Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова Інститут історичної освіти

Київ «Генеза» 2008

ББК 63.3(2)61-6 В 39

Рекомендовано до друку вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (протокол № 5 від 29 листопада 2007 р.)

За редакцією:

професора С.О. Осмоловського;

доктора історичних наук, професора О.О.Сушка

Рецензенти:

Буравченков А.О. — доктор історичних наук, професор; Виговський М.Ю. — доктор історичних наук, професор; Лисєнко О.Є. — доктор історичних наук, професор.

Вєтров, І.Г.

В39 Червона армія і рейхсвер: військово-технічна співпраця у 1922— 1933 рр. / І.Г. Вєтров, О.Т. Шевчен­ко. - К.: Генеза, 2008. - 248 с. - Бібліогр.: с. 222-235.

ІЗВИ 978-966-504-794-0

У монографії на основі системного аналізу широкої джерель­ної бази та наукової літератури досліджуються та аналізуються основні напрями, форми, наслідки військово-технічного співро­бітництва СРСР та Веймарської республіки у 1922— 1933 роках, періоду, що і на сьогоднішній день залишається найменш дослідженим у історіографії радянсько-німецьких військово- політичних зв'язків першої половини XX століття. Детально прослідковуються й висвітлюються деякі закономірності та особливості співробітництва, завдяки яким відбудовується й розвивається військовий потенціал в обох країнах, характеризу­ються зовнішньополітичні фактори, які обумовили розвиток військового співробітництва між країнами з урахуванням міжна­родної ситуації та внутрішніх соціальних і політичних факторів.

Розрахована на науковців та викладачів вузів, студентів ви­щих навчальних закладів, учителів шкіл, музеєзнавців та всіх, хто цікавиться історією.

ББК 63.3(2)61-6

© Встров І.Г., Шевченко О.Т., 2008

© Видавництво «Генеза», І8ІШ 978-966-504-794-0 оригінал-макет, 2008

ПЕРЕДМОВА

Книжка, з якою ви зараз ознайомитесь, висвітлює одну з найскладніших і до цього часу маловідомих сторінок на­шого минулого — складні й суперечливі відносини СРСР і Німеччини у 20-ті роки XX століття, історію військово- технічного співробітництва Червоної армії та збройних сил Веймарської республіки в непростий час політичної ізоляції обох країн у версальському повоєнному світі. А саме ці відносини, тісне співробітництво Радянської держави і розгромленої, поставленої навколішки Німеч­чини сприяли відродженню й нарощенню їх військово- промислового потенціалу, готували ґрунт для майбутньо­го реваншу та задоволення гегемоністських амбіцій прав­лячих верхівок обох країн.

Військово-технічна співпраця Червоної армії та рейхсверу, роль Радянського Союзу у відновленні ні­мецьких збройних сил залишаються однією з найбільш таємничих сторінок історії минулого століття. Адже саме у Країні Рад було закладено основи майбутніх наступаль­них збройних сил Німеччини, які в 1939 році стали жахом для усієї Європи, а в 1941-му — і для СРСР. Сьогодні не викликає сумнівів той факт, що саме тісні політичні й військові стосунки обох країн створювали умови для ревізії Версальської системи міжнародних відносин, го­тували ґрунт для виникнення нової війни.

Автори монографії вперше у вітчизняній історіографії докладно й об'єктивно вимальовують читачам раніше невідому історію таємного радянсько-німецького вій­ськово-політичного співробітництва. Автори прагнули вивчити й узагальнити весь комплекс питань, пов'язаних з проблемою, дослідити її із залученням нових архівних джерел і матеріалів, сприяти більш адекватному відобра­женню непростих стосунків обох держав у складний для них період історії.

Як свідчать наведені дослідниками дані, завдяки війсь­ково-технічному співробітництву було закладено основи ВПК СРСР і Третього рейху. Радянське виробництво літаків і хімічної зброї, корабле- і танкобудування заро­джувались завдяки тісній взаємодії обох країн та непере­борного прагнення радянських лідерів створити власну потужну військову машину. На це в Радянському Союзі працювали дипломатія і розвідка, наука й промисловість, практично весь господарський і технічний потенціал.

Військово-технічне співробітництво з Німеччиною по­зитивно відбилося на розвитку радянської економіки, особливо її військових галузей. З надання концесії ні­мецькому «Юнкерсу» фактично почалось становлення ра­дянської авіаційної промисловості і системи повітряних перевезень в країні. Німецькі фахівці активно сприяли фундації хімічної промисловості, виробництву броне- техніки, тобто тих галузей, у яких було насамперед за­цікавлене радянське партійно-державне керівництво. При цьому вони несли із собою зразки високого професіо­налізму і виробничої культури, що стало зразком для нової радянської технічної інтелігенції і спеціалістів-практиків.

У радянсько-німецьких відносинах, окрім «військово- технічних» контактів, у 20-ті роки XX ст. був ще один надзвичайно важливий аспект — зовнішньополітичний. У роботі яскраво показано, що Німеччина в цей час в ос­новному намагалась використати зв'язки Червоної армії з рейхсвером як козирну карту для тиску на Англію і Францію. Цим Берлін намагався поновити свій статус ве­ликої держави, скасувати політичні й військові обмежен­ня Версальського миру.

До честі дослідників слід зазначити, що вони справед­ливо вбачають у військово-політичному співробітництві Веймарської Німеччини та Радянської Росії вимушені і, певною мірою, логічно обґрунтовані політичні кроки. Не формулюючи остаточно свої союзницькі стосунки, обидві країни усвідомлювали і силу, і слабкість подібного альянсу. Тому після того як сторони досягли природних меж у розвитку своїх взаємовідносин, Москва і Берлін почали використовувати свої взаємні військові зв'язки як засіб політичного тиску на держави Антанти з метою подолання повоєнної ізоляції. Не гребуючи ні блефом, ні «подачею» інформації про своє військове співробітницт­во до західної преси, вони, зрештою, зуміли включитися у велику політику, задовольнити прагнення бути серед держав, що вершили долю світу.

На прикладі складних і суперечливих німецько-ра­дянських відносин упродовж 1922— 1933 рр. І.Г. Вєтров і О.Т. Шевченко зуміли сформувати нове бачення історії зовнішньої політики СРСР і Веймарської республіки в повоєнну добу, актуалізували проблему взаємодії еко­номіки й політики в міждержавних стосунках, внесли гідний внесок у розвиток вітчизняної історичної думки. Сьогодні їхня праця може служити серйозною пересто­рогою для тих держав і політиків, які, керуючись власни­ми інтересами, часто надають допомогу і забезпечують військово-технічне сприяння режимам, здатним знову поставити світ на межу збройного протистояння.

Член-кореспондент НАН України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений діяч науки і техніки України, заступник директора Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор

ВСТУП

Відновлення державної незалежності України сприя­ло реорганізації зрадянізованої Східної Європи, утворен­ню життєздатних національних держав у пострадянсько­му просторі. Завдяки традиціям співробітництва із сусідніми країнами, які було закладено ще у 20-ті роки XX ст., Україна нині може вільно налагоджувати співпра­цю на теренах Європи. З урахуванням історичних тра­дицій, сучасної політичної й економічної ситуації на Європейському континенті одним із найбільш надійних партнерів України може стати Німеччина, співробітницт­во з якою набуває дедалі більше реальних і видимих кон­турів. Це відповідає вимогам забезпечення стабільності й структурної перебудови економіки країни, її економічної і політичної інтеграції у Європейське Співтовариство. Вивчення давніх зв'язків, що поєднують обидві держави, дозволяють також глибше зрозуміти історію непростих відносин СРСР і Німеччини, відшукати в ній приклади розв'язання багатьох складних питань, які неминуче ви­никатимуть у процесі налагодження двосторонніх діло­вих контактів на сучасному етапі.

Однією з найменш досліджених у вітчизняній істо­ричній науці є проблема ревізії Версальсько-Вашинг- тонської системи, а у цьому контексті (як один із її ас­пектів) і радянсько-німецьких відносин у міжвоєнні ро­ки, військово-технічне співробітництво Червоної армії та збройних сил Веймарської республіки. Саме вони роз­кривають підступну політику радянського керівництва, що значною мірою сприяла відродженню військового потенціалу Німеччини, військово-промислового комп­лексу СРСР і була, врешті-решт, однією з причин почат­ку Другої світової війни. Роль Радянського Союзу у відновленні німецьких збройних сил залишається однією з найбільш таємничих сторінок історії XX ст. А саме в Країні Рад було закладено основи майбутніх наступаль­них збройних сил Німеччини, які в 1939 році стали жахом для всієї Європи, а в 1941 році здійснили напад на Ра­дянський Союз.

1920-ті — початок 1930-х років були періодом глибин­них суспільних перетворень як у Німеччині, так і в СРСР. Це був непростий час становлення німецької демократії на уламках кайзерівської імперії, пошуків Німеччиною нового місця в повоєнній системі міжнародних відносин і, водночас, гострої політичної боротьби в тодішньому німецькому суспільстві. В СРСР, що виник на руїнах Російської імперії, перетворення, з одного боку, проходи­ли під знаком реалізації широкомасштабних відбудовних і реконструктивних процесів у різних галузях економіки, зокрема у військовій сфері, а з іншого — в умовах форму­вання й зміцнення тоталітарного режиму, адміністратив­но-командної системи управління, що наклала істотний відбиток на всі сфери суспільного життя. Крім того, досліджуваний період був часом загострення супереч­ностей, що породжувалися двополюсністю держав світу, непримиренністю демократичних традицій громадянсь­кого суспільства на заході Європи й тоталітарного режи­му, що утверджувався на великій частині Євразійського континенту й відверто прагнув поширити свій вплив на весь світ. Ситуація в Європі ускладнювалася ще й тим, що ідеї більшовицького тоталітаризму спонукали до життя свою протилежність і водночас подобу — фашистський тоталітаризм націонал-соціалістичного порядку. Аналіз військово-технічного співробітництва СРСР і Німеччини дозволяє глибше з'ясувати деякі зако­номірності й особливості, характерні для відновлення й розвитку військового потенціалу обох країн, простежити окремі зовнішньополітичні фактори, що зумовили розви­ток військового співробітництва між обома державами з урахуванням міжнародної ситуації та внутрішніх соціально-політичних факторів.

Виходячи з актуальності та недостатньої розробки те­ми, не претендуючи на всебічне її розкриття, автори все ж намагалися комплексно проаналізувати військово- технічне співробітництво Червоної армії та рейхсверу в 1922—1933 рр., розглядаючи його військово-політичні, військово-економічні та суто військові аспекти. Автори прагнули вивчити й узагальнити весь комплекс питань, пов'язаних з проблемою, дослідити тему із залученням нових архівних джерел і матеріалів, сприяти більш адек­ватному відображенню їх у вітчизняній історії і, насампе­ред, історіографії зовнішньої політики СРСР зазначеного періоду.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1922 по 1933 рік — період, що і до цього часу залишається най­менш висвітленим в історіографії радянсько-німецьких військово-політичних зв'язків першої половини XX сто­ліття, період поступового відновлення позицій і перехо­ду Німеччини в наступ на версальські постанови. За початковий термін узято 1922 рік, коли Німеччина посіла одне з провідних місць у зовнішньополітичних розрахунках радянського керівництва. Саме на Німеччи­ну покладалася примарна надія на світову революцію і, крім того, Німеччина розглядалася більшовиками як по­тенційний союзник в майбутній боротьбі з Польщею, що займала відверто антирадянські позиції і мала тісні зв'яз­ки із Францією та Англією, або як можлива противага ос­танній. Було проведено серію таємних двосторонніх переговорів, в результаті яких вироблено концепцію військового співробітництва між Радянською Росією і Веймарською Німеччиною. Для здійснення зв'язків із керівництвом РСЧА у Німецькому військовому відомстві створюється «Зондергрупа Р » (Росія). У квітні 1922 р. підписується радянсько-німецький договір у Рапалло, який створив сприятливий ґрунт для зближення обох країн.

Досліджується історія цього співробітництва до 1933 р., коли до влади в Німеччині на антиверсальських і реван­шистських гаслах приходить нацистська партія, а ра­дянсько-німецька військова співпраця з ініціативи СРСР була тимчасово припинена.

В основі методології дослідження лежать принципи наукової об'єктивності та історизму. Автори спираються на дефініційний апарат і періодизацію тогочасних подій, що сформувалася у вітчизняній і зарубіжній історичній науці. Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що автори, спираючись на нові під­ходи, критично переосмислюючи історіографію та вво­дячи в науковий обіг нові джерела, роблять спробу нау­кового аналізу радянської політики стосовно Німеччини з урахуванням військового співробітництва та його ре­зультатів, з'ясовують роль німецького фактору в радян­ському військовому будівництві і навпаки. По суті, мо­нографія є першою в українській історіографії спробою вивчення основних форм військово-технічних зв'язків обох країн, стимульованих рапалльською політикою. Досліджується також місце України в системі військово- промислового співробітництва між СРСР і Німеччиною в 1920-х — початку 1930-х років. Нарешті, дослідження ра­дянсько-німецьких військових відносин дозволяє відкри­ти деякі нові сторінки в діялі.ності ряду політичних, дер­жавних і військових діячів Радянського Союзу. Застосу­вання комплексного підходу дозволило створити модель еволюції політичних режимів СРСР та Веймарської рес­публіки, що дало змогу по-новому охарактеризувати домінуючі політичні процеси й структури, розглянувши їх у контексті трансформації усієї системи, дійти принци­пово нових, у порівнянні з традиційними, висновків. Над­звичайно важливо, що результати даної роботи підкріп­лені й ґрунтуються на архівних документах указаного історичного періоду. Практичне значення даного дослідження, на думку ав­торів, полягає у можливості його використання у нав­чальному процесі у вищих навчальних закладах, при створенні узагальнюючих праць з історії зовнішньої політики Веймарської республіки й СРСР 20-х — початку 30-х років XX ст. Запропонована читачу праця дозволяє зважено врахувати досвід минулого в побудові правової демократичної Української держави, а також звернути увагу на проблему взаємодії економіки й політики в між­державних стосунках. Осмислення сучасних суспільно- політичних та військових аспектів співробітництва між Україною та Німеччиною, потребує постійної прискіпли­вої уваги до недавнього минулого, без чого видається не­можливим вирішення нагальних проблем України і чітке визначення пріоритетів її майбутнього розвитку. 1.1. Джерельна база дослідження

Друга світова війна і причини її виникнення вже понад шістдесят років залишаються в центрі уваги вітчизняної й зарубіжної історіографії. Процес її дослідження пере­живав як активні періоди піднесення, так і спад. Періоди активності, як правило, співпадали з новими можливос­тями доступу до архівних матеріалів, мемуарів та іншого роду джерел, що створюватш для дослідників сприятливі умови для поглиблення дослідження. Чималу роль у цьо­му процесі відігравали зміни політичної ситуації у світі, наприклад загострення й припинення «холодної війни».

Незважаючи на актуальність досліджуваної теми, історія радянсько-німецьких відносин через призму військового співробітництва до цього часу вітчизняною історичною наукою майже не вивчалася. У довоєнний час ця проблема була просто недоступна для вчених, оскільки була частиною політики, а у повоєнний період вона замовчувалася вже з кон'юнктурних міркувань. Слід відмітити, що вся історія радянсько-німецьких від­носин у міжвоєнний період стала заручницею ідеоло­гічної політики КПРС.

Джерельною базою дослідження стали документи архівів України й Російської Федерації: Центральний державний архів вищих органів влади та управління Укра­їни (ЦДАВО), Центральний державний архів громад­ських об'єднань України (ЦДАГО), Архів зовнішньої політики Російської Федерації (АЗПРФ) і Російський дер­жавний військовий архів (РДВА).

Так, у фондах ЦДАГО були вивчені матеріали Цент­рального комітету Комуністичної партії України (фонд 1),

12 які містять документи відділів ЦК КП(б)У (оп. 20, ч. 1,2,3). Особливу увагу привернули документи, що відносяться як до РРФСР, так і до УСРР, а саме — створення апаратів Берлінського представництва у вигляді відділів імпорту, експорту, фінансових, економічних і транспортних пи­тань, витрати по загальному апарату, які розподілялися між РРФСР і УСРР, а також їх звіти, доповідні записки й циркуляри, договірні відносини з Німеччиною з 1921 р., листування трестів із підприємствами та закордонними, зокрема німецькими, представництвами трестів, звіти про приїзд німецьких комісій, які працювали в основно­му за двома напрямами: виявлення технічних можливо­стей районів та фінансування й кредитування. Було та­кож розглянуто практику відряджень німецьких інже­нерно-технічних кадрів, участь представників німецьких фірм у монтажі промислового обладнання на території Радянського Союзу.

У ЦДАВО України було опрацьовано документи Все­українського Центрального Виконавчого Комітету Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (ф. 1); Рад Народних Комісарів УСРР (ф. 2); Народного комісара закордонних справ УСРР (ф. 4); Української економічної наради при Раді Народних Комісарів УСРР (ф. 3040). Використання цих матеріалів дало змогу про­аналізувати найважливіші напрями, форми й засоби укра­їнсько-німецького виробничо-технічного співробітни­цтва, простежити його хід і динаміку. Зокрема, висвітлити участь представників німецьких фірм у монтажі проми­слового обладнання в Україні, проведенні консультацій українським фахівцям, доповіді радянських інженерів про поїздки за кордон і встановлення економічних зв'язків із Німеччиною. Було розглянуто угоди з консорціумом німе­цьких банків, із різними товариствами підприємств Німеч­чини, опрацьовано фінансові звіти тощо.

Вивчення документів українських архівів дозволило також детально простежити аспекти виробничо-тех­нічного співробітництва України, РРФСР і Німеччини в досліджуваний період, виявити його особливості, зроби­ти необхідні висновки й узагальнення.

Архіви Російської Федерації дозволили більш детально дослідити комплекс радянсько-німецьких відносин у міжвоєнний період. Так, в архіві зовнішньої політики Російської Федерації (АЗПРФ) було опрацьовано матері­али іменних фондів державних діячів СРСР — Г.В. Чи- черіна (ф. 04); М.М. Литвинова (ф. 05); М.М. Крестинсь- кого (ф. 10).У дослідженні в основному використано лис­ти вищим партійним діячам СРСР, доповідні записки, які стосувалися співробітництва обох сторін, пам'ятні запис­ки, в яких розкриваються авіаційні, артилерійські питан­ня, питання інженерної справи, оптики й морського відомства, хімічні питання й орієнтовні плани майбутніх випробувань, орієнтовні кошториси, звіти про відряджен­ня червоних командирів на маневри до Німеччини, звіти про німецькі підприємства в СРСР та інші документи.

Високою інформаційною насиченістю відзначаються матеріали Російського державного військового архіву (РДВА). При підготовці дослідження у фондах архіву бу­ли використані матеріали Управління справами РВР СРСР (ф. 4); Головного управління Військово-повітряних сил РСЧА (ф. 29); Управління Південної мозирської групи військ Західного фронту (травень — грудень 1920 р.) (ф. 258); Управління командуючого всіма збройними силами на Україні і в Криму (1920-1935) (ф. 25899); Головного управління по закордонному постачанню Центрального управління постачання РСЧА (ф. 31863); Секретаріату Народного комісара оборони СРСР (ф. 33987); Секре­таріату першого заступника голови РВР СРСР (ф. 33988); Управління начальника озброєнь РСЧА (ф. 33991), які містять документи секретаріату Управління справами РВР СРСР (ф. 4, оп. 1); Управління справами Народного комісара оборони (1917-1940) (ф. 4, оп. 14); І управління (учбового управління РСЧА) (ф. 29, оп. 23); докумен­ти РВР Українського військового округу (1920—1934) (ф. 25899, оп. 1); Відділу зовнішніх замовлень НКО СРСР (1917-1933) (ф. 31863, оп. 1.); документи Голови РВР СРСР (1918— 1934) (ф. 33987, оп. 1, оп. 2); секретаріату заступни­ка Голови РВР (ф. 33988, оп. 2); документи Управління на­чальника озброєнь РСЧА (1929- 1930) (ф. 33991, оп. 1).

Загалом використані архівні матеріали можна умовно поділити на:

документи вищих державних органів СРСР, вищих органів Комуністичної партії, Центрального комітету Ком­партії України. До них відносяться постанови Політбюро ЦК «Про існуючі взаємовідносини з рейхсвером»; прото­коли засідань РВР СРСР; документи відділів ЦК КП(б) України; протоколи радянсько-німецьких угод про ор­ганізацію військово-учбових центрів на території СРСР; договори з німецькими підприємствами й фірмами;

радянські й німецькі дипломатичні документи, ма­теріали розвідувального управління штабу РСЧА, доку­менти ОДПУ. Насамперед це повідомлення дипломатів про бесіди з державними діячами Німеччини; інструкції, копії доповідей німецької розвідки про РСЧА; зведення агентури в Німеччині; листування керівників різних відомств країн; копії доповідей червоних командирів про перебування в Німеччині, їхні листи й телеграми, звіти повпредства СРСР у Німеччині й копії звітів військових аташе в Берліні; кошториси витрат та інше;

особові фонди державних діячів СРСР.

Серед опублікованих матеріалів особливу увагу при­вертають тематичні збірки документів і матеріалів із міжнародно-правових питань. Серед них слід відзначити: «Документьі внешней политики СССР»[1], «Советско-гер- манские отношения от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора»[2], «Советско-герман- ские отношения 1922—1925 гг.»\ «Фашистский меч ко- вался в СССР»[3] та інші. Завдання збірок полягало, голов­ним чином, у тому, щоб розкрити суть зовнішньої політики СРСР й одночасно охарактеризувати політику інших дер­жав у цей період. Але треба зауважити, що в основному збірки вводять читача у світ сталінських концепцій і упер­то пропонують стандартні формули про користь радянсь­ко-німецьких торгово-економічних контактів і політичного співробітництва, його неминучість і наступні переваги для СРСР у її виважених диплома тичних маневрах.

У період кінця 1940-х — 1960-х років у науковий обіг бу­ли введені офіційні радянські й німецькі документи, у яких зіставлялися відомості з різних джерел; на докумен­тальній основі було показано позитивний досвід еко­номічного й політичного співробітництва між країнами, але про військово-технічне не було сказано жодного сло­ва[4]' [5]'[6]. В основному на цій документальній основі й з'яви­лися перші дослідницькі роботи. Автори документальних збірок підтримують точку зору, що основною причиною зближення Німеччини й Радянської Росії стала їх ізоляція від міжнародної політики країнами Антанти. Але в них відсутня незалежна оцінка, натомість фальсифікація й замовчування історичних фактів було основою радянсь­кої історіографії.

Серйозним внеском у радянську документалістику да­ної досліджувальної проблеми стала збірка документів «Фашистский меч ковался в СССР», підготовлена Ю. Дья- ковим і Т. Бушуєвою, до якої ввійшли найважливіші, з точки зору видавців, документи періоду 1920 — 1933 рр., що безпосередньо стосуються військового співробіт­ництва СРСР та Веймарської Німеччини. У ній зібрані до­кументи, що допомагають розкрити тему дослідження. На ці документи ще донедавна був накладений гриф «цілком таємно», і тому вони були виключені зі свідо­мості людей. Більшість документів, які представили авто­ри, — оригінали (деякі — рукописні) з власноручними під­писами, резолюціями їх авторів. Деякі матеріали, на пер­ший погляд, безпосередньо до теми не стосуються, але вони відтворюють історичний фон подій, допомагають краще пізнати обставини співробітництва між обома країнами. До текстів документів додаються необхідні на­укові коментарі й примітки. Автори приходять до вис­новків, що меч був гострим з обох боків і кувався обома тоталітарними державами. У роки Другої світової війни він, як бумеранг, був спрямований, зрештою, на народи СРСР і Німеччини. ·

Особливу увагу привертають листи відомих радян­ських і німецьких військових керівників. Здебільшого в них ішлося лише про останні вісті, часто згадували іме­на адресанта і обов'язково вказували місце й дату (а інколи й годину) написання листа. Таким чином, при­ватні листи перетворювалися в повідомлення або так звані новини, що розповсюджувалися між різними структурними підрозділами держав. Особливо цікаві за­писки із щоденників заступника комісара закордонних справ СРСР М. Литвинова, повноважного представника СРСР у Німеччині М. Крестинського, які стояли біля витоків радянсько-німецького військового співробіт­ництва, а також документи, що безпосередньо розкри­вають ідеї військової кооперації і технічного співробіт­ництва.

Значимою стала публікація об'ємної серії перекладе­них англійською мовою документів німецького МЗСа — «Оокишепіе гиг сІеиІзсЬеп Сезсіїісіїїе» ^1,2_Г які були у роз­порядженні спочатку Управління стратегічних служб, а зрештою, архівів Державного департаменту СІЛА. Ця серія видавалася майже одночасно в СІЛА і Великій Бри­танії. Окремо треба виділити збірки документів, які вида­вались у Німеччині: «Акіеп гиг сіеиізсіїеп аиз^агіідеп Роїіііс 1918—1945»[7]; «Оокишепіе ипсі ОокитепІагрЬоІоз гиг СезсЬісМе сіег сіеиізсіїеп Іліїїллгаїїе. Аиз (іеп СеЬеі- такіеп сіез КеісЬз^еЬгтіпізІегіитз 1933— 1939». Усі ці збір­ки згруповані хронологічно або тематично. У них розкри­ваються й характеризуються основні напрями й принци­пи зовнішньої політики СРСР і Німеччини в 1920-ті — на початку 1930-х років, а також складні суспільно-політич­ні та економічні процеси й військові зв'язки, які відбува­лися між країнами.

При написанні дослідження використовувалися резо­люції і постанови ЦК ВКП(б), стенографічні звіти деяких з'їздів і конференцій партії, а також збірки урядових ди­ректив.

Наступну групу опублікованих джерел складають ме­муари видатних учених, конструкторів військової тех­ніки, а також праці, присвячені розвитку збройних сил СРСР і Німеччини в міжвоєнний період та діяльності ви­датних радянських військовиків. Це роботи В. Шаврова[8], В. Грабіна[9]і А. Яковлєва⁶, спогади друзів і соратників про командирів Уборевича[10], Якіра[11], Алксніса[12]. У викладі інформації автори не відходять від хронологічного прин­ципу подачі матеріалу і намагаються згрупувати його те­матично. Особливу увагу привертають сторінки, в яких ідеться про співробітництво з Німеччиною в галузі техно­логічного співробітництва, обміну інформацією техніч­ного характеру між країнами. У мемуарах захищається ідея, що в центрі всього того, що відбувається у воєнний або мирний час, завжди стоїть людина. Для майбутнього є доцільним критичне використання досвіду останньої світової війни і намагання зробити з цього досвіду прак­тичні висновки.

У мемуарах нагромаджено багато відомостей про політичні маневри радянського уряду в міжвоєнний період. З'являється, можна сказати, деяка сміливість у трактуванні тих або інших подій, але виникає враження, що автори (можливо, й редактори) неначе під тиском внутрішньої цензури дозують факти й оцінки на користь старих поглядів. Тому теми військового співробітництва СРСР і Німеччини вони зовсім не розкривають. Привер­тає увагу лише оцінка мемуаристами стану Червоної армії у 20-ті роки і її розвитку у 30-х роках XX ст. Слід відмітити те, що радянським військовим спеціалістам ще на початку 1930-х років були відомі вади німецької авіації, що конструктори радянських КБ намагалися не перенести ці вади на радянські літаки, але верховне ко­мандування дуже пізно повернулося обличчям до цього питання[13]. Крім того, автори мемуарів натякають на те, що у 20-х роках не було єдиного плану розвитку ВПК, точніше, він був, але до нього постійно вносили зміни.

Привертають увагу мемуари У. Черчілля «Друга світо­ва війна» (т. 1), в яких колишній прем'єр-міністр Великої Британії дуже схвально відгукнувся про генерала Секта. Він називає його будівничим ядра і структури майбутньої армії Німеччини — армії реваншу. Сект наполягав на то­му, щоб усі уроки Першої світової війни ретельно вивча­лися. На думку Уїнстона Черчілля, саме під керівництвом генерала фон Секта були прийняті нові принципи на­вчання офіцерів та рядового складу, запроваджені найрізноманітніші навчальні курси, настанови та інші методичні матеріали[14].

На особливу увагу заслуговують мемуари німецьких військових та політичних керівників: В. Шелленберга[15], Г. Брунінга[16], Г. Гудеріана[17], Е. Кострінга⁵, Е. Манштейна[18], К. Штудента[19]. Німецькі військові спеціалісти намагалися узагальнити досвід, який був нагромаджений у міжвоєнний період і під час Другої світової війни, намага­лися зробити деякі прогнози на майбутнє, спираючись, головним чином, на аналіз рішень оперативного керівництва. Привертають уваїу сторінки, на яких роз­глядаються питання співробітництва рейхсверу і Черво­ної армії, принципи, за якими будували нову німецьку армію, а також військові реформи, які відбувалися в рейхсвері, їх логіка й послідовність (реформи головноко­мандуючого рейхсверу генерала Секта), оперативні пла­ни. Автори мемуарів згадують військово-технічні контак­ти обох країн у 1920-х роках. Мова йшла про те, що вже з 1923 р. практикувалася підготовка офіцерів і вівся обмін технічною інформацією між німецьким рейхсвером і Червоною армією'. Крім того, за окремі патенти, які от­римували від Німеччини, рейхсверу було дозволено нала­годити випуск зброї на території Радянського Союзу.

Автори мемуарів намагалися визначити межі радян­сько-німецької дипломатії, політичні розрахунки і вихо­дячи з них вирішити національні й міжнародні проблеми. Теми військово-технічного співробітництва вони окремо не торкались. Але намагалися знайти причини зближен­ня СРСР і Веймарської республіки, дати власну оцінку подіям міжвоєнного часу, військовим реформам і діям політиків цих країн. Слід зазначити, що ці роботи харак­теризуються солідною документальною й історіо­графічною базою.

На початку 1990-х років вийшло декілька статей, в яких історики намагались розкрити військово-технічні контакти СРСР та Німеччини в 20-х роках XX століття. Зокрема, А. Ахтамзян у статті «Військове співробітницт­во СРСР і Німеччини в 1920— 1933 рр.», проаналізувавши нові документи, в хронологічному порядку виклав ос­новні моменти військового співробітництва між арміями обох країн. Уже на початку статті автор ставить питання, чи було таке співробітництво в інтересах Радянської дер­жави, і намагається дати відповідь на нього. Без сумніву, стаття мас науковий інтерес, хоча в ній недостатньо чітко розкривається політичний аспект співробітництва. Мова йде про дипломатичний зондаж у Берліні й Москві.

Ахтамзян наводить багато цікавих характеристик, які да­вали німецькі військові Червоній армії. У результаті ав­тор робить висновок про те, що саме Німеччина була ду­же зацікавлена в співробітництві з СРСР, саме вона була ініціатором радянсько-німецьких військових перего­ворів і отримала більшу користь від співробітництва.

У 1991 р. в «Военно-историческом журнале» вийшла стаття С. Горлова «Військове співробітництво СРСР і Німеччини в 20-х роках», в якій автор не претендує на ви­черпне висвітлення теми, і все ж стаття може допомогти розібратися у важких дипломатичних перипетіях 1920-х років. Цінність цієї статті полягає передусім у тому, що автор посилається на документи, які до цього часу ніде не публікувалися. Крім того, цікавою є думка С. Горлова про те, що Рапалльський договір став першим офіційним міжнародним визнанням рівноправності систем влас­ності — соціалістичної й капіталістичної. За такою ж са­мою схемою була написана стаття В. Бойцова[20], надруко­вана в газеті «Армия». Основне завдання автор вбачав у тому, щоб пролити світло на співробітництво СРСР і Німеччини у військовій сфері.

Проблеми радянсько-німецьких військових контактів висвітлює А. Зданович у статті «Таємні лабораторії рейхсверу в Росії»[21], але він основну увагу приділяє тільки так званій «військовій кооперації», тобто створенню на території СРСР німецьких промислових об'єктів, а також баз для навчання німецьких військово-технічних кадрів. І робить висновки про те, що співробітництво з Німеччи­ною привело до закладення основ сучасних структур військової промисловості Радянського Союзу. Була роз­ширена програма навчання військово-технічних кадрів і розроблена концепція, теоретичні погляди на підготовку військових.

Солідний добір раніш засекречених радянських доку­ментів, які безпосередньо стосуються теми, що досліджується, опублікував С. Горлов у журналі «Между- народная жизнь»[22].

Узагалі, при роботі над дослідженням періодичні ви­дання стали досить корисною групою джерел — журнали «Армия», «Военно-исторический журнал», «Вопросьі ис- тории», «Гутен таг», «История СССР», «Інформаційний бюлетень прес-бюро дипломатичного відділу Наркомату закордонних справ УРСР», «Новая и новейшая история», «Советские архивьі», «Український історичний журнал»; газети «Известия», «Правда», «Красная звезда», «Комму- нист» та інші. Крім згаданих вітчизняних видань, у роботі використовувалася також іноземна преса — газети й журнали: «Вегііпег ТадеЬ1аШ>, «Оег Апдгіїї», «Оіе Коїе РаЬпе», «Оіе УоззісЬе 2еі1ипд», «Мііііаг — ТесЬпізсЬе Ргапкїигі», «№ие 2йгісЬег 2еіІипд», «Уотагіз», статті в яких переважно присвячувалися політичним і еконо­мічним аспектам радянсько-німецьких взаємовідносин, натякаючи на вузько'технічний характер співробітництва між обома країнами. При роботі над дослідженням вико­ристовувалися договори й протоколи переговорів між урядами СРСР і Німеччини, які були надруковані в періодичних виданнях.

Аналітичні та інформаційні дані періодики допомогли доповнити дані архівних матеріалів, а в деяких випадках дозволили ліквідувати прогалини в них. Особливо при­вертають увагу сторінки, в яких мова йде про військове співробітництво, у ході якого при німецькому підпільно­му генеральному штабі проходили навчання вищі чини Червоної армії, а в Радянському Союзі набували фаху німецькі офіцери та інструктори, а також про ор­ганізацію військово-технічних лабораторій рейхсверу на території Радянської Росії.

Таким чином, вивчення документів українських, а та­кож російських архівів дало змогу виділити найваж­ливіші напрями, форми й засоби радянсько-німецького військового співробітництва, проаналізувати його хід і динаміку, простежити аспекти виробничо-технічного співробітництва України, РРФСР і Німеччини у до­сліджуваний період, виявити його особливості, зробити необхідні висновки й узагальнення.

1.2. Історіографічний аналіз військових контактів Червоної армії та рейхсверу в 1922-1933 рр.

Незважаючи на актуальність проблеми, у вітчизняній історіографії вона майже не досліджувалася, хоча певна історіографічна тенденція в її осмисленні все ж існувала. Питання військово-технічного співробітництва Червоної армії і рейхсверу почали вивчати на теренах Радянського Союзу тільки наприкінці 80-х років XX ст., але здебіль­шого в контексті загального вивчення історії взаємовід­носин СРСР і Німеччини в післярапалльський період. Якщо говорити про розробку цієї теми в зарубіжній історіографії, то, при всій різниці поглядів істориків різних шкіл і направлень, у цілому вони підходили до розгляду питання об'єктивно, хоча окремі праці й страж­дають однобічністю, тенденційністю аналізу й оцінок.

Умовно можна виділити три етапи становлення й роз­витку історіографії з теми. На першому, який охоплює період 1940— 1950-х років, радянські історики висвітлю­ють питання головним чином крізь призму економічних і дипломатичних відносин між СРСР і Німеччиною. Серед істориків, які першими почали висвітлювати історію Вей­марської республіки, були І. Кобляков[23], О. Єрусалимсь­кий[24], В. Кульбакін[25], М. Орлова[26]. Однак слід зазначити, що в роботах названих авторів історія Веймарської рес­публіки розглядається виключно з класових позицій, марксистсько-ленінської ідеології. Внаслідок цього їх праці позначені заідеологізованістю та однобокістю у викладенні матеріалу. Це робилося в основному в гонитві за «аргументами». Для того щоб виправдати комуністич­ну ідеологію, перекручувалися історичні факти. Ті, у кого недостатньо доказів, просто повторювали прописні істи­ни сталінської пропаганди 1920— 1950-х років, враховую­чи те, що в той час кількість використовуваних докумен­тальних матеріалів з історії рапалльської політики була вкрай обмежена через недоступність багатьох архівних матеріалів. Розробка проблеми базувалася в основному на мемуарній літературі безпосередніх учасників подій, періодичних виданнях та зарубіжних публікаціях. Тому за кадром залишалося багато питань, у тому числі й проб­лема, яка розглядається в даній праці. Автори наполегли­во вводять читачів і дослідників у вир сталінської кон­цепції односторонньої провини країн Антанти в тому політичному й економічному стані, в якому опинилися Німеччина й Радянська Росія (а разом з нею й Україна), уперто пропонуючи стандартні формули, які говорять про користь політичного, фінансово-економічного і тор­гового співробітництва між СРСР і Німеччиною, його не­минучість і наступні переваги для СРСР.

Початок другого етапу вивчення теми (що тривав упродовж 1960-х —першої половини 1980-х років) припа­дає на період розвінчання культу Сталіна, часткової лібе­ралізації суспільно-політичного життя країни. Початок «хрущовської відлиги» привів до нового сплеску масової зацікавленості проблемою передвоєнних міжнародних відносин. Поглиблення інтересу також було пов'язане з наближенням ювілейної дати — тридцятиріччя від почат­ку Другої світової війни. Публікуються раніше невідомі документи, які стосувалися Рапалльського, Московсько­го й Берлінського договорів, їх впливу на розвиток політичних й економічних стосунків між СРСР та Вей- марською Німеччиною[27]. Це значно розширило можли­вості дослідження проблеми, особливо питання зов­нішньополітичних факторів, що обумовили розвиток радянсько-німецького військового співробітництва. Плідною, зокрема, виявилася науково-практична сесія, присвячена 40-річчю Рапалльської угоди, яка відбулася в 1963 р. в Москві[28]. На сесії були розглянуті документи, за­хоплені в Німеччині під час війни. Але ідейною основою публікацій залишалося сталінське трактування подій, яке зводилося до однозначної схеми — розподіл світу на три табори. В одному з них перебувала Німеччина зі своїми союзниками — фашистською Італією і мілітаристською Японією та їхніми сателітами, в іншому — група імперіалістичних держав — Англія, Франція і США (при цьому їх характеристика залежала від політичної кон'юнк­тури). Обом таборам протистояв Радянський Союз.

Інтерес до проблеми передвоєнних відносин Німеч­чини й СРСР поглиблювали роботи, присвячені військо­во-технічним проблемам розвитку збройних сил Веймар­ської республіки й СРСР у міжвоєнний період. Особливу увагу привертають праці А. Галкіна[29] і Д. Проектора[30].

Автори приділяли увагу не лише витокам німецького фа­шизму, але й історії рейхсверу, намагалися визначити місце, яке він мав посісти в новій державі, прагнули про­аналізувати принципи, за якими будувалася нова армія, її стратегічну позицію. Розглядалися оперативні плани ке­рівників рейхсверу щодо повернення до старих традицій, до політики ізоляції армії від навколишнього світу тощо.

У кожному новому виданні кількість опублікованих документів і матеріалів збільшувалася, але їх якість зали­шалася такою, як і раніше. Багатослівні вступні статті, ха­рактер підбору джерел покликані були виконувати тради­ційні соціальні замовлення — довести провину західної дипломатії у розв'язанні Другої світової війни і у виключ­но позитивному світлі зобразити зовнішньополітичні акції Радянської держави. Але все ж таки треба відзначи­ти праці І. Росенко[31], А. Ахтамзяна[32], Г. Трухнова[33], А. Йоф- фе[34],1. Максімичева[35] і В. Кульбакіна[36]. Побудовані в основ­ному на фактичному матеріалі, архівних документах; ці роботи вже містять незалежну оцінку окремих етапів політичного, економічного співробітництва СРСР і Німеччини в 1920-х роках. Докладно описується між­народна політика Німеччини, її договори з Радянською державою, які окреслили відносини на кілька років уперед[37].

І. Максімичев намагається дати відповідь на запитан­ня: чи був таким уже безпомилковим передвоєнний курс Сталіна, чи не допустив він стратегічних прорахунків, які мали трагічні наслідки? Але у той же час вчений звинува­чує країни Заходу в розв'язанні Другої світової війни, ;:аме вони, на його думку, дали Гітлеру «зелене світло» \<\я агресії у Європі. Цікавими є аргументи А. Ахтамзяна \ його праці. Автор хоча і розглядає в основному фінансо- г.о-економічні питання співробітництва, але ставить під сумнів вигідність цього співробітництва для СРСР. Наво­дить багато цифр, які свідчать про те, що виграш отрима­ла передусім Веймарська Німеччина, яка збільшила свій промисловий потенціал. У силу командно-адміністратив­ної системи управління Радянський Союз не зміг ефек­тивно використати співробітництво. Крім того, виникали труднощі у світовому робітничому й комуністичному русі.

Праці Г. Трухнова, хоча є заідеологізованими, також містять зерна істини. Особливо цікавою є оцінка політики Сталіна, його чорно-білої схеми розстановки сил у Європі і світі, що базувалася на абсолютній перекона­ності вождя у ворожому ставленні до СРСР західних демократій. Автор посилається на відомі й не дуже відомі документи та намагається перетворити інформацію на уроки для майбутнього.

Вагомий внесок у вивчення історії зовнішньої політи­ки Радянського Союзу наприкінці 1920-х — початку 1930-х років зробив історик А. Йоффе[38]. Хоча він і при­ділив мало уваги висвітленню взаємовідносин СРСР із Веймарською республікою, але цікава його точка зору на те, що уроки Німеччини й уроки Радянського Союзу чи­мось подібні. Тільки для Німеччини — це історія, а для нас — дійсність. А тому історія Веймарської демократії, яка має трагічну кінцівку, повчальна для нас. Але слід відмітити, що в основу праці лягли ленінські положення про те, що основою мирного співіснування країн у світі є «загальні економічні всесвітні відносини».

Праці, які вийшли впродовж другого етапу, не втрати­ли фактологічної цінності й дотепер, але чільне місце в них відводилося лише політичному, економічному і ви­робничо-технічному співробітництву. Усі вони були зму­шені тоталітарною'системою виконувати ідеологічне замовлення абсолютизації класового підходу, який безза­стережно поширювався і на сферу міжнародних відно­син, становлячи собою стрижень політики мирного співіснування держав із різним соціальним ладом.

Третій етап у дослідженні теми розпочинається із середини 1980-х років і триває до наших днів. Саме із середини 1980-х років почали пробиватися перші парост­ки альтернативних оцінок історичних фактів, давно вже відомих спеціалістам. Була здійснена спроба зламати постулати й схеми періоду сталінізму, поставити під сумнів методологічно встановлені факти з історії ра­дянсько-німецьких відносин у міжвоєнні роки, внаслідок чого з'явилась можливість для більш рельєфного їх дослідження.

Першим офіційним підтвердженням наявності війсь­кових контактів між СРСР і Німеччиною в 1920-х роках став опублікований у «Віснику МЗС СРСР» документ за підписом заступника наркома закордонних справ М. Лит- винова (від 17 червня 1927 року) з архіву зовнішньої політики СРСР, в якому мова йшла про те, що представ­нику Реввійськради був переданий список маневрів рейхсверу, в яких могли б брати участь командири Чер­воної армії, і, що цікаво, німці повинні бути одягнені в червоноармійську форму.

Розсекречені у 1989 р. радянські дипломатичні доку­менти вперше відкривають можливості вивчення ра­дянської концепції військового співробітництва СРСР із Веймарською Німеччиною в 1920—1933 рр. Нові ма­теріали допомагають скласти уявлення про реальні мас­штаби і напрямки цього процесу.

Серед російських і українських істориків, які почали на початку 1990-х років відкрито говорити про військове співробітництво обох країн, слід назвати В. Бойцова[39], А. Ахтамзяна[40], С. Горлова[41], А. Трубайчука[42], В. Газіна[43]. Усі вони сходяться на думці, що у той час справжнього взаєморозуміння між країнами не було. Це була гра для того, щоб виграти час і поліпшити боєздатність армій, пошук кращої вигідної ситуації, але ні в якому випадку не пов'язані метою принципово нової орієнтації союзників у дусі взаєморозуміння. Економічні відносини давали пе­ревагу так само, як і військові відносини, бо вони були вигідні обом країнам. В основу праць було покладено ма­теріали з невідомих до цього часу радянським дослідни­кам джерел, а це стало ще одним доказом того, що «нове мислення» зробило можливим здійснення якісних змін в історіографії.

Серйозний внесок у вивчення проблеми зробив А. Трубайчук. У своїй статті «Червона армія і рейхсвер у 20-ті роки»[44], а також у праці[45] автор, проаналізувавши ве­лику кількість матеріалів, робить висновок, що військове співробітництво було вигідне обом країнам. Німеччина завдяки СРСР змогла озброїти свою армію сучасними ви­дами зброї та підготувати офіцерські кадри. Для СРСР та­ке співробітництво було вигідне тим, що використовува­лись усі можливості для зміцнення свого військового по­тенціалу. Окремо треба виділити працю В. Газіна[46]. Хоча вона присвячена в основному питанням економічного ха­рактеру, але один її розділ безпосередньо розкриває політику військового співробітництва. Розкриваючи сут­ність зовнішньої політики Веймарської республіки, автор намагається висвітлити всі його напрямки.

Важливою віхою на шляху поглибленого вивчення проблеми військового співробітництва стало проведення в Мінську в травні 1992 р. міжнародного наукового семі­нару, присвяченого 70-річчю Рапалльського договору. На ньому були підведені підсумки дослідницької роботи в різноманітних сферах радянсько-німецьких відносин та зв'язків міжвоєнного періоду і намічені перспективні напрями нових наукових пошуків. Але більш цікавим був симпозіум, який відбувся в Мюльхаймі-на-Рурі (Німеччи­на). Організатором симпозіуму вдалося запросити ком­петентних істориків із Росії та ФРН. Було відмічено, що історики СНД серйозно просунулися в розкритті істот­них рис багатьох зовнішньополітичних акцій сталінсько­го керівництва, але значного зрушення в концептуальних підходах історіографів не відбулося. Під час дискусій ба­гато уваги приділили військовому співробітництву. По­стала вся трагічність долі того покоління радянських офіцерів, які виконували політичні накази, налагоджува­ли співробітництво з рейхсвером, а потім під час безглуз­дих сталінських чисток заплатили за це життям. У першу чергу згадували маршала Тухачевського. Історики при­йшли до висновку, що тільки в 1990-ті роки зроблено про­рив у правдивому висвітленні історії СРСР і її зовнішньої політики. Розпочався період так званої демілітаризації, тобто процес прощання зі старим способом життя, відмо­ва від поняття «образ ворога», стосунків між людьми, які прямують до співробітництва в дусі світових культур і на основі свободолюбних цінностей.

Оцінюючи військове співробітництво рейхсверу з Червоною армією, М. Геллер і Н. Некрич[47] констатують, що генерал фон Сект міг створити рейхсвер в обхід Вер- сальського договору, оснащувати його найновішою зброєю, яка виготовлялася в СРСР. Червона армія, на їхню думку, також отримувала користь: військові спеціалісти проходили стажування в Німеччині, промисловість одержу­вала нові технології. Разом із тим дослідники зазначають, що оскільки Сталін поступово винищив усіх офіцерів та генералів, які побували в Німеччині або зустрічалися з німецькими офіцерами, то, зрештою, користь від співпраці отримала тільки німецька сторона. З цим висновком відомих на Заході радянологів важко не пого­дитися.

Крім того, треба назвати статті і праці С. Горлова[48],

Захарова[49], Н. Єлисєєвої[50]. Усі вони безпосередньо роз­кривають один з аспектів військового співробітництва Червоної армії й рейхсверу, але особливу увагу приділя­ють участі військових обох країн у маневрах, а також обміну делегаціями між двома військовими відомствами. Автори роблять схожий висновок про те, що зв'язки з рейхсвером, де самі умови існування армії змушують теоретичну військову думку посилено працювати, у військовому відношенні для Червоної армії, без сумніву, становили значну цінність.

Досить цікава монографія Ю. Щетінова і Б. Старкова «Червоний маршал», що присвячена талановитому воєначальнику М. Тухачевському. Тухачевський займав у середині 1920-х років посаду начальника штабу РСЧА. Він наполягав на форсованому переозброєнні Червоної армії. Уважно стежачи за процесом співробітництва з рейхсвером, розробив ідею створення повітряно-десант­них військ, бронетанкових з'єднань, оснащених швид­кохідними танками. Для цього пропонував за допомогою німців розвивати оборонну промисловість. Але багатьом планам маршала не довелося здійснитися, він був репре­сований і не дожив до початку Другої світової війни, а од­ним із головних звинувачень проти нього було те, що він співробітничав з офіцерами німецької армії в 1920-х — на початку 1930-х років[51].

Цікаві й думки, висловлені в працях С. Волкова[52], А. Дон- гарова[53], В. Іванова[54], 3. Шейніса[55]. їх висновки були одно­значними — зовнішня політика Сталіна кінця 1920-х — 1930-х років не тільки не вирішила свого головного завдання — забезпечення безпеки СРСР, а, навпаки, доз­волила Німеччині в короткий термін досягнути своєї мети в Європі й підготуватися до нападу на Радянський Союз.

Заслуговують на увагу деякі дисертаційні роботи, але одразу слід зазначити, що військово-технічне співробіт­ництво СРСР і Німеччини в 1920-х — на початку 1930-х років не досліджувалося. Однак історики у своїх квалі­фікаційних працях згадують окремі аспекти військового співробітництва. Слід відмітити дисертації В. Гіленсена[56], В. Кабанова[57] і Г. Калінічевої[58]. Незважаючи на непо­хитність постулатів сталінської схеми трактування істо­ричних подій, згадані автори все ж трохи порушили пи­тання військових зв'язків Червоної армії й рейхсверу. Так, В. Гіленсен у своїй дисертації згадує «орієнтацію на Радянську Росію» тодішнього командуючого рейхсверу і його голови генерала X. фон Секта. При цьому дослідник посилається на те, що Версальський договір забороняв

Німеччині подібні дії, хоча саме обмеження Версаля і сти­мулювали Німеччину до пошуку країни-партнера (Ра­дянської Росії) для відбудови своєї армії. Г. Калінічева, згадуючи військовотехнічні контакти обох країн, під­креслює їх обмеженість вузькотехнічного характеру й вказує, що вони не могли бути основою рапалльської політики, як про це твердять західні історики. Хоча вона і визнає, що основну користь від знайомства зі станом військово-технічної підготовки рейхсверу отримала Чер­вона армія. Окремо треба виділити дисертацію україн­ського історика В. Кабанова[59], у якій, спираючись на нові підходи, автор розглядає ввесь спектр виробничо- технічних зв'язків України й Німеччини в міжвоєнний період, аналізує основні форми й засоби співпраці, її хід, динаміку й слабкі сторони. Але військово-технічні кон­такти між країнами майже не згадуються, автор пише ли­ше про те, що вони існували і що були стимульовані ра- палльською політикою.

Проблеми радянсько-німецьких військових контактів завжди мали своїх дослідників і за кордоном. Якщо гово­рити про західну історіографію проблеми, то за існуючих поглядів історики різних шкіл і направлень у цілому підходили до неї об'єктивно, хоча окремі праці й страж­дали однобічністю, тенденційністю аналізу й оцінок. Перші серйозні праці на цю тему з'явилися вже в 1940-ві роки, одразу після закінчення Другої світової війни. Це був період початку так званої «холодної війни» між Схо­дом і Заходом. Саме вона стала стимулом для вивчення радянсько-німецьких військових відносин.

Зарубіжну історіографію за комплексом проблем, що вивчаються, умовно можна поділити на чотири групи, в яких більшість — праці німецьких, англійських і амери­канських істориків.

До першої групи можна віднести дослідження, при­свячені історії радянсько-німецьких відносин, включаю­чи її політичні, військові і економічні аспекти. Серед них треба виділити роботи істориків В. Байтеля[60], Е. Карра[61], П. Фабрі[62], Р. Хайга, Д. Моріса, А. Петерса[63], Г. Хільгера[64], Г. Розенфельда[65], А. Андерле[66], Л. Когана[67] та інших. Ці дослідники розкривають зовнішньополітичні аспекти Веймарської республіки, ставлення правлячих кіл до Ра- палльського договору й підтримують точку зору, що для Німеччини та її правителів Рапалло було вимушеним кро­ком, здатним спонукати західні держави до ревізії мир­ного договору. Крім того, автори наполягають на тому, що Німеччина спеціально схилялася до політики балансу­вання між Заходом і Радянським Союзом. Вигнана з ба­гатьох своїх ринків збуту, Німеччина вкрай була зацікав­лена в торгівлі з СРСР. А тому підтримка в певних межах нормальних стосунків із СРСР була для Німеччини жит­тєво важливою в економічному та політичному плані. Ді­лові кола цієї країни розуміли, що Англія не могла запро­понувати німецькому капіталу більше, ніж він утратив би, якби пішов на рішучий розрив із Радянським Союзом.

Цієї думки дотримуються практично всі згадані західні історики. Наростання тертя та суперечностей наприкінці 1920-х років у торговельно-економічних стосунках відбу­лося на тлі зростання політичної напруги як в самій Ні­меччині, так і у відносинах з СРСР. Радянські дипломати вважали, що співробітники німецького консульства пере­давали японцям «інформацію шпигунського характеру», а німецький уряд підозрював, що працівники радянських консульств і торгпредставництв використовуються ра­дянським урядом з метою насадження пролетарської ідео­логії й надання допомоги КПН у становленні комуністич­ної диктатури в Німеччині. Вчені приходять до висновків, що на початку 1930-х років ці та інші події були реаліями того часу: опір комунізму й просування фашизму відбува­лися в одному і тому ж полі силової боротьби.

До другої групи відносяться праці з новітньої історії Німеччини, її збройних сил і військової промисловості. Цією проблемою займалися Ф. Карстен[68], Г. Крайг[69], В. Ер­фурт[70], М. Ґайєр[71], Г. Майєр-Велькер[72], Р.-Д. Мюллер[73]. Істо­рики наполягають на тому, що, уклавши угоду з Німеччи­ною, Радянській Росії вдалося запобігти створенню єдиного фронту, який би протистояв Країні Рад. Багато гарних слів було сказано про генерала Секта — будівни­ка нової армії. Він із самого початку намагався ізолювати армію від суспільства. Карстен пише про те, що якщо в часи Бісмарка це розцінювалося б як слабкість, то тепер, на початку 1920-х років, подібний стан армії був свідомо перетворений у вигідну стратегічну позицію[74]. Версальсь- кий договір забороняв рейхсверу мати танки, важку ар­тилерію, літаки, а тому і можливості для розробки зброї в Німеччині були дуже обмеженими. Німеччині дозволяло­ся тільки удосконалювати зброю періоду Першої світової війни.

Цікаво описує налагодження військових контактів Німеччини з Радянською Росією Г. Крайг, а саме ті пере­говори, які вели уряди обох країн. Він пише, що саме ідея моторизації стала однією з найголовніших у тогочасних німецьких інженерів і що завдяки тим контактам з СРСР Німеччина змогла відновити науково-дослідну роботу по створенню сучасних видів зброї. Р.-Д. Мюллер наполягає на тому, що становлення й розвиток німецької промисло­вості був нерозривно пов'язаний з промисловістю СРСР. Традиції радянсько-німецького економічного співробіт­ництва відзначалися досить солідними результатами не тільки в роки Веймарської республіки, а й протягом усього міжвоєнного періоду². Історики намагаються зрозуміти, чому добре налагоджене співробітництво у військовій промисловості так швидко було зруйноване. І приходять до висновків, що Радянський Союз співробітничав тільки в тих галузях, які були вигідні СРСР, перекладаючи при цьому всі витрати переважно на Німеччину. Але все ж та­ки це співробітництво не дозволило Німеччині відстати від країн Заходу в розвитку сучасної військової техніки. А СРСР зміг налагодити свій військово-промисловий комплекс.

До третьої групи можна віднести літературу, присвя­чену зовнішній політиці СРСР, радянському військовому будівництву. Дану проблему вивчали Дж. Еріксон[75], П. Госзтоні[76], А. Сіатон, Дж. Сіатон[77]. Увагу привертає оцінка політики СРСР, а саме тих процесів, які відбувалися в 1920—1930-х роках, їх реалізація. Дослідників цікавить питання, для чого радянське керівництво пішло на укла­дання Рапалльського договору. Вони приходять до вис­новків, що кожна зі сторін прагнула в цьому партнерстві, яке закріпив Рапалльський договір, реалізувати свої власні цілі: Німеччина — обійти заборони Версальського договору, особливо військові статті, і підготуватися до реваншу; Радянський Союз прагнув на основі технічних новин будь-якою ціною створити могутню оборонну про­мисловість. Рапалльський договір розглядався радян­ським керівництвом як початок реалізації зовнішньо­політичного аспекту непу — принципу мирного співісну­вання країн із різними соціальними системами[78].

Цікава думка П. Госзтоні про те, що однією з причин зближення Радянської Росії і Веймарської республіки були не лише політичний і економічний стан обох країн після світової війни, а передусім глибокі об'єктивні причини і їх географічна близькість і господарське тяжіння, що й робить необхідним широке економічне співробітницт­во[79]. Економічні відносини слугували базою для мирного співіснування й підтримки добросусідських відносин[80].

У зв'язку з цим доречним буде висновок А.Сіатона[81] про те, що для СРСР важливою була готовність країни-парт- нера піти на фінансування свого експорту, надання не тільки на короткий, але й на довгий термін кредитів. Са­ме такими взаємно зацікавленими партнерами стали СРСР і Німеччина. 95 % радянських промислових під­приємств отримували пряму технологічну допомогу з бо­ку західних фірм, з яких понад половину були німецьки­ми. Промисловість отримувала нові технології з Німеччи­ни, зокрема військові технології, що особливо цікавило радянську сторону. Загальним висновком усіх праць ви­щезгаданих істориків стала така думка: взаємна вигода від радянсько-німецьких відносин була б більш значною, якби обидві країни у своїй зовнішній політиці керували­ся не класовими підходами, а будували свої відносини як рівноправні партнери, виключно на основі національно- державних інтересів.

Нарешті, до четвертої групи ввійшли роботи істориків, які безпосередньо розкривають радянсько-німецькі відносини у військовій галузі в 1920—1933 рр. Треба відмітити дослідження Е. Кострінґа[82], К.-Г. Фолькера[83], Ф.Л. Карстена[84], Г.В. Гатцке³, Г. Шпайделя[85]. Автори уважно розглядають, за чиєю ж ініціативою розпочалися війсь­кові контакти, і приходять до висновку, що ініціатива однаково відходила й від Радянської Росії, і від Вей­марської Німеччини. Е. Кострінґ намагається представи­ти співробітництво як сувору необхідність і показати, наскільки в дійсності вдалося СРСР і Німеччині викорис­тати ті здобутки і надані співробітництвом можливості; чи стало це військове співробітництво передтечею таємних протоколів про розділ сфер впливу, що стали ви­нуватцями розв'язання Другої світової війни. Історики заперечують зв'язок Рапалльського договору з усілякими військовими переговорами, наполягаючи на тому, що до­говір не містив жодних таємних пунктів, а також на тому, що рейхсвер не мав відношення до підписання договору й до його кінцевих умов. Якщо СРСР був зацікавлений насамперед в економічному й технологічному співробіт­ництві з Веймарською республікою, то рейхсвер пе­реслідував дві мети: по-перше, виробництво зброї і, по- друге, навчання німецьких офіцерів та конструкторів. Відповідно до «зустрічного плану» рейхсверу на тери­торії Радянського Союзу у 1924 р. була створена авіацій­на школа під Липецьком[86]. Негативний вплив на радянсько-німецьке військове співробітництво справляла неузгодженість економічних структур двох суспільних систем: радянські партнери хотіли співробітничати у здійсненні своїх операцій з німецьким урядом, а доводилося мати справу з приватни­ми фірмами, з підприємцями, на яких держава не завжди мала вплив[87]. Г. Шпайдель писав: «Чим швидше просува­лася Німеччина шляхом вирішення своїх західних проб­лем, тим більше виявляла схильність до тісного співробіт­ництва із Заходом на шкоду радянсько-німецьким відно­синам»[88].

Проаналізувавши праці дослідників, які відносяться до четвертої групи, можна робити загальний висновок про те, що озброєння та боєзапаси, одержані рейхсвером із радянських військових заводів, безумовно, зміцнили німецькі збройні сили, оскільки такі види озброєнь та отруйні речовини німці не мали права виробляти на своїй території чи купувати у якій-небудь іншій країні. Для ра­дянської сторони становили інтерес оперативні й так­тичні розробки німецьких штабістів, їх досвід в ор­ганізації штабної служби, застосуванні технічних засобів.

Таким чином, роботи західних істориків відрізняє багата джерельна база. До сильної сторони західної історіографії проблеми можна віднести систему дослідів, використання великої кількості різних архівних матеріалів. Разом з тим, західні історики так і не вирішили завдання дослідження даної проблеми повною мірою. Як правило, у західних авторів простежуються дві тенденції: перша — це абсо­лютизація німецького впливу на радянське військове бу­дівництво і друга — перебільшення ролі СРСР у відро­дженні бойової міці Німеччини в міжвоєнний період.

Отже, аналіз історіографії дозволяє зробити висновок, що дана проблема не знайшла ще достатнього й об'єктив­ного висвітлення як у зарубіжній, так і у вітчизняній істо­ричній науці. Саме тому автори і спробували заповнити цю прогалину. Комплекс джерел, який розглядався, доз­воляє з належною глибиною й повнотою розкрити тему дослідження, зробити аналіз напрямів співробітництва між РСЧА і рейхсвером і військово-політичних зв'язків між обома країнами, здійснити більш повний, комплекс­ний підхід до проблеми радянсько-німецьких відносин у «рапалльський період».

2.1. Початок співробітництва у військовій сфері в 1919-1923 рр. Рапалльський договір і нормалізація політико-дипломатичних відносин між Радянською Росією та Веймарською Німеччиною

Становище, в якому опинилися Німеччина і Радянська Росія на початку 1920-х років, мало деякі подібні риси. В обох країнах світова війна викликала великі зміни, ма­ли місце серйозні економічні труднощі від завданих війною збитків, що відбилося на соціальній сфері. Обидві країни перебували в умовах зовнішньополітичної ізо­ляції. Радянська дипломатія почала переходити до більш ре­алістичного курсу у вирішенні міжнародних питань. Йшлося про переосмислення значення Жовтня, поло­жень марксистської теорії, які здавались непохитними істинами. Ще у резолюції, прийнятій V Всеросійським з'їздом Рад (грудень 1919 р.), зазначалось, що РРФСР «ба­жає жити мирно з усіма народами і спрямовувати усі свої сили на внутрішнє будівництво, щоб налагодити вироб­ництво, транспорт і суспільне управління на ґрунті ра­дянського ладу, чому до цього часу заважав спершу німецький імперіалізм, потім втручання Антанти і голод­на блокада»[89]. У резолюції заперечувалась можливість пе­ренесення військових дій на території інших країн. Після поразки Червоної армії у Польщі й так званої «Дивної війни» були підписані договори про припинення бойових дій між РРФСР і Естонією, Латвією, а 16 січня 1920 р. Вер­ховна рада Антанти за ініціативою Англії зняла еко­номічну блокаду радянських республік.

Радянська Росія відновила зовнішню торгівлю з 1920 р. Україна почала вести окремі торговельні операції за кор­доном після звільнення чорноморських портів і встанов­лення західних кордонів. Вона мала не меншу потребу, ніж інші радянські республіки, у нормалізації торговель­них зв'язків із західними країнами. Уже в 1920— 1922 рр. Радянська Україна встановила торгово-економічні відно­сини з більш ніж 20-ма країнами світу, а з деякими з них заклала основи для дипломатичних відносин[90].

Торговельно-економічні стосунки між радянськими республіками й Німеччиною почали налагоджуватися після вирішення проблеми обміну військовополоненими та інтернованими. З Радянською Україною договір про повернення на батьківщину військовополонених та інтернованих громадян німецький уряд підписав 23 квіт­ня 1921 р. Цей документ був аналогічний вже підписаній угоді із Російською Федерацією[91].

Українському відділенню в справах полонених у Берліні надавалося право на безпосередні відносини з німецькими урядовими колами, а це, по суті, де-факто оз­начало визнання німецьким керівництвом права Радянсь­кої України на самостійне представництво в Німеччині.

Уповноважені УРСР і РРФСР у справах полонених, які перебували в Німеччині, використовували будь-які мож­ливості для ведення переговорів із торгово-економічних питань з офіційними й неофіційними представниками німецького уряду і приватними фірмами. Вони намагалися зацікавити торговельно-промислові кола Німеччини в на­лагодженні економічних відносин з обома республіками[92].

Нарком закордонних справ Г. Чичерін був одним із перших, хто поставив питання про можливість тривалих і стабільних відносин між державами з різними соціаль­ними устроями, підкреслив пріоритет економічних інте­ресів РРФСР над ідейно-політичними мотивами. При цьо­му, на думку відомого російського історика М. Загладіна, мова йшла в основному про мирне співіснування з уряда­ми, а не з державами. Радянське керівництво й надалі розрізняло інтереси народів і урядів країн Заходу, роз­глядаючи зміст епохи переважно в ракурсі перспектив становлення пролетарської диктатури в міжнародному масштабі, хоч ідея про близькість світової революції по­ступово почала відходити в минуле[93].

Радянська дипломатія виконувала антиверсальські настанови Леніна про можливість і необхідність збли­ження в першу чергу з переможеними країнами, в яких були серйозні протиріччя з державами-переможницями. Тому більшовицька дипломатія наполегливо шукала шля­хи розширення контактів з Німеччиною і її союзниками, оскільки держави Антанти, писав Ленін, примусили підписати такий мир у Версалі, який позбавив їх ма­теріальної можливості економічного існування в умовах повного безправ'я й приниження.

В результаті економіка Німеччини зазнала майже ціл­ковитої руйнації. Були паралізовані морська торгівля, транспортна й тарифна системи, видобування вугілля, заліза, а також ті галузі промисловості, які розвивалися на їх базі. Радянське керівництво неодноразово пропону­вало німецьким правлячим колам розпочати переговори з усіх неврегульованих питань. Але німецький уряд не поспішав налагоджувати контакти з більшовицьким ре­жимом і ухилявся від офіційних переговорів з Москвою, хоча ділові кола Німеччини прагнули розвивати торгово- економічні зв'язки і співробітництво з Радянською

Росією. Про це свідчить створення б листопада 1920 р. при відділенні зовнішньої торгівлі МЗС Німеччини спеціаль­ної організації — «Німецько-російського економічного союзу», який об'єднав великих промисловців і торгов­ців[94]. На початку 1921 р. відбулися збори союзу, на яких було вирішено направити до Москви делегацію для з'ясу­вання можливостей відновлення торгівлі з Росією.

Виступи в рейхстазі, безумовно, також мали вплив і на позицію офіційного Берліна. Виступаючи з парламент­ської трибуни з довгою промовою 21 січня 1921 р. міністр закордонних справ В. Симонс детально зупинився на можливості зближення Німеччини й Росії.

Характерною особливістю промови В. Симонса було те, що він намагався провести чітке розмежування між ідеологічними спрямуваннями правлячих кіл обох країн і щоденними потребами їх дипломатичного й торговельно- економічного зближення. На думку Симонса, надійною базою всебічних довірливих відносин для обох країн є обопільне прагнення до деідеологізації майбутніх сто­сунків, тим більше, що в німецького уряду були серйозні підстави для побоювання прорадянської пропаганди на території Німеччини[95].

Крах надій на швидке здійснення революції в країнах капіталу, і передусім у Німеччині, спонукав більшовиць­ких керівників шукати нові шляхи забезпечення інте­ресів Радянської держави на міжнародній арені. Пара­докс, проте, полягав у тому, підкреслював історик М. Заг- ладін, що правляча в Радянській Росії партія однією рукою спрямовувала діяльність дипломатії на встанов­лення мирних відносин з урядами Заходу, а іншою — підтримувала сили, які вели боротьбу проти цих урядів[96].

Саме в цьому полягала двозначність і дуалізм радянської зовнішньої політики, про що давно вже пишуть західні дослідники.

Пошук шляхів налагодження дипломатичних і торго­вельно-економічних відносин вела на початку 1920-х років не тільки Росія, але й інші радянські республіки, у тому числі й Україна.

6 лютого 1921 р. голова Раднаркому й нарком закор­донних справ України X. Раковський у черговій ноті, на­правленій міністру закордонних справ Німеччини В. Си- монсу, привернув увагу німецької сторони до цього питання, особливо зазначивши, що мова йде не про ство­рення якихось нових відносин, а лише про відновлення існуючих раніше. Адже Україна вже була визнана Німеч­чиною «як держава самостійна» в час, коли влада була в руках Центральної Ради, а пізніше гетьмана П. Скоро­падського. Тому встановлення влади Рад, на думку Ра- ковського, ніяким чином не могло «слугувати серйозною підставою для припинення політичних відносин між Німеччиною й Україною, тому що німецький уряд неод­норазово заявляв, що він є прибічником невтручання у внутрішні справи інших держав[97].

Коли 6 травня 1921 р. було підписано «Тимчасову уго­ду» між РРФСР та Німеччиною на принципах рівності, взаємної вигоди і законних інтересів сторін, що передба­чала розширення торговельних відносин на всі радянські республіки, почали нормалізуватися торговельно-еко­номічні відносини між Німеччиною та Українською рес­публікою[98].

За своїм характером це були скоріше політичні, ніж економічні угоди. У них де-факто було зафіксовано ви­знання радянського уряду, а його представництво в Німеч­чині визнавалось як єдине правомірне представництво

Радянської держави. Німецька сторона в текст угоди включила спеціальну статтю, згідно з якою не допуска­лась ніяка антиурядова пропаганда й агітація представ­никами обох держав. Також був підписаний договір як доповнення до угоди від 19 квітня 1920 р. про повернення на батьківщину військовополонених і цивільних інтерно­ваних громадян[99], також відбувся обмін нотами про урегу­лювання кур'єрської дипломатичної служби між двома державами.

Підписання вказаних документів сприяло нор­малізації торговельно-економічних відносин між Німеч­чиною і радянськими республіками, дало можливість Укра­їні направити в Берлін свого представника із завданням розпочати переговори з німецьким урядом і приватними фірмами про встановлення торговельно-економічних відносин. Згідно з рішенням Раднаркому України від 20 грудня 1921 р., першим уповноваженим представни­ком уряду УСРР у Німеччині було призначено І. Нова- ковського, в компетенцію якого входило здійснення всіх торговельних операцій між Україною і Німеччиною[100].

У 1921 р. деякі німецькі фірми починають продавати свої товари Радянській Росії на виплат. Східноєвропейським банком було надано кредит на суму 200 млн рейхсмарок, який було розподілено між радянськими республіками.

У зв'язку з голодом на Поволжі в 1921 р. Брюссельська конференція представників Англії, Франції, Бельгії, Японії, Італії, Німеччини та інших країн (жовтень 1921 р.) висунула пропозицію допомагати потерпілим від голоду (він охопив Поволжя, Крим, південь України, Північний Кавказ, Північний Урал, всього 34 губернії з населенням приблизно 40 млн чоловік) за умови визнання радянсь­ким урядом усіх довоєнних і воєнних боргів.

Москва, відчувши посилення в Німеччині коливань у бік західних країн, досить гостро відповіла Берліну: «Ді­знавшись про голод у Росії, білогвардійці, а також при­хильники інтервенції в усіх державах, як відомо, дуже зраділи». Ноту протесту підготував член Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу Карл Радек, во­на була надрукована в газеті «Правда» 15 жовтня 1921 р. під назвою «Німецько-радянські відносини». Автор статті нагадав французьку ноту від 25 листопада 1920 р. У ній мова йшла про те, що у випадку визнання Москвою боргів Росії Париж буде наполягати на тому, що «параг­рафи Версальського договору на користь Росії повинні бути точно дотримані», тобто Росія отримує свою частку репарацій з Німеччини. Радек також відмітив у статті: «Якщо Німеччина не може протистояти союзникам, — а що вона не може це зробити, розуміють усі, — то все ж кожен німецький політичний діяч повинен розуміти, що чим сильніша й міцніша буде позиція Німеччини щодо Росії, тим більше союзники будуть рахуватися з Німеччи­ною. Німеччина стоїть перед цим завданням із часу своєї поразки і вирішує її так, що можна подумати, що хоча всіх корів вивезли у Францію, всі віслюки залишилися в німецькому міністерстві закордонних справ».

У ноті урядам держав Антанти від 28 жовтня 1921 р. німецький уряд погоджувався на швидке скликання міжнародної конференції з метою вивчення взаємних претензій і укладання загального миру. Рада народних комісарів (РНК) висловила готовність вести переговори про оплату частини воєнних боргів за умови надання йому кредитів і визнання легітимності радянського уряду[101].

На нараді країн Антанти в Каннах 6 січня 1922 р. було прийнято рішення про скликання міжнародної еко­номічної конференції європейських держав у Генуї за участю Німеччини, Австрії, Угорщини, Болгарії й Радян­ської Росії. 7 січня 1922 р. голова РНК В. Ульянов (Ленін) запропонував провести з німецькими представниками конфіденційні переговори в Берліні й Москві з приводу контактів у Генуї. Саме в цей час товариство «Фрідріх Крупп в Ессені» запропонувало організувати концесію на експлуатацію 50 тис. десятин землі «для ведення раціонального сільського господарства». 23 січня 1922 р. Ленін за ініціативою Красіна наполіг на прийнятті цієї пропозиції («Прийняти пропозицію Круппа для нас не­обхідно саме зараз, перед Генуезькою конференцією, ду­же важливо укласти хоча б один, а ще краще декілька до­говорів саме з німецькими фірмами»)*. А через декілька днів, 26 січня, Ленін вже «не тільки з економічних, але й політичних міркувань» вимагав укладання ще однієї кон­цесії з німцями в Грозному: «Необхідно діяти швидко, щоб до Генуї мати позитивні результати» 1.

Переговори в Берліні тривали з 25 січня по 17 лютого 1922 р. У січні 1922 р. їх вели Радек і нарком фінансів Крестинський, а потім разом з ними — Раковський і Красін. Паралельно з обговоренням політичних (встанов­лення дипломатичних відносин) і економічних (надання позик) питань йшло обговорення питань військово-про­мислового співробітництва.

У перших числах квітня радянська делегація на чолі з наркомом закордонних справ Г. Чичеріним вела перего­вори в Берліні з метою укладання договору про повну нормалізацію відносин з Німеччиною ще до Генуї. Але го­ловного питання — про націоналізацію німецької влас­ності в Росії — оминути не вдалося. Проте на конференції в Генуї, що відкрилася 10 квітня 1922 р., ситуація склалась таким чином, що єдиним прийнятним виходом для обох сторін стало підписання 16 квітня 1922 р. в невеличкому італійському містечку Рапалло радянсько-німецької уго­ди, відомої під назвою Рапалльський договір.

Під час конференції Чичерін, Красін і Литвинов май­же цілий день вели переговори з англійською делегацією. Але жодна зі сторін не бажала йти на компроміс. Країни Антанти продовжували наполягати на статті про сплату Росією довоєнних і воєнних боргів і компенсацію за націоналізовані приватні підприємства, і тільки після цих вимог можна було перейти до серйозного обговорюван­ня питань про кредити і юридичне визнання. Радянські керівники вважали ці вимоги зовсім неприйнятними. Оскільки переговори зайшли в глухий кут, склалося вра­ження, що конференція в Генуї може закінчитися прова­лом. Саме в цей критичний момент Г. Чичерін звернувся до німецької делегації з пропозицією провести перегово­ри в Рапалло.

Підписаний радянсько-німецький договір складався з 6-ти статей, за якими сторони взаємно відмовлялися від будь-яких фінансових претензій одна до одної: Радянська Росія — від претензій на репарації (ст. 1), а Німеччина — від претензій на відшкодування за націоналізовану власність (ст. 2). Договір передбачав відновлення дипло­матичних і консульських відносин між обома країнами (ст. 3), а також розвиток економічного співробітництва й торгівлі на основі принципу найбільшого сприяння (ст. 4). У ст. 5 була зафіксована готовність німецького уряду що­до «надання можливої підтримки приватним фірмам». Договір вступав у силу негайно. Лише пункт «б» ст. 1 про урегулювання публічних і приватноправових відносин і ст. 4 про найбільше сприяння вступали в дію з моменту ратифікації[102].

Слід зауважити, що хоча договір не мав ніяких таємних домовленостей про союз, але текст ст. 5 договору певною мірою становить собою угоду про військово-про­мислове співробітництво. Цікавим є і той факт, що для участі в Генуезькій конференції, єдиним питанням якої були торгово-економічні відносини, до складу німецької делегації були включені військові.

Німецький міністр закордонних справ В. Ратенау підкреслював: «Цей договір означає для нас дійсно крок уперед... Ми уклали не військовий і не політичний до­говір, а договір миру, і як я думаю, також і дружби. І як та­кий він може бути здійснений народами»[103].

У свою чергу, Г. Чичерін, оцінюючи підписану угоду, зазначав: «Рапалльський договір — це є зразок договорів, які ми хотіли б укласти з усіма державами, ми йдемо й бу­демо йти цим шляхом — шляхом розвитку з усіма народами все більш тісних політичних і економічних відносин»[104].

Діаметрально протилежну оцінку Рапалло дали полі­тичні лідери країн Антанти та їх союзники. Велика кіль­кість впливових політиків Заходу вбачали в цьому догово­рі можливість зміцнення Радянської держави за рахунок економічного й науково-технічного потенціалу Німеччи­ни, що може нести в собі небезпеку для всієї Європи з огляду на те, що РКП(б) і Комінтерн продовжують пряму­вати курсом на світову революцію.

Відомий дипломат, англійський посол у Берліні лорд д'Абернон, котрий скептично оцінював Рапалло і не вірив у можливість «сумісної роботи німецьких правих і російських лівих», активно виступав проти залякування та тиску на Німеччину, побоюючись, що це призведе до російсько-німецького союзу[105]. В Лондоні та Парижі дедалі більше схилялись до думки, що «Німеччина повинна увій­ти в сім'ю європейських народів на правах повноправно­го члена».

У правлячих колах Веймарської республіки ставлення до Рапалльського договору та радянсько-німецького співробітництва було неоднозначним. Можна виділити принаймні два загальні підходи — лінію начальника уп­равління сухопутних військ генерала Секта і лінію німецького посла в СРСР У. Брокдорфа-Ранцау. Перший керувався прагненням якомога швидше вирішити проб­леми, пов'язані з Версальським договором, що відповіда­ло інтересам значної частини генералітету. Другий був обережним, зваженим і виходив з повоєнних реалій європейського світу, був своєю людиною в політико-дип- ломатичних колах зовнішньополітичного відомства Г. Штреземана[106].

Лінія Брокдорфа-Ранцау знаходила підтримку бага­тьох політичних партій. Особливу позицію зайняли ко­муністи. їх представник Артур Розенберг дав зрозуміти, що тільки докорінні внутрішні перетворення будуть сприяти політиці національного визволення, інакше, підкреслив він, російський народ не буде воювати за бур­жуазну Німеччину[107].

4 липня німецький рейхстаг ратифікував Рапалльсь- кий договір. У цілому, незважаючи ні на що, він знамену­вав собою провал планів Антанти на ізоляцію Радянської Росії і проведення стосовно неї політики економічного диктату. Одночасно він сприяв стабілізації ситуації в Європі, тепер обидві сторони могли з більшою впевне­ністю маневрувати в міжнародній політиці.

Особливість Рапалльського договору полягала в тому, що він стимулював розвиток міжнародних зв'язків усіх радянських республік, у тому числі й України. Наголошу­ючи на цьому, відомий український економіст, професор П. Фомін у статті «Економічні перспективи російсько- німецького договору в Рапалло» писав: «Післявоєнні зміни в промисловості Німеччини створюють фундамент для ще більш тісного союзу з Росією... Втрата Саарського басейну і Лотарингії може бути компенсована в галузі гірничої промисловості на Україні».

Уже в перші 2 — 3 місяці після Рапалло уряд України збільшив оперативний штат свого торгового представни­цтва в Берліні до 33 чоловік, внаслідок чого воно стало найбільшим за кордоном. Уповноваженим представни­ком уряду України з усіх питань, які торкалися торгових відносин між обома країнами, було призначено Ю. Нова- ковського.

Незабаром торгове представництво вжило конкрет­них заходів для розширення економічних зв'язків із Німеччиною. Так, в серпні 1922 р. Держплан УРСР прий­няв рішення збільшити експорт зерна в Німеччину. Що­правда, ці заходи були вкрай несвоєчасні, бо, як відомо, на Україні в цей час лютував голод.

Міжнародна громадськість допомогла Україні вижити. Так, наприклад, лише німецький Червоний Хрест упро­довж 1922— 1923 рр. надіслав у республіку медикаментів на суму 2696 золотих карбованців, посівних матеріалів — на 18 тис. золотих карбованців, 4 трактори, автомобіль, 50 тюків одежі. Інша німецька організація «Веріліфт» за той час видала 1 481 460 продовольчих пайків, надіслала медикаменти й одяг на 60 тис. крб. золотом. На свої кош­ти вона утримувала 27 їдалень[108].

Торгове представництво України в Берліні за участю уповноваженого наркома С. Брона провело цілу серію оперативних організаційних заходів, спрямованих на по­дальше розширення українсько-німецьких зв'язків. Ве­лись переговори про створення німецько-українського товариства для вивезення з України металобрухту, про організацію транспортного товариства, була досягнута домовленість про залучення німецьких капіталів до організації в Україні змішаних товариств із заготівлі й ви­возу сировини.

Зрозуміло, що і Москва була зацікавлена в поширенні Рапалльського договору на всі радянські республіки, але не стільки з економічних, скільки з політичних мірку­вань, бо для радянського керівництва вкрай важливо бу­ло створити прецедент визнання радянських республік такою великою європейською державою, як Німеччина, забезпечити створення дипломатичних умов підготовки утворення СРСР, а також поставити під контроль зов­нішню політику незалежних республік.

Одним з важливих факторів, який стримував підпи­сання угоди про розповсюдження Рапалльського догово­ру на усі радянські республіки, була жорстка монополія радянської зовнішньої торгівлі (встановлена декретом РНК від 22 квітня 1918 р.), навколо якої в 1922 р. в Росії йшли гострі дискусії. Крапку в цих суперечках поставив XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р., відхиливши пропозиції противників монополії зовнішньої торгівлі і підтвердив­ши її непохитність.

Напружене внутрішньополітичне й міжнародне ста­новище (зростання економічної кризи, назрівання конфлікту з Антантою з репараційних питань) змусило правлячі кола Німеччини підписати в Берліні 5 листопада 1922 р. угоду про поширення Рапалльського договору на всі радянські республіки. Ця угода викликала широкий резонанс серед німецької громадськості й отримала май­же одностайну підтримку.

У цьому документі було декілька важливих положень, які безпосередньо стосувалися України й Німеччини. Угода давала право Україні відкривати «у тих пунктах, де знаходяться їх дипломатичні представництва чи одна з консульських установ, державні торговельні бюро, які користувалися б такими самими правами, як і російські торгові представництва в Німеччині»¹.

Таким чином, під кінець 1922 р. склались усі необхідні політико-дипломатичні умови, що змогли забезпечити міцну основу для розвитку різносторонніх торговельно- економічних, виробничих, наукових, воснно-технічних контактів між СРСР і Німеччиною.

Згідно з підписаним 28 червня 1919 р. Версальським договором, німецька армія не повинна була нараховувати більше ніж 100 тисяч військовослужбовців. Офіцерський корпус — 4000 осіб. Німецький генштаб ліквідовувався. Загальна військова повинність скасовувалась. Німеччині заборонялось проводити військову підготовку в навчаль­них закладах, мати важку артилерію, танки, підводні чов­ни, військову авіацію. їй заборонялося акредитування в інших країнах своїх військових місій. Німецькі громадя­ни не мали права вступати на військову службу й отриму­вати військову підготовку в арміях інших держав. Вер- сальський договір робив лише один виняток: німцям доз­волялося служити у французькому іноземному легіоні. Приблизно в цей же час в керівництві німецького рейх­сверу і визріли плани військового союзу з Радянською Росією для ліквідації наслідків Версальського договору й відновлення кордонів між Німеччиною і Росією*.

Західні історики одностайно пишуть про те, що авто­ром ідеї співробітництва робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) із рейхсвером був генерал X. фон Сект, який, за спогадами одного з близьких йому людей, майо­ра Ф. Чунке, ще в 1919 р. наполягав на налагодженні таких зв'язків. Підтвердження цих слів ми знайдемо в мемуарах генерала Секта. Він писав, що, коли ще був на­чальником штабу армії «Норд» у Прибалтиці, дійшов висновку про необхідність для Німеччини покластися на

Радянську Росію у боротьбі за ліквідацію згубних для Німеччини умов, продиктованих державами Антанти у Версалі[109].

Перші контакти з цією метою мали місце починаючи з другої половини 1919 р. і розвивалися по кількох каналах: по лінії місій у справі військовополонених (Копп і Хіль- гер), через Радека в Берліні (лютий — грудень 1919 р.), а також колишнього турецького військового міністра (1914— 1918 рр.) Енвер-паші, який прибув улітку 1920 р. з Берліна в Москву з дорученням від Секта встановити таємні німецько-радянські військові зв'язки, а згодом на­магався залучити обох партнерів до співробітництва з ту­рецькими націоналістами в боротьбі проти Великобри­танії[110].

Після розриву кайзерівською Німеччиною відносин з Радянською Росією і листопадової революції в Німеччині всі стосунки між Німеччиною й Росією припинились. Більше того, коли у грудні 1918 р. депутат рейхстагу від СДПН Штюклен направив у Москву для встановлення контактів із радянськими лідерами О. Кона, який працю­вав експертом з німецького права в радянському повно­важному представництві в Берліні, радянська сторона вважала, що розпочався черговий етап світової рево­люції і революція в Німеччині змете усі старі структури буржуазної демократії, тому і відмовилася від контактів через Кона.

Замість цього в Німеччину для «каталізації» рево­люційних подій було направлено Карла Радека. Але неза­баром, у лютому 1919 р., його заарештували за участь у комуністичному повстанні і ув'язнили у Моабіті. Там він, за сприяння військового міністерства Німеччини, ство­рив «політичний салон», встановив відносини «із пред­ставниками східної орієнтації німецького політичного світу». Саме за порадою Радека один з його перших відвідувачів Енвер-паша, у якого були тісні зв'язки з німецьким генералітетом із часів світової війни, здійснив у жовтні 1919 р. спробу літаком добратися з Німеччини в Радянську Росію. Підготовкою польоту займався ад'ю­тант Секта Е. Кестрінг, в майбутньому — військовий ата­ше Німеччини в Москві¹. Енвер-паша на місці повинен був оцінити обстановку, домогтися прийому в голови РВР А. Троцького і поговорити з ним від імені Секта. Але літак зазнав аварії і змушений був приземлитися поблизу Ков­на (Каунас), який був зайнятий англійськими інтер­венціоністськими військами. Енвер-пашу було заарешто­вано. У пілота X. Хассе, уповноваженого керівництвом фірми «Юнкере» вести переговори з радянським урядом, англійці знайшли лист на ім'я наркома зовнішньої тор­гівлі Л. Красіна з пропозицією про будівництво «Юнкер- сом» у Росії авіаційного заводу, а також про відкриття й обслуговування там ліній повітряного сполучення. У літа­ку знайшли карту, яка була підготовлена в штабі рейхсве­ру. На ній було нанесено розміщення військ держав Антанти, які могли б бути задіяні тоді проти уряду Радян­ської Росії. Лише в серпні 1920 р. Енверу вдалося потра­пити в Москву.

У цей час Секта призначають начальником управління сухопутних військ, фактично це була замаскована посада начальника генерального штабу. Завдяки своїй «вели- конімецькій» позиції він здобуває великий політичний вплив. У Берліні з його думкою погоджувалися незалеж­но від того, хто очолював уряд у Німеччині: представники СДПН Ф. Шайдеман, Г. Бауер, X. Мюллер, католицької партії Центру Г. Штреземан чи безпартійні В. Куно і X. Лютер.

Передусім керівник рейхсверу звернувся до історії війн Пруссії-Німеччини. Характерний для воєнщини по­гляд на історію знайшов повне втілення у формулі Секта: «Світова історія в зовнішньому прояві завжди, по суті, була військовою історією»¹. Один із найавторитетніших британських дослідників Карстен, цілком закономірно, період 1920— 1926 рр. впливу рейхсверу на політику Вей­марської Німеччини назвав «ерою Секта»[111].

Вельми цікаві думки і погляди Секта, викладені ним у письмовій формі в 1920—1921 рр. Свою позицію щодо Росії він, мабуть, вперше коротко сформулював у листі генералу Е. фон Массову від 31 січня 1920 р., оскільки основні напрямки майбутньої східної політики Німеччи­ни в цей момент були ще невизначені (одні були готові шукати союзника в особі Радянської Росії, інші — боро­тися проти неї «на службі в Антанти»), Сект відносно «проблеми Росії» писав, що як «велику мету» німецької політики в майбутньому він бачить політичне й еко­номічне об'єднання з Великоросією, тому треба намага­тися не перетворити Росію у свого ворога. «Я відхи­ляю підтримку Польщі, навіть у випадку небезпеки її захоплення (Росією). Навпаки, я розраховую на це, і якщо ми зараз не можемо допомогти Росії у вста­новленні її старих імперських кордонів, то ми не по­винні їй, в усякому разі, заважати... Сказане також можна віднести до Литви й Латвії. Якщо ж більшовизм не відмовиться від світової революції, то йому слід дати відсіч на наших кордонах». «Ми готові, — писав Сект, — в особистих інтересах, які деякою мірою співпадають з інтересами Антанти, створити вал проти більшовизму. Для цього вона повинна надати нам не­обхідну зброю»[112].

Приблизно через півроку, 26 липня 1920 р., під час радянсько-польської війни, у дні нестримного наступу Червоної армії, Сект направляє вищому політичному керівництву Німеччини пам'ятну записку про німецько- радянські стосунки. Починалась вона так: «У повній пе­ремозі Росії над Польщею навряд чи можна сумніватися. Росія відхилила посередництво Англії, відкинула усяке втручання Ліги Націй, змусила Польщу безпосередньо просити перемир'я й висновок миру. Якщо це здійснить­ся, в Європі складеться зовсім нова політична ситуація. Німеччина й Росія налагодили б вигідне співробітництво в різних сферах життя. Одне з найважливіших завдань Версальської політики — розділення Німеччини й Росії сильною Польщею — було б перекреслено»[113].

Сект відмовився від можливості війни Німеччини про­ти Росії на боці Антанти, підкреслив її повну безперспек­тивність (вона перетворила б Німеччину «у васала Англії»). Якщо Німеччина прийме сторону Росії, то вона сама стане непереможною, тому що інші держави по­винні будуть рахуватися з Німеччиною, бо вони не змо­жуть не приймати Росію. Співробітництво з Росією доз­волить Німеччині здійснити підрив основ Версальського мирного договору, чого Берлін якраз і домагався. Разом з тим, щоб виграти час і діяти тільки в інтересах Німеччини, Сект відмовився відкрито й негайно прийня­ти сторону Росії. Нейтралітет — це ключ, який «у момент слабкості Німеччини дозволяв зберегти їй як цілковито лояльну позицію щодо Антанти й Росії, так і повну свобо­ду дій у майбутньому». Дати йдуть слова, які стали осно­вою у взаємовідносинах з Радянською Росією впродовж всього «Рапалльського періоду»: «Дуже ймовірно, що Росія буде шукати дружби з Німеччиною і поважати її кордони, по-перше, тому, що вона завжди діє поступово, поважає право на самовизначення тих народів, які не відносяться до неї вороже, по-друге, також тому, що їй потрібна робоча сила й промисловість Німеччини. Якщо ж Росія порушить кордони Німеччини 1914 р., то нам че­рез це зовсім не потрібно кидатися в обійми Антанти, а скоріш слід привернути на свою сторону Росію, шляхом укладення мирного союзу».

16 серпня 1920 р. Чичерін інформував голову Раднар- кому Леніна про пропозицію німецького уряду, яку привіз у Москву Енвер-паша. Мова йшла про те, «щоб ми обіцяли Німеччині кордони 1914 року». Натомість Берлін зобов'язувався допомогти радянському режиму «не­офіційно, тобто надсиланням нам озброєння, органі­зацією на нашу користь повстань проти поляків та інше». Але, відзначив Чичерін, «стосовно купівлі зброї, ми вже розпочали переговори без усякої компенсації», Енвер- паша, у свою чергу, стверджує, що згода уряду не має значення, якщо Сект не надасть своєї згоди... Чичерін запропонував Леніну сприяти не «простому поверненню під німецьку владу польських земель», а проведенню плебісцитів у спірних місцевостях колишніх східних зе­мель Німеччини. Цікавою є констатація, яку зробив Чи­черін: «Ми ж не збираємося завойовувати Польщу»[114].

Вирішальні бої під Варшавою 16—19 серпня 1920 р. принесли перемогу польській армії. І коли Енвер-паша 25 серпня 1920 року зустрівся в Москві із заступником голови РВР республіки Е. Склянським («права рука» Троцького), Червона армія вже завершувала відступ від польської столиці. Листом від 26 серпня Енвер-паша до­повідав Секту про цю бесіду зі Склянським: «Тут є група осіб, яка має реальну владу і до якої належить також Троцький, які висловлюються за зближення з Німеччи­ною. Ця група згодна визнати старі кордони Німеччини 1914 р., і вони вбачають лише один шлях виходу зі світо­вого хаосу: співробітництво з Німеччиною й Туреччи­ною. Щоб допомогти росіянам, треба направити в кори­дор чи інший відповідний район армію добровольців і спровокувати повстанський рух»[115]. Мета відома — удари­ти по Польщі з обох сторін і знищити її. У цьому листі Ен- вер запропонував Секту встановити зв'язок із радянсь­ким представником у Берліні (Коппом).

В іншому листі Секту (від 25 серпня 1920 р.) Енвер-па­ша писав про свої плани військових операцій проти англійців на турецькому, іранському, афганському кор­донах. Склянський запропонував Енверу допомогу зброєю анатолійській армії турків, а також купувати зброю в Німеччині з наступним її транзитом у Туреччину через територію Росії.

Саме тут треба констатувати, що керівники радянсь­кої держави були в курсі військового співробітництва з Німеччиною і вважали його важливим напрямом радян­ської політики того періоду. Західні історики Дж. Еріксон і Б. Руланд писали, що Копп у бесідах із завідуючим відділенням МЗС Німеччини А. фон Мальцаном 16 квітня 1920 р. і в липні 1920 р. із Сектом обговорювали питання про налагодження співробітництва між РСЧА і рейхсве­ром, причому робилось це з ініціативи радянського представника[116].

Концепція двостороннього військового співробітницт­ва була накреслена в результаті серії таємних двосто­ронніх переговорів у Москві й Берліні в 1920—1923 рр.

В листі Чичеріну від 2 грудня 1920 р. Коп повідомляв, що Сект запропонував, щоб німецькі військові спе­ціалісти взяли участь у відбудові радянської військової промисловості з метою використання її «як джерела озб­роєння для роззброєної Німеччини під час сутичок з Ан­тантою».

Сект дав зрозуміти, що у випадку збройного конф­лікту з Польщею Німеччина розраховує на допомогу Ра­дянської Росії. Він також' погодився сприяти вивозу військових матеріалів, які були закуплені радянським представником у Німеччині. Одночасно Сект повідомив, що німецький генеральний штаб погодився надати усі відомості про Польщу'.

Для забезпечення прямих зв'язків із керівництвом РСЧА на початку 1921 року в німецькому відомстві за ініціативою Секта створюється спеціальна група «Зондер- група Р» (Росія), в радянській термінології «Вогру», тобто військова група. Вона приступила до розробки програми військового співробітництва між Червоною армією й рейхсвером під кодовою назвою операція «Купферберг Гольд».

Уже у травні 1921 р. в Москві з'являється перший уповноважений «Зондергрупи Р» О. фон Нідермайєр, який діяв під псевдонімом Нойман (Нейман). У Росію він прибув як представник військового міністра Німеччини із завданням виявити можливості розвитку в Росії важкої індустрії і військової промисловості, із вказаних питань вів бесіди з Троцьким, Чичеріним, Риковим.

Трохи пізніше Нідермайєр разом із майором Ф. Чунке (псевдонім Тайхман (Тейхман)) і підполковником В. фон Шу- бертом здійснили ознайомлювальну поїздку по оборон­них заводах і верф'ях Петрограда. Радянська сторона розраховувала не тільки на їх відбудову за допомогою німецького капіталу й спеціалістів, але й на значні німецькі замовлення потім. Нідермайєра супроводжува­ли заступник наркома закордонних справ Радянської Ро­сії А. Карахан, В. Копп і керівник Німецької місії у спра­вах військовополонених у Радянській Росії Г. Хільгер[117].

Упродовж 1921 р. В. Копп вів переговори з різними німецькими фірмами. Так, з фірмою «Блом унд фосс» мо­ва йшла про можливість концесії з метою виробництва підводних човнів, із «Круппом» — про виробництво боєприпасів і артилерії, із «Альбатрос верґе» — про ви­робництво літаків. Нідермайєр дуже довіряв Коппу і на­полягав на його участі у переговорах. До того ж, відмічав Чичерін, «Копп гарно знає наші заводи» [118].

16 квітня 1921 р. Політбюро ЦК РКП (б) погодилося з пропозицією Коппа про надання німцям концесій. Після переговорів Політбюро ухвалило план відновлення війсь­кової і мирної промисловості за допомогою німецького консорціуму, запропонований представниками групи визначних військових і політичних діячів Німеччини. Про це йдеться в записці Чичеріна в ЦК РКП (б) від 10 лип­ня 1921 р., в якій пишеться, що спочатку німці більше цікавилися нашою військовою промисловістю. Виробле­на зброя залишалася б у нас на складах до моменту почат­ку нової війни. На запитання: як наважуються німці зали­шати на складах у нас цю зброю без гарантій? — вони відповідали, що гарантія — єдність політичних інтересів. Для фінансування підприємств було створено кон­сорціум, в який входили всі великі банки Німеччини. Від Росії вимагають лише юридичних гарантій, а також фінансових гарантій прибутку як мінімум 6 відсотків[119].

Наприкінці вересня 1921 р. в Берліні (на приватних квартирах, зокрема на квартирі майора генштабу К. фон Шлейхера) відбувалися таємні переговори наркома зовнішньої торгівлі Красіна й Коппа з керівництвом рейхсверу.

Керівництво рейхсверу вирішило відокремити угоду з «Вогру» від угоди з промисловцями. Копп інформував Чичеріна про це, а також про те, що були досягнуті конк­ретні умови співробітництва, за якими «Вогру» надасть радянській стороні замовлення на виробництво літаків, важкої артилерії та інших предметів військового споря­дження, гарантує кредити для поповнення устаткуван­ням радянських заводів. Радянська сторона зобов'язува­лась гарантувати «Вогру» безпосередню участь її війсь­ково-технічних кадрів, коли будуть виконуватися її замовлення на радянських заводах'.

Радянська сторона для відбудови промисловості зо­бов'язувалася створити трест, в який би входили основні підприємства по виготовленню важкої артилерії (Мото- вилівка, Царицин), літаків (Рибінськ, Ярославль), пороху, снарядів. Було обумовлено, що рада тресту буде скла­датися з представників радянського уряду і «Вогру». Формально трест мав фінансуваватися радянською стороною, але, по суті, усі необхідні кошти надавала б «Вогру». Виробнича програма укладалась після попе­реднього обговорення між представниками штабу Чер­воної армії і «Вогру».

Після переговорів Копп 24 вересня 1921 р. інформував Чичеріна про те, що вже підготували список замовлень. Основні цифри такі: 100 літаків, 300 польових гармат, 300 важких гармат, 200 зенітних гармат, 200 кулеметів, 200 бронеавтомобілів, по 3000 снарядів для кожної гармати².

1 жовтня 1921 р. Копп надіслав Чичеріну лист, в якому підсумував, що «угода з «Вогру» є актом політичного зна­чення і потребує для успішного свого проведення постійної політичної роботи». З грудня 1921 р. по травень 1922 р. комісія, до складу якої увійшли представники «Вогру», «Круппа», «Юнкерса», знаходилась в Росії. Вони оглянули заводи, які їх цікавили, й вели переговори про укладання концесій.

Наприкінці жовтня 1921 р. повноважним представни­ком РРФСР у Німеччині було призначено видатного ра­дянського діяча М. Крестинського. Сам факт призначен­ня члена Політбюро секретаря ЦК РКП(б) наркома фінансів РРФСР повпредом у Німеччину свідчив про значення, яке надавалося вищим керівництвом країни встановленню тісного й вигідного співробітництва з Німеччиною. Одразу після приїзду в Берлін Крестин- ський занурився у гущу подій і завдяки Копу швидко встановив контакти з вищим політичним і військовим керівництвом Німеччини.

17 січня 1922 р. 'в Берлін прибув К. Радек, який вів переговори з військових питань із шефом «Зондергру- пи Р» («Вогру») майором X. Фішером. Той усе доповідав Секту, який, у свою чергу, інформував канцлера Вірта й обговорював із ним усі важкі питання. 10 лютого 1922 р. в Берліні відбулися зустрічі Радека із завідувачами східних відділів МЗС Німеччини Мальцаном і Сектом. Повідомляючи Троцького й Чичеріна про цю зустріч, Ра­дек писав, що в Німеччині бачать єдиний вихід у збли­женні з Росією. Усвідомлення цього росте в усіх політич­них колах незалежно від направлень партій. «Тому робо­та, яку розпочала "Вогру", буде продовжуватись»[120].

Уже восени 1922 р. перші офіцери рейхсверу були направлені в Росію. У жовтні 1922 р. командирам Черво­ної армії було дозволено оглянути німецькі загально­військові (піхотні) школи, а радянські кораблі здійснили захід у німецькі порти на Балтиці. Червона армія зверта­лась до німців з проханням провести експертизу можли­востей захисту Дарданелл, побоюючись інтервенції Англії і Франції з Чорного моря[121].

В Берліні тим часом після деяких роздумів за ініціати­вою президента Еберта на посаду німецького посла в Москві було призначено У. фон Брокдорфа-Ранцау, про­фесійного дипломата, першого міністра закордонних справ Веймарської Німеччини. Ще до свого офіційного призначення він зустрівся 23 червня 1922 р. в Берліні з Чичеріним. Йому він і виклав свою концепцію розвитку відносин між Німеччиною і Радянською Росією. Нарком запевнив Брокдорфа-Ранцау в підтримці його майбутньої діяльності в Москві.

26 листопада 1922 р. після тривалих переговорів у Москві були підписані: концесійний договір із літако- будівельною фірмою «Юнкере» про виробництво мета­левих літаків і моторів, а також ще дві угоди — про від­криття транзитного сполучення Швеція — Персія і про організацію аерозйомки. Це був, мабуть, перший велико­масштабний договір, підписаний завдяки домовленостям, які були досягнуті під час таємних переговорів Красіна в Берліні у вересні 1921 р.

У листопаді 1922 р. до влади в Німеччині приходить уряд на чолі з канцлером В. Куно. Ця подія збіглася з поглиб­ленням економічної кризи в Німеччині 1921 — 1923 рр., зростанням безробіття і катастрофічною інфляцією. У та­ких умовах виконання репараційних зобов'язань стало для уряду Куно однією з найважливіших проблем. Його курс на ухилення від своєчасної сплати репарацій викли­кав різке загострення відносин із Францією.

У цій ситуації Німеччина вирішила заручитися під­тримкою Радянської Росії, у тому числі допомогою

Червоної армії на випадок збройного конфлікту із Фран­цією. Під тиском зовнішніх умов німецька сторона нама­галася якомога швидше завершити переговори з ра­дянським урядом про налагодження промислового спів­робітництва, у першу чергу виробництва боєприпасів на радянських заводах. З цією метою німецький посол 22 грудня 1922 р. зустрівся у Москві з головою РВР рес­публіки Троцьким. Велике значення для Німеччини мало те, яку позицію зайняла Росія. Тому Брокдорф-Ранцау поставив перед Троцьким два запитання:

Які побажання військового характеру має Росія щодо Німеччини?

Яку політичну мету переслідує російський уряд щодо Німеччини в теперішній міжнародній ситуації і як він ставиться до порушення договору і воєнного шанта­жу з боку Франції?

Відповідь Троцького задовольнила німецького посла: Троцький погодився з тим, іцо «економічне будівництво обох країн — головна справа». Те, що сказав Троцький з приводу питання про можливу військову акцію Франції, посол записав буквально, помітивши, що той мав на увазі окупацію Рурської області: «У той момент, коли Франція почне військові дії, усе буде залежати від того, як пово­дитиметься німецький уряд. Німеччина сьогодні не в змозі надати суттєвий військовий опір, але керівництво своїми діями зможе дати зрозуміти, що воно має рішучість не до­пускати такого насилля. Якщо Польща на заклик Франції вторгнеться в Сілезію, то ми не залишимося бездіяльни­ми; ми не зможемо цього терпіти й заступимося!»[122].

Посол відзначив таку заяву Троцького як свій політич­ний успіх, тим більше, що Німеччина не взяла на себе ніяких військових зобов'язань. Стосовно військового співробітництва Ранцау писав німецькому міністру за­кордонних справ ф. фон Розенбергу, що воно може бути лише частиною довготривалого економічного співробіт­ництва.

На початку січня 1923 р. напруженість у відносинах Німеччини із Францією досягла критичного рівня. Вико­ристовуючи як привід відмову німецького уряду від пос­тавок вугілля й лісу за рахунок репараційних платежів, Франція й Бельгія ввели 11 січня 1923 р. свої війська у Рурську область. Були встановлені митний кордон, різні збори, податки та інші обмежувальні заходи. Уряд Куно закликав до «пасивного опору» окупаційним військам.

У зв'язку з цим, ВЦВК СРСР у зверненні до народів усього світу від 13 січня 1923 р. відмічав: «Промислове серце Німеччини захоплене іноземними військами. Німецькому народу нанесено новий удар, а Європа пос­тавлена перед загрозою нової й жорсткої міжнародної бійні. Саме в такий критичний момент робітничо-се­лянська Росія не може мовчати»[123].

14 січня 1923 р. Сект зустрівся з Радеком, який тільки «повернувся» із Норвегії у Берлін, у розмові брали участь Хассе й Крестинський. Сект вказував на серйозність ста­новища у зв'язку із захопленням Рурської області. Він вважав, що це може призвести до сутичок, не виключав можливості виступів з боку поляків. «Тому він як війсь­кова людина вважав своїм обов'язком прискорити ті кро­ки по зближенню наших військових відомств, про які вже була мова»[124].

Радянський Союз звернувся до урядів Польщі, Чехо- словаччини, Естонії, Литви й Латвії із закликом дотриму­ватися нейтралітету в рурському конфлікті і попередив, що не потерпить їх воєнних дій проти Німеччини.

Рурська криза спричинила загострення протиріч між Францією, Англією і СИТА і продовжувалася до Лон­донської конференції 1924 р. Тільки після прийняття на ній «плану Дауеса», який передбачав пом'якшення репа­раційних платежів і повернення Німеччині захоплених територій і майна, французькі війська до серпня 1925 р. повністю звільнили Рурську область.

Наприкінці січня 1923 р. в Берлін із метою розміщення замовлень на поставку зброї приїхала радянська деле­гація на чолі із заступником голови РВР СРСР Склянсь­ким. Німці знову намагалися змусити радянську сторону дати гарантії, що у випадку конфлікту із Францією й Польщею Росія виступить на її боці. Склянський, у свою чергу, дав зрозуміти, що обговорення цього питання можливе лише після обіцянки німцями військових поста­вок. Але, оскільки після заяви радянських представників на кредит у 300 млн марок німецька сторона її відхилила через те, що весь таємний фонд рейхсверу приблизно дорівнював цій сумі, переговори були перервані і по­винні були бути поновлені через два тижні в Москві[125].

У лютому 1923 р. переговори між радянськими й ні­мецькими представкиками були продовжені в Москві, куди в складі 7 чоловік прибула так звана «Комісія німецького професора Геллера»: професор-геодезист О. Геллер (ген. Хассе), тригонометр В. Пробст (майор фон Плото), хімік професор Каст (ім'я справжнє), дирек­тор П. Вольф (капітан флоту П. Вюльфінг — начальник військово-морського флоту Німеччини), землемір В. Форсбах (підполковник В. Менцель — начальник уп­равління озброєння сухопутних сил), інженер К. Зеєбах (капітан К. Штудент), торговець ф. Тайхман (майор Ф. Чунке)[126]. їх приймав Склянський, який заступав хворо­го Троцького. У переговорах з радянської сторони брали участь начальник генштабу РСЧА П. Лебедєв, начальник головного управління військової промисловості (ГУВП) Богданов, а також Чичерін і Розенгольц.

Німецька сторона висунула пропозицію про об'єднан­ня поставок зброї з оперативним співробітництвом. Склянський, у свою чергу, наполягав на першочерговому вирішенні питань про німецькі військові поставки з опла­тою за них коштовностями з царської казни і фінансової допомоги, залишивши питання домовленостей про воєнний союз на розгляд політиків. Богданов запропону­вав, щоб німецькі спеціалісти взялися за відбудову війсь­кових заводів на території Радянської Росії, а рейхсвер зробив замовлення на поставки боєприпасів. Менцель, проте, висловив сумнів у тому, що рейхсвер зможе роби­ти замовлення і фінансувати їх.