Щоб молодий читач уявив, у яких нестерпних умовах працювали письменники горезвісної епохи «соціалістичного реалізму» (звісно, ті, які хоч якоюсь мірою воліли дотримуватися життєвої правди), я дозволю собі навести закриту рецензію на рукопис роману «І будуть люди» Інституту Історії партії, а також редакційний висновок журналу «Вітчизна», куди я насмілився надіслати свій перший роман «Його сім’я». І рецензія ця, і висновок були сприйняті як присуд, що не підлягає оскарженню. То ж «І будуть люди» були нещадно посічені та скорочені майже на третину цензурою й редакторами, а «Його сім’я» взагалі повернена авторові як наклепницький твір.
Ось ця рецензія:
«Насамперед слід відзначити, що автор докорінно розходиться з партійними документами, з усією нашою підручною і монографічною літературою в оцінці подій кінця 1929 — початку 1930 року, в оцінці суцільної колективізації.
У партійних документах і історичній літературі відзначається, що у другій половині 1929 року в країні розгорнувся масовий колгоспний рух. У ряді районів країни — в Поволжі, на Північному Кавказі, у степових районах України — колгоспний рух переріс у суцільну колективізацію, яка означала корінний поворот основних мас селянства до соціалізму. Переконливим свідченням цього повороту може бути те, що з липня по жовтень 1929 року до колгоспів вступило стільки ж селян, скільки за всі 12 років існування Радянської влади, а за три останніх місяці цього року кількість колгоспників збільшилась ще у два з лишком рази. На протилежність цим загальновідомим фактам автор зображує справу так, що ніякого перелому в настроях селянства не відбулося, що селянство не було підготовлено до суцільної колективізації, що курс на суцільну колективізацію був злочинною авантюрою окремих керівників партії. Вустами свого позитивного героя Василя Ганжі письменник і постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року оцінює «як неправильне декретування згори» (стор. 257).
У партійних документах і історичній літературі суцільна колективізація характеризується як найглибший революційний переворот у сільському господарстві Радянського Союзу, підготовлений всім ходом розвитку країни. «Перехід радянського села до великого соціалістичного господарства — говориться в Програмі КПРС, — означав велику революцію в економічних відносинах, в усьому укладі життя селянства». На протилежність цим оцінкам автор роману зображує суцільну колективізацію як стихійне лихо, яке звалилось на голову селянства, як крижану хуртовину.
У партійних документах і історичній літературі відзначається, що масовий колгоспний рух розгорнувся на здоровій основі, що селянство добровільно об’єднувалось в колгоспи. У Програмі КПРС підкреслюється, що «мільйони дрібних одноосібних господарств добровільно об’єдналися в колгоспи».
Загальновідомо, що революційний переворот на селі здійснюється за ініціативою і під керівництвом Комуністичної партії і Радянської влади. В романі ж сільські комуністи, партійні осередки показані як негативна сила. Всього три позитивних персонажа комуністів проходить через роман — секретар райпарткому Григорій Гінзбург, голова Тарасівської сільради Василь Ганжа і начальник райвідділу міліції Федір Світличний. Але всі вони стають жертвами несправедливості. Верх беруть усякого роду кар’єристи, пристосовники, які вершать справи на селі...
Ось кілька прикладів того, як зображує автор події 1929 — початку 1930 року на селі.
«Жовтим, зів’ялим листям одшумів листопад. Крижаними копитцями продзвенів за ним грудень. Разом із снігами, з морозами, хуртовинами прийшов січень тисяча дев’ятсот тридцятого року.
В кучугурах снігів, у високих заметах причаїлися села. Потонулі в сніги, хати здавалися нижчими, аніж були насправді. Так, наче поприсідали, заховалися, вклякли, насуваючи білі шапки на лоба і очі, — в боязливій, у тривожній надії, що новий рік не помітить їх та пройде собі мимо.
Йди геть, іди, чого зупинився над нами? Ми ж не виглядали тебе: не нажились із старим. Проходь собі мимо, може, десь і чекають на тебе, і виглядають тебе, а нас не чіпай.
Ані нас, ні худоби нашої, що жує, ремигає по теплих стайнях, кошарах, корівниках. Що звикла до одних рук, а із інших, із чужих, не візьме і пучечка сіна, і дрібки зерна. Здихатиме — не візьме!
Ні нашого поля, оцієї земельки, де кожна грудочка розім’ята нашими пальцями, зрошена нашим потом. Так щедро зрошена, що не треба і дощів. А ти хочеш, щоб я одцурався свого поля, забув про нього, віддав у чужі, байдужі-байдужісінькі руки — одірвав од власного серця.
Не чіпай долі моєї, дай мені самому розпорядитися нею.
Йди собі, йди, зникай геть у безвість!
Чуєш, проходь!
Тільки січень не слухає — зупиниться в кожному селі. Стука щосили у двері, гупа нахабно у ворота, цупить очманілого господаря за полу кожуха чи свитки — і як не оре дядько ногами, як, опираючись, не чіпляється за двері, за останній кілок свого тину, — не поможе нічого. Отак в’їде, задом наперед, у новий, тисяча дев’ятсот тридцятий, прийде до тями аж у колгоспі.
І тоді реготатиме втішений січень, кукукатиме дядькові у вічі білою зозулею:
— Ку-ку, дядьку! Ку-ку! З новим роком, ку-ку! Із житом-пшеницею, гуртовою пашницею! Сійся-родися, потій та трудися» (стор. 244–245).
Коментарі, як кажуть, зайві. І це роздуми не класового ворога і не обивателя, насмерть наляканого подіями, для якого революція — це хаос, а самого автора. Лютим січнем для селян зображує він не помилки, не перегини, а саму колективізацію.
Такі порівняння колективізації з лютою хуртовиною повторюються не раз. На стор. 280 читаємо: «А над його селом, над милою серцю Тарасівкою у цей час гула шура-бура. Така завивала, що куди всім отим хуртовинам, хугам, буранам, куди отим хурделицям та завірюхам!
Та збери з усього світу найлютіші вітри, спусти їх усіх разом із ланцюга — і то не доб’єшся такого! Хоч би ти й був самим Господом Богом!» Або: «Об’єднала, усуспільнила земельку зима, не питаючи згоди дядьків, пройшлася біленьким плужком з краю у край та й засіяла снігом» (стор. 266).
У багатьох місцях роману автор без усякого осуду описує факти пристосовництва і дворушництва з боку комуністів...
На стор. 249–250 описується розгляд справи секретаря Хоролівського райкому партії Григорія Гінзбурга на бюро Полтавського обкому (?) партії за те, що він написав листа Сталіну, в якому висловив думку про передчасність його настанови на суцільну колективізацію. Усі члени бюро обкому боягузливо пристосовуються до думки секретаря обкому. І навіть члени бюро Хоролівського РК, які багато років працювали з Григорієм, зорієнтувавшись в обстановці, змагаються один перед одним у наклепах на свого секретаря. Лише низькі, брудні персонажі, жодної чесної людини, яка б підтримала невинного Григорія, — таким малює письменник керівний обласний партійний орган.
На стор. 254–261 описується ганебна сцена розправи з головою Тарасівської сільради Василем Ганжею, який насмілився на партійних зборах висловитись проти перегинів і перекручень. І знову жодного голосу на захист чесного комуніста. Навпаки, комуністи і навіть дружина Ганжі Ольга, переконані в його правоті, поступаються совістю, дворушничають, засуджують Ганжу і голосують за виключення його з партії і піддачу під суд.
А от як описується суд над Ганжею: «Все було ясно оцим праведним суддям, найсправедливішим суддям у світі, жоден сумнів, жодне найменше вагання не торкнулося їх класовочистих сердець. Все було ясно і все було вирішено: вони осудили його, ще навіть не почувши, що він скаже» (стор. 259–260).
На висоті виявився лише дід Хлипавка — сторож сільради, який наважується стати на захист Ганжі.
Таку мораль пристосовництва і непротивленства письменник зводить у принцип. На стор. 261–263 він пише: «Відійдемо пошвидше од грат, бо он уже і вартовий повернувся у наш бік, прислухається та придивляється підозріло — не дай Боже, побачить! Прицілиться згідно з інструкцією, бабахне — і душа з тебе «нон»!
То швидше утікаймо звідси — до власної, до теплої хати, та й дякуймо Богові, що вікна у ній поки що без грат, що двері без замків, що стоїть вона з краю і я нічого не знаю.
Не знаю, не бачив, не чув».
У романі немає жодного слова автора про позитивне значення колективізації. Тільки у заключній частині книги (щось на зразок епілогу — стор. 295–298) письменник намагається згладити тяжку картину змальованої ним колективізації мало виразним описанням відродження села: «З голодної руїни піднімалися села, поставали, як фенікси із попелу...» (стор. 295) «Минув голод, згинув, як жахний сон, і вже потроху-потроху забувається, як виглядають діти з висохлими на трісочки руками і ногами, якими страшними можуть бути дорослі, налиті важкою мертвою водою. Забуваються гарби, вщерть натовчені трупами, широкі братські могили, политі вапном, і отой стогін до неба про хліб, що ним з дня у день, із місяця в місяць сходила українська земля» (стор. 296).
(А я, дурень, сподівався, що оцими бадьоренькими абзацами введу в оману рецензентів та редакторів і порятую попередньо написане!)
Але таке описання відродження села, на нашу думку, ще більше поглиблює гнітючу картину, намальовану письменником в романі.
Висновок. На нашу думку, в такому вигляді третя книга роману «І будуть люди» не може бути опублікована. Слід порадити авторові переглянути оцінку подій, що відбувалися на селі наприкінці 1929 — початку 1930 року, в дусі документів і існуючої історичної літератури, показати головну, позитивну сторону процесу колективізації, висвітлити провідну роль сільських комуністів і партійних осередків у соціалістичному перетворенні села.
Професор Г. Мультих. 5 листопада 1966 р.»
А ось і висновок з журналу «Вітчизна»:
«У Вашій повісті надто багато негативних персонажів...
Якщо додати сюди ретельно виписані сцени пияцтва, зрад, бійок, лайок, любовних пригод і абсолютно обурливу сцену, коли комуністи редакції під час перерви партзборів розповідають анекдоти, — то, знаєте, стає не по собі. Відчуваєш, що автор втратив почуття міри і, малюючи тіні, закрив ними сонце, світло.
А це вже погано, коли читач закриває книжку з похмурим, пригніченим настроєм. Повинно бути навпаки — читач має, закінчивши повість, вірити у краще, у світле, у нього має бути добрий настрій, войовничий, непримиренний до всього темного, поганого в житті.
Повість Вашу до друку рекомендувати не можу!..»
А інший автор рецензії звинуватив мене в тому, що я примусив головного героя «Його сім’ї» згвалтувати... свою наречену.
А над романом «Біль і гнів», продовженням попереднього («І будуть люди»), знущалися — пір’я летіло. Один з рецензентів звинуватив мене в тому, що я посмів (страшно й подумати) замахнутися «на найсвятіше» — на славні органи Комітету Державної Безпеки, що закатували і винищили майже половину населення колишнього Радянського Союзу.
Досі дивуюсь, як мене після такого звинувачення не запроторили на Колиму чи в Мордовію.
Ото в такі лиховісні часи, дорогі мої читачі, ми жили і творили.
Анатолій Дімаров