Це було у Київі

ПАШКА-ЧОБОТАР

Ось уже третій рік працює Пашка в шевській майстерні Івана Семеновича.

Пашка — круглий сирота. Скільки він себе пам’ятає, живе у чужих людей. Три роки тому померла сліпа бабуся, з якою він ходив вулицями Києва і просив "христа ради". І тоді "з ласки" взяв його у свою майстерню швець Іван Семенович. Важко було звикнути до цієї "ласки"!

З природи Пашка — хлопець кмітливий. За ці роки він здорово навчився чоботарювати і працює тепер не гірше підмайстрів. Але хазяїн все ще вважає його учнем і грошей не платить. Хазяїнові це вигідно. І Пашка нічого не може вдіяти.

Жив Пашка прямо в майстерні. Це хазяїнові теж вигідно — безплатний сторож.

Спочатку Пашка дуже боявся залишатися на ніч сам у майстерні. В комині страшним людським голосом завивав вітер, по підлозі бігали голодні пацюки. А за вікном весь час лунали чиїсь кроки. Але потім Пашка звик і вже не звертав на це ніякої уваги. І лише, коли знахабнілі пацюки починали бігати надто близько, Пашка прокидався, жбурляв у них чоботом і знову засинав…

Шевська майстерня Івана Семеновича міститься в низькому сирому підвалі, маленькі гратчасті вікна якого ледве виглядають над землею. Біля одного з таких вікон і сидить Пашка.

В майстерні темно і пахне гнилою шкірою, кремом для взуття і ще якимсь нестерпно огидним і важким запахом, від якого паморочиться в голові.

Пашка сидить на низенькому стільчику з плетеним із брезентових ременів сидінням і дивиться у вікно. День у день він бачить одне й те саме: брудний запльований тротуар, бруківку, низ чавунного ліхтарного стовпа і книгарню по той бік вулиці. Сумна картина. Проте є одне, що весь час міняється в цій сумній картині. Це — ноги. Безкінечні ноги перехожих, що мелькають перед Пащиними очима. Вікно таке низьке, що людей не видно, видно лише їхні ноги. У грубезних солдатських чоботях, у красивих лакованих туфлях, у гостроносих хромових черевиках, у подертих калошах, у личаках і просто босі брудні ноги. І чи то від того, що Пашка весь час бачить ці ноги, а можливо, ще й тому, що доля примусила його зайнятися чоботарством, — ноги в Пащиній свідомості почали жити своїм особливим життям. Пашка навчився по ногах розрізняти людей, їхні характери, звички і вдачу. І побачивши нову людину, він, за звичкою, дивиться спочатку на ноги, а потім уже на обличчя.

Часом у вікні замість двох ніг мелькає одна, що смішно скаче між милицями, в подертому солдатському чоботі. А іноді… іноді Пашка бачить всю людину. Бачить тому, що в людини зовсім немає ніг. Коли Пашка вперше побачив таку людину, він перелякався. Безногий інвалід немов ріс із землі. Він важко переносив своє коротке тіло на руках, що здавалися неприродно довгими. Обличчя в нього було сіре, заросле щетиною, а очі запалені, червоні і безнадійно втомлені. Пашка довго дивився йому вслід, припавши лобом до вікна, а потім раптом з сумом подумав, що цій людині вже ніколи в житті не буде потрібен швець, не буде потрібне Пащине ремесло. В той день у Пашки все валилося з рук, і він заробив немало стусанів від хазяїна.

Але потім Пашка звик до інвалідів. Їх з часом ставало все більше й більше. Була перша світова війна. Десь далеко, на заході, невідомо для чого й чому, люди вбивали й калічили один одного. По вулицях Києва ходили юрби обідраних і голодних біженців з Польщі. Біля хлібних крамниць стояли довгі черги київської бідноти.

А на Хрещатику прогулювались нафарбовані дами в довгих пишних платтях і товстощокі панки з вусиками. З дверей кабаре "Розовый крокодилъ" лунали п’яні вигуки і весела легка музика. Там "При участии конферансьє Алексеева" йшла нова програма: "Сплошной скандалъ". А навпроти — "кинотеатр А. А. Шанцеръ" показував художню постановку картини "И сердцемъ, как куклой, играя, он сердце, как куклу, разбилъ".

Хрещатик веселився.

Пашці доводилося в один і той же день лагодити солдатські черевики, подерті нашляхах війни, і панські туфлі, протерті на танцях у Купецькому зібранні.

І хоча ставити набійки на панських туфлях було неважко, а з солдатськими черевиками, які розлазились під руками, доводилось дуже довго морочитися, — Пашка чомусь з більшою охотою лагодив саме це, здавалося б, безнадійне дрантя, відчуваючи при цьому якесь дивне задоволення.

І схилившись над роботою, Пашка часто думав: чому це так? Чому життя таке незрозуміле і жорстоке? Чому в той самий час, коли одні страждають і гинуть, інші безтурботно веселяться і радіють? Невже це справедливо? Невже так має бути завжди? Але чому? Чому?..

Невимовна відраза і ненависть до цього несправедливого життя закипала в Пащиному серці, і він щосили бив молотком по підошвах тендітного панського взуття, зганяючи на ньому свою безсилу лють. Та хіба воно могло відчути!..

А майстер Іван Семенович дивився на Пашку і думав: "Старається хлопець!"

Одного разу хазяїн сказав Пашці:

— Паняй навпроти, до Самоненка, нехай віддасть целковий, що за набійки винен. Чого тягне, вже цілий тиждень минув. Скажи, хазяїн требує.

І Пашка пішов. Хазяїн книгарні Самоненко сидів за прилавком, читав якусь книгу і пив чай з великої кварти. Він був зовсім лисий, червонощокий, з сивими молочнобілими вусами і такими ж сивими бровами. Брови були густі, волохаті, і здавалося, що з якоїсь дивної помилки над очима Самоненка ростуть такі самі вуса, як під носом. А очі були живі, веселі і якісь зовсім не старечі.

Пашка, запинаючись, передав слова хазяїна, Самоненко відклав книгу, звів свої дивні брови і, весело дивлячись на Пашку, сказав:

— Ти ба! Сумний факт!.. На жаль, немає в мене зараз целкового на господарстві. Але я сьогодні ж дістану і віддам. Так і передай хазяїнові. Сьогодні ж віддам. Хай не хвилюється.

Хоча говорив старий спокійним жартівливим тоном, йому, очевидно, було все-таки незручно, що грошей у нього немає. І, щоб приховати цю незручність, він почав з Пашкою розмову: як звуть, скільки років, чи давно працює, де батьки…

Пашка відповідав коротко і неохоче — він не любив цих безглуздих ввічливих розпитувань. Дуже часто відвідувачі, коли їм доводилось чекати замовлення, ставили Пашці всі ці питання. Спочатку Пашка охоче відповідав, задоволений тим, що на нього звертають увагу і цікавляться його долею. Та згодом впевнився, що питається все це просто від нудьги, щоб згаяти час, і що відвідувачі зовсім байдужі і до нього і до його нещасливої долі. Пашка зненавидів ці розмови.

І зараз йому хотілося швидше піти. Але було щось в голосі старого незвично щире, лагідне й привітне. І це стримувало Пашку.

А старий дивився на згаслі сумні очі хлопчика, на сіре, хворобливе обличчя, що майже не бачило сонця, на худі згорблені плечі — і якась незрозуміла ніжність хвилею підіймалася в серці старого.

Може, згадав він своє далеке дитинство, а може, малого онука нагадав йому чимось Пашка… Хто знає!..

І коли Пашка вже повернувся, щоб іти, Самоненко раптом дуже просто, немов були вони давні знайомі, сказав:

— Стривай, хлопче. Знаєш… приходь увечері до мене — в гості. Чайку поп’ємо, побалакаємо. Приходь.

Пашка недовірливо і якось навіть злякано глянув на старого. Ніколи в житті його ще ніхто не запрошував у гості. Може, старий глузує, насміятися хоче?.. Ні, очі його дивилися серйозно і щиро.

І Пашці раптом стало весело і тепло на душі. Він соромливо посміхнувся й притьмом вибіг з книгарні…

Пашка ніяк не міг дочекатися вечора. Він старанно начистив свої благенькі чоботята — вони аж сяяли від блиску. Зашив суровою ниткою дірку на рукаві. І довго відмивав піском у крижаній воді почорнілі зашкарублі руки…

А коли робота закінчилася і всі пішли, замкнув майстерню і, обережно ступаючи, щоб не забруднити чобіт, почимчикував до старого. Відчинив двері і нерішуче зупинився на порозі.

Самоненко був не один. Біля прилавка стояла висока, струнка і дуже красива дівчина в чорному платті. Побачивши Пашку, Самоненко якось дивно перезирнувся з дівчиною і щось швидко сховав під прилавок.

— А-а, це ти!.. Гм… Знаєш, синку, не пощастило нам з тобою. Зайнятий я зараз. Та й… іти мені треба. Отже, доведеться відкласти…

У Пашки на очі набігли сльози — так боляче і прикро стало йому. Даремно він радів і сподівався!

Самоненко, мабуть, помітив це.

— Іч, як негарно вийшло… Що ж нам придумати?.. Може, книжку тобі дати? Ти читати вмієш? Ну, от і чудово. Що ж тобі дати? — старий окинув поглядом полиці з книжками. — Ага, ось. Якраз для тебе. Тільки гляди не забрудни і не порви, книжки — це, брате, дуже цінна штука. Прочитаєш — принось. Тоді й чайку поп’ємо. Ну, бувай здоровий.

Пашка вийшов на вулицю і побрів через дорогу. На душі в нього було важко. Як не хотілося з світлої, затишної і теплої книгарні повертатися в сирий, темний підвал — в холодну, тужливу самотність. Що Пашці ця книжка! Хоча Пашка й уміє трохи читати (підмайстер Степан знічев’я навчив його грамоти), але ніколи не читав книжок і не хоче читати. Що в тих книжках? Брехня одна. Якось Степан розповідав одну книжку — про злидаря, що оженився на графині і сам став графом. Дурниця якась. Отак би й вийшла графиня за злидаря!

Пашка запалив свічку, поклав голову на руки і, втупившись у вогник, задумався. Хотілося плакати. Але Пашка не вмів плакати.

Книжка лежала на ослоні, біля свічника — невелика, тоненька, в сірій паперовій обкладинці. Пашка байдужим рухом підсунув її до себе і прочитав заголовок: "Антон Чехов. Ванька. Рассказ". Потім розгорнув першу сторінку і без всякої цікавості, по складах почав читати.

А коли Пашка раптом збагнув зміст прочитаних рядків, він оторопів: "Про шевця?"

І Пашка читав далі… Потріскувало тремтливе полум’я свічки, шелестіли сторінки і корчились незвичні рівні ряди букв. І все дужче й дужче стукотіло Пащине серце. Таке близьке й знайоме Пашці було все те, про що він читав! І ввижалося йому, що отут, зовсім поруч, у темному кутку майстерні, сидить той, хто розповідає Пашці про життя Ваньки Жукова, таке схоже на його, Пащине, життя. Мороз пробіг по спині у Пашки, і він боявся підвести голову, щоб раптом не побачити його, того дивного оповідача.

І, здається, вперше відчув і зрозумів Пашка, як нестерпно тяжко живеться йому, — гірше всіх на світі.

І навіть Ваньці, нещасному Ваньці Жукову, позаздрив він. У Ваньки був дідусь, рідний дідусь, якому можна було написати і відіслати листа — нехай навіть без адреси. Все-таки легше, хоч у думках є кому поскаржитися. А в Пашки — нікого, нікого на всьому білому світі… І Ванька хоч колись, а жив у селі з ріднею, і бували в нього щасливі дні, і гармошка навіть власна була, і на ялинці він бував, і з дідусем у ліс їздив… У ліс… Як, мабуть, хороше в лісі! Пташки співають, дерева шелестять, зайці по траві бігають… Ніколи не був Пашка в лісі. Одне лише знає і пам’ятає Пашка — брудні, запльовані тротуари, бруківку з кінськими кізяками, сирі, смердючі підвали і — ноги. Великі грубі ноги, що наступають на Пашку, який веде по вулицях і базарах Києва сліпу бабусю-старчиху. А потім майстерня і знову — ноги. І хазяїн Пащин — Іван Семенович— не кращий за Ваньчиного Аляхіна. А може, ще й гірший…

Полум’я свічки востаннє спалахнуло і поволі згасло.

Отак Пашка познайомився з старим Самоненком.

Тепер його часто можна було бачити в книгарні. У кутку, на низькому столику стоїть мідний самоварчик, і Самоненко з Пашкою п’ють чай і розмовляють. Через те, що Пашці розповідати нічого, він здебільшого мовчить і слухає. Коли говорити вже ні про що, вони читають. Правда, Пашка не стільки читає, скільки розглядає малюнки в книжках. Але це теж дуже цікаво. Щохвилини в Пашки крутиться на язиці питання: "А що це? А це чому таке?" Але питати він соромиться і, переборюючи цікавість, мовчить. Лише зрідка, коли терпіти вже несила, тихо й боязко бурмоче:

— Ого, який вершник інтересний! І штуковина, диви ти, яка ловка позаду їде…

Старий відривається від книги і пояснює Пашці, що тут намальовано і про що взагалі написано в книзі. І кожного разу Пашка дивується — невже він читав усі ці книжки. Це здається йому неймовірним, і він дивиться на старого з захопленням.

Пашка вже знає, що Самоненка звуть Тарас Іванович, що родом він з Одеси і колись був моряком. Він часто розповідає Пашці про далекі заморські країни, про відчайдушних одеських моряків і незвичайні пригоди, які траплялися з ним… Що це були за чудесні оповідання! Як хороше було сидіти на високому стільці біля прилавка, рядом з Тарасом Івановичем, і слухати… За вікном шаленіє зимова завірюха, виє і сипле снігом у заморожені шибки, а в книгарні тепло і затишно. І не хочеться звідси йти.

Схвильований оповіданнями Тараса Івановича, Пашка часом не витримує і починає скаржитися на свою долю: робота каторжна, спини не розігнеш; замовники прискіпаються; хазяїн лупцює нізащо… Тарас Іванович слухає і, глибоко зітхнувши, говорить:

— Ех, Пашко, Пашко. Бідолаха ти мій… гірка твоя доля. Та хіба ж тільки в тебе таке собаче життя. Скільки тих страждань на світі… І я от змалку горя зазнав. Як згадаю, то й тепер волосся дротом береться. Був я тоді таким малим вишкварком, як і ти. Юнгою служив на кораблі "Очаков". Здоровенний корабель, місто ціле… Помічником капітана був у нас один "морський вовк", німець Лапундер. Жорстокий і лютий— справжнісінький вовкулака. Страшенно знущався з матросів. Очі витрішкуваті, руки довгі, вузлуваті, а долоня, — як лопата. Згребе бувало за чуприну та як почне шмагати ліньком, у солоній морській воді змоченим— очі на лоб вилазять. До мене той Лапундер чогось особливо "уважний" був — щодня лупцював. Місця живого не було на мені… А навкруги тільки море — безкрає, безлюдне. Ні втекти, ні порятунку шукати ніде… Здавалося, вода в морі солона — від сліз моїх. Одна лише людина на кораблі жаліла мене, матрос Іван Цибуленко. Все бувало заспокоює: "Не журись, Тарасе, якось-то воно буде", І часто снилося мені, що я помстився Лапундеру, визволився від ярма, і життя моє стало легким і радісним. Я прокидався, сповнений надії… І, знаєш, що трапилось? Одного разу, під час купання у відкритому морі, Лапундер несподівано втонув. Ніхто не знав, як це сталося — чудовий був плавець… Тільки… З тих пір я всім серцем полюбив Івана Цибуленка. Справжній велетень був. І плавав, як риба — майже дві хвилини під водою пробути міг. Він мене і до книжок привчив. Дуже розумний був чолов’яга. Батька мені замінив. Завдяки йому я життя по-справжньому розуміти почав… І відтоді я вірю… — Тарас Іванович якось загадково посміхнувся. — Відтоді я вірю… в щасливі сни. Вірю в щастя. Треба обов’язково вірити в щастя. І… домагатися його.

… Прийшла весна. Якось, сидячи в майстерні, Пашка побачив крізь вікно на мокрому тротуарі маленьку білу квітку підсніжника, зім’яту, розтоптану, але живу.

І невідомо чому, Пащине серце завмерло від передчуття чогось радісного і хорошого. Чи було це зрадливе непевне почуття, яке завжди виникає весною, чи, може, це Тарас Іванович вселив Пашці надію — хто знає! Але тепер кожного дня Пашка чогось чекав.

Все буйніше розквітала весна. Вздовж панелів дзюрчали каламутні струмки, несучи кудись недокурки, різноколірну шкаралупу великодніх яєць і сліпучих сонячних зайчиків. Все частіше можна було бачити на тротуарі квіти, загублені перехожими. І гострі пахощі свіжої зелені вривалися навіть у сирий і задушливий підвал майстерні.

Якось увечері Тарас Іванович сказав Пашці:

— Завтра неділя, і ти вільний, так? Хочеш поїдемо на Дніпро, на рибалку?

Від несподіваної радості у Пашки перехопило подих, і він не зміг нічого відповісти. Ну, звичайно, він хоче, страшенно хоче! Хіба ти не бачиш, Тарасе Івановичу, як горять у Пашки очі і тремтять губи!

…Тарас Іванович і Пашка довго йшли зеленими, весняними київськими вулицями. Пашка весь час лякливо оглядався і хапав Тараса Івановича за руку. Він боявся, що зустріне хазяїна і той поверне його назад.

Адже хазяїн заборонив йому залишати майстерню. Але хазяїна вони так і не зустріли.

На Дніпрі Тарас Іванович взяв у знайомого бакенщика човен.

Пашка хотів стрибнути в човен так спритно, як Тарас Іванович, але в нього підкосилися ноги, і він мало не звалився за борт. Від сорому Пашка почервонів, мов рак, але старий зробив вигляд, ніби нічого не помітив. Він знав, що Пашка вперше в житті сідає в човен…

Тарас Іванович гріб, а Пашка сидів на кормі і дивився на весла, на воду, на далекі береги, що повільно пропливали мимо. Потім, схиливши голову, довго дивився, як, відбиваючись від води, виграє на чорному просмоленому борту тонке сонячне павутиння.

Тарас Іванович гріб легко, без будь-якої напруги, сильними плавними рухами. Комір його української вишиваної сорочки розстебнувся, і оголилися широкі могутні груди, вкриті сивим волоссям, з-під якого вимальовувалась фіолетова татуїровка — великий парусний корабель, що ніби плив у білій піні хвиль.

Пашка опустив руку в воду. Вода була тепла і приємно лоскотала. Він зачерпнув її долонею, плеснув собі в обличчя і тихенько засміявся. Від свіжого п’янкого запаху річки паморочилося в голові. А з грудей линула якась дика пісня — та не було слів.

Київ лишився позаду. Навкруги була вода і порослі кущами верболозу піщані береги. І тільки десь там, за Цепним мостом, серед зелені, сліпучо виблискували на сонці золоті бані Печерської Лаври.

Вони звернули у затоку. Тут було дуже тихо, і тільки ледве чутно шелестіли, схилившись над водою, старі кудлаті верби. Тарас Іванович вибрав місце і пристав до берега.

Це був дивний, надзвичайний день!

Тарас Іванович у крислатому брилі і з вудочкою в руках сидів на березі, стежачи за поплавком. Пашка збирав черепашки, копав черв’яків, ходив по хмиз… Подовгу бродив він вздовж берега по коліна в воді, обережно переставляючи ноги, щоб не наполохати рибу. Лежав на піску, підставляючи сонцю свої худі плечі. Або, схилившись до води, дивився, як мелькають серед водоростів проворні зграї мальків. А потім вони розпалили вогнище і варили юшку в старому, почорнілому від сажі казанку…

Було так хороше, що в Пашки іноді навіть виникала думка: "А що коли все це сон і зараз він прокинеться, і не буде ні річки, ні сонця, ні Тараса Івановича — а буде тільки темна брудна стіна майстерні…"

Минали дні. І дедалі більше міцніла дружба Пашки з Тарасом Івановичем. Все нерозтрачене почуття любові, що недоторканим лежало в глибинах Пащиної душі, він віддавав тепер цьому дивному старому книголюбові. Це була перша в житті Пашки людина, яку він полюбив. А Тарас Іванович і гадки не мав, як сильно прив’язався до нього Пашка.

Одне лише тривожило хлопця. Була в житті Тараса Івановича якась, невідома Пашці, таємниця. Пашка відчував це. Підозра виникла в нього ще тоді, взимку, коли він вперше прийшов до Тараса Івановича і побачив там дівчину в чорному платті, а Тарас Іванович щось швидко сховав під прилавок.

І з кожним днем Пашка все більше й більше переконувався, що Тарас Іванович щось приховує від нього. В книгарню часто приходили одні й ті самі люди.

Тарас Іванович ішов з ними в задню кімнатку і про щось розмовляв. Говорили напівголосно, стиха. А коли з’являвся Пашка, розмова припинялася.

Найчастіше приходила Варя (так звали дівчину в чорному платті). Вона приносила якісь пакунки, і Тарас Іванович ховав їх під прилавок, а потім віддавав незнайомим покупцям.

Мабуть, Варя була давно знайома з Тарасом Івановичем. Він завжди привітно зустрічав її і радів, коли вона приходила. А якось, зовсім випадково, Пашка почув, як Тарас Іванович сказав Варі:

— Ти ж гляди, Варенько, бережи себе. Марно не рискуй…

Пашка дуже здивувався: Тарас Іванович говорив Варі,ти"! А коли в крамниці хто-небудь був, він завжди називав її на "ви". Це теж було дуже дивно і підозріло. І про який риск говорив Тарас Іванович?

Пашка нічого не міг зрозуміти і марно ламав голову. Хто ці люди? Про що потай говорить з ними Тарас Іванович? Чому вони ховаються?..

Багато разів Пашка хотів прямо спитати Тараса Івановича про все, та ніяк не міг наважитися. А що як Тарас Іванович розсердиться? Він, напевно, не хоче, щоб Пашка знав. Коли б хотів, то сам давно сказав би. Авжеж.

І Пашка мовчав. Мовчав і мучився від невідомості.

Але одного разу…

Хазяїн послав Пашку на Поділ за цвяхами. Пашка довго йшов кривими і вузькими подільськими вуличками. Та раптом біля невеликого одноповерхового будиночка він побачив юрбу людей. Люди стояли купками і про щось збуджено говорили. Щось трапилось. Зацікавлений Пашка підійшов ближче. Довготелесий дядько з червоним носом і п’яними веселими очима (мабуть, прикажчик), говорив, лаючись після кожного слова:

— Підпільну друкарню накрили, трясця його матері. П’ятсот революціонерів взяли. Листівки друкували. Проти царя, трясця його матері…

І було незрозуміло, кого він лає — чи то революціонерів, чи то царя.

— Ведуть! — зойкнула якась молодиця. Юрба розступилася. З воріт вийшли жандарми з оголеними шаблями. Вони вели чотирьох чоловіків і одну жінку. Пашка глянув і мало не скрикнув. Це була — Варя.

Вона побачила в юрбі Пашку, пізнала його і на якусь мить зупинилася. Очі її спалахнули радісними вогниками. Вона так глянула на Пашку, ніби хотіла щось сказати дуже важливе — і саме йому. Та тільки кліпнула віями, схилила голову і пройшла.

Пашка похолов. Зникли за рогом жандарми з арештованими, помалу розійшлася юрба, а Пашка, мов прикипів до землі — не міг зрушити з місця. Серце в грудях шалено билося.

Він раптом все зрозумів.

Так от яка таємниця у Тараса Івановича! Тарас Іванович — революціонер! Бореться проти царя! Це була така несподівана новина, що Пашка ніяк не міг отямитися. Він давно чув про революціонерів, але ніколи не бачив їх, і вони здавалися йому якимись казковими, незвичайними істотами, і він мало вірив у них… І раптом виявляється, що найрідніша для Пашки людина, Тарас Іванович— революціонер!

Пашка схаменувся. Чого він стоїть? Адже Варя так виразно подивилася на нього, вона хотіла щось сказати… Напевне — щоб він передав щось Тарасові Івановичу, попередив про щось… Авжеж… Мерщій! Не можна гаяти ні хвилини!

Не чуючи ніг під собою, Пашка щодуху помчав назад…

Тарас Іванович, привітно посміхаючись, розмовляв з покупцем, якимось поважним паном у смушевій шапці.

Пашка зупинився біля дверей і, ледве переводячи подих, мовчки дивився на нього.

Тарас Іванович побачив Пашку, і враз посмішка зникла з його обличчя. У Пашки був такий збентежений і розгублений вигляд, що старий, мабуть, одразу відчув недобре.

— Зайди, Пашо, — він хитнув головою в бік дверей, що вели до задньої кімнати. — Я зараз звільнюсь.

Пашка пройшов до кімнатки і, знесилений, опустився на ящик з книгами. Від швидкого бігу серце вискакувало з грудей.

Через кілька хвилин в кімнату зайшов Тарас Іванович.

— Що трапилось?

— Варю… жандарми… забрали… — запинаючись, промовив Пашка. — Підпільну друкарню… накрили.

— Що?! Що ти говориш? Звідки ти взяв?

— Сам бачив… На Юрківській, на Подолі…

— Так! — Тарас Іванович насупив брови і міцно стиснув зуби. — Так! — повторив він ще раз. — Добре, Пашо, що сказав. Тільки… нікому більше про це не говори. І — забудь про це. Ти Варі не знаєш і не бачив її в мене. Зрозумів?.. А тепер іди додому, іди, синку…

…Того вечора Пашка довго не міг заснути. Думки стрибали і плутались у Пащиній голові. Тарас Іванович— революціонер. Це ясно! Але чому він крився від Пашки? Невже він не довіряє йому? Невже він боїться, що Пашка зрадить його? Як боляче навіть думати про це! Ех, Тарасе Івановичу, Тарасе Івановичу! Якби ти знав, що Пашка для тебе готовий на все, навіть на смерть! Пашка теж проти царя, як і ти! Повір! Пашка теж хоче боротися! Він теж хоче стати революціонером. Чуєш?

…Пашка прокинувся раптово, від стуку в вікно. Була ніч. Він не зразу збагнув, чого прокинувся. Потім почув стук і похолов від страху. Жандарми! Довідались, що він бував у Тараса Івановича, і прийшли за ним!..

Хтось стукотів у вікно негучно, але настійливо. Пашка підповз до вікна і глянув. За вікном, освітлений блідим місячним промінням, стояв Тарас Іванович. Пашка кинувся до дверей і відчинив. Тарас Іванович був у чоботях, у брезентовому плащі з капюшоном. В руках тримав старий диктовий чемодан.

— Ти вибач, Пашо, що я тебе збудив… Замкни двері на защіпку…

Тарас Іванович поставив чемодан і сів. Взяв Пашку за плечі:

— Послухай, синку, я до тебе в одній дуже серйозній справі. Ти тепер все знаєш… І… Мабуть, тільки ти один зараз можеш мені допомогти… Я їду в Пітер. Мені треба провезти туди дуже важливий документ. В дорозі тепер часто обшукують. Треба сховати документ так, щоб — не знайшли. Ми довго думали й вирішили сховати документ в каблуці чобота. Але в нас немає знайомого шевця, якому можна було б довірити цю справу… Крім… тебе. Зможеш?

Якась незрозуміла несвідома радість теплом розлилася в Пащиних грудях. Йому так багато хотілося сказати Тарасу Івановичу, але він сказав лише одне слово:

— Гаразд.

Подумав трохи і спитав:

— А не промокне?

— В гумовому чохлі буде, — Тарас Іванович, крекчучи, вже стягав чобіт.

Пашка запалив свічку і, діловито нахмуривши брови, почав оглядати його. Чобіт був з свинячої шкіри, сильно поношений, з латками в кількох місцях. Пашка протягло сказав "м-да" і взявся до роботи.

Тарас Іванович сидів навпроти і не зводив з нього очей. Мабуть, ніколи в житті Пашка не працював так старанно і з такою любов’ю. Каблук був уже зовсім готовий, але Пашка все ще для чогось пристукував його молотком, чистив рашпилем і змочував водою рант. Нарешті він востаннє стукнув молотком, зняв чобіт з "лапи" і простягнув Тарасу Івановичу:

— Все, здається.

Тарас Іванович взяв чобіт і почав уважно оглядати "каблук з секретом".

— Ви приміряйте, — сказав Пашка, — може, тисне. Так я…

Він не встиг договорити — Тарас Іванович нагнувся і міцно поцілував його:

— Спасибі, синку, велике спасибі… Я й не знав, що ти такий… майстер. Справжній майстер-чоботар.

У Пашки залоскотало в горлі, і очі налилися слізьми. І він раптом жалібно, зовсім по-сирітському, спитав:

— А ви дуже надовго… їдете?

Тарас Іванович пригорнув його до себе, обняв:

— Не знаю, Пашо. Чесно кажу — не знаю. Може, скоро повернусь, а може, й надовго… Але до Нового року, мабуть, приїду. І разом зустрінемо Новий рік. Він обов’язково повинен принести щось хороше.

…Скільки разів потім згадував Пашка ці слова!

Тарас Іванович поїхав. І потягнулись дні за днями. Тужливі й одноманітні. Пашка дуже нудьгував. З нетерпінням чекав Нового року. Лічив дні. І днів лишалося все менше й менше.

Вже давно випав сніг. Дерева стояли білі і здавались прозорими, немов із скла. І все частіше по вулиці проїздили санки, на яких лежали великі волохаті ялинки. Їх тремтячі віти волочилися по снігу, гублячи темнозелені маленькі голки. І в морозному повітрі стояв незвичний лісовий запах хвої. Наближалось різдво. А Тараса Івановича все не було.

Повз вікна майстерні, як завжди, мелькали безкінечні ноги перехожих, і тепер, дивлячись на них, Пашка кожного разу з сумом думав: по яких шляхах ступають зараз старі латані чоботи Тараса Івановича?

І ось настав новорічний вечір. Хазяїн Іван Семенович, п’яний вже з самого ранку, дав Пашці на прощання пару добрих стусанів і, підтримуваний з двох боків підмайстрами, пішов додому.

Пашка вмостився на своєму звичайному місці на підвіконні і став дивитися на вулицю. Перехожі були особливо святково збуджені і всі кудись поспішали. Часто нетвердою ходою проходили п’яні —з червоними веселими обличчями. У вікнах запалювалося світло, подекуди за морозними шибками сяяли різнобарвні вогні ялинок. Десь нагорі, над Пашкою, вже чулася музика і дрібний тупіт ніг — там танцювали…

У двері майстерні хтось постукав. Пашка відчинив і здивовано закліпав очима. На порозі стояв незнайомий юнак у сірій шинелі. Пашка вмить згадав, що бачив його колись у Тараса Івановича.

— Паша?.. Здрастуй… Це тобі — від Тараса Івановича. Посилка і лист, — юнак простягнув йому великий, перев’язаний мотузком пакунок і голубий конверт.

Пашка так розгубився, що не міг вимовити ні слова.

Юнак посміхнувся:

— Ну, прощай! Я побіжу. Поспішаю.

І пішов. Пашка навіть не встиг сказати йому спасибі. Тремтячими руками він розірвав конверт.

В посилці були яблука, цукерки і печиво.

Пашка читав і знову перечитував лист Тараса Івановича. І щоразу завмирав від радісного хвилювання…

Поволі вулиця опустіла, стало тихо. Навіть танці нагорі припинилися.

Пройшов городовий. Немов сира капуста на зубах, хрумтів сніг під його величезними чоботями. І кінець шаблі, що волочився по тротуару, залишав на снігу нерівний глибокий слід.

І знову стало тихо.

Хитався од вітру ліхтар на стовпі, і по вулиці метались криві чудернацькі тіні. Іноді смуга світла падала на вивіску Тараса Івановича, і тоді сріблистими од паморозі буквами світились слова: "Книгарня Т. І. Самоненка"…

Довго сидів Пашка на холодному підвіконні, закутавшись у драну кожушину, і, не відчуваючи холоду, думав про те світле, радісне життя, яке обіцяв йому Тарас Іванович і в яке він зараз так твердо вірив, немов бачив його наяву…

Наступила північ. І вже крізь сон Пашка почув, як на Софії лунко ударив дзвін, потім задеренчали маленькі дзвоники і, зганяючи з дахів сонних померзлих горобців, полинув над Києвом урочистий новорічний передзвін.

Прийшов 1917 рік.