Це було у Київі

СЕРГ1ЙКІВ ГАЛСТУК

Це сталося так несподівано… Вчора, напередодні прийому в піонери. Надвечір.

Сергійко зразу звернув увагу, що дядько Микола якийсь замислений і мовчазний. "Може, щось неприємне сталося", подумав Сергійко.

Та й сам Сергійко був схвильований: адже завтра — прийом у піонери… Навіть їсти не хотілося.

Після вечері дядько Микола пішов до своєї кімнати і довго не виходив. Чути було, як він висуває шухляду, шарудить папером.

Нарешті дядько Микола вийшов:

— На… Це — тобі…

І простяг Сергійкові піонерський галстук. Галстук був шовковий, яскравочервоний, але… не новий. Сергійко зразу помітив це. І здивовано звів очі на дядька. Той поклав йому руку на плече:

— Це, Сергійку, не простий галстук… Це… Я зараз все тобі розповім… Я тобі навмисне не розказував цього раніше… Я знав, що настане день. І хотів саме в цей день розказати…

Дядько Микола сів на диван і пригорнув до себе Сергійка.

— Ти знаєш, Сергійку, адже мені зовсім недавно було стільки років, скільки тобі. Здається — ніби вчора це було. Так усе пам’ятаю. І особливо добре пам’ятаю роки війни. Мабуть, тому, що це були дуже тяжкі і страшні роки. Їх просто не можна забути.

Твій дідусь і твій батько були на фронті. А я, тоді дев’ятирічний хлопчик, лишився з матір’ю в Києві. Так випадково трапилось. Не встигли виїхати, розумієш.

І фашисти зайняли Київ.

Коли я пригадую той час, мені чомусь завжди уявляється люта зимова негода: сніговиця, вітер виє і — холодно, страшенно холодно, зуб на зуб не попадає…

Місто — ніби вимерло. Люди боялися виходити на вулицю. Та й людей було дуже мало.

У нашому великому п’ятиповерховому будинку (ми жили тоді на околиці Києва, на Куренівці) лишилося всього чотири сім’ї. Решта квартир стояли з навстіж відчиненими дверима, розграбовані, порожні. В них із свистом гуляв вітер, ворушив розкидані на підлозі обривки старих газет і якихось паперів, дзвеніли розбиті шибки, і безупинно хлопали зірвані з петель вікна.

Це були страшні квартири. Здавалося, в них хтось ходить, невидимий і жахливий.

У мене завжди завмирало серце, коли я проходив повз ці квартири. А проходити доводилося щодня. Водопровід у нашому будинку не працював, — полопались труби. І я носив воду з сусіднього двору у великому синьому чайнику без кришки.^

Одного разу я підіймався з повним чайником до нас на третій поверх.

На площадці другого поверху, якраз проти дверей однієї з порожніх квартир, я зупинився перепочити. Я на кожній площадці зупинявся: я швидко втомлювався, хоча ніколи не говорив цього мамі (бо вона б тоді сама носила воду, а їй і без того було важко). Відпочиваючи, я намагався не дивитися у розчинені двері. Мені було страшно. А цього разу… Раптом з глибини кімнат почулися лункі кроки. У мене перехопило дух. Я хотів був, кинувши чайник, бігти нагору, до себе, але не міг, ноги не слухалися, немов примерзли до мармурових плит площадки.^

Несподівано у дверях з’явилася якась дивна, незграбна постать у куцому пальтечку з облізлим коміром, у хлоп’ячій шапці-ушанці і в старих драних ботах. З коротких рукавів стирчали тоненькі руки.

В півтемряві я не міг роздивитися обличчя, але відчував, що цей чуднйй хлопець пильно дивиться на мене.

Нарешті він зробив крок уперед і промовив тихим, тонким, дівчачим голосом:

— Миколо… ти що… воду… — і не знаючи, що далі сказати, замовк. Але цього було досить, щоб я одразу впізнав цю людину. Це був не хлопець, а дівчина. Катя Коршунова.

У мене відлягло від серця. І навіть зробилося радісно від цієї зустрічі.

Всі мої друзі виїхали на схід, і я думав, що, крім мене, в усьому будинку нікого з дітей не лишилося. Але, виявляється, я не один. Катя теж лишилась. Правда, вона була на два роки старша і на цілу голову вища за мене. Але все-таки це була Катя, з якою я до війни грав у піжмурки, у квача, в сніжки…

Вона була відчайдушна дівчинка.

Одного разу (мені, правда, завжди було трохи соромно згадувати про це!) вона заступилася за мене. Льонька Косий, здоровило-другорічник з сусіднього двору, причепився чогось до мене, повалив і почав товкти. Катя, побачивши це, кинулася до нього і так відлупцювала, що він дві години ревів.

Батько Катин був полковник-танкіст. Симпатичний такий, веселий. Пам’ятаю, якось перед війною, проїжджаючи через Київ з своїм підрозділом, він катав нас усіх на танку…

Він загинув на самому початку війни. Ми дізналися про це ще до приходу німців.

І майже водночас загинула Катина мама — від фашистської бомби. Катя лишилася одна, із старою хворою тіткою. Я чомусь був певен, що вони в останній момент встигли виїхати. Але, виходить, не встигли…

Катя нагнулася і взялася за ручку чайника.

— Давай поможу!.. Адже ти втомився…

Я почервонів і теж ухопився за ручку:

— Не треба. Я сам. Пусти! Він неважкий.

Але вона не захотіла відпускати. І ми понесли чайник удвох. Коли ми зупинилися біля наших дверей, я подивився на посинілі від холоду Катині руки і сказав:

— Заходь до нас. У нас тепло сьогодні. Ми сьогодні стілець спалили.

Катя криво посміхнулася, нічого не відповіла ї зайшла слідом за мною в кімнату. Мами не було вдома, вона пішла роздобувати їжу — міняти своє осіннє пальто на картоплю.

Катя роздяглась, зняла шапку — і… я здивовано закліпав очима. Я не впізнав її.

Раніше, до війни, у Каті були довгі чорні коси. У неї навіть звичка була — час од часу струшувати головою, закидаючи їх за спину.

Тепер цих кіс не було. Катя булд пострижена під машинку. Волосся трохи відросло і стирчало смішним їжачком. Зовсім як у хлопця.

Помітивши моє здивування, Катя знову якось криво, невесело посміхнулась і сказала:

— Смішно?.. Лиса? Нічого, відростуть… Я тифом хворіла перед самісіньким приходом німців. А коли тиф, завжди стрижуть, щоб не випадало…

"Так от чому вони не виїхали!" подумав я. І тільки зараз я помітив, що у Каті дуже поганий вигляд: худенька, щоки запали, бліда, аж світиться…

Але що найбільше вразило мене — це Катині очі: згаслі, втомлені, сумні-сумні — навіть страшно дивитися. І — вії: величезні, неприродно довгі, ніби приклеєні.

Я подумав — чому в Каті такі вії? Адже раніше були нормальні, як у всіх…

Несподівано Катя спитала:

— У тебе є чистий папір, зошит або що-небудь?

— А навіщо? Здається, є один, в клітку… Там тільки дві сторінки списані.

— Дай мені… Мені треба. Я думала, що знайду там, у четвертій квартирі… Але там немає…

Поки я шукав зошит, вона мовчала. Потім несподівано спитала півголосом:

— А ти знаєш, яке завтра число?

— Двадцять третє, по-моєму… А що? — я здивовано поглянув на Катю — для чого це вона питає?

— Забув? Еге? — тихо, майже пошепки спитала вона. — Адже завтра… День… Червоної Армії…

Я почервонів: я й справді забув про це. Знаєш, якось все тоді змішалося в голові, і всі дні були одноманітні— тяжкі, страшні, похмурі.

Катя зітхнула і якимсь дивним, дорослим голосом сказала:

— Це було батькове свято. Наче день народження. Ми з мамою завжди поздоровляли його в цей день… І гості були… Батько дуже любив цей день… А справжній свій день народження ніколи чомусь не святкував… Тільки оцей…

Запала напружена тиша.

Катя пильно подивилася на мене і спитала раптом:

— Ти… піонер?..

Я схилив голову і не відповів. Я не був піонером. Мене не встигли прийняти. Але мені стало якось дуже ніяково — ніби я винен у цьому.

— Ну… нічого. Це нічого… — сказала Катя.

Очі її, опушені довгими-довгими віями, глибокі і тьмяні, раптом спалахнули і загорілися таким яскравим іскристим вогнем, що я навіть здригнувся.

— Ти допоможеш мені? Ти не боїшся, Миколо?..

Я ще не знав, що вона хоче, але відчув якийсь невиразний страх.

Катя нахилилася до мене, оглянулася на всі боки, немов боялася, щоб хтось у кімнаті не почув її слів, і, затинаючись, прошепотіла:

— Давай… напишемо… листівки…

У мене затремтіли коліна. Я теж лякливо оглянувся на всі боки. І через силу, ледве чутно сказав:

— Ага!..

Катя одразу повеселішала. Вона навіть, за звичкою струснула головою забувши, що в неї немає кіс.

— Це буде здорово! От побачиш!.. Ну, давай зошит. Чорнило є?

За хвилину ми вже сиділи поряд за столом і думали. Нам ще ніколи не доводилось писати листівок. Ми думали довго і, нарешті, вирішили написати просто:

"Хай живе наша Червона Армія! Ми все одно переможемо!"

Дев’ятнадцять листівок написала Катя і шість я. Більше у нас невистачило паперу. Катині листівки, звичайно, вийшли красивіші. А в мене почерк був поганенький, кульгавий і нерозбірливий. Але Катя похвалила мою роботу.

Мені чомусь особливо запам’яталася одна листівка, яку я писав. Сторінка була не повністю чиста. Вгорі — два рядки, кінець задачі з арифметики, яку я колись розв’язував. І під цими рядками стояла жирна п’ятірка, написана червоним олівцем, і підпис учительки.

Я спочатку хотів відірвати цю частину сторінки, але Катя не дала:

— Хай буде так. Так навіть краще. Ти нічого не розумієш…

Так і лишилась — листівка з п’ятіркою.

Наступного дня, у роковини Червоної Армії, ми з Катею "розповсюджували" наші листівки. Ми розтикали їх, де тільки могли: засовували під двері будинків, в яких жили німці; непомітно кидали в кузови вантажних машин; просто "губили" на тротуарі. А мою листівку з п’ятіркою Катя примудрилася покласти на сидіння легкової німецької автомашини, коли шофер зайшов у двір. Катя запевняла мене, що це, безперечно, машина якогось генерала.

Ох, Сергійку, як це було страшно! Здавалося, нас от-от схоплять і вб’ють. І разом з тим — гарно. Важко передати це почуття. Але я вперше відчув тоді повагу до себе і навіть гордість.

…Так я подружився з Катею Коршуновою.

Катина тітка не вставала з ліжка вже два місяці: в неї були паралізовані ноги.

Катя старанно доглядала її. Вони дуже бідували. І Катя, дванадцятирічна дівчинка, обманюючи тітку, майже всю їжу віддавала їй.

Коли моя мати взнала про це, вона почала потроху допомагати їм, але що вона могла зробити — ми самі голодували.

Пам’ятаєш, я сказав, що в Каті були дуже довгі, неприродно довгі вії. Так це — від голоду. Згодом, через багато років, я випадково довідався, що, виявляється, від сильного голоду чомусь виростають дуже довгі вії…

Весною Катина тітка померла. Катя залишилася зовсім одна… І Катя почала жити з нами, з мамою і зі мною. Вона стала моєю сестрою.

Стривай, я зовсім забув тобі сказати. Ще раніше я помітив якось, що у Каті з-за вирізу кофточки випадково визирнула червона шовкова смужка. І Катя відкрила мені свою таємницю. Під кофточкою, просто на тілі, вона носила піонерський галстук. Вона не знімала його ні вдень ні вночі… Я заздрив Каті. Як я шкодував, що не встиг стати піонером і не маю піонерського галстука! Він так був мені потрібен тоді!

Катя втішала мене: "Скоро прийдуть наші і зразу ж приймуть тебе в піонери".

Але наші ще не прийшли…

І ми з Катею продовжували боротися проти фашистів. Може, це занадто гучне слово "боротися". Проте…

Одного разу ми шилом прокололи шину в німецькому автомобілі. Іншого разу вибили з рогатки вікно в квартирі фашистського офіцера. Потім якось перерізали ножицями провід…

І нарешті…

Це було восени 1943 року. Фашисти відступали. По шосе тяглися нескінченним потоком забризкані грязюкою машини, танки, гармати, що безнадійно і похмуро опустили свої жерла…

Вже чути було далекий наростаючий гул нашої артилерії — немов безугавний лункий гуркіт грому…

Ми з Катею сиділи на горищі, припавши до розбитого слухового вікна. Звідси добре було видно далекий обрій з синьою вузенькою смужкою лісу. Ми, не відриваючись, дивились туди і, затамувавши подих, прислухалися до розкотистого грому. І нам іноді навіть здавалося, що ми бачимо на обрії спалахи і димки. Це, звичайно, лише здавалося — ми ще нічого не могли бачити…

Раптом Катя цупко і боляче схопила мене за плече:

— Миколо, дивись! А що, якби… Ех, якби можна було… Дивись, он!..

Я подивився туди, куди вона вказувала. І за кілька будинків від нас побачив великий асфальтований двір, огороджений високим парканом. По всьому дворі були розкидані купи сіна, стояли залізні бочки з бензином і стосами лежали дерев’яні ящики. Це був якийсь німецький склад.

— Ех, якби ми могли… підпалити… — прошепотіла Катя, ще міцніше стискаючи моє плече.

Мене ці слова так злякали, що я деякий час не міг поворухнути язиком, щоб сказати що-небудь. Адже це вже була справжня диверсія, за це вже напевне вб’ють, як спіймають. Це не якісь там дитячі листівки або стрільба по вікнах з рогатки. Це вже серйозна партизанська справа.

Нарешті я через силу промовив:

— А… як?..

Катині очі горіли якимсь божевільним вогнем.

— Я знаю як! "Сопілкою". Мені дід колись розповідав, як вони до революції панів палили "сопілкою". Миколо, тільки для цього соняшничина потрібна. Розумієш? І пороху трошки або сірки від сірників…

… Того ж таки дня ми взялися за виготовлення "сопілки". Соняшничину дістати було неважко: за сусіднім подвір’ям, на пустирі, був город, і там їх стирчало безліч. Порох теж: позеленілі гвинтівкові патрони валялися всюди — це ж війна була.

Ми робили "сопілку" там же, на горищі. Це була проста і нехитра штука—"сопілка". Брався відрізок соняшничини завдовжки півметра або трохи більше. З одного і другого боку видовбували "сало" — серцевину— сантиметрів на п’ять. Потім у стрижні дротом пробивали дірку, канал, — щоб тяга була. З одного боку насипали порох, з другого — клали жарину. І той і другий кінець нещільно затуляли корками. "Сало" поступово починало тліти, а коли вогонь доходив до пороху, порох спалахував, і соняшничина загорялася.

Ми зробили дві пробні "сопілки". Вони діяли безвідмовно. "Сало" жевріло близько двадцяти хвилин. Цього було цілком досить, щоб встигнути втекти.

Нарешті ми зробили третю — "бойову"…

Надвечір ми вийшли з дому. Катя держала в руках "сопілку", ніби звичайнісіньку паличку. З "сопілки" курився ледве помітний синій димок, не більше, ніж від цигарки.

Ми підійшли до паркана з боку пустиря, на якому вранці брали соняшничини.

Тут ми заздалегідь намітили місце, де в паркані відставала дошка і можна було пролізти.

Катя відхилила дошку і раптом нахмурилася. По той бік паркана, майже зовсім закриваючи прохід, стояла велика залізна бочка. Між нею і парканом лишалася тільки вузька щілина, в яку навряд чи могла пролізти Катя. Вона все-таки спробувала, але нічого не вийшло.

Катя розгублено подивилась на мене.

Я був на два роки молодший і значно менший і худіший за неї, хоча вона теж була дуже худа.

Катя дивилася на мене і мовчала. Вона вагалася. Вона ставилася до мене, як до молодшого брата, і все найстрашніше завжди робила сама — і шину проколювала, і провід перерізувала… А тут…

Із "сопілки" курився тонкий тремтливий димок, нагадуючи про те, що з кожною секундою вогонь все ближче й ближче підбирається до пороху…

І я, несподівано для самого себе, сказав:

— Давай!..

Вона хотіла щось заперечити, але я вперто повторив:

— Давай!.. І мовчи!.. Я зараз!..

Я взяв у неї з рук "сопілку" й поліз. Я насилу протиснувся крізь щілину і опинився по той бік паркана. Один, без Каті, на території німецького складу! У мене темніло в очах, і ноги були, як дерев’яні. Пригнувшися, ховаючись за бочками та ящиками, я підкрався до найближчої купи сіна, сунув у неї "сопілку" і кинувся назад… Протискуючись знову крізь щілину, я раптом застряв. В мене обірвалося серце, і я ледь не скрикнув — мені здалося, що я вже не зможу пролізти назад. Катя схопила мене за руку і щосили сіпнула. Я вискочив, і ми кинулись бігти.

Ми прожогом влетіли на горище і забилися в куток.

Ми лежали на підлозі, міцно притулившись одне Д9 одного, і тремтіли, і цокотіли зубами, і чули, як швидко-швидко стукотять наші серця. Кілька хвилин пролежали так.

І от раптом відчули, що на темному горищі стало світліше, на чорних кроквах забігали жовті метушливі зайчики.

— Ой! Горить! Миколо! Горить! — зойкнула Катя і кинулась до слухового вікна. Я — за нею.

І справді, внизу, на асфальтованому дворі німецького складу ніби хтось розпалив величезне багаття. Палали дерев’яні ящики, сіно і бочки з бензином В синє вечірнє небо високо злітали жовтогарячі пелехаті язики полум’я. І на тлі цього полум’я металися темні, маленькі і безпомічні тіні фашистів. Чулися відчайдушні крики й лайка…

— Миколо! Та… знаєш… Та, знаєш… — враз почув я схвильований шепіт Каті.

Вона розстебнула комір кофточки, швидким рухом зняла свій піонерський галстук, з яким ніколи не розлучалась, і не встиг я опам’ятатися, як вона вже пов’язала його мені на шию.

— Це тепер твій галстук, Миколо! Ти тепер піонер! Справжній! Розумієш… І все…

Я спантеличено подивився на неї і розгублено зашепотів:

— А ти… Як же ти?

— Нічого… Я вже давно. Я все одно піонерка!..

Я ніколи в житті не забуду цієї хвилини.

Ось так, Сергійку, я став піонером…

Дядько Микола замовк. Сергійко добре пам’ятає, що дядько Микола довго мовчав після цих слів. Обличчя його було задумливим, а очі раптом стали суворі й сумні-сумні…

— А через два дні, Сергійку, — нарешті сказав він, — а через два дні сталося нещастя. Це відбулося на моїх очах. Я бачив це так близько, як зараз бачу тебе…

Наші були під самим Києвом. Гармати били десь зовсім близько, аж дзвеніли вікна. Німецькі машини йшли по шосе вже в два ряди безперервним потоком, всі в один бік, на захід… Гітлерівці тікали…

… В той день я і Катя вийшли у двір і, сховавшися за кам’яною огорожею, дивилися на вулицю, проводжали очима сірі, запорошені і якісь пошарпані, жалюгідні машини, на яких сиділи такі ж пошарпані, обідрані, побиті фашисти. Серце сповнювала радість — нарешті, нарешті вони тікають!..

Вулицею йшли танки з чорними хрестами на баштах. Вони йшли швидко, здіймаючи куряву, наповнюючи вулицю оглушливим гуркотом і брязкотом.

Раптом з підворіття сусіднього будинку вискочив маленький п’ятирічний хлопчик. Ми зразу впізнали його. Це був Славик Карпенко. Він часто до війни приходив з мамою гратися в наш двір.

Тиждень тому фашисти на очах у Славика вбили його матір. І хлопчик збожеволів: щовечора він виходив на балкон і протягом кількох годин тоненьким пронизливим голосом, ні на хвилину не змовкаючи, кликав маму…

Славик вибіг на середину тротуару, зупинився і, щось вигукуючи, почав сваритися кулачком у бік німецьких танків.

Все, що трапилося потім, відбулося так блискавично, що я не встиг опам’ятатися. Один з фашистських танків, не знижуючи швидкості, звернув на тротуар і, ламаючи посаджені вздовж панелі молоденькі деревця, помчав просто на Славика. Славик чомусь не став тікати. Він упав на асфальт і закрив голову руками… Ми завмерли.

І раптом… Катя рвонулася вперед і кинулася навперейми танкові.

Вона піднесла руки і несамовито закричала:

— Стій! Стій, проклятий!..

Але — танк не зупинився. І не звернув…

Я не пам’ятаю, що було потім — я знепритомнів…

Коли я прийшов до пам’яті, — я… у мене не було друга, найкращого друга в житті…

Ну… ну, от і все, що я хотів тобі розповісти, Сергійку…

Потім минули роки. Я став комсомольцем, а згодом вступив до Комуністичної партії. Але всі ці роки я свято зберігав Катин піонерський галстук — мій галстук!

А тепер підріс ти. І вступаєш у піонери. І я вирішив подарувати тобі цей галстук.

Я вірю, що ти носитимеш його з честю і ніколи не заплямуєш. Правда?!