Ціна

А потім професор вийшов, зачиняючи за собою двері.

АКТ VII

Писк шин автомобіля, що гальмував, перелякав птахів, що пустували вранці в садових кущах. У вестибюлі луною пролунав тупіт чобіт Мюллера. Гестапівець пройшов у салон, ведучи за собою молодого графа Тарловського. У залі нікого не було, але за мить камердинер Лукаш укотив візок з господарем.

- Вітаю вас, гер граф, - сказав капітан. - Чудовий сьогодні ранок, стільки сонця, стільки підбадьорливої ​​прохолоди після дощу! ... А ваша втрата, як ви самі бачите, знайшлася цілою і здоровою.

Тарловський не відповів, лише простягнув руки до юнака. Той припав до візка і опустився навколішки, бурмотячи крізь сльози.

- Тату!... О, тату!...

- З тобою все гаразд, синку?

- Все нормально, тату.

- Тебе не били?

- Ні, тату. Але я боявся за тебе, адже не знав, заарештували тебе чи ні…

- Ні, синку, мене не заарештували... Гаразд, піднімайся нагору, умийся, переодягнися і відпочинь. Адже ж ти не спав, правда?

- Там неможливо заснути.

- Тоді поспи, Маречеку. А поговоримо потім, за обідом. Або після вечері, якщо спатимеш до вечора.

Граф поцілував сина в чоло, той поцілував руку батькові і зник. Мюллер, який під час цього діалогу стояв біля дзеркала, вивчаючи заклик Нельсона, змінений для потреб Рудника – підійшов до столу, присів і мовчки палив, закинувши ногу на ногу – жестом людини, яка святкує свій тріумф.

- Ви, пане Мюллер, приїхали раніше за домовлений термін, - заговорив Тарловський. – І привезли мені сина. Це означає, що ви були впевнені, що всі ваші вимоги будуть виконані.

- Я впевнений не був, у будь-якій грі є ризики. А приїхав раніше, бо є термінові справи; сина ж вам привіз, що він мені вже не потрібен. А так – я для того, щоб забрати домовлений викуп, гер граф.

Тарловський вийняв із кишені халата два аркуші паперу. Пару секунд він потримав їх у руці, потім кинув на стіл зі словами:

- І ще за цими двома списками арештантів.

Мюллер знизав погонами.

- Вони мені також не потрібні.

Зіниці Тарловського розширилися – скоріше від страху, ніж від подиву.

- Мені потрібні були бандити, яких я не міг схопити звичайним чином, члени Армії Крайової та Національних Збройних Сил, - пояснив Мюллер. – Довгий час не вдавалося. Тепер ці герої у нас: Островський, Кортонь, Мертель та Тригер. Мої люди без перерви ведуть з ними бесіду, хоча сумніваюся, чи можна буде вичавити з цієї четвірки більше, ніж вони вже видали за годину… Виявляється, гер граф, фізична стійкість ваших лицарів зовсім незначна! Вони плюють не лише кров'ю, соплями, зубами – а й адресами! Маса адрес! Не кажучи вже про прізвища, псевдоніми, описи… Щойно ми закінчили набивати вже другу машину, і якщо все піде добре, ще сьогодні бандитизм у Руднику та околицях стане надбанням минулого.

- Виходить, ви все це задумали тільки заради цього?... - запитав Тарловський голосом людини, яка вступає до могили.

- Саме задля цього, гер граф – адже ціль вкрай важлива. Ну, і заради заробітку – теж справа потрібна. Перша справа важлива для Рейху, друга – особисто для мене. Обов'язок та задоволення – треба вміти їх поєднувати! Отже, не будемо гаяти часу і швиденько розрахуємося. Де мої вісімдесят тисяч доларів?

- Вісімдесят тисяч доларів ви мали отримати за те, що випустите чотирьох заручників. Але ж ви випустили лише мого сина! Чи я не правий?

- Тільки наполовину, гер графе. Я звільнив вашого сина та директора лікарні, як його… Стасо… Стасьєнку…

- Тобто вам слід заплатити сорок тисяч доларів!

Мюллер пронизав графа холодним, немов багнет, поглядом і процідив:

- Я вважав би за краще вісімдесят!

Граф помовчав, розуміючи. Що торгуватися не слід. Але він вирішив виторгувати щось інше:

- Гер Мюллер… я віддам вам усі вісімдесят… якщо ви скажете, хто за цим столом був зрадником. Хто був вашою людиною? Хто вам доніс?

- Юда, гер граф. Його завжди звуть Юдою.

- Коли я почую його ім'я, то вручу вам усі вісімдесят тисяч.

- Ви й так віддасте мені всі гроші. Це дозволить мені забути, що сьогодні вночі ви влаштували конспіративне збіговисько, на якому два учасники вашого підпілля не тільки розмірковувало над тим, як звільнити двох своїх друзів, а й умовляли брати участь у цьому підприємстві всю групу, що тут зібралася. Ці два списки – доказ.

Німець узяв обидва листки, склав їх і сховав у кишені мундира, розстібнувши ґудзик.

- Але вони ще можуть знадобитися... Цілком можливо, пане граф.

- Чим ви мене лякаєте, гер Мюллер?! – пирхнув Тарловський. - Судом за участь у змовах?... Я всю ніч займався змовами наче людина, позбавлена ​​розуму та пристойності, але навіщо? Заради вас! Потім, щоб ви могли набити собі кишені, перш ніж змитися до себе додому!

- Ні, гер граф. Ви робили це заради спасіння свого сина!... І не треба мене ображати, називаючи втечею планову евакуацію. Виїду я звідси не так швидко і без паніки.

- Ви планово евакуюєтеся від Сталінграда до Бугу, прямо підошви димляться смердючою поразкою! Скоро Ради прийдуть до Берліна, і тоді буде "kaputt"!

- Може, прийдуть, а може, й ні. А ось тут, у вас, вони зупиняться точно, і притиснуть вас так по-хамськи, що ви ще затужите "по фрицах"! ... Можливо, і не відразу, але настане час, коли Німеччина здаватиметься вам раєм порівняно з Азією, гер Тарловський! Ми можемо ненавидіти один одного, сваритися, ображати один одного, вбивати – але ми належимо до одного племені, коли звідти напирає варварство! Гуни!... Гаразд, достатньо пророцтв, перейдемо до справ. Де долари?

Дзвіночок закликав Лукаша, який несе невелику шкіряну сумку. Не кажучи жодного слова, камердинер поклав її перед гестапівцем і покинув салон. Мюллер поклав на сумці руку, і обличчя його розквітло в посмішці.

- Думаю, перераховувати нема рації?... Між нами, джентльменами...

- Можете не перераховувати.

- Гер граф, ви розумієте, що я не можу видати прізвище, про яке ви питали, але між нами, джентльменами… - дещо зроблю. Повідомлю вам, що у тридцять дев'ятому НКВС та гестапо уклали пакт. Власний пакт, паралельний урядовому пакту між Москвою та Берліном. Цікаво тут те, що коли через кілька років Рейх та Союз почали вести війну між собою, пакт їхніх спеціальних служб зовсім не був анульований. Він працює і до теперішнього часу, ось така дивина. Щоправда, лише з питань, що стосуються польського партизанського руху, але все ж...

- Дякую, ви мені відповіли, - сказав Тарловський.

- Це вже, швидше, я… я мушу вам дякувати, гер граф. Без вашої ініціативи скликати гостей.

Вони почули гуркіт військових чобіт у передпокої. У зал вбіг армійський лейтенант, зупинився по стійці струнко і викинув руку в гітлерівському привітанні:

- Heil Hitler!

- Heil, - буркнув капітан, недбало махнувши рукою. - Як там?...

Лейтенант глянув на Тарловського, після чого запитально глянув на Мюллера.

- Можете говорити, лейтенанте, - дозволив гестапівець.

- Гер капітан, всі вихідні сектори готові! Брігеман запечатав річку і міст. Міномети підготовлено. Можна розпочинати!

Мюллер глянув на свій хронометр, потім на стінний годинник.

– Зараз шість двадцять шість. За чотири хвилини починайте.

Лейтенант клацнув підборами, гавкнув: "Jawohl!", Викинув руку вгору і знову гавкнув: "Sieg heil!" і побіг до воєнного мотоцикла. Мюллер підвівся з-за столу, обтяг на собі мундир і попрямував до дверей. Проходячи повз дзеркало, він затримався, взяв до рук тюбик з помадою і відчинив його. Потім підняв очі, придивився до англійських слів і трохи нижче, каліграфічно вивів одне слово німецькою мовою: "Lippenstift".

- Якщо Рудник очікував, що кожен чоловік виконає свій обов'язок, то Рудник дочекався, гер граф. Ми щойно оточили лісову банду, яку локалізував для нас пан Тригер, і о пів на сьому почнемо цей котел ліквідувати. Сподіваюся, що свої обов'язки я виконаю ще перед сніданком... До речі, гер граф: чому напис зроблений англійською? Тільки тому, що в Лондоні діє бандитський уряд на еміграції?

- А Юда вам цього не повідомив? – сердито запитав Тарловський.

- Він нам повідомив, що був помадний жарт цього божевільного філософа, але він не сказав, чому англійський текст.

- Це парафраз звернення адмірала Нельсона до моряків перед битвою при Трафальгарі.

- Нельсона?... Слід було процитувати якогось цікавішого англійця, панове поляки! Зважаючи на драматургічну ситуацію - що-небудь із Шекспіра було б більше до речі, ви не вважаєте?

- Гер Мюллер, сьогодні мені цитати абсолютно байдужі...

- До речі, вам відомо, що це німці повернули Шекспіра англійцям, який у себе на батьківщині був зовсім забутий?

- Хммм! Але потім ви його погано переклали на німецьку, гер Мюллер.

- Як це – погано? Про що ви кажете, гер граф?

- Про "Венеціанського купця", майор. Ви перевели його на Треблінку, Бржезінку та Аушвіц.

- Мені відомий "Макбет" і "Гамлет", гер граф, але "Венеціанського купця" не бачив, хоча мій брат акторствує у Франкфурті, і він частенько тягнув мене до театру. Що ви маєте на увазі, гер граф?

- Я маю на увазі єврея.

- Єврей є героєм цієї п'єси, гер граф?

- Так.

- Ви дивіться!... "Венеціанський купець" – гарна назва. Ну так, звичайно, кожна п'єса повинна мати відповідну назву. І сьогоднішня п'єса – також. Ви знаєте, що німецькою мовою означає "Lippenstift"?

- Губна помада.

- Абсолютно вірно, губна помада... Цієї операції проти лісових бандитів я дав криптонім "Lippenstift"...

- Чому? - не зрозумів граф.

- Ви, напевно, здивуєтеся, гер граф, але після стільки років вигадування назв для чергових операцій, це вже завдає більше складнощів, ніж самі операції… А тут ми маємо вашу прихильність до покійної дружини, вашу гостинність, що завершилася цим написом на дзеркалі пані графині … ну, і той факт, що, завдяки вам, кілька бандитів стерли з лиця помаду і показали свої справжні обличчя… Тому я й дозволив назвати нашу спільну п'єсу, гер граф, словом "Губна помада". Я вже бачу усмішки мого начальства, коли воно отримає рапорт про сьогоднішню подію!

Граф опустив голову на груди і насилу прошепотів:

- Вчора ви мали рацію ...

- Вчора я мав рацію разів сто, тільки не знаю, про яку правоту ви говорите…

- Коли розповідали про допити, Мюллер. Що є такі слова…

- Так, так, гер Тарловський, є такі слова… - погодився Мюллер, прямуючи до виходу.

Коли кроки гестапівця та гурчання автомобіля вже розпливлися в тиші – здалеку до графа долинули відлуння вибухів та канонада. Сонце, що набирало сили, почало висушувати землю, мокру від бурхливих сліз минулої ночі.

АКТ VIII

Великий обідній зал палацу пульсував тишею затоплених коралових печер. Скло дверей, що ведуть на терасу, показувало зелений світ зі свого іншого боку. Звідти долинав шерех листя і веселе цвірінькання птахів. Сонце проникало в кімнату, покриваючи золотом все більші простори підлоги. У його променях кружляли порошинки, наче зірки, що мчали крізь космічну галактику. Посеред зали панував стіл у формі давньоримського іподрому для колісниць. Навколо нього - немов ланцюжок охоронців у багатих мундирах - спало дванадцять стільців-близнюків. На чолі столу, з боку входу головував інвалідний візок, теж порожній. Стінний годинник відміряв мовчання, а високе дзеркало відображало смуток у своїй кристально-чистій поверхні. На стільниці дзеркала можна було бачити охоплену бронзовою рамкою фотографію жінки з величезними чорними очима та губами, які, здавалося, нашіптували щось стелі. Стільці тихенько наспівували: "Ніч пройшла, і прийшов день. Тож відкинемо діяння темряви і одягнемося в обладунки світла!..." тіла і крові, але проти князів світу темряви, проти духів невдячних..." І, нарешті, вже разом - вона і вони - заспівали: "...і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого!"

Переклад: Марченко Володимир Борисович