Вюльфінг запропонував допомогу німецьких капітанів керівництву радянського флоту. Для радянської сторони питання про озброювання залишалось чи не головним «кардинальним пунктом», і ці переговори вона розгляда­ла як спробу з'ясування серйозності німецьких намірів[127].

Коли ж з'ясувалося, що німецька сторона не може до­помогти зброєю в тому обсязі, на який сподівалась ра­дянська сторона, Лебедєв, а потім і Розенгольц відкинули заяви про спільні операції проти Польщі. Чичерін у бесіді з Ранцау 6 березня 1923 р., після того як поїхала делегація, заявив про глибоке розчарування радянської сторони, оскільки німці повністю відмовилися від обіцяних раніше поставок зброї. Однак, залишаючи 28 лютого Москву, «комісія німецького професора Геллера» вважала, що ци­ми переговорами був покладений початок оперативному співробітництву і що радянська сторона готова до нього у випадку поступок німців у питаннях поставок зброї[128].

Наприкінці квітня 1923 р. «комісія професора Гелле- ра» знову прибула в Москву. В її складі було 6 чоловік, очолив комісію начальник управління озброєння сухо­путних військ підполковник В. Менцель.

Знову в усіх були вигадані імена: купець Ф. Тайхман (майор Чунке), тригонометр В. Пробст (майор фон Пло- то), а також три промисловці: X. Штольценберг (хімічна фабрика «Штольценберг»), директор Г. Тіллє («Рейнме- тал») і директор П. Шмерзе («Гутегоффнунґсґютте»), З радянської сторони в переговорах брали участь Розен­гольц, Богданов, Лебедєв, Шапошніков і командир Смо­ленської дивізії Путов[129].

Переговори спочатку йшли повільно і зрушили з місця лише після того, як Менцель на папері зафіксував обіцян­ку надати 35 млн марок як фінансовий внесок Німеччини в налагодження виробництва зброї у Росії. Після цього німецьким військовим експертам була надана мож­ливість протягом трьох тижнів провести огляд радянсь­ких військових заводів: порохового заводу в Шліссель­бурзі, а також заводів, на яких виробляли зброю у Петро­граді (путіловські заводи), Тулі і Брянську. Експертів здивувало те, що заводи були в гарному стані, але потре­бували фінансової підтримки і замовлень. Німецький список замовлень складався в основному з ручних гранат, гармат і боєприпасів. Розенгольц намагався його розши­рити замовленнями на мотори для літаків, на протигази й отруйні гази.

Зрештою в ході переговорів були підготовлені два до­говори, і 14 травня 1923 р. в Москві відбулося підписання одного з них — договору про будівництво хімзаводу для виробництва отруйних речовин (акціонерне товариство «Берсоль») вартістю 35 млн золотих марок. Було підготов­лено також текст другого договору про будівництво в СРСР військових заводів і поставки військових ма­теріалів рейхсверу. У цей же час начальник морських пе­ревезень німецького флоту капітан 1-го рангу В. Ломан провів у Москві переговори про будівництво німецьких підводних човнів на радянських верф'ях. Справа в тому, що Склянський повідомив посла Брокдорфа-Ранцау, що верфі на території СРСР можуть будувати підводні човни і без закордонної допомоги, але при наявності фінансової підтримки[130].

Але через дезорганізацію фінансів Німеччини і важ­кий стан всередині країни ратифікація німецьким уря­дом договорів затягнулася. Тому в середині червня Чи­черін вказав німецькому послу на цю затримку і заявив, що військові переговори мають «вирішальне значення для розвитку військових відносин у майбутньому». Тоді Брокдорф-Ранцау виступив ініціатором запрошення в Німеччину радянської делегації і передав Чичеріну осо­бистий лист Куно з цією пропозицією.

Запевняючи Куно про необхідність проведення пере­говорів у Берліні, Ранцау, однак, керувався своїми мірку­ваннями. Він вважав, що для продовження переговорів радянська делегація повинна прибути в Берлін, оскільки поїздка німецької «комісії» в Москву третій раз поспіль (на цьому наполягали німецькі військові) ставила б німецьку сторону в позицію прохача.

У середині липня 1923 р. Брокдорф-Ранцау прибув до Берліна. Оскільки зволікати з підтвердженням московсь­ких домовленостей не можна було, на пропозицію Ран­цау, під час засідання перед переговорами з Розенголь- цем було вирішено пообіцяти збільшення фінансової допомоги Росії ще на 40 млн марок. Німецька сторона на­магалася все ж таки поставити підписання договорів у за­лежність від політичних вчинків Москви. Вона домагала­ся: 1) німецької монополії у виробництві зброї в Росії, маючи на увазі заборону усякого допуску третіх країн до відбудови заводів, на яких уже працюють німецькі спеціалісти (особливо до авіаційних заводів); 2) радянсь­кої заяви про допомогу Німеччині у випадку погіршення відносин із Польщею[131].

З 23 по ЗО липня 1923 р. Розенгольц перебував у Берліні. У переговорах із ним брали участь Крестинсь- кий, співробітники повпредства Якубович і Устінов. Куно в бесіді, яка відбувалася ЗО липня 1923 р., підтвердив наміри про виділення 25 млн марок, але всяку подальшу допомогу обумовив виконанням СРСР обох умов. Умову про німецьку монополію Розенгольц взяв до уваги, а щодо односторонньої заяви про підтримку Німеччини у діях проти Польщі привів старий доказ про необхідність спочатку отримати достатню кількість зброї. Тому поки не слід поспішати. Він запропонував продовжити війсь­ково-політичні переговори в Москві.

У підсумку переговорів були ратифіковані два підго­товлених раніше договори про виробництво в СРСР (Зла­тоуст, Тула, Петроград) боєприпасів і військового спо­рядження і поставки військових матеріалів рейхсверу, а також про будівництво хімічного заводу. Керівництво рейхсверу заявило про готовність створення золотого фонду в 2 млн марок для виконання своїх фінансових зо­бов'язань. Крестинський про підсумки переговорів повідомляв Чичеріну, що їх результат «залишається у ме­жах тих двох договорів, які були підготовлені в Москві»2.

13 серпня 1923 р. Куно під тиском внутрішньої ситу­ації, викликаної запровадженою ним політикою «пасив­ного опору» і загрозою загального страйку, подав у відставку. Новий канцлер Г. Штреземан сформував уряд великої коаліції за участю СДПН і взяв курс на зміну зовнішньої політики, який полягав у відмові від од-, нобічної «східної орієнтації» і пошуку шляхів для нала­годження відносин із Францією. 15 вересня 1923 р. пре­зидент Еберт і канцлер Штреземан заявили Брокдорфу- Ранцау, що вони виступають проти продовження перего­ворів представників рейхсверу в Москві і вимагають об­межити допомогу в постачанні радянської оборонної промисловості та намагатися направляти її суто на еко­номічні рейки.

Таким чином, можна зробити висновок, що протягом 1920—1922 рр. радянська дипломатія виконувала анти- версальські настанови Леніна про необхідність зближен­ня в першу чергу з переможеними країнами, в'яких були серйозні протиріччя з державами-переможницями. Тому більшовицька дипломатія наполегливо шукала шляхи розширення контактів із Німеччиною і її союзниками, оскільки держави Антанти примусили їх підписати такий мир у Версалі, який позбавляв їх матеріальної можли­вості економічного існування в умовах повного безправ'я і приниження. Крах надій на швидке здійснення рево­люції у країнах капіталу, і передусім у Німеччині, спону­кав більшовицьких керівників шукати нові шляхи забез­печення інтересів Радянської держави на міжнародній арені. Парадокс, проте, полягав у тому, що правляча в Радянській Росії партія однією рукою спрямовувала діяльність дипломатії на встановлення мирних відносин з урядами Заходу, а іншою — підтримувала сили, які вели боротьбу проти цих урядів. Саме в цьому полягала дво­значність і дуалізм радянської зовнішньої політики.

Що стосується Німеччини, то протягом 1920—1922 р. паралельно з обговоренням політичних (встановлення дипломатичних відносин) і економічних (надання позик) питань з Радянською Росією обговорювались і пи­тання військово-промислового співробітництва. У під­сумку було підписано Рапалльський договір. Однознач­ної оцінки йому дати неможливо. В Радянській Росії вва­жали, що завдяки йому країна налагодить з Німеччиною більш тісні політичні та економічні відносини. Як відомо у правлячих колах Веймарської республіки ставлення до Рапалльського договору та радянсько-німецького спів­робітництва було неоднозначним. Чітко виділялися при­наймні два загальні підходи — лінія начальника управ­ління сухопутних військ генерала Секта і лінія німецько­го посла в СРСР У. Брокдорфа-Ранцау.

Велика кількість політиків Заходу вбачали в цьому до­говорі можливість зміцнення Радянської держави за ра­хунок економічного й науково-технічного потенціалу Німеччини. Проте вони усвідомлювали і ту обставину, що співробітництво з Росією дозволить Німеччині здійс­нити підрив основ Версальського мирного договору, чого Берлін якраз і домагався.

Рапалльський договір знаменував собою провал планів Антанти на ізоляцію Радянської Росії і проведення стосовно неї політики економічного диктату. Одночасно він сприяв стабілізації ситуації в Європі, тепер обидві сторони могли з більшою впевненістю маневрувати в міжнародній політиці. Особливість Рапалльського дого­вору полягала в тому, що він стимулював розвиток міжнародних зв'язків усіх радянських республік, у тому числі України. Москва була зацікавлена в поширенні Ра­палльського договору на всі радянські республіки, не стільки з економічних, скільки з політичних міркувань, бо для радянського керівництва вкрай важливо було створити прецедент визнання радянських республік та­кою великою європейською державою, як Німеччина, забезпечити створення дипломатичних умов підготовки утворення СРСР, а також поставити під контроль зовнішню політику незалежних республік.

Що стосується двостороннього військового співро­бітництва, то його концепція була намічена в результаті серії таємних двосторонніх переговорів у Москві й Берліні у 1920—1923 рр. І розпочато його було навесні 1922 р.

2.2. Військово-промислове співробітництво

З численних пропозицій, що були зроблені радянській стороні як щодо її самостійного співробітництва з німецькими приватними фірмами — виробниками зброї і військового спорядження, так і за посередництва «Зон- дергрупи Р» («Вогру») і канцлера Вірта, у підсумку зали­шилося лише декілька проектів. Причин тому було декілька. По-перше, відсутність матеріальної бази і коштів у радянської сторони. По-друге, брак коштів у її партнера — військового міністерства Німеччини, бюд­жетної організації, для фінансування дорогих проектів. Затвердження держбюджету, а таким чином і військово­го бюджету, проходило через обговорення парламентом республіки, тому виділення в умовах економічної кризи значних державних коштів на потреби військового міністерства, тим більше з урахуванням обмежувальних статей Версальського договору, було просто неможли­вим. «ГЕФУ» («Товариство допомоги промисловим під­приємствам», яке було створене «Зондергрупою Р» на гроші військового міністерства Німеччини для коорди­нації і фінансової підтримки військово-промислових об'єктів, в першу чергу в Росії (із цією метою на його ра­хунки було переведено 74,5 млн марок)[132], із своїм завдан­ням не впоралося. Більш того, його керівники використо­вували кошти в особистих цілях. Проте навіть ті проекти, які в результаті переговорів представників РВР, фірм і «Вогру» отримали реальні обриси у вигляді оформлених договорів, становили собою перспективні напрямки у розвитку військової техніки — виробництво літаків, от­руйних речовин та боєприпасів для артилерії.

Виробництво літаків

Як уже зазначалося, 26 листопада 1922 р. в Москві між урядом РРФСР і фірмою «Юнкере» були укладені три кон­цесійних договори: про виробництво металевих літаків і моторів; про організацію транзитного повітряного сполу­чення Швеція — Персія; про аерозйомки в РРФСР. Усі три угоди були підписані від радянської сторони головою ВРНГ П. Богдановим і заступником наркома закордонних справ М. Литвиновим, а від «Юнкерса» — директором фірми «Юнкере» у Дессау Г. Заксенбергом. Фірма «Юн­кере» заснувала три акціонерних товариства. Згідно з кон­цесійним договором № 1, який було укладено строком на ЗО років, «Юнкере» отримав право заснувати Товариство для виробництва літаків і моторів. Для цієї мети йому в оренду повністю передавались «Російсько-Балтійський авіаційний завод у Філях» поблизу Москви і «Російсько- Балтійський авіаційний завод у Петрограді». Виробнича програма встановлювалась у розмірі 300 літаків на рік, ра­дянська сторона повинна була щорічно купувати 60 літа­ків. Серійний випуск літаків мав розпочатися не пізніше 1 жовтня 1923 р., а серійний випуск моторів — через рік після затвердження договору. До 29 січня 1924 р. кон­цесіонер зобов'язувався випустити 75 літаків і 112 моторів, а до 29 січня 1925 р. уже вийти на проектну потужність (ви­робництво 300 літаків і 450 моторів на рік). Договором пе­редбачалося, що «першочергово концесіонер приймає й обладнує завод у Москві» (Філі). Директором заводу у Філях став колишній німецький військовий аташе в Росії підполковник В. Шуберт (під прізвищем Штекель), саме він деякий час працював у «Зондергрупі Р», навіть вів на по­чатку переговори з «Юнкерсом» як представник «Зондер- групи Р». Про другий завод говорилось, що він призначав­ся «для виробництва тільки гідролітаків»[133]. 29 січня 1923 р. концесійний договір було затверджено РНК СРСР.

Весь переговорний процес «Юнкерса», «Зондергрупи Р» і РВР аж до підписання договору 26 листопада 1922 р. свідчить про те, що сторони бачили в ньому насамперед політичну угоду. Спочатку на першому плані були ра­дянсько-польські протиріччя і «Зондергрупа Р» підштов­хувала «Юнкере» до співробітництва з РРФСР у розра­хунку на радянсько-польський конфлікт. «Юнкере» навіть погодився наприкінці 1921 р. допомогти у вироб­ництві дерев'яних літаків. На початку літа 1922 р. напру­га в радянсько-польських відносинах спала, і сторони відмовилися від таких намірів, поставивши за мету співробітництва виробництво суцільнометалевих літаків.

Коли укладався договір, «Вогру» і РВР домоглися того, що 60 % всього виробничого процесу «Юнкерса» було пе­реведено в Росію, причому фірма вказувала на наявність у неї лише однієї моделі не дуже сильного мотора. Пер­шочерговим завданням для «Юнкерса» стало навчання персоналу Філевського заводу й налагодження виробни­цтва суцільнометалевих літаків.

Але майже одразу стали виникати ускладнення. Так, радянська сторона наполягала на тому, щоб завод якомо­га скоріше вийшов на повну проектну потужність, зо­бов'язувалась купувати лише 20% річного випуску літаків (тобто 60 машин). «Вогру», як засвідчувала фірма, не мог­ла закуповувати решту 80% літаків. Тому, з метою забез­печення їх збуту, «Юнкере» наполягав на підписанні двох інших концесійних договорів.

Після франко-бельгійської окупації Рурської області в Німеччині для підтримки «пасивного опору» було створе­но так званий «Рурський фонд», на кошти якого «Вогру» закупила в голландської фірми «Фоккер» 100 літаків. Це стало неприємною несподіванкою для «Юнкерса». У ра­дянської сторони, у свою чергу, викликала сумніви якість літаків фірми «Юнкере»[134]. Усе це призвело до того, що ра­дянська сторона стала зволікати з оформленням замов­лень на літаки, які вироблялись у Філях. Більш того, 20 грудня 1923 р. радянська сторона уклала з фірмою «Фоккер» договір на поставку 200 літаків (125 літаків «ОХІ» і 75 «СІУ»).[135] У відповідь «Юнкере» не став виводи­ти завод у Філях на заплановану потужність.

28 травня 1924 р. у Москві було підписано додаткову угоду про скорочення закупівель літаків «СІУ» з 75 до 50 і відстрочки їх поставки на 5 місяців, до ЗО листопада 1924 р. Фірма, проте, наполягала на підписанні 9 серпня 1924 р. ще одного договору про полегшення умов прий­мання літаків. Усі літаки прибули в СРСР протягом зими 1924 — 1925 рр. Радянські авіатори були задоволені літаками.

16 листопада 1924 р. на прийомі у Брокдорфа-Ранцау директор «Юнкерса» Пфайфер у бесіді з наркомами за­кордонних справ Чичеріним і зовнішньої торгівлі Красіним переказав усі труднощі, з якими зіткнулася фірма. Пфайфер за допомогою Красіна склав лист, який нарком переслав потім Сталіну, Фрунзе, Розенгольцу, П'ятакову, Дзержинському, Рикову, Каменеву, Зи- нов'єву і Троцькому[136].

Сам Пфайфер свій лист особисто передав Троцькому, ввічливо, але однозначно вказав, що «криза, в якій завод знаходиться в теперішньому часі, є серйозною загрозою його існуванню»[137]. Пфайфер об'єктивно, без прикрас, виклав усю ситуацію. Так, в момент надання фірмі «Юн­кере» концесій, вказував він, продукція його заводу в СРСР була конкурентоспроможною на світовому ринку, оскільки виробничі витрати, і особливо заробітна плата, були майже вдвічі нижчі, ніж у західних країнах (пого­динна заробітна плата становила приблизно 18 коп. зол. проти 50 коп. на теперешній момент). Замовлення на по­ставку 100 літаків укладено за твердими цінами, виходя­чи з погодинної зарплати у 18 коп. золотом, але впровад­ження непу в СРСР і інфляція в обох країнах звели нанівець усю калькуляцію, і витрати більш ніж удвоє збільшилися, що відповідно призвело і до зростання ціни літаків.

«Юнкерсу» у короткі строки вдалося перенести в Росію сучасний на той час авіазавод із персоналом більш ніж у 1300 чол. Підприємство, хоча і з деякими затримка­ми, було «більш ніж на 95 % укомплектовано устаткуван­ням для виконання виробничої програми — 25 літаків на місяць». Моторобудівний завод «через те, що не було за­мовлень» був ще не обладнаний, але через декілька місяців, запевнив Пфайфер, «завод зможе розпочати ви­робництво».

Сторони були розчаровані перебігом співробітництва. Радянська сторона наполягала на виконанні букви дого­вору, посилаючись на його відповідні статті. Характерис­тики літаків також деякою мірою поступалися тим, що були записані у договорі, і, тим самим, літаки, за твер­дженням управління ВПС РСЧА, не були «бойовими оди­ницями». Врешті, у «Юнкерса» були проблеми з виготов­ленням придатних моторів, і тому довелось закупити мо­тори фірми «БМВ», що добре зарекомендували себе під час світової війни. Мотор «Юнкерса» був малопотужним (185 к.с.), тоді як на озброєнні ВПС на дерев'яно-матерча- тих літаках були встановлені мотори в 350 — 400 к.с. Крім того, аварія одного з уже зданих в експлуатацію літаків, а також різні інші пошкодження призвели до того, що мо­торні питання підірвали довіру льотчиків до літаків «Юн­керса». Усе це, на думку Пфайфера, і створило атмосфе­ру неприязні й недовіри з боку радянського партнера.

«Юнкере» визнав, що він недооцінив «труднощі з ор­ганізацією виробництва в СРСР», призначив дуже ко­роткі терміни поставки, погодився з докорами щодо тех­нічних даних літаків, які будували у Філях. Але фірма рішуче відкинула звинувачення в недостатньому фінан­суванні підприємства («Ми, з точки зору приватного про­мисловця, вклали колосальні суми»)[138]. Металеві літаки «Юнкерса» були цілком надійні і могли використовува­тись у військових, а головне — мирних цілях.

Що стосується гідролітаків, то машини «Ю-21» були найкращими з тих, які були на озброєнні ВПС. Труднощі з моторами «Юнкере» готовий був усунути, навіть обладнав власний моторобудівний цех у Філях для їх ремонту.

Завод, де працювало більше 1300 чол. кваліфікованого персоналу і в який було вкладено мільйонні суми, мав бу­ти забезпечений замовленнями, оскільки інакше зроста­ли б накладні витрати. Але впродовж 1924 р. навіть обов'язкові замовлення на 60 літаків «Юнкерсу» не дава­лися, оскільки радянська сторона наполягала на таких цінах на ці літаки, які можна було б визнати обґрунтова­ними лише за умови повного завантаження заводу. Зва­жаючи на такий стан і відсутність у концесіонера за дого­вором права звертатись у третейський суд, «Юнкерсу» залишалося «клопотатися перед радянською стороною про зміну концесійного договору в зв'язку зі змінами ос­новних умов» (економічних) або розірвати договір з усі­ма випливаючими з цього наслідками. У цей час у Філях уже розпочалося згортання діяльності заводу й звільнен­ня радянського персоналу (1150 чол.)2.

У січні 1925 р. головою РВР СРСР замість Троцького було призначено М. Фрунзе. Фрунзе був прибічником політики продовження співробітництва з «Юнкерсом», він розумів, що німцям тут вдалося побачити перспекти­ву. На одному із засідань президії РВР СРСР (8 травня 1925 р.) було прийнято рішення «зберегти і продовжити роботу концесії "Юнкере" в СРСР». Цим рішенням ста­вилося перед «Юнкерсом» декілька умов: здешевлення виробництва, забезпечення запасами сировини (дюралю­мінієм), можливість продовження роботи заводу у випад­ку концесії. Було вирішено також «практично приступи­ти до налагодження цієї справи за власні кошти»[139]. З цього можна зробити висновок, що власного авіаційного ви­робництва із закінченим циклом в СРСР не було.

Саме в цей час стало відомо, що «Вогру» не надасть «Юнкерсу» обіцяні раніше багатомільйонні кредити (1 млрд марок у банкнотах). Основною причиною такої позиції «Вогру» стало те, що літаки «Фоккера» за своїми льотними характеристиками були дійсно кращими за відповідні моделі «Юнкерса» («Ю-20», «Ю-21»). Тому «Вогру» почало відходити від виконання своїх фінансо­вих зобов'язань.

Фірмі нічого іншого не залишалося, як звільняти пер­сонал на заводі у Філях, і до березня 1925 р. вона майже повністю припинила виробництво — із приблизно 1500 ро­бітників на заводі залишилося лише ЗО.

Що стосується виведення заводу на виробничу по­тужність, то, як відмічало управління ВПС, цей пункт концесіонер не виконав. Так, за договором, «Юнкере» обіцяв випустити до 29 січня 1924 р. 75 літаків і 112 мо­торів, а фактично випустив тільки 12 літаків і жодного мотора. До 29 січня 1925 р. «Юнкере» мав випустити 300 літаків і 450 моторів, а виготовив лише 75 літаків і жодного мотора. Літаки виявились дорожчими, ніж пе­редбачалось: гідролітак «Ю-20» коштував 38 тис. крб., замість 32 тис., а розвідник «Ю-21» — 34 — 36,5 тис. крб., замість 29 — 30 тис., тобто вдвічі дорожче розвідника «Фоккер» і у 1,5 раза — розвідника «ДН-9», який виготов­ляли в той час в СРСР[140]. Крім того, оцінюючи льотні ха­рактеристики «Ю-21» у порівнянні з «ДН-9», УВПС ви­явило численні конструктивні дефекти (менша швид­кість, запас міцності, велика посадочна швидкість, пробіг при зльоті й посадці та ін.) і зробило висновок, що «ДН-9» являє собою цілком сучасну бойову машину, тоді як «Ю- 21» потребує багатьох доопрацювань.

Як невиконання концесіонером своїх зобов'язань розглядалося і те, що, взявши зобов'язання, фірма не змогла «зосередити у Філях запаси алюмінію і дюралю­мінію у кількості, достатній для виробництва 750 літаків і 1125 моторів», тобто «основне наше завдання мати знач­ну матеріальну базу для металевого літакобудування все­редині Союзу не було досягнуте». Зважаючи на це, УВПС вирішило нове замовлення «Юнкерсу» не надавати, кон­цесійний договір розірвати, «металеве літакобудування звести до масштабу дослідного» і його організацію всере­дині країни «передати авіатресту», наказавши йому ще раз провести перевірку технічних характеристик літака і «налагодити в СРСР видобуток алюмінію»[141].

РВР під керівництвом Фрунзе (брали участь також Ун- шліхт, Каменєв, Лашевич, Баранов, Зоф, Єремєєв) 2 черв­ня 1925 р. наказав «переглянути концесійний договір з Акціонерним Товариством "Юнкере" з приводу надання пільг концесіонеру» на умовах організації (крім літакобу­дування) моторобудування і поставки конструкторської роботи з літако- і моторобудування, а також надання мож­ливості радянським інженерам ознайомитись з конструк­торськими роботами «Юнкерса» як в СРСР, так і в Німеч­чині. У випадку незгоди «Юнкерса» РВР ухвалила «підня­ти питання про розірвання договору з концесіонером»[142].

Тим часом «Юнкере», зазнавши великих збитків, у квітні 1924 р. звернувся по допомогу до МЗС Німеччини. Це призвело до того, що 5 травня 1924 р. було підписано ще один договір між «Юнкерсом» і «Зондергрупою Р», за яким фірма отримала 5 млн марок. Але це не вирішило ні фінансових проблем компанії, ні питання про збут нових літаків. Спроба професора X. Юнкерса, власника фірми, домовитись з генералом Сектом і «Зондергрупою Р» про участь держави в капіталі фірми не вдалася. Не вдалося також налагодити і переговори з радянською стороною про відновлення бази співробітництва починаючи з трав­ня 1925 р. чи про ліквідацію концесії. До того ж зов­нішньополітичний курс Німеччини зазнав змін (16 серпня 1924 р. було прийнято «план Дауеса», а в жовтні 1925 р. відбулась Локарнська конференція), тому радянська сто­рона відверто стала затягувати переговори. Для уникнен­ня повного банкрутства у жовтні 1925 р. «Юнкере» звер­нувся до уряду, який, щоб не нашкодити власній зовнішній політиці, змушений був вдатися до санації фірми. «Санаційні заходи» призвели до того, що профе­сор Юнкере розпродав 80 % акцій фірми, причому 60 % капіталу заводу у Філях перейшло до «Зондергрупи Р», яка загалом вклала в це підприємство 9,4 млн золотих ма­рок (і ще 5 млн марок — «Юнкере»),

Виробництво отруйних речовин

Під час візиту 14 травня 1923 р. німецької військової делегації на чолі з підполковником Менцелем у Москву було підготовлено договір про будівництво хімічного за­воду з виробництва отруйних речовин. На його будів­ництво німецька сторона виділила 35 млн марок. У пошу­ках партнера для радянської сторони «Вогру» звернулася до спеціаліста зі світовим ім'ям у галузі хімічної індустрії професора Ф. Хабера (Габера), директора Інституту фізичної хімії і електрохімії ім. Кайзера Вільгельма, з про­ханням рекомендувати технічного керівника. Він поре­комендував X. Штольценберга, найбільш підготовленого свого учня. Штольценберг у цей час уже ввів у дію хімза­вод у Гамбурзі і вважався одним із найвідоміших у Німеч­чині хіміків-спеціалістів з отруйних речовин.

Під час переговорів у Берліні в липні 1923 р. Розен- гольц і Хассе підписали так званий попередній договір. З німецької сторони це призвело до створення 9 серпня 1923 р. «ГЕФУ» («Товариство допомоги промисловим підприємствам»), з радянської сторони — товариства «Метахім». ЗО вересня 1923 р. «ГЕФУ» і «Метахім» укла­ли між собою договір про організацію змішаного акціонерного товариства з метою виконання поперед­нього договору.

За договором, строком на 20 років радянська сторона («Метахім») зобов'язувалася надати «хімічний завод в Іващенкові під Самарою на території автономної рес­публіки німців Поволжя», німецька ж сторона («ГЕФУ») і фірма «Штольценберг» — «налагодити виробництво» з тим, щоб не пізніше 15 травня 1924 р. було повністю запу­щене виробництво сірчаної кислоти, каустичної соди, хлорного вапна, суперфосфату і рідкого хлору, а іприту й фосгену (ОР) — не пізніше 6 місяців після будівництва необхідних для цього будівель, а бертолетової солі — не пізніше 1 липня 1924 р.[143].

Загальний внесок «Метахіму» у виробництво отруй­них речовин дорівнював сумі у 5,88 млн золотих крб., «ГЕФУ» — 4,46 млн золотих крб. Змішане радянсько-ні­мецьке акціонерне товариство отримало назву «Берсоль». Річне виробництво «Берсолі» за договором повинно було бути таким: бертолетової солі (звідси, мабуть, і назва това­риства) — 26 тис. пудів, каустичної соди — 165 тис. пудів, олеуму (концентрат сірчаної кислоти) — 250 тис. пудів, суперфосфату — 400 тис. ігудів, фосгену — 60 тис. пудів та іприту — 75 тис. пудів. Наливні станції «Берсолі» мали щорічно «споряджати» 500 тис. снарядів іприту й фосге­ну. Причому виробництво хімічних снарядів було основ­ною метою, а виробництво мирної хімічної продукції — «паралельно, головним чином, з метою конспірації» [144]

Правління «Берсолі» складалось з 4 чоловік, по 2 із кожної сторони, голова правління — від «Метахіму», го­лос голови при розв'язанні спірних питань давав перева­гу. Сторони зобов'язувались протягом перших трьох років надавати товариству гарантовані замовлення на 2 тис. пудів рідкого хлору, 3 тис. фосгену і 5,5 тис. пудів іприту за собівартістю. Транспортування німцями устат­кування і готової продукції звільнялося від мита1.

До укладення договору Штольценберг неодноразово оглядав завод. У жовтні 1923 р. було підписано відповід­ний договір між «Штольценбергом» і «ГЕФУ». Військове міністерство, найнявши Штольценберга, вклало у побу­довані ним заводи (Грефенхайнікен і Іващенково) близь­ко 24 млн золотих марок, причому більше половини було інвестовано у хімзавод в Іващенкові. У Штольценберга тоді був лише за"вод у Гамбурзі з виробництва хімікатів і невелика, але прибуткова філія в Іспанії. Штольценберг енергійно взявся за справи в Іващенкові, тим більше, що успіх цього підприємства міг принести йому великі при­бутки. Протягом 1923—1926 рр. у будівництво заводу, його обладнання і заробітну плату робітникам ним було вкладено 3,5 млн марок.

Після початкових труднощів організаційного періоду в Іващенкові до жовтня 1924 р. були розгорнуті масш­табні будівельні роботи по відбудові заводу. Було запуще­но для проби суперфосфатне виробництво, і суперфос­фат, як зазначала радянська сторона, був «за якістю не нижчий від іноземного і набагато вищий від того, що був на ринках Росії». У листопаді планувався пуск «контакт­ного заводу». Монтажні роботи через затримки поставок обладнання з Німеччини (у жовтні 1924 р. прибуло 75 % усього обладнання) запізнювалися на 9 місяців. Це по­гіршило фінансове становище товариства, на якому пра­цювало 1400 чол. Виникло побоювання, що до початку за­пуску усіх цехів завод залишиться без оборотного капіта­лу1. Крім того, представниками «Метахіму» було взято під сумнів безпечність устаткування, яке монтувалось німецькими спеціалістами. Коли у вересні 1925 р. монтаж був майже закінчений, радянська приймальна комісія з'ясувала, що установки непридатні до експлуатації і по­винні бути повністю перероблені.

До кінця 1925 р. було налагоджено лише виробництво сірчаної кислоти. Представники «Метахіму» неодноразо­во (у письмовій та усній формі) вказували керівництву рейхсверу і «Зондергрупи Р» на слабку підготовку німецьких спеціалістів і на те, що «Штольценбергом» не дотримуються терміни виконання договору. Двічі у Берлін для з'ясування цього питання виїжджали ра­дянські фахівці: академік В. Іпатьєв і професор А. Галь- перін. У січні 1925 р. з цією ж метою у Берлін прибув Ро- зенгольц, який передав Секту і Хассе відповідного листа «Метахіму». У травні 1925 р. в Берліні побувала ще одна комісія РВР СРСР на чолі з Туровим (укл. Іпатьєва й Галь- періна); вона поставила перед «ГЕФУ» питання про стро­ки закінчення робіт і усунення всіх вагань «шляхом вив­чення й розгляду подібних установок у Гамбурзі». Але в Гамбург комісія, незважаючи на обіцянки фірми, так і не поїхала. Крім того, до «Метахіму» з неофіційних каналів надійшла інформація про банкрутство Штольценберга[145].

На прохання Нідермаєра наприкінці листопада — на початку грудня 1925 р. у Берлін для переговорів при­їжджала ще одна делегація «Метахіму» (у складі директо­ра «Метахіму» Л. Гінзбурга і директора «Воствага» С. Мрочковського). Розмови велися про закінчення будівництва й запуск хімзаводу. «Метахім» звертав увагу на те, що завод побудували погано (недостатня продук­тивність і низька безпечність виробництва). Вдалося до­мовитись про те, що якщо в нові строки завод не буде за­пущено або його пробний запуск дасть негативні резуль­тати, то «завод, як він є, передається "Берсолі" і переоб­ладнання його буде проводитись російською стороною за рахунок "ГЕФУ"». Але на запитання про відпові­дальність за можливі збитки відповіді не було, і перегово­ри зайшли у глухий кут. Крестинський для залагодження суперечки 7 грудня 1925 р. зустрічався з німецьким на­чальником генштабу Хассе. Той вказав на те, що перед ним питання про відклик представників «ГЕФУ» як їх по­карання не стояло. Чунке залишився в Москві, а його ко­легу (директора «ГЕФУ» Т. Еккорта) було відкликано «для більш широкої роботи в Німеччині». Хассе підтвер­див, що це підприємство може бути і не зовсім вдалим, але підкреслив, що рейхсвер бажає «продовжити спільну роботу в різних галузях». Він запропонував також про­довжити переговори та пообіцяв надалі спостерігати за ними і внести так звану «політичну точку зору». Постано­вою Політбюро від 13 лютого 1927 р. було санкціоновано розірвання договору по «Берсолі». Німці залишили всю матеріальну частину у вигляді заводського обладнання і будівель без усяких контрпретензій.

Виробництво боєприпасів

Після закінчення в липні 1923 р. терміну дії договору про будівництво військових заводів і поставки військових матеріалів рейхсверу фірма «Крупп» допомогла ра­дянській стороні налагодити виробництво боєприпасів (гранати/снаряди). Схема домовленостей була така ж, як і при виробництві отруйних речовин. Про це свідчить довідка про роботу «Метахіму», яку направив Розенгольц Дзержинському в червні 1924 р., у якій повідомлялось, що «Метахім» уклав із «ГЕФУ» два договори: один — про створення «Берсолі» і другий — про виконання для «ГЕФУ» «замовлення на 400 тис. снарядів (для польових тридюй­мових гармат). Замовлення виконувалось на заводах: а) Тульському патронному (гільзи), б) Златоустівському сталевиливному (стакани), в) Казанському пороховому (порох), г) Ленінградському трубочному імені т. Калініна (трубки), д) Богородському вибуховому заводі (зарядження стаканів), е) Охтенському пороховому (збирання трубки). «ГЕФУ» передало 600 тис. доларів СІІІА на налагодження виробництва і 2 млн доларів — аванс під замовлення[146].

Головним інструктором із замовлень був колишній артилерійський полковник рейхсверу Арнольд, інструк­торами на інших заводах: Вернер і Мітман — в Тулі, Крю- гер і Старк — в Ленінграді, Генріх і Білецький — в Охті, Кліппе й Гейдельбергер — у Златоусті. У бесіді з німець­ким послом у Москві Брокдорфом-Ранцау 9 червня 1924 р. голова РВР СРСР Троцький відзначив роботу німецьких директорів, які керували тульськими зброярними заводами.

У грудні 1925 р. виконання одноразового, дуже вигід­ного для СРСР «снарядного» замовлення завершилось і перед радянською стороною постало питання про мож­ливі перспективи галузі. Справа в тому, що один із за­водів було запущено спеціально для виготовлення німецьких замовлень, Хассе в бесіді з першим секрета­рем радянського повпредства в Берліні І. Якубовичем 8 грудня 1925 р. вказав, що на повторне замовлення гро­шей немає, і нагадав, що «формально зобов'язання дати нове замовлення на його відомстві не лежить», оскільки на переговорах у 1923 р. замовлення розміщалось як од­норазове, «без зобов'язань повторення». Саме тому німці тоді змогли «піти на цю ціну, яку вони платять і яка пов'язана з надзвичайними переплатами порівняно із собівартістю аналогічного виробництва у Німеччині[147].

У бесіді з Крестинським і Стомоняковим ЗО січня 1926 р. Сект говорив про можливість надати радянській стороні «нове снарядне замовлення», але за умови «знизити ціни на снаряди, порівняно з цінами першого замовлення». Про це зайшла мова після того, як почалися розмови про «налагодження кулеметної справи» в СРСР (Сект гово­рив про зацікавленість Німеччини в покращенні боєздат­ності РСЧА).

«ГЕФУ» вело переговори і про «налагодження в СРСР кулеметної справи» (зразки «кулемета Драйте»). Але че­рез невигідні умови, запропоновані німецькою сторо­ною, довгі переговори так ні до чого не привели. Однак, враховуючи «новизну конструкції і гарні властивості ку­леметів», «Метахім» у грудні 1925 року зробив «ГЕФУ» замовлення на 10 кавалерійських кулеметів, які виготов­лялися під російський патрон, і на 10 пістолетів-куле- метів. їх випробовування в Німеччині дали добрі резуль­тати. У січні 1927 року їх зразки повинні були вже бути доставлені до Москви. За посередництва «ГЕФУ» в СРСР повинно було бути налагоджено виробництво «проти­газів Ацера». Ішла мова і про купівлю в рейхсверу танків і продаж йому радянською стороною 112 гармат, які пос­тачав «Крупп» ще царській Росії під час російсько- японської війни 1904— 1905 рр.[148].

Одночасно із становленням військового співробіт­ництва з Німеччиною на міждержавному рівні радянсь­ке керівництво активно використовувало можливості, надані йому свободою комерційної діяльності за кор­доном.

З цією метою ще в 1922 р. РВР республіки за безпосе­редньої участі голови ВЧК Дзержинського створив спеціальне акціонерне товариство «Востваг», яке займа­лось науково-технічною і економічною розвідкою в країнах Заходу, закупівлею військових матеріалів, зброї і стратегічної сировини. Можна сказати, що від створення «Воствагу» почалося економічне шпигунство у промис­лово розвинутих країнах Заходу.

«Востваг» очолив С. Мрочковський. Загальне «полі­тичне» керівництво товариством і цільове розподілення коштів знаходилося в руках наркома з військових і морських справ, а також члена Політбюро ВКП(б) К. Во- рошилова. У двох своїх постановах від 31 березня 1927 р. і 5 травня 1927 р. Політбюро доручило «Воствагу» завдан­ня, які були пов'язані з торгівлею зброєю за кордоном. Головна закордонна контора товариства знаходилась в Парижі і діяла під прикриттям фірми «Спакомер». Філії «Воствагу» знаходились у Берліні, Нью-Йорку, Улан-Ба­торі, Кантоні, Тянзіні. Берлінською філією керували Нємцов і Девінгталь. Крім того, представники «Воствагу» постійно працювали у великих німецьких фірмах: «К. Цейс», «Борзіг», «АЕГ» та ін.1

Починаючи з 1927 р. до роботи «Воствагу» було під­ключено наркомторг СРСР. Товариство існувало впро­довж всього міжвоєнного періоду аж до початку Другої світової війни. У «Воствагу» у розпорядженні були ве­ликі кошти: на 1 січня 1934 р. його капітал становив З млн дол., у т.ч. внески в Німеччині — близько 500 000 до­ларів[149].

У цілому досвід перших років співробітництва в галузі військової промисловості показав, що воно було недо­статньо ефективним. Обидві сторони це розуміли, і вже наприкінці 1925 р. Крестинський інформує Литвинова (копія Уншліхту) про проблеми з «ГЕФУ», про справу з «Берсоллю» і про відсутність нових німецьких замовлень на снаряди, зауважуючи, що «однак підґрунтя для спіль­ної роботи не було втрачено» і радянська сторона зможе розраховувати на «активну допомогу» німецьких війсь­кових в радянському військовому будівництві при нала­годженні «усіх тих справ, за якими від німців не вимага­ють грошей, а лише технічну допомогу»[150]. У листі Крес- тинський лише трохи торкнувся даної теми, мова йшла також і про нові справи. їх успішне розв'язання створило б «нову атмосферу» у переговорах і вирішило б спірні пи­тання з «хімічної справи».

Справді, наприкінці 1925 р. військово-промислове співробітництво при посередництві «ГЕФУ» переживало критичний момент. ЗО січня 1926 р. Крестинський прямо вказав Секту і Хассе, що в Москві він «багато говорив із військовими й керівними колами ЦК ВКП(б) (Сталіним, Риковим, Ворошиловим, Молотовим, Бухаріним, Розен- гольцем та ін.) про спільну роботу з німцями в галузі військової техніки.

Аналізуючи підсумки трирічної роботи, радянська сто­рона повинна була визнати, що робота ця майже нічого не дала. Крестинський вказав на «незадовільний досвід із "Юнкерсом", на незакінчений ще, але теж визнаний як незадовільний досвід із газами, на те, що радянська сто­рона не може отримати нові замовлення на снаряди і то­му повинна буде згортати роботу заводів, які були відкриті спеціально для виконання цих замовлень, а та­кож на тяганину в справах із протигазними масками й ку­леметами. Тому в Москві було прийнято рішення про зустріч керівників військових відомств. Вказавши на відсутність довіри до них «зі сторони керівних кіл ра­дянської держави», Крестинський заявив: «Наш уряд вважав звільнення теперішніх робітників «ГЕФУ» не­одмінною умовою для нових спільних заходів»[151].

Домовленість була досягнута, і в березні 1926 р. за­ступник голови РВР СРСР Уншліхт приїжджає до Берліна для переговорів із керівництвом рейхсверу. На перегово­рах відносно «Берсолі» було вирішено перенести строки пуску заводу на 1 травня 1926 р., хоча було ясно, що «Штольценберг» з цим не впорається. Це видно з самого тексту домовленості: «Радянська сторона домовилася з німецькою стороною, що керівництво й переоснащення фабрики переходить цілком у руки радянської сторони, якщо у вказаний строк фабрика не буде працювати з продуктивністю у 3,8 — 4 тонни листа на день, переосна­щення проводиться за рахунок німецької сторони». Ра­дянська сторона також визнає занадто низькою суму, яку вказала німецька сторона, і наполягає на збереженні су­ми у 2 млн марок, бо тільки така сума гарантує мож­ливість раціонального переоснащення устаткування. По­ловина цієї суми повинна бути авансована німецькою стороною, якщо керівництво роботами перейде до ра­дянської сторони. Витрати, більші від цього авансу, по­криваються німецькою стороною.

Зрештою, запустити завод на проектну потужність у строк Штольценберг так і не зміг. Причин було багато. Це і непередбачені затримки у постачаннях із Німеччини в Росію, і претензії радянської сторони, і різні проблеми технічного характеру (доопрацювання устаткування проводилось в процесі його монтажу), і, нарешті, великі руйнування, викликані весняними повенями Волги у 1926 р.

Але головною причиною невиконання домовленості були зміна політичного підходу до інвестиційного кліма­ту й початок здійснення політики індустріалізації в СРСР. За умов відходу від непу і закріплення курсу на остаточ­ну ліквідацію приватної власності почалося витіснення іноземних партнерів-концесіонерів та інших інвесторів з СРСР. Це здійснювалось шляхом організації різно­манітних провокацій, включаючи судові переслідування іноземних спеціалістів за звинуваченням у шпигунстві, а також організації страйків радянського персоналу з ви­могами до дирекцій концесій про підвищення заробітної плати. У підсумку концесійні договори, які укладалися, як правило, на довгий — 20 — 30-річний і більше — строк, розривалися, устаткування, ввезене концесіонерами, ви­куплялось за заниженими цінами радянською стороною; концесіонери, а це найчастіше були середні фірми, терпіли збитки, багато з них, що пов'язали свій «бізнес» з СРСР, кінець кінцем банкрутували[152].

12 травня 1926 р. комісія Політбюро ЦК ВКП(б) із спецзамовлень у складі Уншліхта (голова), Чичеріна, Яго­ди (члени), Аванесова, Шкловського, Мрочковського, Гальперіна й Гайліса (запрошені) ухвалила (протокол № 38) з причини невиконання німецькою стороною своїх зобов'язань за договором, а також, незважаючи на нада­ну їй відстрочку до 1 травня 1926 р., «провести у життя» прийняте цією ж комісією рішення від 9 січня 1926 р. про розірвання договору зі ІІІтольценбергом. Було також вирішено не чекати пуску «Берсолі», а самостійно, без допомоги німців, розпочати будівництво другого заводу. ЗО червня 1926 р. ця сама комісія постановила (протокол № 39) «визнати необхідним взяти кінцеву лінію на роз­рив з німцями у справі "Берсолі", тим більше, що німець­ка сторона сама запропонувала передати всі роботи на заводі "Берсоль" до їх закінчення у руки радянської сто­рони за рахунок німецької». «Метахіму» було запропоно­вано одразу ж розпочати пере- і дообладнання заводу[153].

12 січня 1927 р. комісія Політбюро із спецзамовлень ухвалила (протокол № 40) «на основі листа німців від 11 січня 1927 р. визнати договір по "Берсолі" розірва­ним», завод передати ВРНГ СРСР, а «компенсацію за збитки» у справі оборони невиконанням цього договору «не обмежувати лише заводом "Берсолі", а перенести в усі наші справи з ними по військовій лінії». На другий день, 13 січня 1927 р., Політбюро ЦК своєю постановою санкціонувало не лише розірвання договору про ство­рення «Берсолі», але й усіх спільних підприємств з німецьким військовим міністерством РВМ (трансліте­рація з німецького: КЛ/УМ — КеісЬзл^еЬгтіпізІегіит)[154].

Проте було б помилкою вважати, що Уншліхт не ро­зумів ні значення «Берсолі», ні тієї важкої матеріальної й фінансової ситуації, в якій знаходився Штольценберг. У листі від 21 січня 1927 р. начальнику (головного) Війсь­ково-промислового управління ВРНГ СРСР А. Толокон- цеву (копії Ворошилову, Дибенку, Фішману) Уншліхт пи­сав: «На заводі "Берсоль" ми отримуємо першу і поки єдину базу виробництва ОР у великому масштабі. На ньому виключно доведеться поки базуватися у близько­му майбутньому». У зв'язку з цим він вимагав, щоб темпи добудови заводу не затримувалися і питання прийому йо­го ВРНГ було вирішено у найкоротші строки. Уншліхт запропонував об'єднати всі заводи-виробники ОР і про­тигазів у самостійний «військово-хімічний трест». Таким чином, усі спеціалісти з ОР були б зосереджені в одному місці[155].

4 лютого 1927 р. Уйшліхт доповідав Сталіну про те, що німці (Штольценберг) вирішили залишити радянській стороні всю матеріальну частину, фінансові внески без усякого зустрічного рахунку і відмовляються від усіх прав по договору як співвласники «Берсолі». У свою чер­гу Уншліхт запропонував Сталіну прийняти рішення Політбюро не висувати зустрічних контрпретензій.

Сподівання «ГЕФУ» в даній ситуації надати діяльності «Штольценберга» і «Юнкерса» суто підприємницького характеру, звалити на німецькі компанії всю відповідаль­ність за виробничі проблеми і «по-тихому» відійти від обох проектів не справдилися. Фірми все ж звернулись до арбітражу. Але німецькому уряду й керівникам рейхсверу вдалося, посилаючись на таємність, так ор­ганізувати судові процеси, що основний тягар фінансо­вих витрат був спрямований на фірми. У серпні — вересні 1926 р. справу було вирішено не на користь Штольцен­берга, він був визнаний банкрутом і втрачав не тільки за­мовлення військового міністерства, а й свої заводи у Гам­бурзі та Іспанії. 22 квітня 1927 р. було підписано угоду із Штольценбергом про ліквідацію «Берсолі». Остаточно договір з «Штольценбергом» і «ГЕФУ» було розірвано 6 жовтня 1928 р.

«Юнкере», опинившись на межі фінансового краху, також вирішив звернутися в арбітраж. Тоді на пропо­зицію Секта президент імперського суду Зімонс у січні 1926 р. включився у залагодження суперечки. І вже ЗО січ­ня 1926 р. Сект запевнив Крестинського, Стомонякова й Лунєва у тому, що переговори СРСР з «Юнкерсом» «бу­дуть вестись на новій основі». З метою запобігання пов­ного банкрутства фірми й розголосу за кордоном уряд Німеччини надав фірмі кредит у 17 млн марок. Але вели­ких замовлень на літаки «Юнкерса» (спочатку очікували замовлення від СРСР і Туреччини) не було, фірма ж для нормального функціонування потребувала ще 13 млн ма­рок. Німецький уряд грошей надати не зміг. Але як ви­знання заслуг професора X. Юнкерса у німецькому літа­кобудуванні вирішено було зберегти його фірму (істотно скоротивши її розміри і позбавивши її можливості займа­тися серійним виробництвом літаків) і залишити за нею розробку нових типів літаків. Сам же винахідник позбу­вався участі у капіталі концесії «Юнкерса». І справді, уже в підсумковому документі про візит Уншліхта 23 — ЗО бе­резня 1926 р. відзначалося, що німецька сторона «не має права втручатися у переговори, які веде приватна фірма»[156].

4 травня 1926 р. Політбюро ЦК ВКП(б) (Бухарін, Воро- шилов, Зинов'єв, Молотов, Риков, Троцький, Калінін,

Дзержинський, Каменєв, Угланов) ухвалило концесій­ний «договір із "Юнкерсом" розірвати» і приступити до «розвитку авіапромисловості за свої кошти».

Пред'явлені фірмою фінансові претензії становили майже 11 млн крб. Радянська ж сторона погоджувалась сплатити значно менші гроші — 1 млн крб., включаючи ще і витрати за консервацію заводу (240 тис. крб.). Відмовляючись розраховуватись за патенти, радянська сторона обґрунтувала це тим, що ліцензія входить у вар­тість замовлення і що фірма у свою чергу отримала в СРСР певний військово-технічний досвід (по конструю­ванню лиж, при статичному випробуванні «Ю-21», вип­робуванні мотору «Л-11»), Виставивши таким чином зустрічні претензії, Муклевич висловився про те, що «на­магання на основі концесії Юнкерса створення міцного, сучасного авіазаводу не справдились. Тому уряд повинен був прийняти заходи по розширенню вітчизняної авіа­промисловості». Авіатресту для цієї мети на 1924/1925 гос­подарський рік були.видані дотації у розмірі 3 063 000 крб. і на 1925/1926 р. — 6 508 014 крб. Значна частина цієї до­тації обумовлюється безпосередньо неотриманням від «Юнкерса» очікуваної продукції і тими обставинами, що великий завод у Філях, який входить у загальний план розвитку військово-повітряних сил, стоїть законсервова­ним і вкладені у цей завод цінності не можуть бути вико­ристані»[157].

Наприкінці 1926 р., після того як в англійську пресу стали проникати відомості про співробітництво СРСР із фірмою «Юнкере», німецький уряд пішов на компроміс з «Юнкерсом» для того, щоб швидше «закрити справу». «Юякерсу» були повернуті придбані урядом акції фірми на 7 млн марок; уряд відмовився від своїх позик компанії на 26 млн марок. Натомість «Юнкере» зобов'язувався сплатити 1 млн марок готівкою, передати устаткування на суму у 2,7 млн марок і звільнити уряд від платіжних зо­бов'язань з усіх своїх угод. «Юнкере» ці умови прийняв. Що стосується заводу у Філях, то переговори в Москві успіху не мали, і в березні 1935 р. концесійний договір бу­ло розірвано[158].

«ГЕФУ» теж не вдалося вийти «сухими з води». Уже на кінець 1925 р. про діяльність цієї фірми стало відомо англійцям і французам. Це викликало постійне занепо­коєння німецького МЗС. 26 лютого 1927 р. МЗС і військо­ве міністерство Німеччини підписали протокол про ліквідацію «ГЕФУ». Фактично вже наприкінці літа 1926 р. була створена «ВІКО» — «Господарська контора» (транс­літерація з німецького: «ШІКО» — \¥ігі8сЬаЙ8 Копїог), яка і взяла на себе функції «ГЕФУ». В її розпорядження були передані усі кошти «ГЕФУ», а також вантажі, які надходили у Москву. Керував «ВІКО» Літ-Томсен. Кон­тора підпорядковувалась і генштабу (через «Вогру», яку очолював майор Фішер), регулярно отримуючи від нього значні грошові суми2.

Переконавшись у неможливості успішного співробіт­ництва у військовому виробництві в СРСР (у тому числі і через фінансові афери «ГЕФУ»), керівники рейхсверу ще у 1925 р. стали вносити корективи у характер двосто­роннього військового співробітництва.

У підсумку слід зазначити, що причини невдач у таємному озброєнні Німеччини за рахунок військового виробництва в СРСР були не тільки у труднощах, які створювала радянська сторона (завдяки великим інвес­тиціям їх можна було б усе ж перебороти), а й у зміні кур­су зовнішньої політики Німеччини (відмова від «пасивно­го опору» у Рурі) і переході від конфронтації з Антантою до використання англо-французького співробітництва за лідерство на континенті і ставці на масовану економічну допомогу США. У результаті керівники рейхсверу по­винні були вносити корективи у свою стратегію відро­дження військового потенціалу в Німеччині з опорою на Радянський Союз. Основний акцент було перенесено з виробництва зброї і боєприпасів на проведення випробу­вань нових видів озброєнь (авіація, ОР, танки), підготов­ку кадрів у найбільш перспективних родах військ — тан­кових і авіації, спільну участь на маневрах армій обох країн, а також на обмін розвідувальними даними. При цьо­му зберігалися і найменш витратні спільні роботи у війсь­ковій промисловості (передача патентів, дослідне вироб­ництво, а пізніше і створення спільних конструкторських бюро).

2.3. Викриття німецькими соціал-демократами таємного співробітництва СРСР і Німеччини

Ще влітку 1923 р. в Москві стало відомо про наміри німецьких урядових кіл вступити у Лігу Націй. 13 серпня 1923 р. Чичерін виклав у листі німецькому повіреному в Москві О. фон Радовіцу свою думку про те, що така акція означала б порушення Рапалльського договору, оскільки Німеччина приймала на себе зобов'язання брати участь у санкціях проти СРСР. 14 серпня Брокдорф-Ранцау, який перебував у цей час у Шлезвігу, у телеграмі статс-секре­тарю німецького МЗС Мальцану попереджав, що вступ у Лігу Націй був би «політичною помилкою, яка перекрес­лить усі дружні відносини з Росією»1.

15 серпня Мальцан відправив Радовіцу в Москву інст­рукцію, в якій підкреслив, що надані у свій час Чичеріну канцлером Німеччини Віртом і міністром закордонних справ Німеччини Розенбергом запевнення у своєчасно­му інформуванні Радянського Союзу Німеччиною від­носно її зближення з Лігою Націй залишаються в силі[159].

У серпні 1923 р. в результаті загального страйку в Німеччині уряд Куно пішов у відставку. Політика «пасив­ного опору» була припинена. Уряд Німеччини, подолав­ши вибухову ситуацію осені 1923 р. і зрозумівши, що до­помога у стабілізації країни зможе прийти тільки із Захо­ду, став домагатися підтримки з боку США й Англії. Уже наприкінці 1923 р. Німеччина отримала від Англії і США велику позику, а в грудні 1923 р. підписала з США торго­вий договір. Таким чином, Франція дедалі більше відсто­ронювалась від розв'язання репараційної проблеми, втрачаючи ініціативу у вирішенні німецьких справ.

14 січня 1924 р. комітети експертів розпочали роботу і вже через 3 місяці, 9 квітня 1924 р., подали репараційній комісії рекомендації, які отримали назву «план Дауеса», названий ім'ям голови першого комітету експертів, голо­ви американської делегації банкіра Ч. Дауеса.

Для припинення інфляції й стабілізації німецької мар­ки було запропоновано надати Німеччині міжнародну позику в 800 млн золотих марок. Сплата репарацій стави­лась у пряму залежність від відновлення німецької еко­номіки. На 1924/25 фінансовий рік сума репарацій виз­началася у розмірі 1 млрд марок, у 1928/29 фінансовому році ця сума повинна була досягти 2,5 млрд марок. Основним джерелом репарацій були визначені відраху­вання з держбюджету за рахунок непрямих податків, спеціальний транспортний податок, а також відрахування від прибутків промисловості і залізниць, які вилучалися з відання уряду. Закордонні капіталовкладення податками не обкладалися. Здійснення платежів було покладено на спеціального комісара з репарацій, на рахунок якого німецький уряд зобов'язувався переводити репараційні кошти.

Конференція в Лондоні відкрилась 16 липня 1924 р. В її роботі брали участь представники Англії, С.ПТА, Греції, Італії, Португалії, Румунії, Франції, Югославії та Японії. Тільки після вирішення всіх важливих питань — еко­номічної евакуації Францією Руру, узгодження умов про констатацію невиконання Німеччиною своїх репарацій­них зобов'язань тільки при одностайності репараційної комісії (що практично позбавляло Францію можливості одноособового впровадження санкцій проти Німеччини), трансферів платежів тощо — на конференцію 2 серпня 1924 р. було запрошено і делегацію Німеччини (канцлер

Маркс, міністри закордонних справ Г. Штреземан, фі­нансів X. Лютер, статс-секретар МЗС Німеччини В. фон Шу- берт). У своєму меморандумі 8 серпня 1924 р. з прийнятих конференцією рішень німецька делегація вказала на не­обхідність «надати вирішального значення питанню про військову евакуацію» Рурської області, яка була захопле­на французькими й'бельгійськими військами[160].

16 серпня 1924 р. представники Франції й Бельгії обмінялися з представниками Німеччини листами, в яких мова йшла про те, що Франція і Бельгія почнуть військо­ву евакуацію Рурської території не раніше ніж через рік після обміну листами. У чотирьох заключних документах конференції Німеччина зобов'язалась вжити усіх не­обхідних заходів з реалізації «плану Дауеса». Було вста­новлено 37-річний термін німецьких поставок натурою за рахунок репарацій, домовлено, що економічна еваку­ація Руру з метою відновлення економічної єдності Ні­меччини почнеться і завершиться до 22 жовтня 1924 р.[161]. Тільки одного змогла досягти французька делегація на чолі з прем'єром Е. Ерріо — це встановлення арбітражу у випадку незгоди однієї зі сторін із рішеннями репара­ційної комісії, яку американці хотіли ліквідувати зовсім.

Після вступу в силу ЗО серпня 1924 р. «плану Дауеса» Німеччина стала отримувати значні американські інвес­тиції. Експорт американських капіталів у Німеччину в 1924— 1929 рр. становив 70 % усіх закордонних інвести­цій США і спрямовувався насамперед на придбання акцій німецьких фірм.

З початком реалізації «плану Дауеса» німецький уряд ухвалив рішення про якнайшвидший вступ Німеччини до Ліги Націй і вже 29 вересня 1924 р. направив відповідний меморандум прем'єр-міністрам держав — членів Ради Ліги. У документі було поставлено ряд важливих умов: надати Німеччині місце постійного члена в Раді Ліги, за­безпечити їй участь у роботі її секретаріату, очищення Руру тощо[162].

Підштовхуючи Німеччину до вступу в Лігу Націй, у Лондоні розраховували, що, хоча «Німеччина не зможе розпочати будь-які агресивні дії, але, маючи великі мож­ливості в галузі військової хімії, вона рано чи пізно пере­твориться у значну військову одиницю. Можна стверджу­вати, що як тільки Німеччина збереться із силами, в ній виникне постійний рух за виправлення двох найбільш образливих для усякого німця статей мирного договору, а саме статей, які передбачали створення Польського ко­ридору й розділ Сілезії»[163].

Намагаючись втримати Німеччину від вступу до Ліги Націй і тим самим від зміцнення її зв'язків із Заходом, радянська сторона вже у вересні-жовтні 1924 р. через повпредство у Берліні (Крестинський і Братман-Бро- довський) повідомила Штреземана про своє негативне ставлення про вступу Німеччини до Ліги Націй. Про це говорилось і в листі Чичеріна, якого було передано Брок- дорфом-Ракцау Штреземану у вересні 1924 р.[164]. На німецького посла у Москві було розпочато масований тиск. З послом тричі зустрічався Чичерін. 25 грудня 1924 р. від імені радянського уряду він запропонував німецькій стороні укласти двосторонню політичну угоду на основі взаємних зобов'язань «не вступати ні в політичні, ні в економічні блоки, договори, угоди чи комбінації з третіми державами проти іншої сторони, зазначеної в угоді».

СРСР і Німеччина мали зобов'язатися у майбутньому координувати свої дії з приводу питання про вступ до Ліги Націй або делегування у Лігу Націй своїх спосте­рігачів. З метою тиску одна на одну сторони знову, зва­жаючи на спірність кордонів Польщі з її сусідами (Німеч­чина, СРСР, Чехословаччина, Литва), намагалися вико­ристовувати «польську карту». Виникла навіть формула «відтиснення Польщі в її етнографічні кордони»[165]. Але ли­ше через три місяці німецька сторона почала обговорю­вати з СРСР питання про політичну угоду. Причина мов­чання була в тому, що саме в цей час ішли інтенсивні пе­реговори Німеччини з Англією і Францією.

25 квітня 1925 р. Штреземан передав радянському повпреду в Берліні Крестинському меморандум, у якому були викладені причини, які спонукали Німеччину дома­гатися вступу до Ліги Націй. Головна з них полягала у то­му, що німці намагалися звільнити Рейнську область від французької окупації і повернути її до складу Німеччини. Канцлер переконував, що членство Німеччини у Лізі Націй буде корисним і для СРСР, оскільки «Німеччина, коли стане членом Ради, повинна буде брати участь у рішеннях із будь-якої дії проти Росії». Вето Німеччини могло перешкодити таким діям[166].

2 липня 1925 р. Крестинський передав у відповідь мемо­рандум, в якому вказувалось, що СРСР буде вважати вступ Німеччини до Ліги «актом, який відкрив собою новий курс і нову орієнтацію в політиці німецького уряду»[167].

16 липня 1925 р. Франція погодилася на німецький про­ект гарантійного пакту, розробленого за участю англій­ського посла у Берліні Д'Абернона (Берлін попередньою умовою укладення пакту вважав вступ Німеччини до Ліги Націй). Чичерін, аналізуючи ситуацію у статті «Острів і ма­терик» у газеті «Известия» від ЗО червня 1925 р., зробив вис­новок, що прагнення англійського уряду відірвати Німеч­чину від СРСР і спрямувати її проти останнього є одним із чинників міжнародної політики теперішнього часу[168].

Напередодні Локарнської конференції у серпні 1925 р. був достроково звільнений Рур. Наприкінці серпня — на початку вересня 1925 р. у Лондоні рада експертів- юристів Англії, Франції, Бельгії, Італії, Німеччини на ос­нові німецько-англійського проекту розробила прикінце­вий варіант гарантійного пакту.

Мабуть, останньою можливістю для Радянського Сою­зу вплинути на позицію Німеччини щодо вступу до Ліги Націй стала поїздка Чичеріна у Берлін з ЗО вересня по 6 жовтня 1925 р. Чичерін зустрічався з президентом Німеччини Гінденбургом, канцлером Лютером, двічі — з міністром закордонних справ Штреземаном. Підсум­ком цих переговорів стала розробка прийнятної для обох сторін формули про взаємний нейтралітет. Берлін завірив Москву, що, вступивши до Ліги Націй, Німеччи­на не буде проводити лінію проти СРСР і буде готова до­мовитися з СРСР про укладання нової політичної угоди і торгового договору. З жовтня Радянському Союзу було надано короткостроковий кредит на 75 млн марок із роз­рахунку 8,5 % річних і кінцевим строком виплати 28 лю­того 1926 р. Усе це стало невеликою втіхою радянській стороні напередодні Локарно.

5 жовтня 1925 р. розпочала свою роботу Локарнська конференція. У ній брали участь міністри закордонних справ Англії, Франції, Бельгії, Польщі, Чехословаччини, Німеччини й представники Італії. Радянський Союз, не­зважаючи на період визнання у 1924 р., знову залишився «за бортом» міжнародної зустрічі європейських держав.

На першому ж засіданні конференції англійський міністр О. Чемберлен проголосив повне рівноправ'я усіх її учасників, і відтак було розпочато обговорення га­рантійного пакту, розробленого лондонською радою екс­пертів. Гарантами пакту мали стати Англія та Італія.

На другому засіданні 6 жовтня 1925 р. учасники кон­ференції розпочали обговорення арбітражних договорів Німеччини з Польщею й Чехословаччиною про її східні кордони. Англія відмовилась взяти на себе зобов'язання гарантувати німецькі східні кордони, і Франція, яка вис­тупила з пропозицією укласти гарантійні угоди не тільки щодо західних, а й східних кордонів Німеччини, залиши­лась без підтримки. Зрештою, Франція сама підписала гарантійні договори з Польщею й Чехословаччиною, зо­бов'язалась надати їм допомогу у випадку порушення їх кордонів, якщо Ліга Націй не вирішить питання про прийняття відповідних колективних заходів.

Найбільші суперечки викликало питання про вступ Німеччини до Ліги Націй. Чемберлен заявив: «Не може бу­ти і мови про укладання пакту без одночасного вступу Німеччини до Ліги Націй». Штреземан вимагав для Німеч­чини представництва у Раді й Секретаріаті Ліги, ко­лоніальних мандатів, уточнення зобов'язань за ст. 16 Ста­туту Ліги. Це питання стало основним на конференції. Від Німеччини вимагали зобов'язань брати участь в усіх війсь­кових і економічних санкціях проти агресора, пропускати війська через свою територію. Можливого агресора учас­ники конференції вбачали в СРСР. Французький міністр А. Бріан переконував німецьку делегацію, що «якщо Росія буде миролюбною і дружелюбною, то ця проблема не бу­де гострою, але якщо Росія перейде до агресій, то Німеччи­на буде оточена друзями, які нададуть їй допомогу». Він відмітав саму думку про те, що Німеччина може надавати економічну допомогу Росії, яка «нападе на цивілізований світ». Німецька делегація зобов'язань брати участь у санкціях проти СРСР не дала. Штреземан пояснив, що у випадку війни проти Росії Німеччина не змогла б допома­гати Росії. У випадку ж німецько-радянської війни, «ра­дянські війська могли б заповнити усю Німеччину і біль­шовизм зміг би розповсюдитись аж до самої Ельби»[169].

На шостому засіданні 12 жовтня 1925 р. учасники кон­ференції продовжили обговорення питання про вплив ст. 16 Статуту Ліги Націй на радянсько-німецькі відноси­ни. Того ж дня в Москві між СРСР і Німеччиною було ук­ладено торговий договір, який, з урахуванням Локарно, повинен був служити показником «особливих дружніх відносин» між Москвою й Берліном.

16 жовтня 1925 р. на Локарнській конференції було підписано заключний протокол, ратифіковано Рейнський гарантійний пакт, арбітражні угоди Німеччини з Фран­цією, Бельгією, а також з Польщею і Чехословаччиною підписала Франція.

Рейнський пакт гарантував збереження територіально­го статус-кво кордонів Німеччини з Бельгією і Францією у відповідності з Версальським договором. Німеччина, Бельгія і Франція зобов'язалися не нападати один на одно­го. Договір набирав чинності після вступу Німеччини до Ліги Націй. Гарантами Рейнського пакту ставали Англія та Італія.

Як офіційний документ на конференції було прийнято і проект колективного листа до Німеччини, в якому давало­ся таке тлумачення ст. 16, яке дозволяло Німеччині брати участь у спільних заходах Ліги з урахуванням її «воєнного стану» і «географічного положення».

Посол Брокдорф-Ранцау у записці до президента Німеччини від 7 листопада 1925 р. негативно оцінив підсумки Локарнської конференції, оскільки вважав, що вони означали орієнтацію Німеччини на Захід. «Якщо Локарнські угоди будуть підписані, а вони будуть підпи­сані, ми втрачаємо той козир, який ми мали з часів Ра­палльського договору по відношенню до союзників, коли ми могли вказати на можливість більш тісного зв'язку з Росією, не виключаючи навіть можливості військового співробітництва».

Локарнські документи були підписані в Лондоні 1 груд­ня 1925 р., а 8 вересня 1926 р. сьома сесія Асамблеї Ліги Націй ухвалила рішення про вступ Німеччини до Ліги з наданням їй у Раді Ліги постійного місця.

Поряд із конференціями у Лондоні й Локарно в Європі відбулися ще декілька подій, які також мали вплив на ра­дянсько-німецькі відносини і, у першу чергу, на військо­ве співробітництво між обома країнами.

На початку жовтня 1925 р. напередодні Локарнської конференції Чичеріну на переговорах у Берліні з вищим політичним керівництвом Німеччини вдалося досягти принципової домовленості про укладання нової радянсь­ко-німецької політичної угоди після вступу Німеччини до Ліги Націй, а також про підписання радянсько-німець­кого торгового договору1.

У ці самі дні в Берліні німецький банківський кон­сорціум, згідно з угодою від 3 жовтня 1925 р. у вигляді обміну листами між «Дойче Банк», Держбанком СРСР і радянським торгпредством, надав СРСР кредит у розмірі 75 млн марок (спочатку мова йшла про 100 млн кредиту) для закупівлі в Німеччині товарів із розрахунком 8,5 % річних і кінцевим терміном виплати 28 лютого 1926 р.[170].

12 жовтня 1925 р. у Москві було підписано договір між СРСР і Німеччиною: з радянської сторони його підписали М. Дитвинов і Я. Ганецький, з німецької — У. фон Брок- дорф-Ранцау і П. фон Кернер. Договір складався із за­гальних постанов заключного протоколу (8 статей) і семи угод: про поселення і загальноправовий захист, еко­номічної і залізничної, про мореплавство, про податки, про торгові третейські суди, а також про охорону про­мислової власності. Було зазначено, що ці угоди утворю­ють із загальними постановами єдине ціле[171].

Економічна угода передбачала розвиток взаємних торговельних відносин і досягнення стійкого товарооб­міну. Радянське торгпредство у Берліні було визнане ор­ганом здійснення монополії зовнішньої торгівлі. В заліз­ничній угоді робився акцент на те, що Німеччині повинні були бути надані деякі привілеї. Угода про мореплавство регулювала права торговельних суден однієї сторони, які прибувають у порти іншої. Угода про податки передбача­ла регулювання сплати податків громадянами різних країн. Удень підписання договору відбувся обмін нотами. Консульська угода, яка додавалась до договору, визнача­ла порядок допуску на територію обох держав генкон- сулів, консулів, а також віце-консулів3.

За обсягом цей договір був одним із найбільших у міжнародній практиці. Він створював усі необхідні перед­умови для успішного розвитку радянсько-німецької торгівлі на принципах найбільшого сприяння. Договір, за визначенням завідувача Східним відгулом МЗС Німеччи­ни X. фон Дірксена, «значно оздоровив радянсько- німецькі відносини».

17 червня 1925 р. у Женеві було підписано «Протокол про заборону використання на війні задушливих, отруй­них або інших схожих газів і бактеріологічних засобів». 37 держав світу, які підписали його, заявили, що вони визнають заборону використання на війні отруйних ре­човин (ОР), яка була сформульована у Гаазькій декла­рації 1899 р. і стверджена системою версальсько-вашинг- тонських договорів. Крім того, ці 37 країн погодилися по­ширити заборону і на бактеріологічні засоби.

10 травня 1926 р. Протокол вступив у силу, а 5 квітня 1928 р. до нього приєднався і СРСР. У протоколі про приєднання Радянського Союзу було зроблено два засте­реження: про те, що СРСР приймає зобов'язання тільки стосовно держав, які його підписали, і що протокол пе­рестає бути обов'язковим для СРСР «щодо усякої воро­жої держави» і її союзників, збройні сили якої «не будуть рахуватися із забороною протоколу».

У березні — квітні '1926 р. обговорення проекту радян­сько-німецького політичного договору перейшло у нову стадію. Радянська сторона наполягала на безумовному нейтралітеті, який виключав згадки про неспровокова- ний напад третіх країн на одну з учасниць договору. Німецька сторона погоджувалась з формулою відмови від участі в економічному й фінансовому бойкоті однієї з учасниць договору, який організують треті країни[172].

24 квітня 1926 р. у Берліні відбулося підписання дого­вору. Він складався з чотирьох статей. У ст. 1 мова йшла про те, що основою взаємовідносин між СРСР і Німеччи­ною залишається Рапалльський договір. Уряди обох країн зобов'язувалися «підтримувати дружній контакт з метою досягнення усіх питань політичного й економічно­го характеру, які стосуються обох країн». У ст. 2 говори­лось, що «у випадку, якщо одна зі сторін, що домовляють­ся, не дивлячись на миролюбний спосіб дій, зазнає напа­ду від третьої держави або групи третіх держав, інша сто­рона, що домовлялася, буде дотримуватись нейтралітету упродовж усього конфлікту». У ст. З мова йшла про те, що жодна зі сторін не буде приєднуватись до коаліції третіх з метою піддати економічному або фінансовому бойкоту іншу сторону. У ст. 4 говорилося про правовий характер договору, що був укладений на 5 років[173].

Таким чином, підписанням Берлінського договору бу­ло підтверджено спадковість Рапалльського договору і створено сприятливу атмосферу для розширення двосто­роннього співробітництва між обома країнами.

10 липня 1926 р. після тривалих переговорів «Дойче Банк» надав СРСР кредит у розмірі 300 млн марок із 60-від- сотковою державною гарантією, що розглядався у бан­ківських колах Німеччини як основа майбутніх кредит­них відносин з СРСР. Кредит було надано під 9,4 % річних строком на 6 років. Більшу частину кредиту було вико­ристано на придбання машин і устаткування для промис­ловості, зокрема для військової індустрії[174].

Але, незважаючи на численні угоди, укладені Німеччи­ною і СРСР, атмосфера навколо військового співробіт­ництва двох країн поступово погіршувалась. Це було пов'язано із справами, що отримали назви «гранатна афера» і «справа Юнкерса» і пізніше вилились у величез­ний міжнародний скандал.

Чутки про перевезення військових вантажів морем із Німеччини до СРСР (маузери, сировина для виробництва ОР, порох, снаряди, запасні частини для літаків і стрілецької зброї та ін.) у Фінляндії почали обговорюва­тись ще в лютому 1926 р., коли декілька пароплавів із цим вантажем потрапили у крижаний полон у Фінській за­тоці. 5 липня фінський міністр закордонних справ Е. Се- тала поінформував про це німецького посланця у Гель- сінкі X. Хаумільда, особливо акцентувавши увагу на то­му, що німецький пароплав «Альтенгамме» був зафрах­тований саме для перевезення військового спорядження для СРСР (маузери й миш'як для виробництва ОР). Про це стало відомо також у Варшаві, Парижі й Лондоні, про що французька газета «Аксьон Франсез» сповістила у статті у номері від 9 червня 1926 р.

Одночасно «Юнкере», що переживав серйозні фінан­сові труднощі, підготував і передав пресі й депутатам парламенту декілька меморандумів (від 1 травня, 25 черв­ня 1926 р.), які детально висвітлювали його контакти із «Зондергрупою Р» німецького військового міністерства і радянською стороною.

Стан військового співробітництва між Німеччиною і СРСР погіршився, коли 6 жовтня 1926 р. у відставку пішов головнокомандувач рейхсверу Сект. Хоча він і був «важким співрозмовником» для багатьох лівих політиків, зокрема для військового міністра Гесслера, але користу­вався великою повагою серед правих і міг, якщо знадо­биться, справити на них необхідний вплив1.

11 жовтня 1926 р. на посту головнокомандувача Секта змінив генерал В. Хайє. 27 жовтня 1926 р. він відвідав Кре- стинського і запевнив радянського повпреда, що «ніяких змін в орієнтації рейхсверу не буде».

Проте наприкінці 1926 р. вибухнув гучний міжнародний скандал, коли впливова англійська газета «Манчестер Гардіан» у статтях за 3 і 6 грудня піддала різкій критиці війсь­кову співпрацю СРСР і Німеччини. За нею з аналогічними публікаціями виступила газета СДПН «Форвертс».

Статті в «Манчестер Гардіан» від 3 грудня 1926 р. мали назву: «Вантажі боєприпасів із Росії в Німеччину» і «Візи­ти офіцерів у Росію». У статтях у сенсаційному тоні мова йшла про існування впродовж п'яти років таємних зв'язків між рейхсвером і Червоною армією. Газета інфор­мувала про будівництво «Юнкерсом» у Радянському Со­юзі авіаційного заводу, який виробляв продукцію для армій обох країн, про будівництво в СРСР хімзаводів для виробництва ОР, в яких брали участь німецькі й радянські військові експерти. Для підтримки зв'язків і проведення необхідних переговорів офіцери рейхсверу приїжджали у Радянський Союз за фальшивими документами. Головно­командувач рейхсверу генерал Сект не лише був про все це добре проінформований, але й мав особисті добрі сто­сунки з високопоставленими офіцерами Радянської Росії. Одночасно повідомлялося, що коли в листопаді 1926 р. 6 радянських кораблів прибули до Штеттіна, аварія на од­ному з них виявила, що його вантаж складався із зброї та боєприпасів, призначених для рейхсверу[175].

6 грудня 1926 р. «Манчестер Гардіан» опублікувала ще одну статтю про німецько-радянське військове співро­бітництво «Військова трансакція Берліна», використавши при цьому один із меморандумів фірми «Юнкере». У статті було досить детально викладено історію взаємовідносин «Юнкерса» та «Зондергрупи Р» військового міністерства Німеччини з радянським урядом починаючи з літа 1921 р. Соціал-демократичний «Форвертс» того ж дня опубліку­вав невеличку статтю «Радянські гранати» із нападками на газету КПН «Роте Фане», а «Ляйпцігер Фольксцайтунг» — статтю про «німецьку фабрику з виробництва отруйних речовин у Росії». 7 грудня «Форвертс» на другу статтю «Манчестер Гардіан» відгукнувся статтею «Росія і рейх­свер. Нові викриття "Манчестер Гардіан"».

Майже саме в цей час, усю першу декаду грудня 1926 р., у Берліні перебував з візитом радянський нарком закор­донних справ Чичерін. На зустрічі з представниками ні­мецької преси 6 грудня він коротко кваліфікував ці пові­домлення як «Майє іп Епдіапсі», а радянське повпредство проінформувало німецьке військове міністерство, що во­но обмежиться посиланням на англійські інстанції[176].

8 грудня Чичерін обговорював із головкомом рейхсве­ру Хайє подальші перспективи розвитку військового спів­робітництва між обома країнами. Виходячи з того, що співпраця має бути продовжена, сторони погодились із необхідністю мінімального публічного визнання факту її існування. Хайє водночас повідомив про намір військо­вого міністерства вийти з угоди про будівництво хімзаво­ду за участю «Штольценберга». Було заявлено, що «Рейн- метал» і «Крупп» будуть продовжувати будівництво в СРСР заводів по виробництву тракторів (і, одночасно, військового обладнання).

Цікаво прокоментувала у ці дні характер співробіт­ництва СРСР і Німеччини швейцарська газета «Нойє Цюріхе Цайтунг» (номер від 9 грудня 1926 р.). «Усьому світу, — писала вона, — було відомо про створення «Юн- керсом» у Росії авіаційного (а також хімічного) заводу». Росія, як Німеччина, не зв'язана Версальським договором і тому «може як і інша військова держава забезпечувати себе літаками й отруйними речовинами».

Незважаючи на усі сенсаційні викриття західної пре­си, Штреземану разом з його французьким колегою А. Бріаном 10 грудня 1926 р. в Осло було вручено Но­белівську премію миру. Проте у Німеччині резонанс від статей у «Манчестер Гардіан», і особливо від публікації «Форвертса», був великий. Кампанія у німецькій пресі у зв'язку з «радянськими гранатами» тривала понад два тижні. Причому особливу увагу громадськості приверта­ли публікації соціал-демократичних видань. 6 грудня керівництво СДПН направило військовому міністру Гес- слеру свої претензії стосовно політики, яку проводило керівництво рейхсверу. При цьому три питання стосува­лись його взаємовідносин з РСЧА («Юнкере», хімзавод «Берсоль», перевезення боєприпасів з Ленінграда у Штеттін влітку 1926 р.). Стосовно першого пункту інфор­мація бралась з меморандуму «Юнкерса», по другому — частково звідти ж, а також від невідомих агентів, по третьому питанню СДПН була поінформована начальни­ком поліції Штеттіна соціал-демократом Феннером, який проводив відповідне службове розслідування. Феннер детально поінформував керівництво своєї партії і про зафрахтоване рейхсвером судно («Растенбург»), що за­тонуло разом із військовим вантажем, коли переходило у Штеттін із Швеції.

16 грудня 1926 р. з промовою у рейхстазі виступив ко­лишній канцлер, депутат рейхстагу від СДПН Ф. Шайде- ман. Він заявив, що «рейхсвер дедалі більше стає держа­вою в державі, яка керується лише своїми законами і здійснює свою власну політику». Вказавши на конкретні факти діяльності «Зондергрупи Р», «ГЕФУ», «Юнкерса», «Штольценберга», транспортування морем боєприпасів з Ленінграда у Штеттін у вересні — жовтні 1926 р., Шайде- ман зазначив, що соціал-демократія виступає проти таємного озброєння і за реформи у рейхсвері. Стосовно відносин з СРСР він зазначив: «Ми бажаємо добрих сто­сунків з Росією, але вони повинні бути чесними й чисти­ми. Це нечесні і нечисті відносини, коли Росія проповідує світову революцію й озброює рейхсвер, коли одночасно обмінюються братніми поцілунками і з комуністами, і з офіцерами рейхсверу. Хто це робить, викликає підозру, тому що з двох він, як мінімум, обдурює одного». Під кінець Шайдеман запропонував рейхстагу висловити не­довіру урядові[177].

17 грудня 1926 р. рейхстаг 249 голосами проти 171 виніс вотум недовіри уряду Маркса, і він змушений був піти у відставку. Через тиждень, 24 грудня, Дірксен, зва­жаючи на стриману позицію західних держав, побоюван­ня повного згортання співробітництва з СРСР, а також «перепочинок» соціал-демократів, запропонував керів­ництву німецького МЗС піти на скорочення співробіт­ництва до «розумних меж». Було запропоновано: 1. Від­мовитися від неприпустимих і компрометуючих форм співробітництва і ліквідувати їх, сплативши радянській стороні 10 млн марок заборгованості. 2. Зберігати й ле­галізувати «допустимі», дозволені відносини між військо­вими[178].

На той час, зазначав Уншліхт, зацікавленість Німеччи­ни в СРСР як у «військовій базі» зменшилась, оскільки Німеччина як базу для розвитку своєї авіації почала вико­ристовувати Францію, флоту — Англію, артилерії — Швецію. Крім того, у німців були бази у Фінляндії, Іспанії, Голландії, Аргентині, «посилювалося співробіт­ництво з Чилі (флот,авіація, гідроавіація, газова справа)», а також із Туреччиною. Таким чином виникла тенденція до зменшення інтересу Німеччини до СРСР як у питанні військово-політичного співробітництва, так і в питанні співпраці рейхсверу з РСЧА.

7 січня 1927 р. Литвинов у бесіді з німецьким послом у Москві Брокдорфом-Ранцау висловив велике занепо­коєння «букетом» викриттів в англійській і німецькій пресі. Через Крестинського він запропонував спільні «паралельні дії урядів обох країн із протистоянням "на­тиску вільної преси"». Але Штреземан, якому Крестинсь­кий виклав радянські пропозиції, погодився з необ­хідністю координації діяльності у майбутньому, вказав на проблематичність повного заперечення військових кон­тактів. І дійсно, про співробітництво знала й безпосе­редньо брала в ньому участь така велика кількість людей в СРСР і в Німеччині, що заперечувати його було б не­солідно1. У німців тому й виникла ідея певною мірою «ле­галізувати» військове співробітництво. До того ж така легалізація досить вдало вписувалась у рамки «повернен­ня» Німеччини у світову політику, причому Берлін «вби­вав одразу двох зайців». По-перше, коли він визнає факт співробітництва, він продемонструє свою лояльність і відкритість по відношенню до Заходу, що об'єктивно все­ляло довіру й повагу до його зовнішньої політики, а по- друге, це визнання було для Заходу серйозною пересто­рогою про те, що у Німеччини в особі СРСР є солідний союзник, з яким у неї налагоджено міцні зв'язки.

Впродовж січня —лютого 1927 р. урядові кола Німеч­чини готувались до цього кроку — представники важли­вих міністерств військових і закордонних справ провели декілька таємних нарад. На одній з них — 24 січня — за участю статс-секретаря МЗС Шуберта, завідувача відділу східноєвропейської агентури МЗС Дірксена, нового на­чальника генштабу генерала Ветцеля і керівника «Зондер- групи Р» («Вогру») майора Фішера відбулась «інвентари­зація військово-технічних контактів». Військові назвали ті галузі, у яких у військового співробітництва може бути майбутнє. Це льотна й танкова «приватні» школи, які фінансуються військовим міністерством, проведення в СРСР наукових дослідів з використанням ОР і обмін військовим досвідом (обопільні візити офіцерів генштабу обох армій та їх участь у маневрах і навчаннях). Дуже пе­реконливим у своїх доказах був Ветцель. Він говорив, що радянська сторона, очевидно, була дуже зацікавлена у продовженні військових відносин, сподіваючись підучи­тися у рейхсверу. Якщо б Москва побачила, що Берлін згортає військове співробітництво, то вона миттєво звер­нулась би за аналогічною допомогою до Франції або іншої держави. Таким чином, Берлін безповоротно втра­тив би ті політичні дивіденди, які він отримував від війсь­кового співробітництва з СРСР[179].

Між тим «Форвертс» 17 лютого опублікував ще одну статтю — «Бюджет рейхсверу на обговоренні комітету» про обговорення питань військового співробітництва у зовнішньополітичному комітеті рейхстагу. До того ж кількома днями раніше, 12 лютого 1927 р., польська газета «Кур'єр Варшавський» повідомила про втечу за кордон радянського льотчика Кліма, який також розповів про де­які сторони німецько-радянських військових зв'язків[180].

У таких умовах німецький уряд був змушений, не гаю­чись, зробити у зовнішньополітичному комітеті рейхстагу офіційну заяву стосовно фактів військового співро­бітництва рейхсверу з Червоною армією. Ні зусилля Лит- винова спонукати німецьку сторону відмовитись від цьо­го кроку, ні рекомендації Брокдорфа-Ранцау не змогли нічого змінити: 23 лютого 1927 р. військовий міністр Гесс- лер зачитав відповідну заяву. У ній було викладено причи­ни, які спонукали німецький уряд на початку 1920-х років піти на військово-технічні контакти з СРСР, а також про ті труднощі, що виникли потім. Саме вони змусили розірвати всі договори, які були укладені німецькими військово-промисловими фірмами з радянською сторо­ною. Під кінець заяви Гесслер закликав усіх учасників засідання комітету до суворого дотримання таємності відносно зробленої ним заяви. Під час дискусії Вірту й Шуберту вдалося вивести обговорення питання на весь комплекс німецько-радянських відносин. До того ж Шу- берт повідомив, що збереження досягнутого рівня сто­сунків з СРСР є основою всієї політики Німеччини. Хільгер, радник німецького посольства у Москві в 1922— 1941 рр., писав у своїх спогадах, що, незважаючи на викриття, «Берлін і не думав припиняти колишню політику». Більш того, «усі, починаючи зі Штреземена, були сповнені рішучості не тільки в тому самому обсязі продовжувати військове співробітництво, а й інтен­сифікувати його»[181].

Таким чином, можна зробити висновок, що військові відносини між обома державами інтенсивно розвивалися з осені 1922 р., а вже у 1923 р. вступили у фазу випробу­вань. Сторони зайняли позицію очікування і намагались спонукати один одного до виконання попередніх умов, не бажаючи, одначе, зв'язувати ними себе. Полем для так­тичних маневрів стало виготовлення зброї, у якій однако­во були зацікавлені обидві сторони. Але Німеччина не збільшувала обсяги військово-промислової допомоги, по­боюючись, що інформація про це стане відомою країнам Антанти, а це могло викликати негайну відповідну ре­акцію з їхньої сторони. Інфляція в Німеччині, зміна еко­номічної ситуації в Радянському Союзі не могли не поз­начитися на атмосфері співробітництва.

Період 1925— 1927 рр. став переломним у радянсько- німецьких відносинах. Практично всі питання співпраці у військовій галузі, головною метою якої було зміцнення Червоної армії та рейхсверу, Москва й Берлін вирішува­ли тоді у тісному порозумінні. Але вступ Німеччини до Ліги Націй і «гранатний скандал» виявили межу збли­ження Берліна і Москви. Військове співробітництво, пе­реживши деякі зміни, хоча і продовжувалося надалі, од­нак його виняткове значення у взаємовідносинах Москви й Берліна було втрачене. Тут позначались і поступовий відхід від справ його творців (Леніна, Троцького, Вірта, Секта), і включення обох сторін у світову політику з ви­користанням альтернативних партнерів. Це означало пе­реосмислення усього комплексу двосторонніх відносин.

3.1. Організація військово-навчальних центрів

Для керівництва рейхсверу очевидною була необ­хідність якомога повніше використати всі можливості, які давало обмеженій Версалем Німеччині військове співробітництво з Радянським Союзом, щоб рейхсвер не занепав до рівня звичайних поліцейських підрозділів у розумінні тактичної, технічної, морально-бойової підго­товки, а також не відставав у подальшому розвитку війсь­кового мистецтва, оскільки з досвіду світової війни було ясно, що вирішальне значення у військових діях має не лише наявність, але й уміле використання авіації, танків та інших видів озброєнь. Співробітництво і сконцентру­валось, головним чином, саме у цих галузях. Як мета цьо­го співробітництва німецькою стороною було намічено подальший розвиток військової теорії й оперативного мистецтва, підготовка відповідних висококваліфікова­них кадрів, проведення випробувань нових видів війсь­кової техніки, розробка на цій основі інструкцій з вив­чення військової справи і бойових статутів. Для цього потрібні були полігони, наявність відповідної техніки й можливість взаємного обміну досвідом. Усе це було в СРСР. Крім того, режим у країні гарантував високий ступінь секретності. І хоча від розвідок Англії, Франції, Польщі неможливо було приховати все повністю, однак про масштаби й напрями спільної діяльності рейхсверу і РСЧА в СРСР стосовно організації військово-навчальних центрів вони мали досить нечітке уявлення. Відомства обох країн створили на радянській території авіаційну школу (центр) у Липецьку, танкову школу в Казані

122

Розвиток військової кооперації та налагодження...

(об'єкт «Кама») і дві аерохімічні станції (полігони) в Оренбурзькій області в селищі Тоцкоє (об'єкт «Томка») і в Саратовській області в Шіханах під Вольськом («По- досінки»).

Створення цих об'єктів мало велике значення і для СРСР. У 1925 р. в країні розпочалось проведення війсь­кової реформи. В її основу було покладено пропозиції військової комісії ЦК РКП(б) на чолі з В. Куйбишевим. Основні напрями військової реформи були продикто­вані самим життям і зводились до організації й зміцнення апарату керівництва військового відомства, запрова­дження змішаної системи комплектування збройних сил, визначення принципів національного військового будівництва в межах СРСР, упорядкування проходжен­ня військової служби, перебудови системи підготовки військових кадрів, встановлення плановості у бойовому навчанні військ, посилення виховної роботи серед осо­бового складу.

Одночасно із скороченням з'єднань і частин, чисель­ності особового складу органів управління значно змен­шувалась і реорганізувалась мережа військово-навчаль­них закладів. Крім того, принципове рішення про ство­рення на своїй території «німецьких командних курсів» радянська сторона ухвалила під враженням невдач у війні з Польщею ще восени 1920 р. Своїм рішенням від 5 листопада 1920 р. Політбюро ЦК РКП(б) дозволило відкрити «німецькі командні курси» поза Москвою, про місце повинні були домовитись Троцький і Дзержин- ський[182]. Як альтернатива Москві були запропоновані Пет­роград і деякі інші міста. Причина — гостра нестача жит­ла в столиці. Авіаційна школа (центр) у Липецьку

Липецьк — місто, розташоване в самому центрі євро­пейської частини Росії, з континентальним кліматом, який забезпечує найбільш сприятливі умови для льотної роботи у будь-яку пору року.

Першим і найбільш важливим, з точки зору підготовки кадрів та перспективи ведення війни, військово-навчаль­ним центром рейхсверу на території СРСР стала авіа­ційна школа. Офіційну угоду про впорядкування авіа­ційної школи й складів авіаційних матеріалів у Липецьку було підписано в Москві 15 квітня 1925 р. начальником військово-повітряних сил (ВПС) РСЧА П. Барановим і представником «Зондергрупи Р» «Вогру» у Москві пол­ковником X. фон дер Літ-Томсеном. Згідно з договором, управління ВПС РСЧА передавало німецькій стороні свій колишній завод «для збереження літаків, авіаційних при­ладів і як житлові приміщення», иричому аеродром і за­вод надавались у безкоштовне користування. Німецький персонал авіашколи на постійній основі, згідно з прото­колом до угоди, повинен був складати 8 чол., включаю­чи керівника школи. З радянської сторони виділявся 1 командир як постійний політичний керівник школи, а також 20 чол. для обслуговування аеродрому. Домови­лись також, що перевезення необхідного обладнання роз­почнеться вже на початку червня 1925 р. Припускалось, що курс навчання у Липецьку триватиме 4 тижні з тим, щоб уже в 1925 р. через школу пройшло 4 потоки1.

РВР СРСР запропонувала спочатку аеродром під Оде­сою, але керівництво військово-морського флоту Німеч­чини відмовилось від свого першочергового наміру про його спільну експлуатацію (з використанням звичайних літаків та гідролітаків), і тоді було запропоновано Липець- кий аеродром[183]. У 1924 р. розпорядженням керівництва РСЧА була несподівано закрита щойно організована вища школа льотчиків у Липецьку, залишилась лише не­велика частина школи для формування 4-го авіазагону 1 -ї льотно-бомбардувальної ескадрильї, яка в цей час зна­ходилась на підмосковній станції Ухтомська. 4-й учбовий загін (поштова скринька А-5) насправді був цілковито са­мостійною засекреченою частиною, призначеною для виконання «особливих завдань з підготовки льотних ра­дянських і іноземних кадрів». Іноземцями були тільки німці[184]. Організація й управління школою знаходились повністю в руках німців і підпорядковувались єдиному плану підготовки льотного складу рейхсверу, який був розроблений «інспекцією № 1» у Берліні.

У Москві про створення в Липецьку німецької льотної школи знало виключно вузьке коло осіб. У Берліні, без сумніву, теж. Там вона отримала пізніше назву «Науко­во-випробувальна станція "Віфупаст"». Загальна умовна назва — «Об'єкт Лицецьк».

Розпочинали «концесіонери» свою роботу з будів­ництва приміщень для авіашколи (тільки згідно з німець­кими проектами): трьох ангарів для літаків, майстерні, будинку для керування аеродромом, складу для збере­ження бензину, боєприпасів. Вони також перебудували й відновили квартири і склади за допомогою ВПС РСЧА. Витрати становили понад 200 тис. рейхсмарок. Радянська сторона виставляла охорону для школи (але не за свій рахунок) і обіцяла забезпечити безмитне ввезення на ра­дянську територію німецької авіаційної техніки й усього обладнання до неї[185]. Згідно з планом, основу льотного складу Німеччини спо­чатку складали льотчики — ветерани війни 1914—1918 рр., які поступово переходили на інструкторські посади, мо­лоді льотчики, а також цивільний технічний персонал. Для їх навчання й підтримки кваліфікації в Німеччині на початку 1924 р. за допомогою військового міністерства була заснована фірма «Шпортфлюґ ГМбХ», яка відкрила у сімох німецьких військових округах 10 льотних шкіл1. Першочергове навчання, яке включало початкову льотну підготовку і наступну щорічну перепідготовку пілотів- спостерігачів, проводилось у льотних спортивних школах та в школах цивільної авіації. Але опанування льотного військового мистецтва у зазначених школах було немож­ливим. Для цього останнього й основного етапу з підго­товки військових льотчиків (винищувачів і спостерігачів) і була заснована льотна школа в Липецьку.

На підготовку льотного складу рейхсверу щорічно виділялось 10 млн марок, 2 млн з яких йшло на утриман­ня липецького авіацентру (ангари, верфі, ремонтні майс­терні, лабораторії для випробування моторів, а також житлові й адміністративні будівлі, радіомайстерні, під'їзні залізничні шляхи та ін.).

Перший транспорт з літаками й обладнанням для шко­ли прибув із Штепїна через Ленінград у кінці червня 1925 р. Матеріальною базою стали близько 100 винищу­вачів «Фоккер Д-ХИ», закуплені «Вогру» на кошти так званого Рурського фонду під час франко-бельгійської окупації Рурської області у 1923 — 1925 рр. У 1925 р. вони були передані авіашколі.

Під час візиту Уншліхта в Берлін у березні 1926 р. гене­рал Г. фон Ветцель і підполковник X. Вільберг обіцяли ра­дянському представнику Р. Муклевичу, помічнику на­чальника УВПС РСЧА, надати школі в Липецьку декілька літаків фірми «Хейнкель» ХД-17 ( дерев'яні) і ХД-33

1 Сагвіеп РХ. КєісЬвлуєЬг ипсі Роїііік 1918 - 1933. - Кбіп; Вегііп, 1964. - 5. 241.

126

Розвиток військової кооперації та налагодження...

(нова модель — літак дальньої розвідки і денного бомбо­метання), двомісний винищувач «Альбатрос», середній бомбовоз фірми «Юнкере». Німці прямо говорили про свої інтереси у проведенні в Липецьку дослідів з бомбо­метання. («У нас немає матеріалів про ймовірність по­падань. У нас також немає приборів для прицілювання й бомбометання »)[186].

Муклевич запропонував проводити підготовку у Ли­пецьку німецьких пілотів з підготовкою радянських пілотів, а також проведення тактичних навчань з іншими родами військ, в яких брали б участь і німецькі пілоти. Ця пропозиція привела німців просто у захват.

Вже влітку 1925 р. школа була відкрита для підготовки льотного складу й інструкторів, а у 1928—1930 рр. — пілотів-спостерігачів (коригувальників). Керівником авіацентру в Липецьку з початку його заснування був майор рейхсверу В. Штар. Одразу ж, у 1925 р., були влаш­товані «порівняльні змагальні польоти».

Приблизно з середини 1926 р. липецький авіацентр набув важливого значення як випробувальний полігон, там відпрацьовувалися найбільш оптимальні види веден­ня бойових дій у повітрі, включаючи бомбометання з різних позицій, проводились випробувіання бойових \ітаків, які виготовлялись фірмами Німеччини, а також авіаприладів, які призначались для оснащення літаків, — Зортової зброї (кулеметів і гармат), оптичних приладів х>що.

Льотна школа мала розгалужену мережу об'єктів, які абезпечували її життєдіяльність. Вони знаходились у Лоскві, Києві, Ленінграді, Одесі, Казані, Харкові, Серпу- ові, Воронежі, Новосибірську, на Кавказі (поблизу 'білісі), у Криму і т.д. «4-й авіазагін» був пов'язаний че- ез мережу посередників РСЧА з 20 авіаційними части- ами ВПС у європейській частині СРСР.

Організаційно 4-й окремий загін складався із шести самостійних підрозділів, на чолі кожного з них — особа, безпосередньо підпорядкована керівнику школи. Перше відділення займалося зовнішньою організацією, включа­ючи наймання робочої сили, дотримання трудових норм, розгляд конфліктів тощо. Друге вирішувало адміністра­тивні завдання внутрішнього розпорядку: забезпечення, постачання, загальної організації випробувальних та нав­чальних процесів. Третє обслуговувало німецьку частину загону в санітарному відношенні, четверте — у фінансо­вому[187].

Безпосередньо льотною роботою займались дві ос­танні групи: дослідна й технічна. Вони й становили основу школи і були найбільш насичені німецьким персоналом.

Взагалі німецький персонал включав близько 60 осіб постійного складу — льотчиків-інструкторів і «технарів». Упродовж літа в школу для завершення навчального циклу щорічно приїжджало ще близько 50 льотчиків і 50—100 технічних спеціалістів для проведення випробу­вання нової техніки. Таким чином, у літні місяці число німецьких «колоністів» досягало 180 — 200 чоловік, а після того як починаючи з 1930 р. наголос було зроблено на випробуванні у Липецьку нової техніки, їх число досягло 300 чоловік. Крім того, на курсах навчались також ра­дянські льотчики і техперсонал ВПС[188].

Організація навчання винищувачів проводилась за звичайним принципом: одиночний політ, політ у складі ланки, а потім у складі ескадрильї (по 9 літаків). Незважа­ючи на моральну та фізичну зношеність машин, «фокке- ри» на кінець 1920-х років були оснащені бомбометаль- ними приладами і випробувані в дії. Таким чином, саме в авіаційній школі було створено перший винищувач- бомбардувальник.

Навчання спостерігачів тривало 12 місяців, із них перші 6 місяців у Берліні відводилося на теоретичну підготовку й опанування навичок використання радіо­техніки, а після цього півроку навчалися льотній прак­тиці спостерігача, засвоєння фотозйомки, стрільбі, наві­гації, а також бомбометання. Поблизу Воронежа прохо­дили льотні заняття з коригування артвогню по наземних цілях із залученням радянської артилерії і наземних військ. У підсумку було розроблено ефективний метод наведення й корегування артвогню з використанням радіозв'язку1.

З урахуванням зростаючих навантажень німці прово­дили відповідний відбір і послідовне омолодження кадрів (ветерани війни — діючі офіцери, — а потім, з 1928 р., і випускники шкіл). Під час перебування в СРСР офіцери виключалися зі списків рейхсверу і поновлювалися на службі тільки після повернення. Збереженню таємниці надавали великого значення. Наприклад, труни з тілами німецьких льотчиків, які розбилися під час аварії або інших нещасних випадків, упаковували у ящики з напи­сом «Деталі машин» і переправляли в Німеччину через Штеттінський порт за допомогою декількох посвячених у цю таємницю митників.

31 грудня 1926 р. заступник голови РВР СРСР Уншліхт у записці Політбюро ЦК РКП(б), а також Сталіну повідомляв, що в Липецьку до цього часу тренування на винищувачах пройшли 16 військових пілотів, технічну підготовку — 45 авіамеханіків і до 40 висококваліфіко­ваних робітників. Уншліхт відзначив також плюси функціонування авіашкіл. А саме: у першу чергу виділив підготовку й удосконалення льотних і технічних кадрів, засвоєння нових технічних прийомів для різних видів авіації, можливість вже у 1927 р. «налагодити спільну ро­боту із стройовими частинами», а також завдяки участі радянських представників у проведенні випробувань зброї, літаків, фото, радіо та інших допоміжних служб «бути у курсі новітніх технічних удосконалень»[189].

Школа почала набирати обертів з кінця 1927 р., коли в цілому було завершено її обладнання (близько 80 літаків, 213 кулеметів, 19 автомобілів, 2 радіостанції на січень 1929 р.). Відповідно збільшувалася і зацікавленість ра­дянської сторони, про іцо свідчить «довідка про Липецьк» начальника Розвідувального управління Берзіна наркому Ворошилову, яка була написана у січні 1929 р.2.

Згідно з довідкою, в Липецьку перебувало 59 голланд­ських «Фоккерів» (Д-ХІІІ, Д-7, Д-16); 7 німецьких «Хейн- келів» (ХД-40, 17); 6 «Альбатросів» (Л-76); 3 «Юнкерси» (А-20/35, Ф-13, К-47); 1 «Дорньс Меркурі», «Ромбах Ро- ланду» і 3 пари аеросаней. Такий набір авіаційних моде­лей був невипадковий. У 1930 році «Фоккер Д-16» був ви­знаний найкращим винищувачем світу, а «Юнкере К-47» посідав друге місце[190].

Доставлені на Липецький аеродром літаки признача­лись для випробування у повітрі за усіма аеродинамічни­ми і льотнотактичними нормативами. Загін був забезпе­чений і своїм автотранспортом — понад 20 машин було перевезено з Німеччини.

В основі льотного навчання була закладена чотирикур- сова програма, по 2 — 3 тижні кожен курс. Перерва між курсами становила 1 тиждень. Весь навчальний цикл при­падав тільки на літній час. Зимою постійний склад школи значно скорочувався. Весною усі поверталися знову. У літні місяці кількість тих, хто навчався, становила в середньому 140 чол., а пізніше збільшилася ще на 100. Першочерговою була льотна підготовка. Вона, як пра­вило, займала перший курс навчання, але могла захоплю­вати і другий. На наступних курсах вивчали основи ве­дення повітряного бою, відпрацьовували його прийоми. Багато уваги надавали навчальній стрільбі бойовими пат­ронами по наземних і повітряних цілях, прицільному бомбометанню з випробуванням усіх тих новинок, які розроблялись у Німеччині1.

Пізніше розпочали підготовку спеціалістів повітряної розвідки. Для цього було створено окремий курс навчан­ня. Головною метою його було навчання основ ведення аерофотозйомки. І тут концесіонери досягли найбільш ефективних результатів. Із самого початку німці стали користуватись негласним правом без перешкод літати над великою територією. їх літаки «учбової розвідки» могли залітати у Саратов, Казань і ще далі. Дані аерофо­тозйомки опрацьовувались одразу ж у спеціальній фото­лабораторії.

Найбільш перспективним засобом ураження против­ника з повітря вважалось бомбометання в усіх його ви­дах, тому основна увага була приділена саме йому. Експе­риментуванню були піддані елементи, від яких залежала подальша розробка тактики німецького бомбометання. Підхід до цілі й прицілювання, атака з великої висоти, що пізніше стала називатись пікетуванням, бомбометання у безповітряному просторі, у повітряному — коли є вітер і коли його немає, дія фугасних і мінних бомб на глиняний, піщаний ґрунт, бетон, при цьому з різних висот. Голов­ною метою експериментів був вибір оптимальних за­собів бомбометання, встановлення результатів його точ­ності й імовірності попадань2.

Експерименти на макетах показали, що необхідність прицільного попадання у кожний з них відпала, оскільки достатньо було з урахуванням радіуса вибуху однієї бом­би вибрати для неї точку падіння на визначеній відвалі, щоб уразити разом всі 4 об'єкти.

Перспективною вважалась обробка результатів взає­модії авіації з іншими родами військ у навчально-бойових умовах. З цією метою керівництво школи використову­вало полігон артполку РСЧА під Воронежем для прове­дення спільних експериментів. В їх основі була стрільба артилерійським вогнем, а для наведення на ціль викорис­товували літак-коригувальник. Вогонь вела радянська ба­тарея, літак вів німецький пілот. Конкретною органі­зацією й обробкою отриманих результатів займалися ар­тилерійська й радіоелектронна лабораторії, які входили до складу технічної групи. Робота на воронезькому полігоні була продуктивною і приносила сторонам взаємну користь.

У вересні 1928 р. Липецьк відвідав начальник військо­вого управління (фактично — генерального штабу) рейхс­веру генерал-майор Вернер фон Бломберг. У таємному звіті про свою подорож він написав наступне: «...загальне враження про організацію навчання, а також оцінка спо­руд як довгочасних були дуже гарними». Не обійшов ува­гою генерал і радянських партнерів, спостерігаючи за спільним експериментом у Воронежі. Ведення вогню ра­дянською батареєю у звіті він оцінив на «відмінно»1.

Але вже 5 вересня 1929 р. під час офіційного візиту в СРСР начальника генштабу рейхсверу генерала К. фон Гаммерштейна-Екворда Ворошилов скаржився, що «авіазасоби школи застаріли і нецікаві для нас. Ця тех­ніка нам нічого не дає. Німецькі фірми мають більш су­часні літаки». Гаммерштейн обіцяв розширити дослід­ницьку роботу і збільшити кількість техніки2. ЗО січня 1930 р. Я. Алксніс, який виконував обов'язки начальника ВПС РСЧА за наказом Ворошилова, прийняв делегацію Мольта, який відповідав у міністерстві рейх­сверу за роботу Липецької школи. Мольт передав «зве­дення робіт технічного розвитку» авіаційної справи у Німеччині. Частину перерахованого у документі устатку­вання було обіцяно переправити у Липецьк для випробу­вань у 1930 р., а решту, причому найбільш істотне облад­нання — компресори авіамоторів для висотних (до 5 — 6 тис. метрів) польотів, двійчастий УУ-подібний мотор, перевернутий У-подібний мотор, висячий 4-циліндровий мотор, зіркоподібний мотор, засоби збереження бензо- і маслобаків від ураження кулею, радіозв'язок типу «повітря —земля», — у 1931 р. Мольт також запросив ра­дянських представників на випробування авіатехніки в Німеччину в 1930 р.1

Він передав і копію своїх письмових наказів «4-му за­гону» на зиму—літо 1929— 1930 рр. відносно проведення випробувань нових типів літаків, їх озброєння і облад­нання. У доповнення до цього документа Мольт інформу­вав своїх радянських колег про розширення завдань льот­ної підготовки курсантів. Мова йшла про денні польоти загонів винищувачів-розвідників і бомбардувальників; одиночні повітряні польоти; про ведення повітряних боїв одномісних винищувачів з іншими типами літаків для «остаточного вирішення суперечки», про роль, значення й місце одномісного винищувача серед інших типів літаків. На основі навчальних повітряних боїв у Липець­ку німецька сторона прагнула завершити «Настанови про винищувальну авіацію» і скласти «Настанову про бомбардувальну авіацію», а після затвердження цих інструкцій передати їх радянській стороні.

Алксніс у повідомленні Ворошилову запропонував скористатися запрошенням Мольта здійснити подорож у Німеччину і передати німцям «звернення робіт технічно­го розвитку» радянського повітряного флоту, але обме­житись у ній лише об'єктами, «які не є особливо секрет­ними». Він пропонував також передати німцям коротке повідомлення про поїздку до Німеччини помічника на­чальника УВПС РСЧА С. Меженінова з вказівкою на те, що той у Німеччині бачив «більші досягнення в авіації, ніж ті, що німці застосовують у Липецьку»1.

Уже весною 1930 р. (28 квітня — 7 травня) Алксніс і Меженінов на запрошення Мольта прибули у Байройт, де вони були присутні на військово-повітряній грі. У звіті керівництву РСЧА (нарком Ворошилов, його заступник ВПС Баранов, начальник озброєнь РСЧА Уборевич, на­чальник Розвідупра Берзін) було відзначено, що в Ли­пецьку використовують застарілу авіатехніку. Вони за­пропонували поставити перед заступником начальника генштабу рейхсверу генералом Міттельбергом під час його майбутньої «інспекційної поїздки» в Москву або Ли- пецьк (кінець травня 1930 р.) питання про те, щоб уже «у найближчий час нові об'єкти техніки повітряного фло­ту» були передані Липецькій школі2.

У своїй роботі в Липецьку німецькі військові виходи­ли, безумовно, у першу чергу, з власних утилітарних інте­ресів. Під керівництвом офіцерів управління рейхсверу із залученням технічних спеціалістів відповідних німець­ких фІрМ-ВИробнИКІВ у Липецьку проводили досить інтенсивні випробування бойових літаків, авіаційного обладнання і зброї. Це дозволило німцям підготувати там декілька типів літаків, які успішно пройшли усі ви­пробування, були визнані придатними для серійного ви­робництва й умовно були прийняті на озброєння рейхсверу.

Конструкцію двомісного винищувача фірми «Юн­кере» К-47 було розроблено у 1927 р. на базі цивільного лі­така А-48 у Дессау. У жовтні наступного року К-47 був уже виготовлений у кінцевому дослідному варіанті в Лім- хамні (Швеція). У Липецьку літак став випробовуватись передусім як винищувач. Його швидкість (285 км/год) пе­ревищувала швидкість аналогічних зразків за кордоном. Це навело на думку забезпечити винищувач додатковим, більш потужним озброєнням. На ньому вперше були встановлені подвійні кулемети з лафетом, який обертав­ся, що забезпечувало кругове вогневе прикриття літака. З'явилась думка використовувати винищувач одночасно і як бомбардувальник. Для цього було сконструйовано принципово нову підвіску — під крилами, у безпосеред­ній близькості від ходової частини машини. Так здійсни­лась ідея пікіруючого бомбардувальника. К-47 став пря­мим попередником славетного в роки Другої світової війни Ю-87 (із використанням сирен)[191].

Випробовування у Липецькій школі «Хейнкелів» та­кож мали свої результати — у 1930 р. модель Не-9 встано­вила світовий рекорд швидкості. Через 8 років професор Хейнкель створив перший у світі реактивний літак — ви­нищувач Н-176.

Лише один раз радянська сторона влаштувала демон­страцію своєї авіатехніки у Тушині, але німецькі фахівці зазначили, що у показі були в основному старі моделі. І хоча радянські авіаконструктори займалися розробкою нових типів літаків, німецькій стороні їх намагалися не показувати[192]. Причиною було явне небажання демон­струвати те, що прогрес у радянському авіабудівництві досягався в основному за рахунок елементарного опану­вання й тиражування досягнень іноземної, у тому числі німецької, технічної думки. Швидкий розвиток німецької авіаційної техніки почи­наючи з 1918 р. виглядав так: швидкість винищувача збільшилась з 200 км/год у 3 рази; висота польоту з 6000 до 11000 м, а озброєність зросла майже у 3 рази. Швид­кість бомбардувальників — з 125—160 км/год збільши­лась майже утричі, висота польоту — з 3000 до 9000 м, бомбове навантаження у 2,5 раза, кількість кулеметів з 2 — 3 дійшла до 8-ми.

Неймовірно зросли і вражаючі показники бомбових ударів. Очевидно, найбільш «цінним» внеском «таємної лабораторії» рейхсверу можна вважати створення й ви­пробування запалювальної хімічної бомби, яку, як вважа­лось, неможливо було загасити. Призначалась вона ви­ключно для ураження великих масивів. У Липецьку пройшли підготовку приблизно 120 німецьких бойових пілотів і близько 100 пілотів-спостерігачів, причому ос­танній випуск було здійснено влітку 1933 р.[193]. Крім того, приблизно 220 — 230 пілотів-винищувачів і пілотів-спо­стерігачів було підготовлено у самій Німеччині на основі унікального досвіду, набутого в авіаційній школі Липець- ка. Таким чином, за свідченнями X. Спейделя, до 1933 р. завдяки Липецьку було підготовлено близько 450 німець­ких пілотів різної кваліфікації[194]. Деякі з них стали справжніми асами і уславились в роки Другої світової війни. Вони воювали і на німецько-радянському фронті (у Липецькій школі пройшли навчання і стали генерала­ми «Люфтваффе» X. Спейдель, X. Ешонек і Віммер).

14 вересня 1933 р. німці залишили Липецьк, безкош­товно передавши у володіння УВПС РСЧА 15 літаків, 8 фюзеляжів, весь автотранспорт і майже все обладнання лабораторій, майстерень та лазарету. Німецька війсь­ково-повітряна концесія, а разом із нею і її офіційне при­криття — 4-й авіазагін — перестали існувати. На її базі одразу виникла Вища льотно-тактична школа ВПС Чер­воної армії.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги