустріти хіба що на тім світі... Я вже, як та верба без води: до останнього корінчика всохла. Никаю по білому світу, нащо — не знаю й сама.

— То ви знаєте про тата? — запитав похмуро Микола. — Хто ж вам сказав?

— Добрі люди переказали... Добрі люди, сину... Убили його аж на гряниці та там десь і зарили... Отак без хреста, без попа...

— Що ж, мамо, така їхня доля. Видно, на роду їхньому було так написано.

— Еге ж, написано, — печально згодилася мати та й звела на сина глибоко запалі, наповнені тривожним мерехтінням очі. — Лихий то тільки писар, сину, писав. Хай уже старий завинив перед людьми та перед Богом, а мене ж пощо так карати?

— На тім світі віддасться, за всі ваші муки віддасться!

— Ой, сину, хтозна, які люди й на тім світі живуть! — важко зітхнула мати. — Може, й на тому моїй душеньці за чоловіка очі вийматимуть... А ти, Колю, звідки? Чи не з Сибіру?

— Ні, не з Сибіру, — неохоче відповів син, роздягаючись. — Потім розкажу... До вас, мамо, ніхто не заходить?

— Ніхто, сину, ніхто... Приходили колись, питали про тебе, та й ті перестали ходити.

— Ну, то й добре.

— Що ж, сину, добре?

— Що заходити не будуть. Бо я, мамо, прийшов так, щоб ніхто не бачив... І ви дивіться, нікому — анітелень!

— Ти що ж, знову в банді?!

— Яка вже там банда! — махнув він рукою. — Тільки не треба, щоб про мене хто знав. Не доведи Господи, Ганжа дізнається, він мене на той світ спровадить...

— А я надіялась... Думала, ти прийшов жити по-людському, — з болем сказала стара.

— Де вже мені, мамо, до того... Не піду я до них гнути коліна — татова й братова кров у них на руках.

— А може, тебе простили б, — наче й не чуючи сина, мовила мати.

— Нема мені від них прощення, — глухо Микола. — Ви, може, хоч поїсти дасте із дороги?

Мати заметушилась, почала збирати на стіл. Вибачалася, що нема нічого гарячого, хотіла йти по солому — розпалювати в печі, але Микола не пустив: ще хтось побачить та поцікавиться, чого це раптом стара надумалась проти ночі топити, їв холодну картоплю з твердим черствим хлібом, зі старим салом, ганяв на вилицях жовна, розпитував:

— Ганжа ще живий?

— А що йому, клятому, станеться! Все урядує та до вдовиці Якименкової бігає.

— А Івасюта?

— І той паном живе. Йому, Колю, й властя не властя: багатіє, як і колись...

Микола зібрав крихти, вкинув до рота, перехрестився до образів. Непоспіхом скрутив цигарку, закурив од лампи (бензин у запальничці беріг), спитав:

— Як же ви, мамо, тут перебиваєтесь?

— Сам, сину, бачиш, яке в мене життя, — невесело озвалася вона. — Землю ще тоді всю до крихти забрали, тільки город і лишили. Корову, коней, овечок із двору звели, ледь ублагала, щоб не брали зозулястих, що твій тато привіз із Хоролівки. Ото і всієї тепер птиці у нашому дворі, півень та троє курей. Собака, і той з двору забіг... Отак, сину, й живу — смерті виглядаю...

Микола слухав матір, ламав у стиснутому кулаці давно погаслу цигарку, темнішав обличчям. Врешті не витримав, пожбурив цигарку у куток, скреготнув зубами:

— Ну, діждуся ж я свого свята! За кожну десятину вони мені кров’ю одхаркають!

Мати перелякано подивилась на сина: викапаний батько, коли розгнівається. А він зірвався на ноги, походив-походив, сердито ганяючи зламану тінь по стіні, потім знову сів.

— Це ви, мамо, й на мене серце маєте?

— За що?

— Та... з-за нас же все оце сталося...

— І не гріх тобі, сину, отаке про свою матір думати! Ким би ти, сину, людям не був, а мені — рідна дитина. Знаєш, Колю, нехай син матері й головешку розжарену межи очі суне, а вона все кричить: «Ой, сину, руки собі обпечеш!».

В Миколи затрусилися губи, блиснули на очах сльози. Він опустив низько голову, тихо попросив:

— Простіть мені, мамо.

— Бог простить, сину...

Якийсь час сиділи мовчки — стерегли тишу. Потім Микола спитав:

— Як ваше здоров’я, мамо?

— Яке вже там у мої літа здоров’я! — похитала головою стара. — Воно ще б нічого, ще можна було б скрипіти, та серце не допускає... Оце вроді й не чую, а то як запече, як переломить мене всю пополам... Або заб’ється-заб’ється, і все наче кудись падає, все немов падає... Розкриваю рота, а дихати нічим... Уже я, сину, не одну сорочку на грудях подерла...

— Ви, мамо, до дохтура з’їздили б.

— Які там уже мені дохтури!

— Та, може, ще вилічили б.

— Вже, сину, мене вилічить тільки той дохтур, що з косою за плечима.

І знову замовкли. Старій Гайдучисі аж пекло запитати у сина, що ж він думає далі робити, чи надовго прийшов, бо якщо й не хоче людям показуватись, то хай буде й так. Вона зробить все, щоб він був нагодований, щоб був у теплі, віддасть себе всю, сточить до останньої краплі, аби лише йому було добре. Та боялася питати — боялася почути, шо прийшов лише в гості, а завтра або післязавтра покине її саму, зникне з очей. Вдруге вона вже не діждеться його, не доживе. Тому все ж сказала згодом:

— Давай, сину, спати. Ти ж, мабуть, натомився з дороги.

— А таки натомився, — погодився, позіхаючи. Микола. Не одну ж ніч довелося ночувати посеред степу, зариваючись у стоги. Тільки про це не сказав матері: навіщо їй усе те знати!

Мати послала йому на полу, а собі — на печі. Вже погасивши лампу, Микола дістав із кишені піджака браунінг, засунув під подушку: береженого Бог береже! Засинаючи, подумав, що добре було б, аби до ранку знялась і хуртовина та замела його слід.

Спав Микола міцно, як давно вже не спав. І снилося йому далеке дитинство: наче біга босяком по споришеві і ніяк не хоче до хати, хоч його вже й гукає матуся...

Проснувся від того, що по хаті хтось ходив. Вихопив браунінг, націлив у білу постать, що ворушилася коло печі. І відразу ж крижаним потом зросилося чоло: цілився у рідну матір! Злодійкувато сховав пістолет, облизнув пересохлі губи, хрипло спитав:

— То ви, мамо?

— Я, сину, я...

— Що ви там робите?

— Таж буду варити сніданок. А ти спи, іще рано.

Микола знову ліг, натягнув аж під бороду ковдру. Дивився на матір, що поралася біля печі: щось пересувала, чимось торготіла тихенько, аби не потривожити сина, і жаль до неї, хворої, старої, одинокої, забутої Богом і людьми, пік йому серце. На хвилину подумав, що як би добре було, аби його справді простили, щоб повернувся не злодієм серед темної ночі, а господарем серед білого дня. Все справив би, все полагодив би, виділили б йому й земельки, а може, повернули б і коней, і виїхав би він у поле оцієї весни. Уявив себе посеред безкрайого лану, і чорну горошкувату землю під ногами, що пахне гірким пирієм та розімлілою духмяною вологістю, високе блакитне небо над головою й лоскотливий вітерець, що обдуває розхристані груди... Уявив оте все, і його великі, дужі руки аж защеміли від невигойної хліборобської туги за чепігами плуга!..

«Дорого ж ви мені, воріженьки, за все це заплатите! — мстиво подумав Микола, блимаючи часто очима. — Знайдеться куля і для Ганжі, і для Івасюти, та й ще для когось...»

І хоч всі оті, що за час перебування Миколи за кордоном терпляче навчали його, споряджали та наставляли, хоч вони строго-настрого наказали забути про всі особисті кривди, не здумати зводити порахунки із особистими ворогами, а займатися лише справою, яку йому доручили, Гайдученко зараз і не збирається дотримуватись їхньої заборони. «Легко вам там базікати. А побули б ви отут та побачили б сплюндроване своє хазяйство та замучену матір... Нічого вам не станеться, як я стукну одного-другого. Покладу кого треба, а там — шукай вітра в полі!..»

Тим часом мати уже затопила в печі. Кімната наповнилася рожевими відблисками, стіни дихнули теплом, заспокійливим затишком, і Микола, то заплющуючи, то розплющуючи очі, знову почав тихенько дрімати.

Два дні прожив він у матері: все відлежувався та одсипався. А на третю ніч прокинувся від крику. Переляканий, поспіхом засвітив лампу, кинувся до печі. Почорніла, невпізнанна, мати дерла руками сорочку, на обтягнутих синюватою шкірою ребрах темними ганчірочками тіпалися висохлі міхурики грудей. Тонкі сірі губи ії вкрилися піною, вона беззвучно ворушила ними, пориваючись щось сказати, а в звернених до сина очах палахкотіла така туга, такий розпач, що в Миколи ніби обвуглилось серце, і він, пройнятий страхом і жалем до неньки, ухопив скарлючені материні руки, став їх цілувати, здригаючись у важкому чоловічому риданні:

— Мамо, не треба!.. Мамо, не вмирайте!.. Чуєте, мамо!!!

Вона схлипнула раз... схлипнула вдруге... витягнулась...

Скільки простояв Микола біли мертвої матері, не знав. Отямився аж тоді, коли лампа, спивши гас, почала згасати, а до хати поповз крізь вікно холодний зимовий світанок...

Ще ніколи Миколі не було так моторошно, так одиноко, як нього дня, коли він один на один сидів із померлою.

Прийшла ніч, Микола став збиратися в дорогу: залишатися вдома уже не міг. Повезло цього разу Ганжі і всім його дружкам — не здійснити зараз Миколі своїх мстивих намірів. Та нічого, вони ще свого діждуться, ще попадуться.

Збирався Микола в небезпечну, в далеку дорогу — лишав мертву матір в чужі руки. Хтось її обмиє й одягне у чисте, хтось покладе в домовину й понесе на кладовище, хтось скине шапку, а може, й утре нишком сльозу, бо зроду-віку в селі ніхто не здумав би танцювати над покійником, яким би ворогом він тобі не був за життя, — тяжкий то, смертний гріх! Хтось проведе її в останню дорогу, кинувши жменю мерзлої глини на віко труни, тільки не проводжатиме син...

Залишав свою мертву матір людям — не хотів тільки лишати їм нічого із добра: ні хати, ні повітки, ані сараю. При одній думці про те, що тут поселиться голодранець, його починала тіпати люта пропасниця.

Опівночі взяв на руки застигле, легеньке, як трісочка, материне тіло, виніс із хати. Поклав посеред двору, підстеливши під неї татового кожуха (щоб він не дістався нікому, поодривав рукави, та ще й порізав поли), а під голови підмостив подушку, укрив рядном. І лежала мати посеред широкої снігової постелі непорушна, загадково мовчазна, наче знала щось таке, чого не дано було знати всім живим. І дивилася пильно у небо, вже не помічаючи рідного сина. Дивилася так невідривно, немов виглядала тих ангелів, що мали прилетіть по її змучену душу та й забрати з собою, понести на всіяних зорями крилах до далекого раю, де нема ні печалі, ні сліз...

А тим часом її син, зодягнений в отой кожушок на чужому, не нашому хутрі, порався біля хати, сарая і клуні, закладаючи в стріхи коробки з сірчаними гнотами та порохом. Доки тлітимуть оті гноти, Микола пройде не один десяток кілометрів. І постукає в темне вікно, і передасть отцю Діодорію уклін від його старшого сина, який ще в дев’ятсот двадцятому втік разом із білополяками, аж тоді загориться порох, і червоні розбуркані півні здичавіло вирвуться на волю. Обсядуть враз і хату, і клуню, й сарай, замахають, залопотять полум’яними крилами, червоними відблисками скрасять двір і стару Гайдучиху посеред нього...

На ранок тільки чорний комин та дотліваючі головешки лишилися там, де стояли будови. А селом поповзла, пов’юнилася від хати до хати тривожна чутка, що то Микола спалив свою хату. І скажіть же: ніхто не бачив, не міг ніяк бачити молодого Гайдученка, а от наче нюхом почули. І незабаром непевна чутка обросла переконливими деталями. Хтось наче бачив, як виходив уночі Микола із хати, а одна молодиця клялася й божилася, що на власні очі виділа, як Гайдуків син ворожив із вогнем під стріхою.

— От вам хрест святий: так би, як оце вас зараз, бачила! На коні, страшний та розпатланий, а очима так злющі іскри і креше! Так і креше! І ще десятеро з ним...

— То він не сам був?

— Та кажу ж, з цілою бандою!

Отакими «правдивими» деталями. Їй-Богу ж, на власні очі баченими, обросла ота чутка.

Пізньої весни, коли в поблідлому небі гасли натомлені зорі, Микола Гайдук знову постукав до отця Діодорія.

Цього разу стукати довелося недовго: тільки торкнувся рукою спітнілої шибки, як по той бік з’явилося сіре обличчя. Хитнуло мовчазно бородою: зараз одчиню! Гайдук аж посміхнувся про себе на оту поквапливість, бо здогадувався, що примушує отця Діодорія так прудко бігти до дверей.

— Не бачив ніхто? — господар замість привітання.

— Не бійтесь, ніхто, — відповів йому в тон Микола, ступаючи в чорне провалля сіней. — А якби хто й побачив, то більше йому вже не довелося б бачити!

— Слава Богу, слава Богу... — шепотів полегшено отець Діодорій, ведучи гостя до світлиці. Йшов за молодим Гайдученком, на голову вищий од нього, кістлявий, худий, ніс у темних, захованих під високі надбрів’я очах до кінця не розвіяні рештки неспокою. Як тільки зайшли до світлиці, причинив двері, похапливо опустив штори на вікнах, аж тоді засвітив лампу. Та й то повернув коліщатко так, аби світленький язичок ледь виглядав із своєї нірки. І тривога господаря мимоволі передалася гостеві:

— Приходили? — пошепки запитав він, впиваючись поглядом в отця Діодорія.

— Та поки що Бог милував, — так само тихо відповів отець Діодорій. — А в сусідньому селі минулого тижня взяли отця Миколая...

— Він зна що про мене? — стривожено перебив Микола.

— Я з ним не встиг поговорити...

— Значить, не знає?

— Та кажу ж, не встиг!

— Ну, то ваше щастя, що не встигли! А то б уже і за вами прийшли... — І, по хвилинній паузі, вже іншим, байдужішим тоном: — За віщо ж його посадили?

— Наче дізналися, що син у білій армії був...

— Ну, про вашого не взнають, — заспокоїв його Гайдук.

— Дай Боже... дай Боже... — захрестився отець Діодорій. Помітив пом’ятий, запилений одяг молодого Гайдученка, чоботи, поруділі від пилюги, і туго набехканий мішок, що відтягував плечі, заметушився, запрошуючи сідати.

— Всю ніч ішов, притомився, — признався Микола, з полегкістю вивільняючись од мішка. Поворушив онімілими плечима, провів долонею по неголеному, немовби покритому сірою плівкою обличчю, охриплим голосом попросив: — Мені б умитися...

Доки вмивався, хлюпочучи водою та відпирскуючись, як зморений кінь, отець Діодорій пішов будити матушку: треба ж нагодувати гостя з дороги!

— Га?.. Хто?.. — все не могла вигребтись матушка із міцного передранкового сну, що кублився на широкому ліжкові поміж ковдрами, перинами та подушками. — Який гість?

— Та той же, від Льоні, — сердито сичав отець Діодорій, торсаючи матушку за драглисте плече. — Ти встанеш сьогодні чи ні?!

Зачувши про сина, матушка схопилася з ліжка. Вона так і побігла б до Гайдученка — простоволоса, в самій сорочці, аби не чоловік.

— Хоч накинь щось на себе... Та кучми підбери! Не бійсь, не втече! — і важко почовгав назад, у світлицю.

Микола сидів край столу з мокрим, прилизаним волоссям, з темними плямами на комірі (видно, хлюпав аж на шию), вже начеб не такий зморений. Отець Діодорій примостився поруч, посмикав ріденьку борідку, з погано прихованим неспокоєм запитав:

— Як же там Леонід?

— Живе, батюшко, паном. Дай бог кожному таке життя!

— Паном... — потішено повторив отець Діодорій, і завжди суворі очі його на якусь мить втратили гострий свій полиск, а обличчя, відтанувши, якось аж пом’якшало і навіть сухі, міцно стулені губи не здавались уже такими закам’янілими. — Матушко, ти чуєш? — звернувся він до дружини, що як ввійшла, як припала до одвірка, так і не могла одірватись: затрусилася тілом, затремтіла обличчям, і вже перші сльозини покотилися по щоках до скорботно розтуленого рота. — Чуєш, матушко, наш Льоня там паном живе!

— Господи... Господи... — схлипувала матушка, доки отець Діодорій не нагримав на неї:

— Ну, годі тобі!.. Не гріши перед Богом! Радіти треба, а не плакати!

Звівшись, урочистим хрестом осінив себе перед образом Спасителя, що висів над лампадою, закутий у золото:

— Спасибі тобі, що не одвернувся од нашого сина, — і вже до матушки: — Гляди, нікому ні слова!.. Приготуй поїсти.

І поки матушка, все ще схлипуючи, торохкотіла посудом, лаштуючи на стіл, доки розпалювала в печі та підігрівала вчорашню печеню, отець Діодорій нетерпляче допитувався, чи довго іще ждать визволителів. Бо немає вже духу, несила більше терпіти! Каламутною хвилею котиться поругання віри Христової: скидаються святі хрести й дзвони, руйнуються церкви. Там, де нещодавно були святі олтарі, де висіли ікони, комсомолія розвішує свої безбожницькі гасла, горлає богопротивні пісні, показує богохульські вистави...

Отець Діодорій вже не може всидіти. Бігає по світлиці, роздмухує на худющих щоках червоні плями, розмахує руками:

— Содом і Гоморра на нашій землі! Содом і Гоморра!.. Де ж той святий меч, що поразить оцю п’ятиконечну гідру, спопелить її вщент, щоб на крові й попелі проросли свіжі паростки віри? Чого вони там ждуть, чого зволікають?.. Чи хочуть діждатися, щоб од нас не лишилося й сліду?..

Нависнув над Гайдученком невмолимим та грізним знаком питання, чекаючи відповіді. Дихав часто і важко, пік нещадно вимогливим поглядом.

Микола відповідав так, як його вчили. Посилався на складність міжнародного стану, на внутрішні ускладнення в тій країні, з якої прийшов...

— А, що вони можуть! — зневажливо перебив його отець Діодорій та й знову почав ходити по кімнаті, сердито і збуджено розмахуючи руками: — Сеймики, ляхи... Та вони зроду-віку самі собі не могли дати ради, а ми од них щось сподіваємось! Англія... Франція... От де наша надія! Лорд Керзон — от де наш месія!..

— Буде і Англія, буде і Франція, — намагався заспокоїти його Микола. — Весь світ збирається в новий хрестовий

похід...

— Коли ж? Коли?.. — аж тіпала отця Діодорія лиха нетерплячка.

— То вже, батюшко, мені невідомо. Знаю тільки одне: не так довго ждати... Погуляємо, поточим вражої крові...

Микола враз спохмурнів, нахилив велику, з крутим вовчим лобом голову, тремтячою долонею розгладив складку на коліні:

— Я от, батюшко, зайшов по дорозі і до свого двору... А там уже й попелу не лишилося... Комин стояв — і комин люди розібрали; по цеглині розтягли... щоб не пропадало добро... Як став я, як глянув, як здавило мене за серце — отоді й зрозумів, од чого вовки до місяця виють!.. То як воно, батюшко: може, мені не легше вашого ждати? Може, я ночі не сплю — так руки горять за гвинтівкою та за шаблюкою?.. З кожної спини по цеглині вирізати, з живих кирпичиків новий комин ізкласти!.. — аж задихався Микола.

— Дурні ми були. Боже, які дурні! — бідкався отець Діодорій згодом, коли Гайдученко, поївши, куняв за столом.

Видно, таки добре ухоркався: кліпав на світло червоними, круглими, як у птаха, очима, прикладав долоню до рота, щоб пригасити зівоту. Але отець Діодорій мусив висловити те, що накипіло на серці.

— Осліпив нас Господь Бог за тяжкі наші гріхи та й штовхнув воювати із німцями. Кричали, що німець нам ворог, перли на нього, як скажені. А він, ворог наш найлютіший, був у нас за спиною! Тільки й ждав тієї хвилини, щоб вчепитись у горлянку!.. Не воювати — миритися з кайзером треба було, а то й запросити до себе... Як колись предки наші ішли на поклін до варягів: прийдіте до нас і княжіте над нами! Хай би прийшли, хай би княжили, аби тільки не давали голоті, оцим усім нехристам, волі...

— Нічого, ще прийдуть.

— Дай Боже, дай Боже! — осінив себе хрестом отець Діодорій. Іще хотів щось сказати, та Микола, вкрай розморений сном, вже не криючись, потягнувся, аж кісточки затріщали, попросив:

— Чи не можна б трохи спочити: голова обертом йде!

Послали гостеві на горищі, біля слухового вікна. Матушка потягла була перину в невелику потаємну кімнатку, що містилася за спальнею, — отакий собі закапелок, без вікон, без дверей, завішений килимом, не відразу й знайдеш, — але Микола цього разу не погодився там проживати: ночі вже теплі, а на горищі — безпечніше. В разі чого, видерся через слухове вікно на дах, зіскочив у сад — шукай вітра в полі!

Іще одне мав на думці Микола. Але хіба можна про це зізнатися батюшці! Він тільки так, наче знічев’я, спитав:

— Ви зараз удвох живете?

— Чого ж, і Віронька з нами, — озвалася матушка. — Гляди, уже і забули?

— Був час пам’ятати! — буркнув отець Діодорій.

— Чого ж, пам’ятаю... Як прокинеться, привітайте од мене.

Та й подерся на горище по риплячій драбині. Що ж, рипить — хай рипить, для Миколи це навіть краще: ніхто не здереться тихцем, не заскочить зненацька... А може, й не краще? Може, треба було б, аби вона не скрипнула жодним щабельцем, коли на неї стане інша, не Миколина, ніжка?

І Микола не спить та й не спить, пригадуючи хрумке тіло молодої попівни. Як обіймав, як притискав у темних сінях, користуючись тим, що батюшка пішов правити службу до церкви, а матушка порається на кухні, готуючи обід! Попадя все робила, жаліючи доньку, — молоде, мале, хай потішиться на батьківських харчах, за материною спиною, хай поніжиться, доки не зав’язала собі світу заміжжям. А «мале», розморене довгими дівочими ночами, коли не знаєш, куди подіти налите яблуком тіло, коли метаєшся гарячою головою по холодній подушці і щосили притискаєш зібгану ковдру до твердих, наче набубнявілі бруньки, грудей; знудьговане кількарічним чеканням чогось незвіданого, підігріте численними романами, «мале» вже й не пручалося, потрапляючи у гріховні обійми Гайдученка: змикало світленькі очиці, розтуляло дзьобиком ротика, цьомкало в жадібні, нетерплячі парубочі вуста. Сіни тільки зітхали, похитуючи невиразним темним обличчям на нерозважливість попівської дочки; пам’ятали ж її ще дитиною, отаким іще пуцьвірінком із тоненькою кіскою, що лопотіло пухкими ноженятами, вибігаючи з хати. І не стид, і не сором; ще не встигло убитися в пір’я, а вже, бач, знайшло собі півника! І коли? Під час Божої служби, під церковнії дзвони, коли їхній татуньо проголошує з амвона святії слова! Та воно мало вважало на те: правило свою службу, набагато солодшу од татової, і, затиснене в найтемніший куточок, вимовляло зовсім інші слова.

— Прийдеш?

— Тато ж побачить!

— А біс би побрав твого тата!

— Не лайся — гріх.

— А отак мучити мене — то не гріх?

— Хто ж тебе мучить? — наївно округляло очиці. Врешті здалося:

— Почекай трохи. Ось тато і мама поїдуть у гості...

— Вони ж і тебе із собою заберуть!

— А я захворію...

Пригадуючи той день, коли батюшка й матушка вирушали в гості у сусіднє село. Микола аж посміхається: як воно, оте невинне дитя, зуміло прикинутись хворим! Як тулило долоньку до свого чистого лобика, як покахикувало, торкаючись горла рукою! Аж матушка, занепокоєна, стривожена, почала вмовляти чоловіка залишитись удома. Але Віронька, як добра дитина, не хотіла стати татові-мамі на заваді. Хай вони собі їдуть, не вболівають за нею; вона трохи полежить, поп’є липового цвіту, трохи зігріється — і все як рукою ізніме! А від думки, що з-за неї вони не поїхали в гості, їй буде ще гірше...

І не встигли за батюшкою-матушкою зачинитися ворота, як Микола заходився лікувати попівну. Спершу від головного болю, а там і від кашлю, від отого, шо «в горлі щось дряпає». Лікував, як умів, а воно розтулило дзьобиком ротика та й заплющило міцно очиці: не одбивалося, не пручалося, коли убгав у обійми, одірвав од підлоги та й поніс до постелі...

Потім, уже за кордоном, згадуючи Віроньку і оте широке попівське ліжко з пуховими перинами, Микола чомусь бачив лишень одвернену до стіни голівку, світле кучеряве волоссячко на дівочій ніжній шиї і чув безпомічне: «Не треба!» Лише зараз, лежачи на пуховій перині, виразно, до солодкої млості у тілі, пригадав, як ніс на руках Віроньку і що сталось по тому. І від цього спогаду теплою хвилею вдарила в голову кров, зашуміла у вухах, примусила прискорено забитися серце. Він схопився, студячи гарячі підошви об глиняний піл, безшумно, по-котячому скрадаючись, підійшов до квадратного чорного отвору і став прислухатися, чи не вчуються легенькі скрадливі кроки молодої попівни.

Але в домі всі спали. Твердим гарячим клубочком згорнулася Віронька, навіть не підозрюючи, хто завітав до них у гості. Драглистою хроплячою горою височіла матушка, не спав тільки отець Діодорій, збуджений появою Гайдученка і нічною розмовою. Одсунувшись подалі од матушки (давно уже забув, як колись горнувся поближче, бо неможливо зараз повірити, що оце розбухле, як на опарі, тістише, оцей м’який, набехканий стравою міхурище та був колись струнким, пругким, завжди бажаним тілом, з яким він зачав і породив спершу сина, а потім — дочку), тож, одсунувшись подалі од матушки, лежав отець Діодорій висохлою за багато років, покритою жорстким мохом, але ще міцнющою дошкою, і перед його чорними, з гострим, пронизливим поблиском очима пропливало не таке ще далеке минуле, яке він не в змозі забути, ані викреслити з пам’яті і за яке віддав би не один рік життя, аби воно повернулося.

Отець Діодорій посів парафію в ті благословенні часи, коли, як то кажуть, у повітрі й не пахло не те що революцією, а навіть бунтами. Правда, і в ті роки траплялися з-поміж тихої та смиренної череди Божих овечок невдоволені та горлохвати, що не хотіли чекати райського життя по смерті своїй, а прагнули скуштувати його ще до могили. Але молодий ще тоді батюшка виявив неабияку твердість в розправі над непокірними: картав у грізних проповідях, сповнених громів і блискавиць, а не помагало — одлучав найупертіших від церкви: прополював безжально Божу ниву од плевелів.

Незабаром про отця Діодорія покотилася слава як про дуже суворого та непохитного в церковних догматах священика. Мнив себе нещадно караючим мечем у руках Спасителя, покликаним очищати ввірені йому душі од усякої скверни, і не раз твердив, що тільки страхом можна утримати людину від спокус диявола.

Потроху-потроху, та й забрав отець Діодорій владу над всіма своїми прихожанами. Знав про них все, а може, навіть і більше, що вони самі знали про себе. Хто із ким зустрічається і про що розмовляє, хто про що думає чи навіть збирається думати, скільки в кого майна і як у кого вродило, навіть коли в кого опоросилася свиня чи окотилась вівця. Все те не проходило мимо уваги святого отця, всьому він вів свою бухгалтерію, щоб не лишалася церква ані духовної, ані матеріальної частки.

Любив щонеділі, після служби Божої, пройтися селом. Повагом, непоспіхом, як і личить духовній особі, з суворим обличчям, з важким хрестом на грудях. Ніщо не могло приховатися од його чіпких, пронизливих очей, і прихожани ставали аж меншими, зустрічаючись із батюшкою. Бо навіть невинні відчували за собою якусь провину! А він час од часу зупиняв одного, підкликав другого:

— Іване, щось я не бачив сьогодні твоєї жінки у церкві.

— Дак вона ж, батюшко, хвора.

— А хвороба чим лікується, як не святою молитвою? Гляди мені, Йване: тіло рятуєте, а душу губите!

І суворо простував далі, навіть не подавши Іванові руки для поцілунку. Знав, що Іван умре, а наступної неділі приведе свою жінку до Божого храму.

Не давав руки і Оникію, хоч той і нахилявся, наставляючи потріскані губи.

— Не буде тобі мого благословення! Не буде! — метав блискавиці з-під грізно насуплених брів.

— Чим же я, батюшко, завинив перед вами? — кляк від страху Оникій.

— Не переді мною, нечестивцю, а перед Богом! Який твій батьківський обов’язок? Виховувати своїх дітей у страху Божому, в покорі. А ти як їх виховуєш?

— Та хіба ж я їх, батюшко, не виховую! — пробував оправдатись Оникій. — Шкуру здираю — так їх виховую!..

— А твій старший минулої ночі з ким у Свиридовій клуні сіно вминав? Отак без вінця, без шлюбу, без благословення церкви, як ті тварі нечестиві, — та прямо до пекла! Так і знай: не обвінчаються — забудьте й дорогу до храму!

І, гляди, за якийсь час стоїть молода пара посеред церкви, стоїть і не дише, боячись навіть глянути на суворого панотця. А потім, уже по весіллі, чухаючи нещадно нашмагані батьками спини свої, тихцем дивуються, звідки клятущий піп довідав про оту клуню: адже пробиралися до неї в таку глуху ніч, що хоч око виколи — не побачиш нічого!

— Не обійшлося без нечистої сили! — чухмарив потилицю молодий, все ще не сміючи підступитися до молодої, тепер уже законної жони своєї: ану ж, і тут вчинить щось не так, як того вимагає отець Діодорій!

Але отцю Діодорію для дивовижної тієї обізнаності не потрібно було нечистої сили: мав інших, більш земних інформаторів. Щоранку стрічали його на порозі божого дому. Ще здалеку бачив їхні терпляче очікуючі постаті.

Стоїть отака собі баба Христя чи баба Горпина — вишкрябана, вимита, чиста, вся немовби аж світиться. Все тілесне, гріховне далеко позаду: забула, чим воно й пахне! Стріне отця Діодорія, нахилиться церковною свічечкою (під біленькою празниковою хусточкою святе та боже обличчя, очі смиренно потуплені, губи — підківкою вниз)... схилиться ото перед отцем Діодорієм:

— Благословіть, батюшечко! — І тиць! тиць! — сухими губами в оксамитову руку. А потім дріботить слідом за батюшкою і викладає все, що чула, що бачила. Все, все — у вушко батюшечці! Не таїла од нього найдрібнішої крихітки. Аякже, нелегка ж доріжка до раю, ой, нелегка!

Обійнявши владу духовну, запрагнув отець Діодорій і світської влади. Три роки точилася війна поміж ним та сільським головою, людиною вкрай владолюбною. Ще невдовзі після того, як познайомились, мав необережність сказати при селянах, коли отець Діодорій втрутився в розмову:

— Ви, батюшко, знайте свою Божу службу, а ми тут уже якось і своїм розумом обійдемось.

Не знав голова, який пекельний вогонь розпалив отими необережними словами! Нічого не відповів тоді отець Діодорій, тільки аж почорнів на виду. Різко повернувся, пішов, стискаючи щосили тонкі вуста.

Три роки чекав свого часу отець Діодорій. Три довгі роки! Голова, може, давно й забув про той випадок, а отець Діодорій не раз прокидався посеред ночі, пригадував люту образу. І настав час, коли він діждався свого.

Мав голова сина — бешкетника на все село. Не раз нашіптували у вушко батюшці богомільні бабусі, що витворяє головин баламута, а батюшка тільки хитав головою. Аж ось одного ранку, вийшовши за ворота, зіткнувся із бабою Горпиною, що бігла йому назустріч так, наче за нею горіло.

— Ой, батюшечко, що я чувала!

Уважно вислухав її, наказав повторити. Тицьнув бабі руку, і доки вона цілувала із присмоктом, трясучи в релігійнім екстазі висохлою на опеньок задницею, стояв випроставшись, роздуваючи хижо качиного носа: нарешті настав його час.

Готував чергову проповідь день, і другий, і третій. Про нерадивого батька і блудного сина, віровідступника, який зважився на такий богохульний, такий сатанинський вчинок, що від нього кров холоне в жилах і стає дибом волосся. Вирвати хрест святий із могили та й кинутись із ним у бійку... Змалював образ тієї маленької дівчинки, що спочивала в могилці, того невинного ангела, душа якого перебуває зараз біля престолу Божого, такими зворушливими, проникливими фарбами, що жінки ридма ридали, а чоловіки сякалися та проводили кулаками попід очима. І обрушив увесь гнів, всі Божі громи та блискавиці на голову нечестивця, який насмілився сплюндрувати могилу, який — страшно й подумати! — вирвав святий хрест та й молотив ним, немов ціпом, чужих парубків!

Храм затамував віддих. Страшні й грізні були в ті хвилини лики богів і святих, а ще страшнішим, ще грізнішим був отець Діодорій. В золочених ризах, з розпростертими над головами прихожан руками, з двома нещадно караючими блискавицями в обох тих руках. Метне їх донизу на голови грішників — і вдарить страшний грім, і розколеться земля, і ковтне тих, кого задумав покарати отець Діодорій!..

Того ж дня, пізно ввечері, притьопав до панотця голова. Просив милосердя, каявся, валявся в ногах. Роздуваючи ніздрі, дивився отець Діодорій на повергнутого в прах ворога свого, впивався відчуттям перемоги. Але руки не подав. Не поступився, не простив, не дав розслабити своє серце, затверділе у святому гніві на віровідступника. І наступної неділі прокляв, відлучив од святої церкви нечестивого сина голови.

Після того випадку схилилися перед отцем Діодорієм і світські власті села. Кожне слово його стало законом, кожне бажання — наказом. Навіть урядника селяни боялися менше, аніж свого грізного батюшку.

Отак і княжив отець Діодорій довгі роки, неподільно та всевладно, у своєму селі. Хотів — карав, хотів — милував, творив суд та розправу, і коли проходив після Божої служби вулицями — все село спішило зігнути спину та понижче вклонитися, аби запобігти суворого гніву панотця. Так і дожив би свого віку, помер би грізним владикою, і плакали б невтішно парафіяни, проводжаючи його в останню путь... Плакали б невтішно і щиро, бо одним із найдивовижніших парадоксів людської натури є те, що чим суворіший та нещадніший до них володар, чим більше знесе він нам голів та потрощить нам ребер, тим голосніше ми побиваємося, тим жалісніше тужимо, коли доля врешті-решт змилостивиться над нами та й загребе його до могили... Отак і процарював би отець Діодорій, коли б не тисяча дев’ятсот сімнадцятий рік.

Громом з ясного неба звалилася на отця Діодорій звістка, що цар зрікся престолу. Сприйняв це як зраду з боку царя, як підступність свого вінценосного спільника. Не міг простити того Миколі, не міг зрозуміти! Поступитися владою, добровільно віддати її в чиїсь інші руки? Та йому хай би руки виламували — не випустив би скіпетр! І після лютневої революції, і після Жовтневої, і в громадянську війну лишався непохитним монархістом. Виглядав нового царя, нового

Іоанна Грозного, який не побоїться потопити в крові половину роду людського, аби врятувати єдину та неділиму, оплот віри православної.

Те виглядання затягнулося довше, аніж сподівався отець Діодорій. Цар все не приходив, і влада поволі спливала із рук отця Діодорія. Тож не дивно, що в той день в потаємній розмові з Гайдученком допитувався з юначою нетерпеливістю:

— Коли ж, коли вони почнуть?..

— Вже недовго лишилося, батюшко... Тільки мало просто чекати...

— А що маю робити?

Тут Микола став викладати те, за чим його, власне, й послали з-за кордону. Чи не думає батюшка, що йому треба докласти власних сил до святої, загальної справи? Готувати, так би мовити, грунт для сівачів, котрі прийдуть сюди, аби знищити більшовицьку владу?

Батюшка думає. Але як це робити? В який спосіб?..

На це у Миколи готова відповідь.

— Треба, батюшко, перш за все знаходити спільників. Отаких, як ви, відданих нашій справі людей, що до того ж уміють тримати язика за зубами...

— Спільники будуть, — пообіцяв отець Діодорій. — А що далі?

— А далі ми почнемо, батюшко, збирать інформацію. Про Червону Армію, де яка частина розположена, яка зброя, скільки людей, які у них настрої... Про воєнні заводи... Як бачите, робити буде що, аби тільки була охота..

Та отцю Діодорію не позичати тієї охоти. Все робитиме, все! Не пожаліє нічого, аби тільки висмикнути опору з-під ненависної влади!

Другого дня, як тільки розвиднилося, запріг отець Діодорій кобилчину та й рушив до отця Віталія в гості. Вирішив почати із нього. Вважав отця Віталія найбільш підходящою кандидатурою: не міг той не затаїти смертельної образи за примусове переселення.

Вже під’їхавши до колишньої школи, а тепер — хати священика, помітив, що з часу іменин отця Віталія тут дещо змінилося. Хатина вже не стояла сиротою на голому белебні: свіжими вощаними штахетами зіп’явся довкола паркан, а попід парканом росли молоді деревця. Обкидані в ніжну травневу зелень, аж липку од весняних соків, вони невпізнанно скрасили двір. І навіть хатина від того аж посвіжішала, прочистила свої невеликі віконця та й вперше за весь свій злиденний вік повеселіло дивилася на перехожого.

Отця Діодорія чомусь неприємно вразила оця радісна зміна. Волів би краще побачити голий незатишний вигін, сумну обідрану хату під зогнилою стріхою. Зупинив сердито кобилу, похмурою тінню посунув у хату.

Отець Віталій був удома. Стрів гостя на порозі, допоміг зняти стареньке, ще до революції пошите пальто, запропонував умитися з дороги. Але гість, подякувавши, відмовився. Провів по ріденькій борідці долонею так, мовби стирав пил, запитав:

— А де ж матушка?

— Поїхала до мами в Хоролівку. Як Бог дасть, сьогодні увечері буде вдома.

Щось схоже на задоволену гримасу торкнулося вуст отця Діодорія. Не чекаючи запрошення, сів у глибокий фотель, поправив на грудях хрест, виставив з-під ряси великі чоботи:

— А вгадайте, чого я до вас завітав.

— Звідки ж мені про те знати, — блідо всміхнувся отець Віталій; за три місяці, що минули з дня іменин, він ще більше схуд, якось наче аж висох, і зовсім уже скидався на потемнілий лик Христа-спасителя, що єдиний висів там, де мала бути ціла божниця. Лише червоні гарячі вуста виділялися на тому обличчі та великі палаючі очі.

Тяжку, неймовірно тяжку душевну кризу пережив отець Віталій. Провела вона його крізь довгі зимові ночі, позбавлені сну, коли ти один на один із своїми сумнівами, коли навіть Бог відступився од тебе: шукай собі подальші шляхи сам, вирішуй сам, борись із спокусою, ослаблий, зневірений, повний сум’яття, ненадійний служителю мій! Бо яке ти маєш право нести своє слово іншим, коли сам сумніваєшся в ньому? Як ти можеш запалювати вірою інших, коли сам похитнувся у ній? І отець Віталій, спалюючи себе на вогнищі сумнівів, шукав у думках інших, не збитих, не захаращених церковними догмами шляхів до Бога. Розумів: коли церква не пристосується до нового життя, не перегляне своєї тисячолітньої закостенілої політики, її чекає неминуча загибель. Церква нагадувала зараз людину, яка у вік парової машини й електрики, високорозвиненої військової техніки зібралася б на війну у спорядженні середньовічного лицаря. Отаким Дон Кіхотом XX століття! Тож, коли не хочеш загинути, скидай швидше отой середньовічний мотлох. Коли не хочеш бути смішним, шукай собі іншу, що відповідала б часу, зброю, вдавайся до гнучкішої, життєвішої тактики.

І він шукав. Гортав стоси книжок, заново дослідив історію церкви — від перших християн аж до всесвітнього панування — виписував усі її помилки, всі хибні кроки. Завжди стикався з одним і тим же: церква неодмінно виступала проти нового і щоразу терпіла поразки. Лишалося тільки дивуватись, як могла проіснувати досі при отакому консерватизмові! Це було найбільше чудо: бурхливі весняні води пробивалися раз по раз крізь порослу мохом, вивітрену, вилущену скелю, ба навіть неодноразово валили її, а вона знову опинялася на старому місці, вперто намагаючись затримати нову повінь.

Але чи довго триватиме чудо? Чи не настане час, коли водам набридне пробиватися щоразу крізь одну й ту ж загату і вони просто розтрощать її! Чи не краще замість того, щоб з упертістю приреченого заступати дорогу новому, пропустити його добровільно, поберегти свої покришені боки?..

Знав: бурю піднімуть оці його думки серед священицьких кіл! Люту реакцію викличуть! Але не боявся. Готовий був пожертвувати всім, аби тільки врятувати віру. Знаходив впевненість, твердість духу не тільки у роздумах, але і в Святому писанні. Бо хто має очі, той бачить; хто має вуха, той чує...

Отець Діодорій не мав зараз ні вух, ні очей. Засліпила його зір ненависть, притупила його слух лють. Тому й не помітив тієї зміни, що сталася з отцем Віталієм. Необережно, прямо-таки з ходу виклав йому все про Гайдученка, про зв’язки із закордоном, про очікування недалекої війни і про їхню, священицьку, участь в підготовці оцієї богоспасенної акції. Говорив палко і збуджено, не помічав, як отець Віталій спершу слухав із подивом, потім спохмурнів, а під кінець устав, підійшов до вікна, нервово ламаючи пальці.

— Не розумію, — глухо мовив господар, коли отець Діодорій скінчив закликом до активної боротьби. — Ніяк не можу зрозуміти...

— Що ж тут незрозумілого?

— Не розумію того, як ви могли на таке зважитися, — заговорив схвильовано отець Віталій, підступаючи до гостя. — Невже ви не бачите, що такими діями ви тільки поглиблюєте яму під нашою церквою? Невже вас нічого не навчило життя? Хіба вам невтямки, що ви завдаєте нашій церкві більшої шкоди, аніж уся більшовицька пропаганда?

Отець Діодорій аж рота роззявив, застуканий зненацька отаким поворотом.

— Невже вам, врешті-решт, не ясно, що ви дієте і проти заповідей Христових?

Тут отець Діодорій аж підскочив. Як? Його, найсуворішого, найнесхибнішого, найтвердішого ревнителя віри православної, звинувачувати в порушенні заповідей Божих?!

— Так, саме у цьому, — стверджує отець Віталій. — Згадайте, якщо ви не забули: кесарю — кесареве...

— Але при чому ж тут кесар! Кесар — цар, володар, а ці? Ці хто такі?.. Слуги сатани, породженці пекельної тьми!..

— Іше одну заповідь доведеться вам нагадати, — не поступається отець Віталій. — Всяка влада — від Бога...

Тут отець Діодорій не може більше стриматись. Схоплюється й, розмахуючи руками, бризкаючи слиною, наступає на свого нежданого опонента:

— Не вірю! Не вірю! Тричі не вірю, що ця влада — од Бога! Антихрист послав нам її, а не Бог! Антихрист!..

Отець Діодорій враз замовкає. Тільки трясуться руки та тремтить борода. Намагаючись оволодіти собою, затискає правицею хрест, аж біліє зап’ястя, впивається похмурим, запаленим підозрою поглядом в отця Віталія: чи не збільшовичився він?

А отець Віталій, болісно зламавши брови на високому, поораному передчасними зморшками чолі, продовжує:

— Ви подумали про те, що буде, коли більшовики дізнаються про ваші зв’язки?..

— Я не боюся того! — закричав отець Діодорій. — На хрест піду, на розп’яття за святу нашу віру!

— От-от, на хрест, під терновий вінок, щоб зажити слави святого мученика... А більшовики, всі атеїсти тільки й чекають, щоб отакі, як ви, попалися їм до рук. Піп — ватажок контр­революції, церква — притулок шпигунів... Я так і бачу подібні заголовки в газетах. А потім — показовий процес, і чим ми, душпастирі, що не піддалися на спокусу лукавого, чим зможемо доказати, що в більшості своїй непричетні до цього?! — сплеснув руками отець Віталій. — Чим, питаю я вас?.. Мовчите?.. Так хто ж вам дав право ставити під такий удар нашу церкву, нашу релігію, переступати одну із заповідей Божих?

Очі отця Віталія палахкотять, він підступає все ближче до отця Діодорія — суворий, вимогливий, переконаний у своїй правоті. І коли отець Діодорій розтуляє рота, аби щось сказати у відповідь, отець Віталій простягає до нього руку з довгими пальцями:

— Мовчіть!.. Мовчіть і слухайте, що скажу... От перед Богом клянусь, що буду робити все, аби перешкодити вам, не дати заподіяти непоправимої шкоди святій нашій церкві!..

— Підете доносити? — врешті спромігся на слово отець Діодорій. — Як Іуда, за тридцять серебряників?..

— Хай мене охрестять Іудою, хай всі од мене одвернуться, але я не дозволю вам підривати віру...

— Так будьте ж прокляті! — вибухнув отець Діодорій, вже не володіючи собою. Чорний, розпатланий, страшний, підніс над головою кулак, затрусив ним щосили. — Будь проклятий ти! І все сім’я твоє... запроданцю!.. Слуго антихриста!..

Задихаючись, синіючи на обличчі, ще раз погрозив кулаком, вискочив у сіни, хряснув дверима, аж застогнали шибки. Попер, не розбираючи дороги, прямо через двір. Налетів на яблуньку, перечепився, упав. Вже зовсім не володіючи собою, схопився, висмикнув яблуньку з корінням...

Аж за селом, загнавши кобилу, — батожив нещасну тварину, зганяючи лють, — трохи отямився. Зупинив, зліз, кинув віжки й батіг, походив, збиваючи пилюгу. Конячина, опустивши запінену морду, зі стогоном дихала, судорожно поводячи лискучими від поту боками, а отець Діодорій все ходив і ходив, заклавши руки за спину, нахиливши наперед сплюснуту, як сокира, голову.

Припам’ятовував сутичку з отцем Віталієм, пригадував погрози стати йому на шляху, і поволі його огортав страх. Не за себе боровся отець Діодорій, о ні, не за себе! Ладен був хоч зараз — на хрест, в тюрму, щоб мученицька кончина його стала торжеством християнської церкви. І себе, і дружину, і доньку, і всіх прихожан своїх кинув би у жертовний вогонь без вагання, без страху, пішов би на те, на що йшли колись розкольники в глухих сибірських скитах, аби не датися посланцям антихриста живими. Зажив би тим посмертної слави, був би причислений до лику святих і, розмножений тисячами ікон, розвішаний по всіх божих храмах, пік би кожного нещадним поглядом, грозився б кожному суворим перстом, вимагаючи жити у страхові, в покорі.

То була б завидна, бажана доля. То був би вінець всіх його прагнень. Боявся ж іншого: загинути безславно, так і не розпочавши великої справи. Відстрочити, а може, й зірвати хрестовий похід, очікуваний з таким нетерпінням... І, трохи заспокоївшись, сів знову на бричку та й покотив додому: не можна було гаяти ані хвилини.

Вислухавши панотця, Микола аж побілів од гніву. Забув, хто перед ним, не зважив на сан і літа — покрив отця Діодорія такою добірною лайкою, що в того аж руки затіпались дати нахабі ляща.

— Пся крев... вашій мамі! — вдався до польської Микола, коли забракло своєї. — Хто вас просив розпускати язика?

— Я ж думав... — почав був отець Діодорій, але Микола не дав йому договорити.

— Знаєте, що вам за це треба зробити?.. Скажіть спасибі, шо це я, а не хто інший!..

Тремтячими пальцями дістав портсигар, вийняв цигарку.

Затиснувши в зубах, довго чиркав коліщатком запальнички, оминаючи поглядом отця Діодорія, що стояв ні в сих ні в тих.

Врешті запалив, жадібно затягнувся димом. Від того ніби трохи подобрішав, сказав уже іншим, примирливим тоном:

— Що ж, погарячкували й досить... — ще кілька разів затягнувся, запитав: — Він такий, що і в гепеу побіжить?

— Казав, щоб я одумався, — відповів отець Діодорій ображено: хоч і відчував за собою провину, все ж не звик, щоб на нього отак кричали. — Думаю, не піде.

— Тож-то, що думаю! — з досадою промовив Микола. — А мені треба, щоб він напевне не пішов!

Ще кілька разів затягнувся, кинув бичок на долівку, розтоптав каблуком.

— От що, батюшко: розкажіть, як до нього попасти.

— Ти що задумав?.. Впіймають!

— Що я — дурний, щоб удень ходити! А ніч нащо?

Отець Діодорій, присівши навпочіпки, став малювати пальцем прямо на долівці, як пройти задвірками до отця Віталія.

— Як побачиш колодязь, то бери зразу вправо. Прямо не йди — прямо сільрада.

— Умгу, — стежив за його пальцем Микола.

— Отак забирай вліво, вліво, та й вийдеш на майдан. А там якраз і впрешся в хату. По штахетах узнаєш. Штахети нові...

— Що ж, втраплю... Моліться ж, батюшко, щоб не збився, бо доведеться вам приймати гостей з гепеу!

Отець Діодорій тільки засопів. Важко звівся, обтрусив із колін пилюку, не глянувши більше на Миколу (вмиратиме — не простить йому отієї лайки!). Нагримав на матушку, визвірився на дочку, неприкаяною тінню заходив по світлиці. Намагався не тільки Бога — самого себе переконати, що він не відає, з якою мстою збирається Гайдученко відвідати отця Віталія. То Миколина справа. Йому ж, Діодорію, вистачає своїх клопотів, своїх турбот.

І доки отець Діодорій отак присипляє власне сумління, Микола збирається в непрошені гості. Не набира подарунків господареві, щоб задобрити його, — і так мав чим пригостити, аби відбити назавжди охоту іти в ДПУ. Невеликий той гостинець важить всього кілька грамів, а спробує його отець Віталій, то й ляже покірно Миколі до ніг: топчи мене, лихий гостю, вбивай мене в землю, роби що хочеш зі мною...

Діждавшись пізнього вечора, вирушив у дорогу. Прямо над головою вовчою тічкою сунули хмари, гналися за місяцем. Він чимдуж котив од них, виривався, німо кричав, роздираючи рота на перекошенім од жаху обличчі. Та вони таки наздогнали його, навалились, підім’яли під себе, і він, втрачаючи сили, виринув із- під них раз... виринув вдруге... та й щезнув, здається, навіки. І від тієї мовчазної боротьби, від того німого конання нічного владики моторошні тіні поповзли по землі, скрадаючись до всього живого, і вже, здавалося, сама ніч заклацала вовчими іклами, засвітила хижо очима.

В такі ночі чиняться страшні злочини, проливається людська кров.

Микола благополучно пробрався до хати отця Віталія. Тільки раз, уже посеред села, стрілися парубки, шо повертались із досвітків. Йшли тісним овечим гуртом, стиха перемовляючись, бо і на них нагнала смуток оця темрява. Пройшли, протупотіли, прокивали гостроверхими чорними шапками — Микола, діждавшись, поки за ними затихне, виліз із-під тину та й знову рушив уперед.

Хата отця Віталія довірливо біліла стінами, темніла заплющеними вікнами. Тихим спокоєм віяло од неї, спокоєм і сонним теплом, і всі оті потворні тіні оминали її стороною та й повзли поміж інші хати.

Микола постояв, прислухався. Було тихо, мертво. Пітьма ще густіше навалилася на землю. Тоді Гайдученко постукав у двері.

По той бік зачовгало, і чоловічий заспаний голос запитав:

— Хто?

— Я, — відповів Микола, навалюючись тілом на двері.

— Хто, я?

— Та це я, батюшко! Тато вмирають, то послали по вас...

— Це ти, Миколо?

Холодний піт враз оросив Гайдученкові чоло. Він дико оглянувся, бо здалося, що потрапив у пастку, що його зараз схоплять за лікті. Лише тоді, коли отець Віталій нетерпляче перепитав:

— Миколо, це ти? Чого ж мовчиш? — лишень тоді зрозумів, що це просто збіг імен, і поспіхом відповів:

— Я, батюшко, я!

Брязнула клямка, відчинилися двері. В сінешній пітьмі забіліла висока постать. Та пітьма немов засмоктала у себе Миколу: він ступив уперед і вистрілив раз, а потім і вдруге...

Отець Віталій ще якусь мить стояв, а потім, застогнавши, підкосився Миколі під ноги. Кілька разів схлипнув, як маленька дитина, пойорзав головою, мовби зручніше умощуючись, та й занімів. Микола перескочив через забитого, ступив до кімнати. Назустріч йому кинулася ще одна біла постать, так наче отець Віталій воскрес та й знову ішов під кулі...

Зінаїда, натомлена дорогою, не чула, як Гайдученко стукав у двері, як устав чоловік. Тільки коли пролунали два поспішні, раз за разом, постріли, їй причудилося спросоння, начебто хтось кинув дві каменюки на залізний дах — трах! трах! З наполоханим серцем вона звелася, прислухалась і вже хотіла розбудить чоловіка, коли почула із сіней болісний стогін... Зірвалася з постелі, плутаючись у нічній довгій сорочці, побігла до дверей. Вона бігла й тоді, коли хтось виріс їй на дорозі, хтось недобрий, лихий, бігла й тоді, як він простягнув до неї руку і перед очима в неї злою зірочкою спалахнув синій вогник, бігла й тоді, коли їй у груди наче вдарило тупим молотком, коли враз десь поділися і ноги, і руки, і голова, і все тіло, й душа — лишилося тільки серце! — і вона жила в тому серці і бігла, і бігла, і бігла...

А потім над нею зімкнулася пітьма. І Зінаїда вже лежала на долівці посеред хати зібганим калачиком, закривавленим колобком, що так і не докотився до свого чоловіка. Микола, присвічуючи ліхтарем, обійшов її, став нишпорити на письмовому столі, в шухлядах, перевіряючи, чи не залишив покійний доносу на отця Діодорія...

Доносу не було, і Микола, обнишпоривши для певності ще й кишені чоловічого одягу, похапцем вийшов із хати. І наче виніс із собою весь неспокій. Тиша знову запанувала у хаті, хата знову склепила очі, заснула, і ті двоє теж наче спали: один у сінях, розпластавшись на спині, друга посеред хати, зібгавшись калачиком, так немовби замерзла і все ніяк не могла зігрітися. Отак вони й спали, потроху холонучи, до самого ранку і, мабуть, спали б і довше, коли б від хати до хати, з вулиці на вулицю та не рознісся розпачливий жіночий крик:

— Ой, людоньки, батюшку вбито!

Той нестямний крик розідрав на шмаття ранкову тишу, розніс, розметав, скаламутив ранкову прозорість, і події в досі сонному селі наче покотилися з височезної гори — все швидше, швидше, швидше...

Застукотіли, забряжчали клямки, засуви і защіпки, замиготіли старі й молоді, жіночі та чоловічі обличчя, залунали дзвінкі й глухі, басовиті й тонкі голоси. Все те злилося, переплуталося, перемішалося в тривожному русі, шо наростав кожної миті, захоплював щонайдальші закутки, і вже годі було зрозуміти, вже не можна було розібратися, що кричали всі оці збуджені люди, підняті спозарання розпачливим жіночим криком:

— Ой, людоньки, батюшку вбито!..

Вони вибігали на вулиці, і вулиці повнилися ними. Наче аж вужчали, наче стискалися, аби швидше проштовхнути людей вперед, до отого майдану із занімілою хатою. Люди збігалися до хати, а вона була наче мертва, вона скидалася на череп: моторошно чорніла порожніми очицями вікон, беззубим проваллям сіней. Люди товпилися довкола, боячись підступатися ближче, а звідусіль усе підбігали та й підбігали. І вже понад простоволосими головами, понад піджаками, сорочками, сіряками, кохтинами, понад всім отим стовповиськом, над усім отим виром жалісними вогнями зметнулися тужні жіночі голоси:

— Та за-а що-о-о!.. Та за-а що-о-о ж!..

І коли церковний староста, отой самий, що назюзявся колись на іменинах у покійного батюшки по самісінькі вуха та й став приміряти Оксенову шапку, коли отой стовп віри Христової, найближчий помічник та порадник забитого душпастиря, снуючи згорьованим човником поміж людьми, шепнув одному, шепнув- другому, що він, мовляв, догадується, дуже добре догадується, чиїх то рук справа, тільки не хоче казати, та й повів очима в бік сільради, то слова його впали не на камінь...

Тож і не дивно, що натовп зустрів свого голову, розвеселого морячка, який так легко умовив отця Віталія поступитися своїми хоромами, погрозливою, ворожою мовчанкою. Голова прийшов не сам: як тільки довідався про вбивство, то послав гінця у Хоролівку, і звідти відразу ж примчали слідчий та лікар. Слідчий, молодий ще, безвусий, дуже рішучий, дуже суворий та офіційний товариш, і старенький, аж пилком припилений лікар з потертою валізкою в сухій, обдутій синіми жилами руці, зі старомодним пенсне на тонкому, з горбинкою, носі, швидко пройшли безмовним живим коридором, що відразу ж замикався за ними, ступили у сіни, зачинилися. І як тільки клацнула клямка, над натовпом затріпотів, забився істеричний жіночий крик:

— Та вони ж їх різати будуть!.. Ой, людоньки, що ж воно ро-обиться-а?..

— Різати... різати... — покотилося натовпом. — Мало, що вбили, тепер ще й глумитимуться... Та хай уже батюшку, а матушку ж за віщо?.. Матушку, кумо, за що?.. Та за віщо ж їх різати?!

Моряк перший почув оті голоси. Відчинив двері, став на порозі: широкоплечий, в бушлаті, в безкозирці. Обвів людей строгими очима, голосно запитав:

— Чого кричите?

— Бач, ще й питає! — злий голос із задніх рядів. — Убив, а тепер питає!

Моряк звівся нашпиньки, витягнув шию, аби побачити, яка то контра гукнула, але роздивитись як слід не дали йому жінки: під’юджені отим вигуком, розпалені гнівом, посунули на нього верескливою розлюченою стіною.

— Признавайся, розсучий сину, за що вбив нашого батюшку?

— Та одчепіться, скажені! Хто його убивав?

— А, не вбивав!.. А різать хто буде?.. Не дамо ізнущатися над батюшкою!..

— Гражданки, заспокойтесь! — пробував умовити їх моряк. Врешті втратив терпець, гаркнув щосили: — Ану, тихше! Варко, чого рота дереш, за тюрмою, мо’, скучила?!

— А-а, за тюрмою!.. — наче окропом хлюпнули на Варку. — Дак ти нас, розсучий сину, тюрмою лякати!.. — та й, підскочивши до моряка, цап із голови безкозирку! — Бийте його, антихриста, бо в нього он уже роги із-лоба пруть!..

І не встиг моряк опам’ятатися, як жінки налетіли на нього, вчепилися в бушлат, полізли нігтями-кіггями до обличчя, до чуба, до очей. Зібравшись із силами, він рвонувся — видерся з роз’яреного жіночого гурту, вскочив у сіни, трахнув за собою дверима, замкнувся. І щастя його, що встиг ускочити, — двері аж загули під ударами!

— Одчиня-ай!..

— Одчиняй, бо підпалимо!..

— Не дамо різати!..

Важко дихаючи, моряк витер з обличчя кров, зайшов до хати, похмуро сказав:

— Як не втечемо — розтерзають...

У суворого слідчого обличчя враз стало дитяче. Лікар же швиденько збирав розкладений інструмент, ховав у валізку: пенсне так і підстрибувало у нього на носі.

А крик усе наростав, а двері вже аж тріщали під оскаженілими ударами, і тільки моряк хотів виглянути у вікно, як важкенний дрючок гупнув по рамі: шибки так і бризнули гострими скалками! Тоді голова, вже не роздумуючи, ухопив табуретку, висадив нею інше, в протилежній стіні, вікно:

— Стрибайте, якщо життя дороге!

Перший вилетів слідчий: хортом стрибонув та навдьори, навдьори, пригинаючи голову! За ним подерся старенький лікар: все ніяк не міг виважити через лутку свою давню подагру. Морячок підсадив його так, що лікар тільки мелькнув худими литками. Махонув і сам у вікно.

— Чого тупцюєтесь? Біжіть!

— Пенсне... — заскімлив лікар, задираючи до моряка плескате обличчя. — Моє пенсне!..

— Чорт із ним, із пенсне!

— Але ж, пробачте, я нічого не бачу!..

Пенсне знайшлося аж за три метри, в траві. Притримуючи старого лікаря за лікоть, моряк побіг за слідчим, що мчав галопом, а позаду вибухнув ще більший галас: побачили!

Гналися за ними до сільради. Гналися й за сільрадою, через усе село. Тріщали тини, висмикувалося кілля, стугоніла земля. Виставивши груди, задираючи запінену морду, сільрадівський жеребець періщив копитами дорогу, і легенька бричка підскакувала на вибоїнах так, що, здавалося, от-от розсиплеться.

— Доженуть? — раз по раз питав лікар, боячись навіть оглянутись. Він хапався руками то за пенсне, що стрибало на носі, то за бричку, щоб не вилетіть на дорогу.

— Не доженуть, — не так лікаря, як самого себе заспокоював слідчий.

А моряк батожив з усіх сил жеребця. Бушлат на морякові висить подертими клаптями, через обличчя — криваві смуги, на губах запеклася кров, чуприна розпатлана, та в сірих затятих очах — жодної тіні страху. Він наче вріс у бричку, наставляє на вітер широкі розхристані груди.

Зупинилися аж біля приміщення ДПУ, кинули підводу, ввалилися в кабінет начальника.

— Так, — мовив Ляндер, вислухавши слідчого. Звівся з-за столу, суворо насупивши брови, провів попід ременем пальцями, поправив кобуру. — Так, — мовив він багатозначно. — Контрреволюційний заколот?.. Що ж, я цього сподівався... При нашому лібералізмові ми ще не такого діждемось!..

Натиснув на кнопку, наказав черговому, що заскочив до кабінету:

— Вишикувати всіх бійців з повним боєкомплектом! Повантажити на тачки кулемети!

Швидко підійшов до телефону, крутнув ручку:

— Гінзбурга!.. Негайно!..

— Який там у біса заколот, що ти вигадуєш! — розсердився Гінзбург, вислухавши Ляндера. — Ану, зайдіть до мене!

Ляндер ображено знизав плечима, розвів безпомічно руками: як можна плідно працювати з отаким секретарем! Ні, з нього досить! Досить, досить і досить!

— Що ти пропонуєш? — запитав Гінзбург начальника ДПУ, вислухавши слідчого та голову сільради.

— Силами ДПУ і міліції оточити село! Провести повальні обшуки! Заарештувати всіх учасників заколоту!

— І настроїти проти себе всіх людей, — підсумував Гінзбург — Підвода тут? — це вже до моряка.

— Тут.

— Тоді поїхали.

— Що ти збираєшся робити? — занепокоївся Ляндер.

— На власні очі пересвідчитися, що то за заколот.

— Я складаю із себе всяку відповідальність!

— Складай, складай...

— Я буду доповідати в губернію!

— Доповідай, доповідай... Тільки не здумай, доки я повернуся, посилати в село міліцію!

Натовп, що юрмився три години біля хати отця Віталія, значно порідшав: чоловіки розійшлися, лишилися переважно літні жінки та діти.

— Стережуть, — похмуро сказав моряк, натягуючи віжки. Забачивши підводу, жінки завмерли, роздивляючись, хто ж то приїхав, а від гурту метнулися дитячі постаті: в усі сторони — тільки п’ятами замиготіли.

— Побігли за підкріпленням, — ще більше спохмурнів моряк.

— Може, розвернути підводу, — пораяв боязко лікар.

— Навіщо?

— Бо так не встигнемо утекти!

— Постійте тут, — сказав Гінзбург, злізаючи з брички.

— Товаришу Гінзбург, ви куди?

— Товаришу секретар, хоч пістолет візьміть!

Гінзбург досадливе відмахнувся, — одстаньте! — непоспіхом пішов до жінок, шо вороже дивилися на нього.

Простоволосий, у вицвілій гімнастерці, у стоптаних чоботях, він ішов так спокійно, наче всі оті жінки бозна-як любили його. Лише права щока трохи більше посіпувалася, ніж звичайно, та неприємно холодило у грудях.

— Тільки так, — сказав Гінзбург, підійшовши до гурту, — давайте наперед домовимось: не кричати. Бо в мене голова не витримує крику...

І доки жінки, пороззявлявши роти, роздивлялися Гінзбурга, він, не даючи їм отямитись, продовжував:

— Я натомився, хочу присісти. Можна?

Прийшов до хати, сів на призьбу, пригладив волосся, запросив і жінок:

— А ви чого ж стоїте? Незручно якось: я сиджу, а ви стоїте. Сідайте, місця всім вистачить, — і посунувся трохи, наче звільняючи місце.

І хоч жінки, зовсім уже спантеличені, не сідали — переступали босими ногами, Гінзбург відчув, що між ним і натовпом простягнулася ниточка. Хай іще тоненька й непевна, але це вже не так важливо: головне, що вона була, існувала, ота ниточка, і він не дасть їй урватися.

— Не хочете?.. Ну що ж, поговоримо й так... А я вже скористаюся правом вашого гостя: посиджу... Ви ж не будете гніватись на мене за це?..

І — приязний, відвертий усміх. Ще одна ниточка до жіночих сердець!

— А тепер розкажіть, що тут у вас трапилось... Тільки не всі разом... Хто тут у вас Варка?.. Ви Варка?.. От ви й роз­кажіть...

Слухав уважно Варку, що, збуджуючись од власної розповіді, зривалася на крик, слухав і кивав головою, наче притакуючи, немовби погоджуючись із нею. Коли Варка замовкла, Гінзбург задумливо провів долонею по непокірній чуприні, вже іншими, дуже серйозними очима подивився на жінок:

— Що ж, давайте спробуємо розібратися... Бо я, на жаль, особисто не був знайомий із вашим священиком... Ви кажете, що він був дуже хорошою людиною?

— Ангелом, а не людиною!

— Святим чоловіком!

— Та такого батюшечки не було і вже більше не буде!

— І не виступав проти Радянської влади? — ставить ще одне запитання Гінзбург.

— Не виступали... їй-богу ж, не виступали!

— І в проповідях провозглашали, що раз всяка власть од Бога, то ми, християни, повинні коритися власті...

— Хоть вона й від антихриста!

Гінзбург не міг не всміхнутися на останню фразу, бовкнуту в святій простоті он тією бабусею: стоїть сухенькою печеричкою, підпираючись костуром, шамотить запалим, зморщеним ротом, від якого давно віє могильним смутком.

— І будинок під школу віддав добровільно?

— Еге, самі віддали, самі, ніхто їх не силував!

— Так і на сходці сказали...

— То що ж це виходить, товариші жіночки? — звівся на ноги Гінзбург. — Ваш священик був прекрасною людиною, не виступав проти Радянської влади, навіть більше: закликав визнавати, коритися їй, віддав добровільно будинок під школу, а ми взяли та й убили його! Яка рація була нам убивати отаку корисну Радянській владі людину? Якої вигоди хотіли ми цим добитися?.. Адже невідомо, кого пришлють на місце забитого. Може, такого, що почне молитися проти Радянської влади, підбурювати трудящих. Немало ж іще таких служителів культу, що сплять і бачать, як би повалити владу робітників і селян...

— А хто ж тоді їх устрелив? — захищалась уже Варка.

— От для цього ми й приїхали, щоб вияснить та розіб­ратися...

— Дак вони ж їх різати збиралися!

— Не різати, а тільки кулі дістати. Є у нас підозра на одного бандита, — злукавив Гінзбург. — Але цю підозру треба підтвердити фактами...

— А нащо йому, бандитові тому, батюшку та матушку було вбивати? Він же й пір’їни із чужої хати не взяв!

— А може, на те, щоб підбити вас на виступ проти влади, — відразу ж знайшовся Гінзбург. — Може, це не просто бандит, а замаскований білогвардієць, агент світової буржуазії... — кував гаряче залізо секретар повіткому. — Тож допоможіть нам виявити справжнього злочинця, бо ми не менш зацікавлені в тому, щоб докопатися правди...

Лише тепер, коли Гінзбург відчув, що він переміг, коли навіть найбільш войовниче настроєні жінки, отакі, як оця Варка, що погодитись погодилась, а й досі, бач, не випускає із рук свого трофея — пом’ятої, пошарпаної, з пообриваними стрічками безкозирки голови сільради... коли навіть отакі жіночки сказали мов з примусу: «Що ж, якщо так уже треба... Хіба щоб спіймати отого бандита...»; коли й чоловіки, що встигли повернутись до гурту, закивали чубатими головами: «Що треба, то треба... А ми що ж... Ми не проти...» — лише тепер відчув секретар повіткому, в що обійшлося йому оце півгодинне напруження. І йому, хоч до цих пір не переносив тютюнового диму, раптом захотілось курити. Може, тому, що дуже вже сіпалася права щока, прямо-таки витанцьовувала кожною жилкою; може, тому, що тремтіли руки; а може, тому, що весь був розбитий нелюдською втомою і хотілося лише одного — опинитися десь на безлюдді, сісти під якимось деревцем, обпертись об нього спиною, заплющити очі...

Похорони відбулися на третій день вбивства, у неділю, в ясний та погожий день. Сумно бемкав дзвін, терзаючи серця, спливали сльозами родичі забитих. З’їхалося багато духовенства оддать останню шану покійному, зібралося багато людей. З усіх навколишніх сіл, і з Хоролівки, і з Шишаків, і з Великих Багачок — коли влилися в похоронну процесію, то не було їй кінця- краю. Люди йшли, поважні, сумні, а над їхніми головами плинув багатоголосий спів батюшок, перемішаний із маревним димом ладану, голосінням жінок, тягучим бемканням дзвона. І від того, що він бемкав один, так наче скаржився на сумну свою одинокість, ще дужче брало за серце, стискало за горло...

Домовини пливли та й пливли двома печальними човнами над людською річкою, що несла їх вперед, до останньої пристані. Там уже на них чекала широка могила — по крутих обструганих стінах з тихим шерхотом осипалась земля, свіжонамазаною долівкою жовтіло глибоке дно. На довгих сувоях полотна опустяться туди оті човни, стануть один попри одному, щоб і в смерті не розлучатися поміж собою, і, дотримуючись прадавнього, освяченого дідами-прадідами звичаю, кожен візьме в руки землі та й кине донизу: земля вам пером!

На похоронах були Таня й Оксен, була мама і найстарша сестра Танина Ліда з дванадцятирічною дочкою.

Маму весь час вели попідруки, вона ледь переставляла набряклі ноги та все кликала: «Зінонько!.. Зінонько!» Кликала, немов дочка могла її почути та й озватись із домовини. Таню підтримував під руки Оксен, бо вона не бачила дороги за пекучими мовчазними слізьми. Ліда ж голосила так, що всі найбільше жаліли її: ото побивається, ото крає своє серце! Дочка тримала її за руку, розгублено оглядаючись на чужих, не знайомих їй людей.

Поміж священиків був і отець Діодорій. Не міг не з’явитися, щоб не подумали чогось лихого. І зараз виступав у золотих ризах, вимахуючи срібним кадилом, і обличчя у нього аж чорне, і на нього теж із співчуттям поглядали люди: мабуть, дуже дружили з покійним батюшкою, що отак перевелися! А коли б хто спробував заглянути йому в очі, то не побачив би очей: провалилися вони в чорніючі ями, і тільки моторошний відблиск нагадував про їхню присутність.

Десь позаду, поміж попадями та попівнами, дибала й матушка отця Діодорія: спливала щедрими сльозами. Віронька ж не приїхала, у Віроньки боліла голівка.

Поховавши, повільно розходились. Лише діти пташиними зграями розліталися із кладовища, але що із них візьмеш, скільки там іще того розуму!

Духовенство, родичі та найближчі знайомі похованих прямо від могили попрямували до хати, в якій жив отець Віталій, пом’янути небіжчиків. Приймали печальних гостей Оксен та Ліда: мама, зламана горем, не годилася ні на що, Тані ж чомусь було аж гидко дивитись на наїдки-напитки, що стояли на столі. Щось нечисте, щось образливе вбачалося їй в отому усьому: щойно плакали, щойно тужили, проголошували молитви, а тепер будуть їсти і пити, чавкотітимуть, запихатимуться, набехкуватимуть свої ненаситні утроби!

Тому всі оті сльози, всі слова співчуття та жалю за небіжчиками, що слухала їх по дорозі на кладовище, здавалися зараз лицемірними, нещирими, і вона не могла спекатися враження, що всі оці люди, які товпляться довкола столів, нетерпляче поглядаючи на випивку та закуску, й прийшли, власне, на похорони заради того, аби напитися та наїстися.

До того ж вона мала бути з мамою. Не могла залишити її одну, безпорадну, згорблену, зморщену, покручену, зім’яту в клубок суцільної розпуки. Мама сиділа й мовчала, так мовби нічого не чула й не бачила, з розпатланим сивим волоссям, що вибивалося з-під чорної хустки, з набряклим вологою обличчям. І така туга, така сумна одинокість віяли од її постаті, що здавалося: доторкнись до неї — так і озоветься болісним стогоном.

Таня причесала їй волосся, запнула, накинула вовняну хустку на плечі і тепер роздивлялася, що б іще зробити для мами хорошого. Вирішила, що не повернеться з Оксеном на хутір, а поїде до мами, захопивши із собою Андрійка: хай розважає бабусю.

Після поминального обіду, коли гості, сп’янілі й ситі, роз’їхались, почали ділити майно.

У отця Віталія родичів не було (батьки померли раніше, брати і сестри порозліталися по білому світу так, що й сліди за ними позамітало), отже, лишилися родичі Зіни: мама, Ліда, Таня та Федько. Федько чомусь не приїхав, хоч йому й послали телеграму, і Оксен розсудив так: все добро, нажите покійниками, треба ділити на трьох — на маму, Таню і Ліду. Щоб було і по-божому, і по-людському!

А ділити було що. Хазяйновита Зінаїда протягом десяти років заміжжя не тільки цілувала та милувала свого чоловіка: по трісочці, по соломинці стягалася на сімейне кубельце, дбаючи про те, щоб було у них не гірше, аніж в людей. І коли Оксен та Ліда повідкривали шафи та комоди, повисовували шухляди, то в них аж очі розгорілися. Фарфоровий посуд, срібні набори ножів та виделок, білосніжні стоси простирадл та скатертин, дорогі меблі з полірованого червоного дерева, інкрустовані жовтою та червоною міддю, стільці, крісла й дивани, обтягнені червоним невитертим хромом...

— Як знаєте... Як собі хочете... — сказала мама, коли спробували підступитись до неї за порадою, як ділити. Та й затрусилася в німому плачі.

— Відстаньте! — гнівно кинула Таня, коли звернулись до неї. — Чуєте: відстаньте од мене!..

З усього сестриного добра взяла б тільки ляльку — оту блакитнооку дівчинку з оксамитовим бантом, з полинялою від часу сукенкою. Та й то не зараз. Бо іще ж і не охолола на могилі земля, зігріта в людських долонях. А вони...

Особливо ненавиділа зараз Ліду. За отой її голосний плач, за отой крик на кладовищі над труною, коли намагалася кинутися вслід за сестрою в могилу, а люди, плачучи, її утримували. («Цікаво, чи й справді б отак поривалася за сестрою в могилу, аби не була певна, що хтось її затримає?») А, повернувшись із кладовища, порахувала виставлені на стіл тарілки та чашки, щоб часом не вкрали. Перенишпорила всі закутки, аби часом чогось не забути. І зараз, не приховуючи жадібного тремтіння рук, лічить он простирадла, роздивляється на світло, яке нове, а яке виношене. Хай уже б Оксен... Оксен — чужий, а ця — своя, рідна сестра!

Мама все торкалася долонями очей, наче хотіла пересвідчитись, чи вони ще на місці, і тоді важкі сльозини вислизали з-під її пальців, капали на груди. Таня пригортала до себе стареньку, нашіптувала, наче маленькій:

— Ну, годі, мамо, годі... Що ж поробиш, на те воля Божа...

Скільки вони отак просиділи — півгодини, годину, три — Таня не знала. Час немов зупинився, його немов теж прикопали в отій страшній ямі, що поглинула дівера й сестру: простір увесь стиснувся, зібгався у маленький сіренький клубочок, повний похмурої безнадії, безпросвітного смутку. Таня дивилася на маму і думала, як їй, мабуть, важко жити на світі. Одинокій, забутій всіма, а хоч і не забутій, то все одно одинокій, бо вони ж, діти її, розбрелися хто куди, і вже самі мають дітей, вже самі стали матерями.

А ще важче — втрачати дітей. Дивитись на них, краючись власною безпорадністю, припадати до них, терзаючись власним безсиллям. Бо не можна ні вмерти за них, ні хоча б прийняти оті муки, через які вони пройшли перед своєю смертю. Звивалася б, корчилася б — не переставала б дякувати Спасителеві за велику ласку: за те, що дозволив дітям хоч померти безболісно, якщо вже захотів забрати до себе.

Спаситель?.. Який же він Спаситель, коли не міг врятувати Зіни? Кому потрібна була її смерть? Кому? А оці мамині муки? Тільки велика грішниця заслуговує на отакі муки, щоб спокутувати свої гріхи! А яка ж мама грішниця?..

Таня аж головою трясе, щоб відігнати богохульні думки.

Тут, на щастя, зазирає Оксен:

— Мама заснули? — тихо запитує він, бо Таня тримає маму в обіймах, ще й голову поклала собі на плече.

— Ні.

— Вже пора б їхати.

— Їхати? Куди їхати?

— Та додому ж.

— Я не поїду... їдь сам... А я із мамою... Я не можу зараз покинути маму...

— Їдь, дочко, я вже якось сама, — озивається старенька, наче зі сну, але Таня заперечує:

— І не видумуйте, я побуду із вами!

Оксен не пробує заперечити дружині. Погоджується із тим, шо Таня має побути із мамою. Аякже, хто ж маму і втішить, як не рідна дочка!

Був добрий та покладистий, хоч до рани тули.

— То я, Танюшо, швиденько з’їжджу додому, а тоді повернуся та й відвезу вас до Хоролівки.

— Додому? — дивується Таня. — Хіба ти не можеш відвезти нас зараз?

— Та меблі ж, — пояснює Оксен.

— Ах, меблі! — згадує Таня.

Її знову обпікає сором. Так немов Зіна була ще жива, а вони, скориставшись її відсутністю, пограбували цю оселю.

— Та й Андрійка треба ж привезти, — додає Оксен. — І мамину ж частку треба прихопити, а так все й не вміститься...

— Добре, їдь, — погоджується Таня. — Захопи тільки Андрійка...

Оксен повернувся увечері, коли сонце, відпадавши жертовним багаттям, покотилося за обрій, а небо зблякло і посіріло. Високі тополі стояли чорними, обвугленими смолоскипами, печальними згаслими свічками. Високо в небі одинокою жариною догорала заблукана хмара. Де вона узялася? Як туди залетіла, одбившись од своїх пухнастих посестер? Таня дивилась, як та хмарина гасла та й гасла, засмоктувалась у темну безодню. Ще хвилина, ще якась мить — від неї не лишиться і сліду.

«Отак і наше життя, — роздумує Таня, охоплена печаллю. — Догорить, дотліє та й розстане безслідно».

— Таню!

Вона аж здригається від різкого Оксенового голосу.

— Де ти, Таню?

— Я тут.

— Так іди ж до хати, бо треба вже їхати!

— Зараз іду.

Таня ще раз поглянула вгору в надії побачити хоч клаптик отієї хмарини. Але там уже нічого не було. Тільки небо висіло над нею, власне, навіть не небо, а щось темне, каламутне та невідстояне, якась моторошна порожнеча, велетенська розрита могила. І так тоскно, так важко стало Тетяні, що вона вже сама, без Оксенового заклику, поспішила до хати.

Прощалася з Лідою, що вийшла проводжати, наче з чужою. Не могла їй простити ні отих порахованих тарілок, ані жадібного нишпорення по всіх закутках...

— Ти ж, Таню, не забувай: завітай, коли будеш у Харкові. — «Знає, що я ніколи не буду в Харкові!»

— А, не доведи Господи, що станеться з мамою, — це вже тихенько, на вухо, щоб не почула мама, яка загубилася на гарбі поміж клумаками та меблями, — то зразу ж дай знати. Я приїду...

«Аякже, щоб не прозівати свого!»

— То бувай, Таню!

— Бувай!

Таня сідає на гарбу, нетерпляче квапить Оксена:

— Поїхали, бо вже пізно!

Гарба м’яко котилася широкою вулицею, хати проводжали її сумними очима, то печально чорніючими, то червоними, ніби заплаканими, а як виїхали за село, на гору, — назустріч їм висипало кладовище. Вибігло маленькими хрестами, безмовно звало до отієї свіжої могили з високим дубовим хрестом, з випеченими по ньому іменами сестри й дівера. І мама, яка досі тихенько сиділа, раптом стрепенулася, озвалася на той німий поклик стогоном, стала видиратися з гарби.

— Я до Зіни... до Зіноньки... — схлипувала, билася мама в доччиних обіймах, а хрести все вибігали та й вибігали аж на дорогу, а хрести все розставляли руки, немовби хотіли перегородити їм путь, завернути до себе. І навіть богомільний Оксен, який похвалявся тим, що, завжди маючи Бога на серці, не боїться нечистої сили, навіть Оксен якось зіщулився та лясь-лясь щосили батогом по конях...

Другого дня, виряджаючи Оксена, Таня домовилась, що він приїде за ними через тиждень, в наступну неділю. Мала ж побути біля мами, доки та відійде після Зіниної наглої смерті, а там, може, й удасться умовити її переїхати до них на хутір. Оксен з усім тим погодився, він теж запросив тещу до себе, казав, що в них завжди знайдеться для неї теплий куток, і Таня, вдячна йому за це, вперше за все шлюбне життя поцілувала його на прощання.

Оксен, розчулений отією ласкою дружини, поїхав, кілька разів повторивши: «Ти ж дивися, Танюшо, бережи себе». Таня лишилася з Андрійком та мамою. Вирішила перш за все прибрати в кімнатах, щоб усе було так, як колись, коли всі вони були вкупі, коли живий був іще татусь, а мама була молодою й бадьорою.

Минуло кілька днів. Якось Таня по обіді, вклавши Андрійка спати, запитавши у мами, чи їй не треба чого, вирішила оглянути подвір’я. То була чарівна мандрівка у власне дитинство, в таку недалеку і водночас таку вже давню юність. То було радісне стрічання, задушевні слова, довгі розмови...

«Добридень!» — віталася Таня з коморою, старенькою доброю бабусею, яка не раз ховала Таню під свою широку спідницю од маминого гніву. І комора відповідала: «Добридень, дитино, добридень». Бо Таня і досі лишалася для неї дитиною. «Як ваше здоров’я?» — запитувала Таня, як чемна, добре вихована дівчина. «Е-хе-хе, яке вже в старої здоров’я! — рипіла, скаржилась комора беззубим ротом. — Ноги щось, дочко, болять, не дають спокою ні вдень ні вночі... Відстояли, відтримали, пора й честь знати...» Таня простує далі, в садок. «Добридень, грушко! Як поживаєш, сестричко? Ти пам’ятаєш, як була іще мені по плече? А тепер, бач, яка вигнала, висока та пишна. Ти рясно цвіла цієї весни?» — «Одцвіла, сестро, одцвіла, тепер виношую діток своїх. Бачиш, проклюнулись на мені, як зелені курчатка? Тільки ти не труси мене, щоб вони завчасно не осипались...» — «А колись же ти не боялася — хиталася разом зі мною!» — «Е, коли то було! Молоде, нерозумне, дурне...» — «Чи таке вже дурне? — перепитує Таня. — Хіба не хотіла б, аби знову повернулися минулі літа, щоб ми іще раз стали маленькими?..»

Отак привіталася Таня з усім, що заповнювало її дитинство. Заглянула навіть у колодязь, перехилившись через не таку вже й високу цямрину (а колись же ледь видиралась на неї!), нахилила голову, гукнула: «Ау!» І з далекого дзеркальця виглянуло юне сміхотливе обличчя, немов тільки й чекало на отой поклик. Таня довго й уважно вдивляється в нього, а воно, в свою чергу, не зводить із неї веселих очей. І коли Таня замислено відходить од колодязя, їй все здається, що ота дівчина і зараз виглядає ізнизу і буде завжди стрічати її, відгукуватись на її поклик. Стрічатиме навіть тоді, коли Таня стане старою, коли, крекчучи й стогнучи, підійде до оцієї цямрини і, насилу зідравшись на неї, каркне охрипло: «Ау!» Дивитиметься на неї, зморщену, посивілу бабусю, такими ж веселими очима, як і сьогодні...

Потім бачили Таню, як стояла біля воріт і все немовби когось виглядала. Як дивилася довго у небо, так немовби хотіла побачити якісь давні зірки. А потім ходила до річки.

Повернулася звідти збуджена, помолоділа, з блискучими очима. Від неї віяло весняною свіжістю, ледь стримуваним чеканням чогось небуденного, чогось незвичного. Вже надвечір, коли сиділа із Андрійком та мамою на ганку, проводжаючи сонце, не витримала, запитала, враз спалахнувши обличчям:

— Мамо, ви не знаєте, де зараз Олег?

— Звідки ж мені, дочко, знати, — байдуже озвалася мама. — Живу сама, ніхто до мене не ходить... Хіба що Уляна зайде: посидимо, помовчимо, ото й усіх наших балачок... А так не виходжу нікуди... Хіба що на могилку до тата... — і по тривалій паузі, — а чого це ти надумалась запитати?

— Так, — сказала Таня, дивлячись на захід. — Просто так, — сказала вона, не підводячи очей від сонця, що вже ховалося за небокрай. І з такою раптовою тугою, що мама аж здригнулася, аж Андрійко задер здивоване личко. — Ох, як мені не хочеться, щоб заходило сонце!..

Промайнув непомітно тиждень. В Тані трохи відійшли хутірські зашпори, вона щаслива була б назавжди лишитися тут, в оцьому будинку, де минуло її дитинство. Мама, Андрійко — більше нікого й не треба. Влаштувалася б у якусь школу, ходила б щодня на роботу, а потім поверталася б додому. І сиділи б вони втрьох вечорами біля самовара, великого, мідного, ще маминого приданого, слухали б його муркотливий спів, тихенько перемовлялися б, а то й просто мовчали, приколисані дрімотливим плином часу.

Отакі спокусливі картини не раз відвідували Таню протягом тижня. Але приїхав Оксен, і вона зрозуміла: в неї не вистачить зараз ні сили, ні волі не повернутися з ним на хутір. Не могла боротися з Оксеном, відштовхнути його геть, бо натрапила б руками не на тверду стіну, яку можна штовхати, хай навіть ламаючи руки, а на щось м’яке і мовби податливе; штовхнеш — і зануришся в нього, і зав’язнеш безнадійно у ньому, і не вирвешся з нього.

Мама, яка спершу згоджувалася переїхати до них, в останні хвилини передумала.

— Та ви ж збиралися, мамо!

— І я ж гарбою приїхав, — додав од себе Оксен — Так би міг бричкою...

— Їдьте, діти, самі, — не поступалася стара. — А я ще трохи поживу тут... побуду...

— Та хто ж догляне за вами?

— А який мені догляд потрібен? Слава Богу, не хвора. Ноги ще носять, а поїсти якось стеліпаю... Чи багато одній треба?.. Та й Федя ж... може... приїде...

Тут у мами затрусилося підборіддя, засмикалися сухенькі повіки, і вона, вже не криючи сліз, схлипуючи, як скривджена дитина, зовсім іншим, тоненьким і жалісним, голоском додає:

— Ти ж йому... те... ле... раму... послала...

В Тані в самої запливали очі в сльозах: від жалю до мами, від образи на брата. Адже міг приїхати, міг хоч на день, на годину — рідна ж сестра! А бач, не приїхав, навіть не відповів.

Отак думає Таня про свого невірного братика, і гнівається на нього, і шле йому докори, не відаючи того, що Федько сном-духом не зна про те горе, яке впало на їхню сім’ю. Чи то Таня переплутала адресу, чи роззява листоноша заніс ії не тому, кому слід, тільки телеграма не потрапила Федькові до рук. І він, нічого не знаючи, ганяв по губернії, висліджуючи одну невловиму банду.

За цими бандитами не треба було гасати на чолі кінного загону, з шаблюками наголо, з кулеметами на сідлах. Минулися ті милі Федьковому серцю часи, коли у жорстоких січах, у кривавих сутичках знаходили свій безславний кінець гайдуки. Інші настали часи — інші повелися й бандити.

Цим байдуже було, яка влада над ними, яку вона проводить політику. Тисне багатих чи бідних, дає волю приватникові чи розвиває усуспільнений сектор. З однаковою запопадливістю грабували вони розжирілого непмана й потрошили сейфи державного банку, роздягали до нижньої сорочки першого стрічного, зовсім не цікавились, до якої партії він належить, яких політичних переконань дотримується. Грабували по великих містах, по містечках і селах, і з ними було не легше боротися, аніж з колишніми «батьками». І не раз вулицями того чи іншого міста лилася тужна мелодія, і над головами суворих, мовчазних міліціонерів пливли оббиті червоним домовини, а потім над свіжими могилами проголошували палкі революційні промови, лунали салюти. Мертві лягали в могили, а живі, підперезавшись потугіше, насунувши кашкета па лоба, заховавши нагана за пазуху чи в кишеню, знову вирушали на небезпечне оте полювання, де в будь-яку хвилину мисливець може стати дичиною і вже навкруг нього свистітимуть кулі. Або ще гірше: підстережуть у темному закутку, вдарять гострою фінкою — зникнуть лиховісними тінями. А ти упадеш на тверду негостинну бруківку, так і не встигнувши вихопити зброю, а ти затискатимеш долонею рану, і кров битиме пекучими струмками крізь твої міцно стулені пальці. Отак і лежатимеш, напівживий, напівмертвий, отак і конатимеш, і перед твоїм згасаючим зором пливтиме червона труна і схилені голови твоїх побратимів по зброї...

Тож ридайте, оркестри, голосіть мідно, труби, болісно гупайте, бубони, роздирайте небо, салюти: точиться невпинна боротьба, збираються криваві врожаї!

Федькові поки що не судилося впасти отак на бруківку. Чи то іще доленька не запаслася дошками йому на труну; чи то самій смерті набрид, граючись із нею в «уловиш — не вловиш», так набриднув, що вона, вже тільки уздрівши його нахабного вуса, мерщій бере косу на плечі, та, плюючись, забирається геть; чи то видублену шкіру його вже не брала ні фінка, ні куля, тільки, мабуть, потліють всі бубони, позеленіють всі труби, доки діждуться його хоронити. Вже не один бандит, прошитий Федьковою кулею, «зіграв у яшик», вже не один майстер «мокрого діла», для якого вбити людину — що раз чхнути, клявся-божився, що умре, а таки намотає Федькові кишки на свою фінку. І він таки дотримував першої половини своєї клятви — помирав, а щодо другої, то, як бачите: іде собі Федько по землі, йде й посвистує повними, червоними, жадібними до життя та жіночих поцілунків губами. Все на ньому немов щойно з крамниці, все горить, блищить, порипує — аж очі у себе вбирає! Вже йому діставалося од строгого начальства за надмірне оте франтування — влітало не раз, та все одно не помагало нічого. І начальство махнуло на нього рукою. Тим більше, що Федько немов народився для найнебезпечніших справ: де тільки пахло смаленим, туди й посилали Світличного!

Цього разу доручили Федькові знешкодити особливо невловиму банду, що стала кошмаром для начальника губміліції: ватажок банди взяв за звичку після кожного грабунку посилати йому листа.

Починав завжди з привітання, називаючи начальника колегою.

— Колега... Який я йому, паразиту, колега! — кипів начальник, читаючи чергового листа. — Ти тільки послухай, шо він, розсучий син, пише: «Виправляючи помилку радянської влади, ми змушені були сьогодні експропріювати ще одного буржуя-непмана. Взято нами тисяча шістсот двадцять сім нетрудових карбованців, три золоті годинники, п’ять золотих каблучок (одна — з діамантом). Буржуй при цьому дуже переживав, але мої асистенти прочитали йому популярну лекцію з політекономії, і він заспокоївся...» Іч, які грамотні!.. «Так що вітаю вас іще з одним пролетарем — колишнім буржуєм. Хай живе світова революція і ви, товаришу начальник, наш добрий захисник!..» Ах, розсучий син! — аж синів начальник — Ах, паразит! Захисника знайшов!..

Фиркав, як кіт, у сиві вуса, вимахував листом перед Федьковим носом:

— А ти куди дивишся зі своїм карним розшуком? Ждеш, поки бандюга оцей ославить нас на всю Україну?

— Я не жду, — почав Федько, але той не дав йому говорити.

— От що, Світличний: даю тобі два тижні. Або ти приведеш мені оцього «колегу», або прощайся з посадою! Бо мені вже оці листи ось де сидять! — поплескав себе по сизій шиї начальник.

Відтоді минув тиждень, а Федько все ще ловив вітер у руки. Ватажок банди, отой «експропріатор», той «колега», виявився до біса кмітливою людиною: жодного разу не ночував в одному й тому ж місці, немов граючись, вислизав од Світличного і тепер адресував листи не тільки начальникові, а й Федькові, величаючи своїм надійним охоронцем.

Федькові кожен такий лист — ніж гострий у серце! Втратив сон, схуд, став дратівливий та лютий — не попадайся під руку! Приходив додому аж на світанку, коротко кидав: «Гарячого чаю, міцнішого!» — жадібно випивав кілька склянок і відразу ж падав на диван, наказуючи збудити точно о десятій ранку. Якось Олеся, пожалівши чоловіка, не стала його будити, і Федько, прокинувшись о другій, замало її не побив: схаменувся лише годі, коли закричав перелякано син. Опустив кулаки, скреготнув зубами, вискочив із хати: чорт чортом, аж страшно дивитись!

Та все ж цей тиждень не минув для нього марно: узнав дещо про банду. Грабували вони тільки непманів, бо, як писав ватажок, поважали народну владу і народне майно. Грабували здебільшого вдень, із небаченим зухвальством, з прямо-таки артистичною вправністю. Недаремно ж ватажка банди так і звали — Артист! Кожен пограбунок виконувався бандитами, як добре поставлена вистава, розрахована не тільки на те, щоб поживитися, а й на те, щоб вразити, приголомшити публіку.

Так, одного разу опівдні на центральній вулиці Полтави, біля розкішного двоповерхового будинку «червоного купця» Онищенка, що розбагатів уже за роки непу, зупинилися дві брички з міліціонерами. З першої зійшов невисокий, але ставний, в ладно підігнаній формі начальник з великими блакитними очима на витонченому обличчі. Оглянувся, поманив до себе постового міліціонера, що зупинився навпроти.

Коли той підбіг і поштиво віддав честь, начальник недбало козирнув, дістав портсигар.

— Куриш?

— Так точно, товаришу начальник!

Товстими короткими пальцями міліціонер спіймав цигарку, делікатно підождав, поки і начальник, блиснувши золотими зубами, затиснув у тонких рухливих губах папіросу.

— Багато живе? — кивнув начальник у бік купецького будинку.

— Ох і багато ж! — покрутив головою постовий.

— І все — за рахунок трудового народу?..

— Аякже!

— І ти його оберігаєш?

— Я не його... — образився міліціонер. — Я порядок оберігаю.

— Його, його! — продовжував начальник. — От, приміром, під’їхали б отак бандити та й почали оцього кровопивцю грабувати, ти що, не захищав би його?

— Так я ж на посту! — виправдовувався розгублений міліціонер.

— Ще дивись, і стріляв би в них...

— Так вони теж би стріляли!

— От бачиш... Погана в нас, брате, служба. Собача служба! Але що ж поробиш, така вже доля... Ну, а цього, — красномовний кивок на будинок, — цього вже тобі не доведеться охороняти...

— Братимете?

— Так! Спекуляція контрабандними товарами... Біжи клич понятих: будемо — витрушувати з нього начинку... Постій, він удома?

— Прийшов недавно. Обідає.

— Ага. Ну, паняй...

Доки постовий, збурений службовою запопадливістю, збирав понятих, начальник розставив довкола будинку своїх «міліціонерів». Стояли суворими стражами порядку, строго підганяли перехожих, що, запалені цікавістю, намагалися йти потихіше:

— Проходьте, громадяни, проходьте, нічого тут!..

— Привів? — зустрів начальник постового, що приволік двох наляканих тіток. — Молодець! Ну що ж, пішли погостюємо в купця. Надіюсь, він уже пообідав, не зіпсуємо йому апетит...

Начальник, видно, був стріляним птахом: трус провадив за всіма правилами. Ввічливо розмовляв із господарем, на все питав дозволу:

— З вашої згоди ми заглянемо в оці шухляди... Дозвольте відкрити ваш письмовий стіл... Якщо вам не важко, відімкніть, будь ласка, отой сейфик, що у стіні за картиною...

«Ну й ну!» — з молитовним захопленням споглядав вартовий за начальником. А той, недбало перебираючи пачки грошей, звалених на стіл, торкаючись важкого шкіряного мішечка з золотими царськими десятками, скрушно похитував головою:

— Ех, гроші-гроші! Скільки на світі ще нечисті і зла з-за оцих жалюгідних, нікчемних папірців та кружалець? Золото... Що про нього сказано?

Постовий, враз спітнівши, переступав із ноги на ногу.

— Не відвідуєш політгурток? — суворо начальник.

— Та я... ми недавно з села...

— Все одно політгурток треба відвідувати.

Добившись того, шо постовий дав тверду обіцянку дбати про свою політичну освіту, начальник подобрішав повчально пояснив:

— Настане час, коли ми із оцього металу будемо виготовляти унітази. От що сказано... — І, не чекаючи відповіді: — Омельченко!

— Я, товаришу начальник!

— Не «я», а — «слухаю»! Скільки вас, дурнів, учити?

— Слухаю, товаришу начальник!

— Збери оцей мотлох в чемодан — повезеш в карний розшук.

— Єсть, товаришу начальник!

— Ото так, товаришу постовий: учись, учись політграмоті. В міліції служити — це тобі не за плугом ходити... Омельченко, все обшукали?

— Все, товаришу начальник!

— Не лишили нічого?

— Нічого, товаришу начальник!

— Виносьте на брички... А тобі, товаришу постовий, відповідальне доручення: забирай оцього буржуя, оцього пухиря на здоровому тілі нашої пролетарської держави, оцього розжирілого чиряка та й веди в губміліцію. У відділ карного розшуку: там на нього чекає товариш Світличний. Скажеш, що прямо від мене. А ми тут іще трохи затримаємося: треба акти оформити...

І доки постовий, гордий отаким дорученням, турить приголомшеного буржуя до губміліції, не спускаючи із нього очей, оті дві брички із реквізованим майном щезають у невідомому напрямі.

Постовий міліціонер замало не сів у тюрму: ледь одбувся, бідолаха, суворою доганою.

Але Федькові од того не легше: минав другий тиждень, а він усе не міг напасти на слід.

Та нарешті повезло і Федькові: глупої ночі, коли він щойно заснув, у вікно тихенько постукав вістовий. І як міцно не спав Федір, а відразу почув обережний той стукіт, зіскочив з дивана та до вікна:

— Хто там?

— Товаришу начальник, це я, — глухо озвався вістовий. — Артиста нанюхали.

У Федька так і тьохнуло серце. Він прожогом штовхнув вікно, і на оголені груди хлюпнуло прохолодне повітря.

— Де Артист?

— Та зовсім недалеко...

— Звідки дізнались?

— Чоловік ось прибіг...

Аж тепер помітив Федько іще одну постать: опецькувату, на темній плямі обличчя — білі віхтики вусів.

— Зараз виходжу.

Поспіхом вскочив у галіфе, почав узуватися. Як на зло, ніяк не міг попасти ногою в халяву. Розлютившись, ухопив чобота, стукнув ним щосили об підлогу, розбудив дружину.

— Федь, ти куди?

Той довго не озивався. Сопів сердито, борючись із упертим чоботярою, врешті взув, притупнув ногою, сказав до дружини:

— Спи. Я скоро...

Накинув шкуратянку, засунув у кишеню наган — і з хати.

— А де хлопці?

— Хлопці на вулиці.

— Молодець!

Вискочили на вулицю — темну, притихлу, насторожену. Кроки лунко дзвеніли в нічній тиші. По праву Федькову руку цибатим чорногузом похитувався вістовий, зліва майже підтюпцем трусив опецькуватий чоловік, а позаду — працівники карного розшуку.

— Далеко? — нетерпляче допитувався Федько.

— Уже недалечко, — відповідав чоловік, намагаючись поспіти та Світличним. — Завернемо в провулок, а там уже рукою подати... По сусідству зі мною, в мого сусіда...

— Як довідались?

— Виходив, пробачте, до вітру та й почув, як заторохтіло у сусідові ворота. Виглянув: дві брички і озброєні люди... Бандити!.. Так ось чого сусідонька, думаю, таким високим парканом одгородився! То я ноги на плечі та до них, — показав рукою на вістового. — Вони мені родичі...

— То вони вже, може, накивали п’ятами?

— Ні. Я пождав, поки сусід їх упустив та й ворота за ними зачинив.

Хоча чоловік той і переконував, що вже недалеко, йшли довго. Вже Федькові стало здаватися, що він виведе їх аж за місто, як чоловік раптом став, потягнув Світличного за руку:

— Отут, за рогом, наша вулиця. Так нею не можна іти.

— Чому?

— Вони постового виставили — враз усіх наполохає!

— Ага...

— Давайте я проведу вас задвірками...

— Ага...

Федько подумав, погриз вуса:

— Сидоренко!

— Я.

— Дідів у виставах грав?

— Грав, товаришу начальник.

— Ага... Ану, чоловіче, збігайте додому та принесіть нам ціпок, шапку й кожуха. Кожух тільки беріть поношений, постаріший... А ти, Сидоренко, виглянь з-за рогу: видно бандита?

Сидоренко мерщій до крайнього будинку, обережно визирнув із-за рогу.

— Стоїть як на долоні... Коло воріт, — доповів повер­нувшись.

— Порядок...

Невдовзі чоловік приволік шапку, кожуха, ціпок, ще й добру мичку прядива.

— А це нащо?

— Може, на бороду пригодиться...

— А чим приклеїмо?

— Та я ж і клей прихопив.

— Ну, молодець! — лишилося тільки сказати Світличному. Сидоренко зняв картуз, шкуратянку, приклеїв бороду, надів кожух, насунув на очі шапку, взяв у руки ціпок, зігнувшись у три погибелі, пройшовся перед Федьком.

— Добре! — похвалив його Світличний. — А тепер іди до бандита. Та гляди мені: хай лише писне — голову одірву! Ясно?

— Ясно, товаришу начальник.

— Ну, щасти!

Бандит біля воріт насторожився: з-за рогу вийшла якась приземиста постать. З опущеною головою, у великій кудлатій шапці, спираючись на ціпок, шкандибала прямо на нього.

«І носить же старого чорта так пізно! Чи не з досвітків?..»

Коли постать наблизилась, тихо окликнув:

— Куди, старий, шкрябаєш?

Дід тільки охнув, затрусив, бородою:

— А щоб же ти був такий здоровий, як оце мене налякав!

— Проходь, діду, проходь! Ніхто тебе не зачепить. — Дід підступив ближче, простягнув гирлигу:

— Потримай, сину, бо в мене й очкур від страху розв’язався. — Бандит простягнув руку, але палицю взяти не встиг: дід з молодечою спритністю ухопив його за зап’ястя, шарпонув на себе, щосили ударив у шелепу...

— Готово? — запитав Світличний.

— Як було наказано... І не писнув!

Бандит нерухомо лежав на тротуарі, а Сидоренко, скинувши кожуха та шапку, безуспішно пробував віддерти бороду.

— Чим ти її, чорте, клеїв, що й одірвати не можу?

— Потім віддереш, — сказав Світличний. Все ще стояв перед хвірткою, не наважуючись її відчинити: ану ж і в дворі Артист поставив вартового!

— Товаришу начальник, а може, краще зайти з мого двору? — підійшов до нього чоловік.

— А там що, теж хвіртка є?

— Хвіртки-то нема, та я колись дошку там відірвав. На одному гвіздкові тримається... Відсунуть її — раз плюнути...

— Ну що ж, ведіть, показуйте дошку... — І до Сидоренка, який все ще возився із бородою: — Залишайся тут, біля свого хрещеника, щоб не здумав кричати, як очуняє...

Чоловік провів їх двором, через садок, зупинився під височезним парканом.

— Ось вона, дощечка. Ось вона... Я її зараз одведу, ви й полізайте...

Просунувши голову у вузенький отвір, Федько пильно оглянув двір. Там було порожньо, тихо. Навіть із будинку, що позатуляв свої вікна важкими віконницями, жодного звуку. «Хитро придумано, нічого не скажеш: вози — в клуню, коней — у стайню, а самі — в хату та в постіль. Спробуй знайти!..»

Федько трохи пождав: чи не з’явиться іще один вартовий? Але вартового не було. Видно, Артист вирішив, шо й одного досить. Що ж, тим гірше для нього. Федько ступив у двір, обережно підійшов до хати, притулився вухом до віконниці: за нею нітелень! Тихенько поторгав клямку — двері, як і сподівався, були замкнені.

Що ж робити? Не стовбичити ж отут до самого ранку?

— Ану, покличте Сидоренка. Якщо бандит оклигав — тягніть і бандита.

Бандит таки оклигав. Ішов якось дивно, розкарякувато, мов аж пританцьовуючи: передбачливий Сидоренко не тільки зняв із нього пасок, а й пообрізав усі гудзики.

— У вас солома є? — запитав Світличний у чоловіка.

— Та чого доброго, а соломи хватає...

— Тягніть оберемок. Хлопці, ідіть хто-небудь, поможіть...

Доки ходили по солому, Світличний допитував бандита:

— Артист тут?.. Тільки не здумай брехати — шкуру спущу!

— Та чого б це я мав перед вами брехати! — аж образився бандит. — Тут Артист...

— Скільки ще з ним?

— Семеро... Та хазяїн... Та дві дочки...

— Дівчата дорослі?

— Та вже годні... Старша — Артистова маруха...

— Ага... Принесли? — це вже до чоловіка — От і добре... А тепер — крутіть, хлопці, віхті. Та не жалійте соломи — ладнайте побільші...

Хлопці скрутили не віхті — віхтища, хто скільки здужав.

— Ставайте по двоє біля вікон. Сірники в усіх є?.. Як махну рукою, підпалюйте віхті і розмахуйте чимдуж перед вікнами. Ясно?

Поки хлопці розходилися, Федько знову до бандита:

— Кричати вмієш?

— А що, будете бити?

— Як будеш отакий розумний, то й усиплю! Я запитую: вмієш кричати?

— Та вроді б вмію...

— Твоє щастя. Тож як я скомандую, стукай у вікно і гукай щосили: «Горимо!..» Зрозумів?

— Як же я постукаю: штани ж упадуть!

— Чорт із ними, зі штанами, потім піднімеш!

— А помилування буде?

— Буде, буде... Залежно від того, як кричатимеш... Сидоренко!

— Я.

— Стій біля нього, припильнуй, щоб не гукнув чого зайвого.

— Та що я, маленький? — знову образився бандит, але Світличний уже не звертав на нього уваги: з рештою хлопців, що не тримали віхті, кинувся до дверей. Вийняв наган, зсунув картуза як на потилицю, махнув рукою: починайте!

Дружно чиркнули сірники — віхті запалали яскравими смолоскипами, кривавими відблисками вкрилася хата.

— Пожа-а-ар!.. Горимо-о!.. — заревів бандит, барабанячи по віконниці з такою запопадливістю, шо стіна загула, наче бубон.

В хаті за якусь мить залунали тривожні голоси, грюкіт.

Одна із віконниць враз вистрелила прогоничем, розпахнулась із тріскотом та з дзвоном рами (шибки так і посипались!) — міліціонери, що вимахували віхтями, відскочили вбік. А з хати почали вилітати кожухи, піджаки, хустки, чоботи, подушки: хазяїн рятував від вогню добро.

В сінях залунав тупіт, двері нагло відчинилися і в двір вискочили простоволосі, в довгих нічних сорочках дві хазяйські дочки. А за ними сипонули бандити: хто в підштаниках, а хто вже і в штанях, хто взутий, а хто босоніж, тримаючи взувачку в руках, їм ставили підніжки, бандити сторч летіли на землю і не встигали отямитись, як уже не могли й поворухнутися: руки — за спину, мордою — в землю, лежи і не диш!

«Другий... третій... четвертий... шостий...» — рахував про себе Федько. І тільки встиг подумати: «А де ж сьомий та восьмий?» — як із сіней ударив постріл, і один із хлопців, шо необережно вийшов навпроти дверей, зігнувся, вхопився руками за живіт та й пішов-пішов спотикаючись...

— Віхоть! — заревів Світличний.

І коли йому ткнули до рук розпалений віхоть, він, уже ні про що не думаючи, стрибонув до сіней, пожбурив сніп полум’я й іскор поперед себе. Над головою у нього оглушливо гримнув постріл. Другий... Федько, пригнувшись, з усього маху кинувся в ноги, на блискучі хромові чоботи. Ударився об них усім тілом, збив, повалив, з котячою спритністю вивернувся, не випускаючи чужі ноги із рук. Рвонув догори, так що все тіло Артиста злетіло в повітря, а потім ударив ним головою об тверду, наче камінь, долівку!

— Стріляти, гад?! Стріляти?!

І вже хлопці, що забігли та освітили сіни, відняли у нього помертвілого ватажка банди...

Артист лежав зв’язаний на возі, а бандити юрмилися довкола збитою отарою, похмуро просили Світличного:

— Дайте ж хоч одягнутися...

— Нічого, ви й так красиві, — відповідав їм Федько. — Пройдіться, прогуляйтесь по вулицях, нехай люди подивляться, які ви вояки!

Відгоріли, відпалали солом’яні віхті, розсипалися колючими іскрами, а разом із ними погасло життя і в отого міліціонера, що так необережно підліз під Артистову кулю: лежав на другому возі, випроставшись на весь зріст, наче примірявся, чи вміститься, коли його повезуть незабаром до могили. Він бліднув і бліднув. І небо над ним теж блідло. Тільки небо блідло для того, щоб незабаром вбратися в усі барви життя, а на його обличчя невмолимо, невідворотно лягала вощана фарба смерті. І коли він вдихнув востаннє... і ще раз вдихнув... і ще раз... наче збирався пірнути... коли затремтів усім тілом, потягнувся, занімів... і обличчя його враз стало недоступне та строге, Федько зняв картуза, а за ним потяглися до своїх картузів інші працівники карного розшуку. Так вони й стояли, застиглі й суворі, не зводячи погляду зі свого товариша...

— Ну, ладно, — сказав Федько, надіваючи картуз, і голос його тремтів, і посмикувались вуси. — Вези! — наказав їздовому, що сидів на передку. — Вези, тільки так, щоб ніде ні стукнуло, ані грюкнуло. Вези і думай, що він ще живий... А оцих, — показав Федько на бандитів, — оцих женіть, як скажених собак. І хай дякують своєму злодійському богові, що зараз не дев’ятнадцятий рік і зустрілися ми не на фронті!..

Підійшов потім до нажаханих сестер, що стояли осібно, притулившись одна до одної, тремтіли чи то від страху, чи від ранкової свіжості.

— Плачете? — запитав. — Пізно почали плакати, дівчата! Раніше треба було плакати!

— Ми не винні! — дружно зарюмсали сестри. — То тато!

— Хіба тільки тато? А з Артистом — теж тато лежав?

Сестри нічого на те не відповіли, тільки ще міцніше притулились одна до одної, з ляком дивлячись на Федька. І в Світличного мимоволі стислося серце, він гмикнув, посмикав себе за чорнющого вуса:

— Родичі є?

— Дядина.

— Дядина... Теж мені родичка — дядина! Де живе?

— У Шишаках.

— У Шишаках!.. Дядина... І ви думаєте, зрадіє вам ота дядина?..

Ще походив, ще пофиркав у вуса: не хочеться, ох, як не хочеться вести дівчат у тюрягу! В тюрягу чи в бупр — все одно за грати, все одно подалі від світла, од свіжого повітря.

Та хіба ж тюрми на те будувалися, щоб у них гноїти молоденьких дівчат!

— Дядина... гм... дядина... А дорогу знайдете?

— Знайдемо! — в один голос дівчата.

— То йдіть, вдягайтесь. Щоб за годину і духу вашого тут не було!.. Ну, чого стоїте?

Та й пішов сердито із двору на вулицю, де на нього чекали працівники карного розшуку. На нього і на отих сестер. Тільки не діждуться дівчат його хлопці. І начальство Федькове не діждеться. Хай хоч і посиніє, а не діждеться!

— Пішли! — скомандував Федько та й рушив із таким видом, наче не бандитам — йому сідати до в’язниці...

День похорону Зіни й Віталія застав Федька у дорозі: повертався з чергового відрядження додому. І в той саме час, коли під спів батюшок, під голосіння жінок дві домовини опускалися в могилу, Федько, який не знав і не відав, реготав із веселих історій, що їх розповідав сусід по купе. А потім, насміявшись до сліз, зійшов на вокзалі в Полтаві — енергійний, веселий, бадьорий, радий обійняти весь світ, всіх оцих людей, що кудись поспішають. чогось метушаться, а він, Федько, повертається після вдалого відрядження додому.

Над усе любив пускатися в мандри. Поїздом, на коні — байдуже чим, аби лиш подалі, аби лиш подовше, щоб стрічали нові й нові люди, розгорталися інші й інші картини. Циганська кров не давала спокою, все кудись кликала, звала, і родитися б Федору циганом: сів би на передок обшарпаної кибитки, виставив би під палюче сонце, під пекучі морозні вітри смоляним волоссям порослі оголені груди та й рушив би по білому світу. Од села до села, від міста до міста, степами й лісами, і не було б кінця-краю отій дорозі, і зорі світили б йому щоночі, й багаття палало б перед його очима, таке ж неспокійне, рухливе й живе, як і сам господар. Та що поробиш: не судилася Федькові циганська доля, понесло його у міліцію. Але й тут він не тужить: бач, як чеше пероном, так і пасучи на всі боки чорнющими, повними неспокійного вогню очима!

Помітив дівчину, яка стояла біля розкладу приміських поїздів, записуючи години, зупинився. Дівча як дівча: сотні отаких стрічаються щодня на вулицях, а Федькові здається, що ця — найкрасивіша. Постояв, посвітив на неї очима, а потім:

— Пробачте, ви не записали найважливішої години...

Дівчина звела на нього здивовані очі.

— Години, коли ми з вами сьогодні зустрінемось.

Усміхнувся, козирнув, дзенькнув шпорами і пішов, а дівчина ще довго дивилася йому вслід. Так наче поривалася запитати: «Яка ж та година, що ми маємо зустрітися?..»

Та Федько б уже і не почув, хай би гукала до самісінького вечора: інша русалка заполонила його. З’явилася перед ним так несподівано, мовби враз виринула із-під землі. Ішла попереду, легко похитуючи станом, в світлому літньому платті, в біленьких черевичках, з розкішною русою косою, викладеною довкола голови, ішла, як казкова царівна, створена Всевишнім на спокусу та на погибель всього чоловічого роду. У Федька так і стріпнулося серце, так і загорілися очі: вона! Вона, та єдина, та од колиски жадана, в усіх мріях вимріяна, всіма снами навіяна! Вона, ота сама, пізнавши яку, він уже й не захоче дивитись на інших жінок!..

А Олеся, Федю, а Олеся?

«При чім тут Олеся? — досадливе морщиться Федько, прискорюючи ходу, аби наздогнати оту незнайомку. — Олеся ж удома... Вдома Олеся, а скільки ще часу мине, доки доберуся додому?» Він крутить правого вуса, крутить лівого, випинає колесом груди та дзінь-дзінь острогами — обганяє оту незнайомку. Обігнав, обернувся, вирячив очі: тьху ти, жінка!

— Федю! — Олеся так і потягнулася до нього: обійняти, припасти, поцілувати. Та відразу ж отямилась: не вдома ж! А Федько поводив безтямно очима, мовби його ударили довбнею по тім’ю.

— Де ти була?

— Тебе ходила зустрічати.

— А чого не зустріла?

— Та я й сама не знаю, Федю... Ждала, ждала біля виходу, всі уже пройшли, а тебе нема та й нема. Я і подумала, що ти не приїхав...

— Подумала, подумала! На перон не догадалася вийти!

— Так я ж боялась розминутися із тобою, Федю!

Федькова ревнива підозра згасає: Олеся таки справді вийшла стрічати його, а не когось іншого. «Гм... гм... — трохи збентежено жує він кінчика вуса, пригадуючи, як щойно гнався за власною жінкою, немов за чужою. — Буває ж таке!..» І, щоб приховати збентеження, насмішливо запитує:

— І довго ми отак будемо стояти? Може, підемо додому?

— Підемо, Федю, — покірно погоджується Олеся.

Вони йдуть широкою вулицею, закосиченою буйною зеленню, заллятою щедрим сонцем, неймовірно чистою вулицею, з таким дзвінким тротуаром, що кожен крок відлунює у високій кришталевій блакиті, в просторому отому наметі. Щаслива Олеся по-дівочому закохано зорить на свого чоловіка, і для неї зараз не існує нікого на світі, окрім Федька. Як їй хочеться хоча б доторкнутися до нього, якщо не можна уже пригорнутись! Але люди ж довкола, сором на людях і гріх перед Богом. Не хоче уподоблятися отим міським вертихвісткам, отим соромітницям, що дозволяють собі — аж дивитися гидко! — брати привселюдно чоловіків під руки, виснути на них, забуваючи про свою гідність. Олеся скоріше вмре, аніж дозволить собі отак повестися із чоловіком.

Тільки коли завернули на тиху вуличку, вкриту густим споришем, тільки там дозволила собі Олеся доторкнутися легенько до чоловічої руки, і Федько, зворушений несміливим отим дотиком, обійняв Олесю за плечі, пригорнув і вже намірився «цьомкнути» в тугеньку, як яблучко, щічку, як вона вирвалась із обіймів:

— Шалапутний! Люди ж побачать...

— А нам що, хай дивляться, — сміється Федько.

— Пішли вже додому!

— Додому, то й додому, — погоджується Федько і йде за дружиною покірним бичком: де ти мене, Олесю, не водитимеш, а до ясел таки приведеш!

Олеся відчинила хвіртку, пропустила наперед чоловіка.

...Федір стоїть посеред кімнати, зирить на Олесю так, що їй аж жарко стає. І, щоб розвіяти збентеження, вона удає, шо дуже стурбована відсутністю сина:

— Де ж це Івась? От горе з цією дитиною: як тільки випустиш із хати, так і повіється бозна-куди!

— На те він і парубок, — каже Федько, мимоволі згадуючи своє шалапутне дитинство. Лапнув себе по одній кишені, лапнув по другій, щось намацав, сказав до Олесі: — Ану, поклич, я йому гостинця привіз, — та й дістав довжелезну, замотану в різнокольоровий папір цукерку.

— Балуєш ти його, — однак ні в очах її, ні в тоні не вловив Федір і натяку на докір: була рада, що чоловік любить сина. Одчинила вікно, висунулась: — Івасю!.. Івасю!.. Біжи-но додому — тато гостинця привіз!

Івась немов тільки й чекав на той поклик. Не встигла мама зачинити вікно, як він уже й на порозі. Синок — весь у Федька, такий же циганкуватий вилупок, як і татуньо: жук жуком, а очища — як чорні жарини! Дівчата, як тільки спіймають, так і хапають відразу на руки: душать в обіймах, пестять, цілують, а він пручається:

— Пустіть!

Олеся гримає на дівчат, Федько ж тільки сміється: хай привчається змалку. Виросте — буде як знахідка! Він не натішиться сином, як тільки уривається вільна хвилина, так Івась уже й не злазить із його рук.

Ще коли синок лежав у колисці, Федько, підпивши на червоних хрестинах, взяв в одну руку шаблюку, а в другу — срібну, на довгій ніжці, чарку та й простягнув Івасеві. Синок, не довго думаючи, однією рукою — за шаблюку, другою — за чарку.

— Добрий козак виросте! — зрадів Федько, розчулено скліпуючи очима.

— Атож: виросте таким зарізякою, як і тато! — з докором сказала Олеся та й давай поскоріше вивільняти синові руки від отих чортячих дарунків.

— Не піддавайся, синку, не піддавайся! — підбадьорював сина Федько — Мати — баба, що вона понімає в нашому ділі! Тримай, сину, міцніше чарку й шаблюку, з ними не пропадеш!

Батьківський отой заповіт не впав на камінь: як тільки Івась зіп’явся на ноги, так і почав вимахувати дерев’яною шабелькою, виструганою татусем із соснової дощечки.

Ось і зараз став на порозі: волосся войовничо стирчить, очі горять, а шаблюка вся у зеленому — стинав, либонь, калачикам голови. «І що воно виросте з нього, — журиться Олеся. — Буде такий же харцизяка, як і татусь». А «харцизяка», забачивши тата, враз випустив шабельку, кинувся до Федька. обхопив його ногу.

— Ото ти так скучив за мною? Так чекав свого тата?

Івась ще дужче заривається личком в татове галіфе: тільки і видно глибокий брехунець на потилиці. Федько, взявши на руки сина, довго носить його по кімнаті, підкидає до стелі. Потім запитує:

— Ну, синку, покажи, чого ти тут навчився без мене.

Івась злазить із рук, біжить до лавки, вигрібає з-під неї дощечку й паличку, приклада до підборіддя та й водить паличкою, неначе смичком. Грає отак на «скрипці», приспівує:

Цугі, циги, ла-ба-бом.

Накладу я вам обом!

— Оце спасибі! Оце порадував тата! — регоче Федько.

— Та чи ти, чоловіче, сказився! — аж руками сплескує Олеся.

— А що ж тут такого: пісня як пісня...

Натішившись сином, Федько дає йому цукерку, штовхає легенько в потилицю:

— Біжи, синку, гратись надвір...

Сів до столу, почмихав у вуса, ласкаво покликав дружину:

— Олесю, йди-но сюди!

Посадив її на коліно, пригорнув, і коли вона, поклавши голову на чоловікове плече, заплющила очі, полоскотав вусами їй шию, пошепки запитав:

— Знаєш, що я зараз подумав?

— Що? — ледь ворухнула губами Олеся.

— Що ти у мене найкраща. Від усіх жінок найкраща!

Олеся тільки зітхнула, ще міцніше притулилася до Федора. Та сімейна ідилія тривала недовго: вже такої чортячої вдачі був Олесин чоловік, що не міг не зруйнувати гніздечко, яке щойно сам викладав м’яким та ласкавим пушком!

Другого дня рано-вранці, ледь піднявшись із постелі, Федько сказав дружині:

— Да, мало не забув: приймай завтра гостей.

Олеся так і обмерла: боженьку ти мій, яких ще гостей?

— Та отих... — досадливо морщиться Федько — Що я запросив. Хіба я тобі не казав?

— Коли ж ти мені про це казав?!

— Гм... Ти диви... А я чогось думав, що казав, — щиро здивувався Федько. — Ну, тепер уже нічого не зробиш, вже пізно...

— Скільки їх хоть буде? — мало не плакала Олеся.

— Скільки? — Федько почухав потилицю, зачудовано подивився на жінку. — Та що ти до мене пристала: скільки та скільки! Що я їх, чортів, рахував?.. Скільки прийде, стільки й буде! Може, десять, а може, і двадцять...

— Двадцятеро! — жахнулася Олеся. — Та чим же я їх нагодую?

— Заріж курку...

— Тата свого заріж!.. Ти купував її, ти ростив, що збираєшся різати? Тільки й хазяйства того, що десятеро курей. Дитина хоч яку крашанку з’їсть, а ти своїм гостям стравити їх хочеш.

— Я ж не кажу: всіх заріж, — пробував умовити дружину Федько. — Вибери пару, які найгірше несуться, та й заріж...

— Так у мене ж і рука на них не підніметься...

— Тоді ріж півня, якщо тобі курей жалко...

— Півня?.. А курей хто, ти будеш топтати?

— Як треба буде, то й потопчу, — спробував відбутися жартом Федько, але дружині, видно, було не до жартів.

— Не буду я різати півня!

Федько почав наливатися гнівом. Грізно звелися над переніссям брови, вовчими вогнями загорілися очі. Раніше Олеся відразу б притихла, поступилася б, але зараз, осліплена жалем за отими зозулястими, не бачила, яка гроза збирається над її головою: сама червона не менш, аніж Федько, мотала затято головою:

— Не буду!

— Востаннє питаю: будеш?

— Не буду!

— Не будеш?

— Не буду!

Важко дихаючи, Федько хряснув кулаком по столу:

— А, не будеш? Моїх гостей частувати не будеш?!

Садонув ногою двері, скаженим котом вимівся з хати.

Олеся так і обмерла: серце зайшлося, в грудях похололо.

Стукнули-грюкнули двері — Федько мовби з чортячого яйця вилупився: вуса стирчать, очима так іскри і креше! Побігав, побігав по хаті, сів, став лаштувати цигарку. І, вже затягнувшись, сказав, не дивлячись на притихлу дружину:

— Іди, вибирай, які тобі до вподоби!

В Олесі все так і обірвалось усередині! Вибігла з хати, метнулась до курника. Ой, леле! На всіяній пір’ям долівці зозулястою купою лежали всі курки, а зверху, догори лапами, півень. Всім, всім поскручував голови, жодної не пожалів, душогуб!

До обіду плакала Олеся, патраючи нещасних курей. Кляла свою лиху доленьку, яка зв’язала її з оцим волоцюгою, що як повіється на всі чотири, то тільки його й бачиш. А ти, дурна жінко, сиди, виглядай, а ти надривай своє серце тривогою та суши свої очі безконечним отим вигляданням, питай в кожної грудочки на дорозі, чи живий та здоровий, чи, може, уже й немає на світі! Отака їй ласка за свою вірність та любов! Бач, йому гості дорожчі, аніж дружина, «то скрути вже й мені голову та й подай разом з оцими курми їм на стіл»!

Федько слухав-слухав, а тоді надів картуза, посунув у місто. Повернувся аж увечері. Побачивши сина, що довбав біля воріт ямку, запитав:

— Де мати?

— Там, — показав заклопотаний Івась у бік хати.

— Курей, значить, порає. А не плаче?

— П’яче...

— Плаче, — сказав скрушно Федько та й посмикав себе за вуса. — А спитати: з-за чого? Ну, звернув там якій курці голову, так вони все одно ж рано чи пізно поздихали б...

Розкуйовдив синові чубчик:

— Послухай, сину, розумного слова: виростеш — не женися!.. Бо немає на світі химернішої личини, аніж баба. Всю свою душу за тебе віддасть, а за ганчірку — повіситься! Так що не женися, Івасю...

Синок витирає під носом «козу» і не каже татові, послухається він його поради чи не послухається. Федько ж плентає до хати, де порається заплакана Олеся, даючи лад своїм зозулястим. Вона все ще лиха на свого чоловіка, все ще повна образи, тож Федькові не лишається нічого іншого, як бовкнути:

— Не буде завтра гостей.

— Як не буде?

— А отак... Я їм передав, щоб не приходили...

Олеся, видно, з великої радості, починає сміятися. Дивиться на курей, обпатраних, обсмалених, приготованих до смажіння, і гірко сміється.

— Ні, — каже зрештою вона, — такого, як у мене, чоловіченька, ще зроду-віку не було та й не буде!

— О, знову не вгодив!

— А ти подумав своєю головою, де ми оце подінемо? Хто їх їстиме?

— То що — знову кликати гостей?

— Про мене, — махнула втомлено рукою Олеся. — Клич хоч із всієї Полтави. Мені тепер все одно...

«Пересердилась», — зрадів Федько, бо не любив, страх не любив, коли хто носив довго важке серце. Ну, спалахнув гнівом, ну, наколов дров, але щоб налитися жовчю, носити в собі нерозтрачену лють... Ні, цього Федько й сам не міг, і в інших не переносив!

І радий, що сварці кінець, простягнув Олесі пакунок, принесений з міста:

— А подивись, що я тобі купив.

Олеся мовби нехотя, мовби аж силувано розгортає пакет та й дістає справді-таки несподіваний, царський дарунок.

— Федю, де ж ти його дістав?

Забувши про зозулястих, побігла до люстра, тримаючи в руках відріз розкішного темно-бордового шовку.

— Де ти, Федю, узяв?

Повертається перед люстром і так і сяк, прикладає, приміряє, і райдужні барви відбиваються в її щасливих очах.

— Їй-бо, всю получку вгатив! Ну хіба ж можна отак тратитись!

А Федько стоїть, потішений, збоку, радісно блиска зубами — очей не зводить з Олесі. Бо вона сама, напевно, не здогадується, як похорошіла од того дарунка, якою красивою стала.

День, який так печально почався і який так щасливо завершився, не міг сплинути в минуле, не відзначений якоюсь небуденною подією. І Федько, пригорнувши Олесю, сказав їй на вухо:

— Давай заночуємо в саду проти неба... Як в оту першу ніч...

Нагодувавши та приспавши Івася, поцупив Федько у господарів оберемище сіна, а Олеся винесла ковдру, кожуха і дві подушки та й послала в саду, за хатою.

Стояла ота тиха замріяна ніч, коли все довкола спить і не спить, завмерло і рухається, зникає й з’являється в маревному, розсіяному світлі сріблястого місяця. Коли зорі опускаються на землю, вогняними плодами зависають на віттях дерев, а дерева виростають до неба. Коли найгустіша темрява стає прозорою, а прозорість огортається пітьмою. Коли важко розібрати, де кінчається тінь і де починається предмет, що відкидає ту тінь, — навіть вони, здається, весь час міняються місцями — тихо, беззвучно, безшумно. Коли найслабший поклик відлунює трепетно в щонайдальшому закутку, коли навіть чутно, як свистить крилом птах, повертаючись запізніло до свого гнізда. Була ота чарами напоєна ніч, коли відтають найчерствіші серця і навіть до старих, втомлених життєвим сум’яттям людей повертається молодість. І щасливі ті люди, які не душаться в отакі ночі в тісних кімнатах-конурах, не вбехкуються у подушки та перини, не задихаються в ядушливому диму сонних кошмарів, а усім тілом своїм зливаються з довколишнім світом. Молодими, бадьорими, радісно оновленими просинаються вони на світанку.

Такі ночі обирають закохані.

Федько лежить, заклавши руки під голову, зирить у небо. Над чим він замислився? Які думки кружляють у його голівоньці?

Якийсь легенький повів торкає його лице, якийсь таємний порух, що невідомо звідки прилинув, куди полетить, але й він не в спромозі порушити Федькову замисленість. І навіть Олеся, що лежить поруч і дивиться на нього, навіть вона не сміє розбудити Федька від отої задуми. Вона тільки дивиться на нього і думає, якою ласкавою була до неї доля, що звела її із Федьком, і що ні в кого, ні в кого на світі немає отакого чоловіка.

Та ось Федько поворухнувся, перевів на дружину мерехтливі очі свої, й Олеся, вдячна йому за оцю ніч, за те, що він є на світі, пригорнулась, поцілувала у щоку і, не знаючи вже, як і віддячити йому, ще раз запитала:

— Федь, ти ж покличеш гостей?

— Покличу, — відповів їй нехотя, бо йому, мабуть, зараз були байдужі і оті гості, і все на світі, крім цієї ночі, та дерев над головами, та місяця в небі, та золотистих зірок. Потягнувся, склепив повіки. Вона теж заплющила очі, поринаючи в солодку дрімоту, але навіть вві сні радісно відчувала на своїх грудях гарячу, важку чоловікову руку...

Отак вони й спали, заколисані ніччю, — вся земля була їм колискою, що тихенько погойдувалась, і порипували сріблясті вервечки, прип’яті до місяця.

З ранковою поштою прийшов лист від Тані.

— Диви, од Тані! — вигукнув весело Федько, надриваючи конверт: саме голився, одна щока була ще намилена, а друга вже блищала полакованою шкірою. Міг би прочитати листа й потім, нікуди б той лист не подівся, але йому нетерпеливилось дізнатися, про що ж пише сестра.

Став читати, і відразу в нього затіпалися брови, злиняла посмішка. Федько розгублено оглянувся на Олесю, і вона, відчуваючи, що скоїлось щось непоправимо страшне, тривожно запитала:

— Боже, що сталося?

У Федька ще дужче затремтіли губи, опустилися плечі:

— Зіну... убили...

— Зіну?!

В Олесі потерпло в грудях, млосно попливли перед очима стіни. Вона сіла на лавку, дивилася на Федька великими, повними жаху, очима. А Федько знову підніс до очей листа, так близько підніс, наче враз став короткозорим, прочитав іще кілька фраз і раптом, мовби обпікшись, відсахнувся, трахнув кулаком по столу:

— Та неправда ж! Неправда!..

— Що неправда?

Федько глянув на зібганого в кулаці листа, перевів погляд на дружину, і щось нове, похмуре і грізне, спалахнуло в його очах.

— Ти одержувала телеграму?

— Яку телеграму, Федю?

— Від Тані!.. Признайся: одержувала?

— Та Бог з тобою, Федю! — розплакалася Олеся. — Не бачила я ніякої телеграми!..

— Ну, хай лиш довідаюсь!.. — скреготнув зубами і, зірвавшись з стільця, став бігати по кімнаті. — Хай лиш упіймаю!..

— Кого, Федю? — спитала крізь сльози Олеся, але він нічого не відповів.

У той же день збирала Олеся чоловіка в дорогу — в Хоролівку. Просилася поїхати із ним, але Федько велів їй лишатися поки що вдома. Хотіла хоч до вокзалу провести, та він і тут заперечив: поцілував похапцем сина, кинув дружині:

— Ти ж дивися! — та й вийшов із хати.

І хоча був такий же ясний, сонячний день, як і вчора та позавчора, такі ж дзвінкі тротуари й усміхнені люди на них, Федька вже ніщо не радувало, навпаки — дратувало. Тому й у вагоні відразу ж сів до вікна, одвернувся, щоб не розмовляти із сусідами. Тільки один раз і відірвався од вікна, коли до вагона зайшла стара жінка в селянськім вбранні. Зайшла, сіла несміливо на краєчок лави, підібгала під себе ноги в старих чоловічих чоботях: їхала залізницею, мабуть, уперше і почувала себе скуто, незручно.

Вона була така страшна, немов щойно звелася з домовини: землянисте обличчя, очей і не видно — лише тіні скорботні.

Сусід по купе, що сидів навпроти Світличного, — мордатий, з товстими масними губами, з байдужою цікавістю запитав:

— Далеко, мамашо?

Стара стрепенулася:

— У Хоролівку.

— До рідних, певно?

— Синочка шукаю.

— Сина? — перепитав мордань.

— Еге ж. Як пішов, то й пропав. Немає й немає...

— То що ж, він кинув вас, чи як?

— Та чого ж кинув! — тужно озвалася стара. — Чого б мав кидати, як він у мене один... Як забрали на війну, то як у воду впав... Людські уже й поверталися, і поженились, і діточок діждалися, а мого немає та й немає. То оце мені чоловік один добрий пораяв поїхати в Хоролівку, може, там щось про мого знають...

— Кого ж ви там питатимете, мамашо?

— А добрі люди підкажуть.

— Даремно ідете, тільки дурно гроші викидаєте. Раз уже син досі не повернувся, то, щитайте, вже й не повернеться... Да-а... довгенько ждете сина, довгенько...

— Ой, любі, мати і з могили синів виглядатиме!

Федькові так і перехопило горло від отих слів. Знову одвернувся до вікна, поворушив плечима, прокашлявся, а з думки все не йшла чомусь не покійниця сестра, не вбитий зять, а рідна мати одинока, покинута, забута...

«На які ж поїзди ви сідаєте, мамо, щоб шукати свого непутящого сина?.. Да, не так воно якось виходить, — супить брови Федько. — Давно треба було б забрати маму до себе. З ким же їй і жити, як не зі мною!.. А все через оце розпрокляте життя! Не встигнеш і місця нагріти, як тебе вже перекидають на друге!»

...Рідна хата зустріла його маленькими вікнами: все блимала ними, все придивлялася, все ніяк не могла впізнати, хто ж то прийшов, не могла повірити, що оцей засмаглий, вусатий, налитий силою чолов’яга і є Федько. І навіть мати, що вийшла саме на ганок, мовби не впізнала одразу сина: стояла, трусила сивою головою, пильно дивилася на нього виплаканими старечими очима.

І аж тоді, як він збіг на ганок, як простягнув до неї руки свої і глухо сказав: «Здрастуйте, мамо!» — тільки тоді, здається, й упізнала його: припала до широких синових грудей, затремтіла в німому плачі. Обіймаючи однією рукою матір за плечі, другою гладячи сиве волосся, Федько навіть не пробував утішати: знав, що тут не поможуть слова — оті бліді, немічні тіні людських почуттів...

Увечері, наговорившись, сіли до столу. Ще вдень Федько хотів було сходити у повітком, в ДПУ та дізнатися, чи не спіймали вбивцю, але мати не пустила:

— Побудь, сину, зі мною хоть цей день. Бо як гайнеш, то тільки тебе й бачитиму... Ти не знаєш, сину, як важко мені лишатися одній...

І Федько залишився. Натомість сходили на цвинтар — провідали тата і діда. Мама ледь дійшла, все зупинялася, перепочивала.

— І за могилками ходити сил більше немає... — скаржилась вона синові. — Вже й тато твій снитися мені щоночі почав. Зайде у хату, стане коло постелі та й торсає мене тихенько за плечі. «Варю, проснися... Варю, вставай...» То я мовби прокинуся, сяду, дивлюся на нього, а він мені з докором: «Бач, спиш, а щоб могилу наді мною прибрати, на те часу не маєш!» Дивлюся на нього, хочу сказати, що ні часу, ні сил уже не маю, та не можу вимовити й словечка. Отак і сидю одна серед ночі... Ох, сину, не доведи Господи до такого дожити!..

— Нічого, мамо, тепер все буде по-іншому, — втішає її Федько. — Ось підшукаю в Полтаві квартиру, заберу вас до себе...

— Нащо мені тая квартира. Нікуди я звідси не поїду, — заперечує мати. — Он і Танюша, й Оксен, спасибі їм, забирали мене до себе, тіки я тут помру. Бо поїду звідси, хто ж сюди тоді й прийде? Хто й поговорить із ним, розважить, як мене тут не буде? Він же, бідний, лежить один-однісінький, ніхто до нього й словечком не обмовиться... Та й до Зіноньки звідси не так далеко...

Отак говорила мати, і Федько не знав, що їй і відповісти. Стояв, дивився на занедбану татову могилу, на потемнілий дубовий хрест і думав про те, що мама, може, й має рацію. Скільки їй зосталось жити? Може, тієї й втіхи, що сходити до могили, погомоніти із татом!..

Мама теж, видно, думала про це: і на цвинтарі, й по дорозі додому, і коли посідали до столу пити чай.

— А пам’ятаєте, як я колись у цей самовар сірки насипав? — засміявся Федько.

— Де ж, сину, таке забути, коли ми замало Богу душу не повіддавали, — посміхнулася вона. — Насмердів поганющою сіркою, неначе у пеклі. Аж до ранку не зачиняли дверей...

— Тато тоді за мною по всій Хоролівці із паском ганялися, — продовжував пригадувати Федько. — Загнали аж у річку. Я посередині плаваю, а вони бігають по березі, розмахують паском та й кричать: «Пливи, іродів сину, до берега, я тобі шкуру спущу!..»

— Де ж тебе, Федю, було не бити! Тато бив, та й то ти із шкоди не вилазив, а якби не чіпав, то зовсім бандитом би виріс... А так, слава Богу, вибився в люди... Коли б оце тато встав із могили та подивився б на тебе, то порадувався б серцем... І Зінонька встала...

— Що ж, мамо, сльозами горю не поможеш.

— Знаю, сину, знаю... Та я вже й не плачу... — а сльози все — кап! кап!

Другого дня подався Федько в повітком: не давала спокою думка, що вбивця ще ходить на волі. Ще звечора, лягаючи спати, пообіцяв матері:

— Я його і під землею знайду!

— Кого, сину?

— Отого гада, шо Зіну вбив!

Мати нічого не відповіла, тільки схлипнула. Федько ж, пропікаючи поглядом стелю, додав:

— Попадеться він мені до рук — прокляне ту годину, коли його й мати породила!

Тож і йшов сьогодні до повіткому, щоб поговорити серйозно із Гінзбургом. Якщо не дізналися до цього часу нічого, то нехай доручать це діло йому.

Гінзбурга в повіткомі не застав.

— Поїхали на села, — прощебетала секретарка, приязно всміхаючись до Світличного. — А ви, товаришу, у якій справі?

— Справа у мене, баришня, дуже секретна. Не для таких гарненьких вушок, як ваші.

Секретарка пирхнула, надула губки, одвернулася, встигнувши, однак, заглянути в люстеречко. Федько ж козирнув, сказав на прощання:

— Передайте, будьте ласкаві, Гінзбургові, що заходив Світличний.

І пішов у ДПУ.

Державне політичне управління містилося у великому купецькому будинкові, з круглими, по фасаду колонами, з кам’яними геркулесами й німфами. Будинок той закладався на віки: не пожалів купець ні доброякісної цегли, ні дзвінких дубових обаполів, ані стопудових кам’яних брил на підвалини, — і вражав той будинок товстелезними, як у стародавніх фортець, стінами, масивними, окутими міддю дверима, великими кімнатами, такими просторими й високими, що людина, потрапивши до них, враз меншала, ставала немічною кузькою.

Ляндер зайняв під кабінет щонайбільшу кімнату. Від дверей аж до масивного столу слалася килимова доріжка. Величезні шкіряні крісла стояли при тому столі, спинаючись на лев’ячі лапи. А за столом, ховаючись у скрадливих сутінках, возсідав Ляндер — начальник ДПУ Хоролівського повіту. Обличчя у нього суворе, очі пронизливі, губи недовірливо підібрані. Це — для тих, хто є ворогом світової революції, Радянської влади і робітничого класу. Для отих, що хитаються, збочують, потрапляють у ворожі тенета, слухають контрреволюційні плітки та й передають їх із вуха у вухо. А для друзів... О, для друзів Ляндер щонайперший друг, відкрита душа, сердечна людина! Досить подивитись, як він зустрів Світличного, щоб упевнитись у цьому!

Зрадів Федькові, як рідному братові. Вийшов з-за столу, простягнув обидві руки, посміхнувся чаруюче, підняв застережливо руку: знаю, все знаю і співчуваю всім серцем твоєму, товаришу, великому горю. І відразу ж випростався, грізно звів брови, суворо блиснув очима: хай Світличний не падає духом! Революційний меч, що його міцно тримає несхибна рука начальника ДПУ, покарає вбивцю!

У Федька нетерпеливим вогнем загорілись очі:

— Ти знаєш щось про вбивцю? Де він?

— Так, знаю... Майже впевнений, що це — він, — поправляється Ляндер. — Сьогодні вночі ми будемо його брати.

— Товаришу Ляндер, у мене до тебе велике прохання! — притискає до грудей кулаки Світличний. — Візьми і мене із собою!

— Що ж, — подумавши, погоджується Ляндер. — Це можна. Приходь о десятій вечора... Ні, краще в одинадцять... Десь о цій годині і вирушаємо.

Федько бере себе в руки. Дістає портсигар, клацає кришкою:

— Палиш?

— Дякую, у мене свої.

— Звідки ти про нього дізнався?

Ляндер робить таємниче обличчя. Він би з охотою... З великою радістю відповів на оце запитання, але є речі, про які навіть йому, Світличному, він не має права розказувати...

— Розумію, — каже Світличний. — І в нас буває таке... Тоді до вечора!

— До вечора.

Ляндер проводжає гостя аж до порога — честь, що її заживає не всякий! — всміхається на прощання. Потім, зачинивши двері, сідає до столу, й усмішка сповзає з його лиця полинялою завісою. Має тепер заклопотаний, ба навіть невдоволений вид: щось непокоїть його, одна і та ж думка набридливо в’язне до нього. Думка про Гінзбурга. Про Григорія Гінзбурга, секретаря повіткому, одноплемінця, який, однак, став йому гіршим ворогом, аніж усі оці Ганжі, разом узяті. Та й який він одноплемінець! Ам-хаарець», представник отієї черні, про яку Ляндерів батько любив говорити, посилаючись на талмуд: «Сказав Елієзар: ам-хаарцю можна роздерти ніздрі у день всепрощення, який збігається з суботою. Сказали йому учні його: вчителю, говори — зарізати...»

Мудрі учні, передбачливі учні, тільки чому ж вони у свій час не зарізали далекого пращура Гінзбурга? Не мав би зараз Ляндер отакої сухоти, не побоювався б за своє майбутнє, за свою кар’єру, що так щасливо розпочалася! Гінзбург наче затявся в останній час зжити його зі світу. Коситься з такою підозрою, наче він, Ляндер, і є отой найголовніший ворог Радянської влади, із яким треба в першу чергу покінчити.

«А може, він щось пронюхав про батька? — аж холоне Ляндер. — Про оті його запільні гешефти, про які навіть я, його син, тільки догадуюся?..»

До цього Ляндер волів нічого не знати, нічого не помічати. Заплющував очі на те, що живуть вони не по його скромній зарплаті — по отому максимумові, який встановлений для членів партії. Що оті всі гуси і кури, риба й крупчатка, отой весь достаток припливають до їхнього дому з якихось незаконних джерел. Переконував себе, що оті всі людці, які крутяться довкола їхнього тата, про щось перешіптуючись, про щось переморгуючись, щось дістаючи з-під поли, щось під полу ховаючи, — просто-на-просто добрі татові знайомі, які зайшли до нього на хвилину почесать язиками. Але хіба переконаєш у цьому навіженого, непоступливого Гінзбурга, коли він про все те дізнається?

А може, й дізнався?.. Ляндер аж чоло витирає при одній тільки думці про таку можливу халепу. Треба суворо наказати папаші покінчити з усіма гешефтами!

Але Ляндер нутром відчуває, що між ним та Гінзбургом добром не скінчиться. Рано чи пізно, а хтось із них полетить. От тільки хто? В руках у Гінзбурга зараз досить козирів, але чи всі оті козирі підуть у гру? До того ж він, Ляндер, теж не сидить склавши руки, він теж запасається потрібною картою...

Перший, щонайкрупніший його козир — дружба із головою повітової ради, з отим, що «класового ворога за сто верстов нюхом чує». З Митрофаном Онисимовичем Путьком, який вважає, що надто вже Гінзбург цяцькається з класово чужим елементом як у місті, так і на селі. З отими усіма приватниками, з куркулями, з так званими культурними господарями.

— Ти зрозумій, товаришу Ляндер, кожен із них на нашу владу робітничо-селянську чортом дише. Наплодимо буржуазії, як тої гнидви, а тоді спробуй її вичесати!.. А я б її зараз, коли ще не так розплодилася, — до нігтя, до нігтя! Щоб і сліду не лишилося!.. І щось мені не наравиться наш секретар, дуже, скажу тобі, не наравиться. З отими середнячками отак розмовляти треба! — стискав щосили кулак. — Пуповину їм рвати треба, від отієї проклятої дрібнобуржуазної власності видирати!.. Була б моя воля, я з ними... А Гінзбург всякі там фіглі-міглі розводить, як із балуваною дівкою... Не вірю я, щоб це із центру йшло.

Ляндер охоче погоджувався. Ляндер тактовно притакував. І, вибравши слушну хвилину, ніби між іншим, кидав іще один камінець в город секретаря повіткому:

— Із вами він щось рахуватися не хоче...

— Не хоче? — ощетинювався Путько.

— А дуже часто із вами радиться, Митрофане Ониси-

мовичу?

— Ну, мені те до одного місця, лиш би правильну лінію гнув. А на остальне мені наплювати й розтерти!

«Ой, не байдуже! Зовсім не байдуже!» — мружився Ляндер.

Не раз і не два отак розмовляв із Путьком. І тепер уже не минає й дня, щоб голова повіткому та не подзвонив до нього:

— Трудишся?.. На посту?.. Ну, трудись, трудися, бо нами Радянська влада тіки й держиться. — І, покашлявши в трубку, додавав: — Ти от що: як ослобонишся, заходь до мене... Прямо до кобинету...

«Отакі козирі, товаришу Гінзбург, у мене є проти тебе! Подивимося, чиї сильніші, чиї переможуть!»

А тут іще завжди прихильна доля підсунула оте вбивство. Чим довше роздумував Ляндер, тим більше переконувався, що це не просто якась там помста чи вбивство з метою пограбування... Тут пахне серйознішим. Набагато серйознішим!

Відвідини отцем Діодорієм покійного отця Віталія не лишилися непоміченими. Чули люди, як вони сварилися, бачили, як вискочив отець Діодорій із хати, сиплючи прокльонами, як видер із корінням молоденьку яблуньку. Все, все запримітили люди!

Навіть те, що в отця Діодорія живе якась таємнича людина. Хтось бачив, як серед ночі в слуховому вікні жеврів вогник цигарки («Хто б то міг бути? Батюшка ж наші не курять!»). Хтось чув голоси, що доносилися з того ж горища. Комусь впало в око, що отець Діодорій в останній час неохоче пускає до себе прихожан: все норовить зустріти на ганку та й спровадити з двору. І вже якась баба, якась велика достойниця, якась божа свічечка під великим-великим «шекретом» («Це ж тільки вам, кумо, а більше нікому!») розповіла всьому селу, що в «нашого батюшки... в нашого панотця живе якийсь праведник. А прийшов він із святих земель, Єрусалиму, від самого гроба Господнього. І за плечима в нього — два андели: лівий андел і правий андел, а на лобику в нього — терновий вінець, а довкола голівки — сіяніє...»

Отже, ота «свята людина», може, й справді із-за кордону, вирішив Ляндер. А відтак недалеко й до висновку: тут пахне шпигунсько-терористичною організацією. І звабливі мрії про майбутній процес, коли на лаву підсудних сядуть десятки контр­революціонерів (чим більше, тим краще!), про величезні звіти в газетах, а в тих звітах неабияке місце відведено йому, Ляндеру, який знешкодив оцю організацію, не давали йому спокою. Кров бухає Ляндеру в голову: він бачить себе уже на іншій, набагато вищій посаді, в іншому, набагато більшому будинку, в іще величнішому кабінеті з такою довжелезною доріжкою од дверей до столу, що ноги підламуються, доки хтось добереться до крісла... І вже сотні процесів! І тисячі, десятки тисяч ворогів революції! І нова, ще вища посада в найбільшому будинку, де мармурові колони здіймаються аж до хмар, де людина повзає по сходинах безсилою, розплющеною комахою. І його, Ляндера, портрети. Тисячі, десятки тисяч портретів у важких золочених рамах, в темній бронзі, з холодним сталевим відблиском строгих фарб!..

Тут Ляндер отямлюється. Спускається із сьомого неба, зніяковіло відкашлюється...

...Вирушили на операцію в одинадцять нуль-нуль цілим загоном. Хоролівка проводжала їх цікавими поглядами освітлених вікон, нашорошеними вулицями. Вибігала хатами аж на гору, дивилася, куди вони їдуть. За містом зустріла степова чорна тиша. Поринули в неї, як у море, і безконечний сувій дороги ліг під копита коней. Небо губилося в хмарах, що висли над головами вершників, зривалось на дощ. І дощ згодом засіяв: дрібною пилюкою, скоріше осінньою мрякою, аніж весняним лопотуном. Той пил інеєм осідав на людей, збирався у холодні краплини та й скочувався за комір на гарячі розпарені тіла.

За півгодини дісталися до села. Воно вже спало, погасивши вогні. Тільки де-не-де поблимували вікна, та від сільбуду доносилася музика: тоненько виспівувала скрипка, глухо бив бубон — розважалася невсипуща молодь. Зупинилися біля сільради. З темного ганку відразу ж метнулася чорна постать, спитала:

— Товариш Ляндер? Це я, голова сільради...

Ляндер зліз із коня, за ним спішились інші.

— Ніхто не довідався про наш приїзд?

— Та начеб ніхто...

— Дивись!

Голова ображено засопів і вже зовсім холодно сказав:

— Думаю, що краще далі йти пішки — не так тупотітимем. Ви підете отак вулицею, а я з частиною ваших людей зайду городами. Думається мені, що він, в разі чого, рвоне не на вулицю, а на город...

Розділилися. Рушили. І хоч до двору отця Діодорія були добрі гони, мимоволі ступали обережно і скрадливо.

Будинок, до якого вони підбиралися, теж давно погасив вогні, і його власник, отець Діодорій, спав сном праведним по денних трудах. Спала і матушка, насновигавшись протягом дня по хазяйству. Не спала тільки дочка Віра: діждавшись, доки батьків зморив сон, вознеслася в обійми Миколи. Оте потайне раювання і спричинилося до того, шо Микола ніяк не наважувався покінчити із гостинами, які затягнулися більше, ніж слід. Уже отець Діодорій натякав на небезпеку, вже матушка, підіслана ним, делікатно питала, чи не пора пекти пироги на дорогу, а Микола все тягнув і тягнув, одурманений, причарований молодою попівною.

Вони й зараз лежать, притулившись одне до одного, розморені любовною грою.

— Ти нікуди од мене не підеш! — наказує Віронька.

— Я повернуся.

— Не хочу, щоб ти кудись ішов! — заперечує вона та й надуває ображено губки. — Тебе можуть... можуть убити... Що я робитиму без тебе?

— Не вб’ють. Коли до цього не вбили, то тепер уже не вб’ють...

— А коли ти на мені женишся?

— Як знову стану хазяїном...

Далі вони лежать мовчки, слухаючи, як шурхотить тихенькою мишкою дощик, навіваючи сон. І вони, може, й поснули б, коли б не наглий стукіт у двері:

— Батюшко, відчиніть!

Микола скочив, немов на пружинах. Заметався по горищі, одягаючись, люто засичав до Віроньки, коли та потяглася до нього руками:

— Лежи! Прийдуть — скажеш, що спала сама...

І Віронька, пронизана страхом, впала знову на постіль. А в двері вже гатили, мабуть, прикладами:

— Хазяїни, поглухли, чи що?!

Клацнули двері, стривожений голос отця Діодорія:

— Хто там?

Микола затамував віддих.

— Це я, голова, — донеслося знадвору. — Відчиняйте! Отець Діодорій довго возився з запорами.

— Зараз, зараз! Заїло, прости мене, Господи! — Голосно примовляв він.

«Щоб я почув», — здогадався Микола. Тримаючи в одній руці пістолет, а в другій — чоботи (речовий мішок уже за плечима), він підкрався до чорного отвору, наставив вухо.

Отець Діодорій відчинив нарешті двері, і відразу ж до сіней увірвався сліпучий сніп світла. Ударив отцю Діодорію в лице, обмацав його з голови до ніг, занишпорив по закутках, і хтось суворий наказав:

— Веди до хати!

Миколі не треба було нічого більше пояснювати. Тихенько виліз на дах. Босі ноги так і поїхали по слизькій блясі, але він утримався, почав дертись угору, до димаря. А тим часом у великій просторій світлиці допитували отця Діодорія. Той затявся на своєму: нікого стороннього в нього немає, хоч перетрусіть все подвір’я — нікого не знайдете.

До кімнати один по одному заходили бійці, коротко доповідали:

— В коморі нічого немає.

— В погребі не знайшли...

Тоді Ляндер спитав, впиваючись поглядом в отця Діодорія:

— Може, й на горищі нікого нема?

Отець Діодорій помітно зблід, але відповів:

— Клянусь Богом — нікого немає!

— Що ж, доведеться перевірити, — мовив Ляндер. — Ану, ведіть нас, показуйте...

Важко, ох, як важко підніматись отцю Діодорію по отій риплячій драбині! Творив про себе молитву, щоб Микола втік, щоб його там вже не застали. І зненацька зупинився, обмер: постіль! Лишилися ж подушки, що на них спав Микола!

— Ну, чого став? — запитав його нетерпляче Федько, що дерся слідом.

Підштовхуючи отця Діодорія, Федько, Ляндер і ще один боєць вибралися на горище. В два вогняні ока світять ліхтарики, шастають, нишпорять, і ось уже один із тих ліхтарів добирається до того місця, де була постіль.

Отець Діодорій заплющує очі: «Господи, сотвори чудо! Осліпи їх, Господи, не допусти загибелі раба твого вірного!..»

— О, а це що?!

Здивований вигук, що пролунав над самим вухом отця Діодорія, примушує його здригнутися всім тілом. «Все! Знайшли!» Повільно розплющує очі і застигає, онімілий від подиву. Освітлена двома ліхтарями, на постелі Гайдученка лежить його донька. Натягає до самого підборіддя ковдру, блимає осліплими очима.

— Ви як сюди, баришня, потрапили?

В отця Діодорія відлягає од серця: Бог почув молитву свого вірного слуги і врятував його в останню хвилину.

— Це моя дочка... — відповідає він за Віроньку, остаточно приходячи в себе. — Моя Віра.

— Але чого вона тут?

— Вона завжди спить на горищі... Влітку спить, — поправляється отець Діодорій.

— Чому ж ви клялися, що тут нікого немає? — все ще досіку- ється Ляндер.

— Бо ви мене так затуркали, що я забув і про рідну дитину. Тепер отець Діодорій, переконаний в безмежній милості Божій до своєї особи, молить його, щоб врятував Гайдученка. «Не за себе молю тебе. Господи, за святу нашу справу!..»

Господь і тут не відвернувся од нього: хоч гепеушники перетрусили все подвір’я, але так нікого й не знайшли.

Коли провів їх за ворота, коли замкнув двері і зайшов до хати, примарою став перед ним Микола: мокрий, вибруднений, з пістолетом в одній руці й чобітьми у другій, він все ще, здавалося, не вірив, що смерть пройшла стороною.

— Ви точно знаєте, що пішли?

— Та я ж ворота за ними, за проклятими, замкнув! — починав уже сердитись отець Діодорій. — А ти де од них ховався?

— За димарем перележав, — і, сівши на лаву, став узу-

ватися.

— Підеш? — запитав отець Діодорій.

— Піду... І так загостювався...

— Зачекай, матушка тобі хоч хліба та сала на дорогу вкине. Доки матушка ходила до комори по сало, отець Діодорій не спускав з Миколи важкого погляду.

— Чого ви так на мене витріщились?

— Так, — мовив отець Діодорій. Походив по кімнаті, нервово сплітаючи пальці, потім зупинився перед гостем, який все ще сидів на лаві, з натугою спитав: — Віра... до тебе ходила?

Микола довго не відповідав. Поправляв усе чоботи, червоніючи шиєю. Врешті неохоче признався:

— А то ж до кого...

Отець Діодорій аж похитнувся. До цього плекав надію, що Віронька лягла в оту постіль, аби врятувати його, свого батька. Пропікаючи очима тугу Миколину шию, сказав із ненавистю:

— Не могли... щоб по закону!

Микола звів голову, по-вовчому вищирив зуби:

— Якого ще закону від мене хочете?.. Я сам поза законом! Бачили, як на мене полюють? Обкладають, як скаженого вовка... Спіймають — уб’ють і заривати не стануть! Отак десь у ярузі і зогнию...

Звівся, притупнув ногою, наче хотів пересвідчитись, чи добре узувся, став перед отцем Діодорієм — широкоплечий, дужий, міцний — такого так просто не зіб’єш із ніг! — з прихованою погрозою сказав:

— А Віроньку не смійте карати!.. Якби не вона, хто його знає, де б ми з вами зараз і були. — І, враз освітлений теплим чуттям, з незнайомим лагідно-печальним лицем, так мовби для самого себе, додав: — Любить вона мене... Та і я її люблю!.. От настануть інші часи, повернуся хазяїном, поведу під вінець... Отоді, батюшко, й пригадаєте нам всі гріхи — вольнії і невольнії наші...

Ще не заходилось і на вечір, як Володька Твердохліб став збиратися до сільбуду. Вдягся в новий-новісінький костюм напіввійськового крою — гімнастерка і галіфе, взув добрячі черевики на такій твердій шкіряній підошві, що їй і зносу не буде. Оперезався портупеєю: ремінь — туди, ремінь — сюди, став посеред хати, як картинка, як нова, щойно викарбувана копієчка! Провів попід туго затягненим поясом пальцями, ще раз пожалкував, що так і не вдалося виканючити у дядька Василя нагана. Якби оце ще кобуру при боці з наганом, був би Володька зовсім щасливою людиною!

Дістав із полиці новий картуз, теж захисного кольору, підійшов до маленького люстерка, вмазаного в стіну, довго приміряв, намагаючись надіти так, щоб не витикалася жодна волосина. То нехай парубки начісують з-під картузів та шапок пишні чуби, хай чіпляють над козирком червоні квітки — Володька на таке не піде. Бо він — не просто собі сільський парубок, якому тільки й клопоту, що тягатися вулицями та — кахи, чорнява! — зачіпати стрічних дівчат, а секретар комсомольського осередку, вожак молоді, надія й опора партії.

— Ти куди це, Максиме, празникову одежу нап’яв? — запитала кволо мати.

«О, знову Максим! — аж поморщився Володя. — Скільки їм не кажи, скільки не товчи, а вони все одно: Максим та й Максим!» Однак стримався: хвора мати ось уже третій день, як не зводиться з постелі — горить голова, палить у грудях. Мав сьогодні привести лікаря, того самого, що приїде з Хоролівки читати лекцію.

— Та в сільбуд же треба.

— А що там буде?

— Та хіба я вам не казав? Лекція, а тоді кіно.

Мати іще хотіла щось запитати, та зайшлася кашлем, надриваючи груди. Кашляла, аж стогнала, аж сльози наверталися на очі, й Володька, переповнений жалем, лагідно сказав:

— Потерпіть уже. Ось приведу вам доктора, він вас ураз на ноги поставить.

Мати, накашлявшись, довго по тому віддихувалась, пила з полив’яного кухля, проливаючи воду на обвислу сорочку. Напившись, докірливо мовила:

— Ох, сину, замучив ти мене зовсім!

— Чим же я вас замучив? — з досадою мовив Володька, знаючи наперед, що відповість йому мати.

— Що не хочеш ворожки покликати. Ворожка вже давно мені помогла б. А дохтур поки приїде, то мене й лихоманка скрутить.

— Не скрутить! — втішав матір Володька. — Доктор сьогодні буде, я ж вам про це казав. А ви як маленькі: все за оті забобони чіпляєтесь!

Мати тільки махнула рукою: «І в кого, ви скажіть, отаке шалапутне, таке остисте вдалося? У людей діти як діти, все більше по хазяйству, все дбають, щоб хліб — у хату, щоб достаток — у двір, а це мов з-за вугла мішком прибите! Загнуздається в оту партупею та й гасає, як скажене, селом: все

комунію хоче построїти! Хазяйські сини, що де побачать, — додому тягнуть, а це ладне із себе останню сорочку зняти на оту світову революцію. Ще в двадцять четвертому вибзділо з хати все борошно. Й на окраєць, щитай, не лишило. «Не можна, мамо, пролетаріат з голоду пухне, а ми тут свої пельки запихатимем!..» А коли задумало перехрещуватись — боженьку ж ти мій! Наїлася того сорому — й досі гикавка трясе. Ну, скажіть, люди добрі, чим було погане ім’я — Максим? І діда твого, й прадіда Максимом звали, і, слава Богу, нічого їм од того імені не сталося, прожили на світі, як всі люди. А цьому вишкваркові воно, бач, колькою в боці застряло. «Хочу, мамо, носить ім’я Леніна, який нам указав нову путь!..» Та хіба ж, сину, ім’я красить людину? І хіба мало на світі хороших людей, що різні імена мають! Дак це ти кожного разу перехрещуватись будеш? Та хто ж вас і розбере, якщо всі ви Володьками станете!.. Не послухалось. «То за вас, мамо, забобонність ваша говорить. То з ваших очей полуда не спала». А лудило б тебе — не переставало, якщо ти вже рідну матір сліпою зробив!..

Або іще: я вже стара, сил катма, хата за молодою хазяйкою так і голосить. Та хіба тільки хата. Он і город, і порося, і корівка, і кури — всьому треба лад дати, за всім доглянути. Хіба раз заводила з ним про це розмову? «Бачиш, сину, яка я вже немічна стала, як що, так і вилежую, а хазяйству ж руки робочі потрібні. Молоді, справні руки. Ти б уже мені хоть сказав, до кого думаєш старостів засилати».

Витріщиться так, мовби Бог його зна яку дурницю і ляпнула: «Яких іще старостів! Тут он хоровий гурток організовувати треба, а ви із своїми старостами!..» Гарнізовуй, кажу, що собі хочеш, а про свою стару матір теж не забувай. Думаєш ти женитися чи отак лобурякою й доходишся, поки тебе всі дівки оминати стануть? «Не думаю, — каже, — зараз не думаю. І не вмовляйте мене, мамо, й не просіть, бо зараз нізащо не женюся!» А коли ж? — питаю. Коли ж?! «Після світової революції. От як звільнимо пролетарів усього світу од буржуйських кайданів, отоді я вам і приведу в хату невістку». Еге ж, приведеш, приведеш... Приведеш, тіки не в хату, а хіба на мою могилу... А він тіки сміється. А він ще й співає: «Ми раздуєм пожар міровой!» Дуй, дуй, кажу, сину, тіки дивися, щоб губи собі не обпік! Вогонь, сину, такий: палить, куди вітер повіє. Та й кому вони милі, всі оті пожари! Тутечки одна хата загориться — од страху серце заходиться, а ти увесь світ хочеш спалити... Ще дужче регоче, шалапута!.. «То, мамо, не такий пожар буде: в ньому тіки буржуї погорять!..»

І що воно за діти такі повелися: ані тобі пошани, ані страху божого! Ходять як оглашенні, не слухають ні батька, ні матері. Не довели господи, іще й невістку отаку приведе! Кручену-верчену, що їй тіки пожари у порожній голові і густимуть. Тоді вже напалять. Розведуть тутечки таке, що й на мені шкіра горітиме.

Іч, крутиться перед дзеркалом із тим картузом!»

— Максиме!..

— Мамо, скіки вам казати: не Максим, а Володимир!

— Чи ти ж хоть поїв? — пропускає мати мимо уваги синові слова: «Для кого ти, може, й Володимир, а для мене таки Максим».

— Та поїв.

— А що ж ти хоть їв?

— Та молоко ж пив! — як до глухої, кричить Володимир, бо мати оце вже питає його втретє про одне й те ж.

— Хоть би скоріше мене оця клята хвороба відпустила, я тобі борщику та каші зпарила б. А то зовсім у мене охлянеш. І так, бач, одна шкіра та кості.

--Які там кості! — заперечує Володька. — Ви за мною голови не сушить — про себе більше думайте.

— Як же, сину, не сушити. А про кого ж тоді думати, ким і жити, як не тобою!

— То я пішов.

— Йди, сину, йди, хай тебе Бог береже!

— Може, вам що треба?

— Спасибі, сину, в мене все є... Хіба набери в кухлик свіжої водички, а так — нічого більше не треба.

Володька набирає повен кухоль води, обережно ставить коло матері. Дивиться на неї, схудлу, змарнілу, лагідно говорить:

— Ви тут не дуже скучайте: я скоро прийду.

Мати хоч і знає, що син прийде опівночі (завжди так буває, вона уже звикла), все ж вдячна йому за оту святу брехню. Дивиться на Максима, і їй мовби аж легшає.

— Іди, сину, йди, не думай про мене. Я вже тут якось перележу — лиш би тобі було весело...

І Володька виходить із хати. Прозоре надвечір’я зустрічає його урочистою тишею.

Замислено мріють поля, кутаються в тіні, мовби в теплі ковдри, готуючись до спання, а над ними вже холоне розпалене протягом дня небо. І місяць якоюсь дивовижною рибиною спливає з блакитних глибин: ледь-ледь мерехтить крізь товщу води срібною лускою. А при самому обрію великою червоною вершею зависло сонце.

Володька перевів погляд на село, що лежало перед ним, прорізане мальовничою звивистою річкою. Там і річечки тої — курці по кісточки, горобцеві по коліна, а дивись, які розкішні левади випоїла по обох берегах! Та ще й верби обступили її: п’ють не нап’ються, хвалять не нахваляться чистою джерельною водою.

А понад левадами — садиби. І довгі вулиці, і високі тополі, явори та осокори — і все те огорнене такою прозорою тишею, шо аж в грудях лоскоче од неї, аж м’ятним холодком повіває на серце! Все наче завмерло, наморене цілоденною працею, поринуло в дрімоту...

Та ось лунко ляснув батіг, і вулицею, повертаючись із пасовиська, посунула натомлена череда — село враз ожило, наповнилося гомоном. Череда розтікається живою рогатою річкою, непоквапно, поважно ремигаючи, розливає пахощі пережованої трави і парного молока. То одна, то друга корова одривається од того плямистого потоку, заходить у навстіж одчинені ворота, а там уже на неї чекає господиня з чистою, як сонце, дійницею, сама така ж чиста, в білій легенькій хустині. Мине кілька хвилин — і від корівника до корівника, од двору до двору, по всьому селу задзюрчить, задзвенить, заспіває тугими білими цівками запашне молоко...

Вдихнувши на повні груди повітря, Володька рушив до центру, намагаючись не запилити черевики. Ще здалеку побачив Івасютиного Йвана: пер йому назустріч із двома парубками. Один із них лузав насіння, плюючись через губу лушпинням, другий ліниво тринькав на балалайці. Іван теж запримітив Володьку, бо зупинився, а потім знову рушив уперед разом із своїми дружками. Тільки той, що лузав насіння, тепер уже тримав руки в кишенях, а другий завдав балалайку на плече, мов кийок перед бійкою.

У Володьки враз напружинилося тіло, а під картузом, на шрамі, що лишився після того, як його почастували кийком, застрибав, забився болісний живчик. Стиснувши щосили кулаки, зціпивши зуби, так що аж жовна виступили на побілілих шоках, Володя ішов на Івана, йшов і не збирався поступитися дорогою.

Зійшлися, скресалися поглядами, стали. Володя ще більше зблід, Іван же простягнув до того парубка, що стояв зліва, руку, сказав, не відриваючи погляду од Твердохліба:

— Дай насіння.

І став лузати, спльовуючи лушпиння Володі під ноги. Стояв трохи ліниво й недбало, картинно розправивши плечі, — хазяйський синок, досвітковий заводило, Володьчин найлютіший ворог. Темно-зелений сукняний картуз із лакованим козирком, начесаний на одне око чуб, так що око тільки поблискує гостро й глузливо, чорний сукняний «пінжак» поверх вишитої сорочки, хромові чоботи з твердими халявами і, як завершення, як останній акорд парубоцького святкового вбрання, як предмет особливих гордощів — нові-новісінькі гумові калоші, глибокі, блискучі, з ребристою підошвою.

Виставивши ногу так, щоб засліпити, «зничтожити» зовсім Твердохлібенка не баченою досі взувачкою, насмішливо міряючи поглядом, Іван всім видом своїм наривався на бійку, але Володя стримав себе. Аж посірівши на обличчі, вимогливо сказав:

— Ану, поступися!

— Іди, хто ж тебе не пускає! — глузливо мовив Іван, а оті два парубки ще ближче підступили до Івасютенка, явно заступаючи Володьці дорогу.

Тоді Володька, виставивши уперед плече, рушив прямо на Йвана. Відтер Івасюту, приголомшеного такою зухвалістю, прорвався поміж парубками і повільно, так, щоб оті не подумали, що він їх боїться, пішов далі.

— Я ще тобі ребра пощитаю, зажди! — крикнув йому услід Іван. І хтось із парубків додав:

— Легким кілком тебе по голові погладили — важчим треба було!

Обпалений ненавистю, аж задихаючись од гніву, з гарячими сухими очима, Володя йшов не озиваючись, не оглядаючись. Йшов і щиро жалів, що у нього не було при боці нагана...

Доки добрався до сільбуду, трохи заспокоївся. Відлягло од серця, позбувся мстивих думок. Та й ніколи зараз Володьці, он більш важливі діла чекають на нього.

Біля сільбуду вже юрмляться люди. Тиснуться до столу, за яким сидить приїжджий із Хоролівки кіномеханік, дістають п’ятаки та гривеники, купують квитки.

— А дешевше не можна?

— За дешевшим ідіть на базар! — скалить механік зуби.

— Та чого б я сміявся! Я до нього сурйозно, а він мені витрішки продає! — ображається дядько.

Довго мусолить гривеника, все ще не зважуючись обміняти його на квиток.

— Купуйте, дядьку, чого думаєте! — кваплять його нетерплячі, напираючи в спину. — Гривеник — не гроші.

— Матері своїй скажи! — сердито озивається дядько. Та й, купивши нарешті квиток, відходить од столу, невдоволено бурчить: — Не гроші! А ти їх заробляв, голодранцю?..

Інші голосно ремствують:

— Та де ж це правда на світі: одним по десять копійок, а другим аж по двадцять! Що ми, не однакові гроші платимо?

— Гроші-то однакові, — пояснює, підійшовши, Володька, — тільки їх не всі однаково мають. От ви, дядьку Миколо, ви середняк, заможний хазяїн, то й платіть двадцять копійок... А дядькові Іванові як біднякові положено десять...

— То я винен, шо Йван наплодив злиднів повну хату? — кип’ятиться дядько Микола. — Хай би хазяйнував, як я.

А дядько Іван уже тут як тут: йому їсти не дай, аби посперечатися!

— Зажди-зажди, брате, що ти тут про злидні торочиш?

— А те, що чуєш!

Володя не став слухати братів, що вже зчепилися, як розлючені півні. «Що ж це доктор не їде? — непокоїться він, дістаючи із кишені годинника. — Обіцяв бути по обіді, а вже, щитай, дев’ята година...» Бо Володю не так непокоїть кіно, як лекція. Кіно вже тут, кіно вже нікуди не дінеться, а якщо лекція зірветься — отоді Володьці каюк! Покриє себе вічною ганьбою в очах дядька Василя та й товариша Гінзбурга, який іще вчора запитував:

— Ну, як, хрещенику, вечір?

— Буде! — аж бліднув од власної рішучості Володя. — Буде, хоть би я й лопнув!

— Ти тільки об’яву перепиши, — невдоволено поморщився Гінзбург. — Веселіше, веселіше треба писати, щоб зацікавити людей! Бо ми як здерлися на трибуни ще під час революції, то й досі із них не позлазимо. Казенщина, казенщина заїдає...

Володя тоді образився, хоча виду й не подав. Сидів же над оголошенням аж два дні, сушив собі голову, як би революційніше та урочистіше вийшло, списав туди не одне гасло з газет — і про завдання комнезаможів, про спілкування міста з селом, про релігію, як опіум для народу, — і от тобі маєш: не вгодив! Ну, коли має невлад... коли, ви, товаришу секретар, хочете веселого оголошення, то будете його мати! І, озброївшись патиком та бузиновим чорнилом, засів за нове оголошення.

Он воно зараз висить на дошці біля сільбуду. Збирає коло себе людей: таки справді, мабуть, веселе, бо навіть статечні селяни ворушать у посмішці вусами, читаючи Володьчин витвір, не кажучи вже про молодших. Ті аж іржуть, аж за животи хапаються.

Що ж там такого смішного написав Твердохліб?

Оголошення!!!

Сьогодні буде лекція Виниричні хвороби й кіно черевички Запрохуються!!! Старі і малі діти й баби, дядьки тітки й молодиці!!! а особливо й обов’язково хлопці й дівчата!!! що будуть женитися чи виходити заміж а тому й треба знати про такі страшні хвороби щоб не втіліпатися!!!

Буде музика гриміти аж земля колихатиметься іще, іще й іще!!! Чого тільки не буде!!! Якраз перед вечором коли сало зав’яжеться!!!

Рада сільбуду!!!

Іде баба, до самої земельки нагнувшись: двома костурами дорогу намацує.

— А що там, добрі люди, таке?

— То, бабо, не для вас, — вишкірив зуби якийсь парубійко.

— А чого не для мене?

— Бо вам винирична хвороба не світить.

— Звідки тобі, песиголовцю знати? — розсердилась стара. — Мо’, вони в мене є. — І ніяк не візьме до тями, що такого смішного сказала: — Тьху на ваші дурні голови! Вам би тільки іржати! — пошкутильгала, під ніс щось сердито бубонячи.

А біля сільбуду — регіт ще більший.

Таня теж сміється, читаючи оголошення. Прийшла із Альошкою не так на лекцію, як у кіно. Знала, ой, знала, що дістанеться на горіхи від Оксена, який саме подався аж у Шишаки на два-три дні діставати сепаратор, але не могла перебороти спокуси: адже ще ні разу не бачила кіно! Як влетів уранці задиханий Альошка, як сказав:

— Мамо, кіно сьогодні увечері буде в сільбуді! Підемо, ге? — так одразу й вирішила: «Піду! Будь-що будь — піду!»

Дістала карбованця (потай від Оксена збирала по копійці, по гривенику: як доведеться їхати до мами, то щоб свої були), взяла Андрійка й Альошку, що дивився на неї такими очима — умре, як лишиться удома! — та й пішла на село. Іван іще вдень повіявся, прийде аж удосвіта. По дорозі завернула до Ганни, лишила на неї Андрійка.

— Ідіть, ідіть, нічого з ним тут не станеться! — заспокоїла її молодиця. — Я б і сама пішла, дак ні на кого ж оцю татарву кинути.

Тож Таня, таким побитом потрапивши до сільбуду, теж сміється, потішена оголошенням, а Альошка шепоче їй, нетерпляче смикаючи за рукав:

— Мамо, беріть уже квитки, а то розберуть, нам не лишиться.

— З куркулів — по тридцять копійок! — голосно каже Володя кіномеханікові, коли Таня подає тому гроші, та й іде в сільбуд перевіряти, чи все вже готове.

А там — крик, лемент, там — побоїще: баба Наталка виганяє безбілетників віником. Крім баби Наталки, в сільбуді був комсомольський осередок у повному складі: незаможницькі сини Грицько і Павло та наймичка Галя. Галя, розчервоніла, заклопотана, прилаштовувала вишитий рушник довкола портрета Тараса Шевченка. Павло притримував її делікатно під боки, щоб не звалилася з хисткого стільця, а Грицько розставляв важкенні дубові лави: пиряв їх, аж двиготіло! Побачивши Володьку, випростався, блиснув рідкими, як лопати, зубами, запитав:

— Дохтур приїхали?

— Ще немає, — похмуро відповів Володька.

— А чого це ти мовби кислиць наївся?

— Івасютиного Івана зустрів.

— Ну-у?

— Жалкував, що легеньким кілком мене по голові по-

гладив.

— Жаль, що мене там не було, — я його, заразу... Ну, нічого, ще стріну — пощитаю зуби!

— Не треба!

— Як то не треба? Він нас у морду товктиме, а ми соплі облизуватимемо?

— Не треба, кажу! Прийде час, ми йому на класовій основі соплі навішаєм... Піду ще подивлюся, чи не приїхав доктор. А ти розставляй пошвидше лавки, скоро почнемо...

Згодом приїхав і лікар — молодий іще чолов’яга, видно, дуже освічений, бо мав під рукою «портфелю» і великі, в темній оправі окуляри на носі. Підійшов, голосно привітався з людьми, запитав, хто тут буде за старшого. Володя, ніяковіючи, поручкався, поцікавився, чи товариш не проголодався з дороги.

— А то пішли б підвечеряти...

Лікар стримано подякував, зняв окуляри, став протирати їх хустиною, короткозоро мружачи очі на дядьків, що схвально приглядалися до нього: сподобався тим, що не пробіг відразу до сільбуду, притискаючи «портфелю» так, мов боявся, що її в нього відберуть, а привітався, зупинився коло них. Одразу видно, що порядна людина. Постояли, погомоніли про погоду, про види на врожай, про те, як там у місті живеться, та й рушили гуртом до сільбуду: кожен хотів пройти разом із «дохтуром». Навалилися так, що замало двері з одвірком не втаскали досередини. У кіномеханіка, який провіряв, хто з квитком, а хто — ні, аж очі рогом полізли.

— Тю на вас! Та куди претесь — усім місця вистачить!..

Не слухали. Перли прямо на нього, доки не завертіли, як тріску, та й не втаскали досередини.

Тоді механік, лаючись, став пробиватися до кіноапарата, котрий стояв на столі в кінці залу: боявся, що й апарат перекинуть.

Там уже товклися парубки — добровольці крутити динамо. Відштовхуючи один одного, хапалися за відполіровану тисячами долонь ручку:

— Я крутитиму!

— Ні, я!

(Бо хто крутитиме, той безплатно і кіно дивитиметься). Механік одібрав чотирьох найздоровіших, скомандував:

— Починай!

Парубок шпарко заходився крутити: працьовитим джмелем загуділа динамка, і під стелею, розжарюючи тоненькі дротинки, загорілася електрична лампочка. Всі враз замовкли, задерли догори голови, роздивляючись дивовижну лампочку, а Ганжа звівся за столом, що стояв на сцені, голосно сказав:

— Товариші! Дозвольте надати слово лекторові із району товаришеві Довбишенкові.

— Просимо!

— Хай говорить!

— Як є що сказати, то чого ж не послухати...

Слухали уважно — звикли ж одмалку поважати працю, якою б вона не була. Та й у церкві ж привчилися: поки батюшка кажуть проповідь — ані пари з вуст! Хіба що кашляне хто в кулак. Та й то делікатно, тихенько, аби й сусід не почув.

Тому, коли дехто з парубків пробував під час лекції зареготати, відразу ж діставав кулаком по потилиці: а не іржи жеребцем, це тобі не на вулиці! І парубок, клацнувши зубами, ковтав язика.

Після лекції було й кіно...

Виходили з сільбуду — не поспішали по домівках. Смалили цигарки, розмовляли, спостерігали, як кіномеханік з парубками вантажив оту всю хитромудру штукенцію на воза. Почали розходитися аж тоді, коли провели кіномеханіка, що поїхав до району:

— Спасибі вам!

— Ви ж приїжджайте іще!

— Приїду!.. Скоро приїду!

Володя повів лікаря до себе додому. Хоч вечір і вдався на славу (не доведеться червоніти перед товаришем Гінзбургом!), однак для того, щоб відчувати себе зовсім щасливим, йому не вистачало Марійки. Виглядав ії, чекав, а вона не прийшла. Хоч іще позавчора домовлялися під старенькою клунею: «Прийдеш?..» — «Прийду...» — «Дивися ж, я ждатиму!» — «Та сказала ж, прийду!» — «Як тільки сонце сховається, так і приходь...» Отак розмовляли б до самого ранку, та розпроклятий півень — отой, що «і коли ви його вже заріжете, Марусю!» — залопотів нагло крилами і прокричав таке оглашенне «ку-ку-рі-ку!», що вони аж голови попригинали донизу!..

Що ж сталося з Марусею, чого вона не прийшла? Може, батьки довідались, із ким лічить зорі у небі, з ким слухає, що нашіптує ніч-чарівниця? А може, захворіла? Може, лежить, не в спромозі звестися, не в спромозі покликати, аби прийшов, допоміг, порятував? Чи, може, не вийшла, лукава, навмисне: хай помучиться, хай потерзається, нехай навіть посердиться — більше любитиме. Забуде хоч на хвилину про оту світовую розлучницю та й наважиться заслати вусатих старостів — веселих мисливців за красною куницею, щедрих купців, ловких послів од молодого «болярина», таких уже ловких, що «нам аби чарка, а то й чорта з рогами тобі, болярине, висватаємо!».

І висватають. Такого чорта в спідниці висватають, що, гляди, за рік або два од гордого «болярина» лишаться тільки недогризки.

Але Володя поки що не думає засилати старостів. Чимчикує поруч із лікарем, розповідає йому про хвору матусю.

Лікар довго оглядав та вислуховував матір. А коли Володя, що на той час вийшов у сіни, знову ступив до хати, товариш Довбишенко замислено постукав трубкою себе по долоні, а мати, знесилівши від отого «дихайте — не дихайте», пластом лежала на постелі.

— Пневмонія, — сказав лікар, коли Володька підійшов до нього. А потім, помітивши, що той нічого не зрозумів, назвав материну хворобу простіше: — Запалення легенів. Треба, хлопче, матері твоїй серйозно лікуватися і стежити за тим, щоб не було ускладнень... От випишу рецепт, підеш із ним у Хоролівку в аптеку, там дадуть ліки, — у порошках і пляшці. То нехай мати порошки оті ковтає що дві години, а ліки п’є по столовій ложці тричі на день...

Дивлячись, як лікар виписує рецепти, Володя лише кивав головою. Він уже думав про те, на кого покине матір, коли піде до Хоролівки. Вирішив зайти до сусідки, попросити, щоб доглянула.

Провівши лікаря до дядька Миколи, Володя відразу ж ліг спати: мав вийти ще до світанку, щоб на ранок бути в Хоролівці. Крім аптеки, надумався Володя ще й трохи побазарювати: продати пудового кабанчика, бо вдома не було ні копійки грошей. Мати спершу противилась, та мусила врешті-решт погодитись: в хліві рохкає ще одна льоха, вистачить поки що й однієї, а гроші ж зараз он як потрібні! Треба ж купити і гасу, й солі, і сірників та й справити дещо по хазяйству.

Проснувся, коли ще було темно. Ніяк не міг зрозуміти, рано чи пізно (не хотів світити сірника, щоб не розбудити матір), тому ще трохи полежав, доки почали перекликатися півні. Аж тоді схопився, став зодягатись.

— Максиме, ти ж хоч поїж на дорогу, — застогнала мати.

— Та поїм. Ви краще спіть!

— Та не спіши, не надривай серце... Дорога ж не близька... І де ця хвороба взялась на мою голову!

Вона дихала важко, із хрипом, Володя, щоб хоч трохи підбадьорити її, веселенько сказав:

— Нічого, мамо, скоро видужаєте! Ось принесу вам ліки — враз поправитесь!

— Дай Боже, сину... Ти ж гляди, не продешеви: розузнай, яка ціна, а тоді вже продавай.

— Не продешевлю, не бійтесь.

— То йди вже, сину, хай тобі Бог помагає!

Запроторивши кабанчика у мішок, вийшов за ворота. Трохи постояв, вагаючись, яку обрати дорогу: спуститися прямо в село чи взяти праворуч. Через село ближче, вибереться прямо на гостинець, що веде до Хоролівки, зате коли взяти праворуч, то можна заскочити й до Марусі. «Піду праворуч», — вирішив Володя.

Йшов босяком, черевики ніс у мішку, щоб не запилилися та не так швидко зношувались. Як добереться до Хоролівки, отоді й взує. В черевиках же, щоб не дістав кабанчик, окраєць хліба, шмат сала та півдесятка яблук — харч на весь день.

Степ прийняв його у своє таємниче лоно, дихнув у лице темним волом. Хліба стояли непорушне і сонно, і не було їм кінця-краю: розлилися до самого неба. Та й небо покрили, звисаючи донизу важкими, дозрілими колосками. Лише вряди-годи перестиглою зерниною зірветься зірка, шасне донизу, впаде десь на землю. І всім оцим хлібам — і земним, і небесним — снилися, мабуть, уже коси й серпи, чоловічі й жіночі руки, широкі брилі та білі хустини, гарби й вози з піднятими голоблями. Снився переспів мантачок, веселі голоси, важке гупання ціпів і скреготання барабанів у молотарках, великі невтомні крила вітряків та водяні колеса млинів, шурхіт білого борошна, що сиплеться з лотків у мішки та чували. І як вінець усіх снів, як цариця усіх сновидінь — запашна, пухка паляниця, що сяє білим сонцем посеред святкового столу, на найпочеснішому місці, і потріскані, просмаглі вуста господаря хати, який побожно цілує її перед тим, як розрізати...

Володя й незчувся, як перед ним виріс знайомий двір, мовби виринув з-під землі. Поклавши мішок із кабанчиком під тином, тихенько підійшов до вікна, за яким спала Маруся. Постукав у шибку:

— Марусю!.. Марусю!..

По той бік замість Марусиного випливло вусате обличчя. Розплющуючи об шибку носа, придивилося (Володя так і обмер), запитало погрозливо:

— Яка там трясця кличе Марусю?! От вийду із хати, я тобі дам Марусю!..

Обличчя зникло, а Володя мерщій до клуні в затінок.

Ось тихенько клацнула клямка, відхилилися двері — тоненька дівоча постать вислизнула з хати, швиденько метнулася через двір, прямо до клуні. Простоволоса, невзута, в самій сорочині та в темній, наспіх накинутій спідничці, вона бігла так легко, що Володьці почало вже здаватися, що Маруся не торкається ногами землі. Набігла, довірливо припала теплим, зі сну розімлілим тілом, ткнулась обличчям у Володьчині груди, щасливо засміялася.

— Ти чого не прийшла?

Маруся одірвала од його грудей обличчя:

— Володю!..

— Ну що?

— Ти мене любиш?

— Краще скажи, чого не прийшла.

— Тато не пустили, — відповіла Марусина і, обійнявши його за шию, вся так і полинула до нього. — Ти куди це зібрався? — поцікавилася згодом.

— В Хоролівку... по ліки... Мати захворіли...

— Бідні вони, бідні! Як би я хотіла оце бути коло них!.. Володю, а в тебе мати хороші?

— Дуже! А в тебе?

— Мої теж хороші... А тато строгі...

— Ну, мені треба йти.

— Ти ж, назад коли повертатимешся, заглянеш?

— Побачу.

— То я тебе виглядатиму... Зажди трохи, Володю — Побігла до хати — така ж легка, така ж невагома, а за кілька хвилин знову була коло нього. Простягала щось зав’язане в біленьку хустинку, тикала в руки:

— Візьми! Це пиріжки із квасолею...

— Ну, то спасибі... бувай... — зворушено бубонить Володя. Провівши його поглядом, Марійка повагом вернулася до хати.

— За чим це ти, дочко, виходила? — спитала мати, що вже розчісувала косу.

— За бичком... Здалося, шо одв’язався та й блукає по двору.

— Чи не отой це бичок, що стукав у шибку та мукав: «Марусю»? — запитав спросоння батько, — Дивись, дівко!

— Таке й скажете, тату! — Маруся вдала, що образилась. Та мати, позіхнувши, сказала:

— Годі вам: ще заведіться сваритись, на божий день гледючи!.. Лягай іще, дочко, та спи. Бо поки у матері, доки й твого раювання. А вийдеш заміж, свекруха доспати не дасть...

«У мене будуть хороші свекруха!» — замало не теленькнула Маруся, але вчасно прикусила язика. Лягла, причаїлась, як миша, і довго скліпувала повіками: думала про Володю.

А Володя в цей час чухрав собі прямо на схід, на вузесеньку, при самому обрію, смужечку, що блідла та блідла, ширшала й ширшала, виростаючи прямо на очах. Вже коли добре розвиднилось і невидимий ковалик роздмухав на сході гарячий вогонь, щоб розжарити остигле за ніч сонце, наздогнав Володю Приходько. Не дядько Іван, а дядько Микола. Обігнав парокінною підводою, оглянувся, натягнув віжки, спиняючи коней:

— Тпру!

Зачекав, доки Володя порівнявся із возом.

— Доброго ранку! Далеко?

— В Хоролівку, — неохоче обізвався Володя.

— Сідай, підвезу.

Володя завагався: сідати чи не сідати до куркулика? Дядько ж Микола нетерпляче посмикував віжками:

— Сідай, сідай! — в ногах правди немає! Чи, може, так запанів, що з нами, репаними, уже й знатися не хочеш?

Володька мовчки поклав мішок на воза, скочив і собі, примостився за Приходьком, спустивши донизу босі ноги.

Ситі, як лини, булані граючись котили легенького воза: на схилах пускалися вчвал, і тоді дядько Микола стримував їх, натягуючи віжки. Обертався до Володьки вусатим обличчям:

— На базар?

— В аптеку, матері по ліки... А це, мо’, продам...

— Чого ж не продати — це діло нехитре, — погоджувався дядько Микола, — Ну, а комунію скоро строїти будеш?

— Ви що, проти Радянської влади?

— А чого б це я мав бути проти влади! — спокійно заперечив дядько. — Вона мене господарем зробила, на ноги поставила, а я проти неї галакатиму? Ні, Володько, ця влада якраз по мені!

— А чого ж тоді в куркулі пнетесь? — уїдливо оскірився Володя. — В класові вороги?..

Дядько Микола відповів не зразу. Зупинив коней, посвистів трохи, аж тоді повернувся до парубка:

— Ти, Володю, дуже зелений: одірвався од маминої циці та вже й думаєш, що Бога за бороду впіймав... От ти на Петра Нешерета молишся, очі ним колеш...

— Молюся, бо він справжній незаможник! — спалахнув Володя.

— Та вже такого незаможника пошукати! Голою сракою на всі сторони світить! А ти скажи мені лучче от, приміром, таке: од кого більше користі нашій державі — од культурного хазяїна, хоча б і од такого, як я, чи од незаможника Нешерета?.. От твій Петро: що пожне, те сам і потріскає, а державі — дуля з маком! Або ще й сам до неї в торбу заглядає, як би чимось поживитися... А я, приміром, минулого літа триста пудів пшениці державі здав. То, виходить, хто державу хлібом годує? Тож не нас треба ліквідовувати як клясу, а всіх отих незаможників, захребетників отих, що так і зирять, як би з держави побільше поцупити!.. — зробив несподіваний висновок дядько Микола.

— Це що ж по-вашому: бідняків усіх під ніж пустити? — аж задихнувся Володя.

— Дурний ти, Володю, як сало без хліба: хто ж каже, щоб їх різати? Зліквідувати як клясу! В середняцьке сословіє усіх перевести. Щоб не було незаможників, щоб усі селяни добре жили. Бо селянин добре житиме, то й держава біля нього прогодується. А розори селянина, то й держава із торбою по світу піде до чужого дідька за шматок хліба кланятись...

— Радянська влада ще нікому не кланялась! — заперечив запально Володя. — І не діждетесь того, щоб кланялась!
Ех, хлопче, голод — не тітка! — похитав головою дядько Микола. — І оті, що наверху сидять, теж, мабуть, дещо понімають. Недарма ж і в газетах пишуть: селяни, збагачуйтесь!

— Збагачуйтесь, а в куркулі не пніться!

— А хто ж туди пнеться?.. От ти мене куркулем обзиваєш, а я що: в оренду землю беру? Чи наймитів тримаю? Мені, слава богу, своїх п’яти десятин поки хватає! — провів долонею попід горлом. — Більше й не треба. І так роботи на всіх, хоч завались... От ти, приміром, минулого літа скільки пшенички із десятини узяв?

— Дев’яносто пудів...

— Дев’яносто? А я — по сто п’ятдесят! Та й то щитаю, що мало... Ти знаєш, по скільки в Германії беруть? Двісті п’ятдесят, а то й триста пудиків!

— Триста пудів!

— І земля ж там — не зрівняти із нашою, — продовжував дядько Микола. — Дай справжньому господареві наш чорнозем, він у зерні по горло ходитиме...

— То що там, пшениця урожайна така?

— Не пшениця — землеробська культура висока. Культура! — підняв догори намозоленого пальця дядько Микола. — Німець не стане тримати отакої корівчини, як, скажім, у тебе чи в мене. Що тільки корм переводить. Йому як корова — то щоб вим’ям до землі діставала, як свиня — то щоб сало на долоню, а то, щитай, і на дві. А на поле його вийди — бур’янини не знайдеш! Як крізь сито просіяне... Земля, вона, хлопче, любить, щоб коло неї по-людськи ходили. А як тільки матнею порожньою над нею трусити, то так вона тобі й родитиме... Ні-і. земельку треба, як рідну матір, доглядати...

— Добре вам отак говорити, із вашими кіньми... — почав був Володя, але Приходько з несподіваною запальністю перебив:

— А що я їх — украв? Чи, може, пограбував кого та на ті гроші розжився?

— Та не грабували... Хто ж каже, що грабували...

— А хто заважає тобі отакі коні нажити?

— Совість моя заважає! — вигукнув Володя. — Не можу я своє пузо білим хлібом набехкувати, коли в сусіда діти одне в одного шмат черствяка із рук видирають!

— А хто ж, як не твій сусіда, в тому і винен! Робити треба, то й буде хліб і до хліба. А чого це я повинен за ледарів усіх одвічати? На всіх не настарчишся.

— А ми за те, щоб всіх нагодувати. На те й комунію, як ви кажете, строїти будемо, щоб усіх людей в один гурт об’єднати, настачити на всіх...

— Ну, в комунію вашу я довіку не піду! На налигачі тягтимете — налигач обірву! Дурних нема — на ледарів гнути хребта...

— А ми вас іще й не візьмемо! — пообіцяв Володька. — Самі колись до нас прийдете проситися, тільки й тоді ми ще подумаємо.

— А то ще подивимось!

— От і подивимось!

Далі їхали мовчки: сердились один на одного, Володя вже подумував, чи не злізти з воза («Хай собі іде, обійдуся і без його ласки!»), та дядько Микола зупинив коней, ткнув пужалном прямо перед собою:

— Он уже і Хоролівку видно. Тебе куди підвезти?

— Спасибі вам, я тут зійду.

І, не чекаючи відповіді, стриб на дорогу! «От затяте яке!» — покрутив головою дядько Микола. Однак не сказав того вголос, а тільки промовив:

— Ну, якщо наше невлад... Но! — та й покотив донизу, де понад Хоролом мальовничим килимом виткалося містечко.

Дійшовши до першої хати, Володька сів прямо на траву, дістав з торби черевики, обдув їх з усіх боків, узувся. Харчі розтикав по кишенях і, завдавши мішок на плече, потяг до центру.

Зупинився біля аптеки. Роздивлявся велику вітрину із медичним посудом та ліками, а водночас поглядав неприязно на двох пишно вбраних пань — двох непманок, двох буржуйок, що зупинилися біля нього почесати язиками. Одна із них піднімала над головою парасольку, затуляючись од сонця («В поле б тебе — снопи в’язати!»), а друга, молодша, притримувала за тоненький, як на Володьчиному годиннику, ланцюжок собаку. Собаку не собаку, а таке, біс його зна й що... Йому й назви немає! Таке гидке, що тільки плюнути та розтерти: голе, як пацюк, на тоненьких викривлених ніжках, з булькатими очима, ще й безхвосте. Воно придріботіло до Володьчиної ноги, почало обнюхувати черевика. Скривившись від огиди, Володя носком тицьнув його, щоб відігнати, — воно виснуло і з раптовою люттю вчепилося в штанину. Рятуючи штани, Володя відсмикнув ногу, щосили стусонув буржуйського вилупка черевиком.

Обидві буржуйки зарепетували так, наче не собаці — їм дісталося від Володьчиного черевика. І не встиг хлопець й оком моргнути, як опинився в тісному колі цікавих, що збігалися на оказію з усіх боків. Розштовхуючи натовп, підійшов міліціонер — втілення спокою і ввічливості. Козирнув обом дамам, козирнув Володьці, козирнув би, здається, і песикові, аби той не лежав, задерши догори покручені ноги.

— Громадяни, прошу спокійніше! В чім справа, громадяночки?

Буржуйки аж захлинулися криком, показуючи на Володьку та на собаку. Міліціонер кивнув головою: зрозуміло, мовляв. Строго запитав у Твердохліба:

— Ваша робота?

— Дак він же мені холошу прокусив! Осьо подивіться!

Міліціонер чомусь не став роздивлятися холошу, а зажадав документів. Документи Володя, як на гріх, забув удома. Був тільки комсомольський квиток.

— Покажіть!

Володька глипнув на обох буржуйок, на людей і, почервонівши, сказав, що комсомольського квитка тут не покаже.

— Ага... зрозуміло! — мовив глузливо міліціонер. І, вже звертаючись до Володі на «ти», поцікавився, що у нього в мішку.

— Кабанчик.

— Ага!

Оте «ага» пролунало так красномовно, що ні в кого з присутніх, окрім Твердохліба, не лишилося сумніву, що кабанчик украдений.

— Прошу пройти до міліції — з металом у голосі запропонував міліціонер. — І вас, громадяночки, прошу, — заадресувався він до буржуйок вже іншим, позбавленим металевих домішок тоном.

В міліції буржуйки знову кричали, в один голос вимагаючи, щоб Володьку посадили до бупру, а той на всі запитання похмуро відбовкувався:

— Він мені холошу прокусив!

Ще один речовий доказ — кабанчик, витрушений із мішка, рохкав побіля столу, марно шукаючи якоїсь поживи.

— Ваші документи! — зажадав од Володьки міліцейський начальник, зовсім іще молодий чоловік.

— Удома документи...

— А комсомольський квиток? — підказав міліціонер, що затримав Володю.

— Ваш комсомольський квиток!

— Не покажу!

— Як не покажеш?

— Виведіть оцих буржуйок, тоді покажу.

Начальник, розсердившись, стукнув кулаком по столу:

— Ану, давай без викрутасів! Ти не в тещі в гостях!

Міліціонер підступив до Володі з явним наміром вивернути йому кишені — Твердохліб ухопився долонею за бокову, на гімнастерці, кишеню: «Хіба що руку відірве!» Буржуйки залементували, але тут відчинилися двері і до кімнати зайшов Федір Світличний.

— Що сталося? Чого базар розвели?

— Товаришу начміл, затримано невідомого! — схопився з-за столу начальник.

Світличний повернувся до Володі — той так і обмер: пропав! Отепер не минуть йому тюрми: запече за грати з помсти за свою сестру, за оту Івасютиху, що її у свій час затаврував Твердохліб, як куркульську вовчицю!

— Постій, постій, де я тебе зустрічав?

Володя опустив голову, намагався затулити рукою ланцюжок від годинника, що звисав, припнутий до пояса.

— Постій, постій! — помітив отой ланцюжок Світличний і, враз, пригадавши, плеснув приголомшеного хлопця по плечу, зраділо вигукнув: — Володя! Хрещеник!..

Як тільки оті два міліціонери розшолопали, що і до чого, як тільки почули про «хрещеника» та побачили, що їхній начальник міліції обіймає парубійка, так відразу ж і вдалися до єдиного, що тепер мав зреабілітувати їх у очах Світличного, заходу: старший моргнув молодшому, молодший розуміюче хитнув головою і став випроводжати притихлих непманок:

— Давайте, громадянки, давайте! Іншим разом прийдете, тоді розберемося.

Володя ж із порожнім мішком за плечима пішов за Світличним.

Вислухавши Володину розповідь про те, як він потрапив до міліції, Світличний довго сміявся, все перепитував:

— І здорово вдарив?

— Та з усієї сили...

— Молодець! Хочеш до мене в міліцію?

Володька, застуканий зненацька отим запитанням, не знав, що й сказати, а Світличний, по-своєму витлумачивши оте мовчання, не став ждати відповіді:

— Ну, гаразд, гаразд: знаю, в тебе і там, у селі, роботи по горло.

Приязно дивився на Володю, роздумуючи, чим би порадувати несподіваного гостя.

— Зброю маєш?

— Де там, — відповів Володя, і обличчя його стало нещасне та скривджене.

— Який же ти секретар осередку без зброї? — здивувався Світличний. — Ану, йди сюди! — Підійшов до великої, залізом оббитої шафи, відімкнув дверцята, царським жестом показав на середню полицю: — Вибирай, який тобі подобається!

Володьці пересохло в горлі, затрусилися руки: на полиці лежали навалом нагани і пістолети найрізноманітніших марок та розмірів. В кобурах і без кобур, вороновані й нікельовані, вичовгані до білого металу чи майже нові, з барабанами та магазинами, де, як в лиховісних гніздечках, причаїлися різних калібрів набої — вони всі так і просилися до рук, до ременя, до стегна, знудьгувавшись в оцій оббитій залізом в’язниці. Володька аж спітнів, перебираючи, обмацуючи, приміряючи зброю, а Федько спостерігав за схвильованим парубком, посміювався: сам же колись отаким був!

Вибравши нарешті важкий парабелум у твердій, немов із дуба, кобурі, розчервонілий і щасливий, Володька відірвався од шафи, віддано глянув на Світличного:

— Спасибі!

— Носи на здоров’я!

Із міліції вийшов Володя з такими вухами, немов їх там довго й нещадно м’яли: прощаючись, просив Світличний зайти на хутір Іваськи та передати Тані, щоб ждала у гості:

— Буду днів за два їхати у ваш край, то й заскочу на якусь там годинку.

Володя пообіцяв передати. Про себе ж вирішив, що сам не піде, а пошле Грицька або Галю.

Тиснучи руку на прощання, Світличний лукаво посміхнувся і ще раз нагадав:

— Тож передай куркульській вовчиці, нехай жде мене в гості!

Ошпарений соромом, Володя вискочив із міліції — замало не залишив і кабанчика! Добре, що нагадав міліціонер, який привів його сюди, і поміг укинути до мішка, піддав на плече.

Базар не приголомшив Володю, як колись у дитинстві Велико-сорочинський ярмарок. Чи то Володя виріс, чи базари здрібнішали. Правда, і тут вистачало всякого люду: одні продавали, другі купували, а були й такі, що просто витрішки їли, тиняючись од воза до воза, від лотка до лотка, з руками в кишенях, де замість грошей отой вітер, від якого ні вбережешся, ані порятуєшся, про який хіба ще поскаржишся сватові або кумові: «Вроді й були вчора гроші, а сьогодні катма! Мов отим вітром видуло!» Кум чи сват втішить небораку тим, що вітер погостював і в його кишені — видув усе до копієчки, і тепер лишається хіба що просто так, з-за «интересу», підійти до якогось дядька, який продає свиню чи корову, підійти та й поторгуватися, щоб не втратити, так би мовити, кваліфікації. І коли дядько, відбивши долоню і собі, і отому, що у нього вітер в кишенях, зіб’є шапку аж на потилицю, скривиться так, наче продає рідну дочку, та й махне безнадійно рукою: «Ех, де моє не пропадало, беріть та знайте мою добрість!» — отоді й відповість йому отой безгрішних: «Та я б і взяв, чоловіче, чому б і не взяти, коли ціна підходяща, дак грошей катма! Були вчора гроші, а сьогодні як вітром їх видуло: і копієчки на розплід не лишилося...» — «Так чого ж ви голову мені он скільки морочили!» — вигукне у відчаї дядько. «Торгувався, бо дуже вже мені ваша корівчина понаравилась!»

Отакі любителі витрішків підходили і до Володі, що примостився поміж возами з своїм недорослим кабанчиком.

— Почім оце кошеня?

— Хлопче, ти його не в кишені приніс?

Володя огризався, як міг, врешті не витримав: став мало не з сльозами на очах просити одного покупця, що випадково опинився перед ним:

— Дядьку, купіть, дешево продам!

— Скільки ж ти за нього хочеш?

— Та скільки дасте.

— Три рублі дати?

— Давайте.

Дядько підозріло оглянув кабанчика:

— А він хоч їсть?

— Та він і вас із’їсть! Хламає, аж за вухами тріщить.

— Ну, хіба що так! — розсміявся дядько. — Бери, хлопче, трояка — твоє щастя, що на мене напав!

Спекавшись кабанчика, Володя наче сто пудів із плечей скинув. Відійшов на зелененький моріжок, примостився поїсти: досі ж рісочки в роті не мав! Вминав Марійчини пироги, а покінчивши з ними, заходився і біля сала: на апетит зроду-віку не скаржився. Що мати, було, поставить, те й умолотить — крихти по собі не оставить. «Дай Боже, щоб ти, Максиме, отаким хазяїном був, як оце біля столу!..»

Поївши, Володя дістав із торбини важку кобуру з парабелумом, почепив на поясі при правому боці й гоголем пішов по базару: не так на людей подивитись, як себе показати.

Протискався поміж рядами, дивуючись на величезну кількість добра, розвішаного, розкладеного по ятках та прилавках, а то й просто наваленого на землю: звідкіля тільки воно й набралося, і хто його й купить? Ситці й шовки, вовни і суконний одяг, чоботи й черевики, посуд і вироби із заліза — все те так і пхалось у вічі, сяяло, вигравало всіма кольорами, вимагало, просило, молило: купи! А їстви, а тварин, а птаства... Рев, крик, стогін, сміх, голоси невмирущих бублейниць, жалісливе «подайте!» старців — все злилося, перемішалося на оцьому великому торжищі, де можна купити чого тільки бажає душа!

Аби тільки були гроші.

Ошелешений, натомлений, з отакенною головою, пішов Володя з базару. Забіг до аптеки, купив ліки для матері і рушив додому. Вертався без кабанчика за плечима, зате з майже цілою троячкою в кишені. І вже не босяком, а в черевиках. До того зобов’язував його подарунок Світличного, що важко звисав при правому боці...

По тій же дорозі, поміж тими ж полями та ланами, які аж прогинались під достиглими хлібами, як весільні столи, двома днями пізніше їхав Федір Світличний.

У легенький міліцейський шарабан впряжений гнідий жеребець з такою пишною, золотистою гривою, мовби начесаною з сонця, з такою вигнутою породистою шиєю, мовби позиченою в лебедя. Гриз сталеві вудила, мчав у степовий простір, розриваючи дужими мускулами пружне повітря, лузаючи верству за верствою.

Хоч над полями буяло в розпалі літо, небо уже не пестило зір весняною просинню: ота хазяйка, що визначає вік усьому живому, пильнує, щоб літо не переплелося з зимою, пожаліла, видно, синьки, — ледь-ледь підкрасила воду та й заслала небесного столика збляклою скатертиною: нічого, на жнива й ця піде! А вже над полями пропливали поодинокі, легкі та прозорі сріблясті павутинки (ото, кажуть люди, літо розчісувало коси, та й запримітило першу сиву волосинку, та й вирвало її, та й пустило за вітром: кому охота старітись!), і від них віяло легкою та прозорою печаллю: як ти, літонько красне, не бадьорися, а вже скоро тебе скосять, зіжнуть, пов’яжуть в снопи та й звезуть на токи!

Та Світличному зараз не до печалі, не до споглядання природи: їде не сам, їде з товаришкою Ольгою. Бо товаришка Ольга в останній час стала все частіше й частіше навідуватися в оте село, де на хуторі живе Федькова сестра, де головою сільради Василь Ганжа, а секретарем комсомольського осередку Володимир Твердохліб. Що ж її так тягне туди? Школа?.. Дак хіба в інших селах немає шкіл?.. Боротьба з неписьменністю, лікнепи й лікбези? Так не тільки ж у цьому селі живуть неписьменні чоловіки та жінки, парубки і дівчата!

Отже, щось інше було причиною того, що де б товаришка Ольга не була, куди б не їхала, а, гляди, візьме та й заверне до села, де на хуторі живе Федькова сестра, де головою сільради Василь Ганжа, де секретарем комсомольського осередку Володимир Твердохліб...

Життя не гладило товаришку Ольгу по голівці, доля не балувала її. Ще у дев’ятнадцятім році покохала одного товариша — там же, на фронті, й побралися. Справили в полку весілля: було багато промов і мало горілки, широкі усмішки, присмачені солоними дотепами, і вузенька постіль на лаві в єдиній напівзруйнованій хаті, що лишилася од спаленого села. Сердечні побажання любові та щастя і обірвана тривожним сигналом ніч, коли прямо з гарячих обіймів — за револьвер, за гвинтівку — відбивати шалену атаку білої кінноти.

Іржали коні, свистіли шаблі, бухали постріли. Гаряча кров чвиркала до темного неба, опадала на землю кривавим дощем... На ранок, відбивши ворога, ховали кінармійці своїх полеглих друзів. Велика братська могила, червоні, наспіх збиті домовини, застиглі, холодні обличчя, навіки заплющені очі. Остання коротка промова, тужна мелодія, глухий шерхіт землі, трикратний салют...

Піднявши намертво затисненого нагана, товаришка Ольга продовжувала стріляти навіть тоді, коли товариші опустили гвинтівки. Стріляла до останнього патрона, наче хотіла розстріляти небо, і сонце, і весь білий світ за те, що насмілилися забрати у неї коханого...

Минула війна, мертві лишилися в могилах, живі поверталися до життя. В двадцять третьому зустріла товаришка Ольга хлопчину — такого ж молодого та запального, як і сама, такого ж нещадного та непоступливого до всіх ворогів революції. По кількох вечорах після того, як зрозуміли, що не можуть одне без одного жити, вона просто сказала йому: «Забирай, що в тебе є, та й переходь до мене».

Жили холодно, голодно, але весело. Вкривались єдиною старенькою ковдрою, лежали на закам’янілому матрацові, вечеряли часто шматком чорного хліба й окропом, але не дуже журилися. Ба навіть сміялися, реготали до сліз, коли в когось із черевика вилазив палець, коли доводилося перев’язувати мотуззям стоптаний ботинок, щоб не так настирливо просив каші.

Молодість брала своє, молодість шуміла в революційних піснях, горіла в дискусіях, піднімалася в запальній, у невтомній роботі. Молодість крокувала містами і селами, і не було такої сили на світі, щоб її зупинити.

Отак прожили вони аж до осені двадцять третього року, а восени товаришка Ольга знову стояла над могилою і дивилася заплаканими очима, як опускається червона домовина з її чоловіком, що загинув під час хлібозаготівель в одному із сіл Полтавщини. Після того товаришка Ольга замкнула своє серце і вся віддалася роботі. Ще коротше підстригла волосся, ще строгіше стала вдягатися, пробувала навіть курити, щоб зовсім убити в собі все жіноче, яке вряди-годи проривалося, підкрадалось, застукувало зненацька. Особливо ранніми веснами, коли молоде, нерозкохане, недолюблене тіло набухало жагучим бажанням. Вона обливалася щоранку крижаною водою і щосили затягувала на гімнастерці широкий ремінь.

І коли їй вже стало здаватися, що зуміла закувати своє серце бронею, в її розмірене, вивірене, віддане до останньої хвилини громадській роботі життя ввірвався Ганжа. Ввійшов владно, по-чоловічому грубо, не питаючи дозволу, і чим більше вона боролась із собою, чим більше злилась та гнала найменший спогад про нього, тим частіше й настирливіше він повертався до неї. Особливо у снах...

І, сама того не помічаючи, на двадцять восьмому році розквітла товаришка Ольга дозрілою красою. Пом’якшали, почервонішали твердо стулені вуста, ласкавим поблиском взялися сірі очі, ніжно округлилися щоки, підборіддя, шия, і навіть коротко підстрижене волосся втратило хлоп’ячу задерикувату шорсткість, вляглося покірними пасмами.

Тож не дивно, що Федько охоче погодився підвезти товаришку Ольгу. «Дамочка хоч куди! — думав він, оглядаючи свою супутницю так, що вона аж зайнялася рум’янцем. — Як це я її досі не примітив!» В дорозі солов’єм розливався про громадянську війну, про свої бойові подвиги. Товаришка Ольга слухала уважно, раз навіть перехопив її захоплений погляд (принаймні так здалося Федькові!), і він вирішив кувати залізо, поки гаряче:

— Як підійду, бувало, до бойового коня, як покладу долоню на круп...

Федькова долоня, мовби сама собою, лягла товаришці Ользі на стан.

— Ану, прибери руку, — спокійно наказала товаришка Ольга.

— ...та як скочу в сідло... — вдав, що нічого не чув, Світличний.

— Прибери руку, кажу! — в голосі товаришки Ольги задзвенів уже метал. — Я тобі не кінь...

— Не кінь, так кобилка! — заіржав ласкаво Федько та й потягнув товаришку Ольгу до себе.

Товаришка Ольга вирвалась, розмахнулась і невеликим, але важким, мовби свинцева грушка, кулаком лусь по носі Світличного!

Блиснули позолочені шпори, високо задралися ноги, загриміла вся амуніція — пилюка так і пуфнула під Федьком.

Товаришка Ольга впіймала віжки, зупинила жеребця, зіскочила з шарабана. Підійшла до Світличного — той уже звівся на ноги. Широко розставивши ноги, нахилився, доїв із носа густу темну кров.

— Дурепа!.. Дурепа набита!..

Ніс його синів на очах. Товаришка Ольга вже жалкувала, що отак стусонула Світличного, стояла перед ним зніяковілою дівчинкою, що не знає, як спокутувати свою провину.

— П’ятак би до носа притулити, — сказала нарешті вона.

— До сраки собі притули! — визвірився Федько. Товаришка Ольга не образилась — розсміялася дзвінко, до сліз. Федько ж, вгамувавши кров, побрів до шарабана, вмостився, сердито кинув супутниці, яка все ще витирала веселі сльози:

— Сідай! Знайшла з чого сміятися...

І до самісінької сільради не проронив жодного слова. Тільки час од часу обережно дотикався до розпухлого носа, що синім баклажаном дозрівав над ображено обвислими вусами.

— Ого! Це хто тебе так пригостив? — здивувався Ганжа.

— Об коліно ударився, — відповів Федько — Кінь, розумієш, смиконув, а я саме задрімав та — бац! — носом об коліно!

І повів очима на товаришку Ольгу: чи не сміється? Але та не сміялася. Тільки ледь помітно тремтіло підборіддя, та дуже вже уважно роздивлялася плакат, що закликав до змички міста з селом.

Попрощавшись, Федько поїхав на хутір, а Ганжа і товаришка Ольга зайшли до сільради. І як тільки вони опинилися удвох, так ними оволоділа скутість, мовби були молодятами і оце вперше лишилися наодинці. Насупившись, Ганжа, сам не знаючи для чого, став перебирати папери, що лежали на столі безладною купою, товаришка ж Ольга уважно вивчала вицвілі, засиджені мухами гасла, розвішані по стінах.

— Ти їла? — врешті здобувся на слово Ганжа.

— Дякую, я не голодна.

— То пройдемо до школи?

— Що ж, пройдемо, — погодилася товаришка Ольга. І вже, вийшовши надвір, поцікавилась: — Нове приміщення скоро почнете будувати?

— Та думаємо скоро, — відповів Ганжа. — Ось як тільки обжнивуємось, так і заходимося коло школи... Матеріал уже завезли, робочих рук вистачить: є свої і теслі, й муляри, позичати на стороні не доведеться.

— Пора, давно пора... А то аж соромно: отаке велике село, а школа, як курник!

«Що курник, то курник — ніде правди діти», — скрушно похитав головою Ганжа. Відчував у тому і свою провину: давно слід було б узятися та збудувати нове приміщення. Але тепер уже візьмуться! Ось тільки минуть жнива — ночі не спатиме, а поставлять нову школу на отому он пагорбі, що відкритий на всі боки, звідки не йтимеш — звідусіль видно буде. Обсадять деревами, огородять штахетами, отоді й приїжджай, дорога товаришко, в гості — червоніти не будемо!

А поки що підходять до старої, ще в минулому столітті зведеної хати з невеликими віконцями, з низькою стріхою та подовбаними стінами («І стоїть же, клята, не бере її ні грім, ані блискавка! Давно б тоді іншу збудували!»). Підходять та й ждуть, поки баба Наталка, взявши дзвоника, сповістить, що настала перерва. І не встиг відлунати дзвоник, як із сіней так і сипонуло дитячим горохом: вискакували, мов оглашенні, застояними жеребчиками, очманіло гасали по неогородженому подвір’ї, тільки п’яти миготіли та лопотіли спіднички й повисмикувані із штанців сорочата.

Та біганина тривала недовго: забачивши дядька Ганжу і тітку з райцентру, діти враз вщухли, поштиво віталися, і, стривожений отією незвичною тишею, із школи вийшов сам завідуючий — отой самий, що на нього в свій час скаржився Гінзбургові Ганжа і що йому колись нахвалялися розлючені дядьки вилучити «котячі горішки».

Чи то подіяла погроза, чи прокинулася совість та вивітрила дур з голови, тільки він давно уже покінчив із походеньками на вулиці та на вечорниці і взявся за розум: позаминулого літа поїхав аж у Полтаву (мовби ближче не було) та й привіз жіночку, теж учительку. Таку молодесеньку, що жінки тільки головами хитали: «Та воно ж іще, гляди, і ляльками не кинуло бавитись! Їй-Богу ж, як моя тринадцятилітня Оксанка!»

Одружившись, учитель враз посоліднішав, запустив вуса, борідку і вже не горнувся до парубків, а тримався дядьків. І поволеньки його перестали називати Паньком — величали Пантелеймоном Івановичем, а дівчата, яким він у свій час туманив голови, потужили-потужили та й потроху утішились, знайшовши, може, не такі вчені, але більш надійні обійми.

Пантелеймон Іванович довго не відпускав гостей: показував, де саме стоятиме нове приміщення школи, хвалився завезеним лісом з таким видом, мовби сам, на власній спині, носив його сюди. Розпитавши, як іде навчання, чи багато дітей ще не вчиться, товаришка Ольга попросила Ганжу провести її на один із хуторів: мала дізнатися, чи багато ще людей не охоплено лікнепом.

— Тут нам ще похвалитися нічим, — щиро зізнався Ганжа, йдучи поруч з товаришкою Ольгою. — Заїдає оця неписьменність, як вошва, а від неї й уся забобонність... От пусти найбезглуздішу чутку — повірять. І перепитувати не будуть... Землетрус у Криму пам’ятаєш?

— Ну, пам’ятаю. В газеті було...

— Отож-то й воно, що було... Лучче б вони й не писали... Прочитав якийсь грамотій та й пустив по селу: «Крим провалився, солі не буде». Як двигонули з мішками по сіль, замало крамницю не рознесли!.. Прибіг я на те ярмарисько, давай умовляти та совістити. Де там! Пруть мов скажені, роздирають крамаря на шмаття: давай солі, і квит! Не заспокоїлися, поки останню пачку винесли... Запаслись тої солі — всю Європу посолити можна...

Товаришка Ольга дзвінко сміється. Ганжа ж докірливо каже:

— От тобі весело, а спробувала б з отакими до чогось домовитись — гіркими сльозами плакати стала 6!.. От, щитай, завтра косити почнем. Скільки я крові собі попсував, поки ТОЗ організувати вдалося. Здається й сліпому видно, й дурному понятно: що не під силу одному, те гуртом, граючись, можна зробити! Говорили, думали, сперечалися, радились — мало за петельки не бралися. Вирішили почати із того, щоб гуртом землю орати. Скластися докупи: в кого плуг, в кого конячина чи віл, а в кого нічого немає — в того руки робочі. До якої ж пори отаким, як Івасюта, кланятися та землю в оренду віддавати!.. Ну, добре, домовились, навіть жеребки потягнули, з чийого поля починати, щоб нікому обидно не було... Думаєш, все обійшлося тихо та мирно? В перший же день Приходько Іван побився з Протасієм. Здалося, бач, Приходькові, що Протасій погано йому ниву оре — тільки шкрябає плугом... «А, так-перетак, та ще й переоняк, дак ти мені поле псувати!..» Як скресалися поміж собою — ледь люди розборонили... Перевірив я пооране Протасієм, ткнув носом Івана: «Дивися, щоб тобі повилазило, людина на совість орала, а ти до неї прискіпався!..» А він мов дурману наївся: мілко, і квит! Протасій же за коня та й додому: «Хай тобі чорти орють, а відьми скородять!..»

— Так і не доорали?

— Так і не доорали. Розповзлися — хто в ліс, хто по дрова... Але ти не думай, товаришко, що ми руки після цього опустили! Знали, на що йшли: не біленькими долоньками — мозолями кривавими нове завойовується. То, може, декому здається, що нашого брата селянина гаслами перекувати можна. Здерся на трибуну, кинув гасло та й сиди, жди, склавши ручки на пузі, поки гасло оте поведе до комунізму... А ми комунізм ось оцим будуватимемо, — показав свої натруджені руки Ганжа. — До чого це я... От посіяли кожен осібно, а збирати вже будемо гуртом. І молотити також. Заорендували кооперативом паровик і молотарку: годі вже ціпами всю зиму махати... Хоча й тут не обійшлося без сварки. Це — коли тік вибирали, де молотарку поставити. То кожен так і норовив, щоб поближче до свого двору. Ледь помирили... Та вже як узялися, любо-мило було дивитись! За день розчистили тік. От вертатимемось, якщо хочеш, покажу...

Товаришка Ольга погодилась. Була згодна на все: хай би водив хоч і до самого вечора, хай би хвалився, чим міг похвалитися, що йому дороге, що для нього важливе, їй, як ніколи, зараз хороше: чи тому, що поруч іде оцей чоловік, чи, може, від оцієї степової достиглої розкоші, колосистого дозрілого золота, що обступає їх з усіх боків...

Отой радісний настрій не покидав товаришку Ольгу й тоді, коли повертались із хутора. День повертав на вечір. Сонце було вже на заході — горіло чистим червоним вогнем, мовби велетенська жарина. Хліба стояли, просвітлені наскрізь, а від високої козачої могили, порослої шовковистою тирсою, прозорою плямою розтікалася тінь. І чим нижче заходило сонце, тим дальше сягала вона, покриваючи собою порізаний, подріблений межами степ. І вже годі було осягнути зором, де їй кінець, оцій тіні, що падала від могили невідомого запорозького звитяжця.

Притихлі, зачаровані, вони стояли біля могили і відчували, як між ними виростає щось нове, дуже і владне, що йому несила опиратися. Не дивлячись на Ольгу, Ганжа простягнув руку, взяв її маленьку гарячу долоню, повів по схилу. Вони підіймалися все вище і вище, і степ розсувався перед ними. А віковічна тирса — вцілілий шматочок прадавнього степу — була така шовковиста, що Ольга не витримала, попросила Ганжу:

— Зачекай.

Сіла, скинула чобітки, простягла босі ноги в траву і аж засміялася од насолоди. Тоді Ганжа нахилився, мовчки взяв її на руки, притис до грудей і поніс на верхів’я могили. Ольга не пручалась, не боронилась. Щось ніби підказувало їй: так, тільки так і мало статись! Вона лише дивилася йому в очі і вже не бачила, не хотіла бачити нічого іншого, бо ніщо не могло порівнятися з оцими чоловічими очима.

Вони пірнули в траву, і трава зімкнулась над ними. І вже здавалось, що нікого не було і немає на високій могилі, тільки безсоромною жагучою квіткою розцвіла червона хустина, що впала з Ольжиної голови, коли Ганжа ніс її на руках...

Аж під ранок зірвали ту хустину жіночі руки, кинули через плече.

— Що ж мені тепер з тобою робити?

— Що хочеш роби, тільки не йди од мене.

— А хто ж за мене працюватиме?

— Кидай район, переходь сюди.

— Не пустять.

— Пустять. Не можуть тепер не пустити!

— А ти справді цього хочеш?

Що ж мені робити з тобою, Василю? Мені, а не Ользі, — їй все це простіше, її ніхто не осудить, не притягне до відповідальності: якщо покохала, то хто посміє їй стати на дорозі? Зупинити, вчепитися в полу: «Не смій!» Та й не така вона людина, щоб послухатися отого грізного окрику, не із тих вона жіночок, що ягницями блукають по світу! А от мені що робити з тобою, Василю? Із тобою, із Мартою, з отією нещасною тепер удовицею, до якої ми так необачно зайшли колись повечеряти та й лишилися на ніч... Куди її тепер подіти, Василю?

І досі, як тільки стемніє, йде до сільради отією нічною «мадамою», як сказав колись дід Хлипавка; йде, ховаючись од людського ока, стережучись пекучого осуду. Чаклує під темним холодним вікном майже до самого ранку, несміливо стукає: «Васильку!.. Васильку!..» А вікно мовчить, вікно не озивається, холодне й жорстоке: зирить понад її головою в загуслу пітьму, і Марту аж дрож пробирає од тої скляної байдужості... Що ж нам робити із Мартою?..

Може, піти до неї востаннє, сісти до столу та й сказати:

«Слухай, Марто, дорога ти молодице: як нам не важко, а пора розлучатись. Бо не закажеш серцю, будь воно прокляте, не примусиш любити... Воно, Марто, не людина, як його не вчи — не навчиш лукавити, як не страхай — не застрахаєш... Тож послухайся, Марто, не ходи до сільради! Не топчи доріжки — не зустрітися нам, Марто, на ній вже довіку. Ти ще молода, красива, ще найдеш собі іншого до пари. Не зійшовся ж світ клином на одному Василеві!..»

Отак скажемо удовиці Марті, і вона, гляди, поплаче, потужить-потужить та й перестане ходити під вікна сільради...

Що ж, будемо надіятись, що так воно й станеться. Тож, відклавши відвідини Марти до кращих часів, підемо разом із Ольгою, що повернулась із села до райцентру, підемо в райпартком, до Григорія Гінзбурга.

...Коли зайшла до нього в кабінет другого дня та сказала, що хоче їхати в село вчителювати, він вигукнув:

— Ти що, сказилася?!

— Вгадав! — усміхнулась щасливо товаришка Ольга. — Виходжу заміж за Ганжу.

Григорій враз посірів, постарішав. Лише зараз помітила Ольга, який він утомлений: аж жовті очі, аж зелене обличчя.

— Ти не захворів? — стурбовано запитала. — Чуєш, Григорію?

— Ні, — відповів здавлено Григорій, уникаючи її погляду. — Я здоровий, — повторив він. — Я зовсім здоровий... І, пробач, дуже зайнятий...

Відсунув одну шухляду в письмовому столі. Понишпорив. Висунув другу. І третю. Й четверту. Все щось шукаючи і все чогось не знаходячи... Заклопотано, настирливо шукав щось, зовсім, здається, забувши про товаришку Ольгу, яка вже ображено дивилась на нього.

— До чого ж ти черства людина, Григорію! Хоч би поздоровив...

Ах, Ольго, Ольго! Яка ти сліпа, яка ти жорстока, товаришко Ольго!

— Вітаю... вітаю... — забубонів Гінзбург, нишпорячи та й нишпорячи в отих клятих шухлядах. — Щиро вітаю...

— Ганжа передав, що завтра починають косити. Чекають на тебе. Ти, здається, їм обіцяв?

— Жнива?.. Ага, жнива... Пам’ятаю... Чого ж, пам’ятаю... Тільки, знаєш, завтра приїхати не зможу. Приїду пізніше, коли молотитимуть... Так, так, коли молотитимуть...

І все — шасть, шасть у шухляді руками. «Що він там забув? — дивується Ольга. — Ні, він таки хворий!»

— Григорію, тобі треба сходити до лікаря!

— До лікаря? Що ти! Я зовсім здоровий! — хрипло засміявся, кашлянув. — Ти пробач... ти вже йди... Бо в мене тут справ...

Товаришка Ольга знизала плечима. Ображена, звелася, кивнула на прощання, пішла з кабінету. Лише тоді відірвався Гінзбург од столу — подивився їй вслід. Зачинилися двері, кроки Ольги затихли, а він усе дивився й дивився застиглим, тоскним поглядом. Потім зітхнув, потер чоло. Обережно позасовував шухляди, так обережно і делікатно, мовби стіл був живою істотою. Спробував пригладити волосся на голові, тільки нічого тим не добився — волосся як стирчало, так і продовжувало стирчати. Тоді Гінзбург осмикав гімнастерку, вийшов у приймальню, винувато сказав секретарці:

— Я, мабуть, піду сьогодні раніше додому: щось у мене з головою... Так, із головою...

І вийшов з райкому.

На другий день Гінзбург поїхав на села: враз спротивився йому й кабінет, і оці нескінченні розмови по телефону, суперечки й наради. Потягло на простір, на свіже повітря, до людей.

Цілісінький тиждень пропадав по селах: разом із дядьками косив, звозив снопи, складав у копи, і зморений, втомлений, запечений на серпневому сонці, з остюками в густющій чуприні, падав на постелений якоюсь турботливою рукою кожух, засинав як убитий. А бувало, допізна сидів на колодках в гурті дядьків, вів непоквапливі розмови. Починалися вони завжди майже однаково. Із того, що котрийсь із дядьків, погасивши об долоню цигарку, запитував:

— От ви, товаришу секретар, ви вчена людина, багато світу бачили... То скажіть нам, що таке оті ножиці? І чого вони стрижуть тільки селян? На нас що, вовна лучча?..

І Гінзбург починав терпляче пояснювати. Про віковічну відсталість царської Росії, про пекучу потребу мати свою промисловість, про оті всі заводи та фабрики, без яких молодій радянській державі не втриматися на ногах. А їх ніхто нам не побудує, ніхто не вийме з кишені та не дасть нам потрібні кошти. Навпаки! Буржуї так і дивляться, щоб нашкодити нам, підставити ніжку. От і виходить, товариші селяни, що тільки на наші трудові копійки ми і можемо розраховувати.

— А скажіть, товаришу секретар, коли це не секрет: що таке змичка? — лунав уже інший голос од якоїсь із жевріючих цигарок.

— Та й дурний же ти, Варивоне! — озивався хтось із гурту. — Позавчора ж нам лектор дві години втовкмачував, що то єсть змичка, а ти, видать, так і не розшолопав.

— Я-то розшолопав...

— Дак чого ж людям голову морочиш?

— Бо думав, що ти про те не допер. У тебе ж голова, як той гарбуз, що його баран покачав.

— Тьху!..

— І що ви, хлопці, зчепилися, чого не поділили? Товариш секретар, може, приїхав до нас по якихось сурйозних ділах, а ви йому про гарбузи! — ще один докірливий голос. — Мене, приміром, інше цікавить...

— Що ж вас цікавить? — озивався лагідно Гінзбург.

— Цікавить мене, товаришу Гінзбург, приміром, таке: куди ми йдемо?

— Ви можете запитати конкретніше? — не зрозумів Гінзбург.

— Чого ж, можна... От позавчора зрізався я з одним нашим комсомольцем... Він, приміром, мій сусіда, то я його коня зі своєї левади зайняв. Дак він мені і кричить: «Якщо ви, дядьку Пилипе, до власності дурним пупом приросли, то ми його вам швидко оддеремо! Ось заждіть, будуть скоро колгоспи гарнізовуваться — всіх коней туди заженемо!..» — «А як я не захочу? Як упруся?» — відповідаю йому. «А ми вас і питати не будемо! — кричить. — Скрутимо так, що рачки полізете записуватись!..» То як це розуміти, товаришу секретар? Нова установка така дана, чи що? В нашого вождя Леніна, мо’, десь записано, щоб селянство трудове до колгоспів батогами зганяти?.. Тіки я Леніна трохи читав, — слава Богу, за Радянської влади грамоті трохи підучився, — а отого, про що кричав мені той бузувір, так і не вичитав...

— І не вичитаєте, — відповідає Гінзбург. — Я вже казав, товариші: колгоспи — справа добровільна. Ніхто вас туди силувати не буде.

— От, от! З примусу тіки чорти плодяться!..

— І товариш Ленін завжди застерігав партію проти голого адміністрування в цьому важливому питанні, — продовжує Гінзбург. — В колгосп піде той, хто на власному досвіді переконається, що там вигідніше і легше господарювати... От побудуємо могутні заводи, виготовимо сто тисяч тракторів, озброїмо ними село, отоді ви на власні очі побачите, чий кінь краще тягтиме: колективний чи осібний...

— А скільки в ньому буде сил, в отому залізному коневі?

— П’ятнадцять, а то й двадцять кінських сил!

— Ого! Той як понесе, то й з воза вивалить.

— З одноосібного вивалить, а на колгоспний підсадить... А ви, дядьку, покажіть мені завтра отого сусіда: я йому добре вуха намну, щоб не патякав дурниць...

— Покажу, чого ж не показати, — згодився дядько Пилип. — Там таке уїдливе та занудливе, що дай йому тіки волю та владу, всіх людей передушить...

— А ти сам молодшим який був? — хтось із темряви. — Забув, як оконома голою сракою на стерню посадив?

— Дак коли ж то було...

Розходились, вияснивши всі питання й питаннячка. Гінзбург брів до своєї постелі — у клуні на сіні чи й просто неба на возі, лягав, потягався, аж солодко хрустіла кожна натомлена кісточка, і відразу ж поринав у міцний хліборобський сон — без усяких там сновидінь, недоречних витребеньків!

Просинався — ледь починало сіріти. Вискакував з угрітої за ніч постелі, біг до колодязя, обливався холодною водою — тільки ухкав та відпирхувався, розтираючись цупким, з сурового полотна рушником. Йшов до хати, що ясніла привітно віконцями: там уже повставали і лаштували сніданок. І потім на весь день — знову до праці. Щоб не лишалося й зайвої хвилини для непотрібних думок.

Аж на восьмий день завітав Григорій Гінзбург до Василя Ганжі. Хоч Ганжа і запрошував секретаря на початок жнив, та коли Ольга сказала, що Гінзбург дуже зайнятий і приїде пізніше, Василь аж зрадів, хоч і не подав виду. Не міг не відчути полегшення, бо не знав, як дивився б у вічі Григорію, коли б той надумався та й приїхав оце зараз, в перший день жнив. Бо Марта, почувши про те, що Ганжа взяв собі жінку із міста, оту обстрижену хвойду, мовби сказилася: вибігла з рогачем на своє поле та й порозганяла косариків!

— Ідіть, щезніть із моїх очей, будьте ви прокляті з ТОЗом і з отим вашим антихристом!..

— Тю на тебе! — одбивалися, наставляючи коси, дядьки. — Та чи ти дурману об’їлася? Ми тобі, дурна, помагати вийшли...

— Не треба мені вашої помочі — йдіть до отого волоцюги!.. — так і викишкала зі свого поля.

Ходив Ганжа, аби умовити, не пустила. Даремно стукав у вікна — чув тільки глухі ридання, так мовби надривав хтось своє серце над покійником. А пізніше, як на гріх, поперся до Марти Пантелеймон Іванович: ходив від хати до хати, переписував дітей шкільного віку. Як його там зустріла Марта, нікому не розповідав, тільки вискочив із хати, мов ошпарений. Повернувшись до школи, сказав, тамуючи злорадність (Ольга тепер була завучем школи, товаришка Ольга, а не він!):

— Марта Лисючка сказала, що не пустить дітей у школу. І ноги їхньої тут, сказала, не буде!

Ольга відвернулася до вікна, ховаючи од свого колеги очі. Не питала, чому та Марта не хоче пускати до школи дітей: знала все. В першу ж ніч, на могилі, розкрив перед нею свою душу Василь. І хоч їй нелегко було слухати оту його сповідь — не раз поривалася затулити йому долонею рота, крикнути: «Замовкни!», однак не відштовхнула: розуміла, що йому було важче.

Довго дивилася у вікно товаришка Ольга, потім повернулася — бліда, рішуча, спокійна:

— Що ж, доведеться мені самій сходити до Марти.

— Не ходіть! — кинулась до Ольги дружина Пантелеймона Івановича. — Вона ж вас із’їсть!

— А може, й не з’їсть... — всміхнулася Ольга.

Мартина хата зустріла її насторожено-ворожим поглядом вікон, міцно зачиненими дверима. Ольга на мить затрималася, в ній ворухнувся страх: «Не ходи! Вертайся назад, поки не пізно! Що ти будеш робити, як вона тобі вчепиться у волосся?»

Ольга стисла губи, взялася за клямку.

Марта саме готувала обід. Набехкала в піч повнісінько соломи, і там гоготіло, як у пеклі. А вона все підкидала та й підкидала, наче збиралася спалити всіх своїх ворогів. Горшки, горнята, чавунці, обсмалені, облизані вогнем, аж підстрибували, спливаючи окропом, а вона тикала їх рогачем, піддівала кочергою та — у жар! у вогонь! у самісіньке пекло!

Не відповіла, не обернулась, коли Ольга привіталася до неї.

— Добридень, Марто! — ще раз поздоровкалась Ольга.

Аж тепер одірвалася Марта од печі. Червона, сердита, напалена отим вогнем, що зажерливо гоготів у печі, а може, і тим, що бурхав зараз у ній. Затиснувши в дужих руках, що звикли до важкої роботи, рогача, вона впритул підійшла до Ольги, спитала із ненавистю:

— Чого прийшла, розлучнице?

— Послухайте, Марто... — почала було Ольга, але та перебила її.

— Прийшла подивитися, як я мучусь?! Моєму горю, моїм сльозам радіти прийшла?! — Зірвала з голови очіпок, смикнула косу, розпустила по спині волосся: — На, дивися, радуйся!..

— Я не радіти прийшла, — мовила Ольга. Але Марта мовби й не чула:

— Чи тобі своїх мужиків було мало, що наших узялась одбивати? Хто тебе сюди кликав? Яка лиха година тебе сюди принесла?..

— Я розумію вас, Марто... — Ольга лагідно.

— Так чого ж приперлася?! Біжи, милуйся, цілуйся із ним, щоб він із смертю своєю отак цілувався!..

І задихнулась. З обличчям, перекошеним гнівом, з розпатланими косами здавалася такою некрасивою, такою вульгарною, що Ольга мимоволі подумала: «Як він міг цілувати отаку?»

Тому й не було в ній образи на Марту. Був тільки жаль, співчуття і... бажання швидше вибратись із цієї хати. Але вона не могла піти, не добившись того, заради чого прийшла:

— Марто, ви можете мене вислухати? Я не заради себе чи вас прийшла сюди, а заради ваших дітей...

— Діти? Яке тобі діло до моїх дітей?! Забирайся геть і хоть моїх дітей залиш у спокої!

Обернулась до печі, заходилася переставляти горшки. Совала ними — аж стугоніло по хаті. Вдавала, що забула і думати про непрохану гостю, але Ольгу не так було легко провести:

— Ви можете мстити мені, можете гніватися на мого... на Ганжу, але ви не маєте права мститися своїм дітям, зганяти на них свою злість...

Марта штурхонула рогачем так, що аж попіл посипався на долівку.

— І я не одстану од вас, поки ви не запишете своєї дочки до школи... Приходитиму щодня, набридатиму, аж доки ви не перестанете калічити свою дитину...

Марта ще дужче задвиготіла рогачем.

— То приходити ще раз до вас, Марто, чи, може, ви таки одумаєтесь та запишете до школи дитину?

— Про мене, пишіть, — глухим, зламаним голосом озвалася Марта. — Пишіть уже разом і меншого, забирайте обох... Якщо вам Василя одного мало, то й моїх дітей за-

бирайте...

З важким серцем залишала Мартину оселю Ольга.

Увечері, зайшовши за Василем, щоб іти разом додому (оселилися вони поки що в ковалевій хаті), Ольга довго вагалася: казати чи не казати чоловікові про свої відвідини. Врешті вирішила, що нічого не скаже: не хотілося завдавати йому неприємності.

Гінзбург приїхав ще більше схудлий, засмаглий, як циган. Запитав одразу ж Ганжу, коли збираються молотити.

— Пробували запускати?

— Пробували. Мовби нічого...

— Дивіться, щоб не осоромились. Ви тепер в усьому районі на виду: піде все на лад, і ТОЗ ростиме...

— Так вже зараз підходять, питають, чи і їм можна буде скористатися нашою молотаркою.

— От бачиш! Оце тобі, товаришу, найдійовіша агітація... Ех, тракторів би ще нам, хоча б по одному на село. Ми б такі діла закрутили!

— Да, трактора б не завадило...

На току Гінзбург відразу ж підійшов до Петра. Перемазаний, як чорт, той радісно блиснув зубами, ткнув Григорія пальцем у бік.

— Бачив? — та й показав очима на локомобіль, що, вичищений, витертий, змазаний мастилом при кожному гвинтику, аж горів навпроти сонця своїми крутими дужими боками.

Гінзбург з повагою, так мовби локомобіль був живою істотою, поплескав машину по боці:

— Волик, що треба! — І відразу ж напосівся на товариша: — А ти чого дорогу додому забув? Там твої старі вже спокій втратили.

— Давно у них був?

— Оце від них... Біжи до дрожок, там тобі мати чисту білизну передала.

— Оце спасибі! — зрадів Петро — Хоч переодягнуся у чисте, а то на мені геть усе перетліло, — та й пішов перевальцем до дрожок.

Аж тоді Ганжа, що делікатно стояв осторонь, підійшов до Гінзбурга:

— Заночуєш у мене...

— Дякую, я вже з Петром, — відмовився Гінзбург.

— Ольга узнає, вона мене й з хати вижене, — наполягав Ганжа.

— Не вижене... Вітай її, завтра побачимось. — І, щоб покінчити з розмовою, гукнув до Петра: — Ти скоро там? Бо завтра ж рано вставати.

Спали неспокійно, тривожно: боялись заспати. Петро разів зо три схоплювався, чиркав сірником, дивився на годинника, і Гінзбург теж просинався, а потім довго не міг заснути: як не бадьорився, як не вдавав із себе веселого та безтурботного, а все ж не міг забути товаришки Ольги...

Ще світанок не проклюнувся на сході, як вони вже були на ногах. Хлюпнули на обличчя водою, нашвидкуруч поснідали, вийшли надвір. Брели темною вулицею, мимо сонних хат, що вже продирали заспані, червоні зі сну очі, поглядали невдоволено на перехожих: а кого то чорти носять так рано?

Петро відразу ж подався до локомобіля. Гінзбург став, піджидаючи людей.

Прямокутний тік з усіх боків оточували більші й менші скирти — як у кого вродило, хто скільки посіяв. Стояли, дивилися на маленьку супроти них молотарку і мовби аж похитували гостроверхими головами: як же ти із нами, нещаснице, справишся? А отого он бачили! — хвалькувато показувала на локомобіль молотарка. Локомобіль же не встрявав до їхньої німої перепалки: розтуляв ненаситну пащеку, ковтав поліняку за полінякою, і у величезній чорній утробі його вже гуло, булькотіло, шипіло, а над трубою, в густій металевій сітці, билися іскри. Сітку оту припасував до труби Петро, щоб вберегтися од пожежі. Чаклує біля локомобіля з маслянкою в руках, до когось гукає:

— Пас приніс?

— Ні.

— А чого не приніс?

— Дак ви ж учора казали тільки однести. А щоб при-

носити...

— А голова в тебе для чого на плечах? — сердився Петро. — Біжи ж мені зараз по пас, щоб одна нога була там, а друга — тут!

— Та біжу.

І мимо Гінзбурга протюпала поволеньки постать.

До локомобіля почали підходити дядьки. Статечно віталися, діставали кисети, закурювали. Жінки ж збилися в гурт подалік, позирали на Гінзбурга, тихенько перешіптувались, пересміювались.

— А он і голова наш іде. Та ще й з головихою... Видать, заспали...

— Та воно й не диво! — підхопили лукаво дядьки. — Біля молодої жіночки...

— Кха... кха... Та й тютюн же міцнющий у тебе, Свириде! Де він такий і росте? — це вже Ганжа наблизився.

Гінзбург почервонів так, мовби із нього незлостиво кепкували дядьки. Ганжа був поголений, шкуратянка наопашки, на грудях біліє чиста сорочка. Бадьоро привітався. Ольга ж прилучилася до жінок, видно, не хотіла з-поміж них виділятися. Щось їм сказала, мабуть, дуже смішне, бо жінки так зареготали, що дядьки аж повели на них очима. І Гінзбург був щиро радий тому, що Ольга не підійшла зараз до нього: хай потім, пізніше, коли трохи обвикнеться і буде краще володіти собою.

— Всі зійшлися? — запитав Ганжа.

— Та вроді б усі.

— То будемо починати. У тебе, Петре, все готове?

— Паса нема.

— Вкрали?!

— Не хватало ще, щоб украли!.. Сказав отому вишкваркові, щоб узяв на ніч додому, то він і приперся сьогодні без паса... Я назад його потурив...

— Ну, тоді скоро буде, — заспокоїв Ганжа. — А тим часом людей треба розставити.

Доки судили-рядили, із якого стогу починати (кожен із дядьків огинався, хотів, щоб спробували на чужому), повернувся й отой Петрів помічник. Припер важкенного паса, кинув біля локомобіля на землю:

— Нате, хай він вам сказиться!

Почали із Володьчиного — він сам сказав: «Починайте з мого». Виліз разом із Нешеретом на стіг скидати снопи, а внизу з довжелезними вилами стали Ганжа, Протасій і Гінзбург, щоб подавати до молотарки. Приходько із жінкою прилаштувався коло барабана, що вищирився гострими, донизу загнутими зубами.

Ганжа хотів було послати Гінзбурга на скирту, де легше, але той уперся, лишився внизу.

— Ти ж хоч на голову щось напни. Наб’ється остюків — до весни не вичешеш!

— Вичешу, — вперто мотнув головою Гінзбург, беручи довгі вила. — І не дивися на мене так жалісливо, бо вилами заїду!

Жінки, із граблями, з лопатами, стали довкола молотарки — відгортати зерно і полову, носити солому.

— Пускати? — закричав Петро.

Локомобіль аж двигтів. Широкій шків, важко провисаючи, тягнувся до молотарки, дрібно тремтів. Дядьки враз споважніли, затихли й жінки. Ганжа голосно скомандував:

— Починай!

Петро смикнув за ланцюжок, з невеликого патрубка гострою цівкою вдарила пара, вирвався оглушливий розбійницький посвист. Всі аж здригнулися, а локомобіль усе свистів та свистів — переможно, клично, невтомно. І Петрові, мабуть, не було на світі ліпшої музики. Потім він облишив ланцюжок, потягнув якийсь важілець: паровик натужно дихнув, чмихнув, повернув важкого маховика... Петро метнувся до шківа, потягнув. І ось уже маховик закрутився, замиготів важкими чавунними спицями. Чах! Чах! Чах!..

Закипіла весела робота. Володька і Нешерет кидали донизу снопи, Ганжа, Непідкований і Гінзбург підхоплювали, передавали на «стіл», а там уже Приходькова жінка вправними рухами розрізала перевесла, подавала чоловікові важкі розпере-

зані стебла колосками до барабана. «Давай!.. Давай! Давай!..» — гула, аж захлиналася, машина, поглинаючи сніп за снопом. Невдовзі над током закуріло половою, а посередині почала рости гора важкого, мов золото, зерна...

Спочатку Гінзбург пильнував з усіх сил, аби не промахнутися, не впустити додолу снопа. Та за якихось півгодини приловчився і підхоплював снопи з не меншою вправністю, аніж Ганжа чи Протасій, що низав їх, немов галушки, швиргав, майже не дивлячись. Гінзбург теж хотів отак кинути, але промахнувся — сніп перелетів через «стіл», упав у полову. Однак ніхто й не подумав підняти його на сміх: вдали, що не помітили. А коли Гінзбург, влучивши вільну хвильку, оглянувся, снопа вже там не було: хтось непомітно прибрав, щоб не мозолив очі.

Працювали, не відпочиваючи, до самого обіду. Григорію вже почало здаватися, що він більше не витримає. Руки стали немов дерев’яні, в грудях аж двиготіло, підгиналися ноги, й обертом ішла голова. Він щиро заздрив Протасієві, що працював, ніскільки, здається, не втомлюючись; заздрив Ганжі, який, знявши шкуратянку й сорочку, кидав снопами, мов грався, весело поблискував зубами з-під чорних вусів. Заздрив і розкаювався, що не послухався Ганжі та не став на стіг, де, як тепер здавалося йому, було набагато легше. Та коли Ганжа гукнув:

— Григорію, поміняйся місцями із Нешеретом! — Гінзбург заперечно мотнув головою і, зціпивши зуби, ще міцніше затиснув вила в руках: «Брешеш, подужаю!.. Подужаю!..»

Немов зжалівшись над Гінзбургом, дзвінко й весело засвистав локомобіль. Обід! Відразу ж ущух гуркіт, осідала пилюка. Люди виринали із неї, спітнілі, чорні, тільки біліли очі та блищали перламутрово зуби.

— Я тобі що казав: надінь щось на голову! — звернувся Ганжа до Гінзбурга. — А тепер остюків і до зими не повибираєш...

— Іди ти під три чорти! — радісно кинув Григорій і, похитуючись, пішов до бочки з водою.

Але ніяк не міг розтулити долоні, щоб узяти великий полив’яний кухоль. Врешті таки розтулив, набрав повен кухоль води, жадібно випив. Увесь, до дна, аж заболіло в грудях. Як хороше! І, зачерпнувши іще один, подав Ганжі: пий!

Подивились один на одного, розсміялись.

— Ти чого?

— А здорово ти снопом у Приходькову Одарку вцідив! Ще трохи — так би й шуснула вниз молодиця!

— Ну-у!.. Справді уцілив?

— Та в самісіньку спину!

Тепер уже сміялася навіть завжди серйозна Одарка: робота ж скінчилася, так чого б і не повеселитися!

— Що ж, пора вже й обідать... Як там наші годувальниці, не запорались?

Дід Хлипавка, радий прислужитися начальству, вирвався наперед:

— Ох, я їх зараз, безхвостих!

— Підженіть, дідусю, підженіть, — мовив з усміхом Гінзбург. — А то вже й кишки позлипалися.

Дід почимчикував поза скирти, де біля кабиці поралась баба Наталка і Володьчина мати. У великому двовідровому казані закипало молоко, бралося білою шапкою. Баба Наталка помішувала дерев’яним черпаком, командувала:

— Давай, Василино, локшину!

— Ви ще довго возькатись будете? — запитав, підходячи, дід Хлипавка.

— Тебе, чорта безрогого, дожидалися! — завелася враз баба Наталка. — Ану, чеши звідси, поки ополоником не пригостила!

Але дід не з боязливих — його криком не «прошибьош». Став ближче до вогню, дістав кисет з тютюном, витяг із-за пазухи велику поцяцьковану люльку. Люлька ота дісталась йому недавно: до цього дід Хлипавка вживав козячі ніжки. Як помирав один із його приятелів, з яким він іще без штанів гасав по селу (гай-гай, коли то було!), то покликав до себе й сказав:

— Оце тобі, Варивоне, люлька на пам’ять. Як закуриш, то й спом’яни мою грішну душу, замов добре слово перед людьми і перед Богом.

Тож дід Хлипавка урочисто дістає люльку, набиває в неї з пригорщу тютюну та й нахиляється до багаття за жариною:

— А ке сюди вогоньку!

— Натруси тютюну, натруси! — свариться баба Наталка. — Я тобі й в’язи скручу!

— І чого б я, Наталко, мав таку пакость людям робити! — аж ображається дід. — Мене прислали вам помогти, а ти отаке речеш...

— Годі тобі балабонити — поможи лучче нести лапшу! А ти, Василино, збирай миски та ложки.

Встромивши люльку до рота, дід шпарко хапається за товстий кілок, що на ньому провисав казан із лапшою. Баба Наталка підхоплює з іншого боку та й несуть потихеньку, поволеньки, обережненько, щоб не розхлюпати...

Після обіду чоловіки потяглися до кисетів, а жінки взялися прибирати посуд.

Гінзбург відійшов під стіг, у тінь, ліг на солому, підклавши долоні під голову, але довго так їх тримати не міг: пекли розтерті водянки. Тоді він випростав руки вздовж тіла, долонями вгору, під прохолодний вітерець, що повівав поміж скиртами, і, переборюючи дрімоту, став дивитись у небо.

Чисте ізранку, воно встигло до обіду закучерявитись білими овечими отарами, що розбрелися від обрію до обрію. Одвічним спокоєм, мудрою врівноваженістю віяло від усього, що впадало Григорію в око: від неба, хмар, від ланів, що тяглися ген-ген, всіяні копами та полукіпками, від стогів, що здіймались величними пам’ятниками. Такими величними, що всі оті палаци й храми, піраміди й колони — ніщо поряд із ними, з оцими дивовижними витворами рук хлібороба. Тільки й того, що до них не пруться з усього світу екскурсії, не лізуть отари туристів, не сплескують, на них глядячи, руками, не ахають та не фотографують, щоб потому розмножити в усіх часописах світу.

Та стоги й не потребують цього, їм досить того, що без них не було б ані храмів, ні палаців, ні пірамід, колон, та й туристи оті пощезали б із світу.

То хто ж возвеличить вас, мудрі зодчі, муляри й теслі людського життя? Хто створить про вас «Іліаду» чи «Одіссею», щоб весь світ нарешті прозрів та й побачив справжню велич і красу степових пірамід, що їх ви у своїй невимірній щедроті щорічно зводите і щорічно руйнуєте, не дбаючи навіть про те, лишиться чи не лишиться хоча б спомин про вашу титанічну роботу?

А лишиться зерно, невмируще, як життя, перед яким навіть час відступає безсило. Він стирає з лиця землі держави й міста, а зерно колоситься. Руйнує палаци і храми, а зерно колоситься. Розсипає у прах піраміди, валить колони, а зерно колоситься. І минають століття, і зникають народи, тільки зерно не піддається нічому. І по-справжньому святі оті руки, які засівають ним землю, — вони творять безсмертя!

З чистою душею, з легким серцем звівся Григорій з солом’яного ложа свого, коли над током знову рознісся посвист локомобіля, скликаючи до роботи. І вже не уникав поглядом Ольги, яка стояла біля молотарки, запнувшись, як і всі жінки, так, що тільки очі блищали з маленького трикутника: кивнув головою, спокійно і щиро всміхнувся...

Працювали, аж поки стемніло. Вже ледь можна було розібрати людей, вже й снопи скоріше підхоплювалися на вила за звичкою, а не тому, що їх було видно, та всіма володіло бажання будь-якою ціною «добити» сьогодні стога, не лишати на завтра. «Ще трохи... Ну, ще!» — просив кожен у темряви хоч часточку світла.

Коли останній сніп зник під барабаном, коли чоловіки відставили вила, а жінки — лопати й граблі, коли затихла молотарка і пас провиснув безсило й натомлено, і залягла тиша, Петро витер ганчіркою замаслені руки і урочистий, як Бог, підійшов до локомобіля і потягнув за ланцюжок. Дзвінко, весело, переможно вдарив у тишу свист паровика. Він наростав і наростав, злітаючи до неба, котився понад селом, над хуторами, понад ланами й левадами, і здавалося — не буде йому впину, не згасити його жодною відстанню: облетить, розбудить весь світ, і тисячі, мільйони людей будуть отак же зачаровано слухати його, як оцей невеликий гурт людей, що стоїть на першому колективному току після першого дня і гуртової праці...

Повертались додому гуртом — жаль було якось розставатися.

— Якби оце сам, скіки б ти ціпом гупав, Володю?

— Та до Нового року... Та й то навряд чи управився б! А тут за один день... Чудасія!

— А, вважайте, отак за десяток днів всі скирти через машини пропустимо, — чийсь здивований голос. — Єй-єй, пропустимо!

Гінзбург Ганжу — штурх ліктем під бік: чув?..

Жнива лишилися позаду, і серпень пішов за жнивами. Віддзвенів серпами та косами, відгув молотарками. І вже по жовтих стернях простяглися перші борозни, а за плугатарями поважними, чорними господарями пішли невсипущі граки: нахилялися, встромляли в масну теплу землю дзьоби, перевіряли, чи глибоко орють, чи не роблять огріхів.

Віджалися, відмолотилися й Івасюти: не тозівською, своєю кінною молотаркою. Оксен як не крутився, а таки мусив найняти двох чоловіків, сторгувавшись із кожним по мішку хліба за день.

— Це й розоритися недовго з отакими робітничками! — бідкався він, б’ючи об поли руками. — Де ж це видано, щоб за день та мішок хліба! В якономії і то менше платили...

— Бо тепер скрізь так: всі розпустилися та розледачіли за оцією голопузою властю! — підливав масло у вогонь Іван.

Та ремствуй не ремствуй, а без помочі не обійдешся. Бо цього року, нічого Бога гнівити, вродило, як ніколи. Засіки аж тріщали од зерна: засипали ще й повне горище. На городі картопля — відро з-під куща. Та вся одна в одну: чиста, біла, немов перемита. Гарбузи розбехкалися такі, що вже й не обхопиш руками, аж лячно дивитися. В саду не встигали підставляти під яблуні та груші підпірки, щоб не поодчахувались гілки. Щоранку, особливо після вітру, весь сад був устелений плодами, а на деревах їх все не вбавлялося. Бджоли роїлися, немов показились: Оксен ледь настачив вуликів, а меду накачали стільки, що вже й не знали, куди його зливати. Все живе плодилося, множилось з небаченою щедрістю: вівці котилися двійнятами, корова отелилась бичком і теличкою, кури неслися як оглашенні; і навіть льоха, яка минулого року привела тільки четверо синюшних верескунів і яку Оксен уже думав продати, цього літа вивела дванадцятеро поросят. Навіть сонце щодня звисало із неба достиглим яблуком: ось- ось зірветься з блакитної гілки, шасне донизу та й гупне об землю в дворі Івасют. То як же не найменш людей, якщо хочеш, щоб не пропадало добро.

І Оксен, змирившись із отакою нечуваною платнею, облегшував своє серце хоча б тим, що наказував дружині:

— Ти ж хоть не дуже наварюй та пригощай у обід! А то об’їдяться, то й снопа не піднімуть.

Таня слухати слухала, а робила по-своєму. Не жаліла ні м’яса, ані молока. Борщі аж плавилися жиром — не пропускали пари. Іван якось як ухопив повну ложку, то й забігав по хаті, шукаючи, чим би остудити рота. Локшину чи кашу не провернеш і ложкою — така густа та навариста. Насипала отим двом молотникам величезну миску по самісінькі вінця, і ті ще не добиралися й до денця, а Таня вже тягнулася до чавуна ополоником:

— Ще підсипати?

Витираючи піт на лобах, дядьки обережно клали ложки на шматки хліба, щоб не наслідити на столі, делікатно казали:

— Та воно вроді б і хватить. Ну, та коли ви вже так просите, то хлюпніть якийсь ополоничок...

В Оксена аж серце зупинялось, коли дивився на Танину щедрість. Не тому, що жалів їжі, — бачить Бог, не тому! — об’їдяться ж, набехкаються за обіднім столом, а тоді й повзають сонними мухами по току! «Та чи ти, жінко, сказилася, чи на зло мені все оце робиш!» — замало не кричав Оксен і дивився на неї такими очима, що й дитина зрозуміла б, що й до чого.

А Таня вдавала, що нічого того не помічала, і якісь нові, зухвалі й уперті вогники спалахували в її очах. Знала, що увечері, коли залишаться вдвох, знову буде розмова з Оксеном, яка закінчиться сваркою. Або, в кращому разі, гнітючою мовчанкою. Лягали спати — спина до спини, і похмурі думки, і невимовлені до кінця докори, що ятрять серце, застряють у горлі гірким пекучим клубком. Таня відчувала, як щось нове оселялося в ній, і, свідома того відчуття, вона все, що тільки могла, робила наперекір чоловікові.

Сама того не бажаючи, вела Таня рахунок всім вчинкам Оксена, що посилювали її відразу до нього. Не пропускала нічого, помічала кожну дрібницю і нічого йому не прощала.

Якось Оксен насмикав за вуха Андрійка, коли той віддав Соловейченкам писанки, які залишилися від паски. Андрійко — у плач та до мами. Оксен за вечерею журився, поглядаючи на найменшого, що сидів набурмосений на колінах у Тані:

— Не буде з такого хазяїна! Бачить Бог — не буде!

— Хватить тобі й двох хазяїнів! — не втерпіла Таня.

— А цього — в голодранці?

— Цей піде вчитися.

— А там теж грошики потрібні, — заперечив спокійно Оксен. — А привчиться ізмалечку все роздавати чужим, то довіку у злиднях ходитиме. Копійка, Танюшо, рубля береже, а не руб — копійку. Отак по копієчці, по копієчці, та й стягуються на хазяйство...

Трохи згодом пізнала Оксена ще з одного, несподіваного для себе боку.

Сталося це на початку літа, коли люди, обсіявшись та обсадившись, на якийсь час могли одірватися од землі, зайнятися іншими справами: хто підправляв реманент, хто лагодив збрую чи щось робив по двору. Оксен, згадавши, що у їхніх скринях лежить не один сувій полотна та й ситець, куплений при нагоді в Хоролівці, вирішив привезти кравчиню, аби пожила в них якийсь місяць та обшила сім’ю. Бо за вічними клопотами і незчулися, як обносилися — скоро й переміни не буде!

З’їздив у Хоролівку, привіз кравчиню, що її пораяв узяти знайомий торговець, якому Оксен збував пшеницю. Кравчиню звали Фросею. Це була молода іще жінка, до біса гарненька і до того ж така розбитна, що за нею аж горіло. Вона так і пряла очима, так і пускала зальотні бісики. Іван як розтулив рота, побачивши Фросю, так уже і не затуляв: ось-ось проковтне її разом із стрічками, підщипаними брівками, кокетливими ямочками на рум’яних щоках! І навіть Оксен, — Боже, навіть Оксен! — не втримався перед спокусою: став крутитися біля гречаного поля. Очам своїм не повірила Таня, коли побачила, як він у будень надіває святкову сорочку! От тобі й Оксен, оце тобі й святий та Божий, взірець усіх чеснот! Як би хотілося Тані, аби її покійний дівер, священик Віталій, хоч краєчком ока поглянув зараз «на взірцевого прихожанина, стовпа віри Христової»!

Фрося ж не стільки шила, скільки кокетувала то з Оксеном, то з Іваном. Та навіть коли сиділа за роботою, то завжди вхитрялася сісти так, щоб показати себе з найвигіднішого боку. Трішки коліна з-під спідниці, трішки груді з вирізу в кофті; знала бісова дівка, на яку принаду клюють чоловіки!

Якось Таня поралася біля печі та й почула знадвору голоси: Фросин і Оксенів. Кравчиня чомусь голосно сміялася, Оксен їй вторив глухіше. Таня не витримала, виглянула у вікно. Біля колодязя, посеред залитого сонцем двору, сама наче зіткана з вабливого гріховного проміння, стояла Фрося: пила воду з відра. Не стільки пила, скільки показувала Оксенові оте, що проглядало в прорізі кофти. Оксен же мружився, щось муркотів, наче кіт.

Ось Фрося поставила на цямрину відро, блиснула зубами, весело вигукнула:

— Хто без гріха, той хай кине в мене камінь!

Хоч Таня і не вважала себе безгрішною, однак, коли б оце у неї під рукою була каменюка, вона, не вагаючись, пожбурила б в оту зальотницю: такою нещирою, такою гидкою здавалася їй зараз кравчиня! Оксен же, той — ні, той, либонь, і не нагнувся б, хай під ногами було б усе каміння!

— Що ви, Фросю, що ви — хто посміє кинути у вас каменем!

Хтозна, до чого б дійшло оте залицяння, аби одного разу Фрося не взялася зварити лемішку.

— Так, як у нас у Хоролівці варять! — весело об’явила вона.

— Зваріть, Фросю, зваріть, а ми спробуємо вашої лемішечки!

Засукавши рукави, Фрося заходилася коло печі.

— Ось побачите, яка смачна буде лемішка!

— Ану, Фросю, ану! — увивався коло неї Оксен.

Але так і не вдалося Оксенові скуштувати отієї Фросиної страви. Тільки вона дістала із печі горнятко, тільки, нахилившись над ним, ткнула ложкою, щоб попробувать, зварилось чи ні, як звідти — пуф-ф! — так і вистрелило їй в обличчя, обварило рідким, непровареним тістом. Фрося ойкнула, випустила ложку, схопилася за обличчя руками. Таня, вмить забувши про свою образу, кинулась до неї, підвела до цебра з водою, помогла змити тісто. Все обличчя у Фросі взялося водянками, з вузьких щілинок очей котилися сльози.

— Запрягай коней, вези Фросю в лікарню! — гукнула до переляканого чоловіка Таня.

Оксен, що до цього стояв мов закам’янілий, враз почав хреститися, шепотіти молитву.

— Не поїду, — відповів Оксен, не дивлячись на Фросю. — Це її Бог покарав, не поїду.

Так і не поїхав, хоч уже Фрося Христом-Богом молила його відвезти її у Хоролівку. І вона, забравши вузлик з нехитрим «струментом» своїм, пішла собі пішки в надії, що трапиться попутна підвода.

Оксен же кілька днів ходив притихлий, якийсь аж менший на зріст. Вечорами довго вистоював перед образами: кляк на колінах, хрестився, ревно бив низькі поклони, торкаючись лобом підлоги, покаянно молився:

— Господи, помилуй мя, многогрішного, прости мені всі согрішенія, як я прощаю ворогам своїм всі кривди свої!..

Щовечора квилив навколішках, не даючи ані Всевишньому, ані Тані спокою. І так їй приївся отой голосний шепіт, що вже й вона почала благати Бога: «Та прости його вже, Боже, а то він замучить і тебе, і мене!»

В неділю поїхав до церкви: висповідався, дістав відпущення гріхів й іншою людиною повернувся додому: очі просвітлені, голос смиренний, чоло проясніле — хоч зразу у рай! Ходив по хаті, тоненьким голоском співав псалми, зворушено поглядав на ікони. І Таня, дивлячись на нього, вперше подумала... ні, не подумала — всією істотою відчула, що не зможе більше жити з Оксеном. З оцим чоловіком, який чужий за нею прийшов, чужий її взяв, чужий з нею жив, чужий проведе і в могилу, якщо вона лишиться в нього. Про це й сказала Федькові, коли той заїхав у гості.

Федько пробув на хуторі якусь годину. Та й то більше прикладав мокрий рушник до опухлого синього носа («Ти понімаєш: кінь спіткнувся, я хитнувся та носом об коліно!..»), аніж розмовляв із сестрою. Та й не можна було розказати братові все, що мала на серці: Оксен не відходив ані на крок, наче відчував, що дружина хоче поскаржитися на нього.

Коли проводила Федька до воріт (Оксен і тут плентав поруч, запрошуючи в гості), коли поклала йому на плечі руки, такими очима подивилась, що брат, розкумекавши, що тут щось не те, сказав:

— Ану, проведи мене, Танюхо, до битого шляху! — І вже до Оксена, що занепокоєно тупцявся коло них: — Не бійсь, дорогенький зятьок, не завезу твою жіночку за тридев’ять земель!

Таня сиділа позаду брата на дрожках, розповідала йому все. Не втаїла нічого, була як на сповіді.

Федько похмуро слухав. Раптом потягнув за віжки, став розвертати жеребця.

— Федь, ти куди?

— За Андрійком, — не оглядаючись, відповів Федько. — Наб’ю отому гадові морду, заберемо Андрійка та й відвезу вас до мами.

— Федю, постій! — злякалася Таня. — Я не можу так, Федю!

Той, не слухаючи ії, уперіщив жеребця батогом, Таня зіскочила з дрожок, мало не впала:

— Я не поїду з тобою.

Федько зупинив коня, підійшов до сестри, замахнувся батогом:

— Сідай, кажу! Ну!..

— Не сяду!

— Брешеш, сядеш!..

Кинув батіг, підскочив до неї, вхопив за плечі, трусонув — в Тані мало голова не злетіла з плечей.

— Зробиш, як я кажу!..

Таня орала землю ногами, видиралася з рук. Коли він посадив-таки на тверді голі дошки, вона знову зіскочила:

— Не поїду!

— Ну, як знаєш, просити не буду, — охолов враз Федько.

Сходив за батогом, розвернув коня, непривітно сказав: — Тоді прощай, чи що?

— Прощай, — мовила Таня крізь сльози, — Прощай... Цілуй Олесю, Івасика і... і маму... — Та й пішла спотикаючись у бік хутора.

— Таню, зажди!

Наздогнав, ласкаво взяв її за руку:

— Ну, скажи, чому не хочеш, щоб я забрав тебе із собою?

— Федю, ти зрозумій: не можу я зараз!.. В нього стільки роботи, він день і ніч не спить — все на полі й на полі... Хто ж дасть усьому лад, як я поїду?.. Хай упораємось, отоді я сама піду од нього. А так мене совість замучить, Федю!

— Ех ти, совіслива! — мовив Федько та й обійняв Таню за плечі. — На тобі, на отакій, довіку верхи їздитимуть.

— Що ж робити, такою вродилась.

— Ну, гаразд... Обіцяй тільки, як будуть непереливки, так і написати листа. Обіцяєш?

— Обіцяю...

Поцілувавши сестру, Федько скочив на дрожки, поїхав. А Таня ще довго дивилася йому вслід.

...Покинула Таня Оксена аж наприкінці жовтня, коли дерева скинули листя, а поля дихали глибокою осінню. Покинула після одного випадку, що перевернув їй душу, поклав край всім ваганням та роздумам.

Сталося це в неділю, увечері. Оксен сів до столу з Біблією в руках.

Коли Оксен узяв Біблію, в Тані похололо в грудях, тривожно забилося серце: пригадала оту чисту сторінку, що її вирізала, готуючись до уроків з Ганниними близнятами. Оту саму сторінку на якій вивела перші літери, аби навчати дітей письму. А Оксен, відкашлявшись, з побожно просвітленим обличчям розкрив важку палітурку і закляк, дивлячись туди, де мала бути цупка біла, незаймано чиста сторінка. Потім поклав книгу на стіл і грізно запитав:

— Хто вчинив оце богохульство? — В нього аж руки трусилися від ледь стримуваної люті. — Альошко — ти?

Вийшов з-за столу і до Альошки, що, нічого не знаючи, лякливо втягнув голову в плечі, затуляючись руками.

— Не чіпай хлопця. Листок вирізала я.

Таня сама була здивована тим, як спокійно вимовила оці слова.

— Ти?! — Вражений Оксен повернувся до Тані, все ще, видно, не вірячи почутому. — Ти вирізала?

— Я.

Він обводить поглядом присутніх, наче кличе їх у свідки. Закликає у свідки богів та святих, що зараз всі на його боці й осудливо, гнівно, невмолимо печуть Таню суворими поглядами.

— Навіщо ти це зробила?

В Оксенових очах — гнів. І Таня, відчуваючи за собою провину, враз наче меншає.

— Я... Мені потрібно було... — белькоче вона, боячись, що Оксен її зараз ударить. — Я писала літери для Ганниних дітей...

— Ти підняла руку на Бога! — вигукує Оксен. Він раптово блідне і, розмахнувшись, щосили б’є важкою долонею Таню по щоці.

Іскри посипалися Тані з очей, дзвін розколов навпіл голову! Вона відлетіла набік, вдарилася плечем об стіну, ледь втрималась на ногах. Ухопилася за щоку рукою, наче боялася, що лице в неї зараз спалахне, безтямно дивилася на Оксена, який стояв, важко дихаючи. І тут серед мертвої тиші їй ударив у серце відчайдушний дитячий крик:

— Ой, мамонько!..

Андрійко підбіг до неї, обхопив рученятами її коліна, припав личком до спідниці. До Тані поволі верталася свідомість. Одірвала руку од щоки, що горіла вогнем, нахилилася, взяла сина на руки, мовчки вийшла через сіни в іншу кімнату. Тільки тут, на самоті із самою собою, дала волю сльозам. Ходила з кутка в куток, зацитькувала Андрійка, а сльози лилися й лилися. Важкі, пекучі, образливі.

Щока боліла все дужче і дужче, та ще більше боліло їй те, як він посмів ударити. І ще більше боліло оте, як вона стояла перед ним і щось белькотіла, намагаючись виправдатись. Боже, як вона ненавиділа зараз себе за оте боягузтво!..

В той вечір вона вперше не лягла в одну постіль із чоловіком. До кімнати заходив Альошка, тихенько, не дивлячись на мачуху, передавав:

— Казали тато, щоб ви йшли уже спати.

— Передай татові, що я нікуди звідси не піду. — Альошка постояв-постояв та й вийшов.

За якийсь час знов одчинилися двері — на порозі виріс Іван:

— Йдіть уже до тієї хати, а ми з Альошкою будем тут стелитись...

— Залиште мене в спокої, — сказала Таня, з ненавистю дивлячись на Йвана. — Ви що, мало іще потерзали мене?

— Хто вас терзає?

— Я буду спати тут... А якщо вам і цього місця жалко, то я візьму Андрійка і піду на село...

Іван здвигнув плечима, вийшов геть.

Другого дня, скориставшись тим, що Оксен поїхав із синами у поле, позбирала свій та Андрійків одяг, ув’язала в ряднину. Тоді сіла до столу, похапцем написала записку Оксенові. Хай не жде її, хай залишить у спокої — вона нізащо не повернеться до нього. Нізащо!.. Залишає його тому, що не може більше з ним жити. Бо ніколи не любила його, не любить та й не полюбить...

Вже за ворітьми згадала, що кинула відчиненими двері в хату. Хотіла було вернутися, зачинити, але передумала: їй тепер все одно. Чужа хата, чужий двір, чуже раз і назавжди відкраяне життя: що їй до нього! Отак із вузлом за плечима, тримаючи Андрійка за руку, прийшла до Соловейків просити, щоб одвезли в Хоролівку. Стала на порозі, вже й не рада, що зайшла: за столом поміж Ониськом та Ганною сиділа товаришка Ольга.

Ганна як побачила Таню, так і схопилась із-за столу, так долонями й сплеснула:

— Боже, що сталося? Чи не вигнали оті захребетники?

— Ніхто мене не виганяв, — заперечила втомлено Таня. — Я сама пішла... — І, щоб уникнути зайвих розпитувань, відразу ж до Ониська: — Ви не могли б відвезти у Хоролівку?

Онисько став зводитись, щоб іти запрягати коня, але тут у розмову втрутилася товаришка Ольга:

— Почекайте, Ониську, встигнете. А ви, Таню, сідайте та поговоримо.

— Ага, сідайте, сідайте, в ногах правди немає! — підхопила Ганна, і Таня й незчулася, як вузол опинився на лаві, а вона біля товаришки Ольги.

— Ми, Таню, говорили саме про вас...

— Еге, про вас, Таню, про вас, — стверджує Ганна. — Ониську, та чого ж бо ти мовчиш? Скажи ж і ти, що говорили про них!

Онисько всміхається приязно і киває головою, що повинно було означати: а таки говорили!

— Говорили от про що, — продовжує товаришка Ольга, — непогано було б, аби ви погодились учителювати в нашій школі.

— Еге ж, учителювати! — знову підхоплює Ганна — Це ми вже з Ониськом он їм сказали, що такої, як ви, Таню, навчительки, пошукати та пошукати...

Тані починає раптом здаватися, що вона дуже туго пов’язала хустку під підборіддям. Вона розв’язує вузол, розгублено дивиться на товаришку Ольгу.

— Учителювати?.. Мені?.. Але ж я про це...

А з далеких, дуже далеких, уже пилком присипаних років сплинули приглушені, але знайомі голоси: «А чия то пішла?» — «Та то ж молодша дочка Світличного! Ви хіба не впізнали?» — «Та де ж таку красуню впізнати!» — «Е, не кажіть! Що красива, а що й розумна: закінчила єпархіальне училище в Полтаві і оце приїхала до нас учителювати». — «Учителювати! Те-те-те... Отака молода, і вже вчителька...»

Спомин той порушує товаришка Ольга:

— А що тут довго думати, Таню. Майте на увазі, що навряд чи буде у вас ще така нагода. Згоджуйтесь...

— Еге ж, згоджуйтесь, Таню, згоджуйтесь... Ониську, та скажи ж, щоб вони згоджувались!

Переборовши спокусу, Таня просить дати їй якийсь час подумати. Поїде поки що до мами, подалі від Оксена, порадиться, а тоді, може, і згодиться.

— Що ж, вам видніше, — трохи ображено мовила товаришка Ольга.

— Ви не думайте, що я... Мені дуже хочеться вчителювати! Але я мушу трохи побути вдома... Трохи відійти...

— Ну, гаразд, — полагіднішала товаришка Ольга. — Їдьте, відпочиньте, ми почекаємо...

Виїхавши за хутір, Таня оглянулася: звідси, згори, садиба Івасют вся як на долоні. І немає там ані клаптика, де б не ступила Танина нога. Сухими очима дивилася вона на хутір, що все віддалявся та віддалявся, ніби спливав з її життя. А попереду, просякнуте осіннім сумом, пройняте збляклими тонами, розпливалося в невиразній далі її невідоме майбутнє...