Це було у Київі

Клуб на Собачій стежці

Великі блакитні очі, глибокі й чисті, як ранкове небо напровесні… Кирпатий облуплений носик, вкритий сонячним ластовинням. Вигоріле біляве волосся, заплетене в дві маленькі кумедні кіски, замість стрічок позав’язувані білими ганчірочками. І кругловиде, завжди усміхнене, лукаве личко…

Це Оленка.

— Оленко-о-о! Гайда з нами в клуб на Собачку чай пи-ити!..

Вона схоплюється з місця і, ламаючи гілля кущів, прожогом мчить в яр, звідки чути крик. Там чекають їі товариші — гомінка босонога зграя арсенальських дітлахів…

В клубі пахне йодом, якимись ліками і взагалі — лікарнею. Ще зовсім недавно це був жіночий медичний інститут. Тепер тут міститься Печерський клуб більшовиків.

— А… прийшли вже, архаровці! Ну, сідайте! Тільки глядіть мені — чай не розливати і руки об скатерку не витирати. А то вуха намну! — тітка Оля говорить сердито, але діти її не бояться. Вони знають, що вона добра і тільки вдає з себе сувору— "для порядку".

Тітка Оля — "голова самоварної комісії". Так називається в клубі спеціальна комісія, що варить чай та роздає хліб. Адже в Києві — голод…

Діти тісно, одне біля одного, сідають круг довгого столу й схиляють голови над великими чашками. Чути лише, як вони ретельно дмухають на чай, що обпікає губи, і голосно сьорбають. Незабаром чашки вже порожні і на тарілках нема ні крихти хліба. Діти повагом підводяться і статечно крокують до виходу. Тільки Оленка лишається за столом. Вона не йде. Чекає батька.

Скоро на "Арсеналі" закінчиться зміна, і він прийде сюди. Вона щоразу чекає його тут. І вони разом ідуть додому.

Крім тата, у Оленки немає нікого. Мати померла давно — Оленка її майже не пам’ятає. Старший брат Андрій рік тому загинув на війні. І залишились вони вдвох із татком. Оленка дуже любить свого тата. Тому що він добрий, хороший, кращий за всіх на світі. І тому що він тепер для неї і тато і мама. Він латає Оленчині платтячка, заплітає їй коси і співає колискових пісень. Він вміє прати, шити і навіть пекти пиріжки з маком. Просто дивно, що його великі зашкарублі руки вміють так спритно все це робити… Оленка дуже дружить із своїм татком і тому чекає його завжди з таким нетерпінням.

Потроху клуб заповнюється людьми в брудних замащених піджаках і в чорних лискучих кепках. Це прийшли нарешті робітники-арсенальці. Зараз з’явиться і Оленчин батько. Ось він — високий, широкоплечий, сутулий. Про щось палко розмовляє з незнайомим чоловіком у кожанці.

— Обов’язково треба виступати! Пітерські робітники молодці! І ми теж повинні… обов’язково… — чує Оленка його хрипкий голос.

І тільки тут вона помічає, що всі арсенальці якісь збуджені, схвильовані. І тато, який завжди, як тільки входив, зразу ж шукав очима Оленку, тепер зовсім не звернув на неї уваги. Пройшов в дальній кінець кімнати, продовжуючи розмовляти з тим, у кожанці.

"Мабуть, він просто не помітив мене", вирішила Оленка. Вона підійшла до тата і торкнула його за рукав. Тато обернувся.

— Оленко! Йди, дочко, іди додому. Я потім прийду. Я зайнятий. Йди.

Оленка хотіла сказати, що вона почекає його тут, але батько одвернувся від неї і вже знов говорив щось незнайомцеві.

Оленка постояла трохи, потім тихещько пішла до дверей. їй стало раптом тривожно і сумно. Щось трапилось! Щось трапилось важливе, незвичайне і може навіть жахливе! Батько ніколи раніше не відправляв її додому саму.

Як це все почалось

Дивний, незрозумілий і неспокійний тепер час.

Зараз осінь, і столітні клени в Марийському парку горять вогнем і ронять на алеї жовте, оранжове і червоне листя…

А почалось це все ще наприкінці зими, в перших числах березня, коли клени в парку стояли голі, чорні, навіть бруньок на них ще не було. Лише вітер з-за Дніпра часом доносив свіжий запах близької весни.

І от, в один з таких, вже не зимових, але ще не весняних днів, весь Київ раптом завирував і захвилювався. По вулицях юрбами ходили люди, щось кричали і вітали один одного. Вони подовгу стояли біля афішних тумб і вголос читали якісь дивні слова: "Мы, Николай вторый, сочли за благо отречься от престола Государства Российского".

Оленчин тато прибіг з заводу, схопив Оленку на руки, підкинув високо-високо, так, що у Оленки перехопило подих, і радісно вигукнув:

— Донечко! Царя скинули! Революція! Нове життя починається! Розумієш? Ех, мала, нічого ти не розумієш!

Але він даремно говорив, що Оленка нічого не розуміє. Оленка добре знала, що цар поганий, жорстокий і злий. Це він винен, що померла мати, що загинув на війні брат Андрій і що Оленці нічого їсти… Батько сам не раз говорив про це. Ні, Оленка все розуміла.

І вона дуже зраділа, що царя скинули…

Але минуло кілька днів.

І Оленка перестала що-небудь розуміти.

В цей день знову на вулицях була сила-силенна людей. По Києву з музикою і барабанами йшли війська. Обличчя у солдатів були змучені, стомлені і невеселі. Їх знову посилали на фронт вмирати під кулями. І їм було, мабуть, сумно. На тротуарах стояли панки і панянки з червоними бантами на грудях. Вони весь час кричали "ура" і махали руками. Солдати одвертались від них.

Якийсь товстий бундючний генерал в білих рукавичках і теж з червоним бантом на грудях громовим голосом вигукнув:

— Яка радість! Воістину єднання армії і народу!

Разом з військами Оленка дійшла до Купецького саду.

І тут, в Купецькому саду, вона побачила Сашка Бібікова, п’ятнадцятирічного пихатого здорованя, який жив по сусідству — в великому будинку на Олександрійській вулиці. Сашко Бібіков був буржуйський син і вчився на Солом’янці в кадетському корпусі. Всі арсенальські дітлахи його ненавиділи і боялись. Він випробовував на них свій "військовий талант". Разом із своїми друзями-кадетами влаштовував облави на малих арсенальців і нещадно їх лупцював.

Сашко стояв на лавці, розмахував кашкетом, до якого була причеплена яскравочервона шовкова троянда, і читав вірші:

Коли Сашко закінчив, гімназистки і кадети, що стояли навколо, пронизливо закричали "ура" і почали кидати в повітря кашкети, капелюшки і хусточки. Сашко Бібіков теж підкинув у повітря свого кашкета з червоною трояндою, але він відлетів убік і впав до ніг Оленки, в брудний талий сніг.

Сашко зіскочив з лавки і нагнувся за кашкетом. Оленка розгубилася і не встигла одійти. Сашко випростався— люто глянув на неї. Потім боляче штовхнув її коліном у спину і вигукнув:

— Ану, шмарката, геть звідси! Не крутись під ногами! Не заважай нам революцію робить!

І, струсивши грязюку з кашкета просто Оленці в обличчя, пішов по алеї…

… Ні, Оленка перестала розуміти, що робиться навколо. Чому не починається нове життя, про яке говорив тато? Чому разом з царем не скинули Сашка Бібікова? Чому багаті продовжують веселитися, радіти і ображати бідних? Невже революція зроблена для багатих? Ні, тут щось не так!..

Батько приходив з роботи похмурий, мовчазний. Він уже більше не підкидав Оленку на руках і не говорив про нове життя. Одного разу вона чула, як він сказав якомусь робітникові, що хтось обдурив народ і що далі так продовжуватися не може. І Оленка зрозуміла нарешті, що революція була несправжня і що повинно щось трапитись.

Пролетіла весна, минуло літо і наступила осінь, неспокійна і тривожна.

Оленчин тато

Але чому все-таки тато відправив її саму додому? Що трапилось? Що робить він зараз там, у клубі на Собачій стежці? Минуло вже довгих три години, а його все ще немає.

Оленка сидить на порозі хатинки і терпляче жде. В холодному осінньому небі спалахнули зірки — кліпають своїми сріблястими віями, немов підморгують Оленці і посміхаються. А Оленці сумно. їй завжди сумно, коли довго немає тата. Маленька хатинка, де — вони живуть удвох з татом, стоїть на краю глибокого яру, по той бік якого розкинувся великий, схожий на фортецю, завод "Арсенал". Оленчин тато працює на цьому заводі вже понад п’ятнадцять років.

Все навколо, таке знайоме і звичне, чогось здається сьогодні чужим, непривітним — і високі мури заводу, і яр, і кущі…

Незабаром зовсім стемніло. Відчинені двері хатини зяяли величезною чорною діркою. Було страшно туди дивитись. А навкруги тихо-тихо. І Оленка раптом подумала, що тато вже зовсім не прийде. У неї від страху затремтіли коліна. Але якраз в цю мить почулися кроки, і батьків голос покликав:

— Оленко!

— Татусю! — Оленка кинулась йому назустріч…

Тато підхопив її на руки:

— Ну, ну, чого ти?

Оленка припала до його колючої щоки і схлипнула:

— Чого ти так довго?

— Ех, Оленко, ех, донечко моя, тут такі діла!.. Такі діла починаються!..

Оленка відчувала, як на батьковій шиї під рукою у неї швидко-швидко б’ється якась жилка. Тато був чимось схвильований і говорив задихаючись.

Він сів на поріг і посадовив Оленку собі на коліна.

— Знаєш, завтра… Ти тільки не бійся. Розумієш, у Петрограді революція! Справжня! Робітники прогнали всіх багатіїв, захопили владу. І ми, арсенальці, вирішили завтра… теж…

У Оленки від хвилювання завмерло серце, і вона рвучко обхопила тата руками.

— Та ти не бійся, дурненька, зі мною нічого не трапиться, — говорив він, гладячи її по голівці. — Мене куля не бере… А ось ти… тобі треба буде сховатися. В погребі. Я приготую там їжі на кілька днів, постіль теплу. Адже ти у мене зовсім доросла вже. Ти ж не будеш боятись, правда? Тільки я тебе дуже прошу — не виходь. Ми переможем, і я повернусь… От побачиш…

— Добре, батьку.

Оленка більше нічого не сказала, тільки ще міцніше пригорнулася до тата, ніби вже прийшло це завтра, і він вже ішов…

Літак з червоним прапором

Це була неділя, 29 жовтня 1917 року. Оленчин тато з самісінького ранку пішов на завод.

У місті було так тихо, ніби воно вимерло. Вулиці були безлюдні, мов уночі. Тільки зрідка по них проїздили грузовики з озброєними солдатами — військовий патруль. Трамваї не ходили, магазини були замкнені. 1 навіть вікна будинків щільно прикриті віконницями. А в Марийському парку біля царського палацу безвусі юнкери зводили барикади і рили окопи.

Місто чекало.

"Піду до заводу. Може, тата побачу", вирішила Оленка.

Вона обережно почала спускатися в яр.

Ось Оленка вже крадеться вздовж високої, з вузькими бійницями, арсенальської стіни.

Раптом вона завмерла. По той бік вулиці з підворіття виглядав Сашко Бібіков. В руках він держав військовий бінокль і через цей бінокль пильно дивився на "Арсенал". За спиною у Сашка виднілось дуло карабіна.

Що йому тут треба? Що він виглядає? Від хвилювання у Оленки пересохло в роті. І раптом майнула думка — Сашко Бібіков хоче вбити тата. Оленці стало так страшно, що вона мало не закричала. А в цей час Сашко сховав бінокль і зник у підворітті.

Оленка клубком скотилася в яр і кинулась додому. Кілька хвилин вона лежала в кущах, неподалік від хатинки і не могла отямитись. Потім помалу почала заспокоюватись…

Який це довгий, безкінечно довгий тривожний нень!

Як важко чекати в цій напруженій зловісній тиші!

Якщо вже має статися, то хай уже скоріше станеться!

І ось, нарешті, о п’ятій годині вечора в небі почулося дивне дзвінке гудіння. Немов десь зовсім близько, за кущами, літав величезний джміль. І несподівано над "Арсеналом" з’явився літак — незграбний, великий схожий на велетенську бабку. На літаку маяв яскравий червоний прапор.

Літак зробив коло над Печерськом і полетів на захід, кудись у бік Поста-Волинського.

І зразу ж, немов каміння по залізній покрівлі —залунали постріли.

В Марійському парку засвистіли кулі, і жовте листя густо, наче сніг, посипалося з кленів.

Оленка кинулась у погріб і зачинила ляду.

В погребі

— Тра-та-та-та-та! Бух! Бух! Дз-з-з! Гух!

Щоразу, коли ці різкі незвичайні звуки долинають у погріб, Оленка здригається і лякливо втягує голову в плечі.

В погребі темно, — так темно, що, здається Оленка осліпла і вже ніколи не побачить ясного неба, зелені дерев, обличчя людей — барвистого, сонячного світу дня…

Пахне цвіллю, трухлявиною, сирою землею. Важко дихати цим задушливим затхлим повітрям.

Зверху просочилася вода і хлюпає десь у кутку нерівномірними частими краплями: хлюп-хлюп-хлюп-хлюп!..

Щось слизьке, холодне, але живе плюхнулося Оленці на ногу. Оленка зойкнула і відсахнулася. Жаба! Захолонуло серце від огиди і жаху. За великою бочкою з-під огірків чути якесь дивне невиразне шарудіння;.. Згори обвалилася грудка землі, посипався пісок… Щось засичало — тоненько-тоненько і пронизливо… І здається, що весь погріб аж кишить страхітливими потворними істотами, які все ближче й ближче підповзають до Оленки, хочуть задушити її.

Як страшно, до нестями страшно в цьому темному холодному підземеллі! І, мов на гріх, пригадалися жахливі розповіді про мерців, про привидів, що бродять опівночі на старому цвинтарі, про страшні глибокі могили. І вже Оленці ввижається, що не в погребі вона, а в тісній домовині навік похована під землею. Ледве жива від невимовного жаху вона кидається до драбини, що веде нагору, але враз зупиняється. Ні, не можна! Тато просив не виходити. Хіба може вона не послухати свого тата! Ні, не можна!..

… Оленка не знає, скільки минуло часу. Може день, може два, а може й більше. Вона засинала, прокидалась, їла і знову засинала.

Одного разу, прокинувшись, Оленка зважилася виглянути з погреба. Тільки виглянути! Вона з великим зусиллям підняла важку ляду і висунула голову.

По Олександрівській вулиці короткими перебіжками посувалися юнкери. Вони з розгону падали на бруківку і, приклавши гвинтівки до плеча, стріляли. Потім піднімались і знову бігли вперед, до "Арсеналу". Та ось з "Арсеналу" загриміли постріли. Ткнувся обличчям в землю один юнкер, другий, інші повернулись і побігли назад…

Над Оленкою просвистіла куля. Оленка злякано сховала голову і захлопнула ляду.

Більше виглядати вона не наважувалась.

І знову потяглись безкінечні неспокійні години, сповнені хвилювання ї страху. І, змучена тривожним чеканням, Оленка знову заснула.

Вона прокинулась від якогось дивного, підозрілого шарудіння. Хтось обережно відкривав ляду.

Вона закам’яніла від жаху.

— Оленко, — почувся шепіт.

— Тату!

— Т-сс! Не кричи!

— Тато! Татусю! Ти прийшов! Уже скінчилось? Так? — радісно і швидко-швидко зашепотіла Оленка.

В темряві вона не бачила тата, тільки відчувала, як його великі сильні руки обіймають її. Від тата пахло землею, прілим осіннім листям і їдким духом пороху.

— Ні, донечко, я ще не зовсім прийшов. Ми ще б’ємось. Просто зараз ніч і не стріляють. Так я плазом пробрався, щоб подивитись, як ти тут. І щоб заспокоїти тебе, що зі мною все гаразд. Щоб ти не боялась.

Оленка зітхнула.

— Я… не боюсь… Але… як це все-таки довго, тату.

Кулемет

Оленка знову сама. Тато давно вже на "Арсеналі". Він, напевне, стоїть зараз з гвинтівкою в руках біля бійниці і думає про Оленку. А Оленка думає про тата. І їй вже не страшно. Адже тато зовсім близько і з ним нічого не трапилось. От він щойно був тут, в погребі, і розмовляв з Оленкою, і Оленка лагідно терлася щокою об його колюче підборіддя.

Нагорі тихо, не стріляють. Оленка зовсім заспокоїлась. І раптом вона почула кроки — хтось пройшов подвір’ям і наступив ногою на ляду. Потім ще хтось пройшов, і над погребом проторохтіли колеса, немов проїхав візок. Почулись голоси. Оленка завмерла. Ляда причинялась нещільно, і до Оленки долинали слова:

— Сюди став. Якраз зручне місце! — наказав хрипкий густий бас.

— Слухаюсь, ваше благородіє! — відповів писклявий зривистий хлоп’ячий голос.

— Та піди в яр гілок наламай — замаскуватись треба. Хочеш з бунтарями воювати, так працюй!

— Так точно! Хи-хи! — противно захихикав писклявий.

Оленка здригнулася. Це був голос Сашка Бібікова.

Минуло хвилин десять. І несподівано над самою Оленчиною головою оглушливо застрочив кулемет.

— Та-та-та-та-та… — ніби по ляді хтось застукотів величезним молотком. У Оленки душа в п’яти сховалася, так страшно стало. І страшніше всього — думка: адже це по "Арсеналу" стріляють. Там тато, його можуть убити!

Кулемет построчив трохи і перестав.

— Даремно стріляєм! — сказав бас. — Все одно темрява така — ні якого дідька не видно! Почекаєм до ранку. Скоро світатиме.

З цього боку більше не стріляли. Стрілянину було чути тільки по той бік "Арсеналу", там, де була школа прапорщиків. Двічі гухнула гармата, і, нарешті, й там замовкло.

— Ох-хо-хо! — шумно позіхнув бас. — Ти, Бібіков, залишайся, а я піду в цю халупу, здрімну. Чого вдвох сидіти… Та й дощ знову починається.

Було чути, як він важко захлюпав по калюжах і хряпнув дверима хатини.

Сашко посидів трохи, потім незадоволено пробурмотів:

— А я що — мокнути повинен? Чого біля кулемета стовбичити? Вкрадуть його чи що?

Почулися швидкі кроки, і знову хряпнули двері, тільки тепер уже двері сарайчика, що стояв у глибині двору.

Стало зовсім тихо. Тільки шелестів і хлюпав дощ.

Якась невідома сила штовхала Оленку нагору. Вона обережно вилізла з погреба, і зразу холодні краплі дощу закололи її в обличчя. Та вона не звертала на це уваги.

Небо починало сіріти. Темні контури дерев уже чітко вимальовувались в сутінках.

За кілька кроків від погреба, біля самого яру, прикритий гілками, стояв кулемет. Його тупе коротке дуло було спрямоване на "Арсенал". Мине трохи часу, настане ранок, і цей кулемет почне стріляти по "Арсеналу".

А Оленчин тато сидить зараз там і зовсім не знає, що в його хатинці, де все життя прожили вони з Оленкою, розташувались вороги і що звідси йому загрожує смерть.

Шалено б’ється в грудях Оленчине серце. Що робити?

І раптом — блискавкою майнула думка. Внизу, в яру, протікав струмок; арсенальські дітлахи загатили його, і якраз під тим місцем, де стоїть зараз кулемет, утворилась глибока калабаня.

Не думаючи про небезпеку, Оленка кинулась до кулемета. Схопила руками мокрий холодний щиток і штовхнула. Але кулемет навіть не ворухнувся. Ні, не зрушити його з місця Оленці!

З хатинки почувся кашель. В Оленки від жаху підігнулися ноги.

Несподівано в пам’яті прозвучали слова батька: "Я просто прийшов заспокоїти тебе, щоб ти не боялась". І немов сильна таткова рука обняла її за плечі.

Забувши про страх, Оленка всім тілом навалилась на кулемет і почала розхитувати його. Їй пощастило — дощ розмив землю під колесами кулемета. І ось колеса поворухнулись, і кулемет зрушив з місця. У Оленки від напруження попливли червоні кола перед очима. Кулемет поволі посунувся по схилу. Потім все швидше, швидше. Оленка не втрималась і впала. Кулемет покотився в яр, підскочив на якомусь пагорбку, перевернувся і з усього розгону шубовснув у калабаню.

Якраз в цей час з "Арсеналу" гримнув залп. Над Оленчиною головою засвистіли кулі. Вона схопилась і кинулась до погреба. І ледве встигла захлопнути ляду, як з хатинки почувся громовий бас:

— Бібіков! Бібіков!

— Слухаюсь, ваше благородіє! — донеслося з протилежного кінця двору, з сарайчика.

У подвір’ї затупали кроки.

— Кулемет! Де кулемет, чорт візьми?! — люто закричав бас.

— Н-не знаю! — злякано запищав Сашко Бібіков. — Б-був… Тільки що б-був…

— Де?! Уб’ю, уб’ю, негіднику!

— Ой, ой!..

… Оленка закрила обличчя руками і завмерла.

Зараз озвірілі вороги увірвуться в погріб і тоді…

Ранок

Але несподівано крики надворі припинилися. Постріли чулися все голосніше і ближче. Тріщали кулемети, рвались гранати. Оленка почула над головою тупіт ніг. Постріли залунали вже зовсім близько, в дворі, і хтось гучно, хрипким голосом крикнув:

— Ура-а! Бий юнкерів!

Подвір’ям бігли арсенальці. Вони йшли в атаку на юнкерів. І вже десь вдалині затихали постріли.

Раптом ляда відчинилась, і на тлі світлого ранкового неба Оленка побачила обличчя тата. Дощу вже не було.

— Виходь, Оленко! Скінчилось! Весь Печерськ наш!

Він підхопив Оленку на руки. Оленка була вся мокра і брудна.

— Ух, яка ти бруднуля, — посміхнувся тато.

І тут Оленка не витримала і, припавши до батькового плеча, заплакала.

— Оленко! Та перестань, дурненька, — батько ласкаво пригорнув її до себе. — Адже все гаразд. Ну, не треба плакати. Посміхнись, дочко!.. Арсенальці ніколи не плачуть!

Оленка подивилась на тата і крізь сльози всміхнулася.

— Я піду, — батько скинув гвинтівку на плече. — Наші на Банковій штаб військового округу займають. Там останні недобитки юнкерів засіли… Я скоро…

Він побіг вниз, по стежці. А Оленка стояла на порозі хатинки і махала йому рукою.

З-за "Арсеналу" сходило сліпуче жовтневе сонце і, розганяючи білий морок туману, золотило оранжові крони дерев, мокрі від дощу покрівлі, біляві Оленчині кіски… Як вільно дихалося цього свіжого осіннього ранку!

І раптом Оленка схаменулась. Вона ні слова не сказала татові ні про Сашка Бібікова, ні про кулемет, ні про те, що сталося тут вночі…

Ну й нехай! Адже найголовніше те, що це сталося. А сказати — сказати можна й потім. Або навіть — зовсім не говорити. Хіба це має тепер значення?..