Червоний

Подяки

Скажу чесно: мав велику спокусу дати волю творчій уяві й написати роман про події української історії середини XX століття, не зважаючи ні на що й ні на кого. А всі закиди у стилі «Так не буває!» списати на невігласів, котрі не розуміють, що фантазію вигадливого автора зв’язують кайдани історичної правди та справжньої, а не книжкової реальності. До того ж тиснули й суб’єктивні чинники: як то письменницьке небажання розкривати комусь тему, ідею, сюжет майбутнього твору. Ба більше — давати прочитати рукопис комусь, крім майбутнього видавця.

Але здоровий глузд переміг. Після тривалої боротьби з самим собою зрозумів: без консультацій людей, котрі перебувають у темі українського повстанського руху середини XX століття набагато глибше, ніж автор, який вирішив взяти для роману не надто знайомі сторінки історії, точно не обійтися. Можу відверто сказати: цей роман не був би написаний без допомоги тих, кому щиро дякую:

Микола Дмитрієв, письменник із Волині, лучанин, автор творів воєнної тематики, дослідник воєнної історії та очевидець подій, використаних чи лише згаданих у першій частині роману;

Олександр Булавін, генерал-майор СБУ — крім іншого, допоміг мені детально накреслити типову оперативну комбінацію, внаслідок якої такі, як мій герой, Данило Червоний, гарантовано потрапили б у ворожу пастку. І дав зрозуміти: часи не змінюють методи, лише вдосконалюють та коригують їх...

Іван Патриляк, кандидат історичних наук, перший читач. Його резюме я боявся найбільше, але він, на щастя, зрозумів: у художнього твору свої закони. Натомість його зауваження допомогли максимально наблизити художню правду до історичної. Отже, події, описані в романі, цілком могли відбуватися там і тоді, тож історія за його допомоги лише набула форми літературного твору.

Вахтанг Кіпіані, журналіст, редактор «Історичної правди» — його зауваження до тексту виявилися дуже точними.

Крім того, зауважу: не читаючи чужих книжок, своєї не напишеш. Тому джерелами для створення цього роману слугували:

• спогади ветеранів УПА Степана Семенюка «...І гинули першими» та Марії Савчин «Тисяча доріг»;

• в’язнів ГУЛАГу Варлама Шаламова «Сучья война», Івана Іванова «Колыма», Андрія Микулина «Концентраційні табори в Совєтському Союзі» та Густава Герлінга-Грудзинського «Інший світ. Совєтські записки»;

• книги істориків Івана Патриляка «Встань і борись!» Слухай і вір...»: українське націоналістичне підпілля та повстанський рух (1939—1960)» та Володимира В’ятровича «Історія з грифом “секретно”»;

• оповідання Варлама Шаламова «Последний бой майора Пугачева», роман Сергія Бортникова «Замок королеви Бони», а також фрагменти романів Владіміра Висоцького та Леоніда Мончінського «Чорная свеча» та Андрея Константінова й Александра Бушкова «Второе Востаннє Спартака».

• А ще джерелами були волинські газети 1946—1948 років з архівів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, тематичні публікації в сучасній друкованій періодиці та Інтернеті.

І все ж не забувайте — передусім це художній твір...