І будуть люди

Частина третя

Тривога й сум’яття оселилися в сім’ї Івасют. Степовими гадюками сповзалися на хутір чутки, сичали Оксенові в душу:

— Чули: зліквідовують непу?..

— Газети читали? Знов продкомісарити будуть! Тільки теперечки не лише хліб, а й господарів вигрібатимуть із дворів.

— Оксене, а ке-но сюди! Вам ще не переказували, що вчора в сільраді Ганжа говорив? Казав, що недовго вже вам сидіти на хуторі. Нахвалявся прийти із сокирою та й викорчувати вас із корінням...

І не було такого плоту, аби від чуток отих відгородитися, не було таких дверей, аби від них зачинитися. Зачинитися, забитися в найглухіший закуток, затулити вуха і заплющити очі: цур вам, пек вам, одчепіться, дайте дихнути спокійно!

Не було.

І не мав Оксен і хвилини спокою. Кляк на колінах перед божницею, та навіть у Всевишнього чомусь було розгублене обличчя, навіть він не знав, що відповісти на палкі Оксенові молитви.

Ішов до людей, але вони уникали його, тому що боялися не лише слова «куркуль», цього страшного тавра, якого потім ані змити, ані випекти, а й нових, досі невідомих слів — «підкуркульник», «куркульський полигач», — од яких теж буде не з медом.

Правда, знайшлася-таки людина в селі, яка не побоялася ні Ганжі, ні Твердохліба, яка поплювала на всі страхи-ляки та серед білого дня й злигалася із куркулем Івасютою. Мало злигалася — в кожні вуха трубила, по всіх закутках кричала: коли і є ще праведна людина на світі, то тільки Оксен, і що всі оті сільрадівці, усі оті комітетники і землю з-під його ніг цілувати негожі!

Добре, дуже добре знали в селі, звідки у Марти отака ненависть до місцевої влади, хто посіяв зерно, що із нього виросла несподівана Мартина приязнь до куркульського роду. Знали, хто заварив оту кашу. Таким крутим окропом заправив, що тепер не втямиш, як її і їсти: губи попечеш, піднебіння обвариш, як піднесеш ложку до рота! Бо не така Марта молодиця, щоб забувати образи. Не із тих вона жіночок, що покірно зносять усі штурхани та потиличники злої розлучниці-долі. Не із того тіста замішана!

«Подивимося, Василю, чиє буде зверху! Тільки не діждетеся більше із отією стриженою хвойдою моїх сліз, не порадуєтесь!.. Потужила, поплакала — годі! Хай вороги мої сльозами та кров’ю спливають, побачивши, як я вмію ударити журбою об землю!»

І закружляла, завихрилася Марта в невеселих, чадних веселощах. Мало не щовечора, будень не будень, одягала празникове, напинала дівочу барвисту хустку, взувала червоні чобітки на мідних підківках та й ішла до сільбуду дурманити парубкам голови, одбивати у дівчат їхніх суджених-вуджених. Ішла непоспіхом вулицею, лузала непоквапливо насіння, грала бровами і стегнами, насміхалася подумки із молодиць та старших жінок, що аж на тинах зависали, аж зеленіли од люті та плювались услід:

— Тьху, тьху!.. І ще раз тьху, маро, безсоромнице! Щоб тобі ноги покорчило! Та бодай тобі цицьки повсихали!.. А ти чого баньки свої вилупив та слину ротом пускаєш? — Це вже до чоловіка, що, як забачив Марту, так і став стовпом серед двору. — Подивись мені, подивись, я тобі й очі повиймаю!..

А Марта іде, Марта наче нічого й не чує: напускає солодкого дурману не тільки на статечних чоловіків, а й на парубків, що й собі поспішають до сільбуду, де вже вигупує бубон і заливається скрипка і де не знає, що його й діяти, рознещасний Володька. Не стріляти ж у кляту молодицю з отієї при боці привішеної зброї, що дістав у подарунок од Світличного! Вже пробував і умовляти, і совістити, щоб не зманювала хлопців на слизькеньку доріжку, на хисткенькі місточки. Пригрозив навіть раз спровадити у холодну, так хіба ж отаку кобиляку чимось налякаєш! Стала навпроти Володьки, взялася руками у боки, випнула тугі груди, аж затріщала тонка празникова сорочка.

— У холодну?.. Та хіба ти, Володю, до моєї хати доріжки не знайдеш, якщо уже так свербить ізі мною поспати?

— Га-га-га-га!.. — зайшлись парубки.

А на Володьку наче хто хлюпнув окропом: аж сльози виступили на очах від ненависті до безсоромної молодиці! Обернувся, пішов у сільбуд і більше те було схоже на втечу, аніж на почесний відступ. А Марті ще й мало цього, Марта гукала услід:

— А не знаєш, то розпитай у Ганжі: він, відай, і з зав’язаними очима до мене утрапить!..

Того ж вечора, діждавшись, поки всі розійдуться, Володька сердито бовкнув:

— Наробили ви, дядьку Василю!

— Що там таке?

— А те, що Марта Лисючка проходу нам теперечки не дає! Скоро отут із-за неї місця не буде!

— Що вона робить? — по паузі запитав Ганжа; цегляні плями лягали повільно на засмаглі, як у цигана, шоки.

— А ви наче й не знаєте! — рубав святу правду Володька. — Баламутить усіх парубків, поводить себе так соромітно, що й дивитися гидко! Через неї до сільбуду вже й підступитись не можна...

— То вже, Володю, більше твій клопіт, той сільбуд... — почав був Ганжа, але Володя випалив прямо в очі:

— А сьогодні знаєте, що вона про вас кричала? При всьому селі... при всіх людях... Що ви і з зав’язаними очима до неї втрапите. Наївсь я із-за вас сорому, дядьку Василю!

— Ну, ти от що! Ти говори, та не заговорюйся! — скипів зовсім Ганжа.

Звівся, підійшов до вікна. Чомусь захотілося вдарити щосили по рамі, висадити її геть, може, тоді не стискала б горло гаряча задуха. Боячись, що не витримає, справді ударить, відступив, походив, порипуючи сердито дошками підлоги, глянув на Володьку, що стояв, ображено суплячись.

— Ну, от що: пробач. В мене, хлопче, теж отут не із каменю...

— Я що... Мені що... — забубонів Володя, все ще не дивлячись на дядька Василя: йому вже і жалко Ганжу, але й не охолола образа на нього.

— Йди, Володю, а я щось придумаю, — просить Ганжа. — Та не носи важкого серця на мене, бо мені й без цього не з медом...

«А таки не з медом! — згоджується про себе Володя, виходячи із сільради. — Ще нічого, аби вони хоть нежонаті були. А то передадуть Ользі Іванівні, що про її чоловіка ота Лисючка патякає, — дістанеться їм на горіхи!»

За жодні скарби світу не помінявся б зараз місцем із дядьком Василем. І як добре, що у нього Марійка! Ласкава, покірлива дівчина, яка вже, мабуть, чекає на нього під клунею, куди він знайде доріжку найглухішої ночі. Місяць із неба зривайте, гасіть всі зірки, зав’язуйте очі, а він таки утрапить до неї!

Ганжа ж усе ходить та й ходить — чавить риплячі дошки. Думає про Марту, про оті її вибрики, що лихоманять село та й йому не приносять спокою. І хоч злостився на Марту, не міг не відчувати і власної провини. Бо навряд чи поводила б вона себе отак, коли б не оті його походеньки.

Тут, брате, кайся не кайся, шкодуй не шкодуй, а все одно не поробиш нічого! Бо вмів із гірки спускатися, вмій тепер і саночки на ту гору тягати. І Ганжа, насунувши на лоба картуза, іде до сільбуду — на розмову із Мартою.

Але Марти вже там нема.

Віддуденів бубон, відцигикала скрипка, осіла пилюка на витоптаному майданчикові, і баба Наталка, яка сторожує і в школі, і в сільбуді, зачиня вже двері та навішує великий, в півпуда, замчище.

— Ви, бабо, хоча б лушпиння попідмітали, — зауважує Ганжа, розгрібаючи носком налузану шкаралупу. — Бо скоро вже й сільбуду з-за оцієї гори не видно буде.

— А я його лускала? — огризнулася баба Наталка. Гримотіла замком, що все не хотів замикатися, проклинала: — Та виси, щоб ти у пеклі повиснув!..

— Лускали не лускали, а підмітати треба, — вів своє Ганжа. — Гроші ж, гляди, справно берете...

Тут уже баба зовсім не витримує: кида на землю замок, повертає до Ганжі посічене сердитою сокиркою обличчя:

— Беру, та не за те, щоб за твоєю біснуватою Мартою сміття підмітати! Сам за нею мети!

— Вас, бабо, у труні понесуть, і то язик теліпатиметься...

— А дзуськи тобі до мого язика! Не діждешся, сучий сину, мене хоронити: я за твоєю труною гопки поскачу!

— Та хто вас хоронить! — відбивався Ганжа, не радий, що її зв’язався з старою.

«І надала ж мене лиха година згадати про сміття, бодай воно погоріло! Не хватало мені ще цієї сварки: їй же їсти не дай — дай тільки з кимось полаятись!» Недаремно ж у селі кажуть, що такої клятущої баби ще й земля не родила. Недаремно хтось, скуштувавши бабиних прокльонів, заповів боятися Бога, чорта і баби Наталки. А інший підправив: боятися треба спершу баби Наталки, а тоді уже Бога і чорта. «Ні, таки не везе мені сьогодні, та й квит, — з похмурою приреченістю думає Ганжа. — Мало із Мартою клопоту, так на тобі на додачу ще й цю відьму! Іч, лящить! Завелася, либонь, до самого ранку...»

Хоч і відійшов Ганжа за добрі гони, а в’їдливий бабин голос і сюди долітає розлюченим виляском.

«А може, не йти сьогодні до Марти? Якось іншим разом... Десь при нагоді, зустрівшись, сказати, усовістити, умовити... Може, й сама одумається, переказиться та й затихне. І не буде кожен сопляк виймать нею очі, вичитувати, наче малому... Тільки ні, не одумається! Тож краще відбути одразу...»

Мартину хату видно іздалеку: світить весело вікнами, запрошує гостинно до двору. Ще й ворота навстіж: не зачиняються, мабуть, ні вдень ні вночі. Та й нащо їх тепер зачиняти? Кого стерегтися, від кого ховатися? Вільний птах тепер Марта: кого захоче, того й приголубить, кого уподобає, з тим і ночує.

Ганжа як одчинив двері, так і застиг на порозі: крик, регіт, аж у вухах лящить! Марта забрала із собою чи не всіх парубків та дівчат, що товклися біля клубу, та й приволокла до себе додому. Стоїть посеред хати, розчервоніла, з по-дівочому спущеними косами, в одній руці — чарка з горілкою, а в другій — квач, наквацьований дьогтем. Перед нею звисає із сволока на суровій нитці великий калач, звисає так, щоб нелегко було його ротом дістати. Беруть по черзі парубки кочергу, осідлують, буцім коня, та й скачуть до калача — пробують ухопить його зубами, одкусить хоч шматочок. Дістав — твоє щастя: пий чарку горілки, цілуй захмелілу молодицю в гарячі вуста, а не дістанеш — не прогнівайся, підставляй свою пику! І під регіт, під виск наквацьовує Марта невдаху так, що біліють тільки очі та зуби.

Гамір поволі вщухав: помітили Ганжу.

Ось котрась із дівчат повернулась, писнула наляканою мишею. Он, уже й хлопці, побачивши голову, швиденько кидають на долівку цигарки, чавлять їх каблуками. А який сидів, обіймаючи любку за стан, враз відсмикував руку та й ховав її до кишені: і я — не я, і рука, як бачите, не моя! Ось уже й парубок, що саме їхав до калача, осідлавши рогач, застиг розкарякою. Так немов не Ганжа — сам нечистий появився у дверях, і дерев’яний кінь вирвався йому з рук та й ударився залізною головою об тверду, затанцьовану, вгуцану долівку. Ось уже й сама Марта, вражена несподіваною тишею, повертається до дверей та й стрічається поглядом із Василем.

— Добридень у хату! — вітається хмуро Ганжа.

Гнів, подив, сум’яття промайнули у Мартиних очах, затремтіли високі, шовковистою травицею встелені брови. Та відразу ж звела їх у пряменький шнурочок і, відчайдушно пострілюючи очима, низенько вклонилася, аж коси торкнулися долівки:

— Здрастуй, мій голубе, здрастуй! Спасибі ж тобі, шо не забув, завітав до моєї убогої хати! Та чого ж стоїш? Бери мерщій кочергу та й скач, Васильку, до мене: я вже тебе і без калача пригорну та поцілую!..

Ганжа тільки бровою повів — парубків так і видуло з хати! А дівчата шамоть-шамоть та за ними! І всі оті п’яні веселощі потяглися услід — сумовитою, осиротілою пусткою враз дихнула удовина оселя.

І Марта вже не посміхається; якийсь здогад, якесь боязке сподіваннячко зарожевіло в її очах, трепетно лягло на вуста.

Кинула чарку, пожбурила віхоть, метнулась за ковдрою та й давай завішувати вікно.

— Що ти робиш, Марто?

— Я зараз. Васильку... Зараз...

І дрож б’є її тіло. І тремтять, не слухаються її руки: ковдра зсувається та й зсувається із вікна — не зависа на цвяшках.

— Облиш оте, Марто. Не за тим я прийшов.

Мартині руки зламано опадають донизу. Сповзають по лутках долонями, хочуть затриматись, та не можуть. І вже з тихим шелестом лягає їй під ноги ковдра, стелиться зів’ялим, прибитим памороззю листком. Обертається повільно, наче зі сну вириваючись, обличчя її вже не пашить радісно-чекальним вогнем, випаленою тугою повняться очі. Отим попільцем, що присипле, пригасить яку завгодно жарину.

— Так чого ж ти прийшов? — І голос у неї вже не дзвінкий, а охриплий, посірілий, змучений.

— Хочу поговорити з тобою серйозно. Тільки не знаю, чи вдасться...

— Чого ж?

— Бо ти п’яна, Марто.

— А тобі це диво, Васильку? — запитує Марта, підступаючи до нього. — За ці три роки міг би і звикнути. То п’яна од щастя була, тепер — од горя.

— Я серйозно, Марто, — перебива Ганжа.

Та Марта раптом обхоплює його за шию гарячими, мовби з вогню вихопленими, руками, тулиться жагучим, зголоднілим тілом, тягнеться очима до його очей, губами до його губів, шепоче, немов у забутті:

— Васильку, любий, хороший... Кинь її, кинь! Що ти знайшов у ній? Чим вона тебе приворожила? Та чи вона тебе так полюбить, так приголубить, як я?..

Застуканий зненацька. Василь одриває, розводить їй руки, вивільняється з обіймів:

— Марто, облиш! Марто!..

Аж тоді, як одступив до порога, ще й надів картуза, наче картуз отой мав захистити од молодиці, лишень тоді трохи отямилась Марта.

— Не хочеш... А я, дурна, все надіялась. Чекала... Думала: прийдеш...

— Бачиш, прийшов, — невесело мовив Ганжа.

— Краще б ти й не приходив!

— Я б, Марто, і не приходив — сама в тому винна.

— Я винна?! Я?

— Марто, чи не пора тобі вже одуматись? Навіщо ти робиш із себе посміховисько на всеньке село?

— А яке мені діло до села?

— Сором, Марто, таке витворяти!

— А що мені, черницею жити? Сам пристроївся, а мене — в монастир?!

— Хоч на дітей своїх оглянься, Марто. Як вони про тебе думатимуть, коли виростуть?

— Зась тобі до моїх дітей! Наплоди собі з отією стриженою хвойдою та й панькайся з ними, а я своїм сама раду дам!

— Послухайся доброго слова: схаменись, поки не пізно.

— Схаменутись?.. І не подумаю! Всю себе за димом розвію! Всю!.. В горілці втоплюся! В любощах задушуся! А тоді — пропадай усе пропадом!..

Не вдалася серйозна розмова із Мартою. Почалася з крику — криком скінчилася. Хряснув Ганжа спересердя дверима та й подався з двору.

А все ж відвідини не минули безслідно: після того Марту не бачили більше коло сільбуду. Даремно прокрадалися парубки на завмерле подвір’я, стукали в неосвітлені вікна: ніхто не озивався, не одчиняв поспіхом двері, не стрічав бентежним смішком.

Згодом селом поповз поголос: Марта злигалася з Іва-

сютами.

Пішла на хутір Іваськи, незвана, некликана, довго стояла біля воріт, аж поки на собачий гавкіт вийшов Іван. Придивився, впізнав, пішов непоквапом, гримнувши по дорозі на пса.

— Добридень, Іване!

— Здра... — озвався Іван, дивлячись мимо Марти у степ. — Чого вам?

— Батько дома?

— Та дома.

— То, може, ти хоч у двір пустиш? Чи отак і стоятимемо до самого вечора?

Іван неохоче відчинив хвіртку.

— Заждіть, я собаку притримаю... Та цить ти, дияволе!

Лукава усмішка на мить ворухнула Мартині вуста: догадувалась, чому Іван так непривітно її зустріча. Та що ж подієш, Іванку: всім не вгодиш, на всіх не настачишся! Вона опасливо обходить рудого чорта, що аж харчить, видираючись з Іванових рук, швиденько прослизає у сіни. Аж тут відчуває себе в безпеці і, не чекаючи на Йвана, відчиня хатні двері:

— Доброго здоровлячка! Хліб та сіль!

Бо там саме підвечерювали: чистили круто зварені крашанки, тикали в сіль, непоспіхом несли до рота. Оксен їв із таким видом, що важко було довідатися, подобається йому ота їжа чи ні. На Альощиному ж обличчі гуляла неприхована відраза: відколи мачуха залишила хутір, крашанки стали

основною поживою Івасют. Наварювали відразу сотню, не менше, щоб не возитися щодня біля печі, давилися перевареними, синюшними крашанками вранці, в обід і увечері, й Альошці здавалося, що він отак з крашанкою у роті й помре. Забачивши Марту, Оксен відклав надкушену крашанку, привітно відповів:

— Доброго, Марто, і вам! Сідайте до столу!

— Дякую, я не голодна, — запишалася Марта.

— То посидьте хоч так: в ногах правди немає.

Марта тернула по лаві рукою, примостилася на краєчку, щоб не прим’яти спідницю.

— То ви довечерюйте, я посидю. У мене не горить.

— Яка там, Марто, вечеря! — мовив скрушно Оксен. — Оце, як бачите, нема жінки у хаті, то й приготувати нікому. Як пішла од нас господиня... За які гріхи, Господи...

За час, що минув з того дня, коли Таня покинула хутір, невпізнанно змінився Оксен: згорбився, постарів, ще більше посивів, полиновою гіркотою наповнились очі. Наче Таня, збираючись, ув’язала у вузол і рештки його молодості та й занесла із собою.

«О-хо-хо! — зітхає про себе Марта. — Бач, як скрутило людину! Видать, таки любив... Авжеж, любив... А ти не любила?..» І глузливою маною перед очима — Василь. Марта аж головою струснула, проганяючи лиху ту личину. А Оксен, дожувавши крашанку, обтер долонею вуса, перехрестився до образів, запитав:

— Так що вас, Марто, до нас привело?

— Привела біда моя, дядьку Оксене. Самі знаєте, як одинокій жінці живеться: кому тільки не ліньки, той і глумиться...

— Бога, Бога забуваємо, — хита головою Оксен.

— А тут іще поле треба орати...

— Ну, про це вже вам нічого бідкатись, Марто, — діткнув молодицю Оксен. — Ви ж у ТОЗі!

— А нехай він згорить, той ТОЗ! — так і вибухнула Марта. — Щоб він у прірву провалився! Вмиратиму, а не піду до них кланятись! І ноги їхньої на моєму полі не буде!

Оксен добре знає, чия рука розпалила той гнів. Догадувався також, що привело Марту до нього. Однак мовчав — чекав, поки вона скаже сама.

— То я оце й прийшла до вас, дядьку Оксене, — вже іншим, спокійнішим голосом продовжує Марта.

— Спасибі, що не погордувала, гостям завжди раді, — гне свою лінію Оксен. — Тільки я ніяк не збагну, чим можу допомогти.

— Зоріть мені поле, дядьку Оксене. А я вже якось вам віддячу!

— Що ви! Що ви!.. — аж руками замахав Оксен. — Мені й так он за Остапове очі виймають. Пожалів, бач, людину, на поміч прийшов, а що з того вийшло? Що в Остапа заробив — усе віддав, та ще й зверх того накинули... Тепер, Марто, такі часи, що за твоє добре серце з тебе ж і шкуру здеруть...

— Так то ж ви брали в оренду, а ми з вами по добрій згоді. Та хай лишень спробують, я їм очі повидираю!

«А повидирає! — поглядає на молодицю Оксен. — Це така, що попадись під гарячу руку — й онукам закажеш!.. Та й Ганжа не стане чіплятися: побоїться зайвого поголосу».

Однак не каже поки що Марті нічого певного. За останні роки навчився Оксен обережності: сім разів міряти, раз одрізати.

— Ви, Марто, завтра зайдіть. А я ще з синами пораюся та тоді вже й скажу.

— Завтра, то й завтра, — погоджується Марта. — Тіки ви, дядьку Оксене, не бійтесь: я ще нікого не підводила.

Повеселіла, звелася, обвела поглядом хату: боже правий, що робиться! Неметено, неприбрано, все жужмом, все накидом — аж голосить за хазяйкою! В Марти так і засвербіли долоні за віником, за ганчіркою, за віхтем.

— А що я вам, дядьку, скажу: прийду я до вас завтра уранці. Згодитесь чи не згодитесь, а я дам якийсь лад у вашій хаті.

«Отак воно: чужі люди жаліють, а свої одвертаються. Ех, Таню, Таню, не побоялась ти Бога! А Бог усе бачить, не забуває нічого...»

Провів Марту аж до воріт і, коли вона вийшла із двору, гукнув їй услід:

— Почекайте-но, Марто!

Кинувся підтюпцем у сад, нарвав у картуз зимового сорту яблук (не падалиць, не червивих, із гілок обривав, вибирав щонайкращі), поніс молодиці:

— А підставляйте-но пелену! — Та її витрусив усі до одного. — Оце вашим діткам гостинець!

Перед сном же молився довго і палко. Благав Бога, аби знову прихилив своє серце до нього, аз недостойного, не одвернувся в тяжку хвилину. Ліг у холодну, осиротілу постіль і довго не міг заснути: все думав про невірну дружину. Розтруїла, роз’ятрила ж бо Марта, сама того не бажаючи, ще як слід не загоєну рану. І ось воно і болить, і пече, і стискає за горло: «Чужі жінки жаліють, а своя...»

І перед очима, як жива, — Таня. В старенькому приношеному платті, така, якою щодня її бачив.

Коли довідався про втечу, вирішив: не поїде! Не проситиме, не кланятиметься, пішла — хай іде. Схаменеться, та пізно буде! Вірив: Бог не простить їй гріховного вчинку, покарає за ганьбу, за біль, за підступність. І тоді вона сама прийде на хутір, упокорена, зламана, упаде йому в ноги: «Чоловіче, прости!» — «Бог простить, а я на тебе серця не маю, — відповість тоді він та й підніме Таню із землі. — Хто без гріха, той хай кине у тебе камінь. Я ж тебе, Таню, не осуджую». Розчавлена, вбита його добротою, схилиться Таня, не сміючи глянути на нього, стрітись очима. І нестиме велику провину свою аж до могили...

Отакі солодкі серцю картини приходили не раз Оксенові, та від Тані — ні слуху ні духу. Пішла і ніби викинула із своєї пам’яті і хутір, і чоловіка. Два тижні чекав дружину Оксен, а на третій не витримав: запріг ізранку Мушку, сів на бричку.

— Тату, куди? — вибіг з хати Іван.

— В Хоролівку, — ховаючи од сина очі, відповів Оксен.

— Ми ж збирались до млина ниньки їхати: хліба ж удома немає!

— Поїдемо завтра: я до вечора повернусь, — та лясь по Мушці батогом, наче тікав од сина.

Всю дорогу думав про Таню. І чим ближче під’їжджав до Хоролівки, тим більше хвилювався: не знав, що скаже дружині, як зустрінуться. Як її переконати, ублагати повернутись додому. Адже без неї йому й життя — не життя.

«Якщо в тебе, Таню, ще лишилася хоч крихітка жалю до мене... Бо чим я завинив перед тобою? Нічого ж для тебе не жалів... Ох, Таню, Таню, не маєш ти Бога у серці!..»

Оселя Світличних зустріла його освітленими вікнами, новими штахетами: видно було, що люди тут жили — не дуже журились. Оксенові аж образливо стало за ошатливий цей вид: згадав свою запущену хату. Зупинився біля воріт, зліз із брички, не родичем — чужим-чужаницею постукав у ворота: вийди, Таню, та відчини, якщо не забула!

Однак не Таня вийшла зустрічати гостя. Вискочила сестра на ганок. Впізнала, ахнула, побігла до нього:

— Братику! Братику!..

Оксенові в серце ударив отой вигук, пронесений Олесею з дитинства. З того дня, коли стояла замерзлим журавликом біля колодязя, виглядаючи його ласки. І він одразу ж простив сестрі й Федька, й утечу, і всю ганьбу, що звалилася потім на нього. Простив, обійняв, провів пестливо рукою по схиленій білявій голівці.

— Як ви, братику, подалися! — жалісливо мовила Олеся, дивлячись на Оксена повними усміху й сліз очима.

— Від чого ж мені, сестро, молодіти, — відповів гірко Оксен. — Кидають мене, як стару собаку. Кому він потрібен... Одгавкав своє...

Олеся й на себе прийняла той докір: опустила очі, зні-

тилась.

— Удома... Таня? — запитав нарешті Оксен.

— Вдома, братику.

— То, може, покличеш?

Олеся чогось мнеться, нерішуче поглядає на брата.

— Так, може, ви до хати зайдете? — врешті говорить вона. — Я ворота зараз одчиню.

— Не треба. Хай Таня вийде: вона, як захоче, то й ворота одчинить...

Олеся потупцялася, потупцялася та й пішла до хати. Тані довго не було. Оксенові вже аж ноги заболіли стояти, коли широко відчинилися двері й вийшов Федір.

— А-а, зятьок дорогий! Що ж ти стоїш, як засватаний?

От кому ні печалі, ні сліз! І роки не в роки. Такий же, як і був, анітрохи не змінився: грає на всю щоку рум’янцем, світить веселими зубами з-під лискучих вусів. Підійшов, розчинив поширше ворота, став ізбоку намальованою цяцею: сатинова сорочка як не трісне на грудях, нове галіфе із синьої діагоналі, чорними дзеркалами хромові чоботи, чорна парубоцька чуприна, чорні веселі очі під зовсім уже чорнющими широкими та густими бровами. А губи, соковиті, червоні, так і лізуть ув очі, так і просяться до поцілунку!

— Я до Тані... — почав був Оксен, та хіба ж можна у чомусь перебалакати Федька!

— А ми що, не родичі?.. Ну, здоров, здоров, давай твою натруджену руку! — та лясь щосили долонею об Оксенову. Ну, їй-богу ж, циган на ярмарку, що торгує коня!

Ще й обійняв — дихнув на Оксена отим, що після нього доброму християнинові завжди закусити охота.

— Заходь, брате, заводь свою шкапу!

Що лишилося робити Оксенові? Не сваритися ж із оцим баламутою! Розпрігши Мушку, зайшов до хати. Ще на порозі зняв картуза, пошукав очима ікони, але ікон не було. Натомість із великого портрета сердито дивилася на нього якась бородата личина.

Оксенові аж моторошно стало, він уже й не радий, що зайшов, він би й повернув швиденько надвір і там діждався б дружини, так Федько ж не одступається: бере за лікоть та й тягне до столу.

— Ану, сідай, дорогий гостю! — і в іншу кімнату, в напіввідчинені двері: — Мамо, а дайте нам щось перекусити! — А тоді вже до невидимої Олесі: — Жінко, тягни оту пляшку, що учора від мене сховала!

«Командує, як у себе в міліції. Ох, гріхи наші, гріхи! — нищечком хреститься Оксен та й сідає до столу, наче під шибеницю. — Пом’яни, Господи, царя Давида і всю кротость його!..»

Несучи сковороду з яєчнею, зайшла Танина мати. Вона звично постогнувала, трясла сивою головою, човгала опухлими, налитими важкою водою ногами.

— Ох!.. Ох!.. Доброго здоров’я, Оксене!

Той швиденько схопився, шанобливо припав до набряклої, аж синьої руки, запитав, як у мами здоров’я.

— Яке там здоров’я! Одвернувся од мене Бог, не забирає до себе... Ох... Ох...

Та й почовгала геть. Про Таню ж — ані слова.

Вскочила розчервоніла Олеся, освітила брата ласкавим усміхом, поставила на стіл літрову пляшку з горілкою, дві пузаті чарки. І теж — ні згадки про Таню! Наче її тут і не було. Немов її тут і не знають.

Оксен сидить болісно напружений, прислухається, жде: ось-ось залунають поспішливі кроки дружини, — завжди ж ішла, наче кудись запізнювалась, — поглядає то на одні двері, то на другі, а Федько вже наливає чарки:

— Твоє здоров’я, друзяко!

— То, може, й Олесі налийте, — оглядається безпорадно Оксен. — Та й... Таню покличте...

— Е, що бабів сюди кликати: тільки харч переводити! — заперечив Федько. — Та пий, не принюхуйся: вона не отруєна!

Хоч не хоч, а треба пити.

Гаряче потекло по жилах, зашуміло в голові, хистким туманцем огорнулися всі речі. А Федько вже наливає по другій, бо хто після першої закушує, того колись посилали овечі бурубашки гризти.

Оксен уже не відмовлявся: знав, що нічого не поможе. Покірно випив і другу, ухопив виделку, став наминати яєчню, ловити зарум’янені шматочки сала — більше смерті боявся сп’яніти: що ж тоді робитиме, як вийде Таня?

Але Таня не появлялася. Замість неї Федько обіймає Оксена за плечі, нахиляє до нього червоне обличчя:

— Ось послухай, братухо, що я тобі пораджу: плюнь ти на Таньку!

— Як плюнути! Що ви таке кажете, Федоре!

— А отак! — плюнув Федько на підлогу та й розтер підошвою, — Плюнь, розітри і забудь! Не для тебе вона.

— Як не для мене? — пробує визволитись із Федькових обіймів Оксен. — Коли вона мені Богом дана...

— Е, яким там Богом! Хіба бог жінок дає? Чорт, а не Бог нам їх присватує. Та й не таку тобі жінку треба, Оксене. Ти «Декамерона» читав?

— Як не таку? — аж стогне Оксен. — Що ви таке кажете, Федоре!

— Є така розумна книга «Де-ка-ме-рон», — товче своє Федір. — Щитай, як Біблія. Так там описано, яка тобі жінка підійде до пари. Щоб ніч переспав, а на ранок хвоста причепив — та і в плуга. На ніч — жінка, на день — кобила...

— Свят, свят, свят, — хреститься перелякано Оксен на оті нечестиві слова.

— І не жди, й не надійся: вона не вийде до тебе. Так що забудь, чоловіче, й доріжку до неї...

Аж тепер розкумекав Оксен, чому така розгублена була Олеся, чому уникала стрічатися з ним поглядом Танина мати. Пекучою отрутою розлилася по тілу випита горілка, здушила, скрутила так, що ні дихнути, ні застогнати.

— Та чого ти так побілів? — аж злякався Федько. — Може, вип’єш води?.. Олесю, подай-но води!

Оксен робить такий жест, наче відштовхує невидимий кухоль: Бог із нею, із вашою водою! Спасибі, вгостили... Так пригостили, то й світ став немилий!

— Знацця, не хоче виходити?

— Не хоче, братухо...

Щосили стримуючи сльози, що накипали на очі, ображено запитав:

— То, може, хоч Андрійка покажете? Хоч рідного сина...

— Нема, братухо, й Андрійка, — скрушно розводить руками Світличний. — Як побачила тебе у вікно, як ухопила на руки дитину: ти в одні двері, а вона — в другі. Подалася кудись у місто — шукай тепер вітра в полі!

— Що ж, спасибі й на цьому...

Оксен хоче звестися — відмовляють ноги. Чи то пересидів, чи горілка ударила, тільки стали вони, мов дерев’яні: тремтять, зламуються у колінах, не хочуть нести хазяїна.

— А ти посидь, посидь... — вмовляє його Федько. — Ось вип’ємо ще по одній, погладимо дорогу. Та не побивайся за нею: їй-бо, жінки й понюшки не варті!..

Оксен врешті знаходить у собі сили відірватись од столу. Дякує за хліб-сіль, за ласку.

— Братику, ви ж приїжджайте, не забувайте... Коли ми ще побачимось, братику?.. — тихо плаче Олеся.

«На тому світі, сестро», — хотів відповісти Оксен, бо знав, що більше й ноги його не буде в оцій хаті. Та стримався, тремтячими руками надіваючи картуза, відказав:

— Як Бог дасть, то ще побачимось. Прощай, сестро...

Федько провів Оксена аж за ворота, помахав услід рукою.

Тільки Оксен вже не бачив того прощального жесту: як сів, як одвернувся, так і не оглянувся до самого хутора.

А заїхав у двір, побачив старшого сина, що саме вийшов із корівника, не витримав — поскаржився, скліпуючи набряклими повіками:

— Покинула нас мати, Іване.

Стояв згорблений, старий, якийсь аж нижчий на зріст, чекав утіхи, ласкавого слова. Й Іван, ображений за батька, обпалений жалем до нього, лютою відразою до мачухи, дзвінко відповів:

— Яка вона нам мати! Жили без неї і жити будемо! І вам, тату, не журитись — радіти треба, що її спекались...

Не цих слів чекав Оксен — не принесли вони йому втіхи. Побрів у хату, поскарживсь Альошці:

— Покинула нас мати, Альошо.

Апьоша заморгав-заморгав світлими віями, жалісливо подивився на тата: цей все віддасть, аби втішити батька. І Оксенові трохи відлягло од серця. Поклав руку на худі синові плечі, сердечно сказав:

— Будемо молитися Богові, щоб змилосердився над нами... — А вже у ліжкові, в отій холодній самотній постелі, думав Оксен, що ніколи не зможе простити дружині оцього дня. Ніколи. Довіку...

Отакі невеселі спогади розбудила, сама того не бажаючи, Марта. І Оксен довго не спав, заколисуючи невигойну образу, наче злу, неспокійну дитину.

Марта прийшла, як і обіцяла, наступного дня, щойно сонце освітило скупими променями вкриті першою осінньою памороззю трави й кущі. Постукала у ворота, весело погукала:

— Хазяїни, одчиняйте!

І за якийсь час ожила, освітилась Івасютина хата, заклубочила сизий димок до блідого неба. Зголодніла піч пожадливо жерла солому, гоготіла, ковтаючи чавуни та горнята, а згодом лише посапувала задоволено й сонно ситим теплом. Той теплий дух котився по хаті ласкавими хвилями, лягав на шибки дрібною росичкою, і сонячні промені вигравали на вікнах веселковими спалахами. Приємно, затишно: що то значить жіноча рука!

Снідали, як давно вже не снідали: наварила Марта такого кулешу, що й за вуха не відтягнеш! Альошка тільки сопів, возячи ложкою смачну паруючу юшку, і худенька потилиця його аж світилась од насолоди. От тільки хліб хоч на стіл не подавай: глевкий, черствий, затверділий, — розмочуй його чи в ступі товчи, толк один!

Але й тут Марта збирається дати раду:

— Дядьку Оксене, у вас борошно є? А кисле тісто?.. То врубайте мені трохи дровець, я свіжого хліба напечу.

«Бач, уже й командує!» — поглядає скоса на молодицю Іван, але нічого не каже.

А Марта, вирядивши після сніданку чоловіків, заходилася порядкувати в хаті. Все повиносила, повитрушувала, порозвішувала на кілках, вимела, змазала долівку, повитирала засиджені мухами шибки. І вже перед обідом швиденько зібралася додому:

— Треба ж і своїм пуцьвіркам раду дати.

— Та ви, Марто, хоч пообідайте з нами, — затримував її Оксен. — А то напекли, наварили, а самі й не попробуєте!

— Ніколи, дядьку Оксене: мої ж іще ждуть! А ви вже увечері корови не мучте: я прибіжу та й видою...

Та й майнула через леваду додому.

«От жінка! — розчулено дивився услід їй Оксен. — Отаку якби Йванові! Коли б то вона була не молодицею, а дівкою, то можна було б і сватів засилати. Що бідна... Так нащо тепер оте добро! Аби не ледача та здорова, а те, що з бідного роду, мо’, й краще: менше очі колотимуть, не такі завидки їстимуть... А мо’, й справді посватать Івана? Діти?.. Що діти?.. Старша? Та хіба ж у неї на виду написано, наскільки вона старша? От тіки чутки про неї погані... З тим плуталася, з тим тягалась... Та й на це можна заплющити очі. Свята Магдалина он яка блудниця була! Тіки ж Іван не захоче!.. Бродить, вигляда якусь кралю... Я вже у його роки давно був жонатий. Тато покійні не дивилися, волі не давали. Позвали, сказали: «Одягнися в празникове — поїдеш із старостами Варку сватати!» Я й поїхав. Спробував би не послухатись! Хоч і не бачив Варки до цього, не знав, хто вона й звідки... А цей не піде, не послухається... А хай би спробувала колись утекти отак жінка, як од мене втекла! Боже, Боже, чи ти вже не бачиш, що на світі коїться... — І, злякавшись цього богохульного закиду, перелякано захрестився: — Господи, прости! Помилуй мя, Господи, сам-бо не знаю, що і сказав!..»

Марта навідалась увечері. Прийшла й на другий день, і третього. Ходила щодня. Варила їсти, поралась біля худоби, а потім заходилась мазати хату, вибілила стіни, всіяла піч барвистими пишними квітами, обвела призьбу червоною охрою, ще й похвалялася, як дасть Бог діждаться весни, висадити довкола квіти: «Отоді вже, дядьку Оксене, і у вас буде по-людськи!»

А потім зібрала всю білизну, всі оті заношені до чорного сорочки та підштаники, запилені рушники та заяложені втиральники, що їх уже, здавалося, не допаришся, ні доперешся, та й поперла на кладку — на чисту водицю, на цікаві очі жінок.

— Марто! Гов, Марто!.. Чи то вже твої сини повиростали, що такі штани довгі носять?

— Довгий твій, Варко, язик! Дивись, щоб тобі його не вкоротили!

— Хто ж це його укоротить? Чи не ти часом?

— А хоть би і я!

— Ов-ва!

— Повакай, повакай! Ось як улущу праником — заціпить ураз!

А сорочки аж свистять під руками, бо розмова розмовою, а робота роботою. І праник не для того, звичайно, щоб вибивати зайву цікавість із жіночих голів. Хоч і варто було б! Тож миготить він, як несамовитий, в дужих Мартиних руках, пранцює штани чи сорочку, аж бризки на всі боки летять!

— Марто, а то правда, що ти до Івасют переходиш? — пробують під’їхати з іншого боку жінки.

— А чого б їй і не перейти? — підпрягається інша. — Люди вони порядні, богомільні та роботящі.

— От тільки до кого?..

— Як то до кого?

— Та до старого, до Йвана чи до Альошки? Чи, може, до всіх разом?

— Тьху, безсоромниці! Побоялися б Бога! — плюється ота, що заступилась за Марту.

Сміються жінки, усміхається й Марта: хай патякають, хіба їй це в первину! «Перемивайте, дорогенькі, мої кісточки — біліші будуть! А от як і справді оженю на собі хоть би й Івана, то не одна із вас язика прикусить! Та й Василь ще поплаче за мною...»

Отакими думками тішиться Марта, зовсім не зважаючи на людські пересуди. Бо люди як люди: завжди на місці, коли треба осудити, огудити, похитать головою. А от щоб помогти, підставити плечі, коли важкою колодою навалиться доля... Де ви тоді всі діваєтесь, добрі сусідоньки, ласкаві порадники, щедрі обіцяльники? Якими вітрами здуває вас з-перед очей? Так шпарко здуває, що кричи, хоч голос порви — ніхто не озветься!.. Тож не лізьте до Марти зі своїми порадами, з нещирим своїм співчуттям: вона сама дасть собі раду.

Ув’язує важкенький вузлище, аж ряднина тріщить: ану, хто із вас отакий піднесе?

— Тобі, Марто, піддати?

— Дякую, обійдуся сама! То вже ви піддавайте одна одній, якщо такі недолугі!

Схопила вузол, напнулася тугим тілом — закинула за спину. Понесла, мов граючись.

Жінки тільки роти пороззявляли: чорт, а не молодиця! Ні, везе-таки Івасютам: що не приб’ється до їхнього двору, все в руку!

Івасюти і справді задоволені Мартою.

— Сам Бог її нам послав! — вихваляв Оксен молодицю. — Не знаю, що ми без неї й робили б...

І вже не вагався: орати чи не орати. Діждалися гожої днини та й виїхали на Мартине поле. І Марта, ув’язавши обід, несла через село, хвалилася кожному стрічному:

— Оце несу своїм ораликам їсти, та боюся, щоб не спізнитися; орють же з раннього ранку!

— І добре, Марто, орють?

— Підіть подивіться! Куди тим задрипанцям...

— Яким це задрипанцям? — вдають, що не розуміють, лукаві дядьки.

— А отим, що у ТОЗІ?

Ганжа, коли почув, аж потемнів на обличчі: не чекав такого од Марти! Хіба не зорали їй запущене поле, хіба не засіяли узятим у держави зерном, хіба не скосили та не змолотили? І хто ж, як не Марта, їм усім дякувала, так дякувала, що й слів не знаходила! «Ех, Марто, Марто! Сама собі петельку в’яжеш...» Бо вже Володька, не вагаючись, заносить Марту в «підкуркульниці», в «куркульські полигачі» та й напосідається на Ганжу, щоб позбавити її права голосу.

— А якщо вам, дядьку Василю, не той... То ви кудись на день поїдьте. До району, чи що... А ми без вас тут самі провернемо. Кільце в губу їй уставимо, щоб не рила супроти радянської влади!

Чуєш, Марто?

— А йдіть ви під три чорти! — ріже Марта на всі умовляння. — Хай своїм жінкам повставляють!.. Відчепіться, не лізьте до мене — я зі своєю долею сама якось вправлюсь!..

— Смілива, Марто, ви жінка! — аж хитав головою Оксен. — Не боїтесь отих навіжених.

— Пхі, чого їх боятись. Мені й сам чорт із рогами теперечки не страшний!

Оксен аж завмирав при згадці про нечистого. «Прости їй, Господи, сама-бо не віда, що меле!»

— Глядіть, Марто, аби вони вам щось не накоїли! — застерігав молодицю.

Про себе ж нищечком думав: «А й справді, чого їй боятися? Біднячка ж... Чоловік на війні загинув... То що вони їй пороб­лять? Та нічого!..» І, повеселілий, дякував Богові, що прислав їм отаку помічницю.

І можна було б жити Оксенові — не нарікати на Бога. Обробляти свій лан, поратися по хазяйству, помагати Марті (ми — вам, ви — нам), а в неділю, по тижневій важкій праці, їхать до церкви, щоб, повернувшись після служби Божої, відпочивати в домашньому затишку.

Оженився б Іван, а там і Альошка, привели б роботящих невісток, і, гляди, отак років за два, перевалившись через високий поріг, викотилися б на двір малі Івасютенки: всі як один, у діда-прадіда, в невмирущий, жадібний до роботи, чіпкий до життя рід Івасют.

Можна б...

Тільки ж знову на чистому обрії похмурими хмарами збиралися тривожні чутки, і холодні моторошні тіні скрадались полями, з усіх сторін облягаючи хутір.

Ще на початку літа щовечора миготіли сухі блискавиці. Не було ні хмар, ані грому, а вони спалахували при самій землі, беззвучні та лиховісні. Завмирала напружена тиша над хутором, а дерева в тих спалахах чорніли, мовби обвуглені.

Оксен виходив у двір, дивився із страхом: зроду-віку не бачив такого! Хрестився перелякано, молив Бога заступитися та помилувати, а на обрії миготіло та й миготіло, наче хтось, лихий, упертий, затявся підпалити небо та все кресав у велетенське кресало.

Перегоріли блискавиці — півнем запіяла курка. Злетіла серед білого дня на пліт, залопотіла крилами, витягла в бік хати шияку, викочуючи від натуги круглі безтямні очі, таким відьомським «кукуріку» прокричала в Оксенові вуха, що у нього враз підігнулись коліна, стерпла душа. Ловили ту курку гуртом: гублячи пір’я, відчайдушно кудкудакаючи, металася вона широким подвір’ям, а за нею — троє Івасют. Врешті вдалося загнати в глухий закуток поміж коморою й хлівом, накрити піджаком.

Іван схопив за голову — хотів звернути, та Оксен не дав: ще від матері чув, що треба робити, аби прогнати біду, що її накликала оця вража личина.

Весь день пролежала зв’язана курка в коморі під решетом, а надвечір прийшла баба Горпина, покликана Мартою: вся у чорному, очі гостренькі, рот — вузликом. Оксен увивався біля неї, не знаючи, куди її посадити, чим і пригостити, та вона відвела його сухою рукою: не треба, не час. Стала посеред хати обличчям до божниці, перехрестилася широким хрестом, вклонилася, переламавшись у стані, й сказала:

— Несіть курку.

Курка очманіло билася в Іванових руках, хрипко скрикувала, розтуляла широко дзьоба. Баба Горпина взяла її з Іванових рук, хукнула в дзьоба, для чогось постудила в пір’я. І птиця затихла, тільки скліпувала червоними, кров’ю налитими очима.

— Принесіть сокиру!

Внесли сокиру. Тоді вона перехопила курку за голову й лапи, розтягнула, що було сил. Курка здавлено крикнула, замолотила щосили крилами, але баба не зважала на те: міряла нею лавку від мисника до образів, щось стиха примовляючи. Дійшла до стіни: зозуляста вся не вміщалася — впиралась лапами. Тоді баба відміряла нігтем, скільки було зайвого, наказала Оксенові:

— Рубайте!

Оксен цюкнув сокирою так, наче не курка — сама напасть лежала на лаві, розпластана за голову й ноги. Дико скрикнула обезножена птиця, забилася, роздираючи дзьоба, а баба сказала:

— А теперечки закопайте на леваді, за городом. Та глибоченько закопуйте, щоб не вибралась біда!

Іван вибехкав яку — сам ледь виліз, кинув нещасну курку на дно, пожбурив услід відрубані ноги, засипав, ще й утоптав зверху чобітьми: хай спробує вигребтись!

Та, видать, не вся біда лягла в оту яму: якраз перед жнивами тріснув сволок. Серед ночі прокинувсь Оксен: здалося, що хтось недалеко випалив із рушниці. Полежав, послухав: скрізь було тихо, навіть собака не гавкав, і Оксен, подумавши, шо то причулось зі сну, знову заснув.

Біду перший помітив Альошка:

— Тату, у нас сволок тріснув!

Обмерлий Оксен підтюпцем побіг до хати. Так і є: тріснув! Глибока звивиста тріщина побігла вздовж сволока від краю до краю.

— І-і-і ти, Господи! — аж за голову вхопився Оксен. В той день уже нічого не робили.

Поїхав Оксен до церкви, насилу вблагав натомленого батюшку приїхати та окропити хату святою водою. І хоч батюшка добре-таки помахав кропилом, ще й відправив молебень, спокій так і не повернувся до Оксена: сволок нависав над ним і вдень і вночі.

А тут іще заїхав давній знайомий Овсій Євдокименко — статечний господар із далекого хутора, а по-нинішньому — теж куркуль. Познайомилися вони в покійного отця Віталія ще перед революцією, стрічалися потім не раз біля церкви, гомоніли про врожай, про погоду та ціни на хліб, але ні Оксен у Овсія не був, ні Овсій у Оксена, хоч щоразу запрошували один одного в гості. А це, видно, припекло Овсієві, що згадав та й прикотив.

Гість був на голову вищий Оксена, худий та кістлявий, а на обличчі його наче чорти горох молотили: ще парубком підчепив десь віспу, і вона подзьобала йому весь вид. Пізніше, коли одружився та виділився на хутір, налетів на нього посеред поля вихор, засипав супіском очі. З того часу не розставався з хустиною: пекли вони, сльозилися вічно, а після сну злипалися так, що важко було і продерти. Десять років збирається до лікаря, та все не вибере часу.

Ось і зараз сидить при столі, витирає брудною ганчіркою очі, скліпує червоними набряклими повіками.

— У вас, Оксене, видать, іще тихо та мирно. А нас уже тиснуть, аж ребра тріщать!

На столі — недопита горілка, сало й цибуля, пиріжки із картоплею і сметана в глибокій мисці: слава Богу, було чим вгостити людину, про все Марта подбала.

— Та де там мирно, — заперечує Оксен. — Скуштували б ви, Овсію, цього миру, не те заспівали б!

— Е, не грішіть на Бога, Оксене, не грішіть! — стоїть на своєму Овсій. — У вас хоть у сільраді люди як люди, а наші вже зовсім показилися: доброму господареві й дихнути не дають. Так уже душать, так душать, що хоть з високого берега у річку... Оце нещодавно приїхав із району секретар сільради, привіз купу позик, кинув голові на стіл: «Щоб до завтрього все роздали!» То голова — що? Думаєте, розіклав на все село, на всіх порівну?.. Еге ж, тримайте кишеню! Склали список, хто заможніший, накинули на кожного ті облігації. І пішла шура-бура селом.

— А що ви, Овсію, од них хочете? Ви б хотіли, щоб собака млинці пік, а він тістом поїсть...

— Собаки, справжнісінькі собаки! — витирає очі Овсій. — Все рвуть, все кусають, ще й огризатися не смій. Як що, так зразу: «Мовчи, а то затарабаню під суд!» Все ходить та шукає сучка в очереті: кого б іще в куркулі пошити. А як пошиють, щитай, пропав! Так тебе податками придушать, що й не ворухнешся...

Із співчуттям слухає Оксен скаргу гостя: те ж саме і в нього. Посіяв минулого року у себе і на орендованій, вродило нічого собі, можна б жити та Бога хвалити. Здав честь честю увесь податок, що по закону належало. Та не встиг одвезти останній мішок, як знову кличуть до сільради: «Тобі ще двісті пудів здати належиться...» — «Та я ж здав, осьо-сьо і квитанції!» Так Ганжа і дивитися не став. «Чого тичеш межи очі — не сліпий! Про той хліб ми знаємо, а тепер ще двісті пудів вези!» Зціпивши зуби, насипав знову в мішки. Одвіз. Здав. Од серця відірвав. Лишилося тільки-тільки до нового хліба дожити та на посів. А з сільради ще й погрожують: «Не задумай скорочувати площу посіву — провіримо!» Дожився: не волен уже й сіяти, що тобі треба і скільки треба. Вже й полю своєму не радий.

«О-хо-хо! Нема правди на світі, та вже, мабуть, і не буде!» А все ж пробує утішити гостя. Не так для нього, як для самого себе промовляє слова утіхи:

— Та не дуже журіться, Овсію, може ж, якось і перечасуємо лиху цю годину!

— Еге ж, наставляйте кишеню! — заперечує Овсій. — Так вони вам і дадуть часувати! Не до того йдеться, Оксене...

— До чого ж?

— Ви що, газет не читаєте?

— Ніколи мені їх читати.

— То й даремно. А там, Оксене, все про нас наперед наворожено: будуть ліквідовувати як клясу!

— Як ліквідовувати? — холоне Оксен.

— Як клясу! Прийдуть, придушать і заривати не стануть. А добро усе розберуть.

— Так, може ж, то і неправда?

— Де ж неправда, коли кожна газета про те гавкає, аж піниться! Казали колись про кінець світу та про страшний суд, от він для нас і надходить. Тільки не Бог нас буде судити... Недаремно ж цього року бачили люди лугових метеликів, а у них на крильцях «з» і «б» понаписувано!

— Чого б то «з» і «б»?

— Еге ж — «з» і «б»: забули Бога.

Оксен перелякано хреститься, зводить за звичкою очі до неба і бачить надтріснутий сволок. Й інша тріщина пригадується зненацька йому: ота, у вербовім пеньку, в яку його розлючений тато вставляв Василеві долоні. А тепер, видать, його черга настала: прийде Ганжа із своїми поплічниками і вже не долоні — голову Оксенову запхне до отієї тріщини у сволоку та й виб’є невидимий клин!.. А Овсій усе своє та своє:

— Куди ж нам, Оксене, діватися, в кого порятунку питати, коли вже й Богові отут місця немає! І його вже комсомолія за бороду ловить та цупить із неба. Ось на цей Великдень... Ви не були, Оксене, у нашій церкві? То й добре, що не були... Підкотили у Великдень свого трактора до самісінької церкви, до паперті, так що ні зайти, ані вийти, та й ну диркотіти до самісінького ранку. То яка, питаю я вас, була тая служба Божа?!.

— Боже, Боже! — жахається Оксен. — І не покара їх Господь!

— Покара, діждетесь!.. Щось Господь на старість мов змалився: слуг своїх вірних карає!

— Не богохульствуйте, Овсію! — застеріг суворо Оксен. — Звідки нерозумним нам знати, шо у Бога на серці? Пригадайте Содом і Гоморру: скіки терпів, поки покарав нечестивців?

— Бог-то може терпіти, тіки нам терпець увірвався, — заперечив Овсій. — Воно який кінь товстошкірий, а й того бий, та міру знай... Ну, Оксене, як ви собі хочете, а я вже всього оцього оце поки наївся! — провів по шиї долонею.

— І що ж ви, Овсію, надумались?

— Надумався податись аж на Херсонщину. Вичитав я у газетах, що там у куркулі пописали тих, хто більше п’ятдесяти десятин землі мав. А у мене ж було всього сорок три. От і вийду я там із куркульського стану...

— Знайомі у вас там є чи родичі?

— Які там знайомі, — аж рукою махнув Овсій. — Коли б мав там знайомих, то відразу усією сім’єю рушив би. А так сам спершу поїду, рознюхаю, що й до чого, мо’, зразу й пристроюся та й перетягну своїх потихеньку... То чи не поїдете зі мною, Оксене? Удвох воно якось веселіше...

— Чого ж мені туди їхати, як я і там куркулем буду, — жартує невесело Оксен.

— Та хто там питатиме! Розповідав мені один чоловік, що там і досі тієї землі необробленої — море! Бур’янами зароста, за руками хліборобськими голосить. То ви думаєте, дуже доскіпуватимуться, хто ви і що ви, як земельку оту обробляти зголоситесь? Та вони тіки раді вам будуть! Їх же теж по голівці не гладять, що земля, як корова ялова, марно гуляє!

«А й не питали б», — погоджується з гостем Оксен. І на мить перед ним постає спокуслива картина: він уже на Херсонщині, і ніхто про нього нічого не знає. Оре з синами свій лан, забувши, що таке страх, безсонні, повні тривожного неспокою, гірких роздумів ночі... Та видіння, спалахнувши на мить, відразу ж гасне: усім серцем відчуває Оксен, що ніколи не зважиться покинути хутір. Навіть якщо попустить Господь та прийдуть його виганяти, то й тоді не зможуть викорчувати усього Оксена: не рік і не два стогнатиме по ньому поле, як і він спливатиме за ним кров’ю.

— Ні. Овсію, я не поїду.

— Надієтесь, що так обійдеться?.. Не обійдеться! То раз заходилися — не відстануть, поки не доведуть до кінця. Повірте мені, Оксене. Згадаєте мої слова, та буде пізно...

— Що ж, коли на то воля Божа... — зітхає покірно Оксен. — Всі під ним ходимо, як він розсудить, так воно й буде.

— Так-то так. Тіки й Бог не поможе, як сам собі ради не даси...

— Будемо вже спати, Овсію, — обірвав Оксен неприємну розмову. — Вам же, мабуть, рано вставати: дорога ж не близенька...

Гість відразу ж заснув: висвистував носом, як глиняним півником. Оксен же довго не спав. Лежав непорушно, закутий у свинцеву безвихідь: і так біда, і так горе, куди не кинь — всюди клин. Заклинили його останні події — не викрутитись, не звільнитись, хіба шо лишити і руки, і голову. І не знає Оксен, що жде його завтра, з якого боку стерегтися нової напасті.

Дозріває на ланах урожай — не радує серце.

Ходив на поле, розминав колоски, катав на долонях важкі золотисті зерна, запитував, куди вони потечуть із-під молотарки: у власні засіки чи в робітничо-селянську наставлену пригорщу, таку глибочезну та широчезну, що, скільки не вбухай, все одно не засиплеш по вінця!

Плодяться у кошарі, в хлівцях вівці та свині — кому вони дістануться? Бо вже ні продай, ні заріж, не спитавши сільради. Ганжа ж ночі не спить — так за пролетарською пелькою вболіває та дбає! А що в тебе, Оксене, теж є рот і в нього теж треба щось кидати, то Ганжі байдуже.

Овсій поїхав — непевність залишилася.

І надтріснутий сволок.

Цього літа жнивували Івасюти без особливої радості: обіклали їх таким податком, що як виконаєш, то навряд чи й на посів що лишиться.

— Та що ж ви, люди добрі, робите? — плакався у сільраді Оксен. — Це ж ви зовсім розорить мене хочете.

Не повірили ані словам, ані сльозам. Ще й наказали, щоб здав усе до зернини, а не здасть — під суд!

Отоді й пожалкував Оксен, що не послухавсь Овсія та не подався із ним на Херсонщину. Вийшов із сільради, п’яно хитаючись, вдарив картузом об втоптану землю: «Та будьте ж ви прокляті однині й довіку!»

— Підніміть, дядьку, картуза — пригодиться! — хтось із-за спини.

Навіть не оглянувся.

Два дні сидів у хаті, не виходячи надвір. Вже Іван казав, що пора косити, а то перестоїть, вже й Марта підходила, ласкавенько допитувалась, що готувати косарикам.

— Відстаньте од мене, хай оті його косять!

Аж на третій день відійшли сільрадівські зашпори: після обіду виніс бабку, сів клепати коси. Співала-видзвонювала сталь, і колись то була найсолодша Оксенові музика: під неї він народився, під неї зростав, із нею збирався і в могилу піти, як прийде його час. Але зараз навіть вона не приносила розради. «Все заберуть!.. Все! Все! Все!..» — злорадно дзвеніла коса. І Оксен не витримав, кинув молоток, сказав Іванові:

— Доклепай, сину, вже ти.

Пішов у стайню всипати кобилі вівса. І коли Мушка, впізнавши хазяїна, ласкаво дихнула в обличчя, довірливо поклала на плече важку голову, віддано глянула в самісіньку душу великим вологим оком, Оксен не витримав — заплакав. І ті важкі сльози не принесли полегшення: капали, пекучі, на щоки, сірчаним накипом осідали на серце. Чесав кобилу за вухом, водив долонею по теплій оксамитовій шкірі, і Мушка, скліпуючи оком, вдячно зітхала, тихенько переступала з ноги на ногу, так обережно та делікатно, що господар і не помічав того.

«Що ж, — сказав сам собі згодом Оксен, — видать, на те воля Божа. Хоть я і не знаю, чим так тяжко прогрішив перед ним... Тільки побули дурнями — годі!»

Хліба всього не буде здавати, хай як Ганжа не піниться. Відвезе стільки ж, як і минулого року, а решту приховає.

Марта ніскільки не здивувалася, коли їй про це натякнув обережно Оксен.

— Та, Господи, везіть хоть і тищу пудів!

— Тищу не тищу, а пудиків сто, як ваша ласка, хай перезимують у вашій коморі. Тільки ж, Марто, глядіть: нікому анітелень, а то й вам попаде, і нас до тюрми!..

— Та що я, сама собі ворог! — образилась Марта. — Тіки ви, дядьку Оксене, привезіть так, щоб ніхто не побачив. Бо знаєте, які люди: в ложці води втоплять!

Тут уже Оксена вчити не треба: сам знає, на що наражається. То вже ви, Марто, будьте спокійні, він, Оксен, ще нікого не підводив!

Діждалися темної хмарної ночі, накидали на воза шестипудових мішків, тихенько рушили з двору: Іван правив кобилою, Оксен примостився позаду.

— Самі в себе крадемо! — озвався посеред дороги Іван, та Оксен зашипів перелякано:

— Замовчи!

Бо йому вчулося, що хтось гомонить, наближаючись.

Зупинились. Прислухались. Так і є! Ось попереду кашлянуло, блиснуло вогником — яскравою цяткою, пропікаючи темряву, зажевріла цигарка.

— Завертай! — простогнав Оксен синові в спину.

Іван мовчки потягнув за віжки праворуч, вперіщив Мушку батогом, і кобила, схропнувши од несподіванки, понеслась у степ по стерні. Підстрибували свинячими тушами мішки, тріщали осі, торохкотіли колеса, а від дороги услід нісся насторожений окрик:

— Хто там?!

Зупинилися за добру версту. Важко дихала, аж хрипіла Мушка, витирав піт Іван, шепотів молитви Оксен. Затримавши віддих, вслухалися в тишу: чи ніхто не женеться? Але не було чутно нічого. Слава Богу, втекли!

— Завертай, сину, додому, — сказав переляканий на смерть Оксен. — Видать, не хоче Бог, щоб ми із хлібом лишилися!

Та Іван не погодився: скільки возилися, півдороги, можна сказати, проїхали, і от на тобі — завертай!

— А як вони отам піджидають?

— Зараз узнаю.

Іван зіскочив із воза, зашелестів стернею, зникаючи в темряві. Його довго не було. Вже Оксен почав непокоїтись, як знову зашелестіла стерня, випливла темна постать.

— Іване, ти?

— А то ж хто!

— Де ти пропадав?

— А до Мартиної хати пройшовся: провіряв, чи не піджидають.

— Ну й що?

— Та бачите ж, живий!

Оксен уже не зважав на синову грубість: радий, що минула небезпека. Іван же скочив на воза і, не питаючи батька, повернув до села.

Обійшлося все благополучно: не пропали гарячі Оксенові молитви. Попереджена Іваном, Марта зустріла їх біля воріт, привела до комори. Там уже поблимувала наліплена на засік свічка.

— Засипайте сюди.

Іван уже хотів розв’язати мішок, та Оксен вчасно схаменувся: як же вони відрізнять весною своє, коли змішають із Мартиним?

— Кидай, Іване, в мішках, а зверху уже вашим, Марто, присиплемо.

— Про мене хай буде і так, — погодилася Марта.

Поверталися додому порожнім возом, і легко було на душі в Оксена: немов не з підводи — із власного серця скинув оті шестипудові мішки.

Сотню пудів заховали удома. Іван пропонував викопати в полі яму, та Оксен не погодився: наслухавсь про те, як ходять із щупами, дірявлять на решето землю. Довго ходив та вишуковував надійне сховище, врешті знайшов. За сараєм був старий хлів. Давно осипалися стіни, перетліла на покрівлі солома і хлів стояв жебрак жебраком. Оксен все збирався його повалити, та ніяк не доходили руки, а тепер, бач, пригодився.

Другого дня, пославши Альошку на дорогу стерегти, щоб ніхто не застукав зненацька, заходився Оксен із старшим сином тягати на хлів повні мішки, висипати, розрівнювати, притрушувати зверху прілою соломою: нехай спробує хто догадатися, що там хліб! Перебуде, перележить до перших морозів, а коли переколотиться, знайдуть для нього затишніший притулок.

Відвіз на заготпункт на півсотні пудів більше, аніж минулого року. Зайшов потому до сільради, поклав на стіл квитанції:

— Оце, як бачите: все здав, від рота відірвав, і на посів, щитайте, не лишилося.

Ганжа проглянув квитанції, звів на Оксена недовірливий погляд:

— А як знайдемо?

— Воля ваша, шукайте...

— Як знайдемо, що тоді скажеш, Оксене?

«Невже хтось підгледів?» — похолов Оксен. Та відразу ж заспокоївся: не могло того бути, Альошка ж із дороги очей не спускав!

— То, може, подумаєш та ще довезеш? — витлумачив по-своєму оте мовчання Ганжа.

— Нічого мені довозити. Коли вже не вірите... Даром, видать, тіки старався...

— Гляди, Оксене: знайдемо — пощади тоді не проси!

«Цур тобі, пек тобі, нечиста сило! — згадує ту розмову по дорозі додому Оксен. — І уродиться ж отакий бусурмило на світ божий!.. Краще б його тато отоді до смерті забили — заодно вже судили б... Господи, прости мене, грішного, що побажав смерті ближньому! Тіки який же він ближній?.. Єретик, слуга сатани, нечестивий плевел на Божій ниві. А от ніхто не вирвав: ні тато, ні Гайдук. Невже і в цьому свята твоя воля, Господи...»

Прийшов додому, наказав синам:

— Глядіть же мені: прийдуть, питатимуть — Боже вас сохрани проговоритись. Враз до Сибіру відправлять!

Марту теж попередив:

— Ви ж, Марто, як знайдуть у вас отой хліб, то кажіть, що то ваше.

А в Бога просив неодступно: «Господи, захисти, коли прийдуть! Одведи їхні руки, засліпи їм очі, не допусти до погибелі! Помилуй раба твого вірного, всеблагий та всемилосердний!..» Пропечена молитвами, поснована шепотом, пливла в безвість ніч. Поглинала Оксенові палкі прохання, повні надії погляди, глибокі поклони, щирі хрести та й несла із хати. Піднімала на чорних крилах угору, до зірок, до небесної тверді, далекого Бога. Мільйони оксенів б’ють одночасно мільйони поклонів, нашіптують найпалкіші свої молитви. І чи не зливаються мільйонні ті шепоти у глухий нерозбірливий шум, в якому не тільки фрази — слова жодного не розібрати? І чи не дрімає солодко під той заколисуючий шепіт старенький вже Бог? Бо чим же іншим можна пояснити, Оксене, що він не відвернув оту руку, не засліпив оті очі, не спровадив лихих гостей од воріт твого двору?

Надовго, на все життя запам’ятає Оксен отой день...

Ще звечора землю окутав їдкий холодний туман: пробирав до кісток, вганяв у дрож. Чекай на ніч морозу. І ранній завчасний морозенко таки добре попорався протягом ночі: насталив трави, густо побілив памороззю дерева, прихопив ще зовсім зелене листя. Вийшов уранці Оксен і завмер: пожухле за ніч листя з тихим шелестом опадало на землю, лягало покорченими долоньками догори, наче все ще просило хоч краплинку тепла, хоч крихітку сонця. Не було ані вітру, ні жодного поруху, а листя падало й падало, зривалося із верховіття. І вже ціла злива, чорно-зелений сумний водограй проливався на землю. Дерева оголялися прямо на очах: щойно стояли в листі, а глянув через хвилину — вже голі. Тільки поодинокі листочки з усіх сил чіпляються за віття, намагаються втриматись до сонця.

Особливо зворушила Оксена молоденька осика: скинула покірно зелену сорочку, простелила її біля ніг та й стоїть, гола-голісінька, тремтить худеньким тільцем на морозі...

Той глухий шум, невпинний той шелест переслідував Оксена й тоді, коли він повернувся у хату. Навіть страва пахла йому прив’ялим листям, і Оксен побовтав-побовтав ложкою, сьорбнув раз-удруге та й виліз із-за столу.

Непрошені гості приперлися вранці: не було, видать, їм більше роботи, окрім ходити по дворах та дратувати собак. Прийшла ціла комісія: Володимир Твердохліб, Іван Приходько, Петро Нешерет і Протасій Непідкований. Всі з щупами — довгими залізяками з припасованими трубочками на кінці, щоб можна було знайти під землею зерно.

— Ану приберіть свого пса! — замість «здрастуйте» наказав Володька. — А то встрелю!

Оксен затягнув собаку в будку, заклав дошкою, і пес озивався з-за дошки ображено й злобливо. Під отой собачий гавкіт і відбувалася подальша розмова.

— Відмикайте комори!

Володька — сама рішучість, кам’яна непоступливість. Нап’яв на себе юнгштурмівку, ще й пістолет почепив — якийсь аж чужий, якийсь мовби аж не сільський.

— Та не здумайте приховувати!

Оксен іде за ключем, застережливо кидає синові:

— Іване, гляди мені! Не здумай сваритися!

Бо в Івана очі так іскри й крешуть. Нічого не відповів батькові, вийшов за ним, ховаючи руки в кишені: пальці аж хруснули — звелись в кулаки.

Відмикав Оксен пудові замки — не слухались руки, не поверталися ключі. Злісно вищали поіржавілі дужки, щосили чіплялися за скоби. Відчиняв важкі двері з дубових дощок, розганяв світлом застояну темряву, пропахлу прілим зерном, шкіряною збруєю, сухим пилом і мишачим послідом. Показував засіки, ще недавно повні по вінця, а тепер майже порожні: зерна того горобцям на раз поклювати.

— Оце як бачите. Не знаю, чи і до нового хліба дотягнемо...

— А де на посів? — питає строго Володька: його не розжалобиш, йому наплювати на класове ворожу куркульську сльозу!

— На посів он у тому засікові, — веде Оксен в найдальший закуток. — Засипали фунт у фунт, аби тільки вистачило посіяти.

— Давайте ваги! — командує Володька. — І мішки!

— Забиратимете? — тихо питає Оксен: у нього тремтять губи, нервово посіпуються повіки.

— Ні, вам залишимо, щоб поховали та погноїли! — відповідає глузливо Володька.

— Хто ж його буде гноїти?

Тут до розмови встряє Іван Приходько. То стояв собі збоку та прислухався, а це не витримав:

— Та чого ви журитесь, Оксене! Відвеземо до громадського гамазею — в більшій сохранності буде. А весною заберете назад...

Оксен приносить мішки, кидає Володьці під ноги: нате, подавіться! Одвернувся, не дивиться навіть, як члени комісії насипають зерно, важать та переважують.

Потім заходилися шукати приховане: обнишпорили всі закутки, перевернули все догори дном. Кілька разів проходили і мимо хлівця, тоді в Оксена аж завмирало серце. Володька, лихий, що нічого поки що не знайшли, провалив навіть сокирою комин, вставив туди голову, але, крім сажі, так нічого й не витрусив: пирхав, як розлючений кіт, витираючи обличчя.

Обнюхавши, де тільки могли, взялися колупати землю, у дворі та на городі. Петро Нешерет ледь торкався землі, аби тільки не сказали, що саботує. Іван Приходько теж не дуже старався: встромить, покрутить, а тоді вийме і довго принюхується, чим воно пахне. І все язиком, наче мичкою:

— Ану, отутечки спробуєм, тут земля мовби пухкіша. Чи, мо’, отам, під коморою? Як ви скажете, Оксене?..

Зате Протасій старався за всіх: заганяв свого щупа з таким заповзяттям, наче збирався наскрізь землю проткнути, нанизати, як яблуко, та й понести з собою.

Володька ж ганяв, як навіжений. Аж упрів, аж захекався, однак все не збавляв запалу: видать, вирішив трупом лягти, а таки докопатися до хліба куркульського. А за ним пришитою тінню — Іван. Не спускає очей, ворушить у кишенях свинцевими кулаками.

— Ти чого за мною ходиш? — запитав суворо Володька.

— Вподобав, то й ходю, — вишкірив у недобрій посмішці міцні дідівські зуби Іван. — А що, вже й ходити не можна?

— За мною — не можна!

— Ой-ой-ой, яка цяця!

Володька спалахнув, стиснув щосили щуп, але повернувся, пішов у клуню. Іван — слідом.

Велика клуня вся пронизана сонячними гострими списами. Колись тут качалися біля віялки Оксен і Василь, дерли один на одному сорочки, мало не гризлися зубами. Тепер же, на тому самому місці, Володька й Іван. З такою ж палючою ненавистю, що не погасне, доки й житимуть.

— І тут будеш шукати? — питає глузливо Іван: він явно провокує Володьку на сутичку.

— Тебе не питатиму! — відповіла сердито Володька і опускає щуп, пробує загнати у землю.

— А ти дужче нажми! — вже відверто насміхається Іван. — Видать, мало каші поїв... Чи Маруська ухоркала?

Володька мовчить. Щосили зціплює зуби й мовчить. Не діждеться куркульський синок від нього жодного слова. Забагато честі. Ходить по клуні, колупає тверду вбиту землю, шукає, де м’якше. І всім тілом відчуває Іванову присутність.

Попробував у одному кутку, перейшов у другий, ткнув щупом, і тут його наче хто в груди штовхнув: оглянься! Повернув голову — за кілька кроків од нього Іван: хижо подався вперед, стискаючи в правій руці важку занозу. Володька впустив щуп та до кобури.

Стояли якийсь час мовчки, дихали часто, стерегли один одного очима. Потім на Йвановім лиці з’явилася кривенька посмішечка. Він розслабив тіло, з награною недбалістю погрався занозою, підкинув її геть, повернувся й пішов. Аж тоді засунув Володя до кобури пістолет.

Комісія ота так би й пішла, з’ївши облизня, якби не Протасій, а вірніше нечиста сила, що попхала його в отой хлів. Нормальна людина колупала б долівку, а Протасій попер щупа в небо: встромив у дашок і буравив, поки й протаскав навскрізь. А висмикнув — золотою цівкою полилася пшениця.

Вийшов із хліва, несучи перед собою повну пригорщу зерна, дурнувато всміхався:

— Пшениця...

— Де знайшли? — кинувся до нього Володька.

— А он тамечки! Так і дзюрчить...

Світ поплив у Оксенових очах. Замиготіли тюремні грати, в обличчя війнуло в’язничною сирістю. Вже не усвідомлюючи, що робить, упав на коліна, поповз до Володьки, приминаючи спориш:

— Синочку, рідний, прости! Нечистий спокусив!..

Обертався до дядьків, простягав, благаючи, руки:

— Людоньки добрі, змилосердіться! Все відвезу, все... залиште тільки душу на покаяння!..

Протасій, вражений, розтулив долоні — зерно так і посипалося на землю. Нешерет закліпав-закліпав очима: сам от-от заплаче. А Володька дзвінким од ненависті голосом:

— Пізно, дядьку, каятись почали! Раніше треба було!..

Іван першим отямився. Підхопив зламаного батька під пахви.

— Тату, встаньте! Чуєте, встаньте!.. Кому кланяєтеся?..

І той синів окрик врешті приводить до тями Оксена. Зводиться, обтрушує коліна, довго обтрушує, аби не зустрітися поглядом із людьми, із синами, що стали свідками його ганьби. Потім іде в хату: згорблений, посивілий, байдужий до всього. У відчинене вікно чутно було сердитий голос Івана, що лаявся з Володькою, — не хотів давати під зерно ані воза, ані Мушки, — несміливий голосок Нешерета, який пробував їх помирити; згодом нерозбірливий гомін всіх разом і одноманітний, настирливий гавкіт собаки.

Незабаром гомін вщух. Пролунав лише лютий вигук Івана: «Но, будь ти проклята!» Заторохтіли колеса — Оксен навіть не повернувся до вікна.

Зайшов до хати Альошка. Постояв несміливо біля дверей, тихенько сказав:

— А Іван повіз хліб у село, — і подивився на тата так, немов питав, що ж далі робити.

Оксен — ні слова у відповідь.

Повернувся Іван. Кричав на Мушку, розпрягаючи, бив її в морду, зганяючи злість. Оксен сидів, мов чужий. І коли Йван усунувся в хату, пожбурив сердито на лаву картуз, Оксен і не глянув на нього. Навіть тоді, як Іван, не витримавши, кинув докірливо батькові:

— Казав же: закопаємо в полі. Хай би спробували все перерити. Так не послухались...

Вечеряли мовчки, і більше вечеря та скидалася на поминки: не розвеселила навіть Марта, що прибігла, як тільки почула, що в Івасют знайшли хліб.

— Та не журіться, дядьку Оксене, якось перемелеться. Світ же не без добрих людей!

Оксен кивав головою, а перед очима лихою маною, чортячою примарою випливало вузьке, загратоване під самісінькою стелею вікно і шматочок вилинялого неба у ньому.

Другого дня, якраз перед обідом, прибіг виконавець.

— Зараз же йдіть до сільради!

«Ось воно!» — здригнувся Оксен. Звів вистраждані, аж помертвілі очі на виконавця:

— Передай: зараз прийду.

Виконавець пішов, а Оксен став збиратися: не в сільраду — в тюрму. Поголився, надів чисту білизну, поклав у торбу шмат сала, хлібину, попрощався з синами. Вийшов у двір, якийсь уже аж не від світу цього, опустився на коліна, поцілував густий прохолодний спориш. І вже потім пішов із двору, все оглядався на хутір, бо не знав, коли його доведеться знову побачити.

Під сільрадою сиділи якісь незнайомі дядьки: хто підобідував, хто куняв, пригрітий осіннім сонечком. Біля них — міліціонер у довгій, до п’ят, шинелі, з наганом і шаблюкою при боці; вішав шаньку з вівсом коневі на морду. Тамуючи в животі неприємний холодок, Оксен зняв шапку, поштиво вклонився міліціонерові та бічком-бічком прошмигнув мимо нього в сільраду.

Ганжа сидів за столом, щось саме писав. Скрипів поржавілим пером, тикав раз по раз в чорнильницю. Часом замість чорнила виуджував якесь ключчя, тоді сердито махав ручкою, гукав:

— Діду, скільки я вам казав: доливайте чорнила!

В двері просувалася бородата голова діда Хлипавки, винувато моргала старечими вицвілими очима:

— Дак я ж доливаю, а воно усихаєть. Ніяк, Васильку, не докумекаю: чи то чорнило таке, чи то чорнильниця така... Мабуть, що чорнило. Воно хоть і городське, а бузинове таки лучче...

Василь досадливо махав на діда рукою: не заважайте, мовляв!

І знову скрипів пером.

— Здрастуйте! — зняв шапку Оксен. — Кликали?

Ганжа звів голову, подивився на Оксена. І не було в тім погляді звичної, роками роз’ятрюваної ненависті, була тільки байдужість. Так, наче Оксен уже вмер, перетворився у прах, у ніщо, і Ганжа встиг викреслити його і з серця, і з пам’яті.

— Кликав, — сказав сухим, офіційним тоном. Помітив торбину, недобре всміхнувся: — А ти, я бачу, догадливий. Сідай посидь, поки допишу...

— Спасибі! — дякує ображено Оксен. — Я вже, Василю, постою... У тюрмі вже насиджуся...

А в голові — несмілива думочка: ану ж, заперечить! Здивується, вигукне: «Що ти таке мелеш, Оксене? Яка тюрма?..»

— Що ж, тобі видніше, — вбиває останню надію Ганжа. — Хоч у ногах, як кажуть, правди немає.

І знову рип-рип пером. Маленьке перо, зламати його — раз плюнути, а дивись, яку страшну владу над людиною має! І Оксен, як заворожений, стежить за ним, боїться й дихнути, тільки облизує пересохлі губи.

Ось Ганжа скінчив писати. Поклав ручку, прочитав, морщачи лоба. Дістав із столу печатку, хукнув, притиснув до списаного аркуша паперу, гукнув:

— Діду, покличте міліціонера!

Пригинаючи голову, зайшов міліціонер.

— Оце вам, товаришу, папери. Можете брати.

Міліціонер непоспіхом переглянув написане, дістав із-за борта шинелі великий пузатий конверт, акуратно вклав туди папери, заховав назад, аж тоді глянув на Оксена:

— Один?

— Хватить тобі й одного, — посміхнувся скупо Ганжа.

— А план? — заперечив міліціонер. — Сказали, поки не набереться півсотні, й не повертатись. То де я їх наберу по одному?..

...До вечора набрав міліціонер ще два десятки твердоздатників. З незвички дядьки ламали колону, збивались в тісний овечий гурт, сунули, наступаючи один одному на п’яти, і міліціонер аж хрип від лайки.

Ночували в селі: до району не встигли добратися. Сільрада виділила клуню — міліціонер стояв при широких дверях, пропускав по одному, голосно рахуючи.

Оксен ішов останнім, і міліціонер зупинив його, строго запитав:

— Фамилія?

— Івасюта.

— Так от, Івасюто: назначаю тебе старшим. Пильнуй, щоб був мені порядок і все таке проче. І щоб ніхто не втік — головою за кожного відповідаєш! Зрозумів?

— Зрозумів, — ледь видушив із себе Оксен, приголомшений новою напастю.

Для заохочення чи, може, в знак схвалення міліціонер легенько штовхнув Оксена в спину, і той опинився у клуні. Позаду завищали двері, загуркотів засув, густа темрява наповнила клуню. І в тій темряві шамотіли, як миші, дядьки, вмощуючись на ніч, розв’язуючи торби, пошепки молячись і так же пошепки лаючись.

— Господи, Сусе Христе, помилуй мя, грішного...

— Та куди ж ви на голову лізете!

— А не кладіть на дорозі.

— Миколо, де ви солому взяли?

— Отамечки у кутку.

— Хоть би вже скоріше судили. А то ганяють, ганяють...

— Не спішіть — ще насидитесь.

— Людоньки добрі, не знаходили моєї торби? — чийсь розпачливий голос.

— А де ви її поклали?

— Та ось тутечки! Поки сходив за соломою...

— А що в ній було?

— Ось тут поклав і немає... Господоньку, що ж я без неї робитиму?

— Осьдечки чиясь торба! — з протилежного кінця клуні. Той, що питав торби, затупотів чоботищами на голос, перечепився, полетів на долівку. А вслід йому розлючена лайка:

— А щоб тебе трясця взяла! І що воно за люди собачі: то одна розтелепа на голову залізла, а теперечки оцей антихрист чоботом у груди заїхав... Щоб ти повісився разом із торбою!

— О-хо-хо-хо-хо! Сердяться, лаються — нечистого потішають... Молитися треба, молитись!

Молись не молись, все одно од тюрми не одмолишся... Гомін поволі вщухав, дядьки, натомлені, швидко засинали, хто де примостився, як хто уклався. Один Оксен боровся із дрімотою, наслуховував, чи не ламає хто стіну, збираючись утікати. Немов якась потаємна пружина відразу ж після призначення старшим клацнула в ньому, погнала думки в зворотному напрямі. Досі прагнув Оксен змішатися з дядьками, загубитись у гурті, не попадатись міліціонерові на очі. Бо далі од начальства, далі й од біди. Тепер же міліціонер, поклавши на Івасюту відповідальність за оцих дядьків, враз виділив його із сірого, безликого гурту, наблизив до себе. І Оксен відчував уже себе не стільки бранцем, якого турять на суд, скільки поплічником міліціонера, наглядачем над оцими бранцями. І вже ляскав, поки шо непевно й несміливо, невидимим отим батіжком, що його дає до рук всяка влада. Якщо раніше його не обходило те, як себе поводять всі оці люди, що вони говорять і думають, то тепер із напруженою увагою прислухався він до їхніх розмов, чи не затівається що «проти власті»? Якщо до цього несподіваного «підвищення в чині» Оксен, повечерявши та діставши соломи, спокійно заснув би, то тепер він уже не міг спати: його весь час непокоїла думка: що, як хтось утече, а він прозіває?

Тому він не ліг, а сів, обпершись об двері спиною. І дрімав не дрімав, і спав не спав, прислуховуючись, чи не шелесне де, не затріщить стіна під руками дядьків. Тому й схопився першим на ноги, як тільки почулися кроки по той бік дверей та грюкнув, одсуваючись, засув. Дядьки ще ворушилися, стогнучи та зітхаючи, продирали заспані очі й хрестили роти, а Оксен уже стояв навпроти дверей, щоб одразу потрапить на очі начальства.

— Старшой!

— Я-га!

— Все гаразд?

— Все, слава Богу!

— Виводь людей!

Оксен метнувся у клуню, став підганяти дядьків, щоб швидше збиралися, не примушували ждати начальство.

Потроху-потроху міліціонер перепоручив охорону розкуркулених Оксенові. Як доводив до сільради, відразу ж гукав Івасюту:

— Старшой! Припильнуй за конем. Та дивись, щоб був порядок і таке проче.

Кидав на руки Оксенові вуздечку, зникав у сільраді. Сидів там годину чи довше (залежно від того, скільки набиралося розкуркулених), а Оксен годував коня, напував і вже звично покрикував на дядьків, відганяв цікавих:

— Ідіть собі, люди, ідіть! Нема чого тут роздивлятись!

І вже не міліціонер — він сам рахував заарештованих перед тим, як рушати в дорогу.

— Всі?

— Всі, гражданин начальник!

— А себе пощитав?

— Пощитав.

— Ну, тоді можна рушати.

«Старшування» урвалося так же несподівано, як і почалося: довівши дядьків до в’язниці та здавши їх охороні, міліціонер відразу ж забув про Оксена. Навіть не оглянувся на свого запопадливого помічника, не попрощався. І Оксен, в самісіньке серце вражений людською невдячністю, звернувся за співчуттям до дядька, на якого ще так недавно покрикував, заганяючи до гурту.

— Отак, знацця: пригнали та й кинули. — Дядько одвернувся від Оксена, ще й сплюнув. Один Бог лишився зараз Оксенові, один Бог! Розтикали їх по камерах — нагатили так, що й яблуку ніде упасти.

— Нічого, потерпите, — втішали наглядачі. — Довго тут не засидитесь.

Старожили ж (були тут і такі, що сиділи не за хліб) учили дядьків:

— Як будуть кликати на суд, то старайтесь попасти уранці. Вранці завжди менше дають...

— Чого ж це уранці?

— Бо тоді судді ще не втомлені й не такі сердиті.

— А по багато дають?

— Це залежно від м’язів. У кого шия міцніша, тому більше й навішують.

Після всіх отих розмов Оксенові приснилося, що в нього не шия — шияка: мускулиста, як у бугая. Прокинувся спітнілий од жаху, помацав шию — слава Богу, така, як і була! — але вже не зміг заснути до самого ранку.

А вранці повели на суд.

Бог таки зглянувся над Оксеном: судді були ще свіжі й веселі. Навіть прокурор не встиг зарядитися нещадною люттю до класового ворога: цілував щойно молоденьку дружину, вирушаючи на роботу, і присмак того поцілунку ніяк не давав звестися прокурорським вустам, все ламав сувору, караючу лінію. І коли Оксен став перед судом, згорблений, сивий, нещасний, навіть у прокурорових очах промайнуло співчуття, і вимога покарати куркуля Івасюту пролунала не так переконливо, як належало. Може, тому й дістав Оксен найм’якшу міру соцзахисту, що її застосовували в той час до куркулів, які злісно зривали здачу хліба державі, — конфіскація майна і виселення за межі Полтавщини.

— Повезло тобі, чоловіче! — з неприхованою заздрістю казали йому ті, що чекали ще на суд.

Та Оксен не дуже тішився тим. Збираючись на волю, уже думав, як йому доведеться віддавати нажите добро, залишати хутір. І що він робитиме? Куди подінеться?..

Хто допоможе?

Може, Ганжа, який не запізниться: ночі не спатиме, щоб свого не взівати.

Як тільки Оксен повернувся додому, зразу ж припхався Ганжа з комісією викидати на вулицю. Став посеред двору не гостем — господарем. Наказує членам комісії все переписати, щоб, не доведи Господи, не захопили чого Івасюти з собою!

Скинувши для чогось шапку, Оксен ходить вслід за дядьками, топчеться біля них. Підходить до Ганжі, з розпукою питає:

— Василю, а мені куди подітися?

— Куди хочеш.

— Краще б мене були посадили, Василю!

— А то вже було б суддів просити.

Оксен постоїть-постоїть та й знову бреде до членів комісії, що переписують його майно. Мне шапку в руках і все немов хоче у них щось попросити, та не наважується.

Відчиняються двері — з хати виходить Іван. В усьому празниковому, не забув навіть калоші взути; так наче зібрався на гулі. От тільки вид у нього зовсім не святковий: в чорних очах злі іскри, посмикуються накусані губи. З ненавистю подивившись на Ганжу, гукав батька:

— Тату, збирайтесь та пішли!

Оксен мовби й не чує, навіть не обернувся на синів голос. Йде слідом за дядьками до стайні, Іван наганяє його вже біля дверей, хапає за плечі:

— Тату, пішли! Пішли, бо я когось тут вб’ю!..

— Бог з тобою, Іване! — отямлюється нарешті Оксен і, пронизаний страхом, що Іван і справді скоїть лихо, вже сам поспішає, аби лише подалі від ще страшнішої біди. — Клич, сину, Альошку...

Вийшли на вулицю з торбами за плечима.

— Прощайте, Василю, — востаннє звернувся до Ганжі Оксен. — Якщо не доведеться на цьому світі зустрітися... Бог, він, Василю... — Не доказав, махнув рукою, насунув на очі шапку, побрів.

Ішов не оглядаючись, рвав за собою усе, чим був прив’язаний до цього клаптика землі, і коли б від того лилася кров, широка кривава дорога простяглася б за Оксеном.

Аж біля млина зупинився: вітряк наче вийшов йому назустріч, наставивши крила для прощальних обіймів.

Відколи пам’ятає себе Оксен, стоїть цей вітряк як невсипущий сторож, як добрий заступник їхньої оселі. Ще маленьким привозив його сюди батько на мішках із зерном, пускав гратися на густий спориш, що поріс довкола млина. Завмерши, наслуховував Оксен, як стугонить усередині, як скриплять величезні крила, а довгі тіні од них біжать степом, женуться одна за одною в німому безперервному русі. Іноді батько виходив з млина. Всміхався скупо, питав:

— Граєшся?..

Та й знову зникав у млині.

А потім вони верталися додому на м’яких мішках із борошном, і Оксен потай тер об них долоні, обличчя, щоб бути схожим на тата. А вітряк проводжав їх високо піднятими крилами.

Виріс Оксен, змужнів, одружився, і вже його сини бавилися на спориші. А вітряк все стояв, вітряк працьовито вимахував крилами, і з-під важких жорен його лився та й лився борошняний струмочок, що ніс життя не тільки Івасютам.

Іще: в найтихіший день, коли вітер і не шелесне, коли степ аж плавиться від спеки, тут завжди дихало прохолодою, наче повівав вітерець, вітряк ледь чутно поскрипував, ледь помітно тремтів наставленими крилами.

Іще: на споришеві, які б дощі не пройшли, ніжним, ледь помітним пилком лежало борошенце...

— Тату, пішли! — одриває од споминів батька Іван. — Чуєте?

Оксен востаннє дивиться на млин, обертається, йде за

синами.

І ще довго в степовому безмежжі виднілися три цяточки — три безсилі комахи, що ледве повзли, приплеснуті невблаганною долею...

А по їхньому подвір’ї все ще снують заклопотані дядьки.

— Миколо, вулики переписав?

— Записав. Ти курей пощитай!

— Кий біс їх пощитаєш, як вони перебігають з місця на місце. Та ще усі й зозулясті! У мене уже ув очах миготить!

— А ти їх до кілочків за хвости поприв’язуй, може, тоді вже й дощитаєш! — сміється Микола.

— Я йому всерйоз, а він зуби скалить!

З хати визирає Приходько:

— Товаришу голова, шо з одежею робити?

— Переписуйте все. Оцінимо, та й пустимо з торгів.

— А нам знижка буде?

— Пиши, не патякай!

— Та Володька і так увесь зошит списав. От жили люди!

У хліві вищать поросята, рохкає неспокійно льоха. Лунає звідти сердитий голос:

— Протасію! Та куди ти, чорте, преш!

— А що?

— Поросят передушиш!

— А хіба вони мої?

— Вилазь із хліва? Вилазь, заразо, бо навильником

пригощу!

— От і не вилізу.

Ганжа поспішає до хліва, бо там і справді зчепляться

битись. Протасія треба витурити. Бач: не мої поросята!

А чиї ж?

— Були куркульські, а теперечки обчественні, — з філософським спокоєм відповідає Протасій, залишаючи хлів...

Йде до воріт. Зупиняється, щось довго розмірковує. Потім, поплювавши на долоні, починає ламати ворота.

— Товаришу голово! Товаришу... — кричить у відчаї Микола. — Дивіться, що він, анахтема, робить!

Протасій наче й не чує: розхитує стовп, аж дошки тріщать,

— Все ’дно поламають, — каже він Ганжі, ведмедем обіймаючи стовп.

Одірвав од стовпа Протасія — в хаті галас: зчепилися Приходько і Володька. Володька, червоний як рак, затис Приходька у куток, вимагає суворо:

— Ану, покладіть! Покладіть, де лежало!

— Ну, що там? — запитує досадливо Ганжа. — Чого не поділили?

Не менш червоний Іван одштовхує Володьку наставленим ліктем.

— Одстань! Василю, скажи, щоб одстав. Бо, їй-богу, не подивлюся, що він партєйний: по морді заїду!

— Я вам заїду! — не поступається Володька. — Покладіть, кажу, на місце!

— Та на, подавися! — вже зовсім роз’юшився Приходько. Вихопив із кишені кругленьке люстречко, оте, що лишилося від Олесі, та — брязь об долівку!

Діти! Справжнісінькі діти!

— А ти теж, Іване: за гівном погнався, совість свою бідняцьку розмінюєш!

— Та хіба я, Василю, собі, — вже виправдовується, охолонувши, Йван. — Дитині хотів принести забавку, дитина ж у мене захворіла!

— Чого ж мовчав? Лікаря викликати треба.

— Та, мо’, й так очухається. Вони ж у мене живучі... А це попалося люстречко: дай, думаю, дитині віднесу, порадую... Дак цей причепився ж, як скажений, аж піна із рота летить.

— А ви на народне добро не зазіхайте! — дорікає Володька.

Ганжа нахиляється, піднімає розколоте люстречко. Для чогось витирає об полу піджака, а потім подає Приходькові:

— На, віднеси своїй хворій.

— От бачиш, — виходячи, чує за спиною задоволений голос Івана. — Що то значить — людина!

Аж увечері скінчили облік. Втомлені, але задоволені поверталися додому.

— І нажили ж добра! — все ще дивувався Приходько. — І нащо їм усе те потрібно було?

— Свого брата спитайте! — глузливо Володька.

— Е, ти мого брата не чіпай! Мій брат — середняк...

— Рідний брат куркулеві, — знову Володька. Приходько хотів сказати щось різке, та передумав, покотив розмову по іншій доріжці:

— Василю, то правда, що сільську позику скоро по дворах понесуть?

— Правда. От візьмеш за два з половиною рублі облігації, виграєш — п’ятсот!

— Е, з того пива не буде дива! — заперечив Приходько. — Як за два з половиною рублі позику купувать, дак лучче купити четверть самогону, то хоч походиш п’яний. А то пропадуть ті гроші, й не буде й талану. Бо мені вже було раз: п’ятдесят копійок віддав, а мій квиток не виграв, а програв!

У Володьки — червоні плями по обличчю.

— Ви, дядьку, з куркульського голосу...

— Коли ми заглядатимемо у четверть, Іване, то, може, буде й весело, але з латаних штанів не вилізем, — розсудливо мовив Ганжа. — Ще й дітям на шиї торби почепимо.

Дядьки засміялися схвально. Сміявся й Іван: видно, говорив оте все не всерйоз, аби тільки язика помантачити.

— Василю, а то правда, що ув Англії войська без штанів?

— Без штанів? — дивується Нешерет. — То як же їм воювати, коли без штанів?

— Іще кажуть, в тій же Англії видумали літак — чотириста тисяч войська бере, — меле далі Йван. — З амуніцією, з ружжами і на півроку харчами... То правда, Василю?

— Правда.

— Правда?! — аж зупинився Приходько: розраховував, бач, на те, що Ганжа заперечить, от за суперечкою і не помітили б, як і додому дійшли б. — Та як же він злетить?

— Злетіти злетить, а от як сяде — невідомо...

Іван замовкає, вибитий із колії, та за хвилину заводиться знову:

— Ось послухайте, що недавно в сусідньому селі сталося. Хоронив зять тещу... Винесли її з хати, жінка побивається, голосить, а чоловік іде та й мовчить. Тоді жінка — щип його за руку: «Миколо, та чого ж ти мовчиш? Хоч для людей плач, а то ще подумають, тобі мами не жалко!» То Микола як заведе... А голос, як у бугаяки. «Ой тещо, тещо, жінчина мати, то ви ж, було, молоко та сир їсте, а мені сироватку дасте. То я їм, їм та ще й нап’ю- у-ся...» А жінка вже йому: «Цить, Миколо, цить, не надривай свого серця: їх все одно вже з труни не зведеш!..»

Іще щось розповідає невтомний на вигадки Йван, потішаючи дядьків, але Ганжа його не слуха: думає про своє. Прикидає і так і сяк, як розпорядитися майном Івасют. Плуги, сіялку, весь реманент передати у ТОЗ, це ясно. Не роздати на руки дядькам, а саме — у ТОЗ. Хай буде перша колективна власність. Хату, клуню, комору, сарай не можна лишити без господарського ока: розтягнуть, розберуть, і сліду не лишиться...

Сумний приклад тому — панський маєток, що його після революції обдерли як липку. Все тягли, що можна було відколупнути чи одірвати, висадити на воза або на плечі. Навіть кахляні печі розібрали дощенту, паркети із кольорового дерева, не кажучи вже про залізний дах, про вікна та двері. Все попливло в навколишні села, пірнуло, як у болото, щезло безслідно. І стоять тепер лише голісінькі стіни пишного колись палацу, заростають бур’янами та бузиною, чорніють і осипаються від морозів та дощів. А яка могла б бути там школа! В Ганжі аж серце щемить, коли доводиться проходити мимо тієї пустки.

Тож він нізащо не допустить, щоб отаке сталося й тут.

Ще вчора ходив селом, обирав місце, куди б перевезти Івасютині будівлі. Вподобав вигін за кузнею, на краю села, понад річкою. Місце було мальовниче, зручне, але не це в першу чергу привабило Ганжу. Мимо йшла дорога до селянських ланів. Тож коли стануть отут комора, сарай і навіси, зручно буде членам ТОЗу, повертаючись із поля, лишити плуг, борону, сівалку, щоб не тарабанити через село додому.

До того ж поряд і кузня. Хіба не краще буде і ковалеві, і людям, коли весь реманент лишатиметься під боком: зламалося щось, зіпсувалося — раз-раз і полагодив!

Не тільки членам ТОЗу, всім людям треба дозволити користуватися оцим неіснуючим поки що подвір’ям. Хай приглядаються, нехай потроху звикають до того, що гуртове — не обов’язково чортове. Отак поступово, поволі буде пройдена ще одна щабелька до спільного обробітку землі.

А там, гляди, стане в пригоді й оцей сарай, що його збудували Івасюти: табун коней можна розмістити у ньому! Спершу члени ТОЗу переконаються, що коней вигідніше тримати укупі: на пашу ж все одно зганяють до гурту. Та й узимку, коли організувати добру годівлю... А то прийде весна, в одного кінь, як лин, а в другого ребрами на всі сторони світить. «Ото всю зиму газети читав», — сміються з такого дядьки. Гіркий сміх! Бо що зореш таким конягою? Недаремно ж кажуть: поганяй коня не батогом — вівсом...

Отакі думки обсідали Василеву голову, коли він ходив вигоном поза кузнею, міряв його кроками і так і сяк, прикидав, де що має стояти: «Отут — стайня, там — навіс, отам — клуня, а вже отам — хата. Обсадимо від дороги тополями та яворами, а внизу — вербами. Викопаємо й колодязь, щоб не тягати воду од річки... Місце саме до рук проситься!»

І вже бачить Ганжа оті високі явори та тополі, густі верби, колодязь із журавлем, ряди плугів, борін, культиваторів, сівалки, молотарку; бачить людей, що товчуться з ранку до вечора. Бачить доріжки, що поснуються до цього двору чи не од кожної хати, переплетуться таким химерним плетивом, що вже й не розбереш, яка куди веде, яка де кінчається. Але й то не біда: треба тільки не гарячкувати, не рвати їх зосліпу, намагаючись пошвидше розплутати. Дядьки самі розшукають, де чия. А вже як пройде по ній хоч раз, то й буде топтати, доки вона стане такою широкою, такою надійною, що жодними бур’янами не заросте.

Тож Ганжа не став зволікати: організував дядьків і за тиждень, як під мітлу, підмів куркульський двір. Лишилася тільки собача будка. Бо Ганжа сказав, коли Приходько хотів прихопити й собачу оселю:

— Облиш. В новому житті без собак обійдемось.

Будка так і лежала, перекинута, не потрібна нікому, потихеньку трухлявіла, чорніла й розвалювалась.

За якийсь час обжите ще недавно подвір’я здичавіло, заросло бур’янами. У провалений погріб, шукаючи прохолоди, в спеку набивалися жаби, а за ними полюючи, наповзали й вужі; розритою могилою чорніло провалля колодязя — заглянеш у нього, так морозом спину й обсипле: моторошною гнилою сирістю диха в обличчя, блима з глибизни запліснявіле око мертвої води.

Лише уходжений сад довго не піддавався запустінню: щовесни шумував білим цвітом, а під осінь прогинався від щедрих плодів. І тоді пташиними зграями налітали діти, приходили з мішками парубки та дівчата. І тріщало, нещадно обламуючись, гілля, бо нащо його і жаліти, чуже.

Та ше бджоли, перевезені в село, довго не хотіли роїтися в іншому місці — летіли в запущений сад...

А навкруг нового, не обжитого ще подвір’я за один день виросли деревця. Прийшла піонерія та комсомолія, покопала ямки, посадила топольки та явори, полила їх щедро водою, щоб росли та росли, вкоріняючись на довге життя.

— Молодець, добре придумав! — задоволено дивився Ганжа на нових поселенців.

У Володьки аж вуха зайнялися од втіхи. Збентежено

запитав:

— Дядьку Василю, можна прийти до вас увечері?

— А чого ж, приходь. Гостям завжди раді.

— Та ні, я не в гості, — зам’явся Володя. — Я по справі.

— По якій?

— Та... хай тоді розкажу.

— Що ж, тоді, то й тоді. Приходь, ждатиму, — та й пішов у глиб двору, де саме складали хату.

— То я зайду увечері! — гукнув услід Володька. Постояв, пождав, чи не скаже ще чого дядько Василь, а потім рушив із двору. Йшов замислений та заклопотаний, якийсь аж несхожий на самого себе. Бо у Володі і справді була справа дуже серйозна. І вирішити її він має в найближчі дні, вже не чекаючи світової революції, яка забарилася невідомо з яких причин. Чи то світовий пролетаріат не доріс, чи не знав про Володину лиху нетерплячку, тільки вів поки що класові бої мирними засобами, а не брався за зброю.

Що ж, не хочуть, тим гірше для них! Бо Володі вже ввірвався терпець, особливо після вчорашньої розмови з Марусею.

— Тато сказали, щоб я не виходила більше до тебе.

— А то чому? — запитав похмуро Володька.

— Сказали: якщо має що, то хай прямо скаже, а голови хай задарма не морочить. Іще сказали, що я достоюся з тобою...

— До чого достоїшся?

Маруся так і не сказала — засоромилась, а Володі жар так і дихнув в обличчя: за кого вони його вважають! Що він, якийсь сільський парубок, який тільки й думає про те, як би ославити дівчину!

— Що ж нам робити, Володю? — питає тихенько Маруся. І така вона рідна, така дорога, що Володі аж у горлі перехоплює. Він з натугою ковтає гарячий клубок, відчайдушно каже:

— Будем женитися!

Маруся вдячно зітхає, припадає до нього по-дівочому легенько й цнотливо, тихо сміється.

— Ти чого? — ображено Володька.

Вона зводить на нього осяяне щасливим усміхом обличчя:

— Ти знаєш, про що я подумала?.. Що я — найщасливіша у світі...

Повертався того разу Володя додому пізніше звичайного, і промерзла дорога аж дзвеніла під чоботами. А свіже, морозне, зимовим яблуком пропахле повітря так і пощипувало за розпалені щоки. Ясно, холодно горіли осінні зірки, і місяць як не горнувся до них, все не міг зігрітися і брів собі геть, одинокий, сумний, в передчутті зимових морозів. А Володі на все те було наплювати: йому жарко й без літа, ясно й без сонця!

Повертався Володя під веселий перегук досвітніх півнів, які щосили вимахували крилами, намагаючись розігнати густу осінню пітьму, і не чув того співу: йому все ще дзвенів, все лунав голос Марусі.

Зайшов до хати — мати відразу ж прокинулась:

— То ти, Максиме?

Не розсердився цього разу на отого «Максима», з внутрішнім усміхом відповів:

— Я, мамо. А ви чого не спите?

— Я, сину, спала, оце тільки проснулася...

Лежить, не питає, де був, од кого прийшов. Давно вже минули ті дні, коли допитувалася, — ще як був отаким, по груди. Влетить, було, в хату, задиханий, очі так і горять, чубчик прихоплений вихором.

— Мамо, що їсти?

Сьорбає, аж борщ від нетерплячки проливає, а вона над ним:

— А де ж це ти, Максиме, ганяєш? Людські діти як діти, а тебе не докличешся, не дозовешся. Ось зажди — повернеться із поля тато, він тебе почастує паском...

Було колись... А тепер не питає: вже дорослий. Діло, звичайно, у них молоде, то й часу не рахують... Тільки ж, сину, якби ти знав, як довго матері відміряти його, оцей час, ждучи тебе додому...

— Максиме, чого ж бо ти не лягаєш? Лягай, сину, бо й не виспишся!

— Зараз, мамо.

А сам — рип-рип по хаті, хить-хить із кутка в куток. Аж мати стривожилась:

— Чи не сталося чого, Максиме?

— Сталося, мамо, сталось, — щасливим усміхом бубнявіє голос Максима. — Женюся я, мамо!

В старої стерпли і руки, і ноги. Ждала, молила у Бога цієї хвилини, а настала — сама не знає, чому налякалася. Так налякалась, що й голос зник!

— Ви ж чого мовчите? — вже занепокоєно Володька. — Самі ж казали, щоб женився! А тепер, може, й не раді?

— Та де б же я, сину, була не рада! — нарешті повертається до матері голос. — Як же мені твоєму щастю та не радіти!

А сльози вже — кап та кап. Сказано ж: старе — гірше малого. І горе — плаче, і радість — голосить.

— Марусю, сину, береш?

— Та Марусю ж...

Що ж, хай і Марусю, мати нічого проти неї не має. Дівчина вона скромна, не з отих вертихвісток, що хлопців самі у клуні затягають, що про них у селі кажуть: як через поріг перелізло, так і кінське влізло. Що ж, Маруся — нічого... Не ганяє з отими навіженими, що закривають церкви та викидають із хат образи...

— Коли ж весілля, Максиме?

— Чим скоріше, тим лучче. Тільки, мамо, не здумайте накликати гостей! Ані горілки, ні інших буржуазних пережитків. Чуєте, мамо?

— Та чую, — тяжко зітхає стара. — То це вже ти й мого благословення не хочеш? — питає згодом вона, і голос її тремтить від образи.

— Благословляйте, тіки не іконами!

— А чим же?! — жахається мати. — Не свинячою ж ратицею!

— Руками своїми, мамо, — з незвичною ніжністю відповідає Володька, і мати прощає йому все: і те, що живе лобурякою, не вірить у Бога, що насміхається з неї, коли вона молиться, що частенько-таки за отими комсомольсько-партійними справами забуває про неї. І молить за нього, за безбожника-сина, пречисту діву Марію: «Мати Божа, заступись за мого сина! Замов за нього слово перед Богом! Воно ж іще молоде, дурне, само не знає, що коїть... Прости його материнським серцем своїм, пошли йому щастя й здоров’я — мені більше нічого од тебе й не треба...»

Помолившись отак, нищечком помолившись, щоб не почув Володька, кладе вздовж сухенького виснаженого тіла важкі напрацьовані руки, склеплює втомлено повіки: «Спи, сину, спи, хай тобі щастить у житті!..»

Та Володя все не спить — Володя думає. Не про те, звичайно, женитись чи не женитись — це для нього вирішено. Тут він уже як сказав, то відрізав! Дума про інше. Як правильно, по-партійному оформить весілля?

Адже він уже не комсомолець Володя, а член більшовицької партії товариш Володимир Твердохліб. Ось він, партійний квиток, невелика червоненька книжечка, за яку він у вогонь і в воду! Проти всього світу піде, коли вона покличе! Всіх постріляє, на кого тільки пальцем покаже! І коли б вона йому наказала, коли б заборонила женитися, Володя виконав би і цей наказ. Зціпив би зуби, стиснув би серце — так його стиснув би, що закапала б кров! — пройшов би мимо Марійки з закам’янілим од страждання, од великої жертовності обличчям, обриваючи, ламаючи її у відчаї простягнені руки.

Але партії зараз цього не потрібно, отже, молодий комуніст Володимир Твердохліб роздумує над тим, як перетворити своє червоне весілля (тільки червоне!) на важливу політичну кампанію.

Чи не почати з такого, наприклад...

От зібралися закриті збори партійного осередку села Тарасівки у повному складі, заслухали звіт комуніста Твердохліба про стосунки з Марусею — дівчиною з бідняцької сім’ї, класово, правда, ще не зовсім свідомою, не на всі сто відсотків, бо й досі не охоплена комсомолом, як її не агітує комуніст Твердохліб. Заслухали, обговорили, винесли рішення та й записали до протоколу:

«Слухали: заяву товариша Твердохліба на предмет одруження.

Виступили: товариші Ганжа В. і Ганжа О.

Ухвалили: дозволити комуністові Твердохлібові справити червоне весілля з біднячкою Марусею. Доручити Твердохлібові посилити політично-виховну роботу з Марусею, щоб вручити їй на червоному весіллі комсомольський квиток.

Членам партійного осередку в повному складі бути на весіллі. Вітати червоних молодят, а також виголосити промову про внутрішній стан і міжнародне становище Радянського Союзу доручити голові сільради комуністові товаришеві Ганжі».

Слухали... Постановили... Тішить своє серце Володя отим неіснуючим поки що протоколом, приміряє його до майбутнього весілля по-всякому, і виходить дуже добре. По-новому, по-партійному виходить!

А от як на це подивиться дядько Василь? Чи погодиться скликати такі збори?..

Ось за чим іде того вечора Твердохдіб до Ганжі. Клацає клямкою сінешніх дверей.

В чисто прибраній хаті світло, затишно, тепло. Тому дядько Василь у самій сорочці (манишка від коміра аж до синього галіфе, заправленого в чоботи). А на столі, поверх скатертини, стоси зошитів, книжки з потріпаними палітурками, чорнильниця-невиливайка, ручка й олівці — невидима присутність Ольги Михайлівни.

— Ольга Михайлівна вдома?

— Пішла, братухо, ще до обіду: возиться все з лікбезом... Запоралась, ніколи й вечері чоловікові зготовити, — скаржиться жартома Ганжа.

Володя враз веселішає, вже сміливіше проходить у хату, сідає на ослін біля столу.

Ганжа дивиться на нього, чекає, коли Володя скаже, чого прийшов. Та Володя не такий простий, щоб бовкнути прямо з порога, як у дзвона дурного, Володя заходить з іншого боку:

— А що я вам, дядьку Василю, скажу.

— Кажи, я послухаю.

— Задумали ми оголосити данилівським комсомольцям політичну війну. Дати їм політбій...

— Що ж, війна так війна, — погоджується Ганжа. — Тільки гляди, Володю, щоб вони вам не наклали: сорому тоді не оберетесь. Данилівських комсомольців я знаю, там хлопці ого як підковані!

— Ми теж підковуємось, дядьку Василю! Політгурток у нас — раз, — починає загинати пальці Володя. — Статут комсомолу всі назубок вивчили — два! За всіма подіями по газетах стежимо — три. Кожен комсомолець зобов’язався по п’ять чоловік до гуртка войовничих безбожників утягти — оце вам чотири!.. От тільки церквою вони нас поб’ють, — зажурився Володя. — Церкву вони закривають, а в нас же церкви немає...

— Да, це наші діди не догледіли, — сміється з того щирого суму Ганжа. — Знали б вони про те, що онук їхній затіє політвійну, обов’язково церкву побудували б. Щоб забезпечити тобі, Володю, повну перемогу над супротивником...

Але Володі зараз не до жартів. Добре, звичайно, було б закрити власну церкву, та коли доля їх обділила, то треба шукати інших шляхів утерти носа данилівцям.

— А що, як ми оголосимо війну всім іконам?

— Іконам? Яким?

— Та образам, що по хатах висять. Знесемо їх на вигін та й спалимо.

— Спалити, Володю, не штука, — погоджується неначе Ганжа. — А от попробуй їх знести. От до Марти Лисючки підеш за образами?

— Ні, — неохоче зізнається Володька.

— А до баби Наталки?

— Не піду.

— І я, брате, не піду. Не піду і вам поки що не раджу. Бо зачепите — буде вам війна на два фронти. І хто його знає, який фронт страшніший: данилівські комсомольці чи наші жінки. Ці як ударять із тилу, то з твоєї армії, товаришу командуючий, тільки пір’я полетить!

— Що ж нам тоді робити? — уже зовсім зажурився Володя.

— Підготувати хорошу революційну виставу.

— Виставу підготуємо... Тіки виставою данилівцям носа не втреш: у них сільбуд он який! Тут треба таке втнути, щоб їм у носі закрутило! Дядьку Василю, а що, як ми візьмемося до весни організувати колгосп?

— Як же ви його організуєте?

— А отак: кожен комсомолець запишеться... — почав знову загинати пальці Володя.

— А як не запишеться?

— Тоді ми його — з комсомолу! — рубає рішуче Володя. — Хочеш у комсомолі лишатися — сам іди до артілі й батьків за собою тягни... А якщо піонерів іще підключити — півсела до весни усуспільнимо!.. Ви чого смієтесь?

— Дивлюся оце на тебе, Володю, та й думаю: чи я колись отаким був?

— Яким? — набурмосився враз Володя.

— Отаким... Ну, як би тобі сказати... нетерпеливим, чи що, — підбирав найделікатніше слово Ганжа.

— Чого ж це я нетерпеливий?

— Дуже легко все в тебе виходить. Зібрав, наказав — і маєш артіль. А ти подумав, що з отаких наказів тільки чорти плодяться? Що з примусу й дівка не мила?..

— При чому тут дівка? — так і спалахнув Твердохліб, бо здалося йому, що дядько Василь натякає на його стосунки з Марусею.

— Ти, Володю, директиви п’ятирічного плану вивчав?

— Ну вивчав.

— То як там про колгоспи написано? До кінця тридцять другого року усуспільнити п’ятнадцять відсотків...

— Ну, й що з того, що написано!

— Ти не запріг, то не нукай! — аж розсердився Ганжа. — А не хочеш слухати по-людському, то я з тобою і часу витрачати даремно не стану!

Дістав тютюн, скрутив цигарку, запалив. Курив і потроху відходив: тепленьким, легенько насмішливим димком заволікався погляд Ганжі.

— Я тобі, Володю, добра хочу. Щоб ти дещо зрозумів та затямив. А ти роги наставляєш... От про ці п’ятнадцять відсотків... Думав я, Володю, міркував. Здається мені, що не можна цю справу відсотками міряти. Це ж не земля, що її скільки задумав, стільки й зорав. Та й то, якщо погода дозволить, як кінь не підіб’ється, як плуг не зламається. А тут люди живі, і кожна людина одна на одну не схожа... Цей до колгоспу хоч сьогодні піде, а в того свідомість ще зовсім не дозріла. Зірви зелене яблуко: що з нього буде? Або заплануй, щоб до майбутньої весни всі парубки переженилися... В кого, може, ще й дівчини немає, ще й не підросла його суджена — все одно женися! Хоч на сучці, а дай Володі план! Та ти не супся, а краще поміркуй над тим, що я кажу. А не хочеш думати, то послухай, що люди розумні говорять...

Звівся, виніс із другої кімнати тоненький учнівський зошит, розкрив сторінки, списані то олівцем, то чорнилом, всіяні кляксами й перекресленими словами, — не пройшов Ганжа школи правопису, не наламував пальці задля каліграфії, то й писав, як доведеться.

— Ось записую... Так, різні думки щодо усуспільнення. А більше, що люди розумні про це пишуть... Ленін не раз казав не спішити, щоб не пошитися в дурні... А от найсвіжіше... Ага, ось воно! От послухай, Володю, що товариш Орджонікідзе нещодавно сказав... «Організовуючи їх...» Це про бідняків і середняків сказано, Володю, «...їх навколо трактора, партія

переводить розпорошене селянське господарство на соціялістичні рейки... Щоб завершити цю роботу, потрібні будуть роки, доведеться роками і роками провадити уперту, повсякденну роботу...» Повсякденну й уперту, Володю! «...щоб двадцятимільйонне розпорошене селянське господарство організувати навколо трактора, комуни, колгоспу, артілі...» Роки і роки! А ти — до весни половину села у артіль!

— То що ж це виходить?... То це я до повного соціялізму і не доживу?

— А соціялізм для кого ми, Володю, будуємо?

— Як для кого?

— Тільки для себе чи й для отих, що після нас по оцій землі ходитимуть? Якщо тільки для себе, щоб отак: дайош на завтра соціялізм, бо нам дуже свербить побувати у ньому, а після нас — хоч і трава не рости... Тоді що ж, тоді й справді можна зігнати силоміць всіх дядьків до артілей та й оголошувати соціялізм... От ти, Володю, про світову революцію мрієш, — продовжував далі Ганжа, — От переможе хай революція у Польщі чи у Німеччині. Чи, може, і в Англії... То до кого вони прийдуть учитися, як життя нове будувати? Звісно, до нас: «Ану, покажіть, що ви тут наробили, як хазяйнували — ленінські заповіти в життя перетворювали!» А ти їм тоді що відповіси? Ніколи, мовляв, товариші дорогі закордонні, було нам тих ленінських заповітів дотримуватись, бо пекла нас лиха нетерплячка. Так нами тіпала, що ми до соціялізму не мудрим словом, не прикладом добрим, не переконанням дядька вели, а батурою турили. А як котрийсь дуже впирався, то й наганом у спину: біжи, гад, до щасливої жизні та й не оглядайся назад, бо як пригощу, то й очі на лоба полізуть! Отак пригнали його галопом скаженим, так що з нього тільки мило летіло, а тепер помилуйтесь: лежить, ніяк не віддишеться, хоч до бантини його підвішуй... То що нам оті брати закордонні скажуть? Чи не пошлють нас з отаким соціялізмом кудись подалі... Як ти думаєш, Володю?

Володька мовчить. Вся ота мова дядька Василя — холодна, неприємна купіль. Крижана вода на його гарячу, розбурхану мрію!

А Ганжа все своє та своє. Балакучий сьогодні, як ніколи:

— Взялися ми, Володю, нову, не бачену ще ніколи хату зводити. Важко нам зараз: і лісу такого як слід під руками немає, і цегли наші батьки не припасли — по цеглині треба випалювати. А розмахнулися ж ми он на яку. На таку розмахнулися, щоб не тільки нам — дітям, правнукам нашим у ній просторо та весело жилося! Щоб стояла вона віки і зносу щоб їй не було... І хай ми в ній не поживемо, Володю, нехай тільки підвалини побачимо чи стіни... Сини, онуки наші нехай її добудовуватимуть, а правнуки вже новосілля справлятимуть... Зате не кинуть вони нам, мертвим, гіркого докору, що, поспішивши, заклали ми трухлявого дерева чи погано обпалену цеглу, вивели криві стіни. Зляпали абияк, тільки самим там щоб хоч трохи пожити. От про що нам ніколи не треба забувати, Володю...

Ганжа вже давно забув про цигарку: як поклав на краєчок лавки, так вона там і лежала — пускала тоненьку цівочку диму, поки й погасла. І видно було, що оці всі слова, оця задумлива мова йшла од серця, од вистражданих, недоспаних ночей. Тому й вирвалась у нього іще одна, найпотаємніша, як слід і не виношена думка, яку він ще й не звіряв нікому, навіть дружині:

— Боюсь я, Володю, не наламали б ми дров... Дуже вже багато таких, як ти... до сокирок охочих. Побігати лісом, помахать на всі боки та й наваляти такого, що потім і за сто літ не розчистиш... А ліс, він, Володю, один... І дерева, знову ж, не трава, що сьогодні скосив, а за місяць уже й отава наросла...

— Дядьку Василю, у вас же он ще ціла лежить, — тихо зауважив Володька, коли Ганжа знову став сипати тютюн у надірваний папірець.

Ганжа взяв погаслу цигарку, запалив, затягнувся глибоко, жадібно, і Володі чомусь стало його жалко. Хоч, якщо розібратись, не Ганжу — Володю треба жаліти: програє тепер він політбій комсомольцям Данилівки, напевне програє!

— То, Володю, ти так даремно, — втішає його Ганжа. — Який же з тебе командир, коли ти у свою перемогу не віриш? Зачекай, скоро прийде Ольга Михайлівна, може, вона нам що порадить.

Тоді Володя і поспішив сказати оте основне, для чого, власне, й прийшов:

— Дядьку, Василю, я на Марусі женитися думаю!

— Давно пора! — враз пожвавішав Ганжа. — З батьками домовився?

— Та ще ні...

— Е, так не годиться! Воно тепер порядки хоч і нові, але батьків завжди треба шанувати. Бери мене, Володю, у свати, та завтра і підемо полювати куницю!

— Та... я що ж... Можна і завтра... Я про інше думаю, дядьку Василю.

— Про що ж іще думати?

— Як весілля ізправити... Я вже дещо надумав... То хочу із вами порадитись...

— Червоне весілля — це непогано, — вислухавши хлопця, схвалив Ганжа. — І сільбуд, і вистава. Й у сільраді оформимо... А от щодо протоколу, то тут, Володю, ти перегнув. Та Маруся як довідається, що ти не по добрій волі, а з партійного примусу на ній женишся, то вона знаєш що тобі заспіває?.. Ні, Володю, збори тут ні до чого! А от комсомольський квиток... Що ж, зумієш її підготувати — приймайте до комсомолу, вручайте на весіллі квиток...

Володя уже радий, що хоч на це вирвав згоду у дядька Василя. Тим більше що одчиняються двері й заходить Ольга Михайлівна.

— Ну, то я вже піду!

Та — ходу з хати. Як не затримувала Ольга Михайлівна, не захотів лишатися. Ще при ній почнеться розмова про наступне весілля, а Володя страх не любив бабських теревенів!

...Ганжа заїхав за Володькою сільрадівськими дрожками. Сонце саме звелося над посивілою од заморозків землею. Начищеною червоною міддю одсвічували шибки, а звивиста річечка неначе вдяглася за ніч у ковані ризи. І по всьому селу, над кожною хатою, під самісіньке небо — стовпи прямовисного диму. І коли придивитися, то починає здаватися, що то нічна темрява стікає донизу та спалюється дощенту на веселих вогнях. Тож недаремно, мабуть, схоплюються жінки ще удосвіта та одна поперед одної розпалюють печі, щоб очистити небо од нічної каламуті!

Над Володьчиною хатою теж вився прозорий димок, а стара Твердохлібиха верталася саме од корови: несла у цеберці молоко.

— Доброго ранку! — весело привітався Ганжа.

Стара повернулася до нього забронзовілим обличчям у світлому ободочку хустини, закивала привітно, напускаючи повні очі приязного усміху:

— Доброго ранку! Заїжджайте у двір!

— Наречений уже встав? — поцікавився Ганжа, припнувши до воріт буланого.

— Та з самого ранку перед дзеркалом крутиться!

— Що ж, це діло молоде, колись і ми крутилися.

— Ой крутились, крутились! — враз зажурилася стара. — Крутиться, вертиться, а куди його вкрутить, Бог один знає...

— Ну, ну, і не сором вам сумувати сьогодні! Радіти треба.

— Та чи ж я не радію! — вже схлипувала Твердохлібиха, звичним рухом підносячи фартуха до очей. — Не дожився старий... сином потішитись...

— Що ж поробиш: мертвому — мертве, а живому — живе... Та й вам тепер легше стане: приведемо невістку таку, як вогонь. Будете сидіти на печі та командувати.

— Добре, як на печі, аби не в печі! — засміялася крізь сльози стара. — Та чого ж ми стоїмо? Заходьте до хати, бо Максим і чуприну вискубе, причісуючись та пригладжуючись!

Володька сяяв, як начищений гривеник. Все на ньому блищало, горіло — від черевиків до мідної пряжки з п’ятикутною зіркою.

— Ану, повернись! — оглядав його прискіпливо Ганжа.

— Та що ви, дядьку Василю! — збентежено боронився Володька, але Ганжа на те не зважав.

Прискіпливо оглянувши хлопця, задоволено мовив:

— Молодець! От тільки пістоля зніми: не на війну ж ідемо, а до дівчини. Знімай, знімай, а то не поїду — сам будеш свататись...

Вийшли із хати — Твердохлібиха дріботіла за ними, потай хрестила синову спину. Ганжа сів спереду, Володя примостився іззаду. Поїхали.

І ти дивись: нікому не сказав про свій намір свататись, нікому, окрім дядька Василя та матері, а вже знає про те і старе, і мале! То тут, то там промайне з-за тину цікаве жіноче, а то й чоловіче обличчя, а деякі жіночки за відра та через дорогу — наче по воду. І не так по воду, як перестріти, роздивитись як слід молодого, наче зроду-віку його і не бачили.

Володя шипить сердитим гусаком у широку спину Ганжі:

— Чого вони витріщаються? Людей не бачили!.. — Ховаючи посмішку у вуса, Ганжа повертається до хлопця:

— Даремно ти, Володю, мене послухався — пістолета не взяв!

— Навіщо?

— Смалонув би разок — усі поховалися б!

— Вам усе насміхатися! — невдоволено мовив Володя. Ображений, уже мовчав, доки й вибрались із села.

Аж у полі сердитий вираз поволі зник із обличчя Володі. Буланий легко ніс дрожки по вузенькій, підкованій морозцем доріжці, і вже не мідним п’ятаком — золотим червінцем виблискувало сонце посеред високого, прохолодною блакиттю окутого неба. Скрізь, куди не глянь, панували чисті, не змішані один з одним кольори: від соковито-зеленої озимини до масного чорного зябу. І навіть поодинокі клапті стерні, побляклі під осінніми дощами, знову набрали золотистих тонів. Це був останній проблиск життя перед тим, як завмерти, поринуть у небуття під одноманітний колір зими з бузково-холодними тінями. Останнє прощання з літом, з теплим веселим привіллям, що вимагало не голосної розмови, а тихих думок, не палкого полум’я, а спокійного вогню. І ледь помітного усміху, повитого зажурою, якраз отакого, як в Ганжі на вустах.

Він і сам не знає, звідки взялась оця безпричинна печаль, що непомітно всоталась у нього, наколювала серце тоненькою голочкою. Не було, здавалося, жодних причин для зажури, все, чого прагнув, знайшов: хорошу дружину, цікаву роботу, добрих людей, а от завівся у ньому якийсь шашіль і точить, і точить — сипле та й сипле трухою.

Шашіль той — від стосунків із Ольгою.

Здається, любив її глибоко й щиро. Повертаючись із роботи, поспішав мимоволі, щоб швидше стрінутися з нею. Відчував оту схвильованість, оте оголення почуттів, яке з’являється кожного разу, коли приходить справжнє кохання. І протягом дня не раз ловив себе на тому, що з ніжністю думає про неї: що вона зараз робить? З ким розмовляє? І чи згадує про нього?

Любив тримати її руки — міцні невеликі долоні, завжди гарячі, навіть коли вона входила з морозу. Обіймати за плечі, за тонкий, як у дівчини, стан, щоб її голова лягала йому на плече, м’яко й довірливо. Пестити її тіло, дотикатися щокою, цілувати оксамитову шкіру. І навіть вві сні відчувати, що вона — поруч. Що досить проснутись, щоб зустрітися поглядом з сірими, завжди такими чистими очима, що коли б вони не наповнювались весь час чи то усміхом, чи задумою, а іноді й гнівом, то здавались би порожніми.

— Чого ти так дивишся? — питала вона в такі хвилини.

— Хочу знати, що у тебе отам, — відповідав він серйозно, проводячи пальцями по її чолу.

Бо вона весь час була для нього загадкою. Бо його не раз огортала розпука, що він ніколи не зможе довідатися, що вона зараз думає, які образи криються за отими ясними, чистими такими, а водночас такими таємничими для нього очима.

Бо вона не раз дратувала його.

Особливо в останній час.

Різкістю суджень. Категоричністю висновків. Прямолінійністю.

Її ніколи не мучили сумніви, як це не раз було із Василем. Перед нею, здавалося, життя ніколи не ставило оті химерні задачки, для розв’язання яких замало було логіки, ясного розуму, а насамперед потрібне було серце — чутливий прилад, що його не замінити жодним найдосконалішим арифмометром.

Чи вона просто-напросто обминала їх? Переконала себе, що їх взагалі не існує на світі? Все для неї було ясне і просте, все наперед розв’язане.

Наперед. На віки.

Передбачено кожен випадок.

А йому, Василеві, того було мало. Він насмілювався не тільки вивчати, а й зіставляти читане з життям. З оцими Йосипами, Грицьками, Іванами, Мартами й Ганнами, серед яких він живе і руки яких мають звести отой будинок, що про нього мріяли товариш Маркс і товариш Ленін.

Бо в кожного Йосипа, Івана, Грицька, в кожної Марти і Василини — жива, неповторна душа, натура і вдача, шо їх не втиснеш у жодну цитату, якою б геніальною та всеоб’ємною вона не була. Як об’єднати їх, щоб не покалічити душі? Як звести докупи, щоб не обламати руки, не вбити охоти, не притупити смаку?

Ольгу дивують оці запитання. Чого ж іще шукати, коли ось він, прямий і ясний шлях, вказаний товаришем Сталіним?

Не раз бачив, що вона не розуміє, до чого він дошукується, що йому треба. Так, мовби вони розмовляли різними мовами, як випадкові зустрічні з двох далеких країн.

Тоді він виходив надвір. Довго стояв на ганку, смалив цигарки, душив у собі роздратування, аж поки Ольга кликала його до хати.

Була вже в самій сорочці, босонога й голорука, схожа на дівчину, що не знала чоловічих обіймів. І Василь, роздягнувшись, кидався у теплу постіль, як у рятівний човен, шо мав його провести через усі сумніви та болісні роздуми.

Потім лежав поруч із нею, картав себе за чортячу баламутну натуру, просив:

— Вдар мене!

Вона сміялася, а він не вгамовувався:

— Чуєш, удар!

Коли ж вона легенько била його по плечу або по грудях, він брав її руку і щосили стукав нею себе по голові.

— Що ти робиш, божевільний?!

Василь відпускав руку, втихомирений, горнувся до неї: йому здавалося, що убив отого шашеля, який точив його почуття. Та досить було залишитись самому, прислухатися до самого себе, як знову лунав невтомний шурхіт і сипапась-

сипалась прогіркла труха.

А Володю теж точить зараз шашіль, тільки зовсім по іншій причині. І, дивлячись на згорблену спину дядька Василя, на його похилену голову, він вагається: сказати зараз чи вже потім, як повернуться. Бо дізнався Володя про таке, що навряд чи порадує його свата.

Узнав, що Марта переховує у себе хліб куркуля Івасюти.

...В ту осінню ніч Мартина сусідка вийшла із хати та й побачила підводу і дві темні постаті. «Чи не злодії?» — так і похолола вона. Придивилася пильніше і помітила, що оті двоє не виносять із комори, а заносять туди повні мішки...

Вранці не витримала — розповіла все синові.

— Тільки ж гляди: нікому ні слова! Я не хочу, щоб Мартині сльози з-за мене лилися!

— Та що ви, мамо! — аж образився син. — Що я, ма-

ленький?

Кілька днів носив при собі оту новину комсомолець Грицько, мучився: казати чи не казати Володьці? Не мав і крихітки зла до вродливої сусідки, не раз і не два злодійкувато пас її з-поза тину очима, та й сама Марта, забігаючи до сусіди, називала його не інакше, як своїм нареченим: «А що це мій наречений поробляє?» Або: «Чи довго мені, Грицю, ще старостів од тебе виглядати? Я вже боюся, що й вишивка на рушниках полиняє».

Грицько пік рака, Грицько сердився, а вона реготала, потішена, та ще й — скаженюща! — хапала його у гарячі обійми. І макітрилось Грицькові у голові, і кров бухала в скроні, і ходив він по тому, як п’яний: куди не поткнеться, скрізь ввижаються наставлені Мартині руки, гарячі Мартині перса...

— Грицю! Та чи тобі, сину, наврочило, що ти колоду тиснеш до себе та обіймаєш?..

Ой наврочило, мамо, наврочило! Ота відьма, мамо, наврочила, що он, подивіться, іде, виграє стегнами на його, на Грицькову, згубу! Та ще і питає: «А де ж старости?»

Зажди, Марто, наберися трохи терпіння: зашле Гриць до тебе старостів. Таких старостів приведе, що ти й світові білому будеш не рада!

Бач, он сидить один староста позаду Ганжі — він не зіб’ється, Марто, з доріжки, упіймає куницю, як би вона не замітала за собою сліду, та й посватає її якщо не з тюрмою, то з жебрацькою торбою...

Марусині батьки вже чекали гостей: дочка ж попередила ще вчора. І хоч обоє вдяглися у празникове, а батько навіть підстригся та виголив щоки і підборіддя, однак удали, що гості застукали їх зненацька, — так годилося.

— Оце, як бачите, привів я до вас покупця, — почав Ганжа, коли вони привіталися та посідали.

— Та в нас нічого мов і продавати, — з лукавою посмішкою відповів Марусин батько. — Хіба що теличку або вівцю... Як ти, стара?

— Дак то ж Марусина теличка! — заперечила мати: сміх так і бризкав з її метких чорних, як у дочки, очей. — Ти ж її Марусі, коли корова отелилася, пообіцяв!

— І... ти горе, я ж і забув! — забідкався батько. — Що ж мені, дорогії купці, із вами робити? Не хочеться ж відпускати з порожніми руками. От хіба що разом із теличкою купите й Марусю...

— Чого ж, ми не проти, — усміхнувся Ганжа. — Ми і дівчину десь біля телички пристроїмо... Чи не так, Володю?

Володя не відповідає: він невдоволений. Просив же дядька Василя не підпрягатися до забобонних Марусиних батьків, як людину просив...

— То, може, й товар нам покажете? — не діждавшись відповіді, продовжує Ганжа.

— А чого ж, можна і показати... Стара, а сходи до кошари та виведи теличку!

— А може, почнемо із Марусі? — зжалівся нарешті над Володькою Ганжа.

— Та можна й Марусю... Веди тоді дочку, стара, та гляди, щоб не забігла!

Зайшла до хати Маруся: вся у святковому, стрічки в косах переливаються всіма барвами молодості, ледь стримуване щастячко тріпоче вигнутими крильцями вій. На простертих руках — велика таріль, покрита рушником, а поверху — хлібина, сіль, чарка з горілкою.

— Ось, дочко, прийшли за тобою купці, — споважнівши, мовив до неї батько, а мати вже звично тулила фартух до очей. — То що, дочко, накажеш робити?

Маруся недовго вагалася: підійшла до Ганжі, подала йому таріль і, коли він узяв хлібину і перехилив чарку, спритно, так немов іще змалку училася, перекинула через його плече широкий вишиваний рушник. І Володя, глянувши в її чорні, переповнені щастям очі, враз відтанув — забув про всі оті забобони.

Тільки як повертались із хутора та з-за розлогого пагорба засвітило цікавими вікнами село, неспокійно засовався, попросив:

— Дядьку Василю, зніміть рушник!

— Для чого, Володю? — ганяв під вусами лукаву посмішку Ганжа. — Сват я чи не сват?

— Зніміть, дядьку Василю! Бо із дрожок ізскочу!

І вже, шалапутний, заносить ногу — от-от стрибне на дорогу!

— Ну, ладно, зніму, — здався Ганжа. — Якщо вже ти так, Володю, хочеш... Поможи тільки розв’язати, бо Марусина замотузувала так, що й зубами не розгризеш. Видать, таки любить тебе, Володю!

Червоне весілля справляли в сільбуді: набилося людей так, що і миші не було де пролізти. Лавки аж тріщали, задні напирали на передніх, попід стінами, витираючи крейду, стовбичили парубки та дівчата, а під сценою густою пташиною зграєю всіяли підлогу Миколки й Ганнусі. В татових картузах і шапках, що безперервно наповзали на очі, в маминих хустках, пов’язаних попід пахвами.

Молодята сиділи на сцені. Були не менш червоні, аніж матерія, що вкривала стіл, за яким вони сиділи. Особливо — Маруся. Та не знала, куди й очі подіти. Володька ж ніяк не міг зрозуміти, звідки набралося стільки людей, та ще й діти на додачу. Сам же писав запрошення на червоне весілля — підраховував, щоб не було товкотнечі, щоб усім місця вистачило, а зійшлося чи не все село.

Тут же, за столом, — Ганжа. А позаду вишикувались учні. Молоденька вчителька Людмила Пилипівна, не менш червона та схвильована, аніж молодята, то щось шепоче дітям, то оглядається заклопотано на Ганжу. Домовилися ж, що коли він махне рукою, то діти повинні співати «Інтернаціонал».

Ось Ганжа звівся, одкашлявся, підніс руку, домагаючись тиші. І тут Людмила Пилипівна обернулася до хору і махнула руками.

Повстаньте, гнані і голодні,

Робітники з усіх країн...

Всі, хто сидів, повставали, чоловіки та хлопці познімали картузи і шапки: уже, слава Богу, навчилися. І в клубі відразу ж стала ще більша задуха.

Здивований Ганжа до кінця дослухав гімн, зачекав, поки знову посідали та влігся трохи гомін, потім урочисто почав:

— Товариші селяни й селянки! Сьогодні ми зійшлися на червоне весілля, що його справляють наші молодята Володимир Твердохліб та Маруся Герасименко. Ось вони сидять перед нами, — повів у їх бік рукою Ганжа, і Людмила Пилипівна, шо стерегла його очима, і собі махнула до учнів рукою.

Повстаньте, гнані і голодні,

Робітники з усіх країн...

Як у вулкановій безодні,

В серцях у нас клекоче гнів...

Люди зводилися, вже трохи дивуючись, чому так часто співають «Інтернаціонал», Ганжа ж сердито кусав вуса: чи вона з глузду з’їхала, та Людмила Пилипівна? Адже домовилися співати тоді, як махне рукою!

Однак далі все пішло, як треба. Ганжа догадався нарешті не махати рукою і до кінця сказав усе, що мав сказати: поздоровив червоних молодят, побажав їм щастя, довгих років життя, синів і дочок — на благо всього трудового народу. Присутні стримано плескали в долоні, і тепер уже за командою Ганжі учнівський хор співав «Інтернаціонал».

Потім на сцену подерся Микола — найближчий помічник Твердохліба. Він дуже ніяковів і, доки дійшов до столу, чіпляючись чоботом за чобіт, то й розгубив усі приготовлені слова: стояв перед молодятами і тільки лупав очима.

— Дорога Марусю... — підказав тихо Ганжа вкінець розгубленому хлопцеві.

— Дорога Марусю, — повернувся до Ганжі Микола.

— Розглянули твою заяву і прийняли тебе до комсомолу...

— Розглянули і прийняли до комсомолу...

— А тепер, на оцьому червоному весіллі, урочисто вручаємо тобі комсомольський квиток...

— ...вручаємо комсомольський квиток... — вторив Микола.

— Ну, чого ж стоїш? — уже сердито шипів Ганжа. — Давай квиток!.. Та не мені, дурню, Марусі давай!..

Одірвавшись од Ганжі, Микола кинувся до Марусини і мало не повалив столу. Потім, змокрілий, довго не міг знайти сходів зі сцени. А Володька, звівшись, взяв із столу червону хустку, став пов’язувати заквітчану Марусину голівку, і Людмила Пилипівна, вже не чекаючи команди, махнула рукою перед застиглою шеренгою хору.

Весело, дзвінко лунали дитячі голоси, весело, щиро усміхалися люди, що стежили, як невміло пов’язує Володя хустку на голові своєї молодої дружиноньки. І вже десь із задніх рядів хтось відчайдушно хоробрий, сховавшись за чужу спину, щосили закричав:

— Гі-і-ірко-о!

— Гірко!.. Гірко!.. — підхопили той крик присутні, аж у лампах перелякано захилиталися, заблимали вогняні язички.

— Володько, цілуй Марусю!

— Цілуй, бо ми поцілуємо!

— Гі-і-ірко-о-о!..

І Володьці таки довелося цілувати привселюдно Марусю. У палаючі щоки... в гарячі вуста...

Хоч, як то кажуть, і не пили, зате ж і накричалися! Веселий той настрій навіть не вбила революційна п’єса, поставлена драмгуртківцями. Ішлося в ній про далеко не веселі події, про трагедію й горе, що принесла проклята війна в бідну родину щіткарів.

Однак, як скінчилася вистава та дядьки голосно повідкашлювались, зніяковіло дістаючи кисети, сірники та кресала, а жінки і дівчата востаннє витерли почервонілі очі та висякалися у хустинки, а то й фартухи, погляди всіх присутніх знову звернулися до молодят, що сиділи на першому ослоні поруч з батьками та сільським активом.

І все розмовляли про небачене досі весілля.

— От ви мене вбийте, ви мене ріжте, а я без вінця нізащо заміж би не пішла! — розорялася баба Наталка. — З батюшкою таки лучче...

— Пропали парубки: баба Наталка заміж не хоче! — реготалися присутні.

— Еге, смійтесь, смійтесь, а колись таки було лучче! — підтримували бабу Наталку літні жінки. — Колись було весілля, дак весілля, а теперечки чорти батька зна й що! Сидять за столом і чарки не вип’ють...

— Та хіба ж усе щастя в тому, щоб понапиватись, як свині? — заперечували комсомольці. — То від темряви горілку пили. А теперечки — культура!

— Еге ж, культура, — підпрягався Іван Приходько. — Тіки як я женився — тиждень гуляли! Усі гості покотом лежали... А як двинули потім бабів у річці хрестити: у кого — відьма, у кого — ні, ото сміху було!..

— Кому сміху, а кому й сліз... Варку по тому тиждень відкачували. Наковталася нещасна води — на весь вік напилася!

— Що було, то було, — погоджується Приходько. — Тільки ж хто їй, людоньки, винен? Я гукаю: «Затуляй, Варко, рота, як пірнаєш!» — а вона ще поширше його роздирає: батькує нас, аж виляски йдуть! То, звісно, і наковталася...

— І багато відьом знайшли? — сміючись, хтось із гурту.

— Та ні одна не втопилася — усі, знацця, відьми!

— Сам ти чорт кривоногий! — огризались жінки. — І як із тобою, з отакою нечистою силою, і жінка живе?

Ішли, реготали, перекидалися жартами, а в Твердохлібовій хаті ще довго не гасло вікно. Оте, що від вулиці, і вогник той був молодий та яскравий: горіти ж йому не рік там чи два — довгі роки палати, зігріваючи Володю й Марусю. І по всьому селі світилися вікна: де молодшими, чистими й світлими вогнями, а де і старішими, тьмяними та блідими. А були хати, де й зовсім не світилося: хукнула на ті вікна смерть чи люта розлучниця, і вони навіть в найтепліші літні ночі скляніють чорними крижинами.

Володька своїм червоним весіллям наче розв’язав тугенького вузлика та й натрусив із веселого мішка повне село старостів. Снували вони од хати до хати, полювали полохливих куниць, поверталися потім із рушниками через плече: гордо йшли вулицями — ось подивіться, які ми мисливці! А траплялося й так, що чесали городами, та й то пригинаючись та оглядаючись, щоб ніхто не угледів: піднесла ж бо клята дівка замість рушника гарбуза, та такого, що де він тільки і виріс — хоч коти поперед себе! Але таких невдах було менше, бо теперечки настали зовсім інші часи.

Колись було як? Кликали тато і мати свого молодого «болярина», кликали та й наказували: «Надумались ми оце, сину, тебе женити. Годі тобі вже по досвітках підошви протирати, та й матері треба поміч у хату. То засилай, сину, старостів до Охріменкової Векли. Дівка вона роботяща, здорова, ще й добрий посаг за нею дають».

Накажуть отак — і не здумай пручатися! А у Векли, може, інший давно вже на серці. То й цупить додому нещасний «болярин» отакенного гарбуза: «Нате, тату і мамо, вам од Векли гостинця. Беріть, ріжте, печіть, варіть — їжте та й мене разом із оцим гарбузом доїдайте... Бо наївся я сорому по самісінькі вуха!»

Теперечки не те. Не ті повелися парубки та дівчата, дочки й сини. Не ждуть татового-маминого благословення — самі вирушають на оте полювання. І так наполюються по темних закутках, попід вербами та повітками, що куниця вже й не подума втікати од статечних мисливців: сама голосить за ними та хапа поскоріш рушника пов’язати, щоб не роздумали та не втекли.

Були й червоні весілля, отакі, як у Володьки та Марусини, а здебільшого виходили заміж та одружувалися по-старому, по-людському. Засилали старостів. Ходили на оглядини. Вінчалися у церкві, де молодому і молодій клали на голови позолочені вінця, як цареві й цариці, де подружки одна поперед одної поривалися нести над головою молодої вінець, бо яка не пронесе хоч раз у житті — на тому світі, по смерті, чортам хвости носитиме! Поверталися додому в заквітчаних поїздах, влітали у розпанахані навстіж ворота, у широкі двори веселими, нестримними ордами. Вигуки, музика, регіт, пісні, і вже сват із свахою, невідомо од чого й п’яні, танцюють попереду молодих од воза до хати: відчиняйте, господарю, бо висадимо, випремо разом з одвірками й двері!

І-ех! Пити так пити, гулять так гулять!

Бийте у бубна, музики, щоб і мертвий схопивсь із домовини! Рвіть, закаблуки, долівку, щоб аж стіни двигтіли!

Ось так!.. Ось так!.. Ось такечки-так!..

Танцювало, гуляло село, як перед погибеллю.

Навіть дід Хлипавка, і той не втримався на «холостом положенії». Тільки заходився сватати діда не добрий знайомий, не кум чи сусід, а отой, що з рогами. Мало йому було молодих пар — вчепився у дідову бороду.

Якось баба Наталка надумалась віднести надоєне молоко до сепаратора. Налила дві повні цеберки, напнула на них біленькі хустини та й підважила на коромисло. Тільки вийшла за ворота, а нечистий як дмухне їй назустріч — так і здув хустки з цеберок! Баба Наталка відразу здогадалася, чия це робота. Опустила відра на стежку, закляла як слід хвостатого, ще й відігнала хрестом:

— Цур тобі, пек тобі — одступися!

Та чорт не дуже злякався: видать, не вперше мав справу із бабою Наталкою. Відбіг у сусідній завулок та й ну пхати у спину діда Хлипавку, що йшов саме в сільраду «спольнять службу».

— Доброго ранку, Наталко! А що це ти робиш?

— А тобі повилазило? — Баба Наталка обтрушувала од пилюки хустини, аж виляски йшли!

Дід не дуже зважає на такий невдалий початок розмови. Дістає непоквапом люльку, розкурює старанно та й знову підступає до баби Наталки:

— Молоко несеш?

— Та вже ж не помиї!

— А чого воно в тебе таке, мовби аж синє? — нахиляється над відром дід. — Вершечки спиваємо, а водицю доливаєм?

— Щоб ти свою кров так спивав, як я вершки поспивала! — завелася одразу баба Наталка. — Одступись, сатано, бо як почастую по твоїй дурній макітрі коромислом, то й черепків не збереш!

— І чого ти, Наталко... — почав був дід Хлипавка, але чортові, мабуть, набридло слухати оту перепалку. Чорт підібрав десь пір’їну, устромив дідові в носа та й крутонув нею щосили!

Дід аж ноги розставив, аж засмикався, опираючись щосили чортяці. Та врешті не витримав — зажмурився, чхнув. Чхнув, аж гавкнув, аж зуби вискалив, чхнув — і важкенна ота люлька, отой подарунок покійника-друга, бульк у відро.

— А-а, нечиста ти сило! — закричала баба Наталка, опускаючи на дідову голову вербове коромисло.

Тоді Хлипавка, не в жарт розлютившись, стусонув щосили відро чоботищем — прямо бабі Наталці під ноги.

Баба Наталка уже не кричала: підняла обома руками коромисло та й рушила на «супостата». І бути б ще одному «упокійникові», і побивався б товариш Ганжа, ідучи за червоною домовиною, і витирав би невтішні сльози сам товариш Гінзбург, і побив би Володька данилівських комсомольців ще й червоними похоронами, якби дід у цю смертну для себе хвилину не проявив молодечу спритність: крутнувся та на вдьори!

Але чорт і тут не дрімав: забіг наперед та й вирив похапцем ямку. І Хлипавка, потрапивши до неї ногою, охнув та й повалився на дорогу, прикриваючи голову руками.

Лежачих, як то кажуть, не б’ють, тож баба Наталка, що налетіла розлюченим вихором, тільки ткнула коромислом в ребра:

— Уставай, сякий-такий, я тебе заставлю усе молоко до сухого злизати!

— Ох, Наталю... — перекинувся на спину дід Хлипавка. — Ох, нога! Повредив!..

І тут цікаві, що повитикалися з дворів на оте бойовисько, аж пороззявляли роти од великого дива: замість того, щоб добити каліку, баба Наталка кинула коромисло, ухопила діда під пахви та й поволокла його, проклинаючи, до хати. Потім бачили люди, як вийшла баба на вулицю, підняла щелепу й люльку, пожбурила до порожнього, з прогнутим боком відра, підхопила й коромисло і, все ще лаючи старого «анцибола», що «де тільки й узявся на мою нещасливу голівоньку», похитала знову до хати.

— Ну, тепер вона йому й кістки погризе! — сміялись цікаві. — Дивіться, он уже й піч затопила. От тіки як вона його варитиме: живцем чи поріже на часті?

А дідовій дочці, забігши до неї до хати, сказали:

— Іди, Василино, та визволяй свого тата. Та поспіши, молодице, а то й маслаків не застанеш! Взяла його баба Наталка у плєн та вже й піч розтопила...

Василина за хустку та бігцем до баби. Ускочила в хату, забула й добридень сказати — запитала, ледь перевівши віддих:

— Де тато?

— Он він лежить, — озвалася од печі баба Наталка. — Погибелі на твого тата немає!

Від печі, як од пекла, так і пашіло жаром. Там стояв величезний чавун, по його чорних, облизаних полум’ям боках з сичанням стікала вода, і баба Наталка сердито гримала на нього:

— Та кипи ти швидше, щоб тебе трясця взяла!

Василина повела очима праворуч і побачила тата.

Дід Хлипавка великомучеником лежав на постелі. Борода задерта до стелі, руки складені на грудях — тільки й лишилося заплющити очі та віддати богові душу.

— Тату, що з вами?

— О-ох, доню, прийшов мій час останній! — застогнав болісно дід. — Клич Ганжу і попа... Замучила мене ота нечиста сила, до смерті замучила!

— Це я замучила? Та якби не я, то ти отам посеред дороги й ноги б витяг!.. Подивіться, людоньки добрі, яка в світі правда: притягла, положила, кістку назад вправила, а він — ще й замучила! Та коли б я тебе не помучила, ти так і лишився б калікою!..

Аж тепер побачила Василина дідову ногу, замотану в мокрий рушник.

— О Боже, де це ви?!

— Ото його Бог покарав! — озвалася зловтішно баба Наталка. — Щоб знав, як молоко розливати!

— Забери мене, дочко, ізвідси, якщо хочеш, щоб я ще хоть трохи на світі пожив! — заскімлив жалісно дід.

— Як же я вас, тату, заберу: ви ж іти не зможете!

— Еге ж, бери його, бери, якщо хочеш, щоб він і другу по дорозі скрутив! — аж кипіла баба Наталка. — Отакі тепер дітки: ні жалю, ні серця, тіки про себе й думають! І не сунься, й не пробуй — нікуди я його не пушу! Оклигає — тоді забирай хоть в могилу... А так будуть казати, що баба Наталка каліку із двору вигнала. Будуть твоїм батьком очі мені випікать та виймати!

Так і лишився дід у баби Наталки.

Лежав майже три тижні. Дочка спершу прибігала двічі-тричі на день, а потім стала навідуватись рідше. Тим більше що баба Наталка сказала:

— Чого ти швендяєш туди та сюди? Що, я сама йому ради не дам? Не бійсь, чорти його не вхоплять! Іч, вивалився, як той кабанище!

Дід уже не огризався, не просився додому. Йому навіть стало подобатись у баби Наталки. Бо дома що? Сиди собі на запічку, непотрібний нікому, та слухай, про що дочка із зятем говорять. А спробуй втрутитися, щось пораїти, то дочка лише промовчить, а зять з досадою скаже:

— Ви б уже, тату, хоч нашим своєї голови не сушили! У вас і своїх клопотів повно...

Отакі тепер діти: уже й батьковому слову не раді!

Тут же — зовсім інша річ. Баба Наталка, зголодніла по живій людині в хаті, весь день не одходить од Хлипавки. І прибере, й принесе, й пожаліє. Правда, й полає; на лайку ніколи вона не скупилася, ще змалку як заведеться, було, із подружками, то як старе — вичитає, ще й гузенце покаже: «Поцілуйте мене от сюди і сюди!..» Але дід на лайку взагалі не дуже вразливий. А бабина лайка йому як музика: не пограє хоч день, то вже й сумно на серці. Він аж язиком прицмокує, слухаючи бабу Наталку, захоплено допитується:

— І де ти, Наталю, так обучилася? Талан у тебе — хоть записуй в тіятер!

Тож лежить дід — цар царем: нагодований, вмитий, у затишку й теплі. Вік би отак пролежав, дак служба ж за ним аж голосить.

— Треба ж, Наталю, службу спольняти, бо Василь там без мене зовсім заквиріє.

На кінець третього тижня попросив у дочки ціпок та й пошкандибав до сільради.

І минулося б усе тихо-мирно, і заходив би дід Хлипавка до баби Наталки (бо, признатися, звик... як до сестри рідної, звикнув за оті неповні три тижні), коли б не сільські зубоскали, оті песиголовці, які так і зирять за тим, щоб позбиткуватися над чоловіком, насміятись із нього. Пустили по селу поголос, що дід Хлипавка зробив бабу Наталку покриткою. Що вона буцімто вже й топилась, і вішалась, дак люди врятували.

Вірило мало — реготали усі.

Навіть Ганжа, і той не втримавсь од спокуси:

— Так коли, діду, позовете на червоне весілля?

— Яке весілля? — отетерів дід.

— Та з бабою Наталкою... Чи, може, вже разом і хрестини?

У діда аж борода затрусилася від образи. Вихопився із сільради, попер додому, колупаючи ціпком дорогу: «Пропади ж ти пропадом із своєю сільрадою! Не буду спольняти службу. Не буду!.. Хай тебе й воші заїдять!..»

Вкотився до себе у двір, упоров ціпком ні в чому не винного собаку, гаркнув на онука, що підвернувся під ноги, — до вечора просидів на печі, не схотів злазити й на обід.

А другого дня — нова халепа: кляті парубки вночі вимазали бабині ворота дьогтем. Наквацювали так, що аж капотить. І плаче, лається баба біля тих окаянних воріт:

— Та щоб же вам і руки покорчило! Щоб же ви у дьогті всі потопилися!.. Іроди, чортові слуги, погибелі на вас, окаянних, немає! А все ти!.. — вздріла вона діда Хлипавку, що, як підійшов, так і остовпів, одваливши щелепу. — Все через тебе, де ти і взявся на мою голівоньку, бідную та нещасливую. Та чого ж стоїш, як пень нетесаний: витирай дьоготь! Бородою витирай, якщо руками нездатний!..

І дід, зітхнувши, взявся до роботи. Стругав майже весь день: тесав спершу сокирою, шурував потому рубанком. До третього поту старався, аби тільки вгодити бабі Наталці. І вона, споглядаючи оту запопадливість, одійшла-таки серцем: покликала його обідати.

— Іди поїси, а то зовсім охлянеш.

— Спасибі, я не голодний! — закомизився дід.

— Йди, йди, а то борщ охолоне!

Дід не заставив себе просити утретє: витер руки, розчесав п’ятірнею бороду, статечно пішов до хати.

Там уже на столі парував у мисках борщ. І біліла в полив’яній мисці нарізана кружечками, змащена олією цибуля, лежало шматочками сало. Не пожаліла баба Наталка святкової скатертини на стіл, дістала й пляшку отієї, без якої і свято не свято, яка розганяє по жилах кров та враз робить старих

молодими.

Дід аж крекнув, угледівши пляшку, аж засвітилися очі. Потер долонею об долоню та швиденько за стіл. Випили по одній, не забули й по другій, їли не їли, а хміль таки вдарив у голови. І вже сміється безпричинно баба Наталка, хилиться до Хлипавки, а він, розчулений, зігрітий горілочкою, заводить розмову про «совмєстную жізню».

— Бо теперечки всі паруються, всі пари шукають. А ми чим од інших гірші? Можна сказати, зовсім наоборот...

— Що ти таке мелеш, Варивоне! — хихоче баба Наталка: розвезло її, видать, од тієї горілоньки так, що вже тяжко й сидіти, все хить та хить поближче до діда.

— А чого б нам і не спаруватись? — гне свою лінію дід — В тебе хата он яка: двом місця вистачить...

— І десятьом, Варивоне, тут тісно не буде, — згоджується баба Наталка. — Як помер мій Свирид, царство йому небесне, порятуй, Господи, його душеньку праведну... Як помер мій Свиридко...

Тут уже бабу Наталку повело на сльози. Залилася ними так, наче не страви були перед нею — сам покійник Свирид лежав на столі.

— Ой, одна ж я, одна, як билинонька в полі!..

— Цить, Наталю, цить, — обіймав її за плечі дід Хлипавка. — Я тебе нікому на поталу не дам!

Поплакала, посміялася баба Наталка та й піддалася дідовим умовлянням. Бо й вона, признатися, звикла до нього. Бо вже й хата здавалася без діда пусткою: хоч криком кричи!

Другого дня дід Хлипавка, діждавшись слушної хвилини, прочинив до голови сільради двері, просунув розчесану бороду:

— Приймаєш, Васильку?

— А, діду, заходьте!

Дід Хлипавка ввійшов, причинив за собою старанно двері. Вицілився на Ганжу переможним поглядом, почав:

— А що я тобі, Васильку, скажу... Так що запрошую тебе на червону вечерю!

— Куди, куди?

— На червону вечерю. По случаю уступлєнія в брак із гражданкою Наталкою Потапенко... То їсть бабою Наталкою...

От і прийшла дідова черга потішитися над головою: сидів-бо Ганжа з таким видом, наче його стукнули чимось важкеньким по тім’ю.

Баба ж Наталка не так офіційно повідомила про важливу подію «навчительок»:

— Одна та й одна, аж у хаті сумно. А так хоч і трухлявий, а все ж — сучечок... То приходьте до нас на вечерю: вгостимо, чим Бог послав.

Отак засвітилося в селі ще одне сімейне віконце. Хоч і не молодим, а все ж вогником, що підсліпувато блимав у довгі осінні ночі, оберігав «сімейную жість» діда Хлипавки і баби Наталки.

Над Федьковою ясною голівонькою збиралися хмари.

І не солодка горілонька, не чужі молодички були тому причиною.

Коли б, наприклад, взяли за ребра Світличного, що він іноді зазирає до чарки, що іноді як дихне — таким густим ароматом повіє, таким неймовірним букетом, що найзатятіші п’яниці роздувають враз сизі носи та принюхуються, ковтаючи слину... коли б за оце почали молотити Федька, тоді було б зрозуміло. Хоч якщо розібратися, то й тут не було за що особливо карати.

Пив горілку? Пив. Тільки ж умів і заїдати! Бо ніхто ще не бачив, щоб він десь спіткнувся або похитнувся. Вип’є хоч пляшку — по нитці пройде, злетить у сідло — вросте й не схибнеться, і хіба тільки по очах можна помітити, що він придушив чергового «цуцика». Але мало знаходилося сміливців заглядати Світличному в очі!

А щоб не так несло горілкою, коли траплялась оказія випити, споживав Федько в неймовірній кількості часник: овоч, цілком лояльний до його посади і не шкідливий для здоров’я.

— Бактерії убива... Кха... кха... — пояснював Світличний підлеглим, дістаючи із кишені повну пригорщу часникових дольок. — Вгощайтеся та будьте здорові!

І майже вся хоролівська міліція з легкої Федькової руки пропахкотіла часником.

Коли б закинули Світличному, що він не байдужий до жіночої половини роду людського, що не одна красуня хоролівська потай од чоловіка зітхає за гарячою рукою і не менш гарячими вустами начміла, зітхає, прасуючи пом’яту спідницю... Що не одна, обіймаючи законного мужа, забувшись називає його Федюнею, Федьком, хоч того зроду-віку звали Миколою чи Василем: і то її щастя, що в такі хвилини чоловік глухіший од чобота!.. Що не одна дівчина, палаючи тугими щоками, згадувала посеред ночі промовисті очі начальника, такі палкі та промовисті, що їй і досі туманиться у голові та верзеться таке, що потім ходить вона, немов п’яна, і не бачить нічого ошалілими вже своїми очима...

Коли б за це притягли до суворої відповідальності Світличного, то це не було б для нього несподіванкою. Хоча й тут, якщо розібратись як слід, не було особливої Федькової провини. Бо нащо ж тоді й росте оте зілля, як його не споживати? Для чого й розквітають оті пишні квітки, коли їх не зривати? І даремно гнівається Олеся, коли іноді до неї доходять чутки, туманні натяки про те, що її любий та милий чоловіченько походив по чужому гречаному полю...

Взяли ж Федька в шори зовсім за інше.

— Ні, ти мені, Соломоне, скажи, — допитувався Світличний у свого давнього друга Ляндера. — Та слухай сюди, Соломоне, бо їй-бо по пиці заїду! Винен я чи не винен?

— Винен, — відповідає Соломон. — Який ти мені не друг, а істина для мене дорожча.

— Винен?.. Я?.. — аж задихається Федько від обурення. — Та в чому ж моя тут провина? Що я не в тій колисці гойдався? Не ту цицю ссав?.. Та я свою відданість партії на фронтах доказав! Кров’ю розписався!.. То яке ж ви, гади, маєте право брати під сумнів мою партійну чесність!

— Ах Федір, Федір, ну чого так кричати? — невдоволено морщиться Ляндср. — Нащо кричати, Федоре, коли криком нічого не поможеш. Ти краще скажи: хто твій батько?

— Яке це має відношення...

— Пряме, товаришу Федоре, пряме... Від кого себе партія очищає? Від класово ворожих елементів, від колишніх поміщиків, куркулів, попів, білогвардійців та їхніх синків, що внаслідок притуплення нашої пильності зуміли про-

лізти...

— Це я проліз? Я?..

— Ну, нащо так? Ніхто ж тобі цього не каже.

— Та де ж у чорта не каже, коли прямо говорять!

— Ну, я ж цього не кажу, — з досадою мовив Ляндер: ні, з ним таки неможливо нормально розмовляти! Скільки часу минуло, пора б уже й відучитися від фронтових звичок!

І Соломон уже лагіднішає, починає вмовляти розпаленого Федора:

— Ось послухай сюди. Тільки помовчи, дай мені слово сказати. Хто твій тато? Служитель... е-е, релігійного культу... А хто твоя дружина? Дочка куркуля і сестра куркуля. Ясна картина.

— Кому це ясна? — питає похмуро Федько; він уже не кричить, тільки люті вогники спалахують у чорнющих очах та попід шкірою на вилицях ворушаться сталеві жовна.

— Всім... Усім отим, що голосуватимуть: вичистити тебе із партії чи залишити.

— Це що ж виходить: і мене треба вичистити?

— Про тебе, Федоре, не може бути й мови, — заспокоїв товариша Соломон. — Ти мені — друг, а друзів я ще ніколи не лишав у біді. Думаєш, Ляндер забув, як ти на отих зборах його захищав. Як Гінзбургові та його прибічникам правду у вічі різав?.. Ні, Ляндер такого не забуває! Хто за Ляндера, той може спати спокійно. Ось моя рука на тім, Федоре!

— Що ж я маю робити?.. Перед отими сопляками, що й пороху не нюхали, виступати? Просити, щоб простили за класово ворожу колиску?

— От ти знову за своє! Скільки разів я тобі говорив: не можна все рубати з плеча! Розумніше треба, розумніше... Ти газети читаєш?

— Читаю.

— Погано читаєш?

— А ти звідки знаєш?

— Бо уважно читав би, вже давно порятунок для себе знайшов би. Ну, та дякуй долі, що в тебе є друг. Ось на, почитай, спеціально для тебе вирізав...

Ляндер відсуває шухляду, дістає папку, подає Федькові акуратно вирізаний чотирикутник газетного паперу.

— Тут про мене, чи що?

— Читай, читай — потім питатимеш!

Федько зацікавлено бере оту вирізку, читає промовистий заголовок: «Зрікаюся батьків».

«Я, Павло Микитович Маляр, син куркуля Маляра, назавжди зрікаюся своїх батьків. В той час, коли вся трудяща людність під проводом Компартії творить велетенське будівництво соціялізму, нещадно бореться зі своїм класовим ворогом, я бажаю бути рівноправним громадянином республіки, працювати віддано на користь соціялізму, але спадщина батьків кида на мене тінь ворога Радвлади. Я прохаю всю громадськість зняти з мене пляму сина куркуля та не рахувати мене членом двору своїх батьків».

Світличний гидливо відклав папірець, ще й витер долоню.

А Ляндер знову поліз до шухляди, дістав чистий аркуш паперу, поклав перед Федором, підсунув ручку й чорнило:

— Пиши.

— Що писати?

— Пиши, я продиктую.

Аж тепер догадався Федько, що пропонує йому Соломон. Стиснув ручку так, що аж тріснула, запитав, дивлячись на Ляндера звуженими од гніву очима:

— А жінку куди? Олесю теж сюди вписувати?

— О, знову розсердився! — аж руками розвів Ляндер. — Ну що мені з тобою робити?

— Ти не крути — про дружину скажи!

— Що дружина? Що дружина?.. — почав уже сердитися Соломон. — Що вона не зможе без тебе трохи пожити?.. Зроби про людське око із нею розлучення, кудись відішли... А забудуть — хто тобі заборонить повернути назад?

— Слухай, Соломоне, ти був хоч раз битий? — враз сказився Федько.

Обернувся, зачепився за крісло. Стусонув щосили ногою — крісло так і полетіло під стіну — пішов до виходу. Шарпонув на себе двері і вже з-за порога, повернувшись до Соломона розлюченим-червоним обличчям, обклав його такою добірною лайкою, що аж застогнали шибки.

Ляндер ще довго ловив ротом повітря після того, як зник Федько. Тремтячими руками налив у склянку води, жадібно випив.

Звів догори очі — зустрівся поглядом із портретом. З новим володарем Ляндерових дій і помислів, якому він служитиме вірою й правдою.

Спершу Ляндер довго вибирав, довго вагався, кого тут повісити. Та коли прочитав одного разу в центральній газеті перед прізвищем Сталіна «вождь світового пролетаріату», уже не вагався. Замовив портрет місцевому художникові, що саме сидів у в’язниці. Не за якісь там ворожі дії — за дурний язик.

Коли цього літа під час відпустки начальника ДПУ завгосп заходився білити його кабінет, то йому малярів замало здалося — запросив і художника.

Художник, молодий, із вихрястою рудою чуприною, відомий на всю Хоролівку не так своїми картинами, як гострим язиком, постарався на славу: по темно-синьому тлі пустив золотий дощ, ще й завершив розкішним бордюром із троянд. Троянди були як живі, наче щойно зірвані, і всі працівники управління хвалили художника. На цей час повернувся з Кавказу і Ляндер.

У супроводі завгоспа, малярів і художника зайшов до кабінету. Оглянув стіни, затримався поглядом на бордюрові.

— А це що? — запитав строго.

— Троянди, — поспішив пояснити завгосп. — Троянди, розочки...

— Розочки! — перекривив його Ляндер. — Ви що ж собі думаєте: тут клуб чи ДПУ? Де строгість?.. Строгість, питаю!..

Розгублений завгосп повернувся до художника, а той, в самісіньке серце вражений несхвальним відгуком Ляндера, їдко відповів:

— Пробачте, товаришу начальник, не догадалися. Треба було шибениці замість троянд!

І хоч потім кусав себе за лікті, та вже було пізно.

Отож його, вже обстриженого, присмирілого та упокореного, викликав Ляндер і наказав намалювати портрет товариша Сталіна.

Довго підбирали фото, щоб із нього малювати портрет. Оті, що друкувалися в газетах, не годилися. Там Сталін усміхнений, очі в нього добрі, батьківські.

А хто навпроти портрета сидітиме?

— Суворості побільше, суворості! — вимагав Ляндер.

І художник таки догодив, постарався на славу.

Висить тепер портрет Сталіна в Ляндеровому кабінеті як втілення нещадної суворості: важкі чавунні вусища, крем’яне підборіддя, шорстке, немов із дроту, волосся, френч, наче панцир. І холодні, свинцевою підозрою налиті очі. Бездушним, нещадним металом віяло від кожної риси портрета. Навіть у самого Ляндера, поки звикнув, не раз пробігали мурашки по спині. А що ж уже казати про тих, що сиділи не під портретом, а навпроти!

Чи про отаких, як Світличний, що саме розплачується за своє класове вороже походження?

— Комісія пропонує Світличного Федора Олексійовича за тісний зв’язок із класовим ворогом, за пияцтво і моральний розклад і як такого, що сам є класово чужого походження, з партії вичистити! — оголошує голова зборів по чистці. — Хто «за» — прошу піднести руки!

Федір стоїть біля столу в переповненім клубі міліції, стоїть блідий як смерть, правою рукою опирається на стіл, а пальцями лівої все намагається розстебнути комір гімнастерки. Дивиться в зал — не бачить нічого, гойдається перед ним лише море розмитих облич, наче крізь вату доноситься безжальний гул голосів...

Потім піднімаються руки. Пнуться догори, хитають гадючими головами, жалять Федька в самісіньке серце.

— Рахуйте.

— Чого там рахувати! І так видно, що більшість!

— Хто «проти»?

Над головами зводяться поодинокі долоні. Мало, зовсім мало, щоб врятувати Світличного!

— Громадянин Світличний, клади партквиток!

— Зброю, зброю відберіть! — доноситься чийсь голос із задніх рядів.

Світличний, що поліз був до кишені за партквитком, висмикнув руку, хижо блиснув очима:

— Зброю? А ви мені її давали? — Та маузер — р-раз із дерев’яної кобури. — Ану, підходьте, кому жити набридло!

Стрибнув із сцени, попер вузьким проходом, а вслід розпачливий голос голови:

— Затримайте його! Не пускайте!.. — Федько обернувся, люто вискалив зуби:

— Із тобою, падлюкою, я ще зустрінуся! — І вже гаркнув на тих, що метнулися його переймати: — Ану, геть із дороги!

І летить уже Федько до вокзалу. Затискає гаряче руків’я маузера — люди так і кидаються хто куди. Вскочив у вокзал, підбіг до каси:

— Квиток на Полтаву!

Аж тепер помітив, що все ще трима у руці маузер. Кинув до кобури, дістав гроші, не рахуючи подав жужмом у маленьке віконце.

— Товаришу Світличний, а здача? — гукнув йому вслід касир. — Здачу візьміть!

Не почув. Вибіг на перон, запитав у чергового, що поштиво виструнчився перед начмілом:

— Поїзд на Полтаву скоро?

— Через чотири години!

Федько чортихнувся, пішов пероном, гризучи вуса. Потім пожбурив квиток, побіг назад, до міліції. Проскочив мимо вартового у двір, до конюшні. Вивів свого жеребця з таким поспіхом, наче сурмач сурмив «тривогу». Жеребець аж пританцьовував, йому теж передалася лиха нетерплячка хазяїна, і, коли Федько злетів у сідло, той з місця рвонув учвал — тільки мелькнули розчинені навстіж ворота і перелякане лице вартового.

Ніч застукала Федька у дорозі: хоч як гнав за сонцем, а воно таки випередило, блимнуло глузливо червоним оком та й сховалось на заході. І вже тьмяніє, тужавіє степ, а в байраках та вибалках гусне непрогріте протягом короткого осіннього дня повітря.

Порожньо, сиро, незатишно восени у степу після того, як зайде сонце. Темне небо і чорна рілля, каламутні баюри і одинокі оголені дерева, моторошне безлюддя і загадкове мовчання. І ти один, один на весь степ, якому немає кінця, тільки де-не-де блимне заячий вогник та долине глухе валування собак. Будеш отак їхати, приречений на безрадісні думи, без надії добратись до людського зігрітого житла. Приблизно на півдорозі між Хоролівкою і Полтавою Світличний змушений був зупинитися: загнаний жеребець аж стогнав. Скочив на землю, ослабив підпруги, відпустив сталеві вудила, стриножив вуздечкою і пустив на пашу. І доки жеребець пощипував ріденьку травицю при дорозі, Федько ходив нетерпеливо туди-сюди, розминаючи ноги. Швидка їзда трохи остудила гнів, хоч і досі стискалися самі собою кулаки, коли пригадував, як стояв біля столу і як його «чистили».

Коли б оце повернувся двадцятий, він би їм показав класово ворожого! Ввірвався б із своїм ескадроном, з бойовими своїми побратимами, влетів би у Хоролівку і не шаблюками — нагаями! Нагаями!..

Бо де ви були в той час, коли Федір Світличний воював за владу Рад? По яких закапелках відсиджувались, вичікуючи, поки оцей «елемент» повоює всіх ворогів революції?..

І знову, знову розпалившись до краю від отаких думок, гнуздає Федько жеребця, виводить його на дорогу.

Рано-вранці, щойно почало розвиднятися, двірники, що вийшли на тротуари з відрами та мітлами, проводжали здивованими поглядами незвичайного вершника. І вершник, і кінь аж хитались од втоми, однак не зупинялися; тільки одного разу біля колонки, зачувши воду, кінь повернув голову, але вершник смикнув вудила, огрів нагаєм по мокрому крупові, і жеребець з останніх сил рвонув нерівним галопом. Вершник, мабуть, не вперше бував у Полтаві, бо не розпитував двірників, не кривуляв завулками, поки добрався до невеликого цегляного будинку під червоним бляшаним дахом. Не злазячи з коня, нетерпляче постукав нагаєм у ворота.

Його, видно, там добре знали, бо дівчина, що вискочила в самій спідничині, з хусткою на голих плечах, недовго приглядалася: одімкнула ворота та й пустила у двір.

— Дома? — Федько переступає з ноги на ногу, бо вони в нього зовсім оніміли.

— Дома. Ще сплять.

— Нічого, я почекаю... Заведи жеребця до конюшні. Та гляди: до води не пускай, нехай охолоне!

Зійшов на ганок, ступив у сіни, впевнено намацав клямку дверей.

Скільки разів приходив сюди вдень і вночі — в будь-яку годину, коли того вимагала невідкладна службова потреба. Будив безцеремонно господаря, і той, ще сонний, виходив із спальні, тримаючи в одній руці гімнастерку, ремінь і кобуру зі зброєю, а в другій — чоботи: ішов босяком, щоб не будити дружину.

«Вона ж і так за день натовклася», — говорив, наче пробачаючись за оту свою делікатність.

І ось Федір знову в знайомій вітальні. Тільки тепер не по службі — з власного бідою. Тому й зупиняє дівчину-домробітницю, коли та хотіла покликати хазяїна:

— Не треба! Іди досипай, а я тут почекаю...

Дівчина пішла, а Федько сів на стілець, важко схилився на стіл. Щосили боровся з дрімотою, а тут іще годинник: тік-так, тік-так — у самісіньке вухо. І Світличний і незчувся, як опустив на руки голову, провалився у сон. Проснувся од того, що хтось торсав за плече.

— Оце гість! Чого ж ти, чортяко, мене не збудив?

В припухлі, каламутні ще очі Федькові вдарило сонце. Засліплений, він потер їх кулаками, аж тоді побачив начальника полтавської міліції.

— Добридень, Денисовичу!

— Добридень то добридень, а от чому мене не збудив? Приїхав, можна сказати, у гості, а я собі сплю і нічого не знаю!

Федько відразу ж пригадав учорашні збори і за чим він приїхав. Радісний усміх, що й не розквітнув як слід, відразу ж злиняв — обличчя стало похмурим і злим.

— В гості, та не зовсім. Може, ти й не радий будеш отаким гостям! — І, посіпуючи ображено губами, з болем вигукнув: — Вичистили мене, Денисовичу!

Вискалив зуби, схлипнув, втягуючи в груди повітря: знову вп’явся у шию, здушив тісний комір, Федько так його шарпонув, шо гудзики бризнули на підлогу.

— Та ти постій... Як же так? — вражено допитувався Денисович.

— А отак: раз син попа, так немає тобі місця під сонцем! Всі твої заслуги перед революцією — сучці під хвіст! Всяка контра... зануда собача... всіляка гнидва над тобою знущатись... Так за що ж ми тоді воювали? За що?!

— Зачекай, не кричи... Та не горлай ти на мене, дай розібратись! Сідай, розкажи по порядку... Сідай, кажу!

Ухопив Федька за плечі, силоміць посадив на стілець, сам сів навпроти. Слухав уривчасту, непослідовну розповідь Світличного, водив по сизій, старанно поголеній голові долонею, все більше похмурнів.

— А партквиток таки треба було віддати.

— І зброю? — аж схопився Федько.

— Зброю також... Та почекай, не гарячкуй! Ти ж їм зайві козирі оцим своїм непослухом дав!.. Ну, та що тепер про це говорити! — досадливо махнув рукою Денисович. — Одірвав — тепер уже, як не тули, не приросте. Давай от що... Поснідаєм, ти ляжеш відпочинеш, а я тим часом на службі спробую щось придумати.

— Я спати не буду, — похмуро Федько.

— Заснеш, заснеш. На тобі он лиця немає. І не гарячкуй. Гарячих знаєш куди посилають?

— Нужники чистити? — мимоволі всміхнувся Світличний, пригадавши улюблену приказку Денисовича.

— От-от, — розсміявся господар і поплескав Федька по плечу. — Нічого, козаче, не дуже журися: на поталу ми тебе не дамо!

Снідали тут же, у вітальні. Федько не заставляв себе припрошувати — рвав зубами ніжне куряче м’ясо, трощив кістки, аж у Денисовича віддавалося в подовбаних лікарями, запломбованих зубах. З учорашнього ж ранку крихти у роті не мав, а дружина Денисовича все підкладає та підкладає, рада вгостити, чим Бог послав.

— Х-ху, — одвалився врешті од столу Федько. — Оце наївсь, напивсь — царем зробивсь. Не схотів царем бути — пішов чортам воду носити. Спасибі, Василівно, врятували од голодної смерті!

— Нема за що, — лагідно відповіла Василівна. Денисович же встав із-за столу, провів долонею по голові.

— Так ти лягай, а я пішов. І без мене нікуди ні кроку! Чекай, поки повернуся.

Прийшов перед обідом. Федько вже давно встав. Ходив по світлиці, нетерпляче поглядаючи на годинника.

— Виспався? От і добре. Зараз будемо обідати... Василівно, накривай на стіл!

— Денисовичу, ти спершу розкажи, як там... — глухо попросив Федько.

— Розкажу, розкажу. Тільки не стовбич наді мною! Радився я з товаришами... Розкидали і так, і сяк, а випадає одне: треба писати заяву.

— Куди?

— В ЦК партії. На ім’я товариша Косіора. От пообідаєм, сядем та разом і надряпаємо... А ми теж, в свою чергу, напишемо. Від полтавської губміліції...

— Поможе?

— Мусить помогти!

— А як не вийде нічого?

— Та що ти соплі розвішав! — розгнівався Денисович. — Допоможе, вийде на наше! А не вийде — в Москву напишемо, у ЦК. Будемо писати, поки доб’ємося правди. За правду, брате, завжди доводиться воювати. І от що: повернешся до Хоролівки — партквиток здати! І жеребця... Не хватало, щоб тебе за конокрадство судили!

— А зброю?

— Зброю мені віддаси. На зберігання. Я тобі видам розписку, щоб там не чіплялися. Розберуться в ЦК, тоді й поверну...

— А мені що ж: у Хоролівці відповіді ждати?

— Подумали і про це. Коли б ти був не такий шалапутний, можна було б і в Хоролівці. Тільки ж ти такий, що не будеш чекати, поки біда тебе розшукає, — сам на неї нарвешся. Хотів я тебе взяти до себе, в апарат... Хоча б знову в карний розшук... Не виходить.

— Може, хоч нужники чистити? — всміхається гірко Федько.

— Можна й нужники. Зараз ця робота якраз по тобі: нерви підлікував би, чистим повітрям подихав... Та й часу вдосталь було б над своєю поведінкою подумати... Тільки мені тебе, чорта, жалко: завоняєшся ж так, що потім на жодну іншу роботу не пустять. Тож слухай сюди. Є у мене у одному райцентрі вірний товариш. По фронту. Працює там головою райвику. Заскочиш у Хоролівку, а звідти мотай прямо до нього. Побудеш поки що начальником пожежної дружини. То як: згода?

— А куди ж мені ще діватися? — погоджується нерадісно Федько.

— Тільки ж нікому ні слова. Навіть Олесі.

— Та знаю.

— От і добре! — повеселішав Денисович — А тепер давай обідати... Василівно!

— Може, спершу заяву напишемо, — нетерпеливився Федько.

— Встигнемо. От поїмо та й засядемо. Бо як один поет писав: «Ну, кому на ум придет на желудок петь голодный!»

Федько не став затримуватись у Денисовича: як тільки пообідали та написали заяву, відразу ж за картуза та на коня. Денисович проводжав до воріт:

— Ну, бувай!

— Спасибі за все... — Федько ще хотів щось сказати, та йому перехопило в горлі. І, аби приховати од начальника оті непрошені сльози, що обпекли йому очі, огрів нагаєм жеребця, галопом пустив вздовж вулиці — тільки зацокотіли підкови та завищала на смерть перелякана собака, що перебігала саме дорогу, а потім довго гавкала услід, нудно й ображено.

Добрався до Хоролівки аж уночі. Завернув до міліції, спішився, постукав і, коли вийшов черговий, похмуро наказав:

— Забери жеребця!

Вражений несподіваною появою Світличного, черговий довго не міг упіймати вуздечку. Федько ж поплескав коня по оксамитовій шиї, визвірився на міліціонера:

— Ну, чого витріщивсь! Забирай!..

Пожбурив у двір канчук і швидко пішов геть, заклавши руки в кишені. Засвистів.

І горбилась незвично Федькова спина, а свист отой більше скидався на стогін.

Вдома не спали — зустріли його червоними, опухлими від плачу очима.

— Ну, от, — досадливо мовив Федько, звільняючись із жіночих обіймів. — Ну, чого б це я рюмсав? Що мене: вбили чи в тюрму посадили?

— Ми ж думали, що тебе вже і не побачимо, — сміялася крізь сльози Олеся, не відходячи од чоловіка ні на крок.

— Ти хоч би маму пожалів, якщо нас не жалієш, — підступала з іншого боку Таня.

— А що з мамою? — стривожився Федько.

— Захворіли. Як зайшлося серце, лікаря викликали.

— В себе лежать?

— У себе. Та ти не йди: вони, здається, заснули.

Федько не послухався сестри: пройшов до маминої кімнати, тихенько відчинив двері, просунув голову.

В кімнаті стояв напівморок: тьмяне маслянисте світло стікало з лампади, одбивалося од позолочених образів, м’яко перемішувалось із темрявою. І в тому присмеркові невиразно темніло широке ліжко, біліли подушки і ковдра, що вкривала маму по саму шию.

— Федю!

— Я, мамо.

Він ступив до кімнати, зачинив за собою двері. Підійшов до ліжка, відчуваючи за собою велику провину, що довів маму до серцевого приступу.

— Ох, сину, де ж це ти пропадав?

— Викликали мене в Полтаву, мамо, — збрехав Федько.

— Чого ж ти нам нічого не сказав?

— Та, знаєте, не встиг. Як одержав телеграму, так зразу й на поїзд.

— Чого ж вони тебе звали?

— Нову роботу дають мені, мамо. Годі тобі, кажуть, там працювати, треба йти на вищу посаду.

Мати слухає оту синову казочку, киває головою, але мало що розуміє: не так важливі їй зараз Федькові слова, як його присутність. Тільки тоді, коли Федько сказав, що має відразу ж їхати на нове місце роботи, вона так і стрепенулася:

— Та ти хоч кілька днів побудь коло нас!

— Не можна, мамо. Ніяк не можна. Я б і радий, так наказано ж завтра явитися... А як ви себе почуваєте?

— Та я що ж... Я нічого... От полежу, пересплю, а завтра і встану. Мені лиш би ви всі були здорові та щасливі... Ти вже, Федю, іди... Іди утіш Лесю, бо вона очі за тобою ви-

плакала...

— То ви спіть, мамо.

Федько тихенько вийшов. Постояв під дверима, прислуховуючись, чи не застогне мати, чи не покличе його назад. Але там було тихо. Тоді він пішов до жінки й сестри.

Олеся, дізнавшись, що чоловік збирається знову кудись їхати, розплакалась, а Таня з докором сказала:

— Не можеш хоч день почекати?

— Не можу, сеструню, не можу, — лагідно відповів Федько. Обійняв Олесю, шорсткою долонею обтер мокрі щоки. — Ну, годі, Олесю. Поплакала — й годі. Краще збери мені щось

поїсти...

— Надовго їдеш?

Таня щосили стримує сльози — кусає губи, а стримує. Що ж тоді буде, як і вона розплачеться!

— Не знаю, сестричко. Може, на тиждень, а може, й на

довше.

Брат ласкавий та ніжний. Отакий він завжди, коли відчуває за собою провину або хоче про щось попросити сестру.

— Таню, в мене до тебе просьба.

— Яка, Федю?

— Ти знаєш, де райпартком?

— Знаю.

— Занеси туди мій партквиток. Тільки як питатимуть, де я, скажи, що не знаєш. Залишив квиток і кудись подався... Зробиш, сестричко?

— Та де ж тебе подінеш: давай віднесу, — з ласкавою посмішкою говорить Таня.

— От і добре! — зрадів Федько. — А тепер дайте поїсти... Та не дивись ти на мене так, мовби я уже мертвий! — це вже до Олесі. — Не бійсь: чорти мене не вхоплять.

Потрібний Федькові поїзд відходив із Хоролівки о сьомій ранку. Ще було темно, коли вони втрьох вийшли надвір. Дійшли до вокзалу, зупинилися. Федько не хотів іти досередини: ще хтось побачить. Вийняв гроші, послав сестру купити квиток.

Таня пройшла в зал, де були каси. Сперте, задушливе повітря ударило їй у лице: на лавках з високими спинками, обклавшись вузлами та чемоданами, спали люди. Поміж ними мляво вештались сонні залізничники, такий же сонний і млявий касир довго виписував квиток, а потім ще довше рахував здачу.

— Купила?

— Купила.

Федько взяв квиток, не дивлячись, засунув до кишені.

— Ти ж, Федю, пиши, — тихо попросила Олеся. Голос у неї сумний, в ньому вже виразно вчуваються сльози.

— Та де ж вас подінеш, буду писати. Хіба що паперу не дістану, — все ще пробує розвеселити дружину й сестру Федько. — Ну, ви уже йдіть. Провели — й годі.

Вони ж стоять, як зачакловані. Тягнуться до нього сірими плямами облич, то одна, то друга, самі того не помічаючи, наказують, просять писати, а ще більше — берегти себе на тій новій роботі.

Федько аж зрадів, коли засвистів паровоз і до перону, світячи вузькими вікнами, підійшов поїзд.

— Ну, бувайте здорові!

Поспіхом тицьнув вусами у щоку сестру, потім — Олесю, побіг на перон. Вже там оглянувся: дві невеликі постаті тулилися одна до одної, і були вони такі нещасні та сиротливі, що в Федька защеміло на серці.

— Що ж поробиш... що поробиш... — бубонів він, стоячи у тамбурі та виглядаючи в засклені двері в марній надії ще раз побачити дружину й сестру.

Містечко, до якого приїхав Світличний, більше скидалося на велике село. По центральній незабрукованій вулиці густо й привільно слався спориш, порпалися заклопотано кури, а з високих тинів перекликалися поміж собою голосисті півні. Зрідка повільно проїжджали вози, а то й гарби з впряженими волами, і так само повільно волікся тут час, в’язнув у осінніх непролазних баюрах, плутав у зимових високих заметах, а влітку дрімав у холодочку, рятуючись од пекучого сонця.

Сонний спокій містечка збуджував раз чи два на день старенький райвиківський «фордик» — ветеран іще імперіалістичної війни, латаний-перелатаний, паяний-перепаяний. Натужно кашляючи слабосильним моторчиком, здригаючись конвульсійно розхитаним кузовом, автомобіль волік за собою хмару такого густого, такого ядучого диму, що люди кидалися врозтіч, а хто зазівається та хапоне того диму — чхатиме потім, аж спотикатиметься. Зачувши дирчання «фордика», майже з кожного двору вискакували собаки, і під їхнє валування, під кудкудакання та кувікання котив отой механізований дідуган вулицею, на превелику втіху дітлахам.

З головою виконкому райради — низеньким кремезним чоловіком — Світличний швидко знайшов спільну мову: всю громадянську голова пройшов із Будьонним. Про те свідчили нев’янучі кавалерійські вусища на круглому, як кавун, обличчі, широкий шрам від шляхетського палаша вподовж лоба і гаряча, що й до могили не охолоне, любов до коней. Тому голова і не їздив ніколи «фордиком», а тримав рисака і, коли дізнався, що Світличний теж воював у Будьонного, не витримав — повів гостя у стайню похвастати конем.

Кінь і справді був породистий — чистокровний дончак.

— А ти на груди, на груди поглянь! — вихвалявся голова, не одриваючи закоханих очей од рисака. — А бабки... Помацай-но бабки!..

У Федька й без цього горіли вже очі, він усе гладив долонею по гарячій нервовій шкірі:

— Отакого б коника мати!

Голова, натішившись конем, повів нарешті Світличного до свого кабінету.

— Знаю, все знаю, — зупинив Федька, коли той почав розповідати, що спонукало його шукати роботу — Ти лучче от що скажи: пожежі гасив коли-небудь?

— Ні, тільки підпалював, — щиро зізнався Федько.

— То й гасити навчишся! — зробив категоричний висновок голова. — Раз у конях розбираєшся, то не можеш бути поганим пожежником! В пожежному ділі що головне? Коні щоб справні були! А наш тюхтій довів їх до того, що падати стали. Вже, було, й догорить, а вони все ще повзуть... Всю команду, паразит, розпустив! Давай бери їх, сучих синів, у руки! — напучував Світличного голова. — Ну, я не прощаюся: ночуватимеш у мене. Поки квартиру підберемо...

Ще здалеку побачив Федько високу каланчу і чим ближче підходив до неї, тим більше наростало у ньому таке відчуття, що там чогось не вистачає. Врешті зрозумів: пожежника. Каланча стояла посеред порожнього двору: ніде ні душі. Праворуч розмістився просторий сарай з величезними двостулковими дверима, за сараєм — конюшня, а ліворуч — невеликий приземистий будинок з облупленими, давно не мазаними стінами. Федько пройшов у відчинені навстіж ворота, які навряд чи коли й зачинялися, попрямував до будинку.

У просторій кімнаті було аж сизо од тютюнового диму. На підлозі валялися пріла солома, шмаття брудного паперу, якесь ганчір’я, а за столом при вікні сиділо четверо здорованів і засмальцьованими картами різались у підкидного. Вони так і завмерли, побачивши незнайомого у шкуратянці, в хромових блискучих чоботях. Світличний же підійшов до столу, простягнув руку до рудого, як вогонь, парубійка, що тасував саме карти, замість привітатися коротко наказав:

— Ану, здай і мені!

— А хто ви такі будете?

— Здавай, здавай, потім скажу!

Виграв. Здали вдруге — знову залишив рудого у дурнях.

Потім зібрав карти, подер і викинув у помийницю.

— Отак! Не вмієте грати, нічого й братися! — І, знову підсівши до столу: — Як же ви, хлопці, до життя такого дійшли? Брудно, запущено, добрий хазяїн і свиню посоромився б отут тримати!

— Ми не свині, — образився один із пожежників. А другий знову спитав:

— А хто ви такі будете?

— Буду я вашим начальником, — відповів Світличний. І вже іншим, категоричним тоном: — Ану зберіть мені всю команду! Та щоб одна нога там, а друга — тут! Даю п’ятнадцять хвилин.

Не п’ятнадцять хвилин — більше двох годин прождав Федько, поки зібралися всі дванадцять пожежників. То шукали Миколу, то не було Василя і Микити: навіть удома не знали, куди вони повіялись.

— А як десь загориться? — допитувався сердито Світличний, коли всі нарешті зібралися.

Ті винувато мовчали.

Світличний походив, походив, потім наказав:

— Надіти форму!

Пожежники сипонули до сарая. Вискакували звідти в касках, в брезентових робах, на ходу підперізувалися широченними ременями з мідними пряжками. Знову вишикувались, їли очима начальство.

Федько зняв у крайнього з голови шолом, гидливо потикав пальцем у потьмянілу, обкидану зеленню мідь:

— А це що?

— Шолом.

— Шолом? Нужники такими шоломами чистити, а ви на голови їх одягаєте! До завтрього надраїти, щоб горіло! І пряжки, і гудзики... Зрозуміло?

— Зрозуміло, товаришу начальник! — дружно закричали пожежники.

Потім Світличний оглядав пожежний інвентар. І тут було все запущено, мало що не павутинням посновано.

— Хіба вам пожежі гасити? — лютував Федько. — Вам собак дохлих возити! Та що ви на мене дивитесь? Ви на себе погляньте! На себе!.. Яким повинен бути пожежник? Пожежник як пройде по вулиці, то в усіх дівчат жижки затрусяться. А ви на кого схожі?

Остаточно вивели з себе Світличного коні пожежної дружини. Коростяві, вкриті збитою вовною мерини з обвислими животами сприймали Федькові гнівні епітети з покорою, притаманною глибокій старості.

— Орли! Змії!.. — знущався із одрів Світличний. — На ланцюгах, певне, виводите?

— Ми тут не винні, — хтось понуро із гурту.

— Скільки разів просили у голови, щоб дав людських коней — не дає...

— Ну добре, — урвав нарікання Світличний. — Коней я сам дістану. А решту... — повів він довкола рукою. — Поки все оце не блищатиме, не буде начищене, полагоджене, прибране, ніхто із вас не піде додому. Хоч десять діб будете поратись — не відпущу!

— Та ми що ж... Хіба ж ми самі не бачимо? Ми й самі були б раді, дак начальство... — загомоніли пожежники.

— Отже, домовились?

— Та чого ж, домовились!

І на тихому, сонному досі дворі пожежників закипіла робота. Розбиралися, змазувалися поіржавілі насоси, на розсохлі бочки набивалися нові обручі, мінялися колеса, а самі виїзди покривалися червоною фарбою. Зійшлися жінки пожежників, прибрали у хаті, вибілили усередині й зовні. За тиждень невпізнанно змінилася пожежня. Двір старанно підметений, будинок побілений, у великому сараї аж горять начищені насоси, радують свіжою фарбою два справжні виїзди. Пожежники ходять по-військовому підтягнені, чітко повторюють команди, а на каланчі сюди-туди походжає вартовий у сяючому шоломі.

Отоді й запросив голову райвиконкому Світличний. Привів, показав усе господарство, і голова, оглядаючи пожежний інвентар, тільки прицмокував та все хвалив:

— Молодці! Ну й молодці!

Коней Федько приберіг на закуску. Завів у стайню, показав:

— Бачите, які смертники?

— А що, коні як коні, — відразу ж зрозумів, куди гне Світличний. — Чим вони тобі не подобаються? Добрі, їй-богу, добрі коні! — хвалив, аж сам червоніючи од власної брехні, голова.

— Добрі! — так і фиркнув Федько. — Ану, хлопці, виведіть оцих крайніх та впряжіть у бричку: Миколу Пилиповича на службу одвезти!

— Та що ти? Не треба!.. — аж позадкував голова. — Я вже своїм як-небудь доїду.

— Нічого, ми вашого рисака позаду на поводу пустимо. Хлопці, кому я сказав!

Хлопці метнулися виводити конят, а перед очима голови — ганебна, нестерпна для кавалерійського серця картина: впряжені в бричку одри, він на бричці, а позаду — його гордий рисак.

— Ну, гаразд. Кажи, чого тобі треба...

— Хлопці, заводьте коней назад! — скомандував Федько і, обійнявши ніжно Миколу Пилиповича за плечі, повів геть із стайні.

— Всього четверо, Миколо Пилиповичу.

— Четверо? Кого?

— Коників. Отаких: на чотирьох ніжках, з гривами, із хвостами. І щоб не були при смерті.

— Та де ж я тобі їх візьму?

— А глитаїв розкуркулюєте?

— Ну, розкуркулюємо...

— А після них коні лишаються? От і дайте розпорядження... Ви тільки напишіть, а ми вже самі дістанемо.

— Ну, добре, ну, де вас подінеш. Приходь завтра — напишу. — І, повеселілий, вже з рисака прощався із Федором — А ти, я бачу, той!.. Іч який: у гості покликав!

Та Федькова радість була передчасною. Другого дня зустрів його Микола Пилипович, ховаючи очі:

— Ти от що... завтра зайди... Знаєш: не встиг іще вияснити. — Заходив Світличний і завтра, й позавтра; просив, вимагав, бив кулаком себе в груди, доводячи, що без коней — гріш їм ціна, що як де загориться, то вони доберуться хіба що охололий попіл розгрібати.

— Та відстань ти із своїми кіньми! — врешті не витримав Микола Пилипович. — Тобі одні коні у голові, а на мені весь район лежить! Пождеш — не помреш: в тебе ж поки що

не горить.

— Ах, так! — скипів Федько. Вискочив із кабінету, мало не збив із ніг якогось канцеляриста, що ніс гору паперів. — Ну, гаразд!..

Цілісінький день ходив хмара хмарою: пожежники боялись і підступитись до нього. Придрався до одного, що не так підперезаний, — вліпив наряд поза чергою. Накинувся на іншого, чого кімната не метена, — теж наряд навісив на шию. Добився, що всі поховались, як миші, — лютував уже наодинці.

Врешті щось надумався. Пирснув, покликав рудого пожежника:

— Панченко!

— Я! — обізвався той із-за стайні.

— Іди сюди, чого заховався.

Довго щось йому розтлумачував, і на шельмуватому обличчі рудого розквітав усміх. Ну й ну! Оце так придумав товариш начальник!

— Зробиш?

— Зроблю! Як не зробити!

— Тільки гляди, щоб усе шито-крито. Узнають — не одкрутимось од в’язниці!

Зібрав пожежників, розказав, як і що кожному робити.

— Зробимо, хлопці, — будемо з кіньми, — закінчив Світличний. — А не зробимо — довіку на оцих смертниках повзатимемо!

Серед ночі забемкав сполохано дзвін. Поплив понад сонним містечком, докотився аж до будинку голови.

Нарешті!

Федько, що й досі очей не зімкнув, схопився: куртку на плечі та на половину господаря.

— Миколо Пилиповичу, тривога!

Могутнє хропіння урвалося, кругла голова підвелася од подушки.

— Що?.. Га?..

— Горимо, Миколо Пилиповичу! — закричав Федько, і наче на ствердження його слів у хаті застрибав, заметався по підлозі і стінах кривавий відблиск.

Миколу Пилиповича вітром здуло із постелі. Скакав на одній нозі, матюкався, бо друга ніяк не пролазила в холошу, хоч цупив її, аж матерія тріщала, поки Федько застеріг:

— Та то ж ви сорочку вхопили!

— А ч-чорт!..

Пожбурив сорочку, хапав усе, що під руки підвернеться, — шукав штани, які кудись поділися. Гримав на дружину:

— Чого ревеш?! Одягайся! — І вже на Світличного:

— Біжи! Гаси!..

Федько вийшов із хати, став на порозі. Ясно і весело горів невеликий сарайчик, що примостився в глибині двору. Чутно було, як тріщала солома та від каланчі долітав невпинний тривожний дзвін: бем, бем, бем! У сусідніх дворах уже грюкали двері, долітали стривожені голоси, загавкали перші собаки.

З відром у руках вискочив Микола Пилипович. За ним із вузлом на плечах — дружина. Повів безтямними очима на Федора, запитав:

— Що горить?

Федько поступився, аби краще було видно, і в очах Миколи Пилиповича застрибали вогняні зайчики.

— Чого ж ти, іроде, стоїш?! — напустився він на Світличного. — Біжи за відром!

Скочив із ганку, швидко побіг до сарайчика, проливаючи воду, хлюпонув щосили з відра. У відповідь вогнище бухнуло іскрами, обсипало його з ніг до голови, і Микола Пилипович застрибав, матюкаючись та витрушуючи щось з-під сорочки.

Світличний виніс із сіней ще одне відро, непоспіхом пішов до колодязя.

— Все одно не поможе, — сказав він голові, що засапаним паровозом припер по воду. — Це що чайною ложкою в печі гасити... Щастя наше, що сарай не біля хати та вітру нема, а то враз загорілося б...

Микола Пилипович пожбурив відро, люто закричав на Федька:

— Пожежник, так твою перетак! Де твоя команда?

— А ви що, не чуєте? — кивнув Федько в бік безперервного дзвону. — І команда приїде... як коні дотягнуть...

Збігалися люди. З відрами, сокирами, вилами. До охопленого полум’ям сарайчика вже годі було й підступитись, тому полізли на хату: поливали на всяк випадок водою дах. Микола Пилипович уже не бігав: стояв, широко розставивши ноги, дивився, як вогонь пожирає будову.

Вже як провалилася покрівля і попадали стіни, у двір убігла пожежна дружина. Саме убігла, а не в’їхала, бо замість коней, впрягшись у голоблі, котили виїзд пожежники.

— А де коні? — кинувся до них Федір.

Рудий Панченко, кинувши дишло, голосно, щоб почули усі, а насамперед голова, відповів:

— Коні не довезли: на півдорозі попадали, товаришу начальник!

— Ага, — кинув красномовний погляд на Миколу Пилиповича Світличний.

Той тільки крекнув. Вже мовчав, не зронив ні слова, дивився, наче сторонній, як командує своїми бійцями Світличний. Тільки по тому, коли розтягли обгорілі стіни та залили їх водою, коли з безсилим сичанням погас вогонь, коли пожежники покотили свій виїзд із двору і розійшлися люди, Микола Пилипович сказав перед тим, як лягти до-

сипати:

— Ти от що... Нагадаєш завтра — напишу тобі бомагу на коні. Воно і справді той... Чого зуби скалиш?

— Я не скалю, Миколо Пилиповичу.

— Тож-то, що Миколо Пилиповичу... Дуже ви вже розумні всі стали... грамотні... Управи на вас не знайдеш...

— Ще будуть якісь вказівки, Миколо Пилиповичу? — поштиво запитав Світличний.

— Іди вже спати... пожежний начальник...

Пройшовши до себе в кімнату, Федько ліг, але заснути довго не міг: пригадував, як стрибав по хаті голова, засунувши ногу в рукав сорочки, трусився од беззвучного сміху.

Пізніше, коли Світличний повернувся із двома парами коней, Микола Пилипович, видно, дещо розкумекав, якась підозра закралася в його круглу голову. Стрівши увечері Федька, допитувався:

— Признайся: твої підпалили? Нічого їм не буде, ти тільки признайся.

Але Федько теж не з лопуцька. Дивлячись прямо в очі голови чеснющим поглядом, ображено відповідав:

— Що ви, Миколо Пилиповичу! Як ви могли отаке і по-

думати!

— Ну, гаразд... Ну, іди. Тільки тепер начувайся: прозіваєш пожежу — шкуру злуплю!

Федько сам із нетерпінням чекав такої оказії. День і ніч стирчав на каланчі черговий, марно вдивляючись в далечінь, і Світличний, йдучи на службу, щоразу з надією поглядав догори. Але дзвін мовчав. Мовчав, мов на глум. А в конюшні били копитами застояні коні.

Вже йому почали насинатися пожежі. Чорні, як сажа, коні, вогняні, по вітру розмаяні гриви... Дзвін, що волає на сполох... Шалений перестук копит...

Та пожеж не було. Не було, хоч підпалюй.

І тоді, щоб не обростала команда салом, затіяв Світличний навчати бійців військовій справі. Позичив у Миколи Пилиповича шаблюку, принесену із громадянської, дістав сідла — взявся робити із пожежників джигітів. Щоб птахами злітали у сідла, щоб картинками сиділи на конях, а не собаками на тинах. Щоб уміли на повнім галопі зупинити коня, не перелетівши при цьому через голову, зрубати шаблюкою лозину чи підхопити шапку з землі.

І сипались, як горох, нещасні пожежники з коней, викручували руки важкенькою шаблюкою, стогнали од важкої науки, та Федько не давав спуску нікому: ганяв до циганського поту. А як помітить, що хтось починає сачкувати, так визвіриться, так гаркне, що й душа похолоне.

Кілька разів навідувався Микола Пилипович. З видимим задоволенням стежив за навчанням, крутив схвильовано вуса, схвально похмикував:

— Добре! Їй-богу, хлопці, добре!

Не витримував: брався показувати, як правильно тримати шаблюку, щоб не вивихнути кисть, як на повнім скаку, звісившись із сідла, підхопити шапку з землі. Розчервонілий, аж сизий, злазив з рисака, витирав хустиною спітнілу голову, обіцяв:

— Ось дістану вам пару гвинтівок — учитиметесь, хлопці, стріляти. Щоб буржуєві прямо межи очі!

Підшукав Світличному постійне житло: кімнату в невеликому будинкові посеред ошатного подвір’я, що переходило в густий вишняк. Сам привів Федька на нову квартиру, гасячи вогники в невеликих хитреньких очах, сказав:

— Оце можеш і сім’ю сюди перевозити. Бо поки там надумаються дати відповідь... А тобі нічого тут холостякувати — байстрят по світу пускати!

Виділяючи Світличному квартиру, голова знав, що робив: у великій кімнаті, що дихала холодною пусткою, за день, за другий люто занудьгував Федько за Олесею. За Олесею, за Івасем, за ласкавим сімейним вогником. Що де б ти не був, звідки не повернувся, він завжди зустріне тебе привітно й ласкаво, обігріє, обсушить, вдихне нові сили. Що не погасне ніколи для тебе, хай усі люди одвернуться, зречеться тебе весь білий світ.

Обставивши сяк-так кімнату, Федько поїхав у Хоролівку, забрав дружину і сина. Вмовляв маму і сестру, щоб покинули все та їхали з ним, однак мама нізащо не хотіла розставатись із татовою могилкою:

— Як же я його залишу одного?

І вже трясеться сива голова, тремтять ображено губи.

Таня теж не проявила особливої охоти: тут мала хоч яку-небудь роботу, а там хто його знає, як обернеться. Добре, якщо вдасться Федькові десь її влаштувати, а то сядуть йому всі на шию. До того ж боялася лишити маму одну. Мама за останній час дуже подалася, її враз прибила старість, придушила до землі, хукнула холодом в очі, гасячи рештки бадьорості. І вона ходила, ледь переставляючи ноги, тихенько стогнала — грала у болісну дудочку.

Тож Таня на всі братові умовляння сказала, що краще буде, коли він поїде поки що без них.

Та минуло всього два дні, як їй довелося гірко розкаятись, що не послухала брата: Таню звільнили з роботи.

Ще раніше, відразу ж після того, як Федька вичистили з партії, відчула Таня різку зміну в ставленні до неї колег по роботі — працівників районної контори «Утильсировина». Всі, хто радісно й приязно вітався із нею напередодні, сьогодні уникали її, а якщо й віталися, то намагалися зробити це якомога непомітніше. Головний бухгалтер, безпосереднє її начальство, який ще учора упадав біля неї, лестив так, що Тані було аж незручно, сьогодні холодно і якось аж вороже буркнув під ніс на Танине «добридень». І навіть Танин сусіда, який увесь свій вік просидів за канцелярським столом і хвалився тим, що він не має ворогів, навіть той не відповів на якесь зауваження Тані, а нервово хихикнув і злякано зиркнув у бік бухгалтера. Бухгалтер же протер окуляри, і, коли їх знову надів та глянув на Таню, їй здалося, що він замінив стекла крижинами.

— Дехто забуває, що під час роботи треба працювати, а не займатися сторонніми розмовами, — строго зауважив, дивлячись поверх Таниної голови.

Таня знітилася, кров болісно обпалила їй щоки, і решту дня вже просиділа мовчки, низько схилившись над паперами.

Вдавала, що ретельно працює, хоч не бачила жодної цифри — все розпливалося перед очима, повними сліз.

Ота стіна, що враз виросла довкола неї, ставала все глухішою та холоднішою. І хоч Таня розуміла, до чого йдеться, хоч плакала ночами від образи й розпуки, кулаком затуляючи рота, однак продовжувала ходити в контору: що вона робитиме, куди подінеться, коли її виженуть?

Але так довго тривати не могло. Це розуміла і Таня, і її начальство, яке дратувала нерозумна упертість Світличної, що не хотіла тихо-мирно подати заяву.

Поверталася додому, наче сліпа. Вже не було ні образи, ні сліз — все перегоріло під час зборів по чистці, лишився тільки тупий біль у голові та сіра, позбавлена будь-якої надії безвихідь.

Зупинилась над річкою. Коли проминула власний будинок, як вийшла за місто, не могла пригадати.

Стояла на низькому трав’янистому берегові, над самісінькою водою, що, чорна, холодна, густа, повільно текла мимо, і відчувала, як щось тягне її в оту глибизну, підштовхує м’якими долонями, скрадливо нашіптує в самісіньке вухо: «Ну, ну, всього лише крок — і все скінчиться!..» І здається вже Тані, що сам берег починає осідати під нею: ось-ось обвалиться та й шасне разом із нею у воду.

«А як же Андрійко?..»

Все ще не в змозі одірвати погляд од чорної гіпнотизуючої поверхні, Таня одступає крок, другий, третій... Очі у неї болісно розширені, в чорних зіницях ячать страх і сум’яття. І коли врешті-решт одірвалася, повернулася спиною до річки — побігла, задихаючись од жалю до сина.

До вечора не відпускала його від себе. Була ніжна, як ніколи, не могла натішитись. І коли лягла спати, поклала його поруч із собою.

— Мамусю, ти замерзла? — питався Андрійко.

— Нічого, Андрійку, спи, — пестила його Таня, стримуючи нервове тремтіння: перед очима знову спливла річка і чорні долоні, що підступно штовхали у спину.

Андрійко, притулившись до неї, заснув. Таня довго не спала, думаючи, як далі жити. Лишалося одне: шукати роботи. Де-небудь, якої-небудь, аби лише протриматися, не пірнути на дно.

В пошуках отієї роботи минув не один день. Зранку виходила Таня із дому, обходила установу за установою, висиджувала довгі години, чекаючи, поки її приймуть.

Іноді її обіцяли прийняти на роботу, казали писати заяву.

Та як тільки взнавали, що вона сестра Світличного, дочка попа, колишня дружина куркуля (прямо-таки наче навмисно підібраний букет!), як тільки про це взнавали, одразу ж повертали заяву. Коли різали святу правду у вічі, коли відмовляли більш делікатно. Але Тані було од цього не легше.

Зустріч із Ольгою сталася зовсім випадково: якби Таня трохи затрималась удома, хтозна, як склалася б подальша її доля. А так наче хто квапив її поскоріш вийти із дому. Тож кажіть після цього, що немає Бога на небі! Він таки є, тільки по-різному його називають: хто — богом, хто — вдачею, хто — щасливим випадком.

— Товаришко Світлична?

Таня аж здригнулася од несподіванки: перед нею стояла товаришка Ольга. В чобітках, у шкіряній куртці, в червоній хустині. Червонощоке обличчя пашить здоров’ям, задоволенням від життя.

— Як живеться?

— Як мені може житися!

І вже одвертається, ховає од товаришки Ольги непрошені сльози.

— Постійте, постійте, як це — вичистили? Ану, розказуйте все!

Слухала Таню, щораз більше супилась. Врешті не ви-

тримала:

— А ви що хотіли, щоб із вами панькались? Ми своїх класових ворогів по голівці не гладимо!

— Який же я ворог? — спалахнула Таня. Смикнулася піти геть, але не так легко вирватись од товаришки Ольги:

— А ви не ображайтесь: життя є життя... я це не для того сказала, щоб вас спекатись...

— Навіщо я вам? — спитала все ще ображена Таня. — Пустіть, я піду.

— Зачекайте. Не будьте такою гарячою... Може, я вам хочу допомогти... Підете до мене учителькою? — І не чекаючи згоди: — Завтра зранку заїду, заберу вас із собою... Де живете?

— Ось по цій вулиці... третій будинок... — відповідає зовсім уже розгублено Таня.

І вже тоді, як товаришка Ольга пішла, згадала, що навіть не подякувала: стояла дурепою, блимала очима.

Господи, хоч би скоріше настав ранок!..

А що, як вона роздумає? Або не вдасться добитися призначення?..

Ні, тільки не це! Що завгодно, тільки не це! Вбігла до хати:

— Мамо, я працюватиму вчителькою!

Не діждалася, що відповість вражена мати, побігла в іншу кімнату, вхопила сина на руки:

— Андрійку, твоя мама буде вчителькою!

І лише тоді, як повернулася із сином на кухню та знову побачила маму, яка сиротою сиділа на ослоні, лише тоді подумала Таня про те, що вона за цією нежданою радістю зовсім забула про маму, яка от сидить, немічна, квола, підточена хворобами й старістю, самотня, здається, всіма забута, навіть рідними дітьми. Яка, це Таня знає напевно, нізащо не поїде з нею, не покине оцієї домівки, у якій — все її життя, всі її спогади: і тато, і діти, і власна, їм віддана молодість.

— Мамо! — благально звернулася Таня. — Поїхали зі мною, мамо!

Мати зводить на неї вицвілі очі, хитає білою головою:

— Їдь уже, дочко, сама...

І як її не вмовляє дочка, твердить одне:

— Як же я його... самого... покину?

Могильним смутком віє від оцих слів, покірною печаллю людини, яка вже наполовину розсталась із життям, не знає, хто їй ближчий: оці, що коло неї, чи оті, що в могилах...

— Бери Андрійка, і хай тобі Бог помагає...

Тоді Таня домовляється про інше. Добре, хай мама лишаються, а вона буде якомога частіше навідуватись до неї. І ще одна просьба...

— Яка, дитино моя, в тебе просьба?

Щоб мама погодилася на чужу поміч. Таня домовиться із сусідкою, аби та приходила хоч раз на два дні.

— Та навіщо мені тая поміч, — пробує заперечити мати. Але Таня стоїть на своєму. Тут уже вона не поступиться.

Не хоче мама їхати з нею, це її воля, але вона нізащо не залишить маму без догляду.

— Та гаразд, — згоджується натомлено мама. — Ти, дочко, збиралася б потроху... А то заїдуть, а ти не зібрана...

Товаришка Ольга заїхала аж о дванадцятій дня: довелося витримати справжній бій із завідуючим райнаросвітою, поки добилась призначення.

— Ти що, здуріла! Не знаєш, хто така Світлична!

— Знаю, — спокійно мовила Ольга. — Але це вже хай у тебе голова не болить: не тобі працювати із нею.

— Та в нас і так кадри захаращені попівськими дочками! — закричав зав. — А ця на додачу ще й жінка куркуля!

— Вже не жінка, — заперечила Ольга. — Вона од нього пішла ще до розкуркулення.

— Це не міняє справи!

— Ти напишеш наказ чи не напишеш? — набридла врешті- решт товаришці Ользі оця безплідна дискусія.

— Не напишу.

Товаришка Ольга різко звелася, вийшла з кабінету. Постояла, кусаючи губи, рішуче хитнула головою й пішла до райкому.

У приймальні Гінзбурга було повно народу.

— В себе? — запитала Ольга у секретарки і, коли та відповіла, що у себе, товаришка Ольга на правах старого працівника райкому не стала чекати черги — пройшла прямо до кабінету.

Григорій саме розмовляв із якимось чоловіком, по одягу селянином. Глянув на Ольгу, звівся, всміхнувся, простягаючи руку:

— Ольга! Якими вітрами?

— Я до тебе. Не заважатиму?

— Ні, що ти! Почекай тільки, ми з товаришем закінчимо...

Ольга примостилася на дивані. Нетерпляче постукуючи носком чобота, дивилася на Григорія. Лише зараз помітила, як він посивів, і чомусь ота сивизна навіяла сум. Вона труснула головою, сердито подивилася в спину селянина, що все ніяк не міг закінчити розповідь: тягнув та й тягнув, наче їхав волами.

Врешті той, подякувавши, пішов, Гінзбург повернувся до Ольги:

— Ну, як живемо? Як там Василь?

— Живемо непогано, — відповіла Ольга і відразу ж приступила до справи: — Товаришу Григорій, у мене до тебе прохання.

— Прохання? — посміхнувся Григорій із Ольжиної наполегливості. — Ну, що ж, давай, яке у тебе прохання.

Вислухав Ольгу, похитав головою:

— А ти знаєш, як зараз питання стоїть?

— Але ж я ручаюся за Світличну! — гаряче заперечила Ольга. — Квитком партійним поручуся!

— Отак зразу й квитком? — сміється з отієї запальності Гінзбург. — Ну, що ж... коли комуніст бере когось на поруки, ми не можемо йому не довіряти.

Підняв трубку, попросив:

— З’єднайте, будь ласка, з райвно. — І коли там озвалися: — Це Гінзбург... Здоров... Нічого, нічого... Ну, гаразд, годі про це... Слухай, чому ти не хочеш призначити Світличну?

Трубка потріскувала, пищала. Ольга подалася наперед, намагаючись почути, що відповідає завідуючий, але не могла розібрати й слова.

— Так... так... — Гінзбург уже нетерпляче. — Ну й що із того, що дочка попа? Хіба мало їх вчителює в районі?.. Так вона ж за Світличну ручається! Бере під свою відповідальність... Так, підтримую! Якщо хочеш, наказую!.. Наказую!..

Кинув трубку, помовчав, гасячи гнів, потім глянув на Ольгу. І у великих, мудрих і добрих очах Григорія золотим розсипом заіскрився теплий смішок.

— Ну, от... В яку ще історію ти мене вплутаєш?

— Більше ні в яку, — розсміялася Ольга, тиснучи на прощання Гінзбургові руку. — Будеш у наших краях, заїжджай. Бо щось ти забюрократився, став одриватись од мас.

Із завідуючим районною освітою більше не бачилась: перестріла її у приймальні секретарка, ображено сказала:

— Ось вам наказ. Розпишіться.

Ольга, посміхаючись краєчком вуст, старанно розписалася, взяла наказ, пішла геть: їй наплювати, сердяться на неї чи ні! Головне, що добилась свого.

Воювала ж вона за Таню зовсім не тому, що жаліла її, а тому, що у школі, якою вона завідувала, і справді бракувало учителів.

Та хіба тільки в неї! Тисячі, мільйони дітей, повісивши через плече торбинки, вирушали до школи. І коли б злетіти в той ранній час високо вгору, так високо, щоб охопити зором всю Україну, можна було б побачити, як майже з кожної хати, з кожного двору виходить малеча та зливається краплина до краплини в рухливі струмочки. Можна побачити, як стікаються оті струмочки до шкіл — і ясніють потім допитливі озерця дитячих очей, і шелестять сторінки букварів та зошитів, скриплять неподатливі пера, сопуть від натуги Васильки та Ганнусі, незвичними зубами гризучи «граніт науки». Такий міцний, такий неподатливий, що аж піт проймає, аж призводить до отієї події, після якої такий же маленький сусіда на запитання вчительки: «Скільки буде — два додати три?» — підніма високо вгору руку свою та й голосно скаже: «Маріє Остапівно, а Василько повітря зіпсував!..» — «І неправда, і не зіпсував!» — заллється червоною фарбою Василько. І мудра Марія Остапівна, звичайно, повірить йому, а не добровільному донощикові, бо із власного дитинства знає, який нелегкий хліб — наука.

Минає день, залягає вечір — не порожніють шкільні подвір’я: до пізньої ночі сяють вікнами школи, доноситься бджолиний гул голосів, зосереджений шелест сторінок. За партами, ледь протиснувшись, зігнувшись удвоє, сидять уже не Васильки та Ганнусі, а їхні батьки, старші брати й сестри, потіють не менше, аніж малі над «Букварем». Бо міцний той граніт, ой, міцний! І якщо не піднімає хто руки, то тільки тому, що немає в цих учнів святої безпосередності дитинства. І так же походжає перед ними Марія Остапівна, тільки в неї уже натомлений голос, і шумить у голові, і щемлять натруджені очі.

А потім, коли всі розійдуться, коли в порожньому класі дріматимуть парти, і дошка, й розбухла од крейди ганчірка, і карти на стінах, коли навіть намальований Дарвін заплющить очі, одне вікно ще довго світитиме в темряву: Марія Остапівна, потираючи скроні, щоб відігнати дрімоту, готуватиметься до наступних уроків, перевірятиме учнівські зошити.

Сяють та й сяють учительські вогники по всій Україні — з вечора у вечір, з ночі у ніч. І чим більше їх буде, тим світліше ставатиме на землі, тим менше темряви лишатиметься в душах людей, а більшатиме світла, добра, любові до рідного краю. До його давнини, що переплітається із сьогочасністю, до простих, працьовитих, мудрих душею і щирих серцем людей. До його співучої, неповторної мови...

Тож товаришка Ольга воювала не так за Таню, як за отих всіх дітей, які все ще не охоплені школою. Заїхавши за Танею, вона не сказала, якою ціною їй дався наказ про призначення Світличної учителькою. Дала лише його прочитати і, спостерігаючи, як зарожевіли в Тані щоки, весело наказала:

— Ану, збирайтеся!

Таня вдячно блиснула очима на Ольгу:

— Можна, хай він поки що побуде у мене?..

І коли Ольга кивнула ствердно головою, Таня обережно склала той аркуш паперу, заховала в нагрудну кишеню жакета.

Перед тим як вийти з хати, посідали, постерегли сумом підсинену тишу. Таня дивилася на маму, а та не зводила очей з онука. Притискала Андрійка до себе, не відпускала й тоді, як вийшли надвір: вела онука за руку, наказувала:

— Ти ж як будеш навідуватись, то й Андрійка бери... Та одягай його потепліше, а то застудиться...

І вже коли посідали на бричку:

— Почекайте!

Почимчикувала до хати, швидко повернулася, простягнула онукові шматочок цукру: десь, видно, дістала із сховів, із старечих нужденних запасів, бо грудочка та не світилася рафінованою білизною, не відливала стерильною синявою, а була потьмяніла, пожовкла, обсмоктана часом.

— На, дитино, поласуй у дорозі...

Стояла печальним, у землю вкопаним стовпчиком, і Таня за сльозами не бачила, чи мама хоч відповідає на її прощальні помахи рук.

Може, тому таким непривітним видався Тані розлогий переораний степ, помережаний то чорними смугами зябу, то зеленими — озимини, а подекуди й поруділими стернями. Може, тому так голо, так порожньо було під безбарвним розплюсненим небом, вистудженим холодними осінніми вітрами, під натомленим сонцем, що світило неохоче і скупо.

Позникало, відлетіло у вирій веселе птаство, тільки чорне гайвороння снувало ріллею, злітало ошматтями сажі, каркало так, наче лаялось.

І степ розгортався та й розгортався. Непоквапно, велично, могутньо. І не було йому кінця-краю, не вистачало на нього доріг: обривалися, щезали, як річки у пустелях. І людській комашні, що з інших країв заповзала на ці простори, лишалося тільки дивуватись: які ж титани могли отут жити? Які хоробрі духом звитяжці відважувалися заселяти цей простір, де не сховаєшся ні від злої кулі, ні від гострої шаблі, не відгородишся річкою, лісом, горами, а хіба що власними грудьми. Хто вони, ті перші, що, знехтувавши безпекою, насміявшись із смерті, проорали першу борозну, вкинули перше зерно, поставили перший курінь, огороджений степовими вітрами, посадили першого явора, гінкого й високого, аби здалеку видно було: тут живе той, хто не боїться нічого?

Хто вони? Хто?

Даремно допитуватись.

Мовчить небо, мовчить степ, мовчать високі козацькі могили...

Поселилася Таня із сином у Приходьків — не в Івана, у якого ніде й пальцем ткнути (дітвори, як гороху, так і підкочуються під ноги), а в старшого, Миколи Васильовича, або попросту — Васильовича, як звикли величати його в селі.

Тому, щоб стати на квартиру саме в Приходька, а не в кого іншого, було кілька поважних причин.

Перш за все — недалеко од школи. Не треба добиратися аж на край села, та ще як уночі, або коли задощить, або закрутять віхоли. П’ять хвилин ходу — і Таня вже дома. По-друге, окрема, через сіни, кімната. Невелика, зате світла й затишна. Дівочий цнотливий дух ще не вивітрився звідси. Тиждень тому вибралась із неї Приходькова дочка, віддавшись у сусіднє село за чубатого парубка.

— Закрутив, зовсім геть світ закрутив: пішла й не оглянулась, — розповідала Палажка Данилівна, дружина Миколи Васильовича, показуючи Тані кімнату. — Хочете вірте, хочете ні, а за тиждень вуздечку накинув. Отакі тепер парубки...

І по-третє, що найбільше спокусило Таню, це можливість харчуватися разом із господарями.

— Що нам, те й вам, — сказала Данилівна, розпускаючи лагідні зморшки довкола очей. — А ви не стісняйтеся: чи молочка, чи маслечка, чи медку — слава Богу, своє, не куповане.

Коли ж Таня заїкнулася про ціну, господиня замахала

руками:

— Та Господи, що ж про це наперед говорити! Поживете, побачите, мо’, іще вам у нас і не сподобається... Правда ж, старий?

— Ти краще, стара, сип борщ та запрошуй Олексіївну з малим до столу. Вони ж проголодалися з дороги, а з твого язика ситий не будеш.

Таня спершу побоюється суворого та неусміхненого господаря: не день і не два звикатиме до нього. Все їй здаватиметься, що Васильович на неї гнівається. Причиною тому були, мабуть, зморшки на худому, рідко коли голеному обличчі: затужавілі, аж закам’янілі. Старанний плугатар походив по тому обличчі, не лишив незораним жодного моріжка, оборав і спереду, і ззаду. На два десятки років здається Васильович старшим од брата Івана (в того шкіра, як на бубоні, так і блищить, тільки побіля безжурних очей веселі пучечки зморщок), хоч насправді, якщо вірити старим людям та батюшці, різниця між ними — п’ять років.

Васильович став спинатися на ноги вже після громадянської. Повернувшись додому, кілька днів ходив у довгополій шинелі, у високій будьонівці з вшитою п’ятикутною зіркою. Разом із щасливою Данилівною, яка не зводила із нього очей, провідував численних родичів, сватів і кумів; пив самогонку з тонких склянок, з полив’яних кухлів, заїдав, чим послав господарям Бог, а потім, строгий, випрямлений, на всі військові гудзики застебнутий, сидів за столом і розповідав принишклим людям про далекі краї, про чужі народи. Закінчував завжди одним і тим же:

— Де не бував, а такої землі, як у нас, не доводилося бачити. В нас руку по плече устроми — чорнозем, а там — то піски, то суглинки.

Зайшов і до брата, до Йвана. Як сипонули назустріч Приходьченкові потерчата, замало не повалили! Роздавав дітям гостинці, цікавився:

— Де ти їх, брате, стільки й нажив?

— На войні! — скалив веселі зуби Іван. — Тіки ти, брате, на конику та із шаблюкою, а ми з Хведорою на перині та попід ковдрою. Як ухоркаєм противника, так і побєда: Ванько альбо Маня в колисці гойдається!

— Ти, я бачу, такий, як і був... Як же ти їх годуватимеш?

— А чого б це я мав їх годувати? Я своє діло зробив, а теперечки Радянська влада хай їх годує!

— Весело, бачу, живеш, — похитав осудливо головою

Микола.

— Журитися немає чого. Наша влада теперечки чи не наша?

— Наша то наша, тільки щоб од таких веселунів, як ти, вона од голоду в кулак не почала свистати, — продовжував брат. — Влада, брате, по нас із тобою рівнятиметься: ми з тобою зуби на полицю закинемо, то й вона своїми клацатиме. Ми з дурного розуму в дранті стрибатимем, то й у неї у горщику ложка суха торохкотітиме... Отак воно, брате: які ми, така й влада над нами.

Сиділи потім за столом обидва Приходьченки, рідні брати, а наче й не однієї матері діти.

Походив, провідав Васильович усіх, кого треба, а тоді як одрізав: скинув військову одіж, густо притрусив тютюном, поклав у скриню аж на самісіньке дно — годі! Помахали шабельками, постріляли, побавились у світову, а теперечки пора братися за діло: бач, он земля лежить, під бур’янами дичавіє. І міцними зубами, зголоднілим нутром вгризся у працю. Сердився на день, що короткий, на ніч, що задовга, на Бога, який вигадав суботу й неділю, аби веселити нероб, плодити ледарів та волоцюг.

В перше ж літо прибрав колоду, що лежала під тином од вулиці, ще, либонь, дідом завезена. Почорніла, вичовгана до блиску, збирала вона майже всю вулицю в погожі недільні дні або на свята. Мостилися на ній жінки почесати язиками, поськатись одна одній у головах; сідали статечні чоловіки погомоніти, спробувати, у кого «луччий тютюн». А як темніло та висівалися зорі у небі, приходили парубки і дівчата. Ці більше руками, аніж язиками. І, бувало, заверещить

перелякано-щасливий голос дівочий, а слідом парубочо-

збентежене:

— Тю, дурна! Та то ж я ненарошне!..

Для Васильовича всі ті розмови, всі оті ляси, пусті балачки, дурні теревені, все оте марнування дорогоцінного часу — ніж гострий у серце. Терпів-терпів і врешті не витримав: закотив колоду до двору та й попиляв на дошки.

— Щоб ти з них собі труну зробив! — лаялися жінки, проходячи мимо того місця, де лежала колода.

Та Приходько не збирався так скоро вмирати: пустив дошки на нового воза. І, може, від того, що пам’ятали дощечки веселі розмови, пісні, дівочий щасливий сміх, віз був легкий та дзвінкий, і його залюбки, ніби граючись, котили по вулиці коні.

У перший же рік після повернення із громадянської обрали його до сільради. Хотіли й на другий (людина ж була як людина, не стала при владі собакою), одпросився у зборів. Стояв перед натовпом високий, худий, жилавий, притискав до грудей шапку:

— Люди добрі, помилуйте! Хай іще хтось у начальниках походить. А мені ж треба діло робити: землю орати, сіяти, державу нашу зодягать, годувать... А якщо вам уже наш рід такий милий та любий, оберіть мого брата Івана. Він уже давно тихцем портфелю купив і язика щоденно об камінь мантачить...

Посміялися, порадилися, зважили на слізне прохання й до складу сільради замість Миколи обрали Івана.

З того часу ще більше віддався хазяйству Микола: виводив із поля бур’яни, сіяв тільки високосортну пшеницю та жито, збирав найбільші врожаї. Ще й нахвалявся:

— От заждіть: розживемося як слід, то й німцям носа втремо!

Вирубав старий дідівський сад — лишив тільки грушу біля хати та вишняк в кінці двору, — натомість з’їздив у Полтаву, привіз саджанців яблунь, слив, груш, не бачених досі абрикос. Ходив коло них, як біля дітей, обкопував, удобрював, обв’язував на зиму соломою, щоб не померзли та не погризли зайці, а весною білив вапном. І стояли молоденькі деревця у біленьких панчішках, наче вбрані на свято: любо-мило було на них глянути. Приходили люди — нікого не гнав із саду Васильович: водив, показував, якої породи оця яблунька чи ось оця грушка, а коли сад почав плодоносити, то й вгощав. Бо не було для нього більшої втіхи, коли гість, надкусивши, хвалив оте яблуко.

У перші роки господарювання, особливо улітку, коли кожна хвилина була на рахунку, Васильович рідко ночував у постелі. Більше на возі, вкрившись тоненькою рядниною, а не кожухом, щоб не проспати світанку. З роками шалений той запал трохи вщух, вгамувався, став горіти рівним, утихомиреним вогнем. Васильович не надривав собі жили в роботі, і полінце, яке клав під подушку, щоб не проспати, давно уже згоріло в печі.

Данилівна теж підібралась до пари — не всидить і хвилини без роботи. Та й коли ж їй було звикать до тих лінощів, як ізмалку росла сиротою. Все по наймах та по наймах. Навіть на світ народилася — не зустріла привітного усміху...

— Та ні, ви не так! — перебиває Данилівна. — Ось дайте лучче я розкажу. Як народилась ото я, дак мене зразу й скупали у мертвій воді...

— У мертвій?

— Еге ж, у мертвій. Мати після родів зразу ж і померли, а мене взяли та в отій воді, що їх обмивали, й скупали: «Чого воно мучитиметься, хай іде слідом за матір’ю!» Ото так... А я собі живу та й живу, — сміється Данилівна, видно, потішена тим, що перехитрила отих, які купали її у мертвій воді.

У вісім років пішла в найми. Наймитувала, щоправда, й раніше, але то так, лише гуси пасла, свиней завертала. А це вже віддав тато-небіжчик у чужу сім’ю, завіз аж за двадцять верстов.

Головою всьому у тій сім’ї була мати — жінка з важким обличчям, із суворими бровами над чорними, як вугілля, очима. Нащо уже син, і той кляк перед нею. Жонатий був, сам дітей мав, а стане перед матір’ю — тремтить, як школяр.

Орали якось у полі: молодий хазяїн за плугом, Палажка поганяла волів. До обіду набила ноги, наморилася — стерня так і пливла перед очима, гойдалася під ногами, немов колиска. Посідали під возом обідати. Хазяїн розв’язав торбу, дістав півхлібини, шмат сала. Відірвав скибку, простягнув наймичці: «На!» Сала ж не дав: сам уминав, аж приплямкував.

Палажка ковтала зачерствілий хліб, намагалася не дивитися на сало.

Ось хазяїн глипнув на дорогу, побачив людей, наказав: «Як будуть питати, чого без сала, скажи, що не їси». — «Хліб та сіль, Хвилимоне!» — підійшли до воза дядьки. — «Дякую». — «А чого це твоя наймичка хліб один їсть?» Палажка опустила голову, перестала жувати — «Та ото ж таке дурне, що не їсть! Давав, а воно не бере! Видать, що в них зроду-

віку сало не їли...»

— Еге, отакечки і сказав, — стверджує Данилівна. — Зроду-віку не їла... А де б же я його, чоловіче добрий, їла, коли по чужих людях змалку росла?..

Набачилася Палажка у наймах всього. Була і бита не раз, і голодна, дошкуляв їй і холод. Та найбільше дісталося їй уже в інших хазяїв, що виїжджали щороку на плавні: жати на продаж очерет.

В Палазі тіло — своє, а одежина — хазяйська. То хазяйка й наказує: «Підтикай, Палажко, сорочку повище, а то за один раз подереш... Підтикай, підтикай, підглядати тут нікому!.. Та гляди, серпа не загуби!.. Ну, з Богом!..»

І лізе Палажка в болото, в густі очеретяні хащі, задираючи повище сорочку, щоб, не доведи Господи, не подерти об гострі, як бритва, зрізані вже очеретини, об зазубрені, наче у пилки, листки осоки. Вилазить потім з болота вся у крові, так наче від стегна до п’ят шкіру із неї іздерли. Зате сорочка цілісінька — ніде ані дірочки.

«Нічого, до весілля загоїться!» — втішає Палажку ха-

зяйка.

В шістнадцять років вона вийшла заміж. І хоч батько Миколин плакався, підпивши на весіллі («Я ж думав, шо в мій двір кіньми в’їдуть, а воно пішки прийшло!»), хоч і запитували єхидно Миколину матір сусідки, чи багатий посаг узяли за молодою, однак Палажка не каялась у тому, що в перший же вечір, коли Микола провів її із вулиці, поцілував та запитав: «Підеш?» — вона не маніжилась, не набивала собі ціни, а відразу ж сказала: «Піду».

Не каявся і Микола. Бо на що уже він був лютий до праці, але ніколи не доводилося підганяти молоду свою жіночку, а скоріше підтримувати, щоб дурне не підірвалося.

— Цьому Миколі сам чорт дитину колише! — гомоніли поміж собою дядьки — За таку жінку ще доплачувать треба, не те що посаг вимагати!

А молодиці казали, що в Палажки легка рука: ото уже як вродилось із легкою рукою, то й із попелу пасок напече!

На чийому боці була правда, невідомо, тільки й справді у Миколи та Палажки кури неслися, немов хотіли догодити хазяйці, корова давала найбільше у всьому селі молока, та такого, що ложку постав — не впаде.

Якось в Івана опоросилася свиня. Поросята як поросята — рожеві, веселі, ссуть, аж захлинаються, лише одне таке нікудишнє, таке згорблене й синюшне, що Іван узяв його за хвоста, аби викинути на гнойовисько.

Ото саме тоді, коли він виносив із сажа вниз головою порося, і нагодилась Палажка.

— Куди ти його, Іване?

— Віднесу на вгород та посаджу: свиня добра виросте!

— Дай краще мені.

— Тобі що, покійник потрібен у хату?

— А може, і вихожу...

— Та бери, я ще й спасибі скажу! Хоч труну не треба буде збивати та на батюшку розорятись...

Палажка ухопила синюшника, притулила до грудей, понесла додому. За кілька днів Микола, зустрівши брата, сердито пообіцяв:

— Я тобі, брате, цього повік не забуду!

— Тю не тебе! — витріщився Іван. — Сказився, чи що?

— Сказився б і ти! Ось я твоїй жінці не порося — бичка коростявого підкину. Як покладе його на ніч між собою й тобою, так подивлюся, що ти мені скажеш!

Іван, розкумекавши, в чому річ, аж падав од реготу. Гукав услід розгніваному братові:

— Стережися, Миколо, бо як підросте, то вона тебе — в саж, а його — за господаря!

А за три місяці якось Палажка показала Іванові чистого, рожевого, веселого кабанчика, що йому можна було б сміливо і всі шість місяців дати. Іван тільки потилицю чухав. А коли прийшов додому, накинувся на жінку:

— Ти тільки дітей умієш плодити, а щоб по хазяйству, то на тобі й чортяка не в’їде!

— А що там таке?

— А таке, що у людей свині як свині, а наших хоч сідлай! Рисаки рисаками!..

Вміла Данилівна хазяйнувати, вміла й чистоту довкола наводити. Вибілить, вишарує — стіни аж світяться. І всередині, й зовні. Ще й підпереже попри самій землі червоною охрою. Посуд увесь так і горить: кожен чавунець та сковороду до дірки протре, аби блищало. Ота любов до чистоти мало не завела Данилівну у велику халепу.

Сталося це вже під час громадянської. Чоловік іще десь воював — надсилав коротенькі листи, що живий-здоровий, та все нагадував, щоб не взівала землю, коли наділятимуть. Данилівна слухала, витирала сльози, тягнула хазяйство за обох.

Якось у селі зупинилася частина червоних козаків — п’ятеро стало на постій до Данилівни. Худющі, наморені, сіли їсти, а очі злипаються. А молоді ж, молоді: ну, може, років на два старші од її Василька! Правда, той, що в них за командира, трохи старший, та й не нашого, видать, роду, бо ніс крючком, брови шнурком і очі чорні, так і горять.

Жалко їх Данилівні, жалко до сліз. Сидить, підперши кулаком щоку, дивиться, як їдять — ганяють попід сірою шкірою гострі жовна, зажурено думає: «Це ж і мій десь отак... І чого оці чоловіки все воюють? Чи місця під сонцем немає, чи землі обмаль?.. Б’ють один одного, а в матерів та жінок серця кров’ю спливають...» Коли лягли спати, Данилівна не витримала:

— Ви, хлопці, хоть сорочки свої познімайте! Я їх вам поперу та до ранку й просушу.

Не брикалися — постягали. Постелила ж бо їм Данилівна на долівці на запашному сіні такі чисті полотняні простирадла, що аж страшно було на них лягати.

Забрала оті сорочки, ще й спіднє забрала, нагріла води та й заходилася прати. Віджала, повикручувала, розвішала, зайшла ще раз до хати, де мертвим сном спали бійці. І все їй щось наче муля, все немов чогось недоробила. Поглянула на божницю, зрозуміла, в чім річ.

Там стояв прапор — точнісінько церковна хоругва, тільки не хрест угорі, а червона зірка. Той самий, що з ним уїхали до села червоні козаки. Весь прокурений, закіптюжений, він звисав важким полотнищем, посічений, пробитий осколками й кулями. Ні, не могла Данилівна на нього, на такого, й дивитися! Тихенько взяла, винесла геть із хати, одпорола, позалатувала старанно всі дірочки та й намочила у жлукті: хай одкисає, одпарюється од своєї й ворожої крові!

Ох, і влетіло ж Данилівні, коли червоні козаки проснулися та побачили голе-голісіньке древко! Командир аж затіпався, так і встромив у жінку страшнющі очі свої, як гострі кинджали:

— Де флаг? Де флаг?.. Атвечай — стрелят будем!

І вже справді дістає нагана, наставляє на перелякану на смерть Данилівну. А куди ж їй, бідній, «атвечати», коли в неї і душа не в п’ятах, а десь поза п’ятами!

Спасибі одному із них, наймолодшому: догадався заглянути в шаплика, дістати червоне полотнище.

— Зачем намочіл? Зачем намочіл?

Заливаючись рясними сльозами, «атвечала» Данилівна, що одпорола той прапор, і полатала, і намочила у лугові, бо не могла дивитись, який він подірявлений та закіптюжений.

— Я ж хотіла, щоб у вас усе було чисте...

Порозумілись. Помирилися. Командир навіть пробачення попросив:

— Сам понемаш: вайна... Ми стрелай, ані стрелай — зачем флаг уносил?..

Проводжала Данилівна всіх п’ятьох, як власних братів. Дивилася їм услід, коли вирушали в довжелезній колоні, усміхалася втішено: «Мої ж найчистіші».

— І такі вони мені, Олексіївно, всі близькі та рідні стали! Оце хочете вірте, хочете ні, а якби зустріла якого — одразу пізнала б!

— Ну, стара, годі, — зводиться із-за столу Васильович. — Час уже не ранній, а Олексіївна натомилася з дороги.

І хоч Таня й заперечує ввічливо, вона і справді відчуває себе втомленою. Не так дорогою, як власними роздумами, враженнями. Тому довго не могла заснути: все думала, як їй поведеться на новому місці; забулася вже після того, як повернувся із досвіток син господарів Василь та грюкнув

засувом.

«Цікаво, який він? — мляво думала Таня. — Схожий на батька чи на матір?.. Завтра зранку — до школи... Як мене там зустрінуть?..» І вже зовсім крізь сон — таке відчуття, наче вона чогось не зробила. Щось забула, лишила поза увагою...

Пригадала нарешті, що протягом усього вечора не подумала про Оксена. Так наче його й не було.

І хутора. Й отих довгих років, прожитих на ньому...

Проснулася Таня від того, що хтось дерся до неї на ліжко. Розплющила очі — Андрійко. В довгій, до п’ят, сорочці, з личком, розчервонілим від сну, з блискучими очима. Андрійко притулився до неї, блаженно засопів, і вигляд у нього тепер був не заклопотаний, а лукавий: обдурив-таки маму, що забороняла перебігати з ліжка на ліжко!

— Ма, давай почитаємо книжечку!

Таня розсміялася, цмокнула сина у щоку, швиденько схопилась із постелі: у вікна вже вливався світанок.

— Ма-а, почитай! — тягнув капризно син.

— Ніколи, Андрійку, хай потім, — відповіла Таня, підбираючи густе довге волосся. Знайшла шпильки, затисла в губах, підійшла до невеликого люстра, вмазаного в стіну, стала зачісуватися.

Люстречка того не вистачало навіть на все обличчя. Таня бачила то чоло, то високу брову, то підборіддя і губи, то ніс — воно наче розбивало її на скалки. Мабуть, дочка господарів більше заглядала у відра з водою чи в річку під вербами, аніж в оцей благенький шматочок скла.

Таня викладала косу, оглядаючи водночас кімнату, в якій вона віднині житиме із сином. Кімната була висока, скоріше на міський кшталт, аніж на сільський. Бо в селі кладуть стелю так, аби тільки не дістав головою, — чим вищі хазяїни, тим вище і стеля, — весь же час господарі проводять поза стінами, у дворі, на городі, в полі, а тут тільки переночувати, поїсти, а взимку краще зберігається тепло. Та й нащо підносити стелю — хіба мало неба, для чого прорубувати великі вікна у стінах, коли он того світла, того сонця надворі, хоч купайся в ньому!

Тут же були і великі вікна з пофарбованими у синій колір віконницями, і добре вимита підлога, вся кімната дихала отією чистою молодістю, що притаманна новим, щойно збудованим оселям. В одному кутку в золотих ризах висіли дві ікони, видно, вінчальні. А на стіні навпроти ліжка, поміж двома вікнами, — портрет Тараса Шевченка. В смушевій шапці, в кожусі із сивим коміром, дивиться пильно і мудро на далеких нащадків своїх: що вони роблять, чию ниву орють, чиї вони діти?

Довкола портрета — рушник. Великий, з тонкого білого полотна, вишитий чорною та червоною заполоччю. На одному крилі рушника — дівчина, лицем звернена до Шевченка, несе на коромислі відра з водою; на другому — теж дівчина з повними відрами води. А під тими дівчатами вишито: «Палажка іде і співа», «Галя іде і співа». Таня догадується, що то мати з дочкою. І хоч Палажка з’явилася на рушникові раніше від Галі, обидві однаково молоді в сердечному пориві напоїти водою Шевченка. І ще нижче, на самому крайчикові, приліпилися літери: «П. П. Д. В.» Таня довго ламала над тими літерами голову, а потім спитала в Данилівни.

— Та це ж я! — пояснила, тикаючи пальцем у літери. — Приходько Палажка Данилівна вишивала. Ото як знайшлася у мене Галя, я його й вишила...

— То ви вмієте читати й писати?

— Та де там!.. То сусідка мені написала, а я вже по наведеному й вишила.

— Давайте я вас буду навчати, — пропонує Таня, рада все зробити для оцієї жінки. — Це зовсім неважко!

— Ой спасибі, голубонько! Тіки ви вже спершу навчіть молодших, а мене старий і так не розлюбить.

Ця розмова відбулася пізніше, коли Таня вже обжилася у Приходьків, трохи оговталась у школі і не тільки навчала дітей, а й почала вести лікнеп. І таки умовила Данилівну сісти за парту поруч із такими ж, як сама, неписьменними жінками та чоловіками.

Але це буде трохи пізніше. А поки що Таня заходить до класу, заходить разом із товаришкою Ольгою. І та, відповівши на дитяче «добридень», відрекомендовує Таню:

— Діти, оце вам ваша навчителька Тетяна Олексіївна Світлична...

Таня підходить до столу, обпирається на нього долонями, і ноги у неї трохи тремтять, і пересихає у горлі.

— Добридень, діти! — каже вона — Давайте познайо-

мимось!

Малюки дивляться на неї, принишклі, зацікавлені, насторожені, — тридцять пар очей, тридцять натур, тридцять характерів. Дивляться на молоду вчительку, яка не тільки учитиме їх читати й писати — від якої багато залежатиме, ким вони виростуть.

Не можна сказати, що з першого ж дня в Тані все пішло як по маслу. З дітьми ще сяк-так, хоч не раз ловила себе на тому, що починає втрачати терпець, коли котрийсь із учнів ніяк не може засвоїти найпростіших, здавалося б, речей.

— Яка це літера, діти?

— Ги-и! — кричить дружно клас.

— Так яка це, Петрусю, літера?

Петрусь, який щойно кричав разом з усіма, спантеличено блима очима.

— Ну, яка?.. — допитується Таня. — Ти ж її щойно вимовляв. Що тут намальовано?

— Гарбуз.

— Вірно, гарбуз. То яка це літера?

— Гарбуз.

— Сідай! — не витримує Таня. — Галю, скажи ти, яка це літера?

Галя зиркає хитренько на свого сусіда-невдаху, голосно відповідає:

— То літера «ги»!

— Правильно, літера «ге». Сідай, Галю... То що тут, Петрусю, написано?

— Гарбуз, — приречено говорить Петрусь. Можна його зараз хоч убити, а він нізащо не згодиться, щоб гарбуз називати на «ги»!

Потім удома, пригадуючи урок, Таня клянеться більше не гніватись, бути стриманішою, хай десять, двадцять разів доведеться пояснювати одне й те ж. Не сердитись навіть тоді, коли всі діти принесли по десять паличок для лічби, а Петрусь приволік усього одну, зате таку, як пужално, ще й у візерунках. І довго не згоджувався проміняти її, отаку велику й красиву, на якісь там нікудишні дрібненькі палички...

З дітьми все ж було легше, навіть із такими, як Петрусь, що в перший же день, одсидівши два уроки, на третьому звівся, узяв торбину, мовчки посунув до дверей.

— Ти куди?

— Додому.

— Як це додому?

— Набридло.

Навіть із такими якось справиться Таня, може, не відразу, а поступово, привчаючи їх до дисципліни, навчаючись разом із ними й сама. А от що робити з дорослими? З отакими, як Непідкований, котрого Таня мала охопити навчанням у лікнепі разом із десятьма іншими неписьменними?

— Не піду і баби туди не пущу! — сказав, як відрізав,

Протасій.

— Чого ж ви не підете? Зараз же всі вчаться! — пробує умовити Таня.

— Хай собі учаться, а я не піду. — Повертає до жінки сердите обличчя, гримає: — А ти чого вуха розвішала? Од мене розумнішою хочеш бути?.. Іди свиням їсти давай!

Жінка покірно виходить, Протасій знову схиляється над столом: нарізає тютюн, так наче у хаті більше нікого й немає.

Таня сидить ні в сих ні в тих. Врешті зводиться, пробує ще раз умовити господаря:

— А може, надумаєтесь?

— Хай інші думають, а я вже надумався, — січе своє

Протасій.

Ну, що із ним, отаким, робити? Не потягнеш же за руку до школи!

Поскаржилася товаришці Ользі, а та попросила чоловіка викликати Непідкованого до сільради.

— Викликати то викличемо, — сказав Ганжа, — тільки не поможе. Я його, безрогого, ще змалечку знаю: ото як упреться — волами не зрушиш. Ви краще попросіть комсомольців. Вони над неграмотними шефствують...

Комсомольці не відмовились. Думали, радилися, врешті придумали. Давлячись сміхом, списували великий аркуш паперу. Цілою делегацією пішли до Некованого.

— Дядьку! Гов, дядьку!..

— Що там таке? — вийшов із хати Протасій.

— Осьдечки підпишіться!

— А що тут написано?

— Написано, щоб готуватись до посівкампанії.

— Дак я ж неграмотний.

— А ви пальця прикладіть.

— Хіба що пальця.

Підставив плескату, роздавлену роботою пучку: квацюй!

— То куди тулити?

— Ось тутечки.

— А чого інші не поставили?

— Бо ми із вас почали. Ви будете перші.

Перший то й перший: Боже поможи! Притиснув, аж цупкий папір затріщав. Іч, як ловко вийшло, можна, виходить, і без грамоти!

Другого дня реготало в Тарасівці старе й мале: біля сільради на видному місці висіло таке оголошення:

ОБ’ЯВА

Я, Протасій Непідкований, починаю у четвер казитися. Хто побачить мене — тікай, а то покусаю!

І отакенною печаткою — слід од пальця!

Протасій як дізнався — позеленів. Накинув шинель, люто нап’яв шапку, двигонув до сільбуду. Зірвав оголошення, подер на шмаття, кинув на землю і довго топтав каблуками. А увечері прийшов до школи. Всунувся у клас сірий, як нудьга, замість привітатися, бовкнув похмуро:

— Де тут сідати?

Втиснувся за парту, аж затріщали дошки, не знімаючи шинелі, просидів до кінця уроку.

— А чого це ви без дружини прийшли? — поцікавилася Таня.

— Хай дома сидить. Жінка — не чоловік, можна й зовсім без жінки.

Таня тільки плечима знизала.

Третього тижня з райцентру завітало начальство. Завідуючий не забув про свою сутичку з товаришкою Ольгою, послав інспектора обстежити роботу Тарасівської чотирирічки. Він знав, кого посилати, отой розгніваний на товаришку Ольгу завідуючий: інспектор був хоч і молодий, але в’їдливий, як короста. До всього прискіпувався, не минав бодай найменшої дрібниці, і Таня мало не вмерла од страху, коли грізне начальство зайшло у її клас.

Зайшло, сіло на задній парті, дістало великого блокнота — в Тані вже ноги підкосились. Інспектор щось пописав, пописав, а потім забажав поговорити з учнями. Вийшов до дошки, завчено посміхнувся.

— Діти, ану скажіть, яка це літера? — запитав, піднісши квадратний картон.

Таня з відчаєм подивилася на клас, їй здалося, шо минула вічність, а діти сиділи й мовчали. І коли вона вже втратила всяку надію, побачила, як піднімаються руки: одна... друга... третя... Спершу несміливо, так, немов заохочуючи одна одну, а потім як сипонуло:

— Я скажу!.. Я!..

Притулившись до стіни спиною, Таня заплющила очі. Заплющила міцно, щосили, щоб не розплакатись. Єдине, про що зараз молила Бога, щоб інспектор не надумався показати картонку з намальованим гарбузом та запитати Петруся.

— Ну, скажи ти! — почула його голос.

— Це літера «бе»!

— Вірно... Сідай, молодець!.. А оце яка літера, діти?..

Потім інспектор цікавився, як учні додають найпростіші числа. І тут діти не підвели свою вчительку.

— А тепер хто мені скаже, кого ви бачите на оцьому малюнку? — таємничо запитав інспектор.

Таня з тривогою дивиться на своїх учнів: рук над головами немає. Діти розгублено перешіптуються, дивляться на свою вчительку так, немов сподіваються, що вона їм підкаже. І тоді руку піднімає Петрусь. Не чекає, поки його викличе інспектор, статечно підводиться й голосно каже:

— Це Сталін!

— Молодець! — хвалить його інспектор. — Як тебе, хлопчику, звати?

— Петро.

— А хто такий товариш Сталін, Петрусю?

— Вождь.

— Правильно... Тільки треба відповідати повністю: товариш Сталін — наш вождь і навчитель. Ану, давайте гуртом повторимо, діти!

Посланець із райцентру залишив клас задоволений. І Таня, весела, щаслива, відпустила дітей одразу ж після дзвінка: була не тільки ними горда — була їм вдячна. Особливо Петрусеві...

Хоч інспектор і похвалив клас, все ж Таня протягом дня не могла думати про щось інше, окрім педради, що мала відбутись о шостій годині вечора.

Ще задовго до шостої почала збиратися. Випрасувала єдину батистову хустку, довго чистила жакет і спідницю. Костюмові уже шостий рік, пошила його Таня ще на хуторі, однак він добре зберігся, бо надівала його лише до церкви та в гості. Взула чобітки з коричневого хрому на високих закаблуках. (Чобітки теж стоптані, але як їх добре почистити, то зовсім як нові!) І довго викладала косу, заглядаючи в шматочок дзеркала, вмазаний у стіну.

Осіннє надвечір’я зустріло Таню хмарами, що лягли по небу валками скошеного сіна, натомленим сонцем, яке зупинилося над обрієм, аби ще раз оглянути наслідки своєї денної праці. Червоне обличчя його світилося задоволеним усміхом хлібороба, який хоч і натрудився так, що аж судомить у плечах, і руки болять, і не несуть уже ноги, зате ж і недаром: прийде зима — буде що їсти худобі. І омиті отим добрим тихим світлом, ішли назустріч Тані дядьки і тітки: кивали головами, піднімали шапки, лагідно віталися, а якщо зупинялися перекинутися словом-другим з навчителькою, то говорили непоквапно, повагом, в тон сонцю і вечору.

Таня повільно йшла і вже жалкувала, що так близько до школи: хотілося, аби вулиця була безконечною, аби сонце не заходило довго-довго, аби їй стрічалися люди, яких вона взнала за неповні три тижні і з якими не могла познайомитися протягом довгих років життя на хуторі.

Ось і школа — великий, просторий будинок із широкими вікнами під високим, що не встиг іще й потемніти, солом’яним дахом. «Хай побуде поки під соломою, дістанемо бляхи — перекриємо», — сказав два роки тому Ганжа, та все одно нове приміщення школи — найкраще в селі. І його здалеку видно, бо стоїть на високому пагорбі, засадженому молодими деревами. Біля школи безлюдно: учні розбіглися, дорослі ще не зійшлися.

Таню зустрічає тільки баба Наталка. Вийшла з відром та ганчіркою, всміхнулася приязно:

— Ідіть, ідіть, тамечки вже зібралися.

— Почалося? — аж похолола Таня.

— Та де-е... Ще ж Михайлівна отого з обіду не привела...

В учительській уже сиділи Пантелеймон Іванович з дружиною, а також Колядки — Олексій Григорович і Зіна Кіндратівна. Подружжя сидить насуплене та знервоване: в Зіни Кіндратівни заплакані очі, а Олексій Григорович сердито одвертається від своїх колег. Так наче вони винні у тому, що сталося з його дружиною в третьому «Б».

Таня вже знає усе, їй від душі жаль Зіну Кіндратівну.

Отой прискіпливий інспектор, зайшовши до третього «Б» класу, надумався перевіряти, наскільки твердо знають діти пори року. І тут сталося те, з-за чого і плакала Зіна Кіндратівна.

— Діти! — звернувся інспектор до класу. — Ану, хто скаже, як називається останній місяць року?

Діти розгублено мовчали. Назва місяця вилетіла їм з голови, хоч убий. Дивилися на вчительку, і як вона не показувала крадькома собі на груди: грудень, мовляв, грудень! — довго не відповідали.

Врешті здогадались, потягнулись зраділо руками.

— Так як називається останній місяць року?

— Цицень!..

Краще б вони мовчали!

І ось інспектор стоїть перед учителями Тарасівської школи і вичитує з блокнота, яких помилок допустилися Пантелеймон Іванович чи Зіна Кіндратівна. Головне, про що повинні дбати учителі, — це зв’язок із життям. Політехнізація, політехнізація і ще раз політехнізація, — наполягав інспектор. Учні не тільки за партами, а на дослідних ділянках, на полях повинні засвоювати навчальний матеріал. Не школа, відокремлена од села, а школа — виробнича ділянка Тарасівського ТОЗу — ось до чого повинен прагнути педколектив!

— Ми повинні рішуче порвати зі старими традиціями, викинути за борт всі буржуазні засади, класово ворожі уявлення про школу як про храм науки, покінчити зі старорежимними методами, всі галузі шкільної праці охопити ударництвом і соцзмаганням... Іще звертаю увагу шановних колег на недостатній рівень політичного виховання учнів. От у третьому «Б» висить такий плакат: «Життя — коротке, мистецтво — вічне». Яке відношення має цей вислів до нашої пролетарської школи? Чиє життя має на увазі шановна Зіна Кіндратівна? Буржуїв чи гноблених мас? Яке конкретно мистецтво? Якщо це мистецтво експлуататорського суспільства, то воно не може бути вічним. І чи випадково учні цього класу не знали, хто такий товариш Косіор? Може, Зіна Кіндратівна сама іще класово несвідома...

— Я комсомолка!.. І мій тато — пролетар!..

У Зіни Кіндратівни очі повні сліз, вона от-от розплачеться. І тому інспектор переключився на Таню.

— Мені приємно відзначити, що молодий педагог так гарно зуміла поставити політично-клясове виховання учнів. Ольга Михайлівна не помилилася, взявши до себе Світличну. Про це я доповім у райвно...

Інспектор поїхав, учителі залишали школу. Колядки, обоє червоні, знервовані, побігли до класу: зривати, мабуть, плакат. Таня, попрощавшись із товаришкою Ольгою, пішла додому.

Надворі уже було темно. І в тій темряві, поміж великими і малими, ясними і блідими вогнями, світився і вогник, запалений Танею. Може, не був він такий яскравий, як інші, але він особливо Тані рідний та дорогий.

— А у вас, Олексіївно, гості! — Данилівна зустрічає Таню аж біля воріт: виглядала, мабуть, щоб порадувати новиною.

— Гості?

— Якийсь чоловік. Ви пішли, а він на поріг... «Федя?.. Боже, що сталося?!.» Стривожена, Таня швидко заходить у сіни і, ще не відчинивши дверей, чує голосний сміх Андрійка.

Одчиняє двері, стає на порозі.

Тримаючи на колінах Андрійка, боком до Тані сидить якийсь чоловік. Русявочубий, без вусів.

— Он мама! — закричав Андрійко, потягнувся до неї

руками.

Тоді чоловік зсадив малюка з колін, став повільно зводитись і ще повільніше повертатися до Тані. Так, наче йому дуже важко було те робити, немов обривав невидимі ланцюги, що приковували його до стін. І, може, від того дивний дзвін пішов по кімнаті, вдарив Тані у вуха, наповнив її всю. Підлога попливла з-під ніг, Таня, пополотнівши, відступила назад, інстинктивно шукаючи, на що б обпертися.

Перед нею стояв Олег...

Двоє сидять і ведуть тиху розмову.

І немає на світі нікого, крім оцих двох. Вся земля спорожніла, обезлюділа — лишилися тільки вони.

Давно спить Андрійко, сплять Данилівна і Васильович, напрацювавшись, як чорні воли, повернувся із вулиці Василь, а вони сидять та й сидять.

— Таню, дозвольте запалити.

— Ви ж не палили.

— Так... Але, знаєте, життя...

— Паліть, — дозволяє Таня. Сидить навпроти, обперлась ліктем на стіл, а підборіддям — на кулачок, не зводить із нього пильного, вивчаючого погляду.

Олег дістає цигарку, чиркає сірником. Щось непевне, тривожне і разом жалісне вчувається у його рухах. Він дуже змінився, Олег!

— Ви мене слухаєте, Таню? — вже не раз запитує він, бо йому здається, шо Таня нічого не чує, хоч і дивиться прямо на нього.

— Слухаю... Розказуйте, я слухаю...

Він змінився і водночас залишився дитиною. Навіть курити не навчився як слід: пускає димок, по-дитячому складаючи в трубочку губи.

Але чому ж тоді в нього обличчя припорошене втомою?

І гіркі зморшки довкола юначого рота? І сивизна, що помітно усіяла скроні?

Він таки дуже змінився, Олег!

— Мені не повезло у житті, — вже втретє повторює він. — Знаєте. Таню, я всі оці роки часто згадую вас... Вірніше — завжди... От коли мене щось дратує в її поведінці, я завжди собі думаю: Таня цього не зробила б. І від того мені стає ще важче...

«Вона» — це дружина Олега. Він уникає чомусь називати її по імені, тільки — «вона», «її», «до неї», «од неї». І, може, тому Таня сприймає ту невідому жінку як щось нереальне, щось таке, що досить перестати думати про неї, і вона зникне назавжди, зітреться, як тінь. Тільки не треба іти під неприємне сонце спогадів...

Та вони прикуті до спогадів, як раби.

— Олег!

На обличчі у Тані такий вираз, наче вона його зовсім не слухала, наче думала про щось дуже важливе для нього й для себе.

— Пригадуєте, як я до вас вийшла востаннє?

— Так, — глухо каже він.

— А ви знаєте, чого я чекала од вас?

— Цього я, Таню, не знаю.

— Щоб ви мене взяли за руку... Грубо, по-чоловічому, так, щоб я не могла вирватися, хай би як не пручалася. І повели за собою... Як я цього сподівалась!

Олег хилить голову, мне в пальцях цигарку. Врешті зводить прошите смутком обличчя, і у великих, добрих, безпорадних очах його зламаними крильцями тріпоче запізніле каяття:

— Таню, ви зможете коли-небудь простити?..

Ні, він лишився таким, як і був! Інакше зрозумів би, що вона йому давно вже простила, простила усе. Й оту нерішучість. І жахні роки життя із нелюбом, з чужою людиною, коли постіль, як труна... Все, все давно простила йому Таня. І всі оці роки чекала на нього.

Навіть не усвідомлюючи, що чекає. Навіть тоді, коли місяцями не згадувала його, коли їй здавалося, що вона вже зовсім байдужа до нього.

І ось він прийшов. І сидить перед нею. Такий же нерішучий, хоч вкрився уже сивизною. Такий, як колись...

Але Таня вже не та, що була.

Вона довго йшла до цієї зустрічі з Олегом. Крізь всі оці роки, крізь ночі й дні, безпорадні, в’язкі, як болото, через твань осоружності, що погрожувала засмоктати її, погасити навіки надію, пробивалася Таня, до крові збиваючи руки і ноги. Вона йшла увесь час наполегливо, вперто, невтомно. І коли б оця зустріч відсунулась у далеке безмежжя, таке далеке, що й життя не хватило б, коли б їй про це каркали всі ворони світу, все одно б вона йшла...

Вона довго ждала цієї хвилини, щоб пройти мимо неї, знехтувати, вагатись і думати, що потім казатимуть люди.

Хай кажуть, що хочуть. Вона відмітає усе, що стоїть між нею та Олегом. Візьме від цієї зустрічі все, дозволить собі хоч раз у житті бути щасливою.

І коли він, зауваживши, що вже пізно... коли Олег звівся і став прощатися, Таня взяла його за руку:

— Ти нікуди сьогодні не підеш!

Іще додала, притуливши йому пальця до рота:

— Мовчи!..

Ходить сон коло вікон, заглядає цікавий сонисько у темне вікно. Хукає, протирає шибки — не бачить нічого. Вчувається тільки щасливий жіночий сміх, але він не певний і в тому. Може, то зорі, відомі насмішниці, звісившись із неба лукавими мордочками, кепкують із нього?

Іван Приходько надумався ярмаркувати.

І хоч не було особливо й чим: не бекали в кошарі зайві вівці, не рохкали по хлівах відгодовані свині, не переповнювали двір кури та гуси, не тріщала комора од збіжжя, не репались діжки од сала, масла, сиру й меду, а зовсім, можна сказати, навпаки, все одно Іванові гвалт припекло їхати на ярмарок!

— Та що ж ти, чорте нечесаний, там продаватимеш? — аж охрипла од крику його жінка Хведора. — Чим торгуватимеш, щоб тебе й мої очі не бачили?!

— А пшеницею!

— Пшеницею? — аж руками сплескувала Хведора. — Та де ж ти набереш тієї пшениці, коли самим до весни не вистачить?

— І чого ти, жінко, журишся? Де ще ті яйця, а вона уже квокче. Коли ще та весна, а ти вже собі голову сушиш. Не померли ж досі од голоду, дасть Бог, і далі не помремо. Прийде весна — позичимо, світ не без добрих людей. А я, як не справлю нового плуга, чим землю горатиму?

Хведора чи то зовсім утратила голос, чи дала-таки себе умовити — не сказала більше й слова.

Лишень махнула рукою: продавай усе, хоч і дітей поспродуй, а мені вже все одно, та й заходилася біля печі. А Іван, радий, що так легко переміг дружину, мигцем за шапку та й із хати — лаштувати воза, насипати два чували пшениці, бо збирався ж виїхати пораніше, щоб не прогавити торгу.

Повернувся із двору, коли вже зовсім стемніло. Саме збиралися вечеряти. На долівці посеред хати примостились кружечком Приходьченки: хто на полінці, хто на колінці, а хто і на своїй половинці. Старшенькі усі в штанях з помочами через плечі, а менші — у довгих забрьоханих сорочечках: на штани усім не вистачало. Хведора, ще й досі сердита, витягла із печі чавуняру з нечищеною, в «мундирах», картоплею, гепнула ним посеред кружка: їжте, хоч подавіться! А сама кинула рогач та й пішла геть із хати.

Приходьченків мало обходило, сваряться тато із мамою чи ні. Обліпили чавун, хапали один поперед одного гарячу картоплю. Іван швиденько шапку із голови — та на долівку: примостився і собі поміж синами.

— Ох і бульба! Оце бульба, дак бульба! — примовляв весело він, ганяючи по долоні гарячу картоплину. — До такої і сала не треба!

— Хоцу сала! — озвався відразу найменший, що обгризав картоплину, як яблуко, щоб не попекти губи.

— Від сала, сину, ратиці ростуть, — відповів Іван. — З салом і дурень картоплю жуватиме, а ти без сала попробуй. Отоді й побачимо, який ти молодець!

Приходьченки всі були молодцями: не встиг Іван і оглянутись, а в чавуні вже тільки чорненька водичка при денці!

— Х-ху! — оддував щоки Іван. — Так, мабуть, і царі не вечеряли! Теперечки і запити не гріх.

Звівся, пішов до великого дерев’яного цебра, поволік за собою вервечку синів. Пили по черзі, по старшинству, вслід за татом прихвалювали:

— Сма-ачна!..

Іван весело дивився на синів, що, слава Богу, не хворіли, не квиріли — росли, як із води. Чи то набрались од батька веселої, безжурної вдачі, що зроду-віку бив лихом об землю, бив та ще й пританцьовував, чи позичили в матері нев’янучого здоров’я, яка й досі ходить із дівочим, на всю щоку рум’янцем, тільки йшли їм на користь і пісні харчі, і вічні нестатки. В інших діти хворіють, помирають, Іванових же не бере ні чума, ні пропасниця: як висиплять босоніж на сніг в найлютіший мороз, то в дядьків та тіток, що мимо проходять, аж спини дубіють.

Тож Іван весело поглядає на синів, на невигубне сім’я своє, що, загартоване, ростиме хоч і на камінні, і велика любов освітлює його очі:

— Хлопці, а хто поїде ярмаркувати з татом?

— Я поїду!.. Я!.. — закричали дружно сини, обступаючи тата.

Навіть найменший, якщо не рахувати отого, що в колисці, і той пнувся до нього, простягав рученята з-під довгих рукавів сорочки, що закочувалась йому аж на плечі.

— Та ти що, зовсім із глузду з’їхав? — закричала Хведора. — Не пущу!.. І не проси — не пущу!..

Іван і не просив — підморгнув лише синам. А ті вже як обступили маму, як узялись її тіпати — у Хведори й голова обертом пішла! Крик, лемент, плач. Те смикає за рукав, те цупить за спідницю, не знає вона, до кого й повернутися, кому й по потилиці заїхати.

— Забирай! — не витримала врешті Хведора. — Хоч і отого, що в колисці, бери! Щезніть тільки з моїх очей, щоб я вас більше й не бачила!

Отак і виїхав ні світ ні зоря Іван Приходько із своїми синами. Найменшого, правда, не взяв. Зачинивши за ними ворота, Хведора наготувала їм на вечерю повну макітру вареників, а сама ухопила з колиски малого та й подалася на хутір до сестри.

До місця добралися, коли вже добре-таки розвиднілось.

Містечко лежало внизу, і до нього з усіх боків спускалися вози, гарби, фури, запряжені кіньми й волами, тяглися пішки чоловіки і жінки з клумаками, корзинами через плечі та за плечима. Все те стікалося до величезного майдану, обперезаного рундуками, ятками, крамницями, що вже гудів, колихався незліченною людністю.

Ще здалеку помітив Іван гурт молодиків у юнгштурмівках і кількох міліціонерів. Молодики зупиняли вози, частину пропускали, а частину завертали із шляху в сторону, де вже стояли біли своїх підвід стривожені, похмурі господарі.

«Хлібна застава», — здогадався Іван. Зупинив був коня, щоб повернути назад, та завагався: збирався ж, можна сказати, не один день, та отак і поїхати, не побувавши на ярмаркові? Потоптавсь, потоптавсь коло воза, врешті зважився: прикрив оті два чували сіном, скомандував синам:

— Сідайте ізверху. Та не ворушіться. — Скочив на передок, смикнув віжки.

— Тпрру!.. — Двоє молодиків зупинили коня.

— Що, дядьку, везеш?

— А ви, добрі люди, не бачите? — здивувався Іван. — Синів на ярмарок везу. Мо’, ви підкажете, скільки за кожного правити?..

Хлопці не дуже прислухалися до Іванових теревенів: намацали враз чували, запитали, суворо дивлячись на Приходька:

— А це що?

— Ото?

— Еге ж, оце!

Іван витріщився так, наче вперше ті чували побачив:

— Оце-о?

— Та оце ж!

— От же клята жінка! — аж розсердився Іван. — Таки підкинула!.. Так поклала, що я й не помітив!..

— Вона у вас, дядьку, не тільки хитра, а ще й силу неабияку має, — засміявся один. — По шість пудиків у мішечкові кожному, не менше.

А інший скомандував:

— Завертайте з дороги!

— А то нащо? — вдавав, що нічого не второпав, Іван.

— На те, дядьку, щоб ви продали оцей хліб державі, а не спекулянтові!

— Дак я ж бідняк! Мене й не обкладали, людоньки добрі! — з останніх сил відбрикувався Іван.

— Значить, як державі, то хліба немає, а як спекулянтові, то є?.. Завертайте добром, бо міліціонера покличемо!

І ніде діватися Йванові — довелося звертати з дороги.

Іванова підвода була останньою. Чи то дядьки не везли більше хліба, чи були догадливіші та зарані завернули додому, тільки, пождавши ще трохи, комсомольці посідали по одному на затримані підводи та й наказали рушати до загот-

пункту.

На Івановій сидів міліціонер. Пихкав цигаркою, незлостиво докоряв:

— От ви, дядьку, бідняк, а спекулянтові на руку граєте.

— Чому ж спикулянтові? Мені гроші, чоловіче добрий, он як потрібні!

— Гроші, гроші... Вам би все гроші, щоб подорожче продати! Закопуєте, приховуєте до весни, коли подорожче. А про те не думаєте, що робітник, зробивши машину, не прикопує її в землю, чекаючи, поки подорожчає!

— Та хто його, чоловіче добрий, той хліб і закопує!

— А куркулі?

— Дак їх же розкуркулили! От у нас був один на розплід, та й того викорчували.

— Один? На все село — один? — здивувався міліціонер. — Погано ж ви їх шукали, якщо тільки одного на все село знайшли!..

— А ви, звиняйте, звідки будете родом? — поцікавився Йван.

— Я? З Полтави.

— А, з Полтави. Тоді звісно...

Іще щось хотів додати, але вчасно прикусив язика.

До заготпункту вже їхали мовчки.

А там понад широчезними, гостинно розчиненими воротами напнуто транспарант — «Більшовицький привіт хлібоздатникам!» А там запрошений із сусідньої військової частини духовий оркестр грає такого веселого марша, що, здавши хліб та одержавши по квитанціях гроші, хоч танцюй гопака. Ще й кореспондент газети клацає фотоапаратом, записує, хто й звідки.

Підлетів до Івана, витріщився на дітей, запитав, наче збиравсь купувати:

— Ваші?

— Мої, та не всі...

— Іще є? — аж очі полізли на лоба в кореспондента.

— Половина дома лишилася.

— Половина?! Цікаво... Цікаво... — Та чирк, чирк олівцем у блокноті. — Пробачте, а ви самі звідки?

— З Тарасівки.

— А прізвище й ім’я?

— Твердохліб Володимир, — недовго думав Іван. — А жінка — Маруся...

Кореспондент, клацнувши фотоапаратом, пострибав далі, а Іван, трохи розвеселившись, пішов до контори за грошима.

Поверталися дядьки з тієї музики вже без охорони. Поверталися, кому як на душу спадало. Той періщив коней, аж піна летіла; той і віжок до рук не брав: обв’язав за полудрабок — везіть хоч і в прірву; а той волікся до крамниці, щоб купити на гроші за зданий хліб горілки та випити з великих радощів: пообіцяв же кореспондент надрукувати його «патрета» на видному місці!

І потім, хильнувши як слід, цілуватиме розчулено в морду, бо й кінь же буде на тому «патреті», а хліб... «Зате ж і музики, біс їх побери! Як дмухнули в тії труби — всю пшеничку до зернини видули!..»

Іван не поволікся одразу додому, не купував і горілки, а подався-таки на ярмарок. Поставив свого воза край вигону, поміж інших підвід, розпріг коня, кинув йому сіна, наказав синам:

— Ви ж глядіть — нікуди ні кроку! А то цигани покрадуть. — Хоч, признатися, не дуже надіявся, що залякав їх циганами.

— А захочете їсти — ондечки торба із хлібом і цибулею...

— Так вона ж, тату, порожня!

— Як порожня? — витріщивсь на старшого Йван. — Я ж сам туди дві хлібини укинув!

Смикнув за торбу — вона так і злетіла в повітря. З’їли! Строщили ще по дорозі, та так, що тато не чув і не бачив! Ну й дітки! Оцих би отим молодикам у юнгштурмівках на підмогу! Бач, сидять, світять на тата такими очима, наче й вони не вони!

Потрусив, потрусив Іван торбою, немов усе ще надіявся, що звідти щось випаде, а потім кинув на воза, сказав синам:

— Ждіть же тепер, поки тато вам щось принесе!

Та й майнув на ярмарок: якщо вже на плуг грошей не вистачить, то хоч що-небудь купити. Не вертатися ж із порожніми руками додому!

А там народу, а там товкотнеча, немов зібралися з усієї Полтавщини, та ще й з інших губерній добавилось. Підхопила, закружляла, завертіла Івана людська течія, кидала туди-сюди, носила од берега до берега, та він їй і не опирався, бо йому все було цікаво, до всього мав прицінитись та примірятись. А над людським отим морем яскравими сплесками поодинокі дзвінкі голоси:

— Пиріжечки!.. Кому пиріжечків!..

— Купуйте горшки, миски, горнята, макітри!..

— Дівчата, ану чоботи! На підковах, з дзвіночками.

— Бублики, бублики!.. Пара — п’ятак! Пара — п’ятак!..

— Гей, налітайте, дешево продаю! Собі на збиток, вам на прибуток!..

А з іншого боку — протяжне, жалісливе, ще змалку знайоме Іванові:

— Пода-айте, Христа ради! Православні, не пожалійте копієчки!..

І вже новіше, нахабно-веселе, охриплим, проспиртованим голосом:

— Гражданє, пожертвуйте! На нову п’ятілєтку!

Ну, цей недовго проситиме. Он уже й міліціонер до нього пропихається.

А Іван — далі та далі: мимо рундуків і яток обвішаних, набитих всілякою всячиною, так що тільки очі розбігаються.

Виплеснуло його аж на другому кінці майдану, якраз навпроти химерного ящика з широким рукавом на високій тринозі, що скидався на фотоапарат. Поруч із ящиком — миршавий чолов’яга з шельмуватим обличчям.

— Ану, хто хоче побачити, як червоний командарм Будьонний рубає білополяків? Всього десять копійок.

Десять копійок за таке видовище заплатити не жаль, й Іван просунув голову у рукав. Перед очима у нього з’явилося маленьке віконце, а навпроти — наклеєна картинка. Тільки як не приглядався Іван — нічого не побачив, окрім якогось лісу.

— А де ж Будьонний? — запитав він спантеличено, вистромивши голову.

— Ліс бачив?

— Бачив...

— Ото Будьонний якраз за тим лісом білополяків дорубує, — відповів йому під регіт тих, що раніше спіймалися, шельма.

І доки до Йвана доходило, шо його ошукали, збоку пролунав ще чийсь голос:

— А дай-но я подивлюся!

Іван не встиг побачити обличчя, а вже тільки спину, зігнуту перед ящиком. Потім із рукава виткнулася голова з світлим чубом та з ясними, як у дитини, очима.

— Так за лісом, кажеш, Будьонний?

— За лісом, — весело ствердив базарний шельма. — Подався за ліс...

— Так переймай же його! — та — трах! — величезним кийком по ящикові.

Шельма — у крик, дядько кийок на плече та ходу. А Іван слідом за ним. Протискався поміж людьми, боявся загубити високу шапку з решетилівських смушок, що пливла понад натовпом. Міг би тепер уже заприсягтися: то його давній приятель Матвій, з яким не зустрічався ось уже добрих п’ять літ.

Наздогнав аж біля яток:

— Матвію!

— Іване! Якими вітрами?

Обнялись, почоломкались. Від Матвія війнуло таким душком, що Іван аж слину ковтнув. Так ось чого Матвій був такий рішучий у сутичці з отим базарним шельмою!

— Я на ярмарок... А ти із дому?

— Та з якого там дому, коли нема в мене дому.

— Як нема? — витріщився Іван.

— А отак: немає, і квит! Ні дому, ні жінки.

— Померла? — потягнувся до шапки Іван.

— Кинула.

— А хата?

— А хата згоріла... Та що по тому тужити: пішли, брате, вип’ємо.

Івана не треба було вдруге запрошувати: що ж то за ярмарок, як на ньому і язика не замочиш? А тут іще й щастя привалило: спродався і коня не розпрігши.

І друга не менш поважна причина: пострічався із приятелем.

Попхалися до крамниці, купили по пляшці горілки, оселедців, ковбаси, хлібину. А по дорозі до воза згадав Іван про своїх галченят: прихопив величезну в’язку бубликів. Гризтимуть — хоч на хвилину забудуть про тата.

Добравшись до воза, спитав:

— Всі цілі?

— Всі, тату, всі!

Не став рахувати — повірив на слово. Зняв в’язку із шиї, кинув у гурт — ось вам гостинець! — а сам заходився чистити оселедця. Покраявши хлібину та ковбасу, глянув на дітей. Упоравшись із бубликами, сини сиділи нищечком, не зводили голодних очей з оселедця та ковбаси. Іван стояв і не знав, що робити. Роздати всім по шматочку? Не вистачить. Їсти самому? Так хіба ж полізе шматок той, коли діти он так дивляться, що краще б уже просили. Ні, не зможе їсти Іван, коли його діти голодні!

Гаразд, хлопці, гулять так гулять! Все одно не вистачить грошей на плуга. Пооремо й тим, а розвалиться — комнезам у біді не залишить. Тож куплю вам і ковбаси, і оселедців, і пряників — їжте, діти, од пуза, наїдайтеся хоч раз у житті! Сип, крамарю, ще й цукерок, сип, не жалій, отих-о, щонайбільших! Ріж оцього... як воно зветься!.. Помидло?.. Ріж і помидло, одчикриж так фунтів на п’ять. Бо в мене, крамарю, теж діти, і чим вони гірші од інших дітей?

Припер, приволік оберемок гостинців — висипав дітям на воза: ласуйте та знайте, як їздити з татом!

І був розкішний обід, і був великий бенкет у малих Приходьченків. Ковбасу заїдали цукерками, оселедці — «помидлом»... Їли од пуза, мели все підряд, не лишили нічого. А наївшись, захотіли ще й пити.

І тут не поскупився Іван. Гроші? Що гроші! Помремо — на той світ із собою не заберемо. Він, Іван, не багач, не дукач, тож не трясеться над кожною копійкою. Тож давай, крамарю, отієї води у пляшках, що б’є в носа та булькає у животі. Та вибирай посолоділої, бо ти не знаєш, які в мене діти. Таких, крамарю, дітей на весь світ пошукати! Накидай сюди в поли, вали, скільки піднесу, ярмаркувати, дак ярмаркувати!

І пили Приходьченки воду, розстібали гудзики на полотняних, матір’ю витканих, матір’ю й пошитих штанцях. І поки поралися отак біля солодкої, тато із дядьком заходилися коло гіркої.

Відкоркували пляшки, поскидали шапки, як перед молитвою, і обличчя в обох стали побожні, як на сповіді. Та тільки піднесли пляшки до ротів, тільки ковтнули по разу, як за спинами в них:

— Хліб та сіль, православні!

Іван аж закашлявся, витираючи почервонілі очі: а бодай тебе, отак налякав! Обернувся: стояв перед ним піп — не піп, а щось таке на попа схоже. Ряса зашморгана, подрана, кожен сніданок і кожен обід лишали на ній не один свій слід протягом багатьох місяців. А на патлатій голові така шапка, що й старець посоромився б її носити. А цьому нічого: кліпає веселенькими очицями, шморгає червоним носом, ласо погляда на пляшки.

— Дякуємо! — відповів нарешті Іван. — Налили б тобі, чоловіче добрий, так сам бачиш: ні в що.

— За посудинкою, православні, діло не стане, — зрадів незнайомець. Відгорнув швиденько полу ряси, дістав із кишені мідний кухоль на ланцюжкові: лийте!

Іван аж головою покрутив: ну й ну! Прикинув на око — кухоль такий, що не тільки пляшки — кварти не вистачить, щоб налити по вінця.

— А ланцюг отой нащо? — поцікавився Матвій.

— Щоб не вкрали, православні. Нишпорять таті по стаду, заходять і ошую, і одесную. Підметки з-під ніг і ті зріжуть, як зазіваєшся.

Іван опасливо помацав себе по кишені, де лежав гаман, відміряв нігтем півпляшки, налив у кухоль.

— Во ім’я отця, і сина, і святого духа! Возліяша Адамові слізки во чрева власні для бодрості. Амінь!

Іван не встиг і оком скліпнути, а кухоль вже тільки мелькнув, і незнайомець, блаженно скалячи око, нюхає вказівний палець: заїдати не схотів, щоб не псувати смаку.

— А ви, пробачте на слові, хто такі будете? — поцікавився Йван, жуючи оселедець. — З духовенства чи таку тільки одежину справили?

— З духовенства, добродію мій, з духовенства. Дякував у селі Ковалівці... Мо’, чули про таке?

— Як же не чули, коли я живу у Тарасівці!

— У Тарасівці?.. Хоч не нашого приходу, а бували у нашому храмі і з цього села... Як же, бували... Щедрі у вас люди, нічого не скажеш... Тільки немає вже храму у Ковалівці. Закрили божий дім та й самого Господа Бога зреклися. Про отця Діодорія чували?

Дізнавшись, що не знають такого, той був дуже здивований. Не міг уявити, що хтось може не знати, бодай не чути про отця Діодорія.

— Стовп віри православної, пастир над пастирями, а не побоялися і на нього руку занести. Виселили разом із родиною: матушкою, дочкою й онуком... Та й то добре, що так обійшлося...

Вирушали із ярмарку вже по обіді. Прощалися із дяком, як із рідним татом; обіймались, цілувалися, ридма ридали од жалю та розпуки, що доводиться розлучатися. Вкінець розчулившись, Іван став запрошувати дяка до себе:

— Поїхали! Їй-пра, поїхали!.. Одягать буду, поїть буду, як за рідним ходитиму...

Дячок п’яний, п’яний, а знайшов у собі рештки глузду не повірити Йванові. Відмовився. Тоді Іван, в самісіньке серце вражений отакою чорною невдячністю, так і умився гіркими слізьми, а Матвій, образившись за товариша, поліз на дяка з кулаками:

— А-а, мало вас, довгогривих, ще били!

— Та чого ти дивишся: хрести його в ухо!

— Лупи довгогривого!

— Бий гада й одскакуй! — під’юджували зіваки, що враз назбігалися хтозна й звідкіль.

Дячок, одбиваючись кухлем, пірнув у натовп, а друзі, насилу здершись на воза, рушили з ярмарку: вирішив Матвій погостювати в товариша.

Химерною людиною був Матвій Переярок. Ще з молодих років кохався в історії свого роду. Знав своїх найдавніших пращурів так, мовби жив разом із ними, ходив пліч-о-пліч у далекі походи, їв з одного казана саламаху, рубався із бусурманами чи панами, з отією зажерливою нечистю, що повзала з усіх усюд на багаті землі Вкраїни, одривата її синів од плуга, од круторогих волів, примушувала братися за зброю. Інші пам’ятали тільки могили батьків та дідів: поки хрест на могилі, доти й пам’ять у голові. Матвій же знав, де лежить дід, де прадід, а де й прапрадід — до десятого коліна. Пильнував кожну могилу, оновляв зогнилі хрести. І стежив, щоб на кожному хрестові був дерев’яний прапорець — ознака козачого роду.

— Та чи тобі, Матвію, не однаково! — говорили сусіди. — Козак не козак, а помремо — всі перед Богом станемо рівні.

— Перед Богом, може, і рівні, а перед людьми — ні, — відповідав розважливо Матвій. — Отож-то воно і біда, що цураємося ми свого роду, забуваємо батьків. Який над нами пан, такий наш і рід. Отак і процвиндрили свою пам’ять к бісовій матері! А тепер хто ми, й самі не розберемо: ждемо, поки чужак підкаже!

Отак відповідав Матвій тим, що забували стежки не тільки до могил своїх предків. Але він рідко коли вступав у розмови: тверезий більше відмовчувався. Здвигне, бувало, тільки плечима, коли хтось уже дуже причепиться, здвигне та й відійде. Тверезим Матвій і мухи не зобидить. Говорить майже пошепки, а його світлі, немов у дитини, очі так і сяють доброзичливістю. Порається по господарству, як і всі порядні господарі, і тихішої людини не знайдеш у всьому селі.

Та минає місяць, другий, третій... Минає, може, й півроку, і неспокійні вогники починають мерехтіти в очах Матвія. Він сам не знає, що з ним коїться, тільки з кожним днем все більше й більше починає душити його буденщина, дратувати сіренька одноманітність. І вже не з любов’ю та гордістю — з ненавистю починає дивитися він на нажите добро, на всі оті шмутки-

жмутки, що непомітно перестають слугувати тобі, а, перетворившись на ідольські капища, самі вимагають рабського слугування, поглинають тебе з головою.

Все частіше насиналися сни: безмежний степ, закосичений тирсою... Кінь, налитий дикою силою... Спис із прапорцем у гарячій руці, крива турецька шаблюка при боці... Він мчить на коні, і високе небо стає іще вищим... А проснеться — низька стеля, маленькі віконця, сперте повітря, гарячі подушки і розморене сном пітне тіло дружини. Ні коня, ні високого неба — тільки гостра, невигойна туга...

І коли вже стає зовсім невтерпець, коли вже лишається хіба що рвонути, як перед смертю, сорочку на грудях, шукав Матвій забуття у горілці. І не впізнати тоді Матвія. Погляд гострий та задеркуватий, рухи різкі й сміливі, шапка набакир, свитка наопаш, а в руці — важкенний кийок: усмалить — прощайся з білим світом! Іде вулицею, якийсь аж вищий на зріст, мете перед собою старого й малого: розбігайтеся, я ваш Бог!

І жінка Килина, яка їздила на чоловікові, коли він був тверезий, хапала притьмом, що цінніше, та й утікала городами до сусідів.

Матвій же, вдершись до хати, починав зривати зі стін рушники, підбирати неприхоплену жінкою одежину. Скидав усе на долівку в одну купу, а тоді підпалював. Вогонь, дим, сморід, аж очі виїдає, а Матвієві хоч би що: тільки роздуваються ніздрі та задоволено одсвічують очі.

Минав хміль, вивітрювався із хати чад, і знову ходив покірним ягнятком Матвій, брався шпарко до роботи.

Килина покинула Матвія після того, як він роздав усе своє добро циганам. Все, до останньої трісочки. Не пожалів ні овець, ні вола, ні святкових жупанів. Беріть! Забирайте, щоб не лишилося й сліду від оцієї наостогидлої власності, а я осідлаю коня та й поїду на Запорожжя! Жінка!.. Що мені жінка! Який з мене був би козак, аби я слухався жінки!..

Циганів, спасибі їм, не довелося довго впрошувати та вмовляти: поки найстарший з-поміж них дудлив горілку та братався з господарем, решта цупила, що тільки могла, мела і з комори, і з погреба. Прокинувся другого дня Матвій — по двору хоч гопки скач! І чухав потилицю Матвій, і голосила нещасна Килина, а потім підібрала сяку-таку одежину та й подалася до батьків: хай ще хтось попробує з отим навіженим жити!

— Не журися, Матвію, біс із нею, з Килиною! — втіша свого друга Іван. — Ось приїдемо, таку тобі дівку висватаєм, що ну!..

— Та я не журюся...

— То, чуєш, не побивайся, — не слухає Йван. — А хочеш — віддам тобі свою жінку? От хрест святий — віддам!

Матвій Іванової жінки чомусь не схотів.

— Тоді молодицю, — вирішив Іван. — В нас такі молодиці, що й на сковороді холодній шкварчать... Но, Гніда, но! Чи тобі повилазило: не бачиш, кого я везу?..

Та віжками, та батогом! Влетіли в Тарасівку, як оглашенні. Розбігайся — Іван з ярмарку їде! Та не сам, а з товаришем. Таким йому дорогим, що й рідної жінки для нього не жаль!

І мчала кобила, немов знавісніла, і підскакували на возі, як горох, Приходьченко, і розліталися, гублячи пір’я, кури та гуси, і матюкалися, ледь не попавши під колеса, дядьки, і кричали жінки, хапаючи дітей. А Іван — море йому по коліна — звівся на ноги, батожить кобилу, аж шерсть із неї летить.

Не зупинивсь перед двором: зірвав із петель благенькі ворота, що затріщали дощаними ребрами під колесами. Погнав прямо на хату, прямо у двері, хотів, мабуть, підвезти дорогого гостя аж до столу, та збила із вірного шляху клятуща горілка: в’їхав дишлом у вікно. Скло так і бризнуло, рама налізла кобилі на голову, а Йван полетів їй під копита... Приїхали!

Іван вигрібався із-під кобили, Матвій все ще виснув на дишлі, а діти перемішались-переплутались так, що вже й не розібрати, де чия голова, а де чиї ноги.

— Хведоро! — звівшись на ноги, загорлав Іван. — Одчиняй, така-сяка, двері, бо тут тобі й смерть!..

Хведора не відчиняла. З тієї простої причини, що не було її вдома.

Сяк-так відкотивши воза та вивільнивши кобилу, увалилися до хати.

— Тату, їсти!

— Га? — вдарив об поли Іван. — Ти чуєш, Матвію, вони хочуть їсти! Я їм всі гроші стравив, ярмарок увесь закупив, а вони все ще не наїлися... То беріть закусюйте татом! Ось із руки й починайте!

Тата не схотіли — шаснули до печі.

— Тату, вареники!

— Вареники? — вирячив очі Йван. — А їй-пра, вареники!.. Матвію, дивись: повна макітра. То воно ж по цьому случаю і випити не гріх!

Матвій відповів, що не гріх. Стояв посеред хати, оглядав стіни, обвішані рушниками, так наче приділявся, з якого починати. Із сіней повернувся Іван, притискаючи до черева сулію з перваком. Вигнала жінка та й сховала до Різдва, а Іван оце її і знайшов. Бо хіба ж зараз не свято Іванові? Ти поглянь, хто приїхав! Друг приїхав, найвірніший Іванів товариш, та ще який, Хведоро, друг!..

— Матвію, дай я тебе, занудо, поцілую! Ум... ум... Ех, дарувать так дарувать: забирай і синів разом із моєю Хведорою! Не хочеш?.. Синів моїх не хочеш?.. Ну й дурень... Тоді поїхали до молодиці... Є молодиця — сам до неї пішов би, так Хведора не пустить! Забирай вареники, які лишилися, бо в неї, мо’ закуски нема...

Вигрібали вареники розпечіреними п’ятірнями, набивали ними кишені.

— Отого хапай-но, Матвію! Отого, пузатішого!.. Іч, як вимазався в олію!..

Потім Іван згадав, що в коморі повне решето сирих яєць. Виніс, похитуючись, поставив на стіл:

— Греби, поки жінка не побачила! — Курячі яйця теж помандрували до кишень.

— Набрав? А теперечки поїхали...

Наказав синам нікуди не рипатися, підхопив недопиту сулію та й двигонув із гостем надвір.

— Ех, пить будем та гулять будем!..

Та пили... Та гуляли...

Повернувся Іван од Марти Лисючки вже один. Хтозна, чи й знайшов би дорогу додому, та кобила, спасибі їй, сама привезла, їхав Іван голічерева, задравши ноги. І якщо хто стрічався, то бачив тільки руді чоботи, задерті до неба, та чув голосне булькання, мовби лежав там не Йван, а сулія із горілкою.

Матвій же доночовував у Марти.

Прокинувся ще затемна. Довго кліпав очима — ніяк не міг розшелепати, де він, що з ним і чому лежить на лаві зодягнений під якимось кожухом. А тут іще голова — хоч стягуй її обручами, а тут іще в роті — наче сто солдатів онучі сушили. А до боків щось поналипало таке, що страшно й подумати.

Поліз до кишені — обмер. Сіпнувся до другої — те саме! Аж тоді пригадав і вареники, і яйця, які так і не витяг із кишені. Та й прокляв нищечком друга: «Щоб же ти, Іване, був такий здоровий! Як же теперечки встану та вийду з хати?» Бо Марта уже не спить — порається біля печі.

Помітила, шо гість прокинувся, підійшла до нього:

— Скидай штани і пінжак!

— ?..

— Скидай, скидай, буду прати! І спіднє скидай. Іч, до чого додумалися: крашанки у кишенях носити!

Отак і залишився Матвій у Марти Лисючки. Приймак не приймак, чоловік не чоловік, а щось таки на нього схоже, хоч і не ходили під вінець. Чимось сподобався, припав до душі, за дві гарячі ночі вибив із Мартиного серця і Ганжу, й парубків та й оселився надійно у ньому. І не зводила Марта із свого Матвія закоханого погляду, йшла селом, як після ясної купелі, хвалилася жінкам:

— А що хазяїн, а що любить дітей... Вони так і липнуть до нього.

А Матвій шпарко заходився біля хазяйства. Полагодив пліт, навісив нові ворота, пофарбував охрою, і вони ще здалеку вабили око веселим кольором...

Впорався на подвір’ї — зайшов до комори. Засунув у зерно руку — чи не перегрілося? — намацав мішки.

— А це що?

Марта не втаїла нічого: чоловік же, можна вважати. І спохмурнів одразу Матвій — гострим поблиском зблиснули очі. Мовчки став розгрібати зерно, витягувати чували.

— Матвієчку, навіщо?

Не відповів. Ухопив пузатий чувал за гузир, зло вискаливши зуби, рвонув догори, висадив із закрома.

— Ану піддай!

Та й поніс із комори на воза.

Отоді й зрозуміла Марта, що затіяв Матвій, їй би закричати, кинутися слідом, вчепитись у ті чували, — моє, не віддам! — а от де й поділася сміливість, опустилися безвільно руки, приросли до землі ноги.

Він же, скинувши на віз останній мішок, не дивлячись на Марту, тихо сказав:

— Піду до Йвана за кобилою.

Привів кобилу, запріг і поїхав до сільради.

— Ви голова? — звернувся до Ганжі.

— Я. А що? — Ганжа дивиться на Матвія з неприязною цікавістю: що Марта знайшла у цьому непоказному чоловікові, щоб отак безсоромно ним вихвалятися?

А той скліпнув білими віями, тихенько сказав:

— Привіз пшеничку... То як, до гамазею чи в район одвезти.

Не став питати Василь, яка то пшениця, бо зрозумів відразу: Володька не витримав — розповів. Збирався Ганжа до Марти умовити, щоб сама одвезла, та все не наважувався. І тепер уже здивовано подивився на Матвія, здивовано і навіть аж приязно: так ось який ти, чоловіче!

— Везіть у гамазей... Заждіть, я із вами пройдусь, щоб правильно оформили.

Вже по дорозі спитав:

— Як думаєте жити?

Матвій відповів не відразу. Скинув для чогось шапку, пригладив світленьке волосся, а потім, своєю чергою, поцікавився:

— До ТОЗу з конем чи й без?..

А пізно увечері, лежачи поруч із Мартою, витирав їй долонею сльози:

— Жалієш? А ти не жалій!

— Я вже й не шкодую, Матвійчику...

А дурні сльози — кап та й кап із очей. Шість же чувалів! Та такої, як сонце!

Володька, дізнавшись про пшеницю, похвалив нового тарасівця:

— Оце класово свідома людина!

Тільки жалкував, що вислизнула Марта йому із рук: ні за що тепер розкуркулювати. Ну, та настане час — він їй пригадає усе: і службу на класового ворога, і переховування отого зерна. А чоловік її — молодчага! І що зерно привіз, і що до ТОЗу записався одразу, навіть ще й ворота пофарбував у червоне. Володі аж досадно було: як він сам до такого не додумався! Взяти охри чи фарби дістати в районі, і всім комуністам села, всьому активу — червоні ворота! Щоб кожному видно було, хто тут живе.

А тепер якось незручно: Матвій позапартійний, та ще й не встиг проявити себе у активі... А що зерно одразу привіз — молодчина! Тут Володя навіть перед Гінзбургом похвастався: от які у нас люди свідомі!

Гінзбург зацікавився. Дістав блокнот, записав прізвище й ім’я. Щось сталося з пам’яттю секретаря райкому: раніше не записував нічого, все пам’ятав, а тепер як що, так і до блокнота. Та й вид у нього неважнецький — зблід, помарнів, синці попід очима.

— Ти б підлікувався, — радив Ганжа занепокоєно. Григорій тільки одмахнувся, мовляв, знайшов, про що говорити!

— Краще скажи мені от що: статтю читав?

— Це яку статтю?

— Значить, не читав. Коли б читав, не перепитував би. В позавчорашній «Правде» надрукована стаття товариша Сталіна «Рік великого перелому».

— Так ми ж іще позавчорашньої «Правди» не одержували!

— Я теж учора цієї «Правды» не мав, а мені вже подзвонили із округу... «Гінзбург?.. Читав статтю товариша Сталіна?.. Так от, одержиш «Правду» — прочитай негайно! І зверни особливу увагу на ті місця, де товариш Сталін говорить, що в колгоспи масово пішов середняк... Що цілими селами, волостями, районами ідуть до колгоспу селяни... Як там у тебе середняк, товаришу Гінзбург?.. Не йде?.. Вагається?.. Погано, погано... Читай статтю... Читай і намотуй на вуса, щоб не було потім пізно!..» Я після тієї розмови ніч не спав, чекав на газету. Ось вона, «Правда», ось і стаття...

Гінзбург розгортає газету, і Ганжа бачить великий, на всю шпальту, заголовок: «Год великого перелома. К XII годовщине Октября». Вся стаття попідкреслювана, помережана червоним олівцем. Особливо багато поміток у третьому розділі, що стосується сільського господарства. — Прочитай отут.

Ганжа підсуває газету, повільно, намагаючись вникнути в кожне слово, читає:

«В чем состоит новое в нынешнем колхозном движении? Новое и решающее в нынешнем колхозном движении состоит в том, что в колхозы идут крестьяне не отдельными группами, как это имело место раньше, а целыми селами, волостями, районами, даже округами.

А что это значит? Это значит, что в колхозы пошел середняк. В этом основа того коренного перелома в развитии сельского хозяйства, который составляет важнейшее достижение Советской власти за истекший год».

— Гм... цікаво...

— Що тебе зацікавило?

— Що ж це: інший там середняк, ніж у нас?

— Не знаю... Нічого не знаю... Я про інше думаю, — стурбовано продовжував Гінзбург. — Раз селянин-середняк у тих районах масово пішов у колгосп, значить, була тому поважна причина. Як думаєш?

— Яка ж це причина? — запитав Ганжа.

— Знав би, то не питав би... Ну, гаразд, про статтю поговоримо потім. Сам прочитай, комуністів ознайом, актив, а тоді й зберемося... Ти мені розкажи краще, як справи у ТОЗі.

— Та начебто і непогано, — хвалиться обережно Ганжа. — Зіп’ялись уже на ноги.

— Скільки членів? — перебива нетерпляче Гінзбург: страх не любить загальних фраз.

— Оце перед святами тридцять четвертого прийняли.

— Коней?

— Двадцять шість.

— Волів?

— Три пари...

— А як із реманентом?

— За зиму полагодимо, щоб весною не морочитись. Спасибі Петрові — не лишив кузні, поки ковалика не підучив. Зі своїм ковалем ми тепер...

Гінзбург усміхнувся втішено: любив слухати приємне про своїх друзів: «Да-а, Петро... І до нього треба заїхати, давно вже не був... Все справи, метушня, будь вона неладна!»

— Інше нас підпирає, товаришу секретар, — скаржиться тим часом Ганжа.

— Що саме?

— Наділи... Тридцять чотири члени у ТОЗІ — це тридцять чотири поля. Одне — там, друге — там, а третє — у чорта на рогах! Поки з одного на друге переберешся, уже й сонце на прузі. Отак і мандруємо, немов ті цигани.

— А хто вам винен, що ви й досі з клаптями возитесь? — розсердився Гінзбург. — В інших селах уже давно в суцільний масив виділились...

— Ми теж про це думаємо, голови і в нас на плечах є. Тільки масив отой не на місці пустому — на людських полях доведеться відводити. От у нас і вагаються: не чужу ж людину — сусіда, а то й свата чи брата на весь вік ворогом зробити можна!

— А ви скличте збори, поясніть людям, яка причина змушує вас це робити. А що будуть невдоволені... без цього нове не будується. Основне — щоб було все законно, щоб селянин бачив: не тому це зробили, що Ганжі чи Гінзбургові так заприндилося, а тому, що життя цього вимагає... От ви заключили з машинно-тракторною станцією договір?

— Та заключили.

— «Фордзона» вам навесні виділили?

— Виділили. Ми вже й погріб для пального викопали.

— От і поясни селянам, коли збори зберете: чи багато «фордзон» той наоре, коли й далі господарювати на розкиданих клаптиках будете! Трактор — не кінь, йому он яке поле подай! А тут мало того, що на клаптях, та ще й ганятимете по кілька разів на день з кінця у кінець. То ви більше пального випалите на оті переїзди, аніж на оранку. Ясно?

— Та мовби ясно...

— От і добре, що хоч ти зрозумів, — пожартував Гінзбург. — Коли сам зрозумів, то вже якось і переконати інших

зумієш.

— Еге ж, зумієш...

Ганжа трохи помовчав і знов повернувсь до новини, що привіз її Гінзбург: — Так масово пішов середняк?

— Масово.

— Гм... Щось аж не віриться. Чи там середняк з іншого тіста замішаний?

— Сталінові не віриш? — Не то всерйоз, не то в жарт спитав Гінзбург.

— Сталінові то вірю, Сталінові спробуй тепер не повірити... А от щодо середняка сумнів бере. Тут бідняка он не кожного до ТОЗу загітуєш, а це ж не ТОЗ, а колгосп. Кожен живцем до свого приріс, одірвеш — скільки тієї крові проллється...

— Не знаю, нічого не знаю, — відповів розгублено Гінзбург. І щоб уникнути неприємної для нього розмови, перевів мову на інше: — Що там у вас в сільбуді?

В сільбуді цього разу ставилася героїчна одноактівка «Пакет».

За завісою із зшитих ряден грюкотіло, тупотіло, лунали сердиті голоси. Біля єдиного дзеркала, реквізованого з колишнього поміщицького будинку, товпились актори — переважно молодь, переважно комсомолія. Наводили вугіллям вуса, клеїли з прядива бороди, чіпляли до картузів, до плечей вирізані з білого паперу кокарди й погони. Та як не рядились, як не гримувалися, все одно їх упізнавали відразу, як тільки з’являлися на сцені. І тоді на весь сільбуд лунав радісно голос:

— Диви, диви... Микола!

Дід Хлипавка не пхався до дзеркала: стояв за кулісами, тримав за кінець довжелезного шнура. Ще перед святами, коли зібрався драмгурток, смолою пристав до Володьки: «Давай мені ралю!» Вимагав грати тільки «єнерала» — мав же он яку бороду, он які вуса ще й медаль про запас. Та Володька ролі не дав, не повірив у дідів талант. Натомість визначив йому місце біля шнура: піднімати й опускати завісу.

— Ви ж дивіться: як махну рукою, так і тягніть! — попереджає Володька, заклопотано проходячи мимо діда. — Та не опустіть передчасно, як минулого разу!

Дід тільки кива бородою: «Був такий гріх. Тіки на кого його записати? Ти ж, Володю, махнув, то я й попустив того шнура. Ну, гаразд, теперечки не введеш у оману. Теперечки не відпущу, поки не скінчиться дєйствіє».

А Володя тим часом до Тані:

— Лампу гасом заправили?..

Таня, у чужих величезних валянках, що доходять їй аж до колін, у кожусі з не меншого дядька, схожа швидше на Діда Мороза, аніж на суфлера, лишень кива головою. Тримає текст одноактівки, щоки аж горять од хвилювання. Ще кілька хвилин — і вона полізе у будку, під поміст, так що тільки голова її буде над сценою, і буде робити те, за що суворо карає своїх учнів: підказуватиме артистам слова п’єси.

Впоравшись із артистами, Володька біжить у залу глянути, чи розставили лавки, потім виходить надвір.

А там людей, наче на ярмарку. Два комсомольці, які стоять на дверях, вже аж похрипли, вгамовуючи нетерплячих, що намагаються пробратись до сільбуду першими.

— Тихше! Ану, замовкніть, а то не будем давати вистави!.. Дядьку Матвію, кому говору!..

Гомін поволі вщухав, люди витягали шиї, прислуховуючись, що каже Володька:

— Слухайте! Пускати будемо тих, хто позавчора не був. Дядьку Матвію, куди пхнетеся?.. Ви ж позавчора були!

— Дак я тіки першу половину бачив! — брехав і не червонів дядько Матвій.

— Ой синочку, я ж ще нічого не бачила! — протиснулася до Володі з іншого боку бабуся. — Скажи, хай мене перву пропустять!

— І куди воно шкребеться? — чийсь осудливий голос іззаду. — Сиділо 6 на печі та дожидалося смерті.

Давши сякий-такий лад, Володька повернувся до сільбуду. Ходив нетерпляче поміж ослонами, чекав Ганжу й Гінзбурга, які вже мали прийти, та десь забарилися. Аж ось і вони. Дядько Василь, видать, невдоволений, бо відразу ж до Володьки:

— Чого люди надворі?

— Та вас же ждали!

— А ми що, пани?.. Щоб останній раз мені це було! Чуєш?

— Та чую.

І до дверей — давати команду пускати людей.

Якийсь час за гомоном, за шумом нічого не можна було й розібрати. Люди набивалися, аж тріщали ослони, колінами, ліктями відвойовували собі місця. Потім шум трохи вщух. Розсунувши завісу, на авансцену вийшов Володька. Підніс руку:

— Товариші! Зараз ми вам покажем правдиву революційну виставу «Пакет»... Про те, як червоний боєць, комуніст ніс важливий пакет нашому командуванню та попав до денікінців... Як його катували, як він проковтнув пакет і що з того вийшло... Іще до вас просьба: насіння не лузати, ногами не тупотіти, репліків не подавати, бо ви так тільки збиваєте наших артистів... — і зник за завісою.

Глядачі дружно зітхнули — в залі відразу аж потемнішало, а на сцені, смикаючись, поповзла догори завіса.

Почалася вистава. Було в ній усе від тих далеких часів, коли по селах та хуторах тільки брунькувалися перші драмгуртки, коли у «акторів», які вперше в житті виходили на сцену, підгиналися коліна та хрипли голоси; коли змивався рясним потом старанно наведений грим і по обличчю тяглися брудні патьоки, як після дощу; коли неймовірно перекручувалися репліки і бовкалось таке, що в суфлерів-учителів в’янули вуха. Були й прості сільські піджачки замість френчів, і штани замість галіфе, дерев’яні гвинтівки й паперові погони, наведені вугіллям вуса і бороди з прядива, які приклеювалися столярним клеєм так, що після вистави не можна було ніяк одірвати — хіба що разом із шкірою; але й була непідроблена щирість, коли артисти — Іван чи Оксана — вкладали всю душу свою у гру і, не привчені до фальші, по-справжньому плакали, по-справжньому гнівались, а де треба, то по-справжньому й билися. І не раз, і не два, зустрічаючись за лаштунками, брали один одного за петельки:

— За що ти мені, занудо, губу розквасив?

— Дак ти ж охвицер! Тебе ж і по виставі бити положено.

А Івана, який минулого разу грав червоноармійця з пакетом, списали нагаями під час «допиту» так, що той і грати відмовився: ідіть ви під три чорти із своїми виставами, а мені моя спина дорожча!

Тоді роль бійця із пакетом погодився виконувати Микола. Перед тим як вийти на сцену, показав збентеженим «білогвардійцям» здоровенного, з півпуда, кулака і пригрозив:

— Оце-о бачили?.. Спробуйте зробити те, що з Іваном, зубів не позбираєте!

Микола з ходу вжився у роль: перед застиглими глядачами стояв сміливий, гордий, сильний духом червоний боєць, що швидше помре, аніж зрадить святу справу революції...

Ось він лишається після першого допиту у камері сам. Стоїть біля ослона, на якому його катуватимуть, виголошує героїчний монолог, що краще померти, аніж віддати пакет білякам. Але що робити з пакетом?.. Заховати?.. Тільки де?.. Викинути у вікно крізь грати?.. Можуть знайти. Подерти на клапті?.. А як здогадаються склеїти?.. Треба знищити так, щоб і сліду не лишилося.

— З’їж! З’їж!.. — ревом реве зал.

Микола наче не чує. Дістає з-за пазухи пакет, дивиться на сургучеву печатку. Пакет величезний, в нього напхали — не пожаліли паперу, щоб все було, як насправді, і Таня жахається: як він його до рота й запхне?

А із залу:

— Чого думаєш, їж!

— Ковтай, а то прийдуть!

— Я проковтну цей пакет! — проголошує вслід за Танею Микола. — З’їм, бо немає іншого виходу!..

— Невже він його і справді буде їсти? — занепокоївся Гінзбург.

— Ні, він тільки пожує та й виплюне нишком у рукав, — заспокоїв Ганжа.

— Навіщо такий великий... — співчутливо морщиться Гінзбург, спостерігаючи, як Микола, вкриваючись потом, запихає пакет до рота.

Напружена тиша повисає над витягнутими головами. Всі очі прикуті до Миколи, що жує пакет, все більше червоніючи на обличчі. Таня, злякавшись, що Микола може подавитись, голосно шепоче:

— Виплюнь! Виплюнь у рукав!.. — А із зали десяток вимогливих голосів:

— Та ковтай же! Ковтай!..

Микола повів на Таню безтямними очима і ще швидше заворушив щелепами...

Так і довелося передчасно опускати завісу: Микола вже не міг вимовити жодного слова...

Додому поверталися вп’ятьох: Андрійко, Таня, Данилівна, Васильович і Гінзбург.

Ота стаття не давала Григорію спокою, як він не намагався про неї забути. І під час вистави, коли сидів, стиснений з усіх боків, коли аплодував разом з усіма і сміявся разом з усіма, і вже потім, коли опустилася завіса і люди, почекавши ще трохи, стали поволеньки розходитись, Гінзбург все думав про неї. Він думав про неї й тоді, коли побачив високого, вже похилого віком чоловіка з обвислими вусами на худому обличчі, поораному зморшками, і, напруживши пам’ять, пригадав, що це ж старший брат Івана Приходька, якому він позаминулого року вручав диплом за культурне, взірцеве господарство. Якась сила штовхнула до Васильовича, він простягнув йому руку:

— Добрий вечір! Давненько не бачились.

Приходько взяв руку Гінзбурга у свою тверду, як дошка, долоню, потримав її обережно, відпустив. На обличчі його не було ані запобігання, ні збентеження перед високим начальством: привітався як людина, що знає собі ціну. І це сподобалося Гінзбургові. І навіть те, як із-за плеча Васильовича визирнуло жіноче обличчя, осяяне приязною усмішкою, ласкавими очима, які мовби говорили: «Оце хочете вірте, хочете ні, а з хорошою людиною і познайомитись не гріх!»

— Ну, як живемо?

— Та як вам сказати...

— Хліб жуємо?

— Та жуємо, поки оці-о не посипались, — показав Васильович міцні свої зуби.

Підійшов Твердохліб. Глянув вороже на Приходька, став так, щоб відгородити Гінзбурга хоча б плечем від «непевного елемента».

— Товаришу Гінзбург, підемо ночувати до мене!

— До тебе?

Гінзбург трохи помовчав, зиркнув на Васильовича, Данилівну, що знову вийшла з-за чоловікової спини приязно усміхненим місяцем, і лукаві вогники освітили йому очі:

— І хотів би, Володю, до тебе, але мене вже запросили. Так що пробач.

У Володі від несподіваної вістки брови полізли на лоба, одвисла нижня губа. Він голосно видихнув повітря, наче збирався сьорбнути окріп, судорожно ковтнув слину.

— Товаришу Гінзбург, на пару слів!

Одвів Гінзбурга вбік, перелякано зашепотів:

— Та це ж знаєте хто?

— Хто?

— Без одного дня куркуль! Він вас обплутати хоче!

— Так і обплутати? — не втримався од сміху Григорій.

— Товаришу Гінзбург, не ходіть!

— Нічого, Володю, ти не тривожся: куркуля він із мене за ніч не зробить, — втішив Твердохліба Гінзбург. І вже до Ганжі, що лаштував байдуже цигарку, так наче його все те й не обходило: — Ідіть, товариші, додому, а ми з Миколою Васильовичем уже самі якось його хату знайдемо.

— Знайдемо, як не знайти, — ствердив Приходько. Провівши ошелешеними очима Гінзбурга, Володька присікався до Ганжі:

— А ви чого їх не зупинили?

— Навіщо?

— Як навіщо? — аж задихнувся Володька. — Вони ж до нашого класового ворога пішли!

Ганжа довго не відповідав. Повільно дістав сірники, ще повільніше розпалив цигарку, затягнувся кілька разів. Аж тоді глянув на Володьку мовби від диму примруженими очима, співчутливо зітхнув:

— Володю, Володю! Ти один на все село лишишся, і то класового ворога шукатимеш!.. Ну чого так дивишся, хрещенику? Паняй до Марусини, бо вона уже за тобою й очі видивилась. Та не дивися на мене так, бо, їх-богу, злякаюся!

Володька, розсердившись, навіть не сказав «на добраніч». Чесав додому, аж підошви свистіли. Вскочив до хати, нагримав на дружину, що й справді не спала:

— Чого ждеш? Що я, маленький?!

Зірвав із себе ремінь, пожбурив на лаву, сів похмуро до столу, не дивлячись на Марусю, буркнув:

— Давай уже їсти, чи що...

Маруся лаштувала вечерю, а з очей уже сльози — кап та кап, а рівненьким, ображено зморщеним носиком — шморг та шморг, як дитина. Весь же вечір чекала на нього, прислухалася до кожного кроку, кожного шелесту, на свекрушине: «Лягай уже, дитино, час не ранній», — відповідала: «Зараз, мамо, зараз, ви уже спіть». А сама все обличчям до шибки. Мріяла: ось він зайде, усміхнеться ласкаво, привітно шепне: «Драстуй, Марусю!» І вона, обмираючи од щастя, обійме його за шию, притулиться розпаленою щокою до його холодного знадвору, тугого, як осіннє яблуко, обличчя...

Думала... А воно, бач, як сталося!..

І вже лізуть різні думки, що він її розлюбив, що вона йому набридла. Пішов до сільбуду, а її не взяв із собою. Що із того, що вона вже раз бачила оту виставу! Подивилася б іще, місця не пересиділа б. Та й не вистава їй потрібна, а він, Володя!

Володьці вже їжа не їжа: помітив жінчині сльози. Винувато осліпнув очима, сказав, щоб хоч як-небудь оправдатися перед Марусею:

— Я з дядьком Василем погиркався... І той... Гінзбург не захотів у нас ночувати. Хоть я його і запрошував...

Звівся, потупцявся зніяковіло, обійняв дружину за плечі:

— Ну, годі... Давай уже спати...

Вже в постелі розповів усе по порядку. Маруся, припавши до його плеча, слухала і не слухала: була вже щаслива, бо зрозуміла, що Володя не розлюбив її. А це було найважливіше, найголовніше для неї, всі ж оті класові суперечки її мало обходили, то — справа чоловіча, а не жіноча. Тому потягнулася до нього, тихенько попросила:

— Поцілуй мене... Як колись цілував...

А потім, пригорнувшись, відразу ж заснула: невеличка, худенька, втішена.

І Володьці зовсім було б добре, коли б не спогад про Гінзбурга, спогад, од якого він ніяк не може одв’язатися, і відчуття незаслуженої кривди. А Гінзбург, не підозріваючи навіть, що став причиною Володьчиного зіпсованого настрою і Марусиних сліз, сидів за столом з Васильовичем.

Вже було пізно. Домашні вляглися спати. Таня теж, вибачившись перед гостем, пішла на свою половину. Гінзбург залишився на самоті з господарем. В чисто прибраній кімнаті, обвішаній образами, фотографіями і вишитими рушниками, на яких Данилівна, переходячи з пілки на пілку, все йшла, все співала, несучи відра з водою, в цій кімнаті залягла тиша, отой мирний спокій, що можливий тільки після натомленого трудового дня. Навіть нова лампа, засвічена заради гостя, і та не різала очі яскравим вогнем, а лилася м’яким світлом. І було в тому світлові щось від вибачливо-лагідної посмішки Данилівни.

— Що вам, Соломоновичу, на це сказати... — Васильович сидів, поклавши великі руки на стіл, так наче вони, оті руки, найбільш натомилися і насамперед вимагали спочинку. Пальці огрубілі, тверді, покриті такою намозоленою шкірою, що не візьмеш і ножем; нігті пообламувані, покороблені, збиті, з чорними смужками закам’янілої землі — не видовбаєш до самої смерті. Тільки Васильович не соромиться їх; покладе хоч перед яким паном, хоч на яку скатертину, бо свята ота «грязь», бо із отієї «грязі» їдять хліб і пани, й мужики.

Було вже говорено й переговорено. Здебільшого Гінзбург запитував, Васильович відповідав. А що Гінзбург умів не так говорити, як слухати, а все, про що він запитував, і справді мало для нього неабияку вагу, то Васильович потроху-потроху та й розговорився. І вже не крився од гостя найпотаємнішими думками: був переконаний, що ця людина не використає щиру сповідь проти нього.

Хвалився хазяйством. Полем, де не знайдете зараз жодної бур’янини, хоч крізь сито просійте...

— Бур’яни — то наш ворог. Вони і землю виснажують, і культурні рослини пригноблюють. От я в полоні у Німеччині був, у бауера робив. Дак він, поки посіє, тричі землю переверне, крізь пальці пропустить. А насіння! Зернина до зернини, і все протруєне. А наш дядько землю сяк-так поскородив та й сіє. А що сіє, зерно чи кукіль, і сам того не зна. От і родить бур’яни по самісінькі вуха!

— Ну навіщо сумна така картина! Землю і в нас люблять...

— Жінок теж, Соломоновичу, люблять... Тільки один любить її лишень тоді, як зверху лежить, а в другого любов ота не згаса, як вона захворіє та їй догляд потрібний. То яка любов праведніша?..

Про садки говорив:

— Як у нас із садами звикли? Ткнув саджанець — та й хай собі росте на здоровля. А що родитиме — аби тільки на гіллях висіло!.. А воно ж теж на землі росте, і мені зовсім не байдуже, що на ній місце займає. Щоб яблуко було яблуком, груша — грушею, а не, прости Господи, казна-чим... Ото і став я діставати хороші сорти. Там ранету, там симеренку, звідти пармент золотий, а за золотим шампанським аж під Полтаву забився. Зате, не хвастаючись, скажу: з інших сіл за щепами йдуть. Правда, Твердохлібенко уже й садом мені очі виймає: «Зарився мордою в землю, каже, пролетаріат світовий зраджуєш!» А пролетаріят що, каку з-під себе їсть? Чи йому, може, теж яблучко смачне кортить попробувати? Та щоб різних сортів, та подешевше... Портхвеля чи нагана при боці не штука носити! І я пукавку навісити можу. Колись наносився... А ти за плугом попробуй! За плугом себе покажи! Отоді я, може, і повірю твоєму «гала» та «бала», тоді, може, й піду за тобою... Ви пробачте, Соломоновичу, коли що не так...

— Що ви, що ви! Навпаки, мені дуже цікаво.

— Ну, як цікаво, то послухайте. Бо воно мовчиш-мовчиш, а іноді перекинутись словом і хочеться... По золоту ходимо, Соломоновичу, золото топчемо! Та взятись як слід, увесь світ нашим хлібом засипати можна!.. Тільки нахилятися ми за отим золотом не дуже охочі. Чи розуму бракує, чи лінощі такі вже обсіли. А пора уже піднімати... На культурне хазяїнування піднімати всіх треба. Бо чим ми гірші од німця?

Отут і запитав Гінзбург про оте, основне, заради якого і завів, власне, розмову:

— Скажіть, Миколо Васильовичу, ви пішли б зараз до колгоспу? От коли б вам завтра запропонували вступити до артілі...

— Що вам, Соломоновичу, на це сказати...

— А ви скажіть, що думаєте. Правду скажіть.

— А я, Соломоновичу, змалку до брехні не привчений. Тато у нас нащот цього строгі були: як збрешеш, так що в руках — тим і по губах! Недаремно ж Іван у нас такий губатий виріс...

— От бачите, — розсміявся Григорій, — брати ж рідні...

— Ет, ми із ним рідні, як чорти звідні! То до чого я покійного тата згадав?.. Все, бувало, наказують: «Сину, ніколи людям неправди не кажи. Раз збрешеш — люди потім тобі сто разів не повірять». То я іще змолоду взяв собі за звичку: землю їж, а правду ріж.

— То що ви все-таки думаєте про колгосп?

— Що я думаю? — заворушив Васильович неспокійно пальцями. — Думати можна усе. Та не всі думки до ладу... Недарма ж кажуть, що і в Москві найрозумніший начальник не догадається, що у дурного Івана в голові... Краще я вам от таку історію розкажу. Є у нашому селі один чоловік. Не буду його називати: захочете, самі довідаєтесь. Має жінку, дівку на виданні і сина парубка. До революції був бідний, аж синій, отакий, вважайте, як я тоді був. Як скинули царя, то він шапку об землю та й ну танцювати до самого двору: «Отепер, браття, житуха буде! Загув цар, загудуть і пани!» Слава богу, діждались і цього. Нарізали цьому чоловікові, як і мені, п’ять десятин поля, а що горлянку мав, як ієрихонську трубу, — ніхто не перекричить! — дали корову, кобилу, плуга і воза. Ще й зерна насипали, не пожаліли: берись тільки, чоловіче, до роботи, щоб і сіялось, і родилось... От він і взявся: зерно усе процвиндрив, а поле став у оренду здавати. Добро чоловікові: не оре, не сіє, не жне, а прийдуть жнива — півдвору хлібом завалено... Засвербіло дітям у новому походити, в крамничному, та й самого потягло на хромові чоботи з рипом; недовго думав — одвів кобилу на ярмарок, а заодно збувся і воза. Вирядив дівку, як паву, син гоголем по вулиці ходить, жінка у хустці такій, що всі баби очі рвуть од заздрощів, а в самого чоботи з рипом... А там перестала на Спаса тільна корова доїтись — давай на ярмарок і корову: «Нащо нам така корова, що молока не дає! Купимо козу: вона і їсти не їсть, і молока, як добре доїти, вдосталь даватиме!» І таки привів чорта з рогами: усе село збіглося дивитися, як він її за собою волік. Не знаю, як вони там козу ту роздоювали, видать, смикали всією сім’єю, бо не витримала й коза — здохла. Оббілував козу, дав вичинить шкуру та й пошив собі шапку. Хоч і корови позбувся, зате ні в кого шапки такої нема! «Що нема, то нема. Тільки з чого ж ти, чоловіче добрий, житимеш, як ніхто орендувати твого поля не схоче?» — питають дядьки. А він в одвіт: «Якось проживу. То вже хай ваша голова не болить. Я — бідняк, наша властя мене не дасть в обиду!» І справді — бідняк: знову один вітер свище у дворі, тільки того й добра, що козяча шапка на голові... І йому ні податків сплачувати не треба, йому і поміч у першу чергу йде од держави, його й до сільради обирають. Та й як не обрати, коли в кожній газеті в усі дзвони дзвонять: зміцнюйте сільради бідняцьким лементом! А що то за лемент, звідки він при радянській владі міг узятися?.. Або ледащо останнє, або, прости мене Господи, бозна й що!.. Тепер, Соломоновичу, візьміть отаке... Зорганізуємося ми, приміром, в колгосп, — відгорнув од себе щось долонею Васильович. — Кого над нами начальником поставите?.. Найбіднішого?.. А хто теперечки, при нашій владі радянській, найбідніший?.. От і буде якийсь лемент мною командувати, мої коропи на кози вимінювати...

— Ну, це вже од вас залежатиме, кого оберете!

— Може, й од нас, — погодився Васильович. — Тільки і його ж, отакого, до гурту доведеться приймати. Він перший з найбільшою ложкою припреться... Та щоб я на нього спину гнув? Хватить того, що за царя на панів наробився!

— Отже, ви проти колгоспу?

— Оцього я вам, товаришу, і не казав. Чого б це я був проти? Хай хто хоче, той іде в колгосп, а мені ще своє не приїлося... Ви мені, Соломоновичу, краще от що скажіть: хто такий за радянської влади справжній бідняк? Хто взяв землю, коня, кредит, довів усе до пуття і теперечки її ж, нашу владу, хлібом годує? Чи той, хто процвиндрив усе і знову до радянської влади з жебрацькою торбою преться?

— А ваш брат? Він же нічого не процвиндрив, в оренду землю не здає, сам обробляє, а бідно живе...

— Що мій брат! У мого брата дітей, як китайців. Та й то: людина ти чи горобець? Плодись, плодись та й оглянься: чим годувати своїх вилупків будеш? Де вони житимуть, коли підростуть?.. Думаю я, Соломоновичу, от що: справжній бідняк не той, що пошив іще за царя штани з циганськими кишенями та й досі скидать їх не хоче, а той, хто мозолями своїми народ годує... Візьміть, приміром, мене. Я ж раніше із наймитів не вилазив, на чужому полі пухирі криваві наживав. День і ніч своєю земелькою марив... Під час війни прокотилася поміж нами, фронтовиками, чутка, що хто заробить «Георгія», тому по дві десятини землі наріжуть. Три «Георгія» приніс я з війни, Соломоновичу! Та тільки після Жовтневої землю дали. П’ять десятин. Безплатно... Так для кого ж радянська влада дорожча? Для того, хто оцю подаровану нею землю своїм потом зросив, чи для того, хто її в чужі руки віддав? І хто рідній матері повинен бути дорожчий: той, хто її годує, чи той, хто так і зирить, аби в неї із рота останнє для себе видерти?.. Ні, як ви собі хочете, а моя думка така: раз ти при радянській владі вмудрився жебраком стати, то або ти останнє ледащо, аби такий уже пень нетесаний!.. І тим, що тебе бідняком кличуть, не хвалитися — соромитись треба!.. Мене, Соломоновичу, от що пече: здається, з прямої доріжки ми збиватися стали. Може, це в селі у нас так, не знаю, далі не бував, тільки щось дуже вже набік заносити стало...

— Це як зрозуміти?

— А отак... Диплома ви мені позаминулого року давали? Давали. Так і далі господарювати наказували? Наказували. Виходить, я правильною дорогою йду, тією, що товариш Ленін нам указав! А зі мною що роблять? Мало, що куркулем обзивають, так ще й податком цього року обіклали таким, аж спина тріщала!.. Виконав все ж, здав усе до зернини. А що на той рік буде? Ще більшим придушать?.. Так, може, краще, як той чоловік: корову, коней — на ярмарок, теличку й овець — під ніж, чоботи з рипом на ноги, та й цоб-цобе у бідняцьке сословіє? А там, гляди, і до начальства доскочиш, портфелю сяку-таку втикнуть...

— Скільки ви відвезли? — запитав Гінзбург, дістаючи блокнот.

— Спершу, за твердим завданням, сто п’ятдесят, а тоді ще двічі накидали. Так що разом — двісті сорок пудів... Та я ось і квитанції покажу.

— Не треба.

Гінзбург записав, склав блокнот, заховав до кишені:

— Завтра з’ясую. Все, що взяли зайвого, повернуть.

— Дякую! — мовив стримано Васильович. — Тільки не подумайте, що я навмисне... Так, до слова прийшлося.

— Нічого, нічого. Це добре, що ви розповіли. Це — неподобство, і з ним ми будемо боротись. Нещадно боротись!.. А йдемо ми, Васильовичу, правильною дорогою. Тільки дорога ця ще ніким не проторена, не розвідана, от і помилки...

— Та воно, звісно. Кінь на чотирьох, і то спотикається.

— От ви, Миколо Васильовичу, не підете в колгосп, — знову повернувся до попереднього Гінзбург. — Гаразд, хай буде так: колгосп — справа абсолютно добровільна, ніхто вас силоміць туди не пожене... У вас один син!

— Одинак.

— А могло бути двоє чи навіть троє?

— Звісно, могло б!

— От уявіть, що у вас три сини, а не один. Виростуть, одружаться, доведеться поле натроє ділити. А в синів підуть свої сини — знову діли. А правнукам уже й ділити нічого буде!..

— Можна і не ділити.

— Як же тоді бути?

— А отак. Кого — у науку чи там до міста, а кого — при землі. Двоє лишаться удома, оженились — живіть собі нарізно, а господарюйте укупі!

— Так що ж це виходить: знову колгосп? — не втримався од усмішки Гінзбург.

— Колгосп не колгосп, тільки це одного батька діти, якось помиряться. А спробуйте-но чужих до гурту стягнути!

— А як тоді ТОЗ? Он скільки у вашому ТОЗІ, і господарюють, та ще й непогано!

— Е-е, ТОЗ!.. ТОЗ — одне, а колгосп — зовсім інше! У ТОЗі — я хазяїн, що хочу, те й роблю, а в колгоспі — землю оддай, худобу оддай, то хто я такий після цього? Затичка! В яку дірку захочуть, в ту й заткнуть, куди скомандують, туди й біжи... Ні, Соломоновичу, що не кажіть, а моя гадка така: про колгосп іще рано нам думати! От хай отакі, як Твердохліб, зорганізуються, а ми подивимось, що у них вийде...

Звівся, позіхнув, перехрестив розтуленого рота.

— О-хо-хо! Робимо, як чорні воли, а спочити все ніколи. Раніше хоч попи втішали: помрете — на тому світі царствіє небесне буде, а теперечки уже й той світ одібрали. І нікуди хліборобові податись, ніде поткнутись.

— Заждіть, — озвався Гінзбург, і худе, втомлене, нервове обличчя його просвітлішало. — Дайте нам час, Миколо Васильовичу! Набудуємо заводів, пустимо на поля трактори, електроплуги, завалимо село машинами: самі того світу не захочете!

— Дай боже, — погодився Васильович. — Вам воно згори, звісно, видніше...

Гінзбурга як почесного гостя поклали спати в світлиці, на єдиному ліжкові. Металеве те ліжко купив при нагоді Васильович два роки тому. Виготували його не на якомусь потужному комбінаті — велетневі першої п’ятирічки, а тут же, в Хоролівці, у напівкустарній артілі «Червоний металург». У той час, коли найбільші заводи задихались од браку металу, артіль оця не знала, мабуть, куди його подіти, тож і вбухала в ліжко не менше п’яти пудів заліза, сталі і бронзи, та ще й покрила нікелем: хай дивиться тепер світова буржуазія та зеленіє од заздрощів! Бо лежатиме на ньому не буржуй товстопузий, не фабрикант чи поміщик, а його величність — пролетар! І стояло ліжко в одній із хоролівських крамниць важким монументом головотяпству артільному, і страшило, віднаджувало покупців не так високою ціною, як бага- топудовістю своєю, особливо ж пружинами: слона поклади — не прогнуться. Стояло до тих пір, поки потрапило на очі Васильовичу, покорило відразу своєю надійністю: тисячу років простоїть — не поламається!..

Привізши додому, заносив разом із сином, хвалився:

— Оце, стара, хоч на схилі літ поспимо, як пани.

Данилівні теж сподобалося ліжко: горить, точнісінько мовби іконостас у Божому храмі. Тільки замість хрестів та херувимів — нікельовані балабухи та бронзові зірки.

Все літо споряджала Данилівна ліжко. Шила перини і подушки, набивала їх найніжнішим пухом. А коли спорядила, виклала гору подушок і перин, що підносилися майже до стелі, коли заслала простирадлом із найтоншого полотна, а поверх — новою рядниною, стала перед ліжком, молитовно склала руки на грудях:

— А знаєш, старий, що я скажу...

Васильович, який саме стягав чобота, звів на дружину очі: вона стояла сухенька, маленька супроти величезного ліжка і зніяковіла усмішка бентежила її добре обличчя.

— Я, мабуть, на ньому й не засну... Хай уже наш Василько, як ожениться, та й буде на ньому із молодою жінкою спати.

— Отуди, к бісу! — аж ногою тупнув Васильович. — А ми що, не заробили на оцих перинах поспати?

А Данилівна все у лагідну дудочку:

— Хай уже Василько. Бо я, бачить Бог, тутечки не засну... — Так і полягали вони на полу, на влежаних плескатих подушках, на звичній постелі: Данилівна ласкавою пилочкою будь-кого перепиляє.

То Гінзбург був перший, хто сподобився оновити ліжко. Коли Васильович прикрутив лампу, так що вогник ледь блимав, побажав спокійної ночі та вийшов, Григорій ще стояв у нерішучості перед величезною пуховою горою, в яку як пірнеш, то хтозна чи й виберешся. Потім роззувся, роздягнувся і, худенький, як підліток, в приношеній білизні, зліз на табуретку, а звідти вже скочив на ліжко. І ще ніколи не потрапляв він у такі м’які пестливі обійми, не лежав на такій розкішній постелі. Видно, і пух на тих вигодуваних Данилівною гусятах був якийсь особливий, ним задовольнилася б, мабуть, і ота казкова вередуха-царівна, що пшонину поклади під дванадцять перин — кричатиме: «Мулько!»

Гінзбург ліг на спину, заклав руки під голову — і попливла, попливла, тихенько погойдуючись, ледь освітлена стеля: він непомітно поринув у сон...

Прокинувся Григорій ще до схід сонця. Чув, як устала Данилівна, як стогнала, розминаючи натруджені в неугавній роботі кості. Пригадав, як сказав учора про неї Васильович:

«Стогне, поки розкрутиться. А розкрутиться, то вже й не зупиниш, — і розповів, як Данилівна, ще коли була молодою, скопала протягом дня сімнадцять соток городу. — Вертаюся з поля, а воно щось суне із городу додому: зігнулося в спині, на лопату спирається, як на костур. Сімнадцять же соток дурна баба скопала! Не могла пождати, поки я покінчу у полі та зорю... Правда, потім і вродило! Отака-о картопля була! Як кущ, то й відро...»

Данилівна перестала стогнати — «розкрутилася». Встав і Васильович. Відразу ж пішов надвір, певно, до худоби, що вже чекала на господаря. Ось він повернувся до хати, запитав, маючи на увазі сина:

— Те ледащо ще спить?

А у відповідь — лагідний голос Данилівни:

— Та не буди його, хай досипає. Він же пізно із вулиці прийшов.

Гінзбург швиденько вигрібся із перин, натягнув на себе нахололу за ніч одежу, вийшов до господарів.

— Встали? — здивувався Васильович.

А Данилівна одразу ж до скрині. Дістала чистий утиральник, набрала у великий кухоль води, стала біля відра, чекаючи, поки гість підійде вмиватися...

Поснідавши та попрощавшись із господарями, пішов до сільради.

По дорозі пригадував Гінзбург вчорашню розмову з Приходьком. І тривожила, не давала спокою ота стаття Сталіна. Що це? Свідомий обман чи необізнаність з тим, що діється насправді по селах? Йому аж страшно ставало, коли думав, які практичні висновки можуть зробити оті, що дзвонили згори, з оцієї статті. А може, вже й роблять...

Поринувши в думки, Гінзбург і не помічав, як розгорався довкола світанок. Тільки як дійшов до сільради, прямо у вічі вдарило вогнем: щойно холодні шиби раптом розплавилися, криваво потекли на рами, на стіни.

Сходило сонце...

Об’їхавши майже всі села, наговорившись з людьми, повернувся Григорій Гінзбург до Хоролівки. Не зайшов навіть у райком — так натомився. Повечерявши наспіх, ліг і одразу ж заснув.

Прокинувшись опівночі, так і не міг заснути. Боліла голова, тривога стискала серце. Знову думав про статтю Сталіна «Год великого перелома», пригадував розмови з селянами, які аж ніяк не спішили вступати в колгоспи. Пригадав і те, як дзвонили з округу, дзвонили й строго допитувались: «Як там у тебе середняк, товаришу Гінзбург?.. Не йде?.. Вагається?.. Погано, погано... Читай статтю товариша Сталіна. Читай і мотай на вуса, щоб не було потім пізно!» І оця прихована погроза найбільше обурювала Григорія. Вони, бач, уже намотали на свої завжди наставлені в бік вищих інстанцій вуса, уже роблять відповідні висновки із статті товариша Сталіна. А потім стануть намотувати ті, що стоять нижче. Ці вже як почнуть мотати, то намотають такого, що й за сто літ не розмотаєш!

А що робитимеш ти, товаришу Гінзбург? Ти, секретар райкому, комуніст, вірний ленінець, яким ти себе досі вважав? Теж підставиш свого вуса під оту сталінську нитку? Наплюєш на дядьків, з якими стрічався ці дні, які йшли до тебе з своїми болями й роздумами?

Прийшовши на роботу, Гінзбург перш за все переглянув газети, що чекали на нього.

Майже кожна газетна шпальта криком кричала про новий наступ на куркуля, про початок небаченого, масового руху селянства в артілі. І з кожним номером все нетерпеливішим ставав тон газет до тих, хто вагався, хто сумнівався в раптовому зламі психології середняка.

Весь той день думав про газети Григорій. І врешті-решт вирішив, що більше не можна мовчати. Або зараз, або ніколи.

Писав листа Сталінові, людині, якій звик беззастережно вірити, на яку дивився як на спадкоємця Леніна.

«Я працюю секретарем Хоролівського райкому, що на Полтавщині, отже, можу говорити лише про свій район, — писав Гінзбург. — Прочитавши Вашу статтю, я вирішив ще раз перевірити свої враження і відвідав майже всі села району. Зустрічався з активом, з селянством, вів тривалі розмови. І все почуте мною й побачене, все пережите й спонукало мене написать Вам листа.

Дорогий Йосипе Віссаріоновичу! — продовжував Григорій. — Я перш за все — комуніст і тому зневажав би себе, коли б приховував у собі всі сумніви, пов’язані з суспільною колективізацією країни, що проголошена у Вашій статті. Вірю в те, що в багатьох районах стався злам у психології середняка і він масово пішов у колгосп. Ми повинні тільки радіти цьому, вітати і підхоплювати цей рух. Але що робити там, де такого зламу поки що не сталося, в такому, наприклад, районі, як Хоролівський? Проголосити і тут боротьбу за суцільну колективізацію протягом року чи двох, як це вже роблять гарячі голови, — чи не означає це грубого порушення принципу добровільності, що його до кінця обстоював Ленін, та й Ви так твердо обстоюєте у своїх працях? Вдатися до лівацьких методів, піти за Троцьким, який закликав не церемонитись із трудящим селянством, будувати соціялізм за рахунок нещадної його експлуатації? Замість того, щоб переконувати, провадити копітку виховну роботу, стати на позиції примусу, насильства, репресії?

Чи не завдасть це удару змичці пролетаря з трудящим селянством?

Чи не зруйнує це нашого сільського господарства?

Чи не скомпрометує справу будівництва соціалізму в очах багатьох чесних людей, які беззастережно вірять радянській владі, на яких ми спираємось у своїй повсякденній роботі?

Дуже буду Вам вдячний, дорогий Йосипе Віссаріоновичу, якщо Ви дасте відповідь на мого листа. Чомусь переконаний, шо питання, поставлені мною, тривожать не мене одного.

Григорій Гінзбург, член Комуністичної партії з 1913 року».

Чи написав би Гінзбург оцього листа, коли б знав, чим доведеться заплатити за нього? Коли б міг заглянути на два місяці наперед?

Бо рівно два місяці чекав Григорій відповіді на свого листа.

Жовтим, зів’ялим листям одшумів листопад. Крижаними копитцями продзвенів за ним грудень. Разом зі снігами, з морозами, з хуртовинами прийшов січень тисяча дев’ятсот тридцятого року.

В кучугурах снігів, у високих заметах причаїлися села. Потонулі в сніги, хати здавалися нижчими, аніж були насправді. Так, наче поприсідали, заховалися, вклякли, насуваючи білі шапки на лоби та на очі, — в боязливій надії, що новий рік не помітить їх та й пройде собі мимо.

Йди геть, іди, чого зупинився над нами? Ми ж не кликали тебе: не нажились із старим. Проходь собі мимо, може, десь і чекають на тебе, а нас не чіпай.

Ані нас, ні худоби нашої, що жує, ремигає по теплих стайнях, кошарах, корівниках. Що звикла до одних рук, а з інших, із чужих, не візьме й пучечка сіна і дрібки зерна.

Ні нашого поля, оцієї земельки, де кожна грудочка розім’ята нашими пальцями, зрошена нашим потом. Так щедро зрошена, що не треба й дощів. А ти хочеш, щоб я одцуравсь свого поля, віддав у чужі руки, одірвавши од власного серця.

Не чіпай долі моєї, дай мені самому розпорядитися нею.

Йди собі, йди, зникай геть у безвість!

Чуєш, проходь!

Тільки січень не слухає — зупиняється в кожному селі, біля кожної хати. Стука щосили у двері, гупа нахабно в ворота, цупить очманілого господаря за полу кожуха чи свитки — і як не оре дядько ногами, як, опираючись, не чіпляється за двері, за ворота, за останній кілок у своєму тину, — не поможе нічого. Отак і в’їде, задом наперед, у новий тисяча дев’ятсот тридцятий, та й прийде до тями вже у колгоспі.

Новий рік прийшов із вітрами. Особливо навісніли вони посеред степу: мели сухий сніг, шарпали люто телефонні дроти, що поснувалися оголеними нервами од Хоролівки аж до Полтави. І не раз обривався зв’язок, і з дротів, що пообриваними жилами обплутували стовпи, стікали безсило слова...

— Хоролівка!.. Хоролівка!.. Дайте Гінзбурга!.. Секретаря райкому!.. Гінзбург?! Товаришу Гінзбург, з вами говорять з окружкому!.. Виїжджайте негайно в окружком!.. З членами бюро!.. Негайно!.. Це розпорядження першого!..

— Що ти там написав?

Таким запитанням зустрів Гінзбурга його добрий знайомий, ба, навіть друг, коли Григорій перед тим, як іти до першого, заскочив до нього. Сидів за столом — копирсався в якихось паперах, і коли Григорій зайшов, то не звівся йому назустріч, не розвів приязно руки, а з погано прихованим осудом запитав:

— Що ти там написав?

— Ти, може, хоч привітаєшся? — сказав тихо Григорій. Зупинився у дверях і на розпатланій, розвихреній чуприні його дрібненькою росичкою тремтіли краплини талого снігу.

— Пробач, — насупився інструктор окружкому, він же й добрий знайомий, він же, можна сказати, і друг. — Але, знаєш, зараз мені не до цього... Ти знаєш, чому тебе викликали?.. Прийшов твій лист із Москви. З канцелярії Сталіна. — Останнє вже пошепки. — З резолюцією розібратись на місці...

— Мій лист? — перепитав вражено Григорій. — Але при чім тут окружком? Я ж Сталінові... Особисто Сталінові надіслав!

— Ну, цього я вже не знаю, — здвигнув плечима інспектор. — Це вже не в моїй компетенції... Хочу тільки тебе попередити: готуйся до найгіршого. Твій лист тут розцінюють як злісну вилазку правого опортуніста, переродженця...

— Хто ж це розцінює? — перебив гнівно Григорій. Але тут прочинилися двері, просунулося молоде дівоче обличчя:

— Василю Трохимовичу, вас чекають!

— Іду! — підхопився інструктор, явно зрадівши нагоді перервати неприємну для нього розмову. Схопив папери, глянув на Гінзбурга, який все ще стояв біля дверей, приголомшений почутим: — Пробач, мені треба бігти... Начальство!..

У приймальні першого було повно народу. Одні сиділи, тихенько перемовляючись, інші гарячково листали папери, щось поспішно записували; треті нервово походжали і в них був такий вид, наче вони нічого не бачили, окрім високих, масивних, оббитих чорною шкірою дверей, що вели до кабінету першого. Григорій вибрав вільний стілець, сів, міцно стиснувши долоні: його раптом схопив дріж, так, наче він добре намерзся, а оце щойно став відігріватись. Він схилив голову, щоб не так кидалась у вічі права щока, яка смикалась, як божевільна, і завмер.

Хоч Григорій не почував за собою жодної провини, все ж не міг не тривожитись. І попередження інструктора, щоб готувався до найгіршого, і оцей наглий виклик, та ще й з усіма членами бюро райкому, і недобра слава про першого секретаря окружкому, який появивсь у Полтаві лише місяць тому, а вже встиг проявити себе як дуже жорстока людина, — все це аж ніяк не могло спонукати до спокою.

Григорій сидів і болісно пригадував зміст свого листа до товариша Сталіна, і ніяк не міг зрозуміти, що ж там було такого, щоб звинуватити його в правому опортунізмі.

Що там було проти політики Леніна?

Адже він у тому листі саме й посилався на Леніна. На оту його всім відому цитату, що її може повторити слово у слово хоч зараз.

Гінзбург виразно бачить потрібну сторінку, й оте місце, окреслене червоним олівцем (він сам і окреслив), і окремі, підкреслені ним слова:

«Дело переработки мелкого землевладельца, переработки всей его психологии и навыков есть дело, требующее поколений. Решить этот вопрос по отношению к мелкому землевладельцу, оздоровить, так сказать, всю его психологию, может только материальная база, техника, применение тракторов и машин в земледелии в массовом масштабе, электрификация в массовом масштабе».

Отже, цілих поколінь. Не одного-двох років, а цілих поколінь. І то на базі машинізації, електрифікації села в масовому масштабі.

І ще одна ленінська вказівка. Що стосується безпосередньо сучасних подій:

«Ни в коем случае не обгонять развитие масс, а дождаться, когда из собственного опыта этих масс, из их собственной борьбы вырастет движение вперед».

До речі, цю ленінську вказівку цитує і Сталін, застерігаючи від адміністрування, декретування, примусового втягнення селянства в колгосп...

— Ти за Леніна не ховайся! Цитати ми й без тебе вміємо наводити.

— Скажи краще, який відсоток колективізації у твоєму районі?

— Чому ти взяв під крильце куркулів та білогвардійських недобитків?

— Скільки тобі куркулі заплатили за оцього листа?

І Григорій Гінзбург, що тримавсь до останнього, врешті не витримує:

— На провокаційні питання не відповідаю!

— Ого!

Григорій майже фізично відчуває, як з кожною хвилиною наростає ворожість оцих всіх людей, що зібралися в кабінеті першого розбирать його справу. Відчуває, як гусне сперте, напоєне отруйними випарами повітря. І чим довше стоїть він у кінці довжелезного столу, тим важче йому говорити, збиратися з думками.

Тим більше, що його весь час обривають, клюють запитаннями та репліками.

Дуже хочеться пити! Але графин і склянка стоять аж на тому краю столу і ніхто не догадається подати йому води.

— Я сказав усе, що мав сказати, — врешті мовив Григорій. І тоді пролунав голос першого секретаря.

Досі сидів, ані пари з вуст. Трудно було навіть здогадатись, засуджує він Гінзбурга чи не засуджує. На повновидому, старанно поголеному обличчі — жодного поруху, в сірих очах — якась аж байдужість, наче перший не бачив зараз ні Гінзбурга, ні своїх соратників, а якщо й бачив, то мало цікавився ними. І лишень тоді, як Григорій сказав, що він скінчив, перший звів поголену до сизого голову і зупинив Григорія, що хотів був сідати:

— Зачекайте, Гінзбург, у мене до вас питання.

Сказав те так тихо, що слова ледь прошелестіли у великому кабінеті. Був, мабуть, упевнений, що як тихо не скаже, його все одно всі почують.

Всі завмерли, застиг і Григорій, повернувшись до першого. А він все тим же напівшепотом запитав:

— Чому в сусідніх з вашим районах середняк масово пішов до колгоспу?

— Не знаю.

— Бо там розгромили куркульську агентуру, — терпляче пояснив секретар. — Зуміли переконати середняка в перевазі колгоспного ладу.

— Значить, ми не зуміли, — з гірким сарказмом озвався Григорій.

— Не зуміли чи не схотіли?

— Не зуміли.

— А може, таки не схотіли?

І, не діждавшись бажаної йому відповіді, перший ставить ще одне запитання:

— Члени райкому теж такої думки, як і ви?

— За інших не розписуюсь, — відповів глухо Григорій.

— Хто тут з Хоролівки?

Зірвалися на ноги Ляндер, Путько. Іще хтось запізніло грюкнув стільцем — Гінзбург навіть не повернув у той бік голови.

— Ви теж солідаризуєтесь із своїм першим секретарем?

— Я завжди був супроти!

Це — Путько.

— Я мав неодноразову сутичку із Гінзбургом по найважливіших питаннях нашої політики!

А це — Ляндер.

— Політичну лінію Гінзбурга категорично засуджую! — Це вже завідуючий райвно.

— Сідайте, товариші... Хто хоче висловитись?

Піднялося одразу кілька рук. Гінзбург сів. Застиг, опустивши голову. Навіть тоді, коли всі, хто бажав, висловились, коли почав говорити перший, навіть тоді не підвів Григорій голови.

Перший почав із загальної характеристики стану справ у Хоролівському районі.

Засміченість білогвардійськими елементами, куркулями та підкуркульниками, що повели за собою всю парторганізацію району. Так, усю! І ось наслідок: злісне нехтування найзлободеннішими питаннями, саботаж політики партії, зрив плану суцільної колективізації, невіра в лінію ЦК на розгортання колгоспного руху.

— Неприваблива картина, товариші.

— Огидна! — хтось із членів бюро.

Перший невдоволено поморщився: не терпів, коли його перебивали.

— Тепер перейдемо до самого Гінзбурга...

Григорій і тут не поворухнувся.

А секретар уже говорив про болото:

— Ви з головою погрузли в правоопортуністичному болоті...

Про ворожу діяльність.

— Ми інакше не можемо оцінити ваш лист, як спробу заплямувати ленінське керівництво ЦК ВКП(б), скомпрометувати ленінську політику партії на суцільну колективізацію трудящого селянства...

Про вороже нутро:

— Треба сказати, що члени райкому Хоролівки проявили політичну сліпоту і не розгледіли вчасно ваше білогвардійсько-куркульське нутро...

Про поведінку Гінзбурга вже тут, на бюро окружкому:

— Ви нічого не зрозуміли і нічого не навчилися. Ви й зараз продовжуєте твердити правоопортуністичні вигадки про те, що середняк ще не доріс до колгоспу, що на Полтавщині, мовляв, відсутній масовий рух селянства за суцільну колективізацію в найстисліші строки. Таким чином ви виступаєте як політичний обиватель, який зневірився у політиці нашої партії...

— Ворог, а не обиватель! — знову хтось із членів бюро.

— Це одне й те ж... І прошу мене не перебивати... Отже, ми не можемо прийти до іншого висновку, окрім того, що ви остаточно здеградували, політично розклалися, втратили лице комуніста, перетворилися на активного посібника білогвардійсько-куркульських елементів, стали їх агентом в лавах ВКП(б).

Закінчивши, трохи помовчав. Потім звернувсь до членів бюро:

— Які будуть пропозиції, товариші?

— Зняти з посади!

— Виключити з партії!

— Віддати до суду!

— Змінити бюро Хоролівського райкому!

При останній пропозиції під членами бюро райкому зарипіли стільці.

— Розпустити парторганізацію Хоролівського району як таку, що розклалася!

Перший схвалив усі пропозиції. Крім останньої.

— Думаю, товариші, що розпускати всю парторганізацію не варто. Парторганізація в цілому здорова, і хоролівські комуністи з честю справляться з історично важливим завданням по суцільній колективізації... Як, товариші хоролівці?

— Справимось!.. Справимось!

— От і добре... Тоді ставлю на голосування запропоновані тут заходи щодо оздоровлення парторганізації Хоролівського району.

Із заздрісною одностайністю члени бюро підносять руки. Підносять все ж по-різному, залежно, мабуть, від посади. Оті, що сидять відразу біля першого, підносять правиці недбало, сперши їх ліктями на стіл. Намахаються, видно, тими правицями протягом дня, як ціпами, то вже й сил немає дерти руки угору. А ті, що подалі, ті тягнуть до першого руки, як школярі, цуплять їх догори, аж суглоби тріщать: на мене глянь! На мене! Та подивися ж, як віддано я голосую!

А може, цього всього й не було? Може, все те тільки привиділося Григорію? Та й яке це, врешті-решт, має для нього значення!

— Гінзбург, покладіть партквиток!

Ось воно — найстрашніше! От він — кінець!

Григорій встає — закам’яніле обличчя не ворухнеться жодною рисочкою.

Мовчки йде до величезного, як ешафот, столу, вкритого червоним сукном. Іде назустріч власній смерті, хоча ні перший, ані оті, що сидять поруч, ще не підозрюють нічого. Про це знає тільки Григорій.

Зупиняється за два кроки од столу, підносить руку до бічної кишені гімнастерки. Не тієї, де партквиток, а тієї, у якій браунінг, принесений ще з громадянської.

Пришитий татом гудзик не хоче відстьобуватись. Опирається, крутить у відчаї металевою голівкою, не пролазить у петельку. Тоді Григорій рвонув клапан, і гудзик, вирваний з м’ясом, упав прямо на стіл.

Вихопив браунінг, кинув в обличчя першому:

— Партквиток живим не віддам! Забирайте у мертвого!

Підніс пістолета до скроні...

На цьому й скінчилося засідання бюро окружкому. Все ще бліді, покидали присутні великий кабінет. Григорія винесли, браунінг і партквиток лежали на столі. У повітрі пахло порохом, а на килимові, там, де упав Григорій, лишилася велика темна пляма. Килим, звісно, замінять, кабінет провітрять, приберуть партквиток і пістолет — ніщо більше не нагадуватиме про секретаря райкому, який, втративши класове чуття, скотився у болото правого опортунізму, став переродженцем і куркульським полигачем.

Тому ми не покладемо його в труну, оббиту червоним перкалем, не відправимо в Хоролівку, щоб там віддали останню шану покійному: з музикою, з траурним мітингом, з потрійним салютом, — не заслужив! — а скомандуємо везти до моргу, де байдужі лікарі зроблять розтин черепа, запишуть до протоколу, що куля ввійшла у праву скроню, пошкодила таку-то тканину, від чого й настала смерть, наче це мало якусь вагу і протокол буде колись вивчатися... Тож відправимо його до моргу, а там, після розтину, покладуть оте, що лишилось од Гінзбурга, у сяк-так збиту труну, та й відтарабанять на цвинтар, та й зариють поспіхом в землю: що із ним, з отаким, панькатись! Не поставлять на плескату могилу ні тумби, ні червоної п’ятикутної зірки... Не поставлять нічого...

І даремно шукатиме збожеволілий од горя Ісак, приїхавши в округ, могилу свого єдиного сина, даремно пхатиме до рук сторожам усі свої гроші, щоб тільки показали, де лежить його Гриша... Даремно...

Бо вони, оті сторожі, і самі не знали, де він похований.

Тільки один із них, змилосердившись над старим, врешті-решт не витрима: підведе навмання до чиєїсь свіжої могили та й скаже, що отут лежить його син.

А грошей не візьме, хоч Ісак і тицяв їх жужмом до рук.

— Та ти що, старий! Чи ми зовсім уже без совісті!

Та й піде, сердито знизуючи плечима.

А як оглянеться, то побачить схилену постать Ісака над засніженим горбиком. Ісак стоятиме так непорушно, що здаватиметься вже й неживою людиною, а печальним надмогильним пам’ятником, чужим усьому живому, і сторож мимоволі подума, що, може, й справді старому вже не знадобляться оті гроші...

Більше ніхто не бачив Ісака в Хоролівці. Де він подівся, чи повернувся з Полтави, чи там і лишився, ніхто так і не знав. Може, заскочив на хвилину додому, захопив злиденні манатки та й знову подався до сина. А може, так і не відійшов од чужої могили: затужавів над нею, закам’янів, і на плечі, на схилену голову ліг товстий шар снігу, і поодинокі відвідувачі, які випадково забивалися в оцей глухий закут, зупинялися, вражені неймовірним пам’ятником печалі й розпуки, витвором якогось геніального скульптора...

Може, сталося й так.

Тільки ми не будемо заходити на отой цвинтар, бо, чого доброго, ще й нас пошиють у співчуваючі правоухильникам, ще й нас назовуть переродженцями та посібниками класового ворога, а то й замаскованими білогвардійцями, хоч нас, може, ще й на світі не було, коли діяли оті білогвардійці. Тож не будемо розшуковувати невідому могилу Григорія Гінзбурга — все одно вже йому нічим не поможемо! — а подамося назад у Хоролівку, де першим секретарем уже товариш, якого прислали на зміцнення парторганізації Хоролівського району.

До всього селянства новий секретар отой — Іван Іванович Суслов — ставився як до реакційної дрібнобуржуазної стихії, якій дай лише волю — і вона поглине, розчинить у собі всі завоювання пролетарської революції, засмокче, як у болото. Тому, хоча й не виступив одверто проти політики НЕПу (як більшовик перш за все вважав для себе обов’язком дотримуватись залізної дисципліни), однак в душі так і не сприйняв цієї нової політики, вважаючи її за одну з найтрагічніших помилок, що відкинула наш поступ уперед на добрий десяток років.

Нарешті ЦК партії схаменувся і виправив помилку.

Прочитавши статтю Сталіна «Рік великого перелому», Іван Іванович не витримав: схвально ляснув по газеті долонею, збуджено закрокував по кімнаті, насвистуючи свою улюблену пісеньку про паровоз, комуну й гвинтівку.

В Хоролівку Іван Іванович прибув із готовими, давним-давно виробленими поглядами на селянина, з крем’яним, так би мовити, кредо.

Кредо перше.

Кожен селянин — потенційний буржуй. Нема суттєвої різниці між найбагатшим і найбіднішим, а є лишень ті, які вибилися в куркулі, і ті, що прагнуть ними стати.

З глитаями і підкуркульниками діло ясне: усіх до нещадного класового нігтя! В решти ж треба вибити із-під ніг отой грунт, який породжував, породжує і буде породжувати дрібнобуржуазні тенденції. І чим швидше ми зруйнуємо дрібнобуржуазну базу, тим швидше перекуємо мужика на будівника соціалізму, вірного соратника пролетаріату.

Кредо друге.

Селянин сам не знає, чого він хоче. В силу своєї вікової відсталості він завжди опирався, опирається і буде опиратися усьому новому, всьому прогресивному, хоча б воно й несло йому щасливе життя в недалекому майбутньому.

Отже, ми не можемо ждати десятки років, доки село розкачається та повернеться обличчям до соціялізму. Ми повинні твердою пролетарською рукою взяти його за голову та й розвернути, хоче він цього чи не хоче, на сто вісімдесят градусів до соціялізму.

Кредо третє.

Соціяльну перебудову села, як і революцію, не зробиш у білих рукавичках. Тільки м’ягкотілі гнилі інтелігенти можуть зараз сюсюкати про те, що не треба допускати натиску на середняка під час суцільної колективізації.

Партія поставила перед нами завдання всесвітньо-історичної ваги: закінчити колективізацію до весни тридцять другого року. Ми ж відповідаємо на цей заклик по-більшовицькому: зустрінемо уже цю весну суцільними колгоспами! Цим ми нанесемо рішучий удар не тільки по куркульських елементах, які саботують хлібоздачі, а й по правих опортуністах, куркульських полигувачах, які під час перевиборів до сільських Рад намагалися провалити пакт про суцільну колективізацію, добавляючи до цього пакту «по можливості», «на добровільних засадах», а були й такі, що відверто вигукували: «Не хочемо, викреслити!..»

— Товариші! Ми заслухали першого секретаря товариша Суслова. Тепер хто хоче висказатися?

Путько обводить строгим поглядом зал, у якому сидять комуністи району. Дивиться крізь великі окуляри в масивній роговій оправі, придбані за нагоди в Полтаві, ворушить бровами: муляють вони йому, труть, але то нічого, — корова до сідла, й то звикає.

— Давайте, товариші!

— Можна мені?

Десь аж позаду піднімається рука. Там зчиняється рух, стукотять стільці, зводяться комуністи, пропускаючи високого чоловіка з важким вродливим обличчям, з чорними вусами. Новий секретар, зацікавлено поглядаючи на чоловіка, що важко йшов до сцени, запитав:

— Хто це?

— Ганжа з Тарасівки. З Гінзбургом одного поля ягідка.

У Івана Івановича звузились зіниці.

Ганжа зійшов на сцену, став за трибуну. Лише зараз, коли світло впало на нього, можна було помітити, як він змарнів. Обвів пильним поглядом зал, подався наперед.

— Товариші комуністи! Від нас пішов товариш... більшовик... революціонер... ленінець...

— Про кого це він? — запитав у Путька Суслов, але той не встиг відповісти: Ганжа ще дужче хитнувся вперед і голос його задзвенів од натуги:

— Прошу встати і хвилиною мовчання вшанувати пам’ять нашого дорогого товариша Гінзбурга!

Впала мертва тиша.

— Ану ослобони трибуну! — закричав на Ганжу Путько.

— Чого ж, хай продовжує, — заперечив Іван Іванович. — Повинні ж ми знати, що думають наші вороги.

Тоді Путько, знову повернувшись до Ганжі, суворо наказав:

— Давай по существу! Без провокацій.

— Що ж, можна й по существу, — погодився Ганжа. Важко повернувся до президії, звернувся безпосередньо до Суслова:

— Дивно якось воно виходить, товаришу перший сек-

ретар...

— Іван Іванович Суслов! — підказав голосно Путько. — Пора б уже й запам’ятати.

— Спасибі, що нагадали... Забув, старіти став... Тож дивно виходить, товаришу Суслов. От ви ніде ще не встигли побувати, ні з ким не зустрілися, не поговорили з людьми, а зразу зібрали комуністів — і готового рецепта од усіх наших хвороб...

— Слухай, Ганжа: ти говори та не заговорюйся!

Це — знову Путько. Ой, не простецький чоловік Митрофан Онисимович!

— Чого ж, хай говорить.

Жоден м’яз не ворухнеться на обличчі Івана Івановича. Тільки все яснішими, нещадно світлішими стають його очі.

— От ви тут нас закликали без жалю тиснути на середняка, заганяти його до колгоспу. А ви подумали над тим, що з цього вийде! Селянин же не худобина, що його на налигач та у ярмо...

— Це колгосп — ярмо? — не витримав Ляндер. — Ми запам’ятаєм цей твій вислів, товаришу Ганжа! За-па-м’ятаєм!

— А ти не лякай, я уже ляканий. Може, я не точно сказав, тільки моя тверда думка: рано ще говорити про суцільну колективізацію. Рано!

— Товаришу Ганжа, а як тоді розцінити січневе рішення ЦК партії?

Це вже Іван Іванович. Спокійно запитав, мовби аж доброзичливо.

— Яке рішення? — не зрозумів Ганжа.

— Про темпи колективізації. Де чорним по білому записано, що Україна мусить закінчити колективізацію на весну тисяча дев’ятсот тридцять другого року. Як ви розцінюєте це рішення?

Ганжа зблід, але голос його прозвучав твердо:

— Оцінюю як неправильне декретування згори.

Цього разу Митрофанові Онисимовичу довго не вдавалося добитися тиші.

— Що він робить?! Що робить?! — стогнала Ольга, шарпаючи в руках червону хустину. А Володька озирався довкола з таким розгубленим видом, мовби запитував: «Що він сказав, дядько Василь?.. Чи мені це вчулося, чи приверзлося... Чи він при своєму, щоб отаке говорити!»

— Що ж, все ясно, — звівся Іван Іванович. — Можете сідати, ми вами займемось пізніше...

Займались Ганжею того ж самого дня, на бюро райкому. Перед засіданням Ольга ходила за чоловіком, не відступалась од нього. Молила:

— Визнай, що помилявся!.. Визнай!..

У тих словах — стогін, біль, відчай. Відчай жінки, яка все ще любить, намагається врятувати, утримати біля себе й для себе.

«Ми сварилися. Ми часто в останній час сварилися, — обіцяю наперед бути поступливішою, м’якшою, нічим не дратувати тебе, тільки схаменися, одумайся, визнай свої помилки! Скажи їм, що ти неправильно зрозумів оте рішення, не будь таким впертим!

Чуєш, скажи!

Я ніколи не плакала. Ніколи, ніколи не плакала. Навіть коли ховала обох чоловіків — товариші не бачили моїх сліз. Вони гордились мною, моєю витримкою, називали мене залізною. А тепер глянь на мої очі: вони повні сліз. Я соромлюся їх, але нічого не можу вдіяти...»

— Скажи!.. Чуєш, скажи!

Ганжа обережно вивільняє свою руку з Ольжиних, зводить на дружину болем пропечені очі:

— Знаєш, що для мене найсвятіше?

— Що?

— Правда... Я сам себе прокляну, якщо одступлюся од неї!

Не одступив. Стояв перед членами бюро — не думав каятись. Сам копав яму, до якої й упаде.

— Ви й досі вважаєте, що лінія ЦК на суцільну колективізацію є помилковою?

— Вважаю.

— Як ви ставитесь до відомих положень товариша Сталіна про розвиток колгоспного руху, викладених ним у всесвітньо відомих статтях «Рік великого перелому» та «До питань аграрної політики в СРСР»?

— Ставлюсь, як до антиленінських.

В декого з присутніх аж спина терпла од такої нечуваної зухвалості.

За виключення Ганжі з партії голосували дружно, із злістю. Не менш дружно проголосували й за те, щоб віддати його до суду як правоопортуніста, куркульського переродженця і білогвардійського агента, злісного наклепника на лінію ЦК, на генсека товариша Сталіна.

І був суд, і гриміла гнівна, класово загострена промова прокурора, і суворо, нещадно дивилися судді на Ганжу, який в одну з найважчих хвилин класових боїв проявив себе дезертиром, політичним запроданцем, зрадником світового пролетаріату. Все було ясно оцим праведним суддям, жоден сумнів не торкнувся їх класово чистих сердець, вони засудили його ще до засідання суду.

Тож встаньте усі, суд повернувся з п’ятихвилинної наради, щоб зачитати справедливий свій вирок!

Встань, товаришко Ольго, тобі нічого ховати очі від суддів! Ти знайшла в собі сили перебороти любов до пропащої цієї людини і сказала про неї всю правду. Хоч кожне слово твоє було гвіздком в оту домовину, яка називається присудом.

Ти мужня жінка, ти справжній боєць, товаришко Ольго!

Встань і ти, Твердохліб Володимир, молодий комуніст, запальний боєць революції! Тобі теж нелегко було свідчити проти дядька Василя, проти свого хрещеного, який — пам’ятаєш, Володю, — клав на твоє нетерпляче плече мудру руку свою та й казав з великим терпінням: «Ех, Володю, Володю, не так усе просто, Володю!..» І хоч ламкий басок твій тремтів, і зривався твій голос, ти теж засудив колишнього комуніста Ганжу як клясово ворожого елемента.

Суд іде, встати!

А чого ти не квапишся встати, посивілий за одну ніч чоловіче? Чом клониш голову, хилиш дужі плечі? Який тягар звалився на тебе, так придушив, що, здається, не розігнутись тобі вже довіку?

Зціпив зуби, стулив щосили безпалі долоні — устав.

Три роки ув’язнення, а після відбуття покарання ще три роки позбавлення прав.

Дали б і більше, але врахували бідняцьке походження.

Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі Ганжі. Виходив під конвоєм — навіть не глянув на Володьку, на Ольгу. Вирвав обох із свого серця.

Бо не вороги страшні — страшні зрадливі друзі.

Бо не меч страшний, який цілить у груди, — страшний ніж, що завдає підступного вдару у спину.

З якими високими помислами його б не гострили...

Тож був суд, і була камера, і перша ніч у тій камері — найтяжча ніч для ув’язненого. І були думки, що ніде так не обсідають людину, як за тюремними гратами. Коли залишаєшся сам на сам: не на годину чи дві — на довгі роки.

Тож не будемо непокоїти його в цю першу ніч — йому й так важко. Відійдемо од грат, бо он уже й вартовий повернувся в наш бік, прислухається та приглядається — не доведи господи, побачить! Прицілиться згідно зі статутом, бабахне — і душа з тебе геть!

Тож утікаймо пошвидше до власної хати та й дякуймо Богові, що вікна у ній поки що без грат, а двері — без тюремних замків, що стоїть вона скраю і я нічого не знаю.

Не знаю, не бачив, не чув.

І отого чоловіка, який щойно сів у в’язницю, не знаю, оце лишень од вас довідався, а до цього ніде й не стрічав.

Не ходив із ним по селу, не вів довгі душевні розмови, не питав у нього поради: як жити, кому вірити, на кого спиратись. А якщо коли випадково й зустрівся, то ще тоді, з першого ж погляду відчув, що він щось не той... Не з тим, знацця, душком... Щось було в ньому таке, що одразу мене насторожило...

Ворог, каєте? З куркулями, каєте? По вуха в болоті?.. А-я-яй! Хто б міг подумати!..

Хоча, якщо розібратись, то воно до того і йшлося. Отой Гінзбург... А потім — Марта... Та й Приходько... Не Іван, а Микола...

То, каете, дали аж три роки?.. Видать, заробив, даром у нас не дають... Отак воно: стрічаєшся, розмовляєш з людиною, навіть у гості запрохуєш, а воно тобі на! Які-таки люди на світі! Нема того, щоб попередити: так, мов, і так, не підходь, бо я грузну в болото. Ще й тебе, гляди, потягну за собою...

Ганжа, знацця...

От і водися після цього з людьми! От і спробуй їх роз-

кусити!

За те, що не «розкусили», поплатилися й товаришка Ольга та Твердохліб. Прямо із суду пішли на чергове засідання бюро райкому: розглядалося питання про стан колективізації по району, зокрема в Тарасівці. Гостро, з усією принциповою прямотою розглядалося. І вимальовувалась

прямо-таки ганебна картина: процент колективізації неприпустимо низький, сільради засмічені клясово-ворожим елементом, куркуль чинить шалений опір політиці партії

на селі.

Хтось спробував заїкнутися, що де ж, мовляв, куркулі, їх же повисилали за межі області ще минулого року. Але Іван Іванович, який вів бюро, рішуче засудив оту спробу затушкувати клясову боротьбу на селі:

— Куркулі у нас є! Є куркулі!

І твердою долонею придушив аркуш паперу, що лежав на столі.

— Товаришу Твердохліб, скільки глитаїв було розкуркулено у вашому селі?

— Два! — школярем зірвався на ноги Володька.

— А скільки дворів у Тарасівці?

— Більше трьохсот.

— От бачите, товариші, на більше ніж триста дворів — знайшлося всього два куркулі. І ви думаєте, що я оцій казочці повірю? Де була пильність комуністів Тарасівки?

Мовчать. Хилять голови під нещадно світлим поглядом першого.

Тільки товариш Путько не схилив голови. Сів край столу, поруч з товаришем Сусловим, щоб не змішатися, видать, з «остальною масою». І коли Іван Іванович запитав гнівно: «Де?» — коли придушив отой папір долонею, Митрофан Онисимович і собі поклав долоню на стіл, обвів присутніх осудливим поглядом, наче теж запитував: «Де?»

«Де була у вас класова пильність, що проморгали стількох куркулів? А якщо не було, то чому не прийшли позичити в мене? До Гінзбурга лізли, в рот йому заглядали? От їжте тепер, що заробили, а мене, Митрофана Онисимовича, до себе не приплутуйте!»

— Товаришу Суслов, я думаю, що треба примерно наказати комуністів Тарасівки. Щоб другим не було повадно.

Підняв перший руку — і очима не осліпнув, коли Ольга розгнівано вигукнула:

— А ви де були?

«Хе, де були! Де були, там нас уже не шукай! При столі ми зараз, щитай, у президії! А раз так, то не ти з нас, а ми із тебе спитаємо! Раз так, то одержуй за притуплення класової пильності сувору догану та й носи її на здоров’я!»

Ич яка: «Де були»!

Твердохлібові ж — лишень зауваження. Зважили на молодість, на невеликий партстаж, на те, що усвідомив і виступив у суді, як належалось.

Прокурор на бюро навіть похвалив: побільше б отаких комуністів!

І виходило, що не так покарали Володю, як заохотили на тому бюро. А коли після засідання Іван Іванович залишив його із товаришкою Ольгою для розмови, коли, прощаючись, потиснув їм руки: «Дивіться ж, товариші, не підведіть!» — а Володі сказав: «Будемо рекомендувати вас, товаришу Твердохліб, головою колгоспу. Справитесь?» — то Володя аж задихнувся од щастя: «Справлюся, товаришу, справлюсь! На смерть піду, на муки — не одступлюся од партійної лінії!»

І то не біда, що колгоспу, на голову якого посватали Володьку, ще і в колисці немає, що майже усі дядьки Тарасівки сплять і бачать своє поле, свою худобу, своє господарство — своє, а не усуспільнене. То не біда. Володька й на мить не сумнівається, що примусить їх снити іншими снами, виб’є з їх упертющих голів шкідливі оті сновидіння.

Буде колгосп, товаришу Суслов! Буде і плян: на всі сто відсотків!

Збуджений, вийшов Володька з райкому. Вуха — ліхтарі, щоки горять, губи складаються в усміх. І було б зовсім добре, коли б не спогад про дядька Василя, коли б не товаришка Ольга: похмура, змучена, з посірілим обличчям.

Підійшов до санчат, запросив товаришку Ольгу сідати, спробував утішити:

— Може, їх ще й випустять...

Ольга одвернулась, промовчала.

Виїхали в поле, на вкатану зимову дорогу. Навколо — сніги та сніги: засипали межі, злили докупи поля, так що й не розібрати, де моє, а де чуже. Об’єднала, усуспільнила земельку зима, не питаючи згоди дядьків, пройшлася біленьким плужком з краю в край, засіяла снігом. Та Володька вже бачить не сніг, а густі пшениці, не гайвороння, а щасливих людей, які вийшли гуртом на колгоспні лани, і найсолодшою для його партійного серця музикою гудуть трактори, пихкотять локомобілі, виспівують молотарки і сиплеться добірне зерно в колгоспні засіки.

А потім — червоні валки, що везуть хліб державі. Перші на весь район, і він, Твердохліб, на чолі тих валок...

Ех, туди його за ногу!..

А Тарасівкою — дзвоном на сполох: рятуйся, хто може, — їде біда!

Хто її пустив, оту чутку? Хто перший бемкнув — не докопаєшся, хоч перетруси все село.

Тільки чорніє коло сільради, як наплеск отого наполоханого дзвону, як затверділий шматок шумовиння, що лишила по собі хвиля людського поголосу, згорблена постать бабусі. Сиділа досі на печі, забута і людьми, й Богом, а тепер винесло аж під сільраду: плаче гірко й невтішно, заливається холодними старечими сльозами.

— Чого, бабо, плачете?

— Та де ж мені, сину, не плакати, коли кажуть: усіх будуть різати!.. Коли б різали отих, головніших, а то усіх покотом різатимуть...

— Ідіть, бабо, додому та годі вам плакати. Не бійтесь, ніхто вас отаку стару не зачепить.

— Та хіба ж вони розбиратимуть, хто старий, хто молодий? Отак покотом і різатимуть.

— Та хто, бабо, різатиме?

— Звідки ж мені, сину, те знати... Та хоть би ж дітей не різали!..

— Бачили? — звернувся до товаришки Ольги Володька. — Ми й приїхать не вспіли, а куркуль уже діє! Видать, таки мало тоді розкуркулили!

З сільради вийшов дід Хлипавка: у кожусі, у валянках, у шапці, що лишилася від покійного чоловіка баби Наталки. Розпрягаючи жеребця, повідомив:

— А тутечки балачок-розговорів!

— Які такі балачки? — звів у строгий шнурок брови

Володька.

— А всякі, — ухилився од прямої відповіді дід. Та відразу ж і не витримав: — Володю, а то правда, що з нашого села будуть стругати комунію? Всіх під одне рядно: і чоловіків, і жінок, а дітей по тому будуть, як курчат, по дворах роздавати?

— Хто вам це сказав?

— Та... люди он кажуть, — почесав бороду дід, — їхав буцімто через наше село один чоловік та й казав: готуйтеся до страшного суду. Наїдайтесь, поки є іще врем’я, із своїх мисок, бо скоро будете із общого казана помиї сьорбати.

— Ви б, діду, замість того щоб куркульсько-ворожі чутки розносити, жеребця розпрягали пошвидше! — обірвав сердито Володя. — Та скажіть виконавцям, хай скликають актив!

— А де ж це Василь? — поцікавився дід. — Додому пішов, чи, мо’, у районі задержали?

— Задержали! — зовсім уже сердито Володька. — Тільки не в районі — в тюрмі!

— Як — у тюрмі? — відвалилася шелепа в діда.

— А отак: дали за контрреволюцію три роки в’язниці! Ясно?.. І ніколи мені тут із вами теревені розводити: розпрягайте жеребця та кличте виконавців!

Володька пішов до сільради, а дід все ще стояв посеред двору, приголомшений.

«Ох Василю, Василю! Що ж ти не встерігся, Василю?»

— Діду, ви довго стовбичитимете?

Володька! Ич, вилупився!

Тремтячими руками розпріг жеребця, повів до конюшні. І вже як завів у станок, запитав з гірким докором:

— Що ж ти хазяїна загубив?

Кінь зітхнув, винувато дихнув у обличчя.

І тоді не витримав старий — заплакав.

«Отак воно вийшло, Васильку... Хто б міг подумати... А він ще й кричить...»

Кинув сіна, вийшов із стайні. Не за виконавцями пішов, а додому. Роздівся, поникав по хаті, як неприкаяний, а тоді поліз до мисника, дістав пляшку самогону.

— За тебе, Васильку!

Самогонка обпекла піднебіння, вогняною водичкою розлилася всередині. А дід знову наливає кухоль:

— Бережи тебе Бог!

І напився дід Хлипавка, як давно уже не напивався. Вдарив у голову хміль, погнав густу застояну кров по старечих розбухлих жилах, налив в’яле тіло войовничою снагою. Ухопив важкий грушевий кийок, рушив визволяти Василя.

— Я вас... розсучих синів... туди вашу душу!..

Добіг до сільради, налетів на стовпа з чавунною рейкою, з важким молотом-билом: скликать на пожежу людей. Ухопив било, замолотив щосили у рейку:

— Лю-гуди, спасайте Ганжу!..

Видирав било із дідових рук сам Володька: вискочив разом із активом на болісний зойкіт металу.

— Замкніть його у холодну. Хай проспиться до ранку.

Дід одразу ж затих: покірно дався одвести себе до каталажки. Ліг на солому, пойорзав-пойорзав щокою — заснув.

Стривожені, невеселі збиралися до сільради члени активу: комсомольці, вчителі, комнезаможі. Чоловіки не дивились один одному у вічі, затято смалили самосадом, ховались за димом. Учительки тихенько перешіптувались, а товаришка Ольга була наче з хреста знята.

Да-а, не легко забути людину...

Голову сільради. Що встановлював, вважайте, нову владу у нас на очах. Що за неї боровся, не жаліючи ні сил, ні життя.

— Так що ж це виходить: був у начальства в довірі, в людей у пошані, а тут тобі — враг?.. Як же воно так виходить?

Петро Нешерет. Розгублено зводить рідкі бровенята, озирається навсібіч чистими, як у дитини, очима.

Дядьки ще затятіше запахкотіли цигарками, щільніше огорнулися димом. Навіть Володька відчув якесь збентеження, однак відразу ж узяв себе в руки, якомога строгіше сказав:

— То не нам, дядьку Петре, про теє судити! Їм там видніше: хто друг, а хто враг. А коли засудили, значицця, було за що, і нічого демагогією займатись!

Бач, яке слівце увернув! Чорт його й вимовить! Дядьки аж голови попригинали од ляку.

— Воно то так, — погодився Нешерет. — Начальству воно, звісно, видніше...

— А ти й досі, бідолашний, цього не знав? — запитав глузливо Іван Приходько — У начальства ж очі не такі, як у тебе альбо в мене: все навскрізь бачать. От, приміром, ти сорок літ протоптався по світу і досі не знаєш, хто ти є. А начальство глипне — враз тобі визначить місце: чи до тюрми, чи до артілі...

— Ну, годі! — обірвав невдоволено Твердохліб. Ич, до чого договорилися: артіль з тюрмою на одну дощечку ставити! То ж заткніть, дядьку Йване, дурного ротяру та скажіть спасибі, що мені зараз не до вас (Володька після того, як побував у районі, відчув за собою страшну силу: от кого схоче, того з села і спровадить). Не до вас, дядьку Йване, а до артілі, яку ми зараз засновуємо. — Значиться, так... Є така думка, щоб наш ТОЗ зробити артіллю. І щоб ті комсомольці, які ще не в ТОЗі, сьогодні ж подали заяви про вступ до колгоспу. Разом з батьками. Незаможники теж...

— А подумати мона?

Володька гостро глипнув на того, що запитав:

— Думати будем по тому! А зараз так: альбо пишіть заяви, альбо прощайтеся з ТОЗом! А то і з селом.

— А чого із селом? — аж од дверей.

— Розкуркулимо!.. Попанькались — годі!

Розходились далеко за північ — село уже спало. Укрилося білою зимовою ковдрою, а від хати до хати синіми тінями — сни. Потріскував, порипував невеликий морозець: зима цього року, слава богу, не дуже лютує, хазяйська, можна сказати, зима. І снігом прикрила, щоб не повимерзало, і морозам не дає розгулятись — пожерти за місяць кізяки та солому, припасені ще з осені. Коли б щороку отака зима!

— Тільки ж рік на рік не випадає, — гомоніли дядьки. — Минула — яка була? Вуха на ходу одпадали!

— Зате ж і літо було, як літо. А як отака зима, то таке буде й літо: старому й кісток не нагріти.

— Ну, то ще баба надвоє ворожила. То ще як Бог дасть.

— Еге ж, Бог... Теперечки й Бог так забіг спереляку, що йому вже не видно, що в нас і коїться. Хоч кричи, хоч голос зірви — толк один: не почує.

— Та-ак...

А що таке оте «так», ніхто не скаже уголос. Хоч і розуміє кожен, що воно і до чого.

Тому й говорять, розходячись, про що завгодно: про погоду, про види на майбутній врожай. Тільки не про оте, найпекучіше, найтривожніше. Що мулятиме на якій завгодно постелі, зробить твердими хоч які м’які подушки.

До самісінького ранку — шпилькою в боці.

Бо тобі добре, Володько, кричати про колгосп, тобі за те гроші теперечки йдуть із району. Зряплата. Як місяць, так і маєш свіжу копійку на губу. То ти уже, як що, то й так проживеш.

Трактори... Комбайни... І жне, і молотить... А чи не змолотить і мене за одним заходом, так що тільки кісточки мої захрумтять?

І чого його поспішати? Я ж, щитай, ще й у ТОЗі як слід не обжився, а ти, Володю, вже тягнеш мене до колгоспу.

Гарно жити будемо, каеш? Молочні ріки й береги киселеві? Електрика? Натисну кнопку — плуги самі горють, іншу притис — сипляться на стіл паляниці... Гарно говориш, Володю, гарно... Вік тебе слухав би: і про ріки молочні, і про райське життя. Тіки давай домовимось так: ти раніше кнопочки ті дістань — а тоді вже і сватай мене до артілі.

Отак сказав би Володі, коли б не боявся. А то шапку на очі та:

— Та-ак...

А Володька злий, аж шкварчить: усього дванадцять душ із тридцяти семи активістів погодились іти до артілі. В шию гнати, у шию, щоб і духом їхнім не пахло! Куркульські полигачі!..

З комсомольцями, які огинаються, з цими простіше. Завтра ж уранці комсомольські збори і питання руба: або в колгосп, або прощайся з комсомольським квитком! А от що робити з отакими, як Протасій? Уперся волом: «Будете приставати, то і з ТОЗу вийду». Володька не витримав — кулаком по столу: «Припиніть контрреволюційні балачки!» А тому наче хто жару за спину сипонув — бугаєм на Володьку: «Слобода у нас чи не слобода? Ти своїм кулаком на жінку постукай, якщо така вже охота!»

От тобі й суцільна артіль! От тобі й сто відсотків колективізації!

При згадці про товариша Суслова усього так жаром і обдало. При думці про майбутню зустріч з секретарем райкому.

Що він йому скаже? В якого сірка позичить очі?

І не спати Володьці протягом усієї ночі, не зімкнути очей до самого ранку. А він прийде, сірий, як нудьга, глипне, чорт-чортом, з-під наколошканих брів, не пообіцяє нічого хорошого. Окрім, хіба, зустрічі з дідом Хлипавкою.

— Виспались?

Мовчить і не дивиться. Аж опух од самогонки. У бороду, в розкуйовджену кучму соломи набилося — на раз ви-

топити.

— І не сором отак упиватись! — уже м’якше Володька. — Ви хоть помните, що учора отут викаблучували?

В діда ворухнулись вуста, сіпнулася борода.

— Село усе на ноги підняли, мене по морді заїхали...

Аж тепер глянув на Володьку. І в червоних опухлих очах — гнівна стареча затятість:

— Тебе, розсучого сина, не так треба було б!.. Тьху! — Плюнув під ноги, вимівся в сільради. Ішов по вулиці, не міг заспокоїтись. Знову згадував Ганжу, знову пекло на серці. Зайшов до хати, сів біля порога на лаву, наче й не до своєї хати зайшов, опустив низько голову.

— Що з тобою, старий? — кинулася до нього баба Наталка.

Дід звів тьмяні очі, вкриті сірою поволокою суму:

— Напечи, Наталонько, пирогів... Із картоплею й квасолею. «О господи! — так і обмерла баба Наталка. — Чи не вмирати налаштувався?»

Бо відколи живуть разом, ніколи не кликав Наталонькою. Чортякою звав. Сатаною єгипетською звав. Відьмою — теж. А тут: «Наталонька»!

— Та що із тобою, старий?!

— Печи, Наталонько, пироги, вари крашанки, ріж і курку, а я сала дістану... Понесу передачу Василеві.

І пашіла жаром піч, і пеклись пироги. Варилися круто крашанки, плавала в окропі зозуляста. І йшли люди до їхньої хати: несли, хто чим багатий.

— Як же ти його і допреш? — журилася баба Наталка, ув’язуючи важкий сидорище.

— Донесу. Люди добрі поможуть.

Помогли. Підвезли аж до самісінької в’язниці.

— Спасибі вам, добрі люди! Дай вам. Боже, здоровля! — подякував дід та й загупав кийком у велику, залізом оббиту браму.

Одчинилось маленьке віконце, виткнулось строге обличчя:

— Чого надоть? Порядка не знаєш?

Але дід не з тих, щоб злякатись. Підступив ближче, зняв чемно шапку, привітався:

— Доброго здоровля! А гукніть, добродію, мені Василя!

— Какого такого Василя?

— Та Ганжу. Земляка із Тарасівки. Бувшого нашого голову. Я йому передачу приніс.

— З передачами — двері направо, — пояснила голова та й сховалася, зачинивши віконце.

«От лихо — важний який! Треба було одразу шмат сала дати, — картав себе дід. — І як я не догадався?»

Знайшов двері по праву руку. І люди були за тими дверима. Довго втовкмачували розгубленому дідові, що «заключонний» Ганжа переведений до в’язниці в Полтаву.

— Ми осуждьонних у себе не тримаєм.

Постояв, постояв дід під в’язницею та й рушив до сина, що працював на залізниці.

— Оце, сину, як собі хочеш, а відвези передачу в Полтаву. У тюрму, Василеві.

І син таки мусив одвезти. Не відразу, правда, одвіз, а по оказії. Але, слава богу, надворі зима, тож ніщо не зіпсувалось.

І настане день, коли в Полтавській в’язниці наглядач одімкне камеру та й передасть Василеві Ганжі важкий отой сидір. І висипле Ганжа на ряднину гору гостинців:

— Налітайте, хлопці, вгощайтеся... — І ще тихіше додасть:

— Бач, не забули й про мене.

Стоятиме, дивитиметься ж, як хлопці розбиратимуть гостинці, ласуватимуть простою сільською споживою. І хтось, жуючи, запитає здивовано:

— А ти ж чого не береш?

— Хай пізніше, — відповість Ганжа. Візьме-таки пиріжок, довго жуватиме, втупившись застиглим поглядом у загратоване віконце, і схудле, поросле брудною щетиною обличчя його відсвічуватиме невигойною тугою...

А над його селом, понад Тарасівкою, гула в цей час шура-

буря.

Ще зранку приїхав Путько Митрофан Онисимович. Одразу ж наказав зібрати актив. І коли наляканий актив зійшовсь до сільради, Путько звівся з-за столу, обвів усіх невдоволеним поглядом:

— Так що ж це у вас, голубчики мої, такеє виходить? Класовий ворог скажену агітацію супроти колгоспу веде, а ви й вуха розвішали? Як це прикажете мені понімати?

У кожусі, у шапці, роздягнутися навіть не захотів, хоч у приміщенні добряче натоплено. І вже піт стікає з-під шапки, та він витерпить, роздягатись поки що не буде. Щоб зрозумів тарасівський актив, як він ним невдоволений.

— Скільки, товаришу Твердохліб, записалося на сьогоднішній день?

— Двадцять дев’ять дворів, — відповів винувато Володька. За оці кілька днів схуд, почорнів, якби не ремінець, то й штани по дорозі губилися б.

— Двадцять дев’ять! — пирхає презирливо Митрофан Онисимович. — Курям на сміх!.. По інших селах уже сто відсотків! Що нам партія скаже, як оцю позорную цифрю почує? Що ви думаєте, я її у райком повезу? Чи, може, в округ? Самі, голубчики, повезете, самі перед пролетаріятом червоніти будете!

У Володьчиних очах — зацькованість, смертна туга. Та й активісти похнюпили голови — не сміють дихнути. Тільки міліціонери, що приїхали разом з Путьком, почуваються вільно та сміливо: перешіптуються, посміюються. Тим, звісно, можна сміятись: розкуркулених до району возити.

Та ще в товаришки Ольги від останніх слів Митрофана Онисимовича червоні плями по обличчі пішли.

— Можна слово?

— Зажди, я ще не кінчив, — хоч сам збирався спитати, хто хоче висловитись. Але то б він спитав, а ця сама руку підняла. До того ж була в Ганжі полюбовницею! Цього ми тобі, голубко, до смерті не забудемо! Отак і ходитимеш у нас на «подозренії», — Так, значиться, на чому мене перервали?

— На цифрі, — підказав несміливо Володька.

— Позорная цифря, товариші актив! Я з усією гостротою скажу: не для того ми революцію робили, щоб отакі цифрі до району возити! От... А теперечки хто хоче висказатись по существу, — немов забув, що товаришка Ольга слова просила. Ба, ні, не забув: повів на неї строгим оком: — Ти щось хотіла?

— Хотіла!

Ольга рвучко звелася, обсмикала жакетик, так наче й досі на ній була гімнастерка, а не глибоко цивільна оця одежина.

— Я хочу сказати, що ви, товаришу, неправильно себе поводите. Хто вам дав право нас усіх ображати? Як дітей вичитуєте!

Таня, що сиділа поруч, аж зіщулилась, перелякана: такий їй Путько здався страшний. Звівся на дибки, викотив очі та — торох! — кулаком по столу:

— Ану брось демагогію правити!

Міліціонери враз принишкли, подивились чекально на голову райвиконкому: брати? не брати?

— Ти давай по существу вопроса, — вже тихіше Путько.

Значить, іще не брати. Що ж, посидимо, почекаєм команди: наше од нас не втече.

Ольга зблідла од гніву:

— Про вашу поведінку я повідомлю в райком! І прошу мені не тикати!

— Ну, й повідомляйте, — сів нарешті Путько. Відчув, мабуть, що переборщив. Зняв нарешті шапку, витер долонею мокре волосся. — Я, конешно, не хотів тут сказати, що ви всі з куркулем полигалися чи опортуністами стали...

В кімнаті одразу аж посвітлішало: мовби не одне — два сонця заглянуло у вікно. Навіть у міліціонерів полагіднішали очі: чого вам боятися, товариші? Не по вас же приїхали — не вас і повеземо!

— Отже, так, — продовжував зовсім уже мирно Путько, — із сьогоднішнього дня щитайте себе мобілізованими на суцільну колективізацію. Візьмемось вплотную... Повмовляли, попанькались, погралися в демагогію — хватить!.. Село на бригади розбили?

— Розбили.

— Всі знають, де чий участок?

— Всі.

— То сьогодні й почнемо. На сім вечора скликаємо загальні збори села. На порядку денному — суцільна колективізація і ніяких більше вопросов! І щоб усі до одного були на зборах. Умріть, а явку обезпечте!.. Ясно?

— Ясно, — похмуро з рядів.

— З цим, значиться, поки що покінчили... Приступаємо до другого вопроса: ліквідація куркулів та підкуркульників...

— Дак ми ж уже ліквідували!

— То ви не ліквідовували, а в піжмурки з куркулями гралися! — відповів в’їдливо Митрофан Онисимович. — Вхопили, що зверху росло, а корінці у землі полишили? То ви хочете, щоб коріння оте весни діждалось та наш колгоспний урожай задушило? Не допустимо!

— Кого ж іще розкуркулювати?

— От ми зараз і рішимо... Для того й зібрались... Товаришу Твердохліб, ану бери в руки бумагу й ручку і записуй хвамилії!

Володька видер із зошита аркуш паперу, вмочив перо в чорнильницю, чекально застиг. Всі завмерли: дивилися, як заворожені, на те гостре перо, нависле над чистим поки шо папером, боялись дихнути.

— Ну, чого мовчите? — Путько невдоволено. — Називайте хвамилії. По черзі вас питати, чи що?

Ще більше зачаїлись дядьки. Кожен гарячково молив, хоч би не мене першого! Бо що я скажу, кого назову? Сусіда? Кума чи свата? Та як же я після цього людям у вічі дивитимусь!

— А мо’, ви, товаришу, скажете? Вам воно згори видніше, де в нас куркулі полишалися.

— За мою спину сховатися хочете? — знову розсердивсь Путько. — То я вам з усією відповідальністю скажу: не вийде!.. Товаришу Твердохліб, ану давай, починай. Хто у вашому селі куркульською шкірою обріс?

Перо у Володьчиній руці хитнулось, наче виціляло, у кого вдарити.

— Приходько Микола Васильович...

— От його і пиши.

— Дак він же у Червоній Армії був! — не вигукнув — зойкнув Іван, зрозумівши, куди пишуть його рідного брата.

Зірвався на ноги, притулив благально до грудей шапку.

— Люди добрі, скажіть, не дайте постраждать без-

невинному!

— Ану, давай без крику!.. Товаришу Твердохліб, скільки у названого коней?

— Пара.

— Волів?

— Теж пара.

— А корів?

— Дві корови, бичок і теличка.

— Що іще є у нього?

— Дванадцять овечок... Свині дві... Сімнадцять даданівських вуликів... Ну, а птиці не щитав... Птиці повен двір.

— Формений, виходить, куркуль, — підсумував Путько. — І ти, товаришу, крокодилячих сліз тут нам не лий! — це вже до Йвана, — Червоною Армією нам очі не замазуй. Коли після Червоної Армії в куркуля превратився, то такому ще більший позор од радянської влади! Сідай, товаришу, не заставляй мене подумати, що тебе класовий враг підкупив.

— Це його брат, — сказав тихо Володька.

— Родственні отношенія тут ні до чого! — насупився Митрофан Онисимович. — Ми на клясовій основі рішаємо, і нікакіх кумів-братів бути не може! А до тебе, товаришу, теж придивитись не гріх...

— Це — наш активіст, — зжалівся над дядьком Іваном Володька. — Перший у ТОЗ записався, багатодітний, бідняк...

— А в колгосп?

— У колгосп теж заяву подав.

— Гаразд, сідай! Зарубай тіки на носі: будеш за куркулів руку тягнути — загудеш вслід за ними... Записав? — це вже до Володьки. — Ну, ще хто у вас із куркулів замаскованих?

Було названо ще кілька душ. Отих, що їх ще до сьогоднішнього дня вважали міцними середняками, культурними господарями. Яким іще рік тому видавали похвальні грамоти, хвалили у газетах, закликали на них рівнятись. І добре, що ми не прислухались до тих палких закликів. Не п’ялись із шкіри, не робили, як чорні воли, не одривали останню крихту од рота, вибиваючись у культурні господарі. Бо й ми б оце втрапили до того он списку, до страшного отого паперу, з якого не вирубаєш найгострішою сокирою.

Прізвище, ім’я, по батькові.

Три слова всього, а за ними — далека дорога в Сибір.

Тож страшний отой білий папір — страшніший могили!

А Путькові все мало. Путько — все невдоволений. На триста дворів усього шість розкуркулених? Несерйозно якось виходить. Несолідно. Міліціонерів, і то більше наїхало. Тим більше, що куркулики є. Є куркулики, тільки треба як слід колупнути!

Клясово вірне чуття, що ніколи не зраджувало Митрофана Онисимовича, тому запорукою.

І ще одна думочка, тактичного, так би мовити, спрямування: дядька голими руками не візьмеш, красним словом не купиш. Дядько зроду-віку звикав до слів різних з підозрою ставитись. Особливо коли слова ті — од начальства. Бо ти помолов язиком та й поїхав, а я криком кричи та бий себе по дурній голові, що послухався.

То ж дядька мало вмовляти, його ще й настрахати потрібно. Показати міцненького бука. Як упертій дитині. Щоб справедливість усіх наших слів не тільки розумом, а й спиною відчув.

То ж оці глибоко тактичні міркування і змушують Митрофана Онисимовича добиватись того, щоб розширити список кандидатів на розкуркулення.

— Значиться, немає у вас більше куркуликів?.. Приховуєте?

Гнітюча мовчанка. В кімнаті аж потемнішало. Чи сонце за обрій зайшло, чи за хмари сховалося, що такі сутінки впали?

— Добре... Тоді зайдьом з іншого боку: хто супроти колгоспу найбільше кричав?.. Ану, давай, Твердохліб, називай!

І знову Володьці сохне у горлі. І шерхне язик. І він неслухняним отим язиком називає кількох чоловік.

І серед них — Ганну Мартиненкову. Соловейчиху.

Назвав — не злукавив душею. Це ж вона, Соловейчиха, мітингувала поміж сільськими жінками, що винесли до ополонок прати білизну. Кричала, аж виляски йшли: «Та я свого руками ось цими придушу — не пущу до комуни! Щоб він із чужими жінками під одним рядном валявся? Та пропади вона пропадом. ота їхня комуна!»

— Так і кричала? — перепитує Путько.

— Та наче так.

— Тоді так і пиши: Ганна Мартиненко, куркульська полигачка, вела враждебную агітацію супроти радянської влади...

— Вона ж тіки проти комуни.

— А це все одно... Хто проводить суцільну колективізацію? Радянська влада. То раз ти супроти колгоспу, значиться, ти і є ворог радянської влади. Ясно?

— Ясно...

Хоч і не всім теє ясно. Тані, наприклад. Ніяк не може зрозуміти, серцем сприйняти того, що треба розкуркулюватн Миколу Васильовича та Палажку Данилівну.

Не може ніяк видертись на оту клясову, єдино вірну платформу, де — жаль відкинь, особисті симпатії відкинь — рубай ворогів із плеча!

Та й які ж вони вороги? Данилівна — ворог? Данилівна з її завжди лагідним усміхом на доброму обличчі?

Васильович з його натрудженими руками? Який гордиться тим, що все добро нажите власним горбом...

Так за що ж їх розкуркулювати?

Або Мартиненків. Отих Соловейків, які зроду-віку зайвого шматка хліба не мали.

Які ж вони куркулі?

Що ж воно діється?

Безпорадними, повними сум’яття очима дивиться Тетяна на Твердохліба, на товаришку Ольгу, на людей, що сидять поруч: та чого ж ви мовчите? Устаньте й скажіть!.. Скажіть, що все це неправда! Що так же не можна!

Мовчать. Не встають. Не кажуть ні слова. Навіть Іван Приходько, старший брат якого занесений до отого жахливого списку, навіть він після того, як Путько роз’яснив йому популярно «клясову суть», сидить і не писне.

Мовчать. Чи не тому, що уже всі на отій платформі, вміло підведеній Митрофаном Онисимовичем?

Одна Таня ще пробує борсатись, але й вона врешті-решт стуля губи. Стискає їх так, що вони аж сіріють.

Бо хто вона, щоб заперечувати?

Дочка попа, жінка куркуля, сестра вичищеного з партії, та й сама вичищена нещодавно з радянської установи. То ж мовчи, підозріла особо, непевний елементе, мовчи і не диш, якщо хочеш ще пожити на світі! Принишкни із своєю маленькою правдою, яка аж нічого супроти отієї класової правди, що її уособлює зараз Митрофан Онисимович.

Тож сиди, Таню, й мовчи! Сиди і нишкни! Дякуй долі, що тебе хоч не ввели в ту бригаду, яка має розкуркулювати Приходьків. Або Мартиненків. Розоряти гніздо отих соловейків, які з діда-прадіда чарували своїм співом село.

Та й не переріжуть же їм горлянки, не постинають їм голови, а тільки повезуть до Сибіру. А там же теж живуть якось люди, і вони, либонь, охоче слухатимуть південних оцих соловейків.

Отак зайдуть до виритої наспіх землянки, посідають на лаві з свіжо обструганих кедрових дощок та й попросять по-своєму:

— Ану, хахли, спойтє нам зту песню... Вот зту, что ви всегда пойотє... О ветрє, которий лєтіт — не долєтіт до вашей Украйни.

І заспівають хохли, бо чому б не заспівати добрим людям, які дали їм притулок, допомогли збудувати землянку.

Заспівають.

Про вітер. Про далеку Вкраїну...

Розкуркулювали в той же день — не відкладати ж на завтра. Посадили на підводи хто в чому був та й повезли

до Хоролівки — прямо на станцію, де вже чекали товарні вагони.

І страшно кричала — проклинала всіх Ганна:

— Оділлються вам наші сльози!.. Та будьте ви прокляті! Та щоб же вас і земля не носила!

Васильович — той мовчав. Сидів на санях, звісив ноги, що скидалися на висмикнуті з землі, обламані корені. І коли коні рушили, вони, ноги оті, чиркали по снігові, наче

у мертвого.

Данилівна ж усе нагадувала Тані:

— Ви ж за теличкою пригляньте... Та як прийде весна, то капусту од левади садовіть...

Тетяна кивала головою і вже не бачила за сльозами ні Васильовича, ані Данилівни, ні Василя. Були як в тумані.

Так вони в тумані отому і зникли.

Тільки чорніє хата відчиненими дверима, мов розтуленим щосили ротом, — кричить за господарями. І страшно, і моторошно від того нелюдського крику...

А на вечір зійдуться люди. До сільбуду, на загальні збори. Прийдуть усі до одного, бо тактичний хід Митрофана Онисимовича зробив свою справу.

І після того як виступить Митрофан Онисимович, а за ним Твердохліб і товаришка Ольга, а з безпартійної маси Іван Приходько, Путько зведеться, упреться важкими долонями в стіл:

— Всім ясно?

— Та ясно... Чого ж...

— А коли ясно, то пренія будемо припиняти... Ставлю на голосування добровільний вступ усім селом до артілі. Ану, хто супроти радянської влади, підніміть руки!

Еге, підніміть! Одні он уже підняли та так із руками піднятими до Сибіру й поїхали.

— Немає... Тоді ясно — всі за артіль. Вітаю і поздоровляю. Іще нам треба обрати членів правління, кандидатури яких зачитає товаришка Ольга.

І після того як товаришка Ольга зачитала кілька прізвищ:

— Одводів нема?.. Тоді будемо голосувати. Хто супроти радянської влади, підніміть догори руки!.. Нема... Одноголосно... Товаришу Твердохліб, теперечки тобі слово.

І встане Володька, й обведе людей щасливим поглядом, і скаже охриплим од радості голосом:

— Треба дати колгоспові найменування... Митрофан Онисимович порадили назвати нашу артіль іменем нашого дорогого вождя і навчителя товариша Сталіна.

І закінчаться збори, і розходитимуться люди у важкій, у мовчазній задумі. А потім зводитимуть до гурту худобу, звозитимуть реманент та насіння; а потім розбиратимуть все те назад, бо появиться стаття товариша Сталіна «Запаморочення од успіхів», де чорним по білому буде написано, що колгосп — справа добровільна, і даремно почорнілий од горя Володька вмовлятиме односельчан, хапатиме їх за руки, за поли, щоб одумались та не розвалювали милої його серцю артілі: залишиться усього півсотні дворів.

Ото так тобі й треба! Не урядуй, не заганяй силоміць, не перекручуй політики партії.

І за оте перекручення суворо покарають Володьку: винесуть йому на бюро райкому догану. І товариш Путько, дивлячись на Твердохліба такими ж ясними, як і в першого, очима, буде на отому бюро строго допитуватись, як він, комуніст Твердохліб, докотився до непартійних методів колективізації, порушив вказівки дорогого нашого вождя і навчителя товариша Сталіна.

Та й сам Митрофан Онисимович не врятується од суворої догани, це вже трохи пізніше, коли його і першого викличуть у область, і вже інші дивитимуться на них праведно ясними очима і запитуватимуть, як вони докотилися до оцих помилок. Інші, що тиждень тому дзвонили-надзвонювали, нажимали й натискували, вимагаючи круглої цифри. Тільки круглої! Такої круглої, щоб докотилася аж до Москви.

Але мудрий Митрофан Онисимович про те й не заїкнеться. Не заїкнеться, не обуриться, а подякує за оту сувору науку, за те, що підказали, наказали та й двигоне назад, у Хоролівку, «виправлять положеніє».

І буде весна, і скреснуть сніги, і зачорніє зоране поле, що просить зерна із теплих рук хлібороба.

Все те буде, не мине, не пройде собі мимо, а поки що Тетяна, провівши у далеку дорогу розкуркулених господарів своїх, повертається до хати.

Порожньо, голо. Лише ослін, та ліжко, та стіл: решту забрала комісія по розкуркулюванню. Навіть рушники із стін позривала, бо то ж не учительчине, а Приходьків.

Сиділа, згадувала чомусь Олега. Де він зараз, що з ним?

— Коли б ішлося лише про дружину, я й хвилини не вагався — перейшов би жити до тебе. Але ж діти, Таню, діти!

— Як же ти, не люблячи, на ній одружився?

— Ах, Таню! В житті так переплутано... Так усе складно...

Дивилася в його безвольне, нещасне обличчя і їй було жалко його... і досадно на нього.

Може, тому, що був такий жалкий, і не сказала йому нічого. Що завагітніла, чекає од нього дитини.

Тільки сказала:

— Що ж, у тебе сім’я, і ти повинен повернутись до неї. — Тільки всміхнулася гірко, коли він вигукнув:

— Ти женеш мене?!

Провела по його м’якому, покірному волоссю долонею, втішила, як хвору дитину:

— Це пройде... Ну, йди.

Відштовхнула од себе, боячись, що не витримає — закричить.

— Іди ж!

Він так і пішов, не зрозумівши нічого. Пішов, ображений, і після того жодного разу не був у Тарасівці.

Що ж, це, може, й краще. Рвати, так рвати: одразу, не лишаючи бодай найтоншої ниточки.

Таня все ще посеред кімнати, і Андрійко несміливо підходить до неї. А коли вона проводить долонею по його голові, сміливішає:

— Ма, намалюй чоловічка! — І тягне її до вікна.

Таня не запитує, якого чоловічка хоче бачити син: уже малювала. Хукнула на шибку, повела пальцем по колу. Контур обличчя, брови, очі, ніс, рот.

Та Андрійко чимось незадоволений. Супиться, неприязно дивиться на чоловічка.

— Не хочу! Затри!

— Чому?

— Він поганий. Він не сміється. Він плаче.

Таня придивилася — і справді мов плаче. Не усміх — болісна гримаса перекосила його обличчя, як у того клоуна, що змушений потішати людей, ховаючи під гримом власне розчавлене серце.

— Зараз намалюємо веселішого.

Стерла, хукнула в іншому місці, повела пальцем по колу. Але і цей не стільки усміхався, скільки плакав. І чим довше стирала, хукала, малювала Таня, тим сумнішими ставали намальовані нею чоловічки.

Не можна сказати, щоб цього року погано вродило.

Рік видався, як рік: з травневими дощами, з черговими грозами. Коли набухала каламутними хмарами пропечена сонцем просинь, і понад селами, понад гаями, долинами, понад безмежними степовими просторами гойдалися сизі хустини дощів.

Люди ховалися під стріхи, під вози, накидали на голови й плечі літню легку одежину, а коні й воли спокійно підставляли паруючі боки під прозорі водяні батоги і лише здригалися, коли з страшенним тріскотом спалахувала зла блискавиця.

— Свять!.. Свять!.. Свять!.. — хрестилися зблідлі жінки та й одганяли дітей од вікон, щоб не притягали на себе небесний вогонь. Бо позаминулого року у сусідньому селі отак-о визирали, то як ударило, так хату навскрізь і прошило. Спалить не спалило, тільки всю сім’ю виклало. Отакечки рядком і лягли: батько, мати і троє діток. Чорні, як головешки. А блискавку аж за хатою знайшли: кам’яна стріла із сажень завдовжки, і ще така гаряча, що й до рук узяти не можна.

— Свять!.. Свять!.. Свять!.. Не доведи і помилуй!

Хрест поспішний на вікна, на двері, на перекриту заслонкою піч. А кому здавалося мало, ще й ікони виставляли на вікна: не підніме ж святий Ілля руку на Христа чи богородицю!

Одгриміло, одблискало, пронеслось найстрашніше, і вже вискакують під рівний веселий дощ дітлахи, стрибають по мокрій траві, по киплячих озерцях, верещать у несамовитому захваті:

Дощику, дощику, припусти

На бабині капусти!..

Припусти, дощику, припусти. Не мини жодного поля, жодного клаптика зораної, скопаної, засіяної землі. Хай росте, хай квітує, хай наливається важка наша праця, радісна кривавиця наша. Весь світ же стоїть за нашою спиною, чекаючи, поки ми його нагодуємо.

Сійся, дощику, сійся, а ти, земле, роди. Роди овес і ячмінь, жито-пшеницю, всяку пашницю. Щоб хватило усім: і отим, що кричать, і отим, що мовчать, та ще й щоб нам лишилося.

І росли пшениці та жита, й дозрівали хліба, дозрівали та й схилялись покірно під серпи, коси й жатки. У великі, підперезані туго снопи, у полукіпки й копи, а потім — на гарби, вози.

І рипіли-вигравали дубові колеса, пливли гори хліба до колгоспного току. І гула день і ніч молотарка, невпинним струмком текло золотисте зерно. Щоб, провіяне, у мішки, у чували, та й на підводи: у першу валку по здачі хліба

державі.

У першу в районі.

За сім днів план — як із пушки! Це не те, що було раніше: триста дворів, триста дядьків і кожен так і дивиться, щоб не повезти раніш од сусіда. Завезе до садиби, до клуні та й вигупує ціпом до нового року: встигну, не горить.

Уже двісті тридцять хазяйств об’єдналось в артілі. Лишилося сімдесят. Наупертіших. Найзатятіших. Отих, що не злякалися великих податків, — як їх не душили, а вони стояли на своєму, не приповзли записуватись у колгосп:

— Пишіть і мене до гурту, бо вже сил моїх більше немає! Хоч так, хоч сяк — розор все одно!

— Тож-то, дядьку, й воно! Ти що ж собі думав: панькатись із вами, з індусами, будемо? Пойняв тепер всі переваги колгоспного ладу?

— Та пойняв. Як же було не пойняти, коли податком придушили таким, що й очі на лоба лізли!

Ці ж опиралися, що було сил. Чіплялися за своє, не хотіли гуртового, бо гуртове — чортове, бо там тільки ледарям добре — отим голодранцям, які зроду-віку ходили з великою ложкою і малою лопатою.

Намучившись із ними під час хлібоздачі ще в минулі роки, цього разу порозумнішали: виділили для індусів два громадські токи, прямо посеред поля. Строго-настрого наказали не розвозити снопи по дворах, а обмолочувати на отих спільних токах.

— Та для чого ж мені аж туди везти, коли осьо моя хата! — опирались індуси. — Завезу, обмолочу, прикину, скіки на посів, скіки для сім’ї, для худоби, щоб до нового врожаю дожити, а решту здам. От хрест святий — здам!

Не вірять. Ні слову, ні хресту святому не вірять.

— Ти, дядьку, оцю казочку комусь дурнішому розкажи, бо ми її ще торік чули.

Завертають на тік, до молотарки:

— Вези та й не оглядайся! Спершу здай, що положено, а тоді вже прикидай, що на посів, а що сам будеш гризти.

Хочеш не хочеш, а мусиш таки завертати. Це вже, видать, кінець світу приходить, коли сам собі не хазяїн! Зупиняв на тім тоці гарбу, скидав на землю снопи, чортом дивився на молотарку, що зажерливо вила, випльовуючи пожовану солому, похмуро чекав своєї черги. Щоб ізсипать іще тепле зерно у мішки та на підводу: до заготпункту в район. І то не сам по собі, а зорганізовано, валкою, щоб і сліпому видно було, які ми всі дружні та одностайні у прагненні виконать першу заповідь.

Ладно, здали. До зернини. Виконали і перевиконали по одноосібницькому сектору на сто дев’яносто відсотків. Ще й у газеті про це написали. Твердохліб привіз із району цілий десяток, роздав агітаторам. Наказав іти по десятихатках та вголос читати: хай слухають та радіють, як нас похвалили!

Слухали.

Про нарощування темпів хлібоздачі.

«Коли в нас багато районів дало багато менше хліба, ніж торік, і тепер скаржаться, що вони не можуть виконати пляну, то це говорить, що там засіли ворожі, куркульські елементи, колишні петлюрівці...»

— Ти диви! Там, видать, іще й не розкуркулювали.

— А що ж їм, отим твердоздатникам, буде за те, що не виконали?

— І про це напечатано. Слухайте.

Слухали постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У про занесення на чорну дошку таких сіл і районів:

«Щодо занесених на чорну дошку сіл і районів вживати таких заходів:

— Припинити довіз товарів, цілком припинити державну й кооперативну торгівлю, вивезти усі наявні товари.

— Припинити кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів.

— Перевірити й очистити колгоспи цих сіл від контрреволюційних елементів».

— Це ж колгоспників... А що тоді з одноосібниками!

— Є і про них.

«В селі Юрчихи велика зграя підкуркульників зривала плян хлібоздачі. Виїзний суд засудив усю зграю до ув’язнення на строк від двох до п’яти років з конфіскацією усього майна. Після арешту цієї зграї темпи хлібоздачі зразу ж почали підноситися і на перше січня 1933 року, тобто на день суду, одноосібники плян хлібозаготівлі виконали на 90 відсотків».

— Ага, таки виконали.

— Виконав би й ти!

— Та воно звісно...

Наслухавшись розходилися. Не можна сказати, щоб дуже веселі розходились, однак кожен ніс заспокійливу думочку: «Слава Богу, що я уже здав. Якось дотягну до нового, а там, гляди, може, наша власть і пом’якшає...»

Та не встигли одійти зашпори од цієї хлібоздачі, як у двір знову непрошені гості з’явилися:

— Вези, дядьку, хліб!

— Який іще хліб?

— Отой, що положено здати державі.

— Та побійтеся Бога, я ж уже здав! Ось-о і квитанції! — Та притьмом до божниці: дістає з-за образів ще й пилом не припорошені папірці. Розгортає тремтячими пальцями, замалим не плаче:

— Тутечки все описано. Все до зернини одвіз.

І дивитись не хочуть:

— Підітрися цими квитанціями! Що з того, що той одвіз. Ти нам стрічний давай!

І не витрима дядько: метнеться до комори, розіпнеться на дверях:

— Не пущу! Ріжте, живцем у землю закопуйте, а більше

не дам!

Його спершу добром умовлятимуть. Терпляче пояснюватимуть, що хліб піде на індустріалізацію, на п’ятирічку, на те, щоб збудувати пошвидше майбутнє. «Для твоїх же, дядьку, дітей!»

Не слухатиме. Мотатиме затято головою. «Не треба мені отого вашого щастя, забирайте його все до останку собі, а мені лишіть тільки хліб! Бо що ж я своїм дітям їсти дам, як ви у мене все вигребете?»

Не добившись нічого під час індивідуальної бесіди, спробують вплинути на нього колективно: обробити на зборах. Виступатиме перед ними представник із району, змалює обстановку і внутрішню, і зовнішню, викладе все, як на долоні.

— Тепер зрозуміло вам, товариші хлібороби, чому ми повинні виконати і перевиконати стрічний плян хлібоздачі державі? Плян цей цілком і повністю реальний.

Отоді й пролунає з місця саркастично-похмуре:

— Плян то, канешно, реальний, тіки хліба немає.

Отут і ввірветься останній терпець в умовляльників. Немає, кажете? Й зернини нема? Ось ми зараз і провіримо: пошукаємо по ваших коморах та засіках!

Тільки дядьки теж не з лопуцька, дядьки теж навчилися дечому під час військового комунізму, продрозверсток та продзагонів. Навчилися, не забули. Доки тривало оте сперечання та умовляння, тихенько, од сусідського ока ховаючись, копали потаємні ями, вистилали соломою, засипали зерном. Отим, що в обріз — до нового врожаю. Стрічали бригади вже не розіп’ятими на дверях руками — одчиненими навстіж коморами:

— Осьо-сьо, подивіться! Не знаю, як цей рік і пере-

живемо.

Але члени бригад теж не з лопуцька:

— Кажи, дядьку, добром, де закопав! Бо самі знайдемо — тобі ж гірше буде! Так обдеремо, що й почорнієш!

— Деріть, — скаже дядько, у відчаї махнувши рукою. — Лупіть із мене шкіру собі на чоботи та галіхве, та й дітей моїх разом із шкірою моєю забирайте. Заберіть їх од мене, щоб я не бачив, як вони вмиратимуть голодною смертю.

Стоятиме, дивитиметься, як шукатимуть хліб. Як нишпоритимуть у хаті й поза хатою, довбатимуть долівку, колупатимуть замерзлу землю щупами і як таки знайдуть оту старанно приховану яму.

— Так, нема, кажеш, хліба?

І не вимовить дядько більше ні слова. Голоситиме жінка, кричатимуть діти, а він стоятиме німий, наче мрець.

І тільки тоді, як запряжуть у його воза його ж кобилчину та покладуть мішки з останнім зерном, як рушать із двору, зірветься з місця, ухопить за рукав бригадира:

— Чим же я теперечки земельку засію?

І такий відчай хлюпне з його помертвілих очей, така туга нелюдська, що і в бригадира стиснеться серце. І він тихенько, щоб ніхто не почув, спробує утішить хазяїна:

— Не журися, Юхиме: прийде весна — дамо на посів.

— Так нащо ж ви його забираєте?

— Щоб ти його не стравив своїм дітям.

Чуєш, Юхиме, щоб не стравив! І зернини щоб не взяв, коли діти твої ячатимуть роздертими од голоду ротами:

— Тату, їсти!.. Тату, хліба!..

Коли ти, не витримавши отого безнадійного квиління, сам опухлий та синій, мовби й справді обдертий живцем, рвонеш на грудях перепрілу сорочку та й закричиш, моторошно викочуючи очі:

— Нате їжте мене, тільки вмовкніть!

Перетрусили індусів — узялись за колгоспників. Бо плян є плян, бо його хоч умри — виконай! Бо сам товариш Сталін у своїй доповіді «Підсумки першої п’ятирічки» скаже прямо і недвозначно:

«Партия добилась того, что вместо 500–600 миллионов пудов товарного хлеба, заготовлявшегося в период преобладания индивидуального крестьянского хозяйства, она имеет теперь возможность заготовлять 1200–1400 миллионов пудов товарного зерна ежегодно».

Ясно, товаришу Твердохліб?

Ясно, товариші сільські комуністи та комсомольці?

Ясно, товариші члени бригад та штабів по хлібозаготівлях?

Не п’ятсот-шістсот мільйонів, а тисячу чотириста мільйонів пудів зерна.

А що це значить?

Це значить, що конкретно Тарасівка має здати удвічі більше хліба, аніж, скажімо, в найбільш урожайний тисяча дев’ятсот двадцять восьмий рік. Виконати, та ще й перевиконати! Бо товариш Сталін не міг помилитись, назвавши оту цифру. Товариш Сталін краще за нас із вами знає, скільки вродило у Юхима, Петра чи Микити. І нічого розводити гнилий лібералізм, висловлювати різні ворожі думочки, що плян нереальний, шо зерна не вистачить і на посів, що коли ми до кінця виконаємо та перевиконаємо оцей стрічний, то всі помремо од голоду! Нічого! Бо товариш Сталін ясно сказав, що «...мы несомненно добились того, что материальное положение рабочих и крестьян улучшается у нас из года в год. В этом могут сомневаться разве только заклятые враги Советской власти». Тепер вам ясно, товаришу Твердохліб, хто може сумніватися в тому, що селянин, віддавши весь хліб до зернини, заживе ще заможніше й краще?

А ви що зробили? Хто вам дозволив роздати двадцять відсотків зерна колгоспникам на трудодні?.. Мовчите?.. І добре робите, що мовчите! То ж слухайте нас: негайно стягнути весь незаконно розданий хліб, зарахувати і той, що колгоспники могли виростити на своїх присадибних ділянках! Та опечатайте всі млини до вивершення хлібозаготівлі...

Їдьте й виконуйте. Та почастіше читайте товариша Сталіна!

І знову затрусилося село в заготівельній лихоманці. Тепер уже не розбирали: колгоспник ти чи індус — мели підряд. Рили землю щупами, лазили по горищах, розвалювали комини й печі. А вночі, нашорошивши вуха, прислуховувалися: чи не загупає де ступа? Чи не порипують саморобні, потаємно зроблені жорна?

Під лемент, під стогін, під голосіння виконала Тарасівка і цей плян. Виконала, як писали, із честю: не лишила для себе й зернини. Виконала та й заспівала од щасливого життя веселих частівок.

Про батька народного, про Сталіна рідного:

Про багаті колгоспні трудодні:

Дай, бабо, дай! Підтримай охлялого діда, не дай померти хоч до весни, щоб він устиг засіяти поле отим он зерном, яке зберігається в колгоспному гамазеї. Бо що ж ти, бабо, їстимеш, як у діда не вистачить сил вийти в поле, коли скреснуть сніги та прогріється рілля? Що ти, бабо, жатимеш, як не махне дід рукою, так щоб зерно сипалось рівномірно поміж пальцями, і як із щедрої його руки та не проросте ота пашниця, що несе людям життя?

Дай, бабо, дідові їсти! Нагодуй хоч лободою, хоч дубовою корою, якщо не маєш нічого поживнішого, та й виходь разом із ним зустрічати весну.

От вона йде, пригріта, обласкана сонцем, закосичена квітами, оспівана птахами.

Тільки чому ж вона така не схожа на попередніх юних посестер своїх? Де подівся веселий усміх, ясний поблиск очей, гарячий рум’янець, молодий гнучкий стан, легка пружна хода?

Суне столітньою бабою попідтинню, ледь переставляючи колодками набухлі ноги, простяга висохлі руки, розтуля страшного чорного рота і замість мелодійного голосу виривається предсмертний хрип:

— Їстоньки... їсти...

І птахи боязко облітають її, і квіти осипаються з її спопелілих, скуйовджених кіс.

Бреде весна од села до села в марній надії розжитися хоч шматочком їстівного. Підповзає до хати, що в ній живе Твердохліб, чіпляючись за стіни, за лутки, спинається на ноги та й припадає помертвілим лицем до чорної шибки. Вона вже й не просить, а лише чекає, тупо й покірно, що, може, хоч тут подадуть хоч крихітку хліба.

— Володю!.. Володю!..

— Га?.. Що?..

Володька одрива од подушки важку голову, сонно кліпає в темряву.

— Там хтось під вікнами товчеться...

Повернувсь обличчям до вікон, прислухався: мовби нікого. Минулої ночі заповзли двоє у двір, вийшов уранці, а вони уже мертві.

— Ніхто там не ходить. То тобі вчулося. Спи.

Та тільки поклав на подушку голову, тільки став засинати, як у самісіньке вухо Марусин переляканий шепіт:

— Володю, хтось таки ходить! От ти біда!

Володька неохоче сповзає з постелі, натягає штани.

— Ти ж хоть нагана візьми.

— Ладно.

Поліз під подушку, дістав важкий пістолет. Босоніж пішов у сіни. Постояв прислуховуючись — мовби нікого. Тихенько відсунув засув, прочинив двері, виставив пістолет, а за ним — голову.

Місяць уже зайшов: незабаром світатиме. Раніше, саме в цей час, співали б півні, а тепер стоїть цвинтарна тиша: порізали півнів, поїли курей. Село лежить, наче вимерле, і моторошно мерехтять у небі зірки, зціджуючи на землю рештки нужденного світла. І в тому тьмяному світлі, в непевному тому мерехтінні повзають голодні тіні. Шамотять попідтинню, попід хатами, простягають до дверей опухлі руки.

— Хто там?

Мовчання.

— Хто там?!

Завмерло — і не дихне.

Затиснувши в руці пістолет, Володька вийшов надвір. Походив по двору, постояв — нікого.

Повернувшись до хати, з досадою мовив дружині:

— Причується, та й не даєш мені спати. Прислухалася б поменше.

Навпомацки знайшов кухоль, напився води. Засунув пістолет під подушку, скинув штани, ліг.

Та заснути більше не міг. Кожним нервом відчував: Маруся не спить. Повернувся до неї, мовби ненароком торкнувся рукою обличчя. Так і є — плаче.

— Знову плачеш?

Мовчить, ковта сльози. Володьці німий отой плач — ніж гострий у серце! Краще б вона ридала уголос. — Ну, що мені лишалось робити? Скажи, що я мав робити?

Ні слова у відповідь.

— Я ж не міг інакше!.. Не міг!.. Тобі це понятно?

Від синового голосу проснулася мати. Зашамотіла на печі, зазітхала: «О-хо-хо!» Мабуть, хрестилась. Молилась до Бога, щоб послав у їхню хату спокій та мир, одвів голодну смерть, яка бродить од хати до хати, душить людей.

Та миру не було. Не було у цій хаті спокою.

Ось заплакав і син. Маруся кинулась до колиски, взяла дитину до себе. Син відразу ж замовк — засопів приплямкуючи, а згодом заскрипіла колиска, поплив у темряві Марусин голос:

— А-а-а... А-а-а...

І в тому «а-а» більше болю, аніж утіхи, більше сліз, аніж усміху.

Тільки — що ж він міг удіяти?

Як переконати дружину, що він інакше не міг? Не міг, хоч у самого розривалося серце!

Коли зайшов до сільради Марусин батько — опухлий, налитий мертвою водою, коли став посеред кімнати та й повів на Володьку вилудженими, виссаними голодом, білими, як у мерця, очима, його, Твердохліба, аж стисло за горло. Сидів поруч з Нешеретом, теперішнім головою сільради, і на схудлому обличчі його заятрився жаль до тестя.

— Хлопці, поверніть квасолю!

Нешерет засовався так, наче його вкололи у спину. Звів брови жалісливим дашком, глянув на Твердохліба:

— А мо’, віддамо?.. Скіки там тої квасолі — мішок, а все ж якось дотягнуть до нового.

— Володю, сину, оддай!.. Стара уже й голови не зведе...

Ще трохи, й піддався б Володька. Наказав би комсомольцям оддати квасолю, відібрану на посів. Та відразу ж подумав, що досить поступитись, як у селі одразу ж про

це взнає і старе, й мале. «А-а, тестеві так, бач, повернув, а нас живцем обдирає! Он воно яка Совєцькая вдасть!..»

І закам’яніло обличчя Володимира Твердохліба, і він, ковтнувши судомно сінну, відповів якомога голосніше, щоб почули не лише тесть та Нешерет, а й оті, що стояли в сусідній кімнаті:

— Квасолю у вас забрали правильно... Повертати не будемо...

Тесть більше й не просив. Здавалося, що він лише хотів виконати неприємний для нього обов’язок, зовсім не цікавлячись наслідком мандрівки до сільради. Мовчки повернувся, пішов, ляпаючи підошвами по підлозі. А Володька дивився уже не вслід тестеві, а на те місце, де він стояв. Там, залиті сукровицею, виразно чорніли сліди босих ніг...

Ні тесть, ані теща вже не провідають ані свого зятя, ні своєї дочки: померли. В один і той же день, саме на Паску. Похристосувались із отією безротою, що не минає старого й малого.

Володька все зробив, щоб поховати їх по-людському. Чужих, тих просто підбирали на вулицях, везли на кладовище та й скидали до спільної ями. Скидали і поливали ізверху вапном. Бо поки не накидають повну яму, не прикидають землею. Тестя ж і тещу Володька поклав у дві домовини та й провів їх у останню путь.

Нічого не сказала йому Маруся, коли дізналась про квасолю. Ні слова. Тільки плакала мовчки та стала як тінь.

Ех, життя, будь ти неладне!

Чи він же хотів, щоб отак мерли люди? Чи думав про це, вигрібаючи хліб по селу? Вигрібаючи до зернини, аби тільки виконати отой стрічний плян, узяти на буксир сусіднє село, що ганебно провалювало хлібоздачу. Де жінки врешті-решт вдалися до контрреволюційної акції: перейняли хлібну валку, кинулись під копита коней, під колеса та й розтягли увесь хліб по дворах.

І чого тим добились? Наїхали судді, наперлось міліції та й ну судити-рядити: кого у тюрму, а кого й до Сибіру. Хліб забрали все одно, підмели і городину, і тепер у тому селі ше гірше, ніж у Тарасівці.

Він, Володя, хотів же як краще. Переконував колгоспників (індусів не жалко, індуси хай собі подихають!), що видаватимуть пайки. Сам Митрофан Онисимович запевнив у цьому.

А потім той же Митрофан Онисимович вимагав категорично, щоб зібрали ще й на посів. Щоб засіяли все, не лишили і клаптика. Стукав по столу кулаком, строго наказував:

— Імей в виду: зірвеш посівну — з партквитком розщитаєшся! Ти панікьорські настроєнія брось! Їдь і виконуй!

І Володька виконував. Стиснувши серце, зціпивши зуби — виконував. Сам добре знав, сам розумів: не засіяти цього року — пропаде вся країна! Буржуй же, він тільки того й чекає, щоб ми підупали. Вистояти! За будь-яку ціну вистояти! Ціною будь-яких жертв.

Бо класова боротьба, Володю, без жертв не буває. Вона найнещадніша. І немає в ній місця ні сльозам, ані жалю. Читай про це в товариша Сталіна. Читай і засвоюй.

Він-то чита. Він-то засвоює. Тільки не може переконати у цьому Марусю. Відсталу, занехаяну у політичному розвиткові дружину свою.

Ні, він таки не засне! Та вже й ранок тулиться оно блідим лицем до вікна. Отже, пора вставати.

Поснідавши благенькою затіркою, Володька виходить надвір. Одяг на ньому: чорний піджак, галіфе, чоботи. Парабелум при боці. На випадок класової сутички.

Галіфе підшите жовтою шкірою — щоб не протерлося, коли сідає в сідло.

— Ото свою на засіданіях різних протер, дак тепер нашив телячої, — тихцем сміються дядьки. Тихцем, щоб не почув. Бо давно вже минули ті часи, коли Твердохліба звали просто Володькою. Тепер же — тільки Даниловичем. Та й то, забачивши ще здалеку, пошвидше шапку із голови.

Навіть дід Хлипавка, і той позбувся панібратства у стосунках з головою артілі.

Ось і зараз, вгледівши начальство, виходить із-під комори, де зберігається зерно на посів, борошно для трактористів та на обіди для тих, що працюють у полі. Зняв шапку із голови, і одразу стало видно, що не об’їдається дід: волосся зовсім геть облізло, очі блищать, як у хворого.

— Здравія желаю!

Володька замість відповісти на привітання похмуро за-

питує:

— Все гаразд?

— Та вроді б усе, — надіва шапку дід, — Одно тіки безпокойство: лізуть і лізуть. Хоть ровом обкопуй.

— А ви їх одганяйте! На те ж ми вас тут і поставили, щоб не лізли.

— Та я вже й усовіщаю, і кийком на них замахуюсь, дак хіба ж вони що понімають! Лізуть і лізуть, як ті, прости господи, миші. Удень ще нічого, а вночі аж мурахи поза спиною бігають: то там шелестить, то звідти повзе. Ще колись отак і придушать. Як отого сторожа, що на кладовищі...

— Доведеться вам виділити рушницю, — вирішує Твердохліб.

— Та з ружжом, воно, конешно, веселіше, — погоджується дід. — Тіки ж їх і стріляти не треба: самі оддадуть Богові душі до ранку. Ось сьогодні ще шістьох підібрали...

— Наші?

— Чужі... Наші чого будуть лізти? Наші й так знають, що все одно не вийде нічого...

— Ну, годі, — перебиває діда Володька. — То ви тут пильнуйте.

Та тільки відійшов, як Хлипавка вслід:

— А що я хочу спитати!

— Що там іще?

— Детішки вдень до комори збігаються — одбою нема. Пробують у щілини борошенця дістати... То їх тоже з ружжа, чи як?

— Ну, ви, діду, киньте! — спалахнув Твердохліб. — Робіть, що наказано, а будете насмішечки строїти — враз із колгоспу потуримо!

— Та я ж що, я для интересу. Звиняйте, якщо не так, — та до комори — подалі од біди. Бо й справді візьме і вижене. А що йому, довго? Його влада, його й сила.

Тільки ж і в діда серце не з каменю.

«Тобі добре лежать біля жінки та давать указанія, а постояв би ти отут хоч одну ніч!.. Лізуть і лізуть, мов на приманку... Хоч кричи, хоч лай — не помагає нічого. Якби не одганяв та не одпихав, то й стіни погризли б...»

І замалим не плачучи, кричить дід у глуху, повну шелесту й руху темряву:

— Ну, що ви од мене хочете?.. Я сам ось опух!..

Не задріма до самого ранку.

А коли він заятриться на сході, блідий, нужденний, безсилий, обходить дід Хлипавка свіжих «упокійників». «Як же вас, нещасних, звали? Як вас пом’януть перед Богом?»

І кричить, трясучись од безсилого гніву, коли вже пізніше їздові почнуть їх скидати, як дрова, на воза:

— Що ви, сучі діти, робите?! Чи у вас серця немає, чи вовчиця вас народила, що отак із людьми обращаєтесь?!

«Гине світ, гине! Плодиться у ньому звірота, що не має ні жалю, ні совісті... І кому це треба: морити люд голодом? Кому?».

Стоїть дід Хлипавка, поклавши на костур висохлі руки, дивиться вслід підводі з покійниками, зморгує червоними, пропеченими сумом, виповненими гірким нерозумінням очима.

Тільки тоді, як починає пригрівати сонце, як з’являються на вулицях люди, трохи легшає на серці у діда: є з ким перекинутись словом. Стрічати їх «добрим ранком», цікавитись, хто куди йде.

Ось, для прикладу, навчителька Світлична. Вийшла із двору Миколи Приходька, який повернувся, щитай, із Сибіру, а зараз, мабуть, і не радий, що повернувся. Темна хустка, стара спідниця й босоніж. Одразу видно, що не до школи зібралася, а в поле — на буряки. Он і сапка через плече. Пополе десь до години, от і наллють миску затірки, от і протягне якось до наступної миски.

«Тіки чомусь ота затірка не йде тобі, небого, на пользу. Бач, як схудла. Тільки очі й блищать. Гай, гай, та в тебе ж, голубонько, уже й ноги попухли! То ж ти так важко ідеш».

Здіймає шапку, вітається ласкаво:

— Доброго здоровлячка, Олексіївно! На поле напра-

вились?

— На поле, — всміхається блідо й ніяково Таня: їй соромно своїх босих ніг. Але що ж поробиш, коли понабрякали так, що ледь в черевики ввіпхнеш. То як тільки вийде із школи, так і роззується одразу ж.

— А діточки сплять?

— Сплять.

— То хай собі сплять на здоровля. І ви щасливі ходіть.

Таня дякує і йде собі далі. Поспішає, щоб встигнути виробить норму. Бо ще задовго до обіду від села на бурякову плантацію потягнуться діти. Всі, як одне, з мисочками, з ложками. З обдутими від лободи, від полови, од шкаралущі картопляної животами. З неприродно великими очима на загострених обличчях, з голодними, обкиданими старечими зморшками ротами. Вони сходитимуться до польового табору, де у великому казані доварюватиметься затірка, і, постававши оддалік, терпляче чекатимуть, поки їх матері закінчать роботу та зійдуться на обід. Чекатимуть мовчки, вдаючи навіть, що їх мало обходить отой великий казан, у якому булькає, парує затірка.

А коли матері поділяться з ними своєю нужденною пайкою, жадібно сьорбатимуть гарячу страву і не треба буде потім ні мити, ні витирати мисок та ложок: вилижуть до сухого, до гарячого блиску.

Танині ж сини не виходять у поле: строго-настрого заборонила покидати двір. Була налякана чутками, що уже крадуть та ріжуть на м’ясо дітей. Тож вони зустрічали щоразу її коло воріт.

Несла затірку в полив’яному горнятку — бігла із поля додому. І зовсім не тому, що боялася запізнитись у школу: всю дорогу боролася зі спокусою хоч попробувати, хоч сьорбнути звабно духмяніючу страву. Боялася, що тоді не зупиниться, поки й покажеться денце.

Ще здалеку бачила синів: Андрійка та Івасика. Стояли коло воріт, тримаючи кожен по ложці. Особливо великою здавалася та ложка в Івасика: він беріг її поза всякі цяцьки, не розлучався з нею весь день, навіть на ніч клав поруч із собою.

Дочекавшись матері, Івасик одразу ж хапався за хустку, що в неї було зав’язане горнятко, та так до хати і йшов.

Ще паруюча затірка розливалася у три миски: Івасикові — найбільше, Андрійкові — менше, мамі — ще менше. Старший син уже ходить до школи, він там ще одержить тарілку пшоняної каші — гарячий сніданок. Меншому ж більше не дістанеться нічого. Крім млинців із цвіту акації, сухих та гірких, що розсипаються ще на сковороді, та юшки з картопляної шкаралущі: приволокла крадькома Тетяна із свиноферми цілий мішок.

Сьогодні принесла Тетяна замість затірки галушки. Поділивши їх поміж синами і трохи поївши сама, взяла обох за руки та й пішла до школи: Андрійко теж ходив у другу зміну, Івасика ж не хотіла лишати вдома. Тож одсилала його на задню парту, і він сидів тихо як миша. Та й усі діти давно уже стали тихими та млявими: сиділи апатично за партами, не бавились на перервах. Лише голод світився у їхніх очах, розливався синюватими тінями.

І сторожці бабі Наталці не треба їх уже зупиняти під час перерви, кричати своє «видумей» («Видумей, я навчительці скажу!»). Баба Наталка сама ледве рухається, виссана голодом так, що лишилися шкіра та кості. Обличчя стягнулось у кулачок, рот запав і зуби, здається, вже викришились. Підіпре тільки щоку рукою та й тужить без сліз:

— Та що ж воно, Олексіївно, коїться? Та хоть би ж дітей пожаліли! Діти вимруть — хто ж на оцій земельці й ходитиме?

Що Тані відповісти на це? Що вона знала, проста сільська вчителька, про думи і наміри отих мудрих народних вождів, яким край треба було влаштувать голодовку? Вона тільки бачила, як страждає і гине народ, і, приголомшена, розгублена, ніяк не могла зрозуміти, для чого це все.

Однак мовчала, настрахана. Не ділилась своїми думками ні з ким, боячись, що за будь-яке слово, за перший же необережний вислів її оголосять куркульським, петлюрівським чи ще якимось агентом та й потурять з роботи.

А тоді уже — смерть. Неминуча, жорстока, голодна. І їй, і дітям її.

Тож вона мовчатиме. Весь вік свій мовчатиме, до могили мовчатиме, боятиметься і тремтітиме всеньке життя. Мовчатиме навіть тоді, коли всі заговорять, не вірячи, що це — всерйоз, що це — надовго. І коли їй діткнуть отим боязливим мовчанням, вона відповість:

— Я вже налякана так, що і в могилі жижки трусити-

муться.

Тож Таня не каже нічого на бабин плач, безслізне тужіння оте, а мовчки проходить мимо.

І не лишається бабі Наталці нічого іншого, як, повернувшись із школи додому, виливати перед дідом свою розпуку:

— Та що ж воно, старий, на світі білому коїться?

Але й дід Хлипавка мав на думці щось інше, аніж пусті балачки зі старою.

Зупинив якось Нешерета, став допитуватись, хто теперечки у Росії найголовніший.

— Хто, Петре, у нас теперечки за царя?

— Ну, Сталін. А що?

— Та нічого. Та я так спитав, для интересу. Отже, Сталін. Чий портрет висить у сільбуді. Вождь, навчитель і батько.

Далеченько ж ти, татуню, забрався од діток своїх, далеченько. Сидиш і не бачиш, як слуги нерадиві й лукаві твої нищать і душать твоїх, тату, дітей. Отак «колхозом» — та на той світ.

Та хіба ж це, тату, порядок?

Дід Хлипавка глибоко переконаний, що Сталін нічого не відає. Що досить добратися до нього, розкрить йому очі, як він одразу ж заступиться за свій народ. Накаже нагодувати його і зігріти.

І він таки добереться. Добереться та й упаде йому в ноги: «Порятуй, батюшко, мою Україну, бо лишаться од неї самі хрести та могили!»

Тож дід Хлипавка збирається в далеку дорогу, в Москву.

Не говорить про це ні Твердохлібові, ні Нешеретові — ще не пустять. Попросив лише, щоб когось іншого поставили сторожувать гамазей. Поклав у торбу два кружала макухи, три пригорщі сухарів: берегли із старою на той чорний день, коли вже зовсім стане непереливки. Сказав бабі Наталці:

— Ти вже, Наталю, якось переб’єшся. Не за себе ж іду — за весь народ.

— Та коли ж ти повернешся? — затужила баба Наталка. — Та тебе ж у чужій стороні і ворони по кісточках розклюють!

— Таких старих та несмачних і вороння клювати не стане, — пожартував невесело дід.

І стояла баба Наталка коло воріт, і дивилася услід дідові, і печально думала, чи доведеться ж іще побачитись на оцьому світі.

Не доведеться.

Бо прокинеться якось баба Наталка посеред ночі від того, наче її хтось позвав. Тихенько та ласкаво, як кликала мати-покійниця ще у дитинстві. І зрозуміє баба Наталка, що то кличе смерть. Прослизнула непомітно у хату та й стала над її головою — схилилася чорною тінню.

— Господи, не забирай мою душеньку! — стала молитися баба Наталка. — Дай дожити до ранку. В мене ж долівка не метена, в мене ж і хата немазана. Та мені ж соромно буде і в труні в отакій хаті лежати!

І змилосердиться Бог, і накаже смерті одступитись од баби. І як тільки світанок зіпнеться на тонюсінькі ноги та й заковиля по землі, несучи поперед себе обдутий живіт, зведеться баба Наталка, розведе глину і крейду, заходиться біля хати. Побілить старанно стіни, обведе червоною охрою призьбу, помаже долівку. А потім запалить у печі, нагріє воду, скупається і, нарядившись у нову сорочку, ляже у постіль. Ляже, схрестить на висохлих грудях легкі свої руки:

— Отеперечки, смертонько, йди!

І смерть знову підступить до неї. Схилиться над бабою, погойдуючи прозорим обличчям, глухо спитає:

— Що ти, бабо, в останню хвилину хотіла б? — Пожує баба беззубим ротом своїм, несміливо попросить:

— Хотіла б я, смертонько, скуштувати білого хлібця. — Похитала смерть головою: нема в неї хліба.

— Тоді хоть пшоняної кашки.

Знову похита смерть головою: пожер голод і кашу. Що ж, нема, то й нема: баба помре і без цього.

— Попроси ще чогось! — сказала у відчаї смерть. Поворушить баба безкровними вустами, подивиться добрими очима:

— Не сушися, голубонько, не край свого серця: мені вже нічого не хочеться.

Обережно вийме смерть бабину душу з висушеного голодом тіла, погасить, прикриє повіками очі на вощаному обличчі та й вийде навшпиньках.

І лежатиме баба Наталка, упокоєна, затихла навіки посеред прибраної по-святковому хати, що сяятиме під ласкавим сонцем великодною писанкою. Розмалював її добрий маляр у чисті, у веселі кольори та й покотив у зелену траву, у залиті білим цвітінням сади...

А дід Хлипавка мандрує тим часом залізницею у далеку північну столицю.

До Харкова поміг добратися син: упросив знайомого кондуктора з пасажирського поїзда, і дід паном їхав у службовому купе. У Харкові ж кондуктор сказав:

— Далі добирайтеся вже, дідусю, самі. Сходіть на товарну станцію, спробуйте сісти на товарняк, що йде на Москву.

Подякувавши, дід забрав свою торбу та й рушив на

станцію.

Три дні і три ночі намагався дід попасти на поїзд, що їхав в бік Москви. Три дні і три ночі лазив по коліях, ховаючись од міліції, що голоси порвала, свистки просвистіла, розганяючи голодних людей.

— Р-р-разойдісь! Ану гетьте отсюдова, а то враз у тюрму!

Але що їм тюрма? Що таке тюрма оцим усім людям, які у вогонь полізуть живцем, на дно океану пірнуть, аби тільки дістати хоч скибочку хліба! Які сповзаються до залізниць із голодом виморених сіл і, роздираючи порожні роти, день і ніч кличуть не докличуться єдиного Бога:

— Хлі-і-іба!.. Хлі-і-іба!..

А тут іще чутка. Уперта чутка про те, що у Москві хліб продається без карток: скіки хочеш, стіки й бери, аби лишень гроші. А хто і без грошей добереться — все одно не пропаде: раз є тамечки хліб, то буде і милостиня.

І люди лізли на колії, штурмували вантажні вагони, і часто-густо бувало, що наб’ється на якусь платформу добрий десяток дядьків, принишкне, замре, щоб ніхто не помітив та не зігнав, діждеться, поки рушить поїзд, а тоді вже зашепоче радісно: «Поїхали». Радітимуть, як малі діти, а того і не відатимуть, що ідуть вони не в червону столицю — в зворотному напрямку, у ті самі краї, звідки вирвались, як із пекла.

Дід Хлипавка не потрапив на такий поїзд: дідові повезло. Якийсь залізничник змилосердився над старим, шепнув, щоб ішов на сортувальну, там лаштуються ешелони на Москву. І по довгих поневіряннях вдалося-таки дідові здертися на дах одного з товарних вагонів, де вже лежали отакі, як він.

Вирушили аж увечері. Цілісінький день пролежали під гарячим сонцем, як на сковороді. Двоє не витримало — померло, їх хотіли тут же зіпхнути, та вчасно схаменулися: побачать мертвих, знайдуть і живих. Скинуть хай уже за містом.

Коли поїзд, вирвавшись із міста, помчав у степові притихлі сутінки, люди трохи повеселішали. Заворушились, загомоніли. Особливо вже уночі, щоб не заснути та не скотитись із даху. Не бачили один одного, чули тільки голоси. Та іноді хтось закурить: жевріє в нічній пітьмі вогняна цяточка, то розгораючись, то згасаючи під подувами вітру. Жевріє, як надія, що живить оцих всіх людей.

— Хоть би доїхати!

— Доїдемо. Найстрашніше — позаду.

— Дядьку!.. Гов, дядьку!.. А то правда, що там крамниці од хліба тріщать?

— Тріщать, та не для нас.

— А знаєте, люди, на чому ми їдемо?

— На залізниці.

— Дурний твій тато на залізниці іде! На хлібові, от на чому!

— На хлібові? — заворушились довкола.

— Бре?..

— От вам хрест святий — на хлібові! Казав мені отой залізничник, що посадив. Оці всі вагони набехкані нашою пшеничкою, весь вагон...

Затихли: повірили. Принюхувались: голодно, жадібно. Згодом загомоніли знову. Сусід, що справа, спитав:

— За насущним, дідуню?

І коли дід Хлипавка сказав, що ні, не за насущним, не по-

вірили.

— А за чим же ще?

— За порятунком усього народу.

Вислухали діда мовчки, уважно, не перебиваючи. За-

думались.

— Що ж, дідуню, щасти вам!

— Та ви перелазьте сюди, досередини! А то, не доведи Господи, ще упадете...

За ніч померло ще двоє. Особливо довго вмирав один. Все марив якоюсь Оксаною, просив у неї хліба.

Потім затих.

Наївся...

Перехрестили, зіштовхнули з похилого даху в чорну розвихрену прірву, що завивала хижо, ще міцніше тулилися один до одного: «За ким тепер черга?» Кожен німо волав: «Не мене, Боженьку! Не мене! Мене ж діти чекають!»

На якійсь станції, вже вранці, довго стояли. Прислухалися, принишклі, як ходили внизу, стукотіли під вагонами молотками, перегукувалися, лаялись. Врешті вагон під дядьками хитнувся, спершу повільно, потім швидше і швидше попливли станційні будови, обсаджені тополями, — хутір Михайлівський лишився позаду.

— Оце вже, хлопці, й Росія.

Дехто аж на коліна став, щоб роздивитися краще, яка ж то вона. Та згодом розчаровано ліг: нічого особливого. Ті ж самі поля, хіба що все частіше трапляються ліси та переліски, такі ж, як і скрізь, люди, тільки села якісь незатишні та невеселі: чорні немазані хати не потопають у вишневих садах, не визирають білими стінами.

— Дядьку!.. Та дядьку!.. А чого у них хати такі чорні?

— Бо вони чорний хліб їдять.

— Ну-у-у...

І трохи згодом жалісним голосом:

— Я і чорного поїв би...

— Потерпи, ось доберемося до Москви...

До Москви, до Москви, до Москви... А вона зустрічає енкавеесівськими заставами ще на під’їздах, стягає голодних із вагонів, платформ, набиває в порожняки та й турить назад: не хоче Москва приймати таких гостей!

Дід Хлипавка встиг завчасно злізти з вагона та шамоть-шамоть у кущі.

Просидів до вечора. А як стемніло, вирішив добиратися пішки. Вибрався на колію та й пошкандибав на світло, що розливалось на півночі, розтікалося вгору і вшир.

Так і добрався б дід Хлипавка до Москви, до товариша Сталіна і вкляк би перед ним на коліна, коли б не річка, не міст через неї і невмолимий вартовий на отому мосту. Клацнув затвором гвинтівки, завернув діда назад:

— Топай, дєд, топай! Здесь запретная зона!

І потопав дід Хлипавка назад на Вкраїну.

Довго йшов полями, лісами, вузькими і широкими шляхами, через села, містечка й міста і не роздивлявся, не запам’ятовував, щоб розповісти удома: давно уже вигоріла цікавість у його збляклих очах.

І мучила діда совість, що він так і не спромігся дістати для своїх людей порятунку.

Мучила, гризла за серце, підточувала і так підточені сили.

Одного ранку, ледь добравшись до якогось райцентру, ліг дід посеред площі під стовпом із чорним репродуктором — помирати.

Підмостив торбу під голову, склав на грудях руки, звернувся в думках до Бога, вимолюючи прощення всіх вольних і невольних гріхів. І тільки дід закінчив молитву, тільки склепив повіки, щоб не бачити, як безрота вийматиме душу, як у нього над головою затріщало, захрипіло і бадьорий металевий голос привітав діда з добрим ранком.

— З добрим ранком, товариші!

А била б тебе лихая година! І померти спокійно не дадуть!

Дід Хлипавка, хотів він того чи не хотів, вислухав бравурну музику, вислухав і останні новини. А потім голос у репродукторі змінився і вже якась жіночка весело прощебетала:

— А тепер послухайте нарис про щасливе заможне життя українських колгоспників.

У репродукторі наче прокашлялось, потім іще один голос, тепер уже чоловічий, почав:

— Колгоспне село живе, міцніє й зростає. Почесна праця дала буйні сходи, прекрасні хліба, що ховають у свій плодючий масив колгоспника на весь зріст. Вони, хитаючись повними, ще зеленими процвітами в такт із веселим, живучим, щасливим обличчям колгоспника, запевняють:

«Буде добрий урожай!»

А від цього, як сказав наш вождь і навчитель товариш Сталін, колгоспники піднесуться ще вище, з середняків стануть ще більш заможними...

І не витримав дід отакої безсоромної наруги над правдою: застогнав, підвів голову, побачив міліціонера, що якраз підходив до нього.

— Синку, будь добрий! Заткни оте гавкало, дай хоть померти спокійно!

Отак замість того, щоб стати перед суддею небесним, представ дід перед іншим, земним. І стояв за ним не ангел-хранитель, а отой міліціонер, що приволік од стовпа та підтримував, аби не впав.

— Говорив, діду, контрреволюційні слова?

— Та як же, чоловіче добрий, було замовчати, коли воно бреше й не червоніє!

— Отже, говорив... Пишіть: підсудний визнав, що займався контрреволюційною агітацією проти колгоспного ладу.

І спровадили діда за грати.

За якісь пару тижнів ожив, оклигав дід Хлипавка у «казьонному домі на казьонних харчах». Годують же нічого, ще й роботою не морять: поставили прибирати у камері. Можна було б жить — не тужить, так не давала спокою думка про власне село, про земляків, які пухнуть з голоду. І по довгих роздумах, після того як розпитав, чи по всіх в’язницях отак годують, вициганив дід клапоть паперу та й упросив одного в’язня написати листа у Тарасівку.

— Що ж, діду, писати?

— Пиши, сину, так... «Драстуйте, хто лишився живий, кланяється вам дід Варивон... Так що я до товариша Сталіна не добрався, не пустили, хай як побачимось, розкажу, а теперечки сидю у тюрмі. Тіки ви цього не лякайтесь, тут непогана житуха, начальство не б’є, обходітельне, кожному дають пайку хліба і три рази кандьор... Тож слухайте, люди, що я вам пораю: поки іще живі, кидайте все та й рушайте в Хоролівку альбо в Полтаву. Та лягайте під стовпи, на яких висять радіва, і лайте оті радіва на всі заставки. Набіжить міліція та й потягне до суду. А звідтіль уже пряма дорога в тюрму. Тіки ви того не бійтеся, дорогі мої земляки, бо нинько по тюрмах тіки й можна врятуватись, а так усюди голодовка й розор...» Написав?.. А теперечки передай уклін од мене моїй старій — бабі Наталці та й запечатуй...

І був запечатаний отой лист і посланий на Полтавщину, в Тарасівку. І довго по тому питався дід Хлипавка, коли прибували нові в’язні:

— Тарасівських нема?

— Людоньки добрі, не стрічали тарасівських?

Та й журився тим, що, мабуть, не послухались його

земляки.

І не знав дід, що баби Наталки вже немає на світі. Не відав дід і того, що йому вже не судилося побувати у рідному селі, побачити земляків: смерть, що відступилася од нього на площі, злякавшись міліціонера, розшукала його і в тюрмі.

Чи то задрімав вартовий, чи обмарило, тільки не помітив він, як шаснула мимо висока худа жінка з косою за плечима. Пробралася у сонну в’язницю та й пішла із камери в камеру, шукаючи діда.

Знайшла нарешті і, не зволікаючи, махнула над сонним косою. Махнула, зітнула перестиглий колос життя та підхопила, щоб не впав на цементну підлогу, щоб не просипалась жодна зернина недожитих ще днів.

Отак і помер дід Хлипавка легкою смертю, і ми проведемо його в останню дорогу. До найглухішого закутка на містечковому кладовищі, де з давніх-давен ховають жебраків, бродяг та арештантів. До наспіх викопаної могили.

Кинемо донизу жменю глини: «Земля вам, діду, пухом!» Постоїмо, схиливши голови, над безмовним горбиком та підемо геть потихеньку, думаючи вже не про діда Хлипавку, а про ту людину, до якої дід ніс чисте серце, велику надію, гарячу молитву за весь свій народ, а вона безжально відштовхнула його од себе. Думатимемо про жахні злочини, які вона зробила і зробить, про ріки крові, океани страждань, якими вона затопить підвладну їй землю, і про те, що вона, та людина, слава Богу, не вічна, а вічний народ, до якого вона приссалася. Що настане час — і смерть зітне розбухлий од чорної крові бридкий колосок та й відштовхне, гидуючи, ногою од себе...

Отут ми й зупинимось та й запитаємо прялі, яка суче нитки людських доль:

— І ця людина уникне кари? Сховається од страшних своїх злочинів у могилу?

І подумаєм одразу ж про Бога.

Що коли його немає, то треба вигадати, аби ота людина не уникла суду.

Хай зійде Бог на небесний свій трон та й вислуха діда Хлипавку.

— Як же я його судитиму, як він іще не помер?

— А я, Боже, пожду.

— Ну, жди, живи поки що в раю.

Живе дід в раю — знудьгувавсь без роботи. Пішов знову до Бога.

— Дай мені, Боже, роботу, бо я занудився до краю.

— Яку ж тобі роботу дати?

— Дай мені, Боже, плуга й борону, коня чи пару волів, косу, граблі та ще й ціпа. Та виділи клапоть землі.

І дав Бог дідові Хлипавці все, що він просив. І сіяв та жав дід Хлипавка, аж поки не помер Сталін. А як Сталін помер, то покликав їх обох до себе Всевишній та й поставив їх перед собою: діда Хлипавку по праву руку, Сталіна — по ліву.

І стоятиме Сталін, чорний од злочинів, і хлюпотітиме під ним кров невинно погублених людей.

Дід же Хлипавка буде тихий та лагідний навіть у гніві своєму. Не вимагатиме — тільки проситиме:

— Розсуди нас, Боже. Як присудиш, так хай і буде.

І запита його Бог:

— У чому ти звинувачуєш цього чоловіка?

— Він хотів знищити весь мій народ.

І затупоче Сталін люто ногами, розбризкуючи кров на всі боки:

— Брешеш! Я день і ніч дбав про щастя свого народу! Берія! Берія!

Але дід Хлипавка навіть не гляне на нього.

— Чим ти ствердиш страшне своє звинувачення? — запита тоді Бог.

— Поклич, Боже, свідків.

Гукне тоді Всевишній ангелів, накаже привести дідових свідків.

Ввійдуть чоловіки й жінки, померлі од голоду в розквіті сил, — страшно буде дивитись на тих жінок і чоловіків.

І буде їх тисяча тисяч.

Зайдуть матері з немовлятами на опухлих руках, і немовлята тягтимуться мертвими ротиками до всохлих грудей, де не буде й краплини молока, — страшно буде дивитись на тих немовлят і матерів.

І буде їх тисяча тисяч.

Стануть перед Богом похилі віком люди, перемішані, переплутані руками й ногами, ще й облиті вапном, — страшно буде дивитись на тих похилих віком людей.

І буде їх тисяча тисяч.

І люди, замучені, закатовані по тюрмах та таборах, стануть перед Всевишнім суддею.

І, побачивши їх, жахнеться Бог, затулить очі руками:

— Виведіть геть, я не можу дивитись на них!

Отоді й підступить до нього дід Хлипавка:

— Не заплющуй, Господи, очі: ти ж Бог, а не людина! Ти ж сам нас учиш у Святому письмі: хто проходить мимо злочину, той сам стає злочинцем. Хто подасть руку бандитові, той сам стає бандитом. А хто ж нас розсудить, якщо ти одвернешся од нас?

Тоді відірве Бог руки від очей, запитає болісно свідків:

— Хто вас, люди, умертвив? Хто вас замучив?

І вони всі до одного повернуться в бік Сталіна.

— Що ж ти скажеш тепер? — спита Сталіна Бог. І мовчатиме Сталін.

Тоді повернеться Всевишній до діда Хлипавки:

— Дозволяю тобі, чоловіче, призначити кару оцьому нелюдові.

І відповість дід Хлипавка:

— Не я його родив, не мені його й судити. Сам покарай його, Боже.

І важко задумається Бог. І скаже по довгому роздумові:

— Простіть мене, люди, бо я вам не суддя: нема в світі кари, що зрівнялася б із страшними злочинами цього чоловіка!

Достигали хліба.

Дух багатого врожаю важко плив над землею, виповнював її ввігнуту чашу, переливавсь через вінця. Ситою позолотою лягав на одклепані коси, на жатки, на підводи і гарби, на коней і на людей, на чубаті снопи, що складались у копи, в полукіпки, піднімалися горами у гостроверхих стогах. Золотив і тремтячі руки, які побожно брали перший сніп та й подавали його до барабана.

З голодної руїни уставали села, відроджувалися, як фенікси із попелу. І вже оживали навіки, здавалося, завмерлі вітряки, вимахували крилами, як добрі птахи, що вчепилися весело в землю та й намагаються піднести її до небес. І крутилися розпечатані жорна, і сипалось борошно, розтікалося весняними струмками по дворах, по хатах. А там уже наготовлені діжі, а там уже засукані рукава, а там уже затоплені печі. І хоч діжі розсохлися — не біда, було б що до них сипати! І хоч руки одвикли — не страшно, було б що місити! Виймати шматки пругкого тіста, виплескувати в білі кулі, та на лопату, та в піч.

А тепер тихо: ходіть і не гупайте, замріть і не дихайте! Стихніть усі, замріть у радісному чеканні, бо твориться чудо з чудес!

А потім вийматимуться із печей перші паляниці і важко буде сказати, од чого розливатиметься таке сяйво по хаті: од неохололих золотистих хлібин чи від очей матерів та жінок.

Минув голод, згинув, як жахний сон, і вже потроху-потроху забувається, як виглядають діти з висохлими на трісочки руками й ногами, якими страшними можуть бути дорослі, налиті важкою мертвою водою. Забуваються гарби, натовчені трупами, широкі братські могили, политі вапном, і отой стогін до неба, що ним з дня у день, з місяця в місяць спливала українська земля. Забувається настільки, що мільйони людей називатимуть щиро батьком призвідцю страшного голоду того, людину у завжди військовій шинелі, так наче вона, та людина, збиралася весь час воювати з власним народом.

Носитимуть його портрети, славитимуть його у піснях, даватимуть його ім’я своїм синам, і тисячі Йосипків ростимуть та підростатимуть, щоб стати з роками дорослими Йосипами.

А коли він помре, збігатимуться з усіх усюд, роздираючи груди риданням, душитимуться, щоб дістати хоч пелюстку, хоч листочок з вінків, що ними буде завалений його катафалк. Вінками, а не камінням...

Тані теж минуле лихоліття здається страшним сном. Та й пощо його згадувати? Краще викреслити із пам’яті, дихати оцим ситим духом, радіти веселим видом людей, і отак іти рівною степовою дорогою, з вузликом у руці. Не поспішаючи йти, бо вихопилася ж рано-вранці, а попереду — цілісінький день.

Верталась од мами.

Мама стала зовсім маленька, вся шкіра на лиці зібралася зморшками, покрилася сивим із прозеленню мохом, рот запав, мама ворушить ним неугавно — дожовує рештки життя.

Таня пробула в мами весь день. Дала всьому лад, прочитала коротенького листа од Федора (написати окремого листа сестрі полінився): «Живі-здорові, чого і вам усім бажаємо. Поздоровляю вас, мамо, ще з одним онуком! Козарлюга хоч куди, виросте — буде дівкам добра забавка (посоромився б — матері отаке писати!), а поки що ссе молоко і дзюрить у колиску: буде, мабуть, пожежником...»

Отже, і в Феді все гаразд, можна, як то кажуть, жити та Бога хвалити. То ж у Тані немає причин для зажури, вона скоріше весела, тільки почуває себе трохи незручно, бо поруч із нею йде Ганжа.

Наздогнав її по дорозі. Впізнав, привітався зраділо, розпитував про село: хто лишився живий, хто куди подався.

Тільки про двох не питав: про Ольгу й Володьку.

Розповів скупо про себе.

Сидів у в’язниці, випустили достроково, а оце був на Криворіжжі: шукав старих, дореволюційних ще товаришів. Беруть на комбінат. Він уже погодився, оце тільки навідається в Тарасівку, візьме там дещо та сьогодні й назад.

Таня мовчки слухала. Не розраювала, не умовляла: відчувала, яка невигойна кривда пече цього чоловіка. Крадькома поглядала на нього.

Він геть посивів, тільки очі стали ще чорнішими, аніж були.

Вийшли на високий розложистий пагорб, зупинилися: внизу лежала наполовину вимерла Тарасівка, кладовище, що розрослося учетверо.

— От і наше село, — сказала задумано Таня.

Ганжа нічого не відповів. Тільки посмикував сивого вуса, так наче хотів його одірвати, а він не піддавався. Дивився донизу: на хати, на садки, на городи та вулиці — незблимно, жадібно, а перед ним пропливало все його життя, зв’язане з оцією землею.

І був уже не певний, що зможе отак порвати із нею.

1964–1968