Червоний

1

Досі не готовий сказати, чим для мене є та історія.

Ну, коли я після війни опинився на Волині та близько, як на мене — аж надто близько познайомився з бандерівцем Червоним: подарунком долі чи, навпаки, її прокляттям. Знаєш, ще кажуть — вискалом.

Саме так, вискал долі, десь я це прочитав. У якійсь газеті. Ваш брат-журналіст ще не таке напише для красивого слівця. Але саме з того часу на деякі речі, котрі як офіцер міліції мусив вважати очевидними й правильними, я дивився з певним сумнівом.

А от наш брат опер насправді повинен сумніватися у всьому — професія така. Мене ніхто цього не вчив, це про таких, як я, кажуть — вони, мовляв, університетів не закінчували. Просто завжди вважав так: кожен міліціонер, хоч простий вуличний постовий, хоч великий начальник, мусить вирішити, зі злочинцем має справу чи з нормальною чесною людиною. Дуже просто наставити на когось наган і назвати бандитом. Після війни так і було — як не ти витягнеш зброю, бандюга зробить це раніше за тебе. І думати не буде. Ти ж при цьому ще й мізкувати мусиш: стріляти, не стріляти, якщо стріляти — то куди, валити його на місці чи смалити в ногу чи плече...

Взагалі, такі були часи: чоловіки мали при собі зброю просто так, для самозахисту. Бо хто його зна — раптом я міліціонер несправжній! Перевдягнувся у форму — усе, приїхали. Скільки тоді таких справ було, але, напевне, про це якось іншим разом...

Так от, про зброю я не брешу. Після війни, особливо в перші повоєнні роки, такого добра по містах та селах вистачало. Далеко ходити не треба, ось хоч до найближчого лісу. Туди, де йшли бої. Там навіть тепер можна знайти людські кістки. А тоді зотлілі трупи хоч наших бійців та командирів, хоч німецьких, хоч розстріляних мирних жителів таки дуже лякали, брехати не буду. Але не надто дивували — факт. Ось там, на місцях боїв, трофеїв — хоч греблю гати — і пістолети, і кулемети.

Особливо щастило тому, хто знає, де шукати військові склади. Партизани часто робили такі, а коли відступали — бувало, лишали зброю та боєприпаси просто в підземних арсеналах.

Тому в міліцію брали насамперед тих, хто мав бойовий досвід. Нехай у нас, фронтовиків, не було відповідних знань та досвіду оперативно-розшукової роботи. Звісно, відкривалися якісь там курси, Кримінальний кодекс ми читали... Але для чого книжка, коли ловиш грабіжника на гарячому, а він, не думаючи довго, гатить із німецького парабелума. Жодна брошура не навчить, як діяти в подібній ситуації, поки в тобі дірок не наробили.

Я ось так у міліцію і потрапив.

Коли війна почалася — саме служив строкову. Наша частина стояла під Курськом, тож на фронті, вважай, із перших днів. Ще до служби я цікавився технікою, машинами всілякими. Тому мене направили з Чернігова в Ріпки, на тамтешню МТС. З Ріпок і пішов у армію. Умів водити машину, тож на фронт пішов у складі автомобільного батальйону — як війна почалася, їх на місцях дуже швидко формували, а кожен водій був на вагу золота. Крутив ото бублика на полуторці, боєприпаси возив і не тільки — усе, чим завантажать. Потім пересів на «віліс», возив нашого комполку, Калязіна. Та це не означало, що для мене війна була якоюсь інакшою — піди спробуй проскочити під обстрілом! У сорок третьому під Курськом мене серйозно поранили, ну, а потім, коли повернувся у стройову частину, знову осідлав знайому вантажівку. На ній доїхав до Варшави, там удруге поранили, цього разу — серйозніше, насилу вичухався. Додому, в Чернігів, повернувся офіцером, молодшим лейтенантом... і, як з’ясувалося, сиротою.

У місті залишилися батьки та молодша сестричка. Як німець попер, вони втекли недалеко, в село, думали відсидітися в родичів. Ті мені потім усе й розказали. Коли німці прийшли і почалася окупація, сестру забрали на роботу до Німеччини. Мама, побачивши припис від німецької влади, заголосила, кинулася на тих, хто прийшов по сестру, не пускала. Тоді поліцай, котрий припхався разом із німецьким офіцером, узяв та й застрелив її.

Батько пережив маму на півроку, помер тієї ж зими. Кажуть — з голоду. Тулилися всі разом у сільській хаті. Авжеж, не жирували — куди там жирувати, але й з голоду не пухли. Село ж таки, яке не яке господарство. Навіть якщо вигребуть запаси для потреб німецької армії, щось залишиться. Де троє годується, там і четвертий проживе. Тільки рідня, коли я повернувся та про все розпитував, пояснила: батько сам чим далі, тим частіше від їжі відмовлявся. Наче сам себе голодом заморив. Де сестру шукати, теж ніхто не знав. Від неї звістки взагалі жодної. А Чернігів розбомбили до чорної землі, живого місця не лишили, самі руїни. І нашого будинку, що стояв майже в самому центрі, теж не залишилося. Поки німці полонені все наново будували, народ у землянках кантувався. Обком, райком, інші владні установи — всі теж у землянках чи в бараках.

Коли запропонували йти в міліцію шофером — недуже й перебирав. Возив одразу начальника відділу з боротьби з бандитизмом, тільки недовго. Він сам запропонував мені перейти у відділ, на оперативну роботу. Людей не вистачало — це раз. Знову ж таки, бойовий досвід — це два. Бандити під час однієї операції відразу трьох оперативників поклали — це три. Людей катастрофічно не вистачало, як кажуть — кадровий голод. Ну, і як сказав сам начальник: «Ти, Мишко, мужик із головою, а голова не порожня. Нема чого бойовому офіцеру задурно бублика крутити, для такого діла он солдат чи єфрейтор згодиться». І відразу, як оформили переведення, підвищили у званні — тепер одягнув міліцейську форму з лейтенантськими погонами.

А десь так за два роки, улітку сорок сьомого, якимось макаром розшукав мене колишній командир полку. Я не особливо здивувався. Навіть зрадів, що той живий, бо після госпіталю так нічого про нього й не чув. У тому, першому листі Дмитро Петрович Калязін нічого аж такого важливого не писав. Просто розповів, як знайшов мене, цікавився моїми справами. Заразом розказав: служить тепер начальником міліції у невеличкому селищі Олика, це недалеко від Луцька, Західна Україна. Я відписав: так. мовляв, і так, живу в рідному Чернігові, батьки загинули, сестра пропала безвісти, теж служу в міліції. Ще й не стримався — пожартував: не начальником, звичайним оперативником, бандитів ловлю. Приписав також — хто б міг подумати...

За місяць відповідь: збирайся, товаришу лейтенанте, свої надійні люди тут потрібні. Становище в регіоні дуже складне, подробиці — на місці, як приїдеш. І писав так, ніби питання про моє переведення вже вирішене. Це я тоді так подумав, навіть рішення не прийняв, вирішив із цим переспати. Тільки на ранок викликає мене до себе наш начальник в кабінет і каже тоном, якому не заперечують: так і так, є відповідний наказ, згідно з яким лейтенанта міліції Середу Михайла Івановича направляють на нове місце служби і тепер він буде в розпорядженні управління міліції Луцького районного відділу МВС.

Звісно, для мене не стало новиною, що на звільнених територіях Західної України, Прибалтики та частково Білорусії є націоналістичні банди, котрі всіляко заважають остаточному утвердженню радянської влади на місцях. Я навіть чув по радіо виступ якогось компетентного чоловіка з Москви, прізвище тепер не згадаю. Він тоді заявив: ці групи залишили після відступу німці, аби в такий спосіб у безсилій люті максимально шкодити переможцям, сіяти паніку серед місцевого населення, з останніх сил боротися з завоюваннями Леніна—Сталіна. Але тоді, слухаючи це, я навіть уявити не міг, що незабаром сам візьму участь у боротьбі з націоналістичним бандерівським підпіллям.

Так у середині вересня 1947 року я опинився на Волині. Удома, як уже сказав, мене нічого не тримало: житло тимчасове, у казармі, переобладнаній під гуртожиток для міліціонерів. Заводити сім’ю не було коли, та й, якщо чесно, я вирішив поки не поспішати з цим. Мені лише двадцять сім стукнуло, війна позаду, життя попереду. Але поки ганяюся за бандитами, поки цю наволоч із коренем не вирвали, ніхто не гарантує мені особистої безпеки.

Познайомлюся з хорошою дівчиною, розпишемося, дитина народиться — а ну як мене застрелять під час чергової операції чи того гірше: підріжуть у темряві з-за рогу. Не хочеться залишати після себе вдів та сиріт у мирний час, досить того, що війна наробила. Тому збори вийшли короткими: фанерний чемодан із речами, фронтовий «сидір» через плече — і вперед, на Захід.

2

Хоча через Олику проходила залізниця, полковник Калязін зустрів мене на вокзалі в самому Луцьку.

Обнялися, наче не начальник та підлеглий, а старі бойові товариші — так, власне, й було. Калязін поводив мене по різних кабінетах, за півдня оформили всі папери, сіли в його машину і дісталися до Олики, ще навіть не сутеніло. Від обласного центру містечко лежало недалеко — якихось три з гаком десятки кілометрів. Власне містечко чи, як значилося в документах, селище міського типу видалося мені затишним і аж надто тихим. Побачив старовинний замок польських князів та костел — лишилося з часів, коли тут панувала польська шляхта. Ще церкви та синагога, які позачиняла вже радянська влада: а й справді — для чого, релігія — опіум для народу. Тут я підтримую політику партії й уряду. Нехай ці споруди слугують для потреб влади, ось хоча б як панський маєток, де тепер розмістилася міліцейська управа.

У кабінеті Калязіна ми нарешті сіли за стіл. Хазяїн застелив його газетою, досі назву пам’ятаю — «Вільний шлях». Видобув із сейфа та порізав на газетному аркуші товстими шматками сало, хліб, розклав холодну картоплю «в мундирі», поклав накруто зварені яйця. Тоді вийняв із шухляди стола — старовинного, здається, дореволюційної роботи — флягу, машинально збовтав, розлив самогон по гранчаках.

— Продукт перевірений, — мовив. — Вміють у тутешніх селах горілку робити, нічого не скажу. У нас у селі далі бражки діло не йде. Не доходять руки в мужиків — просто так хлебчуть.

Полковник Калязін, як я знав, народився у селі Рязанської губернії. Не без гордості якось сказав, що єдиний із села вибився в люди, став червоним командиром. Коли на побування приїжджав, село кілька днів гуляло. Навіть якби він не попередив, мене ніщо не зупинило б від того, аби випити: на фронті мав справу з чистим спиртом, хоч медичним, хоч авіаційним, а скільки всього доводилося вливати в себе, крім спирту, краще помовчу. Правда, мені як шоферу особливо пригощатися не можна, та свої наркомівські стограм я справно отримував і, якщо не було нагоди випити, зливав у флягу. Частенько для того доводилося використовувати не одну фляжку, тому в мене в машині завжди було вдосталь спиртного. Часом навіть старші офіцери через Калязіна просили позичити в мене. Хоча спирт чи горілку не позичають, іноді комсклад таки віддавав — то коньяком, то «казенкою», то й трофейним німецьким шнапсом. Пізніше Калязін навіть називав мою машину пересувним трактиром.

Я стиснув гранчак у долоні, підняв і гойднув ним у бік полковника:

— Будьмо, командире, — так неофіційно я називав його без сторонніх.

— Будем крєпкі, лейтенанте, — погодився начальник.

Почаркувалися, і він випив одним махом, навіть не скривися — ото вже звичка. Мені ж відразу наче вогнем обпекло горло й нутрощі — таким міцним виявився самогон, хоч і йшов він м’яко. Не витримав, покривився, хекнув і швиденько зажував шматком сала. Градусів п’ятдесят, як не більше.

— Ну, і яка тут обстановочка? — запитав, прожувавши.

У загальних рисах Калязін ввів мене в курс справи ще вдень. І натякнув, хоч я і без нього зрозумів: докладніше поговоримо згодом. Тепер, мабуть, і настав час для розмови. Та й сам Калязін не тягнув — відразу перейшов до справи.

— Обстановка, Михайле, максимально наближена до бойової.

— Ну, це я чув...

— Від кого?

— Так, краєм вуха... По радіо, і газети писали...

— Радіо, газети... Це все добре... Правильно це все, газети й радіо...

Калязін налив ще по одній, та пити не поспішав, дивився на мене якось дивно. Я не надто зрозумів його погляд: так дивляться батьки чи старші брати на нерозумних хлопаків, котрі пішли — ось так запросто — погладити здоровенного дворового собаку. Тому мовчав, чекаючи продовження розмови. Полковник не зволікав.

— Звідси, лейтенанте, треба зведення передавати. Щодня. Як товариш Левітан читав, — тут він випростав спину, розправив плечі й спробував відтворити знайомий всім голос головного диктора країни: — «От советского Информбюро! Сегодня, двадцять второго сентября...» Ну, і таке інше. — Калязін знову заговорив своїм нормальним голосом: — Нічого тобі, Мишко, по радіо не скажуть. І в газетах не напишуть, — він присунувся ближче, поклавши лікті на стіл. — Я після війни у комендатурі працював, недалеко звідси, на Львівщині. Потім сюди перекинули, спочатку теж у комендатуру, а згодом — начальником міліції. Чесно кажучи, на начальника сам зголосився — попередника вбили. Знаєш, як убили? — Він нахилився ще ближче, поплескав долонею по газетному аркушу. — Газета про таке не напише. Серед білого дня підкотила сюди, до міліцейської управи, «емка», вийшли троє, навіть не ховалися. З автоматами, один у цивільному, на двох — галіфе та кітелі, чи німецькі, чи польські. Хрін розібрали ті, хто це бачив. Ось так, просто, на очах у людей поклали на місці двох міліціонерів, тоді ввірвалися в цей кабінет, — Калязін обвів його рукою, — і розстріляли начальника міліції в три руки. Знову сіли в машину, розвернулися, поїхали. Виїхали за Олику, там біля лісу кинули. Гранатою підірвали на прощання. І це, лейтенанте, тільки один епізод. Можу ще розказати, тільки боюся — ти найближчим часом сам більше побачиш.

Тепер мій бойовий командир випив без чаркування. Я наслідував його приклад, зажував половинкою картоплини, тоді запитав:

— Відомо, хто це зробив?

— Бандерівці, — розвів руками Калязін. — Тут усі лиха — від бандерівців.

— Чого вони лютують? Я щось чув по радіо...

— Знов ти про своє радіо! — роздратовано відмахнувся начальник, мов від набридливої мухи. — Лютують, бо бандити! Від безсилої люті, як люблять писати різні там майстри художнього слова. Тільки лють у них, Михайле, аж ніяк не безсила. Я ж у цих краях давно...

— Саме тут?

— На Волинь перевели місяців вісім назад. До того часу виконував різні завдання у Львівській, Тернопільській, Станіславській областях. Скрізь однаково. Тільки, знаєш, тут небезпечніше.

— Тобто?

— Бо начальник міліції! Можеш не вірити, лейтенанте, але на армійських тут менше полюють. Ну, це ніби мої висновки... Хтозна, у кого тут більше шансів. Усі ми тут, мов на мінному полі.

Я нутром відчував — Калязін хоче сказати більше, але стримується. Від цього, а не від міцного волинського самогону, плутаються, стрибають одна через одну його думки. Аби хоч якось спрямувати розмову, я запитав:

— Чого їм треба?

— Кому? — стрепенувся Калязін, стрельнув на мене нерозумілим поглядом, та за мить усе зрозумів: — А, їм... Не знаю. Жили за Польщі, наче кріпаки. У злиднях, голі, босі... Зрозуміло, чому тоді почали терор. З німцями теж трохи повоювали... Тільки про це я тобі не говорив! — відразу застеріг він. — Дивись, бо офіційно бандерівці — союзники Гітлера. Насправді вони в сорок першому несли німчурі хліб-сіль як визволителям, а в сорок другому — півроку тільки пройшло — у цих самих визволителів стріляли. Хрін їх розбере, цих хохлів...

Не знаю чому, а мене від оцієї його останньої фрази тріпонуло. Калязін це помітив й одразу додав:

— Вибач, ти теж у нас хохол... Тільки ти холол правильний. Ти за радянську владу, бо розумієш, що вона дає людям. А вони тут — проти. Хто відкрито, той по лісах ховається. Хто приховує — по вулицях ходить, вітається з тобою.

— То невже вороги скрізь?

— Так і виходить. І чого їх крутить в одному місці? У тридцять дев’ятому, між іншим, коли наші звідси ви били поляків, теж квіти й короваї виносили. Нашим. Здається, все, товариш Сталін повідомив про історичне об’єднання українських земель. А тутешні потім знову за зброю! Поляки, виходить, погано. Добре. У німцях розчарувалися, бо окупанти. Нехай, тут усе правильно. Але що їм радянська влада поганого зробила?

Калязін говорив щиро, і тут я цілком із ним погоджувався. Тому мовчав. Машинально взяв із газети шматок сала, поклав на хліб та відкусив від цього бутерброда. Мій жест чимось привабив Калязіна. Зачепився об мою руку поглядом, про щось задумався, тоді різким рухом змів з газетного аркуша, на якому лежала закуска, хлібні крихти, тицьнув пальцем у якусь замітку.

— Ось, глянь-но, готовий приклад! У газеті пишуть! — розвернувши аркуш так, щоб замітка, яка впала в око, опинилася просто перед очима, полковник уголос прочитав, тобто пробубонів, калічачи українську: — «Заможно і культурно зажили колгоспники. У багатьох є патефони, радіоприймачі, велосипеди. Майже всі виписують газети. Художню літературу читають не одиниці, а більшість колгоспників. Зріє інтерес до кінокартин. У колгоспних клубах завжди повно людей», — Калязін перевів дух, знову підвів на мене погляд: — Це в кожному селі, лейтенанте! У кожному! Чи мали б вони таке за Польщі? Ти знаєш, я з села Рязанської губернії, у мене батьки неписьменні були. Тільки після революції та громадянської, коли по селах пішли вчителі, вони читати навчилися. По складах спочатку — але ж грамота, лейтенанте, це дуже важливо! Чому ось ці грамотні колгоспники з патефонами годують бандерівців уночі? Чому, коли ходиш по хатах, вовками зиркають з-під лоба? Яка влада їм ще такі блага дала?

Я вирішив промовчати. Справді, нема про що говорити. Навіть як людина нова в цих краях, ще не знайома із місцевою, як то кажуть, специфікою, я не мав підстав не вірити словам Калязіна. І таки не розумів, чому місцевий люд так затято опирається не лише тим, хто їх гнобить, як польські шляхтичі або німецькі фашисти, а й тим, хто справді звільняє народ від ярма.

Тим часом полковник знову повернувся до того, з чого почав.

— Може, мені тут, в цій Олиці, начальником міліції не місце. Та я сам написав рапорт: «Прошу в зв’язку з загибеллю призначити...» Ну, так далі. Думаєш, мені самому подобається, що тепер наді мною, як не крути, НКВД?

Я мовчки похитав головою. Тоді, правда, НКВД вже не було, точніше було, але називалося не так — перейменували на МГБ. А суть та сама лишилася, ну і переназвали зовсім недавно: не тільки ми, військові, а й цивільні ще довго енкаведекали... Чекісти, коротше кажучи: як були, так і лишилися донині.

За всю війну якось обійшлося, жодного разу не мав справи з особістами. Та дуже добре знав, що чинили особові відділи. Один миршавий лейтенантик із НКВД міг поламати життя бойовому офіцерові, старшому за званням, не кажучи вже про рядових бійців-окопників. Тільки тепер мир, а отже, все перемішалося. Це я на прикладі свого Чернігова знав, хоча коли ловиш грабіжників та бандитів, енкаведисти чи емгебісти, як хочеш, ну, словом, вони до оперативно-розшукової жодного стосунку не мають.

— Скажу, — тепер мені видалося, що Калязін виправдовується. — Той, кого тут розстріляли, попередній начальник, мужик був справжній. Міцний, колишній танкіст. Під Прохорівкою в сорок третьому горів у танку, витягнув увесь екіпаж. Хтось там і помер, на полі, хтось потім, а його наче хто оберігав... Для цього ось випадку, виходить... Ненавиджу, суки! — вирвалося в Калязіна, він угатив кулаком по столу, але так само швидко заспокоївся, знову налив, своє випив відразу, приклав до носа рукав форменого кітеля. — Думав, покерую міліцією тимчасово. Тепер бачу — надовго. Або скільки протягну, — він криво посміхнувся. — Тому я тебе сюди, можна сказати, виписав. Досвід роботи є, надійні люди мені тут потрібні, з місцевих у міліцію йти нема особливо охочих, залякали. На кого мені спиратися? На «стрибків»?

— А це ще хто? Які «стрибки»?

— Помічники міліції. Загони самооборони, якщо хочеш. Насправді вони себе називають «яструбками» — винищувальні загони чи щось таке. Тільки, — він знову криво посміхнувся, — це ще питання, хто кого тут винищує. Пацани там по п’ятнадцять-сімнадцять років. З цими МГБ легше працювати, бо вони і злидні батьків за Польщі трохи пам’ятають, і, що важливіше, при німцях боялися. Не довоювали, рвуться в бій. А якщо ти «стрибок» — зброю видають. Знову ж таки, очі та вуха МГБ по селах. Але надії на них мало, ходять маленькими зграями. Я навіть чув, де-не-де своїх односельців потрошку трусять.

— Це як?

— А отак! Ось хоч минулого тижня приводять до мене одного... клаповухого, рябого, волосся стирчить у різні боки. Зайшов серед ночі в хату на краю хутора, горілкою смердить, гвинтівку на хазяїна наставляє: давай, каже, винось сала, картоплі мішок, бо просигналізую уповноваженому, що Червоного годуєш.

— Кого?

— Є тут один... Пізніше про нього. Ну а в загальних рисах ти все наче зрозумів. Чи не все?

— Так точно, все, товаришу полковник! — відповів за звичкою.

— Добре, детальніше становище зрозумієш на місці, зорієнтуєшся. І ось наше з тобою, а за великим рахунком — твоє перше завдання.

Знову висунувши шухляду столу, Калязін видобув звідти паперовий прямокутник, поклав переді мною. Потому закурив «Казбек», проводжаючи замисленим поглядом після кожного затягу клубки сизого диму, котрі вилися до стелі під лампочку без абажура та огортали її. Я ж підсунув до себе папірець і зрозумів — це листівка.

Її надрукували на машинці. Видно — це друкована копія, навіть лишилися сліди друкарської фарби. З лівого боку було «ВОЛЯ НАРОДАМ!», по центру — «ВОЛЯ ЛЮДИНІ!», у правому куті аркуша — «СМЕРТЬ ТИРАНІЇ!». Трохи нижче, по центру, великими буквами розмістилося звернення: «ПЕРЕДАВАЙТЕ З РУК У РУКИ!» І вже потім — коротка стаття:

Далі стояло: «ФАКТИ ТЕРОРУ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ», але на цьому друкований аркуш обривався. Побачивши, що сторінка пронумерована, перевернув, глянув із іншого боку — чисто. Запитально глянув на Калязіна.

— Що?

— Це перша... А ще є? Друга, третя...

— А ти, я бачу зачитався? — Калязін, подавшись уперед, висмикнув аркуш у мене з рук, поклав назад у теку. — Взагалі-то, Михаиле, їх, цих сторінок, тут дванадцять.

— І все в такому ж дусі? — Я завмер, добираючи слів. — Насправді я вже не пацаном був дев’ять років тому...

— Ти про що?

— Ну... фотографії в газетах... Товариш Сталін і цей...

— А ось цього, Середа, я не чув! І слухати не хочу, зрозумів мене? Пропаганда, брат, вона все перекручує. Ми з тобою, — на слові «ми» Калязін зробив наголос, — не віримо. Бо знаємо, де правда і що влада наша нас не дурить. А тут люди не знають цього. І ще, Михайле, розберися, хто ти тут, а хто — я.

— Тобто?

— Українець ти для тутешніх бандерівців. Брат! — він розвів руками. — А я — москаль-окупант. Агітація, — Калязін на трошки замовк, потім повів далі, стишивши голос: — Говорив я тут із начальником політвідділу обласного МГБ. Він авторитетно довів: уся ця пропаганда розробляється в Мюнхені, бо американці ніби мають щось із ОУН... Хто у нас американці?

— Імперіалісти. — Я відчув себе на політінформації.

— Молоток! Ми з тобою, виходить, для імперіалістів тепер — спільний ворог. Але про те хай собі в кабінетах та управах думають, на те вони державна безпека. Наше завдання як представників органу охорони правопорядку — виявити, хто ці папірці в окрузі розповсюджує. Бо звідки вони приходять, уже відомо напевне. Не інакше Червоний, без нього тут таке не обходиться.

Почувши це ім’я вдруге, я запитав уже наполегливіше:

— Хто він такий, цей Червоний? Це прізвисько, або, по-нашому, кликуха, чи справжнє прізвище, за паспортом?

Перш, ніж відповісти, Калязін розлив по склянках горілку, спорожнивши нарешті флягу.

— Паспорта його, лейтенанте, я не бачив, — почав він, тепер ретельніше добираючи слова. — Але одне знаю напевне: він не ховається за прізвиськом, або, не має, як тут кажуть, псевдо. Звати його Данило, прізвище — Червоний. За даними як польської дефензиви2, так і НКВД — МГБ, раніше мав навіть кілька псевдо. Коли поляки його зловили в тридцять сьомому, називав себе Туром. До сорок четвертого проходив як Мартин та Дужий. Тепер, як свідчить зібрана МГБ оперативна інформація, він узяв собі псевдо Остап. Але ми й далі зватимемо його Червоним. Дуже гарно його прізвище лягає в оперативну розробку, я так собі думаю. Ти як, не проти?

— Чого ж, — я знизав плечима. — Так точно в його псевдах не заплутаєшся. Червоний — так Червоний.

Рука Калязіна знову пірнула в шухляду і вигулькнула з тоненькою картонною течкою. Начальник звільнив від залишків нашої вечері місце на застеленому газетою столі й поклав папку так, щоб мені було зручно дивитися.

— Тут є дещо на Червоного, добуте нашими ще з архівів дефензиви. Захочеш — потім почитаєш, а я у двох словах тобі розкажу, з ким доведеться мати справу.

Розгорнувши теку, я відразу побачив сірий конверт, приклеєний до якогось протоколу, писаного польською. Прочитати написане я не міг, але конверт розгорнув і дістав звідти фотокартку, зроблену на цупкому папері. У правому нижньому кутку стояла дата: листопад 1937 року.

3

Зі знімка на мене дивився хлопець, чи то пак — молодик у піджаку, вдягненому на світлу сорочку так, щоб комір лежав трохи поверх піджачного — за модою десятирічної давнини.

Навіть з фото помітно, що чоловік старанно голився і взагалі стежив за собою. Він не всміхався, тонкі губи стиснув щільно. Загалом у ньому вгадувалося щось нестримне, шалене, щось таке мужнє — як на порівняно молодий вік. Фото зробили по груди, та навіть так у поставі вгадувалася сила, і не лише фізична: чоловік був худорлявим, та попри це — помітно міцним, збитим; трошки примружені очі, що дивилися прямісінько на мене, підказували — у цю мить чоловік перебуває у стані стиснутої пружини. І якщо вона розтиснеться, краще тому, на кого ця людина має зуб, поруч не стояти.

На фронті я зустрічав чимало таких людей. Переважно вони служили у фронтовій розвідці, ходили через лінію фронту і робили вигляд або й справді не боялися ані чорта, ані грому, ані кулі. Якщо такий чоловік — друг, то про таких у військах говорили: з ним можна йти в розвідку. Коли ж він воює проти тебе... Про наслідки не хотілося думати.

— Хочеш — почитаєш потім сам, — сказав Калязін. — Коротку довідку можу дати. Народився тут, на Волині, причому знаєш коли? У листопаді сімнадцятого року, в жовтні за старим стилем. Буквально за день-два після того як у Ленінграді... тобто, Петрограді тоді ще, більшовики скинули буржуїв і проголосили нашу владу. До ОУН влився у віці вісімнадцяти років. Відразу став бойовиком, чинив теракти проти польської влади протягом тридцять шостого — тридцять сьомого років. Оголошений у розшук як особливо небезпечний терорист-націоналіст. У тридцять сьомому, як бачиш, його взяли, засадили до «Бригідок». Це тюрма така у Львові. Відсидів там з півроку, потім утік під час слідчого експерименту.

— Утік? — навіть розуміючи, що полковник розповідає мені про ворога, я не втримався: втеча з тюрми або полону завжди викликала в мене повагу.

— Так точно, — кивнув Калязін. — До осені тридцять дев’ятого був на нелегальному становищі. За різними даними, переховувався в Чехії, Німеччині, навіть один час відсиджувався у далеких родичів під Вінницею.

— На радянській території?

— І я про це. Але, кажу ж тобі, сам я його не допитував, а інформації про той період — нуль, хіба ось папірчики з донесеннями агентури, — він кивнув на папку. — Потім, коли сюди прийшли наші, Червоним зацікавився НКВД.

— Знову тероризм?

— Підпільна підривна діяльність. Антирадянська агітація та пропаганда. І чого їм треба — польській кабалі кінець, Україну їхню, — тут полковник осікся, скоса глянув на мене, швидко виправився, — вашу Україну об’єднали, живіть собі щасливо... Є підозра, що такі, як Данило Червоний, готували ґрунт для вторгнення німців. Он як фашистів тут зустрічали, хлібом-сіллю, казав же...

Тут я знову не витримав — кашлянув:

— Я довідку наводив, товаришу полковник. У нас, на Чернігівщині, деякі села теж виносили німецьким солдатам хліб та сіль на рушниках.

— Це, Михайле, означає одне: ворогів радянської влади всюди вистачає! — відрубав Калязін. — Не роби загальних висновків. У вас там, у твоєму Чернігові, хіба бандерівці? Просто собі люди. У когось влада рідню розкуркулила, у когось — родич ворог народу, товариш Сталін навіть статтю писав про перегини на місцях. Там окремі випадки, товаришу лейтенант. Тут — загальні настрої. Добре, — він знову закурив. — Закінчімо з Червоним. Так от, восени сорок першого його бачили у Львові, там націоналісти намагалися проголосити свою державу, тільки Гітлер не дав. Потім, із сорок другого, Данило Червоний знову береться за зброю і відтоді з рук її не випускає. Відомості про той період його діяльності отримали тільки тепер, коли у НКВД розкололи його колишніх спільників — вони ще називають себе побратимами, — Калязін відкинувся на спинку стільця і глибоко затягнувся. — Націоналісти чинили опір німцям, з якими нібито посварилися. Це було б непогано, але вони так само вступали в збройні конфлікти з нашими партизанськими групами, що діяли тут у лісах та підпорядковувалися тим-таки чекістам.

— Воювали на два фронти? — уточнив я.

— Можна і так сказати. А ще про поляків не забувай, з ними бандерівці теж у контрах. Отже, фактично воювали вони на три фронти. Аби я ще знав, за яким чортом вони ось так воювали, фактично проти всіх... Ну, а з осені сорок другого Червоний уже офіційно став командиром так званого відділу особливого призначення УПА — так званої Української повстанської армії. Для простоти — ті ж бандерівці, — Калязін прокашлявся. — Цікаво, що влітку сорок третього для ліквідації банди Червоного відрядили спеціальний каральний полк СС. Командир, тоді він проходив під псевдо Дужий, втратив майже всіх людей. Сам потрапив у полон лише тому, що його контузило і не встиг застрелитись, як у них там заведено. Німці відправили його в концтабір, але дорогою Червоний втік.

— Знову втік?

Це мені, чесно кажучи, вже подобалось. Своїм відчуттям я мав просте пояснення: коли хочеш перемогти ворога, поважай його.

— Не сидиться йому, — кивнув Калязін. — Знайшов своїх, і з осені сорок третього не дає нікому спокою. Бачте, жодна влада їх, — жовтий від тютюну палець полковника тицьнув на листівку, — не влаштовує. Специфіка діяльності Червоного: він має летючу групу, по-їхньому кажучи, — боївку, кількість залежить від обставин... Тобто може зібрати довкола себе до півсотні бійців, а може обійтися десятком. На даний момент, за оперативними даними, саме боївка Остапа, тобто Данила Червоного, контролює територію, прилеглу до Олики, Ківерців, Луцька. Між іншим, ще така обставина: він не місцевий, тут його мало хто знає в обличчя і може впізнати. Тим не менше, він для тутешнього населення — герой. Так навіть краще: знаєш, ніби є така собі людина з легенди... мать його так, — він знову помовчав. — Ну, завтра, значить, покажу тобі все це на карті, з місцевістю ознайомишся у процесі. Бо наше з тобою завдання на найближчі дні — ось ці прокламації.

Я відсунув теку з матеріалами на Червоного, знову взяв листівку.

— Що з ними треба робити?

— Вже нічого, — Калязін розвів руками. — Основна, я б сказав, бойова задача бандерівців і зокрема Червоного: збройний опір становленню радянською влади. Але сутички відбуваються переважно між бандитами та частинами НКВД, армійськими підрозділами, місцевими групами самооборони. Тут ми як міліція навряд чи зможемо діяти ефективно, та й не треба, це я тобі кажу — енкаведисти завжди напоготові. Наше завдання — виявляти можливі контакти місцевого населення з бандерівцями. Бо, крім того, що стріляють наших, вони ще й ведуть потужну агітаційну роботу. Залякують тих, хто хоче вступати до колгоспів, тероризують керівництво сільських та селищних рад, фактично забороняють місцевим їхати працювати на Донбас, а там тепер дуже потрібні робочі руки, бо промисловість відбудовується. Погрожують спеціалістам, котрих переводять на роботу сюди. Особливо страждають агітатори, але це зрозуміло. І ще вчителі.

— А вчителі чим не догодили?

— У них це називається совєтизацією, — промовив Калязін. — Розумієш? Я теж не дуже. Як би це точніше... Ну, впровадження в життя наших, радянських цінностей, політики партії, уряду — таке все. А ще атеїзм. У ширшому значенні — антирелігійне виховання. Тут їх, бач, учили Богу молитися, а тепер вчителі кажуть: не будьте, мовляв, рабами Божими. Звісно, уроки російської мови їм не подобаються, взагалі викладання російською. Де ж їм інакших узяти, коли вчителі — наші, з Росії? — він знову помовчав. — І ще один момент... Не знаю, як сказати, тобі це може в роботі знадобитися...

— Що саме?

— Розумієш... Не всі вчителі, деякі... Навіть не деякі — багато хто... Але не всі гамузом... Словом, співпрацюють із органами, так це назвемо. Міліція, чекісти, без різниці. Але без цього, вибач, ніяк, все ж таки вчителі — інтелігенція.

— До чого тут...

— До того! Мислездатні люди, опора влади. Очі та вуха, спостерігають, слухають... Висновки роблять... Так, усе, годі про це. Поки що в загальних рисах усе зрозуміло?

— Так точно, товаришу полковник.

— Ну, значить, молодця. Швидко розберешся в суті... якщо не вб’ють раніше...

Тоді я не второпав, жартував мій командир чи говорив серйозно. Ми зустрілися після довгої розлуки, трошки випили, і все сприймалося інакше, як звичайна розмова між давніми друзями, попри різницю в віці та різну кількість зірочок на погонах. Я навіть уявити собі не міг, як близько він був до істини і що незабаром втраплю в ситуацію, де моє життя важитиме менше, ніж на фронті, коли женеш полуторку під кулями та мінами.

— Отже, — підсумував Калязін. — Невеличку партію таких от листівок, а конкретно — двадцять вісім штук, ми вилучили під час обшуку в одного місцевого жителя. Його потрусили в МГБ, і він зізнався — отримав ці листівки від мешканця села Журавки, це кілометрів за сім від Олики. За його словами, чоловік підійшов до нього на місцевому базарі, передав пакунок і сказав роздати всім письменним. Про те, що дядько прийшов із Журавки, дізнався, знову ж таки, з його слів, випадково. Каже, патруль на базарі саме перевіряв документи, той чоловік говорив із патрульними, а затриманий чув. Але, по-перше, документи могли бути фальшиві. А по-друге, до Журавської сільради приписані ще кілька довколишніх сіл та хуторів, бо там організована сільськогосподарська артіль імені товариша Кагановича. І наше з тобою завдання — по можливості виявити, хто розповсюджує листівки серед селян. Адже насправді слід із лісу веде, тобто від того самого Червоного.

— Виявимо? Якщо в них кругова порука...

— А ти не думай про це. Завдання таке: разом із дільничним обійти хату за хатою, двір за двором, всюди показувати листівки, ставити стандартні запитання. Що це дасть у перспективі — поки не знаю. Але треба дати зрозуміти бандитам та їхнім допомагачам: не вони все контролюють з лісів, а ми — радянська влада — на місцях. Хтось обов’язково видасть себе. І тут уже агентура триматиме вуха вгору: наші теж роботу ведуть із населенням будь здоров, майор Доброхотов Лев Наумович свою справу знає.

— Це хто такий?

— Начальник управління МГБ у Волинській області. Тільки навряд чи ти з ним зустрінешся, та й не треба тобі, Михайле... Ну, по ходу п’єси завтра сам утягнешся. Зі мною поїдеш, нам людей саме для таких заходів не вистачає. Поки ходімо спати.

4

Мій перший ранок на новому місці служби виявився не по-осінньому теплим.

Ніби не відбувалося тут, у цих краях, залитих мирним вересневим сонцем, нічого з того, про що вчора до глупої ночі розповідав Калязін. Ночував я тут, у міліцейській управі, у кабінеті начальника міліції, на вузькому шкіряному дивані з високою прямокутною спинкою. Калязін обіцяв, що протягом доби поставить мене на квартиру, але я не надто переживав із цього приводу: речей — чемодан та фронтовий «сидір», ніхто ніде не чекає, а дах над головою служива людина завжди собі знайде.

Полковник уже чекав на мене біля «віліса». За кермом сидів хлопчина в солдатській гімнастерці, який, побачивши мене, вистрибнув з машини, виструнчився і козирнув. Я відповів, кинувши руку до кашкета, а сам відчув нестримне бажання сісти на його місце — так скучив за кермом. Калязін курив біля машини; він потиснув мені руку і запитав по-діловому, ніби не було вчора ніяких відвертих розмов:

— Нормально спав?

— Навіть виспався, товаришу полковник.

— Це добре. Не надійся, що далі зможеш висипатися, — він усміхнувся краєчком губ, глянув на годинник: — Ну, і де цей ПОЦ, мать його за ногу?

— Який поц? — Я не зрозумів, кого це полковник Калязін, аж ніяк не одесит3, так обзиває. — Чому поц?

Калязін здивовано глипнув на мене, швидко все зрозумів і реготнув.

— Отак! Ти бач, а мені на думку не спадали такі аналогії! Тут місцеві бюрократи придумали таку скорочену назву начальству з області — представник обласного центру, він же — ПОЦ. І я тобі скажу: цей Сичевський — справді поц рідкісний. Але без нього не можна, бо листівка як-не-як — політична диверсія, ось і присилають людину з обкому.

Представник обласного центру Казимир Сичевський, товстий лисий коротун в окулярах, який на додачу до всього ще й гаркавив та пітнів, таки нагодився за п’ятнадцять хвилин, по черзі тицьнув кожному, крім солдата за кермом, м’яку пухкеньку правицю, пересів у машину Калязіна, і ми нарешті рушили. Спочатку начальство про щось мляво перемовлялося, та скоро Сичевський із Калязіним за обопільною і, мабуть, давньою згодою вирішили — формальності залагоджені і далі без особливої потреби говорити їм нема про що. Так мовчки дісталися до Журавки, де вже чекали голова сільради, парторг, ще кілька чоловіків, напевне, так само представники місцевого начальства, і міліціонери в формі. Ще біля входу до сільради, у дворі, мій погляд зачепився за два німецьких трофейних мотоцикли з колясками — справжні БМВ. Знаючи, що дільничним на місцях тепер видають німецькі трофеї, щоб вони могли пересуватися від села до села, я визначив для себе колег як сільських дільничних і щиро пошкодував, що я не на їхньому місці: кому-кому, а мені Калязін напевне видряпав би такого залізного коня.

Про що тоді говорили — вже не згадаю, але ті розмови не важливі для моєї історії, бо жодним чином не вплинули на неї. Згадки варте тільки те, що там я познайомився з молодшим лейтенантом Василем Задурою — дільничним уповноваженим із Ямок, сусіднього села, яке входило до журавської ради і відповідно теж перебувало у сфері наших інтересів.

Задура відразу мені сподобався, до того ж виявилося, ми воювали майже поруч; слово за слово — домовилися під вечір добре посидіти в нього в хаті. Правда, тут не до діла втрутився Сичевський. Чим зайвий раз підтвердив, що він не тільки казенна персона, представник обласного центру, а таки справжній поц: розкричався при всіх — мовляв, міліціонери постійно п’яні, не контролюють ситуацію на місцях, тому й з’являються листівки злочинного націоналістичного змісту.

І тут дільничний Вася Задура вмить довів, що я в ньому та його людських якостях не помилився. Не чекаючи, поки начальник міліції відреагує на цю тираду, навіть десь підсвідомо розуміючи — Калязін не дуже й хоче демонструвати правильну з огляду обкому партії реакцію, він дослухав жирного Сичевського до кінця, а тоді спокійно, дивлячись навіть не на нього, а кудись йому через плече, за вікно, промовив, хоча й досить голосно:

— Заткав би ти халяву, щуряка тиловий.

Так і сказав. Як ляпас відважив по пухких щоках, дзвінкий і пекучий. Причому не в морду засандалив — саме ляпас, і навіть не долонею, а такою, знаєте, тонкою лайковою рукавицею, як у царських офіцерів — у кіно я бачив. Сичевський здригнувся, потім стрепенувся, підскочив, мов півень, що здуру застрибнув на розпечену плиту, витягнув, як міг, коротку шию, закрутив нею, шукаючи свідків негідного вчинку міліціонера і підтримки. Та, видно, не дуже тут люблять або всіх представників обласних центрів, або саме цього гладуна, бо присутні усі разом відвернулися, раптово переключивши увагу на якісь свої, поза сумнівом, нагальні справи.

— Ви що собі дозволяєте! — тим не менше, вискнув Сичевський і відразу ж повернувся всією жирною тушею до Калязіна: — Товаришу Калязін, як себе поводять ваші підлеглі!

— Мої підлеглі, товаришу Сичевський, бандитів ловлять, — холодно відповів начальник міліції. — І діло своє, між іншим, добре знають.

— Але хіба ви не чули? Не робіть вигляд, що нічого не відбулося, товаришу Калязін! Майте на увазі — я складу рапорт, і про вашу злочинну бездіяльність та потурання антирадянським вихваткам теж!

— Ось це не вийде! — Калязін далі поводив себе досить стримано. — У радянської влади тут ворог один — українські буржуазні націоналісти. З якими ведеться активна боротьба. Ви мене, русака, на якому проби ніде ставити, хочете записати у бандерівці?

— Дільничний уповноважений назвав мене... Ви самі чули, як назвав, — гнув своє Сичевський.

— А ви що, служили на фронті, товаришу представник обласного центру? — посунув на нього Калязін, і мені здалося — Сичевський став якось менший на зріст, навіть здувся трошки під поглядом полковника. — Можете писати доповідні, папір у нас не таке терпів. А я напишу, що ви своїми непрофесійними діями перешкоджали боротьбі радянських міліціонерів з українськими буржуазними націоналістами. То як, поборемося, чий папірчик сильніший?

Не чекаючи відповіді, Калязін жестом звелів Задурі йти за ним, залишив кабінет голови. І я пішов за ними — однаково мені тут не було чого робити.

На вулиці полковник видобув із кишені галіфе пачку «Казбеку», дав нам закурити, затягнувся сам, а тоді промовив, дивлячись, так само як дільничний Задура, кудись повз оточуючих.

— Я тебе розумію, Васю. Тільки сука він. Я про Сичевського. Ось щойно зрозумів, яку ідею підкинув: тепер будь готовий, що будеш у нього рано чи пізно допомагачем бандерівців і особистим другом чи не самого Остапа... Ти ж місцевий, правильно?

— Тутешній, із сусіднього району, — відповів Задура. — У червону армію добровольцем пішов.

— Ну ось, а ти вже скоро рік як дільничний тут, а бандерівці тебе не вбили. Чим не привід для такого ось Сичевського написати, що до лав червоної армії ти записався, виконуючи завдання головного проводу ОУН? Дивись, із вогнем граєш.

— Чи вперше! Не таких бачив.

— Таких, як Сичевський, ще не бачив. Добре, мужики, Журавку є кому відпрацьовувати. Дуй, Задура, на свою ділянку, ось даю тобі Середу в підмогу. — Він якусь хвилину подумав, ніби зважуючи «за» та «проти», тоді сказав: — Ну його к хрінам, разом поїдемо. ПОЦ за нами не попреться, хай сільрада з ними валандається. Заразом перевірю оперативний стан на місцях. То як, Васю, запрошуєш до Ямок?

Звичайно, Задура запрошував начальство. А я навіть і не сумнівався, що Калязін поїхав із нами, аби триматися подалі від жирного Сичевського. На фронті схожі ситуації сотні разів виникали: припреться з тилу якийсь гладкий штабіст, особливо якщо він ще й політпрацівник, бойовому офіцерові з таким заводитися — собі дорожче. Краще або мовчати й слухати, або, якщо втомився слухати і набридло мовчати, знайти собі важливі справи, залишити штабних із начальством.

І ще, я тут повторюся, мене страшенно бісили особісти. Прищавий лейтенантик із особливого відділу НКВД запросто міг зіпсувати життя будь-якому командиру, хай хоч у того бойові заслуги, поранення, подяки та нагороди.

Словом, не злякався Калязін цього жирного представника обласного центру — за себе хвилювався, за свою нестриманість. Стуконе Сичевський куди треба — все, змінять мені начальника міліції... А в таких умовах треба ще бандерівських недобитків ловити.

Ми збиралися їхати, коли трапилася ще одна невеличка пригода, яка невдовзі переверне все моє тодішнє життя. Тільки я про це ще не знав — просто звернув увагу на молоду жінку, зовсім ще дівчинку, в легенькому сірому пальті з опущеним коміром і так само сіренькому, під колір пальта, береті. На ногах в неї взуті зовсім не жіночого крою кирзові чоботи, але тут я нічого іншого не чекав: навіть у містах тоді складно зустріти восени жінку в черевичках або туфлях на високих підборах. Поки ми були заняті своїми справами та розмовами, вона тихенько стояла біля входу до будинку сільради, чогось терпляче чекала, і, ніби відчувши, що мій погляд зачепився за неї, теж глянула на мене, навіть ступила кілька кроків уперед.

Тепер нас розділяли з десяток метрів, але навіть із цієї відстані я побачив, які величезні в неї очі. Нічого більше не існувало навкруги — тільки ці очиська, круглі та глибокі; вони мов магнітом притягувати мене до цієї дівчини. І закортіло мені раптом пірнути в цю безодню, бо ніколи не бачив нічого подібного: очі, правильні риси обличчя, ямочка на підборідді, ще — коса: товстезна, руса, акуратно заплетена, з багрово-червоною стрічкою, вона вибивалася з-під краю берета, дівчина легеньким рухом перекинула її через плече, і коса впала на груди, опуклість яких не приховувало навіть погано скроєне, як я тепер тільки помітив — перешите з жіночої шинелі пальто. Коли ж вона заговорила, невідривно дивлячись на мене своїми очиськами, у голосі я почув легеньку хрипуватість — або це від природи в неї так, або курить багато, або застуджена — всяке може бути.

— Здрастуйте, товаришу, — сказала вона російською, і слух різонула надто правильна, дзвінка, поставлена вимова. — Мені до вас сказали підійти.

— До мене? — я навіть ткнув себе пальцем у груди для певності.

— Це ж ви їдете до Ямок?

— Ми, — погодився я. — Чим можу допомогти?

— То мені ж до Ямок і треба, дуже-дуже терміново! — тепер вона зачастила, у голосі з’явилися благальні нотки. — Там діти в школі чекають.

— У Ямках? — перепитав я, відчувши себе чомусь повним дурнем.

— У Ямках, у Ямках! — дівчина закивала. — Я тут із самого ранку, наш селищний голова дров на школу не виписує, киває на це начальство. — І вона кивнула в бік сільради. — Директор наш мені каже: ви, Єлизавето Олексіївно, мерзнете — ви й вибивайте дрова! Можна подумати, тільки я мерзну! А діти ж їхні хіба ні? Донька директора, між іншим, теж до школи ходить, менша... Старша вже поїхала вчитися у Луцьк...

— Неподобство, — кивнув я, аби якось підтримати розмову. — То ви, Єлизавето Олексіївно...

— Ой, та що ви — просто Ліза!

— Мене Михайлом звати, — я мимоволі виструнчився, швидше з піжонства, а не тому що хотів показати себе таким собі служакою. — Лейтенант Михайло Середа, від учорашнього дня служу тут, у міліції, у районній...

— Дуже приємно. — І ця відповідь видалася мені не виявом ввічливості — дівчині справді було приємно познайомитися з новою людиною.

— То ви, Лізо, вчителька? Який предмет?

— Російська мова, — через коротку паузу додала для чогось: — І література.

Зрозуміло тепер, чому вона так красиво говорить — навчена.

— Після університету відразу, — говорила тим часом Ліза, ніби звітуючи мені. — Московській університет, філологічний. Коли університет повернувся з евакуації, з Ашхабада, відразу на другий курс пішла.

— На другий? — насправді це мені ні про що не говорило, та я зіграв здивування, аби продовжити розмову.

— Ага! Навіть самій тепер згадати... не страшно, дивно якось. Тато — професор, дома книжок купа, сама вчилася, пройшла програму першого курсу. Працювала на заводі, на оборонному — і вчилася. — Й одразу, ніби щось згадавши, додала: — Я москвичка, за розподілом. Хоча я сама була не проти, ви не думайте: мама в евакуації померла, тато в сорок першому пішов ополченцем, коли німці підходили до Москви,.його бомбою, прямо в окопі... — Ліза говорила про це спокійно, видно, що вже давно пережила всі втрати і навчилася жити далі. — Тут житло обіцяли окреме, але поки на квартиру поставили. Люди тут нічого, хороші, залякані тільки. На всіх дивляться, мов на ворогів... Але ж дітей вчити треба, як вони не розуміють...

Може, вчителька Ліза ще щось розказала б, та підійшов, порипуючи начищеними до блиску хромовими чоботами, Калязін.

— Зараз поїдемо, Михайле.

— Ось, товаришу полковник, вчителька російської мови з Ямок. Єлизавета... гм... Ліза її звати. Проситься підкинути до робочого місця, — і чомусь додав: — Урок у неї.

— Урок — це добре, — промовив Калязін. — Учителька — ще краще. Російська мова — взагалі прекрасно. Радянська влада тут, лейтенанте, назавжди. А російська мова — мова міжнаціонального спілкування і радянської влади. Товариш Сталін говорив, не чув?

— Чув, — збрехав я. — Обов’язково чув.

— То сідайте, Лізо, он у ту машину, — полковник показав на наш «віліс». — Бо вже рушаємо, час не терпить.

Радісно кивнувши, дівчина порухом плечей перекинула косу за спину, і тільки тепер я звернув увагу на старенький, потертий, але досить ще представницького вигляду портфель, який Ліза стискала в худенькій правиці. Знову перехопивши мій погляд, вона коротко пояснила:

— Таких тепер не роблять. Від тата лишився, професорський, пам’ять.

5

Той день проминув швидко, нема про що особливо згадати. По дорозі ми з Лізою говорили про якісь неважливі речі, вона ввічливо підтримувала розмову — та й годі. До Ямок від Журавки — кілометрів десять, не більше, ми висадили вчительку біля школи, вона махнула рукою на прощання, подякувала і пообіцяла — ми ще зустрінемося. Аби ж я тільки знав тоді, за яких обставин станеться ця наша зустріч...

Побачивши, що дільничний привіз із собою ще кількох людей у формі, один із яких до всього — начальник районної міліції, селищний голова, плюгавенький дядько Назар Пилипчук, який постійно вставляв, де треба й де не треба, фразу «пане-товаришу», спочатку помітно перелякався, потім — просто на наших очах заспокоївся, випнув миршаві груди колесом, обсмикнув на собі піджак. Близько години Калязін проводив бесіду з ним і з нагально скликаним селищним активом, а потім голова особисто пройшовся з нами від хати до хати.

Ось тільки користі від цього не було: місцеві люди переважно або зиркали на нас спідлоба, відповідаючи короткими рубаними фразами, зводячи все до «не знаю, не бачив, не чув, не читав», або навпаки — зустрічали, розкривши обійми, намагалися посадити «панів начальників» за стіл. Тільки кого-кого, а мене точно не обдуриш: губи всміхаються, руки метуть на стіл полумиски та чарки, а очі геть без усміху; насторожені, чіпкі, відразу видно — показна гостинність, а за нею ховаються і страх, і ненависть.

Завдяки Пилипчукові ми в кількох хатах все ж таки дозволили собі трохи присісти. Він ще дорогою пояснив: сам знає, де точно можна, де до представників влади справді ставляться нормально і де таке ставлення варто закріпити. Урятували фронтовий гарт та певний оперативний досвід: до кінця дня вдалося і почастуватися кілька разів, і налагодити певні контакти з тими, кого Пилипчук вважав перевіреними та надійними, і при цьому не дозволити собі зайвого. До того ж Василь Задура запросив до себе і, як попередив, жінка вже поралася біля печі, не зайти — образа смертельна, то чого б не зайти, раз мужик хороший.

Єдине, що лишалося, — зрозуміти, чи повернемося назад, до Олики, проти ночі. Тут сам Калязін ухвалив рішення: залишаємося ночувати. Тільки у Задури нема де, бо хата невелика, дітей двоє, стара мати. Утім, і це питання селищний голова взявся вирішити: солдата-водія покладе спати до себе, там, у дворі, можна було залишити і «віліс», а нас із «паном-товаришем» полковником прилаштував на нічліг до вдови, чия хата стояла майже на краю Ямок. Полковник ще напівжартома запитав, чи не пустять люди поголос про вдову, в якої ночує двоє москалів, на що Пилипчук, так само напівжартома, відповів: так у неї місця багато, в неї часто гості ночують, поголос давно вже йде, тому чуткою більше, пліткою менше...

У дільничного посиділи добре, на той час Калязін навіть дозволив собі та іншим забути, що він — товариш полковник, цю його манеру я ще з фронту пам’ятаю. Спочатку селищний голова, без якого вечеря не обійшлася, намагався в нашу розмову вставити свої п’ять копійок. Потім зрозумів: краще тихенько сидіти й озиватися, коли просять. Бо нема про що говорити плюгавому плоскостопому дядькові, котрий у сорок першому втік із рідного села разом із червоною армією, а повернувся за нею в сорок четвертому, весь цей час просидівши через свої болячки, справжні чи вигадані — то вже на совісті лікарів — по тилах. І сиділи б ми ще, бо давно так не вечерялося в гарній компанії, та сам Калязін, глянувши на годинника, сказав: усе, мужики, завтра підйом ранній, ще не всю роботу тут, у Ямках, провели, треба ще зібрати селищний актив та вставити все, що ще не вставлено. Від цієї обіцянки Пилипчук якось скоцюрбився: видно, недуже йому подобалося, коли приїжджали з району та вставляли все, що треба, туди, куди слід. Та нічого не поробиш — така його доля.

Коли розходилися — не втримався я, обійнявся з Василем Задурою. Так уже мені сподобався цей мужик, фронтовик, який не боїться косих поглядів, вбирається в міліцейську форму, служить Радянському Союзу і, як може, охороняє односельців від лісових бандитів. На відміну від них, дільничний не ховався і, як мені здалося, нікого особливо не боявся. Мовляв, я в себе вдома, у своїй хаті, а вони хай як хочуть... Домовилися, що прийдемо снідати, Задура навіть сам викликався проводити нас до вдови Килини, аби попередити її: гостям дорогим на ранок лише молока, а снідати для них уже готується. На це Калязін відповів — сам проконтролює, теж обійняв дільничного, правда, не так міцно, як я, — пам’ятав про субординацію навіть у такому стані.

А вже за годину, коли вдова поклала нам на підлозі дві великі перини, дві подушки та вибиті ковдри й залишила відпочивати, я переконався: мій колишній командир і теперішній начальник багато про що пам’ятає. Бо щойно я задрімав, віддавши тіло подушці з периною, як мене розбудив поштовх у бік. Спав я в одязі, зняв лише портупею та чоботи, а пістолет поклав поряд, тому й вхопив його, ще не продерши очей. Хотів запитати, що сталося, та раптом шорстка долоня затулила мені рота. У ніс вдарив запах тютюну, змішаного з потом, а просто у вухо я почув шепіт:

— Тихо. Мовчи, ні звуку. Роби, як я.

Відразу впізнавши голос Калязіна, я не розумів, що відбувається. Та, звичний до виконання наказів, у тьмі кромішній намотав онучі, взув чоботи й приладнав портупею. Схоже, полковник поряд робив те саме.

— Тихо, — повторив він із темряви. — Обережно рушай за мною.

Його тінь ковзнула до вікна, я посунув за ним, та мене зупинив шепіт:

— Постіль!

У першу мить не зрозумів, до чого тут постіль, та потім второпав; рвучко розвернувся, швидко розправив свою ковдру так, наче під нею хтось лежить, і знову повернувся до вікна. Калязін обережно прочинив його, вужем виповз назовні, обійшов хату кругом і порачкував через двір до копиці сіна під дерев’яним дашком, що тримався на чотирьох міцних жердинах. Я порачкував слідом, аж от Калязін підхопив легеньку драбину біля копиці, обійшов стіжок з тилу, приставив драбину, спритно заліз нагору, під дах. Мить — і я вже був біля нього.

— Скинь, — почув я новий наказ і, зрозумівши, про що мова, зіштовхнув ногою драбину на землю. Тільки тепер, примостившись біля Калязіна та чуючи його важке, змішане з духом випитого самогону, дихання, запитав:

— Що сталося?

— А ти хочеш, щоб щось сталося? — з нотками роздратування в голосі перепитав полковник. — Усе село знає, хто в цій хаті ночує. Хочеш жити — ніколи не спи в тутешніх хатах, особливо якщо господаря не знаєш.

— Усе так серйозно?

— А ти як думав? Розслабився зовсім, бачу, — просичав із темряви Калязін. — Так от, лейтенанте: тепер нуль двадцять. Три години тобі на сон, потім мене зміниш на три години. Завдання зрозумів?

— Так точно, — прошепотів я у відповідь.

Уклавшись під дашком на копиці, я закопався в духмяне сіно глибше. Тільки сон зовсім пропав, але я взнаки не давав: вмостився так зручно, як тільки міг, заплющив очі, стиснув у руці пістолет, поставивши його на запобіжник, і, сам того не помітивши, задрімав.

Я швидко прокинувся від обережного доторку Калязіна. Стояла ніч, тільки тепер її тривожну тишу порушував новий звук — шелест дощових крапель по дерев’яному дашку над нашими головами. Полковник нічого не сказав, просто простягнув мені свій командирський годинник, вмостився зручніше і скоро заснув, навіть тихенько підхропував. Я ж, влігшись на живіт, заступив, можна сказати, на варту, не даючи заколисати себе дощикові та насторожено вдивляючись у темряву.

Під ранок, коли на обрії поволі сіріло, підступний сон зморив мене на кілька хвилин. Бо, почувши якісь нові звуки, я відразу стрепенувся і зрозумів — задрімав на варті. За інших обставин трибунал, вважай, заробив. Звуки чулися від хати вдови Килини, і тепер я чітко вирізняв чоловічі голоси. Штурхнувши ліктем Калязіна, я скинув великим пальцем запобіжника, виставив пістолетне дуло перед собою й обережно виткнувся з копиці. Поруч напружено дихав полковник.

З нашої позиції було добре видно стіну хати та вікно в ту кімнату, де замкнулася від нас господиня. Як от з-за рогу, крадучись, вийшли один за одним двоє чоловіків. Світанок тільки-тільки вступав у свої права, шурхотів дощ, надворі сіріло, і постаті несподіваних гостей було добре видно, проте розгледіти ще складно. Єдине, що я зміг роздивитися чітко: кітелі, схожі на польську чи німецьку військову форму, гостроверхий кашкет на голові в одного, звичайний картуз — на іншому, чоботи з високими халявами, в які заправлені холоші штанів, та автомати в руках.

Той, що йшов першим, зробив товаришеві якийсь знак. Другий бандерівець — а в тому, що це були вони, я не мав жодного сумніву — розвернувся всім корпусом у бік копиці, взяв автомат напереваги, і ми з Калязіним, не змовляючись, відсунулися далі, зариваючись у сіно ще глибше. Почувся легенький, проте наполегливий стукіт у скло. Я нашорошив вуха, намагаючись почути, про що вранішні гості говорять із господинею, яка, поза сумнівом, відчинила їм. Зі свого місця ми навряд чи почули б бодай уривки розмови, а за шумом дощу, що створював додаткову перешкоду, і поготів.

Готуючись до будь-чого, я міцніше, до болю в пальцях, стиснув руків’я пістолета. Час спливав повільно, і працював він не на нас, бо поволі-поволі світало, та й дощ ущухав. Якщо їх двоє, прикидав я подумки, ми з Калязіним зможемо прийняти бій, бо сили рівні. Тільки напевне ці двійко — лише розвідка, і десь поруч, неподалік від крайніх хат, на узліссі залягли ще з десяток бійців. Далі думки закручувалися вихором; залишалося тільки лежати, зарившись у сіно, та чекати, як поведе себе ворог.

Тим часом дощ припинився, стало зовсім тихо, і в цій передсвітанковій тиші до нас чітко долинули голоси:

— Куди ці москалі могли з хати подітися?

— Загнув ти, друже Мирон... Треба знати наперед, коли вони звідти вибралися.

— Вдова каже — нічого не чула.

— Думаєш, бреше?

— Для чого їй брехати? У неї москалі чоловіка розстріляли. Бач, друже Лютий, вони нас таки бояться — тікають, ховаються, все тихцем.

— Може, пошукаємо? Далеко не могли втекти, друже Мирон.

— Раз виповзли з хати серед ночі — досвідчені сучі сини. Чув, вдова казала: велике цабе до неї голова спати привів. Наче сам начальник міліції з Олики.

— Не може бути.

— Чому?

— А щоб так пощастило — не може бути.

— Де ж пощастило: втекла ж москальня...

— Та отож — начальник міліції не кожен раз сам до рук прийде.

— Аби ж знати...

— І я про це. Ось тому й пощастило, тільки не нам — йому. Слухай. — Пауза, яку витримав той, кого назвали Лютим, тривала страшенно довго. — А що, як вони он там, у копиці ночують?

Після цих слів я затамував дух. Не дихав і Калязін. Якщо вони підуть перевіряти, стріляти треба першими. Тільки тепер я второпав всю хибність ситуації: ми, представники влади, працівники міліції, вночі тікаємо з теплої хати на сіно, а потім змушені, мов ті миші, ховатися від бандитів, які поза законом. Так чия ж тут влада і хто тут закон?..

Але висновки, яких у офіцера міліції з’являтися не повинно, зупинив голос того, кого називали Мироном.

— Нема їх там, друже Лютий. Бігме нема.

— Чого це так?

— Дощ вночі падав. Ось тільки перестав, сам хіба не бачив.

— То хай собі дощ, пощо він нам?

— А якби москалі пхалися до тієї копиці, на землі б наслідили. Бач, волого і мокро, слідів не можна не лишити.

Ніколи не вірив я в Бога, ні тоді, ні потім. Особливо після того, з чим довелося зіткнутися незабаром і що затягнуло найближчими тижнями у вир трагічних та непередбачуваних подій. Може, дурницю скажу — тільки нема Бога після того, що довелося мені побачити на власні очі. Якби був — не допустив би... Але тоді, в копиці сіна, була коротка мить, коли я в Бога таки повірив, навіть помолився йому, як умів. «Господи, — промовляв я про себе, — дякую Тобі за те, що послав уночі той рятівний дощ, і саме тоді, коли ми вже заховалися від чужого ока, знищив дощ усі наші сліди на землі...»

— Твоя правда, — почулося нарешті. — Видно, дуже злякалися, далеко забігли. Нічого, ми на своїй землі — нікуди вони від людського гніву не дінуться. Гайда, друже Мирон, зовсім видно вже, Остап нервує, напевне.

У тиші почулися їхні кроки по вологій землі. Звуки віддалялися, дуже скоро зникли зовсім, і тоді ми з Калязіним, не змовляючись, спустилися зі стогу. Не поспішали спинатися на рівні ноги, посиділи, перевели дух, тоді полковник сплюнув і просичав крізь зуби:

— От же ж с-суки... А ти кажеш, Мишко...

Нічого, ясна річ, я не казав, зате остаточно зрозумів, які тут умови і на кого треба розраховувати. Вірніше, на кого не треба опиратися: місцеве населення — ці завжди в спину вдарять. Ненависть до радянської влади та її законів чорна та люта, і довго, ой довго треба ще працювати, аж поки...

— За ними? — коротко запитав у Калязіна, підводячись.

— Куди в чорта — за ними: вдова нас тепер цікавить, — полковник теж підвівся. — Солодка удовиця Килина. Недарма ми з тобою, Середа, тут залишилися, ой недарма. От і поставимо їй кілька запитань...

Та нічого ми її не запитали, не встигли: раптом почувся гул машини, і за мить до подвір’я підкотив наш «віліс». За кермом сидів солдат, у галіфе та чоботях, зате без гімнастерки, в самій нижній сорочці. На ходу з машини викотився Пилипчук, розтріпаний, переляканий не на жарт. Попервах він нічого не міг сказати — тільки руками махав, викрикуючи:

— Там... там... там... пане-товаришу...

У прорізу прочинених дверей завмерла вдова, у самій сорочці, боса, на плечах хустка. Кинувши на неї недобрий погляд, Калязін ступив крок уперед, наставив на жінку зброю, гаркнув:

— Сюди! В машину!

— Ось так? — Удова позадкувала.

— Кому сказано — з нами поїдеш! — Зброя загрозливо гойднулася в його руці.

Все ж таки вдова встигла сунути босі ноги в якісь чуні, що стояли в сінях, та прихопити з собою куфайку з гвіздка. Вона мовчки пройшла через двір, сіла на заднє сидіння і мовчала весь час, поки ми в супроводі Пилипчука — а той досі не міг нічого толком пояснити — мчали через усе село до подвір’я Васі Задури, бо з уривчастих фраз селищного голови зрозуміли: щось сталося з дільничним або в дільничного.

Під’їжджаючи до обійстя, почули голосний грудний надривний жіночий крик — навіть не крик, так виє хвора побита собака. За мить ми побачили дружину Василя — вона в порваній сорочці, з розпущеним волоссям сиділа на землі біля криниці-«журавля» й обіймала руками дерев’яний криничний зруб. Біля прочинених дверей на порозі тихо сиділи діти. Ще вчора, менш ніж півдоби тому — такі веселі, а тепер — ніби бачили, як раптом ожила одна з найстрашніших казок. Біля двору товклося кілька людей, які вийшли на крик, — сусіди, і Калязін, ще не зовсім розуміючи, що ж тут відбулося, рявкнув, щойно машина загальмувала:

— Дітей заберіть звідси! Геть дітей!

Його послухались, а він, далі стискаючи пістолет у правиці, перетнув подвір’я. Край жердини «журавля», до якого кріпили відро на ланцюжку, був опущений у криницю. Але бляшане цебро валялося серед двору. Недалеко від відра лежав мертвий пес — ще вчора він із гавкотом кидався до непроханих гостей, а Василь цитьнув на нього, загнавши в буду. Тепер собача голова лежала в калюжі крові.

— Сюди, сюди, пане-товаришу! — дріботів Пилипчук, жестами показуючи — треба витягти щось із колодязя, те, що опустили туди замість відра.

Перехопивши погляд Калязіна, я запхав пістолет у кобуру, наблизився до криниці, взявся за жердину й потягнув на себе. Вона виявилася несподівано важкою, та я напосів дужче.

Під несамовитий жіночий крик та зойки цікавих, котрих чимало набігло за цей час від довколишніх дворів, з криниці виринув дільничний Василь Задура.

Висів замість відра, підвішений за ланцюг. З мертвого тіла на мокру землю капала вода.

6

Погано пам’ятаю той день. Не тому, що п’яний був, хоча пом’янули як слід того, хто не встиг стати справжнім другом. Калязін звелів нам із шофером знімати мертвого дільничного з криничної жердини, Пилипчуку та набіглим схарапудженим «стрибкам» — розганяти народ по хатах, а сам по телефону з селищної ради подзвонив до районної енкаведешної управи, і за півтори години в Ямках стояв взвод, як їх тут називали, «червонопогонників».

Ми з Калязіним на власні очі бачили бандерівців, чули, як вони говорили про Остапа, тобто про Данила Червоного. Отже, підтвердилося, чиїх то рук справа. Власне, інших версій та припущень після розповіді згорьованої жінки й не було. Коли дружина, тепер уже вдова вбитого дільничного, прийшла до тями (хоча про яку притомність тут можна говорити, самі ж розумієте), то розказала: прийшли вночі троє. Точний час не запам’ятала, не дивилася на годинник, не до того, але дощ саме почався, це точно пам’ятає. Василь не відчинив би просто так, але почув — з гостями біда. Так і сказав жінці перед тим, як відімкнути двері. Потім усе закрутилося: вломилися троє, на вигляд — хлопці з лісу. Перший ударив Задуру в обличчя прикладом автомата, але дільничний встояв на ногах, — тоді його вдарили знову. Навалилися двоє, били ногами, а третій наставив на жінку револьвер, у зброї дружина фронтовика хоч не хоч розбиралася, наказав сидіти тихо, не кричати, не будити дітей — інакше всім хана. Задура, видно, теж це почув — не кричав, поки били, тільки стогнав та скреготав зубами. Тоді його витягнули на вулицю, жінку потягли за ним. Там, у дворі, стояв гурт озброєних лісовиків. Скільки їх було, перелякана жінка не рахувала. Сказала: подумки попрощалася з Василем, бо ті, з лісу, пощади не знають до тих, хто служить совітам, навіть сама молилася, мов перед смертю. Не стрималася тільки, вигукнула: «Дітей пожалійте!» Тоді той, кого вона визначила як старшого відповів: «Як повиростають та служитимуть москалям — тоді не пожаліємо. А тепер хай знають, за що їхньому батькові винесли вирок». Навіть звелів комусь піднімати малих — хай дивляться, та один із тих, хто тримав побитого Василя, промовив: «Буде з них, друже Остап. Ми ж не звірі, не москалі — з дітьми не воюємо. І мамку займати не слід — хто дітям розкаже про батька-юду?» Далі той, кого назвали Остапом, звелів жінці хутко зібрати харчі в мішок, всі, які є: «Москалів незле приймала, то своїх так само мусиш».

А після того двоє прикрутили Василя Задуру за шию ланцюгом до криничного журавля. І повісили в жінки на очах, тоді скрутили їй руки, запхали кляп до рота... і зґвалтували. Пішли, залишивши її надворі. Перелякані діти довго сиділи в темній хаті, лише під ранок старший хлопчик насмілився постукати до сусідів. Ті гукнули Пилипчука, що жив неподалік...

Собаку, як потім з’ясувалося, не застрелили. Пес загавкав, побачивши чужих, це розбудило Задуру. Потім, коли бандерівці товкли його в хаті, один із тих, хто чекав назовні, рубонув собаку по голові сокирою. Стріляти, виходить, вони не ризикували, взагалі діяли тихо, щоб нікого не переполохати. Мабуть, знали, що в селі ночує начальник міліції. Напевне, хотіли розправитися і з ним, для цього і ходили потім до вдови. Лише завбачливість Калязіна, його обізнаність із місцевими звичаями та дощ врятували нам життя.

Саме на дощ я тоді звернув увагу. Зафіксував цю обставину, вірний набутим за півтора останніх року навичкам оперативно-розшукової роботи. У зв’язку з убивством дільничного Задури міліції жодних заходів вживати не треба було, адже і без того зрозуміло, чиїх це рук справа і кого треба шукати. Інше питання: де саме шукати Данила Червоного...

Вдову Килину, просто так, як була, — в чунях на босу ногу, нічній полотняній сорочці та куфайці, повезли в район, у розпорядження МГБ, але досвідчений у таких справах Калязін зітхнув: не буде з неї користі для слідства.

Зв’язок із Червоним? Так бандерівці вночі, вважай, до кожної другої хати заходять: там їм харчі збирають, бо місцеве населення годує тих, хто називає себе повстанцями. І, як пояснив полковник, людей теж можна зрозуміти: тих, хто не пускає до себе вояків, за симпатію до більшовиків можуть підпалити. Люди бояться за своє життя, а по автоматнику в кожну хату не посадиш...

Загалом за зв’язок із Остапом, чи то пак Червоним, в окрузі можна гребти людей пачками. Це зайвий клопіт, для роботи з місцевим населенням не дарма радянська влада направляє на місця агітаторів.

Тоді й справді користі від затриманої вдови НКВД не буде. До неї прийшли, бо там ночували «москалі» — ми з Калязіним. Якби селищний голова поклав нас до іншої хати, по наші душі прийшли б туди. Тому варто краще розібратися, хто саме оперативно повідомив Червоного в лісі про те, що в Ямках ночує начальник районної міліції. Але й тут нічого нового для себе Калязін шукати не радив: очі й вуха у бандерівців є в кожному селі, в кожному місті, на кожному хуторі, і виявити ці зв’язки МГБ та міліція намагаються вже кілька років. Практично відтоді, як наші вибили з Західної України німців, знову встановивши тут свою владу. І кінця-краю цьому не видно. Тож вишукувати зв’язкових, виявляти агентурні мережі, придушувати бандитські кубла — головне завдання всіх підрозділів МГБ. Тоді як показові акції, як це убивство дільничного — основний метод ворога, спрямований на залякування населення, отже, це вбивство аж ніяк не стане відправною точкою, з якої можна напевне вийти на слід Данила Червоного.

І все ж таки: дощ.

Під вечір, коли все потроху вляглося і в хаті Задур готувалися до похорону загиблого, я спробував поговорити про це з Калязіним. Правда, в нього голова, як він сам сказав, була забита зовсім іншими справами, тому, напевне, він до діла не простежив хід моїх думок.

А мислив я, як мені здавалося, досить просто й логічно. Коли вночі ми перебралися з хати на сіно, полковник сам назвав мені час: нуль годин двадцять хвилин. За три години, тобто, десь о третій двадцять, я мусив змінити його на варті. Отже, при бажанні можна вирахувати, коли почався той рятівний для нас дощ: приблизно о третій годині ночі. Бандерівці вдерлися в хату дільничного, коли дощ почався або вже йшов, але не перед самим світанком, бо жінка Василя, не зафіксувавши часу, точно пам’ятає: знадвору було ще темно. Сіріти, як я помітив, почало після четвертої ранку, я б навіть сказав — десь навіть о п’ятій ранку. Ось тоді ті двоє біля хати вдови і з’явилися.

Калязін або не розумів, до чого мені ця вся математика, або, швидше за все, не хотів думати. А мене дуже цікавило, звідки взялася така велика група людей. Вірніше — як вони серед ночі пройшли повз нас, точніше — повз полковника, який саме не спав, бо стояв на чатах. І він, і я прекрасно бачили, куди, в якій саме бік пішли ті Мирон та Лютий. А рухалися вони до лісу, в напрямку, протилежному центральній частині села, де стояли хати селищного голови Пилипчука та дільничного Заруби.

Отже, група озброєних людей пройшла повз нас, і Калязін їх не почув. Я навіть не припускаю, що начальник міліції спав на посту, ба більше: він сам подбав про нашу безпеку після того серйозного застілля. Або Червоний зі своїми людьми зайшов до Ямок з одного боку, зробив свою справу, а потім, почекавши для чогось зайву годину, залишив село і вийшов до лісу з протилежного краю. До того ж іще й послав двох своїх вояків до вдови, по наші душі.

Усе це нагадувало метушливу біганину, а не організоване та узгоджене пересування добре вишколеної групи так званих повстанців — ось яким уявляв я собі загін Данила Червоного. Він уже десять років воює проти всіх зі зброєю в руках, та ще й двічі тікав із полону. Але ж я мусив скласти про ворога правильне уявлення — адже тільки так зможу оцінити його, відповідно — власні сили, та краще й швидше пристосуватися до нових умов служби. Бо тепер справді зрозумів: той кримінальний бандитизм, із яким я стикався, немає нічого спільного з тим, що твориться тут, — зі збройною боротьбою. Злочини кояться не для власного збагачення. Усі дії тут спрямовані проти радянської влади, а отже, тут іде війна, і лінія фронту — всюди, куди оком не кинь.

Мої міркування про час появи боївки Червоного в селі та ймовірний шлях відходу, як і слід було чекати, зовсім не зацікавили Калязіна. Його більше хвилювало те, що з убивством Заруби Ямки залишаться без міліціонера, котрий виконував би обов’язки дільничного. Бо взвод бійців МГБ, присланий сюди під обід, навряд чи затримається тут надовго. Усі оперативні дії, вжиті за наказом їхнього командира, молоденького лейтенанта з червоними чи то від недосипання, чи то від самогону, чи від усього разом очима, звелися до вибіркових допитів та обшуків, які, звісно, не дали жодних результатів. Якщо не вважати результатом конфісковані у двох хатах продукти: лейтенант заявив, що це приготували для бандерівців, тому якщо їх не вдасться піймати, то хай хоч трошки посидять у своїх криївках голодними. Так я дізнався: криївками називаються підземні бункери, облаштовані та старанно замасковані в лісах. Там ховаються бандерівці, і, як я, знову ж таки, почув від емгебешного лейтенанта, від недавнього часу керівництво апарату держбезпеки налаштоване на виявлення криївок по довколишніх лісах. «Викуримо, як лисиць із нірок!» — пояснив червоноокий.

Саме тому підвечір Калязін запропонував мені залишитися в Ямках дільничним. Це була саме пропозиція, але, знаючи полковника, я прекрасно розумів: він може і наказати, і будь-кому іншому на моєму місці він віддав би відповідний наказ. Але мені, за великим рахунком, і наказ не потрібен, бо я сам збирався посісти місце Василя Задури. Так само добровільно, як недавно Калязін заступив на місце загиблого наглою смертю начальника олицької міліції.

Дивно якось усе виходило: погодившись тимчасово, до особливого розпорядження виконувати обов’язки начальника міліції, полковник Калязін тримається на цій посаді з березня, і його сприймають як не тимчасового, а справжнього начальника. Отже, відразу погодившись тимчасово заступити на місце Задури, я знав, що затримаюсь тут, у Ямках, надовго.

Уявіть собі: я пробув тут менше місяця, і за цей час сталося стільки подій, суть яких я, людина з партійним квитком у шухляді, до сьогоднішнього дня відмовляюся розуміти...

7

Солдати простояли в селі три доби: справ для них у цих місцях не бракувало.

У Манівцях, що за двадцять кілометрів від Ямок, трапилася відкрита сутичка бійців МВД із бандерівцями, судячи з усього — зі всюдисущою боївкою Червоного. Налетіли посеред білого дня. Рота супроводжувала до Луцька вантажівки з місцевими жителями, котрих організовано везли на вокзал, щоб відправити на нове місце проживання: промисловий Донбас поставав із руїн і робочих рук катастрофічно не вистачало. А я вже знав: бандерівці закликали тутешніх селян та городян бойкотувати переселення, називаючи їх примусовими.

Бачив я й схожу листівку, тримав у руках, навіть читав. Ну, що можу сказати... Раз люди тут несвідомі й не розуміють, де саме радянській владі потрібні робочі руки, то вони самі винні в тому, що їх перевозять примусово, під конвоєм... Ось вам і вся казочка.

Про сутичку в лісі під Манівцями мені коротко переповів по телефону Калязін — він поїхав раніше, щоб швидше залагодити всі формальності, необхідні для мого вступу на посаду дільничного в Ямках. Загиблі є з обох боків, двох убитих бандерівців упізнали, і є достовірні відомості про те, що вони з боївки Остапа. Власне, Калязін інструктував мене і про поранених: вони серед нападників напевне є. Переховувати їх можуть не в лісі, а по сільських хатах — у підготованих для таких випадків криївках. Я мусив мати це на увазі, адже цілком ймовірно поранених переховуватимуть на підпорядкованій мені території.

На той час я вже освоївся на новому місці. Отримавши у спадок від покійного Задури той самий німецький мотоцикл БМВ, змотався на ньому до райцентру, забрав свої нехитрі пожитки й оселився поки що в селищній раді, окупувавши шкіряний тапчан у кутку однієї з двох кімнат — меншої, де сиділи рахівник та бухгалтер. За поляків тут була управа, а німці зробили відділок допоміжної поліції: до будівлі прилягав підвал, де можна було замикати затриманих. Мій попередник теж використовував цей льох як камеру попереднього ув’язнення, але охороняли затриманих «стрибки», а Задура жив удома. Селищна рада — то єдине місце, де був телефон, а це мені пасувало якнайкраще.

Інша причина, чому я оселився тут: недовіра до місцевих, підірвана ночівлею у вдови Килини. Не хотілося щоразу тікати спати на сіно, і хоч Пилипчук намагався поставити нового «пана-товариша» дільничного комусь на квартиру, я категорично відмовився.

Відтоді як ввірений мені населений пункт Ямки залишив підрозділ МГБ, минуло ще три дні, і в пам’яті про те не зачепилося нічого, крім хіба того, як у дворі покійного Задури забивали дошками криницю: тепер воду з неї люди не питимуть. За цей час, особливо коли лишився на хазяйстві сам, зрозумів, наскільки я тут чужий для всіх. Навіть «яструбки» цього не приховували, хоча вони разом із кількома сільськими активістами бодай намагалися виявити щось схоже на повагу. А миршавий Пилипчук мене, певно, побоювався. Він, за моїми спостереженнями, так само ставився взагалі до всіх, тому час від часу без жодної видимої причини кричав на людей, бризкаючи слиною. Міг навіть тупати ногами та махати кулаками: все це, очевидно, до певної міри додавало йому впевненості в собі.

Саме ця манера селищного голови вирішувати навіть елементарні питання стала причиною другої зустрічі з учителькою Лізою Вороновою. Її прізвище, як і решти селян, я на той час уже знав, бо ходив від хати до хати, знайомився.

Ми бачилися щодня, тільки поговорити від часу знайомства не виходило. Віталися, обмінювалися малозначущими фразами, і, заклопотаний освоюванням на новому місці та новій посаді, я, якщо чесно, зовсім про неї не думав. Але того ранку, коли вчителька Ліза прийшла до селищної ради, я саме длубався в мотоциклі на подвір’ї. І раптом я зрозумів: ось вона, споріднена душа.

Тоді нічого іншого, крім розуміння, що вона, корінна москвичка, тут теж чужа, ще не виявилося. Не знав я і того, що цей день буде останнім перед значними потрясіннями, які чекали на мене. Просто підвівся з колін, обтрусив формене галіфе — мій як робочий, так і повсякденний одяг, витер ганчіркою брудну від мастила руку і простягнув їй, вітаючись.

— Добрий ранок!

— Ось дуже добре, товаришу дільничний, що я саме вас тут застала! — вигукнула Ліза у відповідь.

— Єлизавето Олексіївно! — я зсунув брови в удаваній суворості. — Товариш Воронова! Ми ж домовились!

— Та знаю я, Михайле, знаю! — задріботіла вона, нервово поправляючи волосся, що неслухняно вибилося з-під берета. — Тільки я до вас як до офіційної особи, ну, при виконанні...

— Щось сталося? — я враз став серйозним.

— Тут постійно щось трапляється, — Ліза повела плечима. — Пам’ятаєте, я ходила в райцентр паливо для школи вибивати?

— Так точно. Дрова покрали? — Цього, до речі, можна було чекати, і такі справи підпадали саме під мою компетенцію.

— Є дрова, їх позавчора таки привезли.

Точно — за селищною радою з вантажівки поскидали якусь деревину.

— Ага, то це ваші дрова звалили он там?

— Наші, шкільні, — закивала вчителька. — Я тут намагалася з’ясувати, чому їх не під школу підвезли, а тут скинули... Ну, тобто, розібралася: їх виписали, виявляється, на Ямківську раду, не на школу, тут і вивантажили. Логіки нема, але вже нічого не попишеш. Тут інше: раз дрова є — їх треба перевезти до шкільної будівлі. А товариш Пилипчук, коли я звернулася до нього, ось так очі зробив, — Ліза примружилася, дуже схоже копіюючи манеру тутешнього голови дивитися на людей, — і каже: «Вам привезли — ви везіть! Я вам не візник, пані-товаришко!»

— Так і сказав?

— Так і сказав, уявляєте! Можна подумати, це мені особисто треба! — вчителька заводилася, її й без того великі очі ставали ще більшими й круглішими. — Мене хазяйка на квартирі тримає тільки тому, що на мене, виявляється, їй виписують дрова та вугілля! Діти замість уроків російської літератури збирають то попіл, то жолуді! Жолуді ще можу розуміти — їх у східні області відправляють. А попіл, попіл для чого? Ви бачили, Михайле, щоб хтось десь колись збирав попіл?

Я мовчки похитав головою. Почасти через те, що не мав відповіді, почасти — бо тільки тепер, коли Ліза розпашіла від праведного гніву, я побачив нарешті, яка вона гарна, і не хотів переривати: рожеві щічки, пухкі губи, великі очі, коса, пальтечко, напнуте спереду, на рівні грудей... А вона не зважала на стан, що раптово мене охопив, — палко говорила далі:

— Запитую: чому треба саме тепер збирати жолуді? Мені говорять — бо сезон і соцзмагання, зі школи треба дітей привчати. Ні, кажу, чому ви зняли дітей саме з мого уроку, з російської мови? Нема відповіді! Фізкультурний рух розвивають, є така постанова партії та уряду. А література, мова — яка постанова потрібна? Михайле, мене попереджали, я намагаюся не зважати, але ж це диверсії!

Навіть якби я з Лізою погоджувався, такий поворот розмови мені аж ніяк не подобався.

— Ну, знаете, з диверсіями хай інші компетентні органи розбираються, — промовив обережно і взяв її за плече. Вона не скинула моєї руки: або не зважила на жест, або не схотіла. — Якщо ви прийшли до мене за порадою — добре зробили, правильно. Але я лише дільничний, один міліціонер на всі Ямки. Когось підозрілого затримати, посадити в холодну та викликати МВС — це моє, а виховувати директора школи, ба більше — селищного голову, не в моїй, Лізо, владі. — Я спробував усміхнутися. — Скажімо, наставлю я на Пилипчука пістолет і звелю везти вам дрова. Він послухає, тоді скаже кому треба: мовляв, дільничний Середа намагався зчинити теракт.

— Теракт? — вчителька відсахнулася, та я міцно стиснув її за плече.

— А то! Він же у нас посадова особа. Радянською владою поставлений. А я на нього — з пістолетом! Часи такі... — говорячи так, я швидко міркував: що ж робити? — Так от, що ми з вами зробимо, Лізо... На мотоциклі я дрова не перевезу, бачив ту купу. Але вповноважений вимагати собі коня та підводу для службових потреб. І пан-товариш Пилипчук зобов’язаний мою, міліціонера, вимогу задовольнити. У нас що сьогодні за день?

— П’ятниця...

— От і прекрасно! Завтра мої «яструбки» вийдуть на суботник! — гордий собою промовив я і додав: — Комуністичний... чи комсомольський, хай спробують не вийти, чорти! Ось тоді побачимо, хто тут проти радянської влади!

Не стрималася Ліза Воронова — заплескала в долоні.

І в якомусь щирому пориві подалася до мене.

Чмокнула в щоку, праву. Потім — знову, тепер уже в ліву.

— Ви просто чудовий, Мишко! Перша людина, з ким мені тут легко, правда! Ви навіть уявити не можете... — Чого я не міг уявити, Ліза не сказала, і в поцілунках її була лише щира радість від нарешті знайденого друга: — Слухайте, приходьте завтра ввечері в клуб? Там танці...

— Ви мене на танці запрошуєте?

— Та ви що! Тут не танцюють так, як я звикла в Москві! І уявляєте взагалі, що про нас потім понесуть селом? Хоча можемо на танці...

— Лізо, хоч як — а я буду в суботу в клубі! За порядком стежити — мій службовий обов’язок, нікуди від цього не дітися.

— Та я ж не про танці, Мишко! Не про танці! У нас репетиція буде, гурток самодіяльності. Уявляєте, тут не було гуртка самодіяльності! Навіть у Журавці є, шефський концерт давали на цегельному заводі імені Молотова! «За двома зайцями» називається, тільки я казала в райвно: російську класику треба освоювати — Чехова чи Островського...

— То у вас репетиція буде? Що ставите?

— Поки нічого такого серйозного, — Ліза зашарілася, навіть заговорила тихіше. — 3 малого треба починати, знаєте... Я запропонувала театралізовану постанову «Наша країна»... Розумію, назва, може, не дуже, але в дусі часу... Сама придумала... Загадала дітям так само взяти в цьому участь. Вони в мене вірші самі писали. — Це прозвучало з нотками гордості. — Тут, по селах, дуже багато дітей талановитих. Тільки ніхто з ними не займається...

— І як, вийшли в них вірші? Поезія — це ж непросто, — тут я сказав чисту правду, зовсім не розумівся, та й тепер не дуже знаюся на поезії.

— А то! Приходьте, приходьте — самі почуєте! Може, не дуже з точки зору літератури чи ще там чогось, зате дуже щирі. Я сама тему задала, ось вони на задану тему й написали.

— І що за тема?

— Хочу до Жовтневих свят пристосувати. Або отака — дев’ята річниця возз’єднання українського народу в єдиній радянській державі. Приводів багато, ідеологічно правильні... Ну, відповідно, і віршики універсальні. Дорослих тут не перевчиш, але для чого вчителі? Для чогось нас сюди партія посилає, довіряє нам покоління, правда?

Хоча говорила Ліза Воронова правильні слова, але навіть якби вона верзла дурниці — я однаково мовчки кивав би, погоджувався б з усім, що вона говорить і ще не сказала. Я таке відчував уперше, хоча, попри війну, мав певний досвід спілкування з жінками, як і всякий мужчина мого віку. Та вчителька Ліза — щось інше, це не передати словами ані тоді, ані тим більше тепер...

Звісно, я погодився прийти на репетицію. Сільський дільничний теж має культурно рости і розвиватися, і в цьому краще за вчителя російської мови й літератури йому ніхто не допоможе. Ось так я сказав тоді Лізі Вороновій.

8

Того вечора вчителька навмисне вибрала час перед оголошеними раніше танцями. Не знаючи, куди себе подіти в очікуванні суботньої розваги, молодь зазвичай приходила у клуб раніше і — хочеш не хочеш — товклася в залі, а отже, виконувала роль глядачів. Тієї самої публіки, до якої Ліза намагалася привчити своїх вихованців — адже тут, при школі, ще ніколи не організовували драмгуртка. Для неї було дуже важливо, щоб під час репетиції в залі сиділи люди. Як пояснила мені вчителька, саме такий метод має поступово позбавити дітей та юнаків страху перед глядачами та публічними виступами. Ну, це Лізі, мабуть, краще знати, вона ж педагог, і я не збирався втручатися в це своїм солдафонським розумом...

Зрозуміло, що підводу в Пилипчука я вибив, «стрибків» на суботник мобілізував, а коли дрова під моїм пильним наглядом розвантажили, ще й спробував провести з директором школу невеличку виховну п’ятихвилинку. Той виявився непробивним: заявив, що учнів знімають на суспільно-корисні роботи не лише з уроків російської мови та літератури. Він, наприклад, викладає математику, йому теж не дуже подобається, коли втручаються в навчальний процес, ось тільки ніякої «політики», як сказав сам директор, в цьому нема: дітей насамперед слід привчати до колективної праці, без розуміння цього ані математика не знадобиться, ані література не піде на користь.

Я вже почув краєм вуха: в школі навпаки нема вчителя з української мови, і це директор легко пояснив. Учителька є, але двоє її братів — в УПА, молодша сестра — зв’язкова, заарештована й засуджена, а сама вчителька за німців була членом місцевого осередку «Просвіти», а це націоналістична організація. Я змушений був погодитися: вчителька з такою біографією справді не має права викладати в радянській школі, а українську мову тут, по селах, і без вчителів знають. Через те вчительку російської, таку молоду й активну, тут особливо цінують. Отже, в тому, що замість її уроків діти збирають жолуді чи відпрацьовують із батьками в колгоспі, не варто шукати особливих змов. Словом, цей дядько під кінець розмови видався мені не таким уже й гадом, як я собі уявляв. При нагоді вирішив розвіяти даремні сумніви Лізі. Зрештою вона тут така сама нова людина, як і я, хіба приїхала на місяць раніше за мене. І ось він, шанс: візьму та й запропоную їй освоюватися тут разом, двом новачкам завжди спокійніше та веселіше.

Загалом, про що б я не думав того дня, все так чи інакше поверталося до вчительки Лізи й обдумування можливостей познайомитися з нею ближче. Почасти це було викликане тим, що місцеві дівчата й молодиці дивилися на мене, зайду, скоса, якщо не сказати — вороже, а мені, нормальному здоровому мужикові, хотілося жіночої уваги. А почасти — тим, що в Лізі я побачив споріднену душу.

Ну і, звісно ж, її великі очі та довга, мов у казкових царівен, коса не лишали мені вибору...

Своїх гуртківців Ліза Воронова зібрала в клубі на шосту вечора, коли вже поволі сутеніло. Хоча вчителька старалася загнати до залу і глядачів, поки що тут нікого, крім мене, не було. Діти, двоє хлопців-підлітків та шестеро дівчаток років десяти-одинадцяти, кидали на мою форму хто підозрілі, хто відверто боязкі погляди. Тому я всівся якомога далі, настільки далеко, наскільки дозволяв невеличкий зал, нашвидкуруч перероблений, як виявилося, із місцевої церкви ще до війни, коли священика з родиною вислали кудись до Сибіру за зв’язок із ОУН. Взагалі-то я навіть припустити не міг, що тут колись молилися Богу — найменших ознак культової споруди це приміщення благополучно, як на мене, позбавили... ну, хіба що сцену могли б змайструвати не так кривувато, зі свого місця я навіть неозброєним оком помітив невеличкий перекіс.

Ліза дуже переймалася тим, що вперше після кількох тижнів роботи виводить своїх вихованців на справжній кін, і, не звертаючи на мою присутність жодної уваги, щось пояснювала учням, котрих згуртувала навколо себе. Коли ж вона нарешті сіла в перший ряд, дівчатка та один підліток, всі без винятку в вишитих сорочках, стали так, як звеліла вчителька — вглиб сцени. Один хлопець лишився спереду, завмер камінчиком, чекаючи команди, а коли Ліза махнула рукою, гукнувши: «Давай!», ступив ще на півкроку вперед і монотонно заговорив, дивлячись кудись перед собою:

— Нова радість стала, яка не бувала...

— Стоп! — зупинила його Ліза. — Манюк! Я радості не чую і не бачу! Ти радіти повинен, ти про радість говориш, а сам як на похороні чи голодний. Ти голодний, Коля?

— Є голодніші, — буркнув у відповідь хлопець. — Тато казали, ми мусимо іншу Україну годувати...

— А з твоїм татом, Манюк, буде окрема розмова! І говоритиму з ним не я, а ось товариш міліціонер! — Ліза кивнула в мій бік. — Вас, діти, політика цікавити не мусить, ви повинні вчитися, із радістю, Колю Манюк! Із радістю! Нумо ще раз, тільки правильно!

Я розумів, про що говорить Ліза. Ще вчора говорив із черговим агітатором після його виступу на користь зміцнення колгоспних господарств. Коли його запитали, чи правда, що за Збручем в Україні знову голод, тому тутешні колгоспи мусять здавати продукти для Сходу, агітатор поцікавився: «Товаришу, ви грамотний? Ви передплачуєте газети? А які? “Вільний шлях” та “Правду”? Дуже добре, а в газетах написано, що хтось десь у нашій країні голодує? Не написано? Чи ви вважаєте, що радянські газети брешуть? Ось я вам і відповів: читайте газету, там все написано! І більше передплачуйте!» Потім, коли вже всі розійшлися, агітатор, пригостивши мене і Пилипчука «Біломором», бурчав: «Бач, заговорили... Листівки вони оунівські читають, не інакше... Народній владі їм шкода, своїм братам-українцям шматка хліба не дадуть, а бандерівців у лісах годують».

— Нова радість стала, — тим часом знову почав Коля Манюк, тепер уже промовляючи слова бадьоріше. — Яка не бувала. Раніше ці слова ми чули, коли треба було славити Бога та Божеє Рождество...

— Манюк! — знову зупинила його Ліза. — Так зване Божеє Рождество. Скільки тобі говорити! Бога нема, тому народитися він не міг! Саме про це писали великі гуманісти, чиї твори стали класикою російської літератури! Ми ж це з вами вчили! Нумо, Колю, ще раз!

Хлопчина покірно зітхнув.

— Нова радість стала, яка не бувала. Раніше ці слова ми чули, коли треба було славити Бога і так зване Божеє Рождество. Тепер ми говоримо так, згадуючи той славний день, коли радянська влада, виконуючи мудрий наказ друга всіх народів, великого вождя товариша Сталіна, з’єднала український народ, звільнила нашу землю від панівної влади буржуазної Польщі. Тому ці осінні дні вже ніколи не будуть для нас похмурими, і ми гордо славимо наш народ-переможець, наш край та нашого дорогого товариша Сталіна. Завдяки йому ми маємо те, чого не мали раніше: світлі клуби, — тут Коля Манюк завчено витягнув руки перед собою, — зали-читальні, школу, де можемо вільно вчитися, аби потім засту... — він затнувся. — Застусо ...застосувати ці знання на благо та процвітання нашої батьківщини — Радянської України, сестри в великій родині народів-братів!

Перевівши дух, він глянув зі сцени на Лізу.

— Наразі добре, — милостиво кивнула вчителька. — Можеш поки перепочити. Повтори ще раз весь текст про себе. Ще раз пройдемося.

Манюк, як мені здалося, надто швидко зістрибнув зі сцени та, прокрокувавши через зал, вийшов на вулицю. Мені навіть пояснювати не треба нічого: цей Коля вже просився у «яструбки», на підтвердження своєї дорослості при мені закурив самокрутку, але таких вояків у «стрибках» і без нього вистачало. Хай підросте, прийде за рік, якщо ці загони самооборони не розженуть... Ну, ще дожити треба. А тепер Коля побіг подалі від вчительських очей перекурити після нервового стресу.

Тим часом решта учасників розташувалися на сцені півколом. Ліза, звіряючись із папірчиком, махнула рукою. Дівчинка, що стояла в центрі, ступила три кроки вперед, витягнула голову і дзвінко, аж луна пішла під стелю колишньої церкви, прочитала:

Відчитавши, вона стояла на місці. Та ще коли вона промовляла останні рядки, з лівого краю півкола вийшла вперед інша дівчинка, щоб, як тільки перша читиця замовкне, перехопити ініціативу та продовжити:

Поки вона читала, відділилася від гурту ще одна дівчинка, тепер з правого краю півкола, але ця не підійшла, а підбігла, вірніше — подріботіла: так хотіла швидше стати поруч, вийти на перший план і прочитати:

На цьому мізансцена завершилася, і Ліза не стрималася — заплескала в долоні. Зі свого місця я помітив: дівчатка старалися більше, ніж Коля Манюк, бо, напевне, їм усе це подобалося. Нарешті я зрозумів, точніше відчув усю, як то кажуть, стратегію молоденької, але затятої вчительки: правильніше славити владу і товариша Сталіна в національному одязі. А що — хай усі бачать, знають та розуміють: радянська влада поважає національні традиції і не лише буржуазні націоналісти, а й звичайні радянські школярі хай вдягають вишиті сорочки. І на партзбори варто ходити в вишиванках! Я б навіть таке правило ввів: тоді бандерівцям не буде чим крити, а з часом повиростають ці діти і зовсім не розділятимуть владу робітників і селян та її ворогів за тим, що її вороги, націоналісти, вдягають сорочки, а комуністи — ні. От ще б порадити Лізі, нехай дівчатка вдягнуть на свої вишиваночки червоні піонерські галстуки...

Раптом двері розчахнулися і всередину вбігла перелякана дівчина. Я розвернувся на шум усім корпусом, глянув на неї — і нічого більше не треба, без того видно: ззовні щось погане відбувається. Дівчина — здається, донька ланкової, щось кричала, та я не дослухався — кинувся у двір, виймаючи пістолет. Уже на ґанку почув із лівого боку, за рогом, приглушені крики, стогін та звуки ударів, рвонув туди — і налетів на невеличкий парубочий гурт.

Вони стали невеличким тісним колом і, притиснувши когось до стіни, мовчки, завзято лупили.

Сутінки вже опустилися на село, світла з вікна не вистачало, аби я міг когось упізнати. Тому схопив за плече найближчого, рвонув до себе, але той виявився несподівано пружним, легко вивільнився, крикнув:

— Тікаймо! Москаль! — і зграйка порснула врізнобіч, швидко зливаючись із темрявою, розчиняючись у ній.

Не стримавшись, я пальнув у повітря і гукнув:

— Ану стояти! — Та без особливої надії на те, що хтось із них підкориться.

Тоді, не ховаючи зброю, повернувся до щойно відбитої жертви, яка лежала долілиць, перевернув, розгледівши того, кого й сподівався побачити: Колю Манюка. Він стогнав, по-дитячому шморгав носом, та, зрозумівши, хто над ним схилився, відсторонив мене кволим рухом, підвівся сам, спочатку сів, потім став, спираючись об стіну.

— Хто? — коротко запитав я, наперед знаючи — відповіді не буде.

Манюк промовчав, лише обтер бруд на закривавленому обличчі.

— За що? — запитав я знову, хоча й здогадувався.

— За батьківщину, — пробурчав Манюк, спльовуючи кров, тоді додав: — За Сталіна.

— Усе зрозуміло з тобою.

Із клубу вибігла дівчина, стривожилася, кинулася до побитого, зиркнувши на мене, і навіть у темряві я побачив блиск її очей. Поки вона витирала Колі Манюку писок, з ґанку спустилася, майже збігла стривожена Ліза; вона навіть не накинула пальто. А з вулиці, захекавшись, уже наспівали троє озброєних гвинтівками «яструбків».

— Знаєте, хто його? — я показав їм на жертву.

— А хто завгодно! — поквапом, ніби випереджаючи інші відповіді, промовив той, що був старшим групи, Славко Ружицький. — Може, навіть не з нашого села! Так надійніше, вони давно домовилися...

— Хто вони? — я насилу стримався, щоб не схопити цього вояку за грудки та як слід не струсонути. — Не треба мені тут казок! І без вивертів! Ходите гуртом, зброю вам видали, а однаково боїтеся! Та йдіть до біса, помічники, комсомольці-добровольці, вашу матір!

Поруч стояла Ліза, та в цю мить мені було не до того, аби стежити за язиком. Я вже знав, що частина «стрибків» записалася до загону самооборони, щоб звести з кимось персональні рахунки, ще частина — аби не чіпали батьків, бо влада вважала їх неблагонадійними, решта — ті, хто не довоював та хотів здобути хай малесеньку, але владу над односельцями. Надії на це «військо» в мене, фронтовика, не було жодної, та й покійний Задура попереджав — це потішні солдати, у критичний момент можуть кинути гвинтівки та розбігтися по дворах. І при першій-ліпшій нагоді мало хто з них не скаже: «Мене примусили!»

— Ти хто йому? — коротко запитав дівчину, котра панькалася коло Манюка.

— Так... — Вона або не знала, що треба сказати, або, швидше за все, не хотіла говорити з чужаком зайвий раз.

Ох і важко ж із ними!

— Добре, коли так... Ви, — я знову глянув на «яструбків», — проведіть свого товариша додому. Ружицький, візьмеш ще одного, залишишся біля хати патрулювати. Налагодь зміну, чатувати до ранку. Зараз пізно, потім сам розберуся... І з вами також...

— Ми тут до чого! — щиро обурився Ружицький, хоча у голосі прозвучали плаксиві нотки.

— Ото ж і погано, що ні до чого! З вами все, виконуйте! — І я розвернувся до Лізи: — Все гаразд, Єлизавето Олексіївно, можете продовжувати!

— Та де там гаразд, і ви самі це бачите! — вирвалося в неї. — Я теж бачу, ось у чому вся справа й біда!

Поки ми говорили, на звук пострілу та шум до клубу підтягнулися всі, хто гуляв неподалік. Зібрався невеликий гурт. Облич я досі не міг роздивитися, та відчував: всі, хто наспів сюди, тихцем радіють безсиллю молодої російської вчительки, очевидній безпорадності нового дільничного, тож підтримає мене хіба миршавий «пан-товариш» Пилипчук; а його підтримка насправді може тільки зашкодити справі зміцнення влади. Та ще мо’ з десяток дорослих чоловіків, але переважно це місцеві ледарі, без власного доведеного до ладу господарства і без чесно зароблених трудоднів. Таких я бачив усюди: їм не залежить, яка тепер влада, аби їх не чіпали та годували час від часу — типова біднота, яку можна озброїти, але у критичній ситуації вони не захистять тебе, якщо щось загрожуватиме їхньому власному життю.

Хай там як, саме з них переважно складався актив Ямок. Отже, завтра, хоч то й неділя, я мав намір зібрати весь цей актив у селищній раді, котра досі вважається й опорним пунктом місцевої міліції. Пилипчук, яким би він не був, усіх збере. А я поговорю з ними, спробую прочистити їм мізки, треба буде — подзвоню в район, хай присилають МГБ. Ну, налякаю — адже цього місцеві бояться як вогню. Для них чекісти ще страшніші за бандерівців.

То, може, й удасться налагодити на ввіреній мені території нормальну самооборону.

9

Захоплений цими планами, я ділився ними з учителькою-москвичкою, поки проводжав її того темного вечора до хати Ставнюків, куди Лізу Воронову поставили квартирувати.

Звісно, свою першу велику репетицію вона згорнула, пообіцявши наступного разу все довести до кінця. Може, вона хотіла поговорити зі мною про щось інше, але слова всю дорогу лилися з мене без упину, вона слухала, кивала, навіть потакувала, і лише коли дійшли до її оселі, запитала раптом, без жодного стосунку до вже сказаного мною:

— А ви читаєте, Михайле?

— Тобто? — не зрозумів я такого повороту.

— Ну, книги ви читаєте? Книжки? Літературу?

— Російську?

— Хоча б російську... Можна і просто художню, знаєте, белетристику.

Я тоді не знав, що це слово означає, тому вирішив краще промовчати. Мабуть, Ліза сприйняла мою гру в мовчанку по-своєму.

— Нам треба більше говорити, Михайле. Спілкуватися. Ми можемо обговорити якусь книгу, буде тема для спільної цікавої розмови.

— Вибачте, Лізо... Я натяк зрозумів...

— Без жодних натяків, Михайле. — Я не побачив, але відчув, як вона всміхнулася в темряві. — Люди мусять читати, тоді буде менше зла, нетерпимості... Це я знаю, мене тато вчив. Книга — знання, а від знань людина тільки добрішає...

Я зітхнув.

— Не те, щоб особливо... У сенсі, читав... Війна...

— А в школі? — Не дочекавшись цілком очікуваної відповіді, Ліза намацала мою руку в темряві, м’яко стисла її: — Заходьте до мене.

— Тепер? — вирвалося в мене.

— Завтра. У мене є книги, я доберу вам щось. І ми зможемо про це говорити. Повірте, Михайле, про книги набагато цікавіше та приємніше говорити, ніж...

Вона раптом замовкла. Я прекрасно розумів, що Ліза хотіла сказати. А ще розумів: ось так просто ми не можемо сьогодні розійтися. Тому міцно обійняв її за стан, пригорнув до себе. Ліза не пручалася, сама притислася до моїх грудей на якусь коротку, але блаженну мить, не забрала губи, коли я знайшов їх своїми...

Поцілунок вийшов коротким. Учителька відсторонилася так само стрімко, як притислася, скоромовкою проказала: «Завтра, до завтра!» Рипнула хвіртка, і її чоботи застукали по двору. Дочекавшись, поки Лізу впустять до хати і двері за нею зачиняться, я постояв ще трохи, перекурив, збираючи до купи думки й відчуття, а докуривши, втоптав недопалок у землю, розвернувся і пішов до себе. Коли чую щось подібне до фрази «на крилах полетів», то знаю — не перебільшення, таке справді буває.

По дорозі зайшов до Пилипчука. Домовився, щоб він завтра зібрав актив. З ним і повечеряв, і випив. Горілки й самому хотілося, від неї тоді думалося краще. Уже дійшовши-таки до свого тапчана, довгенько не міг вкластися, хоча там особливо й не вмостишся. А коли нарешті заснув — подумав спочатку, що сниться: мені уві сні після фронту часто ввижалися постріли.

Але ні — розплющив очі, рвучко сів, а постріли не припинилися. Десь віддалік бахкали та бахкали — ці звуки ні з чим іншим сплутати я не міг.

Особливо збиратися не треба: спав я здебільшого одягнений, навіть у чоботах, хіба ремені знімав. Пістолет тримав біля руки, а виданий мені автомат ППШ5 — під тапчаном. Я підхопив пістолет однією рукою, автомат — іншою, закинув його на плече, вже дорогою пристебнув кобуру, насунув кашкета. Примостивши ППШ в коляску, осідлав мотоцикл, увімкнув фари, і мій мотоцикл із ревінням помчав через усе село туди, звідки, як мені здалося, чулися постріли. їдучи, зловив себе на думці: а мчуся я туди, звідки прийшов, коли провів учительку...

Недобрі передчуття охопили мене. Стиснув зуби, натиснув на газ, ризикуючи перевернутися в темряві на ґрунтовій сільській дорозі. Перед собою побачив вогняні сполохи і зрозумів — рухаюся в правильному напрямку, та зовсім не зрадів: адже справді горіло щось у дворі Ставнюків. Ревіння мого мотоцикла змішалося з лементом напіводягнених людей, котрі повибігали з довколишніх хат. Від ставнюківського плоту мені навперейми кинулася постать із гвинтівкою напереваги — Ружицький, командир «стрибків». Рухався він так різко, що я мало не збив хлопця, вчасно вивернувши кермо, але протаранив і завалив переднім колесом сусідський дерев’яний паркан. Пістолет я не займав, схопивши автомат, вистрибнув з сідала, відштовхнув «яструбка», котрий намагався щось сказати, підняв дуло вгору, полоснув короткою чергою, відганяючи натовп і торуючи собі в такий спосіб шлях до місця пригоди.

З першого погляду зрозумів, що сталося — принаймні, спочатку думав, що зрозумів. Вогонь охопив не хату, палала копиця сіна, полум’я загрожувало перекинутися на клуню, та господарі, старі Ставнюки, дід у самих кальсонах та баба в білій полотняній сорочці, ніби й не дуже переймалися гасінням пожежі. Стара Ставнючка, як називали її в селі, сиділа на землі, обхопивши руками голову, хиталася з боку в бік та голосно стогнала. Дід Ставнюк, який воював іще в Першу світову та відморозив там пальці на правій нозі, стояв над нею, розгублено дивлячись то на вогонь, то в бік криниці. Там вовтузилися кілька «яструбків», загороджуючи собою щось страшніше за пожежу.

— Назад! Розійтися! — гаркнув я, і хлопці, впізнавши дільничного з голосу, вмить розступилися, залишивши щось біле на краю криничного зрубу.

Знаючи, що можу там побачити, й водночас боячись цього, я опустив автомат дулом донизу. Подолав останні метри, вже не чуючи ані криків, ані стогонів: усі звуки раптом умерли для мене. І коли осяяне вогняними блисками тіло посунулося вниз, на землю, я кинувся підхопити його, щоб не дати впасти.

Так, сидячи на голій землі, я тримав у обіймах мокре тіло Лізи Воронової.

10

«Стрибки» дістали її, поки я їхав. Один обмотався віжками та поліз у криницю. Уже потім, від Калязіна, по телефону, крізь тріск перешкод, я дізнався: від пострілу в живіт вчителька не померла — захлинулася водою, коли її кинули на дно колодязя. Це сказали в районній лікарні, коли зробили розтин. А ще, прокашлявшись, Калязін сказав: якщо мене це цікавить, Ліза Воронова виявилася незайманою. Що ще? Ага, двадцять два роки, за паспортом...

Тільки це було потім, після того, як труп вчительки завантажили в кузов полуторки та повезли в район разом із затриманим мною тієї ночі спільником бандерівців. А тоді я сидів на землі у відблисках заграви, тримаючи худеньке мертве тіло на колінах, і мені хотілося кричати, громити все підряд, стріляти в усе довкола без винятку.

Бо це неправильно, це зовсім неправильно — коли ось так, серед ночі, в мирний час озброєні люди вриваються до хати, витягають звідти молоду дівчину, ще зовсім дівчинку, намотавши на руку її розплетене довге волосся, вбивають, кидають тіло на дно колодязя. І все відбувається не в мертвій пустелі, довкола живуть люди, ніхто з них не вибіг, не втрутився, всі чекали, поки вбивці зроблять свою чорну справу та підуть до лісу, щоб заховатися там знов у свої глибокі нори.

До мене ніхто не ризикував наближатися, і правильно робили — в ту мить я готовий був випустити чергу з ППШ в кожного, хто ступить до мене бодай один крок. Сіно за спиною палахкотіло. Обережно вклавши тіло Лізи на землю, я звівся на рівні ноги, підхопив автомат, виставив дуло перед собою, почув голосний дружний зойк селян, підніс ствол догори і таки не стримався — натиснув на гашетку, випустивши в темне зоряне небо люту коротку чергу. Тоді повернувся, обмацав поглядом стихлий натовп цікавих, рявкнув:

— Чого стоїмо, суки! Вогонь гасіть! Ружицький, твою мать, сюди!

З ночі зараз же вибіг командир «стрибків» і завмер навпроти мене. У мене майнула думка: та він чекає, що я його отут і розстріляю. Скреготнувши зубами, кивнув Ружицькому на тіло:

— Шукайте брезент чи що там, накрийте її! Підводу знайдіть, де хочете! Довезете до контори, тільки обережно, глядіть! Пилипчука буди, хай в район дзвонить, у енкаведе! Виконуй!

Навіть не намагаючись сперечатися, Ружицький поправив гвинтівку на плечі і, тримаючи її за ремінь, щоб не сповзла, погнав передавати мій наказ своїм «стрибкам». Тим часом люди вже сновигали довкола копиці з відрами, гасити довелося ще й клуню, бо вогонь устиг лизнути її крівлю. Та з цим народ упоратися міг. А мені край треба було поговорити зі старими Ставнюками.

Обоє, хоч і були дуже налякані, змогли розказати, що трапилося. Нічого нового я не почув, бо від самого початку підозрював: без Данила Червоного тут не обійшлося. Справді, вночі постукали у вікно, спочатку — тихенько, але майже відразу — сильніше. Вимагали відчинити, бо хату запалять, і Ставнюк підкорився. Нікого з тих, хто вломився до хати, господарі не знали й не бачили раніше. Одного, з вигляду старшого, інші називали «друже Остап». Далі все відбулося стрімко: схопили перелякану «пані професорку», «Остап» коротко запитав: «Це ти, курво москальська, вчиш наших дітей собачої мови? Це ти наказуєш їм вашого Сталіна прославляти? Хто тебе сюди кликав, лярва ти, підстилка сталінська? Ти ще в комсомол наших дітей прийми! Комсомолка?» — і вдарив у лице, не чекаючи відповіді, знав, напевне. — «Свиня ти московська, гнида комсомольська!» — крикнув на Лізу ще хтось із незваних гостей, а потім сам «Остап», обмотавши волосся дівчини довкола п’ясті, поволік її надвір. Інші, погрожуючи Ставнюкам автоматами, змусили їх так само вийти.

Далі просто на їхніх очах той, кого називали Остапом, вистрілив у Лізу з пістолета впритул і пустив тіло на землю. Двоє інших спритно підхопили тіло, перевалили через край колодязного зрубу, інші вже підпалювали скирту. «Будете москалів, комуняк чи жидів пускати до хати — і хату спалимо, — пообіцяв «Остап». — Всім скажіть!» Взявши щось із харчів, вони пішли. Більше в Ямках тієї ночі бандерівців ніхто не бачив. Хоча... навіть якби бачили, навряд чи сказали б, така моя стійка думка.

Але та ніч ще не закінчилася для мене. Примчавши на мотоциклі до селищної ради та переконавшись, що переляканий Пилипчук таки додзвонився до Олики і взвод МГБ уже вирушив, сам, крутнувши ручку на апараті, попросив з’єднати мене з Калязіним, щоб доповісти особисто. Його, виявляється, вже розбудили, та сюди він не збирався — без мене справ по самі вуха, сказав крутитися самому. Кинувши важку ебонітову трубку на важіль, я вигнав із кімнати всіх, включно з селищним головою, зачинив за собою двері. Дуже хотілося напитися, та чудово розумів — треба триматися, бо ситуація напружена до краю. Тому просто сів на свій топчан, кинув автомат під ноги, сперся ліктями об коліна, обхопив голову руками, заплющив очі та завмер.

Скільки так сидів — не пам’ятаю. Про що думав — теж. Та з заціпеніння вивів звук розбитого скла за спиною.

Дзенькіт ще звучав, а я вже падав уперед, на підлогу, хапаючи автомат, перекочуючись на спину та наставляючи його на джерело звуку. Проте нічого не відбулося: розбита шибка зяяла чорною дірою, а на підлозі посеред кімнати лежало щось, зовсім не схоже на гранату чи інший вибуховий пристрій. Скоса зиркаючи на розбиту шибу, я підповз, помацав обережно, відчув, як шелеснуло під пучками пальців: каменюка, загорнута в папір.

Про всяк випадок я відповз до стіни — якщо хтось намірився стріляти у вікно, то краще про всяк випадок вийти з лінії вогню. Та щось підказувало: каменем у шибу на сьогодні справа й обмежиться. Перемістившись у відносно безпечне місце, я сів, спершись спиною об стіну, правою рукою досі притримував автомат, лівою — розгорнув папірець, підніс до очей.

Це був нерівно відірваний шматок сірого обгорткового паперу. Перше, що спало на думку: тут, у селі, в магазині такого нема, я точно знаю — продавчиня, п’ятдесятирічна Галя, замотує товар у шматки газети, та й ту намагається економити, вимагаючи, аби приходили зі своєю, як вона бурчала, «замоткою». «Ай-яй-яй, неакуратно, хлопці... Я ж легко дізнаюся, хто з селян був недавно в райцентрі, бо туди рідко сільські люди за покупками вибираються, а папір не затяганий, свіженький, якщо, звісно, можна так визначити звичайну магазинну обгортку. Добре, це потім, ще буде час.

Коли прочитав написане — відразу забув про бажання гратися в нишпорок-розбійників. Бо ця інформація не мала значення. Дотепер стоять перед очима старанно виведені друковані літери:

В ОНИЩУКІВ КРИЇВКА ПІД БУЛЬБОЮ.

ТАМ ПОРАНЕНИЙ Є.

Зрозуміло: не кожен ось так запросто прийде до дільничного та здасть криївку. Чомусь здалося: якби не трагічні події останніх днів, навряд чи хто навіть у такий спосіб наважився б попередити мене, ворога, про те, що такі собі Онищуки переховують у криївці пораненого бандерівця. Що таке криївка — мене вже просвітили, хоча до цього часу жодної не бачив на власні очі. Ну, а бульба — так тут картоплю називають.

Отже, наспів час побачити, хто й що у них там під картоплею.

А далі два й два самі складалися: менш ніж тиждень тому була стрілянина під Манівцями, з боку бандерівців є поранені, і це, поза всяким сумнівом, група Червоного. Скільки від Манівців до Ямок? Кілометрів сім, не більше, це якщо навпростець, а вони тільки так і ходять. От я і прикинув, цілком реально, що Онищуки переховують у себе пораненого бійця з боївки Остапа — Данила Червоного.

А отже, у мене є шанс особисто взяти його.

Годинник показував початок третьої ночі. Швидко підрахував: взвод МГБ буде тут щонайменше за півгодини. Часу обмаль. А з іншого боку — вагон, це якщо швидко діяти. Тягнути гуму після того, що сталося, я не збирався.

Підхопившись на ноги та взявши автомат, я швидко вийшов у ніч. У дворі сільради товклися троє. Підійшовши ближче, розгледів Ружицького з іще одним «стрибком» — охороняли підводу, на якій лежало накрите брезенгом Лізине тіло, та Пилипчука, цей, схоже, не знав куди себе подіти. Побачивши мене, всі троє виструнчилися, ніби дільничний міліціонер тут був головним начальством. Закинувши автомат на плече, я підійшов до мотоцикла, гукнув:

— Нічого не чули?

— Коли? — щиро озвався селищний голова.

— І нікого не бачили, — його здивування я проігнорував, а сам не питав нічого більше — лише констатував факт: навіть якби вони чули дзенькіт скла та бачили, хто засвітив туди каменем, навряд чи зізналися б мені. — Добре, Ружицький — у люльку, ви, товаришу голова — за мною, на сідало. Ти, — кивнув «яструбкові», — тут залишаєшся, чекаєш підкріплення. Усе зрозумів?

Звісно, ніхто не сперечався. Командир «стрибків» слухняно поліз у мотоциклетну коляску, а Пилипчук боязко примостив свій худий зад за мною, на шкіряному сидінні мотоцикла, навіть обхопив мене за талію руками. Зціпивши зуби, я крутонув ногою педаль, запускаючи мотор, і рвонув уперед, розсікаючи фарами темряву.

11

Поки їхали, нікому нічого не пояснював.

До потрібної хати дісталися менш ніж за десять хвилин, і тут мене теж ніхто ні про що не питав: Пилипчук сам, без особливого запрошення, штовхнув хвіртку, та зупинився, не наважуючись іти далі, бо шалено гавкав хазяйський собака, піднятий ревом мотору. На ґанок уже вийшов, кутаючись у тілогрійку, сам господар — Микола Онищук, місцевий конюх, й озвався голосно:

— Кого чорти принесли?

— А ви всіх так зустрічаєте, громадянине Онищук, чи тільки представників радянської влади? — гаркнув я.

— Забери собаку, Миколо, — голосно промовив Пилипчук.

— Ти, чи що, Юхимовичу? Що таке, чую, гамір по селу...

— Кажеш, тільки чув?

— Чув. Такі часи, товаришу дільничний, спиш сторожко.

— Так. Що ж ти чув, га, Онищук?

— Кажу ж — гамір.

— І нічого більше не знаєш?

— Нічого. Своя сім’я, товаришу дільничний, нічого мені не треба.

— Ага, ось ми прийшли розказати! — я відсторонив Пилипчука, виставив дуло автомата перед собою. — Нумо! Забирай собаку, веди!

— Куди вас маю вести?

— Не ліпи мені тут горбатого, Онищук! Показуй, кого ховаєш! Добровільне видавання тобі зарахується. Інакше або з гостями своїми дорогими поїдеш у район, куди повезуть, або поряд з ними, сука, ляжеш!

Не знаю, що тоді подіяло на господаря: мій крик чи мій автомат, але він, нічого не питаючи більше, спустився з ґанку, як був, босий, відтягнув пса до буди, обмотав мотузок довкола вбитого для пса кілка. Та на собаку не цитьнув, і це мене зайвий раз переконало — не збрехав автор записки, ой, не збрехав. Бандит, якого тут ховають під землею, мусить почути псячі брехи та вибратися через передбачений вихід. Ось коли пошкодував, що не дочекався солдатів: відразу оточили б територію, бо хід викопали навряд чи довгий, далеко не втече.

— Показуй! — я рішуче ступив до Онищука, красномовно наставляючи автомат.

— Не знаю, про що ви говорите, товаришу дільничний, — той говорив до мене, але дивився на Пилипчука. — Нема мені чого показувати. Жінка, дітей двійко, та ви ж бачили, коли по хатах ходили.

— Не задурюй мені голову, падло! І зуби не заговорюй! Якщо потягнеш ще трохи — дочекаєшся солдатів, Онищук, ох дочекаєшся. А як вони шукають... ну, сам знаєш.

— Не знаю, що ви шукаєте. — Господар далі опирався.

Я зціпив зуби. Не озираючись, гукнув:

— Ружицький!

— Слухаю, товаришу лейтенант! — «Стрибок» вмить опинився поруч.

— Бував тут, у цій хаті?

«Стрибок» засопів, переступив з ноги на ногу.

— Відповідай, коли запитують! — знову рявкнув я.

— Це хрещений мій... Бував...

— То, де твій хрещений картоплю тримає, знаєш?

— Онде, в льосі...

— А я тебе, Славку, скурвий ти син, до хреста тримав, — приречено зітхнув Онищук. — Шукайте, що хочете, ваша влада. Я з місця не зійду, отут стану. Захочете стріляти — тут і ляжу, у своєму дворі.

Трикутний, викладений цеглою дашок льоху височів біля хати, за сараєм. Я рішуче попрямував туди. Побачив колодку на дверях і, збивши її трьома ударами приклада, розчахнув міцні дерев’яні двері.

Звідти війнуло сумішшю запахів сирої землі, недавно копаної картоплі та мишачого лайна. Униз вели муровані сходи, сходинок було п’ять — і я опинився біля зваленої між дощок, що відгороджували кут, картоплі. Що ще було в льосі — мене тоді не обходило, не по харчі сюди прийшов. Я нахилився, для чогось помацав картоплини, а тоді, ставши на коліна, загріб їх до себе і вивалив із саморобного ящика.

Видно, я тієї ночі дуже хотів знайти потаємний сховок, бо вдача посміхнулася мені дуже скоро. У купі картоплі рука наштовхнулася на якусь дошку і пальці намацали щось на зразок клямки. За мить я вже розгрібав на дні ящика замаскований картоплею вхід. Дотепер порпався в темряві, але, коли переконався, що пошуки не марні, підвівся з колін, підійшов до крайньої сходинки, крикнув у темряву:

— Ружицький, світла сюди!

«Яструбок» зараз скочив униз, тримаючи напоготові невідомо де роздобутий ліхтарик. Світла той давав небагато, та мені вистачило, аби розворошити картопляну купу, рвонути догори замасковану ляду і побачити темний квадрат ходу, що вів донизу, вглиб криївки.

Чим далі йшло, тим більше я розумів, яка це дурість — припертися сюди самому. Та відступати не хотілося. Наставивши дуло на чорний отвір, набрав у легені чим більше повітря і не крикнув — видихнув у підземелля:

— Увага! Говорить лейтенант міліції Михайло Середа! Двір оточений, опиратися безглуздо! Пропоную здатися! Життя гарантую! Ні — кидаю гранату!

Не було в мене гранати. Але й іншого виходу не було: тепер уже пост тут не виставиш, чекаючи мовчки, поки наспіють чекісти. Кров кипіла, бажання покарати хоч когось за наглу смерть молодої вчительки рвалося назовні. Коли у відповідь нічого не почув, я повторив наказ ще раз, а потім узяв у Ружицького ліхтарик та, не думаючи довго, поставив ноги на верхню щаблину саморобної драбини і стрибнув униз.

Готувався до всього — льох виявився не глибшим за два метри, та не надто просторим, і за інших обставин тут, у закритому просторі, шансів вийти з сутички живим чи бодай неушкодженим зовсім не було. Проте, ледь мої підошви торкнулися дощок підлоги, я кинувся до стіни, хоча поки не зустрів жодного опору. Більше того: тут, у замкненому просторі, здається, не було людей.

Я виставив руку з ліхтариком перед собою і пройшовся променем по стінах, вихопивши з темряви лише порожні двоярусні нари — і все, більше нікого й нічого. Хоча чому: біля нижніх нар щось біліло, я ступив туди, нахилився, лівою рукою, яка стискала ліхтарика, підхопив той предмет. Ага, тут таки хтось був — з вимощеної дошками підлоги я підняв шматок саморобного бинта, вимащеного кров’ю.

Досі не можу пояснити, що саме змусило мене посвітити під ноги, а потім — простукати дошки під ногами. У правому куті підземелля почув під собою порожнечу, став на коліна, але підчепити дошки не було чим. Я скинув кашкета, витер тильним боком лівої руки спітніле чоло, підійшов до ляди і, підвівши голову, крикнув:

— Ружицький! Тягни сюди лопату!

— Яку лопату? — почулося над головою.

— Або не лопату! Залізяку гостру, штик — що хочеш!

Щойно я це сказав, як знизу вдарила довга автоматна черга.

Якби я не відійшов від того місця, що затуляло ще один хід донизу, кулі точно мене б дістали. А так я просто відстрибнув до стіни, стукнувся плечем, присів навпочіпки, жбурнув ліхтар убік та пальнув у відповідь, хоча розумів: у того чи тих, хто засів унизу, позиція, попри всю безнадійність ситуації, поки що виграшна. Але добре хоча б те, що ніхто не втік — отже, іншого виходу з криївки нема.

Потягнулися секунди. У тісному темному підземеллі пахло порохом, землею, потом. Тяжко дихаючи, я чекав, що знизу знову почнуть стріляти. Та нічого не траплялося, і я, знову набравши в легені повітря, повторив наказ:

— Припинити вогонь! Опір марний! Двір оточено, кидайте зброю! Гарантую життя!

У відповідь знову огризнувся автомат.

Цього разу черга була коротшою, і я навіть вирішив не витрачати дурно патрони. Не знаю, чи надовго внизу вистачить боєприпасів, та точно зрозуміло: хоч з-під землі й огризаються, криївка виявилася пасткою. Викурити звідти когось не так уже й складно. Ніби відповідаючи на моє запитання, як діяти далі, над головою почувся голос Ружицького:

— Товаришу лейтенант!

Але відразу його перекрикнув інший:

— Говорить старший лейтенант МГБ Собінов! Що там у тебе, дільничний?

— Поки не знаю! — голосно відповів я, відчувши полегшення: — Але кусаються, тварюки!

— Нічого, це не надовго! Звичне діло!

Щойно Собінов промовив це, як знизу один за одним гримнули три чи чотири — не до підрахунків було, — одиночних, по звуку — револьверних постріли. Не стримавшись, я розрядив у дошки залишки диска. Уже не чекаючи спеціального наказу, вниз до мене спустилися один за одним троє бійців, у темряві я не розрізняв ані лиць, ані позначок на погонах. Лише почув десь поруч наказ Собінова:

— Лізь нагору, Середа! Ти своє діло вже зробив, тепер ми!

Сперечатися розхотілося. Справді, з порожнім диском мені тут робити нема чого. Тому, проштовхнувшись до драбини, вибрався нагору, побачив полуторку біля паркану, солдатів у дворі, вже зв’язаного Онищука на землі, підійшов до свого мотоцикла, обперся на коляску, закурив.

З цього місця й побачив, як енкаведисти витягнули з криївки того, хто там ховався.

Він був один. Поранений. Випустив спочатку весь магазин «шмайсера», потім — розрядив у дошки револьвер.

Останню кулю бандерівець пустив собі в голову.

12

Відчуття перемоги в мене не було. Ні тієї ночі, коли бійці витягнули труп того, кого я вважав бандитом. Ані коли бандерівського посіпаку, закривавленого Миколу Онищука, побитого просто в його дворі, закинули в кузов та повезли в район. Ані пізніше, коли несподівано побачив Данила Червоного і все в моїй голові заплуталося остаточно.

Під ранок тієї довгої ночі ми всі лишилися там, звідки й почали, не наблизившись до Червоного навіть на трошки. Заарештований Онищук уперто мовчав. Насправді він міг собі це дозволити: поки він зустрічав нас серед ночі у дворі, його жінка, швидко зібравши двох дітей, десятирічного хлопчика та восьмирічну дівчинку, втекла через вікно з тильного боку хати, а отже, за свою родину він не боявся.

Напевне, такі дії від самого початку були продуманими, ніхто ні з ким не сперечався, жінка рятувала дітей, попрощавшись із чоловіком, якого — знала напевне — більше не побачить. Перебравши на себе командування, старший лейтенант Собінов звелів вічно переляканому Пилипчукові скласти список ймовірних бандерівських допомагачів. Той обмовився: «Ви як собі хочете, пане-товаришу, тільки тут півсела таких!» На що Собінов категорично відповів: ну, коли так, тоді візьмемо навмання десяток заручників — як не Онищук, то хтось інший розколеться. А ні — то всіх у тюрму, потім — по етапу на Колиму, беремо ще десяток, бажано — жінок з дітьми. Чи жінок, чиї діти лишаться самі: так більше ефекту.

— Інакше, Середа, цю фашистську сволоту не подушити, — пояснив Собінов, коли ми рано снідали, як водиться, в Пилипчуковій хаті. — Усі вони тут вороги, тільки одні по лісах, інші — по своїх хатах сидять. Не хочеш, аби сичали, погано дивилися чи стріляли в спину, — випали довкола себе все й усіх. Мені тутешнього вже — во! — Він тернув себе долонею по горлу.

Я міг би заперечити: мені за той короткий час, що прослужив тут, здавалося навпаки — земля горить у нас під ногами. І легше було вибити німців із Києва, Кенігсберга чи Варшави, аніж бандерівців — із тутешніх лісів. Розумів я й без старшого лейтенанта МГБ Собінова, чому так: місцеве населення поки проти радянської влади, тому й підтримує бандитів. Отже, агітатори працюють погано, і, мабуть, треба посилювати саме таку роботу, а не хапати мирне населення в заручники, особливо жінок та дітей.

Проте тоді Собінову я не заперечував: усі доводи перекреслював витягнутий із криниці труп Лізи Воронової. Вона приїхала сюди вчити дітей, і за це її вбили. Коли так, тоді, можливо, Собінов каже діло. А МГБ в цілому обрав та тримає єдину правильну лінію: кров за кров, смерть за смерть. На жаль, це війна, у якій ми теж мусимо перемогти. Німців у Берліні, в їхньому лігві задавили, невже тут обламаємо зуби...

Але Собінову не вдалося проявити активність цілком. Справді, протягом дня енкаведисти, «стрибки» та я разом із ними перетрусили Ямки, здається, від краю до краю, вздовж і поперек. Результат — виявили в двох хатах порожні криївки, хазяїв заарештували, прихопили ще кількох підозрілих, тут уже «яструбки» постаралися, та й сам селищний голова доклався. Ось тільки саме ці відомості я піддавав сумнівам: Пилипчука в селі не любили, «яструбків» теж не жалували й не надто визнавали за бодай невеличку владу, тож вони могли сповна користатися нагодою і зводити під шумок облави власні рахунки.

Менше з тим, довести справу до кінця Собінову не дали: під вечір надійшло повідомлення — бандерівці відбили заарештованих заручників у Паньках — ще одному з довколишніх сіл. Там також організували облаву, затриманих вантажили в дві машини. Ось на цю саму колону на шляху до райцентру вони й налетіли. Тепер готувалася масштабна облава, бо люди таки масово повтікали, хто куди, а на все це в МГБ не вистачало сил. Тому взвод Собінова терміново зняли з Ямок та перекинули ближче до Паньків.

Я ж отримав наказ забезпечити належну охорону затриманих бандерівських допомагачів, і для цього в мене нікого, крім «стрибків», не було. їх навряд чи можна вважати належною та надійною охороною, проте викручуватися якось треба, тож комсомольців Ружицького в повному складі я кинув на варту. Лише після цього відчув щось схоже на полегшення: нарешті можна хоч трошки відпочити та поновити сили, адже за весь час, відколи виїхав на вбивство вчительки, не присів ані трошки, якщо не вважати короткої перекуски в домі голови. Коли тебе не тримають ноги, ти не боєць, а мені треба триматися та ще тримати ситуацію в кулаці, навіть дуже потрібно. Тому, повернувшись до свого так званого опорного пункту з тапчаном, спочатку присів, тоді — приліг, за звичкою, не роздягаючись, навіть не скидаючи чобіт.

Заснув, здається, ще в русі.

А прокинувся ніби відразу — ось тільки заплющив очі, як тут же розплющив, стривожений стороннім чужим звуком. Стукали у вікно — тобто в шматок фанери, яким затулили дірку в розбитій шибі.

Стукали обережно, але наполегливо, і чомусь саме цей стукіт видався мені навіть безпечнішим за кинуту в вікно гранату. Перша думка — це прийшов тихцем той, хто минулої ночі попередив про криївку, і тепер хоче розкрити себе та дати якусь нову інформацію. Потім сяйнуло: пастка. Я підійду до вікна, і мене розстріляють знадвору. Та відразу ж відкинув цю думку — нікому нічого не заважало кинути мені через вікно гранату, навіть не одну. Ні, що б це не було і хто б це не стукав, навряд чи тепер моє життя під загрозою.

Підвівся, підхопив з підлоги пістолет. Обережно, тримаючись під стіною, наблизився до вікна. Визирнув. Побачив лише темряву — нікого, жодного людського контуру. Припинився і стукіт. Обсмикнувши для чогось формений кітель та поправивши ремінь, я скрадаючись вийшов з будинку і прислухався. Устиг мазнути поглядом по годиннику — початок першої ночі. Отже, мені вдалося міцно проспати понад чотири години. Я відчував себе на диво відпочилим. Прислухавшись, не почув нічого, тому виставив перед собою руку з пістолетом, повільно обійшов будинок, наблизився до потрібного вікна.

Клаптик білого паперу, застромлений в щілину між рамою та фанеркою, побачив відразу. Його і прилаштували з наміром, аби послання кинулося мені в очі. Роззирнувшись, простягнув руку, взяв папірчик. Це був вузенький паперовий прямокутник, складений навпіл упоперек. Розгорнувши, побачив якийсь напис, та прочитати зміг, лише коли повернувся до себе й засвітив гасову лампу.

Там друкованими літерами було написано:

ВИХОДЬ НА РОЗМОВУ. ПРИХОДЬ ЗА ГОДИНУ.

ЧЕКАЙ ЗА ОКОЛИЦЕЮ БІЛЯ ЛІСУ. БУДЬ САМ.

Чесно кажучи, в мене тоді навіть на думці не було взяти когось із собою чи взагалі комусь про цю пригоду розказати. По-перше, в Ямках не було жодної людини, вартої довіри для такої справи, а дзвонити Калязіну, аби порадитись, не вважав за потрібне. Ну ось як це видається з боку: фронтовик, бойовий офіцер, міліцейський оперативник узгоджує свої кроки по телефону з начальством... По-друге, я зважив на прохання прийти самому. Це означало: той, хто кличе на зустріч у такий спосіб, так само нікому не довіряє. Нарешті, нема умови приходити без зброї. Отже, мене ніхто не хоче позбавити якихось переваг.

Зрештою, після всього, що сталося в Ямках цими днями і чому я був свідком, лякатися чи поводити себе, мов боягуз Пилипчук, хотілося менш за все. Тому, вирішивши йти, куди кличуть, обійшов пости, наказав «стрибкам» не спати, тримати вуха сторчака, а тоді, перевіривши зброю, рушив у темряві пішки через усе село.

Проминувши крайню хату з темними, як і скрізь, вікнами, звернув із битого шляху на стежку. За якихось півсотні метрів починався ліс, я примостився під першим ліпшим деревом, закурив, сам дивуючись власному спокою, приготувався чекати.

Вони вийшли з ночі, коли я докурював другу цигарку. Підійшли тихо, з’явилися відразу обабіч. Почув наближення надто пізно, лапнув пістолет. З темряви промовили:

— Не треба, пане офіцер.

Підвівшись, я побачив — мене обступили троє. У темряві не бачив їхніх облич, та відчував: незнайомці насторожені, але не надто вороже налаштовані. Швидше, в голосі того, хто говорив зі мною, лунала якась незрозуміла мені цікавість.

— Хто ви? — я запитав, аби не мовчати, бо прекрасно розумів, із ким маю справу.

Уперше за останній час заговорив не російською, а українською — не такою, як там, на Волині, інакшою, до якої звик тут, у нас. Але чомусь перейшов на неї, хоча навіть до тутешніх селян говорив по-російськи, бо саме так і повинні, на моє переконання, звертатися до людей представники влади.

— То не так важливо, пане офіцер, — відказав той самий голос. — Важливіше, що ти таки прийшов сам.

— Звідки знаєте?

— Не тримай нас за вар’ятів, москалю, — мовив інший голос, який видався мені чомусь знайомим. — Ми тут давно, весь час, поки ти сидів та смалив. Якби привів кого — побачили б.

— Бачу, Остап таки в тобі не помилився, — сказав перший, котрий підійшов до мене майже впритул, і я міг роздивитися обриси лиця з вусами. — Ходімо, він чекає.

— Хто? — Я тоді справді не відразу зрозумів.

— Остап, — повторив вусань. — Зброю можеш поки не здавати. Раз не привів нікого й не злякався, тобі можна довіряти.

— Це Червоний так сказав?

— Такого не знаємо, — була відповідь.

— Хай так. Інакше запитаю: Остап так сказав?

— Може, й Остап, — спокійно підтвердив вусань. — Нумо, пане офіцер, ходи за нами. Тут недалеко. Тільки стій поки ось так...

Зайшовши мені за спину, накинув пов’язку на лице, затуляючи очі, щільно притиснув, зав’язав.

— Отепер усе. Гайда.

І я рушив між дерев, взятий трьома бандерівцями в півкільце.

13

Чи довго ми йшли, тепер не згадаю. Та й тоді не надто контролював час. Може — годину, може — більше, може — трошки менше. Усю дорогу мовчали: я не намагався заговорити, здогадуючись, що саме для розмови мене й ведуть, а мої супутники чи конвоїри не мали бажання зі мною розмовляти.

Спочатку ми рухалися поміж дерев, і я залишив спроби хоч якось визначити зворотний шлях. За якийсь час дорога повернула до яру, ми спустилися, пройшли його дном та нарешті зупинилися. Далі вусань спокійно сказав мені здати зброю, і я підкорився — зрештою, нічого іншого й не залишалося. Тоді пов’язку з очей зняли, а коли я звик до темряви, розгледів: мої супутники вже стояли на краю прямокутної ями, знизу якої линуло тьмяне світло.

— Прошу пана офіцера, — мене кивком запросили спускатися першим, і я поліз донизу, ступаючи по щаблях міцно збитої драбини.

Тут було так само неглибоко, як і в тій криївці, яку я виявив учора, — не більше від двох із половиною метрів, приблизно півтора людських зросту. Землянкою мене, фронтовика, важко здивувати. Проте, опинившись всередині, я зрозумів: це справжній бункер, зроблений старанно, дбайливо та призначений для тривалого перебування. Солдати на фронті ніколи не розглядали землянку як постійне житло. Хоч під час відступу, хоч у наступі, ми сприймали землянки як тимчасовий дах над головою, який можна за першої ж нагоди швиденько залишити. А тут усе зроблено добротно й на совість. Відразу побачив це, щойно очі звикли до тьмяного світла каганця, хоча, попри такий дбайливий хазяйській підхід, я однаково почувався, наче в могилі, тільки заживо похованим: стеля, оббита грубими дошками, чим далі, тим більше опускалася, як я прикинув, щоб вода добре спадала.

Стіни були так само обшиті, тільки вже не дошками, а брусом. Уздовж них — дерев’яні лежанки, накриті плащ-наметами. По стінах на цвяхах — верхній одяг: я розгледів шинелі німецького та польського зразка, бушлати, тілогрійки, поруч висіла зброя: кинулися в очі наші, радянські автомати, переважно ППШ та ППД, а ще — два «дегтярі»6 в кутку. Усе це, включно з нашою зброєю — точно трофейне. І мені навіть не хотілося думати, як ці трофеї потрапили до бандерівського сховку.

Нижче вішака побачив два великих відра. Обидва накриті дошками, але те, що прилаштоване ближче до стіни, я визначив як помийне. Сам бункер тягнувся завдовжки метри на чотири, завширшки — приблизно на три, але це й без того не надто широке підземелля здавалося ще тіснішим, бо тут були люди. На око я визначив: десятка півтора мужчин, усі мовчазні, стримані та помітно організовані: не товклися один на одному, один не заважає іншим, кожен на своєму місці. З моєю появою нічого не змінилося, люди у криївці розступилися, даючи мені дорогу вглиб, де біля стіни стояв збитий, очевидно, зі снарядних ящиків стіл. А з-за нього назустріч мені підвівся чоловік, котрого зблизька я, незважаючи на тьмяне світло, відразу впізнав.

Хоча польська служба безпеки фотографувала Данила Червоного десять років тому і з того часу він напевне змінився, вираз на обличчі лишився той самий. Як і кілька тижнів тому на знімку, так і тепер, я бачив перед собою мужчину-воїна. Це кидалося в очі: такого чоловіка важко уявити в цивільному костюмі де-небудь у конторі або на колгоспному полі, з вилами, за складанням сіна в копиці. Не міг він бути і шкільним учителем, університетським професором чи директором заводу. Якби я побачив Червоного в піджаку та в краватці, перше, що зробив би — порадив негайно перевдягнутися, бо сам на себе він може бути схожий тільки у військовій формі. Ось так, як тепер: мундир німецького покрою, одягнений на легкий плетений светр, портупея, заправлені в добротні офіцерські чоботи галіфе. На манжеті рукава я розгледів дві світлі горизонтальні нашивки — мабуть, це в них щось на зразок військових погонів. Поруч на столі лежала гостроверха шапка з припасованим спереду тризубцем.

Тоді я вже мав уявлення про те, звідки в бандерівців одяг: по селах та містах таємно працювали маленькі шевські майстерні, котрі виконували замовлення УПА, обшиваючи їх мундирами, светрами, шкарпетками, онучами та білизною. Калязін обмовився — за роботу платять радянськими грошима, котрі бандерівці добувають, організовуючи напади на поштові відділення та ощадкаси. «Це ж людські зарплати», — нагадав тоді полковник.

Лоб — широкий та відкритий. Профіль — ніби карбований, губи тонкі, на носі — невеличка горбинка: так я машинально фіксував собі його прикмети. Коротко стрижене чорне волосся сильно побила сивина, і це робило тридцятирічного чоловіка старшим щонайменше на п’ять років. Форма облягає щільно, під нею вгадується м’язисте треноване тіло.

— Остап, — він простягнув руку.

Я машинально потиснув її, тієї ж миті усвідомивши — щойно привітався з убивцею вчительки Лізи. Тож ледве стримав гнів, котрий так і рвався назовні. Подумки вирішив: як би не повернулася наша розмова, за першої ж нагоди кинуся вперед, вчеплюся в горло — хай буде, що буде.

— Середа. Тільки з’ясуємо відразу: я знаю, що ти Данило Червоний. Тому відгукуйся на справжнє прізвище, мені так зручніше.

— Називай, як хочеш, ти гість. — Він повів плечима.

— Говорити сам на сам будемо чи при свідках?

— Відразу ти так — при свідках... Мені ховатися від своїх нема чого. Ось лиш хлопці саме збиралися подихати, розім’ятися, до річки сходити. Тут річка недалеко, — Червоний говорив рівним голосом, зовсім, здається, позбавленим жодних емоцій. — Помитися треба, тут сидіти — зовсім засмердиш.

— Вода вже холодна, — промовив я, аби щось сказати.

— Холодна, — погодився Червоний — далі називатиму його так. — Тільки тут хвороб насправді більше, ніж у проточній воді. Там, у протоці, змивається.

— Чого ж тоді ви тут сидите, мов щури? — вирвалося в мене.

Не озирнувся, почувши тривожні для себе звуки за спиною. На це Червоний зробив якийсь жест рукою, і всі, хто був у бункері, по одному вилізли назовні. Тепер ми залишилися самі. Судячи з того, що в підземелля тягнуло свіжим осіннім повітрям, вхід лишили відчиненим.

— Щури, кажеш... — Червоний пройшовся бункером, розминаючись та пригинаючи голову, бо в цьому місці стеля опускалася й сягала йому маківки. — А ви, як по землі ходите, — наче собаки цепні? Так?

— Ми — це хто?

— Ви, українці, старанно служите тим, хто нищить наш народ. Ось ти ж українець. Не москаль, не поляк, не жид. Звідки сам?

— Чернігів.

— З самого міста?

— Можна і так сказати. Батьки перебралися з села, коли я ще малим був.

— Чому твоє місто тепер під комуняками та москалями, а ти нічого не робиш, пане Середа? — запитав Червоний.

Мені здалося — відповідь йому саме тепер потрібна менш за все. Бо зловив себе на думці: що б я не відповів, на все він матиме свої залізні аргументи. І кожне моє слово він поверне так, що я помиляюся, якщо не взагалі — виявлюсь дурнем. Натомість видушив із себе:

— Я тобі не пан, громадянине Червоний.

— Отак! — вигукнув він. — А хто? Товариш?

— Хоч би й так.

— Може, ти партійний?

— Не встиг. Тільки це нічого не змінює.

— Що б ти хотів змінити, лейтенанте Середа? — І знову я відчув себе в глухому куті, тоді як Червоний вів далі: — Гаразд, нехай ти товариш, а я — громадянин. Тільки громадянин — чого? їхнього совіцького союзу.

— Нашого, — коротко відповів я.

— Тож вашого. Тоді поясни мені, Михайле Середа, чому всюди, де нема комуністів, називатися громадянином і мати громадянські права — це честь. А тут «громадянином» тебе називають, коли позбавляють громадянських прав. Ніколи не думав про це, друже Михайло?

— Про що...

— Про те... — Червоний перервав мене, далі не підносячи голосу, говорив рівно, спокійно та впевнено, не лишаючи шпарини для дискусій. — Коли ти вірний владі, ти для них — товариш. Але щойно стаєш для них ворогом народу, відразу перестаєш бути товаришем. Тебе заковують у кайдани, тягнуть в тюрму, там б’ють смертним боєм, і ти вже не товариш — ти громадянин. Лише громадянин! — він красномовно підніс до стелі вказівного пальця. — Без прав, поза законом, вимазаний власною кров’ю, власним лайном, злочинець для комуністів та народу: ось що таке для совєтів означає «громадянин». Товаришів голодом морити не можна. Громадян — дуже просто, досить віддати належний наказ із Кремля.

— До чого тут голод?

— Бо, Михайле Середа, це влада морить українців голодом! — Я відчув, що бандерівський командир потроху заводиться. — Так само, як морила їх у тридцять третьому. Ти жив у місті, ти цього не відчув. Хоча напевне не був тоді малим. Скільки тобі років, лейтенанте?

— Ну, скажімо, двадцять сім, що це змінює?

— Знову ти нічого не хочеш змінювати! — Червоний розвів руки і легенько ляснув себе по стегнах. — Ти в Чернігові до школи ходив, так?

— Авжеж.

— Добре вчився?

— Грамотний. — І тут же вирвалося: — Не хвилюйся.

— Та я бачу, що грамотний. Тільки тебе чомусь нічого з того, про що ми говоримо, зовсім не хвилює. То ти літери знаєш, читати вмієш, писати протоколи — теж. Але це ще не означає, друже Михайло, що ти грамотний. їсти в школу мама давала?

— Ну, давала, — розмова, як на мене, йшла у якийсь дивний для мене бік. — Хліб із салом замотувала у вощений папір...

— Сало, кажеш, із хлібом... Ти тоді, напевне, записався в піонери. Було?

— Припустімо.

— І тобі, піонеру, нічого не казали про те, як українці, поки ти в місті їси хліб із салом, сотнями й тисячами пухли з голоду по селах?

Я справді чув таке від батьків. Навіть знав: від голоду померли в селі родичі майже в усіх наших сусідів. Тільки про це розповідали тихо: вважалося пропагандою. Хто поширював подібні чутки, по того приходили з НКВД.

— Говорили — неврожай, — відповів обережно. — А ще куркулі згноїли в землі хліб, щоб підірвати курс на індустріалізацію.

— Так вам і говорили?

— Саме так!

— Добре, нехай. А по довколишніх селах пантрували комсомольці з гвинтівками. їх мобілізовували та ставили в оточенні довкола кожного села. Аби жодна жива душа звідти не вибралася. Люди доходили до того, що починали їсти собі подібних. І до гріха людожерства доходило всюди, де в Україні вже ствердили червону владу.

— Брехня...

— Правда, — відчеканив Червоний. — Правда, лейтенанте. І ти, виходить, не такий уже грамотний, щоб цю правду собі сказати. А заразом — сліпий та глухий, бо нічого не хочеш бачити й чути. От скажи, чому на іншому боці України знову був страшний голод? Тільки не кажи, що нічого не чув!

Я не просто чув — я бачив це на власні очі, коли службові обов’язки вимагали виїзду з Чернігова в район. Тепер зізнаюся: намагався не дивитися на тих, хто мучився від тифу й дистрофії, і не слухати моторошних розповідей про те, як люди навесні їдять лободу, листя дерев, полюють за бродячими псами та вишукують у полях здохлих гризунів. Ось тільки з ворогом про це говорити не хотілося. Тоді лише відповів Червоному коротко:

— Засуха була велика. Запасів хліба виявилося не досить. Газети писали.

— Чому ж мало? Куркулів уже нема, нікому хліб гноїти, — у голосі Червоного чулася зла іронія. — Кажеш, газети читаєш... А не писали твої газети, як наші, тутешні села збивають у колгоспи, щоб потім продукти масово відправляти на Схід? Тільки, друже Михайло, ніяких голодуючих це зерно не рятувало! Все йшло туди, в Росію чи за кордон. Поки в Україні масово мерли люди, комуністи годували Польщу, Німеччину, навіть Францію7! І вже точно не напишуть ніколи ці ваші газети, як я особисто та мої хлопці потайки зустрічали біженців з того краю України і переправляли сюди. Бо люди тікали від голоду зі Сходу на Захід, а їх знову не пускали: хай подохнуть, де жили! А, про що з тобою говорити... товаришу, — Червоний махнув рукою.

— Правильно, — легко погодився я. — Не треба мене агітувати.

— Таких, як ти, слова не продеруть, — кивнув він. — Вас тільки наочна агітація переконає. Власне, для цього тебе сюди й привели.

Червоний хотів ще щось сказати, та я його перервав:

— Тож товариші вам не годяться. Ви всі тут — пани. То чим тобі тоді польські пани не догодили? Я читав твою справу, Червоний.

— Цікаво. Хотів би й я почитати... Що ж ти там вичитав? А, неважливо, — він знову пройшовся тісним приміщенням. — Я тобі скажу, чого там точно нема й не буде ніколи. Я, Середа, хоч за Польщі, хоч за німців, хоч за совітів кладу своє життя заради того, аби на нашій з тобою землі, лейтенанте, не було жодних окупантів. Зрозуміло сказано?

— Нехай поляки окупанти, це я ще розумію, — завівся я. — Німці — теж справедливо. Але чому ви проти радянської влади? Скільки мріяли про об’єднання України, більшовики визволили її від усіх, тепер країна в нас одна...

— ...А держави немає! — закінчив Червоний. — Слухай, з мене таки поганий агітатор чи політпрацівник. Не вмію красиво говорити. Бо ти сам мусиш зрозуміти колись очевидне: насправді ніхто Україну не визволяв! Ніхто й ніколи за останні триста років, це щонайменше! За Польщі нас саджали в тюрми й табори, коли ми хотіли своєї держави. Прийшли москалі — ми знову в тюрмах і таборах, бо Совіцькій Союз — не наша держава. Він убивав нас, мордував, морив голодом, морозив у Сибіру. Прийшли німці і на наші хліб-сіль відповіли так само тюрмами, таборами, розстрілами та шибеницями! — Тепер із бандерівського командира злетіла маска незворушності. — Та подумай тепер і сам собі дай відповідь, чому в совіцьких тюрмах і таборах, за комуністів, сидіти ліпше, ніж у польських чи німецьких. А заразом, товаришу Середа, скажи мені: чому, коли мордує та розстрілює НКВД — це благо, а коли те саме робили дефензива або гестапо — це зло.

— Державна безпека виявляє ворогів радянської влади...

— Правильно! Дефензива виявляла ворогів Пілсудського. Гестапо — ненависників Гітлера. Комуністи — тих, хто проти їхнього Сталіна! А методи, друже Михайле, однакові! Кров із нашого брата-українця вони всі випускають однаково. І нам однаково болить, хто б нас не катрупив: комуністи чи фашисти! Чому всякий, хто сюди, на нашу українську землю, приходить, не дає волю, а лише замінює іржавий колючий дріт на новенький? Де тут визволення, друже Михайле? Яке звільнення може бути, якщо конвой по периметру? Я бував на Заході, бував у Європі — останні табори там зникли, щойно американці та англійці зайняли належні їм після перемоги території. Там, де лишився контроль москалів, табори нікуди не поділися. Згоден, з мене таки справді злий агітатор. От самі факти — вони вперті. Подумай, Середа, добре подумай.

Червоний перевів дух, замовк, до нього поверталася вже звична мені незворушність. Та і я нічим не міг йому відповісти. Бо чи не вперше відчув, навіть проти своєї волі, всупереч здоровому глузду, котрий всотав зі шкільних підручників: а справді, чому наша влада, така гуманна й справедлива, раптом не може існувати без таборів, куди з року в рік пакує ворогів народу ешелонами, а вони, вороги, ніяк не переведуться...

І швидко прогнав від себе подалі ці крамольні думки. Навіть мотнув головою, наштовхнувшись на здивований погляд Данила Червоного. І запитав, аби подалі відійти від небезпечної для себе розмови:

— Може, радянська влада себе так захищає. Від таких, як ти, наприклад. Убивати шкільних вчителів... Знаєш, тут справді потрібна кров за кров.

— Отакої, — Червоний потер підборіддя. — Я все думав, як же ж перейти від слів до діла. Бо говорити про те, як совіти нищать наш народ, можна довго. Ну, тоді поговорімо про наші справи, Середа.

— У нас із тобою, Червоний, не може бути жодних справ.

— А ти не поспішай, лейтенанте. Бо саме про ту дівчину, вчительку, я й хочу тобі дещо розповісти. Заразом — про попередника твого, дільничного Задуру. Та про інші злочини, котрі від нашого імені чинять довкола перевдягнені агенти НКВД. Чи, як це тепер у вас називається — МГБ, одна холєра.

14

Можете не вірити мені.

Тим більше, що з того часу спливло понад тридцять років. Це тепер, озираючись на події, до яких я наблизився у своїй історії, легко казати: я, мовляв, так і знав, що бандерівський командир говоритиме про щось подібне. Але тоді, вночі, у лісовій криївці, почувши від Данила Червоного, що МГБ «працює» під бандерівців, справді не надто здивувався.

Складно пояснити хід моїх думок тоді... Після того як цілісінькі півгодини бандерівський командир поливав радянську владу брудом, роблячи її винною в усьому, крім хіба що всесвітнього потопу, мене аж ніяк не здивували ці його слова. Навіть не заперечив тоді, просто мовчки слухав. Ну, а Червоний, здається, не звернув уваги на мою мовчанку.

— Говоритиму, лейтенанте, коротко й по суті, — почав він. — Я — Остап, командир летючої групи Української повстанчої армії. Таких груп створено багато, і наше завдання — вести боротьбу з окупаційною адміністрацією, також — просвітницьку роботу серед українського населення, але головне — виявляти та ліквідовувати агентурно-бойові групи МГБ. Тому як командир я маю досить широкі повноваження, і головне з них — ухвалювати рішення та діяти самостійно, не чекаючи наказів. Координувати свої дії я можу лише відповідно до інформації, здобутої по лінії нашої служби безпеки. Наша агентура теж працює, вона є в совіцькій адміністрації, органах влади, в тому числі — в штабах МГБ. У це хоч ти готовий повірити?

— От у це, Червоний, я вірю повністю.

— Добре. Тоді ти точно не матимеш сумнівів щодо справжності ось цього документа. — Він узяв зі столу планшет, витягнув кілька складених удвоє аркушів, розгорнув: — Це — копія спеціального наказу для управлінь НКВД—МВД у західних областях України. Ось число, ось номер. Наказ стосується, читаємо, організації та результатів роботи спеціальних груп, створених для боротьби, як тут сказано, з оунівським бандитизмом. Знаєш, що це означає?

— Тільки те, що з бандитизмом треба боротися.

— Тоді ось тут почитай. Перший аркуш, третій абзац знизу.

Знайшовши потрібний текст, я пробіг його очима. Не треба дивуватися — не вчив це напам’ять. Не поручуся за дослівність цитати, проте спробую навести її максимально близько до прочитаного. Казенні речення самі чіплялися за пам’ять, залишилися в ній, і тепер можу повторити їх краще, ніж табличку множення:

Не читаючи далі, я підвів очі на Червоного.

— Що скажеш? — запитав він.

— Провокація! — Я згорнув аркуші навпіл, та не поспішав повертати.

— Авжеж, провокація, — погодився він. — Звернув увагу на оту «необходимость уничтожения местного населения»? З цим ми й маємо справу.

— Оці твої папірці — провокація! — Я кинув їх на стіл.

— Точно. — Червоний усміхнувся, і це вийшло в нього дуже щиро. На якусь мить на мене поглянула зовсім інша людина, та сама, котра ховалася за грубою маскою незворушності й жорсткості: — Наша СБ тримає цілу підпільну канцелярію, де штампують ось ці папірці, аби ми показували їх таким, як ти, сільським міліціонерам та навертали їх, так би мовити, до своєї віри.

Він промовив «віра», а я мимоволі глянув ліворуч, на забрану вишитими рушниками ікону в закутку та свічечку, що тихим вогником горіла під нею.

Червоний перехопив мій погляд, мені чомусь стало від цього ніяково, я вже готувався до чергового його їдкого закиду, та бандерівській командир повів далі:

— Оригінал цього та інших документів викрадати з енкаведешної канцелярії ризиковано. До того ж, лейтенанте, коли ти не віриш прочитаному з копії, навряд чи повіриш і такому наказові, який я назву оригіналом. Ти скажеш — це підробка, фальшивка, бо насправді ми, упівці, хочемо всіма засобами скомпрометувати милу твоєму серцю радянську владу. Через те пропоную тобі угоду...

— Я не домовляюся з бандитами! — вирвалося в мене.

Червоний слухняно підніс на рівень плечей руки долонями вперед.

— Авжеж, лейтенанте, зрозуміло! Жодних домовленостей, ніхто тебе не вербує, ніде не треба підписуватися кров’ю. Скажу інакше: я даю тобі можливість переконатися в тому, що справді існують спецгрупи МГБ, котрі під виглядом вояків УПА та від їхнього імені тероризують та вбивають мирне населення. Навзаєм від тебе не вимагається нічого.

— Можеш не старатися! — Тепер прийшла моя черга іронічно посміхатися, бо я нарешті відчув упевненість у собі. — Дільничного Задуру повісили та кинули в колодязь твої люди, Червоний. У мене є докази, тож підітрися своїми папірцями.

— Навіть так? — Він обійшов стіл і став до мене впритул: — Ти можеш це довести?

— Коли вбивали Васю Задуру, твої вояки були в Ямках. Вони приходили до вдови Килини, сам бачив. І чув, як вони говорили про тебе, називали твоє прізвище. Називали вони один одного Мирон та Лютий. Тепер скажи, що серед твоїх людей таких нема.

Червоний не поспішав із відповіддю. Ступив кілька кроків до виходу, прокашлявся, гукнув голосно:

— Друже Лютий!

— Так, друже Остап! — почулося згори.

— А йди-но сюди!

— Слухаю, друже командир!

За якусь мить до бункера спустився той, кого назвали Лютим, — той самий вусань, котрий привів мене сюди. Підійшовши, запитально глянув на Червоного. А той кивнув у мій бік.

— Ось, лейтенант запитує, чи не тебе він бачив у вдови Килини тієї ночі, коли в Ямках убили дільничного.

— Були ми в Ямках, — підтвердив Лютий. — Вдова мала віддати нам випрану білизну. Але, за чутками, в неї ночували двоє офіцерів. Та коли ми з Мироном усе ж таки прийшли, Килина сказала: ті кудись забігли вночі.

— Звідки ви прийшли? — вирвалося в мене.

— З лісу, — так само спокійно відповів Лютий. — Ось із того боку, де ми тебе сьогодні перестріли.

Навіть після цього я не здався. Хоча тепер, усупереч моїй волі, все ніби ставало на місця — ось вона, відзначена мною ще тоді дивна різниця в часі між нападом на хату Задури та появою бандерівців на обійсті вдови Килини. Так і крутилося в голові: дільничного вбили інші бандити, вони прийшли з протилежного боку села, Задура жив досить далеко від Килини... Ніби прочитавши мої думки, Червоний сказав:

— Друже Михайло, у цих краях мене ніхто не знає в обличчя. Зате завдяки агентурі МГБ, яка працює дуже добре, москалям достеменно відомо, що саме моя група діє в Олицькому районі. Тому вбивці та ґвалтівники називають себе боївкою Червоного. Довести, що це не так, можу тільки я сам, — він зітхнув. — УПА не воює з регулярною армією. Ми не займаємо цивільне населення. Тут працює багато цивільних, котрих перевозять з Росії та Білорусії. Але вони не становлять для нас загрози, і це, лейтенанте, стосується так само вчителів, інженерів, агрономів, лікарів, хоч москалі вони, хоч жиди, хоч хто. Наш головний ворог — совіцькі внутрішні війська та військові підрозділи МГБ, а також окупаційна адміністрація та всі, хто їй служить. Тільки от попередній ямківській дільничний — місцевий, лейтенанте. Він служив чужій владі, та не робив людям зла, тому й протримався так довго. — Червоний глянув на Лютого, той мовчки кивнув, погоджуючись із командиром. — Нам не вигідно карати представників місцевого населення, щоб не налаштовувати людей проти підпілля. Отже, лейтенанте, вбивство Задури, наруга над його жінкою та знищення російської вчительки — діло рук тієї спеціальної групи, на яку ми полюємо від початку серпня. Далі впиратимешся й не віритимеш?

— Довго ж ви їх ловите, — мовив я, аби тільки не мовчати.

— Бо нас, лейтенанте, так само ганяють, — спокійно, ніби навіть рапортуючи, пояснив Червоний. — До того ж ліквідація такої групи — важливе, але не основне наше завдання. Людей депортують, вивозять подалі від рідних місць, тасують, мов ту колоду карт. Треба цьому заважати. Підготовка кожної такої операції забирає час... Ну, довго пояснювати. І головне, друже Михайло, — спецгрупи переймають нашу тактику. Ми невловимі для них, вони — для нас.

— Ти хочеш, аби я в це повірив?

Питання вирвалося щиро. Я справді не збирався вірити бандерівському командирові. Хоча таки черв’ячок сумнівів точив: для чого Червоному, людині з біографією, великим бойовим досвідом та певною репутацією у своїх колах, влаштовувати такий спектакль для звичайного сільського дільничного, який з’явився тут тиждень-два тому. Апелював до того, що я українець... Вербує? У таких іграх я не мастак, але якщо таки вербує, — з якою метою? Яка користь УПА від лейтенанта, котрий не має тут, на Волині, жодних зв’язків, крім начальника Олицької районної міліції? Правда, якщо вони схилять на свій бік з десяток таких, як я, лише в одному районі...

— Нічого я від тебе не хочу. — У голосі Червоного чулися нотки втоми. — Зустрілися. Поговорили. Я сказав, ти вислухав. Не почув сказаного — то так уже й буде, колись сам зрозумієш. Поки ми не вороги, лейтенанте.

— Ти за мене не розписуйся.

— То ти мені ворог? — скинув брови командир бандерівців, глянув на Лютого, та той байдуже знизав плечима. — Нехай так, я в друзі теж не набиваюся. Розійдемося, як зустрілися. Одне прохання до тебе, Середа... Виконай службовий обов’язок, добре?

— Тобто? — він, схоже, остаточно намагався мене заплутати.

— Доведи до відома свого керівництва: населення села Ямки не налаштоване проти бандерівців. Навіть після того, як вони вбили дільничного, поглумилися з його жінки та замордували вчительку. Це, між іншим, правда: із Задурою, вважай, півсела не віталася, ну а дівчина — москалиха, навчала дітей віршів про Сталіна. Вважай, маєш від мене оперативні дані. Ось такі настрої по селу, лейтенанте, не брешу, бігме, не брешу.

Я швидко склав у голові два і два. Гаразд, цілком можливо припустити: акція проти Васі Задури та його родини скоєна іншою бандерівською групою, МГБ тут ні до чого, показані мені документи — фальшивка, а Червоний справді виконує завдання своєї служби безпеки, щоб реабілітуватися в очах народу. Тобто існує в стані ворога певна неузгодженість дій, бо права рука не відає, кого вбивають лівою. І якщо я доповім, наприклад, Калязіну, що тутешніх людей ці акти не налякали і не налаштували проти УПА, з огляду на аргументи Червоного це, як не крути, буде правдою. Бо ж звичайні люди, котрі ніяким боком не служать радянській владі або працюють на неї примусово, справді можуть не боятися оунівського гніву...

Так, тут слід працювати й працювати. Ось тільки яка користь з цього Червоному? Людина двічі тікала з полону, десять років на нелегальному становищі, особливо небезпечний для влади злочинець — він без зиску для себе та своєї справи мізинцем, напевно, не поворухне. Таким чином, з невідомих мені причин йому вигідно, щоб я саме так доповів начальству... З іншого боку, чи дізнаються в районній та обласній управах НКВД щось нове про справжній стан речей по селах? Навряд. То яким чином я підіграю Червоному? Виявляється, жодним.

Мабуть, навіть при тьмяному освітленні бункера на моєму обличчі читалися всі сумніви, котрі мене в той момент обсіли. Бо Червоний знов усміхнувся, тепер уже ширше, показавши рівні білі зуби, і сказав:

— Михайле, ти ж так чи інакше не змовчиш про цю нашу зустріч. Розпиши її гарно. Натисни на те, що бандерівці тобі погрожували. Обіцяли далі вбивати тільки активістів, москалів, совіцьких прислужників, а простих людей не займати. Нехай, зрештою, охорону тобі сюди пришлють.

— А цього не буде! — мені раптом здалося, що я зрозумів задум бандерівського командира, тому поспішив у цьому признатися: — Хочеш — стріляй прямо тут, а солдатів на допомогу та для захисту я вимагати не збираюся! Це ж ваша тактика, знаю: нападати на невеличкі підрозділи, винищувати і знову ховатися по лісах!

— Тоді не викликай сюди НКВД! — легко погодився той. — Але інформацію від мене своєму начальству таки донеси. Так прямо і скажи: чотовий УПА Остап просив передати, що мирне населення не чіпатиме. Годиться?

Мені набридло товкти воду в ступі, тому я вирішив краще промовчати. Така моя поведінка упівця, здається, цілком влаштувала.

— Друже Лютий, проводіть гостя, — звернувся він до вусаня. Той для чогось взяв свій автомат напереваги, кивнув мені в бік виходу.

Червоний простягнув руку, прощаючись. Тільки я вже освоївся та не захотів повторювати власної помилки: руки не потиснув. Не знав ще тоді: дуже скоро побачу Данила Червоного вдруге — і востаннє.

15

Тепер переходжу до того, заради чого почав цю розмову і в чому хотів... Не знаю, як правильно сказати: признатися, покаятися...

Ні, мабуть, «покаятися» тут не годиться. Навіть тепер, через тридцять із гаком років, зовсім не шкодую про те, що сталося в волинському селі Ямки тієї ночі, на початку жовтня. Коли ж говорити про зізнання — так ви ж не суддя, не прокурор, щоб я у чомусь вам зізнавався. Навряд чи схочете ви бути моїм адвокатом. Але так само мені здається — ви не побіжите після нашої розмови, як то кажуть, куди треба.

Після розмови з Червоним, мети якого, коли говорити вже зовсім відверто, я до кінця тоді не зрозумів, мене провели назад до узлісся. Назад вели, теж зав’язавши очі. Та навіть якби вели ось так, без пов’язки, я однаково не зміг би зафіксувати дороги. У цих лісах зовсім не орієнтуюся, та й не лісова я людина — кілька років бублик крутив, тож мені на шосейках якось звичніше. Довівши до місця, Лютий зірвав пов’язку і повернув мені зброю. Мовчки. І трійця моїх провідників розчинилася в ночі.

Повернувшись до свого тимчасового пристановища, я, ніби нічого не сталося, перевірив пост біля того підвалу, де сиділи затримані, переконався, що «яструбки» не спали, тоді зачинився в кімнаті, сів на тапчан і сидів так майже годину, переварюючи те, що трапилося зі мною, те, що почув, і те, що побачив. Думки роїлися в голові, привести їх до ладу я так і не зміг, тому, коли за вікном засіріло, прийняв єдине правильне в цій ситуації рішення: знайшов почату пляшку самогону, випив півкухля одним ковтком та вклався спати, бо в стані, у якому я почувався, однаково не здатен нормально мислити.

Проспавши чотири години, відчув себе бадьорим та навіть готовим припустити: нічна прогулянка до криївки — це лише сон. Звісно, Червоний мені не наснився. Та й привід дзвонити в район Калязіну і без того знайшовся: треба ж вирішити, що мені робити з затриманими, чи довго маринувати їх у підвалі, бо з «яструбків» таки не найкращі охоронці. Почувши несподіване з огляду на ситуацію розпорядження випустити всіх (тільки хай сидять удома та за межі Ямок не виходять), не сперечався. Тим більше, що тримали їх під вартою ні за щось конкретне, а лише за підозрою. Зрештою, хай люди думають, що влада справедлива: переховуючи бандерівців у криївках, люди бояться за свої життя та життя рідних.

Ось тут знайшовся привід обмовитися про вчорашню пригоду. Подав це так, ніби серед ночі мене підстерегли та попередили, щоб забирався звідси геть, бо мені не жити. Зробили таке собі останнє попередження, ну і заразом нагадали: люди бояться МГБ більше, ніж УПА, бо ці — свої, а ті — чужі. Калязін не те, щоб стривожився, але суворо попередив: по-перше, треба триматися обережніше, а по-друге — вибратися найближчим часом у район, написати заяву про погрозу, офіційно заявити про контакт із ворогом та переговорити зі слідчим МГБ, котрий веде справу про вбивство у Ямках.

Таку заяву я справді склав. Але вже за інших обставин...

Цілий день усе було спокійно. З випущеними на волю провів профілактичну бесіду, відчуваючи, як ці люди тихо ненавидять мене, потім цілий день займався якимись дрібними та необов’язковими службовими справами, а під вечір, відмовившись їсти в Пилипчука та пославшись при цьому на втому, вирішив спробувати, нарешті, відпочити — ніщо не віщувало біди, минулий день виявився тихим та не по-жовтневому теплим, волинські села взагалі, як я помітив, навертали на спокійний розмірений життєвий лад.

А вночі постукали в вікно.

Тепер не обережно. Репетувати, зовсім не криючись, ще трохи — й висадять чергову шибу, де скла набратися... Спати вклався, як завжди, вдягнений, лише ремені зняв, але тепер не до них було: відчайдушний стукіт супроводжувався дівочим криком, слів не розібрати. Я підхопив з підлоги автомат — даремно дівчата серед ночі дільничному не стукають. У темряві не бачив годинника, та прикинув: десь за північ, раніше в цих краях біда не ходить.

Стукати у вікно облишили, тепер гатили в двері. Так і залишивши ремінь на столі, поряд із міліцейським кашкетом, я кинувся до дверей і розчахнув їх. У обійми відразу впурхнуло дівча. Очі вже призвичаїлися до темряви, ніч так само видалася світлою, тож я впізнав її: Марійка Ставнича, старша донька сільського конюха, недавно шістнадцять виповнилося, чув: не хоче до Луцька, мама хворіє, та мусить, бо є рознарядка — вчитися треба, потім і самій учити, вчителів по селах обмаль.

— Що там таке? — запитав коротко, відсторонивши дівчину вільною рукою.

— Швидше! Там вас треба, дядьку Середа! — так мене часом називала місцева молодь. — Дуже треба, біжіть скоро!

Хотів уже питати — де, та відповідь сама прийшла: враз ніч озвалася пострілами.

Цокотіли автомати. Скільки їх було — навіть не намагався вгадати. Досить того, що вони лупили довгими чергами, потім — короткими, і я швидко здогадався: короткі черги посилають ті, хто атакує, довгі — ті, хто відстрілюється.

Бій, що спалахнув раптово, вівся десь зовсім поряд. Я, забувши про мотоцикл та відсторонивши Марійку, подався на звук, та вже за мить біг не на звук, а побачив точне місце, де почалася стрілянина.

Нічну темряву прорізав сніп вогню: щось вибухнуло й загорілося, певніше за все — чиясь хата.

— Топорчуки! — почулося за спиною.

Але я вже й без старшої Ставничої зрозумів: палає хата поштаря Павла Топорчука, неговіркого кульгавого чоловіка, якого я не уявляв окремо від велосипеда, тільки так — у сідалі та з чорною поштарською сумкою — постійно його й бачив. Подвір’я було зовсім недалеко, стріляли напевне звідти. Тому, повернувшись до Марійки, я гукнув:

— Ховайся! Там будь! — Стиснув ППШ в руках та великими стрибками помчав на постріли та вогонь, навіть не думаючи про те, хто з ким воює, скільки їх і чи надовго вистачить мене самого, коли встряну в м’ясорубку.

Я пробіг метрів двісті, коли шлях заступили дві постаті; я помітив автомати в руках. Єдиний вихід — до найближчого паркану, в кущі, та стріляти, стільки протримаюсь. Утім, нічні люди впізнали мене. Навіть, як я зрозумів пізніше, знали, що бігтиму саме цієї дорогою, бо почув та відразу впізнав голос Лютого:

— Не стріляй, лейтенанте! Це ми! Не руш залізку!

Дивно — цей окрик зупинив мене. Бандерівці бачили, що я озброєний, проте самі, перші опустили автомати. Але розосередилися так, щоб я навіть при бажанні не міг воювати з обома.

— Там Остап! — знову крикнув Лютий.

— Де? — Я важко дихав, досі не розуміючи, що відбувається. І чому я взагалі стою, опустивши ППШ, та про щось говорю з цими двома.

За якусь мить бандерівців довкола стало більше. З’явилися зненацька, виринувши з ночі всі відразу. У місячному сяйві я налічив чотирьох, хоча сам був переконаний — їх більше. Ці четверо рухалися з протилежного боку села. Дотепер не можу пояснити, чому й коли в мене зникло відчуття небезпеки. Уже нічого не розпитуючи, я рушив із ними туди, де горіло й стріляло.

За кілька хвилин перед моїми очима постала картина: червоні полум’яні язики охопили дах хати поштаря Топорчука; весь двір по периметру оточили люди в формі, яку я бачив на бандерівцях, і час від часу посилали автоматні черги в бік хати. Звідти, зсередини, хтось затято відстрілювався. Посеред двору лицем донизу лежав, розкинувши руки, застрелений вояк, метри за два від нього — ще один труп. Трохи далі, біля порога, конав сам поштар. Просто біля хвіртки, втупивши мертві очі в зоряне небо, лежав Славко Ружицький.

Я й не оговтався, як почулися ще постріли — тепер стріляли здалеку, здається, на протилежному краю вулиці. У мене ніхто навіть не намагався забрати автомат, тому я взяв його напереваги. Аж раптом почув зовсім поруч:

— У кого стрілятимеш, Михайле?

Це говорив Остап, чи то пак Данило Червоний. Ставний, міцний, пружний виступив із темряви, під вогняні сполохи. І в них його лице видалося мені напруженим, майже кам’яним — не обличчя, а маска.

Маска неприхованої люті.

— Вони таки прийшли, лейтенанте. — Червоний не сказав — виплюнув коротку фразу.

— Хто?

— Ті, кого ти так хотів побачити. Дуже спішили довести, що бандерівці — це звірі і їх треба боятися.

— Що тут...

— Мої хлопці з вечора оточили Ямки. Вони наскочили півгодини тому. Частина розбіглася, частина — он. — Червоний кивнув на мертвих. — Один у хаті, викурюємо.

— Добре, діти нині залишилися в баби ночувати, — мовив хтось поруч.

Повернувши голову, я побачив у сусідньому дворі двох старих — свекра й свекруху поштаря та двох дітей, яких вони притискали до себе. Поруч стояло кілька озброєних вояків, за ними, тримаючись у темряві, — сусіди, жителі найближчих хат. Ніхто не кричав, не плакав, не стогнав: десятки пар очей мовчки дивилися на вогонь.

— Топорчучка там, — попередив один із вояків. — Прикривається бабою, сука москальська!

Данило Червоний скинув кашкета.

Передав його найближчому, хто стояв до нього, — мені, потім простягнув мені ж «шмайсера», якого я прилаштував на плечі, і витягнув з кобури «вальтер».

А тоді, пригинаючись, кількома стрибками перетнув подвір’я і наблизився до хати.

Його ніхто не зупиняв. Єдиний раз із вікна вдарила автоматна черга, але Червоний ніби відчув це — у потрібну мить упав на землю, віяло куль пройшло мимо, а бандерівці з усіх боків відкрили вогонь по вікнах, не даючи стрільцеві, котрий засів у хаті, висунутися.

Швидко діставшись до дверей, Червоний штовхнув їх та зник усередині.

Запала тиша, порушувана поодинокими пострілами, що лунали тепер з різних кінців села. Тріщав, охоплений вогнем, дах.

Здавалося, це тривало вічність. А тоді раптом зсередини хати почувся відчайдушний жіночий крик. Долинуло надривне протяжне: «Ма-а-ма-а!», хтось уже стримував дітей, тоді народ закричав увесь разом, потім з хати гримнув постріл, і знову почувся крик — цього разу чоловічий.

За якусь мить у палаючі двері пробігла налякана жінка з розтріпаним волоссям, заметалася по двору, мов сліпа, і двоє вояків кинулися до неї, підхопили під руки, намагалися погасити на ній тліючу сорочку. Жінку, тепер уже вдову поштаря, чимось прикрили, до неї наспіли інші жінки, тільки тепер пропустили дітей, але вона волала вголос, мов поранена птаха. Я завмер, прикутий очима до цього моторошного, не прийнятного для мирного часу видовища — людського горя та страждання.

За цим якось так непоміченою була поява Червоного.

Спочатку зсередини хати вилетів, мов стара ганчір’яна лялька, високий худорлявий чоловік у бандерівському мундирі. Права рука висіла канчуком уздовж тіла, він притримував її лівою, намагаючись встояти на ногах, та все марно — Данило Червоний, спокійно і впевнено, із виразом люті на закіптюженому обличчі, ступав за ним, мов янгол смерті, збиваючи з ніг то прикладом автомата, то носаком чобота, даючи піднятися — і знову збиваючи.

Люди, що скупчилися довкола, дивилися на цю розправу мовчки. Я теж не втручався, забувши про свої службові обов’язки. Хоча в умовах, коли довкола озброєні до зубів вояки, виконання будь-яких обов’язків є неможливим. Мені лишалося отак стояти, тримаючи в кожній руці по автомату, і стежити за стрімким розвитком подій: від моєї появи тут до порятунку жінки-заручниці з палаючої хати минуло хвилин десять.

16

Тут уже не стріляли.

Та й по селу стрілянина дуже скоро вщухла. Червоний припинив розправу, жестом покликав до себе двох своїх, звелів підняти полоненого, бандерівці підхопили того під обидві руки, зовсім не зважаючи, що ворог поранений. Тепер уже я не міг просто так стояти осторонь, тому теж наблизився. На мене ніхто не зважав, лише Червоний взяв свій «шмайсер», почепив його на шию, вмостив руки на дуло та приклад, запитав голосно:

— Хто такий? Чий наказ напасти на село?

Закривавлений полонений мовчав, і Червоний перевів погляд на мене.

— Дільничний уповноважений, лейтенант міліції Середа! — так само голосно назвався я. — Відповідай: хто такий, чий наказ виконуєш!

Полонений підняв голову, глянув мені в лице, спробував сплюнути — слина зависла на нижній губі, цівкою стекла йому на груди.

— Дурак ти, лейтенант, — проказав він російською, тоді перевів погляд на Червоного, до нього заговорив українською, з західняцькою говіркою: — А вам усе одно гаплик, курви німецькі.

Червоний коротко замахнувся, ударив, цілячи кулаком у середину обличчя полоненого, і влучив у ціль. Від удару той сіпнув головою і впав би, лиш двоє вояків тримали його міцно. Кривлячись від болю, полонений сплюнув криваву слину, заразом виплюнув зуб.

Тим часом підтягувалися інші. Упівці рухалися з протилежного боку села, я не лічив усіх, та навряд чи їх було менш ніж півтора-два десятки. У гурті почулися розлючені крики, і кілька наспілих ввели у двір ще трьох полонених. Закривавлені, у подертих мундирах, вони відразу збилися докупи, позираючи на того, кого намагався допитувати командир бандерівців. Ця поява відволікла його, і він запитав, розвернувшись усім корпусом:

— Це всі?

— Усі, хто лишився, друже Остап! — вигукнув один із вояків.

— Трупи де?

— Хто де...

— Друже Тхір, як хочеш, а всі трупи цих паскуд потрібні тут. Збирайте скоро, тягніть на майдан, перед радою. Хай люди їх бачать. Ці, — він кивнув на вцілілих, — самі туди підуть.

— Не вбивайте!

Скрикнувши так, один із трійці полонених рвонувся вперед, дістав прикладом автомата по спині, впав писком на землю, та не заспокоївся — вужем поплазував до Червоного. Повзти йому не заважали, командир лише ступив кілька кроків назад, аби той не торкнувся руками його чобіт.

— Та поводься ж ти достойно! — Знов озвався перший, і, судячи з поведінки — таки справді старший серед нападників — поки що я назвав їх для себе саме так.

— Чув, що сказали? — запитав Червоний і, вже не звертаючи на того увагу, повернувся до людей. — Хто з них називав себе Остапом?

Дружина вбитого поштаря, Докія Топорчук, кволим жестом відсторонила від себе переляканих дітей, простягнула в бік свого ката руку.

— Ось, він!

— Що він сказав? Повторити годна?

— Назвався командиром УПА Остапом. Говорив — ми тут дуже ревно служимо клятим москалям. Проводять показову акцію...

— Ще?

— Нічого більше не встиг... Ви... ваші наскочили...

Командир наблизився до свого полоненого впритул,

переступивши через розпластаного на землі вояка.

— Отже, ти Остап, — неквапом промовив він, поволі розстібаючи верхні ґудзики мундира. — Побачимо... В Остапа ось тут — хрест, бо Остап у Бога вірує. А в що віриш ти? — різким рухом він рвонув комірець мундира ворога. — Нема на тобі хреста, падлюка. Нема в тобі Бога, Ленін зі Сталіним твої боги, паскуда червона! — не почувши відповіді, та й напевне не надто її чекаючи, він знову ступив кілька кроків убік, стаючи так, аби його бачило все зібрання: — Я командир відділу Української повстанської армії, мене називають Остапом! Тут і тепер ми, відділ особливого призначення УПА, зірвали спецоперацію НКВД з винищення мирного українського населення та знищили зграю найманих совіцьких бандитів! Я хочу, щоб усі почули та передали іншим: немає наказу залякувати людей на окупованих совітами землях! Ми, борці за звільнення України від більшовицької окупації та терору, в усьому спираємося на вашу, люди, допомогу й підтримку! Оце весь мітинг, — сказав Червоний, переходячи з крику на уже звичний мені рівний впевнений голос, потім ковзнув по мені поглядом, перевів увагу на полонених. — Повторюю: ім’я, звання, хто наказав.

— Убивай, — відповів той, хто називав себе Остапом. — Здохнеш не завтра, так пізніше. З ким тягаєшся, ідіот, ми ж Гітлера об коліно!

— Я скажу, я! — закричав із землі інший полонений. — Це Топорков, Віктор Топорков, капітан МГБ! Він у Ковпака, у розвідці був! Диверсант!

— Сука! — Топорков знову сплюнув, цього разу — вдало.

Навіть тепер я не до кінця вірив, що це правда і що все

відбувається зі мною.

— Встати, — наказав Червоний і, коли зрадник підвівся з землі, запитав: — Звідки знаєш? Теж із ним служив?

— А він ваш! — Попри своє становище, закривавлений Топорков чомусь розвеселився. — Ваш, бандерівець! Як він на допитах співав, які клятви давав, як матюкав вас усіх — чисто курський соловейко!

— Це правда? — Червоний тепер не дивився на Топоркова.

— Не вбивайте... Правда... У тому році, під Сокалем... Оточили бункер, хлопці себе постріляли... я не зміг... Не зміг я! Злякався я, страшно помирати, страшно!

— А ось так жити тобі не страшно? — таким само рівним голосом спитав командир бандерівців. — Топорков — старший у вас?

— Він, він старший! Він наказував, я мусив кров’ю змити...

— Ти змивав свою вину перед москалями кров’ю своїх же, українців? — перепитав Червоний, і мені здалося — він просто тут, на місці, розрядить у полоненого автомат, та Данило стримався: — Ваше завдання?

— Під виглядом боївки УПА заходити в села... Вбивати активістів... Радянських працівників... Продукти конфісковувати, начебто для потреб партизанів...

— Був такий наказ — убивати своїх?

— А які вони мені свої! — раптом полонений пожвавився. — Друже Остап...

— Не смій так до мене звертатися!

— Так, звичайно... — Він заторохтів, ніби боявся не встигнути всього сказати: — Голови колгоспів, міліціянти, агітатори, комсомольці, професорки — то ж наші вороги, наші з тобою! Якщо мені дозволяють їх нищити, якщо сама радянська влада дозволяє нам це робити — чому, чому я маю бути проти! Слухай, Остапе, яка різниця, з якого боку нищити їх, з того чи з цього! Хіба ми не...

— Брешеш!

Це вирвалося в мене, Червоний не втручався, а полонений, ніби відчувши в мені заступника, ступив крок до мене.

— Не брешу! Правда! Що їм люди, цим москалям? Свої, чужі — для них нема різниці! Я за цей час, поки з ними тут, всякого бачив! Це енкаведе, ми навіть одну таку саму групу, ну, як наша, літом ліквідували — чи засвітилися вони, чи ще яка напасть... Списали їх, ось цими руками списали! — Він виставив перед собою руки.

— Хто дав завдання? — вкотре спитав Червоний, але при цьому дивився на капітана Топоркова.

— Нам наказував ось він, Топорков! Про нього знаю тільки — до війни у Львові був, нелегально, чекіст, мать його так! Ну, а його, мабуть, із Луцька направляють... Чи зі Львова... А то взагалі з Москви! З Москви, хлопці, ними всіма Москва керує!

— Дуже змістовна розмова у вас, — озвався Топорков.

— Нічого, мені досить, — Червоний глянув на мене. — А тобі, лейтенанте? Чи все це, — він обвів рукою хату, дах якої вже просідав під вогнем, подвір’я, трупи, принишклих людей, — спеціально для тебе? Хто ти такий, Середа, щоб для того, аби тебе обдурити, ми все це влаштовували?

Командир бандерівців говорив правду. Ось тільки ця правда мене аж ніяк не влаштовувала. Можливо, навіть напевне, десь була інакша правда, котра не перекреслювала за одну ніч усе, про що я думав, у що вірив та заради чого взяв зброю до рук. Уже не дивлячись на Червоного — раптом він перестав для мене існувати, я наблизився до Топоркова майже впритул.

— Він... він правду сказав?

— Лейтенанте, не дурій, — капітан знову перейшов на російську, в його очах відбивалася заграва. — Це не твоя війна. З ким ти тепер, не зрозумів хіба? З ними не можна інакше, не можна, чуєш мене?

— А люди? — Я кивнув через плече. — Ці люди, з ними теж не можна інакше?

— Вони стрілятимуть тобі в спину, лейтенанте. Люди повинні боятися тих, кого вважають своїми захисниками, — тільки так вони потягнуться до нас. — Тепер Топорков не сплюнув, а судомно ковтнув слину. — Ось так ми воюватимемо за цих людей. Інакше вони не потягнуться до нас, лейтенанте.

Червоний стояв поруч і уважно слухав. Боковим зором я помітив: він жестом заборонив іншим втручатися та навіть наближатися до нас, даючи, таким чином, змогу мені послухати капітана НКВД, а москалю — виговоритися перед смертю: в тому, що жити Топоркову лишилося рівно стільки, скільки часу він говорить зі мною, я не сумнівався.

— Нехай... Вчителька, Ліза Воронова... Її за що?

— Знала, куди їхала... — Тепер Топорков тримався так, ніби його не стискали з обох боків, мов лещатами, руки двох вояків. — Що тобі до неї, лейтенанте? Думаєш, ось ці, з тризубами, справді їх жаліють?

— Вона... — Мені враз забракло подиху. — Вона була... вона була молодою...

— А на фронті, санітарки? Теж молоді, їх теж убивали! Війна, лейтенанте!

— Нема війни... Ти ж сам щойно... Про хребет Гітлеру... Ти... Топорков... вона була молодою, такою молодою... Вона вірила, що її захистять...

— Хай вірить менше! Нікому не вір, лейтенанте! Особливо тут, ось йому. — Кивок у бік Червоного.

— Вона... — Чим далі, тим важче мені було добирати слова. — У неї ж не було ще чоловіка... Ти це розумієш?

— А ти чого ж, не встиг?

Все.

Тепер нікого й нічого не існувало довкола. Тільки я і капітан МГБ Топорков. У якого я випустив зі свого ППШ довгу чергу. Я не спускав пальця з гашетки, доки не розрядив увесь диск.

Пам’ятаю тільки: щойно скинув автомат та вистрілив, як капітана відразу пустили, він завалився на землю і мої кулі рвали груди лежачого.

Майже одночасно збоку гримнули ще автомати: це бандерівці розстрілювали решту диверсантів, котрих вдалося захопити живими. Зрадника Червоний порухом рухи звелів не чіпати, а коли швидку страту завершили — простягнув тому, переляканому, свій «парабелум».

— Коли твої хлопці помирали, але не здавалися, в тебе забракло духу, — промовив він. — Тепер можеш виправити цю помилку. Люди дивляться, ну?

Коли зрадник приречено простягав руку за пістолетом, я раптом зрозумів: з мене вже досить. Тому відвернувся, завмер із порожнім автоматом у опущеній руці, прикипів поглядом до палаючої хати, навіть не здригнувся, коли позад мене гримнув постріл.

Чиясь рука лягла мені на плече. Навіть не озираючись, зрозумів — це Червоний підійшов ззаду. Навіть попри почуте й побачене я не мав бажання продовжувати з ним розмову. Мабуть, командир бандерівців сам відчув це, бо промовив лише:

— Ось і все, Михайле.

— Я вбив радянського офіцера, — глухо сказав я у відповідь. — Правда твоя. Ось і все.

— Ти розстріляв убивцю й бандита. Ти виконав свій обов’язок, дільничний.

Це була правда. Викривлена, неправильна, не зовсім навіть моя — але правда, з якою я мусив жити... чи померти.

Напевне, Червоний чекав від мене як не дій, то хоча б якихось слів. Тільки я далі мовчав, і він проговорив:

— Далі що, друже Михайло? З нами?

Тепер я повернувся до нього.

— Не думаю, Червоний.

— Знаю я, про що ти, лейтенанте, насправді думаєш. Ми, повстанці, поза законом. А хто тоді закон? Капітан Топорков? Сталін, Берія, МГБ, радянська влада — це твої закони? Ти згоден із цими законами, Середа? Тепер згоден?

— Я залишуся тут... Остапе. — Не знаю чому, але тоді вирішив назвати його на псевдо.

Іншої відповіді в мене не було. Та й тепер, коли минуло багато років, далі кажу собі: інакше не могло бути.

— Дивись. Ти вибрав.

Відступивши на два кроки назад, Данило Червоний виставив уперед зігнуту в лікті руку з пістолетом.

І вистрілив у мене.

17

Ну, так: із госпіталю виписався під кінець жовтня. Міг більше валятися, Калязін мав владу це влаштувати, та самому не хотілося пролежувати боки. Та й рана доволі швидко зажила. Хірург, старий львівський єврей, все дивувався — стріляли з близької відстані, а куля влучила в м’які тканини, не зачепивши життєво важливих органів, крові втрачено багато, але насправді шкоди — наче на гострий кілок випадково нахромився. Промахнутися з такої відстані — це треба вміти...

Я не став розчаровувати досвідченого хірурга. Бо, опритомнівши під ранок біля тліючої хати, коли перестрашений нічними подіями Пилипчук лив мені на лице криничну воду, знав: більше нічого Червоний для мне зробити не міг. Після бандерівського нападу дільничний міліціонер мав або загинути смертю хоробрих, або втекти, що напевне закінчиться для нього погано, або лишитися на полі битви, поранений та закривавлений. Коли лікар дивувався моєму неймовірному везінню та щиро радів дурній кулі, мене так і підмивало пояснити: командир упівців не промахнувся, а зробив дуже влучний та майстерний постріл — поранив мене так, щоб завдати мінімум шкоди, залишивши мене всього в крові. Так я став героєм, про мене написали замітку в міліцейській газеті, назва якої вилетіла з голови, й нагородили медаллю.

Згодом я дізнався, що саме, за офіційною версією, сталося тієї ночі в Ямках. Це розповів, ніби між іншим, слідчий з обласного МГБ, котрий знімав із мене покази і якому я розповів дуже коротку історію: почув крики, стрілянину, вискочив надвір з автоматом, побіг на пожежу, в короткій сутичці з нападниками дістав поранення. Підтвердивши, що на багатостраждальне село Ямки тієї ночі справді наскочив бандерівський загін під командуванням Данила Червоного, слідчий повідомив: бандити зустріли шалений та неочікуваний для себе опір з боку винищувального загону, тих-таки «стрибків», а також частини місцевого населення. Людям, виходить, набридають так звані повстанці... У сутичці загинув місцевий поштар, командир «яструбків» Славко Ружицький, нападники теж мали втрати.

Як насправді вбили Ружицького, де були інші бійці загону самооборони, а також звідки в МГБ такі точні відомості, що діяла саме боївка Червоного, не знаю дотепер. Загалом, для тих часів подібний випадок — не з надзвичайних. І якби я не знав, що трапилося насправді, може, і повірив би слідчому. До речі, селяни напевне так само знали, що відбулося і хто кого від кого врятував: ніхто із щонайменше десятка свідків моїх розмов та дій тієї пам’ятної ночі жодним словом не обмовився. Інакше дільничний Михайло Середа був би підсобником бандерівців... самі розумієте.

А підсобництво таки намалювалося. Як же просто все вийшло! Це я потім, коли лежав та видужував, склав собі в голові. Данило Червоний домігся від мене того, чого хотів. Я доповів своєму начальнику, полковнику Калязіну, про настрої в Ямках: мовляв, не втратили ще люди довіри до УПА та не бояться, навіть попри прояви терору. Полковник, так само вірний службовому обов’язку, доповів про це в управління МГБ, вищому начальству. Там негайно вжили заходів — і в Ямки, щоб позбавити людей ілюзій стосовно бандерівців, оперативно направили спецзагін капітана Топоркова. А той прийшов у пастку.

Виходить, не лише я, а й навіть Калязін несвідомо допомогли Червоному її влаштувати. Розрахунок командира виявився точним: від спецзагонів вимагали активізації, а тут, виявляється, їхні попередні дії не мають належного ефекту. Враховуючи те, що я чув і бачив, як не відразу, то протягом двох найближчих діб перевдягнуті бійці МГБ мали з’явитися в селі, тож Червоному хоч як не довелося б довго чекати. Замість того, аби ганятися за диверсантами Топоркова, він так легко виманив енкаведистів і чекав на їхню появу саме там, де й розраховував.

До Ямок я не повернувся. Саме настали холоди, УПА згортала активність до весни, всі сили МГБ кидали на пошук криївок по лісах. Там мені робити не було чого. Говорили, що Данило Червоний, псевдо Остап, забрався з Олицького району, а то й взагалі — з Волині. Калязін чи то сам залишив посаду виконувача обов’язків начальника міліції, чи його про це наполегливо попросили — він збирався перебратися далі від України, бо вимальовувалася десь відповідна посада. Намагався прилаштувати і мене, та я не погодився — ось так і повернувся назад, до Чернігова, де з оперативної роботи сам попросився знову в водії, киваючи на поранення.

Нічого більше не чув про Червоного. Про те, що сталося вночі, про останні слова капітана Топоркова не забував ніколи, тому й не люблю оцього кіна про наших розвідників, краще вже «Слідство ведуть ЗнаТоКи», там хоч у народу вороги інші...

Ось, усе, здається. Думаю, ти без мене знаєш, про що можна писати в вашій газеті... А для чого тобі, молодому, все оце, гадки не маю. Раз прийшов — сам мусиш зрозуміти.

Для себе.