Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Танкова школа в Казані

Версальський договір (ст. 171) забороняв Німеччині не тільки мати у складі збройних сил бронетанкові війська, але і здійснювати розробку й виробництво цієї зброї. Але керівництво рейхсверу добре розуміло, що у майбутніх збройних конфліктах вирішальну роль будуть відіграва­ти саме технічні роди військ, особливо танки.

Щоб не допустити відставання у цій галузі від армій провідних світових держав, командування рейхсверу з перших днів свого існування стало шукати можливості для обходу цієї заборони. Така можливість незабаром з'явилась завдяки співробітництву з Радянським Сою­зом, що теж був зацікавлений у створенні сучасних тан­кових військ, але не мав, як Німеччина, такої промисло­вої бази, технології і кваліфікованих кадрів. Тому зро­зуміле бажання представників рейхсверу про створення змішаної танкової школи на території СРСР було підтри­мано радянськими військовими і політичним керівницт­вом. У самій Німеччині розробка танкових конструкцій розпочалась у 1925 р. фірмами «Крупп», «Рейнметал» і «Даймлер».

У 1925 р. інспекція, яку очолював полковник Освальд Лютц, підготувала меморандум «Про розвиток броньова­них бойових машин». Співробітник інспекції інженер Пірнер уклав проект, який відкривав дорогу таємним за­мовленням німецьким промисловцям на виробництво перших танкових зразків.

Договір про організацію танкової школи було укладе­но 2 жовтня 1926 р. у Москві. З німецької сторони його підписав керівник «Центру Москва» і «ВІКО» полковник Літ-Томсен, з радянської — начальник IV (розвідувально­го) управління Штабу РСЧА Берзін¹. Школа отримала назву «об'єкт Кама».

Вибір місця під школу виявився досить вдалим. Ним стала південно-східна околиця міста Казані уздовж орен­бурзького тракту. Праворуч знаходились колишні Карго- польські казарми, де були розміщені військові частини Казанського гарнізону, ліворуч — велике поле, яке при­значалося для вигулу коней і навчальної стрільби. Усього орендарі отримали у своє користування 3 конюшні, 12 ка­зарм для розміщення персоналу школи, її матеріальної частини. Було отримано право спільного користування з частинами РСЧА усією місцевістю навколо казарм. А са­ме — полем, стрільбищами, полігоном та озером.

Договір, що укладався на 3 роки, передбачав автома­тичну пролонгацію ще на рік, якщо жодна із сторін не по­дасть заяву про розірвання угоди за 6 місяців до закінчен­ня терміну її дії. Після завершення дії договору танки, за­паси майна, зброя, обладнання майстерень і інвентар поверталися «ВІКО», а будівлі та інші стаціонарні спору­ди — Червоній армії. Крім того, радянська сторона могла викупити у «ВІКО» предмети технічного обладнання за ціною, яку визначить паритетна комісія¹.

Німецька сторона брала на себе організацію танкової школи, ремонт і переобладнання приміщень. Вона несла витрати на поточне утримання школи (оплата комуналь­них послуг та електроенергії, придбання палива, сировини, матеріалів, навчальних посібників та ін.), а також на утримання німецького особового складу, як постій­ного, так і тимчасового. Ці фінансові витрати були досить великими: тільки на переміщення раніше розміщуваних у Каргопольських казармах військ «ВІКО» витратила 125 тис. крб.²

Радянська сторона виділяла для танкової школи від­повідний технічний персонал для майстерень, робітників і охорону, робота яких теж оплачувалась німцями. Керівництво школи повністю знаходилося в німець­ких руках. Рейхсвер розробив програму занять з ураху­ванням побажань партнерів. При цьому радянська сторо­на з початку обумовила для себе деякі пільги. На першо­му році навчання слухачам Червоної армії надавалася якомога більша кількість навчальних місць. На наступ­ний рік вже встановлювалось точне співвідношення місць. Такі умови можна було пояснити тим, що Червона армія ще не мала достатнього досвіду для організації у се­бе танкової справи. Цим самим фактом пояснюється і те, що витрати на навчання своїх перших танкістів за німецькою програмою РСЧА брала на себе.

Начальник школи призначався Берліном, діяв за ди­рективами з «Московського центру» і звітувався перед ним за навчальну, адміністративну і господарську діяль­ність. Спостереженням за роботою й усім життям ра­дянських курсантів займався представник РСЧА, він же помічник начальника школи. До речі, слово «помічник» застосували винятково з метою конспірації. Радянський представник при школі виступав у ролі рівноправного партнера з великими правами.

Головним його обов'язком було погодження питань спільної діяльності й надання різної допомоги курсам, включаючи забезпечення усім необхідним німецьких курсантів, отримання для ^них паспортів, посвідчень, різних довідок. У компетенцію помічника входили комп­лектування радянського змінного складу курсів, їх охо­рона, наймання й звільнення обслуговуючого персоналу, але з обов'язковим урахуванням побажань начальника школи. Разом із тим він не мав права втручатися в адміністративне, господарське життя школи, якщо воно не суперечило інтересам РСЧА і радянським законам¹.

Навчальна програма танкових курсів була укладена рейхсвером, його оборонним управлінням, яке здійсню­вало контроль за роботою школи. Програма ґрунтувала­ся на останніх теоретичних і практичних новинках у га­лузі механізації, досягнутих у Німеччині і за кордоном. Її теоретичними засадами стали вже затверджені погляди на застосування танкових частин — поєднання швид­кості пересування, вогневої потужності і неуразливості.

Майно школи, окрім житлових приміщень, майсте­рень, складів, електростанцій та ін., повинно було вклю­чати 3 танки, 1 гусеничний трактор, 2 вантажних авто­мобілі, 3 легкових автомобілі і 2 мотоцикли¹.

Оскільки організація школи була для Німеччини пору­шенням Версальського договору, велику увагу у ній приділяли конспірації. Так, у німецьких джерелах школа фігурувала як «об'єкт КАМА», радянська сторона — як «КА» (Червона армія), «РА» (Російська армія). У радянсь­ких військових документах навчальний центр у Казані іменувався «ТЕКО» (Технічні курси ОСОАБІАХІМу), «школа», «КАМА», «Казань», а німецької сторони — «ВІКО», «ОГЕРС», «друзі», «орендатори». Німецький персонал значився як технічний і викладацький склад «Курсів ОСОАБІАХІМу». Постійний і тимчасовий склад школи на заняттях поза казармами та на офіційних захо­дах носив форму РСЧА, але без петлиць, в останній час було дозволено носити цивільний одяг².

Передбачалося, що танкова школа почне працювати з липня 1927 р., коли закінчаться усі будівельні роботи, а з Німеччини буде доставлено устаткування для практич­них занять (танки та ін.). Але будівництво й обладнання школи, що розтягнулися на півтора роки, поглинули, за радянськими підрахунками, 1,5 — 2 млн марок. Літом 1928 р. була ліквідована будівельна комісія «КАМА», а на її тери­торії з 1 серпня 1928 р. офіційно сформовані «Технічні курси ОСОАБІАХІМу» («ТЕКО»). Але танкова школа в

Казані розпочала практичне навчання лише в першій по­ловині 1929 р.

У серпні 1928 р. інспекційну поїздку по «підпри­ємствах» у СРСР генерал Бломберг розпочав з Казані. Нарком оборони СРСР Ворошилов під час бесіди з гене­ралом наполегливо просив назвати точні терміни достав­ки танків і початку занять. При цьому він натякнув, що у випадку подальшої затримки прибуття танків радян­ський уряд може змінити свою позицію з цього питання, оскільки виникнуть певні перешкоди. Бломберг запевнив наркома у тому, що весна наступного року має стати ос­таннім строком доставки танків та устаткування. У рейх­свері було відомо про традиційну підозрілість росіян, яка постійно виявлялася там, де виникала затримка у співробітництві[195].

Вихід із цієї ситуації знайшов міністр закордонних справ Густав Штреземан. Він запропонував використати сільськогосподарську концесію Круппа в СРСР, з яким потрібно було лише оформити звичайну угоду на поставку декількох «тракторів». В цілому доставка у Казань німець­кої броньованої техніки для рейхсверу виявилася досить складною. Втручання самого рейхсканцлера Германа Мюл\ера у цю справу не в останню чергу сприяло тому, що Бломбер зумів виконати обіцянку, яку дав Ворошилову.

У першій половині 1929 р. танкова школа розпочала практичні заняття. На перших 4-місячних курсах, з 15 бе­резня по 15 липня, необхідне навчання пройшов постій­ний склад, а потім, з 15 червня по 15 листопада, — і перша група змінного складу, у яку входило 10 німецьких і 10 ра­дянських курсантів[196]. Навчальна програма Казанської школи включала тео­ретичний курс. У його межах слухачі вивчали типи танків та їх загальну будову, конструкцію моторів, види зброї й боєприпасів, тактику бойових дій танкових частин і пи­тання їх взаємодії, особливості матеріально-технічного забезпечення (підвозу) на поле бою. Прикладна частина включала навчання їзді по рівній і пересічній місцевості у різних умовах (удень, вночі з використанням фар і без них, із використанням димів), навчання стрільбі, ведення бойової стрільби, обробку дій у складі підрозділів, спосо­би взаємодії з іншими родами військ, питання керування в бою і на марші. На технічних заняттях слухачі навчали­ся практиці технічного обслуговування й ремонту танків.

Начальниками танкової школи у різні роки були: у 1929 р. — підполковник Мальбранд, у 1930 р. — Р. фон Радльмайєр, у 1931 — 1933 рр. — полковник Й. Харпе. Ос­новні ділянки у початковий період роботи танкової шко­ли очолювали майор Пірнер (дослідницький відділ), капітан Клюн і лейтенант Бернарді (перекладачі). «Інспекцією № 6» у Берліні керував О. Лютц¹.

Значне місце у танковій школі займала технічна підго­товка курсантів. Створюючи на місцевості тактичний фон бойової обстановки, вони повинні були за відповід­ний час здійснювати монтаж чи ремонт техніки або, навпаки, її псування на випадок, якщо вона потрапить у руки ворога.

Перша спільна оцінка танкової школи була дана 5 ве­ресня 1929 р. під час бесіди наркома оборони СРСР Воро- шилова з начальником генштабу рейхсверу генералом Гаммерштейном-Еквордом, який перебував у Радянсь­кому Союзі. Німець був задоволений станом справ і ви­словив побажання, «щоб у Казані надалі усе йшло, як і досі: досліди — з однієї сторони й навчання — з іншої сто­рони. Але ми хотіли б збільшити кількість курсантів з 10 до 20, щоб краще використовувати витрачений капітал».

Торкаючись раніше зробленої радянським військовим керівництвом пропозиції про створення при школі нау­ково-дослідного відділу, Гаммерштейн повідомив: «Ми в Казані не хочемо організовувати конструкторське бюро. Там є інженери тих заводів, які нам танки доставляють і які шукають помилки у їх конструкції. Останні, у свою чергу, усуваються конструкторськими бюро відповідних заводів у Німеччині. Було б добре, — продовжував він, — якщо б декілька радянських інженерів працювали б із на­ми, нам це було б приємно, бо радянські спеціалісти могли б допомогти і самі знайомилися б з нашою роботою. Крім того, ми змогли б тоді обмінюватися тими креслен­нями й описами танків, які є у нашому розпорядженні, закордонними матеріалами і познайомитися з радянсь­кими танками»¹. Гаммерштейн прямо говорив про намір німців сконструювати в Казані на базі шести різних танків одну найкращу бойову машину, причому спільну для обох сторін.

Танки, які знаходились у школі, були дослідними конструкціями і потребували, на думку генерала, доопра­цювання й модернізації. Тому німецькі курсанти прохо­дили не тільки теоретичний курс із тактики, але і техніч­не навчання на німецьких заводах — постачальниках танків. «Ми були б задоволені, — додав Гаммерштейн, — якщо б із числа радянських курсантів 2 або 3 особи брали участь у проходженні зимового курсу в Німеччині»².

У травні 1929 р. велися переговори з німецькими фірмами («Крупп», «Рейнметал») з приводу питань ви­робництва й випробування на радянській території німецьких конструкторських нововведень. Радянські інтереси на них представляв Уборевич, для збереження таємності у німецьких документах — доктор Ульріх. У пе­реговорах також брали участь Ворошилов, Тухачевсь- кий, Уншліхт, Крестинський, військовий аташе у Берліні Яковенко. Від Німеччини — Гаммерштейн, Людвіг, капі­тани Йодль і Кребе.

Для німців першочерговим результатом випробувань на «Камі» стало використання шасі британського танка «Карстен-Ллойд» для першого танка вермахту «Пан­цер-1». Радянська сторона теж отримала певну користь. Наприклад, круппівська танкова підвіска підійшла до Т-26, елемент зварювальних корпусів — для Т-26 і БТ. Знайшло своє використання німецьке радіо й електро­устаткування танкових башт, прилади спостереження, причепи, ідея поєднання кулемета з гарматою тощо.

Уважно стежив за процесом співробітництва і М. Туха- чевський. У середині 1920-х років він займав пост началь­ника штабу РСЧА. У доповідній записці на ім'я Сталіна у грудні 1927 р. Тухачевський наполягав на форсованому переозброєнні Червоної армії. При цьому основним він вважав необхідність створення могутніх таранних з'єднань сухопутної армії. Саме Тухачевському належала ідея створення повітряно-десантних військ, бронетанко­вих з'єднань, оснащених швидкохідними танками, які ма­ли б стійкий радіозв'язок із літаками прикриття. Для цьо­го він пропонував розвивати оборонну промисловість, здатну виробляти не тільки танки й літаки, а й засоби зв'язку, найновіші види озброєння для піхоти та арти­лерії. Тухачевський, зокрема, пропонував довести випуск танків до 50—100 тис. Але, на його думку, без допомоги німецьких спеціалістів цього досягти не вдалось би¹. У 1929 р. у Червоній армії було сформовано перший механізований полк, а Тухачевський говорив уже про ме­ханізовані корпуси, які будуть навально наступати при підтримці артилерії й авіації углиб оборони ворога. Туха­чевський дедалі більше переконувався в тому, що великі бронетанкові з'єднання мають стати основною ударною силою Червоної армії. Свою ідею він обґрунтував у 1931 р. у листі до Ворошилова, а в 1932 р. подібні з'єднання вже почали створюватись[197].

У 1932 р. генерал-майор Лютц і його начальник штабу Гудеріан відвідали Казань. Саме у цей час у штабі Гу- деріана досить серйозно замислювались над можливос­тями бойового використання легких танків і бронема­шин. Але випробувати танки у Німеччині, як і раніше, не хотіли. Тому інтенсивно переходили до нових експери­ментів. Наприклад, намагалися випробувати рух танка по дну на невеликій глибині. Намагалися визначити, чи здатний триматися на плаву полегшений, спеціально підготовлений танк.

У цілому заняття у танковій школі проходили плано­мірно, відповідно до затвердженої навчальної програми. Одночасно на курсах школи навчалося не більше як 12 осіб (німців). Навчання тривало досить довго. Два роки у літній час в Росії проходила практична підготовка танкістів і одну зиму — у Берліні — теоретичні заняття. У 1929/1932 рр. курси закінчили 10 німецьких офіцерів, у 1931/1932 рр. - 11 і у 1933 р. - 9, тобто усього ЗО осіб². (Деякі з випускників «Казані» стали згодом генералами, воювали на Східному фронті в роки Другої світової війни. Це В. Томале, В. Нерінг, а також начальник школи Й. Харпе). За цей самий період (1929—1930) на курсах «ТЕКО» пройшли навчання 65 радянських офіцерів. В ос­новному це були стройові командири танкових і мото- механізованих частин РСЧА, а також викладачі броне­танкових навчальних закладів.

У звіті заступника начальника Управління механізації й моторизації (УММ) РСЧА І. Грязнова про роботу курсів «ТЕКО» у березні 1932 р. відзначалося, що «основна мета Управління механізації й моторизації РСЧА — ознайоми­тися з особливостями конструкції німецьких бойових ма­шин, вивчити методику випробування матеріальної час­тини, вивчити методику стрілецької підготовки танкіста й прилади управління машинами й вогнем у бою, вивчи­ти питання бойового застосування танкових частин і вод­ночас оволодіти технікою керування бойових машин¹.

9 листопада 1932 р. Ворошилов у бесіді з генералом Адамом, який замінив на посту начальника генштабу рейхсверу генерала Гаммерштейна, сказав: «Я не можу повірити, що у вас немає більшого, ніж у Казані. Три ро­ки в Казані працюємо і ніякої нової матеріальної части­ни. Усе ті ж танки, що привезли на початку. Я говорив: надішліть конструкторів, і Ви й ми будемо мати танки». На заперечення Адама про збільшення витрат і обмеже­ності фінансів рейхсверу Ворошилов відповів: «Я вва­жаю, що ми зможемо багато покращити в Казані, якщо ваші кошти підуть на техніку і сама техніка буде більш реальною. Ще коли приїжджав Гаммерштейн, я висував пропозицію надіслати більше конструкцій. У нас є вже промислова база, але поки ще мало людей — конструк­торів. У Вас же є люди...»² Але німецька сторона залиша­лась вірною раніше прийнятій програмі і далі випробу­вання, доопрацювання й модернізації важких, середніх і легких танків, які були в Казанській школі, вона не пішла. Правда, як і було домовлено, у цих роботах брали участь радянські інженери й техніки.

Для занять із радянськими слухачами з Німеччини бу­ло запрошено п'ять викладачів. З трьома спеціалістами (зі стрільби й озброєння, танкової радіотехніки і по тан­кових конструкціях) контракт було укладено на 2 роки. Двох викладачів тактики було запрошено на 6 місяців, тобто на час їх реальної роботи на курсах. У 1932 р. на 6-місячні курси було направлено 32 «командири інжене­ри» (15 стройових офіцерів, 17 інженерів). Основний ак­цент, як і раніше, робився на вивченні конструкції танка, техніки керування танками в бою й техніки стрільби, а також на засвоєнні методики навчання.

З інспекціями в Казань регулярно приїжджав куратор школи, начальник «автомобільної інспекції» (інспекція № 6) генерал Лютц. Для проведення тактичних занять і одночасно для випробування техніки у розпорядження «ТЕКО» було надано роту у складі двох взводів танкеток Т-27 і одного взводу танків МС-1. Німецькій стороні було запропоновано в якості компенсації привезти з Німеччи­ни новий 3-тонний танк і 8-колісну бронемашину, що і було зроблено. До того ж у постійний склад «ТЕКО» у якості помічника німецьких інженерів було включено 5 радянських аспірантів, які повинні були детально ово­лодіти методикою й досвідом роботи й у майбутньому пе­ренести це у Червону армію. Для бронетанкових вищих навчальних закладів передбачалося придбати у німців навчальні посібники й експонати.

У травні 1933 р. другий раз відвідав СРСР полковник Гудеріан. На цей раз його цікавила радянська військова індустрія. Уже після війни він писав: «Я не вважаю, що росіяни відсталий народ, бо у 1933 р. мав можливість відвідати їх тракторний завод під Харковом. Поряд зна­ходився танковий завод, і я помітив, що його залишали 20 — 25 танків. Росіяни відповіли мені, що це відбувається кожного дня. І це у 1933 році...»¹ Танкова школа в Казані була закрита одночасно з Ли- пецькою авіаційною школою 6 вересня 1933 року. Німецьке майно, яке коштувало близько мільйона карбо­ванців, перейшло у володіння Управління механізації й моторизації РСЧА. Німці забрали із собою лише свої тан­ки (6 великих і 4 малих), залишивши обладнані класи, майстерні, автомашини, трактори.

Сам факт організації на радянській території німець­ких танкових курсів, на яких навчалися за сучасною про­грамою керуванню, елементам ведення бою, мав для РСЧА велике значення. З'явилася можливість не тільки вивчати іноземний (німецький) військовий досвід, але й на основі його аналізу удосконалювати свій власний потенціал.

На базі ліквідованих «Технічних курсів ОСОАБІАХІМу» у жовтні 1933 р. були сформовані курси удосконалення старшого й середнього військово-технічного складу мото- механізованих військ РСЧА. Курси почали готувати помічників командирів танкових рот і батальйонів, ре­монтно-відновних майстерень і командирів взводів. Термін підготовки визначався у 6 місяців. Кількість про­філів із кожним роком збільшувалася. У травні 1941 р. курси почали готувати командирів-танкістів.

Військово-хімічні випробування. Об'єкт «Томка»

Події на фронтах світової війни наочно показали, що у число найбільш дієвих засобів ураження ворожих військ стали входити бойові отруйні речовини (ОР). Тому під час реорганізації Червоної армії, яка почалась у першій поло­вині 1920-х років, особлива увага була приділена створен­ню власних хімічних військ, випробуванню й виробницт­ву хімічної зброї, а також надійних засобів захисту.

Наявність у Німеччині високорозвинутої хімічної про­мисловості, яка, за оцінкою радянського керівництва, займала провідні позиції не тільки у Європі, але й у світі, а також прагнення Німеччини створити таємно від Ан­танти базу озброєння, у тому числі хімічного, і тут визна­чили вибір основного партнера.

Після уточнення перспектив співробітництва у сфері військової хімії і можливих кінцевих результатів сторони перейшли до практичної діяльності. Спільні роботи у цій галузі велися з двох генеральних напрямів. Перший — це будівництво в СРСР підприємств з випуску хімічних ОР, так званий проект «Берсоль», в якому активно брала участь фірма X. Штольценберга. Другий — це роботи по створенню й випробуванню нових бойових хімічних за­собів, удосконаленню засобів їх застосування і проти­хімічного захисту, який отримав умовну назву «об'єкт Томка», або за аналогією з Липецьком і Казанню — «хімічна школа Томка».

З усіх галузей радянсько-німецького військового спів­робітництва дана галузь стала найбільш засекреченою. Про ступінь таємності цих робіт свідчить і той факт, що до цього часу не вдалося встановити навіть точну кіль­кість хімічних полігонів. Згідно з радянськими докумен­тами, мова йде, принаймні, про два випробувальних цент­ри (полігони): «Подосінки», який розміщувався у Шиха- нах Саратовської області, і «Томка», який знаходився у населеному пункті Тоцьке Оренбурзької області на річці Самара (ст. Причернавська)¹. Саме на останньому здій­снювалася більша частина спільних радянсько-німець­ких аерохімічних випробувань.

Хімуправління РСЧА мало намір випробувати на полігонах нові прилади й методи застосування ОР — ар­тилерію, авіацію, газомети, а також нові способи й засоби дегазації зараженої місцевості. Аналогічну мету переслідувала і німецька сторона. Усі поточні витрати на випробування було вирішено сплачувати порівну.

Відомо, що перші досліди було проведено вже у 1925 р. у Подосінках. Група німецьких дослідників, у яку входи­ли і хіміки, і льотчики, отримала першу кодову назву «Гела». Її роботи у 1926 р. очолив Амберг. Згідно зі звітом Амберга, роботи «Гели» були поновлені у квітні 1926 р. у повному обсязі. Певно, домовленість про діяльність «Гели» була досягнута на рубежі 1924—1925 рр.

Договір про спільні аерохімічні випробування був підписаний сторонами 21 серпня 1926 р. з метою «всебіч­ної й глибокої обробки цього питання». Він діяв впро­довж одного року і щорічно не пізніше 31 грудня мав по­новлюватися й затверджуватися сторонами, які могли вносити до нього зміни й доповнення. Як і у більшості інших документів, що стосувалися радянсько-німецького військового співробітництва, учасники не називались своїми справжніми іменами, а отримували умовні по­значки, уданому випадку радянська сторона іменувалась «М» (Мозкаи), німецька сторона — «В» (Вегііп). Права Й обов'язки між партнерами розподілялися порівну. Технічне керівництво дослідами знаходилося в німець­ких руках, адміністративне керівництво — в радянських. Обидві сторони за окрему плату могли отримувати зраз­ки усіх застосованих і розроблених під час проведення спільних випробувань приладів, а їх креслення, фото­зйомки мали виконуватися у подвійній кількості й од­наково розподілятися між сторонами. Усі досліди по­винні були виконуватись тільки у присутності радянсько­го керівника або його заступника, вони ж визначали, хто з радянських спеціалістів буде безпосередньо брати участь у цих дослідах. Радянська сторона надавала для ви­користання свої полігони і брала зобов'язання по забезпе­ченню необхідних умов роботи. Німецька сторона «бра­ла на себе навчання протягом дослідів М-спеціалістів з усіх галузей дослідної роботи за умови, що М-спеціалісти будуть не тільки теоретично вивчати питання, але і прак­тично брати участь у роботах»¹.

У договорі було спеціально передбачено, що «обидві сторони несуть відповідальність за повне збереження таємності і вживають заходів по недопущенню появи у пресі або спеціальних журналах відомостей про будів­ництво лабораторій і випробування». Усім В-учасникам заборонялось заводити знайомства з мешканцями гарні­зону й іноземцями. Обумовлювалось також, що при не­виконанні німецькими спеціалістами вимог таємності ра­дянська сторона мала право вжити необхідних заходів аж до розірвання договору.

У випадку розірвання угоди німецька сторона могла вивезти майно, яке їй належало, або передати його іншо­му німецькому підприємству, або продати радянській стороні. Прилади й матеріали, за які платили обидві сто­рони, переходили у власність РСЧА за умови сплати по­ловини оціночної вартості. Майнові витрати з проведен­ня спільних випробувань мали сплачуватися порівну обо­ма сторонами відповідно до щорічного кошторису¹.

Будівництво об'єкта і завезене майно коштувало для обох сторін 1 млн рейхсмарок. Об'єкт обладнали лабора­торіями, віваріями, ангарами для спецмашин, дегаза­ційною камерою, колодязем із проведеною водопровід­ною системою, бараками для проживання.

Німецький персонал був представлений керівником випробувань, інструктором, 30-ма службовцями-хіміка- ми. В обов'язки радянської сторони, окрім залучення технічних спеціалістів, входило виділення робочих у віварій для обдирання шкір з отруєних тварин. Технічне керівництво випробуваннями знаходилось під контро­лем німецької сторони. Адміністративне — радянської. Усі розпорядження стосовно персоналу з обох сторін проходили через уповноваженого РСЧА.

Визначивши юридичні, технічні, матеріальні права й обов'язки, сторони вже у вересні розпочали практичну роботу. У вересні-жовтні була виконана основна частина програми по договору. «Група Амберга», в яку входило 12 чоловік, провела 14 дослідів з виливними пристроями. Під час цих дослідів було використано 5 т хімічних речо­вин. Випробувані виливні пристрої типу 3 125 у звіті Берліна від 12 грудня 1926 р. Амберг рекомендував взяти на озброєння. Було також повністю проведено дослід­ницькі роботи з питань захисту від ОР і дегазації. На

р. Амберг намітив цілу програму подальших робіт. Став проробляти методи ведення хімічної війни (розпи­лення ОР із повітря, скидання газових бомб, контейнерів з ОР із використанням ударної вибухівки, вибухівки з годинниковим механізмом, розробка нових типів ОР)[198].

Досліди проводили тільки у присутності керівника ра­дянської адміністрації. Результати випробувань пророб­лялися у 4-х хімлабораторіях, де визначалась ефек­тивність окремих компонентів ОР.

У 1927 р. випробування у Подосінках, а потім і у Тоцько- му були продовжені. Відпрацьовувалися засоби хімічної атаки (розпилення іприту з різних висот), випробувалися нові прицільні прилади, що створювалися німецькою сто­роною, перевірялася надійність засобів хімічного захис­ту (проти газів і захисного одягу). Дію іприту вивчали на тваринах, визначали найбільш ефективні способи дега­зації місцевості. Під час співпраці було повністю опано­вано раніше невідомий засіб застосування ОР авіацією, а радянські спеціалісти «стикнулися на практиці з більш високою технічною підготовкою німецьких спеціалістів і за такий короткий термін навчилися багато чому»[199].

Треба зазначити, що у 1927 — 1928 рр. спільні випробуван­ня з воєнної хімії проходили дуже успішно, оскільки кош­торис витрат за 1928 і 1929 роки на дослідницьку роботу «Томки», де сторони утримували «загальний дослідницький Інститут», збільшився. Так, якщо витрати по договору у

р. для радянської сторони становили близько 122 тис. крб., то вже у 1929 р. вони зросли до 257 тис. крб.³.

Більш ніж двократне збільшення інвестицій свідчить не тільки про зростання обсягу робіт, але і про посилення їх інтенсивності. Підтвердження цьому міститься у звіті начальника розвідувального управління штабу РСЧА Берзіна від 24 грудня 1928 р. Хімічні досліди у «По- досінках», а потім у «Томці» дали добрі результати й про­довження цих дослідів у наступному році Хімічне управ­ління визнало доцільним. Метою цих дослідів є випробу­вання нових приладів і методів застосування ОР (арти­лерія, авіація, спеціальні газомети та ін.), а також нові способи дегазації зараженої місцевості¹.

Про плідність співробітництва свідчить і великий пе­релік випробувальних і дослідницьких робіт. У довідці про «Томку», яку підготував Берзін для військово- політичного керівництва країни, йшла мова про те, що на 1 січня 1929 р. були випробувані цистерна для зараження місцевості, пристрій для виливання ОР з повітря, зразки дистанційних хімічних бомб, установка для наливання іприту, хімічні фугаси, що вибухають у повітрі, пристрій для дегазації, захисні костюми-протигази, засоби ліку­вання й профілактики іпритних уражень. Берзін реко­мендував продовжувати досліди, обумовивши при цьому у договорі з німцями «можливість відмови від подальших дослідів тоді, коли ми зрозуміємо, що це необхідно»².

Наприкінці вересня 1928 р. полігон «Томка» відвідав генерал Бломберг. Він зробив наступний запис у своїй до­повіді: «Обладнання налагоджене і функціонує добре. Ра­дянські спеціалісти мають підвищений інтерес до випро­бувань. З ними було оформлено протокол про подальше будівництво об'єкта й розширення випробувань. Випро­бування можливі на широкій базі». З німецької сторони випробуваннями керував досвід­чений генерал Трепнер. Завдяки йому на «Томці» став створюватись дослідний інститут. У перші два роки спільні досліди у галузі хімічного озброєння проводились досить успішно і в цілому виправдовували виділені на них кошти (до кінця 1928 р. для цих цілей було витрачено близько 1 млн марок). Але вже на початку 1929 р. темни й ефективність робіт, на думку радянської сторони, знизи­лись. Висновок мав досить суб'єктивний характер, оскільки ВІХІМУ штабу РСЧА вважало, що інтенсивність і обсяги випробувань повинні зростати кожен рік, але на практиці таке було можливе не завжди. З іншого боку, були й об'єктивні причини, які зменшували продук­тивність дослідницької роботи, — це і недостатня техніч­на оснащеність, і прорахунки у попередніх розробках, і дефекти виробів. Ворошилов відкрито сказав про ці проблеми під час переговорів із генералом Хаммерштей- ном, звернувшись до нього з проханням посилити й удос­коналити технічну базу інституту та передати радянській стороні нову апаратуру. «Інакше, — вказував він, — існу­вання інституту стає проблематичним»¹.

Крім того, до радянських керівників доходили чутки про те, що німці нібито ведуть подвійну гру, тобто чудово технічно обладнують свою лабораторію у Німеччині, а на «Томку» звертають дедалі менше уваги. Ці чутки допов­нювалися доповідями радянських спеціалістів, які дея­кий час перебували у Німеччині, знайомилися там з військово-технічними дослідами.

У своєму звіті Гаммерштейн делікатно обійшов усі ці проблеми, хоча і визнав, що деякі досліди (особливо з ди­станційною вибухівкою) не привели до бажаних резуль­татів. Прохання про поставки нової апаратури було ним чемно відхилено, тому що, за словами Гаммерштейна, «усе, що ми маємо, — усе це знаходиться у "Томці"». Правда, він визнав, що у Німеччині ведуться лабораторні досліди із синтезу нових ОР, але їх результати були засек­речені. «Як тільки будуть отримані результати, то їх обов'язково передадуть на "Томку"». У нас немає приводу приховувати перед Червоною армією наші досягнення»[200]. Не ставлячи під сумнів слова Гаммерштейна, слід зазна­чити, що результати цих дослідів до радянської сторони так і не надійшли. До 1933 р. включно під час випробувань використовувались вже відомі отруйні речовини.

Небажання німецької сторони ділитися своїми таєм­ницями виявилося саме у тій галузі, у якій найбільше бу­ло зацікавлене ВІХІМУ, — розробка й випробування нових ОР і засоби захисту від них. Єдиний, з ким змогли домо­витися представники СРСР щодо поставок відповідного обладнання для виробництва нових ОР, був власник хімічної фірми Штольценберг. Після тривалих перего­ворів він погодився надати апаратуру для виробництва фосгену. Але і це було зроблено з урахуванням того, що виробництво отруйної речовини вже не було новим. Крім того, тодішній начальник управління озброєння рейхсверу генерал Людвіг (безпосередній куратор усіх військово-хімічних розробок) вважав, що Радянський Союз за ступенем розвитку військової промисловості не пішов далі рівня 1914 р. Саме тому поставки в СРСР за­старілого військово-хімічного обладнання не викликали у німців істотних побоювань.

Останньою спробою спонукати німецьку сторону до продуктивної співпраці у розробках і випробуваннях ОР стала бесіда Ворошилова з начальником генерального штабу рейхсверу генералом Вільгельмом Адамом, що відвідав наркома у жовтні 1931 р. Ворошилов поставив питання руба: «Ми надали вам (тобто німцям) можливість працювати як ніде у світі над дослідними хімічними роз­робками, ви давайте нам конкретну матеріальну компен­сацію — у вигляді дослідних результатів. Давайте на "Томку" більше обладнання й усяких засобів»[201].

Адам виправдовував пасивність німецьких хіміків на об'єкті «Томка» тим, що промисловість Німеччини мало цікавиться цією справою. Він відхиляв наполегливі про­позиції радянського керівництва про передачу радян­ській стороні нового газу. Генерал Адам запевнив нарко­ма: «Не вірте, у нас нема ніякого нового газу, наше зав­дання у галузі хімії — зробити іприт тактично більш стійким. І не більше!»¹

Але не дивлячись на відсутність у німців бажання чи можливості для розширення і поглиблення спільних роз­робок, у радянської сторони справи у цій галузі йшли не так вже й погано. Особливо якщо врахувати, що їй дове­лось почати практично з нуля, оскільки в СРСР заводи з виготовлення бойових хімічних речовин безнадійно за­старіли, а ті 40 тис. хімснарядів, які збереглися після Пер­шої світової війни, мали погану рецептуру. Однак, хоч і з деякими затримками, військова хімічна промисловість в СРСР все ж розвивалась. Якщо у середині 1920-х років було закладено перший завод із виробництва отруйних газів («Берсоль»), то у 1931 р. подібних підприємств було вже чотири: Бердянський (іприт), Черноречьс, Рубіжна (фосген, дифосген), Угрешський (хлор). Значно поповнився й арсенал хімічної зброї. Так, у проекті постанови Ради Праці й Оборони «Про стан військово-хімічної справи» за травень 1931 р. мова йшла про те, що в артилерії у наявності було 420 000 нових боєприпасів, заряджених іпритом, фосгеном і дифосге­ном, і 400 000 старих хімснарядів підлягали перезаря­дженню. Були успішно випробувані дистанційні хімічні снаряди і нові підривачі до них. На озброєнні авіації зна­ходились 8- і 32-кілограмові осколково-хімічні бомби, за­ряджені іпритом (для забруднення місцевості), і 8-кіло- грамові осколково-хімічні бомби, заряджені хлорацето- феном (для ураження живої сили ворога). Станом на 1 травня 1931 р. у наявності було 7600 8-кілограмових бомб. До кінця року планувалось прийняти на озброєння 50- і 100-кілограмові хімічні бомби дистанційної дії (іприт), курящі (арсини) і ударні короткочасної дії (фос­ген). Армія мала також 75 комплектів виливних авіа­ційних приладів ВАП-4 і до кінця року планувала отрима­ти іце 1000 таких комплектів. Для зарядження хімічних боєприпасів були побудовані 2 розливні станції із загаль­ним обсягом виробництва понад 5 млн снарядів і бомб на рік¹.

У 1930 р. і першій половині 1931 р. у Червоній армії бу­ло проведено ряд великих хімічних випробувань, на яких вивчали й удосконалювали засоби хімічної війни: іпритні й осколково-хімічні снаряди, отруйні дими. На усіх цих випробуваннях перевіряли протигази різних кон­струкцій.

Хімічні війська РСЧА у 1931 р. складались із 5 баталь­йонів. Для них військово-хімічною службою Червоної армії тільки у 1930 р. були випробувані і передані на оз­броєння отруйно-димні шашки, димові шашки, ранцевий прилад для отруєння, фільтр для воєнних точок.

Радянські військові, які перебували на початку 1930-х років у Німеччині, відзначали, що рейхсвер паралельно підтримував зв'язки з іншими країнами. Німці активно співробітничали із заводами Швеції, Голландії, Іспанії. Деякі офіцери мали доступ до Єджевського арсеналу в Америці для вивчення хімічної справи, а генерал Хайє, наприклад, знайомився з військовими установами США під час відрядження восени 1927 р. В Англії представники німецьких військових кіл були присутні на авіаційних і танкових маневрах.

Головною умовою продовження спільних експери­ментів ВХУ висували вимогу доставити на «Томку» нові, більш стійкі, ефективні за своєю дією отруйні речовини із забезпеченням доступу до них радянських спеціалістів. Але німці не поспішали із відповіддю. Внаслідок цього на­весні 1933 р. постало питання про згортання роботи на об'єкті «Томка» за ініціативою Москви.

Проте після напружених переговорів за участю Бок- кельберга, Фішмана, нач. штабу хімічних військ РСЧА Рохінсона сторони все ж домовилися про проведення експериментів у Шіханах, цього разу тільки впродовж двох місяців (вересень —листопад 1933 р.). Але з цього нічого не вийшло і тому контакти в хімічній галузі дове­лося згорнути. Ліквідація об'єкта «Томка» закінчилася 15 серпня 1933 р. Усі будівлі станції з німецьким устатку­ванням, верстатами, лабораторіями та іншим обладнан­ням безоплатно перейшли до ВХУ РСЧА. їх вартість оці­нювалась у 50 тис. крб. золотом. Майно, яке німці зали­шили, пішло на розвиток колишнього об'єкта «Томка» у Шіханах, який став Центральним військовим хімічним полігоном Радянської армії.

Співробітництво РСЧА і рейхсверу у військово- хімічних розробках завершилося, але воно не могло не мати певних наслідків.

У 1935 р. у Німеччині з'явився 105-мм хімічний гладко- ствольний міномет «Стокса 35» із бойовим комплектом мін до нього. За ним на озброєння було прийнято більш сучасний міномет «40», здатний стріляти димовими, хі­мічними і фугасними мінами вагою 11,5 кг кожна і швидко- стрільністю 8—10 пострілів за хвилину. Досягненням німців став і шестиствольний міномет калібру 158,5 мм, який стріляв реактивними мінами.

Незважаючи на непослідовність і суперечливість май­же 10-річного періоду співробітництва РСЧА і рейхсверу з розробки ОР та засобів захисту від них, певну користь отримала від нього і радянська сторона. В основному вона полягала у тому, що вивчення німецького дос­віду служило певним орієнтиром у самостійній роз­робці ОР, засобів захисту, а також в організаційних пи­таннях.

Отже, напрошується висновок, що сам факт організа­ції на радянській території сучасних військово-навчаль­них центрів мав для РСЧА велике значення. З'явилася можливість не тільки вивчати іноземний (німецький) військовий досвід, але й на основі його аналізу удоскона­лювати свій власний військово-технічний потенціал.

Під керівництвом офіцерів управління рейхсверу, із залученням технічних спеціалістів відповідних німець­ких фірм-виробників у школах проводили досить інтен­сивні випробування бойових літаків, танків, військового обладнання і зброї. Це дозволило німцям підготувати там декілька типів літаків, які успішно пройшли усі випробу­вання, були визнані придатними для серійного виробни­цтва й умовно були прийняті на озброєння рейхсверу. Значне місце у школах займала технічна підготовка кур­сантів.

З усіх галузей радянсько-німецького військового співробітництва, найбільш засекреченими були хімічні випробування. Хімуправління РСЧА здобуло можливість випробувати на поліґонах нові прилади й методи застосу­вання ОР — артилерію, авіацію, газомети, а також нові способи й засоби дегазації зараженої місцевості. Ана­логічні здобутки були і у німців.

3.2. Навчання червоних командирів у Німеччині.

Взаємні поїздки на польові тактичні заняття й маневри РСЧА і рейхсверу

Важливим чинником співробітництва РСЧА і рейхсверу стали поїздки радянського командирського складу у Німеч­чину для вдосконалення військово-тактичної і технічної підготовки. Допускалося і відвідання німцями РСЧА.

У 1925 р. керівництво рейхсверу прийняло рішення про допуск командирів РСЧА на тактичні навчання й ма­неври німецької армії. Але тільки після 1926 р., коли впер­ше на академічних курсах рейхсверу (фактично — ака­демія німецького генштабу) стали навчатися викладачі академії ім. Фрунзе — Свєчніков і Красильніков, відря­дження червкомів у Німеччину набули регулярного ха­рактеру. У листопаді 1927 р. вперше на довгий термін у Німеччину для вивчення сучасної постановки військової справи виїхали командувач Північнокавказького війсь­кового округу І. Уборевич (на 13 місяців), начальник ака­демії ім. Фрунзе комкор Р. Ейдеман і начальник 3 управ­ління Штабу РСЧА комкор Е. Аппога (обидва на 3,5 міся­ця)[202]. Вони регулярно надсилали Ворошилову доповіді про своє навчання у Німеччині.

Ворошилов у листі-інструкції Уборевичу у грудні 1927 р. нагадував про «лінії поведінки»: добросусідські відносини треба підтримувати. Він нагадав, що питання про приїзд представників рейхсверу в СРСР «входить до компетенції інстанції». Для ведення подібних переговорів у Берліні знаходився військовий аташе Лунєв, а основним завдан­ням Уборевича мало бути навчання. Додатково до інструкцій і Штабу РСЧА Ворошилов рекомендував зби­рати матеріал відносно взаємодії з різних родів військ, а також сухопутної армії й флоту («Німці критикували, і не без підстав, наші Одеські маневри, особливо спільні дії із флотом. Треба вивчати постановку цієї справи у німців: організації й застосування кавалерії; організації тилу у мирний і воєнний час, укріплення районів, побуту німецької армії, дисциплінарної практики, а також матеріал із пи­тань політико-просвітительської роботи і її методів»)[203]. Уборевич, Ейдеман і Аппога слухали лекції в академії, вирішували разом із німецькими слухачами академії військові завдання, відвідували казарми, ознайомлюва­лися із зимовим навчанням у всіх родах військ, бачили й випробували усі технічні досягнення, які були запрова­джені у німецькій армії, знайомилися з організацією управління армією і її забезпечення.

Як писав Крестинський Сталіну 28 грудня 1928 р., їм у рейхсвері «були відкриті майже всі двері, за винятком лише абсолютно таємних речей»¹.

Результати відрядження Ейдемана й Аппоги, які повер­нулися з Німеччини в кінці березня 1928 р., обговорюва­лися на нараді РВР СРСР під головуванням С. Каменева у квітні 1928 р. На цій нараді було вирішено використову­вати німецький досвід в організації навчання ком- політскладу РСЧА і штатно-організаційної структури частин і підрозділів.

У підсумковому звіті про своє 13-місячне перебування у Німеччині Уборевич докладно описав навчання у Війсь­ковій академії, маневри, польові поїздки, перебування се­ред усіх родів військ. Йому вдалося ознайомитися з опе­ративними, тактичними, організаційними, технічними поглядами німців на сучасну армію, методикою підготов­ки військ, постановкою освіти й служби генштабу.

Загальні установки військово-технічного забезпечен­ня рейхсверу включали:

розробку удосконалених зразків озброєння;

підготовку промисловості для їх швидкого виготов­лення;

проведення випробування цих зразків і навчання при цьому частини офіцерів і особового складу;

широке використання військового виробництва ря­ду закордонних країн (Швеція, Голландія. Іспанія, США, Англія, Чехословаччина).

Уборевич писав, що «німці є для нас єдиною поки від­радою, через яку ми можемо вивчати досягнення у вій­ськовій справі за кордоном», що «німецькі спеціалісти, у тому числі з військової справи, стоять набагато вище нас». Уборевич також вказував, що «у центр необхідно перенести використання технічних досягнень німців, і, головним чином, у тому розумінні, щоб у себе навчитися будувати й застосовувати новітні засоби боротьби». Крім того, зазначав Уборевич, генерал Людвіг і майор Бешніт, які відповідали за озброєння рейхсверу, стосовно тех­нічної допомоги Червоної армії пропонували «вирішува­ти кожне окреме питання» спільно[204].

За оцінкою Крестинського, «Уборевич і його товариші зробили пролом у військовому співробітництві», і тому у грудні 1928 р. для тривалого стажування до Німеччини приїхала нова група радянських командирів у складі п'ятьох чоловік (троє на рік і двоє на півроку). Це були ко­мандувач Українського військового округу (УВО) Якір, командир шостого корпусу Зомберг, начальник Першого (оперативного) управління Штабу РСЧА Степанов, а та­кож Лаціс і Лонгва. 15 травня 1929 р. їм були показані за­няття з бойової підготовки кавалерії й піхоти, а Лацісу й Лонгве ще й артилерії. У червні 1929 р. Лаціс і Лонгва по­вернулися в СРСР[205].

У довготривалі навчальні відрядження в Німеччину виїжджали невеликі групи червоних командирів і у на­ступні роки. З грудня 1930 р. по червень 1931 р. на 2 і З курсах Німецької військової академії навчалися команду­вачі Північнокавказьким військовим округом (ПКВО) Е. Бєлов і Середньоазіатським військовим округом (САБО) П. Дибенко, а також інші[206].

Ось лише деякі військові новинки, показані німцями: зенітна гармата — калібр 7,5 см, початкова швидкість 88 м/с, висота обстрілу 9,5 км, дальність 16 км, тобто ця гармата у 2 рази перевищувала показники радянських зеніток; новий оптичний прилад для зенітної стрільби професора Пшора, виготовлений фірмами «Сіменс» і «Цейс» і призначений для зенітного обстрілу повітряних цілей; малокаліберна гармата, яку можна було викорис­товувати одночасно і проти танків, і проти авіації; зеніт­ний кулемет, що пробивав броню легких та середніх тан­ків і одночасно мав висоту обстрілу 4200 метрів[207].

Окрім можливості вдосконалення у військовому мис­тецтві в Німеччині, німецька сторона, особливо деякі німецькі фірми, надавали РСЧА зброю, боєприпаси, об­мундирування, різні технології військового виробництва. Так, підчас переговорів з фірмою «Крупп» у квітні 1929 р. була досягнута угода «у сфері спеціального військового виробництва». Фірма брала зобов'язання надати у розпо­рядження радянської сторони нагромаджений у лабора­торіях і на полігонах досвід із зовнішньої балістики.

Починаючи з 1927 р. і до 1933 р. включно, обміни вій­ськовими делегаціями мали досить стійкий, регулярний характер. Причому делегації як рейхсверу, так і РСЧА очолювалися особами із великими повноваженнями.

З радянської сторони у липні 1927 р. знаходився з візи­том у Німеччині заступник Голови РВР І. Уншліхт, у 1929 р. — начальник Чорноморського флоту В. Орлов, заступник Голови РВР і начальник озброєнь І. Уборевич, у 1932 р. — заступник Голови РВР і начальник озброєнь РСЧА М. Тухачевський.

У 1928 р. в СРСР виїжджали заступник начальника генштабу рейхсверу полковник X. фон Міттельбергер (травень) і начальник генштабу генерал К. фон Гаммер- штейн-Екворд; у 1930 р. — полковник X. Хальм і генерал В. Хайє, а також інспектор транспортних військ рейхсве­ру полковник О. фон Штюльпнагель; у 1931 р. — наступ­ник Гаммерштейна генерал В. Адан; у 1933 р. — началь­ник озброєнь генерал А. фон Боккельберг[208]. Керівники делегації зустрічалися з вищим керівництвом армії сто­рони, яка приймала делегацію. Після відставки Секта, який був не тільки великою військовою, але і, безумовно, значною політичною фігу­рою Німеччини, рейхсвер, як і раніше, очолювали особи, які прагнули зберегти дружні відносини з Радянською Росією, але вони були і «калібром менші», ніж Сект, і їх ставлення до великого східного сусіда ставало дедалі більш прагматичним. І хоча радянські представники, вра­ховуючи «особливість» офіцерського корпусу Німеччи­ни, постійно намагалися починати розмови на політичні теми, зокрема про проблему воєнної загрози для Німеч­чини і СРСР із боку Польщі, Франції й Великобританії, ті, у свою чергу, постійно уникали обговорення цих питань. Зрештою, сторони сконцентрувалися на практичних пи­таннях військового будівництва, вирішуючи при цьому кожна свої власні завдання. Разом з тим, не дивлячись на зростаючу вже тоді в СРСР підозрілість до іноземних спеціалістів, стосунки між радянськими й німецькими офіцерами, а також між спеціалістами військової про­мисловості складалися по-різному — від міцної дружби (Бломберг —Уборевич)¹ до стійкої неприязні.

У 1927 р. у маневрах і тактичних заняттях рейхсверу бра­ли участь сім червоних командирів (начальник Оператив­ного управління Штабу РСЧА В. Тріандафілов, начальник штабу округу І. Федько, комкор І. Дубовий, начальник шта­бу кавказкорпусу Баторський, начальник командного уп­равління Штабу РСЧА Н. Куйбишев, командир артполку Нечаєв, помічник начальника відділу Штабу РСЧА Жігур) і троє — у польових поїздках (командувачі Ленінградським військовим округом (ЛВО) Б. Фельдман, Московським військовим округом (МВО) М. Бобров, начальник І уп­равління Штабу РСЧА Зуєв), і трос (Уборевич, Ейдеман, Ап­пога) навчалися у військовій академії. Усього — 14 осіб.

Цікавою є також і демонстративна увага, яку виявляли до радянських командирів під час їх перебування в

Німеччині офіцери рейхсверу. Був, правда, один епізод ворожого ставлення до групи саперів (Тріандафілов, Жігур, Лунєв) у присутності швейцарських і угорських військових представників. У цілому, однак, це не могло зіпсувати загального позитивного настрою рейхсверу. Від рейхсверу в СРСР у 1927 р. на запрошення радянсько­го уряду на осінніх маневрах РСЧА поблизу Одеси (УВО) під Новоросійськом і на Раєвських маневрах (ПКВО) бу­ло присутньо б офіцерів (полковники Хальм, Мюллер, підполковник Шмольке і майори Фішер, Крато і Хот). 9 осіб виїжджали в навчальні центри, 2 приймали участь у випробуваннях хімзброї, 2-у польових поїздках і 4 офіцери знаходилися в СРСР для вивчення російської мови. Усього — 23 особи[209].

У звіті полковника Хальма про стан РСЧА в 1927 р., який здобули органи ОДПУ, зазначалася наявність на ви­щих посадах «низки здібних, тактично добре підготовле­них людей», а також їх кмітливість, «виключна молодість і свіжість» (середній вік командирів складу РСЧА становив: командувачі військовим округом — 35 — 40 років, комдиви — 34 — 42 роки і командири полків — 30 — 38 років). Хальм зазначав також: «Старі офіцери царської армії були мало­помітні. Євреї знаходяться здебільшого у вищих штабах на таких посадах, які потребують найбільшої інтелігентності. Технічні засоби (великі повітряні сили, моторизація легкої артилерії, зв'язок, броневі потяги, зенітна артилерія, про­тигази та ін.) застосовують вміло». Але не було танків, бро­немашин, оптичних приладів. Висновок, який зробив Хальм, був наступний: «Червона армія є фактором, з яким весь світ із теперішнього часу повинен рахуватись»².

У 1928 р. у Німеччину були направлені, як мінімум, дві групи червоних командирів. До складу однієї входили Ей- деман, Аппога, Тодорський і Корк, іншої — Якір, Федько і Бобров. Корк супроводжував першу групу червоних ко­мандирів у якості радянського військового аташе в Німеччині, замінивши на цьому пості Лунєва.

За оцінкою начальника Розвідуправління Берзіна, який мав чудові аналітичні здібності (звіт Ворошилову про війсь­кове співробітництво від 24 грудня 1928 р.), до початку 1928 р. ставлення німців до співробітництва було очікува­ним і досить прозоро відображало всі ті коливання між Сходом і Заходом, які спостерігалися в німецькій зовніш­ній політиці. Берзін вважав, що військове співробітництво з Радянським Союзом було «козирем» для німецької дипло­матії у переговорах із Францією й Англією. Але після англо- французького зближення, яке розпочалося у 1928 р., що ознаменувало крах сподівань німецьких керівників на сприятливе вирішення репараційного питання, а також питання про виведення франко-бельгійських військ з рейн­ської зони, нове керівництво рейхсверу здійснило декілька кроків для активізації співробітництва з РСЧА, направило в СРСР «для вивчення можливостей співробітництва Міт- тельберга й Бломберга і передало через радянського війсь­кового аташе в Берліні Корка нові пропозиції» врегулюван­ня й розширення співробітництва обох армій.

Окрім вирішення організаційних питань, що стосува­лися навчання у школах (заміна в них німецьких офіцерів запасу на офіцерів активної служби, а також устаткуван­ня радіостанції «для ув'язки роботи танкової школи в Ка­зані і Липецької школи»), яким радянська сторона нада­вала великого політичного значення, було запропонова­но: «поступове зближення морських штабів обох держав» (візити представників флотів), направити розвідувальну діяльність обох сторін проти Польщі, обмін розвідданих і зустрічі керівників розвідок обох армій, спільна робота конструкторів у галузі кулеметної справи, продовження практики взаємних відряджень офіцерів¹.

Міттельберг вважав, що інтенсивний економічний товарообмін Німеччини з СРСР буде сприяти їх політично­му зближенню, і Німеччина в союзі з Радянською держа­вою отримає так багато, що зможе визволитися від вер- сальських кайданів без особливого опору держав Антанти[210].

З 19 серпня по 17 вересня 1928 р. у СРСР знаходилася делегація на чолі з начальником штабу рейхсверу Блом- бергом. До її складу входили генерал Е. фон де Бусш- се-Іппенбург, командири полків полковники Кохенхау- зен, Кестрінг, майор Бешніт (розвідка), капітани Хельмут (розвідка), Хартман (контррозвідка) і Галенкамп (ад'ю­тант Бломберга). Метою візиту був огляд військових шкіл у Казані, Липецьку, а також «Томки», встановлення особистих контактів із керівниками РСЧА і вивчення Червоної армії. Під час огляду «Томки» було вироблено спільний протокол про подальше розширення діючої там установки й проведення дослідних робіт із газами. Відмітивши у своєму звіті добрий стан шкіл і їх практичне значення для підготовки кадрів, Бломберг підкреслив, що основну користь від роботи шкіл отримала німецька сто­рона. Потім делегація Бломберга була присутньою на повітряних маневрах під Гомелем і на маневрах УВО під Києвом. В Москві й Ленінграді Бломберг зустрівся прак­тично з усіма керівниками РСЧА (наркомвійськмором Ворошиловим, начальником Штабу РСЧА Шапошніковим, начальником УВПС Барановим, начальником ВІХІМУ Фішманом, новим командувачем ЛВО Тухачевським, заст. командувача УВО Блюхером). Він високо оцінив усіх лідерів РСЧА². Особливий інтерес становлять записи Бломберга про РСЧА. Загальне враження — «досить сприятливе», Чер­вона армія стала «фактором, із яким слід рахуватися. Дружба з Червоною армією зможе принести тільки виго­ду». Бломберг відмітив, що Червона Армія «надає найбільш великого значення співробітництву з рейхсве­ром». Навчання червоних командирів у Німеччині він розглядав як «справедливий еквівалент» за можливість утримання в СРСР школи рейхсверу. Бломберг зазначив, що і рейхсверу є чому навчатися у РСЧА (озброєння військ, саперна справа, хімзброя, ВПС та ін.)¹.

Бломберг перебував на посту начальника генштабу рейхсверу близько двох років. У липні 1929 р. його було призначено командувачем військового округу у Східній Пруссії. Крестинський, переконуючи Ворошилова в листі від 21 липня 1929 р. у необхідності продовження співробітництва РСЧА з рейхсвером і підкреслюючи незмінність ставлення німецьких політиків і військових до СРСР, про Бломберга писав: «Пішов Бломберг — наш друг. На його місце призначено Гаммерштейна. Він зна­ходився під впливом людей, до нас дружелюбних. Є усі підстави вважати, що він стане такою самою дружньою людиною, як і Бломберг»[211].

18 лютого 1929 р. військовий міністр Гренер і міністр закордонних справ Штреземан домовилися про направ­лення у 1929 р. 52 осіб на навчання у Липецьк, 11 у Ка­зань, необхідного персоналу на «Томку», 14 осіб на ма­неври, одного досвідченого штабного офіцера на півроку і 5 офіцерів для вивчення російської мови. Інакше кажу­чи, у 1929 р. у СРСР для навчання і проведення випро­бувань від рейхсверу виїжджає майже 90 осіб. І це без постійно діючого в школах рейхсверу і у «Центрі Москва» персоналу, а також представників німецьких військово-промислових фірм.

На засіданні німецького кабінету 20 лютого 1930 р. військовий міністр Генер інформував, що у 1929 р. кожна зі сторін направила на маневри по 12 офіцерів. У «Центрі Москва» тоді працювало 5 німецьких службовців, в авіаційній школі — один керівник, сім викладачів, 85 осіб постійного персоналу, у т.ч. радянські представники. На час навчання (15 травня — 15 жовтня) щорічно приїжджали ще 52 особи: в танкову школу водій, один викладач, 20 постійних службовців. З 1 травня по 1 листо­пада тут щорічно навчалися 10 офіцерів; на «Томці» пра­цювали 33 спеціаліста, переважно хіміки (1 керівник, 1 лікар, 31 службовець)¹.

У серпні — вересні 1929 р. (майже б тижнів) Гаммер­штейн на чолі невеликої делегації (група Гаммерштей- на — Кюленталя) на запрошення радянського уряду пере­бував у СРСР. Він оглядав рейхсверівські «об'єкти» у Ли­пецьку, Казані, Тоцькому, а також декілька радянських військових об'єктів, у т. ч. Центральний військовий хі­мічний полігон (ЦВХП) у Шіханах (поблизу м. Вольська), майже два тижні провів на осінніх маневрах УВО під Києвом. Під час перебування в Казані Гаммерштейна супроводжував начальник Артилерійського управління РСЧА Г. Кулик, у Тоцькому («Томка») і в Шіханах — на­чальник ВІХІМУ РСЧА Я. Фішман². У Москві 5 вересня 1929 р. відбулися тривалі перегово­ри Ворошилова з Гаммерштейном і Кюленталем (началь­ник розвідвідділу штабу рейхсверу). Хаммерштейн гово­рив про невтручання у внутрішню політику обох держав, а також висловився проти підтримки Москвою діяль­ності КПН III Інтернаціоналу, на що Ворошилов заявив: «Нам не треба вплутувати III Інтернаціонал або партії до наших чисто ділових відносин». Він підняв практично усі важливі питання — про діяльність шкіл, включаючи по­новлення їхнього обладнання сучасними моделями тан­ків, літаків, і використання результатів дослідних робіт, які проводили німці в Казані й Липецьку для радянського танко- і літакобудування, і про організацію технічної до­помоги «по артилерійській лінії», включаючи запрошен­ня німецьких спеціалістів на радянські оборонні заводи і організацію за їх допомогою КБ. Він просив надати усі креслення артилерійських систем і танків, а також нада­ти «можливість ознайомитися з усією роботою стосовно танкових питань, як вона проводиться в Німеччині» з умовою «відповідної компенсації».

Ворошилов запропонував «інакше організувати поси­лання радянських червоних командирів на навчання в Німеччину. Якщо раніше зацікавленість була військовою підготовкою взагалі, то тепер мова йшла про те, щоб ство­рити декілька спеціалізованих груп (загальновійськову, артилерійську, військового сполучення та ін.) по 2 — 3 особи із забезпеченням доступу «в усі частини й устано­ви рейхсверу за відповідними спеціальностями»¹.

Гаммерштейн обіцяв це прохання виконати, і вже у 1930 р. у Німеччину був направлений цілий учбовий «десант», що складався з декількох груп військових спе­ціалістів: загальновійськової групи, групи ВПС, війсь­ково-технічної групи, групи Управління військово-кін­них заводів і ще декількох груп спеціалістів.

Для тих хто відряджався у рейхсвер ще у серпні 1928 р., було складено детальну пам'ятку з 10 пунктів. У ній гово­рилося про те, що головну увагу треба приділити з'ясу­ванню: 1. Питань організації й методів проведення нав­чань, маневрів. 2. Нових технічних засобів боротьби. 3. Важливих тактичних і оперативних поглядів, які від­різняються від статутних положень Червоної армії. Відрядженим офіцерам рекомендувалося складати осо­бисті замітки і вести щоденники. Після закінчення поїздки кожна група повинна була подати письмовий звіт із висвітленням у ньому найбільш важливих питань за­нять із додаванням до них документальних матеріалів¹.

У цей час за рішенням РВР СРСР було створено Ко­місію з використання досвіду груп, які були у відря­дженні в Німеччині, що очолювалась головою РВР і заст. наркомвійськмора Тухачевським. У серпні 1932 р. комі­сія прийняла рішення видати звіти груп Путни, Аппоги, Єфімова, зокрема ті частини, що розкривали військові питання стенограми доповідей керівників груп, але ці відомості не повинні були розголошуватися й розпов­сюджуватися між полками, ознайомлювали з ними тіль­ки офіцерський склад частин.

Рішенням від 19 серпня 1931 р. Штабу РСЧА було на­казано організувати обробку й видачу звітів усіх груп, які їздили в Німеччину у 1931 р. до січня 1932 р., а це, як мінімум, 30 — 40 звітів. IV (розвідувальне) управління Штабу РСЧА доповідало про те, що загальна кількість осіб, що побували ,в Німеччині, «по лінії військового відомства за 1925— 1931 рр. склала 156 осіб». Близько 50 % із них направлялися для вивчення загальновійськових питань і питань штабної служби, решта — для вивчення спеціальних питань (військова техніка, промисловість, армія, постачання, військово-санітарна справа, арти­лерія, повітряний і морський флот та ін.)².

На основі цих матеріалів було видано дві великі праці про маневри німецької армії у 1927 р. і про навчання льот­чиків у німецькій армії у 1928 р., працю, присвячену опе­ративній підготовці німецької армії; видано 5 брошур (у 1928—1929 рр.) про тактичну, оперативну роботу рейхсверу. Крім того, в інформаційній збірці «Розвідуп- равління» у 1926—1931 рр. було вміщено 300 статей і заміток, які стосувались Німеччини.

Враховуючи це, зовсім не здається дивним той факт, що, як інформував 15 червня 1931 р. Реввійськраду СРСР новий начальник Штабу РСЧА А. Єгоров, план роботи Військової академії на 1930/31 рік за усіма ознаками було побудовано з урахуванням досвіду Німецької військової академії.

У свою чергу, деякою мірою збільшився і потік відря­джених у Червону армію німецьких офіцерів.

Влітку 1931 р. Кестрінга було запрошено керівницт­вом РСЧА взяти участь в інспекційній поїздці по части­нах Червоної армії. Він проїхав понад 7000 км (Бердичів, Курськ, Оренбург, Свердловськ). Повернувшись Кест- рінг написав своєму колишньому шефу генералу Секту, що сліди німецького впливу в Червоній армії видно скрізь: «Наші погляди і методи проходять червоною нит­кою через їх погляди й методи»[212].

У листопаді 1931 р. у СРСР з офіційним візитом прибув новий начальник штабу рейхсверу генерал Адам (він замінив у 1930 р. генерал-полковника Гаммерштейна. Хаммерштейн став головнокомандуючим рейхсверу і працював на цьому посту майже чотири роки до кінця січня 1934 р.). Адама супроводжував підполковник Е. фон Манштейн і капітан Хофмайстер. Адам відвідав Військо­ву академію у Москві, військову школу ім. Каменева у Харкові, декілька військових підрозділів РСЧА (кава­лерійський і танковий полки), харківську повітряну бри­гаду, моторизований розвідувальний загін у Києві, до якого він виявив підвищену цікавість[213]. Ворошилов висловив незадоволення діяльністю об'єк­тів рейхсверу в Радянській державі. Стосовно авіаційної школи у Липецьку він писав так: «Липецька школа поки що технічно погано оснащена». Стосовно танкової шко­ли: «Щось вона погано працює. Якби я не знав німецької армії, то я прямо міг би сказати, що тут шкідництво». Сто­совно «Томки»: «Тут справи кращі, ніж у Казані». Але «школа не дає необхідного й можливого ефекту». Воро- шилов запропонував «як глід» використовувати всі три школи і відмітив факт військового співробітництва Німеччини з іншими державами (Іспанія, Туреччина, Швеція, США, Голландія та ін.). Радянський нарком пря­мо заявив Адаму: «У нас Ви можете набагато краще роз­ташуватись, ніж деінде. Тут і наш, і Ваш прямий розраху­нок. Давайте спільно підберемо надійних людей — гар­них конструкторів і спеціалістів. А то зараз і Ви не повністю, і ми нічого не отримуємо»¹.

Адам пообіцяв, що «як і раніше» командири РСЧА бу­дуть допущені на останній курс Німецької військової ака­демії, декілька командирів пройдуть курс навчання війсь­кової залізничної справи й курс економічної мобілізації («Вони зможуть усе переглянути й навчитися»). Передба­чалося, що до СРСР потім приїдуть німецькі експерти. Причому німці відмічали, що навчання радянських спеціалістів має значення для німецької сторони лише в тому випадку, якщо інструктори-німці зможуть «на прак­тичних прикладах на радянських підприємствах дати ра­дянським спеціалістам поради»².

У вересні 1932 року, одразу після вступу Ф. фон Папена на пост рейхсканцлера, у Німеччині побувала радянська військова делегація на чолі з Тухачевським. Члени деле­гації були присутні на осінніх маневрах рейхсверу; їм бу­ло показано полігони й випробування нової військової техніки. Тухачевський зустрівся з вищим військовим керівництвом Німеччини (Шлейхером, Гаммерштейном і Адамом), був прийнятий президентом Німеччини фельд­маршалом П. фон Гінденбургом. Тухачевського супро­воджували старші командири (Фельдман, Седякін, Гор­бачов та ін.)[214].

Метою осінніх маневрів рейхсверу в 1932 р. (у районі р. Одер) була розробка способів збройної боротьби на випадок війни з Польщею, яка, на думку німецького військового керівництва, має можливість напасти на Німеччину великими силами по широкому фронту і ство­рити безпосередню загрозу Берліну. У маневрах, яким надавали і політичного значення, брало участь усе керівництво рейхсверу, включаючи президента Німеч­чини фельдмаршала Гінденбурга. На них були запрошені усі військові аташе й представники закордонних держав, за виключенням Польщі, Франції, Бельгії і Сербії. «Із відомих політичних причин німці особливо підкреслюва­ли присутність на маневрах командирів Червоної армії на чолі з Тухачевським і представника італійської армії — помічника начальника генштабу Монті». Тухачевський був у центрі уваги. Скрізь — і в машині, і у полі, і за сто­лом — йому надавали «перше й почесне місце»[215].

Після розгляду маневрів у Франкфурті, у якому брали участь Гінденбург і Гаммерштейн, делегація Тухачевсь- кого відбула до Берліна. Після триденного перебування у Берліні делегація відвідала Дрезденську військову школу, піхотний полк, Кенігсберзький полігон, аеродром у Тем- пельхофе, а також заводи Сіменса[216].

У грудні 1932 року в Німеччину виїхали ще чотири чер­воні командири (командуючий Сибірським військовим округом (СВО) М. Левандовський — керівник, команди­ри корпусів І. Дубовий, В. Примаков, С. Урицький). Вони прибули до Німеччини більше ніж на півроку, і поверну­лися в СРСР у липні 1933 року. Це була остання група червоних командирів, які навчалися в Німецькій війсь­ковій академії.

10 травня 1933 р. на запрошення Тухачевського до Москви приїхала група з п'яти вищих німецьких офі­церів на чолі з начальником озброєнь рейхсверу генера­лом фон Боккельбергом. Це був візит у відповідь на відвідання Тухачевським у 1932 р. підприємств німецької військової промисловості. Під час подорожі по СРСР діячі рейхсверу побували на таких підприємствах радян­ської військової промисловості, як 1-й авіаційний завод, артилерійський ремонтний завод у Голутвіні, хімічний завод у Тулі, Харківський тракторний завод, 29-ймоторо- будівельний завод у Запоріжжі, гарматний завод імені Калініна в Москві та інших.

13 травня на прийомі у німецького посла була гарна атмосфера. Ворошилов говорив про прагнення СРСР підтримувати зв'язок між «дружніми» арміями і надалі. Під час бесіди з німцями Тухачевський підкреслив: «Не забувайте, що нас розділяє політика, а не наші почуття, почуття дружби Червоної армії до рейхсверу. І завжди думайте ось про що: ви й ми, Німеччина і СРСР, можуть диктувати свої умови всьому світу, якщо ми будемо ра­зом»¹.

Однак, не дивлячись на ці запевняння, радянсько- німецька дружба поступово сходила нанівець, а основа її — військове співробітництво — остаточно розвалилось. За свідченнями фон Дірксена, ініціатива розриву належала Радянському уряду: «Радянське військове керівництво вимагало, щоб рейхсвер припинив проведення усіх своїх робіт у СРСР...»² Прихід до влади такої одіозної фігури, як Гітлер, мав великий вплив на розвиток зовнішньополітичних відно­син обох країн. Радянсько-німецькі військові контакти ще продовжувались на різних рівнях, але характер їх став іншим. У цей період не укладаються значні довго­часні угоди про співробітництво і мова йде виключно про мало значимі договори, пов'язані із закупкою окремих зразків військової техніки й озброєння. Політика усмішок і усякого роду запевнянь у дружбі має чисто дипломатичний характер. Насправді, сторони виявляють дедалі більшу недовіру й підозрілість один до одного, спостерігаючи за кожним кроком союзника для з'ясуван­ня характеру й перспектив подальших військово- політичних відносин. Уданому випадку дії командування РСЧА і рейхсверу лише відображали (у своїй спе­цифічній формі) ті неоднозначні процеси, які визрівали у політичного керівництва обох держав при формуванні своєї зовнішньої політики.

Якщо замислитись над питанням, кому військове співробітництво було вигіднішим — СРСР чи Німеччині, то слід врахувати, що СРСР не порушувала міжнародних правових норм. Але, з іншого боку, угоди за спиною світової спільноти мають відтінок аморальності. Зростан­ня могугності радянських сухопутних сил розглядалося Німеччиною як терпиме, оскільки обидві країни не мали спільного кордону. І все ж долі радянських командирів вищої й середньої ланки, які стажувалися в Німеччині, були трагічними. Майже усі вони будуть знищені, а отри­мані ними в Німеччині військові знання й досвід назавж­ди зникнуть. У той же час знання і досвід, які були отри­мані німецькими військовими командирами в радянсь­ких військово-навчальних центрах, не пропали марно і повною мірою знайшли застосування у протиборстві з Червоною армією. 4.1. Новий етап військово-промислового співробітництва: «програма Людвіга»

У 1925— 1927 рр. центр уваги у військовому співробіт­ництві між СРСР і Німеччиною був перенесений на вико­ристання військових шкіл в СРСР і навчання кадрів, але це зовсім не означало відмову від співробітництва у військовій промисловості. Навпаки, надання технологіч­ної й інтелектуальної допомоги в організації окремих військових виробництв не тільки не зменшилося, а набу­ло після «невдач» із «Юнкерсом» і «Берсоллю» більш ши­рокий характер.

У середині 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про стан оборони країни», в якій було викладено лінію про повну технічну реконструкцію армії, авіації й флоту. На­родному комісаріату з військових і морських справ СРСР було доручено поруч з існуючим озброєнням домогтися отримання дослідних зразків і на їх основі озброїти ар­мію сучасними видами артилерії, засобами хімзахисту, танками, бронемашинами, налагодити серійний випуск літаків та авіамоторів. Ця постанова стала основою пер­шого 5-річного плану військового будівництва, нею ж пе­редбачалося і створення нових технічних військ, мотори­зація РСЧА, масова підготовка технічних кадрів.

Для виконання постанови було запроваджено посаду начальника озброєнь РСЧА, якому доручалося керів­ництво усіма питаннями переозброєння армії. Цю посаду у 1929- 1930 рр. займав Уборевич, у 1931 - 1932 рр. - Ту- хачевський. У 1929 р. було створене Управління меха­нізації й моторизації (УММ) РСЧА. У перші роки його

178

очолювали 1. Каменський і К. Калиновський. Організація УММ була надзвичайно важл_ЙВОЮ) оскільки до 1929 р. в СРСР не було власного тазового виробництва і не­обхідних кадрів-танкобудівннків. Спеціальною постано­вою РВР СРСР було передбач_{Єно СТВО}рення різних типів танків. На початку 1930 р. РВР затвердила програму ство­рення різних видів літаків, аеростатів, аерофотоапаратів і приладів, причому основна у^а була приділена бом­бардувальній і винищувальні^ акації, в середи» 1929 р. РВР розробила 5-річну програму артилерійського пере­озброєння РСЧА. З 1928 по 19зз _{р ПОТ}ужність артзаводів збільшилася майже у 6 разів. Водночас було б некорект­но вважати, що військова пр_{ОМислоВіеть в срс}р _{булд в} ембріональній стадії. Так, щ_{е у} вересні 1928 р. відділ озброєнь рейхсверу розрахов_{ував на ПОставки} обледнан- ня з 35 радянських військових заводів, які виробляли гвинтівки, гармати, літаки, боєприпаси, хімічну зброю та інше спорядження. Причому, _Як зазначалося, «військова допомога Москви через поставки отруйних газів була особливо незалежною», оск_1льки Німеччина не мала можливості отримувати ОР з і_нцтх країн¹.

Досвід співробітництва з н_{6великими} підприємствами (тими ж самими «Юнкерсом», «Штольценбергом» та ін.) виявився дуже корисним для радянського військово-про­мислового комплексу, який був _{тоді в стадії} становлення. Цей досвід показав, що з малц_{Ми й СЄ}р_ЄДНІМИ закордон­ними підприємствами, якщо у*^ _скласти договір (без згадування про третейський _{і арбітраЖ( гар}антії інвестицій, отримання прибутків), використовувати між­народну ситуацію, вживати т_акий дієвий _{засібг як полі}. тичний шантаж керівників ^_{айже союзНоі}- держави, можна не тільки отримати о_б^_{аднаннЯі навчити робіт}. ників використовувати його, ^ ^ _{звинувахивши своїх}

п-^ЄГ 7°ь Оіе Вейеиіипд сіег

Зо^еіипюп Лі.г гіеиІвсЬ Мгі^ кизШпдяроїШк' ^ ясПепаеп^еІікпедеп. - Воорагсі^ _ЯЬеіп ,_д84 _⁹д ^Р_зп партнерів «у злочинній недбалості», «шкідництві» та інших гріхах, змусити їх довгий час відновлювати потім свою репутацію.

Навряд чи можливо повністю виявити усі окремі конт­ракти й угоди, укладені радянськими зовнішньоторго­вельними організаціями, спеціалізованими об'єднання­ми і трестами з німецькими фірмами та їх філіями у третіх країнах. Так само як і неможливо виявити всі не- укладені контракти. Неукладені через те, що фірми за по­радою представників рейхсверу часто-густо показували й передавали радянським представникам одразу стільки інформації, що укладання контракту після цього було вже просто непотрібним. Після 1926 р. військово-про­мислове співробітництво вийшло з-під міцної опіки «Вог- ру» і набуло характеру хаотичних приватних контрактів, хоча військове міністерство Німеччини і надалі залиша­лося в курсі усіх угод, що укладалися, а РВР усіма силами реалізовувала програму переозброєння Червоної армії.

Симптоматичним у цьому відношенні стало повідом­лення радянського повпредства з Берліна від 16 вересня 1929 р., що «із Москви приїжджає багато працівників військової промисловості, причому ці представники військової промисловості, підпорядковуючись ВТНГ СРСР ... часто діють без погодження з радянським війсь­ковим аташе». Керівництво фірм інформувало про кон­такти із цими представниками військове міністерство Німеччини, яке, посилаючись на отримані дані, вислов­лювало своє невдоволення військовому аташе СРСР у Берліні В. Путнє¹. Очевидно, що окремі візити радянсь­ких представників закінчувалися укладанням конт­рактів.

Проте увесь цей «броунівський рух» радянських за­купників був досить упорядкованим, оскільки закупки відбувалися відповідно до визначених перспективних напрямів розвитку військової й військово-технічної дум­ки, яка отримала сильний імпульс для розвитку під час імперіалістичної війни (особливо хімія, авіація, артиле­рія, моторизація, виробництво танків, підводних човнів та ін.). Саме по цих «полицях» розкладали угоди та конт­ракти, укладені радянським ВПК з іноземними партнера­ми. Звісно, пріоритетними контрагентами аж до початку 1930-х років тут були німецькі компанії, але угоди уклада­ли і з фірмами практично усіх країн, що мали достатній військово-промисловий потенціал (США, Великобри­танія, Франція, Голландія, Іспанія, Італія, Японія та ін.).

10 жовтня 1928 р. в Москві було укладено угоду між ра­дянським Державним зброярно-кулеметним трестом і фірмою «Карл Вальтер» (зброярний завод у Тюрінгії). Згідно з угодою фірма зобов'язувалася надати тресту повіту технічну допомогу в організації виробництва по нарізанню стволів для малокаліберних рушниць і в ор­ганізації дослідів по нарізанню стволів трьохлінійних гвинтівок і кулеметів, які проводила сама фірма. Після сплати домовленої суми у 120 тис. марок трест отримував право направляти впродовж трьох років своїх спеціаліс­тів для вивчення виробництва по нарізанню стволів на верстатах фірми «Вальтер». Фірма зобов'язувалась нада­ти їм також можливість детально вивчити методи виго­товлення інструментів, які використовували при нарізан­ні стволів і виробництві зброї, ознайомитись з відповід­ною документацією¹. 18 грудня 1928 р. в Москві між Державним всесоюзним гарматно-зброярно-кулеметним об'єднанням (ГЗКО) «Збройоб'єднання» (пізніше ГЗКО було перейменоване у Всесоюзне зброярно-арсенальне об'єднання (ВЗАО)) і німецькою фірмою ДАК (Дойче Аутомобіль Конструк- ціонс гезельшафт) була укладена угода про розробку конструкції колісно-гусеничного танка. Його підписали директор ДАК Фольшер і голова правління ВЗАО Берзін. Фірма за 70 тис. дол. США зобов'язувалася розробити відповідно до відпрацьованих «Збройоб'єднанням» технічних умов та передати йому проект і детальні робочі креслення танка з колісно-гусеничним приводом. Пере­дача робочих креслень відбулася в Берліні 24 травня і 27 липня 1930 р., фірмі було сплачено 40 тис. дол. Виплата ос­танніх ЗО тис. дол. повинна була бути проведена після ви­готовлення танка за цими кресленнями і його наступних випробувань. Танк не був побудований, залишок суми не сплатили, тому фірма у січні 1932 р. подала у берлінський суд позов на ВЗАО[217].

В січні —лютому 1929 р. група військових хіміків (Рохінсон, Карцев, Блінов) була направлена у відряджен­ня в Німеччину. Вони оглянули протигазову лабораторію в Шпандау (із наданням її повного опису), полігон у Кум- мерсдорфі (включаючи досліди по дегазації обмундиру­вання й місцевості), фабрики по виробництву протигазів у Любеке (фірму «Ауер», фірму «Дегеа», а також фірму «Дрегер») і фірму «Ханзеатіше АГ» в Кілі, лабораторію професора Флюрі в Вюрцбурзі, професора Вірта в Шар- лотенбурзі і професора Оберміллера (з наданням деталь­ного опису). Радянські хіміки також вели переговори з фірмами «Гольдшмідт», «Тем і Хаас» про будівництво заводу з виготовлення тіодігліколю (сировини для іпри­ту). їм вдалося отримати матеріали періоду війни 1914—1918 рр. для виготовлення різних ОР, а у «ІГ Фар- бен Індустрі» ще й креслення газомета, газосховища, фільтрів, рецепти й зразки приладів для створення димо­вої завіси з літака та ін. Вони зустрічалися з начальником генштабу рейхсверу Бломбергом і узгодили проект дого­вору про спільну роботу на 1929 р.[218]

У березні — квітні 1929 р. заступник начальника ВПС РСЧА Алксніс провів переговори з представниками фірми «ВМШ» про закупівлю 200 авіамоторів «ВМШ VI» і 102 винищувачів «НД 37» у фірми «Хайнкель». Під час укладання контракту на мотори Алкснісу вдалося домог­тися деякого зниження цін порівняно з умовами по­переднього замовлення 1927 р. Тоді було закуплено 100 мо­торів, а також 20 гідролітаків «Дорньє-Валь»[219].

Наприкінці 1928 р. «Юнкере» звернувся до радянсько­го військового аташе в Берліні з пропозицією відновити виробництво літаків в СРСР. Мова йшла про будівництво авіазаводу на концесійних основах. В одному з проектів постанови Політбюро ЦК ВКП(б) за 1929 р. пропонувало­ся розпочати попередні переговори з «Юнкерсом» для з'ясування конкретних пропозицій фірми. У грудні 1929 р. фірма «Юнкере» звернулася з листом в радянське тор­говельне представництво у Берліні з пропозицією «ство­рити постійну установу в Росії», у Москві, очолити її по­винен добре відомий своєю роботою в СРСР експерт. Цей експерт мав «підтримувати відносини з усіма авіа­ційними колами», а усі переговори про співробітництво і про замовлення повинні проводитися в Берліні².

Деяке поняття про рівень радянських замовлень дають відомості, які подав радянський аташе Путна у звіті Воро- шилову від 15 серпня 1929 р. Так, на початок серпня 1929 р. загальна сума коштів, які виділялися на військові за­купівлі в Німеччині, складала приблизно 7,2 млн крб. Ос­новні замовлення були зроблені по лінії «Авіатресту», «Орудатресту», «ВІХІМ-тресту», «Збройно-кулеметного тресту»[220].

З 10 по 20 квітня в Москві між представниками ВРНГ (а також військпрому) і фірми «Крупп» за ініціативою ра- донської сторони проходили переговори про надання технічної допомоги в галузі військового виробництва, а також виробництва чавуну і сталі терміном на 10 років. Фірма «Крупп» запропонувала за суму в 2 млн дол. нада­ти допомогу в розробках, виробництві і випробуваннях в СРСР різних гарматних систем (радянська сторона бу­ла зацікавлена у розробці за допомогою «Круппа» зенітної артилерії усіх калібрів з приладами управління, мортир середнього і великого калібру, важкої корпусної і дивізійної артилерії, снарядів усіх типів) і боєприпасів (снаряди, порох, вибухівки) для сухопутних військ і фло­ту, розширити конструкторські бюро фірми в Ессені, або створити конструкторські бюро в СРСР, або посилати німецьких конструкторів у відповідні радянські КБ. Фірма запропонувала передати всі свої напрацювання з артилерії до 1918 р., а розробки й винаходи після 1918 р. — за згодою німецького уряду. «Крупп» погодився направ­ляти своїх спеціалістів для контролю за виробництвом на радянських військових заводах¹.

У кінцевому підсумку у зв'язку з неприйнятними умо­вами («Крупп» наполягав, щоб після заснування ним у Москві свого КБ радянська сторона кожного разу, коли вона мала намір дати КБ замовлення, зверталась би у військове міністерство Німеччини, а воно вже давало б замовлення круппівському КБ) ВРНГ відмовилося від за­лучення «Круппа» до співробітництва у створенні і вдос­коналенні артсистем. Радянська сторона обмежилась ук­ладенням із фірмою наприкінці 1929 р. договору про технічну допомогу спеціальними сталями. Приблизно в цей час «головною дійовою особою» у військово-технічних контактах обох країн стає німець­кий генерал артилерії М. Людвіг, який пішов у відставку з посади начальника озброєнь рейхсверу. Не випадково у вересні 1929 р. Гаммерштейн на усі прохання Вороши- лова про допомогу зі сторони рейхсверу рекомендував «для зміцнення відносин в усіх промислових питаннях генерала Людвіга». Свої зусилля після переговорів у Москві з Ворошиловим і Уборевичем, які відбулися наприкінці 1929 р., Людвіг зосередив у трьох напрямках:

надання допомоги у модернізації радянської війсь­кової промисловості за рахунок направлення німецьких офіцерів на заводи в СРСР і надання ліцензій для серійного виробництва військової продукції;

проведення спільних науково-дослідних робіт. При­чому даний пункт частково вже реалізувався у процесі діяльності військово-навчальних центрів рейхсверу (Ли- пецьк, Казань, Тоцкоє, Шіхани)¹.

Мова йшла, однак, і про КБ фірми «Рейнметал» (в СРСР і в Німеччині), і про діяльність створеного в Моск­ві КБ німецького спеціаліста з артсистем проф. О. Шмі- ца. Що стосується Шміца, то він розпочав співробіт­ництво в інженерній галузі з радянським військпромом навесні 1928 р., коли йому було запропоновано прибути на рік в СРСР для розробки зенітної гармати й авіаційного озброєння. Він погодився працювати в галузі артилерії і кулеметної справи. У квітні 1929 р. Шміц уже звітував про виконану роботу керівнику інженерного відділу ра­дянського торгпредства в Німеччині Александрову. Він також інформував про це німецький МЗС і військове міністерство. За згодою останнього, мабуть, і зав'язала­ся ця взаємодія. Військовий аташе в Німеччині Корк 8 квітня 1929 р. доповідав Ворошилову, що в проекти гау­биці й гармати, над якими працював Шміц, він вніс декілька конструктивних змін, які покращили їх характе­ристики. Крім того, Шміц підготував ескіз гармати калібру 10,67 см із дальністю пострілу 20 км;

поставки в Радянський Союз напівфабрикатів, ви­робництво й експорт яких формально не підпадали під заборону Версаля, але сприяли підтриманню зайнятості і високого рівня кваліфікації військово-промислових фірм Німеччини.

Керівництво рейхсверу розраховувало на співро­бітництво декількох великих німецьких фірм («Крупп», «Рейнметал», «Сіменс і Гальске»), а також на те, що Людвіг як радник радянського уряду з питань озброєння буде рекомендувати радянській стороні, залежно від його уподобань, відповідні німецькі фірми. Тут, крім по­літичної користі, рейхсверовцям вбачалася можливість розповсюдження свого впливу на процес оснащення РСЧА новим озброєнням.

Для радянської сторони інтерес представляли перші два пункти, тоді як військове міністерство Німеччини ро­било наголос на останньому пункті. У вигідній ситуації опинилася і фірма «Рейнметал».

Конкретно мова йшла про цілий реєстр узгоджених двосторонніх проектів, із яких і складалась програма роз­витку радянської оборонної промисловості, так звана «програма Людвіга». Це:

постачання в СРСР напівфабрикатів 75-міліметро- вих зенітних гармат. їх збирання повинно було здійсню­ватись інженерами «Рейнметала»;

поставка необхідних для цього приладів управління вогнем фірми «К. Цейс» із розрахунку, щодо осені 1930 р. буде зібрано 20 — ЗО гармат;

ремонт і переобладнання одного з радянських за­водів з метою налагодження ліцензійного виробництва військового спорядження;

будівництво заводу по виготовленню вибухівок і поставка готових часових вибухівок і вибухівок для зенітних гармат. Для цього планувалось залучити фірму «Тіль» з Рули;

поставки напівфабрикатів для виготовлення в СРСР 10 — 20 випробуваних екземплярів мінометів;

поставки випробувального зразка 20-міліметрового автомату — фірми «Рейнметал»;

поставка випробувальних зразків трасуючих сна­рядів, виробництво яких планувалося здійснювати в Австрії;

поставка в СРСР обладнання для виготовлення сна­рядів для польової артилерії;

поставка апаратури для виготовлення напівфабри­катів, необхідних для виготовлення ОР. Переговори ра­дянським торговельним представництвом у Берліні вели­ся з фірмами «Гольдшмідт» з Амендорфа і «Рем і Хаас» із Маннхайма після того, як «ІГ-Фарбен-Гезельшафт» відмо­вився надати радянській стороні необхідне обладнання. Зовнішні поставки напівфабрикатів, готових виробів і об­ладнання планувалося здійснювати через підставні фірми з нейтральних країн (Австрія, Швейцарія і Швеція).

У радянської сторони, як розумів Людвіг, було лише ЗО танків, і всі вони, як і 6 танків, поставлених «Круппом» влітку 1929 р., не функціонували. Причому німецькі тан­ки не були випробувані перед поставкою в СРСР. Тому було запропоновано у випадку, якщо «Крупп» буде брати участь у реалізації «програми Людвіга», постачати для Ра­дянського Союзу гусеничні трактори (тягачі) для наступ­ного їх переобладнання під танки.

НК оборони (Ворошилов і Уборевич) і представники радянського військпрому після відмови «Круппом» свій вибір зупинили на напівдержавному концерні «Рейнме- тал», єдиному, з ким радянській стороні нарешті вдалося домовитись.

Переговори з «Рейнметалом» проходили у спішному порядку. Радянську сторону очолювали начальник озбро­єнь РСЧА, заступник голови РВР Уборевич і начальник ДВПУ ВРНГ Уриваєв. Узгоджений сторонами договір складався з трьох великих частин. У першій мова йшла про налагодження вже до кінця 1931 р. виробництва 6 артсистем (3-дюймова зенітна гармата, 15-сантиметро- вий міномет, 37-міліметрова протитанкова гармата, 20-міліметрова автоматична гармата, а також 37-мілімет- рова автоматична зенітна гармата і 6-дюймова гаубиця).

У другій частині йшлося про організацію двох КБ по арт- озброєнню з відрядженням до СРСР на 4 роки 1920 кон­структорів і надання необхідного матеріалу з архівів фір­ми. У третій частині мова йшла про закупівлю чотирьох артсистем і необхідного готового технологічного інстру­менту для їх негайного виробництва. За усі ці послуги радянська сторона зобов'язувалась заплатити близько 2,5 млн американських доларів[221]. Крім того, фірма «Рейн­метал» зобов'язувалася допомогти в організації виробни­цтва танків в СРСР.

Переговори йшли дуже повільно. Уборевич, умовляю­чи німців, посилався на те, що американська фірма «Скотт» і шведська «Бофорс» також готові виконати за­мовлення на вигідніших, ніж німці, умовах, але він, однак, зробив свій вибір на користь німецької фірми, яку вва­жав більш авторитетною.

Наполягаючи на підписані договору, Ворошилов і Убо­ревич погрожували Німеччині, що затягування перего­ворів поведе за собою не лише погіршення, а й перегляд усього комплексу відносин між СРСР і Німеччиною, включаючи політичний і економічний аспекти[222].

10 лютого 1930 р. представники військпрому і «Рейн- металу» підписали попередню угоду. Сама фірма у дого­ворі не фігурувала. У супровідному до договору листі по­яснювалося, що Управління озброєнь іменувалося «ВПН», а німецька сторона — «Р.А.». Під абревіатурою «Р.Л.» малося на увазі дослідницьке товариство, яке «Рейнметал» зобов'язувався заснувати в Голландії.

Одразу ж після підписання угоди в Німеччину виїхала військова делегація з 12 офіцерами на чолі з Уборевичем. 15 лютого 1930 р. вона вже прибула до Берліна. Делегації треба було відвідати декілька фірм («К. Цейс», «Тіль», «Рейнметал»), взяти участь у випробуваннях чотирьох готових артсистем на полігоні «Рейнметал» і підписати остаточний договір.

Наприкінці лютого 1930 р. на засіданні кабінету мініст­рів Німеччини відбулося обговорення взаємовідносин, особливо військових, з СРСР. Враховуючи їх значення, міністр закордонних справ Курціус рекомендував по за­вершенні переговорів по «плану Юнга» і введення його у дію зайнятися вирівнюванням відносин із східними сусідами і, всупереч різкій антирадянській критиці з при­воду сталінської аграрної реформи і переслідування церкви в СРСР, дотримуватися «рапалльської лінії». Військовий міністр Гренер проінформував уряд про військове співробітництво з Радянським Союзом, при цьо­му підкресливши, що його згортання викликало б велике незадоволення в рейхсвері. Схоже висловився і канцлер X. Мюллер. Він зазначив, що обидві держави не входять до «Версальського клубу» держав-переможниць, тому в політичному відношенні у них багато спільного. У самому СРСР є два силових'центри — це компартія і Червона армія, причому РСЧА настроєна дружелюбно до Німеч­чини, і цей настрій слід зберегти[223].

18 квітня 1930 р. в Москві було підписано текст догово­ру, й у вересні того ж року він вступив у дію. Згода німецького уряду й канцлера, без яких договір не набув би чинності, була отримана завдяки зусиллям Гренера, Гаммерштейна й Дірксена[224].

Німецький посол Дірксен оцінював військове спів­робітництво СРСР і Німеччини як найбільш стабільний фактор радянсько-німецьких відносин, а також як засіб впливу на внутрішньополітичний розвиток у радянській державі.

У Німеччині існувала окрема організація, яка інфор­мувала про стан справ і досягнення в окремих галузях господарства країни, систематизувала інформацію з німецької преси і перевіряла її на місцях, робила інфор­мацію більш повною й всебічною[225].

Особливо вдалим було співробітництво з інструкто- ром-танкобудівником Е. Гроте («Рейнметал»), з яким був укладений контракт про роботу в СРСР. Розроблений ним середній танк «Т-Г» (танк Гроте) за своїми бойовими й технічними характеристиками перевершував середній танк «Т-24», який був на озброєнні РСЧА. Таку високу оцінку дала йому комісія Політбюро ЦК ВКП(б) по танко- будівництву у доповіді Політбюро 19 лютого 1931 р. Танк «Т-Г» було визнано основним типом середнього танка, тому і було запропоновано терміново налагодити його виробництво у Харкові і на Уралі².

В умовах економічної кризи 1929— 1933 рр. значення СРСР у якості ринку збуту для німецької промисловості, зокрема військової, значно зростало. Так, якщо протягом 1930— 1932 рр. експорт Німеччини у Францію скоротив­ся на 48,6 %, Голландію — на 53,2, Великобританію — на 65,7 %, у Радянський Союз за цей час він збільшився на 176 %[226].

Таке зростання значною мірою було обумовлене тими обставинами, що радянська сторона категорично поста­вила питання перед Берліном про експортні кредити і зуміла наполягти на своєму. Переговори про новий кре­дит були розпочаті під час бесіди німецького посла в Москві Дірксена з наркомом зовнішньої торгівлі А. Міко- яном і членом колегії НКЗС СРСР Стомоняковим на прийомі в німецькому посольстві 12 квітня 1929 р. Міко- ян заявив тоді німецькому дипломату: «Важких і неви­гідних кредитів ми більше брати не будемо»¹.1 радянська сторона зуміла реалізувати такий підхід.

Дірксен, у свою чергу, постійно ставив питання про кредити перед міністром закордонних справ Курціусом, підкреслюючи його політичне значення в умовах, коли в Німеччині заговорили про «кризу Рапалло», вказуючи при цьому на загострення внутрішньополітичної обста­новки в СРСР.

У такій ситуації на запрошення ВРНГ СРСР у лютому — березні 1931 р. в Радянський Союз прибула представниць­ка делегація німецьких ділових кіл. Очолював її голова концерну «Клекнер-Веркс» П. Клекнер. До її складу вхо­дили і представники ВПК Німеччини: генеральні директо­ри фірм «Фрідріх Крупп», «Ферайніхте Штальверке», «Отто Вольф», «Сіменс», «АЕГ», «Борзіг», «Шіхау», (верф у Данцигу), «МАН», «ІГФарбен», «Металгезельшафт», «Лінке Хоффман-Буш», «Рейнікер», «ДЕМАГ». 28 лютого 1931 р. делегацію прийняв голова ВДНГ Г. Орджонікідзе. Він запропонував подвоїти обсяг радянських замовлень німцям. Але для цього потрібні були великі кредити. Пере­говори завершились на мажорній ноті — була досягнута принципова домовленість про надання експортного кре­диту й нарощування поставок обладнання в СРСР[227].

Пізніше з візитом до Берліна прибув заступник голови ВРНГ Ю. П'ятаков. 14 квітня 1931 р. у Берліні була оформ­лена угода між ВРНГ і представниками німецької про­мисловості про надання СРСР кредиту у 300 млн марок («угода П'ятакова»), На цю суму СРСР зобов'язувався з 15 квітня по 31 серпня 1931 р. оформити додаткові замов­лення. Очевидно, що, як і раніше, частину кредиту — ймовірно, більшу — було використано для військово-про­мислових замовлень. Відомо, що в середині 1931 р. ще одна радянська військова делегація вела у Берліні пере­говори з управлінням озброєнь рейхсверу і налагодила контакти з деякими військово-промисловими фірмами. Так, з питань технічного співробітництва й поставок сис­тем управління велися переговори з «Сіменсом». Угода повинна була реалізовуватися через дочірнє підпри­ємство «Сіменса» в Англії. З урахуванням замовлень під даний кредит загальна сума радянських замовлень у Німеччині в 1931 р. становила 919,3 млн марок, перевер­шивши аналогічний показник 1930 р. на 62,3 %. «Радян­ський Союз був у 1931 р. кращим покупцем наших ма­шин», — засвідчувала тоді німецька преса[228].

Ще в листопаді 1930 р. радянським повпредом у Берлін замість Крестинського, який став заступником наркома закордонних справ СРСР, був направлений Л. Хінчук, який до цього часу виконував обов'язки заступника нар­кома торгівлі СРСР. Хінчук одразу ж зайнявся проштов­хуванням радянських товарів на ринок Німеччини. Звісно, мова йшла в основному про сировину і сільсько­господарські поставки (зерно). У радянському меморан­думі від 28 вересня 1931 р., за підсумками осінніх еконо­мічних переговорів, була поставлена вимога про забезпе­чення умов зростання радянського експорту до 750 млн марок[229].

Протоколом від 22 грудня 1931 р. Хінчук і німецький міністр економіки X. Варм-Больд зафіксували домовле­ність про взаємне збільшення експорту товарів. Це дик­тувалось тим, що заборгованість СРСР Німеччині набли­зилась до 1 млрд марок і розраховуватись треба було зо­лотом і валютою.

Разом із тим саме в період економічної кризи після відставки 27 березня 1930 р. уряду «великої коаліції» на чолі з X. Мюллером (СДПН, Центр, ДП) уряд X. Брюнінга (Центр, ДП) узяв курс на згортання відносин з СРСР. Спочатку це відбилось в політичній сфері. 24 червня 1931 р. в Москві було підписано протокол про продовження Берлінського договору, але уряд Брюнінга так і не ра­тифікував його.

18 серпня 1931 р. Брюнінг роз'яснив діловим колам із сталеварного об'єднання Німеччини, що, відхиляючи «радянські замовлення», на збереженні яких наполягали промисловці, він керувався тими міркуваннями, що в усьому світі вважається, що ці замовлення використову­ються для військових цілей. Саме в цей час у Німеччині з'явилися чутки, що німецький уряд домовився з міністром закордонних справ Франції Бріаном про те, що у випадку врахування німецьких інтересів на Же­невській конференції із роззброєння, Німеччина припи­нить співробітництво з Червоною армією. їх розповсю­дження прямо було пов'язане з планами Папена і Рехбер- га укласти союз із Францією за рахунок СРСР¹.

На початку 1932 р. в Німеччині розгорнулася кампанія проти імпорту радянського зерна, лісу, нафти. Її ініціато­рами були великі аграрії, фірми деревообробної й нафто­вої промисловості. Натомість фірми важкої промисло­вості постійно намагалися спонукати німецький уряд не чинити перепон радянському експорту в Німеччину, а та­кож надати СРСР гарантовані експортні кредити.

У червні 1932 р. П'ятаков знову приїхав до Німеччини. 15 червня він домігся угоди про поставки, які розширю­вали «угоду П'ятакова» від 14 квітня 1931 р. 17 січня 1933 р. було підписано радянсько-німецький протокол про збіль­шення експорту СРСР у Німеччину й надання йому кредитів для купівлі обладнання. 25 лютого 1933 р. був укладений заключний протокол між радянським торг­предством і двома німецькими консорціумами на чолі з «Дойче Банк» і «Дрезден Банк» про надання СРСР кре­дитів на загальну суму 140 млн марок¹. Але навряд чи цей кредит міг допомогти збереженню динаміки розвитку двосторонньої торгівлі, який впродовж усіх попередніх років мав стійку тенденцію до зростання.

Таким чином, треба відмітити, що наприкінці 1920-х років Радянський Союз у військовому співробітництві з Німеччиною продовжує багато уваги приділяти військо­во-промисловим контактам. Ддя радянської сторони інтерес представляли модернізація вітчизняної військо­вої промисловості за рахунок направлення німецьких офіцерів на заводи в СРСР і надання ліцензій для серій­ного виробництва військової продукції, а також прове­дення спільних науково-дослідних робіт. Причому даний пункт частково вже реалізувався у процесі діяльності військово-навчальних центрів рейхсверу (Липецьк, Ка­зань, Тоцкоє, Шіхани). У той же час військове міністер­ство Німеччини робило наголос на поставки до Радян­ського Союзу напівфабрикатів, виробництво й експорт яких формально не підпадав під заборону Версаля, але сприяв підтриманню зайнятості і високого рівня квалі­фікації військово-промислових фірм Німеччини. У зв'яз­ку з цим генерал Людвіг розробляє програму розвитку радянської оборонної промисловості. Керівництво рейх­сверу розраховувало на те, що «Людвіг як радник ра­дянського уряду» з питань озброєння буде рекомендува­ти радянській стороні, залежно від його уподобань, відповідні німецькі фірми. Тут, крім політичної користі, рейхсверівцям вбачалася й можливість поширення свого впливу на процес технічного оснащення Червоної армії.

Крім того, німці оцінювали військове співробітництво з СРСР як найбільш стабільний чинник радянсько-німе­цьких відносин, а також як засіб впливу на внутрішньо­політичний розвиток радянської держави.

4.2. Припинення військових контактів

У 1929 р. світ опинився в лещатах економічної кризи, яка охопила також і Німеччину. Німеччина, обтяжена ре­параціями, наполягала на проведенні в Парижі міжна­родної наради для перегляду «плану Дауеса». Ця нарада відкрилася 6 червня 1932 р. Головував на ній американ­ський фінансист О. Юнг. Прийнятий у червні 1929 р. «план Юнга» передбачав виплату Німеччиною репарацій у розмірі 113,9 млрд марок упродовж 59 років, причому протягом 37 років — по 2 млрд марок. Порівняно з «пла­ном Дауеса» розмір щорічних внесків на цій нараді було зменшено на 20 %'. Одночасно було вирішено питання про виведення союзних військ із Рейнської зони, і ЗО червня 1930 р. останні французькі війська залишили Майнц.

«План Юнга» вступив у силу в червні 1930 р., але вже через рік президент Німеччини Гінденбург звернувся до президента США Г. Гувера із закликом про допомогу в зв'язку з неспроможністю сплатити черговий внесок. 20 червня 1931 р. Гувер виступив із пропозицією мора­торію терміном на один рік усіх платежів по репараціям і військовим боргам. Усі країни, включаючи Францію, змушені були прийняти «Мораторій Гувера». Але вже в червні 1932 р., коли строк мораторію закінчувався, в Ло­занні відкрилась остання конференція з репараційного питання, яка їх остаточно скасувала[230]. Конференція за­кінчилась 9 липня 1932 р. підписанням угоди про викуп Німеччиною своїх репараційних зобов'язань за 3 млрд золотих марок із погашенням викупних зобов'язань впродовж 15 років. Але ці рішення не були реалізовані. Тому рішення Лозаннської конференції насправді озна­чало припинення усіх військових платежів із Німеччини.

Слід за цим упродовж 1932 — 1933 рр. усі країни — європейські боржники США — відмовились сплачувати Сполученим Штатам військові борги.

У січні 1931 р. прем'єр-міністром Франції став П. Ла- валь. Міністром закордонних справ у його кабінеті зали­шився А. Бріан, але головну скрипку у зовнішній політиці Франції став відігравати голова уряду, що вважав своєю головною метою досягнення порозуміння й налагоджен­ня добрих стосунків із Німеччиною. Саме на це були спрямовані його переговори з німецьким канцлером X. Брюнінгом у Парижі й Берліні (липень і вересень 1931 р.). В обмін на велику фінансову допомогу Франція вимагала від Німеччини «політичного перемир'я» і не- збільшення Берліном своїх військових витрат.

Упродовж 1931 р. французька дипломатія, намагаю­чись схилити Берлін на свою сторону, працювала на те, щоб розладнати відносини Німеччини і Радянського Со­юзу. Під час вересневих перетворень у Берліні Лаваль за­лякував німецьких політиків небезпекою «більшови­зації». Після аналізу бесід із французькими політиками Лавалем і Бріаном міністр закордонних справ Німеччини Ю. Курціус зробив висновок: «У мене склалось вражен­ня, що для французів передусім важливо відтиснути нас від Росії»[231].

Зустрічний рух відбувався і з боку Німеччини. Так, Ф. фон Паиен, який змінив Брюнінга на посаді канцлера Німеччини 4 липня 1932 р., запропонував французам «ні- мецько-французько-польський союз для захоплення України»[232]. У дні завершення роботи Лозаннської конфе­ренції у липні 1932 р. Пап єн запропонував Франції спів­робітництво генштабів двох країн із метою створення потім антирадянського фронту.

Паралельно французи посилили дипломатичний тиск на Москву, запропонувавши їй 20 квітня 1931 р. укласти пакт про ненапад. Але, коли 10 серпня 1931 р. Бріан і ра­дянський повпред В. Довгалевський ратифікували текст пакту, французи висунули умовою підписання пакту укладення аналогічного пакту СРСР з Польщею.

14 жовтня 1931 р. Литвинов запропонував польському повіреному в Москві укласти радянсько-польський пакт про ненапад. 25 липня 1932 р. цей документ було підписа­но, а через декілька місяців — 29 листопада 1932 р. — від­булося підписання і радянсько-французького пакту про ненапад. При цьому'Париж намагався представити спра­ву таким чином, ніби переговори про укладення пакту бу­ли розпочаті за ініціативою Москви, а Париж пішов на них лише після того, як повірив, що аналогічні перегово­ри ведуться також між Москвою й Варшавою. За усіма цими французькими дипломатичними кроками стояв за­дум розсварити Німеччину з СРСР і після цього перетяг­нути Берлін на свій бік, продемонструвавши йому не­надійність Москви як стратегічного союзника. Адже, дійсно, виходило, що СРСР уклав пакти з двома злісними противниками Німеччини, проти яких у Берліні були практично усі політичні партії країни, що жили ідеєю пе­регляду кордонів.

Але Москва, зігравши «паризьку партію», зуміла до­вести Берліну даремність усіх зусиль французів. І не ви­падково тодішній канцлер Німеччини Брюнінг у своїх ме­муарах про це питання писав: «Із весни 1931 р. французи постійно безрезультатно намагалися відколоти від нас Росію»[233]. Симптоматичними є наступні слова Брюнінга: «Ми відпустимо мізинець Росії, за який тримаємось за­раз, тільки тоді, коли будемо твердо тримати у своїх ру­ках руку Франції». Але тієї «руки Франції» якраз і не бу­ло. Не випадково той же Брюнінг, жалкуючи згодом про те, що радянсько-німецькі відносини стали погіршува­тись, зазначив: «Основа для повного відходу від Росії бу­ла закладена без будь-якої вигоди для нас натомість»[234].

Таким чином, Париж зміг домогтися однієї мети — між Москвою й Берліном пролягла тінь недовіри, а німецька преса переговори з Францією й Польщею і на­ступне укладення відповідних пактів про ненапад тлума­чила як «вибух Рапалло».

Москва пояснила свою «податливість» Франції ре­алізацією політики безпеки, яка виразилась в укладенні низки двосторонніх пактів про ненапад із своїми сусіда­ми — Туреччиною, Іраком, Афганістаном і тою ж Німеч­чиною.

Проте, без сумніву, зіграло свою роль і те, що нацисти Німеччини, отримавши на позачергових виборах у Німеччині 14 вересня 1930 р. 6,4 млн голосів (на 5,6 млн більше, ніж на попередніх виборах у 1928 р.), почували себе все більш упевнено й зухвало. На президентських виборах 19 квітня 1932 р. було виставлено чотири канди­датури (Гінденбург, Гітлер, Тельман, Дюстерберг). Але жоден із кандидатів не зміг набрати необхідної кількості голосів (за кандидатуру Гітлера було подано 13,4 млн го­лосів, за Гінденбурга — 19,36 млн).

Через чотири дні у зв'язку з публікацією в німецькій пресі документів, які свідчили про підготовку націонал- соціалістами збройного путчу з метою захоплення влади, Гінденбург підписав надзвичайну постанову про заборо­ну СС і СА (транслітерація з німецької (відповідно) ЗсМіІгзІаіїеІп (охоронні загони), ЗіигтаМеіІипдеп (штур­мові загони)). Але після відставки Брюнінга і призначен­ня головою уряду Папена, який також не мав більшості у рейхстазі, перше, що зробив Папен, це було скасування заборони СС і СА і розпуск рейхстагу. Нові вибори було призначено на 31 липня 1932 р., а 20 липня 1932 р. Гінден­бург підписав наказ про призначення Папена верховним комісаром Пруссії, поклавши тим самим кінець дуалізму німецького і східнопрусського урядів. У той же день Па­пен розігнав соціал-демократичний уряд Пруссії. На на­ступних виборах 31 липня 1932 р. НСДАП (трансліте­рація з німецької — №іюпаІ802Іа1І8ІІ8с]іе Беиізсіїе АгЬеіІеграгІеі (И50АР) — Націонал-соціалістична робіт­нича партія) ще більше зміцнила свої позиції, отримавши 13,73 млн голосів, і стала, таким чином, найсильнішою фракцією у рейхстазі (230 депутатів). Це був «зоряний час» нацистів. 12 і 13 серпня Гінденбург спробував збе­регти «президентський кабінет» Папена, кооптуючи до нього як віце-канцлера Гітлера. Але сам Гітлер вимагав надання його партії посад рейхсканцлера, прем'єр- міністра Пруссії, а також міністрів закордонних справ Німеччини й Пруссії. Намагаючись запобігти сповзанню Німеччини, охопленої економічною кризою, у хаос, Папен під гаслом «Кожному — своє» проголосив 12-місячну економічну програму і прийняв декілька надзвичайних постанов, які передбачали великі податкові пільги підприємцям і право зменшення заробітної плати на 20 %.

Протягом місяця (із середини вересня до середини жовтня 1932 р.) Німеччиною пройшла хвиля страйкового руху (447 страйків). 12 вересня 1932 р. Папен знову розпус­тив рейхстаг. На наступних виборах, які відбулися 6 лис­топада 1932 р., НСДАП набрала 11,7 млн голосів, тобто втратила 2 млн виборців, Після того як із боку великих підприємців і банківських кіл, а також керівництва партії

Центру (А. Каас) розпочалися заклики з вимогами пере­дачі влади в руки найсильнішої партії, Гінденбург пови­нен був 17 листопада 1932 р. відправити кабінет Папена у відставку.

Під час наступних раундів переговорів Гінденбурга з Гітлером президент запропонував йому очолити кабінет, висунувши ряд умов (включити в уряд представників інших партій, надати президенту право самому призна­чити міністра закордонних справ і військового міністра). Гітлер на це не погодився, і тоді сформувати кабінет за­пропонували генералу рейхсверу К. фон Шлейхеру, який упродовж усього часу існування Веймарської республіки активно брав участь в усіх внутрішньополітичних ком­бінаціях, зігравши, мабуть, вирішальну роль у падінні трьох попередніх кабінетів Німеччини¹.

Крім того, він разом із Сектом активно сприяв розвит­ку німецько-радянського військового співробітництва з метою відродження військової й політичної міці Німеччи­ни. Коли 3 грудня 1932 р. Гінденбург доручив йому сфор­мувати уряд, у Москві зітхнули спокійніше — влада опи­нилась в руках генерала-русофіла. Але, позбавлений підтримки виборців, «президентський кабінет» Шлейхера протримався при владі неповних два місяці. Після того як Гінденбург відхилив пропозицію про розпуск рейхстагу, введення надзвичайного стану, заборону КПН і НСДАП, Шлейхер 28 січня 1933 р. подав у відставку. ЗО січня 1933 р. Гінденбург доручив сформувати уряд Гітлеру.

Здавалося, відверто антирадянський настрій урядів Брюнінга й Папена повинні були змусити Сталіна, Моло­това, Ворошилова, Рикова, Бухаріна, Радека та інших до­корінно переглянути питання про продовження військо­вого співробітництва з Німеччиною, завчасно зайнятися пошуком альтернативних варіантів і розпочати поступо­вий відхід від односторонньої орієнтації на Німеччину в питаннях військового, військово-промислового й еко­номічного будівництва. Але цього не сталося. І хоча, як заявляв у свій час Радек, радянська сторона не намага­лась віддавати військову промисловість під контроль Німеччини і радянські оборонники у пошуках кращих зразків озброєння їздили тоді по усій Європі й Америці, Німеччина продовжувала залишатися пріоритетним партнером у стратегічних розрахунках Москви. Про це свідчить як стабільне співробітництво в усіх напрямах, так і такий незвичайний факт, як інтерв'ю Сталіна ні­мецькому письменнику Емілю Людвігу 13 грудня 1931 р., коли, відповідаючи на запитання про «схиляння перед усім американським» в СРСР, Сталін сказав: «Якщо гово­рити про симпатії до якоїсь нації або, вірніше, до біль­шості якої-небудь нації, то, звісно, треба говорити про наші симпатії до німців. З цими симпатіями не зрівняти наших почуттів до американців». На запитання, чи не бу­де політика традиційної дружби СРСР і Німеччини відтіс­нена на задній план у зв'язку з переговорами СРСР із Польщею, Сталін чітко й недвозначно заявив: «Наші дружні відносини з Німеччиною залишаються такими ж, якими вони були до цього часу. Таке моє переконання».