Червоний

1

Уперше я побачив Данила Червоного на ранковій перевірці.

Хоча тоді стояв лише вересень, у тих краях, на російській Півночі, починалися перші заморозки. Підморозити могло навіть у розпал короткого воркутинського літа. Сидячи в тому таборі, який вже звично називав нашим, я встиг відчути на собі всі вбивчі здібності місцевого клімату. Одна фраза все пояснить: зима вісім місяців на рік. Вересень тут вважався перехідним місяцем, коли треба готуватися до тривалих холодів.

Каторжна праця тут не залежала від погодних умов — щоранку сотні доходяг викрикнувши захриплими голосами належне «Я!» на переклику, поволі сунули на шахти, де одинадцять годин на день мусили добувати вугілля для країни. Чи на цегельний завод — першу його чергу тоді вже запустили, але треба було зводити другу. Чи в глиняні кар’єри — довбати глину, з якої потім робитимуть цеглу. Так день за днем, місяць за місяцем, рік за роком.

Аби ще бадьоріше ми сунули на роботу та з роботи, шикувалися та рухалися під музику. Репродуктор — його називали в нас матюгальником — висів на високому, добре просмоленому дерев’яному стовпі, майже в центрі прямокутного табірного плацу. У певні години його жерло хрипко доповідало щоденні новини. Саме так ми почули повідомлення про перемогу над німцями в травні і над японцями у вересні. Навіть мешканці нашого, «політичного» бараку тоді щиро кричали «ура». Хоча спробували б вороги народу не кричати — це вам не блатні, нашого брата навіть за менший косяк відразу брали на олівець і робили відповідні, завжди невтішні для нас висновки.

Та переважно через матюгальник оголошували інформацію, котра стосувалася в’язнів, і ще крутили музику. Напевне в радіорубці нашого табірного відділення, чи, як ще говорили — лагпункту, запас платівок невеличкий: пісні заводили одні й ті самі, навіть не балували зеків, бодай якось змінюючи порядок мелодій. Тому, чесно вам скажу, мене навіть тепер, через тридцять років, тіпає від Утьосова з його джазом, «Амурських хвиль», «Сопок Маньчжурії», «Стомленого сонця»15. Навіть від Вертинського погані спогади...

Червоний та інші бандерівці прийшли з черговим етапом, так само під музику. Але коли новеньких завели до нашого бараку, ми, старожили, їх не дуже й роздивлялися. Контингент оновлювався часто, а доходяги — ті взагалі щотижня. Хтось міг замерзнути у стволі шахти, хтось — не прокинутися. Але здебільшого тих, хто виробив у шахтах та кар’єрах свій людський ресурс і не чіплявся за життя, тягнули до лікарні. Не лікувати: для таких звели окремий барак біля власне больнички, де їх складали рядком на голі дошки й чекали, поки нещасні дійдуть. Я це знав, як ніхто: саме моя бригада працювала переважно як похоронна команда.

Робота теж не з легких. Більшість смертей припадала на затяжну зиму, земля промерзала, і одну могилу доводилося копати від світанку до заходу — цілу робочу зміну. Табірне начальство намагалося оптимізувати роботу нашої бригади, впроваджувало різні ініціативи, тільки з цього нічого корисного не виходило.

Скажімо, нам могли наказати копати велику загальну могилу. Проте для цього слід прогріти більшу ділянку ґрунту, окреслити більший периметр, а за таких розкладів на одну могилу витрачалося більше часу. Добре, що мертвим зекам однаково. Вони, як жартував начальник нашого табірного пункту майор МВД Василь Абрамов, вже своє відпоспішали. Складність ситуації полягала в тому, що їхнє місце в бараці приречених мусили зайняти інші, бо їхні нари в табірних бараках уже чекали на нових зеків. Ось так працював конвеєр смерті — саме задля того, аби людина швидше померла, їй присуджували відповідні терміни каторжних робіт у Воркуті й інших таборах, названих чомусь виправними чи трудовими.

Але пропоную трошки відволіктися.

Уявіть ситуацію: померлих виносять з бараку та складають біля стіни. Навіть брезентом не накривають. Так вони й лежать упродовж дня. І хай звичайний воркутинський день короткий, а в темряві трупи не видно. Начальство добре знає про цю купу мертвяків, так само як добре розуміє — смерть тут, на Воркуті, цілком звичне, навіть природне явище. До того ж тіла не засмердяться, не розкладуться... Але, як ми встигли тоді зрозуміти, існував ще й показовий радянський гуманізм.

З одного боку, товаришу Абрамову, «кумові», тобто начальнику оперативної частини лагпункту, капітану Бородіну, решті табірного начальства, включно з лікарем Тамілою Михайлівною Супруновою, не кажучи вже про останніх вертухаїв — усім, хто не вбирався у зеківську робу, плювати було на те, скільки народу тут піде на той світ, скажімо, за робочий тиждень. Проте, з іншого боку, такого байдужого ставлення до масової смертності каторжан вони не могли собі дозволити — як радянські військовослужбовці, солдати та офіцери МВД чи звичайні вільні найманці з бездоганно чистими анкетами. Адже це йшло врозріз із заявами про належне утримання засуджених, котрих справедливий радянський суд відправив на перековку. Ми дізнавалися про це від нових зеків, які йшли сюди з волі. А в нашому бараці не було нікого, окрім зрадників батьківщини, тобто політичних. Це, як я встиг переконатися, народ здебільшого грамотний, цілком володіє ситуацією в країні. До того ж «вороги народу» могли не лише навести якийсь факт, а й зробити з нього певний висновок.

Так, доцента Бориса Шліхта, викладача права у Ленінградському університеті, тобто мого земляка, забрали просто на лекції. За що, тепер не суттєво. Насправді причина, за яку Шліхту впаяли п’ятдесят восьму статтю16, в ті часи значення не мала. Важливо те, що розказав нам Шліхт: невдовзі після війни Америка і Західна Європа раптом зацікавилися, чи в належних умовах тримають підслідних у радянських тюрмах, а зеків у радянських таборах. Після відбою Шліхт пошепки божився, що сам особисто чув розмову: мовляв, Гітлеру та фашизму шию скрутили, тепер треба не допустити нічого подібного в СРСР, бо існування концтаборів нібито суперечить якимось там міжнародним законам чи конвенціям. Я особливо в це не вдавався тоді, відповідної освіти бракувало — мав лише прискорені курси механіків, там такого не навчали, ніяких премудростей, крім як розбиратися, де в танку які важелі. З усього, сказаного мудрим Шліхтом, я зрозумів тоді одне: навіть якщо табірне начальство у своїй повсякденній роботі не надто прагне зберігати пристойність, воно мусить робити це хоча б формально.

Нам, наприклад, регулярно пропонували писати скарги та побажання. Наївні, особливо з інтелігентів, неодмінно користалися з такої можливості. Реакції не було жодної — і це в кращому випадку. У гіршому — скаржник або з якоїсь причини потрапляв до ШІЗО — штрафного ізолятора, або наривався на нібито випадкову заточку блатаря, або... Ну, самі розумієте, начальство мало купу можливостей влаштувати будь-якому зеку ще веселіше життя, ніж те, яке він має в таборі. Те саме з похованням, або, як любив примовляти товариш Абрамов, утилізацією шлаку. Ну, от не положено трупам лежати під стіною бараку! Правило таке, а проти правила у нас, самі ж знаєте, ніхто не піде. Його, правила, слід дотриматись хоча б формально, для себе, для «галочки».

Начальник четвертого табірного відділення міг не бачити звалища трупів у темряві, проте він мав знати, що ці тіла звалені, і за це — нагрянь раптом перевірка — його по голівці не погладять. Бо перевіряльники повинні доповісти по інстанціях про виявлені непорядки, щоб формально покарати порушника. Звісно, не надто жорстко, але майора Абрамова можуть зняти звідси, з насидженого місця, і перекинути кудись ближче до зони вічної мерзлоти. Просто так, аби відрапортувати про вжиті заходи. Адже десь там, на Великій землі, як тут називали будь-яке місце південніше Ухти та Інти17, таких як Абрамов із Бородіним, теж за людей не вважають. Тому й тасують їх, мов карти в колоді. Отже, наше начальство мусить тримати носи по вітру й не давати нікому найменшої можливості для такого шантажу.

Це мені також доцент Шліхт пояснив: хоч табірне керівництво та конвойні перебувають по той бік дроту, їхня свобода — насправді теж формальність. Вони також пов’язані Системою так само, як і ми, сидять у таборах, і колючий дріт для них означає те саме, що й для нас. Різниця лише в тому, що нам, зекам, уже нема чого втрачати, тоді як вони, конвойні, легко можуть опинитися на нашому місці. Отже, підсумував Шліхт, ми всі разом вільніші у своїх словах та вчинках, аніж люди, подібні до майора Абрамова та капітана Бородіна.

Легше від висновків Шліхта мені, чесно кажучи, не ставало. Адже моя особиста свобода від того не ближчала. Ба більше: на початку того року, десь у лютому чи березні, тепер не згадаю, з черговим етапом прийшла звістка про скасування Президією Верховної Ради, вважайте — особисто товаришем Сталіним, указу двадцять два — сорок три. Щоб вам було зрозуміліше: саме за цим указом за зраду батьківщини мене засудили на п’ятнадцять років каторжних робіт. Тепер для мене відкрилася лише одна дорога — туди, на Воркуту, бо саме тамтешні табірні пункти призначалися для каторжан. А підписав наш улюблений вождь цей Указ акурат 22 квітня 1943 року — до дня народження іншого вождя світового пролетаріату, товариша Леніна...

Це я до того, що Червоному та всім «політичним», котрі прибули з ним із новим етапом, можна сказати, пощастило. Хоча б у тому, що тепер «політичних» не ізолювали від решти в’язнів. Згодом з цього скористалися спочатку блатні, а потім бандерівці. Відносно вільне пересування територією саме по собі прискорило події, котрі почалися з появою в нашому лагпункті великої кількості українців. Інша обставина — ще рік тому в країні скасували смертну кару17, тож бандерівців, яких судили тепер, не розстріляли. Хоча впаяли наповну. І хоч їх вислали до Воркути, але це вже не вважалося каторжними роботами. Виправними — так. Працею рабською, безнадійною, від світанку до того часу, скільки протримається на ногах зек, — так. Але так, пояснював Шліхт, виникла така собі юридична відмінність за повної відсутності відмінності формальної.

Проте вироки щодо мене та решти «зрадників», винесені до скасування указу двадцять два — сорок три, за цією постановою не переглядалися. Тож я й далі відбував каторжні роботи. Хоча саме на той час, коли в нашому таборі з’явилися українці й литовці з «буржуазних націоналістів» та «німецьких поплічників», моя бригада перебувала на особливому становищі. Хай там що, а там, у таборах, ми завжди прискіпливо вивчали деталі й найменші нюанси всього, що відбувалося на волі і могло так чи інакше стосуватися нас. Подібну інформацію, нехай навіть кволу-кволу, ми мали з розповідей новоприбулих.

Думаю, тепер ви зрозумієте, чому я спочатку зненавидів Червоного і всіх, хто прийшов із ним. На відміну від мене та хлопців із моєї похоронної команди, прибулі були справжніми зрадниками та ворогами — як нам тоді здавалося, ці вороги ще й мали нехай непомітні, як усе в умовах вічної мерзлоти, статусні переваги над нашим братом, старим зеком.

Так, у таборі ми виконували функції могильників. Утім, за дивною, справді збоченою логікою, саме ця робота дозволила всім нам не перетворитися на класичних здохляків — доходяг. Та не потрапити самим до бараку приречених. Нас виручали, нехай це прозвучить тепер дикувато, місцеві погодні умови.

Вони не дозволяли ось так, доклавши стільки зусиль, скільки для цього потрібно, копати землю. Як я вже говорив, для кожної нової ями — великої чи малої, ґрунт доводилося прогрівати. Через те ми регулярно палили вогнища. І, зрозуміло, самі грілися біля них. До того ж ховати доводилося не лише подібних до нас каторжан, а й кримінальників, котрі частіше різали одне одного на смерть — саме починалася «суча війна».

Але про це згодом. Власне, ця табірна війна між справжніми злочинцями досить близько звела нас із Данилом Червоним.

2

Отже, вперше прізвище Червоного я почув на перевірці наступного ранку після того, як нова партія зеків опинилася в нашому бараку. Чесно кажучи, навіть не роздивився його тоді. Чого там дивитися...

Побачиш такого, як сам, худого в’язня, наголо бритого тупою машинкою: а через цю машинку проходив кожен із нас, незалежно від присудженої статті, і навряд чи її нагострили хоч раз за ці роки. На ньому така сама, як на тобі, брудна ватянка, під нею — груба роба і, якщо пощастило зберегти на етапі, светр грубого плетіння (правда, його могли забрати блатні або конфіскувати конвойні, караючи за якусь провину), утім, довго така одежина не протримається — розлізеться на нитки. Ще ватяні штани, здебільшого не нові, зняті з чергового померлого здохляка й оброблені в засобі для дезінфекції, а потім підібрані для новачка за розміром. А замість чунів із калошами, змайстряченими з половинок автомобільних покришок, на ногах у новоприбулих красувалися кирзові чоботи.

Власне, правом вбиратися, крім табірного, ще й у залишки «вільного» одягу ті, кого судили після скасування указу двадцять два — сорок три, відрізнялися від нас, справжніх каторжан. Ми такої можливості не мали, навіть якщо хтось підтримував зв’язок з рідними і міг би коли-не-коли отримати теплі одяг та білизну з передачею — дачкою по-нашому. А взуття Червоного привернуло не лише мою увагу. У нашій команді зібралися фронтовики, серед яких — розжалуваний офіцер. У цьому, до речі, був злий намір Абрамова: я, сержант, водій і механік танка, фактично керував — наскільки це може дозволити собі звичайний каторжанин — старшим за званням. Але, так чи як, жоден із нас не забув, які на вигляд нехай брудні, стоптані, проте справжні хромові офіцерські чоботи.

Звісно, таке взуття на зекові, приреченому скніти у вугільній шахті, видавалося відвертим піжонством і знущанням з інших в’язнів. Адже подібне сприймалося щонайменше потуранням з боку табірної адміністрації. Та мене здивувало інше: офіцерські чоботи Червоний спромігся зберегти на етапі, де завжди пасуться блатарі, вишукуючи в решти засуджених щось цінне та поживне. Коли етапом вели мене, на власні очі бачив, як тих бідах, хто намагався опиратися, без жодних сумнівів душили, штрикали саморобною пікою, калічили і навіть викидали з «телячих» вагонів на ходу за цілковитої байдужості конвою в червоних погонах.

Дуже скоро не лише я один — ми всі зрозуміли, як і чому Червоний, його друзі-бандерівці та прибалтійські «лісові брати» доїхали до місця відбуття покарання у своєму одязі та навіть у власних чоботях...

Ще Данило Червоний з рештою колишніх вояків вирізнялися кольором шкіри, особливо на обличчі. Утім, ця різниця швидко щезла: невдовзі вугільний пил міцно в’їсться в лиця, вони свербітимуть, а світлими залишаться тільки білки очей, а якщо хтось із них доживе до літа, вугільний пил змішається ще й з солідолом. Короткими літніми днями дошкулятимуть комарі та дрібна, майже непомітна і від того ще противніша мошкара. Намастивши писки тонким шаром солідолу, ми могли хоч трошки вберегтися від укусів. Комахи липнули до рідини, грузли в ній. Час від часу ми зчищали їх разом із залишками солідолу, аби намаститися знову. До цієї процедури рано чи пізно тут вдаються всі, як би довго хто не гидував, відтягуючи неприємний момент. Із завершенням літа захисна маска змивалася, а вугільний пил залишався.

Розібравши новеньких по бригадах, бригадири — бугри, переважно зеки з побутовими статтями або кримінальні елементи, котрим їхній закон не забороняв обіймати цю посаду, здебільшого — так звані суки, повели загони на роботу. Розвернув свою команду і я: так почався новий день, схожий на всі, що були, та всі, що будуть.

Напевне, час кілька слів сказати про те, як я сам опинився на такій блатній або, краще сказати, придурочній роботі.

Навесні 1944 року з усіх мешканців «політичного» бараку я виявився першим фронтовиком, засудженим на півтора десятки років каторги. Тоді особливого ставлення до мене в майора Абрамова не було. Та трохи згодом, до літа, з різними етапами прийшли Саня Морозов, прозваний Морячком, Інокентій Свистун, до якого, попри промовисте прізвище, приліпилася простенька кличка Кеша, і той самий колишній офіцер червоної армії Марат Дорохов, ще на пересилці охрещений Сапером. Аж тоді начальник табору почав приділяти нам чим далі, тим більше уваги. Одного разу Абрамов викликав мене до себе через «кума», капітана Бородіна, і поставив питання ребром:

— У мене, Гуров, син на фронті безвісти пропав. Як і ти, в танкових військах служив. Тільки командир танка, молодший лейтенант. Абрамов, Олександр... Шурик... Не зустрічав?

— Ні, — обмежився я короткою відповіддю, знаючи — мою справу начальник табору напевне вивчив, отже, — у курсі, що з його Шуриком ми воювали на різних фронтах. Запитав Абрамов швидше машинально, таке часто виривається, навіть коли людина зустрічає військового в звичайних умовах, на волі: чи не бачив ти, синку, мовляв, мого там, на війні...

— Що ти там з особістом не поділив — не моя справа, — мовив майор, витримавши коротку паузу. — Твоя швидше, — тут він промовисто похлопав по не надто пухкій картонній папці, яку я бачив уже кілка разів, тобто моїй кримінальній справі з дбайливо підшитими один до одного папірцями. — Є думка, Гуров, що оті вороги народу, котрим не догодила радянська влада, до відповідальних робіт не готові. З людьми вони не зможуть тут працювати, скажи, Гуров?

Я мовчав. За час, поки мотало по тюрмах, пересилках та етапах, встиг освоїти одне правило: коли до тебе говорить працівник МВД — краще мовчати й слухати. Бо все, що ти можеш йому відповіси, він наперед знає.

— Їм, Гуров, фізична праця на благо та процвітання радянської промисловості дуже корисна, — вів далі майор Абрамов. — Розумову свою діяльність вони запороли. Мізки — просрали троцькізмом та іншою контрреволюцією. їм влада більшовиків давала шанс послужити. Тепер хай кайлами махають. Ти ж бойовий офіцер, танкіст, людьми командував. То й із людським матеріалом впораєшся. Упораєшся, Гуров? Можна на тебе покластися?

— Так точно, громадянине майор, — автоматично відчеканив я, ще не второпавши, до чого той веде.

Коли дійшло, зайвий раз подивувався справді ні на що не схожому, суто табірному, можна сказати — воркутинському почуттю гумору начальника табору. Ота його робота з людьми, чи, як він потім частіше казав, з людями, насправді передбачала подібний рід табірних робіт. Тільки йшлося про ледь живих, умирущих або вже мертвих людей.

Наказавши мені самому дібрати зеків з числа «політичних» для роботи в похоронній команді та загалом при лікарні, Абрамов прозоро натякнув: хоч я і ворог народу, але справу мою він уважно прочитав, зробив поправку на те, що я воював, хоча й не довго, і оця пропозиція до певної міри спричинена бажанням хоч якось компенсувати втрату сина. Іноді мені навіть здавалося, що начальник табору бачить на моєму місці чи на місці когось із моїх товаришів по нещастю свого хлопця, про якого я так і не дізнався нічого більше від того, що зронив мимохідь Абрамов.

Тепер, після всього, що мені довелося пережити в таборі, я готовий чесно визнати: переведення мене, а разом зі мною Морозова, Свистуна та Дорохова з вугільної шахти в так звану похоронну команду було чи не єдиним достойним вчинком, котрий дозволив собі начальник табору від призначення на цю посаду до самої смерті, наглої та страшної.

Ой, щось мене знову понесло не туди...

Але вже потерпіть, давно я нічого з цього не згадував уголос. Тим більше, якби я не товкся постійно біля лікарні, то не мав би можливості більш-менш вільно спілкуватися з тими, кого за існуючими в таборі правилами тримали окремо від нас. Зокрема — з вором, злодієм — законником, якого всі звали Коля Тайга.

Вважалося, що саме він тримає зону, тобто є її неофіційною владою, часом сильнішою за владу Абрамова. Волею долі я познайомився з Тайгою на пересилці. Дізнавшись, що я теж ленінградський, та ще й жив на Васьці — Василівському острові, професійний злодій відразу порадив триматися його. І хоча я сам міг дати собі раду, вирішив — таке земляцтво ні до чого не зобов’яже, а може вийти користь від цього знайомства мені, для якого все довкола було нове, несподіване та дике.

Прогнози справдилися: вже в зоні нас розділили, помістивши мене до «політичних», але блатних, на відміну від нашого брата, в пересуванні територією табору ніхто не обмежував. Через те я не часто, але ж таки контачив із Тайгою, іноді отримував якийсь дрібний грів — окрайчик хліба чи маленький шматок цукру, а коли дістав призначення бугра так званої похоронної команди й опинився при лікарні, спілкуватися з Колею став частіше: блатні завжди мали біля медсанчастини безліч власних інтересів.

Я не надто здивувався, коли через три дні після появи в таборі бандерівців, серед яких Данило Червоний вважався чи не командиром, і вже точно — старшим, з-за рогу бараку, де містився морг, мені спочатку тихенько свиснули, потім — так само неголосно гукнули:

— Е, Танкіст... Тайга перетерти хоче.

Повернувшись, я вгледів Васю Шарика — київського щипача — кишенькового злодія, одного з наближених до ленінградського авторитета. Загалом почт Колі Тайги складався з десяти цілковито вірних йому людей, де кожен знав своє діло. Наприклад, Шарик, котрий дістав прізвисько не через ідеально круглу геометричну форму голови, як могли подумати невтаємничені, а через те, що якось у окупованому Києві не помер із голоду, бо вполював, зварив та з’їв німецьку вівчарку, був у Тайги посильним. Та це не означало, що Шарик — типова шістка: для дрібних доручень він сам мав на підхваті зграйку молодих кримінальників, що проходили лише перший курс свого табірного університету. Якщо від імені Тайги з кимось приходив говорити сам Вася Шарик, це означало, по-перше, важливість справи, про яку йдеться, а по-друге, певну міру довіри з боку самого смотрящего.

Крім Шарика в розпорядженні Колі Тайги було кілька справжніх бандитів та убивць, але, щоб ви знали, навіть рецидивіст, котрий зарізав або застрелив людину під час скоєння свого чергового злочину, мав за вироком суду менший термін, аніж мешканці нашого, «політичного» бараку. Розказаний не в тій компанії політичний анекдот чи навіть обережно висловлений сумнів стосовно конкретних дій партії, уряду й особисто товариша Сталіна карався приблизно так само, як умисне вбивство людини. От тільки умови для вбивць і взагалі різних кримінальних елементів у тюрмах і зонах кращі, аніж для нашого брата, засудженого за політику. Я, взагалі-то, навіть не за політику... Добре, пізніше про це: до мене ж застосували п’ятдесят восьму.

І ще скажу, щоб потім не відволікатися: тепер у радянських тюрмах мало що змінилося. Та й в цілому законодавство не надто змінилося. У мене, як ви вже знаєте, є певні знайомства серед юристів, адвокатів зокрема. Можу навіть юридичні консультації давати, але не дай Бог вам вони знадобляться, молодий чоловіче.

Ага, знову трошки вбік ми відійшли. Мусите терпіти, все ж таки згадка про Данила Червоного — це спогади про часи, про які варто говорити та писати. Тільки заборонено це, посадять за антирадянщину. Тому вже звиняйте за бажання виговоритися. Тим більше, що без ось таких деталей вам не буде повною мірою зрозуміло, як розвивалися події в табірному відділенні номер чотири особливого табору номер шість із появою Червоного й інших бандерівців.

3

Отже, роззирнувшись, аби переконатися, що ми тут самі, я неквапом наблизився до Васі Шарика. Той простягнув недокурену самокрутку: кримінальники якось примудрялися добувати в зоні самосадну махорку, і я навіть бачив у Колі Тайги пачку піжонського «Казбеку».

Так, визнаю: в нашому становищі доводилося докурювати за злодіями, а дехто із доходяг взагалі міг схопити недопалок, кинутий під ноги конвойним, вартовим або кимось із офіцерів. З цього приводу доцент Шліхт розвинув цілу теорію про те, що табірні умови дозволили йому, нарешті, впоратися зі шкідливою пристрастю до паління. Краще перетерпіти, аніж отак... Проте я, так само як багато хто з товаришів у нещасті, у якийсь момент перестав думати про те, що є приниженням за колючим дротом.

Загалом саме перебування тут було приниженням. Голод, холод, позбавлення елементарних умов для життя та навіть натяку на громадянські права, каторжна праця та головне — неможливість щось змінити, окрім як тихо померти ось тут, у бараках, чи кинутися з відчаю на колючий дріт, бо спроба втечі дає гарантовану смерть та позбавлення від табірних мук.

Тому я запросто взяв недопалок із рук злодія. Око на такі речі вже набите: залишалося мінімум на три затяжки. Щедрість подарунку чи подачки — розумійте, як собі хочете! — переоцінити в таборі важко. Курити одразу не став: акуратно загорнув недопалок у шматочок брудної газети, поклав до кишені бушлата. Потім з цього папірця зроблю мундштук і докурю цигарку до останньої грамулі. Шарик стежив за моїми маніпуляціями без зацікавленості — таке він бачив щодня. А я розумів — ось так, запросто, за здорово живеш, жирні недопалки нашому брату від блатних не перепадають. Тому запитав коротко:

— Ну?

— Гну, — автоматично відповів Шарик. — Тайга цікавиться, чи достойно ви тут поховаєте наших товаришів.

— Закопаємо, як положено, — у тон йому відповів я.

— Це були достойні люди, — гнув своє Шарик.

— Були, — погодився я. — Тільки окремих ям для вашого брата начальство не передбачає.

— З цим розберемося, — Шарик знову сторожко роззирнувся. — Для сук окреме місце готується, правильно?

Здається, я згадував уже про них...

«Суками» в таборах називали кримінальників, переважно злодіїв, котрі порушили закони кримінального світу. Навіть тепер я не дуже добре на них знаюся. Тим більше, що ці закони коригуються, незначно, але таки є. А тоді, після війни, головним визначенням «суки» була його згода працювати на радянську владу. Наприклад, коли засуджені за кримінальні злочини зголошувалися йти на фронт.

«Зсучені» — так на мові злодіїв охрестили зрадницькі дії ренегатів злочинного світу. З такими мені довелося послужити в штрафному батальйоні: поки мене не віддали під трибунал за бійку с офіцером особливого відділу НКВД. Через те я та інші фронтовики, навіть розуміючи всю умовність ситуації, попервах готові були сприймати «зсунених» злочинців товаришами по зброї. Ну, а кримінальники, вірні традиціям, які воювати зі зброєю в руках за батьківщину й за Сталіна не пішли, оголосили сукам війну не на життя, а на смерть. Цього вимагали їхні неписані закони. І «зсучені» це прекрасно знали. Тому й приготувалися захищатися.

У тому, що рано чи пізно злодії та суки зустрінуться, сумніватися не доводилося. Служба в штрафбаті передбачала: свою провину перед владою злочинець змиє кров’ю в бою. З першим тяжким пораненням боєць-штрафник мав можливість погасити всі свої судимості достроково. Можна й не ловити кулю, а прослужити, тобто протриматися у штрафбаті три місяці, і якщо за цей час бійця не вбили, судимості з нього так само знімали, а його переводили в звичайну загальновійськову частину, де він воював далі, навіть заробляв нагороди.

Ось тільки жодна медаль ще не перевиховала професійних злочинців. Після війни переважна більшість «зсунених» повернулися до звичного способу життя: жодного іншого застосування на волі вчорашні крадії, розбійники, грабіжники та бандити просто не знаходили. Відповідно, рано чи пізно вони попадалися, за вироком суду йшли по етапу, а в таборах на зрадників чекали вірні кримінальним законам злодії, аби виконати свій, злодійський вирок. Він завжди означав смерть сукам.

Покаятися і тим самим зберегти життя не виходило. Навіть радянські суди присуджували розстріл ворогам народу, хай їхні покаянні заяви займали по кілька аркушів, а промови відзначалися палкою щирістю. Через те «зсучені» мали два виходи: битися на смерть, мов останній раз, і перемагати силою силу, а масою масу, або заручитися підтримкою табірних адміністрацій. Тобто зраджувати закони далі, співпрацюючи з владою.

Три десятки років минуло. Можете повірити моєму досвіду: суки завжди співпрацюють із владою. А влада — тільки з суками. У цій країні змінювалося багато чого — тільки ця форма лишилася без змін. Знаєте, що найгірше? Життя триватиме, напевне, зміниться влада. Але оце, на жаль, не зміниться: з владою працюватимуть лише суки... Ну, це я так, суто про свої висновки...

То от, коли кримінальники гризлися між собою, ні на кого не зважаючи, війна злодіїв і сук залишалася їхньою приватною справою. Тож начальство однаково карало за порушення обидві ворогуючі сторони. Та якщо суки йшли на співпрацю з табірною адміністрацією, вони мали союзника. Фактично радянська влада вербувала до своїх лав убивць та бандитів, аби ті перебирали на себе владу в таборах і контролювали внутрішню ситуацію. Заразом виконуючи окремі, часто негласні розпорядження адміністрації.

Наша зона поки що мала статус «злодійської». Тобто заправляли ув’язненими кримінальні злочинці, котрими керував Коля Тайга. Напевне, майор Абрамов мав намір переламати ситуацію: кілька останніх етапів здебільшого складалися з сук, і взаємне цькування відбувалося свідомо, за його планом. Проте Коля Тайга ще відчував за собою силу, і наш табір не «червонів»18, залишаючись «чорним», тобто злодійським.

Усі ці внутрішні протиріччя кримінальників нас, «політичних», не стосувалися, адже ми жили відокремлено від основного табору. А решта доходяг, що сиділи за побутовими статтями, під час кривавих сутичок між в’язнями намагалися триматися якомога далі, навіть забивалися під нари, щоб пересидіти чергову бурю. Хоча не надто спритні могли таки потрапити під гарячі руки бійців із обох таборів: махаючи ножами та заточеними металевими піками, ані злодії, ані суки не розбирали в темряві бараку, хто свій, а хто випадковий.

Напередодні на «злодійський» барак після невеличкої перерви наскочила суча команда. Застати зненацька противника їм не вдалося, людей Тайги попередили в останній момент. Сутичка вийшла короткою, та з обох боків таки були жертви. Зокрема, зарізали Ботву, відомого в злодійських колах рецидивіста, старого товариша Колі ще з довоєнних часів.

— Правильно, — повторив я після паузи.

Тим самим не вдаючись у подробиці, а лише підтвердивши: трьох злодіїв включно з Ботвою поховають у спільній могилі, а двох сук, за розпорядженням майора Абрамова, поруч, окремо.

Така собі, якщо можна так сказати, дискримінація мертвих під час «сучої війни», котра на той час лише починалася, для начальника нашого табору була звичним явищем. Абрамов навіть декларував це, підкидаючи дровець у вогонь взаємної ненависті обох категорій кримінальних злочинців. Тоді мені навіть здавалося, що майор хотів, аби злодії та суки просто знищили одні одних, і тоді цілодобове життя зони опиниться під його особистим контролем. І, між іншим, досить скоро після подій, до яких ми вже підходимо впритул, я переконався у правоті своїх припущень.

— Жмурів оцих кнокає19 хто? — уточнив Шарик.

— І треба ж начальству ще цим морочитися, — відповів я.

І це була правда: за весь час, поки ми трудилися в похоронній команді, ніхто з адміністрації жодного разу не зазирнув у яму, аби подивитися, кого саме ми збираємося закопати. Лікар констатував смерть, потім оформлювали відповідні довідки і списували справу померлого в архів.

— Отож, — Шарик по-блатному цикнув зубом. — Усе допер, спеціально товкти не треба?

— Зрозумів, — кивнув я.

Закопати Ботву та двох інших убитих злодіїв окремо, у могилі для сук, а вбитих «зсучених», навпаки, покласти до загальної могили ми ще могли без особливих для себе наслідків. Нехай сук і сприймають як фронтовиків, та урочистих похоронів для них однаково не буде. До речі, на нас в разі чого чекала така сама доля.

Проте Шарик не поспішав іти. З чого я зрозумів: він не скінчив. Справа про поховання злодіїв окремо від сук, звісно, дуже важлива, та зі свого досвіду спілкування з Колею Тайгою я відчував: це прохання, точніше, цей наказ міг передати і хтось дрібніший за статусом, аніж Вася Шарик. Отже, це була лише затравка.

Справді, знову витримавши невеличку паузу, Шарик продовжив, для чогось ще більше стишивши голос:

— У вас там бандерівці в хаті...

— Так точно, — підтвердив я, для чогось додавши: — Восьмеро. І п’ятеро прибалтів... Поплічники... Це поки що, чує моє серце, ними нас іще допакують.

— То херня, — відмахнувся Шарик. — Хай пакують, вам-то що. Вони сидять, ви теж сидите, вашої баланди не зжеруть... Ну, а чиї вони там посіпаки, хай громадяни прокурори розбираються. їм за це зарплату платять. — Він знову цикнув зубом. — Ти якось із ними контачиш?

Насправді питання складне для мене на той момент. Хоча Кримінальний кодекс передбачав для нас із бандерівцями одну статтю, нехай і різні пункти, між нами я не бачив нічого спільного. Більше того: такі, як Червоний, на моє переконання, служили фашистам, потім американцям, тобто ворогам радянської влади. У мене ж, наприклад, була зовсім інша історія та до справжньої зради батьківщини я не мав жодного стосунку.

До того ж існувала ще одна причина триматися подалі від бандерівців: тоді я вважав, що вони ненавидять росіян, вони навіть між собою говорили українською, хоча російську добре розуміли. Узагалі ця група в’язнів від самого початку видавалася досить організованою, закритою, вони самі не надто шукали з іншими мешканцями бараку контактів ближчих, аніж того вимагали правила співжиття під одним дахом.

— Та... Не дуже...

— Доведеться законтачити. Хто у них старший?

Думаю, Коля Тайга це знав. Відповідно, володів інформацією і Шарик. Але я залишив свої думки при собі і коротко відповів:

— Є там такий... Червоний. Данило, здається.

— Кликуха?

— Прізвище. Ти ж знаєш, у нас без прізвиськ...

— То у вас... Танкісте! — Злодій криво посміхнувся, хоча очі не випромінювали веселощів. — Значить, так. Даси йому знати: хай сьогодні вночі він та його корєша не сплять. Запитає, чому, скажеш — від Колі Тайги маячок. Зовсім тиснутиме, говори: жити хочуть — хай слухаються. Усе, більше нічого для тебе нема. — Уже зібравшись іти, Шарик раптом знову повернувся до мене, глянув просто в очі. — Своїх теж підкрути. Гаряче вночі буде. Теж бережіться, попечетеся...

4

Не хочу тепер казати, що зовсім не зрозумів натяків блатаря.

Але для чого злодіям попереджати «політиків», та ще й бандерівців, про якусь загрозу? Якби загроза йшла від в’язнів, керованих Тайгою, звісно жодних застережень Червоному не передавали б. Хіба злодії надумали удатися до однієї зі своїх улюблених складних ігор, на які були мастаками завжди, а в табірних умовах і поготів. Ось тільки досвід підказував: «законникам» із націоналістами нема чого ділити. Припустімо, Коля Тайга пронюхав — адміністрація збирається пресувати бандерівців. Але тут хоч попереджай, хоч ні — це однаково станеться, і опиратися насильству безглуздо.

Отже, лишається одне джерело реальної загрози для бандерівців — суки.

Вони мали претензії на статус третьої табірної влади. За чутками, окремі зони вже потроху «червоніли». І відбувалося це завдяки активності зсучених, котрі, як я вже казав, іноді користувалися мовчазною підтримкою табірної адміністрації та навіть позначали себе, вдягаючи на рукави червоні пов’язки. Проте наш особливий табір номер шість досі тримався на злодійській більшості, тобто вважався «чорним»: Коля Тайга і такі, як він, вважали себе «чорною мастю». Кримінальний табель про ранги взагалі поділяв не лише злочинний, а й весь світ на масті, як у картах. Чорне, червоне, королі, тузи, шістки... Ну, розумієте, мабуть, бо по телевізору фільми відповідні показують.

Ось тільки мене все не обходило. Принаймні, я сам так хотів.

Але роки, проведені у Воркуті, помножені на те, через що мені довелося пройти до таборів, добряче вплинули на мої, як то кажуть, життєві настанови. Найперша з них — на відміну від того ж доцента Шліхта чи інших засуджених із вищою освітою, ще на етапі я зрозумів, що змінити нічого не вдасться — доведеться терпіти, і я змирився.

Вірте, не вірте... Не дай вам, звісно, Бог опинитися в подібній ситуації, хоча і тепер усе можливе... Словом, не хочу, аби ви на власній шкурі переконалися, як воно: після надриву та зламу ось тут, усередині, плисти за течією, мов тріска у брудному струмочку на тротуарі після дощу. Навіть те, що майор Абрамов звернув на мене увагу та своєю владою перевів у похоронну команду, подалі від повільної смерті у вугільній шахті, я сприймав як вищу подяку за упокорення долі. Хоч я і підтримував — знову ж таки через обставини — контакти з кримінальниками, не вважав, що чимось зобов’язаний таким, як Коля Тайга. І тим більше, не мав жодного бажання хоч якимось боком вписуватися в їхні розбірки з суками. Та й взагалі єдина надія, яку я собі залишив: тихенько досидіти свій термін, вийти й непомітно десь осісти.

Якщо порівнювати злодіїв із тими, кого вони іменували «зсученими», то насправді моє ставлення саме до сук могло б бути інакшим. Адже мені довелося побути штрафником: повоювати з колишніми кримінальниками пліч-о-пліч і поспати з ними в одному окопі. І хоч частина з них після війни знову взялися за старе, я та інші фронтовики, котрі потрапили в один табірний барак, сприймали їх як товаришів та навіть симпатизували. Особливо коли згадувати, що саме штрафників кидали вперед, на найважчі ділянки фронту, і вони, часто навіть не озброєні, таки проривалися, рвали німців мало не зубами і міцно закріплювалися на захоплених рубежах.

Проте саме тутешнім, воркутинським сукам, розраховувати на підтримку інших фронтовиків без кримінального минулого не випадало. Бо верховодив «сучим бараком» Сава Зубанов, він же Зубок, заарештований і засуджений за мародерство.

Таких у військах не любили — незалежно від того, штрафник він чи воює в загальновійськовій частині. Як я дізнався, Зубка захопили та привели в комендатуру жінки в щойно звільненому від німців білоруському містечку. Він та ще троє його подільників оббирали загиблих і не лише: на них поскаржилася зґвалтована цим кагалом дівчина-підліток, у якої під час боїв за містечко осколком снаряда вбило маму. На слідстві Зубок кричав, що ця дівчинка, як і більшість молодих жінок міста, служили німецьким окупантам, були підстилками гітлерівців, а він лише перевіряв сигнал, намагаючись затримати підозрювану та доставити в комендатуру. Звісно ж, йому ніхто не повірив: зґвалтування долучилося до фактів мародерства, і Сава Зубанов, побувавши на багатьох пересилках, врешті-решт опинився в нашому таборі. І тут оточив себе такими, як сам.

Очевидно, майору Абрамову такі, як Зубок, були вигідні. Відселені в окремий барак тамтешні суки, які мали не надто помітні, проте відчутні попуски з боку адміністрації, утворили зграю таких рідкісних покидьків, що порівняно з ними злодії, підпорядковані Колі Тайзі, справді видавалися аристократією злочинного світу. А наша невеличка група фронтовиків однозначно відмовилася визнавати Зубанова та інших «зсучених» рівними собі.

Адресоване Червоному попередження Тайги так чи інакше стосувалося складних стосунків між кримінальниками всередині табору, з одного боку, та суками й адміністрацією, з іншого. Та Коля Тайга навряд чи врахував, що до бандерівців і зокрема до Данила Червоного я сам тоді мав ставлення не надто краще, аніж до типів, подібних Саві Зубанову. І якщо смотрящий натякав на те, що бандерівцям слід стерегтися якогось виверту від табірних сук, то я міг би цю інформацію адресатові не і іередавати. Тайга цього ніяк не перевірить, бо бандерівці в таборі принципово ні з ким не сходилися, трималися окремим гуртом, навіть спілкувалися між собою виключно українською.

Тоді навіть здалося, що українці тримаються зверхньо, ніби не сидять з нами в одному бараку та не сьорбають одну баланду. Тож якби мова була не про Зубка, я, напевне, так і зробив би: хай «зсучені» з’ясовують стосунки і бандерівцями і рвуть одне одного на шматки, і від цього якось легше на душі. Ось тільки підігравати таким, як Зубанов, я не міг собі дозволити навіть у таборі.

Тож, дочекавшись, коли мешканці нашого бараку повернуться зі зміни та безсило попадають на нари, аби знайти хай невеличке полегшення у короткому табірному сні, вибрав момент та наблизився до Червоного.

Не сів біля нього. Не заговорив. Бо не мав такого наміру У вас може скластися неправильне враження про те, як саме жив «політичний» барак. Лише здається, що всі ми там — товариші у нещасті й пов’язані міцною чоловічою дружбою. Насправді тут не зібрання благородних людей. Оперативна частина табору і навіть особисто «кум» — капітан Бородін, повинні бути в курсі того, як і чим живуть засуджені «вороги народу». І стукачів серед тих, кого посадили за п’ятдесят восьмою статтею, вистачало, як у інших бараках та взагалі у табірному середовищі.

Цілком можливо, за моїми переміщеннями та контактами тоді стежили двійко цікавих очей. Власне, не за мною, а просто так, щоб потім, обпікаючи губи окропом, щедро здобреним пайковим офіцерським цукром, в зачиненому зсередини кабінеті було про що доповісти начальнику оперчастини. Чай і будь-яку іншу подачку сексот повинен відпрацьовувати, інакше не бачити йому більше гарячого чайку...

Я посунув углиб бараку, до саморобної пічки, за яку слугувала велика діжка з-під мазуту. Там доходяги мостили бляшанки з вечірньою пайкою, щоб створити хоча б ілюзію теплої вечері. Минаючи Червоного, я мимохідь торкнувся його плеча. Зрозумівши, що дотик не випадковий, Червоний, так само не привертаючи до себе уваги, повернувся в мій бік. Збоку видавалося, наче зек зручніше моститься. Але коли наші погляди перетнулися, я помітив, що на мене сторожко зиркає спідлоба товариш Червоного, який сидів на сусідніх нарах і, здавалося, пішов глибоко в себе після роботи. Його прізвище згадалося одразу, бо прикметне було — Воропай. Правда, на той час я вже знав, що бандерівці звертаються один до одного так, як звикли: у них так само заведено давати всім щось на кшталт прізвиськ. Скажімо, до Червоного, головного свого, інші зверталися Остап. Цього Воропая називали Лютим. Були ще Мазепа, Мирон, Холод, Ворон — цих прізвиськ у голові тоді не тримав, а тепер зовсім повилітали. Це ж тридцять років минуло!

Коли Лютий глипнув на мене, я зрозумів: Червоний дав знати товаришеві: з ним ввійшов у контакт чужий, що на умі невідомо, тому про всяк випадок треба готуватися. До чого? А ці люди, як второпав я згодом, коли познайомилися ближче, завжди готові до сутички, до бою, словом — дати комусь відсіч. Навіть ці кілька людей разом уже були певною організацією — ні більше, ні менше...

Давши Червоному зрозуміти, що до нього є розмова, я примостився біля вогню — благо, топити воркутинським вугіллям в’язням не заборонялося. Пічка була невеликою, грітися хотілося всім, тож довго тут ніхто не сидів — краще частіше підходити. Ось так, сидячи на втрамбованій земляній підлозі бараку, я чекав. Хвилин за десять до мене підсів навпочіпки Червоний. Розчепірив великі долоні, притулив їх до гарячого металевого боку діжки, примружив очі, та, не повертаючи голови, запитав стиха:

— Чого треба?

До речі, пізніше я мав нагоду переконатися ще в одному: як Червоний і інші бандерівці, так і прибалти, що теж становили певну спільноту і намагалися триматися біля українців, дуже погано говорили російською мовою. Тоді для мене це була дивина. Як так: хтось з мешканців Радянського Союзу не знає нашої спільної, ну, розумієте — головної мови. Господи, в мене командир танка був з Тального — це таке містечко українське є, та ви знаєте, напевне. А один інструктор на курсах — із Сум, теж українець. Так вони, і не тільки вони, чудово говорили російською.

Думав спочатку: це бандерівці так навмисне. Коли згодом усвідомив: то для них справді ця мова чужа! Іноземна! Ну, як для нас із вами польська чи чеська! Ні, звісно, вони все розуміли, навіть говорили каліченою російською, коли спілкувалися з кимось із нас або з начальством. Та в більшості випадків, принаймні в розмовах зі мною, яких далі було немало, Данило Червоний розмовляв українською. І я його розумів.

Та в той момент, біля пічки, ми заговорили вперше. Відповів я не відразу і теж коротко.

— Сьогодні вночі обережно.

— Чому?

— Не знаю. Просили передати.

— Хто?

У приховуванні джерела інформації я не бачив сенсу.

— Тайга. Знаєш такого?

— Блатний?

— Угу.

— Зрозумів.

Потім, коли наше знайомство з Червоним стало тіснішим, я переконався: у ту мить Данило таки все зрозумів. А сам я, виявляється, багато про що навіть не здогадувався...

А тоді, вислухавши мене, він кивнув, відвернувся, а я звівся на рівні, підпускаючи до груби чергового охочого хоч трохи відігрітися. Мені здавалося — все, свою невеличку місію я виконав. Лишалося тепер і самому не спати вночі, та про це й мови не велося: на таку жертву, як відмова від належних за табірними законами кількох годин відпочинку, я йти не збирався. Адже чужі справи, що б за ними не стояло, мене не обходили.

Виявляється, Червоний цього не знав. Чи, швидше, зовсім на життєву настанову такого собі Віктора Гурова не зважав. Бо вже за годину, коли я вкладався на нари, поруч із темряви почув тихе:

— Коли всі заснуть — перейдеш на місце Остапа.

Рвучко повернувся на голос, та, як слід було чекати,

нікого в темряві бараку не розгледів. Але прохання, точніше розпорядження, передав не сам Червоний. Досі не можу пояснити, чому вирішив підкоритися і за півгодини, коли барак пірнув у сон, обережно сповз зі своїх нар, на нижньому ярусі, та у мороці посунув туди, де розмістилися бандерівці.

Коли і як Червоний пройшов повз мене — не знаю. Надибав його місце, так само нижнє, вмостився. Дошки, як досі пам’ятаю, ще тримали залишки людського тепла. Витягнувся на спині, заплющив очі і зрозумів, що ось тепер точно не спатиму.

Що б не почалося цієї ночі, про час, коли це станеться, мені нічого відомо. Тому приготувався чекати. Потім повіки самі склепилися. Аби за, як мені здалося, мить розліпитися знову.

Я почув рип вхідних дверей. Інші не почули, бо ні про що не підозрювали. «Політичний» барак міцно спав. Час тут зупинився, бо ми вимірювали його від підйому до відбою. Я прокинувся від цього звуку, бо чогось напружено чекав. Ось і відлетів сон. Його місце зайняв страх. Не той, табірний, до якого звикаєш.

Це було липке передчуття близької та неминучої смерті.

5

Очі мої давно звикли до темряви. Не лише тут, у бараку: більшу частину року тутешні північні ночі трималися довше за день. Тому через тривале проживання в умовах ночі людський зір призвичаюється. Дехто з політичних, з тих, хто примудрився прожити тут понад п’ять років, привчився бачити в темряві, наче кіт.

Розгледіти тих, хто ковзнув до бараку, вдалося не відразу. Зрозумів лише: в кого б не матеріалізувалися ці темні постаті, вони прийшли вбивати. І рухалися саме в мій бік. Навіть не так — вони насувалися на мене.

Пригадую, що тієї ночі, вклякнувши на нарах із примруженими очима, я не відчував свого скутого жахом тіла, та свідомість працювала на повну. Не наважуючись жодним порухом видати себе, я, тим не менше, з якимось дивним мені самому спокоєм полічив рухомі тіні. Їх було десятеро, і в русі вони вистроїлися бойовим порядком, розосередившись по всьому бараку. Вони наче заполонили собою барак за якусь коротку мить і зайняли прохід, не залишивши шансу вислизнути для тих, хто раптом відчайдушно ризикнув би це зробити.

Перша постать, що рухалася скрадливими кроками хижака, була вже близько. Тепер навіть з-під напівопущених повік я розгледів писок Сави Зубанова. Ковзнувши поглядом нижче, побачив у його правому кулаку коротку заточену залізяку — піку. Мозок працював на повну котушку, і я досить легко склав два і два: Зубок та інші суки прийшли серед ночі не по мене.

На місці, де лежав я, спить Данило Червоний. І Зубок це знав, бо впевнено наближався саме сюди.

Отже, зробив я собі мітку, хтось із нашого бараку підтримує зв’язок зі «зсученою» командою. А суки, у свою чергу, мають змогу вільно пересуватися по території зони вночі, бо на їхні дії табірна адміністрація здебільшого заплющує очі, адже вони працюють в одній спайці. Тобто інформатори біля нас таки є і якщо не напряму передають відомості сукам, то через оперативну частину табору так точно.

Чому тієї миті думав саме про це — тепер не скажу. Зате точно пригадую, якою була наступна думка: моє місце в бараку — ближче до дверей, і тепер Червоний лежить за спинами Зубка та його банди вбивць. Тобто в них у тилу. Отже, бандерівець або знав, що так трапиться, або дуже швидко «прокачав» ситуацію та вжив тактичних заходів. Залишається зрозуміти, чи підставляє цей бандюга мене під ножі кримінальників, чи...

Від усвідомлення того, що Червоний послав мене на смерть замість себе, а я упокорився, з голови вилетіли раптом усі думки, окрім однієї: тепер мене заріжуть, мов свиню. Захотілось кричати, оголосити про помилку, спробувати хоч так врятуватися від неминучої загибелі. Та навряд чи Зубка і його поплічників зупинило б те, що в катавасії потрапить під гарячу руку випадкова людина. Одна або кілька. Тим не менше, я вже намірився кричати.

Але не встиг.

Важку тишу бараку раптом сколихнув гучний вигук:

— ХЛОПЦІ!

Це Данило Червоний гукнув із-за сучих спин. Від несподіванки Зубок, котрий стояв за два кроки від мене та навіть примірявся вдарити, вкляк, зігнув коліна, присідаючи, і рвучко обернувся на голос. Ніхто з нічних візитерів не готувався до організованої зустрічі — бандерівцям таки вдалося захопити їх зненацька.

Зі свого місця я лише встиг побачити, як на озброєних заточками сук із різних боків дружно кинулися бандерівці. Вони навалили гуртом та відразу, діяли мовчки й злагоджено. Рукопашна почалася стрімко, шум боротьби розбудив усіх, простір бараку вмить заполонили крики — здивування, переляку, болю.

Заціпеніння враз відпустило, і я кинув своє тіло з нар на підлогу. Та бажання лізти під нари, аби не брати участь у чужій війні, раптово зникло. Звівшись на ноги, я завмер, намагаючись зрозуміти, що відбувається в проході. Я не бажав ставати ані на бік сук, котрих привів сюди мародер та ґвалтівник Зубанов, ані на бік націоналістів, до яких долучилися чисельно менші прибалти, я вперше за роки тюрем, пересилок і табірного виживання відчув гостру потребу щось зробити. Відчути себе знову чоловіком, здатним огризатися.

Зрештою, суки прийшли до мене в дім, яким би цей дім тепер не був. Нехай сьогодні вони прийшли за життями бандерівців, але де гарантія, що завтра вони так само вільно серед ночі не прийдуть за кимось іншим. За мною, наприклад... Кулаки стиснулися мимоволі, і я ступив крок вперед, висуваючись у прохід між нарами. Туди, де у розпалі точилася бійка. Я бачив, як переді мною бандерівець Лютий голими руками ламав озброєного пікою суку, міцно обхопивши ворога. Трохи далі двоє інших, українець та литовець, зосереджено місили носаками когось, збитого з ніг. Далі розібрати, хто є хто, було важко, і мені навіть здалося: бандерівців та «лісових братів» виявилося значно більше, ніж сук, тож в останніх не лишалося шансів, хоча проти них були беззбройні та безправні зеки.

Я не сумнівався — на крики охорона не прибіжить. Схоже, вертухаї мали наказ не реагувати на шум у «політичному» бараку. Але якщо це не зупинять вартові — цього не зупинить ніхто: тишу розпороли перші крики болю — так кричать поранені. Наступної миті просто на мене з купи бійців виштовхався зігнутий навпіл чоловік. Він тримався за обличчя, крізь пальці текла кров, поранений не втримався, опустився на коліна — і тут же над ним зависнув розлючений бандит, замахнувшись заточкою та збираючись добити ворога.

У мене спрацювали давно забуті рефлекси — з місця кинувся навперейми, перехопив занесену руку і вклав усю силу, яка залишилася, в удар, націлений в обличчя. Кулак урізався в гостре підборіддя, почулося клацання щелепи, сука загарчав, розвернувся до мене, легко вивільнив руку та вдарив у відповідь.

Від першого випаду я ухилився інстинктивно, ступивши крок убік, і знову спробував ударити, та вдруге бандит і іримірився краще — і біль обпік лівий бік. Я закричав, сахнувся, схопився за рану, відчувши липку кров. Третім ударом мене збиралися добити, та раптом за спиною вбивці виросла висока худорлява постать. Я впізнав Червоного.

Рвучко розвернувши суку за плече до себе, бандерівець, коротко замахнувшись, рубонув його ребром долоні, мітячи в горло. Та той сіпнувся, й удар прийшовся на ключицю, правиця з ножем опустилася, і Червоний вивернув суці руку, завдаючи болю та змушуючи пустити зброю на підлогу.

Сутичка захопила бандерівця, і він не помітив стрімкого нападу ззаду. Я попередив його вигуком. Схоже, це врятувало йому життя — піка, котра могла проткнути спину, ковзнула по правому боку. Червоний поточився, не втримався на ногах, перечепився через пораненого і впав. Я знов розгледів Зубка — це він намірився добити Данила, та не встиг. На нього навалилися двоє, збили, і він спритно порачкував під нари — тільки так зміг врятуватися.

От тепер ззовні заревла сирена. Навіть якщо так і планувалося, кримінальники мали змогу втекти з нашого бараку раніше, до появи охоронців на чолі з капітаном Бородіним. Для мене і, думаю, для інших усе довкола закрутилося, тому, сидячи на підлозі та спершись спиною об нари, я не чітко зафіксував, коли саме побігли з бараку суки, а коли налетіли вертухаї.

Простір бараку враз наповнився світлом їхніх ліхтариків. Його виявилося досить, аби побачити розгром, спричинений короткою кривавою сутичкою, та зрозуміти: нікого з нападників тут немає. Уздовж нар обабіч проходу виструнчилися за наказом Бородіна зеки, окрім поранених. Той, кого вдарили в обличчя, лежав далі на підлозі, згодом я дізнався, що це литовець Томас, в бійці йому викололи око. А я стояв поруч із Червоним, ми навіть підтримували один одного, кожен тримаючись за скривавлений бік. Правда, я рипнувся стати з усіма в стрій, та Червоний, ледь стиснувши моє плече, не дав цього зробити.

— І що тут таке? — гаркнув «кум», засліплюючи мене електричним променем. — Засуджений Гуров, якого хріна тут відбувається? Побилися? Чого не поділили? Зброя де, мать вашу, вороги народу довбані!

— Своєму народу я не ворог, — просичав крізь зуби бандерівець, і саме тоді я вперше почув від нього такі дивні та не до кінця зрозумілі мені слова.

— Це хто там у нас? — промінь перемістився на Червоного. — Ага, фашистський допомагач? Не поділив щось із радянським танкістом, морда бандерівська?

— На нас напали, громадянине капітан, — видушив я з себе.

— Напали на них... Хто тут такий борзий, а? Мовчимо? В мовчанку граємо, Гуров?

Але начальник оперативної частини вже сам зрозумів — щось не спрацювало і він побачив точно не те, чого чекав. У його повній поінформованості стосовно того, хто приходив сюди вночі та з якою метою, я вже не сумнівався. Тепер перед ним була інша проблема: троє поранених. Навіть за тутешніми правилами всіх трьох слід помістити в больничку, а вже потім — розбиратися. Аби таких, як ми, можна було просто застрелити на місці, на очах у таких самих безправних зеків, це зробили б уже давно. Проте для табірної адміністрації навіть бандерівці — насамперед робочі руки, і добувати воркутинське вугілля вони мусять до останнього.

— Розберемося, — відчеканив Бородін, відводячи промінь та пробігаючи ним по шеренгах доходяг. — У всьому розберемося. І покараємо. Ви, — кивок у наш бік, — до медичного блоку... Поки що. Бачу, дибаєте. То самі доповзете. Його заберіть, — кивок на Томаса. — Всім іншим — спати! Почую ще хоч писк до ранку — розбиратися не буду. Десять доходяг у ШІЗО, давно воно за вами плаче! Профілактика... бля...

Це він промовив, уже рухаючись до виходу. Усе ж таки не стримався: зупинився біля першого-ліпшого зека, наказав ступити крок уперед, обвів важким поглядом, без замаху влупив у сонячне сплетіння, задоволено подивився, як в’язень згинається від болю, і нарешті дав нам спокій.

6

Прибалтові Томасу пощастило менше, ніж нам, — він таки втратив око.

Хоча він і побачив у цьому певну вигоду: тепер його тримали в санчастині, давали «лікарняну» пайку — трошки більше хліба, кашу та мерзлий буряк, і, за великим рахунком, не мали права використовувати на роботах у шахті. З мого досвіду, одужанням пораненого в таборах вважається те, коли в нього перестає йти кров із рани. Але однаково якийсь час йому не знайдуть іншої роботи, крім як санітаром.

Наша з Червоним ситуація виявилася кращою. Мене приголубили ножем не надто сильно, його — трошки серйозніше, довелося навіть зашивати. Проте більш ніж десять днів ніхто нас із такими пораненнями не тримав на лікарняному ліжку з відносно свіжими, проте завжди випраними простирадлами.

Звісно, в тому, що сталося вночі, ніхто особливо не розбирався. Нас по черзі допитали під протокол, і я чомусь вирішив не називати «кумові» Саву Зубка. Ні з ким про це не домовлявся — рішення випливло з небажання всіх інших учасників сутички називати взагалі хоч когось. Загальне «не знаю», повна несознанка бандерівців передалася мені, тож я тиснув та інше: випадково потрапив у цю кашу. У принципі такі ситуації відповідали дійсності. Навряд чи я міг ввійти в якусь змову із націоналістами, та й Бородін із Абрамовим добре вивчили мене і, відповідно, моє небажання влазити в чужі розбірки з доброї волі.

Згодом я зрозумів небажання бандерівців переповідати в оперативній частині табору справжній розвиток подій. По-перше, це означало співпрацю з адміністрцією, з комуністами, чого Червоний та інші дозволити собі не могли. По-друге, вони зробили висновки, і результати цього не лише я, а вся зона побачила досить скоро. Поки ж ми лежали на ліжках поруч. Так і почалося наше тісніше знайомство.

І хоча ми з бандерівцем билися пліч-о-пліч у темряві, мені однаково не хотілося вступати з ним у тісніший контакт. Червоний почав першим, запитавши наступного ж дня коли мене відпустили з допиту в лікарняну палату.

— Тебе як звати?

— Віктор, — відповів здивовано, бо чомусь вважав — Данилові моє ім’я вже відоме.

— Звідки сам?

— Ленінград.

— За що тут? — Це вже скидалося на допит.

— Тобі яке діло? — мимоволі огризнувся я.

— Все ж таки?

— У танку горів, — промовив, трошки подумавши. Мені самому не хотілося зайвий раз згадувати свою печальну історію.

— Не згорів, виходить...

— Як бачиш... Навіть не обгорів.

— Далі що? За те, що не обгорів, сюди потрапив? Чому політична стаття?

— Коли наш танк підпалили, німці саме прорвалися. Півтори доби був у ворожому тилу. У лісі пересидів... Потім наші знову захопили цей рубіж. Ну, я вийшов до своїх.

— Ага. Свої ж тебе і посадили.

— Це помилка! — вирвалося в мене.

І одразу ж пошкодував через свою нестриманість — Червоний, справжній ворог радянського народу, тепер може вирішити, що я теж маю певні претензії до влади.

— Помилка, — легко погодився він. — А в чому помилка?

Я зітхнув. Мабуть, таки доведеться йому пояснити.

— Екіпаж розстріляли, коли підбитий танк загорівся. Мені, вважай, пощастило — ані опіку, ані подряпини. Про це мене потім особісти питали: чому весь екіпаж загинув у бою, а механік-водій навіть не постраждав? Що робив у ворожому тилу тридцять чотири години? Куди подівся планшет командира танку? Ну звідки я знаю, куди подівся його планшет! — Раптом я завівся. — Ну, слово за слово — пішло звинувачення в зраді батьківщини. Мовляв, чому я не застрелився, коли опинився в оточенні... А німці мене не помітили навіть! Там же війна кругом! Говорить особіст: вас, сержанте Гуров, устигли перевербувати, бо ви віддали фашистам планшет свого командира, а там були стратегічно важливі карти... Не було там стратегічно важливих карт!

— Ти звідки знаєш? — Червоний усміхнувся кутиками губ.

— О! Точно так мене питали в особливому відділі фронту! Звідки сержант може знати, що тримає у своєму планшеті старший лейтенант? Таки потягнув за собою і навіть зазирав... Аби ще мене хоча б поранили... Ну хоч якась подряпина...

— Бач, як буває: цілий — і не слава Богу. Краще, якби вбили. — Попри серйозність ситуації Червоний знов усміхався.

Наче думки мої читав: часом мені таке спадало на думку, та я гнав це від себе. Далі відчував десь глибоко у свідомості — не повинен я ось так запросто, наче рівному собі, ніби як... не знаю... сповідатися цьому зраднику... Хай навіть не сповідатися, навіть говорити з ним про подібні речі. Та зупинитися вже не міг: за весь час ніхто — від фронтового вгодованого особіста до зека на сусідніх нарах — не цікавився моєю сумною історією з такої неприхованою щирістю.

Поки, правда, я не міг розібратися, що ж так тішить Червоного в моїх поневіряннях, але тоді вирішив: десь у глибині душі бандерівець знущається з колишнього сержанта червоної армії. Не через ненависть до мене особисто — адже тоді, під час кривавої бійки в бараку, Данило, чесно сказати, врятував мені життя чи принаймні вберіг від тяжкого поранення. Просто у них це в крові — не любити нас: так я тоді думав. Та почавши розповідь чи сповідь, уже не міг зупинитися.

— Не знаю, що краще... Тільки потім мені, вважай, підфартило. Приїхав за тиждень якийсь серйозний чоловік із військової прокуратури, вивчив усі, на його думку, суперечливі справи. Дійшло до моєї. І вирішив так: з мене досить трьох місяців штрафної роти та розжалування в рядові. Ну, хай так — рядовий, штрафник, зате живий. Там теж люди воюють. Тільки далі я сам, напевне, винен...

— Тобто, ти сам не знаєш точно, винен чи ні? — З того моменту я відчував певний тиск з боку співбесідника.

— Ну... Я міг би стриматися...

— Від чого?

Я зітхнув.

— Нас послали в атаку, на прорив... Штрафників завжди кидають уперед, коли треба прорвати лінію оборони на важкій ділянці...

— Гарматне м’ясо — відомий прийом, — кивнув Червоний. — І що далі?

— Нічого! — несподівано для себе огризнувся я. — Багато ти знаєш! Ми воювали! На війні! На передку, в окопах! Із німцями, твою мать!

— Ми теж воювали, — спокійно промовив Червоний. — І з німцями теж.

— Мовчав би! Ми воювали за батьківщину!

— І за Сталіна, — нагадав він.

— За Сталіна! — Тепер я говорив із викликом. — За Сталіна! За батьківщину і за Сталіна бійці піднімалися в атаку та йшли з гвинтівками на танки! І таких, як ви, на фронті без суду — до стінки! Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік!

— Справді, іменем вашого совіцького союзу, — Червоний саме так, зумисне перекручено, вимовив назву країни, — наших вояків та простих людей, українців, розстріляли ваші за десять років багато. — Він тримався спокійно, як людина, впевнена у своїй правоті. — Ось ти сидиш у таборі, тебе засудив радянський суд. І однаково вимагаєш стріляти таких, як ми. Як я, — бандерівець ткнув себе пальцем у груди. — Навіть без суду. Так?

— А хоч би й так, — поки я не вповні розумів, до чого веде бандерівець, хоча підозрював — заганяє у якусь пастку.

— Скажи... ну, ось а сам — стріляв би? За наказом, без наказу, просто так — стріляв би?

— Стріляв, — уперто гнув я свою лінію.

— За що?

Останню фразу він не проказав — виплюнув. Мені раптом захотілося бути схожим на Червоного в оцій його впевненості. Тому відповів, мимоволі переймаючи його інтонації:

— За зраду! Зрадників навіть у мирний час розстрілюють!

— Зрадників чого? Чи кого? Кого ми зрадили, Вікторе? Я, зокрема, що, по-твоєму, зрадив?

— Батьківщину.

— Яку? Вікторе, свою батьківщину, — він знову ткнув себе вказівним пальцем у груди, — свою, розумієш, свою я не зраджував. І ніхто з моїх хлопців: вбитих, замордованих, загнаних до ваших таборів, за колючий дріт, у ваші шахти та копальні, на ваші глиняні кар’єри та рудники, навіть ті, хто на волі досі продовжує боротьбу, — ніхто, жоден із нас не зрадив батьківщину. Ми готові померти за неї. І за неї, Вікторе, ми помираємо від ворожих куль.

— Не ліпи мені тут горбатого, Червоний! Ти воював проти Радянського Союзу, проти своєї батьківщини...

— А ваш Радянський Союз, Вікторе, не моя батьківщина! — різко перебив мене Червоний, подавшись уперед, і в його очах я вгледів не бачений раніше блиск. — Моя Батьківщина — це Україна. Не оця, придумана вами Українська Радянська Республіка, а вільна країна. Де нема ні радянської влади зі Сталіним та Кагановичем, ні польської шляхти з Пілсудським, ані німецького рейху з Гітлером та його намісником Кохом20. Навіть царська Росія та Австро-Угорська монархія — теж не наше.

— Але революція скинула царя та звільнила народи! А товариш Сталін цю справу довершив...

— Більшовики не дали волі Україні. Вони перебрали владу над моєю країною спочатку в російського царя, потім у поляків, а тепер ось у німців. Мій народ комуністи далі тримають у неволі. Тобі важко це зрозуміти, але так є, хлопче.

Сказавши так, Червоний подався назад, сперся зручніше руками об металевий край лікарняного ліжка, торкнувшись рани на боку. У його погляді я прочитав усвідомлення власної перемоги. Та навряд чи бандерівець знав, що на політзаняттях Віктор Гуров задніх не пас. Дещо про загальнополітичну ситуацію я завжди знав та міг почати будь-яку дискусію. До того ж чотири роки поруч із язикатими «ворогами народу» теж чогось та навчили. І якщо Червоний думав, що я замовкну, то помилявся: хто-хто, а я за словом до кишені ніколи не ліз.

— Який це такий у тебе особливий народ, що його тримають у неволі? Бандити, націоналісти — це твій народ?

— Навряд чи поясню, — відповів Данило. — Але спробую. Може, ти навіть сам собі все зможеш пояснити. Мій народ — це українці. Те, що частина з нас тепер справді служить совітам, навіть самі стають партійними, ще нічого не означає. Твій народ — це росіяни. Народ он Томаса, — кивок у бік пораненого прибалта, який, здається, дослухався до нашої розмови, — литовці. Серед людей різні є. Тепер подумаймо, Вікторе, чому ми троє: росіянин, українець та литовець, сидимо в одному таборі за однією статтею. Що в кого ми вкрали? Ось ти пішов на фронт чому?

— Бити фашистських окупантів!

— Правильно. Бо вони прийшли на твою землю, пограбували та спалили твою хату, збезчестили твою жінку, вивезли на чужину твою дитину.

— У мене нема нікого, — огризнувся я, бо Червоний зачепив болісну струну. — Усі мої померли від голоду, в Ленінграді, зимою сорок другого! Може, ти нічого не чув про блокаду?

— Чув, — кивнув бандерівець. — Але не українці зробили таке з твоїми близькими. Це Сталін почав гризню з Гітлером. Тому твоє місто, оточене німцями, більш як наполовину вимерло.

— Не чіпай Сталіна, — процідив я крізь зуби. — На нас напали. Ми захищалися і перемогли.

— О! — Червоний багатозначно підніс пальця догори, ніби зловив мене на потрібному йому слові. — А на нас теж нападали. І не раз.

— І хто це на вас нападав? Ви — це хто? Чим на нас не схожі?

— Усі люди однаково створені, — це прозвучало якось навіть по-філософському. — Голови, руки, ноги, серця...

Тільки ти — росіянин... ви росіяни. Ми ж — українці. Ось і вся між нами різниця. Але ми ж із тобою тут беремо ширше, правильно?

Я помовчав. Тепер Червоний говорив, наче отой засуджений за критику влади інститутський доцент. Оце його «беремо ширше» так взагалі було однією з улюблених фраз Шліхта: як заведуться з кимось із троцькістів, тільки й чуєш — бери ширше, бери ширше... Данило ж розцінив моє мовчання як згоду та повів далі:

— У нас, українців, теж є своя земля, одвічна. Але по нашій... по моїй землі спочатку топталися царські та австрійські чоботи. Потім — російські, польські, німецькі, знову російські. У мене була дружина — вона померла під час пологів у тюрмі. Її навіть вагітною тримали в вологій холодній камері. І знущалися з неї... З моєї Уляни... — Він судомно ковтнув — смикнувся знизу догори гострий борлак. — Моє дитя так і не народилося. І це була ваша, совіцька, радянська тюрма, — Червоний перевів дух. — Так можеш нарешті доказати, за що ти тут сидиш, якщо ти служиш своїй країні навіть тепер, на каторзі?

— Сказати? Скажу! — тепер я набрав у легені повітря, аби видихнути йому все разом. — Штрафників погнали вперед, на німецькі доти. У половини з нас не було зброї — її добували в бою. Коли лягли перші, решта розвернулася та в паніці побігла назад, в окоп. І я біг разом з усіма. Я не хотів помирати, Червоний, розумієш? Я витримав там, у штрафроті, майже місяць. Була надія на перегляд вироку, я вже писав листи в інстанції... Коли ми... — Раптом говорити стало важко, та я пересилив себе. — Коли ми заскочили назад в окопи, там уже бігав молоденький особіст, прізвище назавжди запам’ятаю — Орлович. Старший лейтенант Орлович. Він вимагав, аби ми повернули назад, потім погрожував розстрілом зрадникам та дезертирам. Хтось його послав — язики в штрафників довгі. Тоді Орлович вистрілив спочатку в повітря. Потім розстріляв із нагана трьох — одного за одним. Стріляв упритул... На мене тоді щось накотило... Я мусив стриматися, та сам не знаю, як кинувся на Орловича, повалив, вирвав наган, бив, куди попали кулаки...

— Зрозуміло, — сказав Червоний. — Замах, спроба вбити офіцера НКВД, опір, невиконання наказів. Може, ще тероризм?

— Смішно тобі, я бачу...

— Нема нічого смішного. Ти, Вікторе Гуров, радянську владу захищаєш. Але тебе засудили до десяти років каторжних робіт та позбавили громадянських прав. Хто, німці тебе судили? Чи, може, ми, борці за вільну Україну? Ти, може, листи писав вашому Сталіну?

— А хоч би й писав!

— Скаржився на несправедливість?

— Орлович розстріляв червоноармійців. Нехай бійців штрафної роти, але це були наші люди, радянські. Довкола війна, але ж він не мав права стріляти у своїх. Ось товариш Сталін зрозумів би все, наказав би розібратися...

— Ага, він же добрий, ваш Сталін. Друг усіх народів... Тільки, як я бачу, в Сталіна важливіші справи є, ніж читати листи якогось рядового, котрий насмілився дати безкарному червонопогоннику в морду, а потім розкаявся. Ти ж розкаявся, Вікторе Гуров?

— Тому і не розстріляли, — буркнув я.

— Розкаявся — і тебе замість розстрілу послали сюди, гнити заживо. — Червоний широко розвів руками. — Тепер я тобі щось розкажу. У пересильній тюрмі зі мною в одній камері сидів червоний командир. Льотчик, капітан Бурлаков, як тепер пам’ятаю. Він горів у літаку, викинувся з парашутом, потрапив у полон. Рік чи трошки більше сидів у концтаборі. Там підняли бунт, йому та ще кільком вдалося захопити німецький літак, підняти його вгору та втекти. Ті, кого Бурлаков називав своїми, замість радіти поверненню героя, пришили йому зраду батьківщини. Нічого не нагадує?

Я вирішив — краще мовчати, розмова ставала все небезпечнішою для мене. Аби точно не знав, що Червоний — ворог радянської влади, вирішив би: провокатор. У тюрмі з такими розмовами частенько підкочувалися слизькі непевні типи, аби потім тим, хто на це вівся, додавали років до строків.

— Ну, мовчи, мовчи... І слухай: на руці, тут, вище зап’ястка, — бандерівець показав, — у Бурлакова був випалений табірний номер. Одна тисяча сто сорок вісім, я це добре пам’ятаю. Знаєш, що вбило Бурлакова остаточно? Не садисти з НКВД, котрі товкли його ногами, вибиваючи зізнання в зрадництві. Не слідчий-єврей, який дбайливо та монотонно вмовляв зізнатися в обмін на їжу та навіть справжню чорну каву в кухлі. Не вирок — десять років таборів, стандартний для вашого брата-зрадника, — тут Червоний знов усміхнувся. — Номер, Вікторе. На етапі нас перевдягли, видали тілогрійки з нашитими на них номерами. Знаєш, який номер присвоїли колишньому капітанові Бурлакову? Одна тисяча сто сорок вісім! Такий самий, як у німецькому концтаборі, Вікторе Гуров!

— Випадок...

— Звісно, випадок. І з ним випадок, і з тобою. Це тільки ми он із Томасом та іншими хлопцями тут, у совіцькому концтаборі, не випадково. А ти тут за що? Бурлаков? Жид отой, Шліхт, професор...

— Доцент, — автоматично виправив я.

— Хай доцент, однаково вчений. Міг би бути корисним своїй країні й інакшим способом, аніж відвалювати вугільну породу. Чи сидіти ось тут цим, табельником чи як воно, на Бога, називається... — Знову коротка пауза. — Льотчик Бурлаков помер на етапі. Наклав на себе руки. Уночі перегриз вени. Зубами. Тими, що не випали в німецькому таборі та не вибили вартові радянських законів. Перед тим він сказав: «Батьківщина мене зрадила, Данило». Тепер зрозумів, чого ти тут і чому ти такий? Чому нікому ніколи не опираєшся? Чому приймаєш за щастя повільну смерть в таборі, на яку замінили миттєву смерть від куль розстрільної команди? Бо не ти зрадив батьківщину, Вікторе Гуров, — вона зрадила тебе. Та всіх інших. Навіть тих, кого ще не посадили сюди. У тебе вже нема, на кого надіятися.

— Можна подумати, в тебе є...

— Мене, в усякому разі, моя батьківщина не зраджувала. І напризволяще не кидала. Не лишала помирати ось тут, де каторжна праця з ранку до ночі. Й бандити, які заріжуть швидше, ніж застрелить вартовий при спробі втечі. Над цим подумай, чоловіче...

Поки адміністрація змушена була тримати нас із Червоним у табірній лікарні, бандерівець час від часу повертався до цих розмов. То я заводився, то відмовчувався, бо визнавав подумки: крити, як кажуть, нема чим.

Значно пізніше, коли сталося те, до чого день за днем упевнено йшов Данило Червоний, доцент Шліхт, котрому теж вдалося вижити після тих трьох діб, тихенько пояснював мені майже те саме: в’язні з України та прибалтійці справді не зламалися і протрималися гідно лише тому, що не відчували себе зрадженими своєю країною.

Вони сприймали своє становище як ворожий полон, ні на що та ні на кого, крім себе, не покладалися, і тому чим далі, тим більше людей перетягували на свій бік з тих, хто бачив їхню виваженість і організованість.

Зрозуміло, між іншим, як вдалося Червоному та іншим бандерівцям доїхати етапом у своїх чоботах: ніхто з них, почувши наказ першого-ліпшого блатного, не зняв би їх. Кримінальники, як я переконався, побачили в цих людей справжню силу, здатну піти проти їхньої сили та навіть пересилити...

А тоді, після першої такої бесіди з Червоним, на язику так і крутилися історії інших фронтовиків, збитих у нашу табірну похоронну команду.

Саня Морозов, прозваний Морячком через те, що на етапі мав на собі подарований загиблим другом справжній морський тільник, тепер уже зотлілий і спалений у печі, служив у розвідці та якось не вберіг дуже важливого «язика». Через лінію фронту перетягнув уже мертвого німецького офіцера — поруч розірвалася міна, полоненого дістало осколком. В особливому відділі Морозову закидали, що він, мовляв, не виконав наказу командування, а це злочин, тоді Саня, який перед тим майже не спав дві доби, полюючи за «язиком», висловив особісту все, що накипіло на душі. Наговорив на статтю, котра передбачала покарання за антирадянську агітацію та пропаганду.

Інокентій Свистун — Кеша — не підкорився наказу старшого за званням і відмовився розстрілювати на місці товариша, заявивши: «Я не кат, а старший сержант!» Засуджений за те, що, за твердженням його командира, члена партії, назвав у його особі катами всіх комуністів. Марат Дорохов, офіцер саперних військ, закохався в дівчину з санітарної частини, на яку поклав око командир їхнього полку. Результат — донос, звинувачення в антирадянській агітації, трибунал та вирок.

Не розповів їх Червоному, бо після тієї розмови визнав його правоту лише в одному: ніхто з нас, засуджених радянським військовим судом, фронтовиків навіть не думав опиратися своїй долі. Та переглядати власні погляди на те, що відбувалося в країні. Скажу вам — і без агітації таких, як Червоний, ми б рано чи пізно зрозуміли, що винні не прокурори та судді, а сама система. Не дурні, слава Богу.

Але на той час ніхто не говорив із нами про такі речі.

Так, тепер готовий визнати: очевидні речі.

7

Від нашого повернення у барак до того морозяного вечора, коли Данило Червоний вперше заговорив зі мною про паровоз та залізницю, сталося три важливих — як для особливого табору номер шість, так і для мене особисто — події, про які варто згадати.

Перша відбулася не на моїх очах. Чи так: я бачив, як під ранок, десь за тиждень після того, як Червоний і я зайняли свої місця на нарах, кілька людських постатей безшумно ковзнули проходом повз мене до виходу з бараку та розчинилися в темряві. Спочатку я навіть вирішив — це мені сниться. Та після проведеного на больничці часу, коли спати дозволялося більше, ніж здоровим в’язням, — хоча поняття «здоровий зек» насправді досить умовне, якщо, звісно, говорять не про блатних, котрим їхній закон забороняє фізичну працю, — я певний час не міг відновити усталений режим сну. Тому прокидався десь за годину до команди і лежав або з заплющеними очима, або дивлячись на дерев’яний спід верхніх нар.

Приблизно в цей час, саме за годину до загального підйому, вартові починали обхід зони, відмикаючи двері бараків, котрі регулярно замикалися на ніч. І якщо хтось серед ночі мав змогу зайти в інший барак, це означало — вертухаї в курсі, без їхнього дозволу жодних переміщень не відбувається.

Крім тих, що я помітив того ранку. Очевидно, бандерівці, котрі готували свою вилазку, старанно вивчали табірний розпорядок. Як я переконався пізніше, Данило Червоний досконально, по хвилинах, знав усе, що відбувається в зоні, коли вона живе своїм звичним життям, без надзвичайних пригод. Тому він вирахував: від п’ятої до пів на шосту ранку, коли вартові відчиняють бараки ззовні, — єдиний спосіб вийти. І бандерівці того ранку вийшли, точніше ковзнули і витекли тихим струмочком.

Перша думка: тікають. Насправді чогось такого від них можна було чекати. В усякому разі Червоний, його товариші Лютий, Мирон, Холод та Ворон — точно не з тих, хто покірно сидітиме тут, наївно вірячи, що дотягнуть до кінця своїх жахливо довгих термінів — двадцять п’ять років. Але якось надто швидко, без особливої підготовки рвонули бандерівці на волю...

Та коли вони за якийсь час так само тихо повернулися і знову вляглися кожен на свої нари, я, чесно кажучи, відмовлявся щось розуміти. Прояснилося все досить скоро — під час ранкової перевірки. Сталася невеличка затримка з виходом на роботу, по табору бігали знервовані Абрамов із Бородіним, та на «політиків» зовсім не звертали уваги. Наша похоронна команда дізналася подробиці першого: хтось проник у барак, де осіли суки, та зарізав відразу чотирьох, Саву Зубанова, Зубка в тому числі.

З уривчастих фраз, почутих нами протягом дня, я зрозумів: начальник оперативної частини підозрює злодіїв, до того ж тепер «зсучені» фактично не мають голови. Ніхто навіть не припускав, що на таку зухвалу каральну операцію може зважитися хтось, крім кримінальників. До того ж табірним операм, як я зрозумів, не вкладалося в голові, що заточки, піки чи іншу саморобну зброю, могли тримати на руках інші, тим більше «політичні». Я був більш ніж упевнений: тоді, у бійці, бандерівці змогли частково знезброїти нападників і тепер їхні знаряддя вбивства заховані десь у нашому бараку. Ці трофеї бандерівці й пустили в діло минулої ночі.

Та, повторюся, прошманати наш барак капітанові Бородіну навіть на думку не спадало. А от Колю Тайгу, Шарика та ще кількох блатних ще до сніданку замкнули про всяк випадок у ШІЗО. Але чисельну, а головне — моральну перевагу «законників» над «зсученими» ця нічна акція таки ствердила.

Ховати вбитих, зрозуміло, довелося нам. Саме тоді до мене прийшло розуміння ступеня готовності бандерівців до організованого опору будь-кому, хто спробує поткнутися до їхнього гурту. Так, вони перечекали, до того ж після тієї пам’ятної ночі суки більше до нашого бараку не лізли. Проте лиш тепер я зрозумів тонкий розрахунок Колі Тайги.

Спочатку він дізнався, що Зубок поведе своїх різати бандерівців. Між іншим, Червоний ще в лікарні обмовився: таке практикують майже в усіх таборах, його попередили, але хто — не угочнив. Значно пізніше я дізнався про існування в таборах якоїсь підпільної української організації, котра незрозумілим мені чином налагодила зв’язок між бандерівськими групами на зонах по всій Півночі. Отже, Тайга попереджає Червоного, теж, напевне, володіючи потрібного інформацію та знаючи — об українців та заразом прибалтів його особисті вороги, «зсучені», напевне обламають зуби та кігті. Ну, а потім бандерівці самі завдали удару у відповідь, послабивши сук та зігравши на руку злодіям. Не з’ясованим залишається, чи розумів Червоний, що своїми акціями грає на руку Колі Тайзі, чи не зважав на такі речі, вибудовуючи власну стратегію й тактику опору.

А за кілька днів майор Абрамов спробував узяти реванш та черговий раз утвердити на підпорядкованій йому території вигідні йому порядки.

Того дня прийшов черговий етап, і навіть «п’ятдесят восьма стаття» знала: він «чорний». Тобто серед засуджених переважали злодії. Якщо на такому етапі опинялися суки, їх, згідно з кримінальними законами, могли вбити по дорозі до кінцевого пункту призначення. Навпаки теж траплялося: злодії, потрапивши на «сучий» етап, так само ризикували життям. Правда, їм, на відміну від «зсучених», давали реальний шанс вижити: зректися законів та переметнутися на бік ворога і, звісно, співпрацювати з адміністрацією. Якщо зона, куди вони потрапляли, виявлялася «червоною», перефарбовані злодії могли в перспективі піднятися вище в табірній ієрархії: суки, набираючи силу, поступово переписували кримінальні закони під себе.

Але етап, який вивели на плац того холодного ранку середини жовтня, був «злодійським».

Це знав Коля Тайга: тюремна пошта донесла йому, що з цим етапом іде ще один відомий авторитетний злодій — Ваня Француз. Зі свого досвіду я знав: таких, як він, відразу по прибутті про всяк випадок замикають на кілька діб у штрафному ізоляторі, поки оперативна частина з’ясовує становище в таборі та вирішує, як би послабити вплив кримінальників із серйозною репутацією. Проте цього разу майор Абрамов вирішив діяти інакше.

Етап одразу з карантину вивели на табірний плац. А нас усіх не погнали на роботу, як того вимагав розпорядок, а теж вивели та вишикували таким макаром, щоб ми добре бачили, що відбуватиметься. До перших морозів додався перший воркутинський сніжок — ще не сильний, легенький, навіть якийсь несподівано затишний. Легкий вранішній вітерець ганяв поземок, скупчені сухі сніжинки збивалися вкруж підошов наших черевиків, чобіт та чунь, і дехто з зеків мимоволі опускав очі, стежачи за невинними забавами північної осінньої погоди.

Ще горлало радіо — репродуктор видавав того разу:

Етап за наказом Абрамова по периметру оточили автоматники. Сам майор, у ошатному білому кожушку з хутряним коміром, битих валянцях, перетягнутий ременями портупеї, спочатку пройшовся вздовж нашої шеренги. За ним, на крок позаду, рухався капітан Бородін. І коли вони проминали мене, морозяний вітерець доніс запах перегару — не густого, але міцного.

Тягнуло від Абрамова. Видно, пив майор не під вечір, як водилося, а від самого ранку. Те, що він п’яний, видавала його хода — надто старанно крокував начальник табору, надто помітно намагався триматися рівно. Він ковзав поглядом по рядах своїх підопічних, і, мабуть, не лише я відзначив: очі були ще не каламутні, але вже скляні й маловиразні. «Кум», що крокував за начальством, видавався тверезішим, хоча, напевне, Абрамов та Бородін пили разом. Швидше за все, майор почав на самоті, за ним це водилося і він не надто й соромився. А потім начальник оперчастини або сам долучився, або виконав наказ начальства, ковтнувши спирту: тут, у Воркуті, його навіть не розбавляли.

Обійшовши під супровід репродукторної музики свої володіння, майор Абрамов зупинився перед вишикуваним етапом, витримав коротку паузу, а тоді наказав, намагаючись говорити якомога голосніше:

— Та-ак! Хто тримає чорну масть — два кроки вперед! Марш!

Удруге повторювати наказ йому не довелося. Та й не було сенсу його не виконувати: з гурту прибулих зеків вийшло півтора десятка людей. Не знаю, до чого вони готувалися, та всі дивилися просто перед собою, не на Абрамова, Бородіна, автоматників — повз них, на нас. Зі свого місця я не міг бачити їхніх облич чітко, та постава злодіїв була красномовнішою за будь-якій вираз обличчя: всі трималися гідно, навіть зухвало, вони нагадали мені штрафників, котрі йшли в кожний бій, як у свій останній та рішучий.

— Та-ак! — повторив майор, хитаючись із п’ятки на носок. — Для тих, хто не знає: з вами, вилупки, говорить начальник табірного відділення номер чотири особливого табору номер шість державного управління таборів СРСР, майор МВС СРСР Абрамов Василь Михайлович! На ввіреній мені території діють тільки закони Союзу Радянських Соціалістичних Республік! Інших законів тут немає! Хто не згоден, того автоматично буде визнано таким, хто скоює злочин проти нашої радянської держави! Всяке заперечення законів нашої радянської держави тут, на території табору, вважається замахом на зміну конституційного ладу СРСР! Цей злочин тягне за собою покарання у вигляді вищої міри соціального захисту — розстрілу! Кожну гадину порву на німецький хрест! Хто з вас, суки, цього не зрозумів?

— Ми не суки, громадянине начальник, — пролунало у відповідь.

Запала тиша аж дзвеніла. Така виникає раптово, після того як голосно бомкне великий церковний дзвін, — у моєму дитинстві було селище під Ленінградом, де жила та вчителювала мамина сестра і де храм на той час ще не зруйнували, і в неділю його дзвіниця оживала.

— Хто це сказав? — гаркнув Абрамов.

— Я, — відповів той самий голос.

Майор ступив кілька кроків і зупинився біля зека, який тримав руки за спиною і далі демонстративно дивився перед собою.

— Прізвище!

— Сапунов Іван Антипович, — почулося у відповідь.

— Ваня Француз, значить, — пояснив майор не стільки собі, скільки всім, хто бачив і чув усе, що відбувалося.

— Для вас, громадянине начальник, — Сапунов Іван Антипович, — повторив злодій. — В особовій справі сказано.

— Для мене, Ваня Француз, ти — говної — заявив Абрамов. — Ви всі для мене і для радянської влади тут — говної Тобі гуманна влада ось тут і тепер дає шанс виправитися! І не бути говномі Це виправний табір! Ти ж працювати не хочеш, правда ж, Французе?

— Закон не дозволяє, — спокійно відповів той.

— А ти, може, глухий? Тут тільки один закон! Наш, радянський, бля, закон! І я, майор Абрамов, цей закон представляю! Це якщо ти не зрозумів, сука!

— Я не сука, громадянине начальник, — повторив Ваня Француз, тепер голосніше.

— А хто ж ти?

— Сапунов Іван Антипович.

— Злодій?

— Злодій, громадянине начальник.

— Збираєшся далі тримати чорну масть?

— Так за законом, громадянине начальник.

— За законом, кажеш... Ну то за законом... А адміністрація табору, радянська влада — тобі не закон?

— Я злодій, громадянине начальник.

— Ти ніхто, Ваня Француз!

Ступивши крок назад, майор Абрамов не вихопив, а спокійним, розміреним жестом витягнув з кобури пістолет, виставив дуло перед собою, зігнувши в лікті правицю.

Грохнув постріл. Другий. Третій. Четверту кулю начальник табору випустив уже в голову лежачого біля його ніг Француза.

І знову запала тиша. Тільки Утьосов бадьоро співав над табором:

Ніхто не поворухнувся. Данило Червоний стояв у строю лише на двох людей лівіше від мене, я мимоволі повернув у його бік голову та зачепився поглядом за його профіль. Бандерівець дивився на те, що відбувалося, без страху, без обурення, навіть без приреченої байдужості. Мені здалося, що процес, на тутешньому жаргоні названий трюмленням, тобто примушення зека до зміни власного тюремного статусу в насильницький спосіб, серйозно зацікавив Червоного. Він стежив за майором і його потенційними жертвами уважно, наче закарбовуючи в пам’яті все побачене, та очевидно роблячи з цього свої, поки не зрозумілі мені висновки.

Тим часом майор Абрамов, навіть не криючись, повернувся до капітана Бородіна, переклав пістолет у ліву руку, простягнув праву, і «кум» мовчки відчепив від паска флягу, передав начальнику. Бовтнувши нею, Абрамов приклав горлечко до губів, зробив великий ковток. І наблизився до наступного злодія, переступивши через труп Вані Француза.

— Ти, — промовив, наставивши на зека дуло, але поки не цілився, лише показував, мов пальцем. — Змерз?

— Не Сочі, громадянине начальник, — у відповідь.

— Правильно. Ти не скоро побачиш Сочі. Прізвище?

— Копилов Лавр Григорович. — На вигляд років сорок.

— Масть?

— Злодій, — сказавши так, Копилов стягнув зі стриженої голови шапку та перехрестився.

— Як далі жити збираєшся?

— За законом.

— За яким законом?

— У нас закон один, громадянине начальник.

Флягу майор Абрамов далі тримав у правій руці. Тому стрельнув із лівої. Цього разу — відразу в голову жертви, майже впритул. Зробив ще ковток, повернув флягу Бородіну, гидливо провів рукою по своєму білому кожушку — напевне, залишилися сліди крові.

П’ятеро наступних кримінальників упали від куль начальника табору один за одним. За цей час Абрамов перезарядив пістолет, Бородін завбачливо подав йому нову обойму. Коли вистріляв і цю, обвів поглядом спочатку тих злодіїв, що ще були живими та стояли, завмерлі, перед строєм. Тоді прибулий етап. Нарешті, повернувшись, нас усіх.

А далі, запхнувши невпевненою рукою пістолет до кобури, швидко підійшов до найближчого конвойного. Вирвав із його рук автомат, хоча солдат не надто й опирався, — взяв його напереваги, розвернувся до етапу.

Хтось із доходяг не стримався — зойкнув.

А майор Абрамов, в останню мить піднявши автоматне дуло, випустив довгу чергу над головами зеків. Злодії, котрі залишилися живими, за рефлексом попадали на плац долілиць. Решта зеків, що стояли в колоні, сіпнулися і збилися в людську гамірну купу, так само вклонившись кулям. Розстрілявши весь диск ППШ, майор Абрамов, очевидно, був утішений справленим ефектом: повернув автомат конвойному — той перелякано схопив і сахнувся далі від начальства — і гаркнув:

— Встати! Струнко! — і коли всі в’язні вирівнялися, розпорядився: — Злодіїв у БУР21! З ними ще буде розмова! — повернувшись у наш бік, додав: — Звягіна теж у БУР! Хай там собі подумає! — Це було прізвище Колі Тайги. — Решта всі — розійтися по ділянках! Працювати треба, сволото! Ось так! І прибрати на плацу! Гуров, твою мать!

Тепер язик у майора помітно заплітався. Не чекаючи, поки він повторить наказ, я вийшов зі строю, за мною — решта похоронної команди. А інших уже розводили по бригадах під супровід пісні з «Цирку», моєї улюбленої в іншому, дотабірному житті комедії:

Та я таки встиг зловити на собі погляд Данила Червоного. Мені не здалося: у той момент бандерівець справді торжествував.

8

Третя подія, важлива для подальшого життя табору, сталася за два тижні після публічної розправи над «чорним» етапом. Коли на початку листопада морози остаточно заволоділи Воркутою, а життя проходило майже в суцільній ночі.

Саме тоді одного морозяного вечора, коли закінчився черговий робочий день, Червоний підійшов до мене в бараку. Тепер, після того як ми разом лікували рани в больничці, нашого періодичного спілкування ані він, ані я не приховували. Правда, він та інші бандерівці далі трималися на відстані від основної маси зеків, тісніше спілкуючись лише з прибалтійцями. Але, живучи в одному мурашнику, комахи так чи інакше мусили підтримувати хоча б формальні стосунки.

Трошки згодом Червоному випала нагода дещо розтлумачити мені: виявляється, українці, засуджені радянськими судами від другої половини 1944 року, тобто з того часу, коли радянська влада повернулася в Україну, тривалий час, поки велася боротьба з націоналістичним підпіллям, перебували під особливо пильною увагою. Відповідно, фіксувалися всі тісні контакти між ними та рештою в’язнів. Через те Данило не хотів, аби саме я опинився під ковпаком. Бо розрахунок на мене він вибудовував уже після того, як дізнався, що на фронті я водив танк. Тому одного разу й завів зі мною розмову про паровоз. Та це, повторюся, трапилося пізніше, у лютому наступного року.

А того листопадового вечора я грів біля пічки казанок із порцією вечірньої баланди, щоб додати туди трошки картопляного лушпиння. Із самого ранку двоє хворих під наглядом конвойного старанно чистили в оцинковане відро рідкісну тут, на Півночі, картоплю. Потім її, вже зварену в кухні, заносили до кімнати лікарки, відро парувало свіжим, давно забутим і п’янким ароматом, ніс його солдат, а за ним ішов єфрейтор, тягнучи заповнений чимось, накритий рушником дерев’яний ящик. Нарешті туди, до Супрунової, статечно пройшло табірне начальство на чолі з майором Абрамовим. Побачивши мене, він чомусь підморгнув — і царським жестом дозволив забрати лушпайки, котрі досі лежали купкою біля лікарняного ґанку на мерзлій землі. А коли за кілька годин, ситі, розморені та п’яні, чоловіки повиходили, начальник табору залишився. Правда, вийшов проводжати всю компанію: ми через дротяну огорожу бачили у світлі прожекторів.

Жодне з неписаних табірних правил не могло змусити когось із зеків ділитися їстівною зонівською здобиччю. Звісно, коли траплялася така щаслива нагода і до когось добиралася з дому продуктова посилка, тим, що від неї лишалося, щасливець міг пригостити тих, кого вважав за потрібне, — хоч усім мешканцям бараку по мікроскопічному шматочку.

Виняток — блатні. За їхніми законами, продукти, куриво й інші блага передавалися в общак. І лише після того як старші, в нашому випадку — Коля Тайга, наближені до нього чи інші авторитети з інших бараків візьмуть собі частину кеіиаря, дачки чи як там ще називали табірну посилку, нею могли розпоряджатися інші, включно з власником. За порушення цих правил могли зарізати, але частіше просто калічили.

Та, по-перше, у нас усе-таки «політичний» барак, через те публіка хоч і млява, зате більш культурна, ніж у блатних, хоча й тут могли вкрасти. А по-друге, таке добро, як картопляне лушпиння, кримінальників зовсім не цікавило. А нам воно, підпечене у вугіллі, слугувало гущею: навіть не уявляєте собі сьогодні, яким смачним ставав від нього ріденький табірний супчик...

Згадую про лушпиння, бо Червоний та інші бандерівці такою їжею відверто гидували. Пайку всі мали однакову, і, як я собі вважав, вони ще не остаточно змучилися від голоду — постійного табірного відчуття, з яким, як і з неможливістю виспатися, звикнутися важко, скільки б ти не просидів. Може, настав би час — і українці сховали б подалі дивну пиху. Тут уже не знаю. Пам’ятаю лиш погляд Данила в тьмяному освітленні барачного приміщення: у ньому на коротку мить блиснула гидь та зневага не до того, що я вибираю лушпайки з пічки — збоку мазутної діжі для таких потреб прорізали в металевій стінці щось схоже на піддувало, а навіть до мене: того, хто дозволяє собі цим харчуватися. Та він досить швидко опанував себе, присів біля мене, приклав долоню до залізного боку пічки, запитав ніби між іншим, без всякого приводу:

— Чуєш, Вікторе... А коли в таборі останній раз був вихідний?

Від несподіванки я навіть впустив лушпину на підлогу.

— Ти чого? Ти серйозно?

— Дуже серйозно. Ми тут цілу осінь. За цей час вихідних не оголошували.

— Ну як... А на свято...

— Сьомого листопада, на свято вашої революції та вашої влади, яка годує тебе ось цим, — таки не стримався Червоний — показав пальцем на моє лушпиння, — ми перед початком робочого дня отримали урочисте привітання від громадянина Абрамова. І працювали на чотири години менше, бо він так вирішив. А я не хочу, аби подібні речі вирішував він.

— Майор Абрамов — начальник табору, — бовкнув я, не знаходячи інших слів.

— Правильно, — погодився із очевидним Червоний. — Ось тільки, крім нього, є ще конституція. Нехай її затвердив ваш Сталін. Але навіть Сталін у своїх промовах та статтях постійно наголошує на торжестві конституційних норм у радянській країні.

— До чого тут...

— До того! — за своєю звичкою перервав мене Червоний, далі заговорив уже спокійніше: — До того, Гуров, до того. Конституція гарантує громадянам право на відпочинок. Я не хочу вдаватися в подробиці того, чим ми, ув’язнені, відрізняємося від тих, хто ще не сидить за колючим дротом. Звісно, наші права суттєво обмежені. Але вихідний навіть такі люди, як ми, мусять мати.

Не повірите — після тих слів я навіть забув про їжу. Справді — на моїй пам’яті ніхто з зеків жодного разу навіть не намагався запитати, чи належить нам вихідний день і скільки їх для нас передбачено. Відлік чергового тижня ми починали від дня, коли нас повертали з роботи раніше, — так у таборі проходила неділя. Офіційно нам оголошували вихідний день після повідомлення про капітуляцію німецьких військ22. Ще коли репродуктор голосом Левітана повідомив про розгром японців23. Здається, один вільний від робіт день нам дали, коли проходили перші після війни вибори...24 Ще Новий рік, але тут точно не скажу, точно не завжди відпочивали. Ну, а на Перше травня та Сьоме листопада — на офіційні радянські свята — ми працювали неповні дні. Словом, Червоний таки змусив задуматися.

А він вів далі, не даючи мені навіть переварити почуте:

— Про конституцію забудьмо, без толку однаково. Є більш цікаві нам тут речі.

— Наприклад?

— Поговори зі своїм жидом, — Данило кивнув у бік доцента Шліхта. — Ти ж із ним наче дружиш?

— Ніби... Розумний чоловік...

— Тут інших не тримають. Жиди — взагалі не дурна нація, он як світ дибки поставили в сімнадцятому році. — Він натякав на те, що керівники пролетарської революції були переважно євреями, і чомусь саме цими розмовами Червоний проїв мені в лікарні всю печінку. — Я тут поговорив із ним. Цікаві речі говорить.

— Тобто?

— Існують, виявляється, якісь табірні положення. Він, звичайно, їх не читав. Але я Шліхту твоєму вірю...

— Не мій він взагалі-то... Просто теж із Ленінграда...

Червоний відмахнувся — він уже чимось захопився.

— Згідно з цими положеннями, Гуров, в’язень виправного табору має право на цілодобовий вихідний раз на десять днів, — тут Данило багатозначно підніс палець догори. — Чув щось про таке?

Я знизав плечима, тоді мотнув головою.

— О! — Червоний тепер націлив палець на мене. — Але, як каже жид, існує конфлікт між цим положенням і виробничим планом. Табір має план, у нашому випадку — це видобуток вугілля. Якщо в’язні за законом матимуть навіть один вихідний на місяць, виконання цього плану постане під загрозою. За що по шапці дістане керівництво табору. — Побачивши, що я уважно слухаю і все це для мене — справді новина, бандерівець не стримав звичної вже для мене переможної усмішки. — Це все розказав мені Шліхт. Вони такі люди — звідкись знають усе. Не лише про такі речі, як вихідний.

— Шліхт — нормувальник...

— Правильно. Він і пояснив: теоретично, це він так сказав, в’язні можуть мати вихідний, якщо увесь табір — увесь, Гуров, — перекриє, це знову Шліхт сказав, якусь там верхню планку квартального виробітку.

— Тобто, — уточнив я, — для того, щоб мати право на добу відпочинку, вся зона повинна виконати план раніше встановленого терміну?

— А бажано ще й перевиконати, — кивнув Червоний. — Ось тільки норми ці постійно збільшуються. Та й про план ми знаємо лише кілька основних речей. — Він загнув указівний палець. — План треба виконувати. — Загнув середній палець. — План треба перевиконувати. — Загнув великий палець, поклавши його між вказівним та середнім, — вийшла дуля. — План ми не виконали.

Оскільки, як пояснив мені твій Шліхт, з Москви регулярно спускають різні норми, тут, у таборі, в них плутаються. Результат: нас просто ганяють на роботи. Якщо ми здохнемо, нас одразу ж замінять іншими. Не існує плану, який можна виконати чи навіть перевиконати, заробивши собі на вихідний. Ти зрозумів, Гуров, у чому пастка?

Я знову знизав плечима.

— У нас буде вихідний не тоді, коли це належить, а тоді, коли цього захоче начальство, — терпляче, мов маленькій нерозумній дитині, пояснив мені Червоний. — Це порушення конституції, Вікторе.

— Пиши в Кремль, — вирвалося в мене.

Червоний схилив голову набік. Потім постукав скривленим пальцем себе по центру лоба. Нарешті покрутив цим самим пальцем біля скроні. Підвівся і перед тим, як іти, кинув ніби між іншим фразу, глибинну суть якої я зрозумів за кілька тижнів:

— У Кремлі не читають, друже Гуров. Інакші є способи.

9

Кілька наступних днів у житті особового табору номер шість нічого не відбувалося. Я навіть встиг забути про розмову з Червоним: мало хто вихідного собі хоче. Звичайні собі зеківські мрії, нашому братові тільки мріяти й залишається — навіть снів багато хто давно не бачив...

Та раптом, коли шахтарська бригада повернулася черговий раз із копальні, до мене поспішив незвично збуджений Шліхт. Для чогось сторожко озираючись, колишній доцент заговорив, точніше зашепотів, ніби збираючись втягнути мене в якусь таємну змову чи навпаки — повідомити про неї:

— Вітюшо, я не розумію цих людей. Тобто зовсім їх не розумію?

— Ви про кого, Ісаковичу?

— Ці, з України... Націоналісти. — Через те, що бандерівці запросто, без очевидної злоби, швидше за звичкою, називали його «жидом», Шліхт ставився до них насторожено: — Вітюшо, вони стахановці! Не розумію, для чого їм це треба, але вони справді стахановці!

— І тепер не дійшло...

— Що тут не зрозуміло, Вітюшо! — Тепер у голосі колишнього доцента вчулися нотки роздратування, наче він висловлювався чітко, а його однаково не хотіли розуміти: — Уже кілька днів їхня бригада посилено працює! Або їх хтось підгодовує тут, Вітюшо, або я не знаю... Ці люди двожильні, семижильні, та головне — для чого вони це роблять?

— Ісаковичу, — зітхнув я. — Почніть від самого початку. Що сталося?

— Нічого особливого! Крім того, що група з нашого бараку раптом почала активно працювати! Ви ширше на це дивіться, Вітюшо, ширше! їм тепер не встигають подавати порожні вагонетки в шахту, ви уявляєте, на секундочку, що це означає?

Я таки уявляв.

Бригаду зеків із кайлами заганяли вглиб темної шахти, де вони, дихаючи вугільним пилом, з ранку до вечора відбивали породу, якою завантажувалися вагонетки — теж вручну, зеки орудували важкими совковими лопатами. Повні вагонетки штовхали до рейок старої колії: коли в цих краях почали добувати вугілля, ствол шахти значно поглибився, ось тільки прокладати вглиб рейки ніхто не збирався. Тому спочатку група доходяг штовхала порожню вагонетку по колії ззовні, потім вручну, навалившись гуртом, спускали на землю, далі доставляли до кінця забою. Там її завантажували відбитою породою і вже повну перли назад, так само вручну заводили по настелених дошках на рейки і штовхали нагору, де розвантажували, аби цю насипану купу далі перекидати до інших, більших вагонеток. Ці доставлялися за межі зони, до залізничної станції в Воркуті, де вугілля вантажилося в вагони, котрі паровоз тягнув залізницею ще далі, ближче до Великої землі.

Униз, до шахти, вело дві колії. Коли порожню вагонетку спускали, повну вже штовхали догори. Сам попервах я вкусив такої праці, тож відразу пригадав біль у всьому тілі та цілковиту апатію, котра дуже швидко охоплювала разом з отупінням від монотонної каторжної праці. І раптом оце здивування Шліхта. Виявляється, бандерівці дружно взялися до роботи, наче від її кінцевого результату залежали їхні життя. Знати б ще, де він та який — цей кінцевий результат...

Я по-новому подивився на українців. Вони, так само як і решта зеків, поверталися стомленими. Та в цій втомі проглядалося щось таке, чого я, навіть фіксуючи для себе, не міг до діла зрозуміти. Дивна зосередженість на невідомій поки що, не зрозумілій мені та іншим меті. Червоний та інші втомлювалися від праці, котра якщо не давала задоволення, то принаймні — мала смисл. Але який смисл бачили вороги радянської влади в безпросвітній праці на неї, ані Шліхт, ані — після його слів — я, зрозуміти поки не могли. Ударної праці тут, у таборі, ніхто не побачить. Навіть помітивши, не нагородять, навіть не відзначать перед строєм. Єдине, на що можна було сподіватися — так званий посилений пайок: зайві сто грамів гливкого хліба та мерзла бруква. Трошки знаючи Червоного, міг точно сказати: навряд чи він рватиме пупа заради можливості дістати доважок до скудної пайки.

Підозри, звісно, були. Правда, я ще до кінця не розумів, як ці трудові подвиги бандерівців у шахті пов’язані з розмовами про вихідний день. Та досить скоро все стало на свої місця — того самого морозяного ранку під кінець листопада, коли Червоний під час розводу на роботи висунув свої вимоги.

До нього ніхто з в’язнів ні на що подібне не наважувався. І сталося це якось так буденно: Данило відразу після переклику голосно гукнув бригадира. їхню бригаду водив на роботу розкуркулений, один раз засуджений, а перед самою війною відразу заарештований та засуджений повторно п’ятдесятирічний Григорій Лемешев, до якого в таборі приклеїлося прізвисько Гриша Кубань.

— Бригадире!

— Що таке? — смикнувся від несподіваного вигуку Кубань. — Це хто там?

— Засуджений Червоний Данило Назарович!

— Чого треба? — Бригадир глипнув на лейтенанта Засухіна в кожушку з червоними погонами, що стовбичив поруч, ніби чекав вказівки.

Той умить стрепенувся, машинально поклав руку на кобуру. Але Червоний говорив так голосно, як міг, намагаючись привернути до себе увагу тих, хто був найближче, і йому це вдалося. Наглядачі до з’ясування раптово виниклих обставин — «ти диви, в якогось падла голос прорізався!» — про всяк випадок зупинили рух своїх колон, теж поклавши руки на зброю. Хоча нічого не свідчило про близьку загрозу з боку в’язнів.

— Я хочу дещо сказати, — промовив Червоний.

— Я так само! — гаркнув лейтенант. — Відбувається порушення дисципліни! І якщо ти, бандерівська морда, зараз не закриєш хайло, підеш у БУР! Полетиш навіть!

— Відбувається порушення радянських законів. — Голос Червоного далі звучав рівно, навіть, як мені здалося, бринів на морозі. — За це, офіцере, теж не похвалять.

— Якого чорта ти там мелеш!

— Вчора наша бригада перевиконала місячну норму з добування вугілля, — сказав Червоний. — Тим самим ми, крім усього, перевиконали навіть квартальний план. Хай бригадир підтвердить. Учора на вечірньому розводі він про це говорив.

Тепер лейтенант Засухін повернувся до Кубані. А той, враз опанувавши себе, підтвердив тоном міцного господаря, котрий оцінює працю своїх робітників:

— Таке було, громадянине начальник. Відомості я ще вчора подав у контору. Усе правильно. Хохли працюють по-стахановськи, громадянине начальник.

— І що? У нас виправний заклад! Тут гарна праця — не подвиг, а шлях до усвідомлення скоєних перед радянською владою злочинів! Отже, шлях до виправлення! — відповів лейтенант, далі тримаючи руку на кобурі. — Що ще?

— Є відповідні положення в законі, громадянине начальник, — спокійно пояснив Червоний. — Якщо бригада працює з перевиконанням плану, вона отримує вихідний день як заохочення. А якщо ці норми виконують усі бригади, вихідний має увесь табір.

— Ти, виходить, розумний...

— Ні, громадянине начальник. Розумна та справедлива радянська влада. А ми, як ви точно помітили, усвідомлюємо свої помилки. Та потроху виправляємося.

Ще я знаю — табір справді йде з перевиконанням плану. Це можна перевірити.

Засухін якось зовсім по-дитячому мотнув головою.

— Чому я тебе слухаю досі, Червоний?

— Тому що ви мудра людина, начальнику. А я говорю правильні та розумні речі, — вів своє Данило. — Якщо ви своєю владою тут і тепер не оголосите сьогоднішній день вихідним, наша бригада не вийде на роботу.

— Бунт? — Не знаю, чи тільки я почув тоді в голосі лейтенанта радісні нотки — він уже смакував жорстоке придушення та покарання непокірних.

— Не бунт. Ми перевиконуємо план. Є закони, котрі дають нам за це право на вихідний. Ми повинні відпочивати, аби наша праця була продуктивнішою...

— Ти, Червоний, і такі, як ти, — не дав йому договорити Засухін, — повинні тут здохнути! Бо на ваше місце вже везуть нових ворогів! Знаєш, як говорять: святе місце пустим не буває! Я повторюю питання: ти відмовляєшся від роботи?

— Я вимагаю дотримання радянських законів. — На відміну від лейтенанта, Червоний не підвищував голосу, дивним чином він і без такого напруження розносився далеко.

А суть його, здається, доходила тепер до кожного зека на плацу.

— За радянськими законами ти, падло, сидиш тут! І сидітимеш!

— Але навіть ви, начальнику, не захочете піти проти вашої конституції, — відрубав Данило: і от чесне слово — ця незвична для табору суперечка вибивала в Засухіна ґрунт з-під ніг.

Далі Червоний повівся так, що напевне не лише я подумки попрощався з ним — адже нічого не заважало не тільки лейтенантові, а й будь-якому конвойному розстріляти Данила отут, на місці. Потім якось відпишуться заднім числом, таке вже бувало — згадайте хоча б трюмлення майора Абрамова. Не знаю, як він потім оформив для керівництва купу розстріляних людей, але якось же оформив!

Тому ви мене зрозумієте: коли Червоний, не виходячи зі строю, повільно опустився на мерзлу землю, я чекав пострілу. Та за мить його приклад наслідували інші бандерівці: півтора десятка змучених, худих, брудних зеків теж вмостилися на землі, за ними — одноокий Томас та інші «лісові брати».

10

Такого видовища табірне відділення номер чотири за чотири роки, що я тут сидів, точно не бачило.

Масові бійки були, але щоб ось так, на плацу, заявляли про відмову від роботи — для начальства це, напевне, занадто. Але саме тому, думаю, лейтенант Засухін спочатку розгубився. А конвойні без наказу офіцера нічого не робили, адже жодної спроби напасти на вартових і тікати не відбувалося, тому пускати в дію зброю солдати не мали права: вони лише скинули автомати з плечей, взяли напереваги, наставили стволи на бунтівну шеренгу.

— Ви-хід-ний! — промовив Червоний і повторив уже голосніше: — ВИ-ХІД-НИЙ!

Його заклик підхопили інші — навіть прибалта, котрі говорили російською ще гірше, ніж бандерівці, дружно скандували з усіма:

— ВИ-ХІД-НИЙ! ВИ-ХІД-НИЙ! ВИ-ХІД-НИЙ!

Ступивши два кроки назад, лейтенант Засухін таки потяг пістолет із кобури. Та враз на його очах, очах конвою, решти вишикованих зеків спочатку один за одним, а потім групами, наче виконуючи команду, доходяги з «політичного» бараку теж опустилися на плац. Хто присідав навпочіпки, хтось просто сідав на холодну землю, хтось при цьому схрещував ноги по-татарськи. На коліна ніхто не став — це я відзначив боковим зором. Нічого не встиг подумати, чесно вам кажу: не зміг прийняти жодного рішення. Коліна самі вирішили за мене — підігнулися: і ось я теж сиджу, хрипко вигукуючи разом з усіма:

— Ви-хід-ний! Ви-хід-ний! Ви-хід-ний!

На мерзлому плацу сиділа вся «п’ятдесят восьма». Та на цьому все не скінчилося — чи то перейнявшись загальним настроєм, чи то поділяючи вимоги українців, чи то, швидше за все, відчувши запах та смак бузи, — зі свого місця зично гаркнув Коля Тайга:

— Правильно, братва! Діло, хохли! Зливай воду, начальник! Даєш вихідний!

— ДАЄШ ВИХІДНИЙ! — підхопили свого ватажка блатні. І ось уже вони опустилися на плац за прикладом «політичних», зухвало скандуючи та ляскаючи про цьому в долоні.

Заплескали і з нашого боку: тепер у відмовниках була чи не третина зони. За ними, побачивши щирий шок офіцера і конвою, спочатку невпевнено, поволі, але за кілька хвилин уже активніше й дружніше, на плац осідали мужики з побутовими статтями: а їх більшість у будь-якому таборі. За десять-п’ятнадцять хвилин переважна більшість зеків сколихувала морозяне повітря закликами:

— Ви-хід-ний! Ви-хід-ний!

За винятком «зсунених», котрі не поспішали визначатися, та «опущених» — табірних педерастів, котрі взагалі трималися окремо, законного вихідного вимагала вся зона.

Напевне, якесь покарання на нас чекало. От тільки вперше за весь час мого ув’язнення про наслідки, навіть найнеприємніше, думати не хотілося. Здається, того ранку такий самий настрій охопив усю зону. Тепер уже не Червоний та бандерівці подали всім приклад: кожен в’язень наслідував того, хто сидів поруч, вигукуючи: «Вихідний, вихідний, вихідний!» та плескаючи долонею об долоню.

Коли до загального протесту приєдналися-таки табірні ізгої, а за ними, зціпивши зуби, підкорилися настроям більшості лояльні до влади суки, лейтенант Засухін не витримав — пальнув угору. Це не подіяло: ніхто не замовк, не сіпнувся, щоб стати на ноги. Засухін вистрілив удруге, потім необхідність у цьому відпала, бо до плацу вже поспішали табірні опери на чолі з Бородіним, хтось із них навіть спробував підняти кількох доходяг, та «кум» жестом заборонив підлеглим когось чіпати — стояв, розставивши ноги та заклавши руки за спину, і слухав монотонне скандування зони. Він мусив дочекатися Абрамова.

І майор не забарився — прибіг на плац у розчахнутому кожушку, без портупеї, лише з пістолетом у руці. Але й він не поспішав вживати будь-яких заходів: навіть якщо тепер заводіїв відтягти у штрафний ізолятор, решта так не розійдуться — силу та зброю так чи інакше доведеться застосувати проти всього контингенту. Такого вже не приховаєш, Абрамову хоч як уже не викрутитися, і Червоний, напевне, брав це до уваги, коли планував свою акцію непокори. До того ж він удало обрав момент: люди справді дуже давно не мали нічого навіть близько схожого на вихідний — законний, як не крути. Ось і прорвало — мусив знайтися хтось, здатний набратися сміливості й підштовхнути до відчайдушного опору стомлену решту.

Поява начальника табору не вплинула на зеків — заклики не стихли, навпаки — побачивши його, хтось із блатних вигукнув задерикувато:

— Банкуй,начальнику!

Кивнувши чи то у відповідь, чи то просто так, майор Абрамов неквапом запхав пістолет до кишені кожушка. Далі, так само не поспішаючи, застебнув кожушок на всі ґудзики, обсмикнув його, поправив шапку на голові, тоді набрав повітря в груди, виголосив на розтяг:

— Нумо... мо-о-овчать!

Навіть якщо хтось один замовк, це не було помітно. Зеки сиділи на землі та вимагали вихідного.

— МОВЧАТЬ! — повторив Абрамов уже голосніше, на всю силу легенів.

Знову ніхто не послухався — кожен дивився на сусіда і не хотів виявитися боягузом. Я чекав, коли майор втретє повторить наказ, проте начальник табору, трошки помовчавши, мовив якось дуже миролюбно, по-простецькому:

— Та хоре вже, кажу. Базарить давайте чи що...

Дивно — тепер його послухали. Скандування враз змовкло, наче по команді, а майор, коротко запитавши про щось Засухіна, знову заговорив, так само не підвищуючи голосу:

— Червоний, це ж ти почав.

— Вимоги законні, громадянине майор, — сказав Данило у відповідь.

— Ви б повставали... Чи до вечора так збираєтесь?

— Буде розмова?

— Якщо я захочу, Червоний, з лежачим тобою поговорю, — зауважив Абрамов. — Вставайте вже, нумо, всі вас уже почули й побачили.

Спочатку Данило, за ним бандерівці, нарешті решта зеків випросталися. Тепер ми стояли на плацу так, як зазвичай перед уранішнім розводом.

— Тобі хто задвинув цю бодягу про вихідний? — поцікавився майор.

— Це законна вимога, громадянине начальник. Ми перевиконали план, — Червоний вперто тримався заданої лінії. — Поясніть усім, за що ми тут працюємо. Якщо ви знайдете причину...

— Я тебе, паскуда, можу без причини — за спробу втечі, — перервав Абрамов. — Ви всі тут це чудово розумієте.

Усі чекали, що майор скаже далі. Та він якийсь час знову мовчки дивився на ряди зеків. А тоді жестом підкликав до себе «кума», нахилився до нього, щось коротко звелів. Бородін кинув руку до шапки, махнув рукою своїм операм, ті розвернулися та рушили за капітаном до бараків.

— Передовики праці, значитця... Ну-ну...

Знову заклавши руки за спину, Абрамов мовчки походжав уздовж шеренги зеків. Ріденькі сніжинки, що сипали з неба від сходу сонця, тепер перетворювалися на лапатий сніг, який вкривав зону, плац, офіцерів, конвойних солдатів і нас — усі, крім майора, завмерли в німому очікуванні не знати чого.

Скільки часу минуло, не беруся сказати. Здавалося, після загального сидячого протесту начальник табору почав гру, в якій виграш лишається за тим, хто кого перемовчить. Та ось на плац повернувся капітан Бородін, замість доповіді кивнув майору, і Абрамов знов обсмикнув кожушок і, прокашлявшись, сказав:

— Вихідного хочете? За законом, Червоний?

— Ваші закони, громадянине майор.

— Закони десь почитав?

— Грамотний, громадянине майор.

Знову коротка пауза. Абрамов смакував момент.

— Буде вам вихідний, — мовив нарешті. — Радянська влада свої закони поважає.

Останні його слова потонули в радісних криках блатних, побутовиків та частини «політиків». Бандерівці були з меншості зеків, що виявили в цей момент стриманість. Абрамов жестом звелів усім замовкнути і продовжив:

— Можете сьогодні гуляти. Тим більше, норму окремі бригади справді перевиконали. Таким чином забезпечили вихідний тим, хто філонив. Хто кому винен — між собою розбирайтеся.

— Філонів накажемо, начальнику! — пообіцяв Коля Тайга. Його голос я ні з чиїм не сплутаю, та й говорив він серйозно.

— То ваші клопоти, — кивнув майор. — Але вихідний ваш почнеться після того, як наведете порядок у своїх житлових приміщеннях. Почув, Тайга? Бардак на зоні!

— Де бардак, начальнику...

— А я тобі покажу, Коля! Якщо сам не побачиш! І за це ті, хто допустив бардак, матимуть по п’ять діб ШІЗО! Готовий провести вихідний в ізоляторі, Коля? Чи все ж таки на роботу?

— Мені на роботу закон не дозволяє...

— Так то тобі! Кандидатів, крім тебе, вистачає.

Говорячи так, майор дивився впритул на Червоного, і я зрозумів — його доля на найближчі п’ять діб так само вирішена, як і питання про оголошення сьогодні вихідного...

— Чого стали? Розійтись по бараках, навести порядок! Зовсім розпустилися!

Так ми зрозуміли ще одну задумку Абрамова: наш барак і, як я підозрював, інші за той час, поки нас морозили на плацу, опери і солдати за наказом майора та під керівництвом начальника оперативної частини старанно обшукали. Благенькі пожитки наші розкидали по бараку, а вогонь у пічці залили водою, від чого вона страшенно чаділа, задимивши все помешкання. Конвойні підганяли, ми взялися порядкувати. Пічку наново ніхто не затопив, і за ті кілька годин, що ми витратили на ліквідацію наслідків оперського набігу, стало холодно, як надворі. Тому більшу частину дня, таки оголошеного вихідним у таборі, не лише ми, а й решта зеків, як могли прогрівали барак.

Лише під вечір ми мали змогу насолодитися спокоєм — і виявилося, що ось цей, відвойований Червоним час, нам нема куди дівати. Хтось тинявся табором, хтось писав листи, а більшість дрімали, скрючившись на нарах. Бандерівці далі трималися окремо, проте я вже відчував — після того дня Червоний потроху завойовував авторитет на зоні, нічого особливого для цього не роблячи. Навіть обіцяні Абрамовим п’ять діб у БУР, котрі Данило таки відсидів, починаючи з наступного дня, нічого не змінили: в’язні вперше за багато років, якщо не за весь час свого табірного життя, побачили можливість опору та відчули всю насолоду від цього.

З того дня Червоного знала вся зона. Що зіграло на користь планам, у які на початку лютого наступного року він посвятив мене.

11

В’язні дістали певні поступки — тепер вихідні в зоні стали не такою вже рідкістю.

Не сказав би, що відбулося якесь послаблення режиму чи табірна адміністрація боялася повторення невеличкого бунту. Навпаки, придушити опір для влади було б заввиграшки — варто відкрити вогонь на знищення, і більшість зеків поскладає лапки: за життя, нехай таке мізерне, в’язні чіплялися щодня, прожити наступний день — ставало для більшості з них сенсом існування. І не думайте — не скажу, що був інакшим, всі ми живі люди й хочемо жити, хоча б у непридатних для цього умовах.

Точно не скажу, та, з огляду на мій досвід табірника, справа була не в нездатності майора Абрамова придушити в зародку будь-яку спробу бунту. Тим більше — не в тому, що начальник табору тепер хоч трохи зважав на права зеків. Йому не хотілося морочитися з самим процесом упокорення непокірних в’язнів. Тому вирішив грати на випередження: узаконив один вихідний раз на два тижні — за умови, якщо норми та плани виконуватимуться. Навіть поставив за приклад бригаду, в якій працювали бандерівці. Абрамову не потрібна зона, котра несподівано усвідомила, що за свої права можна — нехай не боротися, але бодай спробувати поборотися. Адже, не давши зеківському кипінню виходу, можна сміливо прогнозувати: дуже скоро пара зірве кришку. Ось тоді, як кажуть, ховайся...

Та й на власні амбіцій начальник табору в цій ситуації жодним чином не наступав: як не крути, а вихідний день нам мали надавати частіше, ніж це було досі. Отже, майор Абрамов міг проявити до зеків невластивий йому гуманізм, а ще й пишатися собою та власною людяністю.

До того ж на деякий час він навіть не чіпав Колю Тайгу та Червоного, старого та нового зеківських неформальних лідерів. Одне діло — закривати злодія в законі та бандерівця в карцер просто так, для профілактики, знайшовши формальний привід: у таборі до цього ставилися спокійно, бо з кожним може трапитися щось схоже будь-якої миті. Але зовсім інша справа — трюмити Червоного, коли той почав свідомий опір та виступив на захист людських прав: тепер він усякий раз ішов до карцеру й виходив звідти героєм.

Хто-хто, а герої Абрамову не потрібні на дорученій йому території. До такого я додумався не сам, хоча й підозрював: саме так майор і мислив. Теоретичну базу під мої роздуми підвів, як завжди, доцент Шліхт. Він і обмовився: довго ці розклади не триватимуть, бо хоч начальник табору і дотримувався законів, до такого рішення його підштовхнув саме Данило Червоний. Отже, рано чи пізно майор зробить так, щоб прибрати його — чи з табору, чи навіть зовсім, із лиця землі... Ну, а так зону не сколихувало більше нічого, крім прибуття нових етапів та локальної гризні між кримінальниками.

Так тривало до початку лютого нового вже року, коли морозяним вечором чергового вихідного Червоний непомітно для інших подав мені знак вийти.

Не дуже хотілося виходити з масного та кислого, але все ж таки теплого барачного повітря в північну пургу. Та Данило взагалі вперше після того пам’ятного листопадового дня відкликав саме мене. Пройшовши вздовж довгої стіни, ми зайшли за барак, де видавалося трошки затишніше, і там я побачив ще невеличкий гурт людей.

Дні о цій порі року були зовсім короткими, сутеніло рано, до того ж табір замітало сніговою пургою мало не щовечора. Іноді снігові бурі не влягалися і під ранок, та це не заважало піднімати зеків на роботу. За мудрим спостереженням майора Абрамова, в шахти сніг не замітає. Проте саме в таку заметіль охорона намагалася вештатися табором рідше. Отже, це була чи не єдина зручна нагода зібратися гуртом за межами бараку, точно знаючи — зібрання уваги не приверне.

Підійшовши ближче, я розгледів, крім самого Червоного, одноокого литовця Томаса та незмінного супутника Червоного Лютого, що рідко коли тримався далеко від свого старшого. Навіть їхні нари тепер стояли поряд, хоча коли бандерівців завели до нашого бараку, вони вмощувалися, не як хотіли, а займали вільні місця. Трошки далі, біля протилежного кута стіни, примостився ще хтось, та я не міг розгледіти зі спини. Певно, це був хтось із бандерівців — він стояв на чатах, охороняючи невеличке зібрання.

— Довго говорити не будемо, тут усі вже все знають. — Червоний почав із місця, без передмови. — Тим більше, друже Віктор, довго ми взагалі тут збиратися не годні.

— Ну, кажи, — відповів я, нічого ще не розуміючи — просто, аби не мовчати.

— Ти на війні був. Танк водив, еге ж?

— Водив...

— До війни з технікою теж мав справу, так?

— Цікавився. Хотів інженером-механіком...

— Мало хто що хотів, — відмахнувся Червоний, чим навіть трохи роздратував. — Паровоз, наприклад, повести зможеш?

Запитання прозвучало так несподівано, що я вирішив — мені вчулося. Чи, що певніше, я не розчув чи не так зрозумів.

— Паровоз? Чому паровоз? Який паровоз?

— Звичайний. Не знаю, наскільки він схожий на танк чи трактор. Але, думаю, принцип дії такий самий. Приблизно... Якщо водив танк, запустиш і паровоз. Чи ні?

— Мабуть... Не пробував... Який паровоз, Червоний? Де паровоз?

— На станції, — спокійно відповів Данило.

— Залізниці, — уточнив Лютий, вступивши в розмову. — Вузькоколійка тягнеться звідси, на Воркуту, до станції.

— Туди стікаються всі вантажі з вугіллям. — Червоний говорив далі, ніби взяв від свого друга футбольний пас. — Туди ж, на станцію, приходять вагони з в’язнями. Далі етапи женуть сюди своїм ходом, і коли ми сюди йшли, мали можливість зрозуміти, як у разі чого повертатися.

— Ти хочеш... — Ось тепер я все зрозумів — і в мене дух перехопило, щойно усвідомив — я ж тепер у змові.

— Хочу, — твердо мовив Червоний. — Ми всі хочемо здобути собі волю. Мене дивує, що тисячі людей, котрі сидять тут, жодного разу не намагалися зробити те саме. Нас тут тисячі, Гуров. Набагато більше, ніж озброєних вояків, котрі нас стережуть.

— Ти хочеш тікати, — не знаючи, чого від мене чекають інші, я закінчив фразу, яку Данило не дав договорити.

— Неправда. — Умить відрізав він, глянувши на решту змовників та ніби заручаючись їхньою підтримкою. — Ми не тікаємо. Ми хочемо здобути волю. Повернути свободу, хіба не зрозуміло? Тікають злодії від обікрадених ними людей. Тікають убивці від заслуженої кари. Тікають ті, хто нашкодив, хочу, Гуров, щоб ти це чітко й точно зрозумів. Нас тримають у неволі. Так само, як і тебе. Нехай ти вважаєш нас бандитами, ворогами комуністів, Бог із тобою. Але сам ти за що тут сидиш?

— Друже Остап, не агітуй цього москаля, — буркнув Лютий. — Не старайся. Або твої слова дійшли до нього, або ні.

— Авжеж, — погодився Червоний. — Зрештою, можеш сидіти тут і далі. Скільки тобі залишилося? Десять років, одинадцять? Чи думаєш досидіти, поки добра влада не оголосить амністію? Далі що? Воркута, поселення, обмеження в правах? Я не збираюся ані чекати, поки Сталін мене помилує, ані сидіти тут та гнити в шахті. Треба вириватися на волю.

— Як? — не стримався я.

— Оце вже краще, — ламаною російською вставив одноокий Томас. — Уже думає.

— Я поясню, тільки слухай уважно та спробуй уявити собі всю схему. Малювати нема на чому, — проказав Червоний. — Буде так...

І в ту мить у мене зникли рештки сумнівів — оце його «буде» не залишало іншого варіанта розвитку подій: бо він так вирішив, отже, так і буде.

— Буде так: ми в призначений день нападемо на вартових та захопимо зброю. Потім, якщо діятимемо чітко, ліквідуємо табірну адміністрацію. — Червоний говорив так, наче йшлося про визначення обсягу якихось хатніх робіт. — Далі складніше. Та спробувати треба — тоді вийде. За табором — селище. Там — харчі, транспорт, казарма.

— Зброя, — уточнив одноокий Томас.

— Зброя, — підтвердив Червоний. — Нас півсотні набереться. Якщо діяти швидко й наскочити відразу, можна здобути все — автомати, машини, їжу. Далі — кидок на Воркуту. А там захоплюємо поїзд і їдемо залізкою до Ухти. Машини заганяємо на платформу.

Чим далі я слухав, тим менше чомусь сумнівався: буде саме так, на фронті частіше реалізуються максимально прості плани військових операцій.

— Звідти починаються дороги, — вів між тим Данило. — Можна пересуватися на машинах чи навіть пішки. Але так чи інакше, з Ухти більше можливостей кудись рвонути та скинути слід. А от із Воркути на волю один прямий шлях — залізниця. Є ще тайга, болота... У тайзі ми навряд чи довго протримаємося. Зими тут затяжні. Лишилося посадити когось на паровоз, із наших ніхто його з місця не зрушить. Усе, сам далі вирішуй.

12

Він замовк, і всі троє відразу посунули на мене з боків: чи то прикриваючи від поривчастого сніжного вітру, чи то погрожуючи — або погоджуйся, або не ображайся... На коротку мить я навіть відчув себе зацькованим, загнаним у глухий холодний кут.

— Не знаю, — вичавив із себе. — Ніколи не доводилося вести паровоз...

— То спробуєш, — докинув Лютий.

— Відмовитися можу?

— Ти справді готовий далі сидіти тут, закопувати покійників у мерзлу землю, хлебтати смердючу бовтанку та конати день за днем?

Червоний запитував щиро, у голосі чувся відвертий подив, та не в тому річ. До тієї миті я справді не зізнавався самому собі: ось таке, як він каже, моє табірне життя збоку. Аби якось пом’якшити це бридке та липке відчуття власної нікчемності, я спробував заперечити:

— Так усі живуть...

— Hi, — Червоний говорив жорстко. — Так живуть не всі. Аж ніяк не всі. Навіть кримінальні злочинці мають тут більше прав та можливостей, аніж ми з тобою. Добре б ми, українські повстанці. Або наші литовські брати. Ви, росіяни, для майора Абрамова і навіть вашого дорогого товариша Сталіна — таке саме лайно, як ми, українці. Чи інші народи, котрі більшовики підгребли під себе. Хіба ні, Вікторе?

— Знаєш, не люблю цих твоїх розмов... Непросто в нас усе...

— Тому й не любиш, що розумієш — я кажу правду. Не все просто, згоден. Крім одного: нас тут тримають у неволі за злочини проти совєтів, а вас — невідомо за що. Тому наше бажання здобути волю мусить збігатися з вашим.

— А на волі що робити?

Знаєте: це я сам у себе вже тридцять років запитую... Тоді вголос промовив уперше, з не меншим відчаєм. Бо бандерівці точно знали, що робитимуть, якщо їм пощастить здійснити свій безумний план і вирватися з табору. Мені й таким, як я, не лишалося навіть такого шляху, на який прагнули повернутися українці, — шляху боротьби. Мені не було з ким боротися, тим більше — зі зброєю в руках. Німців ми розбили, у своїх стріляти я не збирався.

— Ось тут ти правильно мислиш, — озвався Лютий. — Друже Остап, твій товариш сам для себе ще не вирішив, для чого йому свобода. Адже за дротом та парканами для нього — те саме, що й тут.

— У нього є час подумати. — Тепер вони говорили так, наче я не стояв поруч, майже впритул. — Поки що ми самі чекаємо команди.

— Команди? — перепитав я.

— Такі акції готуються відразу в кількох таборах Півночі, — пояснив Червоний. — Це все, що тобі слід знати. Ти й так, здається, дуже багато почув, як для людини, котра ні в що не ставить особисту свободу.

— Це погроза?

— Розумій, як знаєш. Тільки щось мені підказує, Гуров, навряд чи ти побіжиш з цим до Бородіна.

І знову Данило Червоний сказав чисту правду — здавати наміри бандерівців табірному начальству я не збирався. Вони могли вважати мене ким завгодно — боягузом, нікчемою, ворогом, комуністом... Ось лиш стукачем я ніколи не був.

— Гаразд, — зітхнув я. — Це все теорія. Схема, кістяк. Не все у вас продумано.

— О, тепер бачу й чую серйозну людину, — Червоний задоволено гмикнув. — Кажи, ми тебе слухаємо: що, по-твоєму, не так?

— Інші в’язні... Блатні, зокрема. Та й наші, п’ятдесят восьма... З ними що буде? Всі разом підуть за тобою?

— Мене мало обходить, хто і як даватиме собі раду. Лютий взагалі пропонує вириватися лиш одним ударним загоном. Нас два десятки, п’ятнадцять литовців. Якщо твої хлопці, ну, з твоєї команди, ті, які воювали та мають бойовий досвід, підуть із нами — це буде доволі потужна бойова одиниця. Ми можемо дати бій та прийняти його: зуби об нас хтось точно покришить.

— Ось і я про це — стріляти у своїх не буду. Ніхто з наших не стрілятиме у своїх, — відповів я рішуче.

— Навіть так? І хто для тебе свої? Конвойні з вівчарками, кожен із них готовий і без наказу застрелити тебе на місці чи спустити на тебе псів? Майор Абрамов? Ти бачив його справедливість не так давно на плацу.

Скажеш, він убивав злочинців, а всі інші для нього — свої? Гуров, для них ми всі тут — вороги народу.

— Але я їм не ворог... — Ці слова я промовив неголосно, переконуючи самого себе в тому, що цієї миті доводив бандерівцям.

— Отже, ти не з нами?

— Інші зеки, — нагадав я, щоб зійти зі слизького.

— Отже, усі інші... Я не згоден із Лютим, — повів далі Червоний. — Зі зброєю в руках на волю прориватиметься тільки одна, наша група. Решта в’язнів так само матиме можливість вийти на свободу. Тут хай кожен сам вирішує, як оце ти, Вікторе, сказав: кому й наскільки ця воля насправді потрібна. Панькатися з дорослими людьми я не збираюся.

— Друже Остап, разом з усіма ми випустимо бандитів. — Із тону Лютого я зрозумів — така суперечка триває між ними давно.

— Нема ради, — розвів руками Червоний. — У блатних інакша мета, ніж у нас. Вони зіб’ються у зграю.

— А... ми?

— Ми — не зграя, — Червоний говорив до мене терпляче, мов люблячий батько до сина-непослуха. — Ми — чота, озброєний підрозділ УПА — Української повстанської армії. Різницю розумієш?

— Всі ми станемо біглими зеками. — Тут уже я вперся.

— Вони — зеки, Вікторе Гуров. Ми — в’язні. Полонені. Навіть, якщо так краще зрозумієш, — військовополонені. Вони грабуватимуть, аби прогодуватися, й однаково скоро перегризуться між собою. Ми бачимо перед собою абсолютно інші цілі. їх так чи інакше зловлять та повернуть назад, бо тюрма для них — другий дім. Ми маємо намір почати бойові дії на ворожій території.

— Стратегія, — додав одноокий Томас.

— Ось чоловік діло каже — до всього ще й стратегія.

— Ви про що?

— Коли на волю з бараків вийде відразу, вважай, понад тисяча людей, почнеться хаос, — зауважив Червоний. — Охорона розгубиться — але так само розгубляться в’язні. Адже тут ти, Гуров, дуже правильно підмітив: волю всі вони матимуть раптово. Не здобудуть її — затюканим та переляканим в’язням свободу подарують. Ми подаруємо. А вони не знатимуть попервах, що з нею робити. Навіть блатних це стосується. А ми тим часом у цій загальній колотнечі справді знатимемо, що і як треба робити. Бо, кажу ж тобі, маємо мету, розробили стратегію та знаємо правила тактики.

— Я не згоден, — гнув своє Лютий. — Але ти — командир, друже Остап. Ти поведеш, тобі вирішувати.

— Отже, тут домовилися. Що тобі ще не зрозуміло, Вікторе Гуров?

— У Воркуті, напевне, є військовий гарнізон. Не лише війська МВД, як у селищі. Армійський підрозділ. Нам не дадуть прорватися до вокзалу.

— Іншого шляху на волю я не бачу. — Тут Червоний був категоричним. — Якщо не вийде діяти стрімко — діятимемо за обставинами. Не зможеш запустити паровоз, не вдасться захопити нікого, хто вміє це робити чи здатен тобі показати — підемо пішки. Тут, у цьому пеклі, я не лишуся. Треба — поповзу на свободу.

Слова його не видавалися мітинговими гаслами. Данило Червоний справді так думав, говорив спокійно, без надриву, навіть трошки соромлячись того, що доводиться озвучувати такі прекрасні потаємні думки. Головне — я раптом зрозумів: так, він правду каже. Готовий відповісти за свої слова — ручаюся, що навіть останній табірний здохляк потай мріяв вийти за периметр колючого дроту.

Найкраще — коли ранок зажевріє, пора року значення не має, хоча на волю особливо чомусь тягне навесні. Та Бог із нею, з весною: коли б не настав час свободи, всякий хоче вийти на битий шлях за табірні ворота і піти на схід сонця — чим далі, тим впевненіше карбуючи крок. Не важливо, доведеться йти промерзлою землею чи місити багнюку пізньої воркутинської весни — адже з кожним новим кроком бараки, колючка та вартові з автоматами залишатимуться позаду...

А чим довше говорили ми з Червоним, тим ясніше відчувалося наближення омріяної волі: нехай на день, годину, коротший час, але таки хочеться відчути себе на свободі, вдихнути її п’янкого повітря... Думаю, годі пояснювати, чому рішення прийшло до мене саме і я не надто йому опирався.

13

Зі своєю командою, фронтовиками, я говорив обережно, ніби рухався тонким льодом. Та даремно боявся: Морозов, Свистун, а надто Марат Дорохов, здається, швидше за мене відчули близьке дихання волі. Довго вмовляти їх не довелося, особливо Марата: той взагалі хотів, вирвавшись, пробиратися з Воркути сам, готовий був голодувати, тільки б відшукати того, хто написав на нього донос. Після того, сказав Сапер, можна або назад у табір, або... Не договорив тоді Дорохов, що мав на увазі, ми й самі здогадалися, не мали бажання уточнювати.

Єдине, в чому наша думка виявилася спільною — не стрілятимемо у своїх, тобто в солдатів та офіцерів, навіть заволодівши зброєю. Бо розуміли, що бандерівці та інші, кому вдасться заволодіти зброєю, почнуть стрілянину та різанину. Так, ми ставали співучасниками вбивства радянських військовослужбовців, але на жодному з нас не буде хоча б крові своїх. Нехай навіть, як переконував Червоний, вони нас убили б без докорів сумління. Утім, як визнав Марат, вони виконують наказ — навіть майор Абрамов підкоряється наказам вищих інстанцій.

Бандерівці з цим не погодилися. Хоча визнали наше право не вбивати радянських вояків. Узагалі домовленість між фронтовиками та рештою заколотників звелася до такого: я, маючи певні навички, спробую повести паровоз і, якщо в мене це виходить, на станції Воркута, куди нас приведе вузькоколійка, залишаюся з бандерівцями та «лісовими братами». Решта ж наших далі дає собі раду сама. Дорохова влаштовував саме такий варіант, Свистун пристав до нього, а Морозов взагалі подумував, чи не прибитися йому до націоналістів — однаково втікачеві нема чого втрачати.

Словом, утеча — а я називав наш план саме так, бо я справді збирався тікати разом з усіма, навіть не сподіваючись дістати повну свободу, — стала для змовників фактом вирішеним. Чекали ми не стільки сигналу від Червоного, котрого вже навіть наша невеличка команда, не кажучи вже про литовців, вважала своїм ватажком. Ми чекали весни: надто спраглі до волі українці не хотіли здійснювати свої плани, поки кругом навалено снігу та виє завірюха. Та й сам Червоний теж чекав команди від якогось невідомого мені їхнього проводу. Ну, а сам наказ починати, за логікою речей, теж очікували ближче до сходження снігів.

Усе полетіло шкереберть за місяць після нашої змови за бараком, на початку березня.

Снігових заметілей із приходом календарної весни в цих краях ставало менше. Хоча сніг лежав, та ще довго він не танутиме, бо перші відлиги починалися тут у кращому випадку ближче до середини березня. Саме в один із таких морозяних, але тихих ранків Червоного після ранкової перевірки викликав із строю та повів із собою під конвоєм капітан Бородін. Нічого хорошого ніхто не чекав, я, чесно признаюся, навіть не думав, що Данило повернеться назад до бараку. Та під кінець дня ми побачили його на своїх нарах. Одначе вираз обличчя нашого ватажка нічого хорошого не віщував.

Начальник оперчастини майже дев’ять годин протримав його у своєму кабінеті. Привід: із Києва через Москву прийшли якісь матеріали, котрі вимагали допитати бандерівського командира у новій справі. Так, принаймні, пояснив Червоний: або там, в Україні, зловили когось, з ким Данило був тісно пов’язаний, і тепер закон вимагає допитати засудженого Червоного за цією справою, або в його особовій кримінальній справі знайшлися нові обставини. Що теж вимагало зняти з нього свідчення.

Зрештою, Бородін таки відпустив Червоного назад у барак, протримавши цілий день без їжі. Але завтра його смикнуть на допит знову, як не завтра — то післязавтра. Можуть про всяк випадок замкнути в ізоляторі, до особливого розпорядження. І найгірше: за спеціальним розпорядженням із Москви, його не лише можуть, а зобов’язані за законом етапувати до Києва для свідчень тамтешньому слідчому. Сюди, на Воркуту, слідчий не поїде.

Ніхто не давав гарантій, що потім Червоний повернеться назад, у цей самий табір, у цей самий барак. Скажу більше — вже тоді ми всі погодилися з Данилом: без певних зусиль майора Абрамова тут точно не обійшлося. На що саме він міг вплинути, досі не готовий сказати. Проте начальник табору не згає моменту і скористається ситуацією, щоб на законних підставах позбавитися такого проблемного в’язня, як Червоний.

А це означало кінець усім планам. Керівництво міг перебрати на себе і Лютий. Проте сам він заявив: без Червоного спроба вирватися з табору не вийде як слід. І напевне приречена на провал.

— Але ми можемо провалитися і з Червоним, — не стримався тоді я.

Червоний погодився, що всяке може статися. Ось тільки він особисто чекати не може. Його тягнуло на свободу з дикою, нестримною силою, і загроза знову потрапити в слідчо-судову махіну нашої системи лише прискорила прийняття рішення.

— Починаємо сьогодні й зараз! — так Червоний сказав.

Ніхто не заперечував, не сперечався, нічого не обговорював. Ми давно були готові і сприйняли це за сигнал, якого мусили дочекатися.

За кілька годин все, що було до того, перекреслилося жирною лінією. А життя стрімко прискорило свій біг — наступна доба вклалася в один-єдиний спогад. І досі згадується, як одна велика мозаїчна картина.

14

Тієї ночі ніхто зі змовників не спав.

Кожен навчився визначати час без годинника, та саме тоді він тягнувся надто повільно. Не поручуся за всіх, та я, лежачи на спині на своїх нарах, досі не міг уявити, як усе це буде. І зовсім не відчував себе готовим до відчайдушної спроби втечі. Ці відчуття змішувалися з іншими: голосно калатало серце, тіло огортало млосне передчуття змін — не важливо яких, головне — це будуть зміни не лише моєї долі: кожен із в’язнів так чи інакше відчує це на собі, пропустить крізь себе, а життя табору, як би потім не відбувалося, поділиться на час до виходу Червоного й після нього.

Здається, занурившись у такі думки, я задрімав — бо легкий дотик руки ніби пробудив мене, повернув у кисло-смердючу реальність табірного бараку Не роздивився, хто мене зачепив, та й це не мало значення. Я легко підвівся та, намагаючись ступати обережно, дотримуючись умов попереднього плану, посунув у бік дверей. Там уже згуртувалися змовники, нас ставало більше, люди підходили з усіх кінців бараку, і аж тепер я усвідомив масштаб усього, що мало статися: до сутички підготувалося з півсотні мовчазних худих суворих мужчин. Вони вимучені, але як тварина відчуває зміни в природі й атмосферу небезпеки, так і зеки насобачилися тонко відчувати довколишні настрої. Це, знову ж таки, про мене — я знав, що більшість із тих, хто йшов за Червоним, готувалися до смерті, але в бою.

Щось подібне охоплювало і мене, коли вів свій танк уперед, бачив перед собою світло і ворога через прямокутне віконечко. Спочатку, в першому бою, охопив страх — і він змушував мене тиснути на педалі та смикати важелі, підбадьорюючи себе криками «ура». Потім уперед вело вже щось інше, відчайдушне — так пацанва до війни сходилася у вуличних бійках.

В’язні розступилися, пропускаючи вперед, до невеличкого коридору, у якому стояла параша і який відділяв житлову частину бараку від вулиці, Червоного, Лютого, одноокого Томаса та бандерівця на ймення Ворон. Тепер, коли все починалося і зупинити події було неможливо, змовники не особливо крилися. їх уже не хвилювало, що можуть підняти на ноги весь барак: стукачі, що напевне є серед нас, хоч як не зможуть попередити оперативну частину.

Червоний загрюкав у замкнені ззовні барачні двері. В унісон йому молотив кулаком литовець Томас. Решта стали півколом, у їхніх руках я помітив гострі предмети — ось коли знову підуть у дію здобуті в бою з кримінальниками саморобні заточки та піки. Від думки, що зараз на моїх очах убиватимуть радянських солдатів, стало незатишно. Проте й для мене не було вороття назад.

Конвойні відреагували на бузу в «політичному» бараку досить швидко — спочатку почулися нерозбірливі крики, хтось із того боку вгатив по замкнених дверях чимось замашним, напевне, автоматним прикладом, а потім почулося характерне брязкання — це висувалася з пазів важка груба довгаста клямка.

Першим поріг переступив сержант з автоматом напереваги. Його пропустили, навіть розступилися — так, аби Червоний та Лютий опинилися в нього за спиною. Він ще не встиг роздивитися що до чого. За старшим зайшли один за одним троє солдатів. На них накинулися разом, мовчки, не чекаючи команди. У повітрі майнули руки з затиснутими гостряками, конвойні видихнули несподіваний гострий біль, здається, хором, осіли на підлогу. Хтось — я не побачив хто, швидко причинив двері.

Не хочеться зізнаватися тепер, через тридцять років. Тим більше, не хотілося визнавати це тоді. Мабуть, мені б мало бути соромно й ніяково за свої почуття. Точніше за те, що в мене їх не виникло. Нічого, жодна струна не смикнулася в душі, коли на моїх очах бандерівці зарізали солдатів конвою. Сам не зміг би — скажу напевне. Та коли це зробили інші, я відчув щось на кшталт визнання очевидного факту: ось і стало на кількох вертухаїв менше...

Все ж таки я відчув на короткий час заціпеніння, якого мене вивів поштовхом Марат Дорохов.

— Чого став, Гуров? Не кисни! Рухайся, змерзнеш!

Стрепенувшись та остаточно опанувавши себе, я побачив, як Червоний, Лютий та Ворон вдягають на себе шинелі та шапки вбитих конвойних. Томас крутив у руках шинель єфрейтора, не знаючи, що з нею робити: убитий виявився на голову вищим за литовця та товщим, шинель лише сковувала рухи одноокого. Нарешті, кинувши її комусь із тих, хто стояв ближче, Томас підхопив єфрейтора за ногу та відволік в куток, до параші, де вже поскладали решту трупів. Але автомат узяв, хотів вислизнути з бараку першим, та Червоний, теж у шинелі замість бушлата й солдатській шапці, жестом зупинив його.

— Тепер так, хлопці. Томас веде одну групу до адміністрації. Автомат один на всіх, озброюватиметесь у бою. Друже Ворон, до виходу, там караулка, зброярня. Розумію — важко, але вас тут більше, ніж солдатів на вахті. Я з Лютим зніматиму кулеметні гнізда на караульних вишках. Оцих двох, кутових. — Для певності він щось показав рукою в повітрі, ніби нагадуючи напрямки ударів. — Діємо швидко та одночасно, всім зрозуміло?

— Зрозуміло, друже Остап. — Лютий взяв трофейний автомат напереваги.

— Томасе, ви підсувайтеся ближче та по можливості тримайтеся обережно. Без команди не починати, добре? Тебе, друже Ворон, це теж стосується.

— Яка команда? — діловито уточнив одноокий.

— Сам ще не знаю, — признався Червоний. — Дивіться в бік вишки, тієї, що ліворуч. Або махну шапкою, або там стрілятимуть. Та як би там не пішло, Томасе, починайте відразу, що б не побачили і не почули. Іншим бути тут. Друже Мирон, поведеш людей.

— Так, друже Остап.

— Стрілянина почнеться так чи інакше. Щойно почуєш її — веди людей в табір, відчиняйте бараки, випускайте всіх на волю. Зважай на кулемети, бо в когось із нас не відразу може вийти. До того ж не забувайте про решту вишок — там теж кулеметники. Але ці ближче.

— Погасимо їх — половину справи зробимо, — додав Лютий.

— Не кажи «гоп», — буркнув Червоний. — Поки діємо так. Далі за обставинами. Пішли, хлопці. Зі мною хто?

Не знаю для чого ступив уперед. Та Данило навіть не зважив на це й не оцінив, хоча не думаю, що в той момент мені взагалі потрібна була оцінка. Просто раптом закортіло бути причетним до чогось важливого. А важливе — там, де Червоний.

15

Вибравшись на березневий мороз, Червоний, Лютий, Ворон та один із литовців, на якого налізла шинель дебелого сержанта, на мить зупинилися.

Колотнеча біля «політичного» бараку, напевне, не лишилася без уваги, і точно: прожектор із найближчої вишки світив у наш бік. Червоний, намагаючись триматися до світла боком та насунувши солдатську шапку глибоко на вуха, махнув рукою, щоб дати зрозуміти — все гаразд. Тим часом Лютий і Ворон вели під конвоєм трьох зеків — нібито винуватців нічного чепе. Невеличка процесія рушила, риплячи снігом, у бік цегляної двоповерхівки — оплоту табірної адміністрації. Прожектор провів її, і в цю мить я з іще кількома в’язнями вислизнув з бараку, намагаючись відразу ковзнути за стіну та притиснутися до неї, щоб урятуватися від світла.

На нічний табір знову впала тиша. Промінь прожектора перемістився в центр плацу, вихопивши частину бараку, розташованого неподалік. Це стало для всіх нас певною командою: Червоний та Лютий вмить відділилися від гурту, до них пристали в’язні, готові діяти негайно, і я опинився серед них. Ще кілька людей приєдналися до Ворона з Томасом. Одноокому без жодних заперечень віддали автомат, другий узяв бандерівець. Пересуваючись у темряві швидко й намагаючись навіть не рипіти снігом, всі групи розтеклися табором, кожна — у своєму, визначеному командиром, напрямку.

Усе ж таки наші темні постаті були помітні на загальному білому засніженому тлі. Те, що вартові на вишках не звернули на переміщення уваги, можна пояснити тим, що тієї ночі карти лягли на нашу користь. Або вдало вибраним часом початку акції: до середини ночі на морозі важко протриматися навіть у кожусі та битих валянцях, зберігаючи при цьому максимум уваги. До всього пильність конвою на кутових вишках притупилася давно. Адже в нашому таборі кілька останніх тижнів навіть кримінальні групи не надто воювали, напевне, взявши щось на зразок перемир’я. Крім усього, «політичний» барак, ота сама «п’ятдесят восьма», навіть в часи, коли кримінальники між собою не воювали, не вважалася аж такою небезпечною спільнотою.

«Вороги народу» до появи в таборах бандерівців узагалі належали до сумирної категорії в’язнів.

Наблизившись до вишки на максимально безпечну для всіх відстань, Червоний жестом звелів своїй невеличкій групі зупинитися. А сам, зовсім не криючись, запахнув шинель, перекинув через плече автомат і рушив уперед. Він одразу ж привернув до себе увагу — згори почувся окрик, спочатку зацікавлений, а за мить із тривогою в голосі:

— Е, кого там несе?

Червоний виграв дорогоцінні миттєвості ще й через неповороткість вартового. Побачивши рух під собою, він спочатку сам повернувся і глянув униз, не підсвітивши променем прожектора. Інакше перевага була б на його боці: якби вартовий побачив гурт зеків, мав би змогу перемістити кулемет у наш бік та відкрити вогонь. Сектор обстрілу дозволяв йому покласти більшість із нас однією довгою півкруглою чергою. Та вартовий трошки підмерз на своїй вишці, тож його реакція вповільнилася.

— Свої! — вигукнув у відповідь російською Червоний, рухаючись і стягуючи автомат із плеча. — Грітися будеш?

Коли на, морозі чуєш щось подібне, перша реакція завжди спричинена природними потребами людини в теплі, аж ніяк не логікою моменту: темна ніч, солдат з автоматом, дивна пропозиція.

— Чим грітися? — долинуло згори, а Червоний уже поставив ногу на перший щабель сходинок, котрі вели догори.

— Спирту хочеш?

— Можна... Е, стій, якого ще спирту? Де спирт? Стояти, я сказав!

Ще не зрозумівши, що відбувається, вартовий таки запідозрив щось недобре. Зі свого місця я та решта зеків-утікачів не бачили, як саме він повів себе, стоячи на вишці. Та наступної миті це вже не мало значення, бо з протилежного боку, де бовваніла інша вишка і куди вирушив зі своєю командою Лютий, донеслося: «СТІЙ, СТРІЛЯЮ!», відразу ж нічну морозяну тишу розпорола коротка кулеметна черга.

Червоний не чекав, поки вартовий огризатиметься, бо вже виграв кілька секунд розгубленості, тож підніс автоматне дуло вгору, прилаштувався та дав довгу чергу. Кулі, пущені віялом, знайшли ціль: вартовий із криком полетів униз. Червоний відступив — і тіло розпласталося на снігу, а тоді стрімким птахом злетів нагору і заходився біля кулемета.

З протилежного боку кулеметник строчив короткими прицільними чергами, почулися крики вражених, огризнувся автомат — то Лютий вступив у двобій. Не гаючи часу, Червоний розвернув прожектор, спрямовуючи широкий промінь через увесь плац на іншу вишку. У світлі ми побачили солдата, котрий заліг біля кулемета і, напевне, зовсім не чекав, що на нього спрямують потужний прожектор. Машинально прикрився рукою, повернувся в бік Червоного, щось вигукуючи, — і Данило, припавши до кулемета, випустив у той бік довгу чергу, не боячись вистріляти весь запас патронів. Тепер важливіше знешкодити ще одне кулеметне гніздо, бо інших можливостей найближчим часом не з’явиться. Кулемети до себе не підпустять.

Не знаю, хто влучив: Червоний, стріляючи зі свого місця, чи Лютий, який був до ворога ближче. Кулемет на сусідній вишці захлинувся і заглух. Данило скинув униз непотрібну вже зброю, ковзнув сходами, став на рівні ноги, розстебнув шинель та збив набакир шапку: кінець маскараду.

Табір ожив якось відразу. Я вже не стежив за подіями, котрі почалися раптом та одночасно: стрілянина з усіх боків, ревіння сирени розпорювало сніговий морок, темні постаті, вже не криючись, перетинали плац. Я лише зосередився на пересуванні своєї групи — Червоний з автоматом напереваги вів нас до адмінбудівлі. Казарма, де була зброярня, стояла в селищі, за територією табору. Там був і продуктовий магазин, лікарня з більшим, ніж у зонівскому медпункті набором потрібних нам ліків, платформа для вузькоколійки. Там жили й працювали вільнонаймані та поселенці. Це була не справжня, така собі — наполовину, але все ж таки — вже свобода.

Дорогою ми перетнулися і злилися з групою Лютого — вона поменшала, той нічого не пояснював — і так зрозуміло, дехто залишився на снігу біля іншої вишки. Та ефект несподіванки таки давав нам суттєву перевагу — решта «ворогів народу» сипонула назовні, уже не чекаючи команди, та у загальному запалі дружно відчиняла інші бараки.

Гостро відчувши ситуацію, до них приєдналися злодії — трохи згодом я дізнався, що Коля Тайга негайно звелів кримінальникам озброїтися, разом вони зламали двері зсередини, і не гаючи часу та не чекаючи, як саме повернуться події далі, навіть не розібравшись що до чого, кинулися різати своїх кревних ворогів — сук.

Менш ніж за годину після того, як пролунав перший постріл, табір накрила нестримна хвиля масової розправи: ті, хто вирвався на волю, ледь встигали уникати заточок злодіїв, а «зсучені», навіть не намагаючись опиратися, панічно тікали — шосте відчуття підказувало, що найближчим часом за них ніхто не заступиться.

Рятуючись від вірної смерті, суки бігли врозтіч — і першими потрапляли під перехресний вогонь кулеметів із вишок. Це та інше я теж дізнався багато пізніше. Враз подурілий від несподіваної свободи і безкарності табірний люд, незалежно від того, хто ці люди і за що сидять, не зважав на стрілянину. Звісно, не перли бездумно: коли під кулями попадали перші жертви, в’язні без команди розбіглися. Аби потім, так само без команди, перестроїтися в щось подібне до бойового порядку, гуртами кинутися на вишки та звалити їх на землю, разом із вартовими.

Солдатам не давали піднятися: топтали ногами, рвали руками, когось затоптали на смерть, когось зарізали в загальній купі спритні злодії. Конвойні групи так само відстрілювалися, та їхні автоматні черги зупинили зеків на дуже короткий час, потім у перші ряди висунулися кримінальники, пролунав клич: «Смерть лягавим!», і свою смерть тієї ночі знайшли всі, хто не встиг вчасно забігти за табірну територію.

А незабаром морозяну темряву лизнули перші червоні гарячі омахи — спалахнув один із бараків. У вогонь кидали ще живих «зсучених», туди ж летіли мертві тіла солдатів охорони. Усе це тривало під гучне ревіння сирени, вимкнути її поки що не було змоги.

Поки на території табору палахкотів бунт та тривала кривава розправа, ми разом із Червоним добігли до двоповерхового цегляного адміністративного корпусу. Будівлю вже оточили озброєні саморобними ножами бандерівці та «лісові брати» — саме сюди, на стрілянину, вони підтяглися після того, як табір поринув у суцільний бунтівний хаос.

16

Тут точився справжній бій.

Довкола будівлі на закривавленому снігу лежали кілька трупів, серед них я впізнав Мирона — він лежав горілиць, кулі прошили його від голови до грудей навскоси. Усередині тримали глуху оборону. Хоча, судячи з кількох напіводягнених трупів біля ганку та цегляної стіни, оперативний склад табору теж зазнав утрат, кітель із погонами був лише на одному з убитих, решта встигли ускочити лише у галіфе та чоботи або валянці. У кількох в’язнів я побачив пістолети. Ті, хто знайшов смерть тут, на невеличкому подвір’ї, вискочили озброєними, і повсталі задавили їх масою в рукопашній сутичці. Ті, хто вцілів, повернулися назад: час показав, що я майже не помилився з висновками.

— Що тут? — коротко запитав Червоний, стаючи поруч з однооким Томасом, котрий вибрав собі позицію за рогом кухні.

— Кусаються, — зосереджено відповів литовець, даючи в бік будівлі ще одну скупу чергу.

Йому відповіли постріли з вікна на другому поверсі — усі знали, що то кабінет «кума». І там, напевне, засів у обороні сам капітан Бородін. Бив із прочиненого вікна коротко, прицільно, і на відміну від нападників мав, напевне, значно більший боєзапас. Огризалися пострілами і з інших вікон. Та бажання вирватися в усіх, хто атакував будівлю, виявилося сильнішим. Чи то мені здалося, чи справді ніхто з нападників не боявся зловити сліпу кулю.

— Нічого, зуби вирвемо.

Процідивши так, Червоний повернув голову праворуч — звідти, від виходу, теж лунала канонада: це Ворон зі своєю групою намагався взяти штурмом караульне приміщення та розчистити вихід із зони на волю. Поруч була казарма, а там піраміда з гвинтівками та автоматами. І якщо захопити її стрімко, майже голими руками, згідно з розрахунками Червоного, не вдалося, тоді справи наші швах. Та, судячи з усього, біля виходу тривала перестрілка — отже, все ніби йшло за планом.

Видно, Червоний розривався між бажанням бути тут, біля будівлі, де оборонялися його головні вороги, Абрамов із Бородіним, та бігти туди, де Ворон із іншими пробивав шлях на свободу. Не знаю, чи довго в тій ситуації він збирався шукати своє місце, але все вирішили дії українців та литовців.

Одноокий Томас щось скомандував своєю мовою, кілька його озброєних лише саморобними ножами товаришів із місця рвонули до прочинених дверей, туди ж за ними скочило кілька бандерівців. Червоний не стримався — скинув автомат, даючи скупу чергу в бік вікна, з якого відстрілювався Бородін, і наступної миті капітан із криком летів з другого поверху головою вниз. Падаючи, він зумів згрупуватися, зустрів землю простягнутими вперед руками, перекотився, але підвестися не зміг — у віконному прорізі виріс Томас, нахилився для певності, прицілився та щедро розрядив у начальника оперативної частини залишки автоматного диска.

З інших вікон теж лунали крики — біль, лють, передсмертний зойк. Раптом до них додався пронизливий жіночий вереск — і стрілянина раптом стихла. А тоді двоє в’язнів виволокли на втоптаний та рожевий від крові — це помітно було навіть у темряві! — сніг майора Абрамова: босого, у ватяних штанях, без кітеля, у самій спідній сорочці, теж брудній від крові. В’язні тягнули начальника табору, наче вередлива дитина набридлу поламану іграшку: викручували руки, били носаками по ногах та спині, намагалися придушити за горло і, якби це було можливо, напевне, відірвали б коротко стрижену голову. Полоненого майора не кинули на сніг під ноги Червоному — той саме підійшов ближче — його щільно оточили, не даючи впасти, та почали рвати руками: так це, принаймні, здавалося збоку.

Коли за ним вивели Тамілу, лікарку, — розпатлану, в шинелі, накинутій на нічну сорочку, з-під якої визирали повні голі ноги в теплих бурках. З нею поводилися не так, як із її табірним коханцем. Навпаки, її, здається, лише тягнули за руки й підштовхували в спину. Та однаково лікарка надривно кричала, і в цьому крикові чулися біль та страх.

Нарешті захлинулася сирена — видно, хтось дістався до розподільної будки і вирубив її разом з усією електрикою. Табір остаточно занурився в темряву, якщо не зважати на відблиски полум’я з боку підпаленого бараку. А ще я раптом помітив: північну ніч робить світлішою білий сніг вкупі з зорями, що несподівано ясно висипали на темному березневому небі над бунтівною зоною.

— Не треба, не треба, будь ласка, не треба! — кричала Таміла.

І не зрозуміло було, чого вона не хотіла: власної смерті, зупинити невідворотну розправу над Абрамовим, закликала до загального милосердя. Перелякана розкуйовджена жінка волала від страху. Її не лякали ані сама зона, ані поведінка офіцерів та солдатів конвою в ставленні до в’язнів, ані щоденні висновки про смерть від кривавих ран, обмороження чи голоду, складені та підписані нею. Я стиснув зуби: готуючись до того, що лють зеків, котрі вирвалися раптом на волю, буде нестримною й некерованою, не чекав сам від себе, що і мене охоплять мстиві настрої.

З боку вахти досі цокотіли постріли. Червоний судомно стиснув автомат, знову глянув у той бік, але стримався, наблизився до Абрамова, кинувши при цьому лікарці:

— Заткни рота, бо докричишся мені...

Дивно: це подіяло. Таміла захлинулася, враз припинила кричати, тільки стояла, оточена в’язнями, й важко та голосно дихала, видихаючи повітря з голосним присвистом.

— Ну, громадянине майор, то що мені тепер із тобою робити? — запитання Червоного було риторичним, вирок начальник табору отримав давно, можна сказати — заочно.

Червоного та інших відповідь не дуже й цікавила. Та раптом позаду почулося хрипувате:

— Не знаєш — так я знаю!

З темряви насунув гурт злодіїв — не надто великий, людей десять. Попереду йшов Коля Тайга: світлий офіцерський кожушок замість бушлата, зняті з когось, напевне, з власника кожушка, бурки і стара шапка-вушанка на голові. Злодій грався пістолетом, теж, мабуть, відібраним у вбитого офіцера. Трохи позаду тримався Шарик із гвинтівкою на плечі. Решта блатних тримала напоготові заточені залізяки: видно, не всі озброїлися вчасно.

17

— Здоров, бродяги! — гаркнув Тайга, і в його голосі чулася неприхована веселість. — Молоток, Червоний! Я від самого початку знав: оцей хитрий хохол таки втягне всіх у знатну бузу!

— Тобі чого треба? — Данило, не приховуючи ворожості, повернув до ватажка злодіїв автоматний ствол.

— З громадянином начальником побазікати наостанок. — Коля Тайга стояв досить близько, і у темряві було видно, як, коли він розтягує рот у посмішці, блищать дві металеві фікси. — Скажу йому два слова. Відпущу гріхи, не можна на той світ без відпущення, нє?

— Ти хіба піп? — Брови Червоного стрибнули вгору.

— Та й ти не святий! — відрізав Коля Тайга. — Ніхто тут не святий, всі ми грішники.

— Ага, всі до Бозі в черзі, — вставив Шарик.

— Тепер ось начальникова черга, — Тайга кивнув на закривавленого майора. — Завтра, може, твоя, Червоний. Чи ось хоч Танкіста, — кивок на мене. — Або ось Циклопа, — кивок у бік одноокого Томаса.

— Твоя коли?

— І за мною прийдуть, коли треба, — легко погодився Коля Тайга. — Бачиш, скільки в нас із тобою, хохол, є спільного...

— Ти це до чого?

— До того самого. — Тепер і Коля Тайга повернув голову на звуки стрілянини з боку виходу. — Всі ці людці, які тут сидять, — шелопонь, життя не знають, крові не нюхали. Мені з ними не по дорозі, їм зі мною — так само. Вони як спирт найдуть і кухню розбомблять, понажираються, баньки заллють, покричать — ось і вся свобода. Мені й ось цим нормальним бродягам, — Тайга широким жестом обвів своє невеличке військо, — тут, із ними, нема чого робити.

— Твоє діло.

— Ні, Червоний, це вже наша справа. Спільна. Тобі теж із ними не по дорозі. У тебе... в усіх вас точно є план. І своє діло ви, мужики, знаєте. Тоді ми з вами.

— Хто так вирішив?

— Я виніс питання на колектив. Ми прийняли резолюцію, — Коля Тайга криво посміхнувся. — Все, як за законом.

— За вашим законом я не живу, — відрізав Червоний. — Совіцькі закони мені взагалі в одному місці. А людей у мене доста.

— У тебе? Тебе тут хтось бугром призначив, а, хохол? — вишкірився Тайга.

— Мене ніхто ніким не призначав. У нас загальних зборів не проводять. Я вирішую сам, із ким мені йти далі і куди.

З Колею Тайгою ніхто з в’язнів тут, у таборі, не дозволяв собі говорити ось так, просто й навіть зухвало. Трошки знаючи ватажка злодіїв, я нутром відчув: навіть якщо ці двоє між собою про щось домовляться, аби тільки не починати гризню за крок до виходу на волю, за першої ж нагоди Тайга вдарить Червоного ножем. Або вистрілить у нього.

У спину. Інакше з такими, як Червоний, Томас чи Лютий, такі, як Тайга та Шарик, не впораються.

Не знаю, як далеко зайшли б ці двоє тієї ночі, якби з темряви не вибіг засапаний Ворон: на шинелі з лівого боку розпливлася пляма, ліва рука рухалася погано, та права стискала автомат. Ворон зачастив збуджено:

— Друже Остап! Там наші зброю захопили!

— Добре! — пожвавився Червоний, враз забувши про Тайгу та решту кримінальників. — Втратив багато?

— Москалів лягло більше! Голими руками працювали, рукопашна почалася! Тільки, друже Остап...

— Ну?

— Там, на вахті... В караулці...

— Що в караулці?

— Засухін... Лейтенант... З ним ще бійці, у них кулемет... Думаю, набоїв мало лишилося, рясно стріляли... Переговорів хочуть...

— Час вони тягнуть! — роздратовано мовив Червоний. — Сирену в селищі напевне чули. Зв’язок тут теж є, думаю, встигли повідомити, куди треба. Якщо й не встигли... Один чорт з селища вже підмога йде.

— То що?

— Нічого! Ніяких переговорів, друже Ворон! — Він кинув погляд спочатку на Колю Тайгу, потім на захопленого та скрученого майора, ковзнув очима по мені, лікарці, зупинився на одноокому литовцю. — Томасе, нумо всі за мною, до вахти! Маємо тепер більше стволів, викуримо всіх! — Він знову глянув на злодіїв. — Чорт із вами, забирайте майора!

— Коли договоримо?

— Ніколи ми з тобою не договоримо!

Це Червоний вигукнув біжучи, а за ним поспішили інші. Менш ніж за хвилину я залишився сам-на-сам із кримінальниками, Абрамовим, який стогнав на снігу, лікаркою Тамілою, що вмить кинулася до майора й накрила його собою, та Свистуном. Кеша теж не міг знайти собі застосування. Бо воювати з радянськими солдатами та офіцерами — зі своїми ж, як не крути, — колишній старший сержант червоної армії теж не був готовий.

Тим часом Коля Тайга негайно перебрав ситуацію у свої руки. Двоє бандитів відтягнули лікарку, ще троє дружно підняли побитого та пораненого Абрамова. Ватажок підступив до полоненого впритул, коротко замахнувся, сильно ткнув пістолетним стволом усередину обличчя майора, розкроюючи шкіру та вибиваючи дулом передні зуби жертви.

— То як, начальнику? Побазаримо? Чи ти не можеш мене послухати?

Знову не стримала крику Таміла. Тайга повернув голову в її бік. Я стояв за кілька кроків від нього, зловив навіть у темряві цей погляд, і він мені дуже не сподобався. Свистун відчув мої побоювання — ступивши кілька кроків уперед, встав поруч зі мною.

— З тобою, сучко, теж поговоримо. Ти в нас лікар? У нас тут он скільки хворих чоловіків. Усіх полікуєш. Є в тебе хороші ліки, лялю... Не бійся, жити будеш, від цього баби ще не помирали.

Таміла знову закричала, та Колю Тайгу жінка поки що не цікавила. Він знову повернувся до Абрамова, навідліг ударив в обличчя.

— То що, мовчимо, начальнику? Холодно, язик примерз на морозі? Нічого, є де погрітися. Там твоїх уже багато гріється. Айда, братва.

Коли начальника табору підхопили під руки та поволокли в бік пожежі, він усе зрозумів раніше, ніж я, втратив контроль над собою, з останніх сил засіпався в руках своїх катів. Та один із бандитів різко вдарив Абрамова ззаду в потилицю — і тіло його враз обм’якло. Тепер майор не опирався своїй жахливій участі — щойно Коля Тайга прирік його до спалення живцем в охопленому вогнем бараку.

— Так не можна, — вирвалося в мене.

— О, Танкісте! — Ватажок злодіїв ніби лише тепер мене помітив. — Голос прорізався? Чому ти з дружками своїми не пограв? А ти, Кеша, чого кіксуєш? Може, он, бабу чекаєте? Нічого, вистачить. Поки там Червоний із начальниками все повирішує...

— Колю, лікарка тут при чому? З жінками не воюють...

— Хто тобі сказав, що ми з нею воюватимемо? — Тайга дурнувато реготнув. — Я скільки тебе знаю, земляче, а не думав, що ти такий дурко... Башка закрутилася?

— Нема часу, Тайга. — Я рішуче ступив уперед. — Відпусти її.

— На що в тебе нема часу? Ох, бачу, помилявся я в тобі... Став я помилятися в людях, Танкісте, ох, став... Нічого, мені наука буде, тобі так само.

— Тайга...

— Хайло заткни! — рявкнув той, стиснувши в руці пістолет, але не поспішав наставляти дуло на мене. — Біжи на вахту, тебе там твої зачекалися! Он, чув?

Справді з боку виходу раптом почулася рясна стрілянина.

— Вали! Кешо, ти теж вали! Чи залишаєшся з нами? А то дивись! Ми підтягнемося!

Двоє блатних тим часом уже тягли перелякану лікарку до дверей будівлі.

Потім усе закрутилося дуже швидко. Я не встигав стежити за подіями, навіть не керував ані ними, ані собою. Бо якби не так, то навряд чи кинувся за ними. Нічого не кричав — лише рвонув із місця, озброєний лише власними кулаками.

Не змовляючись, лише реагуючи на мій ривок та діючи на випередження, колишній старший сержант Свистун стрибнув на Колю Тайгу, підбиваючи вгору його правицю з затиснутим пістолетом та не даючи вистрілити мені в спину. Мить — злодій і фронтовик уже зчепилися, покотилися по снігу. На виручку ватажкові сипонуло двоє, Шарик клацнув затвором гвинтівки. Я почув цей звук за спиною, інстинктивно присів, пірнув ліворуч, прагнучи уникнути куль.

Та зупинив мене не постріл — один із блатних, що тягнули лікарку, пустив жінку, рвучко повернувся всім корпусом, зустрів мене влучним ударом. Щось госте та пекуче пронизало живіт, я ойкнув, зупинився, схопився руками за поранене місце та осів на сніг. Але свідомості не втрачав.

Тому бачив, хоча й у темному тумані, як Коля Тайга скинув із себе Свистуна, і поки інші бандити копали тіло ногами, підвівся, а тоді, не роздумуючи, вистрілив у лежачого.

Десь поруч озвався автомат — і Тайга, скошений чергою, впав на щойно застреленого мого товариша. Інші бандити кинулися врозтіч, найперше ті, хто взявся за Тамілу: розчинилися в темряві, на відміну від тих, кого звалили прицільні постріли.

А тоді я побачив біля себе Червоного. Він тримав автомат дулом донизу, шапки на стриженій голові вже не було. Червоний опустився біля мене на коліна, нагнувся близько, і вперше я почув у його голосі розгубленість:

— Думаю, де ж ти подівся... Чого ж ти... Міг із нами... Хотів же...

— Не міг... — видушив я, долаючи пекучий біль. — Потім... Я не стріляв би... Знаєш...

— Ти мовчи, мовчи, — Червоний поклав руку мені на лоба. — Як же так, ну як...

— У вас що?

— Добре все, — почувся поруч голос Лютого, і я побачив його в себе над головою. — Роздушили горішок. Вихід є, свобода, Вікторе.

— Не для мене...

Червоний зітхнув, випростався.

— Отже, нема в нас машиніста, друже Лютий. Куди його з собою...

Може, він ще щось говорив. Але біль ставав сильнішим за мене. Я навіть не відчував холоду — поволі занурювався в пухнасту вату, яка хтозна-де взялася тут, в таборі, темної воркутинської ночі. Останнє, що вловило вухо, — рипіння снігу, віддалені звуки пострілів, далекі переможні крики...

Потім нарешті настала темрява — справжня, густа й мовчазна.

18

Мене виходила Таміла Супрунова.

Коли все скінчилося, вона нікому слова не сказала про те, що тієї ночі я був разом із Червоним та іншими бандерівцями. Нічого не пояснила і мені, сам здогадався про причину доброго і дбайливого ставлення до себе. Знаю лише: коли Червоний та Лютий залишили мене та пішли до своїх, щоб спробувати довершити почате, жінка, яка залишила надії на порятунок, підповзла до мене, підхопила, волоком затягла всередину будівлі, знайшла все необхідне та перев’язала рану. Потім дізнався: Таміла свого часу теж нюхала пороху, була військовим лікарем, а в управління таборів перебралася після загибелі фронтового чоловіка, якогось полковника.

Вона ж домоглася, щоб після одужання я був при лікарні, і мене зробили санітаром. Спробу втечі не шили: почасти допомогли свідчення Супрунової, почасти те, що судити та навішувати нові терміни треба було всьому табірному контингенту, без винятку. А виявилося, Червоний правильно казав: не всі, навіть «вороги народу», знали, як себе поводити, коли довкола бунт, вбивають солдатів та офіцерів, ріжуть одне одного та підпалюють барак. Переважна більшість в’язнів навіть не намагалися вийти за межі табору. Більше того — навіть не ризикнули наблизитися до периметра.

Тому, як я дізнався від Таміли, судили кримінальників, які розбіглися, коли Данило Червоний вивів свою групу за табірні ворота.

Їм удалося, хоча й ціною втрат, придушити відчайдушний опір конвою, заволодіти зброєю і до світанку марш-кидком дістатися до селища. Там, на околиці, назустріч уже висувалася автоколона — солдати в кузовах трьох вантажівок. Розвернувшись бойовим порядком, бандерівці та чисельно менші «лісові брати» дали бій. Коли закінчилися набої, а це сталося, судячи з усього, дуже швидко, в’язні пішли врукопашну.

Їм удалося змусити солдатів відступити, залишивши одну машину — повсталі просто відбили вантажівку. Усі, хто залишився живий, озброїлися наново. Серед в’язнів знайшовся той, хто вмів тримати кермо, вони завантажилися в кузов та поїхали єдиним маршрутом: у тайгу, намагаючись обігнути селище збоку та все ж таки прорватися на Воркуту.

У них це вийшло — успішному пересуванню почасти сприяла паніка. Та спочатку в’язні збилися з дороги, потім, коли розібралися, в баку полуторки вийшов увесь бензин: виявляється, бак був неповний. Тоді озброєні в’язні пішли пішки — іншого варіанта в них не було.

Під вечір дісталися до невеличкого, на дванадцять хат, села. Там застрелили місцевого міліціонера, котрий здуру вимагав здатися, стали табором у двох хатах, відігрілися та поїли: вперше за тривалий час вони харчувалися людською їжею. Ну, а під ранок село оточила регулярна армійська частина. Кажуть, звідкись пригнали навіть два транспортери. Подробиць від лікарки дізнатися я не міг, вона сама не все знала. Допитуватися ж не хотів, щоб мій інтерес не сприйняли як нездоровий.

Ну, а потім...

Я ось так, при лікарні, дотягнув до 1953 року, без кількох місяців — десять років із п’ятнадцяти присуджених. Весною помер Сталін, улітку мене та ще купу народу викликали з речами, доставили у Воркуту, там видали якісь папірці про перегляд справи та дострокове звільнення. Потім, уже в Ленінграді, ще довго ходив, брав різні довідки про реабілітацію, але не дали. Чи то дали, але якусь не таку... Я ж особісту по морді заїхав, а хіба інший особіст такого помилує, навіть заднім числом? Скостили третину строку — і бувай здоровий...

Ще за якийсь час викликали в КГБ, сірий молодик сухо попередив, що проживати в межах міста я не можу, і порадив перебратися в Ленінградську область, навіть обіцяв посприяти з роботою. Між іншим нагадав — краще б я менше говорив про своє кримінальне минуле.

Так і сказав, уявляєте: КРИМІНАЛЬНЕ. Судимість з мене ж не зняли, лише випустили на волю достроково. Справу не фабрикували, сам себе я не обмовляв, отже, сидів за діло, а те, що відтягнув дві третини строку, — гуманізм влади, не інакше... Ось приблизно про таке натякнув їхній сіренький молодий працівник.

То вас не це цікавить... Авжеж, авжеж, не перепрошуйте, усе чудово розумію. Отже, Червоний...

Усе, що я знаю тепер: озброєні в’язні трималися чотири години. Живих лишилося дуже мало, четверо чи п’ятеро, серед них Марат Дорохов та одноокий литовець Томас.

їх лікували, щоб судити і додати термін по максимуму. За рік, коли Сталін повернув смертну кару, їхні справи переглянули і присудили кожному розстріл.

Усіх, хто чинив озброєний опір, привезли в табір, скинули тіла на плацу горілиць та провели повз них стрій в’язнів. І так тричі. Це розказав доцент Шліхт — потім, коли мав змогу навідуватися до мене. Саме він, за звичкою сторожко роззираючись довкола себе, напівшепотом сказав: Червоного серед мертвих не було.

Точніше так: він, Борис Ісакович Шліхт, на плацу серед викладених горілиць трупів Червоного не побачив. Або не впізнав: хоча там лежали і Лютий з простреленою головою, і Ворон, із грудьми, зрешеченими кулями, і всі решта, з ким ми ділили барак. Навіть трупи Колі Тайги, Шарика, інших кримінальників, у тому числі тих, кого виловили потім в околицях Воркути, лежали там. їх впізнати було можна. Червоного ж не було...

Утім, Шліхт обмовився: лежали там, поруч із придатними для впізнавання мерцями, кілька чоловіків із залитими кров’ю обличчями. Звісно, хто ж їх вимиватиме, змиватиме кров, аби всі побачили ці лиця?!

Може, Данило Червоний був одним із них.

Може, ні.

Якщо ви чекаєте від мене готової відповіді — її не буде...

Київ

Жовтень—грудень 2011 року