Це було у Київі

ОПОВІДАННЯ МИХАЙЛА ПЕТРОВИЧА

— Що! Не вилізу?! Хоч зараз! — Мишко мотнув головою, рвучко повернувся і рішуче попрямував до пожежної драбини.

— Та кинь, Мишко, не вигадуй! — намагався зупинити його Ігор. — Звісно, вилізеш. Та кому це треба…

Мишко не звертав на його слова жодної уваги.

Будинок, в якому жили Мишко, Толя, Ігор і Женя, був шестиповерховий, старовинний, з вузькими довгастими вікнами і чудернацькими ліпними прикрасами. З подвір’я по глухій стіні тяглася вгору пожежна драбина. Вона складалася з товстих залізних скоб, вбитих у стіну, і здалеку нагадувала велетенського смугастого змія. Перша скоба була досить високо від землі, і дотягтися до неї Мишко не міг.

— Підсади! — крикнув він Толі, що був найвищий за всіх хлопців у дворі.

— А може, не треба, — непевно промовив Толя. — Справді, чого лізти. Хай Женька спочатку сама спробує, а тоді буде під’юджувати.

— Підсади, тобі кажуть, — огризнувся Мишко.

Толя знизав плечима й підсадив його.

Мишко схопився за скобу, засовав ногами по стіні, підтягнувся й поліз.

Діти, затамувавши подих, мовчки дивилися на нього.

Мишко ліз обережно, повільно. Коли він доліз до третього поверху, нога раптом сковзнула, зірвалася і… Мишко повис на руках.

Всі завмерли. Женя злякано закричала:

— Мишко, злазь! Я тепер вірю! Не треба, злазь! Я пожартувала! Мишко-о!

Але Мишко вже намацав ногами скобу і поліз далі.

На рівні четвертого поверху він зупинився перепочити. Випадково глянув униз, і по всьому тілі вмить розлилася якась лінива кволість. Мишкові стало так страшно, що він ледве не випустив з рук скобу. Хлопець судорожно зціпив пальці й застиг. «Упаду. Зараз упаду…» подумав з жахом.

Минула хвилина. Внизу напружено мовчали.

У Мишка вже й на думці не було лізти далі…

Та хіба можна спуститися? На посміх!. І страшно відірвати хоч одну руку від скоби, поглянути вниз…

«Що робити? Що робити?» гарячково стукотіло в голові.

І раптом почувся спокійний, хриплуватий голос:

— Та-ак! І далеко це ви, молодий чоловіче, зібралися?.. Ану зараз же злазь! Швидше!..

На ганку стояв Михайло Петрович.

Толя, Ігор і Женя так і присіли від несподіванки. Коли б перед ними з’явився зараз таємничий привид — і то вони так не розгубилися б. Михайло Петрович, кербуд їхнього будинку, був незвичайною людиною. Хоча в обличчі і в усій його постаті не було нічого страшного — діти просто тремтіли перед ним. І вони самі не могли пояснити — чому. Він ніколи не гримав на них, не лаявся, не скаржився батькам, коли вони бешкетували. Але досить йому було з’явитися у дворі —як враз ставало тихо.

Почнуть хлопці грати в футбол попід самісінькими вікнами — от-от задзвенить розбита шибка. Раптом хтось крикне: «Михайло Петрович!» — і за мить у дворі нікого. Або зчинять галас у парадному. «Михайло Петрович іде!» — і запанує мертва тиша, тільки луна, затихаючи, котиться по сходах…

Бувають же такі люди — ніби нічого страшного не робить, а бояться його всі страшенно…

Толя, Ігор і Женя не знали, куди подітися. А Мишко, там, нагорі, почувши голос Михайла Петровича, здригнувся від знайомого малодушного почуття перед цією людиною. І — дивна річ! Це почуття якось вмить витіснило страх перед висотою. Мишко відразу отямився. Він полегшено зітхнув і обережно почав спускатися. Наближаючись до землі, він уже вдавав, що злазить неохоче.

Коли сплигнув на землю, ноги в нього підігнулися, і хлопець присів…

— Ех!.. Пе…перешкодили… — пробелькотів Мишко

Він був блідий, губи тремтіли.

— І чого це тебе понесло туди? Га? — спокійним трохи глузливим тоном спитав Михайло Петрович. — В’язи скрутити захотілося?

Мишко мовчав. Тоді Женя, бліда й перелякана не менше ніж Мишко, затинаючись, розповіла, як це сталося. Зайшла мова про хоробрість, Мишко розпаливсь й почав хвастати, що він нічого не боїться, ну, а вона взяла й сказала, що він просто базікало, а якщо ні, то хай залізе по цій драбині на дах; вона й не думала, ще він справді полізе, а він…

— Хоробрість! Хоробрість! — промовив Михайло Петрович. — Яка там хоробрість! Безглуздо рискувати — це дурощі, а не хоробрість!.. Інша справа — коли треба, необхідно, коли від цього залежить, наприклад, чиєсь життя або щось дуже важливе. А так… Ну, яка користь з того, якби ти розбився? Яка?.. Га? Ех ти, не знав я, що ти такий… безголовий! А ще тезко! І ви теж… розумники! Пустили його! Теж мені друзі!..

Діти пригнічено мовчали.

Михайло Петрович присів на ганок, закурив і якийсь час мовчки дивився на принишклих друзів. Потім посміхнувся і сказав:

— А знаєте, оця пожежна драбина, між іншим, не проста, а так би мовити «історична», — він відгорнув рукав, глянув на годинник. — У мене зараз є ще півгодинки вільного часу. Хочете — розкажу…

Всі одразу пожвавішали. Миттю розсілися навколо Михайла Петровича й приготувалися слухати.

— Давно це було, дуже давно. П’ятдесят років тому. В тисяча дев’ятсот п’ятому. Був я тоді десятилітнім хлопцем. Таким-от, як ви зараз… Жив з батьком і матір’ю, як не дивно, в цьому ж домі. У підвалі. Там тепер склад. Батько працював слюсарем на Південноросійському заводі. Мати прачкою була — панам білизну прала. В кімнатці у нас — завжди пара, сирість, задуха. І я цілими днями на дворі байдикував. Разом з дружками своїми — Митькою і Яшкою. У Митьки тато носильщиком на вокзалі служив. А Яшка був сином кравця. Жили всі дуже бідно. З хліба на воду перебивалися. І я, Митька та Яшка ніде, звичайно, не вчилися. Цілий день на оцьому подвір’ї товклися…

Пам’ятаю, дуже дружили ми тоді з нашим двірником, Аристархом Івановичем. Допомагали йому подвір’я підмітати, сміття вивозити, взимку — сніг чистити.

Хороший був дядько, той Аристарх Іванович. Жив він сам у комірчині під східцями чорного ходу.

Час тоді був бурхливий, революційний. Страйки, мітинги, повстання. Вся Росія підіймалася проти царя й капіталістів. Селяни палили поміщицькі маєтки. Майже щоночі небо пломеніло від заграв.

Якось Аристарх Іванович поїхав кудись у село й повернувся разом з худеньким веснянкуватим хлопчиком одного з нами віку. Це був Ваня, племінник Аристарха Івановича.

В перший день Ваня нам не сподобався. Похмурий, заляканий якийсь, мовчазний. Крім «еге» та «що», майже нічого не говорив. Ми його так і прозвали — «Егекало». І цілий день глузували з нього. А він тільки понуро відмовчувався.

Показали йому, між іншим, цю пожежну драбину і кажемо: «Бач. Ми по ній часто на дах лазимо. Цікаво звідти на місто дивитися. Ти, либонь, не вилізеш?» Обманювали, звичайно, — ніколи не лазили — боялися. А він подивився, зітхнув тяжко і серйозно так промовив: «Еге, не вилізу. На дерево вилізу, а туди — ні. Боязко. Вб’юся…»

«Хе, — зневажливо пхекнув Митька. — Що — дерево! На дерево всякий дурень вилізе!»

Хоча, правду кажучи, ми й по деревах тоді лазити не вміли.

А ввечері Аристарх Іванович розповів нам, що у Вані великегоре. Тиждень тому в один день він втратив одразу батькай матір. Батька заарештували і заслали на каторгу, а матір козаки на смерть затоптали кіньми. Тому Аристарх Іванович і забрав Ваню до себе, бо, крім нього, з рідних у Вані нікого не лишилося.

Ми не знали, куди подітися від сорому за свої дурні й жорстокі жарти та глузування.

І потім довгоне наважувалися говорити з Ванею.

Та минув якийсь час, і Ваня сам перший заговорив з нами. Ми з радістю прийняли його у свою компанію.

Як тільки могли, ми намагалися відвертати Ваню од його сумних думок. І, щоб загладити своє колишнє ставлення, тепер часто, інколи по-хлоп’ячому невміло, показували його зверхність над нами. Він іноді помічав це і лише сумно посміхався. А ми — зніяковіло примовкали…

Незабаром ми здорово подружили.

Була у Вані одна особливість. Коли він бачив військового — солдата чи офіцера, все одно — він боязко здригався, втягував голову в плечі і ставав блідим як стіна. У нас було таке враження, що йому хотілося тоді сховатися, втекти… Очі його горіли страхом і ненавистю…

Ми спочатку дивувалися, а потім збагнули. Кожна сіра шинель нагадувала Вані той страшний день, який він хотів забути назавжди. Нагадувала свист нагаїв, відчайдушні крики, глухий тупіт кінських ніг по курній степовій дорозі… Нагадувала смерть. Ваня ненавидів і боявся військових…

Минуло кілька місяців. І ось одного разу, похмурим осіннім ранком, по Києву рознеслася чутка, що на Печерську в казармах повстали сапери.

Ми одразу хотіли бігти туди — дивитися. Але мене і Яшку не пустили батьки. Ваня не пішов «з нами за компанію» (щоправда, ми мали підозру, що він просто не хотів, бо — військові). Одному лише Митьці вдалося якось утекти з дому. Він обіцяв нам все розказати.

Півдня нудилися ми втрьох у мене в підвалі — навіть на подвір’я не можна було вийти. І раптом, приблизно о першій годині дня, до нас влетів червоний захеканий Митька і закричав: «Ідуть! Ідуть!..»

Не звертаючи уваги на крики моєї матері, ми прожогом кинулись на вулицю.

Вся Жилянська була заповнена народом. Люди юрмились на тротуарі і дивилися в бік Великої Васильківської. Звідти лунали гучні звуки оркестру і пісня.

Ми протовпилися вперед.

З-за рогу показалась юрба. Тут були не лише соддати, але й робітники і студенти. Вони йшли щільними рядами, пліч-о-пліч, і співали «Марсельєзу». Два оркестри поперемінно, не змовкаючи ні на хвилину, грали марш.

Попереду всіх, з оголеною шаблею, карбуючи крок, йшов маленький, зовсім ще юний, сіроокий офіцер. Як ми дізналися згодом, це був підпоручик п’ятого понтонного батальйону Борис Петрович Жаданівський, один з організаторів і керівників повстання. Нашу Жилянську після Жовтневої революції на його честь і перейменували на вулицю Жаданівського.

Між іншим, у перших лавах повстанців запав нам в око здоровенний вусатий солдат. Він був на півметра вищий від усіх, і, здавалося, що він не йде, а їде верхи. Вимахуючи своїм величезним, як довбня, кулаком, він щось голосно кричав. Але серед пісень і гомону слів не було чути.

— Оце дядечко! — прошепотів мені на вухо вражений Яшка.

Коли повстанці пройшли, всі люди рушили слідом за ними. Ми побігли вперед, пробралися до оркестру і пішли поруч з барабанщиком, урочисті та горді…

Натовп повернув на Степанівську і вийшов на Галицький базар. Потім рушив на Брест-Литовське шосе.

І раптом пролунали постріли, залпи. Поліція стріляла в повстанців. Вулицею мчали кінні козаки. Солдати, захищаючись, почали відстрілюватися. Люди кинулися врозтіч, ховаючись по дворах.

І тут ми знову побачили здоровенного солдата. До нього підскочив козак на вороному коні і полоснув по спині нагайкою. Солдат стрепенувся, миттю схопив козака за руку, стягнув з коня і кинув на землю. Потім, пригнувшись, щодуху побіг назад, в бік Галицького базару. Навздогін йому кинулися поліцаї.

Ми забилися у якийсь під’їзд і довго не могли віддихатися. Лише за годину прохідними дворами дісталися до свого дому.

Не пам’ятаю вже чому, але Яшка, Митька і я вирішили додому не йти, а заглянути спочатку до Аристарха Івановича. Здається, просто хотіли поділитися з ним своїми враженнями. Був він для нас все одно що друг.

Аристарх Іванович чомусь нам одразу не відімкнув. Ми навіть стурбувалися, чи не сталося з ним чого. Він уже кілька днів лежав хворий. На нозі в нього відкрилася рана. Аристарх Іванович рік тому повернувся з японської війни, і погано загоєні рани часто турбували його.

Нарешті він, мабуть, почув наші голоси і відімкнув.

Ми зайшли і від несподіванки завмерли біля порога. За столом, вже переодягнений у цивільне, сидів той самий вусатий солдат-велетень, якого ми щойно бачили на Брест-Литовському шосе. Він з недовір’ям, підозріло поглядав на нас.

— Не бійся, Кузьмо, говори! Це свої хлопці, —спокійно промовив Аристарх Іванович.

Виявилося, що Кузьма Олексійович, так звали солдата, був давнім, ще фронтовим товаришем Аристарха Івановича.

— Так от, — говорив він далі, — солдати й вирішили забастувати проти цього. Ми вимагали, щоб нас не посилали більше втихомирювати робітників та селян, щоб не примушували стріляти в своїх братів… Та, як бачиш, мирним шляхом цього не доб’єшся. Свинцем нас зустріли… Ну, нічого, — солдат потряс над головою своїм величезним кулаком, — ми цього так не залишимо. Ще поборемось, ще побачимо, чия візьме…

Ми слухали, затамувавши подих, і з захопленням дивилися на солдата. Ми не могли забути, як він кинув на землю козака — просто мов цуценя якесь… І ми ні на хвилину не сумнівалися в тім, що він переможе в боротьбі, про яку говорить.

А Ваня вперше після смерті матері лагідно, з любов’ю дивився на військового. І очі у Вані були великі, сяючі і радісні.

Солдат ще довго говорив про боротьбу, про справедливість, лаяв царя. Ми вперше почули тоді слова «пролетаріат», «партія», «соціалізм». І хоча не зовсім зрозуміли їх, але відчули, що це хороші, бойові слова.

А тоді Аристарх Іванович раптом задумливо подивився на Ваню і розповів солдатові про Ванине горе. Кузьма Олексійович якийсь час похмуро мовчав, потім пригорнув до себе Ваню, посадив на коліна, міцно обняв і дуже тихо і якось ніжно-ніжно сказав:

— Нічого, Ванюшо, ми помстимося, за все помстимося!..

Ваня не витримав і заплакав, притиснувшись до плеча солдата.

І я, Митька та Яшка чомусь теж заплакали…

Поліція всюди розшукувала учасників повстання, ходила по квартирах. Кузьмі Олексійовичу ледве вдалося втекти від поліцаїв, що переслідували його. І, звичайно, йому було небезпечно залишатися у Аристарха Івановича. Кожної хвилини могла наскочити поліція. Тому було вирішено сховати солдата до ночі на горищі. А вночі він мав таємно виїхати з Києва. Аристарх Іванович ходити не міг, і провів солдата на горище Ваня. Ми стояли внизу на варті.

Через десять хвилин Ваня повернувся. Здавалося, все було гаразд. Ми розійшлися.

Увечері ми знову завітали до Аристарха Івановича. Ми взагалі часто приходили вечорами до нього — грали в доміно, слухали оповідання про японську війну, про Порт-Артур, про Цусіму…

Та цього разу ми не грали. Аристарх Іванович теж мовчав. Настрій був якийсь неспокійний, тривожний, пригнічений. Ми немовби передчували якусь біду.

І вона прийшла.

Я, Митька і Яшка вже збиралися йти, коли раптом у двері двірницької хтось сильно постукав.

— Аристарх! — почувся сиплий бас.

Ми відразу впізнали цей бас. Він належав мешканцеві нашого будинку, жандармському поручикові Бєльчикову, який жив на шостому поверсі в дев’ятій квартирі (там, де зараз Ігор живе). Це була єхидна, зла, противна людина.

— Аристарх! — повторив з-за дверей Бєльчиков. — Дай, голубе, ключ від горища. Там чогось мої курочки розкудахкалися. Мабуть, злодій заліз… Дай, швиденько! Піду подивлюся.

Ми всі так і завмерли. Ми зовсім забули, що три дні тому Бєльчиков їздив «на втихомирення» в одне з приміських сіл, привіз звідти десяток курей і помістив їх на горищі. Кузьма Олексійович, напевне, не помітив у темряві курей і випадково сполошив їх. Що робити? Що тепер буде? Невже викриють солдата?

— Зараз, пане Бєльчиков, зараз! — все ще не відмикаючи дверей, поспішно промовив Аристарх Іванович. — Зараз пошукаю! Ех, чорт, нема щось. Невже загубився? Це ти, Ванько, закинув його кудись, — з удаваною злістю крикнув він на Ваню. — Та ви, пане Бєльчиков, не хвилюйтесь, це вам, мабуть, здалося. Хто ж у таку негоду полізе на горище?

— Ну як же, голубе, як же — я на власні вуха чув! Пошукай гарненько, хай тебе чорт візьме!..

Аристарх Іванович відімкнув двері:

— Нема! Загубився ключ!..

Маленькі примружені оченята Бєльчикова спалахнули холодною злістю.

— Гм… Дивно-с! Дуже дивно-с! Доведеться в такому разі зламати двері на горищі… Щось тут не те…

Бєльчиков повернувся й вийшов. І не встигли ми опам’ятатися, як за кілька хвилин він повернувся з городовим, і вони почали швидко підніматися по сходах. Незабаром згори долинули гучні удари. А через якийсь час Бєльчиков, гупаючи чобітьми, спустився вниз. Пробігаючи повз відчинені двері двірницької, він крикнув:

— Я так і знав! Там хтось є! Ми зірвали замок — двері забарикадовані зсередини!..

І вибіг на вулицю.

Ясна річ, почувши удари і зрозумівши небезпеку, Кузьма Олексійович забарикадувався.

Лишивши городового охороняти горище, Бєльчиков побіг у поліцію за підмогою.

Аристарх Іванович був у відчаї.

— Ех! — крізь стиснуті зуби бурмотів він. — Спіймають! Пропав Кузьма! І як безглуздо пропав! От чорт!.. І не здогадається ж, що через дах втекти можна. Ех, не здогадається! З того боку, де комин, на сусідній будинок можна перейти. По ринві спуститися треба. Не знайде сам… Нізащо не знайде! Та ще в таку негоду. Ех, проклята нога! По пожежній драбині заліз би і вивів Кузьму… Ех!.. Через які-небудь чверть години пізно буде — приведе паразит Бєльчиков поліцію. Спіймають… Ванько!.. Ти куди?!

Але Ваня вже грюкнув дверима і вибіг у двір…

Ми на кілька секунд заціпеніли, потім схаменулись і кинулися слідом за ним.

Під пожежною драбиною стояла прихилена до стіни велика тачка, якою Аристарх Іванович возив сміття. Ваня вже спритно виліз на неї, вхопився руками за першу скобу драбини й швидко почав підійматися…

Не знаючи, що робити, ми розгублено зупинились.

З двірницької, сильно кульгаючи і кривлячись від болю, вийшов Аристарх Іванович. Він поклав руки на плечі мені й Митьці, злегка сперся і, зціпивши зуби, мовчки дивився вгору. Мрячив дрібний осінній дощ. Холодний вітер шалено свистів під дахом. Було темно, і скоро ми вже ледве розрізняли маленьку постать Вані, що повзла по чорній стіні. Ми стояли, підвівши голови і дивлячись угору. По наших обличчях струменіли холодні краплини дощу і стікали за комір. Ми тремтіли й цокотіли зубами. Та не від холоду, ні. Ми не відчували холоду. Ми тремтіли від напруження, від страху за Ваню. Ми — ніби разом з ним, чіпляючись за мокрі крижані залізні скоби, дерлись по драбині…

Що відчував у цей час Ваня, я не знаю. Він ніколи так і не розповів. Але можна собі уявити. І ти, Мишко, звичайно, краще за всіх можеш собі зараз це уявити! Вані, напевне, було дуже страшно!..

Добравшись до четвертого поверху, він затримався на якусь хвилину (втомився, мабуть), потім знову поліз.

І ось над дахом, на тлі прояснілого раптом неба, з’явився маленький темний силует. Ваня вибрався на дах.

В цей час на подвір’я вбіг Бєльчиков у супроводі кількох поліцаїв. Ми поспішно сховалися за ріг будинку.

Бєльчиков глянув угору і, очевидно, помітив силует над дахом. Вирішивши, що це хоче спуститися пожежною драбиною той, хто забарикадувався на горищі, поручик вихопив пістолет і кілька разів вистрілив. Силует зник…

Наказавши одному з поліцаїв охороняти пожежну драбину, Бєльчиков з іншими поспішив на горище. І за кілька хвилин звідти знову залунали удари. Вони не вщухали півгодини, стаючи все гучнішими й сильнішими. Нелегко було поліцаям виламати ковані залізом двері.

Нарешті стало тихо.

Вибравши момент, коли поліцай, що вартував біля пожежної драбини, відвернувся, ми, крадучись, повернули до двірницької. Знесилений Аристарх Іванович опустився на ліжко і мокрими тремтячими пальцями почав скручувати цигарку. Пальці не слухались, папір рвався, тютюн сипався двірникові на коліна. Ми, затамувавши подих, чекали…

Почулися гучні голоси, лайка, і по сходах вниз загупали ковані чоботи.

Двері двірницької широко розчинилися — увійшов Бєльчиков, тримаючи за комір… Ваню. З-за спини Бєльчикова виглядали сердиті пики поліцаїв.

— Бандити! — люто заволав поручик, підступаючи до Аристарха Івановича. — Це ти, негіднику, підіслав це щеня, щоб воно вкрало моїх курей. Ти навмисне сховав ключа. Уб’ю!

І Бєльчиков з розмаху вдарив Аристарха Івановича. Аристарх Іванович відсахнувся, оторопів, але потім обличчя його враз проясніло. Він зрозумів, що Ваня зробив свою справу. Солдат утік. І поліцаї, вдершися на горище, знайшли там лише Ваню… Аристарх Іванович радісно посміхнувся і підморгнув Вані. Ваня ледь помітно всміхнувся йому у відповідь і кивнув головою… І тільки тут ми помітили, що обличчя у Вані закривавлене: на щоці, біля лівого ока, чорніла вузька довга ранка — куля Бєльчикова зачепила його.

Поручик здивовано і підозріло подивився на усміхненого Аристарха Івановича і, повернувшись до поліцаїв, промовив:

— Одне лише дивно, як міг такий малюк підперти двері важкою колодою?.. І щось мені здається, я його бачив тут, у двірницькій, коли прийшов за ключем… Га? Підозріло!.. Ну, нічого, в участку розберемося… Збирайся, швидко! — кинув він Аристарху Івановичу. — А ви, голодранці, марш звідси!

І Бєльчиков виштовхнув нас за двері. Але ми не втекли, а сховалися в підворітті. І ми бачили, як поліцаї вивели з дому Ваню і Аристарха Івановича. Аристарх Іванович ледве йшов, тримаючись за Ваню. Він ласкаво дивився на племінника і продовжував посміхатися. У Вані обличчя було по-дорослому серйозне, але він не міг приховати радість і хлоп’ячу гордість своїм подвигом. «Ми… заздрили Вані…

Наступного ранку мене, Митьку і Яшку викликали в участок на допит. Нас допитували довго, залякували і навіть били, але ми нічого не сказали, нічогісінько!

Жандарми, напевне, все-таки щось підозрівали, але взнати так нічого і не змогли. Солдата ніхто не бачив.

І нікому не спало на думку, що маленький сільський хлопчик в холодну осінню негоду міг вилізти по цій пожежній драбині на дах шестиповерхового будинку…

Аристарха Івановича і Ваню судили як злодіїв. І кудись вислали.

З тих пір я понад п’ятнадцять років нічого не знав і не чув про Ваню.

І вже після Жовтневої революції, в 1920 році, під час громадянської війни випадково зустрів його.

Я тоді служив у Першій Кінній і бився на Україні з білополяками.

Призначили до нас нового ротного командира — молодого, вихрястого, з ледве помітним шрамом під оком на лівій щоці. Його обличчя мені одразу здалося ніби знайомим, але я ніяк не міг пригадати, де зустрічав його. А питати незручно — командир. Але потім якось він сам розговорився зі мною, взнав, що я киянин, почав розпитувати… І раптом кинувся обіймати…

Ваня розповів мені, як вони жили з Аристархом Івановичем в Сибіру, як він довго розшукував свого батька, поки не дізнався, що той помер на засланні, як втекли вони знову на Україну і п’ять років переховувались по різних селах… І як став він, Ваня, справжнім революціонером. Скільки довелося пережити цьому вихрястому парубкові, скільки разів він дивився смерті у вічі!

Я пишався своїм командиром.

Цілий рік воював я під його начальством…

…А зараз Ваня (уже, звичайно, не Ваня, а Іван Іванович) — служить на Далекому Сході…

Ми часто з ним листуємось. І я йому обов’язково, Мишко, напишу, як ти дерся на „його“ пожежну драбину!..